Буває час коли себе ненавиджу до болю.
Ось як наприклад зараз.
Ти весь такий iз себе чарiвний,
I добрий, iз грошима.
Та з горла рветься крик : "Не мiй!!!"
Дарма читала стiльки книг, i Iдеал уже iснує.
У Нього очi - темнi§ озера, хоч iнодi й свiтло-зеленi,
Холоднi, не яскравi, мов агати.
Та й обриси обличчя iншi,
Вiн вище та сильнiше, не любить Вiн,
А грається, спiває солодкИх пIсень,
Бо правда що вухами кохаєм, принаймнi я.
Так склалося. Пробач...
Чи нi -
Зненавиди МЕНЕ, за все що витерпiв... кохаючи даремно...
Даремно жити мо§м смiхом,
Даремно спускати життя ув унiтаз.
Не розумiю нащо, коли бiль єдине що є...
Занадто самозакохана щоб зрозумiти муки,
В яких вина лише СВОЯ.
Коли ж дiйде до "товстолоба",
Що десь скрiзь роки чекає IНША,
Як i мене мiй. МIЙ!
Я не для тебе, не твоя.
Занадто...
Дарма...
Дарма...