Кінг Стівен : другие произведения.

Стівен Кінг Темна Вежа. Тому 4 Темна Вежа

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  
  
  Table of Contents
  
  Темна Вежа
  
  Частина 1 Маленький Червоний Король Дан-тете
  
  Глава 1 Каллагэн і вампіри
  
  Глава 2 На хвилі
  
  Глава 3 Телефонний дзвінок Едді
  
  Глава 4 Дан-тете
  
  Глава 5 В джунглях, величезних джунглях
  
  Глава 6 На Тэтлбек-лейн
  
  Глава 7 Возз'єднання
  
  Частина 2 Сині небеса Девар-тоі
  
  Глава 1 Девар-тете
  
  Глава 2 Спостерігач
  
  Глава 3 Блискуча струна
  
  Глава 4 Двері в Тандерклеп
  
  Глава 5 Стік-тете
  
  Глава 6 Господар «Синіх небес»
  
  Глава 7 Ка-шумі
  
  Глава 8 Записки з пряникового будиночка
  
  Глава 9 Сліди на стежці
  
  Глава 10 Остання розмова (Сон Шими)
  
  Глава 11 Атака на Алгул Сьєнто
  
  Глава 12 Тет розпадається
  
  Частина 3 У цьому зелено-золотому мареві Вага'-Ган ка
  
  Глава 1 Місіс Тассенбаум їде на південь
  
  Глава 2 Вагу'-Ган Ка
  
  Глава 3 Знову Нью-Йорк (Роланд показує посвідчення особи)
  
  Глава 4 Федик (Два погляди)
  
  Частина 4 Білі землі Эмпатики Дандело
  
  Глава 1 Створіння під замком
  
  Глава 2 На Бэдлендс-авеню
  
  Глава 3 Замок Червоного Короля
  
  Глава 4 Шкури
  
  Глава 5 Джо Коллінз з Одд'з-лейн
  
  Глава 6 Патрік Дэнвилл
  
  Частина 5 Яскраво-червоне поле Кан'-Ка Ноу Рей
  
  Глава 1 Болячка та двері (Прощай, моя мила)
  
  Глава 2 Мордред
  
  Глава 3 Червоний Король і Темна Вежа
  
  Сюзанна в Нью-Йорку (Епілог)
  
  Додаток
  
  Роберт Браунінг Чайльд-Роланд дійшов до Темної Вежі[242]
  
  Авторське післямова
  
  Темна Вежа: путівник
  
  Абревіатури згаданих творів
  
  ВСТУП Є й інші світи, крім цього
  
  ГЛАВА 1 Довгий шлях до Вежі
  
  ГЛАВА 2 «Стрілець» (Повернення)
  
  ГЛАВА 3 «Витяг трьох» (Відродження)
  
  ГЛАВА 4 «Безплідні землі» (Спокутування)
  
  ГЛАВА 5 «Чаклун і кристал» (Погляд у минуле)
  
  ГЛАВА 6 Вовки Кал'ї (Опір)
  
  ГЛАВА 7 Пісня Сюзанни (Відтворення)
  
  ГЛАВА 8 Темна Вежа (Повернення)
  
  ГЛАВА 9 Твори, пов'язані з «Темною Вежею»
  
  «Протистояння»
  
  «Очі дракона»
  
  «Безсоння»[480]
  
  «Роза Марена»
  
  «Безнадія» і «Регулятори»
  
  «Смиренні сестри Элурии»
  
  «Нижчі люди в жовтих плащах» («Серця в Атлантиді»)
  
  «Усе гранично»
  
  «Талісман» і «Чорний будинок»
  
  ГЛАВА 10 Персоналії
  
  Роланд Дискейн з Гилеада
  
  Джон «Джейк» Чеймберз
  
  Едді Дін (Едуард Кантор Дін)[519]
  
  Сюзанна Дін, Одетта Кеті Холмс, Детта Сюзанна Уокер, Міа
  
  Ыш
  
  Батько Доналд Френк Каллагэн
  
  Патрік Дэнвилл
  
  Людина в чорному, Уолтер о ' Дім, Мартен Броудклоук, Рендалл Флегг
  
  Мордред Дискейн
  
  Червоний Король (Рам Аббала)
  
  Стівен Кінг[543]
  
  ГЛАВА 11 Епопеї, впливу і Ка
  
  ГЛАВА 12 Мистецтво і акт творення
  
  ДИСКУСІЯ Magnum opus?[593]
  
  ДОДАТОК 1 Час подій (фактичних)
  
  ДОДАТОК 2 Час подій (вигаданих)
  
  Частина 1:Серединний світ
  
  Частина 2: Ключовий світ
  
  ДОДАТОК 3 Глосарій Серединного світу
  
  ДОДАТОК 4 «Темна Вежа» в інтернеті
  
  ДОДАТОК 5 Короткі змісту і замітки з «Мегезін оф фентезі енд сайєнс фікшн»(Magazine of Fantasy and Science Fiction)
  
  ДОДАТОК 6 Роберт Браунінг Чайлд-Роланд дійшов до Темної Вежі[607]
  
  Висловлення вдячності і посилання[608]
  
  
  Стівен Кінг
  
  Темна Вежа. Тому 4
  
  Темна Вежа
  
  Хто говорить, не слухаючи — ньому.
  
  А тому Постійний Читач, ця остання книга циклу «Темна вежа» присвячується вам.
  
  Довгих днів і приємних ночей.
  
  Як не бачити?! Її вкрила ніч?
  
  Не вірю! День вже зайнявся і згинув,
  
  Захід сонця промені останні скинув
  
  На гори і пагорби, і сутінок хлинув
  
  Мені в очі, що побачили беспорочь:
  
  «Кінець творення світу не допомогти!»
  
  Як не чути?! Але повітря повнить звук,
  
  Він наростає, як набат над битвою,
  
  Він повнить дзвоном, громом все навколо,
  
  І імена товаришів забутих,
  
  Що йшли зі мною, мені називає раптом.
  
  О, сміливці! Втрачені, вбито![1]
  
  Роберт Браунінг
  
  «Чайльд-Роланд дійшов до Темної Вежі»
  
  Я народжений був
  
  З «кольтом» в руці,
  
  З ним і в землю піду,
  
  На попіл і прах.
  
  «Бед компані»[2]
  
  Ким я став?
  
  Мій любий друг
  
  Кого я знаю
  
  Всі йдуть в кінці
  
  Ти можеш володіти всім
  
  Моїй імперією бруду
  
  Я підведу тебе
  
  Я принесу тобі біль
  
  Трент Резнор[3]
  
  
  
  Частина 1
  
  Маленький Червоний Король
  
  Дан-тете
  
  
  
  Глава 1
  
  Каллагэн і вампіри
  
  1
  
  Преподобний Дон Каллагэн колись був католицьким священиком в містечку Салемс-Лот, більше не позначене на жодній карті. Його це особливо не хвилювало. Такі поняття, як реальність, втратили для нього звичне всім значення.
  
  І тепер колишній священик тримав у руці язичницький амулет, черепашку, вирізану з слонової кістки.
  
  Зі сколом на носі і подряпиною, схожою на знак запитання, на панцирі, але все одно прекрасну.
  
  Прекрасну і могутню. Він відчував, що йдуть від неї енергетичні імпульси.
  
  — Яка краса, — видихнув він, звертаючись до стоїть поруч хлопчикові. — Це Черепаха Матурін? Вона, чи не так?
  
  Хлопчика звали Джейк Чеймберз, і йому довелося пройти довгий шлях, щоб повернутися практично у вихідну точку, сюди, на Манхеттен.
  
  [4]— Не знаю, — відповів він, — вона називає її skoldpadda, і черепашка, можливо, нам допоможе, але їй не вбити мисливців, які чекають нас там, — і крутнув головою в бік «Діксі-Піг», гадаючи, чи мав на увазі Сюзанну або Міа, коли використовував займенник вона. Раніше сказав би, що це не має ніякого значення, дуже вже тісно переплелися обидві ці жінки. Тепер вважав, що різниця є, або скоро проявиться.
  
  — Ти будеш? — спитав Джейк батька Каллагэна, звівши в два слова питання: «Ти будеш стояти на смерть? Битися? Вбивати?»
  
  — Так, — спокійно відповів той, прибрав черепашку, вирізану з слонової кістки, з мудрими очима і подряпаним панциром, в нагрудну кишеню, де лежали запасні патрони до пістолета, заткнутому за пояс. Поплескав по кишені, щоб переконатися, що вишукана річ потрапила в належне їй місце. — Я буду стріляти, поки не закінчаться патрони, а якщо вони закінчаться до того, як мене вб'ють, буду гамселити їх... рукояткою пістолета.
  
  Запинку, дуже коротку, Джейк і не помітив. Але, поки батько Каллагэн мовчав, з ним говорила Білизна. Сила, знайома йому з давніх пір, можливо, з дитинства, хай були в його житті кілька років, коли віра дала слабину, коли розуміння цієї первородної сили пішло в тінь, а потім зникло зовсім. Але ті дні канули в Лету, Білизна знову була з ним, і він говорив Господу: «Спасибі Тобі».
  
  Джейк кивав, щось відповідаючи, що саме, Каллагэн не розібрав. Втім, сказане Джейком він міг пропустити повз вуха. На відміну від слів, сказаних іншим голосом, голосом чогось
  
  (Гана)
  
  занадто великого, щоб називати його Богом.
  
  Хлопчик повинен пройти, — сказав їй голос. — Що б тут не сталося, якою б оборот не прийняли події, хлопчик повинен йти далі. Твоя роль у цій історії практично завершена. — Ні.
  
  Вони минули хромований стенд з написом ЗАКРИТО НА ПРИВАТНУ ВЕЧІРКУ. Ыш, найближчий друг Джейка, трусив між ними, піднявши голову, демонструючи зубасту посмішку. Біля самих дверей Джейк сунув руку в плетену сумку, яку Сюзанна-Міо прихопила з Кал'ї Брін Стерджис, і дістав дві тарілки — актриси. Стукнув один про одного, кивнув, почувши глухий звук, повернувся до батька Каллагэну:
  
  — Давай подивимося, що є у тебе.
  
  Каллагэн витягнув «ругер», який пройшов з Джейком весь довгий шлях, що почався в Кальян Нью-Йорк, і тепер повернувся в це місто; життя — колесо, і ми всі говоримо: «Спасибі Тобі». Скинув його, як дуелянт, стволом на правій щоці. Торкнувся нагрудної кишені, відкопиленою, з патронами і черепашкою.
  
  Джейк кивнув.
  
  — Як тільки увійдемо, залишаємося поруч. Завжди поруч. Ыш — між нами. Входимо на рахунок «три». І почавши, не зупиняємося. Ні на мить.
  
  — Ні на мить.
  
  — Точно. Ти готовий?
  
  — Так. І буде Божа любов з тобою, хлопчик.
  
  — І з тобою теж, батько. Раз... два... три.
  
  Джейк відкрив двері, і вони увійшли в похмурий світ і солодкий, дражливий запах смаженого м'яса.
  
  2
  
  Джейк йшов назустріч смерті, в цьому він анітрохи не сумнівався, пам'ятаючи дві істини, якими з ним поділився Роланд Дискейн, його справжній батько. Одна: «П'ятихвилинні битви народжує легенди, які живуть тисячоліття». Друга: «Тобі немає потреби вмирати щасливим, коли прийде твій день, але ти повинен померти зі спокійною совістю, знаючи, що прожив життя від початку і до кінця, і завжди служив ка».
  
  Джейк поглядав на обідній зал «Діксі-Піг» зі спокійною совістю.
  
  3
  
  І з кришталевої ясністю. Його сприйняття навколишнього світу до того загострилося, що він відчував запах не тільки смаженого м'яса, але і розмарину, який у нього втерли; чув не тільки своє спокійне дихання, але і шепіт крові, що піднімається по шиї до мозку, а потім сбегающей до серця.
  
  Він також пам'ятав слова Роланда про те, що навіть сама коротка битва, від першого пострілу до падіння останнього тіла, здається довгою для її учасників. Час набуває еластичність; розтягуючись, стоншується до повного зникнення. Джейк тоді кивав головою, ніби йому все ясно, хоча не дуже-то розумів, про що йдеться.
  
  Тепер зрозумів.
  
  Першою майнула думка: їх багато... надто, надто багато. За першими підрахунками — під сотню, у більшості ті, кого батько Каллагэн називав «нижчими людьми» (йшлося не лише про чоловіків, але і жінок, принципової відмінності Джейк тут не бачив). Серед них зустрічалися інші, статтю рідкіше, деякі зовсім худі, як клинки рапір, з землистим кольором обличчя, оточені тьмяною синьою аурою, не інакше, вампіри.
  
  Ыш тримався поруч з Джейком, маленька лисяча мордочка напружилася, він тихенько поскуливал.
  
  Пахло, звичайно, жарящимся м'ясом, але не свининою.
  
  4
  
  «У будь-який момент, поки буде така можливість, між нами має бути десять футів, батько», — так наставляв його Джейк на тротуарі біля «Діксі-Піг», тому, коли вони наближалися до стійки метрдотеля, Каллагэн зрушився вправо на належну відстань.
  
  Джейк також велів йому кричати на весь голос, як можна голосніше і довше, і Каллагэн вже відкрив рот, щоб виконати цей наказ, коли знову почув голос Білизни, який промовив одне тільки слово, але більше і не вимагалося.
  
  Skoldpadda.
  
  Каллагэн раніше тримав «ругер» біля правої щоки. Тепер його ліва рука пірнула в нагрудну кишеню. І хоча погляду преподобного бракувало тієї граничної чіткості, з якою сприймав те, що відбувається його юний супутник, Каллагэн теж бачив предостатньо: оранжево-червоні електричні факели по стінах, свічки на кожному столі в яскраво-помаранчевих, кольору хелловінських гарбузів, скляних посудинах, накрохмалені серветки, що поблискують у нерівному мерехтливому світлі. Ліву стіну обіднього залу прикрашав гобелен: лицарі та їхні дами бенкетували за довгим столом. А що панує в залі атмосфера свідчила про те, що гості «Діксі-Піг» (Каллагэн, звичайно, не міг знати справжньої причини, не міг сказати, які саме фактори призвели їх у такий стан) приходили до тями після такого хвилюючого події, скажімо, маленького пожежі на кухні або автомобільної аварії на вулиці.
  
  Чи народження дитини, — подумав Каллагэн, коли його пальці зімкнулися на черепашці. — Саме воно, щоб заповнити паузу між закускою і основною стравою.
  
  — А от ідуть ка-маі Гилеада! — прокричав схвильований, нервовий голос. Не людський, Каллагэн у цьому, можна сказати, не сумнівався. Надто вже скрипучий, щоб бути людським. І в дальньому кінці кімнати розгледів чудовисько, такого собі гібрида птиці і людини, в прямих джинсах і простій білій сорочці, над коміром якої стирчала голова в темно-жовтих перышках. А блискучі очі нагадували краплі розплавленого гудрону.
  
  — Взяти їх! — наказала ця огидно-безглузда тварюка і відкинула серветку. Під нею виявилося зброю. За припущенням Каллагэна, з арсеналу армій майбутнього, на зразок того, що можна побачити в серіях «Стар треку». Як воно називалося? Фазер? Станнер?
  
  Яка різниця. Ці іграшки не йшли ні в яке порівняння зі зброєю Каллагэна, і йому хотілося, щоб всі побачили, що він може протиставити птицетвари. Ось він і скинув з найближчого столу прилади, тарілки, посудину зі свічкою, жестом фокусника зірвав скатертину. Бракувало тільки в такий критичний момент зачепитися ногою за полотно і впасти. А потім з легкістю тижнем раніше не повірив би, що таке можливо, — схопився спочатку на стілець, потім на стіл. І тут же скинув над головою руку з черепашкою, тримаючи її за нижню, плоску частину панцира, щоб всі присутні могли добре її роздивитися.
  
  Мабуть, я міг би їм ще й заспівати, — подумав він. — Може, «Місячне світло тобі до лиця» або «Я залишив серце в Сан-Франциско».[5]
  
  З того моменту, як вони переступили поріг «Діксі-Піг», минуло рівно тридцять чотири секунди.
  
  5
  
  Вчителі середньої школи, часто спілкуються з великими групами учнів у класах або на зборах, скажуть вам, що від підлітків, навіть якщо вони тільки-тільки душа й одягнені у все чисте, так і тхне гормонами, які активно виробляють їх тіла. Аналогічний запах йде і від будь-якої групи людей, що перебувають в стані нервового напруження, і Джейк, зі своєю загострилася до межі сприйнятливістю, його вловив. Коли вони проходили повз стійки метрдотеля (Центральної здирницьку по термінології батька Джейка), цей запах, що йде від гостей «Діксі-Піг», ледь відчувався, тобто пік напруженості для них минула, і викид гормонів сходив нанівець. Але навряд птицетварь подала голос із свого кутка, сиділи за столиками «заблагоухали» цим смородом. В ній відчувався присмак, прямо-таки як у крові, і цього вистачило, щоб Джейк підібрався, приготувавшись до бою. Так, він бачив, що Пташка Твіті[6] скинув зі столу серветку. Так, помітив заховану під нею зброю. Так, зрозумів, що стоїть на столі Каллагэн представляв собою легку мішень. Але вищеперелічене турбувало Джейка куди менше, ніж мобілізуюча сила рота Пташки Твіті. Джейк уже відводив тому праву руку, щоб кинути першу з дев'ятнадцяти тарілок і ампутувати голову разом з ротом, коли Каллагэн підняв черепашку.
  
  Не спрацює, тут не спрацює, — подумав Джейк, але навіть до того, як встиг повністю сформулювати свою думку, йому стало ясно: черепашка діє і на цю компанію. Він знав це йде від них запаху, який швидко очищався від агресивності. І ті, хто встиг піднятися з-за столів, «нижчі люди» з запылавшими червоним дірками в лобі, вампіри, з розгораються синіми аурами, знову сіли на стільці — чого там, плюхнулися, немов раптово втратили контроль над м'язами.
  
  — Взяти їх, це ті, про кого Сейр... — Твіті замовк. Його ліва рука — можливо, у когось і повернувся б язик назвати такою огидну пташину лапу з пазурами — торкнулася рукоятки зброї майбутнього і впала, повисла, як батіг. Очі разом потьмяніли. — Це ті, кого Сейр... З-з-сейр... — Знову пауза. А потім питання: — Про, сей, ця прекрасна штучка, яку ви тримаєте в руці, що це?
  
  — Ти знаєш, що це, — відповів Каллагэн. Джейк не зупинявся, і Каллагэн, пам'ятаючи, що сказав йому на підході до «Діксі-Піг» юний стрілок («Постарайся, щоб всякий раз, подивившись направо, я бачив твоє обличчя»), зістрибнув зі столу, щоб залишатися врівень з хлопчиком, як і раніше тримаючи черепашку над головою. Він буквально відчував тишу, повислу в обідньому залі, але...
  
  Був і інший зал. Звідти долинали грубий сміх і хрипкі вигуки: там гості продовжували веселитися, зовсім поруч, зліва від них, за гобеленом, на якому бенкетували лицарі зі своїми дамами. Щось там відбувається, — подумав Каллагэн. — І вже точно не вечір покеру у «Лосів».[7]
  
  Він чув тихе, прискорене дихання Ыша, що виривалося крізь його вічне посмішку. Ідеальний маленький двигун, ось що нагадали Каллагэну ці звуки. На них накладалися інші — різкі постукування і клацання, що йдуть знизу. Вони змусили Каллагэна зціпити зуби, його пройняв холодний піт. Щось ховалося під столами.
  
  Ыш побачив що наближаються комах і застиг, як мисливський собака, піднявши одну лапу, витягнувши вперед морду. У ці миті рухалася тільки темна бархатиста шкіра над верхньою губою, відкладалась назад, оголюючи гострі як бритва зуби, розслаблялася, та губа приховувала їх, знову відкладалась.
  
  Жуки наступали. Ким би вони не були, Черепаха Матурін, яку батько Каллагэн тримав високо над головою, нічого для них не значила. Товстун у смокінгу з лацканами з шотландки заговорив, повернувшись до птицетвари, мало не з питальними інтонаціями:
  
  — Вони не повинні пройти далі цього залу, Маймен, і не повинні покинути його. Нам велено...
  
  Ыш стрибнув вперед, гарчання рвалося крізь стиснуті зуби. Такого за Ышем не водилося, Каллагэну це гарчання нагадало мовленнєву вставку в коміксах: «Ар-р-р-р!»
  
  — Ні! — в тривозі вигукнув Джейк. — Ні, Ыш.
  
  Голос хлопчика різко обірвав сміх і крики за гобеленом, немов гуляє там компанія раптом зрозуміла, що в обідньому залі відбуваються якісь зміни.
  
  Ыш не звернув ані найменшої уваги на команду Джейка. Його зуби одного за іншим ухватывали жуков, і у повислій тиші лунав хрускіт хітинового панцира. Ыш разгрыз трьох, не намагаючись їх з'їсти, відкидаючи в сторону трупи, кожен розміром з мишу, різко мотаючи головою і розтискаючи в усмішці щелепи.
  
  Залишилися жуки ретирувалися під столи.
  
  Він створений для цього, — подумав Каллагэн. — Можливо, коли-те, давним-давно, саме в цьому й полягало призначення вуханів-путаников. Точно так само, як одну з різновидів тер'єрів вивели...
  
  Думки ці обірвав хрипкий крик, що долинув з-за гобелену.
  
  — Челы! — Один голос. І тут же — другий: — Ка-челы!
  
  У Каллагэна раптом виникло абсурдне бажання гаркнути у відповідь: «Gesundheit[8]».
  
  Але перш ніж він встиг крикнути або зробити щось ще, голову заповнив голос Роланда.
  
  6
  
  — Джейк, йди.
  
  Хлопчик здивовано повернувся до батька Каллагэну. Він і так ішов, схрестивши руки, готовий метнути рісу першого ж зрушивши з місця «нижчого» чоловіка або жінку. Ыш встиг повернутися до нього і тепер крутив головою з боку в бік, очі яскраво виблискували надією на нову здобич.
  
  — Ми підемо разом, — відповів Джейк. — Вони виведені з гри, батько! І ми вже близько! Її провели через... цю кімнату... а потім через кухню...
  
  Каллагэн не відреагував. Так само тримаючи черепашку високо над головою, як ліхтар у печері, він повернувся до гобелену. Тиша за ним викликала куди більший жах, ніж крики і нестримний, захлебывающийся регіт. Тиша ця здавалася загостреним списом, спрямованим прямо в серце. І хлопчик зупинився.
  
  — Іди, поки можеш. — Каллагэн намагався зберігати спокій. — Знайди її, якщо вийде. Це наказ твого діна. Така воля Білизни.
  
  — Але ти не зможеш...
  
  — Іди, Джейк!
  
  «Нижчі» чоловіки і жінки, які зібралися в «Діксі-Піг», нехай і заворожені черепашкою, зашепотіли при цьому крику, і підстави на те у них були, тому що говорив Каллагэн не своїм голосом.
  
  — У тебе тільки один шанс, і ти повинен його використовувати! Знайди її! Як твій дін я наказую тобі!
  
  Очі Джейка широко розкрилися — ніяк він не міг очікувати почути голос Роланда, зривається з губ Каллагэна. Від здивування у нього відвисла щелепа. Він озирнувся, нічого не розуміючи.
  
  За секунду до того, як гобелен на лівій від них стіні ривком відкинули вбік, Каллагэн вловив чорний гумор його творців, який міг би втратити менш уважний глядач: головною стравою бенкету було засмажене людське тіло, а не тушка теляти або оленя; лицарі та їхні дами їли людське м'ясо й пили людську кров. На гобелені зобразили людожерське причастя.
  
  А потім давні, які вечеряли своєю компанією, відкинули богохульний гобелен і вивалилися в обідній зал, кричачи крізь ікла стирчать з їх навіки розкритих деформованих ротів. Їх очі були чорні, як сліпота, носи, щоки, навіть тильні сторони долонь збурювалися стирчать в усі сторони зубами. Як і вампірів в обідньому залі, кожного з них оточувала аура, тільки отруйно-фіолетова, чи не чорна. Схожа на гній гній сочилася з куточків очей і рота. Вони щось бурмотіли собі під ніс, деякі сміялися, здавалося, ці звуки вони не його викидав з себе, а вихоплювали з повітря, як якусь живність.
  
  І Каллагэн знав, хто вони. Звичайно ж, знав. Хіба не відправив його в довгу подорож один з їм подібних? Він бачив перед собою справжніх вампірів, першого роду, присутність яких зберігалося в таємниці, поки не прийшла пора нацькувати їх на непроханих гостей.
  
  Черепашка не могла ні зупинити їх, ні навіть уповільнити.
  
  Каллагэн бачив, як Джейк витріщається на них, його очі, в яких застиг жах, ледь не вилізли з орбіт, від одного виду цих виродків він забув про все на світі.
  
  Не знаючи, які слова вирвуться з його рота, поки не почув їх, Каллагэн закричав:
  
  — Вони вб'ють Ыша першим! Уб'ють у тебе на очах, а потім пити його кров!
  
  Ыш гавкнул, почувши своє ім'я. Погляд Джейка прояснився, але у Каллагэна не залишилося часу, щоб і надалі простежувати долю хлопчика.
  
  Черепаха не може їх зупинити, але принаймні вона тримає під контролем інших. Кулі не зупинять їх, але...
  
  З відчуттям дежавю — і чому ні, одного разу він все це пережив у будинку хлопчика, якого звали Марк Петрі,[9] — Каллагэн сунув руку за пазуху й дістав висів на ланцюжку хрест. Він ударився об ручку «ругера» і повис нижче, випромінюючи яскравий синювато-біле світло. Дві давні тварини мали намір схопити Каллагэна і жбурнути в натовп собі подібних, але, як тільки з'явився хрест, позадкували, кричачи від болю. Каллагэн побачив, як шкіра у них пішла бульбашками, які тут же почали мокнути, і його охопила прямо-таки дика радість.
  
  — Геть від мене! — закричав він. — Божа влада наказує вам! Влада Христового наказує вам! Ка Серединного світу наказує вам! Влада Білизни наказує вам!
  
  Один з них тим не менш рвонувся вперед — деформований скелет у древньої, побитої міллю обідньої парі. У нього на шиї бовтався якийсь старовинний орден... можливо, Мальтійський хрест? Однією рукою, з довгими нігтями, спробував схопити хрест, який Каллагэн виставив перед собою. В останню мить відсмикнув руку, і вампірська клешня розминулася з хрестом хіба що на дюйм. Каллагэн ж, не роздумуючи, подався вперед і увігнав верхній торець хреста в жовто-пергаментний лоб вампіра. Золотий хрест увійшов у нього, як розпечений крутив — в масло. Тварюка в обідній парі скрикнула від болю і подалася назад. Каллагэн відсмикнув хрест. На мить до того, як стародавній монстр підняв кістляві руки до чола, Каллагэн побачив рану, залишену хрестом. А потім крізь пальці поповзла жовта творожистая маса, коліна вампіра підігнулися, він звалився на підлогу між двома столиками. Його обличчя було прикрите подергивающимися руками, вже провалювалося всередину. Аура зникла, як полум'я задутой свічки, і скоро від нього залишилася лише калюжа жовтої, разжижавшейся плоті, яка витекла з рукавів і штанин.
  
  Каллагэн ступив до решти. Страх зник. Тінь сорому, окутывавшего його з того самого моменту, як Барлоу відняв у нього і розламав хрест, розвіялася.
  
  Нарешті-вільний, — подумав він. — Нарешті вільний. Великий Боже, я нарешті вільний. — А потім прийшла нова думка: — Я вірю, ось воно, спокутування гріхів. І це добре, чи не так? Дуже навіть добре.
  
  — Отб'вісь його! — прокричав один з них, прикриваючи обличчя руками. — Це ж жалюгідна поб'якушка овечого Бога, отб'вісь її, якщо посмеешь!
  
  Жалюгідна іграшка овечого Бога, кажеш? Тоді чого тебе так корчить?
  
  З Барлоу він не зважився відповісти на цей виклик і був за це жорстоко покараний. Тут, в «Діксі-Піг», Каллагэн простягнув хрест до того, хто подав голос.
  
  — Мені немає потреби відчувати свою віру, зустрічаючись з такою тварюкою, як ти, сей. — Його слова рознеслися по всьому обіднього залу. Він практично загнав стародавніх в арку, з якої вони висипали. На обличчях та руках тих, хто стояв попереду, з'явилися величезні чорні здуття, що роз'їдають стародавній пергамент їх шкіри, як кислота. — І я ніколи, ні за яких обставин, не викину такого давнього друга. Але прибрати? Чому немає, хоч зараз. — І хрест пірнув під сорочку.
  
  Кілька вампірів відразу стрибнули на нього, раззявленные іклами пасти кривились, немов в усмішці. Каллагэн виставив руки перед собою. Пальці (і стовбур «ругера») світилися, немов їх занурили в синій вогонь. Виблискували очі черепахи. Сяяв і її панцир.
  
  — Геть від мене! — вигукнув Каллагэн. — Божа влада і Білизна велять вам!
  
  7
  
  Коли моторошний шаман повернувся до Праотців, Маймен, тахін, відчув, що чари цієї жахливої, цієї чудової Черепахи трохи ослабли. Він побачив, що хлопець пішов, і, звичайно ж, стривожився. Втім, хлопчисько міг лише пройти трохи далі і як і раніше перебувати в «Діксі-Піг», що не віщувало біди. А ось якщо він знайшов двері в Федик і скористався нею, тоді Маймена чекали серйозні неприємності. Бо Сейр звітував тільки Уолтеру о Діму, а Уолтер — лише самому Червоному Королю.
  
  Не важливо. Не треба валити все в купу. Спочатку потрібно розібратися з шаманом. Нацькувати на нього Праотців. Потім шукати хлопчика, можливо, подманить його, кричачи, що він потрібен його одного... так, це могло спрацювати...
  
  Маймен (Людина-Кенарь для Міа, Пташка Твіті для Джейка) рушив уперед, схопив Ендрю, товстуна в смокінгу з лацканами з шотландки, однією рукою та ще більш товсту подругу Ендрю — інший. Вказав на Каллагэна, що стояв до них спиною.
  
  Тирана люто замотала головою. Маймен розкрив дзьоб, щось прошепотів. Вона відскочила від тахіна. Маска Тирани вже познайомилася з пальчиками Детты Уокер і тепер висіла клаптями на щелепи і на шиї. А по лобі пульсувала червона рана, стискалася і разжималась, немов зябра вмираючої риби.
  
  Маймен повернувся до Ендрю, відпустив його на кілька митей, щоб знову вказати пазуристою лапою, яка служила йому рукою, на шамана, а потім красномовним жестом провести по зарослій пір'ям шиї. Ендрю кивнув, відірвав від себе пухкі ручищи дружини, коли вона спробувала його зупинити. Людську маску спрацювали настільки добре, що вона передала емоції цього «нижчого» чоловіка: він збирався з духом. А зібравшись, з здавленим криком стрибнув вперед, обхопив шию Каллагэна не пензлями, а товстими передпліччями. Не відстала від Ендрю і його подруга, кричачи що є сечі, вибила з рук Каллагэна черепашку зі слонової кістки. Skoldpadda вдарилася об червоний килим, відскочила під один із столиків і з того моменту (як паперовий кораблик, деякі, напевно, пам'ятають, про що я) назавжди покинула цю історію.
  
  Праотці раніше трималися від Каллагэна подалі, як і вампіри третього роду, обедавшие в залі, але «негідні» чоловіки і жінки відчули слабкість противника і насунулися на нього — спочатку обережно, потім зі все більшою рішучістю. Оточили Каллагэна і, після коротко коливання, навалилися на нього, беручи числом.
  
  — Відпустіть мене в ім'я Господа! — вигукнув Каллагэн, але, зрозуміло, тільки струсонув повітря. На відміну від вампірів істоти з червоним оком у лобі не реагували на каллагэнова Бога. Йому залишалося лише сподіватися, що Джейк не зупиниться і вже тим більше не повернеться. Що він і Ыш як вітер полетять до Сюзанні. Врятують її, якщо зможуть. Помруть з нею, якщо немає. І вб'ють її дитини, якщо дозволять обставини. Нехай Господь його простить, але в цьому він допустив помилку. Їм слід було позбутися дитини в Кальє, коли у них був такий шанс.
  
  Щось глибоко вп'ялося в шию. Тепер вампірів не зможе зупинити навіть хрест, зрозумів Каллагэн. Відчувши запах крові, вони накинуться на нього, як зграя акул. Допоможи мені, Господи, — подумав він, — дай мені силу, — і відчув, як сила вливається в нього. Перекотився наліво, відчуваючи, як рвуть кігті йому сорочку. На мить звільнилася права рука, що стискає «ругер». І Каллагэн направив пістолет на тремтяче, спітніле, перекошене ненавистю обличчя товстуна по імені Ендрю, приставив ствол «ругера» (у далекому минулому купленого для захисту будинку батьком Джейка, параноїком-телепродюсером, значною мірою втратили зв'язок з реальністю) до червоного, м'якому ока в центрі чола «нижчого» чоловіка.
  
  — Ні, ти не посмеешь! — скрикнула Тирана, потяглася до пістолета. Верх сукні лопнув, з нього вивалились масивні грудей, вкриті жорсткою шерстю.
  
  Каллагэн натиснув на спусковий гачок. В обідньому залі пролунав постріл подібно грому. Голова Ендрю розлетілася, як гарбуз, наповнена кров'ю, обливши червоним дощем тих, хто знаходився позаду. Пролунали крики жаху і здивування. Каллагэн встиг подумати: адже Ви такого не чекали, чи не так? Майнула інша думка: Сподіваюся, цього достатньо для вступу в клуб? Тепер я — стрілець?
  
  Можливо, ні. Але був ще людина-птах, який стояв прямо перед ним між двох столів, дзьоб відкривався і закривався, в горлі клекотіло від хвилювання.
  
  Посміхаючись, підвівшись на лікті, не звертаючи уваги на кров, хльостаючі з рани на шиї, Каллагэн націлив «ругер» Джейка.
  
  — Ні! — закричав Маймен, закриваючи обличчя руками-лапами, наче вони могли захистити від кулі. — Ні, ти НЕ МОЖЕШ...
  
  Дуже навіть можу, — з дитячим захопленням подумав Каллагэн і вистрілив знову. Маймен відступив на два кроки, потім ще на один. Зачепив столик і впав на нього. Три жовтих пір'їнки, завислі було над ним, ліниво спланували на підлогу.
  
  Каллагэн вже чув моторошні завивання, не люті чи страху — голоду. Запах крові нарешті проник до втратили колишню чутливість ніздрі, і тепер Праотці рвалися до частування. А тому, якщо він не хотів скласти їм компанію...
  
  І батько Каллагэн, коли-то преподобний Каллагэн з Салемс-Лот, повернув стовбур «ругера» до себе. Не став втрачати час на пошук вічності у темряві ствольного каналу, приставив дуло до шиї під підборіддям.
  
  — Хайл, Роланд! — вигукнув він, знаючи,
  
  (хвиля підняла їх хвиля)
  
  що його чують. — Хайл, стрілець!
  
  Палець його застиг на спусковому гачку, коли стародавні монстри накинулися на нього. Його захлеснула сморід їх холодного, безкровного дихання, але не злякала. Ніколи раніше він не почував у собі таку силу. З прожитих років найщасливішими для себе він вважав роки бродяжництва, коли був священиком, а Каллагэном-з-Доріг. І відчував, що скоро зможе повернутися до того життя, мандрувати, скільки душа забажає, оскільки зробив усе, що повинен, і це його тішило.
  
  — Знайди свою Вежу, Роланд, проникни в неї і вийди на верхів'я!
  
  Зуби його давніх ворогів, древніх братів і сестер тварі, яка називала себе Курт Барлоу, встромилися в нього, як жала. Каллагэн цього не відчув. Посміхаючись, він натиснув на спусковий гачок і пішов від них назавжди.
  
  
  
  Глава 2
  
  На хвилі
  
  1
  
  На дорозі, яка вела від будинку письменника до Бриджтону, Едді і Роланд натрапили на помаранчевий пікап з написом «Експлуатаційна служба Енергетичної компанії центрального Мена» на бортах. Поруч чоловік у жовтій касці і яскраво-помаранчевому, помітний здалеку жилеті зрізав гілки дерев, які могли лягти на дроти. Саме тоді Едді що відчув? Щось, що набирає силу? Може, провісник хвилі, що рухається до них по Променю? Потім він подумав, що так, начебто відчув, але повної впевненості у нього не було. Бачить Бог, йому вистачало інших переживань, і не без причини. Скільком людям вдавалося побачитися зі своїм творцем? Ну... Так, Стівен Кінг ще не створив Едді Діна, молодої людини Кооп-Сіті, розташованого в Брукліні, а не в Бронксі, не створив в 1977 році, але Едді не сумнівався, що з часом Кінг вплетет його в історію. А як інакше він міг тут з'явитися?
  
  Едді зупинив «форд» перед пікапом, виліз з кабіни, запитав пітного чоловіка з ножівкою в руках, як їм потрапити на Тэтлбек-лейн, що в Лоувелле. Хлопець з «Енергетичної компанії» йому все докладно пояснив, потім додав:
  
  — Якщо ви хочете дістатися до Лоувелла сьогодні, вам краще скористатися шосе № 93. Болотяною дорогою, як її тут називають.
  
  Він підняв руку і похитав головою, як би показуючи Едді, що сперечатися тут нема, хоча той, задавши одне-єдине питання, більше не вимовив ні слова.
  
  — Вона на сім миль довше, я знаю, і вся у вибоїнах, але через Іст-Стоунэм ви сьогодні не проїдете. Копи його блокували. Дорожня поліція, місцеві поліцейські, управління шерифа округу Оксфорд.
  
  — Ви жартуєте? — відповів Едді. Начебто така реакція не могла викликати підозр.
  
  Електрик похитав головою.
  
  — Ніхто не знає, що там сталося, але була стрілянина, можливо, з автоматичної зброї і вибухи. — Він поплескав по обшарпаної рації, що висіла на поясі. — Після полудня я двічі почув слово на букву «т». І мене це не дивує.
  
  Едді поняття не мав, про яке слово на букву «т» йде мова, але знав, що затримка діє Роланду на нерви. Він відчував нетерпіння стрілка, буквально бачив його характерний жест, що означає: «Поїхали, поїхали».
  
  — Я кажу про тероризм, — продовжив електрик, тут же знизивши голос. — У людей і в думках немає, що таке може трапитися в Америці, друже, але у мене є для вас новини — може. Якщо не сьогодні, то рано чи пізно. Хто-небудь спробує підірвати статую Свободи або Емпайр-стейт-білдінг, ось що я думаю... праві, ліваки, ці чортові араби. Занадто багато у світі психів.
  
  Едді, який знав, що сталося в наступні десять років, згідно кивнув.
  
  — Ви швидше всього праві. У будь-якому випадку спасибі за підказку.
  
  — Просто намагаюся заощадити вам час, — знизав плечима електрик, а коли Едді відкривав дверцята «форда» Каллема, додав: — Ви потрапили в халепу, містер? Виглядаєте неважливо. І хромаете.
  
  Едді дійсно потрапив в халепу: отримав наскрізне поранення в руку і кулю в ногу. Нічого несумісного з життям, тому за низкою більш важливих подій він про це забув. Тепер раптом рани розболілися. І він пошкодував про те, що відмовився від пляшечки з таблетками перкосета, запропонованого Эроном Дипно.
  
  — Так, тому я і їду в Лоувелл. Сусідський пес мене покусав. Щодо цього я ще з сусідом поговорю. — Малопереконлива, звичайно, історія, але нічого іншого в голову не прийшло. Він ж не письменник. Складати історії — це до Кінгу. Втім, і такий вистачило, щоб він встиг сковзнути за кермо «форда-гелаксі», перш ніж електрик поставив нові питання. Едді вирішив, що останній раунд він відпрацював вдало, і швидко торкнув «форд» з місця.
  
  — Дізнався, як нам їхати? — спитав Роланд.
  
  — Так.
  
  — Добре. Одне навалюється на інше, Едді. Ми повинні якомога швидше дістатися до Сюзанни. Допомогти, якщо зможемо, Джейку і Каллагэну. І дитина ось-ось народиться, вже не знаю який. Може, вже народився.
  
  «Поверніть направо, коли повернетесь на Канзас-роуд», — сказав електрик Едді (Канзас, як в історії про Дороті, Тото і тітоньки Ем, де одне навалювалося на інше), і він повернув. Тепер вони їхали на північ. Сонце пішло за дерева зліва від них, так що двосмугове шосе закутувала тінь. Едді буквально відчував, як час ковзає між пальців, ніби неймовірно дорога тканина, дуже гладка, щоб її схопити. Він натиснув на педаль газу, і старий «форд» Каллема, фырча мотором, додав ходу. Едді розігнався до 55 миль в годину. Міг би ще додати, але не став: Канзас-роуд рясніла поворотами, а ось рівністю покриття похвалитися не могла.
  
  Роланд дістав з нагрудної кишені блокнота аркуш, розгорнув його і тепер уважно вивчав (хоча Едді і сумнівався, що стрілець може прочитати документ: більшість слів цього світу лишалися для нього загадкою). У верхній частині аркуша над текстом Эрона Дипно — рука трохи тремтіла, але писав він чітко і розбірливо — і найважливішим підписом Келвіна Тауера, посміхався смішний бобер і тяглася напис: ВАЖЛИВІ СПРАВИ НА СЬОГОДНІ. Прямо-таки глузування.
  
  [10]Не задавай мені безглуздих питань, в дурні ігри я не граю, — подумав Едді і раптом усміхнувся. Цієї точки зору дотримувався Роланд, Едді в цьому не сумнівався, незважаючи на більш ніж очевидний факт, що їх життя, коли вони їхали на Блейне Моно, врятували кілька вчасно заданих дурних питань. Едді вже відкрив рот, щоб поділитися своїми думками, сказати, до чого ж це добре, що найважливіший документ в історії світу, більш важливий, ніж Magna Carta, Декларація незалежності або теорія відносності Альберта Ейнштейна, що починається зі смішного бобра і тривіальною фрази. Але перш ніж встиг вимовити хоч слово, накотилася хвиля.
  
  2
  
  Його нога зісковзнула з педалі газу, і добре, що зісковзнула. Якщо б залишилася на педалі, він і Роланд обов'язково отримали серйозні травми, може, навіть загинули. Коли накотилася хвиля, на шкалі пріоритетів Едді Діна управління «фордом» Джона Каллема просто не знайшлося місця. Відчуття були такі, як у вагончику американських гірок, коли він досягає першої вершини, на мить завмирає... нахиляється... падає... і ти падаєш, а гарячий літній повітря б'є тобі в обличчя, тисне на груди, а шлунок плаває десь позаду тебе.
  
  В цю саму мить Едді побачив, як всі, що знаходився в салоні автомобіля Каллема, втратило вагу, піднялося і зависло в повітрі: люльковий попіл, дві ручки і блокнот з приладового щитка, старший Едді, і, як до нього тут же дійшло, він сам — камей його старшого, старина Едді Дін. Так що не доводилося дивуватися, що він і його шлунок обрали різні траєкторії руху! Він не знав, що і сам автомобіль, який встиг зупинитися біля узбіччя, також ширяє в повітрі, ліниво гойдаючись вгору-вниз, п'яти або шести метрах над землею, як човник у невидимому море.
  
  А потім дорога з деревами по обидві її сторони зникла. Бріджтон зник. Світ зник. Почулося брязкіт колокольцев Стрибка — огидне, нудотний, викликало бажання заскрипіти зубами... та тільки зуби теж зникли.
  
  3
  
  Одночасно з Едді Роланд ясно відчув, як його спочатку підняли, а потім підвісили, мов якийсь предмет, раптово став непідвладним земному тяжінню. Він почув колокольца і відчув, що його тягне крізь стіну існування, але розумів, що це не справжній Стрибок, у всякому разі, не той, в які йому доводилося йти. Те, що відбувається з ним дуже нагадувало явище, яке Ванні називав авен кел, що означало «піднятий вітром і несеться на хвилі». Тільки термін кел на відміну від більш звичного кес вказував на природний катаклізм: не вітер, а буря, не хвиля, а цунамі.
  
  Сам Промінь бажає поспілкуватися з тобою, Говорун, — почувся в голові голос Ванні. Це саркастичне прізвисько він, син Стівена Дискейна, отримав від вчителя за те, що дуже вже рідко розкривав рот. Кривоногий, розумний наставник Роланда, перестав його так називати (можливо, за наполяганням Корти), коли хлопчикові виповнилося одинадцять років. — І якщо він заговорить, тобі краще слухати.
  
  Я буду слухати і слухати добре, — відповів Роланд, і його тут же кинули. Але він нікуди не впав, застиг, невагомий, з подкатывающей до горла нудотою.
  
  Знову колокольца. А потім раптово він знову поплив, цього разу над просторим приміщенням, заставленим порожніми ліжками. Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти: це те саме місце, куди Вовки привозили дітей, викрадених з містечок Прикордоння. А в дальньому кінці кімнати...
  
  Чиїсь пальці обхопили його руку. Роланд і уявити собі не міг, що таке можливо, враховуючи стан, в якому він опинився. Повернув голову наліво і побачив Едді, який складав йому компанію, абсолютно голий. Як, втім, і він сам. Весь одяг залишилася в світі письменника.
  
  Едді вказував на те, що Роланд вже встиг побачити. У дальньому кінці кімнати стояли дві придвинутые один до одного ліжка. На одній лежала біла жінка. З широко розведеними ногами, тими самими — Роланд в цьому не сумнівався — на яких Сюзанна крокувала по Нью-Йорку під час Стрибка. Інша жінка, з головою щури, одна з тахинов, як Роланд зрозумів, нахилилася між ніг.
  
  Поруч з білою жінкою на сусідньому ліжку лежала темношкіра, ноги якої закінчувалися трохи нижче колін. Голий чи ні, з подкатывающей до горла нудотою або без неї, Роланд ніколи в житті так не радів, як в той момент, коли побачив цю жінку. І Едді відчував те ж саме. Його крик радості пролунав у голові у Роланда, і стрілець підняв руку, показуючи Едді, що той повинен замовкнути. Замовкнути і стримувати емоції, тому що Сюзанна дивилася на них, більш того, визначено їх бачила, і якщо б заговорила, він не хотів пропустити жодного її слова. Тому що, нехай ці слова злетіли б з її губ, їх джерелом був би Промінь. І заговорила б Сюзанна голосом Ведмедя або Черепахи.
  
  Обидві жінки лежали з металевими ковпаками на головах. Ковпаки з'єднувалися гофрованої сталевої трубкою.
  
  Якийсь пристрій для злиття разумов, — знову заповнив його голову голос Едді. — А може...
  
  Замовкни! — обірвав його Роланд. — Замовкни, Едді, заради свого батька!
  
  Чоловік у білому халаті схопив з підноса страхітливого вигляду щипці, відштовхнув крысоголовую медсестру-тахіна. Нахилився, вдивляючись між ніг Міа, тримаючи щипці над головою. Поруч, у футболці з написом світу Сюзанни і Едді, стояв інший тахін, з головою злісної коричневою птиці.
  
  Він відчує нашу присутність, — подумав Роланд. — Якщо затримаємося, відчує і підніме тривогу.
  
  Але Сюзанна дивилася на нього з-під залізного ковпака, її очі гарячково блищали, і з погляду відчувалося, що вона їх бачить. «Ага, ти говориш правильно».
  
  Вона вимовила єдине слово, і тут же незрозуміла, але заслуговує довіри інтуїція підказала Роланду, що слово це йде не від Сюзанни, а від Міа. І при цьому в слові чувся голос Променя — сили, досить тонко все відчуває, щоб оцінити навислу загрозу і спробувати захиститися від неї.
  
  Чеззет, — сказала Сюзанна. Воно прозвучало в його голові, бо вони були ка-тетом і ан-тетом. Але він також побачив, як шевельнулись її губи, нехай з них і не зірвалося жодного звуку, коли вона подивилася в те місце, де зараз плавали вони, спостерігаючи за тим, що відбувалося в цей самий момент в якомусь іншому де і коли, іншому просторово-часовому континуумі.
  
  Ястребоголовый тахін теж подивився вгору, можливо, слідуючи за її поглядом, можливо, вловивши загостреним слухом брязкіт колокольцев. А потім лікар опустив щипці і сунув під сорочку Міа. Вона закричала. Разом з нею закричала і Сюзанна. І цей загальний крик впливав на невагоме тіло Роланда точно так само, як впливає порив жовтневого вітру на спорожнілу коробочку ваточника. Підхопив і поніс. Роланд відчув, як він швидко піднімається, втрачаючи зв'язок з тим місцем, де щойно був, але міцно тримаючись за одне-єдине почуте слово. Слово це викликало з пам'яті образ матері, наклонившейся над ним, лежачи в ліжку. Це відбувалося в кімнаті, розмальованої яскраві кольори, і, зрозуміло, ці кольори він сприймав, як маленький хлопчик, сприймав, як діти, тільки що виросли з повзунків, сприймають навколишній світ: з наївним подивом, в повній впевненості, що все це — магія.
  
  Вікна в спальні були з вітражного скла, зрозуміло, всіх кольорів чаклунський веселки. Він пам'ятав: коли мати нахилялася до нього, обличчя її мінилося різними кольорами, капюшон вона відкидала, так що він міг простежити вигин її шиї поглядом дитини
  
  (це все магія)
  
  і душею коханця; він пам'ятав свої думки про те, як буде доглядати за нею і відведе від батька, якщо вона погодиться віддати йому перевагу; як вони одружаться, у них народяться діти, і вони будуть жити вічно в цьому казковому королівстві, яке називалося Вічне Світло, як Габріель Дискейн буде співати своєму маленькому хлопчику з великими очима, які дуже серйозно дивилися на неї з подушки (а на його обличчі вже лежав відсвіт життя мандрівника), співати дурну дитячу пісеньку з таким ось куплетом:
  
  Дурисвіт, милий крихта,
  
  Ягоди поклажі в кошик.
  
  Чаззет, чиззет, чеззет,
  
  Всі в кошик влізе.[11]
  
  Всі в кошик влізе, — думав він, коли летів, невагомий, крізь темряву і жахливе брязкіт колокольцев Стрибка. Слова третього рядка були не нісенітницею — числами. Вона якось сказала йому, коли він запитав. Чаззет, чиззет, чеззет — сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять.
  
  Чеззет — це дев'ятнадцять. Природно, все у нас дев'ятнадцять. А потім він і Едді знову вилетіли у світ, болісно-помаранчевий світло, і знайшли там і Джейка, і Каллагэна. Роланд побачив навіть Ыша, біля лівої ноги Джейка, наїжилося, з оскаленными зубами.
  
  Чаззет, чиззет, чеззет, — думав Роланд, дивлячись на свого сина, зовсім ще маленького хлопчика, якому протистояло безліч ворогів в обідньому залі «Діксі-Піг». — Чеззет — це дев'ятнадцять. Всі в кошик влізе. Але в який кошик? І що це має означати?
  
  4
  
  На Канзас-роуд в Бриджтоне дванадцятирічний «форд» Джона Каллема (на спідометрі сто шість тисяч миль, а машина тільки входить у смак дороги, любив говорити Каллем людям) погойдувався, немов на хвилях, над узбіччям. Передні колеса торкалися землі, потім підіймалися, щоб поспілкуватися з нею могли задні колеса. В салоні двоє чоловіків, не просто в несвідомому стані, але ще і стали прозорими, ліниво погойдувалися разом з автомобілем, немов два трупа в затопленій човні. А навколо них плавав всякий мотлох, яке утворюється в старому автомобілі, на якому постійно їздять. Попіл, ручки, скріпки, крихти і монетки з заднього сидіння, соснові голки з килимків на підлозі і навіть один килимок. В темряві бардачка його вміст билося об стінки і закриту дверцята. Якщо б хто проїжджав мимо, його вразило б це видовище: плаваючий в повітрі сміття і люди (Люди! Можливо, мертві!), які, якщо вже на те пішло, нічим від цього сміття не відрізнялися. Але ніхто не проїхав. Ті, хто жив на цій стороні Довгого озера, в основному дивилися на його інший берег, де перебував Іст-Стоунэм, хоча дивитися-то вже було не на що. Дим, і той практично розвіявся.
  
  Автомобіль ліниво колихався, а в ньому Роланд з Гилеада спливав до стелі, де його шия стосувалася брудної оббивки, при цьому ноги, слідкуй за їхнім власником, відривалися від переднього сидіння. Едді спочатку залишався на місці, його утримував кермо, але потім бічна хитавиця призвела до того, що він вислизнув з-під керма і теж почав підніматися і опускатися, з расслабившимся і мрійливим особою. Срібна ниточка слини витекла з куточка його рота, відірвалася від шкіри і попливла, блискуча, повна мініатюрних бульбашок, повз щоки на ній запеклася кров'ю.
  
  5
  
  Роланд знав, що Сюзанна бачила його, можливо, бачила і Едді. Ось чому вона доклала стільки зусиль, щоб вимовити єдине слово. Джейк і Каллагэн, однак, їх не побачили. Хлопчик і преподобний отець увійшли в «Діксі-Піг», продемонструвавши то відчайдушну хоробрість, то позамежну дурість, і тепер повністю зосередилися на тих, хто їх там чекав.
  
  Нерозумно вони надійшли чи ні, але Роланд дуже пишався Джейком. Він бачив, що хлопчик визначився з кандой між собою і Каллагэном: відстанню (для кожного випадку своїх), яке гарантувало, що пара стрільців, що протистоїть куди більш численному противнику, не буде вбита одним пострілом. Обидва увійшли в «Діксі-Піг», готові до бою. Каллагэн тримав в одній руці пістолет Джейка, а в інший щось ще... начебто якусь різьблену штучку. Роланд не сумнівався, що це кан-тах, один з маленьких богів. У хлопчика були риси Сюзанни, дві — в руках, інші — у її плетеними сумці. Де він їх взяв, знали тільки боги.
  
  Стрілець побачив товстуху, чия схожість з людиною закінчувалося шиєю. Над трьома в'ялими подбородками бовталися шматки людської маски. Дивлячись на видневшуюся з-під маски щурячу голову, Роланд раптово багато чого зрозумів. Що могло дійти до нього й раніше, але, як хлопчика і батька Каллагэна в цей самий момент, його займали зовсім інші проблеми.
  
  Приміром, «нижчі люди» Каллагэна. Вони могли бути тахинами, істотами не Прима або природного світу, але з якихось інших місць, розташованих між ними. Вони, безумовно, не мали відношення до тих, кого Роланд називав повільними мутантами, тому що останні з'явилися в результаті бездумних воєн і катастрофічних експериментів. Ні, вони могли бути істинними тахинами, відомими, як третій народ, або кан-тоі. Так, звичайно, Роланду слід було знати про це. І скільки тахинов служили суті, ім'я якого — Червоний Король? Кілька? Багато?
  
  Всі?
  
  Якщо правильним був третій відповідь, тоді, припустив Роланд, дорога до Вежі дійсно буде важким. Але стрілець не відрізнявся звичкою заглядати за горизонт, і в даному випадку недолік уяви слід розцінювати як плюс, а не мінус.
  
  6
  
  Він побачив те, що було потрібно побачити. Кан-тоі, «нижчі люди» Каллагэна, оточували Джейка і преподобного отця з усіх боків (ці двоє навіть не бачили парочку «нижчих» чоловіків, які охороняли двері на Шістдесят першу вулицю і тепер опинилися позаду), але Каллагэн зачарував їх різьблений дрібницею, яку тримав у руці, і вони завмерли. Точно так Джейк зачаровував людей ключем, знайденим на пустирі. Жовтий тахін, з тілом людини і головою waseau,[12] тримав під рукою якусь зброю, але не намагався його використовувати.
  
  Але існувала ще одна небезпека, і досвідчене око Роланда, досвідченого у всякого роду сутичках і засідки, тут же її помітив. Він побачив на стіні гобелен з блюзнірською пародією на «Останню вечерю у Ельде» і зрозумів, що це означає, за кілька секунд до того, як гобелен відкинули в сторону. І запах: пахло не просто смаженим м'ясом, а смаженої чолов'яга. Це теж слід було зрозуміти раніше, і він би зрозумів, якби у нього час подумати... та тільки життя в Кальє Брін Стерджис не залишала часу для роздумів. У Кальє, як в якійсь книзі, одне постійно навалювалося на інше.
  
  Але тепер все стало ясно, чи не так? «Нижчі люди» могли бути тахинами; велетнями-людоїдами дитячих фантазій, якщо завгодно. Але гобелен приховував тих, кого Каллагэн називав вампірами першого роду, а Роланд знав, як Праотців, можливо, самих страшних і могутніх істот, які зуміли вижити після стародавнього відступу Прима. І якщо тахины могли стояти, витріщаючись на сигул, який підняв над головою Каллагэн, то Праотці не удостоїли б його і погляду.
  
  А тут ще й жуки полізли з-під столів. З ними Роланду вже доводилося стикатися, і якщо у нього ще залишалися сумніви щодо того, хто міг перебувати за гобеленом, то при вигляді жуків вони відпали. Паразити, кровососи, прилипали: блохи Праотців. Можливо, не небезпечні, вухань-плутаник міг легко з ними розправитися, але присутність маленьких докторів, та ще в такій кількості, однозначно вказувало на те, що Праотці десь поруч.
  
  І коли Ыш атакував жуков, Роланд, не знаходячи інших варіантів, спікірував на Каллагэна.
  
  В розум Каллагэна.
  
  7
  
  Батько, я тут.
  
  Так, Роланд. Що...
  
  Немає часу. ВІДІЙШЛИ ЙОГО ЗВІДСИ. Ти повинен. Відійшли, поки є час.
  
  8
  
  І Каллагэн спробував. Хлопчик, звичайно, не хотів іти. Дивлячись на нього очима Каллагэна, Роланд з гіркотою думав: «Мені слід було краще познайомити його зі зрадою. Але, бачать боги, я зробив все, що міг».
  
  — Іди, поки можеш. — Каллагэн намагався зберігати спокій. — Знайди її, якщо вийде. Це наказ твого діна. Така воля Білизни.
  
  Цього повинно було вистачити, щоб Джейк зрушив з місця, але не вистачило. Він все ще сперечався, боги, так, в цьому хлопчик був нічим не краще Едді, і Роланд більше не зміг чекати.
  
  Батько, дозволь мені.
  
  І перехопив контроль над тілом, не чекаючи відповіді. Він уже відчув, що хвиля, авен кел, почала спадати. І Праотці могли з'явитися в будь-яку секунду.
  
  — Іди, Джейк! — прокричав Роланд, використовуючи рот і голосові зв'язки батька Каллагэна, як гучномовець. Якщо б він задумався, як таке можливо, то, звичайно ж, не знайшов би відповіді, але він намагався не думати про незрозуміле, тому відчув полегшення, побачивши широко розкрилися очі хлопчика. — У тебе тільки один шанс, і ти повинен його використовувати! Знайди її! Як твій дін я наказую тобі!
  
  А потім, як в лікарняній палаті, де лежала Сюзанна, Роланд знову відчув, що його тягне вгору, як щось невагоме видуло його з тіла і розуму Каллагэна, наче жмут павутиння або «парашут» з насіниною распушенной голівки кульбаби. Якісь миті він намагався повернутися назад, як плавець намагається подолати сильну течію, щоб дістатися до берега, але куди там.
  
  Роланд! — В його голові зазвучав наповнений жахом голос Едді. — Господи Ісусе, Роланд, хто вони такі?
  
  Гобелен віднесло вбік. І в обідній зал полізли істоти, древні і потворні, зі страшними пиками, втикані стирчать в усі сторони зубами, з ротами, навічно раззявленными іклами, кожен з яких завтовшки не поступався зап'ястя Роланда, їх зморшкуваті, у щетині підборіддя блищали кров'ю, повисли на них шматочки м'яса.
  
  І хлопчик... боги, о боги... хлопчик залишався в обідньому залі.
  
  Вони вб'ють Ыша першим! — закричав Каллагэн, та тільки Роланд сумнівався, що кричав саме колишній священик. Подумав, що кричав Едді, скориставшись голосом Каллагэна точно так само, як і Роланд. Якимось чином Едді вдалося знайти не настільки сильний висхідний потік, або у нього залишилося більше сил. І цих сил вистачило, щоб потрапити в розум Каллагэна після того, як Роланда выдернуло звідти. — Уб'ють у тебе на очах, потім випили його кров!
  
  Ось це подіяло. Хлопчик розвернувся і побіг, разом з Ышем, який не відставав ні на крок. Пробіг перед дзьобом птиці-тахіна, проскочив між двох «нижчих людей», але ніхто не спробував його зупинити. Зачаровані, вони як і раніше дивилися на Черепаху в піднятій руці Каллагэна.
  
  Праотці не звернули на утікача хлопчиська ні найменшої уваги. Роланд не сумнівався, що так і буде. Каллагэн розповів їм свою історію, і Роланд знав, що один з Праотців свого часу з'явився в маленькому містечку Салемс-Лот, де Каллагэн був парафіяльним священиком. Йому вдалося вижити, що траплялося вкрай рідко з тими, хто в протистоянні з Праотцями позбавлявся зброї або символів влади, але тварюка змусила Каллагэна напитися своєї отруєної крові, перш ніж відпустила. І тим самим позначила колишнього священика.
  
  Каллагэн простягав їм назустріч свій хрест-символ, але, перш ніж Роланд встиг побачити щось ще, його кинуло в темряву. Знову зазвучали колокольца, що зводять з розуму жахливим звяканьем. Звідкись долинав ледь чутний крик Едді. Роланд спробував намацати його в темряві, торкнувся передпліччя, випустив, знайшов руку, вхопив. Вони переверталися і переверталися, тримаючись один за одного, докладаючи всіх зусиль до того, щоб не розлучитися, сподіваючись не загубитися в позбавленої дверей темряві між світами.
  
  
  
  Розділ 3
  
  Телефонний дзвінок Едді
  
  1
  
  Едді повернувся в автомобіль Джона Каллема в стані, в якому підлітком приходив до тями після кошмарного сну: у сум'ятті, важко дихаючи від страху, зовсім дезорієнтований, не розуміє, хто він, не кажучи вже про те, де знаходиться.
  
  Йому потрібна була секунда, щоб усвідомити, що він і Роланд парять в повітрі, міцно обіймаючи один одного, немов ще не народжені близнюки в утробі матері, тільки утроби ніякого не було. Перед його очима плавали ручка і скріпки для паперу. А також жовта пластикова коробочка, в якій він дізнався футляр для бобіни з восьмидорожечной магнітною стрічкою. Не витрачай даремно час, Джон, — подумав Едді. — Тупиковий варіант. Цю техніку скоро спишуть в утиль.
  
  Щось дряпало йому шию. Стельовий ліхтар кабіни старенького «гелаксі» Джона Каллема? Господи, а він-то думав, що без крил...
  
  І тут гравітація взяла своє, і вони впали вниз разом з усім, що плавало навколо. Підлоговий килимок, дрейфував по кабіні «форда», впав на рульове колесо. Едді грудьми приземлився на спинку переднього сидіння, та так, що повітря з шумом вирвався з легких. Роланд — поруч з ним, на хворе стегно. Скрикнув від болю і почав перелазити на переднє сидіння.
  
  Едді хотів щось сказати, відкрив рот, але тут в його голові пролунав голос Каллагэна: Хайл, Роланд! Хайл, стрілець!
  
  Скільки ж енергії довелося затратити колишньому священикові, щоб голос його долетів до іншого світу? А звуковим фоном, ледь помітним, але чутним, служили звірині, урочисті крики. Не слова — завивання.
  
  Широко розкриті, здивовані очі Едді зустрілися з блідо-синіми очима Роланда. Він схопив ліву руку стрілка, подумавши: Він іде. Великий Боже, я думаю, батько йде.
  
  Знайди свою Вежу, Роланд...
  
  — ...і вийди на верхів'я, — мовив Едді.
  
  Вони знову перебували в автомобілі Джона Каллема, припаркованому, нехай і криво, на узбіччі Канзас-роуд, у тіні дерев, у предвечерний годину літнього дня, але Едді раніше бачив перед собою помаранчевий диявольський світ ресторану, не ресторану зовсім, а людоедского лігва. Думка про те, що такі місця існували, люди ходили повз їх таємного притулку кожен день, не знаючи, що діється всередині, не відчуваючи жадібних очей, які, можливо, вже намітили когось з них в якості чергової жертви...
  
  А потім, не встигнувши продовжити думку, Едді скрикнув від болю, коли уявні зуби встромилися в шию, щоки, боки, губи обпекло, як кропивою, мошонку стиснуло. І продовжував кричати, відмахуючись вільною рукою, поки Роланд не схопив її і не опустив.
  
  — Припини, Едді. Припини. Їх немає. — Пауза. Зв'язок обірвався, біль зникла. Роланд, звичайно, був правий. На відміну від батька Каллагэна їм вдалося вибратися з «Діксі-Піг». Едді побачив, що очі Роланда блищать від сліз. — Він теж пішов. Батько.
  
  — Вампіри? Ти розумієш, людоїди? Вони... вони?.. — Едді не зміг закінчити фразу. Не зміг змусити себе спитати вголос: «Невже батько Каллагэн став одним з них?»
  
  — Ні, Едді. Зовсім ні. Він... — Роланд дістав з кобури револьвер. Сталь поблискувала в передвечірньому світлі. Тицьнув стовбур під підборіддя, виразно подивився на Едді.
  
  — Він від них пішов, — договорив Едді.
  
  — Ага, як же вони на нього розлютилися.
  
  Едді кивнув, раптово відчувши, що абсолютно вымотался. І рани знову розболілися. Ні, запульсировали від болю.
  
  — Добре, — кивнув він. — А тепер прибери цю штуковину куди належить, а то і сам застрелишься. — Коли Роланд повернув револьвер у кобуру, додав: — Що з нами сталося? Ми йшли в Стрибок або було ще одне лучетрясение?
  
  — Думаю, в якійсь мірі і перше, й друге, — відповів Роланд. — Є таке явище називається авен кел. Щось на зразок приливної хвилі, яка біжить уздовж Стежки Променя. Нас вона і підняла.
  
  — І дозволила побачити те, що ми хотіли побачити.
  
  Роланд спочатку задумався, потім рішуче похитав головою:
  
  — Ми побачили те, що хотів показати нам Промінь. Місце, куди хоче нас направити.
  
  — Роланд, ти вивчав все це хлопчиськом? Цей дідок Ванні читав тобі лекції... ну не знаю, про будову Променів і Чаклунський веселки?
  
  Роланд посміхався.
  
  — Так, думаю, нас вчили і того, і іншого на уроках історії та сума логикалес.[13]
  
  — Логіка-що? — перепитав Едді.
  
  Роланд не відповів. Він дивився в вікно автомобіля Каллема, все ще намагаючись прийти в себе, як в прямому, так і в переносному сенсі. Праці це не становило, особливо тут; ця частина Бриджтона дуже вже нагадувала найближчі околиці одного пустиря на Манхеттені. Тому що і тут був генератор. Не сей Кінг, як спочатку думав Роланд, а потенціал сея Кінга... те, що він зможе створити, будь у нього достатньо часу і місця. А може, Кінг теж нісся на авен кел, може, створив хвилю, яка його і підняла?
  
  «Людина не зможе витягнути себе за свої ж стремена, як би не намагався», — вчив Корт Роланда, Катберта, Алана і Джеймі, коли вони тільки-тільки навчилися ходити. Говорив він впевнено-радісним голосом, який, однак, ставав все суворіше по мірі того, як останні його учні дорослішали, наближаючись до випробування, доказывающему їх право зватися чоловіками. Але, можливо, щодо стремен Корт помилявся. Можливо, за певних обставин людина могла витягнути себе за свої ж стремена. Або народити всесвіт зі свого пупа, як начебто вдалося Гану. А чим Кінг, пише історії, не творець? Якщо вже на те пішло, творіння — зробити щось з нічого. Це тобі і побачити світ у піщинці, і витягти себе за свої ж стремена.
  
  Але що це він робить? Сидить, занурившись у філософські роздуми, коли два члена його ка-тету невідомо де.
  
  — Чіпай цю віз з місця. — Роланд намагався ігнорувати звучить в голові приємне гудіння, то голос Променя, то голос Гана-Творця, він не знав. — Поїдемо в цей Лоувелл, на Тэтлбек-лейн, і подивимося, чи зможемо потрапити туди, де знаходиться Сюзанна.
  
  І не одна Сюзанна. Якщо Джейку вдалося втекти від цих монстрів в «Діксі-Піг», він напевно спробує дістатися до тієї палати, де вони її бачили. У цьому Роланд анітрохи не сумнівався.
  
  Едді взявся за ручку коробки передач (хвиля прийшла і пішла, а двигун старенького «форда-гелаксі» Каллема продовжував працювати, як ні в чому не бувало)... і прибрав руку. Повернувся до Роланду, похмуро подивився на нього.
  
  — Що мучить тебе, Едді? Що б це не було, викладай швидше. Пологи йдуть... може, дитина вже народилася. І тоді вона стане зайвою.
  
  — Я знаю, — кивнув Едді. — Але ми не можемо їхати в Лоувелл. — Він скривився, немов слова ці заподіяли йому фізичний біль. Роланд вирішив, що так воно і було. — Поки не можемо.
  
  2
  
  Вони якусь мить посиділи, вслухаючись у гудіння Променя, в якому іноді з'являлись чиїсь веселі голоси. Дивилися на темні тіні дерев, в яких миготіли мільйони осіб та історій. О, ти можеш сказати, ненайденная двері, ти можеш сказати, про, втрачена.
  
  В глибині душі Едді очікував, що Роланд зараз закричить на нього, може, і вдарить, як робив старий учитель стрілка, Корт, коли його учні щось робили повільно або неправильно. Едді цього навіть хотів. Хороший удар в щелепу — Шардик підтвердив би міг прочистити мізки.
  
  Та тільки плутанина в голові — не біда, і ти це знаєш, — подумав він. — У тебе в голові більше порядку, ніж у нього. В іншому випадку ти б давно покинув цей світ і подався на пошуки дружини.
  
  Нарешті Роланд заговорив.
  
  — Що тепер? Це? — Він нахилився і підняв складений аркуш паперу, списаний дрібним почерком Эрона Дипно. Роланд подивився на листок, потім кинув на коліна Едді, невдоволено скривившись.
  
  — Ти знаєш, як сильно я її люблю, — втомлено сказав Едді. — Ти знаєш.
  
  Роланд кивнув, але не повернувся до нього. Продовжував дивитися на свої розбиті запилені чоботи і брудну підлогу біля переднього пасажирського сидіння. Ці опущені очі, цей погляд, який не звертався до нього, адже для нього Роланд з Гилеада практично перетворився в живого бога, мало не розбили Едді Діну серце. Проте він не відступився. Якщо раніше вони могли допускати помилки, то тепер позбулися такої можливості. Тому що гра підходила до кінця.
  
  — Я поспішив до неї прямо зараз, якщо б думав, що це правильний крок. В цю саму секунду, Роланд! Але ми повинні закінчити наші справи в цьому світі. Тому що цей світ — односпрямований. Покинувши сьогодні, 9 липня 1977 року, ми вже ніколи не зможемо повернутися сюди. Ми...
  
  — Едді, про це вже була розмова. — Стрілець, як і раніше, не дивився на нього.
  
  — Так, але ти це розумієш? Можна вистрілити лише раз, кинути тільки одну рісу. Ось чому ми і приїхали у Бріджтон! Бачить Бог, мені захотілося поїхати на Тэтлбек-лейн, як тільки Джон Каллем розповів нам про цьому унікальному місці, але я подумав, що нам потрібно побачитися з письменником і поговорити з ним. І я мав рацію, чи не так? — В голосі чулася благання. — Ти з цим згоден?
  
  Роланд нарешті подивився на Едді, ніж безмірно його обрадував: йому і так важко, дуже важко, а тут ще упершийся в підлогу погляд його старшого.
  
  — І можливо, наша затримка не буде мати особливого значення. Якщо ми сконцентруємося на цих двох жінок, що лежать на сусідніх ліжках, Роланд... якщо ми сконцентруємося на Сюзі і Міа, якими бачили їх востаннє... тоді, можливо, ми потрапимо в їх світ якраз в той самий момент. Чи Не так?
  
  Після довгої-довгої паузи, протягом якої Едді боявся навіть дихати, стрілець кивнув. Такого могло і не статися, якщо б на Тэтлбек-лейн вони знайшли, як говорив Роланд, «двері древніх», тому що такі двері були «прив'язаними», тобто завжди відкривалися в одне і те ж місце. Але якщо б десь на Тэтлбек-лейн в Лоувелле стояла магічна двері, що залишилася після відходу Прима, тоді так, вони могли б потрапити куди побажали. Але з такими дверима теж все ой як непросто. Вони переконалися в цьому в Печері голосів, коли в Нью-Йорк двері замість Роланда і Едді відправила Джейка і Каллагэна, тим самим порушив всі їхні плани Девятнадцатиландии.
  
  — Що ще ми повинні зробити? — Злості в голосі Роланда Едді не почув, тільки втома і невпевненість.
  
  — Точно не скажу, але можу гарантувати, що доведеться попітніти.
  
  Едді взяв купчу і подивився на неї так само похмуро, як Гамлет поглядав на череп " бідного Йорика. Потім повернувся до Роланду:
  
  — Завдяки цьому папірці ми стали власниками пустиря, на якому росте троянда. Тепер нам потрібно передати цей листок Мозесу Карверу з «Холмс дентал індастріз». А де нам його знайти? Ми не знаємо.
  
  — Якщо вже на те пішло, Едді, ми навіть не знаємо, чи він живий.
  
  Едді розреготався:
  
  — Ти кажеш правильно, я кажу, спасибі тобі! Чому б мені не розвернути автомобіль, Роланд? Повернемося в будинок Стівена Кінга. Ми зможемо зайняти у нього двадцять або тридцять баксів, тому що, братику, не знаю, чи помітив ти це чи ні, але на двох у нас немає ні цента. А що більш важливо, ми можемо попросити його спеціально для нас ввести в історію крутого приватного детектива, який буде виглядати, як Богарт, і трощити щелепи, як Клінт Іствуд. Нехай він і знайде нам цього Карвера! — Він похитав головою, немов намагався прочистити її. У вухах звучало м'яке гудіння голосів — прекрасне протиотруту від огидного брязкоту колокольцев. — Я хочу сказати, моя дружина в іншому світі, на волосок від смерті. Може, її вже з'їдають живцем вампіри або вампировы жуки, а я от сиджу на сільській дорозі, поруч з хлопцем, основне заняття якого вбивати людей, і намагаюся зрозуміти, що ж потрібно зробити, щоб заснувати цю гребаной корпорацію!
  
  — Остинь. — Змирившись з тим, що їм доведеться трохи затриматися на цьому світі, Роланд помітно заспокоївся. — Скажи мені, що, по-твоєму, нам необхідно зробити, перш ніж ми зможемо назавжди скинути з наших підборів пил цього де і коли.
  
  Ось і сказав Едді.
  
  3
  
  Багато Роланд чув і раніше, але не усвідомлював повною мірою, у якому складному вони становищі. Їм належав пустир на Другій авеню, все так, але їх право власності підтверджувалося одним листком, який в будь-якому суді виглядав би вкрай непереконливо, враховуючи, що оспорювати його законність будуть висококласні юристи, найняті «Сомбра корпорейшн».
  
  Едді хотів переправити цей документ Мозесу Карверу, повідомивши також і про те, що його хрещена дочка, Одетта Голмс, зникла тринадцятьма роками раніше літа 1977 р., більше всього на світі хоче, щоб Карвер взяв під свою опіку не тільки зазначений пустир, але і росте на ньому троянду.
  
  Мозеса Карвера — якщо він, звичайно, живий — слід було переконати, і переконати словами, що життєво необхідно включити так звану «Тет корпорейшн» в «Холмс індастріз» (або навпаки). Переконати в більшому! У тому, що він повинен присвятити залишок життя (чому-то Едді думав, що Карвер в тому ж віці, що і Ерон Дипно) створення корпорації-гіганти з єдиною метою: при кожному зручному і незручному випадку вставляти палиці в колеса двом іншим корпоративним гігантам: «Сомбре» і «Північного центру позитроники». Придушити їх, якщо вдасться, не дати перетворитися на монстра, який залишить руйнівний слід у вмираючому Серединному світі і нанесе смертельну рану самої Темної Вежі.
  
  — Може, нам слід було залишити купчу у сея Дипно, — припустив Роланд після того, як Едді виговорився. — Принаймні він зміг би знайти цього Карвера, зустрітися з ним і розповісти нашу історію.
  
  — Ні, ми вчинили правильно, забравши листок. — Якраз у цьому Едді ні крапельки не сумнівався. — Якщо б він залишився у Эрона Дипно, то зараз вітер розносив би залишився від нього попіл.
  
  — Ти думаєш, Тауер пошкодував би про те, що погодився на операцію і умовив свого друга знищити купчу?
  
  — Я це знаю, — відповів Едді. — Але навіть якщо б Дипно встояв перед умовляннями давнього друга, не піддався б нескінченним: «Спали його, Ерон, вони примусили мене поставити підпис, а тепер вони точно мене обдурять, ти це знаєш не гірше за мене, спали його, а потім ми викличемо поліцію, щоб вона розібралася з цими хмырями...» — ти думаєш, Мозес Карвер повірить такої божевільної історії?
  
  Роланд невесело посміхнувся:
  
  — Я думаю, Едді, справа не в тому, повірить він чи ні. Якщо вже на те пішло, яку частину нашої божевільної історії чув Ерон Дипно?
  
  — Маленьку. — Едді закрив очі, потер їх. Сильно. — Я знаю тільки одну особу, яка може переконати Мозеса Карвера зробити те, про що ми збираємося його попросити, але вона зайнята в іншому місці. В 1999 році. А до того часу Карвер точно помре, як і Дипно, а може, впаде і сама Вежа.
  
  — А як нам обійтися без неї? Що б тебе влаштувало?
  
  Едді думав про те, що Сюзанна, можливо, змогла б повернутися в 1977 рік без них, оскільки там ще не побувала. Тобто з'являлася під час Стрибка, але Едді вважав, що це не в рахунок. Втім, він побоювався, що доступ в 1977 рік їй закриють, тому що вона з одного ка-тету з ним і Роландом. Або з якихось інших причин, яких Едді не знав. Не звик вчитуватися в ті пункти договору, що набиралися дрібним шрифтом. Він повернувся до Роланду, щоб запитати, а що він думає, але стрілець заговорив, перш ніж Едді відкрив рот.
  
  — Як щодо нашого дан-теті?
  
  І хоча термін Едді зрозумів — він означав «крихітка-бог», або «маленький рятівник», — до нього не відразу дійшло, про кого йдеться. Потім зрозумів. Хіба не їх дан-тете позичив їм автомобіль, в якому вони сиділи в цей самий момент?
  
  — Каллем? Ти кажеш про нього, Роланд? Про хлопця, коллекционирующем бейсбольні м'ячі з автографами?
  
  — Ти говориш правильно. — Сухий тон Роланда свідчив про легке роздратування. — Звільни мене від своїх захоплень з приводу цієї ідеї.
  
  — Але... ти ж велів йому виїхати. І він погодився!
  
  — Дуже йому хотілося відвідати свого друга у Вермонті?
  
  — Монте. — Едді не зміг придушити посмішку. Однак, з посмішкою чи без, він стривожився. Подумав, не викликане вкрай неприємний скрип, який він чув у своїй уяві, рухами трипалого правої руки Роланда, обследующей саме дно бочки з шансами на благополучний результат.
  
  Роланд знизав плечима, ніби показуючи, що йому без різниці, куди збирався поїхати Каллем, в Вермонт або баронство Гарлан.
  
  — Відповідай на моє запитання.
  
  — Ну...
  
  Каллем дійсно не прагнув до від'їзду. І з самого початку повів себе так, ніби він — скоріше один з них, ніж один з травоїдних, серед яких жив (Едді без праці відрізняв травоїдних, оскільки сам був таким до того, як Роланд «витягнув» його і почав вчити життя). Стрілки виразно заінтригували Каллема, і йому хотілося знати, що занесло їх у його маленьке місто. Але Роланд вміла настояти на своєму, і люди зазвичай виконували його прохання.
  
  Тепер же він знову крутнув правою рукою, демонструючи нетерпіння. Поквапся, заради свого батька. Просрись або злазь з «очки».
  
  — Як я розумію, їхати йому не хотілося, — відповів Едді. — Але це не означає, що він зараз у своєму будинку в Іст-Стоунэме.
  
  — Тим не менше він там. Нікуди не поїхав.
  
  Чималим зусиллям Едді вдалося утримати відвалюється щелепа.
  
  — Звідки ти знаєш? Дотики, так?
  
  Роланд похитав головою.
  
  — Тоді як?
  
  — Ка.
  
  — Ка? Ка? І що ти хочеш цим сказати?
  
  На осунувшемся особі Роланда позначалася втома, крізь засмаглу шкіру просвічувала блідість.
  
  — Кого ще ми знаємо в цій частині світу?
  
  — Нікого, але...
  
  — Значить, це він. — Роланд не підвищував голосу, тим же тоном дитині пояснювали прописні істини: верх — над головою, низ — там, де ноги впираються в землю.
  
  Едді вже зібрався відповісти, що дурниці все це не більше, ніж забобони, але вважав за краще промовчати. За винятком Дипно, Тауера, Стівена Кінга, огидного Джека Андолини, Джон Каллем дійсно був єдиною людиною, якого вони знали в цій частині світу (або на цьому рівні Темної Вежі, якщо ви віддаєте перевагу оперувати такими категоріями). А після того, що Едді довелося побачити в останні місяці... чорт, навіть в останній тиждень... чи він міг сміятися над забобонами?
  
  — Добре, — кивнув Едді. — Давай спробуємо.
  
  — Як нам з ним зв'язатися?
  
  — Ми можемо подзвонити з Бриджтона. Але у будь-якої історії, Роланд, третьорядний персонаж на зразок Джона Каллема ніколи не підводиться з лави запасних, щоб врятувати гру. Реалізмом тут і не пахне.
  
  — А ось в житті, — відповів Роланд, — я впевнений, таке трапляється часто-густо.
  
  Едді розсміявся. А що йому ще залишалося робити? Нічого іншого чекати від Роланда і не доводилося.
  
  4
  
  БРІДЖТОН ХАЙ-СТРІТ 1
  
  ОЗЕРО ХАЙЛЕНД 2
  
  ГАРРІСОН 3
  
  УОТЕРФОРД 6
  
  СУИДЕН 9
  
  ЛОУВЕЛЛ 18
  
  ФРАЙБУРГ 24
  
  Вони якраз минали щит-покажчик, коли Едді звернувся до стрілку:
  
  — Пошарь в бардачку, Роланд. Подивися, чи не залишили нам ка, Промінь або хтось ще трохи дрібниці для телефону-автомата.
  
  В бар... Ти про цю панель?
  
  — Так.
  
  Роланд спочатку спробував повернути хромовану кнопку на передній панелі, потім зметикував що до чого, і натиснув на неї. Панель відкинулася. Всередині виявилося «сорочье гніздо», яке перетрусив під час короткого періоду невагомості. Квитанції кредитних карток, дуже старий тюбик чогось, названого Едді зубною пастою (Роланд зміг розібрати тільки два слова, набрані великими літерами: ХОЛМС ДЕНТАЛ), фоттеграф маленької усміхненої дівчинки на поні, повинно бути, племінниці Каллема, якась трубочка, схожа на вибухівку (Едді сказав, що це фальшфейер, сигнальний факел на випадок надзвичайної події на дорозі), журнал з незрозумілою назвою, щось на зразок ЯНКМИ... і коробка з-під сигар. Роланд не зміг зрозуміти слова, написаного на коробці. Подумав, що «зграї». Такого слова він не знав. Простягнув коробочку Едді, у якого тут же спалахнули очі.
  
  — Тут написано ЗБОРИ.[14] Може, ти правий щодо Каллема і ка. Відкрий її, Роланд, відкрий, будь ласка.
  
  Дитина, який має бути, подарував цю коробочку Каллему, забезпечив її засувкою, не давала кришці піднятися. Роланд відвів засувку, відкрив кришку і показав Едді безліч срібних монеток.
  
  — Цього вистачить, щоб зателефонувати в будинок сея Каллема?
  
  — Так, — кивнув Едді, — вистачить, щоб зателефонувати в Фербенкс, що на Алясці. Але всі ці монетки нічим нам не допоможуть, якщо Каллем вже їде в Вермонт.
  
  5
  
  Один бік міській площі Бриджтона займали аптечний магазин та піцерія, протилежну — кінотеатр («Чарівний ліхтар») і універмаг («Ренис»). Між кінотеатром і універмагом знаходився маленький скверик з лавками і трьома телефонами-автоматами.
  
  Едді порився в коробці з дріб'язком і видав Роланду шість доларів четвертаками.
  
  — Я хочу, щоб ти пішов туди, — він вказав на аптечний магазин і купив мені пляшечку з таблетками аспірину. Ти зрозумієш, що це він, коли побачиш?
  
  — Астін. Так, я знаю, як він виглядає.
  
  — Візьми найменший, який тільки у них буде, тому що шість баксів — гроші невеликі. Потім зайди в сусідній будинок. З вивіскою «Піца і сандвічі». Якщо у тебе залишиться не менше шістнадцяти момент, скажи, що ти хочеш hoagie.[15]
  
  Роланд кивнув, але Едді цим не задовольнився:
  
  — Хочу почути, як ти вимовиш це слово.
  
  — Hoggie.
  
  — Hoagie.
  
  — HOOG-gie.
  
  — Ho... — Едді замовк. — Роланд, скажи-ка «poor boy».[16]
  
  — Poor boy.
  
  — Добре. Якщо у тебе залишиться не менше шістнадцяти четвертак, попроси «poorboy».[17] Зможеш сказати «lots of mayo»?[18]
  
  — Lots of mayo.
  
  — Годиться. Якщо залишиться менше шістнадцяти, попроси сандвіч із салямі та твердим сиром. Сандвіч — не бутер.
  
  — Саламі сандвіч.
  
  — Схоже. І нічого не говори без крайньої на те необхідності.
  
  Роланд кивнув. Він визнавав правоту Едді. Дійсно, краще не розкривати рота. Людям достатньо одного погляду, щоб зрозуміти, відчути в глибині серця, що він не з цих місць. Вони також інтуїтивно знали, що краще дати йому дорогу. Так що нема чого посилювати їх підозрілість.
  
  Рука Роланда за звичкою впала до лівого стегна, коли він повернувся, щоб вилізти з кабіни, проте на цей раз намацала порожнечу: обидва револьвера, загорнуті в пояси-патронташі, лежали у багажнику «гелаксі» Каллема.
  
  Але перш ніж він ступив на землю, Едді вхопив його за плече. Стрілець повернувся, здивовано піднявши брови. Вицвілі очі втупилися на одного.
  
  — У нашому світі є приказка, Роланд... ми говоримо, що дехто хапається за соломинку.
  
  — І що це означає?
  
  — Це саме, — стомлено відповів Едді. — Чим ми зараз займаємося. Побажай мені удачі, друже.
  
  Роланд кивнув.
  
  — Ага, бажаю. Нам обом.
  
  Почав відвертатися, але Едді знову покликав його. На цей раз на обличчі Роланда відбилося легке роздратування.
  
  — Будь обережний, переходячи вулицю. — Тут Едді скопіював інтонації Каллема. — Цих літніх туристів тут більше, ніж бліх на бродячої собаки. І їздять вони не на кониках.
  
  — Не тягни з дзвінком, Едді, — відповів Роланд, виліз з автомобіля і неспішно і впевнено перетнув Головну вулицю Бриджтона, розмірено, трохи похитуючись, як перетинав тисячі інших Головних вулиць в тисячах інших маленьких містечок.
  
  Едді проводив його поглядом, а потім попрямував до телефонів-автоматів. Знайшов номер телефонної довідкової і подзвонив.
  
  6
  
  «Він не поїхав», — впевнено заявив стрілок, говорячи про Джона Каллеме. Але чому? Тому що Каллем був останнім шансом, тільки йому вони могли і подзвонити? Іншими словами, їхні дії знову визначала ця чортова стара карга, ка Роланда з Гилеада.
  
  Після короткої паузи оператор телефонної довідкової продиктувала йому номер Каллема. Едді спробував його запам'ятати, він завжди добре запам'ятовував числа, Генрі інший раз навіть називав його Маленьким Ейнштейном. Але на цей раз не зважився покладатися на пам'ять. Що-то, схоже, сталося, то з його розумовими процесами взагалі (це він не вірив), то зі здатністю запам'ятовувати деякі атрибути культури цього світу (ось з цим, мабуть, він сперечатися не став). Попросивши повторити номер і записавши його на курній стінці навісу над телефоном-автоматом, Едді раптом задався питанням: а чи зможе він читати роман, складуться для нього рухомі картинки на екрані фільм з єдиним сюжетом? Але хіба це мало хоч якесь значення? В «Чарівному ліхтарі», по сусідству зі сквериком, показували «Зоряні війни», і Едді подумав: якщо він дійде до кінця життєвої стежки і ступить на пустку, більше ні разу не глянувши на Люка Скайуокера або не почувши шумного дихання Дарта Вейдера, він все одно ні про що шкодувати не буде.
  
  — Дякую, мем, — подякував він телефоністку і вже зібрався набрати номер, коли за спиною один за іншим прогриміли кілька вибухів. Едді розвернувся, з гулко забившимся серцем, опустивши праву руку до стегна, очікуючи побачити Вовків, мисливців, навіть цього сучого сина Флегга...
  
  Але побачив автомобіль з відкидним верхом, набитий хохочущими підлітками, по виду — учнями середньої школи, з обпаленими сонцем щоками. Один з них «відстрілював» вертушки, що залишилися від святкування Четвертого липня, Дня незалежності. У Кальє Брін Стерджис їх однолітки називали такі громыхалками.
  
  Будь у мене на стегні револьвер, я швидше за все уклав би пару цих придурків, — подумав Едді. — Щоб знали, як вести себе в громадському місці. Так. Мабуть. А може, і не поклав би. У будь-якому випадку йому довелося визнати: у більш цивілізованих світах він став небезпечний для оточуючих.
  
  — Доведеться з цим жити, — пробурмотів він, потім додав улюблене слово великого мудреця і видатного наркомана, адресований рішенням маленьких життєвих проблем: — Заметано.
  
  Він набрав номер Джона Каллема на допотопному телефонному апараті з обертовим диском, і коли голос робота — можливо, прапрапрапрапрапрабабушки Блейна Моно — попросив кинути в щілину дев'яносто центів, кинув бакс. Чому ні, він же рятував світ.
  
  Пролунав гудок... другий... потім трубку зняли!
  
  — Джон! — прямо-таки закричав у трубку Едді. — Ну, слава Богу! Це...
  
  Але голос на іншому кінці дроту вже відповідав. І Едді, дитя середини вісімдесятих років, знав, що нічого хорошого це не обіцяє.
  
  — ...зателефонували Джону Каллему з «Служби охорони і ремонту літніх резиденцій Каллема», — відповідав, ясна річ, голос Джона Каллема, тягне слова з характерним доганою уродженця Нової Англії. — Мені довелося раптово від'їхати, ви розумієте, і я не можу з певністю сказати, коли повернуся. Якщо це викличе незручності, прошу мене вибачити, але при необхідності ви можете зателефонувати Гері Кроуэллу, телефон 926-5555, або Джуніору Бейкеру, телефон 929-4211...
  
  Початковий переляк Едді випарувався (іспа-а-рился, як сказав би Каллем) десь в той момент, коли записаний нерішучий голос Каллема повідомляв про те, що його володар не дуже-то знає, коли зможе повернутися. З тієї простої причини, що Каллем нікуди і не виїжджав, знаходився в маленькому акуратному котеджі на березі Кейвадин-Понд, сидів на величезному дивані, то в одному з двох крісел. Сидів і слухав послання, які записувалися на досить-таки примітивний автовідповідач сімдесятих років. Едді це знав, тому що... ну...
  
  Тому що знав.
  
  Запис не змогла приховати нотки пустощів, яке прокрався в голос Каллема на останніх фразах.
  
  — Якщо ви все ще хочете поговорити ні з ким, можете залишити повідомлення після звукового сигналу. Тільки короткий.
  
  Едді дочекався сигналу, після чого сказав:
  
  — Це Едді Дін, Джон. Я знаю, що ви мене слухаєте, і, думаю, чекали мого дзвінка. Не питайте, звідки я це знаю, тому що я не маю про це ані найменшого поняття, але...
  
  У трубці пролунав гучний клацання і почувся голос Каллема, живий голос:
  
  — Привіт, синку, ви добре дбаєте про моїй машині?
  
  На мить Едді навіть не знайшовся з відповіддю, тому що з-за місцевого догани питання вийшов зовсім інший: «Ви добре дбаєте про мою ка?[19]»
  
  — Синку? — В голосі Каллема забриніла тривога. — Ти на лінії?
  
  — Так, — відповів Едді, — як і ви. Я думав, що ви збиралися в Вермонт, Джон.
  
  — Ну, от що я тобі скажу. Такого хвилюючого дня у нас не було з тих пір, як в 1923 році в Саут-Стоунэме згорів взуттєвий магазин. Копи перекрили всі дороги, що ведуть з міста.
  
  Едді не сумнівався, що місцеві жителі могли минути будь блокпост, пред'явивши відповідне посвідчення особи, але тут у нього в голові промайнула інша ідея.
  
  — Ви хочете сказати, що не зможете вибратися з міста, з'явись у вас таке бажання, не зустрівши жодного копа?
  
  Настала коротка пауза. Едді відчув, що хтось стоїть поруч. Не повертаючись, зрозумів, що Роланд. Від кого ще в цьому світі міг йти, ледве вловимий, але, безперечно, запах іншого світу?
  
  — Ну, гаразд, — нарешті подав голос Каллем. — Може, я знаю лісову дорогу, або дві, які ведуть в Лоувелл. Літо видалося сухим — мабуть, зможу проїхати з ним на моєму пікапі.
  
  — Одну або дві?
  
  — Ну, швидше три або чотири. — Знову пауза, яку Едді не став переривати. Розмова з Каллемом доставляв йому безмірне задоволення. — П'ять чи шість. — Знову Едді не відреагував. — Вісім. — І коли Едді розсміявся, Каллем, склав йому компанію, а потім запитав: — І що в тебе на думці, синку?
  
  Едді подивився на Роланда, який простягав йому затиснутий в пальцях правої руки жерстяної тюбик з таблетками аспірину. Вдячно кивнув.
  
  — Я б хотів, щоб ви приїхали в Лоувелл, — відповів він Каллему. — Схоже, нам потрібно ще про дещо поговорити.
  
  — Так, а я, судячи з усього, це відчував, тільки не головою, а серцем, бо в голові крутилася думка: «Скоро я поїду в Монпельє». Однак знаходив якісь дрібні приводи, щоб затриматися подовше. Якщо б ти подзвонив п'ятьма хвилинами раніше, лінія була б зайнята. Я говорив з Чарлі Бимером. Його дружину вбили в магазині, чи знаєш. І її сестру. А потім я подумав: «Якого чорта, приберусь-ка я в будинку, перш ніж кину валізу в пікап і поїду». Ні, в голові нічого не було, але серцем я все-таки чекав дзвінка з того самого моменту, як проводив вас. Де ви будете? На Тэтлбек-лейн?
  
  Едді розкрив тюбик, жадібно подивився на таблетки. Торчок назавжди залишається сторчма, розсудив він. Навіть якщо зіскочив з голки.
  
  — Ага, — кивнув він, торкнувшись мовою щоки; він чудово навчився імітувати місцеві діалекти з тієї пори, як зустрівся з Роландом в літаку авіакомпанії «Дельта», що йде на посадку в аеропорту Кеннеді. — Ви говорили, що Тэтлбек-лейн — двухмильная дорога, що впирається обома кінцями на шосе номер сім, чи не так?
  
  — Говорив. На Тэтлбек такі красиві будинки. — Коротка, раздумчивая пауза. — Правда, багато продаються. Останнім часом там з'явилося дуже багато приходять. Про що я, здається, вже згадував. Людей вони нервують, а багаті можуть дозволити собі переїхати з тих місць, де щось заважає їм спокійно спати по ночах.
  
  Більше Едді чекати не міг. Взяв три таблетки аспірину і кинув у рот, насолоджуючись гіркотою, які вони залишили мовою. Біль, звичайно, діставала його, але він міг би витримати і куди як більш сильну, якщо б йому вдалося отримати звісточку від Сюзанни. Але вона не давала про себе знати. У нього виникла думка, що лінія зв'язку між ними, і без того ненадійна, перестала існувати після народження чортова дитини Міа.
  
  — Вам, хлопці, краще б тримати ваші стріляючі пристрої під рукою, раз вже ви прямуєте на Тэтлбек в Лоувелле, — продовжив Каллем. — Що стосується мене, то я кину дробовик в кабіну, перш ніж сідати за кермо.
  
  — Чому ні? — погодився Едді. — Ви хочете побачити свою машину де-небудь на Тэтлбек-лейн, чи не так? Обов'язково побачите.
  
  — Та вже, стару «гелаксі» не сплутаєш ні з якою іншою, — відповів Каллем. — Скажи мені, синку, у Вермонт я от не поїхав, але у мене таке відчуття, що ви хочете мене кудись послати, якщо я погоджуся. Тебе не утруднить сказати, куди саме?
  
  Едді подумав, що Марк Твен міг би назвати наступну главу, безсумнівно, колоритною життя Джона Каллема «Янкі з Мена при дворі Червоного Короля», але вирішив не озвучувати свої слова.
  
  — Ви бували в Нью-Йорку?
  
  — Господи, звісно. Провів там звільнювальні на сорок вісім годин, коли служив в армії. Наскільки пам'ятаю, побував в мюзик-холі «Радіо-сіті» і в Емпайр-стейт-білдінг. Повинно бути, побачив і інші пам'ятки, тому що мій гаманець схуд на тридцять доларів, а два місяці тому мені поставили діагноз: трипер.
  
  — На цей раз у вас буде дуже багато справ, щоб підхопити трипер. Візьміть з собою кредитні картки. Я знаю, що вони у вас є, тому що в бардачку лежать квитанції. — Його охопило шалене бажання розтягнути останнє слово, квіта-а-а-анции.
  
  — Там дійсно бардак, вірно? — поцікавився Каллем.
  
  — Ага, все виглядало, як изжеванная собакою взуття. Побачимося в Лоувелле, Джон. — І Едді повісив трубку. Подивився на пакет в іншій руці Роланда, зігнув брови.
  
  — Це сандвіч «пубой», — пояснив Роланд, — з великою кількістю майо, уже не знаю, що це таке. Я б волів соус, який не виглядає, як сперма, але, можливо, тобі видніше.
  
  Едді закотив очі.
  
  — Боже, вмієш же ти розпалити апетит.
  
  — Ти так говориш?
  
  Едді довелося нагадати собі, що почуття гумору у Роланда було практично повністю.
  
  — Кажу, кажу. Пішли. Я можу з'їсти мій спермо-сирний сандвіч і за кермом. Знову ж таки нам треба обговорити, як будувати розмову з Каллемом.
  
  7
  
  Вони зійшлися на думці, що Джону Каллему слід розповісти все, у що він зможе повірити і що витримає його психіка. Щоб потім, якщо не виникне несподіваних ускладнень, вручити йому купчу і направити до Эрону Дипно. Строго покаравши, що розмова з ним треба вести в відсутність не викликає довіри Келвіна Тауера.
  
  — Каллем і Дипно на пару зуміють знайти Мозеса Карвера, — сказав Едді, — а я повідомлю Каллему достатньо відомостей про Сюзі... особистого порядку, щоб переконати Карвера, що вона як і раніше жива. В кінці кінців... все буде залежати саме від переконливості Дипно і Каллема. І тієї енергії, яку вони вкладуть у створення «Тет корпорейшн» на заході життя. Гей, ця парочка ще зможе здивувати нас! Я не можу уявити собі Каллема в костюмі і при краватці, але як він роз'їжджає по країні, щоб гальмувати бізнес «Сомбры»... чому ні? — Він задумався, схиливши голову набік, котом кивнув, посміхаючись: — Так. Це в нього вийде.
  
  — Хрещений батько Сюзанни теж, мабуть, стариган, — сказав Роланд. — Тільки з шкірою іншого кольору. Такі люди часто говорять на одній мові, коли зустрічаються ан-тет.[20] І, можливо, я зможу дати Каллему щось таке, що допоможе йому переконати Карвера увійти в нашу компанію.
  
  — Сигул?
  
  — Так.
  
  Його слова заінтригували Едді.
  
  — Який?
  
  Але перш ніж Роланд встиг відповісти, Едді довелося натиснути на педаль гальма. Вони вже були в Лоувелле, на шосе № 7, а їм назустріч, уздовж придорожнього кювету, хитаючись з боку в бік, йшов старий з стирчать на всі боки всклоченнимі сивим волоссям. В лахмітті з брудної матерії. Кістляві руки і ноги покривали подряпини і виразки. Ішов він босоніж, а місце пальців займали огидні і грізного виду жовті кігті. Під пахвою ніс якийсь дерев'яний предмет, схожий на зламану лютню. Едді подумав, що дуже вже дивно виглядає цей старий на шосе, де раніше зустрічалися тільки серйозного вигляду бігуни підтюпцем, безумовно приїжджі, в нейлонових шортах, бейсболках і футболках (в одного на грудях Едді прочитав: НЕ СТРІЛЯЙТЕ В ТУРИСТІВ).
  
  Старий тим часом наближався, повільно, але вірно скорочуючи відстань до галактики, і з губ Едді зірвався крик жаху. Очі старого зливалися над переніссям, нагадуючи двухжелтковое яйце на сковорідці. З однієї ніздрі, як бивень, стирчав ікло. Але найбільшу огиду викликала зеленувате світіння обличчя старого. Немов на шкіру завдали тонкий шар флуоресцентного каші-розмазні.
  
  Дивна істота побачило їх і метнулося в ліс, кинувши расщепленную лютню.
  
  — Господи! — вирвалося у Едді. Якщо це був приходить, він дуже сподівався, що йому вже не доведеться побачити другого.
  
  — Зупиняйся, Едді! — крикнув Роланд, уперся долонями в приладовий щиток «форда» Каллема, який, піднявши шлейф пилу, завмер на узбіччі поряд з тим місцем, де сховався в лісі страшний старий.
  
  — Відкрий задню кришку. — Роланд уже відчинив дверцята з боку пасажирського сидіння. — Дістань мою вдоводел.
  
  — Роланд, ми поспішаємо, а до Тэтлбек-лейн ще три милі на північ. Я думаю, нам треба...
  
  — Заткнись і принеси його! — проревів Роланд, потім побіг до лісу. Глибоко вдихнув, а коли щось прокричав услід убежавшему виродкові, від його голосу по руках Едді побігли мурашки. Раз чи два він чув, як Роланд говорив ось таким голосом, але в проміжках не становило праці забути, що в жилах стрілка текла королівська кров.
  
  Він промовив кілька фраз, яких Едді не зрозумів, але останню розібрав: «Прийди ж, ти, дитя Родеріка, ти, увечный і заблуканий, і преклони коліна переді мною, Роландом, сином Стівена, з роду Эльда».
  
  Спочатку нічого не змінилося. Едді відкрив багажник «форда», приніс Роланду його револьвер. Стрілець затягнув пояс-патронташ, навіть не глянувши на Едді, не кажучи вже про те, щоб подякувати.
  
  Минуло тридцять секунд. Едді вже відкрив рот, щоб запропонувати Роланду продовжити шлях, коли шевельнулась запилена придорожня листя. А ще через кілька миттєвостей з лісу з'явився старий з сивими патлами. Він плентався, ледве переставляючи ноги, з опущеною головою. На лахміття розпливалася велика мокра пляма. Едді відчув сильний запах свіжої сечі.
  
  Однак урод впав на коліна і підняв деформовану руку до чола з такою приреченістю, що Едді ледь не заплакав.
  
  — Хайл, Роланд із Гилеада, Роланд Эльдский! Ти покажеш мені якийсь сигул, дорогий?
  
  У містечку Річковий Перехрестя стара жінка, яка називала себе матінка Таліта, дала Роланду срібний хрестик на срібній ж, з дрібних ланок, ланцюжку. З тих пір Роланд носив хрестик на грудях. Тепер сунув руку за пазуху і показав хрестик коленопреклоненному старому, повільного мутанту, вмираючому від променевої хвороби — Едді в цьому не сумнівався, — і мутант видав крик подиву.
  
  — Ти знайдеш спокій в кінці свого шляху, ти, дитя Родеріка? Ти знайдеш спокій в пустки?
  
  — Так, мій дорогий, — відповів мутант, ридаючи, а потім заговорив на тарабарском мовою і Едді не зміг розібрати ні слова. Подивився направо, наліво, очікуючи побачити наближаються автомобілі, все-таки літо, розпал відпускного сезону, але шосе № 7 пустувало, ніяких машин. Удача явно їм благоволила.
  
  — Скільки таких, як ти, в цих місцях? — спитав Роланд, перериваючи приходить. Вимовляючи ці слова, він дістав із кобури револьвер і підняв знаряддя смерті на рівень грудей.
  
  Дитя Родеріка підкинув руку до горизонту, не піднімаючи голови.
  
  стрілець, бо тут перегородки між світами тонкі, скажи [21]— Справах,анро кон фа; сей сей дезине фанно біллі кобайр кан. Я, Чевин, девар дан ду. Тому що я сумую за ним. Кан-тоі, кантах. Кан Дискордия, авен ла кам мах кан. Можу я? Якщо лах вайнен, то...
  
  — Як багато дано девар?
  
  Мутант обдумав питання Роланда, п'ять разів розчепірив пальці (Едді їх порахував: десять). Хоча чого п'ятдесят, Едді не знав.
  
  — І Дискордия? — різко спитав Роланд. — Ти справді так говориш?
  
  — О так, так кажу я, Чевин з Чайвена, син Хамила, менестрель Південних рівнин, які колись були моїм будинком.
  
  — Скажи мені назва міста, який стоїть біля замку Дискордия, і я звільню тебе.
  
  — Ах, стрілок, там всі мертві.
  
  — Я так не думаю. Називай його.
  
  — Федик! — закричав Чевин з Чайвена, мандрівний музикант, який і уявити собі не міг, що його життя обірветься в такому далекому, дивному місці, не на рівнинах Серединного світу, а в горах західного Мена. Раптом він підняв голову, звернув до Роланду своє моторошне світиться особа. Широко розкинув руки, немов розп'ятий на хресті.
  
  — Федик — на дальній стороні Тандерклепа, на Стежці Променя! На Промені Шардика, на Промені Матурін, на Шляху до Темної...
  
  Револьвер Роланда гаркнув один тільки раз. Куля потрапила коленопреклоненному мутанту в лоб, остаточно спотворивши і без того страшне обличчя. Коли Чевин падав на землю, його плоть на очах Едді перетворилася в зеленкуватий дим, ефемерний, як крило шершня. З мить Едді бачив завислі в повітрі зуби Чевина з Чайвена, що нагадують коралове кільце, потім зникли і вони.
  
  Роланд кинув револьвер у кобуру. Потім виставив інші пальці правої руки і провів ними зверху вниз перед обличчям, ніби прощаючи мутанту його гріхи.
  
  — Спочивай з миром, — сказав Роланд, після чого розстебнув пояс-патронташ і почав загортати в нього револьвер.
  
  — Роланд, це був... це був повільний мутант?
  
  — Так, думаю, можна сказати і так. Бідний старий! Але Родерики, наскільки мені відомо, жили за морями, за долами, на краю світу, хоча, перш ніж світ зрушив, вони присягнули на вірність Артуру Эльдскому. — Він повернувся до Едді, сині очі горіли на стомленому обличчі. — Федик — той самий місто, куди Міа пішла народжувати свою дитину. Куди взяла Сюзанну. До останнього замку. Ймовірно, нам доведеться повернутися в Тандерклеп, але спочатку ми повинні потрапити в Федик. Як добре, що тепер ми знаємо, де Сюзанна.
  
  — Він сказав, що сумує. По кому?
  
  Роланд тільки похитав головою, не відповівши на питання Едді. Повз проїхав вантажівка «Кока-коли», далеко на заході гримнув грім.
  
  — Федик у замку Дискордия, — пробурмотів стрілець. — Федик — Червона смерть. Якщо ми зможемо врятувати Сюзанну... і Джейка... ми підемо назад, до Пограниччя, до Кальям. Але ми повернемося, закінчивши там наші справи. А коли знову повернемо на південний схід...
  
  — Що? — з тривогою спитав Едді. — Що тоді, Роланд?
  
  — Тоді ми не зупинимося, поки не досягнемо Вежі. — Він витягнув перед собою руки, подивився на їх тремтіння, потім повернувся до Едді. На його обличчі читалася втома, але не страх. — Ніколи я не був так близький до неї. Я чую шепіт всіх моїх друзів пішли і їх спочилих отців. І шепочуть вони про близькість Вежі.
  
  Едді з хвилину дивився на Роланда, зачарований і зляканий. Потім зусиллям волі відвів погляд.
  
  — Гаразд, — він попрямував до відкритих дверцят біля водійського сидіння, — якщо ці голоси нашепчуть тобі і що потрібно сказати Каллему, щоб переконати його зробити все, що нам від нього потрібно... ти вже, будь ласка, дай мені знати.
  
  Едді сів за кермо і зачинив дверцята до того, як Роланд встиг відповісти. Думкою він і раніше бачив Роланда, витягають руку з великим револьвером, целящегося в коленопреклоненную фігуру, нажимающего на спусковий гачок. І цієї людини він називав старшим і іншому. Але чи міг він з упевненістю стверджувати, що Роланд не зробив би такого з ним... з Сюзі... з Джейком... якби серце сказало йому, що цим він наблизиться до своєї Вежі? Не міг. Та проте йшов з ним. І пішов би навіть у тому випадку, якщо б у глибині серця знав, не дай Бог, звичайно, що Сюзанна мертва. Тому що не міг вчинити інакше. Тому що Роланд став для нього навіть більше, ніж діном і іншому.
  
  — Батьком, — мовив Едді перед тим, як Роланд відкрив дверцята і заліз у кабіну.
  
  — Ти щось сказав, Едді? — спитав Роланд.
  
  — Так, — відповів Едді. — «Трохи далі[22] нам повертати». Мої слова.
  
  Роланд кивнув. Едді включив передачу, і «форд» покотився до Тэтлбек-лейн. Ще далеко, але ближче, ніж раніше, знову гримнув грім.
  
  
  
  Глава 4
  
  Дан-тете
  
  1
  
  Момент появи дитини на світ наближався, і Сюзанна Дін озирнулась, знову порахувавши своїх ворогів, як вчив Роланд. «Не можна відкривати вогонь, — говорив він, — не знаючи, хто і в якій кількості протистоїть тобі. Звичайно, є ще два варіанти. Або ти твердо знаєш, що порахувати їх немає ніякої можливості, або твоя мета — померти в цей день». Їй, ясна річ, хотілося звільнитися від цього жахливого, вторгающегося в думки шолома, але, яким би не було його призначення, шолом цей не заважав перераховувати тих, хто був присутній при народженні малого Міа. І це радувало.
  
  По-перше, Сейр, який командував парадом. «Нижчий» чоловік з пульсуючим червоною плямою на лобі. Потім Скоутер, лікар, який влаштувався між ніг Міа, готуючись прийняти пологи. Сейр швидко поставив дока на місце, коли той повів себе надто вже нахабно, але, схоже, не збирався заважати йому виконувати професійні обов'язки. Крім Сейра, Сюзанна нарахувала ще п'ятьох «нижчих людей», але по іменах знала тільки двох. Одного з них, з бульдожої мордою і товстим животом, звали Хабер. Поряд з Хабером стояла птицетварь з головою в коричневих пір'ї і злісними очима яструба. Це істота звали то Джей, то Джі. Усі семеро були озброєні автоматичними пістолетами, рукоятки яких стирчали над кобурами. Пістолет Скоутера вилазив з-під білого халата всякий раз, коли лікар нахилявся. Сюзанна вже вирішила, що намагатиметься заволодіти саме цим пістолетом.
  
  До них Сюзанна додала трьох блідих, настороженных людиноподібних істот, які стояли за Міа. За густосиним аурам вона визначила, що це вампіри. Можливо, з тих, кого батько Каллагэн відносив до третього роду (колишній священик ще порівнював їх з рибою-лоцманом). Загальна: десять. У двох вампірів були арбалети, у третього — якийсь електричний меч, і в той момент у нього, опущеної вниз, ледь світилася серцевина. Якщо б їй вдалося дістатися до пістолета Скоутера (Коли ти оволодієш ним, солоденька, — поправила вона себе. Вона прочитала книгу «Сила позитивного мислення» і досі вірила кожному слову преподобного Пила), вона в першу чергу мала намір нейтралізувати вампіра з електричним мечем. Лише Господь знав, якої шкоди могла завдати це зброя, але Сюзанна Дін не хотіла цього з'ясовувати.
  
  Плюс медична сестра з головою великої коричневою щури. Пульсуючий червоний очей в центрі лоба підказав Сюзанні, що на всіх інших «нижчих людей» людські маски, які вони носили, щоб не лякати своїх жертв, коли доводилося вийти на вулиці Нью-Йорка. Можливо, не всі маски приховували щурячі морди, але Сюзанна точно знала, що ніхто з них не схожий на Роберта Гулі.[23] І наскільки вона могла бачити, зброї не було тільки у крысоголовой медсестри.
  
  Отже, всього одинадцять. Одинадцять на весь величезний і по більшій частині порожній лазарет, розташований на цей рахунок сумнівів у неї практично не було — аж ніяк не під Манхеттеном. І якщо вона збиралася покласти всіх, діяти слід було, поки їх увага зосереджена на дитині Міа, її дорогоцінному малому.
  
  — Він йде, доктор! — нервово і захоплено вигукнула медсестра.
  
  Вона не помилилася. Підрахунки Сюзанни обірвав напад страшного болю, який їй ще не доводилося відчувати. Біль ця захлеснула їх обох. Накрила з головою. Вони закричали в унісон. А Скоутер вимагав від Міа:
  
  — Тужся! Тужся! ТУЖСЯ!
  
  Сюзанна закрила очі і теж тужилася, тому що це був і її дитина... у всякому разі, був раніше. І відчуваючи, як біль йде з неї, наче вода в зливний отвір раковини, вона відчула глибокий смуток. Бо дитину вона повністю переправила Міа: останні кілька рядків живого послання, які якимось чином змусили передати тіло Сюзанни. На тому все і закінчилося. Що б не сталося потім, ця сторінка її життя переверталася, ось Сюзанна Дін і видала крик полегшення і жалю, крик, який пролунав, як пісня.
  
  А потім, до того, як почався кошмар, настільки жахливий, що найдрібніші подробиці вона буде пам'ятати гранично чітко, наче высвеченные яскравим прожектором, до того дня, як шагне у пустку, Сюзанна відчула маленьку гарячу руку, що охопила її зап'ясті. Вона повернула голову разом з надітим на неї металевим шоломом. Почула, як ахнула. Зустрілася поглядом з Міа. Остання разлепила губи і вимовила одне-єдине слово. Сюзанна не змогла розчути його за ревом Скоутера (той, піднявши щипці над головою, нахилився, вдивляючись між ніг Міа). Однак почула слово і зрозуміла, що Міа намагається виконати свою обіцянку.
  
  Я звільню тебе, якщо випаде нагода, — обіцяла її викрадачка, і тепер в голові Сюзанни прозвучало: Чеззет. Це ж слово вона побачила на губах жінки, що народжує.
  
  Сюзанна, ти мене чуєш?
  
  Я чую тебе дуже добре, — сказала Сюзанна.
  
  І ти пам'ятаєш наш задум?
  
  Ага. Я допоможу тобі вибратися звідси з твоїм малим, якщо зможу. І...
  
  І вб'єш нас, якщо не зможеш! — ревно закінчив фразу голос. Раніше він не був таким гучним. Сюзанна не сумнівалося, що частково її посилює з'єднувальний кабель. — Скажи це, Сюзанна, дочка Дена!
  
  Я вб'ю вас обох, якщо ви...
  
  Вона замовкла. Міа, схоже, така відповідь влаштував, Сюзанну — тим більше: вона не змогла б реалізувати задумане, якби від неї залежали життя матері і немовляти. Вона випадково підняла погляд до стелі величезного приміщення і там, над рядами ліжок, розділеними проходами, побачила Едді і Роланда. Точніше, їх розмиті силуети, що з'являються з стелі і ховаються в ньому. Вони дивилися на неї, як риби-фантоми.
  
  Знову сутичка, але вже не така сильна. Сюзанна відчувала, як напружуються стегна, намагаючись допомогти живота щось виштовхнути з себе, але ці відчуття відступили на периферію свідомості, не мали ніякого значення. Що мало, так це відповідь на питання: чи дійсно вона бачить те, що, за її розумінням, відкрилося їй під стелею? Може, просто позначилося перенапруження, і свідомість у прагненні здобути підтримку створило цю галюцинацію, щоб заспокоїти її?
  
  Вона майже повірила, що це галюцинація. Повірила б повністю, не будь вони обидва голі, не оточуй їх дивна колекція плаває в повітрі сміття: книжечка з сірниками, горішок, тютюновий попіл, цент. І підлоговий автомобільний килимок! Підлоговий автомобільний килимок з великими літерами, що складаються в слово: FORD.
  
  — Доктор, я бачу го...
  
  Фраза обірвалася незадоволеним вереском, тому що доктор Скоутер, не показавши себе джентльменом, безцеремонно відіпхнув Щурика-медсестру і нахилився ще нижче, мало не сунувся особою в промежину Міа. Немов вирішив витягувати її малого зубами. Яструб — то Джей, то Джі — збуджено заговорив з Хабером на якомусь жужжащем мовою.
  
  Вони дійсно тут, — подумала Сюзанна. — Підлоговий килимок — тому доказ. Вона не могла сказати, яким чином підлоговий килимок доводить присутність в лазареті Роланда і Едді, тільки знала, що доводить. І одними губами промовила слово, яке повідомила їй Міа: «Чеззет». Це був пароль. Відкриває як мінімум одну двері, а може — багато. Сумнівів у тому, що Міа говорить правду, у Сюзанни навіть не виникло. Їх пов'язували воєдино не тільки шоломи, з'єднані кабелем, але більш природний (і значно більш потужний) процес народження дитини. Ні, Міа не брехала.
  
  — Тужся, ти, проклята богами лінива сучка! — проволав Скоутер, і Роланд з Едді раптово зникли в стелі, немов їх знесло потоком повітря вирвалося з рота лікаря. За розумінням Сюзанни, так воно і було.
  
  Вона повернулася на бік, відчуваючи, як волосся прилипають до голови, а пот галонами виливається з тіла. Вона трохи присунулася до Міа, трохи наблизилася до Скоутеру, трохи наблизилася до перехресного рефленню, нанесеному на метал рукоятки автоматичного пістолета Скоутера.
  
  — Лежи тихо, сестричка, послухай мене, благаю. — Один з «нижчих» чоловіків торкнувся плеча Сюзанни. Холодної, вологою рукою, з величезними перснями на пальцях. Від цього дотику по шкірі Сюзанни побігли мурашки. — Все закінчиться через хвилину, а потім переміняться всі світи. Коли цей малюк приєднається до Руйнівникам в Тандерклепе...
  
  — Заткнися, Стро! — гаркнув Хабер і відштовхнув того, хто намагався заспокоїти Сюзанну. А потім знову зосередив всю увагу на пологах.
  
  Міа вигнула спину, застогнала. Крысоголовая медсестра поклала руки їй на стегна, м'яко натиснув на них.
  
  — Давай же, давай, тужся, виштовхуй його з живота.
  
  — Жри гівно, сука! — закричала Міа, але Сюзанна відчувала лише відгомони її болю, і нічого більше. Зв'язок між ними сходила нанівець.
  
  Зібравши волю в кулак, Сюзанна викрикнула в глибині своєї свідомості: Гей! Гей, Позитронна леді! Ти ще тут?
  
  Зв'язок... розірвана, — відповів їй приємний жіночий голос. Як і раніше, пролунав він в глибині голови Сюзанни, але на відміну від минулого разу йому явно бракувало чіткості і гучності, він нагадував голос з радіоприймача, ледь помітний з-за атмосферних перешкод. — Повторюю: зв'язок... розірвана. Ми сподіваємося, ви будете звертатися в Північний центр позитроники при необхідності розширення ваших ментальних можливостей. І в «Сомбра корпорейшн», визнаного лідера в області телепатичного зв'язку з десятитисячного року!
  
  Потім глибоко в мозку Сюзанни пролунало гучне «БИИИИИП», від якого занили зуби, і зв'язок обірвався. Зник не тільки жахливо-приємний жіночий голос, зникли всі відчуття, пов'язані з пологами. Вона відчула, ніби вирвалася з якоюсь компресійної пастки, до болю сжимавшей все тіло.
  
  Міа закричала знову, і Сюзанна відгукнулася таким же криком. Частково тому, що не хотіла повідомляти Сейра та інших про обриві зв'язку між нею і Міа; а де-то від щирого жалю. Вона втратила жінку, яка в певному сенсі стала їй рідною сестрою.
  
  Сюзанна? Сюзі, ти тут?
  
  Вона почала підніматися на ліктях, почувши цей голос, і на мить зовсім забула про ту, що лежала поруч. Цей голос належав...
  
  Джейк? Це ти, солоденький? Ти, чи не так? Ти мене чуєш?
  
  ТАК! — вигукнув він. — Нарешті! Господи, з ким ти говорила до цього? Продовжуй кричати, щоб я зміг визначити, де мені тебе...
  
  Голос обірвався, але лише після того, як до неї долинув гуркіт далекої стрілянини. Джейк у кого-то стріляв? Вона так не думала. Відчувала, що хтось стріляв у Джейка.
  
  2
  
  — Давай! — прокричав Скоутер. — Давай, Міа! Тужся! Заради свого життя! Віддай все, що можеш! ТУЖСЯ!
  
  Сюзанна спробувала перекотитися ближче до іншої жінки (Я в тривозі і мене потрібно заспокоїти, бачите, в якій я тривозі, я в тривозі і мене потрібно заспокоїти, нічого більше), але той, кого звали Стро, повернув її на колишнє місце. Гофрована сталева трубка, яка з'єднувала їхні шоломи, гойдалася й розтягувалася.
  
  — Не наближайся до неї, сука, — прошипів Стро, і в голові у Сюзанни вперше майнула думка, що їй не вдасться дістатися до пістолета Скоутера. Або будь-якого іншого пістолета.
  
  Міа закричала знову, звертаючись до незнайомої богові чужою мовою. Коли спробувала відірвати верхню половину тіла від ліжка, медсестра (Алія, — подумала Сюзанна, — медсестру звуть Алія) їй цього не дозволила, а Скоутер коротко скрикнув, схоже, дуже задоволений розвитком подій. Навіть відкинув щипці, які тримав у руках.
  
  — Чому ти це зробив? — запитав Сейр. Простирадло під широко розсунутими ногами Міа намокла від крові, і в голосі боса звучала стурбованість.
  
  — Вони не потрібні, — недбало відповів Скоутер. — Вона ідеально складена для народження дітей. Може народити дюжину на рисовому полі, а потім продовжити збирати рис. Він поспішає до нас, міцненький і здоровенький!
  
  Скоутер вже зібрався схопити самий великий таз з тих, що стояли на сусідньому ліжку, потім вирішив, що часу немає, і простягнув рожеві, без рукавичок руки, до промежини Міа. На цей раз, коли Сюзанна спробувала присунутися до Міа, Стро її не зупинив. Всі вони, «нижчі люди» і вампіри, зачаровано спостерігали за останнім етапом народження дитини, в більшості своїй скупчившись у тієї з двох зсунутих ліжок, на якій лежала Міа. Тільки Стро тримався поруч з Сюзанною. Вампіра зі світловим мечем тут же понизили в статусі: Сюзанна вирішила, що перша куля повинна дістатися Стро.
  
  — Ще раз! — прокричав Скоутер. — Заради своєї дитини!
  
  Як «нижчі люди» і вампіри, Міа забула про Сюзанну. Її очі, повні болю, як душевної, так і фізичної, не відривалися від Сейра.
  
  — Чи зможу я залишити його у себе, сер? Будь ласка, скажіть, що зможу, нехай і на короткий час!
  
  Сейр взяв її за руку. Маска, яка приховувала його справжнє обличчя, посміхнулася.
  
  — Так, моя люба. Твій малої залишиться у тебе на довгі роки. Тільки потужься ще раз.
  
  Міа, не вір його брехні, — подумки вигукнула Сюзанна, але крик пішов у нікуди. «Може, воно й на краще, — подумала вона. — Це ж добре, що на якийсь час про мене повністю забули».
  
  І думками Сюзанна розгорнулася в іншому напрямку.
  
  Джейк! Джейк, де ти?
  
  Немає відповіді. Погано. «Господи, будь ласка, зроби так, щоб він не помер».
  
  «Може, він дуже зайнятий. Біжить... ховається... б'ється... Мовчання не обов'язково...»
  
  Міа заходилася в крику, начебто так і сипала лайками, але при цьому тужилася щосили. Піхва розтягувався все сильніше, статеві губи розкривалися все ширше. На простирадло вийшла свіжа кров, збільшивши і без того велика пляма. А потім, в червоній ореолі, Сюзанна побачила корону білого і чорного. Біле — шкіра, чорне волосся.
  
  Тут же чорне і біле початок потопати в червоній, наче дитина вирішив повернутися в черево матері, ще не готовий до зустрічі зі світом, але Міа, схоже, набридло чекати його появи на світ. Вона тужилася, що було сил, стиснуті в кулаки руки — вона тримала їх перед очима — вібрували від напруги, очі перетворилися на щілинки, губи розійшлися, оголивши зчеплені зуби. Жила тривожно пульсувала на лобі. Інша випирала на шиї.
  
  — НУ-У-У-У-Ж-Е-Е-Е! — прокричала вона. — КАММАЛА, МІЙ КРАСЕНЬ! КАММАЛА-КАМ-КАМ!
  
  — Дан-тете, — пробурмотів Джей, Яструб, і решта підхопили побожним пошепки:
  
  — Дан-тете... дан-тете... каммала дан-тете. — Пришестя маленького бога.
  
  На цей раз не тільки здалася маківка, але вся голівка немовляти пішла вперед. А потім Сюзанна побачила його ручки, притиснуті до вымазанной кров'ю грудей, крихітні кулачки, подрагивающие, живі. Побачила сині очі, широко розкриті, дивовижні як своїм знанням життя, так і схожістю з очима Роланда. Побачила чорні, як сажа, віям. Мікроскопічні крапельки крові виблискували на них, немов рубіни. Сюзанна побачила, щоб більше ніколи не забути, як нижня губа дитини на мить зачепила внутрішню статеву губу матері. Тут же відкрився маленький ротик, продемонструвавши ідеальний ряд білих зубів на нижній щелепі, не іклів, а ідеальних маленьких зубів, і, проте, від одного тільки вигляду зубів новонародженого по спині Сюзанни холодок побіг. Ту ж реакцію викликав і пеніс малого, надзвичайно великий і стоїть сторчма. Сюзанна прикинула, що пеніс довжиною перевершував її мізинець.
  
  Кричачи від болю і щастя, Міа підвелася на ліктях, її очі вилазили з орбіт, стікаючи сльозами. Витягнувши руку, вона мертвою хваткою вчепилася в зап'ясті Сейра, тоді як Скоутер спритно зловив выскользнувшего з піхви немовляти. Сейр скрикнув від болю, спробував вирватися, але з тим же успіхом міг намагатися... вирватися з рук поліцейського в Оксфорді, штат Міссісіпі. Захоплений шепіт «нижчих людей» та вампірів замовк, на якусь мить у лазареті повисла мертва тиша. І в неї загострився слух Сюзанни вловив хрускіт кісток зап'ястя Сейра.
  
  — ВІН ЖИВИЙ? — прокричала Міа у здивоване обличчя Сейра. Бризки слини розліталися з її губ. — СКАЖИ МЕНІ, ПАРШИВИЙ СИФІЛІТИК, СУЧИЙ СИН, МІЙ МАЛИЙ ЖИВИЙ?
  
  Скоутер підняв малого так, що їхні обличчя опинилися на одному рівні. Погляд карих очей доктора зустрівся з поглядом синіх очей немовляти. Скоутер тримав його на руках, а пеніс войовничо стирчав вгору. Сюзанна ясно побачила червону мітку на лівій п'ятці немовляти. Здавалося, він занурив п'яту в кров матері перед тим, як покинути її черево.
  
  Замість того щоб ляснути немовляти по сідницях, Скоутер набрав повні груди повітря і дмухнув йому прямо в очі. Малої Міа глипнув комічно (і такому людському) подиві. Вдихнув сам, на мить затримав дихання, а потім... Він міг бути Королем королів, руйнівником світів, але життя він увійшов, як входять багато і багато дітей, з криком люті. Від цього крику з очей Міа знову хлинули сльози, на цей раз радості. Диявольські створіння, які зібралися навколо новоявленої матері, звичайно, були слугами Червоного Короля, але тим не менш побачене подіяло і на них. Вони зааплодували, засміялися. Приєдналася до них і Сюзанна, нехай і картаючи себе за це. Немовля повернувся на звук, в його очах читалося подив.
  
  Плачу, зі сльозами, катящимися по щоках, з закапавшими з носа соплями, Міа простягнула руки.
  
  — Дай його мені! — крізь сльози видихнула вона; то плакала Міа, нічия дочка і мати одного. — Дай мені, прошу тебе, дозволь потримати мого сина! Дозволь потримати мого малого. Дозволь потримати мою красу.
  
  І немовля повернув голову на голос матері. Сюзанна сказала б, що таке неможливо, але, зрозуміло, вона сказала б те ж саме і про немовля, яке народилося, повністю прокинувшись, з широко розкритими очима, повним зубів ротом і стоять кінцем. Однак у всьому іншому немовля здався їй зовсім звичайним: пухким, з пропорційними ручками і ніжками, людським, а тому дуже милим. Так, звичайно, на п'яті у нього було родима пляма, але хіба мало з'являється на світ дітей з родимими плямами?
  
  Хіба його батько, згідно з сімейною легендою, не народився з плямою на всю руку? Пляма на п'яті ніхто б і не побачив, хіба що на пляжі.
  
  Як і раніше тримаючи немовля на рівні особи, Скоутер подивився на Сейра. Виникла пауза. Скориставшись нею, Сюзанна могла б без праці заволодіти пістолетом доктора. Але навіть не подумала про це. Забула і телепатичний крик Джейка, і дивний візит Роланда і її чоловіка. Її — точно так само, як і Джея, Стро, Хабера та інших — зачаровало прибуття немовляти в цей исстрадавшийся світ.
  
  Сейр ледь помітно кивнув, і Скоутер опустив крихту Мордреда, як і раніше волаючого (раніше поглядывающего через плече, очевидно, на свою матір), в чекаючи руки Міа.
  
  Міа одразу ж розгорнула його, щоб поглянути на його личко, і серце Сюзанни похололо від тривоги і жаху. Тому що Міа виразно рушила розумом. Її очі яскраво блищали. Губи вигиналися одночасно в усмішці і злісної усмішці, слина, рожева, загустевшая від крові з покусаного мови, текла по підборіддю, але більш всього налякав Сюзанну торжествує сміх Міа. Звичайно, з часом вона могла прийти в себе, але...
  
  Ніколи ця сучка не прийде в себе, — заперечила Детта, не без співчуття. — Дуже важко дався їй ця дитина, ось вона і зламалася. Для неї все скінчено, і ти знаєш це не гірше за мене!
  
  — О, який красень! — воркувала Міа. — Які сині у тебе оченята, яка біла шкіра, прямо-таки як перший сніг на Широку Землю! А які у тебе сосочки, чисто ягідки, а який член і яєчка, гладенькі, як персики! — Вона оглянулася. Насамперед її очі пройшлися по обличчю Сюзанни, що стала для Міа досконалішою незнайомкою, потім з іншим. — Подивіться на мого малого. Ви, невдахи, ви, недоноски, подивіться на мій скарб, мою крихту, мого хлопчика! — Вона кричала на них, вимагала уваги, сміялася божевільними очима і плакала перекошеним ротом. — Дивіться, заради кого я віддала вічне життя! Дивіться на мого Мордреда, дивіться на нього дуже добре, тому що другого такого вам ніколи не побачити!
  
  Важко дихаючи, вона покривала замаранное кров'ю личко немовляти поцілунками, сама пачкаясь в крові, і скоро вже виглядала, як п'яна жінка, яка спробувала намазати губи помадою. Вона сміялася і цілувала пухкий подвійне підборіддя новонародженого, його соски, пупок, пеніс, піднімаючи все вище і вище на тремтячих руках. А дитина — вона збиралася назвати його Мордредом — витріщався на неї зверху вниз з написаним на личку подив. Вона поцілувала його коліна, потім — обидві крихітні ступні. Сюзанна почула перше в цьому лазареті чмокання: не немовля смоктав груди матері, а Міа — ідеальної форми пальчики на ногах немовляти.
  
  3
  
  Твоя дитина — погибель мого діна, — холодно подумала Сюзанна. — Якщо нічого більше мені не вдасться, я встигну вихопити пістолет Скоутера і пристрелити його. На це буде потрібно дві секунди.
  
  З її швидкістю, надприродною швидкістю стрілка, більше б і не знадобилося. Але вона не могла змусити себе поворухнутися. Вона розглядала багато сценарії цього епізоду драми, драми, але тільки не божевілля Міа, таке не приходило їй в голову, і тепер вона не знала, що робити. Сюзанна раптом подумала, що їй ще дуже пощастило: зв'язок між розумом, забезпечувана технікою, створеною інженерами «Північного центру позитроники», вчасно обірвалася. Інакше вона теж могла би збожеволіти.
  
  А якщо зв'язок раптом знову підключать, сестричка... чи не вважаєш ти, що діяти треба прямо зараз, поки у тебе є така можливість?
  
  Але вона не могла , не могла, і все тут. Перетворилася в статую, заворожена тим, що відбувається у неї на очах.
  
  — Припини! — гаркнув на Міа Сейр. — Твоя робота — не облизувати його, а годувати! Якщо хочеш, щоб він залишався з тобою, поквапся! Дай йому груди! Або мені привести годувальницю? Багато віддали б свої очі за такий шанс!
  
  — Ніколи... ніколи... в... ЖИТТЯ! — сміючись, викрикнула Міа, але опустила дитини і нетерпляче рвонула ліф одягненою на неї просторій білої сорочки, оголивши праву грудь. Сюзанна розуміла, чому чоловіки так і липли до Міа. Навіть тепер її груди являла собою ідеальну, увінчану коралом півсферу, яка призначалася швидше для чоловічої руки і чоловічої пристрасті, ніж для губ дитини. Міа піднесла до неї новонародженого. На мить він витріщився на груди, точно так само, як витріщався на матір, його личко вдарилося об сосок, відскочив від нього. А потім опустилося вниз, рожеві губки зімкнулися на рожевому бутоні соска, і він почав смоктати.
  
  Міа гладила малого за змішаною і просоченим кров'ю чорним волоссям, продовжуючи сміятися. Для Сюзанни цей сміх звучав, як крики.
  
  Почулися важкі кроки: до зрушеним ліжок наближався робот. Виглядав він точнісінько як Енді, робот-посильний, така ж жердину заввишки в сім або вісім футів, ті ж яскраво-сині очі, таке ж блискуче тіло, ті ж кінцівки з безліччю шарнірів. В руках він тримав великий скляний ящик, наповнений зеленим світлом.
  
  — Це ще що? — гаркнув Сейр. В голосі чулися злість і недовірливість.
  
  — Кувез,[24] — відповів Скоутер. — Я подумав, що краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати.
  
  Коли він повернувся до робота, його плечова кобура з пістолетом хитнулася в бік Сюзанни. Це був прекрасний шанс, кращий з тих, що надавався їй раніше, і вона це знала, але, перш ніж встигла заволодіти пістолетом, малої Міа змінився.
  
  4
  
  Сюзанна побачила червоне світло, що збігає по гладкій шкірі немовляти від маківки до п'яти з рідною плямою. То було не почервоніння шкіри: джерело світла знаходився зовні, Сюзанна міг у цьому заприсягтися. Немовля, як і раніше, лежав на плоскому животі Міа, обхопивши губами сосок, а за червоним світлом була чорнота, яка поширилася по всьому тілу, перетворивши людського дитини темного гнома, негатив розовенького ангелика, який вийшов з утроби Міа. І одночасно його тільце стискалося, ніжки підтягувалися і відповзали в живіт, головка, потягнувши за собою груди Міа, йшла в шию, яка роздувалася, як у жаби. Сині очі раптом стали чорними, потім знову синіми.
  
  Сюзанна спробувала закричати, але не змогла.
  
  По боках чорного істоти з'явилися здуття, потім лопнули, відкривши не ноги або руки, а лапки. Ознака, яка була на п'яті, тепер змістилася на живіт, перетворилася у пляма, що нагадує червоне клеймо на черевці павука «чорна вдова». Так, так, на Міа тепер лежав павук. Однак немовля не зник повністю. На спині павука залишився білий наріст. І в цьому нарості Сюзанна бачила мініатюрне, деформований личко і сині іскорки-очі.
  
  — Що... — запитала Міа, знову почала підніматися на ліктях. Кров полилася у неї з грудей. Немовля пив її, як молоко, не втрачаючи ні краплі. Поряд з Міа, закам'янівши, застиг Сейр, з відпалою щелепою, витріщеними очима. Чого він очікував від цих родів, що-то про їх можливий результат йому виразно розповіли, але точно не таке. У Детты шок, який відчував Сейр, викликав злісну радість дитини: за її розумінням, він виглядав, як комік Джек Бенні, вичавлює з сміх публіки.
  
  З мить тільки Міа, схоже, розуміла, що відбувається, бо обличчя її початок витягатися — чи то від переляку, чи то від болю. Потім усмішка повернулася — ангельська усмішка мадонни. Вона простягла руку і погладила все ще мінливого виродка, який присмоктався до її грудей, чорного павука з крихітною людською головкою і червоною міткою на щетинистом черевці.
  
  — Хіба він не прекрасний? — вигукнула вона. — Хіба мій син не красень, сліпучий, як літнє сонце?
  
  То були її останні слова.
  
  5
  
  Її обличчя не затвердів, але застигло. Щоки, лоб, шия, миттю раніше пылавшие від напруги, викликаного пологами, зблякли до воскової білизни пелюсток орхідеї. Блискучі очі втупилися в одну точку. І раптово Сюзанна зрозуміла, що дивиться не на жінку, яка лежала на ліжку, а на малюнок жінки. Виключно гарний малюнок, які робляться на папері штрихами вугілля і кількома пастельними тонами.
  
  Сюзанна згадала, як вона повернулася в готель «Плаза-Парк Хаятт» після першого відвідування галереї замку Дискордия і як приходила сюди, в Федик, після першої розмови з Міа, в тіні мерлона.[25] Як небо, замок, камінь мерлона розривало надвоє. І тут, немов причиною послужила її думку, особа Міа розірвало від лінії волосся до підборіддя. Очі, вже потьмяніли, рознесло в різні сторони, дві губи розтягнулися і раптом перетворилися на чотири, а з розлому на обличчі не хлинула кров, немає, посипався якийсь білий порошок з затхлим запахом. Сюзанні згадалися слова Т. З. Еліота
  
  (порожнисті люди набиті чучела солома в головах)
  
  і Льюїса Керролла
  
  (так ви всього лише колода карт)
  
  і тут дано-тете Міа підняв огидну голову, відірвавшись від своєї першої трапези. Його вимащений кров'ю рот розкрився, і він підвівся, нижніми лапками спираючись на спадаючий живіт матері, верхніми начебто націлившись на Сюзанну.
  
  Він тріумфально запищав і, якщо б скористався цим моментом, щоб атакувати другу жінку, яка лежала поруч з тієї, що дала йому груди, Сюзанна Дін напевно померла б біля Міа. Замість цього він повернувся до «сдувшейся» грудей, з якої скуштував спочатку молока, а потім крові, і відірвав її. З плямканням заходився жувати. Миттю пізніше поліз в утворену дірку. Біле людське обличчя зникло, тоді як розірване обличчя Міа продовжувала покривати пил, вырывающаяся з розлому в голові. Плямкання — грубе, нагадує звуки, які видає відкачують воду машина, — тривало, і Сюзанна подумала: Він забирає з неї всю рідину, всю рідину, яка ще залишилася. І подивіться на нього! Подивіться, як він роздувається! Прямо-таки п'явка на шиї коня!
  
  І тут хтось заговорив чистою англійською мовою, з соковитими інтонаціями істинного джентльмена:
  
  — Прошу вибачити мене, панове, а вам ще потрібен кувез? Бо ситуація в деякому роді змінилася, вже вибачте, що вказую на це.
  
  Від цього голосу чари, які паралізували Сюзанну, звалилися. Вона підвелася на одній руці, а другою схопила рукоятку пістолета Скоутера. Смикнула, але тримав пістолет ремінець, перекинутий через рукоятку, і з кобури витягнути його не вдалося. Її вказівний палець намацав важіль запобіжника і обняв його. А потім вона направила пістолет разом з кобурою в груди Скоутеру.
  
  — Якого чер... — почав він, коли середнім пальцем вона натиснула на спусковий гачок і тут же з усієї сили смикнула пістолет. Ремені, якими кобура кріпилася на плечі Скоутера, витримали. А ось тоненький ремінець, що утримує рукоятку пістолета — ні. Скоутер повалився набік, намагаючись подивитися на димлячу чорну дірку у своєму білому халаті, пістолет залишився у Сюзанни. Вона застрелила Стро і вампіра, який стояв позаду нього з електричним мечем. Якусь мить вампір ще стояв, у всі очі дивлячись на бога-павука, який спочатку так нагадував людське немовля, а потім його аура випарувалася. За нею послідувала і плоть. Так що залишилася лише порожня сорочка, заткнутая у порожні сині джинси. І тут же одяг впала на підлогу.
  
  — Убийте її! — закричав Сейр, хапаючись за свій пістолет. — Убийте цю суку!
  
  Сюзанна відкотилася від павука, устроившегося на тілі його швидко «сдувающейся» матері, зриваючи шолом, звалилася з ліжка. Голову пронизала дика біль, і Сюзанна вже подумала, що від шолома позбутися не вдасться, але вдарилася об підлогу вже без нього. Шолом залишився на ліжку, прикрашений по периметру її волоссям. Павук, відірвавшись від гостини, коли тіло його матері сіпнулося, сердито зашипів.
  
  Сюзанна покотилася під ліжко, коли загриміли пістолетні постріли. Почула, як дзенькнула пружина, в яку потрапила одна з куль. Побачила ступні і волохаті ноги крысоголовой медсестри і простелила їй коліно. Медсестра скрикнула, повернулася, скиглячи, зашкутильгав геть.
  
  Сейр нахилився вперед, направив пістолет на ту половину подвійний ліжка, на якій лежало тіло Міа. В простирадлі вже чорніли три димлячі діри. Перш ніж Сейр встиг додати до них четверту, одна з лапок павука погладила йому щоку, розірвавши маску, яку він носив, і оголивши зарослу шерстю шкіру. Сейр, скрикнувши, відсахнувся. Павук повернувся до нього, видавши звук, дуже схожий на нявкання. Білий наріст з людським обличчям на спині люто глипнув, як би попереджаючи Сейра: тримайся подалі від моєї їжі. І знову дано-тете обернувся до жінки, яка жінку вже нічим не нагадувала, виглядала, як останки неймовірно древньої мумії, практично перетворилися в пил, прикриту лахміттям.
  
  — Я б сказав, все заплуталося, — зауважив робот з інкубатором в руках. — Може, мені піти? Я міг би повернутися, коли з'явиться деяка визначеність.
  
  Сюзанна змінила напрямок руху, викотилася з-під ліжка. Побачила, що двоє «нижчих» чоловіків дали драла. Джей, Яструб, схоже, ніяк не міг вирішити, бігти йому або залишатися. Сюзанна прийняла рішення за нього, простреливши коричневу голову. Полетіло пір'я і кров.
  
  Підвівшись, наскільки могла, тримаючись однією рукою за край ліжка, Сюзанна підвела другу, з пістолетом Скоутера. Вона вже поклала чотирьох. Крысоголовая медсестра і ще один «нижчий» чоловік втекли. Сейр упустив пістолет і намагався сховатися за роботом з інкубатором.
  
  Сюзанна застрелила двох вампірів і «нижчого» чоловіка, схожого на бульдога. Цей — його звали Хабер — не забув про неї, тримав пістолет напоготові, чекаючи можливості всадити в нього кулю. Але Сюзанна випередила його і з почуттям глибокого задоволення спостерігала, як він валиться на підлогу. Хабер, вирішила вона, був найнебезпечнішим.
  
  — Мадам, якщо вас не утруднить, будьте так ласкаві сказати мені... — почав робот, і Сюзанна двома швидкими пострілами розбила його яскраво-сині очі. Цього трюку вона навчилася у Едді. Відразу ж завила сирена. Сюзанна відчула, що буде глухою, якщо сирена так і буде ревіти.
  
  — МЕНЕ ЗАСЛІПИЛИ РУШНИЧНИМ ВОГНЕМ! — проволав робот все тим же абсурдним, не бажаєте-чашечку-чаю-мадам, доганою. — ВИДИМІСТЬ НУЛЬОВА, МЕНІ ПОТРІБНА ДОПОМОГА, КОД 7, Я КАЖУ, МЕНІ ПОТРІБНА ДОПОМОГА!
  
  Сейр виступив з-за робота, високо піднявши руки. Через сирени і криків робота Сюзанна не могла розчути, що він говорить, але прочитала слова по губах цього мерзотника: «Я здаюся, ви приймете моє обіцянку більше не брати участь у бойових діях?»
  
  Сюзанна посміхнулася цього цікавого питання, не віддаючи собі звіту в тому, що посміхається. В цій усмішці не було ні веселощів, ні жалості, вона означала лише одне: якби у Сюзанни час, вона змусила б Сейра вилизувати її кукси, точно так само, як він змусив Міа лизати його туфлі. Але часу на це не було. Він прочитав свій вирок у її посмішці і повернувся, щоб втекти, але Сюзанна вистрілила в нього двічі, раз — за Міа, другий — за батька Каллагэна. Череп Сейра розлетівся бризками крові і дратнями мозку. Він ухопився за стінку, спробував зачепитися за полицю з якимось обладнанням... повалився На підлогу вже мертвим.
  
  Тепер Сюзанна взяла на мушку павука-бога. Мініатюрне біле личко на його чорній щетинистой спині повернулася до неї. Сині очі, до остраху схожі на очі Роланда, блиснули.
  
  Ні, ти не зможеш! Не має! Бо я — єдиний син Короля!
  
  Не зможу? — подумки відповіла вона питанням на питання, прицілюючись. — Солоденький, зараз ти побачиш, як же ти в цьому... ПОМИЛЯЄШСЯ!
  
  Але перш ніж вона встигла натиснути на спусковий гачок, за спиною пролунав пістолетний постріл. Куля обпекла їй шию. Сюзанна відреагувала миттєво, повернулася і повалилася в прохід. Один з «нижчих» чоловіків, що втекли відразу ж, мабуть, згадав про борг і повернувся. Сюзанна всадила йому в груди дві кулі, змусивши пошкодувати про прийняте рішення.
  
  Вона покрутила головою, нею опанувало бажання вбивати і вбивати (так, цього вона хотіла, для цього її створили, і вона знала, що навік вдячна Роланду, який показав їй, яка вона насправді), але решта померли або втекли. Павук на численних пухнастих лапках спускався вниз по ніжці ліжка, нарешті відірвавшись від трупа матері. На мить звернув до неї білосніжне личко немовляти.
  
  Ти вчиниш правильно, Чорна, якщо даси мені піти. Інакше...
  
  Вона вистрілила в нього, але в той самий момент зачепилася за руку Яструба. І куля, яка вбила б чудовисько, трохи відхилилася, отстрелила одну з восьми волохатих лапок. Жовтувато-червона рідина — швидше гній, ніж кров, — потекла з того місця, де лапка приєднувалася до тіла. Чудовисько закричало, від болю і здивування. В діапазоні чутності крик цей розчинився у витті сирени робота, але Сюзанна почула його у своїй голові, гучний і ясний.
  
  Я відплачу тобі за це! Мій батько і я, ми тобі за це відплатимо! Змусимо тебе благати про смерть, ось що ми зробимо!
  
  У тебе не буде такого шансу, солоденький, — відповіла Сюзанна, намагаючись вкласти в цю думку максимум впевненості, не хотіла, щоб чудовисько дізналося про те, чого вона сама не сумнівався: в пістолеті Скоутера патронів не залишилося. Вона ретельно, нехай цього і не вимагалося, прицелилась, а павук швидко-швидко тікав від неї, спочатку метнувся за ревучого сиреною робота, потім в дверний проріз.
  
  Ну та гаразд, подумала вона. Не найкращий результат, з якого боку не глянь, але вона ще жива, а це просто відмінно.
  
  А як щодо того, що вся команда сея Сейра мертва або розбіглася? Теж непогано.
  
  Сюзанна відкинула пістолет Скоутера і вибрала інший, на цей раз вальтер ППК. Взяла його з кобури Стро, потім обшукала кишені, знайшла з півдюжини запасних обойм. Подумала, а не додати до свого арсеналу електричний меч вампіра, вирішила залишити його на місці. Завжди краще користуватися тією зброєю, яку знаєш, ніж братися за щось нове.
  
  Сюзанна спробувала зв'язатися з Джейком, але не змогла почути себе і повернулася на роботу.
  
  Гей, великий хлопчик! Як щодо того, щоб заткнути цю чортову сирену?
  
  Вона поняття не мала, чи стане її думку наказом для робота, але стала. Враз запанувала буквально відчутна, муарово-шовкова, божественна тиша. І така потрібна. Якщо б вороги перейшли в контратаку, вона почула їх наближення. І якщо по правді, вона сподівалася на цю контратаку, хотіла, щоб вони кинулися на неї, не думаючи, чи має це сенс чи ні. Вона тримала в руці заряджений пістолет, і кров вирувала. Все інше не грало ніякої ролі.
  
  (Джейк, Джейк, ти чуєш мене, малюк? Якщо чуєш, скажи своїй старшій сестричці?)
  
  Відповіді вона не отримала. Не почула навіть далекого гуркоту стрільби. Він перебував за межами...
  
  Потім — одне-єдине слово... слово чи?
  
  (уимове)
  
  Що більш важливо, Джейк його послав?
  
  Точно вона не знала, але не думала, що так. І слово це чомусь здалося їй знайомим.
  
  Сюзанна зосередилася, з тим, щоб послати Джейку максимально сильний сигнал, але тут в голову прийшла дивна думка, дуже дивна, щоб її джерелом була інтуїція. Джейк намагався не давати про себе знати. Він... ховався? Може, сидів у засідці, приготувавшись до раптової атаки? Божевільна, звичайно, ідея, але, можливо, кров вирувала й у нього. Вона цього не знала, але думала, що він або спеціально послав їй це єдине, дивне слово
  
  (уимове)
  
  або воно випадково вислизнуло з його свідомості. У будь-якому випадку слід на якийсь час залишити його у спокої.
  
  — Я кажу, що засліплений рушничним вогнем! — наполягав робот. Говорив, звичайно, голосно, але вже не кричав. — Я не бачу ні зги, і ще цей кувез...
  
  — Облиш його, — запропонувала Сюзанна.
  
  — Але...
  
  — Кинь його, Чамли.[26]
  
  — Перепрошую, мадам, але мене звуть Найджел-Дворецький, і я дійсно не можу...
  
  По ходу цієї розмови Сюзанна на руках і колінах підібралася ближче до робота — як вона з'ясувала, звичні засоби пересування не забулися тільки з-за того, що на якийсь час її тіло забезпечили ногами, і прочитала ім'я, серійний номер та функціональне призначення робота на табличці, закріпленій на його хромированно-сталевому корпусі.
  
  — Найджел де-ен-ка 45932, кинь цей гребаной скляний ящик і скажи: «Дякую тобі».
  
  Робот (ПОМІЧНИК ПО ДОМУ, як значилося під серійним номером) впустив кувез і скрикнув, коли він розбився в його сталевих ніг.
  
  Сусанна тим часом дісталася до Найджела і виявила, що їй довелося долати страх, який на мить завадив їй простягнути руку вгору і взятися за трипалу сталеву кисть робота. Вона навіть нагадала собі, що це не Енді з Кал'ї Брін Стерджис, і Найджел не може нічого знати про Енді. Розробники робота-дворецького, можливо — а може, й ні — забезпечили його досить складним позитронным мозком, щоб жадати помсти (Енді точно забезпечили), але в принципі не можна жадати того, про що не знаєш.
  
  Сюзанна сподівалася, що робот не знав.
  
  — Найджел, підніми мене.
  
  В дзижчанні сервомоторів робот нахилився.
  
  — Ні, солоденький, тобі потрібно трохи просунутися вперед. А так ти піднімеш осколки скла.
  
  — Прошу мене вибачити, мадам, але я сліпий. Як я розумію, саме ви мене і осліпили.
  
  Ну от, приїхали.
  
  — Послухай мене, — вона сподівалася, що роздратування в голосі приховає страх, — я точно не зможу тобі знайти нові очі, якщо ти мене не піднімеш. Так що ворушись, роби, що тобі кажуть. Час йде.
  
  Найджел ступив уперед, кроша металом скло, на звук її голосу. Сюзанна насилу придушила бажання відсахнутися, але, як тільки помічник по дому намацав її, руки його стали дуже ніжними. І підняв він Сюзанну дуже обережно.
  
  — А тепер віднеси мене до дверей.
  
  — Мадам, ви вже мене вибачте, але в Шістнадцятому багато дверей. І ще більше під замком.
  
  Сюзанна і не намагалася приховати цікавість.
  
  — Як багато?
  
  Коротка пауза.
  
  — Я б сказав, що на поточний момент функціонують п'ятсот дев'яносто п'ять дверей.
  
  Сюзанна тут же прикинула, що п'ять, дев'ять і п'ять в сумі дають дев'ятнадцять. В сумі дають чеззет.
  
  — Тебе не утруднить віднести мене до тієї двері, через яку я пройшла до того, як почалася стрілянина? — Сюзанна вказала на двері в дальньому кінці лазарету.
  
  — Ні, мадам, мене не утруднить, але, на жаль, повинен повідомити вам, що толку від цього не буде. — Найджел говорив все тим же соковитим голосом. — Ця двері, НЬЮ-ЙОРК-7/ФЕДИК, одностороння. — Пауза, в сталевому куполі клацали реле. — Крім того, вона згоріла під час останнього використання. Вона, як ви могли б сказати, ступила в пустку на кінці стежки.
  
  — Приголомшливо! — вигукнула Сюзанна, але зрозуміла, що новини Найджела не так вже й здивували. Вона пам'ятала гудіння, яке почула, коли Сейр грубо заштовхнув її в двері, пам'ятала, як подумала, нехай її займало і інше, про те, що ця техніка вмирає. Ось вона і померла. — Просто приголомшливо!
  
  — Я відчуваю, ви засмутилися, мадам.
  
  — Ти чертовски прав, я засмутилася! Мало того, що ця клята двері відкривалися тільки в одну сторону! Так тепер і взагалі зламалася.
  
  — Зламалася, — погодився Найджел, — але це можна виправити.
  
  — Можна виправити? Це ти про що?
  
  — Про двері НЬЮ-ЙОРК-9/ФЕДИК, — відповів Найджел. — Свого часу існував тридцять один односторонній канал Нью-Йорк-Федик, але, наскільки мені відомо, зараз залишився лише один, № 9. І всі команди, що забезпечують переміщення по каналу НЬЮ-ЙОРК-7/ФЕДИК тепер автоматично переключилися на канал НЬЮ-ЙОРК-9/ФЕДИК.
  
  Чеззет, — подумала вона... почала благати, щоб так воно і було. — Думаю, він говорить про чеззет. Господи, сподіваюся, що говорить.
  
  — Ти про паролі і все таке, Найджел?
  
  — Так, звичайно, мадам.
  
  — Віднеси мене до дверей номер дев'ять.
  
  — Як вам буде завгодно.
  
  Найджел швидко рушив по проходу між сотнями ліжок. Туго натягнуті білі простирадла відображали яскраве світло висять під самою стелею ламп. Уява Сюзанни миттєво населила цей величезний лазарет кричущими, переляканими дітьми, щойно прибулими з Кал'ї Брін Стерджис, можливо, і з сусідніх містечок. Вона бачила не одну крысоголовую медсестру — сотні, і всі вони поспішали надіти шоломи на голови викрадених дітей, щоб почати процес... чого? Коротше, процес, який губив їх, висмоктував з них розум, руйнував гормональний баланс, перетворював в рунтов. Сюзанна припустила, що спочатку їх заспокоював приємний голос, який починав звучати в голові кожного, голос, запрошує в дивовижний світ «Північного центру позитроники» і «Сомбра гроуп». Вони переставали плакати, їх очі загорялися надією. Можливо, вони навіть починали думати, що медсестри в білих халатах не такі вже й погані, незважаючи на їх страшні волохаті морди і жовті ікла. Такі ж хороші, як цей приємний жіночий голос.
  
  А потім починалося дзижчання, швидко набирає силу, переміщається в центр голови, і лазарет знову наповнювався переляканими криками...
  
  — Мадам? Ви в порядку?
  
  — Так. А чому ти питаєш, Найджел?
  
  — Як мені здалося, ви почали тремтіти всім тілом.
  
  — Не важливо. Неси мене до дверей в Нью-Йорк, тієї, що ще працює.
  
  6
  
  Як тільки вони покинули лазарет, Найджел швидким кроком поніс її по одному коридору, потім по іншому. Вони підійшли до ескалаторів, які, судячи з їхнього вигляду, зупинилися багато сотень років тому. Коли спускалися по одному з них, сталева куля на ніжках блиснув Найджелу бурштиновими очима і крикнув:
  
  — Перепрыгивай! Перепрыгивай!
  
  Найджел відповів:
  
  — Перестрибую, перестрибую! — а потім додав, вже Сюзанні, довірчим тоном, яким пліткарі люблять обговорювати невдах: — Це Бригадир механіків, і він застряг там більше восьмисот років тому. Вважаю, заклинило панелями ескалатора. Бідолаха! Але все ще намагається застерегти інших.
  
  Двічі Найджел запитав її, чи вірить вона, що його очі можна замінити. Перший раз Сюзанна відповіла, що не знає. Другий, що шкодує про те, що трапилося, і поцікавилася його думкою на цей рахунок.
  
  — Я думаю, дні моєї служби підходять до кінця, — відповів він, а потім додав ще кілька слів, від яких з її рук побігли мурашки: — О, Дискордия!
  
  Брати Дьем мертві, — подумала вона, згадуючи щось (Мрію? Бачення? Відкрився їй образ її Вежі?), те, що відбувалося з нею, коли вона ділила тіло з Міа? Чи була в Оксфорді, штат Міссісіпі? — Папа Док Дювальє мертвий. Кріста Маколіфф[27] мертва, Стівен Кінг мертвий, популярний письменник загинув під час послеполуденной прогулянки. О, Дискордия, про, втрачена!
  
  Але хто такий Стівен Кінг? Хто така Кріста Маколіфф?
  
  Вони пройшли повз «нижчого» чоловіка, який був присутній при пологах Міа. Він лежав на курному підлозі коридору, згорнувшись, як людська креветка, з пістолетом в руці і діркою від кулі в лобі. Сюзанна подумала, що він покінчив з собою. І вона розуміла, чому він так вчинив. Тому що події вийшли з-під контролю Сейра і його посіпак, чи не так? І якщо монстра, народженому Міа, не вдасться дістатися до своїх, Великий Червоний Папа сильно розгнівається. Можливо, розгнівається навіть у тому випадку, якщо Мордред знайде-таки дорогу до дому.
  
  Його другий батько. Бо це світ близнюків і дзеркальних відображень, і тепер Сюзанна розуміла в тому, що бачила, набагато більше, ніж раніше, набагато більше, ніж їй хотілося розуміти. Мордред теж був близнюком, Джекилом і Хайдом в одному флаконі, і він — або воно — мав двох батьків, особи яких йому доводилося пам'ятати.
  
  Вони пройшли повз інших трупів. За розумінням Сюзанни, виключно самогубців. Вона запитала Найджела, чи може він це визначити, по запаху, по чому-небудь ще, але отримала негативну відповідь.
  
  — Скільки їх тут ще, як по-твоєму? — запитала вона. Кров вирувала вже не настільки сильно, ось Сюзанна і почала нервувати.
  
  — Не багато, мадам. Як я розумію, в більшості своїй вони покинули це місце. Швидше за все перебралися в Дерву.
  
  — Дерва — це що? І де?
  
  Найджел відповів, що, на превеликий його жаль, це секретна інформація, і він може поділитися нею, лише почувши відповідний пароль. Сюзанна тут же сказала:
  
  — Чеззет, — але, на жаль.
  
  Не дали результату ні дев'ятнадцять, ні дев'яносто дев'ять. Вона вирішила, що доведеться задовольнитися малим: більшість мешканців цього «Догана» перебралися кудись ще.
  
  Найджел повернув ліворуч, новий коридор із дверима по обидва боки. Вона затримала його, щоб заглянути через одну з дверей, але не побачила там нічого особливого. Звичайне службове приміщення, давно не використовується, якщо судити по товстому шару пилу. Зацікавив її хіба що постер з танцюючими щось швидке підлітками. Під ними вона прочитала напис великими синіми літерами:
  
  ГЕЙ, КРУТІ КОТЯРЫ І КЛЬОВІ КИЦЬКИ!
  
  Я ГРАВ НА СЦЕНІ З АЛАНОМ ФРІДОМ[28]
  
  КЛІВЛЕНД, ОГАЙО, ЖОВТЕНЬ 1954 р.
  
  
  
  [29]Сюзанна практично не сумнівалася, що виконавець на сцені — Річард Пенніман. Клубні завсідники начебто неї ставилися з легким презирством до всіх, хто темпом перевершував Філа Окса,[30] але Сюзі тим не менш мала схильність до Літтл Річарда; «мила крихта, міс Моллі, вам, звичайно, подобається трахатись в полі». Вона вважала, що Літтл Річард дуже вже був за душі Детте.
  
  Може, в стародавні часи ці люди використовували двері, щоб вирушати у відпустку в різні де і коли? Використовували силу Променів, щоб перетворити деякі рівні Вежі в туристичні пам'ятки?
  
  Сюзанна запитала Найджела, той відповів, що щодо цього він точно нічого не знає. По голосу відчувалося, що Найджел досі сумує за втрати очей.
  
  Нарешті вони прийшли у велику ротонду, де кожне слово віддавалася луною. По периметру тяглися двері. Підлогу встеляли чорно-білі мармурові плити, укладені в шаховому порядку. Сюзанна пам'ятала цю підлогу з тривожних снів, в яких Міа годувала свого малого. Над головою, високо-високо, на синьому куполі, за яким змеилось безліч тріщин, мерехтіли електричні лампочки-зірки. Ротонда нагадала Сюзанні Колиска Луда, а ще більше Гранд-сентрал-стейшн.[31] Десь у цих стінах галасливо працювали кондиціонери або вентилятори. Повітря пахло чимось дуже знайомим, і незабаром Сюзанні вдалося ідентифікувати запах: «Комет очисник». Виробник цих чистячих засобів спонсорував передачу «Правильна ціна», яку вона іноді дивилася по телевізору, якщо залишалася вранці вдома. «Я — Дон Прадо, а тепер давайте привітаємо нашого ведучого, містера Білла Каллена». На мить голова у Сюзанни пішла обертом, вона закрила очі.
  
  Білл Каллен мертвий. Дон Прадо мертвий. Мартін Лютер Кінг мертвий, застрелений у Мемфісі. Права, Дискордия.
  
  Боже, ці голоси, ну чому вони не замовкають?
  
  Вона відкрила очі і побачила двері з табличками: ШАНХАЙ/ФЕДИК, БОМБЕЙ/ФЕДИК, ДАЛЛАС (ЛИСТОПАД 1963)/ФЕДИК. Інші маркувалися рунами, які їй нічого не говорили. Нарешті, Найджел зупинився біля дверей, напис на якій вона прочитала без праці:
  
  ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНИКИ, ЛТД.
  
  Нью-Йорк/Федик
  
  Максимальний рівень безпеки
  
  Все це Сюзанна бачила і на іншій стороні дверей, але під написом ВХІД ЗА МОВНИМ ПАРОЛЮ зловісно мігеля червоним ще одна:
  
  № 9 ПРОГРАМИ ПЕРЕКЛЮЧЕНІ
  
  7
  
  — Що мені тепер робити, мадам? — як завжди, чемно поцікавився Найджел.
  
  — Опусти мене на підлогу, солоденький.
  
  Вона не встигла навіть подумати про те, щоб робити, якщо Найджел не послухається, але він виконав наказ без найменшого коливання. На руках і колінах Сюзанна добралася до дверей, вперлася в неї долонями. На дотик відчувалося, що це не дерево і не метал. Їй здалося, що вона чує слабке гудіння. Вона подумала про те, щоб вимовити «Чеззет», її варіант «Сезам, відкрийся» Алі-Баби, але вирішила не стрясати повітря. На дверях не було навіть ручки. Одностороння — значить, одностороння, вирішила вона. Без дурнів.
  
  (ДЖЕЙК!)
  
  Вона послала сигнал, вклавшись в нього без залишку.
  
  Ніякої відповіді. Навіть слабенького
  
  (уимове)
  
  безглуздого слова. Вона ще почекала, потім розвернулася і села, привалившись спиною до дверей. Поклала запасні обойми між розсунутих колін, підняла праву руку з вальтером ППК. Гарне зброю, вирішила Сюзанна, якщо ти сидиш спиною до замкнених дверей; їй подобалася тяжкість пістолета, додавала впевненості у власних силах. Колись давно вона та інші практикували метод вираження протесту, іменований непротивлением. Лежати на підлозі їдальні, прикриваючи чутливий до ударів живіт і ще більш чутливі статеві органи. Не реагувати на тих, хто б'є тебе, ображає, проклинає твоїх батьків. Співати в кайданах, як море.[32] І що сказали б її колишні друзі, побачивши, яка вона стала тепер?
  
  — Знаєте, що я думаю з цього приводу? — вигукнула Сюзанна. — Мені на це наплювати. Тому що непротивлення теж мертво.
  
  — Мадам?
  
  — Не звертай уваги, Найджел.
  
  — Мадам, дозвольте запитати...
  
  — Що я роблю?
  
  — Саме так, мадам.
  
  — Чекаю одного, Чамли. Просто чекаю одного.
  
  Вона подумала, що DNK 45932 зараз нагадає їй: його звуть Найджел. Але робот запитав, як довго вона збирається чекати. Поки не замерзне пекло, проінформувала його Сюзанна. Пішла довга пауза, яку нарешті перервав Найджел:
  
  — Тоді я можу йти, мадам?
  
  — А як ти щось побачиш?
  
  — Я переключився на інфрачервоний діапазон. Гірше, звичайно, ніж тривимірне макровидение, але я зможу дістатися до ремонтних майстерень.
  
  — А в ремонтних майстернях є кому полагодити тебе? — без особливої цікавості, як би між іншим, спитала Сюзанна. Натиснула на кнопку фіксатора обойми в рукоятці вальтера, потім повернула обойму на місце, отримавши задоволення від металевого звуку, який видавала обойма, ковзаючи по добре змащеним напрямних.
  
  — З упевненістю сказати не можу, мадам, — відповів Найджел, — хоча ймовірність, що там є кому мене полагодити, вкрай невелика, менше одного відсотка. Якщо ніхто не прийде, я, як і ви, почекаю.
  
  Сюзанна кивнула, раптово відчувши навалившуюся втому, впевненість у тому, що великий похід для неї закінчиться саме тут, вона так і залишиться сидіти, привалившись спиною до дверей. Але ти не здалася, не так? Здаватися — це для слабаків, не для стрільців.
  
  — Щасливого тобі шляху, Найджел... дякую, що доніс. Довгих днів і приємних ночей. Сподіваюся, тобі вставлять нові очі. Вибач, що розстріляла ці, але я трохи нервувала і не знала, на чиєму ти боці.
  
  — І вам найкращі побажання, мадам.
  
  Сюзанна кивнула. Найджел пішов, і вона залишилася одна, біля дверей в Нью-Йорк. Чекаючи Джейка. Прислухаючись до Джейка.
  
  Але чула тільки скрипучий, вмираючий машинний гул, що доноситься із стін.
  
  
  
  Глава 5
  
  В джунглях, величезних джунглях
  
  1
  
  Тільки загроза, що «нижчі люди» разом з вампірами можуть вбити Ыша, і змусила Джейка забути про бажання померти поруч з батьком Каллагэном. Більше він не вагався з рішенням. Закричав
  
  (ЫШ, ДО МЕНЕ!)
  
  на всю міць ментальних сил, і Ыш пішов за ним, не відстаючи ні на крок. Джейк пробіг повз «нижчих людей», зачарованих черепашкою, попрямував до дверей з написом «Тільки для співробітників». З оранжево-червоного напівтемряви обіднього залу вони потрапили в сліпуче біле світло, різкий пряний запах готування, гарячий і вологий пар, який вдарив в обличчя хлопцеві,
  
  (джунглі)
  
  можливо, передбачаючи те, що чекало його попереду
  
  (величезні джунглі),
  
  можливо, ні. Коли очі Джейка пристосувалися до різкої зміни освітленості (зіниці звузилися, перетворившись в шпилькові головки), він зрозумів, що знаходиться на кухні «Діксі-Піг». І не в перший раз. Одного разу, незадовго до появи Вовків в Кальє Брін Стерджис, Джейк пішов за Сюзанною (тільки тоді вона була Міа) в сон, в якому вона забрела у величезну і пустельну кухню в пошуках їжі. Цю саму кухню, тільки зараз життя в ній била ключем. Велика свиня, сичачи капає жиром, оберталася на залізному рожні над відкритим вогнем. Язики полум'я проскакували крізь металеву решітку всякий раз, коли у вогонь потрапляла крапля жиру. З обох сторін жаровні стояли гігантські плити з мідними ковпаками витяжки, на яких щось кипіло в каструлях заввишки мало не в зростання Джейка. Вміст однієї помешивало істота з сірою шкірою, таке огидне, що очі Джейка просто відмовлялися на нього дивитися. Сірий, з товстими губами рот підкреслювало два бивня. В'ялі щоки зі звисаючими мішками покривали мерзенні бородавки. А білий, в плямах, кухарський наряд і такий же ковпак шеф-кухаря на голові тільки посилювали жах, який викликала ця тварина, немов покрита білим лаком. За чудовиськом, практично приховані пором, два інші істоти, теж у білому, пліч-о-пліч мили посуд в подвійній раковині. Джейк помітив, що в обох зав'язані на шиї хустки. Один, схоже, був людиною — юнаків сімнадцяти років, другий найбільше нагадував здоровенного двоногого кота.
  
  — Вай, вай, погані хлопці. Тре канниц ен фонс! — кричав прикрашений бивнями шеф-повар на молодих посудомийників, распекая їх за недбальство.
  
  Джейка він ще не помітив. На відміну від одного з посудомийників, кота. Той притиснув вуха до голови, зашипів. Не роздумуючи, Джейк кинув орису, яку тримав у правій руці. Вона перетнула заповнену пором кухню і легко, як розпечений ніж — масло, розрубала шию кота-посудомийника. Відокремилася від тулуба голова ще з блискучими зеленими очима плюхнулася в заповнену водою раковину, здійнявши фонтан бризок.
  
  — Сан фай, кан дит лос! — вигукнув шеф-кухар. Чи То не побачив, що сталося, то чи не міг усвідомити побаченого. Глянув на Джейка. З-під похилого, в товстих складках чола на хлопчика глянули два затуманених сіро-сині очі, прямо-таки людських. Тепер, коли шеф-кухар повернувся до Джейка особою, хлопчик зрозумів, що перед ним казна-звідки взявся розумний кабан-бородавочник. І судячи по всьому, він смажив свою найближчу родичку. З іншого боку, в «Діксі-Піг» таке, схоже, вважалося звичайною справою.
  
  — Як фой хлопчисько ан-тет кан фа! Ши-со ран! Вай! — Ось це вже адресувалося Джейку. А потім, щоб довести ідіотизм ситуації до межі, бородавочник раптом заговорив зрозумілою Джейку мовою. — А якщо ти не хочеш мити посуд, нічого навіть і починати!
  
  Другий посудомийник, людина, щось вигукнув, схоже, попереджаючи шеф-кухаря про небезпеку, але той не звернув уваги на його слова. Шеф-кухар, мабуть, вірив, що Джейк, убивши одного з його помічників, тепер просто зобов'язаний зайняти місце мертвого кота.
  
  Джейк кинув другу тарілку, і вона розсікла шию бородавочника, обірвавши його монолог. Не менше галони крові виплеснулося на плиту праворуч від чудовиська. Кров зашипіла, на кухні засмерділо горілим. Голова бородавочника відкинулася вліво, потім назад, але не відлетіла. Істота, зростанням ніяк не менше семи футів, зробило два невпевнених кроку до жаровні і обхватило руками обертається на рожні свиню. Голова Бородавочника вляглася на плече, одне око дивився крізь пар на флуоресцентні лампи під стелею. Жар припечатав долоні шеф-кухаря до свині, і вони почали танути. А потім чудовисько звалилося на залізну решітку, і одяг тут же спалахнула.
  
  Джейк вчасно розвернувся, щоб побачити другого посудомийника, що наближався до нього з м'ясницким ножем в одній руці і топірцем в інший. Джейк вихопив з плетеними сумки ще одну орису, але не кинув її, хоча голос у голові твердив: кидай, кидай, кидай, отстриги мерзотникові голову разом з волоссям. Зробити «глибоку стрижку», так, одного разу він це чув, називала це дійство Маргарет Эйзенхарт. Інші жінки, що тренуються разом з нею в метанні тарілок, почувши її слова, ще голосно розсміялися. І тим не менш Джейк стримав руку, нехай йому і хотілося кинути тарілку.
  
  Він бачив перед собою юнака, шкіра якого в яскравому світлі відливала жовто-сірим. На виснаженому обличчі — відчувалося, що годують юнака погано, — читався страх. Джейк застережливо замахнувся тарілкою, і юнак зупинився. Тільки дивився він не на рісу, а на Ыша, який розташувався між ніг хлопчика. Шерсть вуханя-путаника встала дибки, чому розміри його збільшилися вдвічі. Яскраво блищали вискалені зуби.
  
  — Ти... — почав Джейк, і тут двері в ресторан відчинилися. В кухню увірвався один з «нижчих людей». Джейк без зволікання кинув тарілку. Вона просвистіла по заповненому пором повітрю і зрізала голову непроханого гостя якраз над адамовим яблуком. Тіло без голови зробило крок вправо, потім вліво, немов комік, зриває оплески глядачів, вдаючи п'яного, потім завалилася.
  
  Через мить Джейк тримав тарілки вже в обох руках. Знову схрестив руки на грудях — цю позицію сей Эйзенхарт називала «напоготові». Подивився на посудомийника, який раніше стояв з ножем в одній руці і топірцем в інший. «Однак загрози в ньому немає», — подумав Джейк. Він зробив другу спробу і на цей раз поставив питання повністю:
  
  — Ти говориш на моєму мовою?
  
  — Так, — відповів юнак. Відкинув сокирка, підняв руку і звів великий, почервонілий від гарячої води палець і мізинець на відстань в чверть дюйма. — Трохи. Вивчив, після того, як потрапити сюди. — Він розтулив другу руку, і різницький ніж приєднався до топорику на підлозі кухні.
  
  — Ти родом з Серединного світу? — спитав Джейк. — Звідти, так?
  
  Джейку посудомийник не здався дуже кмітливим («У телевікторині йому не перемогти», — без сумніву, хмикнув би на його рахунок Елмер Чеймберз), але при цьому йому вистачало розуму, щоб сумувати за домівкою. Незважаючи на жах, що охопив юнака, Джейк побачив, як блиснули його очі.
  
  — Так. З Лудвега я.
  
  — Тобто ти жив десь поруч з Лудом?
  
  — На північ від нього, якщо тобі буде завгодно, або якщо ні, — відповів посудомийник. — Ти вб'єш мене, хлопчик? Я не хочу вмирати, хай і життя моя сумна.
  
  — Я тебе не вб'ю, якщо ти скажеш мені правду. Через кухню проходила жінка?
  
  Посудомийник відповів після короткої паузи.
  
  — Ага. Сейр і його команда тягли її. Безногую, голова бовталася... — Він продемонстрував, як голова бовталася Сюзанни, ще більше нагадуючи сільського ідіота. Джейк раптом згадав Шими. Роланд згадував про нього, розповідаючи про Меджисе.
  
  — Але не мертву.
  
  — Ні, я чув її дихання, так.
  
  Джейк скоса глянув на двері. Ніхто за неї не рвався. Поки що. Йому, звичайно, треба йти, але...
  
  — Як тебе звуть?
  
  — Джохабим, це я, син Хоссы.
  
  — Тоді слухай, Джохабим. За цією кухнею великий світ, називається він Нью-Йорк, і такі юнаки, як ти, там вільні. Я раджу тобі втекти звідси, поки є така можливість.
  
  — Вони схоплять мене й розріжуть на шматки.
  
  — Ні, ти просто не розумієш, який він величезний, Нью-Йорк. Як Луд, коли Луд...
  
  Він подивився в тупе обличчя Джохабима і подумав: Ні, хто не розуміє, так це я. І якщо і далі бовтатися тут, умовляючи його бігти, я, безумовно, отримаю те, що...
  
  Двері в ресторан знову відчинилися. На цей раз двоє «нижчих людей» спробували увірватися на кухню. Ясна річ, вони застрягли в дверному отворі, плечем до плеча. Джейк кинув дві тарілки і спостерігав, як вони розсікають заповнений парою повітря. Голови прибульців відокремилися від шей в той самий момент, коли їм вдалося оминути дверний проріз. Їх відкинуло назад, і двері знову зачинилися. У школі Пайпера Джейк дізнався про битву при Фермопілах, в якій загін греків довго стримував армію персів, чисельністю перевершувала його в десятки, а то й сотні разів. Греки билися з персами у вузькому гірському проході. Для Джейка таким проходом була двері на кухню. Поки вони намагалися увірватися сюди по одному або вдвох, якщо тільки не могли обійти його з тилу, він міг їх стримати.
  
  У всякому разі, до того моменту, як в плетеному сумці закінчаться орисы.
  
  — Зброю? — запитав він Джохабима. — Є тут де-небудь зброю?
  
  Джохабим похитав головою, але, враховуючи дратівливу тупість хлопчини, це похитування могло означати як: «На кухні зброї немає», так і «Я тебе не розумію».
  
  — Гаразд, я пішов, — сказав Джейк. — І якщо ти не смоешься звідси, поки у тебе є шанс, Джохабим, ти покажеш себе круглим дурнем. Я розумію, розумом тебе природа обділила, але в голові в тебе не солома. За цими стінами відеоігри, хлопець... подумай про це.
  
  Джохабим, однак, продовжував тупо дивитися на Джейка, і хлопчик здався. Зібрався щось сказати Ышу, коли до нього звернулися з-за дверей.
  
  — Гей, малюк! — Голос грубий. Упевнений. Знає цей світ. Голос людини, яка може вдарити тебе, щоб відняти п'ять баксів, або переспати з твоєю подружкою, якщо раптом виникло таке бажання, — подумав Джейк. — Твій друг, паппа, мертвий. Власне, паппу з'їли на обід. А тепер виходь, і без дурниць, тоді, можливо, не станеш десертом.
  
  — Засунь свій хер собі в зад, — крикнув у відповідь Джейк. Сенс цих слів пройняв навіть стіну дурниці Джохабима. На його обличчі відбився жах.
  
  — Даю тобі останній шанс, — продовжив грубий і всезнаючий голос. — Виходь.
  
  — Краще іди ти, — запропонував Джейк. — Тарілок мені вистачить!
  
  У дійсності ж його переповнювало ідіотське бажання кинутися до дверей. Увірватися в ресторан, вступити в бій з «нижчими» чоловіками і жінками, які стовпилися по іншу сторону дверей. І ідея ця була аж ніяк не божевільний, тут з ним погодився б навіть Роланд; вони такого ніяк не могли очікувати, так що півдюжини швидко і вдало кинутих тарілок могли викликати паніку і звернути залишилися в втеча.
  
  Але головна загроза виходила від монстрів, які годувалися за гобеленом. Вампірів. Вони б не запанікували, і Джейк це знав. Його не відпускала думка, що він би вже вмер, якщо б Праотці захотіли ввійти на кухню (поки точно не хотіли, щось утримувало їх у обідньому залі, можливо, ще не доеденное тіло батька Каллагэна), так і Джохабим теж.
  
  Він впав на коліно, прошепотів:
  
  — Ыш, шукай Сюзанну, — і підсилив команду, пославши вухастика-путанику ментальний образ.
  
  Ыш ще раз недовірливо глянув на Джохабима, а потім почав обнюхувати підлогу. Плитки волого блищали, їх нещодавно протирали, і Джейк уже злякався, що вухань не зможе відчути запах Сюзанни. Але тут Ыш різко скрикнув, швидше, тявкнул, як собака, і побіг до середини кухні, лавіруючи між плит і парових столів. Обігнув по широкій дузі димляче тіло шеф-кухаря Бородавочника і рушив далі.
  
  — Послухай мене, маленький гівнюк! — крикнув «нижчий» чоловік з-за дверей. — Я починаю втрачати терпіння!
  
  — От і добре! — відповів Джейк. — Заходь! І подивимося, чи ти зможеш вийти!
  
  Він подивився на Джохабима, приклав палець до губ, показуючи, що той повинен мовчати. Хотів уже повернутися і побігти (він не міг знати, як скоро посудомийник почне кричати, що хлопчик і його вухань-плутаник більше не охороняють кухонні Фермопіли), коли Джохабим раптом щось сказав йому тихим голосом, швидше прошепотів.
  
  — Що? — перепитав Джейк, здивовано дивлячись на посудомийника. Начебто він сказав: «Стережися пастки розуму». Маячня якась. Чи ні?
  
  — Бережись пастки розуму, — повторив Джохабим голосніше й виразніше і повернувся до своїх каструлях в мильній воді.
  
  — Що таке пастка розуму? — спитав Джейк, але Джохабим начебто його і не почув, та й час задавати питання вийшло. Він побіг за Ышем, раз у раз озираючись: якщо б «нижчі люди» спробували знову увірватися на кухню, Джейк хотів дізнатися про це першим.
  
  Але ніхто не увірвався, у всякому разі, до того моменту, як він пішов за Ышем в інші двері, яка привела їх у комору, заставлену ящиками і коробками і запашну каву і прянощами. Вона дуже нагадувала підсобку магазину в Іст-Стоунэме, тільки була чистіша.
  
  2
  
  У кутку комори «Діксі-Піг» була закрита двері. За нею — сходи, що ведуть вниз, тільки Господь знав, як глибоко. Її висвітлювали малопотужні лампочки за скляними засиженными мухами ковпаками. Ыш рушив по сходах першим, без найменшого коливання, переставляючи зі сходинки на сходинку відразу по дві лапи, спочатку передні, потім задні. Виглядало це досить комічно. Носом він практично притискався до східців, і Джейк знав, що він йде по сліду Сюзанни: цю інформацію хлопчик міг почерпнути з голови свого чотириногого друга.
  
  Джейк намагався порахувати ступені, дійшов до ста двадцяти, потім збився. Задався питанням, чи вони в Нью-Йорку (вірніше, під ним). Одного разу йому здалося, що чути далекий, але знайомий гуркіт: якщо це був поїзд підземки, тоді відповідь слідував позитивний.
  
  Нарешті сходи залишилася позаду. Вони опинилися в просторому склепінчастій приміщенні, більш всього нагадує гігантський вестибюль готелю, правда, сам готель був відсутній. Ыш рішуче перетнув його, мордою до підлоги, з мотающимся з боку в бік хвостом. Джейк встигав за ним тільки бігом. Залишилися в плетеному сумці риси стукали один про одного. У дальньому кінці вестибюля-склепу стояв кіоск з написами на запиленому склі: «ОСТАННІЙ ШАНС ДЛЯ ПОКУПКИ НЬЮ-ЙОРКСЬКИХ СУВЕНІРІВ» і «ВІДВІДАЙТЕ 11 ВЕРЕСНЯ 2001 РОКУ! ПОКИ ЩЕ Є КВИТКИ НА ЦЕ НЕЗАБУТНЄ ВИДОВИЩЕ! АСТМАТИКАМ БЕЗ ДОВІДКИ — ДОЗВОЛУ ВІД ЛІКАРЯ КВИТКИ ПРОДАВАТИСЯ НЕ БУДУТЬ!» Джейк задумався, а що ж такого незабутнього могло відбутися в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року, і вирішив, що, можливо, йому й не хочеться знати.
  
  Раптово так голосно, немов голос говорив прямо у вухо, в голові пролунали слова: Гей! Гей, Позитронна леді! Ти ще тут?
  
  Джейк поняття не мав, хто така Позитронна леді, але голос впізнав одразу.
  
  Сюзанна! — прокричав він, зупинившись біля туристичного кіоску. Здивована, радісна усмішка освітила його втомлене обличчя, і воно знову стало дитячим. — Сюзі, ти тут?
  
  І почув її відповідь радісно здивований вигук.
  
  Ыш, виявивши, що Джейк більше не слід за ним, повернувсь і нетерпляче гукнув хлопчика:
  
  Ейк! Ейк!
  
  Але Джейк у той момент не міг на нього відгукнутися.
  
  — Я тебе чую! — прокричав він. — Нарешті! Господи, з ким ти говорила до цього? Продовжуй кричати, щоб я зміг визначити, де мені тебе...
  
  Позаду, то з верхньої площадки сходів, то вже з середини, хтось проволав: «Він там!» Почулися постріли, але Джейк їх ледь розчув. Тому що хлопчика охопив жах: що-то заползло йому в голову. Щось, що нагадує ментальну руку. Він подумав, що це, можливо, «нижчий» чоловік, з яким він говорив через двері. Рука «нижчого» чоловіки намацала керуючі диски в якомусь «Догане» Джейка Чеймберза і тепер обертала їх. Намагаючись
  
  (не дати зробити ні кроку змусити мене завмерти на цьому самому місці застигнути стовпом)
  
  зупинити мене. І рука ця змогла залізти до нього в голову, тому що, посилаючи ментальний сигнал і отримуючи на нього відповідь, він відкрив...
  
  Джейк, Джейк, де ти?
  
  Відповідати часу не було. Одного разу, намагаючись відкрити Ненайденную двері в Печері голосів, Джейк викликав образ мільйона широко відкриваються дверей. Тепер він викликав інший: однією, з гуркотом захлопывающейся двері.
  
  І дуже вчасно. Ще мить його ноги лишалися прикутими до підлоги, а потім щось закричало від болю і відпустило його. Дозволило зрушити з місця.
  
  І Джейк зрушився. Спочатку незграбно, потім все більш впевнено. Боже, адже він ледь не загинув! Він чув заклик Сюзанни, дуже далекий, але не наважувався відкритися, щоб відповісти на нього. Йому залишалося лише сподіватися, що Ыш не втратить її слід, а вона не припинить його кликати.
  
  3
  
  Потім він прийшов до висновку, що незабаром після останнього слабого крику Сюзанни, повинно бути, почав співати пісню, яку чув по радіо місіс Шоу, але точно сказати, звичайно, не міг. З тим же успіхом людина, слегший з застудою, може намагатися визначити, в який саме момент у нього заболіла голова. У чому Джейк міг бути впевнений, так це в безперервному гуркоті пострілів, а одного разу куля з виттям відрикошетила від стіни, але все це відбувалося далеко позаду, дуже далеко, так що він перестав пригинатися при кожному пострілі (а потім і озиратися). А крім того, Ыш тікав вперед, швидко-швидко переставляючи волохаті лапи. В стінах і під підлогою стукали і хрипіли невідомі машини. На підлозі з'явилися сталеві рейки. Джейк припустив, що колись тут курсував трамвай, що визволив туристів від необхідності долати коридор на своїх двох. Через однакові інтервали Джейк бачив на стінах сувору напис: ПОПЕРЕДУ «ПАТРИЦІЯ»; ФЕДИК; СИНІЙ ПРОПУСК ПРИ ВАС? В деяких місцях плитки обсипалися, в інших рейки зникли, подекуди застояна, кишащая паразитами вода заповнювала вибоїни в підлозі. Два або три рази Ыш і Джейк пройшли повз якихось транспортних засобів, щось середнє між візком, на якій гравці їздять по полю для гольфу, і дрезиной. Пройшли вони і повз робота з головою, схожою на велику ріпу. Робот тьмяно блиснув червоними очима і прохрипів одне слово, начебто: «Стояти!» Джейк підняв орису, не знаючи, чи допоможе вона зупинити робота, якщо він рушить за ним, але він не ворухнувся. Повинно бути, на спалах очей пішла остання краплина енергії, ще залишалася в акумуляторах, атомних або якихось ще, які живили системи життєдіяльності робота. Тут і там стіни розмалювали графіті. Дві написи здалися йому знайомими. ХАЙ ЖИВЕ ЧЕРВОНИЙ КОРОЛЬ, з червоним оком над «ї» замість «пташки», і БАНГО СКАНК, 84. Та вже, — розгублено подумав Джейк, — цей Сканк скрізь поспів. А потім вперше ясно почув свій голос. Він, виявляється, наспівував собі під ніс. Почув не слова, а старий, ледь запам'ятався рефрен однієї з пісень, яку колись чув по радіо на кухні місіс Шоу: «Е-уимове, е-уимове, е-ніііт-аммм-иммм-овее...»
  
  Він замовк: стало огидно, що бурмоче цей мотивчик, як стародавнє заклинання, крикнув Ышу, щоб той зупинився.
  
  — Почекай, мені треба відлити, малюк.
  
  — Ыш! — відгукнувся вухань-плутаник, а яскраві очі та вушка сторчма доповнили фразу: «Тільки поквапся».
  
  Джейк зросив сечею одну з викладених плиткою стін. В шви між квадратами кахлю оповила якась зеленувата бруд. Джейк також прислухався, чи немає погоні, і його зусилля не пропали даром. Хто його переслідував? В якій кількості? Роланд, напевно, зміг би відповісти на ці питання, Джейк — ні. Якщо судити по разносящемуся по коридору ехо — слідом біг цілий полк.
  
  І коли Джейк Чеймберз струшував останні краплі, до нього дійшло, що батькові Каллагэну більше ніколи такого не зробити, він вже не посміхнеться йому, Джейку, не наставить на нього палець, не перехреститься перед їжею. Тому що його вбили. Відібрали в нього життя. Зупинили дихання і пульс. І якщо не вважати снів, батько Каллагэн покинув цю історію. Джейк заплакав. І, як і посмішка, сльози знову перетворили його в дитини. Ыш, якому не терпілося йти за запахом Сюзанни, обернувся, подивився на Джейка, на його мордочці виразно читалося заклопотаність.
  
  — Все нормально. — Джейк застібнув ширінку, потім сльози витер тильною стороною долоні. Та тільки про нормальність не могло бути й мови. Його переповнювали смуток, злість, страх перед «нижчими людьми», які невблаганно наздоганяли його, раз вже він стояв на місці. Тепер, коли адреналін поступово виводився з крові, Джейк раптом відчув, що голодний. І втомився. Тільки втомився? Просто валиться з ніг від виснаження. Він не міг пригадати, коли спав в останній раз. Його засмоктало в двері, і він опинився в Нью-Йорку, це він пам'ятав, пам'ятав, як Ыш ледь не потрапив під таксі, пам'ятав проповідника Бога-бомби, ім'я якого викликало у нього асоціації з Джиммі Кегні, грає Джорджа М. Коуена в старому чорно-білому фільмі, який він дивився ще маленьким у своїй кімнаті. Тому що — тепер він це розумів — у тому фільмі була пісня про хлопця на прізвище Харріган: Ха-А-подвійне Ер-І; Харріган — це я. Все це він міг згадати, а от коли в останній раз з'їв скоринку...
  
  — Ейк! — тявкнул Ыш, невблаганний, як доля. Якщо у вуханів-путаников і настає момент, коли вони вибиваються з сил, — втомлено подумав Джейк, — то Ыш до нього ще не наблизився. — Ейк-Ейк!
  
  — Так-так, — погодився він, відштовхуючись від стіни. — Ейк-Ейк тепер бігти-бігти. Давай. Шукай Сюзанну.
  
  Йому хотілось брести, насилу переставляючи ноги, але про це не могло бути й мови. Звичайний крок і то не годився. Так що Джейк змусив ноги бігти і знову почав наспівувати собі під ніс, на цей раз слова пісні: «В джунглях, величезних джунглях, лев сьогодні спить... В джунглях, спокійних джунглях, лев сьогодні спить... о-о-о-х...» — а потім знову перейшов на щось безглузде (уимове, уимове, уимове), почуте колись по радіо на кухні, завжди налаштованій на хвилю радіостанції WCBS, віддає перевагу старим пісням... а може, з якогось фільму, від якого в пам'яті залишилася тільки ця пісня? Пісня не з «Денді Янкі Дудл», а з якогось іншого фільму? З жахливими монстрами? Який він бачив маленьким хлопчиком, коли, можливо, ще не виліз з
  
  (пелюшок)
  
  підгузків?
  
  «У села, тихій села, лев сьогодні спить... У села, мирної села, лев сьогодні спить... Ох-ох, е-уимове, е-уимове, е-уимове...»
  
  Джейк зупинився, важко дихаючи, потираючи бік. В боці кололо, але не сильно, поки не так сильно, біль не проникала досить глибоко, щоб зупинити його. Але цей бруд, зеленувата бруд, яка раптом почала видавлюватися з швів між кахельними плитками... вона видавлювалася крізь давню затірку і руйнувала кахель, тому що це відбувалося
  
  (джунглі)
  
  глибоко під містом, глибоко, як у катакомбах,
  
  (уимове)
  
  або як...
  
  — Ыш — гукнув він крізь розтріскані губи. Господи, як же йому хотілося пити! — Ыш, це не бруд, це трава. Чи бур'яни... або...
  
  Ыш відгукнувся ім'ям свого друга, але Джейк його і не почув. Нікуди не поділося луна від тупоту переслідувачів (більш того, воно помітно наблизилася), але Джейк проігнорував і ці звуки.
  
  Трава, що росте з викладена кахлем стіни.
  
  Поглинаюча стіну.
  
  Джейк подивився вниз і побачив ще траву, багато трави, яскраво-зеленою, що виблискує під флуоресцентними лампами, що росте на підлозі. А шматочки розбитого кахлю тепер найбільше нагадували осколки кісток давніх людей, що жили і будували до того, як Промені почали руйнуватися, а світ — зсуватися.
  
  Джейк нахилився. Сунув руку в траву. Підняв шматочки розбитого кахлю, але також і землю, землю
  
  (джунглів)
  
  якихось глибоких катакомб, або могили, або, можливо...
  
  Якийсь жучок-павучок повз по жмені землі, яку Джейк підняв з підлоги, з червоною міткою на чорній спині, що нагадує криваву посмішку, і хлопчик відкинув його з криком відрази. Клеймо Короля! Правильно кажеш! Він прийшов в себе і усвідомив, що стоїть, опустившись на одне коліно, займаючись археологічними розкопками, як герой в якомусь старому фільмі, тоді як біжать по сліду собаки наздоганяють його. І Ыш дивився на нього, очі виблискували тривогою.
  
  — Ейк! Ейк-Ейк!
  
  — Так. — Він змусив себе піднятися. — Я йду, Ыш. Але що це за місце?
  
  Ыш поняття не мав, чим викликана стурбованість, яку він чув у голосі свого ка-діна; він бачив перед собою те ж, що і раніше, обонял те ж, що і раніше: її запах, хлопчик просив його знайти, слідувати за ним. І цей запах ставав усе свіже. Ыш побіг далі по ясному сліду.
  
  4
  
  П'ять хвилин потому Джейк зупинився знову, кричачи: «Ыш! Почекай, зупинись!»
  
  Кольку в боці повернулося, проникла глибше, але все-таки зупинило хлопчика не воно. Все змінилося. Чи змінювалося. І хай допоможе йому Господь, він знав, у що все перетворювалося.
  
  Над його головою, як і раніше, горіли флуоресцентні лампи, але стіни покрила зелена рослинність. Повітря стало сирим і вологим, сорочка намокла, прилипла до тіла. Прекрасна помаранчева метелик величезних розмірів пролетіла повз його широко розкрилися очей. Джейк спробував схопити її, але метелик легко і невимушено вислизнула з його руки. Граючись, подумав він.
  
  Викладений плиткою коридор перетворився на стежку в джунглях. Попереду ця стежка вела до нерівної дірі в густій рослинності, можливо, на якийсь вирубці або галявині. А далі Джейк крізь туман бачив величезні старі дерева, їх могутні стовбури покривав мох, гілки переплели ліани. Він бачив і велетенські папороті, а над деревами, крізь зелений покрив — сліпуче небо, накриває джунглі. Він знав, що знаходиться під Нью-Йорком, повинен перебувати під Нью-Йорком, але...
  
  Пронизливо закричала мавпа, так близько, що Джейк сіпнувся і підняв голову, впевнений, що побачить її прямо над собою, лыбящуюся на нього між ламп. А потім, леденя кров, по джунглях прокотився приголомшуючий рик лева. Тільки цей лев точно не спав.
  
  Хлопчик вже хотів розвернутися на сто вісімдесят градусів і дати драла, коли зрозумів, що такої можливості у нього немає; «нижчі люди» (можливо, очолював їх той самий тип, який сказав, що «паппа став обідом») відрізали йому шлях до відступу. І Ыш дивився на нього з палаючим в очах нетерпінням, йому явно хотілося бігти далі. Ыш тупістю не відрізнявся, але не виявляв жодних ознак тривоги, у всякому разі, не вважав, що попереду їх чекає щось жахливе.
  
  Зі свого боку, Ыш теж не міг зрозуміти, що відбувається з Джейком. Він знав, що хлопчик втомився, відчував по запаху, але знав і інше: Ейк боявся. Чому? Так, в цьому місці вистачало неприємних запахів, переважно пахло людьми, але Ыш не вважав, що вони свідчили про навислу над ними небезпеки. А крім того, тут був і її запах. Тепер дуже свіжий. Немов вона була зовсім близько.
  
  — Ейк! — знову тявкнул він.
  
  Джейк уже відновив дихання.
  
  — Добре. — Він озирнувся. — Гаразд. Але не так швидко.
  
  — Тро, — відгукнувся Ыш, і Джейк без праці зазначив нотки осуду у відповіді Ыша.
  
  Джейк рушив далі тільки тому, що вибору в нього не було. Він крокував по піднімається вгору по схилу зарослою стежкою (за сприйняттям Ыша, вони йшли по прямій, прокладеній на горизонтальній площині, з того самого моменту, як сходи залишилася позаду), яка вела до галявині або вирубці, обрамленої папоротями і ліанами, до шаленого виску мавпи і леденящему мошонку реву полює лева. А в голові знову і знову звучала пісня
  
  (в селі... в джунглях... тихо, мій милий, не ворушись, мій милий...)
  
  і тепер він знав, що це за пісня, знав навіть назву групи
  
  [33](це ж «Токенс» з піснею «Лев сьогодні спить», яка залишила чарти, але не наші серця)
  
  яка виконувала її, але який фільм? Як називався цей чортовий фі...
  
  Джейк дістався до вершини схилу і краю галявини. Вдивилася в килим широких зелених листя і яскравих пурпурних кольорів (маленький зелений черв'ячок як раз заходив в серцевину одного з них), і в той самий момент у пам'яті спливла назва фільму, а по шкірі раптом побігли мурашки по всьому тілу, від шиї до п'ят. Миттю пізніше перший динозавр вийшов із джунглів (величезних джунглів) і неквапливо перетнув прогалину.
  
  5
  
  Одного разу, давним-давно
  
  (прийшла пора перекусити)
  
  коли він був маленьким хлопчиком
  
  (чорничний в чашки чай розлити)
  
  настав день, коли мати пішла в Монреаль зі своїм арт-клубом, а батько — в Лас-Вегас на щорічне подання осінніх програм;
  
  (і джем по-братськи розділити)
  
  сталося це, коли Бамі було чотири...
  
  6
  
  Баму — так зве його єдина людина,
  
  (місіс Шоу, місіс Грета Шоу)
  
  від якого він бачить тільки добро. Вона зрізає скоринки з його сандвічів, прикріплює його малюнки, зроблені в дитячому саду, до холодильника магнітами, які виглядають, як маленькі пластикові фрукти, називає Баму, і для нього це особливе ім'я
  
  (для них)
  
  тому що його батько, як-то в суботу, по п'яному ділу, навчив його пісеньці: «Разливайся вшир і вгору, до горизонту розвернися, на тебе йде стіна, Бами Червона хвиля[34]!», і тому вона кличе його Баму, це секретна ім'я, і тільки вони знають, що воно означає, і більше не знає ніхто, і це все одно що мати будинок, увійти в який можеш тільки ти, безпечний будинок у страшному лісі, де всі тіні виглядають, як чудовиська, велетні-людоїди і тигри.
  
  («Тигр, про тигр, світло горить»,[35] — співає йому мати, тому що вважає це вірш колискової, разом з «Жужжала муха наді мною... коли померла»[36]. Від останньої фрази Баму Чеймберза б'є тремтіння, хоча матері він ніколи нічого не каже; інший раз він лежить в ліжку вночі, а трапляється, і вдень, після обіду, і думає: «Я почую, як дзижчить муха, і це буде моя муха-смерть, моє серце зупиниться, мій язик впаде в горло, як камінь падає в колодязь», — і це спогади, які він відриває від себе).
  
  Це добре, мати секретний ім'я, і коли він дізнається, що мати збирається в Монреаль в ім'я мистецтва, а батько — в Вегас, допомогти у презентації нових шоу телемережі, він благає мати попросити місіс Шоу залишитися з ним, і врешті-решт мати здається. Маленький Джейки знає, що місіс Шоу — не його мати, і не раз місіс Грета Шоу сама говорила йому, що вона — не його мати.
  
  («Я сподіваюся, ти знаєш, що я — не твоя мати, Баму, — каже вона, ставлячи перед ним тарілку, а на тарілці — сандвіч з горіховим маслом, беконом і бананом, а скоринки зрізані так, як вміє їх зрізати тільки Грета Шоу, — тому що в мої обов'язки це не входить».
  
  І Джейка... тільки тут він — Баму, він — Баму, коли вони удвох... не може знайти слів, щоб сказати їй, що він це знає, знає, але хоче побути з нею, поки не повернеться справжня мати або поки він не виросте і муха-смерть перестане його страшить).
  
  І Джейка каже: «Не хвилюйся, я в порядку», — але він все одно радий, що місіс Шоу погоджується залишитися і не прийде та дівчина що залишалася з ним минулого разу в коротенькій спідниці займається тільки своїми волоссям і помадою не обертає на нього ні найменшої уваги не знає що в глибині свого серця він — Баму, і господи, до чого ця маленька Дейзі Мей
  
  (саме так його батько називає всіх доглядальниць)
  
  дурна дурна дурна. Місіс Шоу не дурна. Місіс Шоу годує його після повернення з дитячого саду. Називає цю трапезу послеполуденным чаєм або просто полуднем, і не важливо, що вона йому пропонує, сир і фрукти, сандвіч із зрізаною скоринкою, шматок торта, канапе, що залишилися після вчорашньої вечірки, вона завжди співає одну й ту ж пісеньку, коли ставить перед ним їжу: «Прийшла пора перекусити, чорничний в чашки чай розлити, і джем по-братськи розділити».
  
  В його кімнаті стоїть телевізор, і кожен день, поки його батьки у від'їзді, він їсть полуденок, повернувшись із дитячого садка перед телевізором і дивиться дивиться дивиться його і слухає радіо з кухні, завжди старі пісні, завжди радіостанція WCBS, і іноді він чує її, чує місіс Шоу, яка співає разом з «Чотирма сезонами»[37] Вандою Джексон[38] Чи «Йя-Йя» Дорсі[39], трапляється уявляє собі що його батьки загинули в авіакатастрофі і вона якимось чином стає його матір'ю і називає його бідний малюк і бідний маленький сирітка і завдяки якоїсь магічної трансформації вона любить його, а не просто піклується про нього, любить його любить його любить його так само, як він любить її, вона — його мати (а може — його дружина, йому не дуже зрозуміло, яка між ними різниця), але вона кличе його Баму замість солодкий мій
  
  (його справжня мати)
  
  або розумник
  
  (його батько)
  
  і хоча він знає, що ідея дурна, він обмірковує її в ліжку заради забави, вважаючи, що куди приємніше думати про це, а не про мусі-смерті, яка прилетить і буде дзижчати над його трупом, коли він помре з мовою, звалилися в горло, як камінь — в колодязь. У другій половині дня, коли він повертається додому з дитячого саду (до того часу він досить великий, щоб знати, що дитячий сад — це щабель до початкової школи), він дивиться в своїй кімнаті передачу «Фільм за мільйон доларів». Передача «Фільм за мільйон доларів» виділяється тим, що цілий тиждень, в один і той же час, в чотири години дня, по ній показують один і той же фільм. На тижні, що передує від'їзду батьків, коли місіс Шоу стала залишатися на ніч, замість того, щоб йти додому
  
  (О, яке блаженство, місіс Грета Шоу відкидає Дискордию, можете сказати амінь)
  
  музика лунає з двох сторін кожен день, старі пісні з кухні
  
  (WCBS можете сказати Бог-бомба)
  
  і з телевізора, де Джеймс Кегні фланіруєт в казанку і співає про Харригане — Ха-А-подвійне Ер-І, Харріган, це я! Знову ж про те, як бути справжнім живим племінником свого дядька Сема.
  
  А потім настає наступний тиждень, тиждень, на якій його батьки у від'їзді, і показують новий фільм, і вперше фільм лякає його до смерті. Називається він «Загублений континент», головну роль у ньому виконує Сезар Ромеро[40], і коли Джейк побачить його знову (значно таким, що подорослішав, у віці 10 років), він здивується, просто не зможе зрозуміти, як міг злякатися такого дурного фільму. Тому що фільм цей про дослідників, які губляться в джунглях, розумієте, і в цих джунглях живуть динозаври, а в чотири роки він не міг усвідомити, що ці динозаври — всього лише ідіотський МУЛЬТИПЛІКАЦІЯ, і вони нічим не відрізняються від Твіті, Сильвестра, Моряка Папая і Олів Ойл. Перший динозавр, якого він бачить, — трицератопс. Він ломиться крізь джунглі, і дівчина-дослідник
  
  (вражаючі бу-бу, сказав би його батько, так він завжди говорить про тих, кого його мати називає дівчатами відомого поведінки)
  
  кричить на весь голос, і Джейк теж закричав би, якщо б його груди і горло не скував жах, про, втілена Дискордия! В очах чудовиська він бачить абсолютну порожнечу, яка означає кінець усього, благання такого монстра не чіпатимуть, і крик з таким монстром не допоможе, він занадто тупий, вигуки можуть лише привернути увагу монстра, і приваблюють, він повертається до Дейзі Мей з вражаючими бу-бу, а потім кидається Дейзі Мей з вражаючими бу-бу, а на кухні (величезній кухні) співає група «Токенс», що пішла з чартів, але не з наших сердець, вони співають про джунглях, мирних джунглях, а тут, перед широко розкритими, повними жаху очима маленького хлопчика теж джунглі, тільки далеко не мирні, і це не лев, а незграбне чудовисько, яке чимось нагадує носорога, тільки більше, і у нього на шиї щось на зразок кістяного коміра, і потім Джейк з'ясує, що такий вид монстрів називають трицератопсами, але поки чудовисько для нього безіменне, а це гірше, набагато гірше. «Уимове, — співають „Токенс“. — Уииии-аммм-а-вііі», — і, звичайно, Сезар Ромеро пристрілює монстра до того, як той встигає розірвати дівчину з вражаючими бу-бу на шматки, що, звичайно, на той момент добре, але тієї ж ночі монстр повертається, трицератопс повертається, він його стінній шафі, тому що навіть у чотири роки Джейк розуміє, що іноді його шафу — зовсім не шафа, а двері, яка може відкриватися в різні місця, де його чекають ті, з ким краще не зустрічатися.
  
  Він починає кричати, вночі він може кричати, і місіс Грета Шоу входить у кімнату. Вона сідає на край ліжка, обличчя в неї, як у привида, намазано якимось синьо-сірим нічним кремом-маскою, вона запитує, що сталося, і ось їй Баму може розповісти все. Не зміг би розповісти ні батька, ні матері, якщо б хтось з них був удома, але їх, на щастя, немає, але він може розповісти про все місіс Шоу, тому що, нехай вона і не дуже-то відрізняється від іншої обслуги, будь то приходять няні, що доглядають за дітьми, що відводять в школу, вона тим не менш трохи інша, але цього ледве вистачає, щоб прикріплювати його малюнки до холодильника маленькими магнітами, щоб змінювати для нього весь світ, щоб утримувати вежу психічного здоров'я дурного маленького хлопчика, який без неї могло б знести, скажіть алілуя, скажіть, знайдена, а не втрачена, скажіть, амінь.
  
  Вона вислуховує все, що йому потрібно сказати, змушує повторювати три-ЦЕР-а-ТОПСІ, поки він не вимовляє це слово правильно. І тільки тому, що йому вдається вимовити слово правильно, на душі стає легше. А потім вона каже: «Ці тварини були справжніми, але вони померли сто мільйонів років тому, Баму. Може, навіть більше. І більше не тривож мене, тому що мені треба виспатися».
  
  Джейк дивиться «Загублений континент», який показують у передачі «Фільм за мільйон доларів» изо дня в день, весь тиждень. При кожному новому перегляді фільм лякає його все менше. Одного разу пані Грета Шоу приходить і дивиться частина фільму разом з ним. Вона приносить йому полуденок, велику миску з гавайськими пластівцями (ще одну для себе), і співає свою чудову пісеньку: «Прийшла пора перекусити, чорничний в чашки чай розлити, і джем по-братськи розділити». В гавайських пластівцях, само собою, немає чорниці, і п'ють вони виноградний сік, а не чорничний чай, але місіс Грета Шоу каже, що важливий дух, а не буква. Вона вже навчила говорити рути-туті-салюти перед тим, як вони щось п'ють, і цокатися чарками. Джейк думає, що це дуже круто, крутіше просто не буває.
  
  Дуже скоро з'являються динозаври. Баму і місіс Грета Шоу сидять пліч-о-пліч, їдять гавайські пластівці і спостерігають, як великий динозавр (місіс Грета Шоу каже, що таких називають Тираннасорбет Рекс) зжирає поганого дослідника. «Мультяшні динозаври, — фиркає місіс Грета Шоу. — Тобі не здається, що їх могли б намалювати і краще», — на думку Джейка, це самий блискучий зразок критики фільму, який йому доводилося чути за все своє життя. Блискучий і корисний.
  
  Зрештою його батьки повертаються. У передачі «Фільм за мільйон доларів» починають показ «Високого циліндра», страхи маленького Джейка не згадуються. Згодом він і сам забуває про те, що боявся трицератопса і Тираннасорбета Рекса.
  
  7
  
  Але тепер, лежачи у високій зеленій траві і вдивляючись між листя папороті в затягнуту туманом прогалину, Джейк виявив, що забулося далеко не всі.
  
  «Бережись пастки розуму», — попередив його Джохабим, і, дивлячись на важко переваливающегося динозавра, мультяшного трицератопса в справжніх джунглях, нічим не відрізняється від уявної жаби в реальному саду, Джейк розуміє, що все це значить. Пастка розуму. Трицератопс не міг стати реальним, як би страшно він ревів, як би сильно не било в ніс Джейка його сморід: в м'які складки, що утворилися в тому місці, де короткі лапи переходили в живіт, гнила рослинність, лайно засихали на броньованому заду, жуйка сочилася між могутніх щелеп, що закінчуються бивнями, як би виразно чулося ні його натужне дихання. Він не міг стати реальним, тому що його, прости Господи, намалювали!
  
  І проте Джейк знав, що трицератопс досить реальний, щоб убити його. Вийди Джейк на прогалину, трицератопс розірвав його на шматки точно так само, як розірвав би Дейзі Мей з вражаючими бу-бу, якби Сезар Ромеро не з'явився в потрібному місці і в потрібний момент і не всадив кулю зі свого великокаліберного мисливського карабіна в Єдине вразливе місце чудовиська. Джейк позбувся руки, яка намагалася маніпулювати його руховими центрами, зачинив усі ці двері так сильно, що, наскільки він міг це знати, відрубав пальці непроханого гостя, але на цей раз мав справу з чимось іншим. Він не міг закрити очі і йти далі; попереду його чекав реальний монстр, створений його зрадницьким свідомістю, який дійсно міг розірвати його на шматки.
  
  І не було Сезара Ромеро, який зміг би це запобігти. Як і Роланда.
  
  Були тільки «нижчі люди», які бігли по його сліду і наближалися з кожною миттю.
  
  Немов на підтвердження його думок, Ыш озирнувся, поглянув в тому напрямі, звідки вони прийшли, і тявкнул, голосно і уривчасто.
  
  Трицератопс почув і заревів у відповідь. Джейк очікував, що від цього реву Ыш тут же пригорнеться до нього, але Ыш продовжував дивитися за спину Джейка. Ыша займали «нижчі люди», а не трицератопс, який загороджував їм шлях, або Тираннасорбет Рекс, який міг з'явитися слідом, або...
  
  Тому що Ыш його не бачить, — подумав Джейк.
  
  Він пограв з цією ідеєю і не знайшов, у чому не правий. Ыш не обонял трицератопса і не чув його. Висновок напрошувався сам собою: для Ыша не існувало жахливого трицератопса у величезних джунглях.
  
  Що не виключає реальності його існування для мене. Це пастка, яку розставили мені чи комусь іншому, наділеному уявою, хто міг піти цим шляхом. Безсумнівно, якесь хитре пристрій древніх. Шкода тільки, що воно не зламалося, як багато інших «штучки». Я бачу те, що бачу, і з цим нічого не можу поді...
  
  Ні, почекайте.
  
  Почекайте секундочку.
  
  Джейк поняття не мав, наскільки сильна його ментальна зв'язок з Ышем, але подумав, що скоро він це дізнається.
  
  — Ыш!
  
  Голоси «нижчих людей» звучали занадто близько. Скоро вони побачать хлопчика і вуханя-путаника і підуть в атаку. Ыш відчував їх посилюється запах, але досить спокійно глянув на Джейка. На свого улюбленого Джейка, заради якого він би помер, з'явись така необхідність.
  
  — Ыш, ти можеш помінятися зі мною місцями?
  
  Як з'ясувалося, Ыш зміг.
  
  8
  
  Ыш випростався з Джейком на руках, погойдуючись з боку в бік. До свого жаху, він тільки тепер усвідомив, з якими труднощами хлопчикові вдавалося зберігати рівновагу. Сама думка про те, що доведеться пройти якийсь, нехай і короткий, відстань на задніх лапах, лякала, але іншого виходу, окрім як пройти його, і пройти негайно, не залишалося. Так сказав Ейк.
  
  Зі свого боку, Джейк знав, що повинен міцно закрити запозичені очі, через які тепер дивився на світ. Його свідомість перемістилося в голову Ыша, але він як і раніше міг бачити трицератопса; ось і в той момент здалося птеродактиля, кружащего в жаркому повітрі високо над прогалиною, його шкірясті крила розтягувалися, щоб зловити висхідні потоки з повітропроводів.
  
  Ыш! Ти повинен це зробити сам. І зробити прямо зараз, щоб відірватися від них!
  
  Ейк! — відгукнувся Ыш і нерішуче ступив уперед. Тіло хлопчика повело в одну сторону, потім в іншу, спроба зберегти рівновагу ні до чого не привела. Так нерозумно влаштоване двоноге тіло Ейка наполегливо заваливалось вбік. Ыш, звичайно, хотів цьому перешкодити, але скінчилося все тим, що він впав на правий бік і вдарив об підлогу кудлату голову Ейка.
  
  Від роздратування Ыш сердито тявкнул. А з пащі Ейка вирвалося щось незрозуміле, але швидше слово, ніж звук: «Гав! Ав! Лайно-гав!»
  
  — Я чую його! — закричав хтось. — Бігом! Біжіть що є сечі, паршиве диявольське поріддя! Його треба наздогнати, поки він не дістався до дверей!
  
  Вуха Ейка чуйністю не відрізнялися, але викладені кахлем стіни посилювали звуки, так що Ыш без праці чув тупіт біжать ніг.
  
  «Ти повинен встати і йти!» — спробував крикнути Джейк, але з його пащі вирвалося щось на кшталт: Ен-ать-ти! При інших обставинах варто було б посміятися, але не при цих.
  
  Ыш піднявся, вдаривши Ейка спиною об стіну, і почав пересувати ноги Ейка. Нарешті він зрозумів, де знаходяться важелі управління рухом; в тому місці, яке Ейк називав «Доганом», і управляти ними праці не склало. Зліва, однак, склепінчастий коридор вів у величезне приміщення, заповнене блискучими, як дзеркало, машинами. Ыш знав: якщо він піде туди, в зал, де Ейк тримав усі свої чудові думки і словниковий запас, то заблукати там назавжди.
  
  На щастя, необхідності в цьому не було. У «Догане» було все, що йому потрібно. Ліва нога вперед. (Пауза). Права нога вперед. (Пауза). Тримай істота, яка виглядає, як вухань-плутаник, але насправді — твій найближчий друг, однією рукою, використовуй іншу для збереження рівноваги. Придушуй бажання опуститися на всі чотири кінцівки і повзти. Переслідувачі доженуть тебе, якщо ти спробуєш це зробити. Ыш більше не міг вловити їх запаху (та й які запахи можна вловити цим абсурдно маленьким носиком Ейка), але він це і так знав.
  
  А ось Джейк, навпаки, ловив запахи переслідувачів без праці. Їх було не менше дюжини, може, і шістнадцять. Їх тіла безперервно виробляли запахи, які летіли попереду, як смердюче хмара. Він відчував запах спаржі, яку хтось з «нижчих людей» з'їв за обідом, сильний, мерзенний до нудоти запах ракової пухлини, яка росла в іншому, певно, в голові, а може, в горлі.
  
  Потім він почув, як знову заревів трицератопс. Йому криком відповів, що ширяє в небі птеродактиль.
  
  Джейк закрив свої... ладно, Ыша... очі. В темряві здавалося, що вуханя-путаника хитає куди як сильніше. Джейка турбувало, не виверне його від такої хитавиці, особливо з закритими очима, навиворіт. Баму, схоже, долала морська хвороба.
  
  Іди, Ыш, — думав він. — Як можна швидше. Більше не падай і... йди, як можна швидше.
  
  9
  
  
  
  Якби поряд Едді, він би, звичайно, згадав місіс Мислабурски, яка жила трохи подалі в його ж кварталі: місіс Мислабурски в лютому, після обрушився на місто сніжно-дощової бурі, коли тротуар блищав льодом, який ще не встигли посипати сіллю. Але ніякої лід не міг утримати її від щоденного походу на ринок на Кастл-авеню за м'ясом або рибою (або в церкву по неділях, тому що у всьому Кооп-Сіті місіс Мислабурски була самою побожною католичкою). Ось вона і йшла, широко розставляючи товсті, обтягнуті щільними рожевими лосинами ноги, однією рукою притискаючи сумочку до неосяжної грудей, розмахуючи другий для рівноваги, опустивши голову, виглядаючи острівці золи, якої вже присипали лід біля своїх будинків деякі відповідальні двірники (Ісус і діва Марія, благословіть цих людей), і зрадницьки небезпечні смужки розкатаного льоду, які могли змусити роз'їхатися її великі рожеві коліна, і вона могла впасти на дупу, гірше того, на спину, а це могло призвести до перелому хребта, і її паралізувало б, як бідну дочку місіс Бернштейн в автомобільній аварії в Мамаронеке, так, таке трапляється. Вона повністю ігнорувала глузливі крики дітей (серед них часто були Генрі Дін і його маленький брат) і йшла своїм шляхом, опустивши голову, розмахуючи однією рукою, інший притискаючи до себе стару чорну дамську сумочку, повна рішучості ніколи, ні за яких обставин, навіть при падінні, не розлучитися ні з самої сумочкою, ні з її вмістом, в разі чого впасти на неї, як Джо Намах падав на футбольний м'яч, коли захисники зносили його.
  
  Саме так Ыш з Серединного світу в тілі Джейка йшов по ділянці підземного коридору, який нічим не відрізнявся (в усякому разі, для нього) від будь-якої іншої ділянки. Втім, одне розходження він все ж зауважив: по три дірки в бічних стінах, закриті великими скляними очима, від яких йшло низьке, рівне гудіння.
  
  Однією рукою він ніс щось, дуже схоже на вуханя-путаника, з міцно закритими очима. Чи вони відкриті, Джейк, можливо, й здогадався б, що скляні кола — проектори. Але швидше за все він би їх просто не побачив.
  
  Повільним кроком (Ыш знав, що переслідувачі все ближче, але розумів: краще повільно рухатися, ніж впасти), широко розставляючи ноги, практично не відриваючи їх від землі, притискаючи Ейка до грудей, точно так само, як місіс Мислабурски притискала сумочку, коли тротуар покривала крижана кірка, він проминув скляні очі. Гудіння стихло. Він пройшов досить? Дуже вже важко ходити по-людськи, вимотує донезмоги. Так само важко перебувати і поруч з думаючими машинами Ейка. Він відчув бажання повернутися і подивитися на них, ах, ці блискучі дзеркальні поверхні, але немає. Подивившись, він міг впасти в транс. А може, сталося б і щось гірше.
  
  Він зупинився.
  
  — Джейк! Відкривай очі! Дивись!
  
  Джейк спробував відповісти: «Добре», — і тявкнул. Сміх, та й годі. Обережно відкрив очі і побачив по обидва боки коридору викладені кахлем стіни. Лише подекуди у швах пробивалися трава і папороті, але в основному він бачив плитки. І перебував не на стежці в джунглях — в коридорі. Озирнувся і побачив прогалину. Трицератопс забув про них. Він зійшовся у смертельному бою з тираннасорбетом, цей епізод з «Втраченого континенту» також зберігся в пам'яті Джейка. Дівчина з вражаючими бу-бу спостерігала за битвою, затишно влаштувавшись в обіймах Сезара Ромеро, і коли мультяшний тираннасорбет стулив свої гігантські щелепи на голові трицератопса, дівчина уткнулась особою в широку груди Сезара Ромеро.
  
  — Ыш! — тявкнул Джейк, але з тявканням вийшло не дуже, і він переключився на ментальну зв'язок.
  
  Змінюємося!
  
  Ыша пропозиція це тільки порадувало. Більше всього на світі йому хотілося повернутися у власне тіло, але, перш ніж вони встигли помінятися, переслідувачі їх побачили.
  
  — Вони! — закричав один з бостонським акцентом, той самий, що крикнув: «Паппа став обідом». — Он вони! Взяти їх! Застрелити!
  
  І коли Джейк і Ыш змінювалися розумом, перебираючись в свої тіла, перші кулі вже прорізали повітря, як клацають пальці.
  
  10
  
  Переслідувачів очолював хтось Флагерти. З усіх сімнадцяти тільки він був чолом. Решта, за винятком ще одного, — «нижчими людьми» або вампірами. Останній був тахином з головою розумною горностая у літньому хутрі і парою величезних волохатих ніг, що стирчать з бермудських шорт. Закінчувалися ноги вузькими ступнями з величезними гострими як бритва кігтями. Один удар ноги Ламлы міг розірвати дорослої людини навпіл.
  
  Флагерти, що народився в Бостоні, останні двадцять років служив Королю в одному з двох десятків Нью-Йорків кінця двадцятого століття, набирав свою команду в поспіху, його буквально трясло від страху і люті. «Ніхто не повинен увійти в „Діксі-Піг“». Так сказав Сейр Маймену. А той, хто все-таки увійшов, не повинна ні за яких обставин вийти. І подвійно цей наказ стосувався стрілка та будь-якого члена його ка-тету. Їх втручання в справи Червоного Короля давно вже перейшло ту межу, до якої від них можна було відмахнутися, як від настирливої мухи, і знала про це вже не тільки еліта. Але тепер Маймен, якого кілька його друзів звали Кенарь, лежав мертвим, а хлопчисько якимось чином втекла від них. Хлопчисько, це ж треба! Гребаной хлопчисько! Але як вони могли знати, що ця парочка принесе з собою такий потужний тотем, як черепаха? Якщо б ця чортівня не покотилася під один із столів, вони б досі стояли стовпом, не відриваючи від неї очей.
  
  Флагерти знав, що це правда, але знав і інше: Сейр ніколи не прийме такого виправдання. Навіть не дасть шансу йому, Флагерти, заїкнутися про це. Ні, він помре задовго до того, як встигне відкрити рот, та й інші теж. Будуть лежати на підлозі, обліплені докторами-жуками, лакомящимися їх кров'ю.
  
  Хотілося, звичайно, вірити, що хлопчину зупинить двері, що він не знає пароля, її відкриває, але Флагерти не тішив себе такими надіями, хоча дуже хотілося, щоб вони виправдалися. Флагерти віддавав собі звіт, що розраховувати вони можуть тільки на себе, ось чому випробував безмірне полегшення, побачивши, що хлопець і його волохатий дружок зупинилися попереду. Кілька переслідувачів вистрілили, але промахнулися. Флагерти не здивувався. Їх і хлопчика розділяв ділянку, заросла зеленню, гребаной острівець джунглів, невідомо як опинився під містом. Та ще піднімався туман, мешавший цілитися. Плюс якісь безглузді, як в мультиплікаційних фільмах динозаври! Один з них підняв вимазану кров'ю морду і загарчав на них, притискаючи крихітні лапки до лускатої грудей.
  
  Виглядає, як дракон, — подумав Флагерти, і у нього на очах мультяшний динозавр перетворився на дракона. Він теж заревів і виплюнув струмінь вогню, який підпалив кілька ліан і смужку моху. Хлопчисько тим часом знову кинувся бігти.
  
  Ламла, тахін з головою горностая у літньому хутрі, протиснувся вперед і підніс до лоба волохатий кулак. Флагерти нетерпляче відповів на привітання.
  
  — Що там попереду, Лам? — запитав він. — Ти знаєш?
  
  Флагерти ще не бував під «Діксі-Піг». Якщо він і мандрував по справах, то виключно між Нью-Йорками, і користувався або дверима вічно в порожньому складі на Блікер-стріт (тільки в деяких світах це було вічно недобудований будинок), або тієї, що знаходилася у Верхньому Манхеттені, на Дев'яносто четвертій вулиці (остання тепер спрацьовувала через два рази на третій, і ніхто, ясна річ, не знав, як її полагодити). В місті були й інші двері, Нью-Йорк просто кишів порталами в різні де і коли, але функціонували тільки ці дві.
  
  І ще одна, провідна в Федик. Та, в яку впирався коридор.
  
  — Це творець міражів, — відповів Ламла. Його буркітливий голос мало нагадував людський. — Машина, яка знаходить, чого ти боїшся, і страх перетворює в реальність. Сейр, повинно бути, включив її, коли він і його тет пройшли тут разом з чорношкірою жінкою. Для того щоб убезпечити себе з тилу, ти розумієш.
  
  Флагерти кивнув. Пастка розуму. Розумно! Тільки так хороша ця машина? Якимось чином цей маленький гівнюк зумів її оминути, вірно?
  
  — Побачене хлопчиськом перетвориться в те, чого ми боїмося, — продовжив тахін. — Машина налаштовується на нашу уяву.
  
  Уява. Флагерти вхопився за це слово.
  
  — Добре. Ось і скажи їм, нехай ігнорують те, що бачать.
  
  Він уже підняв руку, щоб наказати своїм людям продовжити переслідування — пояснення Ламлы безмірно його заспокоїли. Тому що вони повинні продовжувати переслідування, чи не так? Сейр (або Уолтер О ' Дім, який того гірше) напевно вб'є їх усіх, якщо вони не зупинять цього молокососа. А те, що Флагерти дійсно лякала думка про існування драконів, значення не мало. Він боявся їх з дитинства, після того, як батько прочитав йому якусь драконячу казку.
  
  Тахін зупинив його перш, ніж він встиг помахом руки кинути своїх людей в погоню.
  
  — Що тепер, Лам? — гаркнув Флагерти.
  
  — Ти не розумієш. Те, що попереду, досить реально, щоб вбити тебе. Вбити нас усіх.
  
  — І що ти бачиш? — Не час, звичайно, потурати власним цікавості, але, на жаль, воно завжди брало гору.
  
  Ламла опустив голову.
  
  — Я б не хотів говорити. Мене і так каламутить. Справа в тому, сей, що ми всі помремо, якщо не виявимо обережність. Те, що трапиться з кожним з нас, для трупореза буде виглядати, як смерть від інсульту, інфаркту, якоїсь іншої причини, але уб'є нас те, що кожен з нас бачить перед собою. І якщо хтось вважає, що уява не може його вбити, він просто дурень.
  
  Решта вже стовпилися позаду тахіна. То і справа переводили погляд з затьмареній прогалини на Ламлу і назад. Флагерти не подобалися вирази їхніх облич, зовсім не подобалися. Вбивство одного або двох, хто зовсім втратив мужності, могло підігріти ентузіазм інших, але яка від цього користь, якщо Ламла прав? Чортові давні, вічно залишають свої іграшки! Небезпечні іграшки! Як же вони ускладнюють людині життя! Чуму б на них всіх і кожного окремо!
  
  — Так як же нам пройти? — вигукнув Флагерти. — Якщо вже на те пішло, як проскочив пастку цей хлопчисько?
  
  — Щодо хлопчаки не знаю, — відповів Ламла, — а нам треба розстріляти проектори.
  
  — Які ще говяные проектори?
  
  Ламла вказав вперед і вниз, на стіни коридору, якщо, звичайно, цей виродок знав, про що говорить.
  
  — Там. Я знаю, ви їх не бачите, але можете мені повірити. Вони там. З кожної сторони.
  
  Флагерти як зачарований спостерігав за трансформацією затягнутою туманом прогалини в джунглях, яку «намалювала» уява Джейка, в густий темний ліс. «Одного разу давним-давно, коли всі жили в густому темному лісі і ніхто не жив десь ще, в цей ліс забрів дракон».
  
  Флагерти не знав, що бачили Ламла та інші, але у нього на очах дракон (який зовсім недавно був Тираннасорбетом Рексом) слухняно бродив по густому темному лісі, підпалюючи дерева і озираючись у пошуках хлопчиків-католиків, якими міг би закусити.
  
  — Я НІЧОГО не бачу! — проволав він Ламле. — Я думаю, ти вижив зі свого паршивого РОЗУМУ!
  
  — Я бачив, як їх відключали, — спокійно відповів Ламла, — і можу практично точно пригадати, де вони знаходяться. Якщо ти дозволиш мені взяти чотирьох і показати їм, куди стріляти, я впевнений, у нас не піде багато часу на те, щоб вивести з ладу проектори.
  
  «І як відреагує Сейр, коли я доповім йому, що ми розстріляли його дорогоцінну пастку розуму? — міг би сказати Флагерти. — Як відреагує Уолтер о ' Дім, коли йому стане про це відомо? Тому що її вже не полагодити, у всякому разі, її не полагодимо ми, здатні на те, щоб розпалити вогонь, потерши один про одного дві палички, але не більше».
  
  Міг, але не сказав. Тому що усунення хлопчаки було куди важливіше будь-якого пристрою древніх, навіть такого дивного, як пастка розуму. І саме Сейр включив її, чи не так? Ти правильно кажеш! Якщо вже комусь доведеться пояснювати, нехай пояснюється Сейр! А поки цей чортовий молокосос збільшував відстань від погоні, яке Флагерти (саме його уяву удостоїлося честі замінити уяву хлопчики) і його люди зуміли так радикально скоротити. Якби одному з них пощастило, і він підстрелив би хлопчика і його волохатого дружка, поки вони були на виду! Але бажання — це на одній чаші ваг, а гівно — на інший! Подивимося, яка на цей раз переважить!
  
  — Бери своїх кращих стрільців, — розпорядився Флагерти голосом Джона Ф. Кеннеді. — Берися за справу.
  
  Ламла наказав трьом «нижчих людей» і одному вампірові вийти вперед, поставив біля стін по двоє, швидко заговорив чужою мовою. Як зрозумів Флагерти, двоє з них, як і Ламла, встигли побувати в цьому коридорі і уявляли собі, де знаходяться заховані в стіни проектори.
  
  Тим часом дракон Флагерти, точніше, дракон його батька, продовжував блукати по густому темному лісі (джунглі повністю пропали) і підпалювати все, що виявлялося в безпосередній близькості.
  
  Нарешті (для Флагерти час тягнувся довго, а насправді минуло менше тридцяти секунд) влучні стрільці відкрили вогонь. Практично миттєво дракон і ліс зблідли перед очима Флагерти, перетворилися в щось, що нагадує передержанный негатив кіноплівки.
  
  — Є один! — закричав Ламла. На жаль, якщо він піднімав голос, останній дуже вже нагадував овече мекання. — Розбийте інші! Розбийте, заради любові ваших батьків!
  
  «У половини цих тварюк, напевно, і батьків-то ніколи не було», — похмуро подумав Флагерти. Задзвеніло розбите скло, дракон завмер, разом з язиками полум'я, які в той момент виривалися з його ніздрів і рота, а також з зябер по обидва боки покритої кістяний бронею шиї.
  
  Натхненні першим успіхом стрілки продовжили почате, і кілька митей опісля з очей зникла як галявина, так і завмерлий дракон. Залишився тільки викладена кахлем коридор, зі слідами на пилу тих, хто тут вже пройшов. У бічних стін на підлозі валялися уламки скляних ліхтарів, за якими знаходилися проектори.
  
  — Відмінно! — вигукнув Флагерти, схвально кивнувши Ламле. — А тепер біжимо за хлопчиськом, і біжимо швидко. Ми повинні його зловити й принести тому його голову на піку. Ви зі мною?
  
  Йому відповів приголосний рев, але ніхто не зміг перекричати Ламлу, очі якого горіли оранжево-червоної злістю, зовсім як у дракона.
  
  — Це добре! — І Флагерти побіг першим, показуючи приклад, затягнувши речівку, яку точно дізналися б морські піхотинці. — Нам без різниці, як далеко ти втік...
  
  — НАМ БЕЗ РІЗНИЦІ, ЯК ДАЛЕКО ТИ ВТІК! — підхопили інші. По чотири в ряд, вони минули те місце, де недавно росли джунглі Джейка. Під ногами хрустіли осколки скла.
  
  — Ми наведемо тебе назад до того, як закінчиться цей забіг!
  
  — МИ НАВЕДЕМО ТЕБЕ НАЗАД ДО ТОГО, ЯК ЗАКІНЧИТЬСЯ ЦЕЙ ЗАБІГ!
  
  — Ти можеш бігти до Каїна або Луда...
  
  — ТИ МОЖЕШ БІГТИ ДО КАЇНА АБО ЛУДА!
  
  — Ми з'їмо твої яйця і вип'ємо твою кров!
  
  Вони проорали останній рядок, і Флагерти додав швидкості.
  
  11
  
  За топоту Джейк зрозумів, що вони знову кинулися в погоню. Почув, як вони пообіцяли з'їсти його яйця і випити кров.
  
  «Хвалькуваті люди, хвалькуваті люди, хвалькуваті люди», — подумав він, але все одно постарався прискоритися. Обмін розумом з Ышем, звичайно, трохи його втомив...
  
  Немає.
  
  Роланд вчив його, що самообман — не більш ніж замаскована гордість, виправдання, яке слід відкинути. Джейк робив усе, що в його силах, застосувавши на практиці отриманий урок, і в результаті визнав, що поняття «втома» більше не могло адекватно описати його стан. Кольку в боці відростило зуби і вчепилася ними десь глибоко під пахвою. Він знав, що йому потрібно відриватися від переслідувачів, але наростаюча гучність речівки свідчила про зворотне: відстань між ними скорочувалась. Скоро вони знову зможуть почати стріляти в нього і Ыша, і нехай точність стрільби на бігу залишала бажати кращого, кому-то могло пощастити.
  
  Тепер він уже бачив: попереду щось перегораживало коридор. Двері. Наближаючись до неї, Джейк дозволив собі запитати, а що він буде робити, якщо Сюзанни не виявиться по іншу сторону дверей. Або вона там буде, але не зможе йому допомогти.
  
  Що ж, він і Ыш візьмуть останній бій, от і все. На цей раз ніякого укриття, ніяких Фермопіл, але він буде кидати тарілки і зрізати голови, поки вони не вб'ють його.
  
  Буде, якщо буде потрібно.
  
  А може, й ні.
  
  Джейк поспішав до дверей, гаряче дихання виривалося з грудей, ледь не обпалюючи горло, і думав: Ну й добре, що вона тут. Все одно я не зміг би бігти далі.
  
  Ыш добрався до дверей першим. Сперся передніми лапами об дерево примар і подивився вгору, немов читаючи слова, вибиті на двері або пульсуючу напис під ними. Потім повернувся до Джейка, який, важко дихаючи, наближався до нього, затиснувши одну руку під пахвою і трясучи орисами в плетеному сумці.
  
  ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНИКИ, ЛТД
  
  Нью-Йорк/Федик
  
  Максимальний рівень безпеки
  
  ВХІД ЗА МОВНИМ ПАРОЛЮ
  
  № 9 КОМАНДИ ПЕРЕКЛЮЧЕНІ
  
  Джейк спробував повернути ручку, але вона, природно, не подалася. Коли холодний метал не поворухнувся під його пальцями, він не став робити другу спробу, а застукав обома долонями по дереву.
  
  — Сюзанна! — закричав він. — Якщо ти тут, впусти мене!
  
  Краще б попросив про це волосок на моїй підборідді-підборідді-подбородочке, — почув він голос батька, а його мати куди більш серйозно, немов говорила про важливе, додала: Жужжала муха наді мною... коли померла.
  
  З-за дверей не було жодного відгуку. За спиною голоси слуг Червоного Короля лунали все голосніше.
  
  — Сюзанна! — прокричав він щосили і, не отримавши відповіді і на цей раз, повернувся, притулився до дверей спиною (він же завжди знав, що саме так піде з життя, притискаючись спиною до замкнених дверей), вихопив з плетеними сумки дві орисы. Ыш зайняв позицію між його ніг, шерсть стала дибки, м'яка бархатиста шкіра мордочки відтягнулися тому, оголивши численні зуби.
  
  Джейк схрестив руки перед грудьми, приготувавшись до кидка.
  
  — Так підходите, мерзотники, — процідив він. — За Гилеад і за Эльд. За мене і за Ыша.
  
  Він дуже вже зосередився на бажання померти красиво, взяти з собою хоча б одного з ворогів (особисто він віддавав перевагу тому, хто сказав йому, що «паппа став обідом»), а може, і більше, якщо випаде така можливість, і спочатку не зрозумів, що голос, який він чує, лунає з-за дверей, а не лунає в голові.
  
  — Джейк! Це дійсно ти, солоденький?
  
  Очі хлопчика округлилися. Невже це жарт? Якщо так, Джейк вважав, що вона стане останньою, яку з ним зіграли.
  
  — Сюзанна, вони наближаються! Ти знаєш, як...
  
  — Так. Пароль раніше повинен бути чеззет, ти мене чуєш? Якщо Найджел прав, пароль все той же чез...
  
  Джейк не став чекати, поки вона вимовить це слово знову. Тепер він уже бачив їх, мчать до нього на всіх парах. Деякі розмахували пістолетами і вже стріляли в повітря.
  
  — Чеззет! — проволав він. — Чеззет за Вежу! Відкривайся! Відкривайся, сучки дочка!
  
  І двері, до якої тулилася його спина, двері між Нью-Йорком і Федиком клацнула, відкриваючись. Флагерти, який очолював погоню, це побачив, з його губ зірвався саме брудна лайка, що він тільки знав, він підняв пістолет і вистрілив. Це був хороший постріл, кулю, вилетіла із стовбура, Флагерти направляв всією своєю незвичайною волею. І вона, звичайно ж, пробила б лоб Джейка над лівим оком, увійшла в мозок і обірвала його життя, якби в той самий момент сильна, з коричневими пальцями, рука, не схопила Джейка за комір і не смикнула на себе. І переміщення Джейка в Федик супроводжувалося тим пронизливим дзвоном дзвіночків, які завжди звучать між рівнями Вежі. Куля ж просвистіла повз голови Джейка, замість того щоб догодити в неї.
  
  Ыш пішов за своїм другом, голосно тявкая: «Эйу-Ейк! Ейк-Ейк!» — і двері за ними зачинилися. Флагерти добіг до неї двадцять секунд і тарабанив по ній кулаками, поки не розбив їх у кров (коли Ламла спробував зупинити його, Флагерти відкинув його з такою силою, що тахін розтягнувся на підлозі), але більше нічого зробити не міг. Кулаки не могли відкрити двері; лайка — не могли; ніщо не могло.
  
  В останню хвилину хлопчисько і вухань-плутаник вислизнули від них. І ще на якийсь час ядро ка-тету Роланда зберегло свій склад.
  
  
  
  Глава 6
  
  На Тэтлбек-лейн
  
  1
  
  Подивіться, прошу вас, і подивіться дуже добре, тому що це одне з найкрасивіших місць, які ще залишилися в Америці.
  
  Я хочу показати вам звичайну сільську дорогу, яка біжить уздовж густо зарослого лісом гірського хребта в західному Мені, її північний і південний кінці впираються шосе, № 7, на відстані приблизно дві милі. На захід від цього хребта, наче ювелірна оправа, розташувалася глибока зелена западина. У самому її центрі — камінь в оправі, озеро Кезар. Як на всіх гірських озерах, погода на ньому може змінюватися з півдюжини разів за день, але тут вона викидає просто дивовижні коники; її можна назвати божевільною і не помилитися. [41]Місцеві жителі охоче розкажуть вам, що білі мухи один раз з'явилися в кінці серпня (1948), а одного разу посипалися на славне Четверте (1959). Ще з більшою радістю вони розкажуть вам про торнадо, який пронісся крижаного панцира озера в січні 1971 р., засмоктуючи сніг і створюючи білий вихор, в глибині якого гримів грім. Важко повірити, що є місце з такою шаленою погодою, але ви можете поїхати і побачитися з Гері Баркером, якщо не вірите мені, у нього є фотографії, що підтверджують вищесказане.
  
  Сьогодні озеро на дні западини — чорніше смертного гріха, не тільки відображає важкі грозові хмари, що нависли над ним, але і підсилює їх чорноту. Час від часу по обсидиановой, гладкою як дзеркало поверхні пробігають срібні іскри: відображення блискавок, вылетавших з хмар. Прокочуються гуркіт грому під ними, закрили небо із заходу на схід, немов гуркіт коліс величезної кам'яної вози по небесній мостовий. Сосни, дуби та берези застигають, і весь світ, здається, завмер, затамувавши подих. Тіні зникли. Птахи замовкли. Гримотить Над головою ще одна віз, неспішно котячись лише їй відомим курсом, і тут (нарешті!) ми чуємо шум двигуна. А незабаром з'являється і запилений «форд-гелаксі». Крізь вітрове скло видніється заклопотане обличчя Едді Діна, що сидить за кермом, включені фари розганяють раніше часу згусле темряву.
  
  2
  
  Едді вже відкрив рот, щоб запитати Роланда, як далеко їм ще їхати, але, зрозуміло, відповідь знав і сам. Поруч з південним кінцем Тэтлбек-лейн стояв щит-покажчик з великою чорною одиницею, і біля кожного повороту на під'їзну доріжку (всі вони вели вліво, до озера) — точно такий же, змінювалося лише число, в більшу сторону. У просвітах між деревами вони подекуди бачили чорну воду, але вдома перебували нижче по схилу, і в поле зору не потрапляли. При кожному вдиху Едді явно відчував запах озону і двічі пригладжував волосся на загривку, в повній впевненості, що вони стоять дибки. Вони не стояли, але все одно лоскотливе нерви магічне відчуття радісного збудження нікуди не поділося, хвилями прокатывалось через нього, спалахуючи в сонячному сплетінні, як який зреагував на перевантаження запобіжник, і вже звідти розходившись по всьому тілу. Звичайно, вся справа в грозі. Так вже вийшло, він з тих людей, у кого нервові закінчення відгукуються на її наближення. Правда, ніколи раніше вони не відгукувалися так сильно.
  
  Гроза тут ні при чому, і ти це знаєш.
  
  Так, звичайно, ні при чому. Хоча Едді розраховував, що всі ці немислимі вольти, можливо, полегшать його встановлення контакту з Сюзанною. Він виникало і зникало, як передача далекій радіостанції ночами, але після їх зустрічі з
  
  (Ти, дитя Родеріка, ти, увечный і заблуканий)
  
  Чевином з Чайвена контакт цей виразно зміцнів. Він підозрював, що частина Мена, в якій вони знаходилися, завдяки витонченості перемичок стала ближче до багатьох світів. Як ка-тет наблизився до того, щоб знову стати єдиним цілим. Бо Джейк уже знайшов Сюзанну, і на якийсь час вони перебували в безпеці, відокремлені міцною дверима від переслідувачів. І проте щось загрожувало їм і по ту сторону дверей:
  
  Сюзанна то не хотіла говорити про це, то чи не могла пояснити, яка над ними нависла загроза. Але Едді все одно відчував страх Сюзанни, страх, що доведеться знову зіткнутися з цією загрозою, і думав, що знає, чого боїться Сюзанна: дитину Міа. Який в якомусь сенсі, нехай Едді до кінця не розумів, як саме, був і дитиною Сюзанни. Що змушувало жінку, озброєну пістолетом, боятися немовляти, Едді не знав, але не сумнівався: якщо боїться, значить, на те є вагома причина.
  
  Вони проїхали щит-покажчик ФЕНН, 11, потім — ІСРАЕЛЬ, 12. Обігнули поворот, і Едді натиснув на педаль гальма. «Гелаксі» різко зупинився, піднявши стовп пилу. На узбіччі, під покажчиком БЕКХАРДТ, 13, стояв знайомий пікап, зроблений компанією «Форд», а до займаного іржею борту кузова недбало привалился ще більш знайомий чоловік у синіх, з вилогами, джинсах, отутюженной синій сорочці з «шамбр», застебнутій до чисто виголеною шиї і подвійного підборіддя. Голову прикрашала бейсболка бостонської команди «Ред сокс», трохи зсунутий набакир, як би говорила: «А я тебе обігнав, партнер». Чоловік курив люльку, і синюватий димок огортав його пооране зморшками добродушне обличчя, не розсіюючись в застиглому передгрозовому повітрі.
  
  Все це завдяки загострилися до межі почуттів Едді бачив з дивовижною чіткістю, віддаючи собі звіт, що широко посміхається — так посміхаються, зустрівши давнього друга в далекому краю, скажімо, у єгипетських пірамід, на ринку в Танжері, на острові Формоза або на Тэтлбек-лейн в Лоувелле, у другій половині літнього дня в 1977 році, перед самою грозою. І Роланд посміхався. Старий, довгий і потворний... і посміхався! Що тут скажеш, чудесам несть кінця.
  
  Вони вилізли з кабіни і попрямували до Джона Каллему. Роланд підніс кулак до чола і трохи зігнув коліно.
  
  — Хайл, Джон! Я бачу тебе дуже добре.
  
  — Ага, бачу тебе теж, — відповів Джон Каллем. — Ясно, як божий день. — І віддав честь, торкнувшись рукою голови нижче бейсболки і вище кущистих брів, потім повернув голову до Едді. — Молодий чоловік.
  
  — Довгих днів і приємних ночей. — Едді торкнув чоло кісточками пальців. Він не належав до цього світу, що вже не належав, і до чого ж приємно не прикидатися, ніби належиш.
  
  — Добре сказано, — зазначив Джон. — Я приїхав раніше вас. Припускав, що так і буде.
  
  Роланд оглянув лісу по обидві сторони дороги, нависле над ними чорне небо.
  
  — Не думаю, що це місце підходить?.. — Питальні нотки в його голосі ледь чутно.
  
  — Ні, це не те місце, де ви хотіли б закінчити свої справи, — погодився Джон, попихкуючи люлькою. — Я його проїхав по дорозі сюди, і ось що я вам скажу: якщо ви хочете поговорити, краще це зробити тут, ніж там. Коли доберетеся туди, зможете тільки витріщатися з роззявленими ротами. Повірте мені, нічого більш дивного я ще не бачив. — На мить його обличчя стало обличчям дитини, який зловив свого першого світлячка, і Едді зрозумів, що говорить Каллем абсолютно щиро.
  
  — Чому? — запитав він. — Що чекає нас попереду? Приходять? Або двері? — Тут в голові сяйнула думка... і Едді вхопився за неї. — Це двері, чи не так? І вона відкрита?
  
  Джон вже почав хитати головою, потім передумав.
  
  — Може, й двері. — Останнє слово він розтягнув до неможливості, ніби воно стало для нього цінністю, з якої він ніяк не хотів розлучатися. Воно тяглося, як зітхання після довгого, важкого дня: «дві-е-е-ерь». — Виглядала не зовсім, як двері, але... Можливо. Могла це бути двері? — Він замислився. — Ага. Але я думаю, що ви, хлопці, хочете поговорити, а якщо ми поїдемо туди, до «Каре-Веселушку», розмови не вийде: ви будете просто стояти з відвислими щелепами. — Каллем скинув голову, розреготався. — Я теж.
  
  — Кара-Реготуха — це хто? — спитав Едді.
  
  Джон знизав плечима.
  
  — Багато людей, які купили будинку біля озера, дають їм імена. Я думаю, тому що дуже дорого за них заплатили. От і хочуть отримати за свої гроші трохи більше. Так чи інакше, «Кара» зараз пустує. Цей будинок належить родині Макгрей з Вашингтона, округ Колумбія, але вони виставили його на продаж. У них чорна смуга. У нього інсульт, а вона... — Він перекинув у рот уявний склянку.
  
  Едді кивнув. Багато, пов'язане з цим походом до Вежі, він не розумів, але дещо знав без всяких пояснень. Наприклад, будинок на Тэтлбек-лейн, звідки, судячи з усього, і з'являлися в цьому світі приходять, Джон Каллем назвав «Кара-Реготуха». Едді ж не сумнівався, що на щиті-покажчику, у якого починалася під'їзна доріжка до цього будинку, буде стояти число 19.
  
  Він підняв голову і побачив, як чорні хмари пливуть над озером Кезар на захід, до Білих гір... які — і тут сумнівів бути не могло — у світі, розташованому не так вже далеко від цього, називалися Дискордией... і вздовж Стежки Променя.
  
  Завжди уздовж Стежки Променя.
  
  — Так що ти пропонуєш, Джон?
  
  Каллем хитнув головою у бік щита з написом БЕКХАРДТ.
  
  — Я наглядаю за будинком Діка Бекхардта з кінця п'ятдесятих. Страшенно милий чоловік. Зараз він у Вашингтоні, що робить в адміністрації Картера. — Ка-а-а-ртра-а. — У мене є ключ. Думаю, ми можемо поїхати туди. Там тепло і сухо, а тут, думаю, скоро стане холодно і мокро. Ви, хлопці, зможете розповісти мені свою історію, я — її вислухати, слухач я стерпний, а потім ми всі поїдемо до «Каре». Я... ну, я просто ніколи... — Він похитав головою, вийняв люльку з рота, подивився на них з щирим подивом. — Кажу вам, ніколи не бачив нічого подібного. І знаєте що, я навіть не знав, як мені на це дивитися.
  
  — Добре, — кивнув Роланд. — Ми всі поїдемо на твоєму картомобиле, якщо ти не заперечуєш.
  
  — Мене це влаштує, — кивнув Джон і поліз на заднє сидіння.
  
  3
  
  Котедж Діка Бекхардта перебував у півмилі від дороги, зі стінами з соснових колод, теплий, затишний. У вітальні стояла пузата піч, на підлозі лежав плетений килим.
  
  Виходить на захід стіну цілком зробили зі скла, і Едді не встояв перед тим, щоб на мить завмерти біля неї, незважаючи на терміновість справи. Озеро кольору ебоніту просто лякало. «Як око зомбі», — подумав він, поняття не маючи, звідки взялася така думка. У нього виникла ідея, що, подми вітер (а він обов'язково подув, якщо б пішов дощ), білі баранці побігли б по поверхні і, звичайно, дивитися на озеро стало б куди як приємніше. Пропало б відчуття, що не тільки ти дивишся на озеро, але і дивиться на тебе.
  
  Джон Каллем сів за стіл Діка Бекхардта з полірованої сосни, зняв бейсболку, зім'яв у правій руці. Обвів Роланда і Едді став серйозним поглядом.
  
  — Ми знаємо один одного дуже добре для тих, хто знайомий не так вже й давно. Ви зі мною згодні?
  
  Обидва кивнули. Едді все чекав, що підніметься вітер, але світ, як і раніше затримував дихання. І Едді міг посперечатися на що завгодно: гроза буде жахлива.
  
  — Люди так добре пізнають один одного в армії, — продовжив Джон Каллем. — На війні. — Аа-армії. По-ойне. — Так, напевно, завжди, наскільки я розумію, якщо ситуація критична.
  
  — Так, — погодився Роланд. — «Під вогнем люди зближуються», — так ми говоримо.
  
  — Правда? Я знаю, вам потрібно багато чого мені сказати, але перш ніж ви почнете, я б хотів дещо сказати вам. І я готовий поцілувати свиню, якщо вам не сподобається мій розповідь.
  
  — Який? — спитав Едді.
  
  — Пару годин тому окружний шериф Елдон Ройстер посадив за ґрати чотирьох чоловіків, заарештованих в Оберн. Схоже, вони намагалися прошмигнути повз поліцейського блокпоста на лісовій дорозі, ось і нарвалися на неприємності. — Джон повернув трубку в рот, дістав сірника з нагрудної кишені, притиснув ніготь великого пальця до голівці. — Вони намагалися виїхати з округу нишком, тому що везли з собою багато зброї. — Мно-го про-зброї. — Автомати, гранати, якесь речовина, начебто Сі-4.[42] Одного з цих хлопців ви начебто згадували... Джек Андолини? — І ось тут він запалив сірник.
  
  Едді плюхнувся на один із стільців сея Бекхардта, відкинув голову і заґелкотав, дивлячись у стелю. Роланд зазначив, що ніхто не вмів сміятися, як Едді Дін. З того самого моменту, як Катберт Оллгуд ступив на пустку.
  
  — Красунчик Джек Андолини сидить в окружний буцегарні штату Мен! Обваляйте мене в цукровій пудрі і обзовите гребаным пончиком! Якби мій брат Генрі був живий і міг побачити це власними очима! — Але тут до Едді дійшло, що його брат Генрі в цей самий момент, швидше за все живий, у всякому разі, один із Генрі. За умови, що брати Дін існували в цьому світі.
  
  — Ага, думав, вам сподобається. — Джон підніс вогник швидко чернеющей сірники до трубки. Йому це теж подобалося. Він так широко посміхався, що ніяк не міг розкурити люльку.
  
  — Ну і ну. — Едді витирав котяться з очей сльози. — Для мене це подія дня. Чого там, року!
  
  — Я хочу сказати вам і дещо ще, але це ми залишимо на потім. — Тютюн нарешті зайнявся, і Джон відкинувся на спинку стільця, дивлячись на двох незвичайних мандрівників, яких зустрів у цей день. — А зараз я хотів би вислухати вашу історію. І дізнатися, чого ви від мене хочете.
  
  — Скільки тобі років, Джон? — спитав Роланд.
  
  — Я не такий старий, щоб стояти однією ногою в могилі, — відповів Джон з прохолодою в голосі. — А як щодо тебе, приятель? Скільки разів ти обернувся разом з кулькою?
  
  Роланд йому посміхнувся, як би кажучи: «Натяк зрозумів, давай змінимо тему».
  
  — Едді буде говорити за нас обох, — сказав він. Так вони вирішили по дорозі з Бриджтона. — Моя історія дуже довга.
  
  — Якщо ти так кажеш, — знизав плечима Джон.
  
  — Кажу, — Роланд кивнув. — Нехай Едді розповість тобі всю історію, скільки б на це пішло часу, потім ми обидва скажемо, що нам від тебе потрібно, і, якщо ти погодишся, він дасть тобі одну річ, щоб ти передав його людині, якого звуть Мозес Карвер... а я дам тобі іншу.
  
  Каллем обміркував його слова, кивнув. Повернувся до Едді.
  
  Він глибоко вдихнув.
  
  — Перш за все ви повинні дізнатися про те, що я зустрів людину, який сидить поруч зі мною, під час перельоту з Нассау, Багамські острови, в аеропорт Кеннеді в Нью-Йорку. Я тоді сидів на героїні, як і мій брат. І перевозив кокаїн.
  
  — Та коли це було, синку? — поцікавився Джон Каллем.
  
  — Влітку 1987 року.
  
  Вони побачили на обличчі Каллема подив, але ні тіні сумніву в тому, що він повірив Едді.
  
  — Так ви прийшли з майбутнього! Господи! — Він нахилився вперед, в тютюновий дим. — Синку, розповідай свою історію. І не пропускай жодного слова.
  
  4
  
  На це у Едді пішло півтори години, і лише тому, що заради стислості він опускав частина того, що сталося з ними. Гроза все не починалася, але і не йшла. Над будинком Діка Бекхардта іноді погромыхивало, а інший раз гриміло з такою силою, що вони підстрибували. Блискавки били по центру вузького озера, яке лежало під ними, на мить-інше висвітлюючи околиці, забарвлюючи їх у ніжно-ліловий колір. Одного разу піднявся вітер, зашумів кронами дерев, і Едді подумав: «Тепер почнеться, точно почнеться», — але не почалася гроза. І при цьому і не думала йти, нависла над ними, як меч на найтоншій з ниточок, змусивши Едді подумати про довгою, дивною вагітності Сюзанни, тепер залишилася в минулому. Десь годині о сьомій відключилася електрика, і Джон деякий час рився в ящиках кухонних шаф в пошуках свічок, а Едді продовжував розповідати: про стареньких з Річкового перехрестя, про божевільного з Луда, про заляканих жителів Кал'ї Брін Стерджис, містечка, де вони зустріли колишнього священика, який ніби зійшов зі сторінок книги. Джон поставив свічки на стіл, разом з крекерами, сиром і пляшкою крижаного чаю «Ред Зінгер». Розповів Едді і про візит до Стівену Кінгу, про те, як стрілець загіпнотизував письменника і наказав забути про їх появу, як на короткий час вони побачили Сюзанну, як вирішили зателефонувати Джону Каллему, тому що, за словами Роланда, в цій частині світу зателефонувати вони могли тільки йому. Коли Едді замовк, Роланд розповів, як на шляху до Тэтлбек-лейн вони зустріли Чевина з Чайвена. Стрілець поклав срібний хрестик, який показував Чевину, на стіл поруч з тарілкою сиру, і Джон провів товстим нігтем великого пальця по ланкам тоненькою ланцюжка.
  
  А потім, і надовго, повисла тиша.
  
  І коли Едді більше не міг її слухати, він запитав старого сторожа, багато чого з розказаного він повірив.
  
  — Все, — без найменшого вагання відповів Джон. — Так ви хочете подбати про ту троянду в Нью-Йорку, чи не так?
  
  — Так, — кивнув Роланд.
  
  — Тому що вона оберігає Промінь, тоді як більшість інших знищили ці, як ви їх там називаєте, телепати-руйнівники. — Едді здивувався, як легко і швидко Каллем вхопив саму суть, але, можливо, дивуватися не варто. «Свіжим оком все видно краще», — любила говорити Сюзанна. А Каллем виразно ставився до тих, кого сиве Луда назвали б «розумником».
  
  — Так, — відповів Роланд, — ти правильно кажеш.
  
  — Роза оберігає один Промінь. Стівен Кінг — інший. Принаймні ви так думаєте.
  
  — За ним треба наглядати, Джон, — вставив Едді. — Крім усього іншого, у нього багато шкідливих звичок. А ми, покинувши 1977 рік цього світу, більше ніколи не зможемо повернутися сюди і перевірити, як він.
  
  — Кінг не існує ні в одному з інших світів? — запитав Джон.
  
  — Практично напевно — ні, — відповів Роланд.
  
  — Навіть якщо й існує, — додав Едді, — що він там робить, не має рівно ніякого значення. Цей світ — ключовий. Цей — той, з якого прийшов Роланд. Ці два світи — близнюки.
  
  Він подивився на Роланда, очікуючи підтвердження. Роланд кивнув і закурив останню сигарету з тих, що раніше дав йому Джон.
  
  — Думаю, я зможу наглядати за Кінгом, — сказав Джон. — І йому про це знати не обов'язково. За умови, що я повернуся після того справи, по якій ви посилаєте мене в Нью-Йорк. Я уявляю собі, що це за справа, але, може, ви розкажете детальніше. — Із задньої кишені джинсів дістав пошарпаний блокнотик із зеленою обкладинкою. Перегорнув практично весь, але знайшов чистий листок, з нагрудної кишені витягнув олівець, послюнявил кінець (Едді ледь не пересмикнуло) і вичікувально подивився на них, як дивиться на вчителя будь-учень середньої школи в перший навчальний день.
  
  — А тепер, дорогі мої, чому б вам не розповісти вашому дядькові Джону все інше?
  
  5
  
  На цей раз говорив здебільшого Роланд, і хоча сказати йому треба було набагато менше, він вклався лише півгодини, бо говорив повільно, часто звертаючись до Едді, щоб той допоміг йому зі словом або фразою. Едді вже познайомився з убивцею і дипломатом, які жили в Роланде з Гилеада, а тепер ось зіткнувся з товмачем, від якого потрібно було правильно донести кожне слово. За вікном гроза все не починалася, але і не йшла.
  
  Нарешті стрілок відкинувся на спинку стільця. У жовтому світлі свічок обличчя його виглядало зовсім древнім і при цьому красивим. Едді вперше запідозрив, що зі здоров'ям у Роланда проблеми більш серйозні, і вони не обмежувалися однією лише хворобою, яку Розалита Мунос називала сухий скрут. Роланд втрачав вагу, темні мішки під очима шепотіли про важку хворобу. Він залпом випив склянку червоного чаю і запитав:
  
  — Ти зрозумів, що я тобі сказав?
  
  — Ага. — Не більше того.
  
  — Ти добре все зрозумів, чи не так? — спитав Роланд. — Немає питань?
  
  — Думаю, що ні.
  
  — Тоді перекажи нам.
  
  Своїм корявим почерком Джон заповнив два листка. Тепер переглянув їх, кивнув собі пару разів. Відкашлявся і прибрав блокнотик в кишеню. «Він, можливо, і живе в глушині, але далеко не дурний, — подумав Едді. — І наша зустріч з ним — ніяка не випадковість; просто у ка видався дуже гарний день».
  
  — Поїхати в Нью-Йорк, — почав Джон. — Знайти цього Эрона Дипно. Подружитися з ним. Переконати Дипно, що оберігати троянду на пустирі — майже найважливіша робота в цьому світі.
  
  — «Майже» можна і опустити, — сказав Едді.
  
  Джон кивнув, ніби мова йшла про само собою зрозуміле. Узяв листок зі смішним бобром у верхній частині і засунув у просторий гаманець. Передача купчої стала для Едді чи не найважчим випробуванням з випали на їх долю після того, як Ненайденная двері засмоктала його і Роланда і виплюнула в Іст-Стоунэме. Він ледве стримався, щоб не вихопити її з руки Каллема, перш ніж вона зникла в старому пошарпаному «Лорді Бакстоне».[43] І подумав, що тепер набагато краще розуміє почуття Келвіна Тауера.
  
  — Оскільки ви, хлопчики, тепер володієте пустирем, роза теж належить вам, — сказав Джон.
  
  — Роза тепер належить «Тет корпорейшн», — уточнив Едді. — Корпорації, в якій ви повинні стати виконавчим віце-президентом.
  
  Джона Каллема не сильно вразила його нова посада.
  
  — Дипно повинен підготувати всі необхідні документи, в тому числі статут, і зареєструвати «Тет корпорейшн». Потім ми підемо до цього Мозесу Карверу і переконаємо його сісти в наш човен. Це буде найскладнішим... — са-а-амым сло-о-ожным, — але ми зробимо все, що в наших силах.
  
  — Одягни хрест тітоньки на шию, — сказав Роланд, — і коли ви зустрінетеся з Карвером, покажи йому хрест. Можливо, тобі потрібно пройти довгий шлях, щоб переконати його у своїй правоті. Але першим кроком має стати цей.
  
  Але шляху з Бриджтона Роланд спитав Едді, може він згадати який-небудь секрет, не важливо, дріб'язковий або серйозний, який могли знати тільки Сюзанна і її хрещений. Так вже вийшло, що Едді такий секрет знав, і тепер здивувався, почувши, як Сюзанна заговорила з хрестика, який лежав на сосновому столі Діка Бекхардта.
  
  Ми поховали Пимси під яблунею, де він зміг би спостерігати, як весною обсипаються пелюстки квітів, — повідав їм її голос. — І тато Моуз сказав мені, що більше плакати не треба, бо Бог думає, що занадто довгий траур по домашньому улюбленцю...
  
  Слова перетворилися у невиразне бурмотіння, потім замовкли зовсім. Але Едді пам'ятав те, що не встигла сказати Сюзанна і переказав Каллему.
  
  — «...що занадто довгий траур по домашньому улюбленцю — гріх». Ще папа Моуз сказав їй, що вона може зрідка приходити на могилу Пимси і шепотіти: «Будь щасливий на небесах», — але ніколи нікому про це не говорити, тому що проповідники не жалували ідею, ніби тварини можуть потрапляти на небеса. І вона зберігала цей секрет. Я — єдиний, з ким вона поділилася.
  
  Едді, можливо, згадав, як вона після близькості довірилася йому в темряві ночі, і в усмішці, що з'явилася на його обличчі, було більше болю, ніж радості.
  
  Широко розкритими очима Джон Каллем подивився на хрестик, потім на Роланда.
  
  — Що це? Якийсь магнітофон? Магнітофон, так?
  
  — Це сигул, — терпляче відповів Роланд. — Який допоможе тобі налагодити відносини з Карвером, якщо він виявиться, як називає таких людей Едді, впертим. — Стрілець ледь посміхнувся. Подобалося йому це слово, упертий. Він його розумів. — Одягни.
  
  Але Каллем не надів. У всякому разі, відразу. Вперше з того моменту, як вони познайомилися зі старим, винятком і ті хвилини, що вони провели під вогнем в магазині, на його обличчі відбилася тривога.
  
  — Це магія? — запитав він.
  
  Роланд нетерпляче знизав плечима, ніби показуючи, що це слово в даному контексті не застосовується, і просто повторив:
  
  — Одягни.
  
  Обережно, немов боячись, що хрестик тітоньки Таліти може в будь-який момент розжаритися червоного і сильно його обпалити, Джон Каллем надів хрестик. Опустив голову, щоб подивитися на нього, чому під його довгим обличчям подвійне підборіддя сильно додав у розмірах, потім прибрав хрестик під сорочку.
  
  — Господи, — повторив він дуже тихо.
  
  6
  
  Віддаючи собі звіт, що зараз він говорить так само, як одного разу говорили з ним, Едді Дін сказав:
  
  — Повтори частину свого уроку, Джон з Іст-Стоунэма, і не ошибайся.
  
  В цей ранок Каллем піднявся з ліжка сторожем літніх котеджів, з тих, кого світ не бачить і не знає. Щоб ввечері лягти в ліжко потенційно одним з найвпливовіших людей, справжнім принцом Землі. Якщо його це і страшило, виду він не показував. Можливо, ще не усвідомив, що сталася з ним зміни.
  
  Але Едді в це не вірив. Перед ними сидів чоловік, якого послала їм ка, розумний і хоробрий. І будь Едді Уолтером (або Флеггом, як іноді називав себе Уолтер), він би, мабуть, затремтів від передчуття біди.
  
  — Отже, — продовжив Джон, — вам без різниці, хто управляє компанією, але ви хочете, щоб «Тет» поглинула «Холмс», тому що відтепер завдання компанії — не виробництво зубної пасти і коронок, хоча якийсь час і буде здаватися, що саме цим вона і займається.
  
  — А що...
  
  Більше Едді нічого сказати не встиг. Джон підняв мозолистую руку, зупиняючи його. Едді спробував уявити її з калькулятором «Тексас инструментс»,[44] і зміг, дуже навіть легко. Дивно, але факт.
  
  — Дозволь мені, і я тобі скажу.
  
  Едді відкинувся на спинку стільця, провів пальцями вздовж рота, немов закриваючи його на блискавку.
  
  — Забезпечити безпеку троянди, це перше. Забезпечити безпеку письменника, це друге. Крім того, я, цей хлопець Дипно і інший хлопець, Карвер, повинні створити одну з найбільших у світі і найвпливовіших корпорацій. Ми будемо займатися нерухомістю, будемо працювати з... е... — Тут він дістав з кишені пошарпаний зелений блокнотик, швидко сверился з ним, прибрав. — Ми будемо працювати з розробниками програмного забезпечення», ким би вони не були, тому що саме вони стануть наступною технологічною хвилею. Ми повинні запам'ятати три слова. — Він перерахував їх без запинки: — Microsoft. Мікрочіп. Інтел. І якою б великою не стала наша корпорація і як швидко, три наші основні завдання залишаться незмінними: оберігати троянду, оберігати Кінга і при кожному зручному випадку вставляти палиці в колеса двом іншим компаніям. Одна називається «Сомбра». Друга... — коротка пауза, — «Північний центр позитроники». За вашими словами, «Сомбра» більше цікавиться нерухомістю. «Центр позитроники»... ну, наукою і всілякими пристроями, це очевидно навіть мені. Якщо «Сомбра» захоче придбати ділянку землі, «Тет» спробує схопити його першим. Якщо «Центр» захоче придбати патент, ми будемо намагатися перекупити його або хоча б перешкодити їм. Скажімо, зробити так, щоб він дістався третій стороні.
  
  Едді схвально кивав. Щодо останнього він Джону нічого не говорив, але старий дійшов до цього сам.
  
  — Ми — три беззубих мушкетери, три старих пердуна Апокаліпсису, і наш обов'язок — перешкодити цим двом компаніям отримати те, що їм хочеться, як чесними засобами, так і немає. Брудна гра тут більш ніж доречна. — Джон посміхнувся. — Я не відвідував Гарвардської школи бізнесу, — Га-а-арвардскую школу б'є знеса, — але, гадаю, можу штовхнути когось по яйцях не гірше будь-якого іншого.
  
  — Добре. — Роланд почав підніматися. — Думаю, нам пора...
  
  Едді підняв руку, зупиняючи його. Так, йому хотілося побачити Сюзанну і Джейка, кортіло обійняти свою кохану, покрити її обличчя поцілунками. Здавалося, минули роки з того моменту, як він бачив її востаннє на Східній дорозі в Кальє Брін Стерджис. І однак він не міг піднятися і піти з легкістю Роланда, який звик до того, що йому коряться, і сприймав як належне готовність скоєних незнайомців служити йому вірою і правдою, не шкодуючи живота свого. Але по інший бік столу Діка Бекхардта сидів не просто підвернувся під руку чоловік, сгодившийся для виконання конкретного доручення, а незвиклий комусь коритися янкі, розумний, настирний... але, чого вже там, занадто старий для того, що вони від нього хотіли. Проте якщо вважати старим Джона Каллема, то до якої категорії слід віднести Эрона Дипно, хворого на рак і сидить на таблетках?
  
  — Мій друг вважає, що нам пора, і я з ним згоден, — порушив тривалу паузу Едді. — У нас попереду довгий шлях.
  
  — Я знаю. На твоєму обличчі це видно, синку. Як шрам.
  
  Ідея захопила Едді: борг і ка, як щось, залишають мітку на обличчі, яка може виглядати відзнакою для одного і потворністю для іншого. За стінами будинку гримнув грім, блиснула блискавка.
  
  — Але чому ви це робите? — спитав Едді. — Я повинен знати. Чому ви це робите для двох людей, яких тільки що зустріли?
  
  Джон обдумав питання. Торкнувся хреста, який носив, який буде носити до самої смерті в 1989 році, хреста, отриманого Роландом від старої жінки в забутому всіма містечку. Точно так само він буде доторкатися до нього і залишилися у нього роки, обдумуючи серйозну проблему (найсерйознішою стане розрив всіх контактів з «Ай-бі-ем», корпорацією, выказывавшей все більше бажання працювати з «Північним центром позитроники») або готуючи таємну операцію (наприклад, підпал комплексу «Сомбра энтерпрайсис» в Нью-Делі за рік до смерті). Хрест «поговорив» з Мозесом Карвером, але більше ніколи не подавав голосу в присутності Каллема, як би той не старався, скільки б на неї не дув, але іноді, засинаючи, він стискав хрест рукою і думав: «Це сигул. Це сигул, дорогий... що-то, що прийшов з іншого світу».
  
  І підходячи до кінця стежки, він шкодував лише про одне (якщо виключити жаль людських життях, які забрало протидія «Сомбре»): йому так і не випав шанс побувати у світі, який відкрився йому в одну грозову ніч на Тэтлбек-лейн, у місті Лоувелле. Час від часу сигул посилав йому сни, в яких він бачив поле червоних троянд і чорний як сажа вежу. А іноді йому снилися два жахливих червоні очі, плаваючі самі по собі, без голови, і неослабно обозревающие горизонт. Інший раз у своїх снах він чув, як людина сурмить і сурмить у ріг. Після цих снів він прокидався зі сльозами на щоках, сльозами туги, втрати, любові. Рука його, коли він прокидався, стискала хрест, і він думав: «Я відкидаю Дискордию і ні про що не жалкую; я плюнув в очі безтілесні Червоного Короля і радію з цього; я пов'язав свою долю з ка-тетом стрілка і Білизною і ніколи не ставив під питання правильність вибору».
  
  І тим не менш він хотів побувати хоч раз в іншому світі: те, що знаходився за дверима.
  
  Тепер же він сказав:
  
  — Ви, хлопці, хочете зробити те, що потрібно зробити. Ясніше висловитися не можу. Я вам вірю. — Він затнувся. — Я вірю у вас. І бачу щирість у ваших очах.
  
  Едді вже подумав, що Каллем виговорився, але той несподівано, як хлопчисько, розплився в усмішці.
  
  — І потім, у мене таке відчуття, що ви пропонуєте мені ключі від величезного вантажівки. Хто ж відмовиться завести його, рушити з місця і подивитися, що з цього вийде?
  
  — Ти боїшся? — спитав Роланд.
  
  Джон Каллем задумався, потім кивнув.
  
  — Ага.
  
  Кивнув і Роланд.
  
  — Добре.
  
  7
  
  Вони повернулися на Тэтлбек-лейн в машині Каллема під чорним, вируючим небом. І хоча літній сезон був у розпалі, тобто в більшості котеджів на озері Кезар хтось напевно жив, їм не зустрілося жодного автомобіля, що їде або в попутному напрямку, або назустріч. І всі човни давно вже стояли біля пристаней.
  
  — Я говорив, що у мене є для вас дещо ще. — З цими словами Джон попрямував до пікапу, в кузові якого, у кабіни стояв пригвинчений до неї і до підлоги залізний, замкнений на замок ящик. Вже задув вітер. Волосся Каллема білим пухом металися над головою. Він набрав на висячому замку потрібну комбінацію, відкрив його, зняв, підняв кришку. Дістав з шухляди два запорошених мішка, добре знайомих мандрівникам. Один виглядав новеньким в порівнянні з другим, вытертым до кольору пилу пустелі, зі шнурками з сиром'ятної шкіри.
  
  — Наше спорядження! — закричав Едді. Від радості і здивування він мало не закричав.
  
  Джон відповів посмішкою, яка однозначно вказувала на те, що її володар точно стане майстром брудної гри: начебто і сонною, але при цьому хитрою.
  
  — Приємний сюрприз, чи не правда? Я й сам так подумав. Поїхав поглянути на магазин Чіпа, вірніше, на те, що від нього залишилося, коли там ще панувала метушня. Люди бігали туди-сюди, назад, ось що я хочу сказати. Накривали тіла, натягували жовту стрічку, фотографували. Хтось відклав ці мішки в бік, вони виглядали такими самотніми, що я... — Він знизав кістлявими плечима. — Я їх підібрав.
  
  — І сталося це, коли ми розмовляли з Келвіном Тауером і Эроном Дипно в орендованому ними котеджі, — здогадався Едді. — А потім ви поїхали додому, начебто для того, щоб зібрати речі для поїздки в Вермонт. Я прав? — Він погладжував свій мішок. Так добре знайому йому поверхню. Хіба він не сам підстрелив лося, шкура якого і стала цим мішком? Хіба не сам зрізав шерсть ножем Роланда, а потім шив мішок з допомогою Сюзанни? І сталося це незабаром після того, як величезний робот-ведмідь, Шардик, ледь не розпоров йому живіт і не випустив кишки. Давним-давно, десь у минулому столітті.
  
  — Так, — відповів Каллем, і коли посмішка старого стала ще ширше, у Едді відпали останні сумніви. У цьому світі вони знайшли потрібного їм людини. Правильно говориш, і дякуй Гана сильно-сильно.
  
  — Візьми свій револьвер, Едді. — Роланд простягнув Едді загорнутий в пояс-патронташ револьвер з рукояткою, обробленою сандаловим деревом.
  
  Мій. Ось він і називає його моїм. Едді відчув, як по спині пробіг холодок.
  
  — Я думав, ми збираємося до Сюзанні і Джейка. — Але взяв револьвер і затягнув на стегнах пояс-патронташ.
  
  Роланд кивнув:
  
  — Збираємося, але я впевнений, що спочатку нам належить одна маленька робітка: розібратися з тими, хто вбив батька Каллагэна і хотів убити Джейка. — Коли він вимовляв ці слова, лице його анітрохи не змінилося, але Едді Дін і Джон Каллем відчули, ніби їх обдало холодним вітром. Їм дуже хотілося відвести очі від стрільця.
  
  Ось так був винесений смертний вирок Флагерти, тахину Ламле і ка-тету (самі вони про це не дізналися, хоча і не заслуговували такої милості).
  
  8
  
  «О Боже», — спробував сказати Едді, але з губ не зірвалося ані звуку.
  
  Попереду він бачив зростаюче яскраве пляма. Вони їхали до північного кінця Тэтлбек-лейн, слідуючи за одним палаючим заднім габаритним ліхтарем пікапа Каллема. Спочатку він подумав, що це — прожектор, висвітлює під'їзну доріжку до будинку одного з багатіїв. Але пляма все додавало в яскравості, і джерело золотисто-синього сяйва був не біля дороги, а ліворуч, там, де схил збігав до озера. Коли ж вони опинилися над джерелом світла (пікап Каллема вже повз, як черепаха), Едді ахнув і вказав на яскраве кільце, яке відокремилося від плями і полетіло до них, змінюючи колір з синього на золотий, потім на червоне, з червоного на зелений, золотий, знову синій. У кільці знаходилося щось незрозуміле, нагадує комаху з чотирма крилами. Потім, пролітаючи над кузовом пікап Каллема і тримаючи курс на темний ліс на схід від дороги, істота повернулася до них, і Едді побачив, що у комахи людське обличчя.
  
  — Що... Господи, Роланд, що...
  
  — Тахін, — коротко відповів стрілець. У відблиску яскравого плями обличчя його було спокійним і втомленим.
  
  Нові світлові кільця відділялися від джерела сяйва і летіли через дорогу, чудові, як комета. Едді бачив мух, виблискуючих колібрі, начебто літаючих жаб. А під ними...
  
  Яскраво спалахнув гальмівний ліхтар пікапа Каллема, але Едді в усі очі дивився на освітлені кільця і напевно врізався б у задній борт пікапа, якщо б не різкий окрик Роланда. Едді зупинив «гелаксі», перевів ручку коробки передач у нейтральне положення, а потім виліз з машини, не поставивши її на ручник, не вимкнувши двигун. І попрямував до асфальтованої під'їзній доріжці, яка йшла по зарослому лісом схилу. Його очі стали величезними, як миски, щелепа дійсно відвисла. Каллем приєднався до нього, і вони стояли пліч-о-пліч, дивлячись вниз. З обох сторін з'їзду стояли стовпи з щитами-покажчиками. Лівий — з написом КАРА-РЕГОТУХА, правий — з числом 19.
  
  — Це що-то, не так? — тихенько запитав Каллем.
  
  «Ти все зрозумів правильно», — спробував відповісти Едді, але жодного слова не зірвалося з його губ, тільки якісь хрипи.
  
  Основне джерело світла знаходився в лісі, лівіше під'їзної доріжки до «Каре-Веселушку». Там дерева, головним чином сосни, ялини, берези, зігнуті крижаний бурею в кінці зими, стояли досить далеко один від одного, а між ними поважно крокували сотні фігур, наче в сільському бальному залі, їхні босі ноги ворошили опале листя. Деякі безумовно були дітьми Родеріка, такими ж увечными, як і Чевин з Чайвена. Їх шкіру покривали виразки від променевої хвороби, рідко у кого залишалася хоч пасмо волосся, але світ, в якому вони крокували, перетворював їх у сліпучих красенів і красунь. Едді побачив однооку жінку, яка несла на руках, як йому здалося, мертву дитину. Вона подивилася на нього з сумом в очах, і її губи шевельнулись, але Едді нічого не почув. Він підніс кулак до чола, зігнув ногу. Потім торкнувся краю ока і тим же пальцем вказав на неї. «Я тебе бачу, — говорив цей жест... Едді сподівався, що говорив. — Я бачу тебе дуже добре».
  
  Жінка, яка несла на руках спить або мертву дитину, відповіла тим же жестом і пройшла далі, зникнувши з очей.
  
  Гримнуло Над головою, блискавка вдарила в центр сяйва. Старе хвойне дерево — його покривав товстий стовбур мох — прийняв удар на себе і розкололося навпіл: половина впала в один бік, друга — в іншу. А посередині спалахнув вогонь. До низько нависли хмари піднявся величезний стовп іскор, не вогняних, ні, більше схожих на безтілесні болотні вогники. У цих іскрах Едді побачив крихітні танцюючі тіла і на якусь мить втратив здатність дихати. Він немов спостерігав за ескадрильєю Дінь-Дінь. Вони здалися йому і зникли.
  
  — Подивися на них. — В голосі Джона чулося благоговіння. — Приходять! Господи, їх же сотні! Як шкода, що їх не бачить мій друг Донні.
  
  Едді подумав, що Каллем швидше всього прав: сотні чоловіків, жінок і дітей бродили по лісах під ними, проходили крізь світло, з'являлися і зникали, з'являлися знову. Він дивився на них у всі очі, коли відчув, як холодна крапля води сіла йому на шию, за нею пішла друга, третя. Порив вітру промайнув по деревах, підняв до неба ще одну ескадрилью казкових істот, перетворив дерево, розвалене блискавкою, в два величезних потрескивающих факела.
  
  — Пішли. — Роланд схопив Едді за руку. — Зараз почнеться злива, і все це потухне, як свічка. Якщо ми в цей момент ще будемо на цій стороні, то тут і застрягнемо.
  
  — Де... — почав Едді і тут же все побачив. Біля підніжжя під'їзної доріжки, там, де ліс поступався місце нагромадження скель, що йдуть в озеро, що знаходилося джерело цього сяйва, занадто яскравий, щоб дивитися на нього. Туди Роланд його і потягнув. Джон Каллем ще кілька секунд, як загіпнотизований, дивився на тих, що приходять, потім спробував піти за стрільцем і Едді.
  
  — Ні! — крикнув Роланд, озирнувшись. Дощ посилився. Великі, холодні краплі падали на нього, розпливалися на сорочці, джинсах. — У тебе є своя робота, Джон. Успіху тобі!
  
  — І вам теж, хлопчики! — крикнув у відповідь Каллем. Він зупинився, підняв руку, помахав. Блискавка пробила небо, пофарбувавши його обличчя в сліпучого синяву і чернейшую чорноту. — І вам!
  
  — Едді, ми зараз вбежим в джерело світла, — сказав Роланд. — Це двері не давніх людей, а решта від Прима... магічна, ти розумієш. Вона може перекинути нас в будь-яке місце, якщо ми зосередимося на ньому...
  
  — Куди...
  
  — Немає часу! Джейк сказав мені куди, дотиком! Тільки тримай мене за руку і ні про що не думай! Я зможу перенести нас обох!
  
  Едді хотів запитати, чи впевнений у цьому Роланд, але часу не було. Стрілець побіг. Едді теж. Набираючи швидкість, вони втекли по схилу прямо в світ. Едді відчув його подих: мільйон маленьких ротів. Їх чоботи вминалися в товстий шар лісової підстилки. Праворуч горіло дерево. Едді відчував запах смоли, чув тріск палаючого хвої. Вони вже практично впритул наблизилися до джерела світла. Едді встиг побачити крізь нього озеро Кезар, а потім гігантська сила підхопила його і потягла крізь холодний дощ у це яскраве, рокочущее сяйво. Лише на мить він побачив дверний проріз. А потім з подвоєною силою вхопився за руку Роланда і закрив очі. Покрита опалим листям і хвоєю земля пішла у нього з-під ніг. Вони полетіли.
  
  
  
  Розділ 7
  
  Возз'єднання
  
  1
  
  Флагерти стояв біля дверей «Нью-Йорк/Федик». Її подряпало кількома пострілами, але вона як і раніше височіла нездоланним для них бар'єром, тоді як цей говяный хлопчисько якимось чином зумів його подолати. Ламла стояв поруч з ним, чекаючи, доки вичерпається лють Флагерти. Інші теж чекали, не сміючи й пискнути.
  
  Нарешті удари, якими Флагерти обсипав двері, почали слабшати. Він завдав останній, і Ламла скривився, побачивши краплі крові, які полетіли з кісточок пальців чола.
  
  — Що? — скинувся Флагерти, помітивши цю гримасу. — Що? Ти хочеш щось сказати?
  
  Ламле зовсім не подобалися ні білі круги біля очей Флагерти, ні яскраво-червоні троянди на його щоках. А менш всього — рука Флагерти, яка піднялася до рукоятці автоматичного пістолети «глок», що стирчала з плечової кобури.
  
  — Ні, — відповів Ламла. — Ні, сей.
  
  — Давай викладай, що в тебе на душі, не соромся, — наполягав Флагерти. Спробував посміхнутись, але обличчя перекосила посмішка божевільного. Обережно, практично безшумно, «нижчі люди» і вампіри позадкували. — Інші багато чого скажуть, то чого б тобі не почати першому, друже мій? Я його упустив! Скажи про це першим, ти, блядь урод!
  
  «Я — небіжчик, — подумав Ламла. — Вся життя віддане служіння Королю, але одне необережне слово в присутності цієї людини, яка шукає козла відпущення, і я — небіжчик».
  
  Він озирнувся, підтвердивши свою думку про те, що ніхто за нього не заступиться, лише потім заговорив:
  
  — Флагерти, якщо я чимось образив тебе, изви...
  
  — О, ти мене образив, будь певен! — вискнув Флагерти, його бостонський догану посилювався з наростанням люті. — Я знаю, мені доведеться заплатити за сьогоднішню невдачу, але, думаю, ти заплатиш пер...
  
  Повітря навколо них ворухнувся, немов коридор раптом різко видихнув. Волосся Флагерти і шерсть Ламлы взъерошились. Переслідувачі Джейка, «нижчі люди» і вампіри, почали повертатися. Раптово один з них, вампір на ім'я Альбрехт пронизливо закричав і побіг, дозволивши Флагерти побачити двох незнайомців, чоловіків, на джинсах, сорочках і чоботях яких темніли плями від крапель дощу. Біля їхніх ніг лежали пилові заплічні мішки, на поясах-патронташах висіло по револьверу. Флагерти встиг помітити сандалове дерево рукоятки до того, як молодий незнайомець вихопив револьвер з кобури з швидкістю блискавки, і зрозумів, чому побіг Альбрехт. Він знав, хто ходив з такими револьверами.
  
  Молодий вистрілив лише раз. Світле волосся Альбрехта злетіли вгору, немов підкинуті невидимою рукою, а потім він повалився на підлогу, зникаючи з свого одягу.
  
  — Хайл, раби Короля, — звернувся до них той, що постарше. Буденним тоном, немов прийшов поговорити про дрібниці.
  
  Флагерти — його руки продовжували кровоточити від ударів по дверей, за якими зник хлопчисько, — ніяк не міг зрозуміти, що до чого. Якщо перед ними ті, про кого їх попереджали, то старший, звичайно ж, Роланд із Гилеада, але як вони могли опинитися тут, у них за спиною? Як?
  
  Холодні сині очі Роланда оглянули їх.
  
  — І хто в цьому жалюгідному стаді називає себе діном? Він надасть нам честь виступити вперед чи ні? Ні? — Його погляд продовжував ковзати по їх особам, а ліва рука, раніше перебувала неподалік від руків'я револьвера, піднялася до куточка рота, який зігнувся в саркастичній посмішці. — Немає? Дуже погано. На жаль, я бачу перед собою трусів. Ви можете вбити священика і переслідувати хлопчика, але не здатні зустрітися лицем до лиця з чоловіками. Ви боягузи і сини тру...
  
  Флагерти виступив вперед. Пальці закривавленою правої руки лежали на рукоятці пістолета, торчавшей з плечової кобури, що висіла під лівою пахвою.
  
  — Це я, Роланд, син Стівена.
  
  — Ти, значить, знаєш моє ім'я?
  
  — Так, я знаю твоє ім'я по твоєму обличчю, а твоє обличчя — по твоєму роті. Він такий же, як і рот твоєї матері, яка відсмоктувала у Джона Фарсона, поки він не спуст...
  
  Флагерти витягав пістолет з кобури, продовжуючи говорити, цей гангстерський трюк він, безсумнівно, довго тренував і не раз їм користувався. Але хоча він пишався швидкістю своїх рук і почав витягати пістолет, коли ліва рука Роланда ще стосувалася куточка рота, стрілок без праці випередив його. Перша куля увійшла між губ головного мисливця на Джейка. Верхні передні зуби розлетілися безліччю осколків, один з яких Флагерти засмоктав в легені своїм останнім вдихом. Друга пробила Флагерти лоб, відкинувши його на двері між Нью-Йорком і Федиком. «Глок», на спусковий гачок якого він так і не натиснув, випала з його руки на плитки підлоги. Ось тут і пролунав постріл.
  
  Інші повитягали зброю часток секунди пізніше. Едді вбив шістьох, встигнувши перезарядити патрон, витрачений на Альбрехта. Коли барабан спорожнів, він відскочив за свого діна, як і його вчили. Роланд поклав ще чотирьох і відступив за Едді, який і вбив усіх, за винятком одного.
  
  Ламле вистачило розуму не намагатися стріляти, от він і залишився в живих. Підняв обидві руки, з волохатими пальцями і гладкими долонями.
  
  — Ти збережеш мене, стрілок, якщо я пообіцяю більше не воювати з тобою?
  
  — Ніколи, — відповів Роланд і звів курок.
  
  — Так будь ти проклятий тоді, чари-ка! — вигукнув тахін.
  
  Роланд з Гилеада вистрілив, і Ламла з Галі мертвим упав на плитки підлоги.
  
  2
  
  Переслідувачі Джейка лежали на підлозі, як купа колод, Ламла — обличчям вниз біля самих дверей. Жоден з них не встиг вистрілити. У викладеному кахлем коридорі клубочився синюватий пороховий дим. Потім включилися очисники, заурчали зі стін, і скоро стрілки відчули, як повітря прийшов в рух і повз їх осіб його потягнуло до вентиляційних грат.
  
  Едді перезарядив револьвер, тепер його револьвер, якщо вже йому так сказали, і засунув назад у кобуру. Потім попрямував до трупів і недбало відтягнув чотирьох в сторону, щоб пройти до дверей.
  
  — Сюзанна! Сюзі, ти тут?
  
  Хіба хто-небудь з нас, крім як у наших снах, дійсно очікує, що знову побачить найдорожчого йому людини, навіть якщо він йде лише на кілька хвилин, по самій буденній справі? Ні, аж ніяк. Всякий раз, як тільки вони ховаються з уваги, ми в глибині наших сердець записуємо їх в мертві. Вже отримавши так багато, ми міркуємо, чи можемо ми очікувати, що нас не скинуть з небес, як Люцифера, за таку кричущу самовпевненість нашої любові?
  
  Ось і Едді не чекав, поки вона не відповіла... з іншого світу, відокремленого лише товщиною двері.
  
  — Едді? Це ти, солоденький?
  
  Голова Едді, за секунду до цього начебто зовсім звичайна, раптом стала занадто важкою для шиї. Він притулив її до дверей. І повіки стали такими ж важкими, ось він і закрив очі. Ваги, можливо, додали сльози, що раптом потекли рікою. Він відчував їх на щоках, теплі, як кров. І рука Роланда стосувалася його спини.
  
  — Сюзанна. — Едді все не розплющував очей. Його пальці обмацували двері. — Ти можеш її відкрити?
  
  — Ні, — відповів Джейк, — але ви можете.
  
  — Яке слово? — спитав Роланд. Він дивився на двері, то озирався, сподіваючись, що до команди Флагерти прибуде підкріплення, навіть хотів, щоб воно прибуло (бо кров у нього грала), але викладена кахлем коридор залишався порожній. — Яке слово, Джейк?
  
  Пішла пауза, коротка, але що здалася Едді дуже довгою, а потім вони разом вимовили його: «Чеззет».
  
  Едді не наважився повторити його: горло забили сльози. У Роланда таких проблем не було. Він відтягнув від дверей ще кілька тіл, в тому числі Флагерти (на обличчі останнього так і застигла злобна усмішка) і виголосив потрібне слово. Знову двері між світами клацнула, відкриваючись. Едді широко відчинив її, і всі четверо опинилися лицем до лиця: Сюзанна і Джейк в одному світі, Роланд і Едді — в іншому, а між ними — мерехтлива прозора мембрана, схожа на живу слюду. Сюзанна простягнула руки, і вони пройшли крізь мембрану і з'явилися, немов з товщі води, яку якимось чином поставили на попа.
  
  Едді взяв їх. Дозволив її пальцях переплестися зі своїми і тягнути його в Федик.
  
  3
  
  До того часу, коли Роланд минув двері, Едді вже підняв Сюзанну і стискав в обіймах. Хлопчик, піднявши голову, дивився на стрільця. Жоден не посміхався. На відміну від Ыша, який сидів біля ніг Джейка і посміхався за обох.
  
  — Хайл, Джейк, — сказав Роланд.
  
  — Хайл, батько.
  
  — Тепер ти будеш так мене називати?
  
  Джейк кивнув.
  
  — Так, якщо ти дозволиш.
  
  — Для мене немає більшої радості, — відповів Роланд, а потім повільно, як людина, утворюючи щось зовсім йому незнайоме, витягнув перед собою руки. Дивлячись на стрільця, дуже серйозний, не отрывающий очей від обличчя Роланда, хлопчик Джейк пройшов між рук кілера і дочекався, поки вони зімкнуться на його спині. Він нікому не наважувався сказати, що марив про це.
  
  Сусанна тим часом покривала обличчя Едді поцілунками.
  
  — Вони мало не вбили Джейка, — говорила вона. — Я сиділа за мою сторону дверей... і так втомилася, що задрімала. Він, мабуть, покликав мене три, чотири рази, перш ніж я...
  
  Він хотів вислухати її історію, кожне слово, до самого кінця, але потім. Їм належало обговорити подальші плани, але потім. А зараз він стиснув пальцями груди Сюзанни, ліву, під якою сильно билося серце, і перервав її мова поцілунком.
  
  Джейк тим часом мовчав. Стояв, повернувши голову, притискаючись щокою до тіла Роланда. З закритими очима. Сорочка стрілка пахла дощем, пилом, кров'ю. Він думав про своїх батьків, що залишилися в іншому світі, про одного Бенні, який загинув, про батька Каллагэне, якого наздогнали ті, від кого він так довго тікав. Чоловік, який притискав його до себе, одного разу зрадив його заради Вежі, дозволив звалитися в прірву, і у Джейка не було впевненості, що таке не повториться. Однак на поточний момент його все влаштовувало. В душі панував спокій і в понівеченому серці — мир. Йому не хотілося нічого іншого, крім як пригортатися до цього чоловіка і відчувати, що чоловік притискає його до себе.
  
  Не хотілося нічого іншого, крім як стояти із закритими очима і думати: «За мною прийшов мій батько».
  
  
  
  Частина 2
  
  Сині небеса
  
  Девар-тоі
  
  
  
  Глава 1
  
  Девар-тете
  
  1
  
  Четверо возз'єдналися мандрівників (п'ятеро, вважаючи Ыша з Серединного світу) стояли біля підніжжя ліжка Міа, дивлячись на те, що залишилося від твим Сюзанни, її близнюка. Якби не одяг, яка надавала останкам якусь форму, ніхто б не зміг сказати напевно, що бачить перед собою. Навіть у поплутаних волосся на розтятої голові Міа не було нічого людського: вони швидше нагадували виключно великий катишек пилу.
  
  Роланд дивився на практично зникло обличчя і дивувався: як же мало залишилося від жінки, одержимість якої (малої, малої, лише малою) ледь не поклала кінець їх походу. А без них, хто зміг би протистояти Червоному Королю і його диявольськи розумному канцлеру? Джон Каллем, Ерон Дипно і Мозес Карвер. Три старого, один з хворобою чорного рота, яку Едді називав катер, сер.
  
  «Так багато ти накоїла, і наскільки більше могла накоїти, — думав він, дивлячись на рассыпающееся в пил особа, — так, не зупиняючись ні перед чим, не відчуваючи жодних сумнівів, і світ звалився б, ставши жертвою швидше любові, ніж ненависті. Бо любов завжди була куди більш руйнівною зброєю, це точно».
  
  Він нахилився вперед, відчувши запах старих квітів і найдавніших прянощів, з силою дмухнув. І щось, що віддалено виглядало як голова, розлетілося, немов пух ваточника або «парашутики» кульбаби.
  
  — Вона не бажала зла всесвіту. — Голос Сюзанни здригнувся. — Вона боролася за природне право жінки — народити дитину. Щоб потім любити і виховувати його.
  
  — Ти кажеш правильно, — погодився Роланд. — І від цього смерть її представляється особливо жахливою.
  
  — Іноді мені здається, що нам жилося б набагато краще, — подав голос Едді, — якби всі люди, що бажали добра, забилися б в якісь нори, та там і поздихали.
  
  — В їх числі і ми, Великий Ед, — сказав Джейк.
  
  Вони задумалися над словами хлопчика, і Едді не міг не задатися питанням, а скількох вони вже вбили зі своїми добрими намірами. Погані його не хвилювали, але ж були і хороші... наприклад, кохана Роланда, Сюзан.
  
  А потім Роланд відвернувся від перетворилися в пил останків Міа і ступив до Сюзанні, яка сиділа на одній із сусідніх ліжок, зчепивши руки і затиснувши їх між стегон.
  
  — Розкажи мені все, що сталося з тобою, починаючи з того моменту, як ти залишила нас на Східній дорозі, відразу після бою. Нам потрібно...
  
  — Роланд, я не збиралася покидати вас. Це Міа. Вона перехопила контроль над тілом. Якщо б у мене не було притулку, Догана, вона стала б його повноправною господинею.
  
  Роланд кивнув, показуючи, що це він розуміє.
  
  — Тим не менш розкажи мені, як ти потрапила в цей девартете. Джейк, я хочу почути твій докладну розповідь.
  
  — Девар-тете, — повторив Едді. Слово (або два слова?) здалося йому знайомим. Щось схоже він чув від Чевина з Чайвена, повільного мутанта, якого Роланд визволив від страждань в Лоувелле? Скоріше так, ніж ні. — Що це?
  
  Роланд обвів рукою величезне приміщення з усіма стоять в ньому ліжками, кожну з шоломом і сталевий гофрованою трубкою; ліжок, на яких бог знає скільки дітей зі скількох містечок Пограниччя перетворили в рунтов.
  
  — Девар-тете — це маленька тюрма. Або камера тортур.
  
  — Мені вона не здається маленькою. — Джейк, звичайно, не міг сказати, скільки ліжок стояло у величезному залі, але вважав, що не менше трьохсот. Радше — більше.
  
  — Може, ми набредем на велику в'язницю, перш ніж завершимо наш похід, — відповів Роланд. — Розповідай свою історію, Сюзанна, і ти теж, Джейк.
  
  — І куди ми звідси підемо? — спитав Едді.
  
  — Може, їх історії нам про це скажуть, — відповів Роланд.
  
  2
  
  Роланд і Едді мовчки і з граничною увагою слухали, як Сюзанна і Джейк розповідали про свої пригоди. Перший раз Роланд зупинив Сюзанну, коли вона дісталася до Матисена ван Віка, який дав їм грошей і зняв для них номер в готелі. Стрілець спитав Едді про черепашку, «зашитої» в матерію мішка.
  
  — Я не знав, що це черепашка, — відповів Едді. — Подумав, що камінчик.
  
  — Якщо б ти знову розповів про це, я б послухав.
  
  І ось, обдумуючи кожне слово, намагаючись усе згадати (сталося це, здавалося, дуже і дуже давно), Едді розповів про те, як він і батько Каллагэн пішли в Печеру двері, відкрили ящик з дерева примар, в якому лежав Чорний Тринадцятий. Вони розраховували, що Чорний Тринадцятий відкриє двері, і він відкрив, але спочатку...
  
  — Ящик лежав у мішку. Тому самому, на якому в Нью-Йорку була напис ТІЛЬКИ СТРАЙКИ НА ДОРІЖКАХ СЕРЕДНЬОГО МАНХЕТТЕНА, а в Кальє Брін Стерджис — ТІЛЬКИ СТРАЙКИ НА ДОРІЖКАХ СЕРЕДИННОГО СВІТУ. Пам'ятаєте?
  
  Вони всі пам'ятали.
  
  — І я намацав щось тверде в матерії мішка. Сказав Каллагэну, а він відповів... — Едді затнувся. — «Лише у нас немає часу розбиратися, що там таке». Або щось схоже. Я з ним погодився. Пам'ятаю, подумав, що у нас і так повно всіляких загадок, так що цю залишимо на майбутнє. Роланд, хто в ім'я Господа, міг покласти черепашку в мішок, як ти думаєш?
  
  — Якщо вже на те пішло, а хто залишив мішок на пустирі? — спитала Сюзанна.
  
  — Або ключ? — вставив Джейк. — Я знайшов ключ від будинку на Голландському пагорбі на тому ж пустирі. Роза? Могла троянда якимось чином... ну, не знаю... створити їх?
  
  Роланд обдумав почуте.
  
  — Якщо вже ви питаєте мене, я б сказав, що ці знаки і сигулы — справа рук сея Кінга.
  
  — Письменника. — Едді не відкинув цю ідею, навпаки, кивнув. Він смутно пам'ятав одну концепцію, про яку розповідали в школі. Бог з машини, так вона називалася. Ця концепція ще позначалася якимось хитромудрим виразом на латині, але він його згадати не міг. Можливо, на той момент виводив на столі: «Марі-Лу Кенопенски», — тоді як інші старанно записували в зошит пояснення вчителя. Концепція полягала в наступному: якщо драматург опиняється в тупику, з якого начебто немає виходу, він може послати бога, який спускається з неба в прикрашеної квітами возі і рятує персонажа, що потрапив в біду. Вона, без сумніву, припала до душі самим релігійним глядачам, які вірили, що Бог (не той, зрозуміло, що в ореолі спецефектів спускався з платформи під самою стелею, прихованої від очей глядачів, а Справжній, з небес) дійсно рятував людей, які цього заслуговують. Такі ідеї, само собою, нині вийшли з моди, але Едді подумав, що популярні письменники, а все йшло до того, що сей Кінг стане таким, швидше за все використовували цей прийом, тільки маскували його краще. Маленькі аварійні лючки. Картки з написами[45] зразок: ВТЕКТИ З В'ЯЗНИЦІ, або ВИСЛИЗНУТИ ВІД ПІРАТІВ, або ВІДКЛЮЧИТИ ЕЛЕКТРИКУ З-ЗА ВИПАДКОВОЇ ГРОЗИ, ВІДКЛАСТИ СТРАТУ. Бог з машини (який насправді був письменником) терпляче працював, щоб зберегти персонажів живими і не закінчувати текст фразою, яка безумовно не викликала б захоплення читачів: «Ось так ка-тет поліг на Иерихонском пагорбі, і поганці перемогли, права, Дискордия, вже вибачте, наступного разу вийде краще (що це за наступний раз, ха-ха). КІНЕЦЬ».
  
  Маленькі сітки безпеки, на зразок ключа. Не кажучи вже про вирізаної з слонової кістки черепашку.
  
  — Якщо він і вписав все це в історію, — порушив Едді довгу паузу, через багато років після того, як ми побачилися з ним в 1977 році.
  
  — Так, — погодився Роланд.
  
  — І в мене немає впевненості, що він усе це вигадав, — продовжив Едді. — За великим рахунком не вигадав. Він просто... Навіть не знаю, просто...
  
  — Чарівник? — з усмішкою спитала Сюзанна.
  
  — Ні! — вигукнув Джейк, схоже, здивований припущенням Сюзанни. — Ні, звичайно. Він — передавальне ланка. Транслятор.[46] — Думав він про свого батька і його роботу телекомпанії.
  
  — В десятку! — вигукнув Едді і націлив палець на Джейка. Ця ідея дозволила йому перекинути місток до іншого: якщо б Кінг не дожив до того часу, щоб вписати ключ і черепашку в свою історію, їх не виявилося в потрібному місці і в потрібний час. Джейка з'їв би страж-сторож у будинку на Голландському пагорбі... за умови, що він дістався б до цього пагорба, щодо чого у Едді були великі сумніви. А якщо б він минув монстра Голландського пагорба, його напевно з'їли б Праотці, каллагэновские вампіри першого роду, в «Діксі-Піг».
  
  Сюзанна подумала, а не розповісти їм про те, що їй привиділося, коли Міа вирушила у свою останню подорож з готелю «Плаза-Парк» в «Діксі-Піг». Вона немов знову опинилася в тюремній камері в місті Оксфорд, штат Міссісіпі, і чула голоси, що доносилися із стояв десь поруч телевізора. Голоси Подружжя Хантлі, Волтера Кронкайта, Френка Макгі: ведучі телепередач співуче перераховували імена мертвих. Деякі, скажімо, президента Кеннеді і братів Дьем, вона знала. Про інших, начебто Крісти Маколіфф, нічого не слыхивала. Але серед цих імен був і Стівен Кінг, вона могла в цьому заприсягтися. Напарник Подружжя Хантлі
  
  (добрий вечір, Чет, добрий вечір, Девід)
  
  казав, що Стівен Кінг потрапив під колеса мінівена «додж» і загинув під час прогулянки неподалік від власного будинку. Згідно Брінклі, Кінгу було п'ятдесят два роки.
  
  Якби Сюзанна все це розповіла, багато чого могло піти по-іншому, якщо не все. Вона вже відкрила рот, щоб внести свою лепту в розмову (маленький камінчик, скочуючись по схилу, вдаряє в камінь побільше, який, рушивши з місця, вибиває ще два, ось вам і зсув ґрунту), коли рипнули відкривається двері, почулися чиїсь кроки. Всі повернулися, Джейк схопився за рісу, решта — за револьвери і пістолет.
  
  — Розслабтеся, хлопці, — тут же прошепотіла Сюзанна. — Все в порядку. Я знаю цього хлопця, — а потім звернулася до DNK 45932, ПОМІЧНИКА ПО БУДИНКУ. — Я не очікувала побачити тебе так скоро. Чесно кажучи, я думала, що взагалі тебе більше не побачу. Що сталося, Найджел, друже?
  
  Ось так Сюзанна і не сказала, що могла, а deus ex machina, замість того, щоб спуститися і врятувати письменника від зустрічі з мінівеном «додж» літнім днем 1999 року, залишився там, де й був, високо над смертними, що грають свої ролі внизу.
  
  3
  
  Роботи подобалися Сюзанні насамперед тим, що, за її розумінням, більшість з них не могли тримати каменя за пазухою. Найджел сказав їй, що в майстернях не знайшлося нікого, хто міг би відремонтувати вузли візуального спостереження (хоча, за його словами, він зробив би все сам, отримавши доступ до необхідних матеріалів, запасних частин і посібникам з ремонту), тому він повернувся назад, покладаючись на датчики інфрачервоного діапазону, щоб зібрати осколки розбитого (та й до того ж не потребовавшегося) кувез. Він подякував Сюзанну за виявлену участь і представився її друзям.
  
  — Я радий нашому знайомству, Найджел, — сказав Едді, — але ти, напевно, хочеш зайнятися ремонтом своїх візуальних вузлів, тому ми тебе не затримуємо, — промовив він благодушно і сховав револьвер у кобуру, але рука, як і раніше лежала на руків'ї. Якщо чесно, його трохи бентежило подібність Найджела з якимсь роботом-посильним з Кал'ї Брін Стерджис. Ось вже у кого за пазухою лежав цілий валун.
  
  — Ні, стривай, — відповів Роланд. — У нас знайдеться для тебе робота, але поки мені б хотілося, щоб ти нам не заважав. Відключися, якщо тебе це влаштує. — «Чи не влаштує», малося на увазі за тону.
  
  — Зрозуміло, сей, — відповів Найджел все з тим же соковитим англійським акцентом. — Ви можете відновити мене словами: «Найджел, ти мені потрібен».
  
  — Дуже добре, — кивнув Роланд.
  
  Найджел склав на грудях свої тоненькі (але, безумовно, дужі) руки з нержавіючої сталі і застиг.
  
  — Повернувся, щоб підібрати осколки скла, — захопився Едді. — Може, «Тет корпорейшн» варто налагодити їх продаж. Кожна домогосподарка Америки захоче купити двох: одного для дому, другого — для двору.
  
  Чим менше ми будемо зв'язуватися з наукою, тим краще, — похмуро зауважила Сюзанна. Незважаючи на те, що їй вдалося хоч трохи поспати, привалившись до дверей між Федиком і Нью-Йорком, вона виглядала неважливо, виснажена, втомлена до краю. — Подивіться, що вона зробила з цим світом.
  
  Роланд кивнув Джейку, який розповів, як він і батько Каллагэн провели вечір в Нью-Йорку 1999 року, почавши з того моменту, як таксі ледь не задавило Ыша, і закінчивши їх атакою на «нижчих людей» та вампірів в обідньому залі «Діксі-Піг». Не забув згадати і про те, як вони позбавилися від Чорного Тринадцятого, поклавши його в клітинку камери зберігання у Всесвітньому торговому центрі, де він міг лежати до червня 2002 року, і про те, як знайшли черепашку, яку Сюзанна кинула, як записку в пляшці, в стічну канаву поруч із «Діксі-Піг».
  
  — Ти такий хоробрий. — Сюзанна наїжачила волосся Джейка. Потім нахилилася і погладила Ыша по голові. Вухань-плутаник витягнув і без того довгу шию, щоб максимально продовжити задоволення, полузакрыл очі, лисяча мордочка розтягнулася в усмішці. — Дуже хоробрий. Спасибі тобі, Джейк.
  
  — Спасибі, Ейк! — погодився Ыш.
  
  — Якби не черепашка, вони вбили б нас обох. — Джейк говорив рівним голосом, але зблід. — Що ж стосується батька Каллагэна... він... — Джейк витер долонею сльозу і подивився на Роланда. — Ти скористався його голосом, щоб змусити мене піти. Я тебе чув.
  
  — Так, скористався, — Роланд кивнув. — Будь певен, він хотів того ж.
  
  — Вампіри до нього не добралися, — продовжив Джейк. — Він застрелився з мого «ругера» до того, як вони випили крові і перетворили в собі подібного. Втім, я не думаю, щоб вони цим не обмежилися. Швидше розірвали б на шматки і зжерли. Вони збожеволіли.
  
  Роланд згідно кивав.
  
  — Останнє, що я почув... думаю, він вимовив це вголос, але повної впевненості у мене немає... — Джейк замовк, згадуючи. Сльози тепер текли по щоках. — «Знайди свою Вежу, Роланд, проникни в неї і вийди на верхів'я!» Потім... Пуф! Він пішов. Як вогник свічки. В інші світи.
  
  Він замовк. Якийсь час мовчали, не наважуючись порушити тишу. Нарешті Едді подав голос:
  
  — Гаразд, ми знову разом. Так що ж нам тепер робити?
  
  4
  
  Роланд сіл з гримасою болю, кинув на Едді погляд, який ясніше будь-яких слів говорив: «Ну чого ти відчуваєш моє терпіння?»
  
  — Добре, добре, така у мене звичка, — почав виправдовуватися Едді. — Тільки не треба на мене так дивитися.
  
  — Що за звичка, Едді?
  
  Останнім часом Едді рідко думав про свій останній рік, важкому, в наркотичному тумані, проведеному з братом Генрі, але питання Роланда викликав у нього спогади про той час. Тільки йому не хотілося про це говорити, і не від сорому — Едді дійсно вважав, що соромитися йому вже нічого, — а з іншої причини: відчував, що Роланда виводять з себе його спроби пояснити що-небудь, посилаючись на старшого брата. І швидше за все правота була на боці Роланда. У свій час Генрі був визначальною, формуючою силою в життя Едді. Як Корт був визначальною, формуючою силою в житті Роланда... але стрілець не говорив про своєму старому вчителеві по три рази на день.
  
  — Задавати питання, на які я вже знаю відповідь, — відповів Едді.
  
  — І яка відповідь на твій останній питання?
  
  — Ми повернемося в Тандерклеп, перш ніж йти до Вежі. Вб'ємо Руйнівників або випустимо їх на свободу. Заради порятунку Променів. Вб'ємо Уолтера, або Флегга, чи як він там себе називає. Тому що він — фельдмаршал, чи не так?
  
  — Був, — погодився Роланд, — але тепер на сцені з'явився новий гравець. — Він подивився на робота. — Найджел, ти мені потрібен.
  
  Найджел опустив руки і підняв голову.
  
  — Чим я можу вам прислужитися?
  
  — Принести що-небудь каламарна. Є тут таке?
  
  — Ручки, олівці, крейда знаходяться в кабінеті наглядача в дальньому кінці палати вилучення. У всякому разі, були, коли я заглядав туди в останній раз.
  
  — Палата витягу, — повторив Роланд, оглядаючи ряди ліжок. — Так ти це називаєш?
  
  — Так, сей. — А потім додав, дуже боязко: — Інтонації вашого голосу припускають, що ви сердитесь. Це дійсно так?
  
  — Вони привозили сюди дітей, сотнями і тисячами, здебільшого здорових, з того світу, де багато народжуються хворими, і висмоктували у них мізки. Так з чого злитися?
  
  — Сей, я впевнений, що не знаю. — Найджел, схоже, вже жалкував про те, що повернувся сюди. — Але я не брав ніякої участі у процедурі вилучення, запевняю вас. Я займаюся домашнім господарством, в тому числі і технічним обслуговуванням.
  
  — Принеси олівець і шматок крейди.
  
  — Сей, ви не збираєтеся знищити мене, чи не так? Останні дванадцять або чотирнадцять років витягом керував доктор Скоутер, а він мертвий. Ось ця леді-сей застрелила доктора Скоутера з його ж пістолета. — В голосі Найджела прозвучала дуже виразна нотка докору.
  
  — Принеси олівець і шматок крейди, швидше, — повторив Роланд.
  
  Найджел відбув.
  
  — Говорячи про нового гравця, ти мав на увазі немовляти. — В голосі Сюзанни питальні нотки були відсутні.
  
  — Природно. У нього два батька, у цього бей-бо.
  
  Сюзанна кивнула. Вона думала про те, що повідала їй Міа, коли Стрибок закинув їх в покинутий усіма Федик, всіма, за винятком компанії Сейра — Скоутера так Волков-мародерів. Дві жінки, біла і чорна, одна вагітна, друга — ні, сиділи на стільцях перед салуном «Джин-Пуппи». Ось там Міа багато чого розповіла дружині Едді Діна, можливо, більше, ніж хто-небудь з них знав.
  
  «Саме там вони змінили мене», — сказала їй Міа. Під «вони», ймовірно, мався на увазі доктор Скоутер та інші лікарі. Плюс маги? Такі ж, як Менні, тільки перейшли на іншу сторону? Можливо. Хто міг це знати? У палаті вилучення її зробили смертної. Потім, після того як сперма Роланда вже була в неї, трапилося щось ще. Від цього відрізка часу у Міа збереглася в пам'яті тільки червона темрява. Ось Сюзанна і задалася питанням: може, якраз в цей час до неї приходив сам Червоний Король і заліз на неї своїм величезним і древнім павуковою тілом, або його сперму якимось магічним чином перемішали зі спермою Роланда. У будь-якому випадку дитина був найбільш жахливою сумішшю, яку тільки могла уявити собі Сюзанна: не вервольфом — верспайдером.[47] І тепер він перебував невідомо де. Може, далеко, а може — зовсім поруч, спостерігаючи за ними навіть в цей самий момент, коли вони радилися, а Найджел повернувся з письмовим приладдям.
  
  Так, — подумала вона. — Він спостерігає за нами. І ненавидить нас... але не всіх однаково. Найбільше дан-тете ненавидить Роланда. Свого першого батька.
  
  Вона здригнулася.
  
  — Мордред хоче тебе вбити, Роланд. Така його мета. Для цього він створено. Покласти кінець тобі, твоєму походу, Вежі.
  
  — Так, — кивнув Роланд, — а потім правити, зайнявши місце батька. Тому що Червоний Король старий, і я все більше і більше схиляюся до думки про те, що він в ув'язненні. А якщо це так, то він не наш справжній ворог.
  
  — Ми підемо в його замок на іншій стороні Дискордии? — спитав Джейк. За останні півгодини він заговорив вперше. — Ми підемо, чи не так?
  
  — Я так думаю, так, — відповів Роланд. — «Ле кас руа рюс»,[48] так називають його давні легенди. Туди піде весь ка-тет, і ми вб'ємо всіх, хто там живе.
  
  — Хай буде так! — закричав Едді. — Господи, хай буде так.
  
  — Ага, — погодився Роланд. — Але наша перша задача — Руйнівники. Лучетрясение, яке ми відчули в Кальє Брін Стерджис, перед тим як вирушили сюди, припускає, що їх робота близька до завершення. Однак якщо вони не...
  
  — Наша робота — не дати їм довести її до кінця, — вставив Едді.
  
  Роланд кивнув. Виглядав він ще більш втомленим, ніж завжди.
  
  — Ага. Вбити їх і випустити на волю. У будь-якому випадку ми повинні перешкодити їм у руйнуванні двох Променів. І ми повинні покінчити з дан-тете. Сина Червоного Короля... і мого сина.
  
  5
  
  Найджел довів свою корисність (втім, як потім з'ясується, допомагав він не тільки Роланду і його ка-тету). Перш за все він приніс два олівця, дві ручки (одну таку давню, що нею, можливо, користувався писар Діккенса) і три шматка крейди, один в срібному футлярі, який виглядав, як жіноча губна помада. Роланд взяв саме цей шматок, а інший віддав Джейку.
  
  — Я не можу писати слова, які вам легко розуміти, але цифри у нас однакові або, у всякому разі, дуже схожі. Пиши збоку те, що я буду говорити, Джейк, і пиши правильно.
  
  Джейк все зробив, як і просив Роланд. В результаті з'явилася груба карта з поясненнями.
  
  — Федик. — Роланд вказав на 1, потім провів коротку лінію до 2. — А це замок Дискордия, з дверима під ним. З того, що нам відомо, їх там багато. Повинен бути коридор, яким ми можемо пройти звідси туди, під замок. А тепер, Сюзанна, розкажи, яким шляхом ішли Вовки і що вони робили. — Він простягнув їй крейду в футлярі.
  
  Сюзанна взяла його, не без захоплення зазначивши, що крейда самозатачивающиеся. Дрібничка, звичайно, але приємно.
  
  — Вони проходять через односторонню двері, яка переносить їх ось сюди. — Сюзанна провела лінію від 2 до 3. Цю цифру Джейк назвав «Станція „Тандерклеп“». — Ми дізнаємося цю двері, тому що вона повинна бути великою, якщо, звичайно, вони не проходили через неї по одному.
  
  
  
  
  — Може, й проходили, — вставив Едді. — Якщо я не помиляюся, їм доводиться користуватися лише тим, що залишилося від стародавніх людей.
  
  — Ти не помиляєшся, — сказав Роланд. — Продовжуй, Сюзанна. — Він сидів не на корточках, а на п'ятій точці, витягнувши праву ногу. Едді залишалося тільки гадати, наскільки сильно болить у Роланда праве стегно і чи є у знову обретенном мішку хоч крапля котячого масла Розалиты. Він схилявся до того, що ні.
  
  — Вовки скачуть від станції «Тандерклеп» вздовж залізничних шляхів, у всякому разі, поки не залишають позаду тінь... або темряву... або як це називати? Ти знаєш, Роланд?
  
  — Ні, але ми скоро дізнаємося. — І він нетерпляче вертанул лівою рукою.
  
  — Вони перетинають річку, потрапляючи на той берег, де знаходяться Кал'ї, і забирають дітей. Думаю, після повернення на станцію «Тандерклеп» вантажаться в поїзд з кіньми і полоненими і їдуть в Федик. Тому що від дверей їм ніякої користі.
  
  — Мабуть, так воно і є, — погодився Роланд. — Вони проїжджають повз девар-тоі, в'язниці, яку ми позначили цифрою 8. На той момент їм там робити нічого.
  
  — Скоутер і його лікарі-нацисти використовували ось ці ковпаки на ліжках, щоб витягти щось із дітей. Речовина, яке вони дають Руйнівникам. Дітей і отримане речовина відправляють на станцію «Тандерклеп» через двері. Потім дітей повертають у Калью Брін Стерджис, можливо і в інші Кал'ї, а в те місце, яке ти називаєш девар-тоі...
  
  — Обід подано, — похмуро вставив Едді.
  
  І тут же пролунав переповнений радістю голос Найджела:
  
  — Бажаєте перекусити, сеі?
  
  Джейк сверился зі своїм шлунком і виявив, що останній бурчить. Жахливо, звичайно, зголодніти так скоро після смерті батька Каллагэна, але тим не менш шлунок з ентузіазмом сприйняв пропозицію робота.
  
  — Тут є їжа, Найджел? Дійсно є?
  
  — Так, звичайно, молодий чоловік, — відповів Найджел. — Але тільки, на жаль, консерви. Зате я можу запропонувати вам два десятки найменувань, у тому числі тушковану квасолю, тунця, кілька видів супу...
  
  — Мені — тунця, — перервав його Роланд, — але принеси все, що є, якщо вже принесеш.
  
  — Як скажете, сей.
  
  — Напевно, ти не зможеш приготувати мені сандвіч «Особливий Елвіса». — В голосі Джейка тим не менш чулася надія. — Горіхове масло, банан і бекон.
  
  — Господи, малюк, — вигукнув Едді, — не впевнений, що при такому освітленні ти зможеш це помітити, але я позеленів.
  
  — На жаль, у мене немає бекону або бананів, — відповів Найджел, — але горіхове масло є, як і три види джемів. А також яблучне масло.
  
  — Яблучне масло підійде, — кивнув Джейк.
  
  — Продовжуй, Сюзанна. — Роланд повернувся до неї, як тільки Найджел пішов. — Хоча, гадаю, квапити тебе сенсу немає. Після їжі, нам треба буде відпочити. — По голосу відчувалося, що ідея йому не по душі.
  
  — Начебто Я розповіла все, — відповіла вона. — Звучить, звичайно, плутано... та й виглядає плутано, в основному тому, що на нашій маленькій карті немає масштабу, але ось що важливо: цей кільцевий маршрут вони проробляють раз у двадцять чотири роки або близько того: з Федика у Калью Брін Стерджис, потім назад в Федик з дітьми, щоб отримати у них потрібну субстанцію. Після чого дітей повертають у Калью, а субстанцію везуть у в'язницю, де тримають Руйнівників.
  
  — Девар-тоі, — уточнив Джейк.
  
  Сюзанна кивнула.
  
  — Питання в тому, що нам потрібно зробити, щоб розімкнути цикл.
  
  — Через двері ми пройдемо на станцію «Тандерклеп», — сказав Роланд, — а зі станції прямуємо туди, де тримають Руйнівників. А там... — Він по черзі подивився на кожного з членів ка-тету, потім виставив вперед палець і імітував постріл.
  
  — Там будуть охоронці, — сказав Едді. — Швидше за все багато охоронців. Що, якщо вони будуть перевершувати нас числом?
  
  Роланд знизав плечима.
  
  — Не вперше.
  
  
  
  Глава 2
  
  Спостерігач
  
  1
  
  Повернувся Найджел з величезною тацею. На ньому вистачило місця гірок сандвічів, двом термоса з супом, яловичим і курячим, прохолодних напоїв в банках. Найджел приніс кока-колу, спрайт, «Нозз-А-Ла» і щось ще під назвою «Уіт-Грін-Уіт». Едді спробував і оголосив, що ніколи не пив нічого більш мерзенного.
  
  Всі вони звернули увагу, що Найджел вже не той добродушний хлопець, яким був бог знає скільки десятиліть і століть. Його ромбовидна голова постійно поверталася з боку в бік. Коли йшла наліво, він бурмотів: «Un, deux, trois!», направо — «Ein, zwei, drei!»[49] З глибин корпусу чулося легке потріскування.
  
  — Солоденький, що з тобою не так? — спитала Сюзанна, коли робот поставив тацю на підлогу між ними.
  
  — Система самодіагностики обіцяє повний вихід з ладу в період від двох до шести годин. — Найджел говорив похмуро, але спокійно. — Існуючі логічні дефекти, раніше заблоковані, проникли в ЦМС. — Його голова різко сіпнулася вправо. — Ein, zwei, drei! Жити вільним або вмерти! Грег тобі в око!
  
  — Що таке ЦМС? — спитав Джейк.
  
  — Та хто такий Грег? — додав Едді.
  
  — ЦМС — абревіатура центральної ментальної системи, — відповів Найджел. — Таких систем дві, раціональна та ірраціональна. Свідомість та підсвідомість, як сказали б ви. Що стосується Грега, так це Грег Стилсон, персонаж роману, який я читаю. І отримую задоволення. Називається роман «Мертва зона», автор — Стівен Кінг. А ось чому я згадав його в такому контексті, не маю ні найменшого поняття.
  
  2
  
  Найджел пояснив, що логічні дефекти — звичайна справа для азимовских роботів, так він називав собі подібних. Чим розумніша робот, тим більше логічних дефектів... і тим швидше вони починали позначатися. Давні люди (по термінології Найджела — Творці) компенсували виникнення дефектів введенням карантинної системи, якої блокували ментальні глюки точно так само, як, скажімо, нині блокували території, де виникала віспа або холера. (Джейк подумав, що це ефективний спосіб боротьби з душевними хворобами, але припустив, що психіатри зустрінуть таку ідею в багнети, оскільки позбудуться роботи.) Найджел вважав, що травма, пов'язана з втратою очей, якимось чином послабила карантинну систему, і дефекти, що накопичувалися роками, прорвалися крізь «блокпости», що тут же самим негативним чином позначилося на дедуктивних і індуктивних можливості його мозку і ефективності логічних систем. Але Сюзанні він сказав, що за це не тримає на неї зла. Сюзанна піднесла кулак до чола і подякувала його сильно-сильно. По правді кажучи, вона не до кінця повірила старовини DNK 45932, хоча й гадки не мала, з якої причини. Можливо, корінням це недовіра йшло в Калью Брін Стерджис, де робот, який зовні не так вже і відрізнявся від Найджела, виявився злісним і злопам'ятним зрадником. Але було і щось ще.
  
