Sirius M. : другие произведения.

Вiй-ник

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Оценка: 2.76*68  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Моя чергова (жалюгiдна) спроба написати оригiнальний твiр. На цей раз рiдною менi мовою. Певно колись я мав це зробити. Писати українською, доречi, досить важко, коли ти до того довго писав на iншiй мовi. I це печально, адже з неї все починалось.
    К сведению читателей! Я обычно довольно сдержанно реагирую на критику и все такое. Но в конкретно этой ветке буду вести себя крайне злобно. Любые комментарии содержащие политоту и прочее неугодное будут удалены. Ведите себя корректно, очень прошу.
    Книга в чорновому варiантi закiнчена.

20.01.2018

  
   Чи задумувались ви колись про те що б було якби не з'явилось слова "мiфологiя"? Що якби мiфи були реальнiстю? Ну принаймнi хоча б деякi з них. Отож.
   Не так вже й давно, та не те щоб далеко один старий знахар вирiшив узяти собi учня...
  
   Глава 1
  
   Староста зняв з голови шапку, струсив з плеч снiг i зайшов у присадкуватий дiм.
   - Здоров будь, Вiт, - привiтався вiн з господарем оселi.
   - Проходь, Денис, - не надто привiтно буркнув одноокий.
   Високий гiсть покрутив головою, знайшов вiник бiля входу i почистив взуття вiд налипшого снiгу. Наздогнавши господаря Денис пiдiйшов ближче до грубки та на кивок одноокого всiвся бiля столу. Староста почував себе злегка не в своїй тарiлцi. Вiт був вiдлюдкуватим старцем, та мав поганий характер. Якби не його здiбностi, сiльський люд обходив би того стороною.
   - З чим прийшов? - запитав чоловiк, наливаючи у чашки гарячий чай.
   - Ти певно чув що дiм маляра нашого згорiв учора? Боже прийми його душу.
   - I чув i навiть бачив, - хмуро одiзвався Вiт. - Та й що з того?
   Будь-яка пожежа то насамперед бiда. Пожежа що забирає життя - то страшне горе. Одноокий старець в ту нiч, коли будинок сiльського маляра спалахнув, спав погано. Вiн нiколи не помiчав за собою пророчого дару, та старiсть певно вносила свої корективи в його життя. Вiт мовби знав що має статись горе, та, нажаль, не мiг розiбратись яке саме.
   - Ну так дiток його з хати вдалось витягнути.
   - I про то я знаю. Та ж не чув аби вони отримали якiсь мiтки од вогню. Чи то не так?
   Староста нервово почухав праву щоку.
   - Все так як ти говориш, - зiзнався вiн.
   - То чого ти менi говориш про тих дiтей? - ще бiльше нахмурився Вiт.
   - Вони ж сиротами залишились, розумiєш? - староста розсердився на самого себе, i, набравшись смiливостi, продовжив куди як впевненiше. - Я маю подбати про їх подальшу долю!
   - Стривай-стривай, ти ж бо не хочеш сказати що...
   - Ти знаєш нашi звичаї, Вiт. Я повинен влаштувати малечу в iншу сiм'ю. I серед усiх наших ти краще всього пiдходиш.
   - Ти серйозно? - розгублено запитав Вiт.
   - Бiльш нiж. Ти у нас одинак, живеш сам у великiй хатi.
   - Отож бо й воно! Ключове слово "сам"! Я не знаю як доглядати за дiтьми, i в мене немає жiнки, котра ще хоч якось би могла з ними зладити! Це ж бо тобi не за котом глядiти! - Вiт вказав пальцем на млiючого на печi рудого аж золотого кота.
   - За ними не тре так вже сильно i доглядати. Вони ж бо без матерi, уже два роки живуть. Оленцi уже десять, i вона сама майже що за собою, братиком, i хатинкою глядiла. Їм головне щоб каша якась була, та молоко. А ти ж маєш сталий заробiток, для тебе це не є проблемою
   - Стривай-но, - Вiт пiдозрiло подивився на старосту, весь його гнiв та розгубленiсть мов би рукою зняло. - Стривай. А чи не хочеш ти таким чином нав'язати менi ученикiв?
   Денис знiяковiв, ледь помiтно змiнився в обличчi, та цього виявилось достатньо аби одноокий вгледiв рiзницю.
   - I не бреши менi! - прикрикнув старець.
   Староста, що уже вiдкрив рота для якоїсь вiдповiдi, рiзко закрив його, ледь не прикусивши собi язика.
   - Так то ж одне iншому не заважає, - дерев'яним голосом зiзнався староста.
   - Он воно що, - задумливо пробурчав Вiт.
   Тепер, коли все стало зрозумiло, старець мiг просто виставити старосту i на тому забути про цю розмову. Десяток рокiв тому вiн би так i зробив. Вигнав би Дениса, нерозмiрковуючи. Втiм тепер дещо змiнилось. По-перше, десять рокiв назад, старостою був ще не Денис, а його дядько. А, по-друге, Вiт вiдчував, як старiсть наступає йому на п'яти. В його вiцi i справдi можна було думати про учнiв. Чи хоча б про одного. Так справдi, одного буде бiльш нiж вдосталь.
   - Гаразд, - кивнув своїм думам одноокий.
   - Що? - розпачливо перепитав староста.
   - Я погляну на тих дiтей, якщо в когось iз них є потенцiал, то я вiзьму його до себе. Але тiльки одного. Якщо ж серед них не знайдеться нiкого з потрiбними здiбностями, то ти вiдстанеш вiд мене.
   - Та як же ж так? Як можна роздiляти дiточок? - награно заголосив Денис.
   - Я все сказав, - проголосив Вiт i поставив порожню чашку на стiл.
  
   ***
  
   Очевидно староста вирiшив кувати залiзо поки воно гаряче. Вiн привiв двiйко дiтей до оселi Вiта того ж вечора. Одягнутi в завелику одежу, закутанi в шерстянi хустки вони тiльки поблискували переляканими очима, i терли замерзлих носiв об рукава, виглядаючи  з-поза нiг Дениса. Вiт не був здивований такою реакцiєю. Все ж, в деяких незначних варiацiях, вiн бачить подiбне уже давно. На протязi далеко не одного десятка рокiв. I, з рештою, вiн не мiг звинувачувати людей у страховi, бо ж вигляд мав дiйсно моторошний.
   Наразi Вiт виглядав як злегка  скрючений старець, рокiв пiд вiсiмдесят, не менше. Хоча ранiше вiдрiзнявся iдеальною статурою, i на двi долонi тiльки не дiставав до чотирьох лiктiв у висоту. У нього було довге, пряме, сиве волосся, що спадало на плечi. Одягнений вiн був в досить якiсну i навiть дорогу за сiльськими мiрками одежу.
   Здавалося що ж тут страшного?
   Вiдповiдь була очевидна. Варто було лиш глянути на обличчя старця. Майже все воно було знiвечене страшними шрамами. Здавалося що тi вiдмiтини чоловiк отримав буквально декiлька днiв тому, настiльки свiжими та потворними вони здавались. Хоча, насправдi їм було багато рокiв, дуже багато. Просто вони майже не гоїлись. Деколи шрами стягувались, i рубцювались, та потiм починали кровоточити i знову розходились.
   Мало хто мiг уявити скiльки зусиль Вiт витратив на те, аби вилiкувати потворне та болiсне калiцтво. Скiльки статкiв розтратив на це. Проте проклятi шрами залишались на його обличчi, мов вiрнi друзi, перевiренi часом та рiзноманiтними випробуваннями.
   Частково вiн змiг прикрити шрами довгим волоссям та бородою. Але навiть того що залишилось вiдкритим для погляду стороннiх було вдосталь, аби спiврозмовники вiдводили погляд. Три глибокi борозни розрiзали його старечу зморщену шкiру. Мовби великий звiр провiв трипалою лапою. Зверху до низу, з правої половини лоба до лiвої щоки. Розрiзаний нiс, значно ускладнював дихання. А один шрам взагалi проходив через лiве око. Через те Вiта i називали однооким. Якимось  дивом його праве око вцiлiло i зиркало навколо напiвбожевiльним поглядом людини, що бачила надто багато. Напевно те око було єдиним, що прикрашало потворне лице Вiта. Воно було напрочуд яскравим i прямо таки сяяло смарагдово-зеленим полум'ям.
   - Розкутай їх, а то ще зваряться, - промовив Вiт, та пiшов шукати свiчки.
   Вiн пам'ятав, що поклав десь цiлий десяток новеньких свiчок, одначе не мiг точно сказати де саме. Проблеми з пам'яттю, також трiшки тривожили старця останнiм часом.
   "Може i справдi завести ученика?" - подумав Вiт. - "А то ще трiшки - i забуду все чому можна навчити!"
   Старець покусав губу i вирiшив, що якщо нi в кого iз цих двох не знайдеться таланту, то вiн буде шукати серед iнших дiтей в селi. Не заспокоїться поки не знайде того, кому можна передати секрети професiї.
   - Що далi? - бадьоро запитав староста, як тiльки закiнчив допомагати малечi скидати верхнiй одяг.
   - Тепер буду дивитись на них. Хай заходять за мною по одному. Спочатку дiвка, - буркнув Вiт, дiстав свiчки iз зеленої шафи, i зайшов до сусiдньої кiмнати.
   Вiн почув, як вона зарюмсала та щось заголосила, i тiльки досадливо скривився. От чого вiн не любить дiтей. З ними однi проблеми. Поки вмовиш його - то пiвдня пройде! Староста проте змiг заспокоїти дiвчинку просто в рекорднi строки. Не минуло i десяти хвилин, як вона несмiливо одчинила дверi та просунулась до кiмнати.
   - Сiдай, - насупивши брови вказав старець.
   - К-куди? -  не зрозумiла вона.
   - Та на пiдлогу прямо, чи ти ж дурепо, бачиш десь тут стiльця?
   Оленка ступила пару крокiв i невпевнено вмостилась на непокриту, дерев'яну пiдлогу. Та жалiбно скрипнула пiд нею, i вiд того дiвчинка чомусь ледве знову не розплакалась.
   Тим часом Вiт, доволi спритно як для свого вiку обiйшов навколо дитятка та розставив по колу шiсть свiчникiв. В залiзнiй тарiлочцi ще заздалегiдь вiн пiдпалив спецiально пiдiбранi трави, так що в кiмнатi було димно, i пахло досить специфiчно. Оленка, як не старалась, та не змогла розiбрати букет.
   - Щ-що, ви робите? - переборовши страх запитала вона.
   - Ворожити збираюся, - одповiв старець.
   - Справдi? - залишки страху в Оленчиних очах мов би рукою зняло. Згадка про ворожiння пiдняла в її душii давно плекану  мрiю.
   - Помовчи, гаразд? - попросив Вiт. - А краще ось, тримай.
   - Що це? - розпачливо запитала дiвчинка беручи з рук старця вiдрiзок темної тканини.
   - Просто зав'яжи цим собi очi i посидь тихенько, -  потроху сатанiючи промовив Вiт.
   - Нащо?
   - Бо я буду ворожбу творити! А ти того бачити не повинна! - гаркнув одноокий.
   На диво дiвчинка швидко заспокоїлась i слухняно пов'язала навколо очей темну тканину. Вiт же знову обiйшов навколо Олени та запалив розставленi свiчки. Далi вiн загасив маслянi лампи, i в кiмнатi стало значно темнiше. Тепер тiльки свiчечки навколо дiвчинки освiтлювали темну кiмнату.
   Вiт присiв навпроти Оленки. Декiлька хвилин вiн мовчки дивився на вогонь найближчої свiчки. Сконцентрувавшись, старець промовив:
   - Дихай. Повiльно вдихни, на мить затримай повiтря в легенях i так же повiльно видихни. Повторюй це поки я не скажу.
   Голос страшного старця вiддавався в Оленчинiй головi як шелест теплого, лiтнього вiтру. Вiн набiгав на неї, грався з волоссям, дмухав в обличчя i зникав за спиною, щоб через декiлька хвилин налетiти новою хвилею.
   Хвилина спливала за хвилиною, полум'я свiчок розмiрно та навiть якось занадто тихо палахкотiло. Вiт майже не дихав, за нього це робила дiвчинка. Старець чекав. Час йшов. Оленка все глибше занурювалась в себе. Раптом вогники свiчок здригнулися. Ледь-ледь колихнулися, та Вiт встиг це побачити. Оленка в черговий раз втягнула в себе повiтря i полум'я усiх свiчок похилилося в її сторону. Дiвчинка видихнула i вогники колихнулися в сторону вiд неї.
   Вiт криво посмiхнувся.
   Ну звiсно, перше лiпше дитятко виявилось з талантом! Чого ще варто було очiкувати? I чи це не прямий натяк вiд долi? Цей свiт як завжди намагається пiдсунути йому зайвих клопотiв. Навiть на старостiлiт.
   Ще трiшки подивившись за неприродною грою полум'я, Вiт важко пiдвiвся на ноги. Вiн ступив крок в сторону дiвчинки та приклав до її лоба пучки пальцiв правої руки.
   - Спи, - наказав вiн.
   Пiдхопивши дрiмаючу Оленку на руки, старець, вийшов до кiмнати з позiхаючим старостою та братиком дiвчинки, що тихенько грався старою, трохи замурзаною сажою дерев'яною лялькою.
   - Ну що? - запитав Денис.
   Вiт промовчав, занiс Оленку в гостьову спальню, та влаштував її на лiжку. Повернувшись, вiн налив собi в чашку трав'яного настою, та пригубивши трiшки, нарештi промовив:
   - Вона пiдходить.
   - Справдi? - здивовано перепитав Денис.
   - Так. Я вiзьму її в ученики, - хмуро розглядаючи вмiст своєї чашки остаточно прийняв для себе рiшення одноокий.
   - Це просто чудова новина! - ледь не сплеснув руками староста, що зараз був схожий на кота,  що об'ївся сметани. - То може ще на хлопця глянеш?
   - Ми вже це обговорювали.
   - Так, але ж бо, не гоже розлучати брата з сестрою!
   - Менi клопоту буде достатньо i з однiєю, - стомлено промовив Вiт. - А з меншим я взагалi не знаю що робити. Йому мати потрiбна, а не вчитель.
   - Та як же ж ти не зрозумiєш? Та дiвчинка - єдина рiдна душа що в нього залишилась! Якщо я вiддам його комусь iншому, то малий просто забуде сестру, в його  ж бо вiцi!
   - Чорт забирай! Ти що вирiшив менi сьогоднi всi нерви повисмикувати?! Всi мiзки виїсти?!
   - Гаразд, слухай! Можеш не перевiряти його на здiбностi. Не брати в ученики. Та дозволь жити бiля сестри! А я натомiсть попрошу когось приходити та дивитись за малечею час вiд часу.
   - Ще чого! Прохiдний двiр з моєї оселi вирiшив зробити?!
   Насправдi все здавалось доволi очевидним. Денис звiсно людиною був не поганою, та не настiльки щоб Вiт повiрив у те, що той так пiклується про чуже дитятко. Так людиною вiн був не поганою, а от старостою немовби вродився. Про село пiклувався, мов про рiдну родину, i намагався робити все для того, щоб воно квiтло i процвiтало. Саме тому вiн намагався, певно вже рокiв iз п'ять, приставити до одноокого якогось ученика.  Мабуть вiдчував своєю натурою наближення неминучого. Хоча його дядько свого часу теж намагався нав'язати Вiтовi ученика.
   Певно досягши мети, Денис вирiшив краще прив'язати Оленку до села. Та використати для цiєї цiлi молодшого брата. Хлопець буде у неї пiд боком та стримуватиме дiвчинку вiд думок про "великий свiт". Все це зрозумiло. Питання в тому - як до цього ставиться Вiт. Насамперед вiн не хоче зайвих клопотiв. Але як вiн ставиться до iнiцiативи Дениса? Важко сказати. Бiльше певно негативно, чим якось ще. Молода кров рано чи пiзно буде прагнути до пригод та подорожей. I одноокий не бачив в цьому нiчого страшного. Вiн стирчав в цiй глушинi тiльки тому, що тут було в бiльшостi своїй спокiйно та затишно. Саме те для його вiку. Проте якось обмежувати майбутнє тiльки що знайденої ученицi Вiт був не готовий.
   Прийнявши рiшення, Вiт уже було думав надавити на старосту, i вiдправити малого до нормальної повноцiнної родини, та до щасливого дитинства - як сталося те, що сталося.  
   Його єдине вцiлiле око на мить стрiльнуло тупим болем. Нiчого нового, таке вже траплялось. Та на цей раз, коли чiткiсть зору повернулась до нього, перше що вiн побачив - це хлопчика. Спочатку вiн не вгледiв нiчого незвичного. Той все так же грався дерев'яною лялькою. Та варто було лиш зосередитись, як стало чiтко зрозумiло: хлопчик тримав ляльку лiвою рукою, а правою вказував на ту чи iншу кiнцiвку i дерев'яна iграшка рухалась сама собою.
   Вiт втомлено розсмiявся.
   Вiрогiдно доля вирiшила сьогоднi остаточно доконати його.
  
   Глава 2
  
   На лiжко впало щось важке, i гострий кулачок боляче врiзався йому в живiт.  
   - Велет, вставай! - прокричала Оленка.
   - Вiдчепись, - спросоння буркнув хлопчик та скрутився калачиком пiд ковдрою.
   - Ти що? - зойкнула дiвчинка i почала стягувати покривало. - Забув який сьогоднi день?!
   - Точно! День народження! - сон Велета мов рукою зняло i хлопчик злетiв з лiжка. - Я готовий! - випнувши груди промовив вiн. - Вiтай мене!
   - Спочатку вдягнись, телепню! - розсмiялась Олена.
   Так, жартуючи один над одним, вони врештi-решт перебралися на кухню. Велет завзято стукав вилкою об ложку, а Оленка накривала на стiл. Тушкована картопля з м'ясом зайця,  в прикуску iз квашеними помiдорами. Хлопчик обожнював цю чудернацьку страву, котру почали вирощувати в їхньому селi, всього рокiв iз п'ять тому.
   - З якого приводу такий бенкет? - хмуро запитав Вiт, нечутно з'явившись на порозi.
   - В мене день народження! - посмiхаючись промовив Велет.
   Одноокий всiвся на свiй стiлець, i пiдсунув ближче до себе тарiлку з картоплею.
   - Справдi? - запитав вiн. - I скiльки тобi стукнуло?
   - Сiм! Сiм повноцiнних рокiв!
   - Зрозумiло, - буркнув Вiт, i взявши в праву руку ложку прийнявся набивати шлунок.
   - Ей! - гнiвно випалила Оленка. - А привiтати?!
   - Ненавиджу днi народження, - на хвильку вiдiрвавшись вiд трапези промовив старець.
   Дiвчинка насупилась, та не стала далi сваритись - не хотiла псувати настрiй нi собi, нi тим паче братовi. Насправдi сперечатися з їхнiм учителем справа невдячна. Це вона вже давно засвоїла.
   Коли iз картоплею було покiнчено Оленка дiстала солодке. Пирiг iз яблуками за вишнями.
   - Неймовiрно! - промовив Велет сестрi, злизавши з пальця залишки сметани. - Дякую за смаколики!
   - Будь ласка, - посмiхнулась дiвчинка.
   Перед тим, як дiти чкурнули з-за столу, одноокий наказав їм зiбратись через годинку для чергового уроку. Прохати у Вiта вихiдного дня нiхто не став. Дiти розумiли, що це - марна справа. Пiсля такого ситного снiданку потрiбно було трiшки вiдпочити. Олена зайнялась своєю старою вишивкою, Велет дiстав iз полицi першу лiпшу книгу, з надiєю полистав, шукаючи малюнки, та не знайшовши таких, почав читати. Ця наука в нього йшла повiльно, букви вже бiльш-менш складались в слова, та слова нiяк не хотiли розумiтися в одному реченнi. Хлопчик читав у голос, i постiйно перепитував сестричку що значить те чи iнше слово, чи їх сполучення.
   Через означену годину вони пiшли шукати Вiта, та на подвiр'ї його не було. Бiгати по всьому селу в пошуках прудкого старця вони не стали. Замiсть цього трiшки погрались на вулицi, i не помiтили коли той повернувся.
   Вiт з'явився, як гриб опiсля дощу. Оленка була впевнена що хвилину тому ґанок був порожнiм. Їх вчитель з'явився там так непомiтно, що можна було запiдозрити його у володiннi шапки-невидимки. Прикрикнувши на дiтей, вiн зайшов до будинку.
   - Значить сiм рокiв, так? - повторив запитання Вiт, вiдiрвавшись вiд кружки з прохолодною криничною водою. - Виявляється ви в мене в учениках ходите уже трiшки бiльше року?
   - Виходить так, - обережно погодилась Оленка.
   Вiт оглянув своїх учнiв злегка розфокусованим поглядом, та певно перший раз за весь цей час помiтив, що вони не надто i схожi на брата iз сестрою. Насамперед очi. Якщо в Оленки вони були яскраво блакитнi, то у Велета - непримiтнi темно-карi. Далi ставало зрозумiло що i риси їх обличь майже не спiвпадали. Овальне обличчя дiвчинки, рiзко контрастувало iз прямокутним у хлопчика. Певно єдине що їх об'єднувало так це колiр волосся. Густi русi пасма були в обох.
   - Гаразд. Тодi розкажiть менi чому саме, я вас вчив весь цей час.
   - Правильно дихати, розрiзняти рiзнi трави та зiлля, а також анатомiї, - нi разу не запнувшись випалив Велет.
   - А ще чому? - нахмурившись запитав старець.
   - Ммм, - Оленка задумливо покрутила пасма волосся. - Читати, писати i правильно говорити?
   - Вiрно-вiрно. Та ви все говорили що хочете бiльшого так? Чаклувати хотiли, ворожбу творити, так?
   - А ви все казали що ми все ще надто малi, - погодилась дiвчинка, та запнулась вiд здогадки, що раптом завiтала у її голову. - Стривайте! Невже...
   - Так, думаю час прийшов.
   - Ура! - на пару закричали дiти. Старець на те навiть не посмiхнувся.
   - Насправдi сiм рокiв це ще замало. Твої одинадцять Оленко ще бiльш-менш пiдходять, та зазвичай навчання починають ще пiзнiше. Але ж бо, як я буду вiдтягувати цей момент то ви мене живцем з'їсте.
   Дiти на таке лише скептично переглянулися. Їх учитель скорше сам кого завгодно з'їсть, анiж пожертвує своїм тiлом на прокорм ворогам. Хоч i має всього три с половиною зуба, проте яких!
   - I чому ви будете нас учить? - запитав Велет.
   - Поки що нiчому, - дiти загудiли як розворушений вулик, та старець тiльки пiдняв руку закликаючи до спокою. - Щоб вчитись чому серйозному ви насамперед маєте вiрити, що здатнi до чаклунства.
   - Як це?
   - Ви знаєте, що не кожна людина здатна володiти надприродного здiбностями. Коли ви тiльки прийшли до мене, то я перевiрив вас. Впевнився що ви вже маєте хист до чогось такого, що за межами можливостей звичайної людини. Та ви того не пам'ятаєте вiрно? - дiти захитали головами iз сторони в сторону. - Я так i думав. Загалом, щоб i надалi залишатись моїми учнями, ви маєте самостiйно пробудити в собi силу.
   - I як по вашому ми маємо це зробити? Це ж бо майже те саме що навчитись лiтати! Чи я щось не так розумiю? - зацiкавлено запитала Оленка.
   - Майже так, порiвняння досить влучне. Єдине що можу сказати це те, що ви вже вмiєте лiтати, тiльки давно цього не робили. Просто вiдновiть звичку.
   - Так нам що стрибати з урвища, чи що? - запитала дiвчинка.
   - Ходiмо зi мною, - промовив Вiт.
   Старець вивiв їх надвiр, i провiв до сараю. Там всерединi стояли клiтки iз кроликами. Дiти часто годували пухнастикiв, тому одразу помiтили змiни. Одноокий переселив чотирьох кроликiв, потiснивши iнших, та звiльнив тим самим двi клiтки.
   - Ось, - кивнув чоловiк, - вашi новi вихованцi.
   Дiти переглянулись та пiдiйшли ближче до клiток. Але, як би вони не приглядались, побачити щось окрiм пiдстеленого шару сiна нiчого не змогли. Вiт на закономiрне питання тiльки мугикнув, та вдарив по однiй та другий клiтцi палицею. В сiнi щось тихенько запищало. Буквально на декiлька секунд, але дiти побачили як непримiтнi клубочки сiна змiнюються у кольорi. Це були кругленькi, пухнастi тваринки нiжно-зеленого кольору, без лапок чи нiжок, тiльки з темними намистинами очей, та ледь помiтним червоними носиками. Показавши себе, вони майже одразу змiнили колiр шерстi та знову замаскувались пiд колiр сiна.
   - Що це за дивовижа така? - запитала Оленка не вiдриваючи захопленого погляду вiд клiтки.
   - Хухи, - знизав плечами Вiт.
   До цього часу дiти вважали що хухи це такi вигаданi iстоти, про яких часто говориться у казках, не бiльше. Та тепер коли побачили їх на власнi очi, зрозумiли що цi вiдлюдкуватi тваринки iснують насправдi. Зазвичай хухи живуть у лiсах, лаштуючи свої будиночки-гнiзда мiж коренiв дерев, деякi з них полюбляють селитися в камiннi бiля рiчок чи озер. Та всi вони без виключення не люблять потрапляти на око людям, та iншим тваринам. Казки кажуть що хухи - магiчнi iстоти, що вiртуозно маскуються, та вмiють змiнювати колiр хутра. В деяких казках говориться що хухи це сором'язливi але добрi лiснi духи, зрiдка можна почути що вони злi та мстивi демонята, що тiльки те i роблять що шкодять людям. Зi слiв Вiта, що таки вирiшив задовольнити цiкавiсть учнiв, до духiв вони не мають нiякого вiдношення. Це самi справжнiсiнькi магiчнi кульки хутра. Зазвичай вони нейтрально вiдносяться до людей, з деякими можуть жартувати, та гратися, при цьому не показуючись на очi, деяким можуть допомогти i вивести на стежку якщо хто заблукав у лiсi. А iнколи навiть можуть завести у справжнiсiньку бiду, та це трапляється рiдко.  
   - I що нам з ними робити? - запитала Олена. Дiвчинцi хотiлось витягнути хухiв iз клiток та роздивитись їх поближче. Та Вiт наголошував на тому, що робити подiбне не варто. Хухи, досить прудкi, а в купi iз малими розмiрами та здiбнiстю до мi... мiмiкрiї їх досить легко загубити. Чи вiрнiше сказати вони скорiше за все втечуть в першi же хвилини, як опиняться за межами клiток.
   - Так, як вони допоможуть нам стати чарiвниками?! - додав Велет.
   - От чого захотiли, - глузливо посмiхнувся одноокий. - Чарiвниками стати? А чи знаєте ви що справжнiх чарiвникiв не так вже й багато? Бiльшiсть iз тих хто має смiливiсть так себе називати, то звичайнi блазнi, що знають максимум парочку фокусiв та й годi.
   - А ви? - нi крапельки не знiтившись запитав Велет. - Ви чарiвник? Справжнiй?
   - Я звичайний сiльський знахар, - промовив старець, та нi хлопчик нi його сестра, не повiрили цим словам. - Та то тема окремої бесiди. Зараз ми говоримо про вашi першi кроки. Хотiли знати чим вам допоможуть хухи?
   - Ну певно ж не просто так ви їх нам показали?
   - Вiрно. Насправдi все що вам потрiбно зробити так це змусити вашого хуха змiнити колiр. Та при цьому ви не повиннi чiпати нi їх самих, а нi клiтки в яких вони сидять.
   - Не зрозумiв, як це? - здивовано запитав Велет.
   - Менi звiдки знати, - хмикнув одноокий. - Придумайте щось, здивуйте мене.
   Вiт залишив дiтей самих та пiшов займатися своїми справами. Велет з Оленкою залишились наодинцi з диковинними iстотами. Їх мозковий штурм не принiс будь-якого результату. Нi хлопчик, нi його старша сестра не знали навiть, як пiдступитись до поставленої задачi. На цей раз їх вчитель, здавалось, справдi пiдiбрав завдання, з яким майже неможливо впоратись. Велет пропонував накричати на хухiв, та таким чином злякавши їх змусити змiнити колiр. Все ж Вiт стукаючи палкою по клiткам робив майже теж саме. Оленка нахмурившись зауважила, що таким чином вони не навчаться ворожити, а це ж основна мета, яку перед ними поставив старий знахар.
   Зрештою, просидiвши близько двох годин, i так нi до чого не докумекавши, дiти вирiшили, що на сьогоднi iз них вистачить. Вiт, не дивлячись на свiй нестерпний характер, не був зовсiм вже тираном, i розумiв що дiтям потрiбно давати трiшки свободи, аби вони могли витрачати накопичену енергiю.
   Тiльки вони вийшли iз сараю, як помiтили панi Марiю. Висока моложава жiнка часто навiдувала обiйстя сiльського знахаря, та не тому що скаржилась на здоров'я. За проханням старости, вона взяла на себе зобов'язання щодо догляду за осиротiлими дiтьми. Майже кожного дня вона приходила до них, приносила щось смачненьке, допомагала по господарству, та тому подiбне.
   - Доброго дня, панi Марiє! - привiтались дiти.
   - Доброго, - кивнула жiнка, пiдтягуючи вище на обличчя бiлого тоненького шарфа - незвичний елемент одягу як на цю пору року. - Ось вам молочка принесла.
   - Давайте допоможу, - запропонувала Оленка.
   - Дякую, сонце, - тепло промовила та, передаючи тканий згорток, i повернулась хлопчика. - Зорян казав що буде чекати тебе на майданчику.
   - Точно! Уже бiжу! - випалив той i чимдуж вискочив з подвiр'я.
   Як i сказала жiнка, її син чекав Велета на тренувальному майданчику. Вони були однолiтками, i дружили ще до того, як сталася та жахлива пожежа, можливо тому панi Марiя не змогла вiдмовити старостi у його проханнi. Вона певно б i сама приглядала за другом її сина та його сестричкою.
   - Вiтаю, - кивнув Велет, чорноволосому друговi, що мав звичку тонко посмiхатись, пiдiймаючи тiльки правий кут роту.
   - Здрав будь, - надувшись пробасив той, копiюючи манеру дiда Судомира.
   Хлопцi розсмiялись, потиснули один одному руки, и прийнялись дiлитись останнiми новинами, поки не натрапили на око означеному дiду Судомиру. Старий козак, грiзно зиркнувши на молодь, пригрозив їм кулаком та наказав займатись. Чоловiк вiн був суворий, але справедливий. Майже все життя провiв у вiйську, i коли повернувся до рiдного села, довго не мiг знайти собi мiсця. Аж поки не загорiвся iдеєю i не влаштував майданчик для вправ. Так як своїх дiтей в нього не було - вiн почав вчити чужих. Вчив так як вчили його, i тому чого набрався за час свого блукання по свiту. То були простi вправи на розвиток гнучкостi, сили та витривалостi. Тих хто бажав, вiн учив володiти шаблею, чи iншою зброєю.
   Зазвичай, вiн кожного дня збирав бiля себе цiлу купу рiзновiкових хлопчат та навiть дiвчат. Сюди приходили як сироти, так i дiти iнших козакiв. Наприклад, батьком Зоряна теж був вiдставний козак, i по всiм неписаним правилам вiн мав особисто вчити сина всiм премудростям вiйськової справи. Та Андрiй Баль, був людиною мудрою i одразу зрозумiв, що коли дiти займаються в купi, то мають кращi результати. Вiн називав то "змагальним методом виховання", що б то не значило. Тому Зорян приходив на майданчик так само часто, як i Велет, а пан Андрiй також не лiнувався i частенько допомагав дiду Судомиру у вихованнi молодi.
   Наймолодшi, починаючи з п'яти-шести рокiв, здебiльшого просто крутились пiд ногами, бiгали, скакали та лазили по дерев'яним манекенам коней. Трохи старших, кому вже виповнилось сiм-вiсiм рокiв, змушували робити певнi вправи, та видавали коротенькi дерев'янi шаблi. Так, Велет з Зоряном десь з тиждень мали можливiсть помахати iграшковою зброєю. Не те щоб їх всерйоз навчали бою на мечах, швидше просто привчали до шаблi, як до основної зброї, якою вони колись будуть володiти.
   Певно в тому i була вся справа.
   Молодий учень знахаря, бачив з яким захопленням його друг грається зi своєю iграшкою, та не вiдчував в собi подiбного потягу. Спочатку, його заповнило колективне почуття захвату, та вже на другий день воно пройшло i бiльше не повернулось. Важко було пояснити, але Велет вiдчував, що це не його.
   Коли заняття їх вiкової групи пiдiйшли до кiнця, хлопчик пiдiйшов до дiда Судомира, та невпевнено спробував пояснити йому свою проблему. Старий уважно вислухав, та розгладивши вуса кивнув.
   - Зустрiчалось менi таке, хлопче. Не всiм пiдходить та чи iнша зброя, та не всi можуть це розумiти. Втiм, ти ж в учнях у Вiта ходиш, то ж не дивно... так, не дивно.
   - Так що ж менi тодi робити?
   - Та ти не сумуй, пiдберемо тобi щось iнше, та й усе на тому, - плеснув Судомир хлопчика по плечу.
   - Справдi? - чомусь, цi простi слова, немовби зняли з плеч Велета тяжкий камiнь.
   - Так варiантiв багато: списи, алебарди, бердишi, сокири, булави, та навiть бойовi цiпи. Майже для кожної зброї в нас у селi вчителя найти можна. У всякому разi азам володiння навчать.
   - Власне, - невпевнено почав хлопчик, та на кивок старого козака продовжив. - Власне, якось бачив я, як Зорянiв батько ножi метає...
   - Хо! А ти молодець, уже i варiант на замiну собi придивився! Так, Андрiй у нас майстер цього дiла, краще нього певно нiхто i не володiє цiєю наукою. Думаю з цим питанням тобi до нього i потрiбно. Хоча ти певно ще надто малий для того, аби цим всерйоз займатись. Стривай-но, - Судомир на хвилинку замовк, обмiрковуючи iдею. - Знаєш що? Я думав принести завтра ножа, щоб ти хоча б потримав його в руках, вiдчув чи воно твоє, чи нi. А потiм з часом почав би вчитись. Та в мене таких ножiв уже певно й не залишилось. Сам я, не дуже цим балувався. Отже, все таки тобi одна дорога - на поклiн до Андрiя йти.
   Велет подякував за пораду та пiшов шукати Зоряна.
   На питання, чи прийде завтра пан Андрiй на майданчик, його син нiчого однозначного вiдповiсти не змiг. Вiн взагалi якось знiтився при згадцi про нього. Велет не став розпитувати. Все ж, на сьогоднi у нього ще залишались справи.
   Повернувшись додому, вiн трiшки перекусив, та пiшов годувати кроликiв. Впоравшись iз своїм невеликим господарством, вiн принiс в сарай стiльця, та усiвся навпроти клiтки iз вибраним хухом. Можна було сказати що вони довго грали в баньки, та правда в тому, що хлопчик навiть не бачив сором'язливого звiра. Трiшки пiзнiше до хлопчика приєдналася i Оленка, та її успiхи були нiчим не кращi.
   Так пройшло декiлька тижнiв. Вiт продовжував вчити їх рiзним штукам, котрi має знати кожний знахар, проте жодним словом не обмовився про те, як пробудити в собi потаємну мiстичну силу. Дiти займались своїми справами, та подовгу просиджували бiля клiток iз хухами. У Велета все ще нiчого не виходило. Оленка натомiсть, здається була на правильному шляху. В усякому разi, хлопчик декiлька разiв бачив, як її звiрятко злегка змiнювало вiдтiнок. Всього на секунду, але все ж. Вона ще не розповiдала про це Вiтовi, так як хотiла досягти бiльшого. Дiвчинка намагалась розповiсти братовi, як вона це робить, але здавалося i сама не до кiнця розумiла, чи то пак не могла правильно описати свої манiпуляцiї. Її туманнi слова тiльки ще бiльше заплутували малого.
   В iнших аспектах саморозвитку його справи теж йшли не кращим чином.
   За цей час Велет ще бiльше упевнився у тому, що шабля  то не та зброя, котрою вiн хотiв би володiти. Втiм й потримати спецiального метального ножа в руках у нього також не виходило. Пан Андрiй, як на зло, за цей час жодного разу не показався на майданчику. А до цього ж певно бував там ледь не через день. Отож Велет пiсля сьогоднiшнiх занять у дiда Судомира, вирiшив напроситись в гостi до Зоряна.
   - Не думаю що це хороша iдея, - насупившись пробурмотiв той.
   - Та чого ти? Я лише хочу поговорити з твоїм батьком!
   - Щодо цього. Не думаю що зараз слушний час. Вiн... трiшки прихворiв.
   - Справдi? - здивувався Велет. - То може йому показатись Вiтовi? Мiй вчитель враз поставить його на ноги!
   - Та не думаю що вiн зможе тут допомогти. Серйозно, Велет, це погана iдея. Давай якось iншим разом.
   Хоч як Зорян не вiдмовляв друга, та той все ж таки наполiг на своєму. Так, за суперечками вони й дiйшли до будинку родини Балiв. Панi Марiї певно, якраз не було дома. А от її чоловiк знайшовся на кухнi.
   - Тату, я вдома! - вигукнув Зорян, переступаючи порiг будинку.
   - А ще голоснiше про це сказати не змiг?! - розсерджено прокричав той.
   Велет розгубленно подивився на друга, проте той лиш вiдвiв погляд. Молодий учень знахаря, скiльки був знайомий з господарем оселi, нi разу не чув аби той пiдвищував на когось голос.
   - Я не один, - промовив натомiсть Зорян. - Зi мною Велет прийшов.
   - Якого бiса?!
   Хлопцi пройшли на голос, i їхньому поглядовi постала не сама приємна картина. Пан Андрiй, втомлював голод. Iз великої миски вiн жадiбно хлебтав молоко, черпав пригорщею кашу i закидав її до рота, майже не жуючи ковтав, i знову хлебтав iз миски. Це виглядало так, немов їла не людина, а який дикий звiр. Закiнчивши з кашею, вiн вiдкинув вiд себе миску, та проїхалась по столу, та впала з нього, розбившись об пiдлогу.
   - Так якого бiса ти сюди припхався?! - проревiв вiн, повернувшись в сторону хлопця, - по його пiдборiддю стiкало пролите молоко. - Я тебе не звав!
   - Та я просто...
   - Ти просто? Ти просто?! - прокричав вiн, пiдхоплюючись на ноги, та вдаряючи кулаками по столу. - Ти просто пiдеш в ту нору, з якої вилiз, i бiльше не будеш тут показуватись! Ти зрозумiв, виродок?! Забирайся звiдси, а то зламаю шию, i викину у лiс на поталу вовкам! Навiть кiсточки не залишиться!
   Велет ошелешено застиг на мiсцi. Такої реакцiї вiд завжди спокiйного чоловiка вiн нiяк не очiкував.
   - Тобi краще пiти, - втягнувши голову в плечi, тихо промовив Зорян. Проте хлопчик все ще стояв на мiсцi, просто не в змозi повiрити у те, що вiдбувається. Чим вiн заслужив таке вiдношення?
   Врештi-решт чоловiковi забракло терпiння, i вiн, ступивши крок, схопив Велета за комiр сорочки, i, легко пiднявши, понiс до порогу вхiдних дверей. Один рух рукою - i хлопця просто викинули iз будинку, як шкiдливого кота. Боляче вдарившись боком об землю, вiн декiлька разiв перекрутився i нарештi зупинився.
   Зорян було кинувся до друга, але батько перегородив йому шлях.
   - А ну йди до своєї кiмнати, сучий виродок, з тобою ми пiзнiше поговоримо!
   Велет, трохи кривлячись, пiднявся на ноги. Вiн не був боягузом. Навiть жахливе обличчя його учителя не дуже лякало хлопчика. Тому вiн дивився на чорного вiд гнiву пана Андрiя, зовсiм без страху, в його карих очах плескалась розгубленiсть та крапелька гнiву.
   - Ти що глухий?! - викрикнув старший Баль. - Забирайся з мого подвiр'я!
   Хлопчик, ще декiлька секунд посвердлив чоловiка поглядом, та зрештою, прийняв для себе рiшення. Схоже сьогоднi вiн не зможе зрозумiти що тут сталося, одначе завтра вiн поговорить iз Зоряном. Обов'язково поговорить та з'ясує, що сталося з його батьком.
   Зрозумiло що його похмуре лице, та подряпини на руках Оленка помiтила одразу. Вiн довго вiдмовчувався та намагався змiнити тему, але сестра цього разу вирiшила йти до кiнця. Їхня довга суперечка, навiть змогла привернути увагу одноокого. Врештi-решт, Велет був змушений здатися пiд напором дiвчинки, та розповiсти їй про те, що сталося в домiвцi родини Баль.  
   - Повтори ще раз, - наказним тоном промовив Вiт, уважно роздивляючись обличчя молодшого учня.
   Тому нiчого не залишилось як повторити свою розповiдь ще раз, хоча вiн так i не зрозумiв що так зацiкавило знахаря.
   - Це не схоже на пана Андрiя, - несмiливо промовила Оленка. - Грубити, пiдiймати руки на чужих, та на власну дружину.
   - Що? - здивувався Велет.
   - А ти не звернув уваги? Панi Марiя, останнiм часом ходила iз шарфом, закривала ним розбиту губу.
   - От що, - нарештi промовив незвично хмурий Вiт. - Приведи до мене завтра Зоряна, хочу поговорити з ним.  
   Решта дня нiчим примiтним не видiлилася. Велет ходив похмурим, притримуючи забитий бiк. Вiт було хотiв допомогти хлопчику, але той вiдмовився, так що одноокий не став наполягати. Вiн не був добрим самаритянином, i не допомагав тим, хто вiд цiєї допомоги вiдмовлявся. Ну, в бiльшостi випадкiв.
   Наступного дня Зорян не прийшов на тренувальний майданчик. Бiльше того. Панi Марiя також не прийшла до них в гостi, хоча вчора i обiцяла що загляне.
   Вiт поставився до цього зi всiєю вiдповiдальнiстю.
   - Йдемо в гостi, - повiдомив вiн дiтей. - Тримайтесь позаду мене, коли прийдемо залишитесь бiля входу на подвiр'я. Не попадiться пiд гарячу руку.
   Заклавши руки за спину, старий ворожбит йшов вузькими сiльськими вуличками та похмурими очима свердлив усiх зустрiчних. Люди важкого погляду не витримували - звертали на iншу сторону дороги, або ховались бiля тинiв. Врештi-решт, знахар iз учнями дiсталися необхiдного маєтку. Показавши дiтям на мiсце бiля хвiртки, вiн пройшов на подвiр'я. Вiн не став пiдходити до дверей та стукати, та тим не менш через хвилинку iз хати визирнула панi Марiя. Виглядала вона не кращим чином. Червонi, заплаканi очi, темнi кола пiд ними ж, та червона щока. Усе це вказувало на те, що вона пережила не найкращу нiч у своєму життi.
   - Будь ласка, - промовила вона, - не потрiбно. Повертайтесь додому, пане Вiт.
   Одноокий зиркнув на неї з-пiд лоба i запитав:
   - Де вiн?
   - Марiє, - пролунало iз дому. - Кого там знову чорти принесли? Це тi твої клятi покидьки-вихованцi?
   Iз дому вибiг Зорян. В хлопчика теж були темнi кола пiд очима, певно цiєї ночi вiн теж не спав. Лiва рука хлопчика була притиснута до грудей, та пiдв'язана хустинкою за шию. Нижня губа в нього розпухла так, нiби в неї вжалила бджола, та Велет навiть iз такої вiдстанi мiг розрiзнити, що це очевидно наслiдок удару. Розпачливим поглядом подивившись на гостей, його друг пiдбiг до матерi, та сховався в її обiймах.
   "Невже це все через мене?" - стиснувши зуби подумав Велет
   Врештi на порозi з'явився Андрiй, в правiй руцi вiн стискав шаблю. Вiт подивився на нього, i раптом схопився за око, та, гойднувшись, ледве утримав рiвновагу.
   - А, одноокий виродок, - злегка втратив запал чоловiк. - Чого припхався?! Вертайся в свою дiру, i своїх байстрюкiв з собою забирай. А то не подивлюсь на твiй вiк! Нема чого без запрошення тинятися пiд моїми дверима!
   - Де вiн? - повторив запитання Вiт, забравши руку вiд ока, та вже трошки краще тримаючись на ногах.
   - Про що ти говориш, старий бовдур?!
   - Вiн ще має бути живим, вiрно? Думаю ти не встиг всього на день чи два. Але де ти його тримаєш?
   - Ну все, старий, ти добазiкався! - проголосив Андрiй i, замахнувшись шаблею, кинувся на Вiта.
   У Велета розширились вiд подиву очi. Нехай його вчитель i не був найприємнiшою людиною у свiтi, проте хлопчик не вважав його i найгiршою особистiстю. Звiсно, вiн не бажав, аби одноокого вiдтак просто зарубали. Втiм i якось завадити ситуацiї вiн не змiг. Банально не встиг.
   Ось Андрiй наближається до старця на вiдстань удару. Заносить загострену смужку сталi та рiзко її опускає. Iз горла учнiв знахаря вириваються крики жаху. Та Вiт немовби перетiкає на крок вперед, легко перехоплює лiвою рукою праве зап'ястя Андрiя, а iншою б'є йому по горлу. Удар вийшов таким сильним, що дужий тренований муж вiдлетiв на пару крокiв назад.
   - Тату! - прокричав Зорян, та хотiв було пiдбiгли до лежачого на землi чоловiка, але панi Марiя мiцно тримала сина, вона почала розумiти, що коїлось насправдi. - Не чiпайте тата!
   - Не лiзь малий, - грiзно зиркнув на хлопця Вiт. - Це не твiй... , - почав було знахар, але саме цей момент вибрав Андрiй для повторного нападу.
   Одноокий зробив крок у бiк i пропустив чоловiка, що летiв на нього, повз себе, навiть не дивлячись на нього. Здавалось це було так просто, нiби вони репетирували цей трюк для якоїсь вистави добрих пiвроку.
   - Якого бiса? - прогарчав Андрiй, вкотре пiдiймаючись iз землi, його голос звучав зовсiм несхоже на те, як звичайно говорив чоловiк, зовсiм iнший тембр. - Ти ж звичайний старий, сiльський знахар? Як ти це робиш?
   - Хто тобi сказав таку маячню? - недбало запитав Вiт.
   А Велет недоречно згадав, що саме так його вчитель  i любив себе називати, до того ж робив це постiйно. Проте озвучувати свою думку не став. Навряд чи комусь iз присутнiх буде дiло до його зауваження.
   - Аргх, просто здохни!
   На черговий випад Андрiя, Вiт зреагував з тiєю ж незворушнiстю, як i ранiше - повторив самий перший свiй прийом - втiм цього разу довiв його до кiнця. Зробивши крок до супротивника, вiн перехопив руку зi зброєю, якось хитро її вивернув, i змусив випустити держак шаблi. Декiлька швидких ударiв, розмитий рух яких Велет просто не встиг розгледiти, i ось уже пан Андрiй валяється на землi, а Вiт притискає його зверху, i шепче собi щось пiд нiс. Через декiлька секунд, знахар пiдвiвся на ноги, а вiдставний козак так i залишився на землi. Вiн кричав щось незрозумiле, лаявся так, що аж вуха в'янули, плювався та дико вертiв головою, в iншому його тiло не рухалось, немовби чоловiк втратив над ним контроль.
   - Зорян, - промовив Вiт до хлопчика, - приведи сюди жерця. I скажи аби води свяченої принiс.
   - А? - розпачливо вимовив той не зводячи погляду з батька.
   - Священника, Зорян, i хутко!  
   Останнє слово одноокого вiяло силою. Велет раптово зрозумiв це для себе, як те що сонце встає зранку, а сiдає ввечерi. Певно подiбне вiн вiдчував, коли Оленка змушувала свого хуха змiнювати колiр. Тiльки якщо тодi це було схоже на легкий порив прохолодного осiннього вiтерця, то це єдине слово вiяло зимовою хурделицею.
   Зоряна немовби водою змило.
   Сiльський священик був високим, та худим молодим чоловiком, iз рiденькою русою борiдкою. На невиразний лепет хлопчика вiн тим не менш вiдреагував оперативно. Певно причиною тому бiльш за все послугувала згадка про Вiта. Так вже повелось, що вiдносини мiж священиками та ворожбитами завжди були непростими.
   - Що тут сталося? - запихано запитав панотець Нестор, тiльки показавшись на подвiр'ї Балiв, та побачивши лежачого чоловiка насторожено продовжив: - Що ти з ним зробив?
   - Думаю це не правильне запитання, - глузливо посмiхаючись промовив знахар. - Краще було запитати - з ким це ти зробив?
   - Що ти хочеш...
   - Ох, якi ж ви всi дуболобi, - простогнав Вiт.
   Одноокий присiв бiля своєї жертви, взяв однiєю рукою за волосся та пiдняв його голову, лезом ножа, вiн акуратно розтиснув зуби чоловiка, та показав усiм присутнiм незвично довгi iкла.
   - Упир! - ахнув Нестор та спiшно перехрестився.
   - Ти зовсiм йолоп, чи прикидаєшся? - якось навiть задумливо запитав Вiт. - Який в бiса упир? Чого вас тiльки в тих академiях навчають? Якщо вже упира вiд перелесника вiдрiзнити не можете, то я навiть не знаю що i казати.
   Знахар ввiйшовши в смак, добряче пройшовся по кiсточках священика. Той стояв, як рак червоний, проте нiякого спротиву не чинив. Його молодiсть поки що заважала чоловiковi навчитися вiдсварюватись. В черговий раз перевiвши подих, Вiт вирiшив що "досить уже з цього жерця, а то ще заплаче". Випустивши пар, вiн почав роз'яснювати усiм присутнiм хто такий перелесник, та чим вiн вiдрiзняється вiд упира. Зрозумiло, що робив вiн це не заради просвiти Нестора. Швидше це був наочний урок для його молодих учнiв. До того ж невеличка лекцiя допомогла трiшки заспокоїти розгублених та переляканих Балiв.
   Отже перелесники.
   В народних вiруваннях це злi, темнi духи. Деякi знайомi Вiтовi ворожбити справедливо зауважують, що вони занадто матерiальнi, як для духiв. Церква зазвичай називає перелесникiв не iнакше як демонами. Самому знахаревi було плювати на такi незначнi нюанси, як вiрна класифiкацiя. Вiн дiлив усiх зустрiчних на тих, хто точно буде намагатись чинити йому лихо, i тих, хто перед цим подумає. Перелесникiв вiн вiдносив до першої категорiї.
   Iз його особистих знань виходило, що монстри цi справдi мали дещо спiльне з упирями. I тi i iншi пили людську кров. Проте упирi сприймали кров як харчi. Перелесники пили її для того, аби приймати вигляд конкретної людини. Так, вони були своєрiдними перевертнями. В деяких переказах, що чув Вiт, вони приймають вигляд померлої людини, та приходять до її близьких, саме тому не варто було занадто сумувати за загиблими, бо "прийде перелесник". На практицi подiбне можливе, але в бiльшостi випадкiв перелесник приймає образ тiєї людини, кровi якої напився. Може дiстати iз спогадiв жертви лик близької i недавно померлої людини, та перетворитись на неї, але подiбне вiдбувається рiдко. Таку iпостась важче пiдтримувати.
   Старi, досвiдченi перелесники - то майстри маскування, вони копiюють не тiльки зовнiшнiсть, але i звички, манери, i навiть переймають пам'ять жертви. Якимось чином вирахувати їх майже неможливо. Вони можуть виконувати роль практично iдеальних шпигунiв, проте рiдко хто iз них може перебороти себе як монстра, i почати мiркувати людськими стандартами.
   Молодi особини, що ще не встигли набратись розуму, часто копiюють тiльки зовнiшнiсть, не надто пiклуючись про характер донора. Для них характерна надмiрна агресивнiсть, та любов до людської їжi. Очевидно, що перелесник що прийняв облiк старшого Баля, був ще молодим та зеленим. Проживши деякий час в образi чоловiка, i не зустрiвши нiякого супротиву, вiн зовсiм осмiлiв, за що тут же i поплатився.
   Наостанок Вiт, наглядно пояснив навiщо посилав Зоряна за панотцем. Перелесники як i бiльшiсть подiбних темних iстот, як вогню боялись освяченої води. Бризкаючи на демона краплями води, старий знахар досить швидко з'ясував де той тримає справжнього пана Андрiя. Проте картина того, як дуже натуральна копiя чоловiка, батька i просто гарної людини корчиться та волає не своїм голосом вiд болю була занадто емоцiйною. Панi Марiя не змогла довго на це дивитись, втекла з подвiр'я сама, i прогнала дiтей. Вона вiдвела їх до будинку Вiта, трiшки пошугала iз одного кутка до iншого, та врештi-решт повернулась додому, наказавши дiтям не йти за нею.
   Оленка клопотала навколо Зоряна, годувала, та поїла його змiцнючим вiдваром. Велет же, в якийсь момент зрозумiв що просто не може знаходитись в одному примiщеннi iз Зоряном. Не може просто так дивитись в очi своєму друговi.
   Чим бiльше часу проходило, тим бiльш нiкчемно вiн почував себе в компанiї товариша. Нарештi, коли вже почало темнiти вiн просто висковзнув iз дому, та сховався в сараї. Присiвши на стiльця, Велет бездумно втупився поглядом в клiтку iз своїм хухом.
   Хлопчик почував себе винним. Йому здавалось, що все це справдi вiдбулось через нього, через його неуважнiсть! Нехай вiн ранiше нiчого не знав саме про перелесникiв, окрiм того, що говорять в страшилках. Та Вiт ранiше розповiдав йому й Оленi про деяких монстрiв. Нехай тi демони чимось i вiдрiзнялись, та бiльшiсть iз них мала мiж собою щось схоже. I тут виявилось, що вiн пропустив монстра прямо у себе пiд носом. Вiт от усе зрозумiв буквально з другого натяку! Певно, якби вiн трiшки слiдкував за слухами що розповзаються по селi, то розкусив би перелесника ще ранiше!
   А вiн? Чи звернув вiн увагу на те, що iз сiм'єю його кращого друга коїться щось лихе? Нi! Вiн навiть цього не здатний був побачити! Банально не звернув уваги на драму, що розгорнулася у нього пiд боком! Що ж там говорити про демона?!
   I до чого це привело?
   Пан Андрiй невiдомо де, певно на межi життя i смертi. Його жiнка та єдиний син змученi, змарнiлi та побитi. Чорт! Цей гад зламав Зоряну руку! Якби не випадковiсть та цiкавiсть старого знахаря, то все могло закiнчитись ще гiрше!
   А що робив весь цей час його безталанний учень? Грався в баньки з хухом?
   Велет мiцно стиснув зуби, що аж щось стрельнуло в щелепi. Його рука пiднялась в напрямку триклятої клiтки, та невидимого звiра.
   - Нуж-бо! Покажись! - прокричав вiн у приступi слiпого гнiву, та розставив пальцi в сторони.
   В клiтцi щось злякано запищало, кулька сiна в центрi неочiковано пiднялась догори та зависла у повiтрi. Звiр пищав та стрiмко змiнював колiр свого хутра, намагаючись таким чином вiдiгнати ворога. В цю саму мить Велет слабо усвiдомлював що робить. Перед ним в клiтцi висiв не хух, а скорiше той триклятий перелесник! I все що хотiв хлопчик так це роздавити його, знищити, та помститися за свiй особистий грiх неуважностi.
   - Р-рах! - прокричав вiн, i стиснув пальцi в кулак.
   Хух запищав ще дужче, його наче вхопила невидима рука, та неупинно почала чавити. Не було нiякої можливостi втекти, проскочити через пальцi та врятуватись. Повiтря в легенях маленького створiння закiнчилось, зробити новий подих не давала все та ж невiдома сила. Почавши задихатись, хух перестав перебирати кольорами, його хутро почало стрiмко сiрiти та чорнiти.
   - Досить, - промовив знайомий голос, i мiцна рука опустилась на плече Велета.
   Хлопчик моргнув. Побачив нарештi висячого в повiтрi хуха, та свою руку простягнуту до нього. Усвiдомлення того, що вiн ледь не зробив, тихо пiдкралось до його серця та розуму. I це було останнє, про що вiн подумав перед тим, як втратити свiдомiсть:
   "Здається я мiг стати монстром. Чи... може... уже став?"
  
   Глава 3
  
   Велет, влетiв до будинку, пробiг на кухню, знайшов кружку i напився води. Хоча i тепла, але трiшки допомогла втамувати спрагу. Заглянувши до кiмнати сестри, вiн знайшов ту бiля дзеркала. Дiвчина старанно розчiсувала своє довге русе волосся.
   - О, Єлена Прекрасна! - посмiхаючись сплеснув руками вiн. - Ви вже записали iнформацiю про вiдмiнкiв?
   - Звiсно, - кивнула вона, не вiдриваючись вiд дзеркала.
   Велет тiльки тяжко зiтхнув. Що не кажи, але останнiм часом його сестра зовсiм перестає бути схожою сама себе. Певно, якби вона не перебувала пiд майже цiлодобовим наглядом хоч i одноокого, але надзвичайно прозорливого знахаря, вiн би запiдозрив що то не його сестра, а якийсь перелесник в її образi. Зорян якось на днях намагався пояснити змiни, що вiдбуваються iз старшою сестрою його друга словосполученням "перехiдний вiк". Проблема була в тому, що вiн сам не зовсiм розумiв, що значать цi слова, просто чув уривок бесiди мiж своїми батьками.
   Велет тiльки потиснув на це плечима. Все що вiн знав - так це те, що останнi пiвроку, а надто пiсля того, як Оленi виповнилось шiстнадцять - вона сильно змiнилась. Її почала надто цiкавити своя зовнiшнiсть. Тепер вона могла годинами просиджувати перед дзеркалом, подовгу розчiсувала волосся, малювалася рiзними рум'янами, та просто милувалась своїм обличчям. Найстрашнiшою подiєю в її життi тепер був прищик, що раптово вискочив на обличчi. Вона в буквальному сенсi доводила Вiта до сказу, запитаннями про те, чи той точно не знає замовлянь вiд цiєї болячки.
   Тепер вона бiльше звертала увагу на те у що одягатися, та якi прикраси на себе навiшувати. Якщо ранiше вона могла бiгати в компанiї брата та його товаришiв, то тепер в неї з'явились новi друзi. Вiрнiше подруги, з якими вона часто ходила на вечорницi.
   Велет i забув, коли вони в останнiй раз гралися в однiй компанiї. Бiльш того, вони вiддалилися один вiд одного настiльки, що тепер майже не мали спiльних тем для банальної розмови. Ну, окрiм навчання у старого Вiта.
   - Ох, - зiтхнула вона, - ну чого дивишся? Он листи, на столi, бери та переписуй. Тiльки не слово в слово, а то знову отримаємо на горiхи.
   - Так-так, без тебе знаю, - фиркнув хлопчик та схопивши паперовi листочки вискочив iз кiмнати сестри.
   Влаштувавшись у себе за столом, вiн дiстав гусяче перо, чорнильницю та акуратно почав переписувати на чистi листи. Справа нудна i неймовiрно кропiтка. Десь на секунду вiдволiкся - i капля чорнила розтiкається по всьому листу. Велет з ностальгiєю згадував тi часи коли їм не потрiбно було витрачати купу часу на цi записи. Все змiнилось, коли Вiт надумав було перевiрити, як вони пам'ятають його уроки. Старець почав запитувати у них те, що розповiдав на самому початку їхнього навчання. Залишившись не надто задоволеним їхньою дiрявою пам'яттю, одноокий довго думав як вирiшити цю проблему. Всi його знання базувались на особистому досвiдi. Вiн мусив це пам'ятати, тому що вiд цього часто залежало його життя. З дiтьми було важче, для них вся нова iнформацiя була дещо абстрактною. Чи варто дивуватись, що з плином часу, деякi важливi деталi стираються з їхньої пам'ятi?
   Рiшення прийшло пiсля того, як Вiт побачив, з яким задоволенням Велет в п'ятий певно раз перечитує їхню невеличку домашню бiблiотеку. Якось ранiше вiн не думав про те, щоб перевести свiй життєвий досвiд в книжковий формат. Коли ж вiн вирiшив взяти учнiв, то думав, що тi будуть нести його знання у свiт разом iз собою, що все це не пропаде безслiдно. Мабуть вiн помилявся. Помiркувавши вiн придбав цiлу купу листiв паперу, та змусив учнiв записувати все про що вiн їм розповiдає. Коли набиралась солiдна стопка листкiв - вiн зшивав їх до купи- i виходила така собi мiнiатюрна книжечка. Спочатку в нього була iдея купити готовi прошитi книжки з пустими сторiнками для рiзноманiтних записiв, але вiн швидко вiд неї вiдмовився. Його учнi окрiм поганої пам'ятi мали погану звичку розляпувати чорнила по всiм поверхням. Особливо на цих теренах вiдзначився Велет - Оленка була бiльш акуратною, але спочатку i вона часто псувала листи.
   Хоч це i стало додатковим клопотом як для учнiв, так i для їх вчителя, що був змушений перевiряти кожен листок, на тему того чи не нагородили вони там якоїсь маячнi, проте тепер Вiт був упевнений що навiть, коли пам'ять пiдведе, то Велет з Олею завжди зможуть оновити свої знання. Та, як показала практика, пiсля того, як учнi записували уроки Вiта на папiр, вся ця iнформацiя краще ними засвоювалась.
   Велет досить швидко справився iз переписуванням iнформацiї. Деякi речення вiн просто помiняв мiсцями, а деякi, навiть власноруч перефразував. Вiн уже закривав чорнильницю, коли почув як вiдкрились вхiднi дверi.
   - Гей, розбишаки, ви вдома? - пролунав слiдом голос старця.
   Хлопчик тiльки розчаровано видихнув, вiн уже збирався бiгти у пошуках Зоряна, а тут вчитель. Певно знов придумав для них якесь каверзне завдання.
   - Так, - промовила Оленка, виходячи на зустрiч.
   - Це добре. Наберiть менi води, а то спека просто неймовiрна, на вулицю вийти неможливо, - Вiт пройшов на кухню, та напився iз протягнутої Оленою кружки. - Я от що хотiв спитати. Ви ж чули, що завтра ярмарок в Озерному починається?
   Дiти переглянулись, та несмiливо кивнули. Ярмарок то велика подiя, на всю округу, i вони звiсно не могли про нього не чути.
   - Ви що їдете туди, а нас на господарствi залишаєте? - припустив Велет.
   - Знову? - додала Олена.
   - Та нi, - раптово вiдповiв знахар. - Старий я уже для таких поїздок. Хочу вас от вiдправити.
   - Це якийсь жарт? - нахмурившись запитала дiвчинка.
   - Гей! Ви за кого мене сприймаєте? - на показ обурився Вiт. - Я ж не вмiю жартувати.
   - Це якось не схоже на вас, вчителю, - обережно почав Велет. - Зазвичай, коли ви кудись збираєтесь, то ми залишаємось вдома.
   - Усе змiнюється. Так я не зрозумiв, ви що, не хочете їхати?
   - Хочемо! - на пару прокричали дiти.
   - Я так i думав, - хмикнув старець. - Я чув, що Балi також збираються туди, думаю непогано було б вам з ними поїхати. Проте, домовляйтесь самi.
   - Вiзьму це на себе! - вскочивши запропонував Велет.
   - Бiжи вже, але не затримуйся. Все ж, виїжджати з самого ранку будете, вночi практично, так що потрiбно пiдготуватись.
   Узгодити поїздку з родиною Балiв вдалося вельми просто. Вони i ранiше добре ставились до Велета з Оленкою, а пiсля того, як Вiт розкрив того перелесника та врятував справжнього голову сiмейства, то i зовсiм стали для них як рiднi. Так вже сталося, що коли старець дiзнався де перелесник тримає пана Андрiя, а трiйка мисливцiв оперативно його знайшла i доставила в село, то вiн був ледве живий. Вiт, недовго думаючи, вирiшив поселити вiдставного козака у себе вдома. Таке вже траплялось ранiше. Для важко хворих пацiєнтiв в будинку знахаря завжди була вiльна кiмната. Тому Велет прекрасно бачив, в якому змарнiлому станi, тодi знаходився старший Баль, бо ж хлопчик брав безпосередню участь у доглядi за чоловiком.
   Саме тi непростi часи, змогли притупити провину, яку на себе покладав Велет. Хоча Вiт i намагався донести до хлопця, що його провини в тому що сталося немає, але. вiдверто кажучи, знахар був таким собi психологом. Так чи iнакше, а постiйний контакт iз панi Марiєю та Зоряном, якi на той час також майже цiлодобово перебували у них вдома, допомiг хлопчику трiшки вiдiйти. Тепер вiн мiг дивитись в очi своєму друговi, але навiть так постiйно вiдчував провину. На перший погляд незначну душевну травму також посилили обставини, при яких хлопчик змiг вiдкрити для себе свої магiчнi здiбностi. Те що вiн зробив iз нещасним хухом, також сильно вплинуло на нього. Важко було зiзнатися, але його налякала власна сила. В подальшому Вiту було досить нелегко розвивати потенцiал молодшого учня. Прогрес його навчання йшов повiльнiше, анiж у сестри, хоча безсумнiвно, додатковою причиною того був майже повнiстю вiдсутнiй у нього саме знахарський талант.
   Так чи iнакше, але Велет все ж змiг частково перебороти себе. Вiн не зрiкся дружби iз Зоряном, та незважаючи на деякi труднощi, успiшно йшов дорогою ворожбита.
   - Домовився? - збуджено запитала Олена, як тiльки хлопчик повернувся додому.
   - Ха! А ти в менi сумнiвалась?
   - Не те щоб, але це вперше коли ми їдемо на ярмарок, i я чомусь нервую! Ну, знаєш, боюсь, що все це може виявитись сновидiнням.
   - Та не хвилюйся ти так, - буркнув Вiт, не вiдриваючись вiд написання якогось листа. - Гарантую, що ти зараз не спиш. Хоча... якби це був сон, я би певно казав би так само.
   - I вiн ще каже, що не вмiє жартувати, - тихо промовив Велет.
   - Не думаю, що вiн зараз це робить, - фиркнула дiвчина.
   Решта дня, вечора i навiть частка ночi пiшла на квапливi збори, та детальнi настанови вiд старця. Якщо спочатку дiти, пiд враженням вiд неочiкуваної новини, вважали, що їх вiдправляють ледь не на вiдпочинок, то Вiт швидко спустив їх iз неба на грiшну землю. Вiн мав великi плани на цей ярмарок, i той фак,т що сам вирiшив не їхати, на них аж нiяк не вплинув.
   Вони так i не змогли заснути. В очiкуваннi поїздки зiмкнути повiки не вдалось нi Оленцi, нi її братовi. Тому коли до двору пiд'їхав вiз родини Баль, вони вже були готовi. Пан Андрiй допомiг закинути до возу їхнi сумки, а на порiг вийшов Вiт. Старий виглядав напрочуд бадьорим - от у кого були сталевi нерви - вiн певно мiг непогано виспатись i посеред поля бою.
   - Запам'ятали усе що я вам наказував? - запитав вiн. - Усе взяли? Нiчого не забули?
   - Та наче все взяли, - потискував плечима Велет.
   - Так ви справдi нас вiдпускаєте? - пiдозрiло запитала Оленка.
   - А що, схоже що нi? - криво посмiхнувся Вiт.
   - Хм, для жарту це справдi занадто далеко зайшло, - погодилась дiвчина.
   - А може ви все таки з нами? - не надто сподiваючись на успiх спробував Велет. Все ж вчитель надавав їм стiльки настанов та завдань, що поїздка вже не обiцяла бути такою захоплюючою. - Панi Марiя залишається вдома, вона певно могла б приглянути i за нашим незначним господарством.
   - Я вже застарий для дальнiх поїздок, - похитав головою знахар, i повернувся до Андрiя. - Давайте, їдьте уже, а то дорога не близька.
   Козак кивнув, та наказав рудiй конячцi рушати. Першi пiвгодини дiти ще намагались триматися, Велет ледаче переговорювався з Зоряном, Олена в пiввуха слухала. Та згодом втома взяла своє, розмова стихла, навколишнi пейзажi в ранiшнiх сутiнках роздивитись було майже неможливо,  i вони не помiтили як поснули.
  
