Аннотация: Ельтiгенська десантна операцiя восени 1942 року.
Десант на Ельтiген
Вже з самого початку щось зламалося в, здавалося, добре продуманiй, сконструйованiй, вiдпрацьованiй на штабних iграх, на учбових штурмах берегових "ворожих" укрiплень i нарештi пущенiй в хiд машинi десанту. Майже весь серпень готувалася до нього дивiзiя Глазкова з усiма приданими їй частинами посилення. Не викликав сумнiву вибiр часу - опiвночi i мiсця форсування Керченської протоки - не в самому вузькому мiсцi, а там, де вiд берега до берега було зо два десятки кiлометрiв i де українськi нацiоналiсти найменше чекали удару. Узгодили дiї армiї i флоту, продумали деталi авiацiйного прикриття i артилерiйської пiдтримки. На пiдсумковiй нарадi старших командирiв були присутнi маршал i командувач фронту, з їхньою участю на картi i на макетах ще раз розiбрали хiд прийдешньої операцiї, передбачили всi можливi несподiванки. В успiх вiрили всi. I тому дуже до речi виявилася органiзована Глазковим товариська вечеря. Поклопоталися дивiзiйнi iнтенданти, справжнiй бенкет вийшов - з шашликом по-карськи, з свiжими овочами i фруктами. Навiть квiти i шампанське десь роздобув проноза-ад"ютант! Були промови, поздоровлення з початком бойових дiй по визволенню Криму, були тости за товариша Сталiна, за перемогу...
Тепер Глазков стояв на мiстку тральщика, поряд з командиром флотилiї капiтаном другого рангу Худяковим, намагався розгледiти щось в темрявi. В протоцi гуляла хвиля i тральщик мотало, вiн весь час заривався носом у хвилi, вода, пiнячись, змивала палубу, гуркотiла пiд рубкою i заливала мiсток бризками. I з кожною хвилиною цей слiпий рух у невiдомiсть ставав все нестерпнiшим. Ось уже другу добу Глазков не мiг позбутися вiдчуття - все, що вiдбувається навкруг, непiдвладне його волi, розуму, енергiї. В нiч з п"ятого на шосте вересня стало очевидним, що шторм в протоцi не дасть висадити десант i його перенесли на добу. Через це неждане перенесення графiк завантаження рот, батальйонiв, полкiв, технiки полетiв до дiдька i винуватих не знаходилося. Синоптики все валили на "небесну канцелярiю", моряки - на синоптикiв, обiцяли, мовляв, тиху погоду, а в протоцi хитавиця i неможливо вчасно подати плоскодоннi судна... Дивiзiя вантажилася поспiхом, в метушнi i безладi, в плутанинi взводiв, рот - по надходженню суден i плавзасобiв. I не в нуль-нуль шостого вересня, а лише о четвертiй годинi ночi сьомого, на другий день вiйни, коли нi про яку раптовiсть десанту мова вже не йшла, вiдвалили вiд пiрсiв першi мотоботи...
В душi командира дивiзiї згасала впевненiсть в успiшному форсуваннi протоки, згасала, витрачаючись на боротьбу з сумнiвами, передчуттям невiдворотної бiди, накопичена в передштурмовi тижнi i днi дорогоцiнна вiра в успiх операцiї. Про який наступальний порив можна говорити, коли...
Вiдстрибнула темнота, тугий жмут свiтла, як вiд електрозварки, ослiпив всiх, хто був на мiстку, насувався збоку, перетворившись на бiле, що розрубує нiч, лезо величезного меча. Рукiв"я тримав хтось далеко на березi, вiстря, повiльно перемiщуючись, то безшумно лягало на воду, то наштовхувалося на гребiнь хвилi, поки не простромило наскрiзь тральщик, який телiпався посерединi протоки.
...Ось вона, ця бiда! Найгiрше не позаду, найгiрше попереду, воно лише починається. По протоцi занишпорили променi прожекторiв, десант виявлено, i не поблизу ворожого берега, на пiвдорозi, розрахунок на раптовiсть провалився, коли б не нехлюйство морячкiв, вони б давно були на мiсцi, а тепер...
Рiзнуло свiтлом по очах i полковник закрився долонею. Промiнь прожектора вихопив з пiтьми неподалiк тральщика по правому борту катер з бiлою цифрою "9" на борту. На цьому катерi йшов командир шiстсот сiмдесят четвертого полку майор Бодров. Його полк був найкращим в дивiзiї, вiн мав першим штурмувати кримський берег. На кормi бронекатера тулилися один до одного десантники, за рубкою його було тiсно вiд командирiв штабу. Слiпучий промiнь прожектора тримався на рубцi "дев"ятки" секунду, другу, третю... I тут катер рiзко пiдскочив на хвилях, пiдкинутий потужним гейзером води, вогню i диму...
- На мину напоролись! - Високим голосом вигукнув Худяков. За весь час, поки стояли на мiстку, нi вiн, нi Глазков не перекинулися й словом - Право на борт! Спасательные средства за борт!
Рятувати, однак було нiкого. Там, де щойно був бронекатер, крутилися у вирi уламки дерева, якiсь ящики, бочки... за пiвсотнi метрiв пiрнав у хвилях понтон з двома 76-мiлiметровими полковими гарматами. Цей понтон катер тягнув за собою на буксирi, тепер його зносило течiєю i хвилями все далi i далi...
Освiтлений прожекторами, ракетами, десант борсався у протоцi, розкиданий на всю її широчiнь, захлиналися у хвилях тральщики, баржi, мотоботи, баркаси, понтони на буксирi катерiв, а над ними вило, ревiло, багряно спалахувало небо, як пiд час грози, море викидало з себе бiлi водянi стовпи, якi, здавалося, дiстають до низьких рваних, насичених дощовою вологою хмар. I ледь опадали однi, як поблизу виростали iншi - невидимi могутнi кувалди гамселили по протоцi, перетворюючи в трiски i уламки все, що потрапляло пiд їхнi удари. Один такий удар прийшовся поблизу тральщика, стовп-велетень вирiс обабiч Глазкова i вiн подумав, що це кiнець, але корабель гойднуло i водяний велетень обвалився в сторонi, тiльки збив тральщик з курсу. Корабель завалювався на борт i вже здавалося, що вiн не вирiвняється, але мить повагавшись, тральщик повернувся в початкове положення. З Глазкова вибуховою хвилею зiрвало кашкета, голова гула - схоже, легка контузiя. Що це було? Мiна? Цей флотоводець, до всього, ще й завiв їх на мiнне поле! Полковник в лютi оглянувся на Худякова, але побачив молодого незнайомого командира.
- А где Худяков?! - Намагався перекричати гуркiт командир дивiзiї.
- Командир отряда тральщиков, товарищ полковник, - флотський командир витягнувся, вiддав честь, - капитан-лейтенант Осипов.
- Мы что, по минному полю идем?
- Нет, товарищ полковник. Отдельные только... попадаются кое-где...
Глазков i сам засоромився безглуздю свого запитання. Яке мiнне поле! Так купно i прицiльно може бити тiльки артилерiя. В протоцi вибухають - вiн з досвiду знав - снаряди великих калiбрiв, по баржам i баркасам б"ють важкi далекобiйнi гармати. Це був вогонь на знищення, вiн досягав своєї мети, привид розгрому стояв перед Глазковим: перевернутий мотобот, люди, що лiзли на його днищу по головам один одного, охоплений вогнем бронекатер, чорнi фiгури на його палубi метушаться, збивають вогонь, покинутий понтон з ящиками патронiв i снарядiв, що пройшов метрiв за п"ять вiд борту тральщика, солдат верхи на колодi, який кричить, розмахує руками... В цю хвилину полковник Глазков розумiв, усвiдомлював тiльки одне, найголовнiше: переверталися, горiли, тонули не просто мотоботи i катери, набитi солдатами i командирами, - йшла на дно, гинула розстрiлювана впритул нацiоналiстами його, Глазкова, дивiзiя...
- Лейтенант, ракеты! Одна красная, одна зеленая...
