Сльози заливали очi, змiшувались з прохолодними краплями рясного дощу i стiкали по щоках, ши§, затiкали пiд одяг. Здавалося, що такий самий рясний дощ йде десь в серединi душi, з такими ж темними i важкими, аж понад самою землею, хмарами. Було неможливо дивитись скрiзь суцiльну стiну водоспаду, який обезсилював замерзле i знесилене тiло, сковував залiзною тугою груди i гострою бiллю розривав серце. Хотiлося закрити очi i хоч на хвилину позбутися вiдчаю вiд втрати вже рiдно§ людини, за яку вiдповiдав вiд самого §§ народження.
Але й це не рятувало, бо вiдразу перед очима з"являлося похмуре обличчя, а мозок наповнювався сумними словами докору: "Що ж ти наробив? Чому не догледiв бiдолаху?" Цi слова завдавали нестерпного болю. З"явилося непереможне бажання розплющити очi i летiти, не вагаючись i не витрачаючи безцiнного часу на пустi роздуми.
Крила були ще важкими, але втома вже не вiдчувалася. Груди поступово наповнювались нетерпiнням негайно здiйнятися вверх i розiрвати ланцюги безпорадностi. "Шукай, швидше!" - пролунало в головi чи то порада, чи то наказ i ноги самi вiдштовхнулися вiд землi.
Далеко внизу темною плямою лежав мокрий силует невеликого мiстечка, притиснутого до землi важкими дощовими хмарами. Свiтла на його порожнiх вулицях майже не було - мiсто спало, принижене дощовою наругою. Тут теж було темно i тихо, наче життя давно полишило це мiсце i зараз воно було приречене на затоплення за сво§ грiхи.
Знову стало сумно i боляче: "Невже й тут я нiкого не знайду?" Очi знову наповнювались сльозами i вони летiли вниз разом iз дощовими краплями, додаючи i свiй внесок у знищення цього "непотрiбного" мiста.
"Я нiкого не вiдчуваю... - промайнула думка янгола, а за нею й iнша: Я тут нiкому не потрiбен, жоднiй живiй душi..."
Треба було поспiшати.
* * *
Пройшло вже майже двi години, як на дах десятиповерхово§ будiвлi гуртожитку пiднявся високий хлопець в довгiй куртцi незрозумiлого в темнотi кольору. Вже тричi вiн пiдходив до невелико§, висотою до колiна, покритою iржею металево§ огорожi, яка тягнулася по краю всього даху, довго дивився вниз, а потiм повертався до свого мiсця пiд навiс невеличко§ будiвлi квадратно§ форми, дверi яко§ вели до драбини вниз. Так хлопець i сидiв, розкурюючи наступну цигарку.
Його обличчя хоч i було молоде, але важка похмурiсть додавали йому вiку. Вiн довго дивився собi пiд ноги на купку вологих недопалкiв i над чимось розмiрковував. Принаймнi, так здавалося. Iнодi його обличчя спотворювала гримаса болю й на очах виступали сльози. Хлопець ще нижче нахилявся до цементно§ пiдлоги, наче боявся випадкових свiдкiв свого вiдчаю, але потiм раптово пiдхоплювався й рiшучим кроком пiдходив до огорожi. Вiн знову довго дивився вниз.
- Це буде моя остання цигарка! - пробубонiв хлопець собi пiд нiс i витягнув iз кишенi запальничку. З третього разу блиснув слабенький вогник i на мить його суворе обличчя засаяло теплим свiтлом вогню. Вiн за звичкою хотiв покласти запальничку назад в кишеню, але потiм вiдкинув §§ вбiк, наче пiдтверджуючи своє рiшення. Маленька червона цяточка вiд цигарки поступово збiльшилася i знову згасла, i через мить тонка смужка диму змiшалася з тяжким зiтханням.
"Вона викинула мене як непотрiб... - подумав чи тихенько сказав вiн собi пiд шум дощу, який значно пiдсилився вiтром. - Як вона могла так вчинити пiсля того, як я стiльки зробив для не§? Як вона могла так зрадити мене?"