   Андрiй розворушив їх на пiд'їздi до Озерного. Судячи iз положення сонця, на дворi було десь годин одинадцять, ще трiшки i полудень.
   - Дивiться, - кивнув вiн у бiк.
   Дiти повернулися до правої сторони возу, та так i позастигали. Вони їхали по маленькому пагорбi, по самому краю невеличкого, але мальовничого урвища. Внизу хлюпалася та бризкала в усi сторони сонячними зайчиками вода. Велике озеро, овальної форми, наразi було найбiльшим вмiстилищем води, яке бачили дiти за своє життя. Зараз здавалося, що воно бiльше в розмiрах за всеньке їхнє село разiв у два, а то й три! Посеред озера навiть виростав крихiтний острiв, усенький зарослий високим очеретом, та iз розкидистою вербою на ньому. На протилежному боцi озера, в низинцi, до якої вела їхня дорога, розкинулось село Озерне. Звичайнiсiньке собi село, що повнiстю губилось на фонi цього величного озера.
   Старший Баль тим часом правив конячку не в саме село, а в поле, обабiч. Воно вже було пiдготовлене до значущої та урочистої для Озерного подiї. Мiсцевий ярмарок мав вигляд захованих одне в одне кiл. В центрi всього була досить велика вiльна дiлянка. Площа, котру оточували збитi iз дерев'яних дошок та брусiв критi прилавки. Мiж прилавками ховалась вiльна поки що сцена. То було перше коло. За ним, на невеликiй вiдстанi, було розташоване ще одне подiбне коло iз прилавкiв. Наскiльки бачив Велет, половина iз них уже була зайнята продавцями, та їхнiм товаром. Третє коло формувалось прямо на очах. Деякi вози, що заїжджали на поле, спрямовувались органiзаторами на просту стоянку збоку вiд основної ярмарки, iншi ж пускали ближче, i саме iз цих возiв i формувалось третє коло.
   Велет роззирнувся довкола i постарався пiдрахувати кiлькiсть тут присутнiх людей. На око, дуже приблизно, але виходило сотнi двi людей ?. I це ж певно тiльки мала частина того, на що можна розраховувати. Хлопчик повернувся i побачив, що за їхнiм возом тягнеться цiла низка iз охочих вiдвiдати ярмарок. Десь, помiж iнших, промелькнуло лице дiда Судомира, певно старий також вирiшив "вийти в люди".
   Балi приїхали на ярмарок для того, аби купляти, а не продавати товар, тому попрямували одразу на стоянку. Розторопний хлопчина, на рiк старший за Велета, допомiг знайти вiльне мiсце, та запропонував за певну плату, доглянути за конем. Андрiй вiд пропозицiї вiдмовився. У нього в Озерному були дальнi родичi, i вони були готовi прихистити їх на декiлька днiв у себе вдома. Козак гадав, що в них також знайдуться мiсця ще для двох постояльцiв.
   - Зустрiнемось тут наприкiнцi ярмарку, - запропонував в чоловiк.
   - Гаразд, - кивнула Оленка.
   Дiти забрали свої сумки та поплелися до центрального кола. Вiт казав, що бiля сцени мають крутитися органiзатори торговища. Перепитавши перехожих, вони з'ясували точне мiсце знаходження потрiбної цiлi. По праву сторону вiд сцени, за першим же прилавком сидiв пузатий, червонощокий та пишновусий дядько - тесть Озерного старости.
   - Доброго дня, - користуючись перевагою у вiцi над братом, Олена взяла перемовини на себе. - Це ви займаєтесь розподiлом мiсць в перших двох колах?
   Товстун кинув на них швидкий погляд, та не знайшовши нiчого цiкавого, знову вiдволiкся на лускання соняшникового насiння.
   - Вам чого, - буркнув вiн, побачивши, що дiти все ще стоять навпроти.
   - Нам потрiбне мiсце в першому колi.
   - Ха, а не замолодi ви для самостiйної торгiвлi?
   - Вам то яке дiло? - нахмурилась дiвчина.
   - I то правда, - раптово повеселiв пузань. - Мiсце за прилавком у першому колi, буде коштувати вам двох денарiїв за торговий день.
   - Золотник? - обурено фиркнула Оленка. - Ти певно здурiв, чоловiче!
   - Нема грошей, то йдiть своєю дорогою, не турбуйте зайнятих людей! - гаркнув чоловiк.
   Оленка надулась, та аж почервонiла вiд гнiву. Велет уже було готувався прикрити вуха, але старша сестричка на його подив, змогла приборкати свiй характер та не вибухнула гнiвною тирадою. Вона змiряла пузаня нищiвним поглядом та, знявши iз поясу гаманець, дiстала iз нього монети i кинула їх братовi.
   - Велет, будь люб'язний заплати пановi грошi за сьогоднi.
   Хлопчик впiймав монетки та на секунду розкрив долоню. Весела посмiшка промайнула на його обличчi. Кивнувши сестрi, вiн зробив крок до прилавку, та простягнув долоню до жадiбного органiзатора. Очi товстуна розширились ще в ту мить, коли вiн побачив срiбну монету, що заблестiла на сонцi. Вiн квапливо пiдставив долоню, i Велет миттю розкрив свою. Та замiсть металевого передзвону, та срiбного блиску денарiїв, чоловiк почув хиже шипiння та блиск антрацитово-темної луски. Малесенька змiя впала на руку товстуна, та стрiмко обвила її. Трикутна голова хитнулась iз сторони в сторону та завмерла на мiсцi, iз страшної пащеки на мить показався довгий роздвоєний язик.
   - Ааааа! - закричав пузань, та рiзко нахилившись назад упав iз лавки на землю. - Змiя!, Змiя! Рятуйте, змiя!
   - Про що ти, чоловiче? - над прилавком показалась самовдоволена мордочка молодої дiвчини. -Ти що перепив вчора? Яка ще змiя?
   Тесть мiсцевого старости моргнув та перевiв погляд на свою руку. Страшної чорної змiйки не було й слiду, натомiсть на своєму животi, вiн побачив двiйко срiбних кругляшiв. Знову кинувши погляд на дивну дiвчину, вiн узрiв, як та на якусь мить провела язиком по червоним губам. Вiн був готовий поклястися, що в неї був довгий роздвоєний язик.
   - Вiдьма, - прошептав вiн. - Т-ти вiдьма...
   - Ох, що за люди пiшли, - показно зiтхнула Оленка, та дiстала з-за пазухи масивний амулет у виглядi шестикiнечної зiрки. - Знахарку вiд вiдьми не можуть вiдрiзнити.
   - В-ворожбитова зiрка? - запинаючись промовив чоловiк слабким голосом. Певно хвилини двi знадобилось пузаню, аби заспокоїтись та до кiнця пройнятися ситуацiєю. - Так ти... знахарка?
   - Як бачиш, - посмiхнулась дiвчина.
   - То чого одразу не могла сказати? - пiднявшись з землi, та ховаючи очi, пробурчав той.
   - Так скiльки там за день коштує прилавок в першому колi?
   - Сорок п'ять грошей, - неохоче зiзнався той.
   - Значить два денарiя за чотири дня? Гаразд, де наше мiсце?
   - Прилавок пiд номером одинадцять, - вiдповiв той, та дiстав звiдкись велику книгу. Швидко записавши мiнiмальнi необхiднi вiдомостi про Оленку, вiн попросив її розписатися. На цьому вони i розпрощалися. Дiти вже не бачили як пузань спiшно хреститься та шепче якусь молитву, сьогоднi ввечерi вiн певно нап'ється та буде всiм розказувати про клятих ворожбитiв та їхнi темнi мороки.
   Слiдом за цим не надто приємним чоловiком, дiти направились шукати iншу обов'язкову цiль. Вiйськовий кантаржiй, чи то просто кантаржiй - чин, що займався збором мита з купцiв, стежив за точнiстю мiр i ваги, i також слiдкував, аби торговцi не надто завищували цiни на свої товари. Чиновник знайшовся буквально через десять крокiв, i вiдстоявши коротку чергу, вони повторили майже аналогiчну процедуру реєстрацiї. Рiзниця була лиш в тому, що кантаржiй виявився бiльш прискiпливiм чоловiком.
   - Це твоя зiрка? - запитав вiн киваючи на амулет. Певно засумнiвався, з огляду на молодий вiк дiвчини.
   - Мого учителя, ми з братом тут з його доручення та дозволу.
   - Твiй брат також в нього вчиться? Як тебе звати хлопче?
   - Так, вчусь. А звати мене Велетом.
   - Значить Олена та Велет Драк, - промовив той, записуючи до своєї книги. - А ваш вчитель?
   - Вiт..., - промовила Оленка i раптом збагнула, що не знає прiзвища свого вчителя.
   - О, справдi? - чоловiк вiдiрвався вiд книги, - Значить старий не жартував, коли казав що взяв собi учнiв. Гаразд, з вас грош податку.
   Олена кивнула та дiстала дрiбну мiдну монетку. Даючи настанови, старець казав їм, що ворожбити майже не сплачують нiяких мит. Чисто символiчнi суми, та обов'язковi реєстрацiї. Певно заради останнiх з них i брали цi мiнiмальнi грошi.
   Коли iз всiма формальностями було покiнчено, дiти вiдправились шукати своє торгово мiсце. Кожний iз прилавкiв мав свiй номер. Одинадцятий розташовувався якраз навпроти сцени. Їхнє мiсце нiчим не вiдрiзнялося вiд сусiдських. Такий же дерев'яний будиночок без передньої стiни, зi столом та лавкою всерединi. Нiчого незвичайного. Оленка, скинувши з плеча сумку, дiстала з неї велику, власноруч вишиту хустку. Розстелили її на столi, а вже зверху неї почала викладати нехитрi товари.
   Що мiг продавати старий знахар i що вiн довiрив своїм учням? В першу чергу то були рiзноманiтнi лiкувальнi трави. Дрiбну частину iз них вiн збирав у навколишнiх лiсах самостiйно, але бiльшiсть йому продавали декiлька сiльських жiночок що зналися на травах. Далi Вiт, iндивiдуально пiдходячи до кожної рослинки, обробляв їх. Замовляв та висушував, або ж робив вiдвари чи готовi настої. Їх дiти також привезли з собою. Невеличкi глинянi глечики, запечатанi та залитi воском.
   Наостанок, Велет дiстав iз своєї сумки прямокутну рiзьблену дерев'яну скриньку. Оленка зняла з шиї тоненький срiбний ланцюжок iз ключиком, що висiв на ньому, та передала його брату. Той вставив ключ в замочок та вiдчинив скриньку. На оксамитовiй пiдкладцi лежав десяток кулонiв у виглядi червоних напiвпрозорих камiнчикiв у золотiй оправi. Оленка поставила цю скриньку ближче до себе, аби хто не простягнув руку. За втрату хоч одного iз цих кулонiв, Вiт пообiцяв дiтям зробити з ними таке, що тi спочатку навiть не хотiли брати iз собою такий дорогий товар, але ж це була своєрiдна перевiрка вiд їхнього вчителя, i так просто вiд неї було не вiдкараскатись.
   Першого дня люди бiльше придивлялись до товарiв, та питали цiни, i мало купували. Драки змогли продати тiльки декiлька маленьких мiшечкiв лiкувальних трав, хоча цим i вiдбили плату за прилавок за перший день. Напрочуд багато людей, дiзнавшись, що перед ними молодi учнi знахаря, запитували у них про можливiсть прямого лiкування. Певно не всi покладались на традицiйнi трави, та бажали поправити здоров'я в порядок одним махом. Спочатку цi питання бентежили їх, адже умови ярмарку не надто пiдходили для огляду пацiєнтiв, вибору правильного замовляння, та власне лiкування. Проте потiк зацiкавлених був стабiльно високим, певно сказувалось те що в Озерному не було свого знахаря. Трiшки пiзнiше Велет подумав та подiлився з сестрою думкою про те, що непогано було б звернутися з цим питанням до родичiв пана Андрiя. Якщо у тих справдi знайдеться вiльна кiмната, i вони не будуть проти, то можна приймати пацiєнтiв у них.
   Наприкiнцi ярмарку їх знайшов Зорян. Хлопчик пояснив, що вони з батьком вирiшили розтягнути насолоду, та не обходити весь ярмарок за один день. Вони трошки походили, а потiм зустрiли родичiв та поїхали одразу до них. Поки Драки збирались, брюнет повiдав, що для них уже видiлили кiмнату, так що з проживанням проблем не буде. Поки вони йшли майже на другий кiнець села, Зорян, посмiхаючись правим кутом рота, натхненно розповiдав про свої враження вiд усiх тих дивинок, якi побачив сьогоднi на базарищi. Велет з Оленою слухали це iз кислими виразами на обличчях. Вiт заборонив їм залишати свiй прилавок, i в принцип,i на те була причина. Пiд час ярмарки їх мав знайти посильний, та щось там передати, проте вони не знали коли саме вiн прибуде в Озерне.
   На те щоб познайомитись iз родичами пана Андрiя, прiзвище яких теж було Баль, довелось потратити цiлу купу часу. Аж надто великою виявилась родина. Там жили батько з матiр'ю, семеро їх рiзновiкових дiтей, та бабуся. Люди вони виявились не бiдними, мешкали в досить великому будинку, хоча, звiсно, з такою кiлькiстю членiв сiм'ї гостьових кiмнат у них не було. Проте вони, здається, не надто замучувались iз того, що на час ярмарки їм довелось трохи потiснитись та звiльнити двi кiмнати.
   Уже пiсля вечерi Оленка запитала про можливiсть приводи в їх оселю хворих. Озернi Балi були не проти, особливо, коли молода знахарка наклала замовляння на ниюче колiно бабусi Галi. Остаток вечора пройшов у звиканнi до нової обстановки, та бiльш детальне знайомство з новими знайомими.
   Наступного дня ярмарок почався ранiше. Драки не встигли навiть повнiстю розкласти товар, як до них пiдiйшов знайомий кантаржiй. Чоловiк певно якось прочув про вчорашнiй їхнiй жарт над зятем старости. Вiн вислухав їхню точку зору, пообiцяв, що поговорить з пузанем на тему надмiрної жадiбностi, та просив бiльше не коїти такi злi жарти. Як i вчив їх Вiт, дiти постарались дати максимально нечiтку вiдповiдь. Старець завжди казав їм берегти обiцянки, та не давати їх, якщо не можеш бути впевненим у їх дотриманнi. Навiть звичайнi слова можуть нести в собi силу, особливо якщо їх промовляє ворожбит. Врештi-решт вiйськовий не надто наполягав та швидко залишив їх.
   Цього дня торгiвля йшла бiльш жваво. Вони не тiльки окупили плату за мiсце, але й вийшли у непоганий плюс ще до обiду. Оленка домовилась iз парою-трiйкою пацiєнтiв на вечiрнiй прийом. Окрiм того, люди почали цiкавитись i самим дорогим їхнiм товаром. До них завiтав сусiд - торговець iз сусiднього будиночку-прилавку. Середнього зросту чоловiк, iз довгим темним волоссям, та тонкими вусиками. У нього була засмагла, гладка шкiра, та великi, блискучi очi, неясного але явно темного вiдтiнку. Одягнений вiн був не по мiсцевому: короткий, прилеглий  каптан червоного кольору i камзол. На ногах мав якiсь смiшнi короткi штанцi темно синього кольору, що сягали йому трошки нижче колiн,, та довгi шовковi панчохи бiлого кольору, i черевики з великими пряжками.
   Велету вiн одразу не сподобався, бо був якимось надто манiрним. Хоча, можливо, вiн просто знаходив його образ кумедним та безглуздим. Те, що чоловiк розмовляв з якимось акцентом вже не змогло здивувати хлопчика.
   - Доброго ранку, - привiтався чоловiк, - та вдалої торгiвлi. Я Савiо Ногейра, ваш колега, як ви могли помiтити.
   - Доброго, - потупивши очi привiталась Оленка.
   - Приємно познайомитись, - промовив хлопчик побачивши, що сестра чомусь втратила дар мови. - Мене звати Велетом, а це моя сестра - Олена.
   Хлопчик не надто полюбляв свого прiзвища, так як вважав його дещо дивним, тому часто не називав його при знайомствi з новими людьми.
   - Без сумнiву, менi теж безмiрно приємно познайомитись з вами. Я чув що ви являєтесь учнями мага, чи то як у вас це називають ммм... ворожбита?
   - Знахаря, якщо говорити точнiше, - тихенько прошептала Оленка, та кинула на Савiо короткий несмiливий погляд.
   - Так-так, саме це я i мав на увазi, панно Олено, - променисто посмiхнувся той, рукою поправив волосся, що впало йому на очi, та вказав на кулони. - Я бачу ви торгуєте ритуалами. Їх також робить ваш учитель?
   - Ми особисто не бачили, але вiн говорив що це його робота, - хмуро вiдповiв Велет. Вся ця розмова та дивне поводження сестри с кожною хвилиною все бiльше тривожили його.
   - Дивовижно! Ваш учитель справжнiй майстер! Секретом виготовлення ритуалiв, володiє не так багато магiв!
   Ну так. Вони про це знали. Звiсно iз джерел iнформацiї у них був по сутi тiльки один Вiт. Знахар розповiдаючи їм про цi дивовижнi артефакти згадував, що людей здатних на подiбне можна перерахувати на пальцях двох рук. I тепер вони тiльки отримали пiдтвердження його словам.
   Що стосується самих ритуалiв, то це були справдi дивовижнi артефакти. Основним компонентом цих кулонiв, звiсно ж був коштовний камiнь червоного кольору - ритал. Їм здавна приписувались магiчнi властивостi, деякi алхiмiки вважали що цi каменi якщо i не фiлософськi, то десь близько до них знаходяться по сутi своїй. Хоча нiхто нiколи не мiг продемонструвати властивостi цих каменiв. Бiля них було бiльше плiток, нiж достовiрних фактiв. Тiльки вiдносно недавно, близько столiття тому, один європейський алхiмiк по iменi Зашер, та знаний характерник Пилип Коршун винайшли спосiб як перетворити ритал на справжнiй магiчний артефакт - ритуал.
   Основною властивiстю цих артефактiв є те, що вони можуть довгий час пiдтримувати те чи iнше замовляння. Ворожбит може накласти замовляння на будь яку рiч: шаблю, кулю чи хоч на шапку. Але з часом закладена в цi речi сила втрачається. Час залежить вiд сили ворожбита, та вiд матерiалу, який замовляють. Десь в середньому таке замовляння тримається три-чотири днi. Але якщо ти користуєшся замовленою шаблею в бою, то вона швидше втрачає силу. Ритуали можуть тримати заряд близько мiсяця, i навiть бiльше, в залежностi вiд знову ж таки сили ворожбита, та величини ритала.
   З цього правила звiсно є виключення. Лiкувальнi трави, якi вони продають, наприклад. Проте це тема для окремої бесiди.
   - Вам щось приглянулось? - запитала Оленка, а Велет ще бiльше нахмурився.
   Це була делiкатна тема. Торговець Савiо очевидно iноземець, хоч i не погано знає мову, але продавати ритуали iноземцям вони не мають права. Такi питання можуть вирiшувати тiльки спецiальнi державнi чиновники. Невже його сестра могла забути про цей факт?
   - О! Цi кулони чудовi, просто прекраснi, але я ще в процесi отримання дозволу, - розвiв руками Ногейра. - Я хотiв запитати, чи ви не зачаровуєте ритуали, що втратили свою магiю? В мене є деякi колеги, у котрих якраз закiнчується мiсячний термiн.
   - Звiсно! Ми знаємо такi замовляння, - енергiйно кивнула Оленка.
   - Ну тодi чекайте гостей, - знову блиснув рядом рiвних зубiв Савiо.
   Iноземний купець нарештi залишив їх самих. Велет спочатку було хотiв з'ясувати у сестри щодо її дивної поведiнки, але стикнувся з занадто емоцiйною i малоiнформативною вiдповiддю. Налетiвши на глуху стiну, вiн був вимушений вiдступити. Так i пройшов їхнiй день.
   Вони продавали товари та слухали, як на сценi ярмарку грають рiзнi музиканти, спiвають кобзарi та розiгруються спектаклi. Нажаль, побачити щось помiж людських силуетiв було неможливо, та що поробиш?
   Пiсля ярмарку бiля будинку Балiв їх уже чекали пацiєнти. Оленка досить швидко прийняла їх усiх, надавши всю можливу допомогу. Велет у це не втручався. Вiн не вiдчував себе повноцiнним знахарем, це була не його справа. Звiсно вiн знав декiлька хитринок, але змагатися в цьому мистецтвi з сестрою уже давно перестав. Саме тому на час ярмарку вони роздiлили обов'язки, Оленка лiкувала, а Велет заряджав ритуали.
   Ближче до вечора старшi сестри Баль, ровесницi Оленки, вмовили її пiти на вечорницi. Велет нагадав сестрi, що Вiт наказував їм триматись купи. Але Олена тiльки вiдмахнулась. Зорян та молодшi Балi, намагаючись втiшити хлопчика, казали що там не так вже й цiкаво. Тож зрештою хлопець заспокоївся, та влiгся спати.
   На ранок Велет прокинувся з чудовою iдеєю. Якщо вже Олена продовжує iгнорувати його персону, то чого вони мають сидiти за прилавком удвох. Особисто йому хотiлось побачити ярмарку з точки зору простого гостя та покупця. Вiн запропонував Оленi торгувати по черзi. Поки один продає - iнший розважається, а в другiй половинi робочого дня вони помiняються. Як автор iдеї, вiн, хоч i з боєм, але виборов собi право першим вiдiрватись вiд прилавку.
   Вiт звiсно не був таким вже тираном, останнiй день ярмарку вони могли витратити на гуляння та покупки всього що їм впаде в око. Старець навiть видiлив кожному iз них незначний бюджет. До того ж вiн дозволив їм грошi, отриманнi вiд замовлянь ритуалiв, та лiкування залишити собi. Щоправда, вони з Оленою вирiшили пiдрахувати заробленi грошi та подiлити їх в самому кiнцi. Менше з тим, хлопчик мав при собi непоганi грошi. Мабуть, якби хтось знав наскiльки важкий його гаманець, то нечиста на руку людина могла б i ризикнути, зрiзавши його. Проте навряд чи хтось зважиться. Слухи про двох молодих ворожбитiв уже ходили ярмарком. Навiть не дивлячись на їх молодий вiк, певно тут i зараз не знайдеться настiльки вправного, або ж вiдчайдушного крадiя.
   Неспiшний огляд, який хлопчик почав iз самого бiльшого кола ярмарку показав, що п'ять динарiїв, котрi видiлив йому Вiт, то досить солiдна сума. Наприклад середня цiна за корову чи за спокiйного мерина була в межах трьохсот грошей. Правда гарний бойовий кiнь вже коштував в цiлих п'ять разiв бiльше. Радувало те, що поки що хлопчику можна було не задумуватись про подiбнi покупки. Насправдi тiльки остаточно повiривши, що Вiт справдi вiдправляє їх на базарище, Велет уже знав, що буде його головною покупкою.
   Метальнi ножi!
   Знайти щось подiбне у них в селi було неможливо. До цього часу Велет тренувався на двох ножах, що належали пану Андрiю, а ж хотiлось мати щось власне. У них в Сенькiвцi хоч i був власний коваль, але його майстернiсть була не надто високою. Вiн робив простi саморобки для сiльських потреб, але нiколи не кував нi бойового кинджала, нi козацької шаблi, нi чогось подiбного. Отож швидко прицiнившись, хлопчик вiдправився на цiлеспрямованi пошуки прилавкiв iз холодною зброєю.
   На весь ярмарок знайшлось цiлих чотири прилавки зi зброєю. В однiй продавали тiльки вогнепальну: пiстолi, мушкети, аркебузи та iнше. Проте цiни там були такi, що тiльки слину пускати i можна. В наступнiй метальних ножiв не знайшлось. Тож хлопчик придiлив увагу тим двом,  що залишились. Вiн не був великим експертом, що очевидно, враховуючи вище перерахованi причини. Отож йому доводилось опиратись на ранiше отриманi поради вiд пана Андрiя. Звiсно було б краще, якби чоловiк був присутнiй при виборi, але старший Баль з самiсiнького ранку вiдправився на рибалку.
   Пiсля скрупульозного вивчення, та довгих розмов iз продавцями Велет таки пiдiбрав собi гiдний набiр - вiрнiше два набори по три ножа. Це були за своєю суттю звичайнi смужки гарного металу. Заточенi з двох сторiн вони були важкими, та довгими, не зовсiм пiд руку хлопця, але ж i брав вiн їх так би мовити  "на вирiст". Рукiв'я теж були металевi, не дерев'янi чи ще якi - простий голий метал.
   Покупка вийшла дорогою, довелось вiддати маже всi грошi, данi Вiтом. Запекла торгiвля iз продавцем зберегла хлопчику тiльки половину динарiя.
   Таким чином, звiльнивши вмiст гаманця, вiн пiшов мiняти сестру, що певно вже зачекалася його, та своєї черги за покупками.
   - Ти чого так довго! - сердито запитала вона.
   - Задивився на виставу у ляльковому театрi! - чесно зiзнався вiн. - Ти собi не уявляєш, як це неймовiрно! I ось, дивись що я купив!
   - Так-так, - не слухаючи брата промовила Оленка. - Тепер моя черга! Ввечерi зустрiнемось.
   Провiвши дiвчину поглядом, хлопчик повернувся до розгляду своїх власних скарбiв! Та довго роздивлятись, i пробувати леза на гостроту йому не дали покупцi. Третiй день ярмарку виявився не таким багатим на прибуток, як другий, але все одно кращий, нiж перший, ну, хоча б його друга половинка. Оленка так i не повернулася, навiть коли всi продавцi почали збиратись.
   "Скорiш за все занадто захопилась всiма тими дивовижами, що мiг надати ярмарок,"- думав Велет. Отож вiн сам зiбрав товар, та вирушив до будинку озерних Балiв.
   Оленка повернулась додому тiльки пiд самiсiнький вечiр, чим змусила брата серйозно перенервувати.
   - Де ти була?! - склавши руки на грудях запитав вiн.
   - Гуляла, - закотивши очi промовила вона та пройшла до кiмнати.
   - Цiлiсiнький день? - запитав вiн вставши у дверях.
   - Так. А в чому проблема? Що не можна було?
   - Ти запланувала зустрiчi з хворими, та певно забулась про них!
   - Ох, матiнко! Точно! Зовсiм iз голови вилетiло! - розпачливо вимовила вона.
   - Я прийняв їх, - трiшки спокiйнiше промовив хлопчик. - Добре, що там не було нiчого важкого. Але все ж таки це не моє...
   - Дякую, Велет, - Оленка упала на лiжко. - Я здається втратила зв'язок з реальнiстю, та перестала рахувати час.
   - Справдi? Так сподобався ярмарок?
   - Що? Ярмарок? Ну так..., до того ж я зустрiла Савiо, вiн теж робив покупки.
   - Цей iноземець? - нахмурився Велет. - Тобi не здалось що вiн якийсь дивний?
   - Дивний? Ха-ха! Велете, ти що?! Вiн дивовижний! - пропищала вона в подушку.
   - Ей, що це з тобою?
   - Ти ще занадто малий, аби зрозумiти це.
   - Я тебе справдi не розумiю, але Оленко, прошу, будь уважнiшою iз цим Савiо... як там його. Вiн менi не подобається. А ти пам'ятаєш що казав нам Вiт про iнтуїцiю.
   - Вiн нам багато чого казав! - вибухнула дiвчина. - А ще бiльше так i не розказав!
   - Про що ти говориш?
   - Матiнко, Велет! Чи тобi не здається що Вiт нас аж занадто опiкає?
   - Вiн пустив нас на ярмарок.
   - Отож! Менi шiстнадцять рокiв, а я вперше вирвалась за межi села! Чи це нормально?
   - Я не...
   - А чи взагалi розповiдає вiн нам усю правду? Чому мовчить про себе? Ти окрiм його iменi хоч щось знаєш про нього? Чи це не пiдозрiло?
   - Стривай! Що ти намагаєшся сказати? - хлопчик замахав руками. - Я заплутався. В чому ти його звинувачуєш?
   - Я не знаю! Я просто кажу, що вiн не говорить нам всього, а ми до цього часу вiрили йому, немов якомусь священнику! Наприклад, що вiн нам казав про Тюш?
   Велет потер перенiсся, та, скривившись, намагався згадати:
   - Тюш - то пiдземне, закрите мiсто в схiднiй частинi Гетьманщини. Єдине у нас i одне iз небагатьох по всьому свiту мiст, що залишились у народу чудiв.
   - Ось, ось про що я говорю! Савiо розповiдав менi, що уже не раз бував у Тюшi! Мiсто не закрите! Вiрнiше попасти туди можуть хоч i не всi, але якщо постаратись - то це реально.
   - I ти вiриш якомусь iноземцю, котрого бачиш другий раз у життi бiльше, анiж нашому вчителю?
   - А чому б i нi?! Яка мiж ними рiзниця?! - зiскочивши iз лiжка випалила дiвчина. - I знаєш що? Савiо запропонував менi мiсце в караванi! Вони якраз їдуть в сторону Тюшу, i це iдеальна можливiсть перевiрите все самiй!
   - Що? - по справжньому розгубився Велет. - Про що ти говориш?
   - Я ще не погодилась, - трохи знiяковiла дiвчина. - Але я думаю над цим, i чим бiльше, тим краще розумiю, що не хочу чекати поки менi виповниться двадцять, тридцять, сорок чи ще бозна скiльки рокiв, аби мене знову випустили iз нашого ведмежого закутка!
   На цьому їхня розмова i закiнчилась. Оленка здається виговорилась, i Велет був настiльки спантеличеним, що не знайшовся, що на це все вiдповiсти. Залишивши сестру наодинцi, вiн вийшов на вулицю. На вулицi вiдчувалась приємна прохолода. Така перемiна в температурi, коли в день була спека, а ввечерi - холоднеча, натякала на кардинальну змiну погоди в подальшому. Про це говорив i туман, що розповзався густим килимом зi сторони озера.
   Велет скористався драбиною, та швидко викарабкався на дах сараю. Iз висоти  вiн заворожено роздивлявся, як землю вкривала густа бiла димка. Поступово вона пiдiймалась доверху, але це вiдбувалось так повiльно, що здавалось нереальним. Ще трiшки i можна було повiрити, що ти зараз не на даху сiльського сараю, а на палубi козацької чайки, пливеш по Чорному морю в далеку Туреччину. Навкруги тиха, непроглядна нiч, i ти можеш орiєнтуватись тiльки на яскравi небеснi крапочки.
   Iлюзорну iдилiю порушив дiвочий смiх. Iз туману винирнули двi точенi фiгури у гарному вбраннi з квiтковими вiночками на головах. Дiвчата пiдiйшли ближче, i Велет нарештi впiзнав їх. То були старшi дiти мiсцевих Балiв. Сестри-близнята Вiра та Надiя. Де б хлопчик їх не бачив, вони завше ходили парою, а ще, певно, вони полюбляли вечорницi. Адже це саме вони вчора вмовили Оленку пiти з ними.
   Заморившись, вони всiлися на лавку бiля сараю, певно не помiтивши, що зверху сидить хлопець.
   - Гарно погуляли, - промовила Вiра, чи то Надiя - розрiзнити їх було майже неможливо.
   - Ох, це точно, так натанцювалася, що мене ноги не носять, - вiдповiла її сестра.
   Дiвчата прийнялись голосно перешiптуватись та перемивати кiсточки знайомим, подружкам та взагалi усiм, кого бачили сьогоднi. Велету стало якось нiяково, не дуже хотiлось пiдслуховувати чужi розмови. Але й просто злiзти з даху непомiченим було неможливо. Довелось сидiти, та намагатись не слухати безглуздi дiвочi балачки. Через деякий час хлопчику здавалось, що пройшла цiла вiчнiсть. Вiн вже почув море безглуздої iнформацiї, i в нього склалося таке враження, що ще трiшки i його голова лусне, як перестиглий кавун. Допомагало лише те, що вiн поняття не мав про кого вони говорять, не був особисто знайомий iз цими людьми, i це хоч якось допомагало пропускати деякi чутки мiж вух. Здавалось, що ще трiшки i вiн нарештi опанує ту рятiвну медитацiю, яка допоможе йому вiдключити свiй слух. Проте всi його зусилля канули в лiту, коли вiн почув iм'я Савiо Ногейра.
   Вiра та Надiя обговорювали цього iноземця та Оленку. Так-так саме його сестру! Обережно пiдповзши ближче до близнючок Велет нагострив вуха. Через п'ять хвилин вiн дiзнався трiшки бiльше про свою сестру. Якщо вiрити словам цих базiк, то виходило що Оленка "по вуха втрiскалась" в iноземця. Виявляється, на вчорашнiх вечорницях вони випадково зустрiлись, i майже весь вечiр провели удвох. I сьогоднi сестри бачили, як вони у другiй половинi дня разом гуляли по ярмарку.
   Велет не став слухати про те, якою чудовою вони будуть парою, та якi гарнi у них будуть дiтки. Це вже було занадто. Весь цей ланцюжок дивних збiгiв, та незрозумiлих змiн, що вiдбувались з його сестрою, все це переповнило чашу терпiння хлопчика. Вiн бiльше не буде iгнорувати свою iнтуїцiю. Ситуацiя, що назрiла потребує рiшучих дiй, i вiн був готовий до них.
   Хлопчик вiдповз на дальнiй куток даху та, прикривши очi, почав шептати замовляння.
   - Я до себе взиваю, власну хару замовляю. Нехай повз проходить погляд раптовий...
   Вiн вивчив його зовсiм недавно i тому спочатку не хотiв ризикувати i застосовувати для того, аби злiзти непомiченим iз даху. Але зараз ситуацiя змiнилась. З вiдводом очей чи без нього, але вiн має зробити задумане. Зачитавши слова до кiнця, вiн глянув на власну руку. Нiчого не змiнилось, що i не дивно. Особисто для нього нiчого i не повинно змiнитись. Є тiльки один спосiб перевiрити, чи воно подiяло. Подолавши сумнiви, хлопчик рiшуче направився до драбини, та, не опускаючи голови, спустився донизу. Сестри продовжували про щось щебетати, зовсiм не звертаючи увагу на те, що буквально в двох-трьох кроках вiд них з'явився хтось чужий. Велет тихо видихнув та криво посмiхнувся, але дивитись на близнючок не став. Зараз вiн використав простеньке замовляння, котре мало цiлу купу недолiкiв та слабких мiсць. Одним iз них було те, що ворожбиту не варто було прискiпливо дивитись на когось. Деякi чуттєвi особистостi могли вiдчувати на собi такi погляди. Хоча вправнi химородники дiяли навпаки, коли вони використовували вiдвiд очей та власну iлюзорну магiю, то дивлячись вам у очi, вони тiльки посилювали ефект. Але Велет не мав явного хисту до химородництва, так, знав декiлька простих трюкiв.
   Молодий учень знахаря вибiг з подвiр'я та поспiшив в сторону ярмарки.
   Багато хто з приїжджих продавцiв та покупцiв базарища поселились у мешканцiв Озерного. Велет знав, що мiсцевi за крихiтну плату радi прихистити у себе певну кiлькiсть гостей. Пан Андрiй, наприклад, своїм родичам не платив, але кожного разу привозив їм якiсь дарунки та гостинцi.
   Проте село не могло прихистити всiх охочих, i тому в сторонi вiд ярмарку розбивалось справжнє наметове мiстечко. Всi, хто не знайшов собi нiчлiгу в Озерному, селились в цьому мiстечку. Якщо вiрити словам сестер близнючок, то Савiо Ногейра теж мешкав там.
   Велет так задумався над тим, як вiн буде шукати серед десяткiв палаток одну єдину, що не помiтив як iз-за рогу, йому на зустрiч вийшов чоловiк. Тiльки якимось дивом хлопчик зумiв вiдскочити в сторону, та ледве втримався на ногах, гасячи iнерцiю. Чоловiк зупинився, та нахмурився. Краєм ока хлопчик побачив, що це був його односелець, дiд Судомир. Старий повiльно покрутив головою зi сторони в сторону, та, здалось, на мить затримався на тому мiсцi, де застиг хлопчик. Велет уже подумав було, що його маскування спало, але старий козак тiльки пробурчав пiд нiс щось нерозбiрливе, сплюнув та пiшов своєю дорогою.
   Коли Велет пiдходив до наметового мiстечка, то все ще не знав з якої сторони починати пошуки, але коли оглянув покриту туманом мiсцину, то певнi думки все ж з'явились. Було погано видно, тому вiн був змушений обiйти наметове мiстечко по колу. Тепер вiн точно знав, що деякi намети розташовувались дещо на вiддалi вiд основного скупчення. Його логiка була проста. Якщо iноземному торговцю, все ж таки справдi є що приховувати, то вiн буде намагатись тримати дистанцiю мiж собою та iншими. Вирiшивши для себе так, хлопчик почав пошуки саме iз цих палаток. Нiч та туман немовби пiдiгрували йому, бiльш iдеальних погодних умов для пластуна важко й уявити.
   За законом пiдлостi розшукуваний iноземець знайшовся аж в останнiй палатцi з усiх, що стояли на вiддалi вiд основного мiстечка. За час пошукiв, хлопчика декiлька разiв ледь не помiтили, i вiн добряче перенервувався, коли майже нiс до носу зiштовхнувся зi здоровенною чорною собакою. Звiсно нiхто не зрiвняється в прозорливостi iз кiшкою, але собаки як вiдомо мають гарний нюх. Всiм вiдомо що кiшку майже неможливо обдурити всякими там чарами. Гарного сторожового пса, як виявилось, теж важко обiйти. Добре що чорного як нiч чотирилапого охоронця держали на ланцюгу. Вдалось втекти. Хоча галас i пiднявся але здається люди так i не зрозумiли чого їхнiй пес так розгавкався.
   Хоч i з пригодами та врештi решт необхiдний намет був знайдений. Була вже справжня нiч, i Велету пощастило пiдповзти до нього якраз тодi, коли на вулицю вибрався об'єкт його iнтересу. Савiо дiстав iз маленької металевої скриньки сигару, зробив з нею якiсь хитрi манiпуляцiї та, нарештi, пiдпалив. Велету довелось прикрити нiс пальцями. Хлопчик перший раз побачив цi дивнi скрутки iз тютюну вчора здається, а сьогоднi перший раз бачив як хтось їх курить. Зараз йому здавалось що вiд сигар тхне ще страшнiше анiж вiд люльок. Як люди можуть вдихати в себе цей смердючий дим, вiн просто не мiг собi уявити. Тепер вiн дивився повз Савiо ще бiльш ворожим поглядом.
   Через декiлька хвилин, коли смердюча сигара була скурена наполовину, iз намету визирнула смуглява молода жiнка. Її чорне хвилясте волосся було розпущене, а сама вона виявилась... напiвголою! Велет рiзко крутнув головою, так щоб ця сцена не потрапляла навiть до його периферiйного зору. Серце хлопчика забилось сильнiше, а щоки його пекло немов вiд легеньких ударiв.
   - Querida, nСs sentimos sua falta,(*) - промовила жiнка. Савiо щось нерозбiрливо промовив, потушив сигару та зник в наметi слiдом за безсоромною жiнкою.
   Через п'ять хвилин Велет почав розумiти, що всi його манiпуляцiї, швидше за все, були даремними. На вулицi нiч, i в таку пору уже нiхто не буде обговорювати свої злодiйськi плани на його сестру. Навiть зловмисники повиннi спати. I тиша, котру чув хлопчик могла свiдчити тiльки про те, що Ногейра i його безiменна подружка справдi вляглися спати. Ну, або ж звуки iз їх палатки погано проникали назовнi. У будь-якому випадку, дiзнатись про плани iноземця зараз було майже неможливо. Звичайно, завжди був варiант увiрватись всередину i, дивлячись очi в очi, запитати негiдника про все, що захочеш. Але цей варiант був поганим тим, що якщо Савiо виявиться невинним насправдi, то Велета по головi не погладять. Такi як вiн, ворожбити, були на особливому рахунку в державi, вони мало багато привiлеїв, але за проступки вони вiдповiдали на рiвнi з iншими,  а iнодi з них питали й жорсткiше.
   Велет ще трохи посидiв для вiрност, але так нiчого цiкавого не почувши й не побачивши, вiн уже був готовий йти до дому, як раптом почув тихий шелест позаду себе. Вiн рiзко повернувся i раптом зустрiвся поглядом iз... Оленкою?
   - Ти що тут робиш? - ледь чутно запитав вiн.
   - Це я тебе хочу запитати?! - роздратовано прошепотiла дiвчина. - Якого бiса ти робиш в кущах бiля палатки Савiо?!
   - А ти сама звiдки знаєш що цей намет належить йому, га?! - образився хлопчик.
   - Просто знаю! - їхнiй шепiт поступово почав набирати все бiльше звучання. - I це не важливо! Чого ти за ним стежиш, питаю?!
   - А от хочу i стежу, тобi що?!
   - Я не розумiю! Савiо - чудова людина! Чому ти так на нього визвiрився!?
   - Бо твiй "любий Савiо" щось приховує! Я вже казав тобi, але ти i слухати не хочеш! Тож я сиджу тут в надiї здобути реальнi докази!
   - I як?! - роздратовано гаркнула вона у весь голос. - Висидiв?!
   - Якби менi дехто не заважав, то всi необхiднi докази вже на ранок були б у мене! - так само голосно викрикнув хлопчик.
   Брат iз сестрою зло зиркали друг на друга, та безсильно скрипiли зубами. Обличчя обох були спотворенi розсердженими гримасами.
   - Олено? - раптово пролунав знайомий голос з iноземним акцентом. - Велет? Що ви тут робите?
   - Матiнко, - почервонiвши прошепотiла дiвчинка. - Савiо... я все можу...
   - Savio, o que aconteceu?(**) - припiднявши завiсу, iз намету на половину висунулась та сама смуглява жiнка.
   Велет почервонiв, i повернувся до неї боком. Здається, ця особа мала якiсь особистi рахунки з одягом i, при найменшiй можливостi, намагалась позбутись його.
   Оленка побачивши жiнку, на мить втратила зв'язок iз реальнiстю, а коли серце знову почало гнати кров по її тiлу, червоне до того обличчя почало стрiмко чорнiти. Велет мимоволi здригнувся. Шалене вiдчуття гнiву, що хвилями вирувало навколо його сестри, не обiцяло нiчого хорошого всiм, хто був зараз поряд. Та коротка сварка, що сталася мiж ними буквально пiвхвилини назад, була просто незлобивою сутичкою мiж люблячими людьми. Те, що зараз вiдчувала Олена до цього нiкчемного Ногейри - оце була справжня ненависть!
   Велет не мiг зрозумiти, що послужило тому причиною, але зараз вiн, як нiколи до цього, добре вiдчував емоцiї своєї сестри, i знав, що її вiдношення до iноземця кардинально змiнилось. Настiльки, що ще трiшки - i йому доведеться захищати цього бовдура вiд розгнiваної знахарки.
   - Оленко, - розпачливо промовив Савiо, - я все можу пояснити!
   - Велет, - хмуро промовила дiвчина. - Ми йдемо звiдси.
   Розвернувшись, вона стрiмко покрокувала в напрямку до села.
   - Оленко! - крикнув Савiо.
   - Не раджу, - не стримуючи радiсної посмiшки промовив Велет. - Не залишиш її у спокої, i на своїй шкурi дiзнаєшся, що знахарка не так вже й сильно вiдрiзняється вiд вiдьми.
  
   Оленка та Велет Драк покинули наметове мiстечко та удвох попрямували до будинку мiсцевих Балiв.
   На тому мiсцi, де вони пройшли буквально хвилину тому, iз туману виринув їх односелець. Дiд Судомир тяжко зiтхнув, його фiгура раптом мигнула i змiнилась. Одноокий старець зi страшними шрамами на обличчi, як-не-як прихованими довгим волоссям та бородою провiв своїх вихованцiв поглядом i подивившись у небо промовив:
   - Життя - ось найкращий вчитель.
  
  
   * Querida, nСs sentimos sua falta (португальська) - Дорогий, ми сумуємо за тобою. (Гуглперевiдник)
   ** Savio, o que aconteceu? (португальська) - Савiо, що трапилось? (Гуглперевiдник)
  
   Глава 4
  
   Сьогоднi вiн прокинувся незвично рано. Зазвичай, вiн любив допiзна нiжитись у лiжку. Та сьогоднi йому снились поганi сни. Щось тривожне. Хоча вiн i не мiг точно згадати, що саме. Вiн кудись бiг, втiкав вiд чогось страшного та небезпечного. Перечiплявся за корiння високих мертвих дерев, що вилазило з землi. Падав на холодну землю, зчесував руки об камiння, незграбно пiдiймався та, кульгаючи, намагався втiкати подалi.
   Прокинувшись в холодному потi, Велет деякий час тяжко дихав та слухав, як надривно кашляє Вiт. Одноокий старець останнiм часом зовсiм здав та майже не виходив iз будинку. Здавалося, що вiн доживає останнi свої днi. Та хлопець не спiшив ховати вчителя. Все ж  той був просто неймовiрно сильним знахарем, до того ж йому з усiх сил допомагала Оленка. Певно загострення прокляття зовсiм скоро знову перейде в хронiчну фазу. Такi чародiї, як його вчитель, так просто не помирають.
   Пiднявшись з лiжка та намагаючись не шумiти, парубок вийшов надвiр. Набрав з криницi холодної води - вдосталь напився та вмився. В головi було пусто, i пiдлiток вирiшив трiшки потренуватись. Шумiти на вулицi в таку ранню пору не хотiлось. Тому вiн взяв набiр своїх ножiв, i, трiшки погравшись?, зняв iз звичного мiсця круглу мiшень, центр якої сам же недавно пофарбував у червоний колiр.
   Через п'ятнадцять хвилин вiн пiдiйшов до свого улюбленого мiсця для рибалки. Насправдi риба ловилась тут не дуже добре. Та мiсце бiля невеличкої рiчки вiдрiзнялось неймовiрною мальовничiстю, а головне розташовувалось недалеко вiд дому. До того ж сiльськi мешканцi рiдко коли сюди заглядали. Кам'яниста мiсцина погано пiдходила для випасу скотини. I десь тут поруч декiлька людей закiнчили життя самогубством, тому серед жителiв села цей край вважався ледь не проклятим. Це мiсце йому показав Вiт, i хлопець був майже впевнений, що старець був одним iз тих, хто напоумив людей до таких думок. Так чи iнакше, а всiм потрiбна тиха вiддалена мiсцина для власних думок. Хоча люди здебiльшого i товариськi створiння, але всiм час вiд часу потрiбно побути наодинцi з собою.
   Велет встановив на дерево, що розкинулося бiля берега , щит для метання. Впевнившись, що круглий щит тримається мiцно та не злетить пiсля першого ж попадання, хлопець зробив пiвтора кроки вiд ствола. Вiн завжди починав тренування iз короткої вiдстанi, так би мовити, кидав ножi майже впритул до ворога. Вiн пам'ятав свої першi уроки у пана Андрiя, наче це було учора. Козак одразу сказав, що кидати ножi з великої дистанцiї в бойових обставинахi можна тiльки на самому початку бою. Адже, стоячи за двадцять лiктiв та будучи людиною тренованою, вороговi не важко буди ухилитись. Все ж нiж летить не так швидко, як куля. Так що в цьому майже немає сенсу.
   Майже.
   Пiдлiток схопився уже за ручку першого ножа, та приготувався до кидка як зачепився поглядом за свою сорочку. Бiла, вишита сестрою, вона певно погано пiдходила для тренувань. Якщо вiн її замурзає, то добряче отримає на горiхи вiд Оленки. Подумки похваливши себе, вiн зняв з себе сорочку та повiсив її на гiлля густого куща, позаду себе. Там же, бiля куща, вiн залишив i черевики. По теплому пiску пляжу можна було походити босонiж. Головне не виходити на камiння.
   Залишившись в одних темно-синiх шароварах та широкому шкiряному поясi, до якого крiпилися ножi, хлопець знову пiдiйшов на пiвтора кроки до дерева i нарештi почав тренування.
   Свого часу пан Андрiй навчив його не одному способу метання: з хватом за лезо i за рукiв'я, з обертанням i без обертання. Метання з положення стоячи, напiвсидячи, i навiть лежачи. Правою рукою i лiвою. В цiй справi було багато хитрощiв та труднощiв. Зазвичай козаки використовували метання ножiв, як доповнення до основного стилю бою. Так можна було неочiкувано вивести iз строю одного, максимум двох супротивникiв. Щоб використовувати метальнi ножi як основну зброю - це нонсенс. Але не для Велета.  
   Все ж вiн був ворожбитом - а в них усе не як у людей.
   Поцiливши всiма ножами в мiшень, вiн пiдiйшов до щита та почав виймати мiцно засiвшi снаряди. Наступним етапом вiн збiльшив вiдстань кидка до трьох крокiв. Знову шiсть швидких рухiв правою рукою, i потрiбно йти виймати ножi. Наступний рубiж був десь на десяти-дванадцяти лiктях. За ним йшов найважчий етап - двадцять лiктiв. Це була та вiдстань, на якiй вiн в звичайних умовах хоч i мiг поцiлити, але робив це далеко не кожного разу, до того ж прицiльна здатнiсть на цiй вiдстанi теж втрачала в ефективностi. Так цього разу вiн поцiлив тiльки два рази, iншi ножi пролетiли повз мiшенi, а останнiй, вiдскочивши, взагалi упав десь у рiчку.
   - Чорт, - буркнув хлопець, та побiг шукати стальне лезо. Трiшки замочивши ноги у прохолоднiй водi, через деякий час вiн таки знайшов ножик. Так, метати ножi на березi рiчки не сама вдала iдея, але хлопцю було лiньки шукати iншу мiсцину.
   Зiбравши iншi ножi, та трохи перепочивши, Велет почав готуватись до другого заходу. Вiн взяв перший нiж, та приклавши його майже впритул до губiв, почав швидко читати замовляння. Спочатку це було звичайнiсiньке замовляння, що  мало б надавати додаткову гостроту лезу. Але Велет, не без допомоги Вiта звiсно ж, досить сильно переробив його, та навiть не один раз. Зараз воно майже нiчим не нагадувало оригiнал, i було спецiально пiдiгнане саме для метальних ножiв. Це замовляння додавало проникаючої сили ножевi, так ним можна було пробити чудовi металевi лати, i навiть деякi легкi щити. До того ж замовляння трiшки пришвидшувало ножа так, аби вiд нього важче було ухилитись. I що певно найважливiше, замовленi ножi набагато частiше потрапляли точно в цiль.   
   Молодший Драк вiдiйшов вiд дерева зi щитом на п'ятнадцять крокiв, та швидко вихоплюючи ножi iз чохлiв робив широкi замахи та метав їх, навiть не сильно прицiлюючись. Iз шести снарядiв, четверо ввiйшли iдеально, один увiткнувся в щит пiд неправильним кутом, i ще один врiзався в стовбур самого дерева трохи нижче щита. Непогано, особливо враховуючи, що чотири снаряди, що поцiлили iдеально наскрiзь пробили щита, та також увiйшли в дерево. Вийняти їх вдалось тiльки разом iз самим щитом.
   Наступний рубiж у цiлих сорок лiктiв, поки що був для нього майже непереборним, навiть iз замовлянням. Ранiше у нього виходило влучити десь один раз iз шести, та й  то не завжди. Вiн вiдчував, що ще трiшки i зможе переступити якийсь внутрiшнiй бар'єр та збiльшити результативнiсть. Але потренувати цю вiдстань сьогоднi йому мабуть не судилось.
   - Велет! - пролунав знайомий голос, та на свiтло дня iз кущiв вийшов чорноволосий однолiток молодого ворожбита. - Ти тут?
   - Зорян? - здивувався пiдлiток.
   - Добре, що я тебе знайшов, - якось несмiло посмiхаючись правим кутом рота, та повсякчас оглядаючись промовив той.
   Велет подумки зiтхнув. Здавалось би його кращий друг, людина яку вiн знає з самого дитинства, а все рiвно пiддається загальним марновiрствам. Дивно, як вiн взагалi продовжує дружити iз ворожбитом! Хлопчик прикрив очi, та потерши перенiсся, запитав:
   - Щось сталося?
   - Прискакав чоловiк iз Демишеного хутора, каже там жiнка народжує.
   - I що? - нахмурився Драк.
   - Так важкi роди, певно. Знахаря потребує. Оленка шукала тебе, а знайшла мене. Ну а я...
   - Зрозумiло, - кивнув Велет та, знявши сорочку iз гiлля, почав вдягатись.
   Його сестра певно не хоче вiдходити вiд Вiта, iнакше сама б поїхала. Та останнiм часом бiльша частина знахарської робити лягла на плечi не надто здатного до цього хлопця. Добре, що повним неучем вiн таки не був, i надати екстрену допомогу мiг, а там i травки з настоями можна призначити. Iз родами звiсно не все так просто. У хлопчика був вiдносно недавнiй досвiд подiбного, i це певно був найбiльш нервовий день в його життi. Чесно кажучи вiн був неймовiрно радий, що в селi бiльше не було жiнок на восьмому-дев'ятому мiсяцi. Та вiн, очевидно, зовсiм забувся про парочку оточуючих Сенькiвку хуторiв.
   Вони швидко повернулись до села, Велет одразу влетiв до хати, Зорян пiшов набирати воду iз колодця. Оленка знайшлась на кухнi.
   - Нарештi ти з'явився, - тихо, аби не потривожити Вiта, промовила вона.
   - Просто захотiлось побути на одинцi з собою.
   - Ти в нормi? Впораєшся? - занепокоєно запитала вона.
   - Звiсно, з чого взагалi такi питання?
   - Йому сьогоднi особливо недобре, - опустивши очi промовила дiвчина. - Я не хочу його залишати.
   - Я впораюсь, не хвилюйся.
   - Добре, - Оленка слабо посмiхнулась. - Слухай, вiзьми з собою Зоряна.
   - Навiщо? - здивувався хлопець.
   - Вiт казав, що йому наснився поганий сон, i в мене також якесь погане передчуття, - втомлено промовила дiвчина.
   - Ти думаєш... прийшов час? - обережно запитав вiн.
   - Не знаю. Щось має статись, але з мене поганий провидець. Все збивається до кучi, я немовби все ще сплю.
   - Так, я розумiю. Схожi вiдчуття.
   Вiт був на межi. Вони всi це знали. Як учнi, так i їх вчитель. Вони не могли допомогти йому, а вiн не мiг закiнчити це все самотужки. Насправдi мiг. Звiсно мiг. Але щось ще тримало Вiта на цьому свiтi, вiн вiдчував, що має зробити ще щось важливе, останню значущу справу. Та не мiг зрозумiти що саме.
   Сьогоднi це загальне почуття, що кружляло навколо ворожбитiв здавалось досягло апогею. Було таке вiдчуття, що саме сьогоднi має бути переломний момент. Але ж i не все було так просто. Незбагненний запах, незрозумiлий колiр, дивна iнтонацiя в звучаннi. Це збивало з пантелику, рушило цiлiсну картину майбутнього. Певно тут i зараз вони всi утрьох, не маючи явного таланту до передбачень, були водночас i як нiколи близько до того, аби глянути за горизонт, так i неосяжно далеко вiд подiбної можливостi.
   Вони постояли хвилинку у незграбному мовчаннi, не здатнi до слiв, чи то будь-якого осмисленого формування думок. Як раптом iз вулицi почулися якiсь крики.
   - Знахарка! Потрiбна знахарка! - приглушено кричав хтось по ту сторону вхiдних дверей.
   - Що там вже сталося? - нахмурившись Оленка вибiгла на вулицю.
   Велет з деяким запiзненням почимчикував за нею. На ганку бiля дверей їх чекала невеличка процесiя, iз двох чоловiкiв, та їх ношi. Здається, це був один iз п'яти сiльських мисливцiв, стверджувати напевно не давала кров, що залила голову та обличчя чоловiка. Оленка одразу ж вiдкрила дверi ширше та наказала чоловiкам заносити пораненого, що залишався без свiдомостi.
   - Що сталось? - запитав Велет у носiїв, коли тi знову вийшли на вулицю.
   - Та аби ж ми знали, пане, - з деякою насторогою вiдповiв чоловiк.
   Пiдлiток тiльки нахмурився. Певно ще рiк-два тому назад, всi ставились до нього бiльш-менш нормально. Та пiсля того, як хлопцю виповнилось шiстнадцять, та вiн непогано так вимахав у ростi, всi раптом почали бачити у ньому не простого сина загиблого маляра, а молодого ворожбита. Чи то сталося пiсля того як вiн вiдсiк голову заложному мерцю?
   - Тобто?
   - Ну, так ми його на околицi села, бiля ковальнi таким от непритомним i знайшли. Вiн тiльки стогнав та нiчого не говорив.
   - Вiн, здається на полювання ходив, чи то може просто розставленi сильця перевiряв, - додав другий чоловiк. - Тож певно на якогось дикого звiра нарвався, так?
   Велет нiчого не вiдповiв. Рану мисливця вiн не дуже добре розгледiв, та щось не було схоже, щоб звiр який мiг поранити його саме в голову. Дивно. Але у хлопця є iншi справи, з постраждалим вiн зможе поговорити вже пiсля того, як повернеться iз хутора.
   Залишивши чоловiкiв, що переговорювались мiж собою в спробах довести один одному, який саме звiр поранив мисливця, Велет повернувся до хати. Швидко зiбрав сумку зi всiма необхiдними речами, та, подумавши трiшки, перевдягнувся у бiльш буденну сорочку. Вийшовши на вулицю кивнув Зоряну, аби той слiдував за ним.
   - Зi мною поїхати не хочеш? - запитав вiн, пiсля того як вони трiшки пройшлись у тишi.
   - Чому б i нi? - вiдповiв той посмiхнувшись. - Я тiльки з радiстю!
   - Добре, тодi сiдлай коня. I Зорян, - молодий ворожбит стиснув плече друга, - вiзьми з собою зброю.
   Радiсний вираз вмить зник з лиця хлопця. Що не кажи, але Зорян умiв швидко перелаштовуватись та не задавати зайвих запитань, коли то було не потрiбно. Кивнувши, хлопець помчав додому. Велет же попрямував до господарства сiльського голови. I на те було двi причини. Перша полягала у тому, що саме там зараз перебував посланець iз Демишеного хутора. А друга в тiм, що пан Денис, окрiм поважної посади, займався ще й тим, що розводив коней. А так як у Вiта своїх власних скакунiв не було, то знахар у разi потреби користувався животиною старости. Його ж учнi цю традицiю успiшно перейняли, i навiть не надто зловживали цим.
   Самого старости дома не знайшлось. Його жiнка квоктала бiля посильного, наче квочка, а ще активно випитувала у нього останнi новини та плiтки iз хутора. Звiсно, про те, що треба осiдлати коня, вона i не подумала. Велету довелось самому йти в конюшню. Швидко впоравшись iз цим дiлом, Драк вивiв конячку на вулицю.
   - Прошу пробачення, - переминаючи в руках шапку, промовив до нього вiстовий. - Це ви будете тутешнiм знахарем?
   - Одним iз них.
   - Так-так, панi Олену я знаю, а з вами можливостi познайомитись до сьогоднiшнього дня не мав. Мене Максимом кличуть.
   Хлопець представився сам, та в ходi короткої розмови з'ясував, що чоловiк не просто вiстовий, а ще й чоловiк тої самої породiллi. На цей момент до будинку старости прискакав Зорян. Осiдлавши коней, вони не стали бiльше затримуватись, та попрямували вслiд за проводжатим.
   Тривожне вiдчуття все не вiдпускало. Воно ледве жеврiло десь на самому краю свiдомостi, проте категорично вiдмовлялось зникати назовсiм. Велет переживав. Чим далi вони вiд'їжджали вiд села, тим бiльш тривожно себе почував хлопець. Вiн боявся? що залишив сестру одну, боявся за Вiта та, що дивно, тривожився навiть за Зоряна, хоча той їхав поруч iз ним. Певно вiн поступово втрачав контроль над власними почуттями. Погана перспектива змусила хлопця використати час поїздки задля медитацiї. Вiн ще нiколи не пробував так тонко керувати своєю власною свiдомiстю, верхи на конi. Можливо саме тому у нього майже нiчого не вийшло?
   Збагнувши марнiсть своїх потуг, Велет змiнив стратегiю. Зараз вiн не мiг подбати про сестру, чи бути поруч iз Вiтом, але Зорян був бiля нього. Вiн забрав у хлопця ритуал, та поновив замовляння, намагаючись вкласти максимум своїх сил у магiчний ритал. Слiдом вiн замовив шаблю, кинджал, та мiшечок iз кулями. На сам кiнець ворожбит скомандував короткий привал, пiд час якого наклав захисне замовляння на самого Зоряна та на Максима, котрий не мав ритуала.
   Замовляти власне саму людину досить непросто. Це потребує справжньої майстерностi та вмiння. Правду сказати, Велету до такого рiвня було ще далеко. Тiльки замовляння вiд фiзичної шкоди виходило у нього настiльки добре, щоб провертати iз ним такi фокуси. Певно то була одна iз граней його так i не з'ясованого до кiнця таланту.
   До Демишеного хутора вони дiстались без будь яких проблем. Поселення було зовсiм крихiтним, всього чотири будиночки. В одному iз них, в оточеннi пари жiночок, на лiжку лежала та стогнала зовсiм молодесенька дiвчина. Певно вона була всього рокiв на два чи максимум три старша за ворожбита. Ще з поганих новин можна було вiдзначити, що дiвчина було неймовiрно крихiтною. Спочатку Велет подумав, що перед ним зовсiм якась дiвчинка, i тiльки коли очi призвичаїлись до затемненої кiмнати, вiн бiльш точно визначив її вiк. Жiночки, побачивши його, завели свою звичайну пiсню про те, що чоловiк не може приймати роди у жiнки. Бо ж це "нечувана справа"! Велет хмуро глянув на них, та припустивши в голос трiшки сили змусив їх замовкнути. Взагалi б вигнав усiх, але зайва пара рук може знадобитись.
   Першим дiлом Велет дiстав iз сумки невеликий амулет, вирiзаний iз кiстки, у виглядi кола, в якому були зображеннi колючки що сходились до одного центра. Заговорив його хлопець, всунувув амулет роженицi в руку, та наказав мiцно тримати. Це допоможе зняти бiль.
   Далi вiн дiстав схожий амулет, але у виглядi заплющеного ока. Молодий знахар зачитав заговiр та повiльно почав водити над животом дiвчини, прикривши свої очi. Цей амулет допомагав йому бачити хвороби та негаразди, якi коїлись iз людиною. Картинка була зазвичай туманною, та щоб збагнути, що саме ти бачиш, потрiбно мати або iнстинктивне вiдчуття, або ж великий досвiд. Нi того нi iншого у Велета не було, по сутi,- тому йому завжди було непросто працювати iз "Оком Зорi". Цього разу вiн також досить довго водив над животом жiнки, поки не збагнув, що дитина в її животi просто дуже велика- справжнiй гiгант. Просто незрозумiло в кого вона, чи то пак вiрнiше вiн, пiшов! Мати крихiтна, батько зросту середнього. Можливо в когось iз дiдусiв, бабусь?
   - Дитина сама не вийде, - вiдкинувши зайвi думки, промовив хлопець до усiх присутнiх. - Менi доведеться дiяти рiшуче, тому всiх хто надто чутливий, попрошу покинути примiщення.
   Жiнки переглянулись переляканими поглядами, та залишились на своїх мiсцях. Вагiтна ж тiльки сильнiше застогнала. Ворожбит дiстав iз сумки черговий бiлий амулет з зображенням хмаринки. Замовив його та всунув у другу руку жiнки.
   - Спи! - наказав вiн подивившись у опухлi очi тендiтної дiвчини, таким чином пришвидшуючи дiю сонного амулету. - Потрiбне чисте простирадло, та тепла вода.
   - Так! Зараз принесу, ми уже нагрiли воду! - випалила старша жiнка та чкурнула на кухню.
   Велет же дiстав iз сумки ще один амулет, котрий повiсив вагiтнiй на шию, слiдом на свiт з'явився гострий нiж та невеличка пляшка iз горiлкою. Молодша жiнка знепритомнiла одразу, як побачила кров, старша трималась: побiлiла як крейда, але виконувала все, що наказував хлопець. Операцiя тривала недовго, дитятко, вперше побачивши свiт, як i годиться закричало, вдихнувши у груди трiшки затхле повiтря. Старша жiнка старанно омивала його, поки молодий ворожбит, потiючи немов у банi, старанно зшивав живiт породiллi. Сюди б зараз Оленку, вона б зробила усе так, що i шраму би не залишилось! Проте Драк подумав, що дiвчина не буде надто сердита на нього в майбутньому. Все ж вiн зберiг життя, а краса, то рiч безсумнiвно важлива, але не настiльки.
   Закiнчивши, хлопець витратив десяток хвилин на те, аби вручити старшiй жiнцi необхiдний збiр трав, та розказати,  як доглядати за породiллею. Нарештi вони вийшли iз хати надвiр. Жiнка показала радiсному Максимовi його сина, та повiдомила, що з його дружиною теж все добре. Велет же виснажено усiвся на ґанку та просто насолоджувався чистим повiтрям.
   Зоряна нiде не було видно, та молодий ворожбит не одразу звернув на це увагу. Певно вiн зрозумiв, що товариш був вiдсутнiм тiльки тодi, коли той галопом влетiв на своєму конi на подвiр'я щасливого Максима. Зорян був надзвичайно зiбраним, та напруженим.
   - Що сталося? - запитав Велет, миттю вставши на ноги.
   - У нас проблеми, - важко промовив той. - Ворог на пiдступах до хутора.
   - Хто?
   - Я... я не знаю, я не бачив нiчого подiбного, i здається не чув про таких... iстот.
   - Песиголовцi? - напружено перепитав учень знахаря, перевiряючи чи на мiсцi його ножi.
   - Нi, чорт, нi! Велет я знаю як мають виглядати песиголовцi! I це точно не вони! Цi тварюки бiльше схожi на якихось демонiв.
   - Схожi, але не демони?
   - Та не знаю я! Просто вони схожi на змiїв якихось, але добре зорганiзованих, та одягнених як вiйськовий загiн.
   - Гаразд-гаразд, - Велет потер перенiсся. - Вони йдуть пiшки, чи верхи на чомусь? Скiльки у нас часу?
   - Пiшим кроком йдуть, але рухаються швидко. Думаю за пiвгодини будуть тут.
   Молодший Драк нахмурився ще сильнiше, хоча здавалось, що це просто неможливо. Озирнувшись, вiн помiтив Максима, немовля на його руках та жiнку, iм'я якої вiн так i не дiзнався.
   - Ви чули його? Ворог на порозi!
   - Щ-що нам робити? - розгублено запитав Максим.
   - Ти шукаєш вiз, та влаштовуєш на ньому дружину, а ти оббiгаєш всiх iнших жителiв i наказуєш їм тiкати iз хутора. Чуєш? Нiяких зборiв! Гаяти часу не можна, тому щоб через п'ятнадцять хвилин тут нiкого не залишилось!
   Звiсно ж за п'ятнадцять хвилин нiчого не сталось. Жителi були настiльки повiльними, що у Велета здавали нерви. Йому довелось особисто оббiгти усi домiвки, та повторювати наказ, використовуючи силу у словах, але навiть так мiсцевi прагнули прихопити iз собою побiльше домашнього скарбу. Хто хапав грошi, хто сунув за пазуху улюбленого кота, а хто плакався бiля стiйла iз коровою.
   Хлопець бачив, що вони не встигають. Було варто затримати ворожих солдатiв, iнакше наслiдки могли бути сумними. Звiсно, завжди залишався шанс на те, що Зорян помилився, та iстоти, що наближались до хутора були зовсiм не ворожими. Можливо вони просто заблукали на чужинi та шукають мiсця, де можна поповнити запас провiзiї та вiдпочити. Але очiкувати на такий варiант не варто було. Враховуючи тi дурнi передчуття, що переслiдують ворожбита с самого ранку, на удачу можна було не сподiватись.
   Врештi-решт Велет переконався, що хоча би Максим iз родиною покинув село. Як би це не звучало, але бiльш за все вiн переймався за цих трьох. Певно тому, що допомiг з'явитись на свiт малюку, та врятував життя його матерi. Вiн не хотiв аби його старання виявились марними.
   Пiвгодини, якi прогнозував Зорян майже закiнчились, i потрiбно було щось робити.
   - Зустрiнемо їх, - напружено промовив Велет друговi. - Заряджай пiстолi.
   Демишевий хутiр розкинувся на узлiссi однойменного лiсу. Схожi на змiїв iстоти наближались до нього по вiдкритому полю, що лежало на пiвнiч вiд поселення. Не дивно, що Зорян так вчасно помiтив їх, на вiдкритiй то мiсцинi. Щоправда iстоти бiльш нiж по пояс йшли у високiй травi, i при наявностi певних пластунських навикiв могли б повнiстю сховатись. Хоча густий темний дим, що тоненькими смужками здiймався в небо над їх головами, та легеньким вiтром завалювався у бiк, певно звiв би всяке маскування нанiвець.
   Судячи по всьому вони справдi були досить прудкими, i на своїх двох мчались iз непоганою швидкiстю. Велет примружив очi, та швидко пiдрахував кiлькiсть iстот. Виходило що їх було близько трьох десяткiв. Значне число навiть для якогось бойового ворожбита. До того ж, противниками виступали iстоти з нез'ясованими здiбностями та можливостями. А це, без сумнiву, значно ускладнювало сутичку, що от-от мала статись. Наразi сумнiвiв у тому, що вона станеться не залишилось.
   Iстоти вочевидь побачили хлопцiв, що вийшли їм назустрiч, вони на мить сповiльнили бiг, але пiсля зичної команди одного iз них, знову прискорили бiг. Наблизившись на вiдстань приблизно в триста лiктiв, вони зупинились. Наперед вийшов десяток створiнь, вони скинули з плечей якiсь дивнi речi, якi вiддалено нагадували мушкети, та присiли на одне колiно. Коли вони почали наводити дула своєї незвичної зброї на них, Велет зрозумiв, що навiть його особистий захист не витримає десятка влучань. Дiставши iз спецiальної кишенi на поясi паперову кульку розмiром iз горiх та стиснувши її в кулацi, вiн кинув ту собi пiд ноги.  
   Алхiмiчний порошок в мить почав виробляти цiлi хмари фiолетового диму. Буквально секунда пройшла i хлопцi опинились у полонi смердючої непроглядної завiси. Велет одразу ж упав на землю, поруч iз ним iз короткою затримкою приземлився i Зорян. Не дивлячись на те, вони не почули очiкуванних пострiлiв чи то пронизливих звукiв пролiтаючих над головами куль. Певно противник розгубився або що.
   - Ховайся в травi, вiдстрiлюй кого зможеш та мiняй позицiю, не лiзь в прямий бiй, - кинув Велет друговi. - Я вiдволiчу їх на себе.
   Давши настанови, ворожбит спритно поповз по правiй сторонi.
   Велет не отримував спецiальної пластунської пiдготовки, але якимось дивом зумiв пiдкрастися до стану ворога на дистанцiю кидка ножа. Певно значно тому посприяв сам ворог. Iстоти що зблизька нагадували якихось дивних людиноподiбних ящiрок без хвостiв, немовби забули про те що тiльки що були в бою. Зараз вони перебували у станi близькому до панiки. Трясли своєю дивною зброєю, щось перевiряли в нiй ледь не заглядаючи в дула та на пiдвищених тонах голосили. Їхня зброя зламалась? Вся одночасно? В це було важко повiрити але iнших варiантiв у Велета просто не було.
   Вiдкинувши зайвi думки хлопець пiднявся iз трави. Вiн вирiшив дати iстотам ще один, останнiй шанс. Вони майже вiдразу його помiтили, та один iз них швидко навiв лад серед iнших, певно то був командир. Вiн щось викрикнув, i в сторону Велета одразу ж вибiгла двiйка рептилiй. Судячи з того що вони достали iз пiхов широкi ножi що вiддалено нагадували серпи, можна було iз високою вiрогiднiстю припустити що бiжать вони не обiйматись.
   Жаль. Хлопець до останнього надiявся що ситуацiю вдасться вирiшити мирно. Маже не вiрив у це, але сподiвався.
   Ворожбит не став чекати, одразу ж як цi двоє ринулись на нього вiн схопив ручку ножа, та вiдправив його в правого ящера. Слiдом смужка холодної смертi вилетiла i в сторону лiвого ворога. Перший просто не встиг вiдреагувати як отримав ножа в груди. Велет не став ризикувати та цiлити в голову, вiдстань в десять саженей , не спонукала до експериментiв. Залишалось тiльки надiятись що анатомiя у цих ящерiв хоч трiшки нагадує людську.
   Лiвий ящiр почав вiдхилятись в сторону але замовлений нiж летiв надто швидко.
   Не дивлячись на те як падають першi вороги, хлопець уже кидав третього ножа. На цей раз хлопець цiлив у ящера що вiддавав команди. На вiдмiну вiд iнших своїх товаришiв, вiн майже весь був одягнений в дивнi лати iз темного матового металу, та цiлої низки шкiряних ремiнцiв. А ще вiн був одним iз п'яти ящерiв iз-за спини яких в повiтря здiймалися димовi стовпи. Хоч Велет i вклав у кидок всю свою майстернiсть, але цього виявилось замало. Ворожий лiдер завбачливо стояв злегка прикриваючись своїми пiдлеглими, так що йому аби ухилитись вiд леза було достатньо трiшки нахилити корпус в потрiбну сторону. Нiж хоч i пiд неправильним кутом але увiйшов прямiсiнько в горло позаду стоячого ящера.
   Зi сторони ворожих iстот пролунала нова команда. На цей раз вони пiшли в атаку усiм складом. Хоча їхнi до цього чiткий ряд розсипався на очах, певно вони все ще не надто серйозно оцiнювали одинокого ворога. Даремно. Адже якраз цей момент вибрав Зорян аби майже одночасно вiдстрiляти кулi зi своїх пiстолiв. Чесно кажучи стрiляв вiн не надто влучно, але навiть так зумiв поранити ще двох супротивникiв.
   Потрiбно вiддати ворожому командиру належне, вiн вiдреагував майже миттєво. Послiдкувала низка коротких команд i хаотична маса ящерiв, стрiмко перегрупувалась. Вiд групи вiддiлилась трiйка солдат, але вони не кинулись на звуки вистрiлiв стрiмголов, нi. Двiйку звичайних бiйцiв, великим та широким металевим щитом прикривав один iз тих воїнiв з-за спини яких пiдiймався вгору стовп диму. Подiбно командиру вiн був одягнений в темнi лати, але в його випадку вони покривали не все тiло, а тiльки ноги, та праву руку. Якийсь дивний захист, проте це була тiльки одна iз десяткiв дивин в загальну скарбничку. Велет про себе вiдмiтив як її так i металеву коробку, що висiла на спинi цього бiйця, та яка власне i викидала iз себе густий дим, але роздумувати над тим нащо комусь носити на плечах мiнiатюрну пiчку не став. Замiсть цього вiн стрiмко метав у стан ворога залишки свого боєкомплекту.
   Всього три ножа але кожний iз них знайшов своє мiсце в головах ящерiв. Хоч на цей раз вони були готовi, та швидкiсть польоту ножiв нiхто не вiдмiняв. До того ж iстоти самi пiшли на зближення з ворожбитом чим зiграли йому на руку.
   Випустивши з руки останнiй нiж, Велет тут же ш зiрвався з мiсця i по широкому колу почав оббiгати ворогiв. На ходу вiн окинув поглядом загальне поле бою, та вiдмiтив для себе ранiше прихованi деталi. Перший iз ящерiв котрому вiн поцiлив рiвно туди де у людини мало бути серце, корчився на землi. Рана вочевидь була серйозною, але миттєвої смертi не принесла. Натомiсть другий ящер лежав без видимих ознак руху, його було погано видно, але навiть висока трава навколо нього не колихалась. Iз цього був досить простий висновок - здається серце, чи то ще якийсь життєво необхiдний орган у невiдомих ворогiв розташовувався бiльше в правiй сторонi грудей, та дещо нижче. Ну або ж той ящер просто майстерно затаївся.
   Що не пiддавалось сумнiвам, так це те що пряме попадання в голову було для цих iстот фатальним. I це вже радувало. Iз поганого можна було вiдзначити тiльки кiлькiсть ворогiв. Їх все ще було занадто багато. I це був перший серйозний бiй в життi хлопця. Його серце зараз калатало з такою швидкiстю, що здавалось ще трiшки i його просто розiрве на шматки. Якби не завчасна пiдготовка до бою, та короткотривала медитацiя, його б руки зараз трусила так само як i у Зоряна. Все ж зазвичай його друг стрiляв набагато краще.
   До речi що стосується Зоряна. Той успiшно змiнив позицiю, судячи зi всього. Трiйка бiйцiв що вирушила в його напрямку, так ї не знайшла противника i зараз дещо насторожено прямувала в сторону основного загону.
   У двох iз другом вони вивели зi стану сiмох ящерiв, ще один був хоч i поранений але вiдносно легко. Ще залишалось трiшки бiльше двох десяткiв. Можна було плюнути на них, та вiдступити. Хоч ящери i були досить швидкими, але нагнати молодого ворожбита не змогли б. Зорян у цьому випадку мiг певно затаїтись. Але розсердженi ящери все ще могли легко наздогнати людей iз хутора. Тобто бiй потрiбно було продовжувати.
   Вiдбiгши трiшки в сторону, зробивши майже пiвколо навкруги ящерiв, i знову зосередивши увагу бiльшостi iстот на собi, Велет вирiшив дiяти. Без його ножiв це було майже неможливо. Хоч в нього i був при собi кинджал, але виймати його iз пiхов хлопець не поспiшав. Все ж не просто так вирiшив зробити своєю основною зброєю саме метальнi ножi.
   Зупинившись на мiсцi ворожбит направив руку в сторону одного iз ящерiв що пав жертвою його зброї, i який зараз виявився найближче до хлопця. Велет зiгнув вказiвний палець до себе, i нiж нiби за мотузку смикнуло. Вiн iз неприємним звуком вискочив iз рани, i на великiй швидкостi полетiв у сторону власника.
   Молодший Драк перехопив свою зброю та вiдпрацьованим рухом метнув ножа у найближчого противника.
   Це була саме та причина iз-за якої вiн в рештi решт ризикнув розвиватись як воїн використовуючи саме метальнi ножi а не щось iнше. Звiсно це була ворожба, чи то як кажуть магiя. Проте вона сильно вiдрiзнялась вiд замовлянь, чи як казав Вiт "структурної магiї". Учитель називав це талантом - унiкальною здiбнiстю свого молодшого учня. I це справдi було так, Велету принаймнi хотiлось у це вiрити. На фонi феноменальних здiбностей його сестри у знахарствi вiн до певної мiри вiдчував себе обдiленим. I щоб вiдкрити у собi цю здатнiсть, хлопцю, як i його старому вчителю довелось серйозно попрацювати. Докласти колосальних зусиль. Проте який результат? Вiн вочевидь вартував усiх старань!
   Основний недолiк його зброї було подолано. Звiсно iснували i певнi труднощi в "виклику" ножiв.
   Перша полягала в тому що для активацiї Велет мав стояти на мiсцi, вiн не мiг робити це на ходу. Вiрнiше вiн рухатись то мiг але досить повiльно, на великiй швидкостi втрачалась концентрацiя.
   Друга - у вiдстанi. Дванадцять крокiв був його максимум, хоча для комфортного виклику краще було аби вiдстань скорочувалась ще бiльше. Десь до восьми крокiв.
   Третя витiкала iз другої та частково iз першої. Чим бiльша була вiдстань тим довше потрiбно було "перезаряджати" виклик. На вiдстанi в дванадцять крокiв час складав приблизно тридцяти секунд. На восьми кроках - десять секунд, а на чотирьох, так i взагалi один-два удари серця. Так само було iз з швидкiстю пересування. Чим швидше ти рухаєшся тим довша перезарядка, але коли вiдстань до ворога бiльш менш близька, ти можеш дозволити собi рiзкi рухи, та крутi кульбiти. Хоча шанс "холостого пострiлу" зберiгається.
   Четверту проблему можна було описати одним словом. Прив'язка. Для його розумiння спочатку варто сказати пару слiв про саму суть його таланту. Повної картини Велет i сам не знав, по словам Вiта йому доведеться розкривати всi гранi свого таланту ще довгий час. Але що стосується того про що вiн точно знав.
   Драк уявляв свiй талант як тонку, невидиму та неосяжну нитку, що одним кiнцем вiн мiг прив'язати до рукiв'я ножа, а iнший прикрiпити до пальця. Так саме одна нитка до одного пальця. Тобто максимум яким вiн мiг користуватись це десять ножiв. На даний момент їх у нього було шiсть, i хлопець не поспiшав збiльшувати кiлькiсть зброї, вiн бiльше працював над якiстю. Ну i над кидками лiвою рукою. Останнє виходило поки що не дуже, тому вiн не ризикував прив'язувати до неї бiльше нiж два ножа. Сама прив'язка також потребувала деякого часу.
   Втiм повертаючись до бою, можна сказати що Велета поступово наганяли, брали у лещата. Це було i погано i добре одночасно. Не чекаючи коли нитка на вказiвному пальцi правої руки перезарядиться, хлопець, не очiкувано для ящерiв метнувся в їхню сторону. Легко ухилився вiд замаху ворожого кинджала, зробив пару крокiв за спиною незграбного ящера та раптом... вiдлетiв у сторону мовби ядро випущене з гармати!
   Боляче врiзавшись у землю, та пропоровши широку просiку у травi своєю спиною молодий знахар нарештi зупинився. Голова крутилась, спина нила, а дихання перехоплювало, проте вiн змусив себе вскочити на ноги та оцiнити ситуацiю. Через секунду пiдлiток зрозумiв що це було не стiльки боляче скiльки принизливо. Вiн увiрився в своїх силах, та скоротив дистанцiю забувшись про те що майже нiчого не знає про своїх противникiв.
   В цей момент про себе знову нагадав Зорян, двома непоганими пострiлами сильно поранивши парочку ворогiв. Велет, подумки подякував друговi, та дозволив собi ще раз перевести подих.
   Перед своїм iмпровiзованим польотом вiн краєм ока встиг побачити як один iз закованих в лати противникiв, рiзко прискорився та мовби тур якийсь врiзався плечем у нього. В своє виправдання Велет мiг сказати тiльки те що нiяк не очiкував подiбного вiд цих лицарiв iз мiнiатюрними пiчками на спинi. До цього вони рухались вкрай повiльно. Ну не те щоб занадто, але явно не так швидко як iншi ящери. Хлопець логiчно припускав що саме вага лат, та пiчок, сповiльнювала їх. Та як виявилось у них, чи принаймнi у одного iз них, була можливiсть прискорювати себе на короткий перiод. Якби не ритуал замовлений на захист цей удар мiг принести куди як страшнiшi наслiдки. А так бiльше постраждала гордiсть Велета анiж його тiло.
   Нахмурившись ворожбит смикнув великим пальцем, та зловив нiж що застряг в грудях у одного iз ящерiв. Хоч латний воїн i переломив його план, але несвiдомо противник зумiв доставити його поближче до парочки ножiв. Також непогано.
   Першим хлопець убив ящера що вiдправив його у короткий полiт. Це буле не iмпульсивна помста, а скорiше холодний розрахунок. Пiсля свого ривка той застиг на мiсцi, i тiльки важко дихав, а його пiчка випльовувала у небо здавалось вдвiчi сильнiший стовбур диму. Вiн просто виявився найзручнiшою мiшенню.
   Подальший бiй Велет запам'ятав слабо. Надто стрiмко розвивалась ситуацiя. Вороги таки зумiли пiдкрастись поближче до нього, i Драк був вимушений битись на короткiй дистанцiї. З одної сторони йому не потрiбно було самому маневрувати та скорочувати вiдстань до своїх ножiв, а з другої вiн не був майстром бою, аби неушкодженим вийти iз подiбної сутички. Не було у нього до цього подiбного досвiду. Його рятував ритуал та замовляння на власне тiло.
   Особливо дiставалось хлопцю вiд пiчникiв, як про себе вирiшив називати їх Велет. Кожний iз них справдi виявився здатним прискорюватись на короткий вiдрiзок часу, а ще вони наносили неймовiрно сильнi удари. Хоча фiзично вони здається мало чим вiдрiзнялись вiд iнших ящерiв, проте уже другий удар, що молотом нанiс йому ворожий лiдер повнiстю розрядив ритуал хлопця. Тiшило що таких ящерiв було не так вже й багато.
   Врештi решт здавалось через цiлу вiчнiсть, але цей бiй скiнчився.
   На короткiй вiдстанi ящери не могли вдало маневрувати, та кидки хлопця завжди знаходили свою цiль. Навiть броня воїнiв-пiчникiв не змогла врятувати їх. Замовлена сталь легко пробивала їх лати.
   Велет опустився на землю та важко дихав. Бiй дався йому важко. Фiзично вiн на подив майже не постраждав. Декiлька неглибоких порiзiв, та порванний в деяких мiсцях одяг - от i всi ушкодження. Захисне замовляння що вiн наклав на своє тiло, хоч i вичерпало себе, але це сталось пiд самий кiнець бою.  Воно витримало три чи навiть чотири удари пiчникiв, i цiлу низку ударiв звичайних ящерiв. Тобто саме менше у два рази довше протрималось анiж замовляння на ритуалi! Ворожбит не мiг зрозумiти чому, але Вiт називав це ще одним проявом його таланту.
   Чиясь рука опустилась на його плече. Юний Драк здригнувся.
   - Друже ти як? - занепокоєно запитав Зорян.
   - Я... зi мною все добре, - втомлено вiдповiв той.
   - Чорт, Велет це було неймовiрно! - надто голосно промовив Баль. - Ти розкидав їх як котенят!
   Велет змусив себе пiдняти погляд. Його друговi ця сутичка теж далась непросто. Надто нервово виглядала його звична посмiшка. Знову ж у фiзичному планi з ним все було добре, набагато лiпше анiж з учнем знахаря. Але перша пролита кров, перша взята на себе смерть, досить сильно била по розуму та духу. Драк намагався втiшити себе думкою що вбивав не людей, але це якось погано допомагало.
   - Нi це було жахливо, - тихо промовив хлопець, та вхопившись за руку друга устав на ноги. - Потрiбно обiйти тiла, подивитись чи є хто живий.
   - Так, - нервово кивнув головою Зорян.
   Нажаль чи на щастя, але через п'ять хвилин вони з'ясували що серед ящерiв нiкого живого не залишилось. Навiть той перший поранений ножем у груди, до цього часу уже вiддав душу своєму богу. З одної сторони у них не залишилось язикiв, а з другої навiть не довелось добивати смертельно поранених, чого Велет про себе найбiльше боявся.
   Перш нiж вертатись в хутiр, забирати коней i доганяти жителiв, Велет вирiшив потратити декiлька зайвих хвилин аби краще роздивитись повержених ворогiв. Як вiн пiдмiтив iз самого початку вони справдi найбiльш за все походили на якихось ящiрок. Двуногих, дворуких, та безхвостих ящiрок, висотою в середньому, на голову чи пiв менших за Зоряна. А його друг мав усi три з половиною лiктi росту. Деякi iз ящерiв мали на головi, спрямованi назад невеличкi, бiлi рiжки. Окрiм того в них було тiльки чотири пальця на руках. Загальна структура долонi схожа до людської, окрiм того що вiдсутнiй мiзинець.
   Трiшки бiльше часу ворожбит потратив на те аби вивчити пiчникiв, а точнiше їхнi лати. Зблизька вони вже менше нагадували саме броню. Певно вони якусь захисну функцiю виконували, але була вона далеко не основною. Тепер певно можна було краще зрозумiти чому лати покривали тулуб тiльки у командира ящерiв, а у решти пiчникiв були тiльки на ногах, та однiй чи двох руках. Велет все ще не мiг збагнути до кiнця, але тепер вiн бачив що лати були не просто металевими пластинами. Це був цiлий комплекс iз складних механiзмiв. Чимось це все нагадувало нутрощi кишенькового годинника, за тим винятком що шестернi в бiльшостi замiнялись тонкими та товстими трубками, та чимось схожим до них але гнучким на дотик. Весь цей комплекс механiзмiв з'єднувався iз самим певно складним елементом - пiчкою. Тепер хлопець сумнiвався що правильно обiзвав це металевий ящик, втiм кращої назви, навiть зараз вiн пiдiбрати не мiг.
   Акуратно потикавши пальцем в i досi випускаючу iз верхньої труби густий дим, пiчку, Велет неохоче був вимушений вiдвести погляд. Потрiбно було повертатись, i вiн не мiг надовго затримуватись. Ну хiба що дозволив собi зняти шкiряний ремiнь на якому трималась дивна зброя ящерiв дуже схожа на рушницю. Ну так, приклад, дуло, курок, та всi iншi звичнi елементи, тiльки виконанi набагато тонше.
   Якось Велет бачив у Судомира старий зразок важкого мушкету. Дiд показував спецiальну пiдставку, сошку, на яку клався мушкет для пострiлу. Iнакше втримати десяти кiлограмову зброю було майже неможливо, не те що стрiляти!
   Так от. Зброя ящерiв вiдрiзнялась вiд сучасних рушниць, так само як останнi вiд того дiдового мушкету. Вона виглядала бiльш елегантною, вишуканою, та одночасно простiшою, якби дивно це не здавалось.
   Велет передав трофей другу та промовив:
   - Вiзьмемо з собою кiлька штук. Потрiбно
   розiбратись що це таке, та чому воно перестало працювати.
   - Ми залишимо їх... от так? -
   хлопець вказав на розкиданi трупи, автоматично вiшаючи рушницю на плече. -
   Посеред поля?
   - Доведеться. Принаймнi поки що.
   Для початку потрiбно повернутись в село, та розповiсти все вчителю.
   Зорян кивнув та не смiло ступивши до найближчого ящера почав знiмати з нього другу рушницю. Ворожбит же хотiв було пiдвестися але зачепився поглядом за дивну шкiряну сумку прикрiплену до правої ноги ящера. Iз ней стирчала бiла, кiстяна ручка, пiдозрiло схожа на рукоятку пiстоля. Вхопившись за неї вiн потягнув на себе. В його руцi опинився чудний пiстолет. Вiн був виконаний у тому ж стилi що i рушниця i вiд двох старих пiстолiв Зоряна вiдрiзнявся як небо i земля. Звiсно ж Велет не знав бойових можливостей зброї ящерiв але одне мiг сказати точно - вiн закохався в неї з першого погляду!
   Добряче провозившись Велет таки
   зумiв зняти iз ворожого командира чохол iз-пiд витонченого пiстоля. Вiн зверху
   крiпився до вузького шкiряного паска, а знизу до невеличкого ременя що затягувався
   на нозi. Коли принцип став зрозумiлим Велет швидко затягнув пасок поверх свого
   власного. Ремiнець легенько зафiксував на правiй нозi. Шаровари стягнуло i
   виглядало це не дуже, та хлопець вирiшив розiбратись iз цим пiзнiше. Не до
   зовнiшнього вигляду зараз.
   Вклавши свого нового пiстоля в його звичне мiсце, ворожбит кивнув уже готовому Зоряну, та вдвох вони швидко попрямували в напрямку пустого хутора. Вони швидко осiдлали коней, та не шкодуючи їх помчались доганяти жителiв Демишеного. Тривожне вiдчуття що з самого ранку дiставало молодого ворожбита, не вiдступило навiть пiсля першого в його життi справжнього бою. I вiн переживав за вчителя та за свою сестру. Ворожий загiн мiг бути не один. Якщо декiлька десяткiв подiбних ящерiв нападе на його село, то воно може i не витримати. Вiт зараз дуже слабкий. Його сестра сильний знахар, але посереднiй воїн. Певна пiдготовка в неї хоч i є, але вона незначна. Окрiм них двох у селi, набереться ще з десяток козакiв середнього вiку, та п'яток старих воїнiв включаючи дiда Судомира.
   Через пiвгодини в дорозi, хлопцi почули крики попереду, та звуки рiдких пострiлiв. Велет похолов, та зрозумiв що переживав зовсiм не дарма.
   - Пiстолi зараженi? - перекрикуючи вiтер запитав ворожбит у Зоряна.
   - Нi, я не... - розпачливо викрикнув той, та вiтер вкрав закiнчення його фрази.
   - Прикривай, - наказав Велет, та вирвався вперед.
   На ходу приклавши тильну сторону лiвої долонi до губ вiн почав спiшно начитувати замовляння. Це треба було зробити ранiше, але пiсля бою та важких родiв, котрi вiн прийняв до цього, його запаси хари були майже на нулi. За пiвгодини частинка магiчних сил Вiдновилась, цього мало б вистачити на за захиснi чари.
   Хлопець вилетiв iз невеличкого лiсу, та прижмурився вiд заслiпившого очi сонця. Через декiлька секунд зiр повернувся до нього в повному обсязi, але тiльки для того аби в наступну секунду пере ним предстала жахлива картина побоїща.
   Три десятки таких же ящерiв, з котрими вони зiйшлися у сутичцi, зараз безпощадно добивали жителiв Демишеного хутiра. В очах хлопця потемнiло, але виною цьому було не сонце. Не цього разу.
   Гнiв затуманив розум пiдлiтка.
   Його кiнь на льоту вскочив в заднi ряди ящерiв. Майже впритул, зверху вниз, вiн з двох рук випустив свої ножi. Третiй встиг зреагувати, та полоснув його коня лезом вигнутого кинджалу. Не навчена до бою тварина, заiржала та встала на диби. Хлопця викинуло iз сiдла, та удару спиною об землю вiн здавалось не вiдчув. Рiзко вiдкотився в сторону та ледь розминувся iз глибоко застрягшим в землi молотом. Ще з положення лежачи вiн рiзко викинув ще одного ножа, але чи то поза виявилась незручною, чи ще щось, смужка сталi розминулась iз головою пiчника, буквально на вiдстань долонi.
   Вiдштовхнувшись руками, Велет зумiв пiдвестись на ноги, уникнути другого повiльного удару молота, зблизитись iз пiчником, ввiгнати лезо ножа в його скроню та висмикнути його. Латний воїн ще тiльки падав як хлопець нагнувся до одного iз ящерiв котрого вбив до цього та забрав iз його спини ще один нiж. Третiй вiн висмикнув з-за допомогою призиву.
   Не дивлячись по сторонам хлопець бiг вздовж тiл хутiрських жителiв, та рiдких трупiв ящерiв, котрих Демишенськi чоловiки пiдстрелили на пiдступах до куцого обозу. Десь попереду вiн чув жiночий крик, i просто не думати, не мiг оглянути картину бою, та дiяти згiдно неї. Вiн просто бiг вперед, метав ножi, чомусь часто промахувався. Уникав ворожих ударiв, чи вiдлiтав вiд неочiкуваних прийомiв ящерiв. Та все ж знову вставав, i бiг вперед.
   Його оточили.
   В ту мить коли вiн усвiдомив це, було вже запiзно. Ну так завше буває.
   Пелена упала з його очей, розум прояснився, а надривний крик що лунав в його головi, здається замовк назавжди. Молодий ворожбит стояв в оточеннi ворога, та стискав в руцi рукiв'я кинджалу. Наразi всi свої ножi вiн розтратив, i саме погане було в тiм що вiн не пам'ятав де саме їх залишив.
   Ящери нападали двiйками, хлопець вiдбивався. Хотiлось би сказати що вiн робив то майстерно та уникав усiх їх ударiв, але то було б брехнею. Не тренований до подiбного, залишившись без своїх ножiв, iз незвичним та незамовленим кинджалом в руцi, вiн вiдчував себе не в своїй тарiлцi. Певно вiн пропускав два удари iз трьох. Добре що холодна зброя ворогiв також певно не була якимось чином зачарованою. Якби вiн мав час подумати то усвiдомив би що не вiдчуває навiть найслабшої хари вiд ящерiв.
   Захисне замовляння ще трималось. Якимось дивом хлопцю вдавалось уникати атак пiчникiв... Чорт!
   Варто було тiльки подумати про них, як один iз латних воїнiв винирнув iз-за спини зробившого крок у бiк союзника, та на шаленiй швидкостi влетiв у ворожбита!
   Повезло що конкретно цей пiчник був озброєним лише баштовим щитом. Удар вийшов хоч неприємний, але не таким сильним якби то було вiд молота. Та все ж хлопець вiдлетiв назад, влетiв прямо у одного iз противникiв, та майже випадково насадив того на лезо кинджалу.
   Ситуацiя тим не менш не змiнилась. Ящери замкнули нове коло ще до того як хлопець пiдвiвся на ноги. Певно втома дня почала брати своє, i вiн став рухатись набагато повiльнiше.
   Раптом вiн почув стукiт копит, та поглянувши над головами ящерiв, розгледiв як Зорян на повному ходу врiзався в спини недругiв. Заворожено хлопець дивився як уже окроплене лезо довгої шаблi, призначеної спецiально до верхового бою блиснуло на свiтлi сiдаючого сонця, та опустилось на голову ящера. Кiнь хлопця був спецiально навчений до бою, i не панiкував а спокiйно слiдував наказам наїздника. Хоча яке там спокiно? Вiн важко дихав, та здавалось ледве не ричав на невисоких ворогiв, Велету на мить навiть здалось що ще трiшки i кинеться кусати та гризти негiдникiв, проте спонтанна самоiлюзiя швидко вивiтрилась iз його розуму.
   Пiдоспiвша допомога Баля допомогла йому перевести подих, та навiть вiдкрила друге дихання.
   Легенько перебравши пальцями вiн прислухався. Великий палець на правiй руцi, немовби за щось зачiпився. Значить цей нiж найближче. Туманне вiдчуття напрямку на мить дало про себе знати, i вiн стрiмголов ринувся вперед та влiво. Сковзнув помiж розгублених недругiв, не надто вдало полоснув одного кинжалом, та значної шкоди не завдав. Ну i нехай. Головне вiн побачив свого ножа.
   Повернувши зброю, вiн знову поспiшив в гущу бою. Певно в нормальних умовах вiн би звично дiяв з певної вiдстанi, але ящери вже встигли оправитись вiд нальоту Зоряна. Вони насiли на вершника, i не дивлячись на те що той на початку багатьох противникiв порубив, один iз них зумiв пiдкрастися до коня ззаду, i поранити тварину. Ще трошки i кiнь впаде, а там i вершнику його не посчасливиться.
   Ворожбит змiг зламати хiд бою, удвох iз другом вони викосили таки бiльшу частину ящерiв. У них в строю залишився тiльки пiчник iз молотом в руках, та двiйка звичайних воїнiв. I зараз вони не виглядали так вже впевнено, i не поспiшали стрiмголов кидатись в бiй. Все ж якесь почуття самозбереження та страху у них було присутнє.
   Власне Велет з Зоряном також не горiли бажанням добити недругiв будь якою цiною. Бiй дався їм важко. Зорян втратив коня, та вичерпав запас енергiї iз ритуала, та замовляння що наклав на самого хлопця, його друг. Окрiм того вiн по необережностi дiстав таки парочку серйозних розсiчень. Бiльше всього кровила права нога молодого Баля. Власне якби не останнє, то Велет волiв би вiдступити а не грати у глядiлки iз недругами.
   Коли здавалось останнi таки ухвалили для себе рiшення, та почали повiльно вiдходити, сталось те що поховало усi надiї двох друзiв на те аби повернутись до рiдного села. Iз лiсу з якого вони власне тiльки недавно самi виїхали, на околицю стихiйного мiсця побоїща вибралась нова група ящерiв. На цей раз їх було не три десятки, а мiнiмум тричi по стiльки ж!
   - Зорян, тiкай.
   - Що? - важко дихаючи перепитав Баль.
   - Забирайся звiдси! - наказав Велет, без церемонiй вклавши в голос побiльше сили.
   Молодий хлопець, рiзко розвернувся i припадаючи на поранену ногу, поплiвся назад.
   "Добре. Це добре. Може менi вдасться вiдволiкти їх настiльки щоб Зорян змiг утекти." - не надто впевнено подумав Велет, а сам тим часом поки ящери рухались в його напрямку, спiшно начитував на себе захисне замовляння.
   Вiн ледве встиг закiнчити до того як ящери настигли його. I, нажаль, вони не стали зациклюватись тiльки на одному хлопцевi. Короткий обмiн слiв мiж новими ящерами, та тими яких хлопцi не зумiли добити, i ворожий лiдер майже одразу прийняв рiшення. Велета оточили але близько пiдходити звичайнi воїни не спiшили. Натомiсть проти нього виступила трiйка пiчникiв, що були здавалось ще бiль масивними чим їх iншi колега, та їхнi лати були суцiльними. Майже повнiстю глухими. Проте рухались вони не очiкувано швидко.   
   Група звичайних воїнiв швидко наздоганяла Зоряна.
   Ворожбит скрипнув зубами, та рiзко викинув один iз своїх ножiв у пiчника озброєного клевцем. Той зреагував миттєво, та зумiв прикритись передплiччям лiвої руки, елементи латiв на нiй рiзко розкрились на нiй та утворили щось схоже на трикутний щит. Нiж пробив цей щит та застряг у ньому. Другий пiчник ривком прискорився, обхопив Велета руками, та упав разом iз ним навiть i не думаючи розривати мiцних обiймiв. Навпаки вiн, здавалось тiльки нарощував зусилля. Хлопець почував себе якоюсь деталлю зажатою в тисках. Замовляння поки що трималось, але вiн вiдчував як заряд стрiмко слабшає.
   Хлопець перехопив нiж правою, зажатою рукою та всадив його у бiк латного. Лiва рука була на щастя вiльною, i ворожбит смикнувши вказiвним пальцем, схопив скочивший у долонь нiж. Декiлька разiв всадивши стальне лезо у спину кривдника, Велет тим не менш не досяг результату. Той перестав здавлювати, але обiймiв не розiрвав! З лiвої сторони показався ще третiй пiчник, Вiн занiс над собою здоровенну сокиру, i здавалось був готовий знести одним ударом одразу двi голови. Ворожбит перехопив ножа за рукоятку на манер мiнiатюрного списа, та з усiєї сили метнув його в голову навислого противника. Незважаючи на крихiтну дистанцiю замаху, вiн вклав у кидок весь залишок своїх сил. Лезо пробила шолом, та певно навiть вийшло iз iншої сторони!
   - Кха, - напружився хлопець, але розiрвати сталевi тиски в яких опинився так i не змiг.
   На змiну падаючого на спину пiчника, ступив третiй iз них. Саме той в щитi якого застряг один iз ножiв Велета. Вiн рiзко наступив на його руку, зовсiм знерухомивши парубка.
   Клевець рiзко опустився на його лице. Гострий сталевий кiготь попав прямiсiнько в його праве око. Захисне замовляння прийняло на себе частину удару та вичерпавши заряд до самого кiнця розпалось. Келеп не пробив череп хлопця але намертво розплющим його око!
   Певно вiн кричав.
   Скорiше за все так i було.
   Вiн не знав не пам'ятав цього в майбутньому. Тодi все що вiн вiдчував так це бiль. Страшну, пронизуючу до самої душi, люту бiль. Здавалось вона плавила його. Мовби лапа якогось велетня схопила хлопця i вмокнула його голову в жерло вулкана! Ще нiколи в життi вiн не отримував подiбних ран, i нiколи не вiдчував такого. Навiть коли палав будинок його батькiв, хлопця встигнули винести iз дому до того як полум'я залишило на його тiлi якiсь страшнi слiди.
   Бiль зникла в один момент. Так нiби її зовсiм не було.
   Знайоме вiдчуття. Таке вже траплялось ранiше. Хоч i рiдко, але Вiт iнколи блокував бiль вiд травм якi отримував його молодший учень. Звiсно робив вiн це не iз спiвчуття до хлопця, а скорiш щоб той не рюмсав пiд вухом та не виводив старого знахаря iз себе.
   Хлопець вiдкрив очi. Поле зору рiзко зменшилось, як i надiя що до цього моменту ще теплилась в душi ворожбита. Витерши сльози з вцiлiвшого, лiвого ока, вiн приклав буквально титанiчнi зусилля аби не доторкнутись брудними пальцями до рани.
   Як вiн i думав.
   Його вчитель стояв над ним, заклавши обидвi руки за спину.
   - Чого розлiгся? Вставай, - буркнув вiн, так нiби вони не були в оточеннi сотнi вороже настроєних воїнiв.
   - Я... к-ха, - кашлянув Велет та облизавши пересохлi губи продовжив, - я б з радiстю, але в мене тут невеличка проблема.
   - Ну так, я помiтив, - хмикнув Вiт, та нарештi подивився вниз, на пiчника що продовжував стискати хлопця в сталевих обiймах.
   Велет сфокусував погляд єдиного ока на обличчi знахаря та мимоволi здригнувся. Той виглядав як обтягнутий шкiрою череп. Мерцiв у домовину красивiших кладуть. Зелене око вчителя блиснуло i майже одразу вiдчутна вага на грудях хлопця зменшилась, майже повнiстю пропала. Вiн обережно ворухнувся та закляк побачивши як тiло пiчника розсипається на натуральний попiл. Що за чортiвня? Вiн певно би i далi залишався у ступорi, та черговий окрик наставника змусив тiло хлопця таки пiднятись на ноги.
   Судячи з усього ситуацiя була напруженою. Сотня ящерiв мовчки та досить напружено розглядала високого старого чоловiка, що так стрiмко з'явився на полi бою та одним цим кардинально змiнив розстановку сил. Чесно кажучи Велет роздiляв їх емоцiї. Одне дiло здогадуватись що твiй вчитель не такий простий чоловiк як може здатися, а iнше бачити на що вiн здатний насправдi.
   Якимось незрозумiлим способом Вiт перетворив на статуї iз попелу не тiльки утримуючого його пiчника, але i того виродка що вибив його учню око. Той все ще стояв iз високо пiднятою рукою, готовою опустити на противника келеп. Але слабкий подув вiтру прямо на очах хлопця роздув частину голови латного воїна попеловою димкою. Велет подивився собi за спину та побачив у рядах ящерiв просiку шириною в чотири лiктя. Просiку iз осiдаючого на землю попелу.
   Незважаючи на оточення, Вiт ступив крок до свого учня та акуратно доторкнувшись до його пiдборiддя повернув його голову раною до себе.
   - Поганi справи, - нахмурившись зробив вiн висновок через хвилину. - Рахуй ока ти позбувся.
   - Я зрозумiв, - плечi хлопця опустились. - Неможна вiдновити те чого немає.
   - Вiрно, але ти не засмучуйся, - старець хлопнув учня по плечу. - Я зупиню кровотечу, та надам першу допомогу, Оленка потiм зробить решту.
   - Сестра? Вона тут?
   Вiт кивнув, та не пояснюючи почав зачитувати замовляння. Старець був сильним знахарем i мiг накладати чари напряму на людське тiло, не використовуючи посередники у виглядi кiстяних амулетiв або ще чогось. Для деяких манiпуляцiй йому навiть не потрiбно було зачитувати замовляння.
   - Зiйде на перший час, - промовив нарештi вчитель. - Ходiмо звiдси.
   - Гарна iдея, - кисло промовив учень, - Але ви не забули? Ми в оточеннi?
   - А, ти про цих? - немовби прокинувшись буркнув той, та глянув на ящерiв. Його єдине око засвiтилося, прямо таки запалало зеленим полум'ям.
   Ворожi ряди здригнулися. Ящери стрiмко почали покидати стрiй та тiкати куди тiльки бачили. Ну частина iз них. Тi ж на кого спершу впав погляд старого ворожбита, застигли на мiсцi. Тiльки луска що вкривала їхню шкiру, змiнила колiр iз темно зеленого на сiрий. Одяг, лати, навiть трава пiд ногами тих на кого дивився Вiт, сiрiла, та ламалась вiд своєї власної ваги. Розлiталась пухким попiлем.  
   Та Вiт i не думав зупинятись. Незрима хара що виходила iз ока знахаря, невидимий вогонь або чим ця штука не була, вона просто перетворювала все на що вiн дивився на попiл. I користуючись цим сповна старець намагався придiлити увагу всiм ящерам, на кожного кинути погляд.  
   - Все? Тепер тобi бiльше нiчого не заважає? - глузливо запитав Вiт, притушивши магiчний вогонь в оцi.
   - Начебто вам вони дорого не перегороджували? - беззлобно вiдповiв той, почуваючи як напруження усенького сьогоднiшнього дня починає потихеньку спадати. Приємно почувати себе пiд крилом.
   Вiт щось в пiвголоса пробурчав та побрiв кудись у сторону. Велет вiдiйшов на пару крокiв та легенько доторкнувся до одного iз застиглих ящерiв. Ледь вiдчутний дотик змусив крихку статую iз холодного попелу розпастися. По спинi хлопця пробiглись мурашки. Що ж, його вчитель справдi виявився незвичним знахарем. Одне це його вмiння навiть якщо воно мало гору обмежень та недолiкiв, ставило його в однi ряди iз найсильнiшими ворожбитами - характерниками! Дивовижна, але чого грiха таїти, моторошна здатнiсть. Одним тiльки поглядом забирати життя. Скiльки часу знадобилось вчителю аби спопелити майже сотню ворогiв? Хвилина? Менше?
   Вiдкинувши безглуздi зараз запитання, хлопець наздогнав учителя. А той цiленаправленно прямував до смутно знайомого возу. О, нi... Це ж той самий вiз в якому їхали його недавнi знайомцi. Молоде подружжя iз грудним немовлям, якому Велет допомiг з'явитись на свiт.
   Максим сидiв на землi, та спирався спиною на зламане колесо возу. Все лице чоловiка було залите густою кров'ю. Iз живота його стирчав закруглений нiж. Вiт присiв навпроти, та легенько торкнувся його плеча.
   - Як ти юначе? - тихо запитав вiн.
   Максим ледь помiтно стрепенувся, та знесилено вiдкрив очi.  
   - Пан Вiт, це ви? - розфокусованим поглядом дивлячись навпроти себе запитав чоловiк.
   - Це я.
   - Ох, радiсть то яка, пане Вiте, - щиро посмiхнувся той. - Пане, пане, прошу! Мiй син! Синочок!
   Старий знахар подався вперед та легенько вийняв iз обiймiв Максима тканевий згорток iз рожевощоким малюком всерединi. Короткий огляд i зморшки на лобовi Вiта злегка розiйшлися.
   - З ним усе добре, чуєш?
   - Ох! Пане Вiте! Пане Вiте! Кха-кха... Будь ласка догляньте за ним! Прошу... Я не думаю що зможу, i Марiчка... вони вбили мою любу Марiчку...
   - Звiсно юначе, я зроблю усе що в моїх силах, - серйозно промовив той, вислухавши плутанi слова чоловiка.
   Обличчя чоловiка осяяла остання посмiшка, i затихаючм але спокiйним голосом вiн промовив:
   - Його, його звати Велетом. Велет Сiкора. Я назвав його... назвав в честь... вашого...
   Вiт важко зiтхнув та опустив повiки молодого чоловiка що пав, але захистив свого сина, та забрав iз собою на той свiт двiйку ворогiв.
   Вiддавши останню шану Максиму, Вiт пiдвiвся на ноги та побрiв в сторону куди тiкав Зорян. Велет наздогнав його через хвилинку. Баль отримавши наказ приправлений краплиною сили, навiть не дивлячись на поранену ногу зумiв вiдбiгти на вiдносно велику вiдстань. Судячи зi всього Вiт натрапив на хлопця якраз вчасно. Велет не бачив нових поранень на тiлi друга. А зi старими досить непогано вправилась Оленка. Дiвчина обробила всi його порiзи, та зараз поїла хлопця якимось вiдваром.
   - Матiнко, Велет! - стрепенулась вона побачивши брата, пiдскочивши до нього вона прийнялась розглядати рану на мiсцi його правої очницi. - Як же ш ти мiг так пiдставитись?!
   - Встигнете ще набалакатись, - промовив Вiт, та передав Оленi згорток iз малюком. - Краще подбай поки що про нього. I ходiмо уже звiдси. Не так багато часу залишилось.
   - Часу? До чого? - запитав Зорян, та Вiт промовчав, а Драки тiльки знизали плечима. Якщо їх учитель не хотiв про щось розповiдати то допитатись у нього було неможливо.
   - Вiзьмемо коней? - уточнила Оленка.
   - Пiшки пройдемось, тут є пiдходяще мiсце, зовсiм поруч.
   Мiсцина про яку говорив Вiт виявилась не такою вже i близькою. Хоча, вони просто довго добирались до неї. Старий знахар йшов повiльно, мовби насолоджуючись оточуючою природою. Та чим довше вiн йшов тим бiльше згиналась його спина, тим напруженiшим ставав вираз його обличчя. Вiн знову почав кашляти.
   Йдучи по берегу невеличкої рiчки, котру прозвали Тятевкою, вони таки вийшли на вершину невеличкої кручi.
   Вiт пiдiйшов до молоденького дубу та приклав руку до його стовбура. Гiлки деревця ледь помiтно колихались, десь зверху iз своєї домiвки визирнула бiлочка, та пiдозрiло подивилась на незваних гостей.
   - Ну ось i все, - печально промовив старець. - Прийшов час нам iз вами прощатись.
   - Вчителю?
   - Облиш Оленко. Ти краще усiх маєш усвiдомлювати що це мiй останнiй день. Аби розiбратися iз тими iстотами я витратив бiльшу частину своїх сил. Менi не дожити до завтрашнього ранку. I тому я хочу померти  там i тодi коли я сам забажаю. Чим це мiсце погане? От i я думаю що нiчим.
   - Чудове мiсце, - схлипнувши промовила Олена.
   Старець всiвся на землю та сперся спиною на стовбур дубу. Велет iз Оленою, присiли бiля нього. Зорян iз сплячим немовлям на руках тактично вiдiйшов у сторону.
   - Гаразд, тодi непогано було б провести останнiй урок, роздати останнi настанови. Для початку я хочу сказати вам дещо важливе. Я горджусь вами. Так-так я рiдко вас хвалив, але коли у вас самих з'являться учнi ви зрозумiєте мене. Сподiваюсь що зрозумiєте.
   Драки дивились на Вiта широко вiдкритими очима. Знахар i правда не часто говорив їм якiсь приємностi, не часто вiдзначав їх успiхи та досягнення.
   - Продовжуйте бути собою, але не забувайте прикладати зусиль аби ставати кращими. Не зазнавайтесь, та не ставте себе вище iнших. Сила кружить голову, пам'ятайте про це, але i не соромтесь того ким ви є. Використовуйте все чому я вас навчив, для всього що ви вважаєте правильним. Довiряйте собi, але не забувайте слухати критику. Чули?
   - Так вчителю, - в один голос промовили Драки.
   - Ну от i добре, - хмикнув той. - Не люблю цi пiдвищенi розмови. Ви у мене дiти не дурнi, самi знаєте як жити, i я нiколи не старався вчити вас тому проти чого б ви були проти. Тепер щодо бiльш практичних питань. Я давно написав свiй заповiт, ви зможете знайти його в моїй скринi, вона не замкнена. Там усе детально розписано самi прочитаєте. Та є дещо що б я хотiв подарувати вам прямо зараз. Насамперед тобi Оленко. Дай менi свою руку.
   Дiвчина без коливань протягнула руку. Вiт взяв її долоню помiж своїх двох, та зосередився. Упродовж декiлькох довгих хвилин Велет мав змогу спостерiгати як три долонi омиваються лагiдними хвилями теплого свiтла. Коли сяйво здавалось би усе до краплини увiйшло до руки Оленки, долонi Вiта безсильно опали. Старець вiдхилив голову у сторону та зайшовся у довгому протяжному кашлi. Олена дiстала платок та витерла криваву слину iз рота учителя.
   - Навiщо ви це зробили? - з очима на мокрому мiсцi запитала дiвчина.
   - Чого я тiльки вчив вас? Вiдьмак не може померти не передавши свiй талант учневi.
   - Ви нiколи не казали що окрiм всього ще й вiдьмаком встигли побути, - несмiливо посмiхнувся Велет.
   - Це не те чим я хотiв би хвалитись. Тим не менш традицiй не порушено. Я надiюсь Велету ти зрозумiєш чому я передав частину свого дару твоїй сестрi. Їй це бiльш необхiдно чим тобi.
   Хлопець не розумiв, проте вiн не жалкував iз-за цього. Не ревнував до сестри або ще щось подiбне. Вiн просто був радий за неї.
   - Вам виднiше вчителю, - просто кивнув вiн. - Але я надiюсь що разом iз даром вiд вас їй не перепаде нестерпного характеру.
   - Ахах, - щиро посмiявся старець
   - Не час для жартiв, телепню, - надувшись сестра стукнула хлопця по плечу.
   - А тепер ти Велет, - посмiявшись промовив Вiт. - З тобою важче так? Чесно кажучи до останнього моменту я не мав персонального дарунку для тебе. Але доля знову вирiшила за мене. Знову поставила мене на колiна. Я думав що воно згниє разом зi мною, але тепер... так, чому б i нi. Оленко я хочу попросити тебе.
   Велет стиснув зуби. Хлопцю було боляче дивитись як помирає його вчитель. Колись вiн думав що старець переживе ще їх iз сестрою разом узятих. Коли Вiт почав рiзко здавати, вони одразу i не повiрили, не змогли усвiдомити що їхнього не самого приємного у спiлкуваннi, але уже ставшого таким рiдним наставника скоро може не стати. Чесно кажучи зараз вiн не хотiв жодних подарункiв. Анiскiлечки. Бiльш за все вiн був би радий якби Вiт сказав зараз що це всi грандiозний розiграш. Що вiн просто жартував над ними, i що болячки е не скоро зведуть його в могилу.
   Проте це було неможливо.
   - Я слухаю вас, вчителю, - тим часом промовила Оленка, судячи iз виразу на її обличчi вона думала приблизно про такi ж речi що i Велет.
   Знахар ледве пересуваючись рукою торкнувся пальцями нижньої повiки з правої сторони.
   - Це око, я хочу щоб ти передала його Велету.
   Мокрi дорiжки на щоках дiвчини знову забрижали немов наповненi повноводнi рiки.
   - Гей, - кашлянув Вiт. - Не корч таке лице. Кха... коли ти вже подорослiшаєш?
   - Що? - розпачливо перепитала дiвчина.
   - Скажи менi наостанок, про що ти зараз думаєш?
   - Ну... про те що через це око ви будете продовжувати жити в наших серцях. Бачити все що вiдбувається з нами та навколо нас.
   - Ахах... кха... - старець зайшовся у смiховi густо переплетеним з кашлем. - Дiти, якi ж ви все ще дiти. Кха.. знайте ж, я ослiп давним давно, а це око забрав у ворога. Воно служило менi, допомагало у скрутнi часи, проте я так i не змiг розкрити весь його потенцiал. Велет, надiюсь в тебе вийде краще... кха-кха... давай дiвчинко роби це поки я ще тримаю себе тут. Поки я можу направляти тебе.
   - Вчителю, - невпевнено промовив молодший Драк. - Ви впевненнi? Я не знаю чи це..., - хлопець запнувся не знаючи як оформити у слова ту бурю суперечливих думок, що витала в його головi, - правильно?
   - Час покаже, - незрозумiло промовив той. - Тiльки вiн. Ну i доля, так, куди ж без не?
   Оленка наказала Велету прикрите вцiлiле око i за це вiн був їй неймовiрно вдячний. Цей довгий день i так був для нього неймовiрно насиченим на не самi приємнi враження. I спостерiгати за операцiєю по пересадцi ока вiд учителя до себе вiн точно не хотiв. Хоч видовище на його думку не могло переплюнути деякi сьогоднiшнi моменти, але враження накопичувалися та додавалися одне до одного.
   Замовляння що знiмало бiль iз хлопця все ще дiяло, i окрiм всього воно ще й майже повнiстю блокувало тактильнi вiдчуття. Додавши до цього закритi очi, i отримаємо результат рiвний тому що Велет майже повнiстю був вiдрiзаний вiд навколишнього свiту.
   Вiн ледь не заснув, не провалився у блаженне небуття. Єдине доступне вiдчуття - слух, притупилося, вiдступило на заднiй план. I вiн ледь не полинув у безпам'ятство.
   Хлопець не знав скiльки це продовжувалось, скiльки вiн боровся iз самим собою, але в рештi решт Оленка щось сказала. Спершу вiн не вiдреагував але коли сестра торкнулась його плеча та сильно потрясла, Велет нiби прийшов до тями. Розплющивши очi вiн ледь не розплакався! Поле зору вiдновилось!
   Праве око сльозилось, зображення в ньому мерехтiло та iнколи тьмарилось, але це було неважливо. Головне вiн знову бачить свiт у повному обсязi!
   - Дякую Олено. Ти зробила все майже iдеально, ще краплину досвiду наберешся i заткнеш свого вчителя за пояс, - прикривши пустi очницi повiками промовив старий знахар. - З подарунками розiбрались. Прийшов час менi вiдкланюватись.
   - Вчителю...
   - Давайте обiйдемось без довгих прощань, - посмiхнувся Вiт. - Бувайте здоровi спиногризи! I нехай мiй прах розвiє шумний вiтер!
   Велет скрикнув його праве око прострiлило нестерпною бiллю. Хлопець смикнувся постарався закрити око, затулити його руками, але тiло вiдмовилось його слухати. Погляд сконцентрувався на Вiтовi, i у Велета роздвоїлось в очах. Лiве око не бачило нiчого незвичного, в полi зору правого ревiло полум'я. Всього мить але її виявилось вдосталь аби тiло старця перетворилось на уже знайому статую iз попелу.
   Невiдомо звiдки узявшийся рiзкий порив ураганного вiтру прокотився по кручi, розтрiпав волосся Оленки, та забрав iз собою все що залишилось вiд їхнього наставника. На тиху воду Тятевки повiльно опускався прах старого Вiта.
   Глава 5
  