Тiнню вигулькнув з-за його плеча лейтенант, смикав, хапаючись, застiбку сумки при боцi. Полковник, розлютившись, зiрвав з плеча ад"ютанта сумку, вихопив ракетницю, раз за разом пальнув у захмарене осiннє небо. Боявся, що на Таманi не помiтять сигналу i вiн не почує характерний клекiт снарядiв над головою. I враз полегшало на душi, коли побачив попереду, за якийсь кiлометр вогненний вал. Ударила Тамань! I прийшла надiя, що не все ще втрачено, сильно, все-таки, била Тамань, i зовсiм недалеко було до кримського берега... Щось вже палало там - скирта сiна, сарай чи будiвля якась, i вiдблиски полум"я висвiтили багряну смужку бiля самого прибою, i на цiй смужцi стрибали на хвилях десятки чорних цяток. Радiсно тьохнуло серце - там, попереду, були мотоботи, баркаси i вже не пiднiмалися фонтани вибухiв, значить вдалося головним загонам вцiлiти пiд артобстрiлом, проскочити в мертву зону. В бiнокль видно було фiгурки солдатiв, перша хвиля десанту, яка викотилася на берег. Вiдбiгши вiд прибою, солдати чомусь загаялися, заметушилися на мiсцi, залягли, схоже, перед дротяними загородженнями чи пiд вогнем дотiв, якi ожили на узбережжi. Тамань вже не пiдтримувала десант вогнем, била в глибину, i тепер десантникам потрiбно було самим рiзати дрiт i затикати пельку кулеметам в тих дотах. А зволiкання приведе до того, що всi вони назавжди залишаться лежати там, на мокрому пiску. Слiдом за ними почнуть залягати iншi i скiнчиться все це тiльки зайвими, безглуздими втратами. Полковник застогнав, як вiд болю...
- Сколько нам ещё тащится туда?
- Минут десять, не больше! - Прокричав капiтан-лейтенант. - Подходим уже...
Але полковник уже й сам бачив - пiдходять бронекатери, баржi, мотоботи... Побачив i здивувався їхнiй кiлькостi, здавалося, мало що залишиться на плаву пiсля цього кривавого переходу, а все ж... Непогано попрацювала Тамань, вже не так вило i гуркотiло навкруги, ослабла вбивча хватка батарей нацiоналiстiв. А от з десантом вiдбувалося щось недоладне, поблизу берега збавляли хiд, пригальмовували, зупинялися катери i баржi, нiби перед невидимою причальною стiнкою. До берега лишалося метрiв сто п"ятдесят-двiстi, коли все остаточно застопорилося - бронекатери, баржi гойдалися на хвилях i не просувалися вперед нi на метр! Рухалися вперед, до близького прибою тiльки мотоботи i баркаси, шлюпки, якi йшли на буксирi катерiв. Глазков вiдчув, як перестала вiбрувати палуба пiд ногами, дизель не працював, тральщик рухався вперед по iнерцiї, його повiльно розвертало бортом до хвилi.
- Что это?! - Полковник схопив за плече Осипова. - Почему остановились?
- Дальше нельзя, товарищ полковник. На мель сядем.
Вiд берега донiсся багатоголосий, протяжний крик. Пiднiс до очей бiнокль - вся, освiтлена пожежею частина берега була всiяна солдатами, вони атакували. Аж вилаявся вiд радощiв... Атакуючi зникли з очей, здається, пiшло у них на лад, захопили першу траншею, вибили "нацикiв" з окопiв. Тепер навалитися б всiма силами дивiзiї, розвинути успiх! А баркаси i шлюпки чомусь не поверталися. Глазков понишпорив бiноклем по березi, i побачене пояснило все: в бiлiй пiнi прибою викидало на прибережну смугу якiсь уламки, ворушилися чорнi тiла викинутих прибоєм, розбитих хвилями мотоботiв, баркасiв, шлюпок. Жалюгiднi цi залишки викликали в душi Глазкова тугу, яка з"являлася всякий раз, коли звучав похоронний марш. Клятий шторм! Зараз його гуркiт звучав похоронним реквiємом по його дивiзiї...
Водянi стовпи вiд розривiв снарядiв стали густiше пiднiматися серед нерухомих катерiв та барж. Неподалiк пiдстрибував на хвилях бронекатер. На його палубi купчилися десантники, однi стрибали у воду самi, iнших, якi впиралися, зiштовхували у воду матроси. Людей силою випихали за борт, вони зникали у хвилях, лише деякi утримувалися на поверхнi i, кинувши зброю, пливли до близького берега. На iнших кораблях, здається, вiдбувалося теж саме. Капiтан-лейтенант, схопивши рупор, сипав матюками, але надривний крик цей в"язнув за бортом тральщика у гулi шторму i вiтру в протоцi та гуркотi вибухiв. А тi, на бронекатерi, продовжували тим же чином звiльнятися вiд свого живого вантажу. Потрiбно було будь-яким способом зупинити боягузливу наволоч, поки панiка не перекинулася на всю флотилiю. Пару черг би по ним, трасуючими, з великокалiберного... але пiд рукою лише ракетниця. Осипов кинувся в радiорубку...
- Товарищ полковник, приказано высадку прекратить, корабли и суда глубокой осадки вернуть в Тамань. Приказ согласован с вашим командованием. - Перед командиром дивiзiї з"явився Осипов, витягнувся, вiдрапортував, за статутом кинувши руку до козирка. - Светает, хохлы могут накрыть нас авиацией и тогда кораблям крышка...
- Какая от них польза, от ваших самотопов! - Спересердя кинув полковник.
Тральщик вже розвернувся i повним ходом рiзав хвилю назад, до Таманi. Вiдходили й iншi кораблi. Нацiоналiсти бiльше не посилали їм навздогiн снаряди, не до флотилiї, яка вiдступає, їм зараз. Перед ними постала на повен зрiст iнша проблема, iнший головний бiль, наваляться хохли зараз на передовi загони десанту, щоб скинути їх в море з захопленої смуги берега. Глазков дивився на берег, який вiддалявся, там все ще щось горiло, по обидва боки вiд освiтленого мiсця стрибали по чорному горизонту короткi вогненнi сплески, це були не розриви снарядiв чи мiн, не била бiльше Тамань, мовчали i українськi батареї - вибухали ручнi гранати, схоже там, в окопах i траншеях, йшла рукопашна...
...З першого ж кроку по вiдчув Архип, як вислизає з-пiд нiг земна твердь. Вузькi, без перил, сходнi плавно пiдняли його i в ту ж мить почали опускатися: нудотно, як пiд час падiння, стало, тiло полегшало, нiби зменшилося у вазi, а потiм сходнi знову потягли вгору i боляче врiзалися в натрудженi плечi лямки речового мiшка, нiби залiзом набитого, ремiнь старого кавалерiйського карабiна. Балансуючи, щоб не звалитися в чорнi провалля по боках, не налетiти на переднiх i не лягти пiд ноги заднiм, якi напирали в спину, пiд рiзкi, з матюками, команднi крики: "не останавливаться... быстрей, быстрей, мать вашу...", вони скочувалися в щiльно збиту людську масу, де не було нi рук, нi нiг - однi голови в масляних вiд дрiбного крижаного дощу шоломах, нiби притиснутi однi до одного кавуни в перевантаженiй баржi. Маса ця мовчки прийняла, всотала в себе Архипа, притиснула бiля самого борту на кормi благенького мотобота. I не iснувало вже окремого вiд усього, вiд iнших людей, неба, землi, води, Чорного моря людини, яка дихала, думала, щось там розумiла про себе, на ймення Архип, по-батьковi Никодимович, на прiзвище Мєшков. Нi його минулого, нi нинiшнього, нi майбутнього - не iснувало бiльше. Була лише темiнь вересневої ночi, колючий, як наждак вiтер i - там, попереду - важкi вiддихи штормового моря. Там, на захiдному березi Керченської протоки, затаїлася оборона нацiоналiстiв. Туди, в її зубасту пащу, й пiде зараз благенький мотобот, тихо вiдваливши вiд пiрсу на березi Таманського пiвострова. Пiдуть туди iншi мотоботи, катери, морськi мисливцi, десантнi баржi, понтони i баркаси, набитi людьми у солдатських ватянках пiд саму зав"язку...
