Сонце продирає палючими лапами життєдайну завiсу хмар, вбиваючи залишки такої приємної тiнi. Жовта пика стоїть вже зависоко у небi i тому навiть висотнi будинки не рятують вiд її гарячого погляду. Асфальт димить, чорнiючи вiд безсилої злоби, нагрiваючись ще бiльше i ще бiльше шаленiючи. Його злiсть передається крiзь пiдошви перехожим. Все мiсто наелектризоване, i то тут, то там пробивають важкi блискавки сварок. Всi мрiють про прохолодну нiч, а натомiсть отримують задушливу темряву. Люди хочуть зими... осенi... весни, аби не лiта.
Бiлий колiр боляче б'є по очам. Мороз залазить у нiс, забиваючи подих. Очi сльозяться вiд безсилля. Кiлька светрiв та куртка тiсним шаром облягають тiло, обмежуючи ручи, не даючи можливостi боротися iз холодом. Шапка тисне на вуха, приминає волосся. Пальцi нiг задубiвають i всi, хто очiкує на автобус переступають з ноги на ногу, нагадуючи своєю поведiнкою пiнгвiнiв. Люди замерзли. Люди хочуть весни... лiта... осенi, аби не зими.
Бруд тiсно облiпив взуття, зробивши його важчим на кiлограма зо два. Штани з чорних стали чорно коричневими. Авто розбризкують мокрий снiг. Вода зi стрiх падає на голову. В шапцi жарко, а без неї -мокро. Не можеш скинути куртку, бо зараз пора хвороб i кожна бактерiя мрiє влiпитися в твоє гiповiтамiнiзоване тiло. Скоро почнуться городи. Люди не хочуть на городи. Люди хочуть складати овочi та фрукти в засiки. Люди хочуть осенi... зими... лiта, аби не весни.
Зранку заметене подвiр'я знову стало жовтим вiд опалого листя. Падає легкий осiннiй дощ, а картопля ще не викопана. Вила кидають мокру глину i кiлька пар заглинованих рук вибирають коренеплоди з багнюки. Важкий мiшок обтягує спину, а дощ з легкою крупкою сiче обличчя. Брудна гичка вислизає з рук i картопля знову висипається на землю. Люди хочуть спокою. Люди хочуть зими... весни... лiта, аби не осенi.
Комунiзм не можливий. Люди не знають чого вони хочуть.