На грани живого и мертвого
Самиздат:
[Регистрация]
[Найти]
[Рейтинги]
[Обсуждения]
[Новинки]
[Обзоры]
[Помощь|Техвопросы]
ВСЕСВIТ I КОСМОС ЛЮДСЬКОЇ ДУШI
Шанувальникам поезiї добре вiдоме iм'я Андрiя Василенка. Вiн є автором цiлої низки книжок, якi вийшли протягом останнього десятилiття. Його вiршi -- щирi, лiричнi, пронизанi добрим настроєм, в якому перебуває людина, залюблена у рiднокрай, небайдужа до долi країни, котра любить i ненавидить не по-книжному, а по-справжньому.
I от Андрiй Василенко пiдiйшов до свого дебюту в прозi, досить складному жанровi, який вимагає неабиякої зосередженостi, створення наближених до життя художнiх образiв, вмiння рухати сюжет, знаходити такi деталi, що якнайкраще могли б вiдтворити обстановку, у якiй вiдбуваються подiї. Чи вдалося це авторовi?
Роман "На гранi живого i мертвого" - романтично-фантастична оповiдь про трiумф науки, про пошуки братiв по розуму на безмежних обширах Всесвiту. Молодi вченi смiливо переходять вiд теорiї, набутої в студентськiй аудиторiї, до практики. Створена на звичайному заводi "Токарно-фрезерного устаткування" лабораторiя мiжпланетного Iнтернету дає змогу зробити дивовижнi вiдкриття, i от уже iнопланетяни виходять на контакт з молодими вченими, дiляться досвiдом, передають незвичайнi проекти, якi мають допомогти людству створити новiтнi будови, зазирнути в таємницi довголiття, знайти розв'язання безлiчi iнших проблем.
Лiтературознавцi, безперечно, правi, стверджуючи, що основою прози є сюжет. Умiння розповiдати, вести одну або декiлька лiнiй значною мiрою визначає успiх твору. А ще необхiдно створити психологiчно переконливi образи персонажiв, наповнити твiр деталями, якi сприяють достовiрностi у зображеннi подiй. Андрiй Василенко, наполегливо долаючи опiр матерiалу знайшов шляхи втiлення своїх задумiв.
Роман помiтно вирiзняється тим, що дивним чином поєднує в собi риси виробничого i фантастичного творiв, що є досить рiдкiсним явищем у лiтературi, розповiдає про стосунки однодумцiв i високi почуття закоханих, ставить морально-етичнi проблеми.
Андрiй Василенко добре орiєнтується в досягненнях сучасної науки, отже, оповiдаючи про дослiдження своїх героїв, про їхнi вiдкриття, почуває себе досить впевнено, говорить про все це, як то кажуть, зi знанням справи. Герої роману - люди творчi, неспокiйнi, налаштованi на вiдкриття. Олександр i Снiжана, Микола i Надiя, Петро i Маргарита... Молодi люди захопленi своєю роботою, пошуками нових методiв спiлкування на просторах Всесвiту. Вони наполегливо вчилися, ще будучи студентами займалися дослiдженнями. "Ми витримаємо iспити, щоб стати не тiльки фахiвцями мертвого, тобто технiки, а й фахiвцями живого..." - говорить своїм друзям Олександр Свiтозаренко. Вмiло застосовуючи свої знання на практицi, роблять справжнi дива. I перемагає - живе...
Автор якоюсь мiрою iдеалiзує своїх героїв: вони добре навчаються, ведуть науковий пошук, самовiддано вiдстоюють власну точку зору, вiрнi у коханнi. Скептик може зауважити, що змалювавши таких героїв, автор вiдходить вiд реалiй життя. Однак твiр має елементи фантастики, i подiбнi, дещо незвичнi характери, в даному романi виглядають цiлком природно.
Не може обiйтися автор без поезiї, тож вкладає в уста героїв свого твору натхненнi рядки. А поема "Кремнiянка" просто заворожує смiливiстю думки, несподiваними поворотами сюжету, логiкою висновкiв, незвичайним звукописом.
