Вiсiм рокiв в двi хвилинки.
2014-2022
2014
Коли скакав майдан - ми працювали.
(Не розумiю бiсiв навiжених,
Мене нудить вiд їхнiх побрехеньок).
Писала взимку вiршi про козакiв,
Яких батьки не дiждуться додому ,
I вiрила, що того нi, не буде...
Все неймовiрне стало новиною...
Була одна лiнiйка про соборнiсть,
Казала впевнено, щоб заспокоїть,
Сама не вiрю, i менi не вiрять...
I на душi аж липне лицемiрство.
Надiя вмерла якось так , у травнi,
I їх вогонь постав для мене вiчним....
От не для того дiди воювали,
Щоб знов фашисти в хату увiйшли...
Хтось тих недолюдкiв родив, плекав,
Ростив i обiймав.
Якась же мати ,певно , все ж була...
Комусь воно додому понесе дитячi смертi.
Їх душi затруїли непомiтно,
Вони забули, що не звiрi, нi.
Що на землi ти є людина, чули?
Ба нi, не чули. Бо вони боги.
I їм смакує кров , як упирякам.
В моєму серцi Україна вмирала боляче,
Я досi плачу.
Ми пережили
Жахiття й вибухи...
А скiльки часу в черзi без води...
I Новий рiк без грошей , з вiнiгретом,
Картоплею та чаєм навздогiн...
Я на уроцi говорила про культуру,
Що мова нi при чому на вiйнi.
Наскiльки ж боляче було,
Коли її не стали викладати.
Та звикла, i до болю можна звикнуть.
2022
А зараз вже , мабуть, не схочу.
Тепер-бо мова - ворога синонiм.
Не хочу бути ненависною для учнiв.
Почуйте, тихо моє серце плаче,
Прокинулось вiд вибухiв вночi.
Нацистiв тих ненавиджу, хоч знаю,
Що там є люди, Господи, прости.
У нас у всiх вони украли Україну.