Аннотация: Боротьба за володiння Азовським морем мiд Українскою Державою i Радянською Росiєю
Стояли спекотливi днi лiта двадцятого року. Насувалося передвечiр"я ще одного серпневого дня. Був цiлковитий мир в небесах i на морi. Принаймi, так здавалося. А для канонерського човна це був просто четвертий вечiр монотонного нудного дозору. Вiйськовий корабель рiзав спокiйну гладеньку воду Таганрозької затоки i вигляд у нього був напрочуд мирний, тому, що iнакшим вiн просто не мiг бути. Канонерський човен - одна назва! - на ньому навiть шестидюймовi гармати виглядали вантажними стрiлами. Його зробили з мирного азовського криголаму i корабель зовсiм не скидався на морську аристократiю - сталево-сiрi кораблi з хижим вовчим профiлем i легким вовчим ходом. Корабель був простим робiтником, озброєним поспiхом i випадково, для того, щоб захищати свiй труд вiд бандитiв пiд червоним пентаклом.
На мiстку канонерського човна "Гетьман Петро Сагайдачний" пiд тентом на вахтi - молодий мiчман Штефанко. Мiчман високий, стрункий блондин, в бiлому морському кiтелi пошитому на замовлення в кращого кравця Севастополя. "Мiчман Олег", як його кличуть всi офiцери корабля, щойно випущений з Морського Корпусу i здається ще зовсiм зеленим. Проте не можна не захоплюватися цим юнаком. Все, що бiле - кiтель, штани, черевики, - слiпуче, все, що золоте - погони, зiрочки на погонах, - блищить. Рiвна засмага стримує юнацький рум"янець, тонкий нiс з глибоко вирiзаними нiздрями - порода, кров поколiнь!
На мiстку все було поряд - компас, стерновий, штурманський столик з картами. I лише два сигнальника, що сидiли на рознiжках бiля рогатих стереотруб, були далеко один вiд одного: вони знаходилися на самих краях мiстка, який розкинувся над палубою вiд борту до борту, - два широко розставлених ока корабля, що охоплювали весь горизонт.
Сонце скрадливо пiдбиралося до горизонту i простора свiтла заграва стояла над морем i охоплювала всю його захiдну частину. Високий свiтлий купол неба, де м"яко змiшувалися свiтлi барви близького передвечiр"я, легко i невагомо спирався на гладеньку штилеву воду. Вона свiтилася рожевими вiдблисками. А на сходi згущувався над берегами Таганрозької затоки непроникний фiолетовий серпанок.
Канонерський човен крейсував в Таганрозькiй затоцi, зобов"язаний все бачити i все помiчати. Тут проходила невидима на водi лiнiя морського кордону. Вода на пiвдень вiд неї була "нiчиєю водою", древньою дорогою торгiвлi i культури, але одночасно вона була i такою ж древньою дорогою вiйни. Тому потрiбно було слiдкувати, щоб нiхто не звернув до українських берегiв: морська дорога вела з колишньої Росiйської iмперiї, там, на її неозорих залишках криваво палала пожежа Громадянської вiйни, а всяка велика пожежа розкидає такi ж великi iскри. Тому мiчман, розглядаючи з мiстка горизонт, цiкавиться зовсiм не передвечiрнiми фарбами заходу сонця, а силуетами зустрiчних суден.
- Сигнальники, не спати! - Йому хочеться здаватися бувалим морським вовком i вiн кричить суворим басом двом матросам на крилах мiстка, розм"яклим вiд спеки. - Що там за пляма прямо по носу?
Минає довга хвилина придивляння i розглядання в бiнокль i стереотрубу, нарештi, сигнальники лiниво доповiдають: так то, пане мiчман, наче би мiна плаває! I при цьому нiякого каяття в голосi за нехтування своїми прямими обов"язками! "Мiчман Олег" спалахує, та зусиллям волi гасить свiй праведний гнiв.
- Стерно лiво! Малий хiд! Комендори, до кулеметiв! - Командує Штефанко, вiн i сам вже розгледiв мiну. I роздратування його все-таки проривається крiзь маску незворушностi. Вiн тепер сердиться не на жарт. - Що ж ви чортяки, чи я за вас маю глядiти? Так би i напоролися на неї!
- Так спекотно ж як, пане мiчман. - Присоромлено вiдповiдають сигнальники, азовськi рибалки з обвiтреними бронзовими обличчями. - Пiт очi виїдає.
Мiна не одна - вiддалiк вистромила з води свою чорну лисину ще одна рогата смерть.
- Новенька, навiть блищить вiд масла. - Лакованi боки мiни вiдбивали сонячнi зайчики. - Вона, ця зараза, видно з тих, що "краснюки" для нас з Балтики привезли.
Рогатi кулi негайно розстрiляли. "Вiккерси" на тумбових установках азартно, один поперед одного, б"ють наввипередки короткими чергами i чиїсь кулi ставлять крапку на iснуваннi однiєї "рогатої" смертi. Мiна розстрiляна, розколотий кулями її корпус швидко наповнюється водою i вона затонула тихенько, без зайвого шуму. А в другiй мiнi кулi зачепили свинцевий ковпак i... рвонуло! Рвонуло аж до самого неба вогнем i димом, доставивши таку-сяку розвагу командi i офiцерам, що вийшли на верхню палубу.
- А здорово наш Остап їй прямо у ковпак довбонув! - Звернувся боцман Трохим Бiлохатько до старшого офiцера Максима Салимоненка.
- Та вiн i не так може. Пiд Харковом, пам"ятаєш, коли бронедрезину нашу "червонцi" Примакова оточили, загнав песиголовцiв в байрак, прямо пiд гармати нашого бронепоїзда, де командир i вибив ту сотню. - Команда канонерського човна була укомплектована здебiльшого з бiйцiв команди бронепоїзда "Сагайдачний", що минулого року на Катеринославщинi i Слобожанщинi громив "червонi" банди, якi на землю українську зазiхали. Цим бронепоїздом командував Олексiй Демченко, а вже взимку отримав вiн наказ повернутися на флот, надягнувши невдовзi довгоочiкуванi золотi офiцерськi погони. Разом зi своїм командиром прийшли i моряки, якi складали команду бронепоїзда. - А тепер що, сторожова служба - боїв нiяких. Вiдома справа, дозiр, так його перерозтак. - Максим спересердя по-матроськи вилаявся, поминаючи архiстратига Михайла i загробне голосiння вкупi з дванадцятьма апостолами та сорока мучениками.
Вахтений офiцер, почувши "iстинно морськi вирази", враз напорошив вуха: на кораблi встановилися вже такi-сякi традицiї i "солона вiйськово-морська лексика" - за образним висловом командира корабля - анiтрохи не шанувалася. Зацiкавленiсть вахтеного офiцера вiдразу ж помiтив командир канонерки. В цей час мiчман Демченко саме перебував на мiстку, вдивлявся в прозорий серпанок горизонту бiлого азовського передвечiр"я. Почувши мiцнi висловлювання свого старшого офiцера, командир спустився на палубу i тихо попросив Салимоненка зайти до нього в каюту.
Коли старший офiцер причинив за собою дверi, Демченко крижаним тоном звернувся до нього:
- Пане старший офiцер, я щойно став свiдком вашої реакцiї на несення нашим кораблем дозорної служби. - Офiцiйний тон збив Салимоненка з пантелику. - Надалi прошу такi вислови не вживати.
Присоромлений старший офiцер не мав що сказати.
- Дозвольте йти, пане командир? - Став Максим Салимоненко за статутом "струнко".
- Не дозволяю. - Голос Демченка потеплiшав. - Зрозумiй лише, Максиме, такими напiвшанованими словами ти себе дискредитуєш. Лайка, вона ж насамперед того, хто її висловлює, принижує. Тим бiльше, коли тебе чують молодi офiцери, щойно з Морського Корпусу випущенi. Хтось та подумає, про себе, звiсно: "Не дай Боже свинi роги, а холопу панства!". Вони ж всi бiла кiстка, не те, що ми з тобою.
- Ну, ти все-таки шляхетного роду... - Почав було Салимоненко.
