На розбитий стакан наступає ногою Психея. 
Це собака помре пiд парканом, а нам 
Ще потрiбно колись досягнути §§ апогея, 
Аби пити отруту, аби збудувати паркан. 

I навiщо тут снiг? Перед входом? До тебе не прийдуть. 
На снiгу лише крук i вiн теж пам'ятатиме снiг. 
Чи не просто збрехати про крила? 
А може, пiд крейдою вийдуть, 
Бiльшi абриси крил, анiж тi, що ти втримати мiг? 

То, бери i малюй - у цiй крейдi є вихiд i далеч. 
I, у темнiм вiкнi, як у дзеркалi, йде увесь свiт. 
Десь у шафi тво§й є захований Милорад Павiч. 
От, в руцi тво§й крейда - чорнила - а в них лежить лiд. 

I розбитi дверцята свiтiв скеровують очi. 
Щоб збрехати собi i чужим - не вiдвести очей. 
Лише полум'я в кровi, лише свiчка в тобi так хоче, 
Аби крила у не§ були як лiбрето тiней. 

Це собака помре пiд забором - а нам не ховати. 
Це отрута лежить у снiгу посеред голосiв. 
А навчитись прощати цю крейду, цей свiт i цi грати, 
Значить просто любити - без банкiв, кредитiв, боргiв.