на Спаса осiнь настає
та мерехтить крiзь павутиння,
як незавершене весiлля
того що було i що є,
та й зачарована вода -
чи подарунок, чи отрута,
зiмне, або напоїть руту,
що вже до вiку вiдцвiла.
На Спаса яблуко впаде
у руку, що тягну до Бога,
а Вiн, звичайно - як небога,
Вiн знову обере мене
на бiль i страх, на смерть надiї
де поряд з Ним в Його застiллi
менi те яблуко 
лише.

16.08.24