...Чхнувши чадом спаленого гасу, загуркотiв двигун i мотобот важко вiдвалив вiд пiрсу. Пропала, розчинилася в темрявi причальна стiнка i за хвилерiзом шибонув у борт крутий бурун, облив всiх бриками, рiзко накренив мотобот. На Архипа, як з бочки, пролилася вода i вiд крижаного її холоду перехопило подих. Здавалося, благеньке це суденце зараз переверне, але крен, на щастя, вирiвнявся. Однак не пройшов, i Архип зрозумiв, що вже не пройде, холодок приреченостi, що тоскно мутив з самого ранку душу: не вигребуть вони з цiєї темноти i шкеребертi нiкуди - вода була скрiзь, за десять сантиметрiв вiд краю борту, хлюпала пiд ногами, миттєво просочивши все, що було на ньому, хоч знiмай та викручуй, ще два-три рази ось так черпне - i шкарлупа ця пiде на дно. Мабуть, вони змiнили курс, хитавиця перейшла в кiльову i вiд носа до корми по мотоботу, що вставав дибки, шмагало, як з потужних брандспойтiв, при кожному новому його качку. Хрипким криком в гул шторму втиснулася команда:
- Вычерпывай, кому жизнь дорога!.. - Вмить поздувало з голiв шоломи i весь взвод, розбившись на пару: один - черпає, другий - виливає, мовчки вчепився в цю безглузду - вода все одно прибувала - роботу. Чорна холодна прiрва моря нiби насмiхаючись, на зло всiм їхнiм зусиллям, затягувала в себе.
Вони забули, куди несе їх це старе, розбите рибальське корито, чекали твердi пiд ногами, берега, навiть того, кримського, зайнятого українськими нацiоналiстами, де мабуть, чекала на них вiрна загибель - всякий страх перед тiєю, можливою, вiдбивала iнша, ось ця, реально iснуюча небезпека...
Думки про берег повернули яскравi спалахи попереду: низьке небо над морем набухло раптом бiлим молочним свiтлом, яке метнулося враз донизу, впало на воду i в нервовому сяйвi кинджальних променiв, якi нишпорили по протоцi, вiдкрилося таке, чого й не уявиш - на всьому, скiльки сягало око, просторi бовталися, злiтаючи i пропадаючи на хвилях, катери, баржi, мотоботи, баркаси... В пеленi диму, водяних бризок, вони вперто дерлися на крутi буруни, рухалися в одному напрямку - туди, де метушилися, протикаючи дощову нiчну пiтьму, променi прожекторiв української оборони.
- Ох, мать их... застукали... - Прокричав на вухо Архиповi сусiд. - Ну всё, бля... хана нам!
Над головами просвистiло i вiдразу ж щось гримнуло за ними далеко позаду. Нiхто не промовив i слова, не скочив, не махав руками своїм на ближньому мотоботi. Тiльки разом перестали вичерпувати воду. Знову свист, тiльки не одиночний, а багатоголосий, суцiльний i так само багаторазово посилений гуркiт - небо над ними i за ними краяли десятки, сотнi блискавок i здалося Архипу, що вiн потрапив у киплячий казан: повсюди - попереду, позаду, з бокiв, здибилося море височенними пiнними фонтанами. Бiлi цi стовпи осiдали у чорну воду чомусь дуже повiльно, обвалюючись на благенькi суденця, якi втратили й подобу якогось строю, були розкиданi по всiй протоцi, усiм своїм багатотонним тягарем. Один такий фонтан вирiс зовсiм поруч, метрiв за тридцять, Архип бачив, як пiдняло, потягло вгору сусiднiй мотобот, вщент наповнений людьми, ламаючи на шматки дерев"яний корпус, i все це мiсиво з води, вогню, диму, уламкiв i людських тiл провалилося кудись в чорну морську безодню. "...и нас тоже сейчас размолотит, в пыль разнесет..." - вiн стягнув з плеча, поставив мiж ногами карабiн, скинув лямки речового мiшка, став розстiбати бушлат, руки тряслися, як в пропасницi, неслухнянi, нiяк не могли протягти останнiй ґудзик у петлю...
...Вiн летiв у повiтрi, все ще смикаючи цей ґудзик i не розумiючи, як опинився у небi i яка диявольська сила закинула його туди. Лютий холод прострелив тiло i збудив до дiї оглушений мозок. Архип зрозумiв, що з головою пiрнув пiд воду i, хапливо працюючи руками, виринув на поверхню, хапнув повiтря. Хвиля пiднесла його високо, вiн оглянувся... Нi на гребенях, нi в низинах мiж чорних, масляних хвиль нiкого не було. Черговий вал кинув йому на груди щось довге i пласке - уламок дерев"яного бруса. Архип видерся на нього, лiг животом, зуби вибивали дрiб, руки, ноги зводила судома, i вiн мiг тiльки мертвою хваткою охопити цей посланий йому самим Господом Богом рятiвний уламок дерева.
...Мотобот вискочив з темряви, високо задертий його нiс нависав над Архипом. Удар прийшовся на кiнець бруса. Архипа скинуло, але вiн встиг вчепитися бiля самої корми за борт, що низько сидiв у водi. Чиїсь руки пiдхопили його, висмикнули з води, перевалили на дно посудини. Голова Архипа стирчала на рiвнi притиснутих один до одного солдатських колiн i вiн крутив нею, чхав, кашляв, вiдпльовувався, не розумiючи, де i серед кого опинився, вiдчував лиш радiсть - живий, не зважаючи на все, вiн живий, врятований! - i все ще не дуже вiрячи в таке диво...
- Что, нахлебался, бедняга? - Чоловiк простягнув йому фляжку. - Ну-ка, глотни для согрева!
Вiн сам влив у вiдкритий рот Архипа пекучу рiдину, горло перехопило, забило-стисло подих.
- Не дрейфь, щас пройдет... - I правда, пройшло, дихати стало легше i тiло стало легким-легким.
- Сдается, не шибко дорогой подарочек Нептун нам подбросил! - Коротко реготнув чолов"яга i Архип помiтив два рубiновi кубики на комiрi його гiмнастерки, смугастий тiльник i чорний кружок з вишитими червоними нитками якiрцем на рукавi бушлата. - Ты чей будешь, подкидыш?
- Мешков я, Архип, сто семнадцатая отдельная штрафная рота, десятый взвод... Долбануло нас, еле-еле выплыл, где теперь кого искать не знаю...
- Теперь ты наш... В морской пехоте... Радуйся, к нам просто так не попадают! - В хрипкому голосi лейтенанта чомусь Архипу вчувалася насмiшка. - Где твое ружжо? Потопло? Ну, не беда. Щас высадимся и в бою себе оружие добудешь... А пока вот, держи. - Вiн сунув у долоню Архипу ребристу гранату.
Попереду, зовсiм недалеко, здiйнялася раптом, заливаючи все багряно-кривавим свiтлом, розросталася в ширину стiна. В кручених вихорах вогню i свiтла перекидалося щось чорне, безформне: груддя землi, камiння, вирванi з коренем дерева. I не море вже - в рiвному, суцiльному гулi пiднiмався перед мотоботом близький - ось вiн, рукою дотягнешся! - кримський берег. "Да это ж наши лупят!" - осяяв здогад.
- Держись, братва! - Пiднявся лейтенант, вразивши Архипа кремезнiстю своєю i виразом обличчя, яке щойно добродушно-насмiшкувате, тепер стало лякати злим оскалом перекошеного криком рота.
Потужний вал прибою пiдхопив мотобот, потягнув його на горбатiй своїй спинi, i з усього маху шваркнув на валуни, якi по всьому узбережжю стирчали з пiску. Удар, трiск дерева, яке розламувалося трiсками, корма злетiла вгору, люди, налiтаючи один на одного, посипалися у воду. Архип борсався в цiй кучi, то чiпляючись за когось, то вiдштовхуючи когось, то налiтаючи на щось м"яке, отримав удар стволом по щелепi, аж зiрки сяйнули в очах, аж поки не вперся ногами в дно. Вiн рвонувся вперед, але вiдкатна хвиля потягла його назад на глибину i вiн вiддався на її волю - згодилися набутi в дитинствi навички. Наступна хвиля пiдхопила його, вiн запрацював ногами та руками, i разом з пiнним гребенем його викинуло на берег. Борсалися у водi, вiдповзали вiд вируючої води, пiднiмалися з колiн солдати праворуч i лiворуч. Попереду в вiдблисках полум"я вiд чогось палаючого на березi, промайнула фiгура лейтенанта - вiн бiг на цю пожежу, щось вигукуючи i розмахуючи руками. Архип скочив, понiсся навздогiн - лейтенант залишався поки що єдиним, кого вiн знав з усiх людей, хто зараз тупотiв поряд. Архип майже зрiвнявся з ним, бiг, намагаючись не вiдстати. Ноги зробилися легкими позаду залишалася широка пiщана смуга, далi берег круто здiймався вгору i на схилi дорогу їм перепинила завада, досi ним не бачена - високий, густо порослий бур"яном вал з закрученого в спiраль колючого дроту, який вiддалiк здавався схожим на чагарник. Вони тицялися в тугi витки спiралi i вiдскакували, залишаючи на нiй клаптi своїх ватянок. Виручили сапери, перебивши зарядами сталевi колючi кiльця. Поки робили проходи, над головами знавiснiло тьохкали кулi, пульсуючi спалахи виривалися з амбразур дотiв, якi були вище по схилу. Хльостали по атакуючим солдатам блакитнi нитки черг, летiли прямо в очi бiлi, червонi, зеленi, малиновi струменi трасуючих куль.