А як же красиво, романтично закiнчується роман, як вмiло автор передає мрiї одного з головних героїв твору, Олександра: "Вiн бачить в своїй уявi, як променi ранкового сонця на Марсi, наче вогнянi стрiли, пронизують вологе повiтря долини Козоро i, вдаряючись об траву, вкриту росою, наче бризки шампанського, розлiтаються в рiзнi боки, уносячи за собою невидиме зображення розкритої таємницi своєї долини.
Окремо слiд сказати про оповiдання, що увiйшли до цiєї книги. Вони побудованi на конкретному життєвому матерiалi, i характери героїв цiлком виваженi i вмотивованi психологiчно. Такими є молодий виробничий майстер Никифор i стропальник Славко ("Майстер"), вчитель Iван Петрович i випускниця Оксана Рiзченко ("Сiльський вчитель"), iнженер будiвельник Карпо Платонович ("У вiдрядженнi"), молодий вчений молодої науки "Бiоника" Антон Опанасович ("Третє") Цi твори "малого жанру" свiдчать про неабиякi творчi спроможностi Василенка-прозаїка.
Не будемо переповiдати сюжети творiв, якi увiйшли до цiєї книги. Читач, вiдкриваючи свiт прози поета Андрiя Василенка, сам знайде вiдповiдi на питання, котрi його цiкавлять. А нам залишається сподiватись, що новi, вагомi прозаїчнi твори цього автора - попереду.
Науково-фантастичний роман
НАГРАНI ЖИВОГО I МЕРТВОГО
ЗНАЙОМСТВО
Колись Микола, Олександр та Сергiй сидiли за одним столом в одинадцятому класi, вчилися у київському Мiжнародному науково-технiчному унiверситетi. Успiшно закiнчили навчання в аспiрантурi цього ж унiверситету. Микола та Олександр навчався на математичному факультетi, а Сергiй - на технiчному. Потисли один одному руки в актовому залi, коли отримували дипломи. Олександр та Микола отримали дипломи доктора математичних наук, а Сергiй - доктора технiчних наук. Домовилися, що поїдуть за мiсто - у сосновий лiс за опеньками.
Наступного дня зустрiлися на примiськiй автостанцiї i стали в чергу за квитками. Помiтили в черзi чимало симпатичних дiвчат. А коли сiдали в автобус, то Олександровi та Сергiєвi запала в око одна дiвчина. В автобусi познайомитися їм так i не вдалося. Нарештi зупинилися бiля лiсу, i грибники, запам'ятавши розклад руху транспорту у зворотному напрямку, хутко вийшли на лiсовi стежини. Микола, шукаючи опеньки iшов i слухав, як Олександр та Сергiй розмовляли про ту карооку незнайомку, з якою так несподiвано зустрiлися бiля каси, слухав аж поки не натрапив на грибне мiсце. А потiм вони так захопилися пошуками грибiв, що розбрелися у рiзнi боки.
У Олександра вже був майже повен кошик опенькiв, i вiн розвернувся, щоб iти назад, однак помiтив лiворуч ту карооку незнайомку з автобуса, яка
привернула їхню увагу. Дiвчина наближалася до нього. Побачивши Олександра, вона поставила свiй кошик так, нiби в неї заболiла рука. Кошик був повен грибiв.
- Добрий день, красуне!.. Вам допомогти? - ласкаво усмiхаючись, запитав Олександр. - Покажiть, яких ви назбирали...
Вiн пiдiйшов, оцiнюючим поглядом глянув на її кошик. Там лежали тiльки маслюки.
- У вас бiльше! - сказав Олександр, пiдвiвши на дiвчину здивованi очi. - А де ж ростуть отакi?
- Мiсця треба знати... Гриби люблять ховатися, - жартуючи вiдповiла вона i, пiдвiвши очi, зустрiлася з його загадковим поглядом.