- Таких, як я, поляки називають "голопузою шляхтою". - Перервав його мову Демченко. - Я це вже пройшов в Морському Корпусi в Петербурзi, тому тебе i застерiгаю вiд помилок, якi сам я робив ранiше. А тобi, коли бажаєш пiсля закiнчення цiєї ворохобнi стати на капiтанський мiсток, потрiбно навчитися стримувати свої емоцiї. А особливо, не висловлювати свої почуття напiвшанованими виразами.
Старший офiцер мовчки погоджується з командиром - на Балтицi вiн немало бачив морських офiцерiв. Вони блискучi, самовпевненi i уособленi. Вони ходили по вулицях фiнських мiст впевнено, нiби по дорiжкам власних маєткiв. Вiн зiтхнув - нiде не купиш цiєї золотої бронi власної вищостi i самовпевненостi, це - роки виховання i спадковий капiтал предкiв. В Олекси це так природно, а от у нього... Вони з командиром майже ровесники i Максим намагається у всьому бути не гiршим вiд Олекси Демченка.
- Та я зрозумiв, Олексо. - Похнюпив голову Максим. - Тiльки от у нас, в Мiннiй дивiзiї...
- Ну, почалося... - Усмiхнувся командир. I перейшов на офiцiйний тон. - Прошу вас, пане старший офiцер, пояснити i офiцерам корабля, i командi всю важливiсть дозорної служби. Нам нудно тут, але це наш морський обов"язок. А бої з "червоними" будуть, i до того ж серйознi. Бiльшовики озброюють в Ростовi загiн кораблiв, який сильнiший за нашу флотилiю. Тому, хлопцi, майте терпiння... Добре, йди вже!
Знiяковiлий старший офiцер вийшов. А командир канонерського човна довго не мiг заспокоїтися. Вiн сам був молодим i хвацьким офiцером. Не раз вiдзначився в боях з бiльшовицькими бандами на сухопуттi, командуючи бронепоїздом. I нинi найбiльше бажав потопити який-небудь корабель "червоних".
Втiм, Демченко розумiв i свого старшого офiцера. З останнього мiсяця весни, коли стараннями екiпажу канонерку ввели в стiй, корабель нiс дозорну службу i до кiнця лiта настрої матросiв та офiцерiв значно пiдупали. В монотонному i нудному дозорi розвагою була, хiба що, нечаста стрiлянина по мiнам, якi тишком-нишком ставили по ночам з радянських кораблiв, вiдколи бiльшовики зайняли Тамань.
...Канонерський човен знаходився в дозорi вже чотири днi i три ночi. Спокiйно плив над морем тихий бiлий вечiр. I нiч, що наближалася, нiжнi фарби води i неба, остання нiч звичного, набридлого дозору, далека база з друзями, з театром i звичною недiльною поїздкою за мiсто - вже зникало, стиралося, заволочувалося гарячим i тривожним диханням вiйни, яка причаїлася не так вже й далеко.
Вiйна палала в Радянськiй Совдепiї, яка зi Свiтової вiйни вiдразу ж ступила у вiйну Громадянську, жорстоку, криваву, безкомпромiсну, в якiй залишитися жити мав лише один. Совдепiя була зовсiм поряд i вiтер iсторiї хитнув язики полум"я в бiк Азовського моря i Української Держави. Командир канонерського човна вiдчував жар цiєї вiйни молодою шкiрою свого живого, ще зовсiм юнацького обличчя. Цей сухий i грiзний жар ще з весни сiмнадцятого року палив i сушив молодого офiцера, вiн вже встиг стягнути шкiру глибокою складкою бiля брiв, висушити в очах вологий юнацький блиск, сухими зробити повнi губи. В таких обставинах вiйськовi люди, якими б молодими вони не були, вiдразу стають дорослими.
Мiчман Демченко був такий же гарячий i молодий офiцер, як i решта офiцерiв корабля, хiба що, бiльш витриманий. I вiн чудово розумiв настрої офiцерiв i команди канонерського човна. Вiн прилiг було вiдпочити з книгою в руках, та за хвилину з досадою пiдiйнявся з дивану, в роздратування не поклав, а шпурнув свою улюблену "Iсторiю вiйни на морi" на стiл. "Дiдько б їх вхопив! - Невiдомо кого маючи на увазi, подумав мiчман. - Чого менi коштувало озброїти "Сагайдачного" та ще вибити офiцерiв з Морського Корпусу в Севастополi!" I вiн згадав безперервне митарство навеснi, коли приводив до ладу корабель.
"Тiльки ж як менi пiдiйняти настрiй? Бо i серед команди вiдчувається апатiя. А бойовий дух пiдноситься виключно дiями." Пiсля важких роздумiв, Олекса сiв писати рапòрт про необхiднiсть знищення бiльшовицького флоту в Ростовi i взагалi про енергiйнi дiї української флотилiї на Азовському морi...
О десятiй годинi вечора "Гетьман Петро Сагайдачний" лiг на зворотнiй курс до Керчi, просигналивши прожектором на канонерський човен "Гайдамак", який мiняв корабель Демченка в дозорi, свої позивнi. Йшли з потушеними вогнями i вiтер доносив до палуби запахи скошеної трави, аромати яблук, що дозрiвали в зеленому кипiння садiв. Близько пiвночi прийшли в Керч, що мирно спочивала в задусi квiтiв...
...Рожеве сонце пiдiймалося з-за пагорбiв Таманi i тихий лiтнiй ранок враз пiдняв настрiй.
Чотири стареньких, що ходять на вугiллi, мiноносця лiниво курiлися димком бiля причальних стiнок Керчi. Вiддалiк на рейдi гойдалися на морських брижах, нiби калошi-нечупари, номернi базовi тральщики. Це збiговисько суден, починаючи вiд портових буксирiв до азовських ельпiдiфорiв, було мобiлiзоване на час Великої вiйни для виконання вiйськового обов"язку i публiка на цих тральцях - так вважали команди справжнiх вiйськових кораблiв - смiлива до нерозсудливостi, але жах, яка нетямуща.
А в Криму буйно вiдцвiтали сади i вiтер дув в бiк моря.
"Гетьман Петро Сагайдачний" стояв на рейдi Керчi - тимчасової бази Азовської флотилiї; вiдкритий з осту рейд мав мулистий ґрунт, якорi вiдданi на глибинi вiсiм сажнiв за двi милi вiд берега. Несподiвано зранку на борт канонерського човна прибули вiдразу два адмiрали - командувач Чорноморського флоту контр-адмiрал Михайло Остроградський i начальник Морських Сил Чорного i Азовського морiв контр-адмiрал Олександр Нємiтц. Обидва були в синiх робочих кiтелях, i пахло вiд них дешевим мiсцевим винцем. Та й вигляд у них був ще той - шумливi, з червоними вiд недосипу очима, але налаштованi вони були оптимiстично. Горнiсти на канонерцi в їхню честь зiграли "слухайте всi", потiм виконали урочистий сигнал "заходження" адмiралiв на борт корабля.
- Вiльно! - Гарикнули в один голос i Остроградський, i Нємiтц.
Прямо вiд трапу в каюту командира. Пiд час розмови був присутнiм i старший офiцер.
- Ми з приводу вашого рапòрту, мiчмане... - Сказав Нємiтц. - Ми згоднi з вашою думкою, про активiзацiю наших сил на Азовському морi. Бiльшовики в Ростовi закiнчують озброювати всякий плаваючий мотлох, який змогли знайти на Дону. Йде також поповнення з Балтики... Варто лише "червоним" вирватися з Таганрозької затоки i в нас вiдразу ж прибавиться головного болю...
- Все-таки будемо воювати з Совдепiєю? - Прямо запитав Демченко.
- Дякуйте долi, - сердито промовив Остроградський, - що уряд у Сiмферополi став на бiк Гетьмана Скоропадського, а не генерала Денiкiна i ми утримали за собою Крим. Проте ситуацiя непевна...
- Ви думаєте, Крим стане на бiк Бiлого Руху? - Насторожився Салимоненко.