   Вночi до Сенькiвки прибула трiйка вiйськових ворожбитiв. Хоча Велет дiзнався про це тiльки пiзнiм ранком, майже в обiд.
   Вони iз сестрою, Зоряном та малюком, повернулися до села досить пiзно. Йти назад аби забрати вцiлiлих коней не хотiлось. Вони одноголосно вирiшили залишити їх на завтрашнiй день. Розумнi тварини навряд чи втечуть, скорiше самi повернуться до дому. В будь якому випадку ними можна було зайнятись пiзнiше. Головне що до рiдного села було не так вже й далеко, i вони без проблем дiстались туди пiшки.
   Незважаючи на важкий, сповнений нелегких переживань день, Велет не мiг заснути. Оленка ледь не силомiць загнала його до лiжка, та наклала замовляння дрiмоти. Сама ж дiвчина витратила деякий час аби вiднести малюка до старости та перекласти вiдповiдальнiсть на нього. Денис не надто задоволений тим що його розбудили все ж пообiцяв знайти для малого годувальницю.
   Повернувшись додому дiвчина трiшки почаклувала над ранами брата. Перевiрила як приживається чуже око, та замовила iншi його поранення. Зловивши себе на клюваннi носом, вимушена була припинити. Сон не йшов i вона була уже готова накласти дрiмоту на себе, як в дверi постукали.
   Вiйськовi прибули в село бо вiдчули сигнал про допомогу. Певно його, через свою ворожбитову зiрку, подав Вiт. Це була одна iз можливостей цього артефакту. Коли власник потрапляв у халепу вiн мiг послати такий сигнал, i в радiусi приблизно ста двадцяти верст, всi хто мав при собi такий же артефакт чули цей сигнал.
   Оленка добре роздивилась тiльки одного ворожбита, iншi в розмову не встрявали, та тримались позаду. Середнього зросту чоловiк, iз довгим оселедцем на головi, та зi свiтло сiрими очима, прикушував у зубах незапалену курильну трубку. Вiн представився Юрiєм на прiзвисько Хмара. I звiсно вiн цiкавився тим що сталось.
   Оленка перевiривши що його зiрка справжня, коротко ввела нiчного гостя в курс дiла. Вона сама знала не так вже й багато. Розповiла як вiдправила брата до Демишеного хутiра, як її важкохворий вчитель зненацька пiдвiвся на ноги, та взявши коней у старости, разом iз нею вiдправився на зустрiч Велету. По дорозi вони виїхали прямiсiнько на пiвсотню, чи то навiть бiльше, Оленка не встигла порахувати, якихось невiдомих створiнь, схожих на ящiрок. Вчитель спiшився, i мовби не хворiв до цього у неї на очах, голими руками розiбрався iз десятком iстот, а iнших якимось чином перетворив на попiл.
   - Попiл? - перепитав Хмара, на цьому моментi. - Це точно? I вогню видно не було?
   Дiвчина постаралась згадати та розповiсти про це бiльш детально. Юрiй бiльше нiчого не уточнював. I Оленка продовжила. Розказала як вони потiм натрапили на Зоряна та невеличку групу тих самих ящiрок-переросткiв. Вчитель так само легко розiбрався з ними, i наказав їй зайнятись хлопцем, а сам пiшов за Велетом. Все що було далi вона згадала декiлькома словами, враження все ще були свiжими, i вона не хотiла вдаватись у подробицi.
   - Значить, ваш учитель помер? - запитав Юрiй. - Ви правильно його поховали?
   Оленка знала про те що ворожбитiв потрiбно ховати по особливому. Якщо не знати деяких моментiв, i покласти мертвого мага у могилу як звичайну людину, то його тiлом можуть скористатись рiзного роду пройдисвiти. Найпростiше ним може заволодiти темний дух. Навiть найслабша потойбiчна iстота отримавши таке вмiстилище набуває сил, i повторно упокоїти її досить важко. За звичай їх клали в домовину лицем униз, та вбивали у груди спецiально замовленого кiлка.
   - Тiло спалили, а попiл розвiяли над водою, - промовила дiвчина.
   Наскiльки вона знала це також був досить дiєвий спосiб. Навiть бiльш надiйний чим заховання, тiльки не прийнято було у їхнiх краях таке робити. Цей спосiб як казав вiн був досить популярним у далекiй Iндiї, але не в них.
   - Добре, - кивнув Хмара. - Зараз ми перевiримо територiю навколо села, можливо не всi вороги мертвi. А завтра з ранку я б хотiв поговорити iз твоїм братом.
   Коли хлопець прокинувся, втомлена сестра ще спала. Вирiшивши не заважати їй вiн вийшов на вулицю, усiвся на лавку бiля сараю, та просто грiвся на сонцi. Вчорашнiй день видавався страшним сном i аж нiяк не реальнiстю. Здавалось от-от має показатись iз дверей дому старий вчитель, та спитати чого це Велет сидить без дiла. Вiн глянув на дверi, але тi не вiдкрились.
   Вiта бiльше немає.
   Це данiсть, i з нею потрiбно змиритись.
   Але як це зробити? Чи можна от так от просто забутись про рiдну для тебе людину? Нехай вчитель мав той ще характер, але вiн замiнив хлопцевi батька. Далеко не iдеального, але все ж! Як не прикро це визнавати, але молодий ворожбит майже не пам'ятав своїх рiдних батькiв. Коли сталася пожежа в якiй тi загинули йому було всього п'ять, майже шiсть рокiв. Спочатку вiн сумував за мамою та татом, але юний вiк дозволив легко пережити цю подiю. Зараз йому шiстнадцять. Десять рокiв, тобто бiльшу частину свого свiдомого життя вiн прожив iз Вiтом. Саме його та свою сестричку вiн вважає своєю родиною. I зараз голови цiєї родини не стало.
   Це було... боляче? Вiн не мiг описати свiй стан iншим словом. Боляче.
   I що тепер робити? Як жити далi?
   До цього моменту вони з Оленкою майже у всьому покладались на старця. Як їм далi жити без гранiтної опори пiд ногами? Хлопець не знав. Всюди куди б вiн не дивився вiн майже що на яву бачив Вiтового привида. Он там бiля колоди вiн рубав дрова, легко махаючи сокирою навiть у своєму поважному вiцi. Там за невеличким тином вiн мав невеличку дiлянку де вирощував квiти, та рiзноманiтнi трави. Геть на даху будинку вiн власноруч якось мiняв покрiвлю.
   Велет прикрив очi. Праве все ще трiшки сiпало, неприємно пекло, та сльозилось. Здавалось не так сильно як учора ввечерi, але все рiвно чутливо.
   Прокинулась Оленка. Вона також помiтно переживала, але старалась вiдiгнати поганi думки справами. Змусила брата допомагати собi на кухнi, паралельно розповiдала про нiчних гостей. Снiдати, чи то вiрнiше уже обiдати вони не хотiли, але обоє розумiли що це необхiдно, особливо Велету, зважаючи на його поранення та загальне виснаження.
   Юрiй Хмара прийшов до них якраз пiд кiнець обiду. Ворожбит вислухав версiю Велета, та бiльш детально розпитав Олену. Коли з цим було покiнчено вiн попросив молодшого Драка показати йому уся мiсця сутичок iз ящерами. Дiватись було нiкуди, Велет розумiв що справа важлива i новi вороги то важлива тема для всестороннього розслiдування.
   Вони позичили нових коней у сiльського старости. Пан Денис був не в захватi вiд такого повороту, але подiяти нiчого не мiг. Було трiшки дивно що Хмара та його пiдлеглi що продовжували обслiдувати навколишню територiю не мали своїх коней. Як тодi вони так швидко дiстались до Сенькiвки?
   - Маємо iншi методи пересування, - таємниче вiдповiв на таке питання Юрiй.
   Спершу вони виїхали на мiсце де iз ящерами зiткнувся Вiт iз Оленкою, до Сенькiвки воно було ближче за все. На мiсцi їх зустрiв високий, чорнявий чоловiк iз грубими рисами обличчя, мовби їх хтось витесав на гранiтному каменю. Юрiй представив його дивним iменем - Танарiс. Очевидно цей чоловiк також був вiйськовим ворожбитом. На перший погляд було дивно що чоловiк iз нетутешнiм iменем служить в армiї Гетьманщини. Але Вiт досить детально розповiдав своїм учням iсторiю їхньої державами. Тому хоч бачити iноземця на такiй посадi самому i було трiшки незвично, але хлопець прекрасно знав чим це обумовлено.
   Гетьманщина офiцiйно почала iснувати як державне формування рiвно сто тридцять рокiв тому. У далекому зараз 1649-тому роцi її заснував перший гетьман Богдан Хмельницький. Деякий час держава розвивалась росла i змiцнювалась. Вона трималась на основi козацтва. Саме вiйсько було її основою. I не дивно що країна що прославилась воїнськими звершеннями досить швидко нажила собi ворогiв. Так вже склалося. Зараз важко сказати хто кому наступив на хвоста, але як вiдомо два хижака не можуть вжитись на однiй територiї. Що ж говорити якщо тих хижакiв було десяток а то й i бiльше.
   Над державою поступово почали згущатися хмари. Прикордоннi сутички, бойовi зiткнення та повноцiннi вiйни мало-помалу виснажували її сили.
   Одним iз основних стовпiв якi змiцнили позицiю країни були знахарi, ворожбити, характерники та iншi носiї дивовижних, надприродних сил. То були непростi часи для них. Ворожбитiв, магiв та їм подiбних не жалували. Носiї таємничих знань поступово втрачали свої сили, та були близькi до знищення. В прямому сенсi цього слова. Одне тiльки довготривале Європейське Полювання на вiдьом чого варте! Що християнський що мусульманський, обидва цi свiти ставились до чаклунiв та вiдьом як до прямих ворогiв. Гонiнням, переслiдуванням, судам та стратам пiддавались як справжнi чаклуни, так частiше i простi люди на котрих звели потворний наклеп.
   На територiї Гетьманщини iз цим з самого початку було простiше. Волхви, а пiзнiше i ворожбити з самих давнiх пiр жили тут, i нiхто особливо їх не чiпав. Деякi iз них навiть вступали до козацьких рядiв, та брали участь у бойових сутичках. Слава про непереможних воїнiв котрих нi ворожа шабля нi куля клята не бере швидко розповсюджувалась серед вiйська. Їх боялись, їх остерiгались, але безумовно їх поважали, бо ж було за що! Вони зберiгали життя соратникам, лiкували, витягували iз того свiту i захищали вiд ворогiв.
   В рештi решт дiйшло до того, що коли незалежнiсть Гетьманщини встала пiд загрозу один iз самих поважних та вiдомих ворожбитiв, справжнiй характерник, що був надiлений просто таки неймовiрною силою, не витримав i у вiдкриту виступив зi своєю позицiєю.
   На Переяславськiй радi у сiчнi 1654-го другим гетьманом країни обрали Iвана Сiрка.
   I це стало переломним моментом.
   Ворожбити побачивши, що один iз них став главою цiлої держави, почали потихеньку скидувати iз себе сонне оцiпенiння. Багато iз них вступили до рядiв козацького вiйська i самим цим фактом вони змiцнили державу на декiлька порядкiв.
   З часом коли модель держави утвердилась, та стало зрозумiло що от так просто її iз карт свiту не стерти, до Гетьманщини почали стягуватись маги iз iнших країн. Звiсно не зi всiх i не всi, але частка таких як в рядах вiйськових так i серед мирного населення була досить суттєвою.
   Вочевидь високий чоловiк по iменi Танарiс був одним iз них.
   - Вдалось щось з'ясувати, - запитав Юрiй свого колегу.
   Той присiв бiля однiєї iз кучок попелу, та взявши у жменьку трiшки з неї розтер мiж пальцями.
   - Єдине що можу сказати так це те що була застосована високорангова магiя. Цих бiдолах здається миттєво та рiвномiрно прожарили з усеньких бокiв. Що цiкаво навколишнє середовище маже не постраждало. Ну трава трiшки вигорiла, але це дрiбницi. Враховуючи те що сталось з цими iстотами, супутня шкода мiзерна.
   - Зрозумiло-зрозумiло, - промовив Юрiй. - Ти б таке змiг зробити?
   - Знущаєшся!? - пiдскочивши випалив той. - Щоб миттєво спалити людину так аби з неї тiльки м'який попiл залишиться потрiбна блискавка... чорт я навiть не знаю!
   - Гаразд не кип'ятись. Що з тими створiннями тiла яких наш колега завбачливо для нас залишив неушкоджнними?
   - Ти точно знущаєшся! Я не якийсь тобi експерт по невiдомим расам! - не втрачаючи запалу почав кричати Танарiс.
   Чоловiк або був занадто експресивним або встав не з тої ноги. Iнакше пояснити його збудженiсть Велет не мiг. Загалом єдине що вдалось з'ясувати так це те що Танарiс також нiколи у своєму життi не бачив подiбних iстот i не чув навiть згадок про них. Вiрнiше кажучи, ящери цi були досить схожi на деяких потойбiчних створiнь, наприклад на змiїв-спокусникiв. Але на вiдмiну вiд них ящери не несли в собi анi крапельки хари, навiть слiду магiї.
   Врештi решт Юрiй наказав Танарiсу в мiру його сил зайнятися вивченням тiл нового виду ворогiв, та зняттям iз них всього можливого спорядження. Той був не в захватi, кричав що вiн бойовий маг, а не дослiдник, але суперечити наказу старшого не став.
   - Доречi, - промовив Хмара до Велета коли вони вiд'їхали вiд побоїща. - Ця збруя на тобi, i пiстоль в нiй, це трофей, я правильно розумiю?
   - Так, - кивнув той, - зняв з одного iз них, а що?
   - Ти згадував що їхня зброя, що схожа на нашу вогнепальну, не працювала так?
   - Угу.
   - Менi прикро це говорити, але я вимушений просити тебе вiддати пiстоля.
   - Що? - опiшив молодий ворожбит. - Трофей знятий з тiла ворога - це святе!
   - Я знаю хлопче, - м'яко посмiхнувся Хмара. - Але ти маєш розумiти що ми зiткнулись iз новим ворогом i маємо вивчити його зi всiх можливих сторiн. Ти сам казав що їхнi рушницi та пiстолi не працювали, що ти будеш робити iз своїм? Правильно, розбирати i дивитись як вiн влаштований. Менi знаєш не хотiлось би аби ти по необережностi втратив пальця там, чи ще якось поранився, граючись iз невiдомою зброєю.
   Кинувши на Хмару погляд iз-пiд лоба, Велет зупинив коня та зiстрибнувши почав знiмати iз себе пiстольну кобуру. Хоч i жах як не хотiлось цього робити але Юрiй був у своєму правi.
   - Ти не сердься, - чоловiк постарався згладити кути. - Коли це все закiнчиться, то трофеї тобi скорiше за все повернуть, ну або ж компенсують грошима.
   Молодший Драк промовчав. Настрiй i так був паршивим, а зараз i взагалi упав на саме дно. Передавши ящерiв пiстоль Хмарi, вiн знову залiз на коня, та попрямував далi. Показав тому два iнших поля бою, де сам безпосередньо приймав участь. Юрiй побачивши все на власнi очi, задав ще парочку уточнюючих питань. Велет вiдповiдав неохоче, односкладово.
   Вiн розумiв що поводить себе по дитячому та менш кривдно вiд цього не ставало.
   Юрiй залишився на мiсцi, а Драк показавши все та вiдповiвши на всi запитання попрямував додому. При iнших умовах вiн би не змарнував змоги покрутитись бiля справжнього вiйськового ворожбита, але сьогоднi був не той день.
   Вдома було не краще. Вони з Оленкою тинялися по подвiр'ї безцiльно i бездумно. Пiл вечiр їх провiдала сiм'я балiв у повному складi. Гостi злегка розбавили почуття суму та тугу за наставником. Старi Балi переживали за дiтей, охали ахали, розпитували та спiвчували, але Велет просто якимось чином вiдчував що тi не можуть в повнiй мiрi роздiлити їхнi почутя. Їх можна було зрозумiти. Вiдлюдкуватий старець, та сiльський знахар не шукав друзiв. Вiт був не тим чоловiком за яким би хтось крiм його учнiв сумував. Навiть панi Марiя з чоловiком - люди котрi бували у них дома майже кожного дня не могли б назвати себе Вiтовими друзями. I це не їхня провина. Старець сам себе так подавав.
  
   На наступний ранок Велет прокинувся i зрозумiв що потрiбно щось кардинально мiняти. План виник в головi, начебто вiн там уже давно i зараз просто виплив на поверхню. Вiдверто кажучи, вiн уже думав ранiше над своїм майбутнiм i приблизно такi думки вже крутились в його думках.
   - Хочеш покинути село? - ошелешено перепитала Оленка, пiсля того як вони поснiдали.
   - Ти ж сама бачиш як ми марудимось тут. Куди не кинь погляд всюди бачиться Вiт. Я так не можу!
   Дiвчина повомчала декiлька хвилин, не в силах повiрити що її брат справдi пропонує щось подiбне, та щей на третiй день пiсля смертi їхнього вчителя.
   - Думаєш десь iнде буде краще?
   - Чому б не перевiрити, - знизав плечима хлопець, наче говорив про щось звичне та повсякденне.
   - I що ти просто покинеш мене? Тут, саму?
   - Що? Нi! Ми поїдемо удвох! - Велет ускочив на ноги та вiдвинувши стiльця прийнявся нервово крокувати туди-сюди.
   - Тобто ти уже вирiшив за мене?
   - Оленко не перекручуй, - нахмурився вiн.
   - Ха, - фиркнула вона. - Гаразд, а про будинок, про господарство, про все iнше ти подумав? Якщо вже на мене тобi начхати!
   - Яке там господарство? П'яток кролiв та двiйка курей з пiвнем? Їх легко можна залишити Балям. Так i за будинком вони приглянуть.
   - Матiнко, Велет! Я тебе не розумiю! Ну що ти собi таке удумав?
   - Це я тебе не розумiю, сестро, - в серцях промовив Драк. - Ти ж сама не так давно була готова утекти iз села iз першим зустрiчним! Так що ж змiнилось?
   - Ох, - зiтхнула дiвчина, - тепер у тебе перехiдний вiк так? Пройшло у мене, почалось у тебе?
   - Ей! Не веди себе так! Надто дорослою стала?!
   - Просто у мене з'явилось усвiдомлення про почуття вiдповiдальностi. Я не можу от так з гарячу все покинути i залишити людей якi потребують у моїй допомозi! Якщо ти вже забувся то у нас в гостевiй кiмнатi лежить важко поранений мисливець. Вiн має отримувати постiйний професiйний нагляд! I це вже не кажучи про решту сiльських жителiв! Як вони будуть почуватись коли дiзнаються що старий знахар помер а його учнi одразу ж покинули село?
   - Олено ти не можеш наглядати за ними постiйно. Вони звикнуть до цього, уже звикли. Залiзли тобi на шию, та ноги звiсили. А ти тiльки потакаєш, доброту свою проявляєш. Немає в тебе твердостi Вiтової.
   - А я на нього i не рiвняюсь, - склавши руки попiд груди промовила дiвчина. - В планi характеру так точно.
   - Ну зрозумiй! Не зможеш ти вiчно наглядати за ними. Справжнiй знахар велика рiдкiсть для села, ти знаєш когось ще в нашому закутку? Навiть в Озерному немає, про що там говорити тутешнi мiстечка?!
   - I що з того? Яка менi рiзниця де допомагати людям, га?
   - Значить не поїдеш, так? - хлопець поставив питання рубом.
   - Не ранiше чим закiнчу усi свої справи в Сенькiвцi, - рiшуче хитнула головою зi сторони в сторону дiвчина.
   - Ну i грець з тобою! - гаряче випалив Велет. - Щасливо залишатись!
   Вискочивши iз кухнi вiн увiйшов до своєї кiмнати, та знайшовши сумку почав стрiмко збиратись. Його сак - торба iз мiцної цупкої тканини, завжди була готова до раптового походу. Усi необхiднi для мандрiвки дрiбницi завжди були в серединi. Зрештою йому залишилось тiльки взяти пару запасних штанiв, сорочок, вигрiбти iз схованки всi свої невеликi заощадження, та вiдшукати запасний комплект кiстяних амулетiв. Ну можливо вiн закинув усередину ще декiлька речей з якими не був готовий розлучатись.
   Закинувши сумку на плече, вiн вибiг iз дому та попрямував на вихiд iз села. Серце гупало, гаряча кров лилась по судинам, а в серцi панувала пустота.
   Серйозно.
   Менш за все вiн очiкував що сестра пiднiме його чудову iдею на такi високi та гострi пiки. Такої пiдлостi вiн не чикав! Чого тiльки вона так в'їлась? Чого затялася? Невже їй справдi так хочеться сидiти в цiй дiрi, та лiкувати занадто нахабний останнiм часом селян? Вони ж як дiзнались що Вiт захворiв, то просто в буквальному сенсi зiбралися на плечi Оленки з ногами i чоботи витерти вiд грязюки забули! З кожною дрiбничкою прибiгали до неї та нахабно вимагали лiкування!
   Чорт!
   Вже вийшовши за межi села, та пройшовши помiж чиїсь городи вiн раптом зупинився. В останнiй момент все таки згадав що не зробив дещо важливе. Не попрощався iз Зоряном. Ну це було б не гарно. Так що довелось повертатись.
   На господi сiмейства Баль Велет зiткнувся iз Юрiєм Хмарою. Певно вiйськовий розпитував Зоряна.
   - Кудись вирушаєш? - запитав вiн хлопця
   - Подалi звiдси, - не надто дружелюбно вiдповiв той.
   - Все ще злишся?
   Молодший Драк прикрив очi та вдихнувши видихнувши постарався заспокоїтись. Щось вiн занадто розiйшовся. Ще трiшки i закипить.
   - Злюсь, але не на вас, - бiльш менш спокiйно вiдповiв вiн.
   - На кого ж, якщо не секрет?
   - Та так, на самого себе певно, - потерши перенiсся зiзнався молодий ворожбит.
   - Зрозумiло-зрозумiло. Так кути шлях держиш? На Сiч певно?
   - Вiрно, а як ви здогадались?
   - Так в тебе на лицi ж все написано, - посмiхнувся той. - А якщо серйозно то я i сам таким запальним по молодостi був. Здається я став джурою десь як був твого вiку.
   - Як просувається ваше розслiдування? - не те щоб сильно цiкавлячись, скорiше просто задля пристойностi запитав Велет. - Дiзнались щось нове?
   - Я б не сказав, - засмучено вiдказав той. - Нi звiдки вони прийшли, нi чого хотiли, нi хто вони такi. Поки що все туманно. Єдине що точно так це те що ви з учителем здається перебили їх усiх. В найближчiй окрузi таких створiнь точно немає.
   - Ясно, i що далi?
   - Та як завжди в подiбних випадках, ощасливимо начальство, i хай воно саме думи гадає, - слабо посмiхнувся той, та раптом запитав: - Ти ж через Нiжин будеш йти, правильно?
   - Можливо, - не надто впевнено вiдповiв хлопець. Вiн ще нiколи не подорожував на такi дальнi вiдстанi, i тому з глобальним орiєнтуванням мав деякi проблеми.
   - Пiшки чи верхом?
   - Власного коня не маю, так що на своїх двох.
   - Слухай хлопче, якщо почекаєш с пiвгодини можемо вiдправитись разом. Менi теж в ту сторону потрiбно.
   - Чому б нi? - знизав плечима Велет. Йти самому було б нудно, а в компанiї завжди веселiше.
   Домовившись iз Юрiєм хлопець провiв цi пiвгодини у Зоряна. На диво його друг також був не в захватi вiд iдеї Велета. Хоча тут роль бiльше грало те що вiн i сам хотiв вiдправитись на сiч. Але вiн не знав як сказати про це своїм батькам, до того ж зараз його стримували отриманi вiд ящерiв поранення. Нiчого серозного, але нога все ще болiла, i навантажувати її було не доречно.
   Зорян намагався вмовити друга аби той трiшки почекав, хоча б декiлька днiв, аби рана на його нозi зажила. Тодi вони б могли вiдправитись разом. Проте Велет не хотiв чекати. Пiсля сварки iз сестрою вiн не хотiв повертатись додому. I взагалi, за день чи два його запал може зiйти на нуль, i вiн взагалi вiдмовиться вiд подорожi. Нi, краще дiяти зараз, поки наважився.
   В рештi решт вони розпрощались не те щоб також посварившись, але i не на самiй приємнiй нотi. Грець з ним.
   До обумовленого виходу iз села вони iз Хмарою пiдiйшли майже одночасно. Юрiй кивнув хлопця i повiв його по ґрунтовiй дорозi. Хвилин десять вони оббивали ноги в повному мовчаннi. Старший ворожбит задав жвавий темп, здається вiн був намiрений дiстатись Нiжина якомога швидше. Власне вiдiйшовши вiд села на достатню вiдстань вiн словами пiдтвердив здогад Велета.
   - Менi потрiбно переговорити iз нiжинським полковником. Чим швидше тим краще, так що я буду рухатись на всiй доступнiй менi швидкостi.
   - Без питань, - кивнув хлопець впевнений в тому що зможе пiдтримувати темп ходу Юрiя.
   - Ти не зрозумiв, - м'яко промовив ой посмiхнувшись у вуса. - Пам'ятаєш ти питав, як ми так швидко вiдгукнулись на сигнал про допомогу? Так от, ваш учитель розказував вам про "заячi" загони?
   - Ем... здається нiчого такого я не чув.
   - Насправдi нiчого дивного, - кивнув Юрiй. - Подiбна структура всерединi нашого вiйська виникла не так давно. Якщо коротко то це такi собi загони швидкого реагування. Невеличкi групи галдовникiв основною задачею котрих є якомога швидше дiстатись критичної точки та зломити ситуацiю на свою користь.
   - Не дуже розумiю, - чесно зiзнався Велет.
   Що вiн знав напевне так це те що галдовники це по сутi тi самi ворожбити. Але їхня майстернiсть та особиста сила на порядок бiльша за основну масу ворожбитiв. Насправдi не iснує якоїсь офiцiйної iєрархiї в рядах надiлених магiчною силою людей. Декого називають знахарем, iнших химородниками, але цей подiл в першу чергу основується на спрямованостi самого ворожбита. Тобто якщо вiн бiльше любить лiкувати людей, то його називають знахарем. Якщо ж людина вправно морочить iншим голову, то це нiхто iнший як химородник. Хоча химороднику нiчого не заважає умiти лiкувати людей i навпаки.
   По особистiй силi, неофiцiйно знову ж, але їх подiляють на ворожбитiв, галдовникiв, та характерникiв.
   - Та все просто. Наприклад вiзьмемо ситуацiю iз прикордонною сутичкою. Якесь плем'я песиголовцiв раптом почало кочувати на нашi землi. Щоб зiбрати необхiдне вiйсько, потрiбен деякий час. Але тут на сцену виходять заячi загони. Такi як мiй наприклад. Нас всього троє, але повiр ми маємо достатньо сил аби ну нехай не знищити подiбне плем'я, але вiдволiкти його на себе до того як регулярне вiйсько зможе розгорнутись та вдарити по ворогам.
   Це звучало досить цiкаво, та походило на правду. Галдовники досить сильнi ворожбити, їх певно декiлька десяткiв на всю гетьманщину i набереться. Трiйка таких магiв i справдi може стримувати середнє по кiлькостi плем'я песиголовцiв.
   - Гаразд, але як це пов'язано з тим що ми обговорювали?
   - Прямо, - посмiхнувся Юрiй. - Основною вимогою до членiв заячих загонiв, ну крiм особистої сили, виступає насамперед можливiсть до швидкого пересування. Насправдi iснує багато способiв для цього, але ми в основному використовуємо мистецтво перевтiлення.
   - Перекидаєтесь в тварин? - нарештi зрозумiв Велет.
   - Вiрно. Саме тому нам не потрiбнi конi, здебiльшого ми можемо рухатись швидше.
   Драк подивився на спiврозмовника ще бiльш захопленим поглядом. Не кожний ворожбит, чи навiть галовник може перекидатись на тварину. Це важке та небезпечне вмiння. Вiт свого часу особливо наголошував на цьому. Без гарного вчителя, та нагляду не варто вчитись цьому мистецтву. Велика вiрогiднiсть перетворившись, забути що ти був людиною, залишитись звiром назавжди.
   - I в кого ви перекидаєтесь, - запитав хлопець.
   - Зараз побачиш, тiльки не лякайся гаразд?
   Велет рiшуче кивнув.
   Юрiй вiдiйшов на декiлька крокiв, прикрив очi, та мовби на показ виставив праву руку у сторону. Секунду нiчого не вiдбувалось поки навколо руки не почав мовби клубитися сiрий пухнастий снiг. Вiн падав на руку, облiплював її зi всiх сторiн, надавав маси. Юрiєва кiнцiвка почала на очах змiнювати обриси. Вона збiльшилась, обросла сiрим хутром, долоня змiнила свою анатомiю, пальцi зменшились але на їх кiнцi з'явились довгi гострi кiгтi. Тепер, нижче лiктя, це була не рука а якась гiпертрофована вовча лапа.
   - Не саме приємне видовище, правда? - запитав Юрiй, його голос нiби порикував i Велет помiтив незвично видовженi iкла чоловiка.
   - Нiчого такого, - чесно вiдповiв хлопець. Отримавши попередження вiн очiкував на куди як страшнiшу картинку.
   - Так, але бiльшiсть звичайних людей це лякає, тому ми не показуємо цього в селах, або на людях. Ну що готовий до подорожi верхи без сiдла?
   Велет кивнув, i тiло гадовника окутав щiльний покрив iз сiрих лапатих снiжинок. Змiни вiдбулись миттєво. Ось перед тобою була людина, а через секунду чи двi iз землi, опираючись на чотири лапи, пiдiймається велетенський вовк. У висоту вiн був майже як середньої статури кiнь. А так звичайнiсiнький сiромаха, можливо тiльки оброслий хутром нiби до зими приготувався. Вовк покрутився зi сторони в сторону мовби хизуючись собою, i потрiбно сказати вiн отримав захопленого спостерiгача. Хоч Велет i сам умiв рiзнi надприроднi штуки робити, але явно не такi масштабнi i наочнi!
   Вовк пiдняв голову показуючи на грудях бiлу пляму у виглядi пухнастої хмари.
   "Ох, певно iз-за цього вiн отримав своє прiзвисько" - подумав хлопець.
   Вдосталь похизувавшись галдовник у вовчiй шкурi опустився на землю, i хитнув головою, мовби запрошуючи Драка залiзати собi на спину. Хлопець тiльки посмiхнувся i в мить вскочив туди. Вовк устав на лапи, та набираючи темп потрусив у потрiбну сторону. Велет мiцно вхопився руками за цупке хутро та пiдставив лице теплому лiтньому вiтру.
   Дорога обiцяла бути безмежно захопливою!
   ***
  