Цей нiжний i блискавичний погляд пiдняв їй настрiй i, залетiвши в душу, розбудив почуття цiкавостi.
- Будемо знайомi... Мене звати Олександром, - промовив хлопець i, подавши їй руку, став блукати у заворожливих чарах її карих очей.
- А мене - Снiжана, - сказала дiвчина i ледь не втонула у заводi його голубих очей.
Вони стояли, не вiдриваючи рук ,через якi бiгли у їх душi магнiтнi хвилi почуття, i дивилися одне одному в очi, вiдчуваючи, як наповнюється тiло цим чаруючим почуттям.
- Снiжано, часто їздиш по опеньки? - запитав Олександр, перейшовши непомiтно для себе на ти.
- Нi. За навчанням не було коли... - посмiхнулася кароока.
- А де вчишся?
- Минулого року закiнчила наш Нацiональний унiверситет "Києво-Могилянської академiї". Факультет iнформатики... А нинi - захистила дисертацiю на докторську ступiнь. За фахом iнженер-програмiст, - повiдомила вона.
- Я нинi теж захистив дисертацiю на докторську ступiнь... За фахом - iнженер-математик, - сказав Олександр.
- А що думаєш далi робити? - запитала Снiжана.
- Вчитимусь у Медичному iнститутi Української асоцiацiї народної медицини, - вiдповiв вiн. - Хочу бути ще й цiлителем, - сказав Олександр. - А ти?
- Теж вибрала цей iнститут, - сказала вона.
- От i добре... Матимемо нагоду бачитись... Пропоную завтра сходити на пляж. Поговоримо, помрiємо...
- Давай краще обмiняємося номерами телефонiв, - жваво промовила Снiжана. - А завтра побачимо, що нам робити.
Завiвши номера в пам'ять мобiльних телефонiв, вийшли на просiку лiсу, яка виводила до автобусної зупинки. Олександр глянув на годинник. До вiдправлення автобуса залишалося сiмнадцять хвилин.
- О, маємо ще багато часу, - зауважив хлопець. - Давай не будемо його пiдганяти. Бач, як тут гарно. Блакитне небо над головою. Сосни своїми зеленими кронами вросли в його заворожливу голубизну. Не жарко, бо по просiцi вiє вiтерець, несе прохолоду. Лiсова мелодiя окутує нас шелестом листя та глухими ударами лiсового санiтара - дятла, - iз захопленням говорив Олександр. - Лiсовi пахощi наповнюють повiтря... Снiжано, розкажи менi краще що-небудь святкове - про нашу планету, землю багату такими лiсами та квiтами, - попрохав вiн.
- Хочеш святкове? - запитала Снiжана. - Тодi слухай ось цей вiрш:
ПРОЛIСКИ
На Восьме березня,
Щоб не пом'яти,
Збираю пролiски
На нiжне свято.
Вони з-пiд снiгу -
Як очi неба...
Тендiтнi пролiски
Везу до тебе.
Чуття високi
Я не розтрушу...
Нехай цi квiти
Зiгрiють душу!
- Спасибi, - сказав Олександр. - Це ти менi заздалегiдь нагадуєш, щоб подарував на це свято квiти - лiсовi пролiски, - усмiхаючись пожартував вiн. - А про любов та кохання в тебе є вiрш? - запитав Олександр.
- Є ось такий:
ГIМН ЛЮБОВI
Спiває душа солов'їна любов'ю -
У серцi пульсує мелодiя лунко, -
З любов'ю по тiлу розноситься кров'ю -
Скрiпляє мої почуття поцiлунком!
Любовi мелодiю серце нам пише -
Крiзь очi вона проникає ув очi!
I, нiби в колисцi, кохання колише -
Солодкi уяви хлоп'ячi й дiвочi.
Душа переводить мелодiю в слово...
Мов пульс, оживає мелодiя в словi.
В обiймах воно трансформується знову -
Кохання озвучилось гiмном любовi!
