Аннотация: Похмурий свiт крiзь бруднi вiконнi тахлi та 40-ка градусний елiксир долi-це все що у нього було. Зараз у нього немає нiчого
7.Вiн та його вихiд.
Вiн смiявся над усiма i всi смiялися над ним. Йому було начхати на всiх i всiм було начхати на нього. Вiн ненавидiв усiх, а всi ...
Щоранку вiн прокидався, слухаючи гурчання порожнього шлунку. Вiн не йшов на кухню. Вiн знав, що там ще порожнiше. У шлунку принаймнi була кислота... I ця кислота з'їдала його "я", розчиняючи в собi залишки не такої вже й видатної особистостi. Щоранку вiн заглядав до баби Галi, купуючи "елiксир долi". 40 градусiв щоранку його рятували. Рятували вiд себе, рятували вiд свiту, рятували вiд усiх. Доледайна рiдина остаточно пiдкорювала його. Найстрашнiшим було те, що вiн це усвiдомлював. Але у нього не було друзiв, а пляшка могла повнiстю вислухати крик натомленої душi, вмираючи останнiми краплями. Вiн вже продав майже все iз свого небагатого скарбу. Кожного дня по обiдi вiн лягав спати на холодну пiдлогу, клавши стару шапку пiд голову та вкриваючись засмальцьованою курткою. Зiгрiте "зеленим змiєм" тiло, тануло солоними слiзьми, котрi вiн вперто ковтав. Кожного вечора вiн оглядав залишки майна, думаючи, що вiн обмiняє на пляшку завтра, нiколи не замислюючись, чи це "завтра" прийде. I воно приходило, сiрим сяйвом крiзь бруднi вiконнi тахлi. Iнколи вiн допомагав комусь iз сусiдiв, i тодi якась iз його речей ще залишалася на день, рiдше на два. Вiн проклинав зиму з її холодом та боготворив лiто з повними садами та теплою погодою. Боготворив? Хм... У нього залишився лише єдиний "бог", що працював i дияволом-спокусником за сумiсництвом. Вiн любив визначнi подiї в околицi, чи то весiлля чи похорон. Головне, що можна було випити i навiть поїсти. Йому було байдуже хто одружився чи помер. Кiлька разiв вiн навiть сам убивав. Частiше тварин, рiдше людей. Йому було занадто важко справитися iз собi подiбними. М'язи вiдмовлялися слухати, а мозок - керувати. Керувала в таких випадках потреба, потреба у "дозi" та їжi. До собачатини вiн звик i чотириногi теж це вiдчували, скалячи iкла та з гарчанням минаючи його. Людей вiн не пам'ятав чи їв, але йому здавалося, що їв, занадто солодким було м'ясо. Та все ж вiн не пам'ятав. Його пам'ять давно зрадила йому, являючись лише у снах, i тодi зранку потреба у пляшцi була особливою. Вiн поминав минуле. Якось вiн знайшов у сараї лопату i одразу згадав батька. Це був його iнструмент. Перед затуманеним поглядом постали картини з минулого. Як вони зранку усiєю сiм'єю йшли на город. Як вони обiдали у спекотний лiтнiй полудень в тiнi крислатого дубу. Спочатку тiльки батько мiг собi дозволити випити трiшки "за роботу". Згодом стали наливати i йому, а ще пiзнiше йому сподобалося. Вiн згадав це все i, глянувши на лопату, заплакав. Вiн помiняв її на двi пляшки, не погоджуючись на менше. Потiм в тiнi дубу вiн пив "за минуле". Одного вечора пiд звичний гуркiт запалого живота вiн усвiдомив, що продавати бiльше нiчого. Безвихiдь сяйнула у його глибокопосадженних очах. I саме тодi вiн вирiшив усе змiнити. Продавши хату, землю, сарай вiн усiм оголосив, що йде звiдси i влаштував з приводу цього гулянку. Серед ночi його спохватилися, а на ранок знайшли на дубi, пiд яким вiн часто обiдав зi сiм'єю. Його знайшли з висолопленим язиком та виряченими очима. Мотузка туго стягнула горло, вiдокремивши серце вiд дурних думок. У руцi був клапоть паперу, що ледь висмикнули з закорцюбленних пальцiв. Ним вiн попрощався з усiма, написавши - "Завжди є два виходи, та я знайшов лиш цей..."