   Якби хтось ранiше сказав Велету що з Сенькiвки до Нiжина можна дiстатись за якiсь нещаснi три години, вiн би плюнув тому у лице. Ну може не став би чинити так радикально, але не повiрив би так це точно. Хлопець розраховував на декiлька денну подорож.
   Та ось воно - мiсто Нiжин!
   Гiгантський сiромаха рухався нiби заведений. Переплигував невеличкi рiчки, швидко долав тi що ширшi. Розвивав просто неймовiрну швидкiсть на рiвнiй поверхнi, розрiзаючи високу траву як нiж масло. Єдине що його затримувало так це лiсистi мiсцини, i певно тiльки iз-за того що Хмара пiклувався про свого наїзника. Товсте зимнє хутро чудового захищало його вiд гiлля, але Велет подiбним похвастатись не мiг. Тому вовк завбачливо вибирав маршрут. Йому було легше зробити невеличкий гак, чим затримуватись у густому лiсi.
   Сам хлопець був вимушений зiзнатись що поїздка вийшла не такою захоплюючою як йому сподiвалось. Вiн майже не мiг насолоджуватись краєвидом. Вiтер на такiй швидкостi що рухався вовк, боляче врiзався в обличчя, i особливо в очi. Драк був вимушений прикривати їх, i взагалi втискуватись у спину перекидня, бо боявся що вiтер просто здує його!
   На пiдходi до мiста Юрiй перекинувся в людське тiло. Вiн виглядав дещо стомленим, певно як пiсля доброго тренування, але не бiльше. Не був вiн схожий на того хто за три години подолав сто тридцять чи навiть трiшки бiльше верст.
   Дивлячись як чоловiк розпалює люльку, Велета цiкавило тiльки одне питання. Що дiється з одягом такого перевертня? Чому вiн не рветься при збiльшеннi тiла i куди дiвається? Галдовник на це чiткої вiдповiдi не дав. Тiльки пожартував на тему того що радий перекидуючись знову чоловiком маючи на собi одяг i все своє носиме майно. Було б прикро втрачати все i кожного разу буди голим як сокiл.
   Випустив у небо трiйку димових кiл, Юрiй поцiкавився що його спiврозмовник знає про Нiжин. Велет не знав нiчого, окрiм того що це полкове мiсто. Тому Хмара скiльки було часу в дорозi розповiдав усякi цiкавинки.
   Головою тутешньої фортецi був полковник Андрiй Якович Журакiвський. Чоловiк цiкавий уже тим що був третiм полковник з таким прiзвищем. Можна сказати що вiн успiшно продовжив сiмейну традицiю. Я i його батько а до нього i дiд, вiн став вiйськовим. С честю нiс службу, i не посоромивши прiзвища також став полковником.
   Саме до нього прямував Юрiй. Хотiв розповiсти про нових ворогiв, та просити аби той вiдправив до прикордонної Сенькiвки сотню-другу бiйцiв. На цих словах Велет вiдчув укол гнiтючої провини. Вiн покинув рiдне село, сестру та друга i зовсiм не подумав про те що ящери ще можуть показати себе. Знову з'явитись невiдомо звiдки, i нацiлитись на його рiдних.
   Хмарi було б ближче дiстатися до Чернiгiвського гарнiзону, але вiн казав що заскочить туди по дорозi назад. Нiжинський полк був набагато бiльшим, легше мiг зiбрати та вiдпустити потрiбну кiлькiсть бiйцiв. Якщо в Чернiговi зараз не було i чотирьох тисяч регулярного вiйська, то Нiжин мiг похвалитися вдвiчi бiльшою кiлькiстю козакiв. I на те були причини.
   Нiжин останнi роки процвiтав. Мiсто росло мов на дрiжджах. Завдяки вдалому розташуванню сюди стягувалась велика кiлькiсть торговцiв та рiзного роду купцiв як українцiв так i представникiв багатьох народiв свiту. Так вже бiльше сотнi рокiв у мiстi iснувала цiла грецька колонiя! Тут вiдбувалось цiлих три великих ярмарки! Кожний змiнюючи один другого тривав вiд двох до трьох тижнiв!
   На всю гетьманщину славились нiжинськi ковалi, зброярi та майстри золотих справ себто ювелiри. Мали попит ткачi, чоботарi та iншi ремiсники. А слава про особливi нiжинськi огiрки подекуди сягала i найближчого закордоння.
   За розмовою вони не помiтили як дiстались до пiвнiчних ворiт Нiжину, чи то пак його частини пiд назвою Нове мiсто. Воно розташовувалось на верхньому березi Остеру i на даний момент перетерпало значнi змiни. Розширювалось. На певнiй вiдстанi вiд старого насипався новий фортифiкацiйний вал, та будувалась захисна стiна. Зi слiв Юрiя в мiстi зараз проживало не мало не багато, а сiмнадцять тисяч чоловiк. Для порiвняння у Чернiговi мешкало близько восьми тисяч чоловiк, а у Києвi - одинадцять з лишком. Отож Нiжин за кiлькiстю мешканцi був попереду усiх своїх сусiдiв. Мало того постiйно з'являлись все новi поселенцi. Мiсця всiм не вистачало, саме тому зараз будувалось друге захисне коло в Новому мiстi i йшли розмови про розширення Старого.
   На пiвнiчнiй брамi вони вистояли невелику чергу та без питань пройшли всередину варто було тiльки Юрiю показати вартовим свою ворожбитову зiрку. Велет планував залишитись в Нiжинi на день чи навiть два. Хотiлось усе роздивитись, пройтись по ярмарку, зрiвняти цiни, можливо щось придбати. Хмара порекомендував для цих цiлей зупинитись в Старому мiстi. Усi три ярмарковi площi знаходились там, до того ж район той був бiльш спокiйним та милим для ока, було де пройтися i на що подивитись.
   Вони дiйшли до кам'яного мосту та перебрались на iнший берег Остеру. Тут i попрощались. Хмара звернув налiво, до високих стiн нiжинської фортецi, а Велет попрямував у протилежному напрямку.
   Вiн трiшки пройшовся по вулицях першого великого мiста в яке потрапив за своє життя. Уточнюючи дорогу у мiсцевих жителiв вiн знайшов Троїцький ярмарок, але той виявився напiвпустим. Певно вже було пiзно для торгiвлi i люди розходились по домам. Iз того що вiн помiтив, цiни навiть на простi товари у Нiжинi були не на багато, але трiшки дорожчi нiж на тому ж Озерному ярмарку. Прикро, та що поробиш?
   Недорогий, але хороший заїжджий двiр, що йому порадив Хмара, розташовувався зовсiм поруч iз площею i хоч був ще тiльки раннiй вечiр, хлопець вирiшив для початку зняти собi кiмнату i можливо трiшки перекусити.
   Дiвчина за стiйкою кидала на нього зацiкавленнi погляди, i вiн нiяковiючи не одразу зумiв зрозумiти що вона роздивляється його очi. Взявши у неї ключ та замовивши вечерю, вiн пiднявся у свою нову кiмнату. Невеличка, зовсiм крихiтна, але охайна, та з досить зручним лiжком. Що там говорити, в нiй навiть невеличке дзеркальце до стiни прикручене знайшлось. Хлопець здається перший раз за останнi днi глянув на своє вiдображення, та спочатку навiть не впiзнав себе.
   Все те ж саме прямокутне лице, той же злегка приплюснутий нiс, начебто i все iнше не змiнилось. Крiм очей. Дивовижно як така незначна деталь, змiнювала усю картину в цiлому. Лiве око залишилось звичного темно карого вiдтiнку, праве ж було яскраво зеленим. Цей контраст в симетричностi, настiльки вибивав iз колiї, що Велет сам себе не впiзнавав!
   Велет спустився на перший поверх, дiвчина за стiйкою сказала йому займати будь який вiльний стiл та певно пiшла на кухню. В невеличкому напiвтемному залi було пусто. Вiн усiвся за найближчий стiл. Дiвчина скоро принесла картоплю зi свининою, хлiб та квас. Порцiя була досить великою, але сама їжа особливим смаком не вiдрiзнялась. Його сестра готувала набагато краще. Хоча квас виявився непоганим, не те щоб це згладило загальне враження, але тим не менш.
   Сито перекусивши молодий ворожбит усвiдомив що стомився. Вiн ще далеко не повнiстю вiдновився пiсля сутички iз ящерами. Оленка подбала про його рани, але деякi iз них все ще давали про себе знати. До того ж поїздка до верхом на здоровецькому вовку також забрала немало сил. Здається в нього до цього часу тремтять руки, очi сльозяться вiд агресивного вiтру, а сiдницi та ноги болять вiд їзди без сiдла.
   Загалом помiркувавши трiшки Драк подумки махнув рукою на свої вечiрнi плани та перепочивши пiсля вечерi, знову пiднявся у свою кiмнату. Лiжко зустрiло його приємними обiймами, i вiн не помiтив як сон остаточно зморив його.
   На ранок його розбудив стукiт у дверi. Виявилось його навiдав Юрiй Хмара.
   - Сьогоднi вiдправляюсь в Чернiгiв, вирiшив на останок поснiдати в своєму улюбленому закладi, - пояснював галдовник, коли вони спустились на перший поверх та всiлися за столом бiля стiни.
   - Справдi? Менi тутешня кухня не здалась якоюсь особливою, - промовив хлопець.
   - Ти просто не знаєш що потрiбно замовляти, - хитро посмiхнувся той.
   Виявилось що тут майстерно готовлять рибу. Велету довелось повiрити на слово. Оцiнити об'єктивно принесену щуку вiн не мiг. Хлопцю просто не подобалась риба. За компанiю вiн звiсно трiшки скуштував але цiле море дрiбних кiсточок що доводилось вибирати iз нiжного м'яса, завжди вводило його в депресiю. Як люди можуть взагалi називати цих морських гадiв їжею? Поки вибереш усi кiсточки так тричi з голоду помреш!
   - Дивись що прикупив собi, - похвалився Юрiй витягуючи невеличку дерев'яну шкатулку.
   Велет пiдсунув її ближче до себе на вiдкрив кришку. На пiдкладцi iз червоного оксамиту лежав...
   - Кiготь? - здивовано запитав Велет. I справдi кiготь. Чорний, довгий як два його вказiвнi пальця, гострий як наточене лезо. Молодий ворожбит нахмурився та акуратно узяв того кiгтя в руку. Важкий та холодний. - Металевий?
   - Не просто металевий! - збуджено вiдповiв Хмара, допивши свiй квас. - А кiготь iз талусу!
   Якщо вiрити галдовнику, то... Велет окинув невеличкий кусочок металу зовсiм iншим поглядом. Вiт розказував йому про такий метал. Ну а як iнакше? Все ж чарiвний метал як-не-як. Талус мав справжнi магiчнi властивостi. Вiн вбирав у себе сонячне свiтло, i мiг випускати його при потребi. Вiрнiше такими властивостями була надiлена правильно виготовлена зброя iз нього. Ходили справжнi легенди про мечi iз талусу, та про подвиги якi були вчиненi з їх допомогою. Що саме цiкаве, зброєю такою могли володiти усi. Не було рiзницi, чи то ворожбит чи простий воїн. Звiсно щоб запустити справжнiй сонячний серп у противника потрiбна була певна практика, ще нi в кого це не виходило з першого разу, але Вiт говорив що практика займала вiд мiсяцi о пiвроку у середньому.
   - Ну це чудово, але нащо вiн тобi? - запитав Драк. - Якби то кинджал був, або принаймнi нiж, а так...
   - Ха, ти зрiвняв! Менi кiготь обiйшовся бiльш нiж в рiчне жалування, а ти говориш про кинджал! - проголосив вiн, та вiдiбравши кiгтя, пригорнув його до себе як справжнiсiнький скарб. - До того ж ти забуваєш про мою другу iпостась, їй така зброя буде в самий раз!
   Жалування у галдовника мало б бути непогане, але в тому що вiн вiддав стiльки золотникiв за невеличкий кiготь не було нiчого дивного. Зброя iз талусу дорога. Дуже дорога. Навiть не так. Коштовна. Iз цим металом, чи вiрнiше сплавом, дуже важко працювати, тiльки справжнi майтри, ковалi iз ворожбитовим талантом могли таке. I то не всi. Цiну набивало i те що матерiали, компоненти сплаву були неймовiрно рiдкiсними. Дивовижно уже те що в Нiжинi є коваль який вмiє працювати iз талусом. В очах Велета престиж мiста пiднявся одразу на кiлька щаблiв.
   - Тобто ти хочеш замiнити один iз своїх кiгтей оцим? - уточнив хлопець. - Це можливо?
   - Так, я проводив деякi експерименти, - кивнув Хмара, та закривши кришку шкатулки, заховав її у свою сумку. - Так коли ти вiдправляєшся?
   - Певно завтра, сьогоднi ще погуляю по мiсту, хочу зараз сходити на ярмарок.
   - Зрозумiло-зрозумiло, я так i думав. Ти вже вибачай малий, я шукав тобi супутникiв до Орлицької сiчi, та нiякого каравану не вiдправляється завтра. Точнiше є один варiант, але я б його не радив.
   - Ну якщо так то i розпитувати не буду, - посмiхнувся Велет. - Не хвилюйся, не маленький, сам доберусь.
   - Вiрно кажеш, - похитав головою галдовник, та пiдвiвся iз лавки. - Гаразд, менi пора. Передавай привiт Корелi.
   - Корелi?
   - Там його всi знають. До речi, я йому вiсточку про цих твоїх ящерiв передав, але на всякий випадок якщо опинишся там швидше, то сам переповiси йому про те що сталось, добре?
   Хлопець кивнув, та нарештi попрощався iз Юрiєм. Галдовник виявився непоганим таким чоловiком. Дивно як Велет не змiг розгледiти цього iз самого початку. Перше враження склалось не надто добрим, а все iз-за зiпсованого настрою. Добре що вiн не вiдмовився та не пiшов iз села сам. Так i час в дорозi скоротив, i розстався iз Хмарою на позитивнiй нотi.
   Пiднявшись у свою кiмнату вiн забрав гаманець, та пiшов у сторону Троїцького ярмарку. Життя там кипiло та бурлило. Хлопець не планував нiчого купляти, але бiльшiсть часу проводив бiля зброярнях рядiв. Зрiвнював, прицiнювався, переговорювався iз продавцями та хмурився. Не те щоб у фактичному торговому центрi цiєї частини гетьманщини не було товарiв якi б його зацiкавили, скорiше проблема була у вартостi таких речей. Певно вiн би мiг собi дозволити середньої якостi набiр метальних ножiв, чи можливо однi непоганi наручi, але це б майже повнiстю опустошило його i так не надто повний гаманець. А ж потрiбно на щось жити, десь ночувати, i все таке iнше. Ну принаймнi поки не добереться до острова.  
   Коли ярмарок закiнчився, Велет пройшовся по торгiвельних погостах. Це були майже такi самi гостьовi двори, як той в якому поселився сам хлопець, але в них зазвичай зупинялись купцi. Якщо в мiстi в якийсь час не було нi одного робочого ярмарку, вони продавали свої товари прямо в погостах. Як виявилось у Нiжинi, подiбнi заклади працювали майже завжди, в незалежностi вiд сезонних ярмаркiв. Себто ти мiг придбати собi будь що та будь коли.
   Пiд вечiр коли навiть погости почали закривати свої невеличкi прилавки, ворожбит просто гуляв мiстом, та вивчав змiшану архiтектуру. Подивитись справдi було на що. Певно бiльша частина будiвель, та храмiв Нiжина була виконана в характерному грецькому стилi.
   Врештi решт вiн вийшов на набережну Остера. Широка мощена камiнням дорога межувала iз пiшохiдною зоною. Чесно кажучи хлопець був вражений тою дивовижною красою яку мав щастя спостерiгати. На протязi усiєї набережної були рiвномiрно розставленi зручнi лавки, мiж якими висадили деревця бузку. На дворi була середина травня. Здається в Сенькiвцi, декiлька кущiв про якi знав хлопець уже перецвiли. Але тут, в Нiжинi рослини чомусь ще тiльки розквiтли. Темно фiолетовi грони дрiбненьких квiточок, розповсюджували навколо себе просто неймовiрний запах. Настiльки густий що вiд нього у прямому сенсi крутилась голова.
   Було важко знайти вiльну лавочку. Бiльшу частину iз них облюбовали компанiї молодий людей, здебiльшого воркуючi мiж собою парочки. Їх можна зрозумiти. Бiльш романтичного мiсця годi й шукати.
   Знайшовши таки вiльну лавочку хлопець дозволив ногам вiдпочити. Дивлячись на закоханi парочки чи на невеличкi компанiї молодi вiн вiдчував холод та порожнечу в серцi. Раптом нахлинуло вiдчуття туги, самотностi. Важко було почувати себе самотнiм у такому великому мiстi. Вiн би дуже хотiв аби Оленка та Зорян могли подiлити iз ним тi свiтлi емоцiї котрi хлопець отримав вiд Нiжина. Та нажаль...
   Праве око злегка прострiлило болем. Велет прикрив очi та потер перенiсся. Так i сидiв. Думав про все i нi про що одночасно. Згадував минуле. Вiдганяв вiд себе думи про непевне майбутнє. Зважував свої думки та вчинки.
   Раптом на голову щось звалилось. М'яке та легеньке створiння почало безцеремонно топтатися по хлопцевi, та розтрiпувати його коротке волосся. Хлопець важко зiтхнув, та пiднявши руку узяв мiлкого шкiдника за шкiрку. Знявши його з голови виставив кiнцiвку перед собою. Вiдкрив очi.
   В руцi нiчого не було.
   Але пальцi все ще утримували мiлкого негiдника за його невидиму шкiрку.
   - Серйозно? - запитав хлопець. - Ти знайшов мене навiть за тридевят земель?
   Хух, а це був саме вiн, запищав щось гнiвне та безумовно образливе. Велет звичайно не мiг бути впевненим до кiнця, але з великою долею вiрогiдностi це був саме той злощасний хух, на котрому вiн колись опановував свої ворожбитовi сили, та котрого ледве не погубив через свою гарячу голову.
   Зображення раптом здригнулося i роздвоїлось. Лiве око хлопця все ще нiчого не бачило, а от правому було здається начхати на чарiвне маскування маленького але смiливого хуха. В очах мерехтiло i Драк мимоволi прикрив лiве око рукою. Мозок переставши нарештi отримувати двi рiзнi картинки навколишнього середовища змiг обробити образ маленького звiра.
   Хлопець уже i забув що хухи виглядають як справжнiсiнькi кульки хутра. Вiн не знав чи це реальний його колiр, чи то просто Вiтове око так бачить, але хух був свiтлосiрого окрасу. Iз суцiльного шару м'якого хутра виглядали темнi бусинки очей, та трiшки нижче них червоненький носик.
   - I чого ти до мене причiпився? - скривившись запитав Велет, та у вiдповiдь почув тiльки нову порцiю незрозумiлого пищання.
   Пiсля того як хлопець ледь не придушив тваринку своєю силою, вiн вирiшив її вiдпустити. Ну справдi, хухи не домашнi тварини, до того ж користi з них нiц. Нi молока нi шерстi, тiльки годуй та доглядай. Отож почуваючи провину перед чарiвною iстоткою, молодший Драк вiдпустив її на наступний же день. Та хух замiсть того аби утекти куди подалi i забутись про страшних людей, зачаївся десь неподалеку, i затаївши зло прийнявся всiма силами пакостити. Велет почав губити рiзнi дрiбнички, прокидався посеред ночi вiд якихось дивних та страшних звукiв, Їжа в його тарiлцi завжди була занадто посолена та поперчена, ну i все в такому дусi. Спочатку хлопчик iз сестрою на пару думав що у їхнiй оселi посилився спражнiй домовий, i чомусь образився на молодшого iз ворожбитових учнiв. Вони постарались усiма вiдомими їм способами задобрити домового, але нiчого з тiєї затiї не вийшло. Усiлякi ласощi, та пiдношення що вони залишали зникали зi своїх мiсць, але неприємностi iз хлопцем продовжували траплятись.
   Вiт на це тiльки посмiювався та давати якiсь поради не поспiшав. Ну поки ображений хух не увiйшов у смак та не почав шкодити усiм пiдряд не розбираючи. Уступивши якогось ранку в мокрi чоботи, старець швидко впiймав нахабного хуха та незважаючи на те що той не мав би можливостi розумiти людську мову, досить швидко а головне зрозумiло роз'яснив мiлкому шкiднику що так робити не можна. Пiсля цього хух на деякий час зник та залишив їх  у спокої.
   Проте ненадовго.
   Через декiлька тижнiв вiн знову почав проявляти себе. Проте на цей раз його жарти були вже не такими злими. Хух все ще мiг поцупити щось iз Велетових речей, але награвшись день чи два, та вдосталь позловтiшавшись клав її на мiсце. Ну i звiсно вiн обходив Вiта стороною. Перший час навiть до будинку заходити боявся. Та потiм одомашнився. Вiн не став домашньою твариною як то кiт чи собака. Як i всi хухи вiн полюбляв свободу i вiльну природу, але з завидною регулярнiстю навiдувався до господи старого знахара. Вiд'їдався всякими лакiтками, пакостив по дрiбному Велету, грався з Оленкою та знову зникав на мiсць чи два.
   Велет назвав його Лазом, бо той вмiв пролiзти будь де, дiстати все що завгодно та сховати це вiд хлопця. Спершу правда кликав "настирним будяком" та хуховi таке порiвняння очевидно не подобалось i вiн починав робити шкоду повсякчас як чув цi слова. Пiсля таких випадкiв уже було важко вiрити у те що хухи не розумiють людської мови. Чи то може Лаз був таким розумником? Хтозна.
   - От же, справжнiсiнький реп'ях.
   Лаз на те запищав, та почав смикатись, намагаючись вирватись iз мiцної хватки ворожбита.
   Раптом за спиною Велета пролунав дзвiнкий дiвочий голос iз помiтним акцентом:
   - Нях, с ким це ти говориш?
   Якась темна фiгура легко переплигнула невисоку спинку лавочки i всiлась поруч iз хлопцем. Велет повернув голову i опiшив. Поруч iз ним сидiла... кiшка. Хоча кiшки звiсно не вмiють розмовляти, навiть з акцентом. Тому це очевидно була не вона. Не зовсiм вона.
   То була нявка. Звучить майже як мавка але рiзниця просто колосальна. Якщо мавки то рiзновид нечистої сили, то нявки - просто ще одна раса розумних iстот що населяла свiт. На вiдмiну вiд людей популяцiя нявок була не надто великою. Велет знав тiльки одну країну населену виключно нявками, i вона була не такою вже й великою. Меншою за гетьманщину разiв у три. Хоча Вiт якось казав що щiльнiсть населення там набагато бiльша, i загальна кiлькiсть нявок десь рiвна людям що проживають на батькiвщинi Драка.
   Нявки були повною протилежнiстю песиголовцiв. Певно тому цi двi напiвмiстичнi раси люто ворогували. Як справжнi коти iз собаками, просто не могли вжитись разом. I нявки i песиголовцi мали структуру тiла схожу до людської: двi ноги, двi руки, тулуб i голова. Вiдмiннiсть в тому що люди були схожi на екзотичних мавп, песиголовцi вельми походили на собак, а нявки на кiшок.
   Так оця конкретна нявка що сидiла поруч iз молодим ворожбитом не була виключенням. Всi її вiдкритi частини тiла були вкритi коротеньким темно синiм хутром. Очi як у справжнього нiчного хижака ледь помiтно свiтилися в навколишнiх сутiнках. Чорт забирай! У неї голова була майже як у справжнiсiнького кота! Єдине так це хвоста не було, так майже що кiшка що встала на заднi ноги!
   На ногах нявки були одягненi темнi туфлi iз тоненької шкiри, здається на нiй був вирiзаний справжнiй орнамент iз дiрочок. Велет бачив таке взуття сьогоднi на ярмарку, i воно, потрiбно вiдзначити коштувало немаленьких грошей.
   Сьогоднi нявка одягнулась у темно синi, пiд колiр свого хутра, шаровари. Вони, правда, вiдрiзнялись вiд тих в яких ходила бiльша частина чоловiчого населення гетьманщини. Були набагато вужчими, та здавались не такими довгими. Поверх штанiв був затягнений пасок, по обидва боки якого звисали старi поношенi шкiрянi пiхви. Судячи з усього в них знаходились кинджали. Один довгий та прямий, iнший було погано видно але здається вiн був значно коротшим.
   Велет трiшки пiдняв голову, та перевiв погляд вище. Живiт нявки був оголеним. Коротенька курточка без рукавiв не досягала навiть до пупка дiвчини. Досить смiливий образ. Мало хто iз тутешнiх дiвчат мiг би дозволити собi щось подiбне. Спершу хлопець справжнiм чином навiть не повiрив що дiвчина може так одягатись.
   Лаз скориставшись розгубленiстю свого власника, таки зумiв вивернутись i вискочити iз хватки хлопця. Нявка здається щось вiдчула. Повернула голову у ту сторону та розгублено роззирнулась, втягнула носом повiтря, вскочила з лавочки i зробила пару стрiмких крокiв у сторону хуха, котрий подiбно колесу швидко котився уздовж пiшохiдної зони.
   - Що це було, нях!? - збуджено запитала вона, водячи носом iз сторони в сторону. - Невидиме, безшумне i майже немає запаху! - нявка розвернулась i пiдскочила до Велета, нахилилась i подивилась тому прямо в лице. - Що це? Що це!? Що!?
   Драк вiдхилився назад, та непевно вiдповiв:
   - Нiчого такого.
   - Ну розкажи! - трикутне лице нявки знову наблизилось до хлопця, вона широко розплющила очi, i опустила свої вуха донизу. - Бу-дь-ла-с-ка! - промовила вона з деякими труднощами.
   - Та не має про що розказувати, - Велет вперше у своєму життi бачив перед собою нявку. Вiн був здивований i ошелешений. В такому станi останнє що вiн хотiв так це розповiдати незнайомцi про одну iз причин своєї головної болi.
   - Значить не хочеш! - нявка пiдскочила на мiсцi, i вказала на хлопця вказiвним пальцем лiвої руки. Ворожбит помiтив на ньому невеличкий кiготь. - Тодi пропоную змагання!
   - Що? - опiшив хлопець.
   - Так-так! Змагання! Коли я виграю ти розповiси менi про цю невидиму iстоту!
   - Нiчого собi, цiкава логiка, - фиркнув хлопець. - "Коли виграєш", так? А про iнший розвиток подiй ти не думала?
   - Це не важливо. Ти не виграєш, - нявка випрямилась, i поклавши собi руки на тонку талiю в голос подумала: - Наше змагання... змагання буде полягати в тому аби знайти квiтку бузку з п'ятьма пелюстками. Хто перший це зробить той i виграв! Ну?! - нявка знову нахилилась i її обличчя опинилось зовсiм поруч iз Велетовим. - Як тобi?!
   - Нiкуди не годиться. Чого це я взагалi маю з тобою змагатися?
   - Котик боїться програти дiвчинi? - нахиливши голову у бiк запитала нявка.
   - Який ще в бiса "котик"? - закипаючи промовив хлопець.
   - На кiшечку ти не надто схожий, - розсмiялась дiвчина, вiдсторонившись вiд нього. Вона очевидно була молодою, але навiть приблизно оцiнити її вiк Велет був не в змозi.
   Ворожбит миттю скористався можливiстю i пiдвiвся на ноги. Варто було повертатись до свого гостинного двору. Ця нявка була дивною, хлопець зовсiм не розумiв її i не хотiв залишатись поруч iз нею. Дiвчина майстерно виводила його з себе i вiн не бажав накоїти дурниць вв'язавшись у безглузду суперечку.
   - Гей, ти куди?!
   - Подалi звiдси!
   - Боягуз, - крикнула вона у спину Драка та той тiльки махнув рукою. - Нахаба, як ти посмiв вiдмовити Ербi Дождя!
   Велет розсмiявся i не обертаючись крикнув наостанок:
   - Я в ваших титулах не розбираюсь, i менi все одно хто ти така! Забула? Ти не в себе дома!
   - Рра! Негiдник!
   Велет перейшов дорогу та зникнув за кам'яною стiною чийогось маєтку. Нявка уже збиралась кинутись в погоню за цим поганцем як раптом пролунав ще один голос. То була iнша мова але дiвчина її чудово розумiла.
   - Ербi! Нарештi ми вас знайшли!
   На набережнiй з'явилась двiйка нявкiв. Двоє кремезним воїнiв в обладунках зi щитами за спинами та з довгими мечами на поясi. Вони виглядали запиханими та втомленими.
   - Аргх, погуляйте ще пiвгодинки, менi потрiбно провчити одного нахабного юнака!
   - Боюсь я не можу цього допустити.
   Iз темряви позаду войовничої нявки з'явилась жiноча фiгура. Двiйка кремезних воїнiв здивовано переглянулась. Структура очей нявок дозволяла непогано бачити навiть у повнiй темiнi, не те що в навколишнiх сутiнках. Було майже неможливо щоб вони не побачили цю жiнку ранiше, скажи комусь так засмiють! Але вони з соромом були змушенi вiдзначити що не помiчали її до цього моменту. Нiби хтось запаморочив їм голови.
   Хоча чому "нiби"?
   Жiнка ця була старою, про це говорили глибокi зморшки на її i досi вродливому лицi. Можна було iз впевненiстю сказати що принаймнi п'ять десяткiв лiт вона розмiняла. Вона мала довге розпущене руде волосся, та великi виразнi карi очi. Тонкi губи, та веснянки на лицi довершували образ. Вона здавалась живим проявом вогню. Пекуча як добряча ложка чорного перцю.
   Одягнена вона була у вiльну, довгу, червону спiдницю до п'ят, та в високий корсет що фiлiгранно обрамлював її пишнi груди. На лiвiй руцi у неї була довга оксамитова рукавиця, права рука залишалась голою. На шиї жiнки висiла цiла купа рiзноманiтного намиста. Певно така кiлькiсть прикрас мала б тягнути її голову донизу, але осанка жiнки була неймовiрно прямою. Сплевши пальцi рук мiж собою, вона одночасно нагадувала i циганку i якусь вельможну панну iз знатного роду. Дивно як цi два образа поєднувались i гармонiювали один з одним.  
   - Вiдьма, - ледь не промуркотiла нявка з незрозумiлим титулом. Це слово вона промовила не як образу а скорiше як титул чи можливо назву професiї. На якусь мить лице нявки перетворилось на безумну гримасу. - Хочеш погратися?
   Лице рудої вiдьми немовби вiдзеркалило кровожерливий вираз нявки. На якусь мить двi жiнки перестали бути собою та стали справжнiсiнькими монстрами.
   - Ербi, - нарештi втрутився один iз кримезих воїнiв-нявок. Його голос звучав не надто впевненно. - Це погана iдея.
   - Так, - додав iнший. - Вам не варто "гратися" з нашим провiдником.
   - Тц, - сплюнула рудоволоса вiдьма. - Завжди хтось втручається i не дає розiм'яти старi кiстки.
   - Це точно, нях, - на обличчя нявки повернулась звична грайлива посмiшка.
   Коли напруження що непомiтно розлилось у повiтрi почало стрiмко спадати, охоронцi таємничої ербi, ледь помiтно перевели подих. Вони вже давно усвiдомили що як би там офiцiйно не називалась їхня посада, насправдi вони виконують роль дипломатiв. Ербi насправдi не потребувала охорони, скорiше поруч мав бути хтось хто би мiг гасити спалахи її войовничого характеру.
   - Гаразд, якщо вже нам не дають навiть невеличкого двобою провести, то залишається тiльки зайнятись справами.
   - Менi надали доступ? - здивувалась нявка. - Так швидко.
   - Так, якщо ти не проти то давай зробимо це сьогоднi, не хочу ходити в няньках жодної зайвої хвилини, - категорично промовила руда.
   - Як скажеш, вiдьмо.
   Незвична компанiя навiть для торгового мiста що бачило безлiч iноземцiв, швидко зiйшла з набережної та заховалась у вечiрнiх вуличках Нiжина.
   В густой листi, на крихкому гiллi бузку легенько прокотилась невидима майже нi для кого кулька хутра. Хух знайшов зручне мiсце для ночiвлi, покопирсався трiшки влаштовуючись, та на останок пропищавши щось зрозумiле тiльки одному йому улiгся спати.
   Глава 6
  
   На ранок Велет прокинувся як то говориться не з тої ноги. Цiла купа рiзних дрiбниць кожна з яких окремо не була здатна якось вплинути на загальний настрiй, об'єднавшись у купу таки переважувала уявнi ваги на сторону негативу.
   Усе було не так. I їжа не смачна i лiжко не своє. I цiни дорогi i продавцi непоступливi. Усе не те.
   В ночi вiн погано спав. Турбувало Вiтове око. Рiзалось, пекло та просто спокою не давало. Здається воно знову бачило щось чого не помiчало власне око хлопця. Вiн не був впевнений що це було. Якийсь далекий та тонкий стовп свiтла десь аж за мiстом бив iз землi у повiтря, чи то навпаки, важко сказати. Можливо саме через нього кляте зелене око так турбувало його. Принаймнi воно почало болiти якраз пiсля того як Велет побачив того стовпа. Хлопець прикрив очi та видiння не зникло. Його нiби хтось вирiзав на поверхнi ока.
   Велет жалкував що у Вiта не було часу бiльш детально розповiсти про його загадковий подарунок. Чим бiльше часу проходило, тим очевиднiше ставало зрозумiло що то не просте око. Точно не людське. Найбiльше хлопця цiкавило iз трупа якого монстра Вiт вийняв його. Певно ця iнформацiя могла б прояснити всi дивацтва що з ним траплялись.
   Звiсно ж хлопець не був проти бачити те що скрите для всiх iнших. Тих же невидимих хухiв. Хто у здоровому розумi вiдмовився вiд такого? Певно нiхто. Проблема полягала в тому що Драк не мав влади над подарунком. Воно, здавалось жило своїм життям. Хiба що не крутилось по власнiй волi.
   Ще бiльше псувало настрiй те що коли кляте око було у Вiта, то вело себе так само. Велет з сестрою не раз помiчали як старий знахар прикривав його вiд рiзких приступiв болю. Значить в цьому немає нiчого дивного? Не хотiлось би щоб таке сталось в якийсь важливий момент, коли життєво необхiдно не втрачати концентрацiю. Подiбне могло б закiнчитись дуже погано.
   Поснiдавши, та розплатившись за кiмнату, вiн пiшов на вихiд з мiста. Шлях до Орлицької сiчi був довгим, не варто було затримуватись на одному мiсцi надто довго. Вийшовши iз пiвденних ворiт Старого мiста вiн покрокував по краю широкої мощеної брукiвкою дороги.
   Насправдi було два способи щоб дiстатись до цiлi. Можна було дiйти до Днiпра i спуститись його руслом. Певно, подумай Велет про цей шлях з самого початку, так мiг би дiстатись куди як швидше. Проте Юрiй Хмара ненавмисне пiдштовхнув хлопця йти сушею, напряму. Вiн доставив хлопця до Нiжина за лiченi години, чим також вельми скоротив загальний час подорожi. Тепер було важко сказати який iз способiв виявився би дiєвiшим.
   Якби в нього ще був кiнь, то все було б ще краще. Та доводилось бити власнi ноги. Пристойний жеребець вартував добрих грошей. А ж крiм нього потрiбно було б придбати цiлу купу речей.
   "Нi, воно того не варте" - рiшуче подумав хлопець, пiдрахувавши свiй статок.
   Проте впевненiсть протрималась недовго. Брукiвка закiнчилась якось занадто швидко. Звичайна ґрунтова дорога виявилась не найкращої якостi. Вона хоч i була незвично широкою, але ям та глибоких колiй залишених возами була значно бiльше нiж на вузеньких дорогах що вели до Сенькiвки. До того ж хлопця непокоїла погода. Ясне та чисте зранку небо до обiду якось непомiтно затягнуло недобрими сизими хмарами. Так гляди i дощ не забариться.
   I так не дуже райдужний настрiй ворожбита впало вниз, коли поруч iз ним порiвнявся невеличкий кiнний загiн. Зазвичай вершники минали хлопця не скидаючи швидкостi. Та не ця купка людей. Чи правильнiше буде сказати не тiльки людей.
   Побачивши нахабну посмiшку на мордочцi вчорашньої нявки, Велет почав активно згадувати чим мiг прогнiвити мiнливу у своїх настроях долю.
   - Гей, котику, куди шлях держиш? - весело запитала вона.
   - Не твоє дiло, - огризнувся хлопець. - I я тобi не котик.
   Про себе вiн вiдмiтив iнших членiв загону. Двiйка достатньо кремезних воїнiв-нявкiв у латах, певно слугувала її охороною. А руда немолода уже жiнка виступала у ролi провiдника. Вона до речi була одягнена у довгу спiдницю, i на її конi було спецiальне жiноче сiдло. Досить незручне наскiльки вiн чув. Проте жiнка сидiла на ньому немов якась царiвна, не менше.
   - Справдi? А хто тодi?
   - В мене є iм'я. Ти можеш називати мене Велетом.
   Нявка нахилила голову на сторону деякий час роздивлялась його, а потiм повернулась до рудої жiнки.
   - Що значить це слово?
   Та байдужим поглядом окинула хлопця, i знизавши плечима промовила:
   - Очевидно же. Велет - то велетень.
   Нявка розсмiялась прямо таки надриваючи живота.
   - Аха-ха-ха! На кого на кого, а на велетня, вибачай, ти точно не схожий! Так що я буду називати тебе котиком!
   - Я i не повинен буди схожим на когось, - процiдив скрiзь зуби ворожбит. - Ти кудись їхала? То їдь собi!
   Велет поривався додати до своїх слiв трiшки внутрiшньої сили. Надати їм ваги, та тим самим схилити  нестерпну нявку їхати собi вперед. Проте вiн вчасно побачив серед десяткiв рiзноманiтних намист що навiшала собi на шию руда жiнка, знайомий амулет у виглядi шестикутної зiрки. Вочевидь цi нявки знаходяться пiд патронажем ворожбита. Не хотiлось юному Драку сваритись iз колегою. Це могло б затягнутись на довго, i вiн був би у завiдомо програшному станi.
   - Я не поспiшаю, - ледь не муркочучи промовила нявка. - Мене до речi Лiканiєю кличуть. Я велика ербi Дождя, молодша...
   Хлопець було хотiв перебити її та сказати що йому начхати як її там звати, та хто вона така, та замiсть нього це зробила рудоволоса.
   - Як це ти "не поспiшаєш"? - нахмурившись промовила вона. - Ми, здається домовились, що не будемо затримуватись у дорозi.
   - Нi-нi-нi! Ти запропонувала, а я нiчого на це не сказала, точно пам'ятаю! Так що це не рахується!
   - Що за дитячi хитрощi? Ти що випробовуєш моє терпiння?
   - Без нього нiкуди не поїду! - картинно надувшись промовила ербi.
   Рудоволоса звузивши повiки посвердлила поглядом вперту нявку, i певно щось вирiшивши собi сказала:
   - Гаразд. Але це твiй останнiй каприз. Клянусь своїм iменем, бiльше я вiд тебе терпiти подiбного не буду!
   - Домовились, - мов би кiшка що об'їлась сметани засяяла нявка.
   Двi колоритнi представницi прекрасної статi одночасно повернули голови у Велетову сторону, чим змусили його зупинитись.
   - Ви що це задумали? - запитав вiн поклавши руку на ручку одного iз своїх ножiв.
   - Спокiйно юначе, - руда знайшла на шиї ланцюжок iз зiркою i показала його хлопцевi. - Знаєш що це? Бачу знаєш, то певно не новина для тебе що я маю право поставити тебе на триденну службу.
   Велет похитав головою та все ж додав у голос краплину сили:
   - Не думаю, - вiн не мав на метi примусити жiнку вiдпустити його. Все ж вона була набагато старша i певно бiльше розумiлась у професiї нiж вчорашнiй учень. Навряд чи його слова могли б змусити її до чогось. Проте вона почула його i зробила правильнi висновки.
   - От же ш пощастило натрапити, - скривившись промовила вона. - Учень чи вже маєш свою зiрку?
   Хлопець трiшки розслабився, та прийняв руку вiд ножа. Звiсно по закону маючи ворожбитову зiрку воєнного зразку, що вiдрiзнялась вiд звичайної малюнком на лицевiй частинi, руда справдi мала право поставити будь кого на триденну службу. У воєнний час вона взагалi мала право ставити пiд свої знамена людей на безстрокову основу. Але зараз йшли бiльш-менш мирнi часи, а Велет був не якимось звичайним джурою чи молодим козаком. Тiльки характерники можуть наказувати ворожбитам, i тiльки пiд час вiйни. Ну i ще гетьман звiсно.
   - Учень, - чесно вiдповiв вiн. Все ж це нi на що не впливало. Навпаки. Числячись в учениках вiн був пiд протекторатом вчителя. Головне не бовкнути що його уже нема.
   - Хто тебе навчає? - все ж запитала вона. Настирна.
   - Вiт, - не дуже охоче вiдповiв той.
   - ... - руда ворожбитка вимовила декiлька не зовсiм пристойних слiв, чим змусила Велета i навiть зацiкавлено слухаючих нявкiв виразити на лицях безмовне запитання. Нiхто iз них не очiкував такою бурної реакцiї. Жiнка злiзла iз коня i дiстала звiдкись тонку елегантну люльку. Закурила. - Дай уточню. Ти говориш що тебе вчить Вiт Нежар?
   - Не жар? - хлопець задумливо проговорив прiзвисько, та воно не викликало в ньому нiяких асоцiацiй iз його Вiтом. -  Не знаю навiть. Насправдi вiн нiколи не казав нам з сестрою нi свого прiзвища нi навiть прiзвиська якого.
   - Може збiг? - запитала скорiше сама у себе жiнка, та облизала пересохлi губи. В наступну мить вона стрiмко наблизилась до Велета та трiшки нахилившись зрiвняла рiвень їхнiх обличь. Це сталось так швидко що вiн просто не встиг зреагувати. Вона рухалась просто з блискавичною швидкiстю! - Точно його око, - дуже повiльно промовила вона, випросталась та знову затягнулась густим смердючим димом. - Чорт.
   - Гей, - втрутилась нявка, перервавши напружене мовчання. - Вiдьмо, що все це значить? Хто цей ваш Вiт Нежар? Чого ти так... насторожилась?
   Рудоволоса жiнка, викуривши увесь табак витрусила iз люльки смiття та промовила:
   - Хто? - сховавши люльку перепитала вона. - Всього-на-всього людина з якою я не хочу сваритись сильнiше анiж iз тобою.
   - Справдi? - здивувалась ербi. - Ти? I не хочеш iз кимось сваритись? А як же наша угода?
   Десь у сторонi яскравим спалахом промайнула блискавка. Iз поважною затримкою до слуху компанiї дiстався грiм. Першi краплi дощу розбились об придорожню пилюку. Рудоволоса, котру нявка обiзвала вiдьмою, тiльки стенула плечима, мов би вiдхрещуючись вiд подальшої дискусiї.
   Велет пiдняв голову та глянув на затягнене хмарами небо.
   - Чого ти взагалi до мене прив'язалась? - запитав хлопець.
   - Ти не захотiв зi мною змагатись! - образливо випалила вона. - Як менi тепер дiзнатись про ту невидиму тваринку без запаху, га?
   - I це все? - в один голос здивувались Велет iз рудою.
   - Ербi дуже полюбляє змагатись iз кимось, - звернув на себе увагу один iз латних воїнiв.
   - Якщо хтось вiдмовляється вiд суперництва, вона повсякчас втрачає голову i починає вести себе по дитячому.
   - Неправда! - пiдплигнула на своєму конi Лiканiя. - Я нiколи не веду себе по дитячому!
   Нявка почала голосно та активно сперечатись iз своїми охоронцями. Драк же послiдкувавши за цим кiльканадцять секунд повернувся до рудоволосої ворожбитки.
   - Я прошу пробачення, не знаю вашого iменi...
   - Просто вiдьма на iм'я Стила, - кивнула вона.
   - Ви знаєте мого вчителя? - в лоба запитав хлопець.
   - Зустрiчалась декiлька разiв, - скривившись вiдповiла вона.
   - Розкажете менi про нього що знаєте якщо я приєднаюсь до вашого загону на декiлька днiв?
   - Нащо це тобi? Хiба Нежар не розповiдав про подвиги юнностi?
   - Вiн нам свого прiзвиська нi разу за стiльки рокiв не сказав, а ви питаєте про таке.
   - Ха, схоже на нього. Я б могла погодитись на це. Але ти вже вибачай, я здається здогадуюсь якого це такого невидимого звiра мала на увазi ця нявка. Вона менi ще вчора щось про нього розповiдала. Тодi я не звернула на це уваги, але тепер...
   Велет скис. Ну так, годi було очiкувати що вiдьма не зрозумiє про якого саме звiра йшлося. Все ж пiд такi чарiвнi властивостi пiдпадає не так багато iстот
   - Нi-нi-нi! Нi слова бiльше! - ербi Дощу раптом перебила Стилу. - Так не чесно! Ти не можеш знати напевно! I якщо ти менi скажеш то втратиться весь сенс! Ми з ним мали змагатись. I тiльки коли я виграю вiн мав розповiсти менi все про невидимку. Тiльки так!
   Вiдьма закотила очi, та на показ розвела руками. Велет тiльки посмiхнувся усвiдомлюючи що зараз певно робить страшну помилку. Та надто вже хотiлось дiзнатись хоч щось про мовчазного Вiта.
   - Гаразд, я зiставлю вам компанiю, по крайнiй мiрi до тих пiр поки нам буде по дорозi. Але тiльки з деякими умовами.
   - Ура! Котик їде з нами! - пiдплигнула нявка у сiдлi. - Заскакуй на коня!
   Кожин в цьому дивному загонi мав цiлих двох коней. Основного i змiнного. Певно вони i правда планували затримуватись у дорозi, раз йшли у подорож таким чином. Ну Велету тiльки краще, не потрiбно буде дiлити з кимось одного коня на двох. Йому нiколи не подобалось їздити у двох. Ще з часiв коли вiн тiльки починав вчитись верховiй їздi. Тож зайвий раз не роздумуючи, вiн встромив ногу в стремено одного iз вiльних коней, та всiвся зверху.
   Стила мовчки повела свого коня вперед, усi iншi поїхали слiдом.
   Дощ тим часом все не вщухав. Навпаки. Здавалось вiн тiльки набирав сили i найближчим часом грозив перерости у справжнiсiньку бурю. Коли стало зрозумiло що вiтер не встигне перегнати пелену темних як нiч хмар над їхнiми головами куди подалi, члени розширеного загону були вимушенi дiстати iз сумок довгi плащi. Не хотiлось промокнути до нитки. Та i скакунiв варто було поберегти, але де ж їх вкрити в таку непогоду? До найближчого заїжджого двору, було ще далеко, i єдине що їм залишалось так це гнати бiдолашних жеребцiв уперед надiючись що тi не застудяться.
   Вони їхали здавалось декiлька дiб поспiль, та Велет розумiв що то тiльки вибрики його виснаженого розуму. Конi важко пересували копитами, повсякчас ледве висовуючи їх iз багнюки, на яку перетворилася ще нещодавно тверда дорога. Темнi хмари та непроглядна стiна важкого холодного дощу збивали з пантелику, притуплювали вiдчуття часу.
   Iнколи, можливо в моменти коли нявки в обладунках змiнювали скакунiв, хлопцю здавалось що стихiя ще лагiдно обходиться з ними. Було таке вiдчуття що дощ в сторонi вiд них був набагато лютiшим. Кiнному загону перепадали самi вершки, коли справжня буря коїлась зовсiм поруч та здавалось боялась наблизитись до них, тiльки грiзно гримала то по праву то по лiву сторони.
   Декiлька разiв ворожбит кидав погляди на Лiканiю. Ербi була єдиною хто вiдмовився вкриватись плащем. Зараз вона була мокрою як хлющ, але не зважаючи на це її обличчя здавалось випромiнювало справжню непiдробну радiсть. Ця картина ще дивнiше виглядала, якщо було поглянути на охоронцiв нявки. Було мало прямих доказiв але Велет якимось чином вiдчував що їм дощ був зовсiм не до вподоби. Зi сторони воїни виглядали як мученики - зараз вони могли тiльки страждати та зцiпивши зуби терпiти непогоду.
   У ворота заїжджого двору що розташувався у селi, назву якого вiн так i не дiзнався, вони в'їхали на останнiх силах. Догляд за жеребцями залишили в на хмурого конюха, а самi мокрi до нитки, не допомогли навiть плащi, заховались у найбiльшому на погостi будинку.
   Людей на першому поверсi де розташовувалась їдальня вистачало. Всi кого лиха доля вигнала цього дня у подорож, та кому пощастило дiстатись до цього села, зiбрались тут.
   Народ в мiру сил та можливостей вiдпочивав, пив, їв та просто грiвся, намагаючись поближче пiдсiсти до камiну. Та загалом iз розваг тут був тiльки якийсь козак iз бандурою, що тихенько спiвав щось собi пiд нiс закривши очi. Люди нудьгували, i рятувались тiльки тим що травили один одному рiзноманiтної правдивостi байки.
   Коли у дверi ввалилась трiйка нявок, усi присутнi дружно повернули голову у їх сторону. Хвилину у просторому залi царила тишина, i тiльки голос бандуриста не очiкувано дзвiнко розливався по примiщенню. Вiн так i не вiдкрив очей.
   - Це що за дивина? - хтось певно хотiв запитати це пошепки але вийшло досить гучно.
   В наступну мить зала знову ожила многоголосим, веселим гомоном.
   Власник заїжджого двору, худорлявий чоловiчок з постiйно блукаючим поглядом та лисиною на головi, задер цiну за кiмнати. Певно думав що в таку погоду люди будуть неохоче торгуватись. А ще можливо побачив у нявках багатих та нерозумних клiєнтiв. Бог зна що там бродило в його головi, проте нажити зайву монетку в нього не вийшло. Стила прошептала йому декiлька сповнений сили слiв на вухо та вiдмовила вiд баламутних намiрiв. Велет не дуже зрозумiв чого вона просто не показала йому ворожбитову зiрку. Така дiя привела б до подiбних наслiдкiв. Навряд-чи власник став би навiть пробувати дурити чарiвникiв. Хiба що вiн зовсiм з головою не дружить.
   Отримавши ключi вiд кiмнат вони розiйшлися аби висушитись та перевдягнутись в чистий одяг. Велет був змушений дiлити кiмнату iз двiйкою нявкiв-латникiв. Постояльцiв сьогоднi i справдi було надто багато. Одиночних кiмнат зараз просто не було. Перебирати не доводилось, та варто зазначити що iз нявкiв вийшли нормальнi сусiди. В мiру мовчазнi, та звиклi до куди як бiльш аскетичного способу життя. Одного iз них як з'ясував хлопець звали Грацiаном, а iншого Лiберiєм. Занадто пишнi iмена як на думку хлопця. До того ж, вiн навряд чи називатиме їх по iменах. Нявки були схожими один на другого мов брати якiсь, i у молодого ворожбита нiяк не виходили їх розрiзнити.
   Через пiвгодини вони утрьох спустились на перший поверх. Майже всi мiсця були зайнятi, знайшовся тiльки маленький столик на чотири персони, в самому дальньому вiд камiна кутку. Замовили на всю компанiю ситу вечерю, побiльше гарячого вiдвару та стали вичiкувати коли спустяться їхнi дами.
   Посидiти у спокої їм тим не менш не дали. До столику нагрянула трiйка ледь стоячих на ногах пияк. Здавалось найближча половина зали замовкла та розвернулась в їх сторону.
   - Ви цей... - непевно почав лiдер трiйки, поставивши руки на бока та таким чином нiби намагаючись втримати себе на мiсцi. - Справдi цi... ну як їх там?
   - Мавки! - видав один iз його друзiв.
   Звiдусiль почулись не злi та захмелiлi смiшки. Навiть самi нявки посмiхались над ситуацiєю.
   - Люди добрi, - проголосила рудоволоса, зiйшовши на перший поверх та обходячи п'янчуг, - ви подивiться на цих пияк! До чого дiйшли, га? Стiльки в себе горiлки ввiбрали що їм тепер скрiзь мавки видяться!
   - Щ-що ти патякаєш? - розгублено промовив чоловiк. - Їх же усi бачать.
   - Справдi? - лукаво посмiхнулась вiдьма, та звернувшись до найближчого столика запитала: - Скажи чоловiче, чи ти бачиш у цих славних молодцях нявок?
   Чоловiк посмiхнувся, певно зрозумiв куди веде Стила, та голосно промовив:
   - Нiц не бачу. Молодцi як молодцi, тiльки що кудлатi надто. Ти Миколо i справдi певно перебрав iз друзяками своїми, якщо їх за мавок маєш.
   - Ви бачили панство? - прокричав ще хтось iз залу. - Всi люди як люди, якщо i напиваються то до чортикiв, а Микола до нявок! Ха-ха-ха!
   По залi розповзся хмiльний смiх. Випиваки ще трiшки постояли, похитались, поклiпали очима, тай вернулися до свого столику.
   Скоро до них зiйшла Лiканiя, а одразу пiсля цього принесли їжу.
   Коли з вечерею було скiнчено Велет вирiшив що прийшов час отримувати обiцянi вiдповiдi.
   - Стила, ви казали що можете розповiсти щось про Вiта.
   Рудоволоса вiдьма важко зiтхнула, та покликавши дiвчину що розносила їжу замовила собi вина. Нявки охоронцi також оживились i попросили у неї молока. Ербi попрохала каву з молоком. Дiвчина швидко принесла замовлення, i тiльки тодi вiдьма почала говорити.
   - Ти нiколи не думав що у небагатослiвностi твого вчителя є своя причина? Можливо вiн не розповiдав тобi нiчого тому що iсторiя може по справжньому вразити i неприємно здивувати його учня? Впевнений що хочеш почути її?
   Хлопець не вагаючись кивнув. Врештi решт, якщо iсторiя справдi темна, то рано чи пiзно хтось точно розповiсть її. Краще якщо це трапиться зараз, коли вiн морально готовий до подiбного.
   - Ну дивись сам. Твiй вчитель вчинив страшного злочину. Вiн пiдняв руку на побратимiв. Iсторiя темна та до кiнця не зрозумiла, оповита чутками та навiтами. Єдине що я знаю точно так це те що вiн особисто, своїми руками вiдправив до того свiту майже всю свою сотню. Сто девяносто вiсiм душ. Говорять що в живих залишилось не бiльше десятка. Хтось зiйшов з розуму, там сам наклав на себе руки. Тi кому повезло зберегти глузд тим не менше також довго не прожили та померли в муках та хворобах. Але на рахунок достовiрностi останнiх фактiв я нiчого сказати не можу. Отакi справи хлопче.
   - Якась маячня, - похитавши головою вiдповiв Велет. - Вiн не мiг такого зробити.
   - Говорять що люди мiняються, - фiлософськи промовила Стила. - Хоча я цьому прислiв'ю  не надто довiряю.
   Вiт не був святим, але у те що вiн може так вчинити зi своїми власними побратимами не вiрилось вiд слова зовсiм. Подiбне просто не вкладалось в головi.
   - Ви кажете вiн убив сто дев'яносто вiсiм чоловiк? Чому ви так впевненi що це правда?
   - Вiн сам якось говорив саме про таке число. Особисто це чула, тому й впевнена.
   - Я... я не можу в це повiрити, - ледь чутно прошептав хлопець. Рудоволоса iз байдужим обличчям хмикнула.
   - Стривайте, - втрутилась у розмову ербi. - Можу помилятись але ж якщо я пам'ятаю у вас у вiйську iз подiбними злочинами суворо. Убив товариша - сам прийми смерть. Чи то не так?
   - Зазвичай все так, - кивнула Стила. - Але з кожного правила як бачиш є виняток. Знову ж я не можу казати що мої слова то стала iстина, але думаю що Нежару зберегли життя  через його здiбностi. Занадто дивовижними вони у нього виявились. Тому Вiтовi запропонували мiсце в каральному загонi, певно без права вибору.
   - Каральний загiн? - перепитала нявка, та зморщила носик. - Гарматне м'ясо iз ворожбитiв?
   Велет занурився у спогади. Свого часу Вiт розповiдав їм про цi каральнi загони. Не дуже охоче, правда. I тепер стає зрозумiло чому. Закони у козацькому вiйську i справдi були жорсткими. Скоїв важкий злочин - заплати життям. Та просто так розкидатися, якби це цинiчно не звучало, ресурсами було не зовсiм правильно. Особливо якщо це цiнний ресурс.
   Ворожбит.
   Таким пропонували вiдмити свої грiхи власною кров'ю. Служба в каральному загонi впродовж вказаного строку. Шанс вижити в ньому був невеликим, але вiн був. Майже всi погоджувались. Та досить швидко жалкували про це. Якщо подумати то каральники були чимось схожi до галдовникiв iз "заячих" загонiв. Їх теж кидали у саме пекло. Рiзниця полягала у пiдготовцi певно. Юрiй Хмара був сильним галдовником що знав свою роботу. В каральних загонах перебували всi злочинцi в не залежностi вiд особистої сили та майстерностi. Тiльки сильнiшi iз них, тi на чиєму боцi була мiнлива вдача, могли пройти подiбне гартування. Судячи з усього Вiт виявився в числi щасливчикiв. Хоча згадуючи рани на його обличчi та слiди вiд рiзних проклять на тiлi про якi говорила Оленка, це ще питання чи повезло йому. Врештi решт, якби не цiла купа проклять що висiла на ньому важким тягарем, вiн мiг би прожити ще досить довго.
   - Недавно їх переформували, - додала вiдьма. - Роздiлили на так званi "заячi", "вовчi" та "лисячi" загони.
   - Нiчого не чула про це, - з цiкавiстю в голосi промовила Лiканiя.
   - Без подробиць, - кисло вiдповiла Стила, зрозумiвши що ляпнула зайвого.
   Бесiда на декiлька хвилин затихла. Вiдьма придiлила всю свою увагу вину, нявки молоку. Велет же боровся зi спокусою i собi замовити щось алкогольне.
   - Є ще щось що я маю знати про Вiта? - врештi запитав хлопець.
   - Можливо, - руда потеребила ланцюжки з намистом на шиї. - Я навiть не знаю. Досить рiдко з ним зустрiчалась особисто. I бiльша половина тих справ що нам з ним доручали секретна.
   Значить їм доводилось працювати разом в однiй командi. Чи значить це що вiдьма i сама перебувала колись у каральному загонi?
   - I все ж? Щось загальне що ви можете сказати?
   - Хм, вiн здався менi вiдлюдкуватим, вiчно хмурим. Кажуть був непоганим знахарем, мiг поставити на ноги, та подолати майже будь яку хворобу, - мов би загинаючи уявнi пальцi говорила вона. - Не любив тої роботи що ми чинили. Взагалi не полюбляв коли доводилось вступати в сутичку. З одної сторони я його розумiю. Чесно кажучи його бойовi навички не дивували. Виходити сухим iз води йому допомагав досвiд i та його дивовижна здiбнiсть. Ти певно знаєш про неї.
   - Гей, - знову не витримала Лiканiя. - Що це за здiбнiсть про яку ти постiйно говориш?
   - Без подробиць, - посмiхнулась Стила. - Але якщо в двох словах то вiн може будь що, та будь кого перетворити на купку холодного попелу. Звiдси певно i його прiзвисько пiшло.
   - Маг вогню? - мовби натякаючи запитала ербi. - Чому я нiчого не чула про нього ранiше?
   - Хто зна. Вiн давно вiдiйшов вiд справ, ще до того як ти отримала свiй титул. Я i сама уже майже забула про нього. А от бач учень його справу продовжує. Власне це все що я можу розповiсти тобi хлопче.
   - I на тому дякую, - кивнув Драк та пiднявся з-за столу. - Пiду я вже вiдпочивати, втомився.
   Так i попрощались. Велет пiднявся до кiмнати, забрався у лiжко та як мiг закутався ковдрою. В кiмнатi пахло промоченим дощем одягом та потом. Вiн довго лежав i просто намагався усвiдомити новi вiдомостi. Прийняти той факт що його вчитель виявляється мiг убити побратимiв. Факт вперто не приймався.
   Вiн просто тихенько лежав у лiжку не змикаючи очей навiть коли через кiлька годин до кiмнати не ввiйшли нявки. Навiть коли вони поснули та почали голосно хропiти. Певно тому i прокинувся вiн пiзнiше за всiх. Сусiдам навiть довелося його будити, бо хлопець благополучно проспав снiданок.
   Так, не дивлячись на невеличку затримку, вони вiдправились в дорогу. Дощ пiд ранок припинився, але багно пiд тендiтними сонячними променями висохти ще не встигло. Так що швидкiсть їхнього руху не вражала. Так чи iнакше другий день кiнного шляху запам'ятався Велету слабо. Вони їхали i все на тому. Навiть пейзаж навколо видався якимось одноманiтним та нецiкавим. На вечiр вони чи то виїхали в мiсцину де дощ лив не так сильно, чи просто земля встигла ввiбрати в себе зайву вологу. Заночувати вирiшили прямо у полi. Декiлька годин тому вони проїхали маленьке село. В ньому не було погосту, але певно вони могли б заночувати у мiсцевих. Проте Стила вирiшила продовжити шлях.
   На ранок хлопець прокинувся вiд звукiв брязкоту метала об метал. То нявки тренувалися. Воїни поскидали iз себе лати та танцювали один з одним перiодично схрещуючи мечi. Ербi ще спала закутавшись у плаща. А рудоволоса вiдьма палила люльку, та побачивши що хлопець пiднявся на ноги, устала сама та поманила його за собою.
   - Нарештi видалась можливiсть поговорити без зайвих вух, - промовила вона вiдiйшовши вiд стоянки на досить велику вiдстань.
   - А є про що?
   - Так, маю до тебе питання, - Стила нахилилась до хлопця та прискiпливо поглянула у його праве око. - Як вiн помер?
   - Що? - розгублено перепитав Драк.
   - Ти правильно робиш що не розповiдаєш цього кожному зустрiчному, - жiнка випросталась та погляд хлопця  сам по собi зупинився на вирiзi її декольте. - Та є люди котрим навiть слiв не потрiбно аби зрозумiти очевидне.
   - П-про що ви говорите? - вiдвiвши погляд пролепетав вiн.
   - Ти б мав збагнути це ранiше, - трiшки нахмурилась вона. - Пам'ятаєш, я одразу упiзнала це твоє око. Усi хто бiльш менш знали Вiта, чудово пам'ятають його смарагдове зиркало. Певно вiн пересадив його тобi. Та навряд чи вiн став робити це якби не був упевнений у тому що кiнець близько. Вiн не раз намагався повернути собi лiве око. Та прокляття знищувало усе щоб вiн не пересаджував. Окрiм цього, звiсно, - вiдьма пiдняла руку та торкнулася щоки хлопця трiшки нижче правої очницi.
   - Я... не знав.
   Насправдi Велету навiть в голову не приходило що Вiт мiг би пересадити собi лiве око. Хоча про можливiсть замiни органiв вiн розповiв їм досить давно. I взагалi розказував про це натхненно i багато. Це була важка практика, та недосяжна для Велета можливiсть. Тiльки Оленка змогла у повнiй мiрi освоїти її.
   - Знаєш, - почала вiдьма, трiшки подумавши, - про це мало говорили, але є чутка що саме зелене око слугувало джерелом його незбагненної сили. Май це на увазi. Добряче слiдкуй за спиною. Може знайтись той хто не вiдмовиться перевiрити цю чутку. Тодi було мало дурнiв готових зiйтися iз Нежаром у сутичцi. Але ти ще навiть в джурах не ходив. Сам розумiєш якщо є клепка в головi.
   - Розумiю, - обережно промовив хлопець не вiдриваючи погляду вiд вiдьми.
   - То як вiн помер?
   - У бою, - вiн не знав чи у правi вдаватись у подробицi щодо ящерiв. Не дивлячись на це Стила здається залишилась задоволена. Тiльки одне уточнила:
   - З ким я маю схрестити зброю аби вiдплатити за смерть старого? Хоч i не можу назвати його другом, але разок пам'ятаю, вiн врятував менi життя.
   - Новий ворог, я не впевнений що можу говорити про це. Проте якщо зустрiнете ворожих iстот схожих на великих ящiрок та змiїв одночасно, вбивайте їх не задумуючись.
   - Оце я можу гарантувати, - кровожерливо посмiхнулась жiнка.
  
   Вони були на половинi дороги назад до стоянки коли Стила зупинилась та поклала руку на плече хлопця. Вiн хотiв запитати що сталось але вона приставила вказiвного пальця до губ. До чогось прислухалась, роззирнулася по сторонам. Велет повторив за нею, та нiчого пiдозрiлого в рештi решт не помiтив. Всюди навкруги був майже рiвний луг, порослий зеленою травою у колiно, iз рiдкими вкрапленнями приземистих дерев.
   - Хм, слухай хлопче, Вiт учив тебе як спiлкуватись iз володарями мiсцевостей? - вiдпустивши його плече запитала жiнка.
   - Звiсно, - кивнув вiн не зовсiм розумiючи до чого це. - Розповiдав, але я нiколи подiбного не робив.
   - Тодi поговорити iз тутешнiм польовиком. Дiзнайся чи не проведе вiн нас по своїм угiддям короткою дорiжкою.
   - Менi не важко спробувати, та чому ви самi цього не зробите?
   Наскiльки Велет знав у вiдьом завжди були бiльш тiснi взаємовiдносини iз такими створiннями як польовики, лiсовики, та з iншими їм подiбними. Вiдьми практикували бiльш природнi чари, спорiдненi iз сутнiстю володарiв мiсцевостей. Завдяки чому їм набагато легше вдавалось знаходити iз ними спiльну мову.
   - Я занадто зла вiдьма, - туманно вiдповiла рудоволоса. - Просто зроби це.
   Для того аби принаймнi поговорити iз польовиком варто було спочатку привернути його увагу. Способiв не бракувало. Молодший Драк вибрав найбiльш пiдходящi iз тих якi мiг пригадати. Вiн мiг використати спецiальне замовляння i додати до нього дари котрi полюбляють саме цi iстоти.
   Для цього довелось повернутись до стоянки. Там вiн серед загальних припасiв вибрав трiйко сирих, курячих яєць. Добряче пiдiйшов би старий, безголосий пiвень, та чого не було того взяти нiде. Також вiдщипнув окраєць запашного хлiба. Окрiм цього знайшов декiлька пшеничних колоскiв та переплiв їх iз квiтучою рослинкою льону. Знову ж хмельовий батiг пiдiйшов би краще, але де його взяти?
   Замовляння вiн не пам'ятав, та ж то проблемою не було. Даремно вiн вiв усi тi нотатки чи що? Дiставши свої записи хлопець швидко знайшов необхiдне та поновив у пам'ятi.
   Поки вiн готувався Стила змусила воякiв кинути свою забаву iз маханням зброєю. Наказала їм розбудити ербi та збиратись в дорогу. Якщо Велет домовиться, то вони негайно вирушать у дорогу, а як нi то все рiвно потрiбно було рухатись далi. Коли всi були готовi хлопець сказав їм всiстись на траву та схилити голови. Польовики не полюбляють зайвої уваги до себе. Виклавши на платок дарунки, хлопець також присiв та опустивши погляд, прошептав замовляння.
   Довелось почекати та посидiти хвилин десять на одному мiсцi. Хтось позаду хлопця уже почав втрачати терпiння, судячи iз тихого шарудiння, та невдоволеного сопiння. Та мiсцевий володар врештi решт вирiшив прийняти дари.
   Погляд хлопця весь цей час був спрямований самим краєчком на бiлий платок iз хлiбом, яйцями та куцим вiночком. Вiн ледь не викрикнув коли до платка потягнулась невелика волохата п'ятiрня iз довгими закрученими нiгтями. Вхопивши перше лiпше яйце рука рiзко зникла. Почулось шарудiння та прицмокування, але уже iз переду вiд хлопця.
   - Смачнi дарунки, - нарештi промовив-прошелестiв польовик. - Припали до вподоби вони старому Верилу.
   Тепер можна було пiдняти погляд, що Велет одразу, але без поспiху i зробив.
   Польовик був схожий на маленького чоловiчка. Не вище двох лiктiв вiд макiвки i до п'ят. Володар лугу мiг похвастатись довгою до колiн бородою, iз вплетеними у неї колосками жита та пшеницi. Мало того, усе тiло його обросло хутром. Майже як у нявок тiльки трiшки довшим та бiльш жорстким на погляд. I кудлате волосся на його головi, i борода, i тваринне хутро мало колiр спiлої золотої пшеницi. Завершували його образ телячi вуха на головi, та випираючi iз пiд губи великi зуби. Очей з-пiд нависаючих брiв було не розгледiти.
   Пятiрня потягнулася i зцапавши плетенi рослини стрiмко заховала їх десь в глибинi бороди.
   - Що хоче вiд старого Верила молодий ворожбит? - запитав низенький чоловiчок ховаючи у лахмiття решту яєць та шматок хлiба.
   - Мене Велетом кличуть i б був вдячний якби ти провiв мене i моїх супутникiв через свої володiння. Короткою дорогою звiсно ж.
   - Друзi молодого Велета, - пiдслiпувато почав той. - Перший раз бачу таких. Хто вони?
   - Я велика ербi Лi... - почала було, високо пiднявши голову, кiшка.
   - Тссс! - шикнула рудоволоса вiдьма.
   - Певно ти про нявок, - зрозумiв Драк, навiть не повернувшись назад. - Вони iз племенi що схоже одночасно до людей i кiшок. Прийшли iз дальнiх земель i зараз мешкають на берегах Дону. Сусiди нашi.
   - Людокiшки? Так-так, Верило чув про них, а ось i в живу побачив. Добре, буде що розповiсти сусiдам. Так, Верило проведе. Та цiну в перед попросить.
   - Половину, - одразу ж заперечив хлопець, пам'ятаючи настанови вчителя. - Решту передам як переведеш.
   Польовики та лiсовики мешкали на цих землях ще задовго до того як прийшло християнство. I те що дехто називає їх духами, чи то створiннями диявола не зовсiм вiрно. Вони чарiвнi iстоти, не бiльше i не менше. Володарi мають свою не всiм зрозумiлу культуру, звичаї, правила i норми поведiнки. Саме через незнання усiх цих пiдводних каменiв, люди найчастiше i страждають вiд "пiдступностi бiсових виродкiв". А тi ж бо просто живуть так як жили сотнi якщо не тисячi рокiв до того.
   Так володарям нiзащо на свiтi не можна було передавати усю плату за їхнi послуги до того як вони свою роботу виконають. Так вже повелось що вони отримавши усе зразу, могли просто зникнути, або ж якщо i взятись за супровiд по своїй територiї наприклад, то могли завести кудись не туди, чи кинути людину на пiвдорозi.
   - Без ножа рiжуть старого Верила, та що бiдолаха може зробити? - хитнув довгою бородою польовик. - Тiльки погодитись.
   Чоловiчок дiстав звiдкись зi свого лахмiття невеличкий, продовгуватий амулет. Вирiзаний на кiстцi колос пшеницi. Бережно, та повiльно протягнув його хлопцевi. Велет акуратно узяв його, та сховав мiж долонь. Польвик занервував та неспокiйно засопiв, та хлопець не звертаючи на нього уваги прикрив очi. Тонкою цiвкою хара потекла по його долонях, та почала наповнювати амулет.
   Володарi зневажають золото, срiбло чи iншi дорогоцiннi метали. Також вони не розумiють цiнностi грошей. Їх можна задобрити дарунками, основу з яких складає їжа. Ворожбити ж можуть розраховуватись iз ними власною силою. Наповни амулет половика чи лiсовика харою на половину, i вiн з радiстю виконає твоє доручення.
   Через декiлька хвилин Драк передав кiстяшку власнику. Той значно розслабився та негайно заховав її в одязi.
   - Так в яку сторону Верилу стежку вибирати? - дiловито запитав вiн.
   - Ми прямуємо на пiвдень.
   Польовик кивнув та постiйно озираючись, наполегливо почав зазивати Велета та його друзiв за собою, немов побоювавшись що тi вiдстануть чи загубляться. Вони швидко осiдлали скакунiв та по одному поспiшили за прудким старцем. Вiн вiв їх неширокою просiкою помiж високої соковитої трави. Стежка час вiд часу петляла зi сторони в сторону, але була напрочуд зручною для пересування, якщо йти колоною по одному. Їхнiй провiдник майорiв десь попереду, здавалось вiн рухався повiльно, неквапливо, навiть поважно та якимось чарiвним чином вершники, що йшли за ним на середнiй швидкостi не могли навiть мрiяти аби наздогнати чоловiчка. Вони несвiдомо пiдвищували швидкiсть, та врештi перейшли ледь не на повний галоп. Через деякий час Велет навiть почав думати що вони загонять конячок. Вiн не мiг вирахувати часу, сонячний диск чомусь постiйно зникав з поля зору та не давав можливостi орiєнтуватись по собi. Хлопцевi здавалось що сонце вже декiлька разiв зiйшло i сiло, та звiсно ж це було оманливе вiдчуття.
   Просiка раптом скiнчилась. Якраз обабiч невеличкого яру. Вiн а слiдом за ним iншi вершники ледь не влетiли у нього на повнiй швидкостi. Тiльки якимось дивом вiн устиг звернути у сторону. Нявки також швидко зорiєнтувались побачивши дивнi маневри Драка. А от однiй iз запасних конячок не повезло. Тварина вскочила прямо у яр. Заiржала, боляче вдарившись об протилежнiй край урвища.
   Стила що їхала останньою, мовби вiдчувала що має статись якась пiдстава. Її кiнь перед яром тiльки сильнiше розiгнався i перестрибнув нешироку канаву. Рудоволоса акуратно поправила зачiску та окинула байдужим поглядом польовика, що зле щирив зуби.
   Велету також не сподобалась витiвка володаря, але вiн просто мовчки наповнив кiстяний амулет харою, пiд зав'язку що називається. В цей час нявки-охоронцi витягнули нещасну тварину iз пастки. Вона, здається, не сильно травмувалась, та йшла не припадаючи на ноги.
   - Це була перша проказа, - в самому кiнцi, коли маленький чоловiчок уже сховав свою дорогоцiннiсть вимовив хлопчина.
   - Та яка це проказа? - напоказ подивувався той. - Прикра випадковiсть, за Верилом нема вини!
   - Перша проказа, - чiтко вимовив вiн вливши в слова капельку сили.
   - Як скаже молодий Велет, - польовик зiгнувся у поклонi та наступної митi розчинився у травi.
   Вони швидко знайшли пiдходяще мiсце та переправились на сторону вiдьми. Велет йшов пiшки. Крокував поруч iз постраждалою конячкою, тримаючи руку на її ший, таким чином приклавши до її тiла цiлющий амулет.
   Ербi кидаючи на людей зацiкавленi погляди все ж не витримала та запитала що це зараз таке було. Велет стисло вiдповiв що володарi мiсцевостей навiть якщо в них iснує домовленiсть з кимось, та всi  ритуали виконанi вiрно, все ще залишають за собою право на три прокази. Зазвичай це незлi, добрi навiть жарти. Та iнколи вони можуть вилитись в от такi неприємностi. Добре що над одною людиною володарi можуть кепкувати тiльки три рази за життя. Погано що взагалi можуть. До того ж жарти на свiй рахунок вони сприймаються досить кепсько.
   - З Вiта вийшов добрий вчитель, - зауважила Стила коли хлопець закiнчив пояснювати. - Ти тримався так нiби вже з десяток разiв вкладав угоди з володарями. Думаю в нього залишились гарнi враження щодо тебе, i надалi iншi його родичi будуть жвавiше вiдгукуватись.
   - Справдi? - насуплено буркнув той. - Враховуючи те що сталось менi так не здалось.
   - Не бери на свiй рахунок. Скорiше це моя провина, здається польовик мене впiзнав. От i напакостив на останок. Ти як себе почуваєш? Не забагато сили вiддав?
   - Та наче нiчого, бувало й гiрше, - амулет польовика ввiбрав у себе, справдi багато хари, але цього було недостатньо аби вичерпати запаси хлопця.
   Знайшовши пiдходяще мiсце вони зробили невеличкий привал. Поїли та дали коням попастися. До вечора встигли проти ще майже десять верст. Загалом виходило що з допомогою володаря лугу їхнiй загiн зекономив бiльше нiж пiвдня шляху.
   Так i повелось що кожного ранку Велет готував дари та призивав польовикiв чи лiсовикiв. Далеко не завжди тi вiдгукувались, чи погоджувались провести їх короткими стежками. Але коли все вдавалось, вони добряче скоротшували загальний термiн переходу.
   Траплялось пiд вечiр вони не сильно втомлювались, i тодi Лiканiя чiплялась до Велета та влаштовувала рiзнi змагання. На шляху їм не траплялось бiльше бузкового дерева, тому ту знакову для них суперечку вони поки ще не вирiшили. Та в ербi була гарна уява, i вона повсякчас вигадувала щось нове. Так першого разу, коли вони зупинились на березi мiлкого ставочку, кiшка вистругала двi палицi, i загостривши їх на кiнцi, запропонувала з їх допомогою ловити рибу. Хлопець i радий був вiдмовити та нявка виявилась надто причепливою. Якщо вже вклала в голову якусь безумну iдею то не могла заспокоїтись поки не втiлювала її в реальнiсть. Цiєю iнформацiєю з ним подiлився Грацiан, ну певно то був саме вiн. Велет так i не навчився розрiзняти охоронцiв, хоч тi i стверджували що не були братами чи родичами взагалi.
   Вiн навiть не встиг звикнути до мандрiвного способу життя як на горизонтi замаячiла їхня спiльна цiль.
   Орлицька сiч.
  
   ***
  
   Голосний многолюдний вдень Нiжин, вночi був аж занадто спокiйним та тихим. Лише де-не-де скрипiли погано змазанi недолугими господарями ворота, або тихо шурхотiли пробiгаючи щурi, якi в темрявi вiдчували себе трохи безпечнiше.
   Тим дивнiше виглядали два опiвнiчника, що йшли мiстом у собачу годину. Було видно що молодший на вигляд силою стримував власне нетерпiння та хмурив брови коли коло нього проскакувала схожа на чорну кiшку тiнь. Його старший супутник, що на вiдмiну вiд багатих шовкових одеж молодого, був вдягнений у просту полотняну робу, трохи схожу на попiвськи ряси та пiдперезаний звичайною мотузкою, замiсть дорогого яскравого поясу, натомiсть був дуже спокiйний, навiть легко всмiхнений, що було видно, коли вiн пригладжував довгу окладну сиву бороду.
   - Довго ще?
   - Терпiння мiй друже, ми майже на мiсцi.
   Перемовившись обидва пiдiйшли до товстої залiзної решiтки, що вела у катакомби мiста.
   - Назвiться - гримнули з темного отвору.
   Свiтло що давав догораючий факел закрiплений над проходом, вiдбилось вiд очей молодого. На якусь мить полум'я змiнило забарвлення, та стало яскраво смарагдовим. Помiтивши це, старець легко повiв головою зi сторони в сторону.
   - Не варто, Недан. Я сам впораюсь, - сказав сивий притримуючи руку подiльника, та звернувся до вартового - не бачиш свої, вiдчиняй.
   Решiтка жваво поповзла вбiк. Старший впевнено покрокував всередину, молодший повагавшись рушив за ним i одразу напружився, коли майже нiс у нiс стикнувся з ватагою козакiв, якi охороняли прохiд.
   - Що там? - спитався старий, що чекав на далi по коридору. - Час у нас є, але баритися не варто.
   Чоловiк заспокоєний голосом спiвучасника лише тепер зрозумiв, що вої дивились на нього якось дивно, неначе наскрiзь, взагалi не звертаючи уваги. Поспiшивши вiн нагнав сивого. Коридор обставлений камiнням вiв їх все далi пiд землю. Кут нахилу мощеної камiнням пiдлоги був не надто великим та трiшки завертав лiворуч. На стiнах в достатнiй кiлькостi висiли факели, так що навiть не доводилось напружувати очi. Досить швидко, й десяти хвилин не пройшло як коридор неочiкувано вивiв їх у круглу кiмнату. Хоча чоловiки ще на пiдходi почали чути поточну воду. Високо вгорi пiд самiсiнькою стелею, можна було розгледiти три круглих отвори закритих товстою решiткою. Саме iз них тонкi потоки води спадали донизу мов з водопаду. Внизу вода потравляла до єдиного жолобу, котрий вiв ще далi, униз. Помiж потокiв води стояли арковi проходи на нижчi рiвнi катакомб.
   - Куди далi? - запитав молодший iз двiйки чоловiкiв, Недан. - Нашу цiль то я бачу, але не точний шлях.
   - В цих катакомбах легко можна загубитись, - кивнув старий. - Му, крихiтко, ти ж допоможеш нам?
   Чорна тiнь що безтурботно бродила округлою кiмнатою, жваво пiдбiгла до сивого чоловiка, та потерлась об його ноги, наче справжня кiшка. Чоловiк нахилився та пiдхопивши її влаштував у себе на грудях. Одною рукою пiдтримував а iншою гладив темне хутро. Створiння навiть задоволено замуркотiло, дуже схоже на справжню кiшку. На що Недан тiльки невдоволено скривився. Переплутати оце i кiшку мiг тiльки слiпий! Загальна схожiсть справдi прослiдковувалась, але у цього створiння просто непросто не було очей. Зовсiм. Навiть мiсце на черепi, було пласким без нiякого натяку на очницi.
   Створiння по iменi Му, розiмлiло на руках у господаря, але про прохання сивого незабулось. Звiдкись iз низу, з попiд полотняної роби старця вилетiло з десяток очних яблук. Вони преспокiйно собi покружляли у повiтрi, а потiм роздiлившись, розлетiлись по заплутаних коридорах пiдземелля.
   Декiлька хвилин чоловiки стояли на мiсцi очiкуючи поки чорнявий вихованець старця не знайде потрiбного ходу. Одне iз очей, дрiбнiше вiд людського, iз вертикальною зiницею повернулось назад.
   - Ходiмо, - кивнув сивий чоловiк.
   В нiс бив запах плiсняви та нечистот. Коридор котрим вони йшли звузився, кам'яна пiдлога змiнилась звичайною земляною. По своїх щурячих справах, туди й сюди шастали гризуни. Вони зовсiм не боялись людей, та нахабно попискували проводжаючи чужинцiв невдоволеними поглядами. Факели хоч i були розставленi в крiпленнях на стiнах, але не горiли, не освiтлювали дорогу. Та нiчних гостей, темрява здавалось бентежить в останню чергу. Старший чоловiк i взагалi йшов повнiстю прикривши очi. Коридор петляв, роздiлявся на двоє чи то навiть на троє, виводив їх до невеличких кiмнат, та невпинно вiв донизу.
   На цей раз шлях зайняв майже пiвгодини. Та врештi решт вони вийшли до чергової кiмнати. Обличчя старця рiзко змiнило вираз, наче з пiд маски проглянула iнша людина, кути губ опустились витягнувши рот у жорстоку тверду лiнiю, очi що були оточенi смiшливими зморшками хижо примружились. Його рука торкалася марива, яке покривало величезну ковану залiзом браму, котра, власне i перегороджувала їхню дорогу.
   - Арсен сучий ти син! Як вирок до недолюдкiв то завжди смерть, а як використати то й добре, - промовив старий, випустивши iз рук чорну iстоту, та погладивши бороду. - А я сам собi не повiрив, коли вiдчув ту легковажну кицьку.
   - Проблеми?
   - Сiч згодилась, на допомогу нявкової Ербi... Це було неочiкувано...
   - I що з того? - зневажливо фиркнув Недан.
   - Просто спробуй та й сам усе побачиш.
   Молодший з посмiшкою на мить прикрив очi, та витрiщився на мариво вже зовсiм iншим поглядом. З кожною миттю впевненiсть зникала з його обличчя.
   З люттю вiн обернувся до товариша.
   - Менi обiцяли...
   - Я пам'ятаю нашу угоду, - жорстко перебив подiльника старий. I з вже знову усмiхненим обличчям продовжив, - можливо нам доведетесь виконати деякi зобов'язання перед вами навiть завчасно. Ми знаємо як подвоїти вашi сили. Або перейдемо до наступного варiанту. Зараз час працює на нас.
   Його поплiчник хмуро кивнув, трохи рiзанувши по очам старого яскравим зеленим сяйвом власного зору. Посмiшка старого не змiнилась.
   Отож не досягнувши своєї цiлi, двiйко поплiчникiв були змушенi повертатись нi з чим. Встигли обернутись навiть швидше анiж спускались. Поспiшали. Хвилин двадцять i от вони знову стоять бiля входу до катакомб. Чоловiк прозваний Неданом, все ще ледве не палав зсередини. Недобре усмiхнувшись вiн обернувся до застиглих козакiв.
   - А от цього нетреба. Це буде недоцiльно. - знову зупинив його старий. - нам доведетесь роздiлитися. Му! - промовив вiн у сторону i з полу до нього пiднялося око. Старий пiдхопив око та передав супутнику - з цим ми Вас знайдемо.
   Молодший мовчки сховав око у кишеню та раптово зник з невiдомо звiдки повiявшим вiтром.
   - Трохи невiчливо, не знаходиш красуню? - старий нахилився та погладив iстоту, що була дуже схожа на безоку кiшку.
   - М-р-р? - промуркотiло йому у вiдповiдь створiння навколо якого почали у повiтрi почав плавати десяток рiзноманiтних очей.
   - Сподобалось його око? Потерпи трохи, вiн нам ще потрiбен.
   Далi не зволiкаючи старий, спокiйно пройшов варту i покрокував мiстом.
  
   Глава 7
  
   Орлицька Сiч була одною iз трьох нинi дiючих козацьких вольниць. Ще були знанi Чортомлицька та Хортицька Сiч, але потрапити до них було непросто. Цi острiвнi городища не приймали чужоземцiв. Майже без виключень.      
   Саме тому певно нявки рухались до Орлицi, а не куди-небудь iще. Вона завжди була вiдкрита для гостей незалежно вiд того ким тi були. Ця козацька громада старанно намагалась бути тим чим вона i задумувалась - притулком для всiх хто його потребував, мав сильний дух та був готовий працювати над змiцненням тiла.
   Iншi двi вольницi вважались бiльш закритими. В кожної на те були свої причини. Але якщо видiляти щось загальне то можна сказати що до такого становища призвела воєнна необхiднiсть. Адже Сiч помiж iншого тренувальний центр для навчання молодих козакiв. Якщо на початку їх iснування всi хто приходив на Сiч, по мiрi свого перебування там приймали не тiльки знання яким дiлились наставники, а й козацький свiтогляд, то з часом все трiшки змiнилось.
   Коли держава змiцнiла i стала набирати силу та авторитет, на її територiї почали з'являтись рiзного роду "засланi козачки". Тi хто хотiв знань, але з самого початку не роздiляв тутешнього свiтогляду. Вони заходили до храму i всерединi нього клялись на вiрнiсть товариству, та тiльки закiнчивши навчання, часто просто покидали терени Гетьманщини. Це в найкращому випадку.
   Саме тому Чортомлицька Сiч закрила ворота свого захисного муру для чужинцiв. Хортицька ж i до того була вельми специфiчною, i потрапити до неї могли не всi, а пiсля декiлькох неприємних моментiв до охочих стали висувати ще бiльш жорсткi вимоги.
   Не всiм це сподобалось. Сусiднi країни делiкатно обурювались i навiть всерединi гетьманщини таке не всi змогли зрозумiти вiрно. Адже Сiч - то козацький осередок. А як вiдомо козаки це не тiльки тi кого писар занiс до вiйськового списку. Насамперед то вiльна людина. Тому гетьман дав указ на те аби звести третю Сiч. Орлицьку. Її ворота завжди були вiдкритi, але було добре вiдомо що навчають там далеко не всiм хитрощам вiйськової справи. Усi хто вирiшив стати справжнiм козаком починали своє навчання саме тут. Якщо ж учень проявляв гарнi таланти в якiйсь справi, та проходив перевiрку на лояльнiсть державi, його могли направити нижче за течiєю ревучого Днiпра. За пороги.
   Острiв Орлиця був досить великим. Хоча звiсно не мiг суперечити iз Хортицею. Дiстатись туди було непросто. Вiрнiше на конях не просто. Саме тому вони були вимушенi залишити своїх вiрних скакунiв в невеличкому селi що розкинулось на пiдступах до острова. Кумедно та сiльськi жителi гордо називали себе Орликами.
   Далi вони дiйшли до берега Днiпра, та ступили на вузький дерев'яний мiсток. На ньому могло розминутись двiйко чоловiк тай годi. А сама будова його, навiть на погляд не розумiючого у цьому майже нiчого хлопця, викликала деяке занепокоєння. Здавалось до такого важливого мiсця можна було побудувати бiльш надiйний та широкий мiст. Тiльки потiм Велет дiзнається, чому козаки нiколи так не зроблять. Зараз же усю його увагу займав Днiпро.
   Чесно кажучи вiн не мав слiв аби навiть про себе описати те що бачив. Насамперед це була цiла безодня води. Вiн нiколи ранiше не бачив нiчого подiбного. Те нещасне озеро бiля однойменного села, i його куций острiвець на якому ледве одна людина встане, нiщо в порiвняннi з тим що вiн мав змогу спостерiгати зараз! Ще бiльше вражало те що Днiпро був живим. Його води вирували i пiнились, хвилi повсякчас шумiли, а сонячне промiння вiдбиваючись вiд його поверхнi було ладне ослiпити кожного хто ризикне довго вдивлятись в потаємнi глибини.
   Аби дiстатись до Орлицького острова їм довелось пройтись цiлою низкою таких от ненадiйних мiсткiв, котрi з'єднували мiж собою сусiднi клаптики порослої очеретом сушi. Бiльшiсть iз них не вiдрiзнялась розмiрами, та особливо хлопцю запам'яталася "коса". Так обзивали вузесенький але довгий острiвець, що мав вигляд схожий до леза коси. Здавалось то не природа його створила, а люди спецiально насипали його таким щоб мати змогу добратись до Орлицi майже напряму. Звiсно це було не так.
   Саме городище розташовувалось на пiвнiчно-захiдному краю острова. Мало вигляд розтягнутого в боки кола, та було обнесене високим частоколом. Над ним височiв шпиль розташованої у центрi церкви. Сiч повнiстю омивалась водами могутнього Днiпра. Десь вiн набiгав хвилями на крутий берег, а десь уже не так грiзно розплескувався у штучному ровi котрий викопали навколо стiни. Виходило так що Сiч помiстилась на окремому, штучному островi - малiй Орлицi. Потрапити до неї можна було тiльки через двiйко дерев'яних мiсткiв. Один тягнувся вiд коси, а другий йшов вiд великої Орлицi.
   Велет завзято крутив головою. Хоч це й не гарно, але нiчого поробити iз собою вiн не мiг. Глянути хоча б на оцi ворота! Вони вiдкривались такою цiкавою системою важелiв, що вiн просто не мiг пропустити нi найменшої дрiбницi у їхнiй роботi! Не те щоб вiн щось зрозумiв, але це ж було так цiкаво!
   Отак задерши голову вiн i не помiтив як наштовхнувся на якогось хлопака.
   - Гей, дивись куди прешся телепню! - скрикнула жертва, i тiльки цим, здавалось привернула нарештi увагу молодого чарiвника.
   Перед обуреним викриком парубком, стояв русявий зеленоокий юнак, худий як скелет та блiдий як сама смерть. Не дивлячись на блiдiсть та худобу хворою людиною вiн не здавався, навпаки, коли Велет дивися як той швидко та грацiйно рухався, здавалося що вiн навiть надто живий та жвавий.
   - Мало що мене дивом не задавив, так ще й мою кобзу ледь не потрощив! - продовжував репетувати юнак, мелодiйним та гучним мов дзвiн голосом. В руках вiн нiжно мов молодицю якусь пестив означений музичний iнструмент. - I де таких слiпих роблять?!
   Не звичний до такого ставлення вдома, та помiтивший посмiшки у козакiв, що розглядали нове видовище, Велет несподiвано для самого себе зашарiвся.
   - Тиба, не тiльки слiпий, ще й невiглас! Чи тебе батьки ввiчливостi не вчили ?! Чи не знаєш, що треба перепрошувати, як давиш чесних християн!? - все насiдав той худорба.
   Аж раптом у сцену ввiрвався iнший персонаж.
   - Олесю, - прохрипiв запиханий хлопчик iз пером та сувоєм у руках, - де ти ходиш? Ти ж знаєш, що повинен бути бiля мене на всяк випадок!
   - Це я повинен? - прогуркотiв вже низьким тоном юнак, насупивши брови, - це ти в нашiй сiм'ї , батькiвська гордiсть, та козацький джура.
   - Брате, ми ж говорили уже про це. Вчитель наказав менi...
   - Отож бо! Твiй вчитель, i наказував саме тобi стежити за моїми нападами. До мене це нiякого вiдношення немає, менi вiн нiчого не наказував i не змiг би. Бо таким як я до козацтва зась, сам знаєш чому. Тому я вiльний птах i допомагаю лише за власним бажанням та власним рiшенням.
   - I ти не хочеш допомогти менi? - скорчивши кумедну мiну запитав хлопчина iз сувоєм. - Власному брату?
   - Андрiю, я не зобов'язаний робити твоє життя простiшим. I чого ми тут застигли? Ходiмо вже!
   Хлопець швидко повернувся спиною до застиглого з подиву Велета та хутко рушив десь у сторону, аж раптом зупинився, через плече зирнув на Драка та вимовив:
   - А тобi б невiгласе варто було б повчити гiшпанську, стане в нагодi. А то ж осоромишся, як ото зараз.
   Iз цими словами молодик зник закритий кремезним тулубом якогось перехожого козака, та наче розчинився у повiтрi.
   - Ай щоб його! - скрикнув молодий джура, iз письмовим приладдям. - Знову!
   Та чимдуж побiг у сторону де зник парубок iз кобзою за спиною.
   Велет розгублено глянув на своїх супутникiв. Грацiан з Либерiєм синхронно мов брати кашляли у кулаки. Рудоволоса вiдьма як i завжди тримала спокiйний навiть дещо байдужий вираз обличчя. А от Лiка... ну вона вiдкрито смiялась i не боялась цього показувати.
   - А тут може бути не так нудно як я думала, - вимовила вона трiшки заспокоївшись, та махнувши рукою пiшла далi.
   Орилицька Сiч не вiдрiзнялась якимись архiтектурними красотами. Як i кожна козацька залога вона в першу чергу мала бути зручною для оборони та для проживання великої кiлькостi люду. Колом обабiч частоколу розташовувались довгi жилi куренi. В центрi Сiчової площi стояла невеличка але висока дерев'яна церква. Окрiм неї трiшки збоку, та поближче до куренiв розташувались будинки козацької старшини, школа, склади, скарбниця та iншi господарськi споруди.
   На площi бiля церкви вони й розiйшлись. Стила повела нявок кудись в одному їй тiльки вiдомому напрямку. Велет же ще трiшки покрутивши головою та задовольнивши свою цiкавiсть вiдправився на пошуки писаря. Усi новi козацькi рекрути одразу пiсля прибуття мали показатись на його очi. Отож розпитавши дорогу у перехожих козакiв юнак трiшки плутаючись пiшов на пошуки.
  