- А про нас можеш експромтом написати? - запитав Олександр.
- Можна б спробувати... Дай трохи зосередитись...
Вона на хвилину замовкла. Глянула у високе небо, потiм перевела погляд на височеннi дерева... Нарештi промовила:
- Ну от, здається щось вийшло. Послухай:
У ГАЮ ПОЧУТТIВ
В наш гай почуттiв ми зайшли лiсосмугою втiхи -
Плодами кохання ми радуєм гiлля любовi,
Яке пiдпирають надiйно довiрливi вiхи,
Iз гiлля йде киснем в серця веснодiюча повiнь
I мрiї наповнює теплим озоном довiри...
Немає, крiм нас, на Землi щасливiшої пари!
Спiлкуємось завжди на звуках душевної лiри.
У нашiм гаю почуттiв - соловейковi чари!
Олександр вiд здивування ледь не втратив дар мови. Нарештi отямився, захоплено сказав:
- Спасибi тобi, Снiжано, за такi теплi та милi вiршi! Ти полонила моє серце i зачарувала мою душу. Ти, напевне, вже давно пишеш вiршi...
- Так. Це моє хобi. Стала писати ще в школi. Ще тодi вiршi почали друкувати в газетах... Нинi маю декiлька поетичних збiрок. Член Нацiональної спiлки письменникiв України.
- Вже час поспiшати на автобус, - зауважив Олександр, глянувши на годинник.
Взяв обидва кошики, i вони, прискоривши ходу, пiшли по просiцi.
Автобуса ще не було. Сергiй стояв мiж дiвчат, як будяк у квiтнику, i щось розповiдав. А коли побачив Сашка з тiєю незнайомою дiвчиною, то пiшов їм назустрiч.
- Познайомся, Снiжано, - промовив Олександр. - Це мiй друг Сергiй...
- А ось i автобус, - сказала Снiжана i взяла Олександра пiд руку.
- Всi зiбралися? - запитав водiй. - Сiдайте, будемо їхати...
В автобусi почали говорити - дiлилися своїми враженнями та результатами тихого "полювання". Грибiв у кошиках було достатньо. I затихли молодi люди тiльки тодi, коли водiй повiдомив:
- Виходимо!.. Приїхали.
Сергiй вийшов з автобуса першим, подав Снiжанi руку, допомiг зiйти. За ними вийшов Олександр та Микола.
- Вибачаюся, але я поспiшаю, - сказав Сергiй i, потиснувши руку друговi, швидко пiшов iз Миколою на трамвайну зупинку.
Олександр та Снiжана взяли по морозиву i всiлися за столики. Дивовижний десерт наче стримував їхнi гарячi почуття. Вони насолоджувались одне одним у спiлкуваннi. Не хотiлося йти додому. Олександр принiс ще двi порцiї. Напевне, морозиво стало повiльно охолоджувати їхнi голови, переповненi враженнями. Молодi люди, доївши морозиво, тепло попрощалися. Олександр посадив Снiжану на маршрутне таксi, а сам поїхав додому трамваєм.
29.06. - 30.06.2013 р.
НА ПЛЯЖI
Олександр почув у слухавцi приємний дiвочий голос:
- Доброго ранку, Сашко! Це Снiжана. Ти готовий до поїздки на пляж? Ми за тобою заїдемо? Моя подруга Маргарита зi своїм кавалером Петром теж туди зiбралися. Називай адресу зустрiчi, - радо повiдомила Снiжана.
- Хрещатик, будинок чотирнадцять... Стоятиму бiля книжкового магазину, - вiдповiв Олександр.
- Чекай на нас... Виїжджаємо з автостоянки, що по вулицi Коцюбинського через п'ятнадцять хвилин, - сказала Снiжана.
Снiжана з Маргаритою та її чоловiком Петром вийшли iз продовольчого магазину i попрямували на автостоянку. Дiвчата поклали речi в багажник, i автомобiль рушив. На проспектi Кiрова потрапили у невеликий затор. Снiжана стала переживати: "Олександр, мабуть, хвилюється з приводу затримки".
