Аннотация: Кожна легенда починається з бувальщини...:)))
Якось в розпал Успенського посту отримали ми звiстку, що проїздом будуть у нас давнi друзi - бажанi й дорогi гостi.
Гiсть в домi - свято, а якщо ще й бажаний та дорогий ... Як кажуть росiяни, "...всё, что есть в печи - на стол мечи!" Звiсно, що так, але ж ПIСТ!!!
Отож, по-порядку.
Гостi причетнi до поезiї, вiтаються вiдповiдно, тож i ми включаємось в гру:
- Ось вже й гостi в гарну пору -
Тож заходьте всi до двору!
Зустрiчай, кохана Нато!
Та готуй "Батькiвську Хату"!
(домашнє виноградне вино, оцiнюється "дегустаторами" як дуже смачне)
Далi вiтання перехоплює дружина:
- Пригощайтесь, любi гостi!
Ми, усi тут , люди простi:
Чим багатi - тим Вам радi:
Карасi ось тут в сметанi,
Баклажани синi, знанi,
Ось Вам "Щука з Кременчука",
Непогана, справдi, штука!
Пирiжки ось, ось пампушки,
Ось Полтавськiї галушки,
Що пухкiшi вiд подушки,
Ось ковбаска, ось печеня,
Ще ж до того й освяченi,
Ось ОКIСТ!.. Ой!..
- Що ти, Нато, щось забула, чи рекламу "перегнула"?
- Нi, не в тому ж зовсiм рiч!
Зараз же Успенський пiст!
- Не хвилюйся! Ти забула, чи бувальщину не чула, що вже бiльш як сто рокiв чули вiд своїх дiдiв? Розкажи, як не забула, щоб i гостi те почули.
- Отже, так:
сто рокiв тому (не гримить ще Свiтова вiйна), прадiд мiй Валерiан дружив зi священиком. Вони часто гостювали один у одного. I ось, в розпал посту заходить до прадiда батюшка. Українцi люди гостиннi, тому на столi негайно з"являється запiтнiла немаленька пляшка, наїдки, напитки, загалом, всякi рiзносоли, але зависла наче в повiтрi якась недоробка, щось не так...
Господар тихцем кличе до себе меншенького синочка Афанасiя й наказує йому принести з льоху копчений окiст. Той з великим здивуванням та острахом осмiлюється нагадати батьковi про суворий режим ПОСТУ (!!!).
- Неси, Фаня! Кому сказано? - каже прадiд Валерiан, - та не забудь загорнути в рушник, поки через двiр нести будеш! I пробурчав собi в бороду:
- Учиш вас, учиш, а хто дурнем родився - то так i виросте!
Принiс Фаня окiст, як i наказано, поклав його на велику тарiль на столi, а сам причаївся за дверима й пiдглядає в шпарину: що ж це воно буде?! Адже грiх тяжкий! Чи ж стерпить батюшка таку наругу, чи вiдразу Бог громовицею вдарить?! А як ударить?! Хата ж згорить, де жити будемо?! Тремтить зi страху Фаня, але вiд шпарини не вiдходить. Страх великий, але цiкавiсть таки переважає його. А що ж за столом?! Побачив батюшка окiст той на столi, гмикнув, взяв великий нiж, пiднявся...
(- Боже, заспокiй батюшку! Не дай йому тим ножем вдарити батька!- зашепотiв Фаня, заплющивши вiд страху очi) . Хвилина, друга,... Наче нiчого... Розплющив Фаня очi й бачить, що Батюшка широким розмахом хрестить окiст ножем, примовляючи (вибачте, але мовою оригiналу):
- О Окорок, крещу тебя святым крестом и нарекаю тебя Окунем!
- О Окорок, крещу тебя святым крестом и нарекаю тебя Окунем!
- О Окорок, крещу тебя святым крестом и нарекаю тебя Окунем!
Пiсля чого сiдає на стiлець i, вже пiд охолоджену горiлку та дружню бесiду, закушували вони з прадiдом Валерiаном тим неофiтом Окунем, що ще зовсiм недавно звався Окороком (цебто, Окiстом), але то було явно невдале чи, скорiше, несправжнє його iм"я. Звiдси беззаперечно витiкає фiлософська аксiома, що суть речей - в їх назвi, тобто, iменi. Досить змiнити назву i перед нами вже iнша рiч!
Вiдтодi й живе в нашому роду ця оповiдка- бувальщина, а якщо й не так в нiй щось - то це, звiсно, провина Фанi (тобто, дiда Афанасiя), який або забув щось з переляку, або ж переплутав.
Та це вже й зовсiм несуттєво, бо ще Степан Руданський колись сказав:
- Вiр - не вiр, та не кажи - брешеш! А вiн таки визнаний авторитет в цьому вiдношеннi.