Мiй свiт згас ще до твого народження. Чого тобi треба на цьому попелищi?
Моя доля була прочитана, перечитана, зачитана до дiрок ще до того, як твiй предок уперше взяв до рук палицю. Але ти цього не можеш знати. Чому ж ти тодi з таким зачудуванням дивишся у моє обличчя?
Я померла, як i подобає людинi з моiм статусом. Правда, за багато тисячолiть до того, як твоя нога ступила на землю мого спустошеного свiту. Чому ж ти зi всiх звернув увагу саме на мене?
Ти не можеш знати, що я тiнню живу тут. Я бачила все: розвиток i загибель свiту, частиною якого я була. Саме я - єдиний хоч якось iснуючий нинi свiдок, як Сонце, наше благодатне Сонце, яке для тебе лише зiрка на краю Галактики, майже згасло, поступово забираючи життя моє§ колись такоi блакитноi планети. Ти не можеш вiдчути мiй бiль. Чому ж ти тодi стоiш на колiнах i плачеш?
Це я проливаю сльози над своiм свiтом, викликаючи у ваших вчених повний колапс - звiдки у мертвому свiтi, на якому немає атмосфери, дощi?
Так, це я вию диким вiтром щовечора, згадуючи, якою гарною була моя маленька блакитна кулька.
Я проклята вiчно дивитись на агонiю всього, у що вiрила, що любила...
Ти не можеш цього знати. Але щомiсяця ти прилiтаєш до мене i довго стоiш передi мною на колiнах. I плачеш, дивлячись у моє обличчя...