Залишком сонця, осiннiм парком, 
Тьмяним букетом слiдiв на парканах i тiнях, 
Все переходить межу i стається на стiнах 
Що i темрява свiтло вкриває лаком. 

Що на домiвках людей не живуть 
Скалiченi очi терпiння, 
Що уже скоро не буде на тлi запустiння, 
Всiх втаємничених зорь, що в калюжах як ртуть. 

Це ти узнаєш, ти згодом прозрiєш бо треба 
Тихо блукати по сходах i так мимоволi злетиш. 
Це моя кров i вона є крейдою лиш. 
Лиш папiрцем, запротореним поштою в небо.