Минають забобони, заборони...
Прибуває потяг, звiльнiть вагони,
Що далi не iдуть, не ходять, не лiтають.
Лише зiрки вночi палають, собаки лають...
Мiй караван життя крокує по пiд небом
Ти кажеш: "Пiзно!", ричу я левом...
А далi днi та ночi, зажуренi очi,
Хочу...буди поруч, дiлити ночi...
Усе минає, минає швидко,
Мов квiтка зжухну до дiдька.
Але не плачу, мабуть вже звикла,
Листям поникла... Що дали, зникла?
Я не пристану на тi угоди, не до вподоби,
Не варто спроби... На серце надягнути скоби,
На писку на шмарклях маску,
Закохану у казку. Хвилинну ласку,
Що буде бити по п"ятах мовчки, тихо,
В очах бiсяча жага лав сторi, лихо...
Що прагне кровi, псалми поповi,
Метро, трамваi, жага до волi...
Але ж так сумно вночi до болю.
Але не плачу, але не вою.
5-13.04.2011