Все здавалось бiльшим, нiж було насправдi. Велетеньське небо, велика кiлькiсть будинкiв, широкi стелi i безрозмiрнi меблi. Якось не точно. Навколо було безлiч деталей, але зiр здатен був фiксувати лише деякi з них. Навiть час, здавався щохвилини густiшим.
Ажурна огорожка псевдобалкону щораз викликала неоднорiднi почуття при тривалому поглядi крiсь неї. Чи-то тривогу, чи-то спокiй, але на даний момент зовсiм слабке i не важливе, але все ж свербляче вiдчуття втрати. Так, те саме, коли нотуєш по краплинi натхнення, але пiзнiше розумiєш, що тих нотаткiв уже не iснує. Нема, не дивлячись на те, що вони навiть не встигли оформитись, так i лишившись аморфним передчуттям чогось незвiданого, та одночасно втраченого назавжди.
От i зараз - ажурна огорожка все мовчить не видаючи своєї обiзнаностi i лиш тiльки небо слабко всмiхається, наче вибачаючись як за мовчазливу огорожку, так i свою, таку невчасну надмiрну хмарнiсть. Таке далеке, але й таке близьке. Навiть повiтря, хоч i зовсiм невидиме, але i те здається бiльш матерiальним за це небо. Видихаєш у нього по трохи життя щохвилини, от воно i густiшає все бiльше i бiльше, навiть не зважаючи на вiдкриту фiранку. Ще мить i навiть можна буде черпнути його, набравши повнi долонi i вмитися ним же, стираючи з обличча численнi оболонки, що наче вiковi поклади мушельок i древнiх губок, нашарувалися настiльки, що поле зору зтягнулось у нерiвну крапку.
Добре, що хоч небо всмiхається. Таке дружнє, здається, вийдеш на балкон, простягнеш до нього руки i воно теж потягнеться їм на зустрiч своїми хмарами, м"якими i вологими, що наче пухнастi риби, якi виринають з морських небесних глибин. Все ближче i ближче - ось вони лоскочуть кiнчики пальцiв, а ось уже сповзають по лiктям, поближче до шиї. Тож, якщо огорнутися ними, то можна почути їх тихi розповiдi про свiт, над яким вони пропливають у своїх мандрах. А якщо зачекати ще трохи, можна змiшатися з ними. Можливо тодi навiть вдасться приєднатися до цих мандрiв хоч би i ненадовго. Недовго, бо ти їх вип"єш в дорозi. Трохи жаль, але так воно i буде. Вип"єш їх, навiть не сповiльнюючи швидкостi, а разом з ними вип"єш i всi їх спогади. А далi - ще лише мить, але така що розтягнеться у цiлу вiчнiсть, i тебе вже не вiдокремити вiд цiєї зграї. Зовсiм трохи - i то вже не ти розповiдала про простiр перед очима ажурнiй огорожцi, цiдячи слова крiсь привiдкриту фiранку, то не ти недавно стояла на цьому балконi, спираючись на неї i то не ти простягала руки до неба, намотоючи його хмари на пальцi. Тепер ти тут i землi торкнутися мрожеш тiльки туманом, або ж крiзь пальцi, на якi ти була намотана, щоб донести комусь натхення, у розповiдях про свої небеснi мандри.