Нарештi череда машин стала рухатися, набираючи швидкiсть. Невдовзi Петро повернув на Хрещатик, зупинився навпроти книжкового магазину.
- Олександре, сiдай! - гукнула Снiжана, вiдкривши дверцята машини.
- Знайомитися будемо на пляжi, - сказав Петро, кладучи сумку Олександра в багажник.
- Петре, ти нас повезеш туди, де ми були ранiше? - запитала Маргарита.
- Так. У сосновий гай, - кивнув Петро.
Їхали мовчки. Снiжанi кортiло якомога скорiше познайомити Сашка з друзями - випускниками по школi, якi вже встигли закiнчити iнститут журналiстики Київського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка i стати членами творчих спiлок - письменникiв i журналiстiв.
Снiжана та Олександр сидiли на задньому сидiннi i розглядали один одного. Снiжанi здавалося, що вона вже десь його бачила. Вона пригадала одно схоже обличчя i з нетерпiнням наважилася запитати.
- Скажи, Олександре, а ти рiк тому коли вчився у київському Мiжнародному науково-технiчному унiверситетi виступав на студентському симпозiумi, який проводив ваш iнститут на тему: "Таємниця силуетiв: павука павича i дикобраза, залишених прибульцями на нашiй Землi i на Марсi"?
- Виступав, а що? - здивовано запитав вiн.
- Та я думаю... Чи це був ти чи не ти? - я тодi пiдтримала твою iдею про спiльну iнформацiю закладену в силуетах павука, павича i дикобраза.
- Так це була ти! Зрадiв Олександр, - i нiжно, обнявши, поцiлував у щiчку.
Дорога до рiчки iшла через село, а далi - через сосновий лiс. Не доїхавши до рiчки, Петро поставив машину на галявинi, яка виходила до рiчки, i вони пiдiйшли до її похилого берега, зарослого травою.
- Ну, що, друзi, подобається це мiсце? - запитав Петро i простягнув руку голубоокому з рудим чубом Олександру. - А тепер будемо знайомi... Петро.
- А мене звати Маргаритою, - повiдомила його наречена. - Ти вже чув, Олександре...
Молода жiнка подала руку.
- Дуже приємно, - сказав Олександр i поцiлував їй руку.
Снiжана, що мала фiгуру балерини, та атлетично скроєний Олександр притулились одне до одного. Вони мрiйливо дивився на протилежний берег рiчки, де зiбралися пляжники, переважно мешканцi iншого села. Петро - середнього росту, широкоплечий, худорлявий, голубоокий блондин. Темнi окуляри сидiли на його рудому кучерявiм волоссi. Вiн став розповiдати про те село, яке сховалося за пагорбом... Маргарита - трiшки нижча за нього, струнка, симпатична кароока брюнетка в окулярах, якi дуже пасували їй. Обнявши Петра за талiю, розповiла, яке в тому селi смачне молоко. По вихiдних, коли багато пляжникiв, те молоко привозять на продаж на цей берег.
Оглянувши обидва береги, повернулися на галявину. Петро витяг iз багажника сумку Олександра, надувний диван та матрац. Олександр дiстав iз сумки свiй матрац, i вони стали все це накачувати. Маргарита та Снiжана простелили пiд кущем лiсового горiха скатертину i стали її сервiрувати. Поставили чотири блюдечка i чотири чашки. Потiм наробили бутербродiв i погукали хлопцiв снiдати.
Петро вiдрiзав кут пакета, налив молока у чашечки. Снiдали навстоячки i недовго.
- Який ми розробимо пляжний сценарiй? - запитала Снiжана. - Купатися будемо по десять хвилин через кожнi п'ятнадцять хвилин, - запропонувала вона. - Чи хто як захоче?..