  Високо сиджу, далеко бачу, все бачу, — подумала Сюзанна.
  
  — Витягни руки, Найджел, — попросила вона.
  
  Коли робот виконав її наказ, вони побачили жорсткі волоски, що залишилися, у з'єднаннях пальців. І крапельку крові на... те, що у людини називалося кісточкою пальця.
  
  — Що це? — запитала вона, знявши кілька волосків і піднявши їх.
  
  — Я дуже шкодую, пані, але я не...
  
  Він не бачить. Зрозуміло, немає. У розпорядженні Найджела залишився тільки інфрачервоний діапазон, а він позбувся зору, спасибі Сюзанні Дін, дочки Дена, стрілку з ка-тету Дев'ятнадцяти.
  
  — Це волоски. Я також бачу кров.
  
  — Так, звичайно. Щури на кухні, мем. Згідно закладеної в мене програмі, я повинен знищувати гризунів, якщо засікаю їх. У наші дні їх, на жаль, дуже багато. Світ зсувається все сильніше. — І тут же, різко повернувши голову вліво, він перейшов на французьку: — Un-deux-trois! Minnie Mouse est la mouse pour moi![50]
  
  — Е... Найдж, старий, ти вбив Мінні і Міккі до того, як робив сандвічі чи після? — спитав Едді.
  
  — Після, сей, запевняю вас.
  
  — Знаєш, я, мабуть, утримаюся, — сказав Едді. — Я з'їв пубой в Мені, і він так і застряв у мене в шлунку.
  
  — Тобі слід говорити un, deux, trois. — Слова зірвалися з губ Сюзанни перш, ніж вона зрозуміла, що збирається їх вимовити.
  
  — Не зрозумів? — Едді сидів, обіймаючи її однією рукою. З того часу як вони зібралися разом, він не втрачав жодної можливості доторкнутися до неї, немов потребував підтвердженні її реальності, не довіряючи своїм очам.
  
  — Не важливо. — Потім, коли Найджел вийде з кімнати або остаточно зламається, вона збиралася розповісти Едді про своїх інтуїтивних здогадках. Вона думала, що роботи типу Найджела і Енді, як і роботи Азімова, про які вона читала підлітком, не могли брехати. Можливо, Енді модифікували, або він модифікувався сам, але заборона на брехню був знятий. З Найджелом, вважала вона, проблема залишалася, можна сказати, велика-велика проблема. У неї склалося відчуття, що у Найджела на відміну від Енді добре серце, але тим не менш він збрехав, або сказав не всю правду про щурів в коморі. Може, і про багато іншого. Так що, його ein, zwei, drei або un, deux, trois слід було сприймати як спосіб стравлювання тиску. Хоча б на якийсь час.
  
  Це Мордред, — подумала вона, озираючись. Взяла сандвіч, бо хотіла їсти, як і Джейк, просто вмирала від голоду, але апетит як-то раз зник, і вона не сумнівалася, що не отримає ніякого задоволення, заштовхуючи шматки в рот. — Найджел виконує його вказівки, а зараз він спостерігає за нами. Я це знаю... відчуваю.
  
  І відкусивши перший шматок зберігався довгий час, упакованої під вакуумом, загадкового м'яса, пояснила собі причину:
  
  Мати завжди знає.
  
  3
  
  Ніхто з них не захотів спати ні в палаті вилучення (хоча вони могли вибрати будь-яку з більш ніж трьохсот застелені чистою білизною ліжок), ні в пустельному містечку за стінами Експериментальної станції, тому Найджел повів їх у свої апартаменти, часто зупиняючись, щоб повернути голову і дорахувати до трьох німецькою або французькою. А незабаром почав рахувати і ще якоюсь мовою, якого ніхто з них не знав.
  
  Їхній шлях лежав через кухню, де мірно гули машини з нержавіючої сталі. Вона разюче відрізнялася від тієї стародавньої кухні під замком Дискордия, де Сюзанна побувала під час Стрибка, і хоча вони побачили сліди приготування трапези, якою пригостив їх Найджел, ознак щурів, живих чи мертвих, не проглядалося. Втім, ніхто з цього приводу не висловився.
  
  А у Сюзанни відчуття, що за ними спостерігають, приходило і йшло.
  
  За коморою знаходилася маленька, акуратна трикімнатна квартира, яку уподобав Найджел. Спальні, само собою, не було, але за вітальні і ще однієї комори, заставленій електронним обладнанням, виявився кабінет з книжковими стелажами уздовж стін, дубовим столом і кріслом під галогенну лампу для читання. На що стоїть на столі комп'ютері вони побачили логотип «Північного центру позитроники», що нікого не здивувало. Найджел приніс їм ковдри і подушки, запевнивши, що вони абсолютно чисті.
  
  — Може, ти спиш на ногах, — зауважив Едді, — але, гадаю, ти любиш читати, як і всі, сидячи.
  
  — Так, дійсно, один-два-три, — відповів Найджел. — Мені подобається хороша книга. Це закладено в мою програму.
  
  — Ми будемо спати шість годин, потім йдемо, — сказав їм Роланд.
  
  Джейк тим часом роздивлявся книжки. Йшов вздовж стелажів (Ыш, ясна річ, не відставав від нього ні на крок), іноді діставав книжку.
  
  — У нього, схоже, весь Діккенс, — прокоментував він. — І Стейнбек... і Томас Вульф... багато Зейна Грея...[51] ще якийсь Макс Бранд...[52] Елмор Леонард...[53] і завжди популярний Стівен Кінг.
  
  Вони всі підійшли, щоб подивитися на дві полиці з книгами Кінга, числом більше тридцяти, як мінімум чотири були дуже товстими, а дві — просто цеглою. Судячи з усього, після Бриджтона Кінг приділяв письменництва багато часу. Останній роман називався «Серця в Атлантиді», і в знак копірайту стояв дуже знайомий їм рік: 1999. Наскільки вони могли судити, бракувало тільки тих романів, в яких мова йшла про них. За умови, що Кінг написав ці романи. Джейк перевірив копірайти інших книг і виявив кілька проломів. Але, можливо, потрібного їм виведення з цього і не слід було: Кінг і так написав дуже багато.
  
  Сюзанна задала Найджелу відповідне питання, і він відповів, що ніколи не бачив книг Стівена Кінга, персонажем яких був Роланд з Гилеада. Не читав нічого у Кінга і про Темної Вежі. А потім люто повернув голову наліво і на цей раз порахував французькою до десяти.
  
  — І тим не менше, — сказав Едді після того, як Найджел вийшов з кабінету (всередині у нього щось пощелкивало і постукивало), — я готовий сперечатися, що в цих книгах може бути багато корисної інформації. Роланд, ти не думаєш, що нам варто зібрати книги Стівена Кінга і взяти їх з собою?
  
  — Можливо, — не став сперечатися Роланд, — але ми їх не візьмемо. Вони можуть заплутати нас.
  
  — Чому ти так вирішив?
  
  Роланд тільки похитав головою. Він не знав, чому так сказав, але не сумнівався, що це правда.
  
  4
  
  Центр управління Експериментальної станцією 16-го сектора Дуги перебував чотирма рівнями нижче палати вилучення, кухні та кабінету Найджела. Туди вів капсулообразный вестибюль. Зовні двері в нього відкривалася трьома ідентифікаційними картками, якими слід скористатися одна за одною. На самому нижньому рівні «Догана» Федика звучала легка музика, нагадувала мелодії «Бітлз», що виконується Коматозним струнним квартетом.
  
  Центр управління складався з більш ніж десятка приміщень, але нас могло зацікавити тільки одне, з телевізійними екранами камер спостереження та засобами контролю системи безпеки. Одним з елементів цієї системи були маленькі, але дуже небезпечні роботи-вбивці, збройні снитчами і лазерними пістолетами, іншим — пристрою подачі отруйного газу (саме такий газ використовував Блейн для вбивства людей у Луде) у разі захоплення «Догана» ворогами. На думку Мордреда Дискейна, саме це і сталося. Він спробував активувати роботів-вбивць і подати отруйний газ на верхній рівень, але безрезультатно. А тепер Мордред, з розбитим носом, синцем на лобі і раздувшейся нижньою губою (він звалився зі стільця, на якому сидів) катався по підлозі і заревів на весь голос, але ці дитячі крики і в малій мірі не відображали розпирає його лють.
  
  Це ж треба, бачити їх як мінімум на п'яти екранах і не мати можливості вбити, навіть нашкодити! Не дивно, що він просто кипів. Він відчував, як жива чорнота змикається навколо нього, чорнота, яка свідчила про насування трансформації, і змусив себе заспокоїтися, щоб зупинити процес. Він переконався на власному досвіді, що перехід з людської іпостасі в павукову (і назад) вимагав величезної витрати енергії. У майбутньому він міг про це не турбуватися, але тепер, нехай і на короткий час, слід дотримуватися обережності, щоб не померти від голоду, як бджолі на выгоревшем ділянці лісу.
  
  Зараз я покажу вам щось дивне, чим вам доводилося бачити раніше, і я заздалегідь попереджаю вас, що вашою першою реакцією буде сміх. Це нормально. Смійтеся, якщо є таке бажання. Але не відривайте очей від того, що бачите, нехай це буде очей вашого уяви, бо йдеться про істоту, яка може заподіяти вам шкоди. Пам'ятаєте, у нього два батька, і обидва — вбивці.
  
  5
  
  Лише через кілька годин після свого народження малої Міа важив вже двадцять фунтів і виглядав, як міцненький шестимісячна дитина. Весь одяг Мордреда складалася з підгузника, зробленого з рушники. Його надів на Мордреда Найджел, після того, як приніс йому мешкає в «Догане» живність. Мордред розумів, що скоро отримає контроль над фізіологічними функціями організму, можливо, ще до того, як закінчиться перший день, якщо він буде рости такими ж темпами, але йому хотілося, щоб це сталося швидше. Однак тут він нічого не міг вдіяти, перебуваючи в ідіотському дитячому тілі.
  
  Це ж огидно, потрапити в таку ситуацію. Випав ось із стільця і тепер йому не залишалося нічого, крім як махати ручками і ніжками, на яких вистачало синців, втрачати кров і волати! DNK 45932 прийшов би, щоб підняти його, противитися наказу сина Короля він міг з тим же успіхом, що й камінь, кинутий з вікна, — силі земного тяжіння, але Мордред не зважився покликати робота. Чорна сучка вже запідозрила, що Найджел сам не свій, і Мордред відчував, що дуже вразливий. Він міг контролювати всю техніку Експериментальної станції, вміння контролювати техніку було лише одним з багатьох його талантів, але, лежачи на підлозі приміщення з написом ЦЕНТРАЛЬНИЙ ПОСТ на двері (коли-то давно, до того, як світ зрушив, приміщення це називали РУБКА), Мордред все ясніше усвідомлював, як мало справних машин знаходилося під його контролем. Не дивно, що його батько хотів розвалити Вежу і почати все заново. У цьому світі вже все зламалося.
  
  Йому потрібно було перетворитися у павука, щоб знову залізти на стілець, де він міг знову стати людиною... але до того часу як він це зробив, в шлунку урчало від голоду, а в роті, з тієї ж причини, відчувався присмак жовчі. І він схилявся до думки, що не тільки трансформація призводила до витраті енергії: саме павукова іпостась більшою мірою відображала його сутність, а тому, коли він ставав павуком, обмін речовин різко прискорювався. І думки змінювалися, причому в сторону, яка його влаштовувала, оскільки людські думки забарвлювалися емоціями (їх він поки не контролював, але сподівався, що з часом зможе), а вони більше всього йому не подобалися. Коли він був павуком, його думки не були справжніми думками, в людському розумінні цього слова; вони нагадували чорні, ревучі істоти, які піднімалися з вологих глибин. Прості і зрозумілі:
  
  (Є)
  
  і
  
  (БРОДИТИ)
  
  і
  
  (ҐВАЛТУВАТИ)
  
  і
  
  (ВБИВАТИ).
  
  І багато чудові способи реалізації цих думок грюкали у рудиментарному свідомості дан-тете, нагадуючи величезні трейлери, які з запаленими фарами мчать крізь чорну ніч. Йому понад усе хотілося думати так, і тільки так, відкинувши людську половину, але він розумів, що зараз, коли він абсолютно беззахисний, такі думки могли призвести лише до загибелі.
  
  І адже майже привели. Він підняв праву руку, рожеву, гладку, голенькую, щоб подивитися на правий бік. Туди потрапила куля цієї чорної сучки, і хоча Мордред з того часу значно зріс, додав в два рази як вазі, так і в зростанні, рана залишалася відкритою. З неї цебеніла кров та якась схожа на гірчицю рідина, жовта і смердюча. Він подумав, що ця рана на людському тілі ніколи не затягнеться. І інше його тіло не зможе відростити лапку, яку отстрелила сучка. І якщо б вона не спіткнулася (так, так, в цьому сумнівів у нього не було), куля відірвала голову, а не лапку, і гра б закінчилася, тому що...
  
  Пролунав неприємний деренчить дзвінок. Мордред подивився на монітор, який показував зовнішню сторону головного входу, і побачив робота, помічника по будинку, який стояв там з торбою в руці. Мішок трепыхался, і у немовляти, чорнявого, в ніяково зав'язаному підгузку, що сидить перед рядами моніторів, рот тут же наповнився слиною. Він простягнув чарівну пухку руку і натиснув на кілька кнопок. Зовнішня двері відчинилися, і Найджел увійшов у вестибюль, конструкцією нагадує повітряний шлюз. Мордред знову потягнувся до кнопок, щоб відкрити внутрішню двері, набравши комбінацію 2-5-4-1-3-1-2-1. Але кінцівки ще далеко не повністю підкорялися його контролю, тому знову пролунав неприємний дзвінок, слідом за ним — викликає лють жіночий голос (викликає лють, тому що він нагадував голос чорної сучки): ВИ НАБРАЛИ НЕВІРНИЙ КОД ДЛЯ ЦІЄЇ ДВЕРІ. МОЖЕТЕ ПОВТОРИТИ СПРОБУ ПРОТЯГОМ ДЕСЯТИ СЕКУНД. ДЕСЯТЬ... ДЕВ'ЯТЬ...
  
  Мордред сказав би їй: «Пішла на хер», — якби міг говорити, але на жаль. Він міг тільки гукать, і Міа, почувши його, роздулася від материнської гордості. З кнопками возитися він більше не став. Вже дуже йому хотілося отримати те, що приніс робот. На цей раз щури (він вважав, що в мішку щури) були живими. Живими, клянуся Богом, з кров'ю, ще біжить по венах.
  
  Мордред закрив очі і зосередився. Червоне світло, який бачила Сюзанна перед його першим перевтіленням, знову пробіг по тілу від голови до п'яти з рідною плямою. Коли світло ковзав по відкритій рані, потік крові і гною посилився, чому Мордред жалібно зойкнув. Його рука торкнулася рани і розмазала кров по маленькому живота, немов сподіваючись вгамувати біль. На мить з'явилася чорнота, готова замінити собою червоне, і тіло немовляти почало розпливатися. Але на цей раз до трансформації не дійшло. Немовля відкинувся назад, важко дихаючи, тоненька цівка сечі, вирвалася з пеніса, в черговий раз змочила рушник-підгузник. Щось хлопнуло під пультом управління, перед яким стояв стілець з немовлям. Він лежав ледь не впоперек і жадібно хапав ротом повітря.
  
  У протилежній стіні двері з написом ГОЛОВНИЙ ВХІД зрушилася, відкриваючись. Найджел рішучим кроком попрямував до немовляти, голова вже безперервно моталася з боку в бік, до трьох він вважав не на двох або трьох мовах, а на доброму десятку.
  
  — Сер, я справді більше не можу...
  
  Мордред видавав радісні дитячі гу-гу-га-га і тягнув рученята до мішка. Але уявний наказ віддав чіткий і позбавлений емоцій: Заткнись. Дай то, що мені потрібно.
  
  Найджел поклав мішок йому на коліна. З мішка долинав вереск, схожий на людську мову, і вперше до Мордреда дійшло, що трепыхалось в мішку одна істота. Тобто не пацюк! Розміром побільше! А якщо розмір більше, то більше й крові!
  
  Він розкрив мішок і заглянув у нього. На нього з благанням дивилися два очі з золотими обідками. На мить він подумав, що це птах, який літає в ночі, птах ух-ух, як вона називалася, Мордред не знав, але потім побачив, що тіло істоти вкрите шерстю, а не пір'ям. То був троках, у багатьох частинах Серединного світу відомий як вухань-плутаник, маленький, щойно відірвавшись від материнської цицьки.
  
  Ну що ти, що ти, — послав йому Мордред свою думку, ледь не пускаючи слину. — Ми в одному човні, мій маленький дружок, обидва сироти, які залишилися без матері у цьому суворому, жорстокому світі. Сиди тихо і я заспокою тебе.
  
  Підпорядкувати собі таке юне й простодушне істота виявилося практично так само просто, як підпорядкувати машини. Мордред заглянув у його розум і виявив вузол, який контролював волю. Потягнувся до нього рукою, ментальної рукою, рукою своєї волі, і схопив. Почув боязку, повну надії думка
  
  (не завдавай мені зла, будь ласка, не чини мені зла; будь ласка збережи мені життя; я хочу жити веселитися грати; не завдавай мені зла, будь ласка, не чини мені зла будь ласка збережи мені життя)
  
  і відповів:
  
  Все добре, не хвилюйся, малюк, все добре.
  
  Вухань-плутаник, що сидів у мішку (Найджел знайшов звірка в гаражі, відрізаного від матері, братів і сестер автоматично зачинилися дверима), розслабився. Напевно, він не вірив почутому, але йому дуже хотілося повірити.
  
  6
  
  У кабінеті Найджела лампи горіли в чверть напруження. Джейк прокинувся, ледь Ыш заскавчав. Решта спали — поки що.
  
  Щось не так, Ыш?
  
  Вухань-плутаник не відповів, тільки з горла, як і раніше доносився скиглення. Його очі з золотистими обідками не відривалися від далекого, темного кута кабінету, наче він там бачив щось жахливе. Джейк без праці згадав, що він точно так само вдивлявся в кут своєї спальні, прокидаючись в досвітні годинники від кошмару, в якому стикався з Франкенштейном, або з Дракулою, або
  
  (Тираннасорбетом Рексом)
  
  з іншим, бог знає яким чудовиськом. І тепер, вирішивши, що ушастикам-путаникам, можливо, теж сняться кошмари, він ще сильніше і наполегливіше спробував доторкнутися до розуму Ыша. Спершу нічого не побачив, а потім виник якийсь далекий, сумний образ
  
  (очі очі дивляться з темряви)
  
  чогось незрозумілого, можливо, вуханя-путаника в мішку.
  
  — Ш-ш-ш-ш, — прошепотів він на вухо Ышу і обняв свого друга. — Не буди їх, їм потрібно виспатись.
  
  — Здогадатися, — тихенько відповів Ыш.
  
  — Тобі просто приснився поганий сон, — прошепотів Джейк. — Іноді я їх теж бачу. Вони не справжні. Ніхто не садив тебе в мішок. Засинай.
  
  — Пай. — Ыш поклав мордочку на праву передню лапу. — Ыш-бо ойным.
  
  Це правильно, — послав йому Джейк свою думку. — Ыш буде спокійним.
  
  Очі з золотистими обідками, з яких ще не пішла тривога, якийсь час залишалися відкритими. Потім Ыш підморгнув Джейку одним і закрив обидва. А миттю пізніше вухань-плутаник знову спав. Десь неподалік тільки що помер інший вухань-плутаник... але смерть — звичайна справа для тутешнього світу. Це суворий світ, і завжди був таким.
  
  Ышу снилося, що він і Джейк знаходяться під величезним помаранчевим диском Мішкового місяця. Джейк, який теж заснув, підхопив цей сон, так що їм обом снилася місяць Лахмітника.
  
  Ыш, хто помер? — спитав Джейк, а Лахмітник підморгував йому своїм єдиним оком.
  
  Ыш, — відповів його друг. — Справах. Багато.
  
  Під порожнім помаранчевим поглядом Лахмітника Ыш більше нічого не сказав; справа в тому, що йому снився сон уві сні, і Джейк відправився туди разом з Ышем. Цей сон був краще. Вони обидва грали під яскравим сонячним світлом. До них прибіг інший вухань-плутаник: судячи з вигляду, дуже сумний. Він спробував заговорити з ними, але Джейк, ні Ыш не могли зрозуміти ні слова, тому що він говорив по-англійськи.
  
  7
  
  Мордреду не вистачило б сил, щоб дістати вуханя-путаника з мішка, а Найджел то чи не хотів, то не міг йому допомогти. Робот лише стояв біля дверей Центру управління, вважаючи вголос. Доносилося з корпусу пощелкивание все посилювався. Запахло горілим.
  
  Мордреду вдалося перевернути мішок, і вухань-плутаник, піврічний максимум, вивалився йому на коліна. Очі його наполовину закрилися, жовто-чорні райдужки потьмяніли і не рухалися.
  
  Мордред відкинув голову назад, зосередився, дитяче личко перекосило від напруги. Червоне світло знову побіг по тілу, волосся почали вставати дибки. Але ледве вони встигли підвестися, як немовля, на голові якого вони росли, зник. Його місце зайняв павук. Чотири з семи лапок вчепилися в вуханя-путаника і без праці підтягли його до прагнула пащі. За двадцять секунд павук висмоктав звірка насухо. А потім впасти змістилася до м'якого животику і розірвала його, а лапки підняли тільце. Павук почав пожирати вываливающиеся з живота нутрощі: чудове, додає сил блюдо. Павук вгрызался в тіло вуханя-путаника все глибше, видаючи приглушені звуки глибокого задоволення, що віддалено нагадують нявкання, переламав хребет, висмоктав кістковий мозок. Більша частина такої потрібної їй енергії перебувала в крові, так, завжди в крові, це добре знали Праотці, але сила була і в м'ясі. В іпостасі людського немовляти (гилеадский еквівалент — бей-бо він би не зміг ні пити кров, ні їсти м'ясо. Швидше за все подавився б і помер. Але будучи павуком...
  
  Він закінчив трапезу і відкинув те, що залишилося від вуханя-путаника — а залишилося небагато — на підлогу. Раніше він точно так само вчинив і з щурами. Найджел, помічник по дому, покликаний стежити за чистотою, прибрав їх останки. Мордред знав, що тепер робот підбере і останки звірка. Але Найджел стояв, не видаючи ні звуку, хоча Мордред знову і знову верещал: «Найджел, ти мені потрібен». Йде робота від запах палаючого пластику настільки посилився, що включилися стельові вентилятори. DNK 45932 стояв, повернувши позбавлений очей особа вліво. І складалося враження, що на обличчі застигло цікавість, немов помер Найджел в той самий момент, коли зібрався поставити важливе питання: «У чому сенс життя?» або «Хто пописав в рибний суп місіс Мерфі?» Так чи інакше, але його коротка кар'єра ловця щурів і вуханів-путаников завершилася.
  
  На якийсь час Мордред запасся енергією, відмінно закусив свежатинкой, але надовго енергії цієї вистачити не могло. І залишся він павуком, витрачалася б вона максимально швидко. А знову перетворившись у немовляти, він не зміг би ні злізти зі стільця, на якому сидів, ні навіть надіти підгузник, що злетіла з нього при перетворенні в павука. Але йому не залишалося нічого іншого, як змінити іпостась, тому що павук не міг ясно мислити. Які вже там дедукція та індукція. Павукам такого не було потрібно.
  
  Білий наріст на спині закрив людські очі, а чорне тіло під ним спалахнуло червоним. Лапки втягнулися в тіло і зникли. Наріст почав зростати, перетворюючись в голову немовляти, тіло стало знаходити людські обриси. Блакитні очі дитини, очі воїна, очі стрільця, блиснули. Трансформація наближалася до завершення, і він відчував, що сил у нього як і раніше багато, спасибі крові і м'яса вуханя-путаника, але чимала частина цієї енергії вже розтратилася (як піна опадає на кухлю пива). І розтратилася вона не тільки на сам процес перетворення з однієї іпостасі в іншу. Мордред ще і ріс із страхітливою швидкістю. Такий ріст вимагав постійного живлення, а от підходящої йому їжі на Експериментальній станції 16-го сектора Дуги було чертовски мало. І в Федике, якщо вже на те пішло, теж. Так, звичайно, консервів, готових страв у вакуумній упаковці, напоїв в банках і порошків для приготування напоїв вистачало, але такі їжа і питво йому не годилися. Йому потрібно було свіже м'ясо і, навіть більшою мірою, ніж м'ясо, свіжа кров. Причому кров тварин могла підтримувати його лавиноподібне зростання лише до певної міри. Дуже скоро йому потрібна була б людська кров, інакше його зростання сповільнився б, а потім зупинився. Прийшла б голодна біль, але біль цей, безжально буравящая нутрощі, не змогла б зрівнятися з душевним болем, яку він відчував у той момент, спостерігаючи за ними на різних екранах: все ще живими, об'єднаними своєю дружбою, єдністю мети.
  
  Болем, яку викликав тільки один його вид. Роланда з Гилеада.
  
  Звідки, задавався питанням Мордред, він так багато знав? Від своєї матері? Частково — так, він відчув, як мільйон думок і спогадів Міа (багато почерпнуті у Сюзанни) пролітав крізь нього, коли він її потребував. Але знати, що саме так годуються Праотці, звідки взялися ці знання? Як він міг знати, що вампір-німець, напившись крові француза, міг говорити французькою тиждень або десять днів, говорити так, ніби французька — його рідна мова, а потім ця здатність, як і спогади жертви, починали йти...
  
  Звідки він міг знати?
  
  Та яке це мало значення?
  
  Тепер він спостерігав, як вони сплять. Хлопчик Джейк прокинувся, але лише на короткий час. Раніше Мордред спостерігав, як вони їдять: четверо дурнів і вухань-плутаник, повні крові, повні енергії, обідали, сидячи колом. Вони завжди сідали колом, навіть на стежці, якщо зупинялися відпочити на п'ять хвилин, сідали колом, не віддаючи собі в цьому звіту, створювали внутрішній коло, залишаючи інший світ за його межами. У Мордреда такого кола не було. Він тільки що увійшов в цей світ, але вже розумів, що знаходиться поза будь-якого кола — його ка, точно так само, як ка зимового вітру — мотатися туди-сюди тільки по половині кола, від півночі до сходу, потім від сходу через північ до заходу, і назад. Він приймав таке положення справ, але все одно дивився на них з ненавистю стороннього, знаючи, що може заподіяти їм біль і помста буде жорстокою. У ньому сходилися два світу, передбачене злиття Прим Ам, гадоша і годоша, Гана і Гилеада. В деякому сенсі він був, як Ісус Христос, тільки суті своїй відповідав навіть більше, ніж овечий бог-людина, бо у овечого бога-людини був лише один справжній батько, з гіпотетичних небес, і приймальний, який жив на Землі. Бідний старенький Йосип, якого оброгатил сам Господь Бог.
  
  З іншого боку, у Мордреда Дискейна були два справжніх батька. Одного з них він бачив сплячим на екрані, що висів перед ним.
  
  «Ти старий, батько», — думав він. І такі думки приносили йому гидке насолоду. Але при цьому нагадували йому, що він сам — маленький і жалюгідний, не більше... ну, не більше павука, який дивиться згори вниз на людей зі своєї павутини. Мордред являв собою близнюків, і йому належало залишатися близнюками, поки не помер би Роланд Эльдский і не розвалився б останній ка-тет. А як же тихий голос, який говорив йому: іди до Роланду, назви його батьком? Назвати Едді і Джейка своїми братами, Сюзанну — сестрою? То був переповнений почуттям провини голос матері. Так вони вбили б його перш, ніж він встиг би промовити хоч одне слово (за умови, що доріс би до тієї стадії людського розвитку, коли діти не тільки гукают). Вони відрізали б йому яйця і згодували вухастика-путанику. Вони поховали б його кастрований труп, справили велику нужду на могилі і пішли далі.
  
  Нарешті ти постарів, батько, хромаешь при ходьбі, а на заході дня я бачив, як ти потирав стегно рукою, яка почала трохи злегка тремтіти.
  
  Дивіться, якщо можете. Ось сидить немовля, рожева шкіра якого перемазана кров'ю. Ось сидить немовля, з очей якого котяться мовчазні сльози. Ось сидить немовля, який знає дуже багато і дуже мало, і хоча нам слід тримати пальці подалі від його рота (він кусається, цей немовля, кусається, як дитинча крокодила), ми вправі трохи пошкодувати його. Якщо ка — поїзд (а це так, величезний, що летить зі швидкістю вітру моно, може, в здоровому глузді, може й ні), тоді цей маленький кепський ликантроп[54] — нещасний приречений заручник, прив'язаний не до рейках, як маленька Нелл,[55] а до прожектору локомотива.
  
  Він може говорити собі, що у нього два батька, і, можливо, в цьому є частка правди, але зараз поруч з ним немає ні одного з них і немає матері. Він з'їв свою матір живцем, ви говорите правильно, з'їв її практично без залишку, вона стала його першою трапезою, але хіба у нього був вибір? Він — останнє чудо, створене все ще стоїть Темною Вежею, у якій поєдналося раціональне та ірраціональне, природне і надприродне, і, проте, він тут один, і він постійно голодний. Доля, можливо, приготувала йому роль правителя світів (а може, їх сокрушителя), але поки йому вдалося поставити під свій початок лише одного старого робота, помічника по будинку, який тепер ступив на пустку в кінці стежки.
  
  Він дивиться на сплячого стрільця з любов'ю і ненавистю, його тягне до стрілку і стрілок йому осоружна. Але, припустимо, він пішов би до них, і його б не вбили? Зустрінуть з розпростертими обіймами? Безглузда ідея, але чомусь не допустити такого, нехай навіть теоретично? Але тоді йому доведеться поставити Роланда вище себе, визнати своїм діном, а ось на це він не піде ніколи, ніколи, ніколи.
  
  
  
  Розділ 3
  
  Блискуча струна
  
  1
  
  — Ти спостерігав за ними. — М'який, усміхнений голос. А потім пішли воркуючі фрази, які Роланд, можливо, чув в далекому дитинстві. — «Монетка чи, камінчик, як цікаво. І треба все розглянути неодмінно! Такий він, мій милий маленький бей-бо». Тобі сподобалося те, що ти побачив перед тим, як заснув? Ти помітив, як вони пішли разом зі сдвинувшимся світом?
  
  Минуло, можливо, десять годин з того моменту, як Найджел, помічник по дому, співслужив свою останню службу. Мордред, який міцно заснув, повернув голову на голос незнайомця, анітрохи не здивувавшись, повністю віддаючи собі звіт, де він знаходиться. Він побачив чоловіка в синіх джинсах та куртці з капюшоном, який стояв на сірих плитках Центрального поста. Його амуніція, пошарпана сумка з одного лямкою, які носять на плечі, лежала на підлозі. Щоки палали рум'янцем, особа природа не обділила красою, очі блищали. В руці незнайомець тримав автоматичний пістолет, і, дивлячись у чорний отвір на зрізі стовбура, Мордред Дискейн вдруге в своєму короткому житті усвідомив, що навіть боги можуть померти, якщо їх божественність розбавлена людською кров'ю. Але він не боявся. Цієї людини не боявся. Подивився на монітори, показують квартиру Найджела, і переконався в правоті незнайомця: вони пішли.
  
  Усміхнений незнайомець, який немов вистрибнув з підлоги, підніс вільну руку до капюшону і вивернув край навиворіт. Мордред побачив блиск металу. В підкладку капюшона вплели дріт.
  
  — Я називаю це моєї «думалкой», — пояснив незнайомець. — Я не можу чути твої думки, це недолік, але і ти не можеш залізти мені в голову, а ось це...
  
  (вже безперечна перевага, ти згоден)
  
  — ...вже безперечна перевага, ти згоден?
  
  На куртці Мордред помітив дві нашивки. Одна — з написом «Армія США» і головою птиці, орла, а не ух-ух. Друга — з ім'ям і прізвищем: «РЕНДАЛЛ ФЛЕГГ». Мордред зрозумів (знову ж його це не здивувало), що вміє читати.
  
  — Тому що, якщо в тобі є щось від батька, я про червоного батька, тоді людські органи почуттів — дещиця свого арсеналу. — Чоловік у куртці засміявся. Він не хотів, щоб Мордред відчув страх. А може, переконав себе, що не боїться, що прийшов сюди по своїй волі. Може, і прийшов. Для Мордреда це не мало ніякого значення. Не хвилювали його і думки чоловіка, що стосуються планів на майбутнє, які штовхалися в голові і текли, як густий суп. Невже чоловік вірив, що «думалка» закривала доступ до його думок? Мордред напружився, заглянув глибше і побачив: відповідь позитивна. Дуже зручно.
  
  — У будь-якому випадку я впевнений, що додатковий захист ніколи не завадить. Передбачливість — завжди сама мудра політика. Як ще я міг пережити смерть Фарсона і падіння Гилеада? Я не хочу, щоб ти заліз до мене в голову і змусив зістрибнути з даху високої будівлі, чи не так? Хоча навіщо тобі це? Тобі потрібен я або хтось ще. Твій мішок з болтами відключився, а сам ти — всього лише бей-бо, що не може надіти підгузник на свою засрану жопу.
  
  Незнайомець, який насправді таким не був, розсміявся. Мордред сидів на стільці і спостерігав за ним. На щоці немовляти розовело пляма: він спав, поклавши щічку на маленьку ручку.
  
  — Я думаю, ми зможемо спілкуватися без проблем, — продовжив чоловік, якщо я буду говорити, а ти кивати, якщо погоджуєшся, і мотати головою, якщо заперечуєш. Стукни по стільцю, якщо тобі буде щось незрозуміло. Все просто. Ти згоден?
  
  [56]Мордред кивнув. Чоловіка турбував немигающий погляд блакитних очей, tres турбував, але він намагався цього не показувати. Знову задався питанням: а чи правильно вчинив, прийшовши сюди, але він йшов по сліду Міа з того самого моменту, як вона завагітніла, і для чого, якщо не для цього? Так, він затіяв небезпечну гру, сперечатися тут нема про що, але тепер залишилися тільки дві істоти, які могли відкрити двері в Темну Вежу, перш ніж вона впаде... що станеться, і дуже скоро, тому що письменникові залишилося жити у своєму світі лічені дні, а останні «Книги Вежі», три, залишалися ненаписаними. В останній з книг циклу, які він написав у ключовому світі, ка-тет Роланда вибив сея Флегга з примарного палацу, що стояв на автостраді, палацу, який для Едді, Сюзанни і Джейка виглядав, як палац Оза, великого і жахливого (Оза — Зеленого Короля, якщо вам завгодно). Вони ледь не вбили поганого старого чародія Уолтера о Діма, чим, на думку багатьох, могли забезпечити книзі щасливу кінцівку. Але після сторінки 696 «Чаклуна і кристала»[57] Стівен Кінг не написав ні слова про Роланда і Темної Вежі, і ось це Уолтер вважав дійсно щасливою кінцівкою. Жителі Кал'ї Брін Стерджис, діти-рунты, Міа і малої Міа, усе це і багато іншого перебувало в зародковому стані в підсвідомості письменника; істоти, нудяться під замком за Незнайденою дверима. Тепер же, на думку Уолтера, звільнити їх не було ніякої можливості. І нехай Кінг завжди писав біса швидко, приголомшливо талановитий письменник, перетворив себе в разбрасывающегося по дрібницях (але багатого) вуличного художника, такого Алджернона Суінберна[58] прози, якщо вам завгодно, навіть він не міг за відпущений йому час написати більше п'ятисот сторінок другої частини саги, працюючи і вдень, і вночі.
  
  Занадто пізно. Вибір у письменника був, і Уолтер це чудово знав: він побував у «Ле кас руа рюс» і бачив це у магічному кристалі, яким все ще володів Червоний Стариган (хоча тепер, тут сумнівів у Уолтера не було, цей кристал, всіма забутий, валявся в якому-небудь далекому куті замку). До літа 1997 року Кінг знав історію Вовків, близнюків і літаючих тарілок, які називалися орисами. Але як письменник він вирішив, що ця книга дуже важка робота. І замість неї взявся за збірку пов'язаних між собою історій, який назвав «Серця в Атлантиді», і навіть тепер, у своєму будинку на Тэтлбек-лейн (де він жодного разу не бачив навіть одного приходить), письменник витрачав залишки свого життя на книгу про мирі, любові та В'єтнамі. Не слід, звичайно, заперечувати, що один з персонажів книги, якій судилося стати останньою з написаних Кінгом, зіграв певну роль в історії Темної Вежі, але цей пан, старий, мозок якого мав дивовижними здібностями, вже не міг вимовити дійсно важливі слова. Письменник позбавив його такої можливості. Чудово, чи не так?
  
  В єдиному світі, який впливав на долі всіх інших світів, істинному світі, де час ніколи не повертається назад і не буває другого шансу (ти говориш правильно), настав 12 червня 1999 року. Письменникові залишалося жити менше 200 годин.
  
  Уолтер о ' Дім знав, що до Темної Вежі йому потрібно дістатися швидше: час (як і обмін речовин якихось павуків) в цьому світі відрізнялося більшою швидкістю. Скажімо, за п'ять днів. Максимум за п'ять з половиною. Саме такий відрізок часу був у його розпорядженні, щоб прийти до Вежі, несучи в сумці відрізану ступню Мордреда Дискейна, ту, що з рідною плямою... відкрити двері в нижньому ярусі... піднятися шепчущим щаблях... обійти сидить узаперті Червоного Короля...
  
  Якби він міг знайти транспортний засіб... Чи потрібні двері...
  
  Ще не пізно стати Загальним Богом?
  
  Можливо, і немає. Так чому не спробувати?
  
  Уолтер о ' Дім довго мандрував по світу під сотнею різних імен, але Башта завжди залишалася його заповітною метою. Як Роланд, він хотів піднятися на неї і подивитися, що живе на вершині. Якщо там щось жило.
  
  Він не належав ні до одного з культів, угруповань, релігій або клік, які виникали в смутні роки, після того як захиталася Вежа, хоча вставав під їх знамена, якщо його влаштовувало. На цей період припала його служба Червоному Королю, як і служба Джону Фарсону, Добрій Людині, який звалив Гилеад, останній бастіон цивілізації, хвилею крові і вбивств. В цих вбивствах була і лепта Уолтера, який своєю довгою життям, звичайно ж, відрізнявся від простих смертних. Він став свідком загибелі, як він вірив, останнього ка-тету Роланда на Иерихонском пагорбі. Свідком? Тут він був скромним, клянусь усіма богами і рибами! Під ім'ям Рудіна Филаро він брав участь у цій битві, з розмальованим синім обличчям, кричав і йшов в атаку разом з іншими смердючими варварами, і власноруч убив Катберта Оллгуда послав стрілу точно в око. Але при цьому він ніколи не забував про Вежу. Можливо, саме з-за цього чортів стрілок (коли сонце завершило свій трудовий день, в живих залишився тільки Роланд з Гилеада) зміг втекти, сховавшись на дні воза, заваленій трупами, і на світанку вибравшись з похоронного багаття до того, як його підпалили.
  
  Він бачив Роланда кількома роками раніше, у Меджисе, і ледь не покінчив з ним там (правда, справа це він доручив Элдреду Джонас, з тремтячим голосом і довгим сивим волоссям, і Джонас за невдачу поплатився життям). Король сказав йому тоді, що з Роландом вони не покінчили, що стрілок тільки наблизить кінець і стане причиною обвалення того, що збирався врятувати. Але Уолтер почав вірити йому, лише коли потрапив у пустелю Мохайн і виявив, що по його сліду йде той самий стрілець, постарілий за минулі роки. А повністю повірив після повернення Міа, яка виконала стародавнє та похмуре пророцтво, давши життя синові Червоного Короля. Звичайно ж, тепер користі від Червоного Старигана йому не було, але навіть у в'язниці і божевільний, він (воно) залишався небезпечним.
  
  Але при цьому, поки Роланд не склав йому пару, можливо, спонукати на більше, ніж підготувала йому доля, Уолтер о ' Дім мало чим відрізнявся від мандрівника, який пережив далеке минуле, від найманця, який тішив своє честолюбство прагненням потрапити в Темну Вежу до того, як вона впаде. Чи Не це перш за все і призвело Уолтера до Червоному Королю? Так, це. І не його вина, що великий король-павук здурів.
  
  Не важливо. Перед ним його син, з тією ж ознакою на п'яті, Уолтер бачив її в цей самий момент, і все повернулося на круги своя. Зрозуміло, від нього потрібна обережність. Істота на стільці виглядало безпорадним, може, навіть вважало себе безпорадним, але не варто недооцінювати його з-за зовнішньої схожості з людським дитям.
  
  Уолтер сховав пістолет у кишеню (на мить, тільки на мить) і витягнув руки перед собою, порожні, долонями вгору. Повільно, не відриваючи очей від Мордреда, побоюючись, що він може трансформуватися (Уолтер бачив цю трансформацію, а також те, що сталося з матір'ю маленького чудовиська), чоловік опустився на одне коліно.
  
  — Хайл, Мордред Дискейн, син Роланда з Гилеада, який був, і Червоного Короля, ім'я якого колись гриміла від Крайнього до світу Зовнішнього. Хайл, син двох батьків, що ведуть свій рід від Артура Эльдского, першого короля, зійшло на престол після відходу Прима, та Зберігача Темної Вежі.
  
  На мить нічого не сталося. У Центральному посту панували тиша і запах згорілої електронної начинки Найджела.
  
  Потім немовля розтулив пухкі кулачки і підняв рученята: Встань, васал, і підійди до мене.
  
  2
  
  — У будь-якому випадку тобі краще всього не «світитися думками». — Чоловік підійшов ближче. — Вони знають, що ти тут, а Роланд божественно розумний; триг-справах, ось хто він. Одного разу він наздогнав мене, ти знаєш, і я подумав, що мені кінець. Дійсно подумав. — Чоловік, який іноді називав себе Флеггом (під цим ім'ям на іншому рівні Вежі він знищив цілий світ), дістав з сумки горіхове масло і крекери. Запитав дозволу у свого нового діна, і дитина, хоча йому самому страшенно хотілося їсти, велично кивнув. І тепер Уолтер сидів на підлозі, швидко їв, почуваючи себе у повній безпеці, завдяки думалке на голові, не підозрюючи, що під неї забрався непроханий гість і тягне все підряд. Так, він міг вважати себе в безпеці — поки тривав грабіж, але ось потім...
  
  Мордред підняв одну пухку дитячу руку і опустив, накресливши в повітрі знак запитання.
  
  — Як мені вдалося вислизнути? — запитав Уолтер. — Що ж, у сформованих обставинах я вчинив як справжній брехун — сказав йому правду! Показав Вежу, принаймні кілька її рівнів. Побачене вразило Роланда, розум його розкрився, я скористався прийомчиком з арсеналу стрілка і загіпнотизував його. Ми знаходилися в одній з часових капсул, які іноді вириваються з Вежі, і світ рухався повз нас, тоді як ми вели бесіду серед кісток, ага! Я приніс ще кісток людських, і поки він спав, нарядив їх у те, що залишилося від мого одягу. Я міг би вбити його тоді, але що стало б з Вежею, якщо б вбив? Що стало б з тобою, якщо вже на те пішло? Ти б ніколи не народився. Так що, залишивши його в живих і дозволивши отримати трьох, я врятував твоє життя ще до того, як тебе зачали, ось що я зробив. А потім я вирушив до берега моря, вважав, що заслужив право на короткий відпочинок, а? Роланд теж дістався до моря, пішов в одну сторону і знайшов три двері. Я пішов в іншу, Мордред, дорогий мій, і ось я тут!
  
  Він засміявся з набитим крекерами ротом, і крихти посипалися на підборіддя й сорочку. Мордред посміхнувся, внутрішньо його перекосило від огиди. «От, значить, з ким я повинен працювати, так? З дурнем, який набиває рот крекерами, плюється крихтами і настільки поглинений своїми пригодами в минулому, що навіть не підозрює про небезпеку, що загрожує йому поняття не має, що в його захисних рубежах зроблено пролом? Клянусь усіма богами, він заслуговує смерті!» Але перш ніж вбити його, Мордред хотів вирішити два питання. По-перше, дізнатися, де Роланд і його друзі. По-друге, поїсти. Цей дурень міг посприяти і в першому, і в другому. Але чому все далося йому так легко? Напевно, тому, що Волтер теж постарів. Звідси і фатальна впевненість у собі, і марнославство, не дозволяє цього усвідомити.
  
  — Можливо, тебе цікавить, чому я тут, а не займаюся справами твого батька, — продовжив Уолтер. — Цікавить?
  
  Мордреда це аніскільки не цікавило, але він тим не менш кивнув. У шлунку урчало.
  
  — По правді кажучи, я прийшов по його справах. — І Уолтер сліпуче посміхнувся (правда, посмішку зіпсувало горіхове масло, налипшее на зубах). Коли-то він напевно знав, що будь-яке твердження, що починається словами «По правді кажучи...», свідомо брехливе. Тепер — ні. Занадто старий, щоб знати. Дуже марнославний, щоб знати. Занадто дурний, щоб пам'ятати. Але при цьому тим не менш і обережний. Він міг почувати силу дитини. Відчув, що хтось проник до нього в голову? Вовтузиться в його голові? Звичайно ж, немає. Істота, яке ховалося в образі немовляти, він вважав могутнім, але не до такої ж міри.
  
  Уолтер нахилився вперед, зрушив коліна.
  
  — Твій Червоний батько... нездоровий. З причини того, що він надто довго жив поруч з Вежею і занадто багато про неї думав, я в цьому впевнений. І те, що він почав, закінчувати доведеться тобі. Я прийшов, щоб допомогти у цьому.
  
  Мордред кивнув, немов слова Уолтера порадували його. Вони і порадували. Але як же хотілося їсти.
  
  — Ти, можливо, дивуєшся, як я проник у це начебто захищене з усіх боків приміщення, — продовжив Уолтер. — По правді кажучи, я допомагав будувати цю станцію, в далекому минулому.
  
  Знову ці вступні слова, очевидні, як підморгування.
  
  Пістолет він прибрав в ліву кишеню своєї куртки. Тепер дістав з правого якийсь пристрій розміром з пачку сигарет, витягнув сріблясту антену, натиснув на кнопку. Частина викладеного сірою плиткою підлоги пішла вниз, відкривши сходи. Мордред кивнув. Уолтер, або Рендалл Флегг, як він себе називав, дійсно з'явився з підлоги. Спритний трюк, але, зрозуміло, він певний час був придворним чародієм Стівена, батька Роланда, тоді правив Гилеадом, чи не так? Тільки звався тоді Мартеном. Людина з багатьма особами та багатьма спритними трюками, цей Уолтер о ' Дім, але не такий розумний, яким він собі здавався. Навіть наполовину не такий. Мордреду тепер залишалося дізнатися тільки одне: як вибралися звідси Роланд і його друзі. І щоб це дізнатися, він міг навіть не ритися в голові Уолтера. Досить було пройти по його сліду, у зворотному напрямку.
  
  Але спочатку...
  
  Посмішка Уолтера зблякла.
  
  — Ви щось сказали, сер? — Від несподіванки він перейшов на "ви". — Я подумав, що почув ваш голос, у себе в голові.
  
  Мордред похитав головою. А хто міг переконати більшу довіру, ніж немовля? Хіба їхні обличчя — не критерій щирості і невинності?
  
  — Я візьму тебе з собою і піду за ними, якщо ти не проти. — Впевненість повернулася у Уолтеру. — Яка з нас вийде команда! Вони попрямували в Девар-тоі, щоб звільнити Руйнівників. Я вже пообіцяв зустрітися з твоїм батьком, батьком твоїм Білим, і його ка-тетом, якщо вони зважаться продовжити свій шлях, і цю обіцянку я збираюся виконати. Тому що — і слухай мене добре, Мордред, — стрілець Роланд протистояв мені на кожному повороті, і я цього не потерплю. Не потерплю! Ти мене чуєш? — В люті він підвищив голос.
  
  Мордред наївно кивнув, його красиві дитячі очі широко розкрилися, чи то від страху, чи то від здивування, може, і від першого, і від другого. Звичайно ж, Уолтер о ' Дім зовсім низько впав в його очах, і тепер питання стояло так: кінчати з ним негайно або трохи почекати? Мордреду страшенно хотілося їсти, але він вирішив, що зможе ще трохи потерпіти. Щось у цьому було захоплююче спостерігати, як цей дурень з таким жаром забиває останні цвяхи у власну домовину.
  
  Знову Мордред намалював у повітрі знак питання.
  
  І тільки тут останні залишки посмішки сповзли з особи Уолтера.
  
  — Чого я насправді хочу? Ти питаєш про це?
  
  Мордред кивнув: так.
  
  — Справа зовсім не в Темній Вежі, якщо хочеш знати правду. У Роланда, який не виходить у мене з голови і серця. Я хочу його смерті. — Уолтер говорив без тіні посмішки, виносячи остаточний вирок. — За той довгий і запорошене переслідування; за ті клопоти, які він мені заподіяв; і Червоному Королю теж... справжньому Королю, ти розумієш. За впертість, з яким він відмовлявся відступитися від Вежі, які б перешкоди не виникали у нього на стежці. Але найбільше — за смерть його матері, яку я колись любив. — І, стишивши голос: — Або, принаймні, з якою спав. Яку б роль не зіграли я і Ріа з Кооса у цій справі, саме хлопчик обірвав її життя своїми чортовими револьверами. Він міркував повільно, але швидко рухав руками.
  
  Що ж стосується кінця всесвіту... я скажу так, нехай він настане, саме до цього йде, по льоду, вогні, мороці. Що такого зробила мені всесвіт, щоб я дбав про її благо? Я знаю тільки одне: Роланд з Гилеада жив занадто довго, і я хочу, щоб цей сучий син ліг у землю. Разом з тими, кого він витягнув.
  
  У третій і останній раз Мордред намалював у повітрі знак запитання.
  
  — Звідси в Девар-тоі веде лише одна працююча двері, молодий пан. Яку використовують... або використовували Вовки. Я думаю, вони здійснили свій останній набіг, так я думаю. Роланд і його друзі пройшли через неї, але це нормально, їм знайдеться чим себе зайняти, як тільки вони опиняться на тій стороні. Можливо, вони навіть знайдуть прийом занадто гарячих! Можливо, ми зможемо розібратися з ними, поки всі їх увагу будуть займати тільки Руйнівники, діти Родеріка і охоронці. Що ти на це скажеш?
  
  Немовля кивнув, рішуче, без найменшого коливання. Потім засунув пальці в рот, пожував їх.
  
  — Так, так. — Уолтер знову заусміхався. — Звичайно ж, ти хочеш їсти. Але я впевнений, що, коли справа дійде до обіду, ми зможемо знайти тобі що-небудь трохи краще щурів і тільки-тільки що народилися вуханів-путаников. Чи Не так?
  
  Мордред кивнув. Він теж у цьому не сумнівався.
  
  — Мені зіграти турботливого татуся і понести тебе? — запитав Уолтер. — Тоді тобі не доведеться перетворюватися в павука. Бр-р! Повинен сказати, в такому вигляді навряд чи хто тебе полюбить, напевно, ти нікому навіть не сподобаєшся.
  
  Мордред вже тягнув до нього рученята.
  
  — Ти мене не обосрешь, чи не так? — недбало запитав Уолтер на півдорозі до стільця. Його рука ковзнула в кишеню, і Мордред з легким уколом тривоги зрозумів: цей хитрий поганець все-таки зумів дещо приховати: він вже зрозумів, що від думалки толку ніякого. І тепер вирішив пустити в хід пістолет.
  
  3
  
  Судячи з усього, Мордред переоцінив Уолтера, але така вже особливість юних, можливо, сприяє виживанню. Для малюка з широко розкритими очима самі тривіальні трюки самого незручного фокусника здаються дивом. Уолтер дуже довго не усвідомлював, що насправді відбувається, але належав до породи тих, хто умів виходити сухим з води в самих критичних ситуаціях, тому, коли прийшло усвідомлення, він вже не став втрачати часу дарма.
  
  Є такий вислів: «слон у вітальні». Його використовують для опису життя з наркоманом, алкоголіком, забіякою. Люди зі сторони в таких ситуаціях іноді запитують: «Як ви могли стільки років допускати таке? Невже ви не бачили слона у вітальні?» Того, хто живе більш або менш нормально, важко зрозуміти відповідь, який ближче всього до істини: «На жаль, але, коли я в'їхала, він там вже був; я подумала, що це частина обстановки». Ось тут для деяких — я вважаю їх щасливчиками — настає момент істини, коли раптово вони розуміють різницю. І такий момент настав для Уолтера. Звичайно, запізно, але надія ще залишалася.
  
  «Ти не обосрешь мене, чи не так?» — такий він поставив питання, але між словами обосрешь і мене разом усвідомив, що в будинку непроханий гість... і знаходиться він там з самого початку. Не немовля, до речі; незграбний юнак з похилим чолом, оспою на шкірі і затуманеними цікавими очима. Можливо, то була найкраща, сама правдива візуалізація Мордреда Дискейна, яку міг уявити собі Уолтер: підліток-зломщик, можливо, «взбодривший» себе якимось миючим засобом в аерозольній упаковці.
  
  І юнак перебував у будинку все це час! Господи, як він міг цього не помітити? Зломщик навіть не ховався! Стирчав на самому увазі, стояв, привалившись до стіни, роззявивши рота, і все роздивлявся.
  
  Його плани взяти Мордреда з собою, використовувати його, щоб прикінчити Роланда (якщо охоронці девар-тои не встигли б прикінчити його раніше), потім вбити маленького гівнюка, відрізати і взяти з собою його безцінну ліву ступню, звалилися в одну мить. А наступного вже з'явився новий план, найпростіший з усіх. Не можна дати йому зрозуміти, що я все знаю. Один постріл — це все, на що я можу піти, і тільки тому, що повинен. А потім я втечу. Якщо вб'ю його, відмінно. Якщо ні, можливо, він здохне від голоду до того...
  
  Ось тут Уолтер виявив, що його рука застигла. Чотири пальці вже стиснули рукоятку пістолета в кишені куртки, але тепер перетворилися в камінь. П'ятий знаходився зовсім поруч від спускового гачка, але теж втратив здатність рухатися. Його немов закатали в бетон. І в цю ж мить Уолтер вперше побачив блискучу струну. Вона з'явилася з беззубого, з рожевими яснами рота дитини, що сидить на стільці, простяглася через кімнату, виблискуючи під лампами під стелею, обвила Уолтера на рівні грудей, притискаючи руки до боків. Він розумів, що струни насправді немає... але при цьому вона була.
  
  Він не міг ворухнутися.
  
  4
  
  Мордред не бачив блискучою струни, можливо, тому, що не читав роману «Корабельний пагорб».[59] Однак йому представилася можливість обстежити розум Сюзанни, і те, що він бачив тепер, дивно нагадувало «Доган» Сюзанни. Тільки замість диска ЕМОЦІЙНА ТЕМПЕРАТУРА і тумблера МАЛОЇ, перед ним з'явилися засоби контролю рухових функцій (цей тумблер він тут же перевів в положення ВИМКНЕНО), мислення та спонукання. Всі пристрій було, звичайно, куди більш складним у порівнянні з тим, що зустрілося йому в голові дитинча вуханя-путаника, там довелося мати справу лише з декількома простими вузликами, але управління праці не склало.
  
  Єдина проблема полягала в тому, що він був немовлям.
  
  Чортовим немовлям, який не міг злізти зі стільця.
  
  А якщо він дійсно хотів перетворити ходячий делікатес в відбивні, слід було діяти швидко.
  
  5
  
  Уолтер о ' Дім не постарів до такої міри, щоб стати надто довірливим, тепер він розумів свою помилку (недооцінив маленького монстра, поклався на те, що бачив, а не на свої знання про нього), але уник пастки молодих: паніки, паралізуючою волю.
  
  Якщо він хоче зробити щось ще, а не тільки сидіти на стільці і дивитися на мене, йому доведеться трансформуватися. Як тільки почнеться трансформація, його контроль наді мною ослабне. І це буде мій шанс. Маленький, але єдиний, який у мене залишився.
  
  І в цей самий момент Уолтер побачив, як яскравий червоне світло побіг по тілу немовляти, від маківки до пальців на ногах. У міру його руху пухке рожеве тільце бей-бо темніло і роздувалося, з боків полізли павукові лапки. І одночасно блискуча струна, яка витягалася з рота немовляти, зникла, а разом з нею задушлива петля, яка утримувала Уолтера на місці.
  
  Немає часу навіть на єдиний постріл, зараз немає. Біжи. Біжи від нього. Це все, що ти можеш зробити. Не слід було тобі взагалі приходити сюди. Ти дозволив ненависті до стрілку засліпити себе, але, можливо, ще не пізн...
  
  Він повернувся до що йде вниз сходами з цими думками в голові і вже зібрався поставити ногу на першу сходинку, коли блискуча струна з'явилася знову, але на цей раз обвила не груди і руки, а шию, як гаррота. Хрипя, задихаючись, випльовуючи слину, з вилазять з орбіт очима, Уолтер, хитаючись з боку в бік, розвернувся на сто вісімдесят градусів. Натяг струни трохи послабшав. І тут же він відчув, як щось начебто невидима рука — ковзнуло у нього по лобі і відкинула з голови каптур. Він завжди, якщо була така можливість, носив одяг з капюшоном. У провінціях, що лежать на південь від Гарлана, його знали, як Уолтер Ходжі. Останнє слово мало два значення: тьмяний і капюшон. Але цей капюшон, з дротяною сіткою (він взяв його в якомусь занедбаному будинку в містечку Френч-Лэндинг, штат Вісконсін[60]), нічим йому не допоміг, чи не так?
  
  Судячи з усього, я дійшов до кінця стежки, — подумав Уолтер, побачивши павука, поспішав до нього на семи лапках, роздутого, спритного (більш спритного, ніж немовля, ага, і в чотири тисячі разів більш потворного) з наростом, карикатурою на людську голову, випираючим з волохатими спини. На черевці павука Уолтер міг бачити червону мітку, в яку перетворилася родима пляма на п'яті немовляти. Тепер формою воно нагадує пісочний годинник. Приблизно такі ж мітки можна побачити у самок павука «чорна вдова». Ось тут Уолтер зрозумів, що йому потрібна відмітина саме такої форми, а вбивство немовляти з подальшим відрізанням його ступні нічого б не дало. Так що прихід його в Центральний пост спочатку не мав ніякого сенсу.
  
  Павук піднявся на чотирьох задніх лапках. Трьома передніми сперся об джинси Уолтера. Тканина під ними огидно заскрипіла. Очі тварини витріщалися на нього з тупою цікавістю непроханого гостя, якого він застав у своєму «будинку».
  
  Так, боюся, це кінець стежки, — пролунало у нього в голові. Немов включився потужний гучномовець. — Але ти мав намір точно так само вчинити зі мною, чи не так?
  
  Ні! У всякому разі, не відразу...
  
  Але ти збирався! «Не намагайся обдурити обманщика», — як сказала Сюзанна. Тому тепер я зроблю того, кого ти називаєш моїм Білим батьком, маленьку послугу. Ти, можливо, не був його найнебезпечнішим ворогом, Уолтер Падик (як тебе звали, коли ти ступив на стежку, в далекій далечі), але ти був, визнаю, найдавнішою. І тепер я приберу тебе з його дороги.
  
  Уолтер не підозрював, що в ньому ще жевріла смутна надія на порятунок, навіть коли ця мерзенна тварюка встала перед ним на задні лапки, жадібно поглинаючи його виряченими очима, пускаючи слину, жевріла, поки він не почув, вперше за тисячу років, ім'я хлопчика з ферми в Дилейне, який відгукувався на ім'я Уолтер Падик. Уолтер, син Сема-мельника у баронстве Истард. Він втік з ферми в тринадцять років, роком пізніше його зґвалтував в задній прохід іншого бродяга, однак він встояв перед спокусою повернутися додому. Замість цього пішов назустріч своїй долі.
  
  Уолтер Падик.
  
  Почувши це ім'я, чоловік, який іноді називав себе Мартен, Річард Фаннин, Рудін Филаро і Рендалл Флегг (а також багатьма іншими іменами), втратив всяку надію, крім однієї: померти гідно.
  
  Я голодувати, Мордред голодувати, — знов загримів у голові безжальний голос, який вливався в нього з блискучою струні волі маленького короля. — Але я наїмся як слід і почну з закуски. Думаю, з твоїх очей. Дай їх мені.
  
  Уолтер пручався, але куди там. Струна була дуже міцною. Побачив, як його руки піднялися і нависли над особою. Він побачив, як пальці зігнулися в гаки. Отдернули повіки, як штори, а потім встромилися в плоть над очними яблуками. Міг чути звуки, які видавали пальці, роздираючи зв'язки і м'язи, поворачивавшие очні яблука, і зорові нерви, що передають «картинки» в мозок. Низькі, чавкають звуки, що означають для Уолтера кінець зрячою ери. Яскраво-червоні спалахи заповнили голову, а потім їх змінила вічна тьма. У разі Уолтера вічність тривала недовго, але якщо час суб'єктивно (а більшість знає, що так воно і є), то для нього вона розтягнулася неймовірно.
  
  Дай їх мені, я сказав! Вистачить тягнути! Я голодний!
  
  Уолтер Тьмяний,[61] тепер Уолтер Темний, повернув руки долонями вниз і кинув очні яблука. Вони падали, віддалено нагадуючи пуголовків за рахунок тягнуться ззаду ниток.[62] Одне павук зловив в повітрі. Друге впало на підлогу, де його зачепив на диво спритний кіготь, такими закінчувалися всі лапки, і підняв до пащі павука. Мордред розкусив очне яблуко, як виноградину, але ковтати не став; дозволив чудовою слизу сповзти по горлу. Божественно.
  
  Тепер мова, будь ласка.
  
  Уолтер покірною рукою обхопив мову і потягнув, але зміг лише надірвати його. Надто він був слизький. Він би заплакав від борошна і безсилої злоби, якби криваві очниці, де тільки що перебували очі, могли виробляти сльози.
  
  Він знову потягнувся до мови, але павук більше не хотів чекати.
  
  Нахилися! Высуни мову, як висунув би, якщо б лизав кицьку своєї подружки. Швидко, заради свого батька! Мордред голодний!
  
  Уолтер, як і раніше, повністю усвідомлюючи, що з ним відбувається, спробував чинити опір цьому новому жаху, але з тим же успіхом, що і раніше. Він нахилився, упираючись руками в коліна, його кривавий мова висовувався з губ, погойдуючись на надорванных м'язах в глибині рота, які ще утримували його. Знову Уолтер почув шкрябання передніх лапок Мордреда про матерію своїх джинсів. Волохата пащу сомкнулась мовою Уолтера, пососала його, насолоджуючись, одну або дві секунди, а потім висмикнув сильним ривком. Уолтер, тепер не тільки осліплий, але і онемевший, горлом видав крик болю і повалився на спину, затискаючи руками понівечене обличчя, почав кататися по підлозі.
  
  Мордред вп'явся в мову, що залишився в його пащі. Бризнула кров, яка тимчасово змусила павука забути про все. Уолтер, повернувшись на бік, нишпорив рукою в пошуках люка. Щось всередині все ще кричало, мовляв, він не повинен здаватися, треба спробувати втекти від монстра, який пожирав його живцем.
  
  Відчувши в пащі кров, Мордред втратив всякий інтерес до прелюдії. Тепер усі його думки злилися в одну: жерти. Він стрибнув на Рендалла Флегга, Уолтера о Діма, Уолтера Падрика, що злилися воєдино. Крики ще чулися, але недовго. А потім давній ворог Роланда перестав існувати.
  
  6
  
  Це істота було квазибессмертным (звучить так само безглуздо, як «самий унікальний») і тільки що наїлося від пуза. Мордред зжер так багато, що першим у нього виникло бажання — сильне, але переборне — вирвати. Він взяв його під контроль, як і друге бажання, мабуть, сильніше першого: трансформуватися в дитини і поспати.
  
  Якщо він мав намір знайти двері, про яку говорив Уолтер, зробити це слід було прямо зараз, в тій іпостасі, яка дозволяла пересуватися з пристойною швидкістю, тобто залишаючись павуком. А тому, не удостоївши і поглядом залишився позаду змарнілий труп, Мордред проворно зіскочив на верхній щабель сходів і спустився за нею в коридор. Там сильно пахло лугом, а сам коридор, схоже, просто вирубали в скельному підставі пустелі.
  
  І всі знання Уолтера, принаймні за півтори тисячі років, перебували в мозку Мордреда.
  
  Слід людини в чорному призвів до шахті ліфта. В кабіні павукова лапка натиснула на кнопку «Вгору». Нічого не змінилося, якщо не вважати втомленого гудіння, яке долинуло згори, та запаху палаючої взуттєвої шкіри, що йде через панелі. По стінці павук піднявся до стелі, поштовхом задньої лапки відкрив технологічний люк, протиснувся на дах кабіни. Його не здивувало, що довелося протискатися: він ріс і ріс.
  
  Він піднімався по кабелю
  
  (подивіться, павучок повзе по водостічній трубі)
  
  поки не добрався до дверей, в яку, це йому підказали органи почуттів, увійшов Уолтер, щоб відправити кабіну ліфта в останній шлях. Двадцять хвилин потому (все ще переповнений енергією, яку дала йому ця чудова кров, галони крові) він підійшов до того місця, де слід Уолтера розділився. Це могло поставити Мордреда у глухий кут, у чому він як і раніше залишався дитиною, але до одного з слідів Уолтера приєдналися запахи інших, і Мордред пішов у цьому напрямку, тепер за Роландом і його ка-тетом, а не по сліду чарівника. Уолтер, повинно бути, якийсь час слідував за ними, а потім відправився на пошуки Мордреда. Назустріч своїй долі.
  
  Ще через двадцять хвилин павук наблизився до дверей, позначеної не словом, а знаком, значення якого він чудово зрозумів:
  
  
  
  
  Питання полягало лише в одному: відкрити її негайно або почекати. Дитяче нетерпіння шумно вимагало першого, доросла розсудливість наполягала на другому. Він добре поїв і досить довгий час міг не думати про їжу, особливо якщо б на якийсь час трансформувався в чола. Знову ж Роланд і його друзі могли все ще знаходиться по іншу сторону дверей. Припустимо, перебували б і, побачивши його, вихопили зброю. Вони були дуже швидкі, ці стрілки, і він міг загинути під їх вогнем.
  
  Він міг почекати; не відчував ніякої необхідності відкривати двері, за винятком дитячого прагнення отримати все і зараз. Звичайно ж, не палала ненависть в ньому багаттям, як в Уолтері. Їм володіла більш складна гама почуттів, в якій знайшлося місце смутку, самотності і, так, не залишалося нічого іншого, як це визнати, — любові. Мордред вважав, що на якийсь час він може дозволити собі насолодитися цією меланхолією. По іншу сторону дверей їжі буде предостатньо, він у цьому не сумнівався, так що він знайде що з'їсти. І буде рости. І спостерігати. Спостерігати за батьком, сестрою-матір'ю, ка-братами. Едді і Джейком. Буде спостерігати, як вони встають табором на ніч, запалюють вогонь, сідають колом. Буде спостерігати зі свого місця, яке завжди поза будь-якого кола. Можливо, вони відчують його присутність і почнуть сторожко оглядатися, гадаючи, хто зачаївся в темряві.
  
  Він підійшов до дверей, піднявся на задні лапки, передній запитливо подряпав по ній. Шкода, що немає вічка. Можливо, він може відкрити двері і зараз, не піддаючи себе небезпеці. Що там говорив Уолтер? Ка-тет Роланда збирався звільнити Руйнівників, ким би вони не були (в голові Уолтера була і ця інформація, але Мордред не став вникати в суть).
  
  Їм знайдеться чим себе зайняти, як тільки вони опиняться на тій стороні. Можливо, вони навіть знайдуть прийом занадто гарячих!
  
  А якщо Роланда і його дітей вбили на тій стороні? Якщо вони потрапили в засідку? Мордред вірив, що дізнався б про це. В його голові їх смерть відгукнулася б лучетрясением.
  
  У будь-якому випадку він міг почекати, перш ніж пробиратися крізь двері з намальованими на ній хмарою і блискавкою. А коли він пройде через двері? Ось тоді він їх і знайде. Підслухає їх розмову. І буде спостерігати за ними, сплячими і пильнують. І більше всього спостерігати за тим, кого Уолтер називав його Білим батьком. Тепер його єдиним реальним батьком, тому що Червоний Король, якщо Уолтер прав, зійшов з розуму.
  
  А поки...
  
  А поки я можу трохи поспати.
  
  Павук піднявся по стіні величезною кімнати, зі стелі якої звисало безліч предметів, і сплів павутину. Але спати в неї ліг дитина, голенький і на вигляд однорічний, головою вниз, високо над хижаками, які могли тут полювати.
  
  
  
  Глава 4
  
  Двері в Тандерклеп
  
  1
  
  Коли четверо мандрівників прокинулися (Роланд першим, рівно через шість годин), вони виявили гору бутербродів на накритому скатертиною таці і банки з прохолодними напоями. А ось робот, помічник по дому, так і не з'явився.
  
  — Гаразд, досить, — вирішив Роланд, покликавши Найджела в третій раз. — Він казав, що його час закінчується. Схоже, поки ми спали, воно минув.
  
  — Він робив щось таке, чого робити йому не хотілося, — сказав Джейк. Його обличчя зблідло і опухло. Від міцного сну, спочатку подумав Роланд і тут же здивувався власної дурості. Хлопчик оплакував батька Каллагэна.
  
  — Що робив? — спитав Едді, закинув дорожній мішок на плече, посадив Сюзанну на стегно. — Для кого? Чому?
  
  — Не знаю, — відповів Джейк. — Він не хотів, щоб я знав, а я вважав себе не вправі копирсатись у його голові. Я розумію, він був всього лише роботом, але з цим англійським голосом і манерами я бачив у ньому щось більше.
  
  — Через такі от докори сумління тобі, можливо, потрібно переступити, — сказав Роланд, як тільки міг, м'яко.
  
  — Як я тобі, солоденький? — весело спитала Сюзанна Едді. — Важка? Або мені слід запитати: «Сильно тобі бракує мого старого крісла на коліщатках?» Не кажучи вже про ремінь через упряж?
  
  — Сюзі, упряж цю ти зненавиділа з першого погляду, і ми обоє це знаємо.
  
  — Я питаю не про це, і ти це знаєш.
  
  Роланда завжди зачаровувала легкість, з якою Детта пробиралася в голос Сюзанни або, що інший раз навіть лякало, проглядалась в її обличчі. Сама Сюзанна, схоже, не підозрювала про цих вторгненнях, на відміну від її чоловіка.
  
  — Я готовий нести тебе до краю землі, — проворковал Едді і поцілував її в кінчик носа. — За умови, що ти не набереш ще десять фунтів. Тоді я можу залишити тебе і пошукати більш мініатюрну даму.
  
  Вона вдарила його в бік, не так вже й ніжно, і повернулася до Роланду.
  
  — Це дуже велике місце, як тільки ми спустимося вниз. Як ми збираємося шукати двері, що веде в Тандерклеп?
  
  Роланд похитав головою. Він не знав.
  
  — Як щодо тебе, приятель? — спитав Едді Джейка. — Ти у нас сильний у дотиках. Можна скористатися твоїм даром, щоб знайти потрібну нам двері?
  
  — Швидше за все — якщо знати, з чого починати, але я не знаю.
  
  Ось тут всі троє повернулися до Роланду. Вірніше, четверо, тому що навіть проклятий богами вухань-плутаник і той дивився на нього. Едді міг би відпустити якийсь жарт, яка зняла б незручність, яку створював цей загальний погляд, і Роланд навіть порився в пам'яті в пошуках такого жарту. Начебто щодо того, що занадто багато поглядів псують пиріг? Немає. У тій приказці, він чув її від Сюзанни, мова йшла про кухарів і бульйоні.
  
  — Ми трохи покружим, як роблять нишпорки, коли раптом втрачають запах, і подивимося, що вдасться знайти, — запропонував він.
  
  — Може, ще одне інвалідне крісло, — сказала Сюзанна. — Цей жахливий білий хлопчисько залапает всю мою невинність.
  
  Едді сліпуче посміхнувся їй.
  
  — Якщо б це місце звалося невинністю, мила, там не було б щілини, яка ділить його навпіл.
  
  2
  
  В результаті Ыш взяв ініціативу на себе і повів їх, але лише після того, як вони повернулися на кухню. Люди безцільно бродили по ній, що турбувало Джейка, коли Ыш раптом загавкав: Ейк! Ейк-Ейк!
  
  Вони зібралися біля відчиненої двері з написом С-РІВЕНЬ, біля якої стояв вухань. Він пройшов по коридору кілька кроків, потім озирнувся, виблискуючи очима. Побачивши, що вони не пішли за ним, розчаровано тявкнул.
  
  — Що скажеш? — спитав Роланд Джейка. — Йти за ним?
  
  — Так.
  
  — Який він зловив запах? — поцікавився Едді. — Ти знаєш?
  
  — Може, щось з «Догана», — відповів Джейк. — Цього, на іншому березі річки Уайе. Де Ыш і я підслухали розмову батька Бена Слайтмана і... ви знаєте, робота.
  
  — Джейк? — занепокоївся Едді. — Гей, ти в порядку?
  
  — Так, — кивнув Джейк, хоча йому стало якось недобре: згадався крик батька Бенні. Енді, робот-посильний, ймовірно втомившись від бурчання Слайтмана, на щось натиснув або щось стиснув в лікті Слайтмана-старшого, і той «заволав, як сова», так сказав Роланд, напевно, з нотками зневаги в голосі. А ось Слайтману-молодшому тепер нічого такого, зрозуміло, не загрожувало, і від усвідомлення того, що цей хлопчик, ще недавно такий веселий і повний життя, тепер — хладный труп, змусило сина Елмера затнутися. Всім судилося померти, це точно, але Джейк сподівався, коли прийде його час, померти з честю. Його до цього худо-бідно готували. Тремтіння викликали думки про замогильном часу. Начинавшемся після того, як він ляже в землю і залишиться там лежати.
  
  Запахом Енді, холодним, але масляним і виразним, просочився весь «Доган» на протилежному березі Уайе, тому що він і Слайтман-старший побували там багато разів до того, як Роланд і його загін влаштували Вовкам теплу зустріч. Тут запах був не зовсім таким же, але близьким. Це був єдиний знайомий Ышу запах, ось він і хотів дістатися до його джерела.
  
  — Момент. Момент! — закричав Едді. — Здається, я бачу те, що нам потрібно.
  
  Він посадив Сюзанну на підлогу, перетнув кухню і повернувся, катя перед собою стіл з нержавіючої сталі, можливо, призначений для перевезення «гірок» вимитих тарілок або іншої, більш великої начиння.
  
  — Піднімайся, не лайся, на мене не ображайся. — Едді підхопив Сюзанну і посадив на столик.
  
  Вона влаштувалася зручніше, схопилася руками за краї, але на обличчі читався сумнів.
  
  — А якщо нам зустрінеться сходи? Що тоді, солоденький?
  
  — Солоденький буде вирішувати проблему, коли зіткнеться з нею. — Він викотив столик в коридор. — Вперед, Ыш! Вперед, здоровань!
  
  — Ыш! Вяк! — І вухань-плутаник затрусил по коридору, час від часу ловлячи запах, але особливо не принюхуючись. Запах, який він знайшов, належав Вовкам. Через годину вони минули величезні ангарні ворота з написом КОНЯ, а потім слід привів їх до інших воріт, на яких вони прочитали: ЗОНА ЗОСЕРЕДЖЕННЯ і СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО. (Частина шляху за ними слідував Уолтер о ' Дім, але ніхто з них, навіть Джейк, з його здатністю вловлювати думки інших, не мали про це ані найменшого поняття. Від хлопчика захована під капюшоном думалка захищала чудово. Як тільки Уолтер зрозумів, куди веде їх вухань-плутаник, він розвернувся і пішов до Мордреду. Як з'ясувалося, допустив помилку. У розраду можна сказати тільки одне: він вже не зміг зробити нову.)
  
  Ыш сів перед зачиненими дверима, яка оберталася у обидві сторони, як у мультфільмі, завертів хвостом і загавкав: Ейк, втк-втк! Втк, Ейк!
  
  — Так, так, — відповів Едді, — одну хвилину. Не квапся.
  
  — «Зона зосередження», — прочитав Едді. — Вселяє надію, однак.
  
  Вони як і раніше везли Сюзанну на столі з нержавійки. Одну ліпшу їм сходи, досить коротку, подолали без проблем. Сюзанна спустилася на п'ятій точці, як спускалася завжди, а Роланд і Едді позаду несли столик. Джейк йшов між жінками і чоловіками, з піднятим револьвером Едді, довгий стовбур упирався в улоговинку під лівою ключицею, таке положення називалася «на сторожі».
  
  Тепер вже Роланд витягнув револьвер з кобури. Упер стовбур в улоговинку під правою ключицею і штовхнув ворота. Увійшов в утворився зазор на напівзігнутих ногах, готовий впасти вправо або вліво або відстрибнути назад, якщо б того вимагала ситуація.
  
  Ситуація не зажадала. Якщо б першим ворота минув Едді, він би подумав (хоча б на мить, що його атакує зграя літаючих Вовків або літаючих мавп з «Чарівника Оза». Роланд, однак, не страждав багатою уявою, тому, незважаючи на те, що багато з флуоресцентних ламп під стелею величезного, амбароподобного приміщення перегоріли, не витратив даремно ні секунди часу, ні краплі адреналіну, не помилився і відразу правильно ідентифікував підвішені до стелі предмети: зламані роботи-вершники, які очікують ремонту.
  
  — Заходьте, — покликав він, і слова, відбившись луною від стін і стелі, повернулися до нього. Десь високо, в тінях, заплескали крила. Ластівки, а може, амбарні рости, якимось чином зуміли проникнути в приміщення ззовні. — Думаю, все добре.
  
  Вони увійшли і зупинилися, задерши голови в мовчазному захваті. Тільки на чотириногого друга Джейка побачене не справило враження. Скориставшись паузою, Ыш справив малу нужду, спочатку зліва від воріт, потім праворуч. Нарешті Сюзанна, яка сиділа на столику, подала голос:
  
  — Ось що я вам скажу. Я багато чого бачила, але такого — ніколи.
  
  Інші — теж. Величезне приміщення заповнювали підвішені до стелі Вовки. Деякі в зелених капюшонах і плащах доктора Дума, інші — поблискуючи сталевим корпусом. Безголові Вовки, безрукі, без однієї ноги, а то й без двох. Їх сірі металеві особи посміхалися або перекошувались від злості, в залежності від того, як падав на них світло. На підлозі валялися зелені плащі і рукавички. Приблизно в сорок ярдів від воріт (довжина всього приміщення становила не менше двохсот ярдів) вони побачили єдину сіру кінь. Вона лежала на спині, витягнувши ноги до стелі. Голова кудись поділася, з шиї стирчали переплутані проводи в жовтою, зеленою і червоною ізоляції.
  
  Вони повільно пішли слідом за Ышем, який, не озираючись по сторонах, по-діловому перетинав ангар. Звук котиться столу, дуже гучний, віддавався від стелі і повертався зловісним громыханием. Сюзанна все дивилася вгору. Спочатку, і тільки тому, що лампи залишилися лічені, хоча раніше приміщення купалося в яскравому світлі, вона подумала, що Волков тримає в повітрі якийсь антигравитационное пристрій. Потім, коли вони опинилися там, де працюють ламп було більше, вона зрозуміла, що Вовки підвішені на тросах.
  
  — Повинно бути, їх тут ремонтували, — сказала вона. — Поки залишалися ті, хто міг це зробити.
  
  — А он там, думаю, вони заряджали акумулятори. — Едді вказав на дальню стіну, вздовж якої тягнулися кабінки. У деяких застигли Вовки. Інші пустували, так що вони побачили розетки.
  
  Джейк раптом розреготався.
  
  — Що? — спитала Сюзанна. — Що смішного?
  
  — Нічого, — відповів Джейк. — Просто... — І знову похмурий ангар оголосив гучний, дзвінкий юний сміх. — Вони так схожі на пасажирів електричок на Пенн-стейшн, вишикувалися біля телефонів-автоматів, щоб подзвонити додому або на роботу.
  
  Едді й Сюзанна з мить обмірковували його слова, потім розреготалися. Ось Роланд і подумав, що Джейк, повинно бути, потрапив у саму точку. Після того, що їм довелося пережити, його це не дивувало. А що порадувало, так це сміх хлопчика. Те, що Джейк оплакував батька Каллагэна, це нормально, колишній священик був його другом, але як добре, що він раніше міг сміятися.
  
  Дуже добре.
  
  3
  
  Двері, яку вони шукали, знаходилася зліва від зарядних станцій. Вони всі дізналися малюнок з хмарою і блискавкою, який одного разу бачили на записку з підписом «Р. Ф.», залишеної їм на звороті газети «Оз дейлі базз», але сама двері відрізнялася від тих, з якими вони стикалися раніше: якщо не вважати намальованого хмари з вырывающейся з нього блискавкою, творців двері безумовно не турбувала краса свого творіння. Так, її пофарбували зеленою фарбою, але сталь не обшили залізним деревом або деревом примар. Дверну коробку, пофарбовану в сірий колір, також виготовили зі сталі, і до неї з двох сторін підходили заізольовані кабелі високої напруги. Другі кінці цих кабелів пірнали в одну із стін. З-за цієї стіни долинав глухий гуркіт, яке Едді здалося знайомим.
  
  — Роланд, — прошепотів він. — Пам'ятаєш портал Променя, до якого ми вийшли, на самому початку шляху? Ще до того, як Джейк приєднався до нашої веселої компанії?
  
  Роланд кивнув.
  
  — Де ми відстріляли Маленьких вартою. Свиту Шардика. Тих, що ще рухалися.
  
  — Так, так, — погодився Едді. — Я приклав вухо до дверей і прислухався. «Все замовкає в оселі мертвих, — подумав я. — Ось палати, в руїнах лежать, де павутину плетуть павуки і світочі гаснуть один за іншим».
  
  В той раз він вимовив ці слова вголос, але Роланда не здивувало, що він цього не пам'ятав: Едді перебував у стані трансу.
  
  — Тоді ми перебували зовні, — продовжив Едді. — Тепер ми всередині. — Він вказав на двері в Тандерклеп, потім провів пальцем по одному з товстих кабелів. — Техніка, яка живить енергією цю штуковину, якщо судити по звуках, на останньому подиху. Якщо ми збираємося скористатися цими дверима, думаю, зробити це потрібно негайно. Вона в будь-який момент може відключитися назавжди, і що тоді?
  
  [63]— Доведеться зателефонувати в «Три А тревел», — мрійливо відповіла Сюзанна.
  
  — Я так не думаю. Ми застрягнемо... як ти це називаєш, Роланд?
  
  — Застрягнемо в гарячій печі. Це «палати, в руїнах лежать». Ти тоді сказав і таке. Пам'ятаєш?
  
  — Я так сказав? Вголос?
  
  — Ага. — Роланд повів їх до дверей. Простягнув руку, торкнувся ручки, відвів руку.
  
  — Гаряча? — спитав Джейк.
  
  Роланд похитав головою.
  
  — Під струмом? — спитала Сюзанна.
  
  Те ж рух головою.
  
  — Тоді вперед, — сказав Едді. — Все разом.
  
  Вони скупчилися за спиною Роланда. Едді знову посадив Сюзанну на стегно, Джейк підняв Ыша на руки. Вухань-плутаник важко дихав, оскалені у звичній веселій усмішці, очі в золотих ободках блищали, як полірований онікс.
  
  — Що ми будемо робити... — «якщо вона замкнена» — ось як хотів закінчити фразу Джейк, але не встиг: Роланд повернув рукоятку правою рукою (лівою раніше тримав револьвер) і штовхнув, відкриваючи двері. За стіною техніка завила, ніби в розпачі. Джейк подумав, що до нього долинув запах чогось гарячого, можливо, загорілася ізоляції. Він уже переконував себе, що не треба уявляти собі те, чого немає, коли над головою включилися вентилятори. Гучністю вони не поступалися взлетающему винищувачу з фільму про Другу світову війну, і вони всі аж підскочили. Сюзанна, та просто прикрила голову рукою, щоб захиститися від падаючих предметів.
  
  — Пішли, — гаркнув Роланд. — Швидко. — І переступив через поріг, не озираючись. На коротку мить, коли він знаходився на кордоні світів, його немов перерізало надвоє. А за стрільцем Джейк побачив величезне напівтемне приміщення, розміром значно перевершує «Зону зосередження». І сріблясті пересічні лінії, які виглядали, як світлові промені.
  
  — Давай, Джейк, — сказала Сюзанна. — Ти наступний.
  
  Джейк набрав повні груди повітря і ступив у двері. Його не потягнуло до неї, як сталося в Печері голосів, він не почув брязкоту колокольцев. Не було відчуттів догляду в Стрибок, ні на мить. Замість цього Джейк відчув, як гігантська сила вивертає назовні, відчув страшний напад блювоти. Він нахилився вперед, ноги підігнулися. Миттю пізніше він вже впав на коліна. Ыш вислизнув з його рук, але Джейк цього навіть не помітив. Почав блювати. Рвало і Роланда, який стояв на четвереньках поруч з ним. Здалеку долинали якісь звуки, ніби дзвенів дзвоник: дзень-дзень-дзень-дзень, що грізно мовив посилений динаміками голос.
  
  Джейк повернув голову, хотів сказати Роланду, що розуміє, чому вони посилали через цю чортову двері вершників-роботів, але його вирвало знову. Залишки з'їденого після сну виплеснулися на потрісканий бетон.
  
  І тут же почувся відчайдушний крик Сюзанни:
  
  — Ні! Ні! — А потім: — Едді, опусти мене на землю до того, як я... — і слова заглушила піднялася з шлунка блювотна маса. Едді встиг опустити дружину на землю, перш ніж приєднався до хору блевунов.
  
  Ыш впав на бік, хрипко гавкнул, потім піднявся на лапи. Відчувалося, він не розуміє, що з ним, втратив орієнтування... але, можливо, Джейк приписував вухастика-путанику свої відчуття.
  
  Нудота початку трохи відступати, коли Джейк почув звуки наближаються кроків. До ним поспішали троє чоловіків. Всі в джинсах, синіх сорочках з «шамбр» і в якійсь дивній, схоже, саморобної взуття. Один з них, немолодий, з копицею поплутаних сивого волосся, трохи випереджав інших. Всі троє втекли з піднятими руками.
  
  — Стрілки! — крикнув сивочолий. — Ви — стрілки? Якщо так, не стріляйте! Ми на вашій стороні!
  
  Роланд — схоже, в такому стані він нікого не міг застрелити («Втім, на собі я таку перевірку проводити б не став», — подумав Джейк) — спробував встати, і йому це майже вдалося, але в наступну мить він опустився на одне коліно, і його знову вирвало. Сивочолий схопив стрілка за руку і безцеремонно поставив на ноги.
  
  — Нудота — це жахливо, і ніхто не знає цього краще, ніж я. На щастя, вона швидко проходить. Ви повинні негайно йти з нами. Я знаю, як вам зараз погано, але в кабінеті ки'-дама дзвенить сигнал тривоги і...
  
  Він замовк. Його очі, такі ж блакитні, як у Роланда, розкривалися все ширше. Навіть у сутінках Джейк побачив, як зблід старий. Супутники наздогнали його, але він цього не помічав. Тому що втупився на Джейка Чеймберза.
  
  — Боббі? — не сказав — прошепотів. — Господи, Боббі Гарфілд?[64]
  
  
  
  Глава 5
  
  Стік-тете
  
  1
  
  Супутники сивочолого чоловіка, набагато молодше його (один здався Роланду підлітком), ледь не втрачали голову від страху. Вони боялися, що їх помилково підстрелять — тому наближалися з піднятими руками, — але не тільки: вони боялися і чогось ще — адже тепер вони не могли не розуміти, що стрілки їх не вб'ють.
  
  Сивочолий сіпнувся, повертаючись у реальний світ.
  
  — Зрозуміло, ти не Боббі, — пробурмотів він. — По-перше, волосся не того кольору... і...
  
  — Тед, ми повинні вимітайтеся звідси. — По голосу самого молодшого відчувалося, що часу в них обмаль. — Я хочу сказати, inmediatamento.[65]
  
  — Так, — кивнув сивочолий, але його погляд не відривався від Джейка. Він прикрив очі рукою (як Едді здалося, жестом екстрасенса, що зібрався прочитати, що написано на листку у запечатаному конверті), опустив її. — Так, звичайно. — Подивився на Роланда. — Ви — дін? Роланд з Гилеада? Роланд Эльдский?
  
  — Так, я... — почав Роланд, тут же зігнувся навпіл, і його знову вирвало. На цей раз тільки бризками слини. Свою порцію супу і сандвічів Найджела він вже віддав. Потім у вітанні підніс трохи тремтячий кулак до лоба.
  
  — Так. Тільки я тебе не знаю, сей.
  
  — Це не важливо, — відповів сивоголовий. — Ви підете з нами? Ви і ваш ка-тет?
  
  — Будь певен, — відповів Роланд.
  
  За його спиною Едді знову склав навпіл, вирвало залишками їжі.
  
  — Бог забирай! — прохрипів він. — І я думав, що поїздка на «грейхаунде» — це жахливо. Так у порівнянні з цієї дверима автобус... автобус...
  
  — Каюта першого класу на «Королеві Марії», — ледь чутно закінчила фразу Сюзанна.
  
  — Ходімо... швидше! — знову поквапив їх наймолодший. — Якщо Горностай вже їде сюди зі своїми тахинами, вони прибудуть через п'ять хвилин. А цей кіт вміє дряпатися.
  
  — Так, — погодився з ним сивочолий. — Ми дійсно повинні йти, містер Дискейн.
  
  — Показуй дорогу, — відповів Роланд. — Ми підемо за вами.
  
  2
  
  Вони потрапили не на залізничну станцію, а в колосальний критий сортувальний вузол. Сріблясті лінії, які Джейк побачив крізь двері, насправді були перетинами залізничних шляхів, яких налічувалося не менше сімдесяти. На деяких з них рухалися взад-вперед приземкуваті локомотиви-автомати, виконуючи закладену сотні років тому програму. Один штовхав перед собою платформу, на якій лежали іржаві рейки. Другий раптом почав голосно кричати механічним голосом: «Камка-А, вас чекають біля вантажної платформи 9. Камка-А, будь ласка, під'їжджайте до вантажної платформи 9».
  
  Підстрибування на стегні Едді призвели до того, що Сюзанні знову захотілося блевануть, але бажання скоріше забратися подалі від дверей передалося їй від сивого, як застуда. Знову ж тепер вона знала, хто такі тахины: огидні істоти з тілом людини і головою птаха або звіра. Вони нагадували їй тварюк з картини Босха «Сад земних насолод».
  
  — Мене, можливо, зараз почне рвати, солоденький, — сказала вона. — Якщо почне, не здумай зменшити крок.
  
  Едді щось пробурчав, і Сюзанна вирішила, що отримала позитивну відповідь. Бачила піт, струмує по білій шкірі, і шкодувала Едді. Адже його нудило точно так само, як і її. Тепер вона знала, як користуватися створеним наукою пристроєм для телепортації, яке не могло працювати як годинник. Задалася питанням, а чи змогла б вона змусити себе зробити крок у таку «двері» вдруге.
  
  Джейк подивився вгору і побачив дах, що складалася з мільйона панелей різного розміру і форми. Вона нагадувала мозаїку, всі елементи якої пофарбували в темно-сірий колір. Потім птиця влетіла в одну з панелей, і він зрозумів, що це не плитки, а скло, причому багато панелі розбиті. А темно-сірий — колір навколишнього світу в Тандерклепе. — Як при постійному затемненні, — подумав він, і по тілу пробігла дрож. Поруч з ним Ыш зупинився, прокашлявся і побіг далі, трясучи головою.
  
  3
  
  Вони минули купу якоїсь техніки, можливо, генераторів, увійшли в лабіринт безладно розташованих вагонів, які сильно відрізнялися від тих, що тягнув за собою Блейн Моно. Деякі нагадали Сюзанні вагони приміських поїздів, які вона бачила на Гранд-сентрал-стейшн в Нью-Йорку в своєму 1964 році. І в підтвердження своїх думок їй попався на очі вагон з написом РЕСТОРАН на борту. Проте були й інші, начебто куди більш давні, оббиті приклепаними листами жерсті або сталі, без усякого хрому, вони виглядали, як вагони з фільмів-вестернів або телесеріалів на кшталт «Маверика». Біля одного з таких вагонів стояв робот, з шиї якого в усі боки стирчали дроти. Під однією рукою тримав голову, в капелюсі з написом на круглій блясі: КОНДУКТОР 1-ГО КЛАСУ.
  
  Спочатку Сюзанна намагалася вважати ліві і праві повороти, які вони робили в цьому лабіринті, потім махнула рукою. А незабаром вони виринули з лабіринту вагонів в п'ятдесяти ярдах від обшитого дошками будиночка з написом на дверях НАВАНТАЖЕННЯ/ЗАГУБЛЕНИЙ БАГАЖ. Від вагонів будиночок відділяла смуга тріснув бетону, заставлена багажними візками і зваленими в купу ящиками. Тут же лежали два зламаних Вовка. «Ні, — поправила себе Сюзанна, — не два, а три». Третій, в глибокій тіні, привалился до стіни будиночка НАВАНТАЖЕННЯ/ЗАГУБЛЕНИЙ БАГАЖ.
  
  — Ходімо, — махнув рукою сивочолий, — вже недалеко. Але нам треба поспішати. Якщо тахін з Дому розбитих сердець схопить нас, вони вас уб'ють.
  
  — Нас вони теж уб'ють, — вставив наймолодший. Відкинув волосся з очей. — Усіх, крім Теда. Тед — єдиний, хто незамінний. Він занадто скромний, щоб так сказати.
  
  За будиночком НАВАНТАЖЕННЯ/ВТРАЧЕНИЙ БАГАЖ стояв інший, з написом на дверях (і Сюзанні це здалося цілком логічним) ТРАНСПОРТНА КОНТОРА. Сивочолий спробував відкрити двері. Замкнена. Його це анітрохи не засмутило, швидше обрадувало.
  
  — Дінки?[66] — покликав він.
  
  Дінки, самий молодший із трійці, взявся за ручку. Сюзанна почула, як у двері щось клацнуло. Дінки відступив на крок. На цей раз Тед відкрив двері без праці. Вони увійшли в темне приміщення, розділене навпіл високою стійкою. На ній стояла табличка, яка викликала у Сюзанни легкий укол туги за домом: ОТРИМАЄТЕ НОМЕР І ЧЕКАЙТЕ.
  
  Як тільки двері за ними зачинилися, Дінки знову схопився за ручку. І знову почулося клацання.
  
  — Ти тільки що замкнув двері. — В голосі Джейка чулося засудження, але він усміхався, а на щоках знову зажеврів рум'янець. — Замкнув?
  
  — Не зараз, будь ласка, — попросив сивочолий, Тед. — Немає часу. Будь ласка, слідуйте за мною.
  
  Він відкрив хвіртку в стійці і повів їх за собою. За стійкою вони побачили двох застиглих роботів і три скелета.
  
  — Чому ми весь час натикаємося на кістки? — спитав Едді. Як і Джейк, почував він себе помітно краще і лише міркував вголос, не чекаючи відповіді. Але отримав його. Від Теда:
  
  — Ви чули про Алом Короля, молодий чоловік? Чули, зрозуміло, чули. Наскільки мені відомо, одного разу він накрив цю частину світу хмара отруйного газу. Швидше за все заради забави. Темрява, яку ви бачите, — залишковий ефект. Він, звичайно ж, божевільний. І це — чимала частина проблеми. Сюди.
  
  Повз двері з написом ТУАЛЕТ він провів їх у кімнату, яка швидше за все служила кабінетом який-небудь великий шишці в світі навантаження і транспорту. На курному підлозі Сюзанна побачила сліди, що вказують на те, що недавно тут хтось побував. Можливо, ця сама трійця. Крім стола, на якому зібрався шар пилу в добрих шість дюймів, в кабінеті стояли два стільця і диван. Вікно знаходилося позаду столу. Коли-то його закривали жалюзі, але вони давно вже звалилися на підлогу, і очам мандрівників відкрився вид, одночасно жахливий і зачаровує. Місцевість за станцією «Тандерклеп» нагадувала плоску пустельну територію на іншому березі річки Уайе, там, де знаходився «Доган», але тільки більш скелясту і відповідно труднопроходимую.
  
  Зрозуміло, тут було набагато темніше.
  
  Залізничні колії (на деяких навіки застигли поїзда) радіально розходилися від станції, немов сталева павутина. Над ними темно-темно-сіре небо висіло так низько, що, здавалося, його можна помацати. Від землі небо відділяв шар густого повітря. Сюзанні доводилося жмуритися, щоб що-то в ньому розгледіти, хоча не було ні туману, ні смогу.
  
  — Дінки, — покликав сивочолий.
  
  — Так, Тед.
  
  — І що твоїми стараннями знайде наш друг Горностай?
  
  — Робота-ремонтника. Все буде виглядати так, ніби він випадково відкрив двері з Федика, підняв тривогу, а потім згорів на коліях у дальньому кінці сортувального вузла. Деякі ще дуже гарячі. Там весь час гинуть птахи, згоряють живцем, але навіть велика рости занадто мала, щоб підняти тривогу. А ось робот може... Я впевнений, він на це купиться. Горностай, звичайно, не дурень, але все буде виглядати дуже правдоподібно.
  
  — Добре. Це дуже добре. Подивіться, стрілки. — Тед вказав на високу скелю-шпиль на горизонті. Сюзанна розгледіла її без праці: постійно сутінкової країні горизонт знаходився дуже близько. Нічого особливого відзначити не змогла. Скала як скеля, з начисто позбавлені рослинності прямовисними схилами. — Це Кан Стік-тете.
  
  — Маленька голка, — вставив Роланд.
  
  — Прекрасний переклад. Туди ми і прямуємо.
  
  У Сюзанни впало серце. Ця скеля, вірніше, пагорб з крутими схилами, що випирає з рівнини, перебував у восьми або десяти милях. У всякому разі, на межі видимості. Вона не вірила, що Едді, Роланд і двоє хлопців молодший, які супроводжували Теда, зможуть так далеко її забрати. Та й потім, вони ж не знали, чи можна довіряти цій трійці?
  
  З іншого боку, — подумала вона, — хіба у нас є вибір?
  
  — Нести вас не доведеться, — повернувся до неї Тед, — але Стенлі не відмовиться від вашої допомоги. Ми візьмемося за руки, як у спіритичні сеансі. Я хочу, щоб ви всі візуалізували цю скелю, коли ми вирушимо туди. І постійно думайте про її назві: Стік-тете, Маленька голка.
  
  — Стривайте, стривайте, — вирвалося у Едді. Вони вже підійшли до чергової двері, за якої перебував шафу. Там висіли металеві плічка і стародавній червоний блейзер. Едді вхопив Теда за плече, повернув до себе обличчям. — Вирушимо як? Вирушимо куди? Тому що, якщо ця така ж двері, як та...
  
  Тед дивився на Едді знизу вгору, йому доводилося дивитися, тому що Едді був вище ростом, і Сюзанна побачила щось дивовижне й страшне: очі Теда, схоже, тряслися в очницях. Але трохи пізніше вона зрозуміла, в чому справа: зіниці скорочувалися і розширювалися з неймовірною частотою. Немов він ніяк не міг вирішити, темно в кімнаті або світло.
  
  — Ми пройдемо туди не через двері, у всякому разі, ця — не з тих дверей, які вам знайомі. Ви повинні довіритися мені, юначе. Прислухайтеся.
  
  Всі замовкли, і Сюзанна почула шум наближаються моторів.
  
  — Це Горностай, — сказав їм Тед. — З ним тахины, може, четверо, може, і півдюжини. Якщо вони помітять нас, Дінк і Стенлі практично напевно помруть. Їм немає потреби ловити нас, достатньо тільки помітити. Заради вас ми ризикуємо життям. Це не гра, тому я прошу вас припинити задавати питання і слідувати за мною!
  
  — Ми підемо, — відповів Роланд. — І будемо думати про Маленьку голці.
  
  — Стік-тете, — погодилася Сюзанна.
  
  — Нудити вас не буде, — вставив Дінки. — Обіцяю.
  
  — Слава Богу, — вирвалось у Джейка.
  
  — Сла-гу, — підтвердив Ыш.
  
  Стенлі, третій член групи Теда, як і раніше не вимовив ні єдиного слова.
  
  4
  
  Це був всього лише шафу, шафу в кабінеті, вузький і запорошений. До нагрудній кишені стародавнього червоного блейзера кріпилася бляха НАЧАЛЬНИК ТРАНСПОРТНОЇ КОНТОРИ. Першим в шафу увійшов Стенлі, вперся в глуху задню стіну. Позвякивали металеві вішалки. Джейк дивився під ноги, щоб не наступити на Ыша. Він завжди був схильний до клаустрофобії і тепер почав відчувати, як пухкі пальці паніки пестять шию то ліворуч, то праворуч. Риси м'яко постукували в плетеному сумці. Сім чоловік і вухань-плутаник в одному стінній шафі занедбаного кабінету? Маячня якась. Він чув, як наближається шум двигунів. Пошукова партія, яку очолював Горностай.
  
  — Беремося за руки, — прошепотів Тед. — Зосереджуємося.
  
  — Стік-тете, — повторила Сюзанна, і на цей раз Джейк відчув сумнів в її голосі.
  
  — Маленька іг... — почав Едді і замовк. Глуха стіна в глибині шафи зникла. На її місці виникла маленька рівний майданчик з нагромадженням валунів по одну сторону і крутим, позбавленим рослинності схилом — по іншу. Джейк, мабуть, погодився б поставити на те, що перед ним схил Стік-тітки: і якщо це вихід із замкнутого простору, побачене могло його тільки порадувати.
  
  Стенлі застогнав від болю і напруги. Він стояв з закритими очима, з-під повік сочились сльози.
  
  — Давай, — сказав Тед. — Веди нас, Стенлі, — а для решти додав: — І допомагайте йому, якщо можете! Допомагайте йому, заради ваших батьків!
  
  Джейк спробував зосередитися на скелі, побаченої через вікно, і рушив вперед, тримаючись за руку Роланда, який знаходився попереду, і Сюзани, за спиною. Відчув, як розпалену, спітнілу шкіру обдало холодним повітрям, і вийшов на схил Стік-тітки в Тандерклепе, на мить згадавши містера К. С. Льюїса і чарівний гардероб, через який потрапляли в Нарнію.
  
  5
  
  З стінної шафи вони вийшли не в Нарнію.
  
  На схилі пагорба було холодно, і Джейк незабаром почав тремтіти. Озирнувшись, не побачив порталу, через який вони пройшли. У тьмяному повітрі стояв якийсь різкий, не особливо приємний запах, немов неподалік розлили гас. З маленької печери на схилі, розміром не більше стінної шафи, Тед приніс ковдри і флягу з водою, в якій відчувався різкий присмак лугу. Джейк і Роланд завернулися кожен в одну ковдру. Едді взяв два і закутав себе і Сюзанну. Джейк, намагаючись не дати зубах почати вибивати чечітку (відчував, що зупинити їх вже не вдасться), заздрив цій парочці, яка зігрівала один одного.
  
  Дінк теж загорнувся в ковдру, а ось Тед і Стенлі холоду, схоже, не відчували.
  
  — Подивіться вниз, — запропонував Тед Роланду і іншим. Він вказував на сталеву павутину рейок. Джейк побачив скляний дах сортувального вузла, що примикає до будівлі з зеленим дахом, довжиною ніяк не менше півмилі. Рейки йшли в усіх напрямках. Станція «Тандерклеп». — Розміри станції справили на нього враження. — Де Вовки саджали в поїзд викрадених дітей і везли по Стежці Променя в Федик. І звідки відсилали назад в Калью вже рунтами.
  
  Навіть після всіх пригод, що випали на його частку, Джейку насилу вірилося, що двома хвилинами раніше вони знаходилися внизу, в шести або восьми милях від Маленької голки. Він підозрював, що всі вони внесли свою лепту, щоб тримати портал відкритим, але створив його лише один з них — Стенлі. І тепер він зблід і виглядав дуже втомленим, ніби зовсім вымотался. Одного разу навіть похитнувся, і Дінк (на думку Джейка, дуже невдале того дали прізвисько[67]) схопив його за руку і допоміг утриматися на ногах. Стенлі начебто і не помітив. Дивився на Роланда з побожним трепетом.
  
  Це не просто благоговіння, — думав Джейк, — і не зовсім страх. Щось ще. Але що?
  
  До станції наближалися дві моторизовані візки на величезних надувних шинах — всюдиходи. Джейк припустив, що це Горностай (ким би він не був) і його тахины.
  
  — Як ви вже зрозуміли, — продовжив Тед, — в кабінеті головного наглядача Девар-тоі задзвенів сигнал тривоги. В кабінеті ректора, якщо хочете. Так відбувається завжди, якщо хтось користується дверима між зоною зосередження і станцією...
  
  — Я впевнений, що ви називаєте його не старший наглядач і не ректор, — сухо обірвав Теда Роланд, — а ки'-дам.
  
  Дінки розсміявся:
  
  — В цьому ви не помилилися.
  
  — Що означає ки'-дам? — спитав Джейк, хоча в принципі вже здогадувався, якою буде відповідь. У Кальє говорили: розуму палата, серця палата, ки'палата. Вираз це охоплювало, спускаючись зверху вниз, мислення, емоції і нижчі функції людини. Іншими словами, тварини, фізіологічні. Синонімом ки'палати була гівна палата, якщо комусь хотілося висловитися грубо.
  
  Тед знизав плечима.
  
  — Ки'-дам означає гівно-замість-мізків. Так Дінки прозвав сея Прентісса, ректора Девар-тете. Але ти вже знав, чи не так?
  
  — У загальних рисах, — визнав Джейк.
  
  Тед відповів довгим поглядом, і коли Джейк проаналізував цей погляд, він зміг більш точно визначити, як Стенлі дивився на Роланда: без тіні страху, але як зачарований. Джейк не сумнівався, що погляд Теда багато в чому обумовлений його зовнішньою схожістю з кимось по імені Боббі, і він точно знав, що Теду відомо про його здатність читати думки інших. Але в чому причина зачарованості Стенлі? Або він усе вигадав. І Стенлі так дивився на Роланда тільки тому, що не очікував побачити справжнього живого стрілка.
  
  Тед різко повернувся від Джейка до Роланду.
  
  — А тепер подивіться сюди.
  
  — Ух ти! — закричав Едді. — Що за чорт?
  
  Сюзанну побачене як здивувало, так і потішило. Тед наче показував їм декорації до біблійної сазі Сесіля Б. Де Мілля[68]«Десять заповідей», до тих епізодах, де Червоне море, розійшлася за наказом Мойсея, виглядало зовсім як желе, а голос Господа з неопалимої купини не відрізнявся від голосу Чарльза Лафтона.[69] І все-таки видовище було вражаюче, під стати голлівудських спецефектів.
  
  А бачили вони єдиний потужний, чудовий стовп сонячного світла, що падає вниз крізь діру в прижимающихся до землі хмарах. Стовп цей прорізав незвично темний повітря, як промінь прожектора, і висвітлював поселення, що розташовувалося приблизно в шести милях від станції «Тандерклеп». «Приблизно в шести милях» — це все, що можна було сказати про місцезнаходження поселення, тому що тут не було ні півночі, ні півдня, у всякому разі, у звичному всім розумінні. Тут мова могла йти тільки про Стежці Променя.
  
  — Дінки, наш бінокль в...
  
  — Нижній печері, так?
  
  — Ні. Я приніс його у верхню, коли ми приходили сюди в останній раз. — Він говорив повільно і розмірено. — Він лежить на ящиках біля самого входу. Сходи за ним, будь ласка.
  
  Едді пропустив цю розмову повз вуха. Не міг відірвати очей від єдиного стовпа яскравого сонячного світла, падаючого на веселенький, зелений ділянку землі, який невідомо як опинився в цій темній і пустелі... він подумав, що, мабуть, саме так сприймали Центральний парк туристи з Середнього Заходу, які вперше приїхали в Нью-Йорк.
  
  Едді бачив будівлі, які виглядали, як університетські, і дуже красиві, гуртожитки. Інші більше нагадували затишні старовинні особняки, з широкими зеленими галявинами перед ними. Дальню сторону освітленої зони займала вулиця з магазинами по обидві сторони. Ідеальна маленька Головна вулиця Америки, за винятком одного: і початок, і кінець упиралися в темну скелясту пустелю. Бачив чотири кам'яні башти, стіни яких увивал зелений плющ. Ні, шість. Дві практично повністю ховалися в тіні старих в'язів. Це ж треба, в'язи в пустелі!
  
  Дінк повернувся з біноклем, запропонував його Роланду, але той похитав головою.
  
  — Не ображайся на нього. — Едді повернувся до Дінки. — У нього очі... так, скажімо так, це більше, ніж очі. А от я не проти скористатися біноклем.
  
  — Я теж, — підтакнула Сюзанна.
  
  Едді простягнув бінокль їй.
  
  — Дама має право.
  
  — Та ні, я...
  
  — Припиніть. — Тед мало не гримнув. — Часу в нас обмаль, наші ризики величезні. Не витрачайте даремно перше і не збільшуйте друге, будь-ласка.
  
  Сюзанні такий тон не сподобався, але вона стримала різкий відповідь. Замість цього взяла бінокль і піднесла до очей, подрегулировала різкість. І лише переконалася в тому, що бачить перед собою ідеальний кампус, злився з сусіднім містечком. «Готова посперечатися, тут немає жодних непорозумінь між студентами і городянами, — подумала вона. — Тримаю парі, місто В'язів і університет Руйнівників живуть душа в душу, підходять один одному, як горіхове масло і джем, як Ебботт і Костелло,[70] як рука і рукавичка». Вона бачила перед собою ілюстрацію до розповіді Рея Бредбері в «Сэтеди івнінг пост». Газету вона завжди починала читати з розповіді, любила Бредбері, і побачене в бінокль змусило її подумати про Гринтауне, знаменитому уявному містечку Бредбері в Іллінойсі. Містечка, де дорослі сидять на ганку в кріслах-гойдалках і п'ють лимонад, а діти з ліхтариками грають у квача в надвечірніх, рассекаемых світлячками сутінках. А прилеглий до містечка кампус? Там, звичайно, не випивають, у всякому разі, знають міру. Ніяких «косяків» з марихуаною, ніяких «коліс», ніякого рок-н-ролу. Дівчата на прощання цнотливо цілують юнаків і завжди вчасно повертаються в гуртожитку, комендант не подумав про них погано. Сонце світить днями безперервно, з радіоприймачів чуються пісні Перрі Комо[71] і сестер Ендрюс,[72] і ніхто не підозрює, що вони насправді-то вони живуть на руїнах світу, який зрушив.
  
  Ні, — холодно подумала Сюзанна, — деякі знають. Ось чому ці троє прийшли нас зустрічати.
  
  — Це Девар-тоі. — У рівному голосі Роланда не чулося питальних інтонацій.
  
  — Так, — кивнув Дінки. — Наш добрий знайомець Девар-тоі. — Він став поруч з Роландом і вказав на велике біле будівля поруч з гуртожитками. — Бачите той білий дім? Це Будинок розбитих сердець, де живуть кан-тоі. Тед називає їх «нижчими людьми». Вони — помісь людей і тахинов. І для них це не Девар-тоі, а Алгул Сьєнто, що означає...
  
  — «Сині небеса», — закінчив Роланд, і Джейк одразу зрозумів, звідки така назва: дахи всіх будинків, крім веж, були синіми. Не Нарнія, а «Сині небеса». Де місцевий народ наближав кінець світу.
  
  Всіх світів.
  
  6
  
  — Здається, кращого місця для життя не знайти, у всякому разі, після краху Внутрішнього світу, — зауважив Тед. — Чи Не так?
  
  — Миле містечко, все так, — погодився Едді. У нього виникло як мінімум тисяча питань, і він вважав, що Сюзі з Джейком могли на пару поставити ще тисячу, та тільки часу на питання не було. У будь-якому випадку він продовжував дивитися на лежачий внизу чудовий стоакровый ділянку.[73] Єдине зелене пляма у всьому Тандерклепе. Єдине гарне місце. І чому ні? Тільки найкраще для наших дорогих Руйнівників.
  
  І тим не менше одне питання таки зісковзнув з його губ:
  
  — Тед, а чому Червоний Король хоче звалити Вежу? Ви знаєте?
  
  Тед коротко глянув на нього. Едді оцінив цей погляд як холодний, може, навіть і крижаною, але раптово сивочолий посміхнувся. А коли він посміхався, спалахувало все його обличчя. Знову ж зіниці переставали швидко-швидко звужуватися і розширюватися, що могло тільки радувати.
  
  — Він божевільний, — відповів Тед. — Дах у нього з'їхала повністю. Їздить на знаменитому гумовому велосипеді. Хіба я вам не говорив? — А потім продовжив, не чекаючи відповіді Едді: — Так, дійсно красиво. Як би ви це місце називали, Девартои, Велика в'язниця, або Алгул Сьєнто, виглядає приголомшливо. І не тільки виглядає.
  
  — Всі зручності, — погодився Дінки. Навіть Стенлі дивився на залитий сонцем містечко з таким виглядом, ніби його туди тягнуло.
  
  — Їжа — краще не буває. — Тед почав описувати гідності Алгул Сьєнто. — Двічі на тиждень — два нових фільми в кінотеатрі «Перлина». Якщо не хочеш йти в кіно, можна подивитися фільми на ді-ві-ді.
  
  — Це ще що? — спитав Едді. Тут же похитав головою. — Не важливо. Продовжуйте.
  
  Тед знизав плечима, ніби питаючи: «А що ще ви хочете знати?»
  
  — Абсолютно астральний секс насамперед, — подав голос Дінки. — Звичайно, симуляція, але все одно неймовірно. Я трахнулся з Мерилін Монро, Мадонною і Ніколь Кідман на одному тижні. — В голосі вчувалася гордість. — Міг мати їх всіх відразу, якби захотів. Те, що вони нереальні, можна зрозуміти, якщо дихати прямо на них, з близької відстані. Коли ти це робиш, частина, на яку ти дуєш... як би зникає. Це нервує.
  
  — Випивка? Наркота? — спитав Едді.
  
  — Випивка в обмежених кількостях, — відповів Едді. — Якщо вас цікавить енологія, на кожному прийомі їжі на вас чекатимуть нові чудеса.
  
  — Що таке енологія?
  
  — Наука про вина, солоденький, — сказала Сюзанна.
  
  — Якщо до прибуття в «Сині небеса» ви були наркоманом, вас відучують від цієї дурної звички, — продовжив Дінки. — По-доброму. Один або двоє хлопців упиралися... — На мить він зустрівся поглядом з Тедом. Той знизав плечима і кивнув. — Вони зникли.
  
  — Так вже вийшло, що нові Руйнівники «нижчих людей» не потрібні, — сказав Тед. — Тих, що є, цілком достатньо для завершення роботи.
  
  — Скільки їх? — спитав Роланд.
  
  — Приблизно три сотні, — відповів Дінки.
  
  — Якщо точно, то триста сім, — поправив його Тед. — Ми живемо в п'яти гуртожитках, хоча це слово принижує рівень наших житлових умов. У кожного з нас окремі апартаменти і з іншими Руйнівниками ми можемо спілкуватися в залежності від нашого бажання, часто або рідко.
  
  — І ви знаєте, що робите? — спитала Сюзанна.
  
  — Так. Хоча багато хто про це не думають.
  
  — Я не розумію, чому вони не бунтують.
  
  — З якого ви коли, мем? — запитав Дінки.
  
  — Якого?.. — Тут вона зрозуміла. — 1964 рік.
  
  Він зітхнув і похитав головою.
  
  — Значить, ви нічого не знаєте про Джима Джонса і Народному храмі. Якби знали, не довелося б довго пояснювати. Майже тисяча людей скоїли самогубство в релігійному поселенні, яке ця людина-Ісус з Сан-Франциско організував в Гайані. Вони пили отруєний «кулэйд»[74] з великого казана, а він спостерігав за ними з ганку свого будинку і в рупор розповідав їм про історію своєї матері.
  
  Сюзанна в жаху дивилася на нього, відмовляючись вірити своїм вухам, а Тед насилу стримував нетерпіння. Однак, повинно бути, вважав цю розмову важливим, тому зберігав мовчання.
  
  — Майже тисяча, — повторив Дінки. — Тому що в голові у них панував сумбур, вони були дуже самотніми і думали, що Джим Джонс — їх друг. Тому що, подумайте про це, їм було нікуди і не до чого повертатися. І тут та ж ситуація. Якби Руйнівники об'єдналися, вони стали б ментальним молотом, удар якого вибив би Прентісса, Горностая, тахинов і кан-тоі в іншу галактику. Замість цього нас лише троє: я, Стенлі і улюблений усіма суперразрушитель, незрівнянний містер Теодор Бротигэн з Милфорда, штат Коннектикут, випускник Гарварду 1920 р., член Драматичного товариства, Дебатного клубу, видавець «Кримсона» і — зрозуміло! — фибета-креппер![75]
  
  — Ми можемо вам довіряти? — Питання Роланда пролунав оманливе пустим, заданим начебто для того, щоб заповнити паузу.
  
  — Змушені, — відповів Тед. — Нічого іншого вам не залишається. Так само, як і нам.
  
  — Будь ми на їхньому боці, — втрутився Дінки, — невже нам довелося б носити ось ці мокасини, зроблені з гумових довбаних покришок? У «Синіх небесах» можна отримати все, за винятком елементарних речей. Речей, які зазвичай не здаються незамінними, але які... загалом, важче втекти, коли тобі нема чого носити, крім цих шльопанців «Алгул Сьєнто», скажімо так.
  
  — Я все одно не можу в це повірити. — Джейк похитав головою. — Я про те, що стільки людей зайняті руйнуванням Променів. Ви не ображайтеся, але...
  
  Дінки повернувся до нього, кулаки стиснулися, обличчя спотворилося в лютій посмішці. Ыш тут же зайняв місце перед Джейком, зарычав, оголивши численні зуби. Дінки то цього не помітив, то не звернув уваги.
  
  — Так? А знаєш, що я тобі скажу, малюк? Я ображаюся. Я чертовски ображаюся. Ти знаєш, як це, все життя бути відлюдником, жертвою всіх жартів, Керрі[76] на чортова вулицях балу?
  
  — Ким? — перепитав здивований Едді, але Дінки вже понесло, так що питання залишилося без відповіді.
  
  — Там є хлопці, які не можуть ходити або говорити. У однієї дівчинки немає рук. Деякі — гидроцефалы, тобто голови у них, як гребаной Нью-Джерсі. — Руками він показав розміри такої голови, залишивши їх на два фути від власної з кожної зі сторін. Вони вирішили, що це перебільшення. Потім з'ясувалося, що ні. — Бідний старий Стенлі — один з тих, хто не вміє говорити.
  
  Роланд Стенлі глянув на його бліде, неголене обличчя, кучеряве темне волосся. І майже посміхнувся.
  
  — Я думаю, він може говорити, — заперечив він і тут же додав: — Ти носиш ім'я свого батька, Стенлі? Я впевнений, що носиш.
  
  Стенлі опустив голову, на щоках зажеврів рум'янець, однак він посміхався. І при цьому заплакав. Так що тут, чорт забирай, відбувається? — подумав Едді.
  
  Тед виразно задався тим же питанням.
  
  — Сей Дискейн, якщо не заперечуєте, дозвольте запитати...
  
  — Ні, ні, вибач, — обірвав його Роланд. — Часу у вас обмаль, ти так сказав, і ми це відчуваємо. Руйнівники знають, чим їх годують? Що їм дають, щоб збільшити їх можливості?
  
  Тед сів на валун, подивився вниз, на блискучу сталеву павутину.
  
  — Це якось пов'язано з дітьми, яких привозять на станцію, чи не так?
  
  — Так.
  
  — Вони не знають, і я не знаю. — Тед раптово осип. — Це правда. Нам кожен день дають десятки пігулок. Вранці, вдень, ввечері. Якісь вітаміни. Інші допомагають тримати нас в узді. Мені пощастило в тому, що я можу виводити ці речовини з мого організму... і Дінки може... і Стенлі. Тільки... щоб це спрацювало, стрілок, щоб вдалося вивести ці речовини, потрібно цього захотіти. Ви розумієте?
  
  Роланд кивнув.
  
  — Я давно вже думав, що вони також повинні давати нам якийсь... ну, не знаю... стимулятор мозкової діяльності... але коли таблеток так багато, що неможливо сказати, які саме є цим стимулятором. Яка перетворює нас у людожерів, або у вампірів, або тих і інших. — Він помовчав, дивлячись на цей неймовірний сонячний стовп. Витягнув руки в сторони. Дінки взявся за одну, Стенлі — за іншу.
  
  — Подивіться, — сказав Дінки. — Це цікаво.
  
  Тед закрив очі. Його приклад наслідували Дінки і Стенлі. З мить мандрівники бачили тільки трьох чоловіків, які поверх темній пустелі дивилися на сонячний стовп Сесіля Б. Де Мілля... і Роланд знав, що вони дивилися. Навіть із закритими очима.
  
  Сонячний стовп блимнув і згас. На десяток секунд Девартои стала такою ж темною, як і довколишня пустеля, і станція «Тандерклеп», і схили Стік-тете. Потім абсурдне золоте сяйво повернулося. Дінки важко видихнув (але не без задоволення) і відступив на крок, розірвавши контакт з Тедом. І тут же Тед відпустив руку і Стенлі повернувся до Роланду.
  
  — Це ти зробив? — запитав стрілець.
  
  — Ми втрьох, — відповів Тед. — Але в основному Стенлі. Він — виключно сильний випромінювач. Якщо Прентісс, «нижчі люди» і тахины чого і бояться, так це втрати цього штучного світла. Таке трапляється все частіше, знаєте, не з-за нашого впливу на техніку. Вона сама... — Він знизав плечима. — Виходить з ладу.
  
  — Як і всі, — вставив Едді.
  
  Тед подивився на нього без тіні посмішки.
  
  — Але не так швидко, як хотілося б, містер Дін. Руйнування двох Променів потрібно припинити, і дуже скоро, інакше буде пізно. Дінки, Стенлі і я допоможемо вам, зробимо все, що в наших силах, навіть якщо доведеться вбити їх усіх.
  
  — Звичайно. — Дінки сухо посміхнувся. — Якщо преподобний Джонс зміг це зробити, чому не зможемо ми?
  
  Тед кинув на нього осудливий погляд, знову повернувся до ка-тету Роланда.
  
  — Можливо, до цього не дійде. Але якщо доведеться... — Він раптом підвівся, схопив Роланда за руку. — Ми — людожери? — запитав він хриплим, скрипучим голосом. — Ми поїдали дітей, яких Зелені плащі привозили з Прикордоння?
  
  Роланд мовчав.
  
  Тед подивився на Едді.
  
  — Я хочу знати.
  
  Едді не відповів.
  
  — Мадам-сей. — Тепер Тед дивився на жінку, яка осідлала стегно Едді. — Ми готові допомогти вам. Чому ви не хочете мені допомогти, відповівши на моє питання?
  
  — Хіба знання що-небудь змінить? — спитала Сюзанна.
  
  Тед ще кілька митей не відривав від неї очей, потім повернувся до Джейка.
  
  — Ти справді міг бути близнюком мого юного друга. Ти це знаєш, синку?
  
  — Ні, але мене це не дивує. Чомусь саме так і влаштований світ. Всі... е... сходиться.
  
  — Ти скажеш мені те, що я хочу знати? Боббі б сказав.
  
  Щоб ти зміг з'їсти себе живцем? — подумав Джейк. — З'їсти себе, замість них?
  
  Він похитав головою.
  
  — Я — не Боббі. Яким би схожим на нього я вам не здавався.
  
  Тед зітхнув, кивнув.
  
  — Ви всі заодно, і чому мене це має дивувати? Ви, зрештою, ка-тет.
  
  — Нам пора, — звернувся до нього Дінк. — Ми і так пробули тут дуже довго. Справа не в перевірці. Ми зі Стенлі можемо підлаштувати їх гребаной телеметрію так, що Прентісс і Горностай, перевіряючи її, скажуть: «Тедді Бі весь час перебував у себе. Як Дінки Эрншоу і Стенлі Руїс, з цими хлопцями ніяких проблем».
  
  — Так, — погодився Тед. — Гадаю, ти прав. Ще п'ять хвилин?
  
  Дінки неохоче кивнув. Вітром до них доніс слабкий виття сирени, і молодий чоловік радісно посміхнувся.
  
  — Вони так турбуються, коли сонце відключається. Коли їм доводиться бачити те, що дійсно навколо них, один із сценаріїв ядерної зими.
  
  Тед сунув руки в кишені, втупився собі під ноги, потім скинув очі на Роланда.
  
  — Прийшла пора... прийшла пора покласти край цій гротескної комедії. Ми троє повернемося сюди завтра, якщо все буде добре. А поки... в сорока метрах по схилу є печера побільше. На тій стороні, що не видно ні зі станції «Тандерклеп», ні з Алгул Сьєнто. Там є їжа, спальні мішки, газова плитка. Працює на пропані. Карта Алгула, дуже груба. Я також залишив вам магнітофон і кілька касет. З них ви довідаєтеся, можливо, не все, що вас цікавить, але вони багато що пояснять. А поки врахуйте, що «Сині небеса» не такі милостиві, якими здаються на перший погляд. Ось ці повиті плющем вежі — сторожові. Все поселення оточено потрійним бар'єром. Якщо ви спробуєте вибратися назовні, перший заслін хіба що вколе вас...
  
  — Як колючий дріт, — вставив Дінки.
  
  — На другому ви отримаєте розряд, який сшибет вас з ніг, — продовжив Тед. — А третій...
  
  — Думаю, ми зрозуміли, — кивнула Сюзанна.
  
  — А що ви можете сказати щодо дітей Родеріка? — спитав Роланд. — Вони мають якесь відношення до Девар-тоі. По дорозі сюди ми зустріли одного, який і сказав про це нам.
  
  Сюзанна подивилася на Едді, її брови здивовано піднялися. Едді відповів поглядом: «Розповім пізніше». Для людей, які люблять один одного, в таких ситуаціях слова і не потрібні.
  
  — Ці придурки. — В голосі Дінки, однак, чулося співчуття. — Вони... як їх називали в старих фільмах? Здається, хозобслуга. У них маленька село приблизно в двох милях за станцією, — зазначив він. — Вони виконують у Алгуле всю чорну роботу, а троє чи четверо, найвправніших, можуть ремонтувати дахи. Міняти черепицю і все таке. Вже не знаю, яка отрута в тутешньому повітрі, але ці бідолахи дуже до неї чутливі. І замість прищів та екземи у них на шкірі з'являються виразки, як при променевої хвороби.
  
  — Розкажіть мені про них. — Едді згадав нещасного Чевина з Чайвена, з виразками на обличчі, плямою свіжої сечі на одязі.
  
  — Мандрівний народ, — подав голос Тед. — Бедуїни. Думаю, вони в основному ходять вздовж залізничних шляхів. Під станцією і Алгул Сьєнто є катакомби. Пологи легко в них орієнтуються. Там зберігаються тонни продуктів, і двічі на тиждень Пологи привозять їх в Девар-тоі на возах. Ці продукти ми в основному і їмо. Вони, звичайно, їстівні, але...
  
  — Внизу теж все валиться, — похмуро додав Дінки. — Але, як і говорить Тед, відмінне вино.
  
  — Якщо я попрошу привести сюди завтра одного з дітей Родеріка, ви зможете це зробити? — спитав Роланд.
  
  Тед і Дінки здивовано перезирнулися. Потім обидва подивилися на Стенлі. Той кивнув, знизав плечима і витягнув руки перед собою, долонями вниз: Навіщо, стрілок?
  
  Роланд якийсь час постояв, глибоко замислившись. Потім подивився на Теда.
  
  — Приведи того, у якого в голові залишилася половина мізків. Скажеш йому: «Дун сур, даний тур, дан Роланд, дан Гилеад». Повтори.
  
  Тед повторив, без запинки.
  
  Роланд кивнув.
  
  — Якщо він буде коливатися, скажи, що йому велить прийти Чевин з Чайвена. Вони можуть говорити, чи не так?
  
  — Звичайно, — кивнув Дінки. — Але, містере... ви не можете дозволити Роду прийти сюди, побачити вас, а потім спокійно піти. Вони надто балакучі. На їх мовчання розраховувати марно.
  
  — Приведіть одного, а там подивимося. У мене, як каже мій ка-мей, Едді, передчуття. Ви розумієте, про що я?
  
  Тед і Дінки кивнули.
  
  — Якщо все вийде, відмінно. Якщо немає... будьте впевнені, хлопець, якого ви сюди доведете, нікому не розповість про те, що він тут побачив.
  
  — Ви його вб'єте, якщо ваше передчуття не спрацює? — запитав Тед.
  
  Роланд кивнув. Тед з гіркотою розсміявся.
  
  — Зрозуміло, вб'єте. Мені раптом згадалася сцена з «Гекльберрі Фінна». Гек бачить вибух на колісному пароплаві, біжить до міс Уотсон і вдови Дуглас з новинами, а коли одна з них запитує, не загинув хтось, Гек відповідає з властивим йому апломбом: «Ні, мем, тільки один ніггер». В нашому випадку ми можемо сказати: «Тільки один Рід. У стрільця було передчуття, але воно не справдилося».
  
  Роланд холодно посміхнувся йому, продемонструвавши, однак, масу зубів. Едді вже бачив таку посмішку і тільки порадів, що вона звернена не до нього.
  
  — Я думав, ти знаєш, які ставки, сей Тед. Або я помилявся?
  
  Тед з мить витримав цей погляд, потім опустив очі. Його губи беззвучно ворушилися.
  
  В цей же час Дінки про щось мовчки радився зі Стенлі.
  
  — Якщо вам потрібен Рід, ми його наведемо", — сказав він. — Це дурниця. Проблема в тому, щоб взагалі повернутися сюди. Якщо ми не зможемо...
  
  Стрілець терпляче чекав завершення фрази. Але молодий чоловік мовчав, і Роланд спитав:
  
  — Якщо вам це не вдасться, що тоді робити нам?
  
  Тед знизав плечима. З такою точністю скопіював Дінки, що в іншій ситуації Едді швидше за все розсміявся б.
  
  — Все, що зможете. У нижній печері є зброя. З десяток електричних гранат, їх називають снитчами. Декілька автоматів, або, як кажуть «нижчі люди», скорострелов. «АР-15», з арсеналу армії США. Щодо решти ми не впевнені.
  
  — Там є якесь променеве рушницю, як у фантастичних фільмах. Думаю, воно повинно перетворювати мета в пил. Але чи то я занадто дурний, щоб задіяти його, то сіла батарея. — Він стурбовано подивився на сивочолого. — П'ять хвилин минули, і навіть більше. Нам пора звалювати, Тедстер. І швидше.
  
  — Так. Ми повернемося завтра. Можливо, до того часу у вас буде план.
  
  — А у вас плану немає? — здивувався Едді.
  
  — У мене був план — бігти. Тоді мені здавалося, що це блискуча ідея. Я втік у весну 1960 року. Вони зловили мене і привезли назад, не без допомоги матері мого юного друга Боббі. А тепер ми дійсно повинні...
  
  — Ще хвилину, якщо тебе це не утруднить. — І Роланд ступив до Стенлі. Той дивився собі під ноги, але його щоки знову зашарілися. І...
  
  Він тремтить, — подумала Сюзанна. — Тремтить, як звір у лісі, який вперше зустрівся з людиною.
  
  Стенлі виглядав років на тридцять п'ять, але міг бути і старше. Шкіра його відрізнялася гладкістю, яку Сюзанна приписала певних розумових дефектів. На відміну від Теда і Дінки прищів у нього на обличчі не було. Роланд стиснув її руки в своїх, і пильно дивився на нього. Але спочатку очі стрільця бачили тільки темні кучеряве волосся на схиленої голови Стенлі.
  
  Дінки хотів щось сказати, але Тед помахом руки зупинив його.
  
  — Ти подивись мені в очі? — спитав Роланд. З м'якістю, яку Сюзанна в його голосі чула вкрай рідко. — Не подивишся, перед тим як піти, Стенлі, син Стенлі? Або Шими?
  
  Сюзанна відчула, як у неї відвисла щелепа. Поруч з нею Едді крякнув, як людина, якій вирізали під дих. Вона подумала: Але Роланд стар... так старий! І якщо це той самий служка з таверни, якого він знав у Меджисе... з ослом і в рожевому сомбреро... тоді він теж...
  
  Чоловік повільно підняв голову. З очей струмком текли сльози.
  
  — Добрий старина Уїлл Диаборн. — Хрипкий голос йшов на високі, то на низькі частоти, як буває, якщо голосові зв'язки довго діяли. — Мені так шкода, сей. Якщо ти дістанеш револьвер і вб'єш мене, я зрозумію. Я все зрозумію.
  
  — Чому ти так кажеш, Шими? — все також м'яко спитав Роланд.
  
  Потік сліз посилився.
  
  — Ти врятував моє життя. Артур і Річард теж, але в основному ти, добрий старина Уїлл Диаборн, який насправді був Роландом з Гилеада. Я дозволив їй померти! Тієї, яку ти любив! І я теж любив її!
  
  Обличчя чоловіка перекосило від душевного болю. Він спробував вирватися, але Роланд його не відпустив.
  
  — Твоєї провини в цьому немає, Шими.
  
  — Я повинен був померти за неї! — вигукнув він. — Померти на її місці! Я дурний! Дурень, як вони говорили! — Він вдарив себе по обличчю, по одній щоці, потім по іншій, залишивши червоні мітки. Але перш ніж він завдав третій удар, Роланд перехопив його руку і опустив вниз.
  
  — У всьому винна Ріа, — сказав Роланд.
  
  Стенлі, який в іншому світі був Шими, скинув очі на Роланда, зустрівся з ним поглядом.
  
  — Ага. — Роланд кивнув. — Та, з Кооса, і я, не менше. Мені слід було залишитися з нею. Якщо на кого зовсім немає вини, так це на тобі, Шими... Стенлі.
  
  — Ти так говориш, стрілок? Дійсно, кажеш?
  
  Роланд кивнув.
  
  — Ми про це ще поговоримо, якщо буде час, і про тих давніх днів, але не зараз. Зараз на це часу немає. Ти повинен йти зі своїми друзями, а я залишуся з моїми.
  
  Шими ще раз вдивився в очі Роланда, і так, Сюзанна побачила хлопчика, який у стародавні часи кружляв на таверні «Притулок подорожніх», збирав порожні склянки, складав їх у бочку для миття, яка стояла під опудалом лося з двома головами, відомого як Шибайголова, уникаючи ляпанців Корал Торін і куди більш міцних стусанів Красотули, старіючої повії. Вона бачила, як юнака ледь не вбили за те, що він розплескав «верблюжу сечу» на чоботи крутого хлопця, якого звали Рой Дипейп. В той вечір від смерті Шими врятував Катберт... але саме Роланд, якого місцеві жителі знали, як Уілл Диаборн, врятував їх усіх.
  
  Шими обійняв Роланда за шию, тісно притулився до нього. Роланд посміхнувся і погладив кучеряве волосся понівеченою правою рукою. З грудей Шими вирвалося довге голосне ридання. І Сюзанна побачила сльози в куточках очей стрілка.
  
  — Так, — говорив Роланд ледь чутно, — я завжди знав, що ти — особливий. Берт і Алан теж знали. І тут ми знайшли один одного, добре зустрілися далі на стежці. Ми добре зустрілися, Шими, син Стенлі. Добре. Добре.
  
  
  
  Глава 6
  
  Власник «Синіх небес»
  
  1
  
  Пимли Прентісс, ректор Алгул Сьєнто, перебував у ванній, коли Фінлі (відомий у певних колах, як Горностай) постукав у двері. Прентісс вивчав колір обличчя під які не знають пощади світлом флуоресцентної трубки над раковиною. В збільшує дзеркалі шкіра виглядала сіруватою, вкрита кратерами рівниною, не так вже відрізняється від безплідних земель, які оточували Алгул з усіх боків. Прищ, який він вивчав в даний момент, виглядав, як близький до виверження вулкан.
  
  — Хто там по мою душу? — гаркнув Прентісс, хоча й здогадувався, хто стукає в двері.
  
  — Фінлі з Тього.
  
  — Заходь, Фінлі! — Він не відривав очей від дзеркала. Його пальці зімкнулися по краях запаленого прища, здавалися величезними. Він натиснув сильніше.
  
  Фінлі перетнув кабінет і зупинився у дверях ванної. Йому довелося трохи нахилитися, щоб зазирнути всередину. Зростанням він був за сім футів, високий навіть для тахіна.
  
  — Повернувся зі станції, ніби й не виїжджав. — Як і у більшості тахинов, тембр його голосу постійно змінювався, від вереску до гарчання. Для Пимли вони говорили, як істоти, що зійшли зі сторінок роману Герберта Уеллса «Острів доктора Моро», і він все чекав, коли ж вони, зібравшись разом, закричать хором: «Хіба ми не люди?» Фінлі вловив цю думку з голови Прентісса і запитав, про що йдеться. Прентісс відповів чесно, знаючи, що в суспільстві, де телепатія низького рівня скоріше правило, ніж виняток, чесність — краща політика. Єдина політика, якщо доводилося мати справу з тахином. А крім того, Фінлі з Тього йому подобався.
  
  — Повернувся зі станції, добре, — відповів Пимли. — І що ти знайшов?
  
  — Робота-ремонтника. Схоже, звихнувся на стороні Експериментальної станції і...
  
  — Почекай, — обірвав його Прентісс. — З твого дозволу, якщо не заперечуєш, дуже дякую.
  
  Фінлі чекав. Прентісс ще ближче нахилився до дзеркала, похмура від напруги. Ректор «Синіх небес», сам високого зросту, шість футів і два дюйми, володів величезним животом, який підтримували дві довгі ноги товстими стегнами. Він лисів, а ніс-буряк видавав ветерана питної справи. Виглядав він максимум на п'ятдесят. І відчував себе на п'ятдесят (і навіть молодше, якщо не проводив попередню ніч, пропускаючи склянку за склянкою в компанії Фінлі і декількох кан-тоі). Йому було п'ятдесят, коли він приїхав сюди багато років тому, як мінімум двадцять п'ять, майже напевно більше. Час на цій стороні поводився дивно, зовсім як напрям, так що не становило праці збитися з рахунку і втратити орієнтування. Деякі втрачали розум. А от якщо вони втратять сонячну машину...
  
  Головка прища надулася... затремтіла... лопнула. Нарешті!
  
  Крапля кривавого гною вихлюпнулася з прища на дзеркало і почала повільно стікати по трохи увігнутій поверхні. Пимли Прентісс стер її кінчиком пальця, повернувся, щоб скинути в раковину, потім простягнув палець Фінлі.
  
  Тахін похитав головою, потім з його грудей вирвався зойк відчаю, знайомий тим, хто не раз і не два сідав на дієту, але довго не витримав, і направив палець ректора собі в рот. Засмоктав гній і звільнив палець, досить чмокнув.
  
  — Мені Не слід було цього робити, але не зміг встояти, — сказав Фінлі. — Не ти говорив мені, що люди на іншій стороні вирішили, ніби їсти сире м'ясо шкідливо для здоров'я?
  
  — Так. — Пимли промокнув прищ, який все ще сочився гноєм, паперовою серветкою. Він пробув тут довго, і про повернення назад не могло бути й мови, з багатьох причин, але ще недавно він був у курсі поточних подій: якщо виключити останній період часу, скажімо, рік, досить регулярно отримував «Нью-Йорк таймс». До цій газеті він завжди відчував теплі почуття, подобалося йому розгадувати щоденний кросворд. Вона пов'язувала його з домівкою.
  
  — Але вони тим не менш продовжують його їсти.
  
  — Так, думаю, багато їдять. — Пимли відкрила аптечку й дістав пляшечку перекису водню.
  
  — Сунути мені під ніс палець — твоя вина, — сказав Фінлі. — У звичайній ситуації ця субстанція нам не шкодить; це натуральна солодка, як мед або ягоди. Проблема в Тандерклепе. — І, щоб бос краще його зрозумів, додав: — Занадто багато чого з того, що виходить із нас, змінене, нехай солодкість і залишається. По суті, це отрута.
  
  [77]Прентісс змочив ватну кульку перекисом водню і промокнув ранку на щоці. Він розумів, про що тлумачить Фінлі, та й як міг не знати? Перш ніж він приїхав сюди і одягнув мантію ректора, на його шкірі протягом тридцяти років не було жодного прищика. Тепер же вони пишним цвітом цвіли на щоках і на лобі, віскі були в висипки, чорні голівки вугрів обсипали ніс, а на шиї утворилася кіста, і він мав намір найближчим часом звернутися до лікаря Гангли, щоб той її видалив (Прентісс вважав, що для лікаря це жахлива прізвище, дуже вже вона нагадувала як про ганглії, так і про гангрени). Тахины і кан-тої дерматологічні проблеми не скаржилися, але у них часто шкіра раптом розривалася, а з носа йшла кров. Навіть самі маленькі ранки, подряпина при торканні про скелю або укол шпильки, могли призводити до зараження і навіть смерті, якщо залишалися без належної уваги. Спочатку з такими зараженнями чудово справлялися антибіотики, але з часом їх ефективність впала. Те ж саме відбувалося і з такими фармакологічними чудесами, як аккутан.[78] Причиною, зрозуміло, була навколишнє середовище: смертю дихали сама земля і скелі. А щоб побачити більш серйозні наслідки їхнього смертоносного впливу, варто було лише подивитися на Родів, які тепер мало чим відрізнялися від повільних мутантів. Так, звичайно, вони забрідали занадто далеко на... на південний схід? Навряд чи. Скоріше, вони занадто далеко забрідали в тому напрямку, де ночами небо отсвечивало червоним, а всі казали, що там ситуація набагато гірша. Пимли не міг з упевненістю сказати, що це правда, але підозрював, що так воно і є. Землі за Федиком не назвали б Дискордией, якби туди їздили на відпочинок.
  
  — Хочеш ще? — запитав він Фінлі. — У мене на лобі є парочка дозрілих.
  
  — Ні, я хочу доповісти про результати, перевірити і перевірити відеоплівки камер спостереження і телеметрію, заглянути в Читальню, щоб переконатися, що все гаразд, і на тому завершити робочий день. А потім хочу прийняти гарячу ванну і провести три години з гарною книгою. Я читаю «Колекціонера».
  
  — І тобі подобається, — посміхнувся Прентісс.
  
  — Дуже. Я кажу: спасибі тобі. Книга схожа з нашою ситуацією. Тільки я думаю, що наші цілі більш благородні, а мотивація трохи вище, ніж сексуальний потяг.
  
  — Благородні? Так ти це називаєш?
  
  Фінлі знизав плечима і не відповів. За мовчазної згоди вони намагалися уникати цілеспрямованої дискусії про те, що відбувається тут, у «Синіх небесах».
  
  Прентісс повів Фінлі в свою бібліотеку-кабінет. Вікна виходили на ту частину «Синіх небес», яку вони звали Молом. Фінлі, як завжди, граціозно нахилився, щоб не вдаритися об низько висить люстру. Прентісс якось сказав йому (після кількох чарок грэфа), що в НБА той став би приголомшливим центровим. «Перша команда з одних тахинов, — сказав він. — Її, звичайно, назвали б „Виродки“, але що з того?»
  
  — Ці баскетболісти, вони отримують все найкраще? — поцікавився Фінлі. На гладкій голові горностая виділялися великі чорні очі. На думку Пимли, такі ж незворушні, як очі ляльки. На шиї блищало безліч золотих ланцюжків, вони увійшли в моду у персоналу «Синіх небес», за кілька останніх років обсяг продажів цих дрібничок істотно зріс. Крім того, він підрізав хвіст. Ймовірно, допустив помилку, він зізнався одного разу ввечері Прентиссу, коли вони обидва добряче набралися. По-перше, страшенно боляче, а по-друге, відправить його в Пекло темряви, коли його життя завершиться, якщо тільки...
  
  Якщо тільки не буде навіть пекла, а буде ніщо. Цю ідею Пимли гнав з розуму і серця, але він першим назвав себе брехуном, якщо б не зізнавався (але тільки собі), що такі думки іноді дошкуляли його глибокої ночі. Але і на них у нього була управа: таблетки снодійного. І, зрозуміло, Бог. Він вірив, що все служить промислу Господнього, навіть сама Вежа.
  
  У будь-якому випадку Пимли підтвердив, що так, баскетболісти, принаймні американські баскетболісти, отримують все найкраще, в тому числі більше кицьок, ніж будь гребаное туалетне сидіння. Від цих слів Фінлі так довго сміявся, що з куточків дивних, позбавлених всілякого виразу очей потекли червонуваті сльози.
  
  — Але саме чудове в іншому: ти зможеш грати вічно, за стандартами НБА. Приміром, ти чув, що найвідоміший гравець в моєї колишньої країні (хоча я його ніколи не бачив, він з'явився після мого часу) — Майкл Джордан, і...
  
  — Будь він тахином, ким би він був? — перервав його Фінлі. В цю гру вони грали часто, особливо випивши.
  
  — Звичайно ж, горностаїв, і чертовски гарним. — І подив, що прозвучала в його голосі, здалося Фінлі таким комічним, що він знову досмеялся до сліз.
  
  — Але його кар'єра тривала трохи більше п'ятнадцяти років, — продовжив Пимли, — враховуючи період, коли він не грав, начебто пішовши на спокій, і одне або два повернення на майданчик. А скільки років ти міг грати в гру, в якій тобі довелося б тільки бігати по майданчику годину або близько того, Фін?
  
  Фінлі з Тього, якому було більше трьохсот років, знизав плечима і розкинув руки. Справах. Багато, багато років, просто не злічити.
  
  А як довго «Сині небеса» — Девар-тоі для її ув'язнених, Алгул Сьєнто для тахіна і Пологів, — як довго стояла тут ця в'язниця? Теж справах. Але якщо Фінлі прав (а серце підказувало Прентиссу, що Фінлі майже напевно прав), то наближався кінець справах. І що він міг, коли Пів Прентісс з Рауэя, штат Нью-Джерсі, а тепер Пимли Прентісс з Алгул Сьєнто, робити з цього приводу?
  
  Свою роботу, от що.
  
  Свою гребаной роботу.
  
  2
  
  — Отже, — Пимли сів на один з обертових стільців біля вікна, — ти знайшов робота-ремонтника. Де?
  
  — Близько того місця, де шлях 97 виходить з сортувального вузла, — відповів Фінлі. — Цей шлях все ще гарячий, ви це називаєте «третім рейкою», і цим все сказано. Потім, після нашого від'їзду, ти подзвонив і сказав, що була повторна тривога.
  
  — Так. І ти виявив...
  
  — Нічого, — відповів Фінлі. — На цей раз, нічого. Можливо, збій, викликаний першої тривогою. — Він знизав плечима, ніби кажучи, що вони обидва знали без слів: все розвалювалося. І чим ближче вони наближалися до кінця, тим швидше.
  
  — Ти і твоя команда все уважно оглянули?
  
  — Зрозуміло. Жодних непроханих гостей.
  
  Але обидва вони під непроханими гостями мали на увазі людей, тахинов, кан-тоі і роботів. Жоден з тахинов пошукової партії Фінлі не подумав про те, щоб подивитися вгору, а якщо б і подивився, то навряд чи помітив би Мордреда: павук, вже доріс до собаки середніх розмірів, сховався в глибокій тіні під карнизом головної станції, зручно влаштувавшись на гамаку-павутині.
  
  — Ти збираєшся знову перевірити телеметрію з-за другий тривоги?
  
  — Частково, — відповів Фінлі. — А в основному, тому що відчуваю: щось не складається. — Цю Фразу, «щось не складається», частенько вимовляли герої детективів з тієї сторони. Фінлі їх обожнював, ось і фразу вживав при першому зручному випадку.
  
  — Що не складається?
  
  Фінлі похитав головою. Більш точної відповіді у нього не було.
  
  — Але телеметрія не бреше. У всякому разі, так мене вчили.
  
  — А ти в цьому сумніваєшся?
  
  Розуміючи, що він знову на тонкому льоду (власне, вони обидва), Фінлі пом'явся з відповіддю, а потім вирішив: чого крутити?
  
  — Кінець близький, бос. Так що я сумніваюся практично у всьому.
  
  — У тому числі і в свій обов'язок, Фінлі з Тього?
  
  Ось тут Фінлі похитав головою без найменшої затримки. Ні, в свій обов'язок він не сумнівався. Так само, як і вони всі, включаючи Підлоги Прентісса з Рауэя. Пимли пам'ятав, як якийсь старий солдат, можливо, сам Дуг Макартур,[79] говорив: «Коли смерть закриє мені очі, панове, моя остання думка буде про військах. І про військах. І про військах». Ось і Пимли вважав, що його остання думка швидше за все буде про Алгул Сьєнто. А про що ще їй, власне, бути? Як сказала інша велика американка, Березня Рівс з «Марти і Ванделлас»,[80] їм нікуди бігти, бебі, ніде ховатися. Ситуація виходить з-під контролю, котиться вниз по схилу без гальм, і нічого не залишається, як отримувати задоволення від поїздки.
  
  — Не будеш заперечувати, якщо складу тобі компанію? — запитав Пимли.
  
  — Аж ніяк, — усміхнувся Горностай, продемонструвавши повний рот гострі як голки зубів. І заспівав своїм дивним, змінює тембр голосом: — «Помрій зі мною... Я на шляху до місяця моїх батько-о-ов».
  
  — Дай мені одну хвилинку. — Пимли піднявся.
  
  — Хочеш помолитися? — запитав Фінлі.
  
  Пимли зупинився на порозі.
  
  — Так. Раз вже ти запитав. Є питання, Фінлі з Тього?
  
  — Якщо є, то лише один. — Істота з людським тілом і покритою гладким коричневим хутром головою горностая продовжувала посміхатися. — Якщо молитва так надихає, чому ти преклоняешь коліна в тому ж приміщенні, де сідаєш срати?
  
  — Тому що Біблія пропонує: якщо у людини гості, він повинен молитися клозете. Ще питання?
  
  — Ні, немає. — Фінлі помахав рукою. — Роби все найкраще і найгірше, як кажуть менні.
  
  3
  
  У ванній Підлога з Рауэя опустив кришку унітазу, ставши навколішки на плитках підлоги і молитовно склав руки перед грудьми.
  
  Якщо молитва підносить, чому ти преклоняешь коліна в тому ж приміщенні, де срешь?
  
  Може, мені слід було сказати, бо так молитва гамує мою гординю, — подумав він. — Дозволяє побачити, який я насправді. З праху ми вийшли, і в прах повернемось, і якщо є приміщення, де важко про це забути, то ось воно.
  
  — Господи, — почав він, — дай мені сили, коли я слабий, просвіти, коли я в замішанні, зміцни дух, коли я боюся. Допоможи мені не завдавати шкоди тим, хто цього не заслуговує, а якщо і заслуговує, тільки в тому випадку, коли іншого виходу немає. Господи...
  
  І поки він стояв на колінах перед накритим кришкою унітазом — людина, який незабаром проситиме Бога пробачити його за те, що своєю роботою наближає кінець світу (і це без жодної іронії), — ми можемо познайомитися з ним ближче. Часу багато не займе, бо Пимли Прентісс не відіграє важливої ролі в нашій історії про Роланда і його ка-тете. Однак людина він цікавий, зі своїми почуттями, суперечностями і тупиками. Він — алкоголік, який ревно вірить в особистого Бога, не чужий співчуття, і тепер знаходиться на грані того, щоб перекинути Вежу і відправити трильйон світів, які обертаються навколо неї, у вільний політ у темряву в трильйоні напрямків. Він би без вагань віддав наказ убити Дінки Эрншоу і Стенлі Руїса, якщо б дізнався про їхні витівки... і щорічно проводить День матері в сльозах, бо дуже любив свою матір і сумує за нею. Коли мова йде про Апокаліпсис, ось ідеальний чоловік для керівництва цією роботою, знає, як схилити коліна і поговорити з Господом, немов з давнім другом.
  
  І ось іронія долі: Пол Прентісс з когорти тих людей, які можуть заявити: «Я знайшов роботу через „Нью-Йорк таймс“!» У 1970 році, звільнений з в'язниці, відомої, як Аттика (мегамятеж пройшов без нього, так і без Нельсона Рокфеллера), він знайшов у «Таймс» оголошення з таким заголовком:
  
  ТРЕБУБЕТСЯ ДОСВІДЧЕНИЙ СПІВРОБІТНИК ВИПРАВНИХ
  
  УСТАНОВ НА ВІДПОВІДАЛЬНУ ПОСАДУ
  
  У ПРИВАТНУ ОРГАНІЗАЦІЮ
  
  Висока платня! Додаткові пільги!
  
  Готовність до подорожей!
  
  Обіцянка високої платні виявилося, як казала його улюблена матуся, «брехнею чистої води», тому що платні не було зовсім, у всякому разі, в тому сенсі, як розумів його співробітник виправних установ на американській стороні. А ось що стосується додаткових пільг... так, пільги виявилися фантастичними. Насамперед секс, скільки влізе, не кажучи вже про їжу і пиття від пуза, але головне полягало в іншому. З точки зору сея Прентісса, головне полягало у відповіді на питання: чого ти хотів від життя? Якщо ставив своїм завданням тільки спостерігати, як в сумі на твоєму банківському рахунку збільшується кількість нулів, тоді робота в Алгул Сьєнто тобі, безумовно, не підходила... Жахлива склалася б ситуація, оскільки після підписання паперів шляху назад не було. Ось вже дійсно, всі думки про військах. І знову про військах. А час від часу, коли виникала така необхідність, доводилося, повчаючи інших, відправляти на той світ людини-іншого.
  
  Але така робота на всі сто відсотків влаштовувала ректора Прентісса, який дванадцятьма роками раніше пройшов прийняту у тахинов церемонію зміни імені і ніколи в цьому не каявся. Підлогу Прентісс став Пимли Прентиссом. Саме в той момент він відкинув те, що тепер називав «американською стороною», як серця, так і з розуму. І не тому, що ніколи в житті він не пив такого чудового шампанського і не їв так смачно і ситно. І не тому, що віртуально трахкався з сотнями красунь. Йому подобалася саме робота, і він мав намір довести її до кінця. Тому що повірив: своєю роботою в Девар-тоі вони служать не тільки Червоному Королю, але й Богові. А за ідеєю Бога маячила інша, ще більш велична: образ мільярда всесвітів, схованих в одному яйці, яке він, колишній Підлогу Прентісс з Рауэя, отримував сорок тисяч доларів в рік, що страждає виразкою, що володіє жалюгідною медичною страховкою, узгодженої з продажним профспілкою, тепер тримав на долоні. Він розумів, що теж знаходиться в цьому яйці, і його існування в плоті і крові припиниться, якщо він розіб'є це яйце, але при цьому вірив, якщо компанію йому складали Бог і небо, то на пару вони замінили б собою Башту. Саме на ті небеса він хотів піднятися, щоб перед троном схилити коліна і попросити вибачення за свої гріхи. І він не сумнівався, що там його чекали теплий прийом і добрі слова: «Ти добре потрудився, мій чесний і вірний слуга». Був би при цьому його мама, вона обняла його, і вони разом пройшли б у володіння Ісуса. Що цей день прийде, Пимли не сумнівався, і можливо, в самому недалекому майбутньому.
  
  Не те щоб він не вважав себе релігійним фанатиком. Зрозуміло, немає. Ці думки про Бога і небесах він тримав при собі. І хотів, щоб інший світ бачив лише одне: він — людина, що виконує свою роботу і збирається виконувати її в міру своїх сил і здібностей до самого кінця. І звичайно, він не вважав себе ані злодієм, ані небезпечним для інших людиною. Подумайте про Уліссі С. Грант, генерала Громадянської війни, який збирався битися на займаних його армією позиціях, навіть якщо б на це пішло все літо.
  
  У Алгул Сьєнто літо добігало кінця.
  
  4
  
  Будинок ректора, мініатюрний котедж Кейп-Код,[81] перебував на одному кінці Молу. Називався він Шеплі-Хауз (чому, Пимли поняття не мав), і, зрозуміло, Руйнівники називали його Гівно-Хауз. В протилежному кінці Молу височіло куди більш значну будівлю, в якому витончено змішалися кілька архітектурних стилів, як було прийнято в період правління королеви Анни. Називалося воно Дамли-Хауз (також з незрозумілих причин). Це споруда чудово вписалася б в ряд студентських гуртожитків де-небудь в кампусі університету в Клемсоне, штат Південна Кароліна, або університету штату Міссісіпі. Руйнівники називали його Будинком розбитих сердець або Готелем розбитих сердець. Ніхто не заперечував. Там жили і працювали тахины і кан-тоі. Що ж стосується Руйнівників, ніхто не заважав їм проезжаться щодо персоналу Алгул Сьєнто. Співробітники навіть робили вигляд, що нічого не знають про цих жартах.
  
  Пимли Прентісс і Фінлі з Тього неспішно крокували по Моллу в приємному мовчанні... яке порушувалося лише при зустрічі з вільними від зміни Руйнівниками. Вони зустрічалися їм по одному або групами, і Пимли ввічливо привітав кожного. Відповідні привітання варіювалися від веселої усмішки до похмурого бурчання. Однак кожне Пимли записував у свій актив. Він дбав про них. Подобалося їм це чи ні, але дійсно дбав. І мати з ними справу було куди приємніше, ніж з вбивцями, ґвалтівниками та озброєними грабіжниками Аттики. Деякі читали старі газети і журнали. Четверо кидали підкови. Ще четверо сиділи на зеленій галявині. Таня Лідс і Джой Растосович грали в шахи під старим зеленим в'язом. Рідкісні промені сонячного світла, що прориваються крізь крону, «гуляли» по їхніх обличчях і шаховій дошці. Вони привітали його з щирою радістю, і чому немає? Таня Лідс вже стала Танею Растосович, після того як Пимли одружив їх місяцем раніше, як капітан корабля. І в певному сенсі він себе таким і вважав, капітаном круїзного лайнера «Алгул Сьєнто», який плавав по темних морів Тандерклепа, освітлений єдиною сонячним прожектором. Сонце час від часу зникав, ти правильно кажеш, але сьогоднішнє затемнення було мінімальним, тривало лише сорок три секунди.
  
  — Як справи, Таня? Джозеф? — Завжди Джозеф і ніколи — Джой, принаймні при зустрічі. Не подобалося йому це ім'я.
  
  Вони запевнили його, що все в порядку, і обдарували сліпучими усмішками, на які здатні лише наречені.
  
  Фінлі нічого не сказав Растосовичам, але неподалік від Дамли-Хауз зупинився перед молодою людиною, який читав книгу, сидячи на мармуровій лаві під деревом.
  
  — Сей Эрншоу? — запитав тахін.
  
  Дінки підняв голову, брови вигнулися в ввічливому питанні. Обличчя, все в прищах і вуграх, залишалося байдужим.
  
  — Я бачу, ви читаєте «Волхва». — В голосі Фінлі виразно вчувалася сором'язливість. — Я сам читаю «Колекціонера». Який збіг!
  
  — Якщо ви так вважаєте. — Особа Дінки залишалося байдужим.
  
  — Хотілося б дізнатися вашу думку про Фаулзе. Я зараз зайнятий, але потім, можливо, ми змогли б обговорити його творчість.
  
  Дінки відповів з все тими ж написаними на обличчі бесстрастностью і ввічливістю:
  
  — Може, потім ви зможете взяти ваш екземпляр «Колекціонера», сподіваюся, в палітурці, і засунути в свій волохатий зад. Боком.
  
  Посмішка зникла з обличчя Фінлі. Він ледь вклонився.
  
  — Ваше невдоволення викликає у мене лише жаль, сей.
  
  — Пішов на хер. — І Дінки знову розкрив книгу. Підняв з колін, щоб показати, що більше відволікатися не має наміру.
  
  Пимли і Фінлі з Тього продовжили шлях. Знову в мовчанні, оскільки ректор Алгул Сьєнто перебирав різні варіанти початку розмови. Йому хотілося дізнатися, як глибоко образив Фінлі молодий чоловік. Пимли знав, що тахін пишається здатність читати і розуміти літературу чолов. А потім Фінлі звільнив його від цієї проблеми, поклавши обидві руки з довгими пальцями, зад у нього не було волохатим, тільки пальці, між ніг.
  
  — Просто перевіряю, чи на місці мої яйця, — пояснив він, і Пимли подумав, що добродушний гумор, який він почув у голосі начальника служби безпеки, щирий — не роблений.
  
  — Шкодую, що так вийшло, — зауважив Пимли. — Якщо в Алгул Сьєнто хто з роками і не пережив підліткову озлобленість, так це Эрншоу.
  
  — Ти рвеш мене на шматки, — простогнав Фінлі, а коли ректор здивовано глянув на нього, усміхнувся, продемонструвавши ряди гострих зубів. — Це знаменита фраза з фільму «Бунтар без причини». Дінки Эрншоу нагадав мені Джеймса Діна. — Він помовчав. — Хіба що не такий красень.
  
  — Цікавий випадок, — зазначив Прентісс. — Його завербували в рамках програми вбивств, яку здійснювала одна з дочірніх компаній «Північного центру позитроники». Він убив свого куратора і втік. Зрозуміло, ми його спіймали. Він ніколи не завдавав жодного клопоту, в усякому разі, нам, але злоба його нікуди не поділася.
  
  — Але ти вважаєш, від нього неприємностей чекати не доводиться.
  
  Прентісс скоса глянув на Фінлі.
  
  — Ти гадаєш, я чогось про нього не знаю?
  
  — Ні, немає. Просто я ніколи не бачив тебе таким знервованим, як в останні кілька тижнів. Чорт, якщо називати все своїми іменами, це ж чиста параноя.
  
  — У мого діда була приповідка, — відповів на це Пимли. — «Про те, щоб не упустити яйця, піклуватися треба насамперед біля порога». Ми практично біля порога.
  
  І він не видавав бажане за дійсне. Сімнадцять днів тому, незадовго до того, як останній загін Волков галопом вирвався з дверей зони зосередження 16 квадрата дуги, прилади в підвалі Дамли-Хауз вперше зафіксували деформацію Променя Ведмідь-Черепаха. Після цього зламався Промінь Орел-Лев. Скоро необхідність у Руйнівників відпала б. Ще трохи, і другий з бойових Променів розвалиться сам, навіть без їх допомоги. Променям властива тонка балансування. І ось тепер Промінь Ведмідь-Черепаха виведений зі стану стійкої рівноваги. А якщо відвести його від цього стану досить далеко, він вже не повернеться. Завалиться, точніше — зламається. Перестане виконувати покладені на нього функції. І ось тоді впаде і Вежа. Останній Промінь, Вовк-Слон, зможе простояти ще тиждень чи місяць, але не більше.
  
  Пимли б радіти, але ні, він не радів. Насамперед тому, що думками знову і знову повертався до Зелених плащів. В останній раз в Калью їх відправилося шістдесят, або близько того, і вони повинні були повернутися протягом сімдесяти двох годин з черговою групою захоплених дітей.
  
  Однак... не повернулися.
  
  Він запитав Фінлі, що той думає з цього приводу.
  
  Фінлі зупинився. Виглядав він серйозним.
  
  — Я думаю, можливо, справа у вірусі.
  
  — Не зрозумів?
  
  — Комп'ютерний вірус. Ми ж знаємо, що таке часто трапляється з нашими комп'ютерами в Дамли, і тобі відомо, якими б страшними виглядали Зелені плащі для цих вирощують рис фермерів, насправді вони — двоногі комп'ютери. — Він помовчав. — А може, жителі Кал'ї знайшли спосіб убити їх. Здивує мене звістка про те, що вони піднялися з колін, щоб вступити в бій? Здивує, але не сильно. Особливо якщо їх очолив хтось сильний духом.
  
  — Приміром, стрілок?
  
  Погляд, який кинув на Прентісса Фінлі, лише трохи не дотягував до покровительственного.
  
  Тед Бротигэн і Стенлі Руїс їхали по тротуару на десятискоростных велосипедах, і коли ректор і начальник служби безпеки скинули руки, вітаючи їх, відповіли тим же. Бротигэн не посміхався на відміну від Руїса, широченна щаслива посмішка якого однозначно вказувала на дефекти розумового розвитку. З виряченими очима, зарослими щетиною щоками, заслиненими губами, він все одно залишався потужним Руйнівником, бачить Бог, залишався, і йому, звичайно, поталанило, що він зміг подружитися з Бротигэном, який зовсім змінився після того, як його повернули з короткого «відпустки» в Коннектикуті. Пимли потішили однакові кепки з твіду на чоловіках, велосипеди теж були однієї моделі, але не погляд Фінлі.
  
  — Припини, — сказав він.
  
  — Припинити що?
  
  — Дивитися на мене так, наче я тільки що втратив кульки морозива над стаканчиком маленький хлопчик, якого, однак, не вистачає розуму, щоб це зрозуміти.
  
  Але Фінлі не відвів очей. Він відводив їх рідко, що, серед іншого, Пимли в ньому подобалося.
  
  — Якщо ти не хочеш, щоб на тебе дивилися, як на дитину, ти й не повинен вести себе, як маленький хлопчик. Чутки, що стрілки прийдуть з Серединного світу, щоб врятувати світ, ходили вже тисячу років, а то й більше. Але їх ніхто не бачив. Особисто я скоріше повірю в появу Людини-Ісуса.
  
  — Пологи кажуть...
  
  Фінлі скривився, немов голову прострелила біль.
  
  — Давай тільки не будемо торкатися того, про що говорять Пологи. Не можу повірити, що ти до такого ступеня не поважаєш моє розсудливість... та й свою теж. Їх мізки гниють швидше, ніж шкіра. Що ж стосується Вовків, дозволь мені висловити радикальну ідею: не важливо, де вони й що з ними сталося. Наявного у нас стимулятора достатньо для того, щоб закінчити доручену нам справу, а це все, що мене хвилює.
  
  Голова служби безпеки кілька хвилин постояв на сходах, які вели на ганок Дамли-Хауз. Він дивився вслід двом чоловікам на однакових велосипедах і задумливо хмурився.
  
  — Бротигэн доставив нам чимало клопоту.
  
  — Не те слово! — Пимли невесело розсміявся. — Але тепер він буде паинькой. Йому сказали, що його близькі друзі з Коннектикуту, хлопчик Роберт Гарфілд і дівчинка Керол Гербер, помруть, якщо він спробує брикнути. Знову ж таки, він почав усвідомлювати, що нікому з Руйнівників не цікаві його... скажімо так, філософські ідеї, хоча деякі бачать у ньому свого наставника, а дехто, як цей молодий чоловік з розрідженими мізками, який зараз їде з ним, обожнює. Тепер, у всякому разі, не цікаві. І я з ним поговорив після його повернення. Один на один.
  
  Фінлі про це не знав.
  
  — Про що?
  
  — Про факти життя. Сей Бротигэн почав розуміти, що його унікальні здібності вже не відіграють тієї ролі, що раніше. Тому що в нашій роботі ми значно просунулися вперед. Два Променя розваляться як з ним, так і без нього. І він знає, що в кінці буде... сум'яття. Страх і сум'яття. — Пимли повільно кивнув. — Бротигэн хоче бути тут в самому кінці, хоча б для того, щоб втішити таких, як Стенлі Руїс, коли розверзається небо.
  
  — Пішли, давай ще раз поглянемо на плівки і телеметрію. На всяк випадок.
  
  Пліч-о-пліч вони піднялися за широким дерев'яним сходами на ганок Дамли-Хауз.
  
  5
  
  Два кан-тоі чекали, щоб проводити ректора і начальника служби безпеки вниз. Як дивно, подумав Пимли, що всі, і Руйнівники, і персонал Алгул Сьєнто, з легкої руки Бротигэна стали називати їх «нижчими людьми». «Говорячи про ангелів, чуєш, як плескають їх крила», — могла б сказати улюблена мамочка Прентісса, і Пимли вважав, якщо в останні дні цього реального світу і були справжні зверолюді, то кантои відповідали цій категорії навіть більшою мірою, ніж тахины. У того, хто бачив їх без цих незвичайних живих масок, виникало враження, що вони — тахины, тільки з головами щурів. Але на відміну від справжніх тахинов, які сприймали челов (за рідкісними винятками, до яких належав і Пимли) як нижчу расу, кан-тоі поклонялися людського образу, як божеству. Вони носили маски, щоб більшою мірою походити на це саме божество? На цю тему вони воліли не говорити, але Пимли вважав, що ні. За його розумінням, вони вірили, що стають людьми, — ось чому, перший раз одягаючи маску (останні були живими, їх вирощували, а не виготовляли), вони брали і ім'я челов, щоб далі жити за їх образом і подобою. Пимли знав: вони вірили, що якимось чином замінять людських істот після Падіння... хоча як вони могли в таке вірити, він і уявити собі не міг, не те щоб зрозуміти. Після Падіння залишилася б тільки життя небесна, в цьому не могло бути сумнівів у кожного, хто читав книгу Одкровення...[82] а Земля?
  
  Можливо, з'явилася б яка-небудь нова Земля, але в цьому впевненості у Пимли не було.
  
  Два охоронці, теж кан-тоі, Біман і Трелоуни, стояли у кінці коридору, на посту біля сходів, що вели в підвал. Для Пимли всі кан-тоі, навіть зі світлими волоссям і тендітної статури, чомусь нагадували кіноактора 1940 — 50-х років Кларка Гейбла.[83] У них У всіх були такі ж товсті, чуттєві губи і відстовбурчені вуха. І потім, якщо придивитися до них уважніше, можна було побачити зморшки на шиї й за вухами, де маски чолов згорталися в поросячі хвостики і йшли в волохату, зубату плоть, вже їх власну (подобалося їм це чи ні). І очі. Їх з усіх боків оточувала шерсть, тому, знову ж таки, придивившись уважно, не складало труднощів побачити, що очниці насправді були дірками в унікальних масках з живої матерії. Іноді можна було почути, як дихають ці маски, що Пимли знаходив дивним і навіть огидним.
  
  — Хайл, — привітав їх Біман.
  
  — Хайл, — привітав їх Трелоуни.
  
  Пимли і Фінлі відповіли на привітання, піднісши кулак до чола, а потім Пимли першим спустився по сходах. У нижньому коридорі, проходячи повз написів: МИ ВСІ ПОВИННІ ДІЯТИ СПІЛЬНО, ЩОБ СТВОРЮВАТИ ПОЖЕЖОБЕЗПЕЧНУ СЕРЕДУ і ХАЙ ЖИВУТЬ КАН-ТОІ, — Фінлі ледь чутно прошепотів:
  
  — Вони такі дивні.
  
  Пимли посміхнувся і ляснув його по плечу. Ось чому йому так подобався Фінлі з Тього: як Айк і Майк, вони думали однаково.
  
  6
  
  Більшу частину підвалу Дамли-Хауз займало велике приміщення, заставлене різноманітним обладнанням. Далеко не все воно працювало, а частина працюючих приладів і машин вони не використовували (вистачало й таких, функції яких залишалися для них таємницею за сімома печатками), але вони чудово освоїли систему спостереження і телеметрію, яка заміряла дарки: одиниці витрачається психоенергії. Руйнівникам суворо заборонялася використовувати надприродні психічні здібності за межами Читальні, та й не всі могли це робити. Багато нагадували чоловіків і жінок, які могли справити нужду тільки в туалеті і ніде більше, не могли полегшитися без візуального стимулятора, який говорив їм: так, все в порядку, ти в туалеті, можеш приступати до справи. Деякі, як малі діти, ще не привчені до горщика, не могли запобігти випадкові викиди психоенергії. Зазвичай це призводило до того, що у когось із співробітників, який чимось їм дошкулив, починала боліти голова, або на Молле переверталася одна з лавок, але люди Пимли вели ретельне спостереження за Порушниками, і «цілеспрямовані» викиди каралися — спочатку легко, при повтореннях все більш суворо. На цей рахунок Пимли подобалося говорити новачкам (в ті давні дні, коли новачки ще з'являлися): «Будьте впевнені, ваш гріх вас видасть». У Фінлі була ще більш проста заповідь: «Телеметрія не бреше».
  
  Сьогодні телеметрія не показала нічого, крім випадкових сплесків, таких же безглуздих, як чотиригодинна аудіозапис групового пердежа або ригання. На відеоплівках і в журналах чергових також не виявилося нічого цікавого.
  
  — Задоволений, сей? — запитав Фінлі, і щось у його голосі змусило Пимли повернутися і пильно подивитися на тахіна.
  
  — А ти?
  
  Фінлі з Тього зітхнув. В такі моменти Пимли хотілося, щоб Фінлі був чолом або він сам — справжнім тахином. Проблема полягала в геть позбавлених вираження чорних очах Фінлі. Вони нічим не відрізнялися від очей ляльки, і прочитати в них що-небудь просто не представлялося можливим. Якщо, звичайно, ти не був тахином.
  
  — Вже кілька тижнів мені якось не по собі, — нарешті відповів Фінлі. — Я п'ю дуже багато грэфа, щоб заснути, а потім цілими днями ходжу злий, рявкаю на інших. Частково причина у втраті зв'язку після краху останнього Променя...
  
  — Ти знаєш, це неминуче...
  
  — Так, зрозуміло, знаю. Справа в іншому. Я намагаюся знайти раціональні причини для пояснення ірраціональних почуттів, а це погана ознака.
  
  На дальній стіні висіла картина Ніагарського водоспаду. Хтось з кан-тоі перевернув її догори ногами. Серед «нижчих людей» такий переворот картин вважався жартом вищого класу. Пимли поняття не мав, чому, але, оскільки все рухалося до кінця, яке це мало значення? «Я знаю, як робити мою гребаной роботу, — подумав він, переважуючи картину Ніагарського водоспаду, як годиться. — Я знаю, як треба її робити, а все інше — нісенітниця, ми дякуємо Богу і Людині-Ісуса».
  
  — Ми завжди знали, що в кінці все піде шкереберть, — продовжив Фінлі, — ось я і кажу собі, що цим усе пояснюється. Цим... ти розумієш...
  
  — Цим почуттям, яке ти відчуваєш, — припустив колишній Підлогу Прентісс. Потім посміхнувся і поклав вказівний палець правої руки на кільце, утворене великим і вказівним пальцями лівої. Цей тахиновский жест означав: «Я кажу тобі всю правду». — Цим ірраціональним почуттям.
  
  — Так. Звичайно ж, я знаю, що Поранений лев не з'явився на півночі, і я не вірю, що сонце остигає зсередини. Я чув байки про божевіллі Червоного Короля і про те, що Дан-тітці вже прийшов, щоб зайняти його місце. Але можу сказати лише одне: «Я в це повірю, коли побачу на власні очі». Те ж саме відноситься і до дивовижної новини, що стосується приходу з заходу стрілка, який має намір врятувати Башту, як передбачали стародавні легенди і пісні. Все це нісенітниця собача, від початку і до кінця.
  
  Пимли ляснув його по плечу.
  
  — Твої слова — бальзам для мого серця.
  
  І говорив він чистісіньку правду. Фінлі біса добре попрацював на посаді начальника служби безпеки. За ці роки його співробітники вбили з півдюжини Руйнівників, снедаемых тугою за домом, дурнів, які намагалися втекти, а двом іншим зробили лоботомію. Тед Бротигэн виявився єдиним, кому вдалося «проскочити під парканом» (цю фразу Пимли вперше почув у фільмі «Сталаг 17»), але його, слава Богу, вдалося повернути. Кан-тоі занесли цю операцію в свій актив, і начальник служби безпеки не став з ними сперечатися, але Пимли знав справжній стан справ: саме Фінлі зрежисирував кожен хід і всю їх послідовність, від початку і до кінця.
  
  — Але моє відчуття — щось більше, ніж просто нерви. — Фінлі ще не виговорився. — Я вірю, що іноді розумним істотам властива інтуїція. — Він розсміявся. — Як можна не вірити в інтуїцію в такому місці, як це, де повним-повнісінько тих, хто здатен побачити як минуле, так і майбутнє?
  
  — Але не телепортів, — уточнив Пимли. — Так?
  
  Телепортації, однією з надприродних здібностей людини, боялися всі співробітники Девар-тоі, і не без причини. Телепорт міг перетворити їх впорядковане життя в хаос. Скажімо, створити на декількох акрах безповітряний космічний простір і викликати ураган. На щастя, були простий тест, який дозволяв виявити цю особливість організму (проведення тесту не викликало труднощів, хоча необхідне для цього обладнання також залишилося від древніх, і ніхто не знав, як довго він ще буде працювати) і проста процедура (з того ж джерела), рятує від цієї особливості. Доктор Гангли на її проведення було потрібно менше двох хвилин: «Все так просто, що в порівнянні з нею вазектомія[84] здається нейрохірургією», — якось зізнався він.
  
  — Абсолютного характеру й можуть бут-гребано ну ніяких телепортів, — відповів Фінлі і повів Прентісса до пульта управління, який виглядав напрочуд схоже з тим, що визуализировала Сюзанна Дін у своєму «Догане». Вказав на два диски з ієрогліфами давніх (значки ці були схожі на ті, що були на Незнайденою двері). Стрілка кожного диска вказувала на відмітку «0» зліва від нього. Коли Фінлі постукав по дискам великим волохатим пальцем, стрілки трохи відійшли від нуля, а потім повернулися в колишнє положення.
  
  — Ми не знаємо точно, для вимірювання чого створені ці диски, — сказав глава служби безпеки, — але що вони міряють, так це телепортаційний потенціал. До нас потрапляли Руйнівники, які намагалися приховати цей талант, але у них нічого не вийшло. Якби в нашу компанію затесався телепорт, Пимли з Нью-Джерсі, ці стрілки перемістилися б до позначки п'ятдесят, а то й вісімдесят.
  
  — Отже, — напівжартома, напівсерйозно Пимли почав загинати пальці. — Ніяких телепортів, ніякого Лева, який прийшов з півночі, ніякого стрілка. Ах так, і Зелені плащі, які стали жертвою комп'ютерного вірусу. Якщо я ні в чому не помилився, тоді що ж тебе гризе? Що здається тобі не так, а?
  
  — Наближення кінця. — Фінлі важко зітхнув. — Сьогодні я маю намір в два рази збільшити кількість охоронців на сторожових вежах і чолов біля огорожі по периметру.
  
  — Бо тебе щось гризе. — Пимли ледь посміхнувся.
  
  — Щось гризе, так. — Фінлі не посміхався, гострі зуби залишилися прихованими за блискучою гладкою шерстю.
  
  Пимли ляснув його по плечу.
  
  — Пішли. Давай піднімемося в Читальню. Може, побачивши Руйнівників за роботою, ти заспокоїшся.
  
  — Можливо. — Фінлі раніше не посміхався.
  
  — Все нормально, Фін, — м'яко зауважив Пимли.
  
  — Гадаю, що так. — Тахін з сумнівом оглянув обладнання, потім подивився на Бимана і Трелоуни, двох «нижчих людей», які шанобливо чекали біля дверей, поки дві великі шишки закінчать розмову. — Гадаю, що так. — Тільки його серце в це не вірили. Зовсім не сумнівалося воно лише в одному: в Алгул Сьєнто телепортів не було.
  
  Телеметрія ніколи не брехала.
  
  7
  
  Біман і Трелоуни проводили їх за обшитому дубовими панелями коридором до ліфта для співробітників, також обшитому дубом. На стіні кабіни висів вогнегасник і ще одна табличка, що нагадує жителям Девар-тоі, що вони повинні діяти спільно, створюючи пожежобезпечну середу.
  
  Табличку також перевернули догори ногами.
  
  Пимли зловив погляд Фінлі. Ректор подумав, що вловив іскорку веселощів в очах голови служби безпеки, але, можливо, побачив лише власне почуття гумору, що відбилося від очей тахіна, як від дзеркала. Фінлі без єдиного слова зняв табличку, перевернув, повісив, як повинно. Ні один не сказав ні слова про механізм підйому кабіни, який голосно і натужно ревів. І про те, що кабіну весь час трясло. Якщо б вона застрягла, їм би не склало праці вилізти через технологічний люк в даху, навіть набрав трохи зайвої ваги (ну, навіть не трохи... а просто разжиревшему) людині, такій, як Прентісс. Дамли-Хауз на хмарочос не тягнув, допомогу і в достатній кількості приспіла б тут же.
  
  Кабіна піднялася на третій поверх. І тут табличка на двері ліфта висіла догори ногами. На ній було написано: ТІЛЬКИ ДЛЯ СПІВРОБІТНИКІВ, і СКОРИСТАЙТЕСЯ КЛЮЧЕМ, і НЕГАЙНО СПУСТІТЬСЯ ВНИЗ, ЯКЩО ВИ ПІДНЯЛИСЯ НА ЦЕЙ ПОВЕРХ ПОМИЛКОВО. ВИ НЕ БУДЕТЕ ПОКАРАНІ, ЯКЩО ВІДРАЗУ Ж ПРО ЦЕ ПОВІДОМТЕ.
  
  Дістаючи картку-ключ, Фінлі як би між іншим (бог би подер ці непроникні очі) запитав:
  
  — Є новини від сея Сейра?
  
  — Ні, — досить-таки різко відповів Пимли, — так я їх і не чекаю. Ми ізольовані тут з вагомої причини, свідомо забуті в пустелі, як вчені «Манхеттенського проекту» у 1940-х роках. Коли я бачив його востаннє, він сказав мені, що... можливо, я бачу його востаннє.
  
  — Розслабся, я запитав з цікавості. — Фінлі з силою провів карткою по щілині, і двері ліфта розкрилася з противним скрипом.
  
  8
  
  Читальнею називали довге приміщення в середині Дамли-Хауз. Стіни Читальні піднімалися на три поверхи, до скляного даху, в яку вливався достающийся з таким трудом сонячне світло Алгул Сьєнто. На балконі навпроти дверей, в яку увійшли Прентісс і Тього, стояла дивна компанія: тахін з головою ворона (його звали Джекли), Конрой, технік з кантои, і два чувака, імена яких Пимли одразу не згадав. Тахины, кан-тоі і челы, яким доводилося працювати разом, звичайно ж, намагалися триматися в рамках пристойності, нехай іноді таке давалося не без праці, але ніхто не міг очікувати, що вони будуть збиратися однією компанією, спілкуватися і у вільний від роботи час. Втім, на балконі ні про яке спілкуванні мови бути не могло. Знаходилися внизу Руйнівники не були ні тваринами в зоопарку, ні екзотичними рибками в акваріумі. Пимли (і Фінлі теж) не втомлювався нагадувати про це персоналу Алгул Сьєнто. Ректору Алгул Сьєнто за всі проведені тут роки лише одного разу довелося віддати наказ зробити лоботомію одному працівникові, ідіоту-охоронцю, челу по імені Девід Берк, який щось (горішки арахісу?) скидав на знаходяться внизу Руйнівників. Коли Берк зрозумів, що щодо лоботомії ректор налаштований серйозно, він благав дати йому ще один шанс, клятвено обіцяючи більше не допускати ніяких дурниць. Але Пимли зволів його не почути. Він побачив можливість дати своїм співробітникам наочний урок, який буде у них перед очима роки, навіть десятиліття, і скористався нею. Дійсно став ідіотом Берк досі теліпався як по Моллу, так і по всьому Алгул Сьєн, з раззявленным ротом і застиглим в очах подивом. Вони ніби говорили: «Я майже знаю, хто я, я мало що пам'ятаю, що я зробив, щоб стати таким». І він став наочним уроком, що показує, чого не можна робити в присутності працюючих Руйнівників. А ось правила, що забороняє співробітникам іноді підніматися на балкон і дивитися на Руйнівників, не було, і вони все час від часу приходили.
  
  Тому що перебування в Читальні додавало життєвих сил і енергії.
  
  По-перше, якщо поруч працювали Руйнівники, відпадала необхідність у розмовах. «Світлий розум», так вони це називали, вривався в голову, коли ти йшов від ліфта по коридору третього поверху, прямуючи до Читальні, що з одного її короткого торця, що з іншого. А коли ти відкривав двері на балкон, світлий розум розквітала у всій красі, відкриваючи всі двері сприйняття. Олдос Хакслі — Пимли не раз думав про це — точно з'їхав би з глузду. Іноді здавалося, що твої ноги відриваються від підлоги, і ти вже не йдеш, а пливеш. Речі в кишенях піднімалися і зависали в повітрі. Якщо ти чогось забував, скажімо, про зустрічі в п'ять годин вечора або друге ім'я чоловіка сестри, тут все тут же згадувалося. А якщо з'ясовувалося, що ти забув щось важливе і не згадав вчасно, ти ніколи не переживав. З балкона йшли з посмішкою на обличчі, навіть якщо піднімалися туди в самому огидному настрої (огидне настрій вважалося найкращою причиною для візиту на балкон). Там ти ніби вдихав піднімається від тих, що перебували внизу Руйнівників газ щастя, невидимий оку і невловимий для самої витонченої телеметрії.
  
  Пимли і Фінлі привітали четвірку на протилежному балконі, підійшли до огорожі, поверху тягнувся широкий поручень з дуба, і подивилися вниз. Приміщення внизу дійсно нагадувало бібліотеку багатого чоловічого клубу в Лондоні. Лампи, що дають м'яке світло, багато з абажурами від Тіффані, стояли на маленьких столиках або кріпилися до стін (природно, обшитим дубовими панелями). На підлозі лежали дорогі турецькі килими. Одну стіну прикрашав Матісс, іншу — Рембрандт... третю — «Мона Ліза». Справжня, не рівня тій підробці, що висіла в Луврі, на Ключовий Землі.
  
  Перед нею стояв чоловік, зчепивши руки за спиною. Згори здавалося, що він вивчає картину, намагається розшифрувати знамениту загадкову посмішку, але Пимли знав, що це не так. Чоловіки і жінки з журналами в руках начебто захоплено їх читали, але якщо ви знаходилися поруч, то побачили б, що вони дивляться на свої примірники «Маккола» або «Харперса» порожнім поглядом, а то і взагалі не смторят. Дівчинка одинадцяти або дванадцяти років, в яскравому смугастому плаття, яке могло коштувати більше півтора тисяч доларів в одному з бутиків для дитячих товарів на Родео-драйв, сиділа перед іграшковим будиночком на камінній дошці, але Пимли знав, що вона не звертає жодної уваги на точну копію Дамли-Хауз.
  
  
  
  В Читальні перебували тридцять три Руйнівника. Рівно тридцять три. О восьмій вечора, коли відключалася штучне сонце, їм належало поступитися своє місце наступній зміні. І лише одна людина, один і тільки один, приходив і відходив, коли у нього виникало на те бажання. Людина, який зумів подолати всі перешкоди і втекти, і не поніс за це ніякого покарання... хіба що його повернули сюди, що для цієї людини, звичайно ж, стало самим суворим покаранням.
  
  І немов думка Пимли послужила сигналом виклику, в дальньому кінці відчинилися двері, і в Читальню тихенько прослизнув Бротигэн, все в тій же твідової кепці. Даніка Ростова відірвалася від іграшкового будиночка і посміхнулася йому. Бротигэн підморгнув у відповідь. Пимли двинув Фінлі в бік.
  
  Фінлі: (Я його бачу)
  
  Але вони не просто бачили його. Відчували. У той самий момент, коли Бротигэн увійшов в Читальню, ті, хто знаходився на балконі, і, що більш важливо, які перебувають внизу, відчули підйом енергії. Вони ще не знали, яким чином Бротигэну вдавалося так впливати на оточуючих, контрольні прилади не допомагали (а декілька, Пимли в цьому не сумнівався, старий пес свідомо зламав). Якщо були й інші з таким же талантом, то «нижчі люди», полювали за потенційними Порушниками, їх не знайшли (тепер полювання припинилася; набраної кількості Руйнівників цілком вистачало для завершення проекту). З Бротигэном повна ясність була лише в одному: він не тільки володів надприродними психічними здібностями, але і міг посилювати їх у інших, перебуваючи поруч. Думки Фінлі, зазвичай надійно укриті навіть від Руйнівників, тепер горіли в голові Пимли, як неонова реклама.
  
  Фінлі: (Він — екстраординарний)
  
  Пимли: (І, наскільки нам відомо, унікальний Ти це бачив)
  
  Образ: (Зіниці розширюються і звужуються, що розширюються і звужуються).
  
  Фінлі: (Та Ти знаєш чим це викликано)
  
  Пимли: (Зовсім І мені без різниці Фінлі без різниці А цей старий)
  
  Образ: (Старий блохастый кудлатий пес, кульгає на трьох лапах).
  
  (майже закінчив свою роботу та й пора)
  
  Трьома поверхами нижче людина, про яку вони говорили, взяв газету (всі газети були старими, як і сам Бротигэн, які висвітлювали події давно минулих днів), сів у шкіряне крісло, таке велике, що воно буквально проковтнула його, і начебто почав читати.
  
  Пимли відчув, як потік психічної сили піднімається повз нього, крізь нього, до скляного даху і крізь неї, піднімається до Променю, який проходив безпосередньо над Алгулом, бореться з ним, вгризається в нього, роз'їдає, безжально водить по ньому напилком. Пробиваючи дірки в магії. Наполегливо трудиться, щоб вирвати очі у Ведмедя. Щоб зламати панцир Черепахи. Щоб зруйнувати Промінь, що йде від Шардика до Матурін. Щоб звалити Темну Вежу, яка стоїть посередині.
  
  Пимли обернувся до свого супутника і анітрохи не здивувався, побачивши гострі маленькі зуби на вкритій гладкою шерстю голові горностая. Тього нарешті заусміхався! Не здивувало його і те, що тепер він міг читати вираз цих чорних очей. За звичайних обставин тахін міг посилати і приймати короткі ментальні повідомлення, але нікого не допускав у свій розум. Тут, однак, все змінювалося. Тут...
  
  ...Тут в душі Фінлі з Тього запанував спокій. Його тривоги
  
  (те, що гризло)
  
  пішли. Принаймні, на час.
  
  Пимли послав Фінлі низку яскравих образів: пляшка шампанського, виблискує на кормі яхти; сотні плоских капелюхів випускників університету, що злітають у повітря; прапор, поставлений на Евересті; смеющаяся пара, що виходить з церкви, нахиляє голову, щоб уберегти очі від рисового дощу; планета... Земля... раптово яскраво спалахнула.
  
  Всі образи говорили про одне і те ж.
  
  — Так, — відповів Фінлі, і Пимли задався питанням: ну як він тільки міг подумати, що ці чорні очі нічого не виражають. — Так, звичайно. Успішне завершення справи.
  
  Ні один з них у цей момент не дивився вниз. А якщо б хто опустив очі, то побачив би, що Тед Бротигэн, старий пес, так, і змучений, але, можливо, не такий змучений, як вважали деякі, дивиться на них.
  
  І на його губах теж грає ледь помітна усмішка.
  
  9
  
  У Алгул Сьєнто ніколи не йшов дощ, у всякому разі, за ті роки, які провів тут Пимли, але інший раз, чорнильно-чорними ночами, лунали потужні гуркіт сухого грому. Більшість співробітників Девар-тои не звертали на них ніякої уваги і продовжували міцно спати, але Пимли часто прокидався, з серцем, выскакивающим з грудей, а в підсвідомості раз за разом, немов обертається червона стрічка, крутилася молитва «Отче наш».
  
  Вдень, в розмові з Фінлі ректор Алгул Сьєнто з посмішкою допитувався у Фінлі, що його гризе.
  
  Тепер, лежачи в ліжку в Шеплі-Хауз (відомому серед Руйнівників, як Гівно-Хауз), на іншому від Дамли-Хауз кінці Молу, Пимли згадав це почуття, абсолютну впевненість у тому, що все буде добре: успіх гарантований, його досягнення лише питання часу. На балконі Фінлі розділив з ним це почуття, але Пимли хотілося б знати, а не лежить зараз начальник служби безпеки без сну, так само, як і він сам, чи не думає, як легко потрапити в халепу, коли працюєш поруч з Руйнівниками. Тому що, як не крути, саме вони посилали вгору газ щастя. Саме вони створювали гарний настрій.
  
  І якщо допустити... тільки допустити... що хтось штучно викликає це відчуття? Підсовує його, як соску? Наспівує, як колискову? «Спи, Пимли, спи, Фінлі, спите, гарні дітки...»
  
  Безглузда ідея, чиста параноя. Однак, коли черговий подвійний гуркіт грому докотився до Алгул Сьєнто, якщо не із заходу, то зі сторони Федика і Дискордии, Пимли Прентісс сів і запалив лампу на столику біля ліжка.
  
  Цієї ночі Фінлі мав намір подвоїти охорону як на сторожових вежах, так і периметра. Можливо, завтра слід її потроїти. На всяк випадок. Та тому, що самовпевненість на кінцевому ділянці шляху може послужити погану службу, все так.
  
  Пимли піднявся з ліжка, високий чоловік з величезним волохатим черевом, в одних піжамних штанях. Помочився, опустив кришку на сидінні унітазу, опустився перед ним на коліна, склав руки перед грудьми і молився, доки не відчув, що його хилить до сну. Молився про те, щоб зуміти виконати доручену йому справу. Молився про те, щоб помітити біду до того, як лихо помітить його. Молився про своєї матері точно так само, як Джим Джонс молився про своє, спостерігаючи, як черга рухається до котла з отруєним «Кулэйдом». Молився, поки гуркіт грому не затихли до стариковского бурмотіння, і тільки тоді повернувся в ліжко, зовсім заспокоєний. Потроїти кількість охоронців — з такою думкою він заснув темної ночі і з нею ж прокинувся вранці, у спальні, залитої штучним сонячним світлом. Тому що про яйцях слід було дбати біля самого порога.
  
  
  
  Розділ 7
  
  Ка-шумі
  
  1
  
  Почуття, неприємне і дивне, накрило стрільців після відходу Бротигэна і його друзів, але спочатку жоден з них не згадав про це. Кожен думав, що меланхолію відчуває тільки він або вона. Роланд, єдиний, хто міг розпізнати зазначене почуття (ка-шумі, так назвав би його Корт), приписав ці відчуття тривог майбутнього дня, а ще більше — підриває сили атмосфері Тандерклепа, де вдень панував морок, а ночі були чорними, як сліпота.
  
  Звичайно ж, після відходу Бротигэна, Эрншоу і Шими Руїса, друга юності Роланда справ у них вистачало (Едді й Сюзанна намагалися заговорити зі стрільцем про Шими, але Роланд їх осадив. Джейк, з його даром, навіть не намагався. Роланд ще не міг знову затіяти розмову про давно минулі дні, поки не міг). Стежка вела вниз і навколо Стік-тете, і, спустившись по ній, вони швидко знайшли печеру, про яку говорив старий. Вхід у неї приховували скелі і покриті пилом кущі. Розмірами ця печера значно перевершувала ту, що залишилася вище по схилу, на штирях, вбитих у стіну, висіли газові ліхтарі. Джейк і Едді запалили по два з кожної сторони, і всі четверо в мовчанні озирнулися.
  
  Насамперед Роланд звернув увагу на спальні мішки: у стіни по ліву руку їх лежало чотири, кожен на наповненій повітрям надувному матраці. До мішків кріпилися бирки ВЛАСНІСТЬ АРМІЇ США. В останнього мішка поклали ще один матрац, накритий банними рушниками. Вони чекали чотирьох людей і одного звірка, — подумав Роланд. — Передбачення, або вони якимось чином спостерігали за нами? А так важлива причина?
  
  Якийсь предмет, загорнутий в пластикову плівку, лежав на бочці з написом:" ОБЕРЕЖНО! ВІЙСЬКОВЕ МАЙНО! Едді зняв плівку, і вони побачили магнітофон з двома бобінами на ньому. Одна була з плівкою. Роланд не зумів розібрати єдине слово, написане на передньому торці говорить машини, і запитав Сюзанну, що воно означає.
  
  — «Волленсак», — відповіла вона. — Назву німецької компанії. Якщо мова йде про таких ось магнітофонах, то краще, ніж «Волленсак», їх ніхто не робив.
  
  — Тут ти не права, солоденька, — втрутився Едді. — У мій час пальма першості перейшла до «Соні». Вони зробили плеєр, який кріпився до поясу. Називався він «Уокмен». Готовий сперечатися, цей динозавр важить двадцять фунтів. З батарейками — більше.
  
  Сюзанна розглядала три футляра з бобінами, які лежали поруч із «Волленсаком».
  
  — Мені не терпиться їх послухати.
  
  — Якщо послухаємо, то з настанням ночі, — відповів їй Роланд. — А поки подивимося, що нам приготували.
  
  — Роланд? — спитав Джейк.
  
  Стрілець повернувся до нього. Що-то в особі Джейка практично завжди змушувало пом'якшуватися і обличчя Роланда. Роланд, коли дивився на Джейка, не ставав красенем, але в рисах його обличчя виявлялося почуття, якого зазвичай не було. Сюзанна вважала, що це погляд любові. А може, надії на майбутнє.
  
  — Що таке, Джейк?
  
  — Я знаю, нам доведеться битися...
  
  [85]— Приєднуйтесь до нас на наступному тижні під час перегляду «Повернення в „ОК Корраль“» з Веном Хефлином і ван Клиффом в головних ролях, — пробурмотів Едді, прямуючи в глибину печери. Там стояло щось велике, накрите начебто стьобаним чохлом.
  
  — ...але коли? Завтра?
  
  — Можливо, — відповів Роланд. — Але, найімовірніше, післязавтра.
  
  — В мене якесь жахливе передчуття. Не те щоб я боюся, немає...
  
  — Ти думаєш, їм вдасться нас побити, курча? — спитала Сюзанна. Обняла Джейка за шию, подивилася в очі. Вона навчилася поважати передчуття хлопчика. Іноді запитувала себе, а чи не пов'язані вони з істотою, з яким йому довелося зіткнувся, щоб потрапити сюди: з твариною в будинку на Голландському пагорбі. Там йому протистояв не робот, не іржава заводна іграшка. Воротар безумовно був з тих чудовиськ, що залишилися після відходу Прима. — Вітер доніс до тебе запах нашої поразки. Так?
  
  — Я так не думаю, — відповів Джейк. — Я не знаю, що це. Таке я відчував тільки раз, і сталося це перед тим...
  
  — Перед чим? — спитала Сюзанна, але перш ніж Джейк встиг відповісти, пролунав голос Едді. Роланда це порадувало. «Перед тим, як я впав». Ось як Джейк збирався закінчити фразу. «Перед тим, як Роланд дозволив мені впасти».
  
  — Господи! Ідіть сюди! Це треба бачити!
  
  Едді зірвав стьобаний чохол, і очам інших відкрилося моторизоване транспортний засіб, щось середнє між позашляховиком і гігантським трициклом. З широкими балонними шинами і глибоким зигзагоподібним протектором. Органи управління перебували на кермі. З елементарно простою приладовій панелі стирчала карта сорочкою до них. Роланд знав, що це за карта, ще до того, як Едді висмикнув її двома пальцями і повернув. На картинці зображувалася жінка з хусткою на голові у обертового колеса. Пані Тіней.
  
  — Схоже, що наш друг Тед залишив тобі засіб пересування, солоденька, — сказав Едді.
  
  Сюзанна на руках і колінах швиденько підповзла до нього.
  
  — Подсади мене, Едді! Подсади!
  
  Едді підсадив, і ледве вона опинилася в сідлі, взявшись за ручки керма замість віжок, стало ясно, що ця машина робилася під неї. Сюзанна натиснула на червону кнопку, і двигун ожив, ледь чутно зажужжал. Електричний, не бензиновий, Едді в цьому не сумнівався. Та ж візок для гольфу, тільки швидше за все більш швидка.
  
  Сюзанна повернулася до них, сліпуче посміхаючись. Поплескала по темно-коричневою рамі трехколесника.
  
  — Кличте мене миссус Кен-тавр! Я все життя мріяти про таке, тільки цього не знати.
  
  Ніхто з них не помітив сумі, позначилася на обличчі Роланда. Він нахилився, щоб підняти гральну карту, недбало кинуту Едді, так що ніхто і не міг помітити.
  
  Так, це була вона, все так, Пані Тіней. З-під хустки вона хитро посміхалася і ридала одночасно. В останній раз він бачив цю карту в руці людини, який іноді називав себе Уолтером, а інший раз і Флеггом.
  
  «Ти поняття не маєш, як близько від тебе Вежа, — тоді сказав він. — Світи обертаються над твоєю головою».
  
  І тепер він дізнався почуття, яке охопило їх, міг назвати практично не сумніваючись у власній правоті: не тривога, не втома — ка-шумі. Точно виразити його словами, мабуть, не представлялося можливим. А воно означало наближення руйнування ка-тету.
  
  Уолтер о ' Дім, його давній заклятий ворог, помер. Роланд це зрозумів, ледь побачив обличчя Пані Тіней. Скоро помре один з його близьких, можливо, у майбутній битві, яка знищить могутність Девар-тоі. І знову ваги, які тимчасово хитнулися в бік, знайдуть рівновагу.
  
  Думка про те, що померти може він сам, просто не приходила Роланду в голову.
  
  2
  
  На машині, яку Едді негайно охрестив «Прогулянковий трайк Сюзанни», стояли логотипи трьох фірм: «Хонди», «Такуро» (продукція якої, зокрема «Такуро спірит», користувалася шаленою популярністю у тому світі, де населення викосив супергрипп) і «Північного центру позитроники». Була й бирка ВЛАСНІСТЬ АРМІЇ США.
  
  Сюзанні страшенно не хотілося злазити з трайка, але в кінці кінців вона злізла. Бачить Бог, навколо ще багато чого знайшлося: вони потрапили в печеру скарбів. Біля входу, в самій вузькій частині печери, знаходилися запаси їжі (в основному продукти сухої заморозки, можливо, не такі смачні, як суп Найджела, але поживні), вода в пляшках, напої в банках (кока, «Нозз-А-Ла», але нічого алкогольного) і обіцяна плита на пропані. Глибше стояли ящики зі зброєю. На деяких можна було прочитати АРМІЯ США, але далеко не на всіх.
  
  Тепер їх основні здібності вирвалися назовні: істинна сутність, як сказав би Корт. Таланти і вроджене чуття могли все життя так і залишатися не розкритими, даючи про себе знати лише в годину біди, якби Роланд навмисно не розбудив... не виплекав... а потім не відточив ці таланти до смертельно небезпечної гостроти бритви.
  
  Вони практично не обмінялися жодним словом, коли Роланд діставав з мішка фомку і один за іншим розкривав ящики. Сюзанна геть забула про прогулянковому трайку, якого чекала все життя; Едді — про своїх жарт; Джейк — про передчутті біди. Вони могли думати тільки про зброю, який їм залишили, і відразу або після короткого огляду розуміли, що перед ними і для чого призначене.
  
  В одному ящику лежали штурмові гвинтівки «АР-15» з ще не віддаленої зі стовбурів мастилом, ударні механізми яких пахли банановим маслом. Едді звернув увагу на перемикачі, що дозволяють стріляти одиночними патронами, так і короткими і довгими чергами, і заглянув в сусідній ящик. Всередині, прикриті пластиковою плівкою і теж у заводському мастилі, що знаходилися металеві патронні диски. Вони виглядали так само, як диски автоматів в гангстерських сагах зразок «Білої спеки», тільки перевершували їх розмірами. Едді підняв одну з «АР-15» і, само собою, побачив те, що й очікував: посадкове гніздо під такий диск, що перетворює штурмову гвинтівку в скорострільний кулемет. Скільки патронів було в диску? Сто? Сто двадцять п'ять? Цілком достатньо, щоб викосити цілу роту, це точно.
  
  Тут же стояв ящик з начебто ракетними снарядами з написаними на кожному літерами «STS». За ящиком, в стійці біля стіни закріпили півдюжини ручних ракетних установок. Роланд вказав на знак атома на них і похитав головою. Він не хотів користуватися зброєю, яка могла заразити територію і все живе на ній радіацією, яким би ефективним він не був. Він мав намір убити Руйнівників, але тільки в тому випадку, якщо б не знайшлося іншого способу зупинити їх згубний вплив на Промінь.
  
  Поряд з металевим підносом, заваленим протигазами (Джейку вони нагадали відрізані голови якихось дивних жуків), вони знайшли два ящики з ручною зброєю: короткоствольної пістолетами-кулеметами зі словом КОЙОТ, вигравіруваному на рукоятках кожного, і важкими автоматичними пістолетами «кобра старс». Джейку дуже сподобалися і «койот», і «кобра старс» (по правді кажучи, йому сподобалося все зброю), але він взяв «кобру», тому що цей пістолет в значній мірі нагадував «ругер», якого він позбувся. Обойма в рукоятці вміщала п'ятнадцять або шістнадцять патронів. Вважати їх Джейку не знадобилося: погляду вистачило, щоб знати.
  
  — Гей! — вигукнула Сюзанна, вона перебралася ближче до входу в печеру. — Ви тільки подивіться. Снитчи.
  
  — Хочу глянути на кришку ящика, — сказав Джейк, коли вони приєдналися до неї. Сюзанна посунулася, Джейк підняв кришку, з захопленням дивився на неї. На кришці намалювали обличчя усміхненого хлопчика з схожим на стилізоване зображення блискавки шрамом на лобі, в круглих окулярах. Він замахувався начебто чарівною паличкою на подлетающий снитч. Під малюнком вони прочитали:
  
  ВЛАСНІСТЬ 449 ЕСКАДРОНУ
  
  24 «СНІТЧ»
  
  МОДЕЛЬ «ГАРРІ ПОТТЕР»
  
  СЕРІЙНИЙ № 465-17-СС HPJKR[86]
  
  Не зв'язуйтеся з 449-м!
  
  Ми виб'ю з вас Слізерін![87]
  
  У скриньці лежали два десятки снитчей, розфасовані, як яйця, пластикові осередку. Ніхто з бійців Роланда не встиг як слід роздивитися це нове зброю під час битви з Вовками, але тепер їм вистачало часу, щоб втамувати цікавість. Кожен узяв по снитчу. Розміром з м'яч для тенісу, але куди важче. Нерівна поверхня нагадувала глобус з нанесеними на нього меридіанами і паралелями, і хоча на вигляд снитчи начебто виготовили зі сталі, поверхня трохи пружинила під пальцями, ніби дуже тверда гума.
  
  На кожному снитче була ідентифікаційна табличка, поруч з нею — кнопка. «Вона приводить його в дію», — пробурмотів Едді, і Джейк кивнув. Він звернув увагу на маленьке поглиблення, розміром якраз під палець. Натиснув туди, зовсім не хвилюючись, що снитч вибухне у нього в руках або з снітч вилізе міні-пила і відріже йому полруки. Кнопка на дні западини використовувалася для доступу до программирующему пристрою. Він поняття не мав, звідки міг це знати, але, мабуть, знав.
  
  Частина снітч зрушилася з легким шурхотом, відкривши чотири лампочки. Три потушенные, четверта пульсувала бурштиновим світлом. У семи віконечках виднілися нулі. Під кожним була кнопка, така маленька, що натиснути на неї можна було лише кінцем розігнутою скріпки для паперів. «Розміром з жопу жучка», — трохи пізніше пробурмотів Едді, намагаючись запрограмувати один з снитчей. Праворуч від віконечок перебували ще дві кнопки, марковані літерами «У» і «З».
  
  Джейк показав їх Роланду.
  
  — Ось ця кнопка — УСТАНОВКА, а ось ця — ЗАТРИМКА. Думаю, що так. Ти згоден?
  
  Роланд кивнув. Він ніколи раніше не бачив такої зброї, у всякому разі, так близько, але, в поєднанні з віконцями, призначення кнопок не викликало сумнівів. І він подумав, що снитчи можуть виявитися вельми корисними, на відміну від дальнострелов з ядерними снарядами. УСТАНОВКА і ЗАТРИМКА.
  
  ВЛАШТУВАТИСЯ... і ЧЕКАТИ.
  
  — Все це залишили нам Тед і його два дружка? — спитала Сюзанна.
  
  За розумінням Роланда, хто все це залишив, не мало ніякого значення. Головне, що тепер у них була зброя, і в достатній кількості. Але він кивнув.
  
  — Як? Де вони його взяли?
  
  Роланд не знав. Знав він інше, ця печера — ма'сун, військовий арсенал. Під скелею, де вони влаштувалися, знаходилися люди, які воювали з Вежею, яку поклявся захищати рід Эльда. Він і його тет нападуть на них, використовуючи фактор раптовості, і з допомогою цієї зброї будуть вбивати і вбивати, поки всі їхні вороги не опиняться на землі, з носками чобіт, націленими в небо.
  
  Або доки в небо не націляться миськів їх чобіт.
  
  — Може, він щось пояснює на одній із залишених нам плівок, — припустив Джейк. Він поставив свій новенький автоматичний пістолет «Кобра» на запобіжник і сунув у плетену сумку з рештою орисами. Сюзанна теж взяла собі «Кобру», пару раз покрутила пістолет на пальці, як Енні Оуклі.[88]
  
  — Може, і пояснює. — Сюзанна посміхнулася Джейку. Давно вже вона не відчувала себе так добре. Фізично. Невагітної. Проте розум її не знаходив спокою. Або душа.
  
  Едді підняв руку з шматком матерії, скачати в трубочку і в трьох місцях перев'язаним ниткою.
  
  — Тед говорив, що залишив карту цього концентраційного табору. Готовий сперечатися, це вона. Хто-небудь, крім мене, хоче глянути?
  
  Захотіли. Джейк допоміг Едді розгорнути карту. Бротигэн попереджав, що вона буде дуже грубою, схемної, і так і виявилося: нічого, крім гуртків, квадратиків і прямокутників. Сюзанна прочитала назву міста, Плизантвиль, і знову подумала про Рэе Бредбері. Джейк особливо відзначив якусь подобу компаса, на якому творець карти поставив знак питання біля літери С.
  
  
  
  
  Коли вони вивчали це виконане в поспіху картографічне творіння, з навколишнього печеру пітьми долинув довгий і протяжний крик. Едді, Сюзанна і Джейк нервово обернулися. Ыш підняв голову, раніше лежала на лапах, загарчав, коротко і низько, потім голова знову впала на лапи, і він начебто знову заснув: Пішов до біса, поганець, я зі своїми близькими і нічого не боюся.
  
  — Хто це кричав? — спитав Едді. — Койот? Шакал?
  
  — Якась дика собака, — неуважно согласил Роланд. Він сидів навпочіпки (тобто біль стегна пішла, хоча б тимчасово), обхопивши руками гомілки. Ні на мить не відірвав очі від намальованих на тканини кружечків і квадратиків. — Кан-тоі-тете.
  
  — Вона схожа на Дан-теті? — спитав Джейк.
  
  Роланд питання проігнорував. Підняв картку і вийшов з неї з печери, не обернувшись. Решта мовчки переглянулись і пішли за ним, знову загорнувшись у ковдри, як в шалі.
  
  3
  
  Роланд повернувся в те місце, куди Шими (з мінімальною допомогою своїх друзів) переніс їх з стінної шафи в кабінеті начальника транспортної контори. На цей раз стрілець скористався біноклем і довго-довго дивився на «Сині небеса». Десь позаду них знову завила дика собака, виття цей рознісся по сутінку Тандерклепа.
  
  І Джейк подумав, що темрява стає сумрачнее. Очі пристосовувалися до нього по мірі того, як день котився до результату, а стовп сонячного світла ставав все яскравіше. Він не сумнівався, що сонячну машину можна включити, можна вимкнути, але яскравість світла точно не регулювалася. Можливо, вона працювала цілодобово, але Джейк у цьому сумнівався. Нервова система людей налаштована на регулярну зміну світла й темряви. Він дізнався про це на уроках з природознавства. Можна, звичайно, довго жити при слабкому світлі, в арктичних країнах люди так і живуть з року в рік, але це може позначитися на психічному здоров'ї. Джейк не думав, що можновладці хотіли, щоб у Руйнівників поїхав дах. Навпаки, напевно всіляко цьому перешкоджали. Втім, вони хотіли врятувати своє «сонце» і для себе. Хоча, напевно, розуміли, що вся тутешня техніка дуже стара і може в будь-який момент остаточно вийти з ладу.
  
  Нарешті Роланд передав бінокль Сюзанні.
  
  — Зверни особливу увагу на будинку по обидві короткі сторони трав'яного прямокутника. — Він розгорнув карту, зовсім як глашатай у фільмах або виставах розгортав пергамент з королівським указом. Коротко глянув на неї. — Вони позначені цифрами 2 і 3.
  
  Сюзанна уважно розглянула зазначені будинки. Позначений цифрою 2 будинок директора в'язниці, маленький котедж Кейп-Код, пофарбований у колір електрик з білою обробкою. Такий її мати могла б назвати казковим будиночком, завдяки яскравому забарвленню і пряникових зубчастим свесам даху.
  
  Дамли-Хауз значно перевершував Шеплі розмірами, і на її очах хтось уходив, а хтось виходив з дому. Деякі з безтурботним виглядом цивільних, інші... скажімо так, насторожено поглядаючи по сторонах. Двоє чи троє згиналися під важким вантажем. Вона передала бінокль Едді. І запитала, чи не діти це Родеріка?
  
  — Думаю, що так, — відповів він, — але повної впевненості...
  
  — Вистачить про Пологи, — обірвав його Роланд, — зараз нам не до них. Що ти можеш сказати про цих двох будинках, Сюзанна?
  
  — Ну, — обережно почала вона, оскільки не мала ні найменшого поняття, якого він чекає від неї відповіді, — вони підтримуються в ідеальному стані, якщо порівнювати з тими руїнами, які траплялися нам по дорозі. Той, що називається Дамли-Хауз, особливо гарний. Цьому стилю ми дали ім'я королеви Анни...
  
  — Вони з дерева, як по-твоєму, чи тільки так виглядають? Особливо мене цікавить той будинок, що називається Дамли.
  
  Сюзанна знову піднесла бінокль до очей, потім передала Едді. Той коротко глянув у бінокль і віддав його Джейку. А коли Джейк уже дивився на питання Роланда будинку, пролунав гучний клацання: звук цей докотився до них здалеку, і сонячний стовп Сесіля Б. Де Мілля, який висвітлював Девар-тоі, як спрямований вниз прожектор, згасло, залишивши їх в ліловому присмерку, який швидко переходив в повну і абсолютну чорноту.
  
  Тут же знову завила дика собака, від цього виття по шкірі Джейка побігли мурашки. Виття додавав в гучності... додавав... а потім раптом раз обірвався якимось вскриком. У вскрике цьому чулося подив, і Джейк не сумнівався, що дика собака мертва. Хтось непомітно підібрався до неї ззаду, а коли великий прожектор погас...
  
  Він бачив, що внизу горіли вогні: подвійний ряд вуличних ліхтарів в Плизантвиле, жовті кола, ймовірно, від натрієвих ламп на доріжках в університеті Руйнівників, як назвала Сюзанна цю частину Девар-тоі... і промені ліхтариків, начебто безладно переміщають в темряві.
  
  Ні, — подумав Джейк, — це промені ліхтариків, а прожекторів охоронної системи. Як у фільмі про в'язниці.
  
  — Давайте повернемося в печеру, — запропонував він. — Раз дивитися більше не на що, мені б не хотілося залишатися в темряві.
  
  Роланд погодився. Ланцюжком по одному вони спустилися до входу в печеру. Едді ніс Сюзанну, Джейк крокував за ним, з Ышем біля ніг. Хлопчик чекав, що інша дика собака підхопить крик першою, але в пустелі панувала тиша.
  
  4
  
  — Вони дерев'яні. — Джейк, схрестивши ноги, сидів під одним з газових ліхтарів, радіючи з того, що біле світло падає на обличчя.
  
  — Дерев'яні, — погодився з ним Едді.
  
  Сюзанна на мить запнулася, розуміючи, що питання, повинно бути, дійсно важливий, і знову осмислюючи побачене. Потім кивнула:
  
  — Дерев'яні. Я в цьому майже впевнена. Той, що вони називають Дамли-Хауз, точно дерев'яний. Щоб будинок в стилі королеви Анни побудували з каменю або цегли, а потім надали йому вигляд дерев'яного? У цьому немає ніякого сенсу.
  
  — Якщо комусь хочеться обдурити непроханих гостей, які вирішили його спалити, сенс є, — відповів Роланд. — Дуже навіть є.
  
  Сюзанна знову задумалася. Роланд, зрозуміло, прав, але...
  
  — Я все одно стверджую, що він дерев'яний.
  
  Роланд кивнув:
  
  — Я теж.
  
  Ще раніше він узяв велику зелену пляшку з написом на етикетці ПЕР'Є. Тепер відкрив її і переконався, що «Пер'є» — вода. Розлив її у п'ять чашок і поставив їх перед Джейком, Сюзанною, Едді, Ышем і собою.
  
  — Ти визнаєш мене діном? — запитав він Едді.
  
  — Так, Роланд, ти знаєш, що визнаю.
  
  — Ти розділиш зі мною кхеф і вип'єш цю воду?
  
  — Так, якщо ти хочеш. — Трохи раніше Едді посміхався, але тут став серйозним. Почуття повернулося, і дуже сильне. Ка-шумі, сумне слово, якого він ще не знав.
  
  — Пий, васал.
  
  Едді, звичайно, не сподобалося, що його назвали васалом, але він випив воду. Роланд опустився перед ним на коліна і коротко, сухо поцілував у губи.
  
  — Я люблю тебе, Едді. — А за стінами печери, на пустельних просторах Тандерклепа, піднявся вітер, несучи хмари отруйної пилу.
  
  — Чому... я теж люблю тебе, — вирвалося у Едді. — Що не так? І не кажи мені, що все нормально, я ж відчуваю, що щось не так.
  
  — Все нормально, — з посмішкою відповів Роланд, але Джейк ніколи не чув у голосі стрілка такий смутку. Його це жахнуло. — Це ка-шумі, і вона приходить до кожного ка-тету, який коли-небудь існував... але зараз, поки ми — єдине ціле, ми розділяємо нашу воду. Ми розділяє наш кхеф. І це радісно і приємно.
  
  Він повернувся до Сюзанні:
  
  — Ти визнаєш мене діном?
  
  — Так, Роланд, я визнаю тебе діном. — Сюзанна сильно зблідла, але, можливо, причина крилася в білому світлі газових ліхтарів.
  
  — Ти розділиш зі мною кхеф і вип'єш цю воду?
  
  — З задоволенням, — відповіла вона і підняла з землі пластикову чашку.
  
  — Пий, жінка-васал.
  
  Вона випила, не зводячи серйозних карих очей його. Подумала про голоси, які чула, знову перенесясь у в'язницю Оксфорда: цей мертвий, той мертвий; про, Дискордия, і тіні стають все чорнішим.
  
  Роланд поцілував її в губи.
  
  — Я люблю тебе, Сюзанна.
  
  — Я теж люблю тебе.
  
  Стрілець повернувся до Джейка:
  
  — Ти визнаєш мене діном?
  
  — Так. — Щодо блідості хлопчика двох думок бути не могло. Навіть губи у нього посіріли. — Ка-шумі означає смерть, чи не так? Хто з нас повинен померти?
  
  — Я не знаю, — відповів Роланд. — Тінь смерті, можливо, ще лежить на нас, але колесо раніше крутиться. Ти не відчував ка-шумі, коли входив з Каллагэном до цих вампірів?
  
  — Відчував.
  
  — Ка-шумі для обох?
  
  — Так.
  
  — Однак ти тут. Наш ка-тет дуже сильний і пережив багато небезпек. Він може пережити і цю.
  
  — Але я відчуваю...
  
  — Так. — Голос звучав лагідно, але погляд був жахливий. В ньому стояла не просто печаль, що говорить про те, що чому бути, того не минути, крізь неї проступала Вежа, Темна Вежа проступала крізь неї, і саме там він вже був, серцем і душею, ка і кхефом. — Так, я теж це відчуваю. Ми всі відчуваємо. Ось чому ми поділяємо воду, яка суть дружба, між собою. Ти розділиш зі мною кхеф. Розділиш цю воду?
  
  — Так.
  
  — Пий, васал.
  
  Джейк випив. А потім, перш ніж Роланд встиг поцілувати його, випустив чашку і обвив руками шию стрілка і побожно прошепотів на вухо:
  
  — Я люблю тебе, Роланд.
  
  — Я теж люблю тебе, — відповів стрілець і відсторонився. Знадвору долинув черговий сильний порив вітру. Джейк чекав, що хтось завоет, можливо, переможно, але марно.
  
  Посміхаючись, Роланд повернувся до вухастика-путанику.
  
  — Ыш з Серединного світу, ти визнаєш мене своїм діном?
  
  — Іншому! — відповів Ыш.
  
  — Ти розділиш зі мною кхеф і цю воду?
  
  — Хеф! Оду!
  
  — Пий, васал.
  
  Ыш сунув мордочку у пластикову чашку і вижлуктив воду. Потім запитально підняв голову. Крапельки «пер'є» поблискували на вусах.
  
  — Ыш, я люблю тебе. — Роланд нахилився, його обличчя виявилося в безпосередній близькості від гострих зубів вуханя-путаника. Ыш один раз лизнув його в щоку, а потім знову сунувся в чашку, в надії, що залишив там краплю-іншу.
  
  Роланд витягнув руки перед собою. Джейк взявся за одну, Сюзанна — за другу. Едді замкнув кільце, подумавши: Як колишні п'яниці на зборах АА.[89]
  
  — Ми — ка-тет, — сказав Роланд. — Ми — єдність з безлічі. Ми розділили нашу воду, як розділяли наше життя і наші пошуки. Якщо один з нас впаде, він не зникне, тому що ми єдині, і ніхто не буде забутий, навіть у смерті.
  
  Ще якийсь час вони не расцеплялись. Першим опустив руки Роланд.
  
  — І який твій план? — запитала Роланда Сюзанна. Не назвала його солоденьким, ніколи більше, (в усякому разі, Джейк цього не чув) не називала його так чи якимось іншим ласкавим словом. — Ти нам розповіси?
  
  Роланд хитнув головою у бік магнітофона «Воллексак», який раніше стояв на бочці.
  
  — Може, нам краще послухати його. У загальних рисах план у мене є, але на основі розповіді Бротигэна можна буде дещо уточнити.
  
  5
  
  Ніч Тандерклепе — синонім чорноти: ні Місяця, ні зірок. І проте, якщо б ми стояли біля печери, де Роланд і його друзі тільки що розділили кхеф і збиралися слухати магнітофонні плівки, залишені Бротигэном, ми побачили б два червоних уголька, плаваючих в цій продувається вітром чорності. А якщо б піднялися по стежці, яка огибала Стік-тете до цим самим плаваючим уголькам (небезпечне пропозицію, враховуючи навколишнє чорноту), то натрапили б на семиногого павука, який сидів на дивно «сдувшемся» тілі мутанта-койота. Цей кан-тоі-тітці з самого народження був приречений на швидку смерть, з п'ятої лапою, що стирчала з грудей, з безформної желеподібної масою, що нагадує вим'я, яка бовталася між задніх лап, але його плоть наситила Мордреда, а кров, випита в кілька довгих ковтків, солодкістю не поступалася церковним провину. Тут, по правді кажучи, з їжею ніяких проблем, живності вистачає. У Мордреда не було друзів, які могли б переносити його з місця на місце з допомогою семимильных чобіт телепортації, але подорож від станції «Тандерклеп» до Стік-тете анітрохи його не втомило.
  
  Він почув достатньо, щоб зрозуміти план свого батька: раптова атака на лежачий внизу поселення. Захисники, звичайно, багаторазово перевершували їх числом, але бійці Роланда віддані йому по труну життя, а раптовість — дуже потужна зброя.
  
  І стрілки, як міг сказати б Джейк, стають fou,[90] стають одержимими, коли у них закипає кров, і нічого не бояться. І таке ось сказ, або божевілля, або одержимість ще більш потужна зброя.
  
  Мордред, схоже, вже народився з величезним запасом знань. Він знає, приміром, що його Червоний батько, володіючи тими ж відомостями, які зараз відомі Мордреду, негайно послав би повідомлення про появу стрілка директору Девар-тоі або начальнику служби безпеки. А потім, вночі, тільки трохи пізніше, ка-тет, що прийшов з Серединного світу, піддався б нападу. Вбиті під сні, вони не змогли б перешкодити Руйнівникам і далі спокійно працювати на Короля. Мордред народився, не знаючи, що це за робота, але на логіку свого мислення йому гріх скаржитися, та й слух у нього гострий. Тепер він розуміє, чого прагнуть стрілки: вони прийшли сюди, щоб змусити Руйнівників припинити свою роботу.
  
  Мордред може цьому запобігти, все так, але його анітрохи не цікавлять ні планів, ні честолюбні задуми Червоного батька. Він уже розуміє, що йому найбільше подобається гірку самотність ізгоя. Спостерігати за подіями з холодною цікавістю дитини, яка дивиться на життя і смерть, війну і мир у мурашнику, розташований під скляним ковпаком у нього на столі.
  
  Він дозволить ки'-даму вбити свого Білого батька? Мабуть, що ні. Це задоволення Мордред прибереже для себе, і у нього є на те причини; вже є причини. Що ж стосується інших, молодого чоловіка, жінки з ногами-обрубками, хлопці... так, якщо кі'-дам Прентісс зможе скористатися моментом, нехай уб'є будь-якого або всіх трьох. А він, Мордред Дискейн, втручатися не буде, нехай гра йде чесно. Він буде спостерігати. Буде слухати. Він почує крики, почує запах горілого, побачить кров, що пронизує землю. І тоді, якщо він вважатиме, що Роланду цю партію не виграти, йому, Мордреду, доведеться зробити свій хід. В інтересах Червоного Короля, якщо прийде до висновку, що ідея хороша, але насправді у власних інтересах і за своєю причини, яка насправді дуже проста: Мордред голодний.
  
  А якщо Роланд та його ка-тет і на цей раз візьмуть верх? Переможуть і продовжать шлях до Вежі? Мордред не думає, що таке можливо, бо він, нехай і по-своєму, теж член ка-тету, він поділяє їх кхеф і відчуває те ж, що і вони. Відчуває насувається руйнування їх єдності.
  
  Ка-шумі! — посміхаючись, думає Мордред. На морді дикої собаки залишився один очей. Волохатою чорної павучої лапкою Мордред висмикує його. З'їдає, як виноградину, потім повертається в той бік, де білий світ газових ліхтарів пробивається по кутах ковдри, яким Роланд занавесил вхід у печеру.
  
  Чи зможе він підібратися ближче? Досить близько, щоб чути?
  
  Мордред думає, що зможе, благо піднявся вітер глушить шум його рухів. Хвилююча ідея.
  
  Він спускається скелястого схилу до іскрам білого світла, мимрення голосу, записаного на магнітну стрічку, і думкам тих, хто слухає: його братів, сестри-матері, звірка-вуханя і приглядывающего за всіма ними великого Білого ка-батька.
  
  Мордред підбирається до печери так близько, наскільки вистачає духу, і завмирає в холодній, вітряної темряві, страждає і насолоджується своїми стражданнями, марить своїми мріями знедоленого. У печері, за ковдрою, горить світло. Нехай у них буде світло, якщо вони того хочуть, поки нехай у них буде світло. З часом він, Мордред, його загасить. І вже в темряві порезвится досхочу.
  
  
  
  Розділ 8
  
  Записки з пряникового будиночка
  
  1
  
  Едді оглянув інших. Джейк і Роланд сиділи на спальних мішках, залишених для них. Ыш згорнувся клубочком біля ніг Джейка. Сюзанна зручно влаштувалася на сидіння Прогулянкового трайка. Едді кивнув, задоволений побаченим, і натиснув на клавішу PLAY магнітофона. Бобіни прийшли в рух... тиша залишилася... вони оберталися... в тиші... а потім, откашлявшись, Тед Бротигэн заговорив. Вони слухали більше чотирьох годин. Едді заміняв заканчивавшуюся бобіну повній, не перемотуючи плівку.
  
  Ніхто не пропонував перерватися, у Роланда просто не виникло такої думки. Стрілець слухав, не пропускаючи жодного слова, нехай в стегні знову запульсувала біль. Роланд думав, що тепер розуміє куди більше, ніж раніше, знає напевно, що у них є шанс зупинити те, що відбувається в поселенні, яке лежало під ними. Усвідомлення цього лякало його, тому що шанс на успіх був украй невеликий. Почуття ка-шумі не дозволяло в цьому засумніватися. Та чоловік не міг повною мірою усвідомити, які ставки, не побачивши богиню в білих одежах, суку-богиню, рукав якої спадав, оголюючи чудову білу руку, якою вона кликала: Ідіть до мене, біжіть до мене. Так, це можливо, ви можете досягти своєї мети, можете перемогти, так що біжіть до мене, довіртеся мені всім серцем. А якщо я його розіб'ю? Якщо один з вас впаде, впаде у прірву коффах (це місце твої нові друзі називають пеклом)? Тим гірше для вас.
  
  Так, якщо один з них впаде в коффах і згорить, коли до фонтанів буде рукою подати, їм, звичайно, буде погано. Дуже погано. А ця сука в білих шатах? Що ж, вона лише упреться руками в стегна, відкине голову і довго, довго сміятися. Дуже багато залежало від людини, чий втомлений холодний голос заповнював печеру. Темна Вежа залежала від нього, тому що таким могутністю, як він, не мав ніхто.
  
  І що саме дивне, вищесказане повною мірою відносилося і до Шими.
  
  2
  
  — Перевірка, один, два... перевірка, один, два... Перевірка, перевірка, перевірка. Це Тед Бротигэн... перевірка запису.
  
  Коротка пауза. Бобіни оберталися, одна повна, друга — почалася заповнюватися.
  
  — Гаразд, добре. Більш того, відмінно. Я не думав, що ця штуковина запрацює, особливо тут, але, бачу, ніяких проблем. Я готувався до цього запису, намагаючись уявити собі, як ви четверо... п'ятеро, вважаючи чотириногого дружка хлопчика... слухаєте мене, тому що я завжди вважав візуалізацію найкращим способом підготовки до презентації. На жаль, в даному випадку цей метод не спрацював. Шими може посилати мені дуже хороші ментальні картинки, просто чудові, але Роланд — єдиний з вас, з ким він безпосередньо зустрічався, так і його він не бачив після падіння Гилеада, а тоді вони обидва були зовсім молодими. Не вважайте мої слова за неповагу, але я підозрюю, що Роланд, який зараз йде до Тандерклепу, виглядає зовсім не так, як той молодий чоловік, якого обожнював Шими.
  
  Де ти зараз, Роланд? В Мені, шукаєш письменника? Того самого, хто також, до деякої міри, створив і мене? У Нью-Йорку, розшукуючи дружину Едді Діна? Хто-небудь з вас до сих пір живий? Я знаю, ваші шанси дістатися до Тандерклепа невеликі; ка тягне вас до Девар-тоі, але дуже могутня антика, приведена в дію істотою, яке ви називаєте Червоним Королем, всіляко протидіє вам і вашим ка-тету. Тим не менш...
  
  Емілі Дікінсон називала надію штучкою у перышках? Не можу згадати. Нині я багато чого не можу згадати, але, схоже, не забув, як потрібно боротися. Може, це і добре. Я сподіваюся, що це добре.
  
  У вас не виникало бажання задатися питанням: а де я все це надиктовую, пані та панове?
  
  Не виникало. Вони просто сиділи, зачаровані трохи сухуватим голосом Бротигэна, передаючи один одному пляшку «пер'є» і бляшанку з крекерами з пшеничного борошна грубого помелу.
  
  — Я вам скажу, — продовжив Бротигэн, — частково, тому, що ті троє з вас, хто прийшов сюди з Америки, знайдуть це забавним, а в основному з іншої причини: моя розповідь може виявитися корисним для підготовки операції по знищенню того, що відбувається в Алгул Сьєнто.
  
  [91]Я кажу, сидячи в кріслі, висіченому з цільного шматка шоколаду. Сидіння — велике синє маршмеллоу, і я сумніваюся, що надувні матраци, які ми збираємося вам залишити, м'якше і зручніше. Ви можете подумати, що таке сидіння липке, ан немає. Стіни цієї кімнати і кухні, яку я бачу через арку зліва від мене, зроблені з зелених, жовтих і червоних льодяників. Лизніть зелене, і на мові залишиться смак лайма. Лизніть червоне, і ви спробуєте малину. Хоча смак (в будь-якому сенсі цього невизначеного слова) чи пов'язаний з вибором Шими, у всякому разі, така моя думка. Я думаю, він, як дитина, любить первинні яскраві кольори.
  
  Роланд, посміхнувшись, кивнув.
  
  — Але повинен вам сказати, — знову заговорив сухий голос, — я був би щасливий, якщо б хоча б в одній кімнаті яскравості цієї було поменше. І фарбу б вибрали синю. А може, і яку-небудь більш темну.
  
  Якщо вже мова зайшла про темному, то східці теж шоколадні. А от сказати «сходи на другий поверх» не можна, тому що другого поверху немає. Через вікно видно автомобілі, які підозріло схожі з цукерками, а мостова виглядає, як лакриця. Але якщо відкрити двері і зробити крок через поріг, ти відразу опинишся там, звідки прийшов. Тобто в «реальному світі», кращого терміну, на жаль, не підібрати.
  
  «Пряниковий будиночок», так ми називаємо це місце, тому що там завжди пахне свіжоспеченим, щойно з духовки, імбирним пряником, створений уявою не лише Меншими, а й Дінки. Дінка поселили в гуртожиток Корбетт-Хауз, де жив Шими, і одного вечора він почув, як Шими плаче ридма, щоб, вимотавшись донезмоги, заснути. В більшості своїй люди в такій ситуації пройшли б мимо, і я розумію, в цьому світі Дінки Эрншоу менш схожий на доброго самаритянина, але, замість того, щоб йти своєю дорогою, він постукав у двері і запитав, чи можна йому увійти.
  
  Запитайте його тепер, і Дінки відповість вам, що нічого особливого він і не зробив. «Я тільки-тільки тут з'явився, мені було самотньо, я хотів з ким-небудь подружитися, — скаже він. — Почув, що хлопець кричить в голос, і вирішив, що йому, можливо, теж потрібен друг». У багатьох місцях таке міркування могло б здатися логічним, але тільки не в Алгул Сьєнто. І думаю, вам перш за все необхідно зрозуміти, якщо ви намагаєтеся зрозуміти нас. Тому вже вибачте мене за те, що я приділяю цьому багато уваги.
  
  Деякі з охоронців-чолов називають нас морками, як інопланетян з якоюсь телевізійної комедії. І морки — самі егоїстичні мешканці Землі. Нетовариські? Не зовсім так. Деякі навіть дуже товариські, але тільки за умови, якщо спілкування дасть їм те, чого їм в цей самий момент хочеться, що вони можуть отримати саме завдяки спілкуванню. Мало хто з морков — соціопати, але більшість соціопат — морки, якщо ви розумієте, про що я кажу. Самим знаменитим, і, слава Богу, «нижчі люди» не притягли сюди, був маніяк-вбивця Тед Банді.[92]
  
  Якщо у вас є зайва сигарета або дві, ніхто не зможе поспівчувати вам або захоплюватися вами краще морка, якому хочеться покурити. Втім, отримавши сигарету, він тут же зникне.
  
  Переважна більшість морков, я кажу про дев'яноста восьми або дев'яносто дев'ять із ста, почувши плач за зачиненими дверима, не забарилися би крок, проходячи повз одну або іншу сторону. Дінки постукав, і запитав, чи можна увійти, нехай був новачком у Алгул Сьєнто і багато чого не розумів (а також думав, що його покарають за вбивство колишнього боса, але це вже інша історія).
  
  І нам слід поглянути на цю ситуацію з позиції Шими. Знову я скажу, дев'яносто вісім або дев'яносто дев'ять морков зі ста відреагували б на питання Дінки криком: «Відвали!» або навіть «Пішов на хер!». Тому що ми гостро відчуваємо, що відрізняємося від більшості людей, а таких відмінностей, як наше, це саме більшість не любить. Любить нітрохи не більше, ніж, вважаю, неандертальці любили перших кроманьйонців, з'явилися на окрузі. Морки не люблять, коли їх беруть зненацька.
  
  Пауза. Бобіни крутилися. Всі четверо відчували, що Бротигэн обмірковує свої подальші слова.
  
  — Ні, це не зовсім вірно. Чого морки не люблять, так це коли їх застають в стані емоційної вразливості. Злими, радісними, в сльозах або напад істеричного сміху, в такі от моменти. Для них це все одно що вам потрапити в небезпечну ситуацію без зброї.
  
  Довгий час я був тут один. Морком, який плекав якісь почуття до інших, подобалося мені це чи ні. Потім з'явився Шими, досить сміливий, щоб прийняти втіха, якщо його пропонують. І Дінк, який погоджувався йти на контакт. Більшість морков — егоїстичні інтроверти, які маскуються під грубих індивідуалістів, хочуть, щоб світ бачив, що вони з категорії Деніела Буна,[93] і співробітникам Алгул Сьєнто це подобається, повірте мені. Найлегше керувати суспільством, члени якого відкидають саму ідею об'єднання. Ви розумієте, чому я так прив'язаний до Шими і Дінки, і як мені пощастило в тому, що я їх знайшов?
  
  Рука Сюзанни заповзла в долоню Едді. Він обхопив її пальцями, тихенько потиснув.
  
  — Шими боявся темряви, — продовжив Тед. — У «нижчих людей», тут я називаю їх «нижчими людьми», і челов, і тахинов, не тільки кан-тоі, є з десяток складних методів перевірки психічного потенціалу, але вони, схоже, не зрозуміли, що зловили недоумка, який всього лише боявся темряви. У цьому вони міцно промахнулися.
  
  Дінки відразу зрозумів, у чому проблема, і вирішив її, розповідаючи Шими всякі історії. Спочатку казки, в тому числі «Ганс і Гретель». Шими зачарувала ідея будиночка з льодяниковими стінами, і він випитував у Дінки все нові подробиці. Так що, самі бачите, це Дінки придумав шоколадні стільці з сидіннями з маршмеллоу, арку з жувальної гумки, цукерок перила, шоколадні ступені. Якийсь час в будиночку був другий поверх, там стояли ліжка трьох Ведмедів. Але ця частина історії Шими не зацікавила, і, коли вона втекла з пам'яті, другий поверх Casa Gingerbread...[94] — Тед Бротигэн реготнув. — Ви можете сказати, що відбулося його біорозпад.
  
  У будь-якому випадку я вірю, це місце, в якому я зараз перебуваю, фактично свищ в часі або... — Знову пауза. Зітхання. А потім: — Послухайте, є мільярд всесвітів, що складаються з мільярда реальностей. Цей Факт я почав усвідомлювати після того, як мене притягли назад після мого "короткої відпустки в Коннектикуті", як продовжує стверджувати ка'-дім. Цей мерзенний сучий син!
  
  В голосі Бротигэна чується справжня ненависть, — подумав Роланд, — і це добре. Ненависть — це добре. Ненависть корисна.
  
  — Ці реальності — хол зі стінами в дзеркалах, тільки двох однакових відображень немає. З часом я, можливо, ще повернуся до цього образу, але цей момент ще не настав. Я хочу від вас, щоб ви зрозуміли, чи просто взяли, що реальність — це органіка, реальність живе. Чимось вона нагадує м'яз. І Шими протикає діру в цій м'язі ментальним шприцом. Але така голка є тільки у нього, тому що він — особливий...
  
  — Тому що він — морк, — пробурмотів Едді.
  
  — Ш-ш-ш! — осікла його Сюзанна.
  
  — ...використовувати її, — продовжив Бротигэн.
  
  (Роланд хотів попросити прокрутити плівку назад, щоб почути пропущені слова, але вирішив, що і так все ясно).
  
  — Це місце поза часом, поза реальності. Я знаю, вам щось відомо про призначення Темної Вежі; ви розумієте її об'єднуючу роль. Що ж, виходите з того, що Пряниковий будиночок — балкон на Башті: виходячи на нього, ми опиняємося поза Башти, але при цьому як і раніше з нею пов'язані. Це справжнє місце... досить реальне, щоб я повертався з плямами від льодяників на руках і одязі... але це місце, в яке був тільки у Шими Руїса. І як тільки ми потрапляємо туди, воно стає таким, як він його собі уявляє. Навіть цікаво, Роланд, у вас або ваших друзів виникали якісь думки про те, хто Шими насправді і що він може зробити, коли ви вперше зустрілися з ним у Меджисе?
  
  Ось тут Роланд потягнувся до магнітофона і натиснув на кнопку STOP.
  
  — Ми знали, що він... дивний, — сказав стрілець іншим. — Ми знали, що він — особливий. Іноді Катберт говорив: «Що таке з цим хлопцем? Від нього у мене по шкірі біжать мурашки!» А потім він з'явився в Гилеаде, він і його мул, Капм. Заявив, що їхав слідом за нами. А ми знали, що це неможливо, але так багато встигло відбутися до того часу, що нам було не до служки з салуна в Меджисе, може, не дуже розумного, але веселого і корисного.
  
  — Він переміщуватися, чи не так? — спитав Джейк.
  
  Роланд, який до цього дня не чув такого слова, тут же кивнув.
  
  — Принаймні на частині шляху. Інакше просто бути не могло. Як, приміром, він зміг перебратися через річку Ксай? Там був тільки один міст, сплетений з мотузків, і Алан перерізав їх, як тільки ми опинилися на іншому березі. Ми дивилися, як він падав, а під нами, в тисячі футів, текла річка.
  
  — Може, він зробив гак?
  
  Роланд кивнув.
  
  — Може, і зробив... Але для цього йому довелося б проїхати як мінімум зайвих шістсот коліс.
  
  Сюзанна присвистнула.
  
  Едді чекав, чи не скаже Роланд чого ще. Але стрілець мовчав, тому Едді нахилився і знову натиснув на клавішу PLAY. І печеру знову заповнив голос Бротигэна.
  
  — Шими — телепорт. Дінки — провидець... крім іншого. На жаль, багато дороги в майбутнє для нього заблоковані. Якщо вас цікавить, чи знає юний сей Эрншоу, як все обернеться, відповідь — ні.
  
  У будь-якому випадку це діра, пробита голкою шприца в живій матерії реальності... це балкон на зовнішній стіні Темної Вежі... це Пряниковий будиночок. Даний місце, реальне, наскільки тільки можливо. Саме тут ми будемо складати всі зброю і похідне спорядження, яке збираємося залишити вам в одній з печер на схилі Стік-тете, саме тут я надиктовую цю плівку. Коли я залишав свою кімнату з цим застарілим, але на диво надійним магнітофоном під пахвою, годинник показували 10.14 ранку, СВСН, стандартного часу «Синіх небес». Коли я повернуся, на годиннику будуть все ті ж 10.14. Незалежно від того, як довго я тут затримаюсь. І це тільки одна з біса зручних особливостей Пряникового будиночка.
  
  Ви повинні зрозуміти, можливо, Роланд, давній друг Шими, вже зрозумів, ми — троє бунтівників в суспільстві, одержимого ідеєю: разом просуватися до поставленої мети, навіть якщо мета — нищення всього існуючого... і чим швидше вдасться її досягти, тим краще. Ми маємо декілька вкрай корисними надприродними здібностями і, об'єднавши їх, нам поки вдається триматися на крок попереду. Але якщо Прентісс або Фінлі з Тього, він — начальник служби безпеки Прентісса, з'ясують, що ми намагаємося зробити, Дінки відправлять на корм черв'якам ще до настання ночі. І Шими швидше за все теж. Я, можливо, проживу довше, з причин, до яких ще дійду, але якщо Пимли Прентісс дізнається, що ми намагаємося втягнути в наші справи справжнього стрільця, який, можливо, вже посприяв знищення більше п'яти десятків Зелених плащів, не так вже й далеко звідси, навіть моє життя буде під загрозою. — Пауза. — Нікчемна життя.
  
  Нова пауза, більш довга. Раніше порожня бобіна заповнилася вже наполовину.
  
  — Тоді слухайте, я розповім вам історію невдачливого і нещасливої людини. Можливо, це дуже довга історія і вам не буде вистачати часу вислухати її. Якщо так, принаймні троє з вас знають призначення клавіші «FF». Що стосується мене, то я перебуваю в такому місці, де годинник зникли за непотрібністю, а вживання в їжу брокколі, безсумнівно, заборонено законом. І часу у мене хоч завались.
  
  Едді знову вразила втому, сквозившая в голосі чоловіка.
  
  — Я тільки хочу запропонувати не прокручувати плівку вперед без крайньої на те необхідності. Як я і говорив, можливо, щось у моєму оповіданні зможе вам допомогти, я тільки не знаю, що саме. Я просто занадто близько до епіцентру подій. І втомився весь час бути напоготові, не тільки, коли бодрствую, але й уві сні. Якщо б я не міг час від часу випадати в Пряниковий будиночок і спати тут без жодних захисних бар'єрів, що охороняють мій розум, кан-тоі Фінлі давно б загребли нас трьох. У кутку є диван. Він зроблений з прекрасного, не прилипающего на одязі і шкірі маршмеллоу. Я можу підійти до нього, лягти і дати волю кошмарів, тому що зійшов би з глузду, якби вони не выплескивались назовні. А потім повернутися в Девар-тоі, де моя робота — захищати не лише себе, але і Шими, і Дінка. Робити все необхідне для того, щоб охоронці та їх клята телеметрія поняття не мали про те, якими таємними операціями ми займаємося. Все повинно виглядати так, наче ми перебуваємо в наших апартаментах, в Читальні, може, дивимося кіно в «Перлині» або газовану воду п'ємо і їмо морозиво в «Аптечному магазині Генрі Грема». При цьому мені потрібно і залишатися Руйнівником, і кожен день я відчуваю, як Промінь, з яким ми зараз працюємо, Ведмедя і Черепахи, згинається все сильніше і сильніше.
  
  Дістаньтеся сюди швидко. Дуже мені цього хочеться. Дістаньтеся як можна швидше. І справа, знаєте, не тільки в тому, що я можу допустити помилку. Дінки жахливо запальний, і є у нього звичка говорити все, що він думає, тим, хто наступає йому на мозоль. У такому стані він може бовкнути зайве. І Шими робить все, що в його силах, але якщо хтось задасть йому не те питання, чи застане за чимось забороненим, коли мене не буде поруч, щоб все виправити...
  
  Бротигэн цю фразу не закінчив. Але слухачі у нього були особливі, і все зрозуміли без слів.
  
  3
  
  Бротигэн продовжує свою розповідь з дати та місця свого народження: 1898 рік, місто Мілфорд, штат Коннектикут. Ми досить часто чули ці вступні фрази, щоб знати: вони являють собою, добре це чи погано, початок автобіографії. І проте, слухаючи цей голос, у стрільців складається враження, що все це їм начебто вже відомо. Не тільки у стрільців, навіть у Ыша. Спочатку вони не можуть зрозуміти, в чому ж справа, але з часом все стає на свої місця. Історія Теда Бротигэна, Мандрівного бухгалтера — не Мандрівного священика, багато в чому збігається з історією преподобного Доналда Каллагэна. За малим виключенням вони можуть вважатися близнюками. І шостий слухач, який знаходиться за закритим ковдрою входом у печеру, в продувається всіма вітрами темряві, переймається зростаючими співчуттям і розумінням. Чому ні? Спиртне — не головна дійова особа в історії Бротигэна, таким воно було в історії преподобного, але все одно це історія згубної звички та ізоляції, історія ізгоя.
  
  4
  
  У вісімнадцять років Теодора Бротигэна приймають в Гарвард, де вчився його дядько Тім, який (своїх дітей у нього немає) з радістю готовий оплатити навчання Теда. На думку Тімоті Этвуда, все просто і зрозуміло, як ясний день: пропозицію зроблено, пропозицію прийнято, у племінника прекрасні успіхи, племінник отримує диплом і готовий зайняти гідне місце в меблевому бізнесі дядька після шестимісячного туру по післявоєнній Європі.
  
  А не знає дядько Тім наступного: перед тим як почати навчання в Гарварді, Тед робить спробу завербуватися в військове з'єднання, яке незабаром отримає назву Американський експедиційний корпус[95]. «Синку, — каже лікар, — у тебе страшенно сильний шум в серці, а слух знижений. А тепер ти збираєшся сказати мені, що прийшов сюди, не знаючи, що два ці відхилення забезпечать тобі білий квиток? Ти вже вибач, але я тобі не повірю, для цього ти виглядаєш дуже розумним».
  
  І ось тут Тед Бротигэн робить те, чого ніколи не робив раніше (потім він присягнувся, що ніколи не буде робити і в майбутньому). Він просить армійського лікаря загадати число, не між одиницею і десятьма, а між одиницею і тисячею. Щоб доставити йому задоволення (в Хартфорді йде дощ, а тому на призовному пункті ніхто нікуди не поспішає), лікар думає про 748. Тед тут же називає число. Потім 419... 99... і 997. Потім Тед пропонує лікаря подумати про знаменитому людині, живому чи мертвому, і коли Тед називає Ендрю Джонсона, не Джексона — Джонсона[96], доктор нарешті проявляє інтерес до незвичайного призовнику. Він запрошує в кабінет іншого лікаря, свого друга, і Тед пропонує йому практично те ж саме... за одним винятком. Просить другого лікаря загадати будь-яке число між одиницею і мільйоном, а потім каже йому, що загадане число — вісімдесят сім тисяч чотириста шістнадцять. На обличчі другого лікаря на мить відображається здивування, чого там, він просто вражений, яке тут же ховається за брехливою широкою посмішкою. «Вибач, синку, але ти помилився на сто тридцять тисяч, або близько того», — говорить другий лікар. Тед дивиться на нього без тіні посмішки, не реагуючи на брехливу широку посмішку, оскільки знає, що вона покликана приховати, але йому лише вісімнадцять років, він досить молодий, щоб здивуватися, а з чого, власне, така безсоромна і безглузда брехня? Тим часом брехлива посмішка дока Номер два починає сама по собі сповзати з особи. Док Номер два повертається до доку Номер один і каже: «Подивися на його очі, Сем... подивися, що відбувається з його очима».
  
  Перший лікар намагається посвітити офтальмоскопом в очі Теда, але той відштовхує прилад. Дзеркала для нього — не дивина, він бачив, як інший раз його зіниці розширюються і звужуються, знає, що таке іноді трапляється і коли дзеркала немає під рукою, так уже влаштовані у нього очі, але його це не цікавить, особливо зараз. Йому цікаво інше: док Номер два обдурив його, і він не знає чому.
  
  — На цей раз напишіть число на папері, — наполягає він. — Напишіть, щоб ви не змогли мене обдурити.
  
  Док Номер два люто все заперечує. Тед повторює прохання. Док Сем бере зі столу аркуш паперу і олівець, другий лікар починає писати число, але тут же передумує, кидає олівець на стіл Сема і каже: «Це якийсь дешевий трюк, Сем. Якщо ти цього не бачиш, значить, ти — сліпий», — і виходить з кабінету.
  
  Тед пропонує докторові Сему подумати про родича, якому родича, і миттю пізніше говорить, що лікар думає про свого брата Гая, який помер від апендициту у чотирнадцять років; з тих пір їх мати називає Гая ангелом-охоронцем Сема. На цей раз доктор Сем змінюється в обличчі, наче йому дали ляпаса. Нарешті він злякався. Причина то у швидкому послідовному скороченні-розширення зіниць Теда, то в буденності демонстрації телепатичних здібностей, без театрального потирання чола, без драматичного: «Я бачу...» Доктор Сем нарешті-то злякався. Великою червоною печаткою він робить відмітку НЕ ГОДЕН на призовний порядку і намагається якомога швидше позбутися від цього дивного юнака... наступний, хто ще хоче вирушити у Францію і нюхнути гірчичного газу... але Тед бере його за руку, м'яко, звичайно, але рішуче.
  
  — Послухайте мене, — каже Тед Стайвенс Бротигэн. — Я телепат від народження. Почав підозрювати про це у шість або сім років, в цьому віці я вже розумів сенс цього слова, а вже в шістнадцять знав напевно. Я можу виявитися дуже корисним в армійській розвідці, а там мої знижений слух і шуми в серці значення не мають. Що ж стосується моїх очей... — Він суне руку в нагрудну кишеню і дістає сонцезахисні окуляри. Одягає. — Ось і всі справи!
  
  І прохально посміхається докторові Сему. Толку ніякого. Біля дверей тимчасового призовного пункту, розгорнутого у фізкультурному відділенні середньої школи Східного Хартфорда, варто сержант, і лікар підкликає його.
  
  — Цей хлопець по здоров'ю не придатний до служби, і я втомився з ним сперечатися. Вас не утруднить випровадити його з призовного пункту?
  
  Тепер вже Теда хапають за руку й зовсім не ніжно.
  
  — Хвилиночку! — говорить Тед. — Є щось ще! Дуже важливе! Я не знаю, чи є слово, яким можна це назвати, але...
  
  Перш ніж він встигає продовжити, сержант витягає його з кабінету, швидко веде по коридору повз кілька здивованих хлопців і дівчат одного з ним віку. Таке слово є, і він дізнається його багато років потому, вже тут, у «Синіх небесах». Слово це — помножувач, і тому, з точки зору Статі «Пимли» Прентісса, Тед Стайвенс Бротигэн — чи не найбільш цінний люд у всій всесвіту.
  
  Але не в той день 1916 року. В той день 1916 року його безцеремонно тягнули по коридору і залишили на гранітних сходах за парадними дверима, а чоловік із сильним акцентом сказав йому: «Я тільки хочу, щоб ноги твоєї тут не було, хлопець!»
  
  Якийсь час Тед стоїть там, де його залишив сержант. Думає: «Що ж потрібно зробити, щоб переконати вас?» та «Які ж ви сліпці». Він не може повірити, що таке трапилося з ним.
  
  Але йому доводиться повірити, тому що він тут, а призовної дільниці — там. І в кінці шестимильной прогулянки навколо Хартфорда він думає, що розуміє дещо ще. Вони ніколи не повірять. Ні один з них. Ніколи. Вони відмовляться повірити, що людина, здатна прочитати думки верховного німецького командування, може бути корисний. Людина, який може точно сказати союзникам, де німці почнуть черговий наступ. Чоловік, який може зробити це не раз чи два, а скільки потрібно, і в результаті війна завершиться до Різдва. Але у нього немає такого шансу, тому що вони не дадуть йому цей шанс. І чому? Як це пов'язано з намаганням другого лікаря змінити задумане число, коли Тед його назвав, а потім відмовою написати нове число на папері. Тому що в глибині душі всі вони хочуть битися, а такий хлопець, як він, все зіпсує.
  
  Щось в цьому роді.
  
  Тоді хрін з ними. Він піде в Гарвард, отримає освіта на дядечкові грошики.
  
  І він йде. Про Гарварді Дінки багато їм вже розповів: Драматичне товариство, Дебатний клуб, гарвардський «Крімсон», Гурток студентів з видатними математичними здібностями і, зрозуміло, каппер, Фі-бета-креппер. Він навіть заощадить дядечкові кілька баксів, отримавши диплом достроково.
  
  Він на півдні Франції, війна давно закінчилася, коли його знаходить телеграма: ДЯДЬКО ПОМЕР ТОЧКА ПОВЕРТАЙСЯ ДОДОМУ ШВИДШЕ ТОЧКА.
  
  Головне слово в телеграмі, схоже, КРАПКА.
  
  Бачить Бог, це був один з поворотних моментів. Він повернувся додому, та, утішив тих, хто потребував співчуття, так. Але замість того, щоб зайняти місце дядька в меблевому бізнесі, він приймає рішення ЗУПИНИТИ свій похід до фінансового успіху і ПОЧАТИ новий, до фінансового забуттю. За довгу історію цього людини Роланд та його ка-тет жодного разу не почує, що Тед Бротигэн звинувачує у своїй свідомій анонімності свої надприродні здібності або елемент власного прозріння: це цінні здібності, просто світу вони ще не потрібні.
  
  І Господи, яким шляхом він приходить до розуміння цього! По-перше, його «дикий талант» (таке визначення зустрічається йому в дешевих журналах наукової фантастики) дійсно смертельно небезпечний за належних обставин. Або при неналежних.
  
  У 1935 році, в Огайо, завдяки йому Тед Бротигэн стає вбивцею.
  
  Він не сумнівається, що деякі можуть вважати це слово занадто жорстким, але в даному конкретному випадку в ролі судді виступає він сам — і ми говоримо йому спасибі — і думає, що воно абсолютно адекватно. Місто Екрон, сині літні сутінки, на одному кінці Стосси-авеню діти грають у расшибалку, на іншій — в стикбол[97], і Бротигэн стоїть на розі в легкому костюмі, біля стовпа з нанесеною на нього білою смугою, і ця смуга означає, що саме тут зупинка автобуса. За спиною у нього закрився кондитерський магазин з синім орлом НАВ[98] в одній вітрині і написом білою фарбою на інший: ВОНИ ВБИВАЮТЬ МАЛЕНЬКОЇ ЛЮДИНИ. Тед просто стоїть на покуті, з пошарпаним шкіряним портфелем в одній руці і пакетом з щільного коричневого паперу в інший (в пакеті — свиняча відбивна на вечерю, куплена в «М'ясній лавці» містера Дейла), коли хтось врізається в нього ззаду, і його кидає на стовп з білою смугою. Першим зустрічається зі стовпом ніс. Ламається. З нього починає шмагати кров. Потім в контакт входить нижня частина обличчя, він відчуває, як рвуть зуби губи зсередини, а рот наповнюється рідиною з солонуватим присмаком гарячого томатного соку. Слід удар в поперек, звук рветься матерії. Від цього удару штани наполовину сповзають з заду, покриваються складками, наче штани клоуна, і раптом по Стосси-авеню тікає якийсь чоловік, у футболці і габардиновых штанях з залоснившимся сідницями. Він біжить до хлопчакам, які грають в стикбол, і що-то бовтається в його правій руці, бовтається, як шкіряний мову. Гей, так це ж гаманець Теда Бротигэна. Господи, та його щойно пограбували, у нього вкрали гаманець!
  
  Бузкові сутінки літнього дня раптово згущуються до нічної темряви, потім раптом світлішає, але знову наступає темрява. Причина в його очах, зіниці звужуються і розширюються, роблячи той самий трюк, який так здивував другого лікаря чи не двадцятьма роками раніше, але Тед цього не помічає. Вся увага сфокусована на убегающем людину, сукином сина, який щойно пограбував його, а в процесі спотворив йому обличчя. Ніколи в житті він не відчував такої злості, і, хоча думка, яку він посилає слідом злодюжці, нешкідлива, навіть лагідна
  
  (слухай, друже, я б дав тобі долар, якби ти попросив, може, навіть два)
  
  сили в ній, як в кинутий спис. І це був спис. Бротигэну потрібно якийсь час, щоб це усвідомити, але по закінченні цього часу йому стає ясно, що він — вбивця, і, якщо є Бог, йому, Теду Бротигэну коли-небудь доведеться стояти перед Його престолом і тримати відповідь за тільки що скоєне. Тікає чоловік начебто про щось спотикається, але на тротуарі немає нічого такого, про що може зачепитися нога, тільки напис крейдою, друкованими літерами: ГАРРІ ЛЮБИТЬ БЕЛИНДУ. А навколо дитячий орнамент: зірки, комети, неповна місяць, якого згодом Тед почне боятися. У нього таке відчуття, ніби спис впивається в спину йому, але він принаймні залишається на ногах. І він цього не хотів. Ось в чому справа. В глибині серця Тед знає, цього не хотів. Він просто... розлютила його несподіваність нападу.
  
  Тед направляється до злодюжці, піднімає гаманець і бачить, що грали в стикбол хлопчаки дивляться на нього, роззявивши роти. Показує їм гаманець, наче це якась зброя з болтающимся стовбуром, і хлопчисько, який тримає в руках отпиленную ручку від швабри, здригається. Весь наступний рік, або близько того, це вздрагивание Тед буде бачити в своїх кошмарах частіше, ніж падаюче тіло. Власне, буде бачити і потім, нехай і рідше, все життя. Тому що він любить дітей і ніколи не лякає їх спеціально. І він знає, що вони бачать: чоловіка зі спущеними штанами, з-під яких видно боксерські труси (він поняття не має, ширінки стирчить з його кінець чи ні, і якщо стирчить, то його це анітрохи не здивує), гаманцем у руці і божевільним виразом закривавленого обличчя.
  
  — Ви нічого не бачили! — кричить він їм. — Ви мене чуєте! Ви мене чуєте! Ви нічого не бачили!
  
  Потім він підтягує штани. Повертається до портфелю, піднімає, але до пакета зі свинячої відбивної не торкається, до біса свинячу відбивну, він втратив апетит, разом з верхнім переднім зубом. Кидає ще один погляд на що лежить на тротуарі тіло, на переляканих хлопчаків. Тікає.
  
  З цього починається його нова кар'єра.
  
  5
  
  Кінець другої плівки вислизнув через прорізи в маточині бобіни і м'яко зашарудів, простягаючись через головку магнітофона.
  
  — Господи, — видихнула Сюзанна. — Господи, який бідолаха.
  
  — Як же давно це сталося. — І Джейк похитав головою, немов намагався розігнати застилавший її туман. Для хлопчика роки, що відокремлюють його коли від коли Бротигэна, здавалися нездоланною прірвою.
  
  Едді взяв футляр з третьої бобіною, дістав її, запитливо подивився на Роланда. Стрілець звичним жестом вертанул рукою, тим самим кажучи: швидше, швидше.
  
  Едді заправив плівку стрічкопротяжний механізм магнітофона. Раніше йому такого робити не доводилося, але для цього не потрібні знання інженера-ракетника. Втомлений голос продовжив, віща з Пряникового будиночка, який Дінки Эрншоу придумав для Шими, реального місця, для створення якого потрібен тільки уяву. Балкон на зовнішній стіні Темної Вежі, так назвав його Бротигэн.
  
  Він вбив чоловіка (випадково, з цим погодилися вони все; вони звикли не розлучатися зі зброєю і знали різницю між випадковим і свідомим застосуванням без жодних дискусій) приблизно о сьомій вечора. А до дев'ятої години того ж вечора вже катил в поїзді на захід. Трьома днями пізніше переглядав колонку оголошень «Потрібні бухгалтери» в газеті Де-Мойна.[99] Тепер він знав про себе декілька більше, ніж раніше, розумів, яким повинен бути обережним. Більше не міг дозволити собі злитися, навіть коли для злості були всі підстави. Перш був нешкідливим телепатом, міг сказати вам, що ви з'їли на ленч, міг сказати, де у колоді лежить дама черв'яків, тому що про це знав шулер, який тримав гральний притон на розі... але, розлютившись, Бротигэн отримував доступ до спису, жахливого спису...
  
  — Між іншим, це неправда, — зауважив голос з магнітофона, — про нешкідливого телепата, і я це розумів, навіть коли був молокососом, які намагалися потрапити на військову службу. Просто не знав слова, яким слід було мене називати.
  
  Як з'ясувалося, слово це — помножувач. Пізніше він зрозумів, що певні особи, скаути, отыскивающие людей з надприродними здібностями, вже тоді спостерігали за ним, оцінювали його потенціал, знаючи, що він виділяється навіть серед телепатов, але не знаючи, наскільки виділяється. По-перше, телепати, що живуть не на Ключовий Землі (їх фраза) зустрічалися рідко. По-друге, до середини 1930-х років Тед почав усвідомлювати, на що він дійсно здатний: якщо доторкався до розуму іншої людини в стані емоційного підйому, чоловік цей на короткий час ставав телепатом. Не знав Бротигэн іншого: надприродні здібності тих, хто був телепатом, під його впливом посилювалися.
  
  Значно посилювалися, множилися.
  
  — Але я про це ще розповім, — пообіцяв Бротигэн.
  
  Він кочував з міста в місто, той же сезонний робітник, перебивающийся випадковими заробітками, тільки не в комбінезоні, а в костюмі, так і їздив по країні у пасажирських, а не у товарних вагонах, ніколи не затримуючись на одному місці досить довго, щоб пустити коріння. Озираючись назад, він вважав, що навіть тоді підсвідомо знав про стеження. На інтуїтивному рівні, дивацтв, які іноді помічав краєм ока. Приміром, тут і там йому зустрічався певний тип людей. Жінки — рідко, частіше чоловіки, але всім їм подобалася кричуща одяг, біфштекси з кров'ю, швидкі автомобілі тих же яскравих кольорів, що і одяг. Їх відрізняли важкі і напрочуд позбавлені виразу обличчя. Пізніше він прийшов до висновку, що точно так само виглядають особи тих дурнів, які робили пластичні операції у лікарів-шарлатанів, спокусившись дешевизною. І всі двадцять років — свідомо він це не помічав, тільки краєм ока — в якому б він не знаходився місті, скрізь йому зустрічалися ті ж дитячі символи, намальовані на парканах, стійках, тротуарах. Зірки і комети, планети з кільцями і неповні місяця. Іноді червоний очей. Часто поруч зустрічалася решітка «класів», але не завжди. Пізніше ці дрібниці склалися в одну «картинку», але не в тридцятих, сорокових-початку п'ятдесятих, коли його носило по всій країні. Ні, тоді він чимось нагадував доків Номер один і два, не хотів бачити те, що знаходилося у нього перед очима, тому що... уникав зайвих хвилювань.
  
  А потім, приблизно в той час, коли Корейська війна наближалася до завершення, він побачив Оголошення. Воно обіцяло РОБОТУ НА ВСЕ ЖИТТЯ, і в ньому зазначалося: якщо ВИ ПРОЙДЕТЕ ВІДБІР, то вам не буде ставити ЖОДНИХ ЗАПИТАНЬ про ваше минуле. У списку потрібних фахівців значилися і бухгалтери. Бротигэн не сумнівався, що це оголошення публікувалися в газетах по всій країні. Він прочитав його в «Сакраменто бі».[100]
  
  — Господи! — вигукнув Джейк. — Саме з цієї газети батько Каллагэн дізнався про те, що його друг Джордж Магрудер...
  
  — Тихо! — обірвав його Роланд. — Слухай.
  
  Вони слухали.
  
  6
  
  Тестування проводиться челами (цей термін Тед Бротигэн дізнається лише через кілька тижнів, коли покине свій 1955 рік і потрапить в знаходиться поза часом Алгул). На співбесіді в Сан-Франциско його теж приймає чол. Тед ще дізнається (серед багато всякого), що маскування, якою користуються «нижчі люди», насамперед маски, які вони носять, не так вже й хороша, особливо поблизу і при особистому контакті. Поблизу і при особистому контакті правда відкривається дуже навіть швидко: вони — помісь чолов і тахинов, для яких прагнення стати челами перетворилося в релігійний культ. І найпростіший спосіб опинитися у ведмежих обіймах «нижчого» чоловіки або жінки, смертоносні зуби яких будуть шукати вашу сонну артерію, — сказати їм, що змінюватися вони можуть лише у двох напрямках: старіти і ставати більш потворними. Червоні мітки на їх лобах, очей Короля, звичайно зникають, коли вони опиняються на американській стороні (або висихають, як тимчасово дрімаюча пустула), і маски, які вони одягають, по природі органічні, крім як за вухами, де проглядає волохата, утикана зубами справжня шкіра, і на перший погляд не відрізняються від людських облич, правда, в ніздрях будь-хто може побачити десятки маленьких ворухливих джгутиків. Але, з іншого боку, це ж непристойно, заглядати в ніздрі іншому.
  
  Що б вони про себе думали, але поблизу і наодинці, само собою, на американській стороні, ставало ясно і зрозуміло, що вони — нелюди, а кому хочеться лякати нову рибку до того, як мережа розставлені належним чином? Ось чому челы (кан-тоі таким словом ніколи не користуються. Вважають його принизливим, як нігер або вамп) проводять тестування, проводять співбесіди, кандидат на вакантну посаду бачить тільки чолов до того моменту, як переступає поріг працює двері на американській стороні і потрапляє в Тандерклеп.
  
  Тед проходить тестування разом із сотнею інших претендентів у спортивному залі, який нагадує йому інший зал, в середній школі східного Хартфорда. Цей заповнений рядами шкільних столів. Стоять вони на матах для занять боротьбою, щоб залізні ніжки не дряпали дерев'яна підлога. Після першого етапу тестування (дев'яносто хвилин питань з математики, літератури, словниковому запасу) половина столів порожніє. Після другого етапу зайнятими залишаються лише чверть. Другий етап складається з дуже дивних запитань, дуже суб'єктивних питань, і в деяких випадках Тед дає відповідь, що не вважає правильним, але думає, можливо, знає, що люди, що складали запитальник, хочуть побачити не той відповідь, який швидше всього міг дати він (і більшість людей). Ось приклад такого питання:
  
  23. Ви зупинилися близько перекинувся автомобіля на дорозі, де рідко хто їздить. Молода людина не може самостійно вилізти з кабіни та кличе на допомогу. Ви питаєте: «Молодий чоловік, ви поранені?» Він відповідає: «Начебто немає». Поруч на підлозі лежить сумка з грошима. Ви:
  
  а) Допомагаєте молодій людині вибратися з кабіни і віддаєте йому гроші.
  
  б) Допомагаєте молодій людині вибратися з кабіни, але наполягаєте на необхідності відвезти гроші в місцеву поліцейську ділянку.
  
  в) Берете гроші і продовжуєте шлях, знаючи, що хто-небудь обов'язково проїде слідом і допоможе молодій людині, нехай і користуються цією дорогою рідко.
  
  г) щось ще.
  
  Будь це тест кафедри психології Сакраментского університету, Тед без коливання обвів би варіант (б). Нехай він мало чим відрізнявся від бродяги, його мама не виховувала дурнів, і ми говоримо: "дякую тобі. Цей вибір був би правильним у більшості ситуацій... безпечний вибір, вибір, який просто не може бути неправильним. Розглядає він і запасний варіант: «Я абсолютно не розумію, до чого ви хилите, але принаймні чесно це визнаю», і це варіант (р).
  
  Тед обводить (в), але це не означає, що в вищеописаної ситуації він би саме так і вчинив. Він схильний думати, що і варіант (а) не так вже й поганий, за умови, що він зможе поставити «молодій людині» кілька питань про походження грошей. І якщо не застосовувалися тортури (а він би дізнався, чи не так, що б не відповів йому «молодик» на цей предмет), немає питань, забирайте ваші гроші. Vaya con Dias[101]. І чому? Тому що Тед Бротигэн вірив, так вже вийшло, що власник закрився кондитерського магазину не просто кидався словами, коли писав на вітрині ВОНИ ВБИВАЮТЬ МАЛЕНЬКОЇ ЛЮДИНИ.
  
  Але він обводить (в) і п'ятьма днями пізніше виявляється в холі танцювальної школи (танців там вже не вчать, школа закрилася) в Сан-Франциско (квиток з Сакраменто йому оплатили) разом з трьома іншими чоловіками і однієї похмурою дівчиною (як з'ясовується, дівчину звуть Таня Лідс, і вона з Брайса, штат Колорадо). Більше чотирьохсот осіб прийшли в спортивний зал, клюнувши на обіцянки рекламного оголошення. По більшій частині, козлища. У Сан-Франциско приїжджають чотири агнця. Один відсоток. І навіть це, як потім належить дізнатися Бротигэну, фантастичний улов.
  
  Згодом його запрошують в кабінет з написом на двері СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО. Велика частина кабінету забита запорошеними танцювальними костюмами. На стільчику сидить широкоплечий чоловік з суворим обличчям, навколо валяються рожеві пачки. Бротигэн думає: «Реальна жаба в уявному саду».
  
  Чоловік сидить, нахилившись вперед, руки лежать на величезних, як у слона, стегнах.
  
  — Містер Бротигэн, — каже він, — можливо, я — жаба, може, й немає, але я можу запропонувати вам роботу на все життя. Можу також відправити вас звідси, міцно потиснувши руку і побажавши всього найкращого. Все залежить від відповіді на одне питання. Власне, питання про питанні.
  
  Чоловік (як з'ясовується, звуть його Френк Армитейдж) простягає Теду аркуш паперу. На ньому підкреслять питання 23, про юнака і сумці з грошима.
  
  — Ви обвели (в), — говорить Армитейдж. — А тепер, тільки без запинки, будь ласка, скажіть мені чому.
  
  — Тому що (в) — відповідь, який ви хотіли отримати, — відповідає Тед без жодної запинки.
  
  — І звідки вам це відомо?
  
  — Тому що я — телепат, — говорить Тед. — І саме телепатов ви шукаєте. — Він намагається зберегти безпристрасне вираз обличчя і, схоже, йому це вдається, але всередині його переповнює безмірне полегшення. Тому що він знайшов роботу? Немає. Тому що йому зробили пропозицію, в порівнянні з яким призові гроші нової телевікторини здаються грошами? Немає.
  
  Тому що комусь нарешті потрібні його здібності.
  
  Бо кого-то він дійсно зацікавив.
  
  7
  
  Роботу йому запропонували дуже вигідну, але у своїх мемуарах Бротигэн чесно визнав, що міг би погодитися, навіть якщо б йому відразу сказали правду.
  
  «Тому що талант не може дрімати, не знає, як це, сидіти сиднем, — сказав він. — Незалежно від того, чи йдеться про розкриття сейфів, читання думок, поділі в розумі десятизначных чисел, талант вимагає, щоб його використовували. Кричить про це, не замовкаючи. Будить вночі після самого важкого дня, кричачи: „Використовуй мене, використовуй мене, використовуй мене! Я втомився від байдикування! Використовуй мене, дурья башка, використовуй!“»
  
  Джейк розреготався, навіть не юнацьким — дитячим сміхом. Затиснув рот руками, але продовжував сміятися. Ыш подивився на нього знизу вгору, його чорні очі в золотих ободках обручок хитро поблискували.
  
  Сидячи на стільчику серед рожевих пачок, в м'якому капелюсі, зрушеної назад, на коротко стриженої голови, Армитейдж запитав Бротигэна, чув про той «Південноамериканських морських бджіл». Коли Бротигэн відповів, що ні, Армитейдж пояснив, що мова йде про консорціум багатих південноамериканських бізнесменів, в основному бразильців, які в 1946 році найняли групу американських інженерів, будівельних робітників і охоронців. Числом більше сотні. Вони і є «південноамериканські морські бджоли». Консорціум підписував з ними чотирирічні контракти, платня для кожного встановлювалося індивідуально, але всім платили щедро, можливо, навіть занадто щедро. Скажімо, бульдозерист міг підписати контракт на 20 000 доларів в рік, що в ті дні вважалася дуже високою платнею. Більш того, покладалася премія в розмірі від річного окладу. Тобто цей самий бульдозерист по закінченні чотирьох років отримував сто тисяч доларів. За умови, що чоловік погоджувався на одне незвичайне умова: він їде, він працює і не повертається назад, поки не закінчиться термін контракту чи не буде закінчена робота. щотижня передбачалися два вихідних, як в Америці, кожен рік — відпустка, як в Америці, але в пампасах. Чоловік не міг повернутися в Північну Америку (не міг навіть побувати в Ріо) до закінчення терміну контракту, тобто чотирьох років. Якщо людина помирала в Південній Америці, його поховали б там само: ніхто не збирався платити за перевезення тіла назад у Вілкс-Барре.[102] Кожен, хто підписував контракт, отримував п'ятдесят тисяч авансу і шістдесят днів, протягом яких міг витратити їх, покласти в банк, інвестувати або пропити. Якщо людина вибирав варіант інвестування, то до його повернення з джунглів, з темною засмагою, накачаними м'язами і купою історій, яких вистачило б до кінця життя, ці п'ятдесят тисяч перетворювалися в сімдесят п'ять. І зрозуміло, як тільки контракт закінчувався, людина отримувала, як любили говорити лайми,[103] «другу половину», яка приплюсовывалось до того, що залишалося від першої.
  
  Все це Армитейдж і розповів Теду. Тільки перша половина склала чверть мільйона доларів, що в сумі з другої давало рівно півмільйона.
  
  
  
  «Це здавалося неймовірним, — звучало з „Волленсака“ голос Бротигэна. — Звичайно, здавалося, чорт забирай! Тільки набагато пізніше я з'ясував, як неймовірно дешево вони нас купували, навіть пропонуючи такі ціни. Дінки стає особливо красномовний, коли мова заходить про їх жадібності... під „ними“ в даному випадку маються на увазі бюрократи Короля. Він каже, що Червоний Король намагається покласти край усьому створеному Господом, не виходячи за жорсткі рамки бюджету, і, зрозуміло, він має рацію, але, думаю, навіть Дінки розуміє, нехай він у цьому, само собою, не визнається, якщо ти пропонуєш людині так багато, він просто відмовляється цьому вірити. Або, залежно від його уяви (у багатьох телепатов і ясновидців уяву відсутнє), не може в це повірити. У нашому випадку контракт укладався на шість років, з можливістю продовження, і Армитейдж негайно ж хотів почути моє рішення. Дуже мало методів маніпулювання людьми настільки ж успішні, як цей, пані та панове, полягає в тому, що ти запудриваешь мізки своїй жертві, сковываешь їх жадібністю, а потім торопишь з відповіддю.
  
  І я, звичайно ж, тут же на все погодився. Армитейдж сказав мені, що вже у другій половині дня моя чверть мільйона буде в „Морському банку“ Сан-Франциско, звідки я можу забрати гроші у зручний для мене час. Я запитав, чи потрібно підписувати контракт. Він простягнув мені руку, величезну, як окіст, і сказав, що ось він, наш контракт. Я запитав, куди я поїду і чим мені доведеться займатися, ці питання слід задати з самого початку, впевнений, ви зі мною погодитеся, але я був так вражений його пропозицією, що мені це і в голову не прийшло.
  
  А крім того, я вважав, що знаю відповідь. Я думав, що мені доведеться працювати на державу. По одному з проектів, яким дала путівку в життя „холодна війна“. В якому-небудь відділі ЦРУ чи ФБР, що займається телепатами, де-небудь на острові в Тихому океані. Пам'ятаю, я ще подумав, що з усього цього може вийти хороший радіоспектакль.
  
  Армитейдж відповів: „Ви поїдете далеко, Тед, але при цьому будете зовсім поруч. Поки це все, що я можу вам сказати. За винятком останнього. Щодо наших домовленостей я попрошу вас тримати рот на замку протягом усіх восьми тижнів, що залишилися до вашого... гм-м... від'їзду. Пам'ятайте, розв'язаний мова топить кораблі. Ризикуючи викликати у вас параною, попрошу врахувати, що за вами стежитимуть“.
  
  І зрозуміло, за мною стежили. Пізніше, якщо точніше, набагато пізніше, я зумів згадати у всіх подробицях два моїх останніх місяці у Фріско, і зрозумів, що кан-тоі невсипно стежили за мною.
  
  „Нижчі люди“.
  
  8
  
  — Армитейдж і два інших чола зустрілися з нами біля дверей готелю „Марк Гопкінс“, — продовжив голос з магнітофона. — Дату я запам'ятав чудово: Хеллоуїн 1955 року. П'ять годин пополудні. Я, Джейс Макговерн, Дейв Иттауэй, Дік... Не можу згадати його прізвище, він помер шістьма місяцями пізніше, Хамма сказав, що від пневмонії, і інші ки'кани його підтримали, ки'кан означає говночеловек, або гівнюк, якщо вас це цікавить, але Дік покінчив з собою, і я це точно знав, навіть якщо решта — ні. Інші... пам'ятаєте дока Номер два? Інші і раніше, і тепер точно такі ж. „Не кажіть мені того, що я не хочу знати, сей, не внести дисонанс у склався у мене погляд на світ“. Останньою була Таня Лідс. Міцна штучка...
  
  Пауза і клацання. Голос Теда повернувся, тимчасово посвіжілий, зміцнілий. Третя бобіна підходила до кінця. „Кінець історії йому доведеться зім'яти“, — подумав Едді, і думка ця викликала в нього розчарування. Крім іншого, Тед виявився чудовим оповідачем.
  
  — Армитейдж і його колеги приїхали на „форді-універсал“, який у ті благословенні дні називали труною. Вони повезли нас у глиб материка, в місто Санта-Майру. Із заасфальтованої Головною вулицею. На інших тверде покриття відсутнє. Я пам'ятаю безліч нафтових качалок, які нагадували молільників богомолов, щось в цьому роді... але до того часу вже стемніло, так що вони були лише силуетами на небесному тлі.
  
  Я очікував побачити залізничну платформу, може, автобус з табличкою ЗАМОВНИЙ на лобовому склі. Замість цього нас підвезли до порожнього складським будівлі з перекошеною вивіскою над воротами ВАНТАЖНИЙ СКЛАД САНТА-МАЙРА, і я вловив думку, ясну і зрозумілу, долетевшую до мене від Діка, прізвище якого я забув: Вони збираються нас вбити. Вони привезли нас сюди, щоб убити і вкрасти наші речі.
  
  Якщо ви не телепат, то не знаєте, як раптом стає страшно. Відчуття таке, ніби хтось залазить в твою голову. Я побачив, як зблід Дейв Иттауэй, а у Тані, нехай вона не видала жодного звуку, як я вже і говорив, характер у неї — кремень, в куточках очей виступили сльози. В кабіні вистачало світла, щоб це побачити.
  
  Я нахилився, взяв руки Діка у свої, міцно стиснув, коли він спробував їх отдернуть. Послав йому свою думку: Вони не дали б нам по чверті мільйона доларів, велика частина яких і нині зберігається в „Морському банку“, тільки для того, щоб привести нас в цю діру і вкрасти наші годинники. І тут же до мене прийшла думка Джейсі: У мене навіть годинника немає. Я заклав свої два роки тому в Альбукерке, а до того часу, коли подумав, що треба б обзавестися новими, це сталося минулої опівночі, всі магазини вже закрилися, та й я був занадто п'яний, щоб сповзти з високого стільця біля стійки бару.
  
  Його думка зняла напругу, ми всі розсміялися. Армитейдж запитав нас, чого ми сміємося, і ми розслабилися ще сильніше, тому що могли робити те, чого не міг він і його люди — спілкуватися без слів. Я сказав йому, що просто так, і знову стиснув руки Діка. Це спрацювало. Я... думаю, допоміг йому. Вперше в житті. Потім таке траплялося часто. В цьому одна з причин моєї втоми. Ментальна допомогу сильно вимотує.
  
  Армитейдж та інші повели нас в будівлю складу. Приміщення пустувало, але в глибині стояла двері, з написаними на ній крейдою двома словами, в оточенні неповних місяців і зірок. СТАНЦІЯ „ТАНДЕРКЛЕП“ — ось що ми прочитали на двері. Але не виявили нічого схожого на станцію: ні залізничних шляхів, ні вагонів, ні автобусів, ні навіть дороги, крім тієї, по якій ми приїхали до складу. По обидві сторони дверей були вікна, але в них ми побачили лише пару-трійку якихось невеликих будівель, швидше за все сараїв, від одного з яких залишився тільки згорілий остов, і землю, завалене сміттям.
  
  „Чому ми сюди прийшли?“ — запитав Дейв Иттауэй, і один із супутників Армитейджа відповів: „Ви побачите“, — і ми побачили.
  
  „Дама проходить першої“, — з цими словами Армитейдж відчинив двері.
  
  На тій стороні теж було темно, але не так, як на нашій. Там була більш темна темрява. Якщо ви вже бачили Тандерклеп в ночі, то знаєте, про що я кажу. І звуки з цієї темноти долинали інші. Старина Дік спробував дати задній хід і розвернувся на сто вісімдесят градусів. Один із супутників Армитейджа вихопив пістолет. І я ніколи не забуду, що сказав Армитейдж. Бо голос його звучав... по-доброму. „Повертатися запізно, — почули ми. — Тепер ви можете йти тільки вперед“.
  
  Думаю, саме тоді я зрозумів, що всі ці розмови про шестирічний контракт і його продовження, якщо буде на те бажання — нісенітниця собача, як сказали б Боббі Гарфілд та його друг Салл-Джон. Не те щоб ми прочитали це в їх думках. Всі вони були в капелюхах, бачте. Ви ніколи не побачите „нижчого“ чоловіка, так і „нижчу“ жінку, якщо на те пішло, без капелюха. Чоловіки воліють прості м'які капелюхи, на зразок тих, що носили тоді в Америці, але ці капелюхи відрізнялися від тих, що продаються в магазині. Вони — думалки. Точніше, антидумалки; глушать думки тих, хто їх носить. Якщо ви спробуєте тыкнуться в голову того, хто в такий капелюсі, тыкнуться — це слівце Дінки, тобто прочитати його думки, з цього нічого не вийде. Ви почуєте лише гудіння, крізь яке будуть прориватися безліч невиразних голосів. Неприємне гудіння, схоже тодэшным колокольцам. Якщо ви їх чули, то знаєте, про що я. Відбиває бажання докладати додаткові зусилля. А докладати додаткові зусилля — це останнє, чого можуть захотіти живуть в Алгуле телепати. У чому найбільше зацікавлені Руйнівники, пані та панове, так це жити спокійно і не рипатися. Що тільки підкреслює жахливість ситуації, якщо, звичайно, відійти подалі і поглянути на те, що відбувається з боку. У кампусі можна дуже часто почути або побачити написане на стіні коротенький вислів, майже віршик: „Вмикай вентилятор, вважай, що ти в круїзі, не згадуй про минуле, думай про засмагу“. Це означає набагато більше, що просто: „Не смикатися“. Наслідки такого ставлення вкрай неприємні. Цікаво, чи ви зможете це побачити.
  
  Едді подумав, що він зміг, у всякому разі, йому прийшла в голову думка про те, що з його брата Генрі вийшов би приголомшливий Руйнівник. За умови, що йому дозволили взяти з собою героїн та альбоми „Криденс клиауотер ревайвел“.[104]
  
  Довга пауза від Теда, потім сумний сміх.
  
  — Я думаю, пора трохи скоротити цю довгу історію. Ми пройшли через двері, інше залишимо за кадром. Якщо ви пройшли той же шлях, то знаєте, якими неприємними відчуттями супроводжується цей перехід, коли двері працює не на належному рівні. А двері між Санта-Майрой і Тандерклепом була значно в кращому стані, ніж деякі з дверей, через які мені довелося потім проходити.
  
  На мить ми бачили тільки темряву тієї сторони та чули виття звірів, яких тахины називають дикими собаками. Потім запалилися прожектора, і ми побачили цих... цих істот з головами птахів, горностаїв, одного з головою бика з рогами і все таке. Джейс закричав, я — теж. Дейв Иттауэй повернувся і спробував втекти, але його схопив Армитейдж. А якщо б і не схопив, куди він побіг? Назад у двері? Так вона закрилася і, наскільки мені відомо, була односторонньою. Тільки Таня, єдина з нас, не видала жодного звуку, а коли глянула на мене, в її очах я побачив полегшення, то ж прочитав і в думках. Тому що ми знали, розумієте. Не на всі питання ми отримали відповіді, але на два дуже важливих, отримали. Де ми були? В іншому світі. Коли ми могли повернутися? Ніколи. Наші гроші в „Морському банку“ Сан-Франциско будуть множитися і множитися, перетворюючись в мільйони, і ніхто не зможе їх витратити. Бо той світ ми покинули назавжди.
  
  Нас вже чекав автобус з роботом-водієм, якого звали Філ. „Мене звуть Філ, я старий, але милий, а найкраща новина — я ніколи не пив“. Пах він, як блискавка, а всередині у нього постійно щось клацало. Старина Філ вже мертвий, його відвезли на цвинтар поїздів і роботів, скільки їх там спочиває, відомо тільки Господу, але механічних помічників тут вистачає, щоб завершити розпочате, я в цьому впевнений.
  
  Дік втратив свідомість, коли ми вийшли з дверей на стороні Тандерклепа, але до того часу, коли попереду показалися вогні поселення, прийшов в себе. Таня поклала його голову собі на коліна, і я пам'ятаю, з якою вдячністю він на неї дивився. Це забавно, що залишається в пам'яті, чи не так? Нас перевірили біля воріт. Розподілили по гуртожитках, простежили за тим, щоб ми поїли... їду подали відмінну. І потім годували не гірше.
  
  На наступний день ми вийшли на роботу. І якщо відняти мій маленький „відпустку в Коннектикуті“, працювали постійно».
  
  Ще пауза, а потім:
  
  — Бачить Бог, з тих пір ми працювали. І, прости Господи, більшість з нас були щасливі. Тому що талант хоче одного — бути затребуваним.
  
  9
  
  Він розповідає про кількох перших вахтах в Читальні і усвідомленні, не поступовому — майже миттєвому, що вони тут не для того, щоб знайти шпигунів, або читати думки російських вчених, або шукати якусь космічну хрень», як сказав би Дінки (не те щоб Дінки з'явився тут раніше, ніж він, але Шими — з'явився). Ні, вони робили інше — щось руйнували. Він міг відчувати це щось, не тільки в небі над Алгул Сьєнто, але скрізь навколо них, навіть під ногами.
  
  І проте його все влаштовувало. Годували добре, його сексуальний апетит з роками дещо згас, але він не відмовляв собі в задоволенні час від часу потішити свого молодця, щоразу нагадуючи собі, що віртуальний секс — та ж мастурбація. Але при цьому довгі роки він трахкався тільки з повіями, як і багато чоловіків, постійно перепархивающие з місця на місце, і на власному досвіді знав, що такий секс також не надто відрізняється від тієї ж мастурбації; ти долбишь її щосили, піт ллє з тебе градом, вона ойкає і охає, при цьому думаючи, чи є в баку бензин, або намагаючись пригадати, коли отоварюють купони у «Червоному і Білому». Як і в інших життєвих ситуаціях, тут доводиться задіяти уяву, а ось це Тед вміє, візуалізація дається йому легко, спасибі вам велике. Він задоволений тим, що в нього дах над головою, задоволений компанією... охоронці — це охоронці, все так, але він вірить їм, коли вони кажуть, що наполовину їх робота — оберігати кампус від тих, хто може проникнути в нього зовні, і лише друга половина — не випускати з нього Руйнівників. Йому подобається більшість тих, кого охороняють разом з ним, а десь через рік-два він розуміє, що потрібна мешканцям гуртожитків. Він може заспокоїти, коли їх охоплює лють; може зняти гострий напад туги за домом годинним розмовою. І це, звичайно, добре. Може, добре все, що вони тут роблять. У всякому разі, є у нього таке відчуття. Тужити по будинку — це людське почуття, а ось Руйнувати — божественне. Він намагається пояснити Роланду і його тету, але найкраще, що він може зробити — знайти саме підходяще, на його погляд, порівняння: Руйнувати — все одно що нарешті почухати те місце на спині, яке весь час зводило тебе з розуму терпимим, але постійним сверблячкою, а дотягнутися до нього ніяк не вдавалося. Йому подобається ходити до Читальні, точно так само, як і решті. Подобається сидіти там, вдихати запах гарного дерева і гарної шкіри, шукати... шукати... а потім, раптово, а-а-ах. Ти зачепився. Покачиваешься, як мавпа на суку. Ти руйнуєш бебі, а руйнувати — це божественно.
  
  Дінки якось сказав, що Читальня — єдине місце, де він дійсно відчував сам себе, ось чому йому і хотілося її закрити. Якщо можливо, спалити. «Я ж знаю, що можу зробити, коли відчуваю себе самого, — сказав він Теду. — Коли я, ви розумієте, у злагоді з самим собою». І Тед розумів, про що йдеться. В Читальні всім було занадто вже добре, навіть не вірилося, що таке можливо. Ти сідаєш, при бажанні береш в руки журнал, дивишся на картинки моделей і маргарину, кінозірок і автомобілів, і відчуваєш, як твій розум піднімається вгору. Промінь навколо тебе, ти ніби в енергетичному коридорі, але твій розум завжди піднімається до даху і, коли добирається туди, знаходить великий древній похилий жолоб.
  
  Може, одного разу, коли Прим тільки-тільки відступив і голос Гана ще віддавався луною в чертогах макровсесвіту, Промені були гладкими і полірованими, але ті дні канули в Лету. Тепер Шлях Ведмедя і Черепахи бугрист і роз'їдений, на поверхні повним-повно бухт, сідловин, печер і ущелин, достатньо місць, за які можна вчепитися. Іноді ти повільно повзеш по них, інший раз відчуваєш, як проникаєш всередину, як крапля кислоти, здатна мислити. І всі ці неймовірно приємні відчуття. Сексуальні.
  
  А для Теда в цьому є і дещо ще, хоча він і не знає, що він — єдиний, у кого це є, поки йому не говорить про це Трампас. Трампас, ясна річ, не збирався нічого йому казати, але у нього моторошна екзема, і ось це кардинально змінює все. Важко повірити, що лаври порятунку Темної Вежі, можливо, належать вічно зуд шкіри на голові, але ця ідея не притягнута за вуха.
  
  Зовсім не притягнутий.
  
  10
  
  «У Алгул Сьєнто приблизно сто вісімдесят співробітників, — розповідав Тед. — Я не з тих, хто вчить кого-небудь робити свою роботу, але, можливо, ви захочете дещо записати, щонайменше запам'ятати. Грубо кажучи, шістдесят охоронців на три восьмигодинного зміни, відповідно, двадцять, двадцять і двадцять у кожній. У тахинов найгостріший зір, і вони несуть вахту на сторожових вежах. Челы патрулюють периметр. Зі зброєю, будьте впевнені, і великого калібру. Керують всім Прентісс, ректор, і Фінлі з Тього, начальник служби безпеки, чол і тахін відповідно, але більшість скаутів, які бувають в інших реальностях — кан-тоі... „нижчі люди“, ви розумієте.
  
  Зазвичай кан-тои не ладнають з Руйнівниками. Коротка розмова — ось і все спілкування, яке може бути між ними. Дінки якось сказав мені, що вони нам заздрять, тому що ми, як він каже, „вчинені челы“. Як і охоронці-челы, кантои на службі носять думалки, щоб ми не могли тыкнуться в їхні голови та прочитати думки. Але справа в тому, що в основній масі Руйнівники і не намагалися нікуди тыкнуться, за винятком Променя, а може, їм це вже не під силу. Мозок — така ж м'яз, як і будь-яка інша, і атрофується, якщо її не використовувати».
  
  Пауза. Клацання. А потім:
  
  «Таке відчуття, що ніяк не можу закінчити. Я розчарований, але в принципі мене це не дивує. Все-таки це буде моя остання історія. Вибачте».
  
  Якийсь тихий звук. Начебто хтось щось ковтає. Сюзанна зрозуміла, що це за звук: Тед знову п'є воду.
  
  «Я говорив вам, що тахинам думалки не потрібні? Вони говорять на хорошому англійському, але час від часу я відчуваю, що деякі з них володіють обмеженими телепатичними здібностями, можуть отримувати і передавати, у всякому разі, короткі думки, а якщо ти намагаєшся тыкнуться в їх голови, то на тебе находить отупляючий хвиля якихось шумів, ментальні статичні перешкоди, білий шум. Я припустив, що це результат дії якогось захисного механізму. Дінки впевнений, що так вони думають. У будь-якому разі цим вони полегшують собі життя. Їм немає потреби пам'ятати про те, що перед виходом з дому треба обов'язково надіти капелюх.
  
  Серед кан-тоі Трампас був одним із старших скаутів. Його можна було бачити прогулюється по Головній вулиці Плизантвиля або сидить на лавці на Молле, зазвичай з якою-небудь книгою з психологічної серії „Допоможи собі сам“, скажімо з „Сімома кроками до позитивного мислення“. А наступним днем він міг стояти поруч з Будинком розбитих сердець, гріючись в сонячних променях, разом з іншими скаутами кан-тоі. Якщо в цьому простежувалася якась закономірність, я її не знайшов. Дінки теж. Ми думаємо, її і не було.
  
  Що завжди відрізняло Трампаса, так це повна відсутність заздрості. В ньому відчувається дружелюбність... або відчувалося, в деяких аспектах в ньому не було абсолютно нічого від „нижчого“ чоловіка. І, схоже, далеко не всі колеги кан-тоі Трампаса сильно любили його. Що тут скажеш, іронія долі, тому що якщо кан-тоі і могли перетворитися в людей, то Трампас був один з тих небагатьох, хто дійсно просунувся в цьому напрямку. Взяти, приміром, сміх. Коли кан-тоі сміялися, здавалося, що вивернуті з кошика камені, що котяться по похилому жестяному жолобу: всередині у тебе все починає тремтіти, як каже Таня. Коли сміється Трампас, сміх, пронизливий, це є, але в іншому нормальний. Тому що, думаю, він сміється. А інші просто імітують сміх.
  
  Так або інакше, як-то днем у нас зав'язалася розмова. На Головній вулиці, поруч з кінотеатром „Перлина“. В який уже раз показували „Зоряні війни“. Якщо і є фільм, який Руйнівникам хочеться дивитися знову і знову, так це „Зоряні війни“.
  
  Я запитав його, чи він знає, звідки взялася його прізвище. Він відповів, звичайно, він отримав її від свого клан-фама. Кожному кан-тоі дають прізвище чола в якийсь період його розвитку; начебто це ознака зрілості. Дінки каже, що вони отримують прізвище після того, як їм вдалося вперше успішно поганяти шкірку, але Дінки — це Дінки. Фактично ми цього не знаємо, та нам це і не потрібно, але деякі з прізвищ дуже забавні. Тут ходить один тип, який виглядає, як Рондо Хаттон, актор 1930-х років, який страждав на акромегалію і міг грати тільки монстрів і психопатів, але звуть його Томас Карлайл.[105] Є тут і Беовульф,[106] та Ван Гог Баес».
  
  Сюзанна, в минулому прихильниця музики з Блікер-стріт,[107] закрила рот руками, щоб придушити сміх.
  
  «Так чи інакше, я сказав йому, що Трампас — персонаж знаменитого роману-вестерну „Виржинец“.[108] Зрозуміло, не головний герой, але йому належить фраза, яку пам'ятають всі, хто прочитав книгу: „Посміхайся, коли кажеш таке!“ Трампаса це зацікавило, і справа кінчилася тим, що я переказав йому весь сюжет книги за чашкою кави в аптечному магазині.
  
  Ми стали друзями. Я розповідав йому, що відбувається в нашій маленькій колонії Руйнівників, він — цікаві, але невинні історії про життя за його сторону огорожі. Він також скаржився на екзему, від якої постійно свербіла шкіра на голові. І постійно піднімав свою круглу шапочку без полів, більше всього схожий на ярмулку, тільки з джинсової тканини, щоб почухати голову. Він говорив, що там все страшенно свербить, навіть сильніше, ніж внизу, у дітородного органу. І мало-помалу я почав розуміти, що можу читати його думки всякий раз, коли він здіймає шапочку. Не тільки ті, що перебували на самому верху, але всі. І якщо не втрачав часу дарма, а я вчився його не втрачати, то міг прочитати саме ті думки, які мене цікавили, як статті в енциклопедії, перевертаючи сторінки. Тільки порівняння з книгою, мабуть, неправильне. Швидше цей процес нагадував увімкнення та вимкнення радіо під час випуску новин».
  
  — Господи, — мовив Едді і взяв черговий крекер. Пошкодував, що немає молока, куди міг би вмочити його. Крекери з борошна грубого помелу без молока — все одно що «орео»[109] без білої прошарку.
  
  «Уявіть собі, що ви включаєте радіоприймач або телевізор на максимальну гучність, — знову зазвучав хрипкий, втомлений голос Теда, — а потім вимикаєте його... такжебыстро. — Останні слова він свідомо виголосив разом, і всі посміхнулися, навіть Роланд. — Тоді ідея стане вам зрозуміла. А я розповім, що мені вдалося дізнатися. Підозрюю, вам все це вже відомо, але я просто не можу взяти на себе відповідальність і промовчати. Раптом ви не знаєте того, що я зараз розповім. А це важливо.
  
  Є Вежа, пані та панове, про що ви знати повинні. В свій час там схрещувалися шість Променів. Вони черпали енергію з Вежі, це якийсь неймовірний джерело енергії, і підтримували її, як розтяжки підтримують шпиль радіоантени на даху будівлі. Чотири з цих Променів зруйнувалися, четвертий — нещодавно. Залишилися два: Промінь Ведмедя, Шлях Черепахи — Промінь Шардика, і Промінь Слона, Шлях Вовка — деякі називають його Променем Гана.
  
  Цікаво, чи зможете ви уявити собі той жах, який зазнав я, усвідомивши, чим я займався в Читальні. Коли дряпав що там, нагорі. Хоча я весь час знав, що це — важливе, точно знав.
  
  І це ще не найгірше. Про найгіршому я не підозрював, воно стосувалося тільки мене. Я знав, що в дечому відрізняюся від інших. По-перше, я був єдиним Руйнівником, в душі якого залишалася крапля співчуття. Коли на них нападала нудьга, вони, як я вже і говорив, приходили до мене. Пимли Прентісс, ректор, одружив Таню і Джоя Растосовича, наполіг на цьому, не бажав слухати ніяких заперечень, продовжував твердити, що це його право і обов'язок, що в даній ситуації він — капітан круїзного лайнера, і, зрозуміло, вони дозволили йому їх одружити. А потім прийшли мої апартаменти, і Таня сказала: „Пожени нас, Тед. Тоді ми дійсно станемо чоловіком і дружиною“. Іноді я запитую себе: „Ти замислювався над тим, що тут відбувається? До того, як почав спілкуватися з Трампасом і вслухатися в його думки всякий раз, коли він піднімав шапочку, щоб почухати голову, ти справді думав, що збереглися в душі дещиці жалю і любові — єдине, що відрізняє тебе від інших? Або ти і тут обманював себе?“
  
  Повної впевненості у мене немає, але, можливо, я можу визнати себе невинним по цьому пункту звинувачення. Я справді не розумів, що мій талант простягається далі читання думок і руйнування. Я — що мікрофон для співака або стероїди для м'яза. Я... підсилюють їх. Скажімо, є одиниця сили, назвемо її дарк, добре? В Читальні без мене двадцять або тридцять осіб можуть видавати п'ятдесят дарков в годину. А зі мною? Ця величина підскакує до п'ятисот дарков в годину. І підскакує відразу ж, варто мені там з'явитися.
  
  Слухаючи думки Трампаса, я почав розуміти, що мене вони вважають знахідкою століття, може, всіх часів, що я — єдиний дійсно незамінний Руйнівник. Я вже допоміг їм зламати один Промінь, а тепер в десятки разів скорочую час руйнування Променя Шардика. А коли Промінь Шардика впаде, пані та панове, Промінь Гана протримається лише короткий час. Потім він розвалиться, і Темна Вежа впаде, настане кінець усьому, закриється сам Очей Існування.
  
  Як мені вдалося не дати Трампасу помітити мою печаль, не знаю. І у мене є підстави сумніватися в тому, що моє обличчя весь час залишалося байдужим, нехай тоді я так думав.
  
  Я зрозумів, що повинен вибратися звідси. І ось тут до мене вперше підійшов Шими. Думаю, він постійно читав мої думки, але навіть тепер я не можу цього стверджувати, як не може і Дінки. Я знаю лише одне: якось уночі він прийшов у мою кімнату і послав на думку: „Я можу зробити для вас дірку, сей, якщо хочете, і ви зможете піти куди подалі“. Я запитав його, що це означає, але він лише дивився на мене. Дивно, звичайно, але як багато може сказати єдиний погляд! „Не беріть мене за ідіота. Не витрачайте марно мій час. Не витрачайте марно своє“. Я не прочитав ці думки в його голові. Побачив на його обличчі».
  
  Роланд що відповідно буркнув. Його сяючі очі не відривалися від обертових бобін магнітофона.
  
  «Я запитав його, куди я вийду з цієї діри. Він сказав, що не знає, мені доведеться покладатися на удачу. Тим не менш довго я не роздумував. Побоявся, якщо буду тягнути, знайду причини для того, щоб залишитися. І сказав: „Давай, Шими, відправ мене куди подалі“.
  
  Він заплющив очі, зосередився, і тут же кут моєї кімнати зник. Я побачив проїжджаючі мимо автомобілі. Якісь безформні, але явно американські. Я більше не сперечався, не ставив запитань, просто пішов до них. У мене не було впевненості, що я зможу потрапити в інший світ, але, відверто кажучи, мене це не хвилювало. Я вже думав, що померти — найкраще, що я можу зробити. Моя смерть принаймні сповільнить їх роботу.
  
  І перед тим як я перетнув кордон, Шими послав мені думка: „Пошукай мого друга Уілла Диаборна. Його справжнє ім'я — Роланд. Його друзі померли, але я знаю, що він живий, бо можу чути його. Він — стрілець, і тепер у нього нові друзі. Приведи їх, і вони змусять поганців припинити руйнувати Промінь, точно так само, як змусили Джонаса і його друзів зупинитися, коли ті хотіли мене вбити“, — для Шими це була ціла мова.
  
  Я закрив очі і перетнув кордон. Відчув, як щось ворухнулося у мене в голові, але більше нічого. Ні колокольцев, ні нудоти. Враження залишилися найприємніші, особливо в порівнянні з дверима в Санта-Майре. Я побачив, що стою на руках і колінах біля автостради, на якій суцільним потоком мчали автомобілі. В бур'янах застряг обривок газети. Я підняв його і зрозумів, що потрапив у квітень 1960 року, тобто пройшло майже п'ять років з того дня, як Армитейдж і його друзі провели нас через двері в Санта-Майре, місті, який знаходився на іншому кінці країни. Тому що я тримав у руках шматок хартфордской газети „Куранти“. А автострада виявилася мені знайомою: Меррітт-паркуей».
  
  — Шими може створювати магічні двері! — вигукнув Роланд. Слухаючи, він чистив револьвер, але тепер відклав його у сторону. — Ось що таке телепортація! Ось що вона означає!
  
  — Тихо, Роланд, — повернулася до нього Сюзанна. — Зараз він розповість про своє перебування в Коннектикуті. Я хочу послухати.
  
  11
  
  Але про його перебування в Коннектикуті нікому почути не вдалося. Він просто каже, що це «історія для іншого разу», і розповідає своїм слухачам, як його зловили в Бриджпорте, коли він намагався зібрати достатньо грошей, щоб зникнути назавжди. «Нижчі люди» заштовхали його в автомобіль, відвезли в Нью-Йорк, привели в ресторан «Діксі-Піг». Звідти він потрапив в Федик, з Федика — знову на станцію «Тандерклеп». Зі станції його відвезли в Девар-тоі: і, привіт, Тед, як приємно бачити тебе знову, ласкаво просимо.
  
  Четверта бобіна спорожніла вже на три чверті, а голос ледь відрізняється від шепоту. Тим не менш Тед не здається, продовжує говорити.
  
  «Я був відсутній недовго, але тут знову скакнуло вперед. Хамму з Тього відкликали, можливо, з-за моєї втечі, його місце зайняв Прентісс з Нью-Джерсі, кі'-дам. Він і Фінлі багато разів допитували мене в кабінеті ректора. Обійшлося без фізичних тортур, вважаю, вони вважали мене дуже цінним кадром, щоб ризикувати моїм здоров'ям, але моральний тиск чинився дуже потужне. Вони ясно дали мені зрозуміти, що в разі мого нового втечі, моїх друзів в Коннектикуті вб'ють. Я їм відповів: „Може ви, хлопці, чого не розумієте? Якщо я продовжу свою роботу, вони все одно загинуть. Всі загинуть, за винятком, можливо, того істоти, якого ви називаєте Червоним Королем“.
  
  Прентісс склав пальці гіркою, мене це завжди дратувало, і відповів: „Можливо, це правда, сей, а може, й ні, але якщо так і буде, то ми підемо“, як ви сказали, не страждаючи. З іншого боку, маленький Боббі і маленька Керол... не кажучи вже про матір Керол і одного Боббі Салл-Джона...“ — Він не міг продовжувати. Я до сих пір гадаю, чи зрозуміли вони, як налякали мене їх загрози заподіяти зло моїм юним друзям. І як розлютили.
  
  Всі їх питання, по суті, зводилися до двох моментів, які вони дійсно хотіли знати: чому я втік і хто мені в цьому сприяв. Я міг би йти заведеним порядком: ім'я-посада-особистий номер[110], але вирішив дати розгорнуті відповіді. Я захотіла втекти, сказав я, бо дізнався в одного з охоронців-кан-тоі, випадково прочитавши його думки, чим ми тут займаємося, і ідея мені не сподобалася. Якось вночі я ліг спати, сказав я, а прокинувся близько Меррітт-паркуей. Спочатку вони повністю відкидали цю версію, потім переконали себе, що таке можливо, перш за все тому, що я ні на йоту не відхилявся від неї, скільки б разів вони до неї поверталися. І, звичайно, вони вже знали, які у мене величезні можливості, наскільки я відрізняюся від інших Руйнівників.
  
  „Ви думаєте, на якомусь підсвідомому рівні ви — телепорт, сей?“ — запитав мене Фінлі.
  
  „Звідки я можу це знати? — запитав я у відповідь. Думаю, відповідати питанням на питання — мудре правило, якому доцільно дотримуватися під час допиту, якщо це відносно м'який допит, як було в моєму випадку. — Я ніколи не відчував у собі таку здатність, але, зрозуміло, нам часто не дано знати, що може утнути наша підсвідомість, чи не так?“
  
  „Сподівайтеся на те, що ви — не телепорт, — вставив Прентісс. — Ми можемо змиритися з будь надприродною здатністю, крім цієї. Ця, містер Бротигэн, означає смерть навіть для такого цінного працівника, як ви“. — Швидше за все тоді я йому не повірив, але потім, з розмови з Трампасом, мені стало ясно, що Прентісс міг говорити правду. У будь-якому випадку такою була моя версія, і я ніколи від неї не відхилявся.
  
  Слуга Прентісса, чол, між іншим, по імені Тассо, приносив піднос з тістечками і банками „Нозз-А-Ла“, мені цей напій подобався, тому що смаком скидався рутбир, і Прентісс пропонував мені і перше, і друге... але після того, як я розповім їм, від кого я дізнався про руйнування Променів і як зумів втекти з Алгул Сьєнто. Оскільки потрібних відповідей я не давав, починався черговий коло питань, тільки на цей раз, задаючи їх, Прентісс і Горностай жували тістечка і запивали їх „Ноззи“. Але в якийсь момент вони здавалися і дозволяли мені випити і закусити. Боюся, в умінні вести допит вони не могли зрівнятися з нацистами, тому мої секрети так і залишилися при мені. Вони намагалися прочитати мої думки, звичайно, але... ми ж чули приказку про те, що не варто і намагатися обдурити ошуканця?»
  
  Едді й Сюзанна кивнули. Їх приклад наслідував Джейк, який чув, як батько вимовляв ці слова під час численних розмов, що стосуються програмної сітки телекомпанії.
  
  «Готовий сперечатися, чули, — резюмує Тед. — Що ж, це справедливо і для читання думок. Не можна тыкнуться в голову тыкальщика, у всякому разі, того, хто перевершив певний рівень. Але мені краще повернутися до головного, перш ніж у мене остаточно сяде голос.
  
  Одного разу, приблизно через три тижні після того, як „нижчі люди“ привезли мене назад, Трампас підійшов до мене на Головній вулиці Плизантвиля. До того часу я вже зустрів Дінки, в якому розпізнав споріднену душу, і з його допомогою зміг краще дізнатися Шими. Багато іншого відбувалося в цей час, крім щоденних допитів у будинку директора в'язниці. Після повернення я про Трампасе практично не згадував, а ось він, крім як про мене, ні про що не міг думати. Як я швидко з'ясував.
  
  „Я знаю відповіді на питання, які вони продовжують задавати вам, — визнав він. — Не розумію іншого: чому ви мене не видали“.
  
  Я відповів, що така думка просто не приходила мені в голову: там, де мене виховували, плітки і наклепи не жалували. А крім того, мені ж не сунули в задній прохід розпечений паяльник і не висмикували нігті... хоча вони і могли вдатися до таких методів, якби на моєму місці був би хтось інший. Найгірше, що вони робили — ставили на стіл Прентісса тарілку з тістечками і їли з неї годину-півтора, перш ніж пом'якшувалися і дозволяли мені взяти одне.
  
  „Спочатку я на вас сердився, — сказав Трампас, — але потім усвідомив, нехай і з небажанням, що на вашому місці зробив би так само. Перший тиждень після вашого повернення, скажу чесно, практично не спав. Лежав на своєму ліжку в Дамли, думаючи, що вони можуть прийти за мною з хвилини на хвилину. Ви знаєте, що вони зробили б, якщо б з'ясували, що інформатор, нехай і мимовільний, — я, чи не так?“
  
  Я відповів, що ні. Він сказав, що Каски, це заступник Фінлі, сильно відшмагав би його, а потім, не давши підлікувати ні зад, ні спину, відправив би у безплідні землі, де він міг або померти в Дискордии, або вступити на службу в замок Червоного Короля. Але подорож туди важке і небезпечне. До південно-схід від Федика можна підчепити сжирающую хвороба (можливо, різновид раку, швидкоплинна, що викликає сильні болі, огидна) або ще одну, викликає безумство. Діти Родеріка зазвичай страждали від цих хвороб, так і від інших. Шкірні захворювання Тандерклепа — екземи, вугри, висипання, ймовірно, були лише квіточками у порівнянні з тим, що таїлося на теренах Крайнього світу. Але для вигнанця служба в замку Червоного Короля залишалася останньою надією. Звичайно ж, кан-тоі, яким і був Трампас, не міг піти в Кал'ї. Так, ці містечка знаходилися ближче, там світило справжнє сонце, але ви можете уявити собі, який прийом зустріли б „нижчі люди“ або тахины в Прикордонні.
  
  Члени тета Роланда могли собі уявити. Без праці.
  
  „Не варто так вже звеличувати мене, — зауважив я. — Як міг би сказати мій новий друг Дінки, я не розповідаю всім і кожному про своїх справах. От і все. Так що на героя я ніяк не тягну“.
  
  Він відповів, що все рано вдячний мені, а потім озирнувся і додав, дуже тихо: „Я хочу відплатити вам, Тед, за вашу доброту, сказавши, що вам слід співпрацювати з ними, наскільки це можливо. Я не кажу, що ви повинні накликати на мене неприємності, але я не хочу, щоб неприємності звалилися на вас. Ви, можливо, не потрібні їм так сильно, як вам може здаватися“.
  
  А тепер я хочу, щоб ви слухали мене уважно, пані та панове, тому що це, можливо, найважливіше; я просто не знаю. Можу гарантувати лише одне: від таких фраз Трампаса у мене похололо всередині. Він сказав мені, що з усіх світів на тій стороні є тільки один унікальний. Вони називають його Реальний світ. Наскільки відомо Трампасу, у своїй реальності він схожий на тутешньому Серединного світу, яким той був до того, як Промені почали слабшати, а він сам зсунувся. На американській стороні в цьому особливому Реальному світі, говорить він, час іноді смикається, але завжди тече в одному напрямку: вперед. І в цьому світі живе людина, яка в певному сенсі теж є помножувачі; можливо, він смертний зберігач Променя Гана».
  
  12
  
  Роланд подивився на Едді, і коли їхні погляди зустрілися, обидва прошепотіли одне і те ж слово: «Кінг».
  
  13
  
  «Трампас сказав мені, що Червоний Король намагався вбити людину, але ка поки оберігало його життя. „Вони кажуть, що його пісня замкнула коло, — сказав він мені, — хоча ніхто, схоже, не розуміє, що саме означають ці слова“. Однак тепер ка, не Червоний Король, а давно знайома нам ка звеліла, що ця людина, цей зберігач, цей вже не знаю хто, повинен померти. Я поняття не маю, яку там пісню він мав заспівати, але він зупинився, а тому став вразливий. Але не для Червоного Короля, продовжував твердити мені Трампас. Ні, він став вразливий для ка. „Він більше не співає, — сказав мені Трампас. — Його пісня, та, що має значення, закінчилася. Він забув троянду“».
  
  14
  
  В тиші, що панує за стінами печери, ці слова долетіли до Мордреда, і він відійшов, щоб поміркувати над почутим.
  
  15
  
  «Трампас розповів мені все це лише для того, щоб я зрозумів, що більше не є незамінним. Зрозуміло, вони хотіли тримати мене при собі; ймовірно для того, щоб їм вдалося зруйнувати Промінь Шардика і поставити собі в заслугу, до того, як смерть цієї людини на американській стороні викличе катастрофу Променя Гана».
  
  Пауза.
  
  «Вони бачать божевілля гонки до краю прірви, наступного стрибка в забуття? Ймовірно, немає. Якщо б бачили, не починали б цю гонку. Або вся справа в нестачі уяви? Не хотілося б думати, що така дрібниця може послужити причиною кінця, і однак...»
  
  16
  
  Роланд роздратовано вертанул пальцями, немов старий, голос якого вони слухали, міг їх побачити. Він хотів чути, дуже добре і кожне слово, все, що охоронець знав про Стівена Кінга, але замість цього Бротигэн пішов у бік, забурмотів про щось своє. Пояснення того було: Бротигэн абсолютно вымотался, але важливіше інформації про письменника нічого не було. Знав це і Едді. Напрягшееся обличчя молодої людини говорило про це краще всяких слів. Разом вони дивилися, як тане залишок коричневою плівки на бобіні, останню восьмушка дюйма.
  
  17
  
  «...і проте ми всього лише бідні, що перебувають у темряві челы. Вважаю, що нам не дано знати про все це, у всякому разі, з якоюсь ступенем ймовірності...»
  
  Довгий, втомлений зітхання. Плівка рухається, сходить з останньої бобіни, мовчазно біжить між голівками. І нарешті:
  
  «Я запитав ім'я цієї людини-мага, і Трампас відповів: „Імені я не знаю, Тед, але мені відомо, що магії в ньому більше немає, бо він припинив робити те, що намітила для нього ка. Якщо ми залишимо все, як є, Ка Дев'ятнадцяти, ка його світу, і Ка Дев'яноста дев'яти, ка цього світу, об'єднаються, щоб...“»
  
  Але більше вони нічого не почули. На тому плівка закінчилася.
  
  18
  
  Друга, приймаюча бобіна продовжувала обертатися з тихим шелестінням, поки Едді не нахилився до магнітофона і не натиснув на кнопку STOP.
  
  — Твою матір! — пробурмотів він собі під ніс.
  
  — На самому цікавому місці, — зітхнув Джек. — І знову ці числа. Дев'ятнадцять... і дев'яносто дев'ять. — Він помовчав, потім об'єднав їх. — Дев'ятнадцять — дев'яносто дев'ять, — повторив втретє. — Тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ять. Ключовий рік в Ключовому світі. Куди вирушила Міа, щоб народити дитину. Де зараз знаходиться Чорний Тринадцятий.
  
  — Ключовий світ, Ключовий рік, — кивнула Сюзанна. Зняла з вертушки бобіну з останньої плівкою, підняла, подивилася на просвіт, потім прибрала в футляр. — Де час тече в одному напрямку. Як йому і належить.
  
  — Ган створив час, — подав голос Роланд. — Так свідчать стародавні легенди. Ган піднявся з порожнечі... в деяких легендах сказано — з моря, але в обох випадках мається на увазі Прим, і створив світ. Потім постукав по ньому пальцем і закрутив. Ось так і виникло час.
  
  Щось зріло в печері. Якесь одкровення. Вони всі це відчували, що має от-от вирватися на світ, зовсім як дитина з живота Міа на кінці пологів. Дев'ятнадцять. Дев'яносто дев'ять. Ці числа переслідували їх. З'являлися скрізь. Вони бачили їх у небі, бачили написаними на парканах, чули уві сні.
  
  Ыш дивився вгору, навострив вуха, виблискуючи очима.
  
  Паузу порушила Сюзанна:
  
  — Коли Міа покидала номер готелю «Плаза-Парк», щоб піти в «Діксі-Піг», між іншим, номер 1919, я впала в транс. Я ніби повернулася... повернулася в тюремну камеру... і телекоментатори оголошували: цей помер, той помер, третій помер...
  
  — Ти нам говорила, — вставив Едді.
  
  Вона люто похитала головою.
  
  — Говорила, але не всі. Тому що чогось не розуміла, в чому-то не бачила ніякого сенсу. Наприклад, слова Дейва Герроуэя про те, що маленький син президента Кеннеді мертвий... маленький Джон-Джон, який віддавав честь, коли катафалк з тілом батька проїжджав повз. Я цього не казала, бо вважала маячнею. Джейк, Едді, маленький Джон-Джон Кеннеді помер у ваші коли? В якому-небудь з ваших коли?
  
  Обидва похитали головою. Джейк не дуже-то розумів, про кого вона говорить.
  
  — Але він помер. В Ключовому світі і в нашому майбутньому. Готова сперечатися, він помер у дев'яносто дев'ятому. Ось помирає син останнього стрілка Про, Дискордия. Тепер-то я думаю, що чула сторінку з некрологів «Тайм тревеллерс уїклі».[111] Немов на ній перемішалися різні часи. Джон-Джон Кеннеді, потім Стівен Кінг. Я ніколи про нього не чула, але Девід Брінклі сказав, що він написав історію про містечку Салемс-Лот. Книгу, героєм якої був батько Каллагэн, так?
  
  Роланд і Едді кивнули.
  
  — Батько Каллагэн розповів нам свою історію.
  
  — Так, — погодився Джейк. — Але яке...
  
  Вона перебила його. Дивилася кудись далеко-далеко, з затуманеними очима. Очима, яким тільки що відкрилася істина.
  
  — А потім з ка-тетом Дев'ятнадцяти зустрічається Бротигэн і розповідає свою історію. І подивіться. Подивіться на лічильник плівки!
  
  Вони нахилилися до магнітофона. У чотирьох віконечках побачили:
  
  1999
  
  — Думаю, Кінг написав історію Бротигэна, — сказала Сюзанна. — Хто-небудь хоче припустити, в якому році ця історія з'явилася або з'явиться на прилавках в Ключовому світі?
  
  — У 1999-му, — прошепотів Джейк. — Але не та частина, яку ми чули. Частина, яку ми не чули. Про його перебування в Коннектикуті.
  
  — Та ви з ним зустрічалися. — Сюзанна дивилася на свого діна і свого чоловіка. — Ви зустрічалися зі Стівеном Кінгом.
  
  Вони знову кивнули.
  
  — Він створив преподобного, створив Бротигэна, створив нас. — Вона ніби говорила сама з собою, потім похитала головою. — Ні. «Все служить Променю». Він... він посилив... помножив нас.
  
  — Так, — кивнув Едді. — Так, все правильно. Напевно так воно і є.
  
  — У моєму сні я перебувала в камері, — знову заговорила Сюзанна. — У тій самій одязі, в якій мене і заарештували. І Девід Брінклі говорив, що Стівен Кінг мертвий, горе, Дискордия... щось таке. Брінклі сказав... — Вона замовкла, насупилася. Вимагала б, щоб Роланд загіпнотизував її, щоб згадати все, якщо б виникла така необхідність. Але обійшлося без гіпнозу. — Брінклі сказав, що Кінг загинув під колесами мінівена під час прогулянки неподалік від свого будинку в Лоувелле, штат Мен.
  
  Едді здригнувся. Роланд подався вперед з палаючими очима.
  
  — Ти так говориш?
  
  Сюзанна кивнула.
  
  — Він купив будинок на Тэтлбек-лейн?!! — проревів стрілок. Потягнувся до Едді, схопив його за сорочку. Едді, схоже, цього й не помітив. — Зрозуміло, купив! Ка говорить і вітер дме! Він рушив трохи далі по Стежці Променя і купив будинок там, де стоншується перегородка між світами! Де ми бачили приходять! Де ми говорили з Джоном Каллемом, а потім пройшли через двері! Ти в цьому сумніваєшся? Ти в цьому сумніваєшся хоч на чортову малість?!!
  
  Едді похитав головою. Ясна річ, він не сумнівався. Він ніби почув дзвоник, як в одному з ярмаркових атракціонів: якщо ти точно бив молотом по педалі, причому бив з усієї сили, то свинцевий вантаж злітав до самого верху стовпа, викликаючи дзвін підвішеного там дзвоника. А якщо дзвенів дзвоник, ти отримував у подарунок ляльку Кьюпи,[112] і це відбувалося, тому що Стівен Кінг вважав, що призом була лялька Кьюпи? Тому що Кінг жив у тому світі, де Ган поклав початок часу, закрутивши світ своїм божественним пальцем? Тому що, якщо Кінг каже Кьюпи, ми всі говоримо Кьюпи, і ми говоримо: спасибі тобі? А якщо б у нього виникла ідея, що за дзвінок дзвоника ярмаркового атракціону «Перевір свою силу» в якості призу давали ляльку Клупи, всі говорили б Клупи? Едді схилявся до того, що відповідь на це питання слід дати позитивний. Він думав, що відповідь позитивний, так само, як Ко-оп Сіті знаходився в Брукліні.
  
  — Девід Брінклі сказав, що Кінгу було п'ятдесят два роки. Могло йому бути п'ятдесят два в дев'яносто дев'ятому?
  
  — Може ставити на кін свою непорочність, — відповів Едді. Кинув на Роланда короткий похмурий погляд. — І оскільки дев'ятнадцять — число, на яке ми постійно натикаємося, Тед Стайвенс Бротигэн, будь ласка, порахуйте літери, готовий сперечатися, воно не тільки частину потрібного нам року. Тисяча дев'ятсот...
  
  — Це дата, — втрутився Джейк. — Впевнений. Ключовий день Ключового року в Ключовому світі. Дев'ятнадцяте якогось місяця тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятого року. Швидше за все літнього місяця, тому що він гуляв.
  
  — А літо там вже почалося, — додала Сюзанна. — Червень. Шостий місяць. Поставте шістку догори ногами і отримаєте дев'ятку.
  
  — А якщо слово dog прочитати справа наліво, то вийде god.[113] — В голосі Едді чулася невпевненість.
  
  
  
  — Думаю, вона права, — кивнув Джейк. — Думаю, це 19 червня. Саме в цей день Кінг загине під колесами автомобіля і зведе до нуля ймовірність того, що зможе повернутися до написання історії «Темної Вежі», нашої історії. Промінь Гана впаде від перевантаження. Промінь Шардика залишиться, але він вже сильно роз'їдений. — Хлопчик подивився на Роланда. Обличчя зблідло, губи стали чи не синіми. — Він зламається, як зубочистка.
  
  — Може, це вже відбулося, — припустила Сюзанна.
  
  — Ні, — відповів Роланд.
  
  — Звідки така впевненість? — запитала вона.
  
  Він холодно, без тіні веселощів посміхнувся їй.
  
  — Тому що тоді нас би тут не було.
  
  19
  
  — Як ми можемо цьому запобігти? — спитав Едді. — Трампас сказав Теду, що причина в ка.
  
  — Може, він щось неправильно зрозумів. — Але по голосу Джейка відчувалося, що він і сам у це не вірить. — Це всього лише слух, так що Трампас може і помилитися. Можливо, Кінг доживе до липня. Або серпня. А як щодо вересня? Все може статися у вересні. Вересень, зрештою, дев'ятий місяць...
  
  Тепер вони всі дивилися на Роланда, який сидів, витягнувши ногу вперед.
  
  — Ось куди доведеться удар. — Він ніби говорив сам з собою. Торкнувся правої ноги... потім ребер... нарешті голови біля скроні. — У мене болить голова. Все сильніше і сильніше. Не бачив причин говорити вам. — Він опустив праву руку. — Ось куди доведеться удар. Зламане стегно. Зламані ребра. Розтрощення голова. В кювет його відкине вже мертвим. Ка... і кінець ка. — Погляд його очистився від туману, стрілець різко повернувся до Сюзанні. — В який день ти була в Нью-Йорку? Нагадай мені.
  
  — Першого червня 1999 року.
  
  Роланд кивнув, подивився на Джейка:
  
  — А ти? В той самий день?
  
  — Так.
  
  — Потім Федик... відпочинок... Тандерклеп. — Він помовчав і промовив три найважливіших слова: — Час ще є.
  