Маленький червоний вогник несподiвано впав донизу i, стикнувшись iз невидимою пiдлогою, розлетiвся на декiлька iскор. Стало ще темнiше i дощ знову додав сили, хоча вони, здавалося, повиннi були вичерпатись. Волога прохолода стискала все навкруги, примушуючи тремтiти й шукати хоча б якогось тепла.
"Досить сидiти тут i скиглити..." - промайнула думка i м"язи нiг за звичкою напружились у зрадницькiй готовностi останнiй раз догодити своєму господарю. Хлопець пiдпер стiну спиною i вигнувся, готовий будь-яко§ митi вiдштовхнуться вiд не§ i пiдвестися, але несподiвано почув, а може й вiдчув спиною, ритмiчний стук, який все чiткiше лунав знизу.
Через мить вiн вже точно знав, що сходами хтось дуже швидко бiжить нагору, цокаючи пiдборами по бетонним сходам. Хлопець у панiцi висмикнув руки, але лiва була вологою i застрягла у кишенi. Вiн з силою смикнув §§ вдруге i вивернув кишеню навиворiт. Розкинувши руки по стiнi, наче намагаючись втримати рiвновагу, хлопець вiдсунувся подалi вiд дверей i пiдiбрав ноги пiд навiс, щоб стати зовсiм непомiтним.
Цокотiння наблизилось пiд самий отвiр i через двернi щiлини замиготiли уривки жовтого свiтла. Хтось стояв пiд драбиною i дивився вгору, але тривало це не довго i той хтось почав повiльно пiднiматися. Стук пiдборiв о металевi сходи був повiльний, але сопiння незнайомки ставало бiльш чiтким й менш зрозумiлим. Нарештi дверi важко вiдсунулися, неприємно дряпаючи цементну пiдлогу.
Хлопець пiд навiсом аж здригнувся чи то вiд страху, чи то вiд несподiванки. Настала тиша i залишився тiльки страх, який вiдразу почав посилюватись, захоплюючи все бiльший простiр його уяви. Несподiвано блиснула слабка смужка вогника й пiсля нетривалого сопiння й хаотичного миготiння свiтла у вiдкритих дверях з"явилася рука, яка стискала маленький лiхтарик.
Свiтло неупинно згасало й жiночий голос тихенько, крiзь сльози заблагав:
- Тiльки не зараз. Нi... Невже й тут не може пощастити...
Лiхтарик нахабно вимкнувся, незважаючи на енергiйне смикання й стусани, i полетiв у бiк. З пiд навiсу з"явилася невелика постать у свiтлiй i довгiй нiчнiй сорочцi й рiшуче пiшла прямо до межi мiж дахом й прiрвою. Дощ зацiкавлено притих i стало чутно §§ схлипи. Дiвчина енергiйно засмикала ногами i в рiзнi боки полетiли темнi цяточки туфель. Тепе𠧧 крокiв вже не було чутно i дiвчина, наче привiд, полетiла свiтлою плямою над чорним дахом до прiрви. Нiчна сорочка спочатку розтрiпувалась на вiтру неначе крила, але швидко змокла вiд дощу i облiпила §§ худе тiло. Здавалося, що постать вiдiйшла далi й була вже за межами даху - плила у повiтрi, перемiшаному з водою.
На мить вона зупинилася й у темнотi по черзi описали невеличкi дуги двi свiтлi цяточки - бiлi п"яти перелетiли через невелику огорожу й приготувалися прямувати далi. Нога вже пiднялася для останнього кроку уперед чи то униз, але так й завмерла у повiтрi. Через таку новину вiтер й вже слабкий дощ вiд цiкавостi геть припинились й чутно було тiльки звук матерi§, що розривається.
Нога смикнулася декiлька разiв й повернулася на своє попереднє мiсце, наче кiноплiвку вiдмотали назад. Дiвчина вiдхилилася назад, нахилилася донизу й швидким рухом смикнула за сорочку. Та незадоволено затрiщала й звiльнила свою господарку вiд останньо§ надi§, залишаючи свiтлий шмат на металевих зубах огорожi. Дiвчина повернулася до прiрви, не випускаючи краю сорочки iз своє§ вiднесено§ трохи назад руки, i знову свiтла п"ята пiдстрибнула вгору для свого останнього кроку у прiрву.