- Все залежатиме вiд води... А годинник? Невже купатимешся у годиннику? - промовила Маргарита.
- Треба загартовуватися, - вiдстоювала свою пропозицiю Снiжана. - А годинник у мене водонепроникний.
- А ви жеребки потягнiть, - сказав, усмiхнувшись, Олександр.
- Давайте краще проголосуємо, - iронiчно запропонував Петро. - А як на мене, то воно покаже... - додав вiн i, взявши матрац, пiшов до рiчки. - Я вас чекатиму на березi.
Олександр, доївши, взяв матрац i погукав дiвчат.
Петро стояв на похилому березi. Чекав, поки пiдiйдуть його супутники.
- А тепер, - запропонував Петро. - Беремося за руки i будемо ланцюжком опускатися до води.
Вони зайшли у повiльну течiю. Спочатку було мiлко - трохи вище пояса. Дно - пiскове. За декiлька метрiв дно обривалося, i вже було з головою. Маргарита та Снiжана пливли на одному матрацi, а Петро та Олександр - на другому. Потiм зсунулися у воду, тримаючись за матраци. Вода була приємна i тепла, як парне молоко. Нiкому не хотiлося виходити. Вони випливли на мiлину i стали загорати на матрацах. Сонце все сильнiше припiкало i вигнало молодих людей на берег. Вони обсохли i пiшли на галявину. Там на них чекав надувний диван, розташований пiд лапатою кроною високого дуба, який стояв, мов парубок, посеред галявини i щось шепотiв своїм листям колючим сусiдкам - соснам. Вони влаштувалися на диванi, i зав'язалася досить серйозна розмова.
- Що думають робити далi нашi русалки Снiжана та Маргарита? А ти, Петре, будеш вчитися чи працювати? - запитав Олександр.
- Я думаю вчитися ще на лiкаря - в Медичному iнститутi Української асоцiацiї народної медицини. Хотiлося б стати фаховим журналiстом, спецiалiзувавшись на лiкувальних справах, - сказав Петро.
- А я мрiю стати доктором медичних наук, - сказав Олександр. - Теж навчатимусь у цьому iнститутi...
- Ми з Маргаритою також мрiємо там вчитися, - повiдомила Снiжана.
- А як же захоплення поезiєю? На нього не впливатиме медицина? - запитав Петро. - Зiбралися самi поети. Хоч i собi - сiдай та пиши вiршi.
- Поезiя - це той свiт, поза яким не мислю себе, - зiзналася Снiжана.
- Почитай, - попросила Маргарита.
- Слухайте... От, до речi, про медицину, - сказала Снiжана i стала читати:
ЛIКАР ЗА ВИКЛИКОМ
Вона з'явилася на виклик:
- Тепер будь ласка роздягнiться...
Холодна трубка? Ще не звикли!
Вдихайте глибше. Повернiться...
I де ж це ви так застудились?!
- Було це дуже романтично:
Ми, як мисливцi, натрудились...
Навколо нас краса антична.
А наш ведмiдь пiд снiжним тином -
Це гребля ГЕС, їй в хуртовинi
Упнулись електроди в спину, -
Немов свiчки хтось перекинув.
- Так ви романтикою грiлись?!
- Мої ви лiки вiдгадали,
Але дiагноз би хотiлось?!
- У мене ви влюбились здавна!
- А ти, Маргарито, маєш, що прочитати? - запитав Олександр.
- Залюбки це зроблю... Прошу вибачення, якщо забуду якийсь рядок...
I вона, трохи хвилюючись, прочитала власний вiрш:
ЛIКИ
Провiдав мене в лiкарнi
Мiй колега по змiнi,
Казав: "Справи токарнi
Йдуть на вiдмiнно.
I хлопцi нашi
"Набили" добрих рекордiв..."
Я цехом iду - неначе
Вiтаю їх гордих
I, нiби хмарини з вiкон, -
Хлопцi в бiлих халатах
Приносять, мов дiючi лiки,
Добрi слова в палату!