  — Але там час рухається швидше...
  
  — А якщо воно ще й стрибне...
  
  — Но...
  
  Вони заговорили всі разом, разом і замовкли, знову не зводячи очей з Пана.
  
  — Ми можемо змінити ка, — сказав Роланд. — Таке вже траплялося. Завжди доводиться за це платити, звідси і ка-шумі, але зробити це можна.
  
  — Як ми туди потрапимо? — спитав Едді.
  
  — Є тільки один шлях, — відповів Роланд. — Шими повинен відправити нас.
  
  В печері повисла тиша, порушувана тільки дальніми ударами грому, що дали назву цій темній країні.[114]
  
  — Значить, у нас дві справи, — уточнив Едді. — Письменник і Руйнівники. Яким займемся першим?
  
  — Письменником, — без зволікання відповів Джейк. — Поки є час.
  
  Але Роланд вже хитав головою.
  
  — Чому ні? — закричав Едді. — Скажи, чому ні? Ти знаєш, яке підступне час на тій стороні! І воно тече в одну сторону! Якщо ми провороним письменника, іншого шансу у нас не буде.
  
  — Але ми повинні зберегти і Промінь Шардика, — нагадав Роланд.
  
  — Ти кажеш, що Тед і цей Дінки не дозволять Шими допомогти нам, поки ми не допоможемо їм?
  
  — Ні, Шими зробить це для мене, я впевнений. Але, припустимо, щось трапиться з ним, поки ми будемо в Ключовому світі? Ми застрягнемо в 1999 році.
  
  — Є двері на Тэтлбек-лейн... — почав Едді.
  
  — Якщо навіть вона і буде в 1999 році, Тед сказав нам, що Промінь Шардика вже почав прогинатися. — Роланд знову похитав головою. — Серце підказує мені — починати потрібно з цієї в'язниці. Якщо хто-небудь висловить інша думка, я вислухаю його, і з радістю.
  
  Вони мовчали. За стінами печери дув вітер.
  
  — Ми повинні запитати Теда, перш ніж приймати остаточне рішення, — нарешті порушила паузу Сюзанна.
  
  — Ні, — заперечив Джейк.
  
  — Ні! — погодився Ыш. Ніхто не здивувався. Раз Ейк так говорить, можна не сумніватися, що Ыш обов'язково його підтримає.
  
  — Запитаємо Шими, — додав Джейк. — Запитаємо Шими, що нам, на його думку, потрібно робити.
  
  І Роланд повільно кивнув.
  
  
  
  Розділ 9
  
  Сліди на стежці
  
  1
  
  Вранці Джейк прокинувся від тривожних снів, в яких в основному знову переносився в «Діксі-Піг», щоб побачити сірий і неживий світ, який просочувався в печеру. У Нью-Йорку такий світ завжди викликав у нього бажання пропустити школу, провести весь день на дивані, читаючи книги, дивитися по телевізору передачі на кшталт «Своєї гри», подрімати в другій половині дня. Едді й Сюзанна спали, тісно притулившись один до одного, в одному мішку. Ыш проігнорував приготовану йому постіль, щоб спати поруч з Джейком. Він згорнувся калачиком, поклавши голову на передню ліву лапу. Більшість людей подумала б, що Ыш спить, але Джейк помітив, під століттями виблискує золото, і зрозумів, що Ыш несе вахту. Спальний мішок стрілка лежав розстебнутий і порожній.
  
  Джейк на секунду-іншу задумався, потім встав і вийшов з печери. Ыш пішов за ним, обережно ступаючи по втоптаній землі, і слідом за Джейком піднявся по стежці.
  
  2
  
  Роланд виглядав стомленим і хворим, але сидів навпочіпки, з чого Джейк зробив висновок, що стегно його не турбує, і швидше за все сам він в порядку. Присів навпочіпки поруч зі стрільцем, руки батогами повисли між колінами. Роланд глянув на нього, нічого не сказав, знову перевів погляд на в'язницю, яку персонал називав Алгул Сьєнто, а в'язні — Девар-тоі. Повітря попереду і під ними поступово светлел. Сонце — електричне, атомне, яке б не було — ще не запалилося.
  
  Ыш ліг на землю поруч з Джейком, начебто знову заснув. Але Джейка звірятко, звичайно ж, провести не міг.
  
  — Хайл, і веселого тобі дня, — сказав Джейк, коли мовчання стало вже зовсім нестерпним.
  
  Роланд кивнув.
  
  — Весело почнеться, весело пройде. — Сам-то він виглядав таким же веселим, як похоронна процесія. Той стрілець, що при світлі смолоскипів танцював запальну каммалу в Кальє Брін Стерджис, повинно бути, вже тисячу років лежав у могилі.
  
  — Як ти, Роланд?
  
  — Як бачиш, можу сидіти навпочіпки.
  
  — Ага, а як ти?
  
  Роланд подивився на нього, сунув руку в кишеню, дістав кисет.
  
  — Старий і набитий попелом, як ти, мабуть, знаєш. Курити будеш?
  
  Джейк подумав, потім кивнув.
  
  — Вони будуть короткими, — попередив Роланд. — Я радий, що моя амуніція повернулася до мене, там багато чого є, але от тютюну замало.
  
  — Збережи його для себе, якщо хочеш.
  
  Роланд посміхнувся.
  
  — Людина, який не може поділитися звичкою з іншим, повинен від неї відмовитися. — Він згорнув пару самокруток, використовуючи для обгортки якийсь лист, який порвав навпіл, простягнув одну Джейку, запалив сірника, зачепив нею про ніготь великого пальця. В нерухомому, холодному повітрі Кан Стік-тете дим зависав перед ними і лише через якийсь час починав підніматися, розчиняючись у повітрі. Джейк подумав, що тютюн гарячий, міцний і залежаний, але нічого не сказав. Він згадав про ті часи, коли казав собі, що не буде палити, як його батько, ніколи в житті, і на тобі, йде по його стопах. З згоди, якщо не схвалення, свого нового батька.
  
  Роланд простягнув руку, торкнувся пальцем чола Джейка... лівої щоки... носа... підборіддя. Останнім дотик обізвалось легкої болем.
  
  — Прищі, — сказав Роланд. — Справа в тутешньому повітрі. — Він підозрював, що причина — емоційний стрес, горе, викликане смертю батька Каллагэна, але розумів: якщо дасть знати про це хлопчикові, печаль Джейка, викликаних трагічними подіями в «Діксі-Піг», тільки посилиться.
  
  — У тебе їх немає, — зауважив Джейк. — Шкіра чиста, як на барабані. Щасливий.
  
  — Прищів немає, — погодився Роланд, затягнувся. Під ними, в який займається світлі дні лежала село. Мирна село, — подумав Джейк. Але вона виглядала не просто мирній — мертвою. Потім він побачив дві фігурки — з такої відстані вони трохи відрізнялися від точок, які крокували назустріч один одному. Охоронці-челы, патрулюють периметр, припустив він. Дві точки злилися в одну, на час, достатній для того, щоб Джейк уявив собі частину їхньої розмови, потім знову розділилися. — Ніяких прищів, але стегно болить жахливо. Таке відчуття, що вночі його хтось розрізав і насипав всередину битого скла. Гарячого скла. Але ось тут біль набагато сильніше. — Він торкнувся правого боку голови. — Немов тріснув череп.
  
  — Ти справді думаєш, що відчуваєш травми Стівена Кінга?
  
  Замість того щоб відповісти словами, Роланд поклав вказівний палець лівої руки на коло, утворений великим і мізинцем правої. Цей Жест означав: «Я говорю тобі правду».
  
  — Це жахливо, — поспівчував Джейк. — І для нього, і для тебе.
  
  — Може, так, може, і немає. Тому що, подумай, Джейк, подумай добре. Тільки живе відчуває біль. І моя біль вказує на те, що Кінг не буде убитий відразу, на місці. Звідси висновок: його, можливо, буде легше врятувати.
  
  Джейк подумав про іншому варіанті розвитку подій: Кінг в несвідомому стані якийсь час полежить в кюветі, а вже потім помре, але говорити про це не став. Нехай Роланд вірить, в що йому хочеться. Але було щось ще. Це щось тривожило Джейка набагато більше, йому ставало не по собі.
  
  — Роланд, можу я поговорити з тобою дан-дін?
  
  Стрілець кивнув:
  
  — Якщо хочеш. — Коротка пауза. Лівий куточок рота трохи сіпнувся, але не в усмішці. — Якщо ти хочеш.
  
  Джейк зібрався з духом.
  
  — Чому ти такий злий? На що злишся? Або на когось? — Тепер прийшла його черга витримати паузу. — На мене?
  
  Брови Роланда піднялися, з губ зірвався короткий смішок.
  
  — Не на тебе, Джейк. Аж ніяк. Ніколи в житті. — Джейк почервонів від задоволення. — Я все забуваю, як сильний ти став у дотиках. З тебе вийшов би відмінний Руйнівник, в цьому немає ніяких сумнівів.
  
  Ці слова не могли бути відповіддю на його питання, але вказувати на це Джейк не став. А від однієї думки про те, що він може стати Руйнівником, по тілу пробігла дрож.
  
  — Ти не знаєш? — спитав Роланд. — Якщо ти знаєш, що я, як говорить Едді, страшенно злий, як ти можеш не знати, чому?
  
  — Я можу подивитися, але вважаю, що це неввічливо. — Але були й інші причини. Джейк смутно пам'ятав біблійну історію про Ноя, який в очікуванні потопу разом з синами перебував у ковчезі, де і міцно надрался. Один із синів натрапив на батька, що п'яний лежав на ліжку, і посміявся над ним. За це Бог прокляв його. Звичайно, зазирнути в думки Роланда — це тобі не підглядати і сміятися над ним, поки він п'яний лежить на ліжку, але дуже близько.
  
  — Ти хороший хлопчик, — Роланд кивнув. — Хороший і добрий, так. — Хоча говорив Роланд розсіяно, немов думаючи про щось інше, Джейк з радістю помер би в цей самий момент. Десь за їхніми спинами і у височині пролунав гучний клацання, і в той самий момент спецэффектовый сонячний прожектор освітив Девар-тоі. А миттю пізніше до них долинула ледь чутна музика. Мелодія «Гей, Джуд», аранжированная для кабіни ліфта чи супермаркету. Внизу прийшла пора прокидатися. Для Руйнівників починався черговий день. Хоча внизу, вважав Джейк, робота Руйнівників не припинялася ні на хвилину.
  
  — Давай зіграємо в гру, ти і я, — запропонував Роланд. — Ти спробуєш проникнути мені в голову і дізнатися, на кого я злюся. Я спробую не пустити тебе.
  
  Джейк трохи пересунувся.
  
  — Мені ця гра не здається кумедною, Роланд.
  
  — Тим не менш давай зіграємо.
  
  — Добре, якщо ти хочеш.
  
  Джейк закрив очі і уявив собі втомлене, заросле щетиною обличчя Роланда. Його яскраві сині очі. Виконав двері між і трохи вище очей, маленьку, з мідною ручкою і спробував її відкрити. Ручка почала повертатися. Але через мить завмерла. Джейк натиснув на неї. Вона ще трохи посунулася, але знову зупинилася. Джейк відкрив очі і побачив, що чоло Роланда покрита крапельками поту.
  
  — Це нерозумно. Я не хочу, щоб у тебе ще дужче боліла голова.
  
  — Не важливо. Покажи себе в кращому вигляді.
  
  У гіршому, подумав Джейк. Але, якщо вже вони вирішили зіграти в цю гру, він не збирався давати задній хід. Знову заплющив очі, знову побачив маленьку дверцята між зсунутими бровами Роланда. Доклав більше сили, різко і відразу. Чим усе це нагадувало армрестлінг. Миттю пізніше ручка повернулася, дверцята відчинилися. Роланд щось буркнув, розсміявся, приховуючи біль.
  
  — З мене вистачить. Клянусь богами, ти сильний!
  
  Джейк пропустив його слова повз вуха. Відкрив очі.
  
  — Письменник? Кінг? Чому ти злишся на нього?
  
  Роланд зітхнув, клацанням відкинув паруючий недопалок; свою сигарету Джейк давно вже докурив.
  
  — Тому що у нас виявилися дві роботи, хоча могла бути одна. І в тому, що на нас звалилася друга — вина сея Кінга. Він знав, що повинен робити і, думаю, знав, що буде в безпеці, поки буде це робити. Але він боявся. Він втомився. — Роланд скривив губи. — А тепер його життя в небезпеці, а ми повинні його рятувати. І нам це дорого обійдеться, можливо, дуже дорого.
  
  — Ти розсердився на нього, тому що він злякався? Але... — Джейк насупився. — Але чому йому не злякатися? Він всього лише письменник; словопряд — не стрілок.
  
  — Я це знаю, — відповів Роланд, — але не думаю, що його зупинив страх, Джейк, або не тільки страх. Він до того ж і ледачий. Я відчув це, коли ми зустрілися, і я впевнений, це відчув і Едді. Він дивився на роботу, яку його змушували зробити, вона страшила його, і він казав собі: «Добре, я знайду собі роботу полегше, ту, що мені подобається, і яка мені по плечу. А якщо виникнуть які-небудь проблеми, вони подбають про мене. Вони повинні подбати про мене». Ось ми і дбаємо.
  
  — Тобі він не сподобався.
  
  — Так, — погодився Роланд. — Не сподобався. Зовсім не сподобався. Я йому не довіряв. Я й раніше зустрічав словопрядов, Джейк, і всі вони більш-менш однакові. Вони розповідають історії, тому що бояться життя.
  
  — Ти так говориш? — Джейк подумав, що це дуже неприємна ідея. І при цьому відчував, що в ньому є частка істини.
  
  — Так. Але... — Він знизав плечима. Як би кажучи: «Так воно і є».
  
  Ка-шумі, — подумав Джейк. Якщо їх ка-тет розпадеться, і винен буде Кінг...
  
  Якщо винен буде Кінг, що тоді? Помститися йому? Такою була думка стрільця, але дурна думка. Все одно що бажання помститися Богу.
  
  — Але діватися нам нікуди, — закінчив за стрілка Джейк.
  
  — Так. Але це не міняє справи. Якщо випаде шанс, його боягузливий ледачий зад отримає від мене доброго стусана.
  
  Джейк розреготався, і стрілець посміхнувся. Потім Роланд підвівся, скорчив гримасу, і обома руками обхопив праве стегно.
  
  — Зараза, — прогарчав він.
  
  — Сильно болить, так?
  
  — Нема чого звертати увагу на мої болі. Ходімо зі мною. Я покажу тобі дещо цікаве.
  
  Роланд, трохи накульгуючи, повів Джейка до того місця, де стежка огибала схил маленької гори і, ймовірно, йшла до вершини. Тут стрілець спробував присісти навпочіпки, скривився від болю, опустився на одне коліно. Вказав на землю правою рукою.
  
  — Що ти бачиш?
  
  Джейк теж опустився на коліно. На землі валялися голяки та скельні шматки, частина їх зрушилася, залишивши сліди на кам'янистого насипу. По обидва боки від того місця, де вони обидва опустилися на коліна, Джейк побачив зламані гілочки на, як він вирішив, мескитовом кущі. Нахилився і вдихнув різкий запах, що йде від зламу. Потім знову подивився на сліди на осипи. Їх було кілька, вузьких і не дуже глибоких. Якщо їх залишило жива істота, то безумовно не людина. І не дика собака.
  
  — Ти знаєш, чиї це сліди? — спитав Джейк. — Якщо знаєш, то скажи. Не змушуй мене знову боротися з тобою.
  
  Роланд коротко усміхнувся.
  
  — Простеж їх. І подивися, що знайдеш.
  
  Джейк піднявся і повільно пішов по слідах, зігнувшись у три погибелі, немов страждаючи від болю в животі. Сліди обігнули валун. Його покривала пил, на ній залишилися відмітини, немов хтось зачепив за валун, проходячи повз.
  
  Залишилася на валуні і пара жорстких чорних волосків.
  
  Джейк підняв один з них і тут же розтиснув пальці, здув його з шкіри, здригнувшись від огиди. Роланд пильно спостерігав за ним.
  
  — Ти виглядаєш так, немов тільки що побачив привида.
  
  — Ет-то жахливо! — Джейк навіть почав заїкатися. — Господи, год-що це було? Що з-стежило за нами?
  
  — Той самий, кого Міа назвала Мордредом. — Голос Роланда не змінився, але Джейк насилу змусив себе поглянути в очі стрільця — такими вони стали холодними. — Малої, якого, за її словами, зачав я.
  
  — Він був тут? Цієї ночі?
  
  Роланд кивнув.
  
  — Почув?.. — Джейк не зміг закінчити.
  
  Роланд зміг:
  
  — Почув нашу розмову і наші плани, так, я думаю так. І історію Теда.
  
  — Але повної впевненості у тебе немає. Ці сліди міг залишити хто завгодно. — Однак єдиним, що Джейк міг зв'язати зі слідами, тепер, після того, як Сюзанна розповіла їм свою історію, було число лапок жахливого павука.
  
  — Пройди трохи далі, — запропонував Роланд.
  
  [115]Джейк запитливо подивився на нього, стрілець кивнув. Дув вітер, доносячи до них музику з тюремного поселення (Джейк подумав, що це «Міст над бурхливими хвилями»), а також далекі гуркіт грому, немов десь перекочувалися кістки.
  
  — Що...
  
  — Йди по сліду, — запропонував Роланд, вказавши поглядом на кам'янистий осип по обидва боки стежки.
  
  Джейк пішов, знаючи, що йому належить черговий урок з Роландом навчання ніколи не закінчувалася. Уроки слід вчити навіть під покровом смерті.
  
  По іншу сторону валуна починався прямий ділянку приблизно в тридцять футів, після якого стежка ховалася з виду. На цій ділянці відмітини-виднілися сліди більш чітко. Групами по три з одного боку, по чотири — з іншого.
  
  — Вона сказала, що отстрелила одну з лапок.
  
  — І отстрелила.
  
  Джейк спробував візуалізувати павука з сімома лапками, розміром з людського немовляти, і не зміг. Швидше за все тому що не хотів.
  
  За наступним поворотом на стежці лежав змарнілий труп. Джейк не сумнівався, що його освежевали, але точно він цього знати не міг. Не залишилося ні внутрішньо, ні крові, не дзижчали і мухи. Лежала купка то пилу, то землі, за формою віддалено, дуже віддалено нагадуючи щось собаче.
  
  Ыш наблизився, принюхався, підняв лапу і помочився на останки. Повернувся до Джейка з таким виглядом, ніби завершив дуже важлива справа.
  
  — Це вчорашній обід нашого гостя, — зауважив Роланд.
  
  Джейк озирнувся.
  
  — Він зараз спостерігає за нами. Як ти думаєш?
  
  — Я думаю, зростаючим хлопчикам потрібен відпочинок.
  
  Джейк відчув сплеск якогось неприємного почуття, але аналізувати його не став. Ревнощі? Звичайно ж, немає. Як він може ревнувати до тварі, яка почала життя, пожрав власну матір? Так, з Роландом його об'єднувала кров, якщо вже точно, він був справжнім сином стрілка, але сталося це випадково.
  
  Випадково?
  
  Джейк відчув, що Роланд пильно дивиться на нього, і від цього погляду йому стало не по собі.
  
  — Про що думаєш, димми-так? — запитав стрілець.
  
  — Ні про що, — відповів Джейк. — Гадаю, де він міг сховатися.
  
  — Важко сказати, — знизав плечима Роланд. — На цьому пагорбі добра сотня печер. Пішли.
  
  Роланд дістався до валуна, на якому Джейк знайшов чорні волоски, а потім почав методично стирати сліди, залишені Мордредом.
  
  — Навіщо ти це робиш? — різкіше, ніж йому хотілося б, спитав Джейк.
  
  — Не треба Сюзанні і Едді знати про це, — відповів Роланд. — Він збирається тільки спостерігати, не втручаючись у наші справи. Поки що.
  
  «Звідки ти це знаєш?» — хотів запитати Джейк, але почуття повернулося, тепер він точно знав, що це не ревнощі, і хлопчик утримався від питання. Нехай Роланд думає що хоче. Він, Джейк, буде напоготові. І якщо Мордред виявиться настільки дурним, що висунеться з своєї нори...
  
  — Мене особливо турбує Сюзанна, — продовжив Роланд. — Її найбільше засмутило б присутність малого. І йому буде легше читати її думки.
  
  — Тому що вона — мати цього. — На відміну від Роланда він і не помітив, що говорить про Мордреде в середньому роді.
  
  — Вони двоє пов'язані, все так. Можу я розраховувати, що ти будеш тримати язик за зубами?
  
  — Звичайно.
  
  — І намагайся охороняти свій розум... це не менш важливо.
  
  — Я можу спробувати, але... — Джейк знизав плечима, щоб сказати, що в принципі він не знає, як це робиться.
  
  — Добре, — кивнув Роланд. — Я буду робити те ж саме.
  
  Над Стік-тете пролетів черговий порив вітру. Пісня «Міст над бурхливими хвилями» поступилася місце якийсь бітлівської пісні, яка закінчувалася виконується усіма рядком: «Біп-біп-м-м-м-біп-біп, йе!» Знали цю пісню в запорошених, вмираючих містечках між Гилеадом і Меджисом? — задався питанням Джейк. — Жили у деяких з цих містечок Шебы, які грали «Їду на моєму автомобілі» на своїх засмучених піаніно, поки Промені слабшали, і клей, який пов'язував світи воєдино, повільно витягався в струни, а світи осідали один на одного?
  
  Він труснув головою, намагаючись позбутися цих думок. Роланд як і раніше уважно спостерігав за ним, і Джейк відчув незвичну хвилю роздратування.
  
  — Я буду мовчати, Роланд, і як мінімум постараюся тримати думки при собі. Не хвилюйся про мене.
  
  — Я не хвилююся, — відповів Роланд, і Джейку довелося боротися зі спокусою заглянути в голову свого діна та дізнатися, чи це так. Він як і раніше вважав, що це погана ідея, і справа була не тільки в пристойність. Недовіра схоже кислоти, їх катет і так дуже крихкий, а робота належить дуже велика.
  
  — Добре, — кивнув Джейк. — Це добре.
  
  — Ошо! — погодився Ыш з такою переконаністю, що обоє, чоловік і хлопчик, посміхнулися.
  
  — Ми знаємо, що він тут, — зауважив Роланд, — а ось він швидше за все не знає, що нам відомо про його присутність. При сформованих обставинах це найкращий варіант.
  
  Джейк знову кивнув. Слова Роланда трохи заспокоїли його.
  
  Сюзанна з'явилася з печери, як зазвичай на руках і колінах, коли вони вже наближалися до неї. Понюхала повітря, скорчила гримаску. Коли побачила їх, гримаса трансформувалася в посмішку.
  
  — Я бачу симпатичних чоловіків! Як давно ви, хлопчики, піднялися?
  
  — Трохи раніше за тебе, — відповів Роланд.
  
  — І як самопочуття?
  
  — Відмінне. Я прокинувся з головним болем, але вона пройшла.
  
  — Правда? — спитав Джейк.
  
  Роланд кивнув і стиснув плече хлопчика.
  
  Сюзанна запитала, голодні вони. Роланд кивнув. Джейк послідував його прикладу.
  
  — Що ж, заходьте, — вона вказала на вхід у печеру, — і подивимося, чи вдасться нам вирішити цю проблему.
  
  3
  
  Сюзанна знайшла яєчний порошок і банки тушонки. Едді виявив відкривачку і працює на газу гриль. Щось побормотав собі під ніс, він все-таки зумів розпалити гриль, проте здригнувся, коли гриль з ним заговорив.
  
  — Привіт! Я на три чверті заправлений газом з балонів «Гэмри», які можна придбати в «Уол-Березні», «Бернабі» і п'яти інших кращих магазинах! Зупиняючи свій вибір на «Гэмри», ви отримуєте якість! Тут темнувато, чи не так? Я можу допомогти вам з кулінарними рецептами?
  
  — Ти можеш допомогти, заткнувшись, — процідив Едді, і більше гриль голосу не подавав. Едді навіть запитав себе, чи не образив він гриль, а потім зацікавився іншим питанням: може, йому слід покінчити з собою і позбавити світ від однієї проблеми.
  
  Роланд розкрив чотири банки з персиками, понюхав їх, кивнув:
  
  — Думаю, все в порядку. Солодкі.
  
  Вони якраз закінчували сніданок, коли повітря в печери замерехтів. А миттю пізніше біля входу матеріалізувалися Тед Бротигэн, Дінки Эрншоу і Стенлі Руїс. Компанію їм становив тремтячий і переляканий, одягнений в вилинялий і порваний комбінезон Рід, якого Роланд просив привести з собою.
  
  — Заходьте і поїжте, — запросив їх у печеру Роланд з таким виглядом, немов квартет телепортів з'являвся перед ним по два рази на день. — Достатньо їжі.
  
  — Може, ми обійдемося без сніданку, — відповів Дінки. — Часу у нас в...
  
  Але перш ніж він встиг закінчити фразу, коліна Шими підігнулися, й він упав біля самого входу в печеру. Очі закотилися, між потрісканих губ пішла піна. Він почав тремтіти всім тілом, ноги злітали в повітря, гумові мокасини шкребли по кам'янистій землі.
  
  
  
  Глава 10
  
  Остання розмова (Сон Шими)
  
  1
  
  Сюзанна вважала, що не варто називати подальше непроглядним пеклом. Але, звичайно, такий переполох могла підняти як мінімум дюжина людей, а ніяк не сім — вісім, вважаючи Роду, а вважати його слід було, тому що саме він став джерелом чималої частини шуму. Побачивши Роланда, впав на коліна, підняв руки над головою, зовсім як рефері зафіксував вдалий удар, і почав швидко кланятися, всякий раз вдаряючись лобом об кам'янисту землю. Одночасно кричав благим матом на своєму дивному, з надлишком голосних мовою. І відбиваючи поклони, не відривав очей від Роланда. Сюзанна не сумнівалася, що стрілку віддавали честь, як божеству.
  
  Тед теж впав на коліна, але всі його увага зосередилася на Шими. Старий обома руками схопив його за голову, щоб та перестала хитатися з боку в бік; давній знайомий Роланда за Меджису вже порізав ліву щоку об гострий камінь в небезпечній близькості від ока. А тепер ще й кров здалася з куточків рота Шими, потекла по неголених щоках.
  
  — Дайте мені що-небудь, щоб покласти йому в рот! — крикнув Тед. — Підійдіть до мене! Прокиньтеся! Він же кусає свою мову!
  
  Дерев'яна кришка стояла притуленою до ящика з снитчами. Роланд з розмаху опустив її на підняте коліно (Сюзанна зазначила повна відсутність сухого скрута в стегні). Шматки дерева полетіли в різні боки. Один Сюзанна схопила на льоту, повернулася до Шими. Їй не довелося опускатися на коліна, вона завжди стояла на них. Один торець деревинки размочалило в тріску. Сюзанна взялася за нього, а рівний сунула в рот Шими. Той з такою силою встромив у деревинку зуби, що Сюзанна почула, як вона затріщала.
  
  Рід тим часом продовжував пронизливо кричати. З усієї його промови Сюзанні вдалося зрозуміти лише чотири слова: Хайл, Роланд, Гилеад, Эльд.
  
  — Хтось повинен змусити його замовкнути! — вигукнув Дінки, і Ыш загавкав.
  
  — Не звертай уваги на Роду, тримай ноги Шими! — гаркнув Тед. — Треба його знерухомити.
  
  Дінки впав на коліна і схопився за ноги Шими, одну вже босу ногу, другу — в безглуздому гумовому мокасине.
  
  — Ыш, тихо! — наказав Джейк, і Ыш замовк. Але стояв, широко розставивши короткі лапи і майже притулившись животом до землі, з вздыбленной шерстю, так що мало не в два рази додав в розмірах.
  
  Роланд нахилився до голови Шими, впираючись у землю зігнутими в ліктях руками, припав ротом до вуха, почав щось шептати. До Сюзанни долітали лише уривки фраз, усе решта тонуло в фальцет Роду, але вона почула: Який був Уїллом Диаборном, і Все добре і, як їй здалося, відпочинеш.
  
  Що б не говорив Роланд, слова його, схоже, подіяли. Мало-помалу припадок Шими зійшов на немає. Вона побачила, що Дінки послабив хватку на його колінах, готовий знову навалитися на них, якщо б Шими знову почав штурханами. Розтягнулися і м'язи навколо рота Шими, зуби розтулилися. Шматок дерева, насаджений на верхні різці, здавалося, левітував. Сюзанна обережно смикнула його, звільняючи, з подивом дивилася на глибокі, в півдюйма, заплямовані кров'ю поглиблення в м'якому дереві. Мова Шими вивалився набік. «Зовсім, як у Ыша, коли він спить на спині, з розкинутими в усі боки лапами», — подумала Сюзанна.
  
  Тепер чулися тільки пронизливі крики Роду та низьке гарчання Ыша, який стояв поруч з Джейком, готовий захистити його від прибульця.
  
  — Закрий рот і замри, — кинув Роланд Роду і щось додав чужою мовою.
  
  Рід застиг на половині чергового поклону, як і раніше, з руками над головою, не зводячи очей з Пана. Едді побачив, що боковина його носа з'їдена сочащейся виразкою, червоною, як полуниця. Род прикрив брудними долонями очі, немов від Роланда виходило занадто яскраве сяйво, і повалився набік. Підтягнув коліна до грудей і при цьому голосно пернул.
  
  — Галасливих він пускає голубков, — зазначив Едді, і Сюзанна засміялася. А потім в печері повисла тиша, порушувана тільки виттям вітру, ледь чутною музикою, що лунає з поселення і далекими ударами грому, що нагадують звук перекатываемых кісток.
  
  П'ятьма хвилинами пізніше Шими розплющив очі, сів і озирнувся, з виглядом людини, яка не розуміє, де він, як туди потрапив і чому. Потім його погляд зупинився на Роланда, і негарне втомлене обличчя осяяла усмішка.
  
  Роланд посміхнувся у відповідь, простягнув руки.
  
  — Ти можеш підійти до мене, Шими? Якщо ні, я підійду до тебе, будь певен.
  
  Шими підповз до Роланду з Гилеада на руках і колінах, його темні і брудні волосся спадало на очі, поклав голову на плече Роланда. Сюзанна відчула, що очі щипає від сліз, і відвернулася.
  
  2
  
  Трохи пізніше Шими вже сидів біля стіни печери, з підкладеним під голову й спину чохлом, який зняли з Прогулянкового трайка Сюзанни. Едді запропонував йому газовану воду, але Тед сказав, що Шими краще випити води. Першу пляшку «пер'є» Шими випив залпом, і тепер маленькими ковтками пив другу. Інші зупинили свій вибір на розчинній каві, за винятком Теда, який віддав перевагу «Нозз-А-Ла».
  
  — Не розумію, як ви можете це пити. — Едді пересмикнуло.
  
  — На смак і колір товаришів немає, сказала стара діва, цілуючи корову, — відповів Тед.
  
  Тільки дитя Родеріка нічого не пив. Лежав там, де впав, біля входу в печеру, притиснувши долоні до очей. І тремтіло дрібним тремтінням.
  
  Тед оглянув Шими після того, як той випив першу пляшку води, але ще не взявся за другу, порахував пульс, заглянув у очі, обмацав череп у пошуках ударів. Всякий раз, коли питав Шими, болить чи тут чи там, той дуже серйозно хитав головою, під час огляду не відриваючи погляду від Роланда. Помацавши ребра Шими («Лоскотно, сей, лоскотно», — з посмішкою відреагував Шими), Тед оголосив, що його приятель у відмінній формі.
  
  Едді, який добре бачив очі Шими (один з газових ліхтарів світив прямо йому в обличчя), подумав, що це брехня президентського рівня.
  
  Сюзанна готувала чергову порцію яєчні з тушонкою (Гриль знову заговорив. «Повторити, сер?» — запитав він тоном веселого схвалення). Едді зловив погляд Дінки Эрншоу і запитав:
  
  — Зможеш вийти зі мною на хвилинку, поки Сюзанна приготує їжу?
  
  Дінки подивився на Теда, який кивнув і повернувся до Едді.
  
  — Якщо хочеш. Цим ранком у нас трохи більше часу, але це не означає, що ми можемо витрачати його даремно.
  
  — Я розумію, — відповів Едді.
  
  3
  
  Вітер посилився, але повітря, замість того щоб стати свіже, пахнув куди як гірше, ніж раніше. Одного разу, в середній школі, Едді поїхав на екскурсію на нафтоперегонний завод в Нью-Джерсі. Раніше він думав, що ніколи в житті не стикався з такою огидною смородом: трьох дівчаток і двох хлопчиків там вирвало. Він пам'ятав, як розсміявся екскурсовод: «Головне — пам'ятайте: це смак грошей... допомагає, знаєте». Можливо, «Нафтоперегонний завод Перта» залишався чемпіоном за смороду, але лише тому, що запах, який він відчував зараз, не був таким сильним. І між іншим, було тут щось таке, що нагадує «Нафтоперегонний завод Перта». Він не знав, що саме, та й яке це мало значення, але здавалося дивним, що на цій стороні багато продовжувало повертатися. Тільки «повертатися» — це неправильно, так?
  
  — Озиватися, — пробурмотів Едді. — Ось це правильно.
  
  — Не зрозумів, партнер? — запитав Дінки. Вони стояли на стежці, дивилися на розташовані далеко будівлі з синіми дахами, завмерлі назавжди вагони, ідеальний маленький містечко. Зрозуміло, ідеальний, якщо не згадувати, що він оточений трьома рядами колючого дроту, через один з яких пропущено досить сильний струм, щоб при контакті вбити людину наповал.
  
  — Нічого, — відповів Едді. — Що це за запах? Є ідеї?
  
  Дінки похитав головою, але вказав за поселення, в напрямку, яке могло бути півднем чи сходом, а могло і не бути.
  
  — Наскільки я знаю, там розташовано щось отруєне. Одного разу я запитав Фінлі, і він відповів, що там розташовувалися якісь заводи «Центру позитроники». Ти знаєш, про що я?
  
  — Так. А хто такий Фінлі?
  
  — Фінлі з Тього. Очолює службу безпеки, права рука Прентісса, також відомий, як Горностай. Тахін. Якими б не були ваші плани, вам доведеться переступити через нього, щоб реалізувати їх. І він не полегшить вам життя. Якщо я побачу його лежить мертвим на землі, то буду радіти більше, ніж національного свята. Між іншим, моє справжнє ім'я — Річард Эрншоу. До біса радий зустрічі з тобою. — Він простягнув руку, Едді її потиснув.
  
  [116]— Я — Едді Дін. Відомий тут, на захід від Пекоса, як Едді з Нью-Йорка. Жінка — Сюзанна. Моя дружина.
  
  Дінки кивнув:
  
  — Зрозуміло. А хлопчик — Джейк. Теж з Нью-Йорка.
  
  — Джейк Чеймберз, все так. Послухай, Річ...
  
  — Дякую за клопіт, — з посмішкою обірвав його Дінки, — але я занадто довго був Дінки, щоб звикати до нового імені. А адже могло бути й гірше. Один час я працював в супермаркеті з хлопцем старше двадцяти років, якого звали Джей-Джей, гребаной синій Джей. І люди будуть так кликати його, коли йому виповниться вісімдесят і він буде ссаться в штани.
  
  — Тільки сміливі, щасливі і хороші доживають до вісімдесяти, — сказав Едді. — Як у цьому світі, так в будь-якому іншому.
  
  На обличчі Дінки відбилося здивування, потім він спохмурнів.
  
  — Щось у цьому є.
  
  — Цьому хлопцеві, якого знав Роланд, зовсім погано, — сказав Едді. — Ти бачив це в його очах?
  
  Дінки кивнув, помрачнев ще більше.
  
  — Я думаю, червоні кров'яні точки в білках називаються петехиальным крововиливом. Щось в цьому роді. — Потім додав, з извиняющимися нотками в голосі, які Едді, враховуючи обставини, знайшов недоречними: — Не впевнений, що правильно вимовив.
  
  — Мені без різниці, як вони називаються, головне, що це погано. І те, що він видав такий припадок...
  
  — Даремно ти так про нього.
  
  Едді продовжував гнути своє:
  
  — Раніше з ним таке бувало?
  
  Дінки відвів очі, дивився на свої переминающиеся ноги. Едді вирішив, що відповідь отримана.
  
  — Скільки разів? — Едді сподівався, що в його голосі немає жаху, який його охопив. Кривавих точок в білках Шими вистачало, щоб з боку могло здатися, ніби хтось сипнув у них червоного перцю. Не кажучи вже про великих крововиливах в куточках очей.
  
  Не дивлячись на нього, Дінки підняв руку з чотирма відстовбурченими пальцями.
  
  — Чотири рази?
  
  — Так. — Дінки раніше вивчав свої мокасини. — Почалося з того часу, коли він послав Теда в Коннектикут 1960 року. Коли він це виконав, в ньому ніби щось надірвалося. — Дінки підняв голову, спробував посміхнутися. — Але він не втратив свідомості вчора, коли ми втрьох повернулися в Девар.
  
  — Скажи мені, чи правильно я тебе зрозумів. У в'язниці, що під нами, всі гріхи вважаються можуть бути вибаченими і тільки один смертним — телепортація.
  
  Дінки обміркував його слова. Для тахинов і кан-тоі умови не були настільки вільними. Їх могли вислати або піддати лоботомії з різних причин, включаючи нехтування обов'язками, глузування над Руйнівниками, а то і жорстоке поводження з останніми. Одного разу, так йому розповідали, «нижчий» чоловік зґвалтував жінку-Руйнівника, а потім з запалом переконував ректора, що його діяння — крок до перетворення в людину. Сам Червоний Король з'явився йому уві сні і велів це зробити. За цей проступок кан-тоі засудили до смерті. Руйнівників запросили на страту (його вбили пострілом з пістолета в голову), яку провели на Головній вулиці Плизантвиля.
  
  Дінки розповів про це Едді, а потім визнав, що для ув'язнених смертним гріхом є виключно телепортація. У всякому разі, він іншого смертного гріха не знав.
  
  — А Шими — ваш телепорт, — кивнув Едді. — Ви допомагаєте йому... Тед, за його ж словами, примножує його можливості... а ти прикриваєш його, якимось чином вносячи зміни в їх інформаційну базу...
  
  — Вони поняття не мають, як легко коригувати їх телеметрію. — Дінки ледь не розсміявся. — Партнер, вони прийшли б в жах. Найважче — не вивести з ладу всі їх програмне забезпечення.
  
  Едді такі подробиці не цікавили. Методи Дінки приносили результат. Тільки це і має значення. Методи Шими — теж... та тільки як довго можна було на нього розраховувати?
  
  — ...але основну роботу робить він, — закінчив Едді. — Шими.
  
  — Так.
  
  — Він — єдиний, хто на таке здатний.
  
  — Так.
  
  Едді подумав про двох що стоять перед ними завдання: звільнити Руйнівників (або вбити їх, якщо іншого способу зупинити їх не буде) і вберегти письменника від смерті під колесами мінівена під час прогулянки. Роланд вважав, що вони зможуть зробити і перше, і друге, але для цього потрібно, щоб Шими телепортировал їх як мінімум двічі, плюс їх гостям належало повернутися до оточене трьома рядами колючого дроту поселення після завершення розмови, тобто мова йшла про третьою телепортації.
  
  — Він каже, що це не боляче, — додав Дінки. — Якщо ти потерпаєш з-за цього.
  
  З печери почувся сміх. Шими прийшов в себе, пив, їв, настрій інших, ясна річ, піднялося.
  
  — Не з-за цього. Що, на думку Теда, відбувається з Шими, коли він переміщує?
  
  — Мозкові кровотечі, — без запинки відповів Дінки. — Мікроінсульти на поверхні мозку. — На підтвердження своїх слів він у кількох місцях постукав себе по голові. — Бонк, бонк, бонк.
  
  — І вони все сильніше дає про себе знати? Я правий, чи не так?
  
  — Послухай, якщо ти думаєш, що переносити нас з місця на місце — моя ідея, ти помиляєшся.
  
  Едді здійняв руку, як коп-регулювальник.
  
  — Ні, ні, я лише намагаюся зрозуміти, що відбувається, — і які наші шанси.
  
  — Мені страшенно не подобається, що ми його використовуємо! — вибухнув Дінки. Однак намагався говорити тихо, щоб в печері його не почули. Але у Едді ні на мить не виникло сумнівів у тому, що Дінки говорить правду. — Він не заперечує, навпаки, хоче це робити, чому совість тільки сильніше мене гризе. На Теда він дивиться, як... — Дінки знизав плечима. — Як собака на кращого у всесвіті господаря. Точно так само він дивиться і на твого діна, що ти, безумовно, зауважив.
  
  — Він робить це для мого діна, так що все нормально. Ти можеш цього не вірити, Дінк, але...
  
  — Ти віриш.
  
  — Абсолютно. А тепер дійсно важливе питання: Тед уявляє собі, як довго протягне Шими? З урахуванням того, що тепер тут він отримує хоч якусь допомогу і підтримку?
  
  Кого ти хочеш підбадьорити, братику? — раптово пролунав у голові голос Генрі. Цинічний, як і завжди. — Його чи себе?
  
  Дінки подивився на Едді якщо не як на божевільного, то на людину, у якого виразно запаморочилось у голові.
  
  — Тед був бухгалтером. Іноді вчителем. Різноробом, якщо не знаходив нічого іншого. Він — не лікар.
  
  Але Едді наполягав.
  
  — А що думаєш ти?
  
  Дінки завагався з відповіддю. Дув вітер. Далеко внизу грала музика. Ще далі погромыхивал грім. Нарешті він заговорив:
  
  — Ще три або чотири рази... але вплив крововиливів посилюється. Може, тільки два. Але нічого не можна гарантувати, розумієш? Він може померти від обширного інсульту, коли в наступний раз буде створювати дірку, через яку ми переходимо з одного місця в інше.
  
  Едді спробував знайти ще хоч одне питання, але не зміг. Остання відповідь закрив їх все, і коли Сюзанна покликала їх у печеру, він цього тільки порадів.
  
  4
  
  До Шими Руїсу повернувся апетит, що всі вважали добрим знаком, і він активно працював виделкою. Червоні точки в очах зблякли, але не розсмокталися. Едді задався питанням: а що подумають охоронці «Синіх небес», якщо помітять їх? Може, Шими слід надіти сонцезахисні окуляри?
  
  Роланд поставив на ноги і тепер розмовляв з ним в глибині печери. Хоча розмова була односторонньою. Стрілець говорив, а Рід слухав, зрідка кидаючи короткі, повні обожнювання погляди на Роланда. Едді нічого не розумів, за винятком пари слів Чевин і Чайвен. Роланд питав про те створіння, яке вони зустріли по дорозі в Лоувелл.
  
  — У нього є ім'я? — спитав Едді Дінки і Теда, беручи другу тарілку з їжею.
  
  — Я зву його Чакі, — відповів Дінки. — Тому що він трохи схожий на ляльку, яку я бачив у тому фільмі жахів.
  
  Едді посміхнувся.
  
  — «Дитяча гра»,[117] точно. Я теж його бачив. Після твого коли, Джейк. І тим більше після твого, Сюзиэлла. Колір волосся не той, але пухкі веснянкуваті щоки і сині очі схожі. Ти думаєш, він може зберігати таємницю?
  
  — Якщо ніхто його не спитає, зможе, — відповів Тед. З точки зору Едді, така відповідь не міг розцінюватися як задовільний.
  
  Хвилин через п'ять до них приєднався Роланд. Присів навпочіпки, тепер болю в суглобах цьому не перешкоджали, і подивився на Теда.
  
  — Цього хлопця звуть Хайліс з Чайвена. Його хто-небудь спохопиться?
  
  — Навряд чи, — відповів Тед. — Пологи з'являються біля воріт за гуртожитками маленькими групами, у пошуках роботи. В основному щось носять. В якості плати їх годують і напувають. Якщо хтось не показується, його не шукають.
  
  — Добре. Тепер, скільки тут тривають добу? До завтрашнього ранку, якщо брати той же час, що і зараз, двадцять чотири години?
  
  Питання здався Теду цікавим, він обдумував його кілька секунд.
  
  — Швидше за двадцять п'ять. Може, трохи більше. Тому що час сповільнюється, у всякому разі, тут. У міру того, як Промені подтачиваются, виникають відмінності в потоці часу між світами. Ймовірно, це один з головних центрів руйнування.
  
  Роланд кивнув. Сюзанна запропонувала йому поїсти, але він відмовився, подякувавши її. В глибині печери Рід сидів на ящику, дивлячись на свої босі, вкриті виразками ноги. Едді здивувався, побачивши, як Ыш попрямував до Роду, здивувався ще більше, коли вухань-плутаник дозволив Чакі (або Хайлису) почухати йому голову безформною рукою.
  
  — І вранці трапляється, що внизу виникає... ну, не знаю...
  
  — Виникає деяка метушня? — припустив Тед.
  
  Роланд кивнув.
  
  — Ви чули горн? — запитав Тед. — Буквально перед тим, як ми тут з'явилися?
  
  Вони похитали головою.
  
  Теда, схоже, це не здивувало.
  
  — Але ви чули, як зазвучала музика, чи не так?
  
  — Так, — кивнула Сюзанна і запропонувала Теду нову банку «Нозз-А-Ла». Він її взяв і з задоволенням зробив великий ковток. Едді ледь не пересмикнуло.
  
  — Дякую, мем. У будь-якому випадку горн означає початок нової зміни. Тоді ж включається музика.
  
  — Ненавиджу я цю музику, — пробурчав Дінки.
  
  — Якщо і є період часу, коли контроль слабшає, — продовжив Тед, — то саме в перезміну.
  
  — І в якій годині це відбувається? — спитав Роланд.
  
  Тед і Дінки невпевнено перезирнулися. Дінки показав вісім пальців, його брови запитливо піднялися. На обличчі відбилося полегшення, коли Тед тут же кивнув.
  
  — Так, у вісім годин. — Тед розсміявся і хитнув головою. — Як можна називати точний час у світі, де твоя в'язниця може в деякі дні перебувати на сході, а в інші — на південно-сході.
  
  Але Роланд уже жив у сдвинувшемся світі задовго до того, як Тед Бротигэн дізнався про існування такого місця, як Алгул Сьєнто, тому його анітрохи не бентежило та обставина, що тут не діяли закони, які раніше здавалися непорушними.
  
  — Приблизно через двадцять п'ять годин, — уточнив він. — Чи трохи раніше.
  
  Дінки кивнув.
  
  — Але тільки не треба думати, що ситуація виходить з-під контролю. У них все відпрацьовано до автоматизму. Кожен знає своє місце.
  
  — І проте кращого часу нам не знайти. — Тут Роланд повернувся до свого давнього знайомого з Меджиса. І покликав його до себе.
  
  5
  
  Шими одразу ж відставив тарілку, підійшов до Роланду, підняв кулак.
  
  — Хайл, Роланд, який був Уїллом Диаборном.
  
  Роланд привітав його, повернувся до Джейка. Хлопчик непевно глянув на нього. Роланд кивнув, і Джейк підійшов. Джейк і Шими стояли лицем до лиця, а між ними навпочіпки сидів Роланд. І тепер, коли вони опинилися поруч, уже не дивився ні на одного.
  
  Джейк підніс руку до чола.
  
  Шими відповів тим же.
  
  Джейк перевів погляд на Роланда.
  
  — Що ти хочеш?
  
  Роланд не відповів, продовжував спокійно дивитися на вхід печери, немов його щось зацікавило в панування зовні вічному сутінках. І Джейк знав, чого хоче стрілок, анітрохи в цьому не сумнівався, немов скористався своїм даром, щоб зазирнути в думки Роланда (цього він, звичайно ж, не робив). Вони вийшли до розвилки дороги. І саме Джейк висловив думку про те, що Шими повинен підказати, куди їм рухатися далі. На той момент думка здавалася слушною, незрозуміло чому. Тепер же, дивлячись на не відзначена печаткою розуму обличчя і налиті кров'ю очі, Джейк мучився двома питаннями: що змусило його вийти з такою пропозицією і чому хтось із них, швидше за все Едді, як і раніше, ставить у главу кута здоровий глузд, незважаючи на всі переробки, в яких їм довелося побувати, не сказав йому по-доброму, але твердо, що довіряти їх майбутнє в руки Стенлі Руїса — безглузда затія. Абсолютно кретинская, як сказали б його однокласники в школі Пайпера. І тепер Роланд, який вірив, що навіть під покровом смерті слід вчитися життя, хотів, щоб Джейк і задав питання, самим Джейком запропонований, і відповідь, безперечно, покаже, яким він став забобонним і легковажним. Однак, чому не поставити це питання? Якщо це еквівалент орла і решки, чому не поставити? Джейк прийшов, можливо, до кінця короткою, але, безумовно, цікаве життя, потрапив в якесь місце, де елементами реальності були магічні двері, механічні дворецькі, телепатія (на яку і він сам в якійсь мірі виявився здатний), вампіри, верспайдеры. Так чому не надати право вибору Шими? Їм все одно доведеться піти по одному з двох лежачих перед ними доріг, і занадто багато випало на його частку, щоб він турбувався з-за того, що постане ідіотом в очах своїх супутників. А крім того, — подумав він, — якщо тут я не серед друзів, то де тоді мені їх шукати?
  
  — Шими. — Жах наповнював його, коли він дивився в ці налиті кров'ю очі, але він змусив себе не відвести погляд. — Ми щось шукаємо. Це означає, що ми повинні довести до кінця розпочату нами справу. Ми...
  
  — Ви повинні врятувати Башту, — обірвав його Шими. — І мій давній друг повинен увійти в неї, піднятися на вершину і побачити те, що можна там побачити. Можливо, відродження, можливо, смерть, можливо, і перше, і друге разом. Одного разу він був для мене Уїллом Диаборном, ага, був. Уїллом Диаборном.
  
  Джейк подивився на Роланда, що сидів навпочіпки, уставившегося на вхід до печери. І подумав, що особа у стрільця стало блідим і відстороненим.
  
  Один з пальців Роланда вертанулся: «продовжуй, продовжуй».
  
  — Так, ми повинні зберегти Темну Вежу, — погодився Джейк. І подумав, що, мабуть, розуміє бажання Роланда знайти Вежу і увійти в неї, навіть якщо йому доведеться померти. Що лежить в центрі світобудови? Чоловік (чи хлопчик) міг тільки гадати, поставивши собі таке питання, чи захотів би побачити?
  
  Навіть якщо побачити означало збожеволіти?
  
  — Але для того, щоб зберегти Вежу, нам потрібно зробити дві справи. І одне з них пов'язане з поверненням у наш світ і порятунком людини. Жодного письменника, який розповідає нашу історію. Про другому ділі ми якраз говоримо. Ми повинні звільнити Руйнівників. — Чесність змусила його додати: — У всякому разі, припинити їх роботу. Ти розумієш?
  
  Але на цей раз Шими не відповів. Дивився туди ж, куди і Роланд — в сутінь за входом в печеру. З таким обличчям, ніби його загіпнотизували. Джейку все це безумовно не подобалося, але він продовжив. Врешті-решт він впритул підійшов до питання, який хотів поставити, так що йому залишалося, крім як довести справу до логічного кінця?
  
  — Питання в тому, з чого потрібно почати. Врятувати письменника начебто простіше, тому що нам ніхто не буде протистояти... так ми, у всякому разі, думаємо... але є шанс, що... ну... — Джейку не хотілося говорити: «Але є шанс, що наша телепортація тебе вб'є», — ось він і запнувся.
  
  Спочатку вирішив, що Шими йому не відповість, поставить перед дилемою, робити другу спробу чи ні, але раптово колишній служка з таверни заговорив. При цьому дивився не на когось з них, а на сутінок Тандерклепа, підступає до входу в печеру.
  
  — Цієї ночі мені наснився сон, так приснився, — почав Шими з Меджиса, чиє життя одного разу врятували три молодих стрілка з Гилеада. — Мені снилося, що я знову в таверні «Притулок подорожніх», тільки Корал там немає, немає ні Стенлі, ні Красотули, ні Шеба, який зазвичай грав на піаніно. Немає нікого, крім мене, а я мию підлогу і наспівую «Безтурботне любов». Потім скриплять дверцят, так, скриплять, вони видають такі забавні звуки...
  
  Джейк побачив, що Роланд киває, на його губах грає якусь подобу усмішки.
  
  — Я підняв голову і побачив, що в таверну увійшов хлопчик. — На мить він скосив очі на Джейка, потім його погляд повернувся до входу в печеру. — Він виглядав, як ти, юний сей, так, виглядав, міг зійти за свого близнюка. Тільки обличчя його було в крові, одне око йому вибили, спотворивши його, і він кульгав. Виглядав, як смерть, це точно, і страшно мене налякав, і від одного його вигляду мені стало сумно. Я продовжував мити підлогу, думаючи, якщо буду мити, він не зверне на мене уваги, може, навіть не помітить і піде.
  
  Джейк раптом усвідомив, що знає цю історію. Він все це бачив? Або сам був цим закривавленим хлопчиком?
  
  — Але він подивився на тебе... — прошепотів Роланд, як і раніше, сидячи навпочіпки, дивлячись в сутінь.
  
  — Ага, Уїлл Диаборн, так і було, прямо на мене, так він дивився і сказав: «Чому ти повинен завдавати мені болю, коли я так тебе люблю? Коли я не можу робити що-то ще й не хочу, бо любов створила мене, і годувала, і...»
  
  — «...підтримувала в кращі дні», — пробурмотів Едді. Сльоза викотилася з одного його очі і залишила темна пляма на підлозі.
  
  — «...і підтримувала в кращі дні? Чому ж ти й надалі збираєшся різати мене, спотворювати моє обличчя, наповнювати мене болем? Я тільки любив тебе за твою красу, як ти колись любив мене, до того, як світ зрушив. А тепер ти уродуешь мене нігтями і капаешь мені в ніс обпікають краплі ртуті; ти нацьковував на мене звірів, так, нацьковував, і вони пожерли мої нутрощі. Навколо мене збираються кан-тоі, і немає мені спокою від їхнього сміху. І однак я люблю тебе і буду служити тобі, і знову поверну магію, якщо ти мені дозволиш, бо так було влаштовано моє серце, коли я піднявся з Прима. Колись я був не тільки красивий, але і сильний, але тепер моя сила практично вичерпалася».
  
  — Він плакав, — сказала Сюзанна, і Джейк подумав: «Звичайно, плакав». Він сам плакав; як і Тед; як і Дінки Эрншоу. Тільки у Роланда очі залишалися сухими, але він зблід, так зблід.
  
  — Він плакав, — повторив Шими (сльози котилися по його щоках, коли він оповідав свій сон), — і я теж плакав, бо бачив, що він був прекрасний, як світлий день. Він сказав: «Якщо катування припиниться, я, можливо, зможу поправитися... якщо не краса, то сила повернеться до мене...»
  
  — І кес, — промовив Джейк, вимовив зовсім правильно, хоч ніколи раніше не чув цього слова.
  
  — «...і кес. Але ще тиждень... може, п'ять днів... навіть три... і буде пізно. Навіть якщо катування припиниться, я помру. І ти теж помреш, бо коли любов залишає світ, всі серця зупиняються. Скажи їм про мою любов, і скажи їм про мого болю, і скажи їм про моєї надії, що все ще жива. Це все, що у мене є, це я сам, це все, про що я прошу». — А потім хлопчик обернувся і вийшов. Знову петлі дверей здалеку той кумедний звук. Скри-ік.
  
  Замовкнувши, Шими глянув на Джейка і посміхнувся, як людина, яка тільки-тільки прокинувся.
  
  — Я не можу відповісти на твоє питання, сей. — Він постукав кулаком по лобі. — Мізків у мене там мало, тільки павутина. Так говорила Корделія Дельгадо і, вважаю, вона права.
  
  Джейк не відповів. Стояв як зачарований. Йому теж приснився цей самий понівечений хлопчик, тільки зустрівся він з ним не в салуні, а в парку Гейджа, тому самому, де вони побачили Чарлі Чу-Чу. Минулої ночі. Саме так. Раніше він цього сну не пам'ятав і швидше за все не згадав би ніколи, якщо б Шими не розповів свій сон. І Роланд, Едді, Сюзанна теж бачили свою версію цього сну? Так. Це читалося на їхніх обличчях, тоді як Тед і Дінки нічого не розуміли, хоча розповідь Шими пройняв їх до сліз.
  
  Роланд підвівся, трохи скривившись, потер рукою стегно.
  
  — Спасибі тобі, Шими, ти дуже нам допоміг.
  
  Шими невпевнено посміхнувся.
  
  — Як я міг це зробити?
  
  — Не важливо, мій дорогий. — Роланд повернувся до Теду. — Я та мої друзі на хвилиночку вийдемо. Нам потрібно поговорити ан-тет.
  
  — Звичайно. — І Тед похитав головою, немов хотів очистити її від туману.
  
  — Зробіть мені ласку та не затягуйте розмову, — додав Дінки. — Напевно, з нами нічого не станеться, але я не хотів би спокушати долю.
  
  — Він потрібен вам для того, щоб повернутися? — спитав Едді, мотнув головою у бік Шими. Втім, питання риторичне; як ще всі троє могли потрапити в кампус?
  
  — Так, але... — почав Дінки.
  
  — Тоді вам все одно доведеться її спокушати. — І Едді пішов за Роландом, Сюзанною і Джейком до виходу з печери. Ыш залишився сидіти біля свого нового друга Хайлиса з Чайвена. Джейка це стривожило. Викликало не ревнощі — жах. Наче йому дали знак, витлумачити який міг хтось мудріший, ніж він, скажімо, один з Менні. Але він хотів знати це тлумачення?
  
  Швидше ні, ніж так.
  
  6
  
  — Я не пам'ятала мій сон, поки він не розповів свій, — зізналася Сюзанна, — а якщо б не розповів, я б швидше за все, ніколи його не згадала.
  
  — Так, — кивнув Джейк.
  
  — Але тепер я добре його пам'ятаю, — продовжила вона. — Я була на станції підземки, і хлопчик спустився по сходах...
  
  — Я був у парку Гейджа... — вставив Джейк.
  
  — А я — на ігровому майданчику на Марки-авеню, де ми з Генрі грали в баскетбол один на один, — вніс свою лепту Едді. — У моєму сні хлопчик з закривавленим обличчям носив футболку з написом на грудях НІЯКОЇ НУДЬГИ...
  
  — ...В СЕРЕДИННОМУ СВІТІ, — закінчив Джейк, і Едді здивовано глянув на нього.
  
  Джейк цього погляду і не помітив. Думки його пішли в іншому напрямку.
  
  — Цікаво, Стівен Кінг використовує сни, коли пише книги? Ви розумієте, як дріжджі, щоб піднявся сюжет.
  
  На це питання, ясна річ, ніхто з них відповісти не міг.
  
  — Роланд? — спитав Едді. — А де ти опинився у своєму сні?
  
  — У таверні «Притулок подорожніх», де ж ще? Чи я коли-то давно не зустрічався там з Шими? — «Разом з моїми друзями, які давно пішли», — міг би додати він, але не став. — Я сидів за столиком, якому віддавав перевагу Елдред Джонас, і грав сам із собою в «Стеж за мною».
  
  — Хлопчик уві сні — це Промінь, чи не так? — тихо спитала Сюзанна.
  
  І коли Роланд кивнув, Джейк зрозумів, що Шими відповів на питання, чим їм зайнятися в першу чергу. І відповідь його не залишав і тіні сумнівів.
  
  — Є в кого-небудь питання? — спитав Роланд.
  
  Один за іншим вони похитали головами.
  
  — Ми — ка-тет, — сказав Роланд, і вони хором відповіли:
  
  — Єдність з безлічі.
  
  Роланд ще кілька секунд вдивлявся в їхні обличчя, немов намагався закарбувати в пам'яті, а потім повів свій катет в печеру.
  
  — Шими, — покликав він.
  
  — Так, сей! Так, Роланд, який був Уїллом Диаборном!
  
  — Ми збираємося врятувати хлопчика, про який ти нам розповів. Ми змусимо поганців перестати мучити його.
  
  Шими посміхнувся, але в усмішці читалося подив. Він не пам'ятав хлопчика зі сну, більше не пам'ятав.
  
  — Добре, сей, це добре!
  
  Роланд повернувся до Теду:
  
  — Як тільки Шими допоможе вам повернутися, вклади його в ліжко. Або, щоб не привертати до нього увагу, подбай про те, щоб він не напружувався.
  
  — Ми зможемо записати його в хворі, і йому не доведеться йти в Читальню, — погодився Тед. — У Тандерклепе часто застуджуються. Але ви повинні розуміти, що ніяких гарантій бути не може. Він може повернути нас в кампус, а потім... — І він клацнув пальцями.
  
  Сміючись, Шими зробив те ж саме, тільки одночасно клацнув пальцями обох рук. Сюзанна відвернулася, їй стало недобре.
  
  — Я це знаю, — відповів Роланд, і хоча тон його практично не змінився, члени ка-тету пораділи, що розмова підійшов до кінця. Терпіння Роланда вщухло. — Хай відпочиває, навіть якщо він буде добре себе почувати. Для того, що я задумав, його допомога не знадобиться. Спасибі зброї, яке ви нам залишили.
  
  — Це гарне зброю, — кивнув Тед, — але чи вистачить його, щоб знищити шістдесят челов, кан-тоі і тахинов?
  
  — Ви встанете поряд з нами, коли почнеться бій? — спитав Роланд.
  
  — З величезним задоволенням, — відповів Дінки, і зуби його оголилися майже в звіриному оскалі.
  
  — Так, — кивнув Тед. — І у мене, можливо, є інша зброя. Ви прослухали плівки, які я вам залишив?
  
  — Так, — відповів Джейк.
  
  — Так ви знаєте історію хлопця, який вкрав мій гаманець?
  
  На цей раз кивнули всі четверо.
  
  — А як щодо молодої жінки? — спитала Сюзанна. — Яку ви назвали міцним горішком. Як щодо Тані та її бойфренда? Або її чоловіка, вже не знаю, як його називати.
  
  Тед і Дінки обмінялися короткими поглядами, в яких читався сумнів. Обидва похитали головами.
  
  — Колись — так, — відповів Тед. — Тепер — ні. Тепер вона заміжня. І хоче лише одного — обніматися зі своїм чоловіком.
  
  — І руйнувати, — додав Дінки.
  
  — Але хіба вони не розуміють... — закінчити пропозицію Сюзанна не змогла. Не дали спогади про власне сні і розповідь Шими. «Тепер ти уродуешь мене нігтями», — сказав Шими хлопчик зі сну. Хлопчик, який колись був красенем.
  
  — Вони не хочуть розуміти, — м'яко відповів їй Тед. Краєм ока побачив потемніле від люті обличчя Едді, повернувся до нього, похитав головою. — Але я не можу дозволити вам ненавидіти їх за це. Вам... нам... можливо, доведеться вбити деяких з них, але я не можу дозволити вам ненавидіти їх. Вони відвернулися від розуміння не з жадібності або страху, а від відчаю.
  
  — Та тому, що руйнувати — божественно, — вставив Дінки. Тепер він теж дивився на Едді. — Те ж саме відчуваєш перші півгодини після того, як ширнулся. Якщо врубаетесь, про що я.
  
  Едді зітхнув, сунув руки в кишені, нічого не сказав.
  
  Шими здивував усіх, взявши з ящика один з пістолетів-кулеметів «койот» і обвівши їм печеру. Будь «койот» заряджений, великий похід до Темної Вежі на тому б і закінчився.
  
  — Я буду битися! — вигукнув він. — Пах-пах-пах! Бам-бам-бам-ба-дам!
  
  Едді й Сюзанна пригнулися, Джейк інстинктивно затулив собою Ыша, Тед і Дінки прикрили обличчя руками, немов руки могли захистити їх від сотні великокаліберних куль зі сталевими сорочками. Роланд спокійно відібрав у Шими пістолет-кулемет.
  
  — Твій час допомогти прийде, — запевнив він, — але лише після того, як пройде і буде виграна перша битва. Ти бачиш вуханя-путаника Джейка, Шими?
  
  — Ага, він з Родом.
  
  — Він каже. Давай подивимося, чи буде він говорити з тобою.
  
  Шими покірно пішов у глиб печери, де Чакі/Хайліс все ще гладив Ыша по голові, опустився на коліно, вимовив своє ім'я, щоб Ыш його повторив. І вухань тут же це зробив, на диво чисто. Шими розсміявся, Хайліс склав йому компанію. Вони сміялися, як двоє дітей зі Кал'ї. Можливо, дітей-рунтов.
  
  Роланд тим часом повернувся до Дінки і Теду, і губи його перетворилися у білу смужку на суворому обличчі.
  
  7
  
  — Його треба сховати, коли почнеться стрілянина. — Стрілець повернув ключ в уявному замку. — Якщо ми програємо, що з ним станеться потім, не буде мати ніякого значення. Якщо переможемо, він нам знадобиться як мінімум один раз. Можливо, двічі.
  
  — Щоб потрапити куди? — запитав Дінки.
  
  — В Америку Ключового світу, — відповів Едді. — В маленьке містечко в західному Мені, який називається Лоувелл. На початок червня 1999 року, якщо дозволить поточне в одному напрямі час.
  
  — Відправка мене в Коннектикут ініціювала припадки Шими. — Тед знизив голос. — Ви знаєте, що йому стане гірше, якщо він відправить вас в Америку, чи не так? Можливо, вб'є? — говорив він буденним тоном, ніби між іншим.
  
  — Ми знаємо, — кивнув Роланд, — і коли час прийде, я скажу йому про можливий ризик і запитаю...
  
  — Слухайте, засуньте ці слова в те місце, куди не заглядає сонце, — перебив його Дінки. І Едді тут же згадав себе, яким він був у перші години на березі Західного моря, нічого не розуміє, злий, думає лише про дозу героїну, та в цей момент він відчув дежавю. — Якщо ви запитаєте, чи він хоче підпалити себе, його буде цікавити тільки одне: у вас є сірники? Він же бачить в вас Ісуса Христа.
  
  Сюзанна чекала реакції Роланда зі страхом і цікавістю. Але стрілець мовчав. Лише дивився на Дінки, засунувши великі пальці за ремінь-патронташ.
  
  — Звичайно, ви розумієте, що небіжчик не зможе повернути вас сюди з американської сторони. — Голос Теда звучав більш миролюбно.
  
  — Ми перескочимо через той паркан, тільки коли підійдемо до нього, і якщо доведеться стрибати, — відповів Роланд. — А поки що нам треба перебратися через декілька інших огорож.
  
  — Я рада, що ми першим ділом захопимо Девар-тоі, яким би не був ризик, — втрутилася Сюзанна. — Те, що відбувається внизу — гидота.
  
  — Так, мем. — Дінки підняв уявну капелюх. — Гадаю, саме так це і називається.
  
  Напруженість, яка витає в печері, ослабла. За їх спинами Шими запропонував Ышу лягти на спину, що вухань-плутаник з задоволенням і зробив. Посмішка Роду розтягнулася від вуха до вуха. Сюзанна задалася питанням, а коли Хайлису з Чайвена останній раз випадала нагода так посміхатися. Посмішка його була по-дитячому чарівна.
  
  Вона подумала, не запитати, чи Теда, а якою, на його погляд, зараз в Америці день, потім вирішила, що сенсу в цьому немає. Якби Стівен Кінг помер, вони б про це дізналися. Так сказав Роланд, і причин для сумнівів у неї не було. Поки письменник здравствовал, радісно витрачав свій час і уяву на який-небудь безглуздий проект, тоді як світ, заради придумування якого він і з'явився на світ божий, продовжував збирати пил в його голові. І якщо Роланд злився на письменника, дивуватися цьому не доводилося. Вона і сама злилася на нього.
  
  — Який ваш план, Роланд? — запитав Тед.
  
  — Він будується на двох припущеннях: що ми зможемо спочатку захопити їх зненацька, а потім звернути на панічну втечу. Не думаю, що в ці дні вони чекають якихось несподіванок. Від Пимли Прентісса до останнього чола — охоронця периметра, всі вони впевнені: їм не завадять в їх роботі і, вже звичайно, не атакують. Якщо мої припущення правильні, ми досягнемо успіху. Якщо ми програємо, то принаймні не проживемо досить довго, щоб побачити, як падають Промені і валиться Вежа.
  
  Роланд знайшов карту Алгул Сьєнто, поклав на підлогу. Усі скупчилися навколо неї.
  
  — Ці залізничні колії. — Він вказав на лінії, зазначені числом 10. — Деякі зламані локомотиви і вагони стоять в якихось двадцяти ярдів від південної огорожі. Так, у всякому разі, видно в бінокль. Я правильно кажу?
  
  — Так, — відповів Дінки і вказав на середину найближчій до огорожі лінії. — Можна вважати, що це південь. Різниці в принципі ніякої. На цих шляхах стоїть вагон. Зовсім близько від огорожі. Думаю, в десяти ярдів або трохи далі. На вагоні напис «СОО лайн».[118]
  
  Тед кивав.
  
  — Гарне прикриття, — зазначив Роланд, — чудове прикриття, — і вказав на територію за північною частиною периметра поселення. — А тут різні сараї.
  
  — Раніше в них зберігали припаси, — пояснив Тед, — але тепер, думаю, в більшості своїй вони пустують. Якийсь час у них спали Пологи, але шість або вісім місяців тому Пимли і Горностай вибили їх звідти.
  
  — Порожні чи ні, вони теж відмінне прикриття. І місцевість позаду і навколо них рівна. Досить рівна, щоб по ній проїхав он той агрегат. — І Роланд вказав на прогулянковий трайк Сюзанни.
  
  Тед і Дінки перезирнулися.
  
  — Безумовно, — відповів Тед.
  
  Сюзанна очікувала, що Едді почне протестувати, навіть не знаючи, що задумав Роланд. Не запротестував. Добре. Вона вже прикидала, яку зброю їй потрібно. В тому числі і стрілецьку.
  
  Роланд кілька миттєвостей дивився на карту, немов спілкуючись з нею. Коли Тед запропонував йому цигарку взяв. Потім почав говорити. Двічі провів дрібному по ящику зі зброєю. Потім намалював на карті дві стрілки. Одна вказувала на те, що вони називали північчю, друга — півднем. Тед задав питання, потім Дінки. За їх спинами Шими і Хайліс грали з Ышем, як двоє хлопчаків. Вухань-плутаник дуже точно імітував їх сміх.
  
  Коли Роланд закінчив, Тед Бротигэн сказав:
  
  — Ви збираєтеся пролити багато крові.
  
  — Дійсно, збираюся. Чим більше ми її проллємо, тим краще.
  
  — Ризиковано для жінки. — Дінки подивився спочатку на Сюзанну, потім на її чоловіка.
  
  Сюзанна нічого не відповіла. Едді теж. Він бачив, що ризик є. І розумів, чому Роланд направляє Сюзанну на північну сторону периметра. Прогулянковий трайк забезпечував їй мобільність, яка їм була потрібна. Що ж стосується ризику, тому вони вшістьох мали намір схопитися з шістдесятьма, а то і великою кількістю супротивників. Звичайно, ризик був, і, звичайно, повинна пролитися кров.
  
  Пролитися кров і спалахнути вогонь.
  
  — Я могла б задіяти ще пару кулеметів. — Очі Сюзанни блищали, як у Детты Уокер. — Якщо б вони керувалися по радіо, як іграшкові літаки. Не вийде, на жаль. Але я буду рухатися, це точно. Буду носитися, прямо-таки як крапля води по гарячій сковороді.
  
  — Може це спрацювати? — в лоб запитав Дінки.
  
  Губи Роланда вигнулися в сухий посмішці.
  
  — Спрацює.
  
  — Як ви можете це стверджувати? — запитав Тед.
  
  Едді згадав доводи Роланда, наведені перед дзвінком Джону Каллему, і зміг би відповісти на це питання, але за весь ка-тет відповіді давав дін, якщо міг, от він і залишив це право Роланду.
  
  — Тому що повинно спрацювати, — відповів стрілець. — Іншого шляху я не бачу.
  
  
  
  Розділ 11
  
  Атака на Алгул Сьєнто
  
  1
  
  Йшли вже наступні добу, залишалося зовсім небагато до горна, що звіщає про ранкової перезміни. А потім зазвучала б музика, включилося сонце, Руйнівники нічної зміни покинули б Читальню, поступившись місце денній зміні. В цю ніч Пимли Прентісс спав менше години, але і за такий короткий термін його замучили страшні, хаотичні сни. Нарешті, десь о четвертій ранку (годинник на столику біля ліжка стверджували, що вже чотири ранку, але хто знав, чи можна їм вірити, та й яке це мало значення, з урахуванням близькості кінця) підвівся, пройшов до кабінету, сів на стілець і втупився на темний Молл, в цей час зовсім пустельний, якщо не вважати самотнього і нічого не тямить робота, який раптом взявся патрулювати цей ділянку поселення, розмахуючи усіма шістьма закінчуються клешнями руками. Ще працюючі роботи з кожним днем вели себе все більш дивно, але відключення батарей таїло в собі чималу небезпеку, тому що на деяких стояли міни-пастки, які вибухали при спробі їх відключення. Так що не залишалося нічого іншого, як дивитися на їх фортелі і нагадувати собі, що кінець близький, слава Ісусу і Бога-Отця. У якийсь момент колишній Підлогу Прентісс відкрив верхній ящик столу і дістав кольт калібру чотири десятих дюйма, ця модель називалася «Миротворець». Саме з цього револьвера колишній ректор, Хамма, стратив ґвалтівника Камерона. Пимли за весь час роботи в Алгул Сьєнто нікого не стратив, і це його тішило, але, поклавши револьвер на коліна, відчуваючи його чималу вагу, він якось відразу заспокоювався. Хоча чому йому захотілося шукати заспокоєння темної ночі, коли все йшло так добре, Пимли не мав ні найменшого поняття. Про що він знав напевно, так це про незрозумілі аномальних на відмітках — як це називали Фінлі і Дженкінс, їх головний технік — Глибокої телеметрії, як ніби ці прилади стояли на дні океану, а не в підвальній кімнаті, що прилягає до довгого, з низькою стелею залу, в якому знаходилося інше, ще корисне обладнання. Пимли віддавав собі звіт, що він відчуває (якщо вже називати речі своїми іменами) насувається лихо. І намагався переконати себе, що діє дідівська приказка: він вже на порозі, так що саме час хвилюватися через яєць.
  
  Нарешті він пішов у ванну, опустив кришку унітазу і став на коліна в молитві. На колінах він і стояв, коли в будинку щось змінилося. Кроків він не чув, але знав: хто зайшов до його кабінету. Логіка підказувала єдино можлива відповідь. Тому, не відкриваючи очей, тримаючи зчеплені руки на кришці унітазу, він запитав:
  
  — Фінлі? Фінлі з Тього? Це ти?
  
  — Так, бос, я.
  
  Що він тут робив до горна? Всі, навіть Руйнівники, знали, що Фінлі-Горностай любить поспати. Але тільки в спокійний час. В цей самий момент Пимли приймав у себе Господа Бога (хоча, по правді кажучи, задрімав, стоячи на колінах, коли якийсь глибинний інстинкт попередив, що він не один на першому поверсі Шеплі-хауса). Звичайно ж, Пимли не міг грубо обірвати розмову з самим Господом, тому закінчив молитву: «Дай мені Твоє благословення, амінь!» — і лише після цього піднявся, скривившись. Його чортової спині не подобався цей величезний, далеко видатний вперед живіт.
  
  Фінлі стояв біля вікна, піднявши «Миротворця», розглядаючи його в тьмяному світлі, повертаючи з боку в бік, щоб помилуватися витонченої насічкою на металевих пластинах рукоятки.
  
  — Це той самий револьвер, що відправив Камерона в інший світ, так? — запитав Фінлі. — Ґвалтівника Камерона.
  
  Пимли кивнув:
  
  — Будь обережний, синку. Він заряджений.
  
  — Шість патронів?
  
  — Вісім! Чи ти осліп? Заради Бога, подивись на розміри циліндра.
  
  Фінлі дивитися не став. Повернув револьвер Пимли.
  
  — Я знаю, як натискати на спусковий гачок, вмію, і цього достатньо, коли справа стосується зброї.
  
  — Так, якщо вона заряджена. Що ти тут робиш у таку годину? Чому заважаєш людині піднести ранкову молитву?
  
  Фінлі пильно дивився на нього.
  
  — Якщо я запитаю, чому знаходжу тебе за молитвою, одягненим і причесанным, а не в халаті і в капцях з одним відкритим оком, що ти мені відповіси?
  
  — Я нервую. От і все. Думаю, ти теж.
  
  Фінлі посміхнувся, чарівно.
  
  — Нервуєш? А може, краще сказати, що тебе трясе від хвилювання, ти не знаходиш собі місця, не знаєш, куди приткнутися.
  
  — Мабуть... так.
  
  Посмішка Фінлі стала ширше, але Пимли вирішив, що щирості в ній замало.
  
  — Мені це подобається! Дуже подобається! У мене нерви! Нерви!
  
  — Ні, я нервую, — поправив його Пимли. — Ми говоримо так.
  
  Посмішка Фінлі зблякла.
  
  — Я теж нервую. Не знаходжу собі місця. Не знаю, куди приткнутися.
  
  — Знову позначки на Глибокій телеметрії?
  
  Фінлі знизав плечима, потім кивнув. Проблема з Глибокої телеметрією полягала в тому, що ніхто не знав, що саме вона вимірювала. Можливо, телепатію, можливо (не дай Бог), телепортацію, а може, коливання в структурі реальності, що свідчать про швидку катастрофу Променя Ведмедя. Ніхто не мав про це ані найменшого поняття. Але за останні чотири місяці, або близько того, виринали все нові і нові прилади, які раніше стояли темними і згаслими.
  
  — Що каже Дженкінс? — запитав Пимли. Сунув «Миротворця» в плечову кобуру, наблизивши нас на крок до того, що ти не захочеш чути і про що я не хочу говорити.
  
  — Дженкінс говорить те, що вискакує з його горла на літаючий килим мови. — Фінлі з Тього зневажливо знизав плечима. — Бо він не знає, що означають символи на дисках і дисплеях Глибокої телеметрії, як ти можеш питати його думка?
  
  — Спокійно. — Пимли поклав руку на плече начальника служби безпеки. Здивувався (і трохи стривожився), відчувши, що тіло Фінлі під відмінно зшитою сорочкою від «Тернбулл-і-Ассера» трохи вібрує. А може, і тремтить. — Спокійно, друже! Це всього лише питання.
  
  — Я не можу спати, не можу читати, не можу навіть трахатись, — зітхнув Фінлі. — Клянуся Ганом, пробував і перше, і друге, і третє! Пройдися зі мною в Дамли-Хауз, якщо не заперечуєш, і поглянь сам на ці чортові прилади. Може, у тебе виникнуть які-небудь ідеї.
  
  — Я — адміністратор, не технік, — м'яко нагадав Пимли, але вже йшов до дверей. — Однак робити мені все одно нічого...
  
  — Може, вся справа в наближенні кінця. — Фінлі зупинився на порозі. — Тут може трапитися всяке.
  
  — Можливо, — погодився Пимли, — і прогулянка рано вранці не заподіють нам ніякого вре... Агов! Гей, ти! Ти, там! Ти, Рід! Повернись до мене, коли я говорю з тобою, чи ти цього не знаєш?
  
  Рід, хирлявий молодик у старому джинсовому комбінезоні (на заду штани обвисли і практично побіліли від часу і численних прань), корився. На його пухких щоках вистачало веснянок, а в синіх очах стояв страх. Мабуть, його можна було б назвати симпатичною, якщо б не виразка, яка з'їла половину носа, а красенів з однією ніздрею не буває. В руках він тримав кошик. Пимли не сумнівався, що колись бачив на ранчо цього бей-бо, але стверджувати б не став: всі Пологи були для нього на одну особу.
  
  Значення це не мало. Ідентифікацією займався Фінлі, і він узяв ініціативу на себе, попрямувавши до Роду, на ходу витягаючи з-за пояса і надягаючи гумову рукавичку. Рід втиснувся спиною в стіну, ще міцніше вхопився за плетений кошик і голосно пернул, звичайно ж, від хвилювання. Пимли довелося прикусити щоку зсередини, і дуже сильно, щоб стримати посмішку, вже почала згинати губи.
  
  — Ні, ні, ні! — вигукнув начальник служби безпеки і відважив Роду ляпас затягнутою в рукавичку рукою (входити в безпосередній контакт з шкірою дітей Родеріка вважалося небезпечним, занадто багатьма вони вболівали хворобами). З губ Роду полетіли бризки слини, з дірки в носі — крові. — Не хочу я чути, що каже твоя ки'палата, сей Хайліс. Дірка в твоїй голові не набагато краще, але, принаймні, від неї я можу очікувати слово поваги. І буде краще, якщо мої очікування виправдаються.
  
  — Хайл, Фінлі з Тього! — пробурмотів Хайліс і з такою силою вдарив себе кулаком по лобі, що потилицею ткнувся в стіну — бонк! Тут вже Пимли стриматися не зміг: розсміявся. Та й Фінлі не зміг би дорікнути його за це по дорозі до Дамли-Хауз, тому що теж заусміхався. Пимли, правда, сумнівався, що посмішка ця принесла Роду по імені Хайліс відчуття заспокоєння. Занадто багато оголилося гострих зубів. — Хайл, Фінлі-Доглядач, довгих днів і приємних ночей тобі, сей!
  
  — Так-то краще, — кивнув Фінлі. — Не набагато, але краще. А що, скажи на милість, ти тут робиш, до горна і сонця? І що у тебе в кошику, горобина?
  
  Хайліс міцніше притиснув кошик до грудей. В очах його застиг страх. Посмішка Фінлі разом зникла.
  
  — Відкинув кришку і показав, що у тебе в кошику, хлопець, а не будеш збирати зуби з килима. — Слова ці нагадували низьке гарчання.
  
  На мить Пимли подумав, що Рід не виконає наказ, і відчув легку тривогу. Але тут же Рід відкинув кришку плетеними, з двома ручками, кошики. З небажанням витягнув руки вперед, пропонуючи Фінлі заглянути в кошик. При цьому закрив очі з запаленими повіками і відвернувся, чекаючи удару.
  
  Фінлі заглянув. Довго мовчав, потім з її губ зірвався смішок, і він запросив Пимли ознайомитися з вмістом кошики. Ректор відразу зрозумів, що в кошику, але потрібна пара секунд, щоб зрозуміти чому. Тут же він згадав, як видавив прищ, а потім запропонував Фінлі злизнути гній з кров'ю, як за обідом пропонують найкращому другові щось особливо смачне. На дні кошика Роду лежали використані паперові серветки. Якщо точніше, фірми «Клинекс».
  
  — Таммі Келлі веліла тобі винести сміття цим вранці? — запитав Пимли.
  
  Рід зі страхом кивнув.
  
  — Вона сказала тобі, що ти можеш взяти з сміттєвого бачка все, що тобі сподобається?
  
  Він подумав, що Рід збреше. Якщо б збрехав, ректор наказав би Фінлі побити хлопця, щоб нагадати і йому, і іншим, що брехати-гріх.
  
  Але Рід, Хайліс, похитав головою, на обличчі відбилася смуток.
  
  — Гаразд. — В голосі Пимли чулося полегшення. В таку рань не хотілося чути крики і бачити сльози. І те, і інше могло зіпсувати сніданок. — Ти можеш йти разом зі своєю здобиччю. Але наступного разу, хлопець, питай дозволу, а не то підеш звідси побитий. Ти мене зрозумів?
  
  Рід радісно кивнув.
  
  — Тоді йди, геть з мого дому і з очей геть!
  
  Вони спостерігали, як він іде з кошиком, в якій лежали паперові серветки, які высмаркивались або використовували для чогось ще. Обидва знали, що Рід має намір з'їсти їх на десерт, як східні солодощі. З суворими обличчями почекали, поки за Родом не закриється двері, а потім розреготалися. Фінлі з Тього відкинувся спиною на стіну так сильно, що одна з картин злетіла з гака, а потім сповз на підлогу, істерично регочучи. Пимли закрив обличчя руками, величезний живіт ходив ходором. Сміх зняв напруженість, з якою обидва починали цей день, зняв повністю.
  
  — Ризиковий хлопець, однак! — сказав Фінлі, коли до нього повернувся дар мови. Волохатою рукою-лапою витер очі, що сльозяться.
  
  — Красти соплі — на це зважиться не кожен! — погодився Пимли. Від сміху обличчя його стало яскраво-червоний.
  
  Вони перезирнулися і знову заходилися сміхом, і реготали до тих пір, поки не розбудили домоправительку, яка спала на третьому поверсі. Таммі Келлі лежала на вузькому ліжку, слухаючи, як сміються ці ка-маі, осудливо дивлячись в навколишнє її темряву. Чоловіки всі однакові, думала вона, якою б не була у них шкіра.
  
  Вийшовши з будинку, чол і тахін, ректор і начальник служби безпеки, пліч-о-пліч рушили через Молл. Дитя Родеріка тим часом виходив через північні ворота, низько нахиливши голову, з скажено б'ється серцем. Адже він був на волосок від смерті! Ага! Якщо б цей Горностай запитав: «Хайліс, ти що-небудь сховав у домі?» — він би, звичайно, спробував збрехати, але хіба можна обдурити Фінлі з Тього? Ніколи в житті! Його б розкололи, це точно. Але його не викрили, слава Гану! Куля, який дав йому стрілок, лежав тепер у дальній спальні, тихенько дзижчали. Він поклав кулю в кошик для сміття, як йому і сказали, і накрив серветками, які взяв з коробки, що стояла біля раковини, як йому і сказали. Ніхто не говорив йому, що він може взяти використані серветки, але він не міг встояти перед їх апетитним запахом. І все ж вийшло як не можна краще, чи не так? Саме! Замість того щоб задавати питання, на які йому ой як не хотілося відповідати, вони посміялися над ним і відпустили. Звичайно, йому хотілося забратися на гору і знову пограти з вухастиком-путаником, дуже хотілося, але сивочолий старий чол на ім'я Тед велів йому йти далі і далі, як тільки він виконає своє завдання. А якщо він, Хайліс, почує стрілянину, нехай сховається, доки вона не згасне. І він мав намір сховатися. Хіба він не зробив те, про що попросив його Роланд з Гилеада? Перший з дзижчать куль лежав тепер у Феверел, одному з гуртожитків, ще два — в Дамли-Хауз, де працювали Руйнівники і спали вільні від зміни охоронці, останній — в будинку ректора... де його ледь не зловили! Хайліс не знав, що являли собою ці дзижчать кулі, та й не хотів знати. Він збирався піти далеко-далеко, може, зі своєю подругою Гармой, якщо зуміє її знайти. Якщо почнеться стрілянина, вони сховаються в глибокій печері, і він поділиться з нею серветками. На деяких був тільки крем для гоління, але на інших — вологі соплі і великі «козли», їх запах виразно доносився з кошика. Найбільшу, з запеченою кров'ю, він залишить Гармі і, вона, можливо, дозволить пок-пок її. Хайліс додав кроку, посміхаючись при думці про те, що він пок-пок Гарму.
  
  2
  
  Сидячи на прогулянковому трайку в одному з порожніх сараїв на північ від поселення, Сюзанна спостерігала, як Хайліс виходить з воріт. Цей бідний, понівечений сей чомусь посміхався, з чого випливало, що для нього все закінчилося в найкращому вигляді. І це не могло не радувати. Як тільки він зник з очей, вона знову зосередила всю увагу на зверненої до неї частини Алгул Сьєнто.
  
  Вони бачила дві великі сторожові вежі (у тієї, що знаходилася зліва, тільки верхню половину, нижню приховував схил пагорба). Стіни оплетало якесь витка рослина, швидше за все плющ. Садовий — не дикий, здогадалася Сюзанна, враховуючи, що навколо нічого не росло. На західній башті вахту ніс один охоронець, що сидів у кріслі, може, навіть у розкладному. Біля огорожі східної стояли тахін з головою бобра і кантои (якщо це ос, подумала Сюзанна, то він надто вже негарно). Вони розмовляли, безсумнівно, очікуючи горна, який сповістить про закінчення зміни і надасть можливість відправитися на сніданок. Між баштами вона бачила потрійний паркан. Лінії загородження розташовувалися на досить великій відстані, щоб охоронці, які патрулюють периметр, не боялися випадково зачепити за дріт і отримати смертельного удару електрикою. В цей ранок між парканами нікого не було. В поселенні ті деякі, хто піднявся в таку рань або ще не лягав, рухалися не кваплячись, ніхто нікуди не поспішав. Якщо тільки побачене нею не було підставою століття, Роланд був прав. Уразливістю ці хлопці нічим не відрізнялися від стада жирних поросят, яких в останній раз годують на порозі бійні. Кам-кам-каммала, відбивні подавала. І якщо стрільцям не вдалося знайти радіокерований зброю, то їм пощастило в іншому: вони натрапили на три куди більш фантастичних гвинтівки, оснащених перемикачами з маркуванням ІНТЕРВАЛ. Едді сказав, що ці гвинтівки — лазери, але для Сюзанни це слово не означало рівним рахунком нічого. Джейк запропонував випробувати одне з них з того боку Стік-тете, що не видно з Девар-тоі, але Роланд з ходу відкинув цю ідею. Сталося це в останній вечір, коли вони, мабуть, в сотий раз повторювали план операції.
  
  — Він правий, малюк, — підтримав Роланда Едді. — Ці клоуни внизу можуть дізнатися, що ми стріляємо з цих штуковин, навіть якщо нічого не побачать і не почують. Ми поняття не маємо, що саме може фіксувати їх телеметрія.
  
  Під прикриттям темряви Сюзанна встановила всі три «лазера». І в належний час збиралася повернути інтервальні перемикачі. Гвинтівки могли спрацювати, посиливши паніку захисників поселення; могли і не спрацювати. Але вона мала намір пустити їх у справу. Інших варіантів просто не було.
  
  З гулко б'ється серцем Сюзанна чекала музики. Горна. І — якщо снитчи, закладені Родом, вибухнуть, як і розраховував Роланд, — пожеж.
  
  — В ідеалі хотілося б, щоб вони вибухнули в ті п'ять-десять хвилин, коли буде відбуватися зміна варти, — говорив Роланд. — В цей час всі бігають туди-сюди, махають руками знайомим, обмінюються останніми плітками. Ми не можемо очікувати, що так і буде, але маємо право сподіватися.
  
  Так, вони могли сподіватися, мріяти не шкідливо, на одній чаші ваг надії, на іншій — гівно, і чекай, яка наповниться швидше. У будь-якому випадку їй треба було вирішувати, коли пролунає перший постріл. А подальше вони детально обговорили.
  
  Будь ласка, Боже, допоможи мені правильно вибрати час.
  
  [119]Вона чекала, з пістолетом-кулеметом «койот» в руці, зріз стовбура упирався в ямку під лівою ключицею. Коли зазвучала музика, Сюзанна вирішила, що це записана на магнітофон мелодія пісні «Це любов». Сидячи на ПТС, мимоволі натиснула на спусковий гачок. Не постав вона пістолет-кулемет на запобіжник, кулі зрешетили дах і сполохали охорону. Але Роланд вчив її добре, тому спусковий гачок під пальцем не рушив. Однак частота серцебиття подвоїлася, можливо, потроїлася, і Сюзанна відчувала, як піт тече по боках, хоча день видався холодним.
  
  Музика зазвучала, отже, день у Алгул Сьєнто почався, як завжди. Але однієї лише музики не вистачало. Раніше сидячи на ПТС, Сюзанна чекала горна.
  
  3
  
  — Діно Мартіно, — ледь чутно прошепотів Едді.
  
  — Хто? — спитав Джейк.
  
  Всі троє сиділи за вантажним вагоном з написом «СОО лайн» на борту, куди пробралися через кладовище зламаних локомотивів і вагонів. Вантажні двері в обох бортах були розсунуті, і крізь прорізи кожен з них міг подивитися на південні сторожові вежі і містечко Плизантвиль, що складається з однієї Головної вулиці. Шестирукий робот, який раніше бовтався на Молле, перебрався туди і котився взад-вперед повз закритих магазинчиків з вигадливими фасадами, викрикуючи начебто математичні рівняння у всю міць своїх... легенів?
  
  — Діно Мартіно, — повторив Едді. Ыш сидів біля ніг Джейка, дивлячись на нього блискучими золотисто-чорними очима. Едді схилився й погладив його по голові. — Дін Мартін[120] першим виконав цю пісню.
  
  — Так? — В голосі Джейка чулося сумнів.
  
  — Звичайно. Тільки ми співали її по-іншому: «Коли місяць б'є тебе, як шматок лайна, це любов...»
  
  — Тихіше, будь ласка, — осадив його Роланд.
  
  — Вам не здається, що запахло димом? — спитав Едді.
  
  Джейк і Роланд похитали головами. Роланд озброївся своїм випробуваним револьвером з рукояткою, обробленою сандаловим деревом. Джейк взяв собі «АР-15, але на плечі висіла і сумка з рештою орисами, і не тому, що вони приносили удачу. За умови, що все піде за планом, він і Роланд мали намір використовувати їх в найближчому часі.
  
  4
  
  Як і більшість тих, у кого в будинку жила прислуга, Пимли Прентісс далеко не в повній мірі усвідомлював, що його наймані працівники — живі істоти зі своїми цілями, честолюбством, почуттями, іншими словами, челы. Поки хтось приносив йому склянку віскі, ставив перед ним підсмажене м'ясо (з кров'ю), він їх майже не помічав. І, безсумнівно, здивувався б, якщо б йому сказали, що Таммі (домоправительниця) і Тассо (слуга) ненавидять один одного. Адже в його присутності вони виявляли взаємну повагу, нехай від нього віяло холодком.
  
  Та тільки Пимли не було в хаті в той ранок, коли з динаміків Алгул Сьєнто полилася мелодія пісні «Це любов» (у виконанні оркестру «Мільярд ласкавих струн»). Ректор в цей час крокував по Моллу у супроводі Джекли, тахіна-техніка з головою ворона, і начальника служби безпеки. Вони обговорювали Глибоку телеметрію, і Пимли думати не думав про будинку, з якого вийшов в останній раз. І вже, звичайно, йому в голову не приходила думка про те, що Таммі Келлі (все ще в нічній сорочці) і Тассо з Сонета (все ще в шовкових шорках, які заміняли їй піжаму) ось-ось зійдуться в рукопашній за продуктових запасів.
  
  — Поглянь, що це таке! — кричала вона. Вони стояли в кухні, зануреної в густий сутінок. Просторе приміщення колись висвітлювалося трьома лампами, але вони перегоріли. А деякі залишилися на складі призначалися для Читальні.
  
  — Подивитися куди? — невдоволено, капризно перепитав Тассо. І не залишки чи помади на цих маленьких, купидоновых губах? Вона думала, що так.
  
  — Хіба ти не бачиш пустот на полицях? — обурено вигукнула вона. — Подивися. Ні однієї банки тушкованої квасолі...
  
  — Він не любить квасолю, і ти це знаєш.
  
  — Немає і консервованого тунця. Сподіваюся, ти не скажеш мені, що тунця він теж не їсть? Він є тунця, поки той не полізе у нього з вух, і ти це знаєш!
  
  — Хіба тобі не...
  
  — Ні томатного супу...
  
  — Чорта з два! — вигукнув він. — Поглянь сюди, і сюди, і...
  
  — Ні «Кембеллс томатер», — перебила вона Тассу і насунулася на нього. Їхні словесні перепалки ніколи раніше не переходили в кулачний бій, але Тассо підозрював, що сьогодні це могло статися. Він, втім, не заперечував. Давно йому хотілося врізати цієї старої товстої балакучою сукі проміж очей. — Ти бачиш де-небудь «Кембеллс томатер», Тассо з вже не знаю, де ти там виріс?
  
  — А ти що, не могла принести скриньку з банками томатного супу? — запитав він, ступнувши до домоправительнице. Тепер вони стояли буквально ніс до носа, і хоча жінка була великою, а чоловік — худим, слуга ректора не виявляв страху. Таммі моргнула, і вперше з того моменту, як Тассо увійшов на кухню, тільки для того, щоб випити чашечку кави, на її обличчі відбилося щось, відмінне від подразнення. Нервозність? Може, навіть страх. — Чи в тебе так ослабли руки, Таммі з вже не знаю, де ти зросла, що ти не можеш принести зі складу ящик з банками томатного супу?
  
  Вона випросталася на повен зріст, уражена. Щоки, жирні від якогось нічного крему, обурено затряслися.
  
  — Приносити консерви в комору — робота слуги! І ти знаєш це дуже добре!
  
  — Однак це не закон, який треба неухильно виконувати. Я вчора косив газон, як тобі добре відомо. І помітив, що ти сиділа на кухні зі склянкою крижаного чаю, не так, зручно розвалившись у своєму улюбленому кріслі.
  
  Вона завелася ще сильніше, якщо раніше і відчувала якийсь страх, то його заглушила лють.
  
  — Я маю таке ж право на відпочинок, як і будь-який інший! Я як раз вимила підлогу...
  
  — Здається мені, що підлогу вимив Доббі, — заперечив він. Доббі звали робота, відомого, як «домашній ельф»,[121] стародавнього, але як і раніше здатний на багато що.
  
  Таммі розійшлася остаточно.
  
  — Що ти розумієш у домашніх справах, паршивий маленький гомик?
  
  Зазвичай бліді щоки Тассы залила фарба. Він відчув, як його пальці стиснулися в кулаки, але лише тому, що доглянуті нігті вп'ялися в долоні. Йому прийшла в голову думка, що така от сутичка абсолютно безглузда, з урахуванням того, що кінець світу зовсім близький, що вони — два дурня, зчепилися на краю прірви, але його це абсолютно не хвилювало. Товста стара корова допікала його багато років, і тільки тепер з'ясувалася справжня причина. Її виклали йому прямо і відверто.
  
  — Ось, значить, що тебе так хвилює, сей? — вкрадливо поцікавився він. — Що я цілу палицю замість того, щоб затикати дірку, чи не так?
  
  Тепер уже спалахнули щоки Таммі Келлі. Вона не збиралася заходити так далеко, але ось зайшла, вони обоє зайшли, тому, якщо станеться бійка, вина лягла б в рівній мірі на них обох, але відступати вона не збиралася. Ні в якому разі.
  
  — У біблії ректора зазначено, що мужолозтво — це гріх, — в праведному гніві заявила вона. — Я читала це сама, так, читала. В книзі Левит, глава третя абзац...
  
  — А що книга Левіт говорить про гріх обжерливості? — запитав Тассо. — Що ця книга говорить про жінку з буферами розміром з валик під подушку і задом з кухонну пли...
  
  — Що тобі до мого заду, ти, маленький членосос?
  
  — Принаймні я можу знайти собі чоловіка, — недбало відповів він, — і мені немає потреби лягати в ліжко з щіткою для пилу...
  
  — Та як ти смієш! — пронизливо вискнула вона. — Заткни свій брудний рот, а не то його я заткну!
  
  — ...щоб зчистити павутину і дістатися до...
  
  — Я виб'ю тобі зуби, якщо ти не затк...
  
  — ...старенької щілинки. — Тут він зрозумів, що може «вкусити» її ще сильніше. — Старенької, брудної, засохлої щілинки.
  
  Вона стиснула пальці в кулаки, які розміром значно перевершували кулаки Тассы.
  
  — Принаймні я ніколи...
  
  — Ні слова більше, сей, прошу тебе.
  
  — ...не дозволяла мерзенному чоловічому... чоловічому... чоловічому...
  
  Вона замовкла, на обличчі відбилося здивування, потім втягнула носом повітря. Він принюхався і сам зрозумів, що запахи в кухні не змінилися. Пахло так само, як і на початку їх перепалки. Може, трохи сильніше.
  
  — Ти відчуваєш... — почала Таммі.
  
  — ...дим! — закінчив він, і вони в тривозі переглянулися, геть забувши про суперечку, яка, продолжись ще п'ять секунд, точно перейшов би в бійку. Погляд Таммі зупинився на написи на табличці, що висіла над плитою. Точно такі ж зустрічалися по всьому Алгул Сьєнто, тому що практично всі будівлі поселення були дерев'яними, побудованими багато-багато років тому. Напис свідчив: МИ ВСІ ПОВИННІ ДІЯТИ СПІЛЬНО, ЩОБ СТВОРЮВАТИ ПОЖЕЖОБЕЗПЕЧНУ СЕРЕДУ.
  
  Десь поблизу в коридорі першого поверху, задеренчав один з небагатьох, що залишилися в робочому стані детекторів диму. Таммі поспішила в комору, щоб взяти вогнегасник.
  
  — Візьми інший в бібліотеці! — крикнула вона, і Тассо корився без жодного слова протесту. Чого в Алгул Сьєнто боялися, так це пожежі.
  
  5
  
  Дабк з Тього, заступник начальника служби безпеки, стояв у вестибюлі Феверел-Хол, гуртожитку, розташованого поруч з Дамли-Хауз, і розмовляв з Джеймсом Кегні, рудоволосим кан-тоі, який обожнював ковбойські сорочки і особливо чоботи, добавлявшие три дюйми до п'яти футам і п'яти дюймам. Зі списками охоронців в руках вони обговорювали зміни, які треба внести в графік чергувань у Дамли-Хауз на наступний тиждень. Шестеро охоронців другої зміни злягли з хворобою, яку Гангли, доктор поселення, діагностував як свинку. Боліли в Тандерклепе часто, всі знали, що в повітрі дуже багато отруює погані, що залишилася після стародавніх людей, але ці хвороби все одно доставляли масу незручностей. Гангли ще говорив, що їм пощастило, оскільки справа не доходила до епідемій дійсно страшних хвороб, зразок Чорної смерті або Гарячої трясучки. Неподалік від Феверел-Хол, на мощеному дворі позаду Дамли-Хауз, як зазвичай вранці, грали в баскетбол. Кілька охоронців, тахинов і кан-тоі, яким з гірському мав заступити на ранкову вахту, проти збірної Руйнівників. Дабк побачив, як Джой Растосович кинув м'яч з-за триочкової лінії — і потрапив. Трампас схопив м'яч і ввів у гру, після чого підняв шапочку, щоб почухати потилицю. Дабк не любив Трампаса, який дуже зблизився з талановитими тваринами, яких йому належало охороняти. З сходів, що ведуть до дверей гуртожитку, спостерігав за грою Тед Бротигэн. І, як завжди, потягував з банки «Нозз-А-Ла».
  
  — Тоді все вийде. — Джеймс Кегні говорив тоном людини, якій не терпиться закінчити знудила йому бесіду. — Якщо ти не заперечуєш проти того, що ми на день-другий знімемо пару чолов з патрулювання периметру...
  
  — Чого це Бротигэн піднявся в таку рань? — перебив його Дабк. — Він же ніколи не встає раніше полудня. І хлопчисько, з якими він дружить, такий же. Як його звуть?
  
  — Эрншоу? — Бротигэн також дружив і з недоумком Руїсом, але Руїс хлопчиськом не був.
  
  Дабк кивнув.
  
  — Так, Эрншоу, він самий. Він у нічній зміні. Я бачив його в Читальні.
  
  Кег (як звали його друзі) плювати хотів на те, що Бротигэн піднявся з пташками (тим більше що пташок у Тандерклепе практично не залишилося). Йому хотілося якомога швидше розібратися з графіком чергувань, піти в Дамли і з'їсти яєчню. Один з Родів знайшов десь свіжий шніт-цибуля, у всякому разі, так йому говорили, і...
  
  — Тобі не здається, що з'явився якийсь запах, Кег? — раптово запитав Дабк з Тього.
  
  Кан-тоі, який уявляв себе Джеймсом Кегні, вже зібрався запитати, не пернул чи Дабк, але потім вирішив обійтися без жарту. Оскільки дійсно щось було чути. Невже дим?
  
  Кег подумав, що так.
  
  6
  
  Тед сидів на холодних сходах Феверел-Хол, дихав смердючим повітрям і слухав, як челы і тахины жартівливо перелаюються на баскетбольному майданчику (тільки не кан-тоі; останні до такої вульгарності не опускалися). Серце в нього билося гулко, але не швидко. Якщо йому і потрібно переходити Рубікон, то зробив він це давним-давно. Можливо, в ту ніч, коли «нижчі люди» притягли його в Девар-тоі з Коннектикуту, але швидше за все, коли поділився з Дінки ідеєю зв'язатися зі стрілками, які, за твердженням Шими Руїса, що знаходилися неподалік. Тепер він, звичайно, хвилювався, але нервував чи? Немає. Нервували, на його думку, ті, хто ще не прийняв рішення.
  
  Він почув, як за його спиною один ідіот (Дабк) запитує іншого ідіота (Кегні) про з'явився запах, і зрозумів, що Хайліс виконав своє завдання: гра почалася. Тед сунув руку в кишеню, дістав клаптик паперу. Написані на ньому слова, звичайно ж, не вийшли з-під пера Шекспіра: ЙДІТЬ НА ПІВДЕНЬ З ПІДНЯТИМИ РУКАМИ, ВАМ НЕ ЗАПОДІЮТЬ ШКОДИ.
  
  Він пильно вдивився в текст, готуючись послати уявне повідомлення.
  
  За його спиною, в кімнаті відпочинку Феверел, подав голос детектор диму.
  
  Почалося, почалося, — подумав Бротигэн і подивився на північ, де, як він сподівався, ховалася жінка, якій належало зробити перший постріл.
  
  7
  
  Залишивши позаду три чверті Молла, отделявшего його від Дамли-Хауз, ректор Прентісс зупинився разом з Фінлі, який крокував з одного боку, і Джекли — з іншого. Горн ще не прозвучало, але за спиною пролунав якийсь гучний передзвін. Але повертатися їм не довелося, тому що точно такий же дзвоніння долинув з другого кінця поселення — від гуртожитків.
  
  — Що, чорт забирай...
  
  «...все це значить?» — так зібрався закінчити фразу Прентісс, але не встиг, бо з його хати вибігла Таммі Келлі, а слідом за нею — Тарс. Обидва розмахували руками над головою.
  
  — Пожежа! — крикнула Таммі. — Пожежа!
  
  Пожежа? Але це неможливо, — подумав Пимли. — Однак якщо я чую детектор диму в моєму домі, і ще детектор диму в одному з гуртожитків, тоді, звичайно...
  
  — Повинно бути, помилкова тривога, — сказав він Фінлі. — Так трапляється з детекторами диму, коли їх акумулятори...
  
  Але не встиг він закінчити фразу, як одне з бічних вікон його будинку з гуркотом вилетіло із стіни. А слідом вирвався помаранчевий язик полум'я.
  
  — Боже! — деренчавим голосом вигукнув Джекли. — Це пожежа!
  
  Пимли, роззявивши рота, дивився на свій дім. Раптом задзвенів, вірніше, голосно завив, ще один детектор диму. Господи, пресвятої Ісус, та це ж один з детекторів, що стояли в Дамли-Хауз. Так ні ж, вже з Дамли-Хауз нічого страшного статися не...
  
  Фінлі з Тього схопив його за руку.
  
  — Бос, — голос його звучав досить спокійно, — у нас серйозні проблеми.
  
  Перш ніж Пимли встиг відповісти, пролунав горн, оголошуючи перезмінку. І раптово ректор усвідомив, що кілька наступних хвилин довірене його турботам поселення Алгул Сьєнто буде абсолютно беззахисне. Беззахисно у всіх сенсах цього слова.
  
  Він відмовлявся допустити слово «атака» навіть у свої думки. Поки відмовлявся.
  
  8
  
  Дінки Эрншоу вже, здається, цілу вічність сидів у великому кріслі, з нетерпінням очікуючи початку «концерту». Зазвичай перебування в Читальні піднімало йому настрій, чого там, всім піднімало настрій, позначався ефект «світлого розуму», але сьогодні він лише відчував, як наростаюче напруження зав'язує його шлунок все більш тугим вузлом. Він бачив тахинов і кан-тоі, які час від часу з'являлися на балконі, щоб підживитися «світлим розумом», але вони його не турбували, оскільки не могли тыкнуться йому в голову. З-за них він міг не хвилюватися.
  
  Нарешті до нього долинув якийсь звук. Ожив детектор диму? Можливо, в Феверел?
  
  Можливо. А може, й ні. Більше ніхто не відреагував на звук.
  
  Чекай, — сказав він собі. — Тед попереджав, що це найважче, чи не так? Але принаймні Шими в безпеці. Шими у своїй кімнаті, а Корбетт-Хол не загориться. Так що заспокойся. Розслабся.
  
  І все-таки це був дзвоніння детектора диму. Дінки в цьому не сумнівався. Хіба що... саму малість.
  
  У нього на колінах лежала книга з кросвордами. Останні п'ятдесят хвилин він заповнював один з них усіма літерами без розбору, не звертаючи уваги на питання. Тепер почав писати зверху, великими друкованими літерами: ЙДІТЬ НА ПІВДЕНЬ З ПІДНЯТИМИ РУКАМИ, ВАМ НЕ ЗАПОДІЮТЬ ВРЕ...
  
  І в цей момент голосно завила пожежна сигналізація, можливо, в західному крилі. Кілька Руйнівників, ривком висмикнуті з трансу, злякано скрикнули. Дінки теж скрикнув, але від полегшення. Полегшення і чогось ще. Радості? Так, швидше за все радості. Тому що, коли тільки-тільки завила сирена пожежної тривоги, він відчував потужне гудіння «світлого розуму». А потім об'єднаний психічний імпульс Руйнівників відрубався, як електросистема, в якій від перевантаження спрацювали запобіжники. В цей момент і припинилося руйнування Променя.
  
  Тепер і у нього з'явилася робота. Очікування закінчилося. Дінки піднявся, дозволивши книзі кросвордів впасти на турецький килим, торкнувся разумов Руйнівників, які перебували в Читальні. Праці це не склало, позначилися щоденні тренування, які він проводив з допомогою Теда. А якщо це спрацює? Якщо Руйнівники підхоплять команду Дінки, почнуть ретранслювати її? Що ж, вона тільки посилиться. Стане домінантною у цій новій варіації «світлого розуму».
  
  У всякому разі, він сподівався, що все піде за наміченим планом.
  
  (НАРОД ЦЕ ПОЖЕЖА В БУДІВЛІ ПОЖЕЖА)
  
  Немов на підтвердження цієї думки десь щось вибухнуло, і перший жмут диму просочився в Читальню через вентиляційну панель. Руйнівники озиралися, деякі встали зі своїх місць, їх очі широко розкрилися.
  
  Дінки послав наступну думку:
  
  (НЕ ХВИЛЮЙТЕСЯ НЕ ПАНІКУЙТЕ ВСЕ ДОБРЕ ІДІТЬ)
  
  Він послав образ північної сходи, додав Руйнівників. Руйнівники спускалися по північній сходах. Руйнівники йшли по кухні. Тріск дерева, запах диму, все це долинало з західного крила, де жили охоронці. Став би хто-небудь ставити під сумнів правдивість цієї психотрансляции? Поставив питанням, а хто — передавач, і чому він (вона) це робить? В той момент — ні. В той момент ними правил страх. У той момент вони хотіли, щоб хтось сказав їм, що потрібно робити, і цю роль взяв на себе Дінки.
  
  (ДО ПІВНІЧНОЇ СХОДАХ СПУСКАЙТЕСЯ ПО ПІВНІЧНІЙ СХОДАХ ВИХОДЬТЕ НА ГАЛЯВИНУ ЗА ДАМЛИ-ХАУЗ)
  
  Спрацювало. Вони рушили в зазначеному напрямку. Як вівці слідують за бараном або коня — за жеребцем. Деякі вже схопили дві основні ідеї
  
  (НЕ ПАНІКУЙТЕ НЕ ПАНІКУЙТЕ)
  
  (ПІВНІЧНА СХОДИ ПІВНІЧНА СХОДИ)
  
  і ретранслювали їх. Ще один добрий знак: та ж думка йшла зверху. Від кан-тоі і тахинов, які спостерігали за Руйнівниками з балконів.
  
  Ніхто не кинувся тікати, ніхто не запанікував, почалася організована евакуація по північній сходах.
  
  9
  
  Сюзанна під'їхала на ПТС до вікна сараю, в якому ховалася, не боячись, що її засічуть. Детектори диму, як мінімум три, голосно калатали. Завивала ще гучніше пожежна сирена. У Дамли-Хауз, вона в цьому не сумнівалася. І тут же з боку Плизантвиля долинали пронизливі електронні гудки, до яких приєднався передзвін дзвонів.
  
  Оскільки все це відбувалося в південній частині Девар-тоі, не варто дивуватися, що жінка, що знаходилася на північ від поселення, бачила тільки спини трьох охоронців на повитих плющем сторожових вежах. Три, звичайно, не так вже й багато, але все-таки п'ять відсотків від загального числа. Початок.
  
  Вона націлила пістолет-кулемет на одного з них і почала благати: «Господи, допоможи мені потрапити точно в ціль... точно в ціль...»
  
  Скоро.
  
  Скоро вона мала намір натиснути на спусковий гачок.
  
  10
  
  Фінлі схопив ректора за руку. Пимли звільнився від волохатих пальців і попрямував до свого дому, не бажаючи вірити власним очам: дим уже валив з усіх вікон лівої стіни.
  
  — Бос! — закричав Фінлі, знову хапаючи Прентісса за руку. — Бос, будинок — це дурниця. Ми повинні зберегти Руйнівників! Руйнівників!
  
  Сенс слів не дійшов до Прентісса, але завивання сирени пожежної тривоги в Дамли-Хауз повернуло Прентісса на землю. Він розвернувся на сто вісімдесят градусів і зустрівся поглядом з маленькими пташиними очима-намистинками Джекли. У них не побачив нічого, крім паніки, яка, як не дивно, справила благотворний ефект на Пимли, заспокоїла його. Тепер ревло, вило і трезвонило з усіх боків. Серед іншого до вух ректора долетіли повторювані пронизливі гудки, яких він ніколи не чув. Вони долинали з боку Плизантвиля?
  
  — Підемо, бос! — В голосі Фінлі з Тього звучала благання. — Ми повинні прийняти всі заходи до того, щоб Руйнівники не постраждали.
  
  — Дим! — вигукнув Джекли, ворухнув своїми темними (і абсолютно марними) крильцями. — Дим над Дамли-Хауз, дим над Феверел!
  
  Пимли його проігнорував. Витягнув «Миротворця» з плечової кобури, задумався про передчутті, яке змусило його захопити з собою револьвер. Він поняття не мав, звідки взялося це передчуття, але тягар лежить на долоні револьвера ще більше заспокоїла його. За спиною щось вигукував Тассо, йому вторила Таммі, але Пимли пропускав їх крики повз вуха. Серце билося відчайдушно, але він вже міг міркувати тверезо і спокійно. Фінлі, звичайно, правий. Найважливіше зараз — Руйнівники. Потрібно прийняти всі заходи, щоб не втратити третину від їх числа з-за пожежі, викликаного коротким замиканням в електропроводці або актом саботажу. Він кивнув начальникові служби безпеки, і обидва побігли до Дамли-Хауз. Джекли, щось вереща і махаючи крилами, кинувся слідом, як персонаж, що збігає з якогось мультфільму кіностудії «Ворнер бразерс». Де-час від часу щось кричав Дабк. І ось тут Пимли з Нью-Джерсі почув звуки, від яких у нього похололо всередині: «Чу-чу-чу». Стрілянина! Якщо якийсь клоун почав стріляти в Руйнівників, що ж, ще до кінця дня голова цього клоуна буде піднята на піку. Думка про те, що стрілянина ведеться не за Руйнівникам, а по охоронцям, в той момент ще не приходила йому в голову, та й в голову Фінлі теж. Занадто багато чого відбувалося дуже швидко.
  
  11
  
  У південній частині Девар-тоі гучність гудков ледь не рвала барабанні перетинки. «Господи!» — вирвалося у Едді, але свого голосу він не почув.
  
  На південних сторожових вежах охоронці відвернулися від стрільців, дивилися на північ. Едді поки диму не бачив. Можливо, його бачили охоронці, які стояли значно вище.
  
  Роланд схопив Джейка за плече, вказав на вагон з написом «СОО лайн». Джейк кивнув і заліз під нього, Ыш не відставав від хлопчика ні на крок. Роланд простягнув обидві руки до Еді — «Стій, де стоїш», — пішов за Джейком. На іншій стороні вагона обидва встали в повний зріст, пліч-о-пліч. Охоронці, звичайно, побачили б стрільців, але їх увагу не відвернули умолкающие детектори диму і пожежні сирени.
  
  Раптово фасад будівлі «Скобяної компанії Плизантвиля» пішов у щілину в землі. Пожежна машина-робот, виблискуючи червоною фарбою і поблискуючи хромом, викотилася з гаража, прихованого за воротами-фасадом. Спалахували і гасли червоні вогні по бортах, посилений динаміками голос проревів:
  
  — ЗВІЛЬНІТЬ ДОРОГУ! ЦЕ ПОЖЕЖНА КОМАНДА «БРАВО»![122] ЗВІЛЬНІТЬ ДОРОГУ! ПРОПУСТІТЬ ПОЖЕЖНУ КОМАНДУ «БРАВО»!
  
  У цій частині Девар-тоі ще не чулася стрілянина, поки не чутно. Південна частина поселення, звичайно ж, здавалося безпечної для переляканих мешканців Алгул Сьєнто: не хвилюйтеся, ось ваша гавань в сьогоднішньому несподівано вибухнув говношторме.
  
  Стрілець дістав орису з плетеної сумки, що висіла на плечі Джейка, і кивком запропонував хлопчикові взяти другу. Вказав на охоронця на правій вежі, потім на Джейка. Хлопчик кивнув і приготувався до кидка, чекаючи команди Роланда.
  
  12
  
  «Як тільки почуєш горн, що сигналізує про перезміни, — сказав Роланд Сюзанні, — займися ними. Прагніть завдати максимальної шкоди, але, заради свого батька, зроби все, щоб вони не зрозуміли, що мають справу з однією людиною».
  
  Останнім він би міг і не говорити.
  
  Вона без праці зняла би всіх трьох охоронців, поки сурмив горн, але щось змусило її почекати. І кількома секундами пізніше вона похвалила себе за затримку. Задні двері будинку, побудованого в стилі королеви Анни, відчинили з такою силою, що вона злетіла з верхньої петлі. Руйнівники валом повалили з неї, в паніці мало не топчучи передніх. (Тільки подивіться, хто міг знищити всесвіт, — подумала Сюзанна. — Ці вівці.) Серед них вона побачила півдюжини виродків з головами тварин і як мінімум чотирьох викликають огиду людиноподібних з масками замість осіб.
  
  Першим Сюзанна зняла охоронця на західній башті і націлила пістолет-кулемет на парочку, що стояла на східній вежі ще до того, як перша жертва битви в Алгул Сьєнто перевалилась через поручень огорожі і полетіла на землю з вываливающимися з знесеної верхівки мізками. Пістолет-кулемет «койот», налаштований на стрілянину короткими чергами, тричі гаркнув: «Чу! Чу! Чу!»
  
  Тахіна і «нижчого» чоловіка на східній вежі розвернуло один до одного, немов у танці. Тахін впав на доріжку, яка тяглася вздовж поручня огородження. «Нижчого» чоловіка кинуло спочатку на поручень, потім через нього. Мелькнули в повітрі чоботи, і кан-тоі головою вниз спікірував на землю. Сюзанна почула тріск сломавшейся шиї.
  
  Двоє Руйнівників помітили політ «нижчого» чоловіки і закричали.
  
  — Підніміть руки! — Вона впізнала голос Дінки. — Всім Руйнівникам підняти руки!
  
  Ніхто не спробував оскаржити це вказівка. У сформованих обставинах той, хто знав, що відбувається і як на це потрібно реагувати, безумовно, ставав головним. Деякі Руйнівники, але не всі, підняли руки. Сюзанну це не хвилювало. Їй не потрібні були підняті руки, щоб відокремити агнців від козлищ. Зір у неї раптом стало неймовірно гострим.
  
  Вона перевела важіль скорострільності з КОРОТКОЇ ЧЕРГИ на ОДИНОЧНІ ПОСТРІЛИ і почала по одному розбиратися з охоронцями, які покинули Читальню разом з Руйнівниками. Тахін... кан-тоі, прикончи його... ос, її не чіпай, це Руйнівник, нехай навіть вона не підняла руки... тільки не питайте мене, звідки я це знаю, знаю, і все...
  
  Сюзанна натиснула на спусковий гачок, і голова чола, що стояв поруч з жінкою в яскраво-червоних штанях, розлетілася, наче кинутий землю кавун. Руйнівники кричали, як діти, витріщивши очі, з піднятими руками. І знову Сюзанна почула Дінки, тільки на цей раз не голос. Почула думка, яка прозвучала куди голосніше:
  
  (ЙДІТЬ НА ПІВДЕНЬ З ПІДНЯТИМИ РУКАМИ, ВАМ НЕ ЗАПОДІЮТЬ ШКОДИ)
  
  Ця фраза означала, що їй пора переходити до більш активних дій. Вона вбила вже вісьмох хлопців Червоного Короля, вважаючи трьох охоронців на сторожових вежах, не бозна-яке досягнення, враховуючи, що охопила їх паніку, і більше не бачила жодного, у всякому разі, поки.
  
  Включила двигун ПТС, щоб дістатися до іншого покинутого сараю. ПТС так рвонув з місця, що Сюзанна ледь не вилетіла з сідла. Намагаючись не сміятися (і все-таки сміючись), крикнула в кращих традиціях Детты Уокер:
  
  — Ідіть туди, сучі діти! Йдіть на південь! З піднятими руками, щоб ми змогли відрізнити вас від поганців! Кожен, хто опустить руки, отримає кулю в голову! Можете мені повірити!
  
  В'їжджаючи в сарай, зачепив колесом про дверну коробку, але не так щоб сильно, і не перекинулася. І слава Богу, бо самотужки їй не вистачило сил, щоб знову поставити трайк на колеса. В цьому сараї на тринозі стояв один з «лазерів». Вона перевела важіль-перемикач у положення ON і задумалася над тим, а що ж їй робити з перемикачем INTERVAL, коли зі стовбура «лазера» вирвався сліпучий червоно-багряний промінь і, простягнувшись над потрійним парканом і поселенням, проробив дірку в верхньому поверсі Дамли-Хауз. Сюзанні здалося, що дірку таких розмірів міг пробити крупнокаліберний снаряд.
  
  Це добре, — подумала вона. — Смальни-ка я і з інших.
  
  Але задалася питанням, а чи вистачить на це часу. Інші Руйнівники вже підхопили думка Дінки, ретранслюючи та посилюючи її:
  
  (ЙДІТЬ НА ПІВДЕНЬ! З ПІДНЯТИМИ РУКАМИ! ВАМ НЕ ЗАШКОДЯТЬ!)
  
  Сюзанна перемкнула пістолет-кулемет «койот» на стрілянину довгими чергами і дала чергу по верхньому найближчого поверху гуртожитку, щоб Руйнівники швидше усвідомлювали, що до чого. Кулі свистіли і рикошетили від стін. Дзвеніло розбите скло. Руйнівники, кричачи і з піднятими руками, побігли навколо Дамли-Хауз. Сюзанна побачила Теда, що з'явився з-за рогу. Виділити його серед інших не складало труднощів, тому що він йшов проти потоку. Він і Дінки обнялися, потім підняли руки і приєдналися до кинувся на південь Руйнівникам, яким незабаром мала втратити статус VIP і перетворитися на біженців, які борються за виживання в темній і отруєної країні.
  
  Вона вбила вісьмох, але не втамувала апетит. Мабуть, тільки увійшла у смак. Її очі бачили все. Вони пульсували, хворіли, але бачили всі. Вона сподівалася, що з-за рогу Дамли-Хауз з'являться нові тахины, «нижчі люди» або охоронці-челы.
  
  Вона хотіла збільшити рахунок.
  
  13
  
  Шими Руїс жив у Корбетт-Холі, тому самому гуртожитку, за яким Сюзанна, не знаючи про це, випустила добру сотню куль. Якщо б сидів на ліжку, то практично напевно загинув, але він стояв на колінах, біля її підніжжя, молився за безпеку своїх друзів. Навіть не підняв голови, коли вікно розлетілося на друзки, продовжив молитися з подвійним запалом. Він чув думки Дінки
  
  (ЙДІТЬ НА ПІВДЕНЬ)
  
  вони віддавалися в його голові, до них приєдналися думки інших
  
  (З ПІДНЯТИМИ РУКАМИ)
  
  утворивши уявну річку. А потім почувся голос Теда, який не просто приєднався до решти, але посилив, помножив їх, перетворивши те, що було річкою
  
  (ВАМ НЕ ЗАПОДІЮТЬ ШКОДИ)
  
  
  
  в океан. Не віддаючи собі звіту в тому, що робить, Шими змінив молитву. «Отче Наш» і «Захисти моїх друзів» перетворилися в «йдіть на південь з піднятими руками, і вам не заподіють шкоди». Він продовжував молитися, навіть коли з оглушливим гуркотом вибухнули балони з пропаном в їдальні Дамли-Хауз.
  
  14
  
  У Дамли-Хауз Гангли Тристама (для всіх — доктора Гангли, ми говоримо: дякую) боялися, мабуть, більше інших. Будучи кан-тоі, він невідомо з яких міркувань взяв ім'я тахіна, а не людини, і залізною рукою керував лазаретом, який займав третій поверх Західного крила. Пересувався він виключно на роликах. У лазареті панували тиша або спокій, коли Гангли сидів у кабінеті, займаючись паперами або ходив по викликам (зазвичай до Руйнівникам, які лікувалися від застуди у своїх кімнатах у гуртожитках), але коли він з'являвся безпосередньо в лазареті, медсестри, санітари, так і пацієнти замовкали (якщо не від поваги, то від страху). Новачок міг би розсміятися, побачивши присадкуватого, широкоплечого, зі смаглявою шкірою, важкою щелепою псевдочеловека, повільно ковзає по центральному проходу, з руками, складеними поверх висить на грудях стетоскопа, з розгорнутими позаду статями білого халата (один Руйнівник якось дав йому таку характеристику: «Він виглядає, як Джон Ірвінг[123] після невдалої підтяжки обличчя»). Якщо заставали когось, що сміється, більше він вже не сміявся. Доктора Гангли відрізняв гострий язик, і ніхто не залишався безкарним, відпустивши жартик на предмет його роликів.
  
  Тепер же, замість того, щоб плавно ковзати, він метався взад-вперед по проходах, сталеві колеса (його ролики виготовили до того, як залізо замінив пластик) гупали по твердому дереву.
  
  — Всі папери! — кричав він. — Ви мене чуєте? Якщо я втрачу в цій метушні хоча б одну історію хвороби, одну чортову історію, хтось поплатиться очима, які я запью послеполуденным чаєм!
  
  Пацієнти, зрозуміло, вже відбули. Він висипав їх з ліжок і переправив по сходах на перший поверх, як тільки затрезвонил детектор диму, як тільки запахло димом. Жменька санітарів, боягузливих ідіотів, він знав їх усіх, так, так, знав, і, коли прийде час, мав намір представити керівництву повний звіт, втекла разом із хворими, але п'ятеро залишилися, включаючи його особистого помічника, Джека Лондона. Гангли ними пишався, хоча навряд чи хто міг це зрозуміти з його грізного голосу, разносящемуся з лазарету. Доктор не зупинявся ні на секунду, курсуючи на роликах взад-вперед в сгущающемся диму.
  
  — Візьміть паперу, ви мене чуєте? Краще вам мене почути, клянусь усіма богами, ходять або повзаючими! Вам краще мене почути!
  
  Червоне полум'я вдарило у вікно. Повинно бути, якась зброя, тому що воно рознесло скляну стіну, що відокремлює кабінет Гангли від самого лазарету і підпалила його улюблене крісло.
  
  Гангли зігнувся навпіл і прокотився під лазерним променем, не зменшивши швидкості.
  
  — Ган забирай! — вигукнув один з санітарів, чол, на подив потворний. Він зблід як крейда, очі буквально вилізли з орбіт. — Що за диявол...
  
  — Яка різниця! — проревів Гангли. — Яка різниця, що це було, паршивий клоун. Бери папери. Бери мої гребаные паперу!
  
  Звідки-то... з Молла?.. долинули наближаються пронизливі гудки, повинно бути, пожежної машини.
  
  — ЗВІЛЬНІТЬ ДОРОГУ! — почув Гангли. — ЦЕ ПОЖЕЖНА КОМАНДА «БРАВО»!
  
  Гангли ніколи не чув про пожежній команді «Браво», але в цьому місці було багато такого, про що вони нічого не знали. Приміром, він використовував тільки третину обладнання, наявного в операційній! Не важливо, зараз треба було рятувати доку...
  
  Але перш ніж він встиг закінчити думку, вибухнули газові балони. Вибух, здавалося, пролунав прямо під ними, і Гангли Тристама підняло в повітря разом з обертовими сталевими колесами. Санітарів теж відірвало від підлоги, і раптово в заповненому димом лазареті у всі боки полетіли папери. Дивлячись на них, знаючи, що папери пропадуть, а йому сильно пощастить, якщо він не згорить разом з ними, доктор Гангли прийшов до логічного висновку: кінець настав раніше, ніж вони очікували.
  
  15
  
  Роланд почув команду телепатичний
  
  (ЙДІТЬ НА ПІВДЕНЬ З ПІДНЯТИМИ РУКАМИ, ВАМ НЕ ЗАПОДІЮТЬ ШКОДИ)
  
  яка почала пульсувати у нього в голові. Пора, вирішив він. Кивнув Джейку, і орисы полетіли. Їх посвист не міг прорватися крізь ревіння, шум і гуркіт, проте один охоронець, повинно бути, щось почув і почав повертатися; коли загострена кромка тарілки відрізала йому голову і відкинула її у бік поселення, брови ще продовжували в подиві підніматися. Обезголовлене тіло зробив два кроки і впало на поручень, руки звисли донизу, кров потоком хлинула з шиї. Тіло другого охоронця вже летіло вниз слідом за головою.
  
  Едді проповз під вагоном з написом «СОО лайн» і схопився на ноги з боку поселення. Ще дві роботизовані пожежні машини виїхали з гаража, який переховувався за фасадом скобяного магазину. Обидві без коліс, що пересуваються, схоже, на повітряній подушці. Ближче до північного кінця кампусу (саме так Едді сприймав Девар-тоі) прогримів сильний вибух. Добре. Відмінно.
  
  Роланд і Джейк дістали нові орисы з іншим запасу, що зберігається в сумку, що висіла на плечі Джейка, і розрізали ними всі три дротяних паркану. Той, що знаходився під високою напругою, полихнув синім полум'ям. Потім вони увійшли на територію поселення. Швидко і мовчки пробігли повз вже ніким не охороняються веж. Ыш тінню слідував за Джейком. Добралися до провулка між «Аптечним магазином Генрі Грема» і «Книжковим магазином Плизантвиля». Минули його, зупинилися біля виходу на Головну вулицю, побачили, що вона порожня, хоча над нею ще висів різкий електричний запах (запах підземки, подумав Едді), залишений двома пожежними машинами. Запах цей тільки посилював сморід, характерну для Тандерклепа. Далеко завивали пожежні сирени і дзвеніло детектори диму. А ось тут, в Плизантвиле, Едді на розум прийшла Головна вулиця Діснейленду: ніякого сміття у зливових канавах, ніяких графіті на стінах, на вітринах ні пилинки. Саме сюди приходили сумують за домівкою Руйнівники, коли їм хотілося побачити куточок Америки, вирішив Едді, але невже ніхто з них не хотів чогось кращого, чогось більш реалістичного, ніж ця пластико-фантастична, застигла життя? Може, вулиця виглядала справжньою з людьми на тротуарах і в магазинах, але якось не вірилося. Йому, у всякому разі, не вірилося. А може, в цьому проявлявся шовінізм жителя великого міста.
  
  Навпаки розташовувалися «Взуття Плизантвиля», «Мода веселого Парижа», «Салон-перукарня» і кінотеатр «Перлина» (ЗАХОДЬТЕ, В НАС ВЕСЕЛО, — свідчив плакат над входом). Роланд підняв руку, вказав Едді і Джейка на протилежний бік вулиці. Саме там, якби все пішло, як він і розраховував (і начебто зазвичай так і бувало), вони мали намір влаштувати засідку. Вони перетнули вулицю, пригнувшись. Ыш раніше не отлеплялся від Джейка. Поки все йшло як по писаному, і стрілка це нервувало.
  
  16
  
  Будь загартований битвами генерал скаже вам, що в будь-якому, навіть самому маленькому бою (як в цьому, про який йде мова) настає момент, коли порушується зв'язність подій, їх послідовність перестає існувати, стає незрозумілим, як, що і коли відбувається. Все це потім встановлюється істориками. Необхідність відтворення міфу зв'язності, можливо, одна з причин, що пояснюють існування історії як науки.
  
  Не важливо. Ми досягли цієї точки, тієї самої, де битва в Алгул Сьєнто знайшла власну життя, і все, що мені тепер по силам — розповісти про що-то тут, про щось там, і сподіватися, що ви самі вибудуєте якийсь порядок в загальному хаосі.
  
  17
  
  Трампас, замучений екземою «нижчий» чоловік, який мимоволі настільки багато пояснив Теду, поспішив до натовпу Руйнівників, залишають Дамли-Хауз, і схопив за руку одного — худого, швидко лисіючого екс-тесляра, якого звали Берді Макканн.
  
  — Берді, що все це значить? — прокричав Трампас. Він був у думалке, а тому не вловлював думки, якими обмінювалися Руйнівники. — Що відбувається, ти зна...
  
  — Стріляють! — Берді вирвав руку. — Стріляють! Вони там! — І він вказав кудись за спину Трампаса.
  
  — Хто? Як вони смо...
  
  — Стережіться, ідіоти, вони не знижують швидкість! — прокричав Дабк з Тього, який опинився позаду Трампаса і Макканна.
  
  Трампас озирнувся і прийшов в жах. Величезна пожежна машина з ревінням неслася через Молл. З двома сталевими роботами-пожежними. Пимли, Фінлі і Джекли відскочили в бік. Як і Тассо, слуга Прентісса. А ось Таммі Келлі залишилася на траві, обличчям вниз, в калюжі крові. «Пожежна команда „Браво“», якій не доводилося боротися з вогнем останні вісімсот років, розплющила її по землі. Так що на нестачу продуктів у коморі вона отжаловалась.
  
  І...
  
  — ЗВІЛЬНІТЬ ДОРОГУ! — проревела пожежна машина. Слідом за нею їхали ще дві, вони вже встигли залишити позаду будинок Прентісса. І знову Тассо насилу уникнув неминучої смерті. — ЦЕ ПОЖЕЖНА МАШИНА «БРАВО»! — Висунувся з машини металевий стрижень, на його вершині з'явилася вертушка, з якої у восьми напрямках вдарили потужні струмені води. — ЗВІЛЬНІТЬ ДОРОГУ ПОЖЕЖНІЙ МАШИНІ «БРАВО»!
  
  І...
  
  Джеймс Кегні (кан-тоі, який стояв у вестибюлі гуртожитку Феверел-Хол, коли все почалося, пам'ятаєте його?) зрозумів, що зараз відбудеться, і почав кричати охоронцям, які вибиралися з західного крила Дамли-Хауз, з почервонілими очима, кашляючі, деякі в палаючій одязі, хто-то, слава Гану, Бесс і всім іншим богам, зі зброєю.
  
  Кег кричав їм, вимагаючи, щоб вони розбігалися, не заважаючи під'їхати пожежній машині, але в загальному шумі сам ледве чув власний голос. Він побачив, як Джой Растосович відштовхнув двох, Эрншоу — ще одного. Кілька кашляють, плачуть від диму втікачів помітили насувається пожежну машину і кинулися врозтіч. А потім «Пожежна команда „Браво“» проїхала крізь натовп охоронців, не скидаючи швидкості, тримаючи курс на Дамли-Хауз, поливаючи все навколо водою.
  
  І...
  
  — Дорогий Ісус, немає, — простогнав Пимли. Він закрив обличчя руками. Фінлі, навпаки, не міг відвести очей. Побачив, як «нижчий» чоловік, Бен Александер, він у цьому не сумнівався, потрапив під величезне колесо пожежної машини. Побачив, як іншого вдарило радіаторної гратами і розмазало про стіну Дамли-Хауз, в яку врізалася пожежна машина. На всі боки полетіли дошки і осколки скла. Пожежна машина пробила стіну, а потім провалився колесом на сходи, що ведуть у підвал. Тут же закричав механічний голос:
  
  — НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК! ПОСТАВТЕ ДО ВІДОМА БАЗУ! НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК!
  
  «Ти прав, Шерлок», — подумав Фінлі, з жахом дивлячись на кров на траві. Скільки охоронців і Руйнівників задавила ця чортова сломавшаяся пожежна машина? Шість? Вісім? А може, десяток?
  
  З-за Дамли-Хауз знову долинуло страхітливе чу-чу-чу, звуки автоматної стрілянини.
  
  Товстун Руйнівник за прізвищем Уеверлі зіткнувся з Фінлі, пробігаючи мимо. Начальник служби безпеки встиг схопити його за руку.
  
  — Що сталося? Хто велів вам йти на південь?
  
  Фінлі, на відміну від Трампаса думалку не носив, і послання
  
  (ЙДІТЬ НА ПІВДЕНЬ З ПІДНЯТИМИ РУКАМИ, ВАМ НЕ ЗАПОДІЮТЬ ШКОДИ)
  
  пульсувало у нього в голові з такою силою, що він практично не міг думати ні про що іншому.
  
  Стояв поруч з ним Пимли і намагається взяти себе в руки, почув цю думку і послав свою: Тут не обійшлося без Бротигэна, він підхопив ідею і посилив її. Іншим таке не під силу.
  
  І...
  
  Дабк схопив за руку Кэга, потім Джекли і крикнув, щоб вони зібрали озброєних охоронців і наказали їм прилаштуватися з флангів до Руйнівникам, який поспішав на південь через Молл і вулицями, які тягнулися вздовж Молу. Вони дивилися на нього переляканими виряченими очима, панічними очима, а він міг тільки кричати на них, поза себе від люті. І на них, ревучи сиренами, накочувалися дві пожежні машини. Перша вдарила двох Руйнівників, збив на землю, проїхала по ним. Одним з них був Джой Растосович. Коли пожежна машина поїхала далі, притискаючи траву струменями стисненого повітря, Таня впала на коліна поряд з вмираючим чоловіком, закинула руки до неба. Вона кричала на все горло, але Дабк ледве чув її. Сльози злості і страху виступили в куточках його очей. Брудні собаки! — подумав він. — Брудні собаки, які нападають із засідки!
  
  І...
  
  У північній частині Алгул Сьєнто Сюзанна покинула укриття, під'їхала до потрійного паркану. План не передбачав її появи на території поселення, але бажання стріляти, вбивати і вбивати цих покидьків, міцніло з кожною хвилиною. Вона просто нічого не могла з собою вдіяти, і Роланд її б зрозумів, це точно. А крім того, клуби диму від палаючого Дамли-Хауз поширилися по цій частині «Синіх небес». Періодично дим пробивали промені лазерів, віддалено нагадуючи неонову рекламу, і Сюзанна нагадала собі, що сунутися під них не можна, якщо, звичайно, не хочеться отримати в тілі дірку діаметром у кілька дюймів.
  
  З парканами вона розібралася з допомогою куль «койота». Перерізала дріт спочатку зовнішнього, потім середнього і, нарешті, внутрішнього, а потім зникла в диму, на ходу перезаряджаючи пістолет-кулемет.
  
  І...
  
  Руйнівник за прізвищем Уеверлі спробував вирватися з рук Фінлі. Ні, ні, нічого в тебе не вийде, будь певен, — подумав начальник служби безпеки. Підтягнув чоловіка, який був бухгалтером до того, як потрапив у Алгул Сьєнто, до себе, потім зробив два ляпаси, з усієї сили, так, що заболіла рука. Уеверлі скрикнув від болю і здивування.
  
  — Хто за всім цим стоїть?!! — проревів Фінлі. — ХТО, ТВОЮ МАТІР, ВСЕ ЦЕ РОБИТЬ?
  
  Дві пожежні машини, що їхали слідом за першої, зупинилися біля Дамли-Хауз і почали заливати будівля водою. Фінлі не знав, чи принесуть ці зусилля якусь користь, але вважав, що шкоди не буде точно. Принаймні ці чортові роботи не врізалися в будівлю, яку повинні були рятувати, на відміну від пожежної команди «Браво».
  
  — Сер, я не знаю! — крізь ридання вигукнув Уеверлі. Кров текла в нього з носа і з куточка рота. — Я не знаю, але цих дияволів повинно бути п'ятдесят, може, сто дияволів! Дінки вивів нас. Боже, благослови Дінки Эрншоу!
  
  Дабк з Тього тим часом однією рукою, і не маленької, схопив за шию Джеймс Кегні, а інший Джекли. У Дабк склалося враження, що Джекли, цей сучий син з воронячої головою, готовий кинутися утікати, але думати про це часу не було. Йому були потрібні вони обидва.
  
  І...
  
  — Бос! — прокричав Фінлі. — Бос, треба схопити цього Эрншоу! Щось тут нечисто!
  
  І...
  
  Притиснувши голову Кегні до одній щоці, а Джекли — до іншої, Дабк (який це жахливий ранок мислив так само чітко, як і всі інші тахины і кан-тоі) домігся того, щоб його нарешті почули. І повторив свій наказ: розділити озброєних охоронців на дві групи і відправити їх з відступаючими Руйнівниками:
  
  — Не намагайтеся зупинити їх, але залишайтеся з ними! І, заради Бога, не допустіть, щоб вони изжарились на електричній дротині! Тримайте їх подалі від паркану, якщо вони підуть за Головну вулицю...
  
  Перш ніж він встиг закінчити, з сгущающегося диму з'явилася постать. Доктор Гангли, в палаючому білому халаті, як і раніше, з роликовими ковзанами на ногах.
  
  І...
  
  Сюзанна Дін, кашляючи від диму, зайняла позицію біля лівого заднього кута Дамли-Хауз. Побачила трьох сучих дітей. Якщо б жила в Алгул Сьєнто, знала б, що це Дабк, Джекли і Кегні. Перш ніж встигла прицілитися, їх заслонив чорний дим. Коли дим розсіявся, Джекли і Кег вже пішли, вирушили збирати озброєних охоронців, яким Дабк відвів роль вівчарок, щоб ті вберегли запанікували овець від більшої біди, навіть якщо не змогли б зупинити їх. Дабк залишився на місці, і Сюзанна поклала його одним-єдиним пострілом.
  
  І...
  
  Пимли цього не бачив. Йому вже стало ясно, що вся ця метушня тільки на поверхні. Добре організована суєта. Рішення Руйнівників йти на південь сформувалося занадто швидко, щоб бути спонтанним.
  
  Эрншоу — дрібна сошка, — подумав він. — З ким я хочу поговорити, так це з Бротигэном!
  
  Але перш ніж він зміг дістатися до Теда, його за руку схопив смерть переляканий Тассо, залепетав про те, що будинок Шеплі-Хауз у вогні, і він боїться, страшенно боїться, що весь одяг ректора, всі його книги...
  
  Пимли Прентісс збив його з ніг могутнім ударом кулака в скроню. Пульсуюча думка, що випромінюється усіма Руйнівниками («світлий розум» змінився «темним»)
  
  (З ПІДНЯТИМИ РУКАМИ ВАМ НЕ ЗАПОДІЮТЬ)
  
  билася в голові, відтісняючи всі інші думки. І зробив це гребаной Бротигэн, Пимли в цьому аніскільки не сумнівався, а тепер цей чоловік занадто далеко від нього, щоб... хоча...
  
  Пимли подивився на «Миротворця», який тримав в руці, обдумав цей варіант, потім засунув револьвер у плечову кобуру під лівою рукою. Він хотів отримати паршивого Бротигэна живим. Хотів почути пояснення паршивого Бротигэна. Не кажучи вже про те, що гребаной Бротигэн був потрібний для того, щоб завершити руйнування Променів.
  
  Чу-чу-чу. Навколо свистіли кулі. Навколо бігали охоронці-челы, тахины, кан-тоі. І, Боже, тільки у деяких була зброя, в основному у челов, які патрулювали периметр. Тим, хто охороняв Руйнівників, зброю не потрібно було, в більшості своїй Руйнівники були сумирними, як канарки, а думка про атаку з зовнішньої сторони периметра здавалася безглуздою доти, поки...
  
  Поки це не сталося, — продумав він і помітив Трампаса.
  
  — Трампас! — заревів він. — Трампас! Гей, козаче! Вхопи Эрншоу і приведи до мене! Вхопи Эрншоу!
  
  Посеред Молла було не так шумно, і Трампас почув наказ Пимли. Кинувся за Дінки, схопив юнака за руку.
  
  І...
  
  Одинадцятирічна Даніка Ростова з'явилася з клубів диму, які тепер повністю приховували нижню частину Дамли-Хауз, везучи за собою дві червоні візки. Особа Даник почервоніло від напруги і опухло. З очей котилися сльози. Вона зігнулася навпіл, докладаючи всіх зусиль, щоб котити візки. В одній сидів Седж, в іншій — Бедж. Обидва з величезними головами і крихітними мудрими очима гидроцефалов, але якщо Седж міг розмахувати коротенькими ручками, то у Бэджа їх просто не було. В обох на губах пузирилася піна, вони видавали якісь нечленороздільні звуки.
  
  — Допоможіть мені! — крикнула Данини і закашлялася. — Допоможіть мені, перш ніж вони задихнуться!
  
  Дінки побачив її і рушив до неї. Трампас його не пускав, хоча відчувалося, що йому цього не хочеться.
  
  — Ні, Дінки. — В голосі чулися извиняющиеся нотки, але звучав він твердо. — Нехай їй допоможе хтось ще. З тобою хоче поговорити бос...
  
  Потім поруч виник Бротигэн, його губи перетворилися у вузьку смужку.
  
  — Відпусти його, Трампас. Ти мені подобаєшся, але сьогодні я не можу дозволити тобі лізти в наші справи.
  
  — Тед? Що ти таке...
  
  Дінк знову рвонувся до Данини, але Трампас знову схопив його. Тим часом Бедж втратив свідомість і вивалився з візка. І хоча приземлився на м'яку траву, його голова розкололася, як гнилий горіх, і Данини Ростова пронизливо закричала.
  
  Дінки рвонувся до неї. Трампас з усією силою смикнув її на себе. І одночасно вихопив з плечової кобури кольт тридцять восьмого калібру. Ця модель називалася «Лісничий».
  
  Урезонювати його часу не було. Тед Бротигэн не кидав уявне спис з тих самих пір, як звалив їм вуличного грабіжника в Акроні, в 1935 році. Не скористався ним, навіть коли «нижчі люди» схопили його в Бриджпорте, штат Коннектикут, в 1960-му, хоча тоді таке бажання у нього виникло. Він дав собі слово ніколи більше його не використовувати і, вже звичайно, не хотів кидати його в
  
  (посміхайся, коли це кажеш)
  
  Трампаса, який завжди ставився до нього з повагою. Але він знав, що повинен дістатися до південного краю поселення до того, як тахины і кан-тоі візьмуть ситуацію під контроль, і хотів, щоб Дінки склав йому компанію.
  
  Знову ж таки, він прийшов в лють. Бідний маленький Бедж, який завжди всім посміхався!
  
  Бротигэн зосередився і відчув, як голову прострелила біль. Уявне спис полетіло. Трампас відпустив Дінки, встиг з докором поглянути на Теда — погляд цей Тед пам'ятав до кінця життя, — а потім обома руками схопився за голову, відчувалося, що такий головного болю не відчував ні одна розумна істота у всесвіті, і мертвим звалився на траву. Шия його роздулася, язик вивалився з рота.
  
  — Пішли! — крикнув Тед, схопив Дінки за руку. Прентісс в цей момент дивився в іншу сторону, його відволік, і слава Богу, черговий вибух.
  
  — Але Данини... і Седж!
  
  — Вона витягне Седжа! — відповів Бротигэн і подумки продовжив:
  
  (тепер їй не треба тягнути ще й Бэджа)
  
  Тед і Дінки поспішили до південній частині поселення, а за їх спинами Пимли Прентісс повернувся, не вірячи своїм очам, дивився на лежачого на траві Трампаса, а потім криком наказав їм зупинитися, наказав зупинитися ім'ям Червоного Короля.
  
  Фінлі з Тього теж витягнув з кобури пістолет, але, перш ніж встиг вистрілити, Даніка Ростова стрибнула на нього, кусаючись і дряпаючись. Вона важила не більше пушинки, але напад застало його зненацька, він ніяк не очікував, що небезпека може прийти з цієї сторони, так що вона ледь не звалила його з ніг. Але він зберіг рівновагу, сильної волохатою рукою схопив Данику за шию і відкинув убік, але до цього часу Тед і Дінки встигли добігти до Шеплі-Хауз і практично зникли в диму.
  
  Фінлі схопився за рукоятку пістолета двома руками, глибоко вдихнув, затримав дихання і натиснув на спусковий гачок. Кров бризнула з руки старого. Фінлі почув, як Бротигэн скрикнув, побачив, як похитнувся. А потім молодий щеня підхопив старого пса, і вони обігнули лівий кут будівлі.
  
  — Я йду за вами! — проревів Фінлі їм услід. — Так, я йду, і коли наздожену, змушу пошкодувати про те, що ви народилися на світ! — Але загроза і йому самому здалася порожній.
  
  Тепер все населення Алгул Сьєнто — Руйнівники, тахины, охоронці-челы, кан-тоі з криваво-червоними плямами, блискучими по лобі, немов третій очей, — в єдиному пориві прямувало на південь. І Фінлі побачив те, що йому не сподобалося: Руйнівники, і тільки Руйнівники, йшли з піднятими руками. І якщо на півдні зачаїлися мисливці, їм би не склало труднощів зрозуміти, в кого треба стріляти, чи не так?
  
  І...
  
  У своїй кімнаті на третьому поверсі Корбетт-Хол Шими Руїс все ще стояв на колінах біля підніжжя заваленій осколками скла ліжка, кашляв від диму, який проникав крізь розбите вікно, коли йому було видіння... або з ним заговорила його уяву, вибір за вами. У будь-якому випадку він схопився на ноги. Його очі, зазвичай, доброзичливі, але завжди повні подиву — ними він дивився на світ, якого так і не зміг зрозуміти, раптом стали ясними, засяяли від щастя.
  
  — ПРОМІНЬ ГОВОРИТЬ ВАМ СПАСИБІ! — крикнув він порожній кімнаті.
  
  Озирнувся, щасливий, як Ебенезер Скрудж,[124] виявив, що зробили парфуми за одну ніч, і побіг до дверей, хрумкаючи капцями по осколках скла. Один з них проткнув йому стопу, несучи на вістрі смерть Шими, якщо б він це знав, скажіть, біда, скажіть, Дискордия, — але в свою радість він навіть не відчув болю. Вискочив у коридор, спустився по сходах.
  
  На другому поверсі Шими натрапив на жінку-Руйнівника, яку звали Беллі О Рукр, схопив, трусонув.
  
  — ПРОМІНЬ ГОВОРИТЬ ВАМ СПАСИБІ! — прокричав у її здивоване, нічого не розуміє особа. — ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩО ЩЕ ЗМОЖЕ ЗНАЙТИ КОЛИШНЮ СИЛУ! МИ НЕ СПІЗНИЛИСЯ! ВСТИГЛИ ВЧАСНО!
  
  Він побіг далі, поширювати добру новину (добру, у всякому разі, для нього), і...
  
  На Головній вулиці Роланд подивився спочатку на Едді Діна, потім на Джейка Чеймберза.
  
  — Вони йдуть, і саме тут ми повинні їх зустріти. Чекайте мого наказу, а потім піднімайтеся і покажіть себе.
  
  18
  
  Першими з'явилися три Руйнівника, пробігли з піднятими руками. Перетнули Головну вулицю, не побачивши ні Едді, який зайняв позицію в касі кінотеатру «Перлина» (скло з трьох сторін вибив рукояткою револьвера, обробленого сандаловим деревом, револьвера, який раніше належав Роланду), ні Джейка (він сидів у позбавленому коліс «форді»-седані, що навічно припаркувався перед «Булочної Плизантвиля»), ні самого Роланда (він стояв за манекен у вітрині магазину «Паризька чоловіча мода»).
  
  Добралися до протилежного тротуару, зупинилися, озирнулися, не знаючи, що робити далі.
  
  Не зупиняйтеся, — послав їм думка Роланд. — Не зупиняйтеся, забирайтеся звідси. Біжіть у провулок, поки є така можливість.
  
  — Біжимо! — крикнув один з них, і вони шмыгнули в провулок між аптечним і книжковим магазинами. З'явився ще один Руйнівник, потім дві, нарешті, перший з охоронців, чол з пістолетом, стовбур якого дивився в небо на рівні широко розкритих від страху очей чола. Роланд зловив його на мушку... але стріляти не став.
  
  З'явилися нові охоронці, вибігаючи на Головну вулицю з провулків. Зібралися в дві далеко віддалені один від одного групи, як сподівався і очікував Роланд. Вони явно хотіли взяти Руйнівників в кліщі і навести хоч якусь подобу порядку. Перетворити втеча в організований відступ.
  
  — Утворити два ряди! — крикнув тахін з головою ворона, деренчавим, тремтячим голосом. — Утворити два ряди і тримати їх між собою, заради ваших батьків!
  
  Інший охоронець, рудоголовий, з сорочкою, вылезшей з штанів, крикнув:
  
  — Як щодо забору, Джекли? Що, якщо вони побіжать до паркану?
  
  — З цим нічого не поробиш, Кег, просто...
  
  Волає Руйнівник спробував пробігти повз ворона, коли той закінчував фразу, але ворон, Джекли, з такою силою штовхнув його, що бідолаха розпластався посеред Головної вулиці.
  
  — Тримайтеся разом, черв'яки! — гаркнув він. — Біжіть, якщо хочеться, але підтримуйте хоч якийсь порядок! — «Як ніби тут можна домогтися навіть подоби порядку», — подумав Роланд (не без задоволення). А Джекли вже звертався до рыжеголовому: — Нехай один або два изжарятся... інші побачать і зупиняться!
  
  Ситуація ускладнилася б, якщо б Едді або Джейк в цей момент відкрили вогонь, але цього не сталося. Три стрілка зачаїлися і спостерігали, як із хаосу виникає зародковий порядок. Число охоронців збільшувалася. Джекли і рудоголовий вибудовували їх у два ряди, які простяглися впоперек вулиці, утворюючи коридор. Кілька Руйнівників встигли вискочити за межі коридору, але лише кілька.
  
  З'явився новий тахін, з головою горностая, взяв керівництво на себе, змінивши Джекли. Врізав кулаком по спині двом Руйнівникам, підганяючи їх.
  
  З південної сторони Головної вулиці почувся здивований вигук: «Дріт перерізана!» — за ним послідував інший: «Думаю, охоронці мертві!» — і тут же послідував крик жаху. Роланд зрозумів, що один з Руйнівників натрапив на що лежить в траві голову одного з охоронців, акуратно зрізану орисой.
  
  Крик цей ще не встиг замовкнути, коли з провулка між пекарнею і взуттєвим магазином на Головну вулицю вискочили Дінки Эрншоу і Тед Бротигэн, так близько від укриття Джейка, що він міг простягнути руку і через розбите вікно доторкнутися до них. Теда поранили. Його правий рукав від ліктя і нижче убрався кров'ю, але він міг пересуватися, нехай і з допомогою Дінки, який підтримував його за талію. Тед повернувся, коли вони пробігали повз охоронців, і кинув короткий погляд на манекен, за яким ховався Роланд. А потім обидва зникли в провулку.
  
  Тепер вони були в безпеці, хоча б на час, і це радувало. Але де затримався самий великий начальник? Куди подівся Прентісс, головна людина в цьому жахливому місці? Роланд хотів розібратися і з ним, і з сэем тахином-Горностаєм одночасно: відріж голову змії, і змія помре. Але занадто довго тиснути вони не могли. Потік Руйнівників висихав. Стрілець сумнівався, що сей Горностай буде чекати відстаючих. Йому, звичайно, не хотілося, щоб хто-то з його дорогоцінних Руйнівників вийшов за межі поселення через дірку в паркані, але він розумів, що йти у цій отруєною і темної країні їм нікуди. Розумів він і інше: якщо хтось напав на поселення з півночі, інші нападники могли затаїтися і на півдні...
  
  І в цей самий момент, дякую богам і Гану, з'явився сам сей Пимли Прентісс, волочачи ноги, важко дихаючи, явно в стані шоку, з револьвером у плечовій кобурі, болтающейся під лівою рукою. Кров текла з ніздрі і з куточка ока, немов напруга моменту викликало розрив декількох судин. Він попрямував до Горностаю, трохи похитуючись, — можливо, з тим, щоб взяти командування на себе. Їх швидке, але міцні обійми, в якому обидва, можливо, черпали впевненість, розповіло Роланду все, що він хотів знати про близькість їх відносин.
  
  Він націлив револьвер на потилицю Прентісса, натиснув на спусковий гачок, спостерігав, як у різні боки полетіли бризки крові і волосся. Ректор Прентісс підняв руки, пальці спробували схопити темне небо, після чого він впав біля ніг ураженого Горностая.
  
  І в цей самий момент спалахнуло атомне сонце, залив світ яскравим світлом.
  
  — Хайл, стрілки, убийте їх всіх! — крикнув Роланд, звів курок револьвера, давньої машини-вбивці, долонею правої руки. Четверо впали після його пострілів, перш ніж охоронці, які вишикувалися рядками, як мішені в тирі, почули гуркіт пострілів, не те щоб відреагували на них. — За Гилеад, Нью-Йорк, за Промінь, за наших батьків! Почуйте мене, почуйте! Нехай ніхто не залишиться стоять! УБИЙТЕ ЇХ ВСІХ!
  
  І вони взялися за справу: стрілок з Гилеада, колишній наркоман з Брукліна, він мучиться самотою хлопчик, якого коли-то місіс Грета Шоу називала Баму. А з півночі, крізь дим, по прямій (лише одного разу їй довелося відхилитися від обраного курсу: щоб об'їхати розчавлене тіло іншої домоправительки, по імені Таммі), до них вже поспішала на ПТС підмога: четвертий стрілок, Сюзанна, яку колись вчили ненасильницькому протидії владі молоді і переконані у власній правоті молоді люди з Національної асоціації сприяння прогресу кольорового населення.[125] Але з часом вона обрала шлях зброї і жодного разу про це не пошкодувала. Вона підстрелила трьох відсталих охоронців-чолов і одного втікача тахіна. На плечі у тахіна висіла гвинтівка. Але він не скористався нею, скинув вкриті лискучою шерстю руки, головою він віддалено нагадував бобра, і почав благати про пощаду. Пам'ятаючи про те, що тут відбувалося, не кажучи вже про витяжці з мозку дітей, яку згодовували Вбивцям Променя, щоб максимально підвищити ефективність їх роботи, Сюзанна не пощадила його, але позбавила як від страждань, так і від роздумів над своїм майбутнім.
  
  До того часу, коли вона вкотилася в провулок між кінотеатром і перукарні, стрілянина припинилася. Фінлі і Джекли вмирали; Джеймс Кегні помер, його людська маска наполовину злізла з огидною щурячою голови. Лежали на Головній вулиці і ще три десятки небіжчиків. За раніше бездоганно чистим зливним канавах Плизантвиля струменіла їх кров.
  
  Якась частина охоронців, безсумнівно, ще залишилася на території Алгул Сьєнто, але всі вони поховалися, в повній впевненості, що на них накинулася добра сотня запеклих головорізів, які невідомо звідки взялися сухопутних піратів. Більшість же Руйнівників зібралися на смужці трави між задвірками Головної вулиці і південними сторожовими вежами, збившись у купу, як отара овець, якими, власне, вони і були. Тед, не звертаючи уваги на криваву руку, вже почав приводити їх до тями.
  
  А тут і північний контингент нападників з'явився з провулка, що примикає до кінотеатру: одна безнога чорна жінка на триколісному електромобілі. Керувала вона їм однією рукою, а другий твердо тримала пістолет-кулемет «койот», поклавши стовбур на кермо. Побачивши купи тіл на Головній вулиці, задоволено кивнула.
  
  Едді вийшов з каси і обійняв її.
  
  — Гей, солоденький, гей, — прошепотіла вона, обсипаючи шию поцілунками, від яких по його тілу пробігала дрож. З'явився Джейк, зблідлий після стількох вбивств, але тримається молодцем, і вона обхопила його за плечі і підтягла до себе. Її погляд впав на Роланда, який стоїть на тротуарі позаду тих трьох, яких він «витягнув» в Серединний світ. Револьвер дивився в землю, погойдуючись у лівого стегна, і знав він про пристрасне бажання приєднатися до них, написаному на його обличчі? Вона в цьому сумнівалася і всім серцем потягнулася до нього.
  
  — Іди сюди, Гилеад. Це групове обійми, а ти — частина групи.
  
  На мить вона подумала, що він не розуміє запрошення, або робить вигляд, що не розуміє. А потім підійшов, попередньо запхнувши револьвер у кобуру і підхопивши Ыша. Встав між Джейком і Едді. Ыш застрибнув на коліна Сюзанни так природно, наче сидів там завжди. Стрілець однією рукою обхопив талію Едді, інший — Джейка. Сюзанна підвелася (вухань-плутаник заскреб кігтями, щоб утриматися на раптово накренившихся стегнах), обняла Роланда за шию і дзвінко поцілувала в засмаглий лоб. Джейк і Едді розсміялися. Роланд приєднався до них, посміхаючись, як всі ми посміхаємося, коли нам раптом повідомляють про щось дуже приємне.
  
  Я б хотів, щоб ви побачили їх такими. Я б хотів, щоб ви побачили дуже добре. Ви бачите? Вони скупчилися навколо прогулянкового трайка Сюзанни, обійнявшись після здобутої ними перемоги. Я хочу, щоб ви побачили їх такими не тому, що вони перемогли у великій битві (вони знають, що не це головне, кожен з них), з іншої причини: в останній раз вони — ка-тет. Тут історія їхньої дружби закінчується, на цій нереальною вулиці під цим штучним сонцем; інша частина історії буде короткою і жорстокої у порівнянні з усім тим, що ви вже прочитали. Тому що, коли руйнується ка-тет, кінець завжди настає швидко.
  
  Скажіть: біда.
  
  19
  
  Залитими кров'ю, вмираючими очима Пимли Прентісс спостерігав, як молодий з двох чоловіків розірвав групове обійми і попрямував до Фінлі з Тього. Молодий чоловік побачив, що Фінлі все ще живий, і опустився поруч з ним на коліно. Жінка — тепер вона злізла зі свого моторизованого трайка — і хлопчик почали перевіряти інші жертви і добивати тих, хто ще дихав. Навіть лежачи з кулею в голові, Пимли розумів, що дії їх — скорше милосердя, ніж жорстокість. Пимли вважав, що покінчивши з цим, вони покличуть інших своїх спільників і разом з ними почнуть методично оглядати збереглися будівлі Алгул Сьєнто в пошуках захованих охоронців і, природно, переб'ють всіх, кого знайдуть. Багатьох ви не знайдете, боязкі собаки, — подумав він. — Тому що дві третини моїх людей ви поклали тут. А скількох атакуючих вбили ректор Пимли, начальник служби безпеки Фінлі і всі їхні люди? Наскільки знав Пимли, жодного.
  
  Але, можливо, ось тут він міг щось зробити. Його права рука почала повільне і болісне просування до плечової кобурі і лежачому в ній «Миротворцю».
  
  Едді тим часом приставив ствол гилеадского револьвера з рукояткою, обробленою сандаловим деревом, до скроні Горностая. Його палець напружився на спусковому гачку, коли він побачив, що Горностай, нехай поранений в груди, стікаючи кров'ю, вмираючий, дивиться на нього, повністю віддаючи собі звіт, що зараз має статися. У погляді читалося і дещо ще, безумовно, не сподобалось Едді. Він подумав, що це презирство. Підняв голову, побачив, що Сюзанна і Джейк перевіряють тіла, що лежать в східній частині зони смерті, побачив Роланда, який стояв на далекому тротуарі, щось говорив Дінки і Теду, перев'язуючи руку останнього. Два колишніх Руйнівника слухали уважно, і, хоча на обличчях обох відбивалося сумнів, обидва кивали.
  
  Едді знову подивився на вмираючого тахіна.
  
  — Ти на кінці стежки, друже мій. Як мені видається, куля пробила твій насос. Хочеш що-небудь сказати, перш ніж ступиш в пустку?
  
  Фінлі кивнув.
  
  — Так кажи, приятель. Але тільки коротше, якщо хочеш виговоритися до кінця.
  
  — Ти і тобі подібні — зграя боягузливих собак, — прошепотів Фінлі. Йому, схоже, дійсно прострелили серце, але він не бажав здаватися, поки воно продовжувало битися. А вже потім збирався померти і піти в темряву. — Провонявших сечею боягузливих собак, вбивають людей із засідки. Ось що я хочу сказати.
  
  Едді невесело усміхнувся.
  
  — А як щодо боягузливих собак, які використовують дітей, щоб убити весь світ із засідки, мій друг? Всю всесвіт?
  
  Горностай моргнув, немов не очікував почути таку відповідь. Взагалі не очікував відповіді.
  
  — У мене був... наказ.
  
  — Я в цьому не сумніваюся. — Тепер Едді кивнув. — І ти виконував його до кінця. Насолоджуйся пеклом, або Нааром, чи як там він у вас називається. — Він знову приставив ствол револьвера до скроні Фінлі і натиснув на спусковий гачок. Горностай сіпнувся і застиг. Скривившись, Едді піднявся.
  
  У цей момент вловив рух краєм ока і, повернувшись, побачив, що людина, головний бос, підвівся на лікті. Його револьвер, «Миротворець» калібру 0,4 дюйма, з якого колись стратили ґвалтівника, дивився на нього. Едді володів відмінними рефлексами, але зреагувати часу йому не залишили. Пролунав постріл, стовбур «Миротворця» полихнув спалахом, з чола Едді хлинула кров. Жмут волосся вирвало з потилиці, в тому місці, звідки вийшла куля. Він притиснув руку до дірку, яка з'явилася над правим оком, як людина, який згадав щось дуже важливе, але, на жаль, трохи пізніше, ніж слід було.
  
  Роланд розвернувся на стоптаних підборах, одночасно вихоплюючи з кобури револьвер. Обернулися і Джейк з Сюзанною. Сюзанна побачила, що її чоловік стоїть, притискаючи долоню до чола.
  
  — Едді? Солоденький?
  
  Пимли намагався знову звести курок, його верхня губа розтягнулася від зусиль, оголивши зуби в звіриному оскалі. Роланд прострелив йому горло, і ректор Алгул Сьєнто повалився на лівий бік, револьвер вилетів з його руки і, відскочивши від землі, застиг поруч з тілом його друга Горностая. Практично біля ніг Едді.
  
  — Едді! — закричала Сюзанна і на руках і колінах поспішила до нього. «Поранення не важкий, — говорила вона собі. — Поранення не важке. Господи, не допусти, щоб мого чоловіка важко поранили...»
  
  Потім вона побачила кров, біжить з-під руки, ллється на землю, і зрозуміла, що важке поранення.
  
  — Сюзі? — спитав Едді. Ясно і виразно. — Сюзі, де ти? Я нічого не бачу.
  
  Він зробив крок, другий, третій... а потім впав обличчям вниз, як і передчував дід Джеффордс, ага, з того самого моменту, коли вперше побачив його. Бо молодий чоловік був стрільцем, ти кажеш правильно, а стрілок може померти тільки так і не інакше.
  
  
  
  Глава 12
  
  Тет розпадається
  
  1
  
  В той вечір невтішний Джейк Чеймберз сидів на самоті біля таверни «Конюшина» в дальньому кінці Головної вулиці Плизантвиля. Тіла охоронців відвезли роботи-двірники, і хоч це радувало. Ыш вже годину або близько того лежав на колінах хлопчика. Зазвичай з ним такого не траплялося ніколи, але він, схоже, розумів, що потрібен Джейку. Кілька раз Джейк плакав, уткнувшись обличчям у м'яку шерсть вуханя-путаника.
  
  Більшу частину цього нескінченного дня в голові Джейка звучали два голоси. Таке з ним траплялося, але лише багатьма роками раніше, коли він був зовсім маленьким хлопчиком і підозрював, що може страждати від якогось дивного, незрозумілого батькам нервового розладу.
  
  Едді вмирає, — заявляв перший голос (той самий, що раніше запевняв: у стінній шафі живуть чудовиська і скоро вони вийдуть звідти, щоб пожерти його живцем). — Він у кімнаті в Корбетт-Хол і Сюзанна з ним, і він каже, не вщухаючи, але він помирає.
  
  Ні, — заперечив йому другий голос (той, який намагався довести йому, без особливої впевненості, що ніяких чудовиськ немає і в помині). — Ні, такого не може бути. Едді не... це ж Едді! І потім, він — частина ка-тету. Він може померти, коли ми доберемося до Темної Вежі, ми всі можемо померти, коли ми доберемося туди, але не тут, це божевілля.
  
  Едді вмирає, — повторював перший голос. Невблаганний. — У нього дірка в голові, досить велика, щоб в неї проліз твій кулак, і він помирає.
  
  Це другий голос міг лише відповісти, що такого просто не може бути, але заперечення з кожним разом слабшали.
  
  Навіть від усвідомлення того, що вони швидше за все врятували Промінь (Шими в цьому не сумнівався, він ходив по притихшему кампусу Девар-тоі, викрикуючи на всю міць легких новини: «ПРОМІНЬ КАЖЕ, ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ! ПРОМІНЬ ГОВОРИТЬ ВАМ СПАСИБІ!»), настрій Джейка не поліпшувалося. Втрата Едді була надто дорогою ціною за порятунок Променя. А розпад ка-тету ще більше підвищував цю ціну. Всякий раз, коли Джейк думав про це, у нього починало смоктати під ложечкою, і він молився Богу, Гану, Людини-Ісуса, кожному і всім відразу, просячи створити диво і врятувати життя Едді.
  
  Він молився навіть письменнику.
  
  Врятуй життя мого друга, і ми врятуємо твою, — благав він Стівена Кінга, людини, якого ніколи не бачив. — Спаси Едді, і ми не дозволимо цьому вену наїхати на тебе. Клянуся у цьому.
  
  Потім знову подумав про Сюзанну, выкрикивающей ім'я Едді, намагається перевернути його, і Роланда, обнимающем її зі словами: «Ти не повинна цього робити, Сюзанна, ти не повинна турбувати його». Згадав, як вона боролася з ним, згадав її божевільне обличчя, яке змінювалося щомиті, в залежності від того, яка особистість набувала контроль над тілом. Я повинна йому допомогти! — ридала вона голосом Сюзанни, що Джейк знав, а потім кричала вже іншим, більш грубим: Відпусти мене, сраний козел! Щас я над ним поколдую, дарма що існує вуду, тільки поколдую, так він встане і піде, ти побачиш! Відпусти! І Роланд весь час тримав її, тримав і похитував, а Едді лежав на бруківці, не мертвий, хоча було б краще, якщо б він помер (хоча смерть поклала б край розмовам про чудеса, кінець надії), але Джейк бачив, як покриті пилом пальці сіпалися, і чув, як він щось безперервно бурмоче щось недоладне, немов людина, яка говорить уві сні.
  
  Потім підійшов Тед, слідом за ним Дінки, за ними ще двоє або троє Руйнівників. Тед опустився на коліна поруч з кричущою, вырывающейся з рук Роланда жінкою і знаком вказав Дінки, що він повинен зробити те ж саме, але з іншого боку. Тед взявся за одну її руку, кивнув Дінки, який взявся за другу. І щось вирвалося з них, щось потужне і заспокійливу. Це щось не призначалося Джейку, ні, зовсім не призначалося, але він його все одно зрозумів і відчув, як сповільнюється шалений біг серця. Подивився на обличчя Теда Бротигэна і побачив, що зіниці очей перебувають у постійному русі, скорочуються і розширюються, скорочуються і розширюються.
  
  Крики Сюзанни стихли, перетворилися на стогони болю. Вона подивилася на Едді, потім схилила голову, сльози з її очей закапали на сорочку Едді, залишаючи темні плями, як краплі дощу. Саме в цей момент з одного з провулків з'явився Шими, радісно повідомляючи всім, хто міг його почути:
  
  — ПРОМІНЬ ГОВОРИТЬ ЩЕ НЕ ПІЗНО! ПРОМІНЬ ГОВОРИТЬ ВЧАСНО, ПРОМІНЬ ГОВОРИТЬ СПАСИБІ ВАМ, І МИ ПОВИННІ ДАТИ ЙОМУ ЗАЛІКУВАТИ СВОЇ РАНИ! — Він сильно кульгав, але в той момент ніхто з них не подумав про це, може, навіть і не помітив. Дінки щось прошепотів зростаючої натовпі Руйнівників, глазеющих на вмираючого стрілка, кілька людей підійшли до Шими, що йому сказали, і він замовк. У північній частині Девар-тоі раніше гули сирени, але пожежні машини, ті, що приїхали слідом за «Командою „Браво“», впоралися з трьома найбільшими пожежами, в Дамли-Хауз, будинку ректора і Феверел-Хол.
  
  Потім Джейку згадалися пальці Теда, з неймовірною обережністю откидывающие волосся на потилиці Едді і оголюють велику дірку, заповнену темним кров'яним желе. У крові виднілися білі крупинки. Джейку хотілося вірити, що ці крупинки — осколки кістки. Все краще, ніж шматочки мозку Едді.
  
  При вигляді цієї жахливої рани Сюзанна випросталась на колінах і знову почала кричати. Почала вириватися. Тед і Дінки (він був біліше крейди) переглянулися, ще міцніше стиснули її руки і знову послали
  
  (спокій, розслабленість, спокій почекай заспокойся не метушися угомонись)
  
  уявне заспокійливу послання, як кольорову гаму, холодні сині тони з дещицею сірого, так і слова. Роланд тим часом продовжував тримати її за плечі.
  
  — Можна що-небудь для нього зробити? — спитав Роланд Теда. — Хоч що-небудь?
  
  — Його можна перенести в більш комфортабельне місце, — відповів Тед. — Це нам під силу. — Він обвів поглядом Девартои. — Хіба вам не потрібно довести справу до кінця, Роланд?
  
  Спочатку Роланд не зрозумів, про що йдеться. Потім подивився на тіла вбитих охоронців і зметикував, що до чого.
  
  — Так, мабуть. Джейк, зможеш мені допомогти? Якщо залишилися знайдуть нового командира і перегрупуються... це нам ні до чого.
  
  — Як щодо Сюзанни? — спитав Джейк.
  
  — Сюзанна допоможе нам доставити її чоловіка в те місце, де йому ніщо не буде заважати, де він зможе спокійно померти, — відповів йому Тед Бротигэн. — Чи Не так, люба?
  
  Вона подивилася на нього, в очах читалася не тільки порожнеча, але і осмисленість (навіть благання), і цей погляд пронизав серце Джейка, як вістря бурульки.
  
  — Він помре? — запитала вона Теда.
  
  Тед підніс її руку до губ і поцілував.
  
  — Так. Він помре, а ви повинні це пережити.
  
  — Тоді ви повинні дещо зробити для мене. — І вона торкнулася щоки Теда своїми пальцями. Джейку здалося, що вони холодні. Холодні.
  
  — Що, дорога? Зроблю все, що зможу. — Він обхопив її пальці
  
  (спокій, розслабленість, спокій почекай заспокойся не метушися угомонись)
  
  своїми.
  
  — Припиніть робити те, що робите, поки я не попрошу вас про зворотне.
  
  Він кинув на неї здивований погляд. Потім подивився на Дінки, який лише стенув плечима. Знову повернувся до Сюзанні.
  
  — Ви не повинні використовувати свій «світлий розум», щоб красти моє горе, — пояснила йому Сюзанна, — бо я хочу відкрити рот і випити його до дна. До останньої краплі.
  
  Якісь миті Тед стояв, втупившись у землю, насупившись. Потім підняв голову і обдарував Сюзанну самої сліпучою усмішкою, яку тільки доводилося бачити Джейку.
  
  — Так, леді. Ми зробимо все, як ви скажете. Але якщо ми вам знадобимося... коли ми вам знадобимося...
  
  — Я вас покличу. — І Сюзанна знову нахилилася до продовжує щось бурмотіти чоловікові, який лежав на бруківці.
  
  2
  
  Коли Роланд і Джейк наблизилися до провулка, щоб повернутися в північну частину Девар-тоі і, забувши на час скорботу про павшем одного, розібратися з тими, хто ще міг чинити опір, Шими простягнув руку і смикнув Пана за рукав.
  
  — Промінь говорить спасибі тобі, який був Уїллом Диаборном. — Криками він зірвав голос і тепер ледь чутно хрипів. — Промінь каже, що все буде добре. Він стане, як новенький. Краще.
  
  — Це чудово, — відповів Роланд, і Джейк не міг з ним не погодитися. Але особливої радості не відчував, тепер радіти було нічому. Перед очима Джейка стояла діра, яку відкрили ніжні пальці Бротигэна. Діра, заповнена червоним желе.
  
  Роланд обійняв Шими за плечі, пригорнув до себе, поцілував. Шими посміхнувся, ощасливлений.
  
  — Я піду з тобою, Роланд. Ти візьмеш мене?
  
  — Не в цей раз.
  
  — Чому ти плачеш? — запитав Шими. Джейк побачив, як щастя йде з його обличчя, поступаючись місцем тривозі.
  
  Тим часом Руйнівники поверталися на Головну вулицю, збиралися маленькими групами. У поглядах, які вони кидали на стрільців, Джейк бачив переляк... цікавість... а в деяких випадках відкриту неприязнь. Майже ненависть. Не проглядалася тільки вдячність, ні грана подяки, і за це він їх ненавидів.
  
  — Мій друг поранений, — відповів Роланд. — Я сумую за нього, Шими. І за його дружині, яка теж моя подруга. Ти підеш до Теду і сэю Дінки і спробуєш заспокоїти її, якщо вона скаже, що їй це потрібно?
  
  — Якщо ти хочеш, так! Для тебе я готовий на все!
  
  — Спасибі тобі, сину Стенлі. І допоможи, якщо вони будуть переносити мого друга в інше місце.
  
  — Твого друга Едді! Того, що лежить поранений!
  
  — Так, його звуть Едді, ти правильно кажеш. Ти допоможеш Едді?
  
  — Ага!
  
  — І ось що ще...
  
  — Що? — запитав Шими, а потім ніби щось згадав: — Так! Ти хочеш, щоб я допоміг тобі відправитися далеко-далеко, тобі і твоїм друзям! Тед говорив мені. «Зроби дірку, — сказав він мені, — таку ж, яку зробив для мене». Тільки вони привели його назад. Ці погані хлопці. Тебе вони назад не приведуть, тому що поганих хлопців більше немає. Променю нічого не загрожує! — Шими розсміявся, і цей сміх як ножем різонув по сумному вуха Джейка.
  
  По вуху Роланда швидше за все теж, тому що його посмішка вийшла натягнутою.
  
  — У свій час, Шими... хоча я думаю, що Сюзанна може залишитися тут і чекати нашого повернення.
  
  Якщо ми повернемося, — подумав Джейк.
  
  — Але у мене є для тебе ще одна робота, якщо ти зможеш це зробити. Не допомагати комусь відправитися в інший світ, але щось в цьому роді. Я вже сказав про це Теду і Дінки, а вони скажуть тобі, як тільки Едді влаштують зручніше. Ти їх выслушаешь?
  
  — Так! І допоможу, якщо зумію!
  
  Роланд ляснув його по плечу.
  
  — Добре! — А потім Джейк і стрілок пішли в напрямку, яке могло вважатися північчю, щоб покінчити з розпочатим.
  
  3
  
  За три наступні години вони виявили чотирнадцять охоронців, головним чином чолов. Роланд здивував Джейка (небагато, але здивував), убивши тільки двох, тих, що почали стріляти по них, сховавшись за пожежною машиною, колесо якої провалилося в нішу над сходами, що ведуть у підвал. Інших він обеззброїв і помилував, сказавши кожному, що будь-охоронець Девар-тои, що залишився на території поселення після того, як прозвучить горн вечірньої перезміни, буде вбито на місці.
  
  — Але куди ж ми підемо? — запитав тахін з білосніжною головою півня і яскраво-червоним гребенем (Джейк подумав, що він схожий на Фоггорна Леггорна,[126] мультяшного персонажа).
  
  Роланд похитав головою.
  
  — Мені це без різниці, за умови, що вас не буде тут, коли наступного разу засурмить сурма, розумієш? Ви займалися диявольською роботою, але тепер пекло закритий, і я прийму всі заходи до того, щоб провідні сюди двері більше ніколи не відкрилися.
  
  — Про що ти? — запитав тахін-півень, чи не соромливо, але Роланд нічого пояснювати не став, тільки сказав тахину, щоб той передав його слова іншим охоронцям.
  
  Більшість залишилися тахинов і кан-тоі покинули Алгул Сьєнто по двоє і по троє, не сперечаючись і кожні кілька хвилин нервово озираючись. Джейк вважав, що у них були підстави боятися, бо обличчя його діна, занурений у свої думки, почорніла від горя. Едді Дін лежав на смертному одрі, і Роланд з Гилеада не зазнав би заперечень.
  
  — Що ти збираєшся зробити з цим місцем? — спитав Джейк після того, як протрубив післяполудневий горн. Вони проходили повз обгорілого остова Дамли-Хауз (навколо нього роботи-пожежники через кожні двадцять футів поставили таблички з написом: "СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНИЙ. ПОЖЕЖНИЙ ДЕПАРТАМЕНТ ВЕДЕ РОЗСЛІДУВАННЯ), прямуючи до Едді.
  
  Роланд похитав головою, не відповідаючи на питання.
  
  На Молле Джейк помітив шість Руйнівників, стояли колом, взявшись за руки. Вони нагадували учасників спіритичного сеансу. Він дізнався Шими, Теда, Данини Ростову. Компанію їм складали молода жінка, ще одна, старша і повний, схожий на банкіра, чоловік. А трохи далі, в ряд, з стирчать з-під ковдр ногами, лежали майже п'ятдесят охоронців, убитих під час ранкового бою.
  
  — Ти знаєш, що вони роблять? — спитав Джейк, говорячи про Руйнівників. Інші були мертвими і нічого більше робити не могли.
  
  Роланд кинув короткий погляд на стоять колом Руйнівників.
  
  — Так.
  
  — Що?
  
  — Не зараз, — відповів Роланд. — Зараз ми повинні віддати останню шану Едді. І для цього нам потрібно бути максимально спокійними, тобто звільнити розум від усіх турбот і тривог.
  
  4
  
  І тепер, сидячи з Ышем близько порожньої таверни «Конюшина» з її світяться неоном марками пива і мовчить музичним автоматом, Джейк повною мірою розумів правоту Роланда. Він був дуже вдячний стрілку, коли той, сорок п'ять хвилин, побачивши рвущую душу смуток Джейка, відпустив його з кімнати, де повільно помирав Едді, по краплях, в запеклій боротьбі, віддаючи своє життя.
  
  На ношах, які роздобув Тед Бротигэн, молодого стрільця перенесли в Корбетт-Хол, де і поклали в просторій спальні апартаментів проктора[127] на першому поверсі. Носильники залишилися у дворі гуртожитку і по мірі того, як день хилився до вечора, до них приєдналися інші Руйнівники. Коли з'явилися Роланд і Джейк, пухкенька рудоволоса жінка заступила стрілку дорогу.
  
  Леді, я б цього не робив, — подумав Джейк. — У всякому разі, сьогодні.
  
  Незважаючи на суєту, в якій пройшов цей день, жінка, яка нагадала Джейку довічного голови садівничого клубу матері, знайшла час, щоб сильно нафарбуватися: пудра, рум'яна, помада, така ж яскраво-червона, як борту пожежних машин Девар-тоі. Вона представилася, як Грейс Рамблоу (з Олдершота, графство Гемпшир, Англія), і побажала дізнатися, що їх чекає: куди вони підуть, що робитимуть, хто про них подбає. Ті ж запитання ставив і тахін-півень, нехай і іншими словами.
  
  — Тому що про нас дбали, — підкреслила Грейс Рамблоу, з натиском на останнє слово, і у нас немає можливості, принаймні, на якийсь час, піклуватися про себе самим.
  
  У натовпі Руйнівників пролунали вигуки схвалення.
  
  Роланд зміряв жінку поглядом, і її обурення відразу кудись поділося.
  
  — Відійди з дороги, — процідив стрілок, — а то я тебе оттолкну.
  
  Вона зблідла під товстим шаром пудри і підкорилася, більше не сказавши ні слова. Гомін несхвалення піднявся, лише коли Роланд і Джейк увійшли в Корбетт-Хол і зникли з виду: Руйнівники більш могли не боятися, що важкий погляд синіх очей стрілка зупиниться на когось з них. Чомусь вони нагадали Джейку деякі з учнів школи Пайпера, де він колись навчався, кретинів, які могли кричати: «Контрольна — гівно» або «А може, дати тобі відсмоктати», але тільки коли вчитель виходив з класу.
  
  Коридор першого поверху Корбетт-Холу яскраво висвітлювали флуоресцентними лампами. Сильно пахло димом, оскільки згорілі Дамли-Хауз і Феверел-Хол знаходилися поблизу. Дінки Эрншоу сидів на стільчику справа від дверей з табличкою АПАРТАМЕНТИ ПРОКТОРА, курив сигарету. Піднявши голову, подивився на наближення Роланда і Джейка. Ыш, як зазвичай, дріботів поруч з Джейком.
  
  — Як він? — спитав Роланд.
  
  — Вмирає, — відповів Дінки і знизав плечима.
  
  — А Сюзанна?
  
  — Тримається. Коли він піде... — Дінки знову знизав плечима, ніби кажучи, що не знає, як поведе себе Сюзанна, і чекати можна чого завгодно.
  
  Роланд тихенько постукав у двері.
  
  — Хто там? — почувся приглушений голос Сюзанни.
  
  — Роланд і Джейк, — відповів стрілець. — Ти дозволиш нам увійти?
  
  Джейк вирішив, що пауза між питанням і відповіддю дуже вже затягнулася. Роланда, однак, ця пауза не здивувала. Дінки, до речі, теж.
  
  — Заходьте, — нарешті відповіла Сюзанна.
  
  Вони увійшли.
  
  5
  
  Сидячи з Ышем в заспокійливої темряві, чекаючи поклику Роланда, Джейк згадував, що відкрився його очам у напівтемній кімнаті. Це, і сорок п'ять хвилин, які він провів там, перш ніж Роланд зрозумів, в якому він стані, і дозволив йому піти, сказавши, що покличе, коли прийде час».
  
  Після того як його «витягли» в Серединний світ, Джейк часто бачив смерть, вбивав сам, навіть випробував на собі, хоча ось це пам'ятав смутно. Але зараз помирав член ка-тету, і те, що відбувалося в спальні апартаментів проктора, здавалося абсолютно безглуздим. І нескінченним. Джейк всім серцем хотів залишитися за дверима, поруч з Дінки. Не хотів запам'ятати таким свого дотепного, іноді запального друга.
  
  Насамперед Едді (Сюзанна тримала його за руку), лежачи на ліжку проктора, виглядав не просто крихким, але старим і (Джейк ненавидів себе за такі думки) дурним. А може, варто було сказати, що він раптом перетворився на старого маразматика. У кутах рот запав, утворивши глибокі ямки. Сюзанна омила йому обличчя, але з-за щетини на щоках і підборідді воно все одно здавалося брудним. Під очима з'явилися великі лілові мішки, немов цей мерзотник Прентісс побив його, перш ніж застрелити. Під опущеними повіками очі безперервно рухалися, немов Едді щось снилося.
  
  І він говорив. З його мови безперервним потоком зривалися слова. Якісь фрази Джейку вдавалося розібрати, інші — ні. У деяких був хоч якийсь сенс, але більшість були повною нісенітницею, ки'кам, як сказав би його друг Бенні. Час від часу Сюзанна змочувала ганчірку в тазику, що стояв на столі біля ліжка, вичавлювала її і протирала лоб і пересохлі губи чоловіка. Одного разу Роланд підвівся, взяв тазик, вилив з нього воду у ванній, наповнив знову, приніс до ліжка. Вона подякувала його рівним, доброзичливим, позбавленим всяких емоцій голосом. Трохи пізніше воду поміняв Джейк, і вона подякувала йому тими ж словами і тим же тоном. Немов і не знала, що поруч з нею сидять саме вони.
  
  Ми йдемо туди заради неї, — сказав Роланд Джейку. — Тому що потім вона згадає, хто був поруч, і буде нам вдячна.
  
  Але чи буде? Джейк задумався над цим в темряві, що оточувала таверну «Конюшина». Буде вона вдячна? Саме із-за Роланда Едді Дін лежав зараз на смертному одрі в свої двадцять п'ять чи двадцять шість років, чи не так? Але, з іншого боку, якщо б не Роланд, вона ніколи б не зустріла Едді. Ні, все дуже складно і заплутано. Як ідея про множинність світів, з Нью-Йорком в кожному з них, від якої у Джейка відразу починала боліти голова.
  
  На смертному одрі Едді питав свого брата Генрі, чому той завжди забуває погасити світло, виходячи з сортиру.
  
  Він питав Джека Андолини, хто зробив його таким виродком.
  
  Він кричав:
  
  — Подивися, Роланд, це Джордж Великий Ніс, він повернувся!
  
  І:
  
  — Сюзі, якщо ти розкажеш йому історію про Дороті і Залізному Дровосеке, я розповім все інше.
  
  І, чого серце Джейка холонуло:
  
  — Я не стріляю рукою; той, хто цілиться рукою, забув обличчя свого батька.
  
  Після цієї фрази Роланд в напівтемряві (вікна затягнули портьєрами) взяв Едді за руку і стиснув її:
  
  — Так, Едді, ти правильно кажеш. Ти відкриєш очі і побачиш моє лице, дорогий?
  
  Але Едді не відкрив очі. Замість цього — і серце Джейка похололо ще сильніше — молодий чоловік з марною пов'язкою на голові зашепотів:
  
  — Все замовкає в чертогах мертвих. Ось палати, в руїнах лежать, де павутину плетуть павуки і світочі гаснуть один за іншим.
  
  Після цього якийсь час Едді лише щось невиразно бурмотів, Джейк, у всякому разі, не міг розібрати жодного слова. Він змінив воду в тазику, а коли повернувся до ліжка, Роланд, побачивши його мертвотно-бліде обличчя, сказав, що він може йти.
  
  — Але...
  
  — Іди, іди, солоденький, — підтримала стрілка Сюзанна. — Тільки будь обережний. Хтось із них міг залишитися, щоб помститися.
  
  — Але як я...
  
  — Я тебе покличу, — пообіцяв Роланд і доторкнувся до скроні рештою пальцями правої руки. — Ти мене почуєш.
  
  Джейку хотілося поцілувати Едді перед відходом, але він побоявся. Не тому, що смерть могла передаватися, як застуда, він знав, що це не так, але боявся, що дотику його губ буде достатньо, щоб відправити Едді на пустку в кінці стежки.
  
  І тоді Сюзанна могла звинуватити його у смерті чоловіка.
  
  6
  
  В коридорі Дінки запитав його, як Едді.
  
  — Дуже поганий, — відповів Джейк. — У тебе є сигарета?
  
  Дінки зігнув брову, але сигарету Джейку дав. Хлопчик постукав нею по нігтя великого пальця, як робив стрілок з фабричними сигаретами, прикурив від запальнички, запропонованої Дінки, глибоко затягнувся. Дим як і раніше палив горло, але не так сильно, як в перший раз. Голова лише трохи закрутилася, і він не закашлявся. Скоро стану курцем, — подумав він. — Якщо вдасться повернутися в Нью-Йорк, може, зможу поступити на роботу в телевещательную корпорацію, у відділ батька. Я вже призвичаївся усувати конкурентів.
  
  Він підняв сигарету на рівень очей, маленьку білу ракету з димком, що йде з носової, а не задній частині. Прочитав слово CAMEL, написане у самого фільтра.
  
  — Я казав собі, що ніколи не буду курити, — зізнався він Дінки. — Ніколи в житті. І ось стою з цигаркою в руці. — Він розсміявся. Гірко і сумно, дорослим сміхом, від якого по тілу пробігла дрож.
  
  — Перш ніж потрапити сюди, я працював на одного хлопця, — відповів Дінки. — Його звали містер Шарптон. Так він говорив, що «ніколи» — те саме слово, яке слухає Бог, якщо хоче посміятися.
  
  Джейк не відповів. Думав про те, як Едді говорив про чертогах мертвих, про палатах, лежать в руїнах. Джейк, слідуючи за Міа, побував у такій палаті, коли-то давно і уві сні. Тепер Міа мертва. І Каллагэн мертвий. І Едді вмирає. Він подумав про тіла, що лежать під ковдрами, поки грім у віддаленні перекочував кістки. Подумав про чоловіка, убив Едді, який покотився вліво після того, як його прикінчила куля Роланда. Спробував згадати святкову вечірку, яку влаштували в їх честь в Кальє Брін Стерджис, з музикою, танцями, кольоровими смолоскипами, але на пам'ять прийшла смерть Бенні Слайтмана, ще одного друга. В цей вечір у світі, схоже, не було нічого, крім смерті.
  
  Він сам помер і повернувся: повернувся в Серединний світ і до Роланду. Всю другу половину дня він намагався переконати себе, що таке може статися і з Едді, але якимось чином знав, що не відбудеться. Участь Джейка в цій історії ще тривало, Едді — закінчилося. Джейк міг би віддати двадцять років свого життя... тридцять! — щоб не вірити в це, але вірив. Повинно бути, він все-таки володів даром ясновидіння.
  
  Палати, в руїнах лежать, де павутину плетуть павуки і світочі гаснуть один за іншим.
  
  Джейк знав одного павука. Малої Міа спостерігав за битвою? Отримував задоволення? Може, навіть кричав, підбадьорюючи одну або іншу команду, як гребаной вболівальник «Янкі» з сектору з найдешевшими місцями?
  
  Він і зараз спостерігає. Знаю, що спостерігає. Я його відчуваю.
  
  — Малюк, ти в порядку? — запитав Дінки.
  
  — Ні, — відповів Джейк, — не в порядку.
  
  І Дінки кивнув, ніби отримав зрозумілу відповідь. Може, такий і очікував, — подумав Джейк. — Він же, зрештою, телепат.
  
  І немов на підтвердження його думок Дінки запитав, хто такий Мордред.
  
  — Тобі не захочеться це дізнатися. Повір мені. — Він загасив наполовину викурену сигарету («Твій рак легенів саме тут, в останній чверті дюйма», — любив говорити його батько, вказуючи на одну з своїх сигарет без фільтра, тим самим тоном, що й диктор телевізійного магазину) і залишив Корбетт-Хол. Скористався чорним ходом, щоб уникнути зустрічі з натовпом стривожених, не знають, як жити далі, Руйнівників, і йому це вдалося. І тепер перебував у Плизантвиле, сидів на тротуарі, як один з бездомних, яких він бачив у Нью-Йорку, очікуючи, коли його покличуть. Очікуючи кінця.
  
  Він подумав про те, щоб зайти в таверну, може, налити собі пива (якщо вже він був достатньо дорослою, щоб палити і вбивати людей із засідки, то, ясна річ, міг дозволити собі випити пива) або хоча б подивитися, буде грати музичний автомат без кинутих в нього монет. Він міг посперечатися, що Алгул Сьєнто був тим місцем, яким, за переконанням отця, повинна була стати Америка, суспільством, які забули, що таке готівкові гроші, так що старенький «Сіберг» напевно відрегулювали таким чином, щоб музика включалася лише від натискання кнопок. І він міг посперечатися, що, глянувши на смужку з назвою пісні поряд з кнопкою 19, побачив би пісню Елтона Джона «Хтось сьогодні врятував мені життя».
  
  Він схопився, як тільки його покликали. Не тільки він почув поклик. Ыш сумно тявкнул. Роланд немов виник поруч з ними.
  
  До мене, Джейк, і поквапся. Він іде.
  
  7
  
  Джейк поспішив в один з провулків, обігнув все ще паруючий будинок директора Девар-тої (Тассо, слуга, який проігнорував наказ Роланда або не мав про нього ні найменшого поняття, мовчазно сидів на ґанку в кілті[128] і футболці, закривши обличчя руками) і побіг через Молл, зиркнувши на лежать рядочком тіла. Учасники спіритичного сеансу, що стояли кружком на траві, давно розійшлися.
  
  Я не буду плакати, — похмуро пообіцяв він собі. — Якщо я достатньо доросла для того, щоб палити і думати, а не налити собі пива, то зможу контролювати мої безглузді очі. Я не буду плакати.
  
  Знаючи майже напевно, що буде.
  
  8
  
  Шими і Тед приєдналися до Дінки у двері квартир проктора. Дінки поступився стілець Шими. Тед виглядав втомленим, але Шими, вирішив Джейк, був просто ніякий: очі знову налилися кров'ю, кров скоринкою запеклася під носом і одним вухом, щоки посіріли. Він зняв один з шльопанців і масував ногу, наче вона в нього боліла. Проте відчувалося, що він щасливий. Поза себе від захвату.
  
  — Промінь каже, що зможе видужати, юний Джейк, — повідомив хлопчикові Шими. — Промінь каже, ще не пізно. Промінь каже, спасибі вам.
  
  — Це добре. — Джейк потягнувся до ручки. Він ледве чув Шими, зосередившись
  
  (не плач і тим самим не усугубляй її горе)
  
  на те, щоб взяти під контроль свої емоції з того самого моменту, як він переступить поріг. Але потім Шими продовжив, і ось ці слова змусили Джейка забути про можливі сльози.
  
  — Ще не пізно і для Реального світу. Ми знаємо. Ми заглянули туди. Бачили рухомий знак. Не так, Тед?
  
  — Дійсно, заглянули. — Тед, як завжди, тримав у руці банку з «Нозз-А-Ла». Тепер підніс до рота, ковтнув. — Коли зайдеш туди, Джейк, скажи Роланду, якщо вас цікавить дев'ятнадцяте червня дев'яносто дев'ятого року, то поки все нормально. Але часовий запас невеликий і постійно тане.
  
  — Я йому скажу, — пообіцяв Джейк.
  
  — І нагадай йому, що час тут іноді зісковзує. Як прокручується стара коробка передач. І це буде тривати, незважаючи на те що Промінь піде на поправку. А як тільки дев'ятнадцяте піде...
  
  — Більше воно не повториться, — закінчив фразу Джейк. — У всякому разі, там. Ми знаємо. — Він відчинив двері й прослизнув у темряву апартаментів проктора.
  
  9
  
  Єдиний круг жовтого світла (на столику біля ліжка горіла настільна лампа) падав на обличчя Едді Діна. У цьому світлі ніс відкидав тінь на ліву щоку, а закриті очі перетворювалися в темні очниці. Сюзанна на колінах стояла біля ліжка, тримала руки Едді в своїх, не відривала від нього очей. Її тінь дотягувала до стіни і частково лягала на неї. Довгий монолог-бурмотіння вмираючого припинився, регулярність дихання залишилася в минулому. Тепер Едді робив довгий вдих, надовго затримував повітря в грудях, після чого він з хрипами і свистом виходив назовні. Груди його застигала так надовго, що Сюзанна вдивлялася в обличчя чоловіка, а її очі тривожно блищали, поки не слідував черговий вдих.
  
  Джейк сів на ліжко поруч з Роландом, подивився на Едді, на Сюзанну, потім перевів погляд на обличчя стрілка. В глибокому присмерку не побачив на ньому нічого, крім втоми.
  
  — Тед просить передати, що на американській стороні скоро піде дев'ятнадцяте червня. А також нагадує, що час може і зісковзнути.
  
  Роланд кивнув.
  
  — І проте, думаю, ми почекаємо, поки все закінчиться. Багато часу це не займе, і це наш борг перед ним.
  
  — Скільки ще це триватиме? — прошепотів Джейк.
  
  — Не знаю. Я думав, він піде до того, як ти встигнеш дістатися сюди, навіть бігом...
  
  — Я й побіг, як тільки вийшов на траву...
  
  — ...але, як сам бачиш...
  
  — Він бореться з усіх сил, — сказала Сюзанна, і у Джейка защеміло серце: нічим іншим пишатися вона вже не могла. — Мій чоловік бореться з усіх сил. Може, він ще щось скаже.
  
  10
  
  І він сказав. Через п'ять нескінченних хвилин, які Джейк провів у спальні, очі Едді відкрилися.
  
  — Сю... — почав він. — Сю... зв...
  
  Вона нахилилася ближче, як і раніше тримаючи його руки, посміхнулася його особі, не бачачи нічого навколо. І з зусиллям, Джейк не міг повірити, що таке можливо, Едді звільнив одну руку, підняв, вхопився за її кучерики. Якщо вага руки і тягнув волосся вниз, викликаючи біль, вона не подала виду. На губах розквітла радісна, запрошуюча, навіть чуттєва усмішка.
  
  — Едді! З поверненням!
  
  — Не обманюй... ошуканця, — прошепотів він. — Я йду, кохана, не приходжу.
  
  — Це ж чиста гли...
  
  — Замовкни, — прошепотів він, і вона замовкла. Рука, вцепившаяся у волосся, тягла її вниз. Вона з готовністю нахилилася, поцілувала його ще живі губи. — Я... буду... чекати тебе. — Кожне слово давалося йому насилу.
  
  Джейк побачив краплі поту, що виступили на його шкірі, остання вісточка вмираючого тіла світу живих, і тільки тут серце хлопчика нарешті зрозумів те, що його голова знала вже не одну годину. Він заплакав. Ці сльози палили і очищали. Коли Роланд узяв його за руку, хлопчик люто стиснув пальці стрілка. Він не тільки сумував, але і боявся. Те, що трапилося з Едді могло статися з кожним. Могло статися з ним.
  
  — Так, Едді. Я знаю, що почекаєш.
  
  — На... — Пішов черговий довгий вдих. Його очі сяяли, як дорогоцінні камені. — На пустки. — Ще вдих. Рука не відпускала волосся. Світло лампи тримав їх обох в містичному жовтому колі. — Тієї, що на кінці стежки.
  
  — Так, любий. — Голос її звучав спокійно, але сльоза впала на щоку Едді і повільно поповзла вниз. — Я чую тебе дуже добре. Почекай мене, я тебе знайду, і далі ми підемо разом. Там я зможу ходити на своїх ногах.
  
  Едді їй посміхнувся, потім перевів погляд на Джейка.
  
  — Джейк... до мене.
  
  Ні, — запанікувавши, подумав Джейк, — ні, я не можу, не можу.
  
  Але він вже нахилявся до ліжка, у запах смерті. Вже бачив тоненьку смужку бруду на лобі Едді, у самих волосся, яка перетворювалася в пасту по мірі того, як на шкірі виступали все нові і нові крихітні крапельки поту.
  
  — Почекай мене теж. — Губи Джейка оніміли. — Добре, Едді? Далі ми підемо разом. Знову станемо ка-тетом, як і раніше. — Він спробував посміхнутися, але не зміг. Занадто сильно боліло серце, які вже тут посмішки. Він навіть задався питанням, а не розірветься воно, як іноді розриваються камені, кинуті на сильний вогонь. Про це йому розповів його друг, Бенні Слайтман. Смерть Бенні була жахлива, але ця — в тисячу разів гірше. В мільйон.
  
  Едді похитав головою.
  
  — Ні... занадто швидко, друже. — Він знову вдихнув, скривився, немов повітря погано пах. Знову зашепотів, не від слабкості, як потім подумав Джейк, тому що сказане призначалося тільки для його вух. — Стережися... Мордреда. Остерігайся... Дандело.
  
  — Данде?..
  
  — Дандело. — Очі широко розкрилися. Від величезних зусиль. — Оберігай... свого... діна... від Мордреда. Від Дандело. Ти... Ыш. Ваша робота. — Його погляд на мить змістився до Роланду, повернувся до Джейка. — Ш-ш-ш, — а потім: — Оберігай...
  
  — Я... буду. Буду.
  
  Едді трохи кивнув і подивився на Роланда. Джейк подався назад, а стрілок нахилився, щоб почути останнє напуття Едді.
  
  11
  
  Ніколи, ніколи раніше Роланд не бачив таких яскравих очей, навіть на Иерихонском пагорбі, де Катберт, сміючись, прощався з ним.
  
  Едді посміхнувся:
  
  — Ми... добре провели час.
  
  Роланд кивнув.
  
  — Ти... ти... — Закінчити Едді не зміг. Підняв руку, ледь помітно крутнув пальцями.
  
  — Я танцював, — Роланд кивнув. — Танцював каммалу.
  
  «Так», — беззвучно промовив Едді, знову довго, з хрипами, вдихнув. В останній раз.
  
  — Дякую тобі за мій другий шанс. Спасибі тобі... батько.
  
  На тому обірвалося життя Едді. Його очі, як і раніше дивилися на них, дивилися осмислено, але повітря не увійшов у легкі, на зміну того, що вийшов з його останнім словом: «Батько». Світло лампи перетворював волосся на його голих руках у золото. Далеко погромыхивало. Потім очі Едді закрилися, голова привалилась щокою до подушки. Його робота закінчилася. Він залишив стежку, ступив на пустку. Вони сиділи навколо нього гуртком, але більше не ка-тет.
  
  12
  
  Тридцятьма хвилинами пізніше Роланд, Джейк, Тед, Дінки і Шими сиділи на лавочці в центрі Молла. Дані Ростова і чоловік, виглядав, як банкір, що стояли неподалік. Сюзанна залишилася в спальні проктора, омиваючи тіло чоловіка перед похованням. Вони чули її голос. Вона співала. Ті самі пісні, які співав Едді, поки вони йшли по стежці. Одна називалася «Народжений бігти»,[129] інша — «Пісня рису», з Кал'ї Брін Стерджис.
  
  — Ми повинні відправлятися в шлях, і негайно, — говорив Роланд. Рукою він потирав і потирав стегно. Трохи раніше Джейк побачив, як стрілець дістав пляшечку з таблетками аспірину (де він її взяв, знав, мабуть, тільки Господь Бог) і проковтнув, не запиваючи, три таблетки. — Шими, ти можеш відправити нас?
  
  Шими кивнув. Він дохромал до лави, спираючись на руку Дінки, але досі ніхто не спромігся поглянути на його рану. Кульгавість здавалося дрібницею в порівнянні з їх іншими проблемами. І якщо б Шими Руїс помер в ту ніч, усі б вирішили, що причина його смерті — створення двері між Тандерклепом і Америкою. Напруга, викликана ще однією телепортацією, могло бути для нього фатальним... що в порівнянні з цим рана на стопі?
  
  — Я спробую, — відповів він. — Я спробую і буду намагатися з усіх сил.
  
  — Ті, хто допомагав нам заглянути в Нью-Йорк, допоможуть і в цьому, — вставив Тед.
  
  Саме Тед придумав, як визначити час на американській стороні в Ключовому світі. Він, Дінки, Фред Уортінгтон (чоловік із зовнішністю банкіра) і Дані Ростова бували в Нью-Йорку і могли уявити собі Таймс-сквер: яскраві вогні, натовпи людей, афіші кінофільмів... і, що найважливіше, гігантську біжучий рядок, повідомляє останні новини. Поки дірка між світами залишалася відкритою, вони дізналися про те, що експерти ООН обстежують передбачувані місця масових поховань в Косово, віце-президент Гор провів день у Нью-Йорку в рамках передвиборчої кампанії, а Роджер Клементс вивів з гри тринадцять «Техаських рейнджерів», але «Янкі» все одно програли.
  
  З допомогою інших Шими міг би тримати дірку відкритою і довше (інші з подивом дивилися на яскраві вогні Нью-Йорка, вже не руйнуючи, а відкриваючи, спостерігаючи), але необхідності в цьому не було. За бейсбольними новинами по рядку побігли величезні, в поверх висотою жовто-зелені букви і цифри, які склалися в дату і час: 18 ЧЕРВНЯ 1999 р. 9:19 ПОПОЛУДНІ.
  
  Джейк уже відкрив рот, щоб запитати, звідки впевненість, що вони потрапили в Ключовий світ, в якому Стівену Кінгу залишилося жити один день, але тут же закрив його. Відповідь — у часі, дурненький, таку ж відповідь, як і завжди: цифри, складові 9:19, в сумі дорівнювали дев'ятнадцяти.
  
  13
  
  — Як давно ви це бачили? — спитав Роланд.
  
  Дінки прикинув.
  
  — Як мінімум минуло годин п'ять. Якщо судити по тому, коли пролунав горн і згасло сонце.
  
  Отже, на тій стороні зараз половина третього ранку, — підрахував Джейк. Загинаючи по пальцю на кожну годину. Думалося з працею, думки про Едді утруднювали навіть самий простий математичний підрахунок, однак він зрозумів, що зможе змусити голову працювати, якщо дуже захоче. — Тільки не можна покладатися на те, що там пройшли ті ж п'ять годин, тому що на американській стороні час тече швидше. Тепер, коли руйнування Променя припинилося, час тут скоріше всього теж прискориться, але не відразу. І поки там воно як і раніше тече швидше.
  
  А адже воно може і зісковзнути.
  
  В цю хвилину Стівен Кінг може сидіти за друкарською машинкою в своєму кабінеті вранці 19 червня, здоровий і неушкоджений, а в наступну... бах! Увечері буде лежати в найближчому похоронному бюро (тому що вісім чи дванадцять годин промайнули миттєво) в оточенні найближчих родичів, що сидять у своєму колі світла і намагаються вирішити, якими повинні бути похорон, виходячи з того, що в заповіті про це нічого не сказано; може, навіть намагаючись вирішити, де його ховати. А Темна Вежа? Кинговская версія Темної Вежі? Або версія Гана, або версія Прима? Всі вони будуть втрачені назавжди. І що це за звуки ви чуєте? Повинно бути, Червоний Король сміється, сміється і сміється в глибинах Дискордии. А може, і Мордред, Хлопчик-Павук, сміється разом з ним.
  
  Вперше після смерті Едді щось ще, крім горя, вийшло на передній план в голові Джейка. Щось, що нагадує цокання, яке чулося з снитчей, коли Роланд і Едді програмували їх. До того, як снитчи перекочували в кошик Хайлиса, який і вирушив з ними в Алгул Сьєнто. То був звук часу, і час не значилося серед їх друзів.
  
  — Він має рацію, — кивнув Джейк. — Ми повинні відправитися туди, поки є можливість хоч щось зробити.
  
  — А Сюзанна... — почав Тед.
  
  — Ні, — обірвав його Роланд. — Сюзанна залишиться тут, і ви допоможете їй поховати Едді. Ви згодні?
  
  — Так, — відповів Тед. — Зрозуміло, якщо вам так завгодно.
  
  — Якщо ми не повернемось... — Роланд щось підрахував у думці, закривши одне око, другим втупившись у темряву. — Якщо ми не повернемося до цього часу через одну ніч, вважайте, що ми повернулися в Крайній світ через Федик.
  
  Так, вважайте, що ми вже в Федике, — подумав Джейк. — Природно. Бо який сенс висувати іншу, більш логічну версію, скажімо, припускати, що ми загинули або загубилися між світами, у вічній чорності Стрибка, тодэшной темряві, як не назви?
  
  — Ви знаєте Федик? — спитав Роланд.
  
  — На південь від Алгул Сьєнто, чи не так? — відповів питанням Уортінгтон. Він уже підійшов до лави разом з Данини, дівчинкою-підлітком. — Хоча де тут південь? Трампас і деякі інші кантои говорили, що там мешкають привиди.
  
  — Привидів там вистачає, це точно. — Роланд спохмурнів. — Ви зможете посадити Сюзанну на поїзд в тому випадку, якщо ми не повернемося сюди? Я знаю, деякі поїзди ще повинні ходити, вони використовуються для перевезення...
  
  — Зелених плащів? — договорив за нього Дінки. — Чи Вовків, як ви про них думаєте. Всі потяги лінії Д на ходу. Вони — автомати.
  
  — Це моно? Вони говорять? — запитав він. Думав він про Блейне.
  
  Дінки і Тед з сумнівом перезирнулися, потім Дінки повернувся до Джейка і знизав плечима:
  
  — Звідки нам знати? Мені, напевно, більше відомо про бюстгальтери Д розміру, ніж про поїздах лінії Д. Думаю, іншим Руйнівникам теж. Вважаю, деякі з охоронців щось і знали. Або той хлопець. — Він вказав на Тассу, який раніше сидів на ґанку Шеплі-Хауз, закривши обличчя руками.
  
  — У будь-якому випадку ми скажемо Сюзанні, що обережність не завадить, — прошепотів Роланд Джейку. Хлопчик кивнув. Він вважав, що нічого іншого вони робити не можуть, але у нього виникло ще одне питання. Він би хотів задати це питання Теду або Дінки, але за умови, що Роланд не зможе його почути. Йому не подобалося, що їм доведеться залишити Сюзанну одну, всі його істота був проти цієї ідеї, але він знав, що вона не залишить Едді, не поховавши його. Знав це і Роланд. Вони могли змусити її відправитися разом з ними в Америку, зв'язавши і засунувши в рот кляп, але кому таке пішло б на користь?
  
  — Можливо, деякі Руйнівники захочуть проїхатися потягом на південь разом з Сюзанною, — зауважив Тед.
  
  Дані кивнула.
  
  — Нас не дуже-то тут шанують за те, що ми допомагали вам. Більше за всіх, звичайно, дістається Теду і Дінки, але півгодини тому в мене плюнули, коли я повернулася в свою кімнату за цим. — Вона показала пошарпаного, але, безсумнівно, гаряче улюбленого плюшевого ведмедика. — Не думаю, що вони на щось зважаться, поки ви тут, але після того, як ви підете... — Вона знизала плечима.
  
  — Слухай, я тебе не розумію! — вигукнув Джейк. — Вони ж вільні.
  
  — Вільні робити що? — запитав Дінки. — Подумай про це. На американській стороні більшість з них були ізгоями. П'ятим колесом у возі. Тут же до нас ставилися як до VIP, ми отримували все найкраще. А тепер це в минулому. Якщо поглянути на ситуацію з цих позицій, важко, знаєш, зрозуміти, що так треба.
  
  — Мабуть, — погодився Джейк. І вирішив, що не хоче дивитися на ситуацію з позиції Руйнівників.
  
  — Вони втратили і дещо ще, — додав Тед. — У Рея Бредбері є роман «451 градус за Фаренгейтом». «Палити було насолодою» — перша фраза роману. Так от, руйнувати теж було насолодою.
  
  Дінки кивав. Як і Уортінгтон, і Данини Ростова.
  
  Навіть Шими, і той кивав.
  
  14
  
  Едді лежав все в тому ж колі світла, але тепер його обличчя стало чистим, а простирадло вкривала його лише до пояса. Сюзанна одягла його в чисту білу сорочку, яку зуміла десь знайти (Джейк припускав, що в стінній шафі проктора), роздобула і бритву, тому що від щетини на щоках і підборідді Едді не залишилося і сліду. Джейк спробував уявити собі, як вона сидить і голить обличчя чоловіка, і співає при цьому «каммала-кам-кам», але спочатку не зміг. А потім раптово образ цей виник перед ним, чіткий, і Джейку довелося зібрати волю в кулак, щоб не розплакатися.
  
  Сюзанна спокійно вислухала все, що їй сказав Роланд, сидячи на ліжку, поклавши руки на коліна, опустивши очі. Стрілку вона здавалася соромливою дівою, якій пропонують вийти заміж.
  
  Коли він закінчив, вона не вимовила ні слова.
  
  — Ти все зрозуміла, Сюзанна?
  
  — Так, — відповіла вона, не піднімаючи голови. — Я поховаю мого чоловіка, Тед і Дінки допоможуть мені, якщо тільки зможуть утримати своїх друзів... — Сарказм, що прозвучав в її останньому слові порадував Роланда, вказував на те, що вона таки його слухала. — ...не дадуть їм забрати у мене його тіло і підвісити на суку старої яблуні.
  
  — А потім?
  
  — Або ви зможете повернутися сюди, і тоді ми разом поїдемо в Федик, або Тед і Дінки посадять мене на поїзд, і я доберуся туди сама.
  
  Джейк не просто ненавидів холодну відстороненість її голосу, вона його жахала.
  
  — Ти знаєш, чому ми повинні повернутися на ту сторону, чи не так? — стурбовано запитав він. — Знаєш, чи не так?
  
  — Щоб врятувати письменника, поки ще є час. — Вона підняла руку Едді, і Джейк з подивом відзначив, які чисті в нього нігті. «Як вона вичистила з-під них бруд?» — задався він питанням. Або у проктора знайшлося маленьке пристосування для чищення нігтів, на зразок того, що батько носив у кишені на ланцюжку для ключів? — Шими говорить, що ми врятували Промінь Ведмедя і Черепахи. Ми думаємо, що врятували троянду. Але у нас є як мінімум ще одна робота. Врятувати письменника. Ледачого письменника. — Ось тут вона підняла голову, її очі блиснули. Джейк раптом подумав, може, й на краще, що Сюзанни не буде з ними, коли... якщо... вони зустрінуть сея Стівена Кінга. — Вам краще його врятувати. — Ось тут і Роланд, і Джейк вловили в її голосі інтонації Детты. — Після того, що сьогодні сталося, вам би краще його врятувати. І на цей раз, Роланд, ти скажеш йому, що він повинен продовжувати писати. Навіть якщо розверзнеться пекло, почнеться потоп, у нього виявлять рак або гангрену члена. І нехай не хвилюється за Пулітцерівської премії. Ти повинен сказати йому, що він повинен дописати до кінця свою гребаной історію.
  
  — Я передам йому твої побажання, — відповів Роланд.
  
  Сюзанна кивнула.
  
  — Ти прийдеш до нас після того, як закінчиш цю роботу. — До кінця пропозиції Роланд трохи підвищив голос, чи не перетворивши його в питання. — А потім ми разом закінчимо останню роботу, чи не так?
  
  — Так, — відповіла вона. — Не тому, що я хочу... запал був, та весь вийшов... але тому що він цього від мене хотів. — Ніжно, дуже ніжно, вона опустила руку Едді на його груди, на іншій руці. Потім націлила палець на Роланда. Кінчик помітно тремтів. — Тільки не починай говорити, що ми — ка-тет, єдність з безлічі. Тому що ці дні пішли. Чи Не так?
  
  — Так, — кивнув Роланд. — Але Башта раніше стоїть. І чекає.
  
  — І до неї інтерес у мене пропав, великий хлопчик. — Знову в голосі зазвучали інтонації Детты. — По правді кажучи.
  
  Але Джейк розумів, що не говорить вона правду. Не втратила вона бажання побачити Темну Вежу. У цьому вона нітрохи не поступалася Роланду. Хотіла побачити її навіть більше, ніж Джейк. Їх тет, можливо, розпався, але ка залишилася. І Сюзанна це відчувала в тій же мірі, що й вони.
  
  15
  
  Перед відходом вони поцілували її (Ыш облизав особа).
  
  — Будь обережний, Джейк, — повчала його Сюзанна. — Повертайся живим і неушкодженим, чуєш? Едді сказав би тобі те ж саме.
  
  — Я знаю. — І Джейк знову поцілував її. Він посміхнувся, бо почув, як Едді каже йому: «Бережи свій зад, він вже тріснув», — і з тієї ж причини знову заплакав. Сюзанна якісь миті ще притискала його до себе, потім відпустила і знову повернулася до свого чоловіка, який, такий недвижный і холодний, лежав на ліжку проктора. Джейк розумів, що немає у неї зараз часу на Джейка Чеймберза або переживання Джейка Чеймберза. У неї було своє, дуже велике горе.
  
  16
  
  Дінки чекав Джейка у двері квартир проктора. Роланд пішов з Тедом, вони вже дійшли до кінця коридору, щось захоплено обговорюючи. Джейк припустив, що йдуть вони на Молл, де Шими (з допомогою інших) спробує відправити їх на американську сторону. І тут він згадав про своє питання.
  
  — Потяги лінії Д ходять на південь. Або туди, де начебто південь, чи не так?
  
  — Більш або менш, партнер. Деякі мають назви, на кшталт «Чудовий дощ» або «Душа Снігової країни», але всі мають індекс, з букв і цифр.
  
  — Д — скорочення від Дандело? — спитав Джейк.
  
  Дінки зупинився, здивовано глянув на Джейка.
  
  — Дандело? Це ще хто чи що?
  
  Джейк похитав головою. Він навіть не хотів говорити Дінки, де чув це слово.
  
  
  
  — Ну, я не знаю, в усякому разі, напевно, — заговорив Дінки, коли вони рушили далі. — Я завжди думав, що Д — це скорочення від Дискордии. Тому що саме там знаходиться кінцева станція всіх поїздів, ти знаєш... десь у глибині бесплоднейших з Безплідних земель.
  
  Джейк кивнув. Д — скорочення від Дискордии. Начебто логічно. У якомусь сенсі.
  
  — Ти не відповів на моє питання? Дандело, це що?
  
  — Слово, яке я побачив на стіні на станції «Тандерклеп». Можливо, воно нічого не означає.
  
  17
  
  За дверима Корбетт-Холу юрмилися Руйнівники. Похмурі й перелякані. Д — скорочення від Дандело, — подумав Джейк. — Д — скорочення від Дискордии, Д — скорочення від доведений до відчаю.
  
  Роланд стояв перед ними, склавши руки на грудях.
  
  — Хто говорить за вас? — запитав він. — Якщо є той, хто говорить, хай вийде вперед, тому що наш час тут підходить до кінця.
  
  Сивочолий пан, зовнішністю нагадує банкіра, виступив уперед. В сірих брюках від костюма, білій сорочці з розстебнутим верхнім гудзички, в сірій жилетці, також розстебнутій. Жилетка висіла мішком. У чоловіка явно тряслися жижки.
  
  — Ви відняли в нас наше життя, — говорив він з похмурою задоволеністю, немов завжди знав, що все до цього і прийде (або чогось подібного). — Те життя, яку ми знали. Що ви дасте нам натомість, містер Гилеад?
  
  За натовпі пробіг схвальний гул. Джейк Чеймберз почув його і раптово зрозумів, що злий, як ніколи в житті. Рука хлопчика сама по собі ковзнула до рукоятці пістолета-кулемета «койот», погладила її, знайшла заспокоєння в її прохолоді. На якусь мить він навіть забув про горе. І Роланд це зрозумів, тому що, не озираючись, накрив руку Джейка своєї. І не відпускав, поки Джейк не прибрав її з рукоятки «койота».
  
  — Раз ви вже питаєте, я скажу, що я вам дам, — відповів Роланд. — Я хотів спалити дотла це місце, де вас годували мізками безпомічних дітей, щоб ви могли знищити всесвіт. Я збирався використовувати якісь літаючі кулі, які потрапили мені в руки, щоб підірвати все те, що залишиться несгоревшим. Я збирався показати вам шлях до річки Уайе і містечках на іншому березі, в яких живуть люди, і відправити вас туди з прокляттям, якого мене навчив батько: живіть довго, але не в доброму здоров'ї.
  
  Руйнівники невдоволено запротестували, але ніхто не наважився зустрітися з Роландом поглядом. Чоловік, який викликався говорити за всіх (навіть охоплений люттю, Джейк віддав належне його мужності), погойдувався з боку в бік, немов у будь-який момент міг позбутися почуттів.
  
  — Містечка, як і раніше, перебувають у тому напрямку. — Роланд вказав де. — Якщо ви підете туди, деякі... навіть багато... можуть померти в дорозі, тому що там живуть дикі звірі, які голодні, а вода швидше за все отруєна. Я впевнений, що жителі містечок дізнаються, хто ви і чим займалися, навіть якщо ви спробуєте збрехати, тому що серед них є Менні, а від Менні нічого не сховається. Однак вас швидше пробачать, ніж вб'ють. Ви просто не здатні зрозуміти, наскільки багато вони можуть пробачити. Якщо на те пішло, я теж цього не розумію.
  
  А потім вони дали б вам роботу, і залишок вашого життя ви провели б не в комфорті, до якого звикли, а в бруду і поту, але я все-таки раджу вам піти туди, щоб хоч якось спокутувати провину за скоєне вами.
  
  — Ми не знали, що робили, ти, людина-смерть! — люто вигукнула з натовпу якась жінка.
  
  — ВИ ЗНАЛИ! — відповів їй Джейк, закричав так голосно, що перед очима спалахнули іскри, і Роланд знову накрив його руку своєю, щоб не дати витягнути зброю. Невже він дійсно зміг би розстріляти натовп з «койота», знову закликавши смерть в це жахливе місце? Він не знав. Зате знав інше: руки стрілка інший раз виходять з-під його контролю, якщо у них виявляється зброю. — Не смійте говорити, що ви не знали! Ви знали!
  
  — Я більше не буду цього торкатися, сподіваюся, вас це влаштує, — продовжив Роланд. — Мої друзі і я, ті, хто залишився в живих, хоча я впевнений, що той, хто помер, погодився б зі мною, тому я і зараз розмовляю з вами, залишимо це місце, яким воно є. Їжі і пиття тут вистачить до кінця ваших життів, я в цьому впевнений, роботи будуть готувати вам, прати одяг, навіть підтирати дупу, якщо ви вирішите, що вам це потрібно. Якщо ви віддаєте перевагу чистилище спокути гріхів, тоді залишайтеся тут. Але на вашому місці я пішов би до людей на іншому березі Уайе. Ідіть по залізниці, що виходить з тіні. Розкажіть їм, що ви робили, перш ніж вони самі скажуть вам, встаньте на коліна, оголивши голови, і моліть про прощення.
  
  — Ніколи! — закричав хтось, але Джейк зазначив у деяких осіб невпевненість.
  
  — Справа ваша. Я сказав своє останнє слово, і той, хто знову заговорить зі мною, швидше за все замовкне навіки, бо моя подруга готує до поховання свого чоловіка, мого друга, і мене переповнюють скорботу і лють. Хто-небудь хоче щось сказати? Хто-небудь посміє випробувати мою лють? Якщо так, то давайте. — Він витягнув з кобури револьвер, упер стовбур в улоговинку над ключицею. Джейк став з ним пліч-о-пліч, вихопив «койот».
  
  У повній тиші чоловік, який говорив від імені всіх, повернувся до Роланду спиною.
  
  — Не стріляйте в нас, містер, ви зробили достатньо, — жалібно викрикнули з натовпу.
  
  Роланд не відповів, і натовп почав рідшати. Деякі побігли, решта кинулися слідом. Вони тікали в мовчанні, хіба що деякі плакали, і скоро темрява поглинула Руйнівників.
  
  — Ось це так. — У тихому голосі Дінки чулося повагу.
  
  — Роланд, скоєне ними — не зовсім їхня вина, — заговорив Тед. — Я думав, що мені вдалося це пояснити, але, мабуть, вийшло не дуже.
  
  Роланд сунув револьвер у кобуру.
  
  — Навпаки, дуже навіть вийшло, — відповів він. — Тому-то вони і живі.
  
  Тепер на тій частині Молла, що примикала до Дамли-Хауз, вони залишилися одні, і Шими, шкутильгаючи, підійшов до Роланду. З широко розкритими, серйозними очима.
  
  — Ти покажеш мені, куди хочеш потрапити, дорогий? — запитав він. — Зможеш показати мені це місце?
  
  Місце. Роланд думав виключно про коли і зовсім випустив з виду , де. А спогади про дорогою, якою вони їхали, були дуже уривчастими. Автомобіль Джона Каллема вів Едді, а Роланда займали думки про те, що їм потрібно сказати Джону, щоб він допоміг їм.
  
  — Тед показував тобі місце, куди ти відправив його? — запитав він Шими.
  
  — Так, показував. Тільки не знав, що показує. Це була дитяча картинка... Не знаю, як сказати... дурна голова! Набита павутиною! — Шими стиснув пальці в кулак і стукнув себе по лобі.
  
  Роланд перехопив його руку до того, як він наніс другий удар, і розтиснув йому пальці. Напрочуд ніжно і обережно.
  
  — Ні, Шими. Думаю, я розумію. Ти знайшов думка... спогад про місце, де він був хлопчиком.
  
  Тед підійшов до них.
  
  — Зрозуміло, так воно і було! — вигукнув він. — Не знаю, чому я не зрозумів цього раніше. Мабуть, занадто просто. Я ж виріс у Мілфорді, а місце, де я з'явився у 1960 році, знаходилося буквально в кроці звідти. Повинно бути, Шими знайшов спогад про поїздку, на колясці або на Хартфордском трамваї, до моїх дядька Джиму і тітці Моллі, які жили в Бриджпорте. Що-то з моєї підсвідомості. — Він похитав головою. — Я знав, що місце, де я з'явився на американській стороні, виглядало знайомим, але ж пройшло стільки років. Коли я був хлопчиком, Мерріт-ііарквей ще не побудували.
  
  — Ти зможеш показати мені таку картинку? — з надією запитав Шими Роланда.
  
  Роланд знову подумав про шосе № 7 в Лоувелле, де вони зупинилися на узбіччі, місці, де він змусив Чевина з Чайвена вийти з лісу, але повної впевненості у нього не було. Не було там жодного орієнтира, який зробив би це місце несхожим на будь-яке інше. У всякому разі, він такого орієнтиру не пам'ятав.
  
  І тут в голові блиснула ідея. Пов'язана з Едді.
  
  — Шими!
  
  — Так, Роланд із Гилеада, який був Уїллом Диаборном.
  
  Роланд підняв руки, стиснув ними віскі Шими.
  
  — Заплющ очі, Шими, син Стенлі.
  
  Шими підкорився, потім своїми руками стиснув скроні Роланда. Стрілець закрив очі.
  
  — Дивись на те, що бачу я, Шими, — сказав він. — Дивись, куди ми підемо. Дивись дуже добре.
  
  І Шими подивився.
  
  18
  
  Поки вони стояли, Роланд показував, а Шими дивився, Данини Ростова тихенько покликала Джейка.
  
  Як тільки він підійшов до неї, вона зам'ялася, немов не знаючи, що їй потрібно зробити або сказати. Він вже зібрався запитати її, але перш ніж встиг, вона спинила його питання поцілунком. Губи в неї були дивно м'якими.
  
  — Щоб вам супроводив успіх, — сказала вона, а коли побачила подив у його очах і зрозуміла могутність того, що зробила, сором'язливості у неї поменшало. Руками обхопила його за шию (по -, як і раніше тримаючи в одній плюшевого ведмедика, так що він ткнувся Джейку в спину) і знову поцілувала. Він відчув її маленькі тверді грудки, і відчуття це залишилося з ним до кінця його життя. Більше того, до кінця життя він пам'ятав і Данини. — А цей — від мене. — Вона відійшла в Бротигэну, опустивши очі, залившись фарбою, до того, як Джейк встиг вимовити хоч слово. Мабуть, і не зміг би, навіть якби від цього залежало його життя. У нього намертво перехопило горло.
  
  Тед подивився на нього і посміхнувся.
  
  — Ти будеш судити про всіх інших по першому, — сказав він. — Повір мені. Уж я-то знаю.
  
  Джейк як і раніше, мовчав. Немов Данини вдарила його по голові, а не поцілувала в губи. До того його вразило те, що трапилося.
  
  19
  
  Чверть години потому четверо чоловіків, одна дівчинка, один вухань-плутаник і один здивований, вражений (і дуже втомлений) хлопчик стояли на Молле. Трав'яний прямокутник належав тільки їм, інші Руйнівники давно вже розійшлися. Джейк бачив освітлене вікно на першому поверсі Корбетт-Хол, де Сюзанна готувала чоловіка до похорону. Погромыхивал грім. Тед вимовив ті ж слова, що і в стінній шафі на станції «Тандерклеп», де висів червоний блейзер з бляхою НАЧАЛЬНИК ТРАНСПОРТНОЇ КОНТОРИ на нагрудній кишені:
  
  — Беремося за руки. Зосереджуємося.
  
  Джейк потягнувся до руки Данини Ростової, але Дінки похитав головою, ледь посміхаючись.
  
  — Може, тобі ще вдасться потриматися з нею за руку, герой, але сьогодні твоє місце в колі. Як і твого діна.
  
  — Ви теж візьміться за руки, — додав Шими. Ту спокійну впевненість, що з'явилася в його голосі, Джейк раніше не чув. — Це допоможе.
  
  Джейк заштовхав Ыша за пазуху.
  
  — Роланд, ти зміг показати Шими...
  
  — Дивись. — Роланд узяв його за руки. Решта вже утворили навколо них тісний гурток. — Дивись. Думаю, ти побачиш.
  
  Яскрава щілину розірвала темряву, приховавши від Джейка Шими і Теда. На мить затремтів, потемніла, Джейк уже вирішив, що щілина зараз зникне, але яскравість повернулася до неї і вона почала розширюватися. Він почув, ледь-ледь (немов перебував під водою), звук вантажівки, який проїхав в іншому світі. І побачив будинок з невеликою асфальтової майданчиком перед ним. На майданчику стояли три легковики і пікап.
  
  День! — подумав він з переляку. Тому що, саме час ніколи не текло назад в Ключовому світі, виходило, що вона зісковзнула, стрибнуло вперед. І якщо він бачив перед собою Ключовий світ, там ніч з п'ятниці на суботу вже поступилася місцем дня, 19 червня, одна тисяча дев'ятсот...
  
  — Швидко! — прокричав Тед з іншого боку яскравою дірки в реальності. — Якщо ви йдете, пора! Він зараз позбудеться почуттів. Якщо ви йдете...
  
  Роланд рвонув Джейка за собою. Його заплічний мішок підстрибнув на спині.
  
  «Почекай! — хотів крикнути Джейк. — Почекай, я забув свої речі!»
  
  Але запізнився. Виникло відчуття, що великі руки стиснули йому груди, він відчув, як весь повітря вийшов з легких. Встиг подумати: Зміна тиску. Потім йому здалося, що він падає вгору, а в наступну мить уже стояв, похитуючись, на асфальті автостоянки, з прив'язаною до підборів тінню, мружачись і гримасуючи, а десь у глибинах свідомості задаючись питанням, а як давно він не бачив природного денного світла. Напевно, з того самого моменту, як увійшов у Печеру двері, щоб відправитися на пошуки Сюзанни.
  
  З далекого далека долинув крик:
  
  — Удачі!
  
  Він подумав, що кричала дівчинка, яка поцілувала його, а потім замовк і він. Тандерклеп, Девар-тоі і темрява зникли разом з ним. Вони перебували на американській стороні, на автостоянці, в тому самому місці, куди перенесли їх пам'ять Роланда і міць Шими, посилена чотирма Руйнівниками. Це був універсальний магазин у Іст-Стоунэме, де на Едді і Роланда напали люди Джека Андолини. Тільки якщо не сталося якоїсь жахливої помилки, напад це сталося двадцятьма роками раніше. А Роланд і Джейк потрапили на автостоянку перед магазином 19 червня 1999 року, і якщо вірити годинах у вітрині (по циферблату тяглася напис: ЗАВЖДИ Є ЧАС ДЛЯ М'ЯСНИХ ЗАКУСОК «БОС ХЕД»[130]), до чотирьох пополудні залишилося дев'ятнадцять хвилин.
  
  Відведений їм час практично минув.
  
  
  
  Частина 3
  
  У цьому зелено-золотому мареві
  
  Вага'-Ган ка
  
  
  
  Глава 1
  
  Місіс Тассенбаум їде на південь
  
  1
  
  Думка про те, що руки у нього стали неймовірно швидкими, як-то не приходила в голову Джейку Чеймберзу. І повертаючись до Америки з Девар-тоі, він знав тільки одне: його сорочка, кнопка вперед під вагою Ыша, вилазить з джинсів. Вухань-плутаник, якому ніколи не щастило в подорожі між світами (в останній раз він мало не потрапив під колеса таксі), вивалився з-під сорочки. Практично ніхто не зміг би запобігти його падінню (скоріше за все не завдало б Ышу ніякої шкоди), але Джейк відрізнявся від величезної більшості. Ось і ка просто не змогла обійтися без нього, навіть знайшла спосіб обдурити смерть, щоб знову привести його до Роланду. Руки Джейка розвинули таку швидкість, що на мить просто зникли з виду. А коли з'явилися знову, одна тримала Ыша за густу шерсть на загривку, а друга — за коротку на спині, неподалік від хвоста. Джейк обережно опустив свого друга на асфальт. Ыш подивився на нього і коротко гавкнул. Начебто озвучив не одну думку, а дві: «Дякую» і «Ніколи більше так не роби».
  
  — Пішли, — кинув Роланд. — Нам треба поспішати.
  
  Джейк пішов за стрільцем, який попрямував до магазину. Ыш, як завжди, дріботів у лівої ноги хлопчика. На двері, закріплена гумової присоском, висів папірець: МИ ВІДКРИТІ, ТАК ЩО ЗАХОДЬТЕ В ГОСТІ, точно так само, як і в 1977 році. Ліворуч від дверей вітрині Джейк прочитав:
  
  ПРИХОДЬТЕ КОЖЕН ПРИХОДЬТЕ ВСІ
  
  ПОВЕЧЕРЯТИ «БОБАМИ В ГОРЩИКУ»
  
  В 1-Ю КОНГРЕГАЦИОННУЮ ЦЕРКВА
  
  В СУБОТУ 19 ЧЕРВНЯ 1999 РОКУ
  
  НА ПЕРЕТИНІ ШОСЕ № 7 І КЛАТТ-РОУД
  
  БУДИНОК ПАСТОРА (у дворі)
  
  17:00-19:30
  
  У 1-Й КОНГО
  
  «МИ ЗАВЖДИ РАДІ БАЧИТИ ТЕБЕ, СУСІД!»
  
  Джейк подумав: «Квасоля в горщику» почнуть є приблизно через годину. Вони вже стелять скатертини і розставляють тарілки.
  
  Праворуч від дверей висіло ще більш дивне послання громадськості:
  
  1-я Лоувелл-Іст-стоунэмская церква
  
  Приходять
  
  ТИ приєднаєшся до нас в молитві?
  
  Недільна служба: 10 ранку
  
  Четверговая служба: 7 вечора
  
  ЩОСЕРЕДИ — МОЛОДІЖНИЙ ВЕЧІР
  
  17:00-19:00
  
  Ігри! Музика! Читання Біблії!
  
  ***Та***
  
  НОВИНИ ПРО ПРИХОДЯТЬ!
  
  Гей, молодь!
  
  БУДЬТЕ З НАМИ або БАГАТО ВТРАТИТЕ!
  
  Ми шукаємо двері на Небеса.
  
  Складете нам компанію?
  
  Джейк одразу подумав про Харригане, мандрівного проповідника з кута Другій авеню і Сорок шостий вулиці, і задався питанням, в яку з цих двох церков він міг би піти. Розум кликав його в 1-ю Конго, але серце...
  
  — Поквапся, Джейк, — повторив Роланд. Коли стрілець відкрив двері, почулося мелодійне брязкіт. В ніс вдарили приємні запахи, що нагадали Джейку (як раніше вони нагадали Едді) магазин Лою в Кальє Брін Стерджис: запахи кави і м'ятних льодяників, тютюну і салямі, оливкової олії, розсолу, цукру, прянощів, різної смакоти.
  
  Слідом за Роландом він увійшов в магазин, віддаючи собі звіт як мінімум про дві речі, які прибули з ним з іншого світу: пістолеті-кулеметі «койот», заткнутом за пояс, і плетеними сумці на лівому плечі, в якій все ще глухо позвякивали з півдесятка оріс. Дістати будь-яку для нього не складало труднощів.
  
  2
  
  Венделл «Чіп» Макевой стояв за прилавком з делікатесами, зважував нарізану скибочками, витриману в меді індичку для місіс Тассенбаум, і поки над дверима не дзенькнув дзвіночок, ще раз перевернув життя Чіпа («Ти перекинувся вверх дном» — так говорили старожили, якщо твоя машина виявлялася в кюветі), вони обговорювали все зростаюче число водних мотоциклів на Кейвадин-Понд... точніше, обговорювала місіс Тассенбаум.
  
  [131]Чіп вважав місіс Т. своєї більш або менш типовою річної покупницею: багатої, як Крез (принаймні таким багатієм був її чоловік, власник однієї з нових комп'ютерних компаній), балакучої, як папуга, проковтнув віскі, і божевільної, як Говард Хьюз, подсевший на морфій. Вона могла б купити собі яхту (і дюжину водних мотоциклів, щоб тягнути її на буксирі, з'явись у неї таке бажання), але припливала на ринок в цьому кінці озера на старій весловому човні, прив'язувала її там, де прив'язував свою Джон Каллем до Того Дня (по мірі того, як йдуть роки облагороджували його історію, доводили до блиску, як меблі з тика, Чіп все вище і вище піднімав її статус, у всякому разі, у голосі, вимовляючи слова «Той День» з тієї ж благоговійної інтонацією, з якою преподобний Конвей вимовляв слово Бог). Мадам Тассенбаум була балакучою, сующей ніс в чужі справи, симпатичною (в якомусь сенсі... думав він... якщо вас не нудить від надлишку косметики і лаку для волосся), набитою «зеленню» і республікаснкой. У сформованих обставинах Чіп Макевой не бачив нічого поганого в тому, щоб притиснути великим пальцем куточок чашки ваг... цього трюку він навчився від батька, який говорив, що ти просто зобов'язаний обважувати приїжджих, якщо ті могли собі це дозволити, але не вправі обважувати місцевих, навіть якщо вони багаті, як цей письменник, Кінг, з Лоувелла. Чому? Та тому що новини поширюються швидко, і дуже скоро в магазин будуть заходити тільки приїжджі, а спробуй знайти їх у лютому, коли замети вздовж узбіч шосе № 7 піднімаються на добрих дев'ять футів. Але лютий, однак, ще не настав, і місіс Тассенбаум — безсумнівно, дочко Авраамового, якщо він хоч раз бачив одну, — народилася і не жила в цих краях. Ні, місіс Тассенбаум і її багатий як Крез комп'ютерний чоловіче повернуться у Жид-Йорк, як тільки побачать перший впав на землю пожовклий осінній лист. Ось чому він не відчував жодних докорів сумління, легким натисканням великого пальця довівши вартість купованої місіс Тассенбаум індички з шести до семи і вісімдесят центів. Він продовжував у всьому погоджуватися з нею і після того, як вона змінила тему, почала говорити про те, який жахливий чоловік цей Біллі Клінтон, хоча на самій-то справі Чіп двічі голосував за Баббу і проголосував би ще раз, якщо б Конституція дозволила йому балотуватися на третій термін. Бабба розумний, умів домогтися від арабів, чого хотів, не зовсім забував про тих, хто заробляв на життя своєю працею, і, право слово, мав більше кицьок, ніж туалетне сидіння.
  
  — А тепер Гір думає, що зможе... в'їхати в Білий дім на його плечах! — Місіс Тассенбаум рилася в сумці у пошуках чекової книжки (індичка за цей час чудесним чином поважчала ще на пару унцій, і ось тут Чіп вирішив, що пора фіксувати вага і вартість). — Заявляє, що він винайшов інтернет! Ха! Та хто в це повірить? Якщо вже на те пішло, я дійсно знаю людини, який винайшов інтернет! — Вона підвела голову (великий палець Чіпа давно вже отлепился від чашки ваг, він інтуїтивно відчував небезпеку, ясна річ, почував) і кокетливо посміхнулася Чіпу нафарбованими губами. Знизила голос до конфіденційного шепоту: — Я повинна знати, сплю з ним в одному ліжку майже двадцять років.
  
  Чіп весело розсміявся, зняв нарізану індичку з чашки ваг, поклав на аркуш білого паперу. Його тішило, що вони більше не говорять про водних мотоциклах, оскільки він замовив собі один в компанії з Оксфорда «Вікінг моторс» (рекламний слоган: «Іграшки для великих хлопчиків»).
  
  — Я знаю, чого ви смієтеся. Цей Гір, дуже вже він склизкий! — Місіс Тассенбаум так енергійно кивала, що Чіп вирішив додати до загальної суми ще двадцять центів. Гірше не буде. — Його волосся, наприклад. Як можна довіряти людині, яка виливає так багато гелю на свої волосся...
  
  Саме в цей момент над дверима дзенькнув дзвоник. Чіп подивився. Побачив. І обмір. До біса багато води спливло під мостом з Того Дня, але Венделл «Чіп» Макевой впізнав чоловіка, завдала стільки лиха, як тільки той переступив поріг. Є особи, які ніколи не забуваються. І хіба він не відчував, в найпотаємніших глибинах серця, що чоловік з цими жахливими синіми очима ще не закінчив тут свої справи і обов'язково повернеться?
  
  Повернеться за ним?
  
  Думка ця вивела його зі ступору. Чіп повернувся і побіг. Але встиг зробити хіба що три кроки вздовж прилавка, коли пролунав постріл, грохотнул, як гуркіт грому (магазин, треба відзначити, додав в розмірах, так і в оздобленні в порівнянні з 1977 роком, слава Богу, батько завжди наполягав на страховці), і місіс Тассенбаум пронизливо закричала. Три або чотири покупця, сонно бродили по проходах між стелажами, в подиві повернулися на крик, а хтось гепнувся в непритомність. Чіпу вистачило часу, щоб зазначити, що це Роду Бімер, старша дочка однієї з двох жінок, які загинули у Той День. Тут йому здалося, що час згорнулося, і це Рут лежить в проході з банкою консервованої кукурудзи, выкатывающейся з її разжавшихся пальців. Він почув, як куля прожужжала над його головою, ніби сердита бджола, і зупинився як укопаний, піднявши руки.
  
  — Не стріляйте, містер! — почув він тонкий, деренчливий стариковский голос, свій власний голос. — Візьміть усе, що в касі, але не вбивайте мене!
  
  — Повернись, — наказав чоловік, який в Той День перевернув світ Чіпа догори дригом, чоловіки, з-за якого він ледве не загинув (пролежав у лікарні в Бриджтоне два тижні, клянуся Ісусом), а тепер от з'явився, як старе чудовисько з стінної шафи якогось хлопчика. — Іншим лягти на підлогу, а ти повернись, магазинщик. Повернись і подивись на мене. Подивися на мене дуже добре.
  
  3
  
  Магазинщика гойдало з боку в бік, і на мить Роланд подумав, що він не повернеться, а позбудеться почуттів. Але, можливо, інстинкт виживання підказав Чіпу: ймовірність того, що його вб'ють, зросте, якщо він втратить свідомість, так що він зумів втриматися на ногах і повернувся обличчям до стрілку. Його одяг практично не відрізнялася від тієї, яку він носив при першій зустрічі з Роландом, а чорна краватка і різницький фартух, зав'язану високо над талією, можливо, були тими самими. Лінія волосся ще більше відступила від чола, і самі волосся повністю посивіли, тоді як двадцять два роки тому тільки почали серебриться. Роланд пам'ятав, як кров лилася з рани на лівій скроні (за розумінням Роланда, потрапила в бідолаху куля Андолини). Але магазинщику пощастило: куля пройшла по дотичній. І тепер на цьому місці залишився сірий шрам. Роланд звернув увагу, що магазинщик зачісував волосся так, щоб виставити шрам напоказ, а не приховати його. В той день то йому супроводжувало дурне щастя, його врятувала ка. Роланд вважав, що без втручання ка не обійшлося.
  
  Судячи по страху, який заслало магазинщику очі побачивши непроханого гостя, він сам дотримувався тієї ж думки.
  
  — У тебе є картомобиль, грузомобиль або так-сі? — спитав Роланд, націливши револьвер на живіт магазинщика.
  
  Джейк виступив з-за Роланда.
  
  — На чому ви їздите? — запитав він блідого як полотно Чіпа. — Ось що його цікавить.
  
  — На пікапі, — видавив з себе Чіп. — «Інтернешнл харвестер».[132] Він на стоянці. — І так швидко засунув руку під фартух, що Роланд ледь не натиснув на спусковий гачок. Але Чіп, слава Богу, цього не помітив. Усі інші покупці лежали на підлозі, в тому числі і жінка, яка трохи раніше стояла біля прилавка. До ніздрів Роланда долітав запах м'яса, яке вона купувала, і його шлунок обурено урчал. Роланд втомився, зголоднів, горював про Едді, доводилося багато чого тримати в голові, дуже багато. І голова з цим просто не справлялася. Джейк сказав би, що йому потрібно «взяти таймаут», але в найближчому майбутньому він такої можливості не бачив.
  
  Магазинщик тим часом витягнув з-під фартуха ключі. Рука його тряслася, ключі відповідно позвякивали. Скатывающееся до західного обрію сонце освітлювало їх крізь вікна-вітрини магазину, і відблиски били в очі стрільця. Спочатку цей чоловік у білому фартусі, сунув під нього руку, не отримавши на те дозволу (і аж ніяк не повільно), а тепер ось це, дістав якісь блискучі металеві предмети, немов для того, щоб засліпити противника. Складалося відчуття, що він просто шукав смерті. Але ж точно так само він поводився і в той день, коли вони з Едді потрапили в засідку, чи не правда? Магазинщик (тоді він ворушився швидше, і спина у нього ще не зігнулася колесом) слідував за ним і Едді, як кіт, який постійно бовтається під ногами, не звертаючи уваги на свистячі навколо кулі (і не звертаючи уваги на рану голови). В якийсь момент, згадав Роланд, він почав говорити про свого сина, немов людина, яка хоче скоротати час, сидячи в черзі до цирульника, чекаючи, коли ж той добереться до його волосся. Камаи, само собою, а таких часто оминає лихо. Принаймні до тих пір, поки ка не втомлюється від їх витівок і не викидає з цього світу.
  
  — Візьміть пікап, візьміть і їдьте, — говорив йому магазинщик. — Він — ваш! Я віддаю його вам! Дійсно!
  
  — Якщо не перестанеш зліпити мене своїми ключами, сей, що я візьму, так це твоє дихання, — процідив Роланд. За прилавком висіли інші години. Він вже звернув увагу, що в цьому світі повним-повно годин, немов жили тут люди думали, що можуть посадити час в клітку, оточуючи себе годинами. Десять хвилин до чотирьох, тобто на американській стороні вони провели вже дев'ять хвилин. Час мчало, мчало. Десь неподалік Стівен Кінг вже на послеполуденной прогулянці, у смертельну небезпеку, нехай він цього і не знає. А може, це вже сталося? Вони — у всякому разі, Роланд — завжди припускали, що смерть письменника позначиться і на них ще одним лучетрясением, але, може, це не так. Може, все пройде непомітно для них?
  
  — Як далеко звідси Тэтлбек-лейн? — спитав Роланд магазинщика.
  
  Літній сей тільки дивився на нього, від жаху очі сльозилися і стали величезними. Ніколи в житті Роланд не відчував такого сильного бажання пристрелити людини... або принаймні побити рукояткою револьвера. А магазинщик продовжував витріщатися на нього, як козел, нога якого застрягла в ущелині.
  
  І тут заговорила жінка, яка лежала біля прилавка. Вона знизу вгору дивилася на Роланда і Джейка, зчепивши руки на попереку.
  
  — Це в Лоувелле, містер. Приблизно в п'яти милях звідси.
  
  Одного погляду в її очі, великі і карі, перелякані, але не затуманені панікою, вистачило, щоб Роланд вирішив: їм потрібна ця жінка, а не магазинщик. Якщо тільки...
  
  Він повернувся до Джейка.
  
  — Ти зможеш проїхати п'ять миль за кермом пікапа магазинщика?
  
  Роланд бачив, що хлопчик хотів відповісти «так», але потім усвідомив, що ризик надто великий: спробувавши зробити те, що ніколи не робив, він, нехай і міський житель, знайомий з автомобілями з раннього дитинства, міг потерпіти невдачу, небезпечну катастрофічними наслідками.
  
  — Ні, — відповів Джейк. — Думаю, що ні. Як щодо тебе?
  
  Роланд спостерігав, як Едді веде автомобіль Джона Каллема. Начебто нічого складного... але слід було пам'ятати про стегні. Роза попереджала його, що сухий скрут рухається швидко, як пожежа, роздмухуваний сильним вітром (її слова) — і тепер він знав, що вона мала на увазі. По дорозі в Калью Брін Стерджис біль у стегні лише зрідка давала про себе знати. Тепер Роланду здавалося, що в западину[133] налили розплавленого свинцю, а потім обв'язали суглоб колючим дротом. І біль йшла вниз до правій щиколотці. Він бачив, як Едді маніпулює педалями, натискає на ту, що збільшувала швидкість автомобіля, то на іншу, замедляющую її, завжди використовуючи праву ногу.[134] А це означало, що голівка його правого стегна повинна постійно крутитися в западині.
  
  Він сумнівався, що зможе це зробити. У всякому разі, не міг гарантувати, що зробить.
  
  — Думаю, що ні. — Він узяв ключі у магазинщика, подивився на жінку, яка лежала біля м'ясного прилавка. — Встань, сей.
  
  Місіс Тассенбаум підкорилася, а коли встала, Роланд простягнув їй ключі. Тут я постійно зустрічаю корисних людей, — подумав він. — Якщо ця жінка ні в чому не поступиться Каллему, можливо, все буде добре.
  
  — Ти відвезеш мене і мого молодого друга в Лоувелл.
  
  — На Тэтлбек-лейн, — уточнила вона.
  
  — Ти кажеш правильно, я кажу: спасибі тобі.
  
  — Ви збираєтесь мене вбити після того, як дійдете, куди вам потрібно?
  
  — Ні, якщо не будеш даремно втрачати час.
  
  Вона обдумала його слова, кивнула:
  
  — Не буду. Поїхали.
  
  — Щасти вам, місіс Тассенбаум, — прошепотів магазинщик, коли вона рушила до дверей.
  
  — Якщо я не повернуся, — вона подивилась на Чіпку, — запам'ятайте одне: це мій чоловік винайшов інтернет, він і його друзі, частково в «КалТек»,[135] частково в своїх гаражах. Не Альберт Гор.
  
  У Роланда знову забурчав шлунок. Він перехилився через прилавок (магазинщик відсахнувся, немов підозрював, що Роланд хворий червоною чумою), схопив нарізане для жінки м'ясо індички, сунув три скибки в рот. Залишок простягнув Джейку. Той з'їв два шматки, подивився на Ыша, який з великою цікавістю роздивлявся м'ясо.
  
  — Ти свою частку отримаєш в кабіні, — пообіцяв Джейк.
  
  — Біне, — відгукнувся Ыш, потім додав, з куди більшим ентузіазмом: — Олю!
  
  — Святий Ісус Христос, — видихнув Чіп.
  
  4
  
  Нехай говорив магазинщик з приємним акцентом істинного янкі, в його пікапі ніякої приємності не було. По-перше, у нього була механічна коробка передач. Айрін Тассенбаум з Манхеттена останній раз їздила на автомобілях з механічною коробкою передач, коли була Айрін Кантор зі Стейтен-Айленда. Знову ж ручка перемикання швидкостей була, як на вантажівках, а така їй взагалі зустрілася вперше.
  
  Джейк уже сидів поруч з нею, поставивши ноги з обох сторін вищезазначеної ручки, з Ышем (той все жував індичку) на колінах. Роланд сів на пасажирське сидіння, ледь не зарычав від болю в нозі. Айрін забула вичавити педаль зчеплення, коли повернула ключ запалювання. «ЇХ» стрибнув вперед, потім зупинився. На щастя, він їздив по дорогах західного Мена з середини шістдесятих, тому все обмежилося скромним стрибком постарілої кобили, а не молодого, повного сил жеребця. В іншому випадку Чіп Макевой знову позбувся б як мінімум однієї з вітрин. Ыш, щоб не звалитися з колін Джейка, вп'явся пазурами в джинси хлопчика, виплюнув з рота недожеванную індичку і виголосив слово, яким навчився в Едді.
  
  Айрін округленими очима вытаращилась на вуханя-путаника.
  
  — Молода людина, це істота сказало fuck?[136]
  
  — Не важливо, що він сказав, — відповів Джейк. Години, які він бачив з вікна, показували, що до чотирьох пополудні залишилося п'ять хвилин. Як і Роланд, хлопчик як ніколи гостро відчував, що час, на жаль, їм не підконтрольна. — Скористайтеся педаллю зчеплення і поїхали!
  
  На щастя, на набалдашнику ручки видавили її розташування при включенні тій чи іншій швидкості, і цей малюнок не стерся до кінця. Місіс Тассенбаум натиснула лівої, взутою у кросівку ногою на педаль зчеплення, жахливо заскрежетали шестерні, але нарешті вона знайшла задню передачу. Пікап ривками викотився на шосе № 7, знову зупинився, встигнувши перетнути білу смугу лише задньою половиною. Місіс Тассенбаум знову повернула ключ запалювання і лише потім згадала про педаль зчеплення, що призвело до чергових стрибків «ЇХ». Роланд і Джейк уже впиралися руками в приладовий щиток з вицвілій червоно-синьо-білою наклейкою: АМЕРИКА! ЛЮБИ ЇЇ АБО ЗАБИРАЙСЯ! На цей раз стрибки співслужили їм добру службу, бо в цей самий момент величезний лісовоз (Роланд не міг не згадати той, що зазнав катастрофи під час його попереднього відвідування магазину) перевалив через пагорб до північ від магазину. Якби пікап не встиг закотитися на автостоянку, навіть ткнувшись у бампер одного з тих, що стояли там автомобілів, вони потрапили під колеса лісовоза. І швидше за все, загинули б. А так лісовоз проскочив повз, люто сигналячи, задні колеса обпльовували їх пилом.
  
  Істота на колінах хлопчика (місіс Тассенбаум вирішила, що воно — помісь собаки і єнота) знову гавкнуло.
  
  «Fuck». Вона в цьому не сумнівалася.
  
  Господар магазину і інші покупці скупчилися по іншу сторону вітрин, і раптово Айрін Тассенбаум зрозуміла, яке це, бути рибою в акваріумі.
  
  — Леді, ви можете керувати цією штуковиною чи ні? — крикнув хлопчик. На плечі в нього висіла начебто сумка. Схожа на ті, з якими ходять хлопчики, продають газети. Тільки не полотняна, а плетена. Начебто в ній лежали тарілки.
  
  — Можу, молодий чоловік, не хвилюйтеся. — Вона була в жаху, але при цьому... насолоджувалася тим, що відбувалося? Скоріше так, ніж ні. Останні вісімнадцять років вона була лише орнаментом великого Девіда Тассенбаума, грала роль другого плану в його знаменитій життя, промовляла репліки: «Спробуйте ось це», передавала таці з закусками на вечірках. А тепер зовсім несподівано опинилася в самому центрі подій, і подій, за її розумінням, навіть дуже важливих.
  
  — Глибоко вдихни, — сказав чоловік із суворим, обпаленим сонцем обличчям. Його сяючі очі зустрілися з її очима, і вона більше не могла думати про щось ще. А взагалі-то відчуття були приємними. «Якщо це гіпноз, — подумала вона, — його треба було б викладати в школі». — Затримай подих, тепер видихни. І вези нас, заради свого батька.
  
  Вона глибоко вдихнула, і раптово фарби дня стали яскравіше, просто заблищали. І ще вона почув співучі голоси. Прекрасні голоси. Включилося радіо пікапа? На який-небудь оперної програмі? Немає часу перевіряти. Але голоси чудові, звідки б вони не звучали. І заспокійливі, як і глибокий вдих.
  
  Місіс Тассенбаум вичавила педаль зчеплення і завела двигун. На цей раз знайшла задню передачу з першої спроби і, можна сказати, гладко виїхала на шосе. Правда, замість першої передачі включила другу, і пікап знову трохи не встав, коли вона почала відпускати педаль зчеплення, але двигун, схоже, зглянувся над нею. Під капотом загупали роздовбані клапана, щось відчайдушно заскреготіло, а потім вони поїхали на північ, до Лоувеллу.
  
  — Ти знаєш, де знаходиться Тэтлбек-лейн? — запитав її Роланд. Попереду під рекламним щитом ТУРИСТИЧНИЙ КОМПЛЕКС «МІЛЬЙОН ДОЛАРІВ» на шосе виїхав пошарпаний синій мінівен.
  
  — Так, — відповіла вона.
  
  — Ти впевнена? — Найменше стрілку хотілося витрачати дорогоцінний час на пошуки путівця, на якій жив Кінг.
  
  — Так. У нас там живуть друзі. Бекхардты.
  
  Спочатку це прізвище нічого не сказала Роланду, хіба що він відразу зрозумів, що вже чув її. Потім все склалося: Бекхардту належав будинок, де він і Едді в останній раз розмовляли з Джоном Каллемом. При думці про Едді знову кольнуло серце. В той грозовий день він був таким сильним, таким енергійним.
  
  — Добре, — кивнув Роланд. — Я тобі вірю.
  
  Вона подивилася на нього поверх хлопчика, який сидів між ними.
  
  — Ви чертовски поспішайте містер... прямо-таки, як білий кролик з «Аліси в країні чудес». Що за дуже важлива зустріч, на яку ви ледь не запізнюєтеся?
  
  Роланд похитав головою.
  
  — Не важливо, просто веди машину. — Він подивився на годинник на приладовому щитку, але вони не працювали, зупинилися давним-давно, а стрілки (природно) показували 9:19. — Можливо, ще не пізно.
  
  Синій мінівен, який їхав попереду, почав від них відриватися. У якийсь момент перетнув розділову смугу шосе № 7, виїхавши на зустрічну смугу руху, і місіс Тассенбаум ледь не відпустила жарт щодо людей, які починають пити до п'яти вечора, але синій мінівен повернувся на північну смугу руху, перевалив через вершину чергового пагорба і покотив далі, до міста Лоувеллу.
  
  Місіс Тассенбаум одразу забула про нього. У неї в голові крутилися куди більш цікаві питання. Приміром...
  
  — Ви можете не відповідати мені, якщо не хочете, — почала вона їх озвучувати, — але, зізнаюся, мене розбирає цікавість. Хлопчики, ви — приходять?
  
  5
  
  Брайан Сміт провів кілька останніх ночей, разом зі своїми ротвейлерами, близнюками з одного посліду, яких він назвав Куля і Пістоль, в туристичному комплексі «Мільйон доларів», розташованому майже на кордоні між Стоунэмом і Лоувеллом. Це містечко біля річки йому подобалося (місцеві називають цю хитку дерев'яну конструкцію, переброшенную через річку, «міст за мільйон доларів», Брайан розуміє, що це жарт, і клянуся Богом, дуже кумедна). Знову ж інші місцеві, в основному хіпі з лісів близько Суидена, Гаррісона і Уотерфорд, інший раз привозять туди наркотики на продаж. Брайану подобається курити травку, подобається зловити кайф, якщо вам завгодно, він його зловив в цю суботу... трохи не так, як він любить, але достатньо для того, щоб потягнуло що-небудь пожувати. В «Центральному магазині Лоувелла» продають батончики «Марс». А якщо хочеться пожувати, краще батончиків «Марс» нічого не знайти.
  
  Він виїжджає з території комплексу на шосе № 7, не подивившись ні направо, ні наліво, потім вигукує: «Це ж треба, знову забув!» Втім, пустинне шосе. Це пізніше, між Четвертим липня і Вдень праці[137], машин буде багато, навіть тут, у цих пустельних місцях, але тоді він, мабуть, не буде від'їжджати далеко від дому. Він знає, що він водій — не дуже. Ще один штраф за перевищення швидкості або погнутий бампер, і його, можливо, позбавлять водійського посвідчення на шість місяців. Знову.
  
  Але на цей раз, втім, ніяких проблем. Лише старенький пікап повзе слідом, і до нього майже півмилі.
  
  — Жри мою пил, козаче! — каже він і сміється. Він не знає, чому сказав «ковбой», коли в голову прийшли інші слова: «Сучий син», як і належить «жри мою пил, сучий син», але вийшло непогано. Дуже навіть непогано. Він бачить, що заїхав на смугу зустрічного руху, і вивертає кермо, повертаючись на свою смугу.
  
  — Знову на трасі! — кричить він і знову пронизливо сміється. «Знову на трасі» — теж хороша фраза, і він завжди говорить її, якщо їде з дівчиною. Є ще одна хороша фраза, яку йому подобається вимовляти, повертаючи кермо з боку в бік, від чого автомобіль мотає по асфальту: «Ах, чорт, повинно бути, перебрав цього сиропу від кашлю!» Він знає багато таких фраз, навіть як-то думав про те, щоб написати книгу під назвою «Божевільні дорожні жарти». Круто, блін, — Брайан Сміт пише книгу, як цей Кінг з Лоувелла!
  
  Він включає радіо (мінівен викочується на узбіччя зліва від асфальту, піднімає шлейф пилу, але в кювет не звалюється), натикається на групу «Стилі Ден»[138], яка співає «Гей, дев'ятнадцять». «Гарна пісня! — вигукує Брайан Сміт. — Так, сер, з біса гарна пісня!». Під музику він додає швидкість. Дивиться в дзеркало заднього огляду і бачить своїх собак, Кулю і Пістоля, які виблискують очі на задньому сидінні. На мить Брайан вирішує, що вони дивляться на нього, може, навіть думають, який же він славний хлопець, потім сам себе питає, ну хіба можна бути таким дурним? За водійським сидінням стоїть сумка-холодильник, а в ній лежить свіжий гамбургер вагою в фунт. Він збирається приготувати на вогнищі в «Мільйон доларів». Так, і з'їсти на десерт ще кілька батончиків «Марс», клянуся волохатим старим Ісусом! Батончики «Марс» з біса гарні!
  
  — Ви, хлопчики, на сумку-холодильник не заглядывайтесь, — говорить Брайан Сміт собакам, яких бачить в дзеркалі заднього огляду. На цей раз мінівен кидає в бік, а не стягує, він перетинає білу лінію, піднімаючись на черговий пагорб по смузі зустрічного руху зі швидкістю п'ятдесят миль на годину. На щастя чи на нещастя, в залежності від вашої точки зору — ніхто не їде назустріч, тому Брайан Сміт продовжує рух на північ.
  
  — Не заглядывайтесь на гамбургер, це мій вечеря, — останнє слово він вимовляє з інтонаціями Джона Каллема, але особа, відображення якого з блискучими очима дивиться з дзеркала заднього огляду на собак, схоже на обличчя Шими Руїса. Практично не відрізняються.
  
  Шими міг би бути близнюком Брайана Сміта з одного посліду.
  
  6
  
  Тепер Айрін Тассенбаум вела пікап більш впевнено, незважаючи на механічну коробку швидкостей. Шкодувала хіба що про те, що через чверть милі належало повертати вправо, тобто задіяти педаль зчеплення, на цей раз для того, щоб перейти на більш низьку передачу. Але вони наближалися до Тэтлбек-лейн, і саме на Тэтлбек хотіли потрапити ці хлопці.
  
  Приходять! Вони так сказали, і вона їм повірила, але хто ще міг наслідувати її приклад? Чіп Макевой, можливо, і, природно, преподобний Петерсон з цієї божевільної церкви приходять, розташованої в Стоунэм-Корнерс, але хто ще? Її чоловік, приміром? Немає. Ніколи. У реальність того, що не можна вигравіювати на мікрочіпі, Девід Тассенбаум не вірив. Вона подумала — і останнім часом ця думка приходила до неї не раз — може, й сорок сім ще не пізно подавати на розлучення.
  
  Перейшла на другу передачу без особливого скреготу шестерень, але потім, коли звернула з шосе на путівець, їй довелося переходити на першу, тому що двигун старого пікапа почав чхати і кашляти, погрожуючи стихнути. Вона подумала, що один з пасажирів відпустить з цього приводу жарт (можливо, собака-мутант хлопчика знову скаже «fuck»), але чоловік на пасажирському сидінні сказав лише:
  
  — Не так тут все виглядає.
  
  — А коли ви побували тут в минулий раз? — запитала Айрін Тассенбаум. Подумала про те, щоб знову повернутися на другу передачу, але вирішила залишити все як є. Не дарма ж Девід любив говорити: «Поки що не ламається, краще не чинити».
  
  — Досить-таки давно, — визнав чоловік. Вона раз у раз кидала на нього короткі погляди. Щось у ньому було дивне і екзотичне... особливо очі. Немов вони бачили таке, чого вона й уявити собі не могла.
  
  Припини, — сказала вона собі. — Можливо, він всього лише хлюст з Портсмута, штат Нью-Хемпшир, який знімає дівок на вуличному куті.
  
  Але вона в цьому сильно сумнівалася. Хлопчик, звичайно, теж був дивний, він і його екзотична собака-напівкровка, але куди їм було до цього чоловіка з змарнілим обличчям і незвичайними синіми очима.
  
  — Едді говорив, що це петля, — зауважив хлопчик. — Може, в минулий раз ви заїжджали з іншого боку.
  
  Чоловік обміркував його слова і кивнув.
  
  — Другий в'їзд знаходиться з боку Бриджтона? — запитав він жінку.
  
  — Так, звичайно.
  
  Чоловік з синіми очима знову кивнув.
  
  — Ми їдемо до будинку письменника.
  
  — «Кара-Реготуха», — без запинки уточнила жінка. — Прекрасний будинок. Я бачила його зі сторони озера, але не знаю, яка під'їзна дорога...
  
  — З номером дев'ятнадцять, — перебив її чоловік. У той момент вони проїжджали повз номери 27. З цього кінця Тэтлбек-лейн номери зменшувалися.
  
  — А що вам від нього потрібно, вибачте за цікавість?
  
  На цей раз відповів хлопчик:
  
  — Ми хочемо врятувати йому життя.
  
  7
  
  Роланд одразу впізнав йде вниз під'їзну доріжку, нехай навіть в останній раз бачив її під чорними грозовими небесами і дивився головним чином на блискучого летить тахіна. Але в цей день вони не побачили ні тахинов, ні іншої рідко зустрічається живності. Дах будинку тепер сяяла міддю (за минулі роки нею замінили колишню покрівельну плитку), на місці лісу з'явився луг, але під'їзна доріжка залишилася колишньою. Ліворуч стояв стовп з написом на щиті КАРА-РЕГОТУХА, праворуч — з числом 19, великими цифрами. А за домівкою в яскравому післяполудневому світлі виблискувала синявою озеро.
  
  З галявини доносився скрекіт маленького двигуна. Роланд глянув на Джейка, і йому дуже не сподобалися зблідлі щоки і широко розкриті, перелякані очі хлопчика.
  
  — Що? Що не так?
  
  — Його тут немає, Роланд. Ні його, ні родини. Тільки чоловік, який косить траву.
  
  — Дурниці, ти не можеш... — почала місіс Тассенбаум.
  
  — Я знаю! — гаркнув на неї хлопчик. — Я знаю, леді!
  
  Роланд подивився на хлопчика як зачарований, изумляясь і жахаючись... але Джейк не зрозумів погляду, то чи не помітив.
  
  Чому ти брешеш, Джейк? — подумав стрілець, але тут же прийшла друга думка: Він не бреше.
  
  — А раптом це вже сталося? — спитав Джейк, і так, він турбувався про Кінга, але Роланд вважав, що Кінг — не єдиний привід для тривоги. — Що, якщо він вже мертвий, а рідних тут немає, тому що їх викликала поліція...
  
  — Цього не сталося, — відповів Роланд, і тільки в цьому він був повністю впевнений. Що ти знаєш, Джейк, і чому не кажеш мені?
  
  Але часу, щоб подумати про це, не було.
  
  8
  
  Чоловік з синіми очима говорив спокійно, звертаючись до хлопчика, але Айрін Тассенбаум він не здавався спокійним; аж ніяк. І ці співучі голоси, які вона вперше помітила, вийшовши з «Універсального магазину Іст-Стоунэма», змінилися. Ні, як і раніше залишалися ніжними, але в них з'явилася нотка відчаю, чи не так? Вона вирішила, що так. А ще в них чулася благання, і звучали вони тепер так пронизливо, що у неї захворіли віскі.
  
  — Звідки ти можеш це знати? — прокричав хлопчик, якого звали Джейк, чоловікові, вона припустила, своєму батькові. — Звідки у тебе така дурнувата впевненість?
  
  Замість того, щоб відповісти на його запитання, чоловік, якого звали Роланд, подивився на неї. І місіс Тассенбаум відчула, як по руках і спині побігли мурашки.
  
  — З'їжджай вниз, сей, якщо зможеш.
  
  Вона з сумнівом подивилася на крутий схил, по якому під'їзна доріжка спускалася до «Каре-Веселушку».
  
  — Якщо зможу, то, можливо, не зможу витягнути це відро з болтами назад на дорогу.
  
  — Тобі доведеться, — відповів Роланд.
  
  9
  
  Роланд здогадався, що чоловік, який косив траву — кріпак Кінга, чи як там вони називалися у цьому світі. З-під солом'яного капелюха виднілися сиве волосся, але спина залишалася прямою, років не вдалося її зігнути. Коли пікап з'їхав по крутому схилу до будинку, чоловік перервав роботу, спершись однією рукою на ручку газонокосарки. Коли дверцята з боку пасажирського сидіння відкрилася і з кабіни виліз стрілок, вимкнув газонокосарку. А також зняв капелюха, можливо, і не усвідомлюючи, що робить. Так, у всякому разі, подумав Роланд. Потім очі старого дивилися револьвер на стегні Роланда і широко розкрилися, змусивши зникнути зморшки в їх куточках.
  
  — Добрий день, містере, — обережно привітався газонокосильщик. Він думає, що я — приходить, — подумав Роланд. — Так само, як і вона.
  
  І вони в деякому сенсі приходять, він і Джейк, так вже вийшло, що потрапили в такий час і місце, де подібне — не дивина.
  
  І де час мчало.
  
  Роланд заговорив, перш ніж старий встиг продовжити:
  
  — Де вони? Де він? Стівен Кінг? Відповідай мені і говори правду!
  
  Капелюх вислизнула разом з ослаблих пальців старого на свіжоскошену траву. Його карі очі не могли відірватися від очей Роланда: так кролик дивиться на змію.
  
  — Сім'я на іншому березі, поїхали в їх будинок на тій стороні. Раніше він належав старому Шиндлеру. У них там якась вечірка. Стів сказав, що приїде туди після прогулянки. — І він вказав на маленький чорний автомобіль, припаркований на відростку під'їзної доріжки: з-за хати визирала тільки передній бампер і частина капота.
  
  — Де він ходить? Якщо знаєш, скажи цієї леді!
  
  Старий коротко глянув через плече Роланда, потім на стрільця.
  
  — Буде простіше, якщо я сам вас відвезу.
  
  Роланд розглянув цей варіант, і швидко. З одного боку, начебто простіше. З іншого — навпаки, якщо врахувати, що мова йде про життя і смерті Кінга. Тому що жінку вони зустріли на шляху ка. Якою б малою не була її роль у цій історії, саме її вони знайшли першою на шляху Променя. Ось що, зрештою, могло виявитися головним. А що стосується її ролі, то краще не судити про це заздалегідь. Хіба він і Едді не вірили, що Джон Каллем, якого вони зустріли в тому ж магазині, розташованому в трьох колесах північ від будинку Кінга, зіграє в їх історії маленьку роль? Однак на ділі все вийшло не так.
  
  Всі ці думки промайнули в його голові менше ніж за секунду, інформація (інтуїтивна здогадка, як сказав би Едді), подана у вигляді певної ментальної стенографії.
  
  — Ні. — Він вказав великим пальцем собі за спину. — Скажи їй. Швидко.
  
  10
  
  Хлопчик, Джейк, відкинувся на сидінні, руки його безсило лежали з боків. Дивний песик заклопотано вдивлявся йому в обличчя, але хлопчик його не бачив. Сидів з закритими очима, і Айрін Тассенбаум вирішила, що він зомлів.
  
  — Синку?.. Джейк?
  
  — Я його знайшов. — Хлопчик не розплющував очей. — Не Стівена Кінга... не можу торкнутися його... але іншого. Я повинен пригальмувати його. Як мені його пригальмувати?
  
  Місіс Тассенбаум досить часто чула, як її чоловік за роботою вів довгі і нудні діалоги з самим собою, щоб знати, що питання цей хлопчик адресував собі, а не їй. Знову ж вона поняття не мала, про кого він говорив, знала лише, що не про Стівена Кінга. Тобто потенційно це міг бути будь-який з близько шести мільярдів чоловік, якщо мислити глобально.
  
  Тим не менш, вона відповіла, бо знала, що завжди гальмувало її:
  
  — Шкода, що йому не потрібно сходити в туалет.
  
  11
  
  Суниці в Мені немає, у всякому разі, на початку літа, зате є ожина. Джастіна Андерсон (з Мейбрука, Нью-Йорк) і Ельвіра Тутейкер (її подруга з Лоувелла) йшли вздовж шосе № 7, яке Ельвіра досі кличе Старої фрайбурзької дорогою, з пластиковими відерцями і збирали ягоди з кущів, які росли вздовж кам'яної стіни, що простягнувся на півмилі. Гарретт Маккін склав цю стіну сотню років тому, і в цей самий момент Роланд Дискейн з Гилеада говорив з правнуком Гарретта. Ка — колесо, якщо хто ще не зрозумів.
  
  Обидві жінки насолоджувалися прогулянкою, і не тому, що хтось з них дуже вже любив ожину (Джастіна стверджує, що навіть не їсть її, бо кісточки застрягає в зубах). Просто обидва раділи можливості відпочити від своїх близьких і трохи посміятися, згадуючи ті роки, коли їх дружба тільки робила перші кроки, можливо, найважливіші у житті кожної. Вони зустрілися в коледж Вассар[139] (схоже, тисячу років тому) і разом несли гірлянду з маргариток на випускному вечорі, коли самі закінчували перший курс. Про це вони і кажуть, коли синій мінівен (це «додж караван» моделі 1985 р., Джастіна знає цю модель, тому що її старший син купив такий же, коли його сім'я почала розростатися) виїжджає з-за повороту, на якій розташований «Німецький ресторан Мелдера». Мінівен мотає по всій ширині дороги, спочатку він піднімає пил на узбіччі тієї половини шосе, що веде на південь, потім його виносить через асфальт на північну. Коли мінівен робить це вдруге, наближаючись до них на досить великій швидкості, Джастіна думає, що він може впасти у кювет і перевернутися (перевернутися «догори дном», як говорили в сорокових, коли вона і Ельвіра вчилися в Вассаре), але водій в останній момент повертає мінівен на асфальт.
  
  — Подивися, цей чоловік п'яний або з ним щось не так! — тривожиться Джастіна. Відштовхує Ельвіру подалі від дороги, але шлях блокований старою стіною і кущами ожини. Шипи чіпляються за штани («Слава Богу, ми не наділи шорти», — подумає Джастіна... коли у неї буде час подумати) і виривають маленькі клаптики матерії.
  
  Джастіна думає, що їй слід обійняти дівчину за плече і обом перевалитися через кам'яну стіну, зробити перекид назад, як в гімнастичному залі в стародавні часи, але, перш ніж вона встигає на це зважитися, синій мінівен вже поруч з ними, а миттю пізніше проскакує повз них, більш або менш на асфальті, а тому не представляючи небезпеки.
  
  Джастіна спостерігає, як він проноситься мимо, чує приглушену рок-музику, доносящуюся з кабіни, серце гулко б'ється в грудях, в роті з'являється металевий присмак, можливо, від адреналіну, який вихлюпнувся в кров. Піднімаючись на пагорб, мінівен знову перетинає білу розділову смугу. Водій виправляє курс, ні, занадто сильно вивертає кермо, і мінівен знову на правому узбіччі, піднімає жовту пил на добрих п'ятдесят ярдів.
  
  — Господи, я сподіваюся Стівен Кінг помітить цього гівнюка, — говорить Ельвіра. Вони зустрілися і привіталися з письменником десь за півмилі до того місця, де мінівен ледь не змусив їх робити перекид через кам'яну стіну. Можливо, всі жителі міста, як місцеві, так і приїжджають на літо, бачили його на послеполуденной прогулянці.
  
  Водій мінівена ніби чує, як Ельвіра обізвала його говнюком, тому що спалахують гальмівні ліхтарі. Мінівен несподівано звертає на узбіччя і зупиняється. Коли дверцята відкриваються, жінки чують гучну музику. Рок-н-рол. Вони чують, як водій, чоловік, на когось кричить (Ельвіра і Джастіна щиро шкодують того, кому доводиться їхати з такою людиною в прекрасний червневий день).
  
  — Не чіпати! — кричить чоловік. — Це не вам!
  
  Потім сунеться в кабіну, дістає тростину, з її допомогою перелазить через кам'яну стіну і ховається в кущах. Мінівен з працюючим двигуном стоїть на узбіччі, водійські дверцята відчинені, сизий димок вилітає з вихлопної труби, рок доноситься з кабіни.
  
  — Що він робить? — нервово питає Джастіна.
  
  — Вважаю, відливає, — відповідає її подруга. — Але якщо містер Кінг — щасливчик, можливо, справляє велику нужду. У цьому випадку містер Кінг, можливо, встигне звернути з шосе на Тэтлбек-лейн.
  
  Раптово у Джастины повністю пропадає бажання збирати ягоди. Вона хоче повернутися додому і випити чашку міцного чаю.
  
  Чоловік, накульгуючи, з'являється з кущів і знову перебирається через стіну за допомогою тростини.
  
  — Схоже, йому хотілося тільки відлити, — говорить Ельвіра, коли поганий водій забирається в кабіну синього мінівена. Дві літні жінки переглядаються і починають сміятися.
  
  12
  
  Роланд спостерігав, як старий інструктував жінку, говорив щось про Уоррінгтон-роуд, що дозволяє зрізати кут, і тут Джейк відкрив очі. Стрільцеві здалося, що хлопчик страшенно втомився.
  
  — Я зміг змусити його зупинитися і відлити, — сказав Джейк. — Тепер він щось поправляє за спинкою свого сидіння. Не знаю, що це, але багато часу у нього не піде. Роланд, все погано. Ми страшенно запізнюємося. Нам пора їхати.
  
  Роланд подивився на жінку, сподіваючись, що його рішення не міняти її на старого — правильне.
  
  — Ти знаєш, куди їхати? Зрозуміла?
  
  — Так. За Уоррінгтон-роуд до шосе номер сім. Іноді ми обідаємо в «Уоррінгтоні». Дорогу я знаю.
  
  — Не можу гарантувати, що ви перетнетеся з ним, якщо поїдете цією дорогою, — вставив старий, — але швидше за все так воно і буде. — Він нахилився, щоб підняти капелюх, почав зчищати з неї скошені травинки. Повільними, довгими рухами, немов уві сні. — Ага, швидше за все. — А потім, як і раніше, нагадуючи людини, який марить наяву, він засунув капелюх під мишку, підніс кулак до чола, зігнув ногу в напівуклоні перед незнайомцем з великим револьвером на стегні. Чому ні?
  
  Незнайомця оточувало біле сяйво.
  
  13
  
  Коли Роланд заліз у кабіну пікапа магазинщика, не таким вже простим виявилося це справа, біль у правому стегні все посилювалася, його рука торкнулася ноги Джейка, і ось так він дізнався, що Джейк хотів приховати і чому. Боявся, що ця інформація завадить стрілку зосередитися на головному. Те, що відчував хлопчик, називалося не ка-шумі, інакше це почуття передалося б і Роланду. Та й про яке ка-шумі могла йти мова, якщо їх ка-тет розпався? Їх особлива сила (сума виходила більше складових), яка, можливо, черпалася з самого Променя, канула в Лету. Тепер вони перетворилися в трійку друзів (в четвірку, вважаючи вуханя-путаника), об'єднаних однією метою. І вони могли врятувати Кінга. Джейк це знав. Вони могли врятувати Кінга і тим самим зробити ще один крок до порятунку Темної Вежі. Але тільки один з них повинен був померти.
  
  Знав Джейк і це.
  
  14
  
  Роланду згадалася стара приказка, яку він чув від батька: «Якщо ка чогось хоче, нехай так і буде». Так, все правильно, нехай буде.
  
  По ходу тих довгих років, що стрілець віддав переслідування людини в чорному, він поклявся, що ніхто і ніщо не змусить його зректися Вежі; хіба він не вбив свою матір у гонитві за нею, на самому початку свого жахливого шляху? Але всі ці роки він жив без друзів, без дітей та (він у цьому ніколи не зізнався, але що правда, то правда) без серця. Його зачарувала ця бездушна романтика, яку позбавлені любові помилково приймають за любов. Тепер у нього з'явився син, йому дали другий шанс, і він змінився. Усвідомлення, що один з них повинен померти заради порятунку письменника, тобто їх і без того маленької групі знову треба було понести втрати, не змусило його піти на поступки. Але він твердо вирішив подбати про те, щоб на цей раз в жертву був принесений Роланд з Гилеада, не Джейк з Нью-Йорка.
  
  Хлопчик знав, що він, Роланд, розкрив його секрет? Не час турбуватися про це.
  
  Роланд зачинив дверцята грузомобиля і подивився на жінку.
  
  — Тебе звуть Айрін?
  
  Вона кивнула.
  
  — Їдь, Айрін. Швидше, як їхала б, знаючи, що за тобою женеться сам Пан з роздвоєними копитами з твердим наміром згвалтувати тебе, їдь швидко, прошу тебе. За Уоррінгтон-роуд. Якщо не знайдемо його там, по Сім-роуд. Зробиш?
  
  — Будьте певні, — відповіла місіс Тассенбаум і хвацько врубала першу передачу.
  
  Двигун заревів, але пікап покотився назад, немов злякався підйому, який належало брати, і вирішив закінчити свій шлях в озері. Ось тут вона відпустила педаль зчеплення, і «Інтернешнл харвестер» рвонувся вперед, на штурм крутий під'їзної доріжки, залишивши за собою хмару сизого диму і запах спаленої гуми.
  
  Правнук Гарретта Маккіна спостерігав за ними, роззявивши рота. Він поняття не мав, що відбувається, але відчував: багато що залежить від того, що станеться найближчим часом. Може бути, все.
  
  15
  
  Дивно, що у нього виникло таке гостре бажання вилити, оскільки він, Брайан Сміт, справив малу нужду прямо перед тим, як залишити туристичний комплекс «Мільйон доларів». І перебравшись через гребаной кам'яну стіну, зміг видавити з себе лише кілька крапель, хоча тільки що йому здавалося, що сечовий міхур переповнений і ось-ось лусне. Брайан сподівається, що у нього не виникне проблем з простатою; проблеми з простатою потрібні йому, як рибі парасолька. У нього вистачає інших проблем, клянуся волохатим старим Ісусом.
  
  
  
  Ну да ладно, тепер, раз вже він все одно зупинився, самий час розібратися з сумкою-холодильником, що стоїть за водійським сидінням. Собаки, висолопивши язики, як і раніше, не зводять з неї очей. Він намагається засунути сумку-холодильник під сидіння, але нічого не виходить, сумка в зазор не влазить. Так що він наставляє брудний палець на своїх rotti і знову вимагає, щоб вони залишили сумку-холодильник в спокої, там м'ясо, і це його м'ясо, з якого він приготує собі вечерю. На цей раз він навіть думає про те, щоб пообіцяти, що додасть трохи сирого м'яса в їх «Пурину»[140], якщо вони будуть добре себе вести. Для Брайана Сміта це досить-таки глибока думка, ось і таке просте рішення, як переставити сумку-холодильник з підлоги на порожнє переднє пасажирське сидіння навіть не приходить йому в голову.
  
  — Не чіпати! — знову каже він собакам і сідає за кермо. Зачинив дверцята, кидає короткий погляд в дзеркало заднього огляду, бачить двох старих жінок (він не помітив їх перш, тому що не дивився на дорогу, коли проїжджав повз), махає їм рукою, вони цього не бачать, тому що заднє скло «каравану» занадто запорошене, а потім вирулює з узбіччя на асфальт. Радіо грає «Гангста дрім 19» у виконанні «Оут-Рей-Джусс» і Брайан додає звук (при цьому знову переїжджає білу розділову лінію і викочується на зустрічну, що йде на північ, смугу руху: він з тих водіїв, які не можуть налаштувати радіо, не подивившись на панель управління). Реп рулить! І метал рулить! Все, що йому потрібно, щоб день повністю вдався — почути якусь пісню Оззі[141]... краще б «Шалений потяг».
  
  І пожувати батончики «Марс».
  
  16
  
  Місіс Тассенбаум брала підйом від «Кари-Реготухи» до Тэтлбек-лейн на другій передачі. Двигун старого пікапа надривно ридав (якби на приладовому щитку стояв тахометр, стрілка напевно б пішла в червону зону), якісь інструменти перекочувалися по іржавій кузову.
  
  Роланд слабо володів дотиками, можна сказати, зовсім не володів у порівнянні з Джейком, але він зустрічався з Кінгом, навіть занурив його в оманливий сон гіпнозу. Це була потужна зв'язок, тому особливо не здивувався, що йому вдалося доторкнутися до мозку, до якого не зумів дотягнутися Джейк. Можливо, не завадило і те обставина, що Кінг як раз думав про них.
  
  Він часто думає про нас на своїх прогулянках, — подумав Роланд. — В самоті він чує Пісню Черепахи і знає, яку роботу повинен робити. Ту саму, від якої ухиляється. Що ж, друже мій, сьогодні цьому буде покладено край.
  
  Якщо, звичайно, вони зможуть його врятувати.
  
  Він перехилився через Джейка до жінки:
  
  — Ти можеш змусити цю прокляту богами штуковину їхати швидше?
  
  — Так, — відповіла вона, — мабуть, зможу, — потім звернулася до Джейка: — Ти справді можеш читати думки, чи це гра, в яку ти граєш зі своїм приятелем?
  
  — Думки я читати не можу, в чистому вигляді, — відповів Джейк, — але можу торкатися до розуму інших.
  
  — Я дуже сподіваюся, що ти говориш правду, бо Тэтлбек-лейн прокладена по пагорбах і місцями така вузька, що двом автомобілям ніяк не роз'їхатися. Якщо ти відчуєш, що хтось їде назустріч, дай мені знати.
  
  — Дам.
  
  — Чудово. — Її зуби блиснули в усмішці. Так, сумнівів тут бути не може: ця поїздка — найкраще, що сталося в її житті. І таке хвилююче. Тепер вона не тільки чула співучі голоси, але і бачила особи в листі ростуть вздовж дороги дерев, немов за ними спостерігає безліч глядачів. Відчувала, що навколо збирається якась неймовірна сила, і в голові майнула шалена думка: якщо вона вдавит в підлогу педаль газу старого іржавого пікапа Чіпа Макевоя, ця руїна помчить швидше світла. Підживлюючись тією енергією, що оточує їх, пікап може обігнати час.
  
  Що ж, давай подивимося, чи це так, — подумала Айрін. Виїхала на середину Тэтлбек-лейн, вичавила зчеплення, включила третю передачу. Старий пікап не розігнався швидше швидкості світла і не обігнав час, але стрілка спідометра підібралася до 50 миль... і поповзла далі. Пікап жваво піднявся на вершину пагорба, а коли почав спуск, на якісь миті навіть відірвався від землі.
  
  Принаймні одна людина в кабіні пікапа щасливий. Айрін Тассенбаум аж зойкнула від захвату.
  
  17
  
  У Стівена Кінга для прогулянки два маршрути, короткий і довгий. Короткий виводить його до перетину Уоррінгтон-роуд і шосе № 7, потім додому, до «Каре-Веселушку», тим же шляхом. Довжина цього маршруту три милі. Довга прогулянка (так вже вийшло, що це і назва роману, який він колись написав під псевдонімом Бахман, задовго до того, як світ зрушив) веде його повз Уоррінгтон-роуд, по шосе № 7 до Слябів-Сіті-роуд, потім назад по шосе № 7 до Беррі-Хілл, в обхід Уоррінгтон-роуд. Цей маршрут приводить його до будинку через північний кінець Тэтлбек-лейн, і його довжина чотири милі. Саме цей маршрут він намітив на сьогодні і, діставшись до перетину шосе № 7 і Уоррінгтон-роуд, зупиняється, замислюється, а чи не повернутися йому коротким шляхом. Він завжди обережний, коли мова йде про прогулянках по узбіччю доріг, нехай машин на шосе № 7 мало, навіть влітку. Їх кількість різко зростає тільки раз в році, під час ярмарку у Фрайбурзі, але вона починається в першу неділю жовтня. Практично на всьому протязі шосе видимість хороша. Якщо їде поганий водій (або п'яний), його встигаєш помітити десь за півмилі, і у тебе є час відійти подалі. Є тільки один сліпий пагорб, і він знаходиться відразу за перетином з Уоррінгтон-роуд. Однак він же і аэробический пагорб, який змушує серце як слід попрацювати, а хіба не для цього він кожен день відміряє ці дурні милі? Щоб поліпшити, як кажуть телевізійні балакучі голови, «сердечне здоров'я». Він перестав пити, зав'язав з наркотиками, практично кинув палити, стежить за своїм здоров'ям. Що ще можна від нього вимагати?
  
  Однак голос продовжує нашіптувати йому: «Іди з головної дороги. Повертайся до дому. У тебе буде час для роботи перед тим, як поїхати на вечірку на інший бік озера. Ти встигнеш дещо зробити. Може, навіть почнеш наступну книгу циклу „Темна Вежа“. Ти знаєш, вона вже склалася у тебе в голові».
  
  Ага, так і є, але у нього вже є книга, над якою він працює, і книга ця йому подобається. Повернутися до історії Вежі — все одно що заплисти на глибоку воду. Там можна і потонути. І раптом він розуміє, в цей самий момент, стоячи на перехресті, що почне писати цю історію, якщо повернеться. Нічого не зможе вдіяти з собою. Доведеться йому прислухатися до того, що він іноді називає Вага'-Ка Ган, Пісня Черепахи (а трапляється, і Пісня Сюзанни). Він закине книгу, над якою працює, повернеться спиною до безпечної суші і знов попливе на глибоку воду. Він вже чотири рази плавав туди, але на цей раз повинен буде допливти до іншого берега.
  
  Допливти або потонути.
  
  — Ні, — каже він. Вголос, і що в цьому такого? Тут його ніхто не чує. До нього долинає ледь помітний шум автомобіля, що наближається... або двох? Одного на шосе № 7 і другого на Уоррінгтон-роуд? Але це все сторонні шуми.
  
  — Ні, — повторює він. — Я пройдусь, а потім поїду на вечірку. Сьогодні я більше не пишу. Тим більше таке.
  
  Залишивши розвилку позаду, він починає підніматися на крутий пагорб, з короткою зоною видимості. Йде назустріч шуму наближається мінівена «додж караван», і цей звук сповіщає про його майбутню смерті. Ка раціонального світу хоче, щоб він помер; ка Прима хоче, щоб він жив і продовжував співати свою пісню. Ось так у цей сонячний день, у другій його половині, в західному Мені непереборна сила спрямовується до нерухомого об'єкту, і вперше після відступу Прима всі світи і все існуюче повертається до Темної Вежі, яка стоїть у найдальшому кінці Кан'-Ка Але Рей, що означає Червоні поля Ноуна. Обриваються навіть злісні крики Червоного Короля. Вирішувати буде Темна Вежа.
  
  — Рішення вимагає жертви, — каже Кінг, і хоча ніхто, крім птахів, не чує його, а він поняття не має, що означають ці слова, письменника це не турбує. Він завжди щось бурмоче собі під ніс, наче в голові у нього Печера голосів, повна блискучих, але не завжди розумних імітаторів.
  
  Він крокує, розмахуючи руками, які інший раз стосуються синіх джинсів, не підозрюючи, що його серце відбиває останні
  
  (не останні)
  
  удари, що його розум додумує останні
  
  (не останні)
  
  думки, що голоси вимовляють останні
  
  (не останні)
  
  дельфійські пророцтва.
  
  — Вага'-Ка Ган, — каже він, звуки ці забавляють його і одночасно тягнуть. Він пообіцяв собі, що не стане перевантажувати свої історії про Темної Вежі невимовними словами якогось вигаданого (якщо не сказати, исковерканного) мови, його редактор Чак Веррилл з Нью-Йорка просто викреслить більшу частину, якщо побачить їх у рукописі, але його розум все одно наповнюється словами, фразами: ка, ка-тет, сей, кан-тої (це слово принаймні з іншої його книги, «Безнадії»), тахін. Може, все це йде від Кирит — Унгола Толкіна і Великого сліпого скрипаля, Ньярлатотепа, Р. Ф. Лавкрафта?
  
  Він сміється, і починає співати пісню, з якою познайомили його голосу. Він думає, що обов'язково використовує її у наступній книзі про стрілкою, коли дозволить Черепасі знайти голос. «Кам-кам-каммала, — співає він, крокуючи. — Дівчина втекла від парубка. У нього — пістолет, а дівчата немає, дівчисько вночі втекла!»
  
  Цей хлопець — Едді Дін? Або Джейк Чеймберз?
  
  — Едді! — говорить він. — Едді — хлопець, від якого втекла дівчина. — Він так глибоко замислюється, що спочатку не бачить дах синього мінівена «додж караван», який з'являється над вершиною пагорба прямо перед ним, і не розуміє, що цей автомобіль їде не по асфальту, а по узбіччю, тієї самої, з якої він крокує. Не чує він і наростаючого рева пікапа за спиною.
  
  18
  
  Брайан чує дряпання по кришці сумки-холодильника навіть крізь гуркіт музики і з жахом і люттю бачить у дзеркалі заднього огляду, що Куля, більш активний з двох rotti, вже перебрався з багажного відділення пасажирське. Дві задні лапи на брудному сидіння, обрубок хвоста радісно мотається з боку в бік, а морда собаки вже в сумці-холодильнику Брайана.
  
  У такій ситуації будь-який розсудливий водій звернув на узбіччя, зупинив автомобіль і розібрався б з нашкодившим тваринам. Сміт, проте, не властиво розсудливість за кермом, і свідчення тому — список порушень правил дорожнього руху. Замість того щоб звернути на узбіччя і зупинитися, він повертається направо, тримає кермо лівою рукою, а правою без особливого успіху намагається відштовхнути гладку голову ротвейлера.
  
  — Не чіпай! — кричить він Пулі. Мінівен спочатку зносить до правому узбіччі, потім він з'їжджає на неї. — Ти мене чуєш, Куля? Або ти зовсім дурний? Не чіпай! — На мить йому вдається підняти голову собаки, але шерсть на ній занадто гладка і коротка, щоб за неї могли зачепитися пальці. Куля, звичайно, не геній, але досить розумний, щоб зрозуміти, що у нього є ще один шанс схопити те, що загорнуте в білу папір і виділяє такий чарівний червоний аромат. Голова знову пірнає в сумку-холодильник, щелепи вхоплюють загорнутий у папір гамбургер.
  
  — Кинь його! — кричить Брайан. — Зараз же кинь його... НЕГАЙНО!
  
  Для того щоб забрати м'ясо, щоб сильніше зігнутися на водійському кріслі, він впирається обома ногами. Одна з них, на жаль, на педалі газу. Мінівен додає швидкість, злітаючи на вершину пагорба. У цей момент, поза себе від люті, Брайан повністю забуває, де він (на шосе № 7) і що має робити (вести автомобіль). Його думки зайняті тільки одним — вирвати м'ясо з щелеп Кулі.
  
  — Дай його мені! — кричить він, тягне м'ясо на себе. З обрубком хвоста, мотающимся з подвоєною частотою (для нього це не тільки їжа, але і гра), Куля відповідає йому тим же. Чується тріск рветься папери. Мінівен вже повністю скотився з асфальту. Їде на тлі гаю старих сосен, освітлених послеполуденным сонцем: в зелено-золотому мареві. Брайан думає тільки про м'ясо. Він не збирається є гамбургер з собачої слиною, будьте впевнені.
  
  — Дай сюди! — кричить він, не бачачи чоловіка, на якого накочує його мінівен, не бачачи пікапа, який піднімається на пагорб і вже практично наздогнав чоловіка, не бачачи, як відкривається дверцята пікапа з боку пасажирського сидіння або довготелесого хлопця, схожого на ковбоя, який зістрибує на землю, не бачачи револьвера з великою жовтою ручкою, що вивалюється з кобури; світ Брайана Сміта звузився до однієї дуже поганий собаки і одного загорнутого в папір шматка м'яса. У боротьбі за м'ясо криваві троянди розквітають на папері, як татуювання.
  
  19
  
  — Он він! — закричав хлопчик на ім'я Джейк, але Айрін Тассенбаум і так зрозуміла. Стівен Кінг в джинсах, сорочці з «шамбр» і бейсболці. Він вже минув місце перетину Уоррінгтон-роуд і шосе № 7 і піднімався на пагорб, залишив позаду приблизно чверть схилу.
  
  Вона витиснула зчеплення, перейшла на другу передачу, як пілот НАСКАР,[142] побачив картатий прапор, і різко повернула ліворуч, міцно тримаючи кермо обома руками. Пікап Чіпа Макевоя захитався, але не перекинувся. Вона побачила, як блиснуло сонце на металі автомобіля, який, рухаючись з протилежного боку, вже досяг вершини пагорба, на який піднімався Кінг. Почула крик чоловіка, який сидів біля дверцят: «Пристройся до нього ззаду!»
  
  Виконала команду, хоча й бачила, що наближається автомобіль їде не по дорозі, а по узбіччю, і вони можуть зіткнутися, перетворивши Кінга в начинку металевого сандвіча.
  
  Дверцята відчинилися, і чоловік, що його звуть Роланд, то вистрибнув, то викотився з кабіни.
  
  Після цього все сталося швидко, дуже швидко.
  
  
  
  Глава 2
  
  Вага'-Ган Ка
  
  1
  
  Причина виявилася банально простий: Роланда підвело хворе стегно. Він впав на коліна з криком люті, болю і жаху. А потім щось на мить загородило сонячне світло: Джейк вискочив слідом, не впав, не спіткнувся, побіг далі. В кабіні розпачливо гавкав Ыш: «Ейк-Ейк! Ейк-Ейк!»
  
  — Джейк, ні! — закричав Роланд. Він все побачив з жахливою ясністю. Хлопчик обхопив письменника за талію в той самий момент, коли синій автомобіль, не легковик і не пікап, щось середнє між ними, скотився на них в реві незв'язної музики. Джейк розгорнув Кінга вліво, прикривши своїм тілом, і саме на Джейка припав удар автомобіля. За спиною стрілка, який уже стояв на колінах, впираючись закривавленими руками в землю, закричала жінка з магазину.
  
  — ДЖЕЙК, НІ! — заревів Роланд, але було пізно. Хлопчик, якого він вважав своїм сином, зник під синім автомобілем. Стрілець побачив маленьку підняту ручку, щоб більше ніколи її не забути, а потім зникла і вона. Кінга, в який врізався спочатку Джейк, а потім синій автомобіль відкинуло футів на десять, до самого краю узбіччя, за якою вже росли дерева. Він приземлився на правий бік, вдарився головою об камінь, досить сильно, щоб бейсболка злетіла з голови. Потім перекотився на живіт, можливо, намагаючись встати. Або нічого не намагаючись, з округленими від шоку очима.
  
  Водій наліг на кермо, і автомобіль прослизнув зліва від Роланда, розминувшись з ним на якісь дюйми, лише обдавши пилом, але не розчавивши. До цього часу швидкість його помітно впала, повинно бути, тепер, з запізненням, водій тиснув на педаль гальма. Бортом автомобіль зачепив пікап, його просування ще більше сповільнилося, але завдані їм біди на тому не закінчилися. Перш ніж остаточно зупинитися, автомобіль знову наїхав на лежачого на землі Кінга. Роланд почув хрускіт ламається кістки, потім крик болю письменника. І тепер Роланд точно знав, звідки біль у його стегні, чи не так? Сухий скрут не мав до неї жодного відношення.
  
  Він піднявся, лише смутно віддаючи собі звіт в тому, що біль повністю зникла. Подивився на неприродно зігнуте тіло Кінга під лівим переднім колесом синього автомобіля, подумав: Добре! — Його раптом переповнила піднялася з глибин лють. — Добре! Якщо хто і повинен був тут померти, так це ти! До біса пуп Гана, до біса історії, які повинні вийти з нього, до біса Вежу, я хочу, щоб ти помер, а не мій хлопчик!
  
  Вухань-плутаник промчав повз Роланда до того місця, де лежав Джейк. Позаду синього автомобіля, вихлоп якого бив хлопчикові в обличчя. Ыш не вагався ні секунди. Схопився зубами за сумку з орисами, яка все ще висіла на плечі Джейка, і потягнув хлопчика подалі від мінівена, дюйм за дюймом, піднімаючи фонтанчики пилу короткими сильними лапами. Кров лилася з вух Джейка і з куточків рота. Підбори коротких чобіт прочерчивали подвійну смугу на пилу, посипаної сосновими голками.
  
  Роланд, похитуючись, підійшов до Джейка, впав поряд з ним на коліна. Спочатку подумав, що з ним все буде в порядку. Руки-ноги цілі, хвала всім богам, пляма на переніссі і без бороди на щоці — масло з іржею, а не кров, як він спочатку подумав. Так, кров текла з вух і з рота, але причиною міг служити поріз або...
  
  — Піди й подивися, як письменник. — Голос Джейка звучав спокійно, біль не змінила його. Немов вони сиділи кружком у маленького багаття, ввечері, отшагав цілий день, чекаючи, поки сготовится їжа.
  
  — Письменник може почекати, — різко відповів Роланд, думаючи: Мені дарували диво. Воно відбулося завдяки податливості молодого, ще не сформованого тіла хлопчика і землі, яка промялась під ним, коли по ньому проїхав грузомобиль цього мерзотника.
  
  — Ні, — заперечив Джейк, — не може. — Коли він ворухнувся, спробувавши сісти, сорочка сильніше облягла верхню частину тіла, і Роланд побачив страшну яму на грудях хлопчика. Більше крові хлинула з рота хлопчика, він хотів ще щось сказати, але лише закашлявся. Серце Роланда, здавалося, перевернулося в грудях, і залишалося лише дивуватися, як воно продовжувало битися.
  
  Ыш жалібно то гавкнув, то завив, і від імені Джейка, чітко слышавшемся в цьому полулае-полувое, по шкірі Роланда побігли мурашки.
  
  — Не намагайся говорити, — сказав Роланд. — Можливо, у тебе всередині щось зламалося. Ребро... або два.
  
  Джейк повернув голову набік. Виплюнув кров, частина потекла по щоці, наче він жував тютюн, схопив Роланда на зап'ясті. Хватка у нього залишалася міцною; як і голос.
  
  — Зламалося все. Це смерть... я знаю, таке зі мною вже траплялося. — А потім промовив слова, які згадалися Роланду перед тим, як вони виїхали з «Кари-Реготухи»: — Якщо ка чогось хоче, нехай так і буде. Подбай про людину, якого ми хотіли врятувати!
  
  І не було ніякої можливості не підкоритися наказу, який стояв в очах хлопчика і звучала в його голосі. Все скінчено, Ка Дев'ятнадцяти відіграла свою партію. Скінчено, але, можливо, не для Кінга. Людини, заради порятунку якого вони сюди прийшли. Яка частина їх долі вже злетіла на кінчиках його пожовклих від тютюну пальців? Вся доля цілком? Чи все-таки тільки частину?
  
  Яким би не був відповідь, Роланд міг би вбити Кінга голими руками, поки той лежав, придавлений колесом автомобіля, який його і збив. Хоча і не Кінг сидів за кермом, вбив Джейка саме він. Якщо б робив те, що хотіла від нього ка, ніколи б не опинився тут, на цій дорозі, в той момент, коли по ній їхав цей дурень, і Джейк не лежав би зараз з роздавленої грудьми і посеревшим особою. Це вже перебір, знову смерть, так скоро, адже вони тільки що втратили Едді.
  
  І проте...
  
  — Не ворушись. — Він підвівся. — Ыш, не дозволяй йому ворушитися.
  
  — Не буду ворушитися. — Кожне слово звучало ясно, чітко. Але тепер Роланд бачив, що від крові потемніла нижня частина сорочки, промежину джинсів. Червоні плями розцвітали там, як троянди. Одного разу він вже помер і повернувся. Але не з цього світу. У цьому світі смерть забирала назавжди.
  
  Роланд повернувся до лежачого на землі письменнику.
  
  2
  
  Коли Брайан Сміт спробував вилізти з-за керма, Айрін Тассенбаум грубим поштовхом повернула його на колишнє місце. Собаки, можливо, відчувши або Ыша, або кров, або те і інше, голосно гавкали і металися в нього за спиною. Радіо гриміло, якісь «металісти» вибивали чергову диявольську мелодію. Вона думала, що голова у неї розлетиться вщент — не від шоку, викликаного тим, що трапилося, а від цього гуркоту. Айрін побачила, що лежить на землі револьвер, підняла його. Якась частина її розуму могла зв'язно мислити і здивувалася: до чого ж важка штука. Тим не менш вона наставила револьвер на водія, потім перегнулася через нього, вимкнула радіо. Як тільки замовк гітарний гуркіт, почула спів птахів, гавкання двох собак і виття третьої... собака це була чи ні, але вона мала слушність.
  
  — Подай мінівен тому, — наказала вона. — У тебе під колесом чоловік, якого ти збив. Повільно. А якщо знову наїдеш на хлопчика, якого ти вже переїхав, клянусь, я виб'ю твої ослячі мізки.
  
  Брайан Сміт дивився на неї налитими кров'ю, здивованими очима.
  
  — Якого хлопчика? — запитав він.
  
  3
  
  Коли переднє колесо повільно скотилася з письменника, Роланд побачив, що нижня половина тіла Кінга повернена вправо під неприродним кутом, а в штанині щось випирає. Швидше за все зламана гомілкова кістка. Крім того, розсікло лоба каменем, об який він забився, падаючи, так що праву частину обличчя залила кров. Виглядав він гірше, ніж Джейк, набагато гірше, але стрілку вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що він швидше за все все це переживе, якщо витримає серце і його не вб'є шок. Знову він побачив, як Джейк вистачає цієї людини за талію, закриває, приймає удар на своє маленьке тільце.
  
  — Знову ви, — прошепотів Кінг.
  
  — Ти згадав мене.
  
  — Так. Тепер. — Кінг облизав губи. — Хочеться пити.
  
  Води у Роланда не було, а якщо б і була, не дав би він її Кінгу, хіба що змочив губи. Рідина могла викликати у пораненого блювоту, а в блювоті можна і захлинутися.
  
  — Шкодую.
  
  — Ні. Ти не шкодуєш. — Він знову облизав губи. — Джейк?
  
  — Он там. На землі. Ти його знаєш?
  
  Кінг спробував посміхнутися.
  
  — Писав про нього. А де той, що приходив з тобою? Де Едді?
  
  — Убитий, — відповів Роланд. — У Девар-тоі.
  
  Кінг насупився:
  
  — Девар?.. Я цього не знаю.
  
  — Не знаєш. Ось чому ми тут. Ось чому нам довелося прийти сюди. Один з моїх друзів мертвий, другий швидше за все вмирає, і тет розпався. А все тому, що один ледачий, боягузливий людина перестав виконувати роботу, визначену йому ка.
  
  Шосе залишалося пустельним. Світ затих, якщо не вважати гавкоту собак, виття вуханя-путаника та співу птахів. Вони немов застигли у часі. Може, ми і застигли, — подумав Роланд. Він побачив достатньо, щоб повірити, що таке можливо. Можливо все, що завгодно.
  
  — Я втратив Промінь, — відповів Кінг, лежачи на килимі з соснових голок біля самих дерев. Річний світло струмувало крізь гілки, оточуючи його зелено-золотим маревом.
  
  [143]Роланд підсунув руку під спину Кінгу, допоміг йому сісти. Письменник скрикнув від болю у зламаній нозі, але протестувати не став. Роланд вказав на небо. Товсті білі баранці-хмари, передвісники гарної погоди (los angeles — так називали їх на ранчо Меджиса), висіли в синяві, за винятком тих, що знаходились безпосередньо над ними. Ці хмари рухалися швидко, немов підганяли вітром, який дув у вузькому коридорі.
  
  — Ось! — люто прошепотів Роланд у подряпане, заляпанное брудом вухо. — Прямо над тобою! Навколо тебе! Чи ти його не відчуваєш? Чи ти його не бачиш?
  
  — Так, — видихнув Кінг. — Тепер бачу.
  
  — І він завжди тут був. Ти не втрачав, ти просто відвернув від нього свої боягузливі очі. Моєму другові довелося рятувати тебе, щоб ти побачив його знову.
  
  Ліва рука Роланда поплескала по ременю-патронташу і повернулася з патроном. Спочатку його пальці відмовлялися крутити патрон, так сильно тряслася рука. І Роланд зумів вгамувати тремтіння, лише нагадавши собі: чим більше піде у нього часу, щоб ввести письменника в транс, тим вище ймовірність того, що їм перешкодять. Або Джейк помре, поки він буде возитися з цим жалюгідним, боягузливим подобою чоловіки.
  
  Він підняв голову і побачив, що жінка все ще тримає водія на мушці. І правильно. Гарна жінка. Чому Ган не дав написати історію Вежі людині з таким же, як у неї, характером? У будь-якому випадку інтуїтивне рішення залишити її за кермом виявилося правильним. Замовкли і гавкіт, виття. Ыш злизував бруд і масло з обличчя Джейка. У мінівені Куля і Пістоль жерли гамбургер. На цей раз господар їм не заважав.
  
  Роланд повернувся до Кінгу, патрон почав звичний впевнений танець, перепархивая від пальця до пальця. Кінг практично відразу впав у транс, як трапляється з більшістю людей, яких вже гіпнотизували. Його очі залишалися відкритими, але тепер вони дивилися крізь стрілка, кудись далеко-далеко.
  
  Серце Роланда вимагало, щоб він якомога швидше закінчив з цим, але розум краще знав, що треба робити. Ти не повинен зіпсувати. Якщо не хочеш, щоб самопожертву Джейка виявилося марним. Жінка дивилася на нього, як і водій, якого він бачив в отворі відкритих дверцят. Сей Тассенбаум бореться, Роланд це бачив, але Брайан Сміт тут же послідував за Кінгом в країну снів. Стрілка це не здивувало. Якщо ця людина хоч найменшою мірою розумів, що накоїв, то схопився б за будь-яку можливість зникнути звідси, нехай і на час.
  
  Стрілець знову зосередився на іншому чоловікові, який, виходить, був його біографом. Почав так само, як і в перший раз. Його життя минуло лише кілька днів. Для письменника — більше двадцяти років.
  
  — Стівен Кінг, ти мене бачиш?
  
  — Стрілець, я бачу тебе дуже добре.
  
  — Коли ти бачив мене в останній раз?
  
  — Коли ми жили в Бриджтоне. Коли мій тет був молодим. Коли я тільки вчився писати. — Пауза. І ось тут, на думку Роланда, Кінг назвав головний орієнтир, що дозволяє визначити будь-який часовий період, індивідуальний для кожного. — Коли я ще пив.
  
  — Ти зараз міцно спиш?
  
  — Міцно.
  
  — Тобі боляче?
  
  — Боляче, так. Спасибі тобі.
  
  Вухань-плутаник знову завив. Роланд озирнувся, боячись того, що міг означати цей виття. Жінка опустилася поруч з Джейком на коліна. Роланд з полегшенням побачив, як хлопчик обняв її за шию і притягнув до себе, щоб щось прошепотіти на вухо. Якщо йому вистачило на це сил...
  
  Припини! Ти бачив, у що перетворилася його грудна клітка під сорочкою. Не можна втрачати часу на надію.
  
  Так, жорстокий він потрапив обкладинка: саме тому, що він любив Джейка, доводилося залишити його вмирати в компанії Ыша і жінки, яку вони зустріли годиною раніше.
  
  Не важливо. Його турбота — Кінг. А якщо Джейк ступить на пустку, коли його не буде поруч... якщо ка так говорить, нехай так і буде.
  
  Роланд зібрав волю в кулак, максимально зосередився і знову повернувся до письменника.
  
  — Ти — Ган? — різко запитав він, не знаючи, звідки вискочив це питання... але розуміючи — питання правильне.
  
  — Ні, — без запинки відповів Кінг. Кров з рваної рани на лобі збігала по обличчю, потрапляла в рот, він випльовував її, дивився на Роланда, не моргаючи. — Колись так думав, але причина, мабуть, у спиртному. І, напевно, в гордині. Жоден письменник не може бути Ганом... ні художник, ні скульптор, ні автор музики. Ми — кас-ка Гана. Не ка-Ган, а кас-ка Гана. Ти мене розумієш? Ти розумієш мене?
  
  — Так, — кивнув Роланд. Пророки Гана або співаки Гана: якщо можна відокремити перших від других. І тепер він знав, чому задав питання.
  
  — І пісня, яку ти співаєш, — Вага'-Ка Ган. Чи Не так?
  
  — О так, — відповів Кінг, посміхнувся. Пісня Черепахи. Вона занадто гарна для таких, як я, хто ледве може тримати мелодію!
  
  — Мені це без різниці. — Він намагався мислити ясно і чітко, наскільки дозволяло його стан. — А тепер ти поранений.
  
  — І паралізований?
  
  — Не знаю. — «Так і плювати мені на це». — Мені відомо одне — жити ти будеш, а коли знову зможеш писати, будеш слухати Пісню Черепахи, Вага'-Ка Ган, як слухав її раніше. Паралізований чи ні. І на цей раз будеш співати, поки пісня не закінчиться.
  
  — Добре.
  
  — Ти...
  
  — І Урс-Ка Ган, Пісня Ведмедя, — перервав його Кінг. Струснув головою, немов прочищая мізки, хоча ці рухи, незважаючи на гіпноз, завдавали йому болю. — Урс-А-Ка-Ган.
  
  Крик Ведмедя? Рев Ведмедя? Роланд не знав. Йому залишалося лише сподіватися, що це не важливо, просто письменник бурмоче щось своє.
  
  Автомобіль з причепом-дачею пронісся повз, не пригальмувавши. Потім у тому ж напрямку промчали два великих мотоцикла. І ось тут Роланд, мабуть, зрозумів, що відбувається: час не зупинився, але вони на якийсь період часу стали невидимими. Від сторонніх поглядів їх вкрив Промінь, який уникнув руйнування і тепер міг допомогти хоча б у цьому.
  
  4
  
  Скажи йому знову. Не повинно бути непорозуміння. І він не повинен відступатися, як відступався раніше.
  
  Стрілець нахилився до самого особі Кінга, їхні носи ледь не стикалися.
  
  — Цього разу ти будеш співати, поки пісня не закінчиться, будеш писати, поки не напишеш всю історію. Ти мене розумієш?
  
  — «І вони жили дружно і щасливо до кінця своїх днів», — замріяно відповів Кінг. — Як би мені хотілося, щоб я міг так написати.
  
  — І мені теж. — Йому дійсно хотілося. Більше, ніж чого-небудь ще. Незважаючи на спіткало його горе, сльози ще не прийшли; очі більше нагадували гарячі камені. Можливо, сльози могли прийти пізніше, разом з усвідомленням, що сталося на цій пустельній дорозі.
  
  — Я все зроблю, як ти кажеш, стрілець. Якою б не вийшла історія, коли буде підходити до кінця. — Голос Кінга ослаб. Роланд подумав, що скоро письменник позбудеться почуттів. — Мені шкода твоїх друзів, щиро шкода.
  
  — Спасибі тобі, — відповів Роланд, все ще придушуючи бажання стиснути руками шию письменника і задушити. Він почав вставати, але тут Кінг виголосив кілька слів, які зупинили його.
  
  — Ти слухав її пісню, як я тобі й казав? Пісня Сюзанни?
  
  — Я... так.
  
  Тепер Кінг змусив себе підвестися на одному лікті, хоча його сили вичерпувалися, і голос зазвучав ясно і чітко.
  
  — Ти їй потрібен. І вона потрібна тобі. А тепер залиш мене одного. Збережи свою ненависть для тих, хто більше її заслуговує. Я не створював твою ка, як не створював Гана або світ, і ми обоє це знаємо. Переступи через дурість... і горе... і роби те саме, про що говориш мені. — Голос Кінга піднявся до крику, рука відірвалася від землі, з несподіваною силою стиснув зап'ястя Роланда. — Закінчи роботу!
  
  І перша спроба відповісти Роланду не вдалася. Йому довелося відкашлятися і почати знову.
  
  — Спи, сей... спи і забудь всіх, за винятком людини, який наїхав на тебе.
  
  Очі Кінга закрилися.
  
  — Забути всіх, крім людини, який наїхав на мене.
  
  — Ти йшов по узбіччі, і ця людина тебе збив.
  
  — Йшов... і ця людина мене збив.
  
  — Нікого більше тут не було. Ні мене, ні Джейка, ні цієї жінки.
  
  — Нікого, — погодився Король. — Тільки він і я. Він скаже те ж саме?
  
  — Так. Дуже скоро ти будеш міцно спати. Потім ти, можливо, відчуєш біль, але зараз її немає.
  
  — Зараз болю немає. Міцний сон. — Понівечене тіло Кінга розслабилося на соснових голках.
  
  — Але перед тим як заснути, ще раз послухай мене, — додав Роланд.
  
  — Я слухаю.
  
  — Жінка, можливо, прийде до ті... почекай. Тобі не сниться любов з чоловіками?
  
  — Ти питаєш, чи не гей я? Не прихований гомосексуаліст? — У слабкому голосі Кінга чулися сміхотливі нотки.
  
  — Не знаю. — Роланд помовчав. — Думаю, що так.
  
  — Відповідь — ні. Іноді мені снилася любов з жінками. У міру того, як ставав старше, це траплялося рідше, а тепер таких снів не буде зовсім. Цей гребаной хлопець сильно понівечив мене.
  
  Але далеко не так сильно, як мого хлопчика, — подумав Роланд, але нічого не сказав.
  
  — Якщо тобі снилася любов з жінками, то до тебе, можливо, прийде жінка.
  
  — Ти так говориш? — В голосі Кінга прослизав слабкий інтерес.
  
  — Так. Якщо вона прийде, то буде блондинкою. Заговорить з тобою про принади і задоволеннях пустки. Вона може назватися Морфиной, дочкою Сну, або Селеною, дочкою Місяця. Вона може запропонувати взяти тебе за руку і відвести туди. Ти повинен відмовитися.
  
  — Я повинен відмовитися.
  
  — Навіть якщо тебе искусят її очі і грудей.
  
  — Навіть тоді, — погодився Король.
  
  — Чому ти відмовишся, сей?
  
  — Тому що Пісня ще не доспівана.
  
  Ось тут Роланд вирішив, що крапка поставлена. Місіс Тассенбаум як і раніше стояла на колінах поряд з Джейком. Не звертаючи уваги ні на неї, ні на хлопчика, стрілець пройшов до чоловіка, який сидів за кермом мотоповозки, що наробила стільки лиха. З широко розкритими, порожніми очима, відваленої нижньою щелепою. Цівка слини текла по зарослого щетиною підборіддя.
  
  — Ти мене чуєш, сей?
  
  Чоловік не без страху кивнув. За його спиною обидві собаки затихли. Чотири блискучі очі дивилися на стрілка через зазор між сидіннями.
  
  — Як тебе звуть?
  
  — Брайан, якщо вас це потішить... Брайан Сміт.
  
  Ні, його це зовсім не тішило. Перед ним сидів ще один чоловік, якого він би з радістю задушив. Ще один автомобіль проїхав по шосе, і на цей раз водій, він або вона, натиснув на клаксон. Якою б не була захист, вона почала утончаться.
  
  — Сей Сміт, ти збив своїм автомобілем, або грузомобилем, чи як там ти її називаєш.
  
  Брайана Сміта почала бити дрож.
  
  — Мене карали хіба що штраф за неправильну парковку, — завищав він, — а ось тепер я збив самого знаменитого письменника в нашому штаті! Мої собаки побилися...
  
  — Твоя брехня мене не дратує на відміну від страху, який змушує тебе брехати. Заткнися.
  
  Брайан Сміт заткнувся. Його обличчя блідло все сильніше.
  
  — Ти був один, коли збив його, — продовжив Роланд. — Тут нікого не було, крім тебе і письменника. Ти розумієш?
  
  — Я був один. Містер, ви — приходить?
  
  — Хто я, не важливо. Ти підійшов до нього і побачив, що він все ще живий.
  
  — Все ще живий, — повторив Сміт. — Чесне слово, я не хотів завдати йому шкоди.
  
  — Він заговорив з тобою. Тому ти і зрозумів, що він живий.
  
  — Так! — Посміхнувся сміт. Потім насупився. — Що він сказав?
  
  — Ти не запам'ятав. Від хвилювання й переляку.
  
  — Від хвилювання й переляку. Хвилювання і страх. Так, я перехвилювався і злякався.
  
  — Тепер їдь. По дорозі прокинешся, мало-помалу. І коли доберешся до житлового будинку або магазину, зупинишся і скажеш, що на дорозі лежить збитий тобою людина. Який потребує допомоги. Повтори не помилися.
  
  — Виїхати звідси. — Його руки гладили кермо, ніби йому хотілося негайно рушити в дорогу. Роланд припустив, що так воно і є. — Прокинутися, мало-помалу. Діставшись до житлового будинку або магазину, сказати їм, що Стівен Кінг, збитий автомобілем, лежить на узбіччі дороги і потребує допомоги. Я знаю, що він ще живий, бо він говорив зі мною. Це був нещасний випадок. — Він помовчав. — Моєї провини тут немає. Він йшов по проїжджій частині. — Пауза. — Ймовірно.
  
  Важливо мені, на кого ляже вина за те, що трапилося? — запитав себе Роланд. І вирішив, що немає. У будь-якому випадку Кінг повернеться до історії Темної Вежі. І Роланд дуже сподівався, що покладуть провину саме на Кінга, тому що звинувачувати насамперед слід було його. Нема чого йому тут було робити.
  
  — Тепер їдь, — сказав він Брайану Сміту. — Не хочу тебе більше бачити.
  
  Сміт завів двигун з видом безмірного полегшення. Роланд навіть не став дивитися йому вслід. Він підійшов до місіс Тассенбаум і впав на коліна поруч з нею. Ыш сидів у голови Джейка, мовчав, тепер розуміючи, що його виття більше не почує той, по кому він тужив. Сталося те, чого стрілок найбільше боявся. Поки він говорив з двома чоловіками, яких терпіти не міг, хлопчик, якого він любив більше за інших, більше, ніж кого б то не було в своє життя, навіть Сюзан Дельгадо покинув його вдруге. Джейк помер.
  
  5
  
  — Він говорив з тобою. — Роланд узяв Джейка на руки і почав ніжно похитувати з боку в бік. Риси позвякивали в сумку, що висіла на плечі у хлопчика. Роланд уже відчував, як холоне тіло.
  
  — Так, — кивнула Айрін.
  
  — Що він сказав?
  
  — Сказав, що я повинна повернутися сюди за тобою, «після того, як тут все закінчиться». Це його слова. І ще сказав: «Передай моєму батькові, що я його люблю».
  
  З горла Роланда вирвався здавлений сумний звук. Йому згадався Федик, той самий момент, коли вони переступили поріг нью-йоркській двері. «Хайл, батько», — привітав його Джейк. І тоді Роланд притискав хлопчика до грудей. Тільки міг чути гучне биття його серця. І віддав би все, щоб знову почути ці удари.
  
  — Він сказав і дещо ще, але є у нас зараз час на розмови, враховуючи, що я зможу все розповісти пізніше?
  
  Роланд відразу зрозумів, про що вона. Брайан Сміт і Стівен Кінг могли розповісти поліції дуже просту історію. У ній не було місця ні долговязому, загартованому в подорожах чоловікові з великим револьвером, ні жінці з посивілим волоссям, ні тим більше мертвого хлопчика з сумкою на плечі, в якій лежали тарілки із загостреною кромкою, і заткнутим за пояс пістолетом-кулеметом.
  
  Одне питання, втім, залишався: повернеться жінка чи ні. Вона була не першою людиною, який під його впливом робив щось, раніше йому не властива, але стрілець знав, що ставлення її може суттєво змінитися, як тільки вона виявиться наодинці зі своїми думками. І не мало ніякого сенсу брати з неї клятву вірності: Ти обіцяєш повернутися сюди, сей? Клянешься на зупиненому серці цього хлопчика? Приносячи клятву, вона могла підписатися під кожним своїм словом, але передумати за першим же поворотом.
  