   Сiчовий писар мешкав в окремiй невеличкiй хатинцi. Вона вiдрiзнялась вiд куренiв насамперед тим що мала принаймнi одне незвичайно велике вiкно. Вочевидь воно давало куди як бiльше свiтла анiж вузькi бiйницi. Велет чудово розумiв необхiднiсть хорошого освiтлення в справi написання та прочитання текстiв. Як нiяк сам, своєю рукою майже що повноцiнну книгу написав.
   Хлопець постукав у дверi, та нiхто не вiдкрив. Постукав ще - нiчого. Невпевнено потягнув на себе дверi, та привiдкривши їх позвав:
   - Є хто дома?
   Звiдкись iз глибини будинку хтось щось вiдповiв але приглушено, незрозумiло. Через декiлька хвилин до хлопця вийшов середнього зросту немолодий чоловiк. Вiн мав довге, сиве волосся, та витягнуте невдоволене лице. На носi у нього розташувались круглi окуляри.
   - Чого стоїш у дверях? - хриплим голосом запитав вiн. - Я ж казав проходити.
   - Вибачте пане, - щось у виглядi цього чоловiка несвiдомо змушувало Велета вести себе максимально чемно. - Здається я не розчув.
   - Новик? - запитав той та дочекавшись слабкого кивка, посторонився. - Проходь тодi, зараз тебе запишу.
   Хлопець ступив до будинку та озирнувся. Крихiтна кiмнатка в якiй вони опинилась певно була вiтальнею. Тут ледь помiщалась масивна рiзьблена шафа для одягу.  В протилежному кутку на пiдлозi лежала велика дорожня валiза, поверх неї були накладенi якiсь папери. Роздивитись решту оздоблення вiн не встиг. Писар повiв його до свого кабiнету. Останнiй здавався ще меншим анiж вiтальня. Таке враження складалось через трiйку великих, аж до стелi книжкових шаф, що закривали собою  усi стiни окрiм тої де свiтлiло велике вiкно. Майже всю решту простору займав широкий стiл iз якогось дуже чорного дерева.
   - Отже хлопче, ти хочеш стати козаком? - запитав писар всiвшись за свого стола. Велет кивнув. - Ти, певно, пройшов довгий шлях аби дiстатись до нашої Сiчi?
   - Саме так.
   - Чи значить це що ти остаточно все для себе вирiшив i не вiдступишся вiд цього намiру?
   - Звiсно, - Драк не зовсiм розумiв до чого тут усi цi питання.
   - Добре, я просто хочу перевiрити чи усвiдомлюєш ти всi наслiдки цього вчинку? Чи знаєш ти хто такi козаки, якi в них права та обов'язки, перед товариством та державою? Не зрозумiй мене неправильно, але сюди кожного року приходять сотнi молодих новикiв, що бажають стати козаками, але якi не розумiють що це означає. Бiльша частина iз них з часом, не витримавши важких випробувань, покидає Сiч.
   - Я чудово знаю чого хочу, i не боюсь вiдповiдальностi. Я готовий вступити до товариства, та захищати країну вiд ворога в рядах нашого славного вiйська, на термiн обов'язкової служби та навiть довше, - гордо вип'ятивши груди промовив хлопчина.
   Писар уважно подивився на нього та запитав:
   - Батьки знають про твої намiри?
   - Вони померли, давно уже, - буркнув той.
   - Опiкуни? - здавалось сивий чоловiк зовсiм не знiтився на таку звiстку.
   Велет нахмурився. Писар мав би буди тiльки радий тому що до вiйська приходять добровольцi. Навiщо вiн тодi задає такi питання? Чи йому не все одно?
   - Мiй опiкун також помер. Вибачте пане...
   - Микитою мне кличуть.
   - Так от пане Микито, я вже досить дорослий аби самостiйно приймати рiшення, не розумiю навiщо всi цi питання? Чи ж бо ви мене вiдмовляєте, чи що?
   - Просто хочу переконатись що в тебе у головi не каша бовтається, - промовив той, та взявши до рук перо вмокнув його в чорнила. - Кажи своє iм'я.
   Микита старанно виводячи лiтери записав повне iм'я хлопця, рiк його народження, назву села з якого вiн родом. Занiс до паперу вiдомостi про його батькiв, та навiть опiкуна.
   - Вiт Нежар? - перепитав писар, та пробурчав собi пiд нiс. - Щось знайоме.
   - Вiн був знахарем у нашому селi, а Стила казала що по молодостi вiн був членом карального загону.
   - Ах он воно що, - чоловiк вiдкинувся на стiльцi та знявши свої окуляри протер їх шматочком тканини. - Так-так, тепер згадав. Цiкаво. Чого ти одразу не сказав що в учнях знахаря ходиш?
   - Ви не питали, - знiтився хлопець. - Я не думав що це так важливо.
   - Не важливо? Це просто змiнює усе твоє майбутнє навчання, от i все, - писар знову натягнув окуляри та почав щось дописувати на листi паперу. Та через хвилину зупинився нiби щось згадав. - Стривай ти згадував Стилу? Цю стару вiдьму? Де ти з нею бачився останнього разу?
   - Так тут i бачив. Ми разом сюди прийшли. Вона здається нявок супроводжувала.
   - Значить вони уже тут? - знову тихо запитав той. Здається вiн не умiв пiдвищувати голос, i полюбляв розмовляти сам iз собою. - Я очiкував що вони прибудуть пiзнiше. Певно вона повела їх одразу до Корелi.
   Це iм'я здалось Велету знайомим. Ох! Як вiн мiг забути? Саме цього чоловiка здається згадував Юрiй Хмара. Тому хлопець запитав у пана Микити про нього. Виявилось що то був сiчовий осавул, а ще вiн слив ворожбитом, що вiд справ чарiвних давно вiдiйшов. Чути подiбне було для хлопця дивним. Ворожбит що вiдiйшов вiд справ? Проте якщо згадати Вiта то таке цiлком може трапитись. Просто хлопець вважав випадок свого вчителя унiкальним в якомусь родi. З такими прокляттями якi вiн по необережностi на себе навiшав, нiхто б довго не прожив. Та Вiт був сильним знахарем. Невже з Корелею теж сталось щось подiбне?
   Сiчовий писар ще трiшки порозпитував хлопця про те чому того навчав Нежар, та якими ще науками окрiм ворожбитства вiн володiє. Його, здається приємно вразило що Велет умiє читати та писати, i вiн прикро здивувався коли почув що хлопець не вмiє поводитись iз шаблею. Загалом вiн старанно записав усе на папiр, та пообiцяв що знайде для хлопця потрiбних наставникiв.
   Зазвичай кожного iз джур чи ж то пак новикiв прилаштовували до одного досвiдченого та загартованого боєм козака. Саме таким чином передавались знання вiд вчителя до учня. Iнколи траплялись кумеднi випадки коли "батько" - старший козак, був молодшим за "синочка" - джуру.
   Козак мiг мати у своєму пiдпорядкуваннi бiльше одного новика. На свiй розсуд вiн мiг передати учня в пiдпорядкування iншого вчителя, якщо розумiв що не може навчити свого джуру речам до яких той проявляє талант. Коли козак бачив що синок узяв вiд нього все що було можна, вiн влаштовував для нього останнє випробування. Якщо той проходив його то отримував статус повноцiнного побратима-козака. В окремих випадках таких новикiв вiдправляли до Чортомлицької Сiчi, де вони отримували нового вчителя та продовжували навчання поки не ставали майстрами у якiйсь справi.
   Iз молодими ворожбитами все було трiшки складнiше.
   Одного вчителя для них було замало. Адже вiйськовi ворожбити розвивались в двох напрямках. Вдосконалювали власне свої чарiвнi вмiння, та мали б не забувати про звичайне вiйськове мистецтво. Вони були одночасно i вправними воїнами i умiлими чарiвниками. Так вже склались мiсцевi звичаї.
   Якщо ворота Орлицької Сiчi переступав молодий ненавчений ворожбит, то для нього пiдшуковували двох наставникiв. Простого козака, та ворожбита. Проблема полягала у тому що вiльних чарiвникiв тут було не надто багато, їх завжди не вистачало. Тому, зазвичай вони тiльки оцiнювали навички такого новика, давали декiлька порад i залишали його на одинцi iз цим. Старший козак же учив хлопця володiти шаблею та пiстолем i уже пiсля цього вiдправляв до Хортицi.
   Так як Велет уже мав вчителя, то Микита припустив що його перебування на Орлицi буде коротшим нiж у iнших. Вiн пообiцяв що знайде для хлопця людей котрi б оцiнили його навички. Писар натякав на те що хлопцевi все ж доведеться навчитись поводитись iз шаблею, але Драк мав надiю на те що зможе переконати свого майбутнього вчителя у зайвостi подiбного.
   На цей момент до кiмнати заглянув низенький хлопчина рокiв дванадцяти, з надщербленим переднiм зубом, та кучерявим чорним волоссям.
   - Пане Микито, - промовив вiн шепелявим голосом. - Я ваш обiд принiс.
   - Добре, дякую хлопче. Залиш у моїй кiмнатi. Потiм вiдведеш нового джуру до куреня, i поселиш його.
   - Як скажете пане, - посмiхнувся той.
   Джури мешкали в окремих курiнях. Не те щоб тi якось вiдрiзнялись вiд будинкiв iнших козакiв але такою була традицiя. Таким чином молодь нiби статустно вiдгороджували вiд повноцiнних членiв товариства. Усi куренi на Сiчi мали вигляд прямокутних хат, виготовлених iз товстих дубових брусiв. Кожний курiнь у довжину мав щонайменше дванадцять сажнiв. Тож був не просто будинок а цiле селище пiд одним дахом. З легкiстю мiг вiн вмiстити в собi декiлька сотень людей.
   Велет не знав за iншi, але той курiнь до якого його привiв хлопчина був великою хатою без кiмнат i передiлок. Єдиним вiдокремленим примiщенням можна було назвати сiни, вiддiленi вiд власне куреня "перемiжною" стiною з дверима i з великою кахляною грубою, тобто пiччю, котра виходила через стiну з сiней у кiмнату.
   У самому куренi на всю його довжину стояло "сирно" чи то пак стiл якщо говорити iншим словом. Вiн був виготовленим iз товстої дошки, ширшої за три чвертi аршина, прибитої залiзними цвяхами до вкопаних у землю стовпiв. Навколо сирна стояли вузькi лави, а вздовж стiн, з трьох бокiв, був настелений помiст iз товстих дощок на стовпах, який замiняв жителям постiль.
   Пiд стелею в центрi примiщення, висiло велике панiкадило. Та навiть незважаючи на великi розмiри воно певно давало не так багато свiтла. На стiнах висiла велика кiлькiсть зброї. В основному шаблi, кинджали, та булави. Але було i декiлька рушниць.
   Хлопчина супроводжуючий Велета швиденько показував хлопцевi облаштування куреня та давав цiннi поради.
   - Як бачиш всерединi не так багато мiсця для особистого майна. Старшi кажуть у що справжнього козака його i не повинно буди багато. Все зайве вiн залишає дома. Бачу ти теж iз собою тiльки один клунок прихопив. Загалом що не таке цiнне можеш залишити у коморi, ти бачив її у сiнях. Якщо маєш щось цiнне i не хочеш з собою носити то залиш у курiннiй скарбницi. Отож начебто усе розповiв, якщо не зрозумiло, чи запитання з'являться то можеш будь кого питати.
   - Добре, дякую що провiв.
   - Та нема за що. Побiжу я, та на останок ще одна порада. В куренi не засиджуйся, та працi не сторонись, а то ще отримаєш якогось глузливого прiзвиська тодi за життя не вiдбрешешся.
   Про любов козакiв давати новачкам кумеднi прiзвиська Велет прекрасно знав. Наслухався про це вiд дiда Судомира, та iнших старих козакiв що жили в його селi. Це була своєрiдна традицiя, котрої старанно та натхненно дотримувались. Так склалось що на початкових порах iснування Сiчi, люди що приходили до неї часто не бажали згадувати у слух прiзвище наслiдуване вiд батька. Тож вони говорили iншим тiльки свої iмена. Певно аби не плутатись козаки почали давати один одному характернi прiзвища. Часто вони походили вiд назви мiсцини iз якої прибув новик. Але ж прудка фантазiя вимагала бiльшого. Чогось веселого, такого щоб одразу запам'ятовувалось та довго не сходило з язикiв.
   З часом прiзвиська почали давати усiм джурам без виключення. Хоче вiн того чи нi, має справжнє прiзвище чи як сиротина обходиться одним iменем, рано чи пiзно приходив момент коли чийсь гострий язик надавав новачку жартiвного прiзвиська, а товариство дружно затверджувало його. Таке траплялось частiше за все коли новачок потрапляв в якусь кумедну ситуацiю, чи життєву обставину. Ну а якщо молодий козак мав якiсь очевиднi особливостi зовнiшнього вигляду то отримував прiзвисько на його основi.
   Багато було кумедних прiзвищ. Так дiд Судомир розповiдав що отримав своє прiзвисько через те що надто сильно кохав свою на той момент майбутню жiнку. Варка була неймовiрної вроди, чорнобривою молодицею, i вiн, хлопчина в котрого ще вуса не почали рости, шептав її iм'я майже кожної ночi. Отож сусiди це почули та прутко найменували його Варчичем.
   Велет залишив свою сумку на вибраному вiльному мiсцi, вирiшивши що розбереться з майном вечором. Варто було дослухатись до поради провiдника, та йти в пошуках роботи. Справдi не хотiлось першого же дня отримати прiзвисько на кшталт Лежибока. Вiн мрiяв про звучне та грiзне прiзвисько. В iдеалi було б якби закрiпилося його теперiшнє прiзвище. Виходячи iз куреня хлопець вкотре вже гадав яким чином його дiди-прадiди стали називатись Драками.
   Роботу вiн знайшов швидко, варто було тiльки запитати в першого стрiчного, як той не довго думаючи вiдправив новачка рубати дрова. Справа важка, але необхiдна. Усi ж бо хотiли взимку трiшки погрiтися бiля теплої печi. Пiд час роботи вiн мимоволi кидав погляди на молоду дiвчину, що в декiлькох кроках вiд нього займалась тим самим - енергiйно махала великою сокирою. Видовище було дещо дивним. Досить довгий час жiнка серед козацтва вважалась зайвою. Вiйськове мистецтво опановували тiльки чоловiки. Тай чи може бути жiнка товаришом? Коханою, матiр'ю, чи дочкою будь ласка, але бойовим побратимом? Так часто густо мiркували в тi часи. Про що мова якщо навiть сьогоднi велика кiлькiсть старих козакiв не може збагнути як жiнка може бути козачкою!
   Формально людиною котра дала початок цьому явищу, можна вважати третього гетьмана - Григорiя Сагайдачного. Вiн пiдписав указ за яким дозволив вiдьмам iз Європи служити в нашому вiйську. На той час була така необхiднiсть. Нiхто й подумати не мiг що через декiлька рокiв до Сiчi прибуде одна смiлива молодиця, немаюча нiякого вiдношення до вiдьом, котра тим не менш забажає вступити до вiйська. А на питання писаря, котрий поцiкавиться з якого це дива вiн має вносити її до реєстру, вона вкаже саме на цей гетьманiв указ. Надто вже розмитим там виявилось формулювання. Не тiльки вiдьмам дозволялось служити у вiйську але й усiм жiнкам котрi того забажають. Малесенька колiзiя а до таких наслiдкiв призвела.
   Хоча, дивлячись правдi у вiчi, варто вiдзначити то що жiнок у вiйську не так вже й багато. Добре якщо одна на сотню. Беручи до прикладу Велетове село. Там разом iз хлопчаками коло дiда Судомира крутилось чимало дiвчаток, та з часом бiльшiсть iз них переростала своє дитяче прагнення до вступу у козацьке товариство. Тiльки самi бойовi та впертi, врештi решт покидали село та вирушали до Сiчi.

***

  
   Вечором коли вiн розбирав свої речi, його розшукав молодий хлопчина. То був джура сiчового осавула. Велет збирався сам навiдатись до таємничого Корелi, та сьогоднiшнiй день був насичений на враження день, так що це бажання просто вилетiло iз голови. Тепер же цей таємничий чоловiк сам забажав зустрiтись iз хлопцем. Це дещо дивувало. Молодий ворожбит не мiг вигадати нi однiєї причини для того аби у Корелi могло з'явитись таке бажання.
   Джура привiв його до вiдкритого багаття, що розташувалось мiж двома старими на вигляд куренями. Навколо вогню були розставленнi пеньки та просто стволи дерев з обдертою корою.
   - Доброго вечора, пане, - промовив Велет до старого чоловiка що сидiв по ту сторону тендiтних вогняних язикiв. Певно то i був сiчовий осавул.
   - О, - стрепенувся чоловiк, нiби прокинувшись вiд сну. - Уже прийшов? Добре-добре, а то я ледь не задрiмав тут на одинцi.
   У вечiрнiх сутiнках, де з освiтлення тiльки малесеньке багаття, Велет не мiг добре роздивитись Корелю. Проте його набряклi повiки здавалось ховали за собою водянистi, з синiм вiдблиском очi. В чому можна було не сумнiватись так це в тому що старий козак не мав лiвого вуха, певно втратив його десь у бою. Чомусь нiяких iнших обставин для цього в голову у хлопця не з'являлось. У всьому iншому лице старого здавалось нiчим не примiтним. Два слова можна було сказати тiльки про те що Кореля вочевидь полюбляв голити свою голову, але лiнувався теж саме робити iз короткою, злегка кудрявою, бiлою бородою.
   - Ви хотiли мене бачити, пане?
   Старий кивнув.
   - Прийшла менi вiстка вiд Юрiя котрого Хмарою кличуть. Вiстка коротка, але в нiй говориться про молодого ворожбита iз Сенькiвки. Почувши сьогоднi що порiг нашої вольницi переступив хлопчина саме з того краю, я звiсно ж вирiшив поговорити з ним. Тож скажи менi юний Драк, чи про тебе згадував Юрiй? Чи ж я на старостi зовсiм з розуму зiйшов i представляю бажане за дiйсне?
   - Певно вiн мав на увазi саме мене. - кивнув хлопець. - Бо ж наказував як доберусь до Орлицi, передавати вам вiтання. А ще просив переповiсти в подробицях усе що сталось бiля мого села.
   - Схоже на нього. Якщо в тебе ще залишились сили, я був би не проти послухати цю iсторiю.
   Водянистi очi прискiпливо впились в обличчя хлопця i тому не залишилось нiчого iншого як пригадати та переповiсти подiї того важкого дня. Осавул уважно слухав та час вiд часу уточнював деталi. Його цiкавили речi, про якi свого часу перепитував галдовник Юрiй. Коли Велет збагнув це то став вести свою розповiдь з урахуванням тих питань якi пам'ятав ще iз допиту влаштованого Хмарою.
   - Дякую за наповнену подробицями розповiдь. Бачу ти вже не раз її переповiдав, - промовив Кореля коли хлопець замовк. - Тепер ситуацiя стає бiльш зрозумiлою.
   Ворожбит трiшки помовчав, не наважуючись переривати роздуми старого, та врештi решт запитав.
   - Скажiть пане, чи не чули ви про ще якiсь напади цих ящерiв?
   - Нi, на сьогоднiшнiй день, нiчого нового про них сказати не можу.
   - Послухайте, я розумiю що прошу забагато, але маю прохання до вас, - Кореля на його слова тiльки схвально кивнув, немов запрошуючи продовжувати. - Якщо у вас будуть якiсь новини щодо ящерiв, чи мого села, Сенькiвки, не могли б ви розповiсти про них менi?
   - Ах, в тебе ж там сестра залишилась, - миттю зрозумiв осавул. - Старшенька? I теж в учениках у Вiта ходила? Розумiю твоє занепокоєння, так. Що ж не бачу в цьому нiчого складного. Як дiзнаюсь щось так одразу пошлю за тобою одного iз своїх джур.
   - Дякую пане! - зрадiв Велет та низько вклонився старому.
   - То зайве. Ти менi краще розкажи що сталося сьогоднi на входi до Сiчi? Ти з кимось зiткнувся так?
   Драк знiяковiв та глянув на Корелю широко розплющеними очима.
   - Ви й про це знаєте?
   - Така вже в мене служба - все знати, - хмикнув осавул.
   Затинаючись та нiяковiючи ворожбит переповiв про те як збив та ледь не затоптав якогось хлопчину.
   - Це все я знаю, повтори що Олесь тобi сказав у самому кiнцi.
   - Єм, щось про те що менi потрiбно гiшпанську мову вчить. Тiльки нащо, i чому саме її я так i не зрозумiв.
   - Iспанську значить? Добре, треба то значить треба, вчителя ми тобi постараємось знайти, а поки що будеш ходити до писаря нашого, у нього якiсь книги повиннi знайтись.
   - Що? - здивувався Велет. - Нащо це менi?
   - Олеся потрiбно слухати, хлопче - посмiхнувся Кореля, та пiдкинув декiлька тонких гiлочок до багаття. - Вiн дурниць не порадить.
   - З якого це дива я маю вчити якусь iноземну мову? Начебто за корон не збираюсь!
   Осавул нахмурившись, вказав на спiвбесiдника пальцем.
   - Це наказ. Затям собi, поки мову не вивчиш будеш в джурах ходити!
   На тому розмова i закiнчилась. Хоч вбий, а молодий ворожбит так i не зрозумiв чому мусить слухатись слiв першого зустрiчного хлопчини! Та наказ вiд осавула не залишав простору для маневру. Його слова були однозначними. Як не крутись та мусиш пiдкорюватись.
   Отож Велет кожного дня ходив до писаря та вчив чужу та важку для себе мову. Чи то пак вони обидва її вивчали. Пан Микита як виявилось знав три iноземнi мови, окрiм рiдної. Проте iспанська до їх числа не входила. Проте чоловiк був досить спритним до навчання, i мав для цього ресурси. Микита розпоряджався великою бiблiотекою на полицях якої знайшлись необхiднi книги. Декiлька iсторичних товстих трактатiв, та англо-iспанський словник. Так-так, волею неволею Драк був вимушений вчити ще й англiйську мову.
   Пан Микита був вельми освiченою людиною, вiн як i Велет любив читати, а ще, здавалось, знав усе що вiдбувається на територiї Орлицi. Опитавши з десяток нових знайомих Велет зрозумiв що тi або не знають про худорлявого Олеся, що принiс йому такi проблеми, або не бажають про нього говорити. Писар не був виключенням та не забажав про це говорити. Пiзнiше стало зрозумiло що чоловiк хоч i має талант збирати плiтки, але не бажає ними дiлитись.
   Окрiм цього молодому Ворожбиту знайшли нового вчителя. Насправдi вiн змiнив декiлькох. Спочатку його прагнули не дивлячись нi на що навчити володiти шаблею. Але перший наставник швидко збагнув що хлопець не має до цього жодного таланту. Вже на наступний день низенький, худорлявий чоловiчок вчив його фехтувати кинджалом, та правильно цiлитись iз пiстоля.
   Наприкiнцi другої недiлi Велет поступово почав втягуватись в бурхливе та позбавлене спокою життя. Зранку вiн по декiлька годин проводив в оселi Сiчового писаря вивчаючи iз ним iноземнi мови, пiсля обiду зазвичай вiн знаходив свого вчителя кинджального бою, пiсля занять з ним, решту дня був умовно кажучи вiльним. Проте вiдпочивати вiн намагався недовго. Бiльшу частину вечора вiн займався роботами по господарству. Чесно кажучи це був цiкавий та насичений час де вiн не просто колов дрова а й вчився новим для себе речам. Вiн латав дахи куренiв, допомагав виготовляти славнозвiснi козацькi чайки, бiгав вiд бджiл на пасiцi, та навiть декiлька разiв вiн допомагав ковалю, оселя якого знаходилась поза межами Сiчi.
   Двi недiлi промайнули непомiтно, i це був тiльки початок.
  
   Вона знайшла його надвечiр. Увiрвалась до куреня немов ураган, вхопила за руку та без пояснень потягнула за собою. Спочатку вiн ще намагався пручатись, та зрештою зрозумiв що це саме той випадок коли краще пiддатися. Не плести проти течiї.
   - Скажи хоч куди ми йдемо? - стрiмко перебираючи ногами запитав вiн.
   - Побачиш, нях, - посмiхнулась вона.
   Лiканiя попрямувала за пiвденнi ворота Сiчi. Пробiглась по мiстку, та опинившись на великому островi потягнула хлопця ледь не в протилежний його кiнець. Вони довго пробирались через сосновий лiс, лякаючи нiчних звiрiв що тiльки но почали вилазити зi своїх схованок. Врештi нявка витягла Велета на самiсiнький берег. По праву руку вiд них сонце заходило за горизонт. Двi зовсiм не схожi одне на одного iстоти деякий час спостерiгали за цим красивим та мальовничим видовищем, аж поки сонячний диск не зник за обрiєм.
   - Без сумнiву це варте було того аби його побачити, - нарештi промовив Драк. - Та невже це все для чого ти мене сюди привела?
   - Помiтив? Сонце за хмарою сiло, завтра буде дощ. I завтра ж я вiд'їжджаю додому.
   - Так швидко?
   - Нажаль. Хотiлось би погостювати довше, але в мене є обов'язки. Я й так затрималась тут. Мої охоронцi уже собi ледь хвости не повiдкушували. Все натякають менi що час в дорогу збиратись.
   Велет глянув на бентежну кiшку. Вона посмiхалась дивлячись кудись у далечiнь. Певно вiн буде сумувати. Можливо вони не встигли стати кращими друзями, та якимось чином хлопець звик до неї та до її своєрiдного характеру. Що не кажи а без Лiки тут буде сумно.
   - Шкода, - щиро промовив вiн. - Здається ми тiльки познайомились а вже час прощатись.
   - Прощатись? - стрепенулась ербi. - Не так швидко, котику!
   - Що ти маєш на увазi?
   - Як це що? Ми ж з тобою уклали угоду, пам'ятаєш? Домовились що ти розповiси менi про невидиму тваринку! Ну, коли я виграю у тебе змагання з пошуку квiтки з чотирма пелюстками!
   - Серйозно? Ти ще памятає про це?
   - Звiсно! Як я можу забути!? Це ж те з чого розпочалось наше знайомство!
   Велет потер перенiсся. Чого ще варто було очiкувати вiд цiєї нестерпної нявки?
   - Добре, я не проти взяти у цьому участь, але чи ти не помiтила? Час цвiтiння бузку давно пройшов.
   - Це не та проблема про яку варто потрiбно переживати, - посмiхнулась вона. - Ходiмо.
   Нявка знову заглибилась до лiсу, i Велету не залишилось нiчого окрiм того аби прослiдувати за нею. На цей раз їм не потрiбно було довго йти. Декiлька хвилин блукань i от вони вийшли на невеличку галявину. На протилежнiй вiд них сторонi, рiс рiдкий та дещо занедбаний кущ бузку. Здавалось йому не вистачало сонячного свiтла або що. Дерева навколо нього давно вигнались у ростi, i сперечаючись мiж собою, росли все вище i вище. Кожне iз них хотiло якнайбiльшу кiлькiсть свого листя пiдставити пiд ласкавi променi.
   Як i казав Драк бузок уже перецвiв. Цей кущ не був якимось винятком iз правил. Зовсiм нi. Тай i того засохлого цвiту на ньому кiт наплакав. Велет скептично глянув на Лiку, та кiшка тiльки безтурботно посмiхнулась.
   - Певно їм подобається бузок, - промовила вона, водячи носом зi сторони в сторону.
   - Їм? Про кого ти?
   - Невидимi тваринки, я вiдчуваю запах одного в цьому мiсцi. Навiть намагалась декiлька разiв упiймати його, та марно. Пруткi, нях!
   Ох, тепер зрозумiло. Вiдверто кажучи Велет нiколи не звертав уваги на це, але якщо пригадати, то лаз дiйсно дуже часто траплявся йому саме бiля кущiв цiєї рослини. Хлопець окинув мiсцину новим поглядом, та Вiтове око на його потуги не вiдреагувало, i цього разу показувати приховане не захотiло.
   Лiканiя тим часом пiдiйшла ближче до куща, та присiла на одне колiно бiля нього. Зняла з поясу невеличкий бурдюк з водою та протягнула його ворожбиту.
   - Налий менi трiшки в долонi, - попрохала вона.
   Вiн так i зробив, пiсля чого закупорив бурдюк та зацiкавлено поглянув на кiшку. Вона прикрила очi та здавалось почала безшумно шептати якесь замовляння. Це було несподiвано вiдчутно. Тiло ербi огорнулося силою, вона була настiльки кричущою та вагомою, що Велет ступив крок назад. Вередливе зелене око стрiкнуло болем.
   Свiт знайомо роздiлився на двi картинки. Щоб не перевантажувати мозок, хлопець прикрив лiве око, i запаморочення припинилось.
   Тiло Лiки свiтилось нестерпним бiлим сяйвом, i хлопець вiдступив вiд неї ще на декiлька крокiв. Внутрiшнє свiтло, її сила була колосальною! Щось подiбне вiн уже бачив. Якщо пригадати, це сталось в ту саму нiч напередоднi якої вiн познайомився iз нявкою. Чи могла вона бути причиною того величезного стовпу свiтла що вiн мiг бачити тодi за мiстом? Нi. Навряд. Хлопець сумнiвався що якесь живе створiння взагалi могло б контролювати таку кiлькiсть хари. Велет вважав що стовп мав якесь природнє походження, не iнакше.
   Свiтло почало поступово згасати, чи то пак переходити з тiла нявки до її розкритих долонь а iз них прямiсiнько у воду. Коли вся хара сконцентрувалася там, нявка вiдкрила очi, та пiднявшись виплеснула воду догори. Замiсть того аби через секунду упасти донизу та зависла на якийсь час у повiтрi прямiсiнько над кущем бузку. Велет моргнув. Нi йому не здається, води справдi стає бiльше, i вона змiнюється! Через хвилину там була вже повноцiнна невеличка темна хмаринка, здається в її серединi майнула блискавка, але то певно йому здалось. Правда ж?
   - Я ж казала що я ербi Дощу! - самовдоволено промовила Лiканiя, коли iз хмаринки на дерево почали падати першi крапельки.
   - Що ти намагаєшся зробити? - запитав Велет. Вiн тiльки зараз помiтив що на гiллi бузку, пiдозрiло роздивляючись хмарку над собою, сидiв одинокий хух.
   - Сам дивись, - посмiхнулась кiшка.
   Вона сама вiдходити у сторону не захотiла. Так i стояла, мокнучи пiд дощем. Здається це її зовсiм не бентежило. Дивно, наскiльки Велет встиг дiзнатись нявки як i всi кiшки не дуже полюбляли коли вода мочила їхнє хутро. Згадати хоча б перший день коли вiн познайомився з нявками. Тодi йшла справжня злива i охоронцi Лiканiї почували себе пiд дощем не дуже добре. Окрiм особистих спостережень, Велет читав про це в однiй iз книг Сiчового писаря, пана Микити.
   Крихiтний дощ все накрапав, i листя бузку нiби набирались сили. Зеленiли та росли нiби на очах.  Згодом на землю почав обпадати стрий цвiт, i на його мiстi майже одразу виростали новi суцвiття. Тай сам кущ подався догори та в сторони, погустiшав, та набув нечуваної до цих пiр краси!
   Хмарка вiддавши усю вологу через декiлька хвилин повнiстю зникла. Пахло дощем.
   - Ну от! - розставивши руки в боки промовила ербi. - А ти переживав!
   - Не те щоб переживав, - зiзнався хлопець та ступив на мокру траву.
   Хух скориставшись цим одразу ж перескочив хлопцевi на голову. Лаз, звiсно це був саме вiн, прийнявся крутитись на мiсцi, невдоволено фиркати та струшувати з хутра воду. Лiка одразу щось вiдчула, повела носом та втупилась поглядом у молодшого Драка. Той намагався тримати лице, та вдавалось це вочевидь не надто добре.
   - Нях, - фиркнула кiшка, - Давай уже змагатись!
   - Нi-нi, стривай. Ще одна дрiбниця. Ти так i не сказала що менi буде якщо я виграю.
   - Ти не виграєш! - обурилась ербi.
   Велет кивнув. Як не прикро зiзнаватись, але скiльки та в чому вони з нею тiльки не змагались вона завжди брала гору. Нявка страшенно полюбляла такi забави, а ще бiльше радiла коли отримувала заслужену перемогу. Хлопець майже не вiрив що зможе перемогти. Але гордiсть не дозволяла йому здаватись так просто. А якесь вiдчуття справедливостi, чи що, вимагало аби все було чесно. Якщо iснувала навiть найменша вiрогiднiсть того що вiн може перемогти, то i нагорода за це також має буди.
   - I все ж, - стояв на своєму вiн.
   - Ну ти вже й i впертий, котику, - надулась нявка. - Добре, твоя взяла. Якщо ти якимось дивом перше мене знайдеш квiтку з бiльшою кiлькiстю пелюсток, то отримаєш нагороду. Подарую тобi щось iз своїх речей. Можливо навiть щось цiнне, нях.
   - Домовились, - просяяло обличчя хлопця.
   Врештi коли були обумовленi усi деталi суперечки, вони вiдiйшли по  рiзнi боки вiд бузку, вставши на однакову кiлькiсть крокiв. На рахунок три вони кинулись до куща та прийнялись перебирати суцвiття. Пора на вулицi стояла вже досить темна, i якби не Вiтове око що трiшки допомагало бачити у темрявi то хлопець нiчого би не розбирав. У Лiки такої проблеми навiть не стояло, адже всi нявки непогано бачать в нiчний час. Її можна було б запiдозрити у навмисному шахрайствi. Проте Драк знав її достатньо аби розумiти що ербi просто забуває про такi дрiбнi та неочевиднi вiдмiнностi мiж їхнiми расами.
   Квiтка змiнялась квiткою, суцвiття суцвiттям, гiлка гiлкою. Велет перебирав пальцями, поступово входив у смак, та с кожною хвилиною вiдчував як серце б'ється сильнiше. В такi моменти вiн починав розумiти чому Лiка так полюбляє рiзного роду змагання. Це справдi захоплювало.
   Довгоочiкувана забава не могла тривати надто довго. Драк декiлька разiв кидав погляди на свою суперницю. У нявки справи йшли краще анiж в нього самого. В тому сенсi що кiшка вже майже встигла передивитись свою половину куща, ще трiшки i вона перейде на його частину. В той час як Велет навiть третину не подужав. Звiсно ж узявши кiлькiстю вона врештi решт змогла натрапити на таку жадану квiтку. Годi було й очiкувати iншого результату.
   Велет невдоволено скривився. Якнiяк а програвши змагання вiн вiдчував себе морально розчавленим. Як не налаштовував себе до подiбного, та сприйняти поразку спокiйно вiн не мiг. Вiт якось казав що кожна людина має вмiти програвати. Можливо це вмiння теж потрiбно тренувати?
   - Я виграла! - радiсно кричала нявка. - Бачиш? Я ж казала! Казала тобi! Велика ербi Дощу завжди виграє! Нях!
   Лаз заворочався на головi у ворожбита, та раптом скотився тому на плече. Хлопець трiшки пiдняв руку аби не дати хуховi упасти. Той вправно скотився ще нижче, подивився Велету у вiчi, пропищав щось гнiвне, та перекотившись по його долонi майнув донизу.
   - Це була вона?! Невидима тваринка! - збуджено нагострила вуха кiшка, та пiдскочила до Велета. Нахиливши голову у праву сторону вона спантеличено ткнула пальцем у долоню хлопця. - Що це?
   Хлопець i сам розглядав Лазiв подарунок широко розплющеними очима, чи то вiрнiше одним оком.
   - Звiсно я можу помилятись, та, здається, мiй невидимий друг не хоче аби я розповiдав про нього i його родичiв, - широко посмiхнувшись промовив вiн.
   - Це... це нечесно! - розпачливо викрикнула нявка. - Ми так не домовлялись!
   - Потрiбно вмiти визнавати свої поразки, - пiднявши вказiвного пальця догори, промовив Драк повторюючи старечу манеру свого вчителя, в другiй руцi вiн мiцно стискав квiточку iз шiстьма пелюстками. - Тiльки так ти зможеш рухатись далi, i старанно працювати аби наступного разу вигризти перемогу з рук найзаклятiшого суперника.
   Лiканiя як виявилось програвати не вмiла. Велет припускав що от сьогоднi це сталось з нею вперше. Вона довго кричала, та звинувачувала його в шахрайствi, але формально кажучи, вiн нiчого не порушував. Звiсно i вважати таку перемогу повноцiнною вiн теж не мiг, але гордiсть взяла своє i хлопець вперто стояв на своїх позицiях.
   Тiльки впевнившись що не знайде на бiдному кущi бузку цвiту iз сiмома пелюстками вона з показним небажанням була вимушена зiзнатись що Велет виграв.
   - Але виграв нечесно! Тому й повноцiнної нагороди ти не отримаєш! Нях! - кiшка дiстала звiдкись двiйко невеличких срiблястих дзвiночкiв, та протягнула тiльки один iз них хлопцю. - Знаєш що це? Нi? То не просто дзвiночки вони зачарованi особливим способом.
   Нявка легенько потрусила своїм, i той що був у руцi Драка теж задзвенiв. Молодий ворожбит збагнув. Вiн чув про такi штуки. Вони не просто грали в унiсон. За допомогою таких от дзвiночкiв можна було розмовляти з людиною, знаходячись вiд неї ледь не на другому кiнцi свiту!
   - О, бачу ти таки чув про цi артефакти. Добре, значить пояснювати не доведеться. Бачиш якби ти виграв у мене без обману я б подарувала тобi повноцiнну пару, а так обiйдешся тiльки одним!
   - I нащо вiн менi, такий? - скривившись запитав Велет. - З тобою говорити? Так ти менi остогидла як гiрка редька! Чекаю не дочекаюсь коли ти вже поїдеш звiдсiля!
   - Не треба то вiддавай назад, - одразу знайшлась з вiдповiддю хитра нявка.
   - Ще чого! - фиркнув хлопчина та заховав дзвiночок за пазуху. - Якщо ти так робиш що нi собi нi людям, то я вiдставати не збираюсь.
   - Ну от i добре, котику, - посмiхнулась ербi, - Буду дзвонити по ночах i розповiдати тобi страшилки.
   Так от незлобиво пересварюючись вони й самi не помiтили як зустрiли нiч. Зоряне небо поступово почали затягувати важкi хмари. Настав час повертатись. Йдучи до малої Орлицi, Велет щиро жалкував що доводиться так швидко прощатися з нявкою.
   Зi своїм другом.
  
   Глава 8
  
   Повiтря навколо Велета прямо таки пашiло. Великий, рiдкий та лапатий снiг що повiльно опускався зi сталевих небес навiть не встигав опускатись на його голову та плечi. Розтавав на льоту. Воно й не дивно. Якби на вулицi стояла тепла пора року то тiло молодого ворожбита зараз заливали рiки поту. Та посеред зими весь гарячий пiт холонув та пiднiмався догори. Хлопець прискорив крок. Останнє що вiн хотiв так це застудитись. Справжньому козаку мороз не завада, вiн i в однiй сорочцi може цiлiсiнький день проходити, але ж не мокрим вiд голови до п'ят!
   Варто визнати вiн давно так не пiтнiв. Та сьогоднi був особливий день. Маючи зi спорядження тiльки довгий прямий кинджал вiн протримався проти свого наставника майже десять хвилин. Вiн не використовував хари, не стимулював нею своє тiло, та нiяким iншим способом не хитрував. Перед самiсiньким боєм вони навiть власнi ритуали зняли. Драк тiльки наклав на себе та на вчителя захисне замовляння i все на тому. Бились вони до першої кровi, чого соромитись хлопець програв. Досвiдчений козак зумiв хвацько пiдловити його, але сталось це уже занадто пiзно. Оговорений час та навiть трiшки бiльше Велет протримався а значить пройшов випробування. А воно ж було останнiм.
   Хоч Велету не вистачало поки майстерностi та деякої краплини таланту, але вiн перейняв вiд учителя усе що той тiльки мiг надати. Навчився усiм прийомам та дрiбним хитрощам. Надалi тiльки постiйна практика могла покращити його навички. Це могло означати тiльки одне - вiн став на один, але досить важливий, крок ближче до втiлення свого нехитрого задуму. Ще трiшки i вiн пiде далi.
   Бiльш нiж пiвроку вiн уже проживав на територiї Орлицької Сiчi. Хлопець дiзнався та навчився великому перелiку справ. Можливо iнколи вiн i сам не розумiв нащо йому наприклад знати як перемонтувати колесо пiдводи, та врештi був вимушений зiзнатись перед самим собою що цi знання зайвими вже точно не стануть. Трапся така ситуацiя що доведеться забути про свої чарiвницькi вмiння, то Велет був впевненний у цьому свiтi не пропаде. Нехай його не вiзьмуть наймолодшим помiчником коваля, чи там теслярем, але вiн спокiйно зможе влаштуватись на посаду писаря чи якого бiблiотекара.
   Снiг рипiв пiд ногами, i хлопець не помiтив як дiстався до мiстка що з'єднував малу та велику Орлицi. Певно якби його вчитель йшов поруч то хлопець нiчого б i не помiтив, але той пiшов iншою дорогою, певно сьогоднiшню нiч проведе в селi на пiдступах до Сiчi. Вiн вже другу недiлю ночує там. Певно знайшов з ким роздiлити постiль. Удвох воно всяко теплiше, особливо такими холодними ночами, хех.
   Отож вчителя поруч не було i нiхто не вiдволiкав увагу хлопця. Прямiсiнько перед дерев'яним мiстком, по праву руку вiд Драка щось мигнуло. Спочатку вiн подумав що то снiжна скоринка так виблискує. Та нi,
он щось золотисте виблискує. Вiн пiдiйшов ближче та зiгнувшись витягнув зi снiгу масивну золоту певно конструкцiю. Бiльш за все вона нагадувала браслет. Прикраса здавалась надто масивною та дещо грубою. В когось було багато золота але не вистачило грошей на те аби гарно його обробити. Браслет мав форму та вiзерунок який дуже нагадував змiю що так i не змогла вкусити себе за хвоста, замiсть того вона намагалась дотягнутись до нього довгим тонким язиком. Придивившись ворожбит збагнув що язик виконував роль застiжки, та певно зламався от браслет i злетiв iз чиєїсь руки.
   Добряче роздивившись важку прикрасу хлопець здивовано хмикнув. Якась дивна змiя вийшла у невiдомого ювелiра. Замiть луски що б мала вкривати її довге тiло, на останньому здавалось росло пiр'я.
   Пар давно перестав пiдiйматись вiд охолонувшого тiла юнака, а мороз почав щипати його за вуха. Обтрусивши прикрасу вiд налиплого снiгу, Велет стиснув її у руцi та чимдуж поспiшив перебратись через мiсток.
   Спершу вiн заглянув до свого куреня, скинув мокру сорочку що вже почала тверднути прямо на тiлi, вiн перевдягнувся у сухi та теплi речi. Накинув на плечi шерстяну космату бурку, а на голову натягнув розношену але любиму кабардинку. Отепер можна й на вулицю вийти, та не боятись що замерзнеш. Саме це хлопець i зробив. Сьогоднi вiн зробив один крок, удача була на його сторонi, то ж можливо вона ще досi з ним? Чому б не перевiрити?
   Та спочатку варто було щось вирiшити на рахунок знайденої прикраси. Хоча як це що? Дiло знайоме. Речi губляться на Сiчi не перший раз. Вистачає неуважних роззяв котрi б чобота з ноги втратили та не помiтили того! Саме тому рiшення для подiбних проблем було знайдене ще бозна скiльки десятирiчь тому. Козакам чуже непотрiбне, саме тому на кожнiй Сiчi, було вiдведене мiсця де в землю вкопувались високi стовпи. Усi знахiдки було прийнято прив'язувати до мотузок що звисали iз верхiвок тих стовпiв. Отож коли щось втратив то можеш смiливо шукати цю рiч саме тут а не де iнде. Якщо ж упродовж трьох днiв нiхто так i не приходив за своєю рiччю, то вона по праву переходила у власнiсть того хто її знайшов.
   Прив'язавши браслет до мiцної мотузки, Велет зi спокiйною душею поспiшив далi.
   Домiвка сiчового писаря зустрiла його звичною тишею та спокоєм. А ще холодом.
   - От же ш! - тихо чортихнувся хлопчина зайшовши всередину.
   Певно пан Микита знову зачитався i забув пiдкинути дровенят до грубки. За декiлька зимнiх мiсяцiв це був певно десятий подiбний випадок. Ворожбит пройшовся сiньми та увiйшов до кiмнати посадовця. Глянув бiля грубки та знайшов там незачеплену майже в'язанку дров. Вогонь в пiчцi давно згас, навiть жару знайшлося тiльки куца жменька пiд товстим килимом попелу. Витративши трохи часу вiн вигорнув усе з середини, та заново розтопив пiч. Тiльки пiсля того вiн нарештi зайшов до кабiнету писаря.
   - Доброго дня пане Микито, - привiтався хлопець.
   - А, це ти Велете? - проморгавши, та вiдставивши якийсь сувiй у сторону глянув на хлопця. - Як твiй екзамен? Здав?
   - А ви як думали?! - надувся Драк. - Звiсно ж здав!
   - Тодi приймай мої вiтання, молодець, - досить скупо промовив чоловiк, та задумався. - Хм, здається я мав сказати тобi ще щось... не пам'ятаю...
   - Пане Микито, я б хотiв поговорити з вами, - рiшуче мовив ворожбит.
   - Так, i про що? - збившись з роздумiв запитав писар.
   Наразi тема була проста. Весь цей час Велет як i наказував Кореля вчив iспанську мову. Спочатку було важко, та через мiсяць десь пiсля того як хлопець прийшов на Сiч, йому таки знайшли вчителя мови котрий на вiдмiну вiд Микити знав предмет навчання. Iз ним справи пiшли краще. На сьогоднi хлопець мiг читати iспанськi книги майже без допомоги словника. Бiльш менш добре вiн розумiв мову на слух, а от розмовляв з вiдчутним акцентом. Просто не вистачало практики. Козак що вчив його, мав власне життя i не мiг постiйно тинятись поруч iз хлопцем. А днiв десять назад вiн був вимушений покинути Сiч, та вирушити до свого рiдного села.
   - Як ви гадаєте, чи можна сказати що я виконав Корелiв наказ? Так мої навички не iдеальнi, але давайте на чистоту - зараз я просто стою на мiсцi.
   Велет перечитав усi книги iспанською, котрi знайшов у бiблiотецi писаря, деякi навiть по другому колу. I було незрозумiло що робити далi, ну ж не перечитувати їх в третiй раз?!
   - Добре що ти це згадав. Я вже давно думав з тобою про це поговорити, але вирiшив що буде добре зачекати того моменту коли ти пройдеш решту випробувань.
   - Ви хочете сказати, що я нарештi можу йти далi? - не вiрячи своєму щастю викривкнув хлопчина.
   - Тише, ти. Чого кричиш? - поморщившись осмикнув його писар. - Все вiрно, можеш вважати що час твого перебування в якостi Орлицького джури пiдiйшов до кiнця.
   - То, я можу йти? - ледь не пiдстрибував на ногах Драк.
   Замiсть вiдповiдi, пан Микита вiдкрив одну iз шухлядок свого стола та покопавшись там дiстав згорток товстого паперу, перев'язаний червоною ниткою, поверх якої виднiлась воскова Сiчова печать. Протягнувши згорток хлопцю вiн промовив:
   - Твiй рекомендувальний лист - пропуск на Хортицю. Перед тим як будеш вiдправлятись, зайдеш iще до мене, я пiдготовлю деякi папери котрi потрiбно доставити тамтешньому писаревi. I Велет, нарештi згадав, приходив хлопчина, тебе шукав. Здається щось термiнове, казав що Кореля хоче тебе бачити.
   Серце хлопця йокнуло. Осавулу навряд чи могли доповiсти про те хлопець пройшов випробування. А отже цей виклик був зумовлений чимось iншим. Пiсля своєї першої розмови iз сiчовим старшиною, вони хоч i бачились на вулицi час вiд часу а от спiлкувались тiльки двiчi. Та й то як, парою слiв перемовились. Осавул добре тримав своє слово, та як тiльки в нього з'являлись вiдомостi про Сенькiвку одразу ж повiдомляв про неї хлопця. Зазвичай вiн присилав когось iз парочки своїх пiдопiчних, бо ж сам вiльного часу мав небагато.
   До цього часу новини завжди були хорошими. Нiяких нових нападiв чи ще чогось непередбачуваного там не вiдбувалось. Ящери бiльше не з'являлись, i з Оленкою теж все було добре. I от сьогоднi Кореля захотiв побачитись iз Велетом самостiйно. Про що це може значити як не про поганi новини!
   Iз дому писаря його наче вiтром здуло. Навiть не звернув уваги що забувся там свою шапку. На одному подиху молодий ворожбит добiг до потрiбного будинку. На входi його перепинив один iз учнiв старого.
   - Добре що ти з'явився! А то я вже мав йти за паном Микитою. А ти ж знаєш що вiн не дуже любить коли його вiдволiкають.
   - Що сталось? - переводячи подих запитав вiн.
   - Та прибули якiсь поважнi гостi, от по тебе i послали.
   - Стривай, якi ще гостi? I до чого тут я?
   - Не знаю хто такi, - знизав плечима джура. - Виглядають дивно, то певно десь здалеку. Мови нашої не знають, та говорять на гiшпанськiй. Тому й тебе шукали.
   Велет зiтхнув з полегшенням. Наче гора з плеч упала, i зрозумiвши це хлопець вирiшив що просто мусить навiдатись додому. Хортиця зачекає. Нiкуди не дiнеться таємничий найбiльший острiв Днiпра, а от iз сестрою варто зустрiтись. Помиритись врештi решт. Варто було визнати що ця розлука змусила його передивитись своє вiдношення до Оленки. Тут в товариствi новикiв, в просторому куренi де завжди було шумно та весело, вiн почував себе самотнiм та покинутим. Велет усе життя прожив поруч iз сестрою. I от так в одну мить на нервах надiрвавши цей тонкий зв'язок мiж ними, хлопець чiтко вiдчув себе сиротою.
   За цi пiвроку вони обмiнялись дещо сухими та невпевненими листами, тай годi. Не те спiлкування котрого прагнув хлопець. Вiн i до цього планував повернутись, а тепер просто остаточно впевнився думкою що не зможе спокiйно спати якщо особисто не побачиться з сестрою.
   Кивнув власним думкам вiн почав планувати свої подальшi кроки. Посеред зими дорога виявиться важкою та довгою, але вiн впорається. Помириться з Оленою, навiдається до Зоряна, побуде в Сенькiвцi до весни а вже потiм вирушить на Хортицю.
   За час поки ворожбит перебував у свiтi власних думок, джура привiв його до дому Сiчового отамана. Ранiше вiн уже був всерединi. Наприкiнцi осенi виявили що одне iз вiкон в будинку "з'їла мiль". От вiн у компанiї тесляра i майстрував нове вiкно. Працювали швидко, бо надворi погода стояла прохолодна, але роздивитись помешкання зсередини Велет устиг.
   Будинок був великим, навiть занадто. I спочатку хлопець не розумiв навiщо було будувати такi хороми. Справдi, на фонi невеличких будиночкiв iншої козацької старшини, цей виглядав як справжнiсiнькi хороми. Та опинившись всерединi, вiн зрозумiв що там мешкає далеко не тiльки один отоман. Його помешкання часто виступало в ролi гостинного двору. Усi поважнi особи зупинялись саме в ньому. Наприклад Лiканiя якщо пригадати теж мешкала тут. Якщо подумати було б негарно селити iноземних послiв в якомусь iз просторих куренiв. Якщо козаки до того звичнi, то комусь незнайомому iз їх звичаями було б дико спати умовно кажучи в однiй кiмнатi, та на одному лiжку iз сотнею галасливих людей.
   Всерединi за цi декiлька мiсяцiв нiчого не помiнялось. Гарно освiтленi кiмнати були по багатому вбранi, але не кричали всiм i кожному про свою пишнiсть. Для якихось королiв це житло могло б здатись жах яким аскетичним, але Велету подобалось що вiн вiдчував себе тут мов у дома. Не боявся ступити брудним чоботом по дорогому персидському килиму, чи ненароком зачепити столiтню китайську вазу.
   Зазвичай гостей приймали у спецiальному залi - великiй свiтлiй кiмнатi, оздоблення котрої кожного разу трiшки змiнювали, беручи до уваги в першу чергу традицiї дипломатичної служби країни з якої прибув посол.
   Цього разу посеред кiмнати стояв низенький стiл, бiля котрого замiсть стiльцiв були розставленi м'якi подушки. Велет не був знавцем чужих традицiй, та потрiбно було бути слiпим i глухим аби не знати що саме таке застiлля полюблять в мусульманськiй частинi свiту. Дивно, джура говорив що гостi десь iз здалеку, не мiг же вiн не впiзнати мусульман у себе пiд носом?
   За дальньою вiд входу частиною стола, по турецьки зiгнувши ноги, сидiла майже уся присутня на Орлицi козацька старшина. Певно тiльки пана писаря i не вистачало, та вiн не любив таких от зiбрань. Зазвичай посилав замiсть себе котрогось iз учнiв, а сам приходив тiльки у виключних випадках.
   - Пане, як i наказували я привiв Котика, - тим часом промовив джура до осавула.
   Драк пропустив своє прiзвисько помiж вух. Хоч i було образливо, але вiн давно звик. Насправдi не таке вже й погане найменування, якщо подумати. Трапляються й набагато гiршi. Єдине що псувало йому настрiй з самого початку як його почали так прозивати, так це те що вiн сам був у тому винним. Якби його так при свiдках назвала Лiка, то хлопець почував би себе не таким ображеним. Вiрнiше вiн мав би на кого сердитись.
   А як вже усе добре починалось! Хлопець зо два мiсяцi проходив так i не отримавши прiзвиська. Щастило не потрапляти у якiсь кумеднi ситуацiї, та не давати будь яких iнших приводiв. Та подiбне не могло продовжуватись довго. Рано чи пiзно ситуацiя мала зламатись. Того вечора вiн разом iз iншими джурами сидiв бiля багаття слухав та сам травив байки. I смикнуло його за язик почати ту розповiдь про знайомство iз нявкою. Хоч кiшка вже давненько покинула Сiч але iнтерес до такої дивовижi i не думав зникати. Певно саме тому його i розпитували. Всi бачили як вони разом прийшли до Орлицi. Знали що вони товаришують.
   Вiн розповiдав цю iсторiю не перший раз але до того вечора мав щастя не розпукати язика. Та тут ситий пiсля обiду вiн занадто розслабився i усiм розказав як його прозвала клята ербi. З того дня й повелось. Всi почали звати його Котиком. Добре що хоча б разом iз iменем прiзвисько трiшки змiнювали, для милозвучностi. Так вiн iменувався не iнакше як Велет Кiт.
   - Якраз вчасно, дякую, можеш йти, - кивнув старий чоловiк, мазнувши по ворожбиту водянистим поглядом. - Знаю хлопче що ти уже пройшов своє випробування, але бачиш як воно сталось. Нам конче потрiбен перекладач, тож прошу тебе затриматись ще на кiлька днiв.
   - Гаразд, пане, - неохоче буркнув хлопчина.
   Вiн чудово розумiв що поки просять потрiбно погоджуватись. Бо як скажеш "нi" той наказати можуть, а там вже змушений будеш пiдкорятись. Це пiвроку тому назад вiн мiг сперечатись зi Стилою, а зараз все змiнилось. Так сьогоднi, отримавши пропуск до Хортицi вiн перестав бути джурою, та став повноправним козаком. Але ж це не означає що варто показувати свiй гонор.
   Кореля кивнув на сусiдню подушку i Велет усiвся поруч iз осавулом.
   - Що за гостi? - запитав вiн.
   - Важко сказати, розмовляють на iспанськiй, але видно що то не їх рiдна мова. Певно вони десь iз...
   Старий замов на пiвсловi. Дверi вiдчинились i до кiмнати увiйшли чужоземнi гостi. Їх було четверо. Середнього росту, як мiнiмум на пiвголови меншi анiж середнiй козак. Всi вони були смуглявими, пiд яким кутом шкiра навiть виблискувала червоним вiдтiнком. Чоловiки мали високi вилицi. Їхнi великi немовби зламанi носи одразу впадали в вiчi. Довге, нижче плiч волосся у них було чорним як крило у ворона, а очi вони тримали постiйно прижмуреними, майже закритими.
   Єдина помiж чоловiкiв жiнка, чи то була ще дiвчина судячи з усього, мала ще нижчий зрiст. Її довге волосся, переплетене у десятки тонких косичок, якимось дивним чином складалось у високу незвичну зачiску. Спершу Велет навiть прийняв їх за якийсь дивний вид шапки. Її зовнiшнiсть теж вражала та дивувала. Вона певно була красивою, але ця краса була незвичною, дивлячись на неї не можна було не захоплюватись, але в той же час закрадалось питання - а нащо було так сильно малюватись?!
   Шия, пiдборiддя i високий лоб дiвчини були викрашенi у яскраво червоний колiр! Так нiби вона акуратно вимазалась у кровi!
   Варто зазначити також що дiвчина несла на собi велику кiлькiсть прикрас. Просто надмiнну. Масивне рiзнокольорове намисто на шиї, вiдкритi руки обвiшанi якимись стрiчками та браслетами, великi круглi сережки звисали майже на самi плечi, та помiтно обтяжували вуха. Хоча якщо глянути на чоловiкiв то в них нижня частина вух взагалi зiяла дiрками через котрi можна пальця просунути! В декого iз них в цi дiрки були вставленнi, дивнi прикраси зi звисаючим донизу пiр'ям.
   Драк знову перевiв погляд на дiвчину. Вона йшла по центру їхньої процесiї. Довге, плаття яке тим не менш залишало руки та плечi повнiстю вiдкритими тягнулось по пiдлозi. Хлопець помiтив що пiд нижньою губою у неї блистiла на свiтлi металева кулька. Вiн нахмурився не розумiючи як вона там тримається.
   "Тiльки не говорiть що вона губу проколола!" - подумки прошептав Котик.
   - Вiтаю вас на територiї Орлицької Сiчi, - пiдвiвшись iз подушки промовив отаман.
   Кореля штурхнув хлопця пiд столом i той, отямившись, швидко переклав привiтання. Дiвчина до цього дивилась на отамана, та коли заговорив Велет, перевела погляд на юнака. Вiн звернув увагу на дивний, трiшки вузький вирiз її темних очей. Дiвчина заговорила до нього, та вiн нiби пропустив це помiж вух, i сiчовий осавул змушений був знову штурхнути хлопця пiд столом.
   - В-вона каже, щ-що вдячна за щирий прийом.
   - Ми не знаємо ваших традицiй, тому просимо пробачення за оформлення цього залу.
   Дiвчина знiяковiла, не розумiючи певно що має на увазi пан отаман, тому Велет в декiлькох словах розповiв їй про традицiю вбирання зали. Вона вдячно кивнула та вiдповiла що не бачить нiчого страшного у тому аби сидiти на подушках.
   Коли гостi всiдались стало зрозумiло що до подiбного вони незвичнi, але нiхто нiчого не сказав.
   - Отож, будь ласка, розкажiть з яких країв ви прибули до нас, - попросив отаман.
   Гостя кивнула, та легенько кахикнувши, почала свою розповiдь.
   - Кхм... вона каже що вони прибули iз далекого мiста Майяпан, - почав переводити хлопець.
   Розповiдь дiвчини виявилась досить довгою. Насправдi вона розповiла не так вже й багато цiкавого, якщо подумати. Вся справа полягала в тому що вона сама знала iспанську не надто добре. Десь на рiвнi Велета, а можливо ще гiрше. Дiвчина часто запиналась, пiдбираючи потрiбнi слова та словосполучення. В свою чергу Велет також не був майстром швидкого перекладу, i теж нерiдко запинався, намагаючись зрозумiти що вона мала на увазi.
   Отож якщо пiдсумувати все нею сказане то виходило якось так.
   Чужинцi прибули справдi iз такої далечiнi що важко було навiть уявити. Вони пiшки подолали шлях аж вiд самих захiдних берегiв Iспанiї, та навiть так то не була початкова точка їхнього маршруту. Вони прибули iз-за великого Атлантичного океану, прямiсiнько з iншого континенту!
   Їхнiй народ називався майя. Було дивно це чути але вони не мали власної країни, чи то пак в них не iснувало централiзованої влади. По сутi всi майя мешкали в окремих мiстах-державах. Нерiдко вони воювали одне з одним, та досить нечасто були готовi об'єднатись мiж собою заради того аби протистояти загальному ворогу. З такими звичаями та традицiями iспанцi, що вже бiльше двох столiть активно колонiзували береги їхнього континенту давно би не завоювали усiх майя, якби не одна вагома обставина.
   Магiя.
   Майя активно практикували магiю, i як сказала дiвчина пiд напором ворога ставали тiльки сильнiшими. Вiн не зрозумiв як таке можливо, але майя наголосила на тому що якби не це то кам'янi стiни Майяпану давно би вже упали пiд натиском "жалючих трубок", конкiстадорiв. Волею-неволею, та обломивши пiки об мури мiст-держав, iспанськi завойовники, були вимушенi припинити воєнну кампанiю та почати налагоджувати нормальнi стосунки. Хоч це протистояння i вiдняло десятки якщо не тисячi життiв, але усвiдомлення його даремностi прийшло до iспанцiв не так давно.
   Велета здивувало те як швидко в першу чергу самi майя пiшли на зустрiч завойовникам. Ну справдi, декiлька столiть боротись проти ворога не покладаючи зусиль, а потiм за якихось п'ять-шiсть рокiв забути старi образи! Та дiвчина про це не обмовилась, певно не вважала цей момент таким важливим. Вiн же не став запитувати, так як тут i зараз був всього лиш перекладачем.
   Як би там не було але вiйна мiж майя та Iспанiєю закiнчилась. Бiльш того, досить швидко вони почали налагоджувати дипломатичнi зв'язки. I мiсто Майяпан було одним iз перших котре погодилось обмiнятись послами.
   Дiвчина котра представилась як Шумен, перебувала у складi посольства, але вона разом iз невеличкою групкою майя не залишилась в Iспанiї а вирушила у довгу мандрiвку свiтом.
   - Тобто ви налагоджуєте зв'язки iз представниками iнших народiв? - запитав отаман.
   Велет переклав. Дiвчина якось не дуже певно кивнула. Вiдкрила було рота але так i завмерла. Хлопець теж вiдчув щось дивне, хоча не вiдчув а скорiше побачив. Зелене око спалахнуло гострим болем що швидко минув, i Драк побачив примарну фiгуру що нависла над дiвчиною. Один iз супроводжуючих Шумен чоловiкiв, той що здавався найстаршим серед них щось нахмурився та щось коротко гаркнув до неї. Мова була незрозумiлою. Постать що мов би була зiткана iз диму нахилилась ближче до дiвчини, впилась тонкими руками в оголенi плечi майя.
   - Не знаю що ви робите, - хмуро промовив Кореля трiшки подавшись вперед, - та краще вам припинити. Це не мiсця для ворожби.
   Почувши переклад хлопця дiвчина через силу посмiхнулась та пiдняла руки долонями вперед. Щось сказала тому старому, вiн хмикнув, повiв рукою, i димний силует вiдстав вiд дiвчини поплив до старшого майя та заховався всерединi одного iз кiстяних амулетiв що звисав з його шиї.
   Дiвчина ледь ворушачи блiдими губами, поспiшила роз'яснити ситуацiю. Виявляється, вiдносно недавно вони втратили свого перекладача. Наскiльки зрозумiв Велет це сталось в бою, та подробиць Шумен не озвучила. Окрiм нього вона єдина хто бiльш-менш володiв iспанською, iншi знали вiд сили декiлька слiв. Хоч формально лiдером їхньої четвiрки був старий майя, обвiшаний кiстяними амулетами, та розмову на себе мусила брати його пiдлегла. От шаман Ах-Куй, як вона його назвала, i нервував.
   Сiчовий отаман кинув швидкий погляд на Корелю, старець безтурботно пожав плечами та запитав:
   - Так яка ви говорите цiль вашої мандрiвки?
   Вислухавши питання, Шумен скоса зиркнула на свого шамана, та дала коротку вiдповiдь.
   - Вони шукають... єм, Великого Змiя, - перевiв молодий ворожбит.
  

***

  
   Велет любив понiжитись у лiжку. Але коли ти живеш у воєннiй общинi, то мусиш пiдкорятися загальноприйнятим правилам. Козаки вставали рано, а коли приходила їхня черга кашоварити то ще ранiше. Нажаль, сьогоднi був якраз такий день. Уставши самим першим вiн потягнувся на своєму мiсцi та пiшов на вихiд iз куреня. Вмивання снiгом - те ще задоволення але пiсля нього ти точно не захочеш бiльше спати. Сховатися пiд теплу ковдру ще й як, а от спати точно не зможеш.  
   Через декiлька хвилин iз куреня вискочили Велетовi товаришi по кухнi. Нагодувати сотню чоловiкiв не так просто i тут один кухар точно не справиться. Ворожбит нiколи не вважав себе видатним поваром i тому частiше за все брався за якусь пiдсобну роботу. Картоплi почистити, дров принести, за вогнем слiдкувати - ось це було йому пiд силу. Тому i цього разу повернувшись до куреня, вiн рiшуче взявся за ножа одною рукою i за мерзлу рибину iншою.
   Вiн чистив мабуть десяту рибину коли дверi до помешкання вiдчинились, вiдвiдувач не змiг втримати дверi, рiзкий порив вiтру потягнув їх за собою та гучно гаркну по стiнi. Велет повернувши голову неуважно обiйшовся с ножом i порiзав собi руку. Не смертельно, звiсно, але неприємно так точно.
   - Привiт, хлопцi, - нiяково чухаючи голову кивнув вчорашнiй джура сiчового осавула усiм присутнiм. Пiдслiпувато пройшовся поглядом по сiнях куреня, та нарештi побачив ворожбита. - О, Велет ти тут, а я по тебе.
   - Знову потрiбний перекладач? От же ж потрiбно було їм припертися так вчасно? Прийшли б на день пiзнiше...
   - Годi скаржитись, - буркнув стоячий бiля здорового котла повар. - Бiжи вдягайся, та розбуди замiсть себе когось iншого. Негоже затримувати снiданок.
   Велет кивнув, та сполоскавши руки пiшов збиратись. Поранену руку перев'язав клаптиком тканини. Натягнув на шию амулет iз ритуалом, вдягнувся та вийшов до хлопчини що грiвся в теплих сiнях. Як i вчора вiн повiв його до будинку отамана, але на цей раз не до прийомного залу, а до гостьових кiмнат. Шумен уже чекала на нього.
   - Добре що ти прийшов, - iз акцентом промовила вона на iспанськiй. - Я вже уся знiтилась в цiй кiмнатi.
   - Якщо тебе щось не влаштовує в оздобленнi, то просто скажи i ми зробимо усе аби це виправити, - нiяковiючи промовив Котик.
   Майя сьогоднi була ще красивiшою нiж вчора. Вона змила червону краску iз шиї та лоба i тепер виглядала не так чудернацько. Погляд постiйно зупинявся тiльки на металевiй кульцi пiд її нижньою губою.
   - Нi ти не так зрозумiв! - поспiшила запевнити його iноземка. - Я просто не люблю довго сидiти в примiщеннi. Хочу на вулицю. Зiставиш менi компанiю?
   - Звiсно, - тiльки встиг кивнути Велет.
   - Тодi зачекай, я швидко! - випалила вона i сховалась в кiмнатi захлопнувши дверi перед самiсiньким його носом.
   Корелiв джура, що все ще стирчав поруч пiдсунувся ближче та пошепки запитав:
   - Чого вона хоче, га?
   - Гуляти, на вулицю, - хмикнув Драк.
   - Ах он воно що! А то ж її нiхто не розумiє, а вона з самого ранку щось лопоче. Слухай, ти покажеш їй тут усе що вона захоче, добре? А я побiжу розповiм усе вчителю, та згодом вас найду.
   Велет потер перенiсся, але кивнув. Здається цi декiлька днiв пройдуть не так вже й швидко як його втiшав Кореля.
   Шумен досить швидко зiбралась, хлопець навiть не встиг заскучати, як дверi знову вiдкрились та на порозi з'явилась закутана в зимнiй одяг дiвчина. Вона певно накинула на себе все що в неї було. Така мерзлячка? Картина була настiльки кумедною, що Велет ледве стримав усмiшку. Не хотiлось би ненароком образити гостю, а маючи туманне знання звичаїв її батькiвщини, будь що могло викликати невдоволення. Кореля вчора вечором, коли офiцiйна зустрiч закiнчилась та майя повернулись до своїх кiмнат, особливо наголошував на цьому, та просив хлопця вести себе максимально стримано.
   - Ну що, ходiмо? - збуджено запитала Шумен, схожа у цьому вбраннi на готового до зимiвлi медведика.
   - Твої друзi не йдуть з нами? - перепитав ворожбит, вiдходячи трiшки вбiк та пропускаючи дiвчину вперед себе.
   - Навряд чи їх витягнеш на вулицю таким холодом та без вагомої причини.
   - У тебе на батькiвщинi немає таких холодних зим? - зробив припущення Драк.
   - Так! - рiзко кивнула вона. - У нас iз цим все набагато краще. Звiсно бувають холоднi носi, але зазвичай жiнки ходять в одному лиш платтi, а чоловiки взагалi обходяться тiльки еш, - останнє слово велет не зрозумiв, здається воно не належало до iспанської. Шумен трiшки наморщила лоба i нарештi знайшла пiдходящий аналог, - ну це така пов'язка на стегнах.
   - Весь час? - здивувався Велет. - Тобто в вас там вiчне лiто?
   - Мабуть, - знову нахмурившись промовила дiвчина. - Так лiто, завжди. I немає снiгу! Просто не уявляю як ви можете жити в такому жахливому мiсцi! Жах!
   Драк в свою чергу не уявляв як можна мешкати в мiсцинi де на небi постiйно висить пекуче лiтнє сонце. Козаки працюючи без сорочок, звично загоряли за декiлька мiсяцiв настiльки що ставали чорними як не кожний чорт може похвастатись. А що ж було б якби подiбне лiто не закiнчувалось? Та певно зовсiм згорiли би! Тепер смаглявий, з червоним вiдтiнком колiр шкiри майя отримував деяке пояснення.
   Удвох вони швидко вийшли на вулицю, i Шумен закуталась у хустинку так що тiльки один нiс i стирчав. Екскурсiя видалась короткою та не сказати що цiкавою. На Орлицi, окрiм храму, бiльше й не було що показувати. Тому погулявши трiшки на морозi Велет вiдвiв дiвчину до церкви. Всерединi високої споруди стояв характерний аромат храмових пахощiв.
   Шумен зацiкавлено розглядала iкони, розписи на стiнах та iншi обов'язковi елементи. Бiльше всього часу вона затримувалась бiля рiзних позолочених чи золотих речей, як то пiдсвiчники та iнше. Церква в цей час пустувала, Драк сподiвався що скоро iноземцi набридне, i вони покинуть це мiсце. Та де там, через декiлька хвилин до них вийшов священник. Чоловiк високий, та тiлом не обдiлений. Бачив якось Велет як той скинувши рясу, таскав поваленi стволи дерев, м'язи так i переливалися пiд блiдою шкiрою. Чоловiк глянув на Велета та нахмурився. Хоч i швидко взяв себе в руки i сховав невдоволення за густою бородою, але хлопець встиг помiтити тiнь що промайнула на лицi священника.
   Не сказати що Драк бачив багато священнослужителiв, але всi тi з ким вiн був знайомий без виключення, насторожено ставились як до нього так i до iнших характерникiв. Сам хлопець теж мав не зовсiм чiткi та зрозумiлi вiдносини та погляди на церкву. Вiн вiрив у Християнського бога. Вiт якось провiв цiлий урок присвячений рiзним божествам. Знахар постарався максимально чiтко донести до своїх учнiв думку про те що боги реально iснують, i жартувати з ними не можна. Навiть якщо бiльшiсть iз них давно покинула їхнiй свiт, померла чи ж бо то просто вирушила кудись... хто б знав куди. Навiть так накликати на себе їхнiй гнiв мiг тiльки останнiй йолоп! Ну або людина котра знає що робить.
   Тому Велет намагався нiколи не сваритись iз священниками. Але й вибудувати iз ними гранi вiдносини теж не вдавалось. Важко вiдкрити свою душу людинi котра дивиться на тебе вовком.
   В Орлицькому храму хлопець до прикладу був усього один раз - коли складав присягу на вiрнiсть товариству. I от сьогоднi довелось завiтати знову. Кiт уже був i не радий що привiв сюди Шумен. Дiвчину цiкавило буквально усе про релiгiю козакiв. Вона, з допомогою перекладача розпитувала священника щонайменше з годину. Певно то була сама довга розмова хлопця iз служителем церкви.
  
   Пiсля того як вони нарештi покинули храм, Шумен попросила хлопця про допомогу.
   - Велет, тут така справа. Здається вчора я десь загубила одну рiч. Тiльки не знаю де саме. Свою кiмнату всю верх дном перерила та нiчого, - майя ледь не плакала
   Молодий ворожбит не змiг стримати посмiшки. Звiсно, як вiн одразу не здогадався?
   - Ця рiч, це браслет, так? - запитав вiн.
   - Т-так, але звiдки ти знаєш? - здивувалась Шумен.
   Парубок не вiдповiв, замiсть того вхопив дiвчину за одягнену в рукавицю руку та повiв у одному йому вiдомому напрямку. Декiлька хвилин ходу по притоптаному снiгу, i от вони стоять бiля стовпiв iз загубленими речами.
   - Оцей? - запитав хлопець, вiдв'язавши масивну прикрасу вiд мотузки та вручивши ту дiвчинi.
   - Так! Це саме вiн! Але як ти зрозумiв?!
   Велет розповiв Шумен про цей козацький звичай, та повiдомив що будь яку загублену рiч краще починати шукати саме тут.
   - Значить ти бачив його як проходив повз, так? Тому i знав що я загубила саме браслет, - дiвчина вказала на iншi стовпи, з яких звисали пустi мотузки. Очевидно останнiм часом нiхто нiчого бiльше не губив.
   Хлопець вiдкрив було рот аби заперечити, сказати що це вiн сам його знайшов, але натомiсть просто кивнув. Як говорив Вiт, в таких випадках краще перекладати вiдповiдальнiсть на когось iншого, а то люди звикнуть що ти їм допомагаєш i почнуть лiзти на голову. Не те щоб Драк цiлком погоджувався iз такими думками але краще бути скромним, чим живити власну пиху такими дрiбницями.
   - Дякую! - щиро вимовила iноземка, ховаючи прикрасу за пазуху. - Цей браслет дуже важливий для мене, i якби я втратила його остаточно то... - вона на мить запнулась, роззирнулась довкола, та продовжила куди як тихiше. - Ах-Куй був би не в захватi.
   Ворожбит нахмурився, та й собi покрутив головою. Начебто нiхто не слiдкує. Хоча. Хлопець на мить прикрив очi, постояв так налаштовуючись, а потiм вiдкрив тiльки праве око. Майже нiчого не змiнилось окрiм того що за декiлька крокiв вiд Шумен, прямо у повiтрi плавала вже знайома примарна фiгура. Велет розумiв що Кореля буде не в захватi, i що так робити неможна, але цього разу гору взяли емоцiї.
   - Ходiмо, - вхопивши Шумен за руку, i потягнувши за собою додав: - Хочу показати тобi ще одне мiсце.
   Та не пручалась, i досить швидко вони дiстались дому сiчового писаря. Не стукаючи парубок зайшов до середини. Випустив руку дiвчини, та заглянув до робочого кабiнету.
   - Пане Микито, можна я у вас трiшки погостюю?
   - Головне не заважай, я пишу важливого листа, - навiть не пiднявши голову промовив той.
   - Дякую!
   - Йди вже собi.
   Парубок завiв гостю до кiмнати писаря, зiгнувся бiля грубки, розгорнув жар та пiдкинув у середину декiлька нових полiнець. Шумен розвязала хустку та озирнулась. Її погляд зупинився на лiжку.
   - Щ-що ти хочеш робити? - запитала вона вiдчуваючи як палають щоки. - Н-навiщо ти привiв мене сюди?
   Велет глянув на дiвчину помiтив її погляд що застиг на лiжкутай, та зрозумiв хiд її думок. Цiлу хвилину вiн намагався взяти себе в руки та опанувати думки.
   - Ти менi звiсно подобаєшся, - нарештi промовив вiн. - Та це не те про що ти могла собi подумати.
   - Правда? - дiвчина здається змогла швидше подолати приступ панiки, та вiдкинути першi, вочевидь невiрнi думки у сторону. мабуть саме тому вона дивилась на Драка лукавим поглядом з хитринкою.
   - Саме так, - кивнув вiн та ховаючись вiд її погляду вiдiйшов до шафи, вiдчинив дверцята та трiшки пошарудiвши там нарештi витягнув пакетик iз сiллю.
   - Так що ти робиш? - запитала майя коли юнак присiв та почав скачувати килим.
   Хлопець не вiдповiв. Не хотiв вiдволiкатись. Замiсть того вiн зачерпнув в жменю трiшки солi та почав розсипати її по пiдлозi тоненькою лiнiєю. З його губ майже беззвучно зривались слова замовляння. За декiлька хвилин вiн обережно зiмкнув лiнiю iз насипаної солi перетворивши її у коло. Одночасно iз цим останнє слово замовляння зiрвалось з губ хлопця.
   - От тепер вiн не повинен нас нi бачити нi чути, - задоволено промовив Котик встаючи на ноги.
   - Хто? - незрозумiла дiвчина.
   - Тобi краще знати. Ручний дух того старого шамана, певно, - хлопець поглянув довкола та кивнув сам собi. - Точно не бачить. Он як бiситься, лiтає довкола!
   Очi майя розширились вiд подиву.
   - Ти справдi зробив це? Але чому?
   - Менi здалось що ти не в захватi вiд цього нагляду. Та й учора пам'ятаєш, вiн зробив тобi боляче. От я й огородив нас захисним колом. Не варто було?
   Закiнчення фрази Велет промовляв уже не так впевнено. Вiн раптом зрозумiв по сутi ця витiвка нiчого не змiнить. Ну так, побуде Шумен пiвгодини без нагляду зi сторони шамана, а далi що? Все повернеться на свої мiсця. Та самiй дiвчинi цього виявилось бiльше анiж потрiбно.
   - Дякую! - вигукнула вона, пiдскочивши до хлопця та мiцно охопивши його руками.
   - Дрiбницi, - чудом зберiгши рiвновагу промовив вiн. - Головне за межi кола не ступати.
   - Ти не розумiєш! Стiльки мiсяцiв в дорозi, i ось нарештi я можу поговорити з кимось не добираючи слiв! Розказати всю правду!
   - Стривай, про що ти?
   - Точно, часу обмаль а iсторiя довга, - майя вiдсторонилась та швидко затараторила. Велет ледве розумiв що вона каже. Вона й так говорила з акцентом, а тут взагалi можна було розiбрати добре якщо тiльки кожне третє слово. Проте хлопець зрозумiв саме основне.
   Кожне мiсто майя мало свого бога-покровителя. Майяпан захищав не якийсь там божок другого ґатунку. О, нi! Мiсто захищав один iз двох основних богiв майя, той що за їхньою мiфологiєю створив свiт. Пiрнатий змiй - Кукулькан! Здавалось би цьому тiльки радiти потрiбно. Такий iменитий та сильний покровитель. Жителi мiста теж так вважали аж поки їхнiй бог не помер. Велету було важко це зрозумiти але Шумен здається не брехала коли сказала що смерть бога-покровителя це вирок i для мiста котре той захищав. Найближчi сусiди дiзнавшись про загибель Кукулькана, зробили б усе аби зрiвняти Майяпан iз землею.
   Серед жителiв мiста почалась панiка. Жрецi Пiрнатого Змiя вирiшили не вiддавати власне життя ворогам, замiсть того почались приготовлення до масового жертвоприношення. Вони почали iз сiм'ї правителiв мiста, на жертвеннiй пiрамiдi були вирiзанi майже усi представники давнього роду Коком. I коли залишилась найменша дочка вождя, кров її родичiв пробудила в дiвчинцi смертний дух Пiрнатого. Так на свiт з'явилось пророцтво про нового Змiя.
   Було сказано що рано чи пiзно але дочка мiста мандруючи свiтом знайде iншого великого Змiя. Голодний та спраглий вiн не послухає нещасну дiвчину, та проковтне її. Коли його безмежний голод втамується, Змiй вислухає тих майя що будуть супроводжувати дочку мiста, та погодиться прихистити жителiв проклятого Майяпан пiд своїм могутнiм крилом.
   Остання дочка роду Коком стала першою кого жрецi вiдправили на пошуки нового Змiя. Тринадцять рокiв вона блукала свiтом, але так i не змогла натрапити на лiгво захисника. Коли вона повернулась додому нiзчим, жерцi вирiшили що вона стала занадто старою, її тiло бiльше не зможе втамувати голод покровителя. Дiвчину чи то пак уже жiнку принесли у жертву, а замiсть неї обрали iншу дочку. Цикл змiнювався циклом, проходили десятилiття уже минуло столiття, i нарештi роль закуски випала на плечi молодої дiвчини на iм'я Шумен.
  
  
   - Тепер зрозумiло чому вчора ти так неохоче говорила про мету вашої подорожi.
   Коли Шумен вчора згадала змiя та ще промовила це слово так значуще, з великої лiтери, козацька старшина певно невiрно її сприйняла. У сприйняттi жителiв Гетьманщини, Змiї - то такi собi представники демонiчного роду, нечиста сила. Майя же пiд цим словом певно бiльше розумiли свого бога-покровителя. Вчора вони так i не змогли знайти спiльну мову, а от тепер все стає зрозумiлим.
   - Менi просто не можна розповiдати цю легенду. Якби наш перекладач не загинув, менi б навiть слова нiхто вставити не дав. Так, я б сидiла по центрi процесiї, на самому почесному мiсцi, але не бiльше.
   - У вас дуже жорстокi звичаї, - хмуро пробурчав Велет. - Дай вгадаю. Тебе вибрали в жертву Змiю через те що за тебе немає кому заступитись?
   - Чому-це? - здивувалася Шумен. - Щоб ти знав я з досить поважного, та знаного роду походжу, а мiй вчитель, Ах-Вабi, один iз самих сильних магiв кровi нашого та десятка сусiднiх мiст!
   - Справдi? - не повiрив хлопець. - То чому вони не зробили нiчого аби тебе захистити?
   - У нас так не прийнято, - хитнувши головою. - Гостi iз дальнiх країв, тi ж самi iспанцi, звинувачують нас у надмiрнiй кровожерливостi, i у жертвоприношеннях, але частка нашої культури. Якщо в же нашi жрецi вважають що потрiбно принести жертву, то жереб кидається серед усiх жителiв мiста. Неважливо, багатi твої батьки, чи бiднi. Чи ти син вождя, чи найнiкчемнiший iз волоцюг.
   - Ти говориш так нiби тобi подобається подiбне. Не хочу здатися жорстоким але, дозволь нагадати, що тебе по сутi теж обрали у жертву.
   - Так, я не в захватi вiд цього, але не хочу звинувачувати тих хто вказав на мене. Жрецi нiколи не дiють упереджено. Кого я можу звинувачувати так це долю, бiльш нiкого.
   - Долю кажеш? - хмикнув хлопець, згадавши почившого Вiта. - I ти готова скоритись їй?
   - Якби я остаточно втратила надiю, то б не говорила зараз з тобою, та не розповiдала б усього цього.
   - Справедливо. Значить в тебе є якийсь план?
   - Не сказала що це можна назвати планом, але я чула що у вас на Сiчi будь хто може попросити притулку. Незалежно вiд минулого, та навiть статi. Скажи, це справдi так? Чутки не брешуть.
   - Нi, - не роздумуючи випалив хлопець, та ледь не прикусив язика.
   Ця iстина справдi широко декламується. Але впродовж останнiх десятилiть вимоги до кандидатiв стали бiльш жорсткими. Драк чудово розумiв, що сiчовiй старшинi буде не просто прийняти рiшення щодо Шумен. Все ж хто хоче сваритись iз iноземною державою, навiть якщо вона представляє собою єдине мiсто, та знаходиться за тридевят земель.  
   - Тодi я офiцiйно прошу притулку. Будь ласка передай мої слова тим хто приймає рiшення.
   - Гаразд, - не надто охоче вiдповiв парубок. Сказати то вiн скаже, все рiвно Кореля змусить його дослiвно переповiсти цю розмову. Тут вже хочеш не хочеш а муситимеш.
   - Послухай, Велет, я розумiю що це все дуже складно. I заради мене нiхто би не став би подiбного робити. Але... ти огородив нас вiд духiв шамана, i я бачу що зробив це не за чиїмось наказом. Можливо доля в твоєму лицi повернулась до мене обличчям, i я не хочу прогавити свiй шанс. Тому, будь ласка, перекажи своєму отаману, вiрно? Так от скажи йому що я готова на все заради цього. На все, розумiєш?
   - Зроблю все що в моїх силах, - опустивши голову промовив хлопець.
   - Дякую, Велете, - щиро посмiхнулась майя. - Тодi нам час йти, а то Ах-Куй там зараз шаленiє.
   Покритий татуюваннями з голови о нiг, старий шаман дiйсно зустрiв їх буквально на порозi дому отамана. Свiй поганий настрiй вiн не боявся показувати iншим, та що головне зривати його на Шумен. Вiн кричав, та щось запитував, дiвчина вгнула голову та навiть не намагалась виправдовуватись. Трiйко примарних духiв лiтало навколо них. Вони теж здавались невдоволеними, кружляли, гудiли без зупину, та обдавали людей якимось неприроднiм холодом. Велет ледве стримувався аби не дати волю зеленому оку, та не спалити їх. Давно б це зробив, але мав цiлих двi причини проти. Перша полягала в тому що це навряд чи загасило конфлiкт. На якийсь короткий строк, мабуть так, але пiсля цього майя скорiше за все просто покинули б Сiч. А цього допускати вiн не мiг. Принаймнi декiлька днiв вiн має виграти.
   Друга ж причина полягала в тому що хлопець хоч i навчився самостiйно користуватись можливостями подарованого Вiтом ока, але вiдверто кажучи, слухалось воно його далеко не завжди i часто не так як би вiн того хотiв. Парубок боявся що ненароком може спалити не тiльки злих примар, але й половину будинку разом iз його мешканцями.
   Ситуацiю врятував Кореля. Осавул зумiв згладити кути, та трiшки заспокоїти свого далекого колегу-чарiвника. Делегацiю майя повели чи то снiдати чи обiдати, а старий ворожбит притримавши Драка за руку, одразу ж почав розпитувати. Велет навiть вiдчув деяке полегшення коли переповiв начальству недавню розмову iз завiдомо приреченою дiвчиною. Вiн справдi зробив усе що було в його скромних силах, аби впевнити Корелю у тому що Шумен потрiбно врятувати. Дива тiєї ж митi не сталось, як i очiкував хлопчина старий осавул узяв час на те аби подумати та узгодити таке важливе питання iз iншою козацькою старшиною.
   Велет ж повернувся до iноземцiв, та продовжив виконувати роль перекладача.
  
   ***
  
   Члени козацької старшини вiд вчорашнього дня ходили збудженими. Орлиця часто приймала поважних гостей та навiть послiв, та роль Сiчi завжди була бiльш показовою. Нечасто їм доводилось примати важливi рiшення що могли вплинути на всю країну. Проте вчорашнi гостi, з-за далекого океану, вимагали саме такої, рiшучої та миттєвої реакцiї. Вiрнiше кажучи одна з них вимагала.
   - Я не можу приймати такого рiшення в односторонньому порядку, - мотнуши головую зi сторони в сторону, промовив сiчовий отаман. - Навiть у двох iз тобою у нас немає такої влади.
   Кореля тiльки мовчки кивнув, прикривши очi, старий чаклун гадав важку думку. Iнша частина старшини, вже висловила свою думку, та нiхто iз козакiв не ризикував гнути свою лiнiю далi. Вони розумiли що це справдi поза межами їх вiдповiдальностi.
   - Добре було б перекласти цю проблему на плечi Четвертого, але ж iз ним зараз не зв'яжешся, - нарештi промовив осавул. - Виносити це все на розгляд полковницької ради - довго та небезпечно. Я пропоную тобi, Юрчику, скористатись своїм правом, та порадитись iз товаришами отаманами.
   Означений Юрко, подумки скривився. Вiн уже третiй раз пiдряд обирався Орлицьким отаманом, i майже вiдвик що хтось може от так от просто обiзвати його "Юрчиком". Нiби вiн не дорослий, майже повнiстю сивий чоловiк, а десятирiчне дитятко! Проте Кореля мiг дозволити собi таку поведiнку. Якщо чутки хоч на десяту частку спiвпадають iз дiйснiстю, то в порiвняннi з осавулом Юрiй справдi ще дитина. Кажуть старий народився ще до того як Гетьманщина стала державою! Хоч вiн уже давно вiдiйшов вiд активних справ, та все ще допомагає товариству на "сидячiй" посадi.
   Юрiй дiстав вiдкрив маленьку дерев'яну скриньку та обережно витяг на свiт двiйко срiблястих предметiв. Один являв собою мiнiатюрний гарно оздоблений дзвiночок, iнший мав вигляд старого дзеркальця овальної форми iз ручкою. Чоловiк мов би знав що вони знадобляться, вiд учора з собою скриньку носив. Кумедно, але Орлицький отаман не мав абсолютно нiякого таланту до ворожбитства. Та iнколи його i непотрiбно.
   Отаман струснув дзвiночком, та вiдклавши його на мить протер дзеркальце вiдрiзком шовкової тканини. Довелось трiшки почекати, та невдовзi дзеркальце потемнiло i на ньому проявився образ чиєїсь голови. Зображення мало вигляд схематичний, нiби хтось грубо але професiйно намалював людське обличчя. Слiдом обiзвався сиротливо стоячий дзвiночок. Юрiй швидко розповiв своїм колегам ситуацiю та попросив висловити свою думку.
   Спокiйний голос що лунав iз дзвiночка думав недовго:
   - Я не бачу у цьому жодної проблеми. Будь яка людина вiдкинувши своє минуле може спробувати приєднатись до лав славного сiчового товариства. Тож я голосую за те аби приютити дiвчинку.
   Сказавши своє слово отаман Хортицький вiд'єднався вiд розмови. Його товариш iз Чортомлику теж висловився схвально.
   - Iз Сiчi видачi немає. Не думаю що нам варто боятись ворога що живе аж за самiсiньким океаном та на другому континентi. До того ж наскiльки я зрозумiв Олесь iз Виноградної Кручi недарма натякав на те що цей ваш, як там його?
   - Велет Кiт, - пiдказав Кореля.
   - Так, оцей от Велет, кхм... має вивчити iспанську мову. Олесь ще нiколи не робив хибних прогнозiв, а значить я вважаю що хлопця та iноземку варто тримати поруч одне з одним.
   Отаман Чортомлицької Сiчi послався на занятiсть, i на цьому також виключився iз розмови. Загалом два голоси iз трьох уже були за те аби допомогти Шумен. Юрiй мiг навiть не озвучувати власних думок, все одно вони мало на що впливали. Хiба що на деталi.
   - Олесь не сказав нiчого конкретного, тай ми з вами можемо помилятись. Хибно тлумачити його слова, - промовив вiн. - Тому я проти тої затiї. Але мушу пiдкорятись волi бiльшостi. Сiч прихистить нужденну душу, але ми не будемо робити цього явно.
   - Яку ж хитрiсть пропонує пан отаман? - схиливши голову запитав Кореля.
   - Та насправдi нiчого такого. - втомлено посмiхнувся Юрiй. Все ж осавул знав мiру, та досить рiдко дозволяв собi слабкостi. - Слухайте...
  
   ***
  
   Зима - одна iз найгiрших пiр року для подорожей. Чи далеко можна заїхати, коли ноги стрягнуть в снiговi по самiсiнькi колiна? Та певно не так вже я далеко. Особливо якщо подорожуючi до цього нiколи у своєму життi не бачили стiльки снiгу. Майя покинули острiвну Орлицю, на другий же день пiсля того як сiчовi отамани ухвалили своє рiшення щодо прохання Шумен. Певно Ах-Куй вiдчув щось таке що змусило його не баритись.
   Кореля котрому Юрiй доручив виконати свiй нехитрий план, вирiшив нiчого не говорити дiвчинi. Вона добре трималась, але синцi пiд її очима проступали навiть через товстий шар червоної фарби. Велету також нiхто не повiдомив про плани козацької старшини, тому на моментi прощання вiн теж вiдчував себе нiяково, та пригнiчено. Нiби черв'як роздушений мiцним каблуком. Хлопець невдоволено зиркав на осавула, але хто вмiв тримати обличчя так це старець.
   Зрештою Майя вiд'їхали, залишившись мабуть не самої приємної думки про Сiч та її мешканцiв.
   До кiнця дня Велет безцiльно бродив по острову не знаходячи собi спокою. Звiсно вiн розумiв чого старшина могла вiдмовити дiвчинi, але краще йому вiд того не ставало. Пiд вечiр до його куреня завiтав Кореля. Насправдi це були дивно та не очiкувано.
   - Ну чого засмутився, га хлопче? - присiвши на край дерев'яного настилу запитав вiн.
   - А то ви не розумiєте? - хмуро одiзвався хлопчина.
   - Ох i молодий ти iще зовсiм, - похитав головою осавул. - Чи ж не збирався ти йти на Хортицю? То чого продовжуєш тут штани протирати?
   - Я повертаюсь додому.
   - Оце так новини, - водянистi очi пройшлись по обличчю Драка. - Чого це ти раптом так змiнив плани?
   - За сестрою скучив, хочу її провiдати, а на веснi вже вирушу до Хортицi.
   - Родиннi зв'язки то добре, - кивнув Кореля. - Знаєш, багато iз наших вважає що сiм'я то перепона на їхнiй дорозi. Що родичi висмоктують усi соки iз будь якого ворожбита. Мати, дружина, дiти - всi потребують краплинки уваги та безлiч любовi. Де в чому вони правi звiсно, але зараз би я усе промiняв аби тiльки повернути моїх донечок...
   Осавул замов на пiвсловi. Велет сидiв мовчки не наважуючись порушувати спокiй старого. Та й iншi джури принишкли, вгамували свою вiчну енергiю. Осавула знали та поважали усi козаки що жили на Орлицi.
   - Отож послухай мою скромну пораду, - тримайся своєї родини.
   Велет кивнув, не знаючи що тут ще можна сказати. Та Кореля не поспiшав покидати курiнь. Можливо знову занурився у давнi та болючi спогади, а може...
   - Нiколи не повiрю що це все задля чого ви прийшли сюди особисто, - нарештi натякнув Котик.
   - Так-так, сьогоднiшню молодь не проведеш! - посмiхнувся старий. - Насамперед я хотiв подякувати тобi за допомогу. Вона справдi була вельми цiнною. Та окрiм цього в мене було до тебе ще одне прохання.
   - Приїхала ще одна делегацiя iноземцiв i вони теж розмовляють виключно на iспанськiй? - кисло запитав Драк.
   - Менi справдi потрiбне твоє знання мови конкiстадорiв, але не для спiлкування з кимось iншим. Мова все ще йде про старих гостей.
   - Ви натякаєте на те що...
   - Саме так, ми вирiшили допомогти цiй твоїй подружцi.
   - Вона не моя подружка, - дещо швидше та експресивнiше анiж хотiв вiдповiв хлопець.
   - Як скажеш, хлопче, - посмiхнувся Кореля.
   - Стривайте! Значить ви надасте їй притулок?!
   - Не ми, - качнув головою старець. - Хортиця прихистить дiвчину. Ми всього-на-всього провернемо все так аби її спiвплемiнники подумали що вона померла. Таким чином її нiхто не буде шукати, i через деякий час, коли решта iз майя повернеться додому, вона зможе вiльно пересуватись усiєю територiєю Гетьманщини.
   - Ви спецiально дозволили їм покинути Сiч! - нарештi зрозумiв Кiт
   - Кажу ж ти розумний хлопець, коли цього хочеш звiсно.
   - I потрiбний вам для того аби пояснити їй усе це, так?
   - А ще я думав що ти проведеш її до Хортицi. Вважав що якщо вам усе одно туди добиратись то ви зможете зробити це удвох. Але тепер коли дiзнався що ти хочеш повернутись додому, то навiть не знаю що робити.
   Велет опустив голову.
   - Менi потрiбно подумати, - тихо промовив вiн.
   Вибiр справдi обiцяв бути важким. З одного боку йому хотiлось побачитись iз сестрою, за якою вiн жах як скучив. З другого - вiн вiдчував що мусить поговорити iз Шумен. Ну принаймнi вибачитись перед нею. Вiн знав що зробив усе задля того аби допомогти їй, але в той же час розумiв як вона повинна почувати себе зараз.
   Кореля дав йому часу до ранку. Покрутившись пiвночi, хлопець все ж вирiшив що має пояснити новiй подрузi усi обставини. Отож вирушив iз осавулом, та з умовою що не буде вести дiвчину аж до Хортицi. Просто розповiсть їй усе та постарається заспокоїти. Отак двiйко людей вiдправилось услiд недавнiм гостям.
  
   Майя на диво не поспiшали. В прибережному селищi забрали своїх коней, та вирушили далi. Четвiрка скакунiв рiшуче волокла за собою великi сани на яких влаштувались усi майя без виключення. Як капустянi головки, одягненнi в цiлу купу одягу, та накритi товстим покривалом вони все одно мерзли, тому їхня подорож обiцяла затягнутись. Вони зупинялись у кожному зустрiчному селi, та в кожному ночували. Рухались вони у сторону схiдного кордону Гетьманщини.
   Велет iз Корелею їхали слiдом за ними. Проте на чималiй вiдстанi. Духи розвiдники Ах-Куя, охоплювали велику територiю довкола групи майя. З'ясувалось що шаман може одночасно викликати цiлу чортову дюжину цих невидимих створiнь. Чомусь осавул був упевнений що примари не мають нiякого стосунку до душ небiжчикiв. Старий не мiг бачити їх очима, але чудово вiдчував саму присутнiсть.
   Неквапливе переслiдування тривало бiльше двох тижнiв, та за такий досить тривалий час майя встигли вiд'їхати вiд Орлицi добре якщо на якихось сто верст! Очевидно вони нiкуди не поспiшали, вважаючи за краще погрiтись лишнiй день у теплому сiльському будинку, анiж мерзнути на морозi.
   Козаки ж бажали вiдiйти вiд Сiчi як надалi, аби у майя не виникло жодних пiдстав пiдозрювати їх у чомусь. Кореля ставився до цього спокiйно, вiн нiкуди не поспiшав, та здавалось був тiльки радий покинути захищенi стiни рiдної домiвки. Якось вiн зiзнався що вже з десяток рокiв, не покидав острова. Казав що встиг до того остогиднути до мандрiвок. А тепер, як стало зрозумiло, i сидiння на одному мiсцi теж гнiтило його душу. Велет в свою чергу просто не мiг роздiляти спокiй осавула. Хлопець злився на нього, на самого себе та на дурнуватi обставини що змушують його змiнювати плани. Вiн так хотiв повернутись додому та примиритись з Оленкою. А тут на тобi!
   Врештi решт осавул вирiшив що пройшло достатньо часу. Вони вже з'ясували що замовляння на вiдвiд очей, гарно дiї i на примарних слуг ворожого шамана. Тому проговоривши необхiднi слова вони почали скорочувати вiдстань мiж собою та майя.
   - То як ви збираєтесь iнсценувати напад?
   Велет не вперше запитував про це у старшого козака, але до цього той завжди вiдмовчувався.
   - Як-як, заморочу їм голову тай усе на тому, - хмикнув Кореля.
  
   ***
   Шумен байдуже дивилась на майже iдеально рiвну бiлу пустелю. Хоча яка це пустеля! Якесь морозне пекло не iнакше! Точно, певно ця снiжна рiвнина, котру мiсце чомусь називають степом, винирнула на поверхню iз самiсiнької Шiбальби. Мати якось розповiдала дочцi про це таємниче та легендарне пiдземне царство. Здається на одному iз рiвнiв того страшного пекла, куди пiсля смертi потрапляють душi майже усiх майя, iснує Дiм Холоду. Мабуть саме його частина в наслiдок якогось страшного землетрусу i виповзла на самiсiньку поверхню. I тепер мiсцевi, вимушенi жити в морозному пеклi.
   Дiвчина декiлька разiв моргнула, та витерла сльози, що самi по собi так i прагнули котитись по її опухлим щокам. Вона розумiла що все те про що вона вже котрий день фантазує то неправда. Шiбальба знаходиться глибоко пiд землею i з неї неможна так просто вибратись. Навiть осiдлавши землетрус! Тiльки одиницi iз майя були здатнi на подiбнi подвиги, тi в чиїх жилах текла гаряча кров богiв. Та Шумен не вважала себе героєм. Звiсно вона як i всi її родичi брала свiй початок вiд прабогiв, але та кров була настiльки сильно розбавлена, що сподiватись на її допомогу було не варто.
   Рани чи пiзно дiвчина помре. Чи то станеться коли мине тринадцять рокiв у їх важкiй подорожi, чи вони справдi знайдуть дракона i той з'їсть її, чи вона просто замерзне у цiй снiжнiй пустелi. Все одно її доля визначена. I це гнiтило її бiльш за все бiлому свiтi.
   Вона намагалась змиритись зi своєю долею уже довгий час. Вiд того самого моменту коли жрецi вказали на неї. Виходило не дуже. Тому дiвчина налаштовувала себе на думку що тринадцять рокiв наповнених подорожами та новими знайомствами це не таке вже й погане закiнчення життя. Iз цiєю думкою їй стало дещо легше. Нова надiя проникла в її серце коли помер їхнiй перекладач. Шумен збагнула що нi Ах-Куй нi iншi її сторожi не вiчнi. Вони залишались звичайними смертними, i могли загинути. Страшнi думки почали наполегливо вiдвiдувати її голову. Певно якщо постаратись вона могла б здолати старого шамана. Навряд чи той очiкував би нападу зi спини. Незважаючи на свiй юний вiк дiвчина навчалась не аби у кого! Бiла П'явка по праву вважався одним iз самих сильних магiв Майяпану. I багато чому навчив свою ученицю.
   Проте вона не могла себе змусити до цього. Хоч їхнє плем'я i не вiдрiзнялось особливою любов'ю до ближнього свого, але тi часи коли кров нескiнченним потоком текла iз жертвенного вiвтаря. Їхнiй бог помер, а для поновлення захисних чар що змiцнювали кам'янi стiни мiста, насправдi потрiбно було не так вже й багато жертв.
   Отож поколiння Шумен вiдрiзнялось бiльш м'якою натурою. Так вони все ще недавно без жалю вирiзали загони iспанцiв, але до iнших жителiв мiста ставились куди як краще, анiж старшi поколiння.
   Полум'я надiї ще сильнiше розгорiлось на територiї чудернацької фортецi, тих хто називав себе козаками. Цi дивнi люди не мали в своєму запасi так багато каменю, i їхнi стiни в основному являли собою дерев'яний частокiл. До того ж вона майже не вiдчувала там магiї, та смiливих воїнiв це, здавалось зовсiм не бентежило.
   Шумен iз сумом згадала молодого та смiшного хлопчину, того єдиного з ким вона могла там говорити зрозумiлою мовою. Вiн здавався смiливим а головне неймовiрно чесним. Певно вiн зумiв побачити тугу що гнiтила її душу, i саме тому зробив так аби вони могли поговорити без будь яких свiдкiв. Так духи Ах-Куя не знали iспанської, але якимось чином вони кожного разу передбачували тi моменти коли вона хотiла попросити чужих людей про допомогу. Саме тому вчинок Велета мiг стати переломним. Вона попросила про допомогу i вiн сказав що зробить усе вiд нього залежне. Шумен вiрила що в той момент вiн був щирим та вiдвертим iз нею. Що ж... певно його зусиль виявилось недостатньо аби вплинути на козацьку старшину.
   Сьогоднi йшов п'ятнадцятий день пiсля того як вони покинули Сiч. I дiвчина майже витравила iз себе тi крихти надiї що поселились в її душi пiсля знайомства iз Велетом.
   Раптом серед бiлої, снiжної пустелi майнуло щось темне. Чорна точка на горизонтi. Шумен нахмурилась та постаралась придивитись краще. Нiчого путнього iз цього не вийшло. Сонце вiдбиваючись вiд снiжної поверхнi слiпило очi та не давало можливостi розрiзняти деталi.
   - В повiтрi! - раптом прокричав Ах-Куй.
   Дiвчина скинула з себе покривало та задерла голову. Зi сторони сонця до землi опускались великi темнi фiгури. Занадто великi аби бути пташками. Їхнi санки зупинились. Воїни поскидали iз себе зайвий верхнiй одяг, аби той не сковував рухiв. Шаман збирав бiля себе своїх вiрних духiв, котрi якимось чином пропустили незваних гостей так близько до себе.
   Фiгури в небi опустились нижче i тепер їхнi контури можна було досить непогано розгледiти. Дiвчина прижмурилась. Iстоти були схожi на людей, мали руки, ноги але окрiм них, те що дозволяло їм триматись в повiтрi, то були великi темнi крила! Шумен iз захватом спостерiгала за їхнiм грацiозним спуском, коли тi неочiкувано нахилились вперед, та склали крила, рiзко зближаючись iз землею. Вона ледь не закричала вiд страху, проте крилатi люди не розбились, вони вчасно розкрили крила та впiймали потiк повiтря.
   Шумен так захопилась їхнiми неймовiрними повiтряними трюками що не одразу збагнула - iстоти цi зовсiм не дружнi! Вони летiли у їхньому напрямку не для того аби привiтатись. Двiйко iз них видаючи страшнi звуки пролетiли зовсiм близько iз санками. Дiвчина була вимушена зiгнутись, аби iстоти не дiстали її довгими кiгтями котрими закiнчувались їхнi ноги. Решта iстот, котрих загалом дiвчина нарахувала iз пiвтора десятка, заполонили собою небо на майя, та грiзно клекочучи вiдмахувались вiд рiдких духiв шамана.
   Татуювання що щiльним вiзерунком вкривали шкiру дужих воїнiв Майяпану, швидко змiнювали забарвлення. Iз темних та невиразних вони на очах ставали яскраво червоними. Елiтнi бiйцi iз зачарованою шкiрою, могли голими руками розривати панцирi броненосцiв, та не поступалися у швидкостi ягуарам. Проте вони не вмiли лiтати. Чим крилатi iстоти без докорiв сумлiння користувались. Мов шулiки вони налiтали на воїнiв, та майстерно ухилялись вiд їх коротких списiв, нааб те. Добре було аби пiд рукою лежали зарядженi духовнi трубки, проте напад виявився неочiкуваним i майя просто не встигли пiдготуватись.
   Так само розгублено почував себе Ах-Куй. Старий шаман довiряв своїм примарам, вони завжди помiчали ворога заздалегiдь. Навiть в той момент коли загинув їхнiй перекладач. Тодi просто сталась прикра випадковiсть! Але цього разу духи не помiтили наближення ворогу. I допомогти у бою вони майже не здатнi. Для цього потрiбно викликати матерiального духа, що вимагає певного ритуалу та часу.
   Шумен зiскочила iз саней, та по колiна провалилась у снiг. На якусь мить вона застигла на мiсцi вирiшуючи що робити. З одної сторони дуже хотiлось потягнути час. Дати худим крилатим створiнням iз темною шкiрою можливiсть поранити воїнiв чи навiть шамана, але ця думка миттю розтанула у рiшучостi. Дiвчина пiднесла до рота великого пальця та смiливо прокусила пушку. Ще трiшки i вона набере достатньо червоної рiдини для формування кров'яного батога, i тодi крилатим не пощастить!
   Кров стiкала по пальцевi, та неприродньо стрiмко збиралась у її долонi. Дiвчина роззирнулась довкола та раптом заклякла. Попереду неї з'явилась якась жiноча фiгура, у пiдозрiло знайомiй куртцi.
   Стривай но! Так це ж її куртка!
   Шумен протерла очi лiвою неушкодженою рукою, але видiння не зникло. Фiгура навпаки повернулась на мить у її сторону. Там, в обрамлене у хустинку її власне обличчя глянуло на неї ледь помiтно всмiхнулось. Рiзко розвернувшись її двiйник помчав кудись у сторону. Застрягаючи у снiгу постать iз її обличчям вiдбiгла на декiлька крокiв, як раптом iз повiтря їй на голову ледь не упав крилатий чоловiк. Вiн повалив її на снiг, обхопив голову руками та рiзко повернув у сторону. Звук зламаного хребта дзвiнко розрiсся по снiжнiй рiвнинi, на якусь мить затьмаривши собою усi iншi звуки битви.
   Один iз воїнiв побачивши це грiзно закричав та вскинувши нааб те, запустив його у вбивцю. Зубчастий кремнiєвий накiнечник легко пробив кiстляву грудну клiтку iстоти та вийшов з iншої сторони.
   Дiвчина, справжня дiвчина а не її таємничий двiйник так i стояла по колiна в снiгу, а iз її правої руки тоненькою цiвкою донизу текла кров iз пораненого пальця. Застигла мов кам'яна статуя вона не розумiла що коїться. Рiвно до того моменту коли чиясь рука лягла їй на плече. Шумен повiльно повернула голову в ту сторону та побачила прямокутне лице її недавнього знайомого.
   - Привiт, - промовив Велет та несмiливо посмiхнувся.
  
   Страшенно хотiлось вiдвести погляд, опустити голову донизу, аби не показуватись на заплаканi очi дiвчини. Проте якимось дивом вiн знаходив в собi сили триматись до останнього.
   - Ти... ти прийшов по мене? - тремтячим голосом запитала Шумен.
   - Обiцяв же ж. що зроблю усе можливе. Якщо ти все ще не проти моєї, тобто нашої допомоги то зараз саме час аби покинути це мiсце.
   - Але як же Ах-Куй? Вiн обов'язково помiтить що я зникла, його не обдуриш цим двiйником! Яким би майстерним вiн не виявився!
   - Не хвилюйся, Кореля подбає про всi можливi дрiбницi. Потрiбно поспiшати, твiй шаман нас зараз не бачить, але вистава майже закiнчилась, а сили осавула не безкiнечнi.
   Майя не стала довго розводити сльози. Вона рiшуче кивнула, та взялась за протягнуту хлопцем руку. Вона боялась що невдовзi прокинеться та зрозумiє що все це iснувало тiльки у її снах. Тверда та гаряча рука Велета - ось те єдине що змушувало її вiрити у реальнiсть навколишнього свiту. Молодий ворожбит потягнув її за собою. I вона з радiстю усвiдомила що йти протоптаною кимось дорiжкою набагато легше анiж мiсити снiг самотужки.
   Нi вона нi Велет вже не бачили як розгортаються подiї на iмпровiзованiй сценi. Крилатi темношкiрi iстоти втративши одного iз своїх, немовби озвiрили ще сильнiше. Несамовито клекотали та рискали в повiтрi, налiтаючи на воїнiв майя. Проте нiхто iз останнiх, навiть старий шаман так i не помiтили, що ворожi створiння не дивлячись нi на що не нанесли їм жодної подряпини. Вони навiть не мимохiть не торкались до воїнiв.
   Коли Велет iз дiвчиною вiдiйшли на достатню вiдстань, вiд основної маси iстот вiддiлилась двiйка. Один iз них кiгтями на ногах пiдхопив мертве тiло двiйника Шумен, iнший подбав про полеглого товариша. Злетiвши в повiтря вони попрямували мабуть до свого лiгва. Iншi нападники ще трiшки покружляли навколо своєї здобичi, та полинули за товаришами. Майя знову таки не помiтила того що широкими змахами потужних крил iстоти акуратно замели слiди на снiжнiй землянiй поверхнi.
   Велет довiв дiвчину до своїх санок, та висадив її наверх. Кореля сидiв усерединi з прикритими очима та вигляд мав не надто добрий.
   - Їдьмо скорiше, - слабким голосом, попросив вiн не вiдкриваючи очей.
   Молодий ворожбит вхопився руками за бортик та сам ускочив наверх транспорту. Їхнi санки не мали спецiального мiсця для вiзника, хлопець вхопив у руки вiжки та поправив коня. Вони розвернулись а потiм вставши до пройденої колiї попрямували дорогою назад. Кiнь жваво крокував дорогою та майже не потребував постiйного нагляду, знай йшов собi по власним слiдам. Тому хлопець вiд'їхавши на достатню вiдстань повернувся до старого.
   - Як ви себе вiдчуваєте, пане осавуле?
   Той на мить вiдкрив очi, i Драк подумки чортихнувся. I так водянистi очi, наче заволокло бiлястою пеленою.
   - Не дуже добре, - ледь чутно промовив вiн. - Давно я так не напружувався, та ще й цей шаман виявився мiцним горiшком. Я потратив занадто багато хари аби забаламутити йому мiзки.
   - Вам потрiбно вiдпочити, - занепокоєно промовив Велет.
   - Так-так, я мабуть подрiмаю, а ти вже подбай про все iнше, добре?
   - Не сумнiвайтесь, пане.
   Кореля прикрив очi та начебто задрiмав. Велет не збирався залишати старого химородника в такому становищi. Краще за все було б напоїти його спецiальним вiдваром насиченим харою, та пiд рукою такого не було.
   "Хiба що... так це може спрацювати!" - подумав хлопець, та знайшовши свою сумку почав нишпорити в пошуках набору своїх кiстяних амулетiв. Перебравши бiлi кругляшi вiн швидко знайшов той на якому була вирiзана текуча вода. Звичайний амулет для зцiлення ран. Не в його силах було вилiкувати старiсть. А саме вона на гадку Драка слугувала причиною поганого стану Корелi. Але замовлений певним чином амулет мiг би передати осавулу накопичену хару та трiшки покращити його стан. Пряма передача енергiї в цьому випадку могла б тiльки погiршити ситуацiю. Отож швидко нашептавши необхiднi слова ворожбит вклав амулета у руку осавула.
   - Що ти робиш? - зацiкавлено запитала дiвчина.
   - Лiкую, тобi до речi допомогти? - Велет кивнув на забруднену кров'ю руку.
   - А? Ти про це? Не хвилюйся. Я ж все таки маг кровi!
   - Ну-ну, - хмикнув хлопець, та повернувся вiжок. Кiнь хоч i йшов рiвно але давати йому занадто багато волi не вартувало.
   На самий вечiр вони дiстались до невеличкого селища. Козаки зупинялись тут минулої ночi, тому Драк одразу попрямував до оселi тутешньої знахарки. Середнього вiку статна жiнка насправдi ворожбитової зiрки немала, бо ж знахаркою була тiльки на словах сiльських мешканцiв. Творити ворожбу вона не вмiла, зате зналась на травах, i зазвичай приймала роди у жiнок.
   Кореля ще спав. Велет обережно узяв його на руки та занiс до невеличкого старого будинку. Замерзла ледь не до кiсток Шумен з горем пополам злiзла з санок та поспiшила слiдом за хлопцем. Попросивши господарку приготувати потрiбний вiдвар. Поки вода грiлась, Котик розповiв дiвчинi про рiшення отамана допомогти їй, та про план iз несправжнiм нападом. Майя залишилась враженою коли парубок пiдтвердив її здогадки на рахунок того що всi тi крилатi iстоти були несправжнiми, як i її власний двiйник.
   - Я не розумiю. То це були духи що на якийсь час прийняли потрiбний образ? - запитала вона.
   - Нi, - посмiхнувся хлопець. - Кореля не шаман як цей твiй Ах-Куй, вiн химородник. Хм, ну якщо пояснювати простiше, то вiн дуже добре сипить пiсок в очi iншим. Грається з їхнiм розумом та показує те чого насправдi немає. Ну от, дивись.
   Ворожбит пiдняв руку на рiвень грудей. Iз рукава показалась показалась трикутна голова iз темними бусинками замiсть очей. Змiйка покрутила головою, роздивляючись довкола, та не знайшовши нiчого загрозливого висунулась ще бiльше, вмостившись на вiдкритiй долонi хлопця.
   - Бачиш? - посмiхаючись запитав вiн.
   - Ага, - заворожено кивнула майя.
   - Тепер доторкнись до неї.
   - А вона не вкусить? Ти не подумай! Я не боюсь змiй! Просто перший раз бачу таку крихiтку, i не знаю її звичок.
   - Не бiйся не зачепить, - ще бiльше розплився у посмiшцi Котик.
   Маленька ручка несмiливо потягнулась в сторону вiдкритої долонi. Вказiвний палець легенько ткнувся в макiвку трикутної голови... i пройшов її наскрiзь!
   - Ой, - тiльки i змогла промовити Шумен.
   - Бачиш? Вона не справжня, звичайний морок. Там а полi, Кореля робив щось схоже, тiльки набагато складнiше.
   - Це просто дивовижно! - з захватом випалила дiвчина. - Цьому можна навчитись?
   - Звiсно, - пожав плечима хлопець. - Все залежить вiд наполегливостi, та таланту.
   - Т-ти навчиш мене? - невпевнено запитала майя, i поспiхом додала, мовби перелякавшись що Велет вiдмовить, - Натомiсть я навчу тебе магiї кровi!
   - Я б залюбки, але чесно кажучи й сам не надто вправний химородник, - Котик постарався вiдхреститись вiд цього дiла, та його слова теж прозвучали не надто впевнено. Що не говори а навчитись таємничої магiї кровi вiн хотiв би.
   Подальшу розмову довелось вiдкласти, трав'яний вiдвар майже приготувався, i парубок подякувавши господарцi дому зайняв її мiсце. Акуратно розмiшуючи воду в казанковi, вiн шептав потрiбнi слова замовляння. Потiм зняв настiй iз вогнища, та обхопивши рушником винiс на вулицю, аби трiшки остудити.
   Казан парував, а снiг навколо нього танув немов на очах. Драк пiдкидував жменьки бiлої пухкої води на ближче до посудини, та приймав остаточне рiшення. Десь глибоко в душi вiн знав що приблизно так усе й повернеться. Аж занадто сильно доля пручалася його бажанню повернутись додому. Раз за разом пiдкидувала все новi та новi перепони. Ось i зараз. Кореля хотiв сам провести Шумен до Хортицi, а воно он як вийшло. Перестарався, перенапружився, та злiг до лiжка. Звiсно на ранок йому стане краще, але не настiльки аби вирушати в дорогу.
   Проте молоду майя варто було якомога швидше доставити до Хортицi. Забрати подалi вiд Ах-Куя. Хлопець не надто добре уявляв собi його здiбностi, але невидимi духи розвiдники могли випадково натрапити на Шумен, i хлопець не мiг покладатись на своє зелене око. Отже вирiшено, зранку вiн забере дiвчину та поїде у сторону Хортицi. Зустрiч iз Оленкою знову вiдкладається на невизначений термiн.
   Велет перевiрив вiдвар, та тихо чортихнувся. Задумався та впустив момент, вода в казанi охолола навiть бiльше нiж було потрiбно. Схопивши посудину вiн поспiшив назад до теплої хати.
   Розбудив Корелю та напоїв його трав'яним вiдваром. Той кривився як маленька дитина але пив. Помiж тим парубок розповiв химороднику про своє рiшення йти до Хортицi разом iз Шумен.
   - Що, сподобалась смуглявка, - хитро прищурившись запитав той. Блiда шкiра на його обличчi в теплi, та пiд дiєю чарiвного зiлля на очах червонiла та набиралась сили.
   - Скажете ще, - фиркнув Велет, але погляд злегка вiдвiв.
   - Та ти не переймайся, це дiло молоде, чого вже там, - не вгамовувався старий.
   - Краще скажiть, чи правильно я роблю? - нахмурився Драк. - Вас можна покинути тут одного?
   - За мене не турбуйся, я ще тебе переживу, хе-хе, - вип'ятив груди Кореля. - Полежу декiлька днiв бiля теплої пiчки, розiгрiю закляклi кiстки, тай вернусь до Орлицi. А ти вже якщо вирiшив то не вагайся. Сумнiви з'їдають людину з середини, не давай їм волю.
   Вони ще трiшки поговорили. Старий осавул давав останнi настанови, та поради на подальшу подорож молодих людей. Та вiн був все ще занадто кволим аби пiдтримувати бесiду тривалий час. Отож на тому вони й закiнчили.
   Подальший шлях обiцяв бути довгим та холодним. Варто було вiдпочити наостанок.
  
   Глава 9
  
   Гапiївка - село i не маленьке i не те щоб надто велике. Одне iз багатьох, через котрi Велет iз Шумен добирались до своєї цiлi. Насправдi вони заблукали. Потрапили у хурделицю i в непрогляднiй стiнi снiгу збилися з дороги. Коли негода вгамувалась Драк прямував, вiдверто кажучи куди очi глядiли.
   Чим далi вони їхали тим менше ставало снiгу навколо. Люта зима в цю мiсцину зайти полiнувалась. Навiть Шумен вiдчула потеплiння, та значно пожвавiшала.
   Неждано негадано вони натрапили на мисливця. Наздогнали його, чи вiрнiше її, в дорозi. Молода дiвчина, рокiв вiсiмнадцяти-дев'ятнадцяти, поверталась iз полювання, маючи при собi двiйко пiдстрелених зайцiв. Велет запропонував пiдвезти її. Дiвчина погодилась. Пiсля короткої розмови, Драк збагнув що останнi години три вони рухались зовсiм в iншому напрямку. Та розвертати санки не хотiлось. Короткий свiтловий день наближався до свого завершення, а вони витратили багато сил поки вибирались iз снiжної стихiї. Катря, а саме так представилась дiвчина, казала що до її рiдної Гапiївки рукою подати. Саме тому вони iз Шумен вирiшили заїхати туди та вiдпочити.
   - А ви куди шлях тримаєте? - вiдповiвши на всi запитання Велета, Катря вирiшила що заслугувала право вгамувати власну цiкавiсть.
   - На Хортицю, - коротко вiдiзвався хлопець.
   Юна мисливиця глянула на хлопця, та широко розкрила очi.
   - На Хортицю? П-певно вчитись їдете?
   Котик ледь помiтно скривився. Здавалось вiн уже б мав звикнути до того що люди в бiльшостi своїй бояться ворожбитiв, та iнколи подiбна реакцiя все ще зачiпала його. Псувала настрiй. Катря хоч i намагалась приховати свiй страх, та виходило у неї не те щоб добре. Отож Велет на запитання просто кивнув. На цьому розмова i завершилась. Неочiкувана супутниця побоювалась говорити iз "страшними" чарiвниками, навiть якщо тi виглядали її однолiтками, чи навiть трiшки молодше. Велет втратив весь настрiй для розмов. А Шумен крадькома роздивлялась одягнену в чоловiчий одяг мисливицю, але розпитати Велета щодо неї вирiшила пiзнiше.
   Дорога до села i справдi багато часу не вiдняла. Санки вони були змушенi залишити на околицi. Снiгу в самiй Гапiївцi кiт наплакав, санки б не проїхали це точно. Катря пiшла шукати мiсцевого старосту аби повiдомити його про вiзит гостей. Звiсно якби молодi люди представились простими мандрiвниками, то їх приймали куди як бiльш скромно. Проте ворожбитiв не тiльки боялись але i шанували. Якщо в тебе в селi зупиняться чарiвник, то цiла подiя, та чудова можливiсть отримати рiзнопланову допомогу. Звiсно якщо ворожбит матиме гарний настрiй, а щоб домогтись останнього старости зазвичай викладаються на повну аби зустрiти та влаштувати гостей якомога краще.
   Староста Гапiївки не став виключенням. Вiн швидко все органiзував, та запропонував гостям зупинитись в його домi. Звiсно вони погодились. Опiсля ситого не то обiду не то вечерi, не старий ще, досить мiцний чолов'яга iз лисою головою почав обережно натякати на те що його село не вiдмовилось вiд деяких магiчних послуг.
   - Давайте говорити на чистоту, - запропонував Велет. - Я маю деякi навички у знахарствi, i готовий оглянути тих у кого iз здоров'ям усе зовсiм погано. Наголошую, не пiв села, а чоловiк п'ять не бiльше.
   Зазвичай послуги знахарiв мали найбiльший попит, тому хлопець запропонував саме це. По його особистому досвiду, оглянути декiлькох чоловiк - це сама оптимальна плата за гостиннiсть, котру вiн мiг заплатити. Проте у мiсцевого старости, вочевидь були бiльш значущi проблеми, анiж навiть здоров'я односельчан.
   - Це дуже щедра пропозицiя, пане Драк, та якщо ваша ласка, я хотiв би попросити вас про дещо iнше, - опустивши очi, зiзнався чоловiк. - Останнiй мiсяць у нас в селi коїться якась чортiвщина. Учора ввечерi згорiла уже четверта лазня, i чесно кажучи я навiть не знаю що робити. Люди хвилюються, переживають що з парних пожежi можуть перекинутись на сараї, чи не дай бог на житла!
   - I чому одразу чортiвщина? - запитав хлопець, перед цим, коротко розповiвши Шумен про слова старости. - Можливо палiй у вас котрий завiвся? Грається собi iз вогнем. Майно ворогiв нищить.
   - Так аби ж воно так, пане, - зiтхнув той. - I сам спочатку про подiбне думав, але якось дивно що горять однi тiльки банi. Нових, не перевiрених людей у нас останнi пiвроку не з'являлось, поруч нiяких хуторiв не маємо. Тай i зав'язкiв мiж тими у кого парнi згорiли я так i не знайшов. Нема у них якогось спiльного кривдника.
   - I ваша лазня, вона також згорiла? - блиснувши очима запитав Котик.
   - Першою, - опустивши очi, зiзнався староста.
   З набитим шлунком братись за цю справу не хотiлось. Тому Велет ще трiшки порозпитував господаря про подробицi пожеж, та пiшов вiдпочивати. Будинок старости особливими розмiрами похвастатись не мiг, тому їм iз Шумен видiлили одну кiмнату, добре що хоч можна було роздiлити її навпiл занавiскою. Перевдягнувшись у сухi речi, та добряче вiдiгрiвшись у натопленiй хатi, вони дозволили собi вiдпочити декiлька годин. Велет навiть заснув, хоча в денну пору змикати очей i не полюбляв, зазвичай пiсля цього у нього болiла голова, i доводилось пiдлiковувати самого себе. Отож знявши бiль, хлопець тихо позвав свою супутницю, та дiвчина вочевидь теж спала. Не ставши її тривожити, Велет вийшов з кiмнати та знайшов старосту.
   - То ви казали що у вас в селi ранiше мешкав ворожбит? - потираючи очi запитав вiн, вирiшивши до кiнця прояснити цей момент.
   - Так, пане Драк. Було дiло, оселився роки три тому назад у нас молодий хлопчина iз ваших.
   - Вiн iз вiйськових був? Зiрку показував?
   - Чи з вiйськових я не знаю. Вже вибачте пане, та в цьому не знаюсь. А зiрку звiсно показував, все як годиться! Пiсля того як Гордiй вмер, я ту його зiрку з шиї зняв, у вiдрiзок тканини замотав та вiдправив до Чигирина.
   Велет кивнув. Ворожбитовi зiрки пiсля смертi власника справдi потрiбно було вiдправляти до найближчого великого мiста. Вже потiм їх переправляли до Хортицi.
   - I записи у вас залишились? - бiльше для проформи чим дiйсно цiкавлячись запитав хлопець.
   - А як же? Все у моїй книзi зберiгається, показати?
   - Та нi, я вам вiрю. Краще розкажiть в подробицях як цей ваш Гордiй помер.
   - Та нема що розповiдати, - скривився староста. - Як поселився у нас так i почав всiлякi вашi жарти жартувати, бiсики дiвчатам пускати, а користi - пшик. Не знаю вже його реальних здiбностей, але показував вiн не так вже й багато. Лiкувати хвороби та болячки майже зовсiм не умiв. Тiльки бiль вгамовував i на тому спасибi. Що в нього добре виходило так це iз тваринами знатися. Хоча тут як подивитись. Гордiй Милован, добру службу мисливцям нашим робив. Часто ходив до лiсу на полювання, i нiколи без здобичi не повертався. Дочка моя, Катря, теж полюбляє полювання, iз луком вправно поводиться, так що не кожний чоловiк iз наших може! Так от, Катря каже що як бувала iз ним у лiсi, то на власнi очi бачила як Гордiй словом таємним диких тварин до себе приманював! Уявляєте?
   Велет подивився на старосту дещо здивованим поглядом. Чому б це вiн не мiг собi уявити подiбного? Таке умiння серед ворожбитiв не рiдкiсть. Навичок самого Котика для подiбного б певно не вистачило, але дещо i вiн сам може.
   - Ох, вибачте, пане Драк! - чоловiк нарештi збагнув що в запалi запитав дурницю справжню. - Звiсно ви краще знаєте як то робиться. Але ж для нас, простих людей, тi вашi фокуси - дивина, як не як.
   - Давайте, краще повернимось до теми розмови.
   - Так-так! Отож про що я? Про полювання. У цьому сенсi Гордiй добряче допомагав селу. Ми i м'ясом запасались вдосталь, i цiленькi шкури продавали за не поганi грошi. Загалом непогано жили. Я навiть закривав очi на його гонор та пиху, але сталось так що одного разу хлопець переоцiнив свої сили. Ходять балачки серед наших, що пересварився вiн iз володарем лiсу. Образився наш старий на хлопця через те що той його улюбленого оленя вполював. На мирову Гордiй не пiшов, за що i вiддав богу душу. Ну чи кому ви там її... кхм, вибачте.
   - Продовжуй, - нахмурившись наказав Велет.
   - Тай тут i говорити нема чого. Лiсовик наш сильно образився, та не став терпiти того що Гордiй почав забирати навiть бiльше анiж того мiг вiддати лiс. Нашептав володар у вуха косолапому, зачаклував його так що слова ворожбитовi перебороти тi чари не змогли, та натравив ведмедя на молодика. Гордiй же майже без зброї ходив, тiльки ножа при собi мав, та що той нiж проти цупкого хутра? Ох i напився того дня бурий людської кровi! Гордiя порвав, та усiх хто iз ним тодi на полювання пiшов.
   Повчальна iсторiя, i не посперечаєшся. Вiт коли розповiдав своїм учням про володарiв мiсцевостi, то не раз озвучував тезу про те що з ними краще одразу налаштовувати добрi стосунки. Особливо якщо володар мешкає бiля твого дому. Звiсно, навченому ворожбиту лiсовик не противник. Але напакостити вiн може добряче. Ну а якщо ти не впевнений у своїх силах то заїдатись iз подiбними iстотами тим паче не варто. Велет вiдчував, що iсторiя життя невiгласа Гордiя, сподобалась би його вчителю. Жаль що вiн уже нiколи її не почує.
   - Як давно це сталось? - трiшки похмурнiв хлопець.
   - На веснi. Сiромахи ще спали, i Гордiй певно не очiкував натрапити на такого противника.
   - Коли точно те сталось? - подавшись вперед, та додавши до голосу сталевих ноток запитав ворожбит.
   Староста вiдсахнувся, та побiлiв. Давши собi настанову не розслаблятись iз юним гостем, вiн постарався пригадати точу пору коли не стало Милована.
   - Десять мiсяцiв пiслязавтра буде, пане Драк, - нарештi вирахував вiн.
   - Ви його поховали?
   - Ображаєте, пане! По всiм правилам поховали! Тiло мiцними канатами обв'язали, та лицем донизу поклали. Все як i годиться, щоб навiть як земля розiйдеться сонця свiт не мiг торкнутись його обличчя.
   - Осиковий кiл? - потерши перенiсся, та трiшки заспокоївшись спитав хлопець.
   - От про те не знаю, пане Драк. Не скажу, - знову зник староста. - Мене тодi не було дома. До родичiв їздив на свято.
   - Хто його хоронив?
   - Так мисливцi нашi, з тих iз ким вiн краще за все зiйшовся. Катря моя теж там була, здається.
   - Пiп ваш?
   Ходять чутки що священики нiяк не втручаються у похорони ворожбитiв. I вони справдi мають пiд собою деякий фундамент. Здебiльшого чарiвникiв хоронять свої ж, ну або просто освiдченнi у цьому козаки. Проте якщо нi тих нi iнших поблизу немає, то священники зобов'язанi бути присутнiми на похоронах. Так, вони не вiдспiвують ворожбитiв, i не хоронять їх по християнським традицiям, але вони мають переконатись що всi настанови виконанi та тiло поховане вiрно. Свята вода добряче перешкоджає всяким темним сутностям вселятись в мертвi тiла чарiвникiв.
   - Панотець тодi зi мною їздив, - знiяковiло промовив староста та почесав за вухом. - Вiн менi братом двоюрiдним приходиться, от ми разом до родичiв наших i їздили. Та ви не переживайте. На похоронах Гордiя священник був присутнiй. Катря казала що проїзжав тодi через наше село молодий польський ксьондз що по нашому не надто файно балакав, проте труну вiн добряче священною водою окропив.
   Велет окинув старосту скептичним поглядом та вирiшив що дiзнався достатньо. Чим бiльше вiн слухає цього чоловiка тим бiльше впевнюється що староста iз нього вийшов не надто хорошим. Не хотiлось розчаровуватись в людях бiльше необхiдного.
   - Гаразд, я спробую з'ясувати що сталося iз вашими лазнями, але наперед нiчого не обiцяю.
   - Дякую-дякую, пане Драк!
   - Приготуйте пiдношення для лазника. I пошлiть когось до оселi де востаннє сталась пожежа. Нехай на завтрашнiй ранок теж приготують усе необхiдне.
   Жiнка старости хутко дiстала усi необхiднi речi. На вулицi панувала непроглядна темрява тому окрiм усього Катря принесла двiйко факелiв. На мiсцi лазнi, зараз нiчого уже не нагадувало про те що тут сталось лихо. Все що не встигло згорiти дотла давно розчистили, тож Велет i всi без виключення домашнi зiбрались на чистому п'ятачку злегка припорошеної снiгом землi. Хлопець окинув хмурим поглядом зацiкавлених зiвак, та без сумнiвiв розiгнав їх усiх. Контролювати кучку недисциплiнованих селян вiн не мав нiякого бажання. Так само як i розповiдати їм про те як потрiбно поводитись у присутностi лазника. А вже якщо говорити вiдверто то ворожбит сильно сумнiвався що володар згорiлої лазнi вiдгукнеться на його прохання. Його тут уже i слiд простиг, певно.
   Незважаючи на це варто було спробувати. Тому Драк приготував пiдношення, розклавши на бiлiй хустинцi цiлiй, тiльки зранку печенiй хлiб, купку цукру, та iншi дрiбницi. В замовляння вiн намагався вкласти як умога бiльше хари. Не допомогло. Просидiвши на холоднiй землi з годинку хлопець був вимушений залишитись нi з чим.
   Хоча.
   Окинувши поглядом подвiр'я старости Котик рiшуче кивнув та забiг до будинку. Швидко помiняв на сiль, та випросив у господинi крихiтний дзвiночок. Iз оновленим набором хлопець вибiг на вулицю та поспiшив до хлiву. Можна було б визвати до розмови i домового та сарай стояв ближче до лазнi, i його володар мав бi знати бiльше про те що сталось iз його сусiдом.
   У великому хлiву мешкало багато домашньої животини. Бiльша частина будiвлi призначалась для великого рогатого скоту, поруч iз загоном для корiв, господарi прилаштували малесенькi ясла, щедро набитi пахучим сiном. Велет задоволено посмiхнувся, староста тiльки що трiшки виправився у його очах. Прямiсiнько у тих яслах ворожбит i розстелив хустинку. Виклав дарунки та прочитав замовляння.
   Цього разу не довелось чекати нi одної зайвої хвилини. Розмiром iз трьох рiчну дитину, чоловiчок iз потворною козячою головою з'явився по ту сторону вiд подарункiв, та не кваплячись вiдломив окраєць хлiба.
   - Густомлин дякує за гостинцi, - важко вимовляючи слова вимовив чоловiчок. - Що бажає за них молодий ворожбит?
   - Радий що задобрив тебе, - промовив Велет та кивнув, вказуючи на округлий животик створiння. - Бачу що щедрi господарi, не забувають про свого багана.
   Покровитель домашнього рогатого скота почесав пузо та задоволено покивав головою:
   - Правду каже молодий ворожбит, не пам'ятає Густомлин аби господарi слово погане в його сторону сказали. Отож i Густомлин на доброту тим самим вiдповiдає, i про свої обов'язки не забуває. Вiдганяє вiд худоби хвороби, слiдкує за малечею та на пасовищi хижакiв вiдваджує.
   - Радий чути це. Та чи знає добрий Густомлин що недавно у господарiв його лихо сталось?
   Чоловiчок iз головою козла похмурнiв, засовав ногами, посмикав себе за борiдку, та врештi решт неохоче кивнув.
   - Знає Густомлин що лазня згорiла, а з нею i Мстимед ледь не обгорiв до кiсток.
   - Якщо вiдомо про це доброму багану, то чи не знає вiн про те що стало причиною пожежi?
   Володар хлiву зиркнув на Велета iз пiд лоба, та вiдламав ще кусок вiд хлiбиня. Посипав його сiллю та без видимої насолоди проковтнув.
   - Густомлин не впевнений, - нарештi вiдiзвався чоловiчок. Темно тодi було, не розгледiли його очi, постатi палiя.
   Хлопець подумки скривився та постарався не показати цього. Баган йшов на контакт та бiльш-менш охоче вiдповiдав на питання, особливо пiсля того як ворожбит запропонував подiлитись iз володарем частинкою сили. Та вiн справдi не надто багато бачив i не мiг точно сказати на кого Велету думати.
   Дiзнавшись усе що можна було, Драк залишив багана, та повернувся до будинку.
   Староста, його дружина, їх дiти, та Шумен згорали вiд цiкавостi, та Котик не став переказувати їм подробицi. Занадто незначними вони здавались. Замiсть того вiн ще трiшки порозпитував старосту, та вирiшив що на сьогоднi досить. Завтра з ранку вiн вiзьмиться за цю справу iз новими силами.
  
   Пiсля денного сну, спати не хотiлось. Велет довго крутився на мiсцi, Шумен також не спала.
   - А ти знаєш якiсь казки? - раптом запитала дiвчина.
   Драк напружив пам'ять але нiчого цiкавого не пригадав. Коли вiн був малий, мама розповiдала йому якiсь казки, та потiм її не стало. Вiт не був тiєю людино котра здатна розповiдати казки. Хоча, якщо подумати, i дещо переробити одну iсторiю...
   - Можу розповiсти дещо, але це не казка, - попередив хлопець. - Менi її вчитель колись розказував.
   - Давай.
   - В одного старого Чернiгiвського купця було два сина та меншенька дочка. Старший iз дiтей весь у батька пiшов, до торгiвлi мав великий хист. Водив каравани iз товаром, та непогано заробляв. Так вже склалось що доводилось йому на однiй дорозi з лихими людьми зустрiчатись не часто. От вiн i увiрувався у тому що доля пiдiгрує йому. Почав ходити зовсiм iз крихiтною охороною. За що i поплатився. Хоча вiдверто кажучи навiть колишня кiлькiсть його охоронцiв у тому випадку йому би не допомогла...
   - Гей, так в казцi би не сказали! - обурилась Шумен.
   - Так я ж одразу сказав що це не казка. Розповiдати далi чи нi?
   - Вибач-вибач, продовжуй.
   - Старший син потрапив у халепу. На його караван вийшов загiн одного бея iз Кримського ханства. Яничари легко взяли верх над охороною та полонили старшого сина i всiх хто був iз ним. Бей дiзнавшись що до його рук потрапив успiшний купець зажадав викупу i не маленького. Старий батько дiзнавшись лиху звiстку не витримав та захворiв серцем. Помер. Та навiть якби не це грошей у нього не було, усе вiдав дiтям. Менший син купця, таланту батькового не мав. Чи то пак його майстернiсть проявилась зовсiм у iншому ремеслi. Був вiн воїном великим, да не простим а справжнiм ворожбитом. У той час ходили про нього справжнi легенди. Казали що тiло його не може поранити жоден клинок, а кулi вiн може ловити голими руками, тай у бою на шаблях не було рiвного йому. От i вирiшив той син врятувати брата. Узяв iз собою свою вiрну шаблю та вiдправився до маєтку бея. Не вигадуючи нiчого, вiдважний хлопець пiдiйшов до самих ворiт бея та викликав того на двобiй. Бiй вийшов довгим. Бей не захотiв схрещувати клинок свого ятагану iз хлопцем, замiсть того вiдправив проти нього своїх яничар. Тi не могли подолати непереможного ворожбита, та було їх стiльки як зiрок на небi. Побачивши що його воїни безсилi перед одиночним ворогом, бей наказав скувати наймiцнiшу сiтку iз металу i накинути її на ворожбита. План хитрого бея увiнчався успiхом. Виснажений та зморений козак не змiг вберегтись вiд клятої сiтки.
   Велет замовк та пiдвiвшись iз лiжка узяв глечик iз водою. Вiд довгої розповiдi у нього в ротi добряче пересохло.
   - Так що там далi було? - нетерпляче запитала Шумен зi своєї половини кiмнати.
   - Кхм... Таким чином у полонi у бея опинився ще один брат. Проте вiн не знав що робити iз ними. Дiйшла звiстка що батько хлопцiв помер, тож очiкувати на викуп було нерозумно. Це розумiла i найменша в їхнiй родинi. Сестричка котра тiльки збиралась виходити замiж аж коли на її тонкi плечi звалилась така низка нещасть. Весь час вона мiркувала як може допомогти та коли дiзналась що брат-ворожбит пiшов виручати їхнього старшенького збагнула що скоро потрiбно буде рятувати уже обох. Бо про братову прямоту вона дуже добре знала. Отож вона одразу вiдправилась слiдом за ним. Однак не втигла його перехопити. Розумiючи що бей не стане довго думати i годувати непотрiбних йому рабiв, вона вирiшила дiяти рiшуче.
   - I що, що вона зробила? - пiдскакуючи на своєму лiжку поквапила Велета дiвчина.
   - Вона показалась на очi яничар, i тi схопили її.
   - Що? Але навiщо вона так по дурному вчинила? - обурилась майя.
   - Дослухай краще до кiнця, - посмiхнувся Драк. - Бей не збагнув що дiвчина приходиться братам рiднею, i наказав дати покiрнiй та вродливiй дiвчинi роботу у його палацi. Отримавши те що хотiла, молодшенька сестричка пiдмовила iнших служанок iз гетьманщини, та разом вони напоїли усiх яничар палацу вiдваром iз сон-трави, i поки турки спали, дiвчата звiльнили усiх полонених. Так молода та тендiтна сестричка врятувала життя двом старшим але нетямущим братам.
   - Неймовiрно! Це дуже гарна казка! - збуджено промовила Шумен. - Якби ти ще навчився трiшки краще розповiдати!
   - Тихiше, - посмiхнувся хлопець, знову вiдпивши води. - А то розбудиш усiх. До того ж я одразу казав що це не казка, скорiше повчальна iсторiя. Тут головне зрозумiти мораль.
   - Я! Я зрозумiла! В цiй казцi йдеться про те що дiвчата можуть бути куди як кмiтливiшими за хлопцiв! I що навiть тендiтна дiвчина може виконати те що мiцним хлопцям не пiд силу!
   - Майже, - посмiхнувся Драк. - Тiльки стать не важлива. Головне це в будь якiй ситуацiї покладатись на розум а не на самовпевненiсть чи власну силу.
  
   Прокинулись вони пiзно, адже до пiвночi розповiдали одне одному рiзнi iсторiї корi якщо не сильно вдумуватись можна було прийняти за казки. Поснiдавши, Велет вирiшив не вiдкладати у довгий ящик а зайнятись справою. Катря провела хлопця i Шумен до будинку сiм'ї в котрої напередоднi згорiла лазня.
   Котик розпитав домашнiх чи не бачили вони чогось дивного. Як i в випадку iз старостою нiхто нiчого не знав i не бачив. Отримавши вiд господинi гостинцi для лазника, вони удвох iз Шумен вiдправились до попелища. Як вiн i думав господарi не встигли ще прибрати мiсце. Переступаючи обгорiлi колоди, хлопець почував себе дещо недобре. У пам'ятi спливали давнi та майже забутi спогади iз тої клятої пожежi що забрала життя його батькiв.
   Подолавши смутнi спогади, вiн розстелив червону хустинку та розклав на нiй пiдношення. Лазник не хотiв показуватись, хоча Велет готовий був заприсягтися що чув чиєсь скиглення та тихий плач. Розумiючи що володар мiсцевостi десь поруч, i просто не бажає показуватись, Велет почав вмовляти iстоту. Вкладаючи у свої слова малесеньку краплинку сили вiн просив лазника показатись та розповiсти усе що вiн бачив, аби ворожбит мав можливiсть покарати винного.
   Володар показався тiльки через пiвгодини. Та особливої користi вiд того не було. Пiсля втрати своїх володiнь, лазник злегка з'їхав з глузду. Не доторкаючись до пiдношення вiн просто сидiв у центрi згарища та розкачувався iз сторони у сторону. Часом вiн говорив не зв'язанi одне з одним слова, чи то просто заходився у протяжному пiдвиваннi. Розговорити бiдолаху було майже неможливо, проте Велету вдалось дiзнатись деякi подробицi.
   Залишивши лазника у його горi, Велет вирiшив оглянути округу. Шумен та Катря, звiсно ж, вирiшили зiставити йому компанiю. Дочка старости крутилась бiля лазнi до цього, та близько не пiдходила. Боялась володаря.
   - Так що ви дiзнались, пане? - запитала вона.
   Драк уважно розглядаючи пiдступи лазнi, вiдповiв:
   - Володар у розпачi, нiчого вагомого iз нього я витягнути не змiг. Проте маю пiдозру що винним у всiх пiдпалах можна назвати жировика.
   - Жировика? - здивовано перепитала дiвчина. - А хто це?
   - Цих iстот частiше називають лизунами, за довгий язик та любов злизувати гарячi млинцi iз тарiлки.
   - Стривайте, ви маєте на увазi домовика?
   - Нi. Цих iстот часто путають, але спiльного вони мають не так вже й багато. Домовик зазвичай добрий дух-помiчник. Жировик - iстота вкрай лиха. Вони полюбляють оселятись у теплих мiсцинах, у пiчках наприклад. Але якщо в будинку живе сильний домовий, то вони шукають бiль затишне житло. У нашому випадку лазнi.
   Катря трiшки помовчала, та невпевнено запитала:
   - Тобто ви думаєте що це жировик пiдпалював усi нашi лазнi?
   - Угу, я ж кажу, вони полюбляють теплi мiсцини. Iнколи вони зовсiм розум втрачають та пiдпалюють власний дiм, аби стало ще теплiше. Певно вiн посилився у вас у селi пiсля того як помер Гордiй. Вiдчув що нiхто його звiдси не вижене от i робить що заманеться.
   - Дивовижно...
   Драк кинув на дiвчину погляд та вказавши рукою на тонкий шар снiгу, запитав у неї:
   - Ти слiди добре вмiєш читати?
   - Що? - здивувалась вона. - Т-так, умiю.
   - Тодi що про цi можеш сказати?
   Дочка старости оглянула слiди на снiгу та дещо невпевнено промовила:
   - Схоже на собак.
   - Або на вовкiв, - додав Велет на що дiвчина здригнулась. - Нiчого дивного, якщо подумати. Жировики умiють пiдробляти слiди, та маскуватись пiд тварин. Судячи з усього наш негiдник пiсля пожежi сховався в тутешньому лiсi. Ходiмо, знайдемо його. Жировики не надто сильнi противники як для ворожбита, ми скоро обернимось.
   Так у трьох вони i вирушили до лiсу. Дорога не зайняла багато часу. Десь годинку вони йшли по чiтко помiтним слiдам залишеними лапами невеликої зграї вовкiв. У дорозi Драк переповiдав Шумен усе те до чого додумався. Катря не розумiла iспанської, i тому насторожено зиркала на двох чужинцiв. Зрештою вони побачили перед собою вiдблиски кострища.
   - Ми вже близько, - тихо промовив Велет, та прискорив крок. Шумен поспiшила за ним. Катря трiшки вiдстала.
   Через декiлька хвилин компанiю вийшла на велику безснiжну поляну. На тому кiнцi, навпроти них горiло велике багаття бiля котрого спиною до них сидiв якийсь чоловiк. Вiн кутався у темний, оторочений хутром плащ, та здавалось не мiг нагрiтись, бо ж надто близько пiдсувався до вогню.
   Вiн вочевидь почув гостей ще давно. Важко не скрипiти ногами об снiг. Проте вiдреагував незнайомець на їхню появу тiльки коли вони пiдiйшли ближче. Пiдвiвшись з мiсця вiн обернувся до компанiї та дав їм себе розгледiти. Високий чоловiк, без вусiв та бороди, вiн мав досить привабливi та навiть тендiтнi риси обличчя. Чоловiка легко можна було назвати красунчиком, якби тiльки не блiде як у покiйника лице, та очi в котрих немов би горiло полум'я.
   - Це не жировик! - розпачливо промовив Велет.
   - Ха! Ну ти ї йолоп! - нервово викрикнула Катря за його спиною. - Який у бiса жировик? Що ти там собi вигадав? Нiколи не iснувало нiякого жировика!
   Велет розвернувся до дочки старости та сконцентрував погляд нi кiнчику стрiли котра була спрямована на нього.
   - Що ти...?
   Катря вiдпустила стрiлу i та увiйшла хлопцевi прямiсiнько у груди. Велет невiруючим поглядом подивився на те мiсце куди увiйшов металевий наконечник. Декiлька секунд вiн так простояв аж поки його лице не скривилось в гримасi болю. Драк похитнувся та завалився на спину.
   Лице Катрi спотворилось у страшнiй усмiшцi.
   - Не iснувало нiякого жировика, - повторила вона. - Завжди був тiльки Гордiй, мiй Гордiй!
   - Гордiй Милован? - перепитала Шумен. - Померлий ворожбит?
   - Вiн не помер! - запротестувала Катря. - Гордiй безсмертний!
   - Ох, люба, - похитала головою Шумен, i дочка старости нахмурилась, вiдчуваючи що вiдбувається щось не те. - Не iснує безсмертних людей. Навiть серед ворожбитiв. Це не твiй Гордiй, щоб ти там собi не думала.
   - Щ-що ти верзеш? - опустивши лук вимовила мисливиця. Її голова зiрвалась вiд рiзкого болю та запаморочення.
   - ... трю! Катрю! - кричав чий знайомий голос. Голос її коханого. - Тiкай звiдси, Катрю!
   Дiвчина хитнула головою на мить переборюючи бiль. Свiт небезпечно хитнувся. Та перед тим як остаточно упасти на землю вона встигла побачити, що молодий чужинець-ворожбит стоїть на своїх двох, i нiякої рани у нього на грудях нема. Так само як в її руках не було лука. Точно. Як вона могла забути? Вiн же ш залишився удома...
  
   - Хто ви такi? - прокричав Милован, шкiрячи занадто довгi як для людини зуби. - Та що ви з нею зробили?
   - Ти не хвилюйся, Гордiй, - спокiйно промовив Велет та повнiстю сконцентрував свою увагу на головному супротивнику. - Вона просто втратила свiдомiсть. Таке трапляється якщо у людини вистачає сили духу вирватись iз химородного видiння. Коли мозок не може збагнути де реальнiсть а де брехня вiн просто виключається.
   Покiйний ворожбит трiшки заспокоївся та гримаса злостi на його блiдому обличчi нiкуди не дiлась.
   - Зрозумiло, значить колеги. Нащо ви взагалi привели її сюди? Ми б могли розiбратись i без стороннiх людей.
   - Ти вже вибач, та я хотiв переконатись що вона причетна до твого "воскресiння". - знизав плечами Велет. - Тепер бачу що вона справдi кохала тебе, у цьому то i бiда, правда?
   - Та що ти розумiєш?! - проричав покiйник. За його спиною рик пiдтримали вовки, повiльно виходячи на поляну.
   - Краще скажи як все було. Менi ще звiт писати, було б добре вказати всi деталi, - дещо нахабно промовив Драк.
   - Напишеш, якщо залишишся живим.
   - Ну, як знаєш, - зiтхнув Велет та рiзко скинув руку, кидаючи в сторону покiйника нiж.
   В пам'ять про незнайомого полеглого колегу, Котик хотiв як найдовше вiдкласти цей момент. Та Гордiй виявився занадто iмпульсивним. Зазвичай покiйники куди як бiльш холоднi, як у прямому сенсi так i в переносному. Вони майже нездатнi показувати емоцiї. Проте темна сутнiсть що всилилась у тiло парубка, вочевидь належала до якихось вогняних духiв. Звiдси i любов до рiдної стихiї, жага буди як найближче до полум'я.
   Милован у останню мить встиг вiдхилити голову та пропустили нiж повз себе.
   - Вперед! - викрикнув вiн вовкам.
   Немовби тiльки цього i очiкуючи хижi iстоти кинулись в атаку. Проте на їхньому шляху з'явилась Шумен. У її правiй долонi блистiв червоним короткий батiг. Ним вона i атакувала. Зброя iз власнох кровi дiвчини хльоснула по найближчому сiромасi, i Велет одразу зрозумiв що мала на увазi майя коли казала що їхнi маги у бою стають тiльки сильнiшими. Вовки пiдконтрольнi Гордiю, на вiдмiну вiд господаря не були нежиттю. У їхнiх венах текла гаряча кров. I вона ж їх зрадила. Батiг Шумен легко розiтнув першого вовка навпiл, та якби ж на тому вiн заспокоївся! Частина кровi iз тiла вовка нiби вбралась у батiг, роблячи його трiшки довшим.
   Коли за якусь мить на землю упав уже третiй вовк, Велет збагнув що його напарниця справдi може про себе подбати. Томi вiн зiрвався з мiсця та оминувши залишки невеличкої зграї, кинувся до Гордiя, на ходу кидаючи все новi ножi. Цього разу хлопець не грався. Вся снаряди знайшли свою цiль. Проте видимого результату вони не принесли. Тiло покiйника не вiдчуває болю, i декiлька зайвих дiрок не можуть зупинити його працездатнiсть.
   Гордiй змiг його здивувати. Коли до мертвого колеги залишилось всього декiлька крокiв, iз пiд землi рiзко вибрався здоровенний ведмiдь. Не очiкуючи подiбного Велет не встиг зреагувати, i лапа тварини навiдмаш ударила по ньому. Перекрутившись у повiтрi, Драк стукнувся спиною о дерево на iншому кiнця поляни. Якби вiн наперед не встиг накопичити в тiлi хару, то подiбний удар мiг би вартувати як мiнiмум зламаного ребра. Вскочивши на ноги, хлопець побачив що успiхи Шумен куди як кращi анiж в нього самого. Дiвчина вправно орудуючи ставшим вдвiчi довшим батогом, вiдправила на той свiт усю вовчу зграю, а зараз наносила швидкi та точнi удари по мордi ведмедя.
   Тварина прикривалась лапами, але трималась краще за вовкiв. Придивившись Драк побачив що iз ран якi залишає п собi батiг кров не тече. Невже це той самий ведмiдь котрий убив Гордiя? Певно Милован не змiг цього простити i поглумився над твариною, вбивши її та перетворивши на собi подiбного живого мерця.
   Велет знову зiрвався у бiг, i опинившись за спиною косолапого встромив тому мiж хребцiв свого кинджала. Лезо iз домiшками срiбла, швидко обiрвало ту пародiю на життя що пiдтримувалась у тiлi тварини.
   Гордiй залишився наодинцi. Вiн дивився на своїх противникiв повними ненавистi очима, але у бiй не кидався. Сам по собi вiн i справдi мало що вмiв коли дiло доходило до сутички. Звiсно сутнiсть що вселилась у нього, робила тiло мерця куди як сильнiшим, i певно мала ще якiсь фокуси у рукавi. Проте Велет не хотiв перевiряти їх на собi. Досить було ситуацiї iз ведмедем. Тому хлопець не наближаючись до Милована посмикав пальцями та повернув собi свої ножi.
   - Обiцяй, - промовив Гордiй, розумiючи що переможцем iз цього бою йому не вийти. - Обiцяй що не зачепиш Катрю.
   - Не я буду вирiшувати її долю, - тихо промовив Драк. Хлопець на мить прикрив очi, а вiдкрив тiльки праве. У ньому яскраво горiло зелене полум'я. Невидимий вогонь перекинувся на мертвого ворожбита, та зiгрiв його собою в останнiй раз. - От так потрiбно ховати таких як ми...
   Тiло Гордiя розсипалось попiлем, i навкруги стало значно холоднiше.
  
   Глава 10
  
   Певно якби Шумен не виявилась такою мерзлячкою то вони б дiстались до Хортицi набагато ранiше. Велет навiть пообiцяв собi що обов'язково вивчить замовляння яке (це не числiвник) б допомагало боротись iз холодом, якщо таке iснує, звiсно. Не для себе. Вiн переносив снiг та мороз стiйко.
   Окрiм того випадку iз повставшим iз мертвих ворожбитом, на їхньому шляху бiльше не траплялось нiяких серйозних перепон. Гордiй виявився не надто сильним супротивником. Набагато важче було вирiшити що робити iз Катрею. Дiвчина якщо подумати нiчого страшного не скоїла, вiрнiше кажучи, моральнi устої Гордiя виявились досить мiцними, i вiн не встиг узяти грiха на душу. Вогняна темна сутнiсть у ньому, не встигла взяти верх над часточкою духу що залишилась у мертвому тiлi. Значить i дiвчина, яка покривала свого коханого, великого грiха не скоїла. Проте залишити усе просто так Велет не мiг. Сьогоднi вона прикривала темний ритуал, а завтра пiде рiзати односельчан аби тiльки ще раз побачитись iз своїм Гордiєм.
   Ще бiльше питання у Велета викликала постать таємничого ксьондза, котрий за словами допитаної дiвчини, був головним натхненником темного ритуалу що був проведений на мiсця поховання померлого ворожбита. Питання щодо його особистостi мало вкрай важливий характер. Хтозна де ще вiн устиг побувати та якого лиха наробити!
   Отож Драк був змушений написати детального листа про усе що сталось у селi, та вiдправити його до найближчого мiста. По хорошому варто було залишитись та дочекатись вповноважених для слiдства людей. Та вони з Шумен поспiшали. У будь якому випадку вiн усе детально розписав, та якщо Катря раптом втече до того як прибудуть слiдчi, то тi будуть знати кому задавати свої питання. Та й сiльського голову вiн попередив, що дiвчина скоїла дiяння яке пiдпадає пiд розгляд ворожбитiв сiчi.
   Тому залишивши дiвчину на домашньому арештi вони вiдправились у дорогу.
  
   Вони зупинились на постiй у найближчому до остова поселеннi. I там прожили трохи бiльше мiсяця. Як i попереджував Кореля, мiсцевiй отаман не пустив Шумен до своєї вольницi. Навiть тi папери що Драк передав йому через посильних, не змiнили його рiшення. Сам хлопець мiг поселитись на островi без будь яких проблем, зi своїми рекомендувальними паперами тут вiн був бажаним гостем. Та хлопець вважав що не може просто так залишити свою уже тепер точно подругу. Одного разу вiн був змушений так зробити, i заприсягся собi що подiбного бiльш не станеться. Ну принаймнi до того часу поки майя освоється.
   Весь цей час до них iз острова припливали ворожбити, iнколи навiть галдовники. Одного разу прибув цiлий характерник. В бiльшостi випадкiв вони просто розмовляли iз гостею Гетьманщини. Часом Велета використовували як перекладача, та частiше при них перебував власний драгоман. В таких випадках хлопця часто просили залишити їх самих.
   Час цей пройшов майже блискавично. Адже окрiм таких от перевiрок, вони удвох мали цiлу купу справ. Насамперед багато розмовляли, вдосконалювали свої навички володiння iспанською. Велет в свою чергу намагався вчити Шумен української, що їх як переселенцю було вкрай потрiбно .
   Окрiм вивчення мов, вони намагались навчити одне одного своєї магiї. Виходило кепсько що в того що в iншої. Доводилось ледь не основи розповiдати, та починати все спочатку. Занадто сильно рiзнились пiдходи у володiннi харою.
   Та врештi решт перевiрки закiнчились. Вiдповiдальнi люди вирiшили що Шумен правдива у своїй iсторiї та не має якихось потаємних планiв на Хортицю чи тi знання котрi вона зможе там отримати. Отож їй вiдкрили доступ до поселення.
   Весь цей час Велет вважав що потрiбний острiв знаходиться трошки нижче за течiєю. Та хлопчина-провiдник повiв їх у протилежному напрямку. Йшли довго. Години зо три. Добре що снiг уже майже розтанув. Та коли зникла одна напасть на її мiсце одразу прийшла iнша. Снiгу не стало, проте на дорогах у всiй красi постало болото. Хлопчина - їх однолiтка, намагався вести їх нечасто ходженими стежками.
   Нарештi вони дiстались до необхiдного мiсця. Невеличкий човен ховався у пожовклих заростях очерету.
   - А весла? - українською, з дуже помiтним акцентом запитала Шумен у їхнього супровiдника, коли всi забрались всередину.
   - Вони менi не потрiбнi, - знизав плечима той, i човен раптом самостiйно рушив з мiсця.
   Отож хлопчина цей теж виявився ворожбитом. Безсумнiвно його основним талантом була влада над водою. Мало того що вiн спокiйно правив човна проти досить стрiмкої течiї повноводного Днiпра, так ще й розважав своїх супутникiв тим що прямо на їх очах бавився вилiплюючи iз води фiгурки людей та тварин. Тi ковзали по поверхнi рiчки, але довго купи не тримались. Або самi розплескувались, або ж гинули вiд набiгаючих хвильок.
   Шумен дивилась на дивовижу з широко вiдкритим ротом. Велет також залишився враженим чужою майстернiстю.
   Ще через пiвгодини, коли Микола, а саме так звали ворожбита, втомився бавитись, i просто вiв човна все вище та вище, вони врештi дiстались острова. Перше що кинулось їм на очi так це широкi плавнi на крайньому пiвднi острова.
   Миколка обiгнув плавнi, та повiв човна ще дали. Велет про себе намагався пiдрахувати на скiльки верст тягнеться острiв. На око Хортиця мала довжину як найменш в десяток верст, а то i бiльше! Справдi великий острiв! В жодне порiвняння iз Орлицею не стає!
   Сама Сiч розташовувалась на пiвнiчному кiнцi острову. I являла собою справжню фортецю. Найбiльшу фортецю котру доводилось тiльки бачити Драку. Просто височеннi кам'янi стiни вселяли повагу та навiть трепiт! Та що там мур?! Ти спочатку спробуй заберись на крутий та високий, скелястий берег!
   Ох, якщо вже про це мова, то як вони самi туди пiдiймуться?
   Провiдник пiдвiв човна трiшки не доходячи до високого муру, iз пiдлiску на голий берег вийшло двiйко козакiв. Привiтавшись iз Миколою вони запитали хто це з ним, та тiльки пiсля того запевнили:
   - Не бiйсь, зараз витягнемо.
   Велет думав що тi кинуть їм хоча б мотузки котрої, але смуглявi чоловiки перевершили всi його сподiвання. Рухаючись синхронно, вони нiби вхопили важкий невидимий канат та почали тягнути того на себе. Велет клiпнув очима. Здається вiдстань мiж човном та чоловiками на горi зменшилась. Та як це можливо? Вони абсолютно точно все ще знаходяться в водi!
   Хлопець озирнувся довкола та зрозумiв що подiбно Шумен ненавмисне вiдкрив рота вiд подиву. Вода навколо них трiшки схлинула та стало зрозумiло що човен їхнiй знаходиться в кам'яному кошi, котрiй знизу догори пiдiймала та двiйка ворожбитiв. Подiбного прояву чарiвництва вiн i уявити собi не мiг!
   Нагорi у них перевiрили документи та тiльки потiм пропустили до велетенських ворiт.
   Хортицька Сiч у декiлька разiв перевищувала Орлицьку по займанiй територiї. По правдi, то вже був не просто вiйськовий табiр а цiле мiстечко, приховане за високою стiною. Двома стiнами, якщо бути точним. Багато iз ворожбитiв, вiдьом, магiв та iнших чарiвникiв зрештою вважали за краще селитись серед собi подiбних. Тому постiйне населення невпинно зростало. З часом отаман вирiшив що безлiч домiвок за самiсiнькими стiнами його володiнь то повне неподобство. Але й вигнати тих хто збудував собi тут житло вiн не мiг. Довелось мурувати ще одну стiну. Знадобилась цiла прiрва камiння, i якби не магiя то знадобилося б безлiч часу.
   "Сiч у сiчi" - так прозивали це поселення.
   Велет закохався у нього з першого погляду. Хортиця здавалась монументальною, та збудованою на вiки. Не раз i не два у минулому ту чи iншу сiч знищували до тла. I по Орлицi це було добре видно. Там все так влаштовано, що хоч завтра знiмайся та переходь на iнше мiсце. Тiльки смолоскипа кинь, i все згорить до тла. Не бiда. Бо ж завжди можна вiдбудувати заново. Багато козаки взяли вiд кочових народiв.
   Хортиця влаштована по iншому. Не тимчасовий вiйськовий табiр. Нi. В першу чергу це неприступна фортеця, битись за котру в разi потреби будуть усi мiсцевi жителi. I вже варто повiрити, що кожний iз них не тiльки вмiє тримати в руках шаблю, пiстоля чи iншу зброю, але може до того ж ще й так проклясти що внукам ворожим буде гикатись!
   Тут хотiлось жити. Збудувати невеличкий будиночок, та мешкати серед тих хто вже точно не стане коситись на тебе невдоволеним поглядом! Велет заприсягнув собi, що обов'язково покаже це мiсце Оленi. Воно просто мусить сподобатись i його сестрi!
   Вони поселились в межах внутрiшнього муру. У рiзних куренях. Незамiжнi жiнки мешкали окремо вiд самотнiх чоловiкiв, i це було правильно. Неписаний статут вiйська козацького, себто регула, наполягав саме на такому становищi.
   Самi куренi тут вiдрiзнялись дещо меншими розмiрами, i бiльше восьми десяткiв чоловiк в одному домi не селилось. Тi будиночки що будувались за межами першого кола, за своїм устроєм теж нагадували саме куренi, але зовсiм вже малесенькi. Часто їх подiляли по серединi перегородкою, та в одному такому будинку селились двома сiм'ями.
   У всьому iншому Хортицька сiч мало вiдрiзнялась вiд Орлицi. Тi ж скупi вiйськовi порядки, та простенька архiтектура, як то кажуть без витребеньок.
   Велет легко влився у мiсцеве товариство. Записався у писаря, допомагав у роботi iншим. Багато часу проводив на будiвництвi. Показував новим учителям свої навички та чарiвнi умiння.
   Шумен було важче, та вона трималась. Поступово вчилась жити в одному будинку з цiлою купою незнайомих дiвчат, яких до того ж майже не розумiла. Велет намагався пiдтримувати свою подругу, та бачився iз нею кожного дня. Все ж зовсiм новi та незвичнi правила на новому мiсцi потребували деякого часу на звикання.
  
   Окрiм того хлопець став частим гостем мiсцевої бiблiотеки. Про неї йому багато розповiдав ще орлицький писар, пан Микита. Вiн часто листувався iз тутешнiми бiблiотекарами та просив тих переслати йому ту чи iншу книжку. Не можна сказати що бiблiотека на Хортицi могла вважатись найбiльшою В Гетьманщинi. Навiть у десятку вона б не увiйшла. Проте її унiкальнiсть пояснювалась досить просто. Тут мешкали ворожбити i зрозумiло якi саме книги вони бажали читати. Слiд зазначити, що спецiалiзованих книжок де б описувались котрiсь справдi кориснi чарiвницькi секрети iснувало на свiтi не так вже й багато. Звiсно серед простого люду ходило багато чуток про всякi там потворнi рукописи на шкiрi людей, або ще про яку бридоту, але в бiльшостi то були лишень балачки.
   Отож жменька небайдужих ворожбитiв що осiла на Хортицi вирiшила що просто зобов'язана створити власну бiблiотеку. В нiй осiдали та ставали доступнi до перегляду товариства, книги та сувої усiх хто мав такий скарб та зголосився стати ворожбитом вiйська Гетьманського. Нiхто нiкого не силував, та подiбне досить швидко стало традицiєю, частиною регули. Цiннi краплинки iнформацiї про дивовижне мистецтво чарiвництва, намагались не приховувати у власних домiвках а дiлитись iз своїми товаришами.
   Хортицька спецiалiзована бiблiотека по праву могла вважатись одною iз кращих у цьому куточку свiту.
   Нiякої старовинної книги сповненої забутих секретiв у Велета не було. Проте вiн мав дещо написане власною рукою. Цiннi знання якми iз ним подiлився його вчитель. Сам хлопець не вважав свої нотатки чимось унiкальним, втiм бiблiотекар прийняв їх як цiнний скарб. Чоловiк той, здавалось до всього що написане на паперi ставився iз великою повагою. Вiн пообiцяв що обов'язково перечитає тi записи, зробить їхню копiю для бiблiотеки. Оригiнал як i заведено вiн мав з часом повернути власнику.
   ***
  
   - А чому тебе назвали Велетом? - потягуючи люльку, запитав моложавий козак iз короткою борiдкою.
   Велет облизав язиком соленi губи, та злегка смикнув лiвим мiзинцем. Нiж що висiв прямо у повiтрi по лiву ж руку вiд хлопця пiднявся догори.
   - А чого ви питаєте? - в свою чергу спитав хлопець.
   Моложавий, цього дня виконував дещо посередню роль мiж його наставником та екзаменатором. Вiн же, до речi казав що постiйного вчителя для хлопця майже знайшли. Драк чув це уже майже на протязi двох мiсяцiв, вiд того самого моменту як прибув до Хортицi, тому слабо у це вiрив. Весь цей час, старшi ворожбити перевiряли його навички, шукали прогалини у його знаннях, та обмiрковували хто б iз них краще за все пiдiйшов на роль наставника.
   Сьогоднiшнiй вчитель змушував Котика сидiти на берегу острова, на самiсiнькiй спецi та тримати у повiтрi десяток його метальних ножiв. Робити подiбне в рази складнiше анiж просто смикати тi на себе. Велет не мiг пояснити це, та в нього було таке вiдчуття нiби це неприродньо. Жив у його селi один хлопчина що вмiв писати паличкою на пiску, тримаючи ту не в руцi а пальцями ноги. Дивлячись на нього Драк завжди вiдчував щось подiбне, тiльки в рази слабше.
   - Та не схожий ти на велетня, вже вибачай, - розсмiявся козак, та вiдпив холодної води iз глечика котрий до цього стояв на травi поруч iз ним. - Статурою не вдався, хех.
   Моложавий козак, котрий назвався Лисиком, робив це нiби навмисно. Хоча чому "нiби"? Вiн чесно попередив про свої намiри ще iз самого початку. Старший ворожбит збирався робити усе аби вивести учня з рiвноваги. Саме це попередження, чесно кажучи досить сильно допомагало хлопцевi триматись, та не нервувати. Хоча час вiд часу так i хотiлось плюнути на все та запустити в нахабного лежебоку чимось важкеньким! Той сидiв у затiнку, попивав холоденьку воду та потягував люльку. Тобто насолоджувався життям на всю глибину кишенi.
   - Чи ж ти народився здоровим, а до сього часу так всох як квiтка без води? - все продовжував насмiхатись Лисик.
   - Мене так назвали на честь прадiда, - скрипнув зубами юнак.
   - Справдi? То вiн певно був видатним козаком?
   Велет смикнув вказiвним пальцем правої руки та трiшки пiдняв один iз ножiв.
   - Нi, вiн чумакував свого часу. В торгiвлi деяких успiхiв досяг, аж поки не втратив ногу, при сутичцi iз турецьким загоном, - заспокоївшись промови вiн.
   Лисик хмикнув та на деякий час замовк, зовсiм втративши iнтерес до розмови. Та зрештою мовчав не довго.
   - А сестра твоя? Вона як, у прадiда статурою вдалась?
   Драк знову нахмурився та опустивши руки, впустив ножi.
   - Вона до нього нiякого вiдношення не має, - дивлячись прямо у вiчi наставника, процiдив хлопець.
   Моложавий козак, видихнув хмарку диму та знизав плечами. Мовчки вiн спостерiгав як Котик встав з мiсця та пiдiйшовши до своїх речей, витяг iз торби бурдюк з водою. Лисик дав учневi пiвгодини на вiдпочинок, та опiсля того озвучив деякi свої здогадки що турбували його певний час.
   - Знаєш хлопче, вдається менi що ти можеш бiльше анiж показуєш.
   - Довше сидiти прямiсiнько пiд сонцем? - фиркнув той. - Та навряд чи це в моїх силах!
   - Ех, пощастило тобi, що я такий добрий. Натрапив би ти на нашого отамана, ото знав би як сперечатись iз старшими, - досить фiлософськи промовив Лисик.
   - Та що ж вiн такий звiр? - з цiкавiстю спитав Котик. Вiн уже не вперше чує як Арсена Головатого виставляють ледь чи не нелюдом котрим.
   - Це тобi потрiбно на власнiй шкурi перевiрити. Хоч раз iз ним зустрiнешся чи може словом перекинешся, так i зрозумiєш що то за людина. Та ти мене з теми не збивай, про що я там тобi розповiдав?
   - Про те що я можу викладатись бiльше, - з кислим виразом на обличчi промовив Велет, але одразу ж додав: - на вашу думку!
   - А, точно. Хоча ти мене не так зрозумiв. Я мав на увазi дещо iнше.
   - Справдi, i що ж?
   Лисик задумливо покусав нижню губу, та зi вдаваним старечим кряхтiнням пiдвiвся на ноги.
   - Ходiмо, хочу дещо перевiрити.
   Старший колега повiв юного ворожбита до сiчових ворiт. Залишивши його обабiч вiн наказав не пiдслуховувати, та пiшов про щось домовлятись iз вартовими. Тi похмикали, та зрештою на задум Лисика пристали.
   - Гаразд, - промовив той повернувшись. - Завдання просте. Тобi потрiбно буде дещо пiдняти. Та не просто так.
   Ворожбит зав'язав Котику очi, на наклав на нього якесь замовляння, спочатку попередивши аби вiн не противився. Тiльки пiсля цього вiн пiдвiв хлопця до чогось та вказав в яких мiсцях потрiбно торкнутись. Саме таким чином, через дотик, Велет зазвичай причiплював свої невидимi нитки до ручок ножiв. Хлопець так не зрозумiв до чого вiн торкався. Певно в тому була провина накладеного наставником замовляння.
   - Якщо ти готовий то пiдiймай, тiльки не високо, - наказав Лисик.
   Велет мовчки смикнув двома пальцями, та як i завжди вiдчув себе так нiби намагається почесати п'яткою потилицю.
   - Ох ти ж дiдько!
   - Та малий не промах!
   - Велет, справжнiй велет!
   Здивований гомiн голосiв за його спиною дещо збив концентрацiю. Та штука котру вiн утримував у повiтрi злегка опустилась, але хлопець уже натренованим способом пiдняв її на колишнє мiсце. Лисик змусив усiх замовчати та почав випитувати у Велета про те як той себе почуває. Хлопець пiдозрював що коїться щось незвичне але чесно вiдповiдав на усi запитання. Як i годину назад, iз ножами вiн почував себе не дуже зручно утримуючи щось у повiтрi, але окрiм того нiчого нового вiн сказати не мiг. Для чистоти експерименту моложавий козак змусив велета тримати вагу доти доки вiн зможе це робити.
   Добре хоч цього разу вiн стояв у затiнку i сонце не обпiкало його, нiби намагаючись спалити дотла. Подiбне можна було терпiти. От вiн i терпiв, десь iз пiвгодини. Мiг би i довше, та раптом почув досить знайомий голос:
   - Гей, Велет тебе що як пiдйомний механiзм використовують? - весело запитав чоловiк.
   Велет вiльною рукою зняв з голови пов'язку та глянув у сторону нового дiючого лиця.
   - Пане Хмаро! - радiсно викрикнув хлопець.
   I справдi. У вiдкритi сiчовi ворота проходив його давнiй приятель - Юрiй Хмара. Позаду нього крокувала двiйка його напарникiв по заячому загону. Та з ними Драк знався не так добре, а от Юрiю був радий наче рiдному, хоча вони iз ним теж не так вже й довго подорожували разом. Проте сам спосiб хлопець пам'ятатиме ще довго! Не кожного дня маєш змогу кататись на спинi величезного вовка!
   - Привiт хлопче, - посмiхнувся галдовник пiдходячи ближче. - Так що ти тут робиш? Менi здавалось на ворота ставлять тiльки старших ворожбитiв.
   - Прошу пробачення, - втрутився у їх розмову Лисик, та кивнувши кудись на кам'яну стiну додав: - Я просто дивлюсь на що здатний наш новий рекрут, от i все.
   Велет разом iз Юрiєм перевели погляд туди куди вказав чоловiк. Галдовник тiльки задоволено кивнув, одразу зрозумiвши усю суть прави. Котик же так i застиг соляною статуєю самому собi. В першу мить вiн не повiрив у те що побачив, тай у другу теж. Адже не мiг вiн насправдi утримувати у повiтрi величезний кам'яний блок що слугував важливим елементом у запiрному механiзмi сiчових ворiт?! Просто не мiг!
   Певно вiдчувши думки хлопця камiнь зiрвався i гучно вдарився, упавши донизу. Всi хто стояв поруч вiдчули вiбрацiю землi що вдарила їм по ногам.
   - Бач хлопче, я ж казав що ти здатний на бiльше, - самовдоволено промовив Лисик.
   - Та нi... - зам'явся Велет. - Я не...
   - Так-так, непогано як для новачка. - посмiхнувся Хмара. - Головне не зазнаватись а й надалi працювати над собою.
   - Ви насмiхаєтесь надi мною? - пiдозрiло скосив погляд хлопець.
   Юрiй хлопнув рукою по плечi молодого ворожбита, та помiняв тему розмови:
   - Ти ще довго сьогоднi будеш зайнятий? Нам би поговорити, та це не до спiху. Ми з хлопцями тiльки з дороги, тож хочеться вiдпочити.
   - Розумiю. Знайти вас вечером?
   Обговоривши мiсце зустрiчi старi знайомi розiйшлись. Чи то пак Юрiй пiшов селитись в один iз куренiв, а Лисик повiв свого учня тренуватись далi. Вiн знову змушував його пiдiймати камiння, та на цей раз менших розмiрiв. Виходило кепсько. Котик стомився, а крiм цього його збило з пантелику те що вiн змiг пiдняти каменюку вагою в двi з хвостиком тони. Аби зробити подiбне, вартовi на воротах використовували спецiальний важiльний механiзм. А вiн просто взяв та пiдняв його. Дивовижа та й годi!
   Зустрiч iз Хмарою теж внесла свiй вклад у думки хлопця. Останнi i без того метались всерединi його голови як навiженi, а тут зовсiм з глузду з'їздили. Лисик швидко зрозумiв що новi вправи його учень виконує спустивши рукава. Моложавий ворожбит не став сердитись. Сказав що має обдумати усе що сьогоднi побачив, та вiдпустив Велета.
   Ворожбит просто лежав на тому мiсцi де його залишили та дивився у небо. Полохливi думки покинули його голову. Вiн просто спостерiгав за тим як небом плинуть рiдкi хмаринки. Своєрiдна медитацiя принесла плоди. Драк просто прийняв новi вiдомостi про свої сили як належне. Хлопець завжди вiдчував що всерединi нього дрiмає щось страшне. Величезне та моторошне. Коли прокинулись його здiбностi, хлопець ледве не придушив неповинного нi в чому Лаза. I те що ледь не сталось завжди лякало його. Та легкiсть з якою вiн отримав контроль над життям чарiвної тварини, не могла не бентежити його. Вiдтодi хлопчик намагався тримати внутрiшнiх демонiв пiд контролем. За сталевими дверима власного розуму. Десь дуже глибоко всерединi себе.
   Можливо це справдi вплинуло на нього куди як сильнiше анiж вiн мiг вважати? Адже вiн i на гадцi не мав що може пiдiймати настiльки важкi речi. Та питання в тому, а чи намагався вiн ранiше тренуватись подiбним чином?
   Нi, звiсно що нi.
  
   Надвечiр як i було домовлено Велет пiшов шукати старого знайомого.
   Хмара запропонував зустрiтись в шинку, що розташовувався в межах зовнiшнього мiста. На думку Велета всерединi було занадто галасно i людно, та Юрiй вiд того, здається, тiльки задоволення отримував.
   Вони поговорили про рiзнi дрiбницi. Велет не вдаючись у подробицi розказав про своє навчання на Орлицi. Про Шумен, тим паче, й словом не примовився. Хоча вiн i довiряв Юрiю, проте мав чiткий наказ вiд Корелi, не розповсюджуватись на цю тему. Адже чим менше людей знало про iсторiю дiвчини, тим менш вiрогiдний шанс того що непотрiбнi балачки потраплять в потрiбнi вуха.
   Хмара певно маючи тi ж накази вiд свого начальства, про власну службу розповiдав також доволi скупо. Чоловiк тiльки згадав що останнi декiлька мiсяцiв патрулював з товаришами схiднi кордони Гетьманщини.
   - А я от на рiк ще тут залишусь i до наступної зими планую додому повернутись, - подiлився планами хлопець.
   - Зрозумiло-зрозумiло, - хмикнув Юрiй. - Та ти про заплановане надто не базiкай, а то воно завжди якась напасть станеться що зiпсує усе в останню хвилину.
   - Це точно, - важко зiтхнув Драк, що вже устиг пересвiдчитись у вiрностi цих слiв.
   - Я про що з тобою поговорити хотiв? - тим часом Юрiй вирiшив завести розмову про головне. - Пам'ятаєш при яких обставинах ми познайомились?
   - Ще б пак! Таке незабудеш!
   - Свiй перший бiй я теж пам'ятаю у всiх подробицях, - посмiхаючись промовив галдовник. - Тим бiльш незручно я себе вiдчуваю через те що був змушений вiдiбрати у тебе законних хабар.
   - Он ви про що, - нарештi зрозумiв Велет. - Не переймайтесь, я тiльки спочатку сердився. А зараз все чудово розумiю. Iнколи здоровий глузд буває сильнiшим за звичаї.
   - Слушна точка зору, я радий що ти бiльше не сердишся. Та вiд того не перестаю почувати себе незручно. Саме тому я задiяв деяких своїх знайомих, i попрохав їх про невеличку допомогу, - Юрiй хитро посмiхнувся, та запустивши руку за пазуху, витягнув звiдти невеликий згорток. - Тримай!
   Драк одразу ж догадався що вiн знайде розмотавши подарунок. Реальнiсть не обманула його сподiвання. Розгорнувши тканину, хлопець широко розплющеними вiд захвату очима, роздивлявся знайомi по пам'ятi обриси дивного пiстоля. Хоча, а чи так знайомi...
   - Вiн бiльший, - раптом промовив Котик. - Схожий пiстоль, але не той що я зняв iз того ящера.
   Хмара тiльки кивнув та пiдсунувши до себе сумку передав її спiвбесiднику.
   - Оригiнал всерединi, як i все iнше що йшло разом iз ним. Всi тi чудернацькi ремiнцi. Справа в тому що ящери з якими ти зiйшовся, дещо нижчi вiд звичайного козака. Будова їх рук теж дещо вiдрiзняється. Через те виходить, що оригiнальними револьверами можуть користуватись тiльки юнаки якiсь чи дiвчата. Загалом тi в кого рука невеличка.
   Не вiдкриваючи сумку, хлопець вiдклав її у сторону, та примiряв до руки ручку чудернацького пiстоля. Справдi, цей екземпляр сидiв у руцi як влитий.
   - Револьвери, вiрно? Так назвали цi пiстолi?
   - Саме так. Дивна назва, та я не цiкавився з чим вона пов'язана. Головне що нашi вмiльцi розiбрались в їх будовi. Виявилось що нiчого складного чи неможливого там нема. Проста конструкцiя, але дуже вдала. Бачиш барабан випирає? Туди одразу можна вставляти декiлька патронiв. Шiсть, якщо бути точним. Розумiєш який то вагомий крок вперед? Шiсть пострiлiв до перезарядки, замiсть одного!
   - Це справдi дивовижно, - погодився Велет. - Та цi як ти кажеш револьвери... вдалось з'ясувати чому вони не працювали у ящерiв?
   - Ще б пак! - чомусь розсмiявся Юрiй. - В них замiсть порошку з риталу, в якостi горючої речовини в кулi була засипана якась незрозумiла штука. Нашi так i не змогли зрозумiти що то таке. Воно взагалi вiдмовлялось горiти, уявляєш? На що сподiвались тi ящери я просто не розумiю.
   - Вони виглядали достатньо здивованими коли зрозумiли що їхня зброя не працює, - згадав Велет. - Такого вони точно не очiкували.
   - Так, я пригадую, ти вже казав про це. Нашi розумники розробили декiлька теорiй щодо цього, але всi їх слова то тiльки пустi балачки.
   Хмара вiдiбрав у Велета револьвера, да бiльш детально розказав як ним користуватись, як за ним доглядати, як перезаряджати барабан, знiмати та класти на запобiжник та про всi iншi важливi дрiбницi. Драк слухав уважно, та намагався все запам'ятати. Як виявилось окрiм двох пiстолiв, у торбi що передав хлопцевi старший козак, також можна було знайти обладнання для вiдливу нових куль, та всi iншi речi потрiбнi для догляду за револьвером.
   Окрiм всього цього добра, Хмара передав Котику розписку за якою той мiг отримати у будь якого державного скарбника цiлу купу золота! В одну мить на хлопця звалилось цiле багатство! Ну не те щоб неймовiрне, але досить вiдчутне. Якщо ранiше у хлопця кажучи вiдверто за душею нiчого значного не водилось, то тепер при бажаннi вiн мiг непогано влаштуватись, в якомусь мiстечку. Можливо навiть у столицi вiн змiг би купити невеличкий будиночок.
   Звiдки такi грошi?
   Частина з них являла собою грошову компенсацiю за решту бойових трофеїв яких Велет так i не отримав iз ящерiв. Їх речi йому особливо i не потрiбнi були, тому Велет тiльки радiв що отримав замiсть них монети. Ну i ще вiн, як виявилось, заслужив нагороду вiд державної казни, та особисту подяку вiд гетьмана, за те що змiг не тiльки зупинити ворожий загiн, врятував життя невинним людям, але й добув для держави цiнне спорядження. Бiльшу частину суми отриманої з рук Юрiя, якраз i складала ця нагорода.
   Велет ледь не задихнувся коли побачив число iз багатьма нулями. Його перша бойова сутичка вийшла на диво прибутковою. Головне не звикати до цього у подальшого. Не кожний день можна отак от раптово збагатитись.
  
  
   На ранок вони як було домовлено зiбрались аби потренуватись у стрiльбi з нової зброї. Велет привiв iз собою Шумен та познайомив дiвчину iз галдовником. Вчилися стрiляти усi втрьох. Хмара розказував що першу партiю револьверiв тiльки недавно випустили i планували розповсюдити її серед вiйськових ворожбитiв. На думку Драка такий розподiл здавався дещо не справедливим. У ворожбитiв i так є з чим вступати у бiй, а от простим козакам подiбна зброя йо як знадобилась би!
   Юрiй нагадав хлопцевi що не всi ворожбити являють собою саме воїнiв. Серед них багато тих у кого краще виходить лiкувати, замовляти зброю, та iншим чином пiдсилювати прикрiплений вiйськовий загiн. Не так вже й багато тих хто здатний показати щось вагоме у самому поєдинку.
   - От вiзьми себе для прикладу, - казав Хмара. - Якби не твiй унiкальний талант, не твої невидимi нитки, то що б такого магiчного ти мiг показати у сутичцi? Мовчиш? От i думай.
   Варто визнати - зауваження слушне. Мало хто iз чарiвникiв мiг кидатись вогняними кулями, пускати iз рук блискавки. Отож револьвери могли значно пiдвищити бойову ефективнiсть не навчених до подiбних трюкiв ворожбитiв. Шiсть замовлених куль то потенцiйно аналогiчна кiлькiсть трупiв iз протилежної сторони!
   Також Юрiй наголосив що револьвери поки що являються стратегiчним вiйськовим ресурсом. Їх будуть робити тiльки для регулярного козацтва. Спочатку забезпечать новою зброєю ворожбитiв, а потiм i решту козакiв. Тiльки пiсля тотального переозброєння револьвери дозволять продавати цивiльному населенню, i то тiльки всерединi Гетьманщини.
   По сутi Велет був одним iз перших кому надали револьвер ранiше термiну. Юрiй зважаючи на свої заслуги теж мiг випросити собi один такий, та не став цього робити. Вiн звик покладатись в бою на свої особистi здiбностi. Але вiд того щоб декiлька разiв стрельнути з нової для себе зброї не вiдмовився.
   Шумен взагалi нiколи такої зброї в руках не тримала, i спочатку лякалась гучних пострiлiв, та потiм звикла i навiть собi разок поцiлила у каменюку що стояла на краєчку крутого берега. Мало того що не влучила так ще й руку ледве не вибила, впустивши револьвера. Бiльше стрiляти не хотiла.
   Раптом їхню забаву перервав церковний дзвiн. Не зговорюючись вони повернулись у сторону Сiчi, та почекавши декiлька секунд почули другий тривожний удар. Пiсля третього усi їхнi надiї згасли, а серце, навпаки забилось сильнiше.
   - Велет, що це? - здивовано запитала Шумен.
   - Бiда, - напруженим голосом вiдповiв хлопець.
  
   Глава 11
  
   На церковну площу в центрi Сiчi вони прийшли одними iз останнiх. Хоча i поспiшали чим духу, проте дуже вже далеко забрались аби позайматись у пристрiлцi, та не заважати iншим. Площа бурлила, шумiла та гудiла як розворушений вулик. Людей на нiй вистачало, проте вони уже розходились. Сiчовий отаман уже встиг виступити iз коротким та дуже важливим оголошенням. Отож новоприбулим довелось перепитувати про те що сталось у тих козакiв дiстались сюди ранiше.
   Вiйна.
   Отак одним словом можна описати те що очiкувало Гетьманщину найближчого часу. Якщо ж говорити бiльш детально, то рiч йшла про набiг на пiвнiчний кордон країни з боку клятих песиголовцiв. Пiвгодини тому назад iз сiчовим отаманом зв'язався гетьман та повiдомив що передовi пластуни дiзнались про наближення ворожої навали до кордонiв країни.
   Старовиннi перекази та казки говорять що песиголовцi колись жили за Чорним морем, за землями далекої Османської iмперiї. Кажуть що вони i до цього часу там живуть, i навiть доволi непогано. Велет чув як один козак на Орлицi розповiдав що подорожував у тих мiсцях, i божився що тамошнi песиголовцi давно вiдiйшли вiд племiнного ладу. Нiби вони створили власну невеличку державу. Вiрилось у це насилу.
   Коли османи зрозумiли що не можуть змiсти на своєму шляху вiльнолюбну козацьку державу, вони вирiшили поберегти власнi вiйська та покласти непомiрну воєнну ношу на плечi охочих до кровопролиття песиголовцiв. Морем переправивши декiлька тисяч цих iстот вони постарались провести їх подалi вiд своїх власних володiнь, i там залишити. Племена iз сильними воїнами, що могли плодитись ледь не як саранча, стали справжнiм випробуванням як для Гетьманщини, так i для низки сусiднiх держав. Особливо для Речi Посполитої та Московського Царства.
   Великою працею, та рiками кровi, але козаки змусили напiвдикi племена песиголовцiв, розумiти де проходить кордон Гетьманщини. Звiсно, iнколи кочовi племена, накопичували кiлькiсний ресурс, i забували про старi кривавi уроки. Щось подiбне, певно, мало мiсце i тепер.
   Знову наплодилось їх стiльки що пустка по котрiй вони кочують уже не може прогодувати таку кiлькiсть воїнiв. Певно, їх давно би знищили, якби песиголовцi не виявились такою зручною буферною зоною мiж двома великими державами.
   Домовитись iз песиголовцями неможливо. Велету не доводилось бачити живого песиголовця. Тi козаки якi сходились iз ними в сутичках, вiдзначали що iстоти цi мало схожi на розумну расу. Їхнє суспiльство має великий культ особистої сили. Кожний пес, бажає прославити себе як великого воїна, тому вiйна для цих iстот то не щось страшне, а майже рiдна стихiя. Вони не вiдають жалю по вiдношенню до людей, i навiть до самих себе. Песи, справдi бiльше нагадують кровожерливих хижакiв, що навчились ходити на заднiх лапах, а в верхнiх тримати зброю.
   I тепер головне питання полягало в тому, яку кiлькiсть песиголовцiв їм варто очiкувати на своїх кордонах. Якщо повiдомлення про навалу дiсталось Хортицi, то значить справи кепськi.
   - Ти знав? - запитав хлопець Хмару, варто було тiльки першим тривожним думкам пронестися у його головi.
   - Велет, ти що? Звiдки б я мав про це дiзнатись? Кажу ж тобi, останнiй час я провiв на схiдному кордонi. А на Хортицю повернувся аби трiшки перепочити.
   - Вибач, я просто хвилююсь за Оленку, - повинився молодий ворожбит.
   - Гаразд, хлопче. Думаю менi варто знайти своїх товаришiв, та обговорити нашi подальшi плани.
   - Ти хочеш вирушити туди?
   - Особисто я уже вiдпочив, - криво посмiхнувся галдовник. - Проте це не те рiшення котре я би мiг прийняти самостiйно. Пораджусь з iншими.
   Драк, впiймав Юрiя за руку та напружено подивився тому в очi.
   - Пане, Хмаро, я... вiрнiше, якщо ви все ж вирiшите йти в похiд, я... я б хотiв пiти з вами.
   - Велете, ти ж ще не пройшов навчання. Я не знаю чи...
   - Так, я знаю, - вiдмахнувся Котик. - Та ви знаєте чому я не всиджу на мiсцi.
   - Розумiю-розумiю, - Юрiй прикусив нижню губу, та рiшуче кивнув. - Поговори зi своїм наставником, якщо вiн дасть добро, то розшукаєш мене.
   Бiльше нiчого не слухаючи, Хмара зiрвався з мiсця та зник в натовпi. Велет чортихнувся, та потер перенiсся. Його ж так i не встигли закрiпити до якогось конкретного наставника. I що тепер робити.
   - Велет, я не зовсiм зрозумiла що сталось, - нагадала про себе Шумен.
   Роздумуючи куди бiгти, та кого смикати, хлопець паралельно розповiв дiвчинi про те що сталось, i про те що вiн теж хоче вирушити у вiйськовий похiд. Причина банальна. Вiн хвилювався за сестру. Адже їхнє село розташовується на самiсiнькому кордонi iз клятими песиголовцями. Вислухавши Драка, майя не очiкувано але твердо повiдомила того що пiде iз ним. Спочатку iдея дiвчини йому не надто сподобалась, але пригадавши як хвацько та розправилась зi зграєю вовкiв, вiн зрозумiв що суперечити дiвчинi просто не може. Тягарем вона йому точно не стане, i про себе подбає. Тому бiльше не роздумуючи хлопець потягнув дiвчину шукати Лисика - той найближче пiдходив на роль його наставника. Хоча б тимчасового.
   Молодий козак вислухав Велета з кислим виразом на обличчi. Вочевидь в нього власних переживань вистачало аби розбиратись iз намiрами учня. Прикинувши i так i так, Лисик вiдбрехався тим що прохання хлопця поза межами його компетенцiї, i тому послав його до свого начальства. Козак трохи старший за Лисика, вислухав Драка, i почухавши голову вiдiслав хлопця до свого начальства. А те перенаправило його далi. I так тривало доти поки якимось магiчним чином Велет iз Шумен не опинились перед непримiтним невеличким куренем.
   I вiн добре знав кому той курiнь належить, навiть якщо нi разу не бачив власника на свої очi. На мить вiн згадав останню розмову iз Корелею. Вiрнiше один епiзод iз неї, одну реплiку, котру осавул вирiшив доцiльним озвучити.
   "Чуєш малий, часто люди якi створюють жахливе враження насправдi зовсiм iншi, багато з них дуже добрi просто не дуже вродливi. Так от, Арсен майже такий випадок, лишень навпаки, вiн гiрший за будь-яке враження яке створює. Бiйся малий i будь обачним." - сказав вiн тодi.
   Якою це людиною потрiбно бути аби про тебе говорили подiбнi речi? Хлопець не знав. Вочевидь найближчим часом йому доведеться дiзнатись це особисто. Вiдкинувши зайвi думки, Велет пропустив Шумен, та зайшов слiдом.
   Злегка здригнувшись вiд стуку рiзко закритої дверi юнак придивився до єдиного чоловiка, що сидiв неподалiк на лавцi в одних шароварах i палив тютюн закривши очi. Той наче i не виглядав страшним. Середнього зросту, не такий широкий та м'язистий як тi козаки що вiн бачив ранiше, Арсен Головатий мав звичайну круглу, звичайного розмiру голову з сивим чубом, обернутим навколо вуха декiлька разiв, тож Велет припустив, що прiзвисько той отримав за гострий розум, а не за незвичнi пропорцiї тiла. Єдине що його видiляло так це напрочуд товстi жили, що йшли вiд кожного м'язу та на диво чиста шкiра. Такої шкiри Велет не бачив навiть у дiвчат, жодної плями лише глибокi як ущелини зморшки на обличчi теперiшнього голови Кола, та мозолi на руках де шкiри торкається рукiв'я шаблi.
   Так i не знайшовши нiчого страшного у сухорлявому старому Велет вже хотiв гмкнути, щоб привернути його увагу, але закляк, коли той пiняв повiки. Арсен Головатий мав сiрi мов метал очi, якi глибоко сидiли пiд густими, майже бiлими вiд сивини, бровами i погляд цих очей справдi викликав у хлопця страх. В ньому не було злостi чи гнiву або якоїсь погрози, погляд козака був позбавлений жодної емоцiї. Абсолютно спокiйне обличчя i жахливий байдужий погляд ось що лякало в старому найбiльше. Велет би так дивися на молоток, або навiть нi бо той є iнструмент, скорiше так вiн дивився на припас чи як iнколи казав Вiт "ресурс", щось, що вже обраховане та належить використанню. Замiсть вiдношення в очах була лише мовчазна сiра пустота яка наче затягувала молодика в себе.
   - То це ви, моє нове поповнення? Учень Вiта, чи не так? I гостя iз далекого континенту?
   Голос Головатого вирвав Велета iз запаморочення, але рiзанув по нервам своєю чужiстю, нелюдскiстю. Спокiйний та тихий, з чiтким вимовлянням кожної букви тенор нiби мав лише одну iнтонацiю. Хлопцю здалося, що так могла би говорити комаха, яка б вимахала до людського розмiру i навчилась говорити їхньою мовою.
   - Так.
   - Т-так, пане, - судячи iз голосу Шумен вона теж не на жарт перелякалась вiд першої зустрiчi iз Хортицьким отаманом, та головою Кола характерникiв.
   На протязi довгої паузи, що почалась пiсля вiдповiдi, старий вперся в Велета своїм холодним зором, не виказуючи жодного вiдчуття. Немов тверда кам'яна статуя, не ворушачи жодним м'язом козак роздивлявся парубка. Прикривши на мить очi, вiн повiльно повернув голову у сторону напруженої дiвчини та почав розглядати вже її.
   - Мовчазнi, - нарештi промовив вiн. - Це добре. Про ваше рiшення вiдправитись у похiд, та ще й у перших рядах менi уже доповiли. Єдина причина по якiй я хотiв зустрiтись iз тобою, Шумен, так це те аби задати тобi просте питання.
   - Я с-слухаю, - ледь чутно промовила майя.
   - Ти твердо впевнена йти з Велетом i не передумаєш?
   Невеличка дiвчина в дивному одязi її народу несподiвано навiть для себе пiдняла погляд i у подивилась прямiсiнько в мертвi очi Арсена iз впертiстю котрiй ще повчитись людям бiльш дорослим.
   - Не передумаю, - твердо але без виклику вiдповiла вона.
   - Добре, тодi можеш iти готуватись в дорогу. Велет скоро до тебе приєднається.
   Дiвчина перемiстилась iз ноги на ногу та iз запитанням подивилась на друга. Котик Ледь ворухнувши головою кивнув, i Шумен покинула курiнь. Головатий втягнув у легенi диму та затримавши його там випустив назовнi. Прекрасно знаючи про той вплив який чинить на спiвбесiдникiв його погляд, Арсен вирiшив не лякати хлопця зайвий раз.
   - Знаєш про що я хочу тобi сказати? - байдуже запитав вiн.
   - Певно справа у Шумен, - не роздумуючи вiдповiв Драк.
   Для нього особисто у цьому проблеми не було. Вiн мав можливiсть переконатись що дiвчина може не тiльки за себе постояти але i його в бою пiдтримати. Але логiка Арсена, певно була дещо iншою. I її теж можна зрозумiти. Дiвчина - представник нової, унiкальної школи магiї, i Арсен не може допустити аби вона померла до того як передасть Хортицi всi свої знання та вмiння. Як голова Кола, Головатий просто зобов'язаний думати насамперед про свої обов'язки.
   - Мовчазний та ще й розумний, - холодно промовив Арсен. - Тодi не бери близько до серця але знай, якщо вона не поверниться iз цього походу, та покладе там голову, ти в такому випадку теж помреш. Цiкаво знати як?
   Арсен навiть не намагався лякати його. Голос чоловiка залишався абсолютно байдужим. Вiн просто озвучував звичнi для себе речi.
   - Так пане голово - вiдповiв пiдлiток.
   - Я зарiжу, - емоцiя вперше промайнула на обличчi характерника, кривою усмiшкою неначе ламаючи його на частини та вiдкривачi великi, кривi та жовтi вiд тютюну зуби.
   Хоч плечi хлопця й зцiпило, а всерединi душi панував липкий та мерзенний страх, але Велет не пiддався своїм почуттям. Не показав на обличчi нiчого. Тiльки очi що блистiли в цей момент дещо по особливому, виказували його почуття. Якби його запитали, вiн не змiг би вiдповiсти як саме це йому вдалось. Проте погрозу учень старого Вiта сприйняв на подив легко.
   - Добре, пане, - просто вiдповiв вiн.
   Арсен деякий час розглядав його своїми сiрими, мертвими очима. Важко зрозумiти що саме вiн намагався знайти, та чи увiнчалися його пошуки успiхом. Головатий закрив їх так що парубок навiть не збагнув коли те сталося. Наступне, що пам'ятав Велет - те як вiн вже стояв за закритими дверима споруди, стискуючи у руках письмовий дозвiл на похiд, виписаний на нього та Шумен.
   Тепер Велет розумiв чому майже усi його знайомi давали Хортицькому отаману такi дивнi оцiнки. Назвати Арсена приємною людиною не наважився би нiхто хто мав за щастя спiлкуватись iз ним вiч навiч хоч раз в життi. Вiдверто кажучи, Котик не знав чи можна називати голову Кола людиною. Адже той бiльше нагадував який складний механiзм, що вмiє розмовляти та мислити але не навчений проявляти емоцiї.
   Пiдсумовуючи, хлопець зрозумiв що має дякувати долi за те що до цього часу йому не доводилось спiлкуватись iз Арсеном. Залишалось сподiватись що подiбнi зустрiчi у майбутньому не стануть надто частими. Велет не впевнений що в подальшому зможе триматися достойно та не показувати свого страху занадто явно.
   Шумен знайшлась неподалiк вiд куреня. Якийсь джура намагався їй щось пояснити але дiвчина ще доволi погано знала мову. Цього вистачило для короткої розмови iз Головатим але не бiльше. Хлопчина той, як виявилось, хотiв познайомитись iз незвично вбраною дiвчиною. Посмiюючись Котик переказав це Шумен, а та не довго думаючи, показала нахабi язика, та вхопивши Велета пiд руку, потягнула його подалi вiд оселi "страшної людини".
   - Значить нам дозволили йти в похiд? - недовiрливо перепитала Шумен, коли вони вiдiйшли на сотню-другу крокiв.
   - Сам здивований, менi здавалось що пiсля такого тебе повиннi були закрити за трьома замками та виставити побiльше охорони, аби не втекла, допоки не розкажеш усе що знаєш.
   - Насправдi той кумедний бiблiотекар що мене розпитує, розписав уже майже цiлу книжку. Менi здається я i так розповiла усе що знала про магiю кровi.
   - Справдi?
   - Ага, - безпечно посмiхнулась Шумен. Здається вона анiтрiшки не проти того щоб дiлитись власними знаннями. - Так що далi?
   - Насамперед отримаємо ворожбитовi зiрки, а далi знайдемо Хмару, - трiшки подумавши вирiшив Велет.
   Iменнi зiрки вони iз Шумен могли отримати тiльки пiсля закiнчення навчання, та проходження всiх випробувань. Поки що вони рахувались по сутi звичайними джурами. Але так як Головатий власним пiдписом дозволив їм приймати участь в походi, значить вони могли розраховувати на отримання тимчасових вiйськових зiрок. Цей магiчний артефакт зайвим точно не виявиться.
   Зiрки вони отримали у першого помiчника сiчового скарбника, варто було тiльки показати дозвiл Арсена. Окрiм того, Велет переконав Шумен у нього ж пiдiбрати собi простий але практичний одяг в чоловiчому стилi. Дiвчина погодилась що своє дивне але безумовне гарне вбрання варто поберегти. Пiсля того як усi формальностi iз поставою пiдписiв за взятi речi, були залишенi в минулому, вони нарештi пiшли шукати Юрiя Хмару.
   - Ого, - здивувався чоловiк коли Велет показав йому дозвiл Головатого. - До самого отамана дiстались? I як вам це вдалось? Хоча не вiдповiдайте. Часу обмаль, краще пiдготуватись. Ходiмо.
   Поки йшли, Хмара коротко описав спосiб котрим вони та ще кiлька десяткiв ворожбитiв, мають дiстатись до пiвнiчного кордону. Усю важку роботу мав виконати товариш Юрiя, Микита Кривонiс. Галдовник так само як i Хмара мiг перекидатись на звiра. Тiльки форму вiн мав iнакшу. Микита мiг ставати справжнiм повелителем неба, тим хто спостерiгає за грiшною землею з висоти пташиного польоту. Його друга iпостась - благородний сокiл.
   Як i у випадку iз Юрiєм, розмiри птаха в якого перекидався Кривонiс дещо перевершували оригiнал. Та навiть так Микита не змiг би пiдняти в небо десяток людей, вони б усi навiть не влiзли на його спинi. У небi чоловiк мiг розвивати по справжньому фантастичну швидкiсть, але важкi вантажi переносити то не його. Проте саме за допомогою Микити заячий загiн подорожував на великi вiдстанi. Питається як саме?
   Юрiй вклав до долонi хлопця жовтий камiнець розмiром iз нiготь мiзинця. Бурштиновий, напiвпрозорий камiнь iз пустотою по серединi, приємно блистiв на сонцi.
   - Що це? - запитав Велет, невдоволено насупившись. Вiн ще не встиг роздивитись його як слiд як Шумен вихопила камiнець iз його долонi.
   - Бурштинова домiвка. Спецiальний амулет, зачарований таким чином, що всерединi нього можна ховатись. Ти ж знаєш цi чутки, нiби деякi характерники здатнi ставати настiльки малими що можуть пролiзти через вушко голки? Звiсно це небiльше нiж чутки, ну до певної мiри, - хитро посмiхнувся галдовник. - Володiючи певними практиками можна ховатись всерединi оттаких домiвок. Ми iз Танарiсом умiємо провертати такий фокус. Ховаємось у домiвках, а Микита переносить нас у такому виглядi туди куди необхiдно.
   - Гарний камiнь, хоч i не золото, - промовила Шумен з деякою неохотою повертаючи чоловiку бурштин.
   - Хитро! Значить саме так ви хочете зробити i цього разу? Але ж ми iз Шумен не вмiємо ховатись в таких домiвках.
   - Не ви однi, - розвiв руками чоловiк. - Саме тому iснує ще один спосiб.
   Можливiсть про яку говорив Хмара полягала у ворожбитовому колi. Галдовник привiв їх до якогось куреня, де виявилось що не тiльки вони iз Шумен бажають потрапити на вiстря майбутньої сутички iз песиголовцями. З десяток чоловiк та декiлька жiнок теж бажали прийняти участь у походi, i не хотiли добиратись до мiсця на своїх двох. До самого куреня їх запускали по одному. На одну людину тратилось вiд десяти хвилин до пiвгодини. Отож черга Велета пiдiйшла тiльки години через три. Дещо боязно було заходити до будинку в якому до нього зникла така кiлькiсть людей, але хлопець намагався надати своєму обличчю спокiйного виразу, не хотiв вiн лякати Шумен.
   Всерединi куреня панувала напiвпiтьма, та пахло заспокiйливими, розслаблюючими травами. Велета провели всередину кола iз семи ворожбитiв, посадили на зручну подушку та втиснули в руку бурштинову домiвку, наказавши не випускати її. Хлопець глибоко вдихнув тепле повiтря, та постарався заспокоїтись. Наскiльки вiн розумiв те що має статись, краще буде якщо вiн не буде чинити перешкод колу, та дозволить тому вести його.
   Ворожбити затягнули довге замовляння. Їх слова лунали глухо, та незрозумiло. Велет не намагався розчути шепiт, навпаки, робив усе аби їх слова не затримувались у його головi.
   В якусь мить голоси почали тихшати, аж поки не зникли зовсiм. Велет впав у стан середнiй мiж сном та медитацiєю.
  
   Тим часом на подушцi на якiй хвилину тому назад сидiв хлопець, залишився тiльки невеликий камiнчик iз бурштину. Якби хтось добряче придивився то змiг би побачити всерединi жовтого камiнчика обриси його постатi. Старший кола, важко пiднявся зi свого мiсця, та ступивши декiлька крокiв пiдiбрав камiнець. В цей час до куреня зайшов Юрiй Хмара, по якого ранiше послали джуру.
   Старший передав бурштинову домiвку галдовнику, та запитав:
   - Цей хлопець, точно перший раз сiдає до центра кола?
   - Наскiльки менi вiдомо - так. А що?
   Замiсть того аби негайно вiдповiсти старший ступив крок у сторону а показав Хмарi на своїх колег. Четверо iз шести без сил лежали на пiдлозi. Вони ледь дихали, а з їх носiв та у декого iз вух текли цiвки кровi. Ще один джура намагався напоїти їх якимось вiдваром, але в чоловiкiв просто не вистачало сил навiть на тебе аби ковтати.
   - Писаря нашого я повiдомлю, але хочу аби ти хлопцевi те передав. Коли ще раз доведеться йому у коло сiдати, вести його мають принаймнi дванадцять чоловiк.
   - Невже так сильно пручувся? - нахмурившись перепитав Юрiй.
   Старший криво посмiхнувся.
   - Якби вiн пручався, то я б зараз iз тобою не говорив. Сильний хлопець, гарна змiна росте.
  
   ***
  
   Вiтер наполегливо хилитав стару вiконну ставню. Одна половика вже давно вiдпала i лежала десь у високiй травi. Iнша ж продовжувала мiцно триматися свого мiсця i тiльки дещо вороже поскрипувати. Свого часу жителi хутора приглядали за старою, покинутою церквою, але коли людей не стало, споруда почала стрiмко руйнуватися.
   Один єдиний живий чоловiк на сотню верст навколо не вiдчував нiякого дискомфорту вiд скрипучої ставнi. Навпаки. Тi звуки немовби заколисували його, та повсякчас налаштовували на гарний сон.
   Посеред церковного залу, мiсця з котрого давним давно зiдрали усю позолоту, та забрали все що можна було вiдбити, розхитувався у крiсла-качалцi молодий чоловiк у чорних просторих одежах. Для завершення образу зразкового ксьондза не вистачало тiльки масивного хреста на ланцюжку. На старих, гнутих пiдсвiчниках, розставлених навколо крiсла, горiли товстi свiчки iз темного воску. Свiтла якраз вистачало для того аби ксьондз мiг розгледiти текст в невеличкiй книжечцi. З далеку її можна було прийняти за молитовник, але одного погляду на текст та рiдкi страшнi малюнки вистачило аби зрозумiти що священнику не пристало читати подiбне. Нiкому не пристало читати подiбне!
   Дверi занедбаної церкви неочiкавано розкрились. Ксьондз розпачливо пiдняв головi вiд книжки, та проморгавшись подивився у сторону входу. На порозi, у сутiнках можна було побачити середнього вiку чоловiка, у дорогих шовкових одежах. Довгий темно-зелений жупан, пiдперезаний яскравим зеленим поясом, не мав на собi жодної складки, складалось враження що новоприбулий тiльки одяг його. Ще чарiвнiше виглядали начищенi до блиску чоботи. Як чоловiк змiг пройтися по мiсцевих калюжах та болотi на дорозi, на залишивши на чоботях жодної, навiть найменшої плямки? Дивовижа та й годi!
   Новоприбулий заклав руки за спину, зайшов до церкви. Пiд слабким полум'ям що вiдкидували напiвзгорiлi свiчки, його очi помiтно блистiли смарагдовими вiдблисками.
   - Майстер Недан, - ксьондз пiдвiвся на ноги на учтиво схилив голову вiтаючи гостя. - Не очiкував вас так швидко.
   Гiсть обвiв церкву iз середини бридливим поглядом та не поспiшаючи вiдповiв:
   - Довелось прискорити плани. А ти як я бачу не мiняєшся. Все ще полюбляєш оселятись в покинутих Бiблейським Богом храмах. Нiколи не розумiв цього.
   - Тiльки тут я все ще можу вiдчути примарну тiнь його присутностi. I iнколи менi здається що ще мить i я збагну його тихий шепiт.
   - Вiн не повернеться, - рiзко вимовив Недан Смарагдовий, та швидко узявши себе в руки вже тише додав: - Пробач, Рафал. Та я уже казав тобi про це, i вважаю за потрiбне нагадати ще раз. Не хочу аби в тебе в головi жеврiли марнi сподiвання.
   Рафал залишився спокiйним. Вiн нiяк не прореагував на надмiрну рiзкiсть спiвбесiдника, проявивши розумiння та терпiння не очiкуване як для такої молодої людини.
   - Надiя помирає останньою, майстер. Саме тому я продовжую вiрно слугувати вам, аби отримати так необхiднi менi знання.
   Iз темного закутку безшумно не вийшла, виплила висока смуглява дiвчина iз довгим розв'язаним волоссям. В руках вона несла ще одне крiсло-качалку, а за плечами похмурої красунi ледь трiпотiли складенi чорнi крила. Дiвчина мовчки поставила крiсло бiля Недана, та вiдiйшла до Рафала, ставши за лiвим плечем ксьондза.
   - Дякую Анастасiя, - промовив Недан та присiв iз аристократичною елегантнiстю. - Гаразд не будемо про це. Ти вже давно писав що хочеш зустрiтися особисто, але я не мав можливостi, сам розумiєш. Про що ти хотiв поговорити.
   Рафал присiв до крiсла тiльки пiсля того як це зробив його майстер. Ксьондз поважав свого знайомого уже за те що вiн подарував йому надiю. Примарну та лякливу, але надiю. Бiльш за все на свiтi, окрiм своєї головної мети, молодий чоловiк бажав вiддячити йому тим самим.
   - Пам'ятаєте, свого часу ви просили мене звертати увагу на деякi особливостi усiх зустрiчних менi людей? Я б не хотiв виглядати у ваших очах тим хто дарує по справжньому невиправдану надiю, але думаю я маю розповiсти про це.
   - Не тягни! - знову не втримався Недан Смарагдовий та пiдвищив голос.
   Дiвчина з крилами за спиною Рафала нахмурилась та пiдiбралась. Проте сам ксьондз як i ранiше вiдреагував спокiйно.
   - Звiсно, майстре. Бiльше року тому назад, менi пощастило бути присутнiм на похоронах одного надто умiлого ворожбита. Як i годиться через пiвроку я знову навiдався до того селища та мав змогу бачити як ворожбит встає iз могили. На подив воля у хлопця виявилась досить мiцною, i темний дух в його тiлi не змiг одразу узяти гору над полишеним тiлом. Хлопець на захотiв йти разом зi мною, а я не став наполягати. Вирiшив що вернуся пiзнiше. Та коли прийшов у третiй раз на те саме мiсце з'ясувалось що мерця упокоїли навiчно.
   - Не випробовуй мене, - з натиском промовив Недан, прикривши очi.
   - Той хто зробив це, судячи зi слiв сiльського люду мав рiзнокольоровi очi. Лiве - темно-каре, а праве - яскраво зелене. Дехто каже що iнколи в ньому нiби прокидався справжнiй потойбiчний вогонь.
   На лицi Смарагдового заграла широка хижа посмiшка. Чоловiк опустив голову, та доторкнувся пальцями до правої зiницi. Через мить вiн рiзким рухом занурив вказiвного пальця всередину та витяг око. Штучне око, з якого упала майстерна iлюзiя. На долонi чоловiка лежав великий гладкий зелений смарагд. В лiвому ж оцi зараз горiло безумне чаклунське полум'я.
   - Як звали того хлопця, ти зясував?
   - Ображаєте, майстре. Хлопчак iменував себе Велетом Драком i прямував на навчання до Хортицi.
   - Якщо це той кого я шукаю, - ледь чи не муркочучи промовив Недан, котрого за страшною посмiшкою важко було вiднести до людського роду. - Якщо це вiн... якщо це тiльки вiн...
  
   Глава 12
  
   Ще мить назад вiн сидiв у затемненому центрi ворожбитового кола, а вже наступної митi в прикритi очi хлопця ударив лагiдний промiнь ранiшнього сонця. Невдоволено посопiвши Велет вiдкрив очi. Безперечно, вiн бiльше не в тому пахучому травами куренi. Та й не на територiї Хортицi. Звичний вже, ледь чутний рокiт могучого Днiпра зовсiм зник.
   - Ти як хлопче? - запитав Микита Кривонiс, заглядаючи Велету в очi. - Голова не крутиться?
   - Нi, - прислухавшись до себе, та потерши перенiсся винiс вердикт Котик. - А мала б?
   - Пiсля першого разу таке iнколи трапляється, - зiзнався галдовник.
   - То ми вже...
   - Так, ми на мiсцi. На околицi Батурина, - Кривонiс виглядав втомленим. Дводенна мандрiвка без зупинок, не далась йому просто так.
   Впевнившись що iз Драком все гаразд Микита дiстав iз шкiряного мiшечка бурштиновий будиночок з Шумен всерединi. Поклав камiнчик на землю, схилився до нього i прошепотiв якесь довге замовляння. Велет клiпнув очима, i на землi, по турецьки зiгнувши ноги, вже сидить його подруга. Вiдкривши очi, вона тихо простонала, та ледь не завалилась на землю. Микита притримав дiвчину за плечi, та не дав упасти.
   Запустивши руку у свою сумку, Велет швидко знайшов те що теоретично могло б їй допомогти. Кiстяний круглий амулет котрий прозивають ясницею. Заговорений певним чином вiн здатний повертати людинi ясний розум на деякий час. Спрацьовує не завжди, i тому використовується рiдко, але в колекцiї хлопця вiн недавно з'явився. Можливо подiє цього разу?
   Прошептавши замовляння, Драк вклав амулет в руку Шумен. Зморшки на обличчi дiвчини розгладились, i вона досить швидко прийшла до тями.
   Кривонiс не став затримуватись, його шлях пролягав далi. Тому, переконавшись що iз молодшими товаришами усе добре, вiн вмить перекинувся на величезного сокола та здiйнявся у небо. Мiцнi широкi крила важко збивали повiтря, а двiйко ворожбитiв довго дивились у слiд галдовнику, аж поки його фiгура зникла десь там за горизонтом.
   Шумен залишилась у повному захватi вiд того що побачила, але i їм потрiбно було рухатись далi.
   Батурин - невелике мiстечко-фортеця, зустрiло їх насторожено. Вартовi пустили гостей за браму тiльки пiсля того як добряче роздивились їх ворожбитовi зiрки та припис Хортицького отамана, згiдно якого їм належало на час походу вступити до лав одної iз мiсцевих сотень.
   Головань, вочевидь, вирiшив не ризикувати, та приставити молодь до досвiдченого ворожбита. З однiєї сторони така недовiра дещо ображала, а з iншої Велет хоч i не дуже добре але знав того iз ким доведеться воювати на пару. Колоритна руда вiдьма по iменi Стила - саме до неї направив їх отаман. Їм з Велетом вже доводилось разом подорожувати i вони встигли трiшки притертися.
   Вiдьма не виглядала надто вже задоволеною таким поповненням але й не плювалась. Драк знав що для неї це нормальна реакцiя. Не вiдкладаючи справу у довгий ящик, хлопець повiдав начальству про свiй прямий iнтерес у цьому походi. Стила нахмурилась але пообiцяла що обдумає можливiсть того аби заглянути до його рiдного села.
   - Якщо твоя сестра знайде коня то ми вiзьмемо її iз собою. Знахар нам не завадить. Але я не буду жертвувати мобiльнiстю.
   Iз пояснень вiдьми виходило що вона хоче зiбрати невеликий кiнний загiн iз досвiдчених козакiв, та в бою використовувати тактику нападу та швидкого вiдходу. Велика кiлькiсть людей для цього не потрiбна, а от понаднормова двiйка ворожбитiв зайвою не стане.
   - Скiльки всього людей плануєте зiбрати?
   - Зо три десятка. Двi третини iз цього числа вже знайшла. Почекаю до завтрашнього ранку, може ще хтось з'явиться, а тодi будемо вiдправлятись. У вечерi ще раз зберемося та обговорим деталi.
   - Чим ми можемо допомогти зараз? - запитала Шумен.
   - Пiдберiть собi коней в сотеннiй конюшнi. Конюха я попередила, але якщо буде бурчати, то шлiть його до мене.
   Батурин бурлив. У невеличкому мiстечку-фортецi базувалось двi сотнi козакiв, що мешкали в найближчих селах та хуторах. Отримавши тривожну звiстку про наближення навали песиголовцiв, всi вони поспiшали прибути до мiсця збору. В одну мить зброя, кулi, розмелений в порошок ритал, магiчнi амулети ритуали, конi та всi iншi дрiбницi необхiднi в воєнному походi, набули шаленої популярностi.
   Козаки хмуро чистили рушницi та знiмали зi стiн шаблюки, господинi тихо плакали та пекли свiжий хлiб. Старi, немiчнi люди розповiдали переляканiй малечi про звiрячу натуру песиголовцiв. Страшнi створiння нiколи за пам'ятi людської не виказували милосердя та не щадили своїх ворогiв. Нападаючи на села, вони знищували не тiльки боєздатних чоловiкiв. Нi. Там де пройшлись чудовиська iз собачими головами не залишалось нiчого живого. На вiдмiну вiд вороже настроєних сусiдiв, песиголовцi беруть полонених не для того аби використовувати їх як робочу силу, перетворювати на безвольних рабiв, чи продавати за викуп.
   Песи - людоїди. I полонених вони беруть тiльки для одної, вельми очевидної, цiлi.
   Шукаючи мiсцеву конюшню, молодi ворожбити пройшли бiля розлогої старої яблунi, пiд якою влаштувався сивий як лунь старий. Почувши як той розповiдає десятку малечi про звiрства песиголовцiв, Велет згадав своє дитинство. Вiн вирiс у прикордонному селищi, i звiсно ж знав усi цi страшилки, усi байки. Мораль яку намагались донести до пiдростаючого поколiння старшi, ховала в собi одну просту iстину - монстрiв не можна жалiти, бо вони самi не знають такого явища а отже i вас теж не пожалiють.
   Кинувши занепокоєний погляд на Шумен, хлопець постарався якомога переконливо, донести таку думку до дiвчини. Iсторiя знає багато прикладiв, коли люди жалiли песiв, зберiгали життя їхнiм самкам та щенятам. Нiчим хорошим це не закiнчувалось. Варто було показати їм спину, як в неї негайно ж впивалась зброя чи хижi зуби.
   - Розумiю, - дуже серйозно кивнула дiвчина, вислухавши друга. - Я не буду щадити нiкого. Та ти менi краще скажи, з цих песиголовцiв можна зняти щось цiнне. Золото там?
   Iнколи Велет забував що дiвчина виховувалась зовсiм в iншому культурному середовищi. Та iнколи, як от зараз, вона могла проявляти приголомшливу кровожернiсть. I любов до усяких золотих прикрас, так. Сорока.
   - Золото вони не визнають, - зiтхнувши прийнявся пояснювати хлопець. - Але без тями вiд намиста, та коштовних каменiв. Також досить цiниться їхня кiстяна зброя. Її можна продавати алхiмiкам. Окрiм цього з них знiмати бiльше нiчого. Тай не заради хабара ми iз ними воюємо.
   Шумен дещо скисла, але вочевидь не iз за того що Драк намагався її пристидити. Майя не бачила нiчого поганого у своїй закоханостi в сонячний метал, i майже не намагалась приховувати цього.
   За розмовою вони i не помiтили як дiйшли до конюшнi. Бiльшiсть тутешнiх коней мали своїх власникiв, але тут також розводили жеребцiв на продажу, i деякий запас скакунiв у головного конюха звiсно ж був. Стила, користуючись вiйськовим станом, та своїми правами, зобов'язала того поступитися двiйком хороших жеребчикiв на користь молодих ворожбитiв. Чоловiк був змушений пiдкоритись, але весь час поки супроводжував гостей, непривiтливо бурчав та жалiвся на те що клятi песиголовцi розорять його та пустять по свiту в однiй сорочцi.
   Велет розумiв стан конюха, i терпiв його скиглення. Вiн терпiв його намiри всучити молодим людям самих слабосилих коней. Терпiв i терпiв, аж поки терпець не увiрвався. Коли загорiлий чолов'яга iз чесними очима, спльовуючи через слово, намагався переконати його що зайвої збруї у нього немає, Драк, добряче втомившись вiд усього цього, пустив у голос побiльше хари, та просто наказав тому принести все необхiдне. Не до нiжностей.
   Певно цiлу годину вони iз Шумен доглядали за своїми новими улюбленцями, привчали тварин до себе, та об'їжджали їх за межами мiстечка. Гладячи великого буланого коня, по шиї, Драк раптом збагнув, що може зробити одну корисну штуку. Пустивши Соломона скубти траву, Велет всiвся в тiнi високого в'язу що рiс на берегу рiчки Сейму. Довго копирсавшись у своїй сумцi вiн зрештою, таки знайшов на самому її днi округлi кiстянi пластинки - пустi заготовки пiд амулети. Слiдом на свiт показався замотаний у ганчiрку рiзець, точило, та зошит iз записами.
   Свого часу, Вiт навчив їх iз Оленкою власноруч робити подiбнi простi амулети, i з часом Велет тiльки поглиблював та розширював свої знання та вмiння. Наприклад про рiдкий у вжитку амулет ясницi, вiн дiзнався iз хортицької бiблiотеки. Там же вiн знаходив малюнки та замовляння для ще одного амулету. Дух Тарпана додавав коням просто неймовiрної витривалостi. Саме те коли немає запасного скакуна, а потрiбно подолати велику вiдстань. Котик нiколи ранiше не пробував зачаровувати такий амулет, i читав що зробити його дуже важко, на його думку у разi успiху, воно буде того варте.
   Отож наточивши рiзець та звiряючись iз малюнком в зошитi, прийнявся вирiзати вельми детальне зображення коня на невеличкiй кiстянiй пластинi. Праця видалась кропiткою, i пiд кiнець Драк ледь не зiпсував усе коли руку неочiкувано звело. Нажаль робити паузи пiд час роботи вiн не мiг, адже рiзьба супроводжувалась безкiнечним повторюванням необхiдного замовляння. Зрештою Дух Тарпана вдався таким як i планувалось. Амулет приємно потеплiв у руцi, натякаючи таким чином що кращого результату годi було очiкувати.
   - I що ти робиш? - зацiкавлено запитала Шумен. Добре що вона не стала вiдволiкати його пiд час роботи.
   Потягнувшись та розiм'явши закам'янiлi м'язи спини, Велет розповiв майя що таке Дух Тарпана, i вiддав їй амулет, пояснивши що вона має прилаштувати його так аби той постiйно торкався тiла її Ластiвки. Дiвчина побiгла чiпляти амулет, а Велет, вiдпивши води, та умившись холодною водою Сейму, прийнявся вирiзати амулет для Соломона.
   - А в iнших є такi амулети? - запитала Шумен пiсля того як хлопець закiнчив з другим Духом.
   - Цiкаве запитання, - потерши перенiсся промовив Велет.
   Насправдi так. Питання досить актуальне. Можливо Велет зможе допомогти ще комусь? Чому б не спробувати? Подумавши так вони iз Шумен вiдправились шукати Стилу. Рудоволоса вiдьма Як i всi довкола, мала вельми заклопотаний вигляд. Та побачивши молодих ворожбитiв, ледь помiтно посмiхнулась. Певно їй було щось вiд них потрiбно. Iнакше пояснити цю посмiшку хлопець не мiг. Шумен, поведiнку вiдьми ще не вивчила i тому одразу ж прийнялась розпитувати ту на рахунок амулетiв Духу Тарпана. На ламанiй українськiй, виходило у неї кумедно i не зовсiм зрозумiло, тому не Стила вирiшила перепитати:
   - Стривай, ти хочеш сказати що Велет за декiлька годин змайстрував два таких амулета, i готовий робити ще?
   - Можу зробити ще сiм штук, бiльше у мене заготовок немає, - кивнув Котик.
   - Сiм штук? Серьезно?!
   - Ну так, - обережно пiдтвердив Велет, не розумiючи що тут такого. - А що?
   - Просто в черговий раз дивуюсь твоїм запасам хари. Пам'ятається ти володарям мiсцевостi вiддавав просто неймовiрну кiлькiсть сили, а Дух Тарпану потребує приблизно такої ж кiлькостi. Я, наприклад, можу за раз два амулети пiдзарядити, можливо три. Пiдкреслюю, не зробити, а саме пiдзарядити. Рiзницю ти сам розумiєш, правда?
   - Розумiю, - створити щось нове завжди важче анiж поновити заряд на старому амулетi.
   - Що ж, я хотiла попросити тебе, хлопче, перевiрити ритуали нашої пiвсотнi, та пiдзарядити їх. Але ваше починання iз Духами менi навiть бiльше до вподоби. Якщо тобi не важко, то роби, заготовки я тобi постараюсь знайти. Якщо ти впадеш вiд виснаження, то роби. Але завтра зранку щоб здатний триматись у сiдлi, так що не перестарайся.
   - Гаразд, - посмiхнувся хлопець.
   - А я можу подивитись до ритуалiв! - пiднявши руку запропонувала Шумен. - Я вмiю їх заряджати! На Хортицi навчили!
   На тому i вирiшили.
  
   ***
  
   Iз Батурина вони виїхали десь годин в десять ранку. У свою пiвсотню Стила пiдiбрала сорок двох козакiв, не рахуючи ворожбитiв. Бiльшiсть iз них вона знала особисто, i ранiше уже працювала iз ними, отож була впевнена в них як у своїх руках. Десь третина козакiв могла похвастатись що має у своєму розпорядженнi Дух Тарпану. За вчорашнiй день, Велет встиг зробити одинадцять нових артефактiв, i тiльки тодi почав вiдчувати себе ослабленим. Стила хмикала, та ходила вельми задоволеною. Вона навiть серйозно подумувала про те аби уполовини загiн, i взяти тiльки тих у кого є такi амулети. Мобiльнiсть у такому разi зросла би на порядок. Але два десятки воїнiв, це все ж занадто мало. Вони не зможуть завдавати вагомої шкоди противнику. О того ж Велет пообiцяв що на привалах, пiд час вiдпочинку буде робити новi амулети.
   Шумен в свою чергу, перевiри ритуали майже усiх членiв пiвсотнi i поновила їх заряд. Вчора вона намагалась поговорити iз кожним зустрiчним, чим не тiльки стрiмко покращувала свої навички володiння новою для себе мовою, але й значно покращила загальний настрiй товариства. А останнiй добряче впав пiсля того як стало вiдомо про те що орду песиголовцiв, бачили на самiсiнькому кордонi.
   До вечора вони їхали строго на пiвнiч i подолали майже сто двадцять верст. Вiдьма додавала у питну воду коней без амулетiв якесь своє зiлля.
   Робили багато коротких зупинок, Велет просто не встигав за цей час вирiзувати малюнок на амулетi. Тому хлопець вирiшив вiдкласти сон на декiлька годин. Вмостившись бiля вогнища вiн зачарував чотири амулета, перед тим як втома почала брати своє.
   Загiн прокинувся ще до сходу сонця. Розвiдник помiтив ворога.
   Песиголовцi йшли прямо на них, певно теж помiтили їх. В iншому випадку, при подiбних обставинах, Стила вважала б за краще вiдступити. Але пластун божився що песiв не бiльше двох сотень. Надмiрна кiлькiсть як для пiвсотнi звичайних козакiв, але цiлком помiрна для загону в якому є аж цiлих три ворожбита.
   Блискавично зiбравшись, козаки вiдiйшли трiшки назад, займаю бiль вигiдну для бою позицiю. Верхiвку пагорбу, пiдступ до якого хоч i був пологим але зате мiг похвастатись густими зарощами колючок. Песиголовцi вибiгли iз негустого лiсу, i не вагаючись та не зупиняючись поспiшили прямо до пагорбу, на котрому стояла така смачна здобич. Анi строю, анi зiбранностi чи вiйськової дисциплiни. На голову вищi за звичних людей, iстоти iз натуральними головами собак, бiгли на них, викрикуючи щось на своїй, гавкаючiй мовi.
   Коли песи пiдiбрались на необхiдну вiдстань, один iз козакiв вiддав команду:
   - Плi!
   Десятки одночасних гучних вистрiлiв оголосили ранок, та привiтали собою, сонце що тiльки самим кiнчиком показалось за горизонтом. Кожний iз козакiв мав при собi як не рушницю так пiстоля, а дехто так i не одного. Пiсля першого залпу, пролунало ще декiлька поодиноких вистрiлiв. Велет стрiляв помiж iнших. Половина iз шести куль, котрi вiн випустив, знайшли свою цiль. Iншi пройшли повз. Хлопець ще не привчився до своєї нової зброї. А от ножами вiн володiв просто чудово, i пiдпустивши песiв ще ближче, вiн блискавично викидав усi ножi. Не зупиняючись на досягнутому вiн швидко повернув зброю, i встиг ще раз кинути два ножа, перед тим як свою майстернiсть показала рудоволоса вiдьма у спiдницi.
   Стила що до цього курила трубку, лишень втягувала у себе дим та не випускала його назовнi. Коли ж песиголовцi почали пiдiйматись по схилу, та стрягнути у колючих кущах, вона вiдiрвала люльку вiд губ i випустила у сторону ворогiв не очiкувано величезну хмару диму. На мить ворожi ряди сховались у димнiй хмаринi. Та куриво швидко в'їдалось в темну та мiсцями зарослу хутром шкiру песиголовцiв. Те що сталось далi, Велет волiв би забути.
   Двi частки iз трьох потрапили пiд атаку Стили. I всi вони без виключення раптом почали кашляти. Простий кашель стрiмко переходив у надривний хрип. Песи у буквальному сенсi випльовували iз кров'ю свої легенi. Бiльш того, не в змозi зроби подиху вони власноруч, своїми ж кiгтями почали рвати собi горлянки.
   Кого iншого ця картина налякала б до смертi. Але тi вороги що не полягли вiд куль, чи ворожби вiдьми, не злякались. Їх залишилось небагато. Не бiльше нiж самих козакiв. Та вони i не подумали тiкати. Песи страшно загарчали та кинулись до верхiвки пагорба.
   - Бiй! - викрикнув той самий козак, i вершники подавши сигнал своїм коням понеслись донизу замахуючись шаблями.
   Подальше важко назвати рiвноцiнним боєм. Бiйнею, хiба що. Так сторони зрiвнялись у кiлькостi. Але на сторонi козакiв була краща позицiя, конi, та зарядженi пiд зав'язку ритуали. Ах ну ще й Шумен. От кого не налякала магiя Стили так це юну майя. Вона врiзалась у ряди песиголовцiв одною iз перших, i коли всi вороги полягли, дiвчина мала такий вигляд нiби з нiг до голови обмазалась їхньою кров'ю. А радiсна посмiшка Шумен лякала навiть досвiдчених та всякого переживших козакiв.
   Декiлька чоловiкiв ходили по схилу да добивали поранених песиголовцiв, ще декiлька швидко та зi знанням справи обнишпорювали скромнi пожитки ворогiв на предмет якихось цiнностей. Пластуни розїхались по мiсцевостi, видивляючись новi загони песiв. Бiльша частина вiдпочивала.
   - Дивно це, - задумливо промовила Стила. - Давно я вже не бачила аби песи такими малими зграями ходили.
   Вiдьма сидiла бiля Велета i смалила люльку, чим викликала очевидне невдоволення хлопця. Адже Драк не байдики бив а займався корисною справою. Як виявилось iз них трьох вiн умiв лiкувати краще за всiх. Стила одразу вiдхрестилася вiд цiєї справи одразу ж. Сказала що вiдмiнно вмiє проклинати, а от iз цiлительством не дружить. Шумен дещо вмiла, але Велет кинув на неї один погляд та вiдправив змивати кров. Нема чого лякати усiх своїм зовнiшнiм виглядом!
   - Справдi? - запитав вiн аби пiдтримати розмову.
   - Ранiше, коли вони ще не знали з ким воюють, песи нападали навiть меншими группами. Та коли збагнули що нашi ворожбити чудово пiдтримують вiйська, почали нарощувати кiлькiсть. Так вони зрiвнювали можливостi. Хоча виходили у них так собi. Мало який вождь здатний утримувати порядок у великiй зграї.
   Перев'язавши розрубану ледь не о кiстки руку одного iз козакiв, Велет всунув тому амулет, та наказав показатись через двi годинки. Мабуть це була сама вагома рана котру хтось iз них отримав в сутичцi. Решту вберегла їхня майстернiсть а вiд неминучих помилок захистили ритуали.
   - А як же шамани? Я чув що саме вони ведуть орду в набiги.
   - Так, шамани користуються авторитетом i змушують iнших слухати себе. Але їх мало. Вони сильнi, та незвичнi супротивники але їх справдi не так багато.
   Велет хотiв запитати ще дещо, але мав допомогти iншим пацiєнтам. Кому дiсталося у сiчi, так це деяким коням. Ту стукнули кiстяною палицею, ту поранили списом, а та сама лапу пiдвернула, наступивши на ненадiйний камiнець. Чого їхнiй загiн не мiг собi дозволити так це втрачати цiннi засоби до пересування. Тому Котик пiдвiвся на ноги та пiшов оглядати стригунцiв.
  
   Вiдпочивали вони не довго. Варто було Велету поставити усiх на ноги, як пiвсотня вирушила далi. Вони поступово звертали на захiд, i йшли вздовж кордону. Їхали не швидко, берегли лошакiв. Пластуни заїжджали у найближчi села та хутори, розпитували мiсцевих.
   Упродовж трьох днiв, вони ще двiчi натрапляли на ворога. Кожного разу їм вдавалось вiдiйти на зручну позицiю та зустрiти песiв на своїх умовах. Заманювати їх на себе потреби не було. Тi й самi iз охотою накидувались на таку смачну невеличку здобич. За що неодмiнно розплачувались своїм життям.
   Нажаль зовсiм без втрат обiйтись не вдалось. Песиголовцi вiдрiзнялись надмiрною кровожерливiстю та не людською силою. Одним ударом вони могли просто вибити iз сiдла. Ну а далi вже як повезе. Трьом iз козакiв не поталанило. Їхнi ритуали не витримали серiї надлюдських ударiв. Козаки залишились в живих, їх вчасно врятували, але їхнi рани так просто вилiкувати не можна. Велет зробив усе що було в його силах, та поранених вирiшили залишити в одному iз хуторiв.
   На четвертий день обережного просування, вони виїхали на околицю Озерного.
   Село палало. Декiлька димних стовпiв пiдiймалися до неба та повiльно зносились високим вiтром, десь у сторону. Вони бачили їх ранiше, тому i поспiшали до села. Озерне гудiло, лунали поодинокi вистрiли, крики, пронизливий до кiсток дитячий крик, та нi з чим не зрiвняний шум бою. Велет боявся що поки вони доберуться до села, воно уже вщент згорить. Та якщо придивитись, горiло не так багато господ, вогню не давали перекинутись на сусiднi будiвлi. Озерне стогнало вiд чужого натиску, але не ламалось. Знайшлось достатньо воїнiв аби затримати песиголовцiв на вулицях, не дати їм пробратись глибше.
   На цей раз нестачi песиголовцiв не вiдчувалось. Важко було пiдрахувати точну кiлькiсть ворогiв, та те що їх тут зiбралось не менше тисячi, то i до гадалки не ходи. Дивно. В Озерному, не дивлячись на деякi його особливостi не мешкало стiльки людей аби протриматись проти ворога так довго. Та часу для роздумiв не було.
   - Роздiляємось, - вирiшила Стила, оцiнивши ситуацiю. - Подiл на десятки. Котик та Шумен - ви в парi, iншi десятками, я постараюсь виманити їх iз села на вiдкрите поле. Ти i ти зi мною, прикриєте.
   Пояснювати ще щось сенсу не мало. Кожний iз них i так все чудово розумiв. Стила могла знищувати за раз велику кiлькiсть ворогiв, та її ворожба не бачила рiзницi мiж своїми та чужими, а отже серед сiльських вулиць з неї буде менше користi. Велет мав приглядати за Шумен, навiть якщо у ближньому бою вона здавалась бiльш сильною та вправною, але так наказав Головатий, i хлопець не хотiв порушувати своє слово. Козаки йшли меншими групами, вибравши собi напрямок, аби знову ж бути у змозi дiяти на не таких вже й широких вулицях.
   На пiд'їздi до самого села, Велет зупинив коня та виплигнув iз сiдла. Що не говори, але метати ножi в нього краще виходило твердо стоячи на ногах. Та й постiйний острах за Соломона, постiйно змушував Драка дiяти занадто обачно, i не ризикувати зайвий раз. Для козака то гарна риса, але не для ворожбита. Шумен вчинила так само. Вiдправила свою Ластiвку в сторону озера. Вона вже показала що окрiм кров'яного батога досить непогано орудує дивним, кров'яним же мечом iз шипами. Але вiддавала перевагу все ж батогу. Кивнувши один одному вони зiрвались в сторону лунких звукiв ударiв метала об метал.
   Вони ввiрвались у спину песiв, i вирiзали їх не зустрiвши адекватної вiдповiдi. Захисники Озерного отримавши допомогу iз полегшенням зiтхнули, та ледь не попадали на землю. Майже всi вони мали вкрай втомлений вигляд, але нiхто не був серйозно поранений. Велет помiтив на шиях декiлькох кристали ритуалiв. Розпитувати їх не було часу, тому хлопець обмежився кивком та поспiшив далi.
   Кинути нiж - смикнути пальцем. Кинути - смикнути. Кинути...
   Ухилитись вiд великої кiстяної булави, вiдскочити у сторону. Кинути переляканий погляд на незвично великого песиголовця. Ворог що не очiкувано вийшов на них у супроводi невеличкої зграї пiдлеглих, мав неймовiрний рiст у пiвтора рази вищий за чоловiка! Ось чому в деяких переказах песиголовцiв називають велетнями. Бо серед них зустрiчаються от такi от монстри. Зазвичай песовi гiганти мають всього лиш одне око посерединi лобу. Невiдомо чому вони такими народжуються, але воїни iз них виходять просто неймовiрнi.
   Шумен хльоснула батогом та одноокий тiльки невдоволено рикнув, невеличка рана на його плечi, зовсiм не турбувала гiганта. Вiн знову пiдняв свою булаву, на з неочiкуваною швидкiстю зробив крок у сторону Велета. Хлопець змiстився у сторону, перехопив ножа зворотнiм хватом, та встромив його у волосату лапу монстра. Гостре лезо ледь прорiзало товсту шкiру. Певно замовляння втратило свою силу, i його потрiбно поновити. Але ж не посеред бою?
   Шуме вiдiйшла трiшки далi та знаками дала зрозумiти Велету що той має виграти трiшки часу. Ну це вiн мiг. Драк зосередився на єдиному, вочевидь слабкому мiсцi монстра - на його оцi. Та запущенi iз близької вiдстанi ножi, не потрапили до цiлi. Велетень також чудово розумiв куди буде цiлити його ворог. Вiн дiяв так впевнено та майстерно що Велет на мить знову вiдчув себе так нiби вийшов на тренування проти свого наставника iз бою на кинджалах. Та мана швидко розсiялась. Пiд час справжнього бою навiть думок подiбних не можна допускати.
   Декiлька довгих секунд вiн танцював навколо велетня, бiльше вiдволiкаючи його, анiж намагаючись по справжньому поранити. Краєм ока Велет побачив що Шумен закiнчила пiдготовку, та пригнув догори. Встромив кинджала в лiву руку песа. Вiдштовхнувшись, вiн ледь встиг розминутись iз булавою. Кинжал залишився у тiлi гiганта, але то вже було не важливо. Майя запустила в сторону ворога довгого списа iз кровi. Дивовижно але гiгант встигав вiдхилитись, ледь-ледь але встигав!
   Велет посмiхнувся та смикнув пальцем. Величезного песиголовця рiзко повело у сторону хлопця, i спис таки знайшов свою цiль, пробивши її навилiт.
   - Ти як, - запитав хлопець, помiтивши як важко дихає його подруга.
   - Н-нормально, тiльки дай менi хвилинку.
   - Важкий супротивник, - хмикнув Котик, дiставши бурдюк з водою.
   Короткий вiдпочинок принiс свою користь. Шумен знову зiбрала чужу кров у звичнi батоги, що за межами бою обкручувались навколо рук дiвчини. Велет за цей час встиг оновити замовляння на ножах та на ритуалi.
   Подальше вiдкладалось у пам'ятi не завжди зв'язаними мiж собою уривками. Вони рухались вулицями селища i поступово знищували усiх ворогiв до котрих могли дотягнутись. Велет не рахував кiлькiсть тих у кого забрав життя. Подiбне знання нiчим йому не допоможе. Йому здавалось навпаки, тiльки бiльше буде давити на психiку.
   Вони вийшли на незвично частi звуки вистрiлiв. Коли Драк роздивився нових ворогiв то спершу навiть не зрозумiв хто перед ним. Невисокi, створiння схожi на прямоходячих ящiрок, без хвостiв, розстрiлювали стихiйно органiзовану барикаду iз возiв, та iншого сiльського краму. Вони цiлили iз уже знайомої Велету зброї, револьверiв, та дивних рушниць що також за короткий час без перезарядки могли випускати по декiлька куль.
   Котик глянув на Шумен. Дiвчина виглядала втомленою, але кривава посмiшка з її обличчя не сходила.
   - Залишся тут, - промовив вiн. - Не сперечайся. Я не знаю скiльки влучать витримає мiй ритуал, хочу перевiрити. Ти будеш тiльки заважати.
   Майя неохоче кивнула, i Велет зiрвався на бiг. Кожна секунда зволiкання могла коштувати комусь життя. Ящери - старий, та досить вiдомий для хлопця супротивник. Цього разу вони були куди як бiльш небезпечними, адже їхня зброя вiдмiнно працювала. Хлопець не знав як вони цього досягли, i навiть не розмiрковував на рахунок цього. В першу чергу вiн справдi хотiв перевiрити як ритуал справиться iз прямим попаданням. Хоча, вiн звiсно не бажав пiдставлятись надмiру. Одного влучання буде вдосталь. Вбивча сила кулi випущеної iз подiбної зброї - ось що його цiкавило. Деяку думку на рахунок цього, Велет встиг скласти ще коли в перший раз тестував свого револьвера, та хотiв переконатись на собi.
   Йому навiть не довелось спецiально пiдставлятись. У розпалi бою, щось вiдчутно влучило йому у руку, та вiдскочило вiд невидимого барьеру. Нiж яким вiн саме замахувався випав iз долонi. Драк вiдскочив у сторону, пропустив над головою удар сокирою вiд одного єдиного пiчника, та доторкнувся до його ноги мiзинцем лiвої руки. Знову вiдскочити, прийняти короткий меч на ковзкий блок.
   Ящери обступали Велета з усiх бокiв, i вiн уже був готовий показати щось бiльш суттєве зi свого арсеналу, але раптом голову одного iз ворогiв, проткнула невеличка стрiла. Судячи з того що вона мала червоний колiр та розбризкалась кров'ю одразу пiсля влучання, було не важко збагнути чиїх це рук допомога.
   Котик не хотiв аби Шумен втручалась, та перетягувала увагу ящерiв на себе. Її ритуал не такий великий як у нього i не здатний витримати багато влучать, а тим паче що до цього часу вiн повинен триматись на чесному словi. Тому перестав гратись i взявся за справу серйозно. Ворожбит почав рухатись набагато швидше, кожен його удар знаходив свою цiль. Метальнi ножi лiтали у повiтрi, i здавалось що їх не вiсiм а всi вiсiмдесят! Драк смикнув мiзинцем, i пiчник за його спино. Що якраз замахнувся сокирою, перевернувся догори дригом та так i застиг прямо у повiтрi. Вiн помер останнiм.
   Потрiбно вiддати Шумен належне, вона пiдiйшла до хлопця тiльки коли той справився зi всiма противниками. В руках, замiсть лука, вона тримала червону довгу палицю. Дивна зброя, за допомогою котрої можна плюватись тими короткими стрiлами, чи то пак дротиками.
   - I хто це такi були? - зацiкавлено запитала майя.
   Та вiдповiв їй не Велет. Iз-за стихiйної барикади вийшла висока, статна дiвчина, рокiв трiшки за двадцять. Вона впевнено пройшла до них.
   - Ящери, - втомленим, тихим голосом промовила вона. - Мiй брат назвав їх не надто вигадливо. Ящери та й ящери. Давно не бачились, Велете.
   - Оленко? - не повiрив своїм очам хлопець, та в наступну мить уже кинувся обнiматись. - Оленко!
  
   Глава 13
  
   Вона уявляла цю зустрiч на протязi...
   А власне скiльки часу пройшло пiсля того як вони розлучились? Рiк, пiвтора? Вона i сама уже не могла б сказати точно. Iнколи час тiк так же як мед з ложки, iнколи скакав як заєць вiд голодного вовка. Спочатку вона сердилась. Навiть згадувати про буремного брата не бажала, але ж маючи добре серце довго яритись не могла. Однак наздоганяти хлопця було пiзно. Тому Олена вирiшила просто змиритись.
   Вона знала що Велет теж не зможе довго бiситись. Нехай спробує жити за власним розумом. Рано чи пiзно вiн повернеться.
   Повiльне та розмiрене життя в Сенькiвцi почало набирати оберти. Звiсно основною причиною того послугував випадок iз нападом людиноподiбних ящерiв. Трiйка галдовникiв стала тiльки першою ластiвкою iз цiлої низки нових обличь що почали з'їжджатися сюди з усiх, здавалось, околиць. Ящери зацiкавили собою широке коло осiб. Звiсно у саму першу чергу сюди прибуло декiлька сотень козакiв iз Нiжина. Повторний напад нiхто не виключав зi списку вiрогiдностей, а саме тому рiдне Оленчине село, та значна частина пiвнiчного кордону посилились регулярним вiйськом.
   Пластуни шукали звiдки цi ящери з'явились, простежували їхнiй шлях, ледь не по травинцi перебирали аби збагнути. Втiм нiчого так i не з'ясували. Склалося таке враження, нiби ящери декiлькома групами з'явились просто iз повiтря, на близькiй вiдстанi одна вiд одної. Так мовби вони володiли магiєю. Це твердження ставилось пiд сумнiв усiма ворожбитами що оглядали тiла iстот. Мертве тiло не настiльки iнформативне як живе, але i по ньому можна багато що сказати. Отож усi хто знався на справi стверджували що в незвичних створiннях немає нi капельки хари. Вони не могли творити нiяких чаклунських штук, а особливо таких сильних, за допомогою котрих можна переноситись iз одного мiсця на друге.
   Судячи iз мiсця де з'явились ящери, висловлювалась думка що їм могли допомогти песиголовцi. Ходили чутки що деякi сильнi шамани, можуть переносити себе на далекi вiдстанi. Одначе песи рiдко коли йшли на спiвпрацю iз людьми чи кимось вiдмiнним вiд них самих.
   Дехто почав грiшити на османiв. Тi вже пiдкидали їм у минулому "добрих сусiдiв". Чому вони не могли знову зробити щось подiбне? Та це не пояснювало вiдсутнiсть слiдiв.
   Поступово лихоманка навколо ящерiв спадала нiц. Близькi да дальнi околицi Сенькiвки вивчили так як нiколи до того. Тiла ящерiв перевезли в якесь невiдоме мiсце. Їхнє спорядження, несправну зброю, одяг та обладунки тих кого Велет назвав пiчниками, також забрали невiдомо мiсце. У самому селi залишився невеликий гарнiзон у пiвсотнi козакiв.
   Для жителiв, життя поступово сповiльнювалось, та входило у звичну колiю. Дивацтва дивацтвами але потреба працювати на полi аби прогодувати себе узимку нiкуди не дiлась.
   Оленка не нудьгувала. Незвично пусте та одиноке господарство часто вiдвiдували Балi, та Оленчинi подруги. По мiрi сил вони пiдтримували дiвчину та не дозволяли почувати себе покинутою. Велетiв кращий друг, нiби вiдчуваючи свою власну провину у тiм що не втримав молодшого Драка, постiйно крутився десь поряд. Спочатку дiвчина сердилась та дратувалась, але трохи остигнувши зрозумiла що Зорян i сам сумує не менше за неї. Змiнивши гнiв на милiсть, вона перестала лаяти хлопця, i виявила що вiн непоганий спiвбесiдник та друг. Нi, вона i ранiше це знала. Коли вони були зовсiм малими, то грались зазвичай в однiй компанiї. Все змiнилось коли вона стала пiдлiтком. I схоже прийшов час усьому повернутись на круги свої.
   Та вiдверто кажучи навряд чи Оленка сумувала би без компанiї Зоряна. Про її знахарськi вмiння i до того ходили чутки. А вже пiсля того як не стало Вiта, кiлькiсть пацiєнтiв тiльки збiльшилась. Старий справдi не любив людей, та поставив себе так, що звертались до нього рiдко. Його учениця ще не навчилась вiдмовляти кому би то не було. Вона приймала усiх хто в тому потребував. Не зважала на те чи є в них грошi чи нема.
   Це був урок який вона мала пройти.
   Так, паломництво з усiх, навiть самих вiддалених околиць, сприяло тому що Оленка досить швидко покращувала свої навички та вчилась новому. Але з часом вона почала розумiти що Велет у чомусь та був правий. Люди справдi почали сiдати їй на голову. Це усвiдомлення огрiло її по головi краще за будь який сонячний удар. Вона не зачерствiла до чужого горя або щось подiбне. Та трiшки передивилась свої прiоритети, та почала вiдмовляти тим хто поводив себе занадто нахабно або ж звертався до неї з приводу рiзних дрiбниць.
   Вона не сидiла безвилазно у Сенькiвцi. Зовсiм нi. Оленка їздила на ярмарки до Озерного, була у Чернiговi, та навiть вилiкувала дочку тамтешнього полковника. Ще малою та упала iз замкового муру, та пошкодила спину. Оленка поставила ту на ноги в рекорднi строки.
   Єдине з чим не встигла розiбратися Оленка так це зi спадком покiйного Вiта. Вiрнiше кажучи, з частиною спадку. Старий ворожбит залишив своїм учням заповiт. Шкода що Велет поїхав до того як Оленка знайшла лист. Вiт розписав там усе своє нехитре майно, i, потрiбно вiдмiтити немаленькi статки. Останнi зберiгались в державнiй казнi, i частину iз тих грошей ворожбит заповiв якомусь далекому родичу з пiд Вiнницi, iнше наказав роздiлити мiж своїми учнями. Якби Оленка прийшла за своєю часткою, то могла б безбiдно прожити до самої старостi. Нехай скромно, але тим не менш. Та вона не хотiла цього робити. Спершу вона покаже заповiт брату, а вже потiм вони будуть вирiшувати що робити далi.
   Отож матерiальнi речi, що залишив їм Вiт, чекали свого часу. Проблема була у тому що дарунок котрий їй передав вчитель перед самою смертю все ще нiяк не показував себе. Вiдьмацька сила. У прямому сенсi частинка душi Вiтова, що старий вiддав Оленi. Теоретично вона знала хто такi вiдьмаки, але на практицi все виявилось якось не так. Вона просто не могла збагнути що дав їй Вiт. Знахарка не отримала неочiкуваного приливу сил, запаси її хари не збiльшились, будь якi замовляння не стали для неї легшими чи навпаки важчими. Здавалось все залишилось так як i було. Але це неможливо.
  
   Про те що у їхньому напрямку прямує орда песиголовцiв Оленка дiзналась однiєю iз перших. Саме пластун iз тої пiвсотнi козакiв що залишилась в Сенькiвцi, помiтив песiв. Важке рiшення про те аби покинути рiднi домiвки, та на деякий час переїхати до Озерного, люд прийняв на загальнiй радi.
   Змiнилась обстановка, помiнявся характер травм її пацiєнтiв, але сама суть її робити залишилась незмiнною. Поселившись у озерних Балiв, дiвчина продовжила лiкувати людей, а в особливостi поранених у перших сутичках козакiв. З кожною годинною, з кожним днем Озерне приймало жителiв найближчих сiл та хуторiв. Тут базувалась козацька ставка. Певно саме тому вони змогли протриматись пiд численним нападом песиголовцiв.
   Вона не збиралась робити дурницi та вилазити iз стихiйно органiзованого госпiталя. Розумiла що там зможе принести бiльше користi нiж де iнде. Але iнколи обставини змушують тебе порушувати власнi плани, якими би продуманими вони не здавались. Все було чудово аж поки прямо у їхнiх рядах нiзвiдки не з'явилась трiйка циклопiв разом iз шаманом. Вона дивом врятувалась сама, i не знала чи змогли подолати тих монстрiв. Дiвчина була змушена вiдiйти на безпечну вiдстань, адже сама видатними бойовими навичками похвалитись не могла. Мабуть сама доля вела її при виборi нової позицiї де Оленка могла продовжити робити свою справу. Адже коли на неї напали неочiкуванi противники в виглядi загону ящерiв, i здавалось що ще трошки i їй знову доведеться тiкати, з'явився той кого вона так давно чекала.
   Її брат вирiс, змужнiв, та одночасно залишився все тим же маленьким хлопчиком. Вiн нiби грався iз ящерами, i почав поводити себе бiльш менш серйозно тiльки коли в сутичку втрутилась ще якась дiвчина. Вона якраз закiнчила накладати замовляння на останнього свого пацiєнта, коли ящери закiнчились. Знаючи Велета, цього шансу не можна було впустити, адже юнак точно би не став затримуватись на одному мiсцi, та побiг би рятувати ще когось навiть не перепочивши.
   - Як ти тут опинилась? - запитав Велет пiсля того як ледь не розчавив її в обiймах.
   - Ми були змушенi втiкати iз Сенькiвки. Менi не хотiлось їхати до Чернiгова, i тому вирушила з Балями сюди.
   - Зорян? Вiн також тут?
   - Так але ми не бачились з самого початку цього жахливого бою, - зiтхнула Оленка.
   На мить мiж ними повисла незручна пауза, кожний бажав сказати iншому так багато що крутилась голова вiд думок про те з чого краще почати?
   - Оленко я...
   - Велет...
   Вони почали одночасно, запнулись. Дiвчина кивнула братовi.
   - Вибач мене, - промовив молодший Драк. - Я повiв себе як останнiй бовдур коли вирiшив покинути тебе. Менi так соромно.
   - Це ти мене вибач, - ледь стримуючи сльози вiдгукнулась знахарка. - Ти був правий, не у всьому, але правий. Я була впертою як той мул, i не хотiла нiчого чути. Так по дитячому...
   - Так-так, - у розмову втрутилась Шумен. - Ми всi зрозумiли що ви вартi одне одного, але якщо ви не забули то в нас тут якби вiйна. I он тi песи йдуть саме в нашу сторону.
   Оленка кинула невдоволений погляд на дивну червоношкiру незнайомку, але група песиголовцiв справдi хутко наближалась до них. Хто не бачив у цьому проблеми так це Велет. Так не очiкувано зустрiвшись iз сестрою вiн не мiг розлучатися iз нею нi на мить. Собакоголовi самi пiдписали собi смертний вирок. Котик навiть не став тягнутись до ножiв, йому вистачило одного погляду, байдужого мазку засяявшим зеленим свiтлом ока. Ось песиголовцi бiжать до них, а ось розпадаються купками холодного попелу.
   - Ти пiдкорив це око?! - здивувалась Олена.
   Драк знiяковiло потер перенiсся.
   - Чесно кажучи виходить все ще не кожного разу, - зiзнався вiн.
   - Гаразд, може познайомиш мене зi своєю подружкою? - дiвчина пiдiйшла до Велета та поклала тому на плече руку, її долоня засвiтилась м'яким свiтлом. - А я поки трiшки вас пiдлiкую.
   - Та ми начебто не пораненi, - трiшки рiзкiше анiж потрiбно було промовила Шумен.
   - Так, але сестра можу зняти втому, та вiдновити нашi сили, - втрутився Велет, та почав знайомити дiвчат поки тi не дiйшли до стадiї шипiння одна на одну, або ще гiршого наступного етапу, при якому справа доходить до висмикування волосся з голови супротивницi.
   Хлопець встиг познайоми дiвчат мiж собою, та в декiлькох словах розповiсти сестрi що вiн тут робить. Оленка закiнчила накладати замовляння на Шумен, i вони були змушенi розлучитись. Як би цього не хотiлось, але так було краще за все. Олена не могла чаклувати на ходу, i користi iз неї у бою нiякої. Тому вона повернулась за барикаду, да продовжила робити те що мусила. Велет та Шумен побiгли далi.
   Козаки приносили до неї нових поранених, а вона працювала як якийсь механiзм, паралельно розмiрковуючи про те що хоче розказати братовi у першу чергу. Мабуть тому вона не помiтила бiди що невпинно пiдступалась до неї. Її охоронцi пропустили за барикади сивобородого чоловiка вдягненого у просту полотняну робу, пiдперезану звичайною мотузкою. Старий дочекався поки дiвчина закiнчить перев'язувати поранену руку одного козака, та пiдiйшов ближче.
   - Прошу пробачення що забираю ваш час, панi Олено.
   - Ви пораненi? Пане... - запитала дiвчина, помiтивши великого чорного кота, що крутився в ногах чоловiка.
   - Мене Далемиром кличуть, - пiдказав старець. - Зi мною все добре, панi. Дiсталось моїй дружинi, i я дуже переживаю за неї.
   - Попросiть когось аби принесли її сюди.
   - Пробачте панi, але боюсь я її рухати. Здається в неї щось iз спиною, турбуюсь я аби гiрше не зробити.
   Оленка стисла губи, та тяжко пiдвелась на ноги.
   - Показуйте куди йти.
   - Тут не далеко! - зрадiв Далемир.
   Бiльше в той день Олену Драк в Озерному не бачили.
   ***
  
   Тривожне вiдчуття що настигло Велета ще пiсля того як вiн залишив сестру не вiдступило навiть тодi коли вiн зустрiв Зоряна. Його старий друг дiстав на горiхи, та лежав у черзi на лiкування, але нiчого страшного з ним не сталось. Котику хотiлось накричати на телепня що не дивиться собi за спину, але яка у тому користь волати на того хто не при свiдомостi. Отож повiсивши на шию друга один iз своїх амулетiв, та потиснувши руку пана Андрiя, Велет побiг далi.
   Вони з Шумен блукали вулицями Озерного i все рiдше натрапляли на невеличкi групи песиголовцiв або ж ящерiв. Коли вони зiткнулись iз рудоволосою вiдьмою, ставало очевидно що напад вiдбитий. Стила виглядала втомленою але задоволеною. Її особисте кладовище сьогоднi здорово розширилось, i це якимось дивним чином покращувало її настрiй. Велету навiть здалось що мiж нею та Шумен справдi є щось спiльне.
   Та навiть пiсля об'єднання iз вiдьмою, погане передчуття не покинуло Драка. Вiн уже було думав повернутись до сестри як навпроти нього прямо з нiзвiдки з'явилось око. Червоне очне яблуко крутилось навколо своєї осi, за часовою стрiлкою, прямо у повiтрi i не давало нiкому розгледiти незвичний вiзерунок на тому мiсцi де зазвичай мала бути зiниця.
   - Що це таке? - здивувалась Шумен.
   - Стiйте, - промовила Стила, вийшовши трiшки вперед та поспiхом розкурюючи свою люльку.
   - Велет Драк, - пролунав спокiйний, впевнений в собi голос, зi сторони ока. - Ти мене не знаєш, i моє iм'я не так вже важливе наразi. Головне що тобi потрiбно знати, так це те що твоя сестра зголосилась побути моєю гостей.
   - Що? - розгубився хлопець. - Що ти таке верзеш?
   Око секунду мовчало продовжуючи крутитись навколо осi, аж поки з його сторони не пролунав знайомий та сердитий голос його Оленки:
   - Велет, не слухай його! Чуєш! Зi мною все...
   Голос зник так же раптово як i виник, а на його змiну знову повернувся спокiйний чоловiчий:
   - Тепер коли сумнiвiв не залишилось, я хочу аби ти робив усе що я тобi скажу. Ти звiсно можеш не послухатись, але сам маєш розумiти що тодi я буду трiшки менш гостинним з твоєю сестрою.
   - Щ-що ти хочеш вiд нас?! - ледь стримуючи гнiв промовив Велет, намагаючись скористатися здiбностями свого правого ока. Нажаль гнiв не найкращий помiчник.
   - Для початку ти маєш дiстатися Нiжина, у тебе є три днi. На мiсцi я знайду тебе.
   Червоне око на мить перестало крутитись а потiм провернулось разок проти ходу годинникової стрiлки i просто зникло. Як тiльки це сталось Велет зiрвався з мiсця i побiг у ту сторону де залишив Оленку. Звiсно її там уже не було. Сказати що Котик впав у вiдчай - нiчого не сказати! Хлопець просто випав iз реальностi, та закляк на мiсцi, не знаючи що взагалi коїться та що робити далi.
   Прибiгла Шумен, за нею ледь поспiвала Стила. Вiдьма, на вiдмiну вiд молодших колег, зберегла холодну голову, та вiдразу ж почала розпитувати тих козакiв що крутились бiля стихiйної барикади про те чи не бачили вони що сталось iз знахаркою. Чоловiк котрого вона лiкувала запам'ятав iм'я старого з яким вона говорила. Нажаль вiн ледь тримався при свiдомостi, i не розгледiв як той виглядає. Iншi козаки теж не надто сильно допомогли, вони як на зло не могли пригадати як саме виглядав старий. Описували його загальними словами без будь яких подробиць. Та старiй вистачило i цього. Картина склалась у її головi ще коли вона почула про те куди невiдомий кличе Велета, нерадiсна картина. Для початку вона не роздумуючи дiстала iз сумки невеличке зачароване дзеркальце та зв'язалась напряму iз Арсеном Головатим. Розказавши тому про свої пiдозри, вiдьма трiшки заспокоїлась, та пiшла приводити до тями хлопця.
   Довелось дати тому добрячого ляпаса аби вивести з iстерики.
   - Чорт забирай, хлопче! Вiзьми себе в руки! Замкнувшись у собi ти сестрi не допоможеш!
   - Я не розумiю, не розумiю. Хто це зробив, га? А основне, навiщо!? Кому вона потрiбна?
   - Не вона, - не випускаючи iз зубiв люльку промовила Стила. - Їм потрiбен ти.
   - Чому ви так думаєте? - запитала Шумен.
   - По-перше, це очевидно. Якби їм була потрiбна в першу чергу знахарка, то вони б не зв'язувались iз Велетом, - випустивши хмаринку диму, промовила вiдьма. - А по-друге, що ти знаєш про свого вчителя? Що знаєш про Вiта Нежара?
   - Ми вже говорили якось про це, - збитий з пантелику пригадав Драк. - I тодi я казав що майже нiчого. Зараз ситуацiя не сильно змiнилась, я знаю тiльки те що ви менi тодi розказували.
   - Гаразд, тодi я не буду грати в мовчанку. Не знаю усiх подробиць, та якось Вiт зiткнувся у двобою iз молодим але вправним вiєм. Ти ж знаєш що хто це такi?
   - Дехто називає їх нечистою силою, але менi зустрiчалось читати що це такий же розумний вид iстот як люди чи нявки. Вони схожi до людей, але їх дуже мало. Деякi автори кажуть що вiїв можна перерахувати на пальцях рук, - промовив Драк, не здивувавшись питанню. Вiн давно здогадувався, про походження Вiтового ока.
   - Останнiм часом їх стало трiшки бiльше, кажуть в Речi Посполитiй живе близько сотнi вiїв. Той з ким зiткнувся твiй вчитель називав себе Неданом Смарагдовим. Деякий час вiн жив серед людей не надто приховуючись. Тримав у Києвi лавку де продавав усiлякi амулети та старовиннi прикраси. Був знаний тим що вмiв знiмати прокляття як з людей так i з предметiв. Все змiнилось коли Недана покликала до свого маєтку одна знатна панянка, Iванка Луценко. Я знала її. Повiр на слово - та ще стерва була. Кажуть вiй закохався у молоду служницю iз цього палацу. Панянка це, звiсно, помiтила, та довго крутила молодим хлопцем. Аж якось ця служниця провинилась. Не скажу що вона там зробила, але знаючи Iванку, не здивуюсь якщо там сталась якась дрiбничка, на зразок розбитої чайної чашки. Луценко наказала висiкти дiвчину, i та не витримала. Померла у себе в кiмнатi вiд больового шоку.
   - Це просто жахливо, - скрипнувши зубами промовив Велет.
   -Так, i нагадує iсторiю Вiта, чи не так? - криво усмiхнулась Стила. - Тiльки Недану не повезло. Вiн спалив маєток Iванки до тла. Своїми очима спалив. На нього виписали ордер на вбивство. Вiтовi "повезло" натрапити на вiя першому. В результатi твiй вчитель втратив власнi очi, але забрав одне iз Неданових. Довгий час всi думали що вiй помер, хоча сам Вiт не був у цьому впевнений. Тiло Смарагдового забрала велика Днiпрова вода. Та десь рiк назад це iм'я знову почало згадуватись в деяких колах.
   - То ви хочете сказати що за всiм цим стоїть старий ворог мого учителя? - ошелешено запитав Велет.
   - Я тiльки озвучила причину по котрiй могли викрасти твою сестру. Якщо це справдi рук Недана, то очевидно що вiн дiзнався про тебе та захотiв повернути своє око.
   - Чорт-чорт-чорт! - простогнав хлопець. - Потрiбно було ж йому вилiзти з могили саме в такий час! Чому вiн не забрав одразу мене? Чому пiшов за Оленкою.
   - Можливо вiн думав що ти ще в Хортицi. Виколупати тебе звiдти майже неможливо. Можливо iснує iнша причина. Неважливо. Хлопче, є ще деко про що ти певно маєш знати, але я не можу тобi про це розповiсти. На менi висить непроста клятва, адже рiч йде про державну таємницю.
   - Якщо вiд цього може залежати життя моєї сестри...
   - Навряд чи, але якщо ти бажаєш дiзнатись всю повноту картини, то є дехто хто не зв'язаний такими клятвами як я. Ей, не дивись так на мене! - посмiхнулась вiдьма. - Тобi не потрiбно їхати на iнший кiнець свiту аби дiзнатись про це. Наскiльки я пам'ятаю, ти виграв у однiєї нявкової ербi чарiвний дзвiночок.
   - Звiдки ви знаєте? - здивувався Драк.
   - Вона не вмiє берегти таємницi про власнi поразки. Поговори iз нею, якщо бажаєш, а я поки-що подумаю над тим як нам визволяти твою сестру.
   - В-ви менi допоможете? - знiяковiв ворожбит.
   - Якщо ти не помiтив, то я роблю це на протязi останньої пiвгодини.
   Осоромлено подякувавши вiдьмi, хлопець знайшов вiльний куток та почав ритись у своїй сумцi. На самiсiнькому днi вiн вiднайшов закутаний у тканину дзвiночок. Три дзвiночка, якщо бути вiдвертим. Один той що дала йому Лiканiя, i ще не роз'єднана двiйка куплена спецiально для нього та Оленки. Стиснувши кулаки, юнак вiдклав панi дзвiночки, та подзвонив у подарунок нявки.
   - Гей! Котик, невже це справдi ти? Занудьгував за великою ербi!?
   Кiшка як завжди випромiнювала незгасну енергiю та гарний настрiй. У будь який iнший час юнак би з радiстю позмагався з нею у ораторському мистецтвi, але не сьогоднi. Саме тому вiн коротко переказав нявцi останнi подiї iз власного життя, та слова Стили. Лiка мовчала добрих п'ять хвилин, i якби не натужне сопiння з того боку Драк би подумав що вона вiдключилась. Коли Лiка знову заговорила, вiд грайливостi в голосi нiчого не залишилось.
   - Знаєш, котику, я б порадила тобi кинути сестру та не встрявати у все це, але ж ти не з таких людей, правда? Тодi слухай уважно. Адже справа йде не тiльки про твою Оленку, на кiн поставлено набагато бiльше. I якщо ти по дуростi втрапиш у лапи того вiя, то може постраждати не тiльки Гетьманщина!
   Велет нахмурився та кивнув, зовсiм не подумавши що нявка його не бачить.
  
   Глава 14
  
   Лiканiя завжди любила хвалитись тим що вона "велика ербi", але Велет завжди iгнорував цi слова. Певною мiрою це стало їх грою. Хто протримається довше? Можливо Лiка думала що вiн не знає значення цього термiну, та вiн знав.
   Якщо пiдбирати аналогiю, то ербi - це принцеса. Звiсно вiдмiнностей вистачає. Їх навiть занадто багато, але кращого зрiвняння не знайти. Саме головне що потрiбно знати, так це те що ербi не народжуються, це титул яким нагороджується сiмка виняткових нявок в не залежностi вiд роду чи статусу батькiв. Кожна ербi має власну, грандiозну магiчну силу. Наприклад Лiка - ербi Дощу. Окрiм неї iснують ербi Вогню, Блискавок, Тiнi, Повiтря, Простору, i ще одна про яку нiхто нiчого не знає. Отож вони головна магiчна сила нявкової держави Ама-Зоо, найкращi дочки народу, найсильнiшi воїни.
   Та це ще не все. Кожна iз ербi унiкальна насамперед тим, що може виступати посередником мiж iншими нявками та Магурою. Хто така ця Магура? О, навiть серед козакiв є немало тих хто хай i не поклоняється але вже точно ставиться з повагою до великої та славетної богинi вiйни. Але не менше й тих хто не вiрить в iснування не те що Берегинi а взагалi будь яких богiв. Не дивно.
   Колись божества приймали куди як бiльш вагому участь у життi звичайних людей. Вони вiдкрито являли свiтовi свої дива, i цим змушували коротку людську пам'ять мiцно триматися за образ бога-покровителя. Одначе, iсторiя циклiчна. Iнколи боги активнi, iнколи вони немов впадають у сплячку i про них майже нiчого не чути. Якесь столiття i людину уже майже неможливо переконати в iснуваннi всесильних iстот що живуть десь в iнших вимiрах.
   Магура - виняток iз правила. Коли Християнський Бог ногами власних вiруючих прийшов на цi землi, вiн легко потiснив богiв язичницьких. Роздробленнi божки котрих майже забула власна паства не змогли нiчого протипоставити Йому. Матiр Сва вчинила хитрiше, вона навiть не стала вступати у свiдомо програшне змагання. Вона зберегла залишки власної сили та просто... змiнила паству.
   Зараз важко говорити як їй те вдалось, але зараз важче знайти бiльш палких прихильникiв МаГури анiж нявки.
   Отож ербi - це наглядний спосiб показати усiм силу богинi. Вони аватари, вмiстилища її сили. Коли ситуацiя того потребує, Берегиня бере повний контроль над тiлом однiєї iз нявок, i являє в свiт частинку власної могутностi. Саме тому невеличка по сутi держава нявок, не схилила голову пiд натиском бiльш численних сусiдiв. Важко програти коли на твоєму боцi божество, i коли це не пустi слова.
   На даний момент активно дiючих богiв можна порахувати на пальцях однiєї руки. Кажуть що навiть Християнський Бог покинув цей свiт, хоча останнє не заважає йому мати одну iз самих численних армiю прихильникiв та вiруючих. I звiсно є легенда яка пояснює чому склалась така ситуацiя. Чому боги так неохоче та рiко вiдповiдають на молитви не тещо звичайних вiруючих але мовчать до своїх первосвященикiв. Велет завжди вважав що це просто легенда, одна iз багатьох. Та як виявилось деяка частинка правди у нiй iснувала.
   Суть у тому що ще за довго до утворення Гетьманщини, з глибин потойбiчностi на околицi свiту винирнуло чуже для цих мiсць створiння. Враховуючи чисту могутнiсть це створiння можна було зрiвняти iз найсильнiшими Земними богами. Деякий час прибулець вивчав нове для себе середовище. З часом вiн почав проявляти свою волю на планету, серед людей почали з'являтись першi його прихильники - волхви що розповсюджували вiру у всемогутнє Око. Вони казали що їхнiй бог бачить усе явне та приховане. Знає усi таємницi, та може показати своїм вiрним послiдовникам iстину.
   Нiчого незвично як на перший погляд.
   Так би воно i продовжувалось. Око повiльно набирало би собi вiруючих, i хто зна як би склалась iсторiя в такому випадку. Але ж Око не забажало грати по правилам, або ж не захотiло збагнути їх. Суть в тому що навiть такi, здавалось би всесильнi сутностi мають пiдкорятися деяким законам, аби мати можливiсть збирати та використовувати ту таємничу штуку котра називається Вiрою. Закони якi встановилися задовго до появи першого божества на Землi.
   Око, невдоволене повiльним ростом пастви, вирiшило що якщо особисто з'явиться на Землi, то це змусить людей прийняти його, та повiрити.
   Здавалось Магура зараз робить так само, то в чому ж проблема?
   Богиня вiйни та блискавок використовує ербi як провiдникiв своєї сили. Вона не приходить на Землю сама по собi. Тiльки частина її сутностi проявляється тут. Око ж захотiло явити себе одразу i всього. У нього навiть вистачило сил аби зробити це, пробити природнiй бар'єр. Але далi все пiшло не по плану Ока.
   Якщо є закони якi обмежують богiв, то не дивно що iснує механiзм що стежить за їх виконанням.
   В першу чергу мова йде про iнших богiв, вони досить пильно стежать за дотриманням норм. Та в ситуацiї з Оком вони не могли також зiйти на Землю, тому дiяли через своїх аватарiв. Навiть так у них би нiчого не вийшло б якби не стороння допомога. Хто має подiбну силу?
   На цьому моментi Велет так i не змiг зрозумiти пояснення Лiки. Гея, Егрегор, Дух-охоронець, Душа свiту. Важко дати вичерпне означення для механiзму про котрий мало що знають навiть самi боги. А ще важче зрозумiти це простому смертному.
   Загалом, це не так вже й важливо. Головне це те що даний механiзм ослабив Око та на час значно посилив аватари богiв якi виступили проти прибульця.
   Кажуть то була страшна битва за межами будь яких уявлень. Зрештою, чим довше Око знаходилось на Землi тим бiльше воно слабшало, i тим бiльш успiшно тiснили його iншi. Земля дрижала, та приймала в себе божественну кров. Почвара була вимушена вгамувати власнi амбiцiї, та покинути планету.
   Вiдтепер Егрегор наклав на Око ще бiльш жорсткi обмеження. Бiльше воно не могло спiлкуватись зi своїми вiруючими, чи жрецями. Але завжди залишається лазiвка. Пiд час бою прибулець проронив три сльозини. Вони розлетiлися по свiту, затаїлися, та почали очiкувати слушної нагоди. Певно хтось вважав себе надто розумним, та iншi боги не захотiли ризикувати. Мiсця де впали кристалiзованi сльози, обнесли захисною магiєю, запечатали так надiйно як це було можливо. Довгi сторiччя навiть самi згадки про сльози залишались пiд забороною. Та жрецi Ока зберегли вiрнiсть. Їх мало, вони не мають ресурсiв та можливостей до активних дiй.
   Принаймнi так вважали ранiше. Аж поки, бiльше рока тому, одна за одною двi захиснi печатки були зламанi. Божественна магiя розвiялась за такий довгий час, i в когось вистачило сил знищити залишки. Остання печатка, остання сльоза, знаходилась на територiї Гетьманщини. I коли Велет вперше зустрiвся з Лiканiєю, вона саме збиралась поновити магiю на тiй печатцi.
   Велет пригадав їхню зустрiч та жахливу воронку хари, що здiймала до небес за стiнами Нiжина. Он воно! Ось що не давало йому заснути пiвночi, та нестерпно рiзало Вiтове око!
   Тепер все ставало на свої мiсця.
   Драк розумiв усю передумову сьогоднiшнiм подiям. Розумiв хто та чому забрав його сестру. Залишилось небагато - пiти та повернути її. Усi дорого ведуть до Нiжина.
  
   ***
  
   Недан Смарагдовий супився.
   Здавалось все йде до свого закономiрного кiнця. Фiнал авантюри на яку вiн пiдписався два роки тому ось-ось настане. Два днi тому iз ним зв'язався Далемир та повiдомив що має для нього подарунок. Дiвчина. Сестра того хлопчини в якого зараз знаходилось його око. Виявляється старий архiжрець давно знав про хлопця, та звiсно ж не ризикував заявлятись прямiсiнько на Хортицю. Недан i сам би не ризикнув. Пертися в лiгво ворожбитiв собi дорожче.
   Засмучувало вiя тiльки одне. Вiн був дуже близький до того аби власноруч вхопити Драка. Рафалу пощастило натрапити на слiд Вiтового учня, але їм не вистачило часу аби продумати подальшу стратегiю. Жаль. Недан не горiв бажання продовжувати спiвпрацю з волхвами Ока. Не те щоб вiй взагалi комусь у своєму життi довiряв, але Далемир поводився аж занадто лестиво та по доброму. I кого вiн тiльки цим хотiв обманути?
   Нажаль, якщо хлопець клюне, вiдвертiтися вiд Далемира не вийде.
   Коли волхв знайшов його, та запропонував зламати божественнi печатi, заради закам'янiлих слiз Ока, вiн пропонував в рахунок сплати будь яке iнше око. Адже вiй може повноцiнно розкрити всi свої природженi здiбностi, тiльки в тому разi якщо матиме обидва ока. За довгi десятирiччя пiсля сутички з клятим Вiтом, Недан навчився обходитись тим що має. Мало-помалу та вiн вiдточував свої можливостi, досягши просто неймовiрних результатiв. Саме тому вибiр Далемира пав на нього, а не на якогось iншого вiя. Без зайвої скромностi, навряд чи зараз можна знайти когось сильнiшого за Недана. Навiть не дивлячись на калiцтво вiн може творити грандiознi речi. А як ще можна назвати розвiювання нехай ослабленої але божественної магiї? Кому ще пiд силу подiбне?
   Нажаль в їх плани втрутилась нявкова ербi, i плани по отриманню достойної плати довелось вiдкласти. Насправдi, Недан легко мiг знайти собi пiдходящу замiну. Вiдловити iншого вiя, та забрати у нього праве око. Але тут виникали справжнi труднощi. Мало знайти потрiбний орган, його потрiбно ще якiсно приживити. А на це здатнi лiченi знахарi, до кожного iз яких пiдступитись так же неможливо як проникнути до Хортицi та втекти з острова не намочивши нiг. У Далемира, начебто мались потрiбнi зв'язки.
   Коли ербi поновила силу печатки, волхв заспокоїв Смарагдовго тим що має альтернативний план. I саме це непокоїло вiя бiльш за все. Коли дiло доходить до того, що постає необхiднiсть в реалiзацiї запасних планiв, потрiбно завжди готуватись до бiди. Тим паче коли ти нiчогiсiнько не знаєш про цей план, та мусиш довiряти ненадiйним спiльникам на слово.
   Навiщо Далемир розв'язав повноцiнну вiйну? Як вiн змiг поставити на свою сторону песиголовцiв котрi широко вiдомi ненавистю до усiх хто не схожий до них? В якому загубленому шматочку планети знайшов ящiркоподiбних iстот, котрi культурно та технiчно так вiдрiзняються вiд усього про що знає Недан? Вiй не знав. Не мав вiдповiдей на всi цi питання.
   Вiн не розумiв навiщо було прикладати стiльки зусиль, стiльки коштiв та нервiв задля того аби направити збiрну армiю iз песиголовцiв та ящерiв на Чернiгiв. Не мав поняття чому майже взявши мiсто, армiя кинула справу на пiвдорозi та рушила стрiмким маршем до Нiжина. Хоча нi. Останнє було ще бiльш-менш логiчним. Нiжин - то центр їхнiх iнтересiв, мiсце де схована остання печатка. Але навiщо такi зусилля аби дiстатись сюди? Недан не сумнiвався що старий волхв може пробратися до мiсця, малими силами, з легкiстю минувши навiть до надмiрно посилену охорону.
   Вiя аж нiяк не цiкавили всi втаємниченi вiд нього деталi цього масштабного плану.
   Та вочевидь вiн не мав нiчого спiльного з сестрою Велета. Жрецю просто повезло наткнутись на неї. Отже в до реалiзацiї надiйшов ще один запасний план. Що, звiсно ж не могло не хвилювати Недана. Перспектива отримати не якесь там чуже око, а своє власне, те що вiн вважав давно втраченим, п'янила. Але вiй нервував. Не вiрилось йому що все може завершитись так просто.
   Просто не вiрилось.
   Стиснувши кулаки, вiй постарався взяти себе в руки. Як би там не було, але все вирiшиться сьогоднi.
  
   Молодий хлопчина що ще навiть не закiнчив свого навчання на Хортицi, очевидно не мiг навiть теоретично представляти якоїсь небезпеки для досвiдченого вiя. Але Недан не мiг дозволити собi зазнаватись та недооцiнювати учня свого старого ворога. Ненависть до ланцюгово пса, чи то краще кажучи, лиса, давно минула, але вiй навiть у подумках не дозволяв собi зневажливо ставитись до Вiта. Здавалось би, простий знахар, а ледь не обiрвав його життя! Саме тому вiй, тримав Олену у доволi жорстких умовах. Не те щоб вiн знущався з неї, але її руки та ноги були скованi ланцюгами, а рот закритий кляпом так аби вона не могла прочитати жодного замовляння. Недан нервував кожного разу коли доводилось годувати чи поїти молоду знахарку. Вiн завбачливо не робив цього самостiйно, добре хоч Рафал пiклувався про полонянку за власним бажанням. Як колишнiй священник опинився по ту сторону закону, то тема для iншої розмови, але дивовижно як вiн зумiв зберегти в собi позитивнi та гарнi сторони характеру займаючись пiдчас речами, вiд котрих кров у жилах стигне навiть у самого Недана.
   Вiй очiкував на брата молодої знахарки посеред старого кладовища, на околицi Нiжина. Бiльш вдалого мiсця для сутички важко i придумати. Вдалого для Недана та Рафала, звiсно ж.
   Велет з'явився надвечiр. Не надто високий але мiно збитий хлопчина з русим волоссям. Обличчя прямокутне, нiс приплюснутий. Лiве око темно-каре, а праве... О! Недан вiдчув як по його спинi пробiгають сотнi малесеньких мурашок. Вiй впiзнав би власне око iз тисячi!
   Ворожбит вiд самих ворiт направився прямо до центру кладовища. Певно помiтив темну постать Анастасiї, що сидiла на даху невеличкої каплички. Вiн повiльно йшов iгноруючи пряму стежку, та блукаючи помiж могил, мимоволi доторкаючись до гранiтних надгробкiв, порослих невиразним у вечерi лишаєм.
   - А ти справдi любиш свою сестру, - вiдчуваючи справжню цiкавiсть промовив Недан, коли юнак пiдiйшов таки до них, та зупинився на вiдстанi в десяток метрiв. - Рiдна кров не водиця, так?
   - Мабуть, - насупивши густi брови промовив Драк. - Менi важко стверджувати напевне, адже єдина людина в котрiй точно текла моя кров, померла десять рокiв назад.
   Сказати що Недан здивувався, це нiчого не сказати.
   - Хочеш сказати що ви з цiєю дiвчиною не рiднi брат iз сестрою? - зацiкавлено запитав Рафал, погладжуючи обкладинку невеличкої книжки, що тримав у руках.
   Хлопець окинув ксьондза поглядом сповненим побоювання та настороги, але все таки вирiшив вiдповiсти.
   - Мiй батько одружився удруге коли манi було три. Я нiколи не знав iншої родини анiж Оленка. Ось чому я тут. Вона вам не потрiбна, адже так? Тiльки я. Вiдпустiть її.
   Вiй вiдчув щось на зразок поваги до юнака що стояв навпроти нього. Сам вiн уже давно забув що таке родина. Давно не пiдпускав до себе людей на таку вiдстань, де б вони могли стати для нього друзями, де б могла з'явитись хоч одна ниточка прив'язаностi. А Велет прийшов на допомогу людинi в венах якої навiть не текло його кровi. I стоїть тут зовсiм один, без друзiв чи старших колег. Дивовижно. Недан не вiрив що хлопець послухає Далемира та справдi прийде один.
   Так, на його шиї висить якийсь незрозумiлий артефакт, у виглядi жiночої люльки, але для вiя то вже точно не проблема.
   - Частинка тебе, я б сказав, - криво посмiхнувшись промовив Недан. - Знаєш, це не входило в мої плани, але ти мене здивував. Прийшов сам, без пiдтримки друзiв. Стоїш навпроти своїх недругiв, i не показуєш жодної тiнi невпевненостi. Так я вiдчуваю себе справжнiм негiдником. Певно я роблю дурницю, але хай буде так.
   Смарагдовий кивнув Рафалу, i ксьондз по доброму посмiхнувшись загнувся бiля зв'язаної Оленки. Велет напружено спостерiгав, як той розрiзає мотузки на її руках та ногах. Ворожбит був готовий дiяти за першої ж нагоди. Знахарка чула їх розмову, тому коли з її очей зняли пов'язку, вона повiльно пiднялась на занiмiлих ногах, та пошкутильгала до брата. Її губи прямо на ходу шептали якесь замовляння, а рука осяяна свiтлом притискалась до грудей. Пiд кiнець короткої дистанцiї вона йшла вже цiлком твердою ходою.
   - Оленко...
   - Я не залишу тебе, - вкладаючи у кожне слово краплинку хари, чiтко промовила дiвчина.
   Навiть так цього було замало для того аби подiяти на нього. Але так вона просто вказала свою позицiю. Дала зрозумiти що будь якi його переконання зараз не подiють. Вiн прийшов по неї нi митi не сумнiваючись, як вона могла залишити його зараз?
   Велет видихнув, долаючи роздратування та нестримне бажання потерти перенiсся. Нехай. Такого варто було очiкувати, i з рiшенням дiвчини вiн просто має змиритись. У будь якому разi, з сестрою що стояла за його спиною, вiн вiдчував себе куди як впевненiше.
   - Думаю не варто питати чи не вiддаси ти менi моє око добровiльно? - запитав Недан.
   Котик таки не витримав i обережно пiднявши руку потер перенiсся.
   - Скажи менi, ти ж знаєш що буде пiсля того як ви зламаєте остатню печать? До чого приведе ваша iнiцiатива?
   - Я поняття не мою що буде далi, - криво посмiхнувся Смарагдовий. - I, попереджуючи твоє подальше питання, менi все одно. Особисто мене нiяк не хвилює те що станеться далi. Єдина причина по якiй я приймаю участь у всьому цьому так це повернення отої штуковини що зиркає на мене iз твоєї правої очницi.
   - Жаль, Менi дiйсно жаль, - понуро вимовив молодший Драк, та рiзко викинув вперед праву руку.
   Метальний нiж, замовлений спецiальним чином, подолав роздiляючi їх десять метрiв за якусь секунду. Та цього виявилось недостатньо. Занадто повiльно. Крилата жiнка опинилась перед вiєм та ксьондзом так швидко наче не зiстрибнула iз даху каплички, а перемiстилась у просторi! Нiж встряв десь мiж темними пiр'їнками, в крилi жiнки.
   Слiдом за ножом у ворогiв полетiло нiщо iнше як стара гранiтна плита iз надгробку. Велет негативно ставився до вандалiзму, але якщо життя кидає вас у такi важкi обставини, не можна гребувати нi найменшим шансом долi. Анастасiя вiдступила на крок назад та приготувалась прийняти важкий снаряд на себе. Вона не могла дозволити аби постраждав її коханий. Грiшного янгола врятував Недан. Його лiве око блиснуло зеленим сяйвом i в темне крило жiнки врiзався тiльки холодний, пухкий попiл.
   Подiбне далося вiю нелегко, i вiн на декiлька митей вийшов iз бiйки. Вiн не знав як воно у iнших його одноплемiнникiв, але його очi мали рiзнi здiбностi. До якоїсь степенi вони могли робити однаковi речi, але для одного певна дiя давалась легше, а для iншого важче. Краще за все спопеляти речi реальнi могло праве око, а от лiвому бiльше давалось знищення речей не матерiальних, себто магiї.
   Велет не збирався давати супротивникам часу на вiдпочинок. Хлопець знав що б'ється не з самими простими iстотами, а отже просто мусив викладатись на повну. Вiн витягнув iз кобури револьвера, та не роздумуючи вистрiляв увесь барабан у сторону крилатої жiнки. Деякi кулi знову ж застрягли у незвично щiльних крилах, але декiлька потрапили у тiло, а одна навiть у голову крилатої.
   Вона упала, та Драк не звернув на це уваги, вiн знову смикнув пальцем та вирвав зi свого мiсця ще одну надгробну плиту. Рафал пiдняв свою книжку над головою, книжка мовби сочилась темрява. Гранiтний кусок безпомiчно врiзався темний димчатий купол що накрив чоловiкiв пiд собою. Вочевидь, пiдтримувати подiбний захист довго, чоловiк одягнений як ксьондз не мiг. Купол зник, через декiлька секунд. Але цього часу вистачило аби в бiйку вступили заздалегiдь пiдготовленi сили. Бiлi скелети виринали iз своїм могил так нiби дельфiни виплигували iз води. В одну мить нiчне, майже безлюдне кладовище наповнилось сотнями, як не тисячами скелетiв рiзного ступеню свiжостi.
   - Вибач хлопче, - нарештi перевiвши подих, промовив Недан. - Я справдi не думав що тобi вистачить духу прийти сюди одному, тому пiдготувався про всяк випадок.
   - Тепер менi доводиться вiдчувати себе, дещо не в своїй тарiлцi, - слабо посмiхнувшись промовив Велет обводячи поглядом оточивших його супротивникiв. - Наче полюси помiнялись i тепер я став негiдником. Я б скорiше i справдi прийшов сам, але мене вчасно зупинили.
   Промовивши це, юнак дiстав з поясу декiлька паперових кульок зi стиснувши їх у руцi кинув на землю. Алхiмiчний порошок спрацював так як i мав. Дракiв прикрила завiса iз густого фiолетового диму, через яку не продереться навiть дивовижний погляд зелених вiєвих очей.
   Зiрвавши з шиї Стилову люльку, Котик витряхнув з неї бурштинову домiвку, та подав до неї краплину хари як вчила його вiдьма. Знаючи з ким прийдеться зустрiтись вони розумiли що Недан за допомогою свого ока одразу ж побаче подiбний магiчний артефакт. Як краще за все сховати щось невеличке? Правильно, помiстити його за полум'я свiчки! Їхнiй план спрацював iдеально, вiй звернув увагу на люльку яка просто свiтилась вiд надлишка хари, але не став придивлятись глибше.
   Що ще бiльш дивовижно, вiдьма змогла не тiльки сховатись у домiвцi але й затягнути разом iз собою Шумен. Так в обнiмку вони i з'явились перед Велетом.
   Миттєво зорiєнтувавшись у димовiй завiсi, рудоволоса перехопила свою люльку та мiцно стиснула її мiж зубами. Шумен приходила в себе значно довше, а фiолетовий дим не сильно то допомагав у цьому. Коли дим трiшки розвiявся, Стила якраз розкурила свою люльку, та окинула байдужим поглядом армiю скелетiв що стягувалась до них з усього кладовища, двох чоловiкiв, та крилату дiвчину що не дивлячись на смертельнi поранення, знову стояла на ногах.
   - На менi вiй, - промовила вона, - все iнше на вас.
   В наступну мить вона видихнула тонкий струмiнь диму у сторону Недана. Око Смарагдового засяяло зеленим i дим немовби наштовхнувся на невидиму стiну що не просто зупиняла його а ще й безслiдно розвiювала. Крилата жiнка щось надривно прокричала да кинулась в сторону ворожбитiв, змахом крил пiднявши себе у повiтря. В своїх руках вона тримала полуторний, двосiчний, прямий меч. Велет зустрiв її випад лезом свого кинджала.
   Шумен назбирала кровi для одного батога, та влучними ударами, намагалась не пiдпускати до себе та Оленки, найближчих скелетiв. Противники на цей раз попались невдалi. Отримати вiд них нову порцiю кровi, було неможливо, значить майя могла надiятись тiльки на власнi обмеженi запаси.
   Вiдьма стояла на мiсцi та осипала вiя димовими стрiлами проклять. Її швидкiсть на напористiсть, не давали Недану жодного шансу на контр атаку. Все на що його вистачало так це на те аби розвiювати усi хитромудрi прокляття рудоволосої. Вiн чудово бачив та розумiв що єдиного iз них вистачить аби якщо не вбити так точно вивести його iз сутички. Єдине що змушувало нервувати Стилу так це бездiяльнiсть чоловiка що стояв поруч iз вiєм. Вiн просто тримав книжку на грудях i, прикривши очi, зовсiм не втручався у все що вiдбувалось навколо.
   Велет викладався на повну аби хоч якось протистояти дикому напору крилатої жiнки. Вона мало того що вправно орудувала мечом, так ще й допомагала собi крилами, час вiд часу злiтаючи у гору та атакуючи з незвичної та незручної для хлопця площини. Бiй набирав оборотiв, метальнi ножi застрягали у крилах Анастасiї, а поранити її кинджалом не вдавалось, вона не пiдпускала парубка до себе, користуючись перевагою довжини своєї зброї. В один момент Драк смикнув пальцем, i зосереджену на однiй цiлi жiнку просто знесло останнiм надгробком який хлопець встиг прив'язати до себе. Переламаною лялькою вона упала на землю на перестала показувати ознаки життя. Котик облизав пересохлi губи та тiльки через декiлька секунд збагнув що його супротивниця не рухається.
   Окинувши поглядом поле бою, вiн зрозумiв що найгiрше ситуацiя розвивається у Шумен та Оленки. Майя просто не встигала трощити черепи наступаючим зi всiх сторiн скелетам. Пiднятi мерцi, не вiдрiзнялись швидкiстю, але їх було дуже багато. Повернувши собi ножi, юнак збагнув що це не краща зброя для таких ворогiв. Єдине чим вiн мiг допомогти дiвчатам та швидко скоротити чисельнiсть скелетiв так це Вiтовим оком... Недавновим оком. Вiн ще не мiг контролювати його повнiстю, але теперiшня ситуацiя не дозволяла сумнiватись у своїх силах. Око спалахнуло зеленим сяйвом i десятки кiстяних монстрiв осипались тим чим вони мали стати уже давно - прахом.
   Знищивши певно декiлька сотень скелетiв що як море навалювались на дiвчат, юнак з полегшенням перевiв подих та глянув на втомлену сестру. Вона слабо посмiхнулась, киваючи, та раптом вираз її обличчя змiнився, очi сфокусувались на чомусь за його спиною, вiдчуття небезпеки опалило спину, та вiяти вiн уже нiчого не встиг. Щось холодне проштрикнуло його, пройшло помiж ребр та вийшло спереду. Котик опустив погляд да побачив там пряме лезо полуторного меча. Закривавлений кiнчик леза.
   Тiльки одне питання лунало в думках у Велета.
   Як?
   Як це можливо? Так, крилата дiвчина декiлька разiв обходила захист Котика та влучала мечем прямо по ньому, добряче просадивши заряд ритуалу, але навiть так артефакт мав би захистити його по крайнiй мiрi ще вiд одного-двох ударiв!
   Велет пiдняв свiй погляд вiд кiнчика леза, по спрямував його на обличчя сестри. Воно застигло фарфоровою маскою. На нього дивилась не Оленка Драк, не його старша сестра. Це був її портрет. Iдеальний, неперевершений у своїй майстерностi, але не живий. Намальований на холодному снiгу.
   Праве око хлопця знову спалахнуло зеленим полум'ям i мана опала. В обличчя вдарило прохолодне вечiрнє повiтря, а ноги не нащупали пiд собою опори. Велет глянув донизу, та спершу подумав що це ще одне марення. Та потiм, коли позаду зi знайомим звуком шурхнули великi крила, вiн все зрозумiв. Анастасiя справдi нiяк не могла проткнути його мечем. Замiсть того вона наслала на нього видiння, i поки юнак не прийшов до тями пiдхопила його пiд руки та злетiла у височiнь.
   Поки цi думки проносились в його головi, жiнка вирiшила що злетiла на потрiбну висоту, та вiдпустила свою ношу.
   Кажуть що на порозi смертi перед тобою проноситься усе твоє життя, i ти згадуєш його у найменших подробицях. Нiчого такого не було. Майже нiчого. Усi думки, усi сподiвання, надiї, та страхи покинули його. У цю неймовiрну мить абсолютної невагомостi, Велет справдi щось згадав. Вiдчуття польоту. Вiн уже лiтав понад хмарами, уже розгортав свої крила на зустрiч непокiрному та мiнливому вiтру. Але ж.. такого не було. Як вiн мiг лiтати не маючи крил?
   Земне тяжiння - штука невмолима. ЇЇ неможливо подолати якщо ти справдi не маєш крил, якщо ти не народився для того аби лiтати. Навiть ритуал не допоможе. Вiн не просто ударився об землю. Йому не пощастило нанизатись животом на верхiвку старого залiзного хреста. Конструкцiя не витримала такого навантаження. Хрест тримався у землi на чесному словi, i легко схилився додолу.
   Велет упав на спину, все ще нанизаний на залiзного хреста, вiн намагався стримати у собi кривавий кашель, та зовсiм не звертав уваги на тихе шаркання кiстяних нiг, що повiльно наближались у його сторону. Наразi його хвилювали тiльки два питання у цьому свiтi: як не вихаркати власнi легенi, та чому вiдчуття польоту видається йому таким знайомим?
   Крилата жiнка спустилась на землю, наче грiшний ангел зiгнаний з небес. Вона присiла бiля хлопця, i її холоднi, сповненi потойбiчного туману очi, байдуже роздивлялись його обличчя. На мить ворожбиту здалось що в них от-от прокинеться цiкавiть. Буквальне ще трiшки, ще мить i вона з'явиться. Та цiєї митi їй не вистачило. Червона стрiчка кривавого батога зашморгнулася на її шию та рiзко потягнула за собою.
   Не встиг Велет здивуватися, та прослiдкувати куди зникла його кривдниця, як скелети що оточували весь цей час, розсипались iз глухим звуком ударiв одна об одну. Хтось нiби обрiзав чарiвнi, та невидимi нитки що тримали їх купи. В наступну мить сталось щось таке що збило його з пантелику ще бiльше. Зламанi ребра в його грудях, почали ставати на свої мiсця. I тiльки потiм вiн побачив як бiля нього присiдає Олена. Його сестра, його чудова старша сестричка, змiнилась. Всього одна деталь, котра в сумi перевернула все з нiг на голову. Її довгi русi коси, в одну мить стали бiлими... нi не так! Їх окрасила справжня сивина!
   - О-оленко? - здивовано промовив вiн сплюнувши з рота кров'яний згусток.
   - Здається, - тихо почала вона, допомагаючи хлопцевi знятись з хреста, - здається Вiтовий дарунок нарештi показав себе.
   Варто було тiльки хлопцевi витягнути себе iз верхiвки металiчного хреста як рана на його грудях з блискавичною швидкiстю затягнулась сама по собi. Дивовижно! Жодних сумнiвiв, це заслуга саме його сестри, i просто неймовiрно те що вона змогла зробити щось подiбне не те що не зачитуючи замовляння, але ще й не торкаючись його!
   Певно вiдьмацька частинка здiбностей вiдбирала все ж забагато хари. Тiльки рани хлопця затягнулись як дiвчина обезсилено опустила плечi.
   - Вiдпочинь, - погладивши сестру по головi, промовив Драк, та пiдвiвся на ноги.
   Вiдiйшовши вiд неї на декiлька крокiв, ворожбит смикнув пальцем, i Анастасiю що до цього вiдчайдушно боролась iз Шумен, потягнуло до Велета. Вiн пiдняв руку та вхопив її за шию. Вiн розумiв що вбити грiшного ангела не може. Але має спробувати принаймнi ще раз. Коли голова крилатої жiнки розсiялась попелем, юнак вiдпустив її шию, та ще одним поглядом знищим все що вiд неї залишилось. Була надiя що в такому станi вона буде куди як довше вiдновлюватися.
   Не втрачаючи дорогоцiнного часу вiн вирiшив розiбратися iз тим хто контролював як янгола так i всю пiдняту iз могил нечисть. Чорнокнижник. Без сумнiву це саме його робота.
   Стила, виглядала не найкращим чином. Зараз Велет бачив, що в змаганнi на виснаження вона мала от-от програти. В неї залишились самi крихти хари. А можливо i їх уже не було, i рудоволоса вiдьма черпала ресурси iз власної життєвої сили.
   Ревуче, холодне, смарагдове полум'я що прийшло їй на допомогу мiг бачити тiльки вiн та ще Недан. Проте вiдьма якимось чином зрозумiла що може припинити вбивати себе, та вiдразу впала на колiна, випустивши iз рота нестерпно чадившу димом люльку.
   Знищуюче усе на своєму шляху полум'я зiткнулось iз тим рiдким явищем що могло йому супротивитись. Iз силою що розвiювала будь яку магiю. Навiть власну. Для них двох це виглядало так нiби два дракони видихнули один в одного потоки ревучого вогню. Сутичка яка мала вiдбутись тут, сьогоднi у бiдь якому фiналi. Це була тiльки їх суперечка. I всi це розумiли. Нi Шумен, що єдина хто ще зберiг сили в станi Велета, нi чорнокнижник Рафал, що також мiг витягнути iз рукава туза, нiхто з них не став втручатись у цю, невидиму для них сутичку. Вони вiдiйшли у сторони аби випадково не потрапити пiд удар.
   - Ти не зможеш перемогти мене! - стираючи зубну емаль, злiсно прошепотiв Недан.
   - Справдi? - абсолютно спокiйно та навiть якось приречено запитав юнак.
   - Як? Як ти можеш користуватись цiєю силою? Ти, той у кому не тече вiєвої кровi! Як?! Як ти це робиш?!
   - Сам не знаю, - слабко посмiхнувся Велет. - Та питання не в тому. Краще запитай мене яким чином я вiзьму гору.
   - Що ти мелеш? Ще трошки i ти витратиш останнi залишки хари! Мої очi потребують цiлу купу сили, i я вчився тратити менше, отримуючи такий же результат на протязi довгих десятирiчь! Тобi не перемогти!
   - Так, справдi кому iншому хари не вистачило б. Але чого в мене завжди вистачало так це резервiв сили. Адже я ще змалечку помiтив що всерединi мене живе монстр.
   Праве око Драка в мить запалало так сильно, що побачивши це сяйво зi сторони можна було легко ослiпнути. Недан розпачливо зрозумiв що не вистоїть проти такого напору. Вогняна лавина що навалилась на нього просто не могла буди подоланою з його силами. Вiй моргнув, i його лiве око перестало сяяти. Якщо вже програвати то робити це достойно. Вiн мав вiдiйти до кращого свiту давним-давно, але доля вирiшила iнакше i дала йому другий шанс. Дивлячись правдi в очi, а чи скористався вiн ним.
   Недан знав вiдповiдь, хоча нiколи б не наважився оголосити її. Нiколи, окрiм перед тим як полягти вiд власної сили. Бути вбитим самим собою, чи можна назвати це самогубством? Ха! Нi! Точно нi! Вiн боровся до останнього!
   Нажаль в останню мить свого життя, вiй побачив те чого б не хотiв бiльш за все. Ручна очниця Далемира. Iстота якої Недан боявся бiльше за всю Хортицю разом узяту. Адже цi, схожi до слiпих з народження кiшок, iстоти здатнi на неймовiрну магiю. Кажуть що на неї їх благословило саме око, пожалiвши, одну слiпу кiшку, здатнiстю красти чужi очi.
   Недан побачив страшну мордочку Му а в наступну мить мiн не тiльки повнiстю ослiп але й вiдчув як нiжно облизує його тiло холодне полум'я що вийшло iз його правого ока.
   Так помер Недан Смарагдовий.
  
   ***
  
   Забравшись на дах невеличкої каплички що на диво, зовсiм не постраждала пiд час того божевiльного бою що пройшов на кладовищi пiвгодини назад, Велет напружено вглядався у те колосальне в магiчному планi дiйство що сяяло в його зорi на пiвнеба.
   - Остання печатка пала, - флегматично заключила Стила, навiть не дивлячись у ту сторону.
   - I що це значить? Що буде далi? - запитала Оленка.
   Знахарка за минулий час пiсля того як її брат подолав Недана, а Рафал безслiдно зник, змогла трiшки вiдновити сили та тут же знову витратити їх для того аби пiдлiкувати Шумен. Майя добряче отримала на горiхи, пiд час короткої сутички iз крилатою жiнкою. Деякi порiзи вона змогла вилiкувати сама, але i її сили не безкiнечнi.
   - Поняття не маю, - втомлено опустила голову вiдьма, та сховала обличчя за рудим волоссям.
   - Зате я маю, - промовив хтось iз характерним нявковим акцентом, i всi рiзко повернулись в сторону ербi.
   - Лiка? - здивувався Велет. - Як ти тут опинилась?
   - Вирушила одразу пiсля того як ти зi мною зв'язався, та бачу все рiвно не встигла. Добре хоч iз вами все добре.
   - Але як ти нас знайшла? Я не казав тобi де точно зустрiнусь з викрадачами, бо й сам тодi ще не знав.
   - За це потрiбно дякувати твоєму невидимому друговi, - лукаво посмiхнулась кiшка. - Сам до мене прийшов!
   Велет вiдчув як на його голову заплигнуло щось невидиме але важкеньке. Розтовстiвший Лаз, уже ледь помiщався на головi парубка, але своїх звичок не мiняв.
   - Ти щось казала про те що знаєш що буде далi, - натякаючи промовила Шумен.
   - А, так. Печатку справдi зламали. Не знаю чим займався там ваш Арсен Головатий та вiн усе про... кхм... втратив нагоду зупинити все вчасно. Ще в Чернiговi потрiбно було втрутитись а вiн все вичiкував, вагався. Не знаю чому, але то не важливо. Тепер волхви Ока отримали сльози, i можуть спробувати повернути свого бога. Але вони не будуть робити цього зараз. Вони вiдступлять, i проведуть ритуал в бiльш спокiйних обставинах. Та й потiм, усе не так страшно як виглядає. Око навряд чи знову зiйде на Землю повнiстю. Про що варто переживати зараз, так це про песиголовцiв i тих дивних ящерiв. Вони нiкуди не дiнуться.
   - Як їм це вдалось? - запитав Драк те що цiкавило його зараз найбiльше. - Ранiше не могли зламати, а тут раз i все. Що змiнилось.
   - Важко сказати, - потиснула плечима ербi. - В будь якому разi, з вами весело, але нiч тiльки починається, а десь там пiд стiнами мiста зiбралась багатотисячна армiя! Не дарма ж я сюди так поспiшала? Пiду пощупаю на мiцнiсть цих блохастих псiв!
   Лiканiя подарувала їм бiлоснiжну посмiшку та зiрвалась з мiсця, побiгши в сторону Нiжина.
   Велет що спустився з даху каплички, присiв бiля дiвчат, та втомлено розпрямив ноги. Оленка пiдсунулась ближче до брата та вмостила свою голову на його плечi. З iншого боку до ворожбита пiдсунулась Шумен, дзеркально повторивши позу його сестри.
   Стила тихо фиркнула, але Велет не помiтив цього. Вiн втомлено прикрив очi, та промовив:
   - Трiшки вiдпочинимо та теж вирушимо.
   Так вони i сидiли, поки нiчне небо затягували чорнявi, грозовi хмари.
  
  

Висловлюю величезну подяку пану Живчику за неоцiненну допомогу у формуваннi цього вигаданого свiту, загальну допомогу, та за всi тi поради що вiн менi надав!

Ну i звiсно ж дякую усiм добрим читачам що знайшли час для ознайомлення з першою книгою Вiй-ника!

Sirius Mett

24.11.2018

  
Оценка: 2.76*68  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"