- Я цього не сказав... - Такою була вiдповiдь.
На рейдi Керчi було спокiйно. Пiд бортом штабної шхуни "Чернiгiв" тихо дрiмали мiноносцi "Капiтан Сакен", "Дзвiнкий", "Зiркий" i "Жаркий", бiля пристаней терлися кранцями об стiнку канонерський човен "Гайдамак", транспорт "Дунай" i мiнний загороджувач "Святий Микола", трималися на бочках загороджувач "Батум" i мiнний транспорт "Смоленськ".
В каютi стояла нестерпна задуха. Iлюмiнатори були роздраєнi, тiльки це не допомагало. Сита благодать кримської провiнцiї наповнювала примiщення незвичною тишею i запахами близької осенi.
- Ось воно! - Олiвець в руцi командувача Чорноморського флоту задумливо блукав над бiлою плямою Азовського моря i лiг поперек Керченської протоки. - Саме тут причаїлася наша доля. Таманський пiвострiв ми, на жаль, втратили. Коли ми дамо бiльшовикам прорватися на Керченський пiвострiв, тодi впаде Крим, а потiм вiдразу виникне проблема Одеси, Миколаєва, Херсона... та що там! - всього українського Причорномор"я. "Червонi" це розумiють, як i ми з вами. Панове, про це навiть думати боязно, будемо ж сподiватися на краще... Врештi-решт, все сходиться на тому: втримаємо ми Тузлинську Косу, чи нi.
Сонце плавило керченський рейд, на якому застигли розпеченi коробки мiноносцiв, канонерок i тральщикiв. Залiзо палуб обпалювало п"яти матросам. Купалися донесхочу: прямо з мiстка у воду - шубовсть! Потiм лiзли по балясинам штормових трапiв; голi скакали на шкафутах, витрушуючи з вух воду. Веселий гамiр то стихав, то накочувався прибоєм в спекотному повiтрi i вливався в каюту безтурботним гомоном недалекого берега. В вiдблисках слiпучих сонячних зайчикiв, якi бiгали вiд плюскоту води за бортом, нiжилися на переборках таргани флоту Ясновельможного пана Гетьмана, що незрозумiло як народжувалися - серед сталi i мiдi, нiби корабель це така собi сiльська хатина з запiчком.
Адмiрал невдоволено глянув на вiдкритий навстiж iлюмiнатор i Демченко квапливо засмикнув захисного кольору шторку. Задраювати iлюмiнатори в каютi не наважився - тодi б зварилися вiд спеки.
- Азовське море, ця славнозвiсна Меотiйська калюжа, пiд ударом... - Остроградський нацiлився олiвцем на Таганрозьку затоку. - Козачу Кубань, разом з усiм Пiвнiчним Кавказом, пан Денiкiн з прiсними благополучно профукали. Однак це прорахунок не вiйськової стратегiї, а бездарної полiтики самого Денiкiна та iнших лiдерiв Бiлого Руху... Тим не менше, нинi нам потрiбно вчепитися в Керч, одягнути в бетон i сталь Тузлу. Iнакше всiх нас видує в трубу Боспора Кимерiйського, як ту порошинку через повiтродувку.
Але, навiть признавшись в трагiзмi становища, адмiрал не виглядав пригнiченим i зневiреним.
- Вiйна, а особливо вiйна громадянська, це як покер - у кого нерви мiцнiшi, той i виграв. - Хмуро буркнув адмiрал Нємiтц. - "Червонi" вже опановували Таганрозьку затоку i Троцький був би абсолютним невiгласом, коли б не ризикнув на цей прорив у Крим та Азовське море, нинi майже не захищенi...
Причин для похмуростi i занепокоєння майбутнiм - своїм i України - у адмiралiв вистачало.
...Бiльшовицькi вiйська ще на початку березня витiснили залишки Збройних Сил Пiвдня Росiї за межi власне росiйських губернiй. I гетьманськi пiдроздiли вже подекуди вступили в бiй з Червоною армiєю вiдтвореної весною двадцятого року Української радянської соцiалiстичної республiки, коли комунiсти в травнi-червнi остаточно очистила територiю РСФРР вiд бiлогвардiйських вiйськ. До кiнця червня продовжувалася агонiя Бiлого Руху на Пiвнiчному Кавказi, яка завершилася Новоросiйською евакуацiєю, i кораблi Чорноморського флоту, що їх Антанта передала генералу Денiкiну, та транспортнi судна перевезли залишки розбитих i деморалiзованих частин ЗСПР в Крим, Румунiю, Болгарiю, Туреччину. В Крим переправляли, в основному, частини Кубанської армiї. Евакуювати частини Бiлої армiї допомагали також i бойовi кораблi французького та британського флотiв. Участь iноземних кораблiв не була випадковою.
Добре обладнаний Новоросiйський порт був головною базою постачання Добровольчої армiї. Сюди приходили iноземнi вантажi i на складах знаходилися величезнi запаси озброєння та iншого вiйськового майна. В порту британцi мали свою базу, через яку проходили всi вантажi, що постачалися "бiлим" через Новоросiйський порт. Та навiть допомога переможцiв у Свiтовiй вiйнi мало допомогла Бiлому Руху.
Справа була в тому, що Денiкiн був досить посереднiй генералом, сутностi Громадянської вiйни вiн так i не зрозумiв. В Добровольчiй армiї були прекраснi офiцерськi полки i зосередивши їх на головному, Московському напрямi, фахово використовуючи танки i артилерiю, Бiла армiя цiлком могла взяти Москву. Це була Громадянська, а не Свiтова вiйна, на цiй вiйнi ескадрон мiг бути сильнiший за пiхотну дивiзiю, а чотири бронепотяги могли розгромити цiлу армiю. Те, що зi здобуттям вiйськом "бiлих" Москви Громадянська вiйна на територiї Росiї не закiнчилася б, а лише затяглася, це вже iнше питання. А Денiкiн розкидав свою армiю вiд Курська до Царицина i був вщент розбитий Червоною армiєю.
Причина програшу "бiлих" знаходилася, однак, саме у вiйськовiй площинi. I звучала вона так - вiйну виграти ще нiкому не вдалося, воюючи одночасно на чотири фронти. Воювали прибiчники "єдiной i нєдєлiмой" одночасно з бiльшовиками, кавказцями, вiйськами Української Держави Гетьмана Скоропадського i повстанцями численних отаманiв, що гуляли по тилах Бiлої армiї. Чотири фронти - це i для Бонапарта занадто. Не все добре було i у власному тилу - у Денiкiна були складнi стосунки з урядом Кубанської республiки. Денiкiнцi розiгнали Законодавчу Раду i у вiдповiдь кубанцi масово дезертирували з ЗСПР.
А така ситуацiя склалася завдяки тому, що генерал Денiкiн був затятий росiйський нацiоналiст - шовiнiст, який не визнавав права українського народу на власну державнiсть. В 1918 роцi проголосили українцi Кубанi свою незалежнiсть. А Денiкiн, прийшовши на Кубань, жорстоко переслiдував український нацiональний рух - закривав бiблiотеки, спалював книги, батогом вибивав дух українства з кубанських козакiв. Воюючи з бiльшовиками, вiн бiльше ненавидiв українцiв.
На цьому i програв.
Основних причин катастрофи Бiлого вiйська було двi - вiдсутнiсть в критичний момент резервiв i руйнування тилу повстанцями, значну частину яких складали загони Нестора Махна, вибитi гетьманцями з територiї України. Резервiв не було тому, що в цей момент вони воювали з армiєю Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського. А повстанцi Махна, потрапивши в жорна мiж "бiлими" i українською армiєю, зумiли зберегти свої сили тому, що мали з гетьманцями спiльного ворога - денiкiнцiв.
Гетьман Скоропадський намагався запропонувати Денiкiну союз проти бiльшовикiв на умовах незалежностi або, хоч би автономiї, Української Держави. Однак Денiкiн i чути нiчого не бажав - "Єдiная i Нєдєлiмая", та й годi! Нiяких поступок! Результати такої полiтики не забарилися. Спочатку денiкiнськi вiйська потiснили гетьманцiв, а потiм українська армiя вибили частини "бiлих" за межi української землi.