  І однак він не попросив магазинщика відвезти їх на Тэтлбек-лейн, хоча була така можливість. І не поміняв жінку на старого, який косив траву біля будинку письменника.
  
  — Пізніше так пізніше, — погодився він. — А тепер поквапся. Якщо з якоїсь причини ти визнаєш, що не зможеш сюди повернутися, я не буду тримати на тебе зла.
  
  — А куди ви підете один? — запитала вона. — У кого запитайте, куди йти? Це ж не ваш світ. Так?
  
  Роланд питання проігнорував.
  
  — Якщо тут ще будуть люди, коли ти повернешся перший раз... правоохоронці, охоронці, синерубашечники... не знаю, як ви їх називаєте, проїдеш повз, не зупиняючись. Повернешся через півгодини. Побачивши їх, знову проїдеш повз. Так і катайся, поки вони не поїдуть.
  
  — Вони можуть помітити, що я їжджу взад-вперед?
  
  — Не знаю. — Стрілець знизав плечима. — Можуть?
  
  Вона задумалася, ледь не посміхнулася.
  
  — Тутешні копи? Швидше ні, ніж так.
  
  Він кивнув, приймаючи її судження.
  
  — Коли ти побачиш, що сторонніх немає, зупинись. Ти мене не побачиш, але я побачу тебе. Я буду чекати до темряви. Якщо ти не з'явишся, піду.
  
  — Я приїду за тобою, але не на цій жалюгідній пародії на пікап. Я приїду на «мерседес-бенц S600». — Останню фразу вона вимовила не без гордості.
  
  Роланд поняття не мав, що таке «мерседес-бендз», але кивнув, ніби знав.
  
  — Їдь. Поговоримо пізніше, після твого повернення.
  
  Якщо ти повернешся, — подумав він.
  
  — Думаю, вам це знадобиться. — Вона сунула револьвер у кобуру.
  
  — Спасибі, сей.
  
  — Не за що.
  
  Він спостерігав, як вона йде до старого пікапу (який, за розумінням Роланда, навіть дуже їй сподобався, незважаючи на дісталися йому зневажливі епітети), сіла за кермо. І в цей самий момент він раптом зрозумів, що йому щось потрібно, і це дещо могло бути в кузові пікапа.
  
  — Почекай! — крикнув він.
  
  Місіс Тассенбаум вже взялася за ключ запалювання. Тепер прибрала руку і запитливо подивилася на стрільця. Роланд обережно поклав Джейка на землю, під якою йому незабаром довелося лежати (власне, ця думка і змусила його зупинити жінку), і піднявся. Поморщився, поклавши руку на стегно, але тільки за звичкою. Болю не було.
  
  — Що? — запитала вона, коли він підійшов. — Якщо я зараз не поїду...
  
  Для нього на той момент не мало значення, чи поїде вона взагалі чи ні.
  
  — Так. Знаю.
  
  Він заглянув у кузов. Там валялися якісь інструменти і стояло щось прямокутне, накрите синім брезентом. Краї брезенту подоткнули під прямокутний предмет, щоб його не здуло вітром. Звільнивши брезент, Роланд побачив вісім або десять ящиків, зроблених з жорсткою паперу, яку Едді називав «кард-тоном». Ящики зрушили разом, от і вийшла прямокутна конструкція. Картинки на кард-тоні підказали стрілку, в ящиках — пиво. Але вміст ящиків його зовсім не цікавило. З тим же успіхом в них могла лежати вибухівка.
  
  Прийшов він за брезентом.
  
  Відступив від пікапа, тримаючи його в руках.
  
  — Тепер можеш їхати.
  
  Вона знову взялася за ключ, який запускав двигун, але не відразу повернула його.
  
  — Сер, я шкодую про вашу втрату. Хотіла сказати вам про це. Я бачу, як багато значив для вас хлопчик.
  
  Роланд Дискейн схилив голову і нічого не сказав.
  
  Айрін Тассенбаум ще кілька секунд дивилася на нього, нагадуючи собі, що іноді краще мовчати, ніж говорити, потім завела двигун і зачинила дверцята. Він спостерігав, як вона виїхала на асфальт (педаллю зчеплення вже користувалася легко і впевнено) і різко розвернулася, щоб поїхати на північ до Іст-Стоунэму.
  
  Жалкую про вашу втрату.
  
  І тепер він залишився один зі своєю втратою. Один з Джейком. Роланд постояв, окинув поглядом невелику гай поруч з шосе, подивився на двох з тих трьох, шляхи яких зійшлися в цьому місці: на чоловіка, який лежав без свідомості, і на хлопчика, мертвого. Очі Роланда, сухі і гарячі, пульсували в очницях, і в цей момент він раптом вирішив, що знову втратив здатність плакати. Думка ця вжахнула його. Якщо він не міг пролити сльозу після того, що придбав і знову загубив, який сенс у цих придбання, ці втрати? Ось він і відчув величезне полегшення, коли сльози все-таки прийшли. Покотились з його очей, пом'якшивши їх мало не божевільний синій блиск. Вони бігли по брудних щоках. Він плакав практично беззвучно, лише одне ридання вирвалося з грудей, але Ыш його почув. Підняв морду до коридору швидко рухомих хмар і коротко завив. А потім знову замовк.
  
  6
  
  Роланд відносив Джейка все глибше і глибше в ліс, а Ыш дріботів поруч. Те, що вухань-плутаник теж плакав, Роланда більше не дивувало; він і раніше бачив, як плакав звірятко. І дні, коли він думав, що демонстрація Ышем розумності (і співчуття) не більше ніж наслідування, залишилися в далекому минулому. На цій короткій прогулянці Роланд думав головним чином про молитви за мертвих, яку почув від Катберта під час їхньої останньої кампанії, тієї самої, що закінчилася на Иерихонском пагорбі. Стрілець сумнівався, що Джейк потребу в молитві, щоб відправити його в Потусторонье, але Роланду потрібно було хоч чимось зайняти свій розум, тому що він не відчував себе сильнішим. Боявся, що зійде з розуму, якщо думки підуть занадто далеко не в тому напрямку. Можливо, пізніше він міг потішити себе істерикою, або навіть гнівом, виліковує божевілля, але не тепер. Він не міг дозволити собі зламатися. Не міг допустити, щоб хлопчик зазря віддав своє життя.
  
  Зелено-золоте марево, яке можна зустріти тільки в лісах (і старих лісах, на зразок того, де буйствував ведмідь Шардик), сгущалось. Воно спускалося між дерев блідими променями, і місце, де нарешті зупинився Роланд, більше нагадувало церкву, ніж галявину. Від дороги, в західному напрямку, він пройшов приблизно двісті кроків. Поклав Джейка на землю і озирнувся. Побачив дві іржаві бляшанки з-під пива, кілька гільз, можливо, залишених мисливцями. Відкинув подалі в ліс, щоб очистити галявину. Глянув на Джейка, втерши сльози, щоб побачити його як можна ясніше. Обличчя хлопчика було чистим, як поляна, Ыш про це подбав, але одне око залишався відкритим, наче хлопчик комусь злобно підморгував, і ось з цим треба було щось зробити. Роланд опустив повіки пальцем, а коли воно знову підскочило вгору (як жалюзі з норовом), послюнявил палець і знову опустив повіки. На цей раз воно не сіпнулося.
  
  Сорочку Джейка перепачкали пил і кров. Роланд зняв її, потім свою, надів на Джейка, перекочуючи його, як ляльку. Сорочка доходила Джейку майже до колін, але Роланд не став заправляти її: вона приховала і плями крові на джинсах Джейка.
  
  Ыш спостерігав за всім цим, його очі з золотими обідками блищали від сліз.
  
  Роланд очікував, що земля під товстим шаром голок буде м'якою, так воно і вийшло. І він вже викопав чималу частину могили Джейка, коли почув шум двигуна, що доноситься з боку дороги. Інші мотоповозки проїжджали повз з тієї пори, як він забрав Джейка в ліс, але цей відрегульований двигун він дізнався: чоловік повернувся на синьому автомобілі. У тому, що він повернеться, повної впевненості у Роланда не було.
  
  — Залишайся тут, — прошепотів він вухастика-путанику. — Охороняй свого господаря. — Ні, неправильно. — Залишайся і охороняй свого друга.
  
  Він анітрохи не здивувався, якщо б Ыш повторив команду (міг би, наприклад, сказати: «Есь!») тим же пошепки, але на цей раз звір промовчав. Роланд спостерігав, як він ліг поруч з головою хлопчика і перехопив у повітрі муху, вже зібрався сісти йому на ніс. Впевнений, що команда почута і буде виконуватися, Роланд попрямував до дороги.
  
  7
  
  Брайан Сміт уже виліз з мотоповозки і сів на кам'яну стіну, коли Роланд знову побачив його. На колінах лежала палиця (Роланд не знав, то тростина ця ніж дорога Брайану, чи дійсно необхідна для пересування, та його це не хвилювало). Кінг начебто прийшов до тями, але міркував погано. Чоловіки розмовляли.
  
  — Будь ласка, скажіть мені, що це всього лише розтягнення, — говорив письменник слабким, повним тривоги голосом.
  
  — Ні! Я б сказав, нога зламана в шести, може, в семи місцях. — Тепер, після того, як йому дали час, щоб прийти в себе і, може, вигадати свою версію, голос Сміта звучав абсолютно спокійно, десь навіть радісно.
  
  — Підбадьорте мене, чому б вам цього не зробити. — Особа Кінга (та його частина, яку бачив Роланд) кольором не сильно відрізнялося від крейди, але кров з рваної рани текти перестала. — У вас є сигарета?
  
  — Ні, — відповів Сміт все тим же дивно-веселим голосом. — Кинув палити.
  
  Нехай Роланд і не був сильний в дотиках, він тим не менш зрозумів, що це не так. Просто у Сміта залишилися тільки три сигарети, і він не хотів ділитися ними з людиною, який міг придбати досить сигарет, щоб набити ними цілий мінівен. «А крім того», — подумав Сміт...
  
  — А крім того, потрапили в аварію краще не курити. — Сміт раптом перейнявся здоров'ям інших.
  
  Кінг кивнув:
  
  — Все одно важко дихати.
  
  — Повинно бути, зламано і ребро, може, два. Мене звуть Брайан Сміт. Я — той, хто вас збив. Вибачте. — Він простягнув руку і... неймовірно, але Кінг її потиснув.
  
  — Нічого такого раніше зі мною не траплялося, — продовжив Сміт. — Мене не штрафували навіть за неправильну парковку.
  
  Кінг, можливо, зрозумів, що це неправда, може, й немає, але коментувати не став. Думав про інше.
  
  — Містер Сміт... Брайан... Був тут хто-небудь ще?
  
  Роланд, сховавшись серед дерев, напружився.
  
  Питання цей змусив Сміта задуматися. Він засунув руку в кишеню, дістав батончик «Марс», почав знімати обгортку. Потім похитав головою:
  
  — Тільки ви і я. Але я вже подзвонив у 911 і в «швидку допомогу», з магазину. Вони сказали, що якась з машин зовсім поруч. Сказали, що приїдуть дуже швидко. Не хвилюйтеся.
  
  — Ви знаєте, хто я.
  
  — Господи, звісно! — вигукнув Брайан Сміт і розсміявся. Відкусив шматочок батончика і почав жувати, продовжуючи говорити. — Впізнав вас відразу. Бачив всі ваші фільми. Мій улюблений — про сенбернара. Як там звали собаку?
  
  — Куджо, — відповів Кінг. Це слово Роланд знав, його іноді вимовляла Сюзан Дельгадо, коли вони залишалися удвох. У Меджисе куджо означало «солодкий мій».
  
  — Так! Відмінний фільм! Справжній фільм жахів! Я радий, що маленький хлопчик вижив!
  
  — У книзі він помер. — Тут Кінг закрив очі й застиг, чекаючи приїзду поліції і швидкої допомоги.
  
  Сміт знову куснув батончик.
  
  — Мені сподобалося шоу, яке вони зробили про клоуна! Дуже кльово!
  
  Кінг не відповів. Очі залишалися закритими, але Роланд подумав, що груди письменника регулярно піднімається і опускається. Добрий знак.
  
  А потім підкотила нова мотоповозка і з'їхала на узбіччя перед веном Сміта. Розмірами з похоронний візок, але пофарбована в помаранчевий колір замість чорного та з миготливими ліхтарями. Роланд не без задоволення відзначив, що вона прокотилася по слідах пікапа магазинщика, перш ніж зупинитися.
  
  Роланд очікував, що з кабіни вилізе робот, але виліз чоловік. Сунувся всередину за чорним саквояжем. Переконавшись, що все йде як повинно, Роланд повернувся до того місця, де залишив Джейка, пересуваючись, як завжди безшумно і непомітно. Ні один сучок не тріснув у нього під ногами, жодна пташка не зірвалася з гілки, злякано замахав крилами.
  
  8
  
  Вас здивує, після побаченого разом, після всіх секретів, які ми дізналися, що в той же день в чверть шостого місіс Тассенбаум, як і раніше, сидячи за кермом старого пікапа Чіпа Макевоя, згорнула на під'їзну доріжку будинку, в якому ми вже бували? Ймовірно, немає, тому що ка — колесо, і знає тільки одне — як котитися. Коли ми побували тут в 1977 році, і будинок, і елінг, на березі озера Кейвадин-Понд були пофарбовані в білий колір із зеленим оздобленням. Тассенбаумы, які купили будинок в 1994 році, перефарбували його в приємний оку бежевий колір (без всякої обробки; на думку Айрін Тассенбаум, другий колір — для тих людей, які не можуть зробити вибір). Біля з'їзду на під'їзну доріжку вони також встановили щит-покажчик з написом САНСЕТ КОТЕДЖ. Якщо говорити про дядька Сема, то напис на щиті стала частиною їх поштової адреси. Що ж стосується місцевих жителів, цей будинок у південній частині Кейвадин-Понд завжди буде називатися будинком старого Джона Каллема.
  
  Вона припаркувала пікап поруч зі своїм темно-червоним «бенцем» і увійшла в будинок, подумки репетируючи слова, якими збиралася пояснювати Девіду, як і чому вона приїхала на пікапі господаря магазину, але «Сансет котедж» зустрів її особливою тишею, властивої місцях, де немає жодної живої душі; Айрін Тассенбаум відразу це зрозуміла. Їй доводилося повертатися в безліч порожніх місць, спочатку в квартири, потім — у будинку, які згодом ставали все більше і більше. І не тому, що Девід, не дай бог, пиячив десь на стороні або бігав за спідницями. Немає, він і його друзі зазвичай збиралися в одному або іншому гаражі, в одній або іншій підвальній майстерні, пили дешеве вино, пиво, куплене в магазинах, що торгують зі знижками, створювали інтернет плюс все програмне забезпечення, необхідне для роботи Всесвітньої павутини і спрощує життя її користувачам. А прибутки, хоча багато хто в це не повірять, були побічним ефектом. Таким же, як і тиша, яка так часто зустрічала повертаються додому дружин. А через якийсь час ця тиша добиралася до тебе, зводила з розуму, так-так, але не в цей день. В цей день Айрін тільки пораділа тому, що в будинку нікого немає.
  
  Ти переспиш з Маршалом Дилланом, якщо він захоче тебе?
  
  Думати над цим питанням необхідності не було. Вона відповідала на нього без запинки, так, вона переспала б з ним, якби він її схотів: на боці, на животі, як собачки, у позі місіонера, як він скаже. Але він не захоче, навіть якщо б не сумував за своїм пішла юному
  
  (сэю? синові)
  
  одному, він не захоче спати з нею, з її зморшками, волоссям, посивілим біля коріння, отвислым животом, який не могла приховати навіть зшитий одяг по фігурі. Сама ідея була безглуздою.
  
  Але — так. Якби він захотів, вона б з ним переспала.
  
  Вона подивилася на холодильник і там, під одним з магнітів з написом: МИ — ЦЕНТР ПОЗИТРОНИКИ, БУДУЄМО МАЙБУТНЄ МІКРОСХЕМА ЗА МІКРОСХЕМОЮ, знайшла коротку записку:
  
  Рі!
  
  Ти хотіла, щоб я розслабився, ось я і розслабляюся (чорт забирай!) Тобто поїхав ловити рибу з Сонні Емерсоном, на інший кінець озера. Повернуся до семи, якщо не заедят комарі. Якщо я привезу окуня, ти його почистити і приготуєш?
  
  Д.
  
  PS: БІЛЯ магазину щось відбувається, досить серйозне, щоб залучити 3 патрульні машини. Може, ПРИХОДЯТЬ??? ☺ Якщо щось дізнаєшся, потім розкажи мені!
  
  Вона сказала йому, що збирається у другій половині дня в магазин за яйцями і молоком, яких вона так і не купила, і він кивнув: «Так, люба, так, люба», — але в його записці нотки тривоги були відсутні, просто дивно, що він запам'ятав її слова. А що, власне, ще вона могла очікувати? Коли справа стосувалася Девіда, інформація входила у вухо А, інформація виходила з вуха Б. Ласкаво просимо у світ геніїв.
  
  Вона перевернула записку, взяла ручку з чашки, в якій їх стояло штук п'ятнадцять, задумалася, потім написала:
  
  Девід!
  
  Дещо-що сталося, і мені потрібно на деякий час виїхати. Як мінімум на два дні, швидше на три або чотири. Будь ласка, не хвилюйся про мене і нікому не дзвони, ОСОБЛИВО В ПОЛІЦІЮ. Справа в дворовому кота.
  
  Він це зрозуміє? Вона вирішила, що так, якщо згадає про їхню першу зустріч. У Санта-Моніці на засіданні тамтешнього відділення АОЗЖ[144] серед рядів поставлених один на одного клітин: любов розквітла під гавкіт цуценят. «Присягаюся Богом, Джеймс Джойс у чистому вигляді», — подумала Айрін. Він приніс песика, якого знайшов на вулиці в передмісті, недалеко від квартири, в якій жив з півдюжиною своїх яйцеголових друзів. Вона шукала кошеня, щоб скрасити своє життя, в якій не було ні друзів, ні подруг. Тоді він хизувався пишною шевелюрою. А вона... вона знаходила кумедними жінок, яким доводилося фарбувати волосся. Час злодійкувато, і чи не першим воно краде почуття гумору.
  
  Після короткої паузи Айрін додала:
  
  Люблю.
  
  Ри.
  
  Чи це Правда? Ну, в будь-якому випадку, що написано, то написано. Не подобалося їй спочатку писати, а потім закреслює. Закреслені слова чи рядки виглядали жахливо. Вона прикріпила записку до холодильника тим же магнітом.
  
  Взяла ключі від «мерседеса» з кошика у двері, потім згадала про човен, прив'язану до крихітному причалу за магазином. Вирішила, що нічого з нею там не станеться. І тут же згадала дещо ще, фразу, сказану їй хлопчиком. Він нічого не знає щодо грошей.
  
  Вона пройшла в комору, де вони завжди тримали тонку пачку пятидесятидолларовых купюр (в цьому закутку були місця, де вона могла в цьому заприсягтися, не чули про кредитні картки), і взяла три півгривні. Вже попрямувала до дверей, знизала плечима, повернулася і взяла три залишилися. Чому ні? Хто знає, що чекало її попереду.
  
  Перетинаючи кухню, знову зупинилася, щоб поглянути на записку. А потім, абсолютно незрозумілою їй причини, прибрала з записки магніт з «Центром позитроники» і замінила апельсином.
  
  Яке там майбутнє! На поточний момент їй з лишком вистачало справжнього.
  
  9
  
  Візок «швидкої допомоги» відбула, везучи письменника, як припустив Роланд, в найближчу лікарню або лазарет. Правоохоронці прибули, коли віз вже від'їжджала, і наступні півгодини говорили з Брайаном Смітом. Стрілець міг чути їхню розмову з того місця, де перебував, за першим пагорбом. Питання синерубашечников звучали ясно і спокійно, відповіді Сміта мало чим відрізнялися від бурмотіння. Роланд не вважав за потрібне перервати роботу. Якщо б сині прийшли сюди і знайшли його, він би з ними розібрався. Тільки знерухомив б їх, якби вони не стали сильно впиратися; бачать боги, вбивств і так було занадто багато. Але він збирався поховати свого мертвого, так чи інакше.
  
  Він збирався поховати свого мертвого.
  
  Прекрасний зелено-золотий світло, заливавший галявину, почав темніти. Комарі знайшли його, але він не переривав свою заняття для того, щоб вбивати їх, дозволяв їм напиватися крові і відвалюватися з повними животами. Він почув, як знову запрацювали двигуни, коли закінчив руками копати могилу. Два двигуна заурчали рівне, третій, вэнмобиля Сміта, затарахтел. Він чув голоси тільки двох правоохоронців, з чого випливало, що вони, якщо тільки на дорозі не було третього синерубашечника, який не вимовив ні слова, збираються дозволити Сміту самому вести свою машину. Роланд знаходив це дивним, але, як і питання про те, паралізувало Кінга чи ні, це його зовсім не стосувалося. Стосувалося його тільки одне: гідно поховати свого мертвого.
  
  Він тричі пройшовся по лісі в пошуках каменів, тому що могила, вирита руками, завжди неглибока, а звірі, навіть у такому одомашненном світі, завжди голодні. Камені він склав у узголів'я виритої ями, шрама, окресленого землею, такої родючої, що кольором вона нагадувала чорний атлас. Ыш лежав біля голови Джейка, спостерігав, як стрілець йде і приходить, нічого не говорив. Він завжди відрізнявся від собі подібних, якими вони стали після того, як світ зрушив. За припущенням Роланда, саме надмірна балакучість Ыша стала причиною того, що його вигнали з тета, до якого він належав, можливо, вигнали під загрозою смерті. Коли вони набрели на цього звірка, неподалік від міста Річкової Перехрестя, він був худим, голодним, а на боці ще не загоїлася рана від укусу. Вухань-плутаник полюбив Джейка з першого погляду: «Це ж ясно, як божий день», — міг би сказати Корт та й, якщо на те пішло, і батько Роланда. Саме з Джейком вухань-плутаник говорив найбільше. Роланд схилявся до думки, що тепер, коли хлопчик помер, Ыш буде здебільшого мовчати, і думка ця служила ще одним підтвердженням того, що втрата велика.
  
  Роланд згадав, як хлопчик стояв перед жителями Кал'ї Брін Стерджис, у світлі смолоскипів, такий юний і гарний, і здавалося, що він буде жити вічно. «Я — Джейк Чеймберз, син Елмера, з роду Эльда, з ка-тету Дев'яносто дев'яти», — так він тоді сказав, і ось він тут, в дев'яносто дев'ятому році, лежить на землі, поруч з виритої для нього могилою.
  
  Роланд знову заплакав. Закрив обличчя руками, захитався взад-вперед, стоячи на колінах, вдихаючи аромат соснових голок і картаючи себе, що не відмовився від своїх планів до того, як ка, цей старий і терплячий демон, не показала йому справжню ціну, яку доведеться заплатити заради досягнення поставленої мети. Він би віддав би що завгодно, лише б змінити те, що трапилося, засипати ту яму, в якій поки ще нічого не лежало, але відбувалося все у світі, де час текло тільки в одну сторону.
  
  10
  
  Знову взявши себе в руки, він обережно загорнув Джейка в синій брезент, спорудив якусь подобу капюшона навколо застиглого, блідого обличчя. Особа він збирався закрити назавжди перед тим, як засипати могилу, але не раніше.
  
  — Ыш? — запитав він. — Ти будеш прощатися?
  
  Ыш подивився на стрільця, і спочатку Роланд засумнівався, а чи зрозумів його вухань-плутаник. Але потім витягнув шию і в останній раз лизнув щоку хлопчика мовою.
  
  — Ай, Ейк, — сказав він, тобто: «Прощай, Джейк».
  
  Стрілець підняв тіло хлопчика (яким же він був легким, цей хлопчик, який стрибав з сараю в сіно з Бенні Слайтманом і пліч-о-пліч з батьком Каллагэном протистояв вампірам, яким дивно легким; мабуть, вага його пішов разом із життям) і опустив в могилу. Крихта землі впала на щоку, і Роланд прибрав її. Покінчивши з цим, знову заплющив очі й задумався. Потім нарешті, затинаючись, почав. Він знав, що будь-який переклад на мову тутешніх місць буде кривим, але зробив все, що міг. І якщо душа Джейка знаходилася поруч, вона б зрозуміла все слова.
  
  «Час летить, похоронні дзвони дзвенять, життя йде, тому почуй мою молитву.
  
  Народження — не що інше, як початок смерті, тому почуй мою молитву.
  
  Безмовна Смерть, тому почуй мою мова».
  
  Слова спливали в зелено-золоте марево. Роланд їх відпустив, потім продовжив. Вже більш впевнено.
  
  — Це Джейк, який служив ка і своєму тету. Скажи, правильно.
  
  Нехай вибачає погляд З'являється мани зцілить його серце. Скажи: спасибі.
  
  Нехай руки Гана піднімуть його з чорноти цій землі. Скажи: спасибі.
  
  Оточи його, Ган, світлом.
  
  Наповни його, Хлоя, силою.
  
  Якщо його мучить спрага, дай йому води на пустки.
  
  Якщо він голодний, дай йому їжі на пустки.
  
  Нехай його життя на цій землі і біль, через яку він пройшов, стануть як сон для його новонародженої душі, нехай його очі побачать тільки те, що їм приємно; нехай він знайде друзів, яких вважав втраченими, і нехай кожен, кого він покличе, відгукнеться.
  
  Це Джейк, який жив гідно, любив тих, хто любив його, і помер, коли того захотіла ка.
  
  Кожна людина повинна померти. Це Джейк. Дай йому спокій.
  
  Якийсь час він ще постояв на колінах, зчепивши руки, думаючи про те, що до цього моменту не розумів ні справжньої сили печалі, ні болю, переживань.
  
  Я не зможу дати йому піти.
  
  
  
  Але знову в дію вступив жорстокий парадокс: якщо не дасть, жертва буде принесена зазря.
  
  Роланд відкрив очі.
  
  — Прощай, Джейк. Я люблю тебе, дорогий.
  
  Потім закутав обличчя хлопчика синім капюшоном, щоб захистити від дощу землі, якому належало пролитися на тіло.
  
  11
  
  Засипавши могилу і обклавши її камінням, Роланд повернувся до дороги і вивчив історію, яку розповіли йому сліди на узбіччі, просто тому, що інших справ у нього не було. Покінчивши з цим безглуздим заняттям, сів на звалилося дерево. Ыш залишився біля могили, і у стрілка склалося враження, що він звідти не піде. Роланд збирався покликати Ыша після приїзду місіс Тассенбаум, але розумів, що Ыш може і не прийти. З цього випливало, що він вирішив приєднатися до свого друга на пустки. Вухань-плутаник сторожував б могилу Джейка, поки не помер би від голоду або його не зжер би який-небудь хижак. Думка ця тільки посилила печаль Роланда, але він поважав рішення Ыша.
  
  Десять хвилин потому Ыш сам вийшов з лісу і сів біля лівого чобота стрілка.
  
  — Молодець. — З цими словами Роланд погладив вуханя-путаника по голові. Ыш вибрав життя. Дрібниця, звичайно, але хороший дрібниця.
  
  Ще через десять хвилин темно-червоний автомобіль практично безшумно підкотив до того місця, де Кінга збив машина і загинув Джейк. Звернув на узбіччя. Роланд відкрив дверцята з боку пасажирського сидіння, сіл, за звичкою скривився від болю, якої вже не відчував. Ыш без запрошення застрибнув в салон, улігся в нього між ніг, згорнувся, уткнувшись носом у бік, і ніби заснув.
  
  — Ви подбали про свого хлопчика? — запитала місіс Тассенбаум, чіпаючи «мерседес» з місця.
  
  — Так. Спасибі, сей.
  
  — Зараз я не можу хоч якось відзначити це місце, але потім обов'язково що-небудь тут посаджу. Ви знаєте, що б могло йому сподобатися?
  
  Роланд підняв голову і вперше після смерті Джейка посміхнувся.
  
  — Знаю, — відповів він. — Роза.
  
  12
  
  Майже двадцять хвилин вони їхали мовчки. Вона зупинилася біля маленького магазинчика на околиці Бриджтона і залила повний бак бензину. Слово МОБІЛ Роланд дізнався, воно зустрічалося йому у його мандрах. Коли вона зайшла в магазин, щоб розплатитися, він підняв голову і подивився на хмари, los angeles, які рівно і впевнено бігли по небу. Стежка Променя — і тепер вона виділялася чіткіше, якщо, звичайно, він не приймав бажане за дійсне. Роланд припустив, що значення це не має, навіть якщо і брав. Якщо Промінь ще не став сильніше, то скоро стане. Вони зуміли його врятувати, але радості від цього досягнення Роланд не відчував.
  
  З магазину місіс Тассенбаум вийшла з футболкою в руках, яку прикрашало зображення вози-фургона, справжньою вози-фургона, яку взяли в коло слова. Роланд зміг зрозуміти тільки одне з них, МІСТО, і запитав її, що написано на футболці.
  
  — «ДНІ МІСТА БРИДЖТОНА, З 27 ПО 30 ЛИПНЯ 1999», — відповіла вона. — Що тут написано, не важливо, головне — прикрити вам груди. Рано чи пізно ми захочемо зупинитися, а в цих місцях є приказка: «Ні сорочки, ні взуття, ні обслуговування». Чоботи у вас збиті і обдерті, але, гадаю, у багатьох місцях вас пустять на поріг. А ось з голими грудьми? Ах-ах, нічого не вийде, Хосе. Пізніше я куплю вам сорочку з комірцем і пристойні штани. Ці джинси такі брудні, що, думаю, можуть стояти самі по собі. — Пішов короткий (але лютий) внутрішній диспут, після чого вона зважилася озвучити свої думки: — На вас, я би сказала, два мільйони шрамів. І це тільки на тій частині тіла, яку я бачу.
  
  Роланд на її слова не відреагував.
  
  — У тебе є гроші? — запитав він.
  
  — Я взяла триста доларів будинку, куди заїжджала за автомобілем, і при мені було тридцять чи сорок. Є ще кредитні картки, але ваш минулий від нас друг сказав, що я, поки зможу, повинна розплачуватися готівкою. Якщо вдасться, до того моменту, як ми з вами розстанемося. Він сказав, що вас можуть шукати. Назвав їх «нижчими людьми».
  
  Роланд кивнув. Так, в цьому світі могли залишатися «нижчі люди», а після того як він та його ка-тет грунтовно зруйнували плани їх господаря, вони будуть полювати на нього з подвоєним завзяттям. З превеликим задоволенням відріжуть йому голову, щоб піднести її Червоному Королю. Та й голову сей Тассенбаум, якщо з'ясують, що вона допомагала йому.
  
  — Що ще сказав тобі Джейк? — спитав Роланд.
  
  — Що я повинна відвезти вас у Нью-Йорк, якщо ви захочете поїхати туди. Що там є двері, через яку ви зможете потрапити в місто Фейдаг.
  
  — Що-небудь ще?
  
  — Так. Він сказав, що є ще одне місце, де ви захочете побувати перед тим, як пройти через двері. — Вона скоса, можна сказати, соромливо, глянула на нього: — Є?
  
  Роланд задумався, кивнув.
  
  — Він також говорив з собакою. Схоже... наказував їй? Давав інструкції? — Вона з сумнівом подивилася на Роланда. — Могло таке бути?
  
  Роланд вирішив, що так. Жінку Джейк міг тільки просити. Що ж стосується Ыша... що ж, тому, напевно, Ыш і не залишився біля могили, нехай йому і хотілося.
  
  Якийсь час вони їхали мовчки. Дорога вивела їх на більш широку, забиту автомобілями та вантажівками, які мчали з шаленою швидкістю по багатьом смугах руху. Їй довелося зупинитися біля шлагбауму і заплатити, щоб виїхати на іншу дорогу. Гроші збирав робот з цеберком у руці. Роланд подумав, що зможе заснути, але варто було йому закрити очі, побачив обличчя Джейка. Потім Едді, з марною пов'язкою на лобі. Якщо це я бачу, закриваючи очі, — подумав він, — що буде чекати мене у снах?
  
  Він знову розплющив очі і спостерігав, як «мерседес» з'їжджає на дорогу по гладкому пандусу, вливається в суцільний транспортний потік. Нахилився до дверцят, через вікно подивився на небо. Хмари, los angeles, рухалися над ними, в тому ж напрямку. Вони залишалися на шляху Променя.
  
  13
  
  — Містер? Роланд?
  
  Вона подумала, що він задрімав з відкритими очима. Тепер же повернувся до неї, сидячи на ковшеобразном пасажирському сидінні, с лежать на колінах руками, здорова прикривала понівеченої, ховала її. Вона подумала, що не бачила іншої такої людини, так не вязавшегося з «мерседесом». Або будь-яким іншим автомобілем. І ще подумала, що не бачила людини, який виглядав таким втомленим.
  
  Але він не видихався. Думаю, далеко не видихався, хоча він може дотримуватися іншої думки.
  
  — Звір... Ыш?
  
  — Так, Ыш.
  
  Почувши своє ім'я, вухань-плутаник підняв голову, але не повторив імені, як зробив би днем раніше.
  
  — Це собака? Або не зовсім собака.
  
  — Він не зовсім звір. І вже точно не собака.
  
  Айрін Тассенбаум відкрила рот, потім закрила. Їй це давалося важко, оскільки не звикла вона мовчати, якщо перебувала в компанії. І поруч з нею сидів чоловік, якого вона знаходила привабливим, незважаючи на всі його горе і втома (а може, в якійсь мірі саме з горя і втоми). Вмираючий хлопчик попросив її відвезти цього чоловіка в Нью-Йорк і супроводити в ті місця, де він хотів побувати. Сказав, що про Нью-Йорку його друг знає ще менше, ніж про гроші, і вона вірила, що так воно і є. Але вона вірила, що чоловік цей небезпечний. Вона хотіла задати йому багато питань, але раптом він би на них відповів? Вона розуміла: чим менше знати, тим вищі у неї шанси після його відходу влитися в колишнє життя, з якої її висмикнули у другій половині цього самого дня, без чверті чотири. Влитися, як вона влилася в платну автостраду, виїхавши на неї з бічної дороги.
  
  [145]Вона ввімкнула радіоприймач і знайшла станцію, з якої крутили «Дивну благодать». Коли знову повернулася до свого незвичайного супутника, він дивився на темнеющее небо і плакав. Айрін глянула вниз і побачила щось ще більш незвичайне, пробравшее її до глибини душі, чого не траплялося вже п'ятнадцять років, з того моменту, як її перша і єдина спроба народити дитину закінчилася викиднем.
  
  Звірятко, несобака, Ыш... теж плакав.
  
  14
  
  Вона звернула з автостради № 95 відразу ж за кордоном штату Массачусетс і зняла два сусідніх номери у дешевому готелі, який називався «Морський бриз». Не подумала про те, що потрібно взяти з собою окуляри для водіння, ті самі, які вона називала мухожопкиными очками («Якщо я їх одягаю, то можу розгледіти мухіну жопку»), та й все одно не любила їздити вночі. У мухожопкиных окулярах чи ні, нічна їзда її нервувала, а ось це могло призвести до мігрені. З мігренню вона б просто не змогла сісти за кермо, а пляшечку з имитрексом залишився в аптечці у їхній оселі в Іст-Стоунэме.
  
  — Крім того, — пояснила вона Роланду, — якщо ця «Тет корпорейшн», яка тобі потрібна, — десь у дорозі вона визнала можливим перейти на ти, — знаходиться в адміністративній будівлі, ти все одно не зможеш потрапити туди до понеділка.
  
  Можливо, вона знала, що це не так. Поруч з нею сидів чоловік, який зазвичай потрапляв в ті місця, куди хотів потрапити. Ніхто не міг його втримати. Айрін вирішила, що це — одна з причин, по яких до нього тягне жінок.
  
  Так чи інакше, він не заперечував проти того, щоб вони провели ніч в мотелі, але йти з нею відмовився обідати, тому вона збігала в найближчий ресторан швидкого обслуговування і купила їжу за стійкою КЖК.[146] Поїли вони в номері Роланда. Айрін, не задаючи зайвих питань, поставила тарілку і перед Ышем. Той з'їв шматок курки, акуратно тримаючи його в передніх лапах, а потім відправився у ванну і ліг спати на килимку.
  
  — Чому вони назвали це місце «Морський бриз»? — спитав Роланд. На відміну від Ыша він спробував всі страви, але задоволення не виявив. Їв, як людина, що робить свою роботу. — Запаху океану я не відчуваю.
  
  — Ну, напевно, відчув би, якщо б вітер дув у правильному напрямку і зі швидкістю урагану. Ми це називаємо поетичною уявою, Роланд.
  
  Він кивнув, несподівано (принаймні, для неї) показавши, що розуміє, про що йдеться.
  
  — Красива брехня.
  
  — Так, мабуть.
  
  Вона включила телевізор, сподіваючись, що Роланда це відволіче, його реакція її потрясла (хоча вона переконувала себе, що лише розвеселила). Коли він сказав їй, що не може цього бачити, вона не зрозуміла, як сприймати його слова; спочатку подумала, що він говорить про інтелектуальну убогість того, що показували на екрані. Потім вирішила, що він говорить (хай і не прямо) про горе, що спіткало його горе, жалобі, в якому він перебуває. І тільки коли він уточнив, що чує голоси, так, але бачить тільки смуги, від яких сльозяться очі, до неї дійшло, що він говорив про те, що було насправді: він не бачив екранної картинки. Ні серії «Розанни», яку показували далеко не в перший раз, ні рекламного ролика кукурудзяних пластівців, ні балакучих голів у місцевому випуску новин. Вона дочекалася, поки не пройшов сюжет зі Стівеном Кінгом (на вертольоті його доставили в Центральну лікарню штату Мен у місті Льюістон, де того ж вечора зробили операцію, яка дозволила врятувати йому праву ногу; стан письменника оцінювався як задовільний, попереду його чекали нові операції, дорога до повного одужання представлялася довгої і невизначеною), потім вимкнула телевізор.
  
  Вона викинула недоїдки і одноразовий посуд (після обіду, купленого в КЖК, їх завжди набиралося багато), зніяковіло побажала Роланду спокійної ночі (він їй відповів розсіяно, немов думками був зовсім в іншому місці, чого вона занервувала і засмутилася) і пройшла свій номер. З годину подивилася якийсь старий фільм з Юлом Бріннером, який грав зійшов з розуму робота-ковбоя, потім вимкнула телевізор, пішла у ванну, щоб почистити зуби. Тільки тут зрозуміла, що забула захопити з собою зубну щітку. Почистила зуби, як могла, пальцем, потім лягла на ліжко в трусиках і ліфчику (о нічній сорочці теж вчасно не подумала). Пролежала годину, перш ніж зрозуміла, що прислухається до звуків за тонкою, як папір, стіною, і особливо до одного звуку: гуркоту постріли з револьвера, який Роланд зняв разом з ременем перед тим, як вилізти з кабіни і пройти в мотель. Одного-єдиного пострілу, який би означав, що Роланд знайшов найбільш простий спосіб покласти кінець своєї печалі.
  
  Коли більше не могла виносити тиші в сусідньому номері, встала, одяглася і вийшла з мотелю, щоб подивитися на зірки. Там і знайшла Роланда, який сидів на бордюрного каменю. Несобака лежала поруч з ним. Хотіла запитати, як йому вдалося так тихо вийти з номера, що вона цього не почула (стіни-то такі тонкі, а вона так сильно напружувала слух), але передумала. Замість цього спитала, що він тут робить, і виявила, що абсолютно не готова ні до правдивості відповіді, ні до абсолютної беззахисності повернувшегося до неї особи. Думала, що Роланд, як прийнято в сучасному цивілізованому суспільстві, піде від прямої відповіді, а він відповів з жахливою чесністю:
  
  — Я боюся йти спати. Я боюся, що мої мертві друзі прийдуть до мене, а коли я їх побачу, мене це вб'є.
  
  Вона пильно подивилася на Роланда, освітленого з двох сторін, як з вікна його кімнати, так і жахливим холодним хэллоуиновским світлом натрієвого вуличного ліхтаря.
  
  І хоча її серце билося так сильно, що було всю груди, голос звучав досить спокійно, коли вона запитала:
  
  — Тобі стане легше, якщо я ляжу з тобою?
  
  Він обдумав її питання, кивнув:
  
  — Думаю, так.
  
  Вона взяла його за руку, і вони пройшли в номер, який вона зняла для нього. Він роздягнувся без найменших ознак збентеження, вона оглянула, в побожному трепеті і страху, безліч шрамів, які покривали верхню частину його тіла: червону смугу від удару ножем на одному біцепсі, блідий слід опіку на іншому, білі перехресні шрами від батогів на лопатках і між ними, три заглиблення, які могли залишитися тільки після кульових поранень. І зрозуміло, знівечена права рука. Її мучило цікавість, але вона знала, що ніколи не зважиться запитати, звідки що взялося.
  
  Вона роздяглася сама, після короткого вагання зняла бюстгальтер. Грудей повисли, на одній теж був шрам після операції — не поранення. І що з того? Вона ніколи не тягнула на модель, навіть у свої найкращі роки. І навіть у свої найкращі роки не вважала себе буферами і задом, прикладеними до системи життєзабезпечення. Нікому, навіть чоловікові, не дозволяла допустити таку ж помилку.
  
  Трусики вона, однак, залишила. Якби підстригла волосся на лобку, можливо, зняла б і їх. Обов'язково б підстригла, якщо б, піднявшись вранці, знала, що ввечері буде лежати в ліжку з незнайомим чоловіком у номері дешевого готелю, а поруч, у ванній, на килимку буде спати небачений звір. І звичайно, захопив би з собою зубну щітку і тюбик «Крэста».[147]
  
  Коли він обійняв її, вона ахнула і напружилася, потім розслабилася. Але дуже повільно. Його стегна притискалися до її заду, і вона відчувала, чоловік він хоч куди, але, ймовірно, думав він тільки про душевний спокій: пеніс залишався млявим.
  
  Він стиснув її ліву груди, пройшовся великим пальцем по шраму, що залишився після операції з видалення пухлини.
  
  — Що це? — запитав він.
  
  — Ну, — спокою в голосі не залишилося, — лікар сказав мені, що через п'ять років у мене буде рак. Ось вони і вирізали цю пухлину до того, як вона встигла... ну не знаю, як це називається... метастази з'являються пізніше, якщо з'являються.
  
  — До того, як вона встигла дозріти?
  
  — Так. Точно. Саме так. — Її сосок затвердів, як камінь, і він, безсумнівно, це відчував. Ой, як дивно все вийшло.
  
  — Чому твоє серце б'ється так сильно? — запитав він. — Я тебе лякаю?
  
  — Я... так.
  
  — Не бійся мене, — сказав він. — З вбивствами покінчено. — Довга пауза. Вони чули легкий гул, що доноситься з автостради: рух не завмирало ні на секунду. — Поки що, — додав він.
  
  — Зрозуміло, — видихнула вона. — Добре.
  
  Його рука обхоплювала її ліву груди. На шиї відчувалося його дихання. Пройшла ціла вічність, може, годину, а може — п'ять хвилин, дихання стало рідше і глибше, і вона зрозуміла, що він заснув. Її це порадувало і розчарувало одночасно. Через кілька хвилин вона теж заснула, і вже давно не спала так міцно. Якщо він і бачив в снах своїх померлих друзів, то її не турбував. Коли вона прокинулася о восьмій ранку, він, оголений, стояв біля вікна, дивився у вузьку щілинку, трохи відсунувши фіранку одним пальцем.
  
  — Ти спав? — запитала вона.
  
  — Трохи. Можемо їхати?
  
  15
  
  Вони могли б дістатися до Манхеттена в три години дня, а в'їхати в місто в неділю набагато простіше, ніж у понеділок вранці, у годину пік, але готелі у Нью-Йорку коштували дорого, так що їй, напевно, довелося б скористатися кредитною карткою. Ось чому вони зупинилися в «Мотелі 6» в місті Харвіч, штат Коннектикут. Вона зняла один номер, і в ту ніч він зайнявся з нею любов'ю. Не тому, що хотів, вона це відчувала, просто зрозумів, що цього хоче вона. Може, потребує цього.
  
  Це було приголомшливо, хоча вона і не могла точно пояснити чому; незважаючи на всі ці шрами під її руками, якісь гладкі, якісь шорсткі, створювалося відчуття, що вона займалася любов'ю у сні. І в ту ніч їй приснився сон: вона бачила поле троянд, на далекому краю якого стояла величезна Башта, побудована з чорного каменю. У стіні, на пристойній висоті, світилися червоні ліхтарі... тільки у неї виникло відчуття, що не ліхтарі це, а очі.
  
  Жахливі очі.
  
  Вона чула співучі голоси, багато голосів, тисячі, і зрозуміла, що деякі з них — голосу його друзів пішли. Прокинулася зі сльозами на щоках і усвідомленням втрати, хоча він лежав поруч з нею. Вона знала, що після цього дня вона його більше не побачить. Розуміла, що воно й до кращого. І проте погодилася б на що завгодно, лише б він знову зайнявся з нею любов'ю, нехай навіть віддавала собі звіт в тому, що любов'ю він не займався з нею: навіть коли входив у неї, думки його були далеко-далеко, з тими голосами.
  
  З тими минулими голосами.
  
  
  
  Розділ 3
  
  Знову Нью-Йорк
  
  (Роланд показує посвідчення особи)
  
  1
  
  В понеділок, 21 червня 1999 року сонце світило на Нью-Йорк, ніби Джейк Чеймберз не лежав мертвим в одному світі, а Едді Дін — в іншому; ніби Стівен Кінг не лежав у палаті інтенсивної терапії лікарні Льюістона, тільки на короткі періоди часу приходячи в свідомість; ніби Сюзанна Дін не сиділа наодинці зі своїм горем у поїзді, який мчав по древнім збовтаним рейках по темних просторах Тандерклепа в місто-привид Федик. Інші захотіли поїхати разом, у всякому разі, до Федика, але вона попросила в поїзді залишити її одну, і вони з належною повагою поставилися до висловленим побажанням. Вона знала, що їй полегшає, якщо вона зможе поплакати, але поки що їй це не вдавалося: кілька сльозинок, як короткі, даремні дощі в пустелі, ось і все, на що вона зуміла сподобиться, хоча у неї і було моторошне передчуття, що їй багато чого невідомо і насправді все набагато гірше.
  
  Хрін тобі, ніяке це не передчуття, — зневажливо прокаркала Детта з глибин підсвідомості, коли Сюзанна, сидячи біля вікна, дивилась на темні і скелясті безплідні землі і зрідка зустрічаються руїни сіл і міст, покинутих після того, як світ зрушив. — У тебе справжня інтуїція, дівчинка! І питання, на яке ти не можеш відповісти, тільки один: хто з них, старий, довгий, потворний чи юний майстер Солоденький зараз гостюють у твого чоловіка в пустки на краю стежки.
  
  — Будь ласка, ні, — пробурмотіла вона. — Будь ласка, нікому не треба в нього гостювати. Господи, я не переживу ще однієї смерті.
  
  Але Бог залишався глухим до її молитві, Джейк залишався мертвим, Темна Вежа раніше височіла на краю Кан'-Ка Ноу Рей, відкидаючи тінь на мільйон кричущих троянд, а в Нью-Йорку спекотне літнє сонце світило як на хороших людей, так і на погані.
  
  Можеш сказати мені алілуя?
  
  Спасибі, сей.
  
  А тепер нехай хто-небудь прокричить мені великий, гідний бога-бомби амінь.
  
  2
  
  Місіс Тассенбаум залишила автомобіль в гаражі «Швидка парковка» на Шістдесят третій вулиці (знак-вказівник, який стояв на тротуарі, зображував лицаря в обладунках за кермом «кадилака», з списом, стирчить з вікна водія), де вона і Девід цілорічно орендували два боксу. Їх квартира знаходилася неподалік, і вона запитала Роланда, чи не хоче він піти туди, прийняти душ, відпочити... хоча не могла не визнати, що він і так виглядає непогано. Вона купила нові джинси і білу сорочку, рукави якої він загорнув до ліктів. Вона купила також гребінець і балончик мусу для волосся, який більше нагадував суперклей. З його допомогою їй вдалося прибрати з лоба непокірні, торкнуті сивиною волосся і відкрити цікаве, нехай і грубе обличчя. За його рисам вона б зробила висновок, що серед предків Роланда були і квакери, і індіанці черокі. Сумка з орисами знову висіла у нього на плечі. У ній тепер лежав револьвер з ременем-патронташем. Зверху він прикрив вміст сумки футболкою з написом на грудях ДНІ МІСТА БРИДЖТОНА...
  
  Роланд похитав головою.
  
  — Я вдячний тобі за пропозицію, але хотів би якомога швидше зробити те, що повинен тут зробити, а потім повернутися туди, де моє місце. — Він оглянув натовп заклопотаних по тротуарах людей. — Якщо таке є.
  
  — Ти міг би залишитися в квартирі на пару днів відпочити. Я побула з тобою. — «І затрахала б тебе до нестями, якщо тобі завгодно», — подумала вона і не могла не всміхнутися. — Я розумію, ти не залишишся, але хочу, щоб ти знав: є така можливість.
  
  Він кивнув.
  
  — Спасибі тобі, але є жінка, яка чекає мого повернення, хоче, щоб я повернувся, як можна швидше. — Він відчував, що це брехня і є велика брехня. З урахуванням того, що вже сталося, якась його частина вважала, що Сюзанна Дін хоче, щоб Роланд повернувся в її життя, нітрохи не більше немовляти, що мріє, щоб у його пляшечку з молоком додали щурячої отрути. Айрін Тассенбаум, однак, прийняла його слова за правду. І якась її частина прагнула повернутися до чоловіка. Вона подзвонила йому минулим ввечері (з телефону-автомата, розташованого неподалік від мотелю, з міркувань безпеки), і у неї склалося враження, що Девід Тассенбаум нарешті дарував вам звернути на неї увагу. Після знайомства з Роландом увагу Девіда вже не тягнуло на перший приз, максимум на другий, але що-то, як відомо, краще, ніж нічого. Вона ж розуміла, що Роланд Дискейн дуже скоро зникне з її життя, а їй доведеться однієї повертатися в північну частину Нової Англії і пояснювати, що з нею сталося. Якась її частина сумувала через неминуче розставання з Роландом, але пригод останніх сорока, або близько того, годин могло вистачити їй до кінця життя, чи не так? Не тільки пригод, але і їжі для роздумів, це теж. Перш за все світ виявився набагато складніше, ніж вона собі його уявляла. А реальність — ширше.
  
  — Добре, — кивнула вона. — Передусім ти хочеш потрапити на кут Другої авеню і Сорок шостий вулиці, правильно?
  
  — Так. — Сюзанна не встигла розповісти їм багато чого з того, що сталося після того, як Міа поцупила їх загальне тіло, але стрілець знав, що висока будівля (Едді, Джейк і Сюзанна називали такі хмарочосами) стоїть тепер на місці пустиря, і штаб-квартира «Тет корпорейшн» напевно знаходиться в цьому приміщенні. — Нам знадобиться так-сі?
  
  — Зможеш ти і твій волохатий друг пройти сімнадцять коротких кварталів і два або три довгих? Рішення за тобою, але я б не відмовилася розім'яти ноги.
  
  Роланд не знав, наскільки довгий довгий квартал і наскільки короткий короткий, але йому хотілося з'ясувати, чи повністю пішла біль з правого стегна або при підвищеному навантаженні з'явиться знову. Тепер ця біль перейшла до Стівену Кінгу, разом з болем від зламаних ребер і удару по голові. Роланд не заздрив йому в цьому, але принаймні біль повернулася до того, хто її заслуговував.
  
  — Пішли, — погодився він.
  
  3
  
  П'ятнадцять хвилин він стояв по інший бік вулиці від величезного чорного споруди, що минає в літнє небо, намагаючись не дати нижньої щелепи відвалитися і, можливо, впасти на груди. Він бачив перед собою не Темну Вежу, у всякому разі, не свою Темну Вежу (хоча він не здивувався б, дізнавшись, що серед людей, які працювали в цій небо-вежі — а деякі з них читали про пригоди Роланда — були і такі, хто саме так, а не «Хаммаршельд-Плаза-2», називали місце своєї роботи), але не сумнівався, що перед ним двійник Вежі в Ключовому світі, точно так само, як троянда в цьому світі являла собою поле троянд; поле, яке він бачив у багатьох снах.
  
  Він міг чути співучі голоси, що перекривають шум і брязкіт транспортного потоку. Жінці довелося тричі покликати його і врешті-решт смикнути за рукав, щоб він згадав про її існування. Коли ж він повернувся до неї, з неохотою, то побачив, що вона дивиться не на вежу на іншій стороні вулиці (зрештою виросла вона в тій частині Америки, що розташовувалася в годині їзди від Манхеттена, і високі будівлі давно її не дивували), а на скверик, розбитий на їх боці вулиці. І на обличчі читається захват.
  
  — Який прекрасний маленький сквер. Я, мабуть, сотню разів бувала на цьому кутку, а помітила його вперше. Ти бачиш фонтан? І скульптуру черепахи?
  
  Він бачив. І хоча Сюзанна не розповіла їм цю частину історії, Роланд знав, що вона тут побувала, разом з Міа, нічиєї дочкою, і сиділа на лаві, розташованої ближче всіх до вологого панцира черепахи. Він буквально бачив її на цій лаві.
  
  — Я б хотіла піти туди, — сором'язливо сказала вона. — Ми можемо? Є час?
  
  — Так, — відповів він і пішов за нею через залізну хвіртку.
  
  4
  
  Маленький сквер умиротворял, але тиші вони там не знайшли.
  
  — Ти чуєш співаючих людей? — запитала місіс Тассенбаум, стишивши голос майже до шепоту. — Десь неподалік співає хор?
  
  — Можеш поставити свій останній долар, — відповів Роланд і відразу про це пошкодував. Фраза ця дісталася йому у спадок від Едді, а кожне спогад про його смерть боліло. Він підійшов до черепасі і впав на коліно, щоб розглянути її уважніше. Маленький скол на дзьобі нагадував вибитий зуб. На панцирі виднілася подряпина у формі знака і вицвілі рожеві літери.
  
  — Що тут написано? — запитала вона. — Що-то щодо черепахи, але це все, що я можу розібрати.
  
  — «Дивись — ЧЕРЕПАХУ, панцир горою». — Йому читати потреби не було, він знав і так.
  
  — І що це означає?
  
  Роланд підвівся.
  
  — Занадто довга історія, щоб влазити в неї. Ти б хотіла почекати мене тут, поки я піду туди? — Він хитнув головою в бік вежі, темні стекла вікон якої поблискували на сонці.
  
  — Так, — кивнула вона. — Хотіла б. Сяду на лавочці, буду грітися на сонці і чекати тебе. Тут я немов набираюся сил. Я кажу дурниці?
  
  — Ні. — Він похитав головою. — Якщо з тобою спробує заговорити людина, яка тобі не сподобається, Айрін... я думаю, цього не станеться, але така можливість є, зберися, наскільки зможеш, і поклич мене.
  
  Її очі широко розкрилися.
  
  — Так ти — еспер?[148]
  
  Роланд не знав такого слова, але здогадався, що вона має на увазі, і кивнув.
  
  — Ти це чуєш? Почуєш мене?
  
  Він не міг гарантувати, що напевно почує. В будівлі могли бути пристрої, що ускладнюють прийом думок, начебто думалок, які носили кан-тоі, і тоді ні про яку телепатичного зв'язку не могло бути й мови.
  
  — Можливо. Як я і кажу, малоймовірно, щоб у тебе виникли проблеми. Це безпечне місце.
  
  Вона подивилася на черепаху, панцир якої виблискував від бризок води.
  
  — Дійсно, безпечне. — Губи почали розтягуватися в усмішці, але Айрін знову стала серйозною. — Ти повернешся, чи не так? Не кинеш мене тут, не... — Вона смикнула плечиком. І разом помолодшала. — Принаймні не попрощавшись?
  
  — Ніколи в житті. І мої справи в цій вежі не повинні зайняти багато часу. — Власне, і справ-то у нього не було, якщо тільки... якщо тільки той, хто керував зараз «Тет корпорейшн» не захотів би зустрітися з ним. — Нам потрібно буде піти ще в одне місце, і саме там Ыш і я попрощаємося з тобою.
  
  — Добре, — кивнула вона і сіла на лаву. Вухань-плутаник улігся біля її ніг. Край лави вода намочила, на Айрін були нові слакси (вона купила їх в тому ж магазині, де брала джинси і сорочку для Роланда), але це її не хвилювало. У такий теплий, сонячний день слакси швидко б висохли, а їй хотілося бути ближче до черепасі. Вивчати її крихітні, непідвладні часу очі, продовжуючи вслухатися в ці милозвучні голоси. Вона думала, що тут так спокійно. Слово це зовсім не асоціювалося з Нью-Йорком, але скверик, у якому вона сиділа, схоже, кардинально відрізнявся від решти Нью-Йорка. У скверику панували спокій і умиротворення. Вона подумала, що їй варто привести сюди Девіда, і, якщо сидячи на цій лаві, вона розповість йому історію трьох останніх днів свого життя, він, мабуть, не визнає її божевільною. Або зовсім вже божевільною.
  
  Роланд рушив до виходу з скверика, легкою ходою, як людина, яка може йти дні і тижні, не знижуючи швидкості. Я б не хотіла, щоб він йшов по моєму сліду, — подумала Айрін, і при цій думці по її тілу пробігла дрож. Він уже підійшов до залізної хвіртки, за якою починався тротуар, зупинився, обернувся до неї. Напевно продекламував:
  
  Дивись — ЧЕРЕПАХУ, панцир горою,
  
  Тягне на ньому весь куля земний,
  
  Думає повільно, тихо повзе,
  
  Всіх нас знає досконало.[149]
  
  На панцирі правди несе тяжкий тягар,
  
  Там борг і любов уклали союз,
  
  Вона любить гори, ліси і моря
  
  І навіть такого хлопця, як я.[150]
  
  І пішов, все тієї ж легкою ходою, ні разу не озирнувшись. Вона сиділа і спостерігала, як він постояв на розі з іншими пішоходами, чекаючи, поки загориться табличка ІДІТЬ, перетнув вулицю, з сумкою на плечі. Спостерігала, як він піднявся східцями до дверей «Хаммаршельд-Плаза-2» і зник усередині. Потім відкинулась на спинку лави, закрила очі і вслушалась в співучі голоси. У якийсь момент зрозуміла, що як мінімум два слова з тих, що вони співали — її ім'я та прізвище.
  
  5
  
  Роланду здалося, що безліч людей входили в будівлю, але це було сприйняття людини, який провів останні роки здебільшого в пустельних місцях. Якби він прийшов сюди без чверті дев'ять, коли люди йшли на роботу, а не двома годинами пізніше, його б вразив людський потік. А тепер більшість тих, хто працював в будівлі, сиділи у своїх кабінетах і кабінках, плодячи папери і байти інформації.
  
  Вікна вестибюля, з прозорого скла, піднімалися як мінімум на два, а то і на три поверхи. Тому вестибюль заливало світло, і коштувало Роланду увійти, як горе, не отпускавшее його з того самого моменту, як він опустився на коліна поруч з Едді на вулиці Плизантвиля, розтануло, ніби дим. Тут співучі голоси звучали сильніше, співав не просто хор, а величезний хор. І він бачив, що голоси чули ці та інші. На вулиці люди поспішали у своїх справах, опустивши голови, зайняті своїми турботами, не помічаючи краси дарованого їм денного; тут вони не могли не відчувати хоча б частини тієї благодаті, яку в повній мірі відчував стрілок і пив, наче воду в пустелі.
  
  Немов уві сні, він неквапливо крокував по плитах з рожевого мармуру, чуючи, як стукають його підбори, чуючи, як перемовляються орисы в плетеному сумці. І думав: Люди, які тут працюють, хотіли б тут жити. Вони, можливо, цього не знають, але хотіли б. Люди, які тут працюють, знаходять приводи затриматися на роботі довше. І всіх їх чекає довга і плідна життя.
  
  В центрі величезного, з високою стелею приміщення, де кожен крок віддавався гучною луною, дорогий мармурова підлога поступався місце квадратному ділянці простий чорної землі. Цей квадрат обтягували мотузки з оксамиту кольору червоного вина, але Роланд знав, що навіть в мотузках ніякої необхідності немає. Ніхто не зважився ступити в цей маленький садок, навіть кан-тоі-самогубець, відчайдушно прагне прославитися. Це була свята земля. Там росли три карликові пальми і рослини, яких він не бачив з тих пір, як покинув Гилеад: спатіфіллум,[151] так ніби воно називалося, хоча в цьому світі у нього могло бути інша назва. Росли в садку і інші рослини, але розбили сад заради одного — троянди, яка росла в центрі квадрата.
  
  Її не пересаджували, Роланд зрозумів це відразу. Немає. Вона росла там же, де і в 1977 році, коли місце, де він зараз стояв, було пустирем, завалених сміттям і розбитими цеглою, а над парканом височів щит з повідомленням, що товариство Будівельної компанії Міллза і ріелторської контори «Сомбра» має намір побудувати тут розкішний кондомініум «Бухта Черепахи». Але замість кондомініуму тут звели цю будівлю висотою більш ніж в сто поверхів, і побудували його навколо троянди. І хто б і над чим тут працював, все це було вдруге.
  
  Будівля «Хаммаршельд-Плаза-2» було храмом.
  
  6
  
  По плечу Роланда постукали, і він так різко розвернувся, що залучив кілька тривожних поглядів. Стурбувався й сам. Давно вже, можливо, з тих пір, як був підлітком, ніхто не міг непомітно для нього наблизитися на відстань витягнутої руки. І вже на цьому мармуровій підлозі, він, звичайно...
  
  Молоду (і сліпуче красиву) жінку, підійшла до нього, звичайно ж, здивувала різкість його реакції, але руки, які він витягнув, щоб схопити її за плечі, вхопили спочатку повітря, а потім стукнулися один від одного, і цей глухий звук луною відбився від стелі вестибюлю, високого, як у Колисці Луда. Він дивився у зелені, широко розкриті і насторожені очі жінки, і міг би заприсягтися, що загрози для нього в них немає, але, проте, спочатку захопити його зненацька, потім вислизнути від...
  
  Він подивився на ноги жінки і отримав хоча б частину відповіді. Таких туфель він ніколи раніше не бачив. На толстой, наче з піни, підошві, з парусиновым верхи. Дійсно, в таких туфлях вона могла пересуватися безшумно по твердій поверхні. Що ж стосується самої жінки...
  
  Дивлячись на неї, він відзначив для себе наступне: по-перше, «бачив човен, на якій вона припливла», так іноді говорили в Кальє Брін Стерджис про фамільній подібності; по-друге, якщо в цьому світі, особливому Ключовому світі, виникало співтовариство стрільців, то він зіткнувся з представницею цього співтовариства.
  
  І хіба можна було знайти найкраще місце для такої зустрічі, ніж у садочку, в якому росла троянда?
  
  — Я бачу твого батька в твоєму обличчі, але не можу назвати його ім'я. — Роланд знизив голос. — Скажи мені, хто він, якщо тебе це не утруднить.
  
  Жінка посміхнулася, і Роланд майже вхопив ім'я, в пошуках якого рився в пам'яті, але в останній момент воно все-таки вислизнуло. Таке трапляється часто, пам'ять — велика скромниця.
  
  — Ви ніколи з ним не зустрічалися... але я розумію, чому думаєте, що бачили його. Я назву його вам пізніше, якщо не заперечуєте, але спочатку я хочу супроводити вас нагору, містер Дискейн. Там чекає людина, яка хоче... — На мить вона зніяковіла, немов подумала, що хтось покарав їй промовити певне слово, з тим, щоб над нею посміялися. Потім з'явилися ямочки в куточках рота, а зелені очі весело блиснули, наче в голові у неї майнула інша думка: Якщо вони хотіли виставити мене на посміховисько, піду їм назустріч. — ...Людина, що хоче порадитися з вами, — закінчила вона.
  
  — Добре, — кивнув він.
  
  Вона легенько торкнулась його плеча, щоб ще на кілька хвилин затримати на тому місці, де він стояв.
  
  — Мене попросили простежити, щоб ви прочитали знак в Саду Променя. Ви прочитаєте?
  
  Роланд відповів сухо, з извиняющимися нотками.
  
  — Прочитаю, якщо зможу, але я погано розбираю ваш письмовий мову, хоча, коли я кажу, на цій стороні мене досить добре розуміють.
  
  — Я думаю, це ви зможете прочитати. У всякому разі, спробуйте. — Вона знову легенько торкнулася його плеча, розгортаючи стрілка до квадрату землі в мармуровій підлозі вестибюля, не тієї землі, що привезли в тачках високооплачувані садівники, але цієї землі, яка завжди була на цьому місці. Землі, яку могли обробляти, рихлити, удобрювати, але яка залишалася незмінною.
  
  Спочатку спроба прочитати напис на маленькій бронзовій табличці не вдалася. Він практично не розумів жодного слова, не розумів більшість написів у вітринах магазинів або слів на обкладинках журналів. І вже зібрався сказати про це, попросити жінку зі знайомим обличчям йому прочитати напис, коли літери змінилися, перетворившись в літери Високого стилю Гилеада. Так що він зміг прочитати написане, і легко. Як тільки прочитав, букви стали колишніми.
  
  — Ловко, — зазначив він. — Табличка відгукується на мої думки?
  
  Вона посміхнулася, її губи покривала якась солодка рожева субстанція, і кивнула.
  
  — Так. Якщо б ви були євреєм, англійська змінився б івритом, російською — кирилицею.
  
  — Ти говориш правильно?
  
  — Так.
  
  Вестибюль зажив у звичному ритмі... тільки, Роланд це вже зрозумів, ритм цього місця відрізнявся від ритму інших адміністративних будівель. Живуть в Тандерклепе належало все життя страждати від захворювань легенів, начебто фурункулів і екземи, головного болю і дзвону у вухах; а ось вмирали вони (найчастіше в молодому віці) від важкої й болісної хвороби, начебто швидкоплинного раку, який буквально сжирал людини і спалював нерви, як багаття, на яких тамтешні жителі готували їжу. У «Хаммаршельд-Плаза-2» все було навпаки: тут панували здоров'я і гармонія, доброзичливість і щедрість. Ці люди не чули співу троянди, але і потреби в цьому не було. Вони були щасливчиками, і на якомусь рівні свідомості кожного з них це розумів... і це було найбільше щастя. Він спостерігав, як вони входять у вестибюль і йдуть до ліфтів, бадьорим кроком, розмахуючи своїми мішками і сумками, своїм спорядженням та амуніцією, і ні один не йшов по прямій, що з'єднує двері і ліфти. Деякі підходили до квадрату землі, який зеленоока жінка назвала Садом Променя, але навіть у тих, хто не підходив, траєкторія руху перетворювалася в дугу, вигнуту до квадрату землі, наче він являв собою потужний магніт. А якщо б хто-небудь спробував завдати шкоди розі? У ліфтів за маленьким столиком сидів охоронець, Роланд це бачив, товстий і старий. Але це не мало ніякого значення. Якщо б виникла якась загроза, у всіх, хто перебував у вестибюлі, в голові пролунав би тривожний зойк, пронизливий і наказовий, як свисток, який можуть почути тільки собаки. І вони б тут же накинулися на потенційного кривдника троянди. Зробили б це швидко, не турбуючись про власну безпеку. Роза могла захистити себе, коли росла на пустирі серед сміття та бур'янів (у всякому разі, притягувала тих, хто міг її захистити), і в цьому нічого не змінилося.
  
  — Містер Дискейн? Ви готові піднятися нагору?
  
  — Так, — кивнув він. — Веди мене, куди повинна відвести.
  
  7
  
  Він зміг співвіднести обличчя жінки з прізвищем в той самий момент, коли вони підійшли до ліфта. Можливо, тому, що побачив її в профіль, і форма вилиці стала останньою підказкою. Він згадав, як Едді переказував йому розмову з Келвіном Тауером, який відбувся після того, як Джек Андолини і Джордж Бьонди покинули «Манхеттенський ресторан для розуму». Тауер говорив про сім'ю свого найкращого друга. Вони хваляться, що на їх фірмових бланках унікальна шапка, єдина в Нью-Йорку, а то і в Сполучених Штатах. Вона складається з одного слова: «ДИПНО».
  
  — Ти — дочка сея Эрона Дипно? — запитав він. — Звичайно ж, ні, ти дуже молода. Його внучка?
  
  Її посмішка зблякла.
  
  — У Эрона не було дітей, містер Дискейн. Я — онука його старшого брата, але мої батьки і дідусь померли молодими. Так що виховував мене головним чином Ейрі.
  
  — Так ти його називала? Ейрі?
  
  — Називала, коли була маленькою, та й коли виросла, теж. — Вона простягла руку, усмішка повернулася. — Ненсі Дипно. І я дуже рада, що познайомилася з вами. Трохи перелякана, але рада.
  
  Роланд потиснув руку, але чисто формально, практично лише доторкнувшись до неї. Потім, вклавши куди більше душі (все-таки з цим ритуалом він виріс, розумів його), приклав кулак до чола і зігнув ногу.
  
  — Довгих днів і приємних ночей, Ненсі Дипно!
  
  Усмішка розпливлася до вух.
  
  — І хай у вас їх буде в два рази більше, Роланд із Гилеада! Хай у вас їх буде в два рази більше.
  
  Двері відкрилися, вони ввійшли в кабіну ліфта і піднялися на дев'яносто дев'ятий поверх.
  
  8
  
  З ліфта вийшли у велике кругле фойє. Підлогу встеляла темно-рожевий килим, колір якого в точності відповідав кольору пелюсток троянди. Навпроти ліфта Роланд побачив скляні двері з написом ТЕТ КОРПОРЕЙШН. За ними знаходилося ще одне фойє, розміром поменше, де за столом сиділа жінка і, схоже, говорила сама з собою. У зовнішньому фойє, праворуч від ліфта, стояли двоє чоловіків у ділових костюмах. Вони розмовляли один з одним, сунувши руки в кишені, начебто абсолютно розслаблені, але Роланд відразу помітив, що розслабленістю тут і не пахне. І вони були озброєні. Піджаки їм пошили відмінно, але якщо людина знає, де шукати зброю, то зазвичай помічає його, якщо воно є. Ці двоє хлопців могли стояти у фойє годину, може, два (навіть професіоналам важко залишатися в повній бойовій готовності довше), всякий раз, коли відкривалися двері ліфта, зображуючи невимушена розмова, але обидва зреагували б миттєво, запідозривши недобре. Роланд такі заходи схвалював.
  
  Довго, однак, розглядати охоронців він не став. Як тільки зрозумів, з ким має справу, відразу перевів погляд на іншу половину фойє, куди йому хотілося подивитися з того самого моменту, як відкрилися двері кабіни ліфта. По ліву руку на стіні висіла чорно-біла картина, вірніше, Фотографія (спочатку він думав, що слово це — фоттеграфия) завдовжки п'ять футів і висотою три, без рамки. Її приклеїли до стіни, поверхня якої так хитро изогнули, що фотографія здавалася дірою в іншу, назавжди застиглу реальність. Троє чоловіків у джинсах і сорочках з розстебнутими комірцями сиділи на верхній жердині огорожі, зачепившись носками чобіт за нижню жердину. Як часто, задався питанням Роланд, він бачив ковбоїв, або pastorillas,[152] які сиділи точно так само, спостерігаючи за тавруванням, кастрированием або объездкой диких коней. Скільки разів він сам сидів точно так само, або один, або з одним або кількома членами свого давнього тета, Катбертом, Аланом, Джеймі Декарри, які сиділи по обидва боки від нього, точно так само, як Джон Каллем і Ерон Дипно сиділи по сторонам чорношкірого чоловіка в окулярах із золотою оправою і крихітними сивими вусами? Спогади ці викликали біль, і не тільки біль в голові; стиснуло шлунок, серце прискорило біг. Фотограф відобразив чоловіків, коли вони всі троє над чимось сміялися, і йому вдалося створити досконалість, непідвладне часу, вихопити момент, коли люди радіють і тому, які вони є, і того, де знаходяться.
  
  — Батьки-засновники, — прокоментувала Ненсі. В голосі звучали як веселі, так і сумні нотки. — Фотографія зроблена на курорті для співробітників в 1986 році. Таос,[153] штат Нью-Мексико. Три міських хлопця в країні ковбоїв. Щось в цьому роді. І таке відчуття, що це чи не найкраща мить в їх житті.
  
  — Ти кажеш правильно, — погодився Роланд.
  
  — Ви знаєте всіх трьох?
  
  Роланд кивнув. Він знав усіх, все так, нехай і жодного разу не зустрічався з Мозесом Карвером, чоловіком в центрі. Компаньйоном Дена Холмса, хрещеним батьком Одетти Голмс. На фотографії Карвер виглядав міцним і здоровьем здоров'ям дідком років сімдесяти, хоча в 1986 році вік його вже наближався до вісімдесяти. Може, до вісімдесяти п'яти. Зрозуміло, нагадав собі Роланд, слід враховувати один непередбачуваний фактор: диво, що росло у вестибюлі цього будинку. Роза, звичайно, не могла бути джерелом юності, точно так само, як черепаха в скверику на іншій стороні вулиці не могла бути справжньою Матурін, але він же думав, що вона могла володіти якимись благотворними якостями, чи не так? Так, думав. Якимись цілющими якостями? Так, думав. Вірив він, що Ерон прожив дев'ять років, що розділяли 1977 та 1986 роки, завдяки замінив Прим пігулок і методів лікування людей похилого віку? Ні, не вірив. Ці троє чоловіків, Карвер, Каллем і Дипно, зустрілися, майже чудом, у вельми похилому віці, щоб боротися за троянду. Їх історія, стрілок у цьому не сумнівався, могла б стати окремою книгою, відмінною, захоплюючою книгою. Так що вірив він у інше: троянда продемонструвала свою подяку.
  
  — Коли вони померли? — запитав він Ненсі Дипно.
  
  — Джон Каллем пішов першим, у 1989 році, — відповіла вона. — Помер від кульового поранення. Протягнув у лікарні дванадцять годин, достатньо довго, щоб попрощатися з усіма. Він приїхав у Нью-Йорк на щорічне засідання ради директорів. На думку поліції Нью-Йорка, став жертвою пограбування, яке закінчилося стріляниною. Ми впевнені, що його вбив агент «Сомбры» або «Північного центру позитроники». Можливо, один з кан-тоі. Були й інші замаху, але вони не вдалися.
  
  — «Сомбра» і «Центр позитроники» заодно. Служать в цьому світі Червоному Королю.
  
  — Ми знаємо. — Вона вказала на чоловіка, який сидів ліворуч від Карвера, на якого була так схожа. — Дядько Ерон прожив до 1992 року. Коли ви з ним познайомились... в 1977-му?
  
  — Так.
  
  — У 1977-му ніхто б не повірив, що він зможе прожити так довго.
  
  — Його теж убили зверолюді?
  
  — Ні, повернувся рак, нічого більше. Він помер у своєму ліжку. Я була з ним до самого кінця. Його останні слова: «Передай Роланду, ми зробили все, що могли». Ось я і передаю.
  
  — Спасибі, сей. — Він почув хрипоту у своєму голосі, і йому залишалося лише сподіватися, що Ненсі прийме її за різкість. Багато робили для нього все, що могли, чи не так? Дуже багато, починаючи з Сюзан Дельгадо, так багато років тому.
  
  — Ви в порядку? — В її голосі чулося щире співчуття.
  
  — Так, усе добре. А Мозес Карвер? Коли він пішов?
  
  Вона підвела брови, потім розсміялася.
  
  — Що?..
  
  — Подивіться самі, — не дала йому договорити Ненсі.
  
  І вказала на скляні двері. Зсередини до них прямував, вже минувши сиділа за столом жінку, яка ніби розмовляла сама з собою, висохлий чоловік з кучерявим, що стирчать на всі боки волоссям і такими ж сивим розлогими бровами. Його темна шкіра здавалася світлою у порівнянні з шкірою жінки, на руку якого він спирався. Високий, якщо б вік не зігнув йому спину, шість футів і три дюйми, він, однак, не поступався у зростанні жінці з її шістьма футами і шістьма дюймами. Навряд чи хтось назвав би її красунею, але не варто не помічати дикунською краси її особи. Особи войовниці.
  
  Особи стрілка.
  
  9
  
  Якби не яка зігнулася спина, Мозес Карвер і Роланд дивилися одне одному в очі. А так Карверу доводилося трохи піднімати голову, що він і робив, по-пташині нахиляючи її вбік. Просто підняти голову він, схоже, не міг: артрит звів рухливість шийних хребців до нуля. Очі у нього були карі, але білки стали такими темними, що не представлялося можливим визначити, де закінчувалися райдужки, і в них, за очками з золотою оправою, стрибали веселі бісики. Нікуди не поділися і крихітні вусики, зовсім як на фотографії.
  
  — Роланд з Гилеада! — вигукнув він. — Як давно я мріяв про зустріч з тобою, сер! Я впевнений, тільки ця мрія так довго і підтримувала в мені життя після відходу Джона і Эрона. Відпусти мене на хвилину, Маріан, відпусти! Я повинен дещо зробити!
  
  Маріан Карвер відпустила його і подивилася на Роланда. Він не почув її голос в голові, та й потреби в цьому не було. Все, що вона від нього хотіла, по очах читалося: «Підхопить його, якщо він впаде, сей».
  
  Але чоловік, якого Сюзанна називала тато Моуз, не впав. Він підніс нещільно стислий, з скорченими артритом пальцями кулак до чола, потім зігнув праве коліно, перенісши вагу свого який трясеться тіла на праву ногу.
  
  — Хайл, останній стрілець, Роланд Дискейн з Гилеада, син Стівена і прямий нащадок Артура Эльдского. Я, останній з тих, хто називав себе ка-тетом Троянди, вітаю тебе.
  
  Роланд підніс стиснутий кулак до чола і не просто зігнув коліна, опустився на нього.
  
  — Хайл, тато Моуз, хрещений батько Сюзанни, дін ка-тету Троянди, я всім серцем вітаю тебе.
  
  — Дякую, — відповів старий і розсміявся, як хлопчисько. — Ми добре зустрілися в Будинку Троянди. На тому самому місці, яке дехто хотів перетворити в Могилу Троянди. Ха! Скажи мені, що це не так? Можеш?
  
  — Ні, тому що це була б брехня.
  
  — Правильно кажеш! — вигукнув старий і знову заливисто розреготався. — Але у своєму віці я забуваю про хороші манери, стрілець. Ця красива висока жінка, що стоїть поруч зі мною, для тебе було б природним назвати її моєю онукою, тому що мені стукнуло сімдесят, коли вона народилася, в тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятому році. Але правда в тому, що іноді найкраще приходить в житті пізно, в тому числі і діти. Загалом, я виголосив стільки слів, щоб сказати тобі, що це моя дочка, Маріан Одетта Карвер, президент «Тет корпорейшн» з тих пір, як я залишив цей пост в дев'яносто сьомому, у віці дев'яноста восьми років. І ти думаєш, у деяких зіпсується настрій, Роланд, якщо вони дізнаються, що ця корпорація, яка тепер стоїть добрих десять мільярдів доларів, управляється негритянкою? — Акцент його посилився, останню фразу він вимовив, як неосвічений негр з південної глибинки.
  
  — Перестань, тато. — Голос високої жінки звучав м'яко, але відчувалося, що заперечень вона не потерпить. — Серцевий монітор, який ти носиш, підніме тривогу, якщо не перестанеш, а часу у цієї людини в обріз.
  
  — Вона командує мною, як залізницею! — обурено вигукнув старий. При цьому повернув голову і пустотливо і добродушно підморгнув Роланду, знаючи, що його дочка цього не бачить.
  
  Ніби вона не в курсі твоїх штучок, старий, — подумав Роланд, посміхнувшись, незважаючи на смуток. — Наче за багато років, скажи справах, вона не вивчила їх напам'ять.
  
  — Ми скоро посовещаемся з вами, Роланд, але спочатку я б хотіла дещо побачити.
  
  — В цьому немає ніякої необхідності. — Голос старого переповнювало обурення. — В цьому немає необхідності, і ти це знаєш! Або я виховав ослицю?
  
  — Він напевно прав, — кивнула Маріан, — але обережність...
  
  — ...ще нікому не шкодила, — закінчив за неї стрілок. — Це гарне правило. Так що ти хочеш побачити? Чим можна переконати тебе в тому, що я — це я, і ти мені повіриш?
  
  — Вашим револьвером, — відповіла вона.
  
  Роланд витягнув з сумки футболку з ДНЯМИ МІСТА, потім дістав загорнуту в ремінь-патронташ кобуру. Дістав ремінь, вийняв з кобури револьвер з рукояткою з сандалового дерева. Почув, як Маріан Карвер благоговійно вдихнула, але зробив вигляд, ніби не помітив. Двоє охоронців у зшитих по фігурі костюмах наблизилися, з широко розкритими очима.
  
  — Ви це бачите! — закричав Мозес Карвер. — Ага, бачите! Потім зможете розповідати онукам, що бачили Екскалібур, меч Артура, тому що це одне і те ж!
  
  Роланд простягнув батьківський револьвер Маріан. Він знав, що їй немає необхідності брати його в руки для підтвердження того, що перед нею стоїть Роланд з Гилеада, вона перевірила це до того, як дозволила привести його в саме серце «Тет корпорейшн» (де погана людина могла завдати величезної шкоди), і спочатку вона дійсно не наважувалася взяти револьвер. Потім, однак, впоралася з нервами, взяла, і очі її здивовано розкрилися, коли вона відчула його вагу. Стежачи за тим, щоб не доторкнутися до спускового гачка, піднесла стовбур до очей, провела пальцем по выгравированному завитку близько мушки:
  
  
  
  
  — Ви скажете мені, що він означає, містер Дискейн? — запитала вона.
  
  — Так, якщо ти будеш називати мене Роландом.
  
  — Якщо ви просите, я постараюся.
  
  — Це знак Артура. — Він сам провів пальцем по завитку. — Він вибитий і на двері його гробівця. Знак його старшинства і означає він — БІЛИЗНА.
  
  Старий простяг тремтячі руки мовчки, але вимогливо.
  
  — Він заряджений? — запитала Маріан Роланда, потім додала, перш ніж стрілок встиг відповісти: — Зрозуміло, заряджений.
  
  — Дай йому револьвер, — сказав Роланд.
  
  На обличчі Маріан читався сумнів, на обличчях охоронців його було ще більше, але тато Моуз раніше тягнув руки до вдоводелу, і Роланд кивнув. Жінка неохоче протягнула револьвер батькові. Старий узяв його, потримав в руках, а потім зробив щось таке, від чого стрілка і кинуло в жар і в холод. Поцілував стовбур, обхопивши його старими губами.
  
  — І який він на смак? — В голосі Роланда чулося щире цікавість.
  
  — У нього смак давнину, стрілок, — відповів Мозес Карвер. — Як і в мене. — І він простягнув револьвер жінці ручкою вперед.
  
  Вона повернула зброю Роланду, схоже, радіючи тому, що позбулася його вбивчого ваги, і він знову загорнув револьвер у ремінь-патронташ.
  
  — Ходімо. — Вона приглашающе вказала на двері. — І нехай наш час коротко, ми постараємося, щоб ви провели його з радістю, наскільки дозволить твоє горе.
  
  — Амінь! — вигукнув старий і ляснув Роланда по плечу. — Вона ще жива, моя Одетта, яку ти кличеш Сюзанною. Ось так-то. Подумав, що ти порадієш, дізнавшись про це, сер.
  
  Роланд порадів і вдячно кивнув.
  
  — Ходімо, Роланд, — повторила Маріан Карвер. — Ходімо. Ласкаво просимо в наш дім, який точно так само і ваш будинок, і ми знаємо, велика ймовірність того, що вам ніколи більше не вдасться тут побувати.
  
  10
  
  Кабінет Маріан Карвер займав північно-західний кут дев'яносто дев'ятого поверху. Стіни в ньому були зі скла без жодної металевої стійки або середника, так що від нового виду у Роланда перехопило подих. Він немов висів високо над землею, а що лежить під ним місто вражав уяву. І проте він уже бачив це місто, тому що дізнався висячий міст, а також деякі висотні будівлі по цей бік від нього. Повинен був дізнатися міст, тому що вони мало не загинули на ньому в іншому світі. На цьому мосту Джейка викрав Гашер і відвів до Тік-Таку. Перед Роландом лежав місто Луд, яким він був у пору свого розквіту.
  
  — Ви називаєте це місто Нью-Йорк? — запитав він. — Називаєте, так?
  
  — Так, — відповіла Ненсі Дипно.
  
  — А цей міст, як ви його називаєте?
  
  — Міст Джорджа Вашингтона, — відповіла Маріан Карвер. — Або просто Ем-де-ве, якщо ти — місцевий.
  
  Мало того, що він бачив перед собою міст, по якому вони потрапили в Луд, так і батько Каллагэн відправився в свої мандри по пішохідному містку, який перекинули через річку поруч з МДВ. Роланд пам'ятав цю частину історії батька Каллагэна, пам'ятав дуже добре.
  
  — Чи Не хочете чогось випити? — спитала Ненсі.
  
  Він вже зібрався відповісти відмовою, але зазначив, як крутиться у нього голова, та передумав. Що-небудь він би випив, але лише для того, щоб очистити мізки від туману, раз вже була потрібна ясність думок.
  
  — Чаю, якщо він у вас є. Гарячого, міцного чаю, з цукром або медом. Знайдеться такий у вас?
  
  — Знайдеться. Маріан натиснула кнопку на столі. Заговорила з кимось, кого Роланд не бачив, і відразу ж жінка у адміністратора, та сама, що начебто говорила сама з собою, піднялася з-за столу.
  
  Замовивши гарячі напої і сандвічі, Маріан нахилилася вперед і зловила погляд Роланда.
  
  — Ми добре зустрілися в Нью-Йорку, Роланд, я цьому рада, але наш час тут... не життєво важливе. І, підозрюю, ви знаєте чому.
  
  Стрілець обдумав її слова, потім кивнув. З деякою обережністю, але за довгі роки обережність в якійсь мірі стала частиною його натури. Серед його друзів були такі, скажімо, Алан Джонс або Джеймі Декарри, хто володів вродженої обережністю, але до Роланду це не стосувалося. Роланд волів спочатку стріляти, а вже потім ставити запитання.
  
  — Ненсі попросила вас прочитати напис на табличці в Саду Променя, — продовжила Маріан. — Ви...
  
  — Сад Променя, скажіть, Бог! — втрутився Карвер. В коридорі, по дорозі у кабінет дочки, він прихопив тростину з підставки, стилізованої під слонячу ногу, і тепер вдарив набалдашником по килиму, підкреслюючи важливість своїх слів. Маріан всі терпляче зніс. — Скажіть, Бог-бомба!
  
  — Недавня дружба мого батька з преподобним Харриганом, який читає проповіді на розі під нами, не найзнаменніша подія в моєму житті, ну да ладно. Так ви прочитали напис на табличці, Роланд?
  
  Він кивнув. Ненсі Дипно використовувала якесь інше слово, знак або сигул, але, як він розумів, мова йшла про одному.
  
  — Англійські літери змінилися в літери Високого Стилю. Я зміг прочитати її дуже добре.
  
  — І що там написано?
  
  — «ВІД „ТЕТ КОРПОРЕЙШН“ В ЧЕСТЬ ЕДУАРДА КАНТОРА ДІНА І ДЖОНА „ДЖЕЙКА“ ЧЕЙМБЕРЗА». — Він помовчав. — Там ще написано: «Кам-а-кам-малий, Приа-тоі, Ган справах», що означає «БІЛИЗНА ВИЩЕ ЧЕРВОНОСТІ, ЗА ВЕЛІННЯМ ГАНА ТАК БУДЕ ЗАВЖДИ».
  
  — Для нас це: «ДОБРО ВИЩЕ ЗЛА, ТАКА ВОЛЯ БОЖА».
  
  — Прославимо Господа! — вигукнув Мозес Карвер, постукуючи палицею. — Нехай підніметься Прим.
  
  У двері тихенько постукали, в кабінет увійшла жінка, яка сиділа в приймальні, з срібним підносом в руках. Роланд з цікавістю дивився на маленький чорний бульбу, який висів перед її губами на тонкою чорною дроті, яка йшла в волосся жінки. Звичайно ж, якийсь пристрій для розмов на відстані. Ненсі Дипно і Маріан Карвер допомогли жінці переставити на стіл чашки з паруючим чаєм і кавою, вазочки з цукром і медом, глиняний глечик з вершками. З'явилася на столі тарілка з сандвічами. Шлунок Роланда забурчав. Він подумав про своїх друзів, що лежать у землі, їм більше сандвічі не є, про Айрін Тассенбаум, що сидить у маленькому скверику на іншій стороні вулиці, терпляче дожидающейся його. Будь-яка з цих думок могла повністю відбити у нього апетит, але шлунок знову дав про себе знати непристойним звуком. Деякі органи людини геть позбавлені совісті, цю істину він знав з дитинства. Взяв сандвіч, поклав в чай ложку цукру, додав меду. Дав собі слово як можна швидше закінчити цю зустріч і повернутися до Айрін, але поки...
  
  — Хай він піде тобі на користь, сер. — Мозес Карвер подув на каву. — Щоб не тільки по вусах текло, але і в рот попало! Поїхали!
  
  — У нас з батьком будинок в Монтоук-Пойнт. Маріан додала вершків у свою чашку кави. — І цей уїк-енд ми провели там. У суботу, приблизно о чверть на шосту, мені подзвонив один з тутешніх охоронців. У них контракт з «Хаммаршельд-Плаза эссошиэйшн», але «Тет корпорейшн» виплачує їм бонуси, щоб ми могли пізнавати... скажімо так, про нас цікавлять події... як тільки вони відбуваються. Ми з особливим інтересом спостерігали за табличкою у вестибюлі в міру наближення 19 червня, Роланд. Вас здивує, що приблизно до без чверті п'ять пополудні того самого дня на ній був напис: «ВІД „ТЕТ КОРПОРЕЙШН“ В ЧЕСТЬ СІМ'Ї ПРОМЕНЯ І В ПАМ'ЯТЬ ПРО ГИЛЕАДЕ»?
  
  Роланд маленькими ковтками пив чай (гарячий, міцний, хороший), обдумуючи її питання, потім похитав головою.
  
  — Ні.
  
  Вона нахилилася вперед, очі блиснули.
  
  — І чому ви так говорите?
  
  — Тому що все вирішилося в суботу, між чотирма і п'ятьма годинами дня, а до цього ніякої ясності не було. Нехай навіть Руйнівників вдалося зупинити, до порятунку Стівена Кінга ніякої ясності не було. — Він оглянув усіх трьох. — Ви знаєте про Руйнівника?
  
  Маріан кивнула.
  
  — В загальних рисах, і нам відомо, що Промінь, який вони намагалися знищити, тепер в безпеці, і він не настільки сильно пошкоджений, щоб не відновитися. — Вона зам'ялася. — І нам відомо про вашу втрату. Про двох ваших втрати. Ми дуже шкодуємо, Роланд.
  
  — Обидва хлопчика у повній безпеці в руках Ісуса, — вставив старий. — А якщо й ні, то вони на пустки в кінці стежки.
  
  Роланд, якого хотілося в це вірити, кивнув і сказав:
  
  — Спасибі тобі. — Потім повернувся до Маріан: — Письменник був на волосок від смерті. Він отримав травми, і важкі. Джейк загинув, рятуючи його. Встав між Кінгом і вэнмобилем, який би забрав його життя.
  
  — Кінг виживе, — сказала Ненсі. — І знову почне писати. Ми знаємо про це з дуже надійного джерела.
  
  — Від кого?
  
  Маріан нахилилася вперед:
  
  — Про це трохи пізніше. Головне в тому, Роланд, що ми віримо, ми просто впевнені в тому, що Кінг проживе ще не один рік, а це означає, що ваша робота з порятунку Променів закінчена: Вес'Ка Ган.
  
  Роланд кивнув. Пісня Черепахи не обірветься.
  
  — Але попереду у нас ще багато роботи, — продовжила Маріан. — Як мінімум, на тридцять років, за нашими розрахунками, але...
  
  — Але це наша робота, не ваша, — вставила Ненсі.
  
  — Це ви теж дізналися від «надійного джерела»? — спитав Роланд, продовжуючи пити чай маленькими ковтками. Дуже гарячий, але тим не менш він уже випив половину гуртки.
  
  — Так. Ваша мета, перемогти сили Червоного Короля, буде досягнута. Сам Червоний Король...
  
  — Це ніколи не було його метою, і ти це знаєш! — вигукнув столітній дідуган, який сидів поруч з гарною чорною жінкою, і знову стукнув палицею по килиму. — Його мета...
  
  — Тато, досить. — Твердість, яка прозвучала в голосі, змусила старого замовкнути і моргнути.
  
  — Ні, хай говорить. — Роланд відірвався від чашки, і всі подивилися на нього, здивовані (і трохи перелякані) сухістю його голосу. — Нехай говорить, бо він говорить правильно. Якщо вже ми повинні з цим розібратися, давайте розберемося. Для мене Промені завжди були лише засобом досягнення мети. Якщо б вони зруйнувалися, Вежа впала б. Якби Вежа впала, я б ніколи не зміг дійти до неї, не говорячи вже про те, щоб піднятися на вершину.
  
  — Ви говорите так, ніби Темна Вежа турбує вас більше існування всесвіту. — В голосі Ненсі Дипно не чулося питальних інтонацій, а в погляді читалися здивування і презирство. — Існування всіх всесвітів.
  
  — Темна Вежа і є існування, — відповів Роланд. — За довгі роки я пожертвував багатьма друзями, щоб досягти її, включаючи хлопчика, який називав мене батьком. Заради цього я пожертвував своєю душею, леді-сей, так що зверни свій обурений погляд на кого-небудь ще. Зроби це якомога швидше, і для твоєї ж користі, прошу тебе.
  
  Говорив він чемно, але гранично холодно. Ненсі Дипно зблідла як крейда, а чашка в її руці так затремтіла, що Роланду довелося нахилитися до жінки і взяти чашку, а то вона пролила на себе гарячий чай і обпеклася.
  
  — Прийміть мене таким, який я є, — продовжив він. — Зрозумійте мене, оскільки говоримо ми в останній раз. Зробленого не повернеш, в обох світах, хорошого і поганого, на користь ка і на шкоду ка. І при цьому за межами всіх світів є набагато більше того, про що ви знаєте, набагато більше того, що ви можете собі уявити. Часу в мене обмаль, так що давайте рухатися далі.
  
  — Добре сказано, сер! — прогарчав Мозес Карвер і знову стукнув палицею.
  
  — Якщо я вас образила, щиро шкодую про це, — сказала Ненсі.
  
  На це Роланд не відповів, бо знав, ні про що вона не шкодує, просто боїться його. Незручну паузу обірвала Маріан Карвер:
  
  — У нас немає своїх Руйнівників, Роланд, але на ранчо в Таосі ми зібрали дюжину телепатов і ясновидців. Те, що вони роблять разом, іноді незрозуміло, але завжди більше того, що вони можуть зробити окремо. Ви знайомі з терміном «світлий розум»?
  
  Стрілець кивнув.
  
  — Вони теж можуть створювати «світлий розум», хоча, я впевнена, за потужністю та інтенсивності він не йде ні в яке порівняння з тим, що створювали Руйнівники в Тандерклепе.
  
  — Тому що їх там сотні, — пробурмотів старий. — І їх краще годували.
  
  — А також тому, що слуги Короля намагалися викрасти найсильніших, — додала Ненсі. — Вони завжди, як ми говоримо, «знімали вершки». Однак і наші телепати добре послужили нам.
  
  — У кого виникла ідея скористатися їх послугами? — спитав Роланд.
  
  — Тобі це здасться дивним, партнер, — відповів Мозес, — але у Кела Тауера. Користі від нього практично не було... нічого не робив, крім як колекціонував свої книги і плутався під ногами, жадібний, паршивий білий сучий син, ось ким він був...
  
  Його дочка кинула на батька застережливий погляд. Роланду з великими труднощами вдалося придушити посмішку. Нехай Мозес Карвер і був столітнім дідом, але для характеристики Келвіна Тауера йому цілком вистачило однієї фрази.
  
  — Загалом, він прочитав про користь спільної роботи телепатов в науково-фантастичних книгах. Ти що-небудь знаєш про наукову фантастику?
  
  Роланд похитав головою.
  
  
  
  — Не важливо. В основному це нісенітниця собача, але час від часу хороші ідеї зустрічаються. Послухай мене, і я розповім тобі про одного. Ти зрозумієш, якщо знаєш, про що Тауер і твій друг містер Дін говорили двадцять два роки тому, коли пан Дін прийшов і врятував Тауера від цих двох білих громив.
  
  — Тато, припиняй ці негритянські балачки, — розсердилася Маріан. — Ти старий, але не дурний.
  
  Він подивився на неї. Затуманені старі очі пустотливо блиснули. А повернувшись до Роланду, він знову підморгнув.
  
  — Від цих двох білих громив-итальяшек!
  
  — Едді говорив про це, так, — кивнув Роланд.
  
  Манера мовлення Карвера змінилася, слова більше не налазили один на одного, просто дзвеніли.
  
  — Тоді тобі відомо, що вони говорили про книгу, яка називалася «Хоган», написаної Бенджаміном Слайтманом. Назва книги надрукували неправильно, прізвище автора теж, і через таких от огріхів книга тут же ставала ласим шматочком для товстого старого.
  
  — Так, — кивнув Роланд. Замість «Хоган» на книгу надрукували «Доган», і слово це виявилося для Роланда та його ка-тет не порожнім звуком.
  
  — Так от, після візиту твого друга Кел Тауер зацікавився цим письменником і з'ясував, що він написав ще чотири книги під псевдонімом Даніель Холмс. Він був білим, як капюшон куклуксклановца, цей Слайтман, але вирішив випустити інші свої книги під ім'ям батька Детты. І готовий сперечатися, тебе це зовсім не дивує, чи не так?
  
  — Ні, — відповів Роланд. Типова комбінація ка, нічого більше.
  
  — І всі книжки, які він написав під ім'ям Холмса, були науковою фантастикою, про урядових структурах, які наймали телепатов, щоб ті щось для них з'ясовували. Ось звідки ми запозичили ідею. — Він подивився на Роланда і тріумфально бухнул палицею об підлогу. — Тут є про що розповісти, багато чого, але не думаю, що у тебе є час. В це все впирається, чи не так? Час. І в цьому світі воно тече тільки в одну сторону. — На його обличчі відбилася печаль. — Я б багато чого віддав, стрілок, щоб знову побачити мою похресницю, але вважаю, картах, які пророкують майбутнє, цього немає, так? Якщо тільки ми не зустрінемося на пустки.
  
  — Думаю, ти кажеш правильно, — відповів Роланд, — але я розповім їй про тебе, про те, що пороху в порохівницях у тебе ще багато...
  
  — Скажіть, Бог, скажіть, Бог-бомба! — перервав його старий, і стукнув палицею. — Скажи їй, брат. Саме так і скажи!
  
  — Скажу. — Роланд допив чай, поставив порожню чашку на стіл Маріан Карвер і піднявся, приклавши руку до правого стегна. Він розумів, що потрібно багато часу, щоб звикнути до відсутності там болю, можливо, більше, ніж йому відпущено. — А тепер я мушу вас покинути. Неподалік є одне місце, куди мені потрібно потрапити.
  
  — Ми знаємо це місце, — відповіла Маріан. — Після прибуття туди вас зустрінуть. Там все під охороною, і якщо двері, яку ви шукаєте, як і раніше працює, ви пройдете через неї.
  
  Роланд ледь вклонився.
  
  — Спасибі, сей.
  
  — Але присядьте ще на пару хвилин, якщо вас це не обтяжить. У нас є подарунки для вас, Роланд. Їх не вистачить, щоб віддати вам за все, що зробили, незалежно від того, ви це ставили своєю метою чи ні, але вам, можливо, знадобиться. По-перше, новини від «світлого розуму» наших телепатов з Таоса, По-друге... — вона замислилась, — ...від звичайних дослідників, які працюють в цій будівлі. Вони називають себе келвинистами, але мова йде не про релігійному напрямку. Можливо, це данина поваги містерові Тауеру, який помер від серцевого нападу в своєму новому магазині дев'ять років тому. А може, це жарт.
  
  — Якщо так, то погана, — пробурчав Мозес Карвер.
  
  — І ще два подарунка... від нас. Від Ненсі і мене і від мого батька і одного з тих, хто пішов від нас. Ви присяде?
  
  Незважаючи на те що Роланду не кортіло піти, сперечатися він не став. Вперше після смерті Джейка в ньому прокинулося почуття, відмінне від печалі.
  
  Цікавість.
  
  11
  
  — Насамперед новини від наших друзів в Нью-Мексико, — заговорила Маріан, як тільки Роланд сіл. — Вони спостерігали за вами, як могли, і хоча все, що відбувалося на стороні Тандерклепа, було як мінімум вкрите туманом, вони впевнені, що Едді незадовго до смерті щось сказав Джейку Чеймберзу, можливо, щось важливе. Начебто він лежав на землі перед тим, як він... ну, не знаю...
  
  — Перед тим, як зісковзнув у забуття? — припустив Роланд.
  
  — Так, — погодилася Ненсі Дипно. — Ми думаємо, що так. Вірніше, вони так думають. Наша команда Руйнівників.
  
  Маріан трохи насупилася, показуючи тим самим, що вона з тих жінок, які не люблять, щоб їх переривали. Потім знову зосередила всю свою увагу на Роланда.
  
  — Бачити те, що відбувається на цій стороні для наших людей легше, і деякі з них упевнені, що не можуть гарантувати, але впевнені, що Джейк передав це послання, перш ніж помер сам. — Вона помовчала. — Ця жінка, з якою ви подорожуєте, місіс Танненбаум...
  
  — Тассенбаум, — поправив її Роланд. Не думаючи, бо думки його були зайняті іншим. Зайняті повністю.
  
  — Тассенбаум, — погодилася Маріан. — Вона, безсумнівно, передала вам частину того, що сказав їй Джейк, перш ніж піти, але щось могло й не передати. Не тому, що вирішила щось від вас приховати, просто не зрозуміла важливості. Ви зможете перед розставанням ще раз попросити його повторити все, що сказав Джейк?
  
  — Так, — відповів Роланд і, звичайно ж, міг попросити, але він не вірив, що Джейк передав послання Едді місіс Тассенбаум. Ні, тільки не їй. Він раптом усвідомив, що практично не думав про Ыше з тих пір, як вони залишили в гаражі машину Айрін, але Ыш, зрозуміло, був з ними. І зараз, мабуть, лежав біля ніг Айрін, яка сиділа на лавочці в скверику на іншій стороні вулиці, лежав на сонці і чекав його.
  
  — Що ж, це добре, — кивнула Маріан. — Поїхали далі.
  
  Маріан висунула середній ящик стола. Дістала конверт з м'якою підкладкою і маленьку дерев'яну шкатулку. Конверт передала Ненсі Дипно. Скриньку поставила на стіл перед собою.
  
  — Тепер я передаю слово Ненсі. — Вона подивилася на другу жінку. — І, прошу тебе, без зайвих слів, Ненсі, оскільки на обличчі цієї людини написано, що йому не терпиться піти.
  
  — Скажи йому. — Мозес в який вже раз стукнув палицею.
  
  Ненсі глянула на нього. Потім на Роланда... або в його бік. Кров, мабуть, вдарила в голову, обличчя почервоніло.
  
  — Стівен Кінг, — почала вона, відкашлялась, повторила знову знайомі Роланду ім'я і прізвище. А потім запнулася остаточно, не знаючи, як продовжити. Фарби в особі помітно додалося.
  
  — Глибоко вдихни і затримай подих, — порадив Роланд.
  
  Ненсі так і зробила.
  
  — Тепер видихни.
  
  Ненсі видихнула.
  
  — А тепер кажи, що повинна, Ненсі, племінниця Эрона.
  
  — Стівен Кінг написав близько сорока книг, — заговорила вона, як і раніше, з яскраво-червоними щоками (Роланд припустив, що скоро дізнається, в чому причина), але більш спокійним голосом. — І дивно великій їх кількості, навіть в самих ранніх, так чи інакше торкнулася Темна Вежа. Немов він завжди думав про неї, з самого початку.
  
  — Сказане тобою — правда, і я це знаю. — Роланд склав руки на грудях. — Я кажу, спасибі тобі.
  
  Ці слова ще більше заспокоїли Ненсі.
  
  — Тепер про келвинистах. Це троє чоловіків і дві жінки, які з педантичністю, властивої вченим, з восьмої ранку і до чотирьох пополудні займаються тільки одним: читають книги Стівена Кінга.
  
  — Не просто читають, — вставила Маріан. — Роблять перехресні посилання по місцях дії, персонажів, сюжетів, не говорячи вже про назви популярних продуктів.
  
  — Частина їхньої роботи — пошук згадок людей, які жили і померли тут, у Ключовому світі, — сказала Ненсі. — Іншими словами, справжніх людей в інших світах. І, зрозуміло, згадок Темної Вежі. — Вона простягнула Роланду конверт з м'якою підкладкою, Роланд узяв його і з випираючим кутах відчув, що всередині може бути тільки книга. — Якщо Кінг і написав головну книгу, Роланд, поза циклу «Темна Вежа», ми думаємо, це вона.
  
  Клапан конверта утримувався кнопкою. Роланд запитливо подивився на Маріан і Ненсі. Обидва кивнули. Він отщелкнул кнопку, відкинув клапан, дістав напрочуд товстий тому в червоно-білій суперобкладинці. Без жодної картинки, тільки ім'я і прізвище, Стівен Кінг, і ще одне слово.
  
  Червоне — Король, Біле — Артур Эльдский, — подумав він. — Білизна вище Червоності, за велінням Гана так буде завжди.
  
  А може, збіг, нічого більше.
  
  — Що це за слово? — Роланд постукав пальцем по назві.
  
  — «Безсоння», — відповіла Ненсі. — Воно означає...
  
  — Я знаю, що воно означає, — перервав її Роланд. — Чому ви даєте мені цю книгу?
  
  — Тому що ця історія зав'язана на Темній Вежі, — відповіла Ненсі, — і тому що в ній є персонаж, якого звуть Ед Дипно. Він, до речі, в цій книзі виведений головним лиходієм.
  
  Виведений головним лиходієм, — подумав Роланд. — Не дивно, що вона так почервоніла.
  
  — Серед ваших родичів є людина з таким ім'ям? — запитав він її.
  
  — Був. В Бангор, у своїх книгах Кінг називає це місто Деррі, як і в «Безсонні». Справжній Ед Дипно помер в 1947 році, тому самому, коли народився Кінг. Він був бухгалтером, невинним, як молоко та тістечка. У «Безсонні» Дипно — божевільний, котрий потрапляє під владу Червоного Короля. Він намагається перетворити літак бомбу і наткнутися на нього в будинок, загинули тисячі людей.
  
  — Помолимося, щоб такого ніколи не сталося. — Старий похмуро оглянув хмарочоси Нью-Йорка. — Бачить Бог, може трапитися.
  
  — У цій історії план провалюється, — сказала Ненсі. — Хоча деякі люди гинуть, головному героєві книги, старому, якого звуть Ральф Робертс, вдається запобігти найгірше.
  
  Роланд пильно дивився на внучату племінницю Эрона Дипно.
  
  — Червоний Король згадується у книзі? Під цим ім'ям?
  
  — Так, — кивнула Ненсі. — Ед Дипно з Бангора, справжній Ед Дипно, був далеким родичем мого батька. Келвинисты можуть показати вам наше родинне дерево, якщо ви захочете, але, дійсно, це дуже далека рідня, що моя, що дядька Эрона. Ми думаємо, Кінг, можливо, використав нашу прізвище, щоб залучити до книги вашу увагу... або наш... навіть не віддаючи собі звіту, що робить.
  
  — Послання з глибокого розуму, — задумливо сказав стрілець.
  
  Ненсі просяяла.
  
  — Послання його підсвідомості, так! Так, саме так ми і думаємо!
  
  Але Роланд думав про інше. Стрілець згадав, як він загіпнотизував Кінга в 1977 році; як наказав йому слухати Вага'-Ка Ган, Пісня Черепахи. Міг глибокий розум, частина свідомості Кінга, яка не переставала намагатися виконати отриманий під гіпнозом наказ, вставити частину Пісні Черепахи в цю книгу? Яку слуги Короля могли пропустити, тому що вона не входила в цикл «Темна Вежа»? Роланд думав, що таке можливо, а тому прізвище Дипно могла бути знаковою. Але...
  
  — Я не можу прочитати книгу. Слово тут, слово там, але не більше.
  
  — Ти — ні, зате може моя дівчинка, — відповів йому Мозес Карвер. — Моя дівчинка Одетта, яку ти кличеш Сюзанною.
  
  Роланд повільно кивнув. І хоча вже почав сумніватися, що ця книга може принести йому користь, перед його уявним поглядом виникла яскрава «картинка»: вони обидва сидять біля багаття (великого багаття, тому що ніч видалася холодна), а Ыш лежить між ними. В скелях, що височіють у них за спиною, завиває холодний зимовий вітер, але їм на це глибоко наплювати: шлунок набитий, тілу тепло, тому що на них одяг, зшитий з шкур тварин, яких вони самі й убили, а ще у них є книга, яка дозволить скоротати довгий вечір.
  
  Історія Стівена Кінга про безсонні.
  
  — Вона зможе почитати тобі її на привалах. Коли ви будете йти по своїй останній стежці, скажи, Господи!
  
  Так, — подумав Роланд. — Одна остання історія, яку треба почути, одна остання стежка, по якій треба пройти. Стежка, що веде до Кан'-Ка Ноу Рей і до Темної Вежі. Або просто приємно думати, що веде.
  
  — У цій історії Червоний Король використовує Еда Дипно, щоб вбити одного особливого хлопчика, Патріка Дэнвилла. Перед нападом, коли Патрік і його мати чекають виступи однієї жінки, хлопчик малює картину, що зображає вас, Роланд, і Червоного Короля, ймовірно, замкненого в камері на вершині Темної Вежі.
  
  Роланд здригнувся.
  
  — На вершині? Замкненого на вершині?
  
  — Не хвилюйтеся, — подала голос Маріан. — Не хвилюйтеся, Роланд. Келвинисты аналізують твори Кінга багато років, кожне слово і кожне посилання, і все, що їм вдається знайти, прямим ходом відправляється в групу «світлого розуму» в Нью-Мексико. Хоча члени цих двох команд ніколи не бачили один одного, можна стверджувати, що вони працюють разом.
  
  — Але це не означає, що вони в усьому погоджуються один з одним, — вставила Ненсі.
  
  — Звичайно, не погоджуються! — По тону Маріан відчувалося, що їй неодноразово доводилося виступати в цих сутичках в ролі арбітра. — Але в одному вони повністю згодні: посилання Кінга на Темну Вежу замасковані, а трапляється, нічого не значать.
  
  Роланд кивнув.
  
  — Ці посилання з'являються, тому що його глибокий розум завжди думає про Темної Вежі, але іноді він починає нести нісенітницю.
  
  — Так, — погодилася Ненсі.
  
  — Але, очевидно, ви не думаєте, що вся книга — помилковий слід, інакше не давали б її мені.
  
  — Ми справді так не думаємо, — кивнула Ненсі. — Але написане в книзі не гарантує, що Червоний Король дійсно замкнений у камері на вершині Темної Вежі. Хоча, думаю, таке можливо.
  
  Роланд подумав про власну версії: Червоний Король замкнений, тільки не в самій Вежі, а поза її, на якомусь подобі балкона. Інтуїтивна здогадка або йому просто хотілося в це вірити?
  
  — У будь-якому випадку, ми думаємо, що вам слід пошукати цього Патріка Дэнвилла, — сказала Мар'яна. — Обидві групи згодні в тому, що це реальна особистість, але в нашому світі його слідів ми знайти не можемо. Можливо, ви зустрінете його в Тандерклепе.
  
  — Або ще далі, — вставив Мозес.
  
  Маріан кивнула.
  
  — Згідно з історії, яку Кінг розповідає в «Безсонні», ви всі дізнаєтеся самі, Патрік Дэнвилл помирає молодим. Але, можливо, це не так. Ви розумієте?
  
  — Не впевнений.
  
  — Коли ви знайдете Патріка Дэнвилла... або коли він знайде вас... можливо, він ще дитиною, як у книзі, — пояснила Ненсі, — або старим, як дядько Моуз.
  
  — Йому не пощастить, якщо буде так! — І старий розсміявся.
  
  Роланд підняв книгу, подивився на червоно-білу суперобложку, провів пальцями по буквах, що складаються в слово, яке він не міг прочитати.
  
  — Ви впевнені, що це всього лише вигадка?
  
  — З весни 1970 року, коли він надрукував фразу: «Людина в чорному пішов у пустелю, і стрілець рушив слідом», — сказала Мар'яна, — рідко що з написаного Кінгом можна назвати «всього лише вигадкою». Він сам, можливо, в це не вірить. Ми — віримо.
  
  Але довгі роки боротьби з Червоним Королем могли привести до того, що тепер ви, якщо завгодно, шарахаетесь від тіні, — подумав Роланд.
  
  — Якщо не вигадка, то що?
  
  Відповів йому Мозес Карвер.
  
  — Ми думаємо, можливо, послання у пляшках. — В його голосі Роланду почулися інтонації Сюзанни, і йому раптом захотілося побачити її, дізнатися, що з нею все в порядку. І це бажання було таким сильним, що воно залишило гіркий присмак на язиці. — ...велике море.
  
  — Пробач, будь ласка, — вибачився перед старим Роланд. — Я відволікся.
  
  — Я сказав, ми віримо, що Стівен Кінг кидає ці пляшки у велике море. Те саме, що ми називаємо Примом. В надії, що вони досягнуть тебе, разом з посланнями, які допоможуть тобі і моєї Одетті дістатися до вашої мети.
  
  — А тепер ми можемо перейти до нашим останнім подарунків, — заговорила Маріан. — Нашим справжнім подарунків, Насамперед... — Вона простягла Роланду скриньку.
  
  Кришка відкидалася на петлі. Роланд вже взявся за кришку лівою рукою, щоб відкинути її, але завмер і скинув очі на своїх співбесідників. Вони дивилися на нього з надією і прихованим цікавістю, і від вирази їхніх облич йому стало якось не по собі. Неймовірна (і на подив переконуюча) думка блиснула в голові: перед ним сидять справжні агенти Червоного Короля, і коли він відкине кришку, останнім, що побачать його очі, стане снитч, часовий механізм якого відраховує останню мить до вибуху. А останніми звуками, які почують його вуха, буде істеричний сміх цій трійці і крики «Хайл, Червоний Король!» Все, звичайно, могло бути, але, з іншого боку, він повинен був хоч комусь довіряти, тому що альтернативою було божевілля.
  
  Якщо ка чогось хоче, нехай так і буде, — подумав Роланд і відкрив шкатулку.
  
  12
  
  Всередині, на темно-синьому оксамиті (вони могли знати, а могли і не знати, що це колір королівського двору Гилеада), лежали годинник на ланцюжку. З вигравіруваними на золотий кришці трояндою, ключем, а між ними і трохи вище — вежею з крихітними віконцями, які розташовувалися по піднімається спіралі.
  
  До свого здивування, Роланд побачив, що його очі знову наповнилися слізьми. Подивившись на своїх співбесідників — двох молодих жінок і одного старого, мозковий центр і силовий привід «Тет корпорейшн», — він спочатку побачив шістьох. Моргнув, щоб прибрати двійників.
  
  — Відкрий кришку і зазирни під неї, — запропонував Мозес Карвер. — І тобі немає потреби ховати сльози в цій компанії, ти, син Стівена. Ми — не машини, якими інші замінять нас, якщо все складеться, як вони того хочуть.
  
  Роланд побачив, що старий каже правильно, тому що сльози котилися і за його чорним, зморшкуватих щоках. Плакала і Ненсі Дипно. Маріан Карвер, безсумнівно, пишалася тим, що тримала себе в руках, але і її очі підозріло заблищали.
  
  Він натиснув на стирчить з корпусу стерженек, і кришка відскочила. Під ним фігурні стрілки показували годину і хвилину, з ідеальною точністю, Роланд в цьому не сумнівався. Нижче, в своєму маленькому колі, бігла ще одна стрілка, відраховуючи секунди. На звороті кришки вигравіювали:
  
  В руки РОЛАНДА ДИСКЕЙНА
  
  з рук
  
  МОЗЕСА АЙЗЕКА КАРВЕРА
  
  МАРІАН ОДЕТТИ КАРВЕР
  
  НЕНСІ РЕБЕКИ ДИПНО
  
  з вдячністю
  
  Білизна вище Червоності, така воля Божа
  
  — Спасибі, сеі. — Охриплий голос Роланда ще й тремтів. — Я дякую вас, і так само подякували б вас мої друзі, якщо б були тут, щоб говорити від себе.
  
  — Вони кажуть в наших серцях, Роланд, — відповіла Маріан. — І в твоєму обличчі ми бачимо їх дуже добре.
  
  Мозес Карвер посміхався.
  
  — У нашому світі, Роланд, такий подарунок, як золоті годинники, несе в собі особливий сенс.
  
  — Який же? — спитав Роланд. Він підніс годинник (само собою, таких красивих він ніколи не бачив, не тримав у руках) до вуха, прислухався до неголосного і вашим цокання.
  
  — Золоті годинники, піднесені в подарунок, означають, що людина закінчив роботу і тепер може вирушати на риболовлю або грати з онуками, — відповіла Ненсі Дипно. — Але ми подарували вам ці години з іншої причини. Щоб вони відраховували час, що наближає вас до вашої мети, і підказали вам, що вона близька.
  
  — І як вони зможуть це зробити?
  
  — У нашій команді «світлого розуму» в Нью-Мексико є один особливий хлопець, — пояснила Маріан. — Його звуть Фред Таун. Він багато що бачить і рідко помиляється, якщо взагалі помиляється. Ці годинники — «Патек Філіп», Роланд. Вони стоять дев'ятнадцять тисяч доларів, і фірма-виробник гарантує повне відшкодування сплаченої суми, якщо вони будуть поспішати або відставати. Заводити годинник не потрібно, вони — електронні, з живленням від батарейки, яка буде працювати сто років. Батарейка ця, будьте впевнені, виготовлена не «Північним центром позитроники» і не однієї з дочірніх компаній. Але Фред переконаний, коли ви опинитеся в безпосередній близькості від Темної Вежі, годинник тим не менш зупиняться.
  
  — Чи підуть у зворотний бік, — додала Ненсі. — Стежте за ними.
  
  — Я впевнений, ти будеш стежити, чи не так? — запитав Мозес Карвер.
  
  — Так. — Роланд поклав годинник в одну кишеню (після ще одного довгого погляду на золоту кришку з вигравіруваними на ній трояндою, ключем і вежею), а скриньку в інший. — Я стежитиму за ними дуже добре.
  
  — Ви повинні стежити за чимось ще, — попередила Маріан. — За Мордредом.
  
  Роланд чекав продовження.
  
  — У нас є підстави вірити, що він убив людину, якого ви кличете Уолтером. — Вона помовчала. — Та я бачу, вас це не дивує. Можу я запитати чому?
  
  — Уолтер нарешті зник з моїх снів, як зникла біль з правого стегна та голови, — відповів Роланд. — Останній раз він з'явився у них в Кальє Брін Стерджис, в ніч лучетрясения. — Він не став розповідати, якими жахливими були ці сни, в яких він брів, втрачений і самотній, по сирому коридору замку, де павутина постійно липла на особу; квапливий перестук чогось наближається линув з темряви позаду (а може, зверху), і перед тим, як прокинутися, він побачив блиск червоних очей, почув шепіт нелюдського голоси: Батько.
  
  Вони похмуро дивилися на нього. Нарешті Маріан порушила тривалу паузу:
  
  — Остерігайтеся його, Роланд. Фред Таун, якого я згадувала, каже: «Мордред голодний». У прямому сенсі. Фред — хлопець сміливий, але він боїться вашого... вашого ворога.
  
  Мого сина, чому ти не можеш так сказати? — подумав Роланд, але вирішив, що знає і так. Вона щадила його почуття.
  
  Мозес Карвер встав, притулив тростина до столу дочки.
  
  — У мене є для тебе дещо ще, та тільки це твоє. Ти повинен це носити, і покласти там, куди лежить твій шлях.
  
  Роланд не розумів, про що мова, прийшов у ще більше замішання, коли старий почав повільно розстібати ґудзики сорочки. Маріан потягнулася до нього, щоб допомогти, але він відсторонив її помахом руки. Під сорочкою виявилася майка під горло, на батьківщині стрілка такі називали слинкам. Обриси предмета, який випирав з-під майки, стрілець впізнав одразу, і серце, схоже, на мить завмерло. Він ніби перенісся у будинок біля озера, будинок Бекхардта, де поруч з ним за столом сидів Едді, і почув власні слова: Одягни хрест тітоньки на шию, і коли ви зустрінетеся з Карвером, покажи йому хрест. Можливо, тобі потрібно пройти довгий шлях, щоб переконати його у своїй правоті. Але першим...
  
  Хрест висів тепер на золотому ланцюжку. За неї Мозес Карвер витягнув його з-під слинкама, подивився на нього, потім на Роланда, трохи посміхаючись, знову перевів погляд на хрест. Дмухнув на нього. І тут же пролунав ледь чутний (але волосся на руках Роланда все одно встали дибки) голос Сюзанни: «Ми поховали Пимси під яблунею...»
  
  Голос замовк. На якусь мить запанувала тиша, і Карвер, тепер вже суплячись, набрав повні груди повітря, щоб знову дмухнути на хрест. Але потреба в цьому відпала, тому що голос Джона Каллема зазвучав і так, не з хреста ніби з повітря над ним.
  
  — Ми зробили все, що могли, партнер, — па-а-артнер, — і я сподіваюся, наша робота принесла плоди. Я завжди знав, що хрест мені дали тільки на час, поносити, і ось він повертається до того, у кого йому належить бути. Ти знаєш, де він закінчить свій шлях, я... — Голос почав стихати на словах «ось він», а тут став нечутним навіть для гострого слуху Роланда. І однак він почув достатньо. Взяв хрест тітоньки Таліти, який обіцяв покласти до підніжжя Темної Вежі, і надів собі на шию. Хрест повернувся до нього, так чого не надіти? Хіба ка не колесо?
  
  — Я дякую тобі, сей Карвер. Від себе, від мого ка-тету, яким він був, від жінки, яка дала його мені.
  
  — Не треба дякувати мене, — похитав головою Мозес Карвер. — Дякуй Джонні Каллема. Він дав його мені на смертному одрі. Цей хлопець був міцніше кременя.
  
  — Я... — почав Роланд, але продовжити не зміг. Емоції переповнювали серце. — Я дякую вас всіх, — нарешті сказав він. Нахилив голову, приклав долоню правої руки до чола, закрив очі.
  
  Коли відкрив, Мозес Карвер простягав до нього висохлі старечі руки.
  
  — Тепер нам пора йти нашим шляхом, а тобі — твоїм. Обійми мене, Роланд, поцілуй мене в щоку на прощання, якщо хочеш, і подумай при цьому про моїй дівчинці, бо і я їй кажу: прощай.
  
  Роланд зробив все, як його просили, і в іншому світі Сюзанна, яка дрімала в поїзді, прямують в Федик, піднесла руку до щоки: їй здалося, що тато Моуз прийшов до неї, обняв, попрощався, побажав успіху і доброго шляху.
  
  13
  
  Вийшовши з кабіни ліфта у вестибюлі, Роланд не здивувався, побачивши жінку в сіро-зеленому пуловері і слакси кольору моху, що стоїть перед садком. Звір, не зовсім собака, сидів біля її лівої ноги. Поруч ще кілька людей насолоджувалися спілкуванням з трояндою. Роланд перетнув вестибюль, торкнувся ліктя жінки. Айрін Тассенбаум повернулася до нього, з широко розкритими від подиву очима.
  
  — Ти чуєш? — запитала вона. — Таке ж спів ми чули і в Лоувелле, тільки тут воно у сто разів більше сладкоголосое.
  
  — Чую. — Роланд нахилився і підняв Ыша. Подивився в блискучі, з золотими обідками, очі вуханя-путаника, під безперервний спів голосів. — Один Джейка, яке послання він залишив тобі?
  
  Ыш старався, як міг, і послання, залишене йому, прозвучало, як: «Данді-про».
  
  Роланд притиснувся лобом до лоба Ыша і закрив очі. Відчув тепле дихання вуханя-путаника. Відчув йде від підшерстя запах сіна, в яке не так вже й давно по черзі стрибали Джейк і Бенні Слайтман. А в його голові, змішавшись зі співочими голосами, в останній раз зазвучав голос Джейка Чеймберза:
  
  Передай йому, Едді каже: «Остерігайся Дандело». Не забудь!
  
  І Ыш не забув.
  
  14
  
  Коли вони вийшли з будівлі «Хаммаршельд-Плаза-2» і вже спускалися по сходах, їх шанобливо гукнули:
  
  — Сер? Мадам?
  
  До них звертався чоловік у чорному костюмі і м'якої чорної кашкеті. Він стояв поруч з самим довгим, самим чорним автомобілем, який тільки доводилося бачити Роланду. Від одного погляду на цей автомобіль стрілку стало не по собі.
  
  — Хто прислав нам похоронну віз? — запитав він.
  
  Айрін Тассенбаум посміхнулася. Роза освіжила її, додала сил, надихнула, але вона все-таки відчувала втому. І їй не терпілося зв'язатися з Девідом, який напевно перехвилювався з-за неї.
  
  — Це не катафалк, — відповіла вона. — Лімузин. Автомобіль для особливих людей..., або для людей, які думають, що вони особливі. — Вона подивилася на водія. — Поки ми будемо їхати, ви зможете попросити кого-небудь у вашому офісі отримати для мене деяку інформацію про літакових рейсах?
  
  — Зрозуміло, мадам. Дозвольте дізнатися, літаком якої авіакомпанії ви хочете летіти і в яке місто?
  
  — Мені потрібно потрапити в Портленд, штат Мен. А авіакомпанія, яка мене цікавить, «Раббербенд ейрлайнс», якщо у них є рейс у другій половині дня.
  
  Вікна лімузина тонували, в салоні стояв півморок, підсвічений кольоровими ліхтариками. Ыш застрибнув на одне із сидінь і з цікавістю дивився на пропливає повз місто. Роланд дещо здивувався, побачивши біля однієї зі стін пасажирського салону значних розмірів бар, заставлений пляшками. Подумав, а чи не випити пива, але вирішив, що навіть такого легкого напою вистачить, щоб притупити гостроту почуттів. Айрін з цього приводу анітрохи не тривожилась. З маленької пляшечки налила собі начебто віскі, повернулася до нього, підняла склянку.
  
  — Нехай твоя дорога завжди йде вгору, а вітер дме в спину, мій відважний один.
  
  Роланд кивнув.
  
  — Гарний тост. Спасибі, сей.
  
  — Ці три дні були самими дивовижними в моєму житті. Я хочу сказати тобі спасибі, сей. За те, що вибрав мене. — «А також за те, що трахнув», — подумала вона, але вголос не сказала. Вона і Дейв іноді ще насолоджувалися гімнастикою під ковдрою, але ці забави не йшли ні в яке порівняння з минулої ночі. А якщо б Роланда ще і не відволікали всякі і різні думки? Швидше за все, вона б просто вибухнула від насолоди, як петарда «Чорний кіт».
  
  Роланд кивнув, дивлячись, як вулиці міста, того ж Луда, тільки ще молодого і повного життєвих сил, пропливають мимо.
  
  — А як же твій автомобіль? — запитав він.
  
  — Якщо він нам знадобиться до того, як ми повернемося в Нью-Йорк, хто-небудь пережене його в Мен. А може, ми обійдемося «Бимером» Девіда. Це одна з переваг багатства... чому ти на мене так дивно дивишся?
  
  — У тебе є картомобиль, який називається «Бімер»?[154]
  
  — Це сленг, — відповіла вона. — Насправді у нього «БМВ». Скорочення від назви компанії «Бавариан мотор воркс».
  
  — Ага. — Стрілець спробував зробити вигляд, що все зрозумів.
  
  — Роланд, можна тебе запитати?
  
  Він вертанул рукою, пропонуючи їй продовжити.
  
  — Коли ми врятували письменника, ми врятували і світ? Ми врятували, вже не знаю як, врятували?
  
  — Так.
  
  — Як же так вийшло, що від письменника, і не такого вже гарного, я можу так говорити, тому що прочитала чотири або п'ять його книг, залежала доля всього світу? Або всієї всесвіту?
  
  — Якщо він поганий, чому ти не зупинилася на першій?
  
  Місіс Тассенбаум посміхнулася:
  
  — Touche.[155] Він читабельний, треба віддати йому належне, розповідає гарну історію, але, якщо вже говорити про музику мови, йому немов ведмідь на вухо наступив. Я відповіла на твоє запитання, тепер відповідай на мій. Бачить Бог, є письменники, які відчувають, що весь світ залежить від їх слова. На думку відразу приходять Норман Мейлер, Ширлі Хаззард,[156] Джон Апдайк. Але, ймовірно, в даному випадку доля світу дійсно залежить від слова письменника. Як таке може бути?
  
  — Він чує правильні голоси і співає правильні пісні. Іншими словами — ка.
  
  Тепер вже Айрін Тассенбаум довелося робити вигляд, що вона зрозуміла.
  
  15
  
  Лімузин зупинився перед будівлею з зеленим наметом вздовж фасаду. Біля дверей стояв ще один чоловік в добре пошитому костюмі. Східці, що ведуть до дверей, захищала від тротуару широка жовта стрічка. Надруковані на ній слова Роланд прочитати не зміг.
  
  — Тут написано: МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ, СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО, — прочитала їх місіс Тассенбаум. — Схоже, стрічка висить досить-таки давно. Я думала, її прибирають, як тільки вони припиняють клацати фотоапаратами і махати своїми маленькими пензликами. У тебе впливові друзі.
  
  Роланд знав, що стрічка висить давно, близько трьох тижнів. Вона з'явилася в той день, коли Джейк і батько Каллагэн увійшли в «Діксі-Піг», в повній впевненості, що там їх чекає вірна смерть. Стрілець помітив, що на денці склянки Айрін залишилася жовтувато-коричнева рідина, взяв у неї склянку випив, скривившись від смаку, але задоволений теплом, яке розлилося по шлунку.
  
  — Краще? — запитала вона.
  
  — Так, дякую. — Він поправив сумку з орисами на плечі і виліз з лімузина. Ыш пішов за ним. Айрін затрималася, щоб переговорити з водієм, який, схоже, встиг вирішити всі питання, пов'язані з її поверненням в штат Мен. Роланд підпірнув під стрічку, потім зупинився, вслухаючись у шум міста в цей чудовий червневий день. Місто цей радів життю з юнацькою веселістю. Роланд анітрохи не сумнівався, що більше не побачить жодного великого міста. І вважав, що воно, можливо, і на краще. У нього майнула думка, що всі інші здадуться йому блідими копіями Нью-Йорка.
  
  Охоронець (він виразно працював в «Тет корпорейшн», а не служив у міській поліції) спустився сходами на тротуар.
  
  — Якщо ви хочете увійти сюди, сер, то повинні дещо мені показати.
  
  Роланд знову дістав з сумки ремінь-патронташ, знову розгорнув револьвер батька. На цей раз не збирався віддавати її в чужі руки, так і охоронець про це не попросив. Лише уважно придивився до гравірування на стовбурі, особливо до завитку близько мушки. Потім шанобливо кивнув і відступив на крок.
  
  — Зараз я одчиню двері. Переступивши поріг, ви будете надані самому собі. Ви це розумієте, чи не так?
  
  Роланд, який більшу частину життя міг сподіватися тільки на себе, кивнув.
  
  Айрін взяла його за лікоть, коли він уже зібрався підніматися сходами, розгорнула до себе, обняла за шию. Разом з одягом для Роланда і себе вона купила і туфлі на низькому каблуці, так що треба було тільки трохи підвести голову, щоб заглянути йому в очі.
  
  — Бережи себе, ковбой. — Вона коротко поцілувала його в губи, по-дружньому, потім присіла, щоб погладити Ыша. — І бережи цього маленького ковбоя.
  
  — Зроблю все, що зможу, — відповів Роланд. — Не забудеш, що ти обіцяла?
  
  — Посадити троянду на могилі Джейка, — кивнула вона. — Не забуду.
  
  — Спасибі тобі. — Він затримався на ньому поглядом, радячись із внутрішнім голосом, інтуїтивним мисленням, і прийняв рішення. Із сумки з орисами дістав конверт, в якому лежала товста книга... яку Сюзанна так і не зможе почитати йому на стежці. Віддав Айрін.
  
  Вона, спохмурнівши, втупилася на конверт.
  
  — Що в ньому? Схоже, книга.
  
  — Так. Стівена Кінга. Називається «Безсоння». Ти її читала?
  
  Айрін ледь усміхнулася.
  
  — Ні, не читала. А ти?
  
  — Ні. Та не буду. Вона для мене занадто хитра.
  
  — Я тебе не розумію.
  
  — Вона здається... тонкої. — Він думав про каньйоні Блискавки Меджисе, де утончалась перегородка між реальностями.
  
  Айрін похитала конверт в руці.
  
  — А по мені, вона дуже товста. Точно книга Стівена Кінга. Він продає дюймами, а Америка купує фунтами.
  
  Роланд тільки похитав головою.
  
  — Не важливо. Я намагаюся сказати ущипливо, бо не вмію прощатись, ніколи не вміла. Ти хочеш, щоб книга залишилася у мене, так?
  
  — Так.
  
  — Добре. Може, коли Великий Стів випишеться з лікарні, я попрошу поставити на ній автограф. Судячи з того, як все вийшло, я маю право на автограф.
  
  — Або на поцілунок. — І сам поцілував Айрін. Йому відразу полегшало, ледь він віддав книгу. Він відчув себе вільним. У більшій безпеці. Обняв Айрін і міцно притиснув до грудей. Айрін Тассенбаум відповіла йому тим же.
  
  А потім Роланд відпустив її, торкнувся кулаком чола, обернувся до дверей «Діксі-Піг». Піднявся по сходах, відкрив її і увійшов, не озирнувшись. Він давно вже зрозумів, що найлегше йти, не озираючись.
  
  16
  
  Хромований стенд, який знаходився зовні в той вечір, коли сюди прийшли Джейк і батько Каллагэн, занесли в вестибюль. Роланд натрапив на нього, але відреагував, як завжди, швидко — підхопив до того, як він гепнувся об підлогу. З усіх слів, написаних на закріпленому на стенді аркуші паперу, стрілець зміг прочитати тільки одне: «ЗАКРИТО». Помаранчеві електричні ліхтарі, які висвітлювали обідній зал, вимкнули, так що горіли лише живляться від акумуляторів лампочки аварійної мережі, наповнюючи тьмяним світлом приміщення, розташоване за холом, і бар. По ліву руку стрілець побачив арку, за якою знаходився ще один обідній зал. Там аварійного освітлення не було. Ця частина «Діксі-Піг» темрявою змагалася з найглибшою печерою. Світло з основного обіднього залу заповзав в маленький десь на чотири фути, вихоплював з темряви тільки край довгого столу, і нічого більше. Гобелен, про який розповідав Джейк, зник. Можливо, його як речовий доказ відвезли в найближчу поліцейську дільницю, а може, він уже поповнив колекцію якого-небудь збирача усіляких дивацтв. Роланд відчув запах горілого м'яса, сильний і неприємний.
  
  У великому обідньому залі кілька столів лежали на боці або вгору ніжками. Роланд побачив плями на червоному килимі, кілька темних, напевно від крові, а одне — жовтувате... від чогось іншого.
  
  Отб'вісь його! Це ж жалюгідна поб'якушка овечого Бога, отб'вісь її, якщо посмеешь!
  
  І голос батька Каллагэна, прозвучав у вухах Роланда, без найменших ознак страху: Мені немає потреби відчувати свою віру, зустрічаючись з такою тварюкою, як ти, сей.
  
  Батько Каллагэн. Ще один з тих, кого він залишив позаду.
  
  Роланд подумав про різьблений черепашці, захованої в матерії мішка, який вони знайшли на пустирі, але не став витрачати час на її пошуки. Якщо б вона була тут, вирішив стрілок, він би почув її голос, вона покликала його з тиші. Ні, той, хто прибрав до рук гобелен з вампірами-лицарями, швидше за все взяв і Skoldpadda, не знаючи, що це таке, лише розуміючи, що річ ця дивна, чудова і з іншого світу. Погано. Черепашка могла стати в нагоді.
  
  Стрілець рушив далі, лавіруючи між столів. Ыш не відставав ні на крок.
  
  17
  
  Роланд пробув на кухні досить довго, щоб поміркувати над тим, яке враження справила вона на поліцейських Нью-Йорка. Він міг посперечатися, що другої такої вони не бачили, у всякому разі, у цьому місті чистих машин і яскравих електричних вогнів. А це була кухня, на якій Хакс, кухар, якого він запам'ятав з юності (і під мертвими ногами якого він і його кращий друг годували крихтами хліба голубів), почував би себе, як вдома. Кухня діяла вже кілька тижнів, але запах м'яса, яке тут смажили, сильний і мерзенний, нікуди не подівся. І тут Роланд бачив свідоцтва боротьби: котел в патьоках чогось засохлого, що лежить на зелених плитках підлоги, вигоріла кров на одній з плит. Він без праці уявив собі Джейка, прокладывающего шлях через кухню. Але без паніки. Ні, ніякої паніки хлопчик не відчував. Він навіть затримався, щоб дізнатися у посудомийника, в якому напрямку йому йти.
  
  Як тебе звуть?
  
  Джохабим, це я, син Хоссы.
  
  Джейк розповів їм цю частину історії, але зараз з Роландом говорила не пам'ять. Він чув голоси мертвих. Він чув і раніше, а тому дізнався.
  
  18
  
  Ыш взяв ініціативу на себе, як і в минулий раз, коли побував тут. Він відчував запах Ейка, слабкий і наводить смуток. Ейк пішов вперед, але не дуже далеко; він був хорошим, Ейк був хорошим, Ейк почекає, і коли прийде час, коли робота, яку доручив йому Ейк, буде зроблена... Ыш наздожене його і, як і раніше, піде поруч. Нюх у нього гострий, і він знайде більш свіжий запах, ніж цей, коли прийде час. Ейк врятував його від смерті, але це значення не мало. Ейк врятував його від самотності і сорому, після того, як Ыша вигнали з тета йому подібних, а це дорогого варте.
  
  Поки ж у нього була робота, яку слід було закінчити. Він повів чоловіка Олана в комору. Потайні двері, замасковану під полиці з продуктами, встигли закрити, але чоловік Олан терпляче ощупывал полиці з банками і ящиками, поки не знайшов способу її відкрити. А за дверима вниз йшла все та ж сходи, освітлені тьмяним лампочками під стелею, пахло вогкістю і цвіллю. Він відчував щурів, шебуршащихся в стінах, щурів та інших тварин, в тому числі і жуків, яких він убивав в минулий раз, коли приходив сюди з Ейком. Вбивати жуков йому сподобалося, він вбив би ще, якщо б вони повилазили зі своїх нір. Ышу хотілося, щоб жуки вилізли і напали на нього, але, звичайно ж, не побачив ні одного. Жуки боялися, і мали право боятися, тому що вухані-путаники ворогували з ними споконвіку.
  
  Він почав спускатися по сходах, і чоловік Олан пішов за ним.
  
  19
  
  Вони минули покинутий кіоск з пожовклими написами: ОСТАННІЙ ШАНС ДЛЯ ПОКУПКИ НЬЮ-ЙОРКСЬКИХ СУВЕНІРІВ і ВІДВІДАЙТЕ 11 ВЕРЕСНЯ 2001 РОКУ, а п'ятнадцятьма хвилинами пізніше, Роланд звірявся зі своїми новими годинами, підійшли до того місця, де курний підлогу коридору усеивали осколки скла. Роланд підняв Ыша, щоб той не порізав подушечки лап. Великі отвори в стінах по обидва боки коридору раніше закривали скляні люки, від яких тепер практично нічого не залишилося. Заглянувши всередину, Роланд побачив якісь складні машини. Тут вони трохи не наздогнали Джейка, зупинивши його просування якийсь пасткою розуму, але Джейк знову показав себе достатньо розумним і сміливим, щоб подолати й цю перешкоду. Він пережив усі, крім людини, занадто дурний і занадто безвідповідального, не здатного впоратися навіть з таким простим справах, як утримати свою повозку на проїжджій частині, — з гіркотою подумав Роланд. — Та людину, який привів його туди... цієї людини теж. Потім Ыш гавкнул на нього, і Роланд зрозумів, що, розсердившись на Брайана Сміта (і на себе), занадто сильно стиснув бідного маленького звірка.
  
  — Вибач, Ыш. — І він опустив вуханя-путаника на підлогу.
  
  Ыш задріботів далі, нічого не відповівши, і скоро Роланд підійшов до тіл бандитів, які переслідували його хлопчика після того, як тому вдалося вислизнути з «Діксі-Піг». Тут же, на пилу, що вкривала підлогу цього древнього коридору, виднілися сліди, які після прибуття залишили він і Едді. Він знову почув голос-привид, на цей раз людини, який очолював переслідувачів Джейка:
  
  Я знаю твоє ім'я по твоєму обличчю, а твоє обличчя — по твоєму роті. Він такий же, як і рот твоєї матері, яка відсмоктувала у Джона Фарсона...
  
  Роланд перевернув тіло носком чобота (чола, на прізвище Флагерти, в голову якого його батько вселив страх перед драконами, якщо стрілка це цікавило... але йому, звичайно, було наплювати) і подивився на мертве обличчя, яке вже почало розкладатися. Поряд з ним лежав тахін з головою горностая у літньому хутрі, останніми словами якого стали: «Так будь ти проклятий тоді, чари-ка». А за купою тіл знаходилася двері, через яку він збирався назавжди покинути Ключовий світ.
  
  За умови, що вона працювала.
  
  Ыш добрався до дверей першим, сів поруч, подивився на Роланда. Вухань-плутаник важко дихав, звична зубаста посмішка зникла. Роланд підійшов до дверей, притулився долонями до «дереву примар». Відчув, що йдуть зсередини вібрації. Двері поки що працювала, але в будь-який момент могла вийти з ладу.
  
  Стрілець заплющив очі і подумав про матір, наклонившейся над ним, лежачим в маленькій ліжка (як скоро після того, як його витягли з колиски, він не знав, але вважав, що пройшло не так вже багато часу). Світло, що попадав в дитячу через кольорові скла, окрашивал різнобарв'ям особа Габриэли Дискейн, якій належало померти від тих самих рук, які зараз легенько і з любов'ю погладжували її руки. Дочка Кандора Високого, дружина Стівена, мати Роланда співала йому колискову, щоб хлопчик заснув і побачив ті землі, куди немає доступу нікому, крім дітей.
  
  Дурисвіт, милий крихта,
  
  Ягоди поклажі в кошик.
  
  Чаззет, чиззет, чеззет,
  
  Всі в кошик влізе.
  
  Я пройшов такий довгий шлях, — думав він, упираючись долонями в двері з дерева примар». — Я пройшов такий довгий шлях, і настільки багатьом заподіяв біль, заподіяв біль або вбив, а те, що я міг врятувати, врятувалося лише завдяки випадку, і мені ніколи не врятує своєї душі, якщо вона у мене є. І тим не менше я підійшов до початку моєї останньої стежки, і мені не доведеться йти по ній одній, якщо Сюзанна піде зі мною. Може, мені ще вдасться наповнити кошик.
  
  — Чеззет, — сказав Роланд і відкрив очі в той самий момент, коли відчинилися двері. Побачив, як Ыш перестрибнув через поріг. Почув крик порожнечі між світами, а потім сам ступив у дверний проріз і зачинив двері за собою, як правило, не озирнувшись.
  
  
  
  Глава 4
  
  Федик
  
  (Два погляди)
  
  1
  
  Подивіться, як тут світло!
  
  Коли ми з'являлися тут раніше, в Федике було похмуро і ніхто і ніщо не відкидав тінь: то був не справжній Федик, а його тодэшный сурогат; місце, яке Міа добре знала і пам'ятала добре (як пам'ятала галерею замку, де часто бувала до того, як волею обставин, точніше, Уолтера о Діма, знайшла фізичне тіло), а тому змогла відтворити. Сьогодні, однак, занедбаний містечко так сяє, що на нього боляче дивитися (хоча, звичайно, нам стане легше, як тільки наші очі пристосуються до яскравого світла після сутінок Тандерклепа і тунелю під «Діксі-Піг»). Кожна тінь чітко окреслена; їх все ніби вирізали з чорного фетру і поклали на землю. Небо ясне й безхмарне-синє. Повітря холодне. Осінній, наче розмовляє сам з собою вітер завиває під карнизами порожніх будівель і серед бастіонів замку Дискордия. На станції «Федик» застиг атомний локомотив, стародавні люди називали такі хот-эндж, зі словами ДУХ ТОПІКИ по обидва боки кулеподібної носовій частині. Маленькі віконця кабіни машиніста стали матовими під впливом піщаного пилу, яка бомбардувала скло не одну сотню років, але значення це не має: «Дух Топіки» завершив останній рейс. Та й коли поїзд ходив регулярно, в кабіні не було машиніста-чола. За локомотивом тільки три вагони. При виїзді зі станції «Тандерклеп» вагонів було дванадцять, стільки ж залишалося, і коли попереду показався місто-примара, але...
  
  Ах так, це вже історія Сюзанни, і ми послухаємо, як вона буде її розповідати чоловікові, якого називала своїм діном, коли був ка-тет, який діяв під його керівництвом. А ось і сама Сюзанна, сидить, де ми одного разу її вже бачили, перед салуном «Джин-Пуппи». У коновязи припаркований її хромований жеребець, якого Едді охрестив Прогулянковим трайком Сюзанни. Їй холодно, з теплих речей у неї тільки светр, але серце підказує, що чекати залишилося недовго. І вона дуже сподівається, що серце не обманює. Дуже вже багато тут примар. Для Сюзанни завивання вітру схожий на перелякані крики дітей, яких привозили сюди, щоб убити мозок, а тілом перетворити в рунтов.
  
  Поряд з іржавим куонсетским ангаром (Експериментальна станція 16-го сектора Дуги, як ви пам'ятаєте ті ж сірі коні-кіборги. Кілька звалилися після нашого останнього візиту в ці місця; інші невтомно крутять головою з боку в бік, немов намагаючись побачити своїх вершників, які прийдуть і відв'яжуть їх. Але цього ніколи не станеться, тому що Руйнівники тепер на волі, можуть йти на всі чотири сторони, і потреба в дітях відпала: нікому та й нема чого підживлювати талановиті мізки Руйнівників.
  
  А тепер, дивіться! Нарешті, з'являється той, кого жінка чекала цей довгий день, і минулого, і позаминулого, після того, як Тед Бротигэн, Дінки Эрншоу і ще кілька Руйнівників (але не Виходили, він ступив на пустку на кінці стежки, скажіть: шкода) розпрощалися з нею. Двері «Догана» відкривається, і з неї виходить чоловік. Насамперед вона зауважує, що його кульгавість зникла безслідно. Потім бачить, що на ньому нові сині джинси і сорочка. Гарний одяг, але до такої холодної погоди він не підготувався краще, ніж вона. На руках чоловік несе пухнастого звірка, вуха якого стоять сторчма. Все це добре, але немає хлопчика, який повинен нести звірка. Немає хлопчика, і серце її наповнюється смутком. Не подивом, однак, тому що вона знала, як має бути, знав би і он той чоловік (он той чоловік-смерть), якщо б вона пішла з стежки на пустку.
  
  Вона зісковзує з сидіння на руки і на кукси, злазить з дощатого тротуару на проїжджу частину. Піднімає руку і махає нею над головою.
  
  — Роланд! — кричить вона. — Гей, стрілець! Я тут!
  
  [157]Він бачить її і махає рукою у відповідь. Потім нахиляється і опускає на землю звірка. Ыш мчить до неї з усіх лап, нахиливши голову, притиснувши вуха до голови, несеться з швидкістю і граціозністю горностая, що біжить по сніжному насту. А в семи метрах від неї (як мінімум у семи футів) стрибає, і його тінь летить над втоптаній землею вулиці. Вона хапає його, як м'яч, кинутий куотербеком. Він вдаряється об груди Сюзанни з такою силою, що у неї перехоплює подих, і вона падає на спину, здіймаючи хмару пилу, але перший видих зривається з губ сміхом. Вона все ще сміється, коли він встає короткими передніми лапами йому на груди, короткими задніми лапами — на живіт, вуха стоять сторчма, пухнастий хвіст мотається з боку в бік, і облизує її щоки, ніс, очі.
  
  — Припини, солоденький! — кричить вона. — Припини, солоденький, а не те ти мене вб'єш!
  
  Вона чує ці слова, сказані в жарт, і сміх застряє в горлі. Ыш зіскакує з неї, сідає, піднімає морду до бездонному синьому небу і видає протяжний виття, який говорить їй про все, що потрібно знати, якщо б вона й сама цього не знала. Тому що Ыш дуже красномовний, коли мовчить.
  
  Вона сідає, обтрушує з сорочки пил, і на неї падає тінь. Вона піднімає голову, але спочатку не може розгледіти обличчя Роланда. Його голова на прямій лінії між нею і сонцем, від чого обличчя — середина яскравого золотого ореолу. Чорне пляма.
  
  Але він простягає їй руки.
  
  Якась її частина не хоче братися за них, і ви розумієте чому. Якась її частина хоче поставити крапку на цьому самому місці і відправити його в Погані Землі одного. Незалежно від того, що хотів Едді. Незалежно від того, що хотів, і двох думок тут бути не може, Джейк. Цей темний силует з сонцем, блискучим навколо голови, висмикнув її з дуже комфортного життя (так, у неї були свої привиди, принаймні один демон зі злим серцем, але в кого з нас їх немає?). Його стараннями вона звела знайомство спочатку з любов'ю, потім з болем, нарешті, з жахом і втратою. Іншими словами, все пішло від хорошого до поганого і гірше. Це його не знає пощади, талановита рука стала причиною її скорботи, рука цього запиленого лицаря-мандрівника, який вийшов з давнього світу в старих стоптаних чоботях з машиною смерті на кожному стегні. Це мелодраматичні думки, це похмурі образи, і колишня Одетта, покровителька голодних і впевнена в собі, холоднокровна кішечка, безсумнівно, посміялася над ними. Але вона змінилася, він її змінив, і вона вважає, якщо хто має право на мелодраматичні думки і похмурі образи, так це Сюзанна, дочка Дена.
  
  Якась її частина хоче відвернутися від нього, не для того, щоб покласти кінець його пошуків або зломити його волю (таке під силу тільки смерть), але щоб загасити світло, що залишився в його очах, і покарати його безжальну, безмежну жорстокість. Але ка — колесо, до якого ми всі прив'язані, і коли колесо обертається, ми змушені обертатися разом з ним, і якщо спочатку наші голови звернені до небес, то потім потрапляють в пекло, де мізки починають горіти зсередини. А тому, замість того щоб відвернутися...
  
  2
  
  Замість того, щоб відвернутися, чого бажає якась її частина, Сюзанна бере руки Роланда в свої. Він піднімає її, не на ноги (їх у неї немає, хоча на якийсь час її ними позичали), але в свої обійми. І коли він намагається поцілувати її в щоку, вона повертає обличчя так, щоб його губи притиснулися до її. Нехай зрозуміє, що половинчастості бути не може, — думає вона, видихаючи свій повітря в рот Роланда і вдихаючи його повітря. — Нехай зрозуміє, якщо я у грі, то до кінця. Хай допоможе мені Бог, я буду з ним до кінця.
  
  3
  
  У федикском магазині «Дамські капелюхи і одяг» одяг вистачало, але при дотику вона розсипалася в прах: міль і роки знищили все. В готелі Федика (ТИХІ КІМНАТИ, ХАРОШІ ЛІЖКА) Роланд знайшов шафа з ковдрами, які могли вберегти їх від післяполудневого холоду. Вони закуталися в ковдри (післяполудневий вітерець був достатньо сильним, щоб витерпіти йде від ковдр затхлий запах), і Сюзанна запитала про Джейка, щоб одразу покінчити з тим, що завдавало найбільшу біль.
  
  — Знову письменник. — Гіркота переповнювала її голос, коли Роланд закінчив розповідь, вона витирала сльози обома руками. — Бог би побрал цієї людини.
  
  — Мене підвело стегно, і м... і Джейк не забарився ні секунди.
  
  Роланд мало не назвав Джейка хлопчиком, як звик звати сина Елмера, коли вони гналися за Волтером. Отримавши другий шанс, він дав собі слово, що більше ніколи його не назве.
  
  — Ні, розуміється, не забарився. — Сюзанна посміхалася. — Такого просто бути не могло. Хоробрості у нього було хоч відбавляй, у нашого Джейка. Ти подбав про нього? Зробив усе, що належить? Я хочу почути про це.
  
  Він їй розказав, не забувши згадати про обіцянку Айрін Тассенбаум посадити на могилі троянду.
  
  Вона кивнула.
  
  — Шкода, що ми не можемо зробити те ж саме для нашого друга Шими. Він помер у поїзді. Мені дуже шкода, Роланд.
  
  Стрілець кивнув. Йому хотілося покурити, але тютюну, ясна річ, не було. Тепер у нього на ремені висіли обидва револьвера, а в сумці залишалося сім оріс. Нічого іншого у них практично не було.
  
  — Йому знову довелося скористатися своїм талантом по дорозі сюди? Вважаю, довелося. Я знав, що ще одна спроба може його вбити. Сей Бротигэн теж це знав. І Дінки.
  
  — Йому не довелося нікого нікуди переносити, Роланд. Причиною смерті стала нога.
  
  Стрілець здивовано подивився на неї.
  
  — Він порізав ногу об уламок скла під час штурму «Синіх небес», а там і повітря, і земля отруєні. — Останнє слово викрикнула Детта, з таким акцентом, що Роланд ледь його зрозумів. — Чортова ступня роздулася... пальці стали, як сосиски... щоки і шия посиніли, немов перетворилися на суцільний синець... у нього піднялася температура... — Сюзанна глибоко зітхнула, щільніше загорнулася в дві ковдри. — Він втратив свідомість, але перед смертю прийшов в себе. Говорив про тебе і про Сюзан Дельгадо. Говорив з такою любов'ю і жалем... — Вона помовчала, потім її прорвало: — Ми підемо туди, Роланд, підемо, і якщо вона того варта, твоя Вежа, як-небудь змусимо її стати гідною!
  
  — Ми підемо, — Роланд кивнув. — Знайдемо Темну Вежу, і ніщо і ніхто нас не зупинить. А перш ніж увійти в неї, назвемо їх імена. Всіх, кого втратили по дорозі.
  
  — Твій список буде довше, — визнала Сюзанна, — але і в мене він не маленький.
  
  На це Роланд нічого не відповів — на відміну від робота-зазивали, можливо, розбудженого від довгого сну їх голосами.
  
  — Дівчата, дівчата, дівчатка! — верещав він з-за дверей-сорочечок гриль-бару «Розваги». — Є й живі, є і кіборги, але що з того, різниці ви не помітите, що з того, вони дають, ви говорите, дівчатка кажуть, ви говорите... — Пауза, а потім робот-зазивала прокричав одне, останнє слово: — ЗАДОВОЛЕННЯ! — і замовк.
  
  — Клянусь богами, це сумне місце, — зітхнув Роланд. — Ми залишимося тут на ніч, і більше його не побачимо.
  
  — Принаймні тут світить сонце, а це великий плюс у порівнянні з Тандерклепом, але чомусь тут дуже холодно!
  
  Він кивнув, потім запитав про інших.
  
  — Вони пішли, — відповіла вона, — але був момент, коли я подумала, що ми всі опинимося в одному місці — на дні он тієї прірви.
  
  І вона вказала на дальній від кріпосної стіни кінець Головної вулиці Федика.
  
  В деяких вагонах поїзда ще працювали монітори, і на під'їзді до міста ми побачили прекрасну картинку разрушавшегося мосту. Кінці його стирчали над прірвою, але середня частина, шириною в сотню ярдів, була відсутня. Може, і ширше. Ми бачили також рейкову естакаду. Вона залишилася цілою. Потяг до того моменту уповільнив хід, але не настільки, щоб ми могли зіскочити з нього. Та й часу на стрибок не було. Втім, я думаю, прыгнувшие загинули б напевно. Наша швидкість перевищувала п'ятдесят миль в годину. Коли ми в'їхали на естакаду, вся клята конструкція почала тріщати і скрипіти. Або тріпатися і стогнати, якщо б ти читав Джеймса Тербера,[158] якого, гадаю, ти не читав. У поїзді грала музика. Як в Блейне, пам'ятаєш?
  
  — Так.
  
  — Але ми чули, що естакада готується впасти. Потім все заходило з боку в бік. Пролунав голос, дуже рівний, заспокійливий: «У нас виникли незначні труднощі, будь ласка, займіть свої місця». Дінки обіймав маленьку російську дівчинку, Данини. Тед взяв мене за руки і сказав: «Я хочу, щоб ви знали мадам, я дуже радий, що мав честь познайомитися з вами». Пішов поштовх, такий сильний, що мене ледь не викинуло з крісла, викинуло б, якби Тед не втримав мене, і я подумала: «От і все, приїхали, Господи, дозволь мені померти до того, як одна з тварин, що живуть у прірви, встромить у мене свої зуби». Потім секунду-другу ми котились назад. Тому, Роланд. Я бачила, що весь вагон, а ми сиділи у причепленому безпосередньо до локомотиву, нахиляється. Пролунав скрегіт рветься металу. А потім старий добрий «Дух Топіки» рвонув вперед. Кажи що хочеш про Давніх людей, я знаю, вони багато чого зробили не так, але будували машини, яким не позичати сміливості.
  
  В наступну мить ми вже під'їжджали до станції. І знову пролунав той самий заспокійливий голос, на цей раз пропонує озирнутися і переконатися, що ми не залишили наші речі... наше спорядження, ти розумієш. Немов ми на літаку «Ти-дабл-ю-ей»,[159] , що здійснив посадку в аеропорту Айдлуайлд![160] І тільки вийшовши на платформу, ми побачили, що дев'яти останніх вагонів немає. Слава Богу, у них ніхто не їхав. — Вона кинула сердитий (але переляканий) погляд на далекий кінець Головної вулиці. — Сподіваюся, що ті, хто живе внизу, ними подавилися.
  
  І тут же вона широко посміхнулася.
  
  — Одне тільки добре. При швидкості триста миль на годину, з якою мчав «Дух Топіки», про що нам радісно повідомив все той же голос, ми залишили пана Хлопчика-Павука далеко позаду.
  
  — Я б на це не розраховував, — похитав головою Роланд.
  
  Вона втомлено закотила очі.
  
  — Не говори мені цього.
  
  — Я тобі кажу. Але ми займемося Мордредом, коли прийде час, і я не думаю, що це станеться сьогодні.
  
  — Добре.
  
  — Ти знову побувала під «Доганом»? Як я розумію, побувала.
  
  У Сюзанни округлилися очі.
  
  — Це що-то, не так? У порівнянні з тамтешніми тунелями Гренд-Сентрал[161] виглядає, як залізнична станція якогось глухого Стиксвилла. Скільки тобі потрібно часу, щоб піднятися на поверхню?
  
  — Якби я був один, то блукав би там досі, — зізнався Роланд. — Дорогу знайшов Ыш. Я вважаю, він йшов за твоїм запахом.
  
  Сюзанна задумалася.
  
  — Може, й так. Але швидше всього по запаху Джейка. Ти проходив повз широкого коридору з написом на стіні: ПРИГОТУЙТЕ ПОМАРАНЧЕВИЙ ПРОПУСК, СИНІЙ ПРОПУСК НЕДІЙСНИЙ?
  
  Роланд кивнув, але вицвілий напис на стіні мало що йому сказала. Він зрозумів, що саме цим коридором йшли Вовки, починаючи свої рейди, за двома сірим коням, які лежали досить далеко від підземного перехрестя, і оскаленной масці. Побачив він там і мокасин, зроблений з гуми, такі носили в Алгул Сьєнто. Тепер вирішив, що мокасин то Теда, то Дінки. Тому що Шими Руїса напевно поховали взутим.
  
  — Отже, ви вийшли з поїзда. Скільки вас було?
  
  — П'ятеро, — відповіла Сюзанна, — не вважаючи померлого Шими. Я, Тед, Дінки, Данини Ростова і Фред Уортінгтон... Ти пам'ятаєш Фреда?
  
  Роланд кивнув. Чоловік у діловому, як у банкіра, костюмі.
  
  — Я влаштувала їм екскурсію по «Догану», — сказала Сюзанна. — Показала те, що бачила сама. Ліжка, на яких крали мізки у дітей, і ту ліжко, де Міа нарешті народила свого монстра. Односторонню двері між Федиком і «Діксі-Пінг» в Нью-Йорку, яка досі працює. Апартаменти Найджела.
  
  На Теда і його друзів справила враження ротонда, з усіма дверима, включаючи ту, що вела в Даллас 1963 року, де вбили президента Кеннеді. Ми знайшли ще одну двері — двома рівнями нижче, там знаходиться більшість коридорів, — яка вела в театр Форда, де в 1865 році вбили президента Лінкольна. На дверях навіть висіла афіша вистави, який він дивився, коли його застрелив Бут. Спектакль називався «Наш американський кузен». Цікаво, що це за люди, які хотіли дивитися на таке?
  
  Роланд подумав, що таких людей дуже багато, але розумів, що про це краще промовчати.
  
  — Там все дуже старе, — розповідала Сюзанна. — Таке гаряче. І страшенно лякає, якщо хочеш знати правду. Більша частина техніки не працює, скрізь калюжі води, масла і бог знає чого. Деякі калюжі світяться, і Дінки сказав, що, можливо, від радіації. Я навіть не хочу думати про те, що може рости в моїх кістках або коли у мене почнуть випадати волосся. Там були двері, поруч з якими ми могли чути ці жахливі дзвоники... ті самі, від звуку яких починають боліти зуби.
  
  — Тодэшные дзвоники.
  
  — Так. І тварі за деякими з цих дверей. Склизкие тварі. Хто говорив мені про чудовиськ, які живуть в тодэшной темряві, ти або Міа?
  
  — Можливо, і я, — відповів він. Боги знали, чудовиська там жили.
  
  — Тварюки живуть і в проваллі за містом. Це мені говорила Міа. «Вони копошаться там, розмножуються і будують плани вирватися назовні». Її слова. А потім Тед, Дінки, Данини і Фред взялися за руки. Утворили, як сказав Тед, «маленький світлий розум». Я його відчула, хоча вони не взяли мене в своє коло, пораділа, що відчуваю, тому що від тих тунелів по шкірі пробігли мурашки. — Вона щільніше загорнулася в ковдру. — Мені зовсім не хочеться йти туди знову.
  
  — Але ти знаєш, що ми повинні.
  
  — Один тунель прокладений глибоко під замком і виходить на поверхню на іншій його стороні, в Дискордии. Тед і його друзі знайшли його, вловивши думки давно померлих людей, Тед назвав їх «думки-примари». Фред знайшов у кишені шматок крейди і позначив коридор для мене, але знайти його все одно буде не просто. Тунелі більш всього нагадують лабіринт з давньогрецького міфу, за яким начебто бігав бик-монстр. Я думаю, ми зможемо знову віднайти цей тунель...
  
  Роланд нахилився і погладив Ыша з грубої вовни.
  
  — Ми його знайдемо. Цей хлопець піде по твоєму сліду. Не так, Ыш?
  
  Ыш підняв на нього очі з золотими обідками, але нічого не сказав.
  
  — Так чи інакше, — знову заговорила Сюзанна, — Тед та інші торкнулися розуму тварин, які живуть в проваллі за містом. Вони не збиралися цього робити, але так вже вийшло. Ці тварюки не на стороні Червоного Короля, не проти нього, самі за себе, але вони розумні. І у них є телепатичних здібностей. Вони знали, що ми в тунелі, і, як тільки було встановлено контакт, з радістю скористалися можливістю порадитися. Тед і його друзі сказали, що тварини давно вже риють тунель до катакомб під Експериментальної станцією, і дуже скоро проникнуть в них. А як тільки проникнуть, вирвуться назовні і стануть господарями Федика.
  
  Роланд обдумав її слова, погойдуючись взад-вперед на стертих підборах чобіт. Він сподівався, що вони будуть уже далеко, коли тварюки доберуться до катакомб... але, можливо, це станеться до того, як Мордред потрапить сюди, і тоді Хлопчикові-Павуку доведеться зустрітися з ними лицем до лиця, якщо він захоче слідувати за ними. Крихта Мордред проти давніх чудовиськ з-під землі... така думка гріла.
  
  Нарешті Роланд кивнув, пропонуючи Сюзанні продовжити.
  
  — Ми чули тодэшные колокольца, що доносяться з декількох тунелів. Не з-за дверей, а з тунелів, які не перекривалися дверима! Ти розумієш, що це значить?
  
  Роланд розумів. Якщо вони помиляться з тунелем... або якщо Тед і його друзі позначили для них не той тунель, він, Сюзанна і Ыш швидше за все зникнуть назавжди, замість того, щоб вийти на поверхню на іншій стороні замку Дискордия.
  
  — Вони не залишили мене в тунелях. Вивели назад, в лазарет, перш ніж відправитися далі, за що я їм дуже вдячна. Мені не хотілося їхати назад однієї, хоча, думаю, я б упорався.
  
  Роланд обійняв її однією рукою, притиснув до себе.
  
  — Вони вирішили скористатися дверима, через яку виходили Вовки?
  
  — Так, тієї, що знаходилася в кінці коридору, для проходу по якому був потрібний ПОМАРАНЧЕВИЙ ПРОПУСК. Вони мали намір вийти там, де виходили Вовки, дістатися до річки Уайе, перетнути її, потрапити в Калью Брін Стерджис. Тамтешні жителі приймуть їх, чи не так?
  
  — Так.
  
  — І коли почують всю історію, вони не... не лінчують їх?
  
  — Я впевнений, що ні. Хенчек зрозуміє, що вони говорять правду, і поручиться за них, навіть якщо ніхто інший не стане на їх бік.
  
  — Вони сподіваються скористатися печерою Двері, щоб повернутися на американську сторону. — Сюзанна зітхнула. — Я сподіваюся, що двері відкриється, але сумніви у мене є.
  
  Сумніви були і у Роланда. Але ці четверо представляли собою чималу силу, а Теда, він це знав, відрізняла не тільки рішучість, а й екстраординарний потенціал. Багато могли і Менні, великі мандрівники між світами. Тому Роланд схилявся до того, що рано чи пізно Тед і його друзі повернуться до Америки. Він вже зібрався сказати Сюзанні, що таке відбудеться, якщо буде на те воля ка, але передумав. Ка більше не значилося серед улюблених слів Сюзанни, і навряд чи він міг її за це звинувачувати.
  
  — А тепер послухай мене дуже уважно, Сюзанна, і міцно подумай. Каже тобі що-небудь слово Дандело?
  
  Ыш підняв голову, очі його блищали.
  
  Сюзанна задумалася.
  
  — Начебто мені це слово знайоме, але більше нічого сказати не можу. А що?
  
  Роланд поділився з нею своєю версією: коли Едді лежав на смертному одрі, йому було видіння... то чудовиська... то місця... то людини. І це щось або хтось звалося Дандело. Едді сказав про це Джейку, Джейк — Ышу, Ыш Роланду.
  
  Сюзанна ставала похмурою, на її обличчі відбивалося сумнів.
  
  — Занадто багато переходів. Знаєш, в дитинстві у нас була така гра... Називалася вона «Зіпсований телефон». Хтось придумував слово або фразу і шепотів на вухо другому. Шепнути дозволялося тільки раз, без повторів. Другий передавав те, що, по його розумінню, почув, третій, теж пошепки. Третій — четвертому і так далі. Коли слово доходило до останнього учасника гри, воно вже не мало нічого спільного з тим, що перший шепотів другого, і всі радісно сміялися. Але, якщо в нашому випадку в слово вкралася помилка, не думаю, що ми будемо сміятися.
  
  — Ясно, — кивнув Роланд. — Будемо насторожі, сподіваючись, що слово я почув правильно. Може, воно нічого не означає. — Втім, він не вірив.
  
  — А що нам робити з одягом, якщо стане ще холодніше? — запитала вона.
  
  — Одяг у нас буде. Я знаю, що робити. Про це сьогодні ми можемо не хвилюватися. А ось про що потрібно хвилюватися, так це про їжу. Втім, якщо доведеться, ми зможемо знайти комору Найджела...
  
  — Я не хочу повертатися в підземеллі під «Доганом» без крайньої на те необхідності. Я думаю, близько лазарету є кухня. Вони повинні були годувати цих бідних дітей.
  
  Роланд обдумав її слова, кивнув. Слушна думка.
  
  — Тоді пішли, — додала Сюзанна. — З настанням темряви я не хочу перебувати навіть в наземному поверсі цього закладу.
  
  4
  
  На Тэтлбек-лейн в серпні 2002 року Стівен Кінг повертається в реальність з мрії про Федике. Друкує: «З настанням темряви я не хочу перебувати навіть в наземному поверсі цього закладу». Слова з'являються на екрані. Ними завершується те, що він називає подглавкой, але це не завжди означає, що на сьогодні робота закінчена. Завершення денної роботи залежить від того, що він чує. Або, це точніше, від того, чого не чує. А що він слухає, так це Вага'-Ка Ган, Пісня Черепахи. На цей раз музика, яка ледь чутна в деякі дні і буквально приголомшує в інші, схоже, замовкла. Вона повернеться завтра. У всякому разі, завжди поверталася.
  
  Кінг натискає кілька клавіш на клавіатурі, і комп'ютер видає мелодійний дзвін, показуючи, що надруковане сьогодні збережено в пам'яті. Письменник постає, кривлячись від болю в стегні, і підходить до вікна кабінету. Дивиться на під'їзну доріжку, круто взбирающуюся до Тэтлбек-лейн, дорозі, по якій він тепер зрідка прогулюється (а по головній дорозі, шосе № 7, — ніколи). Стегно цим вранці сильно боліло, м'язи немов пекло вогнем. Він неуважно потирає стегно, визираючи з вікна.
  
  Роланд, мерзотник, ти повернув мені цей біль, — вважає Кінг. Вона простягнулася по нозі, як розпечена до червоного дріт, ви можете не говорити «Бог», ви можете не говорити «Бог-бомба», і ніяк він не може з нею розлучитися. Минуло майже три роки після того інциденту на дорозі, коли він ледь не позбувся життя, а біль, як і раніше з ним. Вона, звичайно, вщухає, у людського тіла дивовижна здатність до самовидужання («Хот-эндж», — думає він і усміхається), але іноді раптом різко посилюється. Він не думає про біль, коли пише, письменство в певному сенсі м'який Стрибок, тодэш, як не назви, але біль завжди дає про себе знати після пари годин, проведених за столом.
  
  Він думає про Джейка. Чертовски шкодує про те, що Джейк помер, і здогадується, що після публікації останньої книги читачі просто озвіріють. І чому ні? Деякі знали Джейка Чеймберза двадцять років, мало не в два рази довше, ніж прожив хлопчик. Так, вони озвіріють, все так, а коли він відповість на їхні листи і скаже, що шкодує про смерть хлопчика, як і вони, здивований його смертю, як і вони, чи повірять йому? Ні за які коврижки, як говорив його дід. Він думає про «Мізері». Енні Вілкс називає Пола Шелдона паршивим кодлом за те, що той намагається позбутися жалюгідною, тупий Мізері Честейн. Енні кричить, що Підлога — письменник, а письменник — Бог для своїх персонажів, йому немає потреби вбивати кожного з них, якщо він цього не хоче.
  
  Але він — не Бог. Принаймні в цій історії. Він дуже добре знає, що Джейка Чеймберза не було там в день, коли його збив машина, не було і Роланда Дискейна, сама думка про це гідна осміяння, вони ж, бачить Бог, вигадки, але він також знає й інше: в якийсь момент пісня, яку він чує, коли сидить за "макінтошем" останньої моделі, стала піснею смерті Джейка, і не помітити цього означало одне — повністю втратити зв'язок із Вага'-Ка Ган, на що він піти не може. Не може, якщо хоче закінчити історію. Ця пісня — єдина ниточка, яка його веде, хлібні крихти на стежці, яким він повинен слідувати, якщо хоче вийти з цього дрімучого лісу сюжету, який він посадив, і...
  
  Ти впевнений, що посадив його?
  
  Ну... ні. По правді кажучи, не впевнений. Так що саме час викликати людей у білих халатах.
  
  І ти абсолютно впевнений, що Джейка в той день там не було? Зрештою, чи багато ти пам'ятаєш про те чортовому інцидент?
  
  Не так, щоб дуже. Він пам'ятає, як побачив дах мінівена Брайна Сміта, з'явилася над вершиною пагорба, зрозумів, що їде не по проїжджій частині, як годиться, а по узбіччю. А потім пам'ятає Сміта, який сидів на кам'яній стіні. Сміт дивиться на нього зверху вниз і каже, що його нога зламана в шести, може, в семи місцях. А між двома цими спогадами, перед зіткненням і після нього, плівка пам'яті повністю засвічена.
  
  Або майже повністю.
  
  Тому що іноді, вночі, коли він прокидається від сну, який не може згадати...
  
  Іноді він чує... ну...
  
  — Іноді чуються голоси, — говорить Кінг. — Чому ти просто не скажеш це? — А потім, сміючись, додає: — Мабуть, тільки що сказав.
  
  Він чує, що наближається по коридору цокіт пазурів, і Марлоу суне ніс в його кабінет. Марлоу — уельський коргі,[162] з короткими лапами і великими вухами, вже старенький, зі своїми болями і ломота в кістках, не кажучи вже про око, який йому видалили разом зі злоякісною пухлиною, в минулому році. Ветеринар казав, що операцію Марлоу швидше за все не переживе, але він пережив. Хороший малюк. І міцний. А коли він піднімає голову, щоб подивитися на письменника, на його морді грає звична собача посмішка. «Як життя, старина? — ніби запитує вона. — Написав сьогодні гарні слова? Все шляхом?»
  
  — Все в мене добре, Марлоу, — відповідає він. — Тримаюся. А як ти?
  
  Марлоу (іноді відомий, як «Ваша мордатость») у відповідь похитує скутою артритом «кормою».
  
  Знову ви“, — ось що я йому сказав. А він запитав: „Ти мене згадав?“ А може, просто сказав: „Ти згадав мене“. Я сказав йому, що хочу пити. Він відповів, що води у нього немає, що він шкодує, а я обізвав його брехуном. І правильно обізвав, тому що він анітрохи не шкодував. Плювати він хотів на те, що мені хотілося пити, тому що Джейк помер, і він намагався покласти провину на мене, цей сучий син намагався звинуватити у смерті хлопчика мене...»
  
  — Але насправді нічого цього не сталося, — каже Кінг, спостерігаючи, як Марлоу повертається на кухню, де може знову перевірити, чи є в його мисці вода, перш ніж влягтися подрімати. А вдень він спить на подив довго. Крім них двох, вдома нікого немає, а в таких випадках письменник часто розмовляє сам з собою вголос. — Я хочу сказати, ти це знаєш, чи не так? Знаєш, що насправді нічого цього не було.
  
  Він вважає, що знає, але така от смерть Джейка напрочуд дивна. Джейк присутній у всіх його чорнових начерках, і в цьому немає нічого дивного. Тому що Джейк повинен був залишатися на сторінках книги майже до самого кінця. Всі вони повинні були залишатися. Зрозуміло, автор не може повністю контролювати ні одну історію, за винятком поганий, яка закінчується ПВБ,[163] але щоб історія вийшла з-під контролю до такої міри... це безглуздо. І більше нагадує спостереження за подіями зі сторони (або слухання пісні), ніж написання вигаданої історії.
  
  Він вирішує, що приготує собі на ленч сандвіч з горіховим маслом і желе і забуде про все це до завтрашнього дня. Ввечері він збирається подивитися новий фільм Клінта Іствуда «Кривава робота», і радий тому, що може кудись поїхати, зайнятися чимось ще. Завтра він повернеться за стіл, і якісь моменти з фільму, можливо, потраплять до книги... сумнівів тут бути не може, сам Роланд частково списаний з Клінта Іствуда, яким той з'явився в трилогії Серджіо Леоне «Людина без імені».[164]
  
  І... раз вже розмова пішла про книжки.
  
  На кавовому столику лежить книга, яку цим вранці привіз з його офісу в Бангор кур'єр «ФедЭкс»:[165] «Повне зібрання поетичних творів» Роберта Браунінга. У книзі, звичайно ж, є і «Чайльд-Роланд дійшов до Темної Вежі», епічна поема, яка лежить в основі довгої (і втомливою для очей) історії Кінга. Раптово в голову письменника приходить ідея, від якої вираз його обличчя змінюється, йому ледь вдається стримати сміх. Марлоу немов читає почуття письменника, як відкриту книгу (і, можливо, це йому під силу, Кінг завжди підозрював, що собаки — порівняно недавні емігранти з країни Эмпатика, де кожен знає, що відчувають інші[166]), тому що посмішка на його морді стає ширше.
  
  — Одне місце для цієї поеми, старина, — говорить Кінг і кидає книгу назад на кавовий столик. Це великий тому, так що приземляється він з гуркотом. — Одне і тільки одне. — Потім письменник відкидається на спинку крісла і закриває очі. Посиджу тут хвилинку-другу, — думає він, знаючи, що морочить собі голову, знаючи, що напевно задремлет. Так і відбувається.
  
  
  
  Частина 4
  
  Білі землі Эмпатики
  
  Дандело
  
  
  
  Глава 1
  
  Тварюка під замком
  
  1
  
  Вони дійсно знайшли досить-таки велику кухню і примикає до неї комору на наземному рівні Експериментальної станції 16-го сектора Дуги, і недалеко від лазарету. Вони знайшли і дещо ще: кабінет сея Річарда П. Сейра, колись очолював оперативну службу Червоного Короля, але тепер перебрався на пустку в кінці стежки, спасибі швидкої правій руці Сюзанни Дін. На столі Сейра лежали на подив повні досьє всіх чотирьох членів ка-тету. Їх знищили з допомогою бумагорезальной машини. На фотографії Джейка і Едді в цих досьє вони не могли дивитися без болю. Спогади були куди як краще.
  
  На стіні кабінету Сейра висіли в рамах дві картини маслом. Одна зображувала сильного і симпатичного хлопчика. Без сорочки, босоніж, з скуйовдженим волоссям, усміхненого, одягненого тільки в джинси і з саморобною плечової кобурою. Віком він не відрізнявся від Джейка. У картині було щось, мабуть, неприємно-чуттєве. Сюзанна подумала, що художник, сей Сейр, а може, вони обидва, належали до банди Лавандового пагорба. Так в Віллідж[167] іноді називали гомосексуалістів. У хлопчика було чорне волосся, сині очі, червоні губи.
  
  Незагоєна рана на боці і родима пляма на лівій п'ятці кольором не відрізнялися від губ. Перед ним лежала мертва білосніжна кінь. Кров виднілася на її вискалених зубах. Ліва нога хлопчика, з ознакою на п'яті, стояла на боці коня, губи вигиналися в торжествуючої посмішкою.
  
  — Це Лламри, кінь Артура Эльдского, — пояснив Роланд. — Її зображували на всіх прапорах, з якими воїни Гилеада йшли в бій. Цей Образ вважався сигулом всього Внутрішнього світу.
  
  — Значить, згідно картині, Червоний Король переможе? — запитала вона. — Або якщо не він, то Мордред, його син?
  
  Роланд підняв брови.
  
  — Завдяки Джону Фарсону люди Червоного Короля давним-давно підкорили землі Внутрішнього світу. — І тут же він посміхнувся. І ця сліпуча посмішка настільки відрізнялася від звичайного виразу його обличчя, що у Сюзанни голова ледь не пішла обертом. — Але ми перемогли в єдиній битві, яка дійсно має значення. Так що на цій картині зображено всього лише чиясь бажана мрія. — А потім, з лютістю, яка здивувала її, Роланд кулаком розбив скло і, схопившись за полотно, смикнув його, розірвавши до середини. Сюзанна зупинила його, перш ніж Роланд встиг розірвати картину на дрібні клаптики, що він, безсумнівно, збирався зробити. Вказала на нижню частину полотна. Точніше, написані маленькими, але каліграфічними літерами ім'я та прізвище художника: Патрік Дэнвилл.
  
  Друга картина зображала Темну Вежу, чорний циліндр, що звужується догори. Височіла Вежа на дальньому кінці Кан'-Ка Ноу Рей, поля троянд. В їх снах Темна Вежа здавалася вище найвищого хмарочоса Нью-Йорка (для Сюзанни це був Емпайр-стейт-білдінг[168]). На картині вона виглядала не вище шестисот футів, але це анітрохи не применшувало її побаченої у снах величності. Вузькі вікна по спіралях піднімалися все вище і вище, точно так само, як і в їх снах. На вершині виднівся консольний еркер з кольоровими скельцями, і кожен колір, Роланд це точно знав, відповідав одному з кольорів Чаклунський веселки. В самому центрі еркера було кільце, таке рожеве, як і куля, залишений на зберігання якоїсь відьми по імені Ріа. А вже його ебонітовий середина повністю співвідносилася з кольором Чорного Тринадцятого.
  
  — Кімната за вікном — та сама, куди я хочу піднятися. — Роланд постукав по склу, прикрывающему полотно від пилу. — Саме там закінчиться мій похід. — Голос осип, в ньому чулося благоговіння. — Цю картину намалювали не за спогадами від сну, Сюзанна. Здається, що ти можеш перевірити на дотик шорсткість кожного цеглинки. Ти згодна?
  
  — Так. — Сказати що-небудь ще вона не могла. Від одного лише погляду на картину, що висіла на стіні кабінету покинув цей світ Сейра, у Сюзанни перехопило подих. Раптово все стало можливим. Ось вона, кінцева мета їх довгого походу, у неї перед очима.
  
  — Чоловік, який намалював цю картину, напевно побував там. — Роланд задумливо дивився на картину. — Можливо, його мольберт стояв серед цих троянд.
  
  — Патрік Дэнвилл, — прочитала Сюзанна ім'я та прізвище художника. — Та ж підпис, що і на картині з Мордредом і дохлої конем, бачиш?
  
  — Я бачу це дуже добре.
  
  — І ти бачиш стежку, яка веде до східців у підставі Вежі.
  
  — Так. Дев'ятнадцять ступенів. Чеззет. І хмари над головою...
  
  Вона теж бачила хмари. Вони утворювали воронку, перш ніж поплисти геть від Башти до Порталу Черепахи в дальньому кінці Променя, за яким вони просувалися до Вежі. І вона побачила дещо ще. На стіні Вежі, з інтервалами в п'ятдесят футів, розташовувалися балкони з залізною огорожею, заввишки до пояса. На другому з цих балконів художник намалював одна червона пляма і три білих, поменше: особа, розгледіти яке не представлялося можливим, і дві підняті руки.
  
  — Це Червоний Король? — спитала Сюзанна, вказавши на ці плями. Вона не відважилася піднести палець до скла, закрити їм маленьку фігурку. Немов боялася, що ця фігурка оживе і потягне її в картину.
  
  — Так, — кивнув Роланд. — Замкнений поза того, що хотів дістати більше всього на світі.
  
  — Тоді, напевно, ми зможемо піднятися сходами і пройти повз нього. По дорозі пригостити його малиною.[169] — І коли Роланд здивовано подивився на неї, вона висунула язик, продемонструвавши, що хотіла сказати.
  
  На цей раз стрілець ледь посміхнувся.
  
  — Не думаю, що все буде так легко.
  
  Сюзанна зітхнула.
  
  — Я теж так не думаю.
  
  Вони побачили все, що могли, і навіть більше, ніж очікували, але все-таки їм не хотілося покидати кабінет Сейра. Сюзанна запитала Роланда, чи не хоче той взяти картину з собою. Не становило праці вирізати її з рами ножем для відкривання листів, що лежав на столі Сейра і згорнути в рулон. Роланд обміркував цю ідею, похитав головою. Відчувалася в цій картині якась злобна життя, яка могла привернути непотрібну увагу, як світ привертає метеликів. І навіть якщо б не приваблювала, у нього склалося враження, що вони обидва будуть занадто багато часу віддавати розглядання картини. Картина могла відвернути їх або, гірше того, загіпнотизувати.
  
  Зрештою, — подумав він, — можливо, це всього лише ще одна пастка розуму. Як «Безсоння».
  
  — Ми її залишимо, — вирішив він. — Досить скоро, через місяці, може, навіть тижні, будемо дивитися на справжню Вежу.
  
  — Ти так говориш? — прошепотіла Сюзен. — Роланд, ти дійсно так говориш?
  
  — Кажу.
  
  — Усі троє? Або мені і Ышу теж доведеться померти, для того, щоб відкрити тобі шлях до Вежі? Зрештою, ти вирушив у цей похід один, чи не так? Може, і закінчити його ти повинен теж на самоті. Хіба не цього хоче письменник?
  
  — Це не означає, що він зможе так зробити, — похитав головою Роланд. — Стівен Кінг — не вода, Сюзанна... він — лише труба, по якій тече вода.
  
  — Я розумію, що ти говориш, але не можу сказати, що повністю в це вірю.
  
  Не було повної впевненості і у Роланда. Він вже зібрався нагадати Сюзанні, що Катберт і Алан були з ним на початку походу, в Меджисе, а коли вони покинули Гилеад наступного разу, до них приєднався Джеймі Декарри, так що з тріо вони перетворилися в квартет. Але по-справжньому його похід почався після битви на Иерихонском пагорбі, і так, тоді він уже залишився один.
  
  — Я почав похід в поодинці, але це не означає, що сам буду його і закінчувати. — Сюзанна подорожувала по кабінету на офісному стільці на коліщатках. Тепер же він підняв її і посадив на праве стегно, яке більше не боліло. — Ти і Ыш будете зі мною, коли я піднімуся по східцях і ввійду в двері. Ви будете зі мною, коли я піднімуся по сходах. Ви будете зі мною, коли я розберуся з цим стрибаючою злісним гобліном. Ви будете зі мною, коли я ввійду в кімнату на вершині Вежі.
  
  І хоча Сюзанна нічого не сказала, в цих словах вона почула брехня. Власне, вони прозвучали брехливо для них обох.
  
  2
  
  Вони принесли консерви, сковороду з довгою ручкою, дві каструлі і два набори столових приладів в готель. Роланд захопив і ліхтарик, який ледь світився на практично сіли батареях, різницький ніж і сокиру з покриті гумою рукояткою. Сюзанна знайшла пару сітчастих мішків, в які вони і склали своє нове спорядження. Вона також виявила три банки желеподібного речовини, які стояли на верхній полиці комори, що примикає до кухні лазарету.
  
  — Це «Стерні», — відповіла вона на питання стрілка. — Гарна штука. Якщо його підпалити, воно горить повільно, а синє полум'я досить гаряче, щоб готувати на ньому їжу.
  
  — Я думав, ми зможемо розпалити невелике багаття за готелем, — сказав Роланд. — Не треба мені це смердюче речовина для розведення багаття. — В голосі чулось презирство.
  
  — Ні, гадаю, що ні. Але все одно може стати в нагоді.
  
  — Як?
  
  — Я не знаю, але... — Сюзанна знизала плечима.
  
  Вже підходячи до дверей на вулицю, вони порівнялися з чуланом, в якому прибиральники, схоже, зберігали свій інвентар. «Доганом» Сюзанна вже «наїлася» досхочу, але Роланд вирішив заглянути всередину. Відра, швабри і ганчірки проігнорував, натомість його зацікавила купа шнурів і ременів, звалених в куті. По дошках, що лежить на купі, Сюзанна зрозуміла, що з них будувалися тимчасові лісу. Вона також здогадалася, навіщо Роланду знадобилися шнури і ремені, і серце впало. Схоже, вони поверталися до самого початку.
  
  — Я думала, що вже покінчила з поїздками на стегні, — зло сказала вона, і в голосі навіть промайнули інтонації Детты.
  
  — Швидше за все нічого іншого не залишається, — відповів Роланд. — І я радий, що тепер знову зможу нести тебе.
  
  — Підземний тунель — єдиний шлях на іншу сторону? Ти в цьому впевнений?
  
  — Можливо, ми зможемо пройти і через замок... — почав він, але Сюзанна вже хитала головою.
  
  — Я побувала на його кріпосній стіні, не забувай. З Міа. Обрив з боку Дискордии ніяк не менше п'ятисот футів. Можливо, колись там були сходинки, але від них, напевно, вже нічого не залишилося.
  
  — Тоді підемо по тунелю, благо, що він є. Може, ми знайдемо для тебе яке-небудь засіб пересування, як тільки вийдемо на іншій стороні. В іншому місті або селі.
  
  Сюзанна знову похитала головою.
  
  — Я думаю, цивілізація закінчується тут, Роланд. І я думаю, що нам краще закутатися, як тільки зможемо, тому що на іншій стороні буде ще холодніше.
  
  З одягом ситуація складалася куди як гірше, ніж з їжею. Ніхто не здогадався закласти кілька зайвих светрів або утеплених курток в запаковані під вакуумом банки. Ковдри були, але дуже вже витерті і буквально розповзаються під руками, тобто практично марні.
  
  — Мені на це начхати, — втомлено сказала Сюзанна. — Тільки б нам вдалося вибратися з цього місця.
  
  — Ми виберемося, — відповів Роланд.
  
  3
  
  Сюзанна у Центральному парку, день досить холодний, щоб дихання парою виривалося з рота. Небо біле від горизонту до горизонту, сніжне небо. Вона дивиться на полярного ведмедя, який кружляє по своєму кам'яному острівця, безсумнівно, насолоджуючись холодною погодою, коли чиясь рука обіймає її за талію. Теплі губи чмокають в холодну щоку. Вона повертається, і поруч стоять Едді і Джейк. На обличчях обох однакові посмішки, на головах — практично однакові в'язані шапочки. На шапочці Едді вишито ЩАСЛИВОГО, на шапочці Джейка — РІЗДВА. Вона вже відкриває рот, щоб сказати: «Хлопчики, ви не можете тут бути, ви, хлопчики, померли», — але тут же розуміє, до своєї безмірної полегшення, що все, що було — всього лише сон, який вона бачила. І дійсно, як можна в цьому сумніватися? Немає говорять звірків, які називаються вуханями-путаниками, звичайно ж, немає, немає істот-тахинов з людським тілом і головою тварини, немає таких місць, як Федик або замок Дискордия.
  
  А головне, немає стрільців, Джон Кеннеді був останнім, її шофер Ендрю говорив правильно.
  
  — Приніс тобі гарячий шоколад, — говорить Едді і простягає до неї руку. Рука тримає чашку гарячого шоколаду, поверх якого вершки, посипати мускатним горіхом; вона відчуває запах, а коли бере кухоль, відчуває його пальці під рукавичками, і в цей момент з неба починають планувати перші сніжинки. Вона думає, як же це добре, жити в звичному тобі Нью-Йорку, як здорово, що ця реальність реальна, що вони разом у році...
  
  В якому році від Різдва Христового?
  
  Вона хмуриться, тому що це серйозне питання, чи не так? Зрештою, Едді — людина вісімдесятих, а її перебування в Нью-Йорку обірвалося в 1964-м (або в 65-му?) Що ж стосується Джейка, Джейка Чеймберза зі словом РІЗДВА, вишитого на шапочці, він же з сімдесятих? І якщо вони троє представляють собою різні десятиліття другої половини двадцятого століття, який час може бути для них спільним? Який зараз рік?
  
  «ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЬ, — говорить голос із повітря (можливо, це голос Банго Сканка, Великого втраченого персонажа), — це ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЬ, це ЧЕЗЗЕТ. Всі твої друзі мертві».
  
  З кожним словом світ стає все більш ефемерним. Вона може бачити крізь Едді і Джейка. Дивиться на полярного ведмедя, а той лежить мертвим на кам'яному острові, піднявши лапи до неба. Такий приємний запах гарячого шоколаду іде, змінюється запах затхлості: старої штукатурки, древнього дерева. Запахом номери готелю, в якому ніхто не спав багато років.
  
  «Ні, — стогне її розум. — Ні, я хочу Центральний парк, я хочу містера ЩАСЛИВОГО і містера РІЗДВА, я хочу вдихати запах гарячого шоколаду і бачити перші боязкі грудневі сніжинки, я сита по горло Внутрішнім світом, Серединним світом, Крайнім світом. Я хочу Мій світ. Мені навіть все одно, побачу я Темну Вежу чи ні».
  
  Губи Джейка і Едді рухаються синхронно, немов вони співають пісню, яку вона не може почути, але це не пісня. Слова, які вона читає їх губах, перш ніж сон розсипається.
  
  4
  
  — Остерігайся Дандело.
  
  Вона прокинулася з цими словами на вустах, тремтячи в сутінках раннього, досвітній ранку. Щодо дихання сон виявився правдою: воно перетворювалося в пар, зриваючись з губ. В іншому — ні. Сюзанна торкнулася щік і стерла з них вологу. Температура повітря впала до такої міри, щоб заморожувати сльози. Не вистачило хіба що пари-трійки градусів.
  
  Вона оглянула обшарпаний номер готелю «Федик», всім серцем бажаючи, щоб її сон про Центральному парку обернувся дійсністю. По-перше, їй довелося спати на підлозі: ліжко перетворилася на скульптуру з іржі, яка могла розсипатися при першому дотику, так що у неї боліла спина. По-друге, ковдри, з яких вона спорудила матрац, і ті, які загорнулася, перетворилися на лахміття з-за того, що вона ворочалася і кидався уві сні. Від пилу, густо висіла в повітрі, лоскотало в носі і дерло в горлі. Дерло до такої міри, немов вона підхопила сильну застуду. До того ж вона тремтіла від холоду. І їй хотілося полегшитися, а це означало, що доведеться повзти по коридору на наполовину занімілих від холоду руках і куксах.
  
  Але в цей ранок турбувало Сюзанну Одетту Холмс Дін інше, чи не так? Проблема полягала в тому, що вона повернулася з прекрасної мрії в світ
  
  (це ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЬ всі твої друзі мертві)
  
  де тепер буквально сходила з розуму від самотності. Проблема полягала в тому, що в краю, де вона опинилася, сонце не обов'язково сходило на сході. Проблема полягала в тому, що на неї навалилися втома і смуток, туга по дому і душевний біль, скорботу і смуток. Проблема полягала в тому, що за годину до зорі, у цьому, гідному музею, кімнаті готелю типового містечка Фронтиру,[170] де в повітрі висіла пил століть, вона відчувала себе так, ніби з неї тільки що вичавили дві останні унції сили волі. Вона хотіла, щоб сон повернувся.
  
  Вона хотіла Едді.
  
  — Бачу, ти теж прокинулася. — Сюзанна піднялася, так різко повернулася, спершись на руки, що в одну з них впилася заноза.
  
  Стрілець стояв, привалившись до дверей між кімнатою і коридором. З шнурів та ременів він сплів упряж, яка здалася їй дуже знайомою і тепер звисала з його лівого плеча. На правому висів шкіряний мішок з їх новими придбаннями і залишилися орисами. Ыш сидів біля ніг Роланда і дуже серйозно дивився на неї.
  
  — Ти мене до смерті налякав, сей Дискейн, — сказала вона.
  
  — Ти плакала.
  
  — Хіба тебе хвилює, плакала я чи ні?
  
  — У нас підніметься настрій, як тільки ми підемо звідси. Федик наводить жах.
  
  Вона знала, про що він говорить. Вночі вітер набрав чинності і коли завивав в карнизах готелю і розташованого по сусідству салуна, Сюзанні в його ше чулися крики дітей... нещасних, які загубилися в часі і просторі без будь-якої надії знайти шлях додому.
  
  — Добре. Але, Роланд... перш ніж ми перетнемо вулицю і увійдемо в «Доган», я хочу, щоб ти мені щось пообіцяв.
  
  — Яке ти хочеш отримати від мене обіцянку?
  
  — Якщо виникне ситуація, що ми потрапляємо в пащу якогось монстра, з Ущелини Диявола або з тодэшной чорноти між світами, ти пустиш мені кулю в голову до того, як це станеться. Ти можеш чинити, як знаєш, але... Навіщо ти мені це віддаєш? — говорила вона про револьвері, який простягав їй Роланд.
  
  — Тому що я нині можу стріляти тільки з одного. Та тому що не буду тим, хто візьме твоє життя. Якщо ти вирішиш зробити це сама, твоє право...
  
  — Роланд, твоя клята совість ніколи не перестане дивувати мене. — Сюзанна взяла револьвер однією рукою, а другий вказала на упряж. — Що ж стосується цієї штуковини, якщо ти думаєш, що я полізу в неї без крайньої необхідності, значить, ти з'їхав з глузду.
  
  Легка посмішка розтягла його губи.
  
  — Якщо нас таких двоє, воно й на краще, чи не правда?
  
  Вона зітхнула, потім кивнула:
  
  — Трохи краще, так, але далеко від досконалості. Пішли, великий хлопець, давай звалювати звідси. Зад у мене — крижана брила, так і від пилу тут нічим дихати.
  
  5
  
  Він посадив її на стілець на коліщатках, щойно вони увійшли в «Доган», і покотив до першого сходового прольоту. Сюзанна тримала на колінах їх спорядження і сумку з орисами. Роланд спустив стілець сходами, а потім постояв, посадивши Сюзанну на стегно, обидва морщилися від гуркоту, який видавав стілець, вдаряючись об східці.
  
  — Йому кінець, — сказала Сюзанна, коли гуркіт стих. — Ти з тим же успіхом міг залишити його тут. Внизу користі від нього не буде ніякої.
  
  — Побачимо. — Роланд подивився вниз. — Можливо, тебе чекає сюрприз.
  
  — Від цієї хріновини не залишилося нічого путнього, і ми обоє це знаємо, — відповіла Детта.
  
  Ыш коротко гавкнул, як би кажучи: «Саме так».
  
  6
  
  Стілець, однак, спуск пережив. І наступного теж. Але коли Роланд присів навпочіпки, щоб оглянути стілець після падіння з третього, і найдовшого сходового прольоту, він побачив, що один з литих кронштейнів так сильно погнувся, що подальше використання стільця стало неможливим. Він чимось нагадав Роланду кинуте Сюзанною крісло-каталку, на яке вони натрапили після битви з Вовками на Східній дорозі.
  
  — Ну, що я тобі казала? — запитала вона голосом Детты, і з її губ зірвався злобний сміх. — Вважаю, прийшла пора впрягатися в упряж, Роланд.
  
  Він подивився на неї.
  
  — Ти можеш змусити Детту піти?
  
  Вона здивовано підвела на нього очі. Потім спробувала згадати свої останні фрази. Почервоніла.
  
  — Так. — Голос став, як у маленької дівчинки. — Вибач, Роланд.
  
  Він підняв її, посадив в упряж. Потім вони рушили в дорогу. І хоча тунелі й коридори під «Доганом» дуже не подобалися Сюзанні, у них у неї по шкірі пробігли мурашки, її радувало, що вони покинули Федик. Тому що відхід з Федика означав, що вони підводять риску і під всім іншим: Лудом, Кальями, Тандерклепом, Алгул Сьєнто, а заодно і під Нью-Йорком і західним Меном. Попереду лежав замок Червоного Короля, але вона не думала, що там вони можуть зіткнутися з труднощами, тому що його знаменитий господар збожеволів і тепер сидів під замком у Темній Вежі.
  
  Минулої йшло. Вони наближалися до кінця їх довгої подорожі, і ні про що інше хвилюватися більше не доводилося. Ось і славненько. А якщо їй належало пащу на шляху до Вежі, яка стала для Роланда нав'язливою ідеєю? Що ж, якщо на іншій стороні існування тільки темрява (а вона вірила в це більшу частину дорослого життя), тоді вона нічого не втратить, якщо, звичайно, це не буде тодэшная чорнота, населена жахливими чудовиськами. І до речі! Можливо, є життя після життя, небеса, реінкарнація, пустка на кінці стежки. Їй подобалася остання версія, і вона навидалась чудес, щоб повірити, що так може бути. Можливо, Едді і Джейк будуть чекати її там, тепло одягнені, під першими зимовими сніжинками, які неспішно падали їм на брови: містер ЩАСЛИВОГО і містер РІЗДВА, пропонуючи їй гарячий шоколад. З вершками.
  
  Гарячий шоколад в Центральному парку. Якась Темна Вежа могла з цим зрівнятися?
  
  7
  
  Вони пройшли через ротонду, двері якої вели в різні де і коли; дісталися до широкого коридору з написом на стіні: ПРИГОТУЙТЕ ПОМАРАНЧЕВИЙ ПРОПУСК, СИНІЙ ПРОПУСК НЕДІЙСНИЙ. Трохи далі по коридору, неподалік від мокасина, освітленого однією з небагатьох, що ще працюють флуоресцентних ламп, побачили ще якусь напис на викладена кахлем стіни, і загорнули в коридор, щоб прочитати її.
  
  Роланд, Сюзанна! Ми вирушаємо в дорогу.
  
  Побажайте нам удачі!
  
  Ми бажаємо удачі вам!
  
  Хай благословить вас Бог!
  
  Ми ніколи вас не забудемо!
  
  Під спільним посланням вони підписалися: Фред Уортінгтон, Данини Ростова, Тед Бротигэн і Дінки Эрншоу. Під іменами були ще два рядки, написані іншою рукою. Сюзанна припустила, що писав Тед, і після прочитання очі її наповнилися сльозами:
  
  Ми йдемо шукати кращий світ.
  
  Можливо, такий же знайдете і ви.
  
  — Бог любить їх. — У Сюзанни сів голос. — Нехай Бог любить і зберігає їх усіх.
  
  — Зберігає їх, — почувся тихий, навіть сором'язливий голос, джерело якого знаходився біля лівого чобота Роланда. Вони подивилися вниз.
  
  — Вирішив знову заговорити, солоденький? — спитала Сюзанна, але на це Ыш не відповів. Минув не один тиждень, перш ніж він промовив хоч слово.
  
  8
  
  Двічі вони збивалися з шляху. Один раз Ыш вивів їх з лабіринту тунелів, з одних тягнуло вітерцем, з інших лунали куди більш загрозливі звуки. Другий раз Сюзанна вказала точне напрямок, помітивши обгортку від шоколадного батончика, кинуту Данини. У Алгул Сьєнто солодощів вистачало, і дівчинка взяла їх з собою у великій кількості («А ось про зміну одягу не подумала». — Сюзанна засміялася й похитала головою). В якийсь момент, опинившись перед стародавньої дверима з залізного дерева, яка виглядала точно так само, як двері, знайдені Роландом на березі, вони почули неприємні звуки: хтось щось жував. Сюзанна спробувала уявити собі, хто їх може видавати, і перед її внутрішнім зором виникла величезна, позбавлена тіла паща, повна жовтих, чимось забруднених іклів. На двері вирізали якийсь незрозумілий знак. Від одного його виду Сюзанні стало не по собі.
  
  — Ти знаєш, що він означає? — просила вона Роланда.
  
  Стрілець говорив як мінімум на шести мовах і багато розумів, але тут похитав головою. Сюзанні полегшало. Вона виходила з того, що, знаючи, як звучить той чи інший символ, його хочеться вимовити вголос. Більш того, виникає непереборне бажання його вимовити. А потім двері могла і відкритися. Побіг би ти, побачивши істота, яка щось жувало по іншу сторону дверей? Ймовірно. Зміг би побігти?
  
  Може, і немає.
  
  Вони минули загадкову двері і незабаром спустилися по короткому сходовому маршу.
  
  — Здається, я забула згадати про цю драбину, коли ми говорили вчора, але тепер я її згадую. — Сюзанна вказала на потривожений пил. — Дивись, ось наші сліди. Фред ніс мене вниз, Дінки, коли ми поверталися — вгору. Ми майже у мети, Роланд, обіцяю тобі.
  
  Але вони ще раз збилися з шляху, заплутавшись у лабіринті коридорів, що розпочиналися біля підніжжя сходів, і ось тут дорогу знайшов вже Ыш, впевнено попрямував в низький тунель, де стрілку довелося йти зігнувшись, з Сюзанною, уцепившейся за його шию.
  
  — Не знаю... — почала Сюзанна, і тут Ыш вивів їх у більш світлий коридор (щодо більш світлий: половина флуоресцентних ламп не горіли, а багато плитки відвалилися від стін, відрив темну, що сочилася водою землю). Вухань-плутаник сів на підлогу, де на пилу відбилося безліч слідів, і подивився на стрільця і Сюзанну, як би запитуючи: «Вас цікавило саме це?»
  
  — Так. — В голосі Сюзанни виразно чулося полегшення. — Відмінно. Подивися, як я тобі казала. — Вона вказала на двері з написом ТЕАТР ФОРДА, 1865. БУДЬТЕ ПРИСУТНІМИ ПРИ ВБИВСТВО ЛІНКОЛЬНА. Нижче, під склом, висіла афіша «Нашого американського кузена», виглядала вона новенької, немов вчора видрукуваної. — Тепер нам залишилося пройти зовсім нічого. Два повороту наліво, потім направо... думаю. У будь-якому випадку потрібний тунель я дізнаюся, коли побачу.
  
  Все це час Роланд вів себе стримано. У нього з'явилася вкрай неприємна ідея, якої він не став ділитися з Сюзанною: лабіринт коридорів і тунелів може перебувати в русі, немов сторони світу у «світі нагорі», як стрілець вже думав про нього. Якщо так, вони потрапили в біду.
  
  Внизу було жарко, незабаром вони вже обливалися потом. Ыш швидко і важко дихав, як маленький двигун, але не відлипав від лівої ноги Роланда. Пилу на підлозі більше не було, так що сліди, які вони бачили раніше, зникли. Шум за дверима посилювався, і коли вони проходили повз одного, щось стукнуло по ній так сильно, що вона завибрировала. Ыш гавкнул на двері, притиснувши вуха до голови, Сюзанна коротко скрикнула.
  
  — Спокійно, — сказав Роланд. — Через двері цієї тварюки не прорватися. Ніхто з них не зможе прорватися.
  
  — Ти в цьому впевнений?
  
  — Так, — твердо відповів Роланд. Впевненості у нього не було. Згадалася фраза Едді: «Всі ставки скасовуються».
  
  Вони обходили калюжі, особливо світяться то від радіації, то просто фосфоресціюють. Вони минули зламану трубу, з якої виходив зелений пар. Сюзанна запропонувала затримати дихання, коли вони будуть проходити повз. Роланд подумав, що це дуже слушна думка.
  
  Ще через тридцять або сорок ярдів вона попросила стрілка зупинитися.
  
  — Не знаю, Роланд. — І він почув, як вона відчайдушно прагне вигнати з голосу панічні нотки. — Побачивши двері Лінкольна, я подумала, що ми доберемося до потрібного тунелю, а тепер це... тут... — У неї здригнувся голос, вона глибоко вдихнула, намагаючись впоратися з нервами. — Тут все виглядає по-іншому. І ці звуки... як вони лізуть у голову...
  
  Він розумів, про що вона говорить. Зліва від них знаходилася двері, на якій нічого не написали, нічого не вирізали, вона трохи викривлені на петлях, зверху між нею і дверною коробкою утворилася щілина, через яку і чулося атональное брязкіт тодэшных колокольцев. Разом зі звуком з щілини виривався смердючий повітря. У Роланда виникла підозра, що зараз Сюзанна запропонує повернути назад, поки є така можливість, може, переглянути саму ідею потрапити на іншу сторону під замком, тому сказав:
  
  — Давай подивимося, що попереду. Там все одно трохи світліше.
  
  І коли вони підходили до чергового перехрестя, від якого в усі сторони віялом розходилися коридори з викладеними кахлем стінами і тунелі, Роланд відчув, як вона підвелася, притиснулася до нього.
  
  — Он вона! — закричала Сюзанна. — Ця купа сміття! Ми обходили її. Ми обходили її, Роланд, я пам'ятаю!
  
  Над перехрестям обсипалася частина стелі, так що на підлозі утворилася купа розбитого кахлю, осколків скла, кусків проводу і землі. Огинали купу численні сліди.
  
  — Он там! — вигукнула вона. — Попереду! Тед сказав: «Я думаю, це той самий тунель, який вони називають Головною вулицею», і Дінки додав, що згоден з Тедом. А Дані Ростова сказала, що давним-давно, коли Червоний Король зробив щось таке, з-за чого в Тандерклепе встановився вічний морок, велика група людей скористалася цим тунелем, щоб вибратися звідси. Але тут залишили свої думки. Я запитала її, на що це схоже, читати залишені думки, і вона відповіла: все одно що дивитися на мильну бруд, що осів на стінках ванни після того, як спустили воду. «Маленьке задоволення», — підвела підсумок Данини. Потім Фред позначив тунель, і ми рушили в зворотний шлях, до лазарету. Я не хочу хвалитися і наврочити, але, думаю, тепер все буде в порядку.
  
  Вона не помилилася, принаймні на якийсь час. Через вісімдесят кроків після купи сміття вони підійшли до арки, за якою починався тунель, полого йде вниз, освітлені мерехтливими білими кулями під стелею. На стіні вони побачили чотири крейдяні смужки, які вже потекли під впливом вологи на стінах, останнє послання, залишене їм здобути свободу Руйнівниками:
  
  
  
  
  Вони трохи перепочили, поїли родзинок з банки, упакованої під вакуумом. Навіть Ыш з'їв кілька родзинок, хоча було ясно, що задоволення від такої їжі він не відчуває. Коли вони підкріпилися, Роланд прибрав банку в шкіряний мішок, який знайшов у Федике, і запитав Сюзанну:
  
  — Пішли?
  
  — Так. Негайно, поки я не втратила останніх залишків... Господи, Роланд, що це?
  
  Ззаду, можливо, одного з коридорів, що відходять від перехрестя з купою сміття, долинув низький глухий звук. Щось у ньому було хлюпає, немов наповнені водою гумові чоботи тільки що зробили один крок.
  
  — Не знаю, — відповів Роланд.
  
  Сюзанна в тривозі озирнулася, але побачила тільки тіні. Деякі рухалися, але, можливо, тому, що блимали лампи.
  
  Можливо, тому.
  
  — Знаєш, — сказала вона, — мені здається, буде непогано, якщо ми скоріше звідси смотаемся.
  
  — Думаю, ти права. — Роланд опустився на одне коліно, сперся об землю подушечками пальців, немов легкоатлет, який готується взяти старт з колодок. Коли Сюзанна влаштувалася в упряжі, він підвівся і рушив у напрямку, вказаному стрілкою, якщо ще не бігом, то швидким кроком.
  
  9
  
  З такою швидкістю він йшов хвилин п'ятнадцять, поки вони не натрапили на скелет, одягнений в клапті згнилої військової форми. На черепі уцілів клапоть шкіри з чорними волоссям. Щелепа посміхалася, ніби вітаючи їх у підземному світі. Поряд з тазовими кістками лежав перстень, соскользнувший з пальця правої руки мерця. Сюзанна сказала Роланду, що хоче глянути на нього. Стрілець нахилився, підняв перстень, простягнув їй. Вона оглянула перстень, переконалася, що її здогадка правильна, відкинула. Він забряжчав, вдарившись об підлогу, а потім залишилися тільки звуки капаючої води та слабкий, але наполегливе брязкіт тодэшных колокольцев.
  
  — Так я й думала, — сказала Сюзанна.
  
  — І що це було? — запитав він уже на ходу.
  
  — Цей хлопець був «Лосем». У мого батька був такий же чортів перстень.
  
  — Лосем? Не зрозумів.
  
  — Це студентське братство. Ка-тет хороших хлопчиків. Але яким вітром сюди занесло «Лося»? Якби идолопоклонника, я б ще зрозуміла. — І вона розсміялася, мабуть, занадто вже нервово.
  
  Лампи під стелею наповнював якийсь яскравий газ, ритм пульсацій якого не відрізнявся постійністю. Сюзанна відчувала, що частота пульсацій визначається якимось фактором, і незабаром зрозуміла, в чому справа. Якщо Роланд додавав кроці, пульсації частішали. Якщо уповільнював хід (не зупинявся, просто трохи перекладав дух), ставали рідше. Вона не думала, що пульсації реагують на його частоту серцебиття, або на її, але, так чи інакше, вони від цього залежали (якби Сюзанна знала термін біоритми, то вхопилася б за нього). Де б вони не знаходилися, у будь-який момент часу, в п'ятдесяти ярдах попереду, трохи ближче чи дещо далі, Головна вулиця залишалася темною. Потім, у міру їх наближення, лампи починали цікавитися одна за одною. Це заворожувало. Коли ж Сюзанна обернулася, тільки один раз, не хотіла своїми рухами збивати Роланда з кроку, то побачила, що лампи гасли в п'ятдесяти, або близько того, ярдах позаду. Ці лампи були набагато яскравіше, ніж ті, що висвітлювали початок Головної вулиці, і Сюзанна здогадалася, що лампи біля входу приєднані до іншого джерела енергії, який, як і всі в цьому світі, вже почав здавати. Потім вона помітила, що одна з ламп і з їх наближенням залишається темною. Коли вони пройшли під нею, зрозуміла, що лампа світиться, але тільки трохи, в самій середині, реагує на биття їх сердець. Лампа ця нагадала їй неонові вивіски, в яких перегоріли одна або кілька букв, перетворюючи ПАРИЖ в ПА або Ж КУРЯЧІ НІЖКИ КУРЯЧІ НІЖ В. Через сотню футів їм зустрілася ще одна згасла лампа, потім ще, потім дві поспіль.
  
  — Таке враження, що скоро нам доведеться йти в темряві, — похмуро промовила Сюзанна.
  
  — Знаю, — відповів Роланд, по диханню відчувалося, що він починає втомлюватися.
  
  Повітря залишався вологим, але холод поступово змінювався спекою. На стінах висіли плакати, але вони згнили до такої міри, що не представлялося можливим прочитати хоч слово. Потім, на сухій ділянці стіни вона побачила зображення чоловіка, який тільки що, на арені, програв бій тигру. Велика кішка виривала нутрощі з живота волаючого від болю чоловіки, а на трибунах біснувалися глядачі. Під картинкою однострочная напис повторювалася на шести мовах: ВІДВІДАЙТЕ ЦИРК МАКСИМА! ВАМ СПОДОБАЄТЬСЯ!
  
  — Господи, Роланд, — видихнула Сюзанна. — Святий Боже, ким вони були?
  
  Роланд промовчав, хоча знав відповідь: людьми, які зійшли з розуму.
  
  10
  
  З інтервалом в сто ярдів їм зустрічалися короткі сходові марші, максимум з десяти сходинок, які вели їх все глибше в надра землі. Пройшовши, за підрахунками Сюзанни, з чверть милі, вони натрапили на ворота, зірвані з петель, схоже, якимось транспортним засобом і рознесені вщент. Біля воріт валялося багато скелетів, вони просто встеляли підлогу, так що Роланду доводилося наступати на деякі, щоб пройти. Під чобітьми кістки не кришилися з хрускотом, а, нагодовані вологою, видавали якісь чавкають звуки, які ще сильніше діяли на нерви. Від кісток піднімався сирої неприємний запах. У тому місці, де лежали тіла, більшість кахельних плиток зірвав зі стін, а в тих, що залишилися, чорніли дірки від куль. Тобто воювали не луками і списами, а стрілецькою зброєю, швидше автоматичним. Сюзанна вже відкрила рот, щоб озвучити свої думки, але перш ніж встигла вимовити хоч слово, до її вух знову долетів низький, глухий звук. Вона подумала, що звук цей трохи додав у гучності, тобто трохи наблизився. Вона знову обернулася і нічого не побачила. Лампи раніше гасли в п'ятдесяти ярдах від них.
  
  — Тільки не подумай, що у мене параноя, Роланд, але я думаю, що нас переслідують.
  
  — Знаю, що переслідують.
  
  — Ти хочеш, щоб я вистрілила в переслідувача? Або кинула в нього тарілку? Цей свист може налякати кого завгодно.
  
  — Ні.
  
  — Чому ні?
  
  — Ця тварина, можливо, не знає, хто ми. Якщо ти вистрілиш... дізнається.
  
  До неї не відразу дійшов істинний сенс його слів: у Роланда не було впевненості, що кулі, або ориса, зможуть зупинити переслідувача. Або, що ще гірше, він знав, що не зможуть.
  
  Коли Сюзанна заговорила знову, їй довелося докласти чимало зусиль, щоб змусити голос звучати спокійно. Вона вирішила, що їй це вдалося, але максимум на трієчку.
  
  — Ти думаєш, це одна з тварин, що живуть у тієї прірви?
  
  — Можливо, — відповів Роланд. — А може, вона вибралася з тодэшного простору. А тепер помовч.
  
  Стрілець додав кроку, перейшов на біг підтюпцем, потім просто побіг. Її вражала його швидкісна витривалість, тепер, коли стегна пішла біль, він творив чудеса, але вона чула, що подих стрілка стає все важче, відчувала, з якою частотою розширюється і опадає грудна клітка. Повітря з рота виривався з хрипами, що нагадували крики роздратування. Вона б віддала що завгодно за можливість бігти зараз поруч з ним, на власних ногах, сильних ногах, яких позбавив її Джек Морт.
  
  Круглі лампи над головами пульсували все швидше. Розгледіти ці пульсації ставало простіше, тому що кількість працюючих ламп помітно зменшилася. У проміжках між палаючими лампами Роланд уже біг, переслідуючи їх довгі тіні, які мало-помалу ужимались при наближенні до наступної лампі. Повітря ставало прохолодніше. Керамічний матеріал, яким выстлали підлогу, кришився все сильніше, вибоїн додавалося. Подекуди плити дыбились, ще більше ускладнюючи просування вперед. Ыш намагався оббігати і вибоїни, і стирчать під кутом плити. Поки що це вдавалося і Роланду.
  
  Сюзанна вже зібралася сказати стрілку, що якийсь час вже не чує переслідувача, коли що-то за їх спинами шумно вдихнула. І Сюзанна відчула, як повітря з силою потягнуло назад; її кучерики і ті на якийсь час распрямились. За їхніми спинами щось голосно чмокнуло. Від цього звуку Сюзанна ледь не закричала. Їх переслідувала щось велике.
  
  Немає.
  
  Величезна.
  
  11
  
  Вони спустилися ще по одному короткому сходовому маршу. На наступних п'ятдесяти ярдах пульсували три яскравих кулі, але за ними панувала непроглядна темрява. Стіни з відбитим кахлем і нерівна підлога йшли в чорноту, настільки непроникну, що вона ніби знайшла дотикальну складову, перетворилася в нещільно прилягають один до одного полотна чорного фетру. Вони могли врізатися в них, думала Сюзанна, і спочатку запасена енергія руху дозволить їм просунутися вперед, але потім фетр, сжавшийся, як пружина, відкине їх назад, прямо в пащу тієї тварюки, що переслідувала їх. Вона побачить цю тварюку, таку жахливу і чужорідну, що розум просто не зможе її собі уявити. Можливо, і добре, що не зможе. А потім тварина стрибне на них і...
  
  Роланд вбіг у темряву, не знижуючи швидкості, і, зрозуміло, їх не відкинуло назад. На якийсь час мала дещиця світла залишалася, від яскравих ламп позаду і тих, що висіли над головою (у деяких ще світилася серцевина), і його вистачило, щоб побачити черговий сходовий марш. На верхній сходинці біля стін сиділи скелети в лахмітті. Роланд, не зупиняючись, втік вниз по сходах, на цей раз їх було дев'ять. Ыш не відставав від стрілка ні на крок, з притиснутими до голови вухами, коли він спускався по сходах, з його густої шерсті немов прокочувалися хвилі. А потім вони зникли в темряві.
  
  — Гавкіт, Ыш, щоб ми не настали один на одного! — кинув Роланд. — Гавкіт.
  
  Ыш загавкав. Тридцять секунд потому Роланд повторив наказ, і Ыш загавкав знову.
  
  — Роланд, а якщо попереду буде ще один сходовий марш?
  
  — Обов'язково буде, — відповів він, і на рахунок дев'яносто вони до нього дісталися. Вона відчула, як сіпнулися плечові м'язи, коли він підняв руки, але вони не впали. Сюзанна могла тільки дивуватися швидкості його реакції. Чоботи без найменшої затримки відраховували йдуть вниз сходи. На цей раз дванадцять? Чотирнадцять? Вони знову опинилися на рівній ділянці до того, як вона встигла їх підрахувати. Тепер вона знала, що він може збігати по сходах навіть у темряві, не сповільнюючи кроку. А якщо його нога потрапить у вибоїну або дірку? Бачить Бог, таке можливо, підлога аж надто нерівний. А якщо вони наткнуться на загородження зі скелетів? На рівній ділянці, на бігу, це призведе як мінімум до падіння. А якщо вони наткнуться на кістки, навалені на верхній сходинці чергового сходового маршу? Вона спробувала вигнати з голови образ Роланда, валящегося в темряву, але вийшло не дуже. Скільки їх кісток буде зламано, коли вони доберуться до останньої сходинки сходового маршу? «Солоденька, назви будь-яке число, і не помилишся», — сказав Едді. Так, від цього бігу в темряві тхнуло безумством.
  
  Але ж і вибору не було. Вона вже виразно чула преследовавшую їх створіння, не тільки дихання, але і шурхіт чогось, трущегося об стіну, може, про дві. Зрідка щось дзвякає, немов розбивалася кахельна плитка, отлетевшая від стіни. У спробі візуалізувати ці звуки Сюзанна уявила собі величезного чорного хробака, гофроване тіло якого заповнювало весь тунель, від стіни до стіни. І ось це тіло зрідка сшибало плитки, які зісковзували на підлогу, а потім кришилися під вагою тварюки, і ця тварюка, голодна, мчала по тунелю, скорочуючи і скорочуючи відстань.
  
  Причому відстань між ними скорочувалась все швидше. І Сюзанна здогадувалася чому. Раніше вони бігли в рухомому острівці світла. А цієї тварюки, якою б вона не була, світло не подобався. Сюзанна подумала про ручному ліхтарі, який Роланд додав до їх спорядження, але без нових батарейок користь від нього була мінімальною. Через двадцять секунд після того, як вона, Сюзанна, пересунула б важіль вимикача на довгому корпусі ліхтаря, ця чортова штуковина згасла б назавжди.
  
  Та тільки... хвилиночку.
  
  Корпус ліхтаря.
  
  Його довгий корпус!
  
  Сюзанна полізла в шкіряний мішок, який теліпався на плечі Роланда, намацала консерви, але їй потрібні інші банки. Нарешті знайшла потрібну, впізнала її по круглій канавці на кришці. Не варто гадати, чому банку ця здалася їй такою знайомою; у Детты були свої секрети, можливо, один мав безпосереднє відношення до «Стерні». Сюзанна піднесла банку до лиця, щоб по запаху переконатися, що помилки немає, в результаті врізала собі банкою по переніссі, тому що в цей самий момент Роланд об щось спіткнувся, то про що стирчала керамічну плитку, то про скелет, і йому довелося докладати всі сили для того, щоб не впасти. На цей раз йому вдалося встояти на ногах, але, як знати, чим закінчилася б наступна спроба. Можливо, він би впав, а тварина могла наздогнати їх до того, як встиг би піднятися. Сюзанна відчула, як тепла кров потекла по обличчю, тварь, що гналася за ними, мабуть, теж її пронюхала, тому що видала гучний клокочущий крик. Сюзанна уявила собі гігантського алігатора у флоридському болоті, піднімає лускату голову, разевающего пащу, наче зібрався проковтнути місяць. І пащу ця так близько.
  
  О, дорогий Боже, дай мені час, — подумала Сюзанна. — Я не хочу так помирати. Одна справа — загинути від кулі, але бути сожранной заживо в темряві...
  
  Зовсім інше.
  
  — Швидше! — гаркнула вона на Роланда, і вдарила по боках стегнами, мов вершник, понуждающий втомлену кінь додати кроці.
  
  І якимось чином Роланд додав. Дихання з ревом виривалося з грудей. Так тяжко він не дихав навіть після того, як станцював каммалу. Серце могло розірватися в грудях. Але...
  
  — Швидше! У мене, можливо, є туз у рукаві, але поки ти мусиш виказати все, на що здатний!
  
  І в непроглядній пітьмі під замком Дискордия Роланд видав.
  
  12
  
  Сюзанна запустила вільну руку в мішок, і її пальці зімкнулися на довгому корпусі ручного ліхтарика. Вона витягла ліхтар і затиснула під рукою (знаючи: якщо упустить, вони точно загинуть), потім за кільце зірвала кришку з банки з «Стерні», з полегшенням почула шипіння, яким супроводжується порушення вакуумної упаковки. З полегшенням, але не здивувавшись: якщо б була порушена герметичність, воспламеняемое желе в банку давно б випарувалося і банку стала б значно легше.
  
  — Роланд! — крикнула вона. — Роланд, мені потрібні сірники.
  
  — В кишені... сорочки! — прохрипів він. — Візьми сама!
  
  Але спочатку вона впустила ліхтар у зазор між своєю промежиною і спиною Роланда, встигла схопити, перш ніж він прослизнув у нього. Міцно вхопившись за відбивач ліхтаря, сунула довгий корпус у банку з «Стерні». Для того щоб дістати сірники, тримаючи вимазаний «Стерні» ліхтар в одній руці, а банку — до іншого, потрібна третя рука, тому Сюзанна відкинула банку, благо в мішку лежали ще дві. Втім, якщо б її задумка не вдалася, їй би вже не представилася можливість дістати їх.
  
  Тварюка знову заревіла, і по звуку відчувалося, що вона буквально у них за спиною. Тепер до ніздрів Сюзанни долетів і запах тварини: так само пахла б купа риби, гниючої на сонці.
  
  Сюзанна потягнулася через плече Роланда, витягла з нагрудної кишені сірника. Можливо, у неї був час, щоб запалити одну, але ніяк не дві. Роланд і Едді запалювали сірника, чиркаючи їх про ніготь великого пальця, але у Детты Уокер був більш ефектний трюк, який вона неодноразово використовувала, щоб вразити білих хлопчиків у придорожніх забігайлівках, свою дичину в дні полювання. В темряві Сюзанна скорчила гримаску, подалі відтягнула губи від зубів, сунула сірчану голівку за зазор між двома передніми верхніми зубами. Едді, якщо ти тут, допоможи мені, солоденький... допоможи мені все зробити правильно.
  
  Вона смикнула сірник. Щось гаряче обпалило небо, на мові з'явився присмак сірки. Вогник ледь не засліпив її звиклі до темряви очі, але вона зуміла піднести його до замурзаному в желе довгому корпусу ліхтаря. «Стерні» зайнялося відразу ж, корпус ліхтаря перетворився на факел. Не дуже-то і яскравий, але факел.
  
  — Повернись! — крикнула Сюзанна.
  
  Роланд тут же зупинився, без питань, не протестуючи, і розвернувся на підборах. Вона витягла перед собою палаючий факел, і на мить вони побачили волого блискучу голову, всипану рожевими очима альбіноса. Нижче розташовувалася пащу, розміром з двері, перед якою звивалося безліч рук. «Стерні» горіло не яскраво, але в цій чорнильною темряві світла цілком вистачило на те, щоб чудовисько отпрянуло. Перш ніж воно зникло в темряві, вони побачили, як всі очі разом закрилися, і зрозуміли, наскільки вони чутливі, якщо навіть такий слабкий світло...
  
  Біля стін тунелю лежали купи кісток. Відбивач ліхтаря, який Сюзанна тримала в руці, вже почав нагріватися. Ыш несамовито гавкав, дивлячись у темряву, низько опустивши голову, широко розставивши короткі передні лапи, шерсть у нього стояла дибки.
  
  — Присядь, Роланд, присядь!
  
  Він опустився навпочіпки, і Сюзанна передала йому факел, який вже почав затухати. Жовті язички полум'я, що бігають по сталевого корпусу, подекуди перетворювалися в сині. Тварюка в темряві оглушливо завила, і Сюзанна змогла розгледіти її обриси. Голова хиталася з боку в бік. Вона знову наблизилася до них, відчуваючи, що вогонь ось-ось згасне.
  
  Якщо підлога тут вологий, все скінчено, — подумала вона, але, нишпорячи по підлозі в пошуках гомілкової кістки, зрозуміла, що він сухий. Можливо, органи почуттів обманювали її, плекаючи помилкові надії, вона виразно чула, як десь капала вода, але думати про це часу не було.
  
  
  
  Сюзанна витягла з мішка ще одну банку «Стерні», але спочатку ніяк не могла вхопитися за кільце, отщелкивающее кришку. Тварина наближалася, і тепер Сюзанна могла розгледіти безліч коротких ніжок під піднятою безформною головою. Не хробак, значить, а якась гігантська багатоніжка. Ыш став перед ними і раніше гавкав, вискаливши всі зуби. Так що першим з'їли б Ыша, якщо б вона не змогла...
  
  Нарешті палець подлез під кільце. Сюзанна смикнула з усієї сили, почувся знайомий бавовна з шипінням. Роланд водив ліхтарем з боку в бік, щоб вдихнути життя в вмираючі вогники полум'я (можливо, не даремно: горюча складова в «Стерні» використовувалася на всі сто відсотків), і Сюзанна бачила, як метушаться їх тіні по стінах, з яких обсипалася добра половина кахельних плиток.
  
  Кістка в банку не лізла. Сюзанна, незграбно распростершись на землі, наполовину вивалившись з упряжі, сунула руку в банку, зачерпнула пригорщу желе, розмазала по кістки. Будь кістка мокра, всі її зусилля принесли б їм лише кілька секунд жаху. А ось якщо кістка суха, тоді, можливо... можливо...
  
  Тварюка підійшла ще ближче. Серед щупалець Сюзанна вже могла розгледіти гострі ікла. Через мить тварюка вже змогла б кинутися на Ыша, схопити його з тією ж швидкістю, з якою гекон ловить, як муху. Сморід гниючої риби викликала нудоту. А які ще тварини могли слідувати за першою?
  
  Думати про це часу не було.
  
  Вона піднесла гомілкову кістку до вмираючим вогникам полум'я на корпусі ліхтаря. Вогняний спалах виявилася сильнішою, ніж вона очікувала, набагато сильніше, і в криках чудовиська чулася швидше біль, ніж подив. Пішов огидний скрип, немов хтось бгав в руці целофан: тварь подалася назад.
  
  — Дай мені ще кісток, — сказала вона Роланду, який відкинув ліхтарик. — Тільки переконайся, що вони сухі. — Вона розсміялася, задоволена власною дотепністю (більше ніхто не розсміявся), але не своїм, а скрипучим сміхом Детты.
  
  Все ще важко дихаючи, Роланд почав збирати кістки.
  
  13
  
  Вони рушили далі. Тепер Сюзанна сиділа в упряжі спиною до Роланду. Така поза доставляла більше незручностей, але виходу не було. Якщо б вони вибралися з тунелю, спина потім пару днів біса б боліла. І я буду з насолодою зустрічати кожен укол болю, — сказала вона собі. Роланд зберіг футболку, яку купила йому Айрін Тассенбаум, що нагадує про відзначення ДНІВ МІСТА БРИДЖТОНА. Її він віддав Сюзанні, яка обернула футболкою чистий, не вимазаний «Стерні» кінець кістки. Руку з кісткою вона витягала, як тільки могла, сама до межі нахилялася вперед. Роланд бігти уже не міг (на бігу Сюзанна точно випала б з упряжі), але йшов досить швидко, час від часу зупиняючись, щоб підібрати з підлоги відповідну кістка руки або ноги. Ыш скоро зметикував що до чого, і почав приносити кістки стрілку, затиснувши їх в зубах. Тварюка продовжувала переслідування. Час від часу очі Сюзанни вихоплювали з темряви блискучу шкіру, але навіть якщо світло факела і не діставав до тварини, вони чули хлюпають звуки, наче якийсь велетень ішов в наповнених рідкою глиною чоботях. Сюзанна подумала, що ці звуки видає хвіст тварини. Незрозуміло чому, але від цієї думки її захлеснув несвідомий жах, від якого ледь не скаламутився розум.
  
  У цієї тварюки повинен бути хвіст! — верещав внутрішній голос. — Хвіст, який, судячи по звуках, заповнений водою, або желе, або наполовину згорнулася кров'ю! Господи! Боже! Господи Ісусе!
  
  Сюзанна припустила, що не стільки сам світ, як страх перед вогнем не дозволяє тварі кинутися на них. Тварюка, повинно бути, трималася трохи ззаду на тих ділянках тунелю, де горіли лампи, думаючи (якщо вона могла думати), що може почекати і накинутися на них, як тільки вони опиняться в темряві. У Сюзанни виникла підозра, що тварюка, якщо б знала, що у них є доступ до вогню, могла просто закрити деякі або всі свої очі і атакувати їх там, де тунель ще висвітлювався рідкісними лампами. Але так вже вийшло, що тварина втратила свій шанс, оскільки з кісток виходили відмінні факели (думка, що в цьому їм допомагає врятований Промінь, не прийшла Сюзанні в голову). Питання полягало лише в тому, чи вистачить їм «Стерні» чи ні. Тепер вона могла економити желе, бо кістки, раз зайнявшись, горіли самі по собі (за винятком двох вологих, які їй довелося відкинути), після того, як вона підпалювала наступні від їх тліючих головок, але запалювати кістки доводилося з допомогою «Стерні», і вона давно вже почала третю банку. Вона гірко шкодувала про те, що відкинула першу банку, коли тварюка наздоганяла їх, але з іншого боку, що ще вона могла зробити в той момент? Їй би хотілося, щоб Роланд йшов швидше, хоча вона розуміла, що сильно додати кроку він не зможе, навіть якщо вона повернеться до нього обличчям і вхопиться за плечі. Може, на короткий ривок і його вистачило б, але не більше того. Вона відчувала, як дрижали м'язи під сорочкою. Він йшов з останніх сил.
  
  П'ятьма хвилинами пізніше, дістаючи чергову жменю желе, вона торкнулася пальцями дна. З темряви долинув черговий гучний хлюпає звук. Хвіст нашої подруги, наполягав внутрішній голос. Тварюка не відставала. Сподівалася, що пальне у них закінчиться, і світ знову порине у темряву. Тоді вона кинулася на них.
  
  Тоді змогла б поїсти.
  
  14
  
  Їм потрібно було знайти нові захисні заходи. Сюзанна це зрозуміла, як тільки її пальці дістали дна. Через десять хвилин після того, як згоріли б ще три факела, Сюзанна мала намір попросити Роланда опустити її на підлогу, як тільки їм попадеться (якщо попадеться) велика купа кісток. Вони могли б розпалити велике вогнище, а потім, як тільки він би яскраво розгорівся, побігли б з усіх ніг. Почувши, що тварюка подолала вогненний бар'єр, Роланд міг би звільнитися від тяжкої ноші і легко бігти далі. Нею керувало не бажання принести себе в жертву — проста логіка. Не мало сенсу дозволяти жахливої многоножке пожерти їх обох, якщо була можливість цього уникнути. І вона не збиралася ставати кормом для тварі. У всякому разі, живий б їй не дісталася. Вона залишила собі револьвер і скористалася ним. П'ять куль для сея Багатоніжки, а якщо б вони створіння не зупинили, шоста — для себе.
  
  Але перш ніж вона встигла озвучити свої думки, Роланд прохрипів два слова, після яких вона вже могла нічого не говорити:
  
  — Світло. Попереду.
  
  Сюзанна повернула голову, але спочатку нічого не побачила, можливо, з-за факела, який тримала перед собою. Потім побачила: слабке біле сяйво.
  
  — Знову ці круглі лампи? — спитала Сюзанна. — Які?
  
  — Можливо. Але я так не думаю.
  
  П'ять хвилин потому вона зрозуміла, що може бачити стіни і підлога у світлі їх останнього факела. Підлогу покривали пил і камінчики, які могло принести вітром зовні. Сюзанна закинула руки над головою, тримаючи однією обгорнуту футболкою кістка, вільний кінець якої яскраво горів, і видала торжествуючий крик. Переслідувати їх створіння відповіла ревом люті та розпачу, від якого серце Сюзанни пролився бальзам, хай по шкірі побігли мурашки.
  
  — Прощай, солоденька! — крикнула вона. — Прощай, сучки тварюка, що боїться дивитися на світ.
  
  Чудовисько знову взревело і кинулося вперед. На мить Сюзанна побачила його ясно й чітко. Величезний кругляк, який язик не повертався назвати мордою, незважаючи на раззявленную пащу; гофроване тіло, подряпане і сповнена слизом від зіткнень з стінами, чотири коротких, схожих на руки обрубка, по два з кожної сторони. З клешнею на кінці. Сюзанна в жаху закричала і жбурнула в тварюка палаючий факел. Та з оглушливим ревом подалася назад.
  
  — Твоя мати не казала тобі, що не можна дражнити тварин? — спитав Роланд, таким сухим голосом, що вона не змогла зрозуміти, жартує він чи ні.
  
  Через п'ять хвилин вони вийшли на поверхню.
  
  
  
  Глава 2
  
  На Бэдлендс-авеню
  
  1
  
  Тунель вивів їх на пологий кам'янистий схил пагорба, поруч з куонсетовским ангаром, схожим за формою, але набагато менше від того, в якому розташовувалася Експериментальна станція 16-го сектора Дуги. Дах маленького будівлі покривала іржа. Перед входом в ангар півколом лежали купки кісток. Навколишні скелі немов зачернили місцями і розбили. Один величезний валун, розміром не меншим будинку, побудованого в стилі королеви Анни, в якому працювали Руйнівники, розколола навпіл, і тепер розлом поблискував мінералами. Було холодно, вони чули невпинний завивання вітру, але скелі блокували його пориви, і Сюзанна з Роландом в безмовній подяки звернули погляди до яскраво-синього неба.
  
  — Тут йшов бій, чи не так? — спитала Сюзанна.
  
  — Так, я б так сказав. Великий бій, давним-давно. — По голосу відчувалося, що Роланд вымотался донезмоги.
  
  На землі перед напіввідкритими воротами в куонсетский ангар лежав щит-покажчик, написом вниз. Сюзанна наполягла на тому, щоб Роланд опустив її на землю. Хотіла перевернути щит і прочитати, що на ньому написано. Роланд підкорився, а потім сів, привалившись спиною до скелі, дивлячись на замок Дискордия, який вони залишили позаду. Дві вежі піднімалися до синього неба. Одна — ціла, друга — з повністю зруйнованою верхньою частиною. Роланд зосередився на тому, щоб швидше відновити дихання. Від землі йшов холод, і він вже знав, що подорож по Поганим Земель буде важким.
  
  Сусанна тим часом підняла покажчик. Однією рукою тримала його, інший — счищала бруд. Від слів, які їй відкрилися, написаних англійською, похололо серце:
  
  ЦЕЙ КОНТРОЛЬНО-ПРОПУСКНИЙ ПУНКТ ЗАКРИТИЙ
  
  НАЗАВЖДИ
  
  А нижче червонів Очей Короля, який, як здалося Сюзанні, злобно дивився на неї.
  
  2
  
  В основному залі куонсетского модуля вони не знайшли нічого, крім розбитого вщент обладнання і безлічі скелетів, серед яких не було ні одного цілого. В примикає до залу комори їх, навпаки, чекали приємні сюрпризи: полки і полки з консервами, набагато більше, ніж вони могли б забрати, а також банки «Стерні» (вона не думала, що Роланд і тепер з зневагою поставиться до її пропозицією взяти з собою пальне желе). Сюзанна сунула ніс в приміщення, яке знаходилося за дверима в задній стіні комори, для проформи, не очікуючи знайти там що-небудь, крім скелетів, але знайшла. Нагородою за цікавість стало транспортний засіб, на якому лежала купа кісток: собача візок, на зразок тієї, на якій вона сиділа в галереї на кріпосній стіні замку, коли радилася з Міа. Ця була трохи краще. З колесами не з дерева, а з металу, по периметру залитими якимось міцним синтетичним матеріалом. З двох сторін до візка кріпилися довгі стрижні, що закінчуються рукоятками, які дозволяли людині тягнути її за собою. І Сюзанна зрозуміла, що це не собача візок, а віз рикші.
  
  Готуйся тягнути її на себе, солоденький.
  
  Це була типова для Детты Уокер думка, але від несподіванки Сюзанна все одно розсміялася.
  
  — Що ти знайшла там смішного? — крикнув Роланд.
  
  — Ти побачиш, — відповіла вона, з усіх сил намагаючись вигнати з голосу інтонації Детты, але повністю їй це зробити не вдалося. — Зараз все побачиш сам.
  
  3
  
  До задньої частини вози кріпився маленький моторчик, але обидва відразу зрозуміли, що пройшли століття з тієї пори, коли він працював. В коморі Роланд знайшов кілька найпростіших інструментів, у тому числі і розвідний ключ. Регулювальний гвинт спочатку не крутився, але машинне масло (з знайомої Сюзанні червоно-чорної банки «3-In-1») привело його в рух. З допомогою ключа Роланд відвернув гайки, а потім зняв мотор зі шпильок. Поки він працював, а Сюзанна, як говорив папа Моуз, озиралася по сторонах, не покладаючи рук, Ыш сидів у сорока кроках від входу в тунель, безумовно охороняючи їх від тварини, яка гналася за ними в темряві.
  
  — Не більше п'ятнадцяти фунтів, — Роланд витирав руки об джинси, дивлячись на лежачий на підлозі мотор, — але я впевнений, що буду радіти позбавленню від нього до того часу, коли ця віз послужить свою службу.
  
  — Коли виступаємо? — спитала Сюзанна.
  
  — Як тільки завантажимо її консервами по максимуму. Покладемо, скільки я зможу забрати. — Тут Роланд важко зітхнув. Його бліде обличчя заросло щетиною. Під очима темніли мішки. Нові зморшки прорізали щоки і спускалися до щелепи з куточків рота. І він буквально висох, став худим як жердина.
  
  — Роланд, ти не можеш! Не так скоро. Ти ж зовсім вымотался!
  
  Він вказав на Ыша, який, не зрушуючи з місця, сидів у сорока кроків від чорного зіву тунелю.
  
  — Ти хочеш залишатися поруч з цією дірою після настання темряви?
  
  — Ми зможемо розпалити багаття...
  
  — У цієї тварюки можуть бути друзі, для яких вогонь — не перешкода. Поки ми були в тунелі, тварюка не хотіла ділитися з ким би то не було, бо не думала, що їй потрібно поділитися. Тепер тварюка може і забути про егоїзм, особливо якщо вона мстива.
  
  — Така тварюка не здатна мислити. Звичайно ж, не здатна. — Тепер, коли вони вибралися з тунелю, Сюзанна з легкістю могла в це повірити. Але знала, що її настрій може змінитися, як тільки тіні почнуть збільшуватися й розширюватися.
  
  — Не думаю, що це той ризик, на який нам варто йти, — додав Роланд.
  
  Вона визнала, нехай і з небажанням, що правда на його боці.
  
  4
  
  На щастя для них, перший відрізок звивистій стежки, що йде в Погані Землі, видався рівним, а коли почався підйом, Роланд не став заперечувати проти того, щоб Сюзанна злізла з Розкішного таксі Товстуни Хо, як вона охрестила віз, і на руках і куксах дісталася до вершини пагорба. Мало-помалу відстань до замку Дискордия все збільшувалася і збільшувалася. Роланд продовжував йти, коли сховалася за скелями зруйнована вежа, а от коли зникла й ціла, вказав на кам'яний навіс біля стежки.
  
  — Якщо не заперечуєш, табір сьогодні розіб'ємо тут.
  
  Сюзанна не заперечувала. Вони привезли з собою досить ганчірок і кісток, щоб розпалити вогнище, але вона знала, що цього палива надовго не вистачить. Ганчірки згорали так само швидко, як і газети, та й кістки прогоріли до того, як стрілки новеньких годин Роланда (які він показував їй з благоговінням) злились одна з одною опівночі. А наступного вечора їх швидше за все чекав привал без багаття і холодна їжа прямо з банки. Вона розуміла, що все могло бути набагато гірше (за її підрахунками, денна температура становила близько сорока п'яти градусів[171] з невеликим плюсом або мінусом, і їжі їм вистачало), але багато віддала б за светр і ще більше за теплі підштаники.
  
  — Можливо, по дорозі ми знайдемо паливо для багаття, — з надією припустила вона, коли спалахнув вогонь (від палаючих кісток йшов смердючий дим, так що вони сиділи так, щоб вітер дув у спину). — Траву... кущі... кістки... може, навіть засохлі дерева.
  
  — Я так не думаю, — похитав головою Роланд. — З цього боку замку Червоного Короля навряд чи. Не знайдемо навіть біс-трави, яка в Серединному світі росте практично скрізь.
  
  — Ти ж цього не знаєш. У всякому разі, напевно. — Думка про дні і ночі в холоді здавалося нестерпним, з урахуванням того, що обидва були одягнені так, немов вирішили погуляти в Центральному парку в погожий весняний день.
  
  — Я думаю, він убив цю землю, коли покрив мороком Тандерклеп, — пояснив Роланд. — Тут і раніше швидше за все мало що зростала, а тепер земля стала стерильною. Але в дечому тобі пощастило. — Він простягнув руку і торкнувся прищика, який вискочив у неї на обличчі під повною нижньою губою. — Сто років тому він почорнів, расползся і зжер би твої шкіру і м'язи до кістки. Проник би в твій мозок і звів з розуму до того, як ти встигла б померти.
  
  Рак? Радіація?
  
  Роланд знизав плечима, ніби кажучи: яка різниця.
  
  — А ось за замком Червоного Короля ми швидше за все знову побачимо степ, а може, навіть і ліс, але лише траву, ймовірно, вкриє сніг, бо ми прийшли сюди в невдалий сезон. Я відчуваю це по повітрю, про це говорить і те, що день дуже рано переходить в ніч.
  
  Вона удавано застогнала, намагаючись викликати в нього усмішку, та тільки в стогоні виразно прозвучали страх і слабкість. Така перспектива лякала її. Вуха Ыша тут же встали сторчма, він подивився на них.
  
  — Краще б ти підбадьорив мене, Роланд.
  
  — Ти повинна знати правду, Сюзанна, — відповів він. — Ми зможемо досить довго продовжувати шлях в таких умовах, але задоволення це маленьке. Їжі на возі вистачить на місяць або більше, якщо ми будемо витрачати її економно... а ми будемо. Знову вийшовши на живу землю, ми знайдемо тварин, навіть якщо все буде в снігу. Вони нам знадобляться. Не тому, що до того часу нам захочеться свіжого м'яса, хоча і від нього ми не відмовимося. Що нам потрібно, так це шкури. Я сподіваюся, що шкури не стануть для нас предметом першої необхідності, хотілося б, щоб до цього не дійшло, але...
  
  — Ти боїшся, що саме так і буде.
  
  — Так, — погодився Роланд. — Боюся, що так і буде. Якщо брати довгий період часу, постійний холод — одне з вірних засобів зламати людину. Навіть не такий сильний, щоб вбити, постійний холод забирає енергію, силу волі і жир, краплю за краплею. Я боюся, що нас чекає важке випробування. Ти побачиш.
  
  Так воно і вийшло.
  
  5
  
  Постійний холод — одне з вірних засобів зламати людину.
  
  Дні давалися легше. Щонайменше вони рухалися, а тому хоч якось могли зігріти кров. Проте інший раз і дні ставали справжнім кошмаром, коли вони потрапляли на відкриту рівнину, де завивав вітер, проносячись над милями розбитих каменів, на яких нічого не росло, та інший раз наштовхуючись на рідкісні пагорби з крутими схилами або столові гори. Пагорби піднімалися назустріч незмінно синього неба, немов червоні пальці похованих у землі, кам'яних велетнів. Вітер, схоже, ставав ще різкіше, коли їм доводилося йти молочними завитками хмар, що пливуть уздовж Стежки Променя. Сюзанна закривала обличчя руками і злилася, що пальці ніколи не терпли, тільки починали нити зсередини. І очі тут же наповнювалися вологою, а потім сльози стікали по щоках. Смужки сліз ніколи не замерзали, температура повітря так сильно не падала. Але холод забирався у них глибше і глибше, все більш перетворюючи життя на суцільний кошмар. І за який дрібниця продала б вона свою безсмертну душу, поки ці малоприємні дні змінювалися жахливими ночами? Іноді вона думала, що для покупки дияволу вистачило б паршивого светри. Траплялося, що в голову приходила й інша думка: Ні, солоденька, ти цінуєш себе набагато вище, навіть зараз. Невже ти погодишся провести вічність у пеклі, а може, в тодэшной темряві, за якийсь светр? Звичайно ж, немає.
  
  Може, і немає. Але якби диявол-спокусник додав ще пару хутряних навушників...
  
  А адже була потрібна сама малість, щоб вони не відчували жодних незручностей. Вона думала про це постійно. Їжі їм вистачало, у воді теж не було недоліку, тому що через кожні п'ятнадцять миль ним зустрічався насос, який працював, викачуючи холодну мінеральну воду з глибин Поганих Земель.
  
  Погані Землі. Години, дні, потім і тижня вона роздумувала над цими двома словами. Чому ці землі стали поганими? Завдяки отруєною воді? Вода несмачна, все так, але ж не отруєна. Нестача їжі? Їжа в них була, нехай з часом з нею і виникли б проблеми, якби не вдалося поповнити запаси. А поки Сюзанні, звичайно, набридла нескінченна тушонка, не кажучи вже про родзинки на сніданок і, якщо виникало таке бажання, на десерт. Однак це була їжа. Пальне для організму. Так яким чином ці землі виправдовували свою назву, перетворюючись в Погані, якщо у них були їжа і питво? З наближенням ночі, коли небо на заході ставало спочатку золотим, а потім багряним, а на сході з лілового — чорним, з крапочками зірок. Завершення кожного наступного дня вона чекала зі все наростаючим жахом: лякала сама думка про ще однієї нескінченної ночі, коли вони втрьох будуть лежати, притиснувшись один до одного, вітер — свистіти і завивати в скелях, а зірки — байдуже дивитися з неба. З настанням ночі вона потрапляла в холодну чистилище, де стопи і кисті нили зсередини, а в голові сиділа одна думка: якби у мене були светр і рукавички, я була б всім задоволена. Це все, що мені потрібно, всього лише светр і рукавички. Тому що насправді не так вже й холодно.
  
  І дійсно, до якої температури охолоджувався повітря після заходу сонця? Ніколи ця температура не падала нижче тридцяти двох градусів за Фаренгейтом,[172] вона це знала, тому що вода, яка залишалася для Ыша, не замерзала. Вона вважала, що від півночі до світанку температура падала до сорока градусів, але пару-трійку раз опускалася до тридцяти, тому що на краю каструлі, яка служила мискою Ышу, з'являлася тонка скоринка льоду.
  
  Сюзанна почала поглядати на хутряну шкуру Ыша. Спочатку говорила собі, що це всього лише вправи для розуму, спосіб скоротати час, думки про те, скільки енергії виділяє організм Ыша, переробляючи їжу, і наскільки тепло почуває він себе в цій хутряний шкурі (з густим хутром, напрочуд густим, приголомшливо густим хутром)? Поступово вона почала усвідомлювати, яким же почуттям викликаються ці думки — заздрістю, яка звучала в голосі Детты: Цей малюк не засмучується, коли заходить сонце, чи не так? Ні, тільки не він! Ти вважаєш, що його шкури вистачить на дві пари рукавиць?
  
  Вона гнала ці думки геть, огидні й жахливі, задаючись питанням, а чи є межа низькість людської душі, коли вона починає думати тільки про себе, готова пожертвувати ким і чим завгодно, і вирішила, що не хоче цього знати.
  
  Все глибше й глибше проникав у них холод, день за днем, ніч за ніччю. Сидів у них, як скалка. Вони лягали спати обличчям один до одного, з Ышем між ними, потім поверталися спинами до Ышу. Довго спати не могли, як би не втомлювалися за день. Коли місяць почала прибувати, розганяючи темряву, вони два тижні йшли ночами і спали вдень. Так було легше.
  
  З живності вони бачили тільки великих чорних птахів, що літають на південно-східному горизонті або збираються за якимось лише їм відомих причин на столових горах. Якщо вітер дув з того боку, Роланд і Сюзанна чула їх пронизливе каркання.
  
  — Як ти думаєш, ці птахи годяться в їжу? — якось спитала Сюзанна стрілка. Місяць майже пішла, і вони знову йшли вдень і спали вночі, щоб вчасно побачити підстерігають небезпеки на дорозі (кілька разів стежку перетинали глибокі ущелини, а одного разу вони натрапили на карстову воронку, дна якої навіть не змогли розгледіти).
  
  — А як ти думаєш? — спитав Роланд.
  
  — Швидше за все ні, але я б не заперечувала проти того, щоб зловити одну і спробувати. — Сюзанна помовчала. — Чим вони харчуються?
  
  Роланд тільки похитав головою. Стежка в той момент проходила по якомусь фантастичному кам'яного саду стирчать із землі загострених скель. Трохи далі більше сотні чорних, схожих на ворон птахів кружляли над столовою горою і сиділи на краю рівною вершини, дивлячись у бік Роланда і Сюзани, немов присяжні в залі суду.
  
  — Може, нам варто зійти зі стежки? Подивитися, чи не вдасться нам підібратися до птахів досить близько?
  
  — Якщо ми зійдемо з стежки, можливо, нам не вдасться її знайти.
  
  — Це нісенітниця собача! Ыш без праці...
  
  — Сюзанна, я не хочу більше про це чути! — Такого різкого, злого тони вона ніколи не чула. Щодо злого — так, Роланд і раніше частенько говорив зло. Але тепер у голосі чулася якась нетерпимість, навіть жорстокість, яка її турбувала. І трохи лякала, не без цього.
  
  Наступні півгодини вони мовчали. Роланд тягнув Розкішне таксі Товстуни Хо, Сюзанна їхала на ньому. Потім вузька стежка (Бэдлендс-авеню, так Сюзанна її прозвала) пішла вгору, Сюзанна зістрибнула з воза, на руках і куксах дісталася до Роланда і далі рушила з ним поруч. Для таких випадків вона розірвала футболку з ДНЯМИ МІСТА навпіл і обмотувала ганчірками руки. Ганчірки не тільки захищали від гострих каменів, але і зігрівали пальці.
  
  Він скоса подивився на неї, потім знову перевів погляд на стежку, прямо перед собою. Його нижня губа трохи виступала вперед, і Сюзанна подумала, що він напевно не знає, яке ж скривджене у нього обличчя: прямо-таки трирічної дитини, якого не пустили на пляж. Він не міг цього знати, а вона не збиралася йому говорити. Потім, можливо, і сказала б, коли цей кошмар залишиться в минулому, а вони зможуть сміятися. Коли вони більше не зможуть в точності згадати, а чим, власне, так жахлива ніч, коли температура повітря сорок один градус,[173] а ти лежиш без сну, дрожишь на холодній землі, спостерігаєш, як по небу зрідка вогненною смугою проноситься метеорит, думаєш: «Мені потрібен всього лише светр. Один тільки светр, і я буду щаслива, як папуга, якого принесли їжу». І думаєш, чи вистачить шкури Ыша на підштаники, так і взагалі, чи не допоможеш ти бідної животине велику послугу, вбивши її: Ыш став таким сумним після того, як Джейк ступив з стежки в пустку.
  
  — Сюзанна, я дуже різко відповів тобі, так що прошу мене вибачити.
  
  — В цьому немає потреби.
  
  — Я гадаю, є. У нас достатньо проблем і без того, щоб створювати їх у наших відносинах. Нема чого нам гніватися один на одного.
  
  Вона промовчала, глянула на нього. Він дивився на південний схід, на кружляють у повітрі птахів.
  
  — Це ворони.
  
  Вона мовчала, чекаючи продовження.
  
  — У моєму дитинстві ми іноді називали їх чорними птахами Гана. Я розповідав тобі і Едді про те, як мій друг Катберт і я годували хлібом птахів після того, як повісили кухаря, чи не так?
  
  — Так.
  
  — Птахи були точно такі ж, деякі називали їх палацовими воронами. Королівськими воронами не називали ніколи, тому що вони — стерв'ятники, пожирачі падали. Ти запитала, чим харчуються ці ворони. Можливо, вони щось знаходять у дворах і на вулицях його замку, після того як він звідти пішов.
  
  — «Ле кас руа рюс» або «Руа руж», чи як ти там його називав.
  
  — Так. Не буду стверджувати, що так воно і є, але...
  
  Роланд не закінчив фразу, але необхідності в цьому не було.
  
  Після того як Сюзанна якийсь час почала спостерігати за птахами, їй здалося, що так, вони відлітають на південний схід і прилітають з південно-сходу. Тобто ці птахи могли вказувати, що вони все-таки наближаються до мети. Дрібниця, звичайно, але і цього вистачило, щоб підняти їй настрій на залишок дня і допомогти протриматися більшу частину наступного холодної ночі.
  
  6
  
  На наступний ранок, коли вони їли черговий холодний сніданок в таборі без багаття (Роланд пообіцяв, що ввечері вони спалять трохи «Стерні», щоб підігріти їжу), Сюзанна запитала, чи може вона поглянути на годинник, які він отримав від «Тет корпорейшн». Роланд передав їй годинник, нічим не показав, що немає у нього бажання випускати їх з своїх рук. Вона довго дивилася на сигулы, вигравірувані на кришці, особливо на Вежу з піднімаються по спіралях вікнами. Потім відкрила кришку, йому в циферблат. Не піднімаючи голови, попросила Роланда:
  
  — Повтори мені ще раз, що вони тобі сказали.
  
  — Вони передали мені те, що сказав один з членів їхньої групи «світлого розуму». Особливо талановитий, за їх словами, хоча ім'я його я не запам'ятав. На його думку, годинник можуть зупинитися, коли ми наблизимося до Темної Вежі, можуть навіть піти у зворотний бік.
  
  — Важко уявити собі, щоб «Патек Філіп» пішли у зворотний бік. Якщо вірити годинах, зараз вісім шістнадцять ранку або після полудня, але я не думаю, що це має якесь значення. А як ми дізнаємося, що годинники поспішають або відстають?
  
  Роланд перестав укладати банки на повозку, задумався над питанням.
  
  — Бачиш цю маленьку стрілку внизу? Ту, що біжить сама по собі?
  
  — Секундна стрілка, так.
  
  — Скажи мені, коли вона буде на самому верху.
  
  Сюзанна дивилася, як секундна стрілка біжить за своїм циферблату, і сказала: «Зараз», — коли стрілка вказала на дванадцять годин.
  
  Роланд сидів навпочіпки — тепер, коли біль стегна пішла, для нього це не складало труднощів. Він закрив очі, обхопив руками коліна. При кожному видиху біля губ виникало хмарка пари. Сюзанна намагалася не дивитися на туман. Не хотілося думати, що ненависний холод ставав таким сильним, що знаходив видимість, нехай і на якісь миті.
  
  — Роланд, що ти д...
  
  Він підняв руку долонею вгору, не відкриваючи очей, і вона замовкла.
  
  Секундна стрілка поспішала по колу, спочатку спустилася вниз, до шести годин, потім знову почала підйом, поки не досягла верхньої точки, дванадцяти годин. І коли вона прибула туди...
  
  Роланд відкрив очі.
  
  — Минула хвилина. Справжня хвилина, клянуся Променем, на якому я зараз перебуваю.
  
  У Сюзанни відвисла щелепа.
  
  — В ім'я неба, скажи, як ти це зробив?
  
  Роланд похитав головою. Поняття не мав. Знав тільки одне: Корт говорив їм, що вони повинні завжди тримати час в голові, оскільки немає можливості покладатися на годинник, а в хмарний день сонце не допоможе. Або, якщо вже на те пішло, опівночі. Якось влітку він ніч за вночі відправляв їх в Дитячий ліс, розташований на захід від замку (і там було страшно, особливо коли ти один, хоча ніхто з них в цьому не зізнався, навіть один одному), поки вони не могли повернутися у двір на задах Великого Залу, в хвилину, призначену Кортом. І годинник в голові, як це ні дивно, заробили. Ні, спочатку нічого не виходило. І потім. І потім. Тому за справу брався вузлуватий кулак Корти, вчив життя під хриплуватий голос наставника: «Ну, черв'як, цю ніч теж проведеш в лісі! Тобі там, мабуть, подобається!» Але як тільки годинник починали тікати, вони показували без помилки. У якийсь момент Роланд втратив цю здатність, так само світ, де він жив, втратив прив'язку до сторін світу, але тепер вона до нього повернулася, чого він дуже зрадів.
  
  — Ти відраховував хвилину? — спитала Сюзанна. — Міссісіпі-один, Міссісіпі-два, щось таке?
  
  Він похитав головою.
  
  — Я просто знаю. Коли проходить хвилина... або годину.
  
  — Все ясно! — пирхнула Сюзанна. — Ти вгадав!
  
  — Якби я вгадував, заговорив би той самий момент, коли стрілка описала повне коло?
  
  — Тобі могло пощастити, — відповіла Детта і подивилася на нього, примруживши одне око, таку гримаску Роланд терпіти не міг (але ніколи про це не говорив; знав, що Детта буде корчити таку ось народжу всякий раз, коли в неї з'являлася можливість показати себе).
  
  — Хочеш повторити? — запитав він.
  
  — Ні. — Сюзанна зітхнула. — Я вірю тобі на слово, що твої годинники показують ідеально точний час. А це означає, що ми не наблизилися до Темної Вежі. Поки не наблизилися.
  
  — Можливо, ми не так близько, щоб вона впливала на годинник, але ближче, ніж тепер, я до неї ще не підходив. — Голос Роланда звучав рівно і спокійно. — Образно кажучи, ми майже що в її тіні. Повір мені, Сюзанна... я знаю.
  
  — Але...
  
  Над їхніми головами почулося каркання, грубе і одночасно приглушене: «Кру, кру!» замість «Кау, кау».
  
  Сюзанна підвела голову і побачила одну з величезних чорних птахів, Роланд назвав їх палацовими воронами, як над ними досить низько, щоб вона почула шум мірно піднімаються і опускаються крил. З її довгого дзьоба звисало щось жовто-зелене. Сюзанна подумала, що це висохла водорість. Мабуть, не зовсім висохла.
  
  Вона повернулася до Роланду, запитливо подивилася на нього.
  
  Він кивнув.
  
  — Біс-трава. Можливо, потрібна ворону, щоб вити гніздо. Безумовно не для того, щоб годувати пташенят. Цим не годують. Але біс-трава завжди залишається останньою, коли входиш у Загублені землі, де нічого не росте, і завжди зустрічається першої, коли виходиш з них, як ми виходимо. Нарешті виходимо ми. А тепер слухай мене, Сюзанна. Я хочу, щоб слухала ти, і я хочу, щоб ти загнала цю набридливу суку Детту як можна глибше. І я хочу, щоб ти не втрачала часу, переконуючи мене, що її немає і в помині, тому що я бачу, як вона танцює каммалу в твоїх очах.
  
  На обличчі Сюзанни відбився спершу подив, потім образа, здавалося, вона почне протестувати. Але вона відвернулася, не сказавши ні слова. Коли ж знову подивилася на Роланда, більше не відчувала присутності тієї, кого стрілок назвав «цієї докучливої сукою». І Роланд, схоже, не виявив присутності Детты, тому що продовжив:
  
  — Я думаю, скоро все буде виглядати так, ніби ми виходимо з Поганих Земель, але ти повинна постаратися не довіряти тому, що побачать твої очі. Кілька будинків, може, бруковані ділянки дороги не означають повернення до цивілізації. І досить скоро ми підійдемо до його замку, «Ле кас руа рюс». Червоний Король практично напевно покинув його, але, можливо, залишив нам пастку. Я хочу, щоб ти дивилася і слухала. А якщо доведеться говорити, я хочу, щоб ти надала це право мені.
  
  — Що ти знаєш такого, чого мені невідомо? — запитала вона. — Що ти від мене приховуєш?
  
  — Нічого, — відповів він з рідкісною для нього запалом. — Це всього лише передчуття, Сюзанна. Тепер ми близькі до нашої мети, що б не говорили нам ці години. Але мій учитель, Ванни, бувало, говорив, що є тільки одне правило без винятків: перед перемогою йде спокуса. І чим величніше перемога, яку належить отримати, тим більша спокуса, перед яким треба встояти.
  
  Сюзанна затремтіла всім тілом, обхопила себе руками.
  
  — Я хочу лише одного — зігрітися. Якщо ніхто не запропонує мені велику в'язку дров і теплий вовняний комбінезон, попросивши натомість забути про Вежу, вважаю, ще якийсь час нам турбуватися не про що.
  
  Роланд пригадав один з головних принципів Корту: «Ніколи не говори про гіршому вголос!» — але промовчав, у всякому разі, не став висловлюватися на цей предмет. Обережно прибрав годинник, підвівся, готовий продовжити шлях.
  
  Але Сюзанна затримала його ще на кілька миттєвостей.
  
  — Мені снився іншого. — Про кого мова, вона могла й не пояснювати. — Три ночі поспіль, що йде по нашому сліду. Ти думаєш, він справді тут?
  
  — О так, — кивнув Роланд. — І я думаю, що у нього порожній шлунок.
  
  — Голодний, Мордред голодний. — Ці слова вона теж чула уві сні.
  
  І по тілу Сюзанни знову пробігла дрож.
  
  7
  
  Стежка, по якій вони йшли, розширилася, і в другій половині дня на ній почали з'являтися бруковані ділянки. Вона ставала все ширшою. А перед настанням темряви вони вийшли до місця, де їх стежка зливалася з іншого, яка в стародавні часи виразно була дорогою. Тут же стояв іржавий стовп, на якому, по всій видимості, коли-то кріпився щит-покажчик. На наступний день вони побачили перший будинок на цій стороні Федика. Зруйнований, звичайно, з іншим щитом-покажчиком, який лежав на залишках ганку. За будинком виднілися руїни сараю. З допомогою Роланда Сюзанна перевернула щит, на лицьовій стороні вони прочитали: ПЛАТНА СТАЙНЯ. Під написом червонів знайомий очей.
  
  — Я думаю, стежка, по якій ми йшли, служила дорогий для диліжансів між замком Дискордия і «Ле кас руа рюс», — зауважив Роланд. — Це логічно.
  
  Вони проходили всі нові будинки, нові перетину з іншими шляхами. Йшли з околиці містечка або села, може, навіть великого міста, який колись побудували навколо замку Червоного Короля. Але на відміну від Луда від цього міста мало що залишилося. Острівці біс-трави росли навколо руїн будинків, але ніяка інша рослинність їм не зустрілася. І схоже, стало ще холодніше. На четверту ніч після того, як вони побачили воронов, подорожні вирішили розбити табір в будинку, стіни якого ще не впали, але обидва почули голоси, шепчущиеся в тінях. Роланд ідентифікував їх (і, на подив Сюзанни, не знайшов у них нічого дивного) як голоси привидів, яких він назвав «домовими», а потім запропонував повернутися на вулицю.
  
  — Я не думаю, що вони здатні напаскудити нам, але можуть завдати шкоди нашому маленькому другу. — І Роланд погладив Ыша, який забрався до нього на коліна з настільки властивою йому скромністю.
  
  Сюзанна зустріла пропозицію Роланда з полегшенням. У будинку, де вони вирішили провести ніч, холод пробирал до кісток, і причиною його була не тільки температура навколишнього повітря. Привиди, чий шепіт вони чули, можливо, були не тільки дуже старими, але, на її думку, ще й голодні. Тому вони втрьох знову лягли, притиснувшись один до одного, посеред Бэдлендс-авеню, за розкішним таксі Товстуни Хо, і чекали, поки настав день підніме температуру на кілька градусів. Вони спробували розпалити багаття з дощок одного з руїни будинків, але тільки даремно витратили дві пригорщі «Стерні». Желе вигоріло на щепках стільця, які вони використовували як розтопку, але дерево відмовлялося горіти.
  
  — Чому? — спитала Сюзанна, спостерігаючи, як тануть останні цівки диму. — Чому?
  
  — Ти здивована, Сюзанна з Нью-Йорка?
  
  — Ні, але я хочу знати чому. Воно дуже старе? Закам'яніло або щось в цьому роді?
  
  — Воно загорілося, тому що ненавидить нас. — По тону відчувалося, що пояснення Роланд вважає очевидним. — Це його територія, раніше його, нехай він звідси і пішов. Тут все ненавидить нас. Але... послухай, Сюзанна. Тепер, раз вже ми на цій дорозі, та ще з більшої частини вимощеною, як щодо того, щоб йти вночі? Згодна спробувати?
  
  — Звичайно, — відповіла вона. — Все краще, ніж лежати на землі і тремтіти, як кошеня, якого тільки що занурили в бочку з водою.
  
  Так вони й зробили: провели в дорозі решту цієї ночі, всю наступну, потім ще дві. Сюзанну не відпускала думка: Я захворію, не можу я так довго жити в такому холоді, не впавши від якої-небудь хвороби. Але не захворіла. Ніхто з них не захворів. Залишався лише прищик зліва від нижньої губи, з якого іноді сдиралась головка і тоді по підборіддю починала текти вузька цівка крові. Текла, поки ранка не закупоривалась згорнулася кров'ю і не утворювалася нова скоринка. Так що єдиною їхньою хворобою було постійне відчуття холоду, який забирався все глибше і глибше. Місяць знову почала збільшуватися в розмірах, і в одну з ночей вона зрозуміла, що вони йдуть на південно-схід з Федика вже мало не цілий місяць.
  
  Поступово покинуте містечко поступився місце фантастичного саду з гостроверхих скель, але Сюзанна прийняла дуже близько до серця слова Роланда про те, що вони як і раніше в Поганих Землях. Хоча їм і траплялися рідкісні щити-покажчики, які стверджували, що вони йдуть за Королівським трактом (кожен щит, само собою, прикрашав очей, завжди червоне око), вона розуміла, що насправді вони на тій же Бэдлендс-авеню.
  
  Це був дивний містечко, і поки вона не могла уявити собі, що за дивні люди могли в ньому жити. Бічні вулички вимостили. Будинки стояли вузькі з високими, стрімкими дахами. Дверні прорізи були вузькі і дуже високі, немов призначалися вони для тих вузьких людей, яких можна побачити в деяких дзеркала в кімнаті сміху. То були будинки Лавкрафта, будинки Кларка Ештона Сміта,[174] будинку Пограниччя Вільяма Хоупа Ходжсона,[175] зібрані разом під місячним серпом Чи Брауна Койе,[176] будинки, нахилилися вперед і вбік на схилах пагорбів, які височіли вздовж дороги, по якій вони йшли. Тут і там будинки встигли розвалитися, і руїни ці мали неприємний органічний вигляд, немов являли собою розідрану і гниючу плоть, а не купи давніх дощок і осколків скла. Знову і знову їй здавалося, що вона бачить обличчя мерців, пялящихся на неї з нагромадження дощок і тіней, особи, які поверталися і стежили за їх просуванням вперед моторошними очима зомбі. Особи ці викликали у неї думки про варті-привратнике на Голландському пагорбі, і тілом її пробігала дрож.
  
  В їх четверту ніч на Королівському тракті вони підійшли до великого перехрестя, після якого головна дорога йшла більше на південь, ніж на схід і, таким чином, відхилялася від Стежки Променя. Попереду, менш ніж в ночі ходьби (або їзди, якщо хтось їхав в розкішному таксі Товстуни Хо), виднівся високий пагорб, на вершині якого стояв величезний чорний замок. У оманній світлі місяця Сюзанні здалося, що в архітектурі замку сильні східні мотиви. У вершини вежі роздувалися, немов хотіли перетворитися в мінарети. Їх поєднували якісь фантастичні пішохідні містки, підвішені над замковим подвір'ям. Деякі з містків зруйнувалися, але здебільшого збереглися в цілості. Вона також чула потужний низький гул. Безумовно не машинного походження. Вона запитала у Роланда, що це.
  
  — Вода, — відповів він.
  
  — Яка вода? Ти знаєш?
  
  Він похитав головою.
  
  — Але я не став би пити воду, яка тече так близько від цього замку, навіть якщо б помирав від спраги.
  
  — Це погане місце, — пробурмотіла Сюзанна, говорячи не тільки про замок, але і про безіменному містечку з стоять під нахилом
  
  (злісно смотрящих)
  
  будинків, яких вистачало на схилах пагорба. — І Роланд... вони не порожні.
  
  — Сюзанна, якщо ти відчуєш, що привиди стукають, просячи дозволу увійти в твою голову... стукають або вгризаються... жени їх геть.
  
  — Це спрацює?
  
  — Я не впевнений, що спрацює, — визнав він, — але чув, що вони повинні отримати дозвіл на вхід, а хитрості їм вистачає, так що вони будуть всіляко намагатися добитися свого.
  
  Сюзанна читала «Дракулу» і чула історію батька Каллагэна про подію в Салемс-Лот, тому розуміла, про що тлумачить Роланд.
  
  Він ніжно взяв її за плечі й розвернув обличчям від замка. Можливо, спочатку він не був чорним, вирішила вона, а став таким з часом. Істинний колір вони могли побачити тільки при денному світлі. А поки замок висвітлювався лише частково прихованим хмарами місяцем.
  
  Кілька інших доріг відходили від перехрестя, на якому вони зупинилися, в більшості своїй кривих, як зламані пальці. І лише одна — Роланд хотів, щоб саме на неї Сюзанна і подивилася, — був прямий, як стріла. Сюзанна зрозуміла, що це єдина пряма вулиця, яку вона побачила з тих пір, як на їх шляху знову почали попадатися будинку і містечка. Дорога була гладкою, не вимощеній бруківкою, і йшла точно на південний схід, уздовж Стежки Променя. Над нею пливли посріблені місяцем хмари, немов кораблі, що йдуть в кільватері один одного.
  
  — Ти бачиш темна пляма на горизонті, люба? — пробурмотів він.
  
  — Так. Темна пляма і білу смугу перед ним. Що це? Ти знаєш?
  
  — Мені здається, так, але повної впевненості у мене немає, — відповів Роланд. — Давай відпочинемо тут. До зорі залишилося не так вже й багато часу, тоді ми всі і побачимо. А крім того, мені не хочеться наближатися до цього замку вночі.
  
  — Якщо Червоного Короля там немає, а Стежка Променя йде туди, — вона вказала на пряму дорогу, чого нам взагалі йти в цей чортовий замок?
  
  — По-перше, щоб переконатися, що Короля там немає, — відповів Роланд. — І ми, можливо, зуміємо заманити в пастку того, хто йде за нами. Я в цьому сумніваюся, він хитрий і підступний... але шанс є. Він також молодий, а молоді іноді втрачають пильність.
  
  — Ти його вбив?
  
  У місячному світлі від посмішки Роланда тягнуло арктичним холодом. Безжальною посмішки.
  
  — Без найменшого коливання.
  
  8
  
  Вранці Сюзанна прокинулася від важкої дрімоти серед припасів на возі рикші і побачила, що Роланд стоїть на перехресті і дивиться вздовж Стежки Променя. Вона злізла з воза дуже обережно, тому що тіло затекло, а вона не хотіла впасти. Відчувала, що замерзлі кістки в її тілі стали крихкими і при найменшому ударі могли розлетітися вщент, як скло.
  
  — Що ти бачиш? — запитав він її. — Тепер, при світлі, що бачиш ти в тій стороні?
  
  Біла смуга виявилася снігом, що її не здивувало, оскільки до цього все йшло. А ось що здивувало, більш того, безмірно порадувало, так це дерева, які височіли за білою смугою. Зелені хвойні дерева. Живі дерева.
  
  — Ой, Роланд, які вони гарні! — вигукнула вона. — Нехай навіть стоять у снігу, все одно гарні! Правда?
  
  — Так. — Він високо підняв її і повернув обличчям у той бік, звідки вони прийшли. За кладовищем мертвих будинків вона побачила малу частину Поганих Земель, через які вони пройшли: нагромадження скель, місцями випирає з нього пагорб з крутими схилами або столову гору.
  
  — Подумай про це. За тими землями, що ти бачиш, знаходиться Федик. За Федиком — Тандерклеп. За Тандерклепом — Кал'ї і ліс, яким закінчується Пограниччі між Серединним і Крайнім світами. Луд ще далі, а за ним Річковий Перехрестя. Потім Західне море і велика пустеля. А вже за ними, загублені в лігах і в часі, залишки Внутрішнього світу. Феодів. Гилеада. Місця, де навіть зараз живуть люди, які пам'ятають любов і світло.
  
  — Так, — відповіла вона, не розуміючи, до чого він хилить.
  
  — Туди повернувся Червоний Король, щоб вилити свою злість. Сам він мав намір піти в іншу сторону, ти повинна розуміти, до Темної Вежі, і навіть в своєму безумстві віддавав собі звіт в тому, що не можна знищувати землю, по якій збираєшся пройти, ти сам і ті, кого вирішив взяти з собою. — Стрілець притиснув її до грудей і поцілував у лоб з такою ніжністю, що вона ледь не заплакала. — Ми втрьох увійдемо в замок і зловимо Мордреда в пастку, якщо удача повернеться до нас обличчям, а до нього спиною. Потім підемо далі, в живі землі. Там буде дерево для багаття і дичину, яка дасть нам свіже м'ясо для їжі й шкури для одягу. Ти зможеш пройти ще трохи мила? Ти зможеш?
  
  — Так, — кивнула вона. — Спасибі, Роланд.
  
  Вона обняла його і в той самий момент подивилася на червоний замок. У прибывающем світлі могла бачити, що камінь, з якого побудували замок, нехай і потемнів з роками, спочатку був кольору свіжої крові. Вона викликала з пам'яті розмова з Міа, в галереї на кріпосній стіні замку Дискордия, згадала червоне світло, пульсуючий на горизонті. Практично там, де вони перебували в даний момент.
  
  Зараз же йди до мене, а не то взагалі не зможеш прийти. Бо Король може зачаровувати навіть на відстані.
  
  Міа говорила про те самому пульсуючому темно-червоній заграві, але...
  
  — Його немає! — сказала вона Роланду. — Червоного світла, що йде від замку... Кузні Короля, так Міа називала його джерело! Його немає! Ми жодного разу не побачили його, поки йшли сюди!
  
  — Ні, — кивнув Роланд, і його посмішка потеплішала. — Я впевнений, що він потух в той самий момент, коли ми припинили роботу Руйнівників. Кузні Короля більше немає, Сюзанна. І вже не буде ніколи, якщо боги виявлять свою доброту. Так багато ми зуміли зробити, хоча нам і довелося заплатити дорогу ціну.
  
  У другій половині дня вони підійшли до «Ле кас руа рюс», який, як з'ясувалося, залишили не всі його мешканці.
  
  
  
  Розділ 3
  
  Замок Червоного Короля
  
  1
  
  [177]Вони перебували в милю від замку, і рев невидимої води ставав все голосніше, коли почали з'являтися барвисті гірлянди і плакати. Гірлянди пошили з матерії трьох кольорів: червоного, білого і синього; у Сюзанни вони асоціювалися з парадами в День поминання і Головними вулицями маленьких містечок у День незалежності, четвертого липня. На фасадах вузьких, зберігають свої таємниці будинків і у вітринах магазинів, давно вже закритих і випотрошених від підвалу до даху, ці гірлянди нагадували рум'яна на щоках гнилого трупа.
  
  Обличчя на плакатах вона дізналася з першого погляду. Річард Ніксон і Генрі Кебот Лодж підкидали руки з переможною буквою V, виставленими двома пальцями, сяючи усмішкою продавців автомобілів (НІКСОН/ЛОДЖ, ТОМУ ЩО РОБОТА ЩЕ НЕ ЗАКІНЧЕНА, — прочитала вона на плакаті). На іншому плакаті Джон Кеннеді і Ліндон Джонсон, обійнявшись, вітали всіх вільними руками. Під їх ногами тяглося сміливу заяву: МИ СТОЇМО НА ПОРОЗІ НОВОГО ФРОНТИРУ.
  
  — Ти знаєш, хто переміг? — озирнувшись, спитав Роланд. Сюзанна в цей момент їхала на розкішному таксі Товстуни Хо, видивлялася по сторонам (і мріяла про светрі: бачить Бог, не відмовилася б навіть від легкого кардігана).
  
  — О так. — Вона не сумнівалася, що плакати розвісили заради неї. — Переміг Кеннеді.
  
  — Він став твоїм діном?
  
  — Діном всіх Сполучених Штатів. І Джонсон зайняв його місце після того, як Кеннеді застрелили.
  
  — Застрелили? Ти так говориш? — зацікавився Роланд.
  
  — Так. Застрелив із засідки боягуз по прізвища Освальд.
  
  — І твої Сполучені Штати були наймогутнішою країною світу?
  
  — Ну, Росія змагалася з нами, коли ти схопив мене за шкірку і висмикнув у Серединний світ, але в принципі, так.
  
  — І люди вашої країни вибирали собі діна самі? Звання діна не передавалося у спадок?
  
  — Абсолютно вірно. — В голосі Сюзанни чулася настороженість. Вона очікувала, що Роланд зараз разругает демократичну систему виборів. Або высмеет.
  
  Замість цього він її здивував.
  
  — Цитуючи Блейна Моно, звучить непогано.
  
  — Зроби мені послугу і ніколи не цитируй його, Роланд. Ні зараз, ні потім. Домовилися?
  
  — Як скажеш, — погодився він, а потім додав, без паузи, але сильно знизивши голос: — Тримай мій револьвер напоготові, якщо тебе це влаштує.
  
  — Цілком влаштує, — одразу ж відповіла вона, також тихо. Вийшло «устроиолне», бо їй не хотілося ворушити губами. Вона відчувала, що за ними спостерігають з будинків, які скупчилися в цій частині Королівського тракту, як магазини і харчевні в середньовічному місті (або на знімальному майданчику фільму, події якої розгорталися в середньовічному місті). Тільки не знала, люди це, роботи або все ще працюють телевізійні камери, але повірила цьому почуттю ще до того, як Роланд підтвердив, що її підозри не позбавлені підстав. Та їй вистачило одного погляду на голову Ыша, яка поверталася з боку в бік, як маятник у дідусевих підлогових годин, щоб зрозуміти: він теж відчуває чиюсь увагу до їх особам.
  
  — Він був хорошим діном, цей Кеннеді? — Роланд знову заговорив звичайним голосом. І в тиші лунав він дуже далеко. Сюзанна раптово усвідомила, що з нею сталося на рідкість приємна зміна: вона зовсім не відчувала холоду, хоча повітря, не додав у температурі, став ще й сирим в силу близькості ревучий річки. Її надто цікавив навколишній світ, так що звертати увагу на холод вона просто не встигала. Принаймні на поточний момент.
  
  — Ну, не всі так думали, безумовно не думав той псих, що застрелив його, але я вважала, що так. Під час передвиборної кампанії він говорив людям, що збирається багато чого змінити. Ймовірно, менше половини виборців вірили, що слова у нього не розійдуться з ділом, оскільки більшість політиків бреше з тієї ж причини, з якої мавпа махає хвостом: тому що може. Але після того як його обрали, він почав втілювати в життя свої обіцянки. Тоді ж ледь не почалася війна з-за однієї країни, яка називалася Куба, і він показав себе таким же сміливим, як... ну, скажімо так, ти б з радістю встав з ним пліч-о-пліч. Коли деякі люди зрозуміли, що він налаштований серйозно, ці сучі діти найняли психа, щоб той його застрелив.
  
  — Оз-вальта.
  
  Сюзанна кивнула, не ставши його поправляти, подумавши, що поправляти нічого. Оз-вальт. Оз. Знову колесо описало коло, чи не так?
  
  — І Джонсон став біля влади після відходу Кеннеді?
  
  — Так.
  
  — Як він себе проявив?
  
  — До того моменту, як ти мене «витягнув», пройшло занадто мало часу, щоб робити якісь висновки, але він, звичайно, ставився до тих, хто вмів грати в цю гру. «Живи сам і давай жити іншим» — так у нас казали. Ти розумієш?
  
  — Так, звичайно, — кивнув Роланд. — Сюзанна, думаю, ми прибули. — І зупинив розкішне таксі Товстуни Хо. Як і раніше, стискаючи пальцями руків'я стрижнів, оглянув «Ле кас руа рюс».
  
  2
  
  Тут Королівський тракт закінчувався, переходячи в широкий, мощений бруківкою передній двір, який коли-то, і тут сумнівів бути не могло, охоронявся людьми Червоного Короля настільки ж ретельно, як Букінгемський палац охороняється «м'ясоїдами»[178] королеви Єлизавети. На бруківці вони побачили намальований червоний очей, який з роками лише трохи вицвів. Стоячи на землі, людина могла лише здогадатися, що намальований очей, але з верхотури, припустила Сюзанни, око це обов'язково привернув би увагу, варто було подивитися на північний захід.
  
  Напевно цей мерзенний очей намалювали з усіх сторін світу, — подумала вона.
  
  Над переднім двором, на розтяжках, закріплених на двох сторожових вежах, висів тільки намальований банер, також витриманий в трьох кольорах: червоному, білому і синьому. На ньому Сюзанна прочитала:
  
  ЛАСКАВО ПРОСИМО, РОЛАНД І СЮЗАННА
  
  (Ыш теж!)
  
  ПРОДОВЖУЙТЕ ДУМАТИ, ЩО ВИ
  
  У ВІЛЬНОМУ СВІТІ
  
  Замок за внутрішнім двором (і річкою, загнаної в кріпосний рів) дійсно побудували з блоків темно-червоного каменю, які з роками стали чи не чорними. Башти і башточки замку у верхній своїй частині сильно збільшувалися в розмірах, немов заперечуючи закон всесвітнього тяжіння. А основна частина замку, яка перебувала під цими кидаються в очі архітектурними надмірностями, виглядала суворої і нехитрою, якщо не рахувати ще одного ока, вирізаного в арці над головним входом. Два з ширяють на висоті пішохідних містків зруйнувалися, замусорив двір шматками каменю, але ще шість залишилися на місці, перетинаючи повітря на різних рівнях, ніж нагадали Сюзанні транспортну розвилку в місцях перетину основних автострад. Як і в будинках, двері і вікна в замку були напрочуд вузькими. Товсті чорні ворони сиділи на підвіконнях вікон, розташованих вздовж пішохідних містків, і дивилися на них.
  
  Сюзанна злізла з воза рикші. Револьвер вона заткнула за пояс, де він завжди був під рукою. Приєдналася до стрілку, дивлячись на головні ворота на цій стороні фортечного рову. Широко розкриті. За ними горбатий кам'яний міст вів на інший берег. Під мостом чорна вода вирувала в кам'яному «горлі» шириною сорок футів. Від води йшов різкий, неприємний запах, а на декількох стирчать з неї чорних скелях осідала не біла, а жовта піна.
  
  — Що будемо робити? — запитала вона.
  
  — Для початку послухаємо он тих хлопців. — І Роланд хитнув головою у бік парадних дверей на дальній стороні брукованого переднього двору. Двері були прочинені і з них вийшли двоє чоловіків, що абсолютно звичайних чоловіків, а не «жердин» якими стають їх відображення у деяких дзеркалах кімнати сміху. Коли вони залишили за собою половину двору, вислизнув з дверей третій і пішов за ними. Начебто зброї у них не було, а коли перші двоє підходили до мосту, Сюзанна особливо й не здивувалася, побачивши, що вони близнюки. Так і той, що наздоганяв двох перших, нічим від них не відрізнявся: білий, досить-таки високий, з довгими чорними волоссям. Тобто трійня, два брата попереду, один — трохи ззаду. Всі троє були в джинсах і товстих куртках, які тут же викликали у Сюзанни пекучу заздрість. Двоє попереду несли великі плетені кошики, тримаючи їх за шкіряні ручки.
  
  — Одягни на них очки, додай бороди, і вони будуть виглядати як Стівен Кінг, коли ми з Едді вперше зустрілися з ним, — прошепотів Роланд.
  
  — Правда? Ти так говориш?
  
  — Так. Ти пам'ятаєш, що я тобі сказав?
  
  — Право говорити залишається за тобою.
  
  — І щодо спонукання, що йде перед перемогою. Пам'ятай і про це.
  
  — Буду. Роланд, ти їх боїшся?
  
  — Я думаю, що ці троє страху викликати не можуть. Але будь готова до стрільби.
  
  — Вони начебто беззбройні. — Зрозуміло, не слід забувати про плетені кошики. У них могло лежати що завгодно.
  
  — Все одно, будь готова.
  
  — Можеш не хвилюватися.
  
  3
  
  Навіть крізь ревіння води, що мчить під мостом, вони чули розмірений стукіт каблуків незнайомців по бруківці. Двоє з кошиками вступили на міст, минули половину, зупинилися на найвищій його частини. Поставили корзини поруч один з одним. Третій чоловік залишився на тій частині мосту, що спускалася до замку, демонстративно склав руки на грудях, показуючи, що в них нічого немає. Тепер до Сюзанни долетів запах приготованого м'яса, що піднімається від однієї з кошиків. Не тушонки. Швидше ростбіфа і курятини, ось який божественний запах йшов від кошика. Рот у Сюзанни наповнився слиною.
  
  — Хайл, Роланд із Гилеада! — вигукнув чорнявий чоловік, що стояв праворуч. — Хайл, Сюзанна з Нью-Йорка! Хайл, Ыш з Серединного світу! Довгих днів і приємних ночей!
  
  — Один — виродок, а решта ще гірше, — зауважив його супутник.
  
  — Не звертайте на нього уваги, — тут же вставив стоїть праворуч «близнюк» Стівена Кінга.
  
  — Не звертайте на нього уваги, — передражнив його лівий «близнюк», скорчив гримасу, таку навмисно мерзенну, що вона вийшла кумедною.
  
  — І тобі їх в два рази більше, — відповів Роланд, реагуючи на більш ввічливого «близнюка». Виставив ногу вперед і ледь вклонився. Сусанна зробила реверанс, за звичаями Кал'ї, розправляючи уявні спідниці. Ыш сидів біля лівої ноги Роланда, дивлячись на двох однакових чоловіків, які стояли на мосту.
  
  — Ми — уффи, — пояснив чоловік праворуч. — Ти знаєш, хто такі уффи, Роланд?
  
  — Так, — відповів Роланд, потім повернувся до Сюзанні. — Це старе слово... точніше, давнє. Він заявляє, що вони — перевертні. — І додав, набагато тихіше, щоб за ревом води його не почули на мосту: — Я сумніваюся, що це правда.
  
  — І, проте, правда, — одразу ж сказав правий «близнюк» ввічливим тоном.
  
  — Брехуни скрізь бачать собі подібних, — зауважив лівий «близнюк» і закотив один цинічний синій очей. Тільки один. Сюзанна не могла пригадати, щоб їй доводилося бачити людину, здатну закотити тільки одне око.
  
  Третій «близнюк», який залишився позаду, голосу не подавав, стояв і спостерігав зі складеними на грудях руками.
  
  — Ми можемо прийняти будь-яку форму, яку тільки побажаємо, — продовжив правий, — але ми отримали наказ постати перед вами в образі людини, якого ви дізнаєтеся і яким довіряєте.
  
  — Якщо вимірювати недовіру довжиною, так я не довіряю сэю Кінгу на відстані, куди більшому того, на який зміг би кинути його самого важкого дідуся, — відповів Роланд. — Клопоту від нього, як від цапа, жує штани.
  
  — Ми зробили все, що в наших силах, — знизав плечима правий Стівен Кінг. — Могли б постати перед вами в образі Едді Діна, але вирішили не викликати у леді дуже болючих спогадів.
  
  — «Леді» виглядає так, що з радістю трахнулась б мотузкою, якщо б змогла поставити її сторч між стегон, — кинув лівий Стівен Кінг і хтиво посміхнувся.
  
  — Оце вже зайве, — заявив третій Стівен Кінг, який стояв позаду зі складеними на грудях руками. Тоном рефері. Сюзанна подумала, що зараз він покарає не стесняющегося у виразах лівого Кінга п'ятихвилинним штрафом. Вона б не заперечувала, аж ніяк, тому що у неї стискалося серце, коли вона слухала цього Кінга, отпускающего брудні жарти; він нагадував їй Едді.
  
  Роланд на цю пікіровку не відреагував.
  
  — Чи Можете ви троє прийняти три різні форми? — поцікавився він у Кінга-Чисторота. Сюзанна почула, як стрілець проковтнув слину, перш ніж задати питання, і зрозуміла, що йому теж не дають спокою запахи, що йдуть з кошика. — Може один з вас, приміром, стати сэем Кінгом, один — сэем Кеннеді і один — сэем Ніксоном?
  
  — Гарне питання, — відповів Кінг-Чисторот, що стоїть праворуч.
  
  — Дурне питання, — не погодився Кінг-Грязнорот ліворуч. — Абсолютно безглуздий. Постріл в молоко. Да ладно, хіба є хоч один інтелектуал серед героїв з швидкими руками?
  
  — Принц Гамлет з Данії, — відповів Кінг-Рефері, який спокійно стояв позаду двох інших Кінгів. — Але оскільки на розум відразу прийшов тільки він, можливо, принц Датський — виключення, яке доводить правило.
  
  Чисторот і Грязнорот повернулися до нього. Коли стало ясно, що він вже висловився, знову подивилися на Роланда і Сюзанну.
  
  — Оскільки насправді ми — одна істота, — пояснив Чисторот, — і наші здібності по цій частині обмежені, відповідь — ні. Ми всі можемо стати Кеннеді, або ми всі можемо стати Никсонами, але...
  
  — Джем вчора, джем завтра, але ніякого джему сьогодні, — подала голос Сюзанна. Вона поняття не мала, звідки взялася у неї в голові ця фраза (і ще менше розуміла, чому вимовила вголос), але Кінг-Рефері вигукнув:
  
  — Саме так! — і кивнув, як учитель, який вирішив похвалити учня, якому вдався відповідь.
  
  — Йдемо далі, заради твого батька, — пирхнув Кінг-Грязнорот ліворуч. — Мене просто нудить, коли я дивлюся на цих зрадників Повелителя червоного.
  
  — Дуже добре, — кивнув той Кінг, що стояв поруч. — Хоча називати їх зрадниками несправедливо, якщо, звичайно, додати в рівняння ка. Оскільки імена, які ми дали собі, для вас невимовні...
  
  — Як у супротивника Супермена, містера Мксизптлка, — вставив Грязнорот.
  
  — ...ви можете скористатися тими, що пускав у хід Пішов. Те саме істота, яке ви називаєте Червоним Королем. Я — его, грубо кажучи, і проходжу під ім'ям Фимало. Цей тип, що коштує поруч зі мною, Фумало. Він — наш ід.
  
  — А той, що ззаду, повинно бути, Файмало, — втрутилася Сюзанна. — Хто він, ваш супер-его?[179]
  
  — Блискуче! — вигукнув Фумало. — Готовий сперечатися, ти навіть зможеш вимовити слово Фройд.[180] Може, піднімеш його і по буквах, ти, нью-йоркська галка, якій вкоротили ноги?
  
  — Не звертай на нього уваги, — сказав Фимало, — він завжди вважав жінок загрозою.
  
  — Ви — ід, его і супер-его Стівена Кінга? — спитала Сюзанна.
  
  — До чого гарне питання! — схвально вигукнув Фимало.
  
  — До чого тупий питання! — схвально вигукнув Фумало. — У твоїх батьків залишилися інші діти, які вижили, Галка?
  
  — Давай не будемо чіпати батьків, — запропонувала Сюзанна, — а не то я викличу Детту Уокер, і вона швиденько заткне тобі загинути.
  
  — У мене немає нічого спільного з сэем Кінгом за винятком деяких фізичних характеристик, та й то на короткий період часу, — заговорив Кінг-Рефері. — І, як я розумію, короткий період часу — весь час, який є в нашому розпорядженні. Я не відчуваю особливої любові до справи, якій ви служите, і не збираюся лізти зі шкіри геть, щоб допомогти вам, тобто точно не зі шкіри вилізу, але, проте, розумію: саме завдяки вам двом Пішов покинув цей замок. Оскільки він тримав мене в полонених і поводився зі мною, як з придворним блазнем, я абсолютно не засмучений його відходом. Я допоможу вам, якщо зумію, принаймні трохи допоможу, але заради вас не буду лізти зі шкіри геть. «Хай буде повна ясність», — як міг би сказати ваш нещодавно загиблий друг Едді Дін.
  
  Сусанна зробила все, щоб її обличчя залишилося безпристрасним, але слова Кінга-Рефері вжалили її. Боляче вжалили.
  
  Як і раніше, Фимало і Фумало повернулися до Файмало, коли він говорив. Тепер вони знову подивилися на Роланда і Сюзанну.
  
  — Чесність — найкраща політика, — з благочестивим видом процитував Фимало. — Сервантес.
  
  — Брехуни процвітають. — Фумало цинічно посміхнувся. — Анонім.
  
  — Траплялося, коли Пішов змушував нас ділитися на шістьох, навіть на сімох, і тільки з однієї причини: тому що такий поділ викликало біль, — знову заговорив Фимало. — Однак ми не могли покинути замок, як і всі інші, тому що він встановив навколо стін бар'єр смерті.
  
  — Ми думали, що він уб'є нас, перш ніж піти, — додав Фумало, цинізм геть зник з його голосу, а виразом обличчя він нагадував людину, згадує, що сталося з ним нещастя, коли він розминувся зі смертю на якісь три дюйми.
  
  Фимало: Він убив дуже багатьох. Обезголовив свого прем'єр-міністра.
  
  Фумало: У якого був третинний сифіліс і який розумів, що з ним відбувається, не більше свині в загоні худоби на бойні, про що можна тільки пожаліти.
  
  Фимало: Він збудував тих, хто працював на кухні, і всіх покоївок...
  
  Фумало: Всіх, хто був вірний йому, дійсно вірний до гробу...
  
  Фимало: І змусив їх прийняти отруту, коли вони стояли перед ним. Він міг би вбити їх у сні, якщо б захотів...
  
  Фумало: Для цього йому потрібно лише побажати їм смерті.
  
  Фимало: Але замість цього він змусив їх прийняти отруту. Щурячу отруту. Вони проковтували його великими коричневими шматками і вмирали в конвульсіях прямо перед ним, що сидить на троні...
  
  Фумало: Який зроблений з черепів, ви розумієте...
  
  Фимало: Він сидів, спираючись ліктем на коліно, підперши підборіддя кулаком, як людина, думає велику думу, скажімо про квадратуру кола або про найбільшому простому числі, спостерігаючи, як вони корчаться і блюють на підлозі Залу аудієнцій.
  
  Фумало (з дещицею запалу, який Сюзанна знайшла хтивим, а тому вкрай неприємним): Деякі, вмираючи, просили дати їм води. Ця отрута викликав спрагу, ага! І ми думали, що наступною буде наша черга!
  
  Ось тут в голос Фимало прорвалися емоції, якщо не роздратування, то як мінімум роздратування:
  
  — Ти дозволиш мені все розповісти і покінчити з цим, щоб вони могли йти далі і займатися своїми справами, як їм того хочеться?
  
  — Знову командуєш, — кинув Фумало і ображено замовк. Над ними палацові ворони штовхалися, намагаючись зайняти більш зручне місце, і дивилися на них круглими блискучими очима. Безсумнівно, розраховують закусити тими, хто не зможе піти звідси, — подумала Сюзанна.
  
  — У нього залишалося шість кристалів Чаклунський веселки, — продовжив Фимало. — І коли ви ще були в Кальє Брін Стерджис, щось побачене в них добило його, остаточно звело з розуму. Ми не знаємо напевно, що це було, самі не бачили, але підозрюємо, що він побачив вашу перемогу, не в Кальє, а пізнішу, в Алгул Сьєнто. Тому що вона ставила хрест на його плани зруйнувати Промені і, таким чином, звалити Темну Вежу.
  
  — Зрозуміло, саме це він і побачив, — тихенько мовив Файмало, і тут же обидва Стівена Кінга, що стояли на мосту, обернулися до нього. — Нічого іншого бути не могло. А що привело його на межу божевілля, так це дві конфліктуючі нав'язливі ідеї: звалити Темну Вежу або дістатися до неї раніше тебе, Роланд, і піднятися на вершину. Знищити її... або правити нею. Я не впевнений, що він намагався все це усвідомити... Просто хотів випередити тебе в чомусь, а потім позбавити тебе того, що ти прагнув роздобути. Ось це він дуже навіть розумів.
  
  — Тобі, безсумнівно, буде приємно дізнатися, як він гнівався на тебе, як довгі тижні проклинав твоє ім'я, перш ніж розбити свої іграшки, — вставив Фумало. — Як почав боятися тебе, оскільки він міг боятися.
  
  — Тільки не він, — заперечив Фимало, похмуро, як здалося Сюзанні. — Йому це зовсім не сподобалося. В його перемоги, як і в поразках, немає благородства.
  
  — Коли Червоний Король побачив, що Алгул Сьєнто впаде перед тобою, — знов заговорив Файмало, — він зрозумів, що працюють Промені відновляться. Більш того! З часом ці два збережених Променя відтворять інші Промені, поступово, милю за милею, колесо за колесом. А якщо таке станеться, тоді врешті-решт...
  
  Роланд кивав. В його очах Сюзанна побачила новий вираз: радісне здивування. Може, він знає, як перемогти, — подумала вона.
  
  — Тоді, зрештою, те, що зрушила, зможе повернутися на колишнє місце, — продовжив він фразу Файмало. — Можливо, Серединний світ і Внутрішній світ. — Він помовчав. — Можливо, навіть Гилеад. Світло. Білизна.
  
  — Ніяких «можливо», — похитав головою Файмало. — Бо ка — колесо, а якщо колесо не зламано, воно завжди буде котитися. Якщо Червоний Король не зможе стати Владикою Вежі або Її катом, врешті-решт все це обов'язково повернеться.
  
  — Божевілля! — вигукнув Фумало. — І до того ж руйнує божевілля. Але, зрозуміло, Великий Червоний завжди являв собою шалену бік Гана. — Тут він бридко підморгнув Сюзанні. — Це Фру-у-у-д,[181] леді Галка.
  
  Фимало підбив підсумок:
  
  — А потім він розбив Кристали і вбив своїх вірних...
  
  — Ми хочемо, щоб ви це зрозуміли, — перервав його Фумало. — Якщо, звичайно, ви не настільки твердолобі, щоб до вас не доходив зміст наших слів.
  
  — Завершивши два ці справи, він покінчив з собою, — сказав Файмало, і парочка Кінгів, що стояла на мосту, в який вже раз повернулася до нього. Немов не могли не повернутися.
  
  — Він це зробив ложкою? — поцікавився Роланд. — Я і мої друзі виросли з таким пророцтвом. У вигляді вірша.
  
  — Так, саме, — кивнув Файмало. — Я думав, він перерізав собі горло, бо кромка ложки була загострена (як кромка деяких тарілок, ви розумієте... ка — колесо, і завжди повертається, якщо вже прийшло в рух, але він її проковтнув. Проковтнув ложку, ви можете собі таке уявити? Кров потекла у нього з рота. Потоки крові! Потім він скочив на найбільшу із своїх сірих коней, він назвав її Нік, в честь країни снів і мрій, і поскакав на південний схід, в білі землі Эмпатики, взявши з собою деякі речі, які поклав перед собою на сідло. — Він посміхнувся. — Тут багато їжі, але вона йому не потрібна, як ви розумієте. Минулий більше не їсть.
  
  — Зачекайте хвилинку, беру таймаут. — Сюзанна склала руки буквою «Т» (цього вона навчилася у Едді, хоча в той момент і не пам'ятала про це). — Якщо він проковтнув ложку з загостреною кромкою і порізав собі горло...
  
  — Леді Галя починає бачити світло в кінці тунелю! — закричав Фумало і здійняв руки в повітря.
  
  — ...як він взагалі міг щось зробити?
  
  — Пішов не може померти, — відповів Фимало, ніби пояснював очевидне трирічній дитині. — І ви...
  
  — Ви бідні глупыши... — з удаваним добродушністю вставив його партнер.
  
  — Ви не зможете вбити того, хто вже мертвий, — закінчив Файмало. — Що ж стосується Червоного Короля, якби він залишився таким, як раніше, твої револьвери, Роланд, змогли б убити його...
  
  Роланд кивав.
  
  — Передаються від батька синові, зі стволами, виготовленими з великого меча Артура Эльдского, Экскалибура. Так, це теж частина пророцтва. Яку він, звичайно, знав.
  
  — Але тепер він убезпечив себе від них. Опинився поза межами їх досяжності. Він — нежить.
  
  — У нас є підстави вірити, що він замкнений на балконі Темної Вежі, — сказав Роланд. — Нежить чи ні, він ніколи не зможе піднятися на вершину без одного сігула з Эльда. Звичайно ж, якщо він знав так багато про пророцтво, знав і про це.
  
  Файмало похмуро посміхнувся.
  
  — Ага, але як Гораціо утримував міст в історії, розказаної в світі Сюзанни, так і Пішов, Червоний Король, утримує Темну Вежу. Він знайшов спосіб проникнути в неї, але не зміг піднятися на вершину, все так. І поки він утримує її, ти теж не зможеш туди піднятися.
  
  — Таке відчуття, що старина Король Червоний з'їхав з глузду не до кінця, — вставив Фимало.
  
  — Спятивший, як лисиця! — додав Фумало, постукав себе по скроні... а потім раптом розреготався.
  
  — Але якщо ви підете далі, — продовжив Файмало, — то принесете йому сигулы Эльда, які йому потрібні, щоб стати господарем Вежі, яка поки взяла його в полон.
  
  — Спочатку йому доведеться взяти їх у мене, — відповів Роланд. — У нас. — Казав він без драматичних інтонацій, ніби мова йшла про погоду.
  
  — Твоя правда, — погодився Файмало, — але подумай ось про що, Роланд. Ти не зможеш убити його ними, але є ймовірність, що він зуміє відібрати їх у тебе, тому що розум у нього диявольський і можливості величезні. Якщо йому це вдасться... що ж! Уяви собі мертвого короля, і божевільного, на вершині Темної Вежі, з парою великих стародавніх револьверів! Він міг би правити звідти, але я думаю, враховуючи його божевілля, він віддасть перевагу обрушити Вежу. І це він зможе зробити, незалежно від того, вціліли Промені чи ні.
  
  Файмало пильно дивився на них, стоячи на колишньому місці, на дальньому кінці мосту.
  
  — А потім все зануриться в пітьму.
  
  4
  
  У подальшій паузі присутні біля мосту обговорювали почуте. Першим заговорив Фимало, і в його голосі чулися чи не извиняющиеся нотки.
  
  — Ціна, може, і не була б настільки висока, якщо б мова йшла тільки про одному цьому світі, який ми можемо назвати Ключовим Баштовим, раз вже Темна Вежа не існує тут у вигляді троянди, як у багатьох інших світах, або у вигляді безсмертного тигра, як у деяких, або... е... начебто, собаки Ровер,[182] як щонайменше в одному...
  
  — Собаки по кличці Ровер? — ошелешено перепитала Сюзанна. — Ти так говориш?
  
  — Леді, в тебе уява, як у наполовину згоріла палиці. — Голос Фумало переповнювало найглибше презирство.
  
  Фимало пропустив його слова повз вуха.
  
  — У цьому світі Башта і є Вежа. У тому світі, де ти недавно побував, Роланд, більшість біологічних видів нормально розмножуються, і багато живуть добре. Там є енергія і надія. Підеш ти на ризик знищення того світу, точно так само, як і цього, і всіх інших світів, яких сей Кінг торкнувся своєю уявою і які притягнув до себе? Бо не він створив, ти розумієш. Заглянувши в пупок Гана, Ганом не стають, хоча багато творчі люди, схоже, дотримуються такої думки. Ти підеш на такий ризик?
  
  — Ми тільки питаємо, не намагаємося в чомусь переконати тебе, — підхопив Файмало. — Але правда така: тепер це тільки твій похід, стрілець. Ось в чому справа. Ніхто і ніщо не змушує тебе йти далі. Як тільки ти залишиш позаду цей замок і ступиш в Білі Землі, ти і твої друзі опинитеся поза досяжності ка. І тобі немає потреби йти туди. Все, через що ти пройшов перш, служило одного: допомогти тобі врятувати Промені, порятунок яких гарантувало вічне існування Вежі, осі, на якій обертаються всі світи і все живе. Це зроблено. Якщо ти повернеш назад, мертвий король назавжди залишиться у в'язниці, в якій зараз і заточений.
  
  — Хрін тобі, — пирхнула Сюзанна, грубістю не поступаючись Фумало.
  
  — Правда твої слова або брехня, — відповів Роланд, — я все одно піду далі. Тому що обіцяв.
  
  — Та кому ж ти дав обіцянку? — вибухнув Файмало. Вперше з того моменту, як він ступив на замкову частину мосту, Файмало расцепил руки, підняв їх і відкинув волосся з лоба. Жест цей красномовно показував його роздратування. — Немає в пророцтві такої обіцянки, я тобі точно кажу!
  
  — І бути не може. Це я дав обіцянку самому собі і збираюся стримати слово.
  
  — Цей чоловік такий же божевільний, як Пішов Червоний. — В голосі Фумало чулося повагу.
  
  — Добре. — Файмало зітхнув і знову склав руки на грудях. — Я зробив усе, що міг. — Він кивнув двом іншим третинам трійні, які знову повернулися до нього.
  
  Фимало і Фумало опустилися на одне коліно: Фимало — на праве, Фумало — на ліве, зняли кришки з плетених кошиків, які принесли, і схилили їх вперед. (Сюзанні тут же згадалося, як моделі показували призи в телевікторинах «Правильна ціна» і «Зосередженість».)
  
  В одній лежала страви: смажена свинина і курятина, теляча лопатка, кругляки рожевої шинки. Сюзанна відчула, як її шлунок розширюється, готовий проковтнути все, і їй насилу вдалося придушити стогін, що піднімається з грудей. Рот переповнився слиною, і вона підняла руку, щоб видалити надлишок з губ. Вони знали, що вона стирає слину, з цим вона нічого не могла вдіяти, але принаймні вона відмовила їм у задоволенні побачити, як наочне свідчення її голоду блищить на губах і підборідді. Ыш тявкнул, але залишився на місці, біля лівого чобота стрілка.
  
  У другому кошику лежали два великих товстих светри крупної в'язки, один зелений і один червоний, різдвяних квітів.
  
  — Там також теплу нижню білизну, куртки, короткі чоботи з підкладкою з овчини і рукавички, — пояснив Фимало. — Тому що в Эмпатике в цей час року біса холодно, а йти вам довгі місяці.
  
  — На околиці міста ми залишили вам легкі алюмінієві санки, — додав Файмало. — Ви зможете покласти їх на вашу візок, а потім використовувати, щоб везти леді і спорядження, як тільки ви дістанетеся до снігу.
  
  — Ви, звичайно, ставите питанням, чому ми це робимо, якщо не схвалюємо вашого рішення продовжити шлях, — знову заговорив Фимало. — Справа в тому, що завдяки вам ми залишилися живі...
  
  — Ми дійсно думали, що нам кришка, — вставив Фумало. — «Куотербек спікся» — міг сказати б Едді.
  
  І ці слова теж заподіяли їй біль... але не таку сильну, яку завдавав погляд, кинутий на всю цю їжу. Або уявні відчуття, які вона відчувала, одягаючи цей товстий светр, відчуваючи, як він опускається до середини стегон.
  
  — Я вирішив спробувати відмовити вас від продовження походу, докласти до цього всі сили, — сказав Файмало. Сюзанна помітила, що він — єдиний, хто вживав займенник «я». — А якщо мені це не вдасться — забезпечити вас усім необхідним, що може знадобитися вам у дорозі.
  
  — Ти не зможеш його вбити! — заревів Фумало. — Невже ти цього не бачиш, ти, машина-вбивця з дерев'яною головою, невже не бачиш? Все, що ти зможеш, так це проявити зайву спритність і зіграти на його мертву руку! Як ти можеш бути таким гли...
  
  — Замовкни, — рівним голосом обірвав його Файмало, і Фумало замовк. — Він прийняв рішення.
  
  — І що ви зробите? — спитав Роланд. — Після того, як ми підемо далі?
  
  Всі троє в унісон знизали плечима, але відповів Файмало, так званий супер-его уффи:
  
  — Залишимося тут. Подивимося, чи збережеться матриця творіння або зруйнується. А тим часом спробуємо відновити «Ле кас», повернути йому хоча б частину колишньої величі. Колись це був прекрасний палац. І його знову можна зробити таким же. А тепер, думаю, нашу розмову закінчено. Візьміть наші дари разом з нашою вдячністю і найкращими побажаннями.
  
  — Скупими добрими побажаннями, — додав Фумало і посміхнувся. Несподівано для Сюзанни і сліпуче.
  
  Сюзанна ледь не рушила до кошиках. Свіжа їжа, звичайно, вабила її (особливо свіже м'ясо), але куди більш привабливими були светри і теплу нижню білизну. Хоча припасів у них помітно поменшало (і вони напевно закінчилися раніше, ніж вони перетнули територію, яку уффи назвали Эмпатикой), на розкішному таксі Товстуни Хо ще лежали банки з бобами, тунцем і тушонкою, і в цей день вони вже поїли, так що шлунки не урчали від голоду. Що її вбивало, так це холод. Холод вона вважала своїм головним ворогом, холод підбирався до її серця, дюйм за дюймом.
  
  На місці вона залишилася з двох причин. По-перше, усвідомивши, що одного-єдиного кроку буде досить для того, щоб знищити залишки її волі: вона помчить до середини мосту, впаде на коліна перед глибокою кошиком з теплим одягом і почне копирсатися в ній, немов зірвана з ланцюга домогосподарка на щорічній різдвяній розпродажі в «Файленс».[183] Після першого кроку ніхто і ніщо не змогло б її зупинити. І втрата сили волі стала б не найгіршим наслідком цього кроку; вона втратила б і самоповагу, за яке Одетта Голмс боролася все життя, незважаючи на зусилля маленької саботажницы, яка затаїлася в глибинах її розуму.
  
  Проте однієї лише першої причини не вистачило б для того, щоб утримати її на місці. Другий стало спогад про той день, коли вона побачила ворона, який ніс у дзьобі щось зелене, і замість «Кру, кру!» з неба долинало «Кау, кау». Ворон ніс всього лише біс-траву, все так, але, проте, зелену. Тобто живу. Саме в той день Роланд попросив її мовчати, якщо доведеться з кимось радитися, сказав... він сказав? Перед перемогою йде спокуса. Вона і уявити собі не могла, що найбільшою спокусою її життя стане рибальський, светр великої в'язки, але...
  
  Вона раптом зрозуміла те, що стрілок, схоже, знав якщо не з самого початку, оскільки з моменту появи трійні Стивенов Кінгів: все це суцільний обман. Вона не могла знати, що саме знаходиться в кошиках, але вже не сумнівалася, що немає в них ні справжньої їжі, ні одягу.
  
  Так що з місця Сюзанна не зрушилася.
  
  — Так що? — запитав Файмало. — Ви підійдете і візьмете подарунки, які я вам приготував? Ви повинні підійти, якщо хочете їх взяти, тому що посередині мосту проходить невидима межа, переступити яку я не можу. Фимало і Фумало стоять біля бар'єра смерті Короля. Ви обидва можете перетинати його у будь-яку сторону. Ми — ні.
  
  — Ми дякуємо тобі за твою доброту, сей, — відповів Роланд, — але відмовляємося від подарунків. Їжі нам вистачає, одяг чекає нас попереду, нехай ще й бігає на копитах. А крім того, не так вже тут і холодно.
  
  — Так, — посміхнулася Сюзанна трьом однаковим і однаково здивованим особам. — Не так вже.
  
  — Ми йдемо далі. — І Роланд знов ледве поклонився над виставленої вперед і зігнутою ногою.
  
  — Ми говоримо: спасибі вам, ми говоримо: всього вам доброго, — вставила Сюзанна і знову розправила в реверансі невидимі спідниці.
  
  Вона і Роланд почали повертатися. І саме в цей момент Фимало і Фумало, кожен стояв на одному коліні, сунули в руки стоять перед ними кошика.
  
  Сюзанні не була потрібна команда Роланда, вона і так все знала. Вихопила револьвер з-за ременя і застрелила лівого Стівена Кінга, Фумало, коли той тільки почав діставати з кошика якась зброя з довгим сріблястим стовбуром. З нього звисало щось на зразок шарфа. І револьвер Роланда в мить ока перекочував з кобури в руку. І він вистрілив лише раз. Над ними ворони дружно знялися з насиджених місць. Фимало, теж тримає в руках зброю з сріблястим стовбуром, повільно впав на кошик, з подивом, написаному на обличчі, і діркою від кулі точно по центру лоба.
  
  5
  
  Файмало застиг на колишньому місці, на дальній стороні мосту. Руки, як і раніше, схрещувалися на грудях, але він більше не виглядав двійником Стівена Кінга. Тепер на них дивилося довге, з пожовклим шкіри, обличчя старого, який вмирав повільно і болісно. І волосся в нього з густо-чорних перетворилися в брудно-сірі. На черепі червоніли плями екземи. Лоб, щоки, підборіддя усипали прищі і відкриті виразки, з роздутими білими головками, сочащиеся кров'ю або гноєм.
  
  — Хто ти насправді? — спитав Роланд.
  
  — Чол, такий же, як і ви, — смиренно відповів Файмало. — Ренді Вдумливий, так мене звали в ті довгі роки, коли я був прем'єр-міністром Червоного Короля. Проте коли-то давно я був простим Остіном Корнуэллом, зі штату Нью-Йорк. Не в Ключовому світі, на жаль, у іншому. Один час я керував торговим центром «Ніагара», а до цього зробив успішну кар'єру в рекламному бізнесі. Вам, можливо, це цікаво. Я проводив рекламні кампанії «Нозз-А-Ла» і «Такуро спірит».
  
  Сюзанна проігнорувала це дивне і несподіване резюме.
  
  — Так, значить, він не обезголовив свою праву руку. А що ти можеш сказати щодо трьох Стивенов Кінгів?
  
  — Одна видимість, — відповів старий. — Ви збираєтесь мене вбити? Валяйте. Прошу тільки про одне, зробіть це швидко. Як ви самі бачите, я погано себе почуваю.
  
  — В тому, що ти нам наговорив, є хоч дещиця правди? — спитала Сюзанна.
  
  Сльозяться очі старого широко розкрилися від подиву.
  
  — Все правда. — Він рушив вперед, на міст, де лежали два інших старого, його помічники з давніх часів, Сюзанна в цьому не сумнівалася. — Все правда, за винятком однієї брехні... і цього. — Двома стусанами він перевернув кошика, і їх вміст вивалився на міст.
  
  Сюзанна не змогла стримати крик жаху. Ыш миттєво кинувся вперед, зайняв позицію перед нею, широко розставивши короткі передні лапи, нахилив голову.
  
  — Все нормально, — заспокоїла його Сюзанна, але тремтіння ще не пішла з голосу. — Я просто... такого не очікувала.
  
  З кошика, начебто наповненою свіжоприготовленими м'ясними делікатесами, вивалилися напіврозкладені людські кінцівки, синьо-чорні і кишать черв'яками.
  
  У другій корзині не було ніякого одягу — на мосту копошився поблискує в променях сонця клубок вмираючих змій. Їх маленькі круглі очі потьмяніли, роздвоєні язики ліниво показувалися з пащі і зникали. Деякі змії вже й не ворушилися.
  
  — Ви могли б дивним чином їх оживити, якщо б піднесли до своєї шкіри. — В голосі Файмало чулося жаль.
  
  — Ти ж не розраховував, що так і буде? — спитав Роланд.
  
  — Ні, — визнав старий. З важким зітханням сіл. Одна зі змій спробувала заповзти йому на коліна, але він відштовхнув її, розсіяно і роздратовано. — Але я отримав наказ, от і виконував його.
  
  Сюзанна в жаху дивилася на трупи двох інших псевдо-Кінгів. Фумало і Фимало, тепер два мертвих старого, розкладалися з неприродною швидкістю. Їх пергаментна шкіра рвалася і стискалася, все сильніше облягаючи кістки, з розривів текла чорна рідина. Вона бачила, як очі Фимало выперло з черепа, немов два перископи, чому на його обличчі на мить відбився жах. Деякі з змій повзали по розкладається трупах. Одна заповзла в кошик кишать черви людськими кінцівками, сподіваючись знайти там тепле містечко. При розкладанні дійсно виділялося тепло, так що вибір змії Сюзанна схвалила. Якби на її місці вчинила б так само.
  
  — Ти збираєшся мене вбити? — запитав Файмало.
  
  — Ні, — відповів Роланд, — ти зробив ще не все, що має. На тобі ще одна робота.
  
  Файмало підняв голову, в старечих очах блиснула іскорка інтересу.
  
  — Твій син?
  
  — Мій, і твого господаря теж. Зможеш передати йому пару слів від мене під час вашої розмови?
  
  — Якщо буду до того часу живий, звичайно.
  
  — Скажи йому, що я старий і досвідчений, тоді як він всього лише молокосос. Скажи йому, якщо він відступиться, то зможе якийсь час пожити з мріями про помсту... хоча я не знаю, якими вчинками міг заслужити його помста. І скажи йому, якщо він і далі буде йти за мною, я вб'ю його, як збираюся вбити його Червоного батька.
  
  — Або ти слухаєш і не чуєш, чи чуєш і не віриш, — похитав головою Файмало. Тепер, отримавши справжнє обличчя (ніякої загадковості, властивої уффи, подумала Сюзанна, лише вийшовши на пенсію рекламщик середньої ланки з глибинки), він здавався неймовірно втомленим. — Ти не зможеш вбити істоту, яка вже вбив себе. І ти не зможеш увійти в Темну Башту, бо вхід туди тільки один, і балкон, на якому замкнений Пішов, розташований над цим входом. А зброї у нього предостатньо. Одних тільки снитчей вистачить, щоб зупинити тебе на підході до Вежі, вони вб'ють тебе, перш ніж ти минеш середину поля троянд.
  
  — Про це турбуватися нам — не тобі, — відповів Роланд, і Сюзанна подумала, що стрілець потрапив в десятку: вона вже стривожилась. — Що ж до тебе, ти передаси моє послання Мордреду, коли побачиш його?
  
  Файмало махнув рукою, показуючи, що передасть.
  
  Роланд похитав головою:
  
  — Не махай переді мною рукою, приятель... відповідай на питання вголос.
  
  — Я передам йому твоє послання, — відповів Файмало, потім додав: — Якщо побачу, і ми поговоримо.
  
  — Побачиш. Щасливо залишатися, сер. — Роланд почав повертатися, але Сюзанна схопила його за руку і зупинив.
  
  — Поклянись мені, що все, сказане тобою, правда, — зажадала вона від потворного старигана, який сидів на бруківці мосту під холодними поглядами воронов, які почали повертатися на колишні місця. Що вона хотіла дізнатися чи намагалася довести, Сюзанна поняття не мала. Вона ж знала, що старий збреше, навіть в такій ситуації, чи не так? Може, і немає. У всякому разі, продовжувала напирати. — Поклянись в цьому ім'ям свого батька, і його особою теж.
  
  Старий підняв праву руку, долонею до Сюзанні, і вона побачила відкриті виразки і на долоні.
  
  — Я присягаюсь у цьому ім'ям Ендрю Джона Корнуелла, з Тога-Спрінгс, штат Нью-Йорк. І його особою теж. Король цього замку справді збожеволів і дійсно розбив всі магічні кристали Чаклунський веселки, які потрапили йому в руки. Він дійсно змусив своїх слуг прийняти отруту і дійсно спостерігав, як вони вмирали. — Він опустив руку, вказавши на кошик з відрубаними людськими кінцівками. — Де я це взяв, по-твоєму, леді Галя? В магазині Боді партс-ар-ас?[184]
  
  Сюзанна не зрозуміла, про що йдеться, і промовчала.
  
  — Він дійсно пішов до Темної Вежі. Він — та ж собака з якоїсь старої байки, хоче простежити, щоб ніхто не зміг скористатися сіном, від якого йому не буде ніякого пуття. Якщо на те пішло, я навіть не збрехав про вміст цих кошиків. Просто показав, що в них, і дозволив вам самим робити висновки. — Посмішка старого світилася таким цинічним самодовольствием, що Сюзанна подумала, а не нагадати йому, що Роланд відразу розгадав його трюк. І вирішила, що не варто.
  
  — Безпосередньо я збрехав тільки в одному, — закінчив Старий. — Сказав, що він обезголовив мене.
  
  — Ти почула все, що хотіла, Сюзанна? — спитав Роланд.
  
  — Так, — відповіла вона, хоча всіх відповідей не отримала, аж ніяк. — Пішли звідси.
  
  — Тоді забирайся в розкішне таксі Товстуни Хо і не думай при цьому повернутися до нього спиною. Він підступний.
  
  — Міг би не говорити мені про це, — відповіла Сюзанна і в точності виконала інструкції Роланда.
  
  — Довгих днів і приємних ночей, — крикнув навздогін колишній сей Корнуелл, сидячи на мосту серед звиваються, вмираючих змій. — Нехай Людина-Ісус доглядає за тобою і твоїми близькими. І нехай він навчить тебе здоровому глузду до того, як вчити буде пізно, і переконає триматися подалі від Темної Вежі!
  
  6
  
  Тим же шляхом вони повернулися до перехрестя, де зійшли зі Стежки Променя і попрямували до замку Червоного Короля, і ось там Роланд зупинився на кілька хвилин, щоб перепочити. Трохи раніше піднявся легкий вітерець, який почав тріпати прапори і гірлянди. Тепер Сюзанна бачила, які вони старі і шерстинки. А плакати з Ніксоном, Лоджем, Кеннеді і Джонсона розмалювали графіті, і теж давним-давно. Все чаклунство, то чаклунство, на що виявилися здатні останні слуги Червоного Короля, пішло.
  
  Маски геть, маски геть, — втомлено подумала вона. — Вечірка була прекрасною, але вона закінчилася... і тепер над усім запанувала Червона Смерть.[185]
  
  Сюзанна торкнулася прища під нижньою губою, потім подивилася на подушечку пальця. Очікувала побачити кров, гній, або і те, і інше. Відчула полегшення, не побачивши нічого.
  
  — Чому ти віриш? — спитала Сюзанна стрілка.
  
  — Практично всьому, — відповів Роланд.
  
  — Значить, він там. У Вежі.
  
  — Не в Башті. Замкнений зовні. — Стрілець посміхнувся. — Це велика різниця.
  
  — Справді? І що ти збираєшся з ним зробити?
  
  — Не знаю.
  
  — Ти думаєш, якщо він добереться до твоїх револьверів, то зможе повернутися в Башту і піднятися на вершину?
  
  — Так, — відповів Роланд без запинки.
  
  — І що ти маєш намір робити?
  
  — Не дозволю йому заволодіти ні одним з них, — відповів він, немов вирішив, що цього пояснення досить, і Сюзанна зрозуміла, що так воно і є. Вона весь час забувала, як він скупий на слова, чого б це не стосувалося.
  
  — Ти збирався влаштувати Мордреду пастку в замку?
  
  — Так, — кивнув Роланд. — Але враховуючи, що ми там знайшли... і що нам сказали... краще рушити далі. Простіше. Дивись.
  
  Він дістав годинник, відкинув кришку. Вона спостерігала, як секундна стрілка кружляє по своєму циферблату. Але з тією ж швидкістю? Точно Сюзанна знати не могла, але вона так не думала. Подивилася на Роланда, піднявши брови.
  
  — Здебільшого час правильне, — сказав Роланд, — але вже не весь час. Я думаю, воно втрачає як мінімум по секунді кожен шостий або сьомий оборот. Все, можливо, від трьох до шести хвилин в день.
  
  — Не так вже й багато.
  