Архип пiднявся i слiдом за лейтенантом пiшов прямо на цi траси. Вони прошивали все навколо, а лейтенант, Архип, ще хтось збоку йшли прямо на них, прискорюючи i прискорюючи крок. Вони майже бiгли, вигукуючи дику, нечувану, матiрну лайку, яка переходила в iстеричне, нелюдське виття. Вони самих себе оглушували цим виттям i гуркотом своїх автоматiв, i неслися, як заговоренi, неслися i не падали...
Лейтенант на бiгу посилав черги зi свого АКС, - там, здавалося, нiкого не було, тiльки бiлiли, нiби покритi саваном, в свiтлi ракет невисокi горбки - i Архип мчав поряд, стискуючи в кулацi свою єдину "ефку ". Вони летiли до цих горбкiв i коли там промайнула людська фiгура, Архип, зрозумiвши, що перед ним українець, вирвав кiльце i кинув гранату. Там гримнув вибух i силует зник. Гранати вибухали вже по всiй лiнiї горбкiв, якi виявилися бруствером траншеї. Архип звалився на дно окопу, вдарився з усього розгону в пiщану стiнку i в головi задзвенiло. Пiднявся, стрiпуючи пiсок, оглядiвся - за три кроки сидiв на днi траншеї ворожий солдат, голова, груди, живiт були посiченi осколками. Бiля нiг валявся розбитий автомат. "Это я его..." - зринула думка. Архип вiдкинув уламки чужої зброї, помiтив кобуру при боцi вбитого, витягнув важкий, маслянисто поблискуючий у свiтлi близької пожежi, пiстолет. Потiм розжився добрячим ножем у пiхвах, чотири гранати зручно розмiтилися в кишенях його шаровар. Лита важкiсть зброї заспокоювала, вгамовувала нерви, серце, що калатало в грудях, вiдразу ж з"явилася впевненiсть.
З-за повороту винирнули двоє морських пiхотинцiв разом з лейтенантом.
- А где ж хохлы? - Запитав Архип. Один з пiхотинцiв махнув рукою вiд себе. - Драпанули?!
- Комбат утонул, ну что ты скажешь, а... майор Демидов... - Лейтенант схлипнув, зло шваркнув по очам рукавом бушлата. Висунувся з траншеї, вдивлявся в сiрий досвiтнiй простiр попереду. Там, на межi свiтла i тiнi, на фонi темного неба, мигтiли тiнi, що втiкали.
- Вот, в бою достал! - Архип дiстав i покрутив перед собою новеньким пiстолетом.
Лейтенант глянув, кивнув одному зi своїх бiйцiв на Архипа i мовчки вiдiбрав у Архипа трофейний пiстолет. Натомiсть один з пiхотинцiв зняв з плеча автоматичний карабiн Симонова, тицьнув у руки.
- У меня ж патронов нету... - Бурмотiв, ошелешено оглядаючись Архип. Пiхотинець кинув Архипу пiд ноги двi сумки з магазинами, разом з ременем i двома гранатними сумками на ньому.
- Автомат тебе сподручнее будет. - Лейтенант пiдвiвся над бруствером. - За мно-о-ой!..
Крик його здався незвично гучним. Мабуть, вiд того, що стрiлянина скрiзь закiнчилася i було незвично тихо навкруги. Вiн вискочив на бруствер, слiдом за ним вискакували з траншеї iншi морськi пiхотинцi i бiгли на цей крик, наздоганяли пiтьму, яка повiльно вiдступала на захiд.
Догнати "нацикiв" не вдалося. Десь кiлометр за три вiд узбережжя поминули висотку i рiдкий ланцюжок морських пiхотинцiв зустрiв вогонь станкових кулеметiв. Попадали на край зарослої бур"яном височини, звiдки вiдкривався широкий огляд на всi боки, i повiльно приходили до тями пiсля атаки траншеї i погонi за нацiоналiстами, якi вiдкотилися незнамо куди. Лейтенант вже, як господар обходив з кiнця в кiнець захоплену з ходу висотку, оглядав її, як можливу позицiю, намiчав мiсця окопчикiв i траншеї.
- Подходящее место. - Сказав, пiдсумовуючи результати свого огляду. Злетiла в туманi холодного свiтанку команда. - Расср-редото-очиться! Занять оборону! Командиры взводов, отделений ко мне!
Тут Архип по-справжньому роздивився його. Високого зросту, мiцний, якийсь дебелий, вiн здавався вiдлитим з металу. Сiрi очi, таке було враження, пронизували наскрiзь. Глянув суворо на Архипа.
- Ну, что, солдат? Окапываться будем? Не ровен час, очухаются хохлы, попрут на нас с тобой...
- А чем я буду окапываться? - Розвiв руками Мєшков. - У меня ж ничего не осталось.
- Не беда, обойдемся. - Пiхотинець, той, що вiддав йому АКС, розчохлив лопатку, яка висiла на поясi. - Можем на двоих окоп спроворить. Хочешь со мной в одном окопе воевать?
Земля, тонкий верхнiй шар, на висотцi була пiскуватою, пiд ним iшов сiрий ракушняк, вiд каменю не дуже вiдмiнний, але працював Архип завзято i окоп робився все глибшим, а бруствер над ним - все вищим. I разом з тим росло занепокоєння, вiдчуття своєї непотрiбностi тут i розумiння, що вiн змiнити нiчого не в змозi... Добрячий окоп вийшов, просторий. Архип натаскав у нього сушняку, i на бруствер також, для маскування. Вляглися, притислися, зiгрiваючи один одного, в затишку вiд холодного степового вiтру. Намагаючись не потривожити сусiда, що задрiмав, Архип визирнув з окопчика. Сонце вже сходило з-за спини, мазнуло золотом по висотцi, стягнутiй широкою скобою окопчикiв. В них також вовтузилися, обладнуючи укриття, мокрi спини, угрiвшись, теплом власного тiла сушили мокрi вiд морської води гiмнастерки, штани, бушлати солдати невiдомо якої, але вже його, Архипа, частини. Дiзнаватися, що це за пiдроздiл морської пiхоти, яка саме частина, не було нi часу, нi сенсу. Та й хто його знає, чим оте дiзнання для Архипа могло скiнчитися. Так нiби забули, а почнуть чiплятися з питаннями, вiзьмуть i проженуть. Де ж тут шукати свою штрафну роту, на днi протоки? Та й не хотiлося знов повертатися пiд крик i мат конвою...
Над головою ковзнуло клекiтливе шурхотiння, нiби з залiзного даху зiрвався пласт снiгу. ...Йо-гу, йо-гу, йо-гу... Бридкi, схожi на крик вiслюка звуки долетiли здалеку i вiдразу ж перейшли в наростаюче виття. "Ложи-и-ись!" - i гримнуло спочатку позаду, потiм збоку, ще раз, ще раз i ще... вибухами накрило весь схил зайнятої морськими пiхотинцями висотки, наступна хвиля пiдкотилася ближче. ...Йо-гу, йо-гу, йо-гу, йо-гу, йо-гу, йо-гу... Сiпалася i ходором ходила пiд Архипом земля, i вiн зречено думав, що вже не встати йому, не пiднятися бiльше. По спинi, по плечам, головi молотили важкi грудки ракушняку, нiби стала до роботи бригада велетенських гробарiв, люто, живцем закопуючи його в сиру землю. Скрiзь перед його очами була багатолика i нещадна смерть. I лише одне волаюче бажання - вирватися з цього задушливого, гуркiтливого i виючого осколками мiшка, хоч на мить перепочити вiд холодного страху смертi, оглядiтися i без панiки та гарячковостi щось зрозумiти, щось важливе i дуже потрiбне. Жахливе вiдчуття мiшка зi стiнками, якi обпiкали на смерть, мiшка, з усiх бокiв пронизаного осколками, не випускало Архипа зi своїх лещат, позбавивши здатностi мiркувати, керувати собою, щось робити...
Скрипучi звуки стихли, але тиша не настала. Повiтря знову споров клекiтливий шурхiт i тут же на схiдному схилi висотки, де вже була прокопана в тил мiлка траншея, порснув вгору димний вогонь. Страшної сили вибух висмикнув з-пiд Архипа землю i злився з новими вибухами: гуркiтливi сплески полум"я i диму накрили висотку, окопчики, траншею. Новий вогненний ураган продовжив свiй безумний танок.
Вогневий налiт був страшний i згубний своєю смерчовою раптовiстю, масованiстю удару по невеличкiй площi висотки. Нiби меч з дурного сну, страшний своєю безтiлесною невiдчутнiстю, жорстоко вiдсiк минуле i грубо вiдсунув його кудись у небуття. Всього одна нiч i початок сьогоднiшнього ранку... I на широкiй дорозi життя розверзлося провалля. Безодня пролягла мiж незатишним, але зрозумiлим i обжитим минулим i незрозумiло-страхiтливим сьогоденням, яке губилося в загадковому мороцi майбутнього.
Опам"ятався Архип вiд тишi, яка раптом настала. Вiн крутив головою, але навкруги було пусто, навiть в окопчиках нiкого не було видно, тiльки попереду слабо коливався густий бур"ян. I тут Архип побачив, як далеко попереду, нiби зубцi широкого гребiнця вирiзьбилися людськi фiгурки. Але спочатку донiсся вiддалений гул, який з кожною секундою набирав силу, потiм з мутної пелени на горизонтi з"явилося нарештi те, вiд чого йшов цей гул - з низини виринули чорнi квадратнi жуки. За якусь мить стало зрозумiло, що це були не жуки, а чорнi коробки з чiтко видимими кубиками башт.
- Противник с фронта! Приготовиться к бою!.. - Праворуч-лiворуч, далеко-близько, чулися дзвiнкi чи приглушенi вiдстанню команди. - Занять окопы! Танки с фронта! Приготовиться к открытию огня!..
Коробки накочувалися рiвним строєм i невдовзi можна було розрiзнити, що дiйсно йдуть танки, вони, розтiкаючись праворуч-лiворуч, вишиковувалися в бойовий порядок для атаки. Далеко на горизонтi, там, де степ покривала ранкова сутiнь, вдарили спалахи. З тiєї мутної пелени хлюпнуло в очi Архипу синюватими проблисками - танки вдарили осколковими. Повiтря над окопами завило, але снаряди лягли десь позаду. Наступна серiя розривiв накрила схил висотки i тепер танки били безперестанку. З шлейфiв пилюки вирвалися мотоциклiсти i донеслися дзвiнкi черги їхнiх кулеметiв. З-за танкiв ринули вперед бронетранспортери з пiхотою, з їхнiх бортiв вдарив шквал вогню, по висотцi полоснули великокалiбернi баштовi кулемети, трощачи в дрiбний пил брудно-бiлий ракушняк. Оглушений, прокопчений гаром Архип раптом зрозумiв, чому танковi снаряди нiяк не можуть дiстати його. I iнших також не дiстають: окопчики (дякувати лейтенанту!) тулилися впритул до самого гребеню висотки i снаряди або вибухали попереду - осколки їхнi тiльки з вищанням пронизували повiтря над головою, або далеко позаду. Осмiлiвши, вiн визирнув за бруствер, i збадьорююче вiдчуття невразливостi вiдразу ж пропало - танки були всього за якусь сотню метрiв. I стало зрозумiло - не дiстали гармати, дiстануть гусеницi.
- Огонь! Отсека-ай!.. - Чомусь вiн вiдразу заспокоївся, вперше за минулу нiч i нинiшнiй ранок, з того часу, як сiв у пошарпаний рибальський мотобот, i до цих останнiх хвилин свого життя.
В тилу хлопнули уривчастi пострiли мiнометiв i першi ж розриви мiн розкидали мотоциклiстiв, змусили їх шарахнутися в боки один вiд одного. Але це був лише початок бою. Знову хлюпнуло з танкових гармат короткими вогненним спалахами. Схил висотки нiби закипiв i задимiвся. Гуркiт цього кипiння, пил, сморiд спаленої вибухiвки, томливе напруження i iнстинктивний страх - все це здавалося нестерпним.
Танки наблизилися, стали помiтнi довгi стволи гармат, а частокiл мiж машинами перетворився на живий ланцюг. Хохли йшли на повен зрiст, не нахиляючись, нiби зовсiм не знали страху. Тепер гуркотiло далеко позаду, праворуч. Потiм лiворуч, ближче до моря, де бiлiли стiни напiвзруйнованої школи на околицi селища, захопленого десантом - i там, i там, виходить, теж закрiпився десантники, нацiоналiсти наразилися на них, зараз намацували межi плацдарму, вишукували слабi мiсця в оборонi. Висотка ж ця була ключовою: вона могла контролювати, - в залежностi вiд того, хто володiв висотою, - або пiдходи до плацдарму, або ж тили радянської дивiзiї, яка висадилася на узбережжi Керченського протоки...
- Танки! Два... четыре... пять штук! Ну, если Тамань огонька не подкинет, то... - Почув Архип голос лейтенанта. Скочив, побiг вздовж окопчикiв з криком. - Приготовить гранаты!
Мєшков виглянув з окопчика тiльки тодi, коли почув, як пiднялася без усякої команди безладна рушнично-кулеметна пальба, i у цiй своїй нестройнiй густотi вона здалася навiть достатньо переконливою. Бронетранспортери з пiхотою, роздiлившись на групи, пiднiмалися схилом вгору. А танки разом з пiхотою нiби заводили велетенський невiд. Крайнi машини поповзли одна праворуч, друга лiворуч, краї неводу почали помiтно загинатися, нiби втягували в себе висотку, створюючи таку собi велику рухому загородку для худоби... Бронетранспортери зупинилися, з них посипалися на землю солдати, розбiгаючись в боки. Деякi, нiби спiткнувшись, падали i бiльше не пiднiмалися. Окопчики огризнулися дружним залпом, короткими чергами з "акаесiв ". Архип також стрiляв. Схил висотки стрясала гвинтiвкова i автоматна стрiлянина, вибухи гранат, трiскотня пальби час вiд часу перекривалася нестямним, нелюдським виттям та матiрною лайкою...
Бронетранспортери, висадивши десант, трималися позаду, пiдтримуючи пiхотинцiв вогнем великокалiберних кулеметiв в конiчних баштах та станкачами на бортових шворневих установках. Пiд прикриттям їхнього вогню пiхотинцi на бiгу шикувалися в ланцюг. I цей ланцюг нацiоналiстiв був досить густим, солдати вдарили по окопчиках з автоматiв такою зливою куль, що стрiлянина з окопiв вiдразу ж вщухла. I в цей час гучно пролунав голос лейтенанта:
- Гранаты к бою! Приготовиться к контратаке! - Команда змахнула сторопiння, яка охопила Архипа пiд градом хижих свiтлячкiв над своєю головою - трасуючих куль. Гримнули вибухи перших гранат, вони були кинутi передчасно i тому до атакуючих нацiоналiстiв не долетiли.
Ланцюг розпався, але танки продовжували сунути вперед i хохли не залягли - вони позбивалися групками i бiгли за броньованими спинами машин, виринали з бокiв, поливали з автоматiв i знову ховалися за броню. А танки вже пiдбиралися до окопчикiв, гармати їхнi мовчали, тiльки по скошенiй лобовiй бронi барабанили даремно кулi десантникiв. Небезпечними були тi, що пiшли в обхiд, один лiз по схилу, поблискуючи траками, i до окопчикiв йому залишалося зовсiм трошки. Хтось в чорному бушлатi, вискочив з окопчика, на який насувався танк, побiг назад i впав-переломився в бур"янi вiд короткої черги з танкового кулемета. Перестав битися в руках АКС, клацнув i замовк. Архип вiдкинув автомат i тепер дивився, як наповзає на окоп танк. Вiн не стрiляв i за ним, теж не стрiляючи, йшли нацiоналiсти. Нiхто не стрiляв по ним, висотка нiби вимерла. "Сейчас они будут здесь... Куда же наши подевались?.."
Нiби вiдчуваючи, що в десантникiв не залишилося гранат, танки рухалися неквапливо i ґрунтовно, вiд одного окопчика до iншого, крутилися над кожним. З-пiд самих гусениць танка вискочив дебелий чоловiк, помчав перед ревучою машиною. Знову коротко рикнув кулемет, фiгура солдата засмикалася, заметушилася, повалилася на колiна, скинувши руки вгору, танк накотився - i в пусте, безголосе небо рвонувся довгий нелюдський крик.
Архип не вiдчував страху - на емоцiї не залишалося нi часу, нi сили. У вуха ломився рев танкових дизелiв, скрегiт i брязк тракiв. Навкруг все було голим i плоским, на дальньому фланзi неквапливо крутився над окопчиком танк i автоматники прочiсували висотку, майже не остерiгаючись. Набоїв до АКС вже не залишалося, але ще була одна "ефка" - встигну пришити хоч одного, вирiшив Архип, дiстаючи гранату з сумки. Поряд з бруствером гримнув вибух танкового снаряду, в очi сипонули кам"яним кришивом. На якусь часину вiн знепритомнiв. Коли ж отямився, нiяк не мiг пригадати, де ж вiн знаходиться. У вуха ломився рев танкових двигунiв. Легенi були забитi тротиловим смородом, вiдкашлявшись, Архип протер очi, запорошенi вибухом танкового снаряду i побачив прямо перед собою скошений лобовий лист танка. Командирський люк був вiдкритий i з-за нього визирав танкiст в чорному ребристому шоломi. Погляд його був здивований - прямо перед танком вигулькнув невiдомо звiдки "червоний". Архип висмикнув чеку i кинув туди, в запорошену пилом броню, гранату i останнє, що запам"ятав, сповзаючи на дно окопчика, був запах розпеченої сталi, перемiшаний з гаром неспаленої солярки. А потiм його здавило звiдусiль...
Ще при розробцi операцiї примiтив її Глазков, цю невеличку висотку сто десять i дев"ять. Вона цiлком могла стати ключовою в оборонi плацдарму. От коли б її захопити... розраховувати на такий успiх операцiї в першi години висадки було практично неможливо, висотка в тилу нацiоналiстiв, майже за сiм кiлометрiв вiд узбережжя. I тим не менш, Глазков про неї пам"ятав i вiдшукавши в метушнi на пiрсi перед самою посадкою на судна командира приданого дивiзiї батальйону морської пiхоти майора Демидова, не наказав, попросив: "Первым идешь, Савелий Иванович... надеюсь на тебя... Есть одна сверхзадача. Помнишь, я говорил о высотке в глубине побережья? Не по зубам она нам пока что... Но если сможешь пробиться к ней..." Демидов пробився. До Героя мужика представити потрiбно! I стояв до останнього... Всi вони там кiстьми полягли, хто вiд батальйону пiсля висадки залишився. Нацiоналiсти зайняли висоту, коли нiкого в живих там вже не зосталося. I кого звинуватити в тому, що не допомогли Демидову? Переполовиненi при переправi батальйони полкiв Бодрова i Зубарєва? Вони захопили селище, школу, лiкарню. Вiд полкiв залишилося по неповному батальйону, бiйцi Зубарєва захопили гарматний капонiр на правому фланзi, вiдбили за день шiсть атак! Без артилерiї, з одними гранатами проти танкiв i мотопiхоти...
Себе самого? Коли вiн повернувся пiд ранок на командний пункт армiї, здивував спокiйний тон командувача. Полковник звикнувся з думкою, що бути йому цапом-вiдбувайлом, чекав розносу, крику, навiть зняття з посади, але не цього ввiчливого, навiть байдужого: "А-а, вот и хорошо, Илья Тимофеевич, проходи, присаживайся, рассказывай..." Розповiдати, власне, було нiчого. Замiсть двох полкiв з приданими їм частинами, з артилерiєю, як планувалося, висадилися тiльки сильно порiдiлi роти - зведенi в неповнi батальйони, батальйон морської пiхоти Демидова та штрафна рота. Правда, штрафники за чисельнiстю не поступалися стрiлецькому полку - понад пiвтори тисячi багнетiв. Втiм, штрафникам багнети не видавалися. Комкор, нiби попереджуючи бажання Глазкова рубати "правду-матку", припиняючи в зародку його гарячковiсть, сказав спокiйно: "Да, крепко подвела нас погода... И моряков тоже можно понять. С такими плавсредствами... они сделали все, что смогли...", i спитав: "Как думаете, выстоят батальоны? Националисты непременно попытаются сбросить их в море..." "Требуется артиллерийская поддержка отсюда, - Глазков говорив ухильно, - у них нет никаких противотанковых средств, одни гранаты..." I тут Глазкова вразив оптимiзм в словах командувача: "Найдите способ связаться с ними, передайте: поддержку обеспечим. Им надо продержаться до темноты, часов восемь, максимум, десять. Нынешней ночью ваши полки будут на плацдарме. Теперь нам будет легче, шторм утихает, так что... Не расстраивайтесь, Илья Тимофеевич, всё будет нормально..." В його словах полковнику вчувалося байдужо-заспокiйливе: "Возьмите себя в руки, полковник. В принципе ничего страшного не произошло, высадка состоялась, мы одной ногой в Крыму..." Кого вiн заспокоює? Глазкова? Себе? Навiщо? Вiн же не може не розумiти всього драматизму ситуацiї! I тодi залишається тiльки здогадуватися: його "нерозумiння" - в яке важко повiрити! - просто необхiдне йому для чогось. А, можливо, i не йому зовсiм. Можливо комусь там, в штабi фронту? Звiдти вже пiшло повiдомлення в Ставку, а хтось не хоче дратувати додатковим повiдомленням Самого, що з десантом-то - не зовсiм того... "Идите, готовьтесь ко второму заходу, Илья Тимофеевич. Я верю в вашу удачу!"
Другий захiд i правда виявився вдалим. Не нишпорили по протоцi прожектори, хохли били слабо, не завдаючи особливих втрат. Та й море перестало на них працювати, хвиля була легка i судна пiдiшли майже впритул до берега, не напоролися на кинджальний вогонь кулеметiв - вистояли батальйони, пiд їхнiм прикриттям поповненi полки дивiзiї i придана їй бригада морської пiхоти висадилися, розтеклися по плацдарму, зарилися в землю... Але висотка, висотка! Не полишала Глазкова досада - не допомогли Демидову, не втримали висотку i, судячи з усього, немає в живих майора, вбитий, хоча все можливе...
Захоплений артилерiйський капонiр виявився дуже до речi. В ньому полковник розмiстив свiй штаб i дивiзiйний медсанбат. Командний вiдсiк був обладнаний нацiоналiстами всiма засобами зв"язку i мав непробивне перекриття з двох метрiв фортифiкацiйного залiзобетону. Жаль, не вдалося захопити гармату, яка тут встановлювалася. Втiм, на вiйнi, як на вiйнi!
Вiн дивився на солдата, який стояв перед ним. В чорному бушлатi з вiхтями вати в дiрах, в обмотках, стоптаних черевиках, обмазаний глиною, з блiдим обличчям. Зайшли начальник розвiдки дивiзiї з майором, командиром бригади морської пiхоти, i солдат звiв на них запитальнiй погляд.
- Слушай сюда, Вахтанг, этот штрафник один уцелел от батальона Демидова. Вернее, от того, что осталось после высадки. Пока не рассвело, нужно прощупать высотку, посмотреть, что там у них где, какие огневые точки. Подбери группу, человека три, не больше. И чтоб ребята были... И его возьмите, он туда дорогу знает. - Сказав Глазков, кивнувши на Мєшкова. I до моряка: - Нужна высотка, понимаешь! Атаку назначаю на восемь ноль-ноль, так что у тебя целых три часа времени... Это приказ! У меня все.
Розвiдники обернулися за двi години. Коли б ще атака вдалася! Атакували висотку два батальйони бригади морської пiхоти, але нацiоналiсти встигли вiдрити окопи, замiнували пiдходи i закопали в землю танки. Було їх на висотцi небагато, всього рота, але кулеметних гнiзд розвiдники налiчили десятка три, не менше. Залишалося тiльки дивуватися такiй господарськiй розпорядливостi хохлiв: за неймовiрно короткий час вони встигли виконати воiстину велетенську роботу - викопали траншею, а п"ять танкiв були перетворенi в броньованi доти. Ах, мав рацiю полковник, нiяк не можна було вiддавати їм висотку!
Перша атака була самою вдалою. Коли б ще вона досягла своєї мети! Нацiоналiсти пiдпустили морських пiхотинцiв до самого мiнного поля i розстрiляли в чистому полi, як на полiгонi. А у морячкiв навiть малих пiхотних лопаток не було, щоб окопатися! Шiсть разiв ходили батальйони бригади в атаку i шiсть разiв вiдкочувалися, втративши три чвертi свого складу. I навiть Тамань не допомогла своїми калiбрами! Досить швидко батареї на косi Чушка накрила берегова артилерiя хохлiв i дивiзiя залишилася без вогневої пiдтримки. Була ще надiя на авiацiю, з боку протоки на штурмовку ланками заходили "iли", били ракетами i гарматами по висотцi, самi несли втрати - кожен третiй штурмовик не повертався назад, вступали у повiтрянi бої з винищувачами противника, але дивiзiя не могла просунутися вперед, в глибину Керченського пiвострова нi на крок. I так всi три днi! По п"ятнадцять-двадцять атак на день - жодного успiху! Нацiоналiсти зарилися в землю по всьому периметру плацдарму, звели дзоти i доти, закопали в землю танки, збудували хибнi вогневi точки i позицiї несправжнiх батарей, за першою траншеєю з"явилася друга, потiм третя, перед траншеями все було опутано колючим дротом i засiяно сотнями i тисячами протипiхотних i протитанкових - хоча у десантникiв жодного танку не було - мiн. I зустрiчали атакуючi шеренги десантникiв щiльним вогнем кулеметiв i зливою снарядiв та мiн. Але обстановки все ж була не безнадiйною. За ними стояла Тамань з потужними далекобiйними батареями, її штурмовики i бомбардувальники, її пiдкрiплення, нацiлена на плацдарм рiдна вiсiмнадцята армiя, могутнiй Кримський фронт. I раптом...
Йшов п"ятий день життя плацдарму i починався вiн нiби непогано, не так, як попереднi...
- Товарищ полковник, шифровка из штаба фронта! - Капiтан витягнувся, доповiдаючи.
Глазков взяв листок, подивився i рядки застрибали перед очима. Повiдомлення нiяк не вкладалося у свiдомiсть i тiльки з другого разу дiйшов до нього неймовiрний i грiзний змiст радiограми. Всi, хто знаходився в командному вiдсiку артилерiйського капонiра побачили, як зблiдло обличчя полковника, зробилося сiрим до невпiзнанностi. Глазков наказав всiм вийти, залишив тiльки начальника штабу.
- Решением Ставки наша армия выведена из состава фронта и передислоцирована на другое стратегическое направление. Одни мы теперь, Пал Захарыч. Думаю нет нужды объяснять, что это означает...
А що тут пояснювати: пiшла артилерiя, лiквiдованi бази постачання, не буде тепер нi вогневої, нi матерiальної пiдтримки, нi допомоги людьми... А на плацдарм вже до двадцяти тисяч солдатiв висаджено, одних тiльки поранених за цi днi бiльше шести тисяч накопичилося i вивезти їх нiяк не вдається. На островi Тузла нацiоналiсти встановили двi береговi батареї - одну п"ятидюймових морських гармат на механiчнiй тязi, i 90-мiлiметровi унiверсалки, по вiсiм гармат у кожнiй i тепер топлять кожен другий баркас i мотобот, якi йдуть на плацдарм. А вже з плацдарму тiльки один з трьох встигає цiлим добратися до Таманi. На нiч була надiя, що вдасться пiд прикриттям темряви переправляти на керченський пiвострiв маршовi пiдкрiплення, технiку i боєприпаси. Але береговi батареї на Тузлi мали радiолокацiйне наведення, що їм нiч, дощ та туман! Топили все, що рухалося до керченського берега i вiд нього з плацдарму. За цi ночi скiльки бiйцiв, скiльки зброї та технiки в протоцi перетопили! А баштовi дванадцятидюймовi гармати в районi Аджимушкаю подавили i звели нанiвець пiдтримку дивiзiонiв окремої морської артилерiйської залiзничної бригади на косi Чушка. Ось вже четвертий день українська артилерiя перемiшує артилерiйським вогнем десантникiв, якi закопалися в землю плацдарму. I ось тепер навiть такої пiдтримку позбувається дивiзiя! Чи довго вдасться тодi встояти? Коли малi артилерiйськi кораблi нацiоналiстiв: озброєнi зенiтними гарматами i автоматами десантнi баржi i бронекатери, перекривають вночi протоку, ведуть бої з бронекатерами i мiнорами Азовської флотилiї i топлять разом з береговими батареями пiдкрiплення в протоцi?
Радист, переступивши порiг, доповiв:
- Ещё две шифровки, товарищ полковник.
- Давай! - В першiй йшлося про У-2 i штурмовики, якi будуть скидати боєприпаси i продовольство. Штаб фронту наказував органiзувати прийом. А в другiй чорним по бiлому було написано: "Поставленная вам задача выполнена. Дальнейшее удержание плацдарма нецелесообразно. Обеспечить эвакуацию через пролив не имеем возможности из-за блокады побережья националистами и недостатка необходимых плавсредств. Срочно сообщите план действий по выводу вверенных вам войск на Таманский полуостров."
Судячи з усього вiдбулося те, про що Глазков здогадувався в глибинi душi: проспiвали-таки їм "реквiєм"! В кiнцi радiограми повiдомлялося про нагородження великої групи десантникiв орденами i медалями, а десятьом - i командиру дивiзiї також - було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нiякої трагедiї, мовляв, не сталося, все йде нормально i коли командування так вирiшило, значить, йому виднiше. Головне ж, цей обвал орденiв та золотих зiрок свiдчив про те, що десь нагорi, скорiше за все на Самому Верху, вирiшили вважати операцiю закiнченою, i це була остання дань їм, вона нiби говорила: дякуємо, братцi, славно ви послужили радянськiй вiтчизнi, а тепер вигрiбайте самi...
Прочитавши отриманi радiограми, Глазков наказав зiбрати всiх командирiв частин i пiдроздiлiв в штабному вiдсiку артилерiйського капонiру. Благо, залишилося їх не так вже й багато: двоє командирiв полкiв, шiсть комбатiв його дивiзiї i командир бригади морської пiхоти разом з двома командирами батальйонiв. З шести тисяч бiйцiв бригада зараз налiчувала ледве тисячу - два неповних батальйони...
- Что будем делать? - Вiдповiддю полковнику була похмура, тягуча тиша.
- А приказец этот может кому-то очень пригодиться, когда наши души будут витать на небесах. - Майор, командир морських пiхотинцiв сподобався Глазкову з першого погляду. Командував з розумом, смiливий, у вирiшальний момент бою викликав вогонь по висотцi, де був його командний пункт. - Вытащит кто-то из папочки и будет чист, как ангел: вот, дескать, не выполнили распоряжения, сами и виноваты! Предлагаю, товарищ полковник, не на Тамань, а вглубь Крыма прорываться, в крымских горах леса густые, там и укроемся до поры, когда наши в Крым снова высадятся.
Рiшення майора було несподiваним i присутнi командири мовчки дивилися один на одного: а що, дiло морячок каже! Глазков гостро глянув на майора, подумав: "Горяч, ты, братец, горяч..."
- Считаю такое предложение неприемлемым. Есть другое. Вот смотрите. - Глазков тицьнув у карту. - Здесь, на севере, у нас болото, хохлы считают его непроходимым и держат тут только небольшие заслоны из ополченцев. Я приказал прощупать это болотце, разведчики доложили: пройти можно. Протяженность его километра четыре и выходит оно к рыбацкому поселку Камыш-Бурун. Вот он, в двадцати километрах. Главное - там есть пирс и ширина пролива в три раза меньше, всего семь-восемь километров. И хохлы этот район не блокируют с моря, катера и тральщики смогут подойти и причалить. Что скажете?
Пожвавiшали вiдразу, командири вже не здавалися полковнику на одне обличчя.
- Значит, решено. Дня на подготовку, думаю, хватит. Завтра в полночь двинемся.
- А раненые? - запитав командир дивiзiйного медсанбату. - У меня их уже шесть тысяч...
- Сегодня ночью придут суда. Которые смогут прорваться... Погрузим, сколько сможем, а остальных раненых придется бросить. - Твердо сказав Глазков...
...Мотобот щойно вiдчалив. I вiдразу ж зник з очей, тiльки неголоснi шуми нiчного моря доповнювалися стукотом двигуна, який все слабшав. Глазков стояв на пiрсi, проводжаючи останнє судно з пораненими. Цiєї ночi до плацдарму змогли прорватися тiльки три мотоботи, ще два судна були потопленi в протоцi. Вони доставили боєприпаси для прориву i якусь дещицю харчiв - всi цi днi десантники трималися майже на пiднiжному кормi, вiйна вимагала тiльки набоїв, мiн та снарядiв, для хлiба i тушонки видiляли тiльки те, що лишалося пiсля покриття нагальних потреб десанту в боєприпасах. На пiвднi горизонт осявали спалахи пострiлiв швидкострiльних автоматiв i рiзнокольоровi траси снарядiв - там йшов нiчний бiй мiж бронекатерами Азовської флотилiї та артилерiйськими кораблями нацiоналiстiв.
...Бiлий промiнь прожектора лiг на воду i розрубав навпiл нiчну темряву в протоцi. Велетенська колода блакитного свiтла поштовхалася мiж каменями пiд невисоким обривом i покотилася по хвилях, аж поки не наштовхнулася на маленьке суденце зовсiм недалеко вiд берега. "Бэдэбэ! Вот, собаки, засекли мотобот! - Полковник ледь не вилаявся вголос. - Надо поворачивать оглобли, пока не поздно. А то..."
Промiнь прожектора на всьому його протязi засвiтився яскравими вогниками, нiби через нього просмикнули гiрлянду рiзнокольорових лампочок. I в ту ж мить над морем простукотiв гуркiт швидкострiльних гармат вперемiж з рiзкими хлопками розривiв. Було видно, як завирувала вода навкруг мотобота, викидалися високi бiлi гейзери, в просвiтах мiж ними показався нiс, задертий вгору, потiм корма, що стояла сторчма. Вогненна куля виросла на нiй, лопнула, викинувши стовп чорного диму - снаряд влучив в бочки з соляркою. Ще якийсь час продовжували молотити автомати i разом все скiнчилося. На тому мiсцi, де був мотобот, нiчого не проглядалося. Прожектор, понишпоривши по хвилях, згас. I пiтьма, беззвучна, непроникна, чорним пологом накрила все довкiль. I лиш потiм над морем засвiтилися в небi зiрки...
...Неподалiк вiд берега, пiд горою бушував вогонь пожежi, горiли будиночки, горiли якiсь будiвлi, горiло селище Камиш-Бурун. Крiзь клуби диму проглядався короткий причал з двома пришвартованими до нього мотоботами, вже переповненими людьми. Ще з десяток мотоботiв бовталися в невеличкiй бухточцi, їх облiпили плавцi, лiзли по головах один одного, перевалювалися через низькi борти. По всiй береговiй лiнiї носилися очманiлi люди, збивалися в групи, захоплювали човни... А в промiжок мiж плато i горою не поспiшаючи, впевнено вповзали танки. За ними густо йшли ланцюги нацiоналiстiв.
Двi години назад рештки дивiзiї Глазкова i бригади морської пiхоти пробилися через болото до рибальського селища. Мотоботи, якi вийшли з Таманi, вже були тут. В ньому не було жодної душi i вiтер порошив очi гарячим чорним попелом. Глазков дав наказ вантажитися на судна. З першим ешелоном вдалося вiдправити до семисот чоловiк, з другим п"ятсот, з ним вiдбули всi штабнi працiвники, дивiзiйна розвiдка, особливий вiддiл. В третiй раз прийшли тiльки п"ять мотоботiв i люди зрозумiли - бiльше чекати нiчого. I тут почалося... Бiля причалу пiдстрибував на хвилях сiрий корпус бронекатера. Нуртував i рвався до нього безумний натовп, горлав i лаявся. Заднi кидалися в щiльно спресовану людську масу i та пружинила, їх вiдштовхувало назад. Заднi пробували ще й ще, але їхнi спроби i з другого, i з третього... i з сiмдесят третього разу закiнчувалися однаково. А потiм матроси втягнули трап i побiгли, пострибали на палубу охоронцi з комендантського взводу. навздогiн кинувся i натовп. Люди хваталися за леєра, але охоронцi i щасливцi, що потрапили на бронекатер, спихали їх ногами, зiштовхували у воду... I з берега летiло, пiдхоплене сотнями горлянок:
- Шку-уры-ы-ы!.. Подо-онки-и!.. Бляди комиссарские, в душу вас креста-бога-мать!..
Заревiвши двигуном, ринувся в протоку бронекатер. З шаленiючого натовпу вискочив солдат i, припавши на колiно, бив, бив, бив навздогiн кораблику з автомата...
Промайнула i в ту ж мить провалилася кудись, знову мигнула на самому краю сутiнкового моря темна цятка. I знову щезла. Тепер вже остаточно. I забiгали, заметушилися, загорлали затихлi було на березi люди. Зниклий бронекатер забрав з собою останню надiю дiстатися до Таманi, до своєї зелi - вiдпихнула вiд себе, кинула напризволяще їх радянська країна, як кидає своїх дiтей безпутна, гуляща жiнка, одна назва якiй... I кожен тепер сам повинен вирiшувати, що йому робити, куди податися...
Бiля причалу вже горланив-розпоряджався якийсь лейтенант, але його нiхто не слухав. Розхлябана солдатська маса розтiкалася, збивалася в невеличкi групки, мiтингувала, рвала горлянки... Швидко сутенiло. Викинулися над горою, кульками покотилися в чорну вишину червона i зелена ракети. Хто його зна, що вони означали для нацiоналiстiв, цiлком можливо початок нової атаки. Зате зримо i переконливо просигналили мiтингуючим про початок кiнця:
- Разбегайся, братва, пока не поздно! - Берег пустiв на очах. Архип дивився i не мiг зрозумiти, куди ж дiваються люди. Скоро навкруги нiкого не залишилося. Вони були вчотирьох, всi, хто залишився вiд дивiзiйної розвiдроти: сержант Воронов, Архип i двоє розвiдникiв - Семен Маркiн i Колян Вєтров.
- Пошли! - Сказав сержант. Вiн повiв їх до вцiлiлого дворика. Там вже шурували четверо солдатiв, скидали ватянки, шаровари, переодягалися в якесь барахло, знайдене в уцiлiлiй вiд пожежi комiрцi. Всiм своїм виглядом вони показували, що нiкого все це, крiм них самих, не стосується.
- Мы тут решили артель рыбацкую сколотить, робы на всех хватит! Бери, переодевайся... - Головним тут був дебелий солдат, зi свiжим рожевим шрамом на щоцi.
- Где ж вы совесть потеряли, солдатики, мать вашу?! - Почав закипати сержант.
- А там, где и начальнички наши, которые на катере к едрёной матери смотались! - Злостиво вигукнув дебелий. - Иди-ка ты, сержант, своей дорогой, подобру-поздорову...
Чужi люди - четверо в одному, четверо в другому кутку двору - вовтузилися в темрявi. Ще недавно солдати однiєї армiї, готовi прийти на виручку товаришевi, покласти голову за нього, зараз вони насторожено, з побоюванням зиркали один на одного , як недобрi сусiди, що чекали тiльки каверзи вiд ближнього свого. Нiщо їх бiльше не поєднувало: все - i минуле, i нинiшнє, i таке невизначене майбутнє, близьке i далеке, якщо судилося йому здiйснитися, i саме життя - все в них тепер було нарiзно...