Вона вже почала нахилятися вперед, як мiцнi руки важко схопила §§ за вiднесений назад лiкоть й силою смикнули назад. Свiтла постать перелетiла через огорожу й важко впала у воду на тверду поверхню даху. Очi продовжували дивитися вперед i тепер, замiсть темно§ порожнечi провалля, вони стикнулись iз iншими великими i переляканими очима хлопця, обличчя якого було ледь видно у темнотi i перевернуте догори дригом. Вона ще не усвiдомлювала, що лежить горiлиць, i §й здавалось, що силует незнайомця звисає отак над нею вниз головою.
- Ти що?! - прошепотiла голова, дивлячись дiвчинi у вiчi. Крапельки дощу маленькими свiтлячками розлiталися наче згаслi промiнчики вiд невизначено§ плями чоловiчо§ голови. Тiльки очi, великi й приголомшенi очi наче сяяли тихим свiтлом iз середини.
Дiвчина продовжувала спокiйно дивитися перед собою, наче просто лежала у своєму лiжку i мрiяла у безсоннi, нiчого навкруги не помiчаючи.
- Гей, - прошепотiв чоловiк i обережно доторкнувся до §§ плеча, - Ти чого мовчиш?
Дiвчина дивилася вгору, чи то так здавалося, що дивиться - стало темнiше й риси обличчя стали незрозумiлими i оманливими. Хлопець вiдхилився назад i вмостився бiля дiвчини прямо в калюжу. Великi краплi дощу енергiйнiше забарабанили по бляшаних поверхнях козиркiв, вже очiкуючи цiкавого продовження. Дiвчина спочатку вiдвернулася вiд дощу, але холоднi краплини продовжували неприємно бити по щоцi. Вона несподiвано швидко пiдвелась i сiла, тримаючи спину дуже рiвно.
- Нащо? - майже крикнула дiвчина, не повертаючи голови. Вона ще деякий час дивилася прямо перед собою, а потiм закрила обличчя долонями i опустила голову. Почулося спочатку глухе, але все дужче ридання, яке поступово переходило у завивання. - Ти все зiпсував... Хто тебе просив...
Хлопець важко пiдвiвся, наче йому було нiяково за свiй ганебний вчинок. Вiн не знав, що в такiй ситуацi§ можна ще вдiяти. Сказати щось-таки було треба i вiн топтався бiля дiвчини, наче пiдбираючи влучнi слова або набираючись смiливостi.
- Пiшли пiд навiс, - запропонував вiн. - Холодно та й дощ...
Голосiння дiвчини стало слабшим i нарештi залишився слабкий стогiн. Хлопець нахилився i обережно взяв §§ пiд руку. Дiвчина покiрливо пiдвелася i, не пiдводячи очей, дозволила вiдвести себе пiд навiс, де лежали ящики, перевернутi дерев"яними ребрами догори. Чоловiк посадив дiвчину на один з ящикiв i також сiв поруч на iнший. Козирок даху не був великий i сидiти прийшлося бiля самiсiнько§ стiни, повернувши колiна один до одного.
- I що це ти собi таке придумала? - вже впевнено, наче на правах старшого, запитав хлопець. - Чого це ти хотiла стрибнути?
Дiвчина мовчала. Вона притулилася до стiни i обхопила колiна руками.
- А що тобi до того? - виговорила вона знесилено.
Хлопець нiчого не вiдповiв. Можливо, замислився над чимось, або не хотiв продовження безглуздо§ розмови. Дощ почав вщухати i вiтер теж заспокоювався. Тиша почала незвично давити на вуха своєю порожнечею, яка наповнювалась iншими тендiтнiшими звуками. Ставало дедалi свiтлiше i простiр навколо повiльно розширювався, захоплюючи у сво§ межи вже заспокоєнi дерева, обриси навколишнiх будинкiв. Навiть темна одноманiтнiсть неба перетворювалась в сiро-чорно-свiтлу рухливу сумiш вiдтiнкiв, наче тiней невiдомих iстот, якi продовжують свою боротьбу по той бiк неба.
Вiн почув спокiйне дихання дiвчини i подивився на не§. Вона, як i ранiше, тримала замерзлi ноги на краю ящика, обхопила колiна руками i притулила §х до лоба. Ї§ довге мокре волосся спадало донизу i не було зрозумiло напевно чи вона тремтить, а можливо i продовжує плакати. Нiчну сорочку стало видно краще, але тепер вона вже не була такою бiлою, як це здавалося у темрявi. Весь §§ низ був забруднений, а вiдiрваний шмат матерi§ вiдкривав бiлi, але такi ж бруднi ноги дiвчини.
Хлопець провiв очима по даху i побачив темнi силуети черевичок. Вiн важко пiдвiвся i повiльно пiшов по них. Так само не кваплячись, або розмiрковуючи над чимось сво§м, пiдiйшов до дiвчини i поставив черевики перед §§ ногами i сам присiв перед нею навпочiпки, майже торкаючись §§ колiн.
- Одягни, а то змерзнеш, - промовив хлопець спокiйно.
Дiвчина завмерла, але нiчого не вiдповiла. Вiн почекав i нарештi дiвчина пiдвела обличчя i злий, сповнений ненавистi погляд несподiваним ляпасом ударив в обличчя. Вiн насилу втримався, щоб не вiдсахнутися, вiдчуваючи небезпеку.
- Ти чого!? - прошепотiв хлопець, напружуючись в очiкуваннi будь-яко§ несподiванки.
Вона продовжувала з ненавистю дивитися на хлопця, наче очiкувала вiд нього вiдповiдi на невисловлене питання, а той просто не знав, куди подiти очi вiд такого несподiваного нападу. Дiвчина знову опустила обличчя в колiна i голосно заплакала. Ї§ тiло здригалося вiд схлипiв i здавалося, що ось-ось вона впаде з ящика, який трiщав, але тримався з останнiх сил. Хлопець опустився бiля не§ на колiна i обережно поклав §й на плече руку, намагаючись заспоко§ти, а можливо не знаючи, що ще можна зробити в такiй ситуацi§. Дiвчина здригнулась ще сильнiше i пiсля невловимо§ паузи, вона заридала ще сильнiше. Ї§ почало трусити i ящик пiд нею з одного боку затрiщав. Вона пiдняла обличчя i скинула догори руки, намагаючись не втратити рiвновагу, але ящик з трiском просiв i вона майже впала в обiйми хлопця. Тiє§ ж само§ митi дiвчина вiдштовхнула його i впала навколiшки, не втримавши рiвновагу.
- Та вiдчепись ти вiд мене, - змученим голосом промовила вона й повiльно пiдвелася на ноги.
Хлопець теж пiдвiвся i вони подивилися один на одного. У дiвчини вже не було тiє§ ненавистi. Вона здавалася дуже виснаженою i розгубленою. Вiн зняв куртку i мовчки накрив ним §§ плечi. Вона не опиралася.
- Пiшли пiд навiс, - тихо запропонував хлопець i посадив §§ на свiй ящик.
Вiн знову поставив перед нею черевики i дiвчина мовчки встромила в них сво§ худi ноги. Хлопець сiв поруч бiля не§ i так само потупив очi.
- Чому ти хотiла це зробити? - запитав вiн не пiднiмаючи очей.
- Так само зробив хлопець, в якого я була... - дiвчина запнулася, але потiм продовжила, - Якого я кохаю.
- А чому вiн це зробив? - здивувався хлопець.
- Його кинула його дiвчина, - спокiйно вiдповiла вона.
- Гм, - само вирвалось у нього. - Як все складно.
- Та нi, - вiдразу вiдповiла дiвчина. - Навпаки, все дуже просто.
- Що просто?
- Немає його i я хочу, щоб у цьому свiтi не було й мене, - спокiйно i якось вiдсторонено пояснила дiвчина.
Хлопець хотiв щось вiдповiсти i навiть повернув обличчя до дiвчини, щоб краще бачити §§ реакцiю, але потрiбна думка так i не була висловлена. Вiн опустив очi.
- Але ж... - пробубонiв чоловiк собi пiд нiс. - Але ж цього не має бути. Вiн тебе не любив i ти була не його дiвчина. Вiн тобi нiчого не обiцяв. Вiн не був частиною тебе i з його смертю ти нiчого не втратила. Без нього твоє майбутнє залишилося таким самим, як i при його життi - без нього! Ти жила й будеш жити без нього. Та тобi ще й краще, бо вiн точно тво§м не буде i тобi легше iз цим фактом примиритися.
Дiвчина пiдвела на нього здивованi очi i нарештi запитала:
- Але, що менi з цим горем робити? Є вiн, або його немає, а менi жити так само, наче нiчого не сталося? Забути його i спокiйнiсiнько жити далi? Готуватися до занять, йти на "пари", а увечерi в клуб або в кафе?
Дiвчина силилася стримувати сво§ бунтiвнi емоцi§, §§ слова ставали ще бiльш незрозумiлими i ридання нарештi перервало §§ слова. У сутiнках §§ обличчя i так не було чiтким, а зараз й тим бiльше воно ставало потворним через скривлену гримасу болю i жалю.
Хлопець не знав, що й сказати. Йому було шкода дiвчини, але нiчого влучного йому на думку не спадало i вiн тiльки й мiг, як вдруге наважитись обережно покласти на §§ плече руку.
- Як тебе звати? - запитав вiн пiд час однiє§ з пауз мiж стогоном, коли дiвчинi треба було набрати в груди чергову порцiю повiтря.
Пiсля запитання §§ ридання стало менш емоцiйним i поступово дiвчина почала заспокоюватись. Вона помiтила, що нахилилась до хлопця ближче i вiдразу вiдсахнулася вiд нього.
- А яка рiзниця, як мене звуть? - несподiвано вороже вiдповiла дiвчина.
- Треба ж тебе якось називати, - пояснив вiн. - Наприклад, мене звуть Василь. Але, можна - Вася.
Хлопець промовив своє iм"я iз посмiшкою.
- Вас-с-я-я, - розтягнула дiвчина i на §§ обличчi теж з"явилася посмiшка. Вона затряслась вiд здавленого смiху, хоч i затуляла рота долонями.
Хлопець вiдвернувся вiд не§ i замовчав. Вiн дивився прямо перед собою i нiчого не говорив. Знявши з плеча дiвчини руку, чоловiк пошарудiв у кишенях, поки не пригадав, що курити у нього вже нiчого немає. Йому тiльки й лишалося, що обпертися спиною об цеглову стелю i заплющити очi.
Через декiлька хвилин дiвчина теж притихла. Хлопець вiдчув легенький поштовх у плече.
- Та не сердься ти, Вас-с-я-я, - промовила вона наче лагiдно i знову приснула вiд смiху.
Хлопець нiчого не вiдповiв i продовжував отак сидiти iз заплющеними очима. Його обличчя було видно вже краще - продовжувало свiтати i небо ставало сiрим.
- Та не сердься ти, - сказала дiвчина лагiдно, але вже цiлком серйозно.
Дiвчина помовчала трохи, наче усвiдомлюючи свою провину, або розмiрковуючи про щось своє.
- Вась? - прошепотiла вона.
- Ну годi з мене на сьогоднi, - рiшуче випалив хлопець i швидко пiднявся на ноги. Їх очi зустрiлися, але тiльки на якусь мить, тому що вiн вiдiйшов убiк i вийшов майже на середину даху. Повернувшись до дiвчини, вiн якось офiцiйним тоном заявив: - Менi вже час йти.
- Васю, тiльки не ображайся, - заблагала дiвчина i пiдвелася. - Я не хочу тебе образити. Це якось, само собою... нерви.
- Ах, ви подивiться на не§! - майже закричав Василь пiднявши обличчя до неба. - У не§ є нерви! А у мене §х немає?
Вона зрозумiла, що питання було поставлене не до когось там, на небi, а вже до не§. Хлопець дивився на не§, навiть, не клiпаючи очима, i дiвчина вiдчула себе ще бiльш винною. Вона хотiла сказати щось, на зразок, "я бiльше так не буду", але це вже було занадто, i вона стрималась, щоб не видати навiть ознаки посмiшки.
- А що ти тут робиш, Вася? - несподiвано серйозно запитала дiвчина.
- Тобто? - зробив хлопець вигляд, що не розумiє, i вiдвернувся.
Дiвчина вiдчула, що вгадала якусь таємницю, i зробила декiлька крокiв до хлопця.
- А що ти робиш тут, на даху, в такий час, у зливу?
- Антена не працювала, ось i хотiв полагодити! - випалив вiн, але його слова звучали занадто фальшиво.
- А де тут антени? - запитала дiвчина i обвела плескатий i порожнiй дах поглядом.
Вони стояли майже в центрi квадратного даху i мовчки дивилися один на одного. Риси обличчя хлопця були вже бiльш чiткими i правильними. Навiть гарними, як здалося дiвчинi. Вона вже перетворилася на маленьке i худеньке янголятко у надто великiй для не§ куртцi поверх нiчно§ сорочки. Ї§ довге i мокре волосся так само спадало донизу прямими локонами i закривало майже все обличчя, але мiж ними блищали великi й дуже гарнi очi.
- Скiльки можна не давати людям спати! - запищав потворний жiночий голос десь iз сусiднього будинку. - Що це ви там повидиралися на гору? Що вам там робити? От я коменданту зараз подзвоню.
Не розмiрковуючи довго вони, як дiти, що були помiченi дорослими за палiнням, одночасно пiдбiгли до вiдкритих дверей, якi вели вниз, на верхнiй поверх гуртожитку. Хлопець заскочив першим i вже поставив ногу на драбину, щоб спускатися вниз, як зустрiвся поглядом iз дiвчиною. Вона зовсiм не була перелякана, а навпаки, дивилася на нього iз цiкавiстю i навiть посмiхалася.
- Давай, ти перша, - прибрав хлопець ногу.
Вона iз силою вчепилася в його простерту до не§ руку i обережно поставила ногу на драбину. Спускаючись вниз дiвчина довго не вiдпускала його руки, наче сама намагалась йому допомогти втриматися. I нарештi, коли §х обличчя опинились на одному рiвнi, дiвчина зупинилася i уважно подивилася хлопцю прямо в очi.
- Дякую, - промовила вона, але потiм, наче вiд чогось засмутившись, опустила голову вниз, шукаючи наступну сходинку.
Але хлопець не вiдпустив §§ руку i тодi вона знову подивилася на нього.
- Дякую, - сказав вiн i розтулив пальцi.
Дiвчина майже впала на наступну сходинку. Вона ще раз здивовано подивилася вгору на хлопця i §§ поглинуло чорне провалля. Внизу швидко застукотiли §§ черевички.
З пiд само§ стелi сходинки вели вниз i перетиналися iз коридором верхнього поверху. Хлопець швидко спустився i вийшов у коридор пiд яскраве жовте промiння. Там, на бруднiй пiдлозi темною плямою лежала його куртка, але дiвчини не було i §§ крокiв також не було чутно. Хлопець постояв ще трохи, а потiм пiдхопив куртку i швидко побiг сходами донизу.
* * *
- Я все зробив вчасно! - радiв ангел i крила його розмахнулись першими промiнцями сонця. - У мене знову є людина, яку я врятував i якiй я буду потрiбен все §§ життя!
Вiн злетiв дуже високо вiд занадто потужного пiднесення й радостi. Тепер вiн буде уважнiше слiдкувати за своєю людиною, тепер вiн не зробить тако§ ганебно§ помилки. Вдруге цього не повториться.
Де б ангел не знаходився, вiн завжди бачив обличчя своє§ людини, вiдчував §§ почуття, думки i навiть мрi§. Там у височинi завжди безхмарного неба вiн слухав §§ подих:
- Я врятувала людину?! - дiвчина стояла за протипожежною щитовою в маленькому закутку в самому кiнцi коридору п"ятого поверху i всмiхалася. Ї§ великi очi свiтилися життям.