  — Не так, — погодився Роланд, прибираючи годинник, — але це тільки початок. Нехай Мордред робить що хоче. Темна Вежа вже близько, за Білими Землями, і я маю намір дійти до неї.
  
  Сюзанна могла зрозуміти його нетерпіння. І лише сподівалася, що нетерпіння не змусить його забути про обережність. Якщо змусить, юність Мордреда Дискейна більше не мала б значення. Допусти Роланд серйозну помилку в невідповідний момент, і вона, він і Ыш, можливо, вже ніколи не побачать Темну Вежу.
  
  Її думки перервав гучний грюкіт безлічі крил, раздавшееся позаду. Крізь свист прорвався людський крик, який швидко піднявся до пронизливого крику. І хоча кричали на пристойній відстані, жах і біль чулися зовсім чітко. Але нарешті крик обірвався.
  
  — Прем'єр-міністр Червоного Короля ступив у пустку, — пояснив Роланд.
  
  Сюзанна озирнулася на замок. Бачила його темно-червоні стіни і вежі, але нічого більше. Пораділа, що нічого більше не бачить.
  
  Мордред голодний, — подумала вона. Серце її забилося швидко-швидко, і вона прийшла до висновку, що ніколи раніше так не боялася, ні коли лежала на ліжку поряд з народжували Міа, ні навіть у темряві під замком Дискордия.
  
  Мордред голодний... але тепер він поїсть.
  
  7
  
  Старий, який почав життя Остіном Корнуэллом і якому належало закінчити її Ренді Вдумливим, сидів на тій частині мосту, що спускалася до замку. Ворони чекали у нього над головою, можливо, здогадуючись, що цей день ще буде багатий на події. Вдумливий не відчував холоду, спасибі товстій куртці, а перед тим як йти на зустріч з Роландом і його подругою-галкою, завбачливо ковтнув бренді. Ну... можливо, в цьому він грішив проти істини. Швидше Брас і Компсон (відомі також, як Фимало і Фумало) випили по ковтку кращого бренді Короля, тоді як він, колишній прем'єр-міністр Пішов, умовив решту пляшки.
  
  Якою б не була причина, але старий заснув, і навіть поява Мордреда Червона П'ятка його не розбудив. Він сидів, уткнувшись підборіддям у груди, та, з цівкою слини, яка стікала між надутих губ, нагадував немовляти, який заснув у високому стільчику. Птахів на парапетах і пішохідних містках помітно додалося. Звичайно, вони відлетіли при наближенні молодого принца, але він подивився на них, махнув правою рукою з розчепіреними пальцями перед обличчям, потім стиснув пальці в кулак і різко опустив вниз. «Чекайте», — говорив цей жест.
  
  
  
  Мордред зупинився на міський частини мосту, принюхався до трупа м'яса. Одного цього дражливого запаху вистачило, щоб привести його сюди, хоча він знав, що Роланд і Сюзанна продовжили свій шлях по Стежці Променя. Нехай вони і їх звірятко, вухань-плутаник, йдуть далі, думав хлопчик. Зараз не час скорочувати відстань. Воно прийде пізніше. Пізніше, коли Білий татуньо послабить пильність, нехай навіть на мить, і ось тоді Мордред його візьме.
  
  З'їсть на обід, сподівався він, але, з іншого боку, Мордред міг би їм і поснідати і пообідати.
  
  Коли ми востаннє бачили це істота, воно було ще
  
  (дурисвіт, милий крихта, ягоди поклажі в кошик)
  
  немовлям. Тепер цей малюк підріс, так що перед ворітьми, що вели в замок Червоного Короля, стояв хлопчик років дев'яти. Негарний хлопчик, з таких, кого хіба що божевільна мати зможе назвати красунечкою. І причину того слід шукати не у складній генетичної спадковості, а виключно в крайньому виснаженні. Обличчя під шапкою чорних волосся змарніло, шкіра прилипла до кісток. Під синіми очима з'явилися лілові кола. Лоб, щоки, підборіддя испещрили вугри і виразки. Їх, як і прищ під нижньою губою Сюзанни, можна було б списати на подорож по отруєним земель, але швидше виною тому була дієта Мордреда. Він міг би запастися консервами на контрольно-пропускному пункті, який розташовувався на виході з тунелю, Роланд і Сюзанна взяли з собою лише малу частину тамтешніх запасів, але не подумав про це. Тому що, і Роланд це знав, тільки вчився мистецтву виживання. Що він узяв з собою з куонсетского ангара, так це напівгнилий бушлат і кілька досить міцних чобіт. Чоботи виявилися вдалою знахідкою, нехай і розвалилися по дорозі.
  
  Будь Мордред чолом, або навіть звичайним перевертнем, він помер би в Поганих Землях, з бушлатом або без, в чоботях або без них. Але будучи тим, ким він був, Мордред закликав до себе воронов, коли хотів їсти, і воронам не залишалося нічого іншого, як прилітати. Смак у птахів був огидний, а у жуків, яких він витягував з-під потрісканих і з залишкової радіацією каменів, ще гірше, але він заштовхував їх в рот. Одного разу він торкнувся розуму горностая і змусила його прийти. Виснажений звір сам ледь не вмирала від голоду, але після воронов і жуків смаком не поступався краще стейку. Мордред трансформувався в павука, вхопив горностая усіма сімома лапками і висмоктував кров і жер, поки від нього не залишилося нічого, крім клоков вовни. Він з радістю з'їв би ще дюжину горностаїв, але йому дістався лише один.
  
  А ось тепер він бачив перед собою цілу корзину їжі. Так, не свіжак, але що з того? Навіть черв'яки могли насичувати. Цього цілком вистачить, щоб він зумів дістатися до засніжених лісів на південний схід від замку, які кишіли дичиною.
  
  Але спочатку слід розібратися зі старим.
  
  — Ренді, — покликав він. — Ренді Вдумливий.
  
  Старий сіпнувся, щось пробурмотів і відкрив очі. Якусь мить дивився на худенького хлопчика, що стояв перед ним, не розуміючи, кого бачить перед собою. Потім сльозяться очі наповнились страхом.
  
  — Мордред, син Пішов. — Він спробував посміхнутися. — Хайл тобі, майбутній Король! — Хотів виставити вперед одну ногу і тільки тут зрозумів, що сидить. Спробував підвестися, але ноги його не тримали, тому він знову плюхнувся на зад, чим потішив хлопчика (в Поганих Землях приводу для посмішки не було, так що він ухопився за можливість побавитися), зробив другу спробу. На цей раз встав.
  
  — Я не бачу ніяких тіл, за винятком цих двох, а вони, схоже, померли більш глибокій старості, ніж ти. — Мордред озирнувся, зображуючи пильну увагу. — Я безумовно не бачу мертвих стрільців, як з цілими ногами, так і з ампутованими.
  
  — Ти говориш правильно... і я кажу: спасибі тобі, зрозуміло, кажу... але я можу це пояснити, сей, і досить легко...
  
  — Але зачекай! Залиш при собі своє пояснення, прекрасне, я в цьому не сумніваюся. Дозволь висловити здогад! Це ті самі змії, які вкусили стрілка і його жінку, довгі, товсті змії, а тіла ти переніс он у той замок?
  
  — Мій пане...
  
  — Якщо так, — продовжив Мордред, — змій в кошику, повинно бути, було безліч, бо я і зараз бачу багатьох. І деякі, схоже, їдять те, що повинно стати моїм вечерею. — І хоча відрубані, що розкладаються людські кінцівки все одно стали б його вечерею, частиною вечері, Мордред з докором подивився на старого. — Так тіла стрільців забрали?
  
  Страх з очей старого пішов, його змінило смирення. Мордреда це вкрай розлютило. Він хотів побачити в очах старого сея Вдумливого не страх, і вже точно не смирення, а надію. Яку з легкістю б у нього забрав. Він раптом почав трансформуватися. На мить старий побачив під людським чином безформну чорноту, з багатьма лапками. Потім чорнота пішла, і знову перед ним стояв хлопчик. Худенький такий хлопчик.
  
  Дозвольте мені померти, не кричачи від жаху, — подумав колишній Остін Корнуелл. — Боги, якими б ви не були, даруйте мені хоч цю малість. Дозвольте мені померти, не кричачи від жаху в руках цього чудовиська.
  
  — Ти знаєш, що тут сталося, юний сей. Це зафіксовано в моїй голові, а отже, є і в твоєї. Чому б тобі не взяти ці руки і ноги плюс змій, якщо вони тобі подобаються, а старого залишити в спокої, благо жити йому залишилося зовсім нічого. Заради твого батька, якщо не себе. Я служив йому добре, навіть в самому кінці. Я міг би просто сховатися в замку і не заважати їм іти своїм шляхом. Але я не сховався. Спробував зупинити їх.
  
  — У тебе не було вибору, — відповів Мордред зі свого кінця мосту. Не знаючи, правда це чи ні. Та його це не хвилювало. Мертва плоть — всього лише їжа. Жива плоть і кров, з розчиненим в ній останнім вдихом людини... ах, щось більше. Відмінний обід! — Він залишив мені послання?
  
  — Так, ти знаєш, що залишив.
  
  — Скажи мені.
  
  — Чому б тобі не прочитати його в моїй голові?
  
  Знову почалася трансформація. За мить на дальньому кінці мосту стояв і не хлопчик, і не павук, розміром з дев'ятирічного хлопчика, а вони обидва одночасно. У роті сея Вдумливого пересохло, нехай слина, яка витекла з рота, коли він спав, ще блищала на підборідді. Але павук зник, і Вдумливий знову бачив перед собою лише хлопчика Мордреда в порваному і наполовину згнилої бушлаті.
  
  — Тому що мені хочеться почути, як ти вимовляєш це послання своїм старим слинявим хлебалом, — відповів він Вдумливому.
  
  Старий облизнул губи.
  
  — Добре, якщо тобі так більше подобається. Він сказав, що він — многоопытен, тоді як ти юний і геть позбавлений хитрості і підступності. Він сказав, якщо ти не залишишся там, де тобі місце, він відділить тобі голову від плечей. Він сказав, що із задоволенням покаже її твоєму Червоному батькові, який замкнений на балконі.
  
  Старий сказав трохи більше, ніж просив передати Роланд (мито знаємо, тому що були присутні при цьому), і набагато більше того, що міг би знести Мордред.
  
  Однак недостатньо для того, щоб Ренді Вдумливий зумів реалізувати задумане. Можливо, лише десятьма днями раніше старий домігся поставленої мети, а він хотів одного: щоб хлопчик убив його швидко. Але Мордред, який стрімко дорослішав, придушив бажання блискавкою перемахнути через міст, трансформуючись на ходу, і ударом пазуристою лапки відірвати голову Ренді Вдумливого від тіла.
  
  Замість цього він обвів поглядом воронов, тепер вже сотні круків, які пильно, як учні в класі, дивилися на нього. Потім змахнув руками, як крилами, і вказав на старого. І враз повітря наповнилося грюканням справжніх крил. Королівський прем'єр-міністр повернувся, щоб втекти, але ворони вкрили його, як чорнильно-чорна хмара. Він підняв руки, закриваючи обличчя, коли вони розсілися на його голові і плечах, перетворюючи старого в лякало. Інстинктивний захисний жест не допоміг. Все нові і нові ворони сідали на його руки, поки під вагою птахів вони не опустилися. Дзьоби почали клювати обличчя старого, вибиваючи фонтанчики крові.
  
  — Ні! — закричав Мордред. — Шкіру залиште мені... але можете взяти його очі.
  
  І саме в той момент, коли слухняні ворони почали виклювати очі Ренді Вдумливого з живих очниць, колишній прем'єр-міністр видав крик, який швидко переріс у пронизливий крик. Його-то і почули Роланд і Сюзанна, що прямують до околиці містечка біля замку. Птахи, які не могли знайти місця для посадки, кружляли над ним, як живе грозову хмару. Вони розгорнули його і направили до трансформера, який вже піднявся на середину мосту і розташувався там. Чоботи і наполовину згнилий бушлат залишилися внизу, на міський стороні мосту. А чекав сея Вдумливого, ставши на задні лапки, барабанячи передніми по повітрю, з червоною міткою на животі, Дан-тете, Маленький Червоний Король.
  
  Старий рухався назустріч своїй долі, волає і безокий. Він махав перед собою руками, відбиваючись від невидимих ворогів, і передні лапки павука, вхопили одну з рук і направили її в пащу. Павук з хрускотом відкусив кисть старого.
  
  Смакота!
  
  8
  
  В ту ніч, коли позаду залишився останній з цих вузьких, що викликають неприємні відчуття міських будинків, Роланд зупинився перед руїнами невеликий ферми. Постояв, дивлячись на залишки будинку, принюхуючись.
  
  — Що, Роланд? Що?
  
  — Тобі не здається, що тут пахне деревом, Сюзанна?
  
  Принюхалася і вона.
  
  — Пахне, все так, і що з цього?
  
  Він повернувся до неї з посмішкою:
  
  — Якщо ми відчуваємо запах дерева, значить, зможемо його спалити.
  
  Як з'ясувалося, висновок він зробив правильний. Розпалити вогонь їм вдалося з труднощами, знадобилися всі майстерність Роланда, бувалого походника, і півбанки «Стерні», але, зрештою, вони свого добилися. Сюзанна всілася максимально близько від багаття, повертаючись до нього то одним, то іншим боком, насолоджуючись потім, який виступив у неї спочатку на обличчі, потім на грудях, нарешті, на спині. Вона вже забула, як це — відчувати растекающееся по тілу тепло, і продовжувала підкладати і підкладати дерево, поки похідний багаття не перетворився на святковий. Для тварин на рівнинних землях, які тягнулися вздовж Стежки видужуючого Променя, вогнище це, можливо, виглядав, як комета, що впала на Землю, але ще палахкотлива. Ыш сидів поруч з нею, навострив вуха, дивлячись у вогонь, як зачарований. Сюзанна все чекала, коли ж Роланд почне протестувати, скаже, що пора припинити підкладати дрова і дати прогоріти тим, що вже лежали в багатті, але він не зупиняв її. Сидів, поклавши перед собою деталі розібраних револьверів, і змащував їх. Коли багаття став надто спекотним, відсунувся на кілька футів. Його тінь витанцьовувала каммалу в мерехтливому світлі полум'я.
  
  — Ти зможеш витримати ще одну або дві ночі холоду? — нарешті запитав він Сюзанну.
  
  Вона кивнула:
  
  — Якщо має.
  
  — Як тільки ми почнемо підніматися до сніжним земель, стане дійсно холодно, — пояснив він. — І поки я не можу обіцяти тобі, що без багаття ми проведемо тільки одну ніч. Хоча і не вірю, що їх буде більше двох.
  
  — Ти думаєш, полювати буде простіше, якщо ми обійдемося без вогнищ, чи не так?
  
  Роланд кивнув і почав збирати револьвери.
  
  — Дичина буде через два дні?
  
  — Так.
  
  — Звідки ти знаєш?
  
  Він обдумав, похитав головою.
  
  — Сказати не можу... але знаю.
  
  — Можеш відчути запах?
  
  — Ні.
  
  — Доторкнутися до їх розуму?
  
  — Ні.
  
  Вона змінила тему:
  
  — Роланд, а якщо Мордред цієї ночі натравить на нас птахів?
  
  Він посміхнувся і вказав на язики полум'я, під якими переливалися всіма відтінками червоного жар.
  
  — Вони не посміють наблизитися до твого вогнища.
  
  — А завтра?
  
  — Завтра ми будемо так далеко від «Ле кас руа рюс», що навіть Мордред не переконає їх летіти за нами.
  
  — Звідки ти це знаєш?
  
  Він знову похитав головою, хоч подумав, що йому відома відповідь на її питання. Те, що він знав, йшло від Вежі. Відчував, що її пульсації оживають в голові. Немов з сухого зерна проклюнулся зелений паросток. Але вважав, що говорити про це ще рано.
  
  — Лягай, Сюзанна. Відпочинь. Я подежурю до півночі, потім розбуджу тебе.
  
  — Значить, ми починаємо нести вахту.
  
  — Так.
  
  — Він спостерігає за нами?
  
  Напевно Роланд цього не знав, але вважав, що спостерігає. Уява малювала йому худенького хлопчика (але тепер у нього випирав туго набитий живіт, тому що поїв хлопчик добре), голого під брудним, рваним бушлатом. Він знаходиться в одному з цих дивних, вузьких будинків, можливо, на третьому поверсі, звідки можна багато чого побачити. Сидить на підвіконні, підтягнувши коліна до грудей, щоб хоч трохи зігрітися, шрам на боці напевно ниє, і дивиться на яскраву крапку їх багаття, дивиться і заздрить. Заздрить їхній дружбі. Половинна мати і Білий батько, обидва повернувшиеся до нього спиною.
  
  — Дуже може бути.
  
  Вона вже почала укладатися, знову сіла. Доторкнулась до болячки під нижньою губою.
  
  — Це не прищик, Роланд.
  
  — Немає? — Він не відривав від неї очей.
  
  — У коледжі у мене була подруга, у якої вискочив ось такий же «прищик». Він кровоточил, потім підсихав, начебто гоївся, знову темнів і кровоточил знову. В кінці кінців вона пішла до лікаря, спеціаліста, яких ми називаємо дерматологами, і він сказав, що це ангиома. Судинна пухлина. Зробив їй укол новокаїну і вирізав її скальпелем. Похвалив мою подругу за те, що вона вчасно прийшла до нього, тому що з кожним днем ця пухлина проростала б все глибше. І в підсумку могла дістатися і до неба, і до носових пазух.
  
  Роланд мовчав, очікуючи продовження. Термін, який вона використовувала, судинна пухлина, віддавався в голові. Він подумав про те, що така пухлина не завадила б Червоному Королю. Та й Мордреду теж.
  
  — У нас немає новокаїну, — заговорила Детта Волкер, — і я це знаю. Але якщо прийде час, і я скажу тобі, що треба, ти візьмеш ніж і виріжеш цей гребаной, огидний прищ з мого обличчя. І тобі доведеться зробити це швидко. Ти мене розумієш? Тобі ясно, про що я?
  
  — Так. А тепер лягай. Відпочинь.
  
  Вона лягла. А п'ятьма хвилинами пізніше, коли ніби заснула, Детта Волкер відкрила очі і сердито
  
  (Я стежу за тобою, білий хлопчик)
  
  глянула на нього. Роланд кивнув їй, і вона знову закрила очі. Через хвилину чи дві вони знову відкрилися. На цей раз на нього дивилася Сюзанна, і очі, закрившись ще раз, більше вже не відкривалися.
  
  Він пообіцяв розбудити Сюзанну опівночі, але дав поспати на дві години більше, знаючи, що в теплі багаття її тіло дійсно відпочиває, принаймні в цю ніч. А коли його прекрасні нові годинник показали годину ночі, він відчув, що спостереження з них знято. Мордред програв сутичку зі сном в самий темний час ночі, як і незліченну кількість дітей до нього. І де б не знаходилася його кімната, цей небажаний, самотній дитина заснув, подоткнув брудний бушлат і поклавши голову на руки.
  
  І бринить дихання та мерехтять його губи, все ще в запеченої крові сея Вдумливого, коли йому сниться сосок, за який він ухватывался лише одного разу, молоко, якого він так і не спробував?
  
  Роланд цього не знав. Та й не хотів знати. Його тішило, що він спить в тишині ночі, зрідка підкладаючи дошки в багаття, яке палало вже не так яскраво. «Він скоро згасне», — думав Роланд. Дерево, звичайно, було не настільки давнє, як те, з якого побудували міські будинки, але все одно дуже старе, твердістю практично не поступалася каменю.
  
  Завтра їм належало побачити дерева. Вперше після Кал'ї Брін Стерджис, якщо не рахувати тих, що росли під штучним сонцем Алгул Сьєнто або в світі Стівена Кінга. Роланда це радувало. А поки темрява оточила їх з усіх сторін. Поза кола світла, отбрасываемого вмираючим багаттям, стогнав вітер, піднімав волосся Роланда з скронь і приносив з собою слабкий, солодкий запах снігу. Роланд закинув голову і довго дивився, як стрілки зоряних годин рухаються в небесах.
  
  
  
  Глава 4
  
  Шкури
  
  1
  
  Без багаття їм довелося провести три ночі, а не дві чи одну. Остання стала самими довгими, найжахливішими дванадцятьма годинами життя Сюзанни. Ця ніч гірше тієї, коли помер Едді? — в якийсь момент запитала вона себе. — Ти кажеш, що вона гірша від тієї ночі, що ти провела, лежачи без сну, в одній з кімнат гуртожитку, знаючи, що тепер всі твої ночі будуть такими? Гірше тієї ночі, коли ти омивала його обличчя, руки і ноги? Омиваючи їх, перш ніж віддати землі?
  
  Так. Ця була гірше. Вона ненавиділа себе за таку градацію, ніколи б нікому в цьому не зізналася, але постійний холод призвів до того, що ця ніч стала найгіршою в її житті. Вона зненавиділа будь-який, навіть самий легкий порив вітру, долетающего з засніжених земель півдня і сходу. Було жахливо і принизливо усвідомлювати, як легко фізичний дискомфорт міг стати визначальною домінантою, міг поширюватися, як отруйний газ, до тих пір, поки не заповнював собою весь простір, поки не витиснув все інше. Горе? Біль втрати? Все це зникало безслідно, якщо ти відчувала, що холод на марші, просувається від пальців рук і ніг, повзе від паршивого носа — і куди? До мозку, якщо тобі так хочеться це знати. І до серця. І коли ти у владі такого от холоди, горе і біль втрати стають лише словами. Ні, навіть не словами. Звуками. І абсолютно безглуздими, якщо ти сидиш, тремтячи всім тілом під зірками, чекаючи ранку, який, схоже, ніколи не настане.
  
  І ще більше пригнічувало усвідомлення того, що потенційні вогнища — ось вони, поруч, навколо, тому що вони вже дісталися до живих земель, які Роланд назвав засніженими. То була низка пологих, зарослих травою схилів (велика частина трави вже побіліла і засохла) і неглибоких долин, в яких росли гайки дерев, де річечки затягнуло льодом. Раніше, при денному світлі, Роланд показав їй кілька дірок в льоду, пояснив, що їх залишив олень. Вказав Роланд і на кілька купок посліду. При денному світлі все це викликало інтерес, навіть надію. Але нескінченної нічній темряві, під стійкий перестук власних зубів, відносна близькість дичини нічого не значила. Едді нічого не значив. Як і Джейк. Темна Вежа нічого не значила, як і спогади про багатті, який вони розпалили на околиці міста біля замку. Вона могла пригадати, як виглядав цей багаття, але відчуття тепла, від якого на тілі виступала плівочка поту, геть забулося. Як людина, який помер на секунду-другу, і на ці миті побачив сліпучу життя після життя, вона могла тільки сказати, що це було божественно.
  
  Роланд сидів, обіймаючи її, іноді з його губ зривався сухий, жорсткий кашель. Сюзанна подумала, що він, можливо, хворіє, але і ця думка не викликала ніяких емоцій. Холод забив собою все.
  
  Одного разу, незадовго до того, як зоря нарешті освітила небо на сході, вона побачила попереду дивні танцюючі вогні, за тією межею, де починався стійкий сніговий покрив. Запитала Роланда, чи знає він, що це за вогні. Ні, вони анітрохи її не цікавили, але, слухаючи власний голос, вона отримувала підтвердження того, що не померла. Поки, в усякому разі, не померла.
  
  — Я думаю, це гобы.
  
  — До-до-хто про-вони? — Від холоду вона почала і заїкатися.
  
  — Не знаю, як тобі це пояснити, — відповів він. — Та й потреби в цьому немає. З часом ти їх побачиш. А от якщо ти прислухаєшся, то почуєш щось більш близьке і цікаве.
  
  Спочатку вона чула тільки посвист вітру, але, коли він стих, її вуха вловили сухе потріскування трави. Хтось за нею йшов. Потім щось захрустіло: копито продавив кірку льоду, щоб олень міг дістатися до води. Вона також зрозуміла, що через три-чотири дні буде ходити в куртці, зшитою із шкури тварини, яка зараз пило воду, але ніяк на це не відреагувала. Час втрачає сенс, коли ти сидиш без сну в темноті, і холод не відпускає тебе ні на секунду.
  
  Невже раніше вона коли-небудь вважала, що замерзла? Сміх, та й годі.
  
  — А що ти скажеш щодо Мордреда? — запитала вона. — Як думаєш, він теж десь тут?
  
  — Так.
  
  — І він відчуває холод так само, як ми?
  
  — Не знаю.
  
  — Я цього більше не витримаю, Роланд... просто не можу.
  
  — І не треба. Скоро займеться зоря, і я думаю, що ще до темряви ми розведемо багаття. — Він відкашлявся в кулак, потім обняв її. — Ти відчуєш себе краще, як тільки ми підемо далі. А поки ми принаймні разом.
  
  2
  
  Мордред замерзав точно так само, як і вони, і ніхто не складав йому компанію.
  
  Він знаходився досить близько, щоб почути їх: не самі слова, але голоси. Його нестримно трясло, і в якийсь момент він засунув у рот пучок сухої трави: боявся, що Роланд, з його гострим слухом, вловить стукіт його зубів. Бушлат залізничника не міг допомогти: Мордред викинув його після того, як бушлат розсипався на шматки, які він не міг зібрати докупи. З міста у замку він вийшов, кутаючи руки в рукава, але і вони протрималися недовго, почавши розсипатися з ліктів. Так що з одягу у нього залишилися тільки чоботи, та й то лише тому, що він зумів сплести з довгих травинок якусь подобу мотузки і прив'язав їх до своїх ніг.
  
  Він подумав про те, щоб трансформуватися в павука, знаючи: в цьому образі холод буде дошкуляти його менше, але все його коротке життя над ним висів дамоклів меч голоду, і він вважав, що якась його частина буде завжди боятися цього самого голоду, скільки б їжі не було під рукою. А Боги знали, що в цей самий момент їжі було не так вже й багато: три відрубані руки, чотири ноги, дві частково з'їдені, і частина торсу, от і все. Якщо б він трансформувався, павук зжер би все це до світанку. І хоча тут була дичину, він чув оленя так само ясно, як і його Білий татусю, Мордред не знав, чи зуміє він подманить оленя до себе або наздогнати його.
  
  Тому він сидів, тремтячи всім тілом і прислухаючись до звуків їх голосів, доки голоси не стихли. Можливо, вони заснули. Можливо, він сам трохи задрімав. І тільки одне утримувало його, не дозволяло розвернутися на сто вісімдесят градусів і піти: ненависть до них. А він ненавидів їх за те, що вони були разом, а він — один. І нікого у нього не було.
  
  Мордред голодний, — з тугою подумав він. — Мордреду холодно. І у Мордреда нікого немає. Мордред один-однісінький.
  
  Він засунув кулак до рота, засунув глибоко, всмоктуючи йде від нього тепло. У крові відчувався смак життя Ренді Вдумливого... але як її було мало! Як швидко вона пішла! А потім не залишилося нічого, окрім власного марного смаку.
  
  В темряві Мордред заплакав.
  
  3
  
  Через чотири години після світанку, під білим небом, обіцяли то дощ, то сніг (може, і те, і інше), Сюзанна, тремтячи, лежала за впавшим деревом, дивлячись вниз, в одну з неглибоких долин. «Ти почуєш Ыша, — сказав стрілець. — І ти почуєш мене. Я зроблю все, що зможу, але я буду гнати їх перед собою, так що стріляти зручніше буде тобі. Постарайся, щоб кожен постріл потрапляв в ціль».
  
  Що ще заважало жити, так це неминуще відчуття, що Мордред десь зовсім поруч, і може спробувати застати її зненацька накинутися ззаду. Вона раз у раз озиралася, але вони вибрали щодо відкритий ділянку, так що вона бачила за спиною лише траву, за винятком одного разу, коли повз нього пробіг великий кролик, з волочащимися по землі вухами.
  
  Нарешті вона почула пронизливий гавкіт Ыша з-за гаю дерев, що росли зліва від неї. А трохи пізніше пролунали крики Роланда:
  
  — Гей, ви! Гей, ви! А ну, ворушіться! Ворушіться, кажу я вам! Не зупиняйтеся! Нікому не останавлива... — Слово обірвалося кашлем. Не подобався їй цей кашель. Ні, зовсім не подобався.
  
  Тепер вона бачила рух серед дерев і закликала Детту Уокер, що траплялося лічені рази після того, як Роланд змусив її визнати, що в її розумі ховається ще одна особистість.
  
  Ти мені потрібна. Якщо хочеш знову зігрітися, прибери тремтіння з моїх рук, щоб я змогла потрапити в ціль.
  
  І її перестало трясти. Так що, коли стадо оленів вибігло з-за дерев, чимале стадо, як мінімум вісімнадцять олених і молодих оленів, ведених самцем з прекрасними рогами, її руки вже не тремтіли. У правій вона стискала револьвер Роланда з рукояткою з сандалового дерева.
  
  Нарешті з'явився Ыш, переслідуючи відстаючу оленицю-мутанта, що біжить, і досить граціозно, на чотирьох ногах різної довжини, тоді як п'ята, безкоста, бовталася під животом, наче вим'я. Останнім з гаю з'явився Роланд, який вже і не втік, тепер не втік, скоріше йшов швидким кроком, його хитало з боку в бік. Але Сюзанну займав не Роланд, а олень, якого вона взяла на мушку, коли той перетинав контрольований нею сектор обстрілу.
  
  — Сюди, — прошепотіла Сюзен. — Поверни направо, солоденький, давай подивимося, як ти це зробиш. Каммала-кам-кам.
  
  І хоча причин на то не було, олень трохи змінив напрямок руху і повів стадо прямо на Сюзанну. Холодна розважливість охопила її, чого вона тільки зраділа. Зір загострилося до межі, вона бачила, як ходять м'язи під шкірою оленя, помітила білий півколо білка, коли він закотив очі, старий шрам на передній нозі найближчій до самки оленя, який так і не заріс шерстю. Їй так хотілося, щоб поруч із нею лежали Едді і Джейк, відчуваючи ті ж відчуття, що відчувала вона, бачачи те, що бачила вона, але ці думки зникли так само швидко, як і з'явилися.
  
  Я вбиваю не зброєю; той, хто вбиває зброєю, забула обличчя свого батька.
  
  — Я вбиваю серцем, — пробурмотіла Сюзанна і почала стріляти.
  
  Перша куля потрапила самцеві в голову, і він завалився на лівий бік. Інші продовжували бігти. Олениха стрибнула через самця, і друга куля Сюзанни наздогнала її в польоті, так що приземлявся вона вже мертвою, зламавши при падінні ногу, втративши всю граціозність.
  
  Вона почула три постріли Роланда, але навіть не глянула, куди потрапили його кулі; у неї була своя робота, і вона хотіла зробити її добре. Кожен з решти чотирьох патронів в барабані уклав з оленеві, і тільки один ще подрыгал ногами, лежачи на землі. Їй навіть не прийшла в голову думка про те, що вона продемонструвала приголомшливу точність, враховуючи, що стріляла з револьвера. Зрештою, вона була стрільцем, а що повинен вміти робити стрілок, як не стріляти?
  
  Крім того, ранок видався безвітряним.
  
  Половина стада лежала на траві долини, що залишилися в живих олені, за винятком одного, взяли лівіше, помчали до річечки. І незабаром зникли в вербах. Останній, олень-одноліток, біг прямо на неї. Сюзанна і не спробувала перезарядити револьвер, хоча під рукою, на лоскуте шкури, лежала гірка патронів. Замість цього потягнулася до однієї з оріс, пальці автоматично зімкнулися на секторі з тупим краєм.
  
  — Рису! — крикнула Сюзанна і кинула тарілку. Вона полетіла над сухою травою, трохи підводячись, видаючи такий дивний посвистывающий стогін. Потрапила оленеві в шию. Краплі крові віялом розлетілися в різні сторони, чорні на тлі білого неба. М'ясницька тесак не зміг би так акуратно знести оленеві голову. За мить він біг вперед, кров фонтаном била з шиї, куди її гнали останні удари ще розбитого серця. А потім звалився на подогнувшиеся передні ноги, в десяти ярдів від дерева, за яким вона лежала, офарбивши суху жовту траву в яскраво-червоний колір.
  
  Муки минулої ночі забулися. Оніміння пішло з кистей і культяшек. Сюзанна більше не горювала, не відчувала почуття втрати, страху. Стала тією жінкою, якою зробила її ка. Суміш запахів згорілого пороху і оленячої крові віддавала гіркотою; і при цьому не було в світі більш солодкого запаху.
  
  Випроставшись на култышках, Сюзанна закинула руки до неба, тримаючи в правій-револьвер Роланда, перетворившись на букву Y. Потім закричала. Слів її крику не було, не могло бути. Момент найбільшого тріумфу словами не висловити.
  
  4
  
  Роланд наполіг на тому, щоб вони ситно поснідали, і її протести, що холодна тушонка не лізе в горло, не справили на нього жодного враження. Але до другої години пополудні, згідно його вишуканим кишенькового годинника, коли падали з неба рідкісні краплі дощу перетворилися на стійкий крижаний душ, вона тільки пораділа його передбачливості. Ніколи в житті їй не доводилося виконувати такий обсяг фізичної роботи, а день ще не закінчився. Роланд трудився поруч, і ні в чому їй не поступаючись, незважаючи на посилюється кашель. У неї знайшлася можливість (під час короткої перерви на ланч, коли вони підкріпилися шалено смачними підсмаженими на багатті стейками з оленини) подумати, який же він незвичайний, який дивовижний. Стільки часу провели разом, стільки пережили, і все одно вона не могла зрозуміти, що він за людина. Занадто багато залишалося їй невідомо. Вона бачила, як він сміявся і плакав, вбивав і танцював, спав і сидів навпочіпки зі спущеними штанами, з задом, завислою над, як він говорив, колодою полегшення. Вона ніколи не спала з ним, як жінка спить з чоловіком, але думала, що за винятком цього бачила його у всіх ситуаціях, і однак... занадто багато залишалось в ньому невідомого.
  
  — Твій кашель все більше і більше нагадує мені запалення легенів, — сказала Сюзанна незабаром після того, як почався дощ. Вони займалися тим, що Роланд називав авен-кар: перетягували убитих і готувалися перетворити їх у щось ще.
  
  — Хай це тебе не турбує, — заспокоїв її Роланд. — У мене є все необхідне для лікування.
  
  — Ти говориш правильно? — В голосі Сюзанни чулося сумнів.
  
  — Ага. Ось вони, я їх ніколи не втрачаю. — Він засунув руку в кишеню і показав їй пляшечку з таблетками аспірину. Вона подумала, що на обличчі його відбилося благоговіння, і чому немає? Можливо, ці таблетки, які він називав астін, зберегли йому життя. Астін і чифлет.[186]
  
  Вони завантажили свою здобич на розкішне таксі Товстуни Хо і повезли до річечки. Щоб перевезти всі туші, знадобилося три поїздки. Після того як вони звалили їх у велику купу, Роланд обережно поклав зверху голову оленя-однолітка, звідки вона і втупилася на них своїми затуманеними очима.
  
  — Навіщо вона тобі знадобився? — спитала Сюзанна, з натяком на інтонації Детты в голосі.
  
  — Нам потрібні всі мізки, які у нас є. — Роланд сухо кашлянув у кулак. — Це брудний спосіб зробити те, що нам потрібно, але швидкий і дає результат.
  
  5
  
  Після того як вони складали туші вбитих тварин на березі затягнутою льодом річечки («принаймні нам не потрібно хвилюватися через мух», — сказав Роланд), стрілець почав збирати сушняк. Сюзанні, звичайно, хотілося погрітися біля багаття, але той жахливий стан, яке охопило її минулої ночі, зникло, і, нехай на час, вона не відчувала такого вже страшного холоду. Спробувала згадати глибину свого розпачу, коли холод, здавалося, проникав їй кістки, перетворюючи їх у скло, та не могла. Тому що тіло вміє забувати найгірше, припустила вона, а без сприяння тіла в мозку залишаються тільки спогади, схожі на вицвілі фотографії.
  
  Але перш ніж почати собор сушняка, Роланд обстежив берег річки і витягнув камінь. Простягнув його Сюзанні, і вона провела пальцем по його молочної, згладженої водою поверхні.
  
  — Кварц? — запитала вона, але вже зрозуміла, що це не кварц. Не зовсім кварц.
  
  — Я не знаю цього слова, Сюзанна. Ми називаємо його керт. З нього виготовляють інструменти, примітивні, але корисні: сокири, ножі, кинджали, скребки. Нам потрібні саме скребки. І як мінімум один молоток.
  
  — Я розумію, що ми будемо шкребти, але навіщо нам знадобиться молоток?
  
  — Я тобі покажу, але спочатку напиши мені компанію. — Роланд опустився на коліна, взяв одну з холодних рук Сюзани в свою. Разом вони дивилися на голову оленя-однолітка.
  
  — Ми дякуємо тобі за те, що ми тепер зможемо отримати, — звернувся Роланд до голови, і по тілу Сюзанни пробігла дрож. Саме з цих слів її батько починав молитву перед їжею, коли за столом збиралася вся сім'я.
  
  Наша сім'я розпалася, — подумала вона, але нічого не сказала; минулого не повернути. Вимовила слова, яким її навчили ще маленькою дівчинкою:
  
  — Батько, ми дякуємо тобі.
  
  — Направляй наші руки направляй наші серця, коли ми відокремлюємо життя від смерті, — сказав Роланд. Потім виразно подивився на Сюзанну, піднявши брови, мовчки попросив продовжити, якщо у неї було що сказати.
  
  І Сюзанна продовжила:
  
  — Отче наш, сущий на небесах! Нехай святиться ім'я твоє; Да при-йде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі; І прости нам борги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого; бо Твоє є Царство і сила і слава навіки.[187]
  
  — Це прекрасна молитва, — вирвалося у Роланда.
  
  — Так, — погодилася вона. — Я не впевнена, що вимовила її правильно... пройшло багато часу... але все одно кращої молитви немає. А тепер давай займемося нашими справами, поки я ще відчуваю свої руки.
  
  Роланд її в цьому тільки підтримав.
  
  6
  
  Стрілець взяв відрубану голову оленя-однолітка (маленькі оленячі роги послужили ручками і полегшили завдання) і поставив перед собою. Потім змахнув затиснутим в кулак шматком кварцу і вдарив по черепу. Пролунав приглушений хрускіт, і у Сюзанни сіпнувся шлунок. Роланд схопився за роги і потягнув у різні боки, лівий — ліворуч, правий — праворуч. Коли Сюзанна побачила, як розбитий череп «їздить» під шкурою, шлунок не просто сіпнувся, а зробив спробу піднятися до горла.
  
  Роланд завдав ще два удари, з хірургічною точністю. Потім скористався ножем, щоб по колу відрізати шкуру на верхній частині голови, яка знялася, як шапочка, оголивши розбитий череп. Роланд встромила лезо ножа в саму широку тріщину і, надавивши на рукоятку, перетворив ніж на важіль. Коли череп розвалився, оголивши мозок оленя, Роланд обережно дістав його, відклав убік, глянув на Сюзанну.
  
  — Нам потрібні мізки всіх вбитих нами оленів, ось чому нам потрібен молоток.
  
  — Ой. — У неї перехопило подих. — Мізки.
  
  — З них ми зробимо дубильну жижу. Але керт можна використовувати і для іншого. Дивись. — Він показав їй, як ударяти два каменя один про одного, поки один або обидва не розваляться на великі, рівні, а не безформні шматки. Сюзанна знала, що так руйнується метаморфічна порода, але сланці і подібні йому мінерали з-за низької міцності не годилися для виготовлення хороших інструментів. А ось цей мінерал був дуже міцним.
  
  — Коли у тебе будуть відколюватися шматки досить широкі з одного боку, щоб можна було схопити їх рукою, і з гострою кромкою — з іншого, відкладай їх в сторону, — наставляв Сюзанну Роланд. — Це і будуть наші скребки. Якби у нас був час, ми б забезпечили їх рукоятками, але часу немає. Так що до ночі руки у нас будуть хворіти.
  
  — Як ти думаєш, скільки часу піде на виготовлення скребків?
  
  — Трохи, — відповів Роланд. — Керт розколюється, як потрібно, так я, принаймні, чув.
  
  І поки Роланд зносив сушняк у гай, де упереміш росли верба і вільха, Сюзанна уважно оглядала берег, відшукуючи керт. До того часу, коли вона зібрала з десяток великих каменів, їй на очі попався і стирчить із землі гранітний валун, випрасувана дощем, сонцем і вітром поверхня якого могла стати ідеальною ковадлом.
  
  Керт дійсно розколювався, як треба, і вона встигла заготовити вже тридцять потенційних скребків, коли Роланд втретє привіз цілий віз сушняка. Приготував розтопку, яку Сюзанна прикривала руками від розпочатого дрібного дощу. І хоча вони розташувалися під досить густим листям, Сюзанна подумала, що дуже скоро вони промокнуть до нитки.
  
  Коли вогонь розгорівся, Роланд відійшов на кілька кроків, знову опустився на коліна, склав руки перед грудьми.
  
  — Знову молишся? — з усмішкою спитала Сюзанна.
  
  — Те, чого навчився в дитинстві, залишається на все життя, — відповів він. На мить заплющив очі, підніс складені руки до рота, поцілував їх. Щось сказав, але вона розібрала тільки одне слово: Ган. Відкрив очі, підняв руки, розвів їх, змахнув, наче птиця крилами. Заговорив вже сухо, діловито, мовляв, лірика закінчилася: — Що ж, все дуже добре. Беремося за роботу.
  
  7
  
  Вони сплели мотузки з трави, точно так само, як і Мордред, і підвісили першого оленя, вже безголового, за передні ноги до нижньої гілки верби. Ножем Роланд розпоров шкіру на животі, поліз всередину, пошуровал там, витягнув два червоних органу, з яких капала кров. Сюзанна подумала, що це нирки.
  
  — Засіб від температури і кашлю, — пояснив Роланд і вп'явся зубами в одну з нирок, немов яблуко. В горлі Сюзанни щось булькнуло, вона відвернулася і дивилася на річку, поки він не закінчив трапезу. Потім знову подивилася на нього. Роланд надрізав шкуру на підвішених до дерева ногах, поруч з тим місцем, де вони з'єднувалися з тулубом.
  
  — Тобі краще? — невпевнено запитала вона.
  
  — Буде, — відповів Роланд. — А тепер допоможи мені зняти шкуру з цього молодця. Перша нам потрібно з хутром. Ми зробимо з неї котел для нашої рідоти. Тепер дивись.
  
  Він підсунув пальці під шкуру, там, де вона кріпилася до тіла тонким шаром жиру і м'язів, і потягнув. Шкіра легко відірвалася на половині тулуба.
  
  — Тепер ти, Сюзанна, зі свого боку.
  
  Виявилося, що найважче — підсунути пальці під шкуру. На цей раз вони потягли разом, і коли спустили шкуру до передніх ніг, вона віддалено нагадала сорочку. Ножем Роланд зрізав шкуру, а потім почав рити яму в землі, в деякому віддаленні від ревучого багаття, але під захистом дерев. Вона допомагала йому, насолоджуючись потім, який виступав на обличчі і тілі. Коли вони вирили якусь подобу котла, діаметром два фути і глибиною вісімнадцять дюймів, Роланд застелив яму шкурою.
  
  Всю другу половину дня вони по черзі білували вісім інших убитих ними оленів. Зробити це слід якомога швидше, тому що, якщо б підшкірний жир і м'язи засохли, знімати шкури стало б куди важче, та й часу на це пішло б більше. Стрілок не забував підтримувати багаття і час від часу витягав з нього вугілля. Коли вони охололи і вже не могли пропалити шкуру, скидав їх у «котел». До п'ятої години у Сюзанни відчайдушно нили і руки, і спина, але вона продовжувала працювати. Роланд ж перемазал в сажі обличчя, руки, шию.
  
  — Ти виглядаєш, як який-небудь хлопець у менестрельском шоу,[188] — в якийсь момент сказала вона. — Растус Кун.
  
  — Це ще хто?
  
  — Ніхто, блазень у білих, — відповіла вона. — Ти думаєш, Мордред десь поруч, спостерігає, як ми працюємо? — Весь день вона тривожно озиралася по сторонах.
  
  — Ні. — Роланд відірвався від роботи, щоб перепочити. Відкинув волосся з лоба, додавши ще одну чорну пляму, змусивши її пригадати їх на Попільну середу.[189] — Думаю, він пішов на полювання.
  
  — Мордред голодний, — кивнула вона. Потім додала: — Ти можеш торкатися до його розуму, чи не так? У всякому разі, знати, тут він пішов.
  
  Роланд на мить задумався, потім відповів:
  
  — Я ж його батько.
  
  8
  
  До настання темряви поряд з ними лежали купа оленячих шкур і купа освежеванных, безголових туш, які в більш теплу погоду привернули б полчища мух. Вони знову досхочу наїлися підсмаженими на багатті стейками з оленини, незрівнянними на смак, і Сюзанна знову подумала про Мордреде, який затаївся десь у темряві, вечеряючи сирим м'ясом. У нього могли бути сірники, але і розуму йому вистачало: якби вони побачили у темряві інший багаття, то обов'язково помчали туди. До Мордреду. А потім — бах-бах-бах, і прощай, Хлопчик-Павук. На власний подив, вона раптом зрозуміла, що співчуває йому, і суворо покарала собі остерігатися цього почуття. Звичайно ж, він не відчував ні найменшого співчуття ні до неї, ні до Роланду, вбив би без всякої жалості, з'явися у нього така можливість.
  
  Коли вони поїли, Роланд витер об сорочку жирні пальці.
  
  — Смачно, однак.
  
  — Ти говориш правильно.
  
  — Тепер давай витягнемо мізки. А потім ляжемо спати.
  
  — По одному? — спитала Сюзанна.
  
  — Так... наскільки мені відомо, мозок видається по одному в одні руки.
  
  Вона так здивувалася, почувши фразу Едді
  
  (по одному в одні руки)
  
  з вуст Роланда, що не відразу зрозуміла, що стрілець пожартував. Відпустив не дуже вдалу, але bona fide[190] жарт. Потім їй вдалося видавити з себе символічний смішок.
  
  — Дуже кумедно, Роланд. Ти знаєш, про що я.
  
  Роланд кивнув.
  
  — Ми будемо спати по одному і нести вахту. Я думаю, так буде краще.
  
  Час і практика зробили свою справу: вона бачила дуже багато вивалюється нутрощів, щоб її вытошнило від декількох мізків. Вони розбивали голови, використовували лезо, вже затуплене, щоб розвалювати черепа, і виймали мізки. Обережно відкладали в сторону, як великі сірі яйця. До того часу, коли останній мозок покинув оленячу голову, пальці Сюзанни так боліли і розпухли, що вона ледве могла їх зігнути.
  
  — Лягай, — сказав Роланд. — Спи. Першим подежурю я.
  
  Сюзанна сперечатися не стала. Знала, що на повний шлунок та в теплі багаття сон прийде швидко. Вона також знала, що, прокинувшись вранці, відчує, як болять і ниють м'язи, і навіть сісти їй вдасться з працею. Але в той момент така перспектива її анітрохи не хвилювала. Відчуття задоволеності наповнювало її. Здебільшого від з'їденої гарячої їжі, але чималу лепту внесла і впевненість у тому, що вона непогано попрацювала у цей день. Вона почувала, що тепер вони не пливуть за течією, але самі визначають свою дорогу.
  
  Господи, — подумала Сюзанна, — судячи з усього, в моєму солідному віці я стаю республікаснкой.
  
  Прийшла в голову інша думка: як же тихо навколо. Ніяких звуків, крім посвисту вітру, шарудіння крижаного дощу (він почав слабшати) та потріскування благословенного багаття.
  
  — Роланд?
  
  Сидів біля багаття стрілок подивився на неї, запитально піднявши брови.
  
  — Ти перестав кашляти.
  
  Він посміхнувся і кивнув. Посмішку цю вона забрала з собою в сон, але приснився їй Едді.
  
  9
  
  У таборі біля річки вони провели три дні, і за цей час про виготовленні одягу із шкур Сюзанна дізналася більше, ніж могла собі уявити (і набагато більше, ніж хотіла б знати).
  
  Пошуки по березі річки — а довелося пройти з добру милю в кожному напрямку — дозволили знайти пару колод, по одному на кожного. Поки вони шукали колоди, шкури відмокали в шкіряному котлі, наповненому темним супом із золи і води. Колоди вони поставили під кутом до стовбурів двох верб (близько, щоб вони могли працювати пліч-о-пліч), і з допомогою скребків з керта почали обдирати хутро. На це пішов день. Закінчивши цей етап вироблення, вони вилили вміст «котла», перевернули шкуру і наповнили «котел» новим супом, вже з води і мізків. З таким способом оброблення шкур в холодну погоду вона зіткнулася вперше. У дубильної рідині шкури вони залишили на ніч, і поки Сюзанна готувала нитки з хрящів і сухожиль, Роланд знову зачинив ніж, а потім з його допомогою наготував з півдюжини голок з кісток. Коли він з цим покінчив, руки кровоточили від десятків дрібних порізів. Він намазав руки «брудом» з деревної води з золою і так і влігся спати, здавалося, надівши на них великі і нерівно пов'язані сіро-чорні рукавички. Коли вранці він помив руки в струмку, Сюзанна, до свого здивування, побачила, що всі порізи практично зажили. Вона спробувала намазати цією «зольної брудом» свою незагойна рану під нижньою губою, але шкіру початок так сильно щипати, що вона хутко змила «бруд».
  
  — Я хочу, щоб ти вирізав цю чортову хреновину, — сказала вона.
  
  Роланд похитав головою.
  
  — Ми дамо їй ще трохи часу, щоб вона зажила сама по собі.
  
  — Чому?
  
  — Різати виразки — погана ідея. Вдаватися до цього можна лише в разі крайньої необхідності. Особливо тут, як казав Джейк, «в диких місцях».
  
  Вона із ним погодилася, але неприємні образи лізли їй у голову, коли вона лягла біля багаття: прищ, який вже став виразкою, все збільшувався в розмірах, дюйм за дюймом захоплюючи її обличчя, перетворюючи всю голову в чорну, з потрісканою корою, криваву пухлина. В темряві образи ці отримували додаткову переконливість, але, на щастя, вона дуже втомилася, щоб довго боротися зі сном.
  
  На їх другий день, як охрестила його Сюзанна, Шкурне таборі, Роланд побудував решетування над новим вогнищем, низьким і ледь жевріючим. Шкури вони висушували димом по дві, а потім відкладали в сторону. Запах готового продукту був на диво приємним. Пахне, як шкіра, — подумала вона, піднісши одну з шкур до лиця, і тут же розсміялася. Саме шкіру вона й тримала в руках.
  
  Третій день вони провели за шиттям, і ось тут Сюзанна нарешті перевершила стрілка. Роланд шив широкими стібками, користі від яких було небагато. Сюзанна вважала, що жилетки і штани, пошиті їм, протрималися б місяць, максимум два, а потім почали б розповзатися. У неї виходило набагато краще. Шити її навчила мати і бабусі. Спочатку вона знайшла кістяні голки Роланда вкрай незручними, а потім відірвалася від шиття на якийсь час, щоб зробити для великого і вказівного пальців правої руки «наперстки» з шкіри, закріпивши їх нитками. Після цього справа у неї пішло набагато швидше, і в другій половині дня шиття», ближче до вечора, вона вже брала зшиту Роландом одяг і перекривала його стібки своїми, більш дрібними і рівними. Вона думала, що він буде заперечувати, чоловіки — вони горді, але він не сказав ні слова і, схоже, вчинив правильно. Тому що відповіла б йому швидше за все Детта, і аж ніяк не ввічливо.
  
  До того часу, коли настала третя ніч в Шкурне таборі, кожен вже обзавівся жилеткою, легінсами і пальто. Плюс парою рукавиць. Великих, викликають сміх, але зігріваючих руки. Якщо вже говорити про руки, то Сюзанна знову ледь могла зігнути пальці. Вона з сумнівом подивилася на шкури і запитала Роланда, проведуть чи вони ще тут один день.
  
  Роланд обдумав її питання, потім похитав головою.
  
  — Ми зануримо ті, що залишилися на розкішне таксі Товстуни Хо, разом з м'ясом і шматками льоду з річки, які забезпечать його збереження.
  
  — Від таксі користі не буде, як тільки нам прийдеться йти по снігу, чи не так?
  
  — Не буде, — визнав він, — але до того часу залишилися шкури перетворяться в одяг, а м'ясо ми з'їмо.
  
  — Ти просто не можеш затримуватися тут довше, в цьому причина, чи не так? Ти чуєш поклик. Поклик Вежі.
  
  Роланд дивився у вогонь і мовчав. Все і так було ясно.
  
  — А що ми будемо робити з нашим спорядженням, коли прийдемо в Білі Землі?
  
  — Спорудимо волокушу.[191] А дичини буде багато.
  
  Вона кивнула і почала укладатися спати. Але він узяв її за плечі й розвернув обличчям до багаття. Нахилився до неї, і на мить подумала Сюзанна, що він зібрався поцілувати її, побажавши тим самим спокійної ночі. Але замість цього Роланд вдивився в покриту скоринкою болячку під нижньою губою.
  
  — Ну? — нарешті запитала вона. Могла б сказати більше, але не хотіла, щоб він почув тремтіння в її голосі.
  
  — Я думаю, вона трохи зменшилася. Як тільки ми остаточно покинемо Погані Землі, вона, можливо, заживе сама по собі.
  
  — Ти справді так говориш?
  
  Стрілець тут же похитав головою.
  
  — Я кажу — можливо. А тепер лягай, Сюзанна. Відпочинь.
  
  — Добре, але на цей раз не давай мені спати так довго. Я теж хочу нести вахту.
  
  — Добре. А тепер лягай.
  
  Вона лягла і заснула ще до того, як у неї закрилися очі.
  
  10
  
  Вона в Центральному парку, і день такий холодний, що вона бачить своє дихання. Небо над головою біле, від горизонту до горизонту, сніжне небо, але їй не холодно. Ні, не холодно в новому пальто з оленячих шкур, легінси, жилетці і смішних таких рукавицях. Щось надіто і на голову, натягнуто на вуха, від чого їм так само тепло, як і всьому тілу. З цікавості вона знімає шапку і бачить, що та не з оленячої шкури, як інша одяг, а в'язана, червоно-зелена. І на ній напис ЩАСЛИВОГО РІЗДВА.
  
  Вона дивиться на шапку, як громом уражена. Можна випробувати дежавю у сні? Ймовірно, так. Вона озирається і бачить Едді і Джейка, які їй посміхаються. Вони стоять з непокритими головами, і вона розуміє, що у неї в руках з'єдналися в одну шапочки, які вони носили в іншому сні. Її переповнює неймовірне відчуття радості, наче вона щойно вирішила начебто нездійсненне завдання: визначила квадратуру кола або знайшла найбільше просте число (ось тобі, Блейн, нехай воно підірве тобі, ти, який звихнувся поїзд).
  
  На Едді надіта фуфайка з написом Я П'Ю НОЗЗ-А-ЛА.
  
  На Джейка — інша, з написом Я ЇЖДЖУ НА «ТАКУРО СПІРИТ».
  
  Обидва тримають в руках кухоль з гарячим шоколадом, з вершками поверху, присипаними мускатним горіхом.
  
  — Що це за світ? — запитує вона їх і раптом чує, як неподалік хор співає «Що це за дитя?»[192]
  
  — Ти повинна дозволити йому йти далі одного, — говорить Едді.
  
  — Так, і ти повинна остерігатися Дандело, — додає Джейк.
  
  — Я не розумію. — Сюзанна вказує на в'язану шапочку. — Хіба це не ваша шапочка? Хіба ви не носите її одну на двох?
  
  — Вона може стати твоїм, якщо ти цього хочеш, — відповідає Едді і простягає їй горнятко з гарячим шоколадом. — Ось, я приніс тобі гарячий шоколад.
  
  — Більше ніяких близнюків, — говорить Джейк. — Шапка одна, чи ти цього не бачиш?
  
  Перш ніж вона встигає відповісти, прямо з повітря лунає чийсь голос і сон починає зникати.
  
  — ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЬ, — говорить голос. — Це ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЬ, це ЧЕЗЗЕТ.
  
  З кожним словом світ стає все більш нереальним. Вона бачить крізь Едді і Джейка. Такий приємний запах гарячого шоколаду слабшає, йому на зміну приходить запах попелу
  
  (середа)
  
  та шкіри. Вона бачить, як ворушаться губи Едді, думає, що він вимовляє чиєсь ім'я, а потім
  
  11
  
  — Пора вставати, Сюзанна, — почула вона голос Роланда. — Твоя вахта.
  
  Вона сіла, озирнулась. Багаття горів не так яскраво.
  
  — Я чув, як він рухався десь там, але це було досить давно, — додав Роланд. — Сюзанна, ти в порядку? Тобі щось приснилося?
  
  — Так, — кивнула вона. — В цьому сні була тільки одна шапка, і я її носила.
  
  — Я тебе не розумію.
  
  Вона і сама себе не розуміла. Сон розтанув, як усі сни. Одне вона знала напевно: ім'я, яке злетіло з губ Едді, до того, як він сам зник. Патрік Дэнвилл, ось що він встиг сказати.
  
  
  
  Глава 5
  
  Джо Коллінз з Одд'з-лейн
  
  1
  
  Через три тижні після сну про шапці три фігури (дві великі, одна маленька) з'явилися з лісу, що ріс на височині, і почали поволі спускатися по широкому полю до лісів на рівнині. Одна з великих фігур тягнула за собою другу на якийсь штуковині, яка більше нагадувала сани, ніж волокушу.
  
  Ыш бігав взад-вперед між Роландом і Сюзанною, немов ніс постійну вахту. Його шерсть стала ще густішою і лисніла від холодної погоди і оленини. Територія, по якій вони йшли, у більш теплі сезони перетворювалася на луг, але зараз землю вкривали п'ять футів снігу. Тягнути за собою сани-волокушу виразно стало легше, оскільки тепер вони нарешті спускалися. Роланд вже вирішив, що найгірше позаду. І взагалі похід за Білими Земель особливих складнощів їм не створив, у всякому разі поки що. Дичини вистачало, дров теж, так що кожну ніч вони палили багаття, і ті чотири рази, коли піднімалася завірюха, вони просто залишалися на місці і чекали, коли вона вщухне, вимотавши себе в боротьбі з зарослими лісом хребтами на південно-сході. Так всякий раз і траплялося, хоча сама сильна завірюха вирувала два повних дні, і коли вони знову рушили Стежкою Променя, з'ясувалося, що товщина снігового покрову збільшилася на три фути. На відкритих місцях, де який виє вітер з північного сходу розходився в повну силу, з'явилися замети, нагадували океанські хвилі. І деякі з них накривали високі сосни мало не до вершини.
  
  Після їх першого дня в Білих Землях, коли Роланд щосили намагався тягнути Сюзанну за собою (а висота сніжного покриву не перевищувала там одного фута), вона зрозуміла, що у них підуть місяці на перехід через ці зарослі лісом хребти, якщо Роланд не обзаведеться парою снігоступів. Тому в перший же вечір взялася за їх виготовлення. Діяти довелося методом проб і помилок («Методом тику», — як сказала Сюзанна), але стрілець оголосив, що третій варіант виявився вдалим. Каркас вони зробили з гілок берези, середню частину — зі сплетених смужок оленячої шкіри. Роланду вони нагадували сльозинки.
  
  — Звідки ти дізналася, як їх зробити? — запитав він після першого дня використання снігоступів. Збільшення швидкості просування виявилося вражаючим, особливо після того, як він навчився трохи ковзати при ходьбі, завдяки чому сніг не налипав на зовнішній поверхні.
  
  — Телебачення, — пояснила Сюзанна. — Їх показували в серіалі «Сержант Престон з Юкона», який я дивився в дитинстві. Компанію сержантові становив не вухань-плутаник, а його вірний пес, Кінг. Загалом, я закрила очі і спробувала згадати, як виглядали снігоступи того хлопця. — Тут вона вказала на снігоступи Роланда. — Начебто так, як ці. Я зробила все, що могла.
  
  — У тебе вийшло здорово. — І від щирості, яка прозвучала в цьому простому комплименте, по шкірі Сюзанни побігли мурашки. Їй дуже не хотілося, щоб Роланд (або який-небудь інший чоловік) викликав у неї такі почуття, але так вже вийшло. Вона задалася питанням, природа чи виховання, і не змогла зрозуміти, чи хочеться їй знати відповідь.
  
  — Вони послужать тобі, якщо, звичайно, не розваляться. — Саме така доля спіткала перші варіанти снігоступів.
  
  — Я не відчуваю, що смужки шкіри розбовтуються. Трохи розтягуються, але не більше того.
  
  І тепер, коли вони перетинали широке поле або луг, на ногах Роланда була та сама третя пара снігоступів, ось чому Сюзанна дозволяла Роланду тягнути її на санях, не відчуваючи почуття провини, оскільки внесла свою лепту, надала посильну допомогу. Час від часу вона думала про Мордреде, а одного разу вночі, днів через десять після того, як вони перетнули кордон суцільного снігового покриву, запитала у Роланда, що йому відомо. Спонукали її до цього слова стрілка, що в цю ніч їм немає потреби нести вахту і обидва можуть поспати десять годин, і сон, ясна річ, піде їм тільки на користь. А при необхідності їх розбудить Ыш.
  
  Після питання Сюзанни Роланд зітхнув і не менше хвилини дивився в багаття, обхопивши коліна долонями і зчепивши пальці. Сюзанна вже вирішила, що відповіді не буде, коли стрілець сказав:
  
  — Він як і раніше слід за нами, тільки відстає все більше і більше. Намагається знайти їжу, намагається наздогнати нас, але найбільше намагається зігрітися.
  
  — Зігрітися? — Сюзанна не вірила своїм вухам. Дерев навколо вистачало.
  
  — У нього немає сірників і немає «Стерні». Я впевнений, як-то вранці, давно вже, він вийшов до нашого вогнища, знайшов під попелом жар і кілька днів зміг нести їх із собою, щоб вечорами розпалювати багаття. Точно так само несли з собою вогонь стародавні мешканці печер. Так мені, принаймні, говорили.
  
  Сюзанна кивнула. Приблизно те ж саме їй розповідали в школі про життя людей Кам'яного століття, хоча вчитель і визнав, що ця інформація не точні факти, а наукова гіпотеза. Вона задалася питанням, а як багато з розказаного Роландом теж здогад, і запитала його про це.
  
  — Це не думка, але я не можу пояснити, звідки я це знаю. Якщо це дотику, Сюзанна, то не такі, як у Джейка. Я цього не бачу, не чую, мені це не сниться. Хоча... ти віриш, що іноді ми бачимо сни, які не можемо згадати, коли прокидаємося?
  
  [193]— Так. — Вона подумала, а не розповісти йому про швидкому русі очей, про експерименти з БДГ, про які читала в журналі «Лук», але вирішила, що це складно. Обмежилася словами про те, що, на її переконання, люди кожну ніч бачать сни, які не можуть згадати.
  
  — Може, я бачу і чую його в цих снах, — знизав плечима Роланд. — Але я знаю, що він намагається слідувати за нами. Йому так мало відомо про цьому світі, і те, що він досі живий, просто чудо.
  
  — Ти його жалієш?
  
  — Ні. Не можу дозволити собі жалість, як не можеш і ти.
  
  Але при цьому він відвів очі, і вона подумала, що він бреше. Може, він не хотів жаліти Мордреда, але — Сюзанна в цьому не сумнівалася — жалів, хай і небагато. Може, йому хотілося сподіватися, що Мордред помре на стежці, а ймовірність того була дуже велика, і насамперед від переохолодження, але Сюзанна не думала, що Пан здатний на таке. Вони могли піти від ка, але вона вважала, що кров, як і раніше — не вода, і свій своєму мимоволі брат.
  
  Проте було і щось ще, більш потужна, ніж кровні узи. Вона це знала, тому що тепер теж відчувала Заклик, і коли спала, і коли спала. Поклик Темної Вежі. Вона думала, що вони вже зовсім близько. Поняття не мала, що вони будуть робити з її шаленим зберігачем, коли — і якщо — доберуться туди, але раптом усвідомила, що її це не хвилює. Зараз Сюзанна хотіла одного — побачити Темну Вежу. Увійти в неї... ні, такого вона й уявити собі не могла, але побачити? Так, ось це вона собі уявляла чудово. І думала, що більшого їй і не треба.
  
  2
  
  Вони повільно спускалися по широкому білому схилу. Ыш поспішав до Роланду, щоб відразу ж полетіти назад, перевірити, чи все в порядку з Сюзанною, а потім знову наздоганяв Роланда. Яскраво-сині діри іноді виникали над ними. Роланд знав, що ці дірки — робота Променя, який постійно тягнув хмарний покрив на південний схід. А в іншому небо від горизонту до горизонту затягнуло білим, воно прижималось до землі, і обидва знали, що все це значить. Їх чекала чергова завірюха, і стрілець підозрював, що вона буде найсильнішою з тих, що їм вже довелося пережити. Вітер набирав силу, і вологи, що висить у повітрі, вистачало для того, щоб оніміли відкриті ділянки шкіри. Втім, після трьох тижнів шляху (а на вечірніх привалах вони часто брали в руки голки) відкритими залишалися тільки чоло та кінчик носа. Пориви вітру піднімали довгі шлейфи снігу. Шлейфи ці мчали повз них вниз по схилу, немов фантастичні, трансформуються на ходу балетні танцівники.
  
  — Вони прекрасні, чи не так? — спитала Сюзанна з волокуші, в голосі чулися мрійливі інтонації.
  
  Роланд з Гилеада, не цінитель краси (за винятком одного випадку в Меджисе), щось пробурчав. Він знав, що він визнає прекрасним для себе: надійне укриття до того моменту, як їх наздожене снігова буря, що-небудь істотніше, ніж гай дерев. Ось він і не повірив своїм очам, коли вітер раптом стих і піднятий сніг осів. Опустив шкіряну лямку, переступив через неї, повернувся до Сюзанні (їх спорядження лежало у неї за спиною, знову збільшившись в кількості), опустився поряд з нею на коліно. Вкритий з маківки до п'ят в шкури, він дуже вже нагадував снігової людини.
  
  — Як, по-твоєму, що це? — запитав він її.
  
  Вітер піднявся знову, ще більше посилився, спочатку приховав те, що він встиг побачити. Коли стих, над ними відкрилося синє вікно, на якийсь час виглянуло сонце, расцветив схил мільйонами діамантових іскорок. Сюзанна прикрила очі рукою, глянула в далину. Побачила вирізану в снігу, звернену до неї поперечиною букву Т. Поперечину, відносно коротку, можливо, за двісті футів в кожну сторону, відокремлювали від них як мінімум дві милі. А ось підпора, довга частина букви Т, тяглася до горизонту і зникала за ним.
  
  — Це дороги! — вигукнула вона. — Хтось проклав в снігу пару доріг, Роланд.
  
  Він кивнув.
  
  — Я теж так подумав, але хотів почути твою думку. І я бачу дещо ще.
  
  — Що? У тебе очі гостріше моїх, і набагато.
  
  — Коли підійдемо ближче, ти все побачиш сама.
  
  Він спробував встати, але Сюзанна нетерпляче смикнула його за рукав.
  
  — Не треба грати зі мною в ці ігри. Що ти там побачив?
  
  — Дахи, — здався Роланд. — Я думаю, там внизу будинку. Може, навіть містечко.
  
  — Люди? Ти говориш про людей?
  
  — Ну, димок піднімається тільки над одним будинком. Хоча з упевненістю говорити важко, небо дуже вже біле.
  
  Вона не знала, їй хотілося зустрітися з людьми чи ні. Такі зустрічі зазвичай тільки все ускладнювали.
  
  — Роланд, нам треба бути обережними.
  
  — Так, — погодився він і попрямував до лямці. Перш ніж підняти її зі снігу, поправив пояс-патронташ, щоб кобура виявилася ближче до лівої руки.
  
  Через годину вони підійшли до перетину вулиці і дороги. Його формував замет висотою в добрі одинадцять футів, у створенні якого не обійшлося без використання техніки. Сюзанна побачила на спресованому снігу сліди, дуже вже схожі на гусениці бульдозера. Із замету стирчав металевий стовп. А вказівник на його вершині нічим не відрізнявся від вуличних покажчиків, які вона бачила в багатьох містах, в тому числі і на перехрестях Нью-Йорка. Цей покажчик повідомляв про те, що вулиця, перекладина букви Т, називається
  
  ОДД'З-ЛЕЙН[194]
  
  А от коли Сюзанна прочитала назву йде за горизонт дороги, серце у неї прискорено забилося:
  
  ТАУЕР-РОУД[195]
  
  3
  
  Тільки в одному з будинків, що скупчилися у Т-подібного перехрестя, жевріло життя. Решта стояли порожніми, у багатьох даху впали під вагою снігу. І цей будинок, по ліву руку від дороги — його відділяли від перехрестя приблизно три чверті расчищенного ділянки Одд'з-лейн — явно виділявся серед сусідніх. З даху регулярно зчищали сніг, так що залишився не загрожував її заваленням, від ганку до розчищеної частини вулиці вела втоптана доріжка. І з труби цього скособоченного, обсаженного деревами будинку здіймався димок, прозоро-білий димок. Одне вікно світилося олійно-жовтим кольором, але саме димок прикував до себе погляд Сюзанни. За її розумінням, останній штрих. І питання в голові крутилося лише одне: хто відкриє двері, коли вони постукають? Ганс або його сестра Гретель? (Вони були близнюками? Хто-небудь коли-небудь намагався з цим визначитися?) А може, Червона Шапочка або Золотоволоска,[196] зі слідами з'їденої вівсяної каші на підборідді?
  
  — Може, нам краще пройти мимо? — запитала вона, усвідомлюючи, що перейшла на шепіт, хоча вони перебували на вершині замету, створеного бульдозером або грейдером. — Помахаємо ручкою і всі справи. — Вона махнула рукою в бік вказівник з написом «Тауер-роуд». — Дорога перед нами, Роланд... може, одразу й підемо?
  
  — А якщо ми і підемо, як думаєш, Мордред відразу піде за нами? — спитав Роланд. — Ти думаєш, він пройде повз цього будинку і залишить у спокої тих, хто там живе?
  
  Думка ця просто не приходила їй у голову, але відповідь на питання Роланда вона могла дати тільки негативний. Якщо Мордред вирішить, що може вбити тих або того, хто жив у будинку, він це зробить. Заради їжі, якщо мешканці будинку виявляться їстівними, але їжа не буде основною причиною. У лісах, які вони минали, дичини вистачало, і навіть якщо Мордред сам не міг зловити свою вечерю (а Сюзанна вважала, що в образі павука йому це цілком по силам), у своїх таборах вони залишали чимало їжі. Ні, з лісів він вийде ситим... але злим. Дуже злим. І горе тому, хто трапиться йому на шляху.
  
  З іншого боку, — подумала вона... та тільки не було іншого боку, і думати про це більше не мало сенсу. Відчинилися вхідні двері будинку, на ґанок вийшов старий. У чоботях, джинсах і товстій куртці з обробленим хутром капюшоном. Сюзанні здалося, що саме такі куртки продавалися, серед іншого, в магазині військового обмундирування в Грінвіч-Віллідж.
  
  Щоки у старого були рожеві, на морозі такі і мають бути у здорової людини, але він сильно шкутильгав, спираючись на міцну палицю в лівій руці. З-за покосився будиночка з в'юнким над трубою димком донеслося гучне кінське іржання.
  
  — Звичайно, Ліппі, я їх бачу! — закричав старий, повернувшись на іржання. — Один-то хороший очей у мене залишився, чи не так? — Після чого знову подивився туди, де на снігу стояв Роланд, з Сюзанною за одну руку і Ышем за іншу. Підняв палицю, вітаючи їх, весело і без страху. Роланд у відповідь підняв руку.
  
  — Схоже, нам доведеться порадитися, хочемо ми цього чи ні.
  
  — Я знаю, — кивнула Сюзанна, потім звернулася до вухастика-путанику: — Ыш, веди себе пристойно, ти мене чуєш?
  
  Ыш подивився на неї, потім на старого, не видавши ні звуку. Схоже, він сам вирішив визначатися з тим, що пристойно, а що — ні.
  
  Нога у старого була дуже погана («Зовсім ніяка», — сказав би тато Моуз Карвер), але він на диво добре вправлявся з палицею, бочком-бочком просуваючись до того місця, де стояли стрілки. Ця підстрибує хода викликала у Сюзанни і посмішку, і захоплення. «Шустрий, як цвіркун», — ще одна з приказок папи Моуза повною мірою характеризувала старого. І вже, звичайно, Сюзанна не відчувала, що від цього сивочолого дідуся (його довгі, м'які, як у немовляти, волосся спадало на плечі куртки), який шкутильгав до них на одній нозі, виходить хоч якась небезпека. Коли він наблизився, вона побачила, що одне око побілів від катаракти. І зіниця, який ледь проглядався, дивився кудись вліво. Зате другий очей з живою цікавістю роздивлявся прибульців, і цей інтерес тільки наростав у міру того, як скорочувалася відстань, що відділяло їх від мешканця Одд'з-лейн.
  
  Кінь знову заржала, і старий махнув палицею, підняв її до білого, низького неба.
  
  — Замовкни, ти, мішок з сіном, ти, фабрика лайна, ти, стара карга, або ти ніколи не бачила людей? Ти що, народилася в хліві, хе-хе? А якщо не народилася, то я — синьоокий бабуїн, яких не буває!
  
  Роланд щиро розсміявся, і залишки настороженості Сюзанни випарувалися. Кінь знову заржала з халупи, яка перебувала за будинком, назвати її хлівом або сараєм просто не повертався язик, і старий знову змахнув палицею, на цей раз ледь не впавши. Його незграбні, але швидкі стрибки вже дозволили йому покрити половину відстані, отделявшего будинок від того місця, де на кучугурі стояли стрілки. Однак він утримався на здоровій нозі, з силою встромивши палицю в сніг, а потім радісно помахав їм вільною рукою.
  
  — Хайл, стрілки! — вигукнув старий. Легкі і голосові зв'язки, схоже, функціонували відмінно. — Стрілки, що йдуть до Темної Вежі, ось хто ви, ось ким ви повинні бути, бо хіба я не бачу великі залізні «гармати» з жовтими рукоятками? І Промінь поправляється, знову стане красивим і сильним, бо я це відчуваю, і Ліппі теж! З самого Різдва стала спритною, як жеребчик, або з того дня, яке я кличу Різдвом, тому що тут немає ні календаря, ні Санта-Клауса. Його я і не чекаю, бо хіба я був хорошим хлопчиком? Ніколи! Ніколи! Хороші хлопці відправляються на небеса, а всі мої друзі зовсім в іншому місці, їдять маршмеллоу і п'ють «Ноззи», присмачену віскі, у вітальні диявола! Ви вже вибачте, язик у мене кріпиться посередині, а обидва кінці бовтаються без втоми! Хайл одному, і хайл інший, і хайл маленькому, в хутряній шубці, малюкові, що між вами. Вухань-плутаник, щоб мені жити і дихати! Ви, як мені приємно вас бачити! Коллінз мене звати Джо Коллінз, з Одд'з-лейн, я і сам досить-таки дивний, одноокий я і кульгавий, але у всьому іншому я до ваших послуг!
  
  Він уже дійшов до того місця, де закінчувалася Тауер-роуд... або починалася, в залежності від того, як подивитися і в яку сторону йти, припустила Сюзанна. І дивився на них знизу вгору, одне око блищав, як пташиний, а другий незряче втупився в білизну замету.
  
  — Довгих днів і приємних ночей, так, так кажу я, і кожен, хто скаже інакше, так їх тут все одно немає, тому кому яке діло, що вони там скажуть? — З кишені він дістав те, що могло виглядати тільки карамелькою, і кинув вгору. Ыш без праці піймав її на лету: «ам!» — і карамельки як не бувало.
  
  Роланд і Сюзанна розсміялися. Вони вже відвикли сміятися, але сміх виразно доставив їм задоволення, немов вони знайшли якусь цінну річ, перебуваючи в повній впевненості, що втратили назавжди. Навіть Ыш і той посміхнувся, а якщо кінь і турбувала його (вона знову заржала, коли вони подивилися на сея Коллінза, що стоїть під їх заметом), він не подавав виду.
  
  — У мене до вас мільйон запитань, — продовжив Експерт, — але я почну з одного: яким чином ви збираєтеся спуститися з цього замету?
  
  4
  
  Приклад показала Сюзанна, яка з'їхала вниз, використовуючи волокушу як санки. Вона вибрала місце, де північно-західний кінець Одд'з-лейн зникав під снігом, а потім схил був не таким крутим. Спуск виявився коротким, але не гладким. Минувши три чверті шляху, вона натрапила на валун, прикритий скоринкою снігу, вивалилася з волокуші і добралася до розчищеної дороги після пари незграбних перекидів, захлинаючись від сміху. Волокуша перекинувся (перевернувся догори дном, ви розумієте) і всі їх спорядження розлетівся на всі боки, від паркану до обіду.
  
  Роланд і Ыш спустилися слідом. Роланд одразу ж нахилився над нею, безумовно хвилюючись, Ыш заклопотано обнюхав її обличчя, а Сюзанна все продовжувала сміятися. Як і стариган. Папа Моуз сказав би, що сміх у нього «такий же веселий, як стрічка на капелюсі мого татуся».
  
  — Я в порядку, Роланд, в дитинстві, катаючись з гірок, так падала, що мало не здасться, будь певен.
  
  — Добре те, що добре кінчається, — погодився Джо Коллінз. Подивився на Сюзанну здоровим оком, щоб переконатися, що вона справді в порядку, потім почав збирати їх розсипалися речі, нахиляючись через палицю; сиве волосся падали на рожеве обличчя.
  
  — Ні-ні. — Роланд простягнув руку, щоб зупинити його. — Я все зроблю сам, а то ти шлепнешься на свої тиддли.
  
  Старий засміявся, і Роланд приєднався до нього. З-за хати знову долинуло голосне іржання, немов кінь обурювало все це веселощі.
  
  — «Шлепнешься на свої тиддли»! Так, це хороший жарт. Я поняття не маю, що таке тиддли, і проте жарт хороша! Це точно! — Він почав струшувати сніг з пальто Сюзанни, зшитого з оленячих шкур, тоді як Роланд швидко зібрав розсипалися речі і склав на волокушу. Ыш допомагав, принісши кілька загорнутих в шкуру шматків м'яса і укладаючи їх в задній частині волокуші.
  
  — До чого розумний цей маленький звір! — захоплено вигукнув Джо Коллінз.
  
  — Він у нас справжній мандрівник і надійний друг, — погодилася Сюзанна. Тепер вона раділа тому, що вони зробили зупинку на Одд'з-лейн. Ні на що не проміняла знайомство з цим добродушним старим. Простягнула праву руку в непоказною рукавиці. — Я — Сюзанна Дін з Нью-Йорка. Дочка Дена.
  
  Він узяв її руку, потиснув. Сам він був без рукавичок, і хоча пальці перегнуло артритом, хватка залишилася міцною.
  
  — З Нью-Йорка, говориш! Що ж, коли я там жив. А так само в Акроні, Омасі, Сан-Франциско. Син Генрі і Флори, якщо тобі це важливо.
  
  — Так ви з американської сторони? — спитала Сюзанна.
  
  — Так, Господи, так, як давно це було, — відповів він. — Ви, напевно, скажете, справах. — Його здоровий очей блиснув, а незрячий продовжував без всякого інтересу роздивлятися снігові простори. — А ким можете бути ви, друже мій? Я називаю вас своїм другом, як назвав би будь-якого, поки той не довів би, що він мені не друг, а в цьому випадку я познайомив його з Бессі, таке ім'я дав своєї палиці.
  
  Роланд посміхався у весь рот. Нічого не міг з собою вдіяти, подумала Сюзанна.
  
  — Роланд Дискейн з Гилеада. Син Стівена.
  
  — Гилеад! Гилеад! — Від подиву здоровий очей Коллінза округлився. — Це ж назва з минулого, чи не так? З тих, що зустрічаються в книгах.[197] Святий Петро, та ви, мабуть, старше самого Бога.
  
  — Деякі можуть сказати, що так, — погодився Роланд, продовжуючи посміхатися, може, не настільки широко... але тепло.
  
  — А цей маленький дружок? — Старий нахилився. З кишені дістав ще дві карамельки, одну червону, другу — зелену. Різдвяні кольору, подумала Сюзанна, знову відчувши дежавю. Почуття це промайнуло й зникло. — Як тебе звуть, маленький дружок? Що вони кричать, якщо хочуть, щоб ти повернувся додому?
  
  — Він більше...
  
  «...не говорить, хоча раніше і говорив», — ось що хотіла сказати Сюзанна, але, перш ніж встигла закінчити фразу, вухань-плутаник відповів старому: «Ыш». Відповів ясно і чітко, як і в ті часи, коли з ними був Джейк.
  
  — Хороший малюк! — похвалив його Коллінз і кинув карамельки в пащу Ыша. А потім знову простягнув вузлувату руку, а Ыш підняв їй назустріч лапу. Вони обмінялися рукостисканням, добре зустрівшись неподалік від перетину Одд'з-лейн і Тауер-роуд.
  
  — Будь я проклятий, — видихнув Роланд.
  
  — Так, зрештою, ми всі будемо, я думаю, з Промінням або без Променя, — прокоментував Джо Коллінз, відпускаючи лапу Ыша. — Але не сьогодні. А зараз я скажу, що ми всі повинні піти туди, де тепло, і ми зможемо наради за чашкою кави, він у мене є, все так, або за казанком еля. Я можу навіть пригостити вас яєчним коктейлем,[198] якщо хто хоче. Він дуже навіть нічого, особливо з крапелькою рому, але хто знає? Я вже років п'ять, а то і більше не відчуваю ні смаку, ні запаху. Повітря Дискордии що зробив з моїми смаковими сосочками і носом. Так що скажете? — Знову його здоровий очей блиснув.
  
  — Я скажу, що звучить дуже навіть непогано, — сказала Сюзанна. І рідко її голос звучав так щиро.
  
  Старий дружньо ляснув її по плечу.
  
  — Гарна жінка — що безцінна перлина! Не знаю, це Шекспір, або Біблія, або комбінація... Слухай, Ліппі, ну що сталося з твоїми очима? Куди, по-твоєму, ми прямували? Чи тобі не кортіло познайомитися з нашими гостями, так?
  
  Він вже не говорив, а воркотав, як зазвичай трапляється з людьми, які довгий час живуть на самоті, не рахуючи одного або двох домашніх тварин. Його кінь невпевнено підійшла до них, і Коллінз обняв її за шию, поплескав з любов'ю, але Сюзанна подумала, що за все життя ніколи не бачила більш потворного чотирилапого. При вигляді цієї істоти частина гарного настрою відразу ж зникла. Ліппі була не сліпа на одне око, а на обидва, і худий, худа як жердина. При ходьбі кістки бовталися взад-вперед під покритої коростою шкурою, і Сюзанна навіть подумала, що яка-небудь з них вилізе назовні. На мить їй пригадався чорний коридор під замком Дискордия, хлюпають звуки, які видавала переслідує їх створіння і кістки. Всі ці кістки.
  
  Ці думки, мабуть, позначилися на її обличчі і не сховалися від Коллінза. Так що заговорив він, мало не виправдовуючись:
  
  — Вона, звичайно, стара і потворна, я знаю, але коли ви доживете до її років, я сумніваюся, що будете блищати на багатьох конкурсах краси!
  
  Він знову поплескав коня по худий і шолудивого шиї, потім схопив за рідкісну гриву, ніби хотів вирвати залишки волосся (хоча Ліппі не показала, що їй боляче), і розгорнув її, щоб вона виявилася головою до будинку. Як тільки він це зробив, з неба впали перші сніжинки насувається заметілі.
  
  — Пішли, Ліппі, ти, стара говнапалата, пожирательница сіна, опудало ходяче, чотиринога прокажена. Хіба ти не чуєш сніг у повітрі? Тому що я чую, а моя нюхалка вже давним-давно вирушила на півдня! Відпочиває, розумієш.
  
  Він повернувся до Роланду і Сюзанні:
  
  — Я сподіваюся, ви хоча б частково схвалите моє кулінарну майстерність, дуже сподіваюся, тому що, думаю, пуржить буде три дні. Ага, пройде мінімум три дні, перш ніж знову здасться Демонічна місяць! Але ми добре зустрілися, і я готовий під цим підписатися, по праву і по крові! Вам просто не треба судити про моє гостинність по виснаженості мого коня! Ось так!
  
  Сподіваюся, що так, — подумала Сюзанна, і по її тілу пробігла дрож. Старий вже відвернувся, але Роланд здивовано подивився на неї. Вона посміхнулася і похитала головою, ніби говорячи: «Це дурниця», — і, зрозуміло, так воно і було. Вона не збиралася визнаватися стрілку, що від одного виду нещасної животини з катарактами на очах і стирчать крізь шкіру ребрами у неї втік мороз по шкірі. Роланд ніколи не називав її дурною гускою, і, бачить Бог, вона не збиралася давати йому привід, а тому...
  
  Немов підслухавши її думки, тварина обернулася і продемонструвала Сюзанні кілька зубів. Очі Ліппі нагадували дві обрамлені гноєм затички, що стирчать з голови над її сумною посмішкою. Вона заржала, ніби казала Сюзанні: «Думай що хочеш, галка; я ще довго буду тут і після того, як ти підеш своєю дорогою і своєю смертю помреш». В цей самий момент порив вітру кинув їм в обличчя сніг, загудів у кронах хвойних дерев, гілки яких гнулися під вагою вже лежить на них снігу, завив під карнизами маленького будинку Коллінза. Потім почав стихати, на мить знову набрав силу, видавши короткий, тужливий крик, майже людський.
  
  5
  
  Половину халупи за будинком займав курник, другу — стійло Ліппі, а горище служив сінником.
  
  — Мені під силу залізти наверх самому і скинути сіно вниз, — сказав Коллінз, — але щоразу на це у мене йде півжиття, спасибі зламаного стегна. Звичайно, я не можу змусити вас допомогти старому, містер Дискейн, але якщо б ви...
  
  Роланд по драбині заліз на горище і скидав вниз сіно, поки Коллінз не сказав, що досить, вистачить сіна Ліппі навіть на чотири дні заметілі («Тому що їсть вона не так вже і багато, що добре по ній видно»). Коли Роланд спустився вниз, Коллінз короткої доріжкою повів їх до дверей кухні. З обох боків доріжки кучугури заввишки досягали голови Роланда.
  
  — Нехай він непоказний,[199] і так далі. — З цими словами Джо запросив їх на кухню. Придивившись, Сюзанна побачила, що дерев'яні панелі стін насправді пластик. Але головним достоїнством кухні було тепло. Електрична плита називалася «Росско», про такий бренд Сюзанна не чула. Подивившись на холодильник марки «Амана», Сюзанна звернула увагу на маленьку нішу на передній панелі, над ручкою. Придивившись, помітила напис ЧАРІВНИЙ ЛІД.
  
  — Ця штука робить крижані кубики? — зрадівши, запитала вона.
  
  — Не, не зовсім. Крижані кубики робить морозильна камера, красуня. А ось це пристрій на передній панелі кидає їх у склянку.
  
  Чомусь пояснення Джо їй здалося кумедним, і вона розсміялася. Подивилася вниз, побачила, що Ыш дивиться на неї зі звичною усмішкою, від чого сміх її тільки посилився. Відкинувши все інше, запахи кухні, цукру, спецій і так далі, без винятку приємні, викликали найтепліші спогади.
  
  Роланд подивився на флуоресцентні лампи, і Коллінз кивнув:
  
  — Так, так, у мене все електричне. І камін, подає гаряче повітря, хіба не здорово? Знову ж таки, ніхто не присилає мені рахунок! Генер в сараї з іншого боку будинку. Це «хонда», і він такий же тихий, як недільний ранок. Навіть коли стоїш на даху сараю, не чути нічого, крім «м-м-м-м-м-м». Заїка Білл[200] змінює балони з пропаном і проводить технічне обслуговування, коли це необхідно, і за той час, що я тут, таке трапилося два рази. Ні, Джо бреше, і скоро помре. Три рази, ось скільки. Три рази за той час, що я тут.
  
  — Хто такий Заїка Білл? — спитала Сюзанна, і її запитання прозвучало одночасно з питанням Роланда: «Як давно ти тут?»
  
  Джо Коллінз розсміявся.
  
  — Давайте по одному, мої добрі друзі, давайте по одному. — Він відставив палицю, спробував зняти куртку, переніс вагу на хвору ногу, загарчав, ледве не впав. Впав би, якщо б Роланд його не підтримав.
  
  — Спасибі, спасибі, спасибі, — подякував Джо. — Хоча скажу вам, що це була не перша зустріч мого носа з цим лернолиумом! Але раз вже ви врятували мене від падіння, спершу відповім на ваше запитання. Я потрапив сюди, Дивний Джо з Одд'з-лейн, приблизно сімнадцять років тому. І причина, по якій я не можу дати точну відповідь, в тому, що тут час веде себе біса дивно, якщо ви знаєте, про що я кажу.
  
  — Ми знаємо, — кивнула Сюзанна. — Можете мені повірити, знаємо.
  
  Коллінз вже звільнявся від светри, під яким знаходився ще один. Спочатку-то Сюзанні здалося, що старий товстий, а тепер він раптом позбувся більшої частини свого жиру. Вона зрозуміла, що за жир брала одяг. Коллінз, звісно, не був таким худим, як його кінь, але і вже товстим його ніхто б не назвав.
  
  — Тепер Заїка Білл, — продовжив старий, знімаючи другий светр. — Він — робот. Прибирается по будинку, так само як і забезпечує роботу генератора... і, зрозуміло, саме він розчищає дорогу. Коли я вперше з'явився тут, він запинався на кожному другому або третьому слові. Що я буду робити, коли він остаточно зламається, не збагну. — Втім, Сюзанні здалося, що така перспектива анітрохи його не лякає.
  
  — Може, він виправиться, раз вже Променю тепер нічого не загрожує.
  
  — Можливо, він протягне трохи довше, але я чертовски сумніваюся, що він виправиться, — похитав головою Джо. — Машини не виліковуються, як живі істоти. — Він залишався вже в одній теплій нижній сорочці, і на тому стриптиз закінчився. Сюзанну це тільки порадувало. Їй вистачило виду худих боків коня з випирають ребрами. І вона не хотіла дивитися ще і на ребра господаря.
  
  — Знімайте ваші пальто і легінси, — запропонував Джо. — Через хвилину-другу я приготую вам яєчний коктейль або що-небудь ще, за вашим вибором, але спочатку хочу показати вітальню. Це моя гордість, так-так.
  
  6
  
  На підлозі вітальні лежав килим, сплетений з лоскутов, який би непогано виглядав в будинку бабусі Холмс, а поруч зі столом стояло розкладне крісло, виготовлене компанією «Лей-зи-бій чэр». На столі лежали журнали, книжки в обкладинці, окуляри, стояла коричнева пляшечка з бог знає яким ліками. Був і телевізор, хоча Сюзанна і уявити собі не могла, які ж програми дивиться старий Джо (Едді і Джейк, звичайно ж, відразу впізнали б відеомагнітофон, який стояв на полиці під телевізором). Але що одразу привернуло увагу Сюзанни, так і Роланда теж, так це фотографія на одній зі стін. Вона висіла, трохи скособочась, і таке недбале ставлення до неї Сюзанна сприйняла, як святотатство.
  
  Тому що на фотографії відобразили Темну Вежу.
  
  У Сюзанни перехопило подих. Вона дісталася до неї, не відчуваючи вузлів і потовщень килима під долонями, потім закинула руки.
  
  — Роланд, підніми мене!
  
  Він підняв, і Сюзанна побачила, що обличчя у нього смертельно бліде, за винятком двох яскраво-червоних кіл, які горіли на запалих щоках. Очі Роланда виблискували. Вежа стояла на тлі темніє неба, сонце, що заходить окрашивало лежать за нею пагорби в помаранчевий колір, вікна-щілини піднімалися по нескінченній спіралі. З деяких вікон виривався тьмяний, загадковий світ. Вона бачила балкони, що виступають з темних стін через кожні два або три поверхи, квадратні двері, які вели на них, всі закриті. І замкнені, вона в цьому не сумнівалася. Перед Вежею расстилалось поле троянд, Кан'-Ка Ноу Рей, що лежить в тіні, але все одно прекрасне. Більшість троянд вже закрилися, приготувавшись до зустрічі з вночі, але деякі ще поглядали на навколишній світ, наче сонні очі.
  
  — Джо! — Голос Сюзанни гучністю трохи перевершував шепіт. Вона боялася, що ось-ось позбудеться почуттів, їй здавалося, що вона чує співучі голоси, тихі, ледь доносяться до її вух. — Ох, Джо! Ця фотографія...
  
  — Так, мем. — Його виразно радувала її реакція. — Гарний знімок, чи не так? Ось чому я і повісив її на стіну. У мене є й інші, але цей найкращий. Зроблений на заході, і немов тіні тягнуться вздовж Стежки Променя. В певному сенсі так воно і є, про що ви, я впевнений, чи знаєте.
  
  У її правого вуха чулось швидке, натужне дихання Роланда, наче він тільки що пробіг чималу дистанцію, але Сюзанна цього не помічала. Тому що не тільки відображена на фотографії Вежа наповнила її благоговійним трепетом.
  
  — Це ж «Полароїд»![201]
  
  — Ну... так. — Джо явно не розумів, чим викликане її хвилювання. — Вважаю, Заїка Біллі приніс би мені і «Кодак», якщо б я його попросив, але як би мені вдалося проявити плівку? А коли я подумав про відеокамері, он той пристрій під телевізором дозволяє показувати відзняті плівки, я був занадто старий, щоб сходити туди знову, а моя кобила стала занадто стара, щоб везти мене. І все-таки я б пішов, якби зміг, бо це чудове місце, де живуть привиди з добрими серцями. Я чув співучі голоси, що давно пішли друзів, батька і матері. Я...
  
  Роланд застиг. Сюзанна відчула, як скам'яніли його м'язи. А потім відвернувся від фотографії так швидко, що у Сюзанни закрутилася голова.
  
  — Ти там був? — запитав він. — Ти побував у Темній Вежі?
  
  — Дійсно, побував, — кивнув старий. — А хто ще міг зробити цю фотографію? Ансель гребаной Адамс?[202]
  
  — І коли ти її зробив?
  
  — У мою останню поїздку туди. Два роки тому, влітку... хоча це низькі землі, ви, мабуть, знаєте, і якщо сніг коли-небудь там випадає, я його не бачив.
  
  — Як далеко звідси?
  
  Джо закрив незрячий очей, зайнявся підрахунками. Багато часу на це у нього не пішло, але Роланду і Сюзанні здалося, що він вважає довго, дуже довго. Зовні завивав вітер. Стара кінь заржала, ніби обурюючись цим виттям. За склом у морозних візерунках почав танцювати і кружляти падаючий сніг.
  
  — Ну, йти вам тепер вниз по схилу, а Заїка Білл чистить дорогу до самого кінця; що ще робити цієї старої залізяці зі своїм часом? Звичайно, вам доведеться почекати тут, поки вляжеться цей північно-східний вітер...
  
  — Скільки часу займе у нас сам шлях? — спитав Роланд.
  
  — Не терпиться потрапити туди, чи не так? Ага, просто не терпиться, і чому немає, Внутрішній світ ви, мабуть, залишили багато років тому, щоб забратися так далеко. Навіть не хочеться думати, як багато, ось я і не думаю. Я можу сказати, що у вас піде шість днів, щоб дійти до краю Білих Земель, може, сім...
  
  — Ви називаєте ці землі Эмпатикой? — спитала Сюзанна.
  
  Він моргнув, здивовано подивився на неї.
  
  — Та ні ж, мем... ніколи не чув, щоб цю частину створеного світу називали інакше, ніж Білими Землями.
  
  Здивування було фальшивим. Сюзанна в цьому не сумнівалася. Старий Джо Коллінз, веселий, як Санта-Клаус на дитячому ранку, тільки що їй збрехав. Вона не розуміла чому, але, перш ніж встигла розвинути тему, Роланд поставив на її планах хрест.
  
  — Може, не будемо зараз про це? Угомонись, заради твого батька.
  
  — Так, Роланд, — лагідно відповіла вона. — Зрозуміло.
  
  Роланд знову повернувся до Джо, як і раніше, з Сюзанною на руках.
  
  — Гадаю, у вас може піти і дев'ять днів, — Джо почухав підборіддя, — бо дорога буває слизькою, особливо після того, як Білл прикатает сніг, але ви не зможете змусити його зупинитися. Він виконує наказ. Свою програму, як він говорить. — Старий побачив, що Роланд хоче щось сказати, і застережливо підняв руку. — Ні, ні, я не йду в сторону, щоб дошкулити вам, сер, сей або що там ви віддаєте перевагу, просто не звик до компанії.
  
  Як тільки сніг залишиться позаду, вам доведеться йти ще десять чи дванадцять днів, але йти на своїх двох зовсім не обов'язково, якщо, звичайно, ви не будете на цьому наполягати. Там є ще один з ангарів «Позитроник», в якому стоять колісні транспортні засоби. Вони схожі на візки для гольфу, так, схожі. Акумулятори, звичайно, сіли, це природно, розряджені повністю, але в ангарі є генер, виготовлений «Хондою», як і мій, і він працював, коли я побував там в останній раз, тому що Білл намагається підтримувати всю ввірену йому техніку в робочому стані. Якщо ви зможете зарядити акумулятори одній з візків, мабуть, вам вдасться дістатися до Башти за якісь чотири дні. Ось що я думаю: якщо вам доведеться йти усю дорогу, ви доберетеся до Вежі за дев'ятнадцять днів. Якщо зможете остання ділянка шляху проїхати на жужжалке, так я їх називаю, жужжалками, за звук, який вони видають на ходу, то, я б сказав, укладетеся у десять. Може, в одинадцять.
  
  У кімнаті повисла тиша. Завив вітер, кидаючи сніг у стіну будинку, і знову Сюзанна зазначила, що виття цей дуже нагадав людський крик. Безсумнівно, через форми карнизів.
  
  — Менше трьох тижнів, навіть якщо нам доведеться йти. — Роланд нахилився до полароїдної фотографії темної кам'яної вежі на фоні західного неба, але не доторкнувся до неї. Немов, подумала Сюзанна, боявся доторкнутися. — Після стількох років і стількох миль.
  
  «Не кажучи вже про галонах пролитої крові», — додала про себе Сюзанна, але не вимовила ці слова, навіть якби вони були вдвох. А чого вимовляти, він не гірше її знав, як багато пролилося крові. Але щось тут не складалося. Щось не складалося або було не так. А стрілець, схоже, зовсім цього не відчував.
  
  Співчуття — повагу почуттів іншого. Емпатія — вміння розділити ці почуття. Так чому люди можуть назвати яку-небудь країну Эмпатикой?
  
  І чому цей милий стариган збрехав щодо назви?
  
  — Відповідай на моє запитання, Джо Коллінз, — звернувся до старого Роланд.
  
  — Так, стрілок, відповім, якщо зможу.
  
  — Ти підходив до самої Вежі? Доторкнувся рукою до її кам'яній стіні?
  
  Старий спочатку подивився на Роланда, щоб переконатися, не підколює той його. Коли зрозумів, що про це немає й мови, навіть відсахнувся.
  
  — Ні. — Вперше, мабуть, Сюзанна почула в його голосі чисто американські інтонації. — Я зробив цю фотографію з самого близької відстані, на яку зважився підійти. З межі поля троянд. Десь за двісті — двісті п'ятдесят ярдів. Як сказав би робот, з п'ятисот обертів колеса.
  
  Роланд кивнув.
  
  — І чому не підійшов?
  
  — Бо подумав, що вона зможе мене вбити, якщо я підійду ближче, а мені не вдасться зупинитися. Голоси притягнути мене до неї. Так я подумав тоді, так і тепер, навіть сьогодні.
  
  7
  
  Після обіду — для Сюзанни точно самого кращого з того дня, як її «висмикнули» в інший світ, а можливо, найкращого в її житті — виразка під губою розкрилася. Вина в певному сенсі лежала на Джо Коллінз, але навіть потім, коли у них виникли й інші претензії до єдиного мешканця Одд'з-лейн, за це вона на нього не образилася. Хто-хто, а він точно цього не хотів.
  
  Він нагодував їх смаженою куркою, особливо смачною після всієї цієї оленини. Разом з куркою на столі з'явилося картопляне пюре з підливою, журавлинне желе, порізане на товсті червоні кругляш, зелений горошок («Консервований, іншого немає», — сказав він їм) і трохи ошпарений цибулю в солодкій згущеному молоці. Приготував він і яєчний коктейль. Роланд і Сюзанна випили його з дитячої жадібністю, хоча обидва не прокоментували «крапельку рома». Ыш отримав свій обід. Джо поклав на тарілку шматок курки і пюре і поставив її на підлогу біля плити. Ыш швиденько очистив тарілку, а потім влігся в дверях між кухнею та вітальні/їдальні, солодко облизуючись, щоб не залишити на вусиках навіть крапельку підливи, і, з вухами сторчма, спостерігав за челами.
  
  — З'їсти Десерт я не зможу, навіть не просіть, — заявила Сюзанна після того, як її тарілка спорожніла другий раз. Залишки підливи вона підібрала скоринкою хліба. — Я не впевнена, що мені вдасться сповзти з цього стільця.
  
  — Ну, добре. — На обличчі Джо відбилося розчарування. — Може, пізніше. У мене шоколадний пудинг і іриски.
  
  Роланд підніс серветку до рота, щоб заглушити відрижку.
  
  — Думаю, я з'їв би трішки і того, і іншого.
  
  — Ну, якщо на те пішло, я б теж не відмовилася, — визнала Сюзанна. Скільки століть минуло з тих пір, як вона в останній раз пробувала іриски?
  
  Коли вони покінчили з пудингом, Сюзанна запропонувала допомогти помити посуд, Джо замахав руками, сказавши, що просто поставить каструлі і тарілки в посудомийну машину, щоб сполоснути їх, а справжнім миттям займеться пізніше. Коли він і Роланд відносили брудний посуд на кухню, їй здалося, що їх господар став помітно спритніше і все рідше спирався на палицю. Сюзанна припустила, що причина тому «маленька крапелька» рома — може, і кілька крапель — у яєчному коктейлі, плюс велика крапелька, якої вони пригостилися в кінці обіду.
  
  Він налив кави, і всі троє (четверо, вважаючи Ыша) сіли у вітальні. Зовні темніло, вітер завивав все голосніше. Мордред десь там, сидить у виритій в снігу ямі або в гаю дерев, — подумала Сюзанна і знову придушила піднімається жалість до нього. Їй було б простіше, якщо б вона не знала, що він, вбивця чи ні, всього лише дитина.
  
  — Розкажи нам, як ти потрапив сюди, Джо, — запропонував Роланд.
  
  Джо широко посміхнувся.
  
  — Це одна з тих історій, від яких волосся стає дибки, але, якщо ви дійсно хочете почути її, я готовий розповісти. — Усмішка трохи зменшилась. — Це так приємно, коли в домі тебе люди, з якими можна поговорити. Ліппі слухати вміє, та тільки нічого не скаже у відповідь.
  
  Спочатку він намагався вчителювати, почав Джо, але швидко зрозумів, що таке життя не для нього. Йому подобалися діти, чого там, він їх просто любив, але терпіти не міг адміністративне лайно і систему, яка стригла всіх під одну гребінку. У школі він витримав лише три роки, а потім подався у шоу-бізнес.
  
  — Ти співав або танцював? — поцікавився Роланд.
  
  — Не те і Не інше, — відповів Джо. — Я з ними говорив.
  
  — Казав?
  
  — Він хоче сказати, що був коміком, — пояснила Сюзанна. — Розповідав глядачам жарти.
  
  — Абсолютно вірно! — просяяв Джо. — Деякі, до речі, знаходили їх кумедними. Звичайно ж, вони залишалися в меншості.
  
  Він знайшов собі агента, чия попередня антреприза, дискаунтный магазин чоловічого одягу, розорився. Одне вело до іншого, розповідав Джо, один виступ — до наступного. Згодом він вже працював у друго— і третьорядних нічних клубах, мотаючись на своєму старенькому, але надійному «форді-пікапі» по всій країні, їхав, куди вказував Шанц, його агент. По уїк-ендах практично не працював. На уїк-енди навіть третьорядні клуби запрошували рок-н-рольні групи.
  
  Відбувалося це в кінці шістдесятих-початку сімдесятих, і недоліку, як говорив Джо, в «матеріалі поточних подій», він не відчував: хіпі і яппі, сжигательницы бюстгальтерів і Чорні пантери, кінозірки і, як завжди, політики... але він сказав, що більше орієнтувався на традиційні жарти. Нехай Морт Сал[203] і Джордж Карлін[204] обіграють політику, якщо їм того хочеться, він же віддавав перевагу тим жартів, що починалися з фраз «Раз вже мова зайшла про моєї тещі...» або «Кажуть, наші польські друзі — тупиці, але дозвольте розповісти про ту ірландської дівчині, з якою я недавно познайомився...»
  
  Під час його розповіді сталася дивна (і, для Сюзанни принаймні, досить пікантна) трансформація. Діалект Серединного світу Джо Коллінза, з «ага» і «по праву і по крові», поступився місцем мові і виразів, властивих, за її розумінням, дотепникові-американцеві. Вона навіть думала, що він заговорить з інтонаціями Едді, але тільки тому, що провела з останніми багато часу. Вона подумала, що Джо Коллінз — один з природжених імітаторів, звуковий еквівалент «Сіллі Путті»,[205] який миттєво підхоплює місцевий догану. Так що в бруклінському клубі він би говорив, як уродженець Брукліна, в питтсбургском — Піттсбурга.
  
  Трохи раніше Роланд зупинив його, щоб уточнити: комік — це придворний блазень, і старий радісно розсміявся.
  
  — Ви все зрозуміли правильно. Тільки уявіть собі, що замість короля і придворних в прокуреній кімнаті сидять звичайні люди зі склянками в руках.
  
  Роланд, посміхаючись, кивнув.
  
  — У коміка, який роз'їжджав по Середньому Заходу і виступає в будь-якому місті не більше одного разу, є певні переваги. Якщо ти провалюєшся в якому-небудь Дубьюке,[206] це загрожує тобі тільки тим, що твій виступ займе лише двадцять хвилин замість сорока п'яти, а потім ти вже їдеш в інше місто. На Середньому Заході швидше за все досі є місця, де тобі відірвуть твою чортову голову, якщо ти облажаешься.
  
  Тут Роланд розреготався, а його сміх досі вражав Сюзанну (хоча вона сміялася і сама).
  
  — Ти кажеш правильно, Джо.
  
  Влітку 1972 року Джо виступав у клубі «У Джанго» в Клівленді, розташованому неподалік від гетто. Тут Роланд знову перервав його, щоб запитати, що таке гетто.
  
  — Якщо говорити про Хоке, — відповіла Сюзанна, — це частина міста, де мешканці в основному чорні і бідні, а копи спочатку махають палицями, а потім ставлять запитання.
  
  — Точно! — вигукнув Джо і постукав кісточками пальців по голові. — Не зміг би сказати краще.
  
  І знову з боку фасаду почувся цей дивний, дитячий крик, хоча на цей раз при стихнувшем вітрі. Сюзанна глянула на Роланда, але стрілець, якщо і чув крик вигляду не подав.
  
  Це вітер, — сказала собі Сюзанна. — Що ще це може бути?
  
  Мордред, — відповів внутрішній голос. — Мордред, який під снігом, замерзає. Мордред, можливо, вмирає, поки ми сидимо тут і п'ємо каву.
  
  Але вона нічого не сказала.
  
  Пару тижнів в Хоке тривали заворушення, знову заговорив Джо, але він в той день міцно випив («Нализався, як треба», — так він сказав), і не помітив, що на його другому виступі народу в п'ять разів менше, ніж на першому. «Я був в ударі. Не знаю, як інші, але я пив і пив, хай мене і так хитало з боку в бік».
  
  
  
  А потім хтось кинув пляшку з «коктейлем Молотова» у вітрину клубу (що таке «коктейль Молотова», Роланд знав), і, перш ніж хто-небудь встиг сказати «Раз вже мова зайшла про моєї тещі...», спалахнула пожежа. Джо ретирувався через лаштунки, двері чорного ходу. І вже вискочив на вулицю, коли його схопили троє чоловіків («всі чорні і зростанням з центрових НБА»). Двоє його тримали, третій бив кулаками. А потім замахнувся пляшкою. Бум-бум, і світло перед його очима згасло. Отямився він на зарослому травою схилі пагорба біля містечка Стоунс-Варп, судячи з табличок на порожніх будівлях Головної вулиці. Для Джо Коллінза містечко цей виглядав як декорація на знімальному майданчику фільму-вестерну після завершення робочого дня.
  
  До цього часу Сюзанна вирішила, що по більшій частині не вірить історії, розказаної сэем Коллінзом. Так, звичайно, історія вийшла захоплюючою і навіть досить правдоподібною, якщо згадати, як Джейк перший раз потрапив в Серединний світ, після того як по дорозі в школу загинув під колесами автомобіля. Але вона все одно не вірила історії Коллінза. І питання полягав в одному: чи має це значення?
  
  — Схил цей, звичайно, не тягнув на небеса, тому що не було ні хмар, ні хору ангелів, — продовжив Джо, — але я все одно вирішив, що це якась життя після життя.
  
  Він походив по місту. Знайшов їжу, знайшов коня (Ліппі) і рушив далі. Зустрівся з багатьма мандрівними групами людей. Деякі були доброзичливі, інші — ні, якісь складалися з звичайних людей, в яких-то переважали мутанти. Потихеньку він вивчив місцеві діалекти і дізнався дещо про історію Серединного світу. Звичайно ж, дізнався про Променях і Вежі. У якийсь момент спробував перетнути Погані Землі, але злякався і повернув назад, тому що шкіра почала покриватися виразками і якимись дивними плямами.
  
  — У мене скочив фурункул на заду, і це стало останньою краплею. Це сталося шість чи вісім років тому. Я і Ліппі сказали, вистачить мотатися по світу. Саме тоді я знайшов це місце, воно називалося Уэстринг, а потім Заїка Білл знайшов мене. Він був ще й лікарем, тому розкрив фурункул на моєму заду.
  
  Роланду захотілося дізнатися, чи бачив Джо Червоного Короля, коли це божевільне істота здійснювало останнє паломництво до Темної Вежі. Джо відповів, що ні, розповів, що шістьма місяцями раніше в цих місцях вибухнула жахлива буря («справжній ураган»), яка змусила його сховатися в підпідлогу. Поки він сидів там, електричні лампи погасли, з генером або без оного, і, сидячи в темряві, він відчув близькість якогось страшного істоти, яка могла доторкнутися до його розуму і слідувати за думками туди, де він ховався.
  
  — І знаєте, ким я в той момент відчув себе? — запитав він їх.
  
  Роланд і Сюзанна похитали головою. Ыш зробив те ж саме, копіюючи стрільців.
  
  — Закускою. Потенційної закускою.
  
  Ця частина історії — правда, — подумала Сюзанна. — Він, можливо, щось і поміняв, але в головному все правда. А повірила вона Джо Коллінзу з однієї причини: дуже вже це логічно, Червоний Король, мандрівний в особистому локальної бурі.
  
  — І що ти зробив? — спитав Роланд.
  
  [207]— Заснув, — відповів старий. — Такий вже у мене талант, з дитинства, як і вміння перевтілюватися, хоча я ніколи не копіював голоси знаменитостей, у глушині такі жарти успіхом не користуються. Якщо, звичайно, ти не Річ Літтл. Дивно, але це так. Я можу засинати, якщо дам собі таку команду, ось я і заснув у підвалі. Коли прокинувся, світло знову горів, а... хто б це не був, пішов. Я, зрозуміло, знаю про Алом Короля, час від часу бачуся з людьми, в основному такими самими мандрівниками, як ви троє, і вони говорять про нього. Зазвичай виставляють два пальці, вказівний і середній, розставляють їх, це знак від пристріту, і плюють між ними. Ви думаєте, це був він, так? Ви думаєте, Червоний Король пронісся над Одд'з-лейн на шляху до Вежі. — І додав, перш ніж хтось із них встиг відповісти: — А чому ні? Тауер-роуд починається звідси, в кінці кінців. І призводить до Вежі.
  
  Ти знаєш, що це був він, — подумала Сюзанна. — Що за гру ти затіяв, Джо?
  
  Знову пролунав слабкий крик, який виразно не мав ніякого відношення до вітру. І вона більше не думала, що це Мордред. Схилялася до того, що, можливо, доноситься з підвалу, в якому Джо ховався від Червоного Короля... або говорив, що ховався. І хто ж там сидить? Ховається, як ховався Джо... або сидить під замком, як бранець?
  
  — Це була непогана життя, — говорив Джо. — Не та, природно, яку я очікував, ні, звичайно, але у мене є теорія: людей, у яких життя складається, як вони того очікують, набагато більше, ніж тих, хто обриває своє життя пригорщею таблеток снодійного або засунувши в рот дуло пістолета і натиснувши на спусковий гачок.
  
  Роланд, схоже, відстав від розповіді Джо, бо запитав:
  
  — Ти був придворним блазнем, а відвідувачі в цих тавернах були твоїм двором?
  
  Джо посміхнувся, продемонструвавши безліч білих зубів. Сюзанна спохмурніла. Бачила вона його зуби раніше? Вони багато сміялися, і вона повинна була їх бачити, але не могла згадати, що дійсно бачила. Зрозуміло, він не шамкал, як ті, хто позбувся практично всіх зубів (такі люди частенько консультувалися з її батьком, в основному говорили про встановлення протезів). Якби вона думала про це раніше, то сказала б, що у нього були зуби, але вони практично стерлися, від них залишилися одні корінці і...
  
  Що з тобою, дівчинко? Він міг щось збрехати, але навряд чи йому вдалося б відростити нові зуби після того, як ви сіли обідати. Ти дозволила розігратися своїй уяві.
  
  Вона дозволила? Мабуть, не можна з ходу відкидати такий варіант. І, можливо, слабкий крик, зрештою, всього лише завивання вітру під карнизами будинку.
  
  — Я б хотів почути які-небудь з твоїх жартів і історій, — сказав Роланд. — Як ти розповідав їх в тавернах.
  
  Сюзанна пильно подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи немає у стрілка якогось прихованого мотиву, але йому, схоже, дійсно хотілося послухати Джо Коллінза. Навіть до того, як вони побачили висить на стіні полароидную фотографію Темної Вежі (поки Джо розповідав про своє життя, очі стрільця раз поверталися до неї), у Роланда вселилося настільки не властиве йому веселощі. Він був сам не свій, створювалося враження, ніби свідомість то зникав, то знову повертається до нього.
  
  Джо Коллінза, безсумнівно, здивувала прохання стрілка, але безумовно не засмутила.
  
  — Господи, та я не виступав на сцені, повинно бути, тисячу років... з урахуванням того, як тягнеться тут час, точно тисячу. Не впевнений, що знаю, як почати.
  
  І тут Сюзанна здивувала себе, сказавши:
  
  — А ви спробуйте.
  
  8
  
  Джо обдумав її пропозицію, потім встав, струсив із сорочки кілька крихт. Прохромал на середину вітальні, залишивши палицю у стільця. Ыш дивився на нього знизу вгору, з звичною посмішкою, немов передчуваючи, що їх чекає можливість розважитися. Якусь мить на обличчі Джо відбивалася невпевненість. Потім він глибоко вдихнув і посміхнувся.
  
  — Обіцяйте не кидати в мене помідорами, якщо вам щось не сподобається. Пам'ятайте, останній раз я виступав дуже давно.
  
  — Після того, як ви нас запросили в будинок і нагодували? — посміхнулася Сюзанна. — Ніколи в житті.
  
  — У будь-якому разі у нас немає помідорів, — відповів Роланд, як завжди, приймає все за чисту монету.
  
  — Вірно, вірно. Хоча в коморі консервовані є... забудьте, що я сказав!
  
  Сюзанна знову посміхнулася. Як і Роланд.
  
  Підбадьорений, Джо продовжив:
  
  — Гаразд, давайте повернемося в те казкове місце, яке називалося «У Джанго», в той казковий місто, який деякі люди називають помилкою-на-озері.[208] Іншими словами, в Клівленд, штат Огайо. Друге подання. Те саме, що я не встиг закінчити, а мені хотілося, будьте впевнені. Я ж був в ударі. Одну секундочку...
  
  Він закрив очі. Схоже, внутрішньо збирався. Коли відкрив їх, ніби помолодшав років на десять. Це було приголомшливо. Тепер, як тільки він заговорив, у його голосі не тільки чулися американські інтонації, він і виглядав, як американець. Сюзанна не могла пояснити це словами, але знала напевно: перед ними Джо Коллінз, Made in U. S. A..[209]
  
  — Привіт, пані та панове, ласкаво просимо в «Джанго». Я — Джо Коллінз, а ви — ні.
  
  Роланд реготнув, Сюзанна посміхнулася, більше з ввічливості: дуже довга борода у цій жарти.
  
  — Керуючий просив нагадати вам, що в цей вечір два пива йдуть за один бакс. Зрозуміли мене? Добре. Їм рухає прибуток, а мною — особистий інтерес. Тому що чим більше ви п'єте, тим більш забавними стають мої жарти.
  
  Посмішка Сюзанни стала ширше. Будь комедії необхідний внутрішній ритм, навіть вона це знала, хоча не змогла б веселити галасливу юрбу, що зібралася в клубі, більше п'яти хвилин, нехай від цього залежало її життя. І ось тут вона відчула ритм, Джо дуже швидко, нехай і не з першої фрази намацав його. Він стояв, полузакрыв очі, і вона здогадалася, що він бачить світлове різнобарвну над сценою, весь спектр Чаклунський веселки, так вона характеризувала тепер це багатобарвність, і вдихає запах п'ятдесяти димлячих сигарет. В одній руці — хромований мікрофон, друга вільна, потрібна для того, щоб підкреслювати слова жестами. Джо Коллінз виступає в клубі «У Джанго» у п'ятницю ввечері...
  
  Ні, не в п'ятницю. Він говорив, що по уїк-ендах нічні клуби віддають перевагу рок-н-рольним групам.
  
  — Усі ці розмови про помилку-на-озері — дурниця. Клівленд — прекрасне місто. — Джо набирав швидкість. Починав заводитися, як сказав Едді. — Мої батьки з Клівленда, але тепер їм більше сімдесяти і вони переїхали до Флориди. Вони не хотіли, але, самі знаєте, такий закон. Флорида, і крапка! — Джо постукав кісточками пальців по голові і звів очі до носа. Роланд засміявся, хоча не мав ні найменшого поняття, де розташована Флорида та й що означає саме це слово. Рот Сюзанни всі розтягувався і розтягувався.
  
  — Флорида — приголомшливе місце. Приголомшливе. Рідний дім для молодят і майже померлих. Мій дідусь після відставки оселився у Флориді, упокой його душу, Господи. Я хочу піти з цього світу так само тихо і спокійно, як мій дідусь Фред, уві сні. Не кричати, як кричали пасажири його автомобіля.
  
  Роланд заґелкотав від цього жарту, Сюзанна наслідувала його приклад. Ыш і той широко посміхався.
  
  — Моя бабуся, про неї теж є що розповісти. Казала, що навчилася плавати, коли хтось викинув її з човна в річку Кайахогу. Я сказав бабусі: «Послухай, бабуля, вони ж не намагалися навчити тебе плавати».
  
  Роланд хрокнув, витер ніс, знову хрокнув. Щоки в нього почервоніли. Сміх різко прискорював обмін речовин, у організмі все згоряло миттєво, Сюзанна про це десь читала. Звідси випливало, що і в неї кров приливає до обличчя, оскільки вона теж сміялася. І по всьому виходило, що весь жах і всі печалі выплескивались з неї, наче з відкритої рани, выплескивались, як...
  
  Ну, як кров.
  
  Вона почула, як почав дзвеніти слабенький дзвіночок тривоги в глибинах свідомості, але проігнорувала його. Про що, власне, тривожитися? Вони ж сміялися, Боже ти мій! Відмінно проводили час!
  
  — Можу я бути серйозним хоч на хвилину? Ні? Гаразд, хрін з тобою і з клячей, на якій ти приїхав сюди... завтра, прокинувшись, я буду тверезим, а ти все одно залишишся потворним.
  
  І лисим.
  
  (Роланд заходився від реготу).
  
  — Я збираюся бути серйозним, розумієш? Якщо тобі це не подобається, засунь своє незадоволення туди, де тримаєш гаманець з дріб'язком. Моя бабуся була великою жінкою. Жінки, здебільшого, великі, ви це знаєте? Але у них є свої недоліки, як і у чоловіків. Якщо жінка поставлена перед вибором, ловити їй кинутий м'яч або рятувати дитину, вона врятує дитини, незалежно від того, скільки чоловіків стоїть на базі. Ось так! — Він постукав кісточками пальців по голові і викотив очі, від чого вони засміялися ще голосніше. Роланд спробував поставити на стіл чашку з кавою і розплескав його. Він тримався за живіт. Чути його настільки гучний сміх (він повністю, з потрухами, віддався сміху), саме по собі було забавним, ось і Сюзанна засміялась.
  
  — Чоловіки — це одне, жінки — інше. Поєднай, і отримаєш зовсім новий смак. Як «Орео». Як чай з арахісовим маслом. Як пиріг з родзинками під соусом з соплів. Покажіть мені чоловіка і жінку, і я покажу вам Дивовижне соціальне утворення... ні, не рабство, називається воно сім'я. Але я повторююсь. Ай-ай-ай! — Джо постукав себе по голові. Викотив очі. Та так, що вони наполовину вилізли з орбіт
  
  (як він це робить)
  
  і Сюзанні довелося схопитися за живіт, який вже почав боліти, так вона сміялася. І у скронях почало стукати. Стукала біль, але хороша біль.
  
  — У сім'ї необхідні чоловік і дружина. Так! Перегляньте зі словником Вебстера! А от якщо на одного чоловіка або дружину більше, то це вже бігамія. Зрозуміло, є ще і моногамія. Ось так!
  
  Якби Роланд сміявся ще сильніше, подумала Сюзанна, він сповз з дивана в калюжку розлитого кави.
  
  — Є ще й розлучення, латинський термін, що означає «вирвати статеві органи чоловіка через його гаманець».
  
  Але я говорив про Клівленді, пам'ятаєте? Ви знаєте, з чого почався Клівленд? Жменька людей у Нью-Йорку зійшлася на наступному: «Слухайте, злочинність і бідність це добре, але тут виразно не вистачає холоду. Ходімо на захід».
  
  Сміх, як потім зазначила Сюзанна, що ураган: досягнувши певного рівня, він виходить на режим самоподпитывания і самоподдерживания. Ти смієшся не тому, що жарти забавні, але тому, що забавним стає твій стан. І Джо Коллінз перевів їх у це стан своєї наступної репризою.
  
  — Гей, пам'ятайте початкову школу, де вам говорили, що в разі пожежі ви повинні вишикуватися рядком, найменші — попереду, найвищі — ззаду? І яка в цьому логіка? Невже високі люди горять повільніше?
  
  Сюзанна заверещала від сміху і долонею ляснула себе по обличчю. Удар цей викликав таку різку, сильний і несподіваний біль, що вона миттєво вибила з Сюзанни весь сміх. Болячка під нижньою губою останнім часом лише зростала, надуваючись зсередини, але останні два або три дні не кровоточила. А тут її рука мимоволі вдаривши по обличчю, здерла чорно-червону скоринку, яка покривала виразку. І кров з неї не просто потекла — ринула потоком.
  
  Спочатку Сюзанна навіть не зрозуміла, що сталося. Знала тільки одне: не настільки вже сильну вона віддала собі ляпаса, щоб викликати таку біль. І Джо теж, схоже, не помітив ніяких змін (очі його закрилися практично), точно не помітив, тому що продовжував строчити, як кулемет:
  
  — Слухайте, а як щодо рибного ресторану в «Морському світі»? Я вже з'їв половину фишбургера, коли задався питанням: а не їм я поганого учня? Ось так! До речі про рибу...
  
  Ыш тривожно гавкнул.
  
  Сюзанна відчула вологе тепло, поточне по шиї і на плече.
  
  — Зупинися, Джо! — Роланд ледве дихав. Ослаб донезмоги. Від сміху, припустила Сюзанна. Але як же хворіла половина обличчя і...
  
  Джо відкрив очі, незадоволений тим, що його перервали.
  
  — Що? Господи Ісусе, ви хотіли цього, і я робив те, чого вам хотілося.
  
  — Сюзанна поранилася. — Стрілець підвівся і пильно дивився на неї, сміх поступився місцем тривозі.
  
  — Я не забилася, Роланд. Просто від надміру почуттів вдарив себе по голові трохи сильніше, ніж... — Тут вона подивилася на руку і жахнулася, побачивши, що на ній червона рукавичка.
  
  9
  
  Ыш знову гавкнул. Роланд схопив серветку, що лежала поруч з перевернутого чашкою. Один кінець став коричневим і мокрим від кави, другий залишився білим і сухим. Роланд доклав серветку до відкрилася виразці, з якої раніше юшила кров, і Сюзанну пересмикнуло від болю, очі наповнилися сльозами.
  
  — Ні, дозволь мені спочатку зупинити кровотечу, — пробурмотів Роланд, обережно запустивши другу руку в кіски на потилиці. — Не смикайся. — І заради нього вона застигла.
  
  Крізь застилавшие очі сльози Сюзанна бачила, що Джо раніше злий через те, що його виступ настільки різко (не кажучи вже про те, що кров напевно щось забруднила) перервали. І, мабуть, не вінілу його за це. Він дійсно викладався по повній, а вона втратила контроль над собою і все зіпсувала. Біль вщухав, і тепер Сюзанна не знаходила собі місця від сорому. Таке з нею вже траплялося, в школі, коли на уроці фізкультури у неї почалися місячні, і тоненька цівочка крові побігла по стегну, на очах у всього світу. У всякому разі, тієї його частини, що вчилася з нею в одному класі. Деякі дівчата почали скандувати: «Заткни текти!»[210] — немов недоречно почалися місячні — найбільш вдалий жарт.
  
  Зі спогадами змішався страх, пов'язаний з виразкою. А раптом це все-таки рак? Перш їй завжди вдавалося вибити цю думку з голови до того, як вона встигала повністю оформитися. На цей раз не змогла. Що, якщо вона підчепила рак під час їх походу по Поганим Земель?
  
  Скрутило шлунок вузлом, потім він рушив до горла. Їй вдалося утримати відмінний обід на місці, але, можливо, це був лише тимчасовий успіх.
  
  Раптом їй захотілося побути одній, вона зрозуміла, що повинна побути одна. Якщо вже вона збиралася проблеваться, не було у неї бажання розлучатися з вмістом шлунка на очах Роланда і цього незнайомця. А якщо б і вдалося стримати блювотний рефлекс, їй потрібен час, що взяти себе в руки. Порив вітру, досить сильний, щоб струсонути увесь будинок, промчав мимо, немов хот-эндж на повному ходу. Лампи блимнули, шлунок знову скрутило при вигляді качнувшихся на стінах тіней.
  
  — Мені треба піти... в ванну... — видавила вона. На мить світ пішов обертом, але тут же зупинився. В каміні рвонуло якесь поліно, викинувши в трубу стовп червоних іскор.
  
  — Ви впевнені? — запитав Джо. Він більше не злився (якщо злився раніше), але з сумнівом дивився на неї.
  
  — Нехай іде, — сказав Роланд. — Думаю, їй треба трохи заспокоїтися.
  
  Сюзанна вже зібралася вдячно йому посміхнутися, але рух губ відгукнулася болем у виразці, з якої знову пішла кров. Вона не могла сказати, що ще зміниться для неї в найближчому майбутньому завдяки цій чортовій, не хоче гоїтися болячки, але точно знала, що жартів вона наслухалася. Тому що, якщо б продовжила сміятися, їй знадобилося б переливання крові.
  
  — Я скоро повернуся, — пообіцяла вона. — А ви, хлопчики, не здумайте є пудинг без мене. — Сама думка про їжу викликала нудоту, але що ще вона могла сказати.
  
  — Перед пудингом я можу і не встояти, — відповів їй Роланд. — Якщо у тебе раптом закрутиться голова, поклич мене.
  
  — Обов'язково, — пообіцяла Сюзанна. — Спасибі, Роланд.
  
  10
  
  Хоча Джо Коллінз жив один, у ванній відчувалася жіноча рука. Сюзанна відзначила це, коли скористалася нею в перший раз. Рожеві шпалери з зеленими листочками і... природно, дикими трояндами. Цілком сучасний унітаз, за винятком сидіння, дерев'яного, не пластикового. Джо вирізав його сам? Сюзанна не думала, що таке неможливо, але з тим же успіхом міг принести робот, відрив у якихось загашниках. Заїка Карл? Так Джо називав робота? Ні, Білл. Заїка Білл.
  
  З одного боку унітазу стояла табуретка, з іншого перебувала ванна на металевих ніжках з душем, яка навела її на думки про хичкоковском «Психо»[211] (втім, будь душ змушував Сюзанну згадувати цей чортів фільм, який вона колись бачила в кінотеатрі на Таймс-сквер). Раковину вбудували в столик з доброго старого дуба, а не залізного дерева. Над ним висіло дзеркало, яке одночасно служило дверцятами аптечного шафки. Сюзанна припустила, що за дверцями стояли пляшечки з таблетками і тюбики з мазями. Кошти від усіх хвороб.
  
  Вона прибрала серветку, скривившись та зашипев крізь зуби. Та встигла прилипнути до виразки і відривати її довелося з болем. Сюзанна жахнулася кількістю крові на щоках, губах, підборідді, не кажучи вже про шию і плечі. Сказала собі, що нічого із-за цього сходити з розуму. Якщо отдираешь болячку, вона обов'язково повинна кровить, от і все. Особливо якщо болячка опинилася на твоєму дурному особі.
  
  У вітальні Джо щось сказав, вона не розібрала, що саме. Роланд відповів кількома словами, завершивши їх смішком. Дивно таке чути, — подумала Сюзанна. — Немов Роланд п'яний. Бачила вона Роланда п'яним? І зрозуміла, що ні. Ніколи не бачила валящимся з ніг, таким відкритим і беззахисним, так захопленим сміхом... до цього вечора.
  
  Це його справа, жінка, — пирхнула Детта.
  
  — Добре, — пробурмотіла вона. — Добре, добре.
  
  П'яний... беззахисний... захоплений сміхом... може, це якось пов'язано.
  
  Може, все це одне й те ж.
  
  Вона залізла на табуретку, включила воду. Вирвалася з крана струмінь заглушила всі звуки, що доносяться з вітальні.
  
  Вона обмежилася холодною водою, спочатку бризнула на обличчя, потім стала обережно протирати ганчірочкою шкіру навколо виразки. Покінчивши з цим, ще більш обережно промокнула виразку. Сильної болі, якій побоювалася, не відчула. Це її трохи підбадьорило. Потім швиденько простирнула ганчірочку, щоб на ній не залишилося плям крові, і нахилилася ближче до дзеркала. Побачене викликало у неї видих полегшення. Мимоволі вдаривши себе по обличчю, вона повністю зірвала болячку, але все могло обернутися на краще. В одному вона була впевнена: якщо в аптечці Джо є перекис водню або мазь з антибіотиком, вона обов'язково обробить виразку, поки та відкрита. І не важливо, що ранку буде щипати. Її давно слід продезінфікувати. А потім вона збиралася прикрити виразку смужкою бактерицидного пластиру і сподіватися, що все минеться.
  
  Вона залишила расправленную ганчірочку на краю раковини на просушку, взяла рушник (рожеве, як шпалери) з стопки, що лежала на найближчій полиці, але до особи не донесла. Руки завмерли на півдорозі, тому що Сюзанна побачила листок з блокнота, що лежить на наступному в стопці рушник. Насамперед їй кинувся в очі малюнок у верхній частині листка: два мультяшних ангела опускали на землю повиту квітами лаву. Нижче, між усміхнених смайликів, тяглася напис:
  
  ☺ РОЗСЛАБСЯ! ОСЬ ЙДЕ ☺
  
  БОГ З МАШИНИ!
  
  А під нею хтось написав пір'яний ручкою, і написав давно, тому що чорнило вицвіло, наступне:
  
  Odd's Lane
  
  Odd Lane
  
  Переверни листок після того, як над цим подумаєш.
  
  Насупившись, Сюзанна взяла листок зі стопки рушників. Хто його тут залишив? Джо? Дуже вона в цьому сумнівалася. Перевернула листок. Побачила кілька рядків, написаних тією ж пір'яний ручкою і тим же почерком:
  
  Ти над цим не подумала!
  
  Яка погана дівчинка!
  
  Я дещо вам залишив в аптечному шафці,
  
  але спочатку
  
  * * ПОДУМАЙ НАД ЦИМ! * *
  
  (натяк: комедія + трагедія = удавання)
  
  В іншій кімнаті Джо знову заговорив, і на цей раз Роланд не просто засміявся — зареготав на весь голос. У Сюзанни склалося відчуття, що Джо продовжив свій монолог. У якомусь сенсі вона могла його зрозуміти: він робив те, що любив, чого був позбавлений протягом довгого часу, але якоїсь її частини такий розвиток подій рішуче не подобалося. Не подобалося, що Джо вирішив відновити уявлення, поки вона перебувала у ванній, а Роланд йому це дозволив. Збирався слухати і сміятися, поки вона зупиняла кров. Якась дурна, хлоп'яча витівка. Вона вважала, що Едді на таке б не пішов.
  
  Чому б тобі на якийсь час забути про хлопчиків і зосередитися на тому, що перед тобою? Що все це значить?
  
  Одна, правда, Сюзанна знала напевно: хто очікував, що вона зайде у ванну і знайде записку. Не Роланд. Не Джо. Вона. «Яка погана дівчинка, — йшлося в записці. — Дівчинка».
  
  Але хто це міг знати? Хто міг знати напевно? Не було у неї звички бити себе по обличчю або по грудях, коли вона сміялася; вона не могла пригадати жодного іншого випадку, коли...
  
  Ні, могла. Одного разу. На фільмі Діна Мартіна і Джеррі Льюїса,[212] «Придурки на морі» або щось в цьому роді. Тоді з нею сталося те ж саме. Вона сміялася тільки тому, що вийшла на рівень, коли сміх досяг критичної маси і став самопідтримування. Інші глядачі кінотеатру «Кларк» на Таймс-сквер перебували в такому ж стані, погойдувалися з боку в бік, складалися вдвічі, випльовували попкорн з ротів, які їм не належали. Роти ці належали, хай і на кілька хвилин, Мартіну і Льюїсу, недоумкам на море. Але такого більше не повторювалося.
  
  Комедія плюс трагедія дорівнює вдавання. Але немає тут ніякої трагедії, чи не так?
  
  Вона не очікувала отримати відповідь на це питання, але отримала. І відповів їй холодний голос інтуїції.
  
  Поки що ні, поки ще немає.
  
  І ось тут, начебто без всякої на те причини, вона подумала про Ліппі. Усміхненою, жахливої Ліппі. Люди в пеклі сміялися? Чомусь Сюзанна думала, що так. Вони посміхалися, як Ліппі Диво-шкапа, коли Сатана починав своє
  
  (візьми мою коня... будь ласка)
  
  виступ, а потім вони сміялися. Нічого не могли вдіяти з собою. Нічого. Сміялися цілу вічність, нехай вас це зовсім не влаштовує.
  
  Що з тобою не так, жінка?
  
  У вітальні Роланд знову розсміявся. Ыш тявкнул, і гавкіт це теж нагадувало сміх.
  
  Odd's Lane, Odd lane... подумай про це.
  
  А про що тут думати? Перше — назва вулиці, друге — те ж саме, тільки без...
  
  — Стоп-стоп, хвилиночку, — промовила вона тихим голосом, точніше, пошепки, а хто, власне, міг почути її? Джо говорив сам... і практично без угаву... Роланд сміявся. Тоді хто, на її думку, міг її почути? Мешканець підвалу, якщо там дійсно хтось сидів? — Хвилиночку, будь ласка, просто почекай.
  
  Сюзанна закрила очі і знову побачила два вказівника на стовпі, які перебували практично на рівні очей мандрівників, оскільки ті стояли на височенному заметі. «тауер-роуд» — такий напис був на одному з покажчиків з назвою дороги, яка йшла за обрій. На іншому, тому, що дивився на коротку вулицю з будинками, значилося «одд'з-лейн», тільки...
  
  — Тільки не це там було написано, — пробурмотіла вона, стискаючи в кулак пальці тієї руки, що не тримали записку. — Не це.
  
  Перед її внутрішнім зором виразно і ясно виникла напис: «одд'З-лейн», з доданими апострофом і буквою «с», і чому хтось це зробив? Може, той, хто змінив знак, був акуратистом, якому не сподобалося...
  
  — Що? Що йому могло не сподобатися?
  
  За зачиненими дверима ванної Роланд розреготався навіть голосніше, ніж раніше. Щось впало і розбилося. Він не звик так сміятися, — подумала Сюзанна. — Тобі б краще остерігатися, Роланд, а не заподієш собі шкоду. Досмеешься до грижі, а то і гірше.
  
  «Подумай про це», — радив їй невідомий автор листа. Може, щось було в словах odd і lane, і хтось не хотів, щоб вони це побачили? Якщо так, цей хтось міг не хвилюватися, тому що вона точно нічого не бачила. Лише шкодувала про те, що поруч немає Едді. Саме Едді чудово розбирався в таких от штучки: жарти, загадки і... ан...
  
  У Сюзанни перехопило подих. На обличчі, як і на обличчі її двійника в дзеркалі, з округленими очима, відбилося передчуття лихого. Олівця в неї не було, а зіставляти що-небудь у розумі в такий момент просто не могла.
  
  Балансуючи на табуретці, Сюзанна нахилилася над раковиною і подула на дзеркало, затуманила його своїм диханням. Написала ODD LANE. Подивилася на творіння своїх рук з наростаючим розумінням і жахом. У вітальні Роланд сміявся все сильніше і голосніше, і тепер вона усвідомила те, що їй слід було зрозуміти тридцятьма секундами раніше: сміх не був веселим. Він вже вийшов з-під контролю, то був сміх людини, яка бореться за ковток повітря. Роланд сміявся так, як сміялися люди, коли комедія переходила в трагедію. Як сміялися люди в пеклі.
  
  Під ODD LANE кінчиком пальця вона написала DANDELO, анаграма,[213] яку Едді напевно побачив би відразу, і тут же зрозуміла, що апостроф і букву «з» додали з тим, щоб відвернути їхню увагу.
  
  У вітальні сміх затих і змінився, трансформувався в звук, який лякав — не бавив. Ыш відчайдушно загавкав, а Роланд...
  
  Роланд, задихаючись, хрипів.
  
  
  
  Глава 6
  
  Патрік Дэнвилл
  
  1
  
  Вона не взяла з собою револьвер. Джо наполіг на тому, щоб вона сіла в крісло «Лей-зи-бій», коли вони повернулися у вітальню після обіду, і вона поклала револьвера на завалений журналами столик, що стояв поруч, попередньо відкинувши барабан і діставши патрони, які тепер лежали в її кишені.
  
  Сюзанна відчинила двері ванної і на долонях і куксах виповзла у вітальню. Роланд лежав на підлозі між диваном і телевізором, з моторошним, посинілим обличчям. Роздирав руками розпухлу шию і все одно сміявся. Їх господар стояв над ним, і перш за все вона побачила, що його волосся (м'які, як у немовляти, білосніжні, до плечей) стали майже чорними. Зморшки біля очей і рота зникли. Тепер Джо Коллінз виглядав молодше не на десять, а двадцять або тридцять років.
  
  Сучий син.
  
  Клятий кровосос.
  
  Ыш стрибнув на нього, вчепився зубами в ліву ногу вище коліна.
  
  [214]— Двадцять п'ять, вісьмома три, дев'ятнадцять, відвали! — радісно вигукнув Джо і смикнув ногою, ставши моторним, як Фред Астер. Ыш відлетів убік, вдарився об стіну з такою силою, що табличка з вигравіруваними на ній словами: «ГОСПОДИ, БЛАГОСЛОВИ НАШ ДІМ» звалилася на підлогу. А Джо знову повернувся до Роланду.
  
  — І ось що я думаю. Жінці, щоб зайнятися сексом, потрібна причина. — Він поставив ногу на груди Роланда. Немов мисливець на велику дичину — на свою здобич, — подумала Сюзанна. — Чоловікові, з іншого боку, потрібно тільки місце! Ось так-то! — Він викотив очі. — Для сексу Бог дав чоловікові мозок і член, але крові рівно стільки, щоб вистачило на функціонування лише одного з...
  
  Він не почув, як Сюзанна забралася на «Лей-зи-бій», щоб додати собі зростання: повністю зосередився на тому, що робив. Сюзанна сцепила пальці рук, перетворивши їх в єдиний кулак, підняла на висоту правого плеча, а потім ударив з усієї сили, вниз і вбік. Кулак врізався в бічну частину голови Джо і відкинув його вбік. Але удар прийшовся в кістку, так що кисті Сюзанни пронизала дика біль.
  
  Джо змахнув руками, аби втримати рівновагу, знайшов її поглядом. Його верхня губа піднялася, вишкіривши зуби, абсолютно нормальні зуби, і чому немає? Він був не з тих вампірів, що живуть кров'ю. Врешті-решт вони перебували в Эмпатике. Але ось обличчя навколо зубів змінювалося: темніло, стягувалось, перетворювалося у щось нелюдське. Обличчя божевільного клоуна.
  
  — Ти, — видихнув він, але, перш ніж встиг сказати щось ще, Ыш знову кинувся на нього. На цей раз вухастика-путанику не довелося пускати в хід зуби, тому що їх господар все ще погойдувався. Ыш підкотився під ліву ногу Дандело, і той впав, спіткнувшись об звірка, його прокляття обірвалися в той самий момент, коли він вдарився головою об підлогу. Цей удар точно вибив би з нього дух, якщо б не клаптевий килим, що покривав тверде дерево. Так що Дандело практично відразу сів, озирнувся, намагаючись зміркувати, що до чого.
  
  Сюзанна вже опинилася поруч з Роландом, який теж намагався сісти, та тільки виходило у нього не дуже. Вона схопилася за револьвер у кобурі, але пальці стрілка зімкнулися навколо її зап'ястя і не дозволили витягнути зброю. Він діяв інстинктивно, і цього слід було очікувати, але Сюзанна ледь не запанікувала, коли на них лягла тінь Дандело.
  
  — Ах ти, сука, я навчу тебе, що не можна переривати чоловіка, коли він...
  
  — Роланд, відпусти руку! — заревів вона, і він відпустив.
  
  Дандело стрибнув уперед, сподіваючись впасти на неї і затиснути револьвер між ними, але Сюзанна виявилася більш моторною. Відкотилася вбік, так що Дандело приземлився на Роланда. Сюзанна почула: «Оуфф!» З цим звуком останні залишки повітря покинули легкі стрілка. Вона ж підвелася на одній руці, важко дихаючи, і наставила револьвер на того з чоловіків, що лежав зверху, на того, що стрімко видозмінювався під одягом. Дандело підняв руки, показуючи, що вони порожні. Природно, порожні, по-іншому і бути не могло, тому що він не звик вбивати руками. А зміни, що відбуваються з ним, ставали все більш видимими. Людська шкіра поступалася місце то звіриній шкурі, то панцира комахи.
  
  — Ні! — закричав Дандело, але голос його зірвався на вереск і чимось нагадав стрекотіння цикади. — Я хочу розповісти тобі історію про священика і хористке.
  
  — Вже чула, — відповіла вона і вистрілила двічі: одна куля слідом за одною увійшла в мозок якраз над тим місцем, що його правим оком.
  
  2
  
  Роланд насилу піднявся на ноги, неслухняне волосся обрамляли распухшее особа. Коли вона спробувала взяти його за руку, він відмахнувся і, похитуючись, побрів до дверей маленького будиночка, який тепер, зазначила Сюзанна, раптом став брудним і тьмяно освітленим. Вона бачила плями від їжі на килимі, величезна пляма від протікання на одній зі стін. Все це було раніше? І, святий Боже, що саме вони їли на обід? Вона вирішила, що не хоче цього знати, поки з'їдене не викликало нудоти. Якщо Дандело не підсипав у їжу отрути.
  
  Роланд з Гилеада відкрив двері. Вітер тут же вирвав її з його рук і розгорнув на всю широчінь, так, що вона вдарилася об стіну. Роланд спустився з двох сходинок в ревучу пургу, нахилився вперед, впираючись руками в стегна біля колін, і його вирвало. Сюзанна побачила струмінь блювотини, яку вітер одразу ж поніс у темряву. Коли Роланд повернувся в будинок, сорочку і пів-обличчя покривав сніг. В кімнатах було страшенно жарко. Як з'ясувалося, чаклунство Дандело приховував від них і справжню температуру повітря. Сюзанна побачила висить на стіні термостат, простий, звичайний «Ханиуэлл», який не так вже й відрізнявся від термостата в нью-йоркській квартирі. Дісталася до нього, оглянула. Поставили його на максимум, стрілка зашкалила за вісімдесят п'ять градусів. Сюзанна повернула стрілку до сімдесяти[215] потім повернулася, щоб оглянути кімнату. Побачила, що камін в два рази більше, ніж їм спочатку здавалося, а дров в ньому вистачить, щоб плавити сталь. З цим вона, звичайно, нічого не могла вдіяти, але розуміла, що з часом дрова вигорять, і температура в кімнаті впаде.
  
  Мертва тварина на килимі так збільшилася в розмірах, що одяг на ній трісла. Сюзанні вона нагадувала якогось жука з безформними відростками, зразок рук і ніг, що стирчать з рукавів сорочки і штанин джинсів. Сорочка на спині розлізлася і з неї виліз панцир з віддрукованими на ньому рудиментарними рисами людського обличчя. Вона б не повірила, що може бути щось страшніше Мордреда в його паучьем обличчі, але це чудовисько могло дати фору Хлопчикові-Павуку. Слава Богу, воно здохло.
  
  Затишний, яскраво освітлений котедж (прямо-таки казковий, і хіба вона не бачила цього з самого початку?) перетворився в похмуру, закопчену селянську халупу. Так, лампи горіли електричні, але старі, використовувані багато років, які можна знайти хіба що в нічліжках. Клаптевий килим давно змінив колір, як від бруду, так і падала на нього їжі, порвався в багатьох місцях.
  
  — Роланд, ти в порядку?
  
  Роланд подивився на неї, а потім повільно опустився перед нею на коліна. На мить вона подумала, що він втрачає свідомість, і стривожилася. А коли зрозуміла, буквально через секунду, що відбувається, стривожилася ще більше.
  
  — Стрілець, мене обдурили. — Охриплий, тремтячий голос. — Провели, як дитину, і я молю дарувати мені прощення.
  
  — Роланд, ні! Встань, — заговорила Детта, яка завжди з'являлася в момент сильного хвилювання. Як це я ще не сказала: «Встань, хонки[216]», — подумала вона і насилу придушила вибух істеричного сміху. Роланд б її не зрозумів.
  
  — Спочатку прости мене. — Роланд не піднімав на неї очей.
  
  Вона порилася в пам'яті в пошуках відповідної фрази і знайшла її, до безмірного своєму полегшення. Не могла вона бачити його вартим ось так на колінах.
  
  — Встань, стрілок, я прощаю тебе з легким серцем. — Помовчавши, додала: — Якщо я врятую твоє життя ще дев'ять разів, ми хоч якось сравняемся.
  
  — Доброта твого серця змушує мене соромитися за свою. — Роланд підвівся. Ліловий колір повільно, але вірно йшов з його обличчя. Він подивився на лежачу на килимі тварюка, у світлі каміна отбрасывающую безформну тінь на стіну. Оглянув крихітну хатину з давніми світильниками і миготливими електричними лампочками.
  
  — Він нагодував нас нормальною їжею. — Роланд ніби прочитав її думки і зрозумів, чого вона боялася найбільше. — Він ніколи б не став труїти те, що збирався... з'їсти.
  
  Сюзанна простягнула йому револьвер, ручкою вперед. Роланд узяв його, вставив два патрона в порожні гнізда барабана, сунув револьвер у кобуру. Двері хатини залишилася відкритою, за порогом, у маленькому передпокої, де висіли їхні саморобні пальто, вже намело невеликий замет. В кімнаті стало прохолодніше, вона вже не нагадувала сауну.
  
  — Як ти дізналася? — спитав Роланд.
  
  Вона подумала про готелі, де Міа залишила Чорний Тринадцятий. Пізніше, після того, як вони пішли, Джейк і Каллагэн змогли потрапити в номер 1919, тому що хтось залишив їм записку і
  
  (дад-а-чуч)
  
  ключ. «Джейку Чеймберзу! Це правда» — ось що написали на конверті, десь каліграфічним почерком, десь друкованими літерами. І Сюзанна не сумнівалася: порівняй вона той конверт із запискою, знайденої у ванній, стало б ясно, що почерк в обох випадках один і той же.
  
  За словами Джейка, жінка за реєстраційною стійкою в нью-йоркському готелі «Плаза-Парк» сказала йому, що конверт залишений Стівеном Кінгом.
  
  — Ходімо зі мною. — Сюзанна розгорнулася. — У ванну.
  
  3
  
  Як і весь будинок, ванна зменшилася в розмірах, що тепер найбільше нагадуючи хижу. На дні старої, іржавої ванни чорнів шар бруду. Виглядала вона так, ніби в останній раз нею користувалися...
  
  По правді кажучи, Сюзанна подумала, що нею ніколи не користувалися. Отвори головки душа забила іржа. Рожеві шпалери вицвіли і потемніли від бруду, місцями відклеїлися. Троянд не було зовсім. Дзеркало над раковиною залишилося, з біжучим по ньому тріщиною, і Сюзанна здивувалася, як це їй вдалося не порізати подушечку пальця, коли вона писала на ньому. Пар від дихання, природно, зник, але слова залишилися, чітко виділяючись на в'ївся в поверхню бруду: ODD LANE, і нижче: DANDELO.
  
  — Це анаграма, — пояснила Сюзанна. — Ти бачиш?
  
  Він уважно подивився на обидві написи, потім похитав головою, на обличчі відбився сором.
  
  — Твоєї вини тут немає, Роланд. Це наші літери, яких ти не знаєш. Повір мені на слово, це анаграма. Готова посперечатися, Едді відразу б все зрозумів. Я не знаю, може, Дандело сприймав це як жарт, може, існують якісь правила чаклунства, яким він повинен був слідувати, але ми вчасно встигли у всьому розібратися, з невеликою допомогою Стівена Кінга.
  
  — Розбиралася ти, — відповів Роланд. — Я-то сміявся б до самої смерті.
  
  — Ми обидва могли це зробити, — гнула своє Сюзанна. — Тільки ти виявився більш вразливим, тому що твоє почуття гумору... вибач Роланд, але здебільшого воно сильно кульгає.
  
  — Я знаю. — Раптово він повернувся і вийшов з ванної.
  
  Жахлива думка прокралася в голову Сюзанни, і пройшло, як їй здалося, дуже багато часу, перш ніж Роланд повернувся.
  
  — Роланд, він все ще...
  
  Стрілець кивнув, ледь посміхнувшись.
  
  — Мертвий, як і раніше. Ти стріляєш правильно, Сюзанна, але на цей раз мені було потрібно в цьому переконатися.
  
  — Я рада, — відповіла вона.
  
  — Ыш стоїть на сторожі. Якщо щось раптом станеться, я впевнений, він дасть нам знати. — Стрілець підняв записку з підлоги і спробував прочитати, що написано на звороті. Їй довелося допомагати йому тільки з «аптечним шафкою». — «Я дещо вам залишив». Ти знаєш, що саме?
  
  Вона похитала головою.
  
  — Дивитися часу не було.
  
  — А де аптечний шафка?
  
  Вона вказала на дзеркало, і Роланд відчинив дверцята. Петлі заскрипіли. Всередині дійсно виявилися полиці, але замість акуратних рядів бульбашок з таблетками і тюбиків, які Сюзанна собі уявляла, вони побачили дві пляшки з коричневого скла, на зразок тієї, що стояла у розкладного крісла, давню коробку з «Льодяниками від кашлю братів Сміт зі смаком черешні» та конверт, який Роланд тут же простягнув їй. Надписанный тим же полукаллиграфическим, полупечатным почерком. Сюзанна прочитала:
  
  Чайльду-Роланду, з Гилеада
  
  Сюзанні Дін, з Нью-Йорка
  
  Ви врятували моє життя.
  
  Я врятував ваші.
  
  
  
  Ми в розрахунку.
  
  С. К.
  
  — Чайльд?[217] Це слово для тебе щось означає?
  
  Він кивнув.
  
  — Воно описує лицаря... або стрілка... який відправився на пошуки чогось важливого. Офіційний титул і древній. Ми ніколи не називали так один одного, ти розумієш, тому що він означає святий, обраний ка. Нам ніколи не подобалося думати про себе, і я вже багато років не сприймав себе таким.
  
  — І проте, ти — Чайльд-Роланд?
  
  — Можливо, колись-то був. Але тепер це всього лише слово. Тут і ка вже немає.
  
  — Але ми як і раніше на шляху Променя.
  
  — Так. — Він провів пальцем по останньому рядку послання: «Ми в розрахунку». — Вскрой конверт, Сюзанна. Хочу побачити, що всередині.
  
  Вона розкрила.
  
  4
  
  У конверті лежала фотокопія поеми Роберта Браунінга. Зверху Кінг написав ім'я та прізвище автора своїм полукаллиграфическим, полупечатным почерком. У коледжі Сюзанна читала драматичні монологи Браунінга, але не цю поему. Однак, схоже, дуже добре знала, про що в ній піде мова, тому що називалася поема «Чайльд-Роланд дійшов до Темної Вежі». Складалася вона з тридцяти чотирьох строф, оповідна за структурою, по ритміці ставилася до балад. Кожна строфа починалася римською цифрою. Хтось, імовірно Кінг, обвів строфи I, II, XIII, XIV, XVI.
  
  — Прочитай зазначені строфи, — хрипким голосом попросив Роланд, — тому що я можу зрозуміти тільки слово-інше, але хочу знати, що у них йдеться, хочу знати дуже добре.
  
  — Перша Строфа, — почала Сюзанна, а потім їй довелося відкашлятися. Бо в горлі пересохло. Зовні завивав вітер, над головою трохи помигивала лампочка в обсиженном мухами плафоні.
  
  І думалось мені, — він у кожному слові брехав.
  
  Виродок старий з хитрим поглядом,
  
  Бажав, щоб цей шлях обрав брехні
  
  Покірно я... отрута жовчі виливав,
  
  Вказував, і бачив: я слухав,
  
  І бачив, як мене поховає незабаром.[218]
  
  — Коллінз, — сказав Роланд. — Той, хто писав поему, говорив про Коллінз точно так само, як Кінг у своїх історіях говорив про нашому ка-тітки! «І мнлось мені — він у кожному слові брехав». Ага, точно брехав!
  
  — Не Коллінз, — нагадала Сюзанна. — Дандело.
  
  Роланд кивнув.
  
  — Дандело, ти правильно кажеш. Продовжуй.
  
  — Добре. Друга Строфа.
  
  Навіщо він, з палицею цієї, тут далеко
  
  Покинуть? Тільки щоб збивати з дороги
  
  Тих мандрівників, що до нього дійшли!
  
  Як череп посміхався... згадають чи
  
  Мене — серед залишилися в пилу
  
  Їм були надіслані на загибель — занадто багатьох?[219]
  
  — Ти пам'ятаєш його палицю? Як він розмахував нею? — спитав Роланд.
  
  Звичайно, вона пам'ятала. Так, замість пилу був сніг, але в іншому все сходилося. В іншому строфа описувала те, що мало з ними не сталося. Від цієї думки Сюзанна здригнулася.
  
  — Це поет твого часу? — спитав Роланд. — Твого коли?
  
  Вона похитала головою.
  
  — Навіть не моєї країни. Він помер як мінімум за шістдесят років до мого коли.
  
  — І однак він бачив, що тільки-но сталося тут. Один з варіантів, у всякому разі.
  
  — Так. А Стівен Кінг знав цю поему. — І раптом її осяяло. Думка ця блиснула так яскраво, що могла бути лише істинною. Вона подивилася на Роланда округленими очима. — Саме ця поема стала для Кінга відправною точкою. Саме вона надихнула його!
  
  — Ти так говориш, Сюзанна?
  
  — Так.
  
  — Тоді цей Браунінг, повинно бути, бачив нас.
  
  Вона цього не знала. Надто вже все заплуталося. З тим же успіхом можна було намагатися відповісти на питання, що первинно, курка чи яйце. Або шукати людину в дзеркальному залі. Голова в нього пішла обертом.
  
  — Прочитай наступну позначену строфу, Сюзанна. Прочитай екс-ай-ай-ай.
  
  — Строфа тринадцята, — почала вона.
  
  Понуро стебла тягнуться крізь бруд,
  
  Як волосся страждає чумою.
  
  Земля — криваво-слизова мразь.
  
  Тут сліпий кінь стоїть не рухаючись...
  
  Звідки? Немов диявол, радіючи,
  
  З пекельних бездн привів його з собою![220]
  
  — А тепер я прочитаю тобі строфу чотирнадцяту.
  
  Він живий? Про немає! Він мертвий вже сотні років.
  
  Порожні очниці, вітер сплутав гриву,
  
  І плоть гниє, і голий скелет.
  
  Уродоств таких, я думав колись, ні!
  
  Він, мабуть, став причиною багатьох бід,
  
  Щоб помстилися помстою — настільки глумливою![221]
  
  — Ліппі. — Стрілець оттопырил великий палець правої руки, махнув нею над лівим плечем. — Вона сама. Ходячий скелет, рідкісна грива і все таке. Тільки кінь замість коня.
  
  Вона промовчала. Про що, власне, говорити? Звичайно, Ліппі: сліпа, кістлява, з шолудивого, розтертої в кров шиєю. «Вона, звичайно, стара і потворна, я знаю, — казав старий... точніше, монстр, який виглядав, як старий. — Ти, стара говнапалата, пожирательница сіна, опудало ходяче, чотиринога прокажена». І все це тут, в поемі, написаній задовго до появи сея Кінга на світ, за вісімдесят, може, через сто років... «Тут сліпий кінь стоїть не рухаючись...»
  
  — «Плоть гниє, і голий скелет». — Роланд похмуро усміхнувся. — Ми це виправимо. Відправимо її до біса, де їй саме місце.
  
  — Ні, — похитала головою Сюзанна. — Не відправимо. — В горлі у неї пересохло донезмоги. Дуже хотілося пити. Але вона боялася відкрити кран і напитися. Хто знав, що текло з тутешнім трубах. Залишалося тільки одне: розтопити сніг і тоді вже напитися досхочу.
  
  — Чому ти так сказала?
  
  — Тому що її немає. Втекла в бурю, поки нас розважав її господар.
  
  — Звідки ти знаєш?
  
  Сюзанна похитала головою.
  
  — Просто знаю. — Вона перейшла до наступної сторінці поеми, що складалася з більш ніж двохсот рядків. — Строфа шістнадцята.
  
  «Навіщо з'явився...»
  
  І замовкла.
  
  — Сюзанна. Чому ти не... — І тут його погляд зупинився на наступному слові, яке він міг прочитати навіть написане англійськими літерами. — Продовжуй. — Голос його упав до шепоту.
  
  — Ти впевнений?
  
  — Читай, я хочу це почути.
  
  Вона відкашлялась.
  
  — Строфа шістнадцята.
  
  Навіщо з'явився Катберта мені лик,
  
  З усмішкою, що радісно світила?
  
  Майже въяве він в імлі виник,
  
  І засміявся дзвінко, як звик,
  
  І обійняв міцно на єдину мить...
  
  Але ніч печалі одного поглинула![222]
  
  — Він пише про Меджисе. — Кулаки Роланда стиснулися, хоча вона сумнівалася, що він знав про це. — Він пише про те, як ми посварилися через Сюзан Дельгадо, бо потім наші стосунки так і не стали колишніми. Ми, як могли, намагалися відновити нашу дружбу, але немає, колишньої вона не стала.
  
  — Після того як в житті чоловіка з'являється жінка або в житті жінки — чоловік, колишніх стосунків і бути не може. — Сюзанна простягнула йому фотокопії. — Візьми. Я прочитала всі зазначені строфи. Є в поемі щось про похід до Темної Вежі чи ні, шукай сам. Ти зможеш прочитати, якщо постараєшся. Що ж стосується мене, я цього знати не хочу.
  
  А ось Роланд, схоже, хотів. Перегорнув сторінки в пошуках останньої. Вони не були пронумеровані, але він без зусиль знайшов потрібну по білому простору після строфи XXXIV. Але перш ніж почав читати, знову пролунав слабкий крик. У той самий момент, коли вітер вірш повністю, так що не могло бути сумнівів у розташуванні джерела.
  
  — Під нами хтось є, в підвалі, — сказав Роланд.
  
  — Знаю. І думаю, я знаю, хто саме.
  
  Роланд кивнув.
  
  Сюзанна пильно подивилася на нього.
  
  — Все сходиться, чи не так? Схоже на картинку-головоломку, і нам залишилося додати в неї лише кілька елементів.
  
  Крик повторився, слабкий, тщетный. Крик людини, що стоїть за крок від смерті. Вони вийшли з ванної, дістаючи револьвери. Але Сюзанна не думала, що на цей раз вони їм потрібні.
  
  5
  
  Жук, який прийняв вигляд старого жартівника Джо Коллінза, лежав там, де впав, але Ыш відсунувся від нього на кілька кроків. Сюзанна його розуміла. Дандело почав пованивать, з-під трупів панцира потекли цівки білої рідини. Тим не менш Роланд попросив вуханя-путаника залишатися на місці, нести вахту.
  
  Крик повторився, коли вони вийшли на кухню, став голосніше, але спочатку вони не знайшли входу в підвал. Сюзанна покружляв по старому, потрескавшемуся брудному лінолеуму, але люка не виявила. І вже хотіла запропонувати Роланду пошукати в іншому місці, коли він сказав:
  
  — Тут. За холодильником.
  
  Остання модель «Амана» з пристроєм для приготування льоду на передній дверцятах зникла. Її місце займав присадкуватий і брудний бочонок з холодильним агрегатом на верхньому днищі. Коли Сюзанна була маленькою і відгукувалася на ім'я Одетта, такий же стояв на кухні її матері. Тільки мати швидше б померла, чим допустила б, щоб на ньому скопилася десята частина бруду, покривала холодильник Дандело. Сота частина.
  
  Роланд легко відсунув холодильник в сторону, тому що Дандело, цей хитрий монстр, встановив його на платформі з коліщатками. Вона сумнівалася, що у Дандело часто бували гості, такого в Крайньому світі бути не могло, але він вважав за краще не виставляти напоказ свої секрети, якщо вже хтось до нього заглядав. А те, що час від часу хтось заглядав, Сюзанна знала напевно. І вона припускала, що рідкісний гість залишав маленьку хатину на Одд-лейн — швидше ніхто.
  
  Вниз вела крута і вузькі сходи. Роланд поводив рукою по стіні за дверцятами і знайшов вимикач. Загорілися дві лампочки, одна на півдорозі, інша — в самому низу. Тут же з підвалу долинув крик, повний болю і страху, але без слів. Від цього крику по шкірі Сюзанни побігли мурашки.
  
  — Підійди до сходів, хто б ти не був! — крикнув Роланд.
  
  Знизу не відповіли. Зовні завивав вітер, кидаючи сніг у стіну будинку з такою силою, що він скрипів, немов пісок.
  
  — Підійди до сходів, щоб ми змогли побачити тебе, а не то залишишся там, де зараз, — повторив Роланд.
  
  Мешканець підвалу не вийшов до світла, але знову крикнув, і в цьому крику звучали горе, жах і (Сюзанна цього боялася) безумство.
  
  Роланд подивився на неї. Вона кивнула головою і прошепотіла:
  
  — Йди першим. Я тебе прикрию, якщо буде потрібно.
  
  — Будь обережніше на сходах, щоб не впасти, — так само тихо відповів їй Роланд.
  
  Вона знову кивнула і повторила його жест нетерпіння: вертанула рукою. «Давай, давай».
  
  На губах стрілка з'явилася тінь посмішки. Він рушив вниз, уткнув стовбур револьвера в улоговинку на правому плечі, і в цей момент так нагадував Джейка Чеймберза, що Сюзанна ледь не заплакала.
  
  6
  
  Підвал представляв собою лабіринт із бочок, коробок, ящиків і якихось вузлів, підвішених до стелі. Сюзанні не хотілося знати, що знаходиться в цих вузлах. Знову до них долинув той самий крик, наполовину крик, наполовину ридання. А над ними, нехай вже і приглушено, вив і ревів вітер.
  
  Роланд повернув ліворуч і рушив зигзагообразному проходу, утвореному поставленими один на одного коробками. Висота «стін» сягала голови. Сюзанна пішла за ним, зберігаючи дистанцію, раз у раз озираючись. Також прислухаючись до Ышу, готова відреагувати на тривожний гавкіт. Побачила кілька стояли один на одному коробок з маркуванням «Тексас инструментс», ще на декількох прочитала «Китайське печиво з сюрпризом[223] Товстуни Хо». Не здивувалася раптом ліпшого на очі жартівливого назві давно покинутої вози. Тому що вже вибрала весь ліміт подиву.
  
  Йде попереду Роланд зупинився.
  
  — Сльози моєї матері, — видихнув він. Цю Фразу вона чула від нього лише одного разу, коли вони набрели на оленя, що впав з обриву, який лежав зі зламаними двома задніми і однією передньою ногою і незряче дивився на них знизу вгору, тому що мухи виїли очі у нещасного, ще живої тварини.
  
  Вона застигла на місці, поки знайомий він не запропонував їй приєднатися до нього, а потім швиденько, на долонях і куксах, дісталася до нього і оползла праворуч.
  
  Викладений каменем дальній кут підвалу в будинку Дандело — південно-східний, якщо вона не помилилася зі сторонами світла, — займала тюремна камера. Стіни і двері виготовили із зварених металевих стрижнів. Тут же стояв зварювальний апарат, який використовував Дандело... але дуже давно, якщо судити по товстому шару пилу на балоні з ацетиленом. На S-подібний гаку, вбитому в кам'яну стіну, на відстані трохи перевищує довжину витягнутої руки (Сюзанна не сумнівалася, для того, щоб дражнити бранця), висів великий, під старовину,
  
  (дад-а-чам, дат-а-чуч)
  
  срібний ключ. Полонений стояв біля ґратчастої двері, простягаючи до них брудні руки. Такий худий, що нагадав Сюзанні жахливі фотографії в'язнів концентраційних таборів, які вона колись бачила, тих, хто вижив в Освенцімі, Берген-Бельзене, Бухенвальді, живих (нехай і ледь) звинувачень людству в цілому, бовтаються, як на вішалці, смугастих робах, цих страшних шапках з плоским денцем і жахливо яскравими очима, які так добре відчували і розуміли. «Нам так хочеться не знати, ким ми стали, — говорили ці очі, — але, на жаль, ми знаємо».
  
  Щось схоже читалося в очах Патріка Дэнвилла, коли він простягав руки крізь прути і видавав нечленороздільні благають звуки. Зблизька вони нагадали Сюзанні глузливі крики якоїсь птахи, що живе в джунглях, на саундтреку фільму: «Ай-іііі, ай-іііі, ай-йоук, ай-йоук!»
  
  Роланд зняв ключ з гака і ступив до дверей. Одна з рук Дэнвилла вхопилася за його сорочку, і стрілець її відштовхнув. В цьому русі не було злоби, подумала Сюзанна, але схудлий донезмоги бранець подався назад, витріщивши очі. Волосся у нього відросли до плечей, але борода ледь пробивалася на щоках. Трохи густіше вона росла на підборідді і над верхньою губою. Сюзанна подумала, що Патріку років сімнадцять, може, трохи більше.
  
  — Я не хотів тебе образити, Патрік, — буденним голосом сказав Роланд. Вставив ключ у замок. — Ти — Патрік? Патрік Дэнвилл?
  
  Худющий юнак у брудних джинсах і широченною сорочці, поділ бовтався на рівні колін, мовчки задкував в кут прямокутної камери. Коли вперся спиною у стіну, зісковзнув на підлогу, сів поруч — як вирішила Сюзанна — парашею, під сорочкою підтягнув коліна до исхудалому, перекошеного жахом особі. Коли Роланд відкрив замок двері і витягнув на себе (петель не було), Патрік Дэнвилл знову почав видавати пташині звуки, тільки на цей раз трохи голосніше: «АЙ-ІІІІ, АЙ-ЙОУК, АЙ-ИИИИИ!» Сюзанна скрипнула зубами. Коли Роланд увійшов в камеру, юнак видав ще більш гучний крик і почав битися потилицею об каміння. Роланд тут же подався назад. Дэнвилл припинив самокатування і дивився на незнайомця зі страхом і недовірою. Потім витягнув вперед руки з брудними довгими пальцями, як би просячи допомоги.
  
  Роланд подивився на Сюзанну.
  
  Вона підійшла до дверей камери. Виснажений хлопець підняв руки, перехрестив їх у зап'ястях, немов захищаючись від удару.
  
  — Ні, солоденький. — Таких інтонацій у Детты Уокер Сюзанна не чула, не підозрювала, що вона може так говорити. — Ні, солоденький, я не збираюся заподіяти тобі зла, а якби збиралася, то пустила б тобі дві кулі в голову, як зробила з цим сучим сином нагорі.
  
  Вона щось побачила в його очах, в ту мить, коли вони широко розкрилися, і здалося щось більше, ніж налиті кров'ю білки.
  
  — Так, так! Міста Коллінз, він мертвий! Більше ніколи не зможе спуститися вниз і робити... що? Що він робив з тобою, Патрік?
  
  Над їх головами, приглушений каменем стін, завив вітер. Лампи блимнули. Будинок заперечливо застогнав.
  
  — Що він з тобою робив, хлопчик?
  
  Схоже, ставити такі питання не мало сенсу. Він не розумів. І як тільки вона прийшла до такого висновку, Патрік Дэнвилл доклав руки до живота. А обличчя його перекосилося гримасою, яка, Сюзанні це відразу стало ясно, зображала сміх.
  
  — Він змушував тебе сміятися?
  
  Забившийся в кут Патрік кивнув. Пальці стиснулися в кулаки, які він підняв до лиця. Потер щоки, підніс до очей, подивився на неї. Сюзанна помітила шрам на його переніссі.
  
  — Він змушував тебе і плакати.
  
  Патрік знову кивнув. Ще раз зобразив гримасу сміху, притиснувши руки до живота і тричі видихнувши: хо-хо-хо, стер сльози з зарослих пушком щік, додав ще один елемент пантоміми; підніс до вуст складені човником долоні й почмокал.
  
  На цей раз заговорив Роланд, який стояв позаду Сюзанни:
  
  — Він змушував тебе сміятися, змушував тебе плакати і примушував їсти.
  
  Патрік так люто затряс головою, що знов гепнув нею об камінь стін.
  
  — Він сам їв, — здогадалася Детта. — Це ти хотів нам сказати? Дандело їв.
  
  Патрік кивнув головою, з його очей бризнули сльози. Знову пролунали повні скорботи звуки. Сюзанна на долонях і куксах повільно рушила до юнака, готова тут же дати задній хід, якби він знову почав битися головою об стіну. Він не почав. І коли вона дісталася до нього, уткнувся обличчям їй у груди, продовжуючи плакати.
  
  Коли ж Патрік підняв голову і подивився на неї, в очах стояла тупа, собача відданість.
  
  — Не хвилюйся, — сказала йому Сюзанна. Детта пішла, повинно бути, вражена всім цим жахом. — Він більше нічого тобі не зробить, тому що мертвий, як пень, мертва, як камінь на дні річки. Я хочу, щоб ти відкрив рот.
  
  Патрік замотав головою. В очах знову з'явився страх, і дещо ще, чого Сюзанні зовсім не хотілося бачити. Сором.
  
  — Так, Патрік, так. Відкрий рот.
  
  Він ще сильніше замотав головою, сальні волосся літали з боку в бік.
  
  — Що... — почав Роланд.
  
  — Ш-ш-ш, — зупинила вона стрілка. — Відкрий рот Патрік, щоб ми могли заглянути в нього. А потім ми відведемо тебе наверх, і тобі ніколи не доведеться спускатися сюди. Ніколи більше ти не будеш обідом Дандело.
  
  В очах Патріка стояла благання, але Сюзанна мовчки дивилася на нього. Нарешті він закрив очі і повільно відкрив рот. Зуби були на місці, мову — ні. У якийсь момент Дандело, мабуть, набрид голос бранця, або слова, які той виголошував, і монстр вирвав у нього мову.
  
  7
  
  Двадцятьма хвилинами пізніше вони обоє стояли в дверях кухні, спостерігаючи, як Патрік Дэнвилл їсть суп. Щонайменше половина замість рота потрапила на сіру сорочку, але Сюзанна не бачила в цьому ніякої проблеми: банок з супом вистачало, а в єдиній спальні лежали чисті сорочки. Не кажучи вже про товстій куртці з капюшоном Джо Коллінза, яка висіла на гачку у вхідних дверей. Вони вважали, що тепер її буде носити Патрік. Що ж стосувалося трупа Джо Коллінза, тобто Дандело, то вони завернули його у три ковдри і викинули на сніг.
  
  — Дандело був вампіром, який харчувався не кров'ю, а емоціями, — сказала Сюзанна. — А Патрік... Патрік став його коровою. Від корови можна отримати як їжу, так і пиття, м'ясо чи молоко. З м'ясом є одна проблема: спочатку ти їси вирізку, потім те, що гірше, нарешті, з кісток вариш бульйон, але врешті-решт воно закінчується. А ось молоко можна доїти вічно... за умови, що ти час від часу будеш годувати корову.
  
  — І як довго він сидів у підвалі? — спитав Роланд.
  
  — Не знаю. — Але Сюзанна пам'ятала пил на балоні з ацетиленом, пам'ятала дуже добре. — Досить довго. За його мірками — цілу вічність.
  
  — І йому це завдавало біль.
  
  — Ще й яку! Нітрохи не менше тієї, яку він відчув, коли Дандело вирвав у бідного хлопчика мову. Готова сперечатися, від емоційного доїння біль сильніше. Сам бачиш, який він.
  
  Роланд бачив, все так, але бачив і дещо ще.
  
  — Ми не можемо взяти його з собою в таку бурю. Навіть якщо ми закутаем його в три шари одягу, я впевнений, буря його доконає.
  
  Сюзанна кивнула. І у неї в цьому сумнівів не було. Як, втім, і в іншому: вона не могла залишитися в будинку Дандело. Це доконало б її.
  
  Роланд, коли вона йому сказала, погодився з нею.
  
  — До закінчення бурі ми станемо табором в сараї. Там холодно, але є два плюси: може прийти Мордред і може повернутися Ліппі.
  
  — Ти вб'єш їх обох?
  
  — Так, якщо зможу. У тебе є заперечення?
  
  Вона обдумала питання, потім похитала головою.
  
  — Добре. Тоді давай складемо те, що нам потрібно з собою взяти, тому що два наступних дні нам доведеться обійтися без багаття. Може, навіть чотири.
  
  8
  
  Як з'ясувалося, минуло три ночі і два дні, перш ніж буря задихнулася у власній люті й затихла. В сутінках другого дня Ліппі з'явилася зі снігової пелени, і Роланд всадив кулю в її сліпу голову. Мордред не з'явився, хоча в другу ніч Сюзанна відчула його присутність. Швидше за все відчув і Ыш, тому що встав біля входу в сарай, відчайдушно лая в валящий сніг.
  
  За цей час Сюзанна дізналася про Патріка Дэнвилле набагато більше, ніж очікувала. Його розум сильно пошкоджений під час періоду ув'язнення в підвалі, і її це не здивувало. Що здивувало, так це швидкість, з якою він пішов на поправку, хоча, звичайно, до повного відновлення було далеко. Вона запитувала себе, а скільки їй потрібно часу, щоб прийти в себе. Можливо, вся справа була в його таланті. А в тому, що Патрік талановита, вона переконалася в кабінеті Сейра.
  
  Дандело годував свого бранця по мінімуму, а емоційно доїв регулярно: двічі на тиждень, іноді три, якийсь час навіть чотири. Всякий раз, коли Патрік думав, що, знову спустившись у підвал, Дандело його вб'є, хтось заглядав у хатину монстра. Останнім часом Дандело підживлювався від свого бранця рідше, тому що «гостей» помітно додалося. Тієї ж ночі, коли вони влаштувалися на сіннику, Роланд сказав Сюзанні, що, на його думку, були біженці з «Ле кас руа рюс» або прилеглого до замку містечка. Сюзанна могла зрозуміти хід думок цих біженців: «Король пішов, так давайте смоемся звідси, раз уже є така можливість. Зрештою, Великий Червоний може й повернутися, а в нього вже з'їхав дах, він злетів з котушок, так що далі буде тільки гірше».
  
  У деяких випадках Джо на очах юнака брав справжній вигляд, і тоді годувався жахом Патріка. Але монстрові хотілося отримувати від нього не тільки жах. Сюзанна здогадалася, що різні емоції відрізнялися смаком: ось і Дандело волів сьогодні є свинину, завтра телятину, а післязавтра — рибу.
  
  Патрік не міг говорити, але міг жестикулювати. І зміг ще більше, після того, як Роланд показав йому свою дивну знахідку, зроблену в коморі. На одній з полиць під самою стелею лежали великі альбоми для малювання з написом на обкладинці: МІКЕЛАНДЖЕЛО. ДЛЯ МАЛЮВАННЯ ВУГІЛЛЯМ. Вугілля у них не було, зате поруч з альбомами виявилися новенькі олівці «Еберхард-Фабер» № 2, перехоплені гумкою. У категорію дивних знахідка Роланда потрапила тому, що хтось, імовірно Дандело, акуратно зрізав ластики з кожного з олівців. Вони зберігалися в баночці, що стояла поруч з ним, разом з кількома скріпками і точилкою для олівців, нагадує свистки, які кріпилися до зворотної сторони дна кожної орисы, що залишилися від тих, що Джейк захопив з Кал'ї Брін Стерджис. Коли Патрік побачив альбоми, його раніше тьмяні очі загорілися, і він простягнув до них руки, радісно вскрикивая.
  
  Роланд подивився на Сюзанну, та знизала плечима.
  
  — Давай подивимося, що він зможе зробити. Я вже здогадуюсь, ти, гадаю, теж.
  
  Як з'ясувалося, зміг Патрік Дэнвилл багато. Малював він приголомшливо. І його картинки стали голосом, якого він позбувся. Малював він їх швидко, з видимим задоволенням, і його абсолютно не хвилювали шокуючі подробиці. На одній Джо Коллінз вганяв сокиру в потилицю нічого не підозрює гостя, і при цьому його губи розтягувалися в задоволеній, злісної усмішці. Поруч із місцем входження сокири в потилицю Патрік друкованими літерами, шрифтом коміксів, написав: ЧВАК і ХРЯСТЬ! Над головою Джо Коллінза повісив «міхур» зі словами «Отримай, йолопе!» На іншій картинці зобразив себе, лежачого на підлозі, безпорадно корчащегося від сміху, зобразив з жахливою точністю (не було ніякої необхідності підвішувати над головою «міхур» зі словами: «Ха-ха-ха!»), і Коллінза, який стояв, уперши руки в боки, і спостерігав за ним. Потім Патрік перекинув аркуш з малюнками і швидко намалював нову картинку: Коллінз на колінах, однією рукою вхопився за волосся Патріка, тоді як його губи зовсім поруч з раззявленным, що сміється ротом юнаки, швидко, одним рухом, не відриваючи олівця від паперу, Патрік намалював ще один «міхур» над головою старого, а потім заповнив його вісьмома друкованими літерами і двома знаками оклику.
  
  — Що тут написано? — спитав Роланд, зачарований швидкістю, з якою бігав по паперу олівець.
  
  — «АМ! ДОБРЕ!» — відповіла Сюзанна тихо, ледве стримуючи нудоту.
  
  Що б він малював, вона могла спостерігати за ним годинами; власне, і спостерігала. Швидкість, з якою на чистому аркуші з'являлися малюнки, потрясала, і ніхто з них не подумав про те, щоб дати Патріку ампутовані ластики: в них не було необхідності. Поки хлопець не зробив жодного зайвого штриха, а якщо таке і траплялося, він включав в загальну канву. І ці малюнки (чого шукати нові слова, якщо старі — правильні) були геніальними. Ніякими не начерками, ні-ні, закінченими творами мистецтва. Сюзанна знала, що Патрік (цей або інший Патрік, з іншого світу уздовж Стежки Променя) з часом перейде на олійні фарби, і від цього знання її кидало то в жар, то в холод. Кого вони зустріли? Позбавленого мови Рембрандта? Їй прийшло в голову, що це другий ідіот-геній, з яким зіштовхнула їх ка. Третій — якщо рахувати не лише Меншими, а й Ыша.
  
  Тільки одного разу Сюзанна подумала про те, що ластики його не цікавлять, і віднесла це на самовпевненість генія. Їй і в голову не прийшло (Роланду теж), що цей юний Патрік Дэнвилл, можливо, поняття не має про існування гумкою.
  
  9
  
  Коли третя ніч добігала кінця, Сюзанна прокинулася на сіннику, подивилася на Патріка, міцно сплячого поруч з нею, і спустилася по сходах. Роланд стояв біля воріт сараю, курив цигарку, вдивлявся вдалину. Буран припинився. По небу плив місяць, перетворюючи свіжовипавший сніг на Тауер-роуд в блискаюче полотно. Повітря був дуже холодним, і їй здавалося, що волога дихання перетворюється в крижинки прямо в носі. З далекого далека доносився шум двигуна. Сюзанна прислухалася, і в неї склалося відчуття, що шум наближається. Запитала Роланда, що або хто шумить, і чим це може загрожувати.
  
  — Думаю, швидше за все це робот, якого він називав Заїкою Біллом. Чистить дорогу після снігопаду, — відповів Роланд. — Можливо, у нього на голові така ж антена, як і у Вовків. Пам'ятаєш?
  
  Вона пам'ятала дуже добре, так і сказала.
  
  — Можливо, він зберігає вірність Дандело, — продовжив Роланд. — Не думаю, що так воно і буде, але мене це не здивує. Я стикався і не з такими особливостями. Тримай напоготові одну з тарілок, якщо він раптом взбрыкнет. А я буду тримати напоготові револьвер.
  
  — Але ти так не думаєш. — Їй хотілося стовідсотковою ясності.
  
  — Ні. Він може нас підвезти, можливо, до самої Вежі. Якщо і немає, напевно підвезе до кордону Білих Земель. І це буде добре, тому що хлопчик ще дуже слабкий.
  
  Його слова викликали черговий питання.
  
  — Ти кличеш його хлопчиком. Тому що він виглядає таким. А скільки, по-твоєму, йому років?
  
  Роланд похитав головою.
  
  — Він точно не молодше шістнадцяти чи сімнадцяти, але йому може бути і тридцять. Час вів себе дивно, коли Промені піддавалися атаці Руйнівників, робило стрибки та стрибки. Я готовий за це поручитися.
  
  — Він опинився на нашому шляху завдяки Кінгу?
  
  — Цього я сказати не можу, але він знав про хлопчика, це точно. — Роланд помовчав. — Вежа так близько. Ти її відчуваєш?
  
  Вона відчувала, весь час. Іноді щось пульсувало в її голові, іноді щось співало, траплялося, і перше, і друге збігалися. І полароидная фотографія, як і раніше висіла на стіні вітальні Дандело. Вона не мала відношення до чаклунства. Щоночі у снах, вона хоч раз бачила Темну Вежу з тієї фотографії, на далекому краю поля троянд, побудовану з покритого кіптявою століть сірувато-чорного каменя, на тлі тривожного неба, по якому хмари неслися в чотирьох напрямках, уздовж двох Променів. Вона знала, що співають голоси: «Каммала-кам-кам! Каммала-кам-кам!» — але не думала, що вони співають їй, або для неї. Ні, скажи ні, скажи, ніколи в житті; то була пісня Роланда, і тільки Роланда. Але Сюзанна початку сподіватися: пісня ця — не доказ її неминучої смерті між хатиною Дандело і кінцевою метою їх пошуків.
  
  Тому що бачила й інші сни.
  
  10
  
  Менш ніж через годину після сходу сонця (точно на сході, і ми всі кажемо: дякуємо) помаранчеве транспортний засіб, щось середнє між вантажівкою і бульдозером, з'явилося з-за обрію і повільно рушила до них, зрушуючи шар снігу вправо від себе, піднімаючи висоту і без того високого замету. Сюзанна здогадалася, що, досягнувши перетину з Одд-лейн, Заїка Білл, який, безсумнівно, сидів за кермом, розвернеться і поїде назад тим же манером очищаючи другу половину дороги. Може, він зупинявся тут — не на чашку кави, але з тим, щоб взяти кварту машинного масла. Від цієї думки вона посміхнулася. Втім, для усмішки знайшовся ще один привід. На даху кабіни стояв гучномовець і з нього далеко пішов рок-н-рольна пісня, яку вона знала. І Сюзанна радісно розсміялася.
  
  — «Каліфорнійське сонце». «Ривиерес».[224] Класна пісня, правда?
  
  — Раз ти так кажеш, — погодився Роланд. — Тільки тримай напоготові тарілку.
  
  — Можеш на це розраховувати, — пообіцяла вона.
  
  До них приєднався Патрік. Як завжди, з тих пір, як Роланд знайшов в коморі, — з альбомом і олівцем. Тепер він написав одне слово великими літерами і показав Сюзанні, знаючи, що Роланд мало що може прочитати написаного ним, навіть якщо букви будуть великі-превеликі. У нижній частині чистого аркуша Патрік написав слово БІЛЛ. А над словом був кумедний малюнок Ыша, з комиксовым «бульбашкою» над головою: ГАВ! ГАВ! Все це Патрік недбало перекреслив, показуючи, що Сюзанні на малюнок дивитися не треба. І ось ці схрещені лінії розбили її серце, тому що під хрестом Ыш був, як живий.
  
  11
  
  Ніж грейдера зупинився біля самої хатини Дандело, і хоча двигун продовжував працювати, музика замовкла. З водійського сидіння на землю важливо спустився високий (зростом як мінімум вісім футів), з блискучою головою робот, дуже схожий як на Найджела з Експериментальної станції 16-го сектора Дуги, так і на Енді з Кал'ї Брін Стерджис. Він зігнув металеві руки і уперся металевими кистями в стегна, ніж нагадав би Едді Сі-Три-Пі-Про з «Зоряних воєн» Джорджа Лукаса, якби Едді був тут. Посилений динаміками голос робота далеко рознісся по білих полів:
  
  — ПРИВІТ, Д-ДЖО! ЯК П-П-ПОЖИВАЄШ? ЯК У Т-ТЕБЕ З Т-ТУЗАМИ В Р-РУКАВІ?
  
  Роланд вийшов з апартаментів Ліппі, закінчила свій шлях на цьому світі.
  
  — Хайл, Білл, — привітався він. — Довгих днів і приємних ночей.
  
  Робот повернувся. Його очі яскраво блиснули. Сюзанна вирішила, що він здивувався. Ніби робот не виявляв тривоги, і ніякої зброї вона не бачила, але вона відзначила антену, що стирчала з голови і безперервно обертається під яскравим ранковим сонцем. Вона не сумнівалася, що легко зріже її орисой. У два рахунки, як сказав Едді.
  
  — Ах! — пролунав робот. — Стр-ре... стр-р-р... з-з-с. — Він підняв руку, не з одним ліктьовим суглобом, а з двома, і стукнув себе по голові. Зсередини долинув якийсь свист... Уииип!.. і робот таки вимовив слово. — Стрілець!
  
  Сюзанна розсміялася. Нічого не могла з собою вдіяти. Вони пройшли такий довгий шлях, щоб зустріти величезного, зовні сильно змінився Порося Прочуханки.[225] «У-у-у-от і все, хлопці!»
  
  — Я чув такі чутки в цій с-с-країні. — Сміх робот проігнорував. — Ти — Р-р-роланд з Р-гилеада?
  
  — Це я, — кивнув стрілок. — А хто ти?
  
  — Вільям, Д-746541-М, робот-ремонтник, з багатьма іншими функціями. Джо Коллінз кличе мене З-зай-іка Б-білл. У мене згоріла до-якась ланцюг. Я можу її полагодити, але він зап-претил. А оскільки... а оскільки він тут єдиний год-людина... або... — Робот замовк. Сюзанна ясно почула потріскування всередині реле і подумала не про Сі-Три-Пі-О, а про роботу Роббі із «Забороненою планети».[226]
  
  А потім Заїка Білл торкнув її серце, піднісши кулак до чола і вклонившись... але не їй і не Роланду.
  
  — Хайл, Патрік Д-дэнвилл, син Соніі. Приємно бачити, що ти більше не в підвалі і з-вільний, так, приємно!
  
  Сюзанна вловила емоції в голосі Заїки Білла, щиру радість, і зрозуміла, що має повне право опустити тарілку.
  
  12
  
  Вони порадилися у дворі. Білл не заперечував проти того, щоб увійти в хатину, його нюхові датчики мало що вловлювали. У чолов органи нюху були куди складніше, і нікому не хотілося дихати смородом, що стояла в хатині, тим більше що температура всередині і зовні практично не відрізнялася, оскільки дрова в каміні давно прогоріли, а нагрівач вони відключили. Втім, розмова багато часу не зайняв.
  
  Вільям, робот-ремонтник (з багатьма іншими функціями), вважав істота, яка іноді називало себе Джо Коллінзом, своїм паном тільки тому, що не було нікого іншого, хто міг би претендувати на це місце. А крім того, Коллінз/Дандело знав необхідні командні коди.
  
  — Я н-не мав п-права повідомляти йому до-командні коди, коли він попросив про це, — пояснив Заїка Білл, — але моя п-програма не зап-прещала принести йому т-технічні руководдства, в до-яких містилася необ-бходимая ін-інформація.
  
  — Бюрократія — це просто диво, — пробурмотіла Сюзанна.
  
  Білл сказав, що намагався триматися подалі від «Дж-дж-джо» як можна частіше і довше), але йому доводилося приїжджати, коли слід було розчистити Тауер-роуд (цього вимагала програма), а раз в місяць він привозив продукти (в основному консерви) з якогось місця, яке він називав «Федерал». Йому подобалося бачитися з Патріком, який одного разу подарував Біллу його прекрасний портрет. Робот часто дивився на нього (і зробив багато копій). Однак кожного разу, приїжджаючи сюди, він не сумнівався, що Патріка більше не знайде: убитого і більш непотрібного, його кинули б в лісах, що росли на шляху до «П-п-поганим Земель», як сміття. Але тепер Патрік стояв перед ним, живий і вільний, і Білл радів.
  
  — Тому що у мене є р-рудиментарні ем-моции. — Сюзанні здалося, наче він зізнається в поганою звичкою.
  
  — Тобі потрібні командні коди для того, щоб виконувати наші накази? — спитав Роланд.
  
  — Так, сей, — відповів Заїка Білл.
  
  — Лайно, — пробурмотіла Сюзанна. З тією ж проблемою вони зіткнулися і в Кальє Брін Стерджис, з Енді.
  
  — О-О-однак, — продовжив Заїка Білл, — якщо з-сформулюєте ваші накази, як п-перед-дложен-ня, я буду тільки р-р-р-р-р... — Він підняв руку і знову стукнув себе по голові. Звук «Уииип» донісся не з рота, а звідки-то з грудей, після чого робот зміг закінчити фразу: — ...радий прислужитися вам.
  
  
  
  — Моя перша пропозиція — позбався від цього паршивого заїкання, — сказав Роланд і в подиві повернувся. Патрік сидів на снігу, обхопивши руками живіт, і голосно реготав. Ыш, гавкоту, бігав навколо. Але від Ыша ніякої загрози не виходило, так що ніхто не збирався вкрасти радість Патріка. Сміх належав тільки йому. І тим, кому випало щастя чути його.
  
  13
  
  У лісах за розчищених Т-подібним перехрестям, які тягнулися до Поганих Земель, тремтячий від холоду юнак, одягнений в смердючі, наполовину выскобленные шкури, спостерігав за квартетом, який зібрався перед хатиною Дандело. «Помріть, — думав він, дивлячись на них. — Помріть, чому б вам не зробити мені таку ласку, чому б вам не померти?» Але вони не вмирали, і звуки їх дзвінкого сміху різали його, як ножем.
  
  Пізніше, після того, як вони забралися в кабіну грейдера Білла і поїхали, Мордред прокрався до хатини. Тут він залишиться на два дні, буде їсти консерви, знайдені в коморі Дандело, з'їсть щось ще, про що буде шкодувати до кінця життя. Він провів ці дні, набираючись сил, тому що потужна снігова буря ледь не вбила його. Він твердо вірив, що тільки ненависть допомогла йому вижити, нічого більше.
  
  А може, Вежа.
  
  Бо він теж відчував її... ці пульсації, це спів. Але якщо Роланд і Сюзанна чули повний регістр, то Мордред — малу його частину. Там, де для них звучало багато голосів, він чув тільки один. Голос його Червоного батька, який говорив, що він повинен прийти до Вежі. Який говорив, що він повинен убити німого юнака, і цю чорну суку, а головне — стрілка з Гилеада, кинув його Білого батька, який плювати хотів, живий він чи помер. (Зрозуміло, Червоний батько теж кинув його, але така думка не приходила Мордреду в голову.)
  
  А після того, як всі будуть вбиті, обіцяв шепоче голос, вони знищать Темну Вежу і будуть разом вічно правити тодэшем.
  
  Ось Мордред і їв, бо Мордред був голодний. І Мордред спав, тому що вымотался. А коли Мордред одягнув теплий одяг Дандело і рушив по розчищеної Тауер-роуд, тягнучи за собою на санках великий запас їжі, головним чином консервів, він виглядав, як молодий чоловік років двадцяти, високий, стрункий і красивий, як схід сонця. В його людському вигляді було тільки два вади — шрам на боку, залишений кулею Сюзанни, і родима пляма на п'яті. Ця п'ята, що вже пообіцяв він себе, буде стояти на горлі Роланда, і скоро.
  
  
  
  Частина 5
  
  Яскраво-червоне поле
  
  Кан'-Ка Ноу Рей
  
  
  
  Глава 1
  
  Болячка та двері
  
  (Прощай, моя мила)
  
  1
  
  В останні дні свого довгого подорожі, після того, як Білл — просто Білл, більше не Заїка Білл — висадив їх у «Федерала» на кордоні Білих Земель, Сюзанні Дін то і справа хотілося плакати. Вона почувала, що сльози десь поруч, вибачалася перед іншими, говорила, що їй потрібно в кущики, справити нужду. Там сідала на повалене дерево, а то й просто на холодну землю, закривала руками обличчя і не заважала потоку сліз. Якщо Роланд і знав, що відбувається, а він не міг не помічати почервонілих очей, коли вона поверталася на дорогу, то ніяк не коментував її поведінку. Вона вважала, що він знав.
  
  Її час в Серединному і Крайньому світах практично минув.
  
  2
  
  На своєму помаранчевому грейдере Білл привіз їх до самотнього куонсетскому ангару з вицвілій написом на фронтоні:
  
  ФЕДЕРАЛЬНИЙ АВАНПОСТ 19
  
  СЛУЖБА ОХОРОНИ ВЕЖІ
  
  ПОДАЛЬШЕ ПРОСУВАННЯ КАТЕГОРИЧНО ЗАБОРОНЕНО
  
  Сюзанна припустила, що Федеральний аванпост 19 фактично розташовувався на території Білих Земель Эмпатики, але повітря по мірі того, як Тауер-роуд йшла під ухил, все більш прогрівався, і сніг на землі лежав уже тоненьким покривалом. Далеко групами росли дерева, але Сюзанна вважала, що трохи далі дерева пропадуть, і вони побачать перед собою щось схоже на прерії американського Середнього Заходу. Навколо росли кущі, які в теплий сезон могли давати ягоди, але зараз оголені гілки моталися під вітром. По обидва боки Тауер-роуд (коли-то з твердим покриттям, від нього залишилися рідкісні бетонні плити) росла трава, верхня частина якої стирчала над снігом. Травинки шепотілися під вітром, і Сюзанна знала їх пісню: «Каммала-кам-кєц подорожі кінець».
  
  — Я не можу їхати далі. — Білл заглушив двигун, обірвав на півслові Літтл Річарда. — Кажу вам — вибачте, як прийнято на Дузі Прикордонних Земель.
  
  Подорож зайняло один повний день і половину наступного. Все це час Білл розважав їх «золотим фондом ретро». Деякі пісні не здавалися Сюзанні старими, скажімо «Будиночок з цукру» або «Теплова хвиля». Їх крутили по радіо, коли вона повернулася з короткої поїздки в штат Міссісіпі. Інші вона ніколи не чула. Записані пісні були не на вінілових платівках і не на плівці, а на прекрасних сріблястих дисках, які Білл називав «сі-ді». Він вставляв їх у щілину на приладовому щитку, і музика звучала як мінімум з восьми динаміків. Їй подобалося все, але особливе враження справили на неї пісні, які вона ніколи не чула раніше. Одна, дзвінка щастям, називалася Вона тебе любить». Друга, сумна і задумлива, «Гей, Джуд». Роланд, до речі, другу знав. Співав на пару з солістом, нехай слова і відрізнялися від тих, що лунали з динаміків кабіни грейдера. На питання Сюзанни Білл відповів, що цю пісню виконує група «Бітлз».
  
  — Цікава назва для рок-н-рольної групи, — прокоментувала Сюзанна.
  
  Патрік — він з Ышем розташувався на крихітному задньому сидінні — поплескав її по плечу. Вона повернулася, і юнак простягнув їй блокнот. Під малюнком, над яким працював, Роланд в профіль, написав: BEATLES — не beetles.[227]
  
  — Це веселе слово для назви рок-н-рольної групи, як його не напиши. — І тут Сюзанну осінило: — Патрік, ти володієш дотиками? — Коли він спохмурнів і підняв руки, як би кажучи: «Я не розумію?» — Сюзанна перефразувала питання: — Ти можеш читати мої думки?
  
  Він знизав плечима і посміхнувся. Це означало: «Я не знаю», — але вона вважала, що Патрік знав. Знав дуже добре.
  
  3
  
  Вони під'їхали до «Федералу» близько полудня, а потім Білл нагодував їх обідом. Патрік вмить змів усе з тарілки, а потім сидів трохи в стороні, з Ышем, який згорнувся клубком біля його ніг, і малював інших. Розташувалися вони в залі, який раніше служив загальною кімнатою. Стіни покривали телевізійні екрани, за прикидками Сюзанни, їх було не менше трьохсот. Конструктори, схоже, подбали про надійності, тому що частина екранів ще працювала. Деякі показували пологі пагорби, що оточували куонсетский ангар, інші тільки перешкоди, по одному тікали хвилясті лінії, від яких, якщо вона дивилася на них занадто довго, починав ходити шлунок. Білл пояснив, що екрани, які показували перешкоди, приєднані до камер, встановлених на супутниках Землі, але і камери, і самі супутники давно вже відключилися. З екраном, по якому бігли хвилясті лінії, трапилася більш цікава історія. Білл розповів їм, що ще кілька місяців тому цей екран показував Темну Вежу. А потім раптово «картинка» зникла, і по екрану побігли хвилясті лінії.
  
  — Думаю, Червоному Королю не подобалося, що його знімають, — пояснив Білл. — З урахуванням того, що він знав про ваш прихід. Як щодо ще одного сандвіча? Запевняю вас, їх ще багато. Ні? Тоді тарілку супу? Що скажеш, Патрік? Ти ще дуже худий, знаєш... надто, занадто худий.
  
  Патрік розгорнув блокнот і показав їм малюнок: Білл схилявся перед Сюзанною з підносом акуратно нарізаних сандвічів в одній металевій руці і глечиком крижаного чаю в інший. Як і всі картини Патріка, ця майстерності значно перевершувала карикатури, та проте він намалював її на подив швидко. Сюзанна зааплодировала. Роланд посміхнувся і кивнув. Губи Патріка теж розтяглися в усмішці, але зубів він не розтулив, щоб інші не змогли заглянути в чернеющую за ними порожнечу. Потім перегорнув сторінку і взявся за новий малюнок.
  
  — В гаражі в задній частині ангара багато транспортних засобів, — повідомив Білл. — І хоча більшість давно зламалося, деякі ще на ходу. Я можу запропонувати вам вантажівка з приводом на всі чотири колеса, і, хоч я не впевнений, що він працює, як годинник, ви можете розраховувати, що до Темної Вежі він вас довезе. До неї, до речі, не більше ста двадцяти коліс.
  
  Сюзанна знову відчула, як бултыхнулся шлунок. Сто двадцять коліс — сто миль, може, трохи менше. Вони зовсім близько. Занадто близько.
  
  — Напевно, у вас немає бажання наближатися до Вежі після настання темряви, — продовжив Білл. — Принаймні, я думаю, що немає, враховуючи тамтешнього нового мешканця. Але ще одна ніч в дорозі — суща дрібниця для таких бувалих мандрівників, як ви, чи не так? Звичайно, дрібниця. І навіть вночі в дорозі (якщо обійдеться без поломок, які знають боги, завжди можливі) ви побачите Вежу завтра вранці.
  
  Роланд довго обмірковував слова робота. Сюзанна, поки він думав, нагадала собі, що потрібно дихати, тому що якась її частина цього не хотіла.
  
  Я не готова, — думала ця частина. А інша, більш глибинна частина, яка пам'ятала кожен нюанс повторюваного (і розвивається сну), думала зовсім інше: Мені не належить дійти до Вежі. Не належить пройти весь шлях.
  
  Нарешті Роланд заговорив:
  
  — Я дякую тобі, Білл, ми всі кажемо: дякуємо тобі, я впевнений, але, думаю, ми отклоним твоє добре пропозицію. Якщо ти запитаєш мене чому, відповісти я не зможу. Та тільки якась моя частина думає, що завтра дуже рано. Це частина думає, що залишок шляху нам потрібно пройти на ногах, як ми і пройшли практично весь шлях. — Він глибоко вдихнув, потім видихнув. — Я ще не готовий опинитися там. Не зовсім готовий.
  
  І ти теж, — здивувалася Сюзанна. — І ти теж.
  
  — Мені потрібно трохи більше часу, щоб підготувати розум і серце. Може, й душу. — Він сунув руку в задню кишеню і дістав фотокопію поеми Роберта Браунінга, яку їм залишили в аптечному шафці Дандело. — Тут щось написано про те, що потрібно згадати колишні часи, перш ніж йти на останню битву... або до останнього рубежу. Добре сказано. І можливо, мені потрібно згадати, як і зазначено в поемі, більш ранні, більш щасливі моменти життя. Не знаю. Але якщо Сюзанна не заперечує, я вважаю, що далі нам краще йти пішки.
  
  — Сюзанна не заперечує, — рівним голосом відповіла вона. — Сюзанна думає, це те, що доктор прописав. Сюзанні не подобається тільки один момент. Не хоче вона, щоб її тягли, як надломившуюся вихлопну трубу.
  
  Роланд вдячно (але і розсіяно) посміхнувся їй, в останні кілька днів він віддалився від неї, і повернувся до Біллу:
  
  — Послухай, чи не знайдеться в тебе вози, яку я зміг би тягнути за собою? Нам треба взяти деяке спорядження... і ще Патрік. Якийсь час йому доведеться їхати.
  
  На обличчі Патріка відбилося обурення. Він виставив перед собою руку, зігнув у лікті, стиснув пальці в кулак, напружив біцепс. Результат вийшов жалюгідним: на шорсткій руці біцепс нагадував перепелине яйце. Йому, схоже, стало соромно, і руку він одразу ж опустив.
  
  Сюзанна посміхнулася, нахилилася до нього, поплескала по коліну.
  
  — Нема тобі чого соромитися, солоденький. Не твоя вина, що ти провів бог знає скільки часу в клітці, як Ганс і Гретель в будинку чаклунки.
  
  — Я впевнений, що така віз у мене є, — відповів Білл. — І Сюзанні я підберу що-небудь з електричним двигуном, на акумуляторах. Якщо не підберу, так зроблю. На це піде годину або два.
  
  Роланд щось прикинув у думці.
  
  — Якщо ми вийдемо за п'ять годин до настання темряви, то зможемо ще сьогодні пройти дванадцять коліс. Чи дев'ять або десять миль, як сказала Сюзанна. Якщо ми і далі будемо просуватися так само неспішно, то через п'ять днів вийдемо до Вежі, яку я шукав все життя. Мені б хотілося, якщо, звичайно, вийде, підійти до неї на заході, як у всіх моїх снах. Сюзанна?
  
  І тут внутрішній голос, цей глибинний голос прошепотів: Чотири ночі. Чотири ночі до мрії. Цього буде достатньо. Більш ніж достатньо. Звичайно ж, ка втрутиться. Якщо вони вийшли за межі її впливу, тоді цього не станеться... не може статися. Але тепер Сюзанна думала, що ка може дотягнутися до будь-якого місця, навіть до самої Вежі. Може, Темна Вежа і була видимою іпостассю ка.
  
  — Чудово, — прошепотіла вона.
  
  — Патрік? — спитав Роланд. — Що скажеш?
  
  Патрік знизав плечима і махнув рукою в їх сторону, не відриваючись від альбому. Робіть що хочете, говорив його жест. Сюзанна здогадувалася, що Патрік мало що знав про Темної Вежі, а вона цікавила його ще менше. А чого йому нею цікавитися? Його звільнили від монстра, він ситно поїв. Це його цілком влаштовувало. Так, він позбувся мови, але міг малювати скільки душі завгодно. Вона не сумнівалася, що для Патріка малювання — щось більше, ніж професія. І однак... однак...
  
  Адже він теж не повинен туди прийти. Ні він, ні Ыш, ні я. Але що тоді з нами стане?
  
  Вона не знала, але чомусь і не хвилювалася. Ка все їй скаже. Ка та її сни.
  
  4
  
  Годиною пізніше троє челов, вухань-плутаник і робот Білл стояли біля воза, яка чимось нагадувала збільшену версію Розкішного таксі Товстуни Хо. Колеса були високими й тонкими, оберталися плавно, без жодного скрипу. Сюзанна подумала, що везти її за собою буде нескладно, навіть навантажену. У всякому разі, поки Роланд сповнений сил. Звичайно, якщо дорога піде в гору, йому доведеться напружитися, але адже вони щодня будуть їсти, тобто вантажу на Хо-2 буде ставати все менше... і вона сумнівалася, що по шляху їм зустрінеться багато пагорбів. Вони впритул підійшли до рівнині, до преріях, хребти, покриті снігом або зарослі деревами, залишилися позаду. Для неї Білл приготував електрокар, більше схожий на скутер, ніж на візок для гольфу. Так що дні, коли її тягли ззаду, як очеретину вихлопну трубу, залишилися в минулому.
  
  — Якщо ти даси мені ще півгодини, я все зашлифую. — Білл пробігся трипалого сталевою рукою по зазубринам переднього краю вози, яка тепер стала Хо-2. Раніше вона була половиною чотириколісного причепа, який Білл розпиляв навпіл.
  
  — Ми кажемо: дякуємо тобі, але необхідності в цьому немає, — відповів Роланд. — Прикриємо щербини парою шкур, і всі справи.
  
  Йому не терпиться рушити в дорогу, — подумала Сюзанна. — І чому ні, він так довго йшов до Вежі. Мені теж не терпиться.
  
  — Ну, як ти скажеш, так і буде. — По голосу Білла відчувалося, що він засмучений. — Мені так не хочеться, щоб ви йшли. Коли ще я побачу чолов?
  
  На це питання йому ніхто не відповів. Вони не знали.
  
  — На даху встановлено дуже потужний гудок. — Білл вказав на ангар. — Я не знаю, з якого приводу повинен подаватися сигнал, може, при витоку радіації або при нападі, але мені відомо, що чутний він за добру сотню коліс. Навіть далі, якщо вітер дме в потрібному напрямку. Якщо я побачу того типу, який, як ви вважаєте, переслідує вас, або якщо його засічуть ще працюють датчики руху, я включу гудок. Може, ви його почуєте.
  
  — Спасибі тобі, — подякував робота Роланд.
  
  — Якби ви їхали, то легко обігнали б його, — додав Білл. — Добралися б до Вежі і ніколи його не побачили.
  
  — Ти кажеш правильно, — погодився Роланд, але відчувалося, що він не схильний змінювати прийнятого рішення, що Сюзанну тільки порадувало.
  
  — А що ти зробиш з тим, кого кличеш його Червоним батьком, якщо він дійсно контролює Кан'-Ка Ноу Рей?
  
  Роланд похитав головою, хоча він і обговорював з Сюзанною такий розклад. Він думав, що їм слід обігнути Вежу по широкій дузі і підійти до основи з тієї сторони, що залишалася невидимої з балкона, на якому заточили Червоного Короля. І тоді вони могли підібратися до дверей під балконом. Але вони не могли знати, чи можливо таке, не побачивши Вежі і навколишнього її території.
  
  — Ну, дасть Бог — буде вода, — сказав робот, якого раніше звали Заїка Білл, — чи як там казали древні люди. І можливо, я ще побачу вас, хоча б на пустки в кінці стежки, якщо ніде більше. Якщо роботам дозволяють ступити туди. Я на це сподіваюся, тому що хотів би знову побачити багатьох з тих, кого знав.
  
  І голос його звучав так сумно, що Сюзанна підповзла до нього і підкинула руки, щоб він підняв її, не думаючи про те, що обійняти робота — абсурд. Але він підняв її, а вона його обняла, і міцно обняла. Білл спокутував провину злісного Енді з Кал'ї Брін Стерджис, і вже за це, якщо ні за що інше, заслужив її обіймів. Коли його титаново-сталеві руки зімкнулися на тілі Сюзанни, вона подумала, що Білл цілком міг переламати її надвоє, якщо б захотів. Але такого бажання у Біла не виникло. Він тримав її дуже ніжно.
  
  — Довгих днів і приємних ночей, Білл, — сказала вона йому. — Нехай у тебе все буде добре, ми всі так говоримо.
  
  — Спасибі, мадам. — Він опустив її на землю. — Я кажу: спа... я кажу: спа... спа... — Уииип! Він сильно стукнув себе по голові. — Я кажу: спасибі вам. — Пауза. — Заїкання я поправив, все правильно, але, як я говорив вам, я не начисто позбавлений емоцій.
  
  5
  
  Патрік здивував їх, отшагав майже чотири години поруч зі скутером Сюзанни, перш ніж втомився і забрався на Хо-2. Вони прислухалися, не чи пролунає гудок, який сповіщає про те, що Білл побачив Мордреда (або його засікли прилади Федерального аванпосту), але не почули, хоча вітер дув їм у спину. До заходу вони минули зону суцільного снігового покриву. Тепер йшли практично по рівнині, відкидаючи довгі-довжелезні тіні.
  
  Коли вони нарешті зупинилися на нічліг, Роланд зібрав достатньо дров для багаття, а Патрік, який заснув на возі, прокинувся з тим, щоб з'їсти величезну порцію віденських сосисок з тушкованою квасолею. (Сюзанна, спостерігаючи, як боби зникають позбавленому мови рте Патріка, нагадала собі, що потрібно укутати тепліше його, коли сама ляже спати.) Вона і Ыш їли з апетитом, а ось Роланд ледь доторкнувся до їжі.
  
  Після обіду Патрік взяв альбом, зібрався малювати, насупившись, подивився на олівець, простягнув руку до Сюзанні. Вона знала, що йому потрібно, і дістала скляну банку з маленького мішка для всяких дрібниць, який висів у неї на плечі. У банку лежала єдина точилка для олівців, яку вона тримала біля себе, тому що боялася, що Патрік її втратить. Звичайно, Роланд міг би заточувати йому олівець ножем, але це позначилося б на якості вістря. Сюзанна відвернула кришку, висипала на долоню ластики, скріпки і необхідний предмет. Передала його Патріку, який буквально в два оберти заточив олівець, повернув Сюзанні точило і відразу ж взявся за роботу. Якусь мить вона дивилася на рожеві ластики, знову замислившись, а чому Дандело вирішив їх відрізати. Щоб подражнити юнака? Якщо так, то його задум не вдався. По закінченні років, коли імпульси від мозку до кінчиків пальців будуть передаватися не настільки швидко і точно (канали зв'язку зашлакуются), коли його безсумнівний талант буде реалізуватися не тільки в малюнках, йому, можливо, і знадобляться ластики. Але поки що навіть помилки ставали шедевром.
  
  Малював він недовго. Коли Сюзанна побачила, як він куняє над альбомом в помаранчевому відсвіті скатившегося за обрій сонця, вона витягла альбом з несопротивляющихся пальців, поклала юнака на візок (стояла рівно, оскільки її передня частина спиралася на стирчить із землі валун), вкрила шкурами, поцілувала в щоку.
  
  Сонний, Патрік простягнув руку і торкнувся болячки під нижньою губою Сюзанни. Вона скривилася, але не відсмикувала голову. Виразку знову покрила щільна кірка, але будь-який дотик боліло. Чого там, в ці дні навіть спроба посміхнутися віддавалася болем. Рука впала, Патрік заснув.
  
  Небо усипали зірки. Роланд жадібно роздивлявся їх.
  
  — Що ти бачиш? — запитала вона його.
  
  — А що бачиш ти? — відповів він питанням.
  
  Сюзанна оглянула блискучий зорями небосхил.
  
  — Ну, ось Стара Зірка і Стародавня Матір, але вони, схоже, посунулися на захід. А це... Боже ти мій! — Вона поклала руки на зарослі щетиною щоки (справжньої бороди у Роланда не було, тільки триденна щетина) і повернула його голову. — Його там не було, коли ми йшли від Західного моря, я знаю, що не було. Це сузір'я з нашого світу, Роланд, ми називаємо його Велика Ведмедиця.
  
  Він кивнув.
  
  — Колись, згідно з найдавніших книг з бібліотеки мого батька, воно сяяло на небі і в нашому світі. Ківш Лідії, так воно називалося. І тепер воно з'явилося знову. — Посміхаючись, він повернувся до Сюзанні. — Ще одна ознака життя і відродження. Як, мабуть, гидко Червоному Королю дивитися на небо зі свого балкона і бачити, що воно з'явилося знову.
  
  6
  
  Незабаром Сюзанна заснула. І побачила сон.
  
  7
  
  Вона в Центральному парку, під яскраво-сірим небом, з якого знову планують перші рідкі сніжинки. Неподалік співають не «Мовчазну ніч» і не «Що це за дитя?» але пісню Рису: «Тягнися, рис зелен, / Зростати рис сильний. / Тягнися рис зелен, / Камкам-каммала». Сюзанна знімає шапочку, побоюючись, що та яким чином зміниться, але немає, на шапочці раніше вишито ЩАСЛИВОГО РІЗДВА! і
  
  (тут ніяких близнюків)
  
  вона заспокоюється.
  
  Озирається, і ось вони, Едді і Джейк, посміхаються їй. Обидва з непокритими головами; вона забрала їх шапочки. Поєднала їх шапочки в одну.
  
  На Едді фуфайка з написом Я П'Ю «НОЗЗ-А-ЛА».
  
  На Джейка фуфайка з написом Я ЇЖДЖУ НА «ТАКУРО СПІРИТ».
  
  У цьому для неї немає нічого нового. А ось те, що вона бачить у них за спиною, неподалік від в'їзду для карет з боку П'ятої авеню, для неї в новинку. Мова йде про двері висотою приблизно шість з половиною футів, з міцного залізного дерева, як видається на перший погляд. Ручка двері з литого золота, на ній гравірування, яку леді-стрілець дізнається: два схрещених олівця. «Еберхард-Фабер» № 2, в цьому вона не сумнівається. Зі зрізаними ластиками.
  
  Едді простягає їй чашку гарячого шоколаду. З вершками поверху, присипаними мускатним горіхом. «Ей, — каже він, — я приніс тобі гарячий шоколад».
  
  Вона не звертає уваги на простягнуту їй чашку. На все око дивиться на двері.
  
  — Такі ж стояли на березі, чи не правда? — запитує вона.
  
  — Так, — відповідає Едді.
  
  — Так, — вторить йому Джейк.
  
  — Ти збагнеш, що до чого, — кажуть вони хором, посміхаються один одному, дуже задоволені.
  
  Вона проходить повз них. На тих дверях, через які «витягував» їх Роланд, були написи: В'ЯЗЕНЬ, ПАНІ ТІНЕЙ і ТОЛКАЧ. На цій символи
  
  
  , а нижче напис:
  
  ХУДОЖНИК
  
  Вона повертається до Едді і Джейка, але їх вже немає.
  
  Центрального парку теж немає.
  
  Вона дивиться на руїни Луда, на безплідні землі.
  
  Холодний, гіркий вітерець доносить слова: «Час майже минув... Поквапся...»
  
  8
  
  Прокинулася вона в паніці, думаючи: Я повинна його покинути... і буде краще, якщо я зроблю це до того, як Темна Вежа покажеться на горизонті. Але куди я піду? І як зможу залишити його, якщо йому належить схопитися з Мордредом і Червоним Королем, а поруч з ним залишиться тільки Патрік?
  
  Остання думка перекинула місток до сумного висновку: якщо справа дійде до бійки, від Ыша користі Роланду буде куди більше, ніж від Патріка. Вухань-плутаник не раз і не два доводив свою хоробрість і міг би по праву носити титул стрілка, будь у нього револьвер і рука, яка могла б його тримати. Патрік ж... Патрік був... ну, стріляв олівцем. Стріляв швидше блискавки, та тільки «Еберхард-Фабер» навряд чи кого міг вбити, хіба що дуже вже гостро заточений.
  
  Вона сіла. Роланд, який ніс вахту, привалившись до скутеру з далекої сторони, не помітив, що вона прокинулась. Вона і не хотіла, щоб він помітив. Бо що б почав задавати питання. Знову лягла, сховалася шкурами, подумала про їх першої полюванні. Згадала, як олень-одноліток розвернувся і побіг на неї, як вона обезглавила його орисой. Згадала посвист, разносящийся по морозному повітрю, який видавав у польоті виступ на звороті тарілки, дуже схожий на точило для олівців Патріка. Подумала, що її розум намагається знайти якийсь зв'язок, але дуже втомилася, щоб зрозуміти, що і як тут можна зв'язати. А може, вона занадто вже намагалася знайти цю зв'язок. Якщо так, що ж їй з цим робити?
  
  Одне вона знала точно, з того часу, як побувала в Кальє Брін Стерджис. Символи на двері, яка раптом виникла у Центральному парку, означали: НЕНАЙДЕННАЯ.
  
  Час майже минув. Поквапся.
  
  На наступний день прийшли сльози.
  
  9
  
  Уздовж дороги вистачало кущів, за які вона могла зайти, щоб справити нужду (і виплакати сльози, якщо більше не могла стримувати), але рівнина ставала все більш плоскою і відкритою. Приблизно опівдні другого повного дня, проведеного в дорозі після того, як вони розсталися з Біллом, Сюзанна побачила, як їй здалося, тінь від хмари, що рухається попереду, та тільки небо було синім від горизонту до горизонту. Потім велику чорну пляму почало трансформуватися, і стало ясно, що до хмари воно не має ніякого відношення. У Сюзанни перехопило дихання, вона зупинила електричний скутер.
  
  — Роланд! — вигукнула вона. — Це ж стадо буйволів, а може, це бізони! Іншого просто бути не може.
  
  — Так, ти так говориш? — Особливого інтересу в голосі Роланда не чулося. — Ми звали їх банноками, давним-давно. Велике стадо.
  
  Патрік вже стояв на задній частині Хо-2, його олівець так і літав по сторінці альбому. Потім перехопив олівець, затиснув жовтий корпус в долоні й почав ретушувати малюнок. Вона буквально могла відчути пил, яка піднімається стадом, яку він зараз зображував на папері. Їй здалося, що він взяв на себе сміливість підсунути стадо на п'ять або десять миль ближче. Втім, зір у нього могло бути більш гострим. Таке, вирішила Сюзанна, цілком можливо. Але в будь-якому разі тепер і її очі пристосувалися, і вона могла трохи краще розгледіти бізонів. Їх величезні волохаті голови. Навіть чорні очі.
  
  — Таке стадо не зустрічалося в Америці вже більше ста років.
  
  — Так? — Як і раніше, лише легкий інтерес. — Але тут їх повно, повинен сказати. Якщо маленький тет опиниться на відстані пострілу, давай уб'ємо парочку. Я не проти покуштувати свіжого м'яса, яке відрізняється від оленини. А ти?
  
  Вона відповіла посмішкою. Посміхнувся і Роланд. І знову їй прийшла в голову думка, що скоро вона назавжди попрощається з ним, з цим чоловіком, якого вона брала за міраж чи демона, перш ніж дізналася про його ан-тет і дан-дін. Едді помер. Джейк помер, і скоро вона розлучиться з Роландом з Гилеада. Він теж помре? Або вона помре?
  
  Вона подивилася на яскраве сонце, щоб він не зрозумів дійсної причини її сліз, якщо б помітив їх. Вони просувалися на південний схід, з цієї великої і порожній рівнині, назустріч зростаючому биттю, джерелом якого була Башта, яка стояла на осі всіх часів і самого часу.
  
  Біт-біт-біт.
  
  Каммала-кам-кєц подорожі кінець.
  
  В ту ніч першої чергувала вона, розбудила Роланда близько опівночі.
  
  — Я думаю, він десь там. — Вона вказала на північний захід. Уточнювати не мало сенсу. Мова могла йти тільки про Мордреде. Всі інші пішли. — Будь насторожі.
  
  — Буду, — відповів він. — А якщо почуєш постріл, тут же прокидався. І швидко.
  
  — Можеш на це розраховувати. — І він ліг на суху зимову траву за Хо-2. Спочатку у неї не було впевненості, що вона зможе заснути: її нервувало досить близьку присутність ворога. Але заснула.
  
  І побачила сон.
  
  10
  
  Сон в другу ніч був схожий і при цьому відрізнявся від сну в першу. Головні елементи залишилися: Центральний парк, сіре небо, рідкі сніжинки, співучі голоси (на цей раз виконувалася пісня «Підемо зі мною», давній хіт групи «Справ-Вікингс»[228]), Джейк («Я ЇЖДЖУ НА „ТАКУРО СПІРИТ“»), Едді (на цей раз у куфайці з написом «КЛІК! ЦЕ ФОТОКАМЕРА ШИННАРО»). Едді тримає в руці кухоль з гарячим шоколадом, але не пропонує їй. Вона бачить заклопотаність не тільки в їх очах, але і в напруженні, яке сковує тіла. А ось і головна відмінність цього сну: вона повинна щось бачити або щось робити, а може, і те, і інше. Що б це не було, вони очікували, що вона це вже побачила, або зробила, а вона не виправдовує їх очікувань.
  
  І тут в голові виникає жахливий питання: а може, вона свідомо не виправдовує їх очікувань? Може, є щось таке, з чим вона не хоче зустрітися лицем до лиця? А може, вся справа в Темній Вежі, яка порушує зв'язок? Звичайно ж, це дурна ідея — ці люди, яких вона зараз бачить, — всього лише творіння її жадає побачити їх уяви, не більше того; вони всі мертві! Едді вбила куля, Джейк загинув під колесами автомобіля... один упав у цьому світі, інший — у Ключовому світі, де розвага — це розвага, а зробленого не повернеш (тому що час тече там в одну сторону), а Стівен Кінг — їх видатний поет.
  
  Однак вона не може заперечувати, що вираз їхніх облич, паніка на їхніх обличчях начебто говорить їй: «Все у тебе в руках, Сюзі... у тебе те, що ми хочемо тобі показати, у тебе те, що ти повинна знати. Ти збираєшся упустити свій шанс? Пішла четверта чверть. Пішла четверта чверть, і годинник цокає, і будуть тікать, повинні тікати, бо ти використала всі свої тайм-аути. Ти повинна поквапитися... поквапся...»
  
  11
  
  Вона різко прокинулася, зітхнувши. До світанку залишалося зовсім нічого. Провела рукою по чолу. Долоню повлажнела від поту.
  
  Що, по-твоєму, я повинна знати, Едді? Ти хочеш, щоб я знала що?
  
  На це питання відповіді у неї не було. І звідки він міг узятися? Міста Дін, він мертвий, — подумала Сюзанна і знову лягла. Пролежала ще годину, але заснути вже не змогла.
  
  12
  
  Як і Хо-1, Хо-2 забезпечили рукоятками. Але на відміну від Хо-1 ці були регульованими. Якщо Патрік хотів йти, рукоятки розсувалися, і тоді він брався за одну, а Роланд — за іншу. Якщо Патрік втомлювався і сідав на повозку, Роланд зсував рукоятки і віз віз один.
  
  Опівдні вони зупинилися перекусити. Після їжі Патрік забрався на Хо-2, щоб подрімати. Роланд почекав, поки не почув, що хлопчик (вони продовжували так називати його між собою, яким би не був його вік) хропе, і повернувся до Сюзанні:
  
  — Що тебе гнітить, Сюзанна? Я б волів, щоб ти мені сказала. Я б поговорив з тобою дан-дін, нехай ка-тету більше немає, а я вже не твій дін. — Він посміхнувся. І переполнявшая посмішку смуток розбила їй серце, так що вона більше не могла стримувати сльози. І правду.
  
  — Якщо я буду з тобою, коли ми побачимо Вежу, Роланд, все буде погано.
  
  — Як погано? — запитав він.
  
  Вона похитала головою, сльози полилися ще сильніше.
  
  — Десь має бути двері. Ненайденная двері. Але я не знаю, як її знайти. Едді і Джейк приходять до мене у сні і кажуть, що я знаю, вони кажуть мені це своїми поглядами, але я не знаю! Клянуся, що не знаю!
  
  Він обняв її, пригорнув до грудей, поцілував в улоговинку виска. Під нижньою губою пульсувала болем виразка. Вона ще не кровила, але роздувалася все сильніше.
  
  — Хай буде, як буде, — повторив Роланд слова, одного разу почуті від матері. — Хай буде, як буде, не потрібно метушитися, дозволимо ка робити свою роботу.
  
  — Ти казав, що ми поза досяжності ка.
  
  Він гойдав її на руках, качав, і їй це подобалося. Її це заспокоювало.
  
  — Я помилився. Як ти знаєш.
  
  13
  
  На третю ніч вона несла вахту першої і дивилася в той бік, звідки вони прийшли, на північний захід, вздовж Тауер-роуд, коли рука схопила її за плече. Жах вистрибнув у її розум, як чорт з табакерки, вона розвернулася
  
  (він позаду мене, Святий Боже, Мордред підкрався до мене ззаду, і він в образі павука)
  
  рука її вже стиснула руків'я револьвера і вихопила його з-за пояса.
  
  Патрік відсахнувся від неї, його обличчя витягнулося від жаху, він підняв руки, загороджуючись. Якщо б скрикнув, вони б точно розбудили Роланда, і все пішло б по-іншому. Але він дуже злякався, щоб кричати. У горлі в нього щось булькнуло, і все.
  
  Сюзанна прибрала револьвер, показала йому, що руки порожні, потім підтягла до себе, обняла. Спочатку тіло її залишалося напруженим, він все ще боявся, але мало-помалу розслабилося.
  
  — В чому справа, дорогий? — м'яко спитала вона. Потім скористалася фрази Роланда, не віддаючи собі в цьому звіту: — Що тебе мучить?
  
  Він подався назад і показав на північ. На мить вона не зрозуміла, в чому справа, потім побачила танцюючі оранжеві вогні. Прикинула, що до них кілька миль, згадала, що вже бачила їх раніше.
  
  Заговорила пошепки, щоб не розбудити Роланда:
  
  — Це всього лише світні цятки, солоденький, вони не заподіють тобі шкоди. Роланд називає їх гобами. Це щось на зразок вогнів святого Ельма.
  
  Але він поняття не мав, що таке вогні святого Ельма; вона бачила це по невпевненості, читающейся в очах. Вона знову повторила йому, що вогники не заподіють йому шкоди, і дійсно, гобы до них не наблизилися. Навпаки, у неї на очах почали віддалятися і незабаром практично всі зникли. Можливо, вона відігнала їх своїми думками. Раніше б вона в таке не повірила, але тепер знала, що можливо все.
  
  Патрік почав заспокоюватися.
  
  — Чому б тобі не лягти спати, солоденький? Ти повинен відпочити. — Їй теж потрібен відпочинок, але вона боялася закрити очі. Скоро їй належало розбудити Роланда, а уві сні до неї напевно стали б привиди Джейка і Едді, більше перелякані, ніж раніше. Знову стали б переконувати, що вона знає щось важливе, тоді як вона не знала, не могла знати.
  
  Патрік похитав головою.
  
  — Не спиться?
  
  Він кивнув.
  
  — Тоді чому б тобі не помалювати?
  
  Малювання завжди його заспокоювало.
  
  Патрік посміхнувся, кивнув, тут же попрямував до Хо-2 за альбомом обережними, безшумними, великими кроками, щоб не розбудити Роланда. Малювати Патріку хотілося завжди. Сюзанна здогадалася, що і вижив він в підвалі Дандело насамперед тому, що знав: рано чи пізно ця мерзенна тварюка дасть йому альбом та олівець. «Він такий же наркоман, як і Едді, в ті давні дні, коли той міцно сидів на голці, — міркувала вона, — тільки наркотик у нього іншого — вузенька графітова лінія».
  
  Патрік сів і почав малювати. Сюзанна продовжувала нести вахту, але відчувала дивне поколювання в усьому тілі, наче від того, що за нею пильно спостерігали. Знову подумала про Мордреде, посміхнулася (посмішка принесла з собою біль: виразка всі роздувалася і роздувалася). Не Мордред — Патрік. За нею спостерігав Патрік.
  
  Патрік її малював.
  
  Вона просиділа нерухомо двадцять хвилин, потім її розібрала цікавість. Для Патріка двадцяти хвилин цілком вистачило б, щоб намалювати «Мону Лізу», може, і на тлі собору святого Павла. І поколювання було якимсь дивним, ніби причина не психологічна, а фізична.
  
  Вона підійшла до Патріку, але той, з невластивою йому сором'язливістю, притиснув альбом до грудей. Але при цьому хотів, щоб вона подивилася на малюнок: бажання це читалося в його очах. Власне, погляд його переповнювала любов, хоча вона подумала, що він закохався в намальовану Сюзанну.
  
  — Дай я подивлюся, солоденький. — Вона взялася рукою за альбом. Але смикати не збиралася, навіть якщо йому того хотілося. Художник — він, ось і право вирішувати, показувати своє творіння чи ні, належало тільки йому. — Будь ласка?
  
  Ще за мить він притискав альбом до грудей. Потім, сором'язливо відводячи очі, відпустив. Вона повернула альбом малюнком до себе, подивилася. У неї перехопило подих, до того хороший був малюнок. Великі очі. Високі вилиці, про які її батько казав: «Ці скарби Ефіопії». Повні губи, які так любив цілувати Едді. Це була вона, така ж, як у житті... але було і щось, крім неї. Сюзанна б ніколи не повірила, що любов могла так яскраво сяяти у повній наготі в лініях олівця, але вона сяяла, ти правильно кажеш, ти говориш так правильно; любов хлопчика до жінки, яка врятувала його, яка витягла з чорної діри, де він напевно б і помер. Любов до неї, як до матері, любов до неї, як до жінки.
  
  — Патрік, це божественно! — вигукнула вона.
  
  Він заклопотано подивився на неї. З сумнівом. «Дійсно?» — питали його очі, і вона усвідомила, що тільки він, бідний Патрік, який жив зі своїм талантом все життя і сприймав його як належне, міг сумніватися в дивовижній красі своїх творінь. Малювання приносило йому радість; це він знав завжди. А ось те, що його малюнки могли радувати інших... до цього ще треба звикнути. Вона знову задалася питанням: а скільки часу Патрік провів у Дандело, як взагалі ця злобна тварюка натрапила на Патріка? Вирішила, що цього їй ніколи не дізнатися. А поки слід було переконати його у власному таланті.
  
  — Так-так, це божественно, — повторила вона. — Ти прекрасний художник, Патрік. Коли я дивлюся на цей малюнок, мені відразу стає добре.
  
  Ось тут він забув про те, що повинен зчіплювати зуби. І посмішка його, з мовою або без нього, була такою чудовою, що Сюзанна могла б насолоджуватися нею вічно. Від цієї посмішки всі її страхи і тривоги стали маленькими і дурними.
  
  — Можу я залишити його у себе?
  
  Патрік з жаром кивнув. Зробив рух рукою, ніби вириваючи лист, потім вказав на неї. «Так! Вирви його! Візьми! Залиш собі!»
  
  І вона вже зібралася вирвати аркуш, потім передумала. Його любов (і його олівець) перетворила її в красуню. Єдине, що псувало красу — чорна болячка під нижньою губою. Вона повернула малюнок до Патріку, постукала пальцем по намальованій болячки, потім торкнулася цієї. Скривилася. Навіть легкий дотик боліло.
  
  — Це єдине, що засмучує.
  
  Він знизав плечима, розвів руками, і вона не могла не розсміятися. Сміялась тихо, щоб не розбудити Роланда, але так, сміялася. На розум прийшла фраза з якогось старого фільму: «Я малюю те, що бачу».
  
  Але ж це малювати не обов'язково, і раптово їй прийшла в голову думка, що він може розібратися з цією огидною, що доставляє біль виразкою. У всякому разі, з тією, що існувала на папері.
  
  І тоді вона буде моїм близнюком, — мрійливо подумала Сюзанна. — Моєю кращою половиною; моєї красивої сестрою-блі...
  
  Раптово вона зрозуміла.
  
  Всі? Зрозуміла все?
  
  Так, багато пізніше, подумавши про це, вирішила, що так. Звичайно, мова не могла йти про пов'язаних умовиводах, які можна записати на папері: якщо а + в = с, тоді з — в = а, і с — а = в, але так, вона зрозуміла все. Не дивно, що Едді-з-сну і Джейк-з-сну так непокоїлися і, мабуть, навіть сердилися. Це було настільки очевидно.
  
  Патрік її не малював — «витягував».[229]
  
  І «отримували» її не в перший раз.
  
  Роланд «витягнув» її в свій світ... з допомогою магії.
  
  Едді «витягнув» її для себе за допомогою любові.
  
  Як і Джейк.
  
  Святий Боже, вона провела в цьому світі так багато часу, стільки пережила, не знаючи, що таке ка-тет, що означає це слово? Ка-тет — сім'я.
  
  Ка-тет — любов.
  
  Намалювати, створити малюнок олівцем, може, вугіллям.
  
  «Витягти» — полонити, примусити, підтягнути до себе. Змусити вийти з власного я.
  
  Патрік дійсно не просто намалював її. Створив двійника, тільки на папері. І тепер... що тепер?
  
  А тепер він — мій маг, — подумала Сюзанна/Одетта/Детта і полізла за скляною банкою, точно знаючи, що вона збирається робити і чому.
  
  Коли вона простягнула Патріку альбом, не вирвавши лист зі своїм зображенням, на його обличчі відбилося гірке розчарування.
  
  — Ні-ні, — заспокоїла вона його голосом всіх трьох. — Я тільки хочу, щоб ти дещо зробив до того, як візьму цей малюнок, на якому я така гарна, така чарівна, така бажана. А потім вічно буду зберігати його і знати, якою я була в цьому де, в цьому коли.
  
  Вона простягнула Патріку один з рожевих гумових циліндриків, тепер розуміючи, чому Дандело відрізав їх. У нього були на те вагомі причини.
  
  Патрік взяв ластик, покрутив його в пальцях, суплячись, наче ніколи не бачив раніше. Але Сюзанна точно знала, що бачив, та тільки як давно, скільки років тому? Як близько він підійшов до того, щоб знищити свого мучителя, раз і назавжди? І чому тоді Дандело просто його не вбив? Тому що, зрізавши ластики, вважав себе в безпеці, — подумала вона.
  
  Патрік в подиві дивився на неї. На очі навернулися сльози.
  
  Сюзанна сіла поряд з ним, вказала на чорну болячку на малюнку. Потім обережно стиснула пальцями зап'ясті Патріка і повела його руку до паперу. Спочатку він опирався, потім дозволив Сюзанні управляти його рукою.
  
  Вона подумала про тіні на землі, яка виявилася зовсім не тінню, а стадом великих, волохатих тварин, яких Роланд назвав банноками. Подумала про те, як змогла понюхати пил, коли Патрік почав малювати пил. І подумала, як Патрік малював стадо: коли він намалював його ближче, ніж воно було насправді (право художника, і ми всі говоримо спасибі), воно дійсно стало виглядати так, ніби знаходиться ближче. Вона згадала свої думки про те, що її очі просто краще пристосувалися, і тепер могла тільки дивуватися власної дурості.
  
  Ні, Патрік перемістив їх ближче, перемістив ближче, намалювавши ближче.
  
  І коли ластик, який тримали пальці Патріка, практично торкнувся папери, Сюзанна прибрала руку: Патріку належало все зробити самому, якимось чином вона це знала. Вона вдарила пальцями взад-вперед в повітрі, показуючи, що треба зробити. Він не зрозумів. Вона повторила, потім вказала на чорну хворобу під повною нижньою губою.
  
  — Забери її, Патрік. — Здивувалася твердості власного голосу. — Вона потворна, забери її. — І знову її зімкнуті пальці хитнулися, як маятник, з боку в бік. — Зітри.
  
  Ось тут до нього дійшло. Вона побачила, як спалахнули його очі. Він підняв рожевий циліндрик. Чистейше-рожевий, без єдиного темного плямочки. Подивився на Сюзанну, піднявши брови, як би запитуючи: «Ти впевнена?»
  
  Вона кивнула.
  
  Патрік опустив ластик до болячки і почав прати її з паперу, спочатку дуже обережно. Потім побачив, що відбувається, і його рука задвигтіла більш енергійно.
  
  14
  
  Вона відчула те саме дивне поколювання, яке відчувала, коли Патрік малював її портрет. Тільки тепер воно відчувалося в одному місці, з правого боку рота. Коли Патрік торкнувся гумкою папери, поколювання перейшло в сильний свербіж. Їй довелося врыться пальцями в землю по обидві сторони від себе, щоб утриматися від нестерпного бажання піднести руку до болячки і люто чесати і чесати її, не замислюючись про те, що з-під здертої кірки кров потоком рине на її спідницю з оленячої шкури.
  
  Все закінчиться через кілька секунд, має закінчитися, має, о, дорогий Боже, прошу, ЗРОБИ ТАК, ЩОБ ВСІ...
  
  Патрік начебто повністю про неї забув. Дивився на свій малюнок, волосся, падали з обох сторін лиця, чи не повністю приховували його. Всі увагу юнака зосередилося на чудовій новій іграшці. Спочатку він стирав... потім обережно натиснув сильніше (свербіж посилився)... знову послабив тиск. Сюзанна ледве стримувала крик. Тепер пекло скрізь. Свербіж цей палила мозок, впивався в очні яблука, смикав кінчики сосків, змушуючи їх тверднути.
  
  Я закричу, нічого не можу з собою вдіяти, повинна закричати...
  
  Вона набрала повні груди повітря, щоб він вийшов криком, але раптово свербіж пішов. Разом з болем. Вона підняла руку, щоб торкнутися того місця під нижньою губою, де була виразка, але до особи не донесла.
  
  Я не наважуся.
  
  Не тягни гуму! — обурено відреагувала Детта. — Після того, що ти пережила... ми всі пережили... у тебе повинно залишитися досить сили духу, щоб торкнутися власного паршивого особи, боягузлива ти сука!
  
  Її пальці подужали залишився до особи відстань. Ощупали шкіру. Гладку шкіру. Виразка, яка турбувала її мало не від самого Тандерклепа, зникла. І вона знала: якщо подивиться в дзеркало або в стоячу воду, шраму не побачить.
  
  15
  
  Патрік ще трохи попрацював, спочатку гумкою, потім олівцем, але Сюзанна більше не відчувала ні свербіння, ні навіть легкого поколювання. Складалося відчуття, що зв'язок між особою і малюнком обірвалося, як тільки Патрік минув якусь критичну точку. Сюзанна задумалася: а скільки років було Патріку, коли Дандело зрізав з олівців ластики? Чотири? Шість? Він точно був маленьким. Вона не сумнівалася, що подив, що відбилося на обличчі Патріка при вигляді гумки, не було фальшивим, але, почавши працювати, він вже використав ластик як професіонал.
  
  Може, та ж історія, що і з їздою на велосипеді, — подумала вона. — Навчившись раз, вже не забудеш.
  
  Вона чекала, ледве стримуючи нетерпіння, але після п'яти довгих хвилин її зусилля були винагороджені. Посміхаючись, Патрік розгорнув альбом і показав їй малюнок. Він повністю прибрав болячку і заретушировал це місце так, що воно нічим не відрізнялося від щоки, ні від підборіддя. І він прибрав всі дрібні крихти гуми.
  
  — Дуже добре, — сказала вона, але геніям, звичайно, не говорять таких жалюгідних компліментів, чи не так?
  
  Тому вона нахилилася вперед, обняла його, міцно поцілувала в губи.
  
  — Патрік, це чудово.
  
  Кров з такою силою і швидкістю прилила до його обличчя, що спочатку вона навіть злякалася, а не чи вистачить його удар, незважаючи на молодість. Але він усміхався, тримаючи альбом однією рукою, а другою показуючи, що лист треба вирвати. Він хотів, щоб вона взяла малюнок. Хотів, щоб малюнок залишився у неї.
  
  Сюзанна вирвала лист дуже акуратно, гадаючи в темних глибинах свідомості, а що станеться, якщо вона розірве малюнок, розірве себе, навпіл. Помітила, що на його обличчі, коли вона виривала лист, не позначилося ні подиву, ні здивування, ні страху. Він не міг не бачити болячку на її обличчі, тому що вона відразу впадала в очі і була там з тієї самої пори, коли вони зустрілися, ось він і намалював болячку чи не з фотографічною точністю. Тепер вона зникла, пальці ясно говорили про це, але Патрік ніяк не реагував на цей феномен. Висновок напрошувався сам собою. Стираючи виразку з малюнка, він одночасно стирав її з пам'яті.
  
  — Патрік?
  
  Він подивився на неї, посміхаючись. Щасливий тим, що вона дуже щаслива. А той факт, що вона до того ж і перелякалася до смерті, нічого не міняв.
  
  — Ти намалюєш для мене дещо-що ще?
  
  Він кивнув. Щось черканул на чистому аркуші, повернув альбом, щоб вона побачила:
  
  ?
  
  Вона подивилася на знак питання, потім на Патріка. Побачила, що він стискає в пальцях ластик, дивовижний новий інструмент, дуже міцно.
  
  — Я хочу, щоб ти намалював мені те, чого тут немає, — сказала Сюзанна.
  
  Він запитливо схилив голову набік. Їй довелося посміхнутися, незважаючи на тривожно б'ється серце: іноді Ыш виглядав точно так само, якщо не на всі сто відсотків розумів, про що вона тлумачить.
  
  — Не хвилюйся, я тобі поясню.
  
  І вона пояснила, дуже докладно. У якийсь момент Роланд почув її голос і прокинувся. Підійшов, глянув на неї в похмурому червоному світлі прогорілого до вугілля багаття, почав відвертатися, потім подивився знову, його очі широко розкрилися. До цього моменту у неї не було впевненості, що Роланд помітить, що відбулися з її обличчям зміни. Вона не виключала, що магія Патріка досить сильна, щоб стерти виразку і з пам'яті стрілка.
  
  — Сюзанна, твоє обличчя! Що сталося з твоїм...
  
  — Помовч, Роланд, якщо любиш мене.
  
  Стрілець замовк. Сюзанна повернулася до Патріку і почала говорити знову, спокійно, але наполегливо. Патрік слухав, і нарешті вона побачила, як в його очах почав розгоратися світло розуміння.
  
  Роланд підкинув дров у вогнище, нехай ніхто не просив його про це, і скоро їхній маленький табір засяяв під зірками.
  
  Патрік написав питання, розташувавши слова лівіше вже намальованого знака:
  
  Якої висоти?
  
  Сюзанна взяла Роланда за руку, поставила перед Патріком. Стрілець височів над землею на шість футів і три дюйми. Вона попросила Роланда підняти її, потім відвела рукою ще три дюйми над головою стрілка. Патрік, посміхнувшись, кивнув.
  
  — І подивися, що ще має бути на двері. — Сюзанна, після того, як Роланд опустив її на землю, вибрала гілку з маленької купки сухого хмизу, який вони везли з собою для розтоплення. Зламала, створивши свій гострий «олівець». Вона могла згадати символи, але вирішила, що буде краще, якщо не стане надто зосереджуватися на них. Відчувала, що символи повинні повністю збігатися з побаченими уві сні, а не двері, яку створить Патрік, перенесе її зовсім не в те місце, куди вона хотіла потрапити, або не відкриється зовсім. А тому, з того самого моменту, як вона почала малювати на шарі землі і золи, рука її по швидкості не поступалася руці Патріка. І вона жодного разу не дозволила собі поглянути хоча б на один із намальованих символів. Тому що, глянувши на один, вона напевно глянула б і на інші, їй здалося, десь щось не так, і виникла нерішучість не дозволила б довести справу до кінця. Детта, груба, сиплються лайкою Детта, яка не раз і не два ставала її рятівницею, і тепер могла прийти на допомогу, але особливо Сюзанна на це не розраховувала. В глибині душі вона ще далеко не повністю довіряла Детте, побоювалася, що в критичний момент та все зіпсує, виключно з шкідливості. Не повністю вона довіряла і Роланду. Стрілець, можливо, хотів, щоб вона залишалася з ним, з причин, які не до кінця розумів і сам.
  
  
  
  Вона малювала на пилу і золі, малювала швидко, не повертаючись до вже намальованому, і ось які символи з'явилися з-під літаючого вістря її саморобного інструменту.
  
  
  
  
  — Ненайденная, — видихнув Роланд. — Сюзанна... що... як...
  
  — Помовч, — повторила вона.
  
  Патрік схилився над альбомом і почав малювати.
  
  16
  
  Вона продовжувала озиратися в пошуках двері, але коло світла, що відкидається багаттям, залишався занадто маленьким і після того, як Роланд підкинув дров. Маленьким у порівнянні з неосяжної темрявою прерій. Двері вона не знаходила. Коли повернулася до Роланду, побачила невисловлений запитання в його очах і тому, поки Патрік продовжував працювати, показала йому свій портрет, намальований юнаків. Тицьнула пальцем у те місце, де була виразка. Піднісши лист до очей, Роланд розгледів сліди ластику. Патрік заретушировал їх дуже добре, але при пильному розгляді Роланд все-таки зміг їх виявити, як хороший слідопит виявляє старий слід після багатоденних дощів.
  
  — Не дивно, що старий зрізав з олівців ластики, — прокоментував він, повертаючи малюнок.
  
  — Я прийшла до такого ж висновку.
  
  А вже від цього висновку залишався лише один крок до її єдино вірною інтуїтивної здогадки: якщо Патрік міг (в усякому разі, в цьому світі) щось прибрати за допомогою ластику, він міг і щось створити за допомогою олівця. Коли вона згадала про стаді банноков, який загадковим чином наблизилося, Роланд потер чоло, як людина, у якого страшенно розболілася голова.
  
  — Мені слід було це побачити. Слід зрозуміти, що це значить, Сюзанна. Я старію.
  
  Сюзанна проігнорувала його слова — вона не раз чула раніше — і розповіла йому про сни, в яких бачила Едді і Джейка, згадавши про написах на фуфайках, про співочих голосів, пропозиції гарячого шоколаду, наростаючої паніки в їх очах, коли ніч йшла за ніччю, а вона не розуміла, що потрібно винести з цих снів.
  
  — Чому ти не розповіла мені про цих снах раніше? — спитав Роланд. — Чому не попросила допомогти витлумачити їх?
  
  Вона пильно подивилася на нього, думаючи, що вчинила правильно, не звернувшись до нього за допомогою. Так, правильно... нехай її рішення і не могло заподіяти йому біль.
  
  — Ти втратив двох. Може, тобі хотілося втратити мене?
  
  Він почервонів. Вона побачила це навіть при світлі багаття.
  
  — Ти говориш про мене погано, Сюзанна, а думаєш і того гірше.
  
  — Може, й думаю. Якщо так, я кажу: вибач. Я не впевнена, чого хотіла сама. Якась моя частина мріє побачити Темну Вежу, ти знаєш. Якась моя частина ні про що інше й чути не хоче. І якщо навіть Патрік зможе «витягнути» Ненайденную двері, а я зможу її відкрити, то відкриється вона не в реальний світ. Про це говорять написи на фуфайках, я впевнена.
  
  — Ти не повинна так думати, — похитав головою Роланд. — Реальність — це не завжди біле і чорне, те, що є і чого немає, що має бути, а що — не має.
  
  Патрік переможно гукнув, і вони обидва подивилися на нього. Він підняв блокнот, повернув до них так, щоб вони побачили, що він намалював. Сюзанна подумала, що це повна імітація Незнайденою двері. Звичайно, без слова ХУДОЖНИК і без схрещених олівців на ручці з блискучого металу, але Сюзанну це не бентежило. Про такі дрібниці вона просто не стала розповідати йому. Точно знала: вони призначалися лише для того, щоб допомогти їй зрозуміти, що до чого.
  
  Джейк і Едді зробили все, хіба що не намалювали карту, — подумала вона. І задалася питанням: чому все повинно бути таким складним, таким біса
  
  (головоломки, суцільно головоломки)
  
  загадковим, і вона знала, що на це питання їй ніколи не вдасться знайти прийнятний відповідь... хіба що, така людська природа, чи не так? Відповіді на важливі питання ніколи не перебували легко.
  
  Патрік знову скрикнув. На цей раз в крику чулися питальні інтонації. І вона раптом усвідомила, що бідний хлопчик сам не свій від тривоги, і чому немає? Він тільки що виконав свій перший замовлення і хоче знати, що думає, як оцінює досягнуті успіхи його patrono d'arte.[230]
  
  — Відмінно, Патрік... чудово.
  
  — Так, — погодився Роланд, беручи альбом в руки. Двері виглядала точно такий, як ті двері, на які він, в напівзабутті, вмираючий від отрути омароподобных чудовиськ, набрів на березі Західного моря. Немов це нещасне, позбавлений мови істота зазирнуло до нього в глибини пам'яті і побачила справжнє зображення цієї дверей: фоттеграффия.
  
  Сусанна тим часом у відчаї озиралася. І коли на долонях і куксах поповзла до межі кола світла, Роланду довелося різко її зупинити, нагадати, що Мордред може бути де завгодно, а темрява — союзник Мордреда.
  
  І при всьому її нетерпінні, Сюзанна подалася від межі світла й темряви, бо надто добре пам'ятала, що сталося з матір'ю, выносившей Мордреда, і як швидко це сталося. Проте повернення до вогнища завдавало біль, мало не фізичний біль. Раніше Роланд сказав їй, що до кінця прийдешнього дня сподівається побачити Темну Вежу. Якщо б вона залишалася з ним, якщо б побачила Вежу разом з ним, її тяжіння, на думку Сюзанни, могло виявитися занадто сильним. Її волшба. А поки що, маючи можливість вибрати між Вежею і дверима, Сюзанна знала, що ще може вибрати двері. Але з наближенням до Вежі сила її росла, пульсації все голосніше звучали в мозку, співучі голоси ставали все солодше, і зробити вибір на користь двері ставало важче.
  
  — Я її не бачу. — Голос Сюзанни переповнювало відчай. — Може, я помиляюся. Може, і немає ніякої чортової двері. О, Роланд...
  
  — Я не думаю, що ти помилялася, — говорив Роланд з явною неохотою, як людина, якій доводиться говорити, тому що він повинен зробити роботу, віддати борг. А він у цієї жінки в боргу, вважав Роланд. Хіба не він схопив її за шкірку і перетягнув в цей світ, де вона навчилася мистецтву вбивати, закохалася і залишилася вдовою? Хіба не він став причиною її теперішньої смутку? І якщо він міг все це виправити, нічого іншого їй просто не залишалося. А бажання тримати Сюзанну при собі, ризикуючи при цьому життям, — чистий егоїзм, недостойний стрілка.
  
  І що ще більш важливо, недостойний любові і поваги, якими він до неї проникнулся. Те, що залишилося від його серця, розбивалося при думці, що доведеться прощатися з нею, останньою з цього дивного і надзвичайного ка-тету, але якщо вона цього хотіла, якщо вважала, що їй це необхідно, тоді він повинен допомогти. І він думав, що це йому під силу: побачив в малюнку Патріка те, що упустила Сюзанна. Не те, що було намальовано: те, чого не було.
  
  — Поглянь сюди, — м'яко сказав він, показуючи їй малюнок. — Бачиш, як він старався, намагаючись порадувати тебе, Сюзанна?
  
  — Так! — вигукнула вона. — Так, зрозуміло, бачу, але...
  
  — Наскільки я можу судити, у нього пішло десять хвилин, щоб намалювати цю двері, тоді як більшість малюнків, таких же гарних, він закінчує за три або чотири хвилини, чи не так?
  
  — Я не розумію, про що ти! — Сюзанна мало не кричала.
  
  Патрік підтягнув до себе Ыша, обняв вуханя-путаника, втупившись на Сюзанну і Роланда широко розкритими, нещасними очима.
  
  — Він працював з усіх сил старався, як міг, щоб зобразити те, що ти просила. А саме Двері. Вона варта сама по собі, на папері вона одна. У неї немає... немає...
  
  Він шукав потрібне слово. І дух Ванні прошепотів це слово йому у вухо.
  
  — У неї немає прив'язки.
  
  Ще кілька миттєвостей на обличчі Сюзанни відбивалося здивування, а потім по наростаючому блиску очей стало ясно, що до неї починає доходити сенс слів стрілка. Але Роланд не став чекати, поки вона остаточно його зрозуміє, опустив здорову ліву руку на плече Патріка і попросив намалювати перед дверима маленький електричний скутер Сюзанни, який вона називала Хо-3.
  
  Патрік із задоволенням виконав прохання. Крім іншого, щоб намалювати Хо-3 перед дверима, у нього з'явився привід ще раз пустити в справу ластик. Працював він набагато швидше (чи не недбало, як могло видатися сторонньому спостерігачеві), але стрілець сидів поруч з ним і бачив, що Патрік не упускає жодної дрібниці. Закінчив він переднім колесом скутера і відсвітом багаття на ковпак маточини. Потім опустив олівець, і, щойно він це зробив, повітря хитнувся. Роланд відчув, як його потік обтікає особа. Язики полум'я, раніше піднімалися вертикально, на якусь мить схилилися набік. Але повітря знову застиг, а мови випростались. Менш ніж в десяти футах від багаття, за маленьким скутером Сюзанни, стояла двері, яку Роланд в останній раз бачив в Кальє Брін Стерджис, в печері Голосів.
  
  17
  
  Сюзанна чекала до світанку, спочатку проводила час збором своїх речей, потім виймала їх з мішка: яку користь ці речі (не кажучи вже про мішку, в який вона їх складала) могли принести їй в Нью-Йорку? Люди б тільки сміялися. Вони, напевно, все одно будуть сміятися... або закричать і розбіжаться, як тільки побачать її. У Сюзанні Дін, яка раптово з'явиться в Центральному парку, більшість його відвідувачів не визнають ні випускницю коледжу, ні спадкоємицю великого стану; не визнають навіть Зену, королеву джунглів, нічого не поробиш. Для цивілізованих городян вона, ймовірно, буде виглядати, як втікачка з шоу виродків. А чи вона зможе повернутися назад, пройшовши через ці двері? Немає. Ніколи в житті.
  
  Тому вона відклала речі в сторону і просто чекала. А коли перший блідий світло зорі розігнав темряву на горизонті, покликала Патріка і запитала, чи не хоче він піти з нею. В той світ, з якого прийшов, або в дуже схожий, сказала вона йому, хоча знала: не пам'ятає Патрік того світу. Або «висмикнули» його звідти зовсім маленьким, або травма, викликана переходом між світами, стерла пам'ять.
  
  Патрік подивився на неї, потім на Роланда, який сидів навпочіпки, не зводячи з нього очей.
  
  — Вибір за тобою, синку, — сказав стрілець. — Ти зможеш малювати в будь-якому з цих світів, скажу тобі правду. Хоча там, куди вона йде, цінителів буде більше.
  
  Він хоче, щоб Патрік залишився, — подумала Сюзанна і розлютилася. Потім Роланд глянув на неї і ледь хитнув головою. З упевненістю вона сказати не могла, але у неї склалося враження...
  
  Ні, не склалося. Вона зрозуміла, що означає це похитування. Роланд хотів, щоб вона знала: він ховає від Патріка свої думки. Свої бажання. І хоча для неї не становив таємниці той факт, що стрілець може брехати (особливо яскраво це проявилося на зборах жителів Кал'ї Брін Стерджис перед приходом Волков), вона не припускала, що він буде брехати їй. Детте, можливо, але не їй. Чи Едді. Або Джейку. Бувало, він говорив їм не все, що знав, але брехати прямо?.. Ні, вони були ка-тетом, і Роланд грав з ними у відкриту. Віддайте йому належне.
  
  Патрік раптово взяв альбом і швидко щось написав на чистому аркуші. Потім показав їм:
  
  Я ЗАЛИШУСЯ. БОЮСЯ ИЙТИ В НОВАЕ МІСЦЕ.
  
  І щоб підкреслити свою думку, відкрив рот, щоб продемонструвати відсутність мови.
  
  Вона побачила полегшення на обличчі Роланда? Якщо так, то зненавиділа за це стрілка.
  
  — Добре, Патрік. — Сюзанна спробувала вигнати почуття голосу. Потягнулася до юнака, поплескала по руці. — Я тебе розумію. І хоча все так, люди можуть бути жорстокими... жорстокими і злими... добрих теж предостатньо. Послухай мене, до світанку я нікуди не піду. Якщо передумаєш, пропозиція залишається в силі.
  
  Він швидко кивнув.
  
  Задоволений тим, що я не стала переконувати його передумати, — сердито подумала Детта. — І цей білий стариган теж, схоже, задоволений!
  
  Заткнися, — запропонувала їй Сюзанна, і, от диво: Детта стулила пельку.
  
  18
  
  Але коли ніч змінилася днем (при світлі вони побачили, що неподалік, приблизно в двох милях, пасеться пристойних розмірів стадо банноков), вона дозволила Детте повернутися. Більш того, передала Детте кермо правління. Так було простіше, менш болісно. Саме Детта знову оползла табір, останній раз вдихаючи повітря цього світу, вбираючи його в пам'ять. Саме Детта оползла двері, спочатку за годинниковою стрілкою, потім проти, і нічого не побачила з іншого боку. Патрік підійшов до неї, потім Роланд. Юнак видав крик подиву, побачивши, що двері немає. Стрілець промовчав. Ыш підійшов до того місця, де стояла двері, принюхався... а потім пройшов крізь неї, через те саме місце, де стояла двері, якщо дивитися на неї з іншого боку. Якби ми були там, — подумала Детта, — то побачили б, як він проходить крізь двері, прямо-таки фокус в цирку.
  
  Вона повернулася до Хо-3, бо ще раніше вирішила в'їхати у двері на скутері. За умови, що відкриється. Все, що відбувається обернулося б жорстокою жартом, якби двері не відчинилися. Роланд хотів допомогти їй забратися на сидіння. Вона відштовхнула його руки і забралася сама. Натиснула червону кнопку біля керма, електричний мотор скутера тихенько загудів. Стрілка, що показує зарядку акумулятора, все ще гойдався в зеленій зоні. Вона повернула важіль на правій ручці і повільно покотила до закритій двері з маршируючими по її поверхні символами, сукупність яких означала: НЕНАЙДЕННАЯ. Зупинилась, ледь не торкнувшись двері крилом переднього колеса.
  
  Повернулася до Роланду з штучною посмішкою на обличчі.
  
  — От і все, Роланд. Я кажу тобі, прощай. Довгих днів і приємних ночей. Бажаю тобі дійти до Вежі і...
  
  — Ні, — обірвав він її.
  
  Вона подивилася на нього. Детта подивилася на нього, її очі блищали, і сміялися. Пропонуючи вигнати її тепер, коли вона була біля керма. Давай, хонки, подивимося, що ти зможеш зробити.
  
  — Що? — запитала вона. — Що в тебе на думці, великий хлопчик?
  
  — Я не попрощаюся з тобою, яка ти зараз, після всього, через що ми пройшли, — відповів він.
  
  — Що ти хочеш цим сказати? — спитала Сюзанна, тільки з інтонаціями Детты.
  
  — Ти знаєш.
  
  Вона зухвало похитала головою. «Не знаю».
  
  — По-перше, — він взяв її ліву, всю в мозолях руку свою праву, знівечену, — є ще один, хто теж повинен вибрати, піти або залишитися, і я говорю не про Патріка.
  
  На мить вона не зрозуміла. Потім подивилася вниз, побачила пару очей з золотим обідком, пару стоять сторчма вух, і до неї дійшло. Вона забула про Ыша.
  
  — Якщо його попросить Детта, він точно залишиться, бо ніколи її не любив. Якщо попросить Сюзанна... ну, тоді не знаю.
  
  Цього вистачило, щоб Детта пішла. Вона, звичайно, ще повернеться, Сюзанна тепер розуміла, що їй ніколи не вдасться повністю позбавитися від Детты Уокер, і її це цілком влаштовувало, більше вона не хотіла від неї позбавлятися, але тут вона пішла.
  
  — Ыш? — м'яко спитала вона. — Ти підеш зі мною, солоденький? Можливо, ми знову знайдемо Джейка. Може, не зовсім такого ж, але все-таки...
  
  Ыш, який під час їх походу по Поганим Земель, Білим Земель Эмпатики і рівнині практично не вимовив ні слова, тепер заговорив.
  
  — Ейк? — В голосі його чувся питальні нотки, немов він не дуже-то знав, про кого йдеться, і у Сюзанни защеміло серце. Вона обіцяла собі не плакати, і Детта гарантувала, що вона не буде плакати, але Детта пішла, і очі знову наповнилися слізьми.
  
  — Джейк, — повторила вона. — Ти пам'ятаєш Джейка. Солоденький, я знаю, що пам'ятаєш. Джейка і Едді.
  
  — Ейк? Ед? — В голосі додалося впевненості. Ыш пам'ятав.
  
  — Ходімо зі мною, — покликала вона його, і Ыш рушив до неї, немов хотів застрибнути на сидіння. А потім, поняття не маючи, для чого вона це говорить, Сюзанна додала: — Є й інші світи, крім цих.
  
  Ыш зупинився, як тільки ці слова злетіли з її губ. Сів. Коли піднявся знову, в ній колихалася надія: може, у них буде маленький ка-тет, дан-тете-тет, у тому Нью-Йорку, де люди їздять на «такуро спірит» і фотографують один одного, питущих «Нозз-А-Ла», камерами «шиннаро».
  
  Але замість того, щоб підійти до неї, Ыш повернувся до стрілку і сів біля його пошарпаного чобота. Вони отшагали багато, ці чоботи, дуже багато. Милі і колеса, колеса і милі. Але тепер їм залишилося пройти зовсім нічого.
  
  — Олан, — сказав Ыш, і остаточність прийнятого рішення, яка прозвучала в голосі, важким каменем привалилась до її серця. Вона з гіркотою повернулася до людині з глибокої давнини, з великим револьвером на стегні.
  
  — Ось. Ти теж володієш чарами, чи не так? Завжди володів. Сподобив Едді на одну смерть, а Джейка — так на дві. Тепер черга Патріка і навіть вуханя-путаника. Ти щасливий?
  
  — Ні, — відповів Роланд, і вона зрозуміла, що так воно і є. Вірила, що ніколи не бачила такої смутку і такого самотності, написаних на людському обличчі. — Ніколи я не був так далекий від щастя, Сюзанна з Нью-Йорка. Ти передумаєш і залишишся? Пройдеш зі мною останній шматочок шляху? Тоді я буду щасливий.
  
  На якусь жахливу мить вона подумала, що пройде. Відверне переднє колесо скутера від дверей, яка забезпечувала лише одностороннє переміщення і нічого не обіцяла, і поїде з ним до Темної Вежі. Мине ще день. Вони стануть табором ближче до вечора, а завтра прибудуть до кінцевої точки свого довгого походу на заході, як він і хотів.
  
  Потім вона згадала сон. Співучі голоси. Молодого чоловіка, який тримав у руці чашку гарячого шоколаду, хорошого шоколаду, з дещицею вершків поверху.
  
  — Ні, — відповіла вона. — Я готова ризикнути і пройти крізь двері.
  
  На мить вирішила, що він не буде створювати їй труднощів, разом погодиться і відпустить її. Однак його злість... ні, відчай, прорвалося назовні.
  
  — Але ти не можеш бути впевнена! Сюзанна, раптом сон цей — чийсь трюк і чаклунство? Раптом те, що ти побачиш, коли двері відкриються, не більш ніж міраж? Раптом ти ступнеш у двері і потрапиш в тодэшную темряву?
  
  — Тоді я висвітлю її думками про тих, кого люблю.
  
  — Так, це може спрацювати. — Гіркота переповнювала голос. — У перші десять років... чи двадцять або навіть сто. А що потім? Як щодо решти вічності? Подивися на Ыша! Ти думаєш, він забув Джейка? Ніколи! Ніколи! Ніколи в твоєму житті! Ніколи в його! Він відчуває, що щось не так! Сюзанна, не треба. Благаю тебе, не ходи. Я стану на коліна, якщо це допоможе. — І, до свого жаху, він почав опускатися на коліна.
  
  — Не допоможе, — відповіла вона. — А оскільки я бачу тебе востаннє, моє серце говорить про це, то мені не хочеться запам'ятати тебе стоять на колінах. Ти не з тих, хто стає на коліна, Роланд, син Стівена, ніколи таким не був, і я не хочу пам'ятати тебе таким. Я хочу бачити тебе, стоять на ногах, як ти стояв у Кальє Брін Стерджис. Як стояв зі своїми друзями на Иерихонском пагорбі.
  
  Він випростався і попрямував до неї. На мить Сюзанна подумала, що він хоче утримати її силою, і злякалася. Але він лише торкнувся її плеча і прибрав руку.
  
  — Дозволь ще раз запитати тебе, Сюзанна. Ти впевнена?
  
  Вона заглянула в своє серце і побачила, що так. Вона усвідомлювала всю ступінь ризику, але так... впевненості у неї не поменшало. А чому? Тому що шлях Роланда був шляхом револьвера. Тому що шлях Роланда приводив до смерті всіх, хто йшов чи їхав верхи на коні поруч з ним. Роланд доводив це раз за разом, з самих перших днів свого походу... ні, навіть раніше, з тих пір, як підслухав кухаря Хакса, того, що замишляє зрада, і того підійняли на мотузці. Він все робив заради добра (яке називав Білизною), Сюзанна в цьому не сумнівалася, але Едді все одно лежав у могилі в одному світі, а Джейк — в іншому. Не сумнівалася в тому, яка доля чекає Ыша і бідного Патріка.
  
  Та й смерть їм залишилося чекати недовго.
  
  — Я впевнена.
  
  — Добре. Ти поцілуєш мене?
  
  Вона взяла його за руку, нагнула до себе, доклала свої губи до його. Коли цілувала, вдихнула тисячу років і десять тисяч миль. І, так, спробувала смак смерті.
  
  Але не твоєю, стрілок, — подумала вона. — Смерті інших, але тільки не твоєї. І нехай я зможу піти від твоїх чар, і нехай мені буде добре.
  
  Саме вона і розірвала поцілунок.
  
  — Зможеш відкрити мені двері? — спитала Сюзанна.
  
  Роланд підійшов до дверей, взявся за ручку, і вона легко повернулася під його пальцями.
  
  З дверей війнуло холодним повітрям, досить сильно, щоб відкинути з обличчя довге волосся Патріка. З повітрям прилетіло і кілька сніжинок. Вона побачила траву, яка ще зеленіла, лише прихоплена першим морозцем, стежку, залізну огорожу. Голоси співали: «Що це за дитя?» Зовсім, як у її сні.
  
  Це міг бути Центральний парк, так, міг. Центральний парк в одному з світів, які оберталися навколо осі, не того світу, з якого вона прийшла, але, можливо, досить близької, щоб вона незабаром вже не відчувала різниці.
  
  Або, як казав він, все побачене могло бути чаклунством.
  
  І можливо, на самій-то справі за дверима її чекала лише тодэшная тьма.
  
  — Це може бути одна видимість. — Він, безумовно, читав її думки.
  
  — Життя — видимість, любов — чаклунство, — відповіла вона. — Можливо, ми зустрінемося знову, на пустки в кінці стежки.
  
  — Якщо ти так кажеш, нехай так і буде, — відповів він, виставив вперед одну ногу, твердо впершись в землю стоптанным каблуком, і вклонився їй. Ыш почав плакати, але залишився сидіти біля лівої ноги стрілка. — Прощай, моя мила.
  
  — Прощай, Роланд. — Сюзанна повернула голову, тепер вона дивилася прямо перед собою, глибоко вдихнула і повернула важіль на кермі. Скутер плавно покотився вперед.
  
  — Почекай! — крикнув Роланд, але вона не озирнулася, не подивилася на нього. В'їхала в двері, що зачинилися за нею з глухим, знущальним стуком, який він знав дуже добре, що снився йому з тих самих пір, коли в напівзабутті він брів по березі Західного моря. Співучі голоси зникли, залишився тільки тужливе виття вітру прерій.
  
  Роланд з Гилеада сидів перед дверима, яка виглядала використаної і більше нікому не потрібною. Відкритися другий раз вона вже не могла. Він затулив обличчя руками. Подумав про те, що ніколи не відчував себе таким самотнім, якби не любив їх. І однак не жалкував, що завдяки їм його серце знову відкрилося для любові.
  
  19
  
  Пізніше (тому що завжди приходить пізніше, не так?) він приготував сніданок і примусив себе з'їсти свою частку. Патрік, той їв з апетитом, а потім відійшов, щоб справити потребу, поки Роланд паковался.
  
  Третя тарілка залишилася недоторканою.
  
  — Ыш? — спитав Роланд і підсунув тарілку до вухастика-путанику. — Не співаєш хоч трохи?
  
  Ыш подивився на тарілку, потім позадкував на кілька кроків. Роланд кивнув і викинув їжу на траву. Може, Мордред вийде на їх табір і знайде щось собі до смаку.
  
  Сонце вже піднялося досить високо, коли вони рушили в путь. Роланд тягнув за собою Хо-2, Патрік крокував поруч, низько опустивши голову. Але скоро биття Вежі знову наповнило розум стрілка. Близьке, дуже близьке биття. Ці ритмічні удари вигнали всі думки про Сюзанну, чого він тільки порадів. Він повністю віддався цьому биттю і дозволив йому замінити собою всі думки і всі печалі.
  
  Каммала-кам-кам, — співала Темна Вежа, яка мала ось-ось з'явитися з-за обрію. — Каммала-кам-ти, стрілець повинен прийти.
  
  Каммала-кам-Роланд, твій похід майже завершено.
  
  
  
  Глава 2
  
  Мордред
  
  1
  
  Дан-тете спостерігав, як довговолосий хлопець, який тепер ішов з ними, схопив Сюзанну за плече і вказав на танцюючих далеко помаранчевих гобов. Мордред спостерігав, як вона різко повернулася, вихопивши один з великих револьверів Білого Папули. На мить дальновидящие скляні очі, які він знайшов у будинку на Одд'з-лейн, аж затремтіли в руці Мордреда, дуже йому хотілося, щоб Чорна Мамуля застрелила Художника. Почуття провини так би і встромився в неї! Зовсім, як сокира з тупим лезом. Сокрушенная жахом вчиненого, вона могла б навіть приставити зброю до власної скроні і другий раз натиснути на спусковий гачок. І як би повівся старий Білий Татусю, прокинувшись поруч з двома трупами?
  
  Ах, діти такі мрійники.
  
  Цього, звісно, не сталося, але він все одно побачив багато цікавого. Дивитися, правда, вдавалося насилу. Бо бінокль тремтів не тільки від того, що Мордред хвилювався. Він тепло одягнувся, натягнув на себе, і не в один шар, человские одягу Дандело, але все одно мерз. За винятком тих моментів, коли його кидало в жар. Але незалежно від того, йому було жарко або холодно, він тремтів, як старий, беззубий старий, пристроившийся біля печі. І стан його значно погіршився після того, як він залишив позаду будинок Джо. Лихоманка плакала у його кістках, як вітер в бурю. Мордред більше не був голодний (тому що апетит у Мордреда відбило геть), але Мордред був хворий, хворий, хворий.
  
  По правді кажучи, Мордред боявся, що вмирає.
  
  Тим не менше він з великим інтересом спостерігав за командою Роланда, благо видимість помітно покращилася, коли розгорівся багаття. Він побачив, як з'явилася двері, хоча і не міг розібрати написані на ній символи. Він зрозумів, що Художник якимось чином «витягнув» її в реальність цього світу. Мабуть, володів божественним талантом творця. Мордреду захотілося його з'їсти, в надії, що цей талант тоді перейде до нього! Він усвідомлював, що духовний аспект канібалізму сильно перебільшений, але не бачив нічого поганого в тому, щоб перевірити цю гіпотезу на практиці.
  
  Він спостерігав, як вони радилися. Бачив, як вона звернулася з проханням (і, звичайно ж, зрозумів, що це за прохання) до Художника і Цуценяті, як умовляла їх,
  
  (склади мені компанію, щоб мені не довелося йти однією, ходімо, будь другом, точніше, обидва будьте друзями, бла-бла-бла)
  
  а потім порадів її печалі і люті, коли і хлопець, і звірятко їй відмовили; Мордред порадів, хоча і розумів, що його завдання від цього ускладниться. (Втім, ускладниться трохи, що могли протиставити йому німий юнак і вухань-плутаник, як тільки він трансформується в павука і кинеться на них?) На мить йому здалося, що по злобі вона застрелить старого Білого Папулю з його ж револьвера, а ось цього Мордред не хотів. Старий Білий Татуньо належав йому, Мордреду. Так сказав голос з Темної Вежі. Він, звичайно, хворів, він, можливо, вмирав, але все одно старий Білий Татуньо повинен був стати його трапезою, а не Чорною Матусі. І вона залишила б м'ясо гнити, не з'ївши ні шматочка! Але вона не застрелила його. Навпаки, поцілувала. Мордред не хотів цього бачити, від того поцілунку йому стало ще гірше, тому він відклав бінокль в бік. Сам він лежав на траві, в маленькій вільхової гаю, його кидало то в жар, то в холод, він тремтів усім тілом, намагаючись стримувати нудоту (весь попередній день його безперервно рвало і поносило, м'язи живота розболілися від напруги, і через горло вже не виходило нічого, крім густої жовчі, а через пряму кишку текла коричнева рідина упереміж з довгими чергами). Знову піднісши бінокль до очей, він встиг побачити, як задні колеса скутера, на якому сиділа Чорна Мамуля, в'їжджають в двері. Щось там кружляло в повітрі. Можливо, пил, але він думав, що сніг. Чулося спів. Від співу цього йому стало майже так само нудно, як і від її поцілунку зі старим Білим Стрільцем-папулей. Потім двері за нею зачинилися, спів урвався, і стрілець сів біля дверей, закривши обличчя руками. Горював, може, й плакав. Вухань-плутаник підійшов до нього, поклав довгу морду на чобіт, начебто намагаючись втішити, як мило, як тошнительно мило. До того часу вже зовсім розвиднілося, і Мордред на якийсь час задрімав. Прокинувся він від голосу старого Білого Папули. Вітер дув у бік гаю, в якій сховався Мордред, так що слова до нього долинули виразно: «Ыш? Не співаєш хоч трохи?» Вухань-плутаник не поїв, і стрілець викинув їжу, яка призначалася для волохатого звіра. Пізніше, коли вони поїхали (старий Білий Стрілок-татусю тягнув візок, яку змайстрував для них робот, повільно крокуючи по вибоїнах Тауер-роуд, нахиливши голову, поникнув плечима), Мордред підкрався до табору. Дійсно з'їв частину розкиданої їжі (звичайно ж, вона не була отруєна, раз Роланд розраховував, що вона потрапить у шлунок вуханя-путаника), але зупинилася після третього або четвертого шматка м'яса: знав, якщо продовжить, його нутрощі викинуть все назад, у двох напрямках, як на північ, так і на південь. Він не міг цього допустити. Якщо б не зміг утримати в шлунку хоч малу дещицю їжі, б занадто ослаб, щоб слідувати за ними. А він повинен йти слідом, повинен ще якийсь час триматися поблизу. Все повинно було закінчитися цієї ночі. Зобов'язано було закінчитися, тому що завтра старий Білий Татуньо добереться до Темної Вежі, і тоді точно стане пізно що-небудь робити. Серце говорило про це. Мордред поплентався слідом за йде трійцею, тільки ще повільніше, ніж Роланд. Час від часу йому доводилося згинатися навпіл від сутичок в животі, і тоді його людське обличчя починало розпливатися, з-під шкіри випирала чорнота, а товсте пальто роздувалося, тому що нові ноги прагнули вилізти назовні, а потім спадало знову, коли зусиллям волі Мордред заганяла їх назад, скриплячи зубами і постогнуючи від напруги. Одного разу він высрал в штани пінту, або близько того, смердючою коричневої рідини, але, як тільки йому вдалося їх зняти, що сталася більше його не хвилювало. Ніхто не запрошував його на званий обід, ха-ха! Запрошення загубилася в надрах поштового відомства! Пізніше, коли прийде час атакувати, він випустить на свободу маленького Червоного Короля. Але якби це сталося зараз, Мордред практично не сумнівався: більше йому не вдалося б повернути людський вигляд. Просто не вистачило б сил. Більш активний механізм обміну речовин павука розпалив би хвороба, як сильний вітер роздуває стелеться по землі вогонь у стіну полум'я. І те, що вбивало його повільно, вбило б швидко. Ось він і боровся з хворобою і до полудня відчув себе краще. Пульсації, що йдуть від Вежі, наростали, додавали як в силі, так і в частоті. То був голос його Папули Червоного, який кликав його, переконував триматися на відстані удару. Старий Білий Татуньо протягом останніх тижнів спав ночами не більше чотирьох годин, і лише тому, що його могла підмінити на чергуванні Чорна Мамуся, яка вже відбула. Але Чорної Матусі не доводилося тягнути за собою повозку, чи не так? Ні, вона їхала, як Сраная королева Говяного пагорба, ось як вона їхала, так! А звідси випливало, що старий Білий Стрілок-татусю сильно виснажується, нехай навіть пульсації Темної Вежі будуть підбадьорювати його і тягнути вперед. Сьогодні старому Білому Папулі доведеться або покластися на Художника і Цуценя, довіривши їм перше чергування, чи самому не спати всю ніч. Мордред вважав, що сам він без праці витримає ще одну безсонну ніч, тому що знав: більше необхідності спати по ночах у нього не буде. Він мав намір підібратися ближче до табору, як зробив і минулої ночі. Мав намір спостерігати за табором з допомогою дальновидящих скляних очей старого-монстра. І коли вони заснуть, мав намір останній раз трансформуватися і кинутися на них. А ось і я, з усіма моїми сім'ю лапками. Старий Білий Татусю, можливо, і не встиг би прокинутися. Але Мордред сподівався, що прокинеться. В самому кінці. На кілька митей, щоб усвідомити, що до чого. Усвідомити, що власний син тягне його в країну мертвих за кілька годин до такої бажаної зустрічі з Темною Вежею. Мордред стиснув кулаки і спостерігав, як пальці стають чорними. Відчував жахливий, але приємний свербіж в боках, з яких намагалися вирватися павукові лапки, сім — не вісім, спасибі цій мерзенній, огидною Чорної Матусі, яка одночасно була і не була вагітна, і нехай вона нестямно кричить, сгинув в тодэшной темряві, до кінця століть (або поки її не знайде одне з чудовиськ, що шастають там). Він боровся з трансформацією і жадав її з однаковою пристрастю. Нарешті став тільки боротися, бажання трансформуватися вщухло. Він переможно пернул, газ виходив довго, вонюче, але тихо. Його очко перетворилося на зламану гармонь, яка більше не грала музику, тільки чмихав. Пальці знову взяли звичайний блідо-рожевий колір, свербіж в боках припинився. Голова крутилась від температури, перед очима пливло, тонкі руки (трохи товщі гілочок) мерзли. Голос Червоного Папули то звучала голосно, то знижувався до ледве помітного шепоту, але не вщухав ні на мить: Іди до мене. Біжи до мене. Ховай своє подвійне я. Кам-каммала, мій хороший син. Ми звалимо Вежу, знищимо світло, де б він не був, а потім будемо разом правити темрявою.
  
  Приходь до мене.
  
  Приходь.
  
  2
  
  Звичайно ж, ті троє, хто залишився (четверо, вважаючи його, Мордреда), вислизнули з-під парасольки ка. З тих пір як відступив Прим, не було такої істоти, як Мордред Дискейн, частково чол, частково — цей густий, міцний бульйон. І звичайно ж, ка не могла завдати такого суті настільки буденне смерть, яка загрожувала йому: від харчового отруєння.
  
  Роланд міг би сказати, що це ідея не з кращих — з'їсти те, що валялося біля хатини Дандело. Те ж саме міг би сказати йому і Роберт Браунінг. Злісна чи ні, справжній кінь чи ні, Ліппі (можливо, названа на честь іншої і більш відомої поеми Браунінга «Фра Ліппі Ліппі») сильно боліла, коли Роланд обірвав її життя, пустивши кулю в голову. Але Мордред був павуком, коли натрапив на дохлу Ліппі, яка зовні виглядала, як справжній кінь, і ніхто і ніщо не могло перешкодити йому накинутися на м'ясо. Лише повернувши собі людське обличчя, він задався питанням, яким чином на старій кістлявою шкапі Дандело могло виявитися так багато м'яса, і чому воно було таким м'яким і теплим, налитим свіжої, несвернувшейся кров'ю. Все-таки на дворі стояла зима, йшов сніг, і труп пролежав на вулиці кілька днів. Так що останки кобили повинні були замерзнути.
  
  Потім почалася блювота. Слідом прийшла гарячка, а з нею боротьба з бажанням трансформуватися в павука до того, як він добереться до старого Білого Папулі досить близько, щоб відірвати йому руки-ноги. Істота, чиє пришестя передбачалося тисячі років (в основному Менні, і зазвичай переляканим шепотом), істота, якій належало вирости в напівлюдини-напівбога, істота, якій належало спостерігати за доглядом людства і поверненням Прима... це істота нарешті з'явилося у вигляді наївного, зі злим серцем дитину, який тепер помирав, тому що набив живіт отруєною кониною.
  
  Ка не могла докласти до цього руку.
  
  3
  
  У день відходу Сюзанни Роланд і його два супутника не зуміли багато пройти. Нехай Роланд і запланував на цей день досить-таки невеликий перехід, щоб вийти до Вежі на заході наступного дня, йому б і не вдалося далеко втекти від їх останнього табору. У стрілка щеміло серце, він почував себе самотнім, втомленим мало не до смерті. Патрік теж втомився, але він принаймні при бажанні міг їхати на возі, і виявив таке бажання, більшу частину дня дійсно їхав, спав, малював, частина шляху йшов, щоб потім знову забратися на Хо-2 і подрімати.
  
  Пульс Вежі з силою бився в голові і серці Роланда, могутня, прекрасна пісня звучала у вухах, її виконував тисячоголосий хор, але все це не могло витопити свинець з його м'язів. А потім, коли він шукав тінисте місце, щоб зупинитися і перекусити, як вони завжди робили опівдні (хоча вже давно пішла друга половина дня), його очам відкрилося щось таке, що разом змусило забути і про втому, і про печаль.
  
  На узбіччі дороги росла дика троянда, судячи з усього, точна копія тієї, що вони бачили на пустирі. Вона цвіла, незважаючи на зовсім не підходяще для цвітіння час року, яке Роланд визначив, як дуже ранню весну. Світло-рожеві зовнішні пелюстки плавно переходили в люто-червону середину, колір, за розумінням Роланда, бажань серця. Він впав на коліна перед трояндою, нахилився вухом до коралової чашечці, прислухався.
  
  Роза співала.
  
  Втома залишилася, як їй і належить (у всякому разі, по цей бік могили), але самотність і смуток зникли, хоча б на якийсь час. Він вдивлявся в серцевину троянди і бачив в самому її центрі щось жовте, настільки яскраве, що не міг на нього дивитися.
  
  Ворота Гана, — подумав він, не знаючи точно, що це означає, але впевнений у своїй правоті. — Ага, ворота Гана, ось що це таке.
  
  Ця троянда відрізнялася від троянди на пустирі лише в одному, але, мабуть, дуже важливому: пішли відчуття хвороби і деяка нестройность голосів. Ця троянда сяяла здоров'ям, її переповнювали світло і любов. Її і всі інші... вони... вони, мабуть...
  
  Вони живлять Промені, чи не так? Піснями і ароматом. Як Промені живлять їх. Це живе силове поле, що дає і бере, і джерело цього силового поля — Вежа. Ця троянда перша, висунувся вперед авангард. А на Кан'-Ка Ноу Рей їх десятки тисяч, таких же, як ця.
  
  Ідея ця ледь не звалила його свідомість. Але тут же прийшла друга, яка наповнила його злістю і страхом: той єдиний, хто дивиться на це величезна червона ковдра, божевільний. І може знищити всі троянди в мить ока, якщо отримає таку можливість.
  
  Його обережно поплескали по плечу. Позаду стояв Патрік, поруч з ним — Ыш. Патрік вказав на зарослу травою галявину за трояндою, потім кілька разів підніс уявну ложку до рота. Вказав на троянду і знаками дав зрозуміти, що хоче її намалювати. Є Роланду особливо не хотілося, але друге речення Патріка дуже навіть сподобалося.
  
  — Так, — кивнув він. — Ми тут перекусимо, а потім я, можливо, трохи вздремну, поки ти будеш малювати троянду. Зможеш зробити два малюнка, Патрік? — І він оттопырил два пальці на правій руці, щоб Патрік точно зрозумів, чого від нього хочуть.
  
  Юнак насупився, схилив голову набік, все ще не розуміючи, навіщо Роланду знадобилися два малюнка. Його волосся, що впали на плече, яскраво блищали на сонці. Роланд подумав про те, як Сюзанна вимила Патріку голову в струмку, незважаючи на гучні протестувальники крики. Самому Роланду таке ніколи не прийшло б в голову, але з чистим волоссям Патрік став виглядати набагато краще. Ось чому, глянувши на блискучі волосся, Роланд знову засумував за Сюзанні, незважаючи на спів троянди. Вона прикрасила його життя. І зрозумів він це лише тепер, після її відходу.
  
  А тепер залишився з Патріком, неймовірно талановитим, але так повільно соображающим.
  
  Роланд вказав на альбом, потім — на троянду. Патрік кивнув, цю частину він зрозумів. Потім Роланд підняв два пальці здорової лівої руки і знову вказав на альбом. На цей раз Патрік просяяв: йому все стало ясно. Вказав на троянду, на альбом, на Роланда і, нарешті, на себе.
  
  — Абсолютно вірно, великий хлопчик, — Роланд кивнув. — Малюнок троянди для тебе і для мене. Вона красива, вірно?
  
  Патрік енергійно кивнув, взявся за роботу, тоді як Роланд зайнявся їжею. Знову наповнив три тарілки, і Ыш, як і в минулий раз, відмовився від своєї порції. Подивившись в облямовані золотистими колами очі вуханя-путаника, Роланд побачив в них порожнечу, відчуття втрати, і в глибині душі навіть образився. Ышу не слід надто вже часто відмовлятися від їжі: він і так сильно схуд. Його иссушила стежка, як сказав би Катберт, можливо, з посмішкою. Того і дивися знадобляться нюхальні солі, щоб приводити його до тями. Але Роланд мав справу не з квіточкою.
  
  — Чому у тебе такі сумні очі? — роздратовано запитав він вуханя-путаника. — Якщо ти хотів піти з нею, міг би це зробити, коли у тебе був шанс. Так чого тепер дивитися на мене з таким сумом в очах?
  
  Ыш ще мить не відводив погляду, і Роланд зрозумів, що образив звірка; безглуздо, звичайно, але так. Ыш відійшов, хвіст волочився по землі. У Роланда виникло бажання покликати його, але це виглядало б ще більш безглуздим, чи не правда? Що він збирався робити? Вибачатися перед вухастиком-путаником?
  
  Він лютував, йому було не по собі, цих почуттів він ніколи не відчував до того, як «витягнув» Едді, Сюзанну і Джейка з американської сторони, втягнув у своє життя. До їх появи він практично нічого не відчував, і нехай це збіднювало життя, свої плюси тут теж були, принаймні тоді він не витрачав час на роздуми, а чи варто вибачатися перед тваринами за те, що різко поговорив з ними, клянусь богами.
  
  Роланд присів навпочіпки біля троянди, нахилився до неї, щоб розчинитися в заспокійливої мощі її співу і блискучому світі, исцеляющем світлі, що йде з центру. Патрік невдоволено скрикнув, махнув Роланду рукою, вимагаючи, щоб той відсунувся. Інакше він не бачив троянду і не міг її малювати. Від цього зойку і помаху руки роздратування у Роланда тільки додалося, але він мовчки, без жодного слова протесту, відсунувся. Сам же попросив Патріка намалювати троянду, вірно? Подумав, якби тут Сюзанна, їх погляди обов'язково б зустрілися, у них читалося б розуміння, як в очах батьків, не надають значення витівок маленької дитини. Але, зрозуміло, тут не було; остання з трьох, вона теж уже пішла.
  
  — Гаразд, так, гадаю, троянда видно тобі краще? — запитав він з доганою Детты, проковтуючи якісь звуки, з'єднуючи по два слова в одне.
  
  Патрік, однак, не відреагував на різкість тону стрілка. Можливо, навіть пропустив повз вуха все, що я сказав, — подумав Роланд. Позбавлений мови юнак сидів, схрестивши ноги в щиколотках, поклавши альбом на стегна. Тарілка з недоеденным ленчем стояла збоку.
  
  — Малюючи, не забувай про їжу, — додав Роланд. — Прислухайся до того, що я кажу. — Нагородою за його турботу став ще один розсіяний кивок, і Роланд здався. — Я збираюся поспати, Патрік. День буде довгим, — «А ніч ще більш довгою», — додав він про себе... але втішало його те ж саме, що і Мордреда: ця ніч швидше за все буде останньою. Роланд не знав, що чекає його в Темній Вежі, що височіла на дальньому кінці поля троянд, але, навіть якщо б йому вдалося розібратися з Червоним Королем, він чомусь не сумнівався, що це буде його останній перехід. Він не вірив, що зможе покинути Кан'-Ка Ноу Рей, і це його цілком влаштовувало. Він дуже втомився. І незважаючи на міць троянди, на нього навалилася смуток.
  
  Роланд з Гилеада прикрив очі рукою і тут же заснув.
  
  4
  
  Довго поспати йому не вдалося, тому що Патрік, переповнений дитячим ентузіазмом, розбудив його, щоб показати першу намальовану їм троянду: сонце передбачало, що пройшло хвилин десять, максимум п'ятнадцять.
  
  Як і всі малюнки Патріка, цей мав дивною силою. Хлопець намалював троянду, якою вона була в житті, нехай він працював в олівці. Однак Роланд волів би зайва година сну, якого позбавив його Патрік, виносячи на суд стрілка своє творіння. Втім, він схвально кивнув, обіцяючи собі, що не буде бурчати і бурчати поруч з такою красою, і Патрік посміхнувся, йому для щастя вистачило і такої малості. Перевернув аркуш і почав знов малювати троянду. По одному малюнку на кожного, як і просив Роланд.
  
  Стрілець знову міг поспати, але мало сенс? Через кілька хвилин німий юнак закінчив роботу і знову розбудив би його. Тому він підійшов до Ышу і погладив по густій шерсті, що робив вкрай рідко.
  
  — Вибач, що говорив з тобою грубо, дружок. Скажеш мені хоч слівце?
  
  Але Ыш не сказав.
  
  П'ятнадцятьма хвилинами пізніше Роланд зібрав ті деякі речі, що брав з воза, попльовував на долоні і взявся за рукоятки. Візок стала легше, по-іншому і бути не могло, але здавалося, що вона помітно поважчала.
  
  Звичайно, вона важка, — подумав Роланд. — На ній моє горе. Я тягну його з собою, куди б не пішов, так, тягну.
  
  Скоро на Хо-2 забрався і Патрік Дэнвилл. Влаштувався зручніше, накрився шкурами і миттєво заснув. Роланд продовжував йти, нахиливши голову, тінь, що починається від його чобіт, все видовжувалась. Ыш крокував поруч.
  
  Ще одна ніч, — думав стрілок. — Ще одна ніч, потім ще один день в дорозі, і все закінчиться. Так чи інакше.
  
  Він дозволив биття Вежі і численним голосам наповнити голову і влити сили в ноги... хоча б трохи. Троянд зустрічалося все більше, вони десятками росли як по узбіччях, так і на непоказною рівнині, за якою тяглася дорога. Деякі росли прямо на дорозі, і стрілець обігнув їх по широкій дузі, щоб не зачепити. При всій своїй втоми він не міг допустити, щоб колеса або його чоботи розчавили хоч одну троянду, прим'яли хоч один опалий пелюстка.
  
  5
  
  На нічліг він зупинився, коли сонце ще висіло високо над горизонтом, занадто ослабнувши, щоб йти далі, хоча до настання темряви залишалися добрих дві години. Він набрів на пересохлу річку, і тепер на її дні пишно цвіли прекрасні дикі троянди. Їх пісні не зменшили його втоми, але хоч трохи підняли настрій. Він подумав, що настрій покращився і у Патріка з Ышем, в чому теж не було нічого поганого. Прокинувшись, Патрік тут же почав озиратися по сторонах. Потім обличчя його спохмурніло: юнак згадав, як Роланд зрозумів, що Сюзанни більше з ними немає. Тоді, у стисненої за Сюзанною двері, він навіть схлипнув, але зараз обійшлося без сліз.
  
  На березі стояла гай тополь, у всякому разі, стрілець подумав, що це тополі, але вони в'януть, коли вичерпався потік, з якого пили їх коріння. Так що тепер до неба стирчали голі, без листя і кори гілки. В їх переплетення Роланд знову і знову бачив число дев'ятнадцять, написаний цифрами як світу Сюзанни, так і його власного. В одному місці гілки склалися у слово «ЧЕЗЗЕТ» на тлі темніє неба.
  
  Перш ніж розпалити вогнище та приготувати всім рання вечеря, благо консервів з комори Дандело ще вистачало, Роланд спустився в русло річки і вдихав аромат троянд, слухаючи пісню і повільно крокуючи повз засохлих дерев. І аромат, і звуки бадьорили.
  
  Відчувши себе краще, він зібрав хворост під деревами і зламав кілька нижніх гілок. Зі стовбурів залишилися стирчати їх товсті кінці загострені, нагадують олівці Патріка. Розпалюючи багаття, виголосив стародавнє заклинання, механічно, не чуючи слів: «Іскра, іскра в темряві, де мій сир, підкажеш мені? Встою я? Пропаду я? Хай багаття горить в імлі!»
  
  Чекаючи, поки вогонь спалахне, а потім ляже на ліжко з рожевих вугілля, Роланд дістав годинник, які подарували йому в Нью-Йорку. Днем раніше вони зупинилися, хоча його запевняли, що батарея буде працювати як мінімум п'ятдесят років.
  
  Тепер же, по мірі того як друга половина дня перетікала у вечір, стрілки дуже повільно почали рухатися у зворотному напрямку.
  
  Якийсь час він, немов зачарований, не відривав очей від циферблата, потім закрив кришку і подивився на вигравірувані на ній сигулы: ключ, троянду і Вежу. Слабкий, надприродний блакитний світло почав пробиватися з піднімаються по спіралі вікон.
  
  Вони не знали, що може бути й таке, — подумав він і акуратно прибрав години в ліву нагрудну кишеню, попередньо перевіривши (як робив завжди), чи немає в ньому дірки, через яку вони могли випасти. Потім приготував вечерю. Він і Патрік поїли з апетитом.
  
  Ыш до їжі не доторкнувся.
  
  6
  
  Якщо не вважати ніч, яку він провів в розмовах з людиною в чорному (ніч, коли Уолтер пророкував долю, безумовно, подтасованной колоді карт), ці дванадцять годин темряви на березі пересохлої річки стали самими довгими в житті Роланда. Втома проникала все глибше і глибше, поки не створилося відчуття, що на нього навалили купу каміння. Давні особи і давні місця марширували перед очима, повіки ставали все важче і важче: Сюзан, стрибає по Спуску з розгорнутими за спиною золотистим волоссям; Катберт, біжить вниз по схилу Иерихонского пагорба, кричачи і сміючись, і його волосся теж розвівалися за спиною; Ален Джонс, піднімає склянку, щоб виголосити тост; Едді і Джейк, з веселими криками борються в траві, гавкаючий Ыш, бігає навколо.
  
  Мордред був десь поруч, і близько, але знову і знову Роланд відчував, як занурюється в сон. Щоразу йому вдавалося ривком висмикувати себе з обіймів Морфея, і тоді він починав квапливо озиратися, розуміючи, що все ближче підходить до межі, за якою глибокий сон неминучий. Всякий раз він очікував побачити чорного павука з червоною міткою на животі, кидається на нього, але бачив тільки танцюють далеко помаранчевих гобов. І не чув нічого, крім завивання вітру.
  
  Але він чекає. Спостерігає. І якщо я засну, коли я засну, кинеться на нас.
  
  Приблизно в три години ночі тільки величезним зусиллям волі йому вдалося вирватися з дрімоти, яка через мить-інше точно тягнула б його в глибокий сон. Він у розпачі почав озиратися. Долонями так сильно потер очі, що перед ними засяяли зірочки, іскри, вогники. Вогнище ледве тлів. Патрік лежав в двадцяти футах від нього, викривленого стовбура тополі. З того місця, де сидів стрілок, юнак здавався прихованим шкурою мішком. Ыша ніде не було видно. Роланд покликав вуханя-путаника, але відповіді не отримав. Стрілець вже вирішив піднятися, але тут побачив маленького дружка Джейка, що лежить трохи далі за межі світлового кола, отбрасываемого догорающим багаттям. У всякому разі, побачив поблескивание очей з золотими обідками. Очі ці мить дивилися на Роланда, а потім зникли: ймовірно, Ыш знову поклав морду на лапи.
  
  Він теж втомився, — подумав Роланд. — І чому ні?
  
  Питання про те, що стане з Ышем після завтрашнього дня, спробував спливти на поверхню тривожного, втомленого свідомості стрілка, але Роланд загнав його в глибину. Він піднявся (рука ковзнула по стегну, що раніше приносило йому стільки клопоту, забувши про те, що болі там давно вже немає), підійшов до Патріку і розбудив, тряхнув за плече. Трясти довелося сильно, але в кінці кінців очі юнака відкрилися. Роланда це не влаштувало. Він схопив Патріка за плечі, підняв і посадив на землю. Можна сказати, кинув. Той злякано витріщився на Роланда, немов очікуючи біди.
  
  — Допоможи мені розпалити багаття, Патрік.
  
  Заняття це повинно було хоч трохи розбудити юнака. І як тільки вогонь розгорівся, Стрілець вирішив, що Патрік може якийсь час почергувати. Ідея ця Роланду не подобалася, він розумів, що залишати на вахті Патріка небезпечно, але знав і інше: ще небезпечніше продовжувати нести вахту самому. Йому було потрібно поспати. Години або двох цілком вистачило б, і, звичайно ж, Патрік зміг би прободрствовать цей короткий проміжок часу.
  
  Патрік з готовністю збирав гілки і клав у вогнище, хоча рухами нагадував зомбі — ожилий труп. І як тільки багаття розгорілося, плюхнувся на колишнє місце, сунувши руки між кістлявих колін, вже швидше сплячий, ніж чував. Роланд подумав, що хлопцеві треба б дати хорошу ляпас, щоб той остаточно прокинувся, і потім з гіркотою картав себе за те, що не став вдаватися до цього дієвого прийому.
  
  — Патрік, послухай мене. — Він знову похитав юнака за плечі, досить сильно, щоб змусити літати довге волосся, але частина їх знову впала на очі. Роланд відвів їх в сторону. — Я хочу, щоб ти працював і ніс вахту. Лише одна година... до того моменту... Подивися на небо, Патрік! Подивися! Боги, не смій засинати, коли я з тобою говорю! Бачиш це? Найяскравішу зірку з тих, що ближче до нас?
  
  Роланд вказував на Давню Матір, і Патрік тут же кивнув. В його очах блиснула іскорка інтересу, і Роланд подумав, що він на правильному шляху. На обличчі Патріка читалося бажання намалювати Давню Матір. І швидше за все він би спав, малюючи її, блискучу між двох товстих розходяться гілок тополі. Може, він пильнував би, і до зорі, якби сильно захопився.
  
  — Ось, Патрік. — Він посадив хлопця до стовбура іншого тополі в надії, що тверда, горбиста кора допоможе утриматися від сну. Кожен рух давався Роланду з працею. Наче все відбувалося під водою. Він втомився. Дуже втомився. — Ти раніше бачиш зірку?
  
  Патрік енергійно кивнув. Його сонливість зняло як рукою, і стрілець дякував богам за даровану милість.
  
  — Коли вона зайде за товсту гілку, і ти не зможеш бачити її і малювати, не піднявшись... поклич мене. Розбуди, як би голосно тобі не довелося кричати. Ти мене зрозумів?
  
  Патрік тут же кивнув, але Роланд досить довго пробув з ним в одній компанії, щоб знати: кивок головою означає надто мало, а то й нічого. Він завжди прагнув доставити співрозмовнику задоволення. Запитай його, дорівнює чи дев'ять плюс дев'ять років, він кивнув з тим же ентузіазмом.
  
  — Коли ти не зможеш побачити зірку з того місця, де сидиш... — Власні слова долинали звідкись здалеку. Йому залишалося лише сподіватися, що Патрік чує і розуміє. Тим більше що позбавлений мови юнак вже взяв альбом і відточений олівець.
  
  І це моя найкраща захист, — пробурмотів внутрішній голос Роланда, коли той ішов до гірці шкур, що лежали між Хо-2 і багаттям. — Він не засне. Поки буде малювати, чи не так?
  
  Стрілець сподівався, що так і буде, але знати напевно не міг. Та його це не хвилювало, тому що він, Роланд із Гилеада, в будь-якому випадку збирався лягти спати. Він зробив все, що міг, а тепер хотів тільки одного: закрити очі.
  
  — Один час. — Він сам ледве чув свій голос. — Розбуди мене через годину... коли зірка... коли Давня Матір сховається за...
  
  Договорити Роланд не зміг. Навіть не дізнався, що перестав говорити. Втома схопила його і м'яко закинула в глибокий, без сновидінь сон.
  
  7
  
  Мордред спостерігав за всім цим через дальновидящие скляні очі. Він горів у лихоманці, і її яскраве полум'я, нехай тимчасово, але відігнало втому. З живим інтересом він стежив за тим, як стрілець розбудив німого юнака, Художника, і змусив того збирати хмиз для багаття. Як Художник, закінчивши доручену справу, знову зібрався заснути, до того, як Роланд зумів зупинити його. Цього, на жаль, не сталося. Вони розбили табір в гаю засохлих тополь, і Роланд підвів Художника до найвищого дерева. Вказав на небо. Зірок на ньому вистачало, але Мордред здогадався, що старий Білий Стрілок-татусю вказував на Давню Матір, найяскравішу з них. Нарешті Художник, у якого, схоже, було далеко не все в порядку з головою, почав розуміти, чого від нього хочуть. Він узяв альбом і вже почав малювати, коли старий Білий Татусю, волочачи ноги, відійшов на пару кроків, бурмочучи інструкції, на які Художник не звертав ані найменшої уваги. Старий Білий Татуньо звалився так несподівано, що на мить Мордред злякався, що остання ділянка шляху доконав його, і серце цього сучого сина перестало битися. Потім Роланд ворухнувся, влаштувався зручніше, і Мордред, що лежить на невеликому пагорбі приблизно в дев'яноста ярдів на захід від пересохлої річки, відчув, як сповільнилися удари власного серця. Та хоча старий Білий Стрілок-татусю видихався донезмоги, його вишколу і родоводу (а рід він свій вів від самого Эльда) цілком вистачило б для того, щоб він прокинувся, і вже з револьвером у руці, в ту саму секунду, коли Художник видасть один зі своїх безсловесних, але диявольськи гучних криків. В животі Мордреда почався черговий напад переймів, сильні, як ніколи. Його склав навпіл, він з усіх сил намагався залишитися в людській подобі, борючись з криком, борючись за життя. Пряма кишка видала якісь звуки, мерзенна коричнева рідина поповзла по ногах. І в цій рідині його нюх, надприродно гостре, виявило запах не тільки екскрементів, але крові. Він думав, що біль ніколи не припиниться, буде тільки посилюватися, поки не розірве його надвоє, але в кінці кінців вона почала відступати. Він подивився на ліву руку і не здивувався, побачивши, що пальці почорніли і злилися. Вони більше не могли стати людськими пальцями; він вірив, що тепер його вистачить лише на одну трансформацію. Мордред змахнув з лоба піт правою рукою і підніс бін-докуляры до очей, молячись Червоному Папулі, щоб сон зморив дурного німого юнака. Але той сидів, привалившись спиною до сухого стовбура тополі, і малював Давню Матір. В цей самий момент Мордред Дискейн найближче підійшов до розпачу. Як і Роланд, він думав, що малювання — єдине, що може втримати цього ідіота від сну. А тому, чого не піти на трансформацію в цей самий момент, коли жар лихоманки живить його своєю руйнівною енергією? Чому не ризикнути? В кінці кінців дістатися він хотів до Роланда, не до юнака. І звичайно ж, міг паучьем обличчі підібратися до стрілку досить швидко, щоб встигнути схопити і піднести до рота. Старий Бідний Татусь зможе вистрілити раз, навіть два, але і він, Мордред, зможе пережити пару куль, якщо летять шматочки свинцю не потраплять в білий наріст на спині павука: мозок його другого тіла. А подтащив до рота, я вже не випущу його, поки не высосу насухо, не перетворю в порох-мумію, як іншу, Міа. Він розслабився, готовий дозволити трансформації покататися по його тілу, і тут інший голос заговорив у нього в мозку. Голос Червоного Папули, який сидів в ув'язненні на балконі Темної Вежі і потребував живому Мордреде, хоча б ще на один день, щоб той зміг звільнити його.
  
  Почекай ще трохи, — порадив голос. — Почекай ще трохи. У мене, можливо, є в рукаві ще не один туз. Почекай... ще трохи почекай...
  
  Мордред чекав. І через пару секунд відчув, як змінюється биття, що йде від Темної Вежі.
  
  8
  
  Патрік теж відчув це зміна. Биття стало заспокійливим. І в ньому почулися слова, які притупили його прагнення малювати. Він провів ще одну лінію, відірвав олівець від паперу, потім відклав його і тепер тільки дивився на Давню Матір, яка, схоже, пульсувала в такт словам, які він чув у голові, словами, які без праці дізнався б Роланд. Тільки на цей раз їх співав старечий голос, деренчливий, але ніжний:
  
  Непосида, хлопчик мій,
  
  День закінчений, дорогий.
  
  Милий, снів тобі щасливих,
  
  Ягідних полів красивих.
  
  Дурисвіт, милий крихта,
  
  Ягоди поклажі в кошик.
  
  Чаззет, чиззет, чеззет,
  
  Всі в кошик влізе.[231]
  
  Патрік почав клювати носом. Його очі закрилися... відкрилися... знову закрилися.
  
  «Всі в кошик влізе», — подумав він і заснув у світлі багаття.
  
  9
  
  Пора, мій добрий син, — прошепотів холодний голос в гарячковому, плавящемся мозку Мордреда. — Пора. Піди до нього і подбай про те, щоб він ніколи не прокинувся. Убий його серед троянд, і ми будемо правити вічно.
  
  Мордред вийшов з укриття. Бінокль випав з руки, яка перестала бути рукою. І коли він трансформувався, його захопило відчуття абсолютної впевненості в собі. Через хвилину все буде скінчено. Вони обидва спали, і він не міг потерпіти невдачу.
  
  Він поспішив до табору і сплячим людям, нічний чудовисько про сім лапах, паща його відкривалася і закривалася.
  
  10
  
  Десь далеко, за тисячі миль від нього, Роланд почув гавкіт, гучний і наполегливий, лютий і злостивий. Його стомлений мозок намагався відвернутися від цього гавкоту, відсікти його і продовжувати спати. Потім пролунав жахливий, агонізуючий крик, який миттєво розбудив його. Він впізнав голос, нехай і спотворений болем.
  
  — Ыш! — крикнув він, підхоплюючись. — Ыш, де ти? До мене! До м...
  
  І тут побачив Ыша, звивається в лапах павука. Обох висвітлював багаття. А позаду них, привалившись спиною до сухого стовбура тополі, Патрік тупо дивився прямо перед собою крізь завісу волосся, яким тепер, після звільнення Сюзанни, знову належало стати брудними. Вухань-плутаник несамовито звивався, з його розкривається і закривається пасти летіла піна, а Мордред намагався зламати йому хребет, вигинаючи спину так, як гнутися їй не належало.
  
  Якщо б він не вискочив з високої трави, — подумав Роланд, — зараз би Мордред ось так тримав мене.
  
  Ыш зумів встромити зуби в одну з павукових лап. У світлі багаття Роланд бачив, як напружуються щелепні м'язи вуханя-путаника, заганяючи зуби все глибше і глибше. Тварюка заверещала, його хватка ослабла. Ыш міг би вирватися на свободу, прийми він таке рішення. Не прийняв. Замість того, щоб стрибнути вниз і втекти, перш ніж Мордред встиг би знову схопити його, Ыш скористався митями свободи, щоб витягнути шию і встромити зуби в те місце, де одна з лап з'єднувалася з роздутим тілом. Зуби його встромилися глибоко, з обох сторін пасти потекли потоки червонувато-чорної рідини. У світлі багаття вона виблискувала помаранчевими іскорками. Мордред завищав ще голосніше. У своїх розрахунках він забув врахувати Ыша, і тепер за це розплачувався. У мерехтливому світлі багаття і він, і вухань-плутаник здавалися вихідцями з кошмарного сну.
  
  І десь неподалік в жаху закричав Патрік.
  
  Нікчемний шлюхин син все-таки заснув, — з гіркотою подумав Роланд. Але хто довірив йому чергування?
  
  — Відпусти його, Мордред! — закричав він. — Відпусти, і я дозволю тобі прожити ще один день! Клянуся іменем мого батька!
  
  Червоні очі, повні божевілля і злоби, глянули на нього над изогнувшимся тілом Ыша. А поверх них, зі спини павука, дивилася ще одна пара очей, крихітних, синіх, з шпилькову голівку. Дивилася на стрілка з чисто людською ненавистю.
  
  Мої власні очі, — злякано подумав Роланд, і тут же пролунав сухий тріск. Мордред зламав Ышу хребет, але звір, незважаючи на смертельну травму, не розтиснув щелепи, вчепившись у зчленування лапи і тіла Мордреда-павука, де жорсткі щетинки здерли частину шкіри з морди Ыша, оголивши гострі зуби, які могли так ніжно схоплювати за зап'ястя Джейка, коли вухань-плутаник хотів повести хлопчика за собою і щось йому показати. «Ейк! — кричав він у таких випадках. — Ейк-Ейк!»
  
  Права рука Роланда хапнула кобуру і знайшла її порожньою. І тільки тут, через багато годин після її відходу, він усвідомив, що Сюзанна взяла з собою в інший світ один з його револьверів.
  
  Добре, — подумав він. — Добре. Якщо по той бік дверей вона знайде темряву, п'ятьма кулями вона зустріне тварин, які живуть там, а шосту прибереже для себе. Добре.
  
  Але ця думка крутилася десь на периферії свідомості. Він витягнув другий револьвер, коли Мордред трохи зігнув задні лапи, а залишилася середньої обхопив тулуб Ыша і відірвав звірка, все ще гарчить, від покусаною, кровоточить лапи. Павук кинув мохнате тільце від себе і вгору. Піднімаючись, він на мить заступило яскравий маяк Стародавньої Матері. Коли Мордред відкинув Ыша, Роланд відчув дежавю, тому що вже бачив цей політ давним-давно, в магічному кристалі Чаклунський веселки. Ыш по дузі пролетів над багаттям і закінчив свій політ, насадившись на обламаний кінець гілки. А обламав її сам стрілець, заготовляючи дрова для багаття. Він видав жахливий крик, крик смерті, і потім, обмякнув, повис над головою Патріка.
  
  Мордред без затримки рушив на Роланда, але його атаці не вистачало стрімкості: одну лапку йому відстрелили при народженні, а тепер і друга висіла батогом, половинки клешні спазматично стискалися і розтискалися, волочась по землі. Око Роланда ніколи не був більш пильним, холоднокровність, охоплює його в такі моменти — більш сильним. Він бачив білий наріст і сині очі стрілка, які були його очима. Він бачив обличчя свого єдиного сина, дивиться зі спини цього чудовиська, а потім воно зникло в выплеске крові, після того, як перша куля вспорола його. Павук подався назад, його лапи спробували вхопитися за чорне зоряне небо. Наступні дві кулі Роланда увійшли у відкрите черевце павука і вийшли через спину. Слідом хлинули потоки рідини. Павук завалився на один бік, можливо, намагався втекти, але залишилися лапи не втримали його. Мордред Дискейн впав у багаття, піднявши стовп червоних і оранжевих іскор. Засовався на вугіллі, щетинки на животі загорілися, і Роланд, похмуро посміхаючись, вистрілив у нього. Вмираючий павук викотився з багаття, ліг на спину, шість лап сіпнулися, а потім розвалилися в сторони. Одна впала в багаття і почала горіти. Жахливо воняя.
  
  Мій син! Мій єдиний син! Ти вбив його!
  
  — Він був моїм сином, — відповів Роланд, дивлячись на димляче чудовисько. Він міг в цьому зізнатися. Так, міг піти на це.
  
  Так приходь! Приходь, сыноубийца, і поглянь на свою Вежу, але знай: ти помреш від старості на краю Кан'-Ка, перш ніж ти зможеш доторкнутися до дверей Башти. Тодэшное простір зникне, перш ніж я дозволю тобі підійти до Вежі! Вбивця! Вбивця власної матері! Вбивця своїх друзів... ага, всіх і кожного, бо Сюзанна лежить мертвою, з перерізаним горлом, по іншу сторону дверей, через яку ти дозволив їй піти, а тепер ще й убивця власного сина!
  
  — Хто послав його до мене? — спитав Роланд голос в голові. — Хто послав свою дитину, бо це був він, під чорною шкірою, на вірну смерть, ти, червоний привид?
  
  Відповіді на це питання Роланд не отримав, сховав револьвер у кобуру, погасив маленькі острівці вогню в траві, перш ніж вони встигли поширитися. Подумав про те, що сказав голос Сюзанни, вирішив, що вірити йому не можна. Вона могла померти, так, могла, але Роланд вважав, що Червоний Батько Мордреда знає про це не більше, ніж він сам.
  
  Стрілець викинув з голови цю думку і попрямував до дерева, де висів останній з його ка-тету, насаджений на зламану гілку... але ще живий. Очі в золотих ободках дивилися на Роланда навіть з подивом.
  
  — Ыш. — Роланд простягнув руку, знаючи, що його можуть вкусити, але не хвилюючись про це. Він вважав, що якась його частина, і чимала, хотіла бути вкушеним. — Ыш, ми всі дякуємо тебе. Я кажу: спасибі тобі, Ыш.
  
  Вухань-плутаник не вкусив його, але вимовив одне слово: «Олан». Потім зітхнув, один раз лизнув руку стрілка, голова його впала, і він помер.
  
  11
  
  Зоря повільно перейшла в яскраве ранкове світло. Патрік нерішуче підійшов до того місця в пересохлому руслі ріки, де, серед троянд, сидів стрілок. Тіло Ыша лежало у нього на колінах, як хутряна накидка. Хлопець тихенько запитливо скрикнув.
  
  — Не зараз, Патрік, — неуважно відповів Роланд, погладжуючи хутро Ыша. Густий, але м'який на дотик. Йому насилу вірилося, що істоти під хутром вже немає, незважаючи на задубіння м'язів і запікшу подекуди кров. Ці місця він, як міг, розчісувала пальцями. — Не зараз. На те, щоб дістатися туди, у нас є цілий день, і ми відмінно встигнемо.
  
  Ні, поспішати потреби не було; не було причин, по яких він не міг би спокійно сумувати над останнім з його мертвих. В голосі старого Короля не чулося й тіні сумніву, коли він говорив, що Роланд помре від старості, перш ніж доторкнеться до дверей, що вели на Вежу. Вони, звичайно, підійдуть до Вежі, і Роланд вивчить навколишню територію, але він і тепер знав, що це безглузда ідея: підійти до Вежі впритул з тієї сторони, що не видно старому монстру, а потім прокрастися до дверей. В голосі старого злодія не було сумнівів; відчувалося, він вірив у те, що говорив.
  
  Але на той момент все це не мало ніякого значення. У нього на колінах лежав ще один, якого він убив, і якщо він і міг знайти розраду, то лише в одному: Ыш напевно, був останнім. Тепер він залишився один, не рахуючи Патріка, але Роланд відчував: юнак несприйнятливий до жахливої хвороби, яку ніс у собі стрілець, тому що ніколи не був членом ка-тету.
  
  Я вбиваю тільки мою сім'ю, — думав Роланд, погладжуючи мертвого вуханя-путаника.
  
  Що приносило найбільшу біль, так це слова, суворо кинуті Ышу днем раніше: Якщо ти хотів піти з нею, міг би це зробити, коли у тебе був шанс.
  
  Він залишився, знаючи, що потрібно Роланду? Патрік підведе, коли запахне смаженим (зрозуміло, фраза Едді)?
  
  Чому у тебе такі сумні очі?
  
  Тому що він знав, що цей день буде для нього останнім, а смерть — нелегкій?
  
  — Думаю, ти знав і те, і інше. — Роланд закрив очі, щоб краще відчувати хутро під руками. — Мені дуже шкода, що я говорив з тобою так... я б віддав пальці на моїй здоровій руці, щоб ті мої слова залишилися невысказанными. Віддав би, все до єдиного, я говорю правильно.
  
  Але тут, як і в Ключовому світі, час текло в одну сторону. Що зроблено, те зроблено. І повернути що-то назад не було ніякої можливості.
  
  Роланд міг би сказати, що злості в ньому не залишилося, що вигоріли останні її дитини, але коли відчув, як шкіру закололо, наче голками, і зрозумів, звідки це взялося, то відчув, як нова лють знову наповнює серце. Відчув і інше: його натруджені, але талановиті руки знову набули звичну впевненість.
  
  Патрік малював його! Сидячи під тополею, ніби маленький звірок, мужністю перевершує його в десять, чого там, в сто раз, не помер на цьому самому дереві, заради порятунку їх обох.
  
  Так вже він створений, — спокійно й лагідно заговорила Сюзанна в голові у Роланда. — Це все, що у нього є, все інше відняли: рідний світ, мати, мова і розум, який колись у нього був. Він теж сумує, Роланд. Він теж переляканий. І тільки так може заспокоїти себе.
  
  Безумовно, вона все говорила правильно. Але ця правота лише розпалила лють Роланда, замість того щоб утихомирити. Стрілець відклав залишився револьвер у бік (тепер він поблискував між двох троянд), бо не хотів, щоб його рукоятка знаходилася в безпосередній близькості від руки. Був не в тому настрої. Потім піднявся, щоб як слід вичитати Патріка. Чомусь йому здавалося, що настрій його від цього хоч трохи, але покращиться. Він вже чув свої перші слова: «Тобі подобається малювати тих, хто рятував твою абсолютно нікчемне життя, дурень? Це веселить твоє серце?»
  
  
  
  І вже відкрив рот, щоб почати, коли побачив, що Патрік відклав олівець і схопив свою нову іграшку. Від гумки вже залишилася половина, а інших не було: Сюзанна забрала рожеві циліндрики з собою, як і револьвер Роланда, можливо, тільки з тієї причини, що, зайнята більш важливими думками, забула про скляній баночці, що лежить в кишені. Патрік підніс ластик до малюнка, потім підняв голову, схоже, з тим, щоб уточнити, що саме він зібрався стерти, і побачив стрілка, який стояв на дні пересохлої річки і хмурився, дивлячись на нього. Патрік відразу зметикував, що Роланд зол, хоча навряд чи зрозумів, з чого злиться стрілок, і обличчя його спотворилося від страху і передчуття біди. Роланд побачив юнака, яким, мабуть, час від часу бачив його Дандело, і ось тут злість його розсіялася як дим. Він не хотів, щоб Патрік боявся його, заради Сюзанни, не себе особисто, не хотів, щоб Патрік боявся його.
  
  І ось тут з'ясувалося, що і йому буде краще, якщо Патрік не буде його боятися.
  
  Чому не вбити його? — запитав підступний голос в голові. — Вбити і позбавити від усіх життєвих негараздів, раз вже ти перейнявся до нього такою ніжністю? Він і вухань-плутаник можуть разом ступити на пустку. Зможуть приготувати там місце і для тебе, стрілець.
  
  Роланд похитав головою і спробував усміхнутися.
  
  — Ні, Патрік, син Соніі (саме так робот Білл називав юнака). Ні, я помилився... знову... і не стану тебе лаяти. Але...
  
  Він підійшов до сидить Патріку. Той відсахнувся, з собачою усмішкою на обличчі, яка знову викликала злість, але на цей раз Роланд легко придушив це почуття. По-своєму Патрік теж любив Ыша, і іншого способу впоратися з горем він просто не знав.
  
  Втім, для Роланда все це не має зовсім ніякого значення.
  
  Він нахилився і обережно витягнув гумка з пальців Патріка. Хлопець запитливо подивився на нього, простягнув руку, очима благаючи повернути йому цю чудову (і корисну) іграшку.
  
  — Ні, — як міг м'яко відповів Роланд. — Ти прожив тільки боги знають скільки років, не знаючи про існування таких штучок; думаю, проживеш і до кінця цього дня. Може, ти знайдеш, що ще намалювати, Патрік... або стерти... але пізніше. Ти мене розумієш?
  
  Патрік не розумів, але, як тільки ластик опинився в нагрудній кишені, поряд з годинником, схоже, забув про його існування і знову заходився малювати.
  
  — Відклади на якийсь час і малюнок, — додав Роланд.
  
  Патрік підкорився без заперечень. Вказав на фіру, на Тауер-роуд, видав черговий питальний крик.
  
  — Так, — кивнув Роланд, — але спочатку ми повинні подивитися, чи немає серед спорядження Мордреда чого корисного, і поховати нашого маленького друга. Ти допоможеш мені зрадити Ыша землі, Патрік?
  
  Патрік горів бажанням допомогти, і похорон не зайняли багато часу; тільце було куди менше б'ється в ньому серця. І ще пізнім ранком вони почали відлік останніх миль тієї довгої дороги, що вела до Темної Вежі.
  
  
  
  Розділ 3
  
  Червоний Король і Темна Вежа
  
  1
  
  Дорога і оповідання вийшли довгими, ви не станете з цим сперечатися? Подорож була довгою, ціну довелося заплатити високу... але ніщо велике не дається з легкістю. Довга історія, як і висока вежа, повинні будуватися з каменю. Тепер, однак, коли наближається завершення, ви повинні помітити двох мандрівників, що крокують до нас з великою обережністю. Чоловік старшого віку, засмаглий, з порізаним зморшками обличчям, з револьвером на стегні, тягне за собою підводу, яку вони називають Хо-2. Чоловік молодший, з величезним альбомом під пахвою, завдяки якому він схожий на студента давно минулих днів, йде поруч з ним. Вони піднімаються по довгому пологому схилу пагорба, який нічим не відрізняється від сотень інших пагорбів, що залишилися позаду. Заросла травою дорога, якою вони йдуть, з обох сторін оточена залишками кам'яних стін. Дикі троянди ростуть у великій кількості серед перетворилися в щебінь плит. На рівнині, за разрушившимися стінами, дивні нагромадження каміння. Деякі нагадують руїни замків, інші схожі на єгипетські обеліски. Є й говорять кола, де викликають демонів. В одному місці кам'яні колони і цоколі в точності копіюють Стоунхедж. Око вже шукає друїдів, які зібралися в центрі величезного кола, можливо, для того, щоб передбачити майбутнє на рунах, але зберігачів цих споруд, предтечею великого монумента немає. Там, де колись вони поклонялися своїм богам, пасуться маленькі стада банноков.
  
  Не важливо. Ми прийшли сюди не за тим, щоб на завершальному етапі нашого довгого подорожі оглядати стародавні руїни, але старий стрілець тягне повз них свою повозку. Ми стоїмо на вершині пагорба і чекаємо, що він підійде до нас. Він йде. І йде. Завзятий, як і раніше, людина, яка звикла вчитися говорити мовою країни, з якої йде (у всякому разі, у деяких навчався), і намагається дізнатися місцеві закони і звичаї; людина, яка завжди вирівнює перекосившиеся картини на стінах незнайомих номерів готелів. Він підніметься на пагорб, так близько від нас, що нам у ніздрі б'є кислий запах його поту. Піднімає голову, швидко, автоматично дивиться перед собою, спочатку вперед, потім вправо-вліво, як і завжди, піднімаючись на вершину. «Перш за все, визначся з позицією», — так учив Корт, і останній з його учнів правила цього не забув. Він дивиться вгору без особливого інтересу, дивиться вниз... і зупиняється. Ще кілька митей не відриває очей від дороги, коли-то мощеної, а тепер все більше зарастающей травою, і знову піднімає голову, на цей раз більш повільно. Набагато більш повільно. Немов боїться того, що, як йому здається, побачив.
  
  І ось тут ми повинні приєднатися до нього, влитися в нього, хоча розповісти про те, що відчуває серце Роланда в цей самий момент, коли мета його життя нарешті показалася далеко, не під силу ні одному оповідачеві. Уявити собі таке просто неможливо.
  
  2
  
  Роланд швидко озирнувся, піднявшись на пагорб. Не тому, що чекав якихось неприємних несподіванок, немає, в силу звички. «Перш за все, визначся з позицією», — говорив Корт, забивав їм цю думку, коли вони були ще зовсім дітьми. Він подивився на дорогу — лавірувати серед троянд, не зачіпаючи їх, ставало все важче, але поки це йому вдавалося — і тут до нього раптом дійшло, що він побачив миттю раніше.
  
  Що, як тобі здалося, ти побачив, — сказав Роланд, не відриваючи очей від дороги. — Можливо, це чергові руїни, не відрізняються від тих, повз які ми пройшли сьогодні не раз і не два.
  
  Але навіть тоді Роланд знав, що ніякі це не руїни. Тому що побачене ним знаходилося не в стороні від Тауер-роуд, а прямо перед ним.
  
  Він знову подивився прямо вперед, почувши, як шийні хребці скрипіли, немов несмазанная двері, і там, все ще далеко попереду, але вже видима на горизонті, реальна, як троянди, чорніла на тлі неба вершина Темної Вежі. Уві сні він бачив її тисячу разів, але власними очима — вперше. У шістдесяти або вісімдесяти ярдів попереду дорога піднімалася на ще більш високий пагорб. На вершині з одного боку дороги розташовувався говорить коло, зарослий вербами та жимолостю, з іншого — гай залізних дерев. А по центру піднімалося щось чорне, затуляючи крихітну частину синього неба.
  
  Патрік зупинився поруч з Роландом, видав невиразне крик.
  