I в травнi, коли розгром Бiлого Руху став очевиднiстю, для Української Держави на часi постало питання про вирiшення проблеми Криму. А вона з"явилася ще на переговорах в Берестi-Литовському, якi передували пiдписанню мирного договору з Нiмеччиною, коли Центральна Рада вiдмовилася вiд пiвострова. Це викликало здивування - прагматичнi нiмцi не розумiли, якими мiркуваннями може бути продиктована вiдмова вiд стратегiчних територiй. Бо Крим - це насамперед Чорноморський флот колишньої Росiйської iмперiї. На той час Чорноморський флот становив потужну вiйськову силу: три бригади лiнiйних кораблiв, одна - крейсерiв, одна - гiдрокрейсерiв, а також дивiзiї мiноносцiв i пiдводних човнiв. Така армада забезпечувала власниковi контроль над сполученнями Чорного моря i можливiсть впливати на долю ще не закiнченої вiйни. На що почули вiдповiдь цiлком у соцiалiстичному дусi: про дотримання принципу "мир без анексiй i контрибуцiй". Вiдмовляючись вiд Криму, Центральна Рада позбавляла Україну виходу до моря й залишала морськi комунiкацiї в руках або бiльшовикiв, або "бiлих". Нi тi, нi iншi не могли вважатися друзями України. Пiсля офiцiйної вiдмови повернути собi Крим українцi могли тiльки силою зброї.
9 квiтня 1918 року уряд УНР наказав сформувати Запорiзький корпус, командувачем якого став генерал Зураб Натiєв, за походженням осетин. Корпус було роздiлено на двi похiднi групи: перша полковника Володимира Сiкевича була спрямована на Донбас, друга пiд командуванням пiдполковника Петра Болбочана отримала наказ рушити на Крим.
До складу Кримської похiдної групи увiйшли Республiканський полк (пiд командою самого Болбочана), полк Кiнних гайдамакiв iм. Костя Гордiєнка (полковника Всеволода Петрiва) та кiнно-гiрський гарматний дивiзiон полковника Олекси Алмазова. А ще додалися допомiжнi частини рiзного спрямування: iнженерний полк, артилерiя, автодивiзiон. Загалом 9 тисяч багнетiв i шабель. Ця сила просувалася в пониззя Днiпра, готуючись зайняти зручнi для наступу позицiї. Командувачам повiдомили таємний наказ уряду УНР - захопити Крим поперед нiмцями i встановити українську владу.
Вiйськовики блискуче впоралися iз завданням.
Пiд Мелiтополем запорожцi вперше за час операцiї зiштовхнулися з великими, пiдготовленими до оборони силами ворога. Попри запеклий опiр, вже 20 квiтня запорожцi були на Сивашi, де їх застав командир нiмецьких частин генерал фон Кош. Його полковник Болбочан i повiдомив про своє рiшення негайно розпочати здобуття Сивашу. Сиваш, який ще називають Гнилим морем, непрохiдний майже цiлий рiк, тому є iдеальною позицiєю для оборони i майже безнадiйною - для наступу. Особливо коли кишить ворожими вiйськами i усiяний укрiпленнями за останнiм словом технiки. Єдиний шлях на пiвострiв - мiст на палях - було замiновано. Нiмцi категорично вiдмовилися здобувати такi укрiплення, але не перешкоджали Болбочану в пiдготовцi та здiйсненнi прориву - пропускаючи Болбочана вперед, фон Кош плекав надiю, що українцi скривавляться, але не прорвуться. В цiй вiйнi перемагав той, у кого мiцнiшi нерви.
Наступ почався зi шквального артилерiйського вогню. Пiд його прикриттям на Перекопський перешийок рушила дрезина з невеликим вiддiлом сотника Зелiнського. На повнiй швидкостi увiрвавшись у розташування оборони, українцi закидали позицiї бiльшовикiв гранатами. Доки вороги приходили до тями, через перешийок проїхав бронепоїзд i вiдкрив шквальний кулеметний вогонь по бiльшовикам. Останнiм акордом стала пiша атака Республiканського полку на ворожi позицiї через мiст, який так i не встигли пiдiрвати. За одним бронепоїздом рушили iншi, потiм пiхота, а далi кiннота полковника Петрiва. Вiдступ бiльшовикiв перетворився на панiчну втечу аж до Севастополя. Увечерi 22 квiтня українськi пiдроздiли були в Джанкої - вузловiй станцiї Криму. Звiдси почали наступ на решту важливих пунктiв. За лiченi днi українцi дiсталися берегiв моря. Першою туди прибула, як i належить, кiннота. Їй випав найтяжчий шлях - через гори, правiше вiд Сiмферополя. Його здолали з допомогою провiдникiв-татар i за тиждень походу вийшли до Чорного моря. I вигук передової сторожi: "Батьку, козацьке море!", сповiстив про фiнал походу.
Пiсля появи українцiв у Криму "вiйна нервiв" перетворилася на "вiйну всiх проти всiх". Першою пробою сил стала проблема iєрархiї. Хоча формально нiмецький командир генерал фон Кош був старший за званням вiд Болбочана, корпус останнього нiс на собi основний тягар операцiї. Та й iз мiсцевими обставинами українцi були обiзнанi значно краще. Однак зрештою Болбочан був змушений пiдкоритися нiмецькому генераловi. Надалi нiмцi активно використовували цю перевагу. Не обмежуючись тiльки формальними засобами, застосували проти українських частин весь можливий набiр перешкод: переривання зв"язку, блокування ешелонiв на станцiях, перешкоди в постачаннi, гальмування дiй командування... Загостренню ситуацiї сприяли "труднощi перекладу" - перекладачем у переговорах мiж українським та нiмецьким командуванням був Отто Кiрхнер, який, попри походження, симпатизував "бiлiй" Росiї.
У Джанкої нiмцi обiрвали зв"язок мiж українськими частинами, i вiдтодi українськi командири могли покладатися лише на швидкiсть коней та доброзичливiсть населення. Нашi не залишилися в боргу i вiдплатили тим самим: кiннотники на прощання пообривали дроти сполучення мiж нiмецьким командуванням i пiдпорядкованими йому вiйськами.
До вiдкритого протистояння дiйшло у Сiмферополi. Пiсля захоплення мiста нiмцi заблокували українськi бронепоїзди. Наступним кроком стала вимога вивести вiйська з Криму. Болбочан вiдмовився. Тодi нiмцi стягнули пiдроздiли своїх вiйськ до Сiмферополя й розмiстили їх так, щоб остаточно скувати українськi частини. Зранку 26 квiтня обидвi сторони почали готуватися до бою. Командири українських сил планували роззброїти нiмцiв або оборонятися з допомогою мiсцевого люду. Попри рiшучiсть їхнiх намiрiв, фон Кош вiдкрито висунув вимогу роззброїтися i вийти з Криму. У вiдповiдь Болбочан наказав своїм вiйськам зайняти бойовi позицiї.
Саме в цей момент iз Харкова прибув генерал Натiєв. Пiсля обговорення ситуацiї було вирiшено звернутися до Центральної Ради. Тут бездарнiсть i малодушнiсть полiтикiв цiлковито зруйнувала досягнення вiйськових. Голова уряду Голубович обмежився виголошуванням утопiчних промов. Зв"язковий унтер-офiцер пiд час першого раунду переговорiв вдав, нiби зв"язок перервався. Причину вiн пояснив українським офiцерам: "Так може говорити хiба що дитина, але не державний дiяч". Телеграфiст, нiмецький унтер-офiцер, був прихильно налаштованим до українцiв.
Пiсля "налагодження" зв"язку Натiєв i Болбочан випередили хвилю демагогiї жорсткою вимогою дати чiткi вказiвки, як поводитися в такiй ситуацiї. Вiдповiдь прозвучала: пiдкоритися вимогам нiмецького командування i покинути Крим. Центральна Рада фактично дезавуювала власних захисникiв.
Найбiльший успiх чекав уже пiд завiсу подiй. Через нiмецькi iнтриги головнi сили застрягли в Сiмферополi разом iз Болбочаном i до Севастополя дiйшли тiльки кiннотники Петрiва - гiрськими шляхами з допомогою провiдникiв-татар. 28 квiтня Гайдамацький полк розпочав бої з бiльшовиками на пiдходах до Севастополя. У той самий час до командувача кiнноти полковника Петрiва пробрався матрос-українець, який розповiв про пiдготовку бiльшовиками виведення флоту iз Севастополя до Новоросiйська. У самому мiстi не вщухали протести - з флоту жила бiльшiсть мешканцiв. Окрiм того, переважна частина матросiв - за походженням українцi - висловилися за його передачу Українi. Пiсля цього адмiрал Саблiн пiшов на безпрецедентний на той час крок - 29 квiтня 1918 року наказав пiдняти українськi прапори. Нiхто з них не знав про таємний наказ червоному командувачу флоту Раскольнiкову негайно потопити його в разi переходу до рук українцiв. Чорноморський флот офiцiйно став флотом Української Народної Республiки. Та вся церемонiя була радше "прощальним салютом" українськiй армiї, яка вже покидала Крим, - останнi пiдроздiли вийшли на початку травня. Вийшли суттєво поповненi добровольцями з-помiж мiсцевого населення. Чорноморський флот без вiйськової пiдтримки з сушi в 1918 роцi був для України втрачений.
Частину флоту бiльшовикам все-таки вдалося вивести до Новоросiйська, але вже 19 червня 1918 року весь "червоний" флот на Чорному морi припинив своє iснування.
Затоплення флоту супроводжувалося мовчазним схваленням усiх "великих гравцiв". За великим рахунком, український Крим не влаштовував нiкого: нi "бiлу", нi "червону" Росiю, нi Антанту, тобто Англiю з Францiєю, нi Нiмеччину. Українськi вiйськовики повернули Крим Українi, але наказ Голубовича вивести вiйська з Криму перекреслив увесь здобуток. У свiтовiй iсторiї мало таких смiливих воєнних операцiй. Втiм, i таких бездарних полiтичних рiшень також знайдеться небагато.
I вже Гетьману Скоропадському довелося подолати чимало труднощiв, щоб у складi Української Держави залишився Кримський пiвострiв. Однак восени 1918 року, пiсля поразки Нiмеччини в Першiй свiтовiй вiйнi, остання була змушена вивести свої вiйська з України. Пiсля цього розпочалося антигетьманське повстання. Поки українцi були зайнятi придушенням ворохобнi i обороною власної державностi вiд бiльшовикiв, якi розпочали чергову вiйну проти Української Держави, в Криму висадилися вiйська Антанти, що пiдтримали Бiлий Рух i, зрозумiло, про якийсь там український флот чути нiчого не бажали.
Французи разом з британцями передали кораблi Чорноморського флоту генералу Денiкiну. Однак у Денiкiна з комплектування екiпажiв виникли труднощi - до форсунок та помп доводилося ставити офiцерiв, гiмназистiв та цивiльних чиновникiв. А незвичнi до фiзичної працi люди швидко видихалися i ставали нi до чого не придатними. Причина була все та сама - українцi не бажали воювати за "єдiную i нєдєлiмую". А без народу воювати геть кепсько! Де ж були нижнi чини - трюмнi, кочегари та iншi матроси Чорноморського флоту? А вони були на бронепоїздах та канонерках гетьманцiв, врештi-решт, носилися на махновських тачанках по Пiвнiчнiй Таврiї. Чому так сталося? А що мiг дати Денiкiн основнiй масi народу, зокрема, українському селянину? Та вiн навiть пообiцяти нiчого не мiг! Навiть збрехати! Iдеологи Бiлого Руху були iдейними iмпотентами. Вони не могли дати вiдповiдi на найтрепетнiшi питання: форма правлiння - республiка, монархiя чи що? Кому буде належати земля - селянам чи помiщикам? На все була одна вiдповiдь: прийде час - дiзнаєтесь. Природно, українцi не бажали отримати кота у мiшку.
Єдине питання, на яке iдеологи Бiлого Руху дали чiтку та зрозумiлу вiдповiдь - цiлiснiсть "єдiной i нєдєлiмой". Але того ж самого прагнули i росiйськi бiльшовики в Москвi. А народи Росiйської iмперiї не бажали знову потрапити нi в колишню, нi в новiтню, уже комунiстичну "тюрму народiв". Тому Кубань, Сибiр, Туркменистан, Далекосхiдна Республiка й воювали за свою свободу i незалежнiсть з росiйськими комунiстами Ленiна та Троцького.
Саме ця затятiсть "єдiнонєдєлiмщикiв" та сваволя бiльшовикiв i зумовила прагнення кримських полiтикiв об"єднати Крим з Українською Державою.
А що таке влада комунiстiв, кримчани вiдчули сповна, ледь комунiсти захопили владу.
...Внаслiдок антигетьманського повстання гетьманцi воювали з силами Директорiї, а тим часом в Харковi було проголошено Українську радянську соцiалiстичну республiку. Таким чином росiйськi бiльшовики руками своєї марiонетки почали чергову вiйну з Українською Державою. Вiйськам "червоних" вдалося частково захопити Донецький промисловий басейн i Таврiю, Заднiпровська дивiзiя балтiйського "кльошника" Павла Дибенка вела бої з гетьманськими вiйськами на пiдступах до Катеринослава.
В квiтнi двi бригади цiєї дивiзiї прорвалися через Перекоп в Крим i швидко захопили весь пiвострiв, крiм району Керчi. В нiч на 15 квiтня французький адмiрал Амет запропонував командувачу "бiлого" флоту адмiралу Саблiну евакуювати все, що можливо, заявивши, що решту буде знищено. 21 i 22 квiтня командування Антанти зайнялося знищенням величезних запасiв вiйськового майна, зосередженого в Севастополi. Були пiдiрванi гармати Севастопольської фортецi, спалений порох, який знаходився на її складах, розгромлена i знищена база авiацiї, на старих лiнiйних кораблях, якi знаходилися в гаванi, були пiдiрванi машини, пiзнiше були потопленi пiдводнi човни i знищенi гiдроаероплани.
Залишки вiйськ "бiлих" i вiйськ кримського уряду вiдходили на Керченський пiвострiв. Там, на Ак-Монайських позицiях i тримали оборону частини Бiлої армiї та кримськi пiдроздiли при пiдтримцi артилерiї кораблiв Антанти та Бiлого флоту. На протязi травня великокалiберна морська артилерiя обстрiлювала позицiї вiйськ "червоних", що дозволило бiлим втримати в своїх руках Керченський пiвострiв.
"Кримська операцiя" комдива Дибенка була прямими порушення наказу командувача Пiвденного фронту Антонова-Овсiєнка, згiдно якого частини Заднiпровської дивiзiї мали обороняти Донбас вiд наступу українських вiйськ i нi в якому разi не заглиблювати в Крим, аби не розтягувати фронт.
Однак Дибенко не виконав наказ. Вiн любив ризикувати, особливо чужими життями. В результатi через мiсяць пiсля вiдмови Дибенка захищати Донбас гетьманцi прорвалися в шахтарський район i, користуючись малою чисельнiстю вiйськ, що їм протистояли, вийшли в тил радянському фронту. Цей прорив знаменував звiльнення пiвденного сходу Української Держави вiд росiйсько-бiльшовицьких окупантiв.
Але в квiтнi дев"ятнадцятого року Павло Дибенко вiдчував себе трiумфатором i "кримським удiльним князем". На початку травня вiн проголосив про створення Кримської радянської армiї, що не пiдпорядковувалася Пiвденному фронту. Ставши воєнним диктатором Криму, Дибенко створює "пiд себе" Кримську Радянську Соцiалiстичну республiку в складi РСФРР i запрошує на роль "весiльного генерала" головою уряду Криму (РНК КРСР) брата Ленiна - Дмитра Ульянова. Себе Павло Дибенко оголосив наркомом вiйськових i морських сил Криму, головою Реввiйськради Криму i командувачем Кримської армiї.
"Кримське царювання" Дибенка продовжувалося недовго. В перших числах червня в Євпаторiї висадився десант гетьманцiв, який зiм"яв оборону "червоних" на Перекопi, вiдкривши шлях кiннiй бригадi генерала Барбовича, що входила в Днiпровський корпус генерала Петровського, на Сiмферополь i Севастопiль. Частини "червоних", затиснутi мiж гетьманцями та об"єднаними вiйськами кримчан i Бiлого Руху, були розбитi i частково потрапили в полон, частково розбiглися по кримським лiсам та горам, де їх невдовзi виловили i знищили мiсцевi загони самооборони. А в Криму настала хистка рiвновага мiж гетьманцями та Бiлою армiєю. На прохання кримського уряду - урядовцi в Сiмферополi мали всi пiдстави побоюватися, що дiячi Бiлого Руху позбавлять їх влади - кiнна бригада Барбовича залишилася в Криму.
На початку серпня гетьманцi i вiйська "бiлих" зустрiлися й в Донбасi. З Києва передовi частини отримали вказiвку при зустрiчi з "бiлими" ставитися до росiян дружньо. Але з перших же слiв, якими обмiнялися українськi вояки з добровольцями, стало зрозумiло, що перед українцями ворог, нiчим не кращий за бiльшовикiв. Частини "бiлих" стали тiснити Луганську дивiзiю гетьманцiв i полки шахтарiв, намагаючись захопити весь Донбас. Але пiдiйшов корпус генерал-хорунжого Сiкевича i вибив добровольцiв з української землi. В Криму до сутичок мiж українцями та "єдiнонєдєлiмщиками" не дiйшло, тим не менш, на пiвостровi зберiгалася нестiйка рiвновага. По правдi, крихкий мир зберiгався завдяки сiмферопольським полiтикам, якi досить не прихильно ставилися до iдеї "єдiной i нєдєлiмой". В серпнi кiннотникiв Iвана Барбовича в Криму замiнив Чорноморський кiш, який штабом Гетьмана планувався до висадки на Кубанi.
Це вiйськове формування з"явилося в Криму не просто так. Ще з вiсiмнадцятого року Гетьман мав намiр в майбутньому приєднати до Української Держави Кубань, Бессарабiю та Галичину. Навiть вiйськовi контингенти, щоб захищати українськi iнтереси на цих територiях, для цього створив - Чорноморський кiш, Кiш Низового Козацтва та Галицький кiш Сiчових Стрiльцiв.
А от щодо Криму таких намiрiв на майбутнє Гетьман не мав, Гетьман Скоропадський де-юре приєднав його до Української Держави. Хоча спочатку прем"єр-мiнiстр Кримського Крайового уряду Сулькевич i спробував було проводити полiтику, спрямовану на вiдрив Криму вiд України, направивши в кiнцi липня делегацiю до Берлiну. Тодi в серпнi Українською Державою було оголошено про економiчну блокаду пiвострова. Це змусило Кримський Крайовий уряд розпочати переговори з українцями, i в серединi вересня до Києва прибула делегацiя кримчан. А в жовтнi 1918 року в результатi переговорiв мiж урядом Української Держави та Кримським Краєвид урядом генерала Матвiя Сулькевича був розроблений перелiк прелiмiнарних умов входження пiвострова до складу України. На думку Гетьмана Павла Скоропадського Крим мав приєднатися на правах автономного краю. I пункт перший стверджував: "Крим об"єднується з Українською Державою на правах автономного краю пiд єдиною верховною владою Його Свiтлостi пана Гетьмана". Заколот Винниченка-Петлюри та вторгнення в Україну бiльшовицьких вiйськ пригальмували, але не вiдмiнили здiйснення цих планiв. Пiсля вiдходу нiмцiв уряд Сулькевича подав у вiдставку i до влади прийшов новий уряд Соломона Крима, який спирався на пiдтримку Добровольчої армiї та Антанти. Але вiдразу ж мiж Кримським Краєвид урядом i командуванням Добровольчої армiї виникли чвари. Командири добровольцiв iгнорували розпорядження кримчан, а Кримський Крайовий уряд виконував розпорядження тiльки командування союзних вiйськ. Однак це продовжувало недовго. Наприкiнцi березня - початку квiтня 1919 року вiйська росiйських бiльшовикiв вступили в Крим. 4 квiтня вони захопили Перекоп, 11 квiтня - Сiмферополь та Євпаторiю, 13 квiтня - Бахчисарай та Ялту, 29 квiтня - Севастопiль.
Але вже 8 червня в Євпаторiї висадився десант гетьманських вiйськ i 20 червня "червонi" вiйська зусиллями гетьманцiв з заходу i пiвночi, частин ЗСПР i кримчан зi сходу, вiд Керченського пiвострова, вибили з пiвострова. Однак денiкiнцi на незалежнiсть Криму не зважали i 22 серпня наказом генерала Шiллiнга сформований кримський Курултаєм уряд - Директорiя - був розпущений, а деякi кримськi нацiоналiсти арештованi. Про якусь там "кримську незалежнiсть" дiячi Бiлого руху знати нiчого не бажали.
Примiтний iнцидент стався в Бахчисараї. Пiд час урочистих зборiв кримськотатарської молодi в великому саду ханського палацу туди з"явився загiн козакiв зi складу Збройних Сил Пiвдня Росiї. Вони закрили ворота, щоб нiхто не розбiгся, i вiдшмагали присутнiх шомполами. Кримчани за допомогою звернулися до Гетьмана Скоропадського i українськi частини звiльнили арештованих кримчан. Пiд захистом Чорноморського коша вiдновив свою дiяльнiсть Кримський крайовий уряд. На щастя, до збройних сутичок з добровольцями справа не дiйшла, однак обстановка на пiвостровi склалася доволi напружена.
Тим часом справи Бiлого вiйська ставали геть кепськими. Не дiйшовши до бiльшовицької Москви Бiла армiя зазнала поразки. До всього в нiч на 7 листопада 1919 року на Фортечнiй площi Катеринодару був повiшений найзапеклiший кримський самостiйник - Олексiй Калабухов. Таким чином Денiкiн переконливо продемонстрував справжню цiну незалежностi кубанцiв, показавши, хто є на Кубанi справжнiм господарем. Влада в Кубанськiй Крайовiй радi перейшла до "лiнiйщикiв" - прибiчникiв "єдiной i нєдєлiмой". Ця страта викликала глухе ремствування серед козакiв. Результат не забарився: була пiдiрвана довiра до вiйськового начальства. Це багато в чому сприяло програшу "бiлими" вiйни з бiльшовицькою Росiєю.
Коли вiйська "бiлих" покотилися вiд Москви, для кримчан постало питання з ким далi бути. I весною двадцятого року, коли Бiла армiя агонiзувала, кримськi вiйськовi формування разом з гетьманцями Чорноморського коша роззброїли частини "бiлих" на пiвостровi. Тим часом почалася евакуацiя Бiлої армiї з Пiвнiчного Кавказу. До портiв Криму та Пiвнiчної Таврiї перевозили переважно кубанцiв, решту Бiлого вiйська евакуювали до Туреччини, Болгарiї, Румунiї. З Таманського пiвострова загони кубанцiв евакуювалися в Крим, вiдходячи по Тузлинськiй косi. Щоб убезпечити себе вiд удару "червоних", в тiло коси заклали вибухiвку i висадили в повiтря значну її частину. В результатi утворився острiв Коса Тузла, де укрiпилися кубанцi, заявивши, що оборонятимуть цей шматок кубанської землi вiд росiйських бiльшовикiв поки живий хоч один кубанець. Саме про укрiплення цього острова i йшла мова в каютi Олекси Демченка...
...Ситуацiя "нi миру, нi вiйни" на Азовському морi визначилася в першiй половинi вересня. Тодi в Марiуполi вантажилися пшеницею судна для вiдправки в Європу. Отримана вiд продажу хлiба валюта йшла на придбання зброї та боєприпасiв - українськiй армiї вкрай не вистачало артилерiйських гармат, кулеметiв, гвинтiвок. А в радянськiй Росiї в великих промислових мiстах починався голод - полiтика продрозверстки на третє лiто дала вiдповiднi результати: росiйський мужик вiдмовлявся працювати задарма на кремлiвських мрiйникiв i хлiб не сiяв. Отож комунiстичнi лiдери в Москвi ламали голову, чим кормити партiйний i державний апарат, робiтникiв вiйськових заводiв та п"ятимiльйонну Червону армiю, а в Українськiй Державi сотнi тисяч тонн хлiба вiдправляли на продаж за кордон. I для росiйських бiльшовикiв рiшення лежало на поверхнi - захопити зосереджене в портах Азовського моря збiжжя!
...Перед смерканням чотирнадцятого вересня в порт Бердянськ ввiйшов пiд торговим прапором невеличкий пароплав. Ледь вiн пройшов ворота гаванi, одним ривком прибрав прапор торговий, червоний пiдняв замiсть нього i запрацював кулеметом. Знавцi впiзнали в суденцi портовий буксирний пароплав, який "червонi" нарекли "Данай". Стрiльби не припиняючи, пiдiйшов до торгового судна завантаженого пшеницею, матросiв з палуби вогнем кулеметним зiгнав i взяв на буксир. Спроба взяти ще одне велике судно з зерном виявилася невдалою - боцман встиг вiддати якiр (за що заплатив своїм життям). Призу, який вислизнув прямо з рук, "червонi" всадили пiд ватерлiнiю трiйку снарядiв. В цей момент по палубi ворожого судна вдарив кулемет козачого патруля, що виявився поблизу порту, i "червонi" визнали за краще ретируватися з захопленим трофеєм. Два канонерських човна, якi чекали в вiдкритому морi, обстрiляли порт з шестидюймових гармат. Таким був початок швидкоплинної морської вiйни на Азовському морi.
А вранцi в Керчi моряки Азовської флотилiї дiзналися: марiонеткове утворення росiйських комунiстiв - Пiвнiчнокавказька радянська соцiалiстична республiка оголосила вiйну Українськiй Державi...
Канонерський човен "Гетьман Петро Сагайдачний" того дня знаходився в черговому дозорi.
- Здається, ця канитель нiколи не закiнчиться... - Штурман мiчман Iгор Романовський дiстав зi шкiряного портсигара цигарку. - У кого сiрники? Дайте припалити... дiдько, ще добу тут бовтатися.
Старший офiцер черкнув було пiд носом у штурмана сiрником i в ту ж мить загасив вогник.
- Сигнальцi! - Гарикнув. - Я за вас доповiдати буду?!!
- Прямо на нас... два... три... чотири силуети! - Одночасно з риком Салимоненка пролунала доповiдь сигнальної вахти. - Ймовiрно... канонерськi човни "червоних"!
Демченко машинально вiдмiтив час: п"ятдесят шiсть хвилин на шосту.
- Старший офiцер, будьте так люб"язнi, натиснiть педаль дзвонiв гучного бою. - Звернувся командир канонерського човна, ззовнi майже спокiйний, до Максима Салимоненка. - Бойова тривога!
Це була та хвилина, коли радисти канонерського човна отримали звiстку про початок бойових дiй на Азовському морi. Ледь радист збiг на мiсток i мовчки простягнув командиру бланк радiограми, натиснули педаль. I по всiм вiдсiкам корабля заклично закалатали-ударили - так, що мертвi постануть з домовин! -дзвони гучного бою: "По мiсцях стояти - тривога, тривога, тривога!" Бойова тривога, захлинаючись, йшла по палубi корабля дзвiнким i чистим голосом горну, з примiщення в примiщення калатанням дзвонiв гучного бою, з трапу на трап тупотiнням десяткiв важких черевикiв. Потiм вона лягла тишею.
Комендори вже на гарматах. Синi, жовтi, червонi проблиски сигналiв мигтiли тремтливо, осяваючи засмаглi обличчя матросiв. На мiстку застигли в очiкуваннi офiцери, корабель - у розворотi.
Командир взяв листок радiограми з рук радиста. Текст її був коротким. В ньому повiдомлялося, про напад ПКРСР, марiонеткового утворення росiйських комунiстiв, на українську землю i наказ атакувати противника при зустрiчi. Все стало на свої мiсця: ворог є ворог i нiякi дипломатичнi складнощi вкупi з умовними лiнiями кордонiв не обмежували надалi дiї канонерського човна. Величний спокiй зiйшов на Олексу. Нiби лопнув давнiй нарив, який мучив i турбував, обмежував рух i думку. Вiн навiть здивувався, як так мiг довго мучитися i сумнiватися. А зараз командир корабля пiдiйшов до компàса, зручно прилаштувався бiля нього i став очiкувати терпляче i спокiйно, коли ворожi кораблi наблизяться.
Попереду було багато чистої води, яснiсть i перемога...
З передсвiтанкової iмли рiзко i зловiсно проступали не чотири, вiдразу п"ять ворожих силуетiв. I всi на мiстку "Сагайдачного" бачили вкарбованi в горизонт легкими мазками тiнi радянських кораблiв. А з далекомiра гальванери подавали дистанцiю: "...тридцять вiсiм, тридцять сiм, тридцять шiсть... Противник iде на зближення!" Командир корабля продовжував стояти бiля компаса у все тiй же спокiйнiй позi.
- Штурман, вiдмiтьте час. - Командир опустив бiнокль.
- Шоста нуль чотири. - Вiдповiли йому з рубки.
- Запишiть до журналу: вiдбиття атаки.
Дали радiо в штаб флотилiї з повiдомленням про появу ворожих кораблiв i про початок бою з ними. Рiвний голос далекомiрника так само монотонно вiдлiчував дистанцiю. Ще трохи i можна було вiдкривати вогонь. Канонерський човен, весь у тремтiннi передбойового збудження мчав вперед.
Зручно вмостившись в крiслi, артилерист вiдпрацював штурвалом розворот далекомiра. Втиснувши своє обличчя пещеного панича в каучукову оправу вiзирної оптики, мiчман Штефанко повiдомив:
- Головним "Прапор соцiалiзму", за ним "Будьонний"... "Свобода"... - Гальванери вже трудилися на автоматах стрiльби. - ...слiдом "Червона зiрка"... кiнцевим "Третiй iнтернацiонал". Товсь!
Однак "червонi" артилеристи випередили. Атмосфера над морем наповнилася гулом - зi стволiв стодвадцяток вилетiли згустки вогню. Першi снаряди пристрiлки збурили воду на недольотi. Друга серiя пiдняла водянi стовпи так само неподалiк вiд правого борту "Сагайдачного". Противник давав недольоти i перед "Сагайдачним" викидало з моря каскади води, прикритi зверху шапками диму.
- Стрiляють в день по чайнiй ложцi. - Кивнув Салимоненко на "червоних". - Не квапляться.
- Наводити по головному. - Сказав в телефонах баштових командирiв голос артилериста. Баштовi указники вiдстукотiли цифру 100 i стволи гармат плавно покотилися, аби встати по заданий напрямок. - Автомат, зближення пiвтора. Прицiл ..., цiлик ... - I покажчики побiгли по циферблатах.
- Залп! - Пiд козирком мiстка проквакав ревун i слiдом бравурно стрельнула носова гармата, освiтивши обличчя людей жовтавим восковим свiтлом.
В окулярах бiнокля, на iскристiй водi серед розмитих силуетiв здiйнявся срiбний сплеск.
- Накриття! - Передали з далекомiра. Знову ударила носова гармата i старшина башти, весь в павутиннi телефонних дротiв, вибив з казенника гiльзу в димному смородi спаленого пороху.
- Кормова, чого притихли? - Бiля бойового телеграфу командир штовхнув рукiв"я на "повний вперед". Канонерський човен у вiдповiдь затремтiв усiм своїм невеликим, але мiцно скроєним тiлом, i пiд форштевнем зеленаво-скляна вода з шипiнням пiднялася високим пiнистим буруном.
- Право на борт. - Сказав Демченко, не пiдвищуючи голосу. П"ять радянських канонерських човнiв мiцно тримали "Сагайдачного" в сплесках своїх накриттiв. Був цiлковитий штиль, прозора вода лежала рiвно i гладко, брижi не туманили її блакитну глибину.
Носова гармата знову вистрiлила, слiдом луною вiдсалютувала кормова.
Бiй почався. Один проти п"яти вступив у нерiвний поєдинок...
Нагородивши головну канонерку "червоних" двома влучаннями, "Сагайдачний" тепер, як цвяхи в домовину, заганяв снаряди в "Будьонного". Демченко з радiстю побачив, що по швидкостi "Сагайдачний" майже вдвiчi перевищує загiн противника. Вiн маневрував канонеркою легко i вiльно, вiдчуваючи корабель, як своє власне тiло. Ворожi снаряди тепер сипалися густо, але вправне маневрування робило "Сагайдачного" невразливим: йшла десята хвилина бою i - жодного влучання!
- Стерно праворуч... ще правiше... тепер - лiво на борт!
- Не захоплюйтеся, Олексiю Михайловичу, там - обмiлина. - Пiдказав збоку штурман.
- Я знаю. - Вiдмахнувся командир. - Але чи пам"ятають про це "таварiщi воєнмори"?
Ще влучання... На "Будьонному" шестидюймовий снаряд рознiс корму i там щось загорiлося. Наступний снаряд розтрощив шкафут i, запарувавши машиною, "червоний" вiдвернув до близького берега.
- Лiвий борт, сто двадцять, корабель противника! - Розпачливо-перелякано прокричав сигнальник i вже за радiсно секунду поправився. - Вiдставити противника! На пiдходi "Гайдамак "!
Дiйсно, вiд Керчi на повному ходу пiдходив наш канонерський човен "Гайдамак", за ним слiдом - "Запорожець". На мiстку враз повеселiшало - все-таки тепер в українцiв стало двi шестидюймовi гармати i шiсть стотридцяток та чотири тридюймiвки проти одинадцяти стодвадцяток, знятих з балтiйських лiнкорiв, двох "соток" i пiвдюжини iншого рiзнокалiберного дрiб"язку "червоних". Крiм того, з п"яти кораблiв противника три були в недавньому минулому ґрунтовозними шаландами i нiяк не могли похвалитися високою швидкiстю. Лише колишнiй портовий криголам, що його бiльшовики нарекли "Прапором соцiалiзму", мiг дати десять вузлiв, та й то за паспортом. Українськi кораблi мали майже вдвiчi бiльшу швидкiсть. То ж для перемоги цей чинник вони мало використати повнiстю.
Над радянськими кораблями дим струмував широким чорно-бурим полотнищем i було зрозумiло: вони намагаються розвинути максимальну швидкiсть, але йдуть на паршивенькому вугiллi.
А далi почалася вистава, як в цирку. Форсуючи машини, двi бiльшовицькi канонерки одна за одною, нiби змовившись, вилетiли на вiдмiлину. Поламавши гвинти i погнувши площини керма, вони помертвiло вiдповзи назад. Рахунок визначився: троє проти трьох! Строєм фронту "червонi" пiшли в атаку.
Мукання ревуна, спалахує синiм блиском сигнал в баштi. Пострiл! I гармата смикається назад.
- Подавай! - Бiля гармат - звична штовханина. З погребiв подавали фугаснi снаряди, на голови вибухiвникiв начепленi червонi шапочки запобiжних ковпачкiв.
Перед силачем-заряджаючим вiдкривалася паща казенника, вiн кидав снаряд на вiдкинуту щелепу лотка i гарматна горлянка негайно заковтувала його в себе разом з зарядом. Матрос запечатував гармату замком i вона, в диму i полум"ї пострiлу, вiдкочувалася назад, пресуючи навколо себе повiтря. Вiдкрили замок - звiдти хукнуло моторошним перегаром пiроксилiну.
- Подавай! - Старшина при пострiлах стрибав в шкiряному сидiннi, весь в диму, як дiдько в рiдному пеклi, i вiд нього чули тiльки одне. - Подавай... подавай... подавай!!!
Вже з третього залпу "Сагайдачний" накрив "Третiй Iнтернацiонал", що йшов на правому фланзi, "Гайдамак" i "Запорожець" взяли в обробку "Червону зiрку" по центру. Але й "червонi" тепер дружно, всi разом били по кiнцевому "Запорожцю". Вони миттєво - видно артилерист там був добрий! - пристрiлялися i два снаряди влучили-таки в "Запорожця". Рвонуло на шкафутi i бiля носової гармати, обслугу розметало по палубi. Когось викинуло за борт. Берег далеко, а море - ось воно, поряд. Сплеснула вода пiд невдахою i зiмкнулася в ту ж мить над людиною. Тонути тут людинi неглибоко, та смерть вiд цього не стає кращою. З трiском i виттям розгоралася пожежа на рострах, вiд шлюпочних брезентiв сипало iскрами. Вогонь пробiгав по рострам легко, нiби звiрятко по деревам. Палаючий "Запорожець" йшов прямо на ворога, стрiляючи з полум"я. Це била гармата кормового плутонгу. Тiльки чогось не вистачало на кораблi... "Чого?" Демченко не вiдразу зрозумiв, що не вистачає димової труби - збило!
"Сагайдачний" працював своєю артилерiєю так, що зi стволiв гармат облiтала спалена фарба. Виручаючи "Запорожця", корабель Демченка прикрив товариша димом, щоб той зумiв вискочити з незлiченних вилок. За цю допомогу вiн поплатився вибухом пiд кормою i отримав течу в румпельному вiддiленнi. Наступний снаряд противника зруйнував носову гармату. Але й кораблi "червоних" вкрай побитi, вже гинули поза всяким сумнiвом. Бiй тягнувся вже другу годину i потрiбно було його завершувати.
Артилерист в центральному посту схилився над датчиками, якi клацали кожен на свiй лад, пiдморгуючи йому рiзнокольоровими лампочками, нiби наголошуючи на уважностi. Останнi залпи були просто чудовими i вони радували серце артилериста, як складний пасаж на скрипцi, досконалостi якого п"ять рокiв домагався маестро. Головний корабель "червоних" димiв i, даючи промах за промахом, став вiдвертати на ост. На носi ворожого корабля бушував вогонь. Крiзь ефiрну трiскотню в радiорубку "Сагайдачного" встромилася зрозумiла морзянка наказу. З Керчi отримали радiограму: "Бiй припинити. На повному ходу вiдходити в Марiуполь".
Демченко перешикував кораблi, повернувши їх "всi разом" i тепер вiдходив до Марiуполя. Бiй скiнчився i горнiсти канонерського човна зiграли "дрiб". З мiстка скомандували:
- Задробити стрiлянину. Стволи на нуль. Чохли закинь...
"Сагайдачний" розвернув корпус серед обмiлин i його нiс нацiлився на норд, в бiк Марiуполя...
- ...Перша бiйка за Азовське море, - промовив адмiрал Нємiтц, - сталася сьогоднi. Без сумнiву, "червонi" планували вижити нас з Азову.
Йому довелося пережити бурхливу атаку командирiв трьох канонерських човнiв, якi адмiрал своїм наказом так нагло вивiв з переможного бою. Щоб охолодити молодь, нагадав їм про субординацiю.
- Прекрасно. - Посмiхнувся Демченко. - Про що мова! Мiй корабель готовий до бiйки!
Все складалося чудово. Радянська Азовсько-Донська флотилiя вже напирала вiд Ростову своїми канонерками i нiяк не можна було допустити, щоб "червонi" утвердилися на Азовському морi.
Сонце пiдiймалося в зенiт, наступив полудень першого дня чергової вiйни мiж українцями та московсько-комунiстичними загарбниками. Сонце повернуло на осiнь. Попереду були холоднi днi, дощi, сирiсть, морок, попереду була зима, яка очiкувала на полчища росiйсько-бiльшовицьких окупантiв. Попереду був безславний кiнець початої ними в цей день вiйни.