  — Ти теж бачиш її? — Голос осип, потріскував від подиву. А потім, перш ніж Патрік встиг відповісти, стрілець вказав на те, що висіло у юнака на шиї, бінокль, єдину річ, яку вони взяли із спорядження Мордреда.
  
  — Дай мені його, Патрік.
  
  Патрік дав тут же. Роланд підніс бінокль до очей, відрегулював різкість, а потім у нього перехопило подих, коштувало йому зловити в окуляр вершину Вежі, раптом наблизився на відстань витягнутої руки. Яка частина Вежі піднімалася над горизонтом? Яку по висоті частину він бачив? Двадцять футів? Чи п'ятдесят? Цього він не знав, але бачив як мінімум три вузьких вікна-амбразури, що піднімаються по спіралі, і бачив консольний еркер на вершині, блискучий всіма кольорами веселки у весняному сонячному світлі, з чорною серединою, яка, здавалося, дивилася на нього, як Око Тодэша.
  
  Патрік закричав, простягнув руку за біноклем. Він теж хотів поглянути на Вежу, і Роланд, не заперечуючи, віддав юнакові бінокль. Він був трішки не в собі, погляд став відсутнім. Щось схоже, подумав Роланд, він відчував і за кілька тижнів до поєдинку з Кортом, коли жив немов у сні або на місяці. Тоді відчував: щось статися, якась значна зміна в його житті. Те ж саме відчув і тепер.
  
  А ось і ти, — думав він. — Моя доля, кінцева точка мого життєвого шляху. Однак, серце у мене як і раніше б'ється (трохи швидше, ніж раніше, це правда), кров біжить по жилах, і, безумовно, коли я нагнусь, щоб взятися за рукоятки цієї чортової вози, спина заперечливо застогне, і я, можливо, пущу «голубка». Нічого не змінилося.
  
  Він чекав, що на нього накотить хвиля розчарування, піднята цією думкою. Начебто по-іншому і бути не могло. Не накотилася. Замість цього по тілу початок розтікатися всепроникаюче щастя, першим ділом залившее мозок, потім м'язи. Вперше з того моменту, як вони з Патріком в цей день рушили в путь, думки про Ыше і Сюзанні покинули його. Він знайшов свободу.
  
  Патрік опустив бінокль. Коли повернувся до Роланду, на обличчі відбивалося хвилювання. Він вказав на чорний палець, що стирчить на горизонті, і закричав.
  
  — Так, — кивнув Роланд. — Коли-небудь, у якомусь світі, ти намалюєш її тамтешню версію, разом з Лламри, конем Артура Эльдского. Я це знаю, бачив тому доказ. А поки саме туди ми повинні йти.
  
  Патрік закричав знову, потім обличчя його витягнулося, він притиснув руки до скронь, замотав головою з боку в бік, немов його мучив сильний головний біль.
  
  — Так, — кивнув Роланд. — Я теж боюся. Але робити нічого. Я повинен туди йти. Хочеш залишитися тут, Патрік? Залишишся і почекаєш мене? Якщо ти цього хочеш, я тобі дозволяю залишитися.
  
  Патрік без коливань похитав головою. І на випадок, якщо Роланд не зрозумів, німий юнак міцно схопив стрілка за руку. Правою рукою, якій малював, з залізною хваткою.
  
  Роланд кивнув. Навіть зобразив посмішку.
  
  — Так, дуже добре. Залишайся зі мною, якщо є у тебе таке бажання. За умови, що ти розумієш: останній відрізок шляху я повинен пройти один.
  
  3
  
  І тепер, коли вони пірнали в чергову долину і піднімалися на черговий пагорб, Темна Вежа наближалася і росла на очах. В їх полі зору потрапляло все більше розташованих по спіралі вікон, дедалі більша частина масивних стін. У якийсь момент Роланд розгледів на вершині два сталевих флагштока. Хмари, які прямували двома Стежками Променя, здавалося, тікали геть від вільних торців флагштоків, утворюючи в небі величезну букву Х. Голоси ставали голосніше, і Роланд зрозумів, що вони співають імена цього світу. Імена всіх світів. Він не знав, звідки йому це відомо, але був у цьому впевнений. Відчуття, що він відривається від землі, тільки посилилося. Нарешті, коли вони піднялися на пагорб, де по ліву руку великі кам'яні ідоли марширували на північ (особи бовванів, пофарбовані щось криваво-червоним, злобно дивилися на них), Роланд запропонував Патріку залізти на повозку. На обличчі Патріка відбилося здивування. Він видав кілька криків, які, за розумінням Роланда, означали: «Хіба ти не втомився?»
  
  — Так, але мені потрібен якір, ось в чому справа. Без нього я можу кинутися з усіх ніг до Вежі, хоча знаю, що не можна цього робити. І якщо втома не розірве моє серце, тоді Червоний Король вишібет мені мізки який-небудь зі своїх іграшок. Лізь на повозку, Патрік.
  
  Патрік не примусив просити себе двічі. Їхав сидячи, нахилившись вперед, не відриваючи від очей бінокля.
  
  4
  
  Трьома годинами пізніше вони підійшли до підніжжя куди більш крутого пагорба. Серце підказувало Роланду, що цей пагорб — останній. І за ним лежить Кан'-Ка Ноу Рей. На вершині, праворуч від дороги, він бачив купу каміння, що коли-то складених у невеличку піраміду. Тепер її висота не перевищувала тридцяти футів. Троянди оточували підстава темно-червоним кільцем. Роланд, не зводячи очей з цих каменів, почав повільно підніматися на пагорб, тягнучи за собою візок. По мірі підйому над вершиною пагорба виникала Темна Вежа, збільшуючись в розмірах з кожним кроком стрілка. Він вже бачив і балкони, і їх металеве, на рівні талії огорожу. Бінокль йому більше не потрібен: повітря було неприродно прозорий. Роланд вирішив, що до Башти залишилося ніяк не більше п'яти миль. Може, навіть три. Рівень за рівнем порушувалося перед стрільцем, який буквально відмовлявся вірити своїм очам.
  
  У самої вершини пагорба, коли до піраміди по праву руку залишалося футів двадцять, Роланд зупинився, нахилився, опустив рукояті воза на землю. Кожен його нерв шепотів про небезпеку.
  
  — Патрік? Злазь.
  
  Патрік сліз, з тривогою вдивився в обличчя Роланда, крикнув.
  
  Стрілець похитав головою.
  
  — Не можу сказати, чому ми зупинилися. Знаю тільки, що просуватися вперед небезпечно. — Голоси злилися в величезний хор, але повітря навколо Роланда і Патріка застиг. Жодна пташка не пролітала над ними, ні одна не чирикала поблизу. Пасуться стада банноков залишилися далеко позаду. Правда, вітер шелестів травою, а троянди кивали бутонами.
  
  Удвох вони рушили до вершини, і в цей момент Роланд відчув дотик до правої знівеченої руці. Повернувся до Патріку. Німий юнак, стурбовано дивився на нього, спробував посміхнутися. Роланд узяв його за руку, і ось так вони піднялися на пагорб.
  
  Під ними у всіх напрямках до самого горизонту расстилалось величезна червона ковдра. Дорога прорізала його, пилова, біла, пряма лінія шириною, можливо, дванадцять футів. В центрі поля троянд стояла закопчена, темно-сіра Вежа, точно так само стояла вона і в його снах; її вікна блищали на сонці. Там дорога поділялася на дві і ідеальним колом огибала Вежу, щоб на її протилежному боці знову зійтися в одну, що йде, як вважав Роланд, строго на схід, а не на південний схід. Ще одна дорога йшла від Темної Вежі під прямим кутом до першої: на північ і на південь, якщо його здогад про те, що сторони світу знову стабілізувалися, відповідала дійсності. Так що зверху Темна Вежа виглядала перехрестям залитого кров'ю прицілу.
  
  — Це... — почав стрілок, і тут же вітер доніс до них гучний шалений крик, абсолютно не приглушений відстанню.
  
  Він поширюється по Променю, — подумав Роланд. — Його несуть троянди.
  
  — СТРІЛЕЦЬ! — волав Червоний Король. — ТЕПЕР ТИ ПОМРЕШ!
  
  Почувся свист, спершу тихий, потім наростаючий, ріжучий спільну пісню Темної Вежі і троянд, як гостре лезо, заточене на точильному колі з діамантовою крихтою. Патрік стояв як зачарований, тупо втупившись на Вежу; від нього залишилися б одні чоботи, якби не реакція Роланда, швидка, як і завжди. З силою смикнув Патріка за руку, стрілець потягнув його за кам'яну піраміду. У високій траві, приховані від очей, лежали інші камені. Обидва впали, спіткнувшись про них. Роланд відчув, як один з каменів ткнувся йому в ребра, отозвавшиеся болем.
  
  Свист наростав, перетворився в рве барабанні перетинки виття. Роланд побачив, як щось золоте пролетів мимо: снитч. Він ударив у віз і вибухнув, розкидавши їх пожитки у всі сторони. Банки, підскакуючи, покотилися по дорозі, деякі розкрилися, виплеснув вміст.
  
  А потім пролунав пронизливий деренчливий сміх, змусив Роланда зціпити зуби, а Патріка закрити руками вуха. Шаленість цього сміху ледь не зводило з розуму.
  
  — ВИХОДЬ! — вимагав далекий божевільний усміхнений голос. — ВИХОДЬ, І МИ ПОГРАЄМО, РОЛАНД! ІДИ ДО МЕНЕ! ІДИ ДО СВОЄЇ ВЕЖІ, ПІСЛЯ СТІЛЬКОХ РОКІВ ТИ НЕ МОЖЕШ НЕ ПІДІЙТИ ДО НЕЇ, ЧИ НЕ ТАК?
  
  Патрік подивився на нього, в очах стояли відчай і страх. Він притискав альбом для малювання до грудей, як щит.
  
  Роланд обережно виглянув з-за піраміди і там, на балконі в двох рівнях від основи Вежі, побачив те саме, що вже бачив на картині в кабінеті сея Сейра: одна червона пляма і три білих: особа і підняті руки. Але тепер перед його очима відкривалася назовні, а не картина, одна з рук швидко рушила, щось кинувши, і знову пролунав диявольський, наростаючий свист. Роланд відкотився під захист піраміди. Пауза тривала цілу вічність, але потім снитч вдарив у піраміду з іншого боку і вибухнув. Земля здригнулася, вони впали обличчям в траву. Патрік закричав від жаху. Камені полетіли на всі боки, як шрапнель, деякі впали на дорогу, але Роланд побачив, що вони не зламали і не зачепили ні одну троянду.
  
  Юнак піднявся на коліна і побіг би швидше за все назад на дорогу, якби Роланд не схопив його за комір зшитого з шкур пальто і ривком не поклав на землю.
  
  — Тут ми у відносній безпеці, — прошепотів він Патріку. — Дивись. — Він сунув руку в дірку, що утворилася після того, як з облицювання піраміди відвалилося кілька каменів, і постукав по глухому торця кісточками пальців. Натягнуто посміхнувся, коли почувся глухий звук. — Сталь! Так. Він може запустити в цю піраміду з дюжину літаючих вогняних куль, але не розвалить її. Доб'ється тільки того, що з неї буде злітати облицювання, камені та блоки, оголюючи те, що знаходиться всередині. Розумієш мене? І я не думаю, що він буде витрачати свій боєзапас. Не думаю, що він у нього великий.
  
  Перш ніж Патрік встиг відповісти, Роланд знову виглянув з-за краю піраміди, склав руки рупором біля рота і закричав:
  
  — СПРОБУЙ ЩЕ РАЗ, СЕЙ! МИ ВСЕ ЩЕ ТУТ, АЛЕ, МОЖЛИВО, ТВІЙ НАСТУПНИЙ КИДОК БУДЕ ЩАСЛИВИМ!
  
  Коротка пауза обірвалося божевільним криком:
  
  — І-І-І-І-І-І-І! НЕ СМІЙ ГЛУЗУВАТИ З МЕНЕ! НЕ СМІЙ! І-І-І-І-І-І-І!
  
  Знову почувся наростаючий свист, Роланд схопив Патріка і впав на нього, але не на піраміді, а на траву за нею. Боявся, що вибух снітч може викликати у них струс мозку, а то й перетворити нутрощі в желе.
  
  Тільки на цей раз снитч не вдарив в піраміду. Він пролетів повз неї, над дорогою. Роланд перекотився на спину. Його очі вихопили з повітря золотий снаряд, відзначили місце, де він зупинився, щоб лягти на зворотний шлях, до цілей. І всадив у нього кулю, як в глиняну тарілку. У сліпучого спалаху снитч закінчив своє існування.
  
  — ГЕЙ, ДОРОГИЙ! МИ ВСЕ ЩЕ ТУТ! — крикнув Роланд, намагаючись надати голосу глузливі інтонації. Завдання не з легких, якщо кричиш на все горло.
  
  Відповіддю став черговий божевільний крик: І-І-І-І-І-І-І!
  
  Роланда дивувало, що від цих криків голова Червоного Короля не розвалилася навпіл. Він вставив патрон в порожнє гніздо барабана (мав намір, наскільки можливо, завжди тримати револьвер повністю зарядженим), і тут же пролунав подвійний свист. Патрік застогнав, перекотився на живіт, уткнувся обличчям у траву між каменів, закрив голову руками. Роланд сидів, привалившись спиною до піраміди із сталі і каменів, довгий стовбур шестизарядного револьвера лежав на стегні. Розслабившись, чекав. І при цьому зосередив всю силу волі на одному з летять до нього снитчей. Наростаючий наближається свист інтенсифікував роботу слізних залоз, але він не міг допустити появи вологи на очах. Якщо хотів повторити трюк, яким прославився в далекому минулому, йому було потрібно надприродно гострий зір.
  
  І ці сині очі були абсолютно чистими, коли снитчи пролетіли повз, високо над дорогою. На цей раз один заклав лівий віраж, а інший — правий. Обидва здійснювали обманні маневри, виписуючи неймовірні зигзаги. Роланд не реагував. Привалившись спиною до піраміди, чекав, розслаблено, буквою V, витягнувши перед собою ноги в старих подертих чоботях. Його серце билося повільно, рівне, очі бачили навколишнього світ гранично чітко у всій його колірній гамі (якби в той останній день він і міг бачити краще, то, безсумнівно, розгледів би вітер). Потім підняв револьвер, розстріляв обидва снітч і знову перезарядив револьвер ще до того, як вибухи, спалахи перестали пульсувати у нього перед очима.
  
  Нагнувся до краю піраміди, підніс бінокль до очей, поклав його на виступ, підвернувся як не можна до речі, і подивився на свого ворога. Червоний Король буквально стрибнув на нього, і Роланд побачив саме те, що й очікував: старого з величезним носом, гачкуватим і безформним, немов зліпленим з воску; червоні губи цвіли серед білосніжною бороди; білосніжні ж волосся спускалися по спині Червоного Короля мало не до кощава заду. Його палаюче від люті обличчя дивилося на мандрівників. На яскраво-червоному вбранні Червоного Короля Роланд розгледів сріблясті зигзаги блискавок і каббалістичні знаки. Сюзанна, Едді і Джейк прийняли б його за Різдвяного діда. Роланд бачив його, яким він був: породженням пекла, сущим дияволом.
  
  — ЯКИЙ ЖЕ ТИ НЕРОЗТОРОПНИЙ! — так само насмішкувато крикнув стрілок. — СПРОБУЙ ТРИ, МОЖЕ, ТРИ ВІДРАЗУ ДОПОМОЖУТЬ ТОБІ ДОСЯГТИ СВОГО!
  
  Бінокль чимось нагадував Роланду пісочний годинник, покладені набік. Стрілець спостерігав, як Великий Червоний Король підстрибує на місці, комічно трясе руками перед обличчям. Роланду здалося, що бачить ящик біля ніг одягнена в червоне фігури, але точно сказати не міг. Виті залізні опори між поручнем і підлогою балкона закривали ящик, якщо він там і був.
  
  Напевно, його боєзапас, — думав він. — Повинен бути. І скільки снитчей вміститься в такому ящику? Двадцять? П'ятдесят? Значення це не мало. Якщо Червоний Король не міг кинути одночасно більше дванадцяти снитчей, то Роланд міг гарантувати: він сшибет все, що шпурне в його бік старий демон. Врешті-решт цьому його навчили, така вже в нього була професія.
  
  На жаль, Червоний Король знав про це не гірше Роланда.
  
  Монстр на балконі видав ще один жахливий, рве барабанні перетинки крик (Патрік заткнув брудні вуха ж брудними пальцями) і начебто сунувся в ящик за черговою порцією снитчей. Потім, однак, зупинився. Роланд спостерігав, як він підійшов до самого огорожі... а потім вдивилася в очі стрільця. Червоним, спалюють поглядом. Роланд тут же опустив бінокль, щоб цей погляд його не зачарував.
  
  А слідом за поглядом до нього полетів голос Короля:
  
  — ТОДІ ПОЧЕКАЙ ТРОХИ... І ПОДУМАЙ ПРО ТЕ, ЩО ТИ МОЖЕШ ПРИДБАТИ, РОЛАНД! ПОДУМАЙ, ЯК ВОНА БЛИЗЬКО! І... ПОСЛУХАЙ! ПОЧУЄШ ПІСНЮ, ЯКУ СПІВАЄ ТВОЯ КОХАНА!
  
  На тому Червоний Король замовк. Не почулося і виття чергових кинутих їм снитчей. Так що до вух Роланда долітав тільки посвист вітру... і те, що пропонував йому послухати Червоний Король.
  
  Поклик Вежі.
  
  Приходь, Роланд, — співали голосу. Джерелом цих голосів були троянди, набирають чинності Промені, але перш за все сама Вежа, яку він шукав все життя, яку він уже бачив перед собою... але до якої його не підпускали, тепер, коли він нарешті прийшов до неї. Якщо б він перевалив через вершину останнього пагорба, на відкритій місцевості його чекала б неминуча смерть. Але голос Вежі нагадував рибальський гачок, міцно зачепився в мозку. І цей гачок тягнув, тягнув його до Вежі. Червоний Король знав: гачок все зробить сам, йому потрібно тільки чекати. І в міру того, як минав час, Роланд зрозумів, що утриматися за пірамідою йому не вдасться. Тому що сила кличуть голосів наростала. Поки він міг протистояти їм. Поки протистояв. Але день котився до вечора, а вони ставали все голосніше, все наполегливіше. І з наростаючим жахом Роланд зрозумів, чому у своїх снах і видіннях завжди бачив себе йдуть до Темної Вежі на заході, коли небо на заході ставало продовженням поля троянд, перетворюючи весь світ у відро крові, яка утримувалась на одній-єдиній опорі, чорної, як опівночі, чітко виділяється на тлі палаючого обрію. Він бачив себе підходящим до Вежі на заході, тому що саме в цей момент посилюється поклик Вежі знищив би його силу волі. І він пішов до неї. Жодна сила на Землі не змогла б його зупинити.
  
  Іди... іди... перетворилося в ПРИХОДЬ... ПРИХОДЬ... а потім ПРИХОДЬ! ПРИХОДЬ! Його голова розколювалася від цього заклику. Йому хотілося відгукнутися на нього. Знову і знову він піднімався на коліна, а потім змушував себе лягти спиною до піраміди.
  
  Патрік дивився на нього з наростаючим страхом. Може, він зовсім не відчував поклику Вежі, може, поклик цей на нього не діяв (Роланд розумів, що таке можливо), але він знав, що відбувається.
  
  5
  
  Вони пролежали за пірамідою, за прикидками Роланда, приблизно з годину, перш ніж Король запустив ще пару снитчей. На цей раз вони облетіли піраміду з двох сторін, розгорнулися мало не відразу і почали стрімко наближатися. Першим Роланд розібрався з правим снітчем, в мить ока перемістив револьвер вліво і збив другий снитч. Вибухнув він досить близько, щоб хвиля теплого повітря облила стрілку особа, але принаймні обійшлося без осколків. Схоже, при вибуху снитчи знищувалися цілком.
  
  — СПРОБУЙ ЩЕ! — крикнув Роланд. У горлі в нього пересохло, але він знав, що слова долетять до адресата: повітря в цьому місці сприяв розмов на великій відстані. І він знав, що кожне його слово — кинджал, встромлюється в тіло божевільного старого. Однак йому не вистачало своїх проблем. Поклик Вежі все посилювався.
  
  — ПРИХОДЬ, СТРІЛЕЦЬ! — долинув до нього голос Червоного Короля. — МОЖЕ, В КІНЦІ КІНЦІВ Я ДОЗВОЛЮ ТОБІ УВІЙТИ В ВЕЖУ! МИ МОЖЕМО ПОРАДИТИСЯ НА ЦЕЙ ПРЕДМЕТ, ЧОМУ НІ?
  
  До свого жаху, Роланд подумав, що відчув у голосі щирі нотки.
  
  Так, — похмуро подумав він. — І ми вип'ємо кави. Влаштуємо собі невеличкий пікнік.
  
  Він витягнув з кишені годинник, відкрив кришку. Стрілки прудко бігли назад. Роланд привалился спиною до піраміди і закрив очі. Стало тільки гірше. Поклик Вежі (приходь, Роланд, приходь, стрілок, каммала-кам-кєц, тепер подорожі кінець)
  
  став голосніше, наполегливіше. Він відкрив очі, подивився на незнающее вибачення синє небо, хмари, що біжать до Темної Вежі на кінці поля троянд.
  
  І катування продовжилася.
  
  6
  
  Він витримав ще годину, протягом якого тіні кущів і зростаючих неподалік троянд тільки подовжувалися, сподіваючись, але, схоже, даремно, що в голову прийде якась думка, якась блискуча ідея, яка дозволить не довіряти власне життя і долю в руки талановитого, але божевільного юнака, що знаходиться поруч з ним. Але коли сонце заскользило до західного обрію, а синє небо над головою почало темніти, він зрозумів, що інших варіантів у нього не залишилося. Стрілки на кишенькових годинниках все швидше відраховували хвилини і годинник у зворотний бік. Роланд розумів, що скоро вони почнуть обертатися. І як тільки це станеться, він піде до Вежі. Піде, наплювавши на снитчи (і все інше, що могло лежати в ящику біля ніг Червоного Короля). Він міг бігти прямо, бігти зигзагом, падати на землю, повзти, але розумів, що при найкращому розкладі зуміє подолати половину відстані до Темної Вежі, перш ніж його рознесе на шматки.
  
  І він помре серед троянд.
  
  — Патрік, — покликав він сів від хвилювання голосом.
  
  Патрік здійняв на нього повні відчаю очі. Роланд ж подивився на руки юнака, брудні, подряпані, але по-своєму такі ж талановиті, як і у нього, і здався. В голову прийшла думка, що так довго він тягнув виключно з гордості; хотів вбити Червоного Короля, а не просто відправити його невідомо куди. І зрозуміло, не було гарантії, що Патрік зможе розібратися з Червоним Королем точно так само, як розібрався з виразкою на обличчі Сюзанни. Однак стрілок точно знав, що скоро не зможе протистояти покликом Вежі, і Патрік став його єдиною надією.
  
  — Поміняйся зі мною місцями, Патрік.
  
  Патрік обережно переліз через Роланда. Опинився біля краю піраміди, який знаходився поруч з дорогою.
  
  — Подивися в цей дальновидящий інструмент. Поклади на виступ... так, ось так... і подивися.
  
  Патрік дивився, як здалося Роланду, дуже довго. А голос Вежі співав, дзвенів, кликав. Нарешті, Патрік повернувся до нього.
  
  — А тепер візьми альбом, Патрік. І намалюй людини. — Червоний Король, звичайно, не був людиною, але виглядав, як людина.
  
  Спочатку Патрік мовчки дивився на Роланда, кусаючи губу. Потім узяв голову стрілка в руки, нахиляв до себе, поки їх лоби не стикнулися.
  
  Дуже важко, — прошепотів голос у глибині розуму Роланда, голос не юнаки, але дорослого чоловіка. Сильного чоловіка. — Він там не повністю. Він вислизає. Він меркне.
  
  Де Роланд вже чув ці слова?
  
  Немає часу думати про це.
  
  — Ти кажеш, що не можеш? — спитав Роланд, додавши в голос (із зусиллям) розчарування і здивування. — Що ти не можеш? Патрік не може? Що Художник не може?
  
  Очі Патріка змінилися. На мить Роланд побачив у них той вираз, що з'явиться там, коли він виросте в чоловіка... а картини в кабінеті Сейра однозначно вказували, що зросте, принаймні в якомусь часі, в якомусь світі. Проживе достатньо довго, щоб написати маслом побачене в цей день. Роланд зрозумів, що з роками в цих очах буде читатися гордовитість, якщо Патрік таки перетвориться на старого, примноживши талант, але так і не знайшовши мудрість; поки Роланд побачив самовпевненість. То були очі дитини, знає, що він швидше блискавки, найшвидший, самий кращий, і не хоче знати нічого іншого. Роланд прекрасно знав ці очі, хіба не вони дивилися на нього з сотень дзеркал і з поверхонь стоячої води, коли він був таким же молодим, як Патрік Дэнвилл?
  
  Я можу, — відповів голос у голові Роланда. — Я тільки кажу, що це буде непросто. І мені знадобиться гумка.
  
  Роланд тут же похитав головою. В кишені пальці зімкнулися на те, що залишилося від рожевого циліндрика, і міцно стиснули його.
  
  — Ні. Ти повинен намалювати його відразу, Патрік. І нічого не поправляти. Ластик потрібно пізніше.
  
  На мить вираз самовпевненості поблекло, але тільки на мить. Тому що повернулося, та ще в поєднанні з такою впевненістю, що у стрільця відлягло від серця. Тепер у погляді читалося і наростаюче збудження, яке з'являлося в очах у талановитих, якщо багато років від них нічого особливого не вимагали, а тут раптом запропонували зробити що-небудь на межі можливостей, а може, і за цими межами.
  
  Патрік знову взявся за бінокль, який залишив на виступі. Довго дивився в нього, а голоси все наполегливіше співали в голові Роланда.
  
  Нарешті хлопець відклав бінокль, потягнувся до альбому і взявся за найбільшу картину у своєму житті.
  
  7
  
  Працював Патрік повільно, у порівнянні з його звичайної манерою, коли швидкі руху олівця створювали закінчений малюнок буквально за кілька хвилин. Роланду знову і знову доводилося стримуватися, щоб не закричати: Поквапся! Заради всіх богів, поквапся! Невже ти не бачиш моїх мук?
  
  Але Патрік не бачив, та вони ні в малому ступені його не турбували. Він з головою поринув у роботу, вона повністю захопила його, і він відривався від альбому лише для того, щоб ще раз кинути довгий погляд на істоту в червоному вбранні. Іноді він нахиляв олівець, щоб заретушувати шматочок аркуша, потім розтирав ретуш великим пальцем, щоб домогтися потрібного ефекту. Траплялося, закочував очі, являючи світу лише воскової блиск білків. Немов хотів викликати з пам'яті зберігається там образ Червоного Короля. І справді, хіба Роланд міг стверджувати, що такого не могло бути?
  
  Мені без різниці, навіщо і чому він закочує очі. Нехай тільки закінчить малювати до того, як я рехнусь і стрімголов побіжу до того, що Старий Червоний Король абсолютно справедливо називає «моїй милій».
  
  Ось так і пройшли півгодини, які розтягнулися як мінімум на три дні. Одного разу Червоний Король навіть голосніше, ніж раніше, покликав Роланда, знову запитав, чи не хоче той, зрештою, підійти до Темної Вежі і порадитися. Може, сказав він, якщо Роланд звільнить його з балкона-темниці, вони зможуть зарити стрілу війни, а потім разом, уклавши союз, піднятися на вершину Темної Вежі. У цьому, як не крути, немає нічого неможливого. У сильний дощ під дахом однієї таверни можуть виявитися дуже різні люди. Невже Роланд ніколи не чув такої приказки?
  
  Роланд знав цю приказку дуже добре. Він також знав: пропозиція Червоного Короля настільки ж брехливе, що і раніше, нехай і піднесено в новій обгортці. І на цей раз Роланд відчув тривогу в голосі монстра. Так що не став витрачати сили на відповідь.
  
  Усвідомивши, що хитрістю нічого не доб'єшся, Червоний Король кинув ще один снитч. Цей злетів високо над пірамідою, а потім спікірував вниз з виттям падаючої бомби. Роланд розібрався з ним одним пострілом і тут же вставив патрон у спорожніле гніздо. По правді кажучи, йому хотілося, щоб Червоний Король закидав його снитчами, тому що вони відвернули б від смертельного поклику Вежі.
  
  Адже вона давно чекає на мене, — з тривогою думав він. — Ось чому так важко чинити опір... вона ж кличе мене. Не конкретно Роланда, але весь рід Эльда... а всього роду залишився тільки я.
  
  8
  
  Нарешті, коли призахідне сонце почало фарбувати небо в помаранчевий колір, а Роланд відчув, що довше не видержить, Патрік відклав олівець убік і, спохмурнівши, простягнув альбом Роланду. Стрілець злякався, глянувши на Патріка. З таким виразом обличчя німого юнаки він зіткнувся вперше. Самовпевненість геть зникла з погляду.
  
  Роланд узяв альбом, і спочатку малюнок Патріка так приголомшив його, що він навіть відвів погляд, немов боявся, що і зображені Патріком очі зберігали здатність зачаровувати і змусять приставити револьвер до скроні і рознести гуде мозок. Так, малюнок був надзвичайно гарний. Довге обличчя, жадібну і підозріле, зморшки на лобі і щоках настільки глибокі, що видавались бездонними. Губи в пишною бородою, повні і жорстокі. Рот людини, готового перетворити поцілунок в укус, якщо того забажає душа, а душа, схоже, того бажала, і часто.
  
  — ЩО ТИ ТАМ ЗАДУМАВ? — донісся гучний, божевільний голос. — ТОЛКУ ТОБІ ВІД ЦЬОГО НЕ БУДЕ, ЧОГО Б ТИ НЕ ЗРОБИВ! Я ТРИМАЮ ВЕЖУ... І-І-І-І-І-І!.. Я — ЯК СОБАКА НА СІНІ, РОЛАНД! ВОНА МОЯ, НАВІТЬ ЯКЩО Я І НЕ МОЖУ ПІДНЯТИСЯ НА НЕЇ! І ТИ ПРИЙДЕШ! І-І-І-І! Я ГОВОРЮ ПРАВИЛЬНО! ДО ТОГО, ЯК ТІНЬ ВЕЖІ ДОСЯГНЕ НОРИ, В ЯКІЙ ТИ СХОВАВСЯ! ТИ ПРИЙДЕШ! І-І-І-І-І-І-І! І-І-І-І-І-І-І! І-І-І-І-І-І-І!
  
  Патрік закрив вуха руками, скривився від болю. Тепер, закінчивши малюнок, він знову почав чути ці жахливі крики.
  
  У тому, що це твір — найбільше в житті Патріка, у Роланда не було ні найменшого сумніву. Юнак взяв кинутий йому виклик і взяв недосяжну раніше висоту, показав себе генієм.
  
  Образ Червоного Короля проявився у всій своїй красі. Дальновидящий інструмент цього не пояснює, зовсім не пояснює, — думав Роланд. — Таке відчуття, що у нього є третє око, що дивиться з уяви і бачить все. Саме цей око дивиться, коли Патрік закочує два інших. Володіти таким даром... і мати можливість реалізувати його лише настільки жалюгідними засобами, олівцем! О, боги!
  
  Він, можна сказати, очікував побачити, як почнуть мигати жилки в западинах скронь старого, так ясно вони проступали крізь ретуш шкіри. В кутку повних і чуттєвих губ стрілок зміг розгледіти відблиск єдиного гострого
  
  (ікла)
  
  зуба, і подумав, що губи на малюнку можуть ожити і розійтися прямо у нього на очах, відкривши повний рот іклів; одне біла плямка (зрештою, крихітний ділянку паперу, якого не торкнувся олівець) змусило уяву домалювати все інше, навіть запах гнилого м'яса, виходить з рота з кожним видихом. Патрік ідеально вхопив жмут сивого волосся, що стирчать з ніздрі Короля, і тоненький шрам на правій брові, який то з'являвся з-під волосся, то зникав під ними, як стібки. Портрет Сюзанни, раніше намальований Патріком, не міг йти ні в яке порівняння з цією останньою роботою. І вже, звичайно, раз Патрік зміг стерти виразку з того портрета, то, само собою, міг прибрати Червоного Короля з цього, залишивши тільки балконна огорожа перед ним так зачинені двері в стіні Вежі позаду нього. Роланд кожну мить чекав, що намальований Червоний Король задихає і заворушиться... так, Патрік точно міг його стерти! Звичайно ж...
  
  Але немає. Не міг, і бажання Роланда тут допомогти не могло. Навіть нагальна необхідність.
  
  Це його очі, — подумав Роланд. Широко розкриті і жахливі, очі дракона в людському вигляді. Вони дуже гарні, але щось у них не так. Останні сумніви в цьому покинули Роланда, і він здригнувся з голови до п'ят, так сильно, що клацнули зуби. — Вони не зовсім...
  
  Патрік торкнувся ліктя стрілка. А Роланд так зосередився на малюнку, що від несподіванки ледь не скрикнув. Підняв голову. Патрік кивнув йому, потім торкнувся пальцями куточків своїх очей.
  
  Так. Його очі. Я це знаю! Але що з ними не так?
  
  Пальці Патріка раніше стосувалися куточків очей. Над головою, видаючи пронизливі крики, пролетіла зграя зростати, по небу, якому в самому незабаром мав змінити синій колір ліловий. Вони прямували до Темної Вежі; Роланд підвівся, зібравшись піти за ними, не хотів, щоб вони отримали недоступне йому.
  
  Патрік схопив його за рукав пальто зі шкур і потягнув назад. Юнак люто хитав головою, на цей раз вільною рукою вказуючи на дорогу.
  
  — Я ЦЕ БАЧИВ, РОЛАНД, — долинув крик. — ТИ ДУМАЄШ, ЩО ДОБРЕ ДЛЯ ПТАХІВ, ДОБРЕ І ДЛЯ ТЕБЕ, ЧИ НЕ ТАК? І-І-І-І-І-І! І ЦЕ ПРАВДА, БУДЬ ПЕВЕН. ПРАВДА, ЯК ТЕ, ЩО ЦУКОР — СОЛОДКИЙ, СІЛЬ СОЛОНА, А В СКАРБНИЦІ КОРОЛЯ ДАНДО ЗБЕРІГАЮТЬСЯ РУБІНИ... І-І-І-І-І-І-І, ХА! Я МІГ БИ ЗРІЗАТИ ТЕБЕ ПРЯМО ЗАРАЗ, АЛЕ КОШТУВАЛО? ДУМАЮ, КРАЩЕ ПОДИВИТИСЯ, ЯК ТИ ПРИЙДЕШ, ЗЛИЙ, ХИТАЮЧИЙСЯ З БОКУ В БІК, НЕ В СИЛАХ ЗУПИНИТИ СЕБЕ!
  
  І я прийду, — подумав Роланд. — Нічого не можу з собою вдіяти. Я, можливо, зможу протриматися ще десять хвилин, може, навіть двадцять, але в кінці...
  
  Патрік перервав його думки, знову вказавши на дорогу. Вказавши в ту сторону, звідки вони прийшли.
  
  Роланд стомлено похитав головою.
  
  — Навіть якщо б я міг боротися з покликом Вежі, а я не можу, все, що в моїй владі — залишатися на місці, відступ не принесе нам користі. Як тільки ми покинемо укриття, він використовує якусь іншу зброю. Щось у нього є, я в цьому впевнений. Щось таке, проти чого кулі мого револьвера будуть безсилі.
  
  Патрік знову похитав головою, так сильно, що волосся засмикалася в різні сторони. Пальці все сильніше стискали руку Роланда, поки нігті не встромилися в шкіру навіть крізь три шари одягу. Його очі, завжди ніжні і зазвичай здивовані, тепер дивилися на Роланда мало не з люттю. Він знову вказав вільною рукою на дорогу, тричі тицьнув на щось виставленими вперед брудним вказівним пальцем. Безумовно не на розбите покриття.
  
  Патрік вказував на троянди.
  
  — Навіщо вони тобі? — спитав Роланд. — Навіщо вони тобі, Патрік?
  
  Ось тут юнак вказав спочатку на троянди, потім на очі на своєму малюнку.
  
  І Роланд все зрозумів.
  
  9
  
  Патрік не хотів їх зривати. Коли Роланд жестом запропонував Патріку вийти на дорогу, юнак похитав головою, волосся знову заметалась, очі широко розкрилися. Він зобразив свист, на диво схожий на звуки, які видавав подлетающий снитч.
  
  — Я сшибу все, що він кине, — запевнив юнака Роланд. — Ти бачив, як це робиться. Якщо снитч полетить в твою сторону, я його сшибу. Ось чому ти повинен зірвати троянду, а я — тебе прикривати.
  
  Але Патрік тільки втиснувся спиною в кам'яне облицювання піраміди. Патрік не збирався зривати троянду. Його страх, можливо, був не настільки великий, як талант, але поступався ненабагато. Роланд прикинув відстань до найближчої троянди. Вона росла за межами їх укриття, нехай і поруч з кордоном. Стрілець подивився на свою праву, знівечену руку, якій належало висмикувати троянду, і запитав себе, наскільки важким буде ця праця. Зрозуміло, відповіді на це питання він не знав. Троянди були незвичайними. Цілком можливо, що шипи покривав отрута, попадання якого в кров викликало параліч. І він впав би у високу траву, перетворившись на легку здобич для чергового снітч.
  
  Але Патрік рвати троянду не збирався. Патрік знав, що коли-то у Роланда були друзі, але тепер всі вони померли, а ось Патрік — ні. Якщо б у Роланда було дві години, щоб напоумити юнака, може, навіть один, йому, можливо, і вдалося б пробитися крізь стіну жаху, якій відгородився Патрік. Але не було в нього ні двох годин, ні навіть одного. Сонце вже подкатилось до самого горизонту. До заходу залишалися лічені хвилини.
  
  А крім того, троянда близько. Я зможу це зробити, якщо доведеться... якщо не залишиться нічого іншого.
  
  Повітря достатньо прогрілося, щоб обходитися при ходьбі без рукавиць з оленячої шкури, які пошила йому Сюзанна, але ще вранці Роланд одягав рукавиці, так що тепер вони стирчали з-за пояса. Він дістав одну, зрізав верх, щоб два пальця вилізли назовні. Решта рукавиці могла хоча б частково захистити долоню від шипів. Стрілець надів обрізану рукавицю, встав на одне коліно, тримаючи револьвер у іншій руці, подивився на найближчу троянду. Однією вистачить? Повинно вистачити, вирішив він. Наступна перебувала як мінімум в шести футах від першої.
  
  Патрік стиснув йому плече, відчайдушно мотаючи головою.
  
  — Я повинен, — пояснив йому Роланд і, зрозуміло, не грішив проти істини. Це була його робота — не Патріка, і спочатку він робив неправильно, намагаючись перекласти її на юнака. Якщо йому вдасться довести справу до кінця — чудово, якщо ні, якщо він впаде на краю Кан'-Ка Ноу Рей, що ж, принаймні обірветься цей жахливий поклик.
  
  Стрілець глибоко вдихнув і вистрибнув з-за укриття до розі. В цей самий момент Патрік знову потягнувся до нього, намагаючись зупинити. Руки його вхопилися за полу пальто, і Роланд, звичайно ж, втратив рівновагу. Повалився набік, револьвер вислизнув з лівої руки і впав у високу траву. В цей самий момент Червоний Король закричав (стрілок розчув в його голосі лють і торжество), а за криком пішов наростаючий виття кинутого снітч. Права, у рукавичці рука Роланда обхопила стебло троянди. Шипи пробили рукавицю, немов пошили її з павутини, а не з товстої оленячої шкіри. Потім встромилися в руки. Біль була жахливою, але спів троянди залишалося неймовірно солодкозвучним. Він бачив жовте світіння по центру бутона, яскравістю не поступається сонцю. Або мільйону сонць. Він відчув тепло крові, що наповнює долоню, що біжить між решти пальців. Кров змочувала оленячу шкіру, на коричневою поверхні розквітала ще одна троянда. І до нього летів снитч, щоб убити його, відсікти пісню троянди, яка заповнювала голову і загрожувала розтрощити череп.
  
  Стебло ніяк не бажав ламатися. Зрештою Роланд вирвав троянду з землі разом з корінням, перекотився наліво, схопив револьвер і вистрілив, не дивлячись. Серце підказувало, що на погляд часу вже не було. Пролунав приголомшливий вибух, на цей раз тепле повітря вдарив в обличчя з силою урагану.
  
  Близько. На цей раз дуже близько.
  
  Почувся роздратований крик Червоного Короля:
  
  — І-І-І-І-І-І-І! — а за криком — посвист декількох снитчей. Патрік уткнувся особою в кам'яне облицювання піраміди. Роланд, тримаючи троянду у кровоточить правій руці, перекотився на спину, підняв револьвер і чекав підльоту снитчей. Коли вони прилетіли, збив один за іншим, перший, другий і третій.
  
  — Я ВСЕ ЩЕ ТУТ! — крикнув він старому Червоному Королю. — Я ВСЕ ЩЕ ТУТ, ТИ, СТАРИЙ ЧЛЕНОСОС, НАВІТЬ ЯКЩО ТОБІ ЦЕ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ!
  
  Червоний Король видав черговий крик, але снитчи більше кидати не став.
  
  — ЗНАЧИТЬ, ТЕПЕР У ТЕБЕ Є ТРОЯНДА! — прокричав він. — СЛУХАЙ ЇЇ, РОЛАНД! СЛУХАЙ ДОБРЕ, ТОМУ ЩО ВОНА СПІВАЄ ТУ Ж ПІСНЮ! СЛУХАЙ І ПРИХОДЬ, КАММАЛА-КАМКАМ!
  
  І ця пісня дійсно заповнювала голову Роланда, люто палила нерви. Він схопив Патріка, розгорнув її обличчям до себе.
  
  — Давай, — прохрипів він. — Заради мого життя, Патрік. Заради життя всіх чоловіків і жінок, які померли заради мене, щоб я зміг йти далі.
  
  І дитини, — подумав він, вишукавши Джейка оком пам'яті. Джейка, спочатку завис над темрявою, потім падає в неї.
  
  Він заглянув в наповнені жахом очі німого юнаки.
  
  — Завершити почате! Покажи мені, на що ти здатний!
  
  10
  
  А потім Роланд став свідком дива: коли Патрік взяв троянду, шипи не пробили його шкіру. Навіть не подряпали. Роланд зубами стягнув з руки рукавичку і побачив, що не тільки долоню продирявлено, як решето, але і один з решти пальців висить на залитому кров'ю сухожиллі. Просто бовтається, ледь пов'язаний з іншою рукою. Патрік ж не поранився. Шипи раптом втратили гостроту і жорсткість. І жах пішов з його очей. Він переводив погляд з троянди на малюнок і назад, щось розраховуючи, прикидаючи.
  
  — РОЛАНД? ЩО ТИ ТАМ РОБИШ? ПРИХОДЬ, СТРІЛОК, ТОМУ ЩО ОСЬ ВІН, ЗАХІД!
  
  І так, він розумів, що прийде. Так чи інакше. Усвідомлення цього трохи полегшувало тортури, дозволяло залишатися на місці, без дуже сильною тремтіння у всьому тілі. Права рука оніміла до зап'ястя, і Роланд підозрював, що її чутливість вже не відновиться. Його це особливо не хвилювало. Після укусів омароподобных чудовиськ вона годилася тільки на рукостискання.
  
  А роза співала: Так, Роланд, так... вона знову стане колишньою. Ти сам станеш таким самим. Тебе чекає оновлення. Тільки приходь.
  
  Патрік висмикнув з пелюстка троянди, оглянув його, додав другий. Обидва засунув в рот. На мить на його обличчі відбилося неземне блаженство, і Роланд задався питанням, а які пелюстки на смак. Над головою небо продовжувало темніти. Тінь піраміди, що лежить на камінні, трохи не дотягувала до дороги. І Роланд вважав, що в той самий момент, коли ця тінь ляже на дорогу, він встане і піде до Вежі, незалежно від того, до цього моменту Червоний Король контролювати підхід до неї чи ні.
  
  — ЩО ТИ РОБИШ? І-І-І-І-І-І-І! ЯКИЙСЬ ДИЯВОЛЬСЬКИЙ ЗАДУМ ЗРІЄ В ТВОЇЙ ГОЛОВІ І В ТВОЄМУ СЕРЦІ?
  
  Тільки тобі і говорити про диявольські задуми, — подумав Роланд. Дістав годинник, отщелкнул кришку. Під склом стрілки шалено крутилися у зворотний бік, від п'яти годин — до чотирьох, з чотирьох до трьох, від трьох — до двох, від двох — до одного, від одного — до півночі.
  
  — Патрік, поквапся, — шепнув Роланд. — Як тільки зможеш, прошу тебе, тому що час мій майже минув.
  
  Патрік склав долоню човником, підставив під рота, сплюнув червону пасту кольору свіжої крові. Кольори одіяння Червоного Короля. Точного кольору очей божевільного.
  
  Патрік, вперше в житті зібрався використовувати колір в своїх роботах, вже зібрався вмочити кінчик вказівного пальця правої руки в пасту, але зам'явся. І тут раптом Роланд зрозумів: шипи цих троянд рвали людську плоть, коли коріння були пов'язані з Мім, Матір'ю-Землею. І якщо б він наполіг на своєму і змусив Патріка вирвати троянду, шипи порвали б ці талановиті руки на шматки, і вони вже нічого не змогли б намалювати.
  
  Все-таки це ка, — подумав стрілець. — Навіть тут, у Крайньому м...
  
  Перш ніж він закінчив думку, Патрік взяв його за праву руку, пильно, немов провісник долі, вдивився в неї. Зібрав з долоні трохи крові і змішав з пастою з рожевих пелюсток. Потім обережно підхопив дещицю суміші вказівним пальцем правої руки. Підніс палець до малюнка... засумнівався... подивився на Роланда. Роланд кивнув, Патрік відповів тим же і з граничною точністю, як хірург, який робить перший розріз складної операції, сунув палець до паперу. Його подушечка торкнулася листа так само акуратно, як дзьоб колібрі пірнає в квітку. Розфарбувала ліве око короля і тут же піднялася. Патрік схилив голову, зачаровано дивлячись на те, що зробив. Такого подиву на людському обличчі Роланд не бачив за всі довгі роки своїх мандрів. Немов юнак був одним з пророків Менні, якому, після двадцяти років очікування в пустелі, Ган явив-таки свій лик.
  
  А потім Патрік широко, сліпуче посміхнувся.
  
  І тут же послідувала реакція від Темної Вежі. Реакція, безмірно потішила Роланда. Старе істота, заточене на балконі, заголосило від болю.
  
  — ЩО ТИ РОБИШ? І-І-І-І-І-І-І! І-І-І-І-І-І-І! ПРИПИНИ! ЦЕ ПЕЧЕ! ПЕЧЕ-Т-Т-Т-Т! І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І!
  
  — А тепер — друге око! — вигукнув Роланд. — Швидко! Заради твій життя і моєї!
  
  Патрік з тією ж ретельністю зафарбував друге око. Тепер з чорно-білого малюнка Патріка на них дивилися два яскраво-червоних очі, кольору пелюсток троянди і крові Эльда, гарячі власним пекельним вогнем.
  
  Патрік закінчив роботу над портретом Червоного Короля.
  
  Роланд тут же дістав ластик, протягнув його Патріку.
  
  — Забери його! Забери цього мерзенного хоба з нашого світу і з інших світів. Прибери раз і назавжди.
  
  11
  
  Питання в тому, чи спрацює задум Роланда, більше не стояв. З того моменту, як Патрік торкнувся папери гумкою — а почав він, так вже вийшло, з клока волосся, що стирчать з ніздрі, — Червоний Король почав кричати від болю і жаху, мечась по балкону-в'язниці. І розуміючи, що відбувається.
  
  Патрік зам'явся, подивився на Роланда, очікуючи підтвердження, стрілець кивнув.
  
  — Так, Патрік. Годину Червоного Короля прийшов, і ти — його кат. Продовжуй.
  
  
  
  Старий Король кинув ще чотири снітч, і Роланд з легкістю їх розстріляв. Більше не кинув жодного, оскільки позбувся рук, які відправляли снитчи в політ. Нарешті Патрік стер всі, за винятком очей, а ось з ними залишився шматочок ластику нічого не міг вдіяти. Вони продовжували світитися червоним і коли рожевий циліндрик (спочатку кріпиться до одного з олівців, пачка яких була придбана в Норвічі, штат Коннектикут, в універмазі «Вулвортс» на розпродажі «Знову в школу» в серпні 1958 року) перетворився на тоненьку смужку, яку Патрік вже не міг утримувати в довгих, брудних нігтях. Він відкинув її і показав стрілку результат своєї праці: два злісних криваво-червоних око, що плавають над балконом у верхній половині аркуша.
  
  Більше від Червоного Короля нічого не залишилося.
  
  12
  
  Тінь вершини піраміди торкнулася-таки дороги. А небо на заході змінило помаранчевий колір на криваво-червоний, який Роланд з дитинства бачив у своїх снах. І як тільки це сталося, сила поклику Темної Вежі подвоїлася, потроїлася. Роланд відчув, як вона дотяглася до нього і схопила невидимими руками. Його час настав.
  
  Але залишався юнак. Позбавлений друзів і близьких юнак. Роланд не хотів кидати його тут, на краю Крайнього світу, якщо міг цього уникнути. Спокутування гріхів анітрохи його не цікавило, та проте порятунок Патріка могло стати добрим ділом після всіх зрад і вбивств, на які йому довелося піти заради того, щоб дістатися до Темної Вежі. Сім'я Роланда померла. Останнім пішов його народжений поза шлюбом син. А тепер Эльду і Вежі мали з'єднатися.
  
  Але спочатку... або в кінці... належало вирішити це питання.
  
  — Патрік, послухай мене. — Він поклав руки на плечі юнака, ліву, здорову, і праву, понівеченої. — Якщо ти хочеш жити і намалювати всі картини, які ти повинен намалювати по волі ка, не задавай мені жодного питання і не змушуй повторювати ні єдиного слова.
  
  Юнак дивився на нього великими, круглими очима і мовчав. Обидва купалися в червоному, вмираючому світлі. І Пісня Вежі піднялася до крику, у якому чулося тільки одне слово: каммала.
  
  — Повертайся на дорогу. Збери всі банки, які залишилися цілими. Їжі тобі вистачить. Повертайся назад тією ж дорогою, якою ми прийшли сюди. Нікуди з неї не звертай. Все у тебе вийде.
  
  Патрік кивнув, розуміючи, про що тлумачить стрілок. Роланд бачив, що хлопець йому повірив, і це був добрий знак. Віра могла захистити його куди краще, ніж револьвер, навіть з рукояткою з сандалового дерева.
  
  — Повертайся до «Федералу». Повертайся до робота, Заїці Біллу. Попроси його відвести тебе до дверей, що відкривається на американську сторону. Якщо вона не відкриється під твоєю рукою, намалюй її відкривається своїм олівцем. Ти мене розумієш?
  
  Патрік знову кивнув. Природно, він розумів.
  
  — Якщо ка вирішить привести тебе до Сюзанні будь - де і коли, скажи їй, що Роланд раніше її любить всім серцем. — Він притягнув Патріка до себе, поцілував у губи. — Передай їй ось цей мій поцілунок. Ти мене розумієш?
  
  Патрік кивнув.
  
  — Добре. Я йду. Довгих днів і приємних ночей. І нехай ми зустрінемося на пустки в кінці стежки, коли підуть усі світи.
  
  Але навіть тоді Роланд знав, що цього не трапиться, тому що всі світи не підуть ніколи, та й не буде для нього ніякої пустки. Для Роланда Дискейна, останнього з роду Эльда, стежка закінчувалася Темною Вежею. І це його цілком влаштовувало.
  
  Стрілець підвівся. Юнак дивився на нього знизу вгору, широко розкритими, здивованими очима, притискаючи до грудей альбом. Роланд повернувся. Набрав повні груди повітря і видав гучний крик:
  
  — А ТЕПЕР РОЛАНД ЙДЕ ДО ТЕМНОЇ ВЕЖІ! Я НЕ ВТРАТИВ СВОЄЇ ЧЕСТІ, І ЯК І РАНІШЕ НЕСУ РЕВОЛЬВЕР МОГО БАТЬКА, І ТИ ВІДКРИЄШСЯ ПІД МОЄЮ РУКОЮ!
  
  Патрік спостерігав, як він крокує туди, де закінчувалася дорога, до чорного силуету на тлі палаючого кривавим вогнем неба. Він спостерігав, як Роланд йшов серед троянд, і сидів, тремтячи в сутінках, коли Роланд почав выкликать імена своїх друзів, близьких, членів ка-тетов. Ці імена далеко розносилися в кришталево чистому повітрі, немов хотіли навіки залишитися в ньому луною.
  
  — Я йду в ім'я Стівена Дискейна, він з Гилеада!
  
  Я йду в ім'я Габриэли Дискейн, вона з Гилеада!
  
  Я йду в ім'я Кортленда Эндруса, він з Гилеада!
  
  Я йду в ім'я Катберта Оллгуда, він з Гилеада!
  
  Я йду в ім'я Олена Джонса, він з Гилеада!
  
  Я йду в ім'я Джеймі Декарри, він з Гилеада!
  
  Я йду в ім'я Ванні Мудрого, він з Гилеада!
  
  Я йду в ім'я Хакса-кухаря, він з Гилеада!
  
  Я йду в ім'я Давида-сокола, він з Гилеада і неба!
  
  Я йду в ім'я Сюзан Дельгадо, вона з Меджиса!
  
  Я йду в ім'я Шими Руїса, він з Меджиса!
  
  Я йду в ім'я отця Каллагэна, він з Салемс-Лота і з доріг!
  
  Я йду в ім'я Теда Бротигэна, він з Америки!
  
  Я йду в ім'я матінки Таліти, вона з Річкового Перехрестя, і покладу тут її хрест, як і обіцяв!
  
  Я йду в ім'я Стівена Кінга, він з Мена!
  
  Я йду в ім'я Ыша, сміливця, він з Серединного світу!
  
  Я йду в ім'я Едді Діна, він з Нью-Йорка.
  
  Я йду в ім'я Сюзанни Дін, вона з Нью-Йорка!
  
  Я йду в ім'я Джейка Чеймберза, він з Нью-Йорка, і його я називаю своїм істинним сином!
  
  Я — Роланд з Гилеада, і я йду сам по собі; ти мені відкриєшся.
  
  І ось тут протрубили в ріг. Від цього звуку у Патріка похолодела кров, і при цьому він випробував благоговійний трепет. Ехо затихло, а через хвилину пролунав гучний, роздирає барабанні перетинки скрегіт: відчинялися двері, простояла замкненою цілу вічність.
  
  І настала тиша.
  
  13
  
  Патрік просидів, де і залишив його Роланд, біля підніжжя піраміди, тремтячи всім тілом, поки в небі не з'явилися Стара Зірка і Стародавня Матір. Пісня троянд і Вежі не припинилася, але помітно вщухла, замовкла буквально до шепоту.
  
  Нарешті він повернувся на дорогу, зібрав всі вцілілі банки, які зміг відшукати (їх виявилося на диво багато, враховуючи силу вибуху, який знищив віз), знайшов мішок з оленячої шкури, в який їх і поклав. Згадав, що забув олівець і повернувся за ним.
  
  Поряд з олівцем, поблискуючи в світлі місяця, лежали годинник Роланда.
  
  Юнак взяв їх, видавши короткий (і нервовий) радісний крик. Поклав годинника в кишеню. Потім вийшов на дорогу і закинув на плече мішок з банками.
  
  Я можу сказати вам, що він крокував мало не до півночі, перш ніж зупинився, щоб відпочити. Я можу сказати вам, що годинник повністю зупинилися. Я можу сказати вам, що на наступний день, близько полудня, коли він знову подивився на них, вони йшли у належному напрямі, але ще дуже повільно. А от про Патріка я нічого розповісти не можу. Ні про те, дістався він до «Федерала», ні про те, чи знайшов Заїку Білла, ні про те, повернувся на американську сторону. Нічого такого я вам розповісти не можу, скажіть: на жаль. Тут темрява приховує його від ока оповідача, і він повинен йти в ній один.
  
  
  
  Сюзанна в Нью-Йорку
  
  (Епілог)
  
  Ніхто не піднімає крику, не сахається вбік, коли маленький, на електричному ходу, скутер викочується з нізвідки в Центральний парк. Більшість тих, хто знаходиться поруч, дивляться у біле небо, на перші планують сніжинки, передвіщають сильний передріздвяний снігопад. «Буран 87-го», так його назвуть в газетах. А ті відвідувачі парку, хто не задер голову, дивляться на хор, який приїхав з Верхнього Манхеттена. На хлопчиках темно-червоні блейзери, дівчаток — темно-червоні светри. Це хор Гарлемської школи, його ще називають «Троянди Гарлема» в «Пост» і в соперничающем з нею таблоїді «Нью-Йорк сан». Вони співають старі різдвяні гімни, їхні голоси звучать в унісон, вони клацають пальцями, від строфи до строфі, і ці звуки схожі на ті, що звучали в ранніх піснях таких груп, як «Спэрс», «Коустерс» і «Дак дайэмендс».[232] Школярі стоять неподалік від ділянки Центрального парку (де білі ведмеді проводять свою міське життя) і співають «Що це за дитя?»
  
  Один з тих, хто дивиться на перші сніжинки, — чоловік, якого Сюзанна добре знає, і її серце при вигляді цього чоловіка підстрибує до самого неба. В лівій руці він тримає велику чашку з вощеного паперу, і вона впевнена, що в чашці — гарячий шоколад з вершками поверху.
  
  На мить вона не може доторкнутися до важелів управління скутером, на якому виїхала з іншого світу. Думки про Роланда і Патріка разом вилетіли з голови. Думати вона може тільки про Едді... Едді, який стоїть перед нею, тут і зараз, знову живий Едді. І якщо це не Ключовий світ, не зовсім Ключовий, що з того? Якщо Кооп-Сіті знаходиться в Брукліні (або навіть в Куїнз), а Едді їздить на «такура спірит» замість «б'юік електри», що з того? Ніякого значення це не має. А має значення тільки одне, і ось це одне заважає Сюзанні повернути важіль і направити скутер до Едді.
  
  А раптом він не дізнається її?
  
  Раптом, повернувшись до неї, побачить лише бездомну чорну жінку, що сидить на триколісному скутері з електромотором, акумулятор якого скоро здохне, чорну жінку без грошей, без одягу, без адреси (не в цьому де і коли, скажіть: спасибі, сеі) і без ніг? Бездомну чорну жінку, що не має до нього ніякого відношення? А якщо він все-таки впізнає її, десь у глибинах свідомості, але відмовиться від неї так само рішуче, як Петро відмовився від Ісуса, тому що ці спогади дуже болючі?
  
  А може, все буде набагато гірше, і, коли він повернеться до неї, вона побачить порожні, випалені очі давно сидить на голці наркомана? Якщо, якщо, якщо, суцільні якщо, і тут починається снігопад, якому належить у найближчому часі вибілити весь світ.
  
  Припини скиглити і їдь до нього, — каже Роланд. — Не для того ти протистояла Блейну, тахинам у «Синіх небесах» і тварі під замком Дискордия, щоб зараз підібгати хвіст і втекти, адже вірно? Звичайно, тобі вистачить духу під'їхати до нього.
  
  Але у неї немає впевненості, що дістане, поки вона не бачить свою руку, піднімається до важеля на кермі. Але перш ніж вона встигає повернути його, в голові знову лунає голос стрілка, тільки тепер у ньому звучить смішок:
  
  Може, спочатку тобі захочеться кою від чого позбутися, Сюзанна?
  
  Вона дивиться вниз і бачить заткнутый за пояса револьвер Роланда, зовсім як мексиканський bandito's pistola[233] або піратська абордажні шаблі. Вона витягує револьвер, відзначає, як зручно лежить він на руці... наче йому там саме місце. Розлучатися з ним — все одно що розлучатися з коханим, думає вона. І адже їй немає необхідності розлучатися, чи не так? Питання лише в тому, кого вона любить більше? Людини або револьвер? Всі інші висновки підуть з цього.
  
  Імпульсивно вона відкидає барабан і бачить, що патрони в гніздах зовсім старі, їх гільзи потьмяніли.
  
  Цими не постреляешь, — думає вона... і не знаючи, звідки йому це відомо, точно називає причину: — Вони намокли.
  
  Вона дивиться в стовбур, і їй чомусь стає сумно: через стовбур неба не видно. Він забитий. І, судячи з усього, забитий зі стародавніх часів. Цей револьвер більше ніколи не вистрілить. Так що і вибір їй робити нема чого. Для цього револьвера все скінчено.
  
  Сюзанна, однією рукою тримаючи револьвер з рукояткою з сандалового дерева, інший повертає важіль. Маленький скутер (вона називала його Хо-3, хоча назва ця вже тане в пам'яті) безшумно котиться вперед. Проїжджає повз зеленого барильця-урни з написом ЗБЕРІГАЙТЕ СМІТТЯ У НАЛЕЖНОМУ МІСЦІ на боці. Жбурляє револьвер Роланда в бочонок. Від скоєного у неї щемить серце, але сумнівів, що так треба, немає. Револьвер важкий, і він пірнає в купу обгорток, пакетиків з-під їжі і газет, як камінь у воду. Вона досить довго пробула стрільцем, щоб шкодувати при розставанні з таким надійним зброєю (нехай подорож між світами і вивело його з ладу), але вона вже стала і жінкою, яку турбує її майбутнє, і їй не хочеться зменшувати хід або озиратися назад, тим більше з минулим покінчено: вона зробила все, що від неї вимагалося.
  
  Перш ніж вона встигає дістатися до чоловіка з чашкою з вощеного паперу, він повертається. На ньому дійсно фуфайка з написом Я П'Ю «НОЗЗ-А-ЛА», але це вона ледь помічає. Перед нею він, і ось це вона помічає дуже добре. Едуард Кантор Дін. Але і це стає другорядним, тому що в його очах вона бачить саме те, чого так боялася. Абсолютна подив. Він її не знає.
  
  Потім, нерішуче, він посміхається, і цю посмішку вона пам'ятає, завжди любила її. Знову ж ніякий він не наркоман, вона розуміє це відразу. Бачить по обличчю. А перш за все по очах. Хор з Гарлема співає, а він простягає їй чашку гарячого шоколаду.
  
  — Слава Богу, — каже він. — Я вже подумав, що шоколад мені доведеться пити самому. Що голоси — плід моєї уяви, і я просто божеволів. Це... ну... — Він замовкає, подиву в очах ще додається, хоча начебто більше нікуди. — Послухай, ти приїхала сюди заради мене, правда? Будь ласка, скажи мені, що я не виглядаю в твоїх очах посміховиськом. Тому що я зараз нервую зовсім як довгохвостий кіт у кімнаті, заставленій кріслами-гойдалками.
  
  — Ні, звичайно, — відповідає вона. — Ніякий ти не посміховисько. — Вона згадує історію Джейка про голоси, які сперечалися в його голові, один кричав, що він мертвий, інший — що живий. І обидва свято вірили в те, що говорили. Вона, хай і не повною мірою, уявляла собі, як це жахливо, чути в голові інші голоси, тому що дещо знає про інших голосах. Дивних голосах.
  
  — Слава Богу, — вигукує він. — Тебе звуть Сюзанна?
  
  — Так, — киває вона. — Моє ім'я — Сюзанна.
  
  Горло в неї зовсім пересохло, але їй вдається вимовити ці слова. Вона бере у нього чашку і маленькими ковточками, через шар вершків, п'є гарячий шоколад. Він солодкий і гарний смак цього світу. З вулиці доносяться автомобільні гудки, таксисти поспішають хоч щось заробити до того, як снігопад перекриє рух. І звуки ці теж їй подобаються. Посміхаючись, він простягає руку і пере крапельку вершків з кінчика її носа. Від його дотику її пробиває розряд електричного струму, і вона знає, що він теж це відчув. І ось тут їй приходить думка про те, що він знову поцілує її в перший раз, знов ляже в ній перший раз, знову закохається в неї в перший раз. Можливо, він це знає, голоси сказали йому, але вона знає про це з куди більш надійного джерела: з нею все це вже сталося. Ка — колесо, говорив Роланд, і тепер у неї немає сумнівів у тому, що це — істина. Її спогади про
  
  (Серединному світі)
  
  де і коли стрілка стають все більш хиткими, але вона думає, що пам'ятає досить багато, щоб знати: все це з нею вже відбувалося, і ці спогади пов'язані з чимось невимовно сумним.
  
  Але одночасно це хороші спогади.
  
  Ці спогади — диво, ось що це таке.
  
  — Тобі холодно? — запитує він.
  
  — Ні, я в порядку. А що?
  
  — Ти дрожишь.
  
  — Це від солодощі вершків. — А потім, дивлячись на нього, вона висовує язик і злизує дещицю присипаній мускатним горіхом білої піни.
  
  — Якщо тобі зараз не холодно, то буде, — продовжує він. — По радіо сказали, що ввечері буде мороз. Тому я тобі дещо купив. — Із задньої кишені він дістає в'язану шапочку, з тих, що натягують на вуха. Вона дивиться на шапочку і бачить, що на ній вив'язані слова: ЩАСЛИВОГО РІЗДВА.
  
  — Купив у «Брентос», на П'ятій авеню, — говорить він.
  
  Сюзанна ніколи не чула про універмазі «Брентос». «Брентанос» — так, книжковий магазин, але не «Брентос». Але, зрозуміло, в Америці, де вона народилася і виросла, вона не чула ні про напій «Нозз-А-Ла», ні про автомобілі «такуро спірит».
  
  — Голоси присоветовали тобі купити цю шапочку? — Тепер вона його трохи підколює.
  
  Він червоніє.
  
  — Якщо вже на те пішло, фактично так. Приміряй.
  
  Шапочка підходить ідеально.
  
  — Відповідай мені на одне питання, — каже вона. — Хто зараз президент? Ти ж не збираєшся сказати, що це Рональд Рейган,[234] а?
  
  Він кидає на неї здивований погляд, потім посміхається.
  
  — Що? Цей старий-актор, який вів на ті-ві передачу «Дні в Долині смерті»? Ти, звичайно, жартуєш, так?
  
  — Ні. Я завжди думала, що саме ти жартував щодо Ронні Рейгана, Едді.
  
  — Я не розумію, про що ти.
  
  — Гаразд, просто скажи, хто зараз президент.
  
  — Гері Харт,[235] — відповідає він, немов говорить з дитиною. — З Колорадо. Він ледь не вийшов з президентської гонки в 1980 році, я впевнений, ви пам'ятаєте, у зв «Мавпячим справою». А потім сказав: «Та пішли вони всі, якщо не розуміють жартів», і продовжив кампанію. Все скінчилося його беззастережною перемогою.
  
  Він пильно вдивляється в неї, і його посмішка блякне.
  
  — Так ти не граєш мене?
  
  — А ти граєш мене щодо голосів? Які звучать в твоїй голові? Тих самих, що будять тебе в дві години ночі?
  
  Едді мало не в жаху витріщається на неї.
  
  — Як ти можеш це знати?
  
  — Довга історія. Може, колись і розповім тобі, — відповідає вона, думаючи при цьому: «Якщо ще буду її пам'ятати».
  
  — Це не лише голоси.
  
  — Правда?
  
  — Так. Ти мені снишся. Вже кілька місяців. Я чекав тебе. Послухай, ми незнайомі... це божевілля... але тобі є де зупинитися? Ні, я прав?
  
  Вона киває. Копіюючи Джона Уейна[236] (а може, Блейна), відповідає:
  
  — У Доджі я — незнайомець, мандрівник.
  
  Серце її б'ється повільно і гулко, але вона відчуває піднімається хвилю радості. Все буде добре. Вона не знає, що саме і як, але так, все буде добре. На цей раз ка на її боці, а сила ка величезна. Вона знає це з власного досвіду.
  
  — Якщо я запитаю, звідки я знаю тебе... або звідки ти прийшла... — Він замовкає, пильно дивиться на неї, потім продовжує: — ...або як вийшло, що я вже тебе люблю?..
  
  Вона посміхається. Це так приємно, посміхатися, і при цьому половина обличчя більше не болить, оскільки того, що там було (здається, якийсь шрам, вона вже не пам'ятає), більше немає.
  
  — Солоденький, — відповідає вона, — можу лише повторити, це довга історія. З часом ти її впізнаєш... ту частину, яку я ще пам'ятаю. І цілком можливо, нам належить певна робота. Для компанії, яка називається «Тет корпорейшн». — Вона озирається, потім запитує: — Який зараз рік?
  
  — 1987-й, — відповідає він.
  
  — А ти живеш в Брукліні? Чи, може, в Бронксі.
  
  Молодий чоловік, якого привели сюди сни і звучать в голові голоси (з чашкою гарячого шоколаду в руці і в'язаною шапочкою з написом ЩАСЛИВОГО РІЗДВА в задній кишені), починає реготати.
  
  — Господи, та ні ж! Я з Вайт-Плейнс![237] Приїхав на поїзді з братом. Він теж тут. Вирішив ближче подивитися на білих ведмедів.
  
  Його брат. Великий маг і знаменитий наркоман. У неї падає серце.
  
  — Давай я тебе з ним познайомлю.
  
  — Ні, правда, я...
  
  — Слухай, якщо ми будемо друзями, тоді тобі доведеться подружитися і з моїм молодшим братом. Ми дуже близькі. Джейк! Гей, Джейк!
  
  Вона не помічала хлопчика, який стояв біля огорожі, що відокремлює середовище проживання білих ведмедів від решти парку, але тепер він повертається, і її серце мало не вискакує з грудей. Джейк махає рукою і прямує до них.
  
  — Ти снилася і Джейку, — каже їй Едді. — Тільки з цієї причини я знаю, що не з'їхав з глузду. У всякому разі, не з'їхав з глузду більше, ніж інші.
  
  Вона бере Едді за руку, цю знайому улюблену руку. І коли його пальці стискають її, думає, що зараз помре від щастя. У неї буде багато питань, звичайно, питання будуть, але на цей момент головне для неї тільки один. І коли снігопад посилюється, і сніжинки все в більшій кількості починають падати на його волосся, вії, плечі, вона його задає:
  
  — У тебе і Джейка... яка у вас прізвище?
  
  — Торен,[238] — відповідає він. — Це німецьке прізвище.
  
  Перш ніж хто-то з них встигає сказати щось ще, до них приєднується Джейк. Мені говорити вам, що з того самого моменту всі троє жили щасливо? Я цього не скажу, тому що так не буває. Але щастя у них було.
  
  І вони жили.
  
  Жили під покровом променя, який пов'язує Ведмедя Шардика і Черепаху Матурін, проходячи через Темну Вежу, і іноді навіть ставали свідками його чарівництва.
  
  От і все.
  
  Цього достатньо.
  
  Скажіть: дякую.
  
  ЗНАЙДЕНА
  
  (КОДУ)
  
  1
  
  Я розповів всю історію до кінця і задоволений.
  
  Вона — з тих історій (і я готовий поставити на це останній долар), що добрий Бог припасають наостанок, повна чудовиськ, чудес і подорожей. Тепер я можу зупинитися, відкласти перо, дати відпочити старечої руці (тільки, можливо, не назавжди; рука, яка пише історії, живе сама по собі, і інший раз стає неспокійною, їй знову хочеться вхопити перо). Я можу закрити очі на Серединний світ і ті світи, що лежать за ним. Проте декому з вас, а саме вам, належать вуха, без яких жодна історія не проживе і дня, швидше за все мене не схвалять. Ви суворі, орієнтовані на кінцеву мету, не вірите, що вся принадність у самому подорожі, а не в його завершенні, скільки б раз вам не доводили протилежне. Ви — з тих нещасних, хто все ще плутає заняття любов'ю і жалюгідну цівку, яка выпрыскивается в останній момент цих занять (оргазм, зрештою, є спосіб, до якого вдається Бог, щоб сказати нам, що все закінчилося і пора спати). Ви — ті жорстокі, хто заперечує Сірі небеса,[239] куди йдуть втомлені персонажі, щоб відпочити. Ви говорите, що вам хочеться знати, як все склалося. Ви кажете, що хочете піти за Роландом в Башту; ви говорите, що саме за це заплатили свої гроші, це те шоу, яке ви прийшли подивитися.
  
  Я сподіваюся, що багато хто з вас знають: не це головне. Не в розв'язці справу. Я сподіваюся, ви прийшли, щоб послухати історію, а не для того, щоб швидко перегортати сторінки, поспішаючи дістатися до кінцівки. Щоб дізнатися кінцівку, досить відкрити останню сторінку і прочитати, що там написано. Але кінцівки безсердечні. Кінцівка — закрита двері, яку жодна людина (або Менні) не може відкрити. Я написав багато кінцівок, але лише з тієї ж причини, з якої одягаю штани перед тим, як вранці вийти зі спальні: такий вже звичай цієї країни.
  
  Тому, мій дорогий Постійний Читач, ось що я вам скажу: ви можете зупинитися тут. Ви можете зробити так, що вашим останнім спогадом про цю історію стануть Едді, Сюзанна і Джейк в Центральному парку, перший раз знову зібралися разом, слухають, як шкільний хор співає «Що це за дитя?». Ви можете навіть уявити собі, що рано чи пізно Ыш (швидше за все в собачому образі, з довгою шиєю, дивними, з золотими обідками очима і гавкотом, який іноді дуже вже нагадує людську мову) приєднається до них. Це буде чудово, чи не правда? Я от так думаю. І дуже близько до «...вони жили довго і щасливо». «Зійде й так» — ось що сказав би з цього приводу Едді.
  
  Якщо ви підете далі, то, запевняю вас, будете розчаровані. Більш того, у кого-то може розбитися серце. У мене на поясі залишився тільки один ключ, і він може відкрити тільки одну, останню двері, на якій написано:
  
  
  
  
  Те, що знаходиться за дверима, не зміцнить вашу любов до життя, не виросте волосся на вашій лисині, не додасть п'яти років до отпущенному вам строку в цьому світі (не додасть і п'яти хвилин). Немає такого поняття, як хепі-енд.[240] Не зустрічав жодної кінцівки, порівнянної з «жив-був колись».
  
  Кінцівки безсердечні.
  
  Кінцівка — ще один синонім слова прощай.
  
  2
  
  Ви все ще тут?
  
  Дуже добре, тоді пішли. (Ви чуєте мій подих?) Ось Темна Вежа, на краю Крайнього світу. Дивіться на неї, прошу вас.
  
  Дивіться на неї дуже добре.
  
  Ось Темна Вежа на заході.
  
  3
  
  Він підійшов до неї, відчуваючи найдивніше з почуттів: ніби вже бував тут; Сюзанна і Едді називали його дежавю.
  
  Троянди Кан'-Ка Ноу Рей розкривалися перед ним вздовж стежки до Темної Вежі, жовті сонця, сяючі в глибині їх бутонів, здавалося, роздивлялися його, як очі. І крокуючи до цієї сіро-чорної колоні, Роланд відчував, що зісковзує з того світу, який знав усе своє життя. Він выкликал імена своїх друзів і близьких, як, власне, і обіцяв самому собі, выкликал їх в сутінки, на весь голос, тому що не було необхідності зберігати енергію для боротьби з покликом Темної Вежі. Здавшись йому на милість (нарешті), він відчув велике полегшення в своєму житті.
  
  Він выкликал імена своїх compadres і amoras,[241] і хоча кожне ім'я виходило з глибини його серця, всі вони, схоже, не мали відношення ні до чого іншому. Голос його гуркотом грому відносив ім'я за ім'ям до темнеющему багряному горизонту. Він назвав Едді та Сюзанну, він назвав Джейка, і, нарешті, назвав своє ім'я. І коли звуки його затихли вдалині, протрубив ріг. Не у Вежі — на поле троянд, які килимом росли навколо неї. То був голос троянд, які вітали його прихід, зустрічали, як короля.
  
  У моїх снах ріг завжди був моїм, — думав він. — Мені слід було знати, що такого бути не може, тому що мій залишився з Катбертом, на Иерихонском пагорбі.
  
  І тут з вишини прошепотів голос: Тобі вистачило б трьох секунд, щоб нахилитися і підняти його. Навіть в диму і смерті. Трьох секунд. Час, Роланд... все завжди упирається в час.
  
  Роланд подумав, що це голос Променя, того, що вони врятували. Якщо він говорив з вдячності, то міг би не стрясати повітря. Яку користь могли тепер принести йому ці слова? Він згадав рядок з поеми Браунінга: «Я хміль колишнього радісно сглотну».
  
  Його власний досвід говорив про інше. Спогади несли з собою тільки смуток. Вони служили їжею поетам і дурням, солодощами, які залишали гіркий присмак у роті і в горлі.
  
  Роланд на кілька секунд зупинився за десять кроків до дверей з дерева примар» у підставі Вежі, чекаючи, поки остаточно стихне відлуння голосу троянд, сурми рогу. Відчуття дежавю залишалося таким же сильним, практично не залишає сумнівів у тому, що він тут уже бував. І зрозуміло, бував — у десяти тисячах своїх снів. Він подивився на балкон, де раніше стояв Червоний Король, який намагався відкинути ка і все зробити по-своєму. Там, на висоті шести футів над ящиками, в яких лежали кілька снитчей (схоже, ніякого іншого зброї у божевільного старого не було), Роланд побачив два червоні очі, плаваючих в темніючому повітрі, які витріщалися на нього з безмірної ненавистю. А позаду очей бовталися сріблясті (в променях минає за горизонт сонця — червоно-помаранчеві) зорові нерви, які ні до чого не вмикались. Стрілець припустив, що очі Червоного Короля залишаться тут назавжди, оглядаючи Кан'-Ка Ноу Рей, тоді як їх господар буде блукати по світу, в який відправили його ластик і третє око Художника. Або швидше за все між світами.
  
  Роланд підійшов до того місця, де стежка впиралася в окантований сталлю прямокутник з чорного дерева примар». На прямокутнику, у верхній половині, красувався сигул, який він тепер знав дуже добре:
  
  
  
  
  У прямокутника він поклав два останніх предмета, що залишилися, з його спорядження: хрест матушки Таліти і револьвер. Коли випростався, побачив, що першого ієрогліфа не стало:
  
  
  
  
  Слово НЕНАЙДЕННАЯ перетворилося в ЗНАЙДЕНА.
  
  Він підняв руку, щоб постукати, але двері відчинилися сама по собі, перш ніж він встиг доторкнутися до неї, відкривши нижні щаблі піднімається по спіралі сходів. Почувся співучий голос: Ласкаво просимо, Роланд із роду Эльда. То був голос Вежі. Це велична споруда склали не з каменю, хоча виглядало воно кам'яним. Але це була жива істота, швидше за все, сам Ган, і биття, яке він відчував у голові навіть за тисячі миль звідси, завжди було биттям життєвої сили Гана.
  
  Каммала, стрілок, каммала-кам-кам.
  
  З дверного отвору в ніс ударив лужної запах, гіркий, як сльози. Запах... чого? Чого саме? Перш ніж він зумів відповісти на це питання, запах зник, і Роланду не залишилося нічого іншого, як задуматися, а не причудился йому цей запах?
  
  Він переступив поріг, і Пісня Вежі, яку він чув завжди, навіть у Гилеаде, де вона ховалася в материнському голосі, співаючим йому дитячі пісеньки, нарешті замовкла. Почувся ще один подих. Двері з гуркотом зачинилися за його спиною, але він не залишився в темряві. Світло йшло від самих спіральних вікон, змішуючись з відблиском заходу.
  
  Кам'яні сходи, досить вузькі, якраз для однієї людини, йшли вгору.
  
  — Ось іде Роланд! — крикнув він, і слова унеслись по спіралі. — Ти, на вершині, почуй мене і прийми з миром, якщо зможеш. Якщо ти мій ворог, знай, що я прийшов без зброї і бажання заподіяти зло.
  
  І він почав підйом.
  
  Дев'ятнадцять ступенів привели його на першу сходовий майданчик (і до кожної наступної вели рівно стільки ж східців). Він побачив відчинені двері, за нею — круглу кімнату. На камінні стіни вирізали безліч накладаються один на одного осіб. Багатьох він дізнався (скажімо, Келвіна Тауера, що схилився над розкритою книгою). Обличчя дивилися на нього, і він чув бурмотіння.
  
  Ласкаво просимо, Роланд, пройшов багато миль і багато світів, ласкаво просимо, виходець з Гилеада, з роду Эльда.
  
  У дальньому кінці кімнати знаходилася ще одна двері, з темно-червоними портьєрами з боків. На висоті шести футів від підлоги, точно на рівні очей, в дверях було маленьке кругле віконце, трохи більше вічка в двері тюремної камери. Кімнату наповнював солодкий аромат, який він дізнався без праці: такий запах йшов від мішечка з сосновим саші, який мати спочатку прив'язувала до його колисці, а потім — до першої ліжка. Цей Аромат відразу витягнув з пам'яті ті давні дні, як завжди вдається ароматів: якщо якесь почуття і служить нам машиною часу, так це нюх.
  
  Потім, як і гіркуватий запах лугу, він зник.
  
  Меблів у кімнаті не було, на підлозі лежав лише один сторонній предмет. Роланд підійшов до нього, нахилився, підняв. Маленька скоба-засувка з кедра, з прив'язаною до неї синьої шовкової стрічкою. Він бачив такі штучки, давним-давно, в Гилеаде. Один час сам мав таку. Коли кістяна пила розрізала пуповину тільки що народженого немовляти, відокремлюючи мати від дитини, таку скобу встановлювали трохи вище пупка дитини, де вона і залишалася, поки відросток пуповини не відвалювався разом з нею (сам пупок називався тет-кан ка-Ган). Цей шматочок шовку на скобі говорив про те, що вона належала хлопчикові. Скоби дівчаток пов'язували рожевою стрічкою.
  
  Так це моя скоба, — подумав Роланд. Ще кілька миттєвостей він, як зачарований, роздивлявся її, потім поклав туди, де вона лежала раніше. Де їй саме місце. Коли підвівся, побачив личко немовляти
  
  (Так, це і є мій маленької дорогий бей-бо? Якщо ти так кажеш, нехай так буде!)
  
  серед безлічі інших осіб. Перекошене обличчя, немов перший ковток повітря поза материнського лона йому абсолютно не сподобався, тому що вже пахнув смертю. Скоро йому належало дати оцінку знову сформованій ситуації гучним криком, який розійдеться по апартаментів Стівена і Габриэли, викликавши усмішку полегшення на обличчях слуг і друзів, які його почують (тільки Мартен буде хмуритися). Пологи завершилися, і дитина народилася живою, скажіть спасибі Гану і всім богам. У роду Эльда з'явився продовжувач і, отже, шанс, що гідне жалю зісковзування світу до загибелі ще можна звернути назад.
  
  Коли Роланд виходив з кімнати, відчуття дежавю ще більш посилився. Як і відчуття того, що він увійшов у тіло самого Гана.
  
  Він повернувся до сходів і продовжив підйом.
  
  4
  
  Наступні дев'ятнадцять сходинок привели його на другу сходовий майданчик і до другої кімнаті. Тут на круглому підлозі валялося безліч клаптиків тканини. Роланд не сумнівався, що всі вони — від дитячої пелюшки, подертій злісним непроханим гостем, який потім пройшов на балкон, щоб поглянути на поле троянд, і виявив, що повернутися в кімнату можливості у нього немає. Він був дуже хитрий, злобен і мудрий... але в кінці кінців допустив помилку, і тепер йому доведеться розплачуватися за неї до кінця століть.
  
  Якщо він хотів тільки поглянути на поле троянд, чого потягнув з собою весь боєзапас, коли виходив на балкон?
  
  Тому що це було його спорядження, яке він завжди носив на спині, — прошептало одна з осіб, висічених на вигнутій стіні. Особа Мордреда. Тепер Роланд не бачив у ньому ненависті, тільки печаль і тугу покинутої дитини. І самотністю особа це суперничало з паровозним гудком в безмісячної ночі. Ніхто не прикріплював скобу до пупка Мордреда, коли той увійшов у цей світ, а свою матір він зжер в першу трапезу. Ніякої скоби, ніколи в житті, бо Мордред ніколи не був членом тета Гана. Ні, тільки не він.
  
  Мій Червоний Батько нікуди не ходив беззбройним, — прошептало кам'яне обличчя. — Особливо якщо перебував далеко від свого замку. Він був божевільний, але не до такої міри.
  
  У цій кімнаті пахло тальком, який сипала його мати, коли він лежав голий на рушник, після ванни, і грав тільки що відкритими для себе пальцями ніг. Вона присипала тальком роздратування на шкірі, наспівуючи при цьому:
  
  Непосида, хлопчик мій,
  
  День закінчений, дорогий.
  
  Цей запах зник так само швидко, як і з'явився.
  
  Роланд підійшов до маленького віконця, переступаючи через обривки пелюшки, і заглянув у нього. Позбавлені тіла очі відчули присутність стрілка і важко перекинулися до нього. У погляді читалися лють і відчуття втрати.
  
  Виходь, Роланд! Виходь, щоб ми могли зустрітися лицем до лиця! Як чоловік з чоловіком! Око в око, якщо тебе це влаштує!
  
  — Гадаю, ні, — відповів Роланд, — тому що я не закінчив свої справи. Залишилося небагато, але я їх ще не закінчив.
  
  То було останнє слово, сказане їм Червоному Королю. Хоча божевільний обсипав його думками-криками, намагався він марно, тому що Роланд більше жодного разу не озирнувся. Йому потрібно було підніматися по сходах, заглядати в інші кімнати, перш ніж досягти тієї, що чекала його на вершині.
  
  5
  
  На третьому сходовому майданчику він заглянув у двері і побачив оксамитове вбрання, яке він, безперечно, носив у один рік. Серед осіб на цій стіні він побачив свого батька, тільки набагато більш молодого. Пізніше в його особі додалося жорстокості, причиною тому стали події і відповідальність. Але не тут. Тут по обличчю Стівена Дискейна читалося: немає в світі нічого іншого, здатного доставити йому більше задоволення в порівнянні з тим, що зараз у нього перед очима. В кімнаті стояв солодкуватий, приємний запах, який він дізнався: запах батьківського мило для гоління. Голос-привид прошепотів: Подивися, Габбі, поглянь сама! Він посміхається! Посміхається мені! І у нього новий зуб!
  
  На підлозі четвертої кімнати лежав нашийник його першої собаки, Ринг-А-Левио. Скорочено Рінго. Він помер, коли Роланду не виповнилося й чотирьох, і цим зробив йому подарунок. Тому що трирічній дитині дозволялося плакати над померлим домашнім улюбленцем, навіть хлопчикові, в жилах якого текла кров Эльда. У цій кімнаті до ніздрів Роланда долетів чудовий запах, у якого, правда, не було назви, але він знав: це запах сонця на Повну Землю в шерсті Рінго.
  
  Можливо, двома десятками поверхів вище кімнати Рінго, в такій же кімнаті на підлозі лежали хлібні крихти і покрите пір'ям понівечене тільце, яке колись належало соколу Давидові, не домашньому улюбленцю, а, звичайно ж, другу. Першою з тих багатьох, ким пожертвував Роланд на шляху до Темної Вежі. Тут, на стіні Роланд побачив Давида, відбитого в польоті: розправивши короткі крила, він кружляв над придворними Гилеада (Мартена-чарівника серед них не було). Ще раз Давида висікли в скелі ліворуч від дверей, що ведуть на балкон. Тут він склав крила і падав на Корту, як сліпа куля, не звертаючи уваги на підняту палицю Корту.
  
  Стародавні часи.
  
  Стародавні часи і стародавні злочину.
  
  Неподалік від Корту він побачив смеющееся обличчя повії, з якою Роланд-хлопчик провів ту ніч. В кімнаті Давида стояв запах її парфумів, дешевих квіткових духів. І коли стрілець вдихнув цей запах, йому згадалися дотику до її лобковим волоссям. Його шокувало те, що він згадав зараз: коли його пальці ковзали до її солодко-вологою щілини, він думав про себе, маленькому, щойно з ванни, відчуває руки матері.
  
  Тут його член почав набухати від припливу крові, і Роланд в страху покинув цю кімнату.
  
  6
  
  Захід більше не освітлював йому шлях, тепер світилися тільки вікна: скляні очі були живими, скляні очі дивилися на беззбройного прибульця. За стінами Темної Вежі троянди Кан'-Ка Ноу Рей закрилися до наступного світанку. Частина розуму Роланда ще дивувалася тому, що він все-таки тут; що одне за іншим йому вдалося подолати всі перешкоди, що зустрілися на шляху, ні на йоту не відступивши від початкового задуму. Я схожий на роботів Стародавніх людей, — подумав він. — Вони або виконують завдання, заради якої їх створили, або розбиваються вщент, намагаючись її виконати.
  
  Інша частина розуму не дивувалася анітрохи. Цій частині приходили ті мрії, що і повинно бути, приходили Променів, ця темна частина знову подумала про розі, випав з пальців Катберта... Катберта, який зустрів смерть, сміючись. Ріг міг і до цього часу лежати там, де впав, на кам'янистому схилі Иерихонского пагорба.
  
  І зрозуміло, я бачив ці кімнати ранішеде! Вони, зрештою, розповідають мені моє життя.
  
  Дійсно, розповідали. Поверх за поверхом, історія за історією (не згадуючи смерть за смертю) піднімаються кімнати Темної Вежі переказували події життя Роланда Дискейна і його пошуків Темної Вежі. У кожній лежало нагадування про минуле, у кожній стояв особливий запах. Деяким років присвячувалася не одна кімната, а кілька, але на кожен рік припадала хоча б одна. І після тридцять восьмої кімнати (тридцять вісім — двічі по дев'ятнадцять, якщо ви відразу не звернули на це увагу) у нього виникло бажання більше нікуди не заглядати. Тому що в цій кімнаті стояв обгорілий стовп, до якого раніше прив'язали Сюзан Дельгадо. Він не увійшов в цю кімнату, але подивився на стіну. В цьому не міг їй відмовити. «Роланд, я люблю тебе!» — кричала Сюзан Дельгадо, і він знав, що це правда, тому що дізнатися Сюзан він міг тільки за її любові. Бо, незважаючи на любов, її все ж спалили.
  
  Це місце смерті, — думав він, — і не тільки тут. Всі ці кімнати. Всі поверхи.
  
  Так, стрілок, — прошепотів голос Вежі. — Але тільки тому, що такими їх зробила твоє життя.
  
  7
  
  Стоячи зовні, Роланд вирішив, що висота Вежі близько шестисот футів. Але заглянувши в соту кімнату, а потім у двохсоту, подумав, що по шістсот футів підйому відміряв вже вісім разів, і дистанція, залишена позаду, наближалася до відстані, що його друзі з американської сторони називали мілею. Такої кількості поверхів просто не могло бути, не існувало Веж висотою з милю, але він все піднімався і піднімався, мало не бігом, і зовсім не втомлювався. Одного разу в голову прийшла думка, що до вершини йому не дістатися, що висота Вежі настільки ж нескінченна, як нескінченно час. Але після короткого роздуми відкинув цю думку: Вежа розповідала його життя, вона, звичайно, видалася довгою, але ні в якому разі не вічною. І якщо був початок, зазначене скобою-засувкою з кедра з прив'язаною до неї синьою стрічкою, то повинен бути і кінець.
  
  І швидше за все, дуже скоро.
  
  Світ, який він відчував всередині очей, розгорявся все сильніше і більше не здавався таким синім. Він пройшов кімнату з Золтаном, птицею з хатини травоеда. Минув кімнату з насосом з атомним приводом, який стояв на Дорожньої станції. Піднімаючись сходами, пройшов повз кімнати з дохлим омароподобным чудовиськом, і тепер світ, який він відчував, все набирав яскравість, а від синяви не залишилося нічого.
  
  Це був...
  
  Він уже не сумнівався, що це був...
  
  Це був сонячний світло. За стінами Темної Вежі панували густі сутінки, якщо не ніч, над нею сяяли Стара Зірка і Стародавня Матір, але Роланд не сумнівався, що бачить (або відчуває) сонячне світло.
  
  Він піднімався, не заглядаючи в кімнати, не принюхуючись до запахів минулого. Сходи звужувалася, його плечі вже чіпляли згинаються стіни. Пісні закінчилися, якщо тільки не вважати піснею вітер, ось його Роланд чув.
  
  Він минув останню відкриту двері. На підлозі в крихітній кімнатці, що перебувала за нею, лежав альбом зі стертим особою. На папері залишилися тільки два червоних, люто гарячих очі.
  
  Я досяг цього. Я до нього добрався.
  
  Так, і був сонячне світло, каммала сонячне світло, всередині очей і чекає його. Гарячий, він обпікав шкіру. І вітер теж посилився, ревів у вухах. Немов не міг пробачити. Роланд подивився на спіраллю йдуть вгору ступені; тепер його плечі терлися об стіни, тому що прохід шириною не перевищував гробу. Ще дев'ятнадцять ступенів, і кімната на вершині Темної Вежі буде його.
  
  — Я йду! — крикнув він. — Якщо ти мене чуєш, слухай добре. Я йду!
  
  Одну на інший долав він ступені, випрямивши спину, гордо піднявши голову. Інші кімнати зустрічали його відчиненими дверима. Шлях у цю перегородила двері з дерева примар» з єдиним вирізаним на ній словом. І слово це було:
  
  РОЛАНД
  
  Він схопився за ручку. З вигравіруваним на ній дикою трояндою, яка обплутала револьвер, один з тих великих древніх револьверів, які належали його батькові і які він втратив навіки.
  
  Однак вони знову стануть твоїми, — прошепотів голос Вежі і голос троянд: ці два голоси злилися в один.
  
  Що ти таке кажеш?
  
  Відповіді він не почув, але ручка повернулася під його пальцями, і, можливо, це була відповідь. Роланд відкрив двері на вершині Темної Вежі.
  
  Побачив і все зрозумів відразу, знання це обрушилося на нього, як удар кувалди, гаряче, як сонце пустелі, яка була апофеозом всіх пустель. Як багато разів він піднімався з цим ось сходах, після чого його спускали вниз, розгортали, відправляли назад? Не в самий початок (там ще можна було щось змінити і зняти тимчасове прокляття), але в той самий момент в пустелі Мохайн, коли він нарешті усвідомив, що бездумний, не підлягає сумнівам похід може завершитися успішно? Скільки разів він подорожував по петлі, схожою на скобу-засувку, яка коли-то відвалилася від його пупка, його власного тет-ка кан Ган? І скільки разів йому ще доведеться пройти цю петлю?
  
  — О ні! — закричав він. — Будь ласка, тільки не це! Пожалійте мене! Проявіть милосердя!
  
  Руки все одно штовхали його вперед. Руки Вежі не знали, що є милосердя.
  
  Вони були руками Гана, руками ка, і вони не знали, що є милосердя.
  
  Він відчув запах лугу, солончаки, гірка, як сльози. За дверима починалася пустеля: біла, осліплюючий, безводна, рівна як стіл, хіба що на горизонті виднілися оповиті серпанком гори. А з-під запаху солончаку пробивався запах бестравы, яка приносила солодкі сни, нічні кошмари, смерть.
  
  Але не для тебе, стрілець. Для тебе — ніколи. Ти ускользаешь. Ти меркнешь. Можу я бути гранично відвертим? Ти продовжуєш свій шлях.
  
  І завжди ти забуваєш про попередній раз. Для тебе кожен раз стає першим.
  
  Він зробив ще одну спробу відступити. Марно. Ка була сильнішою.
  
  Роланд з Гилеада пройшов через останню двері, ту саму, яку завжди шукав, ту саму, яку завжди знаходив. І вона м'яко зачинилися за ним.
  
  8
  
  Стрілець постояв, хитаючись з боку в бік. Подумав, що ледь не відключився. Звичайно, винна спека; ця клята спека. Дув вітерець, але такий сухий, що не приносив полегшення. Він дістав бурдюк з водою, прикинув по вазі. Скільки залишилося? Розумів, що не варто пити, чи не настав час пити, але все одно зробив ковток.
  
  На мить відчув, що він зовсім в іншому місці. Можливо, в самій Вежі. Але пустеля підступна і сповнена міражів. А Темна Вежа стоїть в тисячах коліс. Спогад про те, що він тільки що піднявся по тисячам ступенів, заглянув у багато кімнати, зі стін яких на нього дивилися багато осіб, вже пропадало, тануло.
  
  «Я дійду до неї, — подумав він, мружачись на безжалісне сонце. — Клянуся іменем мого батька, дійду».
  
  «І, можливо, на цей раз, якщо ти потрапиш туди, все буде інакше», — прошепотів голос, зрозуміло, голос непритомного стану, до якого так легко може довести пустеля, бо про яке іншому разі могла йти мова? Він тут, і ніде більше, ні дати ні взяти. У нього немає почуття гумору, і він не може похвалитися багатою уявою, але він непохитний. Він — стрілець. І в серце, нехай і в самій глибині, ще відчував гірку романтику свого походу.
  
  Ти з тих, хто ніколи не змінюється, — якось сказав йому Корт, і в його голосі, Роланд міг у цьому заприсягтися, звучав страх... хоча чого Корт міг боятися його, хлопчака, Роланд сказати не міг. — Це стане твоїм прокляттям, хлопець. Ти зносиш сотню пар чобіт на шляху в пекло.
  
  І Ванні: Ті, хто не отримує уроків з минулого, приречені повторювати її.
  
  І його мати: Роланд, чому ти завжди такий серйозний? Ніколи не можеш розслабитися?
  
  Однак голос прошепотів це знову
  
  (інакше, на цей раз буде інакше)
  
  і Роланд начебто вловив запах, відмінний від солончаки і біс-трави. Подумав, що це аромат квітів.
  
  Подумав, що це аромат троянд.
  
  Він перекинув мішок зі спорядженням з одного плеча на інше, торкнувся рогу, який висів на правому стегні. Стародавнього рогу, у який коли-то сурмив Артур Эльдский, так, у всякому разі, говорила історія. Роланд віддав його Катберту на Иерихонском пагорбі, а коли Катберт упав, Роланд затримався рівно на стільки, щоб підняти ріг і видути з нього пил смерті.
  
  «Це твій сигул», — прошепотів умолкающий голос, який приніс з собою ніжно-солодкий аромат троянд, запах будинку в літній вечір (О, втраченого!); камінь, троянда, ненайденная двері; камінь, троянда, двері.
  
  Це твоя надія, що на цей раз все може піти інакше, Роланд... що тебе може чекати спокій. Можливо, навіть порятунок.
  
  Пауза, а потім:
  
  Якщо ти встоїш. Якщо не упустити честі.
  
  Він похитав головою, щоб прочистити мізки, подумав про те, щоб ще ковтнути води, відмовився від цієї думки. Ввечері. Коли він розпалить вогнище на кострище Уолтера. Тоді і поп'є. А поки...
  
  А поки слід було продовжити шлях. Десь попереду височіла Темна Вежа. Але ближче, набагато ближче був людина (Людина? Хто це знав?), який, можливо, міг розповісти йому, як дістатися туди. Роланд не сумнівався, що піймає його, а коли спіймає, людина цей заговорить, так, так, так, кажу це на горі, щоб ти почув у долині: Уолтер буде спійманий, і Уолтер заговорить.
  
  Роланд знову доторкнувся до розі, і дотик це дивним чином заспокоювало, немов він ніколи раніше не торкався його.
  
  Пора йти.
  
  Людина в чорному пішов у пустелю, і стрілець рушив слідом.
  
  19 червня 1970 р. — 7 квітня 2004 р.
  
  Я кажу Бога: дякую.
  
  
  
  Додаток
  
  Роберт Браунінг
  
  Чайльд-Роланд дійшов до Темної Вежі[242]
  
  I
  
  І думалось мені, — він у кожному слові брехав.
  
  Виродок старий з хитрим поглядом,
  
  Бажав, щоб цей шлях обрав брехні
  
  Покірно я... отрута жовчі виливав,
  
  Вказував, і бачив: я слухав,
  
  І бачив, як мене поховає незабаром.
  
  II
  
  Навіщо він, з палицею цієї, тут далеко
  
  Покинуть? Тільки щоб збивати з дороги
  
  Тих мандрівників, що до нього дійшли!
  
  Як череп посміхався... згадають чи
  
  Мене — серед залишилися в пилу
  
  Їм були надіслані на загибель — занадто багатьох?
  
  III
  
  Він говорив — я повинен повернути
  
  На ту дорогу, що, як усім відомо,
  
  Відкриє до Темної Вежі важкий шлях...
  
  Я зрозумів мимоволі: це — суть.
  
  Про гордість забути і замкнути ланцюг...
  
  Кінець — і прах, і немає надіям місця.
  
  IV
  
  Я мандрував по стежках всій землі,
  
  І привид звернувся відсвіт мети,
  
  Шукав — і роки під ноги лягли...
  
  Успіху немає, перешкоди настільки ж злі,
  
  І осознанье сильніше, ніж полин,
  
  І травневих сном бажання відлетіли.
  
  V
  
  Я — як хворий, що смерті приречений,
  
  Що живий, на жаль, останні миті.
  
  Вже з друзями розпрощався він,
  
  Вже його не чути жалюгідний стогін...
  
  (Свободою умиранья усыплен,
  
  Одягнений далекій скорботою, наче тінню...)
  
  VI
  
  «А чи є місце серед інших могил?»
  
  «А цвинтар, на щастя, недалеко?»
  
  Обрядів сумних годину вже обраний —
  
  А він ще живе, він слух відкрив,
  
  Намагається відповісти — немає сил!
  
  І немає сорому у смертного порога.
  
  VII
  
  Я — мандрівник. Я страждав. Я бачив зло,
  
  Пророцтва, що залишилися брехнею.
  
  О, мій Загін! Вас стільки полягло!
  
  Смерть — з кожним кроком, загибель — за рогом,
  
  Замовкли клятви, як весняний грім...
  
  Дорога до Темної Вежі — бездоріжжя.
  
  VIII
  
  Тихий, як саме відчай, згорнув
  
  На шлях, що вказав виродок старий.
  
  День жахом непроглядним промайнув,
  
  Тугою захід крізь сутінки глянув,
  
  Й кривавий промінь відблиском блиснув —
  
  До рівнині, повної брехливого чаду.
  
  IX
  
  Але — до мети! Незабаром я опинився
  
  На пустки, бур'яну повної злого.
  
  Дивлюсь назад — дорога і поля.
  
  Тут — мертва безплідна земля
  
  До горизонту стомлює погляд.
  
  Йти вперед — немає для мене іншого!
  
  X
  
  І я йду. На жаль, мені ніколи
  
  Пейзаж настільки безвідрадний не зустрічався...
  
  Квітів іль просто трав — нема і сліду,
  
  Лише бур'янів і тернів череда,
  
  Що захопила землю без сорому...
  
  Тут свіжий лист б дивом здався!
  
  XI
  
  Потворність, безнадійність, злидні —
  
  Сумний цього доля нещасної землі.
  
  Каже Природа: «Глянь, избывши страх,
  
  Іль відвернися... навколо — лише порожнеча.
  
  Доки Суд Останній не настав,
  
  Не проявлю ні малого участья!»
  
  XII
  
  Хтось обпалив вогнем будяк,
  
  До мене паростки останні тягнув?
  
  Хто листя мітлиці злобно спалив,
  
  На повільну смерть її прирік?
  
  Здавалося, той лиходій — сам похмурий рок,
  
  Що, бавлячись, губить все, що існували!
  
  XIII
  
  Понуро стебла тягнуться крізь бруд,
  
  Як волосся страждає чумою.
  
  Земля — криваво-слизова мразь.
  
  Тут сліпий кінь стоїть не рухаючись...
  
  Звідки? Немов диявол, радіючи,
  
  З пекельних бездн привів його з собою!
  
  XIV
  
  Він живий? Про немає! Він мертвий вже сотні років.
  
  Порожні очниці, вітер сплутав гриву,
  
  І плоть гниє, і голий скелет.
  
  Каліцтв таких, я думав колись, ні!
  
  Він, мабуть, став причиною багатьох бід,
  
  Щоб помстилися помстою — настільки глумливою!
  
  XV
  
  Закривши очі, я загляну...
  
  Так перед боєм кубок випивають!
  
  Я до світлих днях пройшов волаю,
  
  Щоб майбутнє не тягло до дна.
  
  Подумай і бийся... я згадую,
  
  Я хміль колишнього радісно сглотну!
  
  XVI
  
  Навіщо з'явився Катберта мені лик,
  
  З усмішкою, що радісно світила?
  
  Майже въяве він в імлі виник,
  
  І засміявся дзвінко, як звик,
  
  І обійняв міцно на єдину мить...
  
  Але ніч печалі одного поглинула!
  
  XVII
  
  Ось Джайлс — і я відважніше не зустрічав.
  
  Не знав сумнівів, страху і докору,
  
  Був беспощадней гострого меча...
  
  Але він зрадив — і руки ката
  
  В ганьбі обірвали життя до терміну.
  
  І весь Загін з погордою промовчав!
  
  XVIII
  
  Ні — я повернуся на свій жахливий шлях.
  
  Пішов туга ще сумніше!
  
  Ні шелесту, ні звуку... не глянути.
  
  Хоч миші б летючої тут майнути...
  
  Відчай мою здавило груди —
  
  Але... видно що на дорозі далекій.
  
  XIX
  
  З нізвідки — вузька річка.
  
  Тиха і непомітна, як гадюка,
  
  Майже бездвижна!.. У тіні берега.
  
  Тут демони — мені істина порукою —
  
  Від крові відмивають, вірно, руки,
  
  І гладь води взрезают їх рогу.
  
  XX
  
  Змія мала — але скільки отрути в ній!
  
  Вільхи стовбури біля берегів склоненны,
  
  Отравою смертельної напоенны,
  
  Самогубців відчайдушних похмуріший!
  
  Річка вбила соки їх коренів
  
  Погибеллю, в глибинах потаємним.
  
  XXI
  
  Я пішов убрід — о Боже, я ось-ось
  
  Ступлю ногою на чийсь череп стылый!
  
  Спис — опора. Вири — могили,
  
  В них тіло, жива колись, гниє.
  
  Крик щури водяній — і немає сили,
  
  Адже він, як дитячий плач, мене гнітить!
  
  XXII
  
  Брід завершений. Брег новий переді мною.
  
  Там буде краще? Жалюгідна надія!
  
  Бійці, на жаль, зімкнули у смерті вежды,
  
  І полі брані смертної пеленою
  
  Оповите... Стояв тут крик кромішнє.
  
  Хто вижив? Жаби в нежиті нічний...
  
  XXIII
  
  Так, вірно, поле битви було тут.
  
  Але що звело бійців на бенкет кривавий?
  
  Немає ні сліду їх подвигів і слави,
  
  Згадки немає... Безумців не зрозуміють!
  
  Як хрестоносців ратні забави
  
  Іль як галерних рабів тяжка праця.
  
  XXIV
  
  Форлонга не пройти — тут сталь і сморід.
  
  Хто звернув всі ці механізми,
  
  Зубці колеса ці — проти життя?
  
  Чий погляд божевільний через ці призми
  
  На мертві тіла дивитися був радий?
  
  Чий зуб сталевий вгрызался в смертний пекло?
  
  XXV
  
  І знову — в дорогу... Пісок, туман і морок.
  
  Мертві стовбури. Ліс, вірно, благородний
  
  Тут шелестіла... і став землею холодною.
  
  Божевілля, исступленье! Вірно, так
  
  З непотребу створює собі дурень
  
  Кумир — і з криком носиться безплідно.
  
  XXVI
  
  Немає яскравого плями! Сумний світло,
  
  І мох, що бридко клаптями звисає, —
  
  Так цвіль заржавіла мерехтить.
  
  А ось і дуб, гнилицями одягнений —
  
  За життя боровся, плоть кори взрезая,
  
  І, издыхая, прокляв білий світ!
  
  XXVII
  
  І немає шляху, як і раніше кінця!
  
  Пройшов недалеко, але темрява нічна
  
  Мене примушує зупинитися.
  
  І ворон, вірний супутник мерця,
  
  Ковзаючи, кружляє біля мого обличчя
  
  І рваний плащ, граючи, зачіпає.
  
  XXVIII
  
  Я кинув погляд уперед і усвідомив:
  
  Рівнина обернулася гірським кряжем.
  
  Не досягаю зором моторним
  
  Я нічого — крім суворих скель
  
  І прірв, що ведуть до безднам чорним.
  
  «Як тут пройти?» — я з жахом гадав.
  
  XXIX
  
  Не відразу усвідомив я — як мене
  
  Жорстоко провели! Коли? Не знаю!
  
  У сні? В кошмарі? Тихо відпочиваю.
  
  Закінчений шлях? Іль частину шляху? Але я
  
  Майже здався — і пастка зла
  
  Відкрилася вже, забуттям маня...
  
  XXX
  
  І раптом — обпекло. І раптом я зрозумів — так!
  
  Ось це місце! За двома горбами,
  
  Що, як бики, сплетені рогами,
  
  Зійшлися в бою!.. а далі — скель чреда,
  
  Гора... Дурень, ти стільки йшов сюди!
  
  Ти кликав, штовхав, бив себе роками!
  
  XXXI
  
  Що ж у серці гір? Так — Вежа, Боже мій!
  
  Покритий мохом камінь, вікна сліпі
  
  І тримає світ собою?! Як безглуздо!
  
  Несе всю силу мощі тимчасовою?
  
  Над нею летять століття в імлі нічній,
  
  Пронизує тремтіння мене, як вітру виття!
  
  XXXII
  
  Як не бачити?! Її вкрила ніч?
  
  Не вірю! День вже зайнявся і згинув,
  
  Захід сонця промені останні скинув
  
  На гори і пагорби, і сутінок хлинув
  
  Мені в очі, що побачили беспорочь:
  
  «Кінець творення світу не допомогти!»
  
  XXXIII
  
  Як не чути?! Але повітря повнить звук,
  
  Він наростає, як набат над битвою,
  
  Він повнить дзвоном, громом все навколо,
  
  І імена товаришів забутих,
  
  Що йшли зі мною, мені називає раптом.
  
  О, сміливці! Втрачені, вбито!
  
  XXXIV
  
  Мить — і вони повстали з могил,
  
  Прийшли до мене сумними пагорбами,
  
  І кожен — мій оплот, вогонь і прапор!
  
  Я, їх дізнавшись, коліна схилив,
  
  Підняв свій вірний ріг — і протрубив
  
  В ім'я їх, загиблих, грішних, полеглих:
  
  «Ось Чайльд-Роланд дійшов до Темної Вежі!»
  
  
  
  Авторське післямова
  
  Іноді я думаю, що написав про книгах циклу «Темна Вежа» більше ніж самої Темної Вежі. Ці писання включають в себе зростаючий раз від разу синопсис (або «Короткий зміст») на початку перших п'яти томів і післямови (по більшій частині абсолютно не потрібні і, якщо дивитися на них по закінченні часу, дратівливі) в кінці кожного. Майкл Уэлан, чудовий художник, який ілюстрував як перший том, так і цей, останній, показав себе і першокласним літературним критиком, коли після прочитання гранки «Темної Вежі VII» висловився в тому сенсі, і з таким незвичним для слуху прямотою, що досить-таки легковажне післямова, яким я забезпечив цю книгу, вносить дисонанс і недоречно. Я прочитав післямова ще раз і зрозумів, що він правий.
  
  Першу половину цього написаного з добрими намірами, але дійсно не в'яжучого з попереднім текстом есе можна знайти у вигляді вступу в будь-якому з чотирьох перших томів; вона називається «Про суті дев'ятнадцяти». Я вже подумав про те, щоб залишити сьомий том без всякого післямови: нехай відкриття Роланда на вершині Вежі стане моїм останнім словом в цій історії. Але потім зрозумів, що доцільно торкнутися ще один момент, більш того, необхідно торкнутися. Я кажу про моїй присутності в моїй книзі.
  
  У цього літературного прийому є розумний науковий термін «метареализм». Я його ненавиджу. Я ненавиджу його претензійність. Я в цій історії тільки з однієї причини: з якогось часу я знав (свідомо — після написання «Безсоння» в 1995 р., підсвідомо — тимчасово втративши слід батька Доналда Каллагэна ближче до кінцівці «Жеребкування»), що багато з моїх творів так чи інакше співвідносяться з світом Роланда і його історією. Оскільки написав їх саме я, припущення про те, що я — частина ка Роланда, мені здалося логічним. Моя ідея полягала в тому, щоб використовувати цикл історій про Темної Вежі як підведення підсумків, об'єднання максимальної кількості з написаних раніше творів під крилом одного über[243] — історії. Знову ж мова тут йде не про претензійності (і сподіваюся, цей цикл таким не здається), а лише про спосіб показати, як життя впливає на мистецтво (і навпаки). Думаю, якщо ви прочитали останні три томи, то зрозумієте, що в цьому контексті вони підводять основу під мої розмови про відхід на відпочинок. У якомусь сенсі мені тепер нема чого сказати. Після того, як Роланд досяг своєї мети... і я сподіваюся, читач побачить, що, знайшовши Ріг Эльда, стрілок, можливо, знайде шлях до розв'язання своїх проблем. Може, навіть до спокути гріхів. Адже Все підпорядковувалося однієї мети — дійти до Башти, ви розумієте (моєму, точно так само, як і Роланда), і вона нарешті досягнута. Вам, можливо, не сподобається те, що знайшов Роланд на вершині, але це вже зовсім інше питання. І не пишіть мені на цей предмет сердиті листи, бо не стану я на них відповідати. Сказати мені про це більше нічого. Мене самого така кінцівка не сильно радує, якщо ви хочете знати правду, але це правильна кінцівка. Власне, єдина кінцівка. Ви повинні пам'ятати: не я вигадую; всього лише записую те, що бачу.
  
  Читачі будуть міркувати про те, наскільки «реальний» Стівен Кінг, який з'явився на цих сторінках. Відповідь: не так щоб дуже, хоча той Стівен Кінг, якого зустріли Роланд і Едді в Бриджтоне («Пісня Сюзанни»), дуже схожий на Стівена Кінга, яким він, пам'ятається, був у той час. Що ж стосується Стівена Кінга, який з'являється в цьому завершальному томі... давайте скажемо так: моя дружина попросила мене не давати фанам цього циклу дуже вже точної інформації про те, де ми живемо і які ми насправді. Я з цим погодився. Не тому, що хотів (я думаю, один з приводних ременів — прорив вигаданого світу у світ реальний). Справа в тому, що моє писання — частина не тільки мого життя, але і її, і вона не повинна нести якісь незручності із-за того, що любить мене і живе зі мною. Тому я сильно підправив географію західного Мена, довіряючи читачам в тому, що вони зрозуміють, чому я це зробив. Так що якщо у вас виникне бажання завітати до нас і привітатися, будь ласка, ще раз подумайте, перш ніж виїжджати з дому. У мене і моїх близьких набагато менше можливостей на усамітнення, ніж нам би хотілося, і у мене немає бажання ще більше звужувати ці рамки, вже вибачайте. Я знайомлюся з вами через мої книги. Дозвольте їм стати і вашим засобом знайомства зі мною. Цього достатньо. А від особи Роланда і його ка-тету (тепер розпався, на жаль) я дякую вам за те, що прийшли і розділили зі мною їхні пригоди. Ні на один проект у моєму житті я не поклав стільки сил, і я знаю (ніхто не знає цього краще за мене), що повністю успішним назвати його не можна. Та й хіба може бути такою хоч один твір, створене уявою? Тим не менше я не віддам тому жодної хвилини з того часу, що прожив в де і коли Роланда. Ці дні в Серединному і Крайньому світах були дивовижні. В ці дні моя уява працювало так чітко, що я міг понюхати запах пилу і почути тріск шкіри.
  
  Стівен Кінг
  
  21 серпня 2003 р.
  
  Темна Вежа: путівник
  
  Я не забув обличчя мого батька, Доналда Вінсента, який ступив на пустку в кінці стежки.
  
  1 липня 1929-3 січня 2003
  
  
  
  Абревіатури згаданих творів
  
  ТБ-1 (DT-1): «Стрілець» (The Gunslinger)
  
  ТБ-2 (DT-2): «Витяг трьох» (The Drawing of the Three)
  
  ТБ-3 (DT-3): «Безплідні землі» (The Wasted Lands)
  
  ТБ-4 (DT-4): «Чаклун і кристал» (Wizard and Glass)
  
  ТБ-5 (DT-5): «Вовки Кал'ї» (Wolves of the Calla)
  
  ТБ-6 (DT-6): «Пісня Сюзанни» (Song of Susannah)
  
  ТБ-7 (DT-7): «Темна Вежа (The Dark Tower)
  
  ЖР (SL): «Жереб» (salem's Lot)
  
  ПР (ST): «Протистояння (The Stand)
  
  НС (DS): «Чотири сезони» (Different Seasons)
  
  ТАЛ (TT): «Талісман» (The Talisman)
  
  ГД (ED): «Очі дракона» (The Eyes of the Dragon)
  
  TMM (TK): «Томминокеры» (The Tommyknockers)
  
  БСС (INS): «Безсоння» (Insomnia)
  
  PM (RM): «Роза Марена» (Rose Madder)
  
  ССЭ (LS): «Смиренні сестри Элурии» (The Little Sisters of Eluria)
  
  СвА (НА): «Серця в Атлантиді» (Hearts in Atlantis)
  
  КПК (OW): «Як писати книги» (On Writing)
  
  ЧД (BH): «Чорний будинок» (Black House)
  
  ВП (ЇЇ): «Усе гранично» (everything's Eventual)
  
  ПКБ (FB8): «Майже як „б'юік“» (From a Buick 8)
  
  
  
  ВСТУП
  
  Є й інші світи, крім цього
  
  «Все починається з пошуків і доріг, що ведуть вперед, але всі дороги ведуть в одне місце — туди, де відбувається страта. Крім, бути може, дороги до Вежі». [244]
  
  (ТБ-1)
  
  «Усе в цьому світі або тихо издыхает, або розвалюється на частини, — байдуже промовив він. — А сили, якими тримається цей світ — і не тільки в просторі, але і в часі і розмірі, — теж вичерпують себе... Промені падають».
  
  (ТБ-3)
  
  «Насправді, якщо ти вийшов на пошуки Темної Вежі, тебе вже не турбує час».
  
  (ТБ-1, передмова)
  
  Стрілець в'їжджає в місто, випроставшись у сідлі. На стегнах висять два великих, вселяють страх револьвера. Він сумує про своєї давно померлої єдиною коханою. Розбите піаніно грає в салуні, розташованому поруч з тим місцем, де він зупинив коня. Хтось намагається наблизитися до нього ззаду, він обертається з швидкістю блискавки, вихопивши револьвери, готовий до бою, але перед ним або міської п'яниця, або сільський дурник.
  
  Хоча вищезазначене нагадує епізод з «Стрілка», коли Роланд в'їжджає в місто Талл і зустрічає Норта Травоеда, нещодавно повстав з мертвих, цей уривок взято з першої сторінки «Слейда», політичної сатири в жанрі вестерну[245] який Стівен Кінг публікував з продовженням у студентській газеті «Мен кампус» з червня по серпень 1970 р.
  
  Якісь моменти цієї історії відображені в романі «Чаклун і кристал», написаному чверть століття потому. Любов усього життя Слейда, міс Роллі Пічтрі з Падуки (зверніть увагу!), штат Іллінойс, мертва. Сем Колумбайн вбив батька Сандри Доусон, ранчера, і намагається заволодіти його землею. Від Сандри Доусон лише короткий крок до Сюзан Дельгадо, батька якої вбили, після чого його земля і належне йому майно потрапили до Харту Торину. Господаря Сандри теж звуть Харт.
  
  Колумбайн наймає бандитів, іншими словами, Великих мисливців за трунами, і «Стусани» Чи їздите Регуляторами. Похмурий персонаж зі смертельно небезпечною змією, домашньою улюбленицею, з часом трансформувався в чаклунку Ріа. Слейд вимовляє фрази в стилі Клінта Іствуда.[246]. Один з персонажів, не Слейд, втрачає два пальці, вказівний і середній на одній руці. В історії безпосередньо згадується її автор, Стівен Кінг. Коли справа стосується вбивства людей, Слейд веде себе трохи більш невимушено, ніж Роланд,[247] та історія закінчується тим, що стрілець надто ніжно обіймає коня за шию, коли вони йдуть в пурпуровий захід.
  
  Поки Слейд зі своїми грізними «сорокапятками»[248] крокував вулицями Дід-Стир-Спрінгс, його творець, Стівен Кінг, приступив до більш серйозного почину, епопеї, на яку, зрозуміло, з перервами, у нього пішло тридцять п'ять років.
  
  У вступі до «Смиренним сестрам Элурии» Кінг пише: «Якщо у мене і є головне твір життя, так це ще не закінчена семитомная сага про Роланда Дискейне з Гилеада і його пошуках Темної Вежі — осі існування» (ВП). «Головне твір» і «ще не закінчена», використані в одному реченні, дозволяють припустити, що на початку 2002 року, коли на прилавках з'явилася збірка оповідань «Усе гранично», Кінг досить далеко просунувся до завершення цієї епопеї.
  
  Незабаром після того, як Кінг дописав останні три томи, і були оприлюднені дати їх публікації, видавництва «Вікінг», «Скрибнер» і «Доналд М. Грант» процитували письменника в загальному прес-релізі: «Темна Вежа займала більшу частину життя і моєї літературної кар'єри. Я хотів завершити її як для читачів, які прикипіли до неї, так і для себе... Для мене це і фінал, і возз'єднання, все разом. У ці три книги я вклав усе, що міг».
  
  Як вам вже відомо, в епопеї «Темна Вежа» розповідається про пригоди останнього стрілка в дивному світі, який іноді якимось чином перетинається з нашим (якщо ви ще не прочитали усі сім томів, відкладіть цю книгу, тому що далі підуть одні спойлери). Світ Роланда зрушився. Час там непередбачено прискорюється і сповільнюється. Ніч може тривати десять років або наступити опівдні. Змістилися і сторони світу.
  
  Всі повільно розвалюється і в центрі негараздів цього світу, фактично і символічно, Темна Вежа, яка стоїть біля витоків часу». Вона — вісь всіх існуючих всесвітів, і спочатку підтримувалася Променями, які харчувалися невичерпною енергією магії. Не вірячи в існування магії, люди замінили її більш раціональної, зрозумілою... але смертною технікою.
  
  Зовсім юного, але вже стрілку, що вбивала багато разів, Роланду відкривається Темна Вежа, і він розуміє, що вона падає. І якщо вона впаде, його світ, і всі інші світи, включаючи ті, що самої малістю відрізняються від його власного, будуть знищені, і залишиться тільки хаос. В одній з паралельних Америк є автомобіль моделі «такуро спірит», в інший портрет Авраама Лінкольна прикрашає купюру в один долар. В деяких вимірах Рональд Рейган не став президентом, в інших супергрипп знищив якщо не всі, то більшу частину населення. А між нескінченного числа населених людьми світів лежать темні простори, в яких блукають страшні, неймовірні чудовиська.
  
  У Червоного Короля, який збирається правити хаосом після падіння Темної Вежі, є помічники, викрадені з різних світів, відомі, як Руйнівники, завдання яких — прискорити руйнування Променів, що підтримують Вежу. Досягти Вежі і як виправити те, що порушено, — ось мета, яку вибрав Роланд, або завдання, яке поставила перед ним доля.
  
  І Кінг поклав чималу частину свого життя на те, щоб привести Роланда і його супутників, ка-тет, до Темної Вежі.
  
  Ця книга — перша спроба розглянути усі сім томів епопеї, як єдине ціле. Глава 1 присвячена довгій і важкій дорозі до публікації, охоплює період, що починається з того моменту, як Кінг написав свою знамениту першу сходинку в 1970 році, і закінчується виходом у світ «Темної Вежі» в кінці 2004 року.
  
  Книгам епопеї, включаючи первинний та перероблений варіанти «Стрілка», приділено наступні сім голів. У розділі 9 розглянуті твори, романи, повісті та оповідання, тісно пов'язані з епопеєю. Глава 10 присвячена головним героям «Темної Вежі».
  
  У главі 11 досліджується епічний характер походу Роланда, розглядаються впливу, надані творчістю інших авторів, і, особливо, ка. У главі 12 відображені погляди Кінга на мистецтво і творчість, як з позиції автора семитомной епопеї «Темна Вежа», так і одного з персонажів цього твору.
  
  Після заключних фраз, в яких епопея «Темна Вежа» характеризується як головне твір творчості Кінга, в додатках даються дві хронології: фактичних подій, пов'язаних з публікаціями, і вигаданих, що відбуваються в світі Роланда і тих паралельних світах, де подорожують він і члени ка-тету. Глосарій термінів Серединного світу, перелік інтернет-ресурсів і повний текст містичної поеми Роберта Браунінга «Чайлд-Роланд дійшов до Темної Вежі» завершують список додатків.
  
  Тримайтеся поруч зі мною, коли ми будемо перетинати дихаючу жаром пустелі, долати гори, крокувати по березі моря, яке лежить за ними, перебиратися через ріки по разваливающимся мостах, мчати на свихнувшемся поїзді, стріляти в смертельно небезпечних Вовків, переходити з одного світу в інший, оберігати пустир на Манхеттені, звільняти Руйнівників і довго йти по млявою, випаленої Червоним Королем території, поки разом з останнім стрільцем не опинимося на вершині пагорба, звідки він вперше наяву побачить ту саму Вежу, на пошуки якої поклав стільки років. Я обіцяю, що поставлюся до вас краще, ніж Роланд ставився до багатьох з тих, з ким зіштовхувала його життя.
  
  ГЛАВА 1
  
  Довгий шлях до Вежі
  
  «Розкажіть мені історію, з початком, серединою і кінцем, де все пояснюється. Тому що я цього заслуговую... Господи, ви, хлопці, просто не можете зупинитися на цьому місці.
  
  Він помилявся, ми могли зупинитися, де хотіли».
  
  (ПКБ)
  
  Той, хто говорить, не слухаючи, — ньому.
  
  (ТБ-7, епіграф)
  
  Публікація роману «Кладовище домашніх тварин» у 1983 р. стала помітною подією з кількох причин. По-перше, сам Стівен Кінг у кількох інтерв'ю говорив, що це занадто жахлива книга, щоб з'явитися на прилавках магазинів. По-друге, на корінці було слово «Doubleday», назва видавництва, з яким Кінг розлучився кількома роками раніше.
  
  Але куди більш важливими для постійних читачів Кінга стали два слова у списку творів автора, надрукованого на наступній, після титульної, сторінці. Ближче до кінця, між «Куджо» (1981) і «Христиною» (1982) розмістилася рядок: «Темна Вежа» (1982).
  
  Що це було? Роман Стівена Кінга, про який ніхто не чув? Невинна рядок ініціювала підвищену активність читачів Кінга по всьому світу, які протягом наступних двадцяти років постійно вимагали продовження історії про Роланда Дискейне, шукає Темну Вежу.
  
  У 1983 році в одному з книжкових магазинів не було жодних відомостей про «Темної Вежі». Ніхто, схоже, не знав, де і як придбати цю загадкову книгу. Відбувалося все це до настання ери інтернету, інформація ще не була масовим товаром. Товариства фанів практично не спілкувалися між собою. Це сьогодні допитливий читач може отримати вичерпну відповідь на подібне питання, достатньо правильно сформулювавши його для пошукової системи, яка виведе його на інформаційні газетні сайти, сайти фенів, зрештою, на офіційні сайти Стівена Кінга. В інтернеті, в режимі реального часу можна дізнатися, які книжки знаходяться у власників незалежних книжкових магазинів, так і в магазинах, об'єднаних у мережі, а сайти-аукціони постійно пропонують книги як більш не опубліковані, так і раритетні.
  
  В ті часи таких ресурсів не існувало, тому Кінга і його видавців (минулих і тогочасних) завалили листами з одним питанням: «Як я можу придбати „Темну Вежу“?» Приміром, видавництво «Даблдей» отримало більше трьох тисяч таких листів.
  
  Книга, що підняла таку хвилю, мала досить-таки невдалу історію. Кінг показав пару написаних ним фантастичних оповідань своєму літературному агенту, Кірбі Макколі, який подумав, що зможе їх продати. У жовтні 1978 р., незабаром після виходу в палітурці «Протистояння», «Мегезін оф фентезі енд сайєнс фікшн» (ФиСФ) опублікував повість «Стрілець», яка починалася словами «Людина в чорному пішов у пустелю, а стрілок рушив слідом». Сорокастраничная повість закінчувалася укладених у дужки післямовою від Кінга.
  
  
  
  Цим закінчується написана частина першої Книги Роланда, про його похід до Башти, що стоїть біля витоків часу.
  
  * * *
  
  Тобто читачі отримали обіцянку: продовження випливає.
  
  [249]Друга частина Книги з'явилася тільки в квітневому, 1980 р., номері журналу «ФиСФ». І нарешті, після ще одної паузи, тривалої мало не на рік, на сторінках журналу, в досить швидкій послідовності (лютий, липень та листопад 1981 р.) з'явилися ще три уривки, які з першими двома і склали «Темну Вежу». При публікації п'ятого уривка, представленого як остання історія першого циклу, над заголовком помістили невелику оголошення наступного змісту: «Цей цикл буде опубліковано окремою книгою у видавництві „Доналд М. Грант“ обмеженим тиражем навесні 1982 р.». То було перше згадка про книгу, яка двома роками пізніше наробила стільки шуму.
  
  Спочатку Кінг не планував публікувати ці історії окремою книгою. Крім того, що місцем дії став незнайомий світ, на відміну від раніше опублікованих ним романів, цикл не був завершений. У «Політиці малотиражних видань» Кінг каже, що історії приймалися дуже добре, але читацька аудиторія журналу «ФиСФ» відрізнялася від звичайних читачів.
  
  Доналд М. Гранту, директорові видавництва «Провіденс-Коледж», належало своє маленьке видавництво, яке в основному видавало багато ілюстровані романи в жанрі фентезі, в тому числі Роберта Е. Говарда. У 1981 році, виступаючи в «Провіденс-Коледж», Кінг похвалив книги, які Грант публікував багато років. За обідом Грант запитав Кінга, чи немає у нього твору, який він міг би опублікувати у видавництві «Доналд М. Грант». Кінг запропонував «Темну Вежу», і видавець відразу зрозумів, що це той самий проект, який він може успішно реалізувати. Кінг знайшов відсирілу і ледве читає рукопис цвілому підвалі і роздрукував оповідання для публікації в одній книзі.
  
  Великою удачею стало залучення до оформлення Майкла Уэлана. Раніше Уэлан, роботи якого зібрали чимало нагород,[250] ілюстрував малотиражне видання роману «Воспламеняющая взглядом».
  
  Рекламні оголошення про публікації Грантом малотиражного видання «Темної Вежі» з'явилися лише в декількох місцях, в тому числі у п'ятому номері журналу «Уисперс» у серпні 1982 року,[251] присвяченому Стівену Кінгу. У журналі опублікували ілюстрації за мотивами «Стрілка». На обкладинці помістили ілюстрацію «Норт Травоед» роботи Джона Стюарта, а шість інших ілюстрацій Стюарта з'явилися в художньому розділі журналу.[252]
  
  Редактор журналу «Уисперс» Стюарт Дейвід Шифф написав в розділі новин: Грант, можливо, опублікував найважливішу книгу в категорії малотиражних видань. Далі було більш ніж півсторінки похвал достоїнств твору, поліграфічною якістю книги та ілюстрацій Майкла Уэлана. Закінчувалися похвали радою: «Не пропустіть цю книгу».
  
  На жаль, багато пропустили.
  
  Десятитисячне перше видання «Стрілка» стало найбільшим малотиражным виданням в історії... втім, пізніше для нових книг цього автора перший тираж визначався семизначним числом. Раніше тираж будь-якої книги, виданої Грантом, не перевищував трьох з половиною тисяч примірників. В рекламному оголошенні, опублікованому в журналі «Уисперс», не згадувалося передплачене видання, але в передовиці Шифф вказав, що ця частина тиражу в кількості 500 екземплярів буде коштувати 60 доларів, тоді як звичайна книга — двадцять.
  
  * * *
  
  Історія, якій судилося стати центральною в творчості і кар'єрі Стівена Кінга, почалася майже за десять років до публікації першої її частини в журналі «ФиСФ», коли Кінг і його майбутня дружина, Табіта Спрюс, успадкували гори аркушів кольорового паперу, толстой, як картон, і «нестандартного формату» (ТБ-1, післямова).
  
  До безмежних можливостей п'ятисот листів яскраво-зеленого паперу розміром сім на десять дюймів Кінг додав поему Роберта Браунінга «Чайлд-Роланд дійшов до Темної Вежі», яку він вивчав двома роками раніше на курсі «Ранні романтичні поеми». «Я розглядав ідею написання довгого романтичного роману, просякнутого духом поеми Браунінга» (ТБ-1, післямова).
  
  У неопублікованому есе, названому «Темна Вежа: історія-застереження», Кінг пише: «Нещодавно я подивився вестерн Серджіо Леоне,[253] більш реальний, ніж саме життя, і подумав, а що буде, якщо поєднати два жанру, героїчне фентезі і вестерн». Закінчивши в 1970 році університет Мена р. в Ороно, Кінг перебрався в «куцу хижку на березі річки» і почав писати «дуже довгий роман у жанрі фентезі», можливо, найдовший роман в історії. Першу частину «Стрілка» він написав у ніким і нічим не яку порушували тиші, тоді він жив один... звідси, можливо, така відстороненість Роланда і його самотність.
  
  Історія ця давалася Кінгу нелегко. Її частини він писав у перервах роботи над «Долею», одну частину написав після завершення «Сяйва». Але навіть коли Кінг не працював над Темною Вежею», подумки він частенько повертався до цієї історії... за винятком тих моментів, як він говорить, коли боровся з Рендаллом Флеггом в «Протистоянні», що, звичайно ж, цікаво, оскільки і Флегг, і світ, практично знищений супергриппом, багато років опісля стали частиною «Темної Вежі».
  
  В «Пісні Сюзанни» вигаданий Стівен Кінг стверджує, що до 1977 році він відмовився від цієї історії, наляканий її величиною. Вона виходила «занадто великий, занадто складна, занадто страшною...». І Роланд також турбував Кінга. Під його рукою створений ним герой, схоже, перетворювався на антигероя.
  
  
  
  Доналд М. Грант опублікував «Стрілка» у 1982 р. Перше видання (і єдине, як тоді передбачалося) розійшлося лише завдяки народній чутці і кількома рекламними оголошеннями в журналах, що спеціалізуються на фентезі і наукової фантастики.
  
  Роком пізніше вийшов роман «Кладовище домашніх тварин» і посипалися листи.[254] Серед листів, що стосуються «Стрілка», зустрічалося багато злісних, особливо від читачів, які вважали, що мають право прочитати всі опубліковані твори Кінга. У статті «Політика малотиражних видань», опублікованій у шостому номері «Кастл-Рок ньюслеттер» за 1985 р., Кінг написав: «Ви повинні мені повірити в одному: я включив „Темну Вежу“ у список інших творів не з шкідливості, не для того, щоб подражнити голодної людини половиною гамбургера, а потім зжерти його самому. Причина була виключно в наївності. У підсумку на мене обрушився потік листів, що змусив зрозуміти, що я або повинен з більшою відповідальністю підходити до переліку моїх завершених робіт, або люди думають, що я повинен».
  
  Ось тут, можливо, Кінг вперше зрозумів, що він і його читачі можуть по-різному дивитися на відносини між письменником і читачами. Як і Пол Шелдон в «Мізері», він дізнався, що читачі можуть бути вимогливими. Фани, фанати, можуть прагнути тільки до одного: зібрати всі твори Кінга і відкидати будь-які відмовки. Кінг-персонаж, може говорити про це не настільки стримано, як реальний Кінг: «З іншого боку, Бог і Людина-Ісус, як люди розпещені! Виходять з такого: якщо десь у світі є книга, яку вони хочуть придбати, то у них є повне право отримати цю книгу. Повинно бути, такий підхід став би новиною для тих, хто жив у Середні століття, чув чутки про існування книг, але ні одній в очі не бачив» (ТБ-6).
  
  За останні двадцять років Кінг кілька разів намагався пояснити ситуацію: він — не Шахерезада, полонений оповідач, вимушений потурати примхам аудиторії, щоб врятувати своє життя. Більше того, він сам вирішує, як і коли подавати громадськості свої творіння. «Писати і створювати для мене життєва необхідність, показувати — всього лише потреба, яка, можливо, є проявом деякій невпевненості в собі».[255]
  
  Останні повідомлення про насування догляді Кінга на пенсію тільки підкреслюють різницю між письменством і публікацією. Коли Кінга просять підтвердити ці чутки, він зазвичай говорить, що, можливо, більше не буде публікувати свої твори, але про те, щоб кинути писати, не може бути й мови.
  
  Однак у 1985 році Кінг ще вважав публікацію написаного твору невід'ємною частиною творчого процесу. «Роман у рукопису, що одноногий чоловік, опублікований роман — людина про двох ногах... відмова від публікації книги — все одно що свідоме нанесення каліцтва», — пише він в «Політиці малотиражних видань». Навіть у цей відносно ранній період своєї творчої кар'єри Кінг вже заробив достатньо грошей, щоб не публікуватися виключно з фінансових причин. Але він помахав гамбургером перед голодними читачами і з'ясував, до свого жаль, що деякі з них зляться. «Я намагався знайти золоту середину між масовим виданням, коли я не можу контролювати кількість примірників, і повною відмовою від публікації, що знаходив образою для твору», — пояснював він свою позицію.
  
  Ще менше співчуття Кінг знайшов у книгопродавців, які заявили, що його небажання публікувати масове видання «Стрілка» позбавило їх прибутку. Якби ця книга була видана, як всі, загальна вартість тиражу могла скласти кілька мільйонів доларів (скажімо, загальна вартість першого видання «Кладовище домашніх тварин» дорівнювала семи мільйонам). І додаткові гроші отримали б не тільки Кінг і видавець, але і типографисты, секретарі, продавці, оптовики, власники магазинів.
  
  «Якщо вам видається абсурдною ідея про те, що письменник, коли пише книгу, несе економічну відповідальність за її публікацію, — зазначає Кінг в „Політиці малотиражних видань“, — то можу запевнити вас, вона не здається абсурдною книгопродавцям Америки або самому письменникові після того, як йому кажуть, що його примха опублікувати книгу малотиражным виданням забирає хліб у дітей або стає причиною закриття незалежних книжкових магазинів, які в іншому випадку могли б звести кінці з кінцями... принаймні проіснувати ще якийсь час, перш ніж закритися».
  
  Обговоривши ситуацію з Доналдом М. Грантом, Кінг дозволив публікацію другого видання «Стрілка» тим же тиражем, що й перше. І повідомив про це всім людям, які в листах запитували його, де взяти книгу.
  
  Друге видання з'явилося на прилавках в січні 1984 року і до кінця року було розпродано. Текст та оформлення нічим не відрізнялися від першого видання. Якщо не вважати змін на сторінці копірайту, єдина відмінність полягала в тому, що для форзаців використовувалася чотириколірного друку, а не однокольоровий, як у першому виданні.
  
  У 1985 р. почала виходити газета «Кастл-Рок ньюслеттер», яку видавала Стефанія Леонард, помічниця Кінга і дружина його брата. Газета ця і стала головним джерелом інформації для фанів Кінга в середині та наприкінці 1980-х років. Вона служила і тим місцем, де вони могли випустити пар. У листах до видавця вони вимагали масового видання «Стрілка». Деякі вважали, що платять занадто багато за малотиражне видання на вторинному ринку, а багато хто не змогли прочитати книгу, то не маючи коштів на покупку, то не знайшовши примірника.
  
  Навіть примірники другого видання до початку 1986 року коштували по сто доларів. Вперше книга Кінга з'явилася не тільки в книжкових магазинах, але і в магазинах коміксів, де її виставляли під склом. Деякі експерти стверджували, що у зв'язку досить великою кількістю відмінно збережених примірників «Стрілок» з часом впаде в ціні.[256]
  
  «1 грудня 1983 р.
  
  Беву Вінсенту
  
  А/я 280, Хоув-Хол
  
  Галіфакс, Нова Скотія
  
  Канада B3H4J5.
  
  
  
  Дорогий Бев Вінсент!
  
  Дякую вам за Ваш лист про „Темної Вежі“. Після публікації „Кладовище домашніх тварин“ мене завалюють питаннями, коментарями, а багато страшно лаються з-за цієї маленької книжки.
  
  З-за цих прохань і запитань про „Темної Вежі“ я дозволив Дону Гранту надрукувати ще 10 000 примірників. Якщо Ви хочете придбати екземпляр, я пропоную Вам зробити наступне: напишіть Доналд М. Гранту, видавцеві, Уест-Кінгстон, RI 02892, лист з проханням зарезервувати для Вас примірник другого видання, і долучите до вашого прохання фотокопію цього листа. Я збираюся попросити Дона насамперед обслужити тих, хто звертався за примірником „Темної Вежі“ до мене особисто, а також видавництва „Даблдей“ і „Вікінг“. Сподіваюся, це допоможе.
  
  Початкова ціна книги видавництва „Грант“ — двадцять доларів. Мені видається, це справедлива ціна за книгу з матер'яним палітуркою і надрукований на гарному папері, та ще й з великою кількістю ілюстрацій.
  
  І останнє. „Темна Вежа“ публікувалася малотиражным виданням, тому що це історія для обмеженої аудиторії.
  
  Це роман-фентезі, дія якого розгортається у фантастичному світі, і, по суті, цей роман — довгий вступ для набагато більшого твору, над яким я працюю. Я пишу про це тільки тому, що історія може виявитися зовсім не тією, яку Ви могли б чекати від мене.
  
  Дякую за Ваш інтерес.
  
  З найкращими побажаннями,
  
  Стівен Кінг».
  
  З цього приводу Кінг в «Політиці малотиражних видань» написав таке: «Мене вжахнуло те, що відбувається, коли книга привертає увагу колекціонерів і її ціна злітає. Я зовсім не хотів, щоб вартість цих книг піднімалася від 20 доларів до 50, 70 і вище. Я хотів щось з цим зробити, і Дон Грант, який засмутився не менше мого, теж хотів щось з цим зробити. Якось увечері ми поговорили з ним по телефону, і я запитав: „А якщо ти надрукуєш ще п'ятсот примірників або навіть п'ять тисяч?“ Дон зітхнув. Я сам відповів на своє ж запитання: „Все одно що писати на лісову пожежу, так?“ Дон погодився.»
  
  
  
  До того часу, коли в 1982 році з'явилася книга «Стрілець», Кінг вже написав кілька історій з нового циклу, спочатку названого «Роланд витягує трьох». Але перші сорок написаних від руки сторінки нової книги зникли, і він досі не знає, що з ними трапилося.
  
  У післямові до «Стрілку» він зізнався, що ще не може точно сказати, як завершиться його епопея. Він ще не розуміє, що призвело до краху світ Роланда, природу зіткнення Роланда з Мартеном, як померли друзі Роланда Катберт і Джеймі або хто така Сюзан. Але зміст втрачених сторінок він не забув повністю, як і те, що мав намір розповісти в цій епопеї.
  
  Цей етап у створенні епопеї Кінг описує в «Пісні Сюзанни», де Едді і Роланд приходять до нього в 1977 році. Його персонаж знає Роланда, але ще не створив Едді. Він нічого не знає ні про Блейне, ні про значення числа 19. «Та тільки якось я знаю. Десь глибоко всередині я все це знаю, і мені не потрібні ні резюме, ні синопсис, ні загальний план... Коли прийде час, всі ці моменти, і їх істотність для походу стрілка... вихлюпуються назовні також природно, як сльози або сміх» (ТБ-1, післямова).
  
  Як тільки світ дізнався про існування «Темної Вежі», а мала частина шанувальників творчості Кінга придбала примірники «Стрілка», почулися вимоги написати продовження, які не вщухали ще добрі двадцять років. «Коли ви збираєтеся написати наступну книгу?» — це питання стало одним з найбільш поширених, без нього не обходилося жодне публічне виступ письменника. І за підрахунками видавця «Кастл-Рок ньюслеттер», в листах фанів переважали два питання: «Що таке „Темна Вежа“ і де мені знайти цю книгу?» і «Коли буде опубліковано продовження?».
  
  Перед приїздом в Корнуэллский університет в 1994 р. Кінг сказав одному з організаторів: «Кожен (послухати його лекцію прийшли п'ять тисяч чоловік) збирається підняти руку, коли настане час запитань і відповідей, щоб запитати: „Коли з'явиться продовження „Темної Вежі?““.» Після появи в інтернеті у 1998 р. офіційного сайту Стівена Кінга, питання «Коли буде опублікована наступна книга циклу „Темна Вежа“?» був одним з найбільш поширених.
  
  В одному з інтерв'ю Кінг сказав: «У цьому офісі у мене працюють три жінки, які відповідають на листи фанів. Дуже часто вони не говорять мені про те, що роблять з цими листами, за винятком тих, які я читаю сам. Але вони кладуть на мій стіл кожен лист, в якому йдеться про Темної Вежі. Ці листи — їх мовчазний протест. Мовляв, полегши нам роботу».
  
  І тим не менш у середині 1980-х багато читачів Кінга не знали про «Стрільця», а більшість тих, хто знав, не міг придбати примірник з-за відсутності чи фінансових можливостей, то книг.
  
  Наприкінці 1985 р. у «Кастл-Рок ньюслеттер» з'явилася орієнтовна дата публікації «Вилучення трьох»: 1986 р. Важко навіть уявити собі, як Кінг знайшов час і сили для того, щоб повернутися в світ Роланда після завершення гігантського роману «Воно», опублікованого в 1986 р., але він написав «Витяг» в цьому ж році і віддав роман видавцеві на початку 1987 р. Цей рік позначився для Кінга дуже продуктивним, крім другого тому «Темної Вежі» на прилавках з'явилися романи «Очі дракона», «Мізері» і «Томминокеры».
  
  Майкл Уэлан не зміг ілюструвати «Витяг трьох», тому ілюстрації зробив Філ Хейл (раніше він проілюстрував у «Грант» малотиражне видання «Талісмана»), поклавши початок традиції: всі томи епопеї (за винятком «Темної Вежі», з якою працював Уэлан) ілюстрували різні художники.
  
  Доналд М. Грант почав збирати замовлення на книгу початку 1987 р., розміщуючи рекламні оголошення в спеціалізованих виданнях, на кшталт «Кастл-Рок ньюслеттер». Вихід книги дещо затримався, тому що Хейл попросив видавця підправити колір ілюстрацій всередині книги, і Кінг скористався цією затримкою, щоб внести останню правку.
  
  Надрукували книгу на товстому папері світло-жовтого кольору, виготовлену на комбінаті в Брюере, штат Мен, відокремленому від Бангора річкою Пеннобскот. Щоб уникнути невідповідності попиту і пропозиції, що викликав стільки клопоту зі «Стрільцем», тираж обох видань збільшили: до восьмисот підписаних примірників і тридцяти тисяч звичайних. Збільшилася і вартість одного примірника (відповідно 100 і 35 доларів). Підвищення ціни визначалося двома чинниками: по-перше, п'ятирічної інфляцією, по-друге, четырехсотстраничный роман «Витяг трьох» за обсягом майже в два рази перевершував «Стрілка».
  
  Грант пропонував підписаний/пронумерований примірник з тим же числом всім, хто раніше купив підписаний/пронумерований примірник «Стрілка». Решта екземпляри, з номерами від 501 до 800-го (першого тому з такими номерами не було), розігрувалися в лотерею серед побажали брати в ній участь.[257]
  
  Посвята книги говорить: «Дону Гранту, який на свій страх і ризик видає ці романи, один за іншим», було образом і подобою посвячення «Стрілку». Там Кінг віддав належне Еду Ферману, видавцеві «ФиСФ», який ризикнув видати історії, що склали роман, одну задругой.
  
  «Кастл-Рок ньюслеттер» опублікувала першу главу «Вилучення трьох» квітнево-травневому номері 1987 р., з кількома ілюстраціями Хейла, а сама книга з'явилася трохи пізніше. До вересня підписані примірники розійшлися повністю і на вторинному ринку пропонувалися навіть за 500 доларів.
  
  На початку 1988 р. Кінг записав «Стрілка» аудіокниги для видавництва «НАЛ аудіо» у студії бангорской радіостанції WZON. Шестигодинна запис, що уміщається на чотирьох касетах, стала першим з романів Кінга, перенесених на магнітний носій без скорочення, і першим, начитаним автором. Він начитав ще два роману епопеї і лише після цього довірив цю працю професійного читцеві, Френку Мюллеру, який знову начитав перші три книги, а потім і четвертий роман, «Чаклун і кристал».[258]
  
  У вересні 1988 року «Стрілок» нарешті став доступний масовому читачеві. Книгу в форматі трейд-сайз випустило видавництво «Плюс». Цей великий формат (такий же, як і у книги в палітурці) дозволив видавцеві використовувати ілюстрації Майкла Уэлана не зменшуючи їх до розміру покетбука. Роман «Витяг трьох» у тому ж форматі з'явився на прилавках в березні 1989 р.
  
  П'ятирічний розрив між «Стрільцем» і «Витягом трьох» створив прецедент, поширився на наступні три томи, В 1989 р. Кінг оголосив, що до публікації «Безплідних земель» залишаються ще два або три роки. «З усього, що я написав, „Витяг трьох“ залишається улюбленою книгою моїх дітей, і вони вимагають продовження... А це відмінний стимул — розповідати комусь історію, яку той дійсно хоче почути», — писав Кінг в березневому, за 1989 р., номері «Кастл-Рок ньюслеттер».
  
  У зимовому, 1990 р., каталозі «Оверлук коннекшн» Кінг розмістив свою новорічну програму: «Я вирішив взятися зачепило і написати третій роман серіалу „Темна Вежа“ — „Безплідні землі“. Це буде єдиний роман-фентезі у 1990 р. (я сподіваюся), і одним з його героїв стане говорить поїзд». Перш ніж почати писати «Безплідні землі», Кінг перечитав два перші романи, роблячи помітки на полях і виділяючи основні моменти. Останню правку в текст роману він вніс на початку 1991 р.
  
  «Мені завжди було непросто відшукати двері у світ Роланда, і мені все важче з кожним разом підбирати ключі так, щоб вони підходили до замків. Але тим не менш, раз вже читач вимагає четвертий те, читач його отримає, тому що я поки в змозі відшукати світ Роланда, варто мені тільки на це налаштуватися, і він досі ще не втратив для мене свого привабливого чарівності... і це дійсно так, особливо у порівнянні з іншими світами, які я відвідував в своїй уяві. І подібно таємничим слотронным двигунів, ця історія набирає свій власний, наростаючий ритм» (ТБ-3, післямова).
  
  Із закриттям «Кастл-Рок ньюслеттер» в 1989 р., фани Кінга втратили джерело, з якого вони могли черпати інформацію про майбутніх публікаціях. Першим свідченням повернення Кінга в Серединний світ став грудневий, 1990 р., номер «ФиСФ». У цьому номері, присвяченому Кінгу, був опублікований його новий оповідання «Шкрябав-подряпав», стаття про його творчість, написана новим редактором відділу книжкових рецензій Олджисом Будрисом, бібліографія, підготовлена помічником Кінга, Маршів де Філіппо, і «Ведмідь», уривок з «Безплідних земель».
  
  Малося в номері і рекламне оголошення, в якому Доналд М. Грант заявляв, що книга буде опублікована на початку 1991 року. У своїй передмові до «Ведмедя» Кінг не настільки оптимістичний, кажучи, що роман «Безплідні землі» може побачити світло в 1991 чи 1992 р.
  
  Малотиражне видання Гранту з'явилося на прилавках в серпні 1991 р., а масове, видавництва «Плюс», у січні наступного року. З-за такого малого терміну ексклюзивності повністю продати тираж Гранту не вдалося.[259]
  
  У післямові до «Безплідних земель» Кінг вибачився за те, що написав книгу без кінцівки, залишивши читачів у напруженні, і пообіцяв, що четверта книга з'явиться «в недалекому майбутньому». Проте рік проходив за роком, а повернення до епопеї, схоже, все відкладалося. Тим не менш «Темна Вежа» почала все більш активно проявляти себе в інших творах Кінга. Під час однієї з рекламних поїздок в 1994 р. Кінг, відповідаючи на неминуче питання: «Коли з'явиться наступна книга серіалу „Темна Башта“», заявив, що «Безсоння» і є та сама наступна книга. Це був перший з трьох романів, опублікованих у наступні роки, чітко пов'язаних з «Темною Вежею».
  
  В середині 1994 р., точніше 29 серпня, Кінг вперше, у відомому ток-шоу Ларрі Кінга, обмовився про те, що, як тільки закінчить чергову книгу (мова йшла про один з двох романів, «Роза Марена» або «Безнадія», які побачили світ, відповідно, у 1995 і 1996 р.), напише поспіль чотири романи циклу «Темна Вежа» і закінчить його. В одному зі своїх есе Стівен Спигнеси, автор «Енциклопедії Стівена Кінга» і «Загублених творів Стівена Кінга», припустив, що цим Кінг намагався розбудити інтерес до «Темної Вежі» у тих читачів, які ще не прочитали перші три томи, вважаючи, що до появи четвертого у них є ще кілька років.
  
  «Роза Марена» з'явилася в 1995 р., і в цьому романі простежувалася прив'язка до «Безплідних земель», але в той рік плани Кінга щільно взятися за «Темну Вежу» не реалізувалися.
  
  У 1996 році почався дуже вдалий, отримав відмінну пресу шестимісячний проект з публікацією «Зеленої милі» окремими книжечками-брошурами. У вересні всі шість брошур були присутні в списку бестселерів «Нью-Йорк таймс». У передмові до першої брошурі Кінг порівняв заплановане видання роману «Зелена миля» окремими книжками з триваючою роботою над епопеєю «Темна Вежа» і висловився з приводу реакції, яку викликала у деяких фанів ця епопея.
  
  «Мені сподобалося і те напруження, яке повинні привнести в роботу поставлені умови: зменш темп, в призначений термін не поклади на стіл видавця обумовлену кількість сторінок, і мільйони читачів потребують твоєї крові. Ніхто краще за мене не знає, що це таке, хіба що моя секретарка Джуліанн Еглі. Щотижня ми отримуємо десятки роздратованих листів, що потребують чергову книгу з циклу про Темної Вежі (терпіння, шанувальники Роланда, ще рік — і ваше очікування буде винагороджено, обіцяю). Один читач надіслав полароидную фотографію плюшевого ведмедя, закутого в кайдани, з посланням з друкованих літер, вирізаних з газетних заголовків і обкладинок журналів: „ОПУБЛИКУЙ ТАКУ „ТЕМНУ ВЕЖУ“ АБО ВЕДМІДЬ ПОМРЕ“. Я залишив фотографію як нагадування про моєї відповідальності перед читачем, а також про те, наскільки близько до серця приймають люди створення, викликані до життя уявою письменника».
  
  Альтер-его автора пише в щоденнику: «Я все ще отримую тонни листів щодо обірваної на півслові кінцівки. Їх авторів можна розділити на три основні категорії: хто просто злиться, хто хоче знати, коли вийде наступна книга циклу, і хто злиться, але при цьому хоче знати, коли вийде наступна книга циклу» (ТБ-6).
  
  У квітні 1996 р. Кінг розповів відвідувачам чату AOL, що збирається написати роман «Чаклун і кристал» за наступне літо. «Я знаю багато чого з того, що станеться. І тепер головне для мене — зібратися з духом і почати». Щоб підготуватися до нової роботи, він знову перечитав три перші романи, роблячи помітки на полях і виділяючи важливі моменти. Працювати почав у кімнатах мотелів по дорозі з Колорадо Мен після завершення роботи над сценарієм серіалу за романом «Сяйво». Оголошення про майбутню публікації роману з'явилися на задній обкладинці чотирьох останніх книжиц «Зеленої милі».
  
  І, схоже, Кінг зібрався-таки з духом. У жовтні, під час конференції в університеті Мена в Ороно, Кінг прочитав уривок з роману, оголосивши, що закінчив його перший варіант об'ємом понад 1400 сторінок, і йдеться в романі йде в основному про юнацькі роки Роланда.[260]
  
  Книги-близнюки Кінга, «Безнадія» і «Регулятори», з'явилися на прилавках одночасно, у вересні 1996 р. Спочатку вони продавалися разом з живиться від батарейок нічним ліхтарем. Однак, коли запаси нічних ліхтарів виснажилися, Кінг запропонував видавцеві замінити ліхтар брошурою з двома першими главами роману «Чаклун і кристал». Фани заверещали від радості і обурення. Наступний том «Темної Вежі» готувався до виходу, але, щоб дізнатися, про що там йдеться, їм пропонувалося купити дві книги в палітурці, які багато хто вже придбали раніше.
  
  Зараз в інтернеті повно місць, де фани можуть висловити свою думку, а в той час одним з найбільш активно діючих був форум alt.books.stephen-king, матеріали якого іноді переглядало видавництво «Вікінг». Через видавництво Кінг і дізнався про реакції читачів на його подарунок. Видавець, з дозволу Кінга, 21 листопада 1996 р. розмістив на форумі наступне послання письменника:
  
  «Великодушні читачі!
  
  Мені стало відомо, що багато з вас зляться і стогнуть з приводу брошури „Чаклун і кристал“, яка пропонується тим, хто купує „безнадійний борг“ і „Регулятори“. Клянуся Богом, деякі з вас можуть померти, відправитися на небеса, а потім поскаржитися, що ви бронювали двокімнатний номер, і де, чорт забирай, сауна? Основний потік скарг йде від людей, які вже придбали ці книги. Ті, хто купив їх, отримав ліхтар, так? Безкоштовно. Так чого скаржитися?
  
  Брошура — моя ідея, не видавця, маленька премія тим людям, яким захотілося купити обидві книги і після того, як вичерпалися запаси ліхтарів „Він всю ніч не дасть вам заснути“. Якщо ж ви хотіли отримати буклет В ДОВАЖОК до ліхтаря, то я можу сказати тільки одне: вибачте. Добре б, звичайно, але на всіх брошур не вистачить. Якщо ви купували книги окремо, тому що вам не дісталося подарункового набору (вони продавалися швидше, ніж очікувалося, ось чому і виникла ідея з брошурою), вирушайте в той магазин, де ви купували книги, поясніть продавця, що сталося, покажіть йому/їй доказ роздільної покупки книг, і вони подбають про вас. А якщо будуть упиратися, скажіть їм, що Стів Кінг велів видати брошуру.
  
  А якщо ви злитеся тільки тому, що вам хочеться прочитати перші дві глави „Чаклуна і кристала“, почекайте, поки книга вийде цілком. У будь-якому випадку прошу зупинитися тих з вас, хто волає і тупотить ногами. Або увімкніть роман в список з грифом „Цілком таємно“ і віддайте його капелану. Якщо ви достатньо дорослі, щоб читати, вам пора вже навчитися вести себе в суспільстві.
  
  Стів Кінг».
  
  Кінг чітко і ясно висловив своє незадоволення вимог читачів, тим не менш, багато людей відмовлялися вірити, що це послання — від Кінга. А потім виявилося, що вся ця метушня не вартий і виїденого яйця. Два місяці потому видавництво «Пенгуин» розмістило уривок на своєму сайті.
  
  У передмові до цим двом головам, Кінг назвав його «сигналом доброї волі» тим читачам, які терпляче чекали п'ять років після виходу попереднього тома, письменник цитує Сюзанну з «Безплідних земель»: «Так важко почати, — думає вона, готуючись викликати Блейна на поєдинок загадок. (Повернення до серіалу „Темна Вежа“ всякий лунало Кінгу нелегко.) — І іноді початок лякає».
  
  «Чаклун і кристал» став найбільшим за обсягом романом епопеї, таким великим, що підписана/пронумерована 780-сторінкове видання Доналд М. Грант випустив двотомником. Перші примірники відправили читачам 9 серпня 1997 р. «Беттс букстор», незалежна книготорговельна компанія в Бангор, що спеціалізується на виданнях Кінга, відправила вантажівка склад видавця, щоб прискорити процес доставки. Компанія перевізник втратила або зіпсувала приблизно третина суперобложек підписаного/пронумерованого видання, тому вихід книги затягнувся до кінця вересня.
  
  Вперше Грант запропонував значну частину сорокатисячного тиражу національним книготорговельним мереж. «Чаклун і кристал» став першою книгою із категорії малотиражних видань, яка потрапила до списку бестселерів «Нью-Йорк таймс».[261] У листопаді видання «Плюс» випустило книгу в форматі трейд-сайз тиражем 1,5 мільйона примірників.
  
  Посвята починається словами: «Ця книга присвячена Джуліанн Еглі і Марші де Філіппо. Вони відповідають на надіслані листи, а більшість листів за останні два роки стосувалися Роланда з Гилеада, стрілка». Незабаром після виходу книги Кінг повернувся до свого плану продовжити «роботу над циклом для її повного завершення, щоб нарешті поставити крапку».
  
  У грудні 1997 року Кінг пише: «Я завжди збирався закінчити цикл. Не проходить і дня, щоб я не думав про Роланда, Едді, Детте і всіх інших героїв циклу, навіть Ыше, маленьке звірятко. Я живу з цими хлопцями набагато довше, ніж читачі, можна сказати, з тих років, коли вчився в коледжі, а для мене це було давним-давно».
  
  Він збирався розпочати роботу над п'ятою книгою в 1998 році, щоб закінчити, поки «його книги ще привертають увагу і до того, як я зможу сховати мої великодні яйця». Так Кінг визначав старечий маразм.
  
  Роман «Чаклун і кристал» став останнім томом епопеї «Темна Вежа», який читачі змогли побачити в двадцятому сторіччі, але не останньою появою Роланда. Роберт Сілверберг запропонував видати збірку повістей, написаних відомими письменниками, які працюють в жанрі фентезі. За задумом кожна повість повинна була бути цілісним твором, щоб читачі, незнайомі з тим чи іншим циклом, могли отримати задоволення від збірки. Кінг прийняв пропозицію Силверберга, щоб написати про Роланда «в момент слабкості». Хоча повість дає письменникові більше простору, ніж розповідь, у Кінга виникли проблеми з тим, щоб утримати «Смиренних сестер Элурии» в потрібному розмірі. «У ті дні події, що мають відношення до Роланду, вимагали багато слів, тягнули на епос», — писав він у передмові до повісті «Смиренні сестри Элурии», коли повторно опублікував її у збірнику «Усе гранично».
  
  Ще одна повість, опублікована в журналі «ФиСФ» на початку 1997 року, «Усе гранично», у підсумку виявилася прив'язаною до циклу «Темна Вежа», хоча тоді ніхто цього не зрозумів. Хоча могли б зрозуміти. Практично кожен твір Кінга, з'являється на сторінках цього журналу, мало безпосереднє відношення до Темної Вежі.
  
  Плани Кінга про швидке завершення епопеї «Темна Вежа», на жаль, так і залишилися планами. У 1997 році він покинув видавництво «Вікінг», з яким співпрацював з 1979 р., перейшовши у видавництво «Скрибнер». Підписаний контракт на три книги практично не залишав часу для «Темної Вежі», хоча вплив цього циклу відчувалося в таких творах, як «Мішок з кістками» і «Серця в Атлантиді».
  
  Кінг продовжував отримувати листи з проханнями про продовження циклу «Темна Вежа». Одне з таких листів написала літня жінка, хвора на рак. Благала його повідомити, чим закінчиться похід Роланда до того, як вона помре. Інший лист надійшов від засудженого на смерть, який обіцяв унести секрет в могилу. Але навіть якщо Кінг і хотів відповісти на ці листи, він би не зміг. Тоді ще не знав, куди виведе його ця історія. «Для того щоб це знати, мені треба було писати», — стверджував він у статті «Про те, що буває, коли тобі дев'ятнадцять (і не тільки про це)», опублікованій в 2003 р.[262]
  
  У 1997 р. Едуард Брайант, який взяв у Кінга інтерв'ю для жовтневого номера журналу «Лотос», вражений розмахом серіалу і часом, витраченим тільки на те, щоб дійти до середини, переконував читачів молитися про те, щоб автор і далі перебував у доброму здоров'ї. Його порада виявилася більш ніж доречний. Нещасний випадок з Кінгом у 1999 р. ледь не обірвав похід Роланда до Темної Вежі. Під час рекламного турне, організованого видавництвом у зв'язку з виходом роману «Майже як „б'юік“», один з фанів сказав Кінгу, що звістку про нещасний випадок змусило його подумати: «От і кінець Вежі, вона гойдається, валиться, чорт, її падіння вже не зупинити, він не зможе написати всі сім романів».
  
  Незважаючи на побоювання, що нових романів у Кінга більше не буде, він написав «Ловця снів», від руки, не на комп'ютері, а незабаром після цього закінчив «Як писати книги». Коли Пітер Штрауб запропонував вставити в «Чорний будинок» продовження їх спільного роману «Талісман», деякі фрагменти історії про Темної Вежі, Кінг йому відповів: «Я радий, що ти це запропонував, тому що не знаю, як без них обійтися. На поточний момент все, що я пишу, так чи інакше пов'язано з Темною Вежею». Ці слова Кінга Пітер Штрауб навів у своєму інтерв'ю Поле Зан, який 20 серпня 2001 р. з'явилося в «Паблишерс рев'ю».
  
  У серпні 2001 року, за місяць до виходу «Чорного дому», Кінг оголосив, що повернувся в світ стрілка і збирається одночасно опублікувати всі три книги, що залишилися. І нехай Кінг не зміг назвати точної дати публікації («Все в руках ка, чи не так?»), він припустив, що книги з'являться приблизно через два роки, «з урахуванням звичайних перешкод, як-то: хвороби, нещасного випадку, найстрашнішою, відсутність натхнення. Одне я знаю напевно: ці мої давні друзі живі, як і раніше. Та небезпечні». Ці його слова з'явилися на сайті www.stephenking.com 21 серпня 2001 р. А на сайті www.amazon.com з'явилася інша його фраза: «Я відчуваю, якщо не закінчу серіал на цей раз, то ніколи не закінчу».
  
  Готуючись до повернення в Серединний світ, Кінг купив новий стіл для кабінету в своєму зимовому будинку у Флориді. Стіл створив для нього ванкуверский дизайнер меблів Пітер Пьеробон, з вытисненной написом «ВСЕ СЛУЖИТЬ ПРОМЕНЮ» на чорній шкіряній поверхні.[263] Замість того, щоб перечитувати чотири перші книги, він прослухав їх аудіоверсії у виконанні Френка Мюллера і найняв помічника, щоб виписати всі важливі моменти з чотирьох перших томів творів, так або інакше пов'язаних з епопеєю «Темна Вежа».
  
  Щоб віддячити читачів за їх довготерпіння, Кінг «вивісив» пролог п'ятого роману на своєму офіційному сайті. Спочатку він зупинився на назві «Наползающая тінь» (The Crawling Shadow), але потім вирішив, що це дуже вже банально. «Тоді я був молодшим», — пожартував він. На цей раз ніхто не міг поскаржитися на дорожнечу перегляду прологу або на його недоступність... за винятком тих, у кого не було доступу в мережу.
  
  Шестирічний проміжок між четвертим і п'ятим романами став найтривалішим з усіх, які відокремлювали вихід наступної книги від попередньої. «У виправдання можу сказати тільки одне: знайти двері в світ Роланда ой як непросто», — написав він 21 серпня 2001 р. на сторінці свого офіційного сайту.
  
  У червні 2002 року Кінг повідомив своїм фенам про статус епопеї:
  
  «Це найбільший проект з тих, за які я коли-небудь брався, і я віддаю йому все, що у мене є. Включаю і дещицю майстерності, якою володію... Ви повинні пам'ятати, що цей проект розтягнувся на тридцять років мого життя, і він є основою для багатьох написаних мною книг. Десь я відчуваю себе Кэлом Рипкеном, объезжающим з прощальним туром всі стадіони Американської ліги. Але у тихій кімнаті, де я працюю, ніхто не вітає й не підбадьорює мене. Я можу тільки сподіватися, що це зроблять деякі з тих, хто прочитає написані мною сторінки. Ви повинні пам'ятати, що для більшості читачів Стівена Кінга Роланд-стрілець ніколи не був пріоритетом. Книги про Темної Вежі... ну, вони інші.[264]
  
  До того часу Кінг закінчив чорновий варіант «Вовків Кал'ї», «Пісні Сюзанни» та першу третину «Темної Вежі» загальним обсягом близько 1900 сторінок. Зізнавшись, що знесилився, Кінг сказав, що бере місячний відпустку, а вже потім закінчить книгу.
  
  Під час роботи Кінг слухав саму нудну, саму нудну музику, яку тільки міг знайти. 30 вересня у телепрограмі «Шоу Мітча Олбома» він сказав: «Я працюю над цими книгами циклу „Темна Вежа“ вже п'ятнадцять місяців і весь цей час слухаю тільки „Мамбо номер 5“ Лу Біжи. У мене є вінілова платівка з чотирма варіантами „Мамбо номер 5“: радиоверсией, танцювальної версією і двома аранжуваннями.»
  
  На початку червня Кінг повернувся до роботи над 1100-сторінкової рукописом, з якою читачі (і автор) дізналися, чим закінчилася ця довга історія. У вересні, на кожній зупинці рекламного турне, пов'язаного з виходом у світ роману «Майже як „б'юік“», він розповідав фенам про стан справ. У Нью-Йорку сказав, що залишилося написати п'ятдесят сторінок. У Мічигані — тридцять п'ять. На «Шоу Мітча Олбома» повідомив ведучому, що через дві або три сторінки поставить останню крапку. «Мені хотілося б закінчити роман будинку... не хочу закінчувати його в номері готелю в Дірборні», — сказав він і справді закінчив книгу лише через кілька днів після повернення в Мен.[265]
  
  Кінг також сказав Олбому, що рекламне турне у зв'язку з виходом у світ останніх книг «Темної Вежі» скоріш за все стане його прощальним турне. Він вважав необхідним об'їхати країну і особисто сказати читачам, які сердилися на нього, що робота нарешті закінчена, і вони можуть прочитати всю історію.
  
  На початку жовтня, коли всі три книги пройшли першу верстку, рукопис по товщині перевищила п'ять пачок паперу. Кінг дійшов до кінця своєї історії. А фанам довелося чекати ще рік, перш ніж вони змогли повернутися в Серединний світ, до сюрпризів, які приготував їм Кінг.
  
  Уривок з роману «Вовки Кал'ї» з'явився в збірнику «Гігантська книга захоплюючих історій», складеному Майклом Чейбоном, яка вийшла в лютому 2003 року. Назвою «Історія Сірого Діка», він показав читачам, який сенс вкладено в обложечную ілюстрацію Берні Райтсона, яка з'явилася в інтернеті в квітні.
  
  У травні 2003 року офіційний сайт Кінга зазнав зміни, на ньому з'явився спеціальний розділ «Темна Вежа» з анімацією, аудиоотрывками та ілюстраціями з нових книг. Відповідні розділи з'явилися і на сайтах видавництв «Скрибнер» і «Вікінг». Дух співробітництва проявився в діях цих двох конкурентів, коли обидва видавництва стали спонсорами конкурсу, головним призом якого стала поїздка в Нью-Йорк і зустріч з Кінгом.
  
  23 червня 2003 року видавництво «Вікінг» представило читачам нові видання перших чотирьох томів «Темної Вежі» з новою передмовою Кінга.[266] Днем пізніше ці ж книги випустило видавництво «Плюс» у форматі трейд-сайз, а покетбуки видавництва «НАЛ» вийшли восени. Видання в обкладинці роману «Чаклун і кристал» включало пролог «Вовків Кал'ї», рідкісний приклад, коли один видавець підвищує популярность книги свого конкурента.
  
  Роман «Стрілець» у новому виданні вийшов переробленим, з великою кількістю сторінок. Кінг повністю переробив цей роман, щоб привести його у більшу відповідність з іншими книгами, відчуваючи, що він відрізняється і по мові, і по тональності викладу. В інтерв'ю сайту www.amazon.com у травні 2003 р. Кінг сказав, що початкова версія намагається здаватися «дуже, дуже важливою». Після першого тижня продажів «Стрілок» зайняв сімнадцяту рядок у списку бестселерів «Нью-Йорк таймс» у категорії книг в палітурці. Непоганий результат для книги, вперше опублікованій двадцятьма роками раніше. При цьому в форматах трейд-сайз і покетбук книга вийшла через тиждень після виходу в палітурці.
  
  У липні 2003 р. «Скрибнер» опублікував книгу помічниці Кінга Робін Ферт «Темна Вежа Стівена Кінга: Алфавітний покажчик слів з цитатами». Її робота полягала в тому, щоб забезпечити повну відповідність між першим і подальшими томами епопеї. В 1-му томі наводилися особливості персонажів, місця і події перших чотирьох томів. Келвинисты (вигадані дослідники «Темної Вежі», які працювали в «Тет корпорейшн»), можливо, займалися тим же.
  
  Доналд М. Грант випустив підписані/пронумеровані видання всіх трьох томів, а малотиражне видання обмежив 3500 примірників. Ці видання, зі своїми суперобложками, підписаними художниками, з'явилися на прилавках досить рано, щоб законно вважатися першими виданнями. «Скрибнер» і «Грант» спільно і одночасно випустили ці книги масовим тиражем, так що вперше тома «Темної Вежі» в палітурці міг купити будь-який бажаючий.
  
  У листопаді 2003 р. «Вовки Кал'ї» порушили двадцятирічну традицію: вперше наступний том «Темної Вежі» виявився менше попереднього: 950 сторінок рукопису проти 1500. Перший тираж склав шістсот тисяч примірників. На наступний день після виходу книги були замовлені ще шістдесят і сімдесят п'ять тисяч примірників. Тижнем від видавця надійшло замовлення на нову допечатку.
  
  
  
  «Пісня Сюзанни», один із самих коротких романів епопеї, побачив світ у червні 2004 р., а останній, «Темна Вежа» — у вересні того ж року, в день народження Кінга. Одночасно з'явився і другий том книги Робін Ферт.
  
  У форматі трейд-сайз всі три романи виходили приблизно через шість місяців після виходу відповідної книги в палітурці, масове видання у форматі покетбук почнеться в 2006 р.
  
  Письменник і видавництва пройшли до кінця довгий і тернистий шлях до публікації епопеї «Темна Вежа».
  
  
  
  ГЛАВА 2
  
  «Стрілець»
  
  (Повернення)
  
  «Людина в чорному пішов у пустелю, і стрілець рушив слідом».[267]
  
  «Ласкаво просимо на цей дивний, дивний захід».[268]
  
  Вигаданий Стівен Кінг, зустрівшись з Роландом і Едді в «Пісні Сюзанни», стверджує, що перша пропозиція «Стрілка» (The man in black fled across the desert, and the gunslinger followed) — «краща вступна фраза, коли-небудь написана мною» (ТБ-6). Кількома вдало підібраними словами описані головний герой, його противник, і місце дії.
  
  Кінг написав цю пропозицію і іншу частину історії, яка отримала назву «Стрілець», незабаром після закінчення університету Мена в Ороно в 1970 р. До того часу він вже написав, але не опублікував, кілька романів. А список його друкованих творів складався з кількох оповідань, опублікованих у чоловічих журналах, та колонок у газеті кампуса. Він вирішив, що «з дріб'язком пора закінчувати і настав час братися за важелі екскаватора і спробувати вирити з піску щось велике, навіть якщо зусилля не дадуть результату» (ТБ-1, післямова).
  
  Молодий автор і уявити собі не міг, що відправляється в подорож, яке охопить тривалий період його успішної літературної кар'єри: похід стрілка розтягнувся майже на тридцять п'ять років життя Кінга.
  
  На момент публікації «Стрілець», суттєво відрізнявся від інших творів, написаних Кінгом. Хоча в його книгах герої часто володіли надприродними здібностями, місце дії легко пізнавався: маленьке містечко в Мені, готель в Колорадо, околиця Піттсбурга або, як у «Протистоянні», простори Америки. Кінг вважав, що читач краще сприйме елементи надприродного або фантастичного, якщо вони будуть тісно вплетені в тканину реального.
  
  У наступні роки Кінг віддав належне фантастичного, такими книгами, як «Талісман» або «Очі дракона»,[269] але в «Стрілкою» він вперше вийшов за межі сучасної Америки.[270] Вже по декількох перших сторінок стає зрозуміло, що стрілець подорожує не по знайомій території. Можливо, по Землі після Апокаліпсису. У світі, який «зрушив», але Кінг не пояснює, що це означає. І при всій дивацтва цього світу, читач без праці знаходить там знайомі елементи: людей, ослів, тромбони, револьвери, і всюдисущий бітлівську пісню «Гей, Джуд».
  
  Дж. P. P. Толкієна, до того, як взятися за «Володаря кілець», віддав більшу частину життя створенню вигаданого світу, населеного гобітами, ельфами та орками. Він досконало знав культуру, мови та історію Середзем'я. Кінг, за власним визнанням, практично нічого не знав про Роланда, його минуле або мети, коли закінчив історії, що склали «Стрілка».[271] Темна Вежа вперше згадується лише в кінці першої половини роману.
  
  Кінг покладається на інтуїтивне або підсвідоме розуміння, яке і повинно вести його до самого кінця цього епічного походу, вірить, що історія сама відкриється перед ним, коли виникне така необхідність. Це акт віри, як для Кінга, так і для читачів, які приєднуються до Роланду в його похід через пустелю Мохайн до Крайнього світу і полю троянд, навколишнього Темну Вежу.
  
  «Стрілець» також відрізняється і від наступних романів циклу «Темна Вежа». Кінг дуже неохоче ділиться відомостями про стрілкою, віддаючи перевагу фону, на якому розгортається дія, замість того, щоб приділяти увагу, як він це робить в більшості своїх книг, створення викликають симпатію персонажів. На добрій сотні сторінок він навіть не називає свого головного героя.[272] Художник Майкл Уэлан говорив, що у нього виникли проблеми з ілюстраціями, нехай книга йому сподобалася, тому що атмосфера роману давить і безпросвітно похмура. А Едуард Брайант сказав: «Цикл „Темна Вежа“ надто вже дивний, ось чому він менш популярний у читачів, ніж решта книги Кінга».
  
  Деякі вірні читачі Кінга не змогли дочитати цю книгу до кінця. Інші пропонували тим, хто вперше знайомиться з циклом, починати з «Вилучення трьох», обмежившись резюме «Стрілка», наведеного в книзі. Ті, хто послухався поради, напевно сприймали Роланда не таким, яким побачили його читачі, які разом з ним перетнули пустелю та гори, переслідуючи людини в чорному.
  
  В кінці кінців навіть Кінг визнає, що «Стрілок» — камінь спотикання для тих, хто шукає вхід у світ Роланда. 24 червня 2003 р. у передачі «Вечір новин з Эроном Брауном» він сказав: «Мені відомо безліч претензійних ідей про те, як потрібно розповідати історії». У новому передмові він нагадує читачам: «Я занадто часто вибачався за це перед читачами і говорив, що якщо вони продерутся крізь перший том, вони побачать, що вже в „Витяганні трьох“ історія знаходить свій справжній голос». Редагуючи три останніх романа серіалу, він взяв тайм-аут і повністю переробив «Стрілка». Коли Ерон Браун запитав Кінга, чи захоче людина, що прочитала вихідний варіант, читати нового «Стрілка», Кінг відповів: «Вважаю, якщо людина хоче все знати, то так, в іншому випадку — ні».
  
  «Початок не поєднувалося з кінцівкою». Він відчував себе в боргу перед постійним читачем і самим собою і прийняв рішення повернутися, щоб прибрати всі неточності. Ось як він сформулював свої думки з цього приводу на сайті www.stephenking.com 25 лютого 2003 р.: «Ідея полягала в тому, щоб привести „Стрілка“ у відповідність з новими книжками, так і з вже опублікованими. Крім того, мені хотілося певною мірою змінити мову розповіді. Я завжди відчував, що він відрізняється від мови інших книг, тому що „Стрілка“ я писав дуже молодим. Роман збільшився приблизно на 10 відсотків (35 рукописних сторінок), а правка вносилася практично на кожній сторінці. Як зазначалося у передмові до «Стрілку», вийшов в 2003 р. у видавництві «Вікінг», текст збільшився приблизно на дев'ять тисяч слів, але тільки додаванням зміни тексту не обмежилися. Дещо Кінг і прибрав. Десь півсторінки на весь роман.
  
  Режисер Марк Гарріс порівнює перший вечір показу міні-серіалу «Сяйво» з заводом годин. Дії практично немає, йде знайомство з персонажами, глядачам даються натяки на те, що було, і те, чого чекати. З «Стрільцем» та ж історія: роман створює фон і готує читача до того, що буде. Однак світ Роланда розкривається назад, а не вперед. «Прийшли темні дні; останні вогні притухають, гаснуть як в розумі людей, які залишилися, так і в їх оселях. Світ зрушив. Що-то, можливо, сталося зі всього всесвіту».[273]
  
  Ведений ка, загадковою силою, направляє його до успіху, стрілець використовує людей і обробляється від них після того, як вони виконують доручену їм справу або встають на шляху між ним і метою. Теоретично сенс його дій зрозумілий. Порятунок всього існуючого, звичайно ж, варто кількох життів.
  
  Перша глава «Стрілок» охоплює приблизно двомісячний період. Ще не названий стрілки[274] йде з Прайстауна через Талл на південно-схід (на південь у первісному варіанті) в пустелю, де зустрічає Брауна, молодого пустельника, якому належить мовець ворон Золтан.[275]
  
  Однак Кінг починає історію через п'ять днів після того, як Роланд йде з хатини Брауна. Він відчуває короткий період забуття, тільки що повернувся в пустелю після того, як добрався до Темної Вежі, але ці спогади швидко тануть в його мозку. Він уривчасто згадує своє минуле. Читачі не знають, ні яка його мета, ні хто він такий, їм лише стає ясно, що якийсь час він йде по пустелі слідом за людиною в чорному. Чого хоче стрілок і чому людина в чорному йде від нього, залишається загадкою.
  
  «Я бачу тебе, хлопче»
  
  Одним з перших індикаторів, що вказують на наявність якоїсь зв'язку між світом Роланда і нашим власним, стає пісня «Гей, Джуд» у виконанні Шеба, яку чує Роланд, коли в'їжджає в Талл. По ходу епопеї ця пісня звучить ще кілька разів. Едді співає її на березі Західного моря. Роланд і Сюзан Дельгадо чують її, коли зустрічаються у Меджисе. Вона звучить з динаміків у «Синіх небесах», і Заїка-Білл програє CD з цією піснею, коли щастить Сюзанну, Роланда, Патріка і Ыша до Федеральних аванпосту.
  
  В Серединному світі пісня починається рядком: «Ей, Джуд, я бачу тебе, хлопче».
  
  В «Пісні Сюзанни» Кінг каже, що йому подобається, як історія немов розгортається тому, починається з Роланда, повертається до Брауну, потім в Талл і, нарешті, показує воскресіння Уолтером Норта Травоеда. «Початок книги побудовано в зворотній послідовності» (ТБ-6).
  
  Єдиний супутник стрілка — відживаючий свій вік мул, якого він купив у Прайстауне до того, як добрався до Металу. Важке подорож по пустелі втомило мула до такої міри, що стрілок більше не міг їхати на ньому. Це не перша издыхающая тварина, на якій він пересувався по цій землі. У перших абзацах «Смиренних сестер Элурии» (події цієї повісті відбуваються набагато раніше) жеребець Роланда, Топсі, теж готовий ось-ось відкинути копита.
  
  Стрілець визначає, як далеко від нього знаходиться людина в чорному по свіжості вогнищ, залишених Уолтером, зовсім як Туко у фільмі «Хороший, поганий, злий», коли переслідував людини без імені через пустелю. Виходячи з неточних прикидок Брауна, стрілець робить висновок, що наздоганяє Уолтера, але відстає ще на кілька тижнів шляху. Скучивши по спілкуванню, стрілець чекає, що Браун почне задавати питання, йому хочеться сповідатись. Події в Талле важким тягарем лежать на душі і серці. Хоча він може бути холоднокровним і розважливим, безжальним у досягненні своєї мети, безсердечним стрілка назвати не можна. Іноді він шокує навіть себе.
  
  «Ти віриш в загробне життя?» — запитує він Брауна. «Мені здається, це вона і є», — відповідає хлопець. Це суттєва ремарка, тому що Роланд, можливо, приходив до Брауну незліченну кількість разів, повертаючись в пустелю після того, як досягав кінця свого життя. Для Роланда немає пустки на кінці стежки, він відроджується через Темну Вежу, через Зал Повернення.
  
  Талл мертвий, каже він Брауну, сподіваючись, що молода людина задасть нові питання. Як вампірові, йому потрібно запрошення, щоб переступити поріг і розповісти свою історію. Браун нарешті запитує.
  
  Крихітний шматочок огидною місцевості. Талл — кілька коротких бічних вулиць, що перетинають головну дорогу на дні неглибокої низини. Диліжанси, які їдуть з Металу, когось везуть. Ті, що повертаються в Талл, практично порожні. Ніхто, крім стрілка, не їде в тому напрямку. Це Пограниччя, але життя там набагато менше, ніж у Кальє Брін Стерджис.
  
  У Талле його вітають піснею «Гей, Джуд». Стрілець знає піаніста, Шеба, за Меджису, але тільки в переробленому варіанті вони обидва визнають, що знайомі один з одним і що у них спільне минуле.
  
  В салуні стрілок зустрічає мерця, Норта Травоеда, який отруївся біс-травою, яку він жував, і воскрес людиною в чорному.[276] Норт — одна з численних пасток, розставлених людиною в чорному для Роланда. В переробленому варіанті дається його ім'я — Уолтер о ' Дім. Уолтер, мабуть, розчарувався б, якби хоч одна з його пасток спрацювала, але він все одно їх розставляє. Для людини в чорному це переслідування — гра. Він може бігати колами навколо стрільця, але Роланд повинен його переслідувати, тому людині в чорному не залишається нічого іншого, як змиритися з роллю переслідуваного.
  
  Норт говорить на Високому Складі, древньому, мертвому мовою, якої стрілок не чув багато століть, може, добру тисячу років, з того часу, як жив у Гилеаде. Це перший натяк на вік стрілка і на податливість часу в цьому світі. То Норт так само старий, як Роланд (або Шеб), то він навчився Високому Складу від Уолтера або в країні мертвих, неясно.
  
  Стрілець знає, що зупинка в Талле призведе до того, що відстань між ним і людиною в чорному збільшиться, але, схоже, не може встояти перед тяжінням містечка, точно так само, як Одіссей у «Одіссеї» не спромігся пропливти повз острів Каліпсо. Він знайомиться з Еллі, кабатчицей, і проводить тиждень в її ліжку. Він нагадує корабель, що потрапив у зону штилю. Йому хочеться продовжити похід, але вітрила не можуть піймати вітер.
  
  Еллі повідомляє стрілку важливу інформацію, яка, якщо б він зрозумів, про що йде мова, могла б вказати йому шлях до Вежі. Всі хмари близько Талла пливуть в одному напрямку, на південний схід, через пустелю.[277] Уолтер і Роланд не на Стежці променя, але не так вже й далеко від неї. Промінь м'яко тягне їх у правильному напрямку, хоча Роланд, так, імовірно, і Уолтер, не підозрюють про це.
  
  Після п'яти днів перебування в Талле він дізнається про Сільвії Питтстон, толстухе-проповеднице, яка вірить, що носить під серцем дитину Червоного Короля.[278] Вона — ще одна людина з минулого Роланда: побувала в далекому Меджисе за рік до того, як він приїхав туди з двома друзями. Вона розставляє стрілку ще одну пастку, проповідуючи словами, які вклав в її уста Уолтер. Називаючи стрілка Антихристом, вона піднімає проти нього місто. Роланду не залишається нічого іншого, як перестріляти все населення Талла. Він перезаряджає револьвери на ходу (довгі роки[279] пішли у нього на те, щоб оволодіти цим прийомом), обпікаючи пальці про гарячі гнізда. Стріляючи, Роланд кричить.
  
  Еллі помирає першої, благає Роланда вбити її, тому що стала принадою в пастці людини в чорному і використовувала магічне слово, яке він залишив їй в записці, необхідної для того, щоб Норт почав розповідати, що він бачив у подальшому житті. В хронології романів «Темної Вежі» (але не в житті стрілка) вона — перша з небайдужих йому людей, хто помирає від його руки. Перший жертовний баранець.
  
  Коли стрільба закінчується, п'ятдесят вісім осіб — чоловіки, жінки, діти — лежать мертвими у вуличному пилу. Перед тим, як піти з Металу, Роланд здійснює єдиний у цьому місті акт милосердя: знімає Норта з хреста, на якому розіп'яли його Сільвія Питтстон і її послідовники, кладе тіло серед тел інших городян. У цьому він теж нагадує Одіссея, який повернувся назад у своїй подорожі до будинку, щоб віддати останні почесті тіла одного з своїх друзів, загиблого на острові Цирцеї. Повага до тіл мертвих — важливий елемент класичної та героїчної літератури. Роланд розмірковує про те, що іншим городянам, на відміну від Норта, довелося померти тільки раз.
  
  Стрілець закінчує свою розповідь і проводить ніч в хатині Брауна. Ще через два тижні, проведених в пустелі, в напівзабутті і зневоднений, він наближається до дорожньої станції. Бачить, що хтось сидить у тіні заїжджого двору. Помилково думає, що це чоловік у чорному, і, незважаючи на крайню слабкість, пробігає останню чверть милі, з револьвером в руці, не намагаючись сховатися. Так і сховатися ніде. Коли Роланд наближається до Вежі, у нього виникає аналогічне бажання кинути все і стрімголов бігти до своєї мети, але там його стримують Патрік Дэнвилл і навантажена візок.
  
  Як тільки Роланд розуміє, що постать у тіні — маленький хлопчик, сил йому вистачає лише на те, щоб сунути револьвер у кобуру, після чого він падає без почуттів. Коли приходить у себе, Джейк Чеймберз вже приготував йому їжу і питво. Пізніше, коли в Луде Роланд рятує Джейка з рук Тік-Так, насамперед він дає Джейку води, щоб втамувати спрагу хлопчика. Він пам'ятає, що сталося, на дорожньої станції і радіє тому, що ролі змінилися. Поділ кхефа — важливий ритуал. Перед битвою Девар-Тоі Роланд проводить цю церемонію зі своїм ка-тетом в останній раз.
  
  Джейк каже, що не минуло й двох тижнів, як людина в чорному, «священик», минув дорожню станцію, але з часом у нього в голові певна плутанина. Джейк сховався, злякавшись, що людина в чорному — привид. Роланд правильно припускає, що Уолтер знав про присутність Джейка, і залишив його, як ще одну пастку. Роланд не може надовго затримуватися на дорожньої станції. Але не може він і залишити там хлопчика.
  
  Хлопець не пам'ятає, як він потрапив на дорожню станцію. «Я знав, коли тільки сюди потрапив, але тепер не можу згадати. Все розпливається, як поганий сон, коли ти вже прокинувся». Він смутно пам'ятає рідне місто, статую Свободи і свою шкільну форму.
  
  Стрілець гіпнотизує Джейка, щоб дізнатися більше: цьому він навчився, іронія долі, біля Мартена, ще одній іпостасі людини в чорному. Поки патрон танцює по пальцях, стрілець розмірковує про природу зла в світі і вперше згадує Темну Вежу. «Мета стрілка — це не получеловеческое істота, а Темна Вежа; людина в чорному, точніше, те, що знає людина в чорному, всього лише перший крок до цього таємничого місця» (ТБ-2, короткий зміст).
  
  Загіпнотизований Джейк розповідає про себе досить багато, щоб стрілець побачив схожість між собою і хлопчиком. Від Джейка він дізнається про Нью-Йорку, місті, який відіграє центральну роль у його пошуках. Все своє життя розумом він приймав ідею безлічі світів, але до цього моменту, а може, і в цей момент, не вірив в існування такого місця, як Нью-Йорк. «Якщо він і існував, то лише як доісторичний міф».[280]
  
  Роланд давно вже покинув межі знайомого йому світу, і часто стикається з тим, що колись брав за вимисел. Хлопчиком він і його друзі вірили, що Темна Вежа — не більше ніж символ. Зустрічаючись із зберігачем Променя, він знову дивується, виявивши, що міф — насправді реальність. Він навіть задається питанням, а раптом Серединний світ, який відрізняється від Внутрішнього світу, де перебував Гилеад, і пустеля-пограниччя — щось більше, ніж слух.
  
  Далі, Джейк згадує свою смерть. Хтось, нагадує людину в чорному, штовхнув його під автомобіль. Пізніше Роланд дізнається, що штовхнув хлопчика Джек Морт, але Уолтер швидше за все був неподалік, направляв Морта. Перш ніж вивести Джейка з трансу, стрілець запитує хлопчика, чи той хоче пам'ятати останні моменти життя чи ні. Джейк воліє забути.
  
  У підвалі, куди Роланд спускається в пошуках їжі, він чує якийсь стогін і бачить дірку в фундаменті. З іншого боку говорить демон мовить йому: «Поки з тобою йде хлопчик, чоловік у чорному тримає душу твою у себе в руках». Роланд починає розривати дірку, намагаючись дістатися до джерела голосу, але знаходить тільки полусгнившую щелепу, таку велику, що, на його думку, вона могла належати тільки комусь із Великих Древніх, одному з творців (у початковому варіанті саме тут Роланд вперше названий по імені). З незрозумілої причини він бере кістка з собою, коли вилазить з підвалу. «Пізніше йому прийшло в голову, що саме в цей момент він почав любити хлопчика... людина в чорному з самого початку на це розраховував».
  
  Кінг не робить секрету з того, що майбутнє Джейка сумно. Дуже скоро стрілок думає про нього, як про «жертву».[281] Роланд і хлопчик, якого він згодом буде вважати своїм сином, завдяки якому на середині роману «Безплідні землі» завершиться створення ка-тету, направляються до гір. Не знаючи про те (та й читачі дізнаються про це тільки в романі «Вовки Кал'ї»), що після їх відходу на дорожньої станції з'явився чоловік, якому належить зіграти важливу роль у майбутньому Роланда: батько Каллагэн з «Жеребкування», якого перекинуло з нашого світу в Серединний приблизно так само, як і Джейка.
  
  Перш ніж відправити його через Ненайденную двері в Кальян Брін Стерджис, щоб розставити ще одну пастку Роланду, Уолтер показує Джейка і Роланда Каллагэну: «Вони переслідують мене... але мені довелося повернутися, щоб поговорити з тобою... Тепер я знову повинен випередити їх... як ще я можу потягнути за собою?» (ТБ-5). Роланд вже підозрює, що людина в чорному і не намагається втекти від нього. «Бережися того, хто прикидається кульгавим», — згадує він висловлювання свого старого вчителя, Корти.
  
  Через кілька днів відстань між ними зменшується до такої міри, що вночі вони бачать світло багаття Уолтера. Як-то раз під час денного відпочинку, Роланд згадує випадок з далекого минулого. Тоді йому було одинадцять років, як тепер Джейку. Корт покарав Катберта, одного Роланда, теж готується стати стрільцем. За погану поведінку на уроках його залишили без вечері. Роланд знає, що Хакс, кухар західної кухні,-чим їх нагодує.
  
  І поки вони їдять десерт під сходами поряд з кухнею, їм вдається підслухати Хакса, який, забувши про те, що вони можуть бути десь неподалік, говорить про свої плани надіслати отруєне м'ясо в Фарсон,[282] щоб завдати відчутного удару по Альянсу, ключовою ланкою якого був Гилеад.[283] Захід — те місце, куди відправлялися учні, які провалилися на випробуванні і не змогли стати стрілками, тому робота Хакса на західній кухні — символ.
  
  Роланд повідомляє про почуте батькові. Стівен Дискейн — старший стрілець і глава Гилеада, останній лорд світла. Хакса засуджують до повішення за зраду. Роланд і Катберт просять дозволу бути присутнім при страті. Це важлива подія для підростаючого Роланда. Вперше він бачить смерть як дозволене покарання за невірність. Корт дає хлопчикам хліб, щоб ті нагодували птахів, що літають над шибеницею. Практично така ж сцена є і в «Чорному домі», коли Тай Маршалл бачить зграю ворон, що кружляють над краном в Крайньому світі.
  
  Через п'ять років після цієї страти[284] країни Роланда вже немає, а батьки мертві, причому мати гине від його руки. В той момент Кінг смутно уявляв собі, як це сталося, тому «шматочки» минулого Роланда читач дізнається з наступних книг, головним чином, з роману «Чаклун і кристал», написаного через двадцять років після «Дорожньої станції». Деякі з цих «шматочків» Кінг додав у перероблену версію «Стрілка».
  
  Після двох днів, проведених в передгір'ях, Роланд і Джейк вперше бачать людину в чорному, маленьку крапку, що піднімається по схилу попереду них. Роланд багато знає, але не може зрозуміти, звідки і чому. Йому відомо, що вони наздоженуть людини в чорному по той бік гори. «Знання сильно в ньому... але це погане знання». Йому відомо, що його чекає випробування, коли він наздожене людини в чорному. Він вірить, що перейти до нового етапу пошуків він зможе лише з допомогою людини в чорному.
  
  Сни Роланда відкривають щось з його минулого, але вони уривчасті і загадкові. Він бачить Сюзан Дельгадо, свою кохану, вмираючої в полум'ї багаття. Сюзан попереджає Роланда, що той повинен оберігати Джейка, який з'являється у сні у вигляді статуї зі стрілою, що стирчить з чола, в тому самому місці,[285] де Еліс з Металу був шрам. Не самий сприятливий знак.
  
  Він прокидається, щоб знайти Джейка стоять у співрозмовника колі, зачарованого суккубом. Роланд використовує щелепу, знайдену в підвалі дорожньої станції, як амулет, сигул, щоб звільнити хлопчика від її чар.[286] Демон — древнє істота, «безтілесний, з неприборканим сексуальним бажанням і даром пророцтва», що залишився на березі після того, як відступили води Прима. Роланд знає, що демон може бути оракулом, за певну ціну.
  
  Щоб приготуватися до зустрічі, він приймає мескалін, який, як він каже Джейку, «повністю будить тебе». Американські індіанці часто використовували мескалін, щоб посилити свою сприйнятливість до послань своїх богів. Олдос Хакслі виступав на захист використання мескаліну, стверджуючи, що він відкриває мозок новим ідеям. Кінг говорив, що ідея епопеї «Темна Вежа» прийшла йому, коли він, закинувшись мескалином, дивився фільм «Хороший, поганий, злий». Використання мескаліну небезпечно, тому що смертельна доза вкрай мала. Роланд не любить ефект впливу мескаліну, «його его занадто сильне (або дуже маленьке), щоб насолоджуватися тим, як його розкривають, перетворюючи в ціль для більш яскравих емоцій».
  
  Як і в більшості пророцтв, в посланні оракула більше питань, ніж відповідей. Суккуб говорить Роланду, що число три — його доля:[287] молода людина, в якого вселився демон по імені героїн, жінка на колесах[288] і третій: «Смерть... але не твоя». Можна сказати, буквалізм, оскільки третього звуть Морт.
  
  Джейк — двері Роланда до людини в чорному, каже демон. Уолтер вкаже шлях до трьох, хто потрібен йому, щоб досягти Вежі. Заради порятунку Джейка він повинен відмовитися від пошуків Вежі. Піти на таке Роланд не може.
  
  Номінальна плата демона за пророцтво — секс, який ледь не вбиває Роланда. Під час оргазму Роланд згадує обличчя жінок зі свого минулого. Думає, що образ Сюзан Дельгадо — прокляття, накладене на нього суккубом за те, що її змусили говорити.[289] Він поняття не має, яке потужне вплив матиме на його життя прагнення отримати потрібні йому відомості. Погодившись на умови суккуба, Роланд запускає процес створення свого сина, Мордреда, у якого буде ще дві матері, Сюзанна Дін і Міа, демон, перетворений в жінку, і другий батько, найлютіший ворог Роланда, Червоний Король. Як і в легенді про короля Артура, Мордред буде ненавидіти Роланда з дня свого народження і переслідувати з однією-єдиною метою — вбити. Ось реальна ціна, яку платить Роланд за «вісті з майбутнього», що повідомляє йому оракул.
  
  Наступним ввечері Роланд знову Джейка розповідає про свою батьківщину, Новому Ханаані, країні молочних рік і кисільних берегів, якої більше не існує. Він не був там з тих пір, як рушив по сліду людини в чорному.[290] Він каже, що там відбулася революція. «Ми виграли всі битви, але програли війну». Тільки троє залишилися від старого світу: стрілець, людина в чорному і Темна Вежа.[291]
  
  Пустеля, яка ледь не вбила Роланда, тепер, коли він і Джейк піднімаються до проходу в горах, лише смутний спогад. Їжа, у вигляді кроликів, і питво більше не проблема. Через тиждень після того, як вони знаходять відбиток чобота на смужці снігу, вони в перший раз бачать того, за ким женеться.
  
  Хоча Джейк пробув у світі Роланда лише кілька тижнів, він теж потрапляє під вплив ка. Тепер він знає багато чого, про що йому не говорили, зокрема, йому відомо, що Роланд збирається його вбити (у всіх ньюйоркців, які приєдналися до Роланду, після прибуття в Серединний світ відкриваються особливі таланти. У Джейка це телепатія, властива і Олену Джонсу, члену першого ка-тету Роланда). Він просить стрілка повернути назад.
  
  Роланд говорить Джейку, що подбає про нього. І ледь встигає збрехати (втім, коли Роланд отримує другий шанс і знову зустрічається з Джейком в «Безплідних землях», ці слова стають правдою), вони стикаються лицем до лиця з людиною в чорному, майстром брехні. Підкоряючись інстинкту, Роланд стріляє в свого ворога, нехай навіть і хоче багато чого від нього дізнатися. «Твоїх куль я не боюся, Роланд. Мене лякає твоя одержимість знайти відповіді», — говорить Уолтер. Він обіцяє відповісти на питання Роланда, коли вони перевищать через гірський хребет, але тільки коли вони будуть удвох. Тобто слова його — свідоцтво приреченості Джейка.
  
  Якщо Роланд не зможе змусити себе пожертвувати Джейком, він думає, що доведе свою нездатність вирішити поставлену перед ним задачу. Але хто її поставив? Цього не знає навіть людина в чорному. Якщо Роланд зіграє свою роль, людина в чорному повинен зіграти свою. Роланд щиро вірить, що смерть Джейка неминуча, але навіть не намагається знайти відповідь на питання: «Хто вимагає таку ціну?»
  
  Якщо Роланду судилося спокутувати свої гріхи в майбутніх інкарнацій, він, можливо, повинен знайти шлях до Вежі, не жертвуючи Джейком, обравши поводирем ка. Або «стара жадібна ка» завжди буде вимагати жертву? Як говориться в книзі Марка: «Бо яка користь людині, якщо вона придбає увесь світ, а душі своїй зашкодить?»[292] Приблизно те ж саме говорить і Морган Слоут: «Яка користь людині в придбанні всього світу, якщо він повинен втратити власного сина?» (ВАВ).[293]
  
  Відчувши можливість домогтися успіху після стількох років безплідних мандрів, Роланд емоційно відгороджується від Джейка. Вирішивши йти слідом за Уолтером в гори, він підсвідомо примовляє Джейка до смерті. «В цю мить маленький чоловічок, що стояв зараз перед ним, перестав бути Джейком і став просто хлопчиком — безликої пішаком, яку можна пересувати і використовувати». І якою жертвують для досягнення перемоги. Після того, як Джейк приєднується до ка-тету, Роланд іноді звертається до нього «хлопчик» і тут же лає себе за це.
  
  Четверта глава «мутанти Повільні» відправляє Роланда і Джейка у підземелля під горами. Роланд Джейка розповідає про те, як він та його друзі, Катберт і Ален,[294] підглядали з балкона за щорічним балом, який давали в Великому залі Гилеада. Під ними стрілки молодші танцювали, а ті, що постарше, сиділи, схоже, без жодного задоволення, за величезним кам'яним столом.
  
  Мартен, радник і чаклун, що сидів поруч з батьками Роланда. Будучи ще хлопчиком, Роланд тим не менш зрозумів, що його мати, зрадниця, на стороні Мартена і проти батька. «Чия рука буде тримати ніж, який позбавить життя мого батька?» — гадає він, можливо, вказуючи на участь матері у змові проти батька, хоча Роланд швидше за все передбачає, що безпосереднім убивцею буде хтось інший. Як саме гине Стівен Дискейн, в епопеї не розповідається, але не викликає сумнівів, що вбивство організував Мартен.
  
  Роланд говорить нервово і сердито, йому потрібно все пояснити. Джейк знає, що його чекає, а тому розповідь Роланда не дуже-то йому цікавий. Його виводять з себе ігри, в які грають дорослі, і він повністю віддає собі звіт у тому, що став безпорадним учасником однієї з таких ігор.
  
  Джейк знаходить залізничну лінію, і вони вирішують йти по шпалах. У похмурому світлі вони бачать релікти давнього світу: лампи, бензинові насоси, напис: «АМОКО, НЕЕТИЛОВАНИЙ». Кілька днів вони бредуть шляхами. Поки не натрапляють на ручну дрезину. Джейк знає, що це таке, Роланд — ні, але йому подобається, як вона працює. Для нього це ще одна стара, але працююча машина, начебто насоса, який він бачив на дорожньої станції.[295] Дрезина також перший з потягів, яким судилося зіграти важливу роль в їх поході до Темної Вежі. Досить згадати Блейна, Чарлі Чу-Чу, поїзд з Федика через Тандерклеп в Калью Брін Стерджис.
  
  Вони як і раніше подорожують в темряві, але вже з набагато більшою швидкістю. Роланд, ведений ка, відчуває, що вони вже близькі до початку кінця.[296]
  
  Джейк запитує Роланда про те, як той став повнолітнім, оскільки цей момент також можна розглядати як кінець початку життя Роланда.
  
  «Любов і смерть були моїм життям», — говорить Роланд у первісному варіанті, як ніби це всеосяжний відповідь. Він розповідає про критичний дні свого життя, коли Мартен хитрістю змусила його вийти на поєдинок з Кортом, задовго до того, як він встиг підготуватися до цього поєдинку. Чаклун кличе його в покої матері. Обстановка говорить сама за себе: одяг Мартена в безладді. Мати в одному халаті і явно збентежена тим, що син застав її в такому вигляді.
  
  Мартен дратує і ображає Роланда. Провокуючи його, викликаючи злість. У люті Роланд залишає покої матері, сміх Мартена відлунням звучить у вухах. Чаклун і радник стрільців думає, що досяг своєї мети, це перший, але далеко не останній випадок, коли він недооцінює Роланда.
  
  Корт готував три покоління хлопчиків до висвячення в стрілки. Кожен з них у свій час викликав його на поєдинок або, якщо йому не вистачало хоробрості, йшов з учнів, щоб тихо-мирно жити в одному з сусідніх феодів. Ті, хто перемагав Корти, ставали стрілками. Решту негайно відправляли на захід, у вигнання, і вони більше ніколи не бачили ні своєї хати, ні своїх близьких.
  
  Жоден учень у віці Роланда не добивався успіху. Зазвичай стрілками ставали у вісімнадцять років, наймолодшим стрільцем став Стівен Дискейн, в шістнадцять років. Навіть Корт благає Роланда відмовитися від свого наміру, кажучи, що йому потрібно вчитися ще два роки. Роланду чотирнадцять. Він скоріше чоловік, ніж хлопчик, але ще дуже молодий.
  
  В якості зброї Роланд вибирає сокола Давида, свого багаторічного супутника. Його майбутнє залежить лише від того, чи залишилася жага бою в старіючій птиці. Давид — перший з довгої низки друзів, яких Роланд зраджує і кидає заради досягнення своїх цілей. Вибір зброї демонструє його здатність до імпровізації, талант, який буде з ним протягом усього походу до Темної Вежі. Корт вибір схвалює, хоча досвідчений наставник думає, що переможе.
  
  Коли Давид вцепляется в голову Корти, той б'є себе по обличчю, щоб убити птаха, і створюється враження, що кар'єра Роланда як стрілка закінчилася, навіть не розпочавшись. З перебитими крилами, вмираючий, Давид, проте, б'ється за свого друга, продовжуючи рвати особа Корту. Учитель не може впоратися з двома нападниками. Роланд ламає Корту ніс і заволодіває палицею вчителя з залізного дерева. Корт все ще не бажає визнати себе переможеним, намагається перейти в атаку, але Роланд до цього готовий і відповідає ударом в скроню.
  
  Нарешті, Корт здається і віддає ключ від підвалу, де знаходиться нагорода Роланда: його револьвери, які тепер належать йому по праву. Не важкі, з рукояткою з сандалового дерева, револьвери батька, але громіздкі вироби зі сталі та нікелю, які служили батькові ще в період учнівства.
  
  Перед тим як впасти в кому, з якої він може і не вийти, Корт, статус вчителя, дає Роланду остання порада: «Нехай поголос і легенда випереджають тебе. Тут є кому рознести славу... Бути може, вони всі дурні. Але нехай чутка випереджає тебе. Нехай на обличчі твоєї тіні відросте борода. Нехай вона стане темніше і густіше... Дай тільки час, і чутка околдует і самого чаклуна. Ти розумієш, про що я, стрілець?».
  
  Замість того щоб відразу мстити Мартену, Корт радить Роланду почекати. Уолтер потім скаже Роланду, що Корт дав йому погану пораду, але молодому стрілку не довелося вирішити, слідувати йому цього порадою чи ні. Залишивши своїх друзів доглядати за потовченим вчителем, Роланд йде в місто і проводить свою першу ніч з жінкою, що є другим ритуалом посвячення в стрілки. А наступного ранку батько відправляє його в Меджис, щоб Мартен не зміг дотягнутися до нього.
  
  Як Давид, Джейк — зброя, якою необхідно пожертвувати в ім'я Вежі. «Я готовий кинути цього хлопчика в чоловіка в чорному?» — задається він питанням. Він жене хлопчика від себе, чуючи відлуння в своїх словах. Точно так само Мартен прогнав його з покоїв матері.
  
  Джейк задається питанням, а раптом він недооцінив стрілка, коли Роланд рятує хлопчика від повільних мутантів, які напали на них наступним днем. Притягнуті життєвою силою Роланда і Джейка, ці безформні істоти, покалічені бездумно розв'язаними війнами і катастрофічними експериментами Стародавніх або працювали занадто близько від кузні Червоного Короля оточують дрезину. Роланд пристрілює всіх, кого може, але їх занадто багато. Вони хапають Джейка, намагаються витягнути його з дрезини. Але Роланд ще не готовий віддати хлопчика. Він знає: це не місце для жертвопринесення. Він бореться за життя хлопчика і зрештою рятує його.
  
  Роланд дивує Джейка другий раз, коли відправляє його в темряву розчищати камені, завалившие рейки. І знову підозри Джейка, що його пропонують в жертву, не знаходять підтвердження. Роланд досить довго тримає мутантів під контролем, так що Джейк устигає розчистити шлях і знову залізти на дрезину.
  
  Кілька днів потому Джейк і Роланд вперше за весь час подорожі під землею бачать світло і потрапляють у велику печеру, пересадочний вузол, де перетинаються кілька красиві-рожныхлиний. Вони вибирають тунель, на якому зазначено: «ЛІНІЯ 10 ДО ПОВЕРХНІ І НА ЗАХІД». Хоча стрілок переміг Корти багатьма роками раніше, він все одно прямує на захід.
  
  Центральний термінал, який нагадує Джейку станцію підземки, ще одне свідчення того, що в цьому світі все розвалюється. В магазинах речі давно минулих днів. Система рециркуляції повітря скрегоче, в повітрі відчувається металевий присмак. Техніка відпрацювала тисячі років і, схоже, її ресурс закінчується.
  
  Джейка покидає впевненість у собі. Він не хоче йти далі. «Ти не отримаєш те, що тобі потрібно, поки я не помру», — говорить він. На подив Джейка, стрілець погоджується і робить вигляд, що залишає його. «Як легко ти блефуєш з цим хлопчиком», — думає Роланд і ненавидить себе за це, знаючи, що у Джейка в цьому світі більше нікого немає, і тільки він може допомогти хлопчикові пожити ще якийсь час, нехай і недовгий.
  
  На мить у Роланда виникає бажання відмовитись від поставленої мети і повернути назад, почекати, поки Джейк подорослішає. Це не перший раз, коли в голову стрілку приходять такі думки. У Меджисе він думав про те, щоб втекти з Сюзан Дельгадо. Але Роланд знає, що спроба повернути назад означає смерть для них обох, і для всього живого.
  
  Джейк купується на хитрість Роланда і біжить за стрільцем, який ледь не додає швидкості, щоб залишити хлопчика назавжди. Тримаючи Джейка, який вистрибує на дрезину, Роланд знає, що смерть хлопчика, якою б вона не була, близька.
  
  Їх останньою перешкодою стає квола естакада в кінці тунелю. Джейк не довіряє естакаді і переконує Роланда кинути дрезину і залишок шляху пройти на своїх двох. Перевіривши стародавня споруда, Роланд погоджується з хлопчиком. Згнилі шпали ламаються у них під ногами, а подекуди помітні широкі провали.
  
  Ця естакада — провісник мосту, теж стародавнього і приховує небезпеку, за яким Роланд і його друзі повинні потрапити в місто Луд. Як і міст «Безплідних землях», естакада підводить Джейка. Коли вихід з тунелю вже зовсім поруч, раптово з'являється чоловік у чорному, і одночасно Джейк зривається з естакади. Роланд розривається між двома бажаннями, і в такій ситуації за час свого походу він виявиться ще не раз. Іноді йому та членам ка-тету буде вдаватися знайти спосіб вирішувати виниклі проблеми по черзі, але в цей момент Роланд може дозволити тільки одну з двох. Джейк висить над глибокою прірвою, благаючи про допомогу, але чоловік у чорному каже: «Ну, йди ж, стрілець. Інакше тобі ніколи мене не спіймати!»
  
  Хлопчик або Вежа? Роланд не може встояти перед прагненням досягти поставленої мети. Він залишає Джейка, який падає в прірву, вмираючи вдруге. Хоча Кінг потім намагався взяти на себе провину за те, що його стараннями Джейк опинився в такій ситуації, врешті-решт автор говорить, що Роланд діяв за власною ініціативою. І останні слова хлопчика будуть переслідувати стрілка: «Тоді йди. Є й інші світи, крім цього...»
  
  Уолтер говорить Роланду, без всяких пояснень, що ця жертва потрібна для створення дверей, через які він отримає свій ка-тет. Потрібна вона чи ні, але Роланд вважає, цією зрадою він накликав на себе прокляття, хоча пізніше йому якоюсь мірою вдається спокутувати свою провину.
  
  В люті, Роланд стріляє в людину в чорному з обох револьверів, але чаклун лише сміється. «Коли ти стріляєш в мене, ти стріляєш в себе, ось чому ти мене ніколи не вб'єш». Зброя Внутрішнього світу безсило проти Уолтера, як Роланд дізнається в Смарагдовому палаці багато місяців. В переробленому варіанті Уолтер говорить стрілку, що його револьвери не відкривають двері, «вони можуть тільки закрити їх назавжди».
  
  Як тільки гори залишаються позаду, пропадають і залізничні колії. Їх зникнення символічно, тому що дуже скоро і Джейк зникне з пам'яті стрілка, наче він і не зустрічав хлопчика на дорожньої станції. Уолтер називає Джейка Роландовым Ісааком, але Роланд не дізнається натяку на Авраама, якому Бог наказав принести в жертву власного сина. «Я ніколи не був ученим (не вивчав Біблію)», — говорить Роланд.
  
  Так починається розв'язка всієї історії.[297]
  
  Людина в чорному веде Роланда на голгофу, місце черепів і смерті, і наказує зібрати хмиз для багаття, тим самим тоном, яким Роланд говорив з Мартеном невідомо скільки років тому в покоях матері. Ординарність зовнішності Уолтера розчаровує Роланда. На чаклуна немає «знаків, що вказують, що людина багато знає і володіє великими, нікому не відомими секретами». Роланд відмовляється від кролика, якого смажить людина в чорному, замість цього з'їдає залишки валяного м'яса.
  
  Вони починають свою розмову[298] після того, як сонце заходить за горизонт. «Ти ще дуже довго не побачиш наступного світанку», — говорить Роланду людина в чорному. Він дістає колоду карт Таро, щоб передбачити майбутнє Роланда. «І є в мене підозра, що такого розкладу, як у тебе, в моїй практиці ще не було, — каже він. — Ти — останній на світі авантюрист. Останній хрестоносець. І тобі це подобається, так, Роланд? Тобі це приємно? Однак ти навіть не уявляєш, як ти зараз близько до Вежі».[299]
  
  Карта стрілка — Повішений, що символізує силу. Друга карта, Моряк, являє Джейка. «Він тоне, стрілок, і ніхто не кине йому мотузку». У решти картах розкривається майбутнє Роланда, першими викладаються карти тих, хто буде його супроводжувати. На карті В'язень зображений бабуїн з батогом у руці, що сидить на плечі молодого чоловіка. Це Едді, наркоман, який робить все, що велить йому шкідлива звичка. На карті Пані Тіней зображена жінка, яка посміхається і плаче одночасно. Янус, що символізує дві особистості, Одетту і Детту, які в результаті зіллються в Сюзанну Дін.
  
  П'ята карта — Смерть... «але не твоя». І дійсно, багато друзі померли і ще багато помруть під час походу Роланда.[300] Ці чотири карти оточують Роланда, як планети, обертаються навколо зірки. Людина в чорному дістає шосту карту, Вежу, кладе його поверх карти Роланда і відмовляється пояснити, що означає ця карта і навіщо він все це показує Роланду. Питання, схоже, лише злять його.
  
  Сьома і остання карта — Життя... «але не твоя». Людина в чорному не кладе цю карту до інших, замість цього кидає в багаття. Ні Роланд, ні людина в чорному не знають, що це означає. Можливо, мова про те, що стрілець ніколи не доживе до кінця своїх днів, якщо тільки не вирішить найбільшу загадку свого життя. Як і зниклий ріг Эльда, згоріла карта, можливо, вказівка на те, що похід Роланда зазнає невдачі.
  
  «Тепер спи... заснути, бути може, бачити сни», — каже чоловік у чорному Роланду, цитуючи монолог Гамлета. І Роланд бачить драму творіння, спочатку порожнеча, а потім у ній виникає світло, зірки, Земля, вода, суша, рослини і тварини. Роланд бачить більше, ніж міг навіть собі уявити. Слово «всесвіт» (Уолтер називає її Велике Всі) йому незнайоме.
  
  У якийсь момент бачення вже не замикається на Уолтері. Простягається далі, до чогось великого, так і не ідентифікованого, можливо, це Голос Черепахи. Потім, ближче познайомившись з можливостями Чорного Тринадцятого, Роланд зрозуміє, що його відправив в Стрибок (тодэш) залишковий слід цього магічного кристала, який нещодавно Уолтер тримав у руках. Під час Стрибка Уолтер гіпнотизує Роланда.
  
  Коли бачення перемагає його, Роланд благає про припинення цієї тортури. Людина в чорному схиляє його до зрадництва. «Відкинь всі думки про Вежі. Іди своєю дорогою, стрілок, почни довгу роботу за спасіння душі». Роланд збирає всі сили, щоб промовити своє «останнє, категоричне рішення». У завершальні моменти бачення, які відкрилися йому завдяки людині в чорному, Пан бачить якийсь предмет космічного масштабу: крихітну червону травинку.
  
  Коли він прокидається, людина в чорному хвалить стрілка за його здатність швидко відновлювати фізичні та душевні сили. «Ось, скажімо, твоєму батьку[301] я нічого цього не показував. Він би повернувся не в своєму розумі». Тим не менш він попереджає Роланда, що той ніколи не закінчить свій похід. «Вежа вб'є тебе, коли вас буде ще розділяти півсвіту». Він називає себе «слугою того, хто править Темною Вежею». Землю віддали в червону руку цього короля. «Я — не великий, кого ти шукаєш.[302] Я лише його емісар».
  
  Коли Роланд розповідає людині в чорному про травинці, той приходить в замішання. Нездатність Уолтера зрозуміти все, що відкривалося в баченні, дозволяє Роланду усвідомити, що у Уолтера є слабина. Він, ймовірно, може сприяти тому, щоб у людини було бачення, але викликати його сам не в силах. Точно так же вигаданий Стівен Кінг може сприяти появі епопеї «Темна Вежа», але не є її творцем.
  
  Уолтер розповідає Роланду історію його світу, пішовши в минуле на сотні поколінь, коли світ стрілка був схожий на Землю, з розвиненою технікою, засобами лікування від раку, можливістю польотів в космос, про час, коли панувала інформація, а не інтуїція. Хоча Роланд знає, що Уолтеру не можна довіряти, принаймні дещо з того, що він дізнається про Алом Короля (у початковому варіанті — Звірі), зберігачі Вежі, правда.
  
  Його намір — відмовити Роланда, налякати величезністю завдання, яке перед собою поставив, переконати, що простір, де вони живуть, лише атом на травинці, яка існує тільки день або два в іншій реальності. «А що, якщо цю травинку раптом зріжуть косою? Коли вона почне гнити, не просочиться ця гниль у наш всесвіт, в наше життя? Не чи стане наш світ жовтіти, марніти і засихати?» Уолтер запитує Роланда, чи зважиться він побачити неосяжність кімнати на вершині Вежі, де сходяться всі всесвіти, кімнати, яка піднесена над всіма реальностями. «Хтось зважився, — відповідає стрілок. — Бог наважився... або цей король, про який ти говорив... або... може бути, ця кімната порожня, провидець?»
  
  
  
  Роланд і Уолтер кажуть всю ніч, але потім стрілок мало що пам'ятає з цієї розмови. «Для його практичного розуму, схоже, лише мала частина мала сенс». Те, що він пам'ятає, безпосередньо пов'язане з його походом. Він повинен йти на захід, до моря, до якого двадцять миль легкої дороги, де поки невідома сила отримає те, що забажає Роланд. Уолтер каже, що йому велено повідомити Роланду ці відомості частково тому, що це «природний порядок речей». На березі моря Роланд витягне трьох. «І тоді почнеться найцікавіше», — підсумовує чоловік у чорному.
  
  Роланд прав в тому, що лише мала частина розказаного Уолтером має відношення до його походу. Оракул сказав йому про трьох, яких він витягне. Знаючи, що число важливо для виживання в майбутньому, він і Едді будуть тягнути Одетту на північ вздовж берега, в повній впевненості, що вони знайдуть ще одні двері. Крім лекції з метафізики, корисна інформація, отримана від Уолтера, вкладається в три слова: йди на захід. Заради цього він пожертвував Джейком?
  
  Одне з найбільш важливих змін, які Кінг вніс в початковий текст «Стрілка», полягала в наступному: письменник однозначно вказав, що Уолтер, людина в чорному, і Мартен — одна і та сама особа чи різні іпостасі одного істоти. Уолтер визнає, що був як Мартеном, так і людиною в його оточенні, якого знав Роланд. Він заявляє, що Роланду доведеться вбити Незнайомця-поза-часу, перш ніж він зможе дістатися до Башти, не відкриваючи, що мова йде про Флегге, ще однією його іпостасі.
  
  Прокинувшись, Роланд виявляє, що постарів на десять років, так принаймні йому здається. Скільки часу пройшло насправді, визначити неможливо. Уолтер говорить Мордреду: «Ми перебували в одній з капсул часу, які іноді вилітають з Вежі, і світ рухався навколо нас, поки ми говорили серед кісток» (ТБ-7). Часу пройшло досить багато, тому що волосся Роланда порідшали, і їх торкнула сивина. Однак не настільки багато, щоб від тіла Уолтера залишилися одні кістки. Їх підклав чаклун, щоб збити стрілка з пантелику.
  
  Потім він скаже Мордреду: «Я міг би вбити його тоді, але що сталося б з Вежею, якщо б вбив, а?» (ТБ-7). Хоча Уолтер заявляє, що дозволив наздогнати себе, він також визнає, що стрілець наганяє на нього жах, і він боїться за своє життя. Можливо, це чергова брехня Уолтера, а може, ка по-своєму використовує Уолтера, про що він не підозрює.
  
  [303]Роланд сумнівається, що в зотлілого одягу скелет Уолтера. Він знає, в розказаному йому людиною в чорному багато брехні. Імпульсивно він виламує щелепу і суне в кишеню, замінюючи ту, що звільнила Джейка з мовця кола. Оскільки ця щелепа належить не Уолтеру, вона не володіє ніякими магічними властивостями, хіба що потім служить доказом існування Джейка.
  
  Перша книга закінчується приходом Роланда на берег Західного моря. Колись це море знаходилося лише в тисячі миль від Гилеада, але світ розширюється, і тепер йому довелося пройти набагато більше. Ні час, ні відстань не залишаються незмінними. Він марить, підійде до Темної Вежі, «в сутінках, сурмлячи в ріг, щоб битися до останньої немислимою битві». У «Політиці малотиражних видань» Кінг пише: «В „Стрілкою“ Роланд істотно не змінюється, але його потенціал до змін і готовність змінюватися в наявності». Від того, як сильно його здатність до змін проявиться на наступних етапах походу, залежить, чи вдасться їй дізнатися, що знаходиться у кімнаті на вершині Вежі... і виникне у нього бажання, після того як Вежа буде врятована, піднятися на її вершину.
  
  Рішення Кінга переробити книгу, написану двадцятьма роками раніше, звичайно ж, суперечливо,[304] але не унікально у творчості Кінга. Він частенько переробляв розповіді, готуючи їх до публікації у збірниках. Відновлюючи місця, вирізані з «Протистояння» перед первісною публікацією роману в 1977 р., він змістив час дії на десять років вперед і переписав кілька розділів. Про «Стрілкою» в інтерв'ю «Уолден бук news and world report» у червні 2003 р. Кінг каже наступне: «Ніяка це не розкіш... але нагальна необхідність, сказати: „Давайте зробимо цю книгу більш читабельною, давайте зробимо її більш захоплюючою; давайте трохи додамо швидкості і дійсно постараємося залучити читачів“.»
  
  Внесені Кінгом зміни зустрічаються практично на кожній сторінці. Іноді це просто стилістична правка. Він прибрав більшість прислівників, слідуючи власним раді «Як писати книги», вніс ясність в тих місцях, де залишалося незрозумілим, до якого іменника відноситься наступне займенник. У первісному варіанті Роланд інший раз говорив на сленгу 1970-х. Міг, наприклад, запитати: «Сечешь?».
  
  У багатьох місцях Кінг міняє діалоги, щоб вони більше відповідали мові наступних книг, вводячи такі конструкції, як «якщо тебе це влаштує», «кажу, дякую», «спасибі, сей». Він замінює сезони їх еквівалентами в Серединному світі, наприклад, Новою Землею та Жнивами. Безіменні персонажі, як попередника Корту і стрілка, який карає Хакса, отримують імена.
  
  Друга група змін відноситься до виправлення помилок, які прокралися в початковий текст. Роланд більше не читає журнали в Талле; це малоймовірно, оскільки папір стала рідкісним товаром. Немає більше згадок про, скажімо, електричному світлі. Натомість з'являються «искрянки». Уточнюється ім'я Олена Джонса (в первісному тексті він — Allen, в наступних книгах — Alain). Кінг пояснює плутанину тривалістю подорожі Роланда, яке вимірюється то десятиліттями, то тисячоліттями.
  
  Третя група змін — введення персонажів і реалій, яких Кінг ще не придумав в 1970-х. Гилеад не згадувався в первинному варіанті, так само як Артур Эльдский, Червоний Король, Шими, Менні,[305] тахины, Алгул Сьєнто, вухань-плутаник або танець каммала. Кінг віщує втрату пальців Роландом і відкриття ка-тетом Променя (Еллі говорить про те, що хмари пливуть в певному напрямку). У проповіді Сільвії Питтстон йдеться як про знахідку Роландом щелепи на дорожньої станції, так і про його розмові з Уолтером на голгофі.
  
  Кінг також підсилює характер Джейка, вносячи тонкі зміни в діалог. У первісному тексті хлопчик більш пасивний і мовчазний, тепер же він частіше висловлює свої думки. Джейк знає, хто він для Роланда, і не упускає жодної можливості дати стрілку зрозуміти, що він в курсі. Кінг викреслює негативну інтонацію при описах хлопчика, скажімо, «тупувато-покірні овечі очі», або порівняння гулко б'ється серце хлопчика з серцем курчати.
  
  Відносини Роланда з Еллі теж стають більш близькими. Коли Еллі попереджає Роланда, що конюх може нагадити незнайомцю, Роланд дякує її, і вона цим дуже зворушена, тому що не пам'ятає, коли хто-небудь дякував її в останній раз. Роланд також показує, що вона йому не байдужа, коли радить забути послання Уолтера, викинути з голови слово дев'ятнадцять, замість того, щоб використовувати його як ключ і дістатися до спогадів Норта про те, що сталося з ним, коли він помер.
  
  Нарешті, Кінг вставляє кілька натяків на циклічну природу існування Роланда, додаючи сцену запаморочення, коли перед очі все пливе, в момент, коли стрілка переміщують у минуле. Уолтер часто говорить про те, що Роланд ніколи не зможе все зробити правильно, хоча стрілок його не розуміє. «Що ти хочеш цим сказати? Поясни». Кінг також привертає більше уваги до зниклому розі Роланда, критичного фактору останніх сторінок епопеї.
  
  «Він подумав про те скороминуще запамороченні, коли йому раптом здалося, що він майже не прив'язаний до світу. Цікаво, що це значить. І чому у зв'язку з цим запамороченням йому згадався його ріг і останній з старих друзів, яких він втратив, обох, давним-давно, у Иерихонского Пагорба. Адже револьвери залишилися револьвери його батька, — а це набагато важливіше, ніж ріг... або навіть друзі».
  
  З-за сухого, похмурого тону початковий варіант «Стрілка» відвернув від книги багатьох з тих, хто хотів супроводити Роланда в його поході. Зміни, які вніс Кінг, підвищили для нових читачів цілісність всіх книг епопеї. Вдалося Кінгу досягти головної мети, повернути читачів, які не стали читати епопею з-за початкового варіанту «Стрілка», покаже час.
  
  
  
  РОЗДІЛ 3
  
  «Витяг трьох»
  
  (Відродження)
  
  «Три. Це число твоєї долі...
  
  Три — твій шлях до Темної Вежі»
  
  (ТБ-1)
  
  Одна з причин, по якій Кінг з побоюванням повертався до епопеї «Темна Вежа», полягала, за його словами, в неоднозначному відношенні до головного героя. Хоча на початку Роланд постає перед нами загадковим лицарем, образ якого схожий з Людиною без імені у виконанні Клінта Іствуда, мотиви, які ним керують, перетворюють його в соціопата. Він спить з Еллі в Талле, але вночі його не мучать кошмари після того, як він вбиває її і всіх інших городян. Коли він дозволяє Джейку померти, щоб потім переговорити з людиною в чорному, Роланд підходить до тієї межі, коли може стати антигероєм або «взагалі не героєм» (ТБ-6).[306]
  
  У значної частини другої книги дія розгортається на знайомій території, в Нью-Йорку, тоді як «Стрілець» не виходить за межі світу Роланда. Це обставина, а також збільшення числа головних героїв, робить роман «Витяг трьох» більш зрозумілим для читацької аудиторії Кінга. Багатьом читачам рекомендували почати епопею з цієї книги, а вже потім повернутися назад, щоб дізнатися подробиці подорожі Роланда через пустелю, не обмежуючись «Коротким змістом», попереднім романом «Витяг трьох». У такому підході є своя логіка. В принципі «Стрілка» можна розглядати як ретроспективу, повернення до минулого, аналогічно центральної теми «Чаклуна і кристала».
  
  Хоча у «Витягуванні трьох» Роланд не наближається до Темної Вежі (по березі він йде на північ, практично в протилежному напрямку), він збирає команду, яка буде супроводжувати його в поході. Залишиться з ним всі ті тисячі миль, які належить пройти. Він все ще не знає, як дістатися до Башти, ще не знайшов ні одну Стежку Променя, яка направить його в потрібному напрямку, і він не надав значення словами Еллі про те, що хмари пливуть через пустелю на південний схід.
  
  До цього моменту Роланд Дискейн розлучався з усіма, хто починав з ним похід до Темної Вежі або допомагав йому в дорозі, по більшій частині вони гинули. Роланд здатний пройти весь шлях наодинці і, схоже, готовий це зробити. Він знаходить дружбу і відкидає її. Частково трудність сприйняття деякими читачами «Стрілка» полягає в тому, що перша книга епопеї захована в голові людини, який не так-то легко ділиться своїми секретами. У «Витягуванні трьох» Роланда змушують прийняти дружбу, у нього просто немає вибору.
  
  Книга чітко слід результатами ворожіння Уолтера на картах Таро. В історію входять люди, які стоять за картами. Зв'язки між основними частинами книги названі «Перетасовування», обігруючи тим самим різні значення слова «drawing», що входить у назву мовою оригіналу: витягувати карти з колоди, витягувати людей з іншої реальності.
  
  Починається книга через кілька годин після прибуття Роланда на берег Західного моря. Він засинає на березі, виснажений неймовірно який розтягнувся у часі розмовою з Уолтером і довгою гонитвою за людиною в чорному. Він не помічає припливу, поки крижана вода не добирається до його револьверів і пояси-патронташа, не помічає четырехфутовых омароподобных чудовиськ, які разом з водою виповзають на берег.
  
  В кілька хвилин здатність Роланда виконати покладену на нього місію виявляється під загрозою. Частина його дорогоцінних набоїв промокла. Гірше того, в ступорі, зайнятий порятунком іншої амуніції, він недооцінює загрозу, витікаючу від омароподобных чудовиськ. Одна з істот позбавляє його вказівного і середнього пальців на правій руці, шматка ікри, пальця на нозі і чобота. Його реакція сповільнена жахливої втомою, точно така ж навалиться на нього в останню ніч походу до Вежі. Він відчуває викликає оніміння жах, який буває, коли в житті щось кардинально змінюється, але мозок ще не повністю готовий сприйняти те, що трапилося. «Здається, у мене назрівають великі проблеми», — якось відсторонено думає стрілок.
  
  Для людини, особистість якого повністю визначається словом стрілок, ці рани, особливо втрата двох пальців, просто жахливі. Вперше, витягнувши з кобури револьвер, Роланд упускає його на пісок. «Те, що колись він робив граючись, не обтяжуючи себе навіть тим, щоб як-то замислюватися про це, раптом виявилося складним трюком начебто жонглювання м'ячами». Коли він нарешті розуміє, як пустити в хід понівеченої руку, ударник б'є по патрону з підмоченим порохом. Він більше не може покладатися на канонічне зброю, яке передавалося з рук в руки з незапам'ятних часів: стовбури револьверів викували з меча Артура Эльдского. Частину патронів безповоротно зіпсована, придатність інших під питанням.
  
  До Темної Вежі ще тисячі й тисячі миль, а в нього тільки один чобіт і на правій нозі немає великого пальця, втім, його відсутність не завадить йому кілька місяців потому станцювати каммалу для жителів Кал'ї.
  
  Ці рани ставлять під сумнів його шанси на успіх. Але куди більшу небезпеку, нехай Роланд ще цього не розуміє, являє собою отруту, який потрапив у кров. У стрілка немає засобів боротьби з мікроскопічними ворогами. Він може лише присипати обрубки пальців на руці і нозі тютюном, щоб зупинити кровотечу, перев'язати рани відірваними від сорочки смужками матерії.
  
  Притаманна Роланду витримка зазвичай не дозволяє йому втрачати контроль над собою, але тут жах ситуації, в якій він опинився, виводить його з себе, як уже трапилося після того, як Джейк впав у прірву. У нападі люті шматком каменю він перетворює омароподобное чудовисько в криваве місиво, розтоптує голову здоровою ногою, знову і знову з силою вдавлюючи в неї підбори. «Чудовисько издохло, але для стрілка цього було мало: ніколи в житті, за весь цей довгий і незрозуміле час мандрівок, він ще не був так тяжко поранений, до того ж все це сталося так несподівано».
  
  Без патронів його револьвери тепер мало чим відрізнялися від кийків. Він відокремлює двадцять, як вважає, хороших патронів, приблизно від сорока, які вистрілять, то ні. Коли він чистить револьвери, йому здається, що відкушені чудовиськом пальці повернулися на колишні місця. «Пішли геть, — сказав він пальцях, яких не було. — Вас немає, ви — фантоми. Пішли геть». Він іде по березі подалі від води, подалі від того місця, де його понівечили, падає в тіні дерева. Коли прокидається на наступний день, бачить ознаки швидко розвивається інфекції. За ті століття, які Роланд провів у мандрах, він сходився лицем до лиця з багатьма противниками, але отрута, потрапивши в організм, загрожує завдати йому першої поразки. У властивій йому неповторно сухий манері Роланд оцінює ситуацію, що склалася:
  
  «І ще подумав: чудово. Я тепер людина без їжі, на руці без двох пальців і без одного на нозі; стрілець — при патронах, які можуть і зовсім не вистрілити; у мене зараження крові після укусу якоїсь гидоти і у мене немає ліків. Якщо мені пощастить, то води вистачить на день. Може бути, я зумію пройти близько дюжини миль, якщо виклалися до кінця. Коротше, мені скоро абзац».
  
  Є ще одна відмінність «Вилучення трьох» від попередньої книги: напруженість дії. На «Стрілкою» Роланд часто розповідав свою історію, повертаючись до минулого. Оскільки він згадує всі ці події, ясно, що він зумів подолати всі небезпеки і залишитися в живих. У другому томі Роланд з самого початку в критичній ситуації, і напруга і темп оповіді не спадають. Ледь вирішивши одну проблему, він, не встигнувши перевести подих, стикається з наступного.
  
  З причини, яку можна пояснити тільки велінням серця, Роланд прямує на північ.[307] Людина в чорному, переконаний у тому, що Роланд вважає його мертвим, спостерігає, як стрілець, волочачи ноги, шкребе по березі. Прийшовши до висновку, що в такому стані Роланд навряд чи зможе успішно завершити пошуки Темної Вежі, Уолтер йде в протилежному напрямку і зникає через двері.
  
  За три години Роланду вдається подолати тільки чотири милі, він двічі падає. Бачить щось вдалині і останню чверть милі долає на ліктях і колінах. Без допомоги, причому в самий найближчий час, Роланд може назавжди залишитися на березі Західного моря.
  
  На щастя, творець Роланда вирішив, що йому потрібні нові друзі. Давним-давно стрілок подався у свій похід з групою товаришів, які загинули, захищаючи Гилеад. І тепер Роланду пора збирати новий ка-тет, точно так само, як у «Володарі кілець» Фродо збирав команду, покликану допомогти йому віднести кільце в Мордор.
  
  Оракул відкрив Роланду, що в майбутньому йому зустрінуться три людини, які підуть з ним до Вежі, і Уолтер сказав йому про його здатність витягувати людей. Короткострокові та довгострокові пророцтва реалізуються через стрілка. Але його супутниками стають не лицарі у вигнанні або маги. Це ка-тет покалічених душ. Ось що говорить на цей предмет Едді Дін: «Цікава у тебе підбирається компанія, Роланд. Спочатку тобі дістається пропаща білий наркоман, а потім закореніла чорношкіра злодійка...» Це братство доповнюють стрілок, позбавлений пальця, нажимающего на спусковий гачок, хлопчик, батьки якого забули про його існування, і вухань-плутаник, якого вигнали зі зграї за зухвалість.
  
  Далі, люди не приєднуються до нього добровільно. Роланд викрадає їх зі світів, яким вони належать, навіть не замислюючись над тим, що діє проти їх волі. Вони йому потрібні; вони повинні прийти у світ. Така етика ка.
  
  Предмет, до якого він прагне дістатися з останніх сил, — двері, перша з багатьох, що зустрінуться йому в майбутні місяці. Члени ка-тету Роланда будуть сприймати ці двері між світами, як само собою зрозуміле, але за своє тисячолітнє подорож Роланд вперше стикається з таким феноменом. Хоча він цього не знає, ще одна двері нещодавно зіграла свою роль у формуванні його долі. Незабаром після того, як Роланд покинув дорожню станцію разом з Джейком, батько Каллагэн допомогою такої ось двері перенісся з дорожньої станції в Кальян Брін Стерджис.
  
  Троє дверей, чи магічні, то більш пізні, створені людьми на основі високих технологій, стоять там, де жодних дверей бути не повинно. Їх петлі ні до чого не кріпляться. Перша з дверей начебто зроблена з міцного залізного дерева, з ручкою, схоже, з золота, на якій викарбувано лыбящаяся морда бабуїна. На двері слово, написане Високим Стилем: «В'ЯЗЕНЬ». Коли Роланд обходить двері, щоб подивитися на її зворотний бік, вона зникає. Залишається лише тінь на землі. Роланд думає, що в нього галюцинації.
  
  Бабуїн і слово на двері співвідносяться з картою Таро, яку показував йому Уолтер, але людина в чорному не пояснив значення цієї карти. Роланд поняття не має, що знаходиться за дверима, але вибору у нього немає: якщо залишить двері закритими, то помре. Він не сумнівається, що двері відкриється, варто йому взятися за ручку, оскільки ка хоче, щоб він домігся успіху. З тієї ж причини багато місяців потому, в Мені, в потрібний момент їм на шляху зустрівся Джон Каллем.
  
  На відміну від порталів, з якими Роланд зіткнеться пізніше, ці двері на березі забезпечують особливий доступ в той світ, що лежить за ними. Відкривши двері, Роланд сприймає цей світ очима людини, яку повинен отримати. Коли переступає поріг, входить в тіло і розум цієї людини. Можливо, таким способом ка вказує йому потрібну людину на американській стороні. В іншому випадку у нього не виникло б і думки, що Едді Дін або Детта Волкер — потенційні члени його ка-тету. А якщо б він не увійшов у Джека Морта через третю двері, не зрозумів би, що йому потрібен Джейк. Знову ж у Нью-Йорку Роланд сам по собі ні на що не придатний, йому потрібна підтримка людини, у якого він входить, щоб пристосуватися до абсолютно нового для нього світу.
  
  Сила чотирьох
  
  Включаючи Роланда, ка-тет Темної Вежі складається з чотирьох осіб. Кінг часто збирає групи з чотирьох. В юності ка-тет Роланда включав його самого, Катберта, Альона і Джеймі. Старий Джеффордс і ще троє, серед них Моллі Дулін, протистояли Вовкам в той раз, коли вперше вдалося вбити одного. Троє лицарів супроводжували Артура Эльдского, коли він убив Сайту, велику змію. Стю, Ларрі, Ральф і Глен послані в Вегас в кінці «Протистояння», четверо друзів полюють в «Ловці снів», четверо хлопчиків бродять в «Тілі», чотири людини входять в Чорний будинок. У видінні, надісланому трояндою Едді, четверо чоловіків рятують хлопчика від одноокого монстра. Мова йде про порятунок Сойєром і його друзями Тая Маршалла від містера Маншана.
  
  Коли Роланд відкриває двері, Едді Дін, так вже вийшло, дивиться в ілюмінатор літака, що летить з Багамських островів в Нью-Йорк. Вид на лежачу далеко внизу землю викликає у Роланда справжній шок, нехай нещодавно йому і дали урок астрономії. Він зачинив двері, навіть не подумавши про те, що другий раз вона може і не відкритися. Нарешті, збирається з духом і знову відкриває двері.
  
  Роланд вперше дивиться на світ, у якому в наступні місяці побуває ще не один раз. Він ніколи не освоїться на цій землі. Едді ще скаже йому, що він втрачає якусь свою частину, переходячи з Серединного світу в Нью-Йорк. Англійські букви пливуть у нього перед очима, він не знає, як працює тутешня техніка. Але при цьому підозрює, що цей світ не надто відрізнявся від його власного до того, як останній зрушився.
  
  «З простою рішучістю, завдяки якій він і залишився останнім з усіх і не звернув з дороги», Роланд проходить у двері. Коли озирається, бачить своє тіло, що лежить на піску. Поріг перетнула тільки душа. І поки він буде залишатися по іншу сторону дверей, до тіла можуть дістатися що омароподобные тварі, що інші хижаки.
  
  Роланд — доброзичливий непроханий гість. Він може взяти контроль у свої руки, а може й відступити назад, надавши право діяти господареві. Як тільки Роланд оголошує про свою присутність, він і його господар отримують можливість спілкуватися. Приблизно таке ж становище займає Міа в тілі Сюзанни. Вона може йти в глибини розуму Сюзанни і виринати на поверхню, брати тіло під свій контроль, якщо це необхідно, але повертає цей контроль Сюзанні, якщо не знає, що їй робити. Можливо, Міа увійшла в розум Сюзанни через точно таку ж двері.
  
  Роланд миттєво розуміє, що людина, розум якого він проник, наркоман. Він дізнається симптоми, схожі з тими, що спостерігав у Норта Травоеда з Металу. Бабуїн на карті Таро Уолтера символізує, частково, наркотик, якому молодий чоловік віддає перевагу. Едді — героїновий наркоман, який зіскочив з голки» на період часу, достатній для того, щоб привезти з Багамських островів два кілограми кокаїну. Готуючись до поїздки, він перестав ширяться, щоб зажили сліди від ін'єкцій.
  
  Кокаїн, приліплений під пахвами, він збирається обміняти на героїн для себе і свого старшого брата Генріха, в основному для Генрі, який давно вже не може не колотися досить тривалий час, у всякому разі, ті дні, що потрібні для поїздки на Багамські острова і назад. Роланд дізнається, що шкідлива звичка сформувалася у Едді головним чином під негативним впливом брата. Хоча Роланд говорить про себе, що він тугодум і позбавлений уяви, він часто демонструє проникливість, яка доводить невірність вищенаведеної характеристики. У тому, що він тугодум і позбавлений уяви, Роланда переконали батько і вчителі, точно так само як мати і брат Едді розтоптали його самоповагу.
  
  Едді не слабак, але у нього є слабке місце — Генрі. Коли торговець кокаїном в Нассау (там, до речі, зареєстрована «Сомбра корпорейшн») кілька разів намагається обдурити його під час обміну наркотику на гроші, Едді напирає на нього і змушує повністю виконати раніше обумовлені умови. Роланд, отримав доступ до спогадів Едді, бачить у ньому сталевий стрижень. Та й взагалі Едді дуже вже нагадує Роланду його давнього друга Катберта Оллгуда.
  
  Едді помічає, як у дзеркалі туалету його очі змінюють колір, коли душа Роланда вселяється в нього, але думає, що це — галюцинація, викликана тривалим утриманням від героїну. Сцени, коли Роланд співіснує з розумом Едді, одні з кращих в книзі. Від температури у Роланда плутаються думки, він слабшає. Розум Едді теж заповнений, але Роланд знаходить, що в новій голові йому мислити легше, ніж своєї. Іноді у Едді створюється відчуття, що у нього десять органів почуттів і два набори нервових закінчень.
  
  Роланд ще не знає всіх правил подорожі через двері. Поки Едді спить, він проводить кілька експериментів. Він з'ясовує, що може брати речі в світі Едді, переносити в свій світ і повертатися, але не може переносити речі зі свого світу в світ Едді. Потім, однак, Роланд з'ясує: якщо він пройде через двері у власному тілі, замість того, щоб вселятися в мозок Едді, то він зможе проносити речі, приміром свої револьвери, з Серединного світу в де і коли Едді.
  
  Хоча Роланд не розуміє багато чого з того, що відбувається в світі Едді, він знає, що у Едді будуть великі неприємності, якщо вони будь-яким чином не позбудуться від наркотиків. Одна зі стюардес звернула увагу на Едді, так що шансів пройти митницю у нього немає. Тільки через Едді Роланд може отримати ліки, необхідне для лікування його хвороби. Щоб отримати це ліки, він повинен провести Едді через митницю. З цього випливає, що наркотики потрібно заховати на березі Західного моря. Він не може цього зробити без допомоги Едді і повинен увійти з ним у контакт, але так, щоб його господар не закричав від жаху. Час закінчується. Літак уже приземлився і котиться до будівлі аеровокзалу.
  
  Перші контакти виходять не дуже, частково тому, що Роланд говорить на архаїчному англійською і змушений відшукувати в голові Едді потрібні слова, щоб пояснити ситуацію. Але є і друга причина: Едді думає, що зійшов з розуму. До того часу, коли літак підкочується до телескопічним трапом, Роланду вдається переконати Едді, що слухатися голосу в голові — в його інтересах. Едді за наказом Роланда заходить в туалет і через магічну двері потрапляє у світ стрілка, де позбавляється від пакетів з наркотиками, приклеєних до його тіла.
  
  Члени екіпажу барабанять у дверцята, погрожуючи зламати її. Недавні рани Роланда ускладнюють задачу, але йому вдається повернути Едді, вже без кокаїну, в туалетну кабінку за кілька секунд до того, як дверцята не витримує напору. Хоча Роланда дратує незграбність Едді, той розуміє досить швидко, щоб пояснити, з якою метою він опинився в туалеті після посадки.
  
  Едді також витримує двогодинний допит на митниці. Її працівники розуміють, що Едді віз наркотики, але довести нічого не можуть, а Едді вистачає розуму не допустити помилки. Його внутрішня сила — лише часткове пояснення того, що йому вдається протистояти митникам. Його підтримує і присутність Роланда. Едді тепер не один. Він боїться незнайомця, який забрався в його розум, але при цьому незнайомець йому подобається, Едді відчуває, що зможе полюбити його, як любив свого брата.
  
  Роланд не любить Едді і не дуже йому довіряє. Хоча Едді і показує, що у нього є внутрішній стрижень, пристрасть до наркотиків однозначно говорить Роланду про слабкість характеру. Все, що поки вдалося досягти Едді, обумовлено інстинктом самозбереження. По відношенню до Едді Роланд демонструє ту саму емоційну відстороненість, що виявляв щодо Джейка в останній період їхньої спільної подорожі. Він каже собі голосом Корту: «Не варто плекати добрих почуттів до тих, кому ти неминуче зробиш погано, інакше тобі буде погано теж». Він не може приховати своєї зацікавленості від Едді, який знає, в очах Роланда він — розмінна монета.
  
  Роланд каже собі, що звільнить трьох обраних допомогти йому, як тільки дістанеться до Вежі. Вони, можливо, навіть зможуть повернутися у своє вихідне час і місце, але він досить чесний з самим собою, щоб визнати, що ймовірність такого варіанту вкрай мала. «Однак навіть думка про зраду, яку він задумував, не змогла б змусити його звернути з обраного шляху». Знову в ходу моральні принципи ка.
  
  Голос людини в чорному відчитує Роланда за його бездушність. Він вже пожертвував Джейком заради Вежі, а тепер готовий засудити тих, кого витягує, до того, що не хотів би випробувати сам: життя в чужому для них світі, де вони можуть померти так само легко, як тварини із зоопарку, раптово випущені на свободу.
  
  Пройде якийсь час, перш ніж Роланд зрозуміє, що в житті є дещо важливіше його походу, нехай від успіху і залежить майбутнє всіх світів. Едді, слабкий і ні на що не придатний, дізнається у Роланда споріднену душу. «Твій наркотик — Башта», — говорить він стрілку.
  
  Роланд на короткий час повертається в своє тіло, щоб перейти у безпечне від припливу місце. Поки двері відчинені, вона слід за стрільцем, що з цієї, що з іншого боку. Однак, коли він збирається пройти крізь двері, шосте почуття зупиняє його. Хоча він ніколи раніше не бачив такий двері, якимось чином він розуміє принцип її роботи. Він може переступити поріг, перебуваючи в своєму тілі. Але якщо він це зробить і двері зачиняться, він назавжди виявиться на іншій стороні. І Едді повинен бути на березі в момент закриття дверей, тому що другий раз вона вже не відкриється.
  
  Після того, як митники відпускають Едді, він купує їжу і анацин для Роланда. Болезаспокійливого недостатньо для того, щоб вилікувати інфекцію, але воно дозволяє виграти час. Федеральні агенти стежать за Едді, і люди наркобарона Енріко Балазара не випускають його з виду. Один з підручних Балазара — Джинелли, ймовірно, член тієї ж родини, що й Річард Джинелли, який з'явився в романі Бахмана «Худне» і помер у 1983 р.
  
  Балазару дуже хочеться дізнатися, як Едді вдалося пройти через митницю і що стало з кокаїном. Він не з тих, хто любить загадки, і припускає, що копи, можливо, перевербували Едді. Тому, щоб мати можливість натиснути на нього, він наказує своїм людям схопити Генрі Діна. З'ясувавши, куди подівся кокаїн, він має намір позбавитися від братів. Вони йому більше не потрібні.
  
  Опора Кінга на збіги у цій книзі стає більш очевидною. Те, що відбувається в максимальному ступені сприяє планам Роланда. Він знаходить першу двері на березі, коли вона йому необхідна. Якщо б він увійшов в розум Едді двома годинами пізніше, Едді вже сидів би за ґратами або його б вбили. Супутники Роланда згодом дізнаються, що збіги — невід'ємний елемент існування стрілка.
  
  Штаб-квартира Балазара — середовище існування Едді, а не Роланда, тому стрілок відступає в тінь і випускає Едді на передній план, завжди готовий перехопити контроль, якщо ситуація зміниться на гірше. Едді відомо, що про повну довіру в банді Балазара мови немає, і намагається підбурити бандитів один з одним. Але він не знає, що його брат вже мертвий: Генрі помер від занадто великої дози героїну, яку випадково ввели йому «джентльмени» Балазара.
  
  Бравада Едді призводить до того, що його імпровізований план спрацьовує. Роланд вселяє в Едді таку впевненість, що Балазар просто не впізнає в ньому наркомана, якого вони посилали на Багамські острови. Едді каже Балазару, що наркотики вже тут, заховані в туалеті. Його роздягають догола, щоб переконатися, що зброї при ньому немає, і разом з Андолини він йде в туалет за наркотиками.
  
  Простий план Едді ледь не провалюється з-за того, що патрони Роланда подмокли. Едді виштовхує Андолини через магічну двері, Роланд встигає вихопити револьвер, але постріл не гримить: мокрий порох не запалюється. Андолини, професійний кілер, миттєво приходить в себе. Дістає зброю, щоб Роланда відправити до прабатьків, але Едді, все ще в чому мати народила, рятує стрілку життя, вдаривши Андолини каменем по голові. Куля йде в бік, може, і не зовсім в сторону, тому що Роланд чує її посвист.
  
  Роланд повертає боржок, стріляючи в пістолет, затиснутий у руці Андолини. Зброя вибухає в руці бандита, який, похитуючись, бреде до омароподобным чудовиськам. Це не остання зустріч Роланда і Едді з Андолини. Вони побачать його ще раз, хронологічно десятьма роками раніше, пройшовши в цей світ через інші двері.
  
  Роланду і раніше необхідні ліки, тому вони повертаються на американську сторону. У Едді, все ще голого, немає ні єдиного шансу поодинці впоратися з людьми Балазара, тому Роланд йде разом з ним вже в своєму тілі. Стріляти тепер Роланд може тільки з однієї руки, тому другий револьвер віддає Едді. А ось раніше, коли вони билися під горою з повільними мутантами, він не зміг змусити себе віддати один з револьверів Джейку.[308]
  
  Якщо Едді і потребував мотивації для майбутнього бою, він її отримує, коли вони знову потрапляють у ванну. Вигрібаючи упаковки антибіотика з шафи-аптечки, він чує, як у кімнаті хтось повідомляє, що Генрі мертвий. «Я збираюся оголосити їм війну», — говорить він Роланду.
  
  В лютій перестрілці гинуть Балазар і всі його люди. Як останнім образу, один з підручних Балазара кидає в Едді голову Генрі. Роланд чує наближення виття поліцейських сирен і розуміє, пора йти через двері. Він також знає, що Едді повинен скласти йому компанію. Едді запитує, що чекає його на тій стороні: «Що мене чекає там, за дверима? Давай скажи мені. Якщо ти скажеш, я, може бути, і піду з тобою. Тільки не бреши, я знаю, що якщо ти мені солжешь».
  
  Роланд волає до жадобі пригод, яку відчув у Едді. Каже, що похід, в який він запрошує його, варто того, щоб залишити знайомий світ заради невідомості. Він не приховує, що в кінці походу Едді може чекати смерть. Але обіцяє, що нудно не буде. «Якщо ми переможемо, Едді, ти побачиш таке, що ти і в мріях не уявляв».
  
  Роланд міг би виштовхати Едді через дверний отвір, але він залишає рішення молодій людині, якого все ще кличе в'язнем. Бо побачив, що в бою Едді поводився з гідністю природженого стрілка, незважаючи на пристрасть до наркотиків. Жартівливим тоном, який з часом буде дратувати Роланда, Едді каже, що інших справ на цей вечір у нього все одно немає. Уже переступивши поріг, він згадує про героїн, який напевно можна знайти в ящиках столу Балазара, і повертається, щоб кинутися назад.
  
  «Цей етап твого життя вже завершився, Едді... ця потреба пройде», — з цими словами Роланд захлопує двері. Обидва забувають про кокаїн, захований на березі, але малоймовірно, щоб цей наркотик зміг би замінити героїн, до якого звик Едді.
  
  У наступні дні життя Роланда знаходиться в руках Едді. Час нічого для них не значить, тому що Роланд бореться з інфекцією, а Едді страждає від героїнової ломки. Вони буквально чують хвороби один одного. У обох є той самий вибір, який озвучує Ред в «Риті Хейуорт і порятунок з Шоушенка»: «Або ти живеш, ти або помираєш» (ЧТ).
  
  Іронія долі, але з їжі Едді може знайти їм тільки омароподобных чудовиськ, які понівечили Роланда і занесли інфекцію в організм. Едді ненавидить стрілка за те, що він перетягнув його в таке місце, де немає ні єдиного шансу дістати наркотики. Тим не менш він споруджує волокушу і тягне Роланда на північ: стрілець інтуїтивно знає, що йти їм потрібно саме в цьому напрямку. У Роланда виникає бажання висміяти цей транспортний засіб, але потім він розуміє, що Корт, нехай буркочучи, швидше за все схвалив би винахідливість Едді.
  
  У тиснуть на психіку нічні години Едді розмірковує про самогубство. Зупиняє його тільки одне: він знає, що без нього Роланд теж помре. І Едді вирішує повернутися до цього питання після того, як стрілок буде знову міцно стояти на ногах.
  
  Коли вони відпочивають, Едді каже про життя, яку залишив за дверима. Роланд розуміє, що відносини з братом, який на вісім років старше, і з матір'ю ледь не повністю позбавили його самоповаги. Едді і на голку сів тільки тому, що Генрі хвалився, ніби знає міру і завжди зможе зіскочити з голки. Але після того, як Генрі вже не міг зупинитися, їх ролі перемінилися. Тепер вже Едді допомагав Генрі переходити вулицю.
  
  Розповівши свою історію Роланду і — вперше — самому собі, Едді чекає реакції стрілка, однак філософського підходу до життя для Роланда не існує. Якби стрілка цікавили питання глобального масштабу, він запитав себе, чому йому в супутники вибрали людини слабкого, дивного і десь навіть приреченого. Але, зрозуміло, в голові Роланда такі питання виникнути не можуть. Минуле Едді його абсолютно не хвилює. Він знає тільки одне (і все інше йому без різниці): Едді з ним, тут і зараз. «Минуле — це минуле, а майбутнє — це майбутнє. Друге є ка, і вона подбає про себе». Таке ставлення до життя буде викликати у Едді все наростаючу злість.
  
  Антибіотики починають здобувати вгору в боротьбі з інфекцією, та Едді вже не доводиться тягнути Роланда на волокуше по березі. Роланд бачить наступну двері задовго до того, як Едді вдається розгледіти її. Шлях до дверей займає ще мало не цілий день.
  
  Для Роланда двері з написом «ПАНІ ТІНЕЙ» являє собою нового супутника (супутницю). Едді бачить в ній можливість повернутися у свій світ і до героїну, від якого ще не відвик. Роланд знає, про що думає Едді, і вперше в житті дозволяє комусь взяти його зброю.[309] Коли справа стосується ка-тету, Роланд завжди дозволяє його членам приймати те або інше рішення самостійно. Він знає, що Едді, можливо, слабак, але далеко не дурний. Впевнений, що ка направить їх на правильний шлях, Роланд повністю довіряє своє життя у руки долі.
  
  Едді знає, що відбувається з тілом Роланда, коли він проходить через двері, і погрожує вбити стрільця, якщо той пообіцяє взяти Едді з собою після того, як розбереться з Пані Тіней. Як і будь-який наркоман, він знає, як маскувати свої справжні думки. Ось і на іншу сторону він хоче потрапити тільки з однієї причини: поїсти звичної їжі. Смажену курку, пончики. Нічого більше.
  
  Роланду зрозуміло, що наркоману довіряти не можна. «Поки ми не дійшли до Вежі, на колишнього життя можеш поставити хрест. Що з тобою буде потім, мене не хвилює. Потім можеш йти хоч до біса. А поки ти мені потрібен». Він намагається звернутися до гарною, сильною стороні Едді. Похід, що їх чекає, вірний шанс для Едді повернути самоповагу. «Ти можеш стати стрільцем. Врешті-решт, може бути, я і не буду останнім. У тобі це закладено, Едді. Я бачу. Я відчуваю».
  
  Едді, який не впевнений, що він залишиться в живих після того, як вони доберуться до Вежі, продовжує погрожувати вбити Роланда, як тільки стрілок увійде в двері. Він не може піти за ним без допомоги Роланда, але навіть стоячи з револьвером і ножем над обмякшим тілом стрілка, він не справляє враження людини, здатної зупинити того, хто готовий довірити своє життя долі.
  
  Друга двері відкривається в світ, в якому Роланд дізнається світ Едді. Сам же, Едді, спостерігаючи з Західного берега моря, знає, що Роланд потрапив у минуле, що відстоїть від часу на кілька десятиліть. У них на очах жінка, груба сучка, по термінології Едді, краде з прилавка дешеву біжутерію.
  
  Пані Тіней — Одетта Холмс, молода, багата жінка-інвалід (вона сприймає себе негритянкою і ображається, коли Едді називає її чорної), яка живе в 1964 році. На її карті Таро зображена жінка, яка, схоже, «сміється і ридає одночасно». Уолтер називає її «справжній Янус», порівнюючи з римським богом воріт і дверей, якого часто зображали з двома обличчями, які дивилися в протилежних напрямках. Це доречний символ для жінки, яка страждає роздвоєнням особистості.[310]
  
  Одетта пересувається на інвалідному кріслі, тому що поїздом, під який її зіштовхнули, їй відрізало ноги по коліно. В результаті цього інциденту її друга особа, Детта Волкер, яка вперше з'явилася після того, як у п'ять років Одетта отримала травму голови, починає все частіше і активніше заявляти про себе.
  
  Історія Одетти подається зовсім не так, як Кінг викладав історію Едді. Роланд дізнавався про минуле Едді, як розділяючи його спогади, так і від самого Едді, поки вони йшли по березі. Для Одетти Кінг вибирає інший прийом, розповідає про її минуле в одному абзаці, який займає три сторінки. Чи не цілком це одне речення, тирада, яка дає певне уявлення про її уявному процесі.
  
  У цей момент тіло Одетти контролює Детта, і дрібне злодійство в універмазі «Мейсі» — один із способів виразити лють. Вона ніколи не бере нічого цінного і незабаром викидає те, що взяла. Всі речі, які вона краде, — дешевки, дешевинкою вона вважає і себе. Для неї важливий сам процес крадіжки.
  
  Роланд проник в розум Едді непомітно для господаря, але Детта миттєво зауважує присутність Роланда. Вона в люті, тому що він — білий, і намагається боротися з ним. Детта також на мить бачить свою другу особу, і в цю ж мить Одетта бачить Детту, так що обидві приходять в жах. І Едді, який дивиться на світ очима Детты, бачить себе.
  
  Роланд тіло бере під контроль і жене Детту з примірочної у двері. Коли вони опиняються на іншій стороні, Одетта стає господинею свого тіла.
  
  Едді стоїть на колінах, з ножем у руці, поруч з тілом стрілка. Останнє, що пам'ятає Одетта: вона вдома, дивиться по телевізору випуск новин. Розум її захльостує потік запитань. Вона запитує: «Хто я?», — перш ніж запитати, хто такі Роланд і Едді. «Я можу сказати тобі лише одне, Дороті, — відповідає їй Едді. — Ти більше не в Канзасі», — передбачаючи події, які будуть докладно описані в «Чаклуна і кристалі».
  
  Реакція Одетти на нову ситуацію — повне невіра. Версії у неї дві: вона або зовсім зійшла з розуму, або отримала ще одну травму голови. Едді розповідає їй, як потрапив на берег моря, але вона відмовляється прийняти реальність того, що сталося з нею, все заперечує, від усього відмовляється. Вона не носить прикрас, заявляє вона, а від дешевих кілець, які блищать на її пальцях, і інших протиріч у неї тільки болить голова.
  
  І нехай Роланд поки не бачить, яку користь в поході може принести йому Одетта, він розуміє, Едді вона дуже навіть потрібна. Вона вразлива й перелякана, а Едді потрібна людина, за яким він міг би наглядати, заміна брата. Роланд намагається попередити Едді про другий особистості, яка живе в Одетті, такою ж небезпечною, як омароподобные чудовиська, але Едді вже убитий наповал. Він слухає вухами, а не серцем. Роланд, який якийсь час сусідив з Деттой Уокер, знає, на що вона здатна. Він також знає, Едді повірить у те, що Детта являє собою серйозну небезпеку, лише переконавшись на власному досвіді, тому заряджає револьвери холостими патронами і чекає, коли ж Детта проявить себе.[311] Як одного разу сказав Корт: «Дитина не розуміє, що таке молоток, поки, забиваючи цвях, не вдарить по пальцю». Почувши історію Едді про те, що Детта і Одетта на коротку мить побачили один одного, Роланд розуміє, що повинен якимось чином звести ці дві особистості лицем до лиця, щоб вони з'єдналися в одну. У жінці, яка піде з ним до Темної Вежі, повинні поєднуватися прагнення Детты «битися, поки не впадеш», і спокійне людинолюбство Одетти.
  
  Одетта заповнює провали в пам'яті (ті періоди часу, коли тіло контролювала Детта) заспокійливими вигадками. Детта заповнює свої помилковими спогадами про те, як над нею знущалися білі. В той вечір, перехопивши контроль над тілом, вона впевнена, що Едді дав їй ляпаса, нагодував м'ясом чудовиська і дражнив повільно жарящимся стейком, попередньо прив'язавши до інвалідного крісла. Вона краде револьвер Роланда, заряджений холостими патронами, і натискає на спусковий гачок, націливши стовбур у скроню Едді.
  
  Уроки Роланда м'якістю не відрізняються. Він дозволяє Детте кілька разів звести курок і натиснути на спусковий гачок, щоб Едді не залишилося ні найменших сумнівів у її наміри. Він не втручається, навіть коли вона б'є його рукояткою револьвера. «Якщо Едді так і не засвоїв, що йому говорять, то зараз-то він напевно зрозуміє і наступного разу, коли Роланд скаже йому триматися насторожі, він послухається». Едді не сперечається, коли Роланд пропонує зв'язати руки Детты і прив'язати її саму до інвалідного крісла.
  
  Вони продовжують йти берегом на північ, але тепер, коли їм потрібно штовхати крісло Детты, швидкість просування помітно знижується. У Роланда виникає нова проблема. Антибіотику, який він приймає, не вдається впоратися з інфекцією, і вона дає про себе знати з новою силою, тому більшу частину роботи доводиться робити Едді. Він жартує, що наркомана перетворився в штовхача.[312] Жарт ця як би передбачає появу Джека Морта, на двері якого буде напис «ТОВКАЧ». На розум відразу приходить думка про розповсюджувачі наркотиків, але Морт — толкач в прямому сенсі цього слова, нехай і унікальний у своєму роді.
  
  Виключно з шкідливості, Детта робить все, щоб зупинити їхнє просування вперед. Використовує вагу свого тіла для того, щоб максимально ускладнити витягування важкого інвалідного крісла з піщаних пасток, які часто трапляються на шляху. Коли Едді знаходить смугу твердої землі, на якій можна просуватися з пристойною швидкістю, Детта пускає в хід ручне гальмо, перевертаючи крісло. А ввечері, коли у них вже немає сил, Детта кричить, не даючи їм заснути. Роланд звертається до Одетті з проханням взяти контроль на себе.
  
  Все працює проти них. Хвороба Роланда швидко прогресує. Надійність патронів викликає великі сумніви. Навіть Едді стає недобре від вітамінної недостатності, викликаної одноманітною дієтою: м'ясом омароподобных чудовиськ. Та ще його дістає Детта.
  
  Через кілька днів Одетта повертає собі контроль над тілом. Роланд тримався з останніх сил, розуміючи, що не можна залишати Едді один на один з Деттой. Як тільки Одетта повертається, він звалюється. Тепер вже він стримує їх просування. Він посилає Едді і Одетту вперед, попереджаючи Едді бути напоготові. Якщо Детта повернеться, каже він Едді, «выруби» її. Якщо він вб'є Детту, похід Роланда швидше за все буде приречений на провал, але якщо вона вб'є Едді, Роланд теж помре, то від її руки, чи то від хвороби.
  
  У відсутність Детты Едді відчуває, що вони не йдуть по берегу, а летять над ним. У перший день вони не знаходять третю двері, а ввечері Едді і Одетта займаються коханням на березі під чужими зорями. А наступним днем, у другій половині, добираються до дверей.
  
  Одетта знає, стрілець не хоче, щоб до неї в руки потрапив його револьвер, але Едді не може залишити її на два дні лише з кількома каменями, щоб захиститися від диких кішок, крики яких долинали до них. Роланд прекрасно розуміє, що озброєна Детта — страшна сила, і в той момент, коли Едді повертається, бачить, що той не послухався його наказу.
  
  Коли вони добираються до дверей, Одетти немає, але вона не померла, тому що в цьому випадку пропала б і двері, оскільки без Пані Тіней продовження походу Роланда безглуздо. Едді не бажає припиняти пошуки Одетти, а Роланд занадто слабкий, щоб умовити його увійти в двері, де він був би в більшій безпеці. Роланд залишає Едді з другим своїм револьвером і переступає поріг, щоб знову потрапити в Нью-Йорк. Незважаючи на напис на двері, Роланд знає, що якимсь чином вона означає смерть.
  
  Третій розум, в який потрапляє Роланд, належить социопату. Кінг не проявляє звичної йому тонкощі, в лоб називаючи цього сіє смерть типу Джек Морт.[313] Морт абсолютно не відчуває присутності стороннього в своєму розумі. Він повністю зосереджений на завданні: готується штовхнути Джейка Чеймберза під автомобіль.
  
  Спочатку Роланд думає, що йому належить стати свідком фатального інциденту, і це буде доречним покаранням за те, що під горами він приніс хлопчика в жертву. Тому що, в певному сенсі, під автомобіль Джейка штовхнули б його власні руки. Однак Роланд, який все життя боровся з жорстокістю долі, встигає виступити вперед і відвернути Морта. Той упускає свій шанс, і Джейк не гине під колесами балазаровского «кадилака (седана) Девілль» випуску 1976 року.[314]
  
  Раз вже Джека Морта судилося вбити Джейка Чеймберза, думає Роланд, він повинен відійти в сторону і не втручатися, але він не може другий раз взяти на себе відповідальність за смерть хлопчика. І нехай це інстинктивне, Роланд вперше не керувався егоїстичними міркуваннями. Тривале спілкування з Едді змушує його розглянути людські аспекти прийнятого рішення.
  
  Він не може не думати про тільки що створеному ним парадоксі, як і про те, що не поставив він цим під удар свою місію. Джейк потрапив на дорожню станцію не через двері, а відродившись у світі Роланда після того, як помер у власному. І тепер, зберігши хлопчикові життя, стрілець обнулив роль Джейка в своєму минулому. Хоча потім він розуміє, що Джейк помер не в цей день (хлопчик сказав йому, що Морт переодягнувся священиком), намічене Роландом вбивство Морта однозначно вказує на те, що Джейк вже не стане черговою жертвою цього соціопата.
  
  Через двері Роланд бачить, що Детта зв'язала Едді і залишила його на милість омароподобных чудовиськ. Він розуміє, що таким чином вона хоче виманити його назад на берег Західного моря. Вона могла б просто вбити Роланда, вистріливши в його безпомічне тіло, але їй хочеться більшого.
  
  Інтуїтивно Роланд усвідомлює, що потрібно робити. Джек Морт, завдяки якому Одетта стала інвалідом, не повинен приєднатися до ка-тету, з полегшенням розуміє він. Морт представляє собою смерть, ноне для Роланда, а для індивідуальних особистостей, які називають себе Одетта Голмс і Детта Волкер. План Роланда ризикований, і для його реалізації йому треба сприяння Морта.
  
  Як тільки Морт дізнається, що в його голові поселився чужий розум, його свідомість відключається, що Роланда тільки радує, тому що йому противні мерзенні думки цієї людини.[315]
  
  Його перша мета — збройовий магазин, де він знаходить безліч патронів. Оскільки у Роланда немає дозволу на володіння зброєю, йому доводиться влаштувати невелику заворушку з участю двох поліцейських і господаря магазину. Він дуже сумнівається, що йому знадобляться всі двісті патронів, які він може придбати на гроші Морта, але не може встояти перед спокусою взяти їх. Він також забирає з собою револьвери колов, з наміром віддати їх Едді і Одетті, коли їй можна довірити зброю. І як же йому подобається тримати зброю в здорової правій руці!
  
  Далі Роланд робить, на думку аптекаря, перше в історії пенициллиновое пограбування. Хоча йому доводиться скористатися зброєю, щоб утримати ситуацію під контролем, у дійсності це не пограбування. Взявши двісті доз «кефлекса», в якості плати він залишає «ролекс», дорогі годинники Морта. Він навіть проявляє турботу про безпеку інших відвідувачів аптеки, чого ніколи не зробив би в Талле.
  
  Покінчивши з «закупи», Роланд знаходить ще одну справу для тіла Джека Морта. Він викрадає патрульну машину і наказує Морта гнати її до станції «Грінвіч-Віллідж», де той скинув під поїзд Одетту Холмс.[316] Поліцейські, які переслідують Морта, викликають у Роланда куди більше захоплення, ніж ті, з ким йому довелося мати справу в збройовому магазині. Один з копів ледь не вбиває Морта, але кулю зупиняє металева запальничка, можливо, покладена туди ка. Горюча рідина витікає із запальнички і спалахує в кишені Морта. Роланд направляє палаючого людини до під'їжджає поїзда підземки, не знаючи напевно, під той самий поїзд потрапила Одетта, але відчуваючи, що так, той самий, тому що так діє ка.
  
  Далі все відбувається за частки секунди. Роланд звертається до Пані Тіней, називаючи її обома іменами. Коли вона повертається, Роланд кидає тіло Морта на рейки, де поїзд розрізає його навпіл, по грудях, через мить після того, як Роланд повертається в Серединний світ з патронами та антибіотиком, але без револьверів копів.
  
  Коли тіло Морта ріжуть колеса поїзда, Одетта і Детта розділяються і починають боротися один з одним, одночасно оцінюючи те, що бачили власними очима, так і очима Джека Морта. Одетта обіймає Детту і каже: «Я люблю тебе», після чого вони зливаються воєдино. Ця нова особистість, вперше стала цілісною після того, як Джек Морт скинув цегла їй на голову, жінка сліпучої краси, стріляє з револьверів Роланда, щоб врятувати Едді від омароподобных чудовиськ.
  
  Жінка, яка виникла від злиття Одетти і Детты, бере собі їх середнє ім'я, Сюзанна, а незабаром додає до нього прізвище Едді. Вона стає такою, як і хотілося Роланду: вбирає в себе достоїнства своїх попередниць. Іноді вона перетворюється в Детту, коли хоче емоційно дистанціюватися від чого-небудь, або в битві, де потрібні серце і розум вбивці. У Роланда немає впевненості в тому, що він повністю вилікував Сюзанну, тому він не дивується появі в ній нової особистості, Міа. Уолтер говорив, що у неї як мінімум дві особи. «Бородавки можна випалити розпеченим металом... але це не означає, що вони не з'являться знову у людини, схильної до бородавок» (ТБ-5).
  
  Роланд вірить, що Сюзанна — третій чоловік, якого він повинен витягти з Нью-Йорка. Сама її природа тройственна: «Я — це три жінки. Та, ким я була спочатку. Та, яка не мала права бути, але була. І та, кого ти врятував. Спасибі тобі, стрілок». Однак, убивши Джека Морта, Роланд створив умови для повернення в Серединний світ Джейка, третього реального людини, якого він повинен зробити, щоб закінчити формування ка-тету.
  
  Троє мандрівників залишають берег, йдуть в глибину материка, залишивши Західне море позаду. Роланду знову сниться Вежа, він чує кличуть його голосу.
  
  
  
  «Вона стояла на горизонті на величезному полі кольору крові під променями призахідного сонця. Він не міг бачити щаблі, які спірально піднімалися всередині цегляної стіни, але міг бачити вікна, які спіралями оперізували стіну, повторюючи конфігурацію сходів, і бачив примари всіх людей, яких коли-то знав, які проходили повз вікон. Вгору і вгору піднімалися вони, і сухий вітер доносив їх голоси вимовляють його ім'я».
  
  Едді знає, що стрілець пожертвує своїми новими супутниками, якщо не буде іншої можливості дійти до Вежі, і повторює Роланду слова брата: ти будеш проклятий, якщо вб'єш того, кого любиш. Роланд думає, що, можливо, вже проклятий, оскільки пожертвував Джейком, але бачить можливість спокутувати гріх. Він обіцяє Едді, що не буде розглядати можливість пожертвувати ними, і не став би жертвувати Джейком, якщо б мова йшла про порятунок тільки цього світу. Але його місія — врятувати всі світи. «Ми підемо далі, Едді. Ми будемо битися. Нас спробують вбити. Але ми вистоїмо!»
  
  Роланд і Едді відчувають все більшу повагу один до одного. Кожен розуміє силу іншого, але бачить і недоліки. Хоча Едді судилося стати таким же стрільцем, як Роланд, і він уже проявив себе в бою, його серце ще не віддано Вежі. Він тільки-но дізнався, що таке любов, і ненавидить байдужість і цілеспрямованість Роланда.
  
  В наступні тижні Роланд вчить Едді та Сюзанну науці виживання. Едді вчить Роланда любові і дружбі. Роланд вже відчув і побачив сталевий стрижень Едді, але саркастичний гумор, слабкість і невпевненість у собі, властиві ньюйоркцу, дратують стрілка. Роздратування-це викликано і тим, що все це він вже бачив у Катберте Оллгуде. І хоча вони не хочуть цього визнавати, Роланд і Едді доповнюють один одного, створюючи якесь ціле, як доповнили один одного Одетта і Детта, злившись в Сюзанну. Вони врівноважують один одного в цьому небезпечному подорожі, тоді як Сюзанна — річ в собі. Роланд і Едді щось знають про її складових, але все ще не можуть звикнути до особистості, яка виникла при їх злитті.
  
  Критик Тоні Магистрейл у книзі «Стівен Кінг: друге десятиліття», опублікованій у 1992 р. видавництвом «Туайн паблишерс», пише, що у другому романі циклу Роланд підходить до більш повної реалізації свого героїчного потенціалу. Він як і раніше схильний до насильства, але рівень насильства більше відповідає поведінці героя. І розповідь стає цікавіше в силу того, що крім Роланда в ньому з'являються два нових головних героя.
  
  Завершуючи роботу над Витягом трьох», Кінг вже в загальних рисах уявляв собі, якими будуть два наступних томи. «Ця робота, схоже, буде моєю власною Вежею. Ці люди переслідують мене, особливо Роланд». Вперше він розглядає можливість того, що Роланд може не дійти до Вежі, хоча хтось із його ка-тету обов'язково дійде.
  
  У післямові Кінг зізнається: він все ще не знає, що є Вежа і що чекає Роланда, коли він до неї добереться. Роланд і сам задається питанням, прокляття чи Башта чи порятунок душі. Знає Кінг тільки одне: Вежа, ніж б вони не була, стала ближчою.
  
  Переслідування триватиме ще п'ять років, поки Кінг знову не почує Пісню Черепахи і не направить ка-тет до Стежці Променя, яка веде до Вежі.
  
  
  
  ГЛАВА 4
  
  «Безплідні землі»
  
  (Спокутування)
  
  «Відстійником ми називаємо такі місця, де нічого немає, — сказав він. — Відстійник — це безплідні землі. Мертві землі».[317]
  
  «Можливо, навіть кляті можуть бути врятовані».
  
  (ТБ-2)
  
  У вступі до уривку з «Безплідних земель»,[318] який з'явився в журналі «ФиСФ» наприкінці 1990 р., Кінг каже, що минуло п'ять тижнів після завершення «Вилучення трьох». Однак до того моменту, як книга в наступному році з'явилася на прилавках, він подовжив часовий розрив між закінченням другого тома і початком третього: конкретні п'ять тижнів перетворилися в менш певні «кілька місяців». А в теперішньому таборі новостворене тріо провело два місяці, відпочиваючи і приходячи до тями після потрясінь, що випали на їх частку на березі Західного моря, яке залишилося в шістдесяти милях позаду.
  
  Едді знову згадав дитяче хобі: вирізання дерев'яних фігурок. Заняття це нагадує про його загиблого старшого брата, Генрі, який, як вказує Роланд, надто вже часто заглядає до нього. Генрі своїми насмішками змусив Едді закинути різьблення по дереву, тому що виходило у нього непогано, а Генрі нервував, якщо бачив, що Едді може хоч в чомусь досягти успіху. У Генрі не було талантів чи амбіцій. Так що він волів позбавляти Едді тих честолюбних задумів, які в нього виникали. Едді доводиться нагадати собі, що тепер він назавжди звільнився від переважної впливу старшого брата. І якщо йому хочеться вирізати фігурки з дерева, він може не боятися нового граду насмішок. «Здолати героїн — це просто забавки порівняно з тим, щоб здолати комплекси дитинства».
  
  Всі служить Променю; і незабаром хобі Ед ді виявиться не менш важливим навиком, ніж вміння стріляти.
  
  Попрацювавши з ними протягом кількох місяців, Роланд розуміє, чому отримав двох таких незвичайних супутників. Едді й Сюзанна — природжені стрілки. Вони швидко вбирають в себе знання. Вчаться не тільки стріляти, але і полювати, і орієнтуватися по незнайомих сузір'їв, коротше, опановують мистецтво виживання.
  
  Найбільш важливий урок, який він має їм дати, а вони засвоїти: вміння вбивати, вражати ціль кожним пострілом. Роланд бачить паралелі між своїм новим ка-тетом і тим, що поліг на Иерихонском пагорбі. Едді нагадує йому Катберта, а Сюзанна, по-своєму, не дуже-то відрізняється від Алена Джонса... хоча скоро роль «дублера» Олена буде грати Джейк, а не Сюзанна.
  
  Едді запитує Роланда: «А якщо б я сказав тобі, що не хочу бути стрільцем?» Роланд знизує плечима і каже, для ка бажання Едді не мають ніякого значення.
  
  Сюзанна Дін, тепер дружина Едді, перша жінка-стрілець Серединного світу. Хоча Роланд і уявити собі не міг, що заповіді стрільців будуть вимовлятися жіночим голосом, у виконанні Сюзанни звучать вони дуже природно. Природно, але при цьому викликають побоювання. Хоча вона — новостворена особистість, її складові інколи дають про себе знати, особливо сиплються лайкою Детта.
  
  Роланд використовує знання про минуле Одетти для того, щоб викликати у неї злість під час занять, змусити її переступити межі раціонального. Він нещадно лає її, щоб змусити стріляти оком, розумом і серцем, а не рукою. Вона вказує йому на це по закінченні занять, але Роланд не збирається вибачатися. У них тут не гра, він готує їх до стрілки. «Мета виправдовує засоби», — таким може бути девіз Роланда. Пізніше Сюзанна говорить Едді: «Роланд вважає, що учневі інший раз зовсім не зашкодить добрий стусан по ребрах. Щоб потім з нього вийшов хороший стрілок».
  
  Під час їхньої суперечки про методи навчання, які застосовує Роланд, він і Сюзанна чують, як щось величезне ломиться крізь дерева у напрямку до їх табору, де в цей ранок залишився Едді. Вони біжать назад, щоб побачити схибленого семидесятифутового робота-ведмедя. І Едді, який забрався на дерево.
  
  Ведмідь, відомий як Світ[319] людей минулого, які його боялися, і як Шардик[320] Великим Древнім, які його створили, є одним із дванадцяти хранителів порталу.[321] Дванадцять дверей, рознесених по колу, в центрі якої знаходиться Башта, визначають географію світу Роланда. Між кожною парою розташованих один проти одного порталів проходить Промінь. Разом вони якимось чином підтримують Вежу і забезпечують її існування. Промені падають, але Роланд не знає, то це причина виродження його світу, то слідство. Він говорить Едді і Сюзанні:
  
  «Стародавні не створювали світ... вони його відтворили. Дехто з оповідачів стверджує, що Промені врятували світ; дехто переконаний, що вони містять у собі насіння руйнування. Їх створили Стародавні. Це такі лінії... вони утримують... і зв'язують...»
  
  Вісімнадцятьма століттями раніше, а то й більше, Стародавні запанікували, коли магія в цьому світі почала зникати. Після відходу Прима магії залишалося цілком достатньо для підтримки Вежі на віки вічні, але брак віри змусив Давніх замінити магію технікою, ресурс якої кінечний, в тому числі створити зберігачів, таких, як ведмідь. Без підтримки віри або магії техніка, якою б надійною не була, з часом почала відмовляти.
  
  У згаданому романі Річарда Адамса титульний персонаж Шардик захищає всі обіцянки, які давала релігія, а потім ламається. Те ж саме можна сказати і про кінговському Шардике: релігія раціонального спробувала поліпшити еру Магії, але зазнала невдачі. Шардик збожеволів і вмирає. Його спроектувала і виготовила компанія, яка досить часто з'являтися в наступних книгах епопеї: «Північний центр позитроники, ЛТД». Живиться від атомної енергії водяний насос на дорожньої станції також один з виробів цієї компанії.
  
  Кожен з трьох стрільців робить те, що від нього або від неї вимагається для вирішення критичної ситуації. Едді, розуміючи, що не може ні підстрелити монстра, ні втекти від нього, знаходить відносно безпечне місце на дереві. Роланд оцінює, якою перед ними ворог, і пропонує план дій. Сюзанна, що сидить на плечах Роланда, піднімає револьвер стрілка та показує, чому вона навчилася.
  
  Жорсткі уроки Роланда пішли їй на користь, тому що вона рятує кохання свого життя і не може допустити, щоб страх збив їй приціл. Емоції відходять, залишається лише холоднокровність, яке заповнює весь розум. Сюзанна усвідомлює, що це саме той стан, в якому постійно перебуває Роланд, і задається питанням, а як він це витримує. Едді відчуває таку ж холоднокровність, коли розстрілює інших роботів в лігві Шардика. Разделавшись в Шардиком, Сюзанна висловлює надію, що нічого подібного їй робити більше не доведеться, але якась її частина, захована дуже глибоко, з цим не погоджується. Сюзанна перейшла межу, що відокремлює світ звичайних людей від світу стрільців. І з часом вона вирішить, що створена для такого життя.
  
  Роланд розповідає їм те, що знає, про створення світу. Щось в його розповіді — казки, що то чутки. Напевно він знає тільки малу частину, але може висловити припущення про те, чого не знає. Портали, які підтримують Промені, не схожі на двері, через які він взяв Едді та Сюзанну. Вони більше нагадують шарніри дитячих гойдалок, які підтримують баланс ка, протилежних сил, що діють у всесвіті. Ка Роланда проти ка Уолтера. Білизна проти Червоності.
  
  По сліду ведмедя вони йдуть до порталу, який той колись захищав. Портал нагадує вхід на станцію підземки.[322] Тут вони знаходять один з Променів. Все в природі доводить його існування. Голки хвойних дерев розгорнуті в напрямку Променя. Тіні і хмари формують стежку до Вежі. Зграї птахів, що перетинають Промінь, раптом повертають на південний схід і лише потім, вирвавшись з вузького коридору, продовжують шлях у потрібному їм напрямку. Його енергія так і вібрує навколо мандрівників.
  
  Еллі ще в Талле звернула увагу Роланда на хмари, які рухалися в одному напрямку, але стрілець не зрозумів, що поруч проходить Промінь, тяжіння якого, як магніт, впливало як на нього, так і на Уолтера. Покинувши Талл, він йде на південний схід, потім на захід до моря, нарешті, з берега на північ, де отримує Едді та Сюзанну. Вже втрьох вони проходять шістдесят миль на схід, в глиб материка. Оскільки Промінь йде на південний схід, паралельно стежці стрілка в пустелі, часом вони будуть чи не повертатися на курс стрілка (якщо б і після пустелі він як і раніше йшов би на південний схід), який знаходиться в сорока чи п'ятдесяти милях на захід.
  
  Якби Роланд зрозумів значення слів Еллі, у нього могло б виникнути бажання відмовитися від гонитви за людиною в чорному і прямо попрямувати до Вежі, за умови, що ка дозволила б йому так різко змінити свої плани. Ка-тету належить з'ясувати в Луде, що у ка є способи повернути їх на маршрут, яким вони повинні слідувати.
  
  До цього моменту Роланд нічим не показував, що знає, де знаходиться Башта і як до неї дістатися. Він не вірив у зберігачів, вони здавалися йому дозвільної вигадкою. Навіть переконаний, нехай і не до кінця, що коли-то вони існували, Роланд не вірив, що зможе побачити одного з них наяву, через мало не дві тисячі років після їх створення. Тепер він думає, що все життя шукав зберігача.
  
  Вони знайшли стежку, яка повинна вивести їх до Темної Вежі, хоча Роланд і не знає, як далеко від них сну знаходиться. Як мінімум в тисячах миль. Їм належить пройти половину його світу, тому що в даний момент вони на самому його краю. Занадто далеко їм доведеться котити перед собою інвалідне крісло. Роланд, однак, щось знає про їхнє майбутнє, коли говорить Сюзанні, що, можливо, прийде час, коли вони будуть просуватися вперед навіть з більшою швидкістю, ніж їм би хотілося, звичайно ж, натякаючи на майбутню поїздку в Блейне Моно.
  
  Хоча він ділиться з Едді і Сюзанною тим малим, що знає про їх майбутнє, що він від них виразно приховує. Він так довго подорожував один, що звик тримати важливу інформацію при собі. До речі, і Катберт в Меджисе злився не тому, що ревнував Роланда до Сюзан Дельгадо. Більш важлива причина полягала в тому, що Роланд не розповідав усе, що знав сам, йому і Олену, хоча їх виживання залежало від нього не менше, ніж тепер — виживання Сюзанни і Едді.
  
  В останні тижні Роланд посміхався частіше, ніж за кілька останніх років, але при цьому йому здається, що він, як Шардик, сходить з розуму. Не дозволивши Джека Морта штовхнути Джейка під колеса автомобіля Балазара, Роланд створив тимчасової парадокс. Реальність розщепилася, як і розум Роланда.
  
  Оскільки Джейк не помер в 1977 році, він не міг відродитися в світі Роланда на дорожньої станції, і стрілець не міг пожертвувати хлопчиком заради продовження свого походу. Джейк більше не був частиною минулого Роланда. Звідси постає нагальне моральний питання. Чи Означало це, що Роланд більше не проклятий? Чи став цей момент спокутою, яке Кінг виніс у підзаголовок у нових виданнях? Оскільки Роланду дозволено вносити зміни (корекції курсу) при проходженні чергового замкнутого кола (а життя Роланда тепер — повторювані кружляння по одному і тому ж маршруту), може, настав час, коли йому немає потреби жертвувати Джейком.
  
  Роланд як і раніше пам'ятає про зустрічі з Джейком і про те, як він підібрав щелепу Мовця демона в підвалі дорожньої станції. Цього начебто й не було, але він пам'ятає. «У нього створювалося відчуття, ніби в його голові живуть дві людини». Щелепа, яка раніше з ним, підтверджує його спогади. Він взяв її з купи кісток, що залишилася на тому місці, де у нього відбулася довга розмова з Уолтером, щоб замінити ту, яку він віддав Джейку для захисту від оракула. Для Едді щелепу ця означає зовсім інше. «Згадай це... в наступний раз, коли ти почнеш переконувати себе, що Роланд швидше за все звичайний хлопець. Все це час він тягав з собою кістка людини, точно такий собі... людожерський трофей».
  
  Після зіткнення з Шардиком Роланд відкривається своєму ка-тету, розповідає про двох варіантах спогадів своєї подорожі від дорожньої станції до Західного моря. Едді згадує, як на березі Роланд розповідав йому про те, що знайшов дорожню станцію пустельній і до гір добирався в повній самоті. Якісь сумніви у правильності своїх спогадів у Едді є, але про настільки глибокому роздвоєння пам'яті, як у Роланда, справа не доходить.
  
  Поки він говорить, голоси предків по лінії Эльда велять Роланду кинути щелепу в багаття. «Коли цей голос звучить в тобі, не коритися йому — і негайно — просто немислимо». Роланд говорить щось подібне, коли його і Едді підхоплює авен кел, цунамі Променя. Сам Промінь говорить з ними. «І якщо він заговорить, тобі краще слухати» (ТБ-7).
  
  Хоча щелепа не належить Уолтеру, це могутній сигул. Коли вогонь пожирає її, Едді бачить форму ключа, який він повинен вирізати, а потім — «торжествуючу червону троянду, яка могла розквітнути на світанку самого першого в світі дні, — зразок бездонною, нев'янучої краси, непідвладною часу... ніби все життя на світі і вся любов повстали раптом з мертвої кістки». Едді не знає, що являє собою троянда або для чого потрібен ключ, але він точно знає: ключ повинен бути готовий до того моменту, коли виникне необхідність пустити його в справу. Але невпевненість, яку з дитинства вселяв у нього Генрі, змушує Едді сумніватися, чи зуміє він вирізати такий ключ.
  
  В ту ніч йому сниться сон, який має безпосереднє відношення до їх походу, більшу частину якого він не розуміє. Він бачить магазин делікатесів в Нью-Йорку, розташований на ділянці, який в майбутньому стане пустелею, де росте роза, що представляє в Нью-Йорку Вежу. Він чує слова Джейка («є інші світи, крім цього»), вимовлені його давнім ворогом, Джеком Андолини, чує, як той каже про Блейна Моно, бачить саму Вежу, оточену полем криваво-червоних троянд. Червоні очі, очі Червоного Короля, дивляться на нього з Вежі, хоча тільки Роланд знає ім'я свого головного супротивника.
  
  З вершини Вежі доносяться звуки: хтось сурмить у ріг, той самий, що Роланд віддав Катберту під час битви на Иерихонском пагорбі, і який не підняв після загибелі свого друга. Ріг — важливий сигул, що веде свою історію від Артура Эльдского. Не піднявши ріг, Роланд швидше за все прирік себе на те, що в цьому повторюваному циклі його похід закінчиться невдачею.
  
  Едді так само сниться перше речення «Стрілка», хоча в його сні ця пропозиція з роману Томаса Вульфа «Додому вороття немає». Це перший істотний натяк на природу існування ка-тету: вони — вигадані створення автора, який живе в іншій реальності.
  
  Суперобкладинка книги ілюстрована трьома символами — ключем, трояндою і дверима, що змушує згадати пропозицію з передмови до іншого роману Томаса Вульфа, «Поглянь на свій дім, Ангеле», використане як епіграф в переробленому варіанті «Стрілка». Ці символи з'являються також на дерев'яному ящику з зберігаються в ньому Чорним Тринадцятим, небезпечним магічним кристалом, який дозволить їм подорожувати між світами і врятувати пустир, на якому знаходиться троянда.
  
  Після цього сну Едді розуміє, що він і Сюзанна більше не бранці світу Роланда. Його похід тепер їх похід.[323] Роланд нагадує Дороті з «Чарівника країни Оз», яка підбирає супутників на шляху до Чарівникові, і у кожного знаходиться причина скласти їй компанію.[324]
  
  Наступної ночі Едді сняться вулиці Манхеттена, а от сон Роланда тривожний через ментального роздвоєння особистості. Подвійні спогади так сильно діють на нього, що він віддає свої револьвери, які начебто стали його невід'ємною частиною, зрослися з ним, Едді і Сюзанні. Едді протестує, хоча він і Сюзанна вже поговорили про небезпеку, яка буде загрожувати їм, якщо Роланд зійде з розуму, але Роланд наполягає, кажучи: «Поки ця рана в мені не затягнеться, якщо вона взагалі може зарубцюватися, — мені не варто його носити (пояс-патронташ з револьверами)». Він навіть віддає свій ніж, яким Едді починає вирізати ключ, тримаючи це в таємниці. Тут він уподібнюється Роланду, який теж часто приховує свої плани.
  
  У Нью-Йорку 1977 року Джек Чеймберз теж думає, що сходить з розуму. Буквально перед тим, як його ледь не штовхнули під колеса автомобіля, у нього з'являється передчуття насування смерті. А після того як цей момент минув, перед його уявним поглядом проносяться смутні образи Роланда і подій, що послідували за його прибуттям на дорожню станцію. А головне, його не залишає відчуття, що він повинен був померти.
  
  Його зачаровують двері, він переконаний, що одна з них відкриється в пустелю, поверне його в світ, де він ніколи не був. Така нав'язливість розвивається не тільки у нього. Сюзанна пізніше буде розмірковувати над тим, що двері були домінантою всього її життя, починаючи з двері тюремної камери, які зачинилися за нею в штаті Міссісіпі.
  
  Джейк боїться, що його твір відкриє його наростаюче божевілля. Він не пам'ятає, як писав це сюрреалістичне есе, озаглавлене «Як я розумію правду». У творі йдеться про те, що б сталося, якби Роланд не втрутився і не убив Джека Морта, і йдеться про його бажання повернутися до стрілку. Він також передбачає майбутні події: Блейна Моно і конкурс загадок. Він прикрашає твір зображеннями двері і потяги. Епіграфами до твору стають рядки з творів Т. З. Еліота і Роберта Браунінга, яким Джейк дає прізвиська «Батч» і «Санданс»,[325] викликаючи в пам'яті класичний вестерн.
  
  Вражений тим, що він написав, і боячись реакції вчительки, Джейк вперше за час навчання збігає з уроків.[326] Він безцільно бродить по вулицях, поки не потрапляє в букіністичний магазин «Манхеттенський ресторан для розуму», де зустрічає його власника, Келвіна Тауера, і одного останнього, Эрона Дипно.[327] Вони обидва з часом зіграють важливу роль в поході Роланда.
  
  Дві книжки привертають увагу Джейка: «Чарлі Чу-Чу» Вірив Эванз і збірник загадок, з якого вирвано відповіді.[328] Він іде з магазину з купленими книгами, в повній впевненості (і в цьому помиляється), що більше ніколи туди не повернеться, і його буквально тягне до пустирю на розі Сорок шостий вулиці і Другою авеню, де раніше розташовувався магазин делікатесів «Том і Джеррі». Якби Джейк озирнувся, то побачив би, як до магазину під'їжджає автомобіль Балазара, під колесами якого він повинен був загинути трьома тижнями раніше.
  
  Він відчуває, що стоїть на грані відкриття якійсь величезній таємниці. На паркані, огораживающем пустир, він бачить графіті, в якому згадується Банго Сканк, Черепаха і Промінь, і відчуває наближення Білизни. Коли він розповідає про цей епізод ка-тету, Роланд каже: «що Сталося з тобою на тому пустирі, Джейк, найважливіше, що сталося в твоєму житті. В наших життях».
  
  Джейк перелазить через паркан і знаходить ключ, тієї ж форми, що і вирізаний Едді.[329] Він також бачить запилену дику розу, зростаючу серед залитій пурпурною фарбою трави. У видінні, яке відкрилося Роланду стараннями Уолтера, стрілець зміг побачити пурпурову травинку, але не саму троянду.
  
  Джейк розуміє, що троянда в небезпеці, і відчуває всесокрушающее бажання захистити її: та ж сила тягне Роланда до Темної Вежі. Голос говорить йому, що роза не потребує захисту від звичайних людей, вона зможе постояти за себе, якщо хтось спробує її зірвати.[330] У наступні місяці троянда знову і знову повертати ка-тет в Нью-Йорк.
  
  На сторінках «Чарлі Чу-Чу» Джейк знаходить важливі для себе відомості. По-перше, сам поїзд начебто для дітей, але на ілюстраціях виглядає зловісним. І на обличчях пасажирів написаний страх. Вони бояться, що їм не вдасться вийти з вагонів живими. Президент залізничної компанії — Раймонд Мартін, майже Мартен, чаклун з Гилеада. Дочка інженера звуть Сюзанна. Інші інженери сміються над машиністом Чарлі, кажучи: «Він не може зрозуміти, що світ зрушив». Джейк підкреслює ті місця, які здаються йому важливими.
  
  Ключ, який знаходить Джейк на пустирі, заспокоює ворогуючі голоси в його голові, а також дає йому здатність переконувати інших людей, володіючи тією ж силою, що і черепашка, знайдена Сюзанною в мішку для боулінгу в 1999 році.[331] Ключ також встановлює телепатичний зв'язок між Джейком і Едді. Джейк передає послання Едді, якого ніколи не бачив, про це потрібно пам'ятати, з припущенням, що результат різьби по дереву заспокоїть і розум Роланда. Роланд, змучений до такої міри, що смерть вже здається їй найкращим виходом, плаче від полегшення, коли Едді дає йому дерев'яний ключ.
  
  Уві сні Джейк отримує команду йти в Кооп-Сіті, район, де виріс Едді.[332] В цьому сні Едді близько тринадцяти років, саме стільки йому було у 1977 році в реальності Джейка. Юний Едді стає провідником Джейка, показує йому двері, яку той шукає, яка поверне його в Серединний світ. Наступним днем, перш ніж відправитися в Бруклін, Джейк краде батьківський «ругер» і наполовину порожню коробку з патронами, наче знає, що долею йому призначено стати стрільцем.
  
  Всюдисущий Банго Сканк
  
  Спочатку Пітер Штрауб придумав Банго Сканка для «Талісмана», але в ту книгу він потрапив. В особистому листуванні Кінг згадав, що цей Банго то і справа вистрибує на сторінках його книг, як якийсь чорт з табакерки, нехай і у вигляді графіті. Джейк зауважує повторювані появи цієї написи і каже; «Цей Сканк скрізь поспів». Сюзанна називає його Великий втрачений персонаж і ідентифікує як один з голосів, які говорять з нею у снах про возз'єднання з Едді і Джейком в Центральному парку.
  
  Коли Банго Сканка довго немає, ка-тет помічає його відсутність. На чистеньких вулицях Плизантвиля в Алгул Сьєнто ніяких графіті немає і в помині, тому якщо автограф Банго Сканк там і був, то його напевно стерли.
  
  Графіті (написи на стінах і парканах) — постійний елемент епопеї, вони несуть в собі інформацію і попередження. В оповіданні Кінга «Все, що ти любив колись, вітром віднесе» головний герой, який роз'їжджає по країні комівояжер, невтомно збирає написи в придорожніх туалетах. Ще в «Талісман» герої отримують попередження у формі графіті: «ГАРНІ ПТАХИ МОЖУТЬ ЛІТАТИ; ПОГАНІ ХЛОПЧИКИ ПОВИННІ ПОМЕРТИ. ЦЕ ТВІЙ ОСТАННІЙ ШАНС: ЙДИ ДОДОМУ».
  
  Ка-тет зустрічає напис «Банго Сканк» в наступних місцях:
  
  • на паркані, що огороджує пустир з трояндою;
  
  • на зворотному боці дорожнього вказівника на виїзді з Топіки;
  
  • в тюремній камері Топіки, де батько Каллагэн проводить якийсь час в той період, коли опинився на самому дні;
  
  • в Кооп-Сіті;
  
  • у ванній готелю, де оселилися Міа і Сюзанна. Там напис свідчив: «БАНГО СКАНК ЧЕКАЄ КОРОЛЯ»;
  
  • в туалеті Нью-йоркської публічної бібліотеки, куди батько Каллагэн потрапляє в 1977 р.;
  
  • в тунелі, що веде від «Діксі-Піг» до дверей Федик («БАНГО СКАНК '84»).
  
  Тим часом Роланд, Едді й Сюзанна досягають межі Серединного світу і бачать на горизонті силуети Луда.[333] В світі Джейка час рухається повільніше, ніж в Серединному світі, катет дізнається про це, потрапивши в Ключовий земний світ, головну реальність на американській стороні, де час тече в одному напрямку і всі смерті остаточні. Прискорений біг часу в Серединному світі створює стрільцям додаткові труднощі.[334]
  
  Для того щоб Джейк зміг потрапити в Серединний світ, потрібні дві двері, і обидві розташовані в найбільш зручних місцях. Одна — в старенькому будинку на Голландському пагорбі. Можливо, тому, що Келвін Тауер за походженням голландець. Друга — говорить колі, де Едді використовує вирізаний їм дерев'яний ключ, намагаючись відкрити портал, який малює на землі. У цьому контексті англійське слово «drawing» має два значення: Джейка витягають (перше значення) у Серединний світ через двері, яка сама по собі — малюнок (друге значення). Ця подвійність проявляється знову, коли Патрік Дэнвилл малює двері, через яку Сюзанна потрапляє в Центральний парк.
  
  Демон, який охороняє прохід між світами — той самий оракул, з яким Роланд і Джейк зіткнулися в горах, тільки він змінив свою жіночу іпостась на чоловічу. На Землі воротарем-зберігачем є сам приречений на знесення будинок, який нагадує чорний готель у Пойнт-Венути, з «Талісмана». Ледь увійшовши в будинок, Джейк розуміє, що покинув звичний йому світ.
  
  Едді — повивальна бабка другого народження Джейка. Величезна відповідальність перемагає його, посилює невпевненість у собі. Ключ не спрацьовує, і Роланд б'є Едді, коли той говорить, що йому наплювати, якщо він і забув обличчя свого батька. Стрілець суворий, він прагне вигнати з Едді страх перед невдачею, змусити його зібратися з духом. «Виходь зі своєї тіні!» — вимагає він від Едді. І Едді ледь не стріляє у Роланда.
  
  Сюзанна ненавидить Роланда за те, що він зробив з чоловіком, якого вона любить. «Іноді я ненавиджу себе», — відповідає їй Роланд. Але Сюзанна не дозволяє йому обмежитися цим визнанням. «Але ж це тебе не зупиняє, не так?» — ці слова вона вимовляє голосом Детты.
  
  Роланд повертає ключ Едді, щоб той довів його до розуму. Едді вибачається за свій страх, але Роланду вибачення не потрібні; він хоче, щоб Едді запам'ятовував вивчені уроки. «На тому і закінчилося дитинство Едді, померло лютою смертю серед них трьох». Роланд додає цю смерть до довгого переліку того, що він зробив в ім'я Вежі. Він не впевнений, що цей рахунок йому коли-небудь вдасться оплатити, але йому вдається підбадьорити Едді, і він йде навіть на те, щоб сказати Едді, що любить його.
  
  Демон, залучений їх присутністю в розмовляє колі, з'являється в чоловічій іпостасі, так що відволікати його доводиться Сюзанні. Секс — зброя демона, але також і його слабкість. Едді намагається доробити ключ і втримати двері відчиненими, тоді як його дружину гвалтує невидима істота. Джейк повзає по підлозі по іншу сторону дверей, шукає ключ, який впустив, а до нього вже наближається страж-воротар. Едді і Джейк обмінюються уявними посланнями, підтримуючи один одного, але саме голос троянди заспокоює Джейка, цієї могутньої сили, яка бажає хлопчикові успіху.
  
  Роланд витягує Джейка з щелеп смерті, піднімає його вгору, тоді як раніше дозволив впасти вниз. Джейк прибуває без штанів і кросівок, але в іншому цілий і неушкоджений. Голоси, які чули він і Роланд, замовкають. Що відбувається з Сюзанною під час її тривалого сексуального контакту з демоном, на той момент залишається неясним, але в майбутньому проблеми виникнуть серйозні.
  
  Формування ка-тету завершується через чотири дні після повернення Джейка в Серединний світ, коли хлопчика вибирає собі в друзі вухань-плутаник, маленький звір, який нагадує помісь борсука і єнота.[335] Він може говорити, але зазвичай повторює те, що чує. Роланду колись говорили, що вухані-путаники приносять удачу. Названий Джейком Ыш, вухань-плутаник з часом стає невід'ємною частиною катета і його героїзм стає вирішальним фактором для успішного завершення їх походу.
  
  В декількох днях шляху від вмираючого мегаполісу Луд катет зупиняється в маленькому містечку Річковий Перехрестя, де вони проводять день у компанії людей похилого віку, які пам'ятають, яким був світ до того, як зрушився. Такої трапези, яку їм влаштували в той день, мандрівники більше не побачать, поки не дістануться до Кал'ї Брін Стерджис. Після обіду Сюзанна виявляє перші ознаки того, що секс з демоном не обійдеться без наслідків. Задається питанням, а чи не вагітна або вона, але відкинув це припущення і нікому нічого не говорить. Хоча вони досить близькі і начебто становлять єдине ціле, кожен з членів ка-тету зберігає від інших як мінімум один секрет.
  
  Матриарх Річкового Перехрестя, тітонька Таліта Анвін,[336] розповідає їм про ситуацію в Луде, фортеці-притулок, де дві ворогуючі групи продовжують багаторічну громадянську війну, яка відрізала місто від решти світу. Обидві сторони використовують один проти одного ту техніку Великих Древніх, яка ще зберегла працездатність. Тітонька Таліта радить Роланду обійти місто, але він не хоче відхилятися від Шляху Променя. А крім того, обходячи Луд, вони позбавляються можливості потрапити на Блейн Моно, якого Джейк боїться, але інтуїтивно знає, що цей поїзд повинен зіграти важливу роль в їх поході. У той момент він поняття не має про те, що тільки на Блейне вони можуть перетнути отруєну територію, яка тягнеться за Лудом.
  
  Старі Річкового Перехрестя пам'ятають блискучий рожевий поїзд, який коли-то регулярно відправлявся з Луда і мчав зі швидкістю, що перевищує швидкість звуку, через безплідні землі, які схожі з погубленными землями близько Конджер-роуд в «Чорному домі» і таким районом в «Талісман». Безплідні землі, а також безліч мутантів серед людей і тварин начебто вказує на те, що світ Роланда в минулому пережив ядерну війну. У деяких регіонах кількість мутацій зменшується, як в Меджисе. Роланд каже, що ця війна трапилася більш ніж тисячу років тому, тобто приблизно в той час, коли впав Гилеад.
  
  Закруглив розмова, Роланд і його супутники відбувають з містечка. Роланд розуміє, що навіть залишитися на ніч буде помилкою, бо жителі Річкового Перехрестя, як і оракул в горах, затягують. Чим довше вони залишалися в містечку, тим важче їм було б його залишити. Роланд відчув би умиротворення, як уже трапилося з ним в Талле.
  
  При розставанні тітонька Таліта дарує Роланду срібний хрестик, просить одягти, а потім покласти до підніжжя Вежі. Стрілець приймає подарунок, але не обіцяє, що виконає другу частину прохання. Цей сигул з часом стане в нагоді і досягне Вежі, побувавши на американській стороні у одного із співвласників «Тет корпорейшн».
  
  По дорозі в Луд ка-тет натикається на уламки нацистського літака. Едді задається питанням, а чи не зник цей аероплан у Бермудському трикутнику, щоб звідти перенестися в Серединний світ. Пілотував літак Девід Шустрий, ватажок армії, яка атакувала Луд понад століття тому. Пізніше Тік-Так запитав Джейка, не «нот-сі» чи той. Так він вимовляв слова наці. З іншого боку, з цих слів, not see, починається тридцять друга строфа поеми Роберта Браунінга: «Not see? because of night perhaps».
  
  Під час відпочинку четвірка знову починає розповідати один одному про себе. Джейк показує іншим книгу «Чарлі Чу-Чу» і вони уважно її розглядає. Едді й Сюзанна згадують, що в дитинстві вони читали цю книгу[337] і точно знають, що втратили свої екземпляри, Сюзанна — після того, як Джек Морт скинув їй на голову цегла. Ка намагалася вкласти цю книгу їм в руки, але інші сили, можливо, прийняли всі заходи до того, щоб позбавити їх книги. Роланд відкидає збірник загадок швидше за все з однієї причини: інтуїція підказує йому, що ця книга їм не знадобиться.
  
  Перш ніж досягти Луда і вирішити ті проблеми, які поставить перед ними величезний місто, їм належить подолати іржавий, дихаючий на ладан міст через річку Сенд.[338] Недавній розповідь Едді про подію на мосту, який впав, коли за нього проходили люди, тільки додав їм нервозності. Цей міст завдовжки три чверті милі, перетворився на місиво сталевої арматури і шматків бетону, віком швидше за все не поступається Роланду. Епізод, пов'язаний з переходом катета через міст, де вони обходять зяючі дірки і балансують на хитних пішохідних доріжках, якоюсь мірою співвідноситься з відходом Ларрі Андервуда з Нью-Йорка по тунелю Лінкольна в «Протистоянні», а також епізодом з «Стрілка», де Роланд і Джейк пробиралися по естакаді до виходу з підземного тунелю.
  
  Тоді як Кінг начебто натякав, що акрофобія Едді стане серйозною перешкодою при переході через міст, кризову ситуацію викликав вітер. Його сильний порив скидає Ыша через край, коли вони обходять зяючу діру в середній частині мосту. Джейк кидається рятувати свого друга. Едді діє, як справжній стрілець, біжить на допомогу Джейку, незважаючи на страх.
  
  Поки всі займаються порятунком Джейка і Ыша, прибуває непроханий гість, якийсь Гашер, озброєна ручною гранатою. Він погрожує вбити всіх, і себе теж, якщо вони не віддадуть йому Джейка. Ситуація патова. І тут Джейк демонструє свою віру в Роланда, добровільно погоджуючись піти з Гашером, анітрохи не сумніваючись, що на цей раз Роланд його не підведе.
  
  Роланд відправляє Едді та Сюзанну на пошуки Блейна, а сам з Ышем йде по сліду Джейка по вулицях Луда, де на кожному кроці можна потрапити в пастку або підірватися на міні. З динаміків гучного зв'язку, розвішаних по місту, колись, під час давньої війни, вони були частиною системи екстреного оповіщення населення, несеться барабанний дріб пісні групи «Зі Зі Топ». Жителі міста чують в цій музиці запрошення здійснити ритуальне вбивство.[339] Жертву вони вибирають за допомогою лотереї, щоб задобрити духів, які, вони впевнені, і відповідальні за весь цей гуркіт. Тут прямий натяк на знаменитий розповідь Ширлі Джексон «Лотерея».[340] На кожному стовпі з динаміком висять «грона трупів». Тисячі тіл «прикрашають» вулиці, сцена, знайома Доркас з «Троянди Марени».
  
  Тут Кінг поділяє історію на три сюжетні лінії, одночасно дотримуючись з Джейком і Гашером, з Роландом і Ышем і з Едді і Сюзанною. Кожна сюжетна лінія вкрай важлива для виконання місії стрільців у Луде, в кожній наростає напруга. Братство Кільця також поділялося на фрагменти під час подорожі Фродо. Це перший випадок поділу ка-тету, але не останній.
  
  Едді й Сюзанна зустрічають на шляху якусь подобу світу Роланда: шість вулиць, що відходять від центральної площі. Вони йдуть по вулиці, яка охороняється гігантською черепахою, логічний вибір, оскільки вони знаходяться на Стежці Ведмедя і рухаються в бік порталу Черепахи. Сюзанна вперше вбиває людину, пристрілює карлика, одного з младов, який наближається до них, ховаючи за спиною гранату. Вона і Едді вбивають ще кількох, перш ніж їм вдалося розсіяти натовп.
  
  Вони змушують двох младов відвести їх до Колиски Луда. На даху станції вони бачать зображення зберігачів Променя і статую Артура Эльдского, батька всіх стрільців, короля Артура в світі Роланда. Млади бояться Блейна, який, в цьому у них сумнівів немає, є найбільш небезпечним з привидів. Едді й Сюзанна знаходять монорельсовий поїзд, виготовлений «Північним центром позитроники», точно так само, як і Шардик. Спереду поїзд виглядає так, немов у нього є особа, нагадуючи цим Чарлі Чу-Чу.
  
  Блейн, який не рушав з місця понад півстоліття, не просто потяг. Він — голос Луда, той самий, що привів в дію міську техніку, свідомо скликаючи мешканців Луда на битву. Його мозок — потужні комп'ютери, заховані в підземеллях під Лудом. Як і у Сюзанни, в ньому співіснують дві особи: Великий Блейн, любитель загадок, і Маленький Блейн, совість, який подає голос, лише коли Великий Блейн відволікається. Маленький Блейн благає Едді та Сюзанну не чіпати поїзд, який, схоже, навіть не підозрює про існування свого другого "я".
  
  Коли Блейн оживає, Маленький Блейн зникає, боячись, що Великий Блейн його вб'є. Блейн сердиться через те, що його розбудили, і не зовсім адекватно сприймає реальність. Він думає, що двері між світами закриті, і вірить, що стрілки не з'являлися в Серединному світі і у Внутрішньому світі три століття.
  
  Після того, як Едді переконує Блейна, що насправді вони з Нью-Йорка, починаються ігри. Поїзда без різниці, звідки вони прийшли, він просто хоче почути нові гарні загадки. Покарання за невдачу — смерть.
  
  Тим часом Гашер веде Джейка в підземелля Луда, все глибше і глибше, прямуючи до лігва Тік-Так, є собою щось середнє між вікінгом і велетнем з дитячої казки, названим, можливо, на честь героя оповідання Харлана Еллісона.[341] Колись він був Ендрю Шустрим, праправнуком Девіда Спритного, і він править сивим залізною рукою. Джейку здається, що у всьому Луде він — єдиний живий і здоровий чоловік. Тік-Так нікому не дає спуску. Варто Джейку розсердити його, як хлопчика міцно дістається.
  
  Ыш бере слід Джейка і веде Роланда по вмираючій місту. Члени ка-тету можуть спілкуватися один з одним телепатично, але в основному вони тільки можуть знати один про одного, «доторкатися» до розуму іншого. Давній друг Роланда, Ален, був це сильний, наростає ця здатність і у Джейка. Роланд намагається щось побачити очима Джейка, але боїться встановити повний контакт з побоювання, що Джейк мимоволі видасть себе Тік-Таку.
  
  Роланд знає, як розумні можуть бути вухані-путаники. Він посилає Ыша на розвідку, обстежити кімнату, в якій знаходиться Джейк. Ыш доповідає, скільки там людей, б'ючи лапою по підлозі. Стрілець нарешті встановлює контакт з Джейком і каже, щоб той відвернув увагу своїх тюремників. Джейк використовує той самий прийом, що й Едді в штаб-квартирі Балазара: розпалює підозрілість Тік-Так до його підручним.
  
  Ыш вривається в кімнату через вентиляційний канал і атакує Тік-Така з тими ж рішучістю і зневагою до власного добробуту, з якими багато пізніше кинеться на Мордреда. Тік-Так намагається зламати Ышу хребет; Мордреду, в останньому бою вуханя-путаника це вдається. Хоча Ыш залишається в живих, Роланд розуміє, що він, можливо, просив одного члена ка-тету пожертвувати собою заради іншого. Тобто нехай відношення Роланда до людей змінюється, він ще готовий ризикнути життям інших заради досягнення власних цілей.
  
  Джейк не може відкрити двері, щоб впустити Роланда, але вона відкривається сама, дотримуючись дистанційного вказівкою Блейна. Джейк приєднується до стрільцям, коли всаджує в Твк-Така кулю з його ж револьвера. Але рана, на жаль, тільки здається смертельною.
  
  Якщо Роланд не спокутував свої гріхи, не дозволивши Морта вбити Джейка, він робить це тепер, виправдавши впевненість Джейка в тому, що стрілок його врятує.
  
  Блейн зв'язується з Роландом через загальноміську систему гучного зв'язку, вимагаючи, щоб той загадав йому загадку: Сюзанна і Едді сказали Блейну, що стрілець знає їх безліч. Роланд загадує одну і обіцяє загадати багато інших, якщо Блейн допоможе йому, Джейку і Ышу дістатися до Колиски Луда. Блейн посилає сферу, яка і веде до Колиски, де ка-тет возз'єднується. Перш ніж вони сідають в поїзд, загадку доводиться розгадати вже їм. Сюзанна, загипнотизированная Роландом, знаходить в пам'яті Детты спосіб вирішення загадки простих чисел.
  
  Блейн включає сирени загальноміський тривоги. У паніці багато мешканців Луда кінчають життя самогубством. Блейн підриває склади хімічної і біологічної зброї. У нього точно немає бажання повертатися в Луд. Блейн виправдовує свої дії тим, що він реалізує очікування місцевих жителів, які вірять, що він — бог, який карає і милує за своєю примхою.
  
  Вони помчать на південний схід до Топіку, щоб подолати більше семи тисяч миль за вісім годин. Відстань колись було менше, каже їм Блейн, до того, як всі темпоральні зони контакту почали плавитися. Прірва неподалік від Луда нагадує розлом земної біля стін замку Дискордия, де жахливі істоти б'ються один з одним і намагаються вилізти з глибин.
  
  Знову з'являється всюдисущий Рендалл Флегг, матеріалізується в підземелля, де змушує Тік-Така повторити слова, колись сказані іншим підручним Флегга, Сміттєвим Баком з «Протистояння»: «Моє життя належить тобі». Тік-Так, безжалісний ватажок сивого і нащадок великого воїна, тепер повністю залежить від Флегга, який називає себе Річард Фаннин. Коли Флегг відриває від його голови бовтається клапоть шкіри, Тік-Так дивиться на нього з тупою вдячністю».
  
  Можливо, робота Кінга над переробкою «Протистояння» у 1990 році (цей роман він написав практично одночасно з розповідями, які склали «Стрілка»), наштовхнула його на думку дати цьому лиходієві велику роль у всесвіті «Темної Вежі». Флегг — анти-ка, агент Дискордии. Його мета — домогтися того, щоб місія Роланда і зібраного ним ка-тету закінчилася провалом. «Вони лізуть туди, куди лізти не слід... Вони не мають ще ближче підійти до Темної Вежі».
  
  Все наступне десятиліття читачі міркували над тим, а хто такий Флегг. З появою переробленого варіанта «Стрілка» у 2003 р. і виходом трьох останніх томів Кінг підтвердив, що Флегг був присутній в епопеї з першої сторінки як Уолтер, людина в чорному.
  
  Нехай ні в одному з романів серіалу немає чіткої кінцівки, проте перші книги закінчувалися завершенням якогось етапу. На «Стрілкою» Роланд наганяв людини в чорному, в «Витяганні трьох» — збирав свій ка-тет. В «Безплідних землях» ситуація інша. Ка-тет добирається до Луда, сідає в поїзд мчить по цим самим безплідним земель до Топіку. Кінцівки у романі немає жодної. Книга обривається, можна сказати, на півслові. Едуард Брайан, репортер журналу «Локус», який брав інтерв'ю у Кінга, яке з'явилося в грудневому, 1991 р., номері журналу, написав: «Цей роман більш всього нагадує величезну голову космічного радиосериала». Серіалу, з п'яти-або шестирічними паузами між серіями.
  
  Розвинувши запаморочливу швидкість, Блейн говорить стрільцям, що він доставить їх в Топіку цілими і неушкодженими, якщо вони зможуть загадати йому загадку, на яку він не знайде відповідь. Інакше поїздка закінчиться крахом і смертю всіх пасажирів. Блейн знає, що з його електронним мозком далеко не все в порядку, і скаржиться на нудьгу. «Я МОЖУ ЛИШЕ СКАЗАТИ, ЩО ВИЛІКУВАТИ ЦЮ ДУШЕВНУ ХВОРОБУ МЕНІ НЕ ПІД СИЛУ», — каже їм поїзд-самогубець. Як і все в Серединному світі, Блейн розвалюється на частини. І, проте, він, СУДЯЧИ З УСЬОГО, знає відповіді на всі загадки, які вдається згадати Роланду. Якщо головний експерт з загадок не може поставити в глухий кут знавіснілий поїзд, на що залишається сподіватися ка-тету?
  
  В авторському післяслові Кінг пише:
  
  «Я прекрасно розумію, що деякі читачі „Безплідних земель“ будуть страшенно розчаровані таким закінченням книги, коли стільки всього не дозволено. Мені самому було не дуже приємно залишати Роланда і його друзів на піклуванні Блейна Моно, персони, ясна річ, неласкаву, і хоча ви зовсім не зобов'язані вірити мені, я зізнаюся, що й сам здивувався тому, як закінчився цей том. Здивувався, напевно, не менше читача. Є книги, які пишуться самі собою (або пишуть самі себе, як вам буде завгодно, — а ця книга якраз з тих), і краще всього дати їм закінчитися так, як вони самі того хочуть. А я можу тільки запевнити тебе, читачу, що Роланд і його друзі підійшли до однієї з поворотних точок своєї історії. Вони стоять зараз на кордоні, митного бар'єру, де ми залишимо їх ненадовго, щоб вони спокійно заповнили документи та відповіли на запитання. Цією великою метафорою я всього лише хотів сказати, що я вирішив поки відпочити від Роландова світу і що серце моє виявилося достатньо мудрим і далекоглядним, щоб припинити всі мої спроби рушити напролом далі».
  
  Пісня Черепахи на якийсь час замовкла.
  
  
  
  ГЛАВА 5
  
  «Чаклун і кристал»
  
  (Погляд у минуле)
  
  «— Так, у вас є право знати про все, і я обов'язково вам розповім... але потім, не зараз. Це довга історія. Я ніколи не думав, що мені доведеться комусь її розповідати... але, як видно, доведеться. Хоча б раз.
  
  — Але коли? — не вгамовувався Едді.
  
  — Коли прийде час, — невизначено відповів Роланд, і цим їм довелося задовольнитися».
  
  (ТБ-3)
  
  «Я до світлих днях пройшов взиваю...
  
  Я хміль колишнього радісно сглотну!»[342]
  
  На шість довгих років Кінг залишив Роланда, Джейка, Едді, Сюзанну і Ыша у вагоні Блейна Моно, мчаться назустріч, схоже, неминучої смерті. Частково настільки довга пауза викликана розумінням Кінга, що більшу частину цієї книги займе історія юнацької любові Роланда, і у нього не було впевненості, що він знає цю історію до кінця. «Писати про пригоди відносно просто, — вказує він. — Про любов — важко».
  
  Ось що він каже своїм слухачам в університеті Мена в Ороно: «Спочатку я думав, що все закінчиться дуже швидко: поїзд потерпить крах, і вони загинуть». Замість цього він написав найдовшу книгу циклу, і на диво швидко — за шість місяців.
  
  «Чаклун і кристал» починається повторенням частини «Безплідних земель», де пояснюються правила конкурсу загадок. Блейн, божевільний монопоезд, обожнює розгадувати загадки. «Що сталося з рештою світу, що відбувається, вважаю, і зі мною», — говорить він. Якщо ка-тет не зможе загадати йому нерозв'язну загадку, він вчинить самогубство, врізавшись у обмежувальні упори зі швидкістю, що перевищує швидкість звуку, і вони загинуть разом з ним.[343]
  
  Для Едді все в світі Роланда — загадка. Тут стріляють не рукою, а розумом. Роланд думає, що у них є шанс перемогти. Навіщо ж ще Джейк купив збірник загадок в магазині Келвіна Тауера перед тим, як його витягли на світ Роланда?
  
  Коли конкурс починається, карта маршруту показує, що до закінчення поїздки майже вісім годин. Втім, в Серединному світі і на борту Блейна час рухається інакше. Роланд намагається переконати Блейна скинути швидкість, обіцяючи загадати йому більш складні, більш цікаві загадки, але Блейн знає історію Шахерезади,[344] навіть якщо вона незнайома Роланду.
  
  Знання Блейна не обмежуються Серединним світом; йому відомо про Нью-Йорку, Мерилін Монро, Ракел Уелч. Він каже, що одна з загадок Роланда корінням йде в Англію.[345] Більшу частину загадок Роланд дізнався від Корту під час ярмаркових днів своєї юності. Стрілка не дивує, що його старий учитель міг знати про інших світах, можливо, від Менні, які жили на окраїнах Гилеада.
  
  Вперше вони розуміють, що Блейн може дати слабину, коли він згадує про Едіт Банкер, як про реальну людину, а не персонажі телевізійного серіалу 1970-х рр. «Все в сім'ю». Роланд використовує більшу частину відпущеного їм часу, перш ніж дає шанс іншим. Джейку вимагається лише декілька хвилин, щоб загадати найскладніші загадки зі збірки загадок, але результат нульовий. Той факт, що відповіді з книги вирвані, можливо, тонкий натяк ка на те, що звичайними загадками, мають логічний відповідь, Блейна не перемогти, і ключ до перемоги потрібно шукати в «Чарлі Чу-Чу».
  
  Сюзанна відмовляється загадувати загадки, а на Едді Блейн не звертає уваги, знову просить Роланда загадати йому залишилися в пам'яті загадки ярмаркових днів. Блейн всю дорогу насміхається над Едді, можливо, відчуваючи, що його жарти та гостроти представляють найбільшу загрозу.
  
  Блейн і Роланд відносяться до загадок серйозно, і точно так само, всерйоз, сприймалися вони в класичній літературі, починаючи з давніх греків і історії про Едіпа, якому потрібно було розгадати загадку Сфінкса біля воріт Фів, щоб увійти в них. Тих, хто розгадати загадку не міг, Сфінкс з'їдав. Коли Едіп розгадує загадку (її Роланд загадав Блейну), чудовисько стрибає з кріпосної стіни на землю і розбивається на смерть. Блейн ж, тут пряма протилежність Сфінкса, загрожує покінчити з собою лише в тому випадку, якщо не почує загадки, яку не зможе роздати.
  
  Едді частенько дратує Роланда своїми алогічними жартами. Він задається питанням, а може, Блейн відреагує точно так само. Потім розуміє, що відповідь на питання, як перемогти Блейна, потрібно шукати в «Чарлі Чу-Чу». Точніше, в пісеньці Чарлі: «Не задавай мені безглуздих питань, / В дурні ігри я не граюсь, / Я простий — Чу-Чу — паровозик, / І таким назавжди залишуся».
  
  І він починає з жартів шкільного двору, щоб розсердити Блейна, який вважає нижче своєї гідності опускатися на рівень Едді. Але він не може відмовитися відповідати, тому що, згідно з правилами, ніхто не може вийти з гри. Конкурс мав тривати до самого кінця. Поїзд смикається всякий раз, коли Едді відпускає чергову жарт. Маленький Блейн попереджає Едді, що він вбиває Великого Блейна, але саме до цього Едді і прагне.[346]
  
  Хохма з мертвим немовлям добиває Блейна. Він не може відповісти, і Роланд не дозволяє йому розбити поїзд, не давши правильної відповіді на загадку. А Едді, немов вербальний стрілок, стріляє від стегна все новими і новими хохмами, на кожну відповідаючи сам і відразу переходячи до наступної. Це перезаряджати зброю йому не потрібно, він — невичерпне джерело низькопробного, дворового гумору. Блейн гине, захлинаючись словами ненависті, але ніхто не отримує серйозних травм, коли поїзд врізається в барикаду, якою закінчується рейок, і сходить з нього.
  
  За вісім годин Роланд проїхав більшу відстань, ніж те, що подолав за тисячу років у пошуках Вежі. І світ, в який вони потрапляють, покинувши потяг, більше знайомий Джейку, Едді і Сюзанні, ніж Роланду.
  
  Вони в Топіку, але в тій реальності, де вірус супергрипу, що отримав назву «Капітан Тріпс»,[347] знищив практично все населення. Як одного разу сказав Джейк Роланду, «є й інші світи, крім цього, деякі дуже схожі на Землю, інші кардинально відрізняються. Три ньюйоркца прийшли, можливо, з різних земних світів, а не просто витягнуті з одного, але в різний час. В цьому Топіку вони помічають тонкі відмінності від світу, що знають, в назвах бейсбольних команд, автомобільних моделей, прохолодних напоїв.[348]
  
  Вони не бачать ніяких ознак Променя. Роланд пояснює: нехай Вежа існує у всіх світах, дістатися до неї можна не з кожного. Фактично тільки два світу є найважливішими. Світ Роланда, який включає Внутрішній, Серединний і Крайній світи, і одна реальна Земля, або Ключовий земний світ, можливо, знаходиться на найвищому рівні, рівні 19, Вежі всіх Земель.
  
  Вони чують далекий, сумний деренчливий виття, який Роланд дізнається, як «спів» червоточини, місця, де тканина існування стоншується до межі. Ці небезпечні каверни збільшуються числом з того часу, як почала слабшати сила Темної Вежі. «У будь-якому випадку червоточини — не природні явища. Вони начебто виразок на шкірі, свідчення того, що в організмі щось не так. Тільки цей організм — сукупність всіх світів». Блейн, можливо, провіз їх через червоточину між світами.
  
  Едді знаходить сучасне, легке інвалідне крісло замість того важкого, що залишилося в Колисці Блейна. Перш ніж вони відправляються в шлях, Джейк бачить їх давнього приятеля, поїзд Чарлі Чу-Чу, в парку розваг, який розташований поруч зі станцією. Батько Каллагэн так само бував у цьому парку. На початку 1980-х, мотаючись по Америці в п'яному угарі, він заглянув і в Топіку.
  
  При виїзді на автостраду вони бачать напис на щиті-покажчику: «БЕРЕЖИСЬ ДОЗВІЛЬНОГО ГУЛЯКИ», тобто Рендалла Флегга, який видається Тік-Таку в Луде, як Річард Фаннин. На іншому щиті — напис «Хай ЖИВЕ ЧЕРВОНИЙ КОРОЛЬ!», червоними літерами. Компанію кожної написи становило зображення широко розкритого очі. На другому щиті згаданий персонаж, який вперше з'являється в «Безсонні», а потім введений в перероблений варіант «Стрілка». Роланд хитає головою, немов не дізнається ім'я, але все одно хвилюється. Коли Сюзанна запитує його, що означають ці написи, Роланд відповідає: «Не знаю».
  
  Про двійників
  
  Кінг і його співавтор Пітер Штрауб в романі «Талісман» запровадили концепцію твиннеров,[349] людей, у яких є двійник у паралельному (альтернативному) світі. В епопеї «Темна Вежа» безпосередньо ця концепція не використовується, але зате в двох головних світах, Ключовому земній і Серединне, є, або були, люди і об'єкти, які можна вважати такими ось твиннерами.
  
  У другій книзі Роланд знаходить явну схожість між Едді і Катбертом, членом його першого ка-тету. Загіпнотизований Роландом, вигаданий Кінг згадує їх разом, коли Кінг і Едді приходять до нього в 1977 р. Джейк нагадує Роланду ще одного друга дитинства, Олена Джонса. Обидва сильні в дотиках. Двійник Сюзанни — Міа, яка вселяється в її тіло і краде її дитини, але Сюзанна вже має двоїсту природу, з'явившись в результаті злиття Одетти Голмс і Детты Уокер. «Якщо ми ще не звикли до таких двійників, то ніколи не звикнемо» (ТБ-7).
  
  Мордред Дискейн теж має двоїсту природу: у нього два батька, і він може трансформуватися з людини павука і назад. Червоний Король також існує у двох формах: Рам Аббала і фізичне тіло, замкнене в Темній Вежі.
  
  Навіть другорядні персонажі мають двійників. В Кольє Брін Стерджис близнюки — правило, а не виняток, і Руйнівників годують якимсь екстрактом, який отримують із мозку дітей-близнюків. Менні Хенчек з Серединного світу стає Харриганом церкви святого Бога-Бомби в Нью-Йорку. Хоча батько Каллагэн і Тед Бротигэн обидва з американської сторони, їх життя дуже схожі і вони — персонажі книг в інших реаліях. Тупуватий Шими Руїс теж має двійника: Брайана Сміта, водія вена, який збив Кінга.
  
  Те ж відбувається і з місцями-двійниками. Пустеля Мохайн географічно схожа з пустелею Мохаве. Меджис — з Мексикою. У жителів Стоунэма, штат Мен, прізвища такі ж, як у жителів Кал'ї Брін Стерджис, схожі і деякі будівлі обох містечок. Двійник Нью-Йорка — Луд. Кухня в «Діксі-Піг» ідентична кухні в замку Дискордия, де годується Міа.
  
  А Роланд Дискейн? Хто його двійник? Швидше за все це разючий пером, письменник зі штату Мен. Обидва з тих чоловіків, які поправлять перекошені картину в незнайомому номері готелю. Коли Роланд і Едді приїжджають до Кінгу, Едді зазначає, що Роланд міг би зійти за батька письменника.
  
  І чому ще стрілець відчуває біль від травм, які отримає письменник, попов під автомобіль, якщо б у них не було емпатичної зв'язку?
  
  Едді знову сниться пустир, на якому росте троянда, тільки тепер він бачить бульдозер. Сон цей підказує Роланду, що тепер їх завдання ускладнюється. Вони повинні не тільки врятувати Башту, але і захистити троянду. Стривожений цим сном, Едді запитує Роланда, не зрадить він їх. Стрілець не може дати відповіді, яким будуть задоволені всі, навіть він. Роланд вірить, що його наступне зрада буде останнім, і в результаті їх похід закінчиться повним провалом. Тим не менше він говорить Едді: «Але ти все одно повинен наглядати за мною. Як ти знаєш, я це терплю».
  
  Від деренчливий завивання червоточини у них сльозяться очі і вібрує голова. Роланд роздає своїм супутникам патрони, щоб ті вставили їх у вуха і відсікли цей звук. Патрони старі, з Гилеада, з намокшим порохом. Чому вони допомагають, Роланд пояснити не може, просто знає.[350]
  
  Кілька разів під час походу один з членів ка-тету повинен здійснити певний акт покаяння, перш ніж їм вдасться продовжити свій шлях, зовсім як алкоголік, який щиро вибачається перед тими, кого він або вона — образив в минулому. Червоточина нагадує Роланду про одному періоді з його далекій юності, який як і раніше приносить йому біль. Про це він ще не розповів своїм друзям. Щоб розповісти, йому потрібно зібратися з духом, як збирався з духом Кінг перед тим, як сідати за черговий том епопеї.
  
  «Я не впевнений, що вам треба це почути, але думаю, що мені потрібно це розповісти. Наше майбутнє — Вежа, і до неї не можна йти з розбитим серцем. Я повинен зробити все, що в моїх силах, щоб заспокоїти моє минуле. Зрозуміло, я не зможу розповісти вам все... мій світ не стояв на місці, навіть у минулому, змінюючись у багатьох аспектах... але проти істини я не погрішу».
  
  Перш ніж вони підходять до дивного будівлі, яка височіє попереду, воно схоже на кришталевий палац, Роланд знаходить в собі сили розповісти свою історію, почавши з того, як хитрість Мартена змусила його занадто рано стати стрільцем. Роланд говорить залишок ночі. Можливо, це була незвичайна ніч, швидше за все вона розтяглася у часі, як та ніч, коли він говорив з Уолтером. «Коли ведеш розповідь — змінюєш час, — каже їм Роланд. — Так уже склалося в моєму світі».
  
  Вранці, наступного дня після перемоги над Кортом, розлючений батько знаходить Роланда в ліжку повії і лає його зате, що він дозволив Мартену заманити себе в пастку, як «корову на бійню». Окрилений недавньою перемогою над Кортом, Роланд вирішується постояти за себе, пояснити батькові свої дії, говорить, що знає про зв'язок матері і Мартена. Він хоче взяти свої нові револьвери підмайстри і вбити чаклуна. У Стівена Дискейна холодний розум навченого досвідом стрілка. Він вже два роки знає про зраду дружини і Мартена.
  
  Не згадуючи прямо Вежу, Стівен намагається дати Роланду зрозуміти, що набирає чинності громадянська війна не так вже й важлива. На думку стрільців Гилеада, ці проблеми — дріб'язок, в порівнянні із захистом Променів і Вежі. Ця позиція, і Стівен передає її синові, як дефектний ген, помилкова. Вона доводить, що стрілки не бачать далі свого носа, не розуміють, що мета Фарсона — знищити Альянс і тих, хто охороняє Вежу.
  
  Хоча Роланд офіційно став стрільцем, він — не подружжя Мартен, з яким, на думку батька, Роланд ніколи не зрівнявся б хитрістю. У Гилеаде перебувати юнакові небезпечно. Мартен поклявся вбити Роланда, перш ніж той перетвориться на серйозну проблему. І хоча Роланд здобув першу перемогу, його відправляють у заслання, тільки не на захід, а на схід. «Я почав дорослішати, лише коли мій батько відіслав мене геть», — якось сказав Роланд Джейку.
  
  Стівен посилає Роланда і двох його друзів, майбутніх стрільців, Катберта Оллгуда і Олена Джонса в Меджис,[351] де їх не можуть дістати ватажки повстання у Внутрішньому світі. Хлопчаки, тільки що вступили в пору юності, начебто послані для того, щоб провести облік матеріальних засобів, якими феод Меджис може допомогти Альянсу у воєнний час. Таке доручення вони отримують в якості покарання за гріхи юності, які, однак, не конкретизуються.
  
  Вони не очікують наткнутися на змова і зрада. Меджис начебто вірний Альянсу, але феод знаходиться далеко, і місцевих жителів не особливо цікавить те, що відбувається в серці далекої імперії. Саме завдяки ізоляції та віддаленості феода, Джон Фарсон, ватажок заколотників,[352] вибирає його як місце збору матеріально-технічних засобів, які можуть стати в нагоді в майбутній битві. Фарсон — то Уолтер, то чи контролюється нею до такої міри, що різниці немає.
  
  Щоб наглядати за підготовкою припасів, Фарсон посилає трьох регуляторів (один з них невдалий стрілок), які називають себе " Великими мисливцями за трунами,[353] в Хембрі, столицю феода. Вони привозять з собою могутній і легендарний рожевий куля, магічний кристал. Фарсону на той момент кристал не потрібен, і він відсилає його подалі від себе, бо знає: кристал пожирає тих, хто ним користується.
  
  Рожевий грейпфрут» — частина веселки Мейрлина. Всього кришталевих куль тринадцять, по одному на кожного зберігача Променів і один — самої Темної Вежі. Стівен Дискейн розповідав синові, що, за словами його діда, говорити про Чорному Тринадцятому — собі шкодити, «тому що він може почути, що ти назвав його, і покотитися в твою сторону». Стівен впевнений, що більшість куль розбилося, але Червоний Король зберігає шість у своєму замку. Талісман, так само відомий, як Сфера вічності, випромінював білий світ, що включає в себе всі кольори, і можливо, був протистоїть або об'єднуючою силою.
  
  Великі мисливці за трунами залишають грейпфрут на зберігання Риа Дубативо, більш відомої як " Риа з Кооса,[354] відьмі, яка живе на околиці міста. У той самий момент, як вона витягує магічний кристал із запечатаного скриньки, вона «сідає на голку» грейпфрута. Риа не може контролювати те, що бачить в рожевому кулі, але він показує їй всі самі чорні гріхи жителів Хембрі. При цьому висмоктує з неї життєві сили, як вампір смокче кров. Якщо вона не дивиться в кулю, то думає про те, як би їй нього подивитися.[355]
  
  Тим жителям Хембрі, хто не хоче перейти на бік Фарсона, загрожує смертельна небезпека. Пата Дельгадо, який довгі роки відав усіма кіньми феода, вбили, хоча його смерть обставлена як нещасний випадок, тому що він не захотів приховувати збільшується поголів'я коней Меджисе.
  
  Мер Харт Торін закриває очі на те, що відбувається в його місті. Для оплати його «сліпоти» змовники передають йому вкрадені документи Пата Дельгадо на право володіння землею і кіньми. Тим самим дочка Дельгадо, Сюзан[356] потрапляє в складне фінансове становище. Торін начебто знаходить єдине рішення виниклої проблеми. Він пропонує гроші сестрі Дельгадо, Корделії,[357] фактично купуючи Сюзан собі в наложниці.[358] Тітка Сюзан заявляє, що ця домовленість необхідна, якщо вони хочуть вижити.[359]
  
  Прийшовши в будинку Риа (Торін послав туди дівчину, щоб відьма засвідчила її невинність), Сюзан підглядає за відьмою і бачить її в аурі рожевого магічного кристалу. Під час огляду Риа перевищує свої повноваження і дає Сюзан гіпнотичну установку, покликану обламати Торину насолоду.
  
  Риа підтверджує цнотливість дівчини, але оголошує, що Торін не повинен доторкатися до неї ще три місяці. Для Сюзан це полегшення, а ось тітка Корделія не вважає це звістка гарною новиною: дві третини обумовленої суми Торін пообіцяв їй віддати лише після завершення операції. Своїм умовою Ріа, того не знаючи, поклала початок наступної трагедії. В іншому випадку Торін тут же уклав би Сюзан в ліжко, і вона залишилася б в його будинку. Тепер же, отримавши відстрочку, вона встигає закохатися в Роланда.
  
  Подальші події навіяні вже не спагетті-вестернами, а «Ромео і Джульєттою».[360] Ка негайно зводить молодих людей. Вони зустрічаються, коли Сюзан повертається з дому Ріа, буквально через кілька годин після прибуття юнаків в Меджис. Роланд представляється вигаданим ім'ям, Уїлл Диаборн. Його манери і вимова видають в ньому прибульця з Внутрішніх феодів. Він каже, що родом з маленького містечка в Новому Ханаані, ініціатора створення Альянсу, містечка далеко не настільки знаменитого, як Гилеад.
  
  Так починається їх бурхливий роман. Сюзан відповідає ухильно, коли Роланд запитує, обіцяна чи вона іншому, і подумки кляне себе за те, що все так вийшло.[361] Заклопотана дотриманням пристойності, вона спочатку відмовляється сісти на коня Роланда і повернутися в місто верхи. Роланд намагається зачарувати її новинами про заколот у феодах, розташованих в тисячах миль на захід. Він каже, що у нього і його друзів вдома виникли серйозні неприємності, і їх відправили в далекі краї з надуманих дорученням, майже у посилання.
  
  Шістнадцятирічна дівчина незабаром розуміє, з ким має справу. «Він з тих, хто спалює мости і грабує поштові вози, після чого йде своїм шляхом, ні разу не озирнувшись». Роланд ще «не те безжально істота, яким стане, але зачатки цієї безжальності вже проглядаються».
  
  Троє юнаків мають намір здатися в місті на наступний день. Сюзан знає, що мер Торін запросить їх на офіційний обід. Не пояснюючи причин, вона просить Роланда зробити вигляд, що вони ніколи не зустрічалися. Він припускає, що Сюзан — служниця. Вона також радить йому остерігатися Великих мисливців за трунами, які проживають у будинку Торіна в статусі особистих гостей мера.
  
  Коли вони розлучаються, вона цілує Роланда в губи коротким, але не сестринським поцілунком. Повія в Гилеаде взяла його невинність, але не цілувала його. Він настільки вражений емоційно, що довгі години їде в темряві на своєму жеребці. «Це кому-небудь слово можна взяти назад, будь-яку домовленість можна скасувати. Нічого неможливого немає... а я її хочу», — думає він. Але він не настільки закоханий, щоб не помітити деякі дивацтва тут, в Меджисе. Скажімо, на пасовищах занадто багато коней.
  
  Хоча Катберт підозрює, що думки Роланда чимось зайняті, юний стрілок приходить до висновку, що не варто розповідати своїм друзям про Сюзан. Більшість його рішень, і вже точно всі найкращі, він приймає точно так само. Незрозуміло, чи правильно він це робить, але така вже його стиль. Навіть у чотирнадцять років Роланд щось приховує від людей, які покладаються на нього і можуть йому допомогти.
  
  Великі мисливці за трунами, Елдред Джонас, Клей Рейнолдс і Рой Дипейп зайняті в Меджисе важливою справою, яке не зробити за день-другий. Вони тут вже не один місяць, і поява молокососи з Альянсу нервує їх. Вбити хлопчаків вони не можуть, навіщо залучати непотрібну увагу до Меджису, але їх стараннями трійцю селять в порожньому ранчо далеко від міста, щоб вони не заважали під ногами. «Якщо хочеш вкрасти срібло з їдальні, насамперед посади собаку в комору», — говорить Йонас. Він не знає, хто такі Роланд і його друзі, але відчуває, що вони далеко не так прості. Стрілок, який провалився на випробуванні, найбільш небезпечний з Великих мисливців за трунами. Він також знає про існування Менні і іноді говорить про інших світах, в які потрапляв через особливі двері.
  
  На офіційному обіді у мера Торіна Роланд не бачить жодної людини, який йому сподобався чи кому він міг би довіряти, за винятком дружини мера, Олів.[362] Коли він зустрічає Сюзан, йому ледве вдається стриматися і не показати увазі, що вони знайомі. Подумки він переводить її з служниць Торіна у родички, перш ніж чує, як Ренфрю називає її «тихою, спокійною жінкою» мера. Роланд приходить у лють. Каже Сюзан багато гидот, коли їм доводиться танцювати разом. Будь у нього револьвери, він міг би її пристрелити.
  
  Пізніше в той же вечір відбувається перша сутичка «молокососи» з Великими мисливцями за трунами, в салуні Корал Торін. Там на розбитому піаніно грає Шеб Маккерді, який потім потрапить у Талл, де стрілок переламає йому зап'ястя перед тим, як пристрелити, разом з іншими жителями міста.
  
  Юнак, який прибирается в салуні, Шими Руїс, потрапляє під гарячу руку Дипейпа. Катберт намагається умовити його не принижувати юнака, але йому доводиться вистрілити в Великого мисливця за трунами з рогатки, щоб привернути його увагу. Далі ланцюжок подій призводить до того, що Рейнолдс приставляє револьвера до голови Катберта, щоб відразу ж відчути у себе на шиї ніж Олена. Елдред Джонас наставляє револьвер на Альона, але, на свій подив, відчуває упершееся йому в спину вістрі ножа Роланда. Шериф Евері залагоджує ситуацію, погрожуючи вигнати всіх шістьох з міста, якщо вони не потиснуть один одному руки і не погодяться забути про сутичку. Великі мисливці за трунами Евері не підкоряються, але погоджуються, тому що пропозицію шерифа служить їхнім інтересам.
  
  Джонас розуміє, що йому потрібно дізнатися якомога більше про цих молокососах, які ведуть себе, як підмайстри стрільців. Він посилає Дипейпа по шляху, яким вони приїхали, щоб той розпитав про них. Зрештою Дипейп знаходить чоловіка, який дізнався в одному з хлопчаків сина стрілка.
  
  Роланд шкодує про те, що так грубо обійшовся з Сюзан на званому обіді у мера. Через Шими він посилає їй записку, вибачається і просить про зустріч «по важливій справі». Сюзан спочатку відкидає його прохання, але не може викинути Роланда з голови. Відчуває, що повинна його побачити. Після сварки з тіткою скаче туди, де вперше побачилася з ним, невиразно сподіваючись, що знову зустріне його.
  
  Роланд хоче побачитися з нею з двох причин: по-перше, зізнатися в коханні, по-друге, попросити про допомогу. Він підозрює, що сприяння, яке надають їм місцеві жителі, покликане щось від них приховати. Навіть Сюзан далеко не повністю підтримує Альянс. Чому ніхто не хоче допомогти їм усім серцем? Йому потрібно комусь довіритися, але у Сюзан немає впевненості, що їй потрібні як його довіру, так і його любов.
  
  Разом вони з'ясовують, що Альянсу брешуть. У Меджисе як мінімум в три рази більше коней, ніж їм говорили і, на відміну від тверджень місцевих скотарів, дуже мала їх частина народжується мутантами. Більшість місцевих, крім тих, хто починає називати хлопчиків Маленькими мисливцями за трунами після зіткнення з Джонасом і його командою, відносяться до посланцям Альянсу з неприхованим презирством, переганяючи табуни з ранчо на ранчо, щоб утруднити підрахунки.
  
  Роланд припускає, що смерть Пата Дельгадо не була випадковою. Сюзан не хоче в це вірити. Щоб розтопити виник холодок, Роланд розповідає історію зради своєї матері. Сюзан запитує, почекає він, поки вона виконає свою частину угоди з Торіно, народивши йому дитину. Роланд відповідає, що готовий для неї на все, за винятком одного: іншого чоловіка він її не віддасть.
  
  Роланд відмовляється повідомити батька про виявлення підозрілої активності в феоде з допомогою поштових голубів, яких вони привезли з собою. Спочатку він хоче скласти для себе повну картину того, що відбувається. Ален і Катберт підозрюють, що він не хоче повідомляти про події в Меджисе, побоюючись, що тим самим буде покладено край набирає чинності роману з Сюзан. Але вони повинні визнавати його верховенство, тому що він — єдиний серед них стрілок і їх командир.
  
  У Меджисе, в каньйоні Блискавки, є червоточина, на зразок тієї, що викликала у Роланда спогади про далеке минуле. Вона з'явилася до народження Сюзан, але за життя її батька. Сюзан розповідає Роланду, що поява червоточини супроводжувалося землетрусом, але, можливо, це було лучетрясение, викликана черговим успіхом Руйнівників. Троє юнаків досліджують червоточину, прикидають, як використовувати її в своїх цілях. Коли вони наближаються до краю каньйону, знайомі голоси переконують Роланда стрибнути вниз. Кожен з них чує голос іншої людини, те ж саме відбувається і в Печері голосів у Кальє Брін Стерджис.
  
  Роланд, Ален і Катберт проводять в Меджисе не один місяць, підраховують тільки те, що безпечно, уникаючи делікатних питань, пов'язаних з поголів'ям коней. По суті, розігрують партію в «Замки», гру, де фігура, що здалася із-за укриття, тут же стає вразливою.
  
  Коли Роланд знову просить Сюзан про зустріч, вона спочатку відмовляється, думаючи, що її померлий батько порадив би їй виконати домовленість з Торіно. Потім передумує, тому що її невблаганно тягне до Роланду.
  
  Він розповідає Сюзан про свої підозри і відкриває своє справжнє ім'я. Разом вони обстежують дев'ятнадцять занедбаних нафтових вишок в околицях Хембрі, які, на думку Сюзан, багато років стояли сухими. Тут Роланд з'ясовує, що хотіли приховати від нього місцеві: десятки заповнених вщерть, замаскованих цистерн, підготовлених до відправки на захід до Фарсону. Останній має намір перегонкою отримати з нафти бензин і заправити їм машини, які дісталися йому від Великих Древніх, то прибули з іншого виміру. Якби Фарсону вдалося привести їх у робочий стан потай від Альянсу, машини ці завдали удар, від якого сили Альянсу оговтатися б вже не змогли.
  
  Коли Сюзан запитує: «Тебе забочу я або ти і твої плани?» — Роланд їй не відповідає. «Нічим хорошим це не закінчиться», — прогнозує вона. Вона просить Роланда змусити її порушити слово, дане Торину, але Роланд коливається, частково тому, що йому здається, ніби хтось спостерігає за ними. Він, звичайно, поняття не має про те, що Риа бачить їх в рожевому кулі.
  
  Ярмарковий день, після якого Сюзан повинна виконати обіцянку, дану Торину, наближається, і одного разу, міцно посварившись з тіткою, вона скаче в одне з таємних містечок, де зустрічалася з Роландом. Знаходить там свого коханого. І на цей раз він не проти того, щоб вона порушила дане Торину слово.
  
  Кінг вже відкрив, що Сюзан ніколи не потрапить в Гилеад і її чекає смерть на вогнищі. Глибоко в душі вона це відчуває, але у неї немає бажання міняти те, чого хоче ка. Після того, як вони займаються любов'ю, вона каже, що, можливо, вже вагітна. Її дитина буде наступним поколінням в роду Эльда. Роланд відповідає: «Якщо ти носиш моєї дитини, значить, мені дуже пощастило».
  
  Гіпнотична установка Риа спрацьовує, коли Роланд спить. Сюзан йде до струмка і намагається зрізати довге волосся загостреною кромкою каменю. Риа втрачає з ними контакт, тому що куля туманиться, і відьма не бачить, як Роланд прокидається і зупиняє Сюзан, перш ніж вона встигає спотворити свою голову. Потім Риа приходить у лють, дізнавшись, що хтось посмів зірвати її плани, і приказує Сюзан до смерті, але лише після того, як вона буде піддана приниженням.
  
  З дозволу Сюзан Роланд гіпнотизує дівчину, але та не може пригадати все, що відбувалося в будинку відьми. Частина прихована рожевим хмарою.
  
  В наступні тижні юні коханці частенько зустрічаються таємно від усіх. Катберт ревнує Роланда, тому що йому дісталася найкрасивіша дівчина з тих, кого йому доводилося бачити. І він ненавидить Сюзан, тому що вона зачарувала їх найкращого друга і відволікає його від дорученої їм місії. Роланд — зброя, на яку вони розраховують, а тепер він більше всього нагадує револьвер, кинутий у воду. «Одному Богу відомо, чи буде він знову стріляти, навіть якщо його витягнути і висушити», — говорить Катберт. В таку ситуацію Роланд потрапить на березі Західного моря, після того, як вода добереться до патронів. Поки ж він відмовляється навіть сперечатися з Катбертом і Аленом.
  
  Корделія Дельгадо ділиться з Элдредом Джонасом своїми підозрами про те, що між його племінницею і Уїллом Диаборном щось відбувається. Для Джонаса її слова стають сюрпризом. Якщо Роланд може зберегти в таємниці такий великий секрет, які ще секрети можуть у нього бути?
  
  Він знаходить речові докази того, що хлопці побували на нафтових полях. Обшукавши ранчо, де вони живуть, і, знайшовши револьвери, він вбиває всіх трьох поштових голубів, а потім влаштовує на ранчо погром, щоб списати все на злодіїв, то на волоцюг. Він зустрічається з Уолтером, людиною в чорному. Сотня людей Фарсона йде в місто, щоб супроводжувати цистерни з нафтою на захід. Вони придумують план, з тим, щоб виставити молокососи з Альянсу зрадниками і прибрати з дороги.
  
  Як з'ясовується, Роланд відчував, що має відбутися на ранчо, і Катберт, дізнавшись про це, намагається побити Роланда. Ален його зупиняє, кажучи, що вони повинні у всьому довіряти Роланду, або приречені на поразку. Роланд — стрілок, вони — ні. Ален не може втрутитися вдруге, коли Катберт зустрічає Шими, який йде від будинку Ріа. Шими повинен передати Корделії записку, в якій Риа повідомляє, що їй відомо про зв'язок Сюзан з Уіллом Диаборном.
  
  Катберт приносить записку Роланду, викликає його з дому і б'є в обличчя, а потім кидає йому записку, перш ніж Роланд встигає йому відповісти. «Яким же я був дурнем», — вигукує Роланд і плаче. «Любити — це не помилка, — каже він. — Неправильно думати, що любов можна якось ізолювати від решти». Він думав, що може жити двома життями, одного — з ка-тетом, інший — з Сюзан. Він думав, що любов зможе підняти його над ка. Любов перетворила його в сліпця.
  
  Роланд і Катберт миряться, а потім стрілки їдуть розбиратися з Ріа, яку Роланд називає «нічия дочка».[363] Роланд поки не хоче вбивати її, на вбивство він готовий піти в самому крайньому випадку, і про це рішення він ще гірко пошкодує. Але він все ще хлопчисько, а «хлопчакам вбивство завжди дається насилу». Вони лише радять Риа триматися від них подалі, але вона так і не з'являється з свого будинку.
  
  Зате відчайдушно голосить, коли Роланд вбиває її улюбленця, отруйну змію. У цьому бачиться паралель з перемогою Артура Эльдского над великою змією Саитой. В тій легенді Артур Эльдский носив мертву змію на шиї, як бойовий трофей. У Меджисе вже Риа носить мертвого улюбленця на шиї, поки він не згниває.
  
  Роланд знає, що їх час закінчується. Вони повинні знищити всю нафту, перш ніж покинути Меджис. Він, Катберт і Ален зустрічаються з Сюзан, щоб розробити план дій. Вони вірять, що ка витягне їх з ситуації, в яку затягла. Червоточина — важлива частина їх плану, вони думають, що зможуть заманити людей Фарсона в каньйон і там їх знищити.
  
  Працюючи біля каньйону, чуючи голоси, які виводять з себе, Ален каже Катберту: «Ти помреш молодою». Можливо, це жарт, можливо, спрацьовує дар передбачення Альона, але його слова виявляються пророчими. Через кілька років ка-тет вступить в останній бій з людьми Фарсона на Иерихонском пагорбі. Ален впаде під кулями Роланда і Катберта, випадкова, безглузда смерть у нічний перестрілці. Снайпер вб'є Джеймі Декарри. Їх буде дюжина проти тисяч, але Роланд і Катберт будуть битися до кінця. Стрілу, яка обірве життя Катберта, потрапивши точно в око, випустить Рудін Филаро, він же Рендалл Флегг.
  
  Роланд знову гіпнотизує Сюзан, і Ален запитує, як Риа дізналася про те, що відбувається. Він уже почав підозрювати, що у відьми виявився один з кришталевих куль Чаклунський веселки. Батько Роланда припускав, що у Фарсона є один такий куля, тому що він дізнавався те, чого по-іншому впізнати не міг. З допомогою Олена він змушує Сюзан відкрити, де захований «грейпфрут».
  
  Стривожена тим, що відбувається в Меджисе, Сюзан обшукує кабінет батька і знаходить докази того, що його, як і передбачав Роланд, вбили. Після ще однієї сварки з Корделією вона йде з дому. Зустрічається з Роландом в хатині, де він показує їй свої револьвери. Якщо все закінчиться для нього погано, вона повинна відвезти їх у Гилеад і віддати його батькові.
  
  Після того як вони останній раз займаються любов'ю, Сюзан каже, що її лякає їх майбутнє, вона відчуває почуття, аналогічне ка-шумі, що говорить про те, що ка-тет зруйнується. Роланд усвідомлює, що якась її частина знає, що лежить попереду. Як і у Элдреда Джонаса, у нього виникає бажання зібратися і поїхати, але він знає: особи його друзів і тих, хто помре, борючись з Фарсоном, будуть переслідувати його, якщо він не завершить свою місію.
  
  На наступний день Великі мисливці за трунами роблять перший хід, вбиваючи мера Торіна і його канцлера, обставивши справу так, ніби вбивці — Роланд і його друзі. Під час арешту Роланд відкриває всім, що Джонас — невдалий стрілок (він кульгає тому, що батько Корти зламав йому ногу палицею із залізного дерева, потім обеззброїв його і відправив у вигнання). Роланд говорить Джонас: «Душа такої людини, як ти, не може покинути захід».
  
  Джонас їде до відьмі, щоб повернути магічний кристал, і виявляє, що Риа перетворилася на ходячий скелет. Вона вірить, що стала обраницею кулі, його господинею, і каже Джонас, що без неї користі Фарсону від «грейпфрута» не буде ніякої. Джонас знає про те, що куля проробляє з людьми, які занадто багато часу проводять в його компанії, але замість того, щоб вбити Ріа, бере її з собою.
  
  Сюзан вирішує звільнити Роланда і його друзів з в'язниці, порушує наказ бігти на захід, рятуючи своє життя. Шими чекає її в місті, щоб допомогти їй. Він наперед знає, що вона задумала, і це пряма вказівка, що юнак далеко не той міської дурник, яким здається, що у нього є здібності, які з часом, більш ніж через тисячу років, перетворять його в Руйнівника.
  
  Рятуючи Роланда і його друзів, Сюзан доводиться вбити як шерифа, так і його помічника. На короткий час вона стає частиною ка-тету стрільців. Роланд ховає її в одному з їхніх таємних сховищ під охороною Шими і змушує пообіцяти, що вона поїде в Гилеад і попередить його батька про плани Фарсона, якщо він не повернеться. Наяву він бачить її востаннє.
  
  Перш ніж схопитися з людьми Фарсона, Роланд, Катберт і Ален підпалюють нафтові поля, позбавляючи Фарсона джерела палива. Вони знають, що рожевий куля у Джонаса, і турбуються про те, що він відкриє йому їх плани. Замість цього куля показує Ріа, де ховаються Сюзан і Шими.
  
  Джонас заарештовує Сюзан і з Рейнолдсом посилає її до Корал Торін. Потім бере магічний кристал і виганяє Риа з табору. Вона віддає йому рожевий куля зі словами: «Бери! І нехай він не знищить тебе, як погубив мене». Вона добирається до будинку Корделії Дельгадо, де дві розлючені жінки домовляються про те, як помститися Сюзан Дельгадо, яку обидві звинувачують у ті біди, що звалилися на них. Риа відновлює свої сили кров'ю Корделії.[364]
  
  Шими їде слідом полоненої Сюзан, знаходить Олів Торін і просить її допомогти звільнити Сюзан. Олів і Сюзан втікають на північ, але потрапляють в руки Клею Рейнолдса, якому Риа сказала, де треба їх чекати.
  
  Роланд і його друзі тим часом готуються до бою з Джонасом і ковбоями Хембрі. «Сьогодні випробування належало Катберту і Альону, не в Гилеаде, у традиційному місці за Великим залом, де хлопчики доводять своє право зватися чоловіками, а в Меджисе, на кордоні Поганої трави, в пустелі, в каньйоні. У каньйоні Блискавки». Вони лежать в Поганій траві, очікуючи, поки загін пройде повз них, потім атакують ззаду, вбивають чверть бійців, перш ніж хтось розуміє, що на них напали. І якщо хлопцям не вистачає навичок, на їх стороні гостре око і швидка реакція. Через кілька хвилин ті, хто не помер, розбігаються в різні сторони. Роланд вихоплює магічний кристал з руки Джонаса, перш ніж вбити його.
  
  Куля забирає Роланда в майбутнє, показує йому незв'язні епізоди його походу до Вежі, до межі Крайнього світу і за неї, де він бачить Ыша, насадженого на зламаний сук. І він бачить свою мету: Темну Вежу. «Він відчуває і міць цього місця, і источаемое їм зло. Він відчуває: з Вежею щось не так, перегородки між світами втрачають міцність, потенціал зла зростає все швидше і швидше, немов ракова пухлина, випиваюча всі соки з колись здорового тіла. Отже, перед ним височіє не просто вежа з темно-сірого каменю, ні, він бачить перед собою найбільшу таємницю світу, його останню і страшну загадку».
  
  Це бачення — заклик відправитися в далекий шлях, заклик, який він ніколи не поставить під сумнів, якому не відмовить. Тепер Роланд розуміє, чому його батько говорив, що набирає чинності громадянська війна не так вже й важлива. Він клянеться дістатися до Башти і виправити все, що з нею не так. Голос говорить йому, що він уб'є всіх, кого любить, і «все одно ворота Башти не розкриються перед тобою». Роланд кидає виклик цьому голосу, черпаючи силу в усіх поколіннях своїх предків. А потім втрачає свідомість.
  
  Коли приходить у себе, більшу частину бачення не пам'ятає, але знає, що його доля корінним чином змінилася. Він і його друзі, можливо, повернуться в Гилеад, але ненадовго. Якщо вони переживуть цей день, то відправляться на пошуки Темної Вежі. Вони будуть битися з людьми Фарсона, але тільки тому, що ці люди стоять у них на шляху, і етика стрілка вимагає не давати їм спуску.
  
  Катберт сперечається з ним, стверджуючи, що Вежа — міф, не більш реальний, ніж святий Грааль. Роланд відповідає йому: «Її існування — велика таємниця, яку зберігають наші батьки. Саме ця таємниця і з'єднувала їх разом в ка-тет всі ці роки, з того самого моменту, як світ „зрушив“.»
  
  Вибір Роланда між Вежею і повнокровним життям з Сюзан одночасно важкий і легкий. Він знає, що вона вагітна його дитиною, і без роздумів вибрано б її, та тільки Вежа валиться. «А якщо вона впаде, ми втратимо оточуючого нас світу. Виникне хаос, масштаби якої неможливо уявити... Я вибрав Вежу. Це мій обов'язок. Нехай вона проживе довге і щасливе життя з кимось ще... Що ж стосується мене, я вибрав Вежу».
  
  Їх атака на людей Фарсона проходить точно за планом. Ален підриває кілька цистерн з допомогою кулемета, який дістався їм після розгрому загону, очолюваного Великими мисливцями за трунами, інші спалахують і вибухають самі. Люди Фарсона встигають зробити тільки один постріл, перш ніж троє юнаків кидаються «тікати», захоплюючи їх до каньйону Блискавки, де Роланд підготував вогняну пастку, покликану загнати людей Фарсона в червоточину. І тих, хто не влетів туди на скаку, затягують голосу.
  
  Після перемоги піднімається помаранчева місяць, і Роланд усвідомлює, що чаклунський куля збила його з пантелику, змусив повірити, що Сюзан в безпеці. «Іноді він бачить майбутнє, яке вже сталося». Роланд спостерігає в кришталевій кулі, як Сюзан везуть у місто, прив'язану до стовпа на возке. Жителі Хембрі подуріли, вони думають, що Сюзан — зрадниця і що її смерть принесе життя їх наступного врожаю. Корделія першої кидає факел в гору вышелушенных кукурудзяних качанів, які навалено навколо Сюзан. Риа тут же слідує її прикладу. Останні слова Сюзан звернені до Роланду. Вона кричить, що любить його.
  
  Роланд залишається в трансі, коли Катберт і Ален везуть його в Гилеад. По дорозі він їсть і п'є, але не розмовляє, не спить і не розлучається з рожевим магічним кристалом. Потім він скаже, що подорожував не всередині кришталевої кулі, а в своїй голові, де у кожного є магічний кристал.
  
  Коли вони добираються до окраїни Гилеада, куля оживає і показує йому все, що сталося в Меджисе. «Він показував мені все це не для того, щоб чогось навчити, чимось допомогти. Ні, мета в нього була одна — заподіяти біль. І всі інші частини Чаклунський веселки — породження зла. Чуже горе насичує їх енергією».
  
  Вдома він не віддає кришталева куля батькові. Кристал продовжує показувати Роланду Темну Вежу, але він також бачить падіння Гилеада під ударами військ Фарсона. Їх тріумф у Меджисе дозволив Альянсу протриматися ще кілька років.
  
  Едді, Сюзанна і Джейк вражені історією Роланда. «Пройти через все це, — каже Сюзанна. — У чотирнадцять років!» Вони бачать стрілка в новому світлі, краще розуміють, чому він начебто начисто позбавлений емоцій.
  
  Роланд, розповівши свою історію, приободряется. Джейк обіймає його, і Едді думає, що стрілка обіймають вперше за дуже багато років.[365] Едді боявся почути від Роланда, що саме він убив Сюзан заради «проклятої Вежі». Сюзанна усвідомлює, що, на думку Роланда, так воно і є.
  
  Вони продовжують йти по автостраді, задаючи питання. Джейк запитує, що сталося з Шими. Роланд каже, що він пішов за ними, хоча не знає як. Коли вони вирушили на пошуки Темної Вежі, Шими склав їм компанію. Роланд розуміє, як хлопцю вдавалося не відставати від них пізніше, коли дізнається про його здібності до телепортації.
  
  Джейк зауважує записку, закріплену двірником на лобовому склі. «Баба з снів — у Небрасці. Звати її Абагейл.[366] Темний чоловік — на Заході. Може, у Вегасі».[367]
  
  Вони натикаються на чотири пари черевиків і один квартет напівчобітків.[368] Взуття стачана під індивідуальні розміри стрільців. Для Сюзанни черевики зроблені так, щоб натягнути їх на кукси. Троє ньюйоркців миттєво вловили зв'язок взуття з «Чарівником країни Оз».[369] Джейк стукає підборами своїх червоних напівчеревиків, але нічого не відбувається. Вони розповідають Роланду всю історію, як Едді й Сюзанна обіцяли, коли вони перебували близько порталу Шардика, і він розуміє, що вони необхідні для повернення Дороті додому. Ка-тет теж хоче повернутися додому, тільки додому для його членів — Стежка Променя. Нову взуття вони несуть з собою до Смарагдового палацу. Резонно вважаючи, що ка підкаже їм, як і коли нею скористатися.
  
  На прапорі, який майорить над палацом, — око Червоного Короля. Шлях перегороджують їм ворота з неонових трубок. Кожна — іншого кольору, всі вони символізують собою тринадцять кришталевих куль Чаклунський веселки. Живі істоти, риби, птахи, коні, плавають в кольоровому світлі, деякі дуже вже очеловеченные, можливо, символи дванадцяти Хранителів.
  
  Дорога за воротами зникає. Джейк відчуває, що вони можуть відкрити ворота з допомогою новеньких черевиків. Як тільки їм вдається навчити Ыша стукнути підборами, чорна стійка вибухає. По іншу сторону воріт ознаки та попередження наполегливо рекомендують їм не йти далі.
  
  Але вони входять у палац і потрапляють до зали, в інтер'єрі якого дивним чином перемішалися елементи тронного залу з казки Л. Френка Баума і вагона, в якому вони їхали на Блейне Моно. Невидимий чаклун вітає їх голосом Блейна за системою гучного зв'язку. І зовсім як в «Чарівника країни Оз», схожий на собаку Ыш відсмикує ширму, за якою ховається Тік-Так. Едді й Сюзанна вбивають його, перш ніж він встигає щось зробити, ні на секунду не замислюючись над тим, що раніше них потрапити в Смарагдовий палац він міг тільки за допомогою магії, може, через двері.
  
  Справжній чаклун сидить позаду них: Рендалл Флегг, якого Роланд знає, як Мартена, зрадника при дворі його батька. Мартен нагадує Роланду, що вони зустрічалися в останні дні Гилеада, коли його перший ка-тет готувався йти на захід, на пошуки Темної Вежі. «Я знаю, ви бачили мене, ти бачив мене, але сумніваюся, що до сьогоднішнього дня ти знав про те, що і я бачив тебе».
  
  Як Люцифер, искушающий Христа, Флегг обіцяє Роланду і іншим легке життя, якщо вони відмовляться від цієї дурної і безнадійної затії — пошуку Вежі». Від чоловіка, жінки, дитини і вуханя-путаника він отримує один і той же відповідь: «Ні».
  
  Револьвери Серединного світу безсилі проти Флегга, але Роланд вихоплює пістолет батька Джейка. Знівечена рука підводить Роланда, пістолет чіпляється мушкою за пряжку ременя, і цієї частки вистачає миті, щоб Флегг встиг зникнути, залишивши після себе рожевий кришталевий кулю. Флегг, безсумнівно, був захоплений зненацька, і, якщо б не заминка Роланда, чаклун загинув би на троні... так він, у всякому разі, потім заявляв.
  
  
  
  Перемога в Смарагдовому палаці повертає їх на Стежку Променя. Голос ка говорить Роланду, що він не може йти далі, не розповівши останній епізод своєї історії. І для Роланда єдиний спосіб показати своїм друзям істину — взяти їх у магічний кристал. Все навколо них забарвлюється в рожевий колір. Коли вони подорожували з допомогою Чорного Тринадцятого, їх оточували чорні хмари. Як і в її наступних тодэшных подорожах, у Сюзанни знову з'являються ноги.
  
  «Я втратив мою єдину любов в самому початку шляху до Темної Вежі. А тепер вдивіться в цю кулю і ви побачите, що я втратив потім. Дивіться уважно».
  
  Після повернення з Меджиса куля показав Роланду змову проти батька. Агенти Фарсона переправили в Гилеад отруєний кинджал, який в кінці кінців повинен потрапити в руки вбивці, його матері. Отрутою лезо кинджала покрили в Гарлане, тому самому місці, де Флегг роздобув отрута, який використовував проти короля Роланда з Дилейна. Роланд негайно доповів про побачене батькові, але вирішив дати шанс матері порвати з Мартеном, схаменутися і повернутися на бік чоловіка. «Одного разу він врятував її від себе, він все скаже їй, але не може зробити це знову».
  
  У жаху Едді, Джейк і Сюзанна спостерігають за юним Роландом і своїми очима бачать те, про що не в силах розповісти їм стрілок.
  
  Мати Роланда краде «грейпфрут», щоб віддати його Мартену як хоч якоїсь компенсації: вбити-то Стівена їй не вдалося. В покоях Габріель Дискейн ка-тет бачить те, що недоступно очам Роланда: пару туфель, визирають з-під портьєри біля вікна. З тіні з'являється фігура, яка тримає в руках щось, що нагадує змію. Ка-тет впевнений, що це Риа з Кооса, з полуразложившимся тілом давно вбитої змії, Эрмота. Вона прийшла, щоб вкрасти рожевий кришталеву кулю і покарати тим самим хлопчиська, який заподіяв їй стільки неприємностей.
  
  [370]Роланд бачить її відображення в кулі. Він обертається і стріляє в фігуру, що тут же перетворюється в його мати. В руках вона тримає пояс, який зробила для нього. Це сценарій грецької трагедії: Роланд вбиває матір з револьверів батька.
  
  Риа є ка-тету в рожевому кулі, спочатку як Злобна Чаклунка-з Сходу, вимагає, щоб вони відмовилися від пошуків Вежі. Як хороша обманщиця вона спокушає їх правдою, переконує запитати у Роланда, що сталося з Катбертом, Аленом і Джеймі. «У нього не було друга, якого він би не вбив, не було жінки, прах якої не рознесло б вітром!»
  
  Рожевий кришталева куля, єдина реальна річ в цьому груповому бачення, самознищується, повертаючи їх у Серединний світ. Роланд говорить їм, що потім ще один раз бачив Ріа. У подробиці не вдається, але дає зрозуміти, що при цій зустрічі вбив її.
  
  Час знову зрушилася, але вони не можуть сказати, наскільки. Під час бачення вони перемістилися і в просторі: від Смарагдового палацу їх відокремлюють як мінімум тридцять миль. По руху хмар вони розуміють, що знову повернулися на стежку, що веде до Вежі.
  
  В заплічних мішках вони знаходять їжу і пиття, залишену ка або Флеггом (а може, як стверджує Едді, «Ельфами „Киблера“»). Знаходять вони і записку від Флегга: «наступного разу я не піду. Відступіться від Вежі». І нижче — малюнок: грозову хмару і вилітають з нього блискавка, символ Тандерклепа.
  
  Роланд пропонує решті обдумати пропозицію Флегга, оскільки у нього репутація людини, яка веде своїх друзів на смерть. «Я розумію, що це, можливо, мій останній шанс полюбити... Вперше з того моменту, як я повернувся в темній спальні і вбив мою матір, я усвідомив, що є дещо важливіше Вежі».
  
  Однак ка змінила ньюйоркців. Вони не хочуть повертатися в світи, звідки прийшли... та і як їм повернутися, навіть якщо б і хотіли? У романі Стівена Дональдсона «Хроніки Томаса Ковенант, неверящего» головний герой, потрапивши з реального світу в фантастичний, відмовляється в це повірити або брати участь у відбуваються там події. Едді, Сюзанна і Джейк не тільки вірять у реальність ситуації, в якій опинилися, але і стають активними учасниками походу до Вежі. Рука об руку, четверо мандрівників, з Ышем, випереджаючим їх на пару кроків, повертаються на Стежку Променя, залишивши позаду гірку червоних черевиків, і продовжують шлях до Темної Вежі.
  
  У «Чаклуна і кристалі» Роланду і його ка-тету вдається значно наблизитися до своєї мети. За кілька годин вони долають величезну відстань, причому не витративши на це особливих фізичних зусиль, тому що Кінг посадив їх в потяг-експрес, який дуже швидко подолав півконтиненту.[371]
  
  Своєю історією Роланд відкривається перед друзями, пояснює, як він став вовком-одинаком до того моменту, коли витягнув їх через двері. Після Меджиса він не жив — існував, і тепер група ньюйоркців і вухань-плутаник допомагають йому відігріти душу.
  
  А тепло і чистота душі необхідні для того, щоб реалізувати мета їхнього походу. Роланд з готовністю бере на себе відповідальність за свої злочини (вбив матір, став причиною смерті Сюзан Дельгадо), хоча члени ка-тету його за це не звинувачують. Його рішення залишити жінку, яку любив, щоб взятися за немислиме — порятунок всього існуючого, остаточно переконує супутників Роланда в серйозності стоїть перед ними завдання.
  
  Історія «Чаклуна і кристала» — трагедія на трагедії. Закохані — чистий Шекспір, вбивство Роландом матері — борг поваги до древнім грекам. Габріель Дискейн, предавшая чоловіка і погодилася його вбити, можливо, заслужила смерть, але не таку трагічну. Як батькам не повинно бачити смерть своїх дітей, так і дитина не повинен ставати причиною смерті батька.
  
  В інтерв'ю сайту «Темна Вежа» у 1997 році Пітер Штрауб сказав, що «відхід у минуле, звичайно ж, затримав прогрес саги». Фани і рецензенти віддавали належне літературного стилю Кінга, але одночасно і висловлювали своє нетерпіння, хотіли, щоб герої Кінга просувалися вперед, до Темної Вежі. «Я думаю, це цікавий спосіб розповідати історію», — писав Штрауб і порівнював літературну техніку Кінга з тією, що використовував Джозеф Конрад у «Серці темряви».[372]
  
  У 1994 р. Кінг, за його словами, вже знав, що буде далі, і в післямові до «Чаклуна й кристалу» в загальних рисах розповів про події трьох останніх томів. Чого він не міг припускати, так це втручання ка в його особисте життя. У червні 1999 р. світ Кінга ледь не впав, коли його збив мінівен «додж». Цей нещасний випадок змінив його життя, але так само став важливим елементом в останніх книгах епопеї «Темна Вежа».
  
  
  
  ГЛАВА 6
  
  Вовки Кал'ї
  
  (Спротив)
  
  «Коли стрілки приходять у місто, щось розбивається. Таке життя».[373]
  
  Шестирічний розрив між публікацією «Чаклуна і кристала» і «Волков Кал'ї» став найдовшим за всю історію виходу в світ книг епопеї. Раніше Кінг зазначав, що не буде вставляти короткий зміст попередніх книг в наступні томи, відзначаючи, що негоже починати читання серіалу з п'ятого тому. Повинно бути, він змінив свою думку, тому що короткий зміст, синопсис на шість сторінок, з'явилося на початку книги.
  
  На відміну від попередніх книг «Темної Вежі», на початку «Вовків Кал'ї» немає ні Пана, ні членів ка-тету. Дія розгортається в Кальє[374] Брін Стерджис, містечку на березі Уайе, довгою судноплавної торгової річці, схожою на Міссісіпі, по суті, відокремлює Серединний світ від Крайнього.
  
  Фермер Тіан Джеффордс виорює кам'янисте, у вибоїнах, поле, яке називає «Сучьім сином», невдячний ділянку землі, який багатий лише «камінням, мозолями і несправдженими надіями». Мули занадто дорогі, щоб ризикувати ними на такій небезпечній ділянці, тому плуг тягне за собою Тіа, сестра-близнюк Тіана. Тіа — рунт, психічно неповноцінна і фізично дуже сильна, яка ні на що інше не годиться.
  
  Енді, робот-посильний зростанням сім футів, відомий багатьом поколінням жителів Кал'ї і виготовлений все тим же «Північним центром позитроники», прибуває з тривожною новиною: через тридцять днів знову прийдуть Вовки. Енді, який нагадає Едді робота Сі-Три-Пі-Про з «Зоряних воєн», не завжди приносить погані вісті; зазвичай він веселий, розповідає плітки, пропонує скласти гороскоп або співає. Ніхто не знає, де він бере інформацію, але щодо Волков він ніколи не помилявся.
  
  Його новина — не такий вже сюрприз. Один раз за життя кожного з останніх п'яти чи шести поколінь[375] кілька десятків Вовків з Тандерклепа, за чутками, вони — воїни Червоного Короля, вривалися в Калью Брін Стерджис.
  
  Назва містечка — данина поваги класичного вестерну «Чудова сімка»,[376] який, серед іншого, надихав Кінга при написанні роману. У фільмі жителі маленької мексиканської села наймають стрільців, щоб захистити їх від бандитів, які постійно їх грабують, забирають практично весь зібраний урожай, залишаючи крихти на прожиток і на весняну сівбу.
  
  Вовки крадуть не урожай, а дітей, одного з кожної пари близнюків. У цьому містечку народження однієї дитини — виняток з правила. Ка вирішує, кого з близнюків заберуть Вовки. Приміром, брата діда Тіана забрали тому, що він стояв трохи ближче до дороги. У Тіана і його дружини, Залии, п'ятеро дітей. Для дитини, яка народжується один, а це вкрай рідкісний випадок, Вовки небезпеки не представляють.
  
  Ніхто не знає, куди забирають дітей і чому. Через кілька тижнів вони повертаються зі сходу на поїзді, обпалені сонцем, вкриті залишками їжі і власними екскрементами. Повертаються рунтами, не відрізняються від Тіа або Залмана, брата Залии. Старші діти начебто розуміють, що у них щось вкрали. Деякі здійснюють самогубство. У період статевого дозрівання вони раптом виростають у гігантів. Родичі буквально чують, як ростуть їхні кістки. Рунты вмирають молодими, задовго до того, як закінчується відпущений природою термін.
  
  Тіан, схоже, той чоловік, якому і слід було першим дізнатися цю новину. Розумніший за багатьох інших фермерів, отримав зачатки освіти, він знає про те часу, коли Вовки не здійснювали набіги на Калью. Якщо інші приймають Вовків, як посуху або настання ночі, Тіан вважає, що пора дати їм відсіч. Він посилає пір'їнка опопанакса (слово опопанакс досить часто зустрічається в «Чорному домі»), скликаючи тим самим загальні збори місцевих жителів, в тому числі і Менні, закритою релігійної секти, начебто амішів, які живуть на околиці містечка.[377] Як Стю Редмана в «Протистоянні», Тіана обтяжує тягар лідерства, але їм рухає злість.
  
  Збори в міському залі нагадує епізод з «Бурі століття», коли городяни обговорюють майбутнє однієї дитини. Кальє доведеться втратити половину дітей. Пропонується кілька варіантів дій, від обережних до абсурдних. Покинути місто — не вихід. Вовки спалять Калью, а потім все одно підуть за ними і заберуть дітей. Чоловіки — фермери і вміють працювати на землі. Битися їм нічим. Кілька іржавих рушниць, списи, каміння і луки — жалюгідне зброю проти гвинтівок, променевих мечів і літаючих дзижчать куль, які називаються снитчами.[378]
  
  Тіан пристрасно говорить: «Всякий раз, коли вони приходять і забирають наших дітей, вони несуть також шматочок нашого серця і душі». Однак, коли слово переходить до більш багатим, більш впливовим ранчерам, настрій зборів починає змінюватися. Ніхто не вірить, що можна перемогти Вовків. Вони — фермери, не воїни.
  
  Несподівано Тіан отримує підмогу: його підтримує чоловік, відомий у Кальє як Старий, або батько Каллагэн, той самий, з Салемс-Лот, штат Мен, з яким читачі познайомилися в романі «Жереб».[379] Тіан відчуває себе «персонажем дурного ярмаркового спектаклю, який рятується в самий останній момент завдяки втручанню надприродної сили». Іншими словами, його рятує ка.
  
  Каллагэн прожив у Кальє десять років, досить довго, щоб побудувати церкву і звернути половину містечка в свою віру, але він як і раніше чужинець. Він ніколи не бачив Волков. Він — мудрий старий, що живе на околиці села у «Чудовій сімці», з якою радяться селяни, тільки Каллагэн не чекає, поки до нього звернуться за порадою, і ігнорує ритуал передачі пір'їнки. Його ідея аналогічна пропозиції старого мексиканця: піти на північ і найняти людей, чия справа — свинець,[380] щоб вони билися з Вовками. Говорить він про стрілках, які, як повідомив йому Енді, йдуть по Стежці Променя в чотирьох днях шляху на північний схід від міста.
  
  Мексиканці пропонують найманцям жалюгідну винагороду: за двадцять доларів кожному за кілька тижнів небезпечної роботи. Жителі Кал'ї в куди кращому становищі. Стрільцям заборонено брати плату. У Каллагэна є туз у рукаві, якийсь захований під підлогою церкви предмет, перед яким стрілок не зможе встояти. Предмет, який вб'є Каллагэна, якщо він незабаром від нього не позбутися.
  
  * * *
  
  Протягом приблизно семи тижнів[381] після зіткнення з Флеггом час дало їм невелику перепочинок, але потім знову прискорилося. Можливо, загострене почуття бігу часу викликано у Едді відчуттям деякої нереальності обставин, в яких вони опинилися. Коли час набирає хід, Кінг, можливо, знову чує Пісню Черепахи.
  
  Літо підійшло до кінця, наближався час ярмарків на честь завершення збору врожаю. Погода нагадує Едді перший тиждень листопада, що точно співвідноситься (випадково?) з тижнем виходу в світ «Вовків Кал'ї». Але жнива, яку належить зібрати Вовкам, не може радувати жителів Кал'ї Брін Стерджис.
  
  Загадкове число 19 починає з'являтися скрізь, куди б не глянули члени ка-тету. Едді вирізає його на рогатці. Вони приносять до вогнища оберемки хмизу, в яких за дев'ятнадцять гілок. Гілки дерев утворюють це число на тлі неба. Дев'ятнадцять — сума порталів, променів і самої Вежі, що знаходиться на перетині останніх, а також магічне число, яке Уолтер Тале називає Еллі — з допомогою нього вона може отримати доступ до спогадів Норта, а також кількість нафтових вишок, які Роланд нарахував у стародавні часи в Меджисе.[382]
  
  Хоча зазвичай Роланд вірить у знаки і прикмети, на цей раз він відмахується від закоханості ка-тету в це число. Йому і без цього є про що подумати. У Сюзані з'явилася нова особистість, яка зве себе Міа, нічия дочка. Роланд згадує, як це слово шанувалося в Гилеаде. На Високому Складі воно означає «мати».
  
  Сюзанна відчуває деякі ознаки вагітності, але місячні до неї приходять регулярно, за винятком одного разу, перед тим як ка-тет минув Луд. Вона думає, що це несправжня вагітність, викликана сильним бажанням народити Едді дитини. Роланд знає, що вона вагітна від демона, який взяв її в розмовляє колі.
  
  Міа, затята захисниця свого малого, ночами бродить по болоту в пошуках їжі, думаючи, що вона бенкетує в банкетному залі замку. Хоча Міа не є частиною Сюзанни, сформувалася вона ще не повністю, якісь старі спогади Сюзанни зливаються зі спогадами Міа. Сині тарілки в банкетному залі нагадують Детте одну з тих, що належали її тітки. Вона розбиває кожну, яка потрапляє їй в руки, не розуміючи чому.
  
  Роланд, який стежить за Сюзанною в її нічних ходіння, спостерігає, як вона акуратно роздягається догола, перш ніж увійти в смердючу болотяну жижу, пожирає спійманих руками жаб і водяних щурів, викликаючи в пам'яті рядки з XXI строфи поему Роберта Браунінга: «Крик щури водяній — і немає сили, / Адже він, як дитячий плач, мене гнітить». Сюзанна зриває з ніг п'явок і ковтає їх. Як слід закусивши, вона змиває з себе бруд, одягається і повертається в табір. Роланд приймає рішення нікому не говорити про те, що бачив, у нього з'являється ще один секрет, благо їх вистачає.
  
  Під впливом галюциногенних здобних куль, ягід розміром з тенісний м'яч,[383] і близькості до Чорного Тринадцятого, кришталевому кулі з Зачарованого веселки, який знаходиться у Каллагэна, Едді, Джейк і Ыш відправляються в Нью-Йорк, в той самий день 1977 року, коли Джейк вперше побачив на пустирі троянду. Роланд знає, що з ними сталося. Про такому способі переміщення між світами, Стрибку або тодэше, він дізнався від Ваннея, придворного вчителя, який навчав своїх учнів знань, що зберігаються в книгах. Роланд бачить, як вони зникають вдалині, їх тіла заміщує тьмяно-сіре сяйво, за формою і положенням нагадує людські тіла, зберігає за ними місце в цій реальності. У Нью-Йорку вони для всіх невидимі, хоча перехожі відчувають їх близькість і обходять стороною. Переходячи з світу в світ, вони смутно побачили якісь істоти, величезні, з фосфоресціюючими очима,[384] мешкають у темряві між реальностями.
  
  Джейк помічає дрібні відмінності між тим, що він бачить зараз, і своїми спогадами про той день. На чорній дошці для меню у вітрині книжкового магазину Келвіна Тауера Джона Макдональда замінив Стівен Кінг. У «Чарлі Чу-Чу» тепер інший автор: Клаудія-і-Інесс Бахман, вигадана вдова Річарда Бахмана, псевдонім, під яким Кінг видав кілька романів. Завдяки зайвому «і» число літер її імені та прізвища досягає 19. Рік виходу книги — 1936-го, в сумі ці чотири цифри теж дають 19. Книга опублікована видавництвом «Макколі хауз». У той час літературним агентом Кінга був Кірбі Макколі. Це перші натяки на те, що Кінг стане грати центральну роль в порятунку Вежі. Роланд впевнений, що ця книга досить важлива, раз вже ка подбала про те, щоб у різних світах різні жінки написали одну і ту ж історію.
  
  Джейк і Едді з'ясовують, що у Келвіна Тауера виникли проблеми з Енріко Балазаром, ватажком великої банди, для якого десять років потому Едді буде займатися контрабандою наркотиків. Той факт, що Балазар особисто приїхав в магазин, справляє враження на Едді. Балазар і його бандити відводять Тауера в підсобку, частину якої займає його кабінет,[385] залишаючи Эрона Дипно в магазині.
  
  Тодэшные колокольца сповіщають, що їх час у Нью-Йорку практично минув, але Едді дуже хоче поглянути на угоду між Балазаром і Тауером. Його тягне до паперу, якій розмахує Балазар, точно так само, як Промінь тягне їх до Вежі. Згідно з цією «Угодою» Балазар, що діє від імені і за дорученням «Сомбра корпорейшн»,[386] виплачує Тауеру сто тисяч доларів за те, що той протягом року не продасть пустир на розі 46-ї вулиці і Другою авеню. До закінчення терміну дії договору залишається шість тижнів. «Сомбру» цікавить виключно троянда, але вони не можуть дістатися до неї, поки не придбають землю, на якій вона зростає. На документі Едді бачить ім'я Річарда Патріка Сейра, яке дізнається батько Каллагэн, коли вони будуть розповідати свої історії.
  
  На наступний ранок Сюзанна пропонує купити землю на її спадщину, яке становило мільйони в 1964 році. Роланд впевнений, що Тауер тримав цю ділянку землі для них. Підсвідомо він був хранителем троянди і пручався продаж ділянки, нехай за нього йому і пропонували великі гроші. Однак Балазар і його молодики могли залякати його до такої міри, що він продав би пустир, нехай все і вся говорили йому, що робити це не можна.
  
  Їм потрібні дві двері, щоб реалізувати свій план: одну, що відкривається в 1964 рік, щоб отримати гроші Сюзанни, і другу, щоб фізично перенестися в 1977 р. і домовитися з Тауером. Роланд нагадує своїм друзям, що вперше наткнувся на двері, на зразок тієї, що їм потрібна, лише кілька місяців тому, на березі Західного моря. «Вас послухати, то виходить, що в моєму світі стільки ж магічних дверей, скільки в вашому... літаків або автобусів».
  
  Батько Каллагэн, який входив до делегації жителів Кал'ї, яка кілька днів слідувала за стрілками, перериває їх нарада і представляється стрільцям. Розповідає, що в 1983 р. жив у Денвері, а до того — в Топіку, Нью-Йорку і маленькому містечку Салемс-Лот, в штаті Мен. І у членів ка-тету він насамперед запитує, звідки вони, а з якого року.[387]
  
  Будучи стрільцем, Роланд зобов'язаний відгукнутися на будь-офіційне прохання про допомогу, навіть якщо ка-тету доведеться відхилитися від своєї мети. Навіть якщо вони можуть померти, надаючи цю допомогу. «Шлях ка завжди шлях боргу». Він, однак, не зобов'язаний докладати зусилля до того, щоб жителі Кал'ї найняли їх. Вони повинні зробити вибір самостійно, відповівши ствердно натри стандартних питання.
  
  Каллагэн натякає, що у нього є якась цінна річ, яку він готовий віддати їм, якщо вони погодяться допомогти. Хоча його слова викликають у Роланда злість, він відчуває, що Каллагэн хоче позбутися від цієї речі, незалежно від того, будуть вони захищати Калью Брін Стерджис чи ні. Каллагэн боїться цієї речі, думає, що вона — жива, Роланд правильно здогадується, що мова йде про Чорному Тринадцятому, наймогутнішому з усіх кришталевих куль Чаклунський веселки, «можливо, найжахливішим з того, що ще залишилося на цій землі з часів Эльда». Але при всій своїй небезпеки Чорний Тринадцятий може забезпечити їм подорож у часі.
  
  Інші члени делегації Кал'ї приєднуються до неї, включаючи Уейна Оуверхолсера,[388] Бена Слайтмана і його сина Бенні. У Бенні була сестра-близнючка, яка померла від пневмонії. Ніхто не знає, чи може він стати жертвою Вовків, побачать вони в ньому половинку пари або поодинці.
  
  Енді пророкує, що в цю ніч ка-тет знову відправиться в Стрибок. Едді намагається розпитати робота про Вовків, хто вони, звідки беруться і яким чином він дізнався про їхній прихід. Робот заявляє, що для доступу до цієї інформації необхідно знати пароль і цитує директиву 19-ти, вперше даючи зрозуміти, що у нього є якісь таємниці. Люди, які створили Енді більше двох тисяч років тому, не могли заборонити йому говорити про те, що відбувалося в останні сто п'ятдесят-двісті років.
  
  Оуверхолсер, самий багатий фермер Кал'ї Брін Стерджис, є самим активним противником звернення до стрільцям за допомогою. Едді здивований ставленням Роланда до цієї людини, здивований насамперед тим, що Роланд просто не вбив його. Роланд переконує Оуверхолсера хоча б вислухати їх пропозицію. Фермер переляканий і хоче сказати «так», але йому потрібні вагомі аргументи для зміни своєї позиції. Якщо жителі Кал'ї зроблять неправильний вибір, всіх їх чекає смерть. Частково його небажання звертатися до Роланду обумовлено тим, що він не вірить, що той справді стрілок. Гилеад вже тисяча років — пил на вітрі. Роланд влаштовує коротку, але переконливу демонстрацію їх здібностей.
  
  Роланд пропонує, що вони якийсь час проведуть у містечку, оглядаючи околиці, розмовляючи з місцевими жителями. Потім вони зажадають проведення загальних зборів і скажуть його жителям, якщо вони захочуть, щоб стрілки захищали їх, скільки людей їм буде потрібно допомога. Хоча в його ка-тітці вже є жінка-стрілець, він не припускає, що основну допомогу в битві йому нададуть жінки Кал'ї.
  
  В ту ніч ка-тет допомогою Стрибка опиняється в Нью-Йорку, в повному складі, включаючи Сюзанну, яка з радістю виявляє, що у неї з'явилися ноги, не підозрюючи, що вони належать Міа. Її нові ноги то чорні, тим самим показуючи, що Міа ще не повністю оволоділа тілом Сюзанни, то темрява приховує їх колір від інших. Цей Нью-Йорка для Сюзанни такий же новий місто, як і для Роланда: він сильно змінився за тринадцять років. Оповитий чорною тінню, що відкидається Чорним Тринадцятим, Роланд відчуває розпач і почуття втрати.
  
  У порівнянні з Кальей, в Нью-Йорку пройшов зайвий день. Якщо вони проведуть у Кальє тиждень, тут може пройти дві, можливо, більше. Паралельність строків у двох світах буде переслідувати ка-тет до кінця походу. І поки вони будуть вирішувати проблему Волков в Кальє, їм доведеться наглядати за тим, що відбувається в Нью-Йорку.
  
  Коли вони підходять до пустирю, Джейк зауважує, що напис на паркані про величезній черепасі, «Є Черепаха, уявіть собі, вона тримає світ у себе на спині...», змінилася інший: «Про Сюзанна-Міо, роздвоєна дівчинка моя. Пришвартовала свій БРИГ аж в „ДІКСІ-ПІНГ“ в році 99-м». Це послання, можливо, написали нижчі люди, щоб сказати Міа, де їй народжувати дитину, але воно також допоможе ка-тету зрозуміти, де потрібно шукати Міа, коли вона зникне після битви з Вовками.
  
  Сюзанна залишається за парканом, тоді як інші перелазять через нього, щоб побачити троянду. Залишається під тим приводом, що вона босоніж, але Роланд підозрює, що причина в іншому: Міа боїться, що з нею та її дитиною трапиться щось жахливе, якщо вони занадто близько підійдуть до розі. Поки вона чекає, Міа на сім хвилин бере контроль над тілом. Коли ж Міа відступає, ноги Сюзанни зникають, разом зі страхом перед трояндою.
  
  Едді і Роланд бачать троянду вперше. Вона розкривається при наближенні Роланда, немов вітаючи стрілка. Її дев'ятнадцять пелюсток оточують алое горнило, а по центру горить яскраве жовте сонце. Але в гарячому світлі були присутні і неприємне лілове мерехтіння, свідоцтво хвороби. В сяйві троянди Едді побачив, як ка по ходу історії втручалася, щоб багато великі події стали реальністю, або, навпаки, запобігаючи страшне, як вона по дрібницях впливала на маленькі події в житті простих людей, полегшуючи їх існування. Велика Комбінація генерувала зло, велике і мале, троянда творила добро. У пісні, яку вона співала, чулися слова: «Все буде добре, все буде добре, все, що тільки може бути, буде добре».[389]
  
  Перш ніж вони покинули пустир, Джейк знайшов рожевий мішок для боулінгу на тому самому місці, де раніше він знайшов ключ, з допомогою якого потрапив у Серединний світ. Роланд знає, що ка забезпечила мішок металевою опліткою з тим, щоб у ньому можна було зберігати Чорний Тринадцятий, більше того, щоб забезпечити хоч невелику захист від йде від нього жахливої сили. У цьому мішок схожий з шапкою Бернсайда, яка блокує силу Тая Маршалла в «Чорному домі». Коли Едді пізніше запитує, як вони могли принести мішок з собою, знайшовши його під час Стрибка, Роланд відповідає, що цей мішок, можливо, фантом.
  
  Крики Сюзанни, викликані появою бродячих мертвяків, змушує ка-тет швидко покинути пустир. Бродячі мертвяки — люди, які не знають, що вони померли, то чи відмовляються з цим змиритися. Навіщо Кінг вводить їх в історію, незрозуміло, тому що надалі вони ніде не з'являються. Сюзанна розповідає ка-тету про сім зниклих хвилинах, але Роланд не озвучує свої підозри щодо того, що може означати як пропажа хвилин, так і ніг Сюзанни.
  
  На наступний день, коли вони їдуть в Калью, Бенні Слайтман запрошує Джейка зупинитися на його ранчо. Хоча вони одного віку, демонстрація Джейком стрілецької майстерності змінює характер їх відносин. Джейк призводить Роланду дорослі доводи, пояснюючи, чому він прийняв запрошення Бенні. Роланд шкодує про те, що Джейку соромно просто так приймати пропозицію одного. Стрілець вже став свідком того, як дитинство Едді наказало довго жити в розмовляє колі по ту сторону Луда, і тепер він знає, що підходить до кінця і дитинство Джейка.
  
  Майже тисяча людей вітає подорожніх, і вечір перетворюється на велике свято. Після того як всі стрілки, включаючи Ыша, який зачарував усіх поклоном і кількома словами, представилися місцевим жителям, Роланд дивує і дратує Едді, передаючи йому ведення зборів. Едді тільки потім розуміє, що Роланд готував його до виступу під час банкету.
  
  Спілкуючись з жителями Кал'ї, стрілки дізнаються багато цікавого. Сюзанні повідомляють, що у діда Тіана є докази смертності Волков. Коли Едді потім говорить зі старшим Джеффердсом, він дізнається про вразливих місцях Волков. Старий також ділиться зі стрілками якийсь ключовою інформацією, але Кінг приховує її від читачів.[390] Можливо, він намагається збільшити напругу, але все виглядає як обман: приховати одну деталь, розповівши все інше. Як Роланд, Кінг не розповідає тим, хто йде з ним, все, що знає, і цим ризикує зруйнувати свій більш численний ка-тет. Тим самим читачам нагадують, що вони повністю залежать від автора і його примх. І відносини між читачем і оповідачем тільки на перший погляд здаються простими.
  
  Пізніше вони танцюють і співають. Роланд піднімається на сцену і, відчуваючи загальний настрій, задає натовпі два питання з трьох, які повинен задати, перш ніж взяти на себе захист міста. Натовп відповідає, як один чоловік: так.[391] Останнє питання Роланд залишає на інший час: він поставить його, лише коли буде точно знати, який почує відповідь. А потім він дивує і зачаровує всіх, виконуючи «Пісню рису», в поєднанні з танцем, різновидом чечітки, знайомим жителям як Кал'ї Брін Стерджис, так і Гилеада. У кульмінаційний момент Роланд, весь в поту, падає зі сцени в натовп. Люди піднімають його на витягнутих руках і передають один одному. Він пливе над юрбою, немов на гребені хвилі.[392] Виступ Роланда вінчає свято. Він закінчується.
  
  У Роланда два секрету від ка-тету: вагітність Сюзанни і підозри, що він страждає від сухого скрута, швидко поширюється артриту, який з часом вразить найдорожче, що у нього є — руки.[393] Домоправительниця батька Каллагэна, Розалита Мунос, полегшує його біль і запрошує в свою постіль, стаючи його першою коханкою після Еллі з Металу.
  
  Роланд, зрештою, розповідає Едді про вагітність Сюзанни і нової особистості, яка поселилася в ній. Попереджає, що дитина, яку вона носить, — не людина. Він знає про це, тому що до Сюзанні як і раніше, приходять місячні. Істота, яким вона вагітна, нудить від її жіночої крові. Роланд тривожиться, що вона може «понести» в день прибуття Волков. Зрештою збігу скасовані. Вони вирішують нічого не говорити Сюзані. Едді розуміє, Роланд хоче, щоб ніщо не відволікало її від майбутнього бою, але погоджується, щоб захистити троянду. Це єдине, заради чого він може ризикнути благополуччям Сюзанни. Після цього рішення Едді стає все більш схожим на Роланда: він готовий зберігати секрети від дружини і розглядає можливість пожертвувати нею заради успіху їх починання.
  
  Батько Каллагэн розповідає їм історію свого життя, починаючи з його ролі в боротьбі з вампірами Салемс-Лот. Він поділяє з ними кхеф, тобто стає частиною ка-тету. Роланд впевнений, що Каллагэн покине Калью разом з ними після того, як вони зроблять все, що від них вимагається.
  
  Про вампірів
  
  Батько Каллагэн, місцевий експерт з вампірам, створює ієрархію цих істот. Він виділяє три типи вампірів.
  
  Тип перший: стародавні, Праотці, королі-вампіри, начебто Барлоу. Їх мало, живуть вони довго, можуть сотні років перебувати в летаргічному сні. Здатні за короткий період часу перетворити багатьох людей у вампірів другого типу. Їх присутність можуть видавати чорні жуки, яких іноді називають блохи Праотців.
  
  Другий тип: живі мертві, начебто тих, хто з'явився в Салемс-Лоті зусиллями Барлоу, яка теж можуть створювати нових вампірів, але вони рідко бувають розумнішими зомбі. Вони не можуть виходити на сонячне світло, він їх засліплює, пече шкіру, вбиває. Їх видає ненаситний голод, так що довго вони не живуть. Вампіри другого типу плодять здебільшого таких же вампірів, як і вони, але на значно меншій території, зазвичай після того, як вампір першого типу перебирається в інше місце. Іноді вони створюють вампірів третього типу.
  
  Вампіри третього типу, яких Каллагэн порівнював також з рибою-пілотом, схоже москитам. Вони не можуть перетворити людину на вампіра, але вони постійно п'ють кров інших людей і є носіями Сніду. Вони мітять своїх жертв, які після цього залучають інших вампірів. Третій тип розумніші другого. Вони можуть виходити на сонячне світло і в основному харчуються звичайною їжею. Коли їх вбивають, від них залишається тільки одяг, волосся та зуби, в цьому вони нагадують крысоподобных істот з «Перекурщиков», повісті, опублікованій у збірнику «Нічні кошмари».
  
  В епопеї «Темна Вежа» є й інші типи вампірів. Відьма Риа черпає енергію з крові, скажімо, п'є кров Корделії Дельгадо. У «Смиренних сестер Элурии» мають місце бути вампіри-медсестри, які колись служили Білизні, але потім зійшли зі шляху істинного. Є ще і Джо Коллінз, він же Дандело, емоційний вампір. Юний Стівен Кінг боявся, що живуть у сараї червоні павуки вкусять і перетворять його у вампіра.
  
  Коли Каллагэн згадує письменника Бена Мейерса, Едді це прізвище знайома. Однак Едді, схоже, поняття не має про Стівена Кінга, хоча знає про фільм Кубрика «Сяйво». Можливо, в світі Едді у роману «Сяйво» інший автор, як два автора виявилося у «Чарлі Чу-Чу» Едді потім приходить до висновку, що Кінг-письменник чи існує тільки в Ключовому земному світі, або його професія в інших реальностях ніякого значення не має.
  
  Каллагэн розповідає про те, як зустрів і закохався в Люпа Дельгадо. Роланд, природно, дізнається прізвище. Ще один збіг, яке не могло бути збігом, черговий поворот на один зуб якоїсь величезної шестерні. Каллагэн йде з міста після того, як нижчим людям стає відомо, що він вбиває вампірів. У Сакраменто він працює в групі незаконних іммігрантів, прізвища яких ще зустріне в Кальє.
  
  Він подорожує в різних реаліях Америки за таємним хайвеїв, або, як називає їх Едді, стрибковим автострадах.[394] Роланд каже: «Думаю, дороги — найсильніший наркотик, а кожна з них веде до десятки інших».
  
  Він помирає 19 грудня 1983 року у 4.20 пополудні (цифри в 19/12 та 4.20 в сумі дають 19) у високому офісному будинку в Детройті, вистрибує з вікна, вириваючись з пастки, розставленою Річардом П. Сейром, людиною, чиє ім'я Едді побачив на документі в кабінеті Тауера. При наближенні вампірів, які заразили б його Снідом, він кидається до вікна, розбиває скло своїм тіло і летить вниз, прийнявши рішення покінчити з собою.
  
  А померши, приходить в себе в компанії Уолтера о Діма, який повернувся на дорожню станцію, щоб зустрітися з ним, після того, як Роланд і Джейк рушили далі. Уолтер з'являється з відкритою червоної раною на лобі, що ідентифікує його як агента Червоного Короля, хоча зазвичай цей знак відрізняє більш дрібноту, начебто Сейра або нижчих людей.
  
  Коли Каллагэн хоче знати, хто він, Уолтер дає ухильну відповідь: «Дуже довга історія, занадто мало часу». Він веде Каллагэна в стайню і заштовхує в вільно стоїть двері з написом «НЕНАЙДЕННАЯ», відправивши з ним Чорний Тринадцятий, око Червоного Короля, що дивиться з Темної Вежі. Каллагэн — запасний план Уолтера, ще одна пастка для стрільця. Якщо Роланд загине, не дійшовши до Калья Брін Стерджис, Каллагэн проживе спокійну, тиху друге життя. Якщо він якимось чином виживе, Чорний Тринадцятий напевно вб'є Роланда.
  
  У Кальє Каллагэн знову починає проповідувати. Місцеві жителі, які і так знали про Ісуса, допомагають йому побудувати церкву, і він ховає Чорний Тринадцятий у сховок під підлогою. Куля — ще одне велике ЗЛО, з таким же Каллагэн одного разу зіткнувся, будучи молодим священиком. Куля переконує людей робити жахливі вчинки, вселяючи їм, що вони творять добрі справи. Заохочує оптимізм і помпезність. Чорний Тринадцятий двічі відправляв його в Стрибок, одного разу в Лос Сапатос, до Мексики, в середину 1990-х, на похорон Бена Мейерса, другий раз — в замок Червоного Короля.
  
  Каллагэн веде Роланда в церкву, щоб показати Чорний Тринадцятий. Кришталева куля, лежить в ящику з чорного залізного дерева, яке називається деревом примар у «Легендах про короля Артура». На кришці вирізані три предмета. Каллагэн каже, що вони — символи з роману «Поглянь на свій дім, Ангеле».[395] «Лист, камінь, ненайденная двері». Можливо, лист з рожевого куща. Роланд відчуває злу силу, що йде від магічного кристала, і думає, що тільки віра парафіян дозволяє тримати Чорний Тринадцятий під контролем.
  
  У наступні дні Роланд проводить інспекцію як території, так і зброї. У Воуна Эйзенхарта,[396] який виступав проти опору Вовкам, є пара-трійка гвинтівок і револьверів.[397] А ось дружина ранчера, Маргарет, приємно дивує стрілка. Розповідає йому легенду про леді Орисю, яка вбила Сірого Діка, вбивцю її батька, відрізала йому голову тарілкою із загостреною кромкою.
  
  Маргарет — внучка Хенчека, але вона пішла з громади Менні, тому що вони — мирні люди, а вона по натурі бунтарка. Менні називають її одна з «забули». Вони вірять, що вона проклята за те, що покинула громаду, і, можливо, так воно і є, враховуючи, що в битві з Вовками її чекає страшна смерть.
  
  Вона і її подруги, Сестри Орисы (такий собі жіночий клуб, який включає Залию Джеффордс і Розалину Мунос), в пам'ять про подвиг леді Орисы частенько кидають тарілки, тільки сучасні, з титану. І Маргарет, незважаючи на хвилювання, справляє на Роланда враження своєю майстерністю. Стрілець просив її зібрати чотирьох найбільш влучних «тарельщиц», щоб влаштувати змагання, а Залию — навчити Сюзанну. Сюзанна швидко оволодіває новою зброєю, але свідомо дозволяє виграти змагання однієї з місцевих жінок. Перемога дістається новій подрузі Роланда, Розалите. Стрілки знайшли собі підмогу серед місцевих.
  
  Роланду було набагато простіше, коли він подорожував у самоті. Не доводилося вирішувати, з ким поділитися тими чи іншими відомостями. Він не може довіритися Сюзанну з-за Міа. Він не може довіритися Едді, який любить Сюзанну. Джейк може щось сказати Бенні Слайтману, а Роланд з підозрою ставиться до батька Бенні, єдиному в Кальє, хто носить окуляри. Слайтман каже, що виміняв їх на лоша у одного з купців з магазину-баржі, які плавають по річці. Шосте почуття Джейка говорить йому, що Слайтман бреше, але хлопчик не здогадується, що окуляри стали частиною плати за зраду його друзів і сусідів агентам Тандерклепа.
  
  Джейк дізнається про Міа самостійно, завдяки сну про одного з нічних експедицій Міа. Вона думає, що їсть смажене порося, що нагадує немовля, а насправді пожирає порося живого, з свинарника Тіана. У своєму сні Джейк чує, як вона щось бурмоче про «Діксі-Пінг» в Нью-Йорку, що допомагає вистежити Міа після того, як вона тікає через двері.
  
  Патологічна пристрасть Роланда до скритності заражає інших членів ка-тету. Джейк, розбуджений Ышем, бачить, як одного разу вночі Енді і батько Бенні потайки зустрічаються на березі річки. Потім Слайтман переходить річку і спрямовується в бік Тандерклепа. Але нікому не розповідає про цієї підозрілої діяльності.
  
  Зате викликає Роланда на розмову про Сюзанну. Відбувається це на Східній дорозі, де і відбудеться вирішальна битва з Вовками, символічне місце для протистояння вождя і послідовника, батька і прийомного сина. Коли Джейк приймає сором Роланда за злість, стрілець розуміє, наскільки глибокі суперечності, раздирающие ка-тет. Вони вирішують про все розповісти Сюзанні до появи Вовків, але як можна пізніше. Джейк з небажанням погоджується з допомогою «дотиків» стежити за Сюзанною, щоб знати, коли контроль переходить до Міа.
  
  Хенчек, голова Менні, відводить Роланда в печеру, де вони знайшли Каллагэна. Хтось з місцевих знав про його прибуття і залишив запис на магнітофоні[398] з інструкціями, як його знайти. І двері, і ящик з Чорним Тринадцятим були прочинені. Хенчека жахнуло сяйво, що йде з дверей, йому стало погано, можливо, позначився вплив Уолтера. А в чорності скриньки Хенчек побачив червоне око Червоного Короля, про який Роланд чув раніше, але практично нічого не знає. Йому, правда, відомо, що знаходиться Червоний Король в Тандерклепе або ще далі на сході. «Можливо, він зберігач Темної Вежі. Може, навіть думає, що вона йому належить».
  
  Коли Хенчек зачинив кришку ящика, закрилася і двері. І більше не відчинялися.
  
  Люди, що входять в цю печеру (раніше вона називалася Печерою голосів), чули голоси, які «вивуджували з пам'яті», аналогічно видінь, які відкривалися Сойєру і його друзям, коли вони увійшли в Чорний будинок у Вісконсині.[399] Роланд чує матір і батька, Волтера, Катберт і Ріа.
  
  Двері — точно така ж, як знайдені Роландом на березі Західного моря. Прикрашений трояндою і словом «НЕНАЙДЕННАЯ», написаних ієрогліфами. Роланд знає, що Чорний Тринадцятий може відкрити двері і відправити їх у будь-де і коли.
  
  Поки Хенчек і Роланд обстежують печеру, інші члени катета йдуть в магазин за покупками, розплачуючись золотими і срібними монетами і дорогоцінним камінням з магічного гаманця, останньої магічної речі, належить Роланду. Тук,[400] власник магазину, виступає проти запрошення стрільців, бо Вовки одного разу спалили магазин, коли місцеві жителі спробували сховати там дітей. Однак від грошей він, звичайно, відмовитися не може, нехай і торгується до останнього. Сюзанна з великим задоволенням ставить його на місце, коли він починає грубити.
  
  Потім вони сидять на широкому ґанку перед магазином і п'ять годин розмовляють з місцевими жителями, відповідаючи на безліч складних питань.
  
  При підготовці битви з Вовками догмати католицької віри Каллагэна тричі дають про себе знати. Перший раз, коли Каллагэн вислуховує сповідь Роланда, від того моменту, як він витягує Детту з Нью-Йорка, до вагітності Сюзанни, про яку йому стає відомо. Роланд не шукає відпущення гріхів і не отримує його. Каллагэн говорить Роланду, що він дурень ка, ка-мей.
  
  Роланд боїться, що Міа отримає контроль над тілом Сюзанни і піде куди-небудь з дитиною. «У мене є всі підстави вірити, що він почне своє життя з вбивства матері», — говорить він, називає ще не народженого немовляти «отрутою з серцебиттям». Каллагэн відчитує Роланда за те, що той більше стурбований руйнуванням ка-тету, ніж смертю одного з його членів. «Цікаво, чи знають твої друзі, що ти за чоловік», — говорить Каллагэн. «Вони знають», — відповідає Роланд.
  
  Релігійна підготовка Каллагэна дозволяє йому підказати ще один варіант появи Міа в тілі Сюзанни. Якщо Роланд говорив про появу нової особистості, то Каллагэн припускає, що Міа, можливо, вселився в Сюзанну демон, хоча і не веде мову про екзорцизму.
  
  Нарешті, коли Роланд пропонує зробити аборт і позбутися дитину-демона, Каллагэн проявляє твердість. Він не тільки не дозволяє Роланду звернутися з такою пропозицією до Сюзанні, але і вимагає, щоб Роланд переконав Сюзанну, якщо в неї виникне така думка. Каллагэн погрожує підняти проти стрільців весь місто,[401] якщо Роланд не дасть на це своєї згоди.
  
  При такому ставленні Каллагэна до смертних гріхів важко пояснити його рішення вчинити самогубство в Детройті, але Роланд недостатньо добре розбирається в католицизмі, щоб підняти це питання, а аргументи, що на карту поставлено порятунок всього існуючого, на Каллагэна не діють. Роланд шкодує, що порушив цей момент, тому що тепер вони позбавляються можливого вирішення виниклої проблеми. Каллагэн каже йому: «Це не перший раз, коли ти приймаєш своє побажання за ка, чи не так?»
  
  Едді тривожиться за прискореного бігу часу в Нью-Йорку. Він упевнений, що світ, в якому росте троянда, особлива реальність, де вони не можуть з'явитися в минулому. Всякий раз, потрапляючи туди, вони все ближче до 15 липня. І у них немає права перескочити за цей термін.
  
  Він пропонує новий план, куди більш простий в порівнянні з тим, що вони обговорювали на підході до Кальє. Він вірить, що Тауер продасть їм пустир за номінальну ціну, долар, тому що чекає їх появи. Нехай навіть Тауер думає, що без пустиря йому буде простіше, він тим не менш довгі роки тримався за нього, точно так само, як батько Каллагэн зберігав чорний кришталева куля Чаклунський веселки.
  
  Едді і Роланд переносять Чорний Тринадцятий в Печеру двері, попередньо упакувавши його в мішок для боулінгу, який знайшов Джейк. Роланд чекає в печері, вставивши в вуха патрони, щоб заглушити тодэшные колокольца.
  
  Три тижні минуло з їх останнього відвідування Нью-Йорка. Едді знаходить двох громив Балазара, Джорджа Бьонди і Джека Андолини, які погрожують спалити найцінніші книги Тауера, якщо той не дасть усної згоди продати їм пустир після того, як закінчиться термін дії договору. Едді захоплює бандитів зненацька. Він знає їх по своєму часу, вони познайомляться з ним лише в наступному десятилітті. Знання про сім'ю Андолини він використовує для того, щоб до смерті налякати бандита, перш ніж відправити його до Балазару. І він досить жорстоко поводиться з ним, щоб права рука Балазара зрозумів: Тауера не чіпати. Едді винаходить нову компанію і каже Андолини, що Тауер продасть пустир «Тет корпорейшн», а не «Сомбре».
  
  Після того як Андолини йде, Тауер говорить, що деякі з виразів Едді нагадують йому мова персонажів у книзі Бенджаміна Слайтмана-молодшого.[402] На обкладинці книги зображено будову, яка нагадує дерев'яний куонсетский ангар (куонсетский збірний модуль). На титульній сторінці книга називається «Хоган», але на обкладинці написано «Доган», слово, якого не існує. Тауер говорить Едді, що ці та інші друкарські помилки значно підвищують вартість книги.[403]
  
  Тауер з небажанням погоджується продати пустир за долар, отримавши обіцянку, що пізніше з ним розрахуються за ринковою вартістю. Ерон Дипно — адвокат, у ка по-іншому бути не могло. Едді просить Тауера звернутися до нього, щоб той підготував контракт. Але, трохи оговтавшись від переляку, Тауер тут же дає задній хід, демонструє впертість, завдяки яким він так довго не піддавався на умовляння «Сомбры».
  
  Але все-таки погоджується за певної умови: якщо Едді скаже йому, яке прізвище написана на аркуші паперу, що вкладається в конверт, на якому написано ім'я далекого предка Тауера і намальовані ієрогліфи, расшифровывающиеся як «НЕНАЙДЕННАЯ», він зробить все, як говорить Едді. Останньому належить відгадувати чергову загадку, і знову від його успіху залежить доля всього живого. Він відповідає правильно. На листку написано: «Роланд Дискейн з Гилеада, рід Эльда, СТРІЛОК».
  
  Едді знає, як відреагує Балазар на слова, передані йому Андолини, і хоче, щоб Тауер поїхав і не з'являвся в Нью-Йорку до 15 липня. Тауер впирається, але Едді зрештою роз'яснює йому, яка над ним нависла небезпека. Едді каже Тауеру, щоб той попросив Эрона Дипно написати поштовий індекс того міста, куди вони вирушать, на паркані, який оточує пустир. Перш ніж вони розлучаються, Тауер змушує Едді переправити шафа зі своїми найбільш цінними книгами в світ за Незнайденою дверима. Він здогадується, і не помиляється у цьому, що Балазар, дізнавшись, що він покинув місто, спалить його магазин.
  
  Джейк тим часом намагається самостійно розібратися, чому Бенні Слайтман і Енді зустрічаються ночами. Ыш веде його по сліду Слайтмана на іншому березі річки, і вони знаходять куонсетский ангар, нагадує Доган з обкладинки книги Бенджаміна Слайтмана-молодшого.
  
  Всередині знаходиться аванпост «Північного центру позитроники». Джейк проникає всередину, вгадавши пароль, і бачить цілу стіну моніторів. Ті, що ще працюють, показують різні місця в Кальє, пояснюючи тим самим, звідки Вовки дізнаються, де місцеві жителі ховають дітей або яке збираються чинити опір. На щастя, ка-тет проводив свої наради далеко від камер спостереження.
  
  Ще на одному моніторі Джейк бачить наближення Енді і Слайтмана. Сховавшись у комірчині, він дізнається, що Слайтман допомагає Енді в обмін на гарантії безпеки Бенні. Його сестра-близнюк померла, чому вразливість Бенні у разі приходу Волков вкрай велика.
  
  Енді доповідає про поточну ситуацію Фінлі О Тього в Алгул Сьєнто[404] (там знаходяться Руйнівники) і пояснює, чому попереджає городян про прибуття Волков: він насолоджується горем, яке вони відчувають. «Для мене кожна їх сльоза — золотий самородок». Незабаром після зустрічі з роботом Едді висловив припущення, що Енді отримує задоволення, спостерігаючи за стражданнями людей, і, як з'ясувалося, не помилився.
  
  Джейк розуміє, в якому важкому він виявився положенні. Незважаючи на дружбу з Бенні, він повинен доповісти Роланду отом, що Слайтман-старший — зрадник. І це зрада гірше того, на яке пішов Роланд, дозволивши йому впасти у прірву. Проблема Джейка в тому, що йому далеко не просто знаходити друзів, і ось тепер, коли у нього з'явився справжній друг, він повинен донести на його батька.
  
  Розповівши Роланду про все, що він бачив і чув, Джейк просить пощадити Слайтмана. Роланд обіцяє зробити все, що в його силах, але не впевнений, що це буде акт милосердя, тому що, якщо вони переможуть, Слайтману доведеться тримати відповідь перед жителями Кал'ї. День битви наближається, а Роланд посилає Каллагэна в Нью-Йорк, щоб той знайшов написаний Дипно поштовий індекс і дізнався, в яку частину Америки відбув Тауер. Після візиту до Нью-Йорк Едді пройшов лише один день, а книжковий магазин «Манхеттенський ресторан для розуму» вже спалили. Каллагэн вперше чує голос троянди і розуміє, чому Роланд так вперто йде до Вежі. Він відчуває себе частиною їх катета.
  
  Поки Каллагэн перебуваєте Нью-Йорку, Роланд знаходить книгу «Жереб» в шафі Тауера, що стоїть в Печері двері. Свою знахідку він тримає в секреті, не хоче відволікати ка-тет перед майбутньою битвою (і Кінг не видає цього секрету читачам, вони дізнаються, що це за книга, одночасно з ка-тетом).
  
  Наступного разу Каллагэн піднімається в Печеру двері разом з Едді. І поки Каллагэн залишає лист для Тауера і Дипно в Стоунэме, штат Мен, Едді зауважує, що в матерію мішка для боулінгу, який Джейк знайшов на пустирі, щось вшито, але голоси відволікають його, не дають розібратися, що саме.[405] Каллагэн раптом виявляє, що більше не бачить Едді в дверному отворі. Він повертається і ледь встигає врятувати Едді від стрибка з обриву: голоси практично переконали його, що, стрибнувши, він долетить до Вежі.
  
  Нарешті, приходить час з'ясувати, чи потрібна жителям Кал'ї допомогу стрільців. Роланд збирає їх у павільйоні, де танцював каммалу. Тіан, стривожений тим, що розпочалося з його ж подачі, боїться, що на цей раз Роланд виконає танець смерті.
  
  Знову задавши перші два питання, Роланд озвучує третій, найважливіший питання: «чи Шукаєте ви нашої допомоги і підтримки?» Практично всі відповідають «так», лише кілька людей хочуть відмовитися від допомоги стрільців. Велика частина з того, що Роланд говорить городянам, брехня, оскільки йому відомо, що Слайтман все передасть тим, хто керує Вовками.
  
  З допомогою Тіана ввечері перед битвою Едді розставляє Енді пастку і прострілює роботу очі. Він вгадує код доступу, пароль, почувши який, робот повинен виконати відданий йому наказ, в цьому йому допомагає досвід Джейка, отриманий у «Догане», і наказує роботу негайно відключитися. Роза пропонує поховати його у вигрібній ямі під туалетом. Роланд вважає, що Енді убив сестру Бенні з тим, щоб схилити її батька до зради, і припускає, що він робив те ж саме вже не одне покоління.
  
  Слайтман розуміє, що розкритий. На те є дві причини. По-перше, знищення Енді, по-друге, зміна ставлення до нього Джейка. Зранку, перед самою битвою, він запитує Роланда, що з ним буде. Роланд говорить йому, що нікому не розповість про його зраду, якщо він докладе всі сили, щоб врятувати дітей, а ка-тет переможе Волков. Однак, додає він, буде краще, якщо він, Слайтман, помре як герой. Тоді Бенні ніколи не дізнається, що його батько продався за окуляри і різні дрібнички.
  
  Слайтман розповідає Роланду про Руйнівника,[406] людей з надприродними здібностями. Вони харчуються звичайною їжею, але їм необхідні спеціальні добавки для підтримання їх унікальних психічних здібностей. Такий добавкою є витяжка з мізків близнюків, якась речовина, яка зв'язує розуми людей. Слайтман не знає, що Руйнівники знищують Промені, які підтримують Вежу.
  
  Нарешті, Роланд відкриває те, що він і ка-тет знали з того вечора, коли Едді довго розмовляв з дідом Тіана: Вовки і їх коні — роботи. Під капюшонами ховаються обертові пристрої, сенсорні блоки, аналогічні тим, що були у Шардика і дрібних роботів його оточення.
  
  В той момент, коли вдалині показується хмара пилу, що свідчить про наближення Вовків, починаються накладки. Джейк, Бенні і ще двоє підлітків потрапляють у біду, направляючи Вовків по помилковому сліду. Роланд знає, що відбувається, але надає Джейку можливість виплутатися самому. Він не може ризикувати життями сотні дітей, які сховалися на рисовому полі, заради цієї четвірки, навіть якщо одного з них він вважає сином.
  
  
  
  Страхи Роланда щодо Сюзанни виправдовуються. У неї «відходять» води перед самим початком битви. Міа намагається перехопити контроль над тілом, але Сюзанна бореться з нею. Обіцяє допомогти Міа з дитиною, якщо Міа дозволить їй взяти участь у бою. Замість того, щоб влаштовувати сутичку за тіло, Міа погоджується.
  
  Вовки потрапляють в пастку, розставлену Роландом. Стрілки і сестри Орисы, всього їх семеро, піднімаються з замаскованого окопу і атакують 61 (перевернуте 19) Вовка, знищуючи багатьох з них до того, як ті розуміють, що потрапили в засідку.
  
  [407]Маргарет Эйзенхарт гине першою, один з Вовків відрубує їй голову променевою трубкою, що нагадує сейберы з «Зоряних воєн». Відрубана голова Маргарет падає на дно окопу поруч з Бенні Слайтманом. У переляку той вискакує з окопу, і його вбиває снитч.[408] Потім Роланд попросить батька Каллагэна дати йому благословення проти прокляття Воуна Эйзенхарта. Воун пообіцяв проклясти стрілка, якщо Маргарет загине в битві.
  
  Едді, Джейк і Роланд, підтримувані Трояндою, знищують велику частину Волков. Джейк, розлючений смертю Бена, перетворюється в машину-вбивцю, зовсім як Роланд у Талле. Едді і Роланд залишають двох останніх Волков йому. Він же залишає самого останнього Сюзанні, яка, на відміну від інших, не могла вийти з окопу на дорогу.
  
  Як і говорив Роланд жителям Кал'ї, залишалося тільки дивуватися, як багато часу і сил витрачено на підготовку, тому що сам бій зайняв якісь п'ять хвилин.
  
  В суєті, що послідувала після битви, Міа перехоплює контроль над тілом Сюзанни. Зламавши коляску Сюзанни, вона пересідає на триколісний велосипед з електричним мотором, який хтось заздалегідь для неї приховав, швидше за все Енді, щоб вона змогла піднятися по стежці, яка веде до Печери двері. А діставшись до печери, вона проходить через двері, забравши з собою Чорний Тринадцятий.
  
  Розалита помічає зникнення Сюзанни, і ка-тет кидається за нею. По дорозі Едді знаходить дерев'яне кільце, яке він їй вирізав. Кільце вийшло занадто великого розміру, так що Сюзанна носила його не на пальці, а на грудях, повісивши на шкіряний шнурок. Міа це кільце не потрібно, ось вона його і викинула, але сказала Сюзанні, що по її сліду йде Червоний Король, і вона не хоче, щоб з нею асоціювався запах Едді. «Потім, якщо буде на те воля ка, ти знову його одягнеш» (ТБ-6).
  
  Коли ка-тет добирається до печери і розуміє, що двері закриті, Роланд показує їм роман «Жереб», кажучи, що книга ця — серцевина, можливо, найбільшої загадки. Джейк дізнається прізвище автора: бачив її на чорній дошці для меню у вітрині магазину Тауера. Церква на обкладинці дуже схожа як на Зал зібрань в Кальє, так і на Молитовний будинок методистів у Іст-Стоунэме, де побував батько Каллагэн.
  
  Щаслива сімка
  
  Сім — містичне число у багатьох культурах, але семеро захисників Кал'ї безпосередньо співвідносяться з «Чудовою сімкою». Сюзанна втрачає сім хвилин в Нью-Йорку, коли тіло потрапляє під контроль Міа. Робот Енді заввишки сім футів. Сім тижнів відокремлюють початок цієї книги від кінця «Чаклуна і кристала». Міа обіцяно, що вона проведе зі своєю дитиною сім років. Юному Стівену Кінгу було сім років, коли в покарання його замкнули в сараї. Уолтер витягнув сім карт Таро, і сім Невдах вийшли проти істоти Воно, яке відзначило, що у цього числа є властивості талісмана. І зрозуміло, епопея «Темна Вежа» складається з семи томів.
  
  Як Санчо Панса з «Дон Кіхота», який також дізнається, що він — персонаж книги, батько Каллагэн ніяк не може зрозуміти, як хтось міг написати книгу з подробицями, які міг знати тільки він, подіями, при яких, крім нього, ніхто не був присутній. На відміну від Дон Кіхота Каллагэна не хвилює, з якою точністю виведений він в цій книзі. Дон Кіхот знає, що він — справжній. У батька Каллагэна такої впевненості немає.
  
  Стівен Кінг не тільки створює батька Каллагэна, але стає все більш важливим персонажем в наступних книгах епопеї. Між долею і ка виникає нерозривний зв'язок.
  
  Перед ка-тетом знову стоїть подвійне завдання. Якщо раніше вони рятували жителів Кал'ї і захищали троянду, то тепер їм потрібно рятувати Сюзанну і як і раніше захищати троянду. Захист троянди, яка являє собою Башту — більш важливе завдання, але Роланд вже не той кремінь, яким був раніше, він більше не може приносити в жертву члена свого ка-тету, як приніс у жертву Джейка. Одностороннє протягом часу в Ключовому земному світі вимагає від ка-тету ретельно спланувати стратегію своїх дій. Вони не можуть повернутися назад, щоб виправити допущені помилки, як частенько буває в історіях про подорожі в часі.
  
  Кінцівка «Вовків Кал'ї» не ріже тканину розповіді по живому, як в «Безплідних землях», але важливе питання, результат вагітності Сюзанни, залишається без відповіді. В інтерв'ю Бену Ризу, опублікованому на сайті www.amazon.com у травні 2003 р., Кінг каже: «...дочитавши п'яту і шосту книги, вам дійсно захочеться дізнатися, а що ж далі».
  
  І вперше читачі точно знали, скільки їм чекати виходу наступного тома (десять місяців), тому що решта книги вже були написані і дати їх публікації оприлюднили ще до виходу в світ «Вовків Кал'ї».
  
  
  
  РОЗДІЛ 7
  
  Пісня Сюзанни
  
  (Відтворення)
  
  «Жахливі хірурги чекали, щоб прийняти пологи її не менш жахливого малого». [409]
  
  За винятком короткої преамбули, всі події «Пісні Сюзанни» укладаються в двадцять чотири години, нехай і в різний час: 9 липня 1977 р. і 1 червня 1999 р. Книга розділена не на глави, а на строфи, кожна з яких закінчується «Куплетом» і «Ответствием», як у «Пісні рису», яку Роланд заспівав жителям Кал'ї.
  
  Минуло лише кілька годин після того, як ка-тет дізнався про втечу Сюзанни-Міа, прихватившей з собою Чорний Тринадцятий, через Ненайденную двері. Решта членів ка-тету спускаються з Печери двері в місто, щоб у будинку Каллагэна обговорити свої подальші дії.
  
  Перша проблема зрозуміла: необхідно відкрити двері. Далі треба вирішити два завдання: в штаті Мен у 1977 році завершити операцію з придбання пустиря у Келвіна Тауера і спробувати врятувати Сюзанну, куди б вона не пішла. Менні, яким відомі таємниці подорожей між світами, вважають, що за допомогою своєї магії зможуть знову відкрити двері в ті два де і коли, у які вона відкривалася два останніх рази.
  
  Хвилюючись через Сюзанни, яка в будь-який момент може народити людожера, Едді хоче відкрити двері негайно, але Менні відмовляються підніматися до Печері вночі. У ка-тету є кілька приводів поспішати: вагітність Сюзанни, необхідність якнайшвидшого завершення угоди з Тауером і все більш погіршується стан Променів, утримують Вежу.[410] Про Променях вони турбуються постійно, але особливо ця тривога посилюється, коли в Кальє відбувається лучетрясение. Руйнівники працюють, не знаючи відпочинку, і їм вдалося зруйнувати ще один Промінь.[411] Це не той Промінь, Стежкою якого вони дотримуються, інакше наслідки були б куди страшніше. «Птахи, охоплені вогнем, падали з неба», — говорить Роланд. На пам'ять приходить землетрус, що стався після того, як Джек Сойєр нарешті заволодіває Талісманом.
  
  Два Променя ще тримають Вежу, але час спливає. Стрільцям доводиться вирішувати виниклі проблеми по черзі. «Без неї (Сюзанни) нам до Вежі не дістатися. Як мені видається, ми не доб'ємося бажаного і без малого». Міа необхідна підтримка Сюзани в Ключовому земному світі. «Якщо вони не зможуть співпрацювати, поки вони там, швидше за все обидві загинуть».
  
  Вранці, по дорозі до Печери голосів, ка-тет і Менні проходять повз поля бою, де жителі Кал'ї склали похоронне багаття з Волков і їх механічних коней. Поруч стоїть поламана коляска Сюзанни, повинно бути, її принесли з поваги до неї. Менні стають кружком на полі бою і підносять молитву за успіх підприємства богу, Оуверу,[412] якого Хенчек іноді називає Силою.
  
  В печері Менні використовують висок і магніти для накопичення сил. Їх спорядження зберігається в ящиках, розмальованих зірками, місяцями і дивними геометричними символами, що нагадують ті, які використовував Дінки в повісті «Усе гранично». Джейк, що володіє потужними телепатичними здібностями, фокусує силу Менні. Він хапається за уявний гак, як Білл Денборо, виконує ритуал Чуді, і Менні через нього відкривають двері.
  
  Роланд збирався послати Джейка і Каллагэна в 1977 рік, а самому з Едді йти по сліду Сюзанни. Ка запропонувала інший розклад. Роланда і Едді засмоктало крізь двері в 1977 рік, де вони відразу потрапили в засідку. Джейка і Каллагэна ка відправила за Сюзанною, причому в компанії Ыша, якого хотіли залишити з Менні.[413] Ыш — член ка-тету, і потрібен ка для виконання місії.
  
  Міа прибуває в Нью-Йорк 1 червня 1999 року. Там, де в 1977 р. був пустир, тепер височіє хмарочос Хаммаршельд-Плаза-2. Люди, які в ньому працюють, жартівливо називають його «Чорна Вежа».[414] Сюзанна і Міа борються за контроль над тілом. Сильні пологові перейми тільки погіршують ситуацію.
  
  Коли тіло контролює Міа, воно знаходить білі ноги, чим довше вона контролює тіло, тим вище поширюється білий колір. Якщо Сюзанна занадто довго контролює тіло, ноги прагнуть зникнути, як вони зникли під час тодэшного відвідування Нью-Йорка.
  
  Міа матеріалізується перед жінкою, яку звуть Труді Дамаскус.[415] Оскільки вона босоніж, то підходить до Труді, загрожує орисой і вимагає віддати взуття.
  
  Труді — третє персонаж, чия роль закінчиться, як тільки вона віддасть свої туфлі Міа. Однак, за якусь хвилину, між 1.18 пополудні і 1.19 пополудні, її світогляд кардинальним чином змінилося. Раніше вона сумнівалася у всьому надприродному і інопланетне, а тут потрапила в одну лігу з Донні Рассертом, приятелем Джона Каллема, з університету Вандербілта, який вивчав феномен приходять, і Тедом Бротигэном, який намагався переконати людей використовувати його психічні можливості. Всі вони особисто переконалися в тому, що існує щось таке, у що люди, особливо такі, як чоловік Айрін Тассенбаум, Девід, просто не можуть повірити, навіть якщо ти уявиш їм переконливі докази своєї правоти. Труді з часом розуміє, що їй треба перестати боротися з недовірою тих, хто її слухає, чи розносять в пух і прах логічні аргументи, якими вони пояснювали несподіване поява Міа. Вона також усвідомлює, що співчутливі кивки, які викликає її історія, вона вже бачила не раз і не два в самих різних фільмах: так кивають обезумевшім жінкам, щоб не засмучувати їх ще більше.
  
  Поруч з Чорною Вежею вона зустрічає чоловіка, який двадцять років тому розповів батькові Каллагэну про те, як мучився з вуграми. Він і Труді розповідає про те, що це місце, куди він приходив регулярно, вилікував його від вугрів, очікуючи, що вона прийме його за психа. Однак її зустріч з материализовавшейся з повітря жінкою, яка тут же краде у неї туфлі, змушує Труді більш серйозно поставитися до історії чоловіки. Спів все ще приваблює людей на цей кут, але Труді відчуває, що щось не так, зовсім не так. Світ нахилився, і йому загрожує небезпека впасти зовсім.
  
  Сюзанна і Міа приходять до висновку, який давно вже став зрозумілим Роланду. Якщо вони хочуть вижити в Нью-Йорку, їм треба співпрацювати. У Міа є повний доступ до всіх спогадами Сюзанни, але немає досвіду життя у величезному місті, який, втім, для Сюзанни майже такою ж чужою, як і для Міа.
  
  Сюзанна створює ментальний командний пункт, що нагадує комору Джонеси в «Ловці снів». Звідси вона може управляти емоційною температурою, силою переймів, станом зародка, малого, може змусити його заснути або, навпаки, розбудити. Вона зменшує емоційну температуру до прийнятного рівня, малого занурює в сон, зменшує силу сутичок з дев'яти (десять — вже пологи) до двох. Подальшого зменшення перешкоджає неймовірна біль. Командний пункт трясе від напруги, він загрожує розвалитися, як будинок Ашеров Едгара По.
  
  Сюзанна вперше візуалізує своєї дитини, і здивована, побачивши, що у нього очі Роланда, а не Едді. Перш ніж покинути командний пункт, вона додає до пульта управління мікрофон і намагається з його допомогою поговорити з Едді, але відповіді не отримує.
  
  Її ментальний «Доган» щось більше, ніж просто візуалізація. Всі троє ньюйоркців змінилися, перейшовши з одного світу в інший. Джейк став телепатом, Едді навчився виготовляти предмети-талісмани, зразок ключа, а Сюзанна подумки створює речі, які стають, як справжні. Однак повного контролю у неї немає. Приміром, вона візуалізує мікрофон компанії «Зеніт», але отримує той, що виготовлений «Північним центром позитроники».
  
  В матерії тепер уже червоного мішка, в якому лежить Чорний Тринадцятий, Сюзанна знаходить штучку, яку помітив Едді, будучи в Печері двері: маленьку, вирізану з слонової кістки черепашку, (Матурін, зберігача Променя), з подряпиною у вигляді знака на панцирі.[416] Як і співоча троянда, вона притягує до себе людей. Як ключ, який Джейк знайшов на пустирі, черепашка змушує людей підкорятися тому, хто тримає її в руках. Це кан-тах, один з маленьких богів, термін, що вперше з'явився в «Безнадії». Сюзанна вірить, що різьблена черепашка належить Темної Вежі. У маленькому скверику (парк Кетрін Хепберн), поруч з Хаммаршельд-Плаза-2, Сюзанна знаходить статую черепахи.
  
  Сюзанна використовує черепашку, щоб переконати шведського бізнесмена[417] орендувати для неї номер в готелі «Плаза-Парк-Хайят» і віддати їй пару сотень доларів. Під впливом сігула жінка за реєстраційною стійкою каже: «Скоро прийде Король, Король Очі... Коли прийде Король і Вежа впаде, сей, всі красиві дрібниці, на зразок вашої, зруйнуються. А потім настане темрява і не буде нічого, крім виття Дискордии і криків кан-тоев».[418]
  
  У номері 1919 Міа ховає орисы і Чорний Тринадцятий в сейф. Вона чекає дзвінка, хоча Сюзанна ніяк не може зрозуміти, звідки Міа відомо про існування телефонів. Поки вони чекають, Міа допомогою Стрибка переносить Сюзанну в іншу реальність, щоб вони могли зустрітися лицем до лиця і поговорити. Вперше вони бачать один одного на кріпосній стіні, в галереї Замку над безоднею. Колись він називався замком Дискордня і розташований в глибинах Крайнього світу, «зовсім поруч з тим місцем, де закінчиться ваш похід, ви знайдете Вежу або свою погибель». Сюзанна відчуває, що Вежа дуже близька. Міа говорить Сюзанні, що Червоний Король нарешті помітив Роланда і напевно знищить його до завершення походу. «Я ношу її смерть у своєму животі, і мене це абсолютно не турбує».
  
  З одного боку до замку примикає місто Федик. З іншого — за зовнішньою стіною — безодня, в якій живуть монстри, які намагаються вирватися з її глибин, зовсім як монстри, що живуть у провалля у Луда.
  
  Дитини Міа назве Мордред, ім'я це вона вийняла з пам'яті Сюзанни. Наполовину демон, дитина виросте швидко[419] , як і його тезка з легенди про короля Артура, буде прагнути вбити свого батька. Міа вірить, що Мордред буде втіленням всіх стрільців, які жили на Землі. Сюзанна дивується, коли Міа підтверджує, що батько дитини — Роланд, не Едді.
  
  Ми всі зійдемо з розуму
  
  Божевілля (чи страх зійти з розуму) — постійна тема на сторінках всіх семи томів епопеї «Темна Вежа». Перший справжній божевільний, з яким стикається ка-тет, — ведмідь Шардик, коли великий зберігач Променя. Незабаром вони з'ясовують, що більша частина стародавньої техніки збожеволіла, включаючи депресивно-суїцидального Блейна Моно.
  
  Едді думає, що він сходить з розуму, коли Роланд входить в його розум на борту літака, що летить з Багамських островів. Роланд і Джейк бояться за свою психіку після того, як Роланд створює тимчасової парадокс, вбиваючи Джека Морта, соціопата, який, безумовно, божевільний. Грета Шоу допомагала Джейку «утримати Вежу» його психіки.
  
  Живучи поруч з Темною Вежею протягом тисячі років і намагаючись опанувати її міццю, Червоний Король сходить з розуму. Батько Каллагэн, побачивши око Червоного Короля в Чорному Тринадцятому, вирішив, що Король божевільний. Печера голосів сходить з розуму після лучетрясения.
  
  Сюзанна часто хвилюється за свою психіку, особливо коли Міа перехоплює контроль над тілом. Міа, мати Мордреда і нічия дочка, сходить з розуму під час пологів, ще до того, як розуміє, якого виношувала монстра.
  
  І навіть автор-персонаж Стівен Кінг сумнівається, у здоровому він розумі, коли одним сонячним днем 1977 р. в його будинку з'являються створені ним персонажі.
  
  Міа розповідає Сюзанні історію Серединного світу. Дискордия, або Оувер, згідно з Менні, первинний суп створення, так само відомий, як Прим. З нього піднялися Промені, підтримувані виключно магією, і ця підтримка могла тривати вічно. Однак, коли магія пішла з усього світу, за винятком Вежі, люди прийшли у відчай і замінили магію, підтримуючу Промені, машинами, створеними на основі раціональних науки і техніки, які, однак, мали кінцевий, нехай і дуже великий ресурс. І тепер машини ламалися, а світ розвалювався. «Мейрлин пішов у свою печеру в одному з світів, меч Эльда поступився місце револьверів в іншому, і магія пішла», — говорить Міа. Як Шардик і Блейн Моно, машини повільно сходять з розуму. Руйнівники Червоного Короля лише прискорюють процес, який і так йде безперервно.
  
  Червоний Король обіцяв (можливо, обіцяв тільки собі), що переживе падіння Башти і буде вічно правити виникли хаосом. Міа говорить Сюзанні, що порятунок Вежі не є справжньою метою походу Роланда. Якщо йому вдасться звільнити Руйнівників і вбити Червоного Короля, він тільки сповільнить падіння Башти. Вона хоче, щоб Сюзанна повірила: цілі Роланда не так вже й благородні, тому що він не збирається рятувати все живе.
  
  «Він хоче тільки одного — побачити Вежу. Або, можливо, увійти в неї, піднятися на вершину, його честолюбство може сягати і так далеко. Він мріє стати на галереї і вигукувати імена своїх загиблих друзів і всіх своїх предків, до самого Артура Эльда. Але рятувати? Ні, добра жінка. Якщо Вежу і може щось врятувати, так це повернення магії, а справа твого діна, як ти добре знаєш, свинець».[420]
  
  Міа згадує ієрархію демонів: шість первородних, по одному на Промінь, які правлять іншими істотами, що залишилися на березі існування після відходу Прима: мовцями демонами, примарами, демонами нездоров'я. Кожен первородний демон одночасно чоловік і жінка, тобто демонічних почав теж дванадцять, за числом зберігачів Променів. В іменах їм немає потреби. Вони такі, які є.
  
  Міа намагається довести Сюзанні, що вона — з первородних демонів, але Сюзанна змушує її визнати, що насправді вона не знає, хто вона така і звідки взялася. Роланд здійснив статевий акт з жіночим початком демона-оракула. Його насіння якимось чином зберегли і за допомогою чоловічого початку того ж демона ввели в Сюзанну в розмовляє колі, коли Джейка витягували з Нью-Йорка в Серединний світ.
  
  Міа говорить, що повинна виростити Мордреда, але Сюзанна думає, що бажання Міа бути матір'ю призвело до того, що вона не здатна відрізнити правду від брехні. Детта ставить ключове питання: якщо насіння Роланда потрапило в Сюзанну, чому, коли вони розділилися, вагітна Міа?
  
  Дзвонить телефон повертає їх в Нью-Йорк. Річард Сейр, людина, який заманив Каллагэна в пастку, кличе Міа в «Діксі-Піг». Однак після розмови з Сюзанною в замку, у Міа зародилися сумніви. Вона запитує Сейра, чи виконає він свої обіцянки. Сейр заспокоює Міа, кажучи, що її син — найважливіший немовля, який коли-небудь народжувався на Землі, і нехай дитинство Мордреда буде коротким, вона зможе провести з ним кілька років.
  
  Сейр повідомляє Сюзані, що Едді і Роланд з хвилини на хвилину потраплять у засідку і їх уб'ють. Сюзанна розуміє, що Міа зрадила Едді заради свого монстра: у неї був доступ до пам'яті Сюзанни і вона дізналася поштовий індекс містечка, в яке вирушили Роланд і Едді. «Не дивно, що ти хотіла зняти з мене його кільце! Ти просто не могла допустити, щоб вона торкалася твоїй шкірі, після всього того, що зробила». Міа заганяє Сюзанну в камеру в її розумі, замикає на три засува, чому Одетта згадує перебування у в'язниці в Оксфорді.
  
  * * *
  
  Маленька армія під командуванням Джека Андолини чекає Роланда і Едді, коли вони прибувають в штат Мен. Сейр недооцінює властиву Роланду божественну комбінацію тренованості, спостережливості та інтуїції. Під градом куль Роланд встигає затягнути Едді в стоїть неподалік магазин. Всі їхні речі залишаються на асфальті, за винятком револьверів.[421] Зав'язавшийся бій нагадує Роланду Иерихонский пагорб.
  
  Деякі з бандитів, які беруть участь у сутичці — ті самі люди, яких Едді і Роланд вже вбивали десятьма роками пізніше. Це Ключовий світ, і той, кого вони вбивають, залишаються мертвими. Ці тимчасові парадокси начебто можуть створити подвійні спогади, які виникли у Роланда і Джейка після того, як Роланд вбив Джека Морта, але не створюють. Можливо, причина в тому, що мова не йде про життя члена катета.
  
  Роланд і Едді відводять власника магазину і Джона Каллема, єдиного вцілілого разом з ними покупця, коли відходять у підсобку магазину. Каллем — перший з двох корисних Роланду людей, з якими стрілок зустрічається в магазині, армійський ветеран, беззаперечно виконує всі команди Роланда. Він підпалює підсобку, не дозволяючи атакуючим пройти через будівлю. Тих же, хто з'являється з-за кутів, вбивають Роланд і Едді.
  
  Наближаються сирени відволікають бандитів, дозволяючи Роланду, Едді і Каллему відступити непоміченими. Каллем на своєму моторному човні перевозить їх через озеро. Під час цього переїзду Кінг вперше прямо в тексті[422] говорить про те, що один з членів ка-тету може померти, і це буде або Едді, або Роланд. Едді дає собі слово не пізніше запитати про це Роланда, але «шансу цього так і не отримав, і до того, як питання знову прийшов в голову, між ними прослизнула смерть».
  
  Каллем, він сторожить і ремонтує котеджі ньюйоркців, які приїжджають в штат Мен на літо, запитує Роланда, приходять вони. Так місцеві називають незнайомців, які з'являються в цих краях останні два або три роки. Зазвичай в лахмітті або голі, кажуть на незнайомих мовах. За описом Каллема Роланд впізнає в деяких повільних мутантів. Не всі приходять налаштовані дружелюбно.
  
  Як будь-який хороший сторож, Каллем прекрасно знає, як місцевих жителів, так і літніх гостей. Він розповідає Едді, де зупинилися Тауер і Дипно і погоджується з припущенням Едді, що перші приходять з'явилися тут приблизно в той час, коли Стівен Кінг переїхав на розташований неподалік Бріджтон. Коли вони розлучаються, Роланд дає Каллему рада ненадовго виїхати звідси, щоб Андолини не зміг його знайти.
  
  Для людини, який начебто повинен побоюватися за своє життя, Тауер веде себе безвідповідально: їздить по окрузі і скуповує книжки. Едді так злиться на книгопродавця, що готовий його вбити. Роланд говорить Едді: якщо вже він, Роланд, зміг стриматися і не убив хныкающего, що думає тільки про себе молодого наркомана, якого зустрів багато місяців тому, то і йому, Едді, доведеться взяти себе в руки і пощадити Тауера.
  
  Час на цій стороні біжить швидко. Контракт Тауера з Балазаром спливає менш, ніж через тиждень. Прибувши в котедж номер 19, вони знаходять там одного Дипно. Роланд просить вийшов на пенсію адвоката підготувати акт купівлі-продажу, але Тауер знову передумав, і Дипно каже, що змусити його підписати акт можна буде тільки під тортурами. «Ми переконаємо його», — впевнено заявляє Роланд.
  
  Едді накидається на Тауера, коли той повертається з чергової книжкової експедиції. Роланд не втручається: Едді знає Тауера, як облупленого. Вони обидва — наркомани. Лють Едді в поєднанні зі спокоєм Дипно призводять Тауера в почуття. Він задає Роланду кілька питань на Високому Складі.
  
  Дипно і Едді базікають про дрібниці, поки Роланд і Тауер про щось говорять, вийшовши на вулицю. Коли Едді згадує про те, що він Кооп-Сіті в Брукліні, Дипно каже, що Кооп-Сіті в Бронксі.[423]. Едді відчуває себе розбитим усіма світами і колоною істини, в якій утворилася діра.[424] І по мірі того, як гра підходить до кінця, діра ця стає для нього все більш очевидною.
  
  «Ми падаємо з утроби матері в могилу, з однієї темряви, в іншу, ми майже нічого не пам'ятаємо про першому і нічого не знаємо про другий... ми можемо тільки вірити. Те, що перед лицем цієї простої, але сліпучої таємниці нам вдається зберегти розум, — майже божественне диво. Диво, що ми можемо направити на них потужну інтуїцію своєї уяви і розглядати їх у дзеркалі снів, можемо, нехай несміливо, вкласти руки в отвір, який відкривається в самому центрі істини... все це магія, чи не правда?»
  
  Роланд закриває угоду з Тауером. «Не кожен день мене заважає з лайном людина, яка обіцяє при цьому дати мені мільйони і звільнити від самого важкого каменя, що лежить на серці», — каже Тауер, перш ніж підписати документ, згідно з яким власником пустиря стає ка-тет.
  
  Роланд оперує Едді, витягує кулю з ноги: того поранили під час перестрілки в магазині. Роланд говорить Едді, що біль піднімається від серця до голови і наказує взяти в рот ремінь, щоб прикусити біль.[425]
  
  Тим часом, згадуючи сцени з незліченних вестернів, які він дивився в кіно й по телевізору, Едді пов'язує їх битву з Вовками в Кальє Брін Стерджис з «Чудовою сімкою», навіть думає про акторів, які змогли б зіграти його і Роланда в екранізації їх походу. Це, до речі, одне з улюблених занять фанів на сайтах, присвячених Темної Вежі.
  
  Після операції Тауер пояснює Едді, чому він так високо оцінив свій примірник «Жеребкування». Перше видання книги вийшло малим тиражем, а на суперобкладинці батько Каллагэн названий батьком Коді. Вихідну ціну книги спочатку підняли, потім знизили, тому на більшості екземплярів першого видання на клапані суперобкладинки вирізали ціну. «Наприклад, припустимо, що цей Кінг стане знаменитим або отримає визнання критики? Я розумію, шанси невеликі, але, припустимо, це сталося? Тоді екземпляри першого видання його другого роману виявляться настільки рідкісними, що мій буде коштувати вже не дев'ятсот п'ятдесят доларів, а в десять разів більше.[426]
  
  Едді переконує Роланда поїхати у Бріджтон і побачитися з Кінгом. Він упевнений, що до того часу, коли вони дістануться туди, ка скаже їм, навіщо їм знадобилася ця поїздка. Це останній раз, коли Роланд і Едді бачать Тауера і Дипно. Розставання почалися. „Гра завершується. Я все життя йшов до цього, чекав довгі роки. Кінець наближається. Я це відчуваю. І ти теж?“ — запитує Роланд у Едді. Однак почуття у стрілка двоїсті. „Ти розумієш, після стількох років, коли пошук Вежі став сенсом мого життя, останній залишився крок лякає“.
  
  
  
  Уві сні Сюзанна чує в новинному випуску кілька некрологів. В одному йдеться про Стівена Кінга. Але, оскільки її не було в Печері голосів, коли Роланд показував іншим „Жереб“, це ім'я їй нічого не говорить. Його значущість вона зрозуміє, лише коли вони доберуться до „Синіх небес“.
  
  Вона отримує ментальне послання від Едді, який просить її протриматися день, якщо вона зможе, поки вони з Роландом закінчать всі справи в Мені. Коли Міа впадає в паніку, побачивши натовп у вестибюлі готелю (вона спустилася вниз, щоб поїхати в „Діксі-Піг“), Сюзанна користується можливістю отримати нову інформацію в обмін на співпрацю.
  
  Вони ретируються в жіночий туалет. Впевненість Міа в Сейра руйнується після того, як Детта говорить їй, що Роланд і Едді не загинули, потрапивши в засідку в Мені. Вони знову йдуть Стрибок, на цей раз переносяться в Федик, маленьке містечко біля стін Замку над безоднею. Сюзанна знаходить одну з масок Вовків біля станції Патриції Моно. Сюди Вовки привозили дітей, викрадених в Кальє. Через односторонню двері, розташовану під Замком, вони потрапляли до кордону Тандерклепа, що виходить до Кальє.
  
  Магічні двері працювали у обидві сторони, але „Північний центр позитроники“ не навчився створювати такі ж, їх вироби відкривалися тільки в одну сторону. Деякі технологічні двері вели в тодэшные простору, де мешкали монстри (можливо, такі, як Пек або Воно), зразок щурів, що бігають між стінами будинку. Люди, які потрапляли в такі місця, могли роки блукати там у темряві, але врешті-решт їх хтось знаходив і сжирал. Червоний Король тримав одну таку двері для своїх найлютіших ворогів.
  
  Пам'ятаючи прохання Едді, Сюзанна вмовляє Міа, яка багато століть не могла виговоритися, розповісти їй іншу частину своєї історії, стаючи як би дзеркальним відображенням Шахерезади. Коли Міа прибула в Федик дві тисячі років тому, приблизно в той час, коли виготовили Енді, робота-посильного, в місті ще жевріло життя, але люди або були безплідними, або народжували мутантів. Вона побачила одного здорову дитину і зрозуміла, що її призначення — виносити і виростити такого ж. Потім прийшла Червона смерть, і ті, кого не торкнулася хвороба,[427] покинули Федик на Патриції Моно.
  
  Залишившись в Федике, Міа проводить на самоті багато століть, поки не з'являються люди Червоного Короля, з кривавими дірками в лобі. Потім приходить Уолтер, бос Сейра, який говорить, що Червоний Король може дати їй дитину. У „Догане“ „Доганов“, штаб-квартирі „Північного центру позитроники“, Уолтер зробив Міа смертної. Вона не пам'ятає, як відбувся її перехід з демона в світ плоті. Це була фаустовская угода: вона віддала безсмертя, щоб стати жінкою, здатною виносити дитину, але не зачати його.
  
  Міа вірить, що вона — частина стародавнього пророцтва. „Той, хто стане останнім в роду Эльда, зачне дитину, зробивши інцест, совокупится зі своєю сестрою або дочкою, і ця дитина буде позначено, по червоній п'яті дізнаються його. Саме він зупинить дихання останнього воїна“. Сюзанна нагадує Міа, що вона Роланду не сестра і вже точно не дочка, але Міа запитує, чи розуміє вона значення слова „дін“.
  
  Міа визнає, що була тим оракулом і зустрічалася з Роландом і Джейком до того, як Одетту/Детту витягли з Нью-Йорка. Але не згадує про те, що сім'я Роланда потрапило в матку Сюзанни з її участю. Можливо, не пам'ятає цього, але швидше за все в цьому брав участь інший демон, тому що Міа до того часу стала, за словами Сюзанни, ходячим інкубатором. Немовля передавався в Міа клітина за клітиною, аналогічно переливання крові. Сюзанна призводить Міа в лють своїми нескінченними питаннями, тому Міа повертає їх у жіночий туалет. Сюзанна не змогла протриматися цілий день, але дотягла до сутінків.
  
  
  
  По дорозі до дому Кінга Едді пропонує таке: вони повинні спробувати переконати хрещеного батька Сюзанни, Мозеса Карвера, об'єднати „Тет корпорейшн“ і „Холмс дентал“ в найбагатшу корпорацію в історії людства, використовуючи його знання майбутнього. І одним із завдань цієї нової організації буде боротьба з „Сомброй“ і „Північним центром позитроники“, з тим, щоб не дати їм посилитися і, можливо, врятувати ті Промені, які ще не зруйнувалися. Ця ж компанія зможе прийняти необхідні заходи по захисту троянди.
  
  Під'їжджаючи до Бриджтону, Едді і Роланд відчувають, що наближаються до джерела величезної сили. Кінг являє собою один з уцілілих Променів, які підтримують Вежу. Роза представляє інший. Ось тут стрілки розуміють, що передбачає їх знахідка книги „Жереб“: вони їдуть на зустріч зі своїм творцем.
  
  Зустріч справляє сильне враження як на творця, так і на створення. Роланду стає погано. Кінг думає, що у нього нервовий зрив, і намагається втекти від них. Він дізнається Роланда,[428] а ось Едді не дізнається. „Ви, мабуть, стрілки, якщо ви справжні. — Кінг вдивлявся в Роланда крізь товсті лінзи окулярів. — Стрілки, що шукають Темну Вежу“. Потім він позбавляється почуттів. Кінг, їх бог і творець, не безсмертний. Едді бачить навколо нього темну ауру, такі кольорові німби Ральф бачить в „Безсонні“. Роланд називає її тоданой, мішком смерті. Ка позначила Кінга. Але деякі його історії можуть стати безсмертними.
  
  Троє чоловіків придивляються один до одного. Едді думає, що Кінг досить приємний для бога, але він несе відповідальність за смерть людей, скажімо, його сестри і брата. Зі свого боку, Король боїться, що Роланд прийшов, щоб убити його.[429] „Повір мені, коли я це кажу, — по голосу Роланду відчувалося, що він надає великого значення своїм словам, вбити тебе — останнє, що може прийти мені в голову, сей Кінг“. Він задає Кінгу три питання, які задавав жителям Кал'ї Брін Стерджис, змінивши третій, оскільки тепер він і Едді шукають підтримки, а не пропонують її.
  
  Кінг визнається Едді, що закинув серіал „Темна Вежа“, бо не вважав Роланда хорошим хлопцем. Закинув цей роман, хоча він міг стати його „Володарем кілець“, його „Горменгастом“. „Коли тобі двадцять один, амбіцій у тебе хоч відбавляй. Але знадобилося не так багато часу, щоб зрозуміти — це дуже велике завдання для мого маленького мозку. Занадто... ну, не знаю... непідйомна... А потім я втратив конспект роману“.[430] Він знаходить рукопис у підвалі, в коробці для забракованих ним рукописів.
  
  Кінг каже, що в цій книзі, можливо, найкраща перша фраза з тих, які він написав. Історію він знає до розмови Роланда з людиною в чорному на голгофі.[431] Стрілець сидить, опустивши голову, коли Кінг згадує його зрада Джейка в горах. „Вам немає потреби соромитися, містер Дискейн. Зрештою це я змусив вас це зробити“. Через кілька хвилин він відмовляється від своїх слів. Каже, що Роланд, якого він спробував зобразити за образом і подобою Людини-без-імені Серджіо Леоне, став для нього проблемою. „Коли ви дозволили хлопчику впасти в прірву, це був кульмінаційний момент“.
  
  На слова Роланда: „Ти ж сказав, що змусила мене це зробити“, — Кінг відповідає: „Я збрехав, братику“. Роланд думає, що є інша причина, по якій Кінг перестав писати. Щось заважало йому працювати над цією історією. Можливо, ниці люди, які вкрали конспект.
  
  У спробі отримати важливу інформацію, яка допоможе їм у поході, Роланд гіпнотизує Кінга і допитує про події їх недавнього минулого. Кінг дізнається ім'я Клаудія-і-Інесс Бахман, але не як автора „Чарлі Чу-Чу“. Вона — дружина його псевдоніма, Річарда Бахмана. Буква „і“ між іменами нічого для нього не означає, але Едді знає, що призначення літери — зробити Інесс частиною ка-тету дев'ятнадцяти. Щодо 19 Кінгу відомо тільки одне: прості числа завжди викликали у нього особливий інтерес.[432]
  
  Кінг знає, що Роланд вміє гіпнотизувати людей патроном, танцюючим на руці, але тим не менше впадає в гіпнотичний стан. Каже, що історія Темної Вежі „просто приходить до мене. Вона вривається в мене, це мені подобається, а потім виходить назовні, коли я ворушу пальцями. Ніколи не виходить з голови. Виходить з пупка“. Кінг — не ка, він всього лише контактер, передавальне ланка, і ненавидить дещо з того, що змушує його робити ка, наприклад, описувати смерть Сюзан Дельгадо.
  
  Червоний Король вперше спробував налякати Кінга, коли тому було сім років. Кінга охопила паніка, коли його посадили в сарай після того, як вони з братом спробували втекти з будинку, але Катберт, або Едді, близнюк Катберта, врятував юного Стівена. З того часу його страх перед павуками став асоціюватися з Червоним Королем, якого він називає Повелителем павуків. У наступні роки Владика Дискордии багато разів намагався вбити Кінга або переконати більше не писати. Іноді інші рятували Кінга, іноді він рятувався сам.
  
  Роланд запитує Кінга, чому той перестав писати. Кінг відповідає: „Тому що я не хочу бути Ганом.[433] Я відвернувся від Діса, мені слід точно так само відвернутися від Гана... Мені страшно. Він дивиться на мене. Очей Короля“.
  
  Роланд велить загіпнотизованій автору слухати Пісню Черепахи, крик Ведмедя. А потім сідати за стіл і писати, починаючи з того епізоду, коли Роланд втратив два пальці. Писати він повинен, поки не втомиться, потім може відпочивати, поки знову не почує Пісню Черепахи. Едді пропонує Роланду вселити загіпнотизованій Кінгу, що той повинен кинути пити і курити, але Роланд вважає, що і так „надав дуже сильну дію на його розум, вліз у справи ка“, і на більше просто не вирішується.[434]
  
  Кінг каже їм, що дитина Сюзанни вб'є її, якщо вони не поспіють вчасно, а Чорний Тринадцятий необхідно знищити. Якщо він прокинеться, то стане найнебезпечнішою загрозою у всесвіті. „Неси кулю до подвійної Вежі“, — говорить Кінг.[435] Він ще не написав цю частину історії, тому рада, швидше, не його, а ка.
  
  Він каже Роланду, що йому можна буде відіслати лист, може, навіть маленьку посилку, але лише один раз. І в цьому листі буде ще один ключ, який він відішле Джейку. Роланд виводить Кінга з гіпнотичного трансу, з наказом забути все, але пам'ятати про те, що трапилося на найглибших рівнях своєї підсвідомості.
  
  
  
  Каллагэн, Джейк і Ыш спрямовуються по сліду Міа. У Нью-Йорку вони зустрічають преподобного Ерла Харригана, двійника Хенчека і пастора церкви святого Бога-Бомби. Він каже їм, що Сюзанна, яка зв'язалася з ним через мікрофон „Догана“, сіла у таксі десь півгодини тому. Їм же вона веліла йти в готель. Вони також дізнаються від Харригана, що у вестибюлі хмарочоса, що стоїть на місці пустиря, росте дика троянда, в маленькому садку, розташованому у вестибюлі висотного будинку, огородженій оксамитовими мотузками. Сонячні промені, що падають у величезні вікна, висвітлюють троянду. Багато люди плачуть, коли проходять повз троянди до ліфтів. Близько садка табличка з написом: „ВІД „ТЕТ КОРПОРЕЙШН“ В ЧЕСТЬ СІМ'Ї ПРОМЕНЯ І В ПАМ'ЯТЬ ПРО ГИЛЕАДЕ“.
  
  На реєстраційній стійці готелю, в якому зупинилася Сюзанна (він в окрузі єдиний, так що помилитися неможливо), Джейку дають лист, який послав Кінг, вийшовши з гіпнотичного трансу. На конверті два рядки, то написані каліграфічним почерком, то надруковані. „Джейку Чеймберзу. Це правда“. Остання фраза — назва твору Джейка. В конверті, крім листка паперу, лежить пластиковий прямокутник — магнітний ключ готелю „Плаза-Парк“.
  
  Джейк і Каллагэн розуміють, що Чорний Тринадцятий все ще в номері Сюзанни, і люди Червоного Короля прийдуть за ним, як тільки побачать, що Міа прийшла без магічного кристалу. „Я думав, що назавжди позбувся від нього“, — говорить Каллагэн. „Іноді вони повертаються“,[436] — відповідає Джейк, знизавши плечима. Магнітний ключ допомагає їм потрапити в кімнату Міа, щодо номери у них немає ні найменших сумнівів, і Джейк вгадує комбінацію, відкриває замок сейфа. Він озброюється орисами, кидати які навчився в Кальє. Чорний Тринадцятий намагається змусити Каллагэна вбити Джейка. Джейк, Каллагэн, Ыш і покоївка заспокоюють його ім'ям Господа. Їх перемога відроджує віру Каллагэна і надихає на майбутні подвиги.
  
  Каллагэн краде чайові покоївки, і на таксі вони їдуть до будівлі, в якому найнадійніша камера зберігання — до „подвійний Вежі“. Вони купують досить жетонів, щоб запроторити Чорний Тринадцятий в клітинку підвальній камери зберігання у Всесвітньому торговому центрі[437] на гранично довгий термін: три роки. Джейк жартує, що Чорний Тринадцятий „буде лежати там в цілості й схоронності, якщо будівля не впаде і не поховає під собою“. „А якщо таке трапиться... — розмірковує Каллагэн. — Кришталеву кулю під ста десятьма поверхами бетону і сталі? Навіть куля, якому підвладна будь-яка магія? Думаю, при такому розкладі від нього нічого не залишиться“.
  
  Каллагэн тривожиться з-за того, що їх вороги в „Діксі-Піг“ зможуть отримати інформацію про місцезнаходження кришталевої кулі з їх пам'яті. І додає, що їх не повинні захопити живими. Обидва — і Джейк, і Каллагэн — впевнені, що помруть в цю ніч. Каллагэн причащає Джейка, перш ніж вони входять в ресторан.
  
  Джейк пропонує загальний план атаки. Як і людина, який навчав його, він знає, що потрібно залишити місце для імпровізації. Він дає Каллагэну батьківський „ругер“, сам же готується кидати орисы, але Ыш знаходить іншу зброю, яка допоможе їм в „Діксі-Піг“: вирізану з слонової кістки черепашку, талісман, який Сюзанна залишила в зливової канаві, коли Міа відволіклася.
  
  
  
  Вдала транспортна пробка, винуватцем якої виявився автобус (іншими словами, подія, зрежисоване ка), змушує таксиста висадити Міа за квартал від „Діксі-Піг“. На тротуарі сидить вуличний співак, виконуючий пісню, яка починалася зі слів: „Юнаки бідного життя сповнена печалі...“ Ця пісня асоціюється у Сюзанни з періодом її соціальної активності, і вона сама співала цю пісню, замінивши юнака дівчиною, жителям Кал'ї. Після всього того, що їй довелося пережити з Роландом, вона знає, що пісня ця лунає тут не випадково. Міа, без участі Сюзанни, пропонує вуличного співака п'ятдесят доларів за ще одне виконання цієї пісні. Пісня переносить Сюзанну, а разом з нею і Міа у Оксфорд, штат Міссісіпі, до спогадів Одетти, і Міа відчуває ті надію і любов, які відчувала тодішня молодь.
  
  Міа розуміє, як сильно її обдурили, коли говорить Сюзанні, що хоче поглянути на її матір. Сюзанна показує їй буденний епізод: вона повертається додому, де чекає мати її з щойно спеченої імбирною пряники. З цього моменту Міа розуміє, яким може бути материнство, якщо ніхто не встає між матір'ю і дитиною. „Я погодилася стати смертної, проте я, здається, втратила багато з того, що є привабливим в такому короткому житті, чи не так?“ („Краткосрочники“ — так безсмертні називають смертних, цей термін використовують лисі доктора „Безсоння“ і примари в „Королівському госпіталі“. Істота в „Воно“ також говорить про коротких життях смертних).
  
  У той період, коли Міа відволікається, Сюзанна кидає різьблену черепашку в зливну канаву, сподіваючись на те, що з допомогою ка вона потрапить до ка-тету. Детта, інший демон Сюзанни, з'являється з глибин свідомості з пропозицією, що вони можуть використовувати материнський інстинкт Міа з тим, щоб перетворити її в союзницю.
  
  Спроби Сюзанни утримати сутички під контролем приводять до логічного фіналу: до перевантаження системи. У „Догане“ вона переводить тумблер стану малого з положення „СОН“ в положення „НЕСПАННЯ“, але цього недостатньо. Доводиться збільшувати інтенсивність перейм, тобто ініціювати Міа пологи.
  
  В „Діксі-Піг“ їх вітає запах смаженого м'яса. Ресторан повний нижчих чоловіків і жінок і вампірів. Сейр теж там, з діркою в лобі він виглядає так, немов у нього вистрілили з близької відстані. Кров пульсує в рані, але ніколи не випливає з неї. Він зустрічає поява Міа оплесками, і решта приєднуються до нього, гукаючи: „Хайл, Міа!“ і „Хайл, Мати!“ Дивні жуки виповзають з-під одного з столів, вітаючи її на своєму жучьем мовою, який Міа чує в голові.
  
  Детта на мить перехоплює контроль над тілом і здирає маску з однієї з нижчих жінок. Під нею — червона морда криси з жовтими зубами, що ростуть на поверхні щік. Детта намагається зберегти контроль, але Міа сильніше, і заганяє її в глибини свідомості.
  
  Сейр принижує Міа перед своїми підлеглими, змушуючи лизати йому туфлі.[438] „Ти була прекрасною берегинею... але потрібно також пам'ятати, що виношувала дитину подружка Роланда з Гилеада (тобто Сюзанна)“.
  
  У цей момент невідомо звідки взявся порив вітру загортає край гобелена. За ним вона бачить дюжину чоловіків і жінок, особи яких перекосилися і зсохлися від віку і злоби. Хто вони — незрозуміло, але точно не люди. Сюзанна пропонує називати їх гібриди. А на столі, навколо якого вони сидять, стоїть електрична жаровня з обертовим рожном, на якому підсмажується тільце людського немовляти. Як з'ясовується, цей ресторан спеціалізується на смаженої человечине. Але Міа вже тягнуть з обіднього залу на кухню ресторану — двійник кухні в замку Дискордия, де Міа годувалася у своїх снах.
  
  На короткий час Міа переносить Сюзанну на фортечну стіну.[439] Міа нарешті погоджується з тим, що її обманювали з самого початку. Її прозріння схоже прозріння Гарольда Емері Лаудера в „Протистоянні“, усвідомлює, що Флегг обдурив його. Вона благає Сюзанну допомогти їй втекти з малим, навіть якщо перед нею буде одна двері — в тодэшную темряву. Блукати в темряві разом з сином краще, ніж розлучитися з ним. „А якщо шляху до свободи не буде, — продовжила Міа, — убий нас“.
  
  У двері, що веде з Нью-Йорка в Федик, Сюзанна чує пароль, але знає, що це слово, вимовлене чужою мовою, їй ніколи не вимовити. Але Міа обіцяє її навчити вимовляти якщо не це слово, то інше, яке теж може відкрити двері. У „Догане“ Федика їх проводять у величезний зал, заставлений ліжками. На одній з них лежить Міа. А в проході копошаться жуки, яких Сюзанна вже бачила в „Діксі-Піг“. Ті самі лікарі, яких використовували Смиренні сестри Элурии для лікування своїх пацієнтів.
  
  Сюзанну укладають на сусідню ліжко. Їх голови з'єднують якимось пристроєм, схоже, запозиченим із серіалу „Стар трек“. Зв'язок ця необхідна, щоб передати останні клітини немовляти Міа, щоб вона змогла народити його. Після пологів як Сюзанна, так і Міа стають непотрібними. Сюзанні, схоже, судилося з'явитися в меню „Діксі-Піг“. Вона кричить від болю і передає Міа останні клітини немовляти, щоб він міг нарешті народитися. Після чого видає крик полегшення і жалю, крик, що нагадує пісню. „І на крилах пісні Мордред Дискейн, син Роланда (і ще одного, про, ви можете сказати, Дискордия), увійшов в цей світ“.
  
  
  
  На цьому історія закінчується. У книзі, правда, є ще коду: щоденник Стівена Кінга, який починається через три дні після зустрічі з Роландом і Едді, а обривається менш ніж через три тижні після народження Мордреда.
  
  Кінг фіксує процес повернення до роботи над епопеєю „Темна Вежа“, публікацію окремих оповідань, які складаються в „Стрілка“. Через дев'ять років після візиту Роланда і Едді він вирішує, що Роланду потрібні друзі, і береться за „Витяг трьох“. „Мені тепер здається, що багато раніше написані мною твори, особливо „Воно“, служили розминкою перед цією історією“. Він вирішує, що вийшла хороша книга, але „в чому можна сказати, що я її зовсім не писав — вона просто вилилася з мене... вітер дме, колиска гойдається, і іноді мені здається, що мого в цій книзі нічого немає, і ніякий я не письменник, а всього лише гребаной секретар Роланда з Гилеада“.
  
  Через Два роки він кидає пити, ще через пару років отримує на день народження дюжини троянд і чує голос, який говорить йому, що пора сідати за „Безплідні землі“. „Написав величезну книгу без накладок та непорозумінь. На всю рукопис зустрілися лише кілька дрібних неточностей“. Його турбує вагітність Сюзанни, але він заспокоює себе тим, що впритул займеться цією вагітністю ще через одну-дві книги. Він знає, що фани піднімуть виття за кінцівки, обрізаної по живому. Йому здається, що „Безплідні землі“ — найвища точка його „вигаданої життя“. Він вважає цю книгу навіть краще „Протистояння“.
  
  Він отримує листа від сімдесятишестирічній жінки, хворої на рак, яка запитує, як закінчиться епопея. І почуває себе повним лайном“, тому що він не може їй відповісти. „І про те, що знаходиться всередині цієї чортової Вежі, я знаю не більше... Ыша!.. Вітер дме, і історія рухається. Потім вітер стихає, і мені залишається тільки чекати, також, як і вам... Вони думають, що я командую парадом, вони всі, починаючи від самого розумного критика до останнього читача, ледь складывающего склади в слова. І марно. Тому що керую не я“.
  
  Коду веде читачів далі, до роботи над „Чаклуном і кристалом“, розповідає про частих суперечках Кінга з його дружиною щодо небезпеки прогулянок по вузьких шосе, що проходять поруч з їх будинком біля озера. Він радіє появі Флегга і розмірковує над тим, чи буде той Уолтером давнім найлютішим ворогом Роланда. „Тепер я бачу, що всі мої історії, написані раніше, пов'язані в більшій чи меншій мірі з цією історією. І ви знаєте, не думаю, що це проблема. Коли я пишу цю історію, у мене таке відчуття, ніби я повертаюся додому“.
  
  І при цьому він відчуває небезпеку. Ніби якась руйнівна сила знає, що він найбільш вразливий, коли пише цю історію. Він тривожиться, що може померти від серцевого нападу прямо за столом, і не хоче залишити цю роботу незакінченою.[440] „Темна Вежа“ — моя uber-історія, двох думок тут бути не може».
  
  Він бачить вплив епопеї на інші книги. У середині 1999 р., закінчивши роботу над «Чаклуном і кристалом», але ще не приступивши до наступній книзі, він все частіше марить про дитинку Мордреде, Дискордии і 19 червня 1999 р. Він і Тэбби продовжують сперечатися про його прогулянковому маршруті. Коду закінчується заміткою, вирізаної з «Портленд санді телеграм», в якій повідомляється про те, що 19 червня 1999 року Кінга збив автомобіль, і від отриманих травм він помер у лікарні.[441]
  
  І раніше в книзі персонажі зустрічалися з її автором, але в «Темній Вежі» вперше піднято питання про те, а що станеться з персонажами, якщо їх творець помре, перш ніж вони дістануться до кінця своєї історії.
  
  Коли Кінг у 1994 р. сказав, що в загальних рисах знає зміст наступних книг, у приватному листуванні він згадав, що збирається влаштувати своєму вигаданому двійникові автомобільну аварію, але далеко не з настільки серйозними наслідками, в яку він кількома роками потому потрапив сам.[442] Дійсність, яка часто перевершує будь-яку вигадку, показала себе у всій красі і забезпечила Кінга матеріалом, що зробив помітний вплив на головну книгу його життя.
  
  Всі знають, що їх чекає смерть. У всіх є робота, яку вони хочуть завершити до того, як досягнуть кінця стежки. Вводячи себе і те, що трапилося з ним в епопею, Кінг показує, наскільки важливе значення він надавав завершення походу Роланда.
  
  
  
  РОЗДІЛ 8
  
  Темна Вежа
  
  (Повернення)
  
  «Моя мета... мета ка-тета — Темна Вежа. Вона врятує не тільки світ, в якому ми перебуваємо, не тільки всесвіт, але всі всесвіти. Все існуюче».
  
  (ТБ-5)[443]
  
  «Ми говоримо про вічність, Роланд».
  
  (ТБ-6)
  
  «Темна Вежа» починається там, де закінчується «Пісня Сюзанни». Батько Каллагэн, Джейк і Ыш на вулиці біля дверей «Діксі-Піг» готові увійти й почати свій останній бій. Озброєні вони пістолетом батька Джейка, орисами Сюзанни і черепашкою з слонової кістки, яку залишила їм Сюзанна в зливової канаві. Батько Каллагэн знає, що Джейк повинен вижити, а от його роль в цій історії практично завершена.
  
  Опинившись в ресторані, обидва відчувають, тут тільки що відбулася якась хвилююча подія. Вороги значно перевершують їх числом, але черепашка зрівнює шанси, зачаровуючи більшість тих, хто знаходиться в обідньому залі, за винятком чорних жуків, які копошаться під столами, маленьких докторів (відомих так само, як блохи Праотців), з якими Роланд зіткнувся в Элурии. Їх присутність в таких кількостях вказує на те, що Праотці, вампіри першого типу, десь поруч. Ыш вбиває кількох, інші швидко ретируються під столи. Каллагэн розмірковує про те, що призначення Ыша — знищувати таких ось паразитів.
  
  Едді і Роланд, віднесені з Мена хвилею Променя, стають свідками зіткнення, зайнявши вигідну позицію під стелею. Обидва знають, яким буде результат. Роланд підтримує рішення Каллагэна пожертвувати собою з тим, щоб Джейк зміг пройти далі. Стрілок «пікірує» в розум Каллагэна, щоб звернутися до Джейка, сказати йому, що він повинен залишити священика і поспішати до Сюзанні. Бачачи небажання хлопчика підкоритися, Роланд думає: «Мені слід було краще познайомити його зі зрадою. Але, бачать боги, я зробив все, що міг». І тут Едді, знову ж таки через батька Каллагэна, каже, що вампіри вб'ють і з'їдять Ыша першим. Ось ця загроза виявляється куди дієвіше наказів Роланда.
  
  Сигул безсилий проти вампірів першого типу, які з'являються з маленького залу, але тепер діє віра Каллагэна. Він не відступає перед обличчям ЗЛА, коли вампіри, як раніше Барлоу, пропонують йому відкинути хрест. «Мені немає потреби відчувати свою віру, зустрічаючись з такою тварюкою, як ти, сей... І я ніколи, ні за яких обставин не викину такого давнього друга», — він прибирає хрест під сорочку, але сила Бога і Білизни настільки великі в ньому, що Каллагэн починає ними світитися. Він отримує другий шанс, щоб виправити помилку, допущену в минулому житті, аналогічно тому, як і Роланду багаторазово даються спроби довести свій похід до кінця належним чином.
  
  Страх перед Сейром, який підпорядковується тільки Уолтеру, а той — безпосередньо Червоному Королю, виводить із заціпеніння тахинов і нижчих людей. Вони вибивають черепашку з руки Каллагэна. Ударившись про червоний килим, вона відскакує під один із столів «з того моменту остаточно покидає цю історію».[444] Нижчі люди і тахины повністю звільняються від чар черепашки. Каллагэн намагається зупинити їх іменем Божим, але слуги Червоного Короля Йому не підвладні. Вони накидаються на Каллагэна, і хтось кусає його в шию. Запах крові перемагає страх вампірів першого типу перед хрестом, притягує до священика.
  
  Бог, або ка, відповідають на заклик Каллагэна дати йому сили. Він пристрілює нижчого чоловіка і тахіна, задавшись питанням, а став він після цього стрільцем. Перш ніж Праотці встигають встромити в нього зуби, Каллагэн направляє «ругер» на себе, приставляє до шиї під підборіддям. Він салютує Роланду, який відповідає йому тим же, кажучи: «Хайл, стрілець!» Натискає на спусковий гачок і вмирає, задоволений тим, що виконав свій борг, вчиняє самогубство другий раз в житті, не відчуваючи ніякого морального конфлікту.
  
  
  
  Хвиля Променя (не хвиля, а цунамі), яка називається авен кел, наздоганяє Едді і Роланда в автомобілі Каллема, коли вони їдуть до Тэтлбек-лейн в Лоувелле, звивистій дорозі, прокладеній на березі озера Кезар.[445] На Тэтлбек-лейн приходять бачать особливо часто. Промінь хоче говорити з ними, і як учив Роланда його мудрий наставник: «Якщо він заговорить, тобі краще слухати».
  
  Їх тіла якийсь час плавають в автомобілі, а потім хвиля переносить душі стрільців у Федик, де вони зависають над Сюзанною і Міа. Сюзанна бачить їх, голих і оточених сміттям, якого вистачало в автомобілі Каллема, і каже: «Чеззет». Слово це Роланд знає, воно з пісні, яку наспівувала йому мати. Воно означає «дев'ятнадцять», містичне число, з якими вони постійно стикаються після того, як покинули Смарагдовий палац. Хвиля переносить їх в «Діксі-Піг», а вже потім повертає в автомобіль Каллема. І вони відчувають смерть Каллагэна.
  
  Роланд розраховує знайти на Тэтлбек-лейн магічну двері. Але перш ніж покинути цей світ і відправитися рятувати Сюзанну, Едді хоче взяти все необхідне для того, щоб акт купівлі-продажу, згідно з яким вони стали власниками пустиря (документ, який зусиллями спритних адвокатів може бути визнаний недійсним), потрапив до хрещеному батькові Одетти, Мозесу Карверу. Час, відпущений Сюзанні, закінчується, але порятунок Вежі — понад усе. Роланду дуже подобається, що на купчої, можливо, самому головному документі в історії світу, зверху тягнеться безглузда напис «СТРАШЕННО ВАЖЛИВІ СПРАВИ НА СЬОГОДНІ» і зображено смішний бобер.
  
  Їм потрібна людина, крім Эрона Дипно, який стане посередником між ними і Мозесом Карвером, оскільки Ерон надто мало знає про історію ка-тету, щоб встояти перед вимогами Тауера забути про все, як про поганий сон. Єдина людина в цій частині світу, якого вони знають, — Джон Каллем, але його вони настійно попросили виїхати з міста, поки все не заспокоїться. Роланд вірить, оскільки він їм потрібен, ка подбає про те, щоб Каллем ще не встиг виїхати з дому. Едді з ним сперечається, резонно стверджуючи, що в історії дрібний персонаж, начебто Каллема, ніколи не встає з лавки запасних, щоб принести перемогу. Такий варіант не потягне на реалістичний. Роланд відповідає: «А ось у житті, я впевнений, таке трапляється часто-густо».
  
  Віра Роланда в ка не марна. Каллем знімає трубку, коли чує голос Едді на автовідповідачі, і погоджується зустрітися з ними на Тэтлбек-лейн. По дорозі вони проїжджають повз істоти, яке Роланд називає дитям Родеріка.[446] Це мандрівний народ, бедуїни, що кочують по різних світах, проте до того, як світ зрушив, вони шанували Артура Эльдского та його нащадків. Тепер вони — наймана сила в Девар-Тоі, де утримують Руйнівників. Їх мутації, на думку Пимли Прентісса, викликані тим, що вони забрідали занадто близько до червоного заграві на південно-сході.
  
  Роланд показує мутанту хрестик тітоньки Таліти, щоб той остаточно упевнився, з ким має справу. В обмін на назву міста, розташованого біля стін замку Дискордия, куди відвезли Сюзанну, Роланд звільняє мутанта від його страждань. По завершенні цього інциденту Едді розмірковує над поведінкою стрілка і вперше думає про нього, як про батька.
  
  Роланд потішений. Після порятунку Сюзанни вони можуть прямо попрямувати до Вежі. «Ніколи я не був так близький до неї, Я чую шепіт всіх моїх друзів пішли і їх спочилих отців. І шепочуть вони про близькість Вежі».
  
  
  
  Лежачи на лікарняному ліжку, Сюзанна холоднокровно оцінює ситуацію. Ворогів — одинадцять, включаючи Сейра і доктора-людини, чий пістолет вона, за її розумінням, може вкрасти. Її зв'язок з Міа зменшується, родові сутички пішли, але вона продовжує кричати, щоб дезорієнтувати противника. Коли зв'язок із Міа остаточно обривається, у неї таке відчуття, ніби вона втратила сестру. Одного погляду на Міа вистачає, щоб зрозуміти: реалізувавши головну мету свого існування, народивши дитину, вона зійшла з розуму.
  
  Крихта Мордред спочатку здається абсолютно нормальним немовлям, хіба що народився з усіма зубами і стоять пенісом. На лівій п'ятці у нього криваве родима пляма Эльда, яке стає червоною міткою на черевці павука-монстра. У нього перетворюється людське немовля, поки смокче груди Міа. На спині утворюється білий наріст з крихітним, деформованим дитячим обличчям і синіми очима. Згідно з легендою, у кожного зберігача Променя був додатковий мозок поза голови. Ймовірно, цей міф породили сенсорні блоки, обертові пристрої, які забезпечували зв'язок з навколишнім світом, але у Мордреда, схоже, дійсно два мозку.
  
  Сюзанна так вражена цією трансформацією, що упускає шанс застрелити і Міа, і Мордреда. Здивований навіть Сейр. Міа вмирає, розхвалюючи свого немовляти, який жадібно п'є її кров. Сюзанна виходить з трансу, вистачає пістолет лікаря і вбиває всіх, хто був у лазареті, подумки завдяки Роланда за те, що той показав їй, як перетворюватися в машину вбивств. Коли Сейр намагається здатися, Сюзанна посилає в нього дві кулі, по одній за Каллагэна і за Міа.
  
  Вона спотикається об лежить на підлозі тіло, а тому тільки ранить Мордреда своїм останнім патроном, відстрілює павуку одну з лапок. Коли Мордред знаходить людську форму, у нього з'являється незагоєна рана на боці. І перед тим як павук тікає, Сюзанна чує у себе в голові його несамовитий крик: «Я відплачу тобі за це! Мій батько і я тобі за це відплатимо!»
  
  Єдине розумне істота, що залишився в «Догане» — Найджел, робот, «Помічник по дому», як значилося під серійним номером. У запалі бою Сюзан вибила йому яскраво-сині очі, точно так само, як Едді вибив очі Енді, роботу-посильному, а тепер наказує йому віднести її до дверей з Нью-Йорка, де чекає Джейка.
  
  Посудомийник на кухні «Діксі-Піг», юнак з околиць Луда, попереджає Джейка про «пастку розуму». Ыш, слідуючи по запаху Сюзанни, біжить довгим коридором, на стінах якого розвішані туристичні постери. Жителі Серединного світу використовували односторонні двері, щоб відвідувати Землю, такі туристи в часі.[447]
  
  Коли Джейк намагається доторкнутися до розуму Сюзанни, він розуміє, що відкрив свій мозок для, як він помилково припускає, пастки розуму. Щоб звільнитися від всіх думок, він голосно співає «Лев сьогодні спить». Справжня пастка розуму вхоплює ці образи і створює джунглі, в яких бродять динозаври з фільму «Загублений континент». Цей фільм Джейк дивився зовсім маленьким. Хоча це всього лише ментальні проекції, динозаври цілком реальні для того, щоб його вбити.
  
  Щоб проскочити пастку, Джейк обмінюється з розумом Ышем.[448] Ыш насилу управляється з тілом Джейка, але все-таки проносить на руках вуханя-путаника повз голографічного проектора. Вони знову обмінюються розумом, і тут їх наздоганяє погоня з «Діксі-Піг». Але тахинам і «нижчих людей» ще потрібно подолати пастку розуму, тому Джейк збільшує відстань між ними і переслідувачами.
  
  Нехай і виснажений до краю, він першим добирається до дверей і готується до бою, але Сюзанна чує його і передає йому пароль. А от своїм підручним Сейр пароля не сказав, тому вони відчинити двері не можуть. Ка-тет Роланда починає збиратися знову.
  
  
  
  Роланд і Едді зустрічаються з Каллемом на Тэтлбек-лейн, де Кінг згодом придбає будинок 19, який називається «Кара-Реготуха».[449] Вони розповідають йому більшу частину своєї історії, починаючи з того моменту, як Роланд проник в розум Едді, коли той летів в літаку з Нассау. Каллем вірить у важливість їхньої місії і відчуває, що їх діло праве.
  
  Каллем і Дипно повинні переконати Мозеса Карвера, поділившись з ним секретом, яким Сюзанна поділилася з Едді, що його хрещениця жива. Роланд перетворює хрестик тітоньки Таліти в магічне записуючий пристрій, здатне передати голос Сюзанни. Вони хочуть, щоб Карвер створив гігантську корпорацію, яка буде захищати троянду, оберігати Стівена Кінга і при кожному зручному випадку вставляти палиці в колеса «Сомбре» і «Північного центру позитроники».
  
  Едді призначає Каллема віце-президентом корпорації, хоча цей титул і не справляє особливого враження на сторожа. Він жартівливо називає свою нову команду Трьома старими козлами, Трьома беззубими мушкетерами, Старими пердунами Апокаліпсису. «У мене таке відчуття, що ви пропонуєте мені ключі від величезного вантажівки. Хто ж відмовиться завести його, рушити з місця і подивитися, що з цього вийде?»
  
  Перш ніж вони розлучаються, Каллем віддає стрільцям їх спорядження, яке підібрав біля магазину. Едді і Роланд їдуть до озера, а насувається гроза вказує на те, що двері скоро закриється. Приходять, в більшості своїй мутанти, сотнями бродять в навколишніх лісах. У цій частині Мена перегородки між світами сильно потоншало його. Двері, одна з древніх магічних дверей, що залишилися після відходу Прима, може перенести їх куди завгодно, у будь-де і коли.
  
  Роланд і Едді переносяться в Нью-Йорк, в підземний тунель у двері між Нью-Йорком і Федиком, і в короткій сутичці вбивають всіх переслідувачів Джейка. Вони відкривають двері і ка-тет возз'єднується, вперше після битви з Вовками. Едді й Сюзанна укладають один одного в обійми. Також, як і Роланд з Джейком, які вперше сприймають один одного, як гордий батько і син.
  
  Ка-тет впевнений, що предмети, які вони знаходять, зокрема, різьблені черепашка, вказують на те, що Кінг знову працює над епопеєю. Сюзанна вже збирається згадати про те, що їй снилася смерть Кінга, але Найджел, який читає «Мертву зону», відволікає її. Його вражаюча бібліотека включає класику, вестерни і повне зібрання творів Стівена Кінга, до роману «Серця в Атлантиді», опублікованого в 1999 р., за винятком книг епопеї «Темна Вежа», про яку він, за його словами, нічого не знає. Судячи з того, що Найджел раптом починає запинатися, Сюзанна розуміє, що він бреше. Едді пропонує взяти книги Кінга з собою, але Роланд не погоджується, побоюючись, що їх зміст може змусити їх прийняти неправильне рішення.
  
  Мордред стежить за ка-тетом з підземного центру управління. Якась частина Мордреда хоче, щоб його запросили приєднатися до них, але він ніколи не зможе визнати Роланда своїм діном, тому назавжди залишиться стороннім, ізгоєм, вовком-одинаком.
  
  Рендалл Флегг, він же Уолтер о ' Дім, прибуває після того, як Найджел (він приносив Мордреду їжу) відключається: позначилися пошкодження, завдані кулями Сюзанни. Як нижчі люди, які охороняють Руйнівників, для відображення ментальної атаки Уолтер надів капюшон з вплетеною в нього металевою сіткою-екраном, який він запозичив у якомусь занедбаному будинку в містечку Френч-Лэндинг, штат Вісконсін. Такі капюшони Чарлз Бернсайд одягав на потенційних Руйнівників, щоб нейтралізувати їх психічну силу в момент похи просвітництва. Уолтер, можливо, допустив фатальну помилку, поклавшись на капюшон. Мордред виглядає немовлям, ось Уолтер і недооцінює його.[450]
  
  Тепер мета у Уолтера та ж, що і Роланда, — дістатися до Темної Вежі і подивитися, чи займає хто кімнату на вершині. Якщо Червоний Король замкнений у Темній Вежі, увійти в неї можуть лише двоє: Роланд і Мордред. Уолтер має намір використовувати Мордреда з тим, щоб отримати доступ до Вежу і стати Богом за Все, якщо, звичайно, він встигне дістатися туди вчасно. До фатального інциденту з Кінгом залишається п'ять днів, з часу Крайнього світу. Коли Кінг помре, його Промінь зруйнується і Вежа впаде.
  
  Мордред долає жалюгідні захисні редути Уолтера і вичерпує з його мозку всю необхідну інформацію. Він паралізує старого чаклуна і трансформується в павука, щоб поїсти. Змушує Уолтера вирвати очі і мову, перш ніж зжирає його.[451] Наїдається від пуза. До такої міри, що ледь пригнічує бажання вирвати.
  
  Читачі можуть відчути розчарування від такої швидкої і жалюгідною смерті легендарного лиходія, якому за сотні років вдавалося перехитрити багато найвидатніші уми, нехай він так і не міг досягти поставлених цілей. Він зазнав невдачі у Дилейне, в Лас-Вегасі, в Серединному світі. Роланд бачить своїми очима, як його давній ворог нарешті розплачується за довгий список своїх гріхів. Однак, можливо, це нормально, що Уолтер, подібно докторові Франкенштейном, гине від лап істоти, до створення якого він причетний: Мордреда, нездорового потомства Роланда. Завдяки смерті Уолтера стає безглуздим його ж древнє пророцтво: щоб дістатися до Башти, Роланд має вбити Незнайомця-поза-Часу. Можливо, це пряма вказівка на те, що і на цей раз спроба Роланда розірвати нескінченний кільце свого існування виявиться невдалою.
  
  Мордред йде по сліду Уолтера і знаходить запах ка-тету. Він би з радістю напав на стрільців, але тверезо оцінює свої сили. Мордред в будь-якій формі вразливий для їх куль, тому вважає за краще вичікувати і просто слідувати за ними. Наступний пункт призначення ка-тета — Тандерклеп. Завдання — припинити роботу Руйнівників, вбити їх або зупинити. Роланд впевнений, що Мордред хоче звільнити Червоного Короля з Темної Вежі і вбити того, хто живе на самому її верху.
  
  Ыш по запаху Волков знаходить портал Тандерклеп, технологічну двері, яка ось-ось зламається. Жахливий напад блювоти, викликаний у всіх проходом через ці двері, пояснює, чому в Калью посилали роботів. Ні одна жива істота не висловить бажання пройти через ці двері другий раз.
  
  Троє тимчасово пішли в самоволку Руйнівників зустрічають їх на залізничній станції «Тандерклеп». Літній чоловік, Тед Бротигэн з роману «Серця в Атлантиді» (цю книгу трохи раніше ка-тет бачив на полиці Найджела), помилково приймає Джейка за Боббі Гарфілда. Його супутники молодші: Дінки Эрншоу, е-мейловый вбивця з повісті «Усе гранично», і юнак, якого звуть Стенлі. У ньому Роланд дізнається Шими[452] з Меджиса, тобто віком він такий же давній, як і стрілок.
  
  Шими звинувачує себе за смерть Сюзан Дельгадо, але Роланд відпускає йому гріхи, покладаючи провину на Риа і на себе. «Твоєї провини в цьому немає, Шими». Роланд говорить Шими, що він і його друзі завжди знали, що той — особливий.
  
  У Тандерклепе панує постійний морок, це результат одного з безумств Червоного Короля. Стенлі, якому допомагають інші, переміщує всю компанію високо на схил гори, у восьми милях від станції. З цього місця ка-тет бачить залиту штучним сонячним світлом в'язницю, яка з боку більш схожа на кампус, студентське містечко. Гуртожитки розташовані поруч з містечком, Бротигэн називає його Плизантвиль, тільки вулиці впираються в пустелю, нагадуючи трансформований містечко в «Регулятори». Територію охороняють шість веж і потрійний паркан. Даний назва поселення — Алгул Сьєнто, так називають його тахины, або «Сині небеса».
  
  В поселенні живуть більше трьохсот Руйнівників, в більшості своїй не пристосовані до звичайного життя люди, яким потрібно зовсім небагато для щастя: хороша їжа, кіно і псевдосекс. Об'єднавшись, вони, завдяки своїм надприродним здібностям, змогли б без праці впоратися зі своїми тюремниками, але у них немає причин прагнути до втечі. Багато хто навіть не знають, що вони роблять, а от Тед знає. Він запитує Роланда, годували їх дітьми, яких Зелені плащі привозили з Прикордоння. Роланд не підтверджує підозр Теда. Не хоче, щоб Тед їла поїдом себе.
  
  Пимли (раніше Пол) Прентісс і тахін по імені Фінлі, з яким Енді зв'язувався з «Догана», розташованого поруч з Кальей, керують Девар-Тоі. Прентісс, раніше він працював у в'язниці в Аттиці, жалісливий тюремник, який добре ставиться до своїх підопічних і навіть кличе їх по іменах. Дивно, що саме він керує процесом знищення світу. Релігійна людина, він вірить, що їхні робота в Девар-Тоі бажана як Богу, так і Червоному Королю. Він і Фінлі — прямо-таки державні службовці Серединного світу. Після роботи вони разом випивають і з усіх сил намагаються не думати про те, чим займаються.
  
  Майбутнє невизначене, тому що Руйнівники близькі до завершення дорученої їм справи. Промінь Ведмідь-Черепаха почав прогинатися. Коли він зламається, останній Промінь, Орел-Лев, може протриматися від сили кілька тижнів. Після руйнування чергового Променя, що викликав лучетрясение в Кальє, Девар-Тоі відрізало від решти світу. Прентісс і Фінлі знають, що Вовки не повернулися, але причина провалу операції їм невідома. У міру того як робота Руйнівників наближається до завершення, Фінлі тривожиться, і не без причини, підозрюючи, що Бротигэн щось затіває.[453]
  
  Тед і його друзі знають, що гряде, і проводять відповідну підготовку: в печері лежать чотири спальних мішка і застелений рушником матрац. Для Сюзанни запасі моторизований транспортний засіб, щось середнє між позашляховиком і гігантським трициклом. Едді називає його «Прогулянковий трайк Сюзанни», ПТС. Коли Роланд бачить карту Таро (Пані тіней), вставлену в приладовий щиток, він відчуває, що Уолтер мертвий.
  
  Передчуття лихого накриває ка-тет. Джейк відчував те ж саме перед тим, як Роланд дозволив йому впасти у прірву. Роланд розуміє, що це ка-шумі, усвідомлення наближення руйнування ка-тету. Хтось має скоро померти. «Роланду ніколи не приходила в голову думка про те, що померти може він». Роланд проводить стародавній ритуал розділення води і намагається підбадьорити своїх друзів, нагадуючи Джейку, що той відчував неминучість смерті, своєї та батька Каллагэна, коли вони входили в «Діксі-Піг».
  
  Мордред, який знаходиться поруч з печерою, поділяє їх ка-шумі, навіть залишаючись поза ка-тету. Він може повідомити про їх появу Прентиссу і Фінлі і рушити далі, до Вежі, але він не в змозі відмовити собі в задоволенні власноруч вбити Роланда.
  
  Ка-тет слухає котушки з магнітофонними записами, які залишив їм Тед. На стрічці — його історія. У Теда є безпечний притулок, де він може сховатися від тюремників, Пряниковий будиночок, створений Шими поза часом і реальності. Тед використовує його як командний центр для вилазок по збору необхідного спорядження. Це єдине місце, де йому немає потреби постійно контролювати свої думки.
  
  Тед розповідає їм, як потрапив у «Сині небеса» і як одного разу втік через дірку, яку виконав для нього Шими. Прочитавши думки одного з охоронців «Синіх небес»,[454] Тед знає, що Кінг, інкарнація Гана в Ключовому земному світі, більше не пише, чому став вразливим. Ка 19 і ка 99, з'єднавшись (1999), постараються його вбити.
  
  Сюзанна нарешті згадує, що хотіла розповісти іншим свій сон. Всі прояви 19, які кидались їм в очі, схоже, вказували на дату, ймовірно на 19 червня. Вони знають, що Кінг ще живий, тому що не змогли б існувати, якщо б він помер. Болі Роланда пов'язані з травмами, які отримає Кінг, а біль відчувають тільки живі істоти. Вищевказане свідчить про те, що смерть Кінга не буде миттєвою. Роланд злиться, тому що один з двох криз, з якими вони повинні боротися одночасно, викликаний лінню письменника. Його порятунок всупереч волі ка може дорого їм обійтися. Йому не терпиться дати цьому ледачому словопряду доброго стусана під зад.
  
  Вони повинні вирішити, який проблемою зайнятися в першу чергу. Шими розповідає їм про сон, побачений минулої ночі. У цьому сні маленький хлопчик запитує, чому вони заподіюють йому біль, якщо він так їх любить. Члени ка-тету усвідомлюють, що кожен з них бачив цей сон. Хлопчик являє собою Промінь, який є любов. «Коли любов залишає світ, всі серця зупиняються». Відповідь ясна. Перш за все вони повинні звільнити Руйнівників.
  
  Роланд посилає роду з кількома снитчами поселення, щоб влаштувати пожежі, які викликають сум'яття і паніку. Для «Синіх небес» пожежа — найстрашніше, що може трапитися, тому що практично всі будинки — дерев'яні. Сюзанна на своєму ПТС їде до північної частини периметра, захопивши з собою велику кількість зброї. Вони збираються атакувати, коли одна зміна здає чергування, а інша приступає до виконання своїх обов'язків. Саме в цей момент в'язниця найбільш вразлива.
  
  Коли починають вити сирени пожежної тривоги, Дінки виводить Руйнівників з будинку і подумки наказує їм підняти руки, щоб стрілки могли відрізнити укладених від охоронців. Роланд не поспішає відкривати вогонь, поки не з'являться Прентісс і Фінлі — «відріж голову змії, і змія помре». Потім починається битва, яка одночасно йде на кількох ділянках практично по всьому поселенню. Кінг описує те, що відбувається окремими, короткими замальовками. «У будь-якому... бою настає момент, коли порушується зв'язність подій, їх послідовність перестає існувати, стає незрозуміло, як, що і коли відбувається, — пише він. — Все це потім встановлюється істориками». Сюзанна вступає в битву з північної сторони периметра, озброєна пістолетом-кулеметом і лазером. До того часу, коли вона добирається до Головної вулиці, стрільба вщухає, а за зливовим канавах тече кров охоронців «Синіх небес».
  
  З того моменту, як ка-тет дістався до Тандерклепа, Кінг готує читачів до смерті одного з головних героїв (батько Каллагэн все-таки не може вважатися повноправним членом катета). Коли Тед розповідає історію Алгул Сьєнто, Кінг загострює увагу на револьвері, яким скористався попередник Прентісса, щоб стратити нижчого чоловіка, який зґвалтував дівчину з Руйнівників, як би попереджаючи, що він ще зіграє свою роль в прийдешніх подіях. Револьвер автоматично перейшов до Прентиссу, коли той став начальником Девар-Тоі. Вранці, перед битвою, він суне револьвер у кобуру на поясі. Зазвичай він ходить по поселенню беззбройний, але в цей ранок дуже нервує. Можливо, передчуває, що не переживе цей день.
  
  Ка-тет збирається разом, щоб обнятися, вітаючи один одного з перемогою. Прентісс ще не помер, лише смертельно поранений. Він не може змінити результат битви, але його дратує той факт, що втрати зазнала тільки одна сторона. У Едді відмінні рефлекси, але він не встигає ухилитися від кулі Прентісса, яка пробиває чоло над правим оком і виходить через потилицю. Прентісс намагається вистрілити вдруге, але Роланд вбиває його. Едді робить крок, другий, третій... а потім падає обличчям вниз, «як і передчував дід Джеффордс, ага, з того самого моменту, коли вперше побачив його. Бо молодий чоловік був стрільцем, ти кажеш правильно, а стрілок може померти тільки так і не інакше».
  
  Роланд і Джейк обходять поселення в пошуках залишилися в живих охоронців, тоді як Тед і Дінки допомагають Сюзанні доглядати за Едді. Роланд вбиває тільки тих, хто стріляє в нього, інших обеззброює, надаючи можливість залишити поселення до того, як згасне сонце. «Ви займалися диявольською роботою, але тепер пекло закритий, і я прийму всі заходи до того, щоб провідні сюди двері більше ніколи не відкрилися». Це зовсім не той стрілець, що знищив все населення Талла і не дав жодного шансу тим, хто переслідував Джейка в тунелі під Нью-Йорком.
  
  Для Джейка перебування Едді між життям і смертю безглуздо і нескінченно. Він не хоче пам'ятати свого розсипав жартами і дотепами одного таким, як він виглядає зараз: крихким, старим, дебільним. Він боїться, що Едді може померти від його поцілунку. Роланд говорить, що вони повинні посидіти поруч з Едді заради Сюзанни, тому що потім «вона згадає, хто був поруч, і буде нам вдячна». Джейк задається питанням, чи вона буде вдячна Роланду, тому що, якщо б не він, Едді зараз би не вмирав. З іншого боку, без Роланда Сюзанна ніколи б не зустріла Едді. Ніхто не каже, що краще «любити і втратити», але Джейк думає, що це так.
  
  Хоча вони врятували Промені і запобігли падіння Башти, Роланд і Джейк не можуть порадіти цій перемозі. Позначається і їх чування біля ліжка вмираючого. Менш ніж через день Кінг може загинути, але Роланд не може піти, поки Едді живий. На смертному одрі Едді обіцяє Сюзанні, що буде чекати її на пустки в кінці стежки. Його слова, звернені до Джейка, більш конкретні. Він каже, що робота Джейка (і Ыша) — оберігати їх діна від Мордреда і Дандело. Він називає Роланда батьком, дякує за те життя, яке прожив після того, як стрілець витягнув його з Нью-Йорка.
  
  «Інша частина історії буде короткою і жорстокої у порівнянні з усім тим, що ви вже прочитали. Тому що, коли руйнується ка-тет, кінець завжди настає швидко».
  
  Роланд збирався знищити Девар-Тоі, але залишає поселення тим Руйнівникам, які хочуть жити там і далі. Їжі цілком достатньо, щоб вони до кінця своїх днів ні в чому не знали потреби. Він пояснює їм, як дістатися до Прикордоння, де живуть люди, які швидше за все їх пробачать. Він радить їм піти туди, це єдиний спосіб спокутувати свою провину за скоєне. «Якщо ви віддаєте перевагу чистилище спокути гріхів, тоді залишайтеся тут».
  
  Сюзанна залишається з Тедом, щоб поховати Едді, тоді як Шими відправляє Джейка, Ыша і Роланда Мен, рятувати Кінга. Телепортація небезпечна для Шими. Тед думає, що ще одна або дві телепортації вб'ють його. Вони не знають, що він уже вмирає: порізав ногу під час бою, і в нього почалося зараження крові.
  
  Роланд домовляється про зустріч з Сюзанною в Федике, через два дні. Вона погоджується приєднатися до них, тому що цього хотів Едді, але Джейк думає, що їй хочеться побачити Вежу. Точно так само, як і Роланду.
  
  Роланд і Джейк матеріалізуються біля магазину, який двадцятьма двома роками раніше згорів у бою стрільців з бандитами Андолини. У Роланда немає часу на пустопорожні розмови. Він дістає револьвер і вимагає у магазинщика ключі від пікапа. Крім того, вони не можуть вести автомобіль: Джейк ще малий, а у Роланда дуже болить нога. Другий раз Роланд знаходить в магазині потрібну йому людину. Айрін Тассенбаум погоджується відвезти їх у потрібне їм місце. Вона боїться, але при цьому їй подобається, що вона опинилася в центрі подій.
  
  Кінг відправився на одну зі своїх прогулянок, за які його сварить дружина. Якщо б він вибрав для повернення додому коротку дорогу, то взявся б за чергову книгу епопеї «Темна Вежа». Але він вибирає довгу, тим самим оголошуючи про своє бажання і далі тягнути гуму. Ка вирішує, що користі від нього більше не буде.
  
  Ось так його доля виявляється в руках Брайана Сміта, місцевого жителя за кермом синього мінівена. Джейку вдається увійти з ним у ментальний контакт, і він намагається сповільнити її просування до місця зустрічі з Кінгом. Водія мінівена відволікають два його ротвейлера, Куля і Пістоль, які хочуть дістатися до м'яса в сумці-холодильнику, яка стоїть позаду його сидіння. Він не бачить Кінга, який йде по дорозі, або пікапа, наближається по зустрічній смузі руху.
  
  Щоб врятувати одне життя, ка-тету доведеться віддати взамін іншу. Роланд вже жертвував Джейком (хлопчиком, якого тепер вважає своїм сином) у поході до Вежі і не збирається жертвувати другий раз. Якщо хтось і має вмерти в цей день, то помре він, Роланд.
  
  Але коли справа стосується ка, Роланду далеко не завжди вдається домогтися свого. Іронія долі, але біль від тієї травми, яку він хоче запобігти, призводить до того, що хвора нога підводить його, коли він вискакує з кабіни пікапа. Не вагаючись ні секунди, Джейк перестрибує через Роланда і вистачає Кінга, прикриваючи його від удару своїм тілом.
  
  Кінгу не вдається залишитися цілим і неушкодженим. Його відкидає на узбіччя, мінівен знову наїжджає на нього, ламає стегно. Роланд поспішає до Джейка, але хлопчик відштовхує його. Роланд повинен переконатися, що Кінг живий. Він каже собі, що травми, отримані хлопчиком, не небезпечні для життя, але Джейк знає, що для нього все скінчилося. Він вже двічі помирав.
  
  Мінівен виконав те, що хотів зробити Роланд: дав стусана під зад ледачому словопряду. Кінг виглядає гірше, ніж Джейк, але Роланд впевнений, що письменник виживе. Кінг дізнається Роланда, вітає словами: «Знову ви», перш ніж запитати, де Едді. Він ще не написав про смерть Едді і намагається сказати Роланду, що втратив Промінь, але Роланд допомагає йому сісти, незважаючи на травми, показує на небо, на рухомі над ними хмари. «Ти не втратив, ти просто відвернув від нього свої боягузливі очі».
  
  Кінг обіцяє знову взятися за історію, але відчитує Роланда за його злість. «Збережи свою ненависть для тих, хто більше її заслуговує. Я не створював твою ка, як не створював Гана або світ, і ми обоє це знаємо».
  
  Нещасний випадок
  
  Більшість читачів відзначать, що нещасний випадок, описаний в книзі, схожий з реальним випадком, що мало місце бути влітку 1999 р. Автор називає те, що відбувається в книзі — «відображення реальної події в дзеркалі „кімнати сміху“». Так як близькі правда і вигадка?
  
  Хоча про це і не зазначено в тексті, на вигаданого Кінга мінівен наїхав приблизно у 4.20 пополудні в суботу, 19 червня 1999 р., практично в той самий час дня, коли батько Каллагэн зустрівся з представниками «Сомбра корпорейшн» п'ятнадцять з половиною років тому. Справжній наїзд стався о пів на п'яту пополудні.[455]
  
  У «Темній Вежі» Джейк намагається уповільнити просування Сміта, змусивши його справити малу нужду. Насправді саме Кінг подався в кущики. Потім він сказав: «Пройшло два місяці, перш ніж я знову зміг відлити стоячи». Дві жінки спостерігали, як мінівен Сміта мотає по дорозі, і одна висловила надію, що він не сшибет Кінга, повз якого вони щойно пройшли. Кінг написав, що вони збирали ягоди, але насправді вони їхали в автомобілі.
  
  Мінівен збив Кінга, коли той ішов по узбіччю. Раніше він на ходу читав роман Бентлі Літтла, але перестав читати, як тільки добрався до ділянки шосе, де круті повороти і пагорби різко обмежували зону прямої видимості. Від удару його відкинуло на п'ятнадцять футів і він приземлився на смужку трави у складеною з каменів стінки.
  
  У вигаданому нещасному випадку Брайана Сміта, який поїхав в місто за продуктами (батончики «Марс»), відвернула від дороги його собака Куля,[456] яка намагалася дістати шматок м'яса з сумки-холодильника, що стояв за кріслом водія. Іншого ротвейлера Сміта, Пістоля, в момент реальної події в мінівені не було.
  
  Згідно з повідомленням поліції, Кінг, ймовірно, почув наближення мінівена і в останній момент почав повертатися, що, можливо, і врятувало йому життя. Пізніше він говорив, що, напевно, спробував відскочити в сторону. У вигаданій версії удар пом'якшує Джейк Чеймберз, прикриваючи собою Кінга і трохи розгортаючи його. Кінг визнає і провал в пам'яті: період часу, протягом якого стрілок з Серединного світу гіпнотизував його?
  
  У «Темній Вежі» в момент зіткнення Кінг — один, але насправді інший пішохід став свідком того, що сталося, а незабаром до місця події під'їхав ще один водій. Сміт не бачив Кінга і думав, що збив оленя, поки не помітив закривавлені окуляри, залетевшие в мінівен. Його відправили дзвонити в поліцію, тоді як водій іншого автомобіля і пішохід залишилися з Кінгом. У книзі Сміт говорить Кінгу, що ніколи не порушував правил руху, його навіть не штрафували за неправильну парковку, але потім з'ясовується, що це брехня. Кінг відповів, що його ніколи не збивав мінівен і, як і в книзі, попросив цигарку.
  
  Кінг потім написав: «Коли я згодом почув цю подробицю, мені стало ясно, що мене ледь не убив персонаж з якогось мого роману» (КПК). Так як сильно правда відрізняється від вигадки?
  
  Роланд поза себе від горя, тому що повинен залишити Джейка вмирати «на руках» Ыша і Айрін, жінки, з якою вони познайомилися менше години тому, а самому займатися двома чоловіками, яких він не любить. Поки він переконується, що Кінг не помре по дорозі в лікарню, Джейк, якого він любив, навіть більше, ніж Сюзан Дельгадо, вмирає. Ситуація виникає наступна: Джейк жертвує життям, щоб врятувати Кінга в 1999 році, тим самим даючи можливість Кінгу дописати епопею у 2003 році, у тому числі написати главу, в якій описується його смерть у 1999 році. Смерть ця буде повторюватися знову і знову, в кожному круговому поході Роланда, поки він усе не зробить правильно. Як говорив Андре Линож з «Бурі століття», «Пекло — це повторення».[457]
  
  Роланд просить Айрін виїхати з місця події, щоб не потрапляти на очі поліції. Він упевнений, що вона повернеться, тому що її послав йому Промінь. В лісі він вириває для Джейка неглибоку могилу, і каже над нею молитву Менні. Він думає, що Ыш вирішить залишитися біля могили Джейка і померти там, але вухань-плутаник приєднується до Роланду, вийшов на узбіччя дороги, незадовго до того, як Айрін під'їжджає на своєму автомобілі.[458] Поява Ыша посилює рішучість Роланда дійти до Вежі.
  
  Джейк просив Айрін відвезти Роланда в Нью-Йорк, і вона погодилася. У перший вечір вона досить довго дивиться телевізор, щоб почути в новинному випуску, що Кінг вижив в автоаварії.[459] Потім вона знаходить Роланда, який сидить на бордюрного каменю в темряві. «Я боюся йти спати, — чесно і відверто каже він їй. — Я боюся, що мої мертві друзі прийдуть до мене, а коли я їх побачу, мене це вб'є». Це вже далеко не той Роланд, який міг викинути з голови думки про те, що Джейком доведеться пожертвувати, і спокійно заснути.
  
  На другу ніч вони займаються любов'ю в мотелі в Харвиче, штат Коннектикут. Свого часу в цьому місті жили Боббі Гарфілд і Тед Бротигэн. Кінг не говорить, поправляв чи Роланд одну з картин, що висіли в номері мотелю. Потім Айрін сниться поле троянд і висящаяся серед них Вежа, вона чує голоси мертвих друзів Роланда. Роланд тимчасово доторкається до її розуму, як Тед Бротигэн доторкався до розуму Боббі Гарфілда. Її роль в цій історії близька до завершення, і незабаром вона повернеться до чоловіка і колишнього життя.
  
  Біль Роланда повернулася до Кінгу, так що вони йдуть пішки від гаража, де Айрін залишає «мерседес», до Хаммаршельд-Плаза-2, адміністративного будинку, в якому розташована «Тет корпорейшн». Будівля вражає Роланда. Це не його Темна Вежа, але її повноважний представник в цьому ключовому світі, точно так само, як троянда являє поле троянд, навколишній справжню Вежу.
  
  Айрін привертає його увагу до скверика на іншій стороні вулиці, з фонтаном і скульптурою черепахи, тому самому, де відпочивала Сюзанна-Міа після того, як вкрала туфлі Труді Дамаскус. Роланд залишає Айрін у сквері, щоб вона почекала, поки він не закінчить свої справи.
  
  Роза абсолютно не змінилася з тих пір, як Роланд бачив її востаннє. Садок, розбитий навколо неї, та й сама будівля — храми, в яких вона — божество. Роза так зачаровує його, що він не чує, як Ненсі Дипно, внучка брата Эрона, підходить до нього ззаду. Для стрільця це непробачно. Роланд, у якого зазвичай проблеми з англійською, без праці читає присвячену Джейку і Едді напис на табличці, що встановлена у садку, тому що англійські літери замінюються літерами Високого Стилю. До 19 липня напис на табличці була більш загальною, там мова йшла про сім'ю Променя і Гилеаде.
  
  Ненсі разом з Роландом піднімається на дев'ятнадцятий поверх,[460] де він дізнається про смерть Джона Каллема (у 1989 р. від рук нижчих людей)[461] і Эрона Дипно (в 1992 р., від раку). Столітній Мозес Карвер, останній з ка-тету Троянди, ще живий. Двома роками раніше, у віці дев'яноста восьми років, він пішов з поста президента «Тет корпорейшн», поступившись його своєю тридцятиоднорічної дочки, Маріан Одетті Карвер. Вартість активів корпорації становить десять мільярдів доларів.
  
  Щоб упевнитися, що перед нею саме Роланд, Маріан просить показати їй револьвер. Карвер відчуває благоговійний трепет. «Потім зможете розповісти онукам, що бачили Екскалібур, меч Артура, тому що це одне і те ж!»
  
  Карверу абсолютно зрозуміло, чого не зрозуміти молодим жінкам: порятунок Променів — не мета Роланда, всього лише засіб для досягнення мети. «Якщо б Промені зруйнувалися, Вежа впала б. Якби Вежа впала, я б ніколи не зміг дійти до неї, не говорячи вже про те, щоб піднятися на вершину». Ненсі не вірить своїм вухам. «Ви говорите так, ніби Темна Вежа турбує вас більше існування Всесвіту». Роланд відповідає їй, що він пожертвував багатьма друзями, в тому числі хлопчиком, який називав його батьком, і навіть власною душею, щоб дійти до Вежі.
  
  Карвер говорить Роланду, що зібрана «Тет корпорейшн» група телепатов і ясновидців впевнена — перед смертю сказав Едді Джейку щось важливе. І Джейк, можливо, повторив ці слова Ышу або Айрін. Вони дарують Роланду одну з книг Кінга, «Безсоння», зі словами, що навіть на ранні книги Кінга Темна Вежа, так чи інакше, наклала свій відбиток. Інша група дослідників, що працюють в «Тет корпорейшн», келвинисты, день у день читають твори Кінга в пошуках перехресних зв'язків між ними і «Темною Вежею», в частині місця дії, персонажів, сюжету.
  
  «Безсоння» — ключова книга, яка не входить в епопею. Її червоно-біла суперобкладинка символізує зло і добро.[462] Келвинисты вірять, що Кінг назвав лиходія Дипно, щоб на підсвідомому рівні привернути увагу Роланда. Вони радять йому відшукати Патріка Дэнвилла, який, на їх переконання, зіграє важливу роль на останньому етапі його походу. Келвинисты (і Кінг) беззастережно підтримують другу частину походу Роланда. Патрік Дэнвилл нічим не міг допомогти порятунку Вежі. Він потрібен Роланду лише для того, щоб дійти до неї.
  
  Останній подарунок «Тет корпорейшн» — годинник. На золотий кришці вигравірувані три предмета: ключ, троянда і вежа з крихітними віконцями, піднімаються по спіралях. Згідно з думкою одного з ясновидців, що працює на «Тет корпорейшн», коли Роланд наблизиться до Вежі, годинник може зупинитися або навіть піти у зворотний бік. Мозес говорить Роланду, що в його світі золоті годинники, які вручаються в подарунок, говорять про те, що людині пора на пенсію, але він знає, що Роланд на пенсію не збирається.
  
  Вийшовши з Манхеттенської Вежі, Роланд запитує Ыша, яке послання залишив йому Джейк. Ыш намагається говорити, але виходить не дуже. Роланд притуляється лобом до голови Ыша, закриває очі і в останній раз чує голос Джейка: «Передай йому, Едді каже: „Остерігайся Дандело“. Не забудь!». Ыш не забув.
  
  Роланд прощається з Айрін у «Діксі-Піг». Їй пощастило більше більшості тих людей, послугами якого він скористався і яких залишив на шляху до Темної Вежі. Вона жива і неушкоджена і може повернутися до колишнього життя. Але, зрозуміло, спілкування з Роландом сильно змінило її.
  
  Сюзанна зустрічає Роланда в Федике. Вона знає, що хтось помер, але не може точно сказати, хто саме. Частина її хоче, щоб далі Роланд йшов один, за те, що він їй дав, а потім відняв. Замість цього вона цілує його, не в щоку, а в губи. «Нехай зрозуміє, що половинчастості бути не може, — думає вона, видихаючи свій повітря в рот Роланда і вдихаючи його повітря. — Нехай зрозуміє, якщо я у грі, то до кінця. Хай допоможе мені Бог, я буду з ним до кінця». Вона розповідає Роланду, що Шими помер у поїзді по дорозі в Федик.
  
  Перш ніж дістатися до дверей, що ведуть у Калью Брін Стерджис, Руйнівники використовували свої здібності, щоб намалювати карту лабіринту під Замком і знайти для Сюзанни і Роланда тунель, який міг вивести їх повз прірви за зовнішні стіни замку.[463]
  
  Руйнівники попереджають про істот, які давно вже риють свій тунель, щоб проникнути в лабіринт. Їм залишається зовсім небагато, а проникнувши в лабіринт, вони вилізуть на поверхню і стануть господарями Федика. Ці тварюки ні за Червоного Короля, ні проти нього. Вони самі по собі.
  
  У кабінеті Сейра Сюзанна і Роланд знаходять досьє з фотографіями Джейка і Едді, на які не можуть дивитися без сліз. Бачать вони і картину, підписану Патріком Дэнвиллом. На картині зображений Мордред, що стоїть поруч з Лламри, конем Артура Эльдского. Хоча Роланд ще цього не знає, ця картина і інша, з Темною Вежею (її міг намалювати тільки чоловік, який бачив її), перенесені з майбутнього і намальовані Патріком на основі вражень, отриманих після того, як він приєднався до Роланду і Сюзанні. Картина з Лламри говорить про те, що Мордред, останній з роду Эльда, помер в якійсь мірі ще й тому, що зжер дохлу коняку Дандело.
  
  «На картині вона виглядала не вище шестисот футів, але це анітрохи не применшувало її побаченої у снах величності. Вузькі вікна по спіралях піднімалися все вище і вище, точно так само як і у їхніх снах. На вершині виднівся консольний еркер з кольоровими скельцями, і кожен колір, Роланд це точно знав, відповідав одному з кольорів Чаклунський веселки. В самому центрі еркера було кільце, таке рожеве, як і куля, залишений на зберігання якоїсь відьми по імені Ріа. А вже його ебонітовий середина повністю співвідносилася з кольором Чорного Тринадцятого».
  
  «Кімната за вікном — та сама, куди я хочу піднятися, — каже Роланд, вказуючи на багатобарвне вікно. — Саме там закінчиться мій похід». Він запевняє Сюзанну, що він прийде туди не один, що вона і Ыш допоможуть йому розібратися з Червоним Королем і піднятися сходами на вершину Вежі. Обидва відчувають, що його слова — брехня.
  
  Вони збирають найнеобхідніше, включаючи консерви і три банки «Стерні», желеподібного речовини, яка повільно горіло, але давало досить гаряче полум'я, щоб зігрівати на ньому їжу. З шнурів і ременів, знайдених в коморі, Роланд виготовляє упряж, щоб нести Сюзанну. Ыш веде їх до тунелю, який знайшли для них Руйнівники. Щось велике, то з прірви, то тодэшного простору, переслідує їх. На ділянках тунелю, де немає ламп, чудовисько їх наздоганяє. Щось схоже відбувалося і з Джеком Сойєром, коли він біг по тунелю у «Талісман». Сюзанна використовують факели з «Стерні», щоб не підпускати чудовисько впритул, а Роланд щосили біжить в темряві. Ыш тримається поруч. Зрештою, вони вириваються з тунелю на поверхню, на схід від Федика, де куди холодніше, ніж в містечку, і натикаються на щит-вказівник: «ЦЕЙ КОНТРОЛЬНО-ПРОПУСКНИЙ ПУНКТ ЗАКРИТО НАЗАВЖДИ».
  
  
  
  Хоча їжею і водою вони запаслися на місяць, у них немає теплого одягу. За цими млявими землями будуть лісу, де вони зможуть вбити тварин, щоб зшити собі одяг з їхніх шкур, але до цих лісів багато тижні шляху в отнимающем останні сили холоді. І потрібно їм зовсім нічого, светр і рукавички, щоб знову відчути себе людьми, але в Федике, так і в ангарі, який вони знаходять по цю сторону тунелю, згнили навіть ковдри.
  
  Вони йдуть далі по Стежці Променя, мати й батько, але не чоловік і дружина, а їх небажаний син тягнеться слідом.
  
  Містечко, розташований у замку Червоного Короля, покинутий жителями. Дерево не горить, тому що «це його територія, раніше його, нехай він звідси і пішов. Тут все ненавидить нас». Замок стоїть в стороні від Стежки Променя, але Роланд хоче переконатися, що Червоний Король дійсно пішов, і думає, що вони зможуть знайти спосіб розставити пастку Мордреду. Вони не бачать пульсуючого червоного сяйва, яке Сюзанна спостерігала з кріпосної стіни замку Дискордия. Роланд каже, що сяйво згасло, як тільки вони звільнили Руйнівників. Кузня Короля припинила роботу. Як і Велика Комбінація, енергоустановка, що приводиться в дію дітьми і знищена Таєм Маршаллом в кінцівці роману «Чорний будинок».
  
  Роланд готується до того, що в замку їх можуть чекати пастки, залишені Червоним Королем. Перед перемогою йде спокуса, і чим грандіозніше перемога, яку належить отримати, тим більша спокуса, перед яким треба встояти. Він попереджає Сюзанну, що говорити буде тільки він.
  
  [464]Їх вітає величезний, тільки що намальований транспарант «ЛАСКАВО ПРОСИМО, РОЛАНД І СЮЗАННА (Ыш теж!)...» Через внутрішній двір їм назустріч йдуть троє чоловіків, двоє — попереду, один — трохи приотстав, немов не може переступити бар'єр смерті, якоїсь риси, проведеної Червоною Королем. Всі троє виглядали дуже вже схожими на Кінга, яким побачили його Едді і Роланд у 1977 р. З двох «братів», вышагивающих попереду, ввічливий називає себе Фимало, его. Грубий — Фумало, тобто ід. Той, що позаду, Файмало — супер-его. Їх імена викликають у пам'яті фільм-казку «Джек і квасолевий стебло» (1952), а так само «Короля Ліра», де «Фай, фо і фам, я чую кров англійців» — рядок, що йде за «Чайлд-Роланд дійшов до Темної Вежі». У Кальє Едді Дін так само говорить: «Фі фай фо фам», — коли Оуверхолсер веде мову про те, як діти-рунты перетворюються у гігантів.
  
  Сцена ця також змушує згадати Труляля і Траляля з «Аліси в Задзеркаллі», що Сюзанна і робить, цитуючи фразу: «Джем вчора, джем завтра, але сьогодні ніякого джему». Близнюки з книги попереджають Алісу, що не можна будити Червоного (Чорного) короля, якому вона сниться. Якщо короля розбудити, кажуть вони, Аліса перестане існувати, тобто дівчинка в одному човні з Роландом і Сюзанною, які є живими снами Стівена Кінга, двійники якого стоять зараз перед ними.
  
  Фумало і Фимало розповідають Роланду, що після перемоги ка-тету в битві з Вовками Червоний Король змусив всіх мешканців замку прийняти отруту (аналог масової загибелі членів секти в Джонастауне, яка згадувалася раніше), а потім покінчив з собою ложкою, виконавши давнє пророцтво, яке знайоме Роланду, так що вбити його тепер не можна. Зараз він замкнений на Одному з балконів Темної Вежі. Він утримує Вежу, ноне може піднятися на її вершину без сігула Эльда. І таким сигулом можуть стати револьвери Роланда, якщо Червоний Король забере їх у стрільця. Тоді ніщо не перешкодить йому знову увійти в Башту і піднятися на самий верх. Він міг би правити звідти, але в своєму безумстві спробує обрушити Вежу. І йому це по силам, незалежно від того, є Промені чи ні. Фумало і Фимало нагадують Роланду, що ні пророцтва, згідно з яким він повинен йти далі. Завдання з порятунку Променів і Стівена Кінга виконана, таким чином, Вежа збережеться. Якщо він продовжить шлях, то вийде з-під опіки ка і знову поставить Вежу під удар, ризикуючи забезпечити Червоного Короля тим, що йому потрібно.
  
  Коли Роланд ясно дає їм зрозуміти, що має намір йти далі, вони пропонують їжу та одяг. Подорож займе не один місяць, за скутою холодом Эмпатике. Спокуса велика, але Сюзанні вдається перед ним встояти, тому що вона згадує попередження Роланда. «Вона й уявити собі не могла, що найбільшою спокусою її життя стане рибальський, светр великої в'язки».
  
  Їжа та одяг в кошиках — ілюзія. Фимало і Фумало намагаються дістати з кошиків зброю, але Роланд і Сюзанна пристрілюють, навряд вони встигають взяти його в руки. Файмало трансформується в вмираючого старого, який служив у Червоного Короля прем'єр-міністром, і звали його Ренді Вдумливий.[465] Роланд залишає йому послання для Мордреда: «Скажи йому, якщо він відступиться, то зможе якийсь час пожити з мріями про помсту... хоча я не знаю, якими вчинками зміг заслужити його помста... Якщо він і далі буде йти за мною, я вб'ю його, як збираюся вбити його Червоного батька».
  
  Годинник Роланда кожен день відстають на кілька хвилин. Сюзанна сподівається, що прагнення завершити похід не змусить його забути про обережність. Якщо він допустить помилку, жоден з них не дійде до Темної Вежі. Повернувшись на Стежку Променя, вони з'ясовують, що дерево знов горить, і вперше після відходу з Федика гріються біля багаття. Мордред, що йде слідом, так мерзне, що суне в рот суху траву: боїться, як би Роланд, володіє гострим слухом, не почув перестуку його зубів. Тільки ненависть не дозволяє йому повернутися в замок, його Червоного батька.
  
  Отруєна територія викликає серйозні проблеми зі здоров'ям у тих, хто живе на ній або навіть перетинає її. Руйнівники і тюремники в Девар-Тоі страждали різними захворюваннями шкіри. У Роланда з'являється і посилюється сухий, гавкаючий кашель. На обличчі Сюзанни, у куточка рота, росте ракова пухлина. Вона просить Роланда вирізати пухлину, але той пропонує почекати. Іронія долі, але саме ця пухлина підказує їй, як повернутися до Едді. Після кількох ночей без багаття, Роланд і Ыш виганяють з лісу стадо оленів. Роланд і Сюзанна вбивають десятьох, які стають для них їжею, одягом і навіть ліками, излечившим кашель Роланда. Швачка з Роланда ніяка,[466] так що Сюзанні доводиться перешивати його шви. Тепер у кожного є шкіряна жилетка, штани, пальто і рукавиці.
  
  Сюзанна економить час, який їм доводиться витрачати на подолання засніжених полів, виготовивши Роланду снігоступи. Вона так задоволена своїм внеском в їх боротьбу з виниклими труднощами, що не відчуває докорів сумління, дозволяючи Роланду тягнути себе на волокуше, приблизно на такий же коли-то його самого тягли вздовж берега моря. Проте їм потрібно три тижні, щоб піднятися на гребінь хребта, а потім рушити вниз. Вночі їй сняться Едді і Джейк. Едді каже їй, що вона повинна дозволити Роланду йти до Вежі поодинці. Джейк нагадує їй, що потрібно остерігатися Дандело.
  
  Мордред все більше і більше відстає від батька і матері, долаючи глибокий сніг, намагаючись добути їжу, зігрітися.
  
  Вони добираються до перетину двох розчищених доріг, одна з них Одд'з-лейн, друга — Тауер-роуд. В одному з будинків на Одд'з-лейн начебто живуть, у всякому разі, над трубою помітний димок. Сюзанна хоче відразу йти далі, але Роланд вважає за необхідне попередити тих, хто живе в будинку, про Мордреде. З будинку, щоб привітатися з ними, виходить старий, який подається, як Джо Коллінз. Якщо Коллінз виглядає немічним, то його кінь, Ліппі,[467] сліпий на обидва ока і виснажена до краю, найогидніше чотириноге, яку тільки доводилося бачити Сюзанні. При вигляді цієї животини чимала частина її гарного настрою разом випаровується.
  
  У Коллінза є машина для приготування льоду, плита, обігрівачі і електрику, що виробляється генератором. Робот періодично змінює балони з пропаном. Коллінз — перша людина, зустрінутий ними після Бена Слайтмана, у кого є техніка двадцятого століття. Це потенційне попередження, на яке ні Роланд, ні Сюзанна уваги не звертають. Як давним-давно, в Меджисе, Роланд з'ясовує, що людям, які мають доступ до розкоші, скажімо, до машини для виготовлення льоду, довіряти не можна, тому що за такі іграшки вони продали душу.
  
  Коллінз переконує їх сховатися в його будинку від насувається бурана. Він прожив на Одд'з-лейн сімнадцять років. Полароидная фотографія Темної Башти на стіні представляється Сюзанні святинею. Роланд паралізований благоговійним трепетом. Коллінз побував у Вежі пару років тому. Щоб дістатися до Башти пішки, Роланду потрібно лише кілька тижнів.
  
  Підозри у Сюзанни викликають нестиковки в історії, яку Коллінз розповідає за обідом. Він заперечує, що білі землі відомі як Эмпатика. Сумнівається вона і в тій частині його оповідання, де йдеться про його приїзд у цей котедж. І начебто вона чує чийсь крик. Правдою їй здається лише розповідь про те, що він заховався у підвалі, коли шістьма місяцями раніше Червоний Король пролетів повз викликаної ним же бурі, тримаючи шлях до Темної Вежі. Коллінз говорить, що відчув себе «потенційної закускою». Час в Серединному світі відносно, тому не дуже зрозуміло, як цей шестимісячний інтервал співвіднести з походом Роланда. Після звільнення Алгул Сьєнто шести місяців точно пройти не могла.
  
  Роланд не помічає нічого підозрілого. Просить Коллінза розповісти які-небудь жарти з репертуару, з яким той виступав на сцені, і низькопробний гумор Коллінза припадає йому до душі, нехай і не надто відрізняється від жартів Едді. Скоро він і Сюзанна сміються без упину. У якийсь момент виразка в роті Сюзанни починає кровоточити, тому вона йде у ванну, щоб скористатися кровоспинну олівцем і пластиром. Там знаходить записку, що починається зі слів: «РОЗСЛАБСЯ! ОСЬ ЙДЕ БОГ З МАШИНИ!» У записці настійно рекомендується подумати про Odd Lane, а також пошукати щось, залишене автором записки, в аптечному шафці.
  
  Вона переставляє літери в Odd Lane, отримавши в підсумку Dandelo, про який попереджали Едді і Джейк. У вітальні Роланд майже задихнувся від реготу. Коллінз, який годується їх емоціями, за ті кілька хвилин, які вона відсутня, помолодшав, трохи не на двадцять років.
  
  Перш ніж вона вбиває Дандело, особа емоційного вампіра змінюється, стає обличчям клоуна-психопата. Кінг постійно залишає натяки, що зв'язують епопеї «Темна Вежа» і «Воно». Пеннівайз часто поставав в образі клоуна, і одного з членів ка-тету, який боровся з ним, звали Заїка Білл. Так само звуть і робота, який заправляє пропаном балони Джо Коллінза. Зустріч з Дандело нагадує зустріч Беверлі Марш з Пеннивайзом.
  
  Місіс Керш заявляла, що її батько, Боб Грей, — одне з облич Воно, любив його жарти. Воно прийшло з якогось місця поза Землі, можливо, одного з тодэшных просторів між всесвітами (Генрі Боуерс думає, що Воно «прийшло з просторів між зірками»), Пеннівайз і Дандело обидва годуються емоціями — страхом і уявою. Дандело, однак, не існує в багатьох реальностях, як Пеннівайз. У цьому сенсі Воно більше схоже з Пеком і, можливо, з Червоним Королем, коли той зникає в «Безсонні». У 1977 р. Кінг сказав Роланду і Едді: «Коли я відкриваю очі в ваш світ, він (Червоний Король) бачить мене... Воно».
  
  Роланд падає на коліна і не встає, поки Сюзанна не прощає його за те, що він дав себе обдурити. В аптечному шафці вони знаходять адресований їм конверт. У записці стрілка називають Чайлд-Роланд. Роланд каже, що це древній термін, яким називали лицаря, який відправився на пошуки чогось важливого. «Ми ніколи не називали так один одного, ти розумієш, тому що чайлд означає святий, обраний ка. Нам ніколи не подобалося думати так про себе». У записці говориться: «Ви врятували моє життя. Я врятував ваші. Ми в розрахунку».
  
  Крім записки вони знаходять у конверті фотокопію поеми Роберта Браунінга «Чайлд-Роланд дійшов до Темної Вежі» з кількома обведеними строфами,[468] в яких мова йшла про брехуна, який збивав їх з дороги. Сюзанна розуміє, що саме ця поема надихнула Кінга на написання епопеї. В шістнадцятій строфі говориться про те, як Роланд і Катберт посварилися через Сюзан Дельгадо. Вони задаються питанням, а чи не несе Браунінг якоюсь мірою відповідальності за їх існування, тому що поет писав про стрілкою за сотню років до того, як Кінг взявся за епопеї «Темна Вежа». Був Браунінг більш раннім втіленням Гана?
  
  Для Дандело основним постачальником емоційної енергії служив Патрік Дэнвилл, якого Роланд і Сюзанна знаходять у підвалі. З головою і здоров'ям у юнака зовсім погано. Дандело годував його по мінімуму, підтримуючи в ньому життя на межі смерті, а сам кілька разів в тиждень підживлювався його сміхом, слізьми і страхами.
  
  Не бажаючи залишатися в будинку, який зі смертю Дандело перетворюється у брудну руїна, вони перебираються в сарай, де і залишаються три дні, чекаючи, поки стихне буря. Робот Заїка Білл розчищає дорогу до Одд'з-лейн, а потім підвозить їх до Федеральних аванпосту 19. Подальше просування до Вежі його програмою заборонено. Деякі з моніторів аванпосту ще справні, але той, що показував безпосередньо Вежу, раптово припинив роботу кілька місяців тому. «Думаю, Червоному Королю не подобалося, що його знімають», — каже Білл.
  
  Дандело забороняв Біллу виправити дефект комп'ютерної програми, що викликає заїкання. Роланд дає роботу такий дозвіл. Білл показує їм електричні транспортні засоби, які можуть доставити їх до Вежі, подолавши останню сотню миль за лічені години, але Роланд відхиляє його припущення, вважаючи за краще пройти ці милі на своїх двох! «Я ще не готовий опинитися там... Мені потрібно трохи більше часу, щоб підготувати розум і серце. Може, й душу». Тепер, коли Вежа зовсім близько, прагнення побачити її, яка тисячу років було тією рушійною силою, що не давала йому зупинитися, трохи ослаб. Коли на дорожньої станції він подумав, що Уолтер зовсім поруч, то, не гаючись, кинувся слідом. Тепер йому потрібно більше часу. Але скоро знову з'явиться спокуса втекти до Вежі стрімголов.
  
  У Федеральному аванпосту вони беруть віз, на яку вантажать провізію і речі, а також електрокар, схожий на скутер, на якому відправляється в путь Сюзанна. Від Вежі їх відокремлюють п'ять днів неспішної прогулянки. Роланд хоче прийти до неї на заході, як йому завжди і снилося.
  
  Останнім часом Сюзанна часто плаче. Тільки Роланду судилося дійти до Вежі, і вона не знає, яка доля уготована їй, Патріку і Ышу. Їй сниться, що Едді і Джейк чекають її в Нью-Йорку, намагаються їй щось сказати. По маркам речей і продуктів вона знає, що вони не в Ключовому земному світі, і починає усвідомлювати, що повинна опинитися саме там.[469] З урахуванням здібності до візуалізації, її повторювані сни, в яких вона бачить Різдво у Центральному парку, в недалекому майбутньому можуть перетворитися в реальність.
  
  У своїх снах вона також бачить двері, прикрашені схрещеними олівцями, з яких акуратно зрізані ластики та словом «ХУДОЖНИК» вказує на те, що Патрік має до цього пряме відношення. У підвалі будинку Дандело Роланд знайшов такі олівці. Дандело зрізав ластики, тому що малюнки Патріка можуть як створювати те, чого немає, так і знищувати те, що є. Тільки він цього не знає.
  
  Їй потрібно знайти двері до того, як вона побачить навіть вершину Вежі, бо тоді їй буде важче вибирати між дверима і Вежею. Вона тривожиться, що Едді не дізнається її або виявиться наркоманом. Ще більшою мірою вона тривожиться, що Едді дізнається, але відвернеться від неї. Так буде простіше, не доведеться роздумувати над тим, а як вони могли зустрітися.
  
  Її шлях до дверей лежить через Патріка. Сюзанна перевіряє свою версію, просить юнака прибрати виразку з її обличчя на намальованому їм портреті. Роланд витягнув її, Едді і Джейка. Патрік теж витягує її, але по-своєму.
  
  Патрік малює двері за вказівками Сюзанни і наносить на неї всі символи, які вона бачила уві сні, в тому числі і ієрогліфи, які означають слово «НЕНАЙДЕННАЯ». Якщо він допустить хоч найменшу помилку, двері або не відкриється, чи відкриється в якесь місце, куди їй йти зовсім не захочеться. Коли Роланд показує Патріку, як «прив'язати» двері до того місця, де вони знаходяться, вона матеріалізується перед ними. Сюзанна запрошує Патріка піти з нею, але він, як і багато Руйнівники, ізгой, і боїться нового.
  
  Сюзанна намагається дистанціюватися від Роланда, коли приходить час прощання, передавши контроль над тілом Детте. Роланд нагадує їй, що вона не запитала Ыша, хоче він піти з нею. Якщо вона запитає, як Детта, він напевно залишиться. Сюзанна заміщує собою Детту, але Ыш вирішує залишитися з «Олан». У нього ще є тут справу, заповідану Джейком. Оберігати Роланда від Мордреда.
  
  Роланд хоче, щоб вона залишилася, навіть знаючи, що свій похід він повинен закінчити в самоті. Попутники у нього можуть бути тільки на окремих ділянках довгого шляху, але зараз він, схоже, боїться йти один. Він попереджає її, що сни можуть обернутися пасткою, і, пройшовши через двері, вона потрапить у тодэшное простір, але Сюзанна вже прийняла рішення. Якщо вона загубиться між світами, той буде блукати в темряві, освітлюючи «її думками про тих, кого люблю». Роланд вже благає її залишитися, готовий стати перед нею на коліна, але вона не хоче запам'ятовувати його таким. Вона хоче, щоб він залишився в її пам'яті твердо стоять на ногах, як він стояв в Кальє Брін Стерджис або на Иерихонском пагорбі.
  
  Сюзанна не сумнівається, що незабаром Ыша і Патріка спіткає та ж доля, що Едді і Джейка. На прощання вона цілує Роланда і відчуває смак смерті в диханні людини, якій тисячу років і за плечима якого залишилися десять тисяч миль. «Але не твоєю, стрілок, — подумала вона. — Смерті інших, але тільки не твоєї. І нехай я зможу піти від твоїх нар, і нехай мені буде добре».
  
  Через двері вона в'їжджає на скутері в світ, який настільки близький до реального, що якийсь час вона не знаходить ніяких відмінностей. Першим вона бачить Едді. Перш ніж під'їжджає до нього, позбавляється від револьвера Роланда, який виглядає так, ніби їм не користувалися довгі десятиліття. Вона досить довго пробула стрільцем, щоб шкодувати про те, що доводиться викидати таку зброю, але не вагається і не оглядається.
  
  Едді Торен, він живе в містечку Уайт-Плейнс, в тридцяти милях від Нью-Йорка, бачить Сюзанну вперше, але йому знайоме ім'я. І він одразу впізнає її, тому що вона снилася йому не один місяць. Він вже любить її, хоча не розуміє, як таке може бути. Вона снилася і його молодшому братові, Джейку. Ось чому у Едді є впевненість, що він не сходить з розуму. Сюзанна знає, що тут не обійшлося без ка, яка на цей раз вирішила їй допомогти.
  
  Вона говорить Едді, що в підсумку вони, можливо, будуть працювати на «Тет корпорейшн» (цієї компанії, як відомо, справ вистачить на багато років вперед). Сюзанна бере Едді за таку знайому улюблену руку. Вона думає, що помре від радості.
  
  «З того самого моменту всі троє жили щасливо? Я цього не скажу, тому що так не буває. Але щастя у них було. І вони жили».
  
  
  
  Роланду на шляху до Вежі залишається подолати лише одна перешкода: Мордреда. Син-монстр, як і раніше переслідує стрілка, але він вмирає, отруївшись конем Дандело. Відпущений йому час закінчується. Він повинен вбити Роланда до того, як той досягне Вежі наступним днем.
  
  Вежа кличе Роланда, але у нього так тяжко на душі, він такий самотній і стомлений, що навіть ця чудова пісня не може переконати його рушити далі. Він каже Ышу жорстокі слова, потім, правда, вибачається, але вухань-плутаник його ігнорує. Кінг знає, що Ыш повинен загинути, але вигаданий письменник думає, що всі з Ышем буде добре, і він дійде до самої Вежі.
  
  Незабаром після полудня Роланд бачить першу дику троянду, що росте на узбіччі дороги. Периферійні пелюстки рожеві, але ближче до середини вони стають яскраво-червоними, набуваючи колір бажання серця. Стрілець падає перед трояндою на коліна, нахиляється до неї вухом, вслухається в її пісню. В самому центрі бачить щось жовте, настільки яскрава, що боляче дивитися: ворота Гана. На відміну від троянди на пустирі ця сяє здоров'ям, її переповнюють світло і любов. Поле троянд — цілюща сила, троянди живлять Промені своїми піснями і ароматом. У свою чергу Промені живлять троянди.
  
  Остання ніч перед зустріччю з Вежею — найдовша в житті Роланда, за винятком ночі, проведеної з Уолтером на голгофі, і, можливо, тієї, коли він розповідав історію свого перебування в Меджисе. Він знає, що Мордред, можливо, чекає, поки він засне, але не в силах заснути, тому у нього немає вибору, і він залишає на вахті Патріка. Дає йому завдання намалювати, сподіваючись, що це заняття не дасть йому заснути годину-другу. Роланд знає, що малювання для Патріка — наркотик, і він міцно сидить на цій голці — тонкому стовпчику графіту по центру його олівців.
  
  Мордред щосили бореться зі смертю, аби встигнути виконати своє призначення. Він вже думає про те, щоб атакувати, не чекаючи, поки Патрік засне, але Червоний Король вмовляє його почекати ще трохи. Він присипляє Патріка колискової. Мордред крадеться до табору, ходячий кошмар про сім лапах, але у своєму прагненні розправитися з Роландом забуває про третього члена його команди. Ыш кидається на павука, не думаючи про власну безпеку, точно так само, як кинувся на Тік-Така в бункері під Лудом. Його гавкіт будить Роланда. Якби Ыш не кинувся на Мордреда з високої трави, в лапах павука виявився б не вухань-плутаник, а Роланд. У Ыша є шанс вирватися з лап Мордреда, але він воліє продовжити сутичку.
  
  Роланд вимагає від Мордреда відпустити Ыша, обіцяючи, що дасть йому прожити ще один день, але Мордред не може стримати свою лють. Він кидає Ыша від себе і вгору і той насаджується на обламану гілку дерева. Все це Роланд вже бачив, Меджисе, в рожевому кришталевій кулі.
  
  «Попереду дерево, схоже на простягнуту, скарлючену руку. На саму верхню гілку насаджений вухань-плутаник. Йому давно належить померти, але, коли рожевий вихор проносить Роланда повз, він піднімає голову і дивиться на стрільця. В його очах застигла нестерпний біль. „Ыш!“ — кричить він і зникає з життя Роланда і його пам'яті на багато років» (ТБ-4).
  
  Мордред повертається, щоб кинутися на Роланда, але стрілець бачить його дуже добре. Всаджує в нього кілька куль, перш ніж чує злісний крик у себе в голові. Червоний Король в люті, Роланд вбив його єдиного сина, але стрілець нагадує безумця, що вина лежить тільки на ньому: саме він послав Мордреда по сліду ка-тету. Результат походу Роланда міг бути зовсім іншим, якби Мордред зумів стримати бажання вбити свого Білого батька і першим дістався б до Вежі.
  
  Ыш, останній з ка-тету Роланда, хто помирає від жахливого вірусу смерті, який несе в собі стрілець. У Патріка імунітет до цього вірусу, тому що він ніколи не був членом ка-тету. Роланд дякує Ыша за жертовність і простягає руку, розуміючи, що Ыш може вкусити його, можливо, навіть сподіваючись на це. Але у Ыша вистачає сил лише на те, щоб лизнути руку Роланда, і він помирає. Роланд шкодує про те, що зовсім недавно грубо розмовляв з Ышем, і розуміє, що вухань-плутаник, мабуть, знав, що йому належить померти і смерть його буде довгою і болісною.
  
  Після того, як Патрік і Роланд ховають Ыша, вони залишають табір, щоб пройти останні кілька миль, що відокремлюють їх від Вежі. Роланд робить все, що в його силах, щоб колеса не наїхали вози ні на одну троянду, яких стає все більше. Уздовж дороги з'являються залишки кам'яних стін. Деякі нагадували руїни замків, інші виглядали як єгипетські обеліски. Зустрічалися і говорять кола, в одному місці руїни нагадували Стоунхендж.
  
  Нарешті, Роланд вперше бачить те саме, що займало його сни тисячу років — вершину Темної Вежі. Він здивований, що світ не завмер, що він сам залишився таким же, яким був миттю раніше, до того, як побачив Вежу, І при цьому він не відчуває розчарування від того, що його похід невідворотно наближається до завершення.
  
  У бінокль, запозичений у Мордреда, Роланд розглядає те саме багатобарвне вікно на вершині, блискаюче у весняному сонячному світлі. Чорний центральний коло дивиться на нього, як око. На вершині Вежі стирчать два флагштоки. Хмари, що пливуть по небу над двома збереженими Променями, утворюють величезну букву X.
  
  Голоси звучать голосніше, співають імена всіх світів. У Роланда виникає відчуття, що він відривається від землі, ось він і пропонує Патріку залізти на візок, яку він тягне за собою. «Мені потрібен якір... Без нього я можу кинутися з усіх ніг до Вежі, хоча знаю, що робити цього не можна. І якщо втома не розірве моє серце, тоді Червоний Король вишібет мені мізки який-небудь зі своїх іграшок».
  
  У декількох милях від Вежі Роланд опускає рукояті воза на землю, і на вершину останнього пагорба він і Патрік піднімаються, тримаючись за руки. Внизу бачать величезну алое ковдрою до самого горизонту. А на дальньому краю стоїть сіра Вежа, з поблискуючими на сонці вікнами.
  
  Червоний Король вітає Роланда криком: «СТРІЛЕЦЬ! ТЕПЕР ТИ ПОМРЕШ!» Вони встигають сховатися за сталевий пірамідою, викладеними каменем.[470] Снитч пролітає повз і потрапляє в їх віз, розкидаючи пожитки в різні сторони.
  
  Роланд дражнить свого найлютішого ворога, сподіваючись, що той розстріляє весь запас снитчей. Червоний Король верещить від люті, але потім замовкає, дозволяючи Роланду почути голос Вежі. Вона кличе стрілка, як Талісман кликав Джека Сойєра. Її поклик — гачок в мозку, витягує його на відкритий простір, де Червоний Король може його вбити. Годинник Роланда йдуть назад, у коряя свій хід.
  
  Роланд хоче вбити Червоного Короля сам, але потім знаходить інше рішення. Дає Патріку бінокль, щоб той як слід розглянув Червоного Короля, а потім просить намалювати його. Патрік притуляється лобом до лоба Роланда, і в голові у стрілка лунає голос не юнаки, а дорослого чоловіка, сильного чоловіка: «Він там не повністю. Він вислизає. Він меркне». Роланд вже чув ці слова, нехай не може пригадати де. Уолтер так говорив про Незнайомця-поза-часу, і так само Башта буде описувати самого Роланда.
  
  Олівцевий малюнок Патріка, ймовірно, найбільша його робота, але чогось не вистачає. Очі повинні бути червоними. Роланд вискакує з-за укриття, щоб вирвати найближчу троянду. Шипи проривають шкіряну рукавицю, відрізають ще один з тих, що залишалися пальців на правій руці. Роланду не вдалося переконати Патріка вирвати цю троянду, і тепер він розуміє: якщо б за розою відправився Патрік, то міг би так сильно поранитися, що про завершення малюнка довелося б забути.
  
  Як тільки троянда выдернута з землі, шипи втрачають гостроту і жорсткість. Патрік навіть не поранився. Він змішує фарбу кольору божевільних очей Червоного Короля з слини, забарвленої пелюстками троянд, які він жував, і крові стрілка, крові Эльда. Червоний Король теж веде свій рід від короля Артура. Роланд впевнений, що Патрік вперше працює з кольором, але дитиною Патрік часто використав кольорові крейди.
  
  Роланд дає Патріку ластик: «Забери його! Забери цього мерзенного хоба з нашого світу і з інших світів. Прибери раз і назавжди». Червоний Король кричить від жаху і болю, розуміючи, що відбувається. Жбурляє снитчи, поки не залишається без рук. Ластик Патріка стирає всі, за винятком очей.
  
  Залишок шляху Роланд повинен пройти один, але він не хоче ось так взяти і кинути Патріка. Допомогою юнакові Роланд розплачується за всі вбивства і зради, завдяки яким він дістався до Вежі. Сім'я стрілка мертва, Мордред був останнім. Він каже Патріку, що тому потрібно зібрати консервні банки, які вціліли після вибуху снітч, і вказує, що той повинен повернутися на аванпост. Заїка Білл, можливо, зможе відвезти його до дверей в Америку. Роланд просить Патріка, якщо ка зведе його з Сюзанною, поцілувати і сказати, хоча б знаками, що він любить її всім серцем. Доля Патріка невідома, але він прожив досить довго, щоб намалювати картини, які Роланд і Сюзанна бачили в Федике. Як Айрін, йому уготована краща доля, в порівнянні з більшістю тих, хто допомагав Роланду в його поході.
  
  Роланд наближається до Вежі, називаючи поіменно всіх тих, хто брав участь у його пошуках Вежі. Нарешті він каже: «Я — Роланд з Гилеада, і я йду сам по собі; ти мені відкриєшся». Двері відкривається і зачиняється за його спиною. Браунінг не говорить, що сталося з оповідачем «Чайлда-Роланда» після того, як він сурмить у ріг і оголошує Башті про свою присутність. Кінг теж пропонує читачам зупинитися на цьому місці. Те, що знаходиться за «НЕЗНАЙДЕНОЮ», може розчарувати багатьох, кому-то навіть розбити серце. Штрауб і Кінг зробили щось схоже на останніх сторінках «Чорного дому», кажучи читачам, що історія закінчується тим, як Джек Сойєр з товаришами рятує Тая Маршалла та інших дітей. «І це може бути кінець, якщо ви того хочете... Якщо ж ви хочете продовжити читання, не кажіть, що вас не попереджали: вам, можливо, не сподобається те, що станеться далі» (ЧД).
  
  З ледь чутним подихом він приєднується до численних прохань ширше відкрити завісу, щоб продемонструвати обман.
  
  Ось і Темна Вежа.
  
  Відповісти на поклик — найбільша радість в житті Роланда, але лише трохи менше він радіє тому, що на стегнах порожні кобури. Раніше він не усвідомлював, до чого ж важкі його револьвери.
  
  Червоні очі Червоного Короля дивляться на нього з балкона, горя вічної ненавистю. Знищення цих очей — повторюваний момент в епопеї. Інша іпостась Червоного Короля втратила одне око у «Безсонні», спасибі Ральфу Робертсу, а ще один його очей, Чорний Тринадцятий, приречений на знищення, тому що зберігається під вежами Всесвітнього торгового центру. Іронія долі, від ворога залишаються тільки очі, але у Роланда немає зброї, за допомогою якого він може їх знищити.
  
  Вітає його звук рога — це голос троянд, зустрічаючих Роланда, як короля. У своїх снах він сам сурмив у ріг, свій ріг, але той ріг залишився з Катбертом, на Иерихонском пагорбі. Йому потрібно було лише три секунди, щоб підняти ріг, і він дорого заплатить за те, що втратив ту можливість. Міг би Роланд уникнути того, що буде, якщо б він зупинився тут, а потім повернувся назад тисячолітнім маршрутом, щоб спробувати повернути цей сигул?
  
  Вежа не з каменю. Вона жива, це сам Ган. Її пульс — биття життєвої сили Гана. Двері відчиняються сама по собі, відкриваючи перші щаблі спіральних сходів. Коли він переступає поріг, пісня Вежі, яку він чув завжди, навіть у Гилеаде, де вона маскувалася голосом матері, змовкає. Роланд відчуває гіркий запах лугу, не розуміючи, що це пустеля Мохайн, яка чекає його в найвищій точці підйому. Це ще один знак, який подає йому Вежа, радячи повернути назад, попереджаючи, ще до того, як Роланд почав підйом, що і цього разу він зазнав невдачі?
  
  Двері за його спиною захлопується, ще з одним подихом.
  
  Піднімаючись, Роланд на кожному рівні знаходить свідчення свого життя: дитячий одяг, пір'я сокола. Після рівня, на якому його очам постає обвуглений стовп, що символізує Сюзан Дельгадо, бажання заглядати в кімнати у нього відпадає. Вежа — місце смерті, але такою її зробила його життя.
  
  Відчуття deja vu, випробуване біля входу в Башту, залишається з ним і на підйомі, але він думає, причина в тому, що Вежа показує йому події його життя. Він мине Золтана, дорожню станцію, омароподобных чудовиськ, піднімається і піднімається (минув добру милю, хоча зовні здавалося, що висотою Вежа шістсот футів), прольотами по дев'ятнадцять ступенів, з минулого в сьогодення, до кімнаті з альбомом, на сторінці якого намальовані два червоних, люто гарячих очі. Він помиляється в тому, що пробігає повз кімнат, не зупиняючись, не замислюючись? Багато кімнати являють собою рішення, які ходи він інакше, могли б в результаті сильно змінити його похід.
  
  До того часу, коли Роланд досягає вершини, ширина проходу звужується, тепер він не ширше гробу. Смерть для інших, але не для Роланда. Ці вузькі сходи на вершині Вежі, ці сходяться стіни, дійсно, таке відчуття, ніби він у труні, і це єдине місце, де Роланд це відчув.
  
  На відміну від інших дверей, повз які він проходив, піднімаючись по гвинтових сходах, двері з дерева примар, ведуча в кімнату на вершині Вежі, закрита. На ній вирізано єдине слово: «РОЛАНД». Він береться за ручку. На ній викарбувано дика троянда, обплітає великий, древній револьвер, один із тих двох, що належали його батькові і які він втратив навіки. «Однак вони знову стануть твоїми», — шепоче голос Вежі.
  
  І як тільки двері відкривається, а Роланд бачить, що лежить за порогом, він розуміє, що все його існування — безліч замкнутих петель. Його відправляють назад, але не в самий початок («там ще можна щось змінити і зняти тимчасове прокляття»), а в той самий момент в пустелі Мохайн, коли він нарешті знаходить слід людини в чорному і усвідомлює, що «бездумний, не підлягає сумнівам похід може завершитися успішно». В ту саму точку, де Уолтер о ' Дім почав вірити пророцтвам, в якому сказано, що Роланд «покладе початок кінця всього і викличе обвал того, що хотів врятувати».
  
  Роланд намагається позадкувати, але руки Гана заштовхують його в останню двері, ту саму, яку він завжди шукав, ту саму, яку завжди знаходив». Чи слід звідси, що не потрібно шукати двері, тільки так він зможе все змінити?
  
  Кінг часто називав свою епопею циклом, натякаючи на долю Роланда. Ка-тет де це зрозумів, вказавши в один момент, що робота Кінга «відкидає коло». За день до того, як Джейк падає в прірву, Роланд думає: «Скільки нам ще кружляти під землею? Ось ми кружляємо, кружляємо, і незмінно приходимо у вихідну точку, і треба знову починати все спочатку. Вічне відновлення — от прокляття світла» (ТБ-1). Навіть Сюзан Дельгадо випробувала відчуття того, що вона називала меркнути — «відчуття, ніби таке з нею вже було» (ТБ-4).
  
  Підзаголовок останньої книги: «Повернення», такий же, як і у «Стрілка». Роланд на мить дезорієнтований, а потім час краде у нього спогади про те, що він був у Вежі. Голос шепоче: «І, можливо, на цей раз, якщо ти потрапиш туди, все буде інакше». Голос підбадьорює його, зміцнює в ньому прагнення повернутися до Вежі.
  
  Кінг вірить, що така кінцівка здивує читачів, але він сподівається, що вони скажуть: «Так, так і повинно бути».[471] В розпачі Роланда є й дещиця надії. Можливо, в кінці кінців він все зробить правильно.
  
  Під час попереднього циклу, може, під час нескінченного числа попередніх циклів, Роланд дізнається: хоча мета його походу, безумовно, благородна, навіть при прагненні до самої чистої мети необхідно приймати до уваги інтереси тих, кого він зустрічає на своєму шляху. Одного разу він пізнав любов, яку назвав «Блискучою Вежею кожного людського життя і душі» (ТБ-4), але він також бачив, якої шкоди може завдати любов, спочатку його батькам, потім Сюзан Дельгадо і, нарешті, йому. Йому часто нагадували, що він убив людину, якого любив, тому на довгі роки він затиснув всі емоції глибоко усередині, думаючи тільки про Вежі.
  
  Але до кінця походу до нього повертається здатність любити.
  
  Хоча у членів його ка-тету практично немає сумнівів у тому, що він пожертвує ними, якщо виникне така необхідність, останню свідому жертву Роланд приносить, дозволяючи Джейку впасти в прірву. І інші члени ка-тету вмирають під час походу, але це вже їх похід, і рішення ризикнути життям належить їм самим, а не Роланду.
  
  Він також навчився милосердя. Не вбивав людей, які заподіяли зло йому чи іншим: Слайтмана-старшого в Кальє, охоронців в Девар-Тоі. На початку походу він пристрелив їх без всякої жалості. Він навіть обіцяє Мордреду, що не вб'є його, якщо той відпустить Ыша.
  
  «Ти з тих, хто ніколи не змінюється, — якось сказав йому Корт. — Це стане твоїм прокляттям, хлопець. Ти зносиш сотню пар чобіт на шляху в пекло». Як казав філософ Джордж Сантаяна, «той, хто не пам'ятає свого минулого, засуджений на те, щоб пережити його знову». Про те ж Роланду сказав другий учитель стрілка, Ванней.
  
  На цей раз, можливо, все буде по-іншому. Тепер при ньому стародавній мідний ріг, втрачений на Иерихонском пагорбі в його минулого життя, в який, згідно з легендою, сурмив Артур Эльдский. Голос Вежі говорить йому, це сигул надії, і, можливо, на цей раз він знайде спокій, навіть порятунок.
  
  Книга закінчується тією самою фразою, який більше тридцяти років тому почалася вся епопея: «Людина в чорному пішов у пустелю, і стрілець рушив слідом».
  
  Хоча кожен член ка-тету з допомогою Роланда відкриває для себе нову (кращу — це питання життя, вони засуджені до нескінченного поверненню в життєві кола, які знову і знову нарізає Роланд. Всякий раз, коли він повертається в пустелю, маршрут буде приводити його до дверей, через які Джейк, Едді й Сюзанна назавжди покинуть свої колишні де і коли. Навіть якщо він вчинить інакше, наприклад, відмовиться пожертвувати Джейком або знайде шлях до Вежі, не наздогнавши чоловіка в чорному, представляється, що ймовірність дійти до Вежі без допомоги інших, надто мала.
  
  Звичайно, це двосічний меч. Якби Роланд міг реалізувати мету життя без необхідності витягти цих трьох, він би залишив кожного в колишньому де і коли, позбавивши тим самим можливості кардинально змінити життя. І розраду вони могли б знайти лише в тому, що їм не судилося виокремитися серед інших людей, яким дається тільки одне життя.
  
  Ка — колесо, яке обертає світ. Але іноді вона — великий камінь, що котиться вниз по крутому схилу.
  
  У цій, розказаної в семи книгах версії похід Роланда, в якому стрілок шукає і знаходить Вежу, приречений на невдачу ще до того, як він почався. Втрачений ріг Эльда, який він повинен мати при собі, підходячи до Вежі, однозначно на це вказує. Не можна зосереджуватися виключно на цілі, не беручи до уваги наслідків своїх рішень для себе і для інших. Чи буде користь людині, якщо вона придбає увесь світ, але загубить власну душу?
  
  Що цікаво, передвісник змін приходить з боку. Той факт, що тепер у нього виявився ріг Эльда, означає, що еволюція особистості Роланда якимось чином простягла свої щупальця в далеке минуле і перетворила його, хай і трохи, але в іншої людини. Це подарунок ка, нагорода бога з машини за уроки, які він вивчив у спілкуванні зі своїм ка-те-те? Можливо, Роланд не повернувся на те саме місце в минулому, а опинився на іншому рівні Вежі, в тій реальності, де він візьме інші, можливо, кращі рішення, збільшуючи свої шанси на успіх.
  
  Якщо говорити про часовому інтервалі в Серединному світі, в який вкладаються всі сім книг епопеї, це приблизно рік,[472] якщо не вважати невизначений період часу, проведений на голгофі Роландом і Уолтером, та інші зісковзування часу. Роланд переслідує Уолтера в розпалі літа. Ка-тет добирається до Кал'ї восени, Роланд і Сюзанна перетинають Эмпатику взимку. Перший раз Роланд бачить Вежу весняним ранком. Час, зрозуміло, виміряти в Серединному світі не так-то легко, як в нашому власному, де вірні читачі подорожували з Роландом більше двох десятиліть.
  
  Наскільки іншим буде наступний рік існування Роланда? У цьому кожному з читачів залишається покладатися тільки на свою уяву. Може, наступного разу він зверне увагу на слова Еллі про хмари, що пливуть над Таллом в одному напрямку, і зрозуміє, що Стежка Променя зовсім поруч. Дозволить йому ка уникнути приниження на березі Західного моря, забезпечить ка-тетом, який навчить його любові і дружбі, чи покаже він своїм новим друзям значимість їх життів?
  
  Роланд — не оптиміст. У Кальє, готуючись до сутички з Вовками, у нього з'являється відчуття, що він цілу вічність знову і знову вступає в таку битву. Іноді, замість того щоб залишитися без пальців, відкушених омароподобным потворою, він може втратити око, і після кожної нової битви він відчуває, що Темна Вежа віддалилася, замість того, щоб наблизитися.
  
  Звідси виникає питання: а чи існує для Роланда ідеальний варіант? Оскільки Темна Вежа раніше стоїть, навіть у гіршому з циклів Роланд не допускав дійсно серйозної помилки, яка могла перервати його похід і привести до загибелі все існуюче. Зрозуміло, ка завжди на його боці, підказує, зупиняє, коли він може вчинити щось непоправне. Маленькі подарунки ка і Кінга він завжди отримує вчасно.
  
  Так чого він повинен навчитися, щоб розірвати замкнене коло повторення? Знайти іншу стежку до Вежі, на якій йому не доведеться жертвувати іншими? Припинити похід після порятунку Вежі? Чи можливо таке? Може, він прийде до висновку, що єдиний спосіб звільнитися — дозволити Вежі впасти, тобто вибрати між тим, що добре для одного (для нього) і для багатьох.
  
  А може, остання двері на вершині Вежі приготує для нього інший сценарій, в якому його буде чекати нірвана. Може, якимось чином він знайде дорогу до пустки в кінці стежки, разом з тими, хто зробив це раніше, і дізнається те, що можна дізнатися, про існування тих, хто перейшов в цей стан.
  
  Це питання, що не має легких відповідей, буде займати читачів не один наступний за публікацією епопеї рік..
  
  Можливо, Роланду буде потрібно ще кілька спроб, але Кінг залишає надію, що в кінці шляху до Темної Вежі Роланд обов'язково знайде те, що шукає: усвідомлює, що він за людина і який сенс його існування.
  
  
  
  РОЗДІЛ 9
  
  Твори, пов'язані з «Темною Вежею»
  
  «З якогось часу я знав... що багато з моїх творів так чи інакше співвідносяться з світом Роланда і його історією».
  
  (ТБ-7)
  
  «Я приходжу до усвідомлення того, що світ Роланда (чи світи), по суті, вбирає в себе всі інші, створені мною».
  
  (ТБ-4)
  
  «Це справа пов'язана з Темною Вежею».
  
  (ЧД)
  
  Перехресні зв'язки в книгах Стівена Кінга не можна вважати недавнім феноменом. Ще в «Мертвій зоні» персонажі посилалися на інші книги Кінга. («Він подумки підпалив ресторан, як у тій книжці „Керрі“, — говорить один з персонажів «Мертвої зони».) Персонажі і події з попередніх творів з'являються в наступних, як в романах і розповідях про Кастл-Рок.
  
  [473]Багатьом читачам подобається знаходити ці перехресні зв'язки. Автори «Всесвіту Стівена Кінга» склали каталог таких зв'язків і виділили дві реальності: «реальний світ Деррі і Кастл-Року» і світ «Темної Вежі». Деякі з зв'язків ясні і однозначні; інші проглядаються не настільки чітко.[474]
  
  Назви романів і збірок оповідань Кінга, пов'язаних з «Темною Вежею», з'являлися на рекламних оголошеннях, опублікованих у зв'язку з виходом трьох останніх книг. Деякі зі згаданих у цих списках книг здивували. Раніше якось не знаходилося зв'язків між романом «Майже як „б'юік“» і цикл «Темна Вежа». Однак загадковий водій «бьюїк» виразно нагадує нижчого чоловіка, а сам автомобіль є порталом в інший світ.
  
  Ще один сюрприз — потрапляння до списків збірки оповідань «Команда скелетів», в якому якраз 19 оповідань. Це число, як відомо, заявляє про себе тільки у «Вовків Кал'ї». В оповіданні «Коротка дорога місіс Тодд», наприклад, героїня, можливо, використовувала червоточини. Технологічні двері, що дозволяють долати значні відстані, обговорювалися в «Довгій прогулянці».
  
  Однак, як говорить Робін Ферт, помічник Кінга, подбиравшая йому необхідні матеріали: «У „Команді скелетів“ історія, пов'язана з „Темною Вежею“, — „Туман“». В особистому листуванні вона зазначає, що проект «Стріла» створив той чи першу червоточину, то пробив дірку в тодэшное простір, тоді як персонажі «Туману» вірять, що «Стріла» викликала якісь генні мутації. Але так швидко, як у повісті, такі зміни відбутися не могли, так що куди більше ймовірність того, що величезні істоти потрапили в Мен через истончившуюся перегородку між реальностями.
  
  Ферт також припускає, що місіс Кармоді — двійник Сільвії Питтстон з «Стрілка». В їх проповідях про кінець світу багато спільного.
  
  Ще одна книга, яка балансує на межі прив'язки до «Темної Вежі», — «Воно». Безсумнівно, є щось спільне між Пеннивайзом і Червоним Королем. У обох є справи в Деррі, обидва розділяють концепцію мертвих вогнів. Червоний Король говорив Ральфу Робертсу: «Ти, можливо, цього не знаєш, але зміна вигляду — давня традиція в Деррі» (БСС). Поява Пісні Черепахи «Воно» як мінімум дає натяк на ідею, яку Кінг в повному обсязі розробив у «Темній Вежі», але крім цих нюансів та ще кількох дрібниць на кшталт Заїки-Білла і божевільного клоуна, який годується емоціями інших людей, книжка нічого не привносить в розуміння епопеї.
  
  Зв'язок між «Воно» і «Темною Вежею» виявляється ще в одному місці. У будинку на Нейболт-стріт малюнок шпалер — посланці з трояндами і танцюють ельфи в зелених шапочках. І в домі на Голландському пагорбі з шпалер на Джейка з-під зелених шапочок дивилися танцюючі, з лукавими посмішками, ельфи.
  
  Книги, розглянуті в цій главі, безпосередньо пов'язані з епопеєю, то через головного героя, то через важливу для походу Роланда ідею. З початку 1990-х років Кінгу все з великими труднощами вдавалося розділяти «Темну Вежу» та інші твори. Червоний Король, ниці люди, Руйнівники — всі вони вперше з'явилися в романах, що не входять у цикл «Темна Вежа». Людям, які читають епопею вперше, мабуть, можна порадити зупинитися після «Вилучення трьох» і взятися за книжки, пов'язані з «Темною Вежею», щоб побачити еволюцію створінь Кінга.
  
  В «Пісні Сюзанни» Кінг називає «Темну Вежу» свого uber-історією. Темна Вежа — вісь всіх всесвітів, навколо якої обертаються всі реальності. У всесвіті Стівена Кінга епопея «Темна Вежа» — вісь, навколо якої обертаються міріади створених ним реальностей.
  
  
  
  «Протистояння»
  
  «Протистояння» і «Очі дракона» можна назвати двома «Книгами Флегга», оскільки герой обох — головний ворог Роланда. У першій він намагається встановити контроль над спустілому Землею, схожою на ту, де опинилися Роланд і його катет, зійшовши з Блейна. У другій він намагається захопити владу в королівстві Дилейн, одного з феодів Внутрішнього світу, землі Роланда Дискейна. В обох випадках його спроби закінчуються невдало, але він встигає принести багато шкоди і погубити багатьох людей.
  
  Коли Роланд та його ка-тет прибувають в Топіку, завершивши поїздку на Блейне Моно, вони знаходять світ, де похазяйнував супергрипп, який, по суті, нічим не відрізняється від катастрофи, що обрушилася на Землю в «Протистоянні», катастрофи, відповідальність за яку бере на себе Уолтер о ' Дім.
  
  «Протистояння» — перший з романів, де чимала увага приділяється персонажу, який з'явиться ще в багатьох творах Кінга, під різними іменами й у різному вигляді. Але при цьому Флегг — той самий Темний чоловік з однойменного вірша, опублікованого Кінгом під час навчання в коледжі. Деякі вважають його людиною, від якого одні тільки проблеми. Про такому типі написано ще одне з студентських віршів Кінга.[475] Рендалл Флегг з'являється далеко не на першій сторінці «Протистояння», крокуючим по автостраді ЮС-51, з Айдахо в Неваду. Водії, що проїжджали повз, відчувають легкий холодок. Сплячим пасажирам сняться кошмари. Він — високий чоловік невизначеного віку в вылинявших джинсах і поношеним джинсовій куртці, ковбойських чоботях з загостреними кінцями. Всі його речі упаковані в старий бойскаутський рюкзак. Його кишені набиті до відмови різного роду сумнівною літературою. «Коли ця людина простягає тобі буклет, ти береш його, незалежно від того, що в ньому написано».[476]
  
  «Особа, а можливо, і серце його були виконані зловісної веселості. Це було обличчя, яке випромінює жахливе, притягує тепло, особа, при вигляді якого втомлені офіціантки в дорожніх столових вщент розбивали стакани, при вигляді якого маленькі діти врізалися на своїх триколісних велосипедах в дощані паркани, а потім, ридаючи, бігли до своїх мамам з гострими трісками, що стирчать з колін. Це особа гарантувала, що усяка сварка у барі з участю його власника закінчиться кров'ю».
  
  Долоні в нього були гладкі, ні тобі лінії життя, ні будь-якої іншої лінії.
  
  Його добре знали в колах безумців, але навіть самий божевільний з них не міг дозволити собі прямо глянути в його темне і усміхнене обличчя. Довгі десятиліття він мотався по Америці, використовуючи різні імена: Річард Фрай, Роберт Франк, Ремсі Форрест, Роберт Фрімонт і Річард Фрімантл. Він не міг виступати на мітингах, тому що, коли намагався, мікрофони починали верещати, а дроти перегорали, але він писав промови тим, хто говорив, і іноді його промови приводили до бунтів.
  
  Він зустрічався з Лі Харві Освальдом і стояв за замахом Патті Хьорст, але завжди встигав утекти до моменту прибуття поліції. «Вони знали тільки одне: у злочинну групу входило ще якийсь чоловік, може, хтось важливий, може дрібна сошка».
  
  Багато боялися вимовляти його ім'я, бо вірили: названий по імені, він міг з'явитися, як джин із пляшки. Його називали Темний чоловік, Опудало, Веселун, навіть «Старий, що викликає тремтіння Юда». Глен Бейтман каже: «Назви його Вельзевулом, тому що це і його ім'я. Назви його Ньярлахотепом[477] і Ахазом, і Астаром. Назви його Р'йела, Мережі, Анубіс. Ім'я йому — легіон, і він — апостол зла, а ви, люди, цілуєте йому зад».
  
  Матінка Абагейл вірить, що вона — частина шахової партії між Богом і Сатаною. Флегг, «Супостат», головний агент Сатани в цій грі. «Він — чисте зло, що залишилося у цьому світі». Інші, маленькі уособлення зла, тягнуться до нього, як слабкі і самотні. «Він — не Сатана, — стверджує матінка Абагейл, — але він і Сатана знайомі один з одним і спілкуються з давніх часів... ця людина Флегг... зовсім не людина, а надприродна істота».
  
  «Все служить Творця. Ви не думаєте, що цей чорний чоловік теж служить йому?» Матінка Абагейл думає, що Господь хоче, щоб вони виступили проти Флегга. «Недобре тікати від волі Господа. Чоловік або жінка, які спробують, закінчать свій шлях у шлунку звіра».
  
  Звучить, як ка і «все служить Променю».
  
  Глен думає, що Флегг — останній маг раціональної думки, що збирає залишилися технічні засоби проти сил добра. Флегг впевнений, що йому дано право керувати Землею, нехай і не знає ким. У нього таке відчуття, що перед ним відкрилися величезні можливості, що він відродився для великих справ. «Бо навіщо ще він тоді може творити чудеса?»
  
  Він не розуміє своїх здібностей; просто приймає їх. Магія, якою він володіє, дозволяє йому трансформуватись, передавати темні сни з континенту на континент, посилати Очей, щоб шпигувати за ворогами. Йому підпорядковуються хижаки звіриного світу. Він може левітувати і вбивати людей думкою. Він матеріалізується, де йому хочеться, щоб ходити, як привид... або подорожує допомогою дверей? Як і Уолтер, він може влаштовувати пожежі, посилаючи вогненні промені з кінчиків пальців. Так само, як Уолтер, він швидше хихикає, чим сміється. «Коли Флегг сміється, ти лякаєшся».
  
  Він може виглядати, як нормальний, навіть симпатичний чоловік, але часто його обличчя стає диявольським, а очі світяться в темряві, як у рисі. «У нього очі людини, який довго вдивлявся в темряву і, можливо, почав бачити, що там», — каже Дайна Джургенс. — «Дивитися в них (очі) — все одно що заглядати в дуже старий і дуже глибокий колодязь».
  
  Жінки, з якими він укладається в ліжко, відчувають «моторошний холод, і здається неможливим, що їм знову вдасться зігрітися». Надін Крос думає, що він «древнє, ніж людство, давніший, ніж Земля». Він вибирає її матері своїй дитині, каже, що вона була йому обіцяна. Коли вона питає, хто обіцяв її йому, він не пам'ятає. Може, як Червоний Король, він сам обіцяв собі, що вона стане його.
  
  Від своїх поплічників йому потрібно одне: щоб вони падали на коліна та вклонялися йому. Тих на заході, хто протистоїть йому, або розпинають на хресті, або зводять з розуму і виганяють в пустелю. Для брудної роботи він використовує таких людей, як Гарольд Лаудер і Сміттєвий Бак. Деякі з послідовників Флегга так вірні йому, що починають його любити, але навіть найближчі соратники бояться його.
  
  Ближче до розв'язки він починає втрачати впевненість у собі, коли багато, раніше приховане від нього, стає явним. В голові виникають спогади про його життя до епідемії супергрипу, до відродження. «Він скидався на цибулину, з якого знімали по одному шару, тільки з нього знімали пастки людяності: обмірковування своїх дій, пам'ять, можливо, навіть свободу вибору». Зазвичай, коли все складалося для нього погано (а в минулому так часто й бувало), він швидко йшов, але зараз настав його час, він вважав це місце своїм, а тому збирався прийняти бій. Під загрозою смерті він зникає, як Флегг-маг в «Очах Дракона». Зникаючи, перетворюється в щось жахливе. «Щось велике і безтілесне, що з величезними жовтими очима з котячими щелочками-зіницями».
  
  У повній версії «Протистояння» Флегг виживає і переноситься в рай тропічних джунглів. Спочатку він не знає, хто він, і пам'ятає лише відлуння свого минулого, але поступово пам'ять повертається. Птахи, звірі, і комахи при вигляді нього падають намертво. Хоча люди, які збираються навколо нього, тримають в руках списи, його моторошна посмішка обеззброює їх.
  
  Він не знає, де знаходиться, але «місце, де ти вирішив прийняти бій, значення ніколи не мало. Головне, що ти тут... і все ще на ногах». Дикунам він подається, як Расселл Фаррадей, людина, чия місія — привести їх до цивілізації.
  
  «Життя — це таке колесо, на якому жодна людина не може встояти занадто довго. І воно завжди, зрештою, повертається в те ж саме місце».
  
  
  
  «Очі дракона»
  
  В «Очах дракона» розповідається легенда про те, як демон по імені Флегг, підтасовуючи докази, звинувачує Пітера, повноправного спадкоємця трону Дилейна, у вбивстві батька, короля Роланда, з тим, щоб на трон зійшов брат Пітера, Томас, від імені якого Флегг мав намір правити королівством. Флегг боїться Пітера, що володіє сильним характером. Він знає, що зможе контролювати Томаса, але Пітер швидше за все вишібет його з королівства, якому він не давав спокійно жити більше п'ятисот років.
  
  Флегг повертається в Дилейн з Гарлана мало не за вісімдесят років до того, як почалося правління короля Роланда, але за цей час він постарів на якихось десять років. Люди переконують себе, що мати при дворі справжнього мага — це добре, але в глибині серця знають, що нічого доброго чекати від Флегга не доводиться.
  
  Всякий раз, коли він приходить в Дилейн, він зветься іншим ім'ям, але приносить з собою все ті ж горе, страждання і смерть. Колись він був Біллом Хинчем, його світлістю лордом-катом при трьох жорстоких королів. Одного разу з'явився під личиною Броусона, співака, який давав поради королю і успішно спровокував війну між Дилейном і сусідній Авдуа. «Він завжди ходив в капюшоні, ніби у нього не було обличчя, і він ніколи сам не ставав королем, а був лише нашептывателем, вливавшим таємно і непомітно у вухо короля найстрашніша отрута — отрута поганих порад».
  
  «Він хотів, чого завжди хочуть злі люди, отримати владу і використовувати її на горі інших. Королівський трон анітрохи його не цікавив, бо голову короля дуже вже часто насаджували на піку на кріпосній стіні, якщо щось йшло не так. Але радники королів... павуки з тіні... ці люди зазвичай зникали, як нічні тіні на світанку, ледь починав опускатися сокиру ката. Флегг був хворобою, лихоманкою, прагне запалити холодний лоб. Він завжди приховував свої дії, як приховував обличчя під капюшоном. І коли приходила біда, а так траплялося завжди по закінченні якогось часу, Флегг зникав, як нічні тіні на зорі. Потім, коли смута закінчувалася, лихоманка відступала, а королівство відновлювалося до такої міри, що з'являлася можливість знову його зруйнувати, Флегг приходив знову».
  
  Великий маг, він знає все про сильні отрути, які тільки можна знайти. Йому належить величезна книга заклинань, з палітуркою, обтягнутим людською шкірою. За тисячу років він подужав тільки чверть книги. «Написав її на рівнинах Ленга божевільний на ім'я Альхазред, і читає її занадто довго теж ризикував стати божевільним».[478] Йому належить магічний кристал, який дозволяє бачити багато, зовсім як кришталеві кулі Чаклунський веселки. «Розум у нього складний, як дзеркальний хол, де все відбивається двічі з різним розміром».
  
  Флегг — не трансформер, ніхто не бачив, щоб він перетворювався в когось ще. Він не може стати невидимим, але йому під силу зробити свій образ тьмяним. Він теж може влаштувати пожежу, вистріливши вогнем з пальця. Хоча його могутність реально, він також знає, що «не завжди потрібно хвалитися і розписувати свої здібності. Інший раз все, що від тебе вимагається, це робити розумний вигляд і тримати рот на замку». Думка ця схожа з радою Корти Роланду: витримати паузу і дати можливість легендою випередити тебе.
  
  Як Рендалл Флегг і Джон Фарсон, він вважає, що дезертири подають поганий приклад. Якщо не покарати одного-двох перших, «за ними можуть наслідувати інші. Щоб цього не сталося, потрібно показувати всім відрубані голови тих, хто намагався втекти з армії, з виряченими очима і запеклася на губах кров'ю».
  
  Флегг підозрює, що щось не так, коли Пітер намагається втекти, але не може зрозуміти, що саме. В п'ятдесяти милях від замку він кричить уві сні.
  
  «Солдат, який спав поруч з Флеггом, раптово помер від серцевого нападу — йому приснилося, що його мучить величезний лев. Солдат, який спав з іншого боку, прокинувся сліпим. Світи іноді здригаються і перевертаються, і такий момент настав. Флегг це відчував. У часи великих потрясінь траплялося, що злі істоти раптом слепли».
  
  «Такі люди, як Флегг, сповнені гордості і впевненості в собі, і хоча вони бачать багато, іноді стають сліпими». Пітер дізнається про одну з давніх витівок Флегга, більше чотирьох століть тому, усвідомлює, ким є придворний маг короля. «Я думаю, раніше або пізніше, то, що ти робиш, починає повторюватися, тому що такі, як ти, здатні лише на кілька простих трюків. І в кінці кінців хтось обов'язково розкушувати тебе. Думаю, саме це нас і рятує всіх».
  
  В результаті Томас визнає, що бачив, як Флегг давав батькові отруєне вино. Пускає стрілу в око Флегга,[479] але демон-чаклун зникає. Томас вирішує уникнути тюремної камери, яка чекає його за зраду, і відправляється за Флеггом, на південь, знаючи, що він ховається десь там. «У цьому світі, або в іншому... Він вислизає від нас в останню хвилину». Друг Пітера, Денніс, приєднується до Томасу, і вони схоплюються з Флеггом в якомусь місці, подробиці поєдинку і його результат залишаються невідомі, але Флегг, судячи з усього, виживає, щоб продовжувати творити зло. Роланд зустрів цих двох молодих людей в останні дні Гилеада.
  
  «Безсоння»[480]
  
  У 1994 р. Кінг зізнався слухачам його лекції в університеті корнелл, що поява в «Безсонні» якихось моментів «Темної Вежі» стало для нього сюрпризом, але він не думає, що це збіг. «Мене це тільки порадувало, тому що прояснило те, що я збирався написати в „Темній Вежі“», — сказав він. Над «Безсоння» Кінг працював у той період, коли збирався завершити останні книги епопеї. Він піднімає більше питань, ніж дає відповідей, і вважати «Безсоння» романом з циклу «Темна Вежа» не дозволяє лише одне: відсутність Роланда та його ка-тет.
  
  Опублікована між «Безплідними землями» і «Чаклуном і кристалом», «Безсоння» вводить двох важливих персонажів епопеї: Патріка Дэнвилла, який супроводжує Роланда на останньому етапі шляху до Темної Вежі, і Червоного Короля, який чекає його там. Ед Дипно — провісник появи Эрона Дипно, одного Келвіна Тауера і члена ради директорів «Тет корпорейшн». У Эрона був далекий родич на ім'я Ед, який помер в 1947 році, тому самому, коли народився Кінг. Він був бухгалтером, «таким же простим, як молоко і булочки».
  
  У «Темній Вежі» Роланд дізнається, що «Тет корпорейшн» зібрала групу вчених, які вивчають творчість Стівена Кінга, келвинистов, які буквально під мікроскопом переглядають усі твори Майстра, які не входять у цикл «Темна Вежа». Вони приходять до висновку, що «Безсоння» — ключова книга з пов'язаних з «Темною Вежею». Суперобкладинка символізує боротьбу добра зі злом: біле проти червоного. Келвинисты вірять, що в більшості творів Кінга прихована інформація, яка повинна допомогти Роланду дістатися до мети. Послання в пляшках, так називає цю інформацію Мозес Карвер, кинутих в Прим. Послання від підсвідомості Кінга.
  
  Ральф Робертс, головний герой «Безсоння», після смерті дружини страждає від рідкісного розладу сну. Засинає без проблем, а от прокидається з кожним вранці все раніше і раніше. Від нестачі сну у нього щось відбувається з головою та його розум відкривається на різні рівні реальності, що існують навколо нього в Деррі, штат Мен, одного з тих місць, де до недавнього часу в кожному поколінні з'являлося істота з «зовнішнього простору», яке крало в місті дітей, віддалено нагадуючи Вовків, які періодично навідувалися в Калью. У Ральфа склалося враження, що якась двері в стіні реальності раптом відчинилися навстіж і з відкритого проходу назовні лізуть всякі неждані і непрохані гості. Як не згадати магічний портал на Тэтлбек-лейн.
  
  Ральф — один з небагатьох, хто усвідомлює події космічного масштабу, які відбуваються в Деррі. Сусід і друг сім'ї, Ед Дипно, починає дивно себе вести, потрапивши під вплив Червоного Короля, злої сили з іншої реальності. Справжня мета Еда завуальована боротьбою з абортами, але насправді Червоний Король хоче, щоб Ед вбив Патріка Дэнвилла, талановитого чотирирічного хлопчика, який вчиться малювати кольоровими крейдами.[481]
  
  Сили, природу яких Ральф не розуміє, маніпулюють ним. Він в жаху від того, що невідоме істота, яка здатна передбачати майбутнє, зацікавилося його скромною персоною. Події зрежисовані таким чином, щоб він домігся успіху. Він описує те, що відбувається, як «відчуття, що його штовхають невидимі руки», що «його несе якийсь потік, як річка несе людини в човні». Роланду чудово знайоме це почуття: ка, велике колесо буття. Як Роланд, Ральф досягає точки, де інтуїція і знання іноді стають одним і тим же.
  
  Ральф сперечається з Клото і Лахесисом, двома скромними лисими докторами-долгосрочниками,[482] які представляють Зумовленість,[483] стверджує, що ка відкидає свободу вибору. Лахесіс заперечує, що свобода вибору — частина ка. Життя одночасно й хаос і порядок, але не в рівних частках.
  
  Клото і Лахесіс не можуть брехати, але вони призвичаїлися не говорити правду. Хоча вони викликали безсоння, яка відкриває розум Ральфа до іншої, більш високої реальності,[484] тобто змінюють його ка, вони служать істотам, реальність яких розташована ще вище. Це внесрочники, вони безсмертні або так близькі до безсмертя, що різниці немає. Що-то з одного з цих більш високих рівнів звернуло увагу на Ральфа, і іноді щось інше робить контрзаходи.
  
  Атропос, представник Випадковості, в жаху від свого пана. Він каже Ральфу: «Якщо тобі вдасться зупинити те, що розпочато... я буду покараний істотою, якого ти називаєш Червоним Королем!» Всі троє лисих докторів відповідальні за відрізання лінії життя людей в цій реальності, за відправлення своїх жертв в «інші світи, крім цього».
  
  Дорренс Марстеллар проходить по всій історії, як втілення «бога з машини», суне балончик з перцевим газом в кишеню Ральфа, щоб той опинився під рукою в момент нападу фанатичного Чарлі Пикеринга. «Він не просто знав, що мені знадобиться ця штука, він знав, де вона лежить і, навіть, куди її покласти», — думає Ральф. Старина Дор добре б виглядав і на якомусь пустирі, залишаючи для Джейка ключ або рожевий (червоний) мішок для боулінгу. Він знає набагато більше того, ніж готовий поділитися, але іноді передає важливі інструкції. Наприклад, говорить Ральфу, що не потрібно йти на сеанс акупунктури. Точно так же Стівен Кінг залишає лист для Джейка в нью-йоркському готелі і записку для Сюзанни в будинку Дандело. Дорренс говорить Ральфу і Луїзі, що вони — ка-тет, єдність з безлічі, зведені разом Зумовленістю.[485]
  
  Ед — вільний агент, який може перейти на сторону Зумовленості, так і на сторону Випадковості. Тільки краткосрочники, начебто Ральфа і Луїзи, можуть протистояти Атропосу. Дорренс говорить їм, що робота в більш високої реальності «практично повністю зупинилася, тому що Зумовленість і Випадковість більше цікавлять ваші справи». Цілком можливо, що зіткнення Ральфа з Червоним Королем — одна з подій, які звели його з розуму.
  
  У лігві Атропоса, близько кросівки, яку свого часу носив Гейдж Крід, до того, як потрапив під бензовоз у Ладлоу, штат Мен,[486] Ральф і Луїза знаходять саксофон з написом «ДЖЕЙК». Кінг не уточнює, що мова йде про Джейка Чеймберзе, але це старий саксофон, а Джейк покинув Нью-Йорк, щоб опинитися в Серединному світі, приблизно за двадцять років до описуваних в «Безсонні» подій.
  
  Ральф вперше зустрічається з Патріком Дэнвиллом і його матір'ю в парку. Ральф «торкається» до розуму хлопчика (ця здатність розвивається у Джейка в Серединному світі) і бачить, що його мати — жертва домашнього насильства. Він не розуміє значущості рожевої аури хлопчика і не віддає собі звіту в тому, що Патрік — у самій гущі тих подій, що відбуваються в Деррі. Ральф і Луїза двічі рятують йому життя, під час нападу Чарлі Пикеринга на Жіночий центр і пізніше, коли Ед намагається направити літак в «Громадський центр Деррі».[487]
  
  Патрік знаходиться в «Громадському центрі», тому що його няня порізала руку і в останній момент повідомила, що не може прийти. Його мати давно вже збиралася послухати виступ феміністки Сюзан Дей, ось їй і доводиться взяти його з собою. Ральф впевнений, що травма няні — не випадкова. Що хоче зрушити небо і землю, щоб гарантувати, що Патрік в той день і годину буде в «Громадському центрі».
  
  Поки вони чекають початку лекції, Патрік малює Темну Вежу в центрі поля троянд. На вершині зображує людину в червоній мантії, називає його Червоним Королем, який дивиться на що стоїть на землі стрілка на ім'я Роланд з ненавистю і страхом. Роланд іноді сниться Патріку. «Він теж король».[488]
  
  Патрік один з Великих, життя яких завжди служать Призначенню. Його життя впливає не тільки на краткосрочників, але також і на тих, хто мешкає на багатьох рівнях, що розташовані як вище, так і нижче світу краткосрочників. Оскільки Ед не прив'язаний ні до Зумовленості, ні до Випадковості, тільки він може заподіяти шкоду Патріку. Якщо Патрік помре раніше призначеного йому терміну, завалиться Вежа всього існування. Лахесіс говорить Ральфу, що наслідки «він і уявити собі не зможе. Та й ми теж».
  
  Коли Патрік залишає Громадський центр цілим і неушкодженим, все заспокоюється. Світи, які було завагалися на своїх орбітах, продовжують звичний рух, а в одному з світів, в пустелі, яка є апофеозом всіх пустель, людина на ім'я Роланд, повернувся на другий бік і знову заснув під чужими сузір'ями.
  
  Кінг не говорить, яку роль зіграє Патрік в поході Роланда, хіба що вказує, що він врятує двох. Пройде ще десять років, перш ніж Патрік з'явиться в «Темній Вежі», до того часу став уже підлітком. Як він опинився в підвалі будинку Дандело на Одд'з-лейн, в тіні Темної Вежі, поки що таємниця.
  
  У «Безсонні» Кінг описує структуру своєї мультивселенной, символизированной рівнями Вежі. Природа Вежі двоїста, як особистісна, так і загальна. Вона являє собою і індивідуальні життя, і різні рівні існування.
  
  Краткосрочники, начебто Ральфа і Луїзи, займають перші два поверхи Вежі. Клото говорить їм, що є підйомники, якими зазвичай краткосрочникам користуватися не дозволяється. Ральф відповідає, що йому було видіння Вежі, і ніяких підйомників там немає, тільки «вузькі сходи, вся в павутині і з дверима, які ведуть бог знає куди». Він задається питанням, чи живе Бог в пентхаузі, а диявол — підкидає вугілля в топку в котельні, нагадуючи Велику Комбінацію Червоного Короля. Клото і Лахесіс не підтверджують версію, але і нічого не заперечують.
  
  Ще одна загадка «Безсоння» — у «Темній Вежі» немає ні слова про зеленому людину, яка говорить з Луїзою.[489] Вона відчуває, що він — сила добра, може, протистоїть Червоному Королю на рівні Високої Зумовленості, агент Білизни,[490] можливо, аналог Черепахи з «Воно», з її зеленим кольором.
  
  
  
  «Роза Марена»
  
  Зв'язок роману «Роза Марена» з епопеєю «Темна Вежа» досить відносна. Згідно коді «Пісні Сюзанни», вигаданий Кінг каже, що знаходився під впливом «Темної Вежі», коли працював над цією книгою. «Тим часом у мене виникла ідея роману про жінку, яка купує картину в магазині-ломбарді і провалюється в неї. Гей, а може, вона провалиться в Серединний світ і там зустріне Роланда!» (ТБ-6).
  
  «Троянду Марену» Кінг написав відразу ж після «Безсоння», тому не дивно, що Серединний світ прокрався і в цю історію. Жінка, її звуть Роза Марена, з якою Розі зустрічається в картині, може бути її двійником. У Уенді Ярроу, жертви чоловіка Розі, двійник — Доркас.[491] Уенді і Доркас — чорношкірі жінки, дикцією і манерою розмови нагадують Детту Уокер.
  
  Доркас знайома з географією та історією Серединного світу. Вона каже Розі: «Я бачила людей, що згорають живцем у вогні, і сотні голів на стовпах воль вулиць Луда». Роза Марена знає про філософію Серединного світу, говорить Розі, розплатитися один з одним за скоєне — їх обов'язок, ка. «Хіба ми можемо піти проти ка? Ні, бо ка — колесо, яке приводить в рух світ, і чоловік або жінка, хто піде проти ка, буде негайно розчавлений під її дугою».
  
  Коли чоловік Розі, Норман, нарешті зустрічається з Трояндою Мареною, він думає, що в неї обличчя неймовірно прекрасної богині, побачене на ілюстрації з якоїсь старої і запиленій книги, прямо-таки рідкісний квітка на зарослому бур'янами пустирі. Читачі епопеї «Темна Вежа» вже знають, що Джейк знайшов дику троянду на зарослому бур'янами пустирі, а Роланд вірить, що троянда — втілення Башти в світі Джейка, Едді і Одетти.
  
  Рози рятує дитину, це частина її допомоги, наданої Розі Марене. Читачі говорили про важливість немовляти для епопеї «Темна Вежа», деякі припускали, що це дитина Сюзанни, але ні Роза Марена, ні немовля більше ніде не з'являються.[492] У дитини дійсно є щось спільне з Мордредом, сином Міа. Хоча Роза Марена народжує дівчинку, вона не може виховувати її і повинна комусь віддати, але хто це, Кінг не уточнює.
  
  З інших дрібних зв'язків з «Темною Вежею» можна відзначити вбудовану в рамку фотографію Сюзан Дей, феміністку, загиблу в «Безсонні», і Синтію Сміт, одну з подруг Розі з притулку для жінок, які зазнали насильства, «Сестри і Дочки», яка ще з'явиться в «Безнадії». Подорож Роланда і Сюзани по лабіринту тунелів під Замком над Безоднею нагадує порятунок дитини Розі від Мінотавра.
  
  У вигаданому щоденнику, яким завершується «Пісня Сюзанни», Кінг називає цю книгу провалом, в усякому разі, в частині продажу. Він каже, що не любить її, «тому що втратив пісню». В іншому своєму творі, «Як писати книги», він вказує, що «Роза Марена», як і «Безсоння», писалися з напрягом.
  
  
  
  «Безнадія» і «Регулятори»
  
  На відміну від більшості інших книг, так або інакше пов'язаних з «Темною Вежею», ці два романи знайшли своє місце в мозаїці всесвіту «Темна Вежа» лише по закінченні часу.
  
  «Безнадія» і «Регулятори» — унікальні книги-двійники,[493] дія яких відбувається в різних реальностях, тобто на різних рівнях Вежі. Містечко Безнадія, штат Невада, розташований в горах Десатойя. Саме там знаходиться Элурия в «Смиренних сестер Элурии». І якщо в «Регулятори» йдеться про те, що Пек — істота з Китайської шахти, то його зовнішність докладно описується в «Безнадії». Він увірвався в світ, коли шахтарі пробили перемичку між реальностями.
  
  Якщо відштовхуватися від описів Міа істот в тодэшных просторах, виходить, що Пек — одне з цих істот, на зразок тих, що мешкають у пропастях близько Луда і Федика. Цей Пек говорить мовою безтілесних, яким користуються Смиренні сестри, і Менні підтримують цю версію. Можливо, він якось пов'язаний і з монстром «Воно».
  
  Автори «Всесвіт Стівена Кінга» міркують про те, що Потойбічний з «Мішка з кістками», злобна сила, яка підтримує прагнення Сари Тидуэлл помститися своїм кривдникам, ще одне з таких істот. Джо Нунен каже: «Вона впустила одного з Потойбічних, а вони дуже небезпечні». Оскільки події роману «Мішок з кістками» розгортаються в Деррі і Західному Мені, де перегородки між реальностями потоншало його, можна припустити, що літній котедж Майка Нунэна, «Сара-Реготуха», з'являється в «Темній Вежі» у вигляді «Кари-Реготухи», хоча Майк Нунен і вірить, що Потойбічний — це смерть.
  
  Частина могутності Пек передалася і маленьких штучок, які називаються кан-тах, маленькі боги, наче різьблений черепашки, захованої в мішку для боулінгу, який знайшов Джейк на пустирі. Пек так само відомий, як Кан-Пек, або «великий бог». Він згадує і про кан-тоі, нижчих людей, що відіграли свою роль в останніх томах «Темної Вежі».
  
  
  
  «Смиренні сестри Элурии»
  
  Погодившись написати окрему повість з епопеї «Темна Вежа», Кінг зіткнувся з певними проблемами, тому що ніяк не міг утримати історію в заданих рамках: вона хотіла перерости в роман. У передмові до повісті, опублікованій вже в збірнику «Усе гранично», він пише:
  
  «Я навіть збирався відмовитися від цієї затії, але одного разу вранці прокинувся з думками про „Талісман“, про великому павільйоні, в якому Джек Сойєр вперше бачить королеву Долин... Я почав уявляти собі такий же павільйон, зі стінами в лахмітті... в ньому жінок. Примар. Може, вампірів. Смиренних сестер. Побудувати сюжет, грунтуючись на цьому центральному образі, виявилося не так-то просто. Втім, можливості були: Сілверберг просив повести — не оповідання, було де розвернутися, але все одно довелося поламати голову» (ВП).
  
  Смиренні сестри, чий павільйон коштує близько гір Десатойя, де в «Безнадії» розташовувалася Китайська шахта, вампіри, з Давніх. Вони можуть ходити при денному світлі, але не відкидають тіні.[494]
  
  Складовою частиною їх мови є мова безтілесних, на якому говорить Пек і деякі персонажі епопеї «Темна Вежа». На цьому, початковому етапі свого походу, Роланд не знає цих слів, коли сестри їх вимовляють.
  
  У цій повісті вперше з'являються маленькі доктора, жуки-паразити, які лікують людей. Їх присутність говорить про те, що десь недалеко стародавні вампіри, оскільки прізвисько жуків — блохи Праотців. Міа чує, як вони шкребуть під столами уявного банкету, де годується вночі, а Ыш вбиває декількох в «Діксі-Пінг» в 1999 р. (В Элурии є салун «Веселе порося».)[495] В «Безсонні» в одному з видінь Ральфа такі ж жуки вилазять з голови його померлої дружини. Він вирішує, що вони — частина чорної аури, яка оточує вмираючих людей, мішка смерті, відомому, як тодана.
  
  Неможливо точно визначити, на якому етапі походу Роланда відбувається ця історія. Єдина дата у Книзі правопорушень і покарань: «12/ПЗ/Суд над Чес. Фриборном, конокрадом». Ясно тільки одне: сталося це після битви на Иерихонском пагорбі і до того, як Роланд вийшов на слід людини в чорному. Він подорожує один як мінімум десять місяців, може, і довше. Виглядає вона років на двадцять старше Джона Нормана, який ще підліток.
  
  Незабаром після того, як він в'їжджає на своєму издыхающем жеребці в спорожніле місто Элурия, на нього нападає група повільних мутантів. Їх мутації, за розумінням Роланда, пов'язані з тим, що вони працювали на шахтах, де добували радій, але такі ж істоти працювали і в далеких краях, біля Великої Комбінації Червоного Короля і їх близькість до тієї силовій установці, можливо, викликала аналогічні мутації. Роланд ще не відростив досить товсту шкіру, щоб холоднокровно застрелити їх, та й, мабуть, ще не навчився так само вправно, як в Талле, управлятися зі своїми револьверами. Справа доходить до того, що він дозволяє одному з мутантів прослизнути йому за спину і нанести удар. В наступні роки він ніколи не допускав такої помилки.[496] Він думає, що ка не може бути такою жорстокою, не може його «похід до Темної Вежі так безславно закінчитися на залитої променями сонця вуличці крихітного, загубленого на Заході містечка. Не могли зелені мутанти повільні взяти верх над стрільцем».
  
  Роланд приходить в себе в якусь подобу гамака, підвішеному в величезному шовковому шатрі. Він думає, що помер. Чує сладкоголосое спів комах, а коли вона замовкає, повертається біль. Жіночий голос звертається до нього, і спочатку у нього виникає думка, що це Сюзан Дельгадо. Смиренні сестри, які нагадують йому Риа з Кооса, одягнені, як черниці і носять сигул Темної Вежі, криваво-червону троянду, на білій рясі. Зовні їх павільйон нагадує занедбаний тент військово-польового госпіталю, але, як і в «Чорному домі», зсередини він набагато більше.
  
  Сестри — ка-тет. Вони служать лікарям, які, в свою чергу, служать їм, лікуючи пацієнтів, якими потім живляться вампіри. Що захищає Роланда, так це освячений медальйон, який він зняв з шиї мертвого юнака на міській площі. То золото, то захист Бога тримають сестер на відстані. Він називає себе братом Джона Нормана, юнака, який лежить на сусідній лікарняному ліжку. Джон — з Дилейна, який іноді називають Гніздо дракона або Рай брехунів. Всі легенди, в тому числі і про останньому дракона, якого вбив король Роланд, за чутками, народжені там.
  
  Щоб не дати Роланду бігти, сестри підмішують в його їжу наркотики. Молодша з сестер, Дженна, яка відрізняється від інших, закохується в Роланда. Сестрі Мері, їх Старшій сестрі, це зовсім не подобається. Дженна постачає Роланда травою, яка, якщо її жувати, нейтралізує дію наркотику.
  
  Після того, як сестри призводять повільного мутанта, щоб зняти захисний медальйон з Джона, Роланд залишається єдиною людиною, якого вони можуть з'їсти. Дженна повертає Роланду револьвери в ту ніч, коли той повинен бігти, і приводить з собою армію маленьких докторів, які підпорядковуються чорним дзвіночків на її головному уборі. Роланд радий, що Дженна може торкатися до медальйону Джона, але він обпікає їй шкіру, так що тримати медальйон вона може тільки короткий час. Роланд цілує її обпечені руки, чого вона починає плакати. Серце Роланда ще не закаменело.
  
  Дженна вирішує покинути інших сестер і піти з Роландом. Вона визнає, що теж пила кров, але збирається з цим зав'язати. Інші сестри попереджають, що вона буде проклята. Дженна говорить: «Якщо прокляття не уникнути, нехай це буде мій вибір, а не їх». Роланд про прокльони поки знає мало, його уроки по цій дисципліні тільки почалися.
  
  Сестра Мері перехоплює їх, ледь вони залишають Элурию. Як зброю Роланда, так і його руки проти неї безсилі, але ка втручається на боці стрільця. Собака з хрестом чорної шерсті на брудно-білої грудей стрибає на головного вампіра і перегризає шию.
  
  В ту ніч Роланд і Дженна не можуть піти далеко, тому що стрілець ще дуже слабкий. Дженна говорить йому, що залишилися сестри тепер переберуться на інше місце. Вони знають, коли приходить пора. Тільки обережність і обачність дозволили їм вижити. Він цілує Дженну, яку раніше ніколи не цілували, як жінку. Уві сні собака з чорним хрестом на грудях веде його до Темної Вежі.
  
  Дженна недооцінює свої сили. З'ясовується, що вона не може існувати поза ка-тету, до якого належить. «Ка — це колесо, і одночасно мережу, вискочити з-під якої неможливо». На світанку Дженна перетворюється на безліч маленьких докторів, які ще раз збираються разом, щоб вона могла попрощатися з ним, а потім розповзаються в різні боки.
  
  Роланд йде на захід, Элурия залишається позаду, як багато хто інші містечка на його стежкою.
  
  Ця повість ніяк не впливає на те, що відбувається в епопеї «Темна Вежа». Вона лише показує Роланда в той момент, коли він був ще вразливий. Він йде один, але не проти того, щоб у нього з'явилися попутники. Його майстерність тільки міцніє, він ще не уникає помилок, які можуть коштувати йому життя, але до нього вже приходить розуміння того, що ка буде сприяти його успіху.
  
  
  
  «Нижчі люди в жовтих плащах»
  
  («Серця в Атлантиді»)
  
  [497]«Нижчі люди в жовтих плащах» — перший з декількох маленьких романів, що склали книгу «Серця в Атлантиді». Кінг починає збирати разом зачіпки, які він розкидав по інших книгах. У цій історії з'являються Руйнівники, люди, які отыскивались Червоним Королем для незрозумілого, але напевно нехорошого справи. Тед Бротигэн, суперразрушитель, більшу частину роману ховається від нижчих людей, які хочуть повернути його в те саме місце, звідки він утік, щоб він зайнявся колишнім справою.
  
  Коли Тед з'являється в пансіоні, де живуть Боббі Гарфілд та його мати, він тільки що втік з Девар-Тоі, в'язниці для Руйнівників. Давній друг Роланда за Меджису, Шими Руїс, проробив дірку в просторі і часі, відправивши Теда в Коннектикут 1960 року. Історія його життя в цьому короткому романі практично не розповіли. Відсутню можна знайти в «Темній Вежі», останній книзі епопеї.
  
  Тед народився з надприродними здібностями, але більшу частину життя не міг знайти їм застосування. Під час Другої світової війни він зголосився допомагати армійській розвідці, але його таланти погрожували яструбам, які хотіли воювати, тому від його послуг відмовилися. Тед не просто еспер, він може посилювати надприродні здібності інших людей і передавати частину своїх здібностей тим, з ким спілкується.
  
  Він зауважує, що за ним стежить певний тип людей. В основному це чоловіки, яким подобаються яскраві одягу, стейки з кров'ю, швидкі автомобілі, розфарбовані в яскраві кольори, під стати одязі. Вони носять особливі капелюхи, щоб блокувати психічну енергію тих, за ким вони полюють. Їх символи — астрологічні значки і іноді червоний очей, які з'являються на парканах, тротуарах, іноді близько накреслених на асфальті «класів».[498] Вони думають, що перевернуті картини, особливо плакати з домашніми тваринами, — краща жарт. Деякі кажуть, що при ходьбі вони не стосуються підошвами землі.
  
  Їх автомобілі з боку здаються звичайними, але це не так: вони — чужорідні, як і нижчі люди. Боббі вірить, що їхні автомобілі живі. «Якщо ти спробуєш вкрасти такий, кермо може перетворитися в змію і задушити тебе, сидіння може перетворитися на острівець зыбучего піску і засмоктати тебе».[499]
  
  Довгі плащі нижчих людей нагадують ті, що носять герої фільмів «Перестрілка в O. K. Коррал» і в «Чудовій сімці». Вони — регулятори, як у фільмі з Джоном Пайном і Карен Стіл, або у романі Річарда Бахмана.[500]
  
  Нижчі люди працюють на Червоного Короля. Вони носять на лацканах значок з зображенням червоного ока. Слуги вони вірні, але не дуже розумні, проте чітко виконують отримані вказівки. Їх кричущі одягу та автомобілі — спосіб маскування, який сприяє тому, що більшість людей свідомо їх ігнорує. «Мало що просочується крізь камуфляж, а те, що під ним, огидно». Вони — кан-тоі, помісь звіроподібних тахинов і людей. Людство вони обожнюють, беруть людські імена, намагаються виглядати, як люди, і впевнені, що замінять собою людей, коли Вежа впаде.
  
  Тед стає Руйнівником, коли відгукується на оголошення про прийом на роботу, після того, як більшу частину життя безцільно мотався по Америці. До того часу, коли його через двері переправляють в Тандерклеп, він уже розуміє, що пропозиція величезних грошей не більше, ніж приманка. Він приймає нове життя, особливо не протестуючи. Надто вже велика потреба використовувати закладені в ньому здібності. Він знає, що бере участь в руйнуванні чогось, але спочатку йому не хочеться навіть знати, що саме він руйнує.
  
  Подружившись з кількома нижчими людьми, Тед з'ясовує, що робить, і як його присутність прискорює знищення всесвітів, тому здійснює втечу. З'являється в пансіоні в Коннектикуті з кількома валізами і паперовим пакетом для покупок з ручками.
  
  Боббі Гарфілд стає його другом, і Тед наймає його, щоб той стежив за появою нижчих людей, які обов'язково підуть по його сліду. Боббі нічого не говорить Теду, коли нижчі люди починають давати про себе знати, тому що не хоче, щоб Тед виїжджав. Але Тед і сам знає, що нижчі люди підбираються все ближче. Коли вони наближаються, його зіниці починають швидко звужуватися і розширюватися. Він вимовляє дивні фрази на кшталт: «Людина відчуває їх зворотною стороною око», або, більш часто, «Все суще служить Променю». Коли Боббі доторкається до нього, то чує у голові брязкіт колокольцев, можливо, тодэшных.
  
  Коли мова йде про телепатії, здатності Теда вище, ніж у Роланда. Як Джейк, Тед соромиться використовувати ці здібності. Він каже Боббі: «Але друзі не шпигують, справжня дружба означає і вміння не втручатися у внутрішнє життя одного». Так що про свого друга Тед знає далеко не все. Зокрема, не підозрює, що Боббі не любить рутбир.
  
  Тед знайомить Боббі зі світом книг для дорослих, включаючи «Повелителя мух», ця книга є і в списку для літнього читання Джейка і «Кільце навколо Сонця» Кліффорда Саймака. У післямові до «Стрілку» Кінг визнає, що ця книга — джерело натхнення для його концепції паралельних світів.
  
  Коли нижчі люди ловлять Теда, він свідомо йде з ними, щоб врятувати життя Боббі. Нижчі люди хочуть захопити і Боббі, доставити його до Червоному Королю, але Тед розумніші нижчих людей і переконує їх, що він буде сприяти їм, якщо тільки вони відпустять Боббі. «Якщо я добровільно обіцяю те, що вам потрібно, і визволю вас від необхідності застосовувати силу, можливо, я зумію прискорити усі років на п'ятдесят, якщо не більше. Ти ж сам сказав, що я — Руйнівник, створений і народжена для цього. Нас не так уже багато, і ви особливо потребу в мені. Адже я — найкращий». Він також згадує стрілка, який дістався до Прикордоння Крайнього світу. На нижчих людей це враження не справляє.
  
  Влітку 1965 року Боббі отримує послання від Теда, конверт, від якого йде солодкий запах. У конверті — пелюстки троянди темно-темно-червоного кольору. І для Боббі це момент одкровення, він розуміє, що хоче сказати йому Тед: «Є й інші світи, крім цього, мільйони світів, всі обертові на осі-Вежі». А потім Боббі думає: «Він знову врятувався від них. Він знову вільний. Пелюстки не залишають місця сумнівам».
  
  Тед, можливо, відправив лист, коли супроводжував Сюзанну в Федик. Боббі відчуває, що Тед знаходиться не в цьому світі і не в цьому часі; що він втік в іншу реальність. Останній раз Тед з'являється в «Темній Вежі», коли разом з іншими Руйнівниками, погодилися скласти йому компанію, прямує до дверей, що ведуть до Кальє Брін Стерджис. Там вони збираються просити прощення за те, що дітей крали насамперед з-за них, спокутувати свою провину і, можливо, знайти двері, яка відправить їх у свої де і коли.
  
  Боббі знову зустрічається зі своєю подругою дитинства, Керол Гербер, яка начебто загинула кількома роками раніше. Вона живе під іншим ім'ям і каже Боббі, що вміє не попадатися на очі, стає тьмяною. Цього трюку вона навчилася від Реймонда Фиглера, ще однією інкарнації Рендалла Флегга, істоти, знайомого з маргінальними групами, до однієї з яких належить Керол. Про Теда вона говорить наступне: «Для старого він, звичайно, знає, як натискати на потрібні кнопки, чи не так?». Боббі відповідає: «Може, саме цим і займаються Руйнівники».
  
  
  
  «Усе гранично»
  
  Після першої публікації повісті «Усе гранично», через кілька місяців після виходу у світ «Чаклуна і кристала», мало хто міг припустити, що повість ця якось пов'язана з «Тим-ної Вежею», але до того часу, коли в 2000 р. Кінг і Пітер Штрауб почали працювати над «Чорним будинком», Кінг вже вирішив, що Дінки Эрншоу, головний герой повісті, комп'ютерний вбивця — Руйнівник.[501]
  
  Дінки вигнали із середньої школи, і він тільки що знаходить нову роботу, це крок вгору в порівнянні зі збором порожніх візків на автостоянці супермаркету або доставкою замовленої піци. Тепер у нього будинок, в якому є все, що він забажає, і щотижня йому видають певну суму грошей. Він приблизно у такому становищі, що і Руйнівники в Девар-Тоі. Єдина умова — він повинен викидати всі гроші, які у нього залишаються після закінчення тижня.
  
  Дінки дивився фільм з Клінтом Іствудом,[502] коли йому зателефонував таємничий містер Шарптон, який і запропонував цю незвичайну роботу, швидше, навіть більше, ніж роботу. Шарптон говорить про себе, що він «на чверть — мисливець за головами, на чверть — талановитий скаут, на половину — ходяча, мовець доля». Він багато знає про Дінки, йому відомий найбільший секрет Дінки: якимось чином той замішаний у смерті Шкіпера Браннигэна, давнього ворога Дінки, який сильно діставав його, коли Дінки працював в супермаркеті, і знайомого приятеля Генрі Діна, старшого брата Едді.
  
  У Дінки є рідкісна здатність, пов'язана з інтуїтивним розумінням смертоносних знаків і символів. Дитиною він міг вбивати мух, малюючи на брудному склі трикутники і кола. Коли Дінки сильно налякав сусідський пес, він убив його, малювання крейдою на тротуарі особливі символи. Таким же способом, малюнками на асфальті, обмінювалися інформацією і нижчі люди. Пес помер не відразу... те ж саме відбувалося, коли Атропос, агент Випадковості в «Безсонні», перерізав нитка, яка утримує повітря в балоні жертви.
  
  Шарптон, він працює на «Транс корпорейшн», дочірню компанію «Північного центру позитроники», керує групою нижчих людей, які відшукують таких, як Дінки, що володіють надприродними здібностями, будь то ясновидіння, телепатія або щось ще. «Вони можуть бачити юнаків і дівчат з таким даром, як у тебе, Дінки, точно так само, як супутники з космосу бачать ракети з ядерними боєголовками і атомні електростанції. Ви оповиті сяйвом. Як мені казав один з цих людей, жовтим... Вони — наші шукачі. Колесять по країні і іншим країнам у пошуках цього жовтого сяйва. Розшукують сірники, гарячі в ночі». За підрахунками Шарптона, у всьому світі лише кілька тисяч трэнни (так в «Транс корпорейшн» називають эсперов або екстрасенсів). Він пропонує Дінки допомогти йому відточити і сфокусувати свій талант, щоб використовувати його на благо людства. Як і Річард Сейр, Шарптон — вміє переконувати брехун.
  
  Шарптон відправляє Дінки в Пеорию, де його досліджують і програмують для нової роботи, але ніхто не каже йому, що це буде за робота. Нарешті він отримує будинок у своє повне розпорядження плюс 70 доларів щотижня. «Ти не будеш отримувати багато грошей, принаймні спочатку, але робота буде приносити тобі безмірне задоволення», — каже йому Шарптон. Коли Тед і Дінки обмінюються враженнями в Девар-Тоі, вони приходять до висновку, що Червоний Король намагався знищити все живе, не виходячи з жорсткою кошторису.
  
  Дінки залишається наодинці з комп'ютером, відрізаний від батьків і друзів, які можуть задавати зайві питання. Якось вночі завдання йому приходить уві сні. У його комп'ютері є все необхідне для роботи: папка з кожним загадковим, містичним символом, який він тільки міг собі уявити, і багато іншого. Модем пов'язує його з базою даних потенційних цілей. Він складає і відправляє особливі електронні листи (іноді доводиться користуватися і звичайною поштою), і його не особливо цікавить, що відбувається з адресатами.
  
  Одного разу йому на очі випадково попадається стаття про одну з його жертв, чоловікові, який покінчив з собою. Щодо роботи у Дінки починається параноя.[503] Провівши пошук на бібліотечному комп'ютері, він переконується, що став серійним вбивцею, але не може зупинитися. Як Бротигэн, він повинен використовувати закладені в нього здібності. Він також розуміє, що люди, які постійно за ним стежать, запідозрять недобре, якщо в його способі життя щось зміниться.
  
  Хтось втручається, щоб допомогти йому, але в історії не уточнюється, хто саме. Можливо, ка, а може, Стівен Кінг, який вирішив надати підтримку своєму творінню. Дінки становить одне з своїх «граничних» електронних листів Шарптону. Спеціальне слово, яке він додає з тим, щоб лист спрацював — «Екскалібур», ще одна тонка зв'язок з «Темною Вежею». Назва меча Артура Эльдского, з якого зробили револьвери Роланда. Убивши Шарптона, Дінки намагається бігти, але нижчі люди ловлять його і відправляють у Девар-Тоі.
  
  
  
  «Талісман» і «Чорний будинок»
  
  «Талісман» пов'язаний з епопеєю «Темна Вежа» номінально. Долини, де подорожує Джек Сойєр, коли він не в Америці, Прикордонні Серединного світу, такий же регіон, як і той, де розташовані Кал'ї. Головна концептуальна зв'язок між «Талісманом» і «Темною Вежею» — ідея твиннеров (двійників), як згадувалося раніше.
  
  [504]Пітер Штрауб називає «Талісман» «всім», але тільки не книгою циклу «Темна Вежа». «Эджинкорт», «Чорний готель» у Каліфорнії, де знаходиться Талісман, вісь всіх всесвітів і може бути втіленням Темної Вежі в тій реальності. Джек — один з небагатьох людей, хто може увійти в готель, тому що він — унікум-одинак. Всі його двійники в інших реальностях померли.
  
  У «Чорному домі» двійники не настільки важливі, як в «Талісман». Паркус говорить Сойєру: «Тобі потрібно викинути ту ідею з голови». Червоний Король, отыскивающий Руйнівників, рушійна сила сюжету «Чорного дому», як і в «Нижчих людей у жовтих плащах». Ідея запровадити в «Чорний будинок» елементи «Темної Вежі» належить Страубу. «Одна з причин, по яких я це запропонував, в тому, що я хотів дізнатися, про що йдеться. Я поняття не мав, хто такі Руйнівники, що таке Темна Вежа, хто такий чи що таке Червоний Король».[505]
  
  Коли мова йде про пошук Руйнівників, Червоний Король всіх вистачає. Він закидає широку мережу на дітей, знаючи, що лише в малої частини тих, кого він упіймає, буде потрібний йому талант. Ті, хто в Руйнівники не годиться, залишаються рабами, які забезпечують функціонування Великої Комбінації, величезного хмарочоса, верхні поверхи якого ховаються в хмарах і розкинувся на милі в кожному напрямку. За тисячі років Велика Комбінація поглинула мільйони дітей, її огидне вплив накрило весь Останній світ. Вона генерує зло: деспотів, педофілів, тиранів, садистів, в бессчетном кількості всесвітів.
  
  Коли Червоному Королю щось потрібно в Америці, він використовує нижчих людей або таких, як Ед Дипно. У «Чорному домі» його представник в Крайньому світі містер Маншан вселився в розум постарілого серійного вбивці, Чарлза Бернсайда. Останній сприймає Більшу Комбінацію як двигун, який обертає шестерні, в свою чергу, обертають ще більші шестерні двигунів руйнування. Роланд знає, що це Ан-пек, Кузня Короля, і вона — джерело червоного сяйва, яке Сюзанна бачить далеко, стоячи на кріпосній стіні замку Дискордия. Бернсайд тривожиться, що це, можливо, саме пекло. «Вона працює на крові і жаху і ніколи не бере вихідних».
  
  Джек Сойєр, вже дорослий чоловік, забув про все, що трапилося з ним двадцять років тому, коли він вирушив у похід за Талісманом, який врятував життя його матері. Вона була кіноактрисою і часто знімалася у фільмах, в тому числі і вестернах. Серед них був і комічний вестерн, ще один різновид жанру, який надихнув Кінга на створення епопеї «Темна Вежа».
  
  Ка потрібен Джек, колишній детектив відділу з розслідування вбивств поліції Лос-Анджелеса, розкрив чимало самих заплутаних злочинів, щоб вирішити кризу у Френч-Лэндинге, маленькому містечку штату Вісконсін, який знайомий Джеку по одному з розслідувань, проведених на службі. З особистих причин йому довелося раніше терміну піти у відставку, і він купує будинок у Френч-Лэндинге, ще не підозрюючи про існування зловісного Чорного будинку, який є порталом в Крайній світ, дверима до Аббала, входом у пекло. Аббала — інше ім'я Червоного Короля, але використовується тільки в «Чорному домі» та в «Рослину».
  
  Хоча в місті орудує серійний вбивця, справжня криза — зникнення Тая Маршалла, потенційно такого ж сильного Руйнівника, як і Тед Бротигэн. Блукаючи по кімнаті зниклого сина, Джуді Маршалл бурмоче: «Знову бачила очей. Червоний очей. Його очей. Очей Короля... — Її слова здаються нісенітницею. — Аббала-дун, Червоний Король! Щури в щурячих норах! Аббала Маншан! Король в своїй Вежі, їсть хліб і мед! Руйнівники в підземеллі роблять йому гроші!» Іноді, прокидаючись, Джуді бачить перед собою те, що їй тільки що снилося: величезну Вежу, що піднімається на поле з троянд. Чоловік відправив Джуді у психіатричну лікарню із-за її неадекватної поведінки.
  
  Джека переслідує слово «опопанакс», те саме слово, що застосовувалося до пір'їнці, яке використовувалося для загальних зборів у Кальє Брін Стерджис.[506] Він не відгукується на прохання допомогти у пошуку серійного вбивці, поки не зустрічається в сні зі своїм давнім другом Спіді, який намагається пояснити, чому так важливо врятувати Тая Маршалла. Похмуре послання Спіді таке: якщо Джек не зможе повернути хлопчика, він повинен його вбити. Ще один Руйнівник може виявитися тією соломинкою, яка дозволить Червоному Королю звалити Вежу.
  
  З почутого Джек мало що розуміє, але починає діяти. Джуді думає, що Джек може врятувати Тая. У тому, що він живий, вона не сумнівається. Коли вони нарешті зустрічаються у психіатричному відділенні місцевої лікарні, Джек закохується в Джуді, вірніше, у її двійника, Софі, королеву Долин. Джек переноситься в Долини, де зустрічається з двійником Спіді, Паркусом, який пояснює, чтпро насправді відбувається в окрузі Френч.
  
  Він зустрічається з Софі в павільйоні, нагадує йому ту, де лежала, вмираючи, двійник його матері, колишня королева. Цей павільйон (для деяких — госпіталь і двійник психіатричного відділення, в якому на іншій стороні знаходиться Джуді) не настільки елегантний. Він належить смиренним сестрам Элурии, можливо, останній з більше десятка того, які раніше можна було зустріти «в Долинах, у Крайньому світі, в Серединному світі». Софі розповідає Джекові про медсестер-вампірів, пацієнти яких ніколи не видужували. «Не бійся, Джек... вони теж служать Променю. Всі служить Променю». Джек поняття не має, що таке Промінь.
  
  Паркус веде їх в покинутий говорить коло, нічим не відрізняється від тих, що траплялися на шляху Роланду і його катету. «Демона давно вже немає, але легенда говорить, що ця нечисть залишає після себе ауру, яка сприяє бесіді», — говорить Паркус. Він пояснює Джеку структуру світобудови. «Ти запитав, чи багато світів. Відповідь, Високим Стилем — та фан: більше, ніж можна собі уявити... Є Башта, яка утримує їх разом. Якщо хочеш, думай про неї, як про осі, на якій обертається безліч коліс. І є щось, що хоче зруйнувати Вежу. Рам Аббала».
  
  Паркус каже, що фізичне втілення Червоного Короля заточене у Вежі,[507] але у нього є і друге втілення, настільки ж реальне, яке живе в кан-та Аббала, у палаці Червоного Короля. Якщо Королю вдасться знищити Вежу, він вірить, що звільниться і буде правити в запанувала хаосі, відомому, як дін-та, геєна вогненна. Паркус стверджує, що деякі території Серединного світу вже відійшли в цей вогонь.
  
  Якщо читачі не розуміли, навіщо Червоному Королю потрібні Руйнівники, Паркус дохідливо все пояснює. Останні два століття[508] Червоний Король збирав телепатов (вони зустрічалися найчастіше), ясновидців, телепортеров, здатних переходити з світу в світ, як Джек, і телекинезеров (найбільш рідкісних і найцінніших), в основному з Землі і з Долин. «Ця команда рабів — його головне досягнення. Ми називаємо їх Руйнівниками». Червоний Король використовує їх для того, щоб прискорити руйнування Променів. З шести один вийшов з ладу сам, тисячі років тому, зламався. Руйнівники, почавши роботу, вже встигли знищити два Променя і серйозно послабили ще два. Тільки один (Промінь Гана) функціонує на повну силу.
  
  Паркус говорить Джеку, що робота із захисту Променів покладено на стрільців, давню військову гільдію Гилеада. Вони володіли «потужними екстрасенсорними здібностями і могли нейтралізувати Руйнівників Червоного Короля». Хоча стрілки давно вже зникли, Паркус чув, що останній представник роду Эльда підготував трьох нових стрільців, хоча він і не знає, як того це вдалося. «Якщо б Роланд залишався один, Руйнівники вже давно зламали б Вежу». Новий загін стрільців — остання надія для тих, хто хоче, щоб Башта встояла або звалилася б у відведений їй час.
  
  Якби Червоному Королю вдалося зруйнувати Промені до того, як Роланд та його ка-тет зуміли дійти до Вежі, йому не довелося б вступати з ними в бій. Ось чому він і відшукує все нових Руйнівників. Нижчі люди його лицарі на побігеньках, виконують різні доручення Червоного Короля, але їх головне завдання — пошук дітей з потужними надприродними здібностями. Він приваблює і таких людей, як Бернсайд, серійний вбивця з Френч-Лэндинга. Червоний Король дозволяє йому вбивати і їсти всіх дітей, які потрапляють у руки, за умови, що потенційних Руйнівників Бернсайд буде передавати вселившемуся в нього демону, містеру Маншану, квазибессмертному суті, схожим з Уолтером, але не настільки хитрого і спритного, а вже містер Маншан доставляє їх до Червоному Королю.[509] Паркус говорить Джеку, що той повинен врятувати або вбити Тая Маршалла, бо той — один з двох найсильніших Руйнівників в історії всіх світів, потужністю не поступається ядерної зброї. Другий — Тед Бротигэн, про який Маншан говорить Таю: «Всі хлопчики люблять Старшого Руйнівника... Може, він розповість тобі історії своїх пагонів».
  
  У Джека залишилася частина сили, яку він отримав, доторкнувшись до Талісману. Проте її недостатньо, щоб перемогти Червоного Короля. «Але цього, можливо, вистачить, щоб впоратися з містером Маншаном... піти в гарячі землі і вивести звідти Тайлера».
  
  Знати, що він повинен перемогти, не означає того, що він переможе. «Горді імперії і благородні епохи зазнали поразки, Червоний Король, можливо, вирветься з Вежі і в люті пронесеться по світах, сіючи хаос».
  
  Берні передає Тая містерові Маншану, Оці Короля, який має намір відвезти його в Крайній світ на монорельсовому поїзді. Коли-то були два інших... Патриція і Блейн. Їх вже немає. Сказилися. Покінчили з собою. Вищесказане допомагає вбудувати «Чорний дім» в контекст книг «Темної Вежі». В Серединному світі ці події відбувалися після «Чаклуна і кристала» і швидше за все після «Пісні Сюзанни», тому що з кріпосної стіни замку Дискордия ще видно відсвіт Кузні Короля.
  
  З допомогою ерудитів-байкерів Джек звільняє Тая від містера Маншана і переконує хлопчика використовувати свої здібності Руйнівника для знищення Великої Комбінації. «Високо, високо, на самій вершині Темної Вежі, Червоний Король відчуває біль у животі і, скривившись, сідає в крісло. Де-то, він знає, сталося щось дуже серйозне, і ситуація у його жахливому королівстві кардинальним чином змінилася».
  
  Наприкінці роману Джек Сойєр отримує серйозні поранення від руки свого давнього ворога і виживає тільки тому, що Паркус переносить його в Долини, де йому доведеться залишитися до кінця своїх днів. Паркус дражнить читачів, кажучи: «Боротьба за Вежу наближається до вирішальної сутички. Думаю, що Джеку Сойєру належить взяти участь в цій боротьбі, хоча повної впевненості у мене немає». Читачі багато міркували про те, яку роль зіграє Джек Сойєр в останніх трьох книгах епопеї, але, можливо, у Кінга і Страуба з Джеком пов'язані інші плани. Пітер Штрауб частенько висловлювався про те, що в майбутньому може з'явитися третя частина «Талісмана», дія якої в основному буде розгортатися в Долинах.
  
  Яка подальша доля Джека Сойєра, нам поки невідомо, але на дорозі до Темної Вежі він точно не з'являється.
  
  
  
  ГЛАВА 10
  
  Персоналії
  
  
  
  Роланд Дискейн з Гилеада
  
  «Спочатку я бачив вас, як Людину-без-імені Серджіо Леоне... Ви виглядали зовсім непогано. Робота з вами бавила мене... Але потім ви змінилися. Прямо у мене під рукою. Так вийшло, що я вже не міг сказати, герой ви, антигерой або взагалі не герой».
  
  (ТБ-6)
  
  Роланд Дискейн, син Стівена Дискейна і онук Аларіка і Генрі Високого, веде свій рід від Артура Эльдского, предка всіх стрільців, і його дружини, королеви Ровени. Аларік в свій час відправився в тепер уже легендарний південний регіон, Гарлан, щоб вбити дракона, але інший король, якого потім чекала насильницька смерть, встиг знищити останнього в цій частині світу.
  
  Артур Эльдский став першим піднявся королем після відходу Прима і зберігачем Темної Вежі. Стівен Дискейн, батько Роланда, був його нащадком в двадцять дев'ятому поколінні. Роланд — єдиний залишився стрілок, останній з роду Эльда, єдина надія, що сповзання світу в безодню вдасться повернути назад. Хоча він благородно поширює своє походження на членів нового ка-тету, вони знають, що в кращому разі є дуже далекими родичами.
  
  Він може зійти за батька Стівена Кінга, коли Кінгу тридцять, тобто виглядати Роланд повинен як мінімум на п'ятдесят. Однак часу він непідвладний. Його батьківщина — Гилеад, столиця феода Новий Ханаан, маленького клаптика землі, загубленого в західній частині Серединного світу. Гилеад, серце Альянсу, пролежав у руїнах більше тисячі років, після закінчення громадянської війни. Роланд говорить ка-тету, що «йшов до Темної Вежі більше тисячі років, іноді перескакуючи через покоління». Джо Коллінз заявляє, що Роланд, повинно бути, старше Бога. «Деякі так би і сказали», — відповідає стрілок.
  
  [510]Хоча Кінг вірить, що його персонажі — частково він сам, а частково те, що він бачить в інших людях, Роланд не схожий на нього більше, ніж хто б то не було. Кінг каже, що йому важко уявити, як виглядають його персонажі, тому що він дивиться на світ їх очима. Втім, він погоджується, що при роботі над епопеєю уявним поглядом бачив Роланда саме таким, як зобразив Майкл Уэлан на ілюстраціях до «Стрілку».[511]
  
  Карта Таро Роланда — «Повішений», яка символізує силу.
  
  У нього холодні, немигаючі, сині очі, кольору вылинявших джинси «Левіс». До того часу, коли він добирається до Кал'ї Брін Стерджис, його чорне волосся вже зворушені сивиною. Обличчя засмагле, у зморшках, з выдубленной шкірою. В кіно його міг би зіграти хтось з вікових, але як і раніше киплячих енергією зірок Голлівуду, начебто Пола Ньюмана або Клінта Іствуда, якщо їм додати похмурості і загадковості Дзига Бриннера. Джейк бачить схожість з Іствудом, але насамперед в очах. Сюзанна думає, що він більше схожий на Маршалла Діллона з «Порохового диму». У Роланда немає таких широких плечей, як у Діллона, і він не так високий на зріст (хоча за мірками Гилеада він вважався високим), але особою Роланд більше нагадує їй втомленого поета, ніж слугу закону Дикого Заходу.
  
  Вся юність Роланда — підготовка до того, щоб стати стрільцем. Він вихоплює Револьвер з кобури швидше за всіх, але серед учнів далеко не найрозумніший. Оскільки він воліє мовчати, Абель Ванней, його шкільний вчитель, кличе Роланда «Габбі»,[512] це прізвисько нагадує також про те, що ім'я матері Роланда — Габріель. Якщо він вирішує, що скритність — найкращий варіант, то веде себе максимально потай.
  
  Його наставник в бойових мистецтвах, Корт, кепкує над ним, так часто дорікаючи в недоліку уяви, що Роланд в це вірить. «Револьвер я завжди діставав швидше всіх і стріляв краще за всіх, але от щодо того, щоб неординарно мислити... у мене з цим було туго». У нього немає блискучого розуму Катберта, він міркує навіть не так швидко, як Джеймі. Людина в чорному каже йому: «Твій загальмований, але наполегливий і чіпкий розум. Іншого такого, як у тебе, не було, напевно, за всю історію цього світу. Може бути, навіть за всю історію світобудови» (ТБ-1). Його друг Катберт каже, що шестерінки в голові Роланда обертаються повільно, але в цілому механізм працює відмінно.
  
  Роланд — один з тринадцяти, хто пройшов весь цикл навчання і став стрільцем (спочатку в класі було п'ятдесят шість чоловік), і наймолодший з тих, кому коли-небудь вдавалося витримати іспит на право називатися стрільцем. Мартен, чаклун і зрадник, шпионивший проти батька Роланда і незнайомець, що його мати, недооцінив таланту юнака. Його стараннями Роланд у чотирнадцять років викликав Корту на поєдинок. Мартен не сумнівався, що Роланд зазнає поразки, і його відправлять на захід, де він більше не буде представляти собою ніякої загрози.
  
  Замість цього Роланд виграє поєдинок. І насамперед завдяки блискучому вибору зброї. Вибір цей показує, на що він може піти заради досягнення успіху. Він жертвує своїм давнім другом, соколом Давидом, в ім'я перемоги. Офіційно ставши стрільцем, він, звичайно, ще не може протистояти Мартену, і батько відсилає його подалі від біди, в компанії Катберт і Альона.
  
  В той ранок, коли Роланд їде з Гилеада, його батько пильно дивиться на свого єдиного сина. Єдиного живого сина» (ТБ-4). Ця загадкова фраза дозволяє припустити, що у Стівена і Габріель був ще дитина, який, можливо, помер при пологах. Насправді у Роланда були брат і сестра.[513] Оскільки, згідно Уолтеру, Роланд і Червоний Король — обидва нащадки Артура Эльдского, деякі читачі запитують, а може, давній ворог Роланда — його двійник. Вони обоє все життя одержимі Темною Вежею. Втім, Червоний Король, згідно з різними джерелами, намагався знищити Вежу тисячі років, тобто взявся за цю справу задовго до народження Роланда.
  
  У Меджисе Роланд закохується в Сюзан Дельгадо, красуню двома роками старше його, яка обіцяна меру Торину. Він також демонструє незалежність від своїх друзів і неповагу до них, відмовляючись поділитися з ними планами на майбутнє. І потім у нього завжди будуть секрети навіть від тих, хто допомагає йому. Він переконаний, що по-іншому не можна. Навіть коли у нього є помічники, він діє так, ніби він один, і тільки поставлені ним цілі мають значення.
  
  Наприкінці того довгого літа Роланд відмовляється від Сюзан, вибирає Вежу, яку бачить у рожевому кришталевій кулі Чаклунський веселки, але журиться, коли городяни вбивають Сюзан. Вона вагітна його дитиною, наступним поколінням Эльда. Невдовзі після повернення в Гилеад він випадково вбиває свою матір-зрадницю, ошуканий Риа з Кооса.
  
  Роланд бере участь в марній боротьбі за порятунок Гилеада, але лише з почуття обов'язку. Його метою стає Темна Вежа. Війська Фарсона оточують останніх залишилися стрільців, у тому числі Катберт і Джеймі, на Иерихонском пагорбі, в п'ятистах кілометрах на північ від Меджиса. Згідно зі спогадами Флегга про тій битві, Роланду вдається уникнути смерті, сховавшись в возі, заваленій мерцями. На Иерихонском пагорбі залишається ріг, який належав Артуру Эльдскому. Ріг цього потрібно Роланду, коли він дістанеться до Вежі. Але він так зосереджений на далекої мети, що випускає цю дрібницю.
  
  Багато років, може, століття, він йде один, намагаючись знайти людину в чорному, який може показати йому шлях до Темної Вежі. У Элурии серце Роланда ще не настільки закаменело, щоб розстріляти озброєних палицями повільних мутантів, ледь вони починають погрожувати йому. До того часу, коли Роланд добирається до Талла, при аналогічній загрозу він знищує все населення міста. Після великих боїв йому, загартованому в боях стрілку, завжди стає недобре. Втім, ось про що Роланд не каже: найбільш гостро він почуває себе живим, коли готується сіяти смерть.
  
  Головне надбання Роланда — речі, які визначають його сутність: важкі револьвери з рукоятками з сандалового дерева і стовбурами, виготовленими з «Экскалибура», великого меча короля Артура. Багато поколінь вони передавалися від батька до сина разом з спадкоємною рисою — фантастичної гордістю. А більше в нього нічого немає, хіба що «руїни юнацького особи». Його спорядження складається з патронів, тютюну та шкіряного магічного гаманця, невичерпного джерела золотих монет і дорогоцінних каменів.
  
  Роланд виживає, тому що, крім навички в бойових мистецтвах, йому властива практичність і невибагливість, які, як броня, прикривають сухий романтизм його натури. Він з тих людей, які поправлять перекошені картину в незнайомому готельному номері, а романтизм — таємниця за сімома печатками, яку він нікого не присвячує. Він розуміє, що в житті немає нічого більш важливого, ніж виживання, ка і Вежа. У нього немає бажання розбиратися з власними мотивами, його не цікавлять філософські питання або історія. Минуле він змінити не може, а про майбутнє подбають ка.
  
  Сюзанна впевнена, що Роланд недооцінює свої розумові здібності та уяву. Його інтуїтивне розуміння психічного захворювання Одетти і запропоноване рішення для з'єднання двох особистостей в одну — всього лише єдиний приклад його творчого підходу до виникаючих проблем. З надуманими питаннями звертатися до нього марно, але, коли проблема реальна, життєво важлива, він показує свій блискучий розум. Один час Сюзанна думала, що йому не вистачає тонкощі, але зрозуміла, що не права, побачивши, як він повів себе в Кальє. «Той факт, що, залишаючись поряд з ним, я, ймовірно, загину... ми все загине, не змінює іншого факту: він — мій герой. Останній герой».
  
  Для Роланда Темна Вежа — наркотик, він сидить на голці ритуалів і традицій, не знає жалю до тих, хто встає у нього на шляху. «Чи поза норм моралі, — каже батько одинадцятирічному Роланду. — Тоді інші будуть боятися тебе». Він бреше, якщо брехня сприяє досягненню поставленої мети. «Я — все одно що одна з древніх машин смерті. Вона або виконає роботу, заради якої створена, або зруйнується, виконуючи її».
  
  Едді, героїновий наркоман, чудово розуміє Роланда. «Ти використовуєш мене, а потім відкинеш, як паперовий пакет, який більше тобі не потрібен. Чорт би тебе побрал, друже мій. Ти досить розумний, щоб це діяння заподіяло тобі біль, і досить безсердечний, щоб це зробити». Слова «відступ» у словнику Роланда немає. Едді прямо говорить йому: «Розгорнути тебе так само складно, як встав на ковзани кнура». Батько Каллагэн висловлює ту ж думку більш тактовно, кажучи, що Роланд іноді плутає свою волю з волею ка.
  
  Роланд знає, дозволивши Джейку впасти в прірву, щоб отримати можливість наздогнати Уолтера, він свідомо прирік себе на вічні муки. Міа говорить Сюзанні: «Гріхи світів висять на його шиї, як гниючий труп. Однак він занадто далеко зайшов у своїй рішучості». Шлях Роланда — це шлях револьвера; смерть для тих, хто скаче верхи або йде пліч-о-пліч з ним.
  
  Втративши пальці рук і ніг на березі Західного моря, він більше не може дістатися до мети поодинці, навіть якщо б укуси омароподобного чудовиська не занесли інфекцію в організм. Джеймі одного разу сказав, що Роланд може стріляти з пов'язкою на очах, тому що пальці у нього теж з очима. Так що втрата двох пальців для Роланда — часткова сліпота.
  
  Команда, яку він збирає, спочатку здається засобами для досягнення мети, необхідністю, покликаної довести похід до кінця. Але дуже скоро Роланд виявляє, що його ставлення до цих людей починає змінюватися. Він прекрасно знає, що шлях усіяний тілами як друзів, так і ворогів, і раптом усвідомлює, що, можливо, знайшов щось більш важливе, ніж Вежа, вперше з тих пір, як покинув Меджис. Він вже не впевнений, чи може він і далі втрачати друзів. «Ця моя частина не ворушився і не говорила довгі роки. Я думав, вона померла. Не померла. Я знову навчився любити, і я розумію, що це, ймовірно, мій останній шанс полюбити. Я міркую повільно... але я не дурний».
  
  «Сила волі і цілеспрямованість — гарні слова, — каже Роланд. — Але є і погане, яке означає те ж саме. Це слово — одержимість». Він — капітан Ахаб, і Вежа — його білий кіт. Головна його мета — врятувати Башту від знищення, але навіть коли вона досягається звільненням Руйнівників і врятуванням життя Стівену Кінгу, він на цьому не зупиняється. Тому що в один похід його відправила ка, а в іншій він вирушив сам. Залишивши позаду замок Червоного Короля, він вийшов за межі, окреслені Ганом і пророцтвами Артура Эльдского, вийшов з-під парасольки ка. Як і казала Міа, йому довелося рятувати Промені: якщо б вони зруйнувалися, Вежа завалилася, і він ніколи не зміг би піднятися по гвинтових сходах і побачити, що знаходиться на вершині.
  
  Коли він говорить Фимало і Фумало, що повинен йти далі, щоб виконати обіцянку, яку дав собі, вони вказують, що він такий же божевільний, як і Червоний Король. Його одержимість заразлива. Він знає, що будь-який з членів ка-тету стане на його місце, якщо він впаде. «Я можу потерпіти невдачу у справу всього мого життя, але, коли мова йде про перетворення людей у мучеників, з цим я непогано справляюся» (ТБ-5). Він задається питанням, чим він заслужив таких захоплених захисників. Що такого він не зробив, «якщо не згадувати про те, що вирвав їх з знайомою і звичною життя так само безжально, як людина може виполювати бур'яни на своєму городі?»
  
  Скинувши кокон егоцентризму, він, як і Уолтер о ' Дім, боїться рахунку, на який можуть пред'явити йому.[514] «Мій рахунок стає все довшою, а день, коли під ним підведуть риску, як в рахунку неспроможного завсідника пивний, що наближається. Чи зможу я його оплатити?» Він не вважає себе хорошою людиною. «Все життя у мене були самі швидкі руки, а от з тим, щоб творити добро, я завжди гальмував».
  
  Він думає, що послідовники традиційного Бога знають, що любов і вбивство нерозривно пов'язані, і що в кінці Бог завжди п'є кров. Іноді йому хочеться розповісти про всіх своїх діяннях, сповідатися, але відпущення гріхів він не шукає. Того, що Бог мертвий, він не боїться. Його лякає інше: як би Бог не став несповна розуму і злісним. Він все ще молиться, але вважає, що «проблеми починаються, коли люди думають, що боги відповідають на їхні молитви». Він відкидає титул чайлд, офіційний і древній, яким називають лицаря в поході. «Ми ніколи не називали так один одного, ти розумієш, тому що чайлд означає святий, обраний ка. Нам ніколи не подобалося думати так про себе».
  
  Будучи стрільцем, він виконує обов'язки миротворця, посланника, бухгалтера, дипломата, повноважного представника, посередника, вчителі, шпигуна і ката.[515] Він — солдат Білизни, богоданное поєднання підготовленості, спостережливості та інтуїції, яка межує з телепатією. Він володіє наступними талантами: перезаряджає револьвери, не припиняючи стрільби, володіє гіпнозом, говорить на п'яти мовах і може бігти в темряві. Зір у Роланда набагато гостріше, ніж у його супутників.
  
  Едді якось зауважив, що ніколи не бачив дна заплічного мішка Роланда, який був невичерпним джерелом потрібних речей. Сюзанна думає, що, провівши поруч з Роландом стільки часу, вона так і не зрозуміла, що це за людина. Бачила його смієтеся і сумували, сплячим, справляющим нужду, вбиває і з блиском танцюючим каммалу. Вона ніколи не спала з ним, але думає, що бачила його при будь-яких інших обставин, однак у ньому є глибини, куди не проникав її погляд.
  
  Чого Роланд не може злитися з культурою Нью-Йорка, читати англійською, вимовляти такі слова, як «тунець» і «аспірин», дивитися телевізор. Його манера слухати історії, які члени ка-тету розповідають про Ключовому земному світі, дивує їх. Він слухає, як антрополог, який намагається розібратися в якійсь дивній культури через її міфи і легенди.
  
  Як Катберт, так і Ванней попереджали Роланда, що нездатність змінюватися і вчитися у минулого може стати його прокляттям. Одного разу він вірив, що ніщо і ніколи не змусить його відмовитися від Вежі. На початку свого шляху у нього не було друзів, не було дітей, не було серця. І хоча один раз йому довелося полюбити, тепер він вчиться любити знову. Він любить свого прийомного сина Джейка більше, ніж всіх інших, включаючи Сюзан Дельгадо. Коли Джейк вмирає, Роланд боїться, що втратив здатність плакати, але сльози таки приходять. Він молиться над тілом Джейка не тому, що Джейк потребу в молитві, а щоб хоч чимось зайняти свій розум, щоб не зламатися.
  
  Сюзанна, єдиний член ка-тету, який йде, не вмираючи, вірить, що Роланд відчуває жалість навіть до Мордреду. З жалістю або без неї, Роланд вбиває дитину-демона після того, як той убив Ыша, прирікаючи тим самим на загибель рід Эльда, яким би жахливим не був його останній представник. У Роланда було троє дітей, двоє своїх, один прийомний, і тепер всі загинули, один навіть не народившись.
  
  Коли Сюзанна вже стоїть на порозі двері в інший світ, Роланда раптово охоплює страх самотності, і він готовий стати на коліна і благати її залишитися. Однак він повинен відпустити її... вона має на це право. Егоїстичне бажання залишити її при собі негідно його вишколу, гідна любові і поваги, які він відчуває до Сюзанні.
  
  Останнє поранення Роланд отримує вже біля самої Вежі, коли шипи троянди, яку він вириває з землі, відрізають ще один палець на правій руці. Кисть німіє до зап'ястя, і Роланд підозрює, що чутливість до кисті так і не повернеться.
  
  Перш ніж пройти останні кроки, що відокремлюють його від Вежі, він відсилає Патріка тому. Патрік являє собою всіх, хто супроводжував Роланда в його тисячолітній похід. Стрілку не хочеться залишати юнака тут, на краю Крайнього світу. Він каже Патріку, що вони знову зустрінуться на пустки в кінці стежки, але знає, що для нього пустки не буде. Його стежка закінчується в Темній Вежі.
  
  Хоча близькість до Вежі викликає у нього таке відчуття, ніби йому все це сниться, він усвідомлює, що нічого особливо і не змінився. Він як і раніше людина, але відчуває дивне полегшення від того, що важкі револьвери більше не б'ють по стегнах. Вбивства закінчені, але йому доводиться згадати всіх тих, хто залишився позаду, поки він піднімається до вершини. Звичайно, ці спогади викликають занадто сильну біль, так що він намагається зосередитися на кімнаті на вершині, але там для нього нічого немає, крім покарання за нездатність до змін.
  
  Його існування — повторювана реінкарнація. Всякий раз він повертається в точку свого походу, пройшовши яку, починає наздоганяти людини в чорному. Занадто пізно, думає він, для кардинальних змін. Ка йде йому назустріч, за досягнутий ним прогрес, дарує стародавній ріг Эльда. Якщо він зможе зберегти цей ріг, в черговий раз дійшовши до Вежі, можливо, все буде інакше, і він дізнається, що насправді прибережено для нього на її вершині.
  
  Чи дозволить він Джейку впасти у прірву і на цей раз, коли питання постане руба: або порятунок хлопчика, або можливість наздогнати чоловіка в чорному?
  
  «Я терплю стеження, як ви добре знаєте» (ТБ-4).
  
  
  
  Джон «Джейк» Чеймберз
  
  «Іди, є й інші світи, крім цього».
  
  (ТБ-1)
  
  Джейку Чеймберзу належить рекорд по кількості смертей в епопеї «Темна Вежа»: він вмирає тричі. Роланд вперше стикається з ним на дорожньої станції для диліжансів, коли перетинає пустелю, переслідуючи Уолтера. Джек Морт, ймовірно під впливом Уолтера, штовхнув хлопчика під колеса автомобіля Енріко Балазара, і після смерті Джейк опинився в Серединному світі.
  
  Його карта Таро — «Моряк», він тоне, але ніхто не кине йому мотузку.
  
  Хоча Роланд приймає його за дев'ятирічного,[516] насправді Джейку одинадцять. Він низький ростом для свого віку, у нього вибілені сонцем світле волосся і сині очі. Мало того, що люди давали йому на пару років менше, так ще й брали за дівчинку, поки він не зробив собі коротку стрижку. Келвін Тауер говорить Джейку, що виглядає він, як єдина в сім'ї дитина, і так воно і є. Джейк — чистенький, акуратний, добре вихований хлопчик. Йому важко знаходити друзів серед хлопців свого віку. Він не цурається дівчаток, які звертають на нього увагу, розмовляє з ними, як дорослий, і тим самим відлякує їх. Люди приводять його в замішання.
  
  Вихованням Джейка (як і Роланда) займалися численні кухарі, няньки, гувернантки і вчителя. Його батьки не відчувають до хлопчикові ненависті, але їм не до нього. Його батько, Елмер Р. Чеймберз,[517] безжалісний і успішний менеджер телекомунікаційної компанії, майстерно вміє складати сітку мовлення так, щоб сильні програми йшли одночасно зі слабкими програмами конкурента. В якомусь сенсі він — стрілець, Великий мисливець за трунами в Ті-ві-ландии.
  
  Приватна школа, в яку Джейк ходить в Нью-Йорку, за словами батька, найкраща в окрузі для хлопчика його віку. Джейк отримав право відвідувати цю школу завдяки відмінним оцінками і блискучому розуму, а не грошам і зв'язкам батька.
  
  Мати Джейка, худорлява, але сексапільна, міцно п'є і наставляє роги батькові, зовсім як Габріель Дискейн. Кожен день вона дає Джейку гроші, щоб він їздив в школу і назад на таксі, але хлопчик воліє залишати їх собі й ходить пішки, якщо немає дощу.
  
  Батьківські функції в сім'ї Чеймберзов, по суті, лягають на Грету Шоу, домоправительку і куховарку. Вона годує Джейка ленчем і ласкаво називає його «Баму», словом з спортивного гімну Алабамського університету. Коли батьки їдуть по своїх справах, вона залишається з ним. Підсвідомо Джейк зневажає професіоналів і не ходить в боулінги, що використовують обладнання компаній, в яких його батько є акціонером.
  
  Джейк страждає на клаустрофобію. Едді жартує, що якщо хлопчик в Нью-Йорку, у нього вже був би особистий дитячий психіатр, який допомагав йому вирішувати виникаючі проблеми, пояснював причини конфліктів з батьками і прописував що-небудь на зразок ріталіну.
  
  Його підвищена чутливість до всього, що відбувається в Нью-Йорку, в Серединному світі, що трансформується в телепатію, або, як це називає Роланд, в дотику. Ця здатність розвинена у Джейка навіть сильніше, ніж у Альона Джонса, давнього друга Роланда і теж стрілка. Після того, як Джейк бачить троянду на занедбаному пустирі, ця здатність посилюється. Він може без праці вловлювати поверхневі думки Роланда, і може перемогти стрілка в поєдинку разумов, навіть коли Роланд щосили намагається захиститися. Завдяки своїм телепатичним здібностям Джейк, схоже, міг би зайняти гідне місце серед Руйнівників. До свого таланту він ставиться дуже прискіпливо. Вважає, що копатися в чужих думках, все одно що підглядати в бінокль за раздевающимся людиною.
  
  Друга смерть Джейка настає в результаті бездіяльності людини, якій судилося стати його прийомним батьком. Екстрасенсорні здібності Джейка дозволяють йому навіть на ранньому етапі їх взаємовідносин відчути, що Роланд зрадить його заради свого походу. Кілька разів він намагається переконати Роланда відмовитися від пошуків людини в чорному або залишити його одного, але Джейк лише хлопчик, і в Серединному світі більше за ним доглядати нікому.
  
  Джейк абсолютно необхідний ка, тому вона знаходить спосіб обдурити смерть і повернути його ка-тет Роланда. Роланд вбиває Джека Морта, тим самим запобігши першу смерть Джейка. При цьому виникає ментальний конфлікт, як у стрільця, так і у хлопчика. В їх пам'яті сусідять два набору спогадів. В одному Джейк вмирає, в іншому — ні.
  
  Як тільки хлопчик повертається в Серединний світ, ментальний роздвоєння зникає, Джейк все більше довіряє Роланду і починає любити його, як батька. У Луде, коли Гашер загрожує катету ручною гранатою, Джейк добровільно йде з бандитом, щоб відвести загрозу від інших, впевнений у тому, що на цей раз Роланд його не кине. До того часу, коли вони воссоединяются знову, після порятунку Сюзани в 1999 році, Джейк вже повністю приймає Роланда, як свого батька, причому таким батьком Елмер Чеймберз ніколи йому не було.
  
  З того моменту, як Джейк зустрічає Ыша, вухань-плутаник стає постійним супутником хлопчика, і ментальна зв'язок Джейка з Ышем з часом тільки посилюється. Часом він вірить, що читає думки звірка, а в один критичний момент вони міняються розумом.
  
  В Серединному світі Джейк бере на себе дорослу відповідальність зовсім молодим. Навіть Роланд був старше, коли вийшов на поєдинок, перемога в якому дала йому право стати стрільцем. Офіційно залишаючись учнем, стріляє він так само влучно, як і стрілки. Коли ж життя не вимагає від нього виконання обов'язків стрілка, Джейк залишається дитиною. Знаходить дорослі прийменники, щоб побути з Бенні Слайтманом в Кальє, соромиться, що йому хочеться пограти, як будь-якому хлопчикові. «Всього цього позбавили його страж-воротар на Голландському пагорбі, Гашер, Тік-Так так і сам Роланд».
  
  Часом він заздрить Мордреду, тому що в тому тече кров Роланда. Він сердиться на Роланда, дізнаючись, що у стрільця є секрети від інших. Він, однак, розуміє, що кидати виклик Роланду — справа більш серйозна, ніж юнацьке обурення. Роланд — його дін, і демонстративний виклик буде означати, що він повинен зійтися з Роландом в поєдинку, доводячи своє право вважатися чоловіком, поєдинку, в якому поразку йому гарантовано.
  
  Втім, і у нього з'являється секрет, коли він знаходить «Доган», куди потайки ходять Бен Слайтман і Енді. Усвідомлюючи, що він повинен зрадити дружбу з Бенні, розповівши, що бачив, Джейк краще розуміє поведінку Роланда в той момент, коли стрілок дозволив йому впасти у прірву. «Джейк думав, що більшого зради просто не може бути. Тепер у нього виникли сумніви. Великі сумніви».
  
  Джейк приходить у лють, коли Вовки вбивають Бенні, і побачивши мертвого друга перетворюється в машину-вбивцю. «Краще б убили його паршивого батька!» — кричить Джейк. Він розстрілює Волков точно так само, як Роланд розстрілював населення Талла.
  
  Телепатичних здібностей Джейка допомагають Менні відкрити Ненайденную двері, даючи ка-тету можливість повернутися на Землю слідом за Сюзанною-Міа. Джейк, Ыш і Каллагэн матеріалізуються на нью-йоркській вулиці, і Ыш ледь не потрапляє під таксі. Переповнений злістю, ще б, ледь не загинув другий його друг, Джейк наставляє на таксиста батьківський «ругер». Він би, звичайно, стримався, якби був дорослим, а так емоції б'ють через край.
  
  Джейк готовий померти в спробі врятувати Сюзанну. Він займає місце Роланда, стаючи командиром їх маленького загону, коли удвох з Каллагэном входить в «Діксі-Піг», пропонує план дій, у якому залишається місце для імпровізації на випадок непередбачених обставин.
  
  Іноді він картає себе за те, що вкрав батьківський пістолет, і йому далеко не завжди подобається людина, у якого він перетворюється, коли ходить з цим пістолетом. Хоча характер у нього міцний, Джейк ніколи не втрачає людяності, якої так часто не вистачає стрільцям. У нього виникає бажання вбити Джохабима, мийника посуду на кухні «Діксі-Піг», але він стримується. Джейк знає, що Роланд точно вбив би його, і підозрює, що точно так само вчинили б Едді й Сюзанна. «Я люблю їх, але, сподіваюся померти, перш ніж стану таким же, як вони, і перестану думати, заслуговує смерті той, хто протистоїть мені, чи ні».
  
  Джейк поза себе від горя, коли Едді прострілюють голову при звільненні «Синіх небес». Члени ка-тету відчували, гряде щось жахливе, і почуття це, «ка-шум», нагадало Джейку, що він відчував щось схоже перед тим, як під горами Роланд дозволив йому впасти у прірву. В довгі наступні годинник Джейк не знає, як йому реагувати, тому що ніколи не бачив смерті людини, якого любив.
  
  Він знає свої недоліки. Коли Роланду потрібен чоловік, який поведе пікап, Джейк не намагається зробити вигляд, що йому це під силу.
  
  Роланд не збирається жертвувати Джейком заради порятунку Стівена Кінга, на якого котиться некерований мінівен. Якщо вже ка потрібна жертва, то стрілок воліє померти сам. Але його підводить тіло, і Джейк займає місце Роланда, показує себе справжнім стрільцем, вистачає Кінга і прикриває його своїм тілом. І потім просить Роланда займатися Кінгом, а не їм, тому що вони прийшли сюди, щоб рятувати Кінга. «Це смерть... я знаю, таке зі мною вже траплялося», — говорить він Роланду, який намагається переконати себе, що у Джейка лише легкі травми.
  
  Джейк вмирає, поки Роланд займається Кінгом, але лише після того, як передає важливі інструкції Ышу і Айрін Тассенбаум. Роланд одного разу сказав йому: «Тобі немає потреби вмирати щасливим, але ти повинен померти задоволеним тим, що любив своє життя від початку і до кінця і завжди служив ка». Роланд ховає Джейка в неглибокій могилі неподалік від шосе і просить Айрін посадити поруч троянди. «Це Джейк, який жив гідно, любив тих, хто любив його, і помер, коли того захотіла ка. Кожна людина повинна померти.[518] Це Джейк. Дай йому спокій».
  
  Померши, Джейк не зникає зі сторінок книги. Сюзанна зустрічається з ним в іншому Нью-Йорку, де він — Джейк Торен, молодший брат Едді. Їм обом снилася жінка на ім'я Сюзанна, яка приєднається до них у Центральному парку, після чого у них трьох почнеться нове життя.
  
  
  
  Едді Дін (Едуард Кантор Дін)[519]
  
  «Перший — молодий, чорнявий. Стоїть на кордоні між розбоєм і вбивством. Демон вселився в нього. Ім'я демона — героїн».
  
  (ТБ-1)
  
  Роланд вперше стикається з Едді Діна на борту літака, що летить з Багамських островів в Нью-Йорк. Під кожною рукою молодої людини приліплені по фунту кокаїну, сам же він опустився на саме дно. Він перевозить наркотики, щоб добути грошей на героїн для себе і свого старшого брата Генріха.
  
  У нього чорне волосся, майже зелені, кольору лісового горіха очі, довгі пальці. У фільмі має зіграти хто-небудь з популярних молодих зірок, на кшталт Тома Круза, Еміліо Естевеса або Роба Лоува.[520] Він виріс в бідному районі та його вуличний догану особливо дає про себе знати, коли він злиться, наче він говорить через ніс, а не через рот.
  
  Едді першим потрапляє в новий ка-тет Роланда і першим залишає його. Він народився в лютому 1964 р., тобто в 1987 р. йому двадцять три.[521] він Живе у квартирі з двома спальнями в Кооп-Сіті, який, в реальності Едді, розташований в Брукліні, а не в Бронксі. Батьки Едді померли, але мати, поки була жива, часто нагадувала Едді, що старший брат так і не знайшов місця в житті багато в чому з-за нього. Генрі теж в це вірить, напевно, з тієї причини, що дуже часто чула від неї ці слова.
  
  П'яний водій убив сестру[522] Едді і Генрі, коли вона, стоячи на тротуарі, дивилася, як інші діти грають в класи. Едді було два роки, сестрі — шість. Оскільки їх мати працювала, Генрі, який був на вісім років старше Едді, зобов'язали стежити за тим, щоб нічого подібного не сталося з його молодшим братом.
  
  Карта Таро Едді — «В'язень», і цією кличкою Роланд часто називає його в перші дні. На карті зображено молодий чоловік, на спині якого сидить бабуїн з батогом, а його людські пальці так глибоко встромилися в шию молодого чоловіка, що кінчиків їх не видно. На обличчі людини написаний жах, який не висловити словами.
  
  Бабуїн символізує пристрасть до наркотиків, але так само являє собою старшого брата, Генрі, який тягнув Едді за собою в трясовину наркотиків і неробства. В усіх життєвих невдачах Генрі звинувачує брата. У школі Генрі не міг займатися спортом, не через худорлявість і поганої координації, а тому, що йому доводилося доглядати за Едді. І позначки отримував занадто низькі, щоб розраховувати на стипендію, не з-за нестачі розуму, а тому, що занадто багато часу витрачав на Едді, слідкуючи, щоб з тим нічого не сталося. Без стипендії Генрі не зміг поступити в коледж і відправився до В'єтнаму, повернувся інвалідом, які підсіли на морфій, але його провини в цьому, звичайно ж, не було.
  
  Впевненість у тому, що його мати і брат пожертвували всім заради того, щоб він був щасливий, повністю позбавила Едді навіть того не надто високої самооцінки, яку він міг би собі дати. «А хто я такий, це не важливо, — у сні говорить тринадцятирічний Едді Джейку, пояснюючи хлопчикові, як знайти двері в Серединний світ. — Я повинен тебе проводити, от і все» (ТБ-3).
  
  Генрі несе відповідальність за сповзання Едді в злочинний світ. Крадіжка коміксів переростає в крадіжку автомобіля, на якому Генрі їде в Нью-Йорк. Переляканий до смерті, плаче, Едді бреше, кажучи, що коп їх помітив, і переконує Генрі кинути автомобіль. Генрі спочатку тікає, але потім повертається до Едді. Пояснює матері, що вони припізнилися, оскільки він навчав Едді грати в баскетбол. Хіба у Едді не кращий старший брат у світі?
  
  Коли Генрі дійсно вчить Едді грати в баскетбол, молодший брат швидко перевершує старшого, як і багато в чому іншому, нехай між ними вісім років різниці. Він приховує свою перевагу, тому що, якщо він обставить Генрі, останній боляче ущипне його за руку, начебто жартома, але насправді попереджаючи, що Едді повинен знати своє місце. Едді також приховує свою майстерність, тому що обожнює старшого брата. Його рішення ні в чому не перевершувати Генрі, жорстке обмеження, тому що за великим рахунком старший брат нічого не вміє.[523]
  
  По ходу розмови про те, кого б хто хотів мати поруч під час бійки, Генрі дивує всіх, кажучи, що волів би Едді. «Тому що Едді, якщо його як слід розсердити, може вмовити диявола стрибнути в розведений їм же багаття».
  
  Едді ловить брата на те, що той втягує в ніс героїн. Відбувається це після того, як Генрі повернувся з армії, невдовзі після смерті їх матері. Слід грандіозна сварка, Генрі погрожує піти, але потім, з почуття провини, Едді переконує брата залишитися. Зрештою Генрі пішов на війну, отримав поранення і підсів на знеболюючі препарати, тому що доводилося наглядати за Едді після школи.
  
  Незабаром Едді теж «нюхає» героїн, але свою шкідливу звичку контролює куди краще, ніж старший брат. Їх ролі міняються, тепер вже Едді доводиться наглядати за братом. Наркозалежність Генрі наростає, він починає колотися, слід ще одна сварка, в результаті зростає і відчуття провини, яку відчуває Едді. Він теж сідає на голку і, врешті-решт, відправляється на Багамські острови. Як тільки Р енри почав колотися, Едді зрозумів, що брат не протримається і шести місяців без нього: Генрі закінчить свій шлях у в'язниці або психіатричній лікарні.
  
  Едді не може вислизнути з тіні брата навіть після смерті Генрі. «Для того щоб образити його, досить вимовити ім'я брата. Все одно що ткнути гострою палицею у відкриту рану» (ТБ-2). Він захищає пам'ять брата перед стрільцем, каже, що Генрі, нехай і боявся, завжди повертався до нього. Роланд ж упевнений, що для Едді було б тільки краще, якби Генрі не повертався. «Але такі, як Генрі, знають, як використовувати людську довіру. Це — єдине, чим такі, як Генрі, вміють користуватися. Спочатку вони звертають довіру в необхідність, потім — необхідність в наркотик, а коли це трапляється, вони... зловживають нею».
  
  Роланд з самого початку бачить у Едді сталевий стрижень. Едді ще на Багамах показав, що цей стрижень у нього є, коли зумів домогтися потрібного результату від людини, що намагався обдурити його при обміні наркотиків на гроші. Він справив на Роланда належне враження, голим вступивши в сутичку з людьми Балазара. Компліменту Роланда виявилося достатньо, щоб Едді відчув себе королем світу. Він вчиться швидко, легко і невимушено. Його вміння володіти зброєю нагадує історії про інкарнації, можливо, дає про себе знати інтуїція, коріння якої слід шукати в циклічній природі існування Роланда. Те ж саме відбувалося з ним незліченну кількість разів, і можливо, в пам'яті зберігаються якісь навички, отримані в попередніх витягах.
  
  Тільки одне утримує Едді від спроби покінчити з собою, коли у нього починається ломка після того, як Роланд витягує його в Серединний світ: Роланд важко хворий і не може без нього обійтися. Коли з іншого двері з'являється Одетта, нічого не розуміє і перелякана, Роланд думає: «Брата його немає в живих, але тепер у нього є хтось, про кого треба дбати, так що тепер з ним все буде в порядку». Едді закохується в Одетту, яка потім стає Сюзанною. У нього не було жінки з тих пір, як він почав вживати героїн.
  
  «Думаю, я полюбив тебе, тому що ти уособлювала все, що відняв у мене Роланд, я маю на увазі Нью-Йорк, але тепер справа зовсім в іншому, тому що повертатися туди я не хочу». І як би сильно не любила його Сюзанна, він завжди любив її сильніше. Він вважає це своєю роботою, робити для Сюзанни все, що можна і як можна довше. Едді не вірить, що ка на стороні його і Сюзани, відчуває, що все закінчиться для них погано. Він каже Сюзанні: «Як же це добре, дарувати людині радість, я до цього не звик».
  
  Роланд дізнається в Едді двійника Катберта, каже, що Едді, у нього в цьому сумнівів немає, помре, продовжуючи щось говорити, як це сталося з Бертом.[524] Едді багато в чому перевершує Катберта. Роланд зазначає: «Якщо я його недооценю... справа скінчиться кров'ю. А якщо я його підведу, зроблю щось, що в його очах буде виглядати обманом, він, імовірно, спробує мене вбити» (ТБ-3).
  
  При всій його силі і навичках, необхідних стрілку, головною особливістю Едді залишається швидкість, з якою він може говорити. У Роланда, який вважає Едді дурнем ка, іноді виникає бажання схопити його і трясти, поки з носа не потече кров, а з рота не вивалятися зуби. Як і Катберт, Едді так і сипле нелепицами, що допомагає йому перемогти Блейна Моно своїм унікальним зброєю: алогічністю. Сперечатися для Едді настільки ж легко, що й дихати. Іноді він проявляє слабкість і егоїзм, але хоробрості у нього вище даху, і, трапляється, він висловлює геніальні здогадки.
  
  Так і застрягши на етапі переходу від юнака до чоловіка, Едді нагадує персонаж Хорста Бушхолдса у «Чудовій сімці». Роланд думає, що ніхто не може сміятися так заразливо, як Едді, якщо вже вдається його розсмішити. Фірмова фраза Едді Діна — щось веселе, але з перчинкою. Роланд частенько використовує ораторські здібності Едді: за його вказівкою Едді говорить від імені всього ка-тету.
  
  Едді поважає майстерність і здібності Роланда, але розуміє і наркотичну залежність стрілка від Вежі. Його тягне до неї, як будь-якого наркомана тягне до дозі. З часом він буде думати про Роланда, як про свого батька, але йому не подобається, коли Роланд покладається на ка, яку він називає «ка-ка». Але і при цьому похід Роланда стає його походом. Помри Роланд, Едді продовжив би шлях разом з іншими, тому що йому теж снилася Вежа на поле троянд, і бажання дістатися до Башти у нього тепер таке ж сильне, як і у Роланда.
  
  З часом на плечі Едді лягає велика відповідальність. Він розбирається з Андолини в підсобці книжкового магазину Тауера і веде переговори з Тауером, нехай і не так майстерно, як Роланд. Він проявляє терпіння в спілкуванні з жителями Кал'ї, але не з тими, хто намагається йому перечити.
  
  Пимли Прентісс, голова Алгул Сьєнто, прострілює Едді голову вже після завершення битви за «Сині небеса». Едді чотирнадцять годин балансує між життям і смертю. Рана його несумісна з життям, але він не бажає йти. І врешті-решт просить Сюзанну чекати його, говорить Джейку і Ышу, що їх обов'язок — оберігати Роланда, і визнається Роланду, що нова життя було краще старої. Його останні слова Роланду: «Спасибі тобі... батько».
  
  У 1987 р., в іншому світі, Едді Кантор Дін стає Едді Тореном з Вайт-Плейнс. Довгі місяці йому сниться Сюзанна, яку він вже любить, хоча і не розуміє як і чому таке може бути. Голоси велять йому і його молодшому братові, Джейку, зустріти її у Центральному парку, коли вона прийде туди з Крайнього світу. Він простягає їй руку, знайому, таку улюблену руку, сподіваючись, що тепер ка буде на їхньому боці.
  
  
  
  Сюзанна Дін, Одетта Кеті Холмс, Детта Сюзанна Уокер, Міа
  
  «Я — це три жінки... та, ким я була спочатку; та, яка не мала права бути, але була; і та, яку ти врятував».
  
  (ТБ-2)
  
  П'ятирічної Одетті Холмс на голову впала цеглина, коли вся родина приїхала на північ, на весілля її тітки. Вони йшли до залізничної станції після того, як таксист відмовився посадити їх в машину, тому що вони були чорними. Одетта йшла по тротуару ближче до будинків, подалі від рухомого транспорту. Поліція так і не з'ясувала, чи цегла скинули свідомо, то він упав сам. Одетта провела в комі три тижні, а після того, як прийшла в себе, періодично страждала провалами пам'яті, які були ранніми ознаками прийдешнього роздвоєння особистості. Цегла міг викликати душевне захворювання Одетти, але і сама дівчинка могла бути схильна до цього захворювання, а травма лише допомогла його розвитку.
  
  Її карта Таро — «Пані тіней», у неї дві особи, точь-в-точь як у Януса.
  
  Одетта була єдиною дитиною в сім'ї. Її батько, дантист в маленькому містечку, винайшов і запатентував кілька способів лікування зубів, завдяки чому сильно розбагатів. Після смерті матері Одетта взяла на себе турботу про батька, поки він не помер від серцевого нападу в 1962 році, залишивши їй стан, оценивающееся в 8-10 мільйонів доларів. Вона виростає в красиву, освічену, культурну молоду жінку, закінчує коледж у Колумбійському університеті.
  
  В кінці 1950-х років Одетта стає активним учасником боротьби за цивільні права. Цьому сприяє як Роза Паркс, так і її власні спогади про поведінку білого таксиста. В Оксфорді, де вона дозволяє своїм друзям називати її Діти, поліція обливає активістів водою з пожежних шлангів, і вона попадає в тюремну камеру. Нехай їй не подобається ставлення білих, вона розуміє, що ненависть ні до чого доброго не призведе. Пісня, яка починається словами «бідної Дівчини життя сповнена печалі...» стає головною з пісень, які уособлюють для неї боротьбу за громадянські права.
  
  Хоча на березі Західного моря вона і говорить Едді, що ніколи не спала з білим, в Оксфорді у неї був коханець, якого звали Деріл. Все життя вона намагається розвинути у себе відчуття власної гідності, незважаючи на зусилля саботажницы, яка ховається у неї в підсвідомості. Вона сприймає себе як негритянка і ображається, коли Едді каже «чорна». Її батьки ніколи не розповідали їй про їх важкому минулому на Півдні, навіть коли її стало цікавити історія родини. Батько сказав їй: «Я не збираюся говорити про цієї частини мого життя, Одетта, або думати про це. Це безглуздо. Відтоді світ змінився».
  
  У двадцять п'ять років вона стає спадкоємицею «Холмс дентал». Її будинок — розкішна квартира-пентхауз в будинку, розташованому на розі двох авеню, П'ятої та Сентрал-Парк-Уэет. Можливо, єдина чорна в цьому елітному будинку, вона в прямому сенсі «вище» інших мешканців. Популярністю вона може посперечатися з Мартіном Лютером Кінгом. Її фотографія з'являлася на обкладинці журналу «Тайм».
  
  [525]Саме велика зміна в її житті, до того, як вона в 1964 р. потрапляє в Серединний світ, відбувається 19 серпня 1959 р. Хоча у неї достатньо коштів, щоб її всюди возив шофер, вона не хоче бути «лимузинным лібералом», тому їздить в підземці. І коли вона стоїть на станції «Крістофер-стріт», очікуючи легендарного поїзда «А», до якого з такою повагою ставився Дюк Еллінгтон, хтось зводить її з платформи під колеса під'їжджаючого поїзда. Вона знає, що це зробив білий чоловік, не підозрюючи, що той самий чоловік скинув їй на голову цегла. Та й сам Джек Морт поняття не має про те, що Одетта вдруге стає його жертвою. На щастя, вона не зачіпає третій, що знаходиться під напругою рейок, але колеса поїзда відрізають їй ноги по коліно.
  
  У «швидкої допомоги» обидва її особистості повною мірою дають про себе знати, спокійна, вихована Одетта і злобна, мстива, небезпечна Детта Волкер, яка лише зрідка з'являлася протягом тих років, що пройшли після травми голови.
  
  Після того як Одетта втрачає ноги, вона іноді зникає — на години, дні, навіть тижні, а повертається часто з синцями. Всякий раз її привозять різні машини. Одетта про цих епізодах нічого не знає. Її мозок створює альтернативні спогади, які заповнюють ці провали в пам'яті. Вона потирає скроні подушечками пальців кожен раз, коли Детта загрожує перехопити контроль над тілом.
  
  Детта — це Одетта навпаки. Якщо Одетта — борець за цивільні права та рівність усіх людей, незалежно від кольору шкіри, то Детта Волкер — переконана расистка, яка смертельно ненавидить білих. Детта нічого не знає про пентхаузі. Одетта поняття не має про брудною, горищних квартирці в Гринвидж-Віллідж, де проживає Детта.
  
  Детта хоча б частково обізнана про провали пам'яті, виривається з її життя величезні шматки, підозрює, що з нею щось не так, але не знає, що саме. Особливо вона про це не думає, тому що, коли вона «на коні», всякі бажання виникають у неї настільки раптово, що їй не до роздумів, лише б встигнути зробити те, що потрібно зробити. Роланд б її зрозумів.
  
  Каже Детта, як чорна жінка з якогось мультфільму. Лається, як, схоже, лаялися в південній глибинці, тому навіть Едді не завжди її розуміє. Вона багато чого ненавидить, але головних об'єктів ненависті два: білі і її тітка Софія. Тітка завинила тим, що цегла впав на голову Одетти, коли вся родина приїхала на її весілля. Однак Детта навіть не замислюється про те, що своєю появою зобов'язана саме цього нещасного випадку. Злість Детты фокусується на синій тарілці, яку її мати подарувала Софії. Вона краде цю тарілку і розбиває ногою, при цьому мастурбуючи. Сюзанна Дін використовує схожі тарілки в Кальє вже як зброю. Тонка іронія... або ка.
  
  Щоб дати вихід расової ненависті, Детта знімає білих юнаків в придорожніх ресторанах, сексуально заводить їх, перш ніж послати куди подалі. Це небезпечна гра, і її кілька разів били, але вона пишається тим, що нікому не вдалося її трахнути. Всякий раз, повертаючись додому з «ліхтарями», вона вважає себе переможеною дінамісткой.
  
  Детта любить красти дешеву біжутерію з кращих магазинів Нью-Йорка. Що вона бере, їй без різниці. Все одно потім вона видобуток викидає. Головне — сам процес крадіжки. Вона вважає себе непотребом, як і ті речі, які краде.
  
  Роланд проник в розум Едді непоміченим. Детта дізнається про його присутність, як тільки він переступає поріг магічною двері. В її і без того расщепленном розумі стороннього помічають одразу. У Роланда таке відчуття, «ніби він голим лежить в темряві, а по тілу повзають отруйні змії». Детта розумна, але безжальна, злісна і смертельно небезпечна, як омароподобное чудовисько.
  
  Від краси Одетти завмирає серце, але коли контроль над тілом належить Детте, зовнішня краса тільки підкреслює внутрішню мерзенність. Її посмішка стає самої злісної з тих, що коли-небудь з'являлися на людському обличчі. Роланд розуміє, що інших спонукальних мотивів, крім злоби, у неї немає, і її єдина мета швидше за все загинути від руки білої людини, що буде означати смерть для Одетти.
  
  Хоча Роланду невідома така наука, як психологія, він об'єднує Одетту і Детту, змусивши їх визнати існування один одного. Коли Одетта бачить Детту через отвір магічною двері і навпаки, вона більше не може заперечувати, що в її тілі живе і друга особистість. І поки Джека Морта розрізають навпіл колеса поїзди підземки, Детта і Одетта поділяються фізично, борються один з одним, а потім з'єднуються в єдину особу, яка бере собі ім'я Сюзанна, середнє ім'я для обох особистостей. Ім'я це несе і більш важливу смислове навантаження: на ідиші Сюзанна — Шошана (Shoshana), тобто троянда.[526]
  
  У Одетті поєднуються кращі якості її батьків: скромність матері і залізний характер батька. Сюзанна успадковує риси обох попередніх особистостей. Від Детты — це боротьба до останнього, від Одетти — спокій і людинолюбство. Вона сувора і м'яка, пристрасна і різка, сильніше і краще будь-якої з її складових.
  
  Стріляючи, вона стає Деттой, а коли злиться, часто говорить її голосом. У такі моменти «Детта танцює каммалу в її очах». Часто Сюзанна цього не усвідомлює, поки не згадує, що вона тільки що сказала. Вона боїться Детты, але знає, що ця її частина хитра і розумна. Саме Детта вирішує загадку простих чисел в Луде. Одетта завжди знала математику на трієчку, і Детта заявляє, що і трійки-то вона отримала з її допомогою. «Сучку, яка любить поезію, зразок тебе, математика не по зубах, знаєш» (ТБ-3).
  
  Є ознаки, що особистостей в тілі Сюзанни більше. Коли вона стає Міа, Роланд чує, як вона розмовляє кількома голосами, а в Алгул Сьєнто, після поранення Едді, в ній дають про себе знати кілька особистостей. Уолтер каже, що у неї як мінімум дві особи.
  
  Манера розмови у неї недбала, і зазвичай вона називає своїх друзів «солоденький». Вона пам'ятає, як їй подобалося дещо з того, що творила Детта. «Я знаю, зробила б це знову, якби дозволили обставини». Вона любить Едді, який любив Одетту, і закріплює їх відносини, взявши його прізвище. «Якщо вона не називала себе Сюзанною Дін з гордістю, то лише з однієї причини: мати вчила її, що гординя передує падінню».
  
  Частенько вона — голос спокійного розсудливості, остужающий поривчастість чоловіка. Сюзанна любить Едді, тому що він звільнив її від «сыплющей лайкою, дражливою мужиків злодійки» і «лицемірною, помпезною ханжі». Вона з гордістю носить на шиї шкіряний шнурок з дерев'яним кільцем, яке Едді вирізав для неї. Кільце занадто велике для її пальців, але вона не дозволяє йому вирізати нове. Едді заповнює діру в її серці, з якою, вона вірить, що всі люди народжуються та існують, поки не знаходять свою справжню любов. Вона так хоче народити від Едді дитини, що відмахується від перших ознак вагітності, думаючи з побоюванням, що приймає бажане за дійсне.
  
  Її почуття до Роланду не настільки однозначні. До любові домішуються страх, захоплення і жалість. Детта ненавидить його за те, що він притягнув її в цей незнайомий світ. Вона захоплюється його силою і цілеспрямованістю. І хоча вона розуміє його не гірше, ніж він сам, Роланд тим не менш, продовжує її дивувати. Сюзанна, мабуть, єдина з ньюйоркців, хто повністю сформувався як особистість. Вона старша за інших за віком, і тільки у неї було нормальне дитинство. Батьки активно присутні в її житті, на відміну від вічно відсутніх батьків Джейка, і не вирощували в ній почуття провини, як це робили мати й брат Едді. До того часу, коли Роланд витягає її в Серединний світ і об'єднує дві половинки в єдине ціле, вона — зріла, тверезо мисляча особистість, що далеко не завжди можна сказати про Едді.
  
  Можливо, ка компенсує її емоційну зрілість фізичними вадами. Нехай вона сильна жінка, але відсутність ніг робить її вразливою і іноді їй не залишається нічого іншого, як погоджуватися, щоб її несли в упряжі. Вона це терпить, як Ыш змиряється з тим, що його несе не Джейк, а хтось інший, але завжди є шанс, що вона може вкусити, тому що якщо Одетта повністю влилася в Сюзанну, то з Деттой цього не сталося і вона як і раніше ховаються по темних кутках.
  
  Світ Роланда стає місцем народження Сюзанни, і в цьому світі ніхто не обзиває її тільки тому, що вона — чорна (за винятком Ебена Лою в Кальє, але того вона тут же ставить на місце). В цьому ж світі вона знаходить любов і дружбу. Вона стає стрільцем, хоробрості у неї хоч відбавляй, вона швидко освоює нову зброю, скажімо, тарілки із загостреною кромкою, орисы, якими вона бореться проти Вовків, а потім пускає в справу в Алгул Сьєнто. Убивши всіх в «Догане» Федика, їй хочеться вбивати і вбивати, вона вірить, що вона знайшла своє покликання, перетворившись в машину-вбивцю.
  
  Їй подобається грати ролі (що вона і робить, прикидаючись дівчиною Роланда на першій зустрічі з жителями Кал'ї), і вона розуміє, що її психічне захворювання виявило себе, коли вона була маленькою, в те, що їй подобалося зображувати кого-то ще. Переміщення в Серединний світ посилило її здатність до перевтілень до такої міри, що тепер вона може візуалізувати речі і змушувати їх функціонувати, як в ментальному «Догане», який вона створює, щоб контролювати протягом останнього етапу вагітності.
  
  Хоча об'єднана особистість досить сильна, Сюзанна стикається з гідним супротивником, коли Міа вселяється в її тіло, щоб спостерігати за процесом вагітності. Міа плювати на Сюзанну, Одетту і Детту, кожна з них потрібна їй лише на випадок, коли її малому потрібна допомога. Вона заявляє, що одна з складових Сюзанни запросила її в тіло, як вампіра запрошують увійти в будинок. Хоча Сюзанна спочатку заперечує присутність Міа, вона йде з нарад, де обговорюється стратегія подальших дій, з побоювання, що Міа може дізнатися інформацію, яка зведе нанівець підготовку ка-тету до битви з Вовками.
  
  Сюзанна знає, що Міа бреше, не дуже-то з нею ладнає, але погоджується допомогти демону. Тому що дитина не тільки Міа, але і її. Звичайно, материнська роль Сюзанни мінімальна. Вона часто називає Мордреда «іншого», не визнаючи свого материнства. Вона відчуває співчуття до Мордреду, коли той тягнеться за ними в холоді і голоді, але особливо не замислюється над сутністю її дитини. Коли вона і Міа розділяються, щоб порадитись, вагітної залишається Міа. Можливо, завдяки присутності Міа їй і не вдається відчути себе справжньою матір'ю.
  
  Вона розуміє бажання Міа мати дитину, любити і виховувати його. За інших обставин вони могли б потоваришувати. «Вона не хотіла завдати шкоди всесвіту», — каже Сюзанна про жінку, яку називає «інкубатором». Коли у Сюзанни виникають проблеми з спілкуванням з Міа, або коли Міа не може говорити за себе, на допомогу приходить Детта. Вона, схоже, краще розуміє материнські почуття, ніж Сюзанна. «Немає нічого більш могутнього в цьому світі, ніж розлючена мати», — каже вона Сюзанні.
  
  Після загибелі Едді в битві за визволення Руйнівників Сюзанна погоджується продовжити похід з Роландом і Джейком. «Не тому що я хочу... запал був, та весь вийшов... але тому що він (Еді) від мене цього хотів». Якась частина Сюзанни хоче побачити Вежу, точно так само, як хотів побачити її Едді. Вона супроводжує Роланда на важкому етапі походу, але після їх зіткнення з Дандело впадає в депресію і ніяк не може зрозуміти, чому їй з ночі в ніч сниться зустріч з Едді і Джейком в Нью-Йорку.
  
  Крім Роланда, вона — єдина з ка-тету, кому вдається уникнути смерті. В останні хвилини, проведені з Роландом, вона намагається стати Деттой, щоб дистанціюватися від стрілка емоційно.
  
  Хоча за час, проведений в Серединному світі, Сюзанна стала справжнім стрільцем, вона лише на мить відчуває укол болю, викидаючи револьвер Роланда. Вона знає, що попереду у неї нове життя, в тому Нью-Йорку, куди закидає її доля, і життя цю вона повинна починати без зброї. Розлучившись з револьвером, вона не зупиняється, не оглядається. Вона знає, що на цей раз ка на її боці, а сила ка величезна.
  
  Сюзанна бере за руку Едді Торена і думає, що помре від радості.
  
  
  
  Ыш
  
  «Візьміть обожненої всією сім'єю домашню собачку, скажімо коргі, з короткими ніжками, великими вухами, виразними очима, дайте йому голос, покладіть запасом слів і: „Гопля!“ — ось вам і вухань-плутаник Ыш».
  
  (ТБ-6)
  
  Ыш — вухань-плутаник, також відомий, як троках. У нього смугаста чорно-сіра шовковиста шерсть, на шиї досить густа і довга, щоб в ній повністю зникали пальці Джейка. Чорні очі з золотими обідками надають йому схожість з енотом, схрещені з борсуком або північноамериканським лісовим бабаком, та ще й з домішкою такси. У нього гостра волохата морда і зубаста посмішка. Ніс чорний, зуби грізні.
  
  Незабаром після повернення Джейка в Серединний світ Ыш приєднується до мандрівникам і вибирає з них Джейка. Не любить, щоб хтось інший ніс його, але мириться з неминучим. Коли Роланд несе його, коли вони йдуть по сліду Джейка в Луде, стрілець відчуває, «як йому в груди і живіт встромлюють, точно маленькі ножі, гострі кігтики. Але кігті тут же накрили» (ТБ-3).
  
  Зазвичай він насторожено ставиться до незнайомців, але іноді дивує Джейка, притискаючи вуха до голови і витягаючи шию, щоб його погладив, скажімо, Бенні Слайтман або преподобний Харріган. Він навіть дозволяє погладити себе Родерику Хайлису з Чайвена в печері неподалік від Алгул Сьєнто.
  
  Коли він приєднується до ка-тету, у нього рана від укусу, схоже, іншого вуханя-путаника. Роланд впевнений, що його вигнали зі зграї. Він підозрює, що Ыш — один з небагатьох вуханів-путаников, які пам'ятають людей, ось всі інші і вирішили, що він занадто розумний для них. Його балакучість, можливо, і спонукала побратимів позбутися від нього.
  
  Голос у нього низький і глибокий, майже гарчання, «голос англійського футболіста, який страждає сильною застудою». Зазвичай він виголошує останню частину слова, які чує, але іноді щось говорить сам. Дивує Айрін Тассенбаум, вилаявшись, чого навчився від Едді, чарує жителів Кал'ї, коли видається, піднявшись на задні лапи, зробивши ритуальний уклін, витягнувши перед собою передні і сказавши: «Ыш! Эльд! Спасибі!»
  
  Хороші вухані-путаники повинні приносити удачу. Коли-то вони були зовсім ручними, але абсолютно марними, хіба що смішили дітей та полювали на щурів. Вони вірні, але не такі вірні, як собаки. На природі вони харчуються падаллю. «Не небезпечні, але можуть нашкодити».
  
  Ыш здатний виражати емоції і виконувати складні команди, скажімо, будить Джейка, коли сходить місяць. Він імітує деякі людські жести, наприклад, потиск плечей, але підморгнути не може. Джейк думає, що іноді Ыш може читати його думки. Ыш плаче, коли розуміє, що його збираються залишити в Печері двері, тоді як решта пройдуть через Ненайденную двері.
  
  Деякі вухані-путаники уміють рахувати, і Ыш в тому числі, що він демонструє близько лігва Тік-Так під Лудом. Він також здатний на складні умовиводи. Приміром, розуміє, що Джейку буде цікаво побачити Бена Слайтмана і Енді, совещающимися глибокої вночі, от він і привертає увагу свого друга до їх таємної зустрічі.
  
  Він — справжній член ка-тету і кілька раз доводить свою хоробрість. В «Діксі-Піг» атакує чорних жуків, ледве ті вилазять з-під столу. Каллагэн впевнений, що для Ыша це звичайна робота, як для тер'єра. Сюзанна говорить, що він був би гідний титулу стрілка, якби мав револьвер у кобурі і руку, щоб вихопити з кобури цей самий револьвер. Він змінюється розумом з Джейком, щоб подолати пастку розуму, хоча йому не без зусиль вдається утримувати рівновагу в тілі Джейка.
  
  Після того, як Роланд ховає Джейка, він дозволяє Ышу вирішувати, чи залишиться той на могилі і помре від виснаження або продовжить похід. Але його робота з Роландом і Сюзанною не закінчена. Він повертається до Роланду, провівши біля могили в самоті лише короткий час. Джейк перед смертю залишив йому інструкції, і Ыш підкоряється волі одного, що лежить на смертному одрі. Він намагається передати послання Роланду, але не може вимовити потрібні слова. Роланду, однак, вдається почути голос Джейка, коли він притуляється лобом до голови Ыша.
  
  Після того як вони живими вибираються з тунелів під замком Дискордия, Ыш мовчить, поки вони не приходять до дому Дандело. Він подає Коллінзу лапу, називає своє ім'я, їсть льодяники. Отримавши шанс пройти через двері з Сюзанною, він приймає рішення залишитися з Роландом. Частково тому, що ще не виконав доручення, яке дав йому Едді: оберігати Роланда.
  
  Після того як Сюзанна залишає Серединний світ, Ыш перестає їсти. Роланд бачить в його очах порожнечу і почуття втрати, які відгукуються болем у нього в серці, десь нагадуючи ка-шумі. Роланд відчитує Ыша за те, що той не пішов з Сюзанною, ображаючи вуханя-путаника. Потім вибачається, але Ыш начебто не прощає стрілка. Після смерті Ыша Роланд задається питанням, а може, вухань-плутаник і сумував, знаючи, що настав останній його день, а смерть буде болісною.
  
  Ыш рятує Роланда, коли Мордред кидається на нього, стрибнувши мало не в пащу павуку. Напевно, він міг би врятуватися, якби захотів, але замість цього, витягує довгу шию і ще сильніше впивається в лапу Мордреда. До Ыша Роланд не бачив вуханя-путаника, який волів би бій втечі, але Ыш робить такий вибір не в перший раз. Мордред ламає Ышу хребет, але вухань-плутаник не розтискає зубів.
  
  Мордред відкидає Ыша і той насаджується на стирчить із стовбура обрубок гілки. Вухань-плутаник кричить від болю і завмирає. Убивши Мордреда, Роланд йде до дерева і знаходить, що останній з його ка-тету все ще живий. І нехай він розуміє, що його вкусять, може, навіть хоче, щоб вкусили, Роланд простягає руку. «Ыш, ми всі дякуємо тебе. Я кажу: спасибі тобі, Ыш». Ыш не кусає руку Роланда. Встигає вимовити: «Олан», — один раз лизнути руку, потім голова його падає і він помирає.
  
  Ыш — остання жертва Роланда, але, як Едді і Джейк, Ыш вибирає смерть заради успіху походу. Патрік допомагає поховати Ыша, але особливих зусиль для цього не вимагається; «тільце було куди менше б'ється в ньому серця».
  
  
  
  Батько Доналд Френк Каллагэн
  
  Доналд Каллагэн закінчив Бостонську семінарію в 1957 р. Почав випивати ще в першому своєму приході, в Лоуеллі, штат Массачусетс. Пияцтво викликало внутрішній дискомфорт, тому він перебрався в Споффорд, штат Огайо, звідки його перевели в Джерусалемс-Лот, штат Мен, де він стає парафіяльним священиком у церкві святого Андрія. Тоді йому п'ятдесят три роки і він виглядає вражаюче: рясно торкнуті сивиною волосся, розпашіле обличчя, проникливий погляд яскраво-синіх очей, оточених смешливыми ірландськими зморшками, твердий рот, трохи роздвоєний підборіддя. Він думає, що скоро стане відрізняється від Спенсера Трейсі.
  
  Він знайомий з творчістю поетів золотого століття, і його бажання стати священиком посилювалося інтересом до окультизму. Священики повинні затикати глибини людської природи, точно так само, як допомагати їй стати краще, але, по правді кажучи, він любить здригнутися від невідомого, як будь-який інший. Сім років він працював (навіть коли почав випивати) над історією католицької церкви в Новій Англії, але у нього час від часу виникали підозри, що ця робота так і залишиться незавершеною.
  
  Каллагэн не приймає освіченого католицизму, вірить, що його Церква визнає справжнє зло тільки ритуально і зосереджує свої зусилля на боротьбі із соціальним злом, яке йде з колективної підсвідомості, величезним, але знеособленим, а тому не піддається знищенню. «Я думаю, це жахливо. Тим самим католицька Церква говорить, що Бог не помер, тільки впав у старечий маразм». Ці слова співвідносяться зі страхом Роланда, який побоюється, що, піднявшись на вершину Вежі, виявить недоумкуватого або злобного Бога.
  
  [527]Як священик він хоче кинути виклик чогось більшого, ніж соціальне зло. Він хоче вести армію проти ЗЛА. Коли ка-тет Салемс-Лота приходить до нього з історіями про вампірів і стародавньому зло, Каллагэн бачить в цьому шанс, якого так довго чекав. «Я все ще досить вірю в навідні жах, містичні вищі сили, що стоїть за моєю спиною Церкви і не можу з легкістю прийняти ваше прохання... Церква — Сила... а Силу привести в рух непросто» (ЖР).
  
  Він у захваті, і вперше за довгі роки його не тягне випити. Він не знає, з чим йому доведеться зіткнутися, якій небезпеці піддається її безсмертна душа. Вампір Барлоу розуміє Каллагэна краще, ніж він сам. «Що ваша віра? Слабка і в'яла... Тільки про пляшці тлумачите ви зі знанням справи» (ЖР).
  
  Нарешті, зіткнувшись обличчям до обличчя зі ЗЛОМ, Каллагэн намагається сховатися за хрест, подарунок матері. Коли вампір вимагає, щоб священик відклав хрест, Каллагэн коливається. Він таврував більш молодих священиків за те, що вони сприймали церковні ритуали лише як символи, але тепер в тому ж можна дорікнути і його. Його віра піддається випробуванню, і Каллагэн його не витримує. Якщо б він знайшов у собі сили відкинути хрест і покластися тільки на віру, він би здобув перемогу в тій нічній битві.
  
  Замість того, щоб вбити Каллагэна, Барлоу змушує причаститися власною кров'ю, яка тече з рани на шиї вампіра. Каллагэну більше не загрожує небезпека від інших вампірів, але власна Церква відкидає його, обпікає руку синім вогнем, коли він намагається увійти в неї. Він — нечистий. Каллагэн знімає одяг священика, переодягається в мирське і першим же автобусом, який, так вже вийшло, прямував до Нью-Йорк, їде з міста.[528] Він блукає по вулицях, відчуваючи, як кров Барлоу змінює його. Світ виглядає по-іншому, пахне по-іншому, у нього тепер інший смак. Едді припускає, що батько Каллагэн до цього часу вже потрапив в іншу реальність, нехай не усвідомлюючи цього.
  
  У нього немає надії на спасіння душі, але він хоче спокутувати свої гріхи. Наступні дев'ять місяців він працює в «Домі», нічліжці для алкоголіків, розташованій лише в двох кварталах від пустиря, на якому росте троянда. Він закохується в чоловіка, ще одного співробітника «Вдома», Люпа Дельгадо, але їхні стосунки не йдуть далі поцілунку в щоку, який Каллагэн пам'ятає, як по вуха влюбившийся школяр.
  
  Нова розміреність життя руйнується, коли Каллагэн виявляє, що може бачити вампірів. І хоча спочатку він не діє, все змінюється, коли Люп заражається Снідом від укусу вампіра. Починаючи з 1976 р. Каллагэн бачить своє покликання у вбивстві вампірів. Пісня Елтона Джона «Хтось сьогодні врятував мені життя» стає саундтреком його дій.
  
  На відміну від Барлоу цих вампірів третього типу вбити так само просто, як розчавити жука на асфальті. Каллагэн знову починає міцно пити. Його активність привертає до нього увагу нижчих людей, на Каллагэна починається полювання.
  
  Покинувши Нью-Йорк, він наштовхується на безліч світів. Всі вони — Америки, але всі різні. Він подорожує п'ять років, іноді вбиває вампірів, але в основному обходить їх стороною. Коли нижчі люди виходять на його слід, він чує дзвін тодэшных колокольцев. У підсвідомості Каллагэна є можливість перекинути його в іншу реальність, щоб втекти від переслідувачів.
  
  Мандри його закінчуються в Каліфорнії, звідки він терміново вилітає в Нью-Йорк, прочитавши в газеті про те, що два місцевих бандита, Брати Гітлери,[529] понівечили його друга. Їх головною метою був сам Каллагэн, і незабаром після його повернення в Нью-Йорк вони нападають на нього і затягують в порожнє приміщення, де раніше розташовувалася пральня «Бухта Черепахи».
  
  Поки бандити сперечаються, хто повинен закінчити вирізати їх фірмову свастику на лобі Каллагэна, несподівано з'являються два його спасителя, Келвін Тауер і Ерон Дипно. У підсумку Каллагэн залишається в живих, зі зламаною щелепою та хрестоподібним шрамом на лобі, який, на думку жителів Кал'ї, його власне творіння.
  
  Каллагэн знову стає волоцюгою, постійно п'є, вампірів ігнорує. В Топіку потрапляє до в'язниці за напад на поліцейського. Саме в цій тюремній камері він і досягає дна, коли у нього починаються судоми і він знову ламає щелепу. Він згадує двох чоловіків, які врятували йому життя в Нью-Йорку, картає себе за те, що не скористався цим подарунком. Каллагэн дає слово, що покінчить з собою, якщо протягом року не кине пити. З усіх смертних гріхів самогубство, схоже, Каллагэна стримує менше всього. Він не тільки обіцяє покінчити з собою, але і двічі це робить.
  
  У Детройті Каллагэн знаходить роботу ще в одній нічліжці.[530] Тепер він не бачить ні вампірів, ні нижчих людей, вважає, що це хороший знак, не віддаючи собі звіту в тому, що вони просто стали розумнішими. У 1983 році його заманюють на нараду в штаб-квартиру компанії «Сомбра корпорейшн» з пропозицією виділити мільйон доларів на розвиток нічліжки. Каллагэн занадто пізно розуміє, що це пастка. В кімнаті повно вампірів і нижчих людей, якими керує Річард П. Сейр. Вони не збираються вбивати Каллагэна. Їх мета — вивести його з гри, заразила Снідом.
  
  Каллагэн не дозволяє вампірам знову доторкнутися до нього. Вперше звернувшись до Господа, після сутички з Барлоу, він вирішує покінчити з собою, вистрибнувши з вікна. Боїться, що скло не розіб'ється, але воно розсипається на дрібні осколки.[531] В голові майнула: «Це ж моя остання думка. Це прощання».
  
  Але Каллагэн не вмирає, а переноситься на дорожню станцію, яку тільки що покинули Роланд і Джейк. Там його вже чекає Уолтер: Каллагэну судилося стати ще однією пасткою людини в чорному. Через магічну двері він відправляє Каллагэна в Калью, разом з Чорним Тринадцятим.
  
  У Кальє Менні виходжують його, і він спочатку працює на полях. Але з часом починає проповідувати і з допомогою жителів Кал'ї будує церкву, яку називає церквою Пречистої Богоматері. Чорний Тринадцятий він ховає під підлогою церкви, сподіваючись, що святість будівлі стримає жахливу силу кришталевої кулі.
  
  Більше половини жителів Кал'ї Брін Стерджис він звертає у свою віру, але коли Чорний Тринадцятий будить Каллагэна, він думає, що куля виганяє Бога з церкви. Куля говорить з ним, спокушає, пропонуючи скористатися його можливостями. Куля двічі надсилає його Стрибок: один раз — у Мексику, в середину дев'яностих років, на похорон Бена Мейерса,[532] другий раз — в замок Червоного Короля.
  
  Коли багаті фермери Кал'ї починають ховати пропозицію Тіана Джеффордса битися з Вовками, Каллагэн приходить до нього на допомогу. Він прочитав книгу, в якій пояснюється моральний кодекс стрільців, і вірить, що стрілки, які знаходяться неподалік, можуть допомогти. Мотиви його не так вже і чисті: він шукає людину, яка змогла б забрати у нього Чорний Тринадцятий.
  
  Жителі Кал'ї звуть його Старим. Вони знають, що він з якогось іншого світу, але він сам ніколи про це не розповідає. Калья Брін Стерджис — його будинок. Він більше не вважає себе священиком, скоріше, слугою Бога. «Можливо, коли-небудь стану ним, якщо буде на те Його благословення, але не тепер». Він як і раніше носить хрест на шиї і знову може опускати пальці у святу воду. «Бог прийняв мене до себе... хоча я думаю, тільки на випробувальний термін», — каже Каллагэн Роланду.
  
  Він вірить в основні постулати католицької церкви, погрожує підняти проти Роланда всю Калью, якщо стрілець дозволить Сюзанні зробити аборт і позбутися дитину-демона, навіть якщо запропонує їй таке. Едді коментує таку позицію: «Роланд говорить мені, що батьком ти зватися не хочеш, але останнім часом все більше і більше претендуєш на батьківське звання».
  
  Каллагэн відчуває себе повноправним членом ка-тету Роланда, коли бачить троянду, що росте на нью-йоркському пустирі. Але основи його реальності руйнуються, коли Роланд знаходить примірник «Жеребкування» в шафі Келвіна Тауера. З людської істоти він перетворюється в книжкового персонажа. Він — у всесвіті, де міста Салемс-Лот більше немає ні на одній карті.
  
  Священикові-невдасі надається ще один шанс протистояти ЗЛУ, коли він і Джейк йдуть по сліду Сюзанни і потрапляють в «Діксі-Пінг» в Нью-Йорку. Він приймає виклик, знаючи, що на цей раз швидше за все загине. Він потрапляє в ситуацію, аналогічну тій, в якій опинився в будинку Петрі, у вигаданому місті Салемс-Лот. Коли вампір вимагає, щоб Каллагэн відкинув хрест, колишній священик відповідає, що йому немає потреби сумніватися у своїй вірі перед обличчям такої тварюки, і він ніколи не викине старого друга, але він прибирає хрест на груди, під сорочку.
  
  Його віра сильніша за будь-талісмана, вся міць Бога і Білизни сяє в ньому. Але противники Каллагэна — не тільки вампіри, а й ниці люди і тахины, які непідвладні Богу. Вони нападають на нього, хтось кусає Каллагэна в шию, і запах крові притягує вампірів.
  
  Бог відповідає на його прохання дати йому силу. Він вбиває нижчого чоловіка і тахіна, а потім, замість того щоб дозволити вампірам пожерти його живим, наставляє на себе «ругер» Джейка, щоб знову покінчити з собою. Останні його слова: «Хайл, стрілець! Знайди свою Вежу, Роланд, проникни в неї і вийди на верхів'я!»
  
  Батько Каллагэн — один з трагічних персонажів Кінга, який в «Жеребки» з ганьбою їде з міста, немов провалив випробування учень, відправлений в заслання. Сідаючи в автобус, він ступає на стежку самознищення. Кінг кілька разів говорив про те, що хоче повернутися до історії священика, подивитися, що сталося з ним після тієї ночі, коли його віра виявилася занадто слабка. Однак потім Кінг заявив, що час для продовження «Жеребкування» пройшло, і історія батька Каллагэна так і залишилася недосказанной.
  
  І минуло мало не тридцять років, перш ніж Кінг дозволив батькові Каллагэну спокутувати свій гріх, вже на дорозі, що веде до Темної Вежі.
  
  
  
  Патрік Дэнвилл
  
  Чотирирічний Патрік Дэнвилл жив в Деррі, штат Мен, коли Червоний Король послав Еда Дипно вбити його. Ральф Робертс вперше бачить його грає в парку з матір'ю, Сонией.
  
  Ральф зазначає, що особа Патріка напрочуд просвітлене, і його краса посилюється рожевою аурою, якою оточена його голова. На переніссі в нього шрам у вигляді гачка,[533] який залишився після падіння у восьмимісячного віці.
  
  Названий на честь діда, Патрік з дитинства демонструє свої здібності, ліпить фігурки з пластиліну і малює кольоровими олівцями. Софія знає, що її син — особливий. Відомо їй і те, що світ намагається позбутися від таких людей.
  
  Його батько п'є занадто багато, б'є матір. Ральф і Луїза двічі рятують Патріка і Сонію. Одного разу в будинку, де Патрік приймає їх за ангелів. Другий раз — під час атаки Еда Дипно на Громадський центр Деррі. Мати і не збиралася вести туди Патріка, але його няня отримала травму, можливо, не випадково. Червоний Король хотів, щоб Патрік опинився там, де Ед Дипно зміг би до нього дістатися.
  
  Іноді йому в голову приходять ідеї картин, які він хоче намалювати. Поки він і мати чекають в Громадському центрі виступу Сьюзан Дей, заради якої всі і зібралися до нього приходить таке бачення. Він малює Темну Вежу на полі яскраво-червоних троянд. Злобний чоловік у червоних шатах дивиться на стрілка з вершини Вежі. Він ідентифікує цих людей, як «Червоний Король» і Роланд, який теж король. Роланд іноді сниться Патріку. Від його малюнка Сонію пробирає дрож.
  
  Ральф і Луїза знають лише одне: Патрік — один з Великих, чиє життя завжди служить Зумовленості. Його життя впливає на багато рівні, як вище, так і нижче рівня краткосрочників, і вплив його життя на цю реальність буде сильніше, ніж вплив, надану Цезарем, Гітлером або Вінстоном Черчіллем, Так, принаймні, вважають Клото і Лахесіс. Якщо він помре раніше покладеного терміну, Вежа може впасти, і навіть маленькі лисі лікарі не можуть прорахувати, до яких наслідків це може призвести.
  
  Після того як Ральф зупиняє Еда, Клото і Лахесіс кажуть йому, що Патрік в безпеці, і вісімнадцять років потому він врятує життя двох людей, один з яких має найважливіше значення для збереження балансу між Зумовленістю і Випадковістю.
  
  Роланд дізнається про Патріка від келвинистов «Тет корпорейшн», які знають про нього, тому що простудіювали «Безсоння». Вони кажуть, що Роланд повинен знайти його, коли повернеться в Крайній світ. Він може бути ключем до Темної Вежі.
  
  Роланд бачить розпис Патріка на двох картинах в кабінеті Сейра в Федике. На одній зображені Мордред і мертва коняка Артура Эльдского. На другий — Темна Вежа. «Цю картину малювали не за спогадами від сну, Сюзанна. Здається, що ти можеш перевірити на дотик шорсткість кожного цеглинки... Людина, що намалював цю картину, напевно побував там. Можливо, його мольберт стояв серед цих троянд» (ТБ-7). Роланд потім розуміє, що на момент їх зустрічі з Патріком той ще не намалював ці картини, і Сейр переніс їх у свій кабінет з якогось майбутнього світу, скориставшись однією з дверей. Це означало, що Патрік, залишившись один, зумів дістатися до Федерального аванпосту 19.
  
  Сюзанна і Роланд знаходять Патріка, який сидить під замком у підвалі будинку Дандело. Він так схуд, що нагадує Сюзанні жертв концентраційних таборів, фотографії яких вона бачила в книзі. Ніхто не знає, скільки часу він провів у підвалі. Волосся у нього галузі до плечей, але на щоках тільки натяк на бороду. Виглядає він максимум на сімнадцять років, але Роланд думає, що йому може бути і тридцять. Згідно Клото і Лахесису, Патріку повинно бути близько двадцяти двох.
  
  Він може спілкуватися тільки горловими вигуками та жестами: Дандело вирвав його мову і регулярно підживлювався емоціями юнаки. Годував він Патріка по мінімуму, щоб не дати йому померти, і мозок у нього сильно пошкоджений.
  
  Роланд і Сюзан відкривають, що він прекрасний художник. Ластики йому абсолютно не потрібні: він або не робить помилок, або «вбудовує» їх в картинку так, що помітити ці помилки неможливо. Малюнки його геніальні. Вони є його голосом. Малює він швидко та з великим задоволенням. Коли Патрік малює, він щасливий, але Роланд і Сюзанна показують йому, що його малюнки можуть приносити радість іншим. Сюзанна виявляє істинний талант Патріка, коли дає йому ластик, щоб прибрати з її портрета огидну ракову виразку. І його гумка може прибирати зайве як з портрета, так і в реальності. Але він здатний не тільки прибирати, стираючи. Він може і створювати, малюючи, вони це помічають, коли Патрік малює стадо буйволів. Воно стає ближче, коли він завершує малюнок, бо таким він це стадо намалював.
  
  Його стараннями Сюзанна отримує можливість покинути Крайній світ: Патрік малює для неї двері. Поставлений перед вибором, піти з Сюзанною або залишитися з Роландом, він вибирає останнє. Пише в блокноті: «Боюся ийти в новае місце». Навіть в Крайньому світі, де немає нікого, крім Роланда і Сюзани, він не розтискає зуби, коли посміхається, щоб приховати темну діру в роті. Вміє Патрік тільки малювати, все інше у нього відняли: рідний світ, мати, мова, розум, який колись у нього був.
  
  Перебування в Крайньому світі принесло Патріку і деяку користь: у нього з'явилися зачатки телепатії, він може передавати якісь думки та ідеї Роланду.
  
  Він тугодум, наївний, йому приємно радувати людей, але руки у нього такі ж талановиті, як у Роланда. І він пишається своєю майстерністю, як в молодості пишався своїм Роланд. Стрілець вірить, що у Патріка є третє око, що дивиться з його уяви і бачить все. Його портрет Червоного Короля — робота генія. При необхідності юнак може стрибнути вище голови.
  
  Патрік робить фарбу з слини, пелюсток троянди і крові Роланда і розфарбовує очі Червоного Короля. Коли закінчує, власне творіння зачаровує його, наче він побачив у своїй роботі особа Гана. Стираючи Червоного Короля, Патрік знищує остання перешкода, що розділяє Роланда від Вежі.
  
  Патріка не чекає доля тих, хто супроводжував Роланда в його довгому поході, тому що він ніколи не був членом ка-тету. Але при цьому він являє собою всіх тих, хто помер, допомагаючи Роланду дістатися до Башти, і стрілець більше не хоче невинних жертв. Він відсилає Патріка назад, до Заїці Біллу і, можливо, до дверей, через яку юнак може потрапити в Америку. «Тут темрява приховує його від ока оповідача, і він повинен йти в ній один».
  
  
  
  Людина в чорному, Уолтер о ' Дім, Мартен Броудклоук, Рендалл Флегг
  
  «Ти, можливо, не був його (Роланда) самим небезпечним ворогом, Уолтер Падик... але ти був, визнаю, самим давнім“, — він... почув, вперше за тисячу років, ім'я хлопчика з ферми в Дилейне, який відгукувався на ім'я Уолтер Падик. Уолтер, син Сема-мельника у баронстве Истард. Він втік з ферми в тринадцять років, роком пізніше його зґвалтував в задній прохід іншого бродяга, однак він встояв перед спокусою повернутися додому».
  
  (ТБ-7)
  
  Багато століть до того, як Червоний Король найняв його, Флегг сіяв смуту в Дилейне, викликаючи війни і бунти при правлінні багатьох королів. Можливо, мстився за те, що з ним погано поводилися, коли він був дитиною.
  
  Будучи придворним магом, він вбиває короля Роланда, щоб посадити на трон того сина вбитого, який повністю перебуває під його впливом. Він володіє магічним кристалом, що дозволяє бачити минуле і майбутнє, таким же, як кришталеві кулі Чаклунський веселки, і здатністю огортати себе присмерком, стає тьмяним, завдяки чому може переміщатися по замку непоміченим.
  
  В одній із земних реальностей (на іншому рівні Вежі) Рендалл Флегг являє собою сили зла, які схоплюються з тими, хто згуртувався навколо матінки Абагейл.
  
  Стівена Кінга і Рендалла Флегга пов'язують давні стосунки. У 1969 р. Кінг написав вірш «Темний людина» на звороті серветки під тарілку в університетській їдальні. Пізніше опублікував його в «Абрисі», літературному журналі університету Мена, вірш про людину, якого носить по всій країні, він їздить поїздами, спостерігаючи за тим, що відбувається навколо. Темрява з'являється у вірші, коли людина визнається в зґвалтуванні і вбивстві.
  
  «дика жертва
  
  і знак тих, хто пробирається
  
  в закриті вагони
  
  я — темний людина».[534]
  
  «Образ такого хлопця не виходив у мене з голови. Що мене в ньому приваблювало, так це ідея лиходія, який на все дивиться як би з боку, ненавидить людей, і при цьому у нього є друзі, а поговорити з ним — одне задоволення.»[535] Він не належав ні до однієї з «клік, культів, сект або груп, які з'явилися в смутний час, що наступив, коли Вежа захиталася», хоч удавав, що належить, якщо це його влаштовувало.
  
  Віком до півтори тисячі років, практично безсмертний, людина в чорному відомий під багатьма іменами і плете тканина правди, майстерно вплітаючи в неї нитки брехні. Він створює безліч двійників, завдяки яким створюється враження, що ворогів у стрілка набагато більше, ніж їх було насправді: Мартен-чаклун, Джон Фарсон, Рендалл Флегг і інші. Він часто подорожує в чужому обличчі, але завжди посміхається, сміється. «У мене багато імен, — каже він Тік-Таку. — Мене кликали Незнайомцем-поза-часу... мене також називали Мерліном або Мейрлином... і що з того, що я не був ні першим, ні другим, нехай я і не заперечував. Іноді мене звали магом... або чаклуном».[536] Як писав Браунінг: «І думалось мені, — він у кожному слові брехав».
  
  У деяких південних феодах, навіть у Гарлане,[537] його знали як Уолтера Ходжі, останнє слово має два значення: «тьмяний» і «капюшон». Він часто користується вигаданими іменами, зберігаючи ініціали Р. Ф., такими, як Річард Фаннин або Реймонд Фиглер, саме цим ім'ям він скористався, показуючи Керол Гербер як стає тьмяною.
  
  В коротких оглядах, які передували трьох останніх уривках, які спочатку з'явилися в «ФиСФ», а потім увійшли в роман «Стрілець», ідея Кінга про відносини Уолтера і Мартена еволюціонує. Перед уривком «Оракул і гори» Мартен — «чаклун, який, можливо, був зведеним братом людини в чорному». Перед «Повільними мутантами» Кінг додає: «Або він — людина в чорному?» А перед останнім уривком пише: «Придворний чаклун, який, можливо, як-то трансформувався у людини в чорному, якого він (Роланд) переслідує, і хто, будучи харизматичним Доброю Людиною, знищив останнє королівство світла». См. Додаток 5.
  
  Описувати його зовнішність безглуздо, тому що він може приймати будь-яку форму. Коли Роланд стикається з ним, як з Уолтером, він бачить симпатичне, з правильними рисами обличчя, на якому немає міток, які свідчать про те, що йому довелося багато чого пережити, а в серці його зберігаються багато страшні таємниці. У нього світла шкіра, скуйовджені темне волосся, високе чоло, чорні, світяться розумом очі, самий звичайний ніс та повні, чуттєві губи. Для інших, коли він скидає капюшон, у нього хиже обличчя горностая в образі людському.
  
  Обличчя у Флегга светлокожее, з широким розльотом брів, досить приємне, — все-таки не було людським. Щоки його покривав нездоровий рум'янець.
  
  «Очі... зелено-блакитні, сяяли бурхливими веселощами, занадто несамовитим і исступленным для людини в здоровому глузді; синяво-чорне волосся стовбурчилися на всі боки, точно воронячі пера. Губи його, соковито-червоного кольору, злегка приоткрывались, оголюючи зуби канібала... голос його був суворий і серйозний... від сміху його по спині і руках (Тік-Так) побігли мурашки: не сміх, а швидше вовче виття» (ТБ-3).
  
  Уолтер — один з самих перших слуг Темної Вежі... вірніше, того, хто в ній мешкає: Червоного Короля. Він називає свого господаря Легіон,[538] це ім'я він бере і собі, будучи Флеггом в «Протистоянні», його також використовують Линож в «Бурі століття» і містер Маншан в «Чорному домі». З цього не випливає, що Линож і Маншан — ще дві іпостасі Уолтера/Флегга. Просто вони теж є складовими частинами великого ЗЛА, яке служить Червоному Королю. Міа говорить Сюзанні, що Уолтера найкраще називати прем'єр-міністром Червоного Короля. Сейр з компанії «Сомбра корпорейшн» підпорядковується йому, точно так само, як і Великі мисливці за трунами з Меджиса.
  
  Він заявляє, що ніколи не бачив свого пана, який прийшов до нього уві сні тисячі років тому і закликав на свою службу. Уолтер/Флегг страшно його боїться. «Говорити з ним все одно що говорити з руїнами своєї душі». Він славно потрудився на благо Червоного Короля, серед іншого домовився з Міа про те, що вона народить Мордреда, але головна Уолтера/Флегга завдання — протистояти Роланду, починаючи з перших його днів Гилеаде і протягом усього походу. «Бачиш, хтось сприйняв тебе серйозно», — каже він Роланду при їх першій зустрічі.
  
  Записка, яку людина в чорному залишає Еллі в Талле, підписана «Уолтер о ' Дім», так він зазвичай думає про себе. Роланд не пов'язує воєдино всіх цих істот, з якими йому доводиться стикатися, до самого кінця походу, але ніякого значення це не має. За необхідності він розбирається з кожним окремо.
  
  Спочатку Роланд знайомиться з ним, як з Мартеном, який случил при дворі Гилеада чаклуном і радником. Мартен спокушає мати Роланда, Габріель, і намагається маніпулювати Роландом з тим, щоб юнака відправили у заслання, але його зусилля призводять лише до того, що Роланд у юному віці стає стрільцем. Мартен, звичайно ж, багато чого знає і вміє, але все-таки не настільки розумний, як здається йому самому. У всякому разі, регулярно недооцінює Роланда.
  
  Роланд знає Уолтера, як людини з почту Мартена. В образі Джона Фарсона Уолтер несе відповідальність за падіння Гилеада, останнього бастіону цивілізації. Він ледь не убив Роланда в Меджисе, а потім, під ім'ям Рудіна Филаро, бився з останніми стрілками на Иерихонском пагорбі і вбив Катберта, друга дитинства Роланда, пустивши йому стрілу просто в око.
  
  Роланд зустрічається з Уолтером в останні дні Гилеада, коли Денніс і Томас з Дилейна переслідують Уолтера, щоб віддати йому належне за злочини, вчинені в їхньому королівстві, але не знає, з ким має справу.
  
  Після падіння Гилеада Роланд свідомо шукає людину в чорному, розуміючи, що тільки через нього він зможе дістатися до Темної Вежі. Звідки приходить це знання і де він виходить на слід людини в чорному, залишається неясним. Кострища, що залишилися після Уолтера, — речові докази, і слідуючи їм, Роланд повторює шлях людини в чорному по пустелі.[539] Вигляд вогнищ радує Роланда. Вони підтверджують, що Уолтер — людина.
  
  Людина в чорному розставляє Роланду пастки. Це і Сільвія Питтстон в Талле, і Джейк в пустелі, і батько Каллагэн з Чорним Тринадцятим Кальє Брін Стерджис. Каллагэн говорить Уолтеру, що той жорстокий, і дивується, побачивши щиру біль в його очах. «Я такий, яким зробили мене ка, Король і Вежа. Ми всі такі. Ми загнані в рамки, з яких нам не вийти»; Коли Каллагэн припускає, що Роланд вище ка, Уолтер подається назад, як від удару. Каллагэн розуміє, що він богохульствує, а Уолтер такого не сприймає. «Ніхто не може бути вище ка, лжепророк... кімната на вершині Вежі порожня. Я це знаю».
  
  Уолтер точно не вище ка. Коли Роланд наздоганяє його після багатьох років переслідування, він, як гном, повинен виконати покладені на нього обов'язки, зокрема, показати Роланду його майбутнє і пояснити природу всесвіту і Вежі. Він міг би вбити Роланда під час довгого нічного розмови, але боїться того, що може трапитися з Вежею, якщо він це зробить. А крім того, йому потрібен Роланд, щоб закінчити операцію, яка призведе до появи Мордреда.
  
  Роланд і Уолтер/Мартен/Флегг — дві сторони однієї монети. Флегг вірить, що Роланд дозволяє йому вдосконалюватися, піднятися навіть вище, ніж визначено йому долею. До Роланда Уолтер був всього лише волоцюгою, що залишилися від давніх днів, найманцем, який вбив багатьох і багатьох, зі смутним бажанням проникнути у Вежу до того, як вона впаде.
  
  Тепер його мета — стати Уолтером Крайнього світу, Уолтером Всіх світів. Як Роланд, він хоче піднятися на вершину Вежі і подивитися, чи є хто-небудь (що-небудь) в кімнаті нагорі. Він хоче використовувати Мордреда, якого допоміг створити і якого боїться, щоб увійти в Темну Вежу і скинути Червоного Короля, щоб самому керувати хаосом, що виникли після падіння Башти. Його план — дозволити Мордреду вбити Роланда, потім самому вбити Мордреда і взяти його ногу з рідною плямою на п'яті, ключем до Вежі. В останні моменти свого життя він усвідомлює, що помилявся: бо вхід Вежу гарантувало не родима пляма, а червоний знак на тілі павука.
  
  Він зневажає Роланда, який протистояв йому на кожному повороті. В роздратуванні він навіть забуває про свою мету.
  
  «Справа зовсім не в Темній Вежі, якщо хочеш знати правду. У Роланда, який не виходить у мене з голови та серця, — говорить він Мордреду. — Я хочу його смерті... За той довгий і запорошене переслідування... за впертість, з яким він відмовлявся відступитися від Вежі, які б перешкоди не виникали у нього на стежці. Але найбільше — за смерть його матері, яку я колись любив... Чи принаймні з якою спав... Я знаю тільки одне: Роланд з Гилеада жив занадто довго, і я хочу, щоб цей сучий син ліг у землю» (ТБ-7).
  
  Уолтер зустрічає гідного суперника в дитинку Мордреде. Чаклун вірить, що він прийняв необхідні заходи обережності, але допускає фатальну помилку. Мордред думає, що Уолтер — дурень, який «настільки поглинений своїми пригодами в минулому, що навіть не підозрює про небезпеку, що загрожувала йому». Уолтер до того ж і занадто старий, нехай з марнославства не хоче цього усвідомити. Занадто впевнений у собі. Занадто дурний.
  
  В останні моменти життя Уолтер розуміє, до якої міри він недооцінив здібності Мордреда. У покарання за те, що Уолтер дозволив люті засліпити його, Мордред символічно змушує Уолтера вирвати власні очі і віддати йому, Мордреду. Уолтер Тьмяний стає Уолтером Темним. Всі знання, накопичені Уолтером за довге життя, переходять до Мордреду, коли той пожирає свою жертву. А Мордред таки розуміє, що означає «майже безсмертний».
  
  
  
  Мордред Дискейн
  
  «...І хоча нам слід тримати пальці подалі від його рота (він кусається, цей малюк, кусається, як дитинча крокодила), ми вправі трохи пошкодувати його. Якщо ка — поїзд... тоді цей маленький кепський ликантроп — нещасний, приречений заручник, прив'язаний не до рейках, як маленька Нелл, а до прожектору локомотива».
  
  (ТБ-7)
  
  У Мордреда Дискейна — четверо батьків, Роланд, Сюзанна, Міа (нічия дочка) і Червоний Король. Обидва батька — вбивці. Уолтер о ' Дім влаштував це зачаття, щоб зупинити похід Роланда і дати спадкоємця трону Червоного Короля. З самого народження головні проблеми Мордреда: вижити, поїсти і вбити Білого батька.
  
  Уолтер о ' Дім хоче, щоб Мордред розібрався з Роландом, а потім має намір використовувати ліву ногу Мордреда, з рідною плямою на п'яті, щоб проникнути в Темну Вежу, схопитися з Червоним Королем і, можливо, перемогти його. У Червоного батька Мордреда була така ж відмітина на п'яті, але він здер її і в результаті перетворився на бранця на одному з балконів Вежі.
  
  Зачаття Мордреда починається в горах, де Роланд віддає свою сперму оракула в обмін на інформацію. Сперма Роланда зберігається з допомогою науки Древніх, тоді як первинний демон змінює свою жіночу іпостась на чоловічу. Яйцеклітина належить Сюзанні, і вона запліднюється спермою Роланда, коли Сюзанну ґвалтують у співрозмовника колі під час вилучення Джейка в Серединний світ.
  
  Міа, яка вселилася в Сюзанну, виношує Мордреда, це її вагітність — не Сюзанни. На якомусь етапі Червоний Король теж вносить свою лепту, то безпосередньо, чи через збережену сперму.
  
  Ім'я Мордред Міа випитує з пам'яті Сюзанни. Згідно з легендою, батько короля Артура, Утер Пендрагон, використовував чари Мерліна для того, щоб переспати з дружиною одного з своїх ворогів. Мордред, син незаконнонародженою дочкою Утера Пендрагона, очолює заколот проти Артура, і вони вбивають один одного на полі бою.
  
  Мордред Дискейн народжується з повним зубів ротом, з чорними волоссям на голові і стирчить пенісом. Росте набагато швидше звичайної дитини, зовсім як діти «Село проклятих», фільмі, який Боббі Гарфілд дивиться з Тедом Бротигэном в «Серцях в Атлантиді». «Ну, як би те ні було, росли вони швидше нормальних хлопців, були сверхумными, вміли змушувати людей робити те, що їм хотілося... і вони були безжалісні» (СвА).
  
  Мордред — трансформер, може ставати як людиною, так і павуком, «чорною вдовою». Перехід з однієї форми в іншу вимагає великих витрат енергії. Коли він трансформується в павука, родима пляма на п'яті перетворюється в червону мітку, формою нагадує пісочний годинник. Цей символ і є ключем до Темної Вежі. На спині у павука залишається білий наріст з людським обличчям і синіми очима, точь-в-точь як у Роланда. За життя він, швидше, павук, ніж людина, обмін речовин у павука йде набагато швидше, йому потрібно більше їжі. Думки у павука темні, примітивні, не розцвічені емоціями.
  
  Незабаром після народження Мордред трансформується в павука і висмоктує життя з своєї матері. Сюзанна відстрілює йому одну лапку. Коли він перетворюється на людину, ранка залишається відкритою і з неї сочиться кров. Мордред подумки кричить Сюзані: «Я відплачу тобі за це. Мій батько і я, ми тобі за це відплатимо!»
  
  Міа очікує, що її малої стане стрільцем всіх часів і народів. Він — першокласний Руйнівник і, можливо, здатний самостійно знищити залишилися Промені. Мордред не відчуває материнських почуттів до Сюзанні, називає її «чорною сучкой». Йому дістаються думки і спогади Міа, багато з яких вкрадені у Сюзанни. Проте він знає більше, ніж йому начебто належить знати, і не має ні найменшого поняття про те, звідки взялися ці знання. Інтуїтивне розуміння техніки, створеної людьми, а не Богом, один з його талантів. Він — дитина, яка знає дуже багато і дуже мало.
  
  Він вразливий і смертна. «Навіть боги можуть вмирати, як тільки їх божественність розбавляється людською кров'ю». Немовля вагою двадцять фунтів, він може впоратися з Уолтером о Димом, але не в силах змінити собі підгузник.
  
  «Він — останнє чудо, створене все ще стоїть Темною Вежею, в якому поєдналися раціональне та ірраціональне, природне і надприродне, і, проте, він тут один, і він постійно голодний. Доля, можливо, приготувала йому роль правителя світів (а може, їх сокрушителя), але поки йому вдалося поставити під свій початок лише одного старого робота, помічника по будинку, який тепер ступив на пустку в кінці стежки» (ТБ-7).
  
  Він ненавидить Роланда тільки тому, що народжений, щоб ненавидіти його і царювати з трону Червоного Короля, але до його ненависті домішуються смуток, самотність і любов. Йому судилося назавжди залишитися поза кола Роланда, така його ка, і його злить тісний зв'язок членів ка-тету, в який йому ніколи не увійти. Однак він шпигує за стрілками і де-то вважає себе частиною їх катета. Він поділяє з ними кхеф і відчуває те ж, що і вони.
  
  Якась частина Мордреда, та, що говорить голосом матері, хоче піти до Роланду і назвати його батьком, а інших — своїми братами і сестрами. Він знає, стрілки швидше за все вб'ють його, як тільки побачать, але, якщо і допустять його у своє коло, він не прийме Роланда, як свого діна, ні старшого, ні як батька. На це він не піде ніколи.
  
  Не відчуває він вірності і по відношенню до Червоному Королю. Він теж чує спів Вежі, але якщо Роланд чує повний регістр, то Мордред — малу його частину. Там, де для вух Роланда звучить безліч голосів, Мордред розрізняє тільки голос Червоного Короля, який велить убити всіх і приєднатися до нього. Голос говорить, що вони звалять Вежу і будуть правити вічно.
  
  Він слід за ка-тетом і обдумує плани помсти. Він міг би здати їх охорони Девар-Тоі, але він хоче особисто вбити Роланда. Йому потрібно м'ясо, щоб рости, але скоро йому доведеться перейти на людську їжу, якщо вона хоче розвиватися. Він кличе круків, коли хоче їсти, і вони прилітають, тому що вибору у них немає. Щоб це є грубе м'ясо, йому доводиться знову перетворюватися в павука. До того часу, коли в людській формі він виглядає, як дев'ятирічний хлопчик, постійне недоїдання призводить до того, що він блідий, худий, а шкіра вкрита виразками.
  
  Слідуючи за Роландом і Сюзанною, він заощаджує енергію, залишаючись у людській формі, нехай навіть холод і вітер павуку докучають куди менше. Тим не менш саме незвичайний генетичний набір дозволяє йому вижити там, де людина, безсумнівно, загинув. Ненависть — єдине, що не дозволяє йому здатися і повернутися в замок, його Червоного батька. Він плаче в темряві при думці про те, що Роланд і Сюзанна удвох, а ось у нього нікого немає.
  
  Йдучи з дому Дандело, він виглядає вже на двадцять років, високий, стрункий і вродливий юнак. Перетворившись на павука, він допускає помилку, зжерши дохлу, отруєну кінь Дандело, і захворює. В людській формі отрута повільно вбиває його, але, стань він павуком, поширення отрути з організму прискорилося б, оскільки обмін речовин у павука йде набагато швидше. І смерть настала б набагато раніше.
  
  «З тих пір як відступив Прим, не було такої істоти, як Мордред, який частково чол, частково — цей густий, міцний бульйон... Істота, чиє пришестя передбачалося тисячі років (в основному Менні, і зазвичай переляканим шепотом), істота, якій належало вирости в напівлюдини-напівбога, істота, якій належало спостерігати за доглядом людства і поверненням Прима... це істота нарешті з'явилося у вигляді наївного, зі злим серцем дитину, який тепер помирав, тому що набив живіт отруєною кониною» (ТБ-7).
  
  Він знає, що вмирає, і шанси помститися сходять на немає. Він все ще думає, що може перемогти Роланда, і хоче, щоб той зрозумів, що син убив його за кілька годин до зустрічі з настільки дорогий йому Темною Вежею. Він навіть думає, що пара куль його не зупинять, і Червоний Король допомагає йому, присипляючи Патріка, якого Роланд, на свою біду, залишив нести вахту.
  
  Зайнятий думками про Роланда, Мордред забуває про третій член команди Роланда. Ыш перехоплює Мордреда, даючи Роланду можливість прокинутися, зорієнтуватися, вихопити зброю. Роланд обіцяє не вбивати Мордреда в обмін на збереження життя Ышу, але Мордред його не слухає: він знає, що йому все одно помирати. Він ламає Ышу хребет, відкидає його і атакує, але як би не хотіла цього Міа, він не рівня справжньому стрілку. Мордред помирає від граду куль свого батька, падає в багаття і обгорає.
  
  «Ка не могла докласти до цього руку» (ТБ-7).
  
  
  
  Червоний Король (Рам Аббала)
  
  «Король у своїй Вежі, їсть хліб і мед! Руйнівники в підвалі, роблять гроші!»
  
  (ЧД)
  
  Червоний Король — найголовніше ворог Роланда, і багато поколінь воював з його предками. Коли Уолтер о ' Дім, один з його найближчих сподвижників, вітає Мордреда в Федике, він заявляє, що Червоний Король, як і Роланд, нащадок Артура Эльдского, що робить їх нехай далекими, але родичами, а може, двійниками. «Хайл, Мордред Дискейн, син Роланда з Гилеада, який був, і Червоного Короля, чиє ім'я колись гриміла від Крайнього до світу Зовнішнього. Хайл, син двох батьків, що ведуть свій рід від Артура Эльдского, зійшло на престол після відходу Прима та Зберігача Темної Вежі» (ТБ-7).
  
  [540]Відомий так само, як Рам Аббала, Червоний Король вірить, що він переживе обвалення Темної Вежі, щоб правити воцарившимся тодэшным хаосом. Не бажаючи чекати, поки Промені, що підтримують Темну Вежу, впадуть самі, Червоний Король намагається прискорити цей природний процес. За двісті років його Руйнівники знищили два з п'яти залишалися Променів і серйозно пошкодили ще два.
  
  Згідно Паркусу, хоча одне фізичне втілення Червоного Короля укладено в Темній Вежі, друге його втілення мешкає в кан-та Аббала — у палаці Червоного Короля. Тобто Червоний Король є свій власний двійник. Хоча він багато в чому схожий з Пеннивайзом з «Воно», Червоний Король куди більш могутня істота, і задуми у нього куди більш честолюбні.
  
  Паркус говорить Джеку Сойєру, що Червоний Король надто сильний, щоб Джек впорався з ним, нехай у ньому і залишилася сила Талісмана. «Аббала задме тебе, як свічку». Джек відчуває, що повинна бути якась урівноважує сила, можливо, жіноча, протистоїть Королю, можливо, прийняла вигляд величезного рою бджіл, який супроводжував його ка-тет в Крайній світ.
  
  Нижчі люди Червоного Короля багато поколінь виконували різні доручення свого господаря, але їх головним завданням був пошук Руйнівників, людей з надприродними здібностями, головним чином з Землі і з Долин (Пограниччя в реальності Роланда, де розгорталася частина подій, описаних у «Талісман»), які могли впливати на Промені, знищуючи їх. Діти, не придатні в Руйнівники, відправлялися на Велику Комбінацію, енергетичну установку, яка генерувала зло у всіх всесвітів. Червоний Король сподівається зупинити Роланда і покінчити з Вежею, перш ніж стрілок та його ка-тет встигнуть втрутитися в процес.
  
  Маючи в своєму розпорядженні можливостями заглядати в майбутнє, Червоний Король намагається заздалегідь знищувати тих, хто може представляти для нього небезпеку. Стівен Кінг, відомий Владиці Дискордии з раннього віку, являє собою одну з таких майбутніх загроз. Він неодноразово намагається змусити Кінга не братися за книги про Темної Вежі. Якби йому це вдалося, похід Роланда не завершився успіхом. Коли Кінг чує Пісню Черепахи, він більш вразливий.
  
  Червоний Король посилає Атропоса, щоб змусити Еда Дипно вбити Патріка Дэнвилла, коли хлопчикові всього лише чотири роки. Як і будь-спритний злодій, Червоний Король обманює тих, хто йде за ним. Дипно думає, що він бореться проти Червоного Короля, який, на його тверде переконання, інша інкарнація короля Ірода, і прагне знову влаштувати побиття немовлят.
  
  Ральф, страждає безсонням і вибраний Зумовленістю для боротьби з Червоним Королем, підбирається до нього ближче, ніж будь-який інший його ворог. Навіть Роланда відокремлює від Червоного Короля ціле поле троянд, і він може тільки перекрикуватися з в'язнем Темної Вежі. Коли Ральф намагається запобігти атаку став камікадзе Еда Дипно на Громадський центр Деррі, Червоний Король з'являється перед ним в образі його давно померлої матері. Як Пеннівайз, Червоний Король використовує проти людей їхні дитячі страхи. Він трансформується в смугасту зубатку, нагадуючи Ральфу травмуючу подія, що трапилася з ним в юності. Ральф протикає один з виряченими очима зубатки вістрям сережки Луїзи.
  
  Коли Червоний Король приймає людський вигляд, Ральф бачить старого з довгою рудуватою бородою і волоссям такого ж кольору, в білих шатах. Очей, пошкоджений Ральфом, наповнювало «шалений, дробящееся сяйво діамантів» (БСС). Ця травма, схоже, анітрохи не вплинула на гостроту зору Червоного Короля, який замкнений у Темній Вежі: його очі цілі і неушкоджені. Може, Ральф пошкодив око іншому втіленню Червоного Короля — Рам Аббале. Чорний Тринадцятий, за чутками, теж око Червоного Короля. Може, цей кришталевий куля якось пов'язаний з оком, який Ральф пошкодив над Деррі.
  
  Аура, яку Ральф бачить навколо Червоного Короля, лякаюче червоного кольору, це колір запалення, колір хвороби та болі. Він знову трансформується в високого, красивого чоловіка зі світлим волоссям. Нарешті, перетворюється в щось давнє і жахливе: «саме дивне істота, яка коли-небудь траплялося на рівні краткосрочників» (БСС).
  
  З допомогою кривавої пастки, придуманої Клото і Лахесисом, Ральф змушує Червоного Короля повернутися через ту саму двері, за допомогою якої він проник у цей світ. Це одне з низки поразок (знищення Таєм Маршаллом Великий Комбінації, перемога ка-тету в Кальє Брін Стерджис, захоплення Алгул Сьєнто), які зводять Червоного Короля з розуму, хоча він ніколи не відрізнявся міцним психічним здоров'ям. Одного разу він накрив отруйним хмарою цілий регіон Тандерклепе і вбив практично всіх, з власної примхи. Звідси і темрява, котра огортає Алгул Сьєнто.
  
  Вперше Роланд дізнається про Алом Короля від Сільвії Питтстон в Талле, незабаром про нього говорить і Уолтер. Ка-тет бачить графіті з його ім'ям на виїзді з Топіки. Роланд знає, що Червоний Король живе на заході: то чи в Тандерклепе, то ще далі. «Я впевнений, він, можливо, зберігач Темної Вежі. Може, навіть думає, що вона належить йому».
  
  Два конфліктуючих бажання підводять Червоного Короля до межі божевілля: з одного боку, хочеться обрушити Темну Вежу, з іншого — піднятися на вершину раніше Роланда і вбити того, хто живе за останньою дверима. У цьому він нітрохи не відрізняється від Роланда, але у нього немає бажання зрозуміти, що є Вежа. Червоний Король тільки прагне випередити Роланда, позбавити стрілка того, що той хоче отримати. «Він — та сама собака з якоїсь старої байки, яка хоче простежити, щоб ніхто не зміг скористатися сіном, від якого йому немає ніякого пуття» (ТБ-7).
  
  В якийсь момент і незрозуміло як Червоний Король додає свій генетичний матеріал у зародок Роланда і Сюзанни. Мордред повинен стати погибеллю Роланда і найбільшим Руйнівником, покликаних прискорити падіння Темної Вежі.
  
  Червоному Королю належали шість кришталевих куль Чаклунський веселки. Їх використання також не могло не вплинути на і без того нестійку психіку. Флегг говорив Мордреду, що причина безумства його батька — занадто довге проживання у самій Вежі і занадто часті думки про неї.
  
  Перш ніж покинути свій замок, Червоний Король вибудовує перед собою практично всіх своїх слуг і змушує їх прийняти отруту. Зі слів Фумало і Фимало, Червоний Король міг би вбити їх у сні, якщо б захотів, але замість цього змусив прийняти щурячу отруту, коли вони стояли перед ним. Він сидів на троні з черепів і спостерігав, як вони б'ються в конвульсіях, корчаться і блюють на підлозі Залу аудієнцій.
  
  Червоний Король вбиває і себе, проковтуючи загострену ложку, виконує тим самим давнє пророцтво і стає недосяжним для револьверів Роланда: не можна вбити людину, який вже мертвий. Перш ніж покинути замок, Червоний Король оточує його бар'єром смерті, щоб залишилися в живих нікуди не пішли і заманювали в пастку тих, хто по дурості міг забрести в ці краї. Сам же Червоний Король сів на найбільшу з сірих коней[541] і помчав у білі землі Эмпатики. Подорожував він створеної ним же бурі. Джо Коллінз відчув його наближення і заховався у підвалі.
  
  Червоний Король починає боятися Роланда, якщо він здатний відчувати страх. Успіх ка-тету в Девар-Тоі означає, що єдиний його шанс на перемогу — захопити Вежу або вбити Роланда. Опинившись в пастці на балконі Вежі, він в люті здирає своє родима пляма. Якщо Мордред, на тілі якого теж є ознака роду Эльда, дістанеться до Вежі, Червоний Король зможе знову увійти в неї і піднятися на вершину.
  
  На Федеральному аванпосту 19 монітор, який показує Вежу, більше не працює. «Думаю, Червоному Королю не подобалося, що його знімають», — говорить Заїка Білл.
  
  Опинившись під замком, Червоний Король не може піднятися на вершину Вежі, але у нього достатньо зброї, щоб не підпустити Роланда до Вежі. Револьвери стрілка проти Червоного Короля безсилі, а от якщо вони потраплять до нього, він може звільнитися і заволодіти Вежею. І якщо б таке сталося, цей божевільний, мертвий король зміг би правити Вежею з кімнати на вершині, але в силу свого безумства, швидше, зруйнував би її, що йому цілком по силам, нехай Промені в безпеці і почали відновлюватися.
  
  Він стежить за просуванням Мордреда, який переслідує Роланда і Сюзанну. Коли Мордред в розпачі вже збирається кинутися на Роланда, хоча Патрік не спить і несе вахту, Червоний Король просить Мордреда почекати, а сам присипляє Патріка. Після того, як Роланд вбиває Мордреда, він чує в голові лютий крик Червоного Короля: «Мій син! Мій єдиний син! Ти вбив його!» Роланд нагадує, що Мордред був і його сином. «Хто послав свою дитину, бо це був він, під чорною шкірою, на вірну смерть, ти, червоний привид?»[542]
  
  Коли Роланд наближається до Вежі, Червоний Король закидає його снитчами. Він — старий з білосніжною бородою завдовжки по груди і розчервонілим обличчям. Його червоні шати покриті каббалистическими знаками. Схожі знаки були і на ящиках, в яких Менні зберігали свої святі інструменти. Очі Червоного Короля горять пекельним вогнем. «Сюзанна, Едді і Джейк прийняли б його за різдвяного діда. Роланд бачив його, яким він був: породженням пекла, сущим дияволом».
  
  А потім Червоного Короля намалював Патрік.
  
  «Так, малюнок був надзвичайно гарний. Довге обличчя, жадібну і підозріле, зморшки на лобі і щоках настільки глибокі, що видавались бездонними. Губи в пишною бородою, повні і жорстокі. Рот людини, здатного перетворити поцілунок в укус, якщо того забажає душа, а душа, схоже, того бажала, і часто... Відблиск єдиного білого зуба... одне біла плямка (зрештою крихітний ділянку паперу, якого не торкнувся олівець) змушувало уяву домалювати все інше, навіть запах гнилого м'яса, виходить з рота з кожним видихом. Патрік ідеально вхопив жмут сивого волосся, що стирчать з ніздрі Короля, і тоненький шрам на правій брові, який то з'являвся з-під волосся, то зникав під ними, як стібки... І його очі. Широко розкриті і жахливі, очі дракона в людській подобі» (ТБ-7).
  
  Червоний Король дивиться на стрілка з ненавистю і страхом. Його руки, схоже, червоні, як на кольоровому малюнку Патріка Дэнвилла. Роланд і Червоний Король обмінюються люб'язностями», але Роланд витримує цю словесну перепалку краще свого ворога, який лютує на балконі, підстрибує, кричить, і трясе руками, що в іншій ситуації могло б викликати сміх. Роланд навіть дивується, що від таких криків голова Червоного Короля не розколюється надвоє.
  
  Червоний Король добре знає свого супротивника, кажучи: «Вбивця! Вбивця власної матері! Вбивця власних друзів... ага, всіх і кожного... а тепер ще й убивця власного сина!» Усвідомивши, що Роланду по силам захиститися і від снитчей, і від образ, Червоний Король замовкає. Йому вистачає розуму зрозуміти, що потрібно покластися на поклик Темної Вежі, проти якого Роланду Не встояти. А от коли Вежа витягне Роланда з-за укриття, він стане легкою здобиччю.
  
  Як тільки Патрік починає малювати Червоного Короля, той відчуває: відбувається щось жахливе. А коли Патрік починає прати малюнок, він розуміє, чим все закінчиться і кричить від жаху. У відчаї кидає ще кілька снитчей, але як тільки Патрік стирає його руки, кидати вже й нічим. І крики, лемент припиняються, коли Патрік пере рот Червоного Короля.
  
  Зрештою Патрік стирає все, крім червоних очей, до яких не може доторкнутися його ластик. Коли Роланд наближається до Вежі, очі продовжують дивитися на нього, палаючи ненавистю. Роланд вважає, що очі ці залишаться на балконі навічно, дивлячись на полі з троянд, тоді як їх володар вирушив у світ, в який відправили його ластик і чарівні очі художника... швидше за все в простір між світами.
  
  
  
  Стівен Кінг[543]
  
  Коли справжній Стівен Кінг оголошував,[544] що стане персонажем епопеї «Темна Вежа», він сказав своїм слухачам, що не здивувався, ставши частиною цієї історії. Вразило його інше: він не опинився в числі хороших хлопців, йому дісталася лише другорядна роль.
  
  Хоча письменник, який з'являється в «Пісні Сюзанни», далеко не головний герой, його присутність грає ключову роль для циклу. Але адже по-іншому і бути не може. Бо Кінг в епопеї — творець всієї епопеї, творець як Роланда, так і Червоного Короля, нехай навіть останній і всіма силами намагається не підпустити Кінга до написання головного твори його життя, ще з дитинства починає залякувати письменника.
  
  Вперше ім'я Кінга згадується на чорній дошці-меню у магазині Келвіна Тауера, в той день 1977 р., коли Джейк відвідує цей магазин повторно, вже в Стрибку. Потім, коли Тауер наполягає на тому, щоб Едді забрав з собою в Печеру двері, шафа з його найбільш цінними книгами, Роланд знаходить серед них «Жереб». Межа між реальністю і вигадкою розмивається. Батько Каллагэн виявляє, що його життя — вигадана кимось історія.
  
  Кінг як персонаж з'являється в 1977 році, письменник, не надто відомий за межами рідного штату, але вже заробляє своєю працею на хліб з маслом. Йому тридцять років і у нього троє маленьких дітей. Зовні він може зійти за сина Роланда. У його темній бороді тільки пробивається сивина. Він високий, блідий, схильний до повноти, випиває, так що потенційно може стати алкоголіком. Одна дужка окулярів з товстими лінзами замотана клейкою стрічкою. Манерою розмови нагадує Едді всіх, кого він тільки знав. В авторському післяслові до «Темної Вежі» Кінг пише, що це правдоподібна версія «Кінга того часу, яким я його пам'ятаю».
  
  Оскільки Кінг — творець Едді і Роланда (Роланд думає про нього, як про своє биографе), його помилки стають для них реальністю. Ось чому Кооп-Сіті, де народився Едді, виявляється в Брукліні, а не в Бронксі. Він дивиться на своїх створінь з тим же благоговійним трепетом, що і вони — на нього. Едді думає, що Кінг — непоганий хлопець, але потім нагадує собі, що саме Кінг несе відповідальність за смерть усіх членів його сім'ї.
  
  Хоча Кінг — їх бог, він не безсмертний. Якщо Червоний Король зможе втрутитися в його роботу, і він перестане писати епопею «Темна Вежа», похід Роланда провалиться. Червоний Король неодноразово намагався вбити Кінга. Іноді йому приходили на допомогу, бувало, вдавалося врятуватися самостійно. Першу спробу Червоний Король зробив, коли Кінгу було шість або сім років. Його і брата відправили в сарай пиляти дрова за спробу втекти з дому. Там лежали тушки курей, які померли від пташиного грипу. По тушкам, вкритому червоними плямами, повзали червоні павуки.
  
  Кінг боїться: якщо павуки доберуться до нього, то він захворіє пташиним грипом, помре і повернеться вампіром, кишеньковим письменником, рабом Владики павуків. Едді, в одному зі своїх втілень, рятує Кінга від павуків, перетягує його на бік Роланда. Кінг створює чарівного стрілка, який буде оберігати її в майбутньому від того, хто лякав його в сараї. У «Воно» Кінг пише про паперовому кораблику Джорджа, пірнаючому в каналізаційний злив з дохлої куркою, а пізніше Майк Хенлон говорить про когось, що убив всіх курей у своєму курнику. Річі Тоузиер цитує Джеррі Лі Льюїса, співаючого про курей в курнику. Зрозуміло, що спогади про тому випадку так і залишилися з Кінгом.
  
  В інтерв'ю, які беруть у реального Кінга, один з найбільш часто зустрічаються питань наступний: сталося з вами в дитинстві щось таке, що змусило вас писати так, як ви пишете? Зазвичай це питання дратує Кінга. Він знаходить суспільство надто вже фрейдистським і заявляє, що в його життєвій філософії більше від Юнга, підписуючись під ідеями расової і культурної архетипів, і він не бачить сенсу в тому, щоб надавати дуже велике значення душевні травми дитинства. А регулярні згадки павуків по ходу циклу, можливо, його спосіб посміятися над популярною психологією.
  
  «Ось вам простенький урок психології в белетристиці: візьміть уявного хлопчика, додайте кілька дохлих курей плюс звичайного павука, і витримуйте все це приблизно сорок років. Результат? Ниці люди з червоними крапками на лобі (кров'яними колами, які не заростають) і один павук-принц» (ТБ-6).
  
  Лише дуже мала кількість творів Кінга, написаних після 1970 р., коли він почав працювати над епопеєю «Темна Вежа», просто історії. Келвинисты, які вивчають його книги «Тет корпорейшн», вірять, що він залишає послання у своїх творах в надії, що вони досягнуть Роланда і допоможуть йому дістатися до мети. Роланд вселив цю думку Кінгу, коли загіпнотизував його влітку 1977 р.
  
  Кінг думає, що він або творча сила, відома як Ган, або Ган вселився в нього. «Може, це одне і те ж», — говорить він Роланду і Едді (ТБ-6). Стара жадібна ка вимагає від нього набагато більше, ніж просто відвернутися від Дискордии. Ка приходить до нього, і він її перекладає. Він ненавидить ка за деякі речі, які вона змушує його писати.
  
  Його несе приливна хвиля, яка котиться по Стежці Променя, хвиля, яку, можливо, він створює сам. Джейк думає, що він — транслятор. Він не вигадує ні ключа, ні черепаху зі слонової кістки. Лише передає цю інформацію. Він не придумав ка-тет, лише сприяв його появі на сторінках книги.
  
  Його життя — постійна битва з ка і з історією, яку вона переконує його написати. Коли він зазирнув у світ Роланда, Червоний Король бачить його більш ясно, концентрує на ньому свою увагу. Він перестав працювати над епопеєю після «Стрілка» з двох причин: не хотів бути творчою силою і страху.
  
  Цикл «Темна Вежа» повинен був стати епосом Кінга, але історія і її герой пішли від нього, зажили власним життям, а сама книга втомила його. В кінці «Стрілка» він вже не впевнений, хто такий Роланд, герой чи антигерой? Він відмовився від роботи над продовженням, але Роланд гіпнотизує його і вимагає, щоб Кінг повернувся до циклу, коли почує Пісню Черепахи. Наступні двадцять років він періодично працює над черговими томами епопеї, але знаходить, що з кожною новою книгою повертатися до циклу все важче і важче.
  
  В кінці 1980-х Кінг нарешті чує пісню, яку співає його дружина, і кидає пити. Після цього вони сперечаються лише про небезпеку маршруту його довгих прогулянок.
  
  До 1997 року він вже знає, що станеться далі, до самого кінця, і розуміє, що повинен написати разом всі три книги, що залишилися. Це означає, що він повинен плисти до іншого берега по глибокій воді, де є шанс потонути. Він приймає рішення ще якийсь час не повертатися до Вежі, але не може відокремити її від тих книг, які пише. Підсвідомо він постійно про неї думає.
  
  Уолтер говорить Мордреду, що Кінг «завжди писав дуже швидко, що він — приголомшливо талановитий письменник, перетворив себе в разбрасывающегося по дрібницях (але багатого) вуличного художника, такого Алджернона Суінберна прози».[545] Прочитавши чотири або п'ять книг Кінга, Айрін Тассенбаум вирішила, що він не такий вже хороший письменник. Однак, коли Роланд запитує: «Якщо він поганий, чому ти не зупинилася на першій?» — вона визнає свою неправоту. «Він читабельний, треба віддати йому належне, розповідає гарну історію, але, якщо говорити про музику мови, йому немов ведмідь на вухо наступив». Роланд відповідає їй, що Кінг чує правильні голоси і співає правильні пісні.
  
  Арахнофобія
  
  Що слід думати читачеві про всіх цих павуків (у багатьох навіть більше восьми лапок), які з'являються по ходу циклу? Павуки — підсвідомий прояв того самого епізоду з дитинства Кінга, коли його замкнули в сараї? Павуки, з якими стикається Роланд у підвалі дорожньої станції, надзвичайно великі, з стебельчатий очима, про шістнадцяти лапках. Омароподобные чудовиська описані якоїсь поміссю лобстери, креветки і павука. Замість гральної карти дама пік (Queen of Spades) Роланд знає «Чортову чорну суку даму павуків (Queen of Spides)».
  
  Едді каже про чертогах мертвих, де павуки плели свою павутину. Він помилково асоціює маски доктора Дума з Людиною-Павуком, героєм зовсім іншого коміксу.
  
  Раздувшиеся павуки кусають Джейка в руку і шию в тому будинку, де знаходиться двері, ведуча в Серединний світ. На мосту через річку Сенд сталеві кабелі виглядають, як павутина якогось величезного павука.
  
  Кінь Роланда в Меджисе боїться павуків, і Реймера порівнюють з огидним павуком. Сюзан Дельгадо боїться кусаються павуків, які мешкають на нафтових полях неподалік від Хембрі, пояснює свою затримку (коли Риа з Кооса послала її за дровами, а вона шпигувала за відьмою) тим, що проганяла павука. «Терпіти їх не можу», — каже вона Ріа, у якої на обличчі шрам, схожий на укус павука, і чий кіт виглядає поміссю кішки і павука.
  
  При погляді на залізничну станцію «Тандерклеп» з Маленької голки створюється враження, що від станції відходить павутина рейок. Таємні хайвеї розбігаються від Нью-Йорка, «як якась божевільна павутина». Члени ка-тету Роланда знають, що дитина Сюзанни — якась жахлива помісь людини і павука, верспайдер (were-spider), який може приймати і людське, і павукове вигляді, В «Догане» близько Кал'ї Джейк задається питанням, як багато поколінь павуків народилося в цьому давно порожньому ангарі. У банкетному залі, де бенкетує Міа, вона бачить в чаші дохлого павука «чорна вдова». Роланд розповідає жителям Кал'ї про хвороби, яка вразила квітучі дерева в Гилеаде, коли йому було десять років: дерева суцільно покрила павутина.
  
  Павуки мають місце бути не тільки у книгах циклу «Темна Вежа». Істота в «Воно» найкраще візуалізується, як павук, та особа Троянди Марени перетворюється в павукову морду, перекошену від голоду і божевілля. Рибак в «Чорному домі» ховає Тая Маршалла в іншій реальності, як «павук ховає муху». У первісному сценарії «Крипшоу» згадувалися павуки, а не таргани, які «заповзали на тебе», і чудовисько в «Крейт» також нагадувало павука.
  
  І нарешті, коли Роланд виривав троянду неподалік від Темної Вежі, щоб використовувати пелюстки для фарби, шипи прорвали рукавицю, немов її пошили з павутини, а не з товстої оленячої шкури, і буквально зрізали один з решти пальців. То був останній павуковий укус.
  
  Роланд не любить Кінга і не довіряє йому, вважає, що письменник обледащів і дуже вже покладається на те, що ка його захистить. Коли Кінг не хоче чути Пісню Черепахи в 1999 р., у ка раціонального світу уривається терпець і вона вирішує вбити письменника. Роланду і Джейку доводиться йти проти волі ка і рятувати Кінга. Якщо вони цього не зроблять, Кінг помре під колесами автомобіля у віці п'ятдесяти двох років у самій важливою, ключовою реальності.
  
  У якийсь момент Пісня Черепахи стає піснею смерті Джейка. Кінг не може ігнорувати цю пісню, інакше йому доведеться зійти зі стежки хлібних крихт, «якої він повинен дотримуватися, якщо хоче вийти з дрімучого лісу сюжету, який він і посадив»... якщо, звичайно, садив саме він. Кінг шкодує, що Джейк помер, шкодує навіть більше, ніж жалкував з-за Едді, хоча Едді завжди був його улюбленим персонажем.
  
  Джейк жертвує життям, щоб Кінг, нехай і отримав серйозні травми, залишився в живих і зміг закінчити історію. Потім він говорить Роланду, що хотів би написати: «А потім вони жили довго і щасливо до кінця своїх днів», — але він — не Бог, а тому повинен писати історію, незалежно від того, якою вона виходить.
  
  Кінг каже Роланду, що краще б зберегти свою ненависть для того, хто її заслуговує. «Я не створював твою ка, як не створював Гана або світ, і ми обоє це знаємо. Переступи через свою дурість... і горе... і роби те саме, про що говориш мені... Закінчи роботу!»
  
  Він уявляє собі, як відреагують читачі на смерть Джейка після публікації останньої книги. Коли в «Куджо» помер маленький хлопчик, один з читачів прислав йому експрес-поштою собаче лайно.
  
  «Деякі знали Джейка Чеймберза двадцять років, мало не в два рази більше, ніж прожив хлопчик. Так, вони озвіріють, все так, а коли він відповість на їхні листи і скаже, що шкодує про смерть хлопчика, як і вони, здивований його смертю, чи повірять йому? Ні за які коврижки, як говорив його дід. Він думає про „Мізері“... Енні кричить, що Підлога — письменник, а письменник — Бог для своїх персонажів, йому немає потреби вбивати кожного з них, якщо він цього не хоче» (ТБ-7).
  
  Минуло три роки після того інциденту на дорозі. Сам інцидент став забуватися, але не біль. Він страждає легкою формою посттравматичного душевного розладу, і якась частина тих подій — біла пляма, заховане гіпнотичним навіюванням Роланда. Він подумує про те, щоб пройти курс гіпнотерапії, щоб згадати все, але далі думок справа не йде. У міру наближення до завершення Кінг втомлюється від подорожі. Воно видався довгим і за нього довелося заплатити високу ціну. Але ніщо велике легко не дається, думає він. Довгу історію, як і високу Вежу, доводиться створювати поступово, як кажуть, камінь на камінь, цегла на цеглу.
  
  «Важлива історія, а не той, хто її розповідає», — говорить Стівен-дворецький в «Методі дихання»[546] (НС), але той, хто розповідає, відіграє у процесі критичну роль. «Тепер я можу зупинитися, відкласти перо, дати відпочити втомленій руці, нехай і не назавжди; рука, яка пише історії, володіє власним розумом, так що спокій їй тільки сниться» (ТБ-7).
  
  
  
  РОЗДІЛ 11
  
  Епопеї, впливу і Ка
  
  «Що ж у серці гір? Так — Вежа —
  
  Боже мій!
  
  Покритий мохом камінь, вікна сліпі
  
  І Тримає світ собою?..»[547]
  
  «Що є ка? Колесо, що робить оборот і в кінцевому підсумку завжди повертається до вихідної точки, з якої все і почалося».
  
  (ТБ-3)
  
  Коли Стівен Кінг почав працювати над першою главою першої книги, яка перетворилася в епопеї «Темна Вежа», максимум, на що він розраховував, так це написати найдовший роман в історії. Тепер, будучи дідусем, перевалило на другу половину шостого десятка, Кінг зі співчуттям і розумінням дивиться на юнацьку гордість, яка замахнулася на таке.
  
  «У дев'ятнадцять років, на мою думку, людина має право бути самовпевненим... Дев'ятнадцять — той вік, коли ти кажеш: „Дивіться всі, я п'ю динаміт і курю тротил, так що краще відійдіть із моєї дороги, якщо вам дорога життя — ось іде Стів“.»[548]
  
  «Володар кілець» надихав Кінга, хоча він не збирався копіювати створінь Толкієна, бо його честолюбство не обмежувалося тільки походом-фентезі. Йому хотілося, щоб в його книзі знайшли відображення і романтична поезія, і спагетті-вестерни 1960-х і 1970-х рр. Закінчивши коледж, він вирішив, що пора зайнятися чимось серйозним і не витрачати час на всяку нісенітницю. Він починає роман, в якому повинно поєднуватися толкієновське відчуття походу і магії, але на тлі доведених майже до абсурду вестернів Леоне.[549]
  
  Кінг називає книги циклу «Темна Вежа» ковбойському романтикою. Вустами Роланда він коментує змішання жанрів, коли Едді пояснює різницю між детективами, науковою фантастикою, вестернами і казками. «Люди в твоєму світі завжди хочуть, щоб історія була однотипною? Їм вистачає одного смаку в роті?.. Ніхто не їсть солянку?» — запитує Роланд. Едді визнає, що звучить гидко, якщо подивитися з такою ось позиції. «Коли справа доходить до розваг, ми дійсно хочемо чогось одного». Цей епізод змушує згадати фразу з «Пригод Гекльберрі Фінна»: «чи То справа купа всяких недогризків і недоїдків! Бувало, перемешаешь їх гарненько, вони просочаться соком і проскакують не в приклад легше».
  
  В рецензії на «Безплідні землі» Едуард Брайан пише: «Одне з досягнень цих книг — кінгівське начебто безцеремонний, але дуже органічний метод злиття науково-фантастичних конструкцій з ірраціональної фентезі. Він зіштовхує ці начебто не поєднувані концепції з такою силою, що виділяється при цьому тепло зварює окремі елементи».[550]
  
  Якщо сучасна фентезі, так чи інакше, відштовхується від Толкієна, то епічні походи ведуть свій початок з часів створення письмової мови. Самим раннім таким твором, стало опис походу Гільгамеша, створене більше чотирьох тисяч років тому. Ця стародавня історія про незнайомих людей в незнайомих місцях несе в собі всі особливості пригодницьких саг, які панують у сучасній фентезі. Гільгамеш і його супутник Енкіду здійснюють легендарні подвиги, але в історії робиться упор на те, що він дізнається по дорозі. Тобто сага — розповідь не тільки про цілі, але і про самому подорожі.
  
  У властивій Кінгу лаконічній манері він пише про це на останніх сторінках «Темної Вежі». Адресує свої слова тим читачам, які не заспокояться, поки не дізнаються, що чекає Роланда до Вежі.
  
  «Ви суворі, орієнтовані на кінцеву мету, не вірите, що вся принадність у самому подорожі, а не в його завершенні, скільки б раз вам не доводили протилежне. Ви — з тих нещасних, хто все ще плутає заняття любов'ю і жалюгідну цівку, яка впорскується в останній момент цих занять... Ви — ті жорстокі, хто заперечує Сірі Небеса,[551] куди йдуть втомлені персонажі, щоб відпочити... Я сподіваюся, що багато хто з вас знають: не це головне. Не в розв'язці справу. Я сподіваюся, ви прийшли, щоб послухати історію, а не для того, щоб швидко перегортати сторінки, поспішаючи дістатися до кінцівки. Щоб дізнатися кінцівку, досить відкрити останню сторінку і прочитати, що там написано. Але кінцівки безсердечні. Кінцівка — закрита двері, яку жодна людина (або Менні) не може відкрити» (ТБ-7).
  
  В «Одіссеї» йдеться головним чином про те, що трапляється з Одіссеєм під час його мандрів. У нього є мета: повернутися на Ітаку після закінчення Троянської війни і повернути своє царство, але за двадцять років мандрівок він дізнається про себе набагато більше, ніж дізнався б за двадцять років мирного життя з дружиною і сином. Життя примушує його приймати рішення, що відбиваються не тільки на його долю, але і долі тих, хто супроводжує його. Він — не досконалість, він допускає помилки. А героєм стає тому, що знаходить моральну чистоту, визнаючи свої помилки і розуміючи, чим вони викликані.
  
  Хоча він — сильний лідер, успіх його походу іноді виявляється під загрозою із-за незалежних дій супутників, тому що у них свої життя, а їх цілі не завжди збігаються. Цікавість, укупі з недовірою, провокує деяких з людей Одіссея, і вони відкривають мішок з несприятливими вітрами, коли з кораблів вже видно рідний берег. Вітри несуть кораблі в далекі краї, примовляючи всіх, крім Одіссея, до смерті.
  
  Поеми про епічних походах — частина мовної традиції в літературі. У Франції такі поеми називалися Chanson de Geste, пісні героїчних діянь, найдавніша з яких — «Пісня про Роланда» (див. нижче). Хоча ці поеми часто ґрунтувалися на історичних подіях (джерело багатьох — життя і діяння Карла Великого), бродячі менестрелі оздоблювали їх, перетворювали в легенди, коли виконували, кочуючи з міста в місто.
  
  У будь-якого походу обов'язково є мета. Мета Більбо — повернутися додому живим після того, як його витягли з затишної нори, щоб допомогти вкрасти скарби дракона. Фродо необхідно доставити кільце в Мордор і знищити його. Король Артур і його лицарі сподіваються, відшукавши Святий Грааль, вони зміцнять свою цю дружбу. Мандрівники в «Кентерберійських оповіданнях» — паломники, що прямують до святих місць. Капітан Ахаб хоче помститися чудовиську, яке скалічив його. Дон Кіхот сам шукає пригод. Данте бродить по чистилищу і пеклі, щоб знайти шлях додому, це звичайний елемент багатьох походів, включаючи казкову повість «Чарівника країни Оз», пізнавані фрагменти якої Кінг використовує в «Чаклуна і кристалі».
  
  Від усіх цих попередніх робіт епопея «Темна Вежа» відрізняється тільки одним (якщо не враховувати обсяг епопеї): до читача вона йшла дуже довго. Питання: «Що сталося потім?» — дуже цінується оповідачами, але в «Темній Вежі» автор далеко не завжди міг відповісти на нього відразу.
  
  «Це єдиний мій проект, якому доводиться, схоже, чекати мене,[552] — сказав Кінг у 1988 р. — Епілептики, як я чув, перед припадком або відчувають, чи бачать якусь ауру. Щось схоже відбувається і зі мною. Час від часу я раптом починаю думати про Роланда і його дивне, сумне світі... а потім у мене настає короткий припадок письменства».[553] В самій епопеї Кінг пояснює, що довгі проміжки між книгами викликані очікуванням: він повинен почути Голос Черепахи, який і розповідає історію.
  
  Похід Роланда до Темної Вежі — епос в дусі Аристотеля. Герой, і так людина непересічна, який володіє унікальними здібностями, відправляється в подорож, долає величезні труднощі і знаходить новий життєвий досвід, як у подорожі, так і в спілкуванні з людьми, з якими стикається.
  
  На відміну від Одіссея, у Роланда немає великого загону. Він виступає один і збирається на самоті пройти весь шлях, але ситуація складається не на його користь. Коли мета стає досяжною, нехай до неї ще тисячі й тисячі миль, він ледь не вмирає. Залишається без двох пальців на правій руці, в організм проникає сильна інфекція, йому доводиться покладатися на тих, кого він залучив до свого походу. Втім, ці люди відразу починають сприймати похід Роланда, як власний. Одержимість Вежею заражає їх. Якщо б він помер, вони б пішли до неї і без нього.
  
  Головна мета Роланда — врятувати все існуюче. Про це сказано в давньому пророцтві, цього домагається ка. Темна Вежа, вісь, навколо якої обертаються всі світи і всесвіти, падає. І зруйнується, якщо Роланд не зуміє зупинити її падіння, а якщо таке трапиться, існування все закінчиться, поступившись місце хаосу, відомому, як Дискордия.
  
  Однак для Роланда порятунок Вежі як мета, так і засіб. Якщо Вежа впаде, він не зможе піднятися по сходах в кімнату на вершині. Вежа побудована з плоті творіння, і ті, хто знає про це і вірить у Вежу, думають, що нагорі хтось живе... або мешкав. Бог? Ніхто не знає напевно, але Роланд, Уолтер і Червоний Король впевнені: досягнувши Вежі, вони зможуть розкрити, що лежить в основі існування. Останні двоє одержимі владою, вони хочуть знищити того, хто знаходиться в кімнаті на вершині, і зайняти його місце. Уолтер тривожиться, що з нього вимагатимуть звіту за все те, що він зробив у житті. Роланд боїться, що знайде кімнату порожній, коли підніметься на вершину.
  
  Після порятунку Вежі тільки цікавість змушує Роланда йти далі, бажання відкрити для себе природу існування. Там є Бог? Він контролює своє творіння з вершини Вежі, або відрікся від трону, або вже ступив на пустку в кінці стежки? У біблійні часи жителі Вавилона намагалися побудувати таку от Вежу, щоб досягти небес і знайти свого Творця.
  
  Закінчивши роман «Витяг трьох», Кінг зазначав: «Я думаю, кожен зберігає в своєму серці Темну Вежу, яку хоче знайти. І всі знають, що її можна знищити, і для них це буде кінець, але є, є бажання отримати її у свою власність або зруйнувати, одне або інше. Можливо, для різних людей і різні Башти... І ось, працюючи над цим циклом, я намагаюся з'ясувати, що є Вежа для Роланда».[554]
  
  Рішення Роланда продовжити шлях після того, як він побував у замку Червоного Короля, і дійти до Темної Вежі, пов'язане з величезним ризиком. Червоний Король, не в змозі захопити Вежу самостійно, чекає, щоб хтось приніс йому сигул, за допомогою якого йому вдасться вирватися з балкона, на якому він замкнений. Якби Роланд повернув назад, Червоний Король так би і залишився на балконі. Назавжди. Однак якщо він йде далі, вступає в бій з Червоним Королем і зазнає поразки, то губить все, заради чого боровся і вмирав його ка-тет. Він лише реалізує очікування Уолтера і стане інструментом знищення усього існуючого. Ніхто і ніщо не змушує його йти далі, ні Ган, ні пророцтво Артура Эльдского, ні «Тет корпорейшн», яка з часом переможе «Сомбру» і «Північний центр позитроники» і розвіє їх прах по всіх чотирьох сторонах світла.
  
  Вежі часто використовуються як символ існування, філософії або свідомості індивідуума. Похід заради підкорення Вежі можна розглядати як спробу самопізнання.
  
  Уолтер пророкує майбутнє Роланда в довгу ніч на голгофі, використовуючи спеціальну і швидше за все підтасовану колоду карт Таро. Перша карта являє собою Роланда, наступні чотири — людей, які потрібні йому для успішного завершення походу. Ці карти Уолтер розкладає навколо карти Роланда «Повішений», і вони нагадують планети, що обертаються навколо зірки. Шоста карта — «Вежа», яку він кладе поверх «Повішеного», відмовляючись сказати стрілку, що вона символізує.
  
  «Вежа» — одна з головних карт Таро, відома, як карта-лиходійка, тому що її поява не несе з собою нічого хорошого, куди її поклади. На карті блискавка вдаряє в Башту, викликаючи пожежа або відокремлюючи вершину від підстави. Дві фігури (начебто представляють божевілля і відчай або свідоме і несвідоме) вивалюються з Вежі, мов викинуті з верхніх поверхів.
  
  В найгіршому варіанті ця карта являє собою повне знищення існуючого способу життя, крах віри. Вона може також передбачати втрату кохання або довгої дружби. Колишні системи будуть зруйновані або замінені завдяки космічному втручання, яке зазвичай діє ззовні і знеособлено. У світі Роланда все, що існувало раніше, вже зруйновано. Техніка розвалюється. Він втратив свою першу любов, всі його друзі дитинства мертві.
  
  Навіть у найкращому варіанті ця карта говорить про нагальні зміни, іноді це замасковане благословення. Для Роланда, можливо, це відмова від замкнутого способу життя, відкриття себе людям. Він сконцентрований на цілі, він хоче залишитися невразливим, поки не досягне її. Як тільки він очолює команду, так відразу втрачає автономність, потрапляє в залежність від примх і потреб інших людей. Загроза одному з членів ка-тету, стає загрозою і йому. Те, що він хоче, вже не завжди може бути першорядним, як би їй того не хотілося.
  
  Мета, яку дала йому ка, гідна, хіба можна уявити собі більш благородну мету, ніж порятунок всього існуючого? А якщо не врятувати, то померти, намагаючись це зробити? Роланду так легко виправдати принесені в жертву життя тих, а їм несть числа, хто супроводжував його на шляху до мети. Не пожертвувавши своїм соколом, Давидом, він не став би стрільцем в чотирнадцять років і не спробував би відновити сімейний союз, коли чаклун Мартен встав між його батьками. Не пожертвувавши Джейком, безневинним дитиною, загиблим в одному світі і перекинутим в інший, як пішак в чиїйсь шахової партії, Роланд не зміг би наздогнати чоловіка в чорному, який, на його переконання, володіє ключовими для успіху походу відомостями.
  
  Та ж тема обговорювалася у фільмі «Гнів Хана» серіалу «Стар трек». Повинно приносити в жертву одну людину, щоб рятувати інших? Що найголовніше, життя одного або життя багатьох? Роланд майже завжди вибирає цих абстрактних багатьох, не відповідаючи на дуже неприємний питання: чи діє він егоїстично або просто намагається досягти своєї егоїстичної мети. Батько Каллагэн розуміє, що Роланд іноді плутає свої бажання з волею ка.
  
  
  
  Стівен Кінг — не перший автор, який написав твір про людину на ім'я Роланд, чия мета — знайти і, можливо, підкорити таємничу темну Вежу. На цю епопею його надихнула поема Роберта Браунінга «Чайлд-Роланд дійшов до Темної Вежі», написана в Парижі 2 січня 1852 р., через місяць після державного перевороту, вчиненого Наполеоном III. У поемі, яку Кінг навчався в коледжі за курсом раннього романтизму, поєднуються романтика і екзистенціалізм, що нехарактерно для інших творів Браунінга, і поема ця випереджає свій час в її Weltschmerz.[555] «Чайлда» називали молодого або ще не проявив себе лицаря. Роланд говорить Сюзанні, що це офіційний, давній титул, який ледь не прирівнює стрілка до святого і дається тому, хто обраний ка для якогось небезпечного походу.
  
  Браунінг, у свою чергу, запозичив цей титул з фрази шекспірівського короля Ліра, яку вимовляє Едгар в шаленому маренні, переодягнений у Бідного Тома: «Chalde Rowland to the Dark Tower came. His word was still so — Fie, foh and fum / I smell the blood of British man».[556] Кінгу, безумовно, відома ця фраза. Трійники Стівена Кінга, яких Роланд і Сюзанна зустрічають у замку Червоного Короля, представляються їм, як Фимало, Файмало і Фумало.
  
  Тому швидше за все посилається на давню шотландську баладу «Чайлд-Роланд і леді Елен (Child Rowland and Burd Helen)», в якій Роланд, син короля Артура, рятує свою сестру, леді Гелену, з Темної Вежі короля Элфленда після того, як його старші брати зробили таку спробу і не повернулися. Мерлін попереджає Роланда: якщо він не хоче, щоб король і схопив його, він повинен відрубати голови всім, хто заговорить з ним у країні фей, поки не знайде свою сестру. Він також повинен відмовлятися від будь-якої запропонованої йому їжі. І в «Темній Вежі» Роланд і Сюзанна повинні подолати спокуса їжею, запропонованої ним у замку Червоного Короля. Король Элфленд вимовляє слова-заклинання: «Фі, фай, фо, фам», — які також пов'язані з епізодом в замку Червоного Короля.
  
  У шотландської балади Роланд б'ється мечем свого батька, Экскалибуром (джерелом металу для револьверів Роланда), удар якого і звалює короля Элфленда на землю. Король благає про пощаду і погоджується повернути свободу не тільки сестрі Роланда, але і двох його братів.
  
  У перших книгах циклу Кінг не так вже часто використовує поему Браунінга. Бере з неї деяких героїв (Катберт, друг дитинства Роланда, згаданий у строфі XVI), інших не бере (для Джайлза з строфи XVII місця в «Темній Вежі» не знайшлося). Однак в останній книзі, «Темна Вежа», Кінг більш активно використовує поему. Її текст навіть потрапляє в руки Роланда з виділеними, найбільш важливими строфами. В описі зустрічі Роланда і Сюзани з вампіром Дандело дійсно відчувається сильний вплив Браунінга, цей факт Кінг тільки підкреслює, називаючи кінь Дандело Ліппі, подругою поемі Роберта Браунінга «Фра Ліппі Ліппі». Строфи XIII, XIV описують істоту: «Тут сліпий кінь стоїть не рухаючись...»[557]
  
  Поема Браунінга — далеко не промінь світла в темному царстві. Кінг говорив Метту Лоэру з «Тудей шоу», що не розуміє, про що в ній призводить мова. Сам поет писав у 1887 р.: «Я розумів, що в цій поемі немає ніяких алегорій... Чайлд-Роланд з'явився до мене, як уві сні. Мені не залишалося нічого іншого, як написати поему, і я закінчив її, наскільки мені пам'ятається, в той же день. Інакше я вчинити просто не міг. Я не знав тоді, що ще можна сказати про поемі, і, звичайно ж, не знаю тепер. Але поема мені дуже дорога». Оскільки Браунінг пише про похід Роланда, можливо, він — один з попередників Стівена Кінга, через кого говорив Ган.
  
  Настрій поеми Браунінга ще похмуріше, ніж «Стрілка». Герой поеми, да і всі інші, відчувають, що похід його приречений на провал. «Я, як хворий, що смерті приречений, / Що живий, на жаль, останні миті». Він в депресії, тому що втратив супутників і продовжує свій шлях лише з однієї причини: «іди вперед — немає для мене іншого». Причини, по яким головний герой виступив у цей моторошний похід, не зрозумілі ні йому самому, ні читачам.
  
  Територія, яку перетинає герой Браунінга, практично нічим не відрізняється від Безплідних земель Серединного світу. Все так зруйновано, що врятувати ці місця може хіба що «останній Суд». Поема робить паузу, герой звертається «до світлим дням минулого». Спогади ці аналогічні довгої історії Роланда в «Чаклуна і кристалі».
  
  Велика частина поеми пов'язана з подорожжю героя через страшні землі. Навколо все жахливо. Суперник героя, схоже, сама природа. В останніх строфах він виходить з цих земель та його чекає зустріч, до якої він готувався все життя. Браунинговская Вежа — «а squat brown turret (приземкувата старовинна темна вежа)», можливо, схожа на ту, що автор бачив в Італії.[558] Вона побудована з незвичайного каменя, який невідомий на Землі. Кинговская Вежа побудована зовсім не з каменю, а з живої плоті творіння: Гана.
  
  Браунинговский Роланд, як і кінгівське, чує імена всіх своїх загиблих друзів, коли наближається до Башти («І імена товаришів забутих, / Що йшли зі мною, мені називає раптом. / Про, сміливці! Втрачені! Вбито!») Врешті-решт він підносить до губ «свій вірний ріг (slug-horn)» і сурмить.[559] Кому він кидає виклик, залишається невідомим. Кінгівське Роланд, досягнувши Вежі, навпаки, чує звук рогу.
  
  Віктор Келлегер перетворив поему в дитячу книжку, яку назвав «До Темної Вежі». Коли герой, Тому Роланд, добирається до мети після довгого походу, він виявляє, що помилявся і ніякого раю немає. Критик Гарольд Блум, не затятий шанувальник Кінга, передбачає, що поема Браунінга може початися знову, щоб утворити замкнутий круг, нескінченне кільце.[560]
  
  Роланд втратив свій ріг, який передавався з покоління в покоління від Артура Эльдского, тому не може піднести його до губ і просурмити. Він залишив ріг біля тіла свого друга Катберта, який взяв ріг, заявивши, що може сурмити в нього краще Роланда. «Не забудь взяти його, Роланд, адже він — твоя власність», — сказав йому Катберт, передчуваючи, що сам помре, а Роланд виживе. Роланд ж думав тільки про свій похід і проігнорував рада Катберта. «В горі і жадобі крові він геть забуває про ріг Эльда» (ТБ-5).
  
  Хоча, можливо, на створення поеми Браунінга надихнула шотландська балада, використання рогу викликає в пам'яті іншого Роланда, якому подарувала безсмертя «Пісня про Роланда», епічна поема, написана, найімовірніше, нормандським поетом Турольдом приблизно в 1100 р. від Різдва Христового.[561] Історичний Роланд (Хруодланд, правитель прикордонної області Бретон), був убитий в Піренеях у 778 році, очолюючи ар'єргард армії Шарлеманя, майбутнього імператора франків. Шарлемань одночасно дядько і батько Роланда, зачав його зі своєю сестрою, тобто здійснивши інцест (відразу пригадується історія Мордреда, яку Кінг використовує в «Темній Вежі»). Поет перетворює басков в сарацинів[562] і переносить місце битви в Ронсеваль.
  
  Прийомний батько Роланда, Ганелон, за пропозицією Роланда посланий до сарацинів, щоб провести переговори про мир. Вже незадоволений високим становищем прийомного сина (і не відчуваючи радість від того, що отримав настільки небезпечне доручення), він вступає в змову з сарацинами, які в принципі погоджувалися укласти світ, щоб розгромити загін Роланда. Сарацини атакують франків в гірській ущелині.
  
  Роланд озброєний легендарним мечем Дюрандалем, в рукояті якого — зуб святого Петра і крапля крові святого Василя.[563] Хоробрий, але занадто гордий, Роланд відмовляється викликати підмогу, поки ситуація не стає непевною.[564] Перед лицем неминучої поразки Роланд трубить в Оліфант, ріг зі слонової кістки. Роланд помирає останнім із своїх воїнів. На смертному одрі намагається знищити Дюрандаль. Це схоже на спроби короля Артура перед смертю повернути Екскалібур Господині озера.
  
  Шарлемань чує заклик Роланда про допомогу, але, прибувши на поле битви, може тільки помститися за Роланда і його повністю знищений загін. Він дізнається про зраду Ганелона, судить його і карає.
  
  Вежа часто присутній у фантастичних сагах. Вона символізує віддаленість, силу і невразливість. Де ще Саурон міг будувати свої плани, як не у Чорній Башті в Мордорі? Навіть у «П'яти докторів» доктор Ху намагається пробити пролом у Чорній Башті Рассилона, в яку сподівається увійти президент Боруза, щоб отримати безсмертя.
  
  Твір Браунінга надихнуло, хоча б частково, К. С. Льюїса[565] на написання так і залишилася незакінченою повісті «Темна Вежа». Написана частина датується 1938 р. і була опублікована в 1974 р..[566] П'ятеро чоловіків збираються в одному з приміщень Кембриджського університету, щоб випробувати їх новий винахід, хроноскоп, що дозволяє зазирнути в інший час.[567] Вони не можуть контролювати або змінювати те, що показує їм проектор (Риа в тому ж положенні, коли дивиться в рожевий кришталева куля), але місця, які він їм показує, завжди знаходяться неподалік від Темної Вежі, яку вони асоціюють з Браунінгом. Раби, якими управляють роботи, звані Джерки, будують Вежу. Джерки підпорядковуються Стингингмену (Жалящему людині), у якого з чола стирчить жало.
  
  Вчені усвідомлюють, що Вежа ідентична тій, що стоїть в бібліотеці Кембриджа, а деякі особи їм знайомі, в тому числі і фізіономія Стингингмена, який дуже схожий на одного з учених, які спостерігають за будівництвом. На чолі цього вченого виростає жало і він замінює собою Стингингмена. В люті, справжній Стингингмен кидається на проектор-хронотрон і міняється місцями зі своїм двійником (твиннером), перейшовши в паралельну реальність.
  
  Також натхненний поемою Браунінга, в кінці Другої світової війни Луї Макнайс написав радіоп'єсу «Темна Вежа». У передмові до п'єси Макнайс вказує, що поема не піддається аналізу, а її мораль і сенс неясні.[568]
  
  П'єса розігрується, як сон. Роланд — сьомий син в сім'ї. Вже у багатьох поколіннях всіх чоловіків навчають грати на розі мелодію виклику на бій, після чого садять на корабель і відправляють на пошуки Темної Вежі», з яких ніхто з них не повертається, як у стародавній шотландської поемі. Ось і в «Безплідних землях» тітонька Таліта з Річкового Перехрестя говорить Роланду і ка-тету: «Ніхто з тих, хто йшов на пошуки цього чорного пса, ніколи не повертався».
  
  Темна Вежа Макнайса, іноді звана Драконом, джерело зла в цьому світі. Хоча вона безсмертна, люди змушені намагатися її перемогти. Коли Роланд запитує свого вчителя, що буде, якщо люди залишать Вежу в спокої, йому кажуть, що деякі люди будуть жити довше (це про тих, хто помирає, намагаючись перемогти Вежу), але життя у всіх стане набагато гірше, якщо буде правити Дракон (зло). «Честь» і «обов'язок» — поняття застарілі, Роланд і його родичі по чоловічій лінії відправляються на пошуки Вежі з поваги до традицій. П'єса закінчується, як і у поета Браунінга: Роланд сурмить у ріг, кидаючи виклик Вежі, грає ту саму мелодію, якою його вчили з дитинства. Що відбувається після цього, невідомо.
  
  
  
  В епопеї «Темна Вежа» Кінг створив новий світ і в семи книгах циклу і в інших, що примикають до циклу творах, розповів його історію від початку часів. Він використовує паралельні реальності, деякі зовсім як наша, а інші разюче від неї відрізняються. Кінг визнавав, що паралельні реальності він запозичив з роману Кліффорда Саймака «Кільце навколо Сонця», в якому «містер Саймак постулює ідею, що існують світи, такі ж, як наш. Не інші планети, а інші Землі, паралельні Землі, що оточують Сонце свого роду кільцем» (СвА).
  
  Ось і Джек Сойєр приходить до висновку: «Світи обертаються навколо нього, світи всередині світів і інші світи, поруч з ними, розділені тонкими мембранами, в яких тисячі дверей, якщо тільки ти знаєш, як їх знайти» (ЧД). Смерть — одна з цих дверей, як згодом дізнаються Джейк і батько Каллагэн.
  
  Цілком логічно припустити, що паралельні всесвіти у творчості Кінга виникли з однієї іскри, а потім почали розмножуватися, ось чому деякі з них так схожі. Майкл Муркок ввів термін «мультивсесвіт», щоб описати нескінченне число альтернативних реальностей, які іноді перетинаються. Звідси і ймовірність того, що людина може зустріти самого себе, минувши кордон і потрапивши в іншу реальність. Хоча кинговские персонажі ніколи не зустрічають самих себе, переходячи з реальності в реальність, один і той же герой може виявитися одночасно в різних де і коли. Скажімо, юний Едді показує Джейку, як пройти в потрібне місце, з якого він зможе потрапити в Серединний світ, тоді як старий Едді створює двері з іншого боку.
  
  Світ Роланда — Земля після Апокаліпсису? Це одне з можливих пояснень. В історії Серединного світу мало місце бути радіоактивне зараження, викликало мутації як у людей, так і у всякої живності. У деяких регіонах очищення йде швидше і мутантів зустрічається менше, як, скажімо, в Меджисе, але в інших наслідки катаклізму відчуваються дуже сильно. Мутанти повільні — деформовані люди, що живуть під горами, де подорожують Джейк і Роланд. Регіон навколо Луда — безплідні землі, на яких ка-тет ніколи б не вижив, якби не перетнув цю заражену територію на Блейне Моно. У Долинах, ще одному Пограниччі Серединного світу, випробування ядерної зброї в одній реальності створили Прокляті землі в іншій.
  
  Навіть якщо всі реальності, число яких нескінченно, виникли в якійсь одній точці (в «Темній Вежі» такого твердження не знайти), час має повне право в кожній з них текти зі своєю швидкістю. І ка-тету доводиться пристосовуватися до цього в своєму поході. У світі Джейка час тече повільніше, ніж в Серединному світі, а ось в Ключовому земному світі — швидше. Світ Роланда може представляти собою реальність, де еволюція йшла так само, як і на Землі, тільки з більшою швидкістю. І реальність ця пережила катаклізм, який знищив майже все. Як ще пояснити, що у Серединному світі зустрічається багато з відомого на Землі: техніка, нафтові поля, Біблія, пісня «Гей, Джуд!»
  
  Є й інше пояснення: люди Серединного світу багато запозичили з Землі, потрапляючи туди через двері між реальностями. Блейн Моно знає культуру Землі завдяки цим дверей. На своїй надзвуковий швидкості він може перетинати перегородки між світами в зоні червоточин, ось чому він і потрапляє в Топіку в одній із земних реальностей. Менні також часто подорожували між світами, а плакати та буклети в підземеллях під Нью-Йорком і Федиком вказують на те, що в давно минулі часи Земля користувалася популярністю у туристів з Серединного світу. Єдиним місцем на Землі, де ці подорожі між реальностями дають про себе знати, — західна частина штату Мен. Там в кінці 1970-х років почали з'являтися, і у все зростаючій кількості, що приходять.
  
  З нескінченного числа світів тільки два важливі для продовження існування всього живого: Серединний світ, так само відомий, як Ключовий світ Вежі, і Ключовий світ Землі або Ключовий земний світ. Сама Вежа існує тільки в Серединному світі. У багатьох інших вона — троянда або безсмертний тигр.[569] принаймні в одному вона — собака Роверандом.[570] Ще в одній земної реальності вона, можливо, чорний готель у Каліфорнії.
  
  Ключовою земний світ відрізняється від інших реальностей тим, що в ньому тече тільки в одному напрямку. Роланд і його супутники можуть потрапляти в Ключовий земний світ через тодэшное простір, але всякий раз вони прибувають туди пізніше, ніж в минулий раз.[571] Якщо вони допустять помилку, то вже не зможуть повернутися і виправити її. Роланд каже, що в Ключовому світі практично немає мутацій, багато живуть добре і там є енергія і надія. Кожен з ключових світів має свою ка. В одному це ка Дев'ятнадцяти, в іншому — ка Дев'яносто дев'яти.
  
  Незабаром після створення світу, коли Прим відступив, виник бойовий орден (стрілки ведуть свій рід від Артура Эльдского, першого великого витязя ка), який ставив перед собою завдання охороняти Вежу і силові Промені, які її підтримували. Шість Променів, спираючись краями в периметр реальності Роланда, перетиналися в Темній Вежі. Коли тут правили Великі Древні, які знали магію. Але поступово магія відступила, зберігшись лише в Башті. Стародавні запанікували, не розуміючи, що і залишилася магії достатньо для підтримки Вежі на віки вічні, і замінили магію технікою. Магія ґрунтувалася на вірі; техніка — ні. А тому всі машини приречені і ламаються, нехай і мають тисячолітнім ресурсом. Все це відноситься і до Променів, створеним на базі технічних рішень.
  
  Світ зрушив, кажуть люди. Його рух сповільнюється, як у пружини у механічних годинниках. Час стає податливим, може то прискорюватися, то сповільнюватися. Деякі дні, здається, тягнуться по сорок годин. А ніч, коли Роланд розповідає історію свого перебування в Меджисе, схоже, ще довше. Інший раз незабаром після полудня ніч раптом набігає на горизонт. Стрілкою компаса більше не можна довіряти. Сьогоднішній захід завтра може виявитися південно-заходом.
  
  Стрілки Гилеада, столиці феода Новий Ханаан у Внутрішньому світі, мирні правителі, але що стоїть перед ними завдання віддаляє їх від інших. Окраїнні феоди все більше відходять від Гилеада, скажімо, Меджис, тому що не відчувають впливу столиці. Ці люди поважають Гилеад і, можливо, платять йому податки, але держава, як Римська імперія, руйнується під власною вагою. Стівен не хоче витрачати занадто багато енергії на боротьбу з бунтівниками, які ставлять під сумнів владу Гилеада, вважаючи, що заколот — дрібниця в порівнянні зі стоїть перед стрілками головним завданням.
  
  Щоб домогтися успіху, Роланд має переконати всіх у помилковості головного постулату стрільців: у порівнянні з благополуччям Вежі все інше — нісенітниця, тому що все, нехай і в малій мірі, впливає на благополуччя Вежі. Стівен Дискейн не розуміє, що виник заколот — не пряма загроза Вежі. А заколот набирає силу, знаходить підтримку навіть у вежі зі слонової кістки, який є Гилеад, і в результаті стрілки гинуть під натиском численних ворогів.
  
  Уолтер о ' Дім — головний ляльковод, що стоїть за подіями. Діє він в інтересах Червоного Короля, занепалого чорного ангела, який зійшов зі стежки Эльда. Мета Червоного Короля — звалити Вежу і правити воцарившимся хаосом. Ніхто не знає, з чого Червоний Король упевнений в тому, що переживе падіння Башти. Хтось йому це пообіцяв, а може, він сам пообіцяв собі, поставивши себе вище ка.
  
  Червоний Король рідко робить щось сам, безпосередньо. Зазвичай він приваблює тих, хто працює на нього, як у своєму світі, так і в інших. Він знає, що уготовано йому долею, і намагається втрутитися, нехай і не завжди вдало, щоб гарантувати собі успіх. Він послав Еда Дипно, щоб убити Патріка Дэнвилла, знаючи, що хлопчик виросте в талановитого художника і стане для нього серйозною загрозою. Він намагається тероризувати зовсім юного Стівена Кінга, щоб той з часом не почав писати «Темну Вежу». Якби Кінг не створив Роланда і стрільців і не направив би їх по Стежці Променя до Вежі, Червоний Король напевно б зумів звалити Вежу.
  
  Уолтер о ' Дім — суперник, з яким Роланду доводиться стикатися протягом тисячоліття. Будучи Мартеном-чаклуном, радником стрільців, він підривав Гилеад зсередини. Мартен настільки підпорядковує собі мати Роланда, що та готова вбити свого чоловіка. Мартен змушує Роланда надто вже в ранньому віці пройти випробування на право вважатися чоловіком, показавши йому, що його мати зраджує з ним батька. І це перший, але далеко не останній випадок, коли він недооцінює Роланда. В образі Джона Фарсона він очолює заколот проти Гилеада. У цьому він як раз досягає успіху: стрілки перемагають у кількох битвах, але програють війну. Зрештою, в живих залишається тільки Роланд. Всі стрілки з покоління батька і його власного гинуть в боях. Замки Р илеада кинуті, вони перетворюються в лігва повільних мутантів і здичавілих людей.
  
  Роланда кличуть рятувати Вежу через «грейпфрут», коли він і його друзі знаходяться в Меджисе. Якщо деякі з героїв доводиться переконувати в тому, що вони повинні взяти на себе тяготи походу[572] (граничний випадок, мабуть, Томас Ковенант Стівена Е. цей дональдсона), Роланд не коливається ні секунди. Він, звичайно, ще не розуміє, як відіб'ється на ньому прийняте рішення, але відразу говорить «так», нехай йому і доводиться відмовитися від своєї єдиної коханої. Його мета, як і у всіх походах, повернути світ, в якому він живе, в колишнє стабільний стан.
  
  Як Роланд виходить на слід Уолтера і чому він думає, що людина в чорному може йому допомогти, читач так і не дізнався. Їх поєдинок, що триває довгі роки, залишається за кадром. Вони, схоже, не можуть убити один одного. У всякому разі, кулі Серединного світу проти Уолтера безсилі.
  
  Уолтер дозволяє Роланду наздогнати його за тунелем під горами, після того, як він зустрівся з батьком Каллагэном на дорожньої станції і повернувся на стежку, але він боїться, що Роланд може вбити його під час їх зустрічі. Роланд непередбачуваний, він — агент Зумовленості, який іноді веде себе так, ніби керує ним Випадковість. Хоча більшість людей думає, що з уявою у нього не дуже, дуже часто він знаходить напрочуд оригінальне рішення тієї чи іншої проблеми.
  
  Уолтер багато в чому типовий представник героя, який асоціюється з епічними походами. Він страж-воротар якоїсь межі, яку повинен минути Роланд, щоб почати справжню подорож: раніше була тільки прелюдія. Він грає роль герольда, повідомляє важливі подробиці, є виразником темних бажань Роланда. Він — великий хитрун, сміхом і подтруниванием намагається змусити Роланда проаналізувати свої мотиви і, якщо вийде, переконати відмовитися від походу. Він також трансформер, яка ховається за багатьма масками і намагається при цьому завадити Роланду дістатися до мети. Іноді він навіть наставник, але більшості з сказаного їм вірити не можна.
  
  Уолтер не може вбити Роланда на голгофі, тому що стрілець потрібен Червоному Королю для зачаття Мордреда, сина, який відразу стане союзником Червоного Короля і, як і його тезка з легенд про короля Артура, буде з народження ненавидіти свого Білого батька. Будучи нащадком роду Эльда, Мордред може звільнити свого Червоного батька з в'язниці, якою стала для нього Вежа.
  
  Судячи по ролях, які грає Уолтер, він не просто один з прислужників Червоного Короля. У похід Роланда залучені вищі сили. Уолтер говорить йому на голгофі: «Хтось зацікавився тобою». Сила, яка маніпулює долею, хоче, щоб Роланд і його супутники добилися успіху. Роланду так і не вдається дізнатися, що це за зовнішня сила. Можливо, це об'єднана воля всіх всесвітів, які хочуть вижити, Гайа,[573] заперечує хаос. А може, Великі Стародавні живі, дивляться вниз, як боги з Олімпу, грають життями смертних, допомагають їм, якщо є на те бажання, або, навпаки, заважають.
  
  Всі служить Променю, навіть людина в чорному. «І я повинен сказати тобі це, почасти через те, що ти зважився пожертвувати хлопчиком, частково із-за того, що такий порядок, природний хід речей. Воді належить текти з гори вниз, а тобі слід знати» (ТБ-1). Всі допомагають Роланду. Навіть смиренні сестри Элурии служать Променю, як сказали Джеку Сойєру.
  
  Ка — великий винахід Кінга, потужна і практично нездоланна сила, яка з самого початку направляє похід Роланда. Стрілець володіє інтуїцією, що дозволяє передбачити, що буде і що потрібно зробити, коли це трапиться. Він все більше покладається на ка. Коли йому щось потрібно, він знає, що так чи сяк отримає необхідне... бо йому це потрібно. Якщо його ка-тет намагається йти проти волі ка, остання повертає його на потрібний курс. Якщо ка хоче, щоб вони пройшли через Луд, а вони намагаються обійти місто стороною, обставини змушують їх повернутися. Єдине правило ка: «Відійди і не заважай мені працювати» (ТБ-6). У ка немає серця чи розуму. Згідно Паркусу: «Ка — один як зла, так і добра» (ЧД). Ка — та ж Стежка Променя, шлях до Темної Вежі. Однак ка не всемогутня. З нею можна боротися, її можна змінювати, але дорогою ціною.
  
  «Коли справа стосувалася Вежі, доля бувала і милосердною, і безжалісною, як запальничка, яка дивом врятувала йому життя, але тепер обпікала його тіло вогнем. Подібно колесам під'їжджаючого поїзда, доля просувалася шляхами розумними, але і одночасно невблаганно жорстокими, і протистояти їй могли тільки сталь і доброта» (ТБ-2).
  
  На стороні Роланда виразно чиясь воля (або, можливо, Зумовленість, як в «Безсоння»). У «Чорному домі» оповідачі називають одне з подій надто безглуздим, щоб вважати його збігом. «Збіг зазвичай пов'язує два раніше незалежних фрагмента якогось більшого події. Тут нічого не пов'язувалося, не було і більшого події» (ЧД).
  
  Збіг стає активним учасником епопеї «Темна Вежа», практично персонажем. Кожна несподівана випадковість — ще один клацання при повороті якоїсь величезної невидимою шестерні. Все відбувається не без причини. Едді починає вирізати ключ, не знаючи, навіщо він потрібен, хоче, щоб ключ був напоготові, коли раптом знадобиться. Двічі Роланд зустрічає потрібних йому людей в магазині маленького містечка штату Мен.
  
  Джек Морт, епізодичний персонаж, змінив життя як Джейка, так і Сюзанни. Скинув цегла на голову Сюзанни, що призвело до роздвоєння особистості, штовхнув під поїзд двадцятьма роками пізніше, не знаючи, що вона — та сама дівчинка, яку він ледь не вбив. Він також штовхнув Джейка під колеса «кадилака».
  
  Коли Роланд дізнається, що і Джейку, і Сюзанні відомо вірш про черепаху, яке він чув дитиною, він говорить: «Це ще один зв'язок, яка дійсно нам щось говорить, хоча я і не впевнений, чи потрібно нам це знати... проте ніколи не знаєш, коли ті чи інші відомості можуть раптом знадобиться». Роланд обізнаний про мету ка, хоча далеко не завжди розуміє деталі її щоденних дій.
  
  Якась сила, яка знає, що необхідно Роланду для успішного завершення походу, ставить на березі Західного моря магічні двері, через які Роланд витягує двох членів свого ка-тету. Двері ці особливі, спрямовані на конкретних людей, і тільки Роланд може їх відкрити. Діставшись до берега, він інтуїтивно прямує в бік дверей, ще не підозрюючи про їх існування. Без дверей і без людей, яких він через них витяг, Роланд не тільки провалив би похід, але і помер би від зараження, викликаних укусами омароподобного чудовиська.
  
  Вежі є скрізь. Приміром, «Падаюча вежа», клуб-ресторан, під прикриттям якого функціонує штаб-квартира Енріко Балазара, куди везе Едді його права рука, Джек Андолини. Балазар відомий, крім іншого, тим, що будує карткові будиночки, одного разу спорудив вежу в дев'ять поверхів. Джейк, покинувши манхеттенський книжковий магазин, що належить Келвіна Тауеру (Tower — Башта), проходить повз магазину «Вежа видатних записів». Та й сам Тауер — зберігач троянди, яка представляє Темну Вежу в цій земної реальності.
  
  У коледжі у Сюзанни був викладач, який ненавидів прості збіги, які часто зустрічалися в романах Діккенса. Роланд зауважує, що цей чоловік то нічого не знав про ка, то не вірив у неї.
  
  Стівен Кінг — ка? Коли він з'являється в «Темній Вежі» як персонаж, таке припущення начебто набуває право на існування. Автор, мабуть, більше інших хоче, щоб Роланд домігся успіху. Чималу частину свого творчого шляху він присвятив просування ка-тету по Стежці Променя до Вежі. Але Кінг заперечує, що він — ка; замість цього з'ясовується, що він — один з її інструментів. «І все одно ка приходить до мене, виходить з мене, я перекладаю її, мене змушують її перекладати, ка виливається з мого пупка, як стрічка. Я — не ка, я — не стрічка, вона просто проходить через мене» (ТБ-6).
  
  Ка — не завжди добра. Вона — величезне колесо, і момент його руху куди більше, ніж уявляє собі більшість людей. Це відповідь на самий ненависний питання: «Чому так влаштоване життя? Чому вона вимагає так багато віддавати, а натомість пропонує саму малість? Ка» (ЧД). Коли транслятор починає лінуватися і вирішує більше не писати історію Роланда, ка втрачає терпіння і організовує його смерть.
  
  У 438 р. до Різдва Христового Еврипід написав у драмі «Алкеста»: «Музам слухняний, / До зоряним здіймався я высям, / Багатьох наук причетний, / Але жахливіше Долі я / Сили не знаю».[574]
  
  Ка — звичайний відповідь Роланда на запитання, чому все склалося так, а не інакше, і його друзів часто дратує, що він вважає ка панацеєю.
  
  «Вони нам дещо не сказали про ка, подумав Ральф. Що воно слизьке. Слизьке, як стара риба, яка вже не зірветься з гачка, але продовжує битися у тебе в руках. Це було схоже на те, як якщо б ти дерся по піщаній дюні — два кроки вперед, і сковзуєш на крок назад... Тому що ка — як риба, ка — як піщана дюна, ка — як колесо, яке не бажає зупинитися і продовжує крутитися, змітаючи все на своєму шляху. Колесо з багатьма спицями. Але більше всього ка схожа на кільце. На обручку... Життя — це колесо. Рано чи пізно ти возвращаеш ься до того, що колись залишив позаду. Добре це чи погано, не знаю, але так виходить» (БСС).
  
  Більше всіх злився на жадібну стару ка Едді. Він навіть почав називати її «ка-ка». Це мережа, з-під якої ніхто не може вислизнути. І Едді вражений тим, що речі з його світу то й справа трапляються їм в світі Роланда. Речі в Серединному світі можна помацати, але Едді вони все одно не здаються реальними.
  
  «Чому люди тут співають „Гей, Джуд“? Я не знаю. Цей ведмідь-кіборг, Шардик... А це лайно з Чарівником країни Оз, Роланд... Все це з нами сталося наяву, я в цьому не сумніваюся, але одночасно я не сприймаю те, що трапилося, як щось реальне. А що відбувається після Зеленого палацу? Ми йдемо по лісу, прямо-таки, як Ганс і Гретель. До наших послуг дорога, по якій ми можемо йти. Здобні кулі, які ми можемо збирати. Цивілізація загинула. Все летить в тартарари. Ти нам так говорив. Ми бачили це в Луде. Та тільки знаєш, що я тобі скажу? Не загинула! Чорта з два! Живе — не тужить! Навряд чи б хто міг таке собі уявити. Тут, у чорта на куличках, де за визначенням нічого цивілізованого бути не може, ми натрапляємо на містечко з книги. Культурний. Пристойний. З мешканцями, яких ти начебто знаєш... Перед містечком з книжки стоїть проблема з казки. І жителі книжкового містечка звуть загін кіношних героїв, аби ті врятували їх від казкових лиходіїв. Я знаю, все це реально... людям доведеться померти, цього не уникнути, проллється справжня кров, крики будуть справжніми, і сльози потім теж будуть справжніми... але в той же час мене не покидає відчуття, що все це не більш реально, ніж театральні декорації. І Нью-Йорк такий же... З усіх бандитів Нью-Йорка показується саме Балазар» (ТБ-5).
  
  Циклічна природа існування Роланда проявляється і в поведінці персонажів. У якийсь момент Едді буквально впритул підходить до усвідомлення цієї циклічності, коли каже, що його інтуїтивне знання, як їздити на коні, і швидкість, з якою він навчився стріляти, нагадує історії про реінкарнацію. Якщо Роланд раз за разом проходить один і той же коло, тоді швидше за все, те ж саме відбувається з Едді, Сюзанною, Джейком і Ышем. Вони вчилися на своїх минулих появах в Серединному світі і з кожним разом все краще освоювали нові навички? Все це нагадує комп'ютерну гру. Іноді допущена помилка проявляє себе набагато пізніше, і гравцеві доводиться повертатися до початку і робити нову спробу.[575]
  
  
  
  По ходу епопеї Кінг не раз і не два звертається до індійської міфології. Бог Вішну прийняв образ черепахи Карми, щоб нести мир на своєму панцирі після великого потопу. У «Темній Вежі» черепаха відіграє далеко не найменшу роль. І в інших книгах Кінга черепаха символізує зберігача всесвіту, хоча в «Воно» черепаха стара і практично безсила. Пеннівайз навіть припускає, що черепаха здохла. Кінг порівнює криваві рани на лобі нижчих людей з ритуальними точками на лобах індуїстів, і ідентифікує Гана (можливо, неправильно) як індуїстського бога.
  
  На сторінках двох останніх книг епопеї «Темна Вежа» Кінг ділиться інформацією про те, звідки взялися деякі назви та імена. Скажімо, місто Калья Брін Стерджис (Sturgis) названий на честь режисера фільму «Чудова сімка» Джона Стерджиса (Sturges) і актора, який зіграв головну роль, Дзига Бриннера. Потім, однак, після публікації прологу на офіційному сайті, Кінг зрозумів, що неправильно написав прізвище режисера.
  
  Кінг також задається питанням, чи правильно написана прізвище вампіра, з яким Роланд і Сюзанна стикаються у початку Тауер-роуд. Дандело — кличка кота вченого і перший, невдалий об'єкт телепортації фільму «Муха» режисера Вінсента Прайса, знятого за оповіданням Джорджа Лэнглагэна. Саме здатність до телепортації Кінг наділив Шими Руїса.
  
  При створенні своєї головної книги Кінгом використані різноманітні джерела: твори Толкієна, і не тільки «Володар кілець», спагеті-вестерни, «Чарівник країни Оз», вірші Т. З. Еліота, книги про Гаррі Поттера, «Дон Кіхот», твори Едгара По, Томаса Вульфа, «Ромео і Джульєтта», грецька міфологія. Едуард Брайант говорить: «Все це так незвичайно, не схоже на все інше, створене автором. І якщо уяву можна вважати скелетом, який підтримує мускулатуру, кров і шкіру асоціативного творчого процесу письменника, тоді я підозрюю, що цією роботою Кінг найбільш близько підійшов до вищезазначеного опису».[576]
  
  Закриваючи книгу, не дуже зрозуміло, який Роланд герой, трагічний або драматичний. Він успішно завершує похід, вирішує непосильну задачу, яку так давно звалив на себе, нехай по шляху загинуло багато його товаришів, але те ж саме відбулося і з Одіссеєм. Хоча він відроджується знову, він терпить поразку в особистому поході. Кінг залишає читачам іскру надії. Можливо, останнім стрілку вдасться змінитися, і одного разу він зрозуміє справжній сенс послання ка, і, ставши іншою людиною, підніметься на вершину Вежі, пройшовши один за іншим всі прольоти по дев'ятнадцять ступенів, і знайде там... що? Долю, яку Роберт Браунінг залишив уяві читачів?
  
  А може, Роланд прийде до усвідомлення того, що його особистий похід коштує занадто дорого, вимагає принесення занадто великих жертв. Можливо, він вирішить, що порятунок світу — досить масштабна задача, що випала на долю однієї людини, і тепер йому залишається тільки пізнавати навколишнє його життя, прожити залишок відпущених йому днів, навіть не намагаючись пройти ті милі, що ще відокремлювали його від Темної Вежі.
  
  
  
  ГЛАВА 12
  
  Мистецтво і акт творення
  
  «Дві сфери, мистецтво і майстерність, злилися воєдино».
  
  (ТБ-1)
  
  «Все, що від нього вимагається, так це написати правильну історію. Тому що деякі історії живуть вічно».
  
  (ТБ-6)
  
  У вікні «Манхеттенського ресторану для розуму», книжкового магазину, що належить Келвіна Тауеру, на чорній дошці, на таких ресторанах пишуть меню, відвідувачам пропонуються такі «Особливі страви дня»: «Раймонд Чандлер круто», «Засмажений на сковороді Вільям Фолкнер» і «Охолоджений Стівен Кінг».
  
  Для Стівена Кінга поява у власному творі не в дивину. Його книги настільки міцно увійшли у культурну свідомість, що персонажі, які живуть в нашому світі, повинні знати їх і згадувати про них, щоб здаватися реалістичними. Коли в «Мертвій зоні» на танцях на випускному вечорі виникає пожежа, персонажі книги згадують про «Керрі», книзі, яку згадував Дінки перед битвою в Алгул Сьєнто. Флагерти, чол, який очолював загін переслідувачів Джейка в тунелях під Нью-Йорком, що відходять від «Діксі-Піг» дитиною читав «Очі дракона». Частина «почуття реальності», яке відчув Ед Ферман, редактор «ФиСФ», в епопеї — від усвідомлення персонажами тих фантастичних світів, які створили до них. Так, вони самі живуть у фантастичному світі, але знайомі з «Володарем кілець», «Чарівником країни Оз», «Хроніками Нарнії» та «Уотершипским пагорбом».
  
  Едді бачив фільм Стенлі Кубрика «Сяйво», а також читав книгу, написану Беном Меєрсом, персонажем «Жеребкування». Йому не знайомий письменник за прізвищем Кінг, і він навіть говорить, що, по його розумінню, Кінг існує тільки в Ключовому земному світі. «Сяйво» може бути однією з тих історій, начебто «Чарлі Чу-Чу», які настільки важливі, що в різних обставинах їх пишуть різні автори. Едді також чує уві сні першу фразу «Стрілка», хоча вона начебто належить Томасу Вульфу. Батько Каллагэн вірить, що чоловік, який придумав його, може існувати тільки в одному світі.
  
  [577]Кінг іноді вставляє згадки про себе, як про автора, в деякі з своїх книжок, і опосередковано, так і безпосередньо.[578] Однак він зробив ще один крок вперед, не обмежившись згадками про себе, коли, правда більш молодим, з'явився на сторінках «Пісні Сюзанни» і зустрівся з Роландом і Едді в Західному Мені в 1977 році. Причому не просто з'явився, але і взяв безпосередню участь у подіях, описаних у романі.[579]
  
  У «Слейде», попередника епопеї «Темна Вежа» (див. «Вступ»), що потрапила в біду героїня кричить: «Ти з'явився в самий останній момент!» — на що Слейд відповідає: «Я завжди так роблю. Стів Кінг за цим стежить».[580] Слейд знає, що він — вигадка, але Кінга в історії немає.
  
  У «Синьому повітряному компресорі» автор перериває дію, щоб звернутися до читачів, але сам ніякої участі в цьому самому дії не приймає.
  
  «Мене звуть, зрозуміло, Стів Кінг, і перепрошую за вторгнення у ваш розум... або я сподіваюся, що вибачте. Я смію стверджувати, що відсувати завісу між читачем і письменником допустимо, тому що я — письменник. Раз вже це моя історія, то начебто я можу робити з нею все, що мені заманеться, але це неправильно, тому що в цьому випадку читач повністю виключається з процесу, залишається в стороні. Правило перше для письменників: оповідач нічого не варте у порівнянні зі слухачем. Давайте закриємо цю тему, якщо таке можливо. Я вторгаюсь з тієї ж причини, з якої Папа справляє велику нужду: ми обидва повинні це робити.»[581]
  
  Персонажі історії не знають, що вони — акторський склад вигаданої постановки, але Кінг нагадує читачам: все, що вони читають, — вигадка. «Я придумав його (Джеральда Нейтли), коли нудьгував на лекції Керролла Ф. пола террела, викладача факультету англійської мови та літератури університету Мена... По правді кажучи, Джеральда направляла невидима рука — моя». Це ризикований підхід, тому що читачі видавлюються з історії. Таке ж відбувається, коли кіношний персонаж раптом руйнує четверту стіну і звертається безпосередньо до глядачів.
  
  У «Чорному домі» Кінг і Пітер Штрауб «вбудовують» себе в історію іншим способом, перетворюючись у усевидющих оповідачів, які пропонують читачам поглянути на події з висоти пташиного польоту. Вже по ходу розповіді автори на якусь мить виходять з-за завіси, щоб пояснити, хто вони такі, називаючи себе «писаками». Іноді вони коментують свій же роман, в одному місці відзначають, що міняти місце дії під час певних подій «погано для оповідання».
  
  У літературного прийому, появи автора в його творі, є термін — метареализм, начебто запропонований Вільямом Р. Гэссом в 1970 р. У післямові до «Темної Вежі» Кінг пише, що ненавидить «цей розумний науковий термін». Метареализм (або метафэнтези, такий термін теж використовується, нехай і рідше) не в повній мірі відповідає тому, що робить вигаданий Кінг у «Темної Вежі». Книги, в яких використовується цей літературний прийом, присвячені аналізу процесу оповідання, в них проводиться порівняння між реальністю, створеною в книзі, і дійсністю. «Синій компресор повітря» — це метареализм, коментар до вигаданої реальності або відсутності такої. В епопеї «Темна Вежа» Кінг досліджує процес створення конкретної історії, але не творчий процес або художню літературу в цілому.
  
  «Я в цій історії тільки з однієї причини: з якогось часу я знав (свідомо — після написання „Безсоння“ в 1995 р., підсвідомо — тимчасово втративши слід батька Доналда Каллагэна ближче до кінцівці „Жеребкування“), що багато з моїх романів так чи інакше співвідносяться з світом Роланда і його історією. Оскільки написав їх саме я, припущення про те, що я — частина ка Роланда, мені здалося логічним. Моя ідея полягала в тому, щоб використовувати цикл історій про Темної Вежі як підведення підсумків, об'єднання максимальної кількості з написаних раніше творів під крилом одного uber-історії. Знову ж мова тут йде не про претензійності (і сподіваюся, цей цикл таким не здається), а лише про спосіб показати, як життя впливає на мистецтво (і навпаки)... адже Все підпорядковувалося однієї мети — дійти до Башти, ви розумієте (моєму, точно так само, як і Роланда), і вона, нарешті, досягнута» (ТБ-7).[582]
  
  Одним із перших прикладів присутності автора у творі — «Дон Кіхот» Сервантеса. Сервантес, якого цитує Фимало в замку Червоного Короля,[583] є як автором, так і оповідачем, і, таким чином, фактично присутній у вигадці. Він переказує історію Кіхота, щоб уточнити оригінальну «арабську» історію, в якій мають місце неточності, викликані помилками перекладача. З цього випливає, що історію Кіхота розповідають три вигаданих людини і один автор, причому нікому з них повністю довіряти не можна. Після успіху книги Алонсо Фернандес де Авалланеда написав продовження, не спитавши дозволу автора. Розлючений не тільки продовженням, але й особистими нападками на його адресу в передмові, Сервантес написав власне продовження, в якому Дон Кіхот і Санчо Панса знають як про першій книзі, так і про фальшивий продовження. Вони (і люди, з якими вони зустрічаються) знають про Сервантеса і про те, що розповідалося про них у книзі, але вважають себе реальними людьми.
  
  У «Темній Вежі» Каллагэн — перший персонаж, який виявляє, що його реальність — чиясь вигадка. Історія його життя «Жеребки» містить подробиці, відомі тільки йому. Роланд і Едді набагато менше стурбовані тим, що десь є письменник, який пише історію їх життів, створює реальність, випереджаючи на крок... або, буває і так, відстаючи. Їх турбує тільки одне: письменник не повинен зупинятися, інакше їх похід зазнає невдачі.
  
  Патриція У, яка багато писала про метареализме, каже, що мета цього літературного прийому — поставити питання про ставлення вигадки і дійсності.[584] Метареалистический роман часто пародіює умовності звичайних романів, тим самим показуючи читачеві ці умовності, і використовує усвідомлення читачем цих умовностей для їх оцінки. У «Синьому повітряному компресорі» Кінг не відмовляє собі в задоволенні коментувати і саму історію, і жанр. «В „фільмі жахів“ важливо, щоб гротеск досягав статусу аномального». У «Темній Вежі», коли Сюзанна запитує у Найджела, як дістатися до дверей, вона розуміє, що це критичне питання. Однак Найджел, будучи роботом, не робить спроби тримати її в невіданні, хоча книжковий персонаж напевно саме так би і поступив. Він — робот, і не може підтримувати драматичне напруження, нехай і прочитав чимало книжок.
  
  Якщо Кінг щось і пародіює в «Темній Вежі», так це ідею deux ex machina, Бога з машини. У давньогрецькій драмі, починаючи з Еврипіда,[585] боги часто виходили на сцену, щоб втрутитися на стороні персонажів або запропонувати зручне вирішення виниклої проблеми.
  
  Вигадка повинна бути правдивіше реальності, або вона так і буде сприйматися вигадкою. Автор, який надто покладається на зручні рішення, здається неискусным і наївним. Якщо персонажі з'являються тільки для того, щоб повідомити щось важливе, або якщо героям завжди трапляється на шляху саме те, що необхідно для подолання наступного етапу їхнього походу, критики (та й читачі) верещать: «Обдурили!»
  
  Коли Едді і Роланд зустрічають в магазині маленького містечка в Західному Мені Джона Каллема, який виявляється вкрай корисним, Едді заявляє, що в книгах ніхто і ніколи не піднімається ось так з лавки запасних, щоб врятувати гру. Таке не може вважатися реалістичним. На що Роланд йому відповідає: «У житті, я впевнений, таке трапляється часто-густо».
  
  Долі, які контролюють тривалість життя кожної людини, кажуть Ральфу і Луїзі лише те, що необхідно знати для виконання дорученої справи. Без них Ральф ніколи не зрозумів би, що діється в Деррі, та не зумів би досягнути успіху.
  
  По ходу епопеї, так і в пов'язаних з нею книгах Кінг втручається на стороні персонажів, щоб допомогти їм. Дорренс Марстеллар діє від його імені, передаючи Ральфу важливі попередження. Спіді робить те ж саме в «Чорному домі», дзвонить Джеку, щоб пояснити, як знайти вихід з критичних ситуацій, залишає для нього квіти у ванній. В «Безплідних землях» Кінг залишає на пустирі ключ, який допомагає Джейку потрапити в Серединний світ, а потім, у «Вовків Кал'ї», мішок для боулінгу, що поглинає частина жахливої сили Чорного Тринадцятого. В мішку виявляється талісман, який дозволяє Сюзанні і Міа вижити в Нью-Йорку, а потім дає можливість Джейку і Каллагэну трохи зрівняти шанси в боротьбі зі значно переважали їх за чисельністю ворогами в «Діксі-Піг».
  
  Безпосередньо Кінг залишає для Джейка лист на реєстраційній стійці нью-йоркського готелю, в якому лежить магнітна картка-ключ, яка необхідна Джейку і батькові Каллагэну для того, щоб потрапити в номер Міа. Він же залишає ка-тету рюкзаки з їжею після того, як вони залишають Смарагдовий палац. З його допомогою Сюзанна знаходить записку у ванній будинку Дандело, пояснює їй, що відбувається. У записці зазначено, що поема «Чайлд-Роланд дійшов до Темної Вежі» залишена Кінгом, який і є deux з цієї machina.
  
  Едді називає ці подарунки автора «тузами в рукаві». Хоча deux ex machina вийшов з моди, Едді думає, що популярний письменник, начебто Кінга, може користуватися цим прийомом, хіба що йому слід маскувати цього «бога» трохи краще, ніж це робили давньогрецькі драматурги. Джейк сперечається з ним, кажучи, що Кінг нічого не вигадує, просто транслює те, що повідомляє йому ка.
  
  Хоча Кінг включає себе в історію, він рідко щось розповідає. Читачі сприймають його, як активного учасника дійства. І якщо він відсуває «завісу між читачем і письменником, щоб прокоментувати те, що відбувається, то лише для того, щоб зняти з себе відповідальність за те, що сталося, або заявити, що йому зовсім не хотілося розповідати деякі частини історії. Передбачаючи смерть Едді в Алгул Сьєнто, Кінг каже, що цей інцидент — ще один крок до того, що ви не захочете почути, а я не хочу розповідати.
  
  В «Очах дракона», коли Денніс йде через водостічну систему замку, він ледь не потрапляє в тунель, заповнений отруйними випарами, що залишилися від крихітних частинок Драконячого піску, потрапили туди з вини Флегга. «Можливо, його врятувала удача, або доля, або боги, яким він молився. Я з цього приводу нічого сказати не можу. Я розповідаю історії, не ворожу на кавовій гущі, і з тим, як вдалося вижити Деннісу, розбирайтеся самі» (ГД).
  
  Два бога маніпулюють діями Роланда, хоча він не молиться жодному з них. Стівен Кінг — його творець, який показує себе ледачим і слабким. Хто другий, залишається таємницею, ми лише дізнаємося, що він в тій же мірі творець Кінга, в якій Кінг — творець Роланда: Ган, вселенська творча сила, головний представник Білизни, сили добра.
  
  Червоний Король і Уолтер думають, що зможуть кинути виклик тим, хто живе на вершині Вежі і взяти над ним верх. Роланд просто хоче зустрітися з істотою, яка так живе, щоб переконати себе, що комусь ще цікаво творення. Хоча Роланд заявляє, що він — не філософ і самоаналіз його не цікавить, він шукає сенс існування і джерело добра. Тед Бротигэн каже Боббі Гарфілду, що література потрібна лише для того, щоб дослідити питання наївності і досвіду, добра і зла.
  
  Як Роланд шукає свого творця, так і Кінг намагається зрозуміти, звідки беруться історії. Він відмовляється визнати за собою творчість своїх історій, замість цього пов'язує письменство з археологією. У своєму творі «Як писати книги» він пише наступне:
  
  «Ви можете запитати: а де ж тут сюжет, інтрига? Відповідь — принаймні, моя відповідь така: ніде. Робота письменника полягає в тому, щоб дати їм місце, де рости (і записати, звичайно). Коли я в інтерв'ю „Нью-Йоркеру“ поділився з інтерв'юером (Марком Сінгером) своєю думкою, що літературні твори — це знахідки, начебто скам'янілостей в землі, він відповів, що не вірить. Я у відповідь сказав — і відмінно, лише б він вірив, що я в це вірю. І я вірю. Розповіді і романи — це релікти, залишки невідкритого раніше існуючого світу. Справа письменника — з допомогою інструментів зі свого ящика дістати їх з землі, пошкодивши як можна менше» (КПК).
  
  Кінг говорить Едді, для того, щоб стати Ганом, недостатньо заглянути в його пупок, хоча багато творчі люди так думають. Так, він бачить щось своїм уявним оком і записує те, що бачить, але від цього не стає творцем написаного. За словами Кінга, деякий час він думав, що він — Ган, але це говорила його гордість. Письменники — не пророки, в їх історіях немає того, що вони тільки що відкрили.
  
  Пеннівайз вірив у Потойбічного, силу, що знаходиться за межами всесвіту, творця Черепахи і «все, що було». Цей опис підходить до Стівену Кінгу. Він заявляє, що вбив Джейка в «Стрілкою», тому що не знав, що з ним далі робити. Він намагається якось заспокоїти Роланда, коли про це заходить розмова. «Вам немає потреби соромитися, містер Дискейн. Врешті-решт я змусив вас це зробити». Але через кілька хвилин зізнається, що збрехав, і саме Роланд дозволив Джейку впасти в прірву.
  
  Коли приходить час написати про смерть Джейка, Кінг знову знімає з себе відповідальність, заявляючи, що Пісня Черепахи, голос, який передає послання Гана, став піснею смерті Джейка, чого він не міг ігнорувати. Але знає, що смерть Джейка роздратує багатьох читачів, але така правда історії. «Він помер сам по собі. Я не казав, що йому потрібно померти, — часто говорив Кінг в захист смерті Теда в „Куджо“. — Я лише оглянувся на нього, а він вже пішов».[586]
  
  Він каже Роланду, що було б набагато краще, якби стрілок помер на березі Західного моря після зустрічі з омароподобными чудовиськами. «Я люблю писати історії, але я не хочу писати вашу історію». Часто він — інструмент, який пише крім своєї волі, ненавидячи ка за те, що вона змушує його вбивати улюблених героїв. Але шансів у нього немає. Ось так артефакт показується з землі, відритий Кінгом.
  
  Коли роман «Безплідні землі» закінчився на півслові, Кінг написав у післямові: «Книги, які пишуться самі по собі (а це здебільшого одна з таких), їм потрібно вирішувати і закінчуватися там, де хочеться». Приблизно в той же час в інтерв'ю «Райтере дайджест» він сказав, що робота над Темною Вежею» порівнянна з розкопками великого міста. Перебуваючи в песимістичному настрої, Кінг сказав, що не доживе до того часу, коли буде розкопаний весь місто.
  
  У листі фенам перед публікацією «Чаклуна і кристала» Кінг пише: «Творча частина того, що називається моїм мозком, не може працювати по годинах». У післямові він повторює слова Сюзанни Дін, щоб описати, як це, знову повертатися до епопеї після тривалої перерви: «Найважче почати». Але в коді до «Пісні Сюзанни» вигаданий Стівен Кінг каже: «Коли я пишу цю історію, у мене таке відчуття, ніби я повертаюся додому».
  
  Перебування Кінга в «Темній Вежі» може підсумовуватися ось ця цитата: «Вітер дме, і історія рухається. Потім вітер стихає, і мені залишається тільки чекати, так само, як і вам». Не дуже розуміючи, куди виведе ця історія, кожного разу, сідаючи за черговий тому після чотирьох - або п'ятирічної перерви, Кінг відкривав себе того, що приготували для нього Музи. «Ця історія настільки вийшла з-під контролю, що це безглуздо. Таке відчуття, що я спостерігаю за тим, що відбувається (або слухаю пісню), а не пишу цю гребаной вигадану історію» (ТБ-6).
  
  Одного разу він написав достатньо розгорнутий план епопеї, але втратив рукопис. У творі «Як писати книги» він розмірковує про письменників, «які стають рабами тиранії заздалегідь складеного плану». Люди запитували Кінга, чим завершиться історія, боячись, що не доживуть до публікації наступного томи або що Кінг помре раніше, ніж допише історію до кінця. Він співчував цим людям, але відповісти не міг. «Щоб знати, я повинен писати... І про те, що знаходиться всередині цієї чортової Вежі, я знаю не більше... Ыша!» Частини історії, які він ще не встиг написати, зачаїлися в його підсвідомості, «істоти, які не дихають, замкнені за незнайденою дверима», як сказав Уолтер о ' Дім (ТБ-7).
  
  Коли Роланд і Едді зустрічаються з Кінгом, вони вже живуть за межами написаної тем історії. Кінгу ще не відомо про існування Едді, він нічого не знає про Руйнівника і Алом Короля. Його власні створення змушують його продовжити роботу над історією, але вони не кажуть йому, що потрібно писати. Натякають на те, що з ними вже відбулося, але не більше того.
  
  І при цьому члени ка-тету дізнаються ті відомості, які отримує Кінг, працюючи над книгами, що не входять у цикл. Наприклад, велика частина інформації про Алом Короля і його наміри від зовнішніх джерел до Роланду не надходить, проте якщо в «Стрілкою» Роланд чи не вперше чує це ім'я, то в «Темній Вежі» йому вже відомо пов'язане з Червоним Королем давнє пророцтво. Кінг, ймовірно, якимось чином передає своїм створінням все те, що йому вдалося дізнатися.
  
  Роланд розуміє, як Ган діє через Кінга, і повністю довіряє ка. Кінг не повинен форсувати написання історії, ставити жорсткі рамки. Роланд говорить йому: «Ти будеш розповідати нашу історію, поки не втомишся. Коли ти більше не зможеш її розповідати, коли пісня Черепахи і крик Ведмедя стануть ледь чутними, тоді ти прервешься, щоб відпочити. А як тільки знову з'являться сили, будеш писати далі» (ТБ-6).
  
  Як творець, Кінг допускає помилки, які стають реальністю для його творінь. Він помилково переносить рідний район Едді, Кооп-Сіті, з Бронкса у Бруклін. І для Едді Кооп-Сіті виявляється в Брукліні. Там він росте і грає з братом в баскетбол. «Я відмовляюся вірити, що виріс в Брукліні тільки через помилку якогось письменника, помилки, яку, ймовірно, виправили у верстці», — говорить він.
  
  Одетта Голмс втрачає ноги під колесами потягу А на станції «Крістофер-стріт». Єдина проблема в тому, що в Ключовому земному світі маршрут поїзда А не проходить через станцію «Крістофер-стріт». Ця дрібниця не приносить ніякої користі Одетті, яка, незважаючи на помилку Кінга, все одно залишається безногої.
  
  Персонажі Кінга висловлюють також деякі думки письменника щодо публічності власної персони. Після досить-таки тривалого знайомства і спілкування з жителями Кал'ї Брін Стерджис на ганку магазину Лою Едді відзначає, як це втомлює. Говорить він і про те, що на деякі питання їм доводилося йти від відповідей, точь-в-точь як політикам. В інтерв'ю Джанет Больо Кінг говорив про те, що з'явилася тенденція діставати з полиці маленькі касети і включати їх у відповідь на питання, які задавалися раніше. Короткі відповіді не завжди правдиві, але зазвичай влаштовують репортера, який бере інтерв'ю.
  
  Жителі Кал'ї пристають до Джейка з питаннями, коли він напуває Ыша водою, і цей епізод дуже нагадує історію, яку часто розказував Кінг, про те, як туристи діставали його, коли він вигулював свою собаку Марлоу (з якого списано Ыш).
  
  Інцидент 1999 року, що трапився з реальним Кінгом, спонукав його закінчити три останні томи епопеї. Він хвилювався, що не проживе достатньо довго, щоб закінчити історію. Темна Вежа вже височіла в колективній свідомості мільйонів читачів, і Кінг відчував себе відповідальним за її безпеку, раз вже стільки людей хотіли читати його книги. Завдання Роланда з порятунку Вежі полягала в захисті Променів. Кінг рятував Вежу, дописуючи історію.
  
  
  
  Іноді вночі, прокидаючись від снів, які він не пам'ятає, Кінг чує голоси. Він — письменник, і це професійне. Наче в голові знаходиться Печера голосів. Інтерв'юючи самого себе на своєму сайті, в період завершення роботи над Темною Вежею», Кінг сказав: «Всі письменники говорять самі з собою. Це само-інтерв'ю — один з варіантів таких розмов».[587]
  
  У багатьох його персонажів є аналогічна звичка, не тільки в «Темній Вежі», але і в інших романах та оповіданнях. У «Грі Джеральда» замкнена в будинку, прикута наручниками до ліжка, Джессі Берлінгейм стримує судоми з допомогою голосів, у яких дізнається як свої власні, так і голоси друзів з минулого. У «Троянді Марене» міс Практичність-Розсудливість дає пораду Розі.
  
  Роланду голоси то і справа щось радять. Найчастіше це Корт, старий учитель Роланда, який трохи сварити його, якщо щось йде не так. Він також чує Ваннея, Уолтера і Катберта. Едді іноді думає голосами інших людей. «Він вважав, таке траплялося з багатьма» (ТБ-5). Найчастіше він чує голос брата.
  
  Члени ка-тету постійно чують голоси один одного, які радять, так і дають прямі вказівки. Частково це пов'язано з розвиненими у них надприродними здібностями, частково ці голоси — самонавіювання. Коли Сюзанна намагається зв'язатися з Едді, перебуваючи в «Догане», вона не отримує відповіді і думає, що це не та ситуація, коли розмова з самою собою голосом Едді може принести користь.
  
  Цей феномен властивий і другорядним персонажам. Тіан Джеффордс чує голос свого померлого батька, коли його охоплює хвилювання перед загальними зборами чоловіків Кал'ї Брін Стерджис. Голосу не завжди йдуть з підсвідомості, хоча здається, що справа йде саме так. Роланд знає, що дуже часто голоси, які звучать як наші власні, коли лунають в наших головах, насправді належать стороннім, дуже небезпечним непроханим гостям.
  
  Коли Кінг з'являється на сторінках «Темної Вежі» як оповідач, все обставлено так, ніби до читача звертається підсвідомість автора. Останній раз таке трапляється десь за п'ятдесят сторінок до закінчення рукопису.
  
  «Дорога і оповідання вийшли довгими, ви не станете з цим сперечатися? Подорож була довгою, ціну довелося заплатити високу... але ніщо велике не дається з легкістю. Довга історія, як і висока вежа, повинні будуватися з каменю» (ТБ-7).
  
  Коли Роланд повинен ось-ось вперше побачити Вежу, Кінг разом з читачем займає позицію на вершині пагорба, до якого наближаються стрілок і Патрік.
  
  «Він піднімається на пагорб, так близько від нас, що нам у ніздрі б'є кислий запах його поту... Піднімає голову, швидко, автоматично дивиться перед собою, спочатку вперед, потім вправо-вліво... Дивиться вгору без особливого інтересу, дивиться вниз... і зупиняється. Ще кілька митей не відриває очей від дороги, коли-то мощеної, а тепер все більше зарастающей травою, і знову піднімає голову, на цей раз більш повільно. Набагато більш повільно. Немов боїться того, що, як йому здається, побачив.
  
  І ось тут ми повинні приєднатися до нього, влитися в нього, хоча розповісти про те, що відчуває серце Роланда в цей самий момент, коли мета його життя нарешті показалася далеко, не під силу ні одному оповідачеві. Уявити собі таке просто неможливо» (ТБ-7).
  
  Як Джонні Сміт з «Мертвої зони», письменник і його аудиторія всі бачать, але ні в що не можуть втрутитися, їм залишається тільки спостерігати. Їх віднесло ураганом Променя. Цей спостережний пункт, звідки видно все і вся, нагадує той, що використовувався авторами в «Чорному домі». Кінг обіймає читача за плече і особисто показує йому подія надзвичайної важливості. Дістатися до цієї частини історії — чи не головна мета розтягся на все життя походу Кінга, так само, як і мета Роланда і декого з читачів Кінга.
  
  Один з найбільш значних поворотних моментів епопеї відбувається в першу ніч після поєдинку, який зробив Роланда стрільцем. Епізод, в якому Роланд бере верх над Кортом, Кінг написав у 1970 році. Він повернувся в Гилеад двадцять шість років тому в «Чаклуна і кристалі», продовживши поєдинок подіями наступного ранку. «Я побачив себе зіткнулися з собою ж, що лежить на ліжку повії... безробітний студент з довгими чорними волоссям і бородою і одночасно щасливий популярний літератор („король жахів Америки“, як з любов'ю називає мене мільйон захоплених критиків») (ТБ-4). Кінг запитав себе, чи зможе написати історію кохання молодих.
  
  «Я тобі допоможу», — надійшла відповідь. «В той день... я не знав, кому належав цей голос, але тепер знаю, тому що заглянув в очі юнака, що лежав на шлюхиной ліжку в країні, дуже навіть зрозуміло існуючої в моїй уяві. Про кохання Роланда до Сюзан Дельгадо (і про її — до нього) мені розказано юнаків, з якого і почалася вся ця історія» (ТБ-4). Іншими словами, двадцятидворічний Кінгом.
  
  Кінг називає себе масовим письменником, з тих, хто запитує, що означає розказана їм історія, в інших, на відміну від авторів великої літератури, які запитують, що є написана ними історія, у себе.[588] Автор великої літератури шукає відповіді, масовий письменник — читачів. І той, і інший однаково егоїстичні. «Я вірю, що кращі історії — ті, які з відкритою душею запрошують читача заглянути в гості».[589]
  
  Тед Бротигэн попереджає, що бути снобом недобре, цитуючи роман Кліффорда Д. Саймака, в якому Кінг відкрив для себе існування паралельних всесвітів. Бротигэн каже, що у Саймака чудовий сюжет. А ось стиль не дуже. «Непогано, звичайно, але, повір мені, є краще». Є також книги, які написані чудовим стилем, але історії у них немає. Бротигэн каже Боббі, що іноді потрібно читати книги заради сюжету, а іноді — заради стилю. «Коли знайдеш книгу і з хорошим сюжетом, і гарним стилем, тримайся цієї книги» (СвА). Хороші книги, говорить Бротигэн, ніколи не відкривають всі свої секрети відразу. «Книга — як насос. Він нічого не видасть, якщо колись ти не зарядишь його. Заряжаешь насос власної водою, качаєш ручку, витрачаючи власну силу. І робиш так, очікуючи, що отримаєш більше, ніж віддав... з часом» (СвА).[590]
  
  У своїй присвяті останньої книги епопеї Кінг пише: «Хто говорить, не слухаючи — ньому. А тому Постійний Читач, ця остання книга циклу „Темна Вежа“ присвячується вам», визнаючи тим самим, що читання — необхідна частина процесу. Хоча Кінг запрошує читачів в історію, в післямові він вказує, що це все, на що вони можуть розраховувати: «Я знайомлюся з вами через мої книги. Дозвольте і їм стати вашим засобом знайомства зі мною. Цього достатньо» (ТБ-7).
  
  Роланд добирається до Темної Вежі через тисячу років після того, як він покинув Гилеад, і більш ніж через тридцять років після того, як Кінг написав: «Людина в чорному пішов у пустелю, і стрілець рушив слідом». Для автора історія могла б на цьому закінчитися. В кінці кінців: «Все, що завгодно зробити Богу, і є справедливість», як він пише в епіграфі до «Пісні Сюзанни».
  
  З урахуванням власного довголітнього спілкування з фенами, Кінг знає, що недостатньо просто залишити Роланда перед Вежею, звести разом людини і предмет його пошуків, як зробив Роберт Браунінг. Для Кінга важливо сама подорож і все, що з ним пов'язано, а не мета походу. Звертаючись до тих гіпотетичним читачам, які заверещали від люті, якби епопея закінчилася на цьому місці, які заплатили гроші, щоб довідатися, що знайде Роланд до Вежі, Кінг каже: «Ви — ті жорстокі, хто заперечує Сірі Небеса, куди йдуть втомлені персонажі, щоб відпочити».
  
  «Я сподіваюся, ви прийшли, щоб послухати історію, а не для того, щоб, квапливо гортаючи сторінки, дістатися до кінцівки», — пише він. Кінцівка — всього лише остання сторінка книги, яку читачі можуть розкрити, нічого не дізнавшись про подорожі. Він пише кінцівки, тому що «такий вже звичай цієї країни». Прийнято надягати штани перед тим, як вийти зі спальні. Не було такої щасливої кінцівки, як початок: «Жив-був колись...» Кінцівки безсердечні, це ще один синонім слова прощай. Кінцівка — закрита двері, яку ніхто не може відкрити.
  
  В іншій книзі Кінг пише:
  
  «Жили вони щасливо після цього?[591] Ні, звичайно, щоб там не говорилося в казках. У них, як у всіх, були гарні дні і погані, були свої перемоги і збої поразки. Іноді їм було соромно; іноді їм не щастило. Але я хочу сказати, що вони всі жили, як могли, чесно і гідно, і я люблю їх всіх і не соромлюся моєї любові» (ГД).
  
  Роланд сказав: «Ніхто, звичайно, після такого не зможе жити щасливо, але дітей ми надаємо можливість з'ясувати це самим, чи не так?» (ТБ-5). Кінг вже дав нам одну кінцівку, максимально наближену до «з того самого моменту вони жили щасливо». Едді, Сюзанна і Джейк вже разом, і є надія, що до цієї щасливої сім'ї у якомусь подобі приєднається Ыш. Кінг попереджає читачів, що їм, можливо, не сподобається те, що вони прочитають далі.
  
  Він знімає з ременя останній ключ і відкриває «НЕНАЙДЕННУЮ» двері, яка тепер стала «ЗНАЙДЕНОЇ», і слід за Роландом до драбини, яка спіраллю піднімається все вище і вище, через все життя стрілка, до самої вершини.
  
  Епопея закінчується так, як планував Кінг? «Ситуація та ж, що і зі стріляниною ракету з ядерною боєголовкою по цілі, яка розташована в 3000 миль. Ви щасливі, якщо вона потрапляє в той самий район, куди і цілилися. Приблизно те ж саме сталося і зі мною. Скажу так, варто було мені пройти невелику частину стежки, я вже не міг не потрапити в те місце, куди прийшов».[592]
  
  В останньому післямові Кінг пише:
  
  «Мене самого така кінцівка не сильно радує, якщо ви хочете знати правду, але це правильна кінцівка. Власне, єдина кінцівка. Ви повинні пам'ятати: не я вигадую; всього лише записую те, що бачу.
  
  Ні на один проект у моєму житті я не поклав стільки сил, і я знаю (ніхто не може знати цього краще за мене), що повністю успішним назвати його не можна. Та й хіба може бути такою хоч один твір, створене уявою? Тим не менше я не віддам тому жодної хвилини з того часу, що прожив в де і коли Роланда. Ці дні в Серединному і Крайньому світах були дивовижні. В ці дні моя уява працювало так чітко, що я міг понюхати запах пилу і почути тріск шкіри» (ТБ-7).
  
  Спасибі, що прийшли сюди зі мною.
  
  
  
  ДИСКУСІЯ
  
  Magnum opus?[593]
  
  «На шляху до Темної Вежі можливо все»,
  
  (ТБ-2)
  
  Хто вирішує, який твір є найбільшим за всю творчу життя автора? Відповідь на це питання можна знайти за життя автора або тільки в майбутньому, коли нащадки оцінять все, створене ним? Може письменник створити не одну, а кілька magnum opus?
  
  Зададуться цим питанням критики майбутнього? Першою ознакою того, що можуть і поставити, стало нагородження Кінга в 2003 р. медаллю за «Видатний внесок в американську літературу» Національним книжковим фондом. І хоча самозвані хранителі літературних канонів критикували присудження цієї нагороди масового автору, в загальній масі реакція громадськості була виключно позитивною.
  
  У читачів Кінга можуть бути різні думки з приводу того, який твір є magnum opus Стівена Кінга. Для деяких фанів це буде «Протистояння», величезний, багатоплановий роман про боротьбу добра зі злом. «Якщо говорити про найбільш затятих фэнах „Протистояння“, я міг би померти в 1980 р., і світ від цього нічого б не втратив», — говорив Кінг, вказуючи на те, що, на думку багатьох читачів, «Протистояння» — його найкращий твір.
  
  Інші можуть вибрати «Воно», роман, який змагається з «Протистоянням» як за обсягом, так і за масштабністю. Ці дві книги зазвичай конкурують на перше і друге місце в списках улюблених книг фанів письменника. Критики можуть висловити думку, що складний і глибокий роман «Сяйво» є кращим твором Кінга. Або блискуча «Зелена миля». Літературний стиль «Мішка з кістками» змусив багатьох критиків сісти і замислитися над тим, що Кінг, можливо, не просто один із жанрових авторів, а щось більше.
  
  Багато хто створення Кінга стали частиною мовного поля сучасного суспільства. Божевільна собака? Куджо. Небезпечний автомобіль? Христина. Випускний вечір? Керрі. Самий страшний готель? «Оверлук». Вампіри? «Жереб», книга, яка стала відправною точною для багатьох творів інших авторів, такий привабливою виявилася заміна готичного антуражу на сучасне суспільство. Навіть ті люди, які ніколи не читали Кінга, знайомі якщо не з усіма, то з частиною цих вже усталених термінів.
  
  Окремо від цих творів варто епопея «Темна Вежа», сім книг, загальним обсягом близько 4000 сторінок, написання яких розтягнувся практично на все, по 2004 рік, творче життя Кінга. Джанет Мэслин, літературний і кінематографічний критик «Нью-Йорк таймс» назвала цю епопею magnum opus ще до того, як були опубліковані всі сім книг.[594]
  
  Як показано в попередніх розділах, ці сім книг, що справили вплив і на багато інших творів Кінга. І проте, значне число читачів Кінга ще не побували в Серединному світі. Можливо, з публікацією останньої книги епопеї ситуація зміниться.
  
  Кінг більше п'ятнадцяти років знав, куди повинна вивести його дорога до Темної Вежі. «У цьому сенсі довгі паузи між книгами йшли мені на користь, тому що книги, які я писав замість „Темної Вежі“ де-то з 1988 року... всі вони, так чи інакше співвідносилися з „Темною Вежею“.»[595]
  
  Пітер Штрауб, співавтор Кінга з двох книг, одна з яких особливо міцно пов'язана з «Темною Вежею», каже, вміння Кінга переплітати у своїх творах реальне з фантастичним, з одного боку — гра, з іншого — серйозна справа.
  
  «Це дає йому можливість говорити про моральних і теологічних глибинах, які неможливо охопити в звичайних творах белетристики. Щось велике і загадкове колишеться в повітрі, з наближенням стає трохи більш ясним. Ми знаємо, що у автора є якісь чудові задуми, і він з кожним кроком наближається до їх реалізації. І це дуже затягує. Навіть не хочеться, щоб все почалося і закінчилося в одній книзі... Але саме дивне інше: навіть такий потужний письменник, як Стівен Кінг, зміг знайти для себе стільки можливостей, такий простір в ідеї, яка прийшла до нього, коли він тільки-тільки розміняв третій десяток... На прикладі цієї епопеї про Кінга можна сказати наступне: по-перше, з самої юності його уяву залишалося зв'язковим, нічого не втрачаючи і не втрачаючи, а по-друге, з самого початку своєї письменницької кар'єри він умів вкладати в свої твори величезний емоційний заряд».[596]
  
  Кінг каже про місце епопеї «Темна Вежа» у всій його творчості у післямові до «Чаклуна й кристалу».
  
  «Історія Роланда — мій Юпітер — планета, яка домінує над усіма іншими (принаймні в моєму розумінні), з незвичайною атмосферою, божевільними ландшафтами, моторошним тяжінням. Я сказав, що домінує над усіма іншими? Мабуть, це визначення недостатньо точно. Я приходжу до усвідомлення того, що світ Роланда (чи світи), по суті, вбирає в себе всі інші, створені мною; в Серединному світі є місце для Рендалла Флегга, Ральфа Робертса, мандрівних хлопців з „Око дракона“, навіть для батька Каллагэна, проклятого священика з „Жеребкування“, який виїхав з Нової Англії на автобусі і в результаті оселився на межі жахливої країни Серединного світу, яка зветься Тандерклеп. Мені здається, всі вони закінчують там свій шлях, але чому ні? Серединний світ з'явився першим, задовго до них, побачений суворим поглядом синіх очей Роланда» (ТБ-4).
  
  Коли Кінга запитали, чи вважає він, що епопея «Темна Вежа» його magnum opus, він відповів:
  
  «Так, вважаю. Всякий раз, зупиняючись, я повертався і говорив: „На цей раз я збираюся дійсно постаратися, зроблю все можливе, щоб закінчити цю роботу“. І всякий раз виходило, що історія немов чекала мене. Я навіть запитував себе: „А чого я так довго не сідав за неї?“ Точної відповіді, вважаю, немає, але всякий раз, коли я закінчував чергову книгу, мені, схоже, була потрібна пауза, щоб колодязь знову наповнився... Завершення „Темний Вежі“ — розкішний бант на коробку з моїми книгами. Прямо-таки підведення підсумків. І думаю, все, що я ще напишу, буде епілогом до того, що стало твором моєму житті».[597]
  
  «Темна Вежа підводить риску під тим, що я дійсно хотів сказати».[598] Що ще, як не magnum opus, пов'язує воєдино і підводить підсумок творчості людини? У «Тудей шоу» Кінг каже, що почав працювати над романом після завершення останнього тому «Темної Вежі», та тільки дуже швидко зайшов у глухий кут. Своїй дружині він сказав: «Може, я дійсно зламався (в творчому плані), працюючи над трьома останніми „стрілецькими“ книгами».[599]
  
  «Думаю, я ще знайду, про що мені писати. І якщо написане мені сподобається, я його опублікую», — сказав він Рене Родрігесу з «Майамі герольд», але ось що він говорить «Уолден бук news and world report»: «Я дійсно не знаю, що буде далі».[600] А в жовтні 2003 р. Кінг зізнався, що кілька разів брався за роман, але ці спроби не увінчалися успіхом. «Коли справа доходить до цього, я відчуваю, що повністю видихався. Вважаю, мені потрібна креативна „віагра“.»[601]
  
  Кінг також говорить, що з часом все книги «Темної Вежі» будуть переписані. «Коли читаєш роман після першої або другої правки, хочеться щось підправити, відшліфувати, щоб всі заблищало. Тут та ж ситуація. Але я хочу, щоб люди прочитали нові томи, п'ятий, шостий і сьомий, тому що я вклав у них багато праці, і робота нарешті закінчена.»[602]
  
  Багато читачів подорожували з Роландом більше двадцяти років. Тепер вся історія розказана, секрети всесвіту Роланда відкриті, і Темна Вежа знову міцно стоїть на Променях, які підтримують її, відновлюючись самі, а поле троянд співає.
  
  Роланд знову в пустелі, йде по сліду людини в чорному, але на цей раз є надія, що він зрозуміє сенс свого походу. Зуміє усвідомити як всесвіт, так і своє місце в ній. І тоді, повністю зрозумівши себе, досягне-таки успіху.
  
  Це дуже близько до «і з того самого моменту вони всі жили щасливо».
  
  Дорога, обрамлена трояндами як і раніше, веде до темно-сірі Башти, яка містить в собі все, як вселенське, так і особисте. Opus Magnus, навколо якого обертаються всесвіти Кінга.
  
  Будуть люди йти цією дорогою до Темної Вежі в наступні роки... десятиліття?
  
  Як кажуть в Серединному світі, дасть Бог — буде вода. Зрештою все в руках ка.
  
  
  
  ДОДАТОК 1
  
  Час подій (фактичних)
  
  Осінь 1969 р.: публікація в «Абрис» поеми «Темний людина».
  
  Червень — серпень 1970 р.: публікація «Слейда» в газеті «Мен кампус».
  
  19 червня 1970 р.: Кінг починає писати «Стрілка».
  
  Грудень 1971 р.: публікація вірша «Бунтар каже» в «Контрабанді» № 2.
  
  Жовтень 1978 р.: «Стрілець», опублікований в «Мегезін оф фентезі енд сайєнс фікшн» (ФиСФ).
  
  Жовтень 1979 р.: «Дорожня станція» прийнята для публікації в ФиСФ.
  
  Квітень 1980 р.: «Дорожня станція» опублікована в ФиСФ.
  
  Червень 1980 р.: Кінг просить свого літературного агента, Кірбі Макколі, завершити підготовку договору на публікацію «Стрілка» з Доналдом М. Грантом.
  
  Лютий 1981 р.: «Оракул і гори» опубліковані в ФиСФ.
  
  Липень 1981 р.: «мутанти Повільні» опубліковані в ФиСФ.
  
  Листопад 1981 р.: «Стрілок і людина в чорному» опублікований у ФиСФ.
  
  Серпень 1982 р.: Доналд М. Грант публікує «Стрілка».
  
  Вересень 1983 р.: Опублікований роман «Кладовище домашніх тварин», та широкої громадськості стає відомо про існування «Стрілка».
  
  Січень 1984 р.: Доналд М. Грант публікує друге видання «Стрілка».
  
  Серпень 1984 р.: Видавництво НАЛ (NAL, National American Library) пропонує випустити «Стрілка» масовим тиражем, але Кінг відмовляється.
  
  Січень 1985 р.: Друге видання «Стрілка» повністю продано. У «Кастл-Рок ньюслеттер» (КРН) вказується, що на вторинному ринку за примірник «Стрілка» просять 50-100 доларів.
  
  Лютий 1985 р.: КРН повідомляє, що в Норфолку, штат Вірджинія, опублікована стаття, автор якої розмірковує над тим, чому «Стрілка» так важко дістати, і висловлює припущення: причина в тому, що невдалий роман. У статті вказано поштову адресу Кінга. В результаті потік листів з Вірджинії значно збільшується.
  
  Липень 1985 р.: КРН повідомляє, що за екземпляр першого видання «Стрілка» просять 165 доларів, другого — 65-85.
  
  Жовтень 1985 р.: Заявлена на 1986 р. публікація «Вилучення трьох» переноситься.
  
  Січень 1986 р.: Примірник другого видання «Стрілка» пропонують за 75 доларів, першого — за 200.
  
  15 червня 1986 р.: Кінг починає писати «Витяг трьох». У КРН дається орієнтовна дата публікації, «десь на початку 1987 р.».
  
  Вересень 1986 р.: Кінг закінчує «Витяг трьох».
  
  Лютий 1987 р.: Доналд М. Грант починає приймати замовлення на «Витяг трьох». 800 підписаних примірників (по 100 доларів) і 30 000 звичайних (35 доларів, оплата після отримання книги). Вихід «Стрілка» та «Вилучення трьох» в обкладинці намічені на 1988 р.
  
  Квітень/травень 1987 р.: Уривок з «Вилучення трьох» опублікований у КРН.
  
  Червень 1987 р.: Опубліковано «Витяг трьох». НАЛ повідомляє про випуск «Стрілка» та «Вилучення трьох» у форматі трейд-сайз в кінці 1988 р., з подальшим виходом цих книг у форматі покетбук.
  
  Вересень 1987 р.: Доналд М. Грант розпродає останні примірники видання малотиражного. На вторинному ринку підписані примірники пропонуються за 500 доларів.
  
  Травень 1988 р.: НАЛ випускає аудіокнигу «Стрілок».
  
  Вересень 1988 р.: Видавництво «Плюс» випускає «Стрілка» у форматі трейд-сайз.
  
  Січень 1989 р.: НАЛ випускає аудіокнигу «Витяг трьох». Примірники видання малотиражного Доналда М. Гранту пропонуються за 75-100 доларів.
  
  Березень 1989 р.: Видавництво «Плюс» випускає «Витяг трьох» у форматі трейд-сайз. Кінг каже в КРН, що через два-три роки буде опублікована третя книга циклу.
  
  Червень 1989 р.: «Витяг трьох» у форматі покетбук займає п'яту сходинку у відповідному розділі бестселерів.
  
  Жовтень 1989 р.: Кінг починає писати «Безплідні землі».
  
  Січень 1990 р.: Кінг закінчує «Безплідні землі».
  
  Грудень 1990 р.: «Ведмідь», уривок з «Безплідних земель», публікується в ФиСФ.
  
  1991 р.: НАЛ випускає аудіокнигу «Безплідні землі».
  
  Серпень 1991 р.: Доналд М. Грант публікує «Безплідні землі».
  
  Січень 1992 р.: «Плюс» публікує «Безплідні землі» у форматі трейд-сайз.
  
  Квітень 1994 р.: Публікація «Безсоння».
  
  29 серпня 1994 р.: Кінг каже у телепрограмі «У прямому ефірі з Ларрі Кінгом», що закінчить цикл «Темна Вежа», випускаючи решта книги одну за іншою.
  
  Липень 1995 р.: Публікація «Троянди Марени».
  
  4 липня 1996 р.: Кінг починає писати «Чаклуна і кристала».
  
  Вересень 1996 р.: Одночасна публікація «Безнадії» і «Регуляторів».
  
  Жовтень 1996 р.: Кінг пише передмову для рекламної брошури «Чаклуна і кристала».
  
  Листопад 1996 р.: Рекламна брошура «Чаклуна і кристала» підготовлена якраз до Різдва, поширюється в комплекті з «Безнадії» і «Регуляторами». Кінг публікує свій знаменитий коментар на форумі alt.books.stephenking.
  
  Березень 1997 р.: Закінчена перша правка «Чаклуна і кристала». «Плюс» називає дату виходу книги.
  
  3 квітня 1997 р.: Доналд М. Грант отримує повністю виправлення рукопис «Чаклуна і кристала».
  
  9 серпня 1997 р.: Перші примірники відправляються замовникам.
  
  15 серпня 1997 р.: «Чаклун і кристал» з'являється на прилавках магазинів.
  
  20 вересня 1997 р.: «Чаклун і кристал» потрапляє в список бестселерів «Нью-Йорк таймі» у розділі «книги в палітурці». Перший випадок для малотиражних спеціалізованих видавництв.
  
  Жовтень/листопад 1997 р.: «Усе гранично» з'являється в ФиСФ.
  
  15 листопада 1997 р.: «Плюс» видає «Чаклуна і кристала» у форматі трейд-сайз.
  
  Осінь 1997 р.: Всі примірники «Чаклуна і кристала» видання Доналда М. Гранту продані.
  
  Вересень 1998 р.: Доналд М. Грант випускає «Стрілка» (третє видання), «Витяг трьох» (друге видання) та «Безплідні землі» (перше видання) подарунковим набором загалом футлярі.
  
  Жовтень 1998 р.: Повість «Смиренні сестри Элурии» опублікована у збірнику «Легенди».
  
  19 червня 1999 р.: Кінг ледь не гине під колесами мінівена під час прогулянки вздовж шосе неподалік від свого літнього будинку.
  
  Вересень 1999 р.: Опубліковані «Серця в Атлантиді».
  
  Липень 2001 р.: Кінг починає писати «Вовки Кал'ї».
  
  2! серпня 2001 р.: Пролог «Вовків Кал'ї відображається на сайті www.stephenking.com. Кінг оголошує про свої плани написати поспіль всі завершальні книги циклу. Передбачуваний час до публікації останньої — два роки.
  
  11 вересня 2001 р.: Кінг пише входить в «Вовки Кал'ї» історію батька Каллагэна про його подорожі по Америкам, боротьбі з вампірами і спробах втекти від нижчих людей.
  
  15 вересня 2001 р.: Публікація «Чорного дому».
  
  3 жовтня 2001 р.: День Стівена Кингав UMO. Кінг читає текст, написаний 11 вересня 2001 року.
  
  8 грудня 2001 р.: Кінг закінчує «Вовків Кал'ї» і оголошує назву книги і художника-ілюстратора (Берні Райтстон). Тут же сідає за ТБ-6, ще без назви.
  
  24 лютого 2002 р.: Кінг відвідує Френка Мюллера. Пише главу про зустріч Роланда і Едді з Кінгом.
  
  Березень 2002 р.: Грант починає роботу над «Вовками Кал'ї».
  
  24 березня 2004 р.: Кінг закінчує «Пісня Сюзанни».
  
  Квітень 2002 р.: Кінг оголошує, що ТБ-6 буде називатися «Пісня Сюзанни». Приймається за «Темну Вежу». Оголошується, хто буде ілюструвати «Пісня Сюзанни» і «Темну Вежу».
  
  Червень 2002 р.: Кінг інтерв'ює про себе книгах циклу «Темна Вежа» на своєму офіційному сайті. Він написав третину «Темної Вежі» і бере місяць відпочинку, щоб відновитися після того, як за рік написав 1900 сторінок.
  
  Вересень 2002 р.: названі приблизні дати публікації «Вовків Кал'ї», «Пісні Сюзанни» і «Темної Вежі».
  
  3 жовтня 2003 р.: Кінг закінчує чорновий варіант «Темної Вежі».
  
  26 січня 2003 р.: Кінг пише передмову до книги Робін Ферт «Темна Вежа Стівена Кінга: Алфавітний покажчик слів з цитатами».
  
  Лютий 2003 р.: «Історія Сірого Діка», уривок з «Вовків Кал'ї», публікується в збірнику «Гігантська скарбниця захоплюючих історій» видавництва Максуини, упорядник Майкл Шабон.
  
  13 лютого 2003 р.: Спільна прес-конференція видавництв «Вікінг», «Грант» і «Скрибнер», на якій називаються дати публікації книг епопеї.
  
  25 лютого 2003 р.: Кінг пояснює своє рішення переписати «Стрілка» для нового видання в палітурці.
  
  11 березня 2003 р.: Кінг закінчує правку «Вовків Кал'ї».
  
  28 травня 2003 р.: Кінг закінчує правку «Пісні Сюзанни».
  
  23 червня 2003 р.: Перші чотири томи епопеї виходять у видавництві «Вікінг» в палітурці і з новими передмовами. «Стрілець» переписаний і доповнений.
  
  24 червня 2003 р.: Перші чотири томи епопеї «Темна Вежа» виходять у форматі трейд-сайз у видавництві «Плюс».
  
  Липень 2003 р.: публікується перший том «Алфавітного покажчика» Робін Ферт.
  
  3 липня 2003 р.: «Грант» починає приймати замовлення на «Вовків Кал'ї».
  
  4 листопада 2003 р.: «Грант» і «Скрибнер» публікують «Вовків Кал'ї».
  
  8 червня 2004 р.: «Грант» і «Скрибнер» публікують «Пісня Сюзанни».
  
  Вересень 2004 р.: Опубліковано другий том «Алфавітного покажчика» Робін Ферт.
  
  21 вересня 2004 р.: «Грант» і «Скрибнер» публікують «Темну Вежу».
  
  Січень 2005 р.: «Вовки Кал'ї» виходять у форматі трейд-сайз.
  
  Квітень 2005 р.: «Пісня Сюзанни» виходить у форматі трейд-сайз.
  
  Липень 2005 р.: «Темна Вежа» виходить у форматі трейд-сайз.
  
  ДОДАТОК 2
  
  Час подій (вигаданих)
  
  
  
  Частина 1:Серединний світ
  
  (ТБ-1) Одинадцятирічний Роланд підслуховує, що Хакс збирається допомогти Добрій Людині.
  
  (ТБ-1) Чотирнадцятирічний Роланд бачить Мартена зі своєю матір'ю, проходить випробування на право зватися стрільцем і перший раз спить з жінкою.
  
  (ТБ-4) + 1 день. Батько відправляє Роланда на схід, виводячи з-під удару Мартена.
  
  (ТБ-4) + 1 місяць. Роланд зустрічає Сюзан Дельгадо в Меджисе.
  
  (ТБ-4) + 1 день. Роланд, Ален і Катберт представляються шерифу Евері.
  
  (ТБ-4) + 1 день. Урочистий прийом в будинку Торіна, мера Хембрі. Сутичка з Великими мисливцями за трунами в салуні «Притулок подорожніх».
  
  (ТБ-4) + 1 тиждень. Роланд через Шими посилає Сюзан записку з вибаченнями.
  
  (ТБ-4) + 1 день. Сюзан відмовляє Роланду у зустрічі.
  
  (ТБ-4) + 2 тижні. Сюзан і Корделія сваряться. Сюзан зустрічається з «Уїллом Диаборном». Рой Дипейп дізнається в Ритзи про те, хто такі «молокососи».
  
  (ТБ-4) + 3 дні. Роланд, Ален і Катберт обстежують червоточину.
  
  (ТБ-4) + 4 дні. Торін посилає Сюзан другу кінь. Ален передає Сюзан записку від Уїлла.
  
  (ТБ-4) + 1 день. Сюзан посилає Уїллу пакетик з насінням і записку, в якій говорить, що зустрінеться з ним під час сходу місяця.
  
  (ТБ-4) + 2 тижні. Сюзан і Роланд признаються один одному в любові і займаються нею.
  
  (ТБ-4) + 5 тижнів. Роланд і Сюзан люблять один одного душею і тілом.
  
  (ТБ-4) + 3 дні. Молокососи Альянсу оголошують про свій намір порахувати коней.
  
  (ТБ-4) + 7 днів. Тиждень поганої погоди. Корделія ділиться з Элдредом Джонасом своїми підозрами щодо Сюзан. Елдред знаходить в СИТГО грачиный череп, втрачений Катбертом.
  
  (ТБ-4) + 1 день. Елдред Джонас приїжджає на ранчо «Смуга До» з банкою фарби. Катберт б'є Роланда.
  
  (ТБ-4) + 1 день. Роланд та його ка-тет приїжджають до Риа, вже як стрілки.
  
  (ТБ-4) + 3 дні. Сюзан зустрічається з ка-тетом.
  
  (ТБ-4) + 2 дні. Сюзан і Шими відвозять феєрверки на ранчо «Смуга До». Алан і Катберт викопують канавки і засипають їх порохом.
  
  (ТБ-4) + 2 дні. Сюзан дізнається, що хтось вирвав кілька сторінок з гросбуха її батька, лається з Корделією і назавжди покидає свій будинок.
  
  (ТБ-4) + 1 день. Роланд говорить Сюзан, що їй потрібно робити, якщо він загине. Вони в останній раз займаються любов'ю.
  
  (ТБ-4) + 1 день. Великі мисливці за трунами вбивають мера Торіна і Реймера, канцлера Меджиса. Роланда та його ка-тет заарештовують. Сюзанна і Шими звільняють Роланда, Альона і Катберта.
  
  (ТБ-4) + 1 день. День свята Жнив. Вибухи на СИТГО. Роланд і Сюзанна розлучаються. Джонас захоплює Сюзан. Шими і Олів Торін звільняють її. Роланд та його ка-тет знищують загін Великих мисливців за трунами. Роланд подорожує всередині кулі Чаклунський веселки. Битва біля каньйону Блискавки. Сюзанну спалюють на вогнищі.
  
  (ТБ-4) + 1 день. Стрілки їдуть до Іль-Боске, в західній частині Меджиса.
  
  (ТБ-4) + 1 місяць (прибл.) Роланд, Ален і Катберт повертаються в Гилеад.
  
  (ТБ-4) + 3 дні. Бенкет в честь їх повернення. Роланд знову подорожує в кулі Чаклунський веселки.
  
  (ТБ-4) + 3 дні. Роланд вбиває матір.
  
  (ТБ-4) + 2 роки. Падіння Гилеада. Катберт, Ален і Джеймі гинуть. Гине і батько Роланда.
  
  
  
  (ССЭ) Роланд зустрічається зі смиренними сестрами Элурии.
  
  
  
  (ТБ-1) Людина в чорному оживляє Норта.
  
  (ТБ-1) Роланд купує мула в Прайстауне.
  
  (ТБ-1) Роланд прибуває в Талл.
  
  (ТБ-1) + 7 днів. Роланд вбиває все населення Талла.
  
  (ТБ-1) + 1 день. Роланд залишає Талл.
  
  (ТБ-1) + 20 днів. Роланд зустрічає Брауна і Золтана.
  
  (ТБ-1) + 1 день. Роланд їде від Брауна.
  
  (ТБ-1) + 15 днів. Людина в чорному пішов у пустелю, і стрілець рушив слідом.
  
  (ТБ-1) + 1 день. Роланд знаходить Джейка на дорожньої станції.
  
  (ТБ-1) + 1 день. Роланд і Джейк залишають дорожню станцію. (ТБ-5) Батько Каллагэн з'являється в Серединному світі.
  
  (ТБ-1) + Здня. Роланд думає, що бачить світ іншого багаття.
  
  (ТБ-1) + 1 день. Роланд розповідає історію Хакса.
  
  (ТБ-1) + 2 дні. Роланд і Джейк вперше бачать людину в чорному.
  
  (ТБ-1) + 1 день. Вони продовжують поглиблюватися в передгір'я.
  
  (ТБ-1) + 1 день. Джейк і Роланд відпочивають.
  
  (ТБ-1) + 1 день. Вони наштовхуються на оракула. Роланд дізнається про значимість числа три.
  
  (ТБ-1) + 1 день. Ще день шляху для Джейка і Роланда.
  
  (ТБ-1) + 1 день. Роланд Джейка розповідає про Новий Ханаані та Гилеаде.
  
  (ТБ-1) + 1 день. Вони піднімаються все вище в гори.
  
  (ТБ-1) + 1 день. Роланд знаходить слід людини в чорному.
  
  (ТБ-1) + 7 днів. Роланд і Джейк говорять з людиною в чорному.
  
  (ТБ-1) + 1 день. Роланд і Джейк спускаються під землю.
  
  (ТБ-1) + 3 дні. Вони знаходять залізничні колії.
  
  (ТБ-1) + 4 дні. В темряві вони знаходять дрезину з ручним приводом.
  
  (ТБ-1) +? Роланд Джейка розповідає про те, як витримав випробування на право зватися стрільцем.
  
  (ТБ-1) + 1 день. Роланд і Джейк стикаються з повільними мутантами.
  
  (ТБ-1) + 1 день. День проходить без пригод.
  
  (ТБ-1) + 1 день. Вони потрапляють на пересадочний вузол.
  
  (ТБ-1) + 3 дні. Роланд дозволяє Джейку впасти в прірву з естакади.
  
  (ТБ-1) + 1 день. Довга ніч розмови з людиною в чорному.
  
  (ТБ-1) + 10 Років? Роланд виходить на берег Західного моря.
  
  
  
  (ТБ-2) Сім годин. Роланд проти омароподобных чудовиськ.
  
  (ТБ-2) + 1 день. Роланд чистить револьвери.
  
  (ТБ-2) + 1 день. Перша двері — «В'язень». Ласкаво просимо, Едді Дін.
  
  (ТБ-2) + 1 тиждень. Роланд бореться з інфекцією за допомогою «кефлекса».
  
  (ТБ-2) + 1 день. Едді тягне Роланда на волокуше.
  
  (ТБ-2) + 3 дні. Вони все далі просуваються по березі на північ. Едді каже про Генрі.
  
  (ТБ-2) + 1 день. Друга двері — «Пані Тіней» — Одетта Голмс входить у двері.
  
  (ТБ-2) + 1 день. Детта Волкер в Серединному світі.
  
  (ТБ-2) + 1 день. Тріо рухається на північ.
  
  (ТБ-2) + 1 день. Детта будить чоловіків криками. Вони проходять три милі.
  
  (ТБ-2) + 1 день. Повертається Одетта. Едді і Одетта бачать третю двері, займаються любов'ю.
  
  (ТБ-2) + 1 день. Третя двері: Толкач.
  
  (ТБ-2) + 1 день. Едді повертається за Роландом.
  
  (ТБ-2) + 1 день. Едді веде Роланда вздовж берега. Роланд зустрічає Джека Морта. Народження Сюзанни Дін.
  
  (ТБ-2) + 6 днів. Всі одужують.
  
  
  
  (ТБ-3) + 2 місяця або трохи більше. Роланд і Сюзанна знищують Шардика/Світу.
  
  (ТБ-3) + 1 день. Сон Едді. Стрілки йдуть по сліду Шардика до його лігва.
  
  (ТБ-3) + 1 день. Лігво Шардика. Стежка Променя.
  
  (ТБ-3) + 1 день. Едді знову сниться сон. Роланда мучить кошмар, він віддає свої револьвери.
  
  (ТБ-3) + 8 днів. Джейк передає Едді послання щодо ключа.
  
  (ТБ-3) + 1 день. Джейк повертається в Серединний світ. Сюзанну мучить демон.
  
  (ТБ-3) + 4 дні. До ка-тету приєднується Ыш.
  
  (ТБ-3) + 1 день. Ка-тет зустрічається з тітонькою Талитой в Річковому Перехресті.
  
  (ТБ-3) + 3 дні. Впав літак.
  
  (ТБ-3) + 3 дні. Бджоли-мутанти і отруєний мед.
  
  (ТБ-3) + 1 день. Ка-тет чує доносящуюся з Луда стрілянину.
  
  (ТБ-3) + 1 день. Перехід через річку Сенд. Гашер, Тік-Так, Блейн Моно.
  
  
  
  (ТБ-4) В той же день, Блейн Моно і Топіка.
  
  (ТБ-4) + 1 день. Ка-тет виходить на автостраду.
  
  (ТБ-4) + 1 день. Едді сниться сон. Далеко вони бачать Смарагдовий палац.
  
  (ТБ-4) + 1 день. Роланд розповідає свою історію.
  
  (ТБ-4) + 1 день? У Смарагдовому палаці.
  
  (ТБ-4) +? Після подорожі всередині кулі Чаклунський веселки. Час знову зісковзнула, тільки ніхто не знає, на скільки.
  
  
  
  (ТБ-5) + 7 тижнів. У Кальє Брін Стерджис закінчується Повна або Широка Земля (літо). Енді приносить звістку про швидкий прихід Волков. Джейк знаходить здобні кулі і зауважує, що за ними стежать. Джейк і Едді допомогою Стрибка потрапляють в Нью-Йорк Джейка. Міа відправляється на пошуки їжі.
  
  (ТБ-5) + 1 день. Ка-тет радиться про Стрибку. З'являються батько Каллагэн і інші представники Кал'ї.
  
  (ТБ-5) + 1 день. Ще одне тодэшное подорож в Нью-Йорк.
  
  (ТБ-5) + 1 день. Приїзд в Калью Брін Стерджис. Спів і танці в павільйоні.
  
  (ТБ-5) + 1 день. Батько Каллагэн розповідає першу частину своєї історії. Показує Роланду Чорний Тринадцятий. Історія Сірого Діка. Орисы. Дід Тіана Джеффордса розповідає про вбивство Вовка.
  
  (ТБ-5) + 1 день. Міа знову полює за їжею, Джейк стежить за нею. Батько Каллагэн розповідає частину своєї історії. Сюзанна говорить іншим, що вона, можливо, вагітна.
  
  (ТБ-5) + 1 день. Завершення знайомства з Кальей Брін Стерджис і початок активної підготовки до бою. Роланд сповідається Каллагэну.
  
  (ТБ-5) + 5 днів. Роланд і інші базікають про різне з жителями Кал'ї.
  
  (ТБ-5) + 2 дні. Сюзанна демонструє свою майстерність у метанні оріс.
  
  (ТБ-5) + 2 дні. Змагання Сестер Орисы.
  
  (ТБ-5) + 1 день. Едді відправляється в Нью-Йорк і переконує Келвіна Тауера виїхати з міста. Джейк переправляється через Уайе і бачить Енді і Бена Слайтмана-старшого в «Догане».
  
  (ТБ-5) + 1 день. Джейк розповідає про Слайтмане і Енді. Батько Каллагэн відправляється в Нью-Йорк за поштовим індексом. Дізнається, який у Нью-Йорку день.
  
  (ТБ-5) + 4 дні. Загальноміські збори.
  
  (ТБ-5) + 1 день. Батько Каллагэн відправляється в Мен. Едді ледь не стрибає з обриву.
  
  (ТБ-5) + 1 день. У Сюзанни сутички і провал в пам'яті на три години.
  
  (ТБ-5) + 1 день. Едді і Тіан Джеффордс повідомляють Енді неправдиві відомості щодо наявності у стрільців потужного зброї.
  
  (ТБ-5) + 2 дні. Напередодні битви з Вовками. Енді виведений з гри. Жителі Кал'ї провозять дітей у місто. Великий бенкет.
  
  (ТБ-5) + 1 день. День битви на Східній дорозі. Міа/Сюзанна тікає через Ненайденную двері. Ка-тет знаходить «Жереб».
  
  (ТБ-6). Той же день. Роланд запитує Хенчека про можливості відкрити двері. До Кал'ї доносяться відзвуки лучетрясения.
  
  (ТБ-6) + 1 день. Хенчек і Менні відкривають двері. Каллагэн, Джейк і Ыш відправляються в Нью-Йорк, слідом за Сюзанною, Роланд і Едді — в штат Мен.
  
  (ТБ-7). Той же день. Спочатку Джейк і Ыш, потім Роланд і Едді потрапляють в Федик через двері, в яку впирається тунель, що починається під «Діксі-Пінг» в Нью-Йорку 1999 р. Народження Мордреда і смерть Міа. Возз'єднання ка-тету.
  
  (ТБ-7) + 1 день. Перехід в Тандерклеп. Смерть Уолтера о Діма. Зустріч ка-тету з Тедом, Дінки і Шими. Підготовка штурму. Ка-шумі. Плівки Теда.
  
  (ТБ-7) + 1 день. Атака на Алгул Сьєнто. Едді гине. Скажіть, яке горе!
  
  (ТБ-7) + 1 день. Роланд, Джейк і Ыш з допомогою Шими і Руйнівників відправляються в Іст-Стоунэм, штат Мен.
  
  (ТБ-7) + 2 дні. Роланд повертається в Федик, куди на поїзді вже приїхала Сюзанна. Вони проводять ніч в Федике.
  
  (ТБ-7) + 1 день. Тунель під Федиком. З-під замку Дискордия — в Погані землі.
  
  (ТБ-7) + тижня. Похід через Погані землі. Стежка виводить Роланда, Сюзанну і Ыша до першого будинку на цій стороні замку Дискордия.
  
  (ТБ-7) + 3 дні. Вони знову йдуть ночами.
  
  (ТБ-7) + 1 день. Вони добираються до містечка біля замку Червоного Короля.
  
  (ТБ-7) + 1 день. Замок. Фимало, Файмало і Фумало.
  
  (ТБ-7) + 3 дні. Полювання на оленів. Зняття шкур.
  
  (ТБ-7) + 1 день. Обробка шкур.
  
  (ТБ-7) + 1 день. Дублення шкур.
  
  (ТБ-7) + 1 день. Пошиття одягу.
  
  (ТБ-7) + 3 тижні. Роланд, Сюзанна і Ыш виходять з лісів. Джо Коллінз.
  
  (ТБ-7) + 3 дні. Роланд, Сюзанна, Ыш і Патрік Дэнвилл перечікують буран в сараї біля будинку Дандело.
  
  (ТБ-7) + 2 дні. Заїка Білл привозить їх до Федеральних аванпосту 19.
  
  (ТБ-7) + 1 день. Стадо бізонів.
  
  (ТБ-7) + 1 день. Сюзанна шукає Ненайденную двері.
  
  (ТБ-7) + 1 день. Патрік малює Ненайденную двері. Сюзанна проходить через неї. Перша троянда.
  
  (ТБ-7) + 1 день. Напад Мордреда. Смерть Ыша. Смерть Мордреда. Темна Вежа.
  
  (ТБ-7) + 1 день. Патрік відправляється в зворотний шлях, до Федеральним аванпосту 19.
  
  
  
  Частина 2: Ключовий світ
  
  19 березня 1846 р.: Далекий предок Келвіна Тауера пише заповіт.
  
  21 вересня 1859 р.: Пек виривається з Китайської шахти.
  
  1898 р.: В Мілфорді, штат Коннектикут, з'являється на світ Тед Бротигэн.
  
  1916 р.: Тед Бротигэн намагається потрапити в армію, як телепат, але замість цього надходить в Гарвард.
  
  1936 р.: Клаудія-і-Інесс Бахман пише «Чарлі Чу-Чу» (рік 19).
  
  1938 р.: Берил Еванс пише «Чарлі Чу-Чу».
  
  1938 р.: Народження Одетти Голмс.
  
  1943 р.: Бенджамін Слайтман-молодший публікує «Доган/ Хоган».
  
  Жовтень 1946 р.: Сюзанна показує Міа свою матір.
  
  1947 р.: Народження Стівена Кінга.
  
  Серпень 1948 р.: вихор сніжинок з морозива в Західному Мені.
  
  Вересень 1955 р.: Тед Бротигэн відгукується на оголошення про прийом на роботу.
  
  31 жовтня 1955 р.: Тед Бротигэн стає Руйнівником.
  
  1956 р.: Народження Генрі Діна.
  
  1957 р.: Одетта бере участь у боротьбі за громадянські права.
  
  1957 р.: Батько Каллагэн закінчує семінарію в Бостоні, отримує парафію у Лоуеллі, штат Массачусетс.
  
  Липень 1959 р.: Снігопад у Західному Мені.
  
  19 серпня 1959 р.: Одетта Голмс втрачає обидві ноги по коліна і її розум роздвоюється.
  
  Жовтень 1959 р.: У Дена Холмса перший інфаркт.
  
  26 квітня 1960 р.: Тед Бротигэн біжить з Девар-Тоі в Коннектикут.
  
  1962 р.: Батько Одетти помирає, залишаючи їй мільйони в довірчому фонді, якими вона зможе розпоряджатися після того, як їй виповниться двадцять п'ять років.
  
  Літо 1963 р.: Одетта зникає на три тижні. Повертається з синцем на щоці.
  
  22 листопада 1963 р.: Вбивство Джона Кеннеді.
  
  1964 р.: Батько Каллагэн просить перевести його з Лоуелла, штат Массачусетс, в Споффорд, штат Огайо.
  
  Лютий 1964 р.: Народжується Едді Дін.
  
  21 лютого 1964 р.: Одетта їде в Оксфорд, штат Міссісіпі.
  
  19 червня 1964 р.: У штаті Міссісіпі пропадають троє добровольців, які реєструють виборців.
  
  19 липня 1964 р.: Одетта в мотелі «Синя місяць» в Оксфорді. Співає разом з іншими «бідної Дівчини життя сповнена печалі».
  
  20 липня 1964 р.: Одетта потрапляє у в'язницю Оксфорда.
  
  5 серпня 1964 р.: Тіла трьох добровольців, які реєстрували виборців, знаходять в штаті Міссісіпі.
  
  1965 р.: Боббі Гарфілд отримує від Теда Бротигэна лист. Конверт набитий пелюстками троянд.
  
  1966 р.: Народження Джейка Чеймберза. П'яний водій вбиває сестру Едді Діна.
  
  1969 р.: Каллагэна переводять в Салемс-Лот, штат Мен.
  
  1970 р.: Пол Прентісс йде з в'язниці в Аттиці і стає директором «Синіх небес».
  
  Січень 1971 р.: Торнадо в Західному Мені.
  
  1974 р.: Каллагэн бореться з вампірами в Салемс-Лоті.
  
  Березень 1975 р.: Вампір третього типу кусає Люпа Дельгадо.
  
  Квітень 1975 р.: Каллагэн вбиває свого першого вампіра.
  
  Жовтень 1975 р.: Каллагэн тікає з Салемс-Лота в Нью-Йорк. Працює в нічліжці «Будинок».
  
  Грудень 1975 р.: Каллагэн бачить першого вампіра в Нью-Йорку.
  
  Травень 1976 р.: Люп захворює на Снід і вмирає. Каллагэн йде з нічліжки.
  
  Літо 1976 р.: Каллагэн бродяжить, перебивається випадковими заробітками, п'є і вбиває вампірів.
  
  15 липня 1976 р.: Келвін Тауер підписує угоду, згідно з якою зобов'язується протягом року не продавати пустир на розі Сорок шостий вулиці і Другою авеню, за що отримує сто тисяч доларів від Енріко Балазара.
  
  Серпень 1976 р.: Каллагэн вбив вже шістьох вампірів. Його переслідують нижчі люди. Він вирішує покинути Нью-Йорк. Переходить річку і потрапляє в іншу Америку.
  
  9 травня 1977 р.: Джейк вмирає, Джек Морт штовхнув його під колеса автомобіля.
  
  9 травня 1977 р.: Джейк не вмирає, бо Джека Морта не вдається штовхнути його під колеса автомобіля.
  
  31 травня 1977 р.: У Джейка зовсім погано з головою. Він зустрічає Келвіна Тауера, купує збірник загадок і дитячу книжку «Чарлі Чу-Чу». Забрідає на пустир, знаходить ключ і бачить троянду. Джейк, Едді і Ыш повертаються в цей день допомогою Стрибка, коли засипають неподалік від Кал'ї.
  
  1 червня 1977 р.: Джейк бере пістолет батька, зустрічає юного Едді Діна в Кооп-Сіті (Бруклін) і відкриває двері в Серединний світ.
  
  2 червня 1977 р.: Ка-тет допомогою стрибка потрапляє в Нью-Йорк, де час йде швидше.
  
  23 червня 1977 р.: Едді через двері проходить в Нью-Йорк і домовляється з Келвіном Тауером про продаж ділянки.
  
  24 червня 1977 р.: Каллагэн через двері проходить в Нью-Йорк, щоб дізнатися поштовий індекс, а по ньому — місце, куди вирушили Тауер і Дипно.
  
  26 червня 1977 р.: Каллагэн через двері проходить в публічну бібліотеку Нью-Йорка і краде книгу «Дороги Нової Англії».
  
  27 червня 1977 р.: Каллагэн через двері проходить в Іст-Стоунэм, штат Мен.
  
  9 липня 1977 р.: Едді і Роланд через двері проходять в Іст-Стоунэм. Потрапляють в засідку. Зустрічають Джона Каллема, підписують договір купівлі-продажу з Тауером і зустрічаються з Кінгом. Зустрічаються з Каллемом на Тэтлбек-лейн, посилають його в Нью-Йорк, самі відправляються в Нью-Йорк 1999 р., до дверей, що веде в Федик. До неї підводить тунель, який починається під «Діксі-Піг».
  
  12 липня 1977 р.: Стівен Кінг приходить до висновку, що Роланду необхідні попутники.
  
  15 липня 1977 р.: Припиняється термін дії договору Келвіна Тауера і Енріко Балазара.
  
  19 липня 1977 р.: Стівен Кінг дивиться «Зоряні війни». Вирішує опублікувати п'ять голів «Стрілка» в «ФиСФ».
  
  9 серпня 1978 р.: Кірбі Макколі продає першу главу «Стрілка» в «ФиСФ».
  
  9 вересня 1978 р.: Виходить номер «ФиСФ» з «Стрільцем».
  
  1979 р.: Стівен Кінг купує будинок «Кара-Реготуха» на Тэтлбек-лейн.
  
  29 жовтня 1979 р.: «ФиСФ» приймає до публікації «Дорожню станцію». Кінг живе в Оррингтоне, вдохновившем його на «Цвинтар домашніх тварин».
  
  19 червня 1980 р.: Дон Грант пропонує випустити малотиражне видання «Стрілка».
  
  Весна 1981 р.: Каллагэн прибуваєте Каліфорнії після п'яти років мандрів по Америках.
  
  19 травня 1981 р.: На Каллагэна нападають Брати Гітлери. Встигають вирізати хрест у нього на лобі. Каллагэна рятують Тауер і Ерон Дипно.
  
  25 травня 1981 р.: Каллагэна виписують з лікарні.
  
  31 травня 1981 р.: Братів Гітлерів знаходять застреленими.
  
  Лютий 1982 р.: В тюремній камері Топіки Каллагэн розуміє, що досяг дна. Дає собі слово протягом року кинути пити.
  
  27 червня 1982 р.: Кінг приймає рішення додати «Стрілка» у список опублікованих книг автора, який повинен з'явитися в підготовлюваний до публікації романі «Кладовище домашніх тварин».
  
  Грудень 1983 р.: «Сомбра корпорейшн» запрошує батька Каллагэна для вручення гранту.
  
  21 лютого 1984 р.: Публікація «Кладовище домашніх тварин» викликає шквал листів з питанням: «Де купити „Стрілка“?» Оуену Кінгу виповнилося сім років.
  
  14 серпня 1984 р.: НАЛ і агент Кінга переконують його дозволити випуск масового видання «Стрілка» у форматі трейд-сайз. Кінг відмовляється. Продовжує роботу над «Воно».
  
  18 листопада 1984 р.: Кінг, щоб вирішити сюжетні проблеми «Воно», використовує ідею: світ спочиває на панцирі черепахи.
  
  10 червня 1986 р.: Кінг подумує про те, щоб повернутися до «Темної Вежі».
  
  13 червня 1986 р.: Кінгу сниться Роланд, який каже, що починати потрібно з омароподобных чудовиськ.
  
  15 червня 1986 р.: Кінг починає писати «Витяг трьох».
  
  24 червня 1986 р.: Супергрипп, названий «Капітан Тріпс», знищує практично все населення тієї реальності, в яку потрапляє ка-тет в Топіку.
  
  16 липня 1986 р.: Кінг написав триста сторінок «Вилучення трьох».
  
  1986 р.: Генрі і Едді урочисто клянуться, що ніколи не сядуть на героїнову голку.
  
  19 вересня 1986 р.: Кінг закінчує «Витяг трьох» за два дні до свого дня народження.
  
  Осінь 1986 р.: Едді перетинає Землю легких наркотиків і входить в Королівство дійсно поганих звичок.
  
  1987 р.: Едді контрабандно перевозить наркотики. Роланд і Едді вбивають Балазара і Андолини.
  
  19 червня 1987 р.: Кінг отримує від Гранту примірник «Витягу трьох». Погоджується на випуск НАЛ двох перших книг епопеї масовим тиражем у форматі трейд-сайз.
  
  5 серпня 1987 р.: Весілля Еда і Елен Дипно.
  
  19 жовтня 1987 р.: Кінг починає боротися з алкогольною залежністю.
  
  Грудень 1987 р.: Сюзанна повертається в Нью-Йорк і зустрічається з Едді і Джейком Торенами в Центральному парку.
  
  1988 р.: «Тет корпорейшн» влаштовує підпал комплексу «Сомбра корпорейшн» в Нью-Делі.
  
  12 квітня 1988 р.: Стаття про приходять якимось чином потрапляє в щоденник Кінга.
  
  19 червня 1989 р.: Кінг вже рік не п'є.
  
  12 липня 1989 р.: Кінг читає роман «Шардик» Річарда Адамса.
  
  1989 р.: Джона Каллема вбивають нижчі люди.
  
  21 вересня 1989 р.: Кінг отримує троянди на свій день народження. Гіпнотизує себе, готується повернутися до «Темної Вежі».
  
  7 жовтня 1989 р.: Кінг починає писати «Пустки».
  
  9 жовтня 1989 р.: Кінг вирішує змінити назву роману «Безплідні землі».
  
  9 січня 1990 р.: Кінг закінчує «Безплідні землі».
  
  1990 р.: Келвін Тауер вмирає від інфаркту.
  
  27 листопада 1991 р.: Кінг починає отримувати листи читачів, незадоволених кінцівкою «Безплідних земель».
  
  1992 р.: Ерон Дипно помирає від раку.
  
  23 березня 1992 р.: Кінг отримує лист від бабусі, хворий на рак, яка просить повідомити, чим закінчується епопея «Темна Вежа».
  
  Липень 1992 р.: Ед Дипно готує удар; Ральф Робертс дізнається про існування Червоного Короля.
  
  22 вересня 1992 р.: весь тираж «Безплідних земель», випущений видавництвом «Грант», продан.
  
  Квітень 1993 р.: У Ральфа Робертса починається безсоння.
  
  1993 р.: Народження Тая Маршалла.
  
  2 січня 1994 р.: Ральф одружиться на Луїзі Чесс.
  
  9 липня 1994 р.: Водій тисне на смерть Чіпа Маккосленда, який йшов вздовж шосе 7 в Західному Мені.
  
  1994 р.: Тассенбаумы купують будинок Джона Каллема в Західному Мені.
  
  1994 р.: Ресторан «Чав-Чав» стає кафе «У Денніса».
  
  Липень 1995 р.: Пек, можливо, гине в Безнадії, штат Невада.
  
  19 червня 1995 р.: Кінг відчуває, що знову подув вітер.
  
  19 липня 1995 р.: Кінг написав перші двісті сторінок «Чаклуна і кристала».
  
  2 вересня 1995 р.: Кінг дивиться «Сім самураїв» і знаходить основну ідею цієї книги.
  
  19 жовтня 1995 р.: Кінг закінчує «Чаклуна і кристала».
  
  Середина 1990-х рр.: Каллагэн допомогою стрибка потрапляє в Мексику на похорон Бена Мейерса.
  
  1997 р.: Мозес Карвер залишає посаду президента «Тет корпорейшн».
  
  19 серпня 1999 р.: Кінг отримує перші примірники «Чаклуна і кристала».
  
  Літо 1997 р.: Кінг знає історію «Вовків Кал'ї», але у нього занадто багато іншої роботи. Так що він сідає за «Серця в Атлантиді».
  
  6 липня 1998 р.: Кінг працює над «Серцями в Атлантиді», і бачить, що «Темна Вежа» — його uber-історія. Він думає про те, щоб зменшити темп або взагалі перестати публікувати нові книги після того, як в «Темній Вежі» буде поставлена остання крапка.
  
  Серпень 1998 р.: Ральф Робертс помирає в Деррі.
  
  7 серпня 1998 р.: Кінг чує про приходять.
  
  2 січня 1999 р.: Кінгу сниться 19 червня 1999 р. О, Дискордия.
  
  1 червня 1999 р.: Міа через двері потрапляє з Кал'ї в Нью-Йорк. Джейк і Каллагэн ховають Чорний Тринадцятий в клітинку камери довготривалого зберігання під Вежами Всесвітнього торгового центру. Героїчна смерть батька Каллагэна. Джейку і Ышу з боєм вдається дістатися до дверей «Нью-Йорк — Федик» і залишити Ключовий земний світ.
  
  12 червня 1999 р.: Кінги повертаються в літній дім біля озера. Мордред вбиває Рендалла Флегга/Уолтера о Діма.
  
  17 червня 1999 р.: Кінг говорить про те, що хоче взятися за сценарії серіалів «Особняк „Червона троянда“» і «Королівський госпіталь».
  
  19 червня 1999 р.: Роланд, Джейк і Ыш, прибувши в Іст-Стоунэм з «Синіх небес», де вбили Едді (18 червня 1999 р. за часом Ключового земного світу), зустрічають Айрін Тассенбаум. Кінг потрапляє в аварію. Джейк жертвує собою, щоб врятувати письменника. Похорон Джейка. Роланд, Айрін Тассенбаум і Ыш їдуть в Нью-Йорк.
  
  20 червня 1999 р.: Айрін і Роланд зупиняються в мотелі в Харвиче, штат Коннектикут.
  
  21 червня 1999 р.: Роланд востаннє прибуває в Нью-Йорк.
  
  Літо 1999 р.: Боббі Гарфілд отримує лист від Теда Бротигэна.
  
  11 вересня 2001 р.: «Чорний Тринадцятий» руйнується під уламками Всесвітнього торгового центру.
  
  Серпень 2002 р.: Стівен Кінг пише про зустріч Роланда і Сюзани в Федике.
  
  21 серпня 2003 р.: Поставлено останню крапку в епопеї «Темна Вежа».
  
  
  
  ДОДАТОК 3
  
  Глосарій Серединного світу
  
  Кінг каже, що в «Темній Вежі» його редактор просив змінити вигадані ним слова, якщо вони виглядали надто дивними. Однак за ті довгі роки, поки писалася епопея, Кінгу вдалося протягнути кілька слів повз пильне око редактора. Нижче наведено перелік цих слів і виразів, зазвичай взятих з Високого Стилю та належать до далекого минулого. Але деякі повсюдно використовуються в Серединному світі.
  
  
  
  Авен кел (aven kal) — неймовірно величезна приливна хвиля, що біжить уздовж Променя. Іноді стає ураганом або цунамі, забирає людей разом з собою. Показує, що сам Промінь хоче говорити з цими людьми, які повинні його слухати. Творча сила Кінга, що стала реальністю.
  
  Ан-так (An-tak) — Велика Комбінація. Енергетична установка Червоного Короля, що приводиться в дію дітьми. Роланд знає її, як Кузню Короля. Її енергія йде на поширення зла в міріади всесвітів.
  
  Ан-тет (an-tet) — стан людини, який слідує за своїм діном.
  
  Вага'-Ка Ган (Ves'-Ka Gan) — Пісня Черепахи. Іноді стає Піснею Сюзанни. Можливо, аналог Голоси Черепахи в «Воно», який звертається до персонажів, коли приходить пора діяти.
  
  [603]Ган (Gan) — згідно вигаданому Стівену Кінгу, творча сила в індуїстській міфології. Ган — все, що не є Дискордия, сила занадто велика, щоб зватися Богом. Ган піднявся з порожнечі (Прима) і дав народження всесвіту через свій пупок. Потім доторкнувся до неї пальцем і привів в обертання, так народилося час. Ган відповідальний за творчу силу Кінга. Вежа і є Ган.
  
  Грэф (graf) — яблучний самогон.
  
  Дан-дін (dan-dinh) — передбачає домовленість між тим, хто ан-дін, і його діном. Коли особиста проблема представляється дан-дін, член ка-тету відкриває своє серце лідеру і погоджується робити, як зазначає лідер. Ця традиція існувала і до Артура Эльдского.
  
  Дан-теті (dan-tete) — маленький рятівник. Джон Каллем — маленький рятівник для Роланда і Едді.
  
  Даш-дін (dash-dinh) — релігійний лідер.
  
  Девар-Тои (Devar-Toi) — в'язниця, в якій містилися Руйнівники. Відома так само, як Алгул Сьєнто, або «Сині небеса».
  
  Справах (delah) — велика кількість, багато.
  
  Дін (dinh) — лідер ка-тету. Також означає «король» і «батько». Останнє значення пов'язує Мордреда з легендами про Артура і Шарлемані, чиї діти народилися в результаті інцесту. Роланд — дін Сюзанни, тобто формально її батько. Уолтер о ' Дім бачить в Мордреде свого нового діна.
  
  Дін-тах (dinh-tah) — геєна вогненна. Хаос.
  
  Дискордия (Discordia) — великий хаос. Все, що залишиться після падіння Башти.
  
  Ка (ка) — сила долі і призначення. Коли хтось не знає, що робити в ситуації, він віддає себе в руки ка.
  
  Кавен (kaven) — збереження магії.
  
  Каї-маі (kai-mai) — один ка, той, хто виконує волю ка, як батько Каллагэн, коли переніс Чорний Тринадцятий з дорожньої станції в Калью.
  
  Ка-маі (ka-mai) — дурень ка, Роланд так називає Едді. Міа каже, що це той, кому дали надію, але не вибір.
  
  Ка-мі (ka-me) — той, хто чинить мудро.
  
  Каммала (commala) — відноситься до рису і пов'язаними з ним святами. Також танець та фестиваль родючості. І взагалі, слово, що має безліч значень. Детальніше у «Вовків Кал'ї».
  
  Каммен (kammen) — колокольца, що супроводжують Стрибок (тодэш).
  
  Кан-калах (can-calah) — ангели.
  
  Кан-калих (can-calyh) — Темна Вежа, зал повернення.
  
  Кан'-Ка Ноу Рей (Can'-Ka No Rey) — Червона дорога, що веде до Темної Вежі.
  
  Кан Стік-теті (Can Steek-Tete) — Маленька голка. Звужена догори гора в Тандерклепе.
  
  Кан там (can tarn) — маленькі доктора, чорні жуки, які завжди поруч з вампірами першого типу.
  
  Кан-тах (can-tah) — маленькі боги. У тому числі черепашка, вирізана з слонової кістки.
  
  Кан-тои (can-toi) — ниці люди, помісь тахіна і людини, іноді звані третім народом. Вони носять людські маски, беруть собі людські імена і сподіваються замінити собою людей після падіння Башти. Роланд також називає цих солдатів Короля файен-фолкен (fayen folken).
  
  Кас-Ка Ган (Kas-ka Gan) — пророки Гана, або співаки Гана, наприклад, автори, як Стівен Кінг і, можливо, Роберт Браунінг.
  
  Ка-тел (ka-tel) — група юнаків, яка разом з Роландом готувалася до іспиту на право зватися стрільцем.
  
  Ка-тет (ka-tet) — група людей, яких звела разом доля, разрушаемая тільки смертю або зрадою. На думку Корти, ка-тет непорушний, бо смерть і зрада — теж спиці в колесі ка. Роланд говорить: «Кожен член ка-тета — частина картинки-головоломки. Сама по собі кожна така частина — загадка, але складені разом вони утворюють картинку». Роланд вірить, що він не повний член ка-тету, тому що не з Нью - Йорка. Однак Ыш — член ка-тету, і навіть Мордреда можна включити до його складу.
  
  Ка-шумі (ka-shume) — важке почуття, усвідомлення, що наближається руйнування ка-тету.
  
  Кі-дам (ki'-dam) — лайно замість мізків. Дінки так прозвав Прентісса, директора Девар-Тоі.
  
  Кра каммен (Kra Kammen) — Будинок примар. Так Менні називають Печеру двері (голосів).
  
  Кхеф (khef) — життєва сила. Поділ між тими, кого звела разом ка, хто зветься ка-тетом, на щастя чи на горе. Вода і народження — два інші значення. На грецькому «kefi» означає «душа».
  
  Ма-сан (ma-sun) — схованку зі зброєю, зразок печери на Маленькій голці над Девар-Тоі.
  
  Мойт (moit) — група з п'яти або шести осіб.
  
  Оувер (The Over) — бог Менні. Первинний суп (прим) створення, велика Дискордия. Хенчек іноді називає Оувер Силою, як у «Зоряних війнах».
  
  Підлогу кам (pol кам) — танець часів Гилеада.
  
  Сайту (Saita) — велика змія, вбита Артуром Эльдским.
  
  Сеппе-сей (Seppe-sai) — посланець смерті (тобто стрілок).
  
  Суррогатка (gilly) — жінка, яка виношує дитину чоловікові, чия дружина безплідна. Наложниця або коханка.
  
  Тахін (taheen) — істота не з Прима і не зі світу природи, народжене в проміжку між цими двома світами.
  
  Ті-ка (te-ka) — один долі. Термін використовується нижчими людьми для опису відносин Теда з Боббі Гарфилдом.
  
  Теламеи (telamei) — пліткувати про те, про кого пліткувати не слід.
  
  Тер-тах (ter-tah) — зневажливий термін, який використовує Маншан, говорячи про нашому світі.
  
  Тет-ка кан Ган (Tet-ka can Gan) — пупок, з якого, за переказами, Ган створив всесвіт.
  
  Тодана (todana) — мішок смерті. Чорна аура, що оточує Кінга, яку бачать Роланд і Едді.
  
  Тодэш (todash) — Стрибок, спосіб переміщення між світами і через порожнечі між ними. Менні вважають тодэш святішим з ритуалів і самим просвітленим станом. Деякі з кришталевих куль Чаклунський веселки можуть відправити людей у Стрибок проти їх волі. Жахливі істоти живуть у-дэшных просторах.
  
  Тодэш такен (todash tahken) — діри в реальності (червоточини).
  
  Трам (trum) — той, хто може переконати людину зробити те, що зазвичай він би не зробив. Приміром, сунути голову в пащу гірської кішці. Роланд — трам.
  
  Урс-А-Ка-Ган (Urs-A-Ka-Gan) — крик Ведмедя.[604]
  
  Фан-гон (fan-gon) — вигнанець.
  
  Хауке (howken) — спосіб гіпнозу, використовуваний Роландом: патрон танцює між пальцями.
  
  
  
  ДОДАТОК 4
  
  «Темна Вежа» в інтернеті
  
  Офіційний сайт Стівена Кінга — www.stephenking.com/ DarkTower/
  
  Сайт «Темна Вежа» видавництва «Скрибнер» — www.simonsays.com/ subs/index.cfm?areaid=21
  
  Сайт «Темна Вежа» видавництва «Пенгуин» — www.penguin.com/darktower
  
  Сайт видавництва «Доналд М. Грант» — www.grantbooks.com
  
  Сайт англійського видавництва «Ходцер-і-Стоутон» — www.Madaboutbooks.com/darktower
  
  Сайт «Темна Вежа» — www.thedarktower.net
  
  Форум обговорення «Темної Вежі» на Yahoo — groups.yahoo.com/group/The_Dark_Tower/
  
  Форум «Найбільш часто задаються „Темної Вежі“» Джорждана Лунда — www.geocities.com/jordanlund/dtfaql.htm
  
  Сайт «Короткий посібник з „Темної Вежі“» Ентоні Шветельма — www.darktowercompendium.com
  
  Форум «Путівник „блохолова“» — www.darktowercompendium.com/nitpicker-menu.html
  
  Сайт «Дорога до „Темної Вежі“» — www.BevVincent.com
  
  Сайти Фанів Стівена Кінга[605]
  
  Бібліотека Лильи — www.liijas-library.com
  
  Потрібні речі — free.hostdepartrnent.eom/n/needfulthings/
  
  Склеп — charnelhouse.tripod.com
  
  Колекціонер — www.stephenkingcollector.com
  
  Новини Стівена Кінга — www.stephenkingnews.com
  
  СКЕМЕРС (е-мейловая розсилка) — www.skemers.com
  
  Ресурси Стівена Кінга в Мережі — scarletking.20m.com
  
  ДОДАТОК 5
  
  Короткі змісту і замітки з «Мегезін оф фентезі енд сайєнс фікшн»(Magazine of Fantasy and Science Fiction)
  
  «Стрілець»
  
  На тому закінчується написана частина першої книги про Роланда і його поході до Башти, що стоїть біля витоків часу (тут вперше дається ім'я головного героя — Роланд).
  
  «Дорожня станція»
  
  КОРОТКИЙ ЗМІСТ: Прийшли чорні дні; останні вогні мерехтять, гаснуть — як в пам'яті людей, так і в їх оселях. Світ зрушив. Що-то, можливо, сталося з самою реальністю. Страшне кружляє в темряві; людських поселень мало, вони далеко відстоять один від одного. Деякі будинки, занедбані, стали лігвом демонів.
  
  З цієї вмираючої землі стрілок (останній залишився, з батьківськими револьверами, рукоятки яких оброблені сандаловим деревом) переслідує людину в чорному, пішов у пустелю, залишивши за спиною останні осередки життя і цивілізації. У місті Талле, тепер стрілка відокремлюють від нього багато днів і милі, людина в чорному розставив стрілку пастку: оживив труп і налаштував проти стрілка все місто. Але стрілець перебив їх усіх, все населення міста стало жертвою підступності людини в чорному і смертоносної швидкості рук стрільця.
  
  Просуваючись від одного старого кострища до іншого, стрілець йде по сліду людини в чорному.
  
  Можливо, наганяє його і, можливо, людина в чорному знає секрет Темної Вежі, яка стоїть біля витоків часу. Тому що шукає стрілок не людину в чорному — Вежу.
  
  Настали темні дні.
  
  Світ зрушив.
  
  «Оракул і гори»
  
  КОРОТКИЙ ЗМІСТ: Це третя історія про Роланда, останньому стрілкою, і його поході до Темної Вежі, що стояла біля витоків часу.
  
  Час — це проблема; настали темні дні, і світ зрушив. Демони сновигають в темряві і монстрів бродять по пустельних земель. Епоха світла і знань закінчилася, від неї залишилися тільки рідкісні вижили і слабкі вогники.
  
  Похмурий навколишній ландшафт, але стрілець йде по сліду пішов у пустелю людини в чорному. Далеко позаду лишився місто Талл, де людина, яку він переслідує, якщо це людина, розставив йому пастку.
  
  Минувши три чверті пустелі, стрілець бачить дорожню станцію, де давним-давно (сотні років тому, може, тисячу) зупинялися диліжанси.
  
  І, проте, тут ще жевріє життя. Стрілець знаходить на станції не людину в чорному, але перебуває в повному замішанні хлопчика на ім'я Джейк, який не розуміє, як він сюди потрапив. Стрілець гіпнотизує хлопчика і чує неймовірну, яка турбує історію: Джейк згадує величезний місто, бухту якого охороняє статуя «жінки з факелом». Він пам'ятає, що йшов в приватну школу, при краватці; пам'ятає жовті автомобілі, які могли наймати пішоходи.
  
  І він пам'ятає, що його вбили.
  
  Штовхнули в спину, та так, що він впав під колеса під'їжджаючого автомобіля (він називався «кадилак»), який його і переїхав. Хтось його штовхнув?
  
  Людина в чорному, відповідає хлопчик.
  
  На станції достатньо води, щоб мандрівники могли запастися нею і продовжити шлях через частину пустелі до передгір'я і высящимся за ними горах. У підвалі дорожньої станції Роланд стикається з промовистою демоном, який мовить йому: «Поки з тобою йде хлопчик, чоловік у чорному тримає душу твою у себе в руках».
  
  Згідно з давнім звичаєм, говорить демон може говорити тільки через рот трупа. В дірі В стіні Роланд знаходить щелепу, яку бере з собою.
  
  [606]По мірі того, як Роланд з Джейком наближаються до гір, кострища людини в чорному стають все свіже. І поки Джейк спить, Роланд згадує минуле, Габріель, свою матір... Мартена, чаклуна-лікаря, який міг би бути зведеним братом людини в чорному... Роланда, свого батька... Корти, свого вчителя... Катберта, кращого друга... і Давида, сокола, «божого стрілка».
  
  Він згадує смерть зрадника, кухарі Хакса, якого повісили... згадує, як він і Катберт кидали крихти хліба під ноги повішеного як жертвоприношення воронам. Згадує «Доброго людини», за співпрацю з яким Хакс і помер. Добра людина. Мартен. Коханець його матері... і людина в чорному?
  
  Коли Джейк і стрілок досягають перших пагорбів, біля підніжжя яких закінчується пустеля, хлопчик вказує кудись вдалину і, попереду і багато вище, стрілець бачить людину в чорному, маленьку крапку, що піднімається по схилу, і відчуває, що йому, можливо, знову доведеться вбивати.
  
  Людина в чорному вже розставив йому чимало пасток.
  
  Роланд боїться, що хлопчик буде ще однією... а він уже полюбив Джейка.
  
  «Повільніше мутанти»
  
  КОРОТКИЙ ЗМІСТ: Це четверта історія про Роланда, останньому стрілкою, і його поході до Темної Вежі, що стояла біля витоків часу. Час — це проблема; настали темні дні, і світ зрушив. Демони сновигають в темряві і монстрів бродять по пустельних земель. Епоха світла і знань закінчилася.
  
  Кострища людини в чорному все свіже. І поки Джейк спить, Роланд згадує минуле, Габріель, свою матір... Мартена, чаклуна-лікаря, який міг би бути зведеним братом людини в чорному... Роланда, свого батька... Корти, свого вчителя... Катберта, кращого друга... і Давида, сокола, «божого стрілка».
  
  Він згадує смерть зрадника, кухарі Хакса, якого повісили... Добра людина. Мартен. Коханець її матері. Зведений брат людини в чорному... або сам він і є людина в чорному?
  
  Роланд і Джейк йдуть за людиною в чорному в гори, і стрілець відчуває, що йому, можливо, знову доведеться вбивати. Людина в чорному вже розставив йому чимало пасток. Роланд боїться, що хлопчик буде ще однією... а він уже полюбив Джейка.
  
  Докази того, що його страхи щодо Джейка не позбавлені підстав, він отримує в їх першу ніч в передгір'ях, коли Джейк ледь не потрапив під вплив сексуального вампіра, який з незапам'ятних часів заточений в клітці каменів друїдів. Це безтілесне сексуальне істота до того ж і оракул. Прийнявши мескалін, стрілець йде до нього. В обмін на статевий акт, ледь не вбиває стрілка, оракул повідомляє яка турбує інформацію.
  
  «Три. Це число твоєї долі, — говорить оракул Роланду. — Перший — молодий, чорнявий. Він стоїть на межі грабежу і вбивства. Демон вселився в нього. Ім'я демона — ГЕРОЇН. Друга прийде на колесах, її розум — залізо, але серце і очі м'які. Третій прийде в ланцюгах».
  
  Про цих трьох оракул Роланду більше нічого не скаже, але його прогноз на майбутнє Джейка похмурий: «Хлопчик — твоя двері до людини в чорному. Людина в чорному — твоя двері до трьох. Ті троє — твій шлях до Вежі... деякі, стрілок, живуть на крові. Навіть, як я розумію, на крові юних хлопчиків».
  
  Стрілець запитує, чи є можливість врятувати Джейка від другої смерті. Оракул відповідає, що є, але тільки одна: якщо Роланд відмовиться від пошуків Вежі, хлопчик може бути врятований... а на це стрілець піти не готовий.
  
  Вони разом піднімаються в гори, і стрілець нарешті сходяться обличчям до обличчя з людиною в чорному, який стоїть на обриві, а у нього під ногами стіни виривається гірський потік. Людина в чорному, який знаходиться буквально на відстані витягнутої руки, глузливо обіцяє дати Роланду всі відповіді, які той шукав дванадцять років.
  
  Відповіді, говорить людина в чорному, він дасть по іншу сторону гір. Де вони зможуть поговорити один на один.
  
  Він зникає в чорному зіві тунелю під горами, залишивши стрілку нелегке рішення: здатися і врятувати хлопчика, якого він встиг полюбити, і свою душу, або продовжити пошуки Вежі... залишившись проклятим навіки.
  
  Стрілець починає підніматися до чорного вічка тунелю, з якого виривається річка, провідному в глибини під горами... і Джейк, хлопчик, його жертва, слід за стрільцем.
  
  Разом вони йдуть у темряву.
  
  «Стрілок і людина в чорному.»
  
  КОРОТКИЙ ЗМІСТ: Це п'ята історія про Роланда, останньому стрілкою, і його поході до Темної Вежі, що стояла біля витоків часу...
  
  Поки вони переслідують людину в чорному, Роланд-стрілець згадує своє незвичайне минуле: мати, Габріель, Мартена, придворного чаклуна, можливо, зумів якимось чином перетворитися на людину в чорному, якого він переслідує (і який, будучи харизматичним Доброю людиною, звалив останнє королівство світла), Корти, свого вчителя, Катберта, свого друга, Давида, сокола, «божого стрілка».
  
  Незважаючи на свої страхи і зростаюче передчуття приреченості Джейка, вони продовжують йти в темряві, переслідуючи людини в чорному. В цій темряві стрілок згадує яскраві, сяючі вогнями бали свого дитинства... і наростаючу захопленість матір'ю Мартеном, чаклуном. Вони йдуть уздовж річки, поки вона не приводить їх до залізничних колій... і дрезині з ручним приводом.
  
  Летять крізь темряву, Роланд Джейка розповідає про те, як став стрільцем, вийшов переможцем у поєдинку за право зватися їм зовсім юним, чотирнадцятирічним, а штовхнуло його на цей поєдинок усвідомлення того, що його мати і Мартен — коханці. Він хотів битися з Мартеном, каже він Джейку, але зробити це він міг, лише ставши чоловіком. От і пішов на поєдинок з Кортом, віддаючи собі звіт в тому, що поразка призведе до ссылке з королівства, в якому він прожив усе життя.
  
  У смертельній сутичці Роланд переміг Корти, свого вчителя, використавши в якості зброї свого сокола, Давида. Історія Роланда не справила враження на Джейка. «Це була гра, чи не так? — говорить він. — Невже дорослі завжди повинні грати в ігри?»
  
  На шостий день/ніч під горами вони зустрічаються з Повільними мутантами, вічно голодними істотами, предки яких колись були нормальними людьми. Мутанти повільні їдять все... включаючи і людську плоть. Роланд і Джейк, завдяки хоробрості Джейка і револьверів Роланда, відображають їх атаку і просуваються далі.
  
  Ще через тиждень шляху (приблизно, зрозуміло, в темряві ні Стрілок, ані Джейк не можуть встежити за ходом часу) вони добираються до естакади через прірву, прорытую річкою. Естакада стара і прогнила, але попереду вони вже бачать світло. Вони ступають на естакаду, залишивши дрезину позаду.
  
  Велика частина естакади вже позаду, коли біля дальнього кінця раптово з'являється чоловік у чорному. І практично одночасно проржавілі металеві шпали, на яких стояв Джейк, не витримують його ваги. Він падає, встигає зачепитися однією рукою. І тут, стоячи в якихось тридцяти ярдів попереду, чоловік у чорному ставить умови Роланду, останньому стрілку. «Ну, йди ж, стрілець. Інакше тобі ніколи мене не спіймати!»
  
  І після миті важкого роздуми, стрілець приймає рішення дозволити Джейку впасти в прірву, щоб самому піти за людиною в чорному; він не готовий відмовитися від пошуків Вежі, навіть знаючи, що прирікає душу на вічні муки.
  
  «Тоді іди, — каже йому Джейк. — Є й інші світи, крім цього».
  
  Стрілець виходить із тунелю. Людина в чорному чекає його. В розбитих чоботях стрілок слід за ним туди, де їм належить довгу розмову.
  
  ДОДАТОК 6
  
  Роберт Браунінг
  
  Чайлд-Роланд дійшов до Темної Вежі[607]
  
  (Див. пісню Едгара в «Королі Лірі»)
  
  I
  
  І думалось мені, — він у кожному слові брехав.
  
  Виродок старий з хитрим поглядом,
  
  Бажав, щоб цей шлях обрав брехні
  
  Покірно я... отрута жовчі виливав,
  
  Вказував, і бачив: я слухав,
  
  І бачив, як мене поховає незабаром.
  
  II
  
  Навіщо він, з палицею цієї, тут далеко
  
  Покинуть? Тільки щоб збивати з дороги
  
  Тих мандрівників, що до нього дійшли!
  
  Як череп посміхався... згадають чи
  
  Мене — серед залишилися в пилу
  
  Їм були надіслані на загибель — занадто багатьох?
  
  III
  
  Він говорив — я повинен повернути
  
  На ту дорогу, що, як усім відомо,
  
  Відкриє до Темної Вежі важкий шлях...
  
  Я зрозумів мимоволі: це — суть.
  
  Про гордість забути і замкнути ланцюг...
  
  Кінець — і прах, і немає надіям місця.
  
  IV
  
  Я мандрував по стежках всій землі,
  
  І привид звернувся відсвіт мети,
  
  Шукав — і роки під ноги лягли...
  
  Успіху немає, перешкоди настільки ж злі,
  
  І осознанье сильніше, ніж полин,
  
  І травневих сном бажання відлетіли.
  
  V
  
  Я — як хворий, що смерті приречений,
  
  Що живий, на жаль, останні миті.
  
  Вже з друзями розпрощався він,
  
  Вже його не чути жалюгідний стогін...
  
  (Свободою умиранья усыплен,
  
  Одягнений далекій скорботою, наче тінню...)
  
  VI
  
  «А чи є місце серед інших могил?»
  
  «А цвинтар, на щастя, недалеко?»
  
  Обрядів сумних годину вже був обраний, —
  
  А він ще живе, він слух відкрив,
  
  Намагається відповісти, — немає сил!
  
  І немає сорому у смертного порога.
  
  VII
  
  Я — мандрівник. Я страждав. Я бачив зло,
  
  Пророцтва, що залишилися брехнею.
  
  О, мій Загін! Вас стільки полягло!
  
  Смерть — з кожним кроком, загибель — за рогом,
  
  Замовкли клятви, як весняний грім...
  
  Дорога до Темної Вежі — бездоріжжя.
  
  VIII
  
  Тихий, як саме відчай, згорнув
  
  На шлях, що вказав виродок старий.
  
  День жахом непроглядним промайнув,
  
  Тугою захід крізь сутінки глянув,
  
  Й кривавий промінь відблиском блиснув —
  
  До рівнині, повної брехливого чаду.
  
  IX
  
  Але — до мети! Незабаром я опинився
  
  На пустки, бур'яну повної злого.
  
  Дивлюсь назад — дорога і поля.
  
  Тут — мертва безплідна земля
  
  До горизонту стомлює погляд.
  
  Йти вперед — немає для мене іншого!
  
  X
  
  І я йду. На жаль, мені ніколи
  
  Пейзаж настільки безвідрадний не зустрічався...
  
  Квітів іль просто трав — нема і сліду,
  
  Лише бур'янів і тернів череда,
  
  Що захопила землю без сорому...
  
  Тут свіжий лист б дивом здався!
  
  XI
  
  Потворність, безнадійність, злидні —
  
  Сумний цього доля нещасної землі.
  
  Каже Природа: «Глянь, избывши страх,
  
  Іль відвернися... навколо — лише порожнеча.
  
  Доки Суд Останній не настав,
  
  Не проявлю ні малого участья!»
  
  XII
  
  Хтось обпалив вогнем будяк,
  
  До мене паростки останні тягнув?
  
  Хто листя мітлиці злобно спалив,
  
  На повільну смерть її прирік?
  
  Здавалося, той, лиходій — сам похмурий рок,
  
  Що, бавлячись, губить все, що існували!
  
  XIII
  
  Понуро стебла тягнуться крізь бруд,
  
  Як волосся страждає чумою.
  
  Земля — криваво-слизова мразь.
  
  Тут сліпий кінь стоїть не рухаючись...
  
  Звідки? Немов диявол, радіючи,
  
  З пекельних бездн привів його з собою!
  
  XIV
  
  Він живий? О, ні! Він мертвий вже сотні років.
  
  Порожні очниці, вітер сплутав гриву,
  
  І плоть гниє, і голий скелет.
  
  Каліцтв таких, я думав колись, ні!
  
  Він, мабуть, став причиною багатьох бід,
  
  Щоб помстилися помстою — настільки глумливою!
  
  Xv
  
  Закривши очі, я загляну...
  
  Так перед боєм кубок випивають!
  
  Я до світлих днях пройшов волаю,
  
  Щоб майбутнє не тягло до дна.
  
  Подумай і бийся... я згадую,
  
  Я хміль колишнього радісно сглотну!
  
  Xvi
  
  Навіщо з'явився Катберта мені лик,
  
  З усмішкою, що радісно світила?
  
  Майже въяве він в імлі виник,
  
  І засміявся дзвінко, як звик,
  
  І обійняв міцно на єдину мить...
  
  Але ніч печалі одного поглинула!
  
  XVII
  
  Ось Джайлз, — і я відважніше не зустрічав.
  
  Не знав сумнівів, страху і докору,
  
  Був беспощадней гострого меча...
  
  Але він зрадив — і руки ката
  
  В ганьбі обірвали життя до терміну.
  
  І весь Загін з погордою промовчав!
  
  XVIII
  
  Ні — я повернуся на свій жахливий шлях.
  
  Пішов туга ще сумніше!
  
  Ні шелесту, ні звуку... не глянути.
  
  Хоч миші б летючої тут майнути...
  
  Відчай мою здавило груди —
  
  Але... видно що на дорозі далекій.
  
  XIX
  
  З нізвідки — вузька річка.
  
  Тиха і непомітна, як гадюка,
  
  Майже бездвижна!.. У тіні берега.
  
  Тут демони — мені істина порукою —
  
  Від крові відмивають, вірно, руки,
  
  І гладь води взрезают їх рогу.
  
  XX
  
  Змія мала — але скільки отрути в ній!
  
  Вільхи стовбури біля берегів склоненны,
  
  Отравою смертельної напоенны,
  
  Самогубців відчайдушних похмуріший!
  
  Річка вбила соки їх коренів
  
  Погибеллю, в глибинах потаємним.
  
  XXI
  
  Я пішов убрід — о Боже, я ось-ось
  
  Ступлю ногою на чийсь череп стылый!
  
  Спис — опора. Вири — могили,
  
  В них тіло, жива колись, гниє.
  
  Крик щури водяній — і немає сили,
  
  Адже він, як дитячий плач, мене гнітить!
  
  XXII
  
  Брід завершений. Брег новий переді мною.
  
  Там буде краще? Жалюгідна надія!
  
  Бійці, на жаль, зімкнули у смерті вежды,
  
  І полі брані смертної пеленою
  
  Оповите... Стояв тут крик кромішнє.
  
  Хто вижив? Жаби в нежиті нічний...
  
  XXIII
  
  Так, вірно, поле битви було тут.
  
  Але що звело бійців на бенкет кривавий?
  
  Немає ні сліду їх подвигів і слави,
  
  Згадки немає... Безумців не зрозуміють!
  
  Як хрестоносців ратні забави
  
  Іль як галерних рабів тяжка праця.
  
  XXIV
  
  Форлонга не пройти — тут сталь і сморід.
  
  Хто звернув всі ці механізми,
  
  Зубці колеса ці — проти життя?
  
  Чий погляд божевільний через ці призми
  
  На мертві тіла дивитися був радий?
  
  Чий зуб сталевий вгрызался в смертний пекло?
  
  XXVI
  
  І знову — в дорогу... Пісок, туман і морок.
  
  Мертві стовбури. Ліс, вірно, благородний
  
  Тут шелестіла... і став землею холодною.
  
  Божевілля, исступленье! Вірно, так
  
  З непотребу створює собі дурень
  
  Кумир — з криком носиться безплідно.
  
  XXVI
  
  Немає яскравого плями! Сумний світло,
  
  І мох, що бридко клаптями звисає, —
  
  Так цвіль заржавіла мерехтить.
  
  А ось і дуб, гнилицями одягнений —
  
  За життя боровся, плоть кори взрезая,
  
  І, издыхая, прокляв білий світ!
  
  XXVII
  
  І немає шляху, як і раніше кінця!
  
  Пройшов недалеко, але темрява нічна
  
  Мене примушує зупинитися.
  
  І ворон, вірний супутник мерця,
  
  Ковзаючи, кружляє біля мого обличчя
  
  І рваний плащ, граючи, зачіпає.
  
  XXVIII
  
  Я кинув погляд уперед і усвідомив:
  
  Рівнина обернулася гірським кряжем.
  
  Не досягаю зором моторним
  
  Я нічого — крім суворих скель
  
  І прірв, що ведуть до безднам чорним.
  
  «Як тут пройти?» — я з жахом гадав.
  
  XXIX
  
  Не відразу усвідомив я — як мене
  
  Жорстоко провели! Коли? Не знаю!
  
  У сні? В кошмарі? Тихо відпочиваю.
  
  Закінчений шлях? Іль частину шляху? Але я
  
  Майже здався — і пастка зла
  
  Відкрилася вже, забуттям маня...
  
  XXX
  
  І раптом — обпекло. І раптом я зрозумів — так!
  
  Ось це місце! За двома горбами,
  
  Що, як бики, сплетені рогами,
  
  Зійшлися в бою!., а далі — скель чреда,
  
  Гора... Дурень, ти стільки йшов сюди!
  
  Ти кликав, штовхав, бив себе роками!
  
  XXXI
  
  Що ж у серці гір? Так — Вежа, Боже мій!
  
  Покритий мохом камінь, вікна сліпі
  
  І тримає світ собою?! Як безглуздо!
  
  Несе всю силу мощі тимчасовою?
  
  Над нею летять століття в імлі нічній,
  
  Пронизує тремтіння мене, як вітру виття!
  
  XXXII
  
  Як не бачити?! Її вкрила ніч?
  
  Не вірю! День вже зайнявся і згинув,
  
  Захід сонця промені останні скинув
  
  На гори і пагорби, і сутінок хлинув
  
  Мені в очі, що побачили беспорочь:
  
  «Кінець творення світу не допомогти!»
  
  XXIII
  
  Як не чути?! Але повітря повнить звук,
  
  Він наростає, як набат над битвою,
  
  Він повнить дзвоном, громом все навколо,
  
  І імена товаришів забутих,
  
  Що йшли зі мною, мені називає раптом.
  
  О, сміливці! Втрачені, вбито!
  
  XXIV
  
  Мить — і вони повстали з могил,
  
  Прийшли до мене сумними пагорбами,
  
  І кожен — мій оплот, вогонь і прапор!
  
  Я, їх дізнавшись, коліна схилив,
  
  Підняв свій вірний ріг — і протрубив
  
  В ім'я їх, загиблих, грішних, полеглих:
  
  «Ось Чайлд-Роланд дійшов до Темної Вежі!»
  
  
  
  Висловлення вдячності і посилання[608]
  
  Книга, підготовлена одним людиною, рідкісний випадок. Всі нижчеперелічені люди доклали руку до створення цієї книги, і я хочу подякувати їм за сприяння і підтримку.
  
  Стівен Кінг великодушно дозволив мені ознайомитися з трьома останніми книгами епопеї «Темна Вежа» до їх публікації, що дозволило перетворити мої замітки в повноцінну книгу. Напевно, немає сенсу говорити, що без нього цей проект ніколи б не реалізувався, це надто вже очевидно, але хочеться відзначити його творчу енергію, завдяки якій з'явилася на світ, окрім багатьох інших книг, семитомная епопея «Темна Вежа».
  
  Маршу де Філіппо завжди терпляче відповідала не безперервний потік моїх запитань.
  
  Рон Мартірано взяв набір голів, які я спочатку надіслав йому, і показав мені, як перетворити їх у книгу. Він був першим редактором, з яким мені довелося працювати, відразу оцінив проект в цілому. У нього було своє бачення цієї книги, але він з належною повагою поставився до моєї думки. Він також був єдиною людиною, з яким я більше року міг обговорювати філософію «Темної Вежі», наша переписка дозволила мені багато в чому розібратися. Рон також наважився вийти на вулицю в один з морозних зимових днів, щоб зробити фотографії, які прикрашають цю книгу.
  
  Майкл Псалтис не тільки побачив потенціал цього проекту, але і перейнявся моїми письменницьким майбутнім, що так приємно для автора-початківця.
  
  Річ Чізмар був першим, хто сказав, що ідея написання такої книги не позбавлена сенсу, і спонукав мене взятися за неї. Річ — один з моїх кращих друзів, і я входжу до числа тих небагатьох, хто бачив його у фраку. І фрак відмінно на ньому сидить.
  
  Я дякую Пітера Страуба і Едуарда Брайанта за дозвіл цитувати їх есе, статті, рецензії та інтерв'ю в цій книзі.
  
  Сюзан Молдоу з «Скрибнера» настійно рекомендувала мені довести проект до кінця, що додавало мені впевненості на його перших етапах.
  
  Є група людей, яких я називаю тріумвіратом вебмайстрів Стівена Кінга. Він складається з Ганса-Ейка Лильи (сайт «Бібліотека Лильи»), Росандры Монтеквин (сайт «Потрібні речі») і Кева Квіглі (сайт «Мавзолей»). Якщо ви шукаєте якісь новини, промайнули в інтернеті, загляньте на ці сайти. Їх адреси в Мережі наведено в Додатку 4.
  
  «Алфавітний покажчик...» Робін Ферт став безцінним довідковим матеріалом при роботі над цією книгою, як і наша е-мейловая листування з деякими подробицям, зв'язаним зі світом Роланда. Я вдячний Чаку Верриллу, який відповідав на мої численні запитання.
  
  Рокі Вуд, Дейвід Роусторн і Норма Блекберн — автори випущеної на CD енциклопедії «Повний путівник за творами Стівена Кінга». І цей диск — неоціненний помічник будь-якій людині, який взявся за проект, так чи інакше пов'язаний з творчістю Стівена Кінга. Коли мені було потрібно щось уточнити, я передусім звертався до випущеної ними енциклопедії.
  
  Більшу частину року я слідкував за дискусією на сайтах «Темна Вежа» і СКЕМЕРС, а також на форумі свого сайту. Висловлені там думки допомогли мені краще осмислити різні концепції, пов'язані з «Темною Вежею». Особливо мене цікавили припущення фанів щодо того, що може статись ще не опублікованих книгах епопеї. Мене так і кортіло підтвердити або спростувати висловлені припущення.
  
  І нарешті, моїм дружині і дочці доводилося підлаштовуватися під божевільний режим письменника, який до того ж щодня ходив на роботу: книгу «Дорога до „Темної Вежі“» я почав писати у 2002 р. Вони підтримували мене, і особливо допомагали при наближенні контрольних строків. Мері Енн, спасибі тобі за те, що заохочувала мене стрибнути вище голови, тоді як без тебе я б вирішив, що це неможливо. Я тебе люблю і обіцяю любити завжди. Джіні, я тебе люблю і дуже пишаюся тією молодою жінкою, яка ти стала. Твій похід ще попереду, і весь світ лежить перед тобою.
  
  Я хотів би подякувати Стівена Кінга за отримане від нього дозвіл використовувати в моїй книзі цитати з опублікованих творів. Нижче використані в тексті абревіатури співвіднесені з джерелами цитат. Цитати з «Пісні Сюзанни» і «Темної Вежі» взяті з гранок і можуть розходитися з остаточним варіантом.[609]
  
  
  
  DT-1(ТБ-1) — The Gunslinger, Donald M. Grant, 1982. Перероблене і розширене видання, Viking, 2004. Окремі глави до виходу книги публікувалися в «ФиСФ» в 1978 і 1981.
  
  DT-2(ТБ-2) — The Drawing of the Three, Donald M. Grant, 1987.
  
  DT-3(ТБ-3) — The Wasted Lands, Donald M. Grant, 1991.
  
  DT-4(TB-4) — Wizard and Glass, Donald M. Grant, 1997.
  
  DT-5(ТБ-5) — The Wolves of the Calla, Donald M. Grant and Scribner, 2003.
  
  DT-6(ТБ-6) — Song of Susannah, Donald M. Grant and Scribner, 2004.
  
  DT-7(ТБ-7) — The DarkTower, Donald M. Grant and Scribner, 2004.
  
  SL («Жереб») — salem's Lot, Doubleday, 1975
  
  TS (ПТ) — The Stand, Doubleday, 1978. Перероблене і розширене видання, Doubleday, 1990.
  
  DS (НС) — Different Seasons, Viking, 1982.
  
  TT (ТАЛ1) — The Talisman, у співавторстві з Пітером Страубом, Viking, 1984.
  
  ED (ГД) — The Eyes of Dragon, Philtrum Press, 1984. Перероблене видання, Viking, 1987.
  
  TK (TMM) — The Tommyknockers, G. P. Putnam&Sons, 1987.
  
  INS (БСС) — Insomnia, Viking, 1994.
  
  RM (PM) — Rose Madder, Viking, 1995.
  
  LS (ССЭ) — «Little Sisters of Eluria» in Legends: Short Novels of Modern Fantasy, edited by Robert Silverberg, Tor, 1998. Повість виходила і в збірці «everything's Eventual», Scribner, 2002.
  
  НА (СвА) — Hearts in Atlantis, Scribner. 2000.
  
  OW (КПК) — On Writing, Scribner, 2000.
  
  BH (ЧД) — Black House, у співавторстві з Пітером Страубом, Random House, 2001
  
  ЇЇ (ВП) — everything's Eventual, Scribner, 2002. Вперше повість була опублікована в «ФиСФ»), 1997 р.
  
  FB8 (ПКБ) — From a Buick 8, Scribner, 2002
  
  1
  
  Переклад Нани Еріставі.
  
  
  
  2
  
  «Бед компані» — пісня однойменної англійської рок-групи, створеної в 1973 р.
  
  
  
  3
  
  Трент Резнор (р. 1965) — американський поет, композитор, співак.
  
  
  
  4
  
  Skoldpadda — черепаха (шв.).
  
  
  
  5
  
  «Місячне світло тобі до лиця» і «Я залишив серце в Сан-Франциско» — популярні пісні початку 1960-х років, відповідно Віллі Нельсона (р. 1933) і Тоні Беннетта (р. 1926).
  
  
  
  6
  
  Пташка Твіті — кенарь Твіті, герой мультфільмів, придуманий Бобом Клампеттом і з'явився на екрані в 1942 р. Разом з котом Сильвестром склав одну з найзнаменитіших пар мультиплікаційного світу. У 1947 р. мультфільм «Пиріг Твіті» отримав премію «Оскар».
  
  
  
  7
  
  «Лосі» — члени благодійного протегує ордена Лосів.
  
  
  
  8
  
  Gesundheit — Будьте здорові! (нім.)
  
  
  
  9
  
  Ця історія розказана в романі С. Кінга «Жереб».
  
  
  
  10
  
  Magna Carta — Велика хартія вільностей у Англії, прийнята у 1215 р.
  
  
  
  11
  
  Переклад Ксенії Єгорової.
  
  
  
  12
  
  Waseau — перекладене на англійську французьке слово l'oiseau — птах.
  
  
  
  13
  
  Сума логикалес (Summa Logicales) — звід основ логіки.
  
  
  
  14
  
  Мова йде про збори при в'їзді на платні дороги.
  
  
  
  15
  
  Hoagie — сандвіч (англ., сленг).
  
  
  
  16
  
  Poor boy — бідний хлопчик (англ.).
  
  
  
  17
  
  «Poorboy» — вид сандвіча, зокрема, французький батон з ростбіфом, салатом, скибочками помідора і майонезом.
  
  
  
  18
  
  Lots of mayo — багато майонезу (англ.).
  
  
  
  19
  
  Каллем проковтнув останню букву в слові car (машина), от і вийшла ka (ка).
  
  
  
  20
  
  В даному контексті — наодинці, віч-на-віч.
  
  
  
  21
  
  Справах — багато.
  
  
  
  22
  
  Англійською, слова «батько» і «трохи далі» — відповідно «father» і «farther» — звучать практично однаково.
  
  
  
  23
  
  Гулі Роберт (р. 1933) — справжнє ім'я Стенлі Епплбаум, співак і актор.
  
  
  
  24
  
  Кувез — пристрій для виходжування недоношених дітей.
  
  
  
  25
  
  Мерлон — зубець кріпосної стіни (від фр. merlon — простінок), що знаходиться між двома амбразурами. Прикривав стріляє.
  
  
  
  26
  
  Чамли — від американського Chumley, друже, друже (сленг).
  
  
  
  27
  
  Маколіфф Кріста — перша вчителька, полетевшая в космос. Загинула під час аварії «Чэлленджера».
  
  
  
  28
  
  Алан фрід (1926-1965) — співак, автор пісень, один із засновників рок-н-ролу.
  
  
  
  29
  
  Пенніман Уейн Річард (р. 1935) — сценічний псевдонім Літтл Річард, один з найвідоміших рок-н-рольних виконавців 1950-х років.
  
  
  
  30
  
  Окс Філ (1940-1976) — співак, автор пісень, успішно конкурував з Бобом Діланом.
  
  
  
  31
  
  Гранд-сентрал-стейшн — центральний залізничний вокзал Нью-Йорка на 42-й вулиці. Побудований у 1913 р. Щоденний пасажиропотік перевищує півмільйона осіб.
  
  
  
  32
  
  «Співати у кайданах, як море» (Sing in your chains like sea) — останній рядок вірша «Папоротевий пагорб» (Fern Hill) англійського поета Ділана Томаса (1914-1953).
  
  
  
  33
  
  «Токенс» — група, створена в 1955 р. (тоді вона називалася «Лінк-Тоунс» і перейменувалася в «Токенс» в 1959 р.). У 1961 р. їх пісня «Лев сьогодні спить» піднялася на 1-е місце в чартах США (на 11-е — у Великобританії). Ця пісня стала переробкою пісні «Уимове» (Wimoweh) групи «Уиверс» (Weavers), які, в свою чергу, взяли за основу південноафриканську пісню «Мбубе» (Mbube).
  
  
  
  34
  
  З спортивного гімну Алабамського університету. Кольори форми — білий і червоний.
  
  
  
  35
  
  Перший рядок вірші Вільяма Блейка «Тигр» із збірки «Пісні невинності».
  
  
  
  36
  
  З вірша американської поетеси Емілі Дікінсон (1830-1886).
  
  
  
  37
  
  «Чотири сезони» (Four seasons) — вокальна група, створена у 1956 р. В 1964 р. «Чотири сезони» — єдина група, якій вдавалося витримувати конкуренцію з «Бітлз» (в п'ятірці кращих пісень їм вдалося утримати одну позицію).
  
  
  
  38
  
  Джексон Ванда Джин (р. 1937) — відома співачка вийшла на сцену в 12 років. У 1956 р. записувалася з Елвісом Преслі.
  
  
  
  39
  
  Дорсі Чи (1926-1986) — колишній боксер, відомий співак 1960-х років.
  
  
  
  40
  
  Ромеро Сезар (1907-1994) — відомий голлівудський актор 1930-1950 рр. Фільм «Загублений континент» вийшов на екрани в 1951 р.
  
  
  
  41
  
  Славне Четверте — Четверте липня — День незалежності США.
  
  
  
  42
  
  З-4 — пластикова вибухівка, пластид.
  
  
  
  43
  
  «Лорд Бакстон» — відома фірма про виробництву виробів із шкіри.
  
  
  
  44
  
  «Тексас инструментс» — одна з найбільших компаній з виробництва електрообладнання і електронних приладів.
  
  
  
  45
  
  Аналогічні картки використовуються в «Монополії», однієї з найпопулярніших настільних ігор.
  
  
  
  46
  
  В даному контексті англійською у Кінга транслятор — telecaster, telecast — телевізійна трансляція, звідси і думки Джейка про батька і телебаченні.
  
  
  
  47
  
  Якщо вервольф (werewolf) — людина-вовк, то, відповідно, людина-павук — верспайдер (werespider). Тільки не має відношення до однойменного фільму.
  
  
  
  48
  
  Ле кас руа рпс (Le Casse Roi Russe) — Руїни російського царя (фр.).
  
  
  
  49
  
  Один, два, три — відповідно по-французьки і по-німецьки.
  
  
  
  50
  
  Un-deux-rois! Minnie Mouse est la mouse pour moi! — Один-два-три! Мінні — миша моєї мрії! (фр.)
  
  
  
  51
  
  Грей Зейн (1872-1939) — американський письменник, творець жанру літературної вестерну.
  
  
  
  52
  
  Бранд Макс (р. 1892) — псевдонім американського письменника Фредеріка Фоста. Фост, тоді військовий кореспондент, загинув в Італії в нічному бою. Дата смерті в біографії не вказується, тому що книги Макса Бранда, в самих різних жанрах, продовжують виходити і донині.
  
  
  
  53
  
  Елмор Леонард — сучасний американський письменник-детективів.
  
  
  
  54
  
  Від лікантроп — здатності перетворюватися на вовка або якась істота, в нашому випадку — павука.
  
  
  
  55
  
  Маленька Нелл — героїня мультфільму 1960-х років «Дадлі Правильний» (Dudley Do-Right). У 1999 р. на екрани вийшов повнометражний фільм з тією ж назвою і героями.
  
  
  
  56
  
  Tres — дуже (фр.).
  
  
  
  57
  
  Стр. 696 (остання) перекладу роману С. Кінга «Чаклун і кристал», що вийшов в палітурці у видавництві АСТ, Москва, 2004 р., серія «Світова класика» відповідає зазначеній в оригіналі стор. 676 роману «Wizard and Glass», що вийшов в палітурці у видавництві «DONALD M. GRANT, PUBLISHER INC.», США.
  
  
  
  58
  
  Суінберн Алджернон Чарльз (1837-1909) — один з найбільш плідних і різнобічних англійських поетів. Між 1866 і 1904 рр. опублікував 14 поетичних книг.
  
  
  
  59
  
  «Корабельний пагорб» (Watership down) — самий відомий роман англійського письменника Річарда Адамса (р. 1920), опублікований на мові оригіналу в 1972 р.
  
  
  
  60
  
  Більш детальну інформацію про цьому будинку і містечку Френч-Лэндинг можна отримати в романі С. Кінга та П. Страуба «Чорний будинок».
  
  
  
  61
  
  Одне із значень англійського слова dim — тьмяний.
  
  
  
  62
  
  Зворотна частина очного яблука закінчується судинним пучком (зоровий нерв, вена, артерія), який і надає вирваній очному яблуку схожість з головастиком.
  
  
  
  63
  
  «Три А тревел» — туристичне агентство при Автомобільної асоціації Америки (ААА), заснованої в 1902 р. і об'єднує більше 30 мільйонів чоловік.
  
  
  
  64
  
  Детальніше про взаємини Боба Гарфілда і сивочолого чоловіка — у романі Стівена Кінга «Серця в Атлантиді».
  
  
  
  65
  
  Inmediatamento — негайно, зараз же (ісп.).
  
  
  
  66
  
  Дінки — головний герой оповідання С. Кінга «Усе гранично» з однойменного збірника.
  
  
  
  67
  
  Одне із значень англійського слова dink (дінк) — чоловічий статевий орган.
  
  
  
  68
  
  Де Мілль Сесіль Блаунт (1881-1959) — режисер, продюсер, драматург. Фільм «Десять заповідей» режисер ставив двічі, в 1923 і 1956 рр. Йдеться про останньому, звуковому фільмі.
  
  
  
  69
  
  Чарльз Лафтон (1899-1962) — англійський актор театру і кіно, режисер, читець-декламатор.
  
  
  
  70
  
  Ебботт і Костелло (Ебботт Бад, Костелло Лу) — знаменитий комедійний дует 1930-1950 рр.
  
  
  
  71
  
  Перрі Комо (р. 1912) — американський співак 1930-1980 рр.., пік популярності якого припав на 1950-ті роки.
  
  
  
  72
  
  Сестри Ендрюс Лаверн (1915-1967), Максена (р. 1918) і Патті (р. 1920) — відоме тріо, що почало виступати в кінці 1930-х рр. і успішно продолжившее сценічну кар'єру в 1940-1950 рр.
  
  
  
  73
  
  Для довідки — герої казкової повісті А. Мілна «Вінні-Пух» жили в Стоакровом лісі.
  
  
  
  74
  
  «Кулэйд» — фруктовий напій, що готується з порошку.
  
  
  
  75
  
  Фі-бета-креппер (Phi Beta Crapper) — похідна від фі-бета-каппера, найстарішого члена (засноване в 1776 р.) і самого почесного студентського товариства. Crap — мотлох, сміття, лайно.
  
  
  
  76
  
  Керрі — героїня однойменного роману С. Кінга, як і Дінки володіла екстрасенсорними здібностями.
  
  
  
  77
  
  Ганглій — а) нервовий вузол; б) кіста піхви сухожилля.
  
  
  
  78
  
  аккутан (ізотретиноїн) — засіб для боротьби з вуграми, в деяких випадках ефективніше антибіотиків. Володіє серйозними побічними ефектами. Зокрема, не дозволяється приймати вагітним жінкам, так як викликає вроджені каліцтва.
  
  
  
  79
  
  Дуглас Макартур (1880-1964) — американський генерал, у 1945 р. в ранзі Головнокомандуючого союзними військами на Тихому океані прийняв капітуляцію Японії.
  
  
  
  80
  
  Рівс Березня — солістка жіночої групи «Березня і Ванделлас», що одержала популярність в 1960-ті роки і з успіхом виступає в даний час (склад «Ванделлас» багаторазово змінювався, Березня залишалася). «Нікуди бігти» — одна з найвідоміших пісень групи.
  
  
  
  81
  
  Котедж Кейп-Код — одноповерховий дерев'яний будинок під двоскатним дахом з масивною кам'яною трубою посередині та напівпідвалом. Їх масове будівництво почалося на півострові Кейп-Код у вісімнадцятому — початку дев'ятнадцятого століття.
  
  
  
  82
  
  Мова йде про Одкровенні Іоанна Богослова.
  
  
  
  83
  
  Кларк Гейбл (1901-1960) — знаменитий голлівудський кіноактор став відомий ще в 1920-ті роки. «Оскара» Гейбл отримав у 1934 р. Так і найвідоміший його фільм «Віднесені вітром» вийшов на екрани в 1939 р.
  
  
  
  84
  
  Вазектомія — висічення сім'явивідної протоки.
  
  
  
  85
  
  Можливо, Едді щось плутає, а то й просто придумав неіснуюче продовження фільму «Перестрілка в „ОК Корраль“», де грав тільки ван Кліфф (1925-1989) і не головну роль. Хоча Вен Хефлин (Емметт Івен Хефлин, 1910-1971) часто знімався у вестернах. Як, втім і ван Кліфф.
  
  
  
  86
  
  HPJKR — «Harry Potter» by Joanne Kathleen Rowling.
  
  
  
  87
  
  Слізерін — один з факультетів школи чаклунства, в якій вчився Гаррі Поттер.
  
  
  
  88
  
  Оуклі Енні (1860-1926) — знаменита жінка-стрілець на прізвисько Крихітка Влучний Очей (зростання 1,5 м). 17 років виступала з цирковими номерами. Могла зрешетити підкинуту гральну карту. Прокомпостированные квитки в Америці досі називають «Енні Оуклі».
  
  
  
  89
  
  АА — «Анонімні алкоголіки», міжнародна громадська організація, що об'єднує бажають вилікуватися від алкогольної залежності.
  
  
  
  90
  
  Fou — божевільний, скажений (фр.).
  
  
  
  91
  
  Маршмеллоу — суфле, яке раніше виготовлялася з алтея, а тепер з кукурудзяного сиропу, цукру, харчового крохмалю, декстрози, желатину, барвників та інших компонентів.
  
  
  
  92
  
  Банді Теодор Роберт (1946-1989) — маніяк-вбивця, на рахунку якого від 35 до 50 вбивств молодих жінок, скоєних на території доброго десятка штатів. Страчений 24.01.89.
  
  
  
  93
  
  Деніел Бун (1734-1820) — один з найбільш діяльних першопрохідців початкового періоду пересування колоністів на Захід.
  
  
  
  94
  
  Casa Gingerbread — Пряниковий будиночок (ісп. — анг.).
  
  
  
  95
  
  Американський експедиційний корпус — частина збройних сил США, перекинутих до Європи на завершальному етапі Першої світової війни для бойових дій проти німецьких військ. 2 квітня 1917 р. США оголосили війну Німеччині, а 26 червня почалася висадка військ у Франції.
  
  
  
  96
  
  Ендрю Джонсон (1808-1875) — 17-й президент США (1865-1868), Ендрю Джексон (1767-1845) — 7-й президент США (1829-1837).
  
  
  
  97
  
  Стикбол — спрощена форма бейсболу, вулична гра, в якій замість бейсбольного м'яча використовується гумовий м'ячик, а замість біти — ручка до мітли або палиця.
  
  
  
  98
  
  НАВ — Національна адміністрація відбудови — одне з найбільш важливих федеральних відомств періоду виходу з Великої депресії. Створено в 1933 р. на підставі Закону про відновлення національної промисловості.
  
  
  
  99
  
  Де-Мойн — адміністративний центр штату Айова.
  
  
  
  100
  
  «Сакраменто бі» — велика регіональна газета (Сакраменто — адміністративний центр штату Каліфорнія). Заснована в 1857 р.
  
  
  
  101
  
  Vaya con Dias — жартування над Богом (ісп.).
  
  
  
  102
  
  Уілкс-Барре — місто на північному сході штату Пенсільванія, на р. Сасквеганна. Названий на честь англійських парламентаріїв Дж. Уїлкса і В. Барре, підтримали американських колоністів.
  
  
  
  103
  
  Лайми — зневажливе прізвисько англійських матросів і солдатів.
  
  
  
  104
  
  «Криденс клиауотер ревайвел» (Creedence Clearwater Revival) — рок-група, створена в 1959 р. під назвою «Блу велветс» (Blue Velvets). Піку популярності досягла на початку 1970-х років.
  
  
  
  105
  
  Томас Карлайл (1795-1881) — відомий англійський (шотландський) письменник, публіцист, історик.
  
  
  
  106
  
  Беовульф — мифоэпический герой, головний персонаж однойменного англо-саксонського епічного твору.
  
  
  
  107
  
  Блікер-стріт — вулиця в Грінвіч-Вілідж, Нью-Йорк, в 1960-х роках розташовані на ній клуби були центром фолк-року, музичного стилю, що поєднує елементи народної музики, балад та рок-н-ролу. Сюзанну розсмішило ім'я Ван Гог в поєднанні з прізвищем відомої американської співачки Джоан Баес (р. 1941).
  
  
  
  108
  
  «Виржинец» — роман американського письменника Оуена Уістера (1860-1938), опублікований у 1902 р.
  
  
  
  109
  
  «Орео» — печиво чорного кольору з білою прошарком посередині. Випускається компанією «Набиско».
  
  
  
  110
  
  Тобто Бротигэн міг би обмежитися мінімумом інформації: ім'я, посада, особистий номер — ті відомості, які зобов'язаний повідомити про себе потрапив у полон військовослужбовець.
  
  
  
  111
  
  «Тайм тревеллерс віклі» — дослівно: «Щотижнева газета мандрівника в часі».
  
  
  
  112
  
  Кьюпи — великоока, білява лялька-голяк.
  
  
  
  113
  
  Dog, god — відповідно, собака, бог (англ.).
  
  
  
  114
  
  Tunderclap — удар грому (англ.).
  
  
  
  115
  
  «Міст над бурхливими хвилями» — пісня, що дала назву альбому американського дуету Пола Саймона і Арту Гарфункеля.
  
  
  
  116
  
  Пекос — річка, що протікає по східній частині штату Нью-Мексико. В період освоєння західних територій райони на захід від Пекоса вважалися диким і небезпечним місцем.
  
  
  
  117
  
  «Дитяча гра» — фільм 1988 р. Режисер Том Холланд.
  
  
  
  118
  
  «СОО лайн» — одна з компаній, що займається вантажними перевезеннями залізницею. Заснована у 1880 р. В даний час здійснює перевезення на території семи штатів.
  
  
  
  119
  
  ПТС — прогулянковий трайк Сюзанни.
  
  
  
  120
  
  Мартін Дін (1917-1993), справжнє ім'я Діно Підлогу Крочетти — популярний співак (особливо в кінці 1940-х — початку 1950-х років) і актор.
  
  
  
  121
  
  Домашній ельф Доббі — ще один персонаж серіалу про Гаррі Поттера.
  
  
  
  122
  
  Браво — умовне позначення літери «У» (бі) латинського алфавіту.
  
  
  
  123
  
  Ірвінг Джон (р. 1942) — відомий американський письменник.
  
  
  
  124
  
  Ебенезер Скрудж — головний герой повісті Ч. Діккенса «Різдвяна пісня у прозі».
  
  
  
  125
  
  Національна асоціація сприяння прогресу кольорового населення — найбільша негритянська організація, заснована в 1909 році з метою домагатися рівноправності негритянського населення через суди і вплив на громадську думку.
  
  
  
  126
  
  Фоггорн Леггорн — персонаж більше 30 мультфільмів (перший вийшов на екрани в 1946 р.) кіностудії «Ворнер бразерс».
  
  
  
  127
  
  Проктор — комендант гуртожитку в Оксфордському та Кембриджському університетах.
  
  
  
  128
  
  Кілт — спідниця шотландського горця.
  
  
  
  129
  
  «Народжений бігти» — пісня відомого американського співака Брюса Спрінгстіна (р. 1949).
  
  
  
  130
  
  «Бос Хед» — компанія, що спеціалізується на приготуванні м'ясних делікатесів, особливо зі свинини.
  
  
  
  131
  
  Говард Хьюз Робард (1905-1976) — промисловець, авіатор, кінопродюсер. В останні роки, помутившись розумом, жив повним затворником. Легендарна особистість, про яку пишуть книги (наприклад, роман Гарольда Роббінса «Шукачі пригод») і знімають фільми («Авіатор» Мартіна Скорсезе).
  
  
  
  132
  
  «Інтернешнл харверстер» — компанія по виробництву сільськогосподарської техніки. Заснована в 1902 р. Один час випускала вантажівки і пікапи. На пікапах «Інтернешнл харверстер» їздять герої багатьох творів С. Кінга.
  
  
  
  133
  
  Мається на увазі вертлюжну западину тазової кістки, в яку входить головка гомілкової кістки.
  
  
  
  134
  
  «Форд» Каллема був з автоматичною коробкою передач, так що ліва нога в управлінні автомобілем не брала участь через відсутність педалі зчеплення.
  
  
  
  135
  
  «КалТек» — Каліфорнійський технологічний інститут, приватний університет. Заснований в 1891 р. Знаходиться в р. Пасадіна. Один з найбільш відомих у світі технічних і науково-дослідних інститутів.
  
  
  
  136
  
  Fuck — слово, яке не потребує перекладу.
  
  
  
  137
  
  День праці — національне свято, що відзначається в перший понеділок вересня. На наступний день у школах починається навчальний рік.
  
  
  
  138
  
  «Стилі Ден» — американська група, що отримала популярність в кінці 1960-х років.
  
  
  
  139
  
  Коледж Вассар — престижний приватний гуманітарний коледж вищого ступеня в р. Покипси, штат Нью-Йорк. Заснований в 1861 р. як жіночий коледж. З 1970 р. у нього приймаються і чоловіки.
  
  
  
  140
  
  «Пурина» — сухі корми для собак компанії «Ролстон-Пурина».
  
  
  
  141
  
  Оззі Осборн (р. 1948) — відомий англійський музикант.
  
  
  
  142
  
  НАСКАР — американська гоночна серія. Картатий прапор — сигнал до зупинки гонки.
  
  
  
  143
  
  Los angeles — ангели (ісп.).
  
  
  
  144
  
  АОЗЖ — Американське товариство захисту тварин. Громадська організація, заснована в 1866 р. Об'єднує понад 300 тисяч членів.
  
  
  
  145
  
  «Дивовижна благодать» — церковний псалом, який виконувався багатьма відомими співаками, в тому числі і Елвісом Преслі. Так само називався і альбом усіх псалмів, які виконував король рок-н-ролу.
  
  
  
  146
  
  КЖК — «Кентуккийские смажені кури» — назва мережі ресторанів швидкого обслуговування. Фірмові страви — курка, засмажена в сухариках, картопля-фрі, прісні коржі, капустяний салат.
  
  
  
  147
  
  «Крэст» — товарний знак фторований зубної пасти компанії «Проктер енд Гембл».
  
  
  
  148
  
  Еспер — екстрасенс, по абревіатурі ESP (extrasensory perception).
  
  
  
  149
  
  Переклад Н. Рейн.
  
  
  
  150
  
  Переклад Д. Тимановича.
  
  
  
  151
  
  Спатіфіллум (спатифиллюм) — досить широко поширене садово-декоративна рослина.
  
  
  
  152
  
  Pasrorilla — пастух (позов. ісп.).
  
  
  
  153
  
  Мабуть, варто зазначити, що Taos, крім назви міста, ще і назву китайського філософського вчення, відомого в Росії, як дао. Багато його положення можна знайти у творах циклу «Темна Вежа».
  
  
  
  154
  
  В англійське слово beamer складової входить слово beam (промінь), звідси і інтерес Роланда.
  
  
  
  155
  
  Touche — укол (фр.), у побутовому контексті визнання власної неправоти.
  
  
  
  156
  
  C одного боку, пряма вказівка на те, що ми живемо не в Ключовому світі. У ряду кращих американських письменників Ширлі Хаззард немає. З іншого, Ширлі Хаззард (австралійська письменниця, р. 1931 р.) у 2003 році (Кінг у тому ж році був удостоєний медалі «За видатний внесок у літературу») отримала Національну книжкову премію США за роман «велика пожежа», який написала після двадцятирічного мовчання.
  
  
  
  157
  
  Куотербек — розігруючий в американському футболі.
  
  
  
  158
  
  Джеймс Тербер Гровер (1894-1961) — американський есеїст, карикатурист, автор коротких оповідань і байок.
  
  
  
  159
  
  «Ти-дабл-ю-ей» — «Транс Уорлд ейрлайнс», одна з найбільших авіакомпаній США.
  
  
  
  160
  
  Айдлуайлд найбільший з трьох аеропортів Нью-Йорка. У 1963 році перейменовано в Міжнародний аеропорт Кеннеді. Оскільки Сюзанну «витягли» з 1964 р., незрозуміло, чому вона називає аеропорт колишнім ім'ям. Хіба що для стислості.
  
  
  
  161
  
  Гренд-Сентрал — центральний залізничний вокзал Нью-Йорка на 42-й вулиці. Щоденний пасажиропотік — більш 500 тисяч чоловік.
  
  
  
  162
  
  Уельський коргі — порода декоративних собак, шерсть гладка, середньої довжини, рудувато-коричневий або чорний з білими або жовтими відмітинами, висота 30 див. Виведена в Уельсі.
  
  
  
  163
  
  ПВБ — загинув у бою.
  
  
  
  164
  
  Мова йде про фільми «За жменю доларів» (1964), «За кілька зайвих доларів» (1965) і «Хороший, поганий, злий» (1967), в яких Клінт Іствуд зіграв головну роль.
  
  
  
  165
  
  «ФедЭкс» — «Федерал експрес» — найбільша приватна поштова служба термінової доставки невеликих посилок і бандеролей.
  
  
  
  166
  
  Назва країни, Эмпатика, утворене від англійського слова empathy — уміння поставити себе на місце іншого.
  
  
  
  167
  
  Віллідж — скорочено від Грінвіч-Віллідж, богемний район Нью-Йорка між Хаустон-стріт і Західної 14-ю вулицею в Нижньому Манхеттені.
  
  
  
  168
  
  Емпайр-стейт-білдінг — до 1971 р., коли звели першу башту Всесвітнього торгового центру — найвищий хмарочос Нью-Йорка. Побудований у 1931 р. Первісна висота — 381 м (близько 850 футів). У 1950 р. за рахунок установки на даху телеантен, висота будівлі збільшилася до 448 м (близько 1000 футів).
  
  
  
  169
  
  На англійській мові — to give somebody the raspberry, як пригостити малиною, так і висловити повну зневагу. Звідси, ймовірно, і премія за найгірший фільм «Золота малина».
  
  
  
  170
  
  Фронтир — в американській історії західна межа території, освоювана компактно проживають групами жителів.
  
  
  
  171
  
  45 градусів по шкалі Фаренгейта відповідають 8 градусів за Цельсієм.
  
  
  
  172
  
  32 градуси за Фаренгейтом відповідають 0 градусів за Цельсієм, тобто температури замерзання води.
  
  
  
  173
  
  Трохи більше 5 градусів за Цельсієм.
  
  
  
  174
  
  Сміт Кларк Ештон (1863-1961) — американський письменник-фантаст, розквіт творчості якого припав на 1930-ті роки. У 1944 р. написав хвалебну статтю про Уїльяма Ходжсону.
  
  
  
  175
  
  Ходжсон Вільям Хоуп (1877-1918) — американський письменник-фантаст, один з кращих творів якого — роман «Будинок в Пограниччі» (1908).
  
  
  
  176
  
  Койе Лі Браун (1907-1981) — американський художник-ілюстратор.
  
  
  
  177
  
  День поминання — офіційний неробочий день, що відзначається в пам'ять про загиблих у всіх війнах США.
  
  
  
  178
  
  «М'ясоїди» (бифитеры) — прізвисько королівських гвардійців.
  
  
  
  179
  
  Ід, его, супер-его (Воно, Я, над-Я) — три складових особистості за Фрейдом. Ід — первісна, основна, центральна і, разом з тим архаїчна частина особистості. Ід служить джерелом енергії для всієї особистості і разом з тим цілком несвідомо. Его розвивається з ід і на відміну від останнього знаходиться в постійному контакті з зовнішнім світом. Свідома життя протікає переважно в его. Супер-его розвивається з его і є суддею та цензором його діяльності і думок.
  
  
  
  180
  
  В англійській мові вимова по буквах для прізвищ буває необхідно, тому що поєднання різних букв вимовляються однаково.
  
  
  
  181
  
  Фумало свідомо перекручує прізвище Фрейда.
  
  
  
  182
  
  Кінг свідомо дає собаці ту ж кличку, що і в казці Толкієна «Роверандом» про цієї собаці, яка стала іграшковою.
  
  
  
  183
  
  «Файленс» — фірмовий універмаг однойменної мережі, де зі значною знижкою продаються товари відомих дизайнерів. Мережа заснована в 1881 році, нині називається «Файленс бейсмент».
  
  
  
  184
  
  Старий перекручує назва мережі магазинів «Kids'Я'Us» («Кідс-ар-ас»), де «Я» — дзеркальне відображення букви «R», що торгують іграшками та дитячим одягом. У США вони з'явилися після того, як Сюзанну «витягли» в Серединний світ.
  
  
  
  185
  
  Сюзанні згадалися слова з новели Е. По «Маска Червоної Смерті».
  
  
  
  186
  
  Чифлет — так Роланд називав антибіотик кефлекс.
  
  
  
  187
  
  Євангеліє від Матвія 6:9-13.
  
  
  
  188
  
  Менестрельское шоу — виконання негритянських мелодій, пісень і жартів акторами, загримованими під негрів.
  
  
  
  189
  
  Попільна середа — день покаяння (перший день великого посту). В цей день священики посипають голови парафіян попелом.
  
  
  
  190
  
  Bone fide — в даному контексті справжня (лат.).
  
  
  
  191
  
  Волокуша (travois) — пристосування для перевезення вантажів у індіанців Рівнин. Складається з двох жердин, що перехрещуються під гострим кутом, і поперечки. За верхній кінець волокушу тягнуть, а вільні волочаться по землі. Речі складають у сумку зі шкіри, яка поміщається між жердинами.
  
  
  
  192
  
  «Що це за дитя» — один з різдвяних гімнів.
  
  
  
  193
  
  Коли сплячій людині сняться сни, його очі рухаються під закритими століттями. Експериментально вивчав це явище, зокрема, Стівен Лаберж (Stephen Laberge) в Центрі вивчення сну при Стенфордському університеті. Його книга «Усвідомлене сновидіння» опублікована російською мовою.
  
  
  
  194
  
  Одд'з-лейн — Odd's Lane, дослівно, алея (вулиця) Дивного.
  
  
  
  195
  
  Тауер-роуд — Tower Road, дослівно, дорога Вежі.
  
  
  
  196
  
  Російська казка «Маша і три ведмеді» — перекладення казки «Золотоволоска та три ведмедя».
  
  
  
  197
  
  Інша назва Гилеада — Гілеад, як у Біблії.
  
  
  
  198
  
  Яєчний коктейль — вино, коньяк або ром зі збитими жовтками, цукром і вершками.
  
  
  
  199
  
  Рядок з пісні «дім, милий Дім» Мотли Кру.
  
  
  
  200
  
  Заїка Білл (не робот) — один з героїв роману «Воно».
  
  
  
  201
  
  «Полароїд» — модель фотоапарата і спеціальний пакет фотоматеріалів. При зйомці відсутня стадія негативу і відбувається автоматичне прояв з отриманням картки через кілька хвилин після зйомки. У Росії століття «Полароида» виявився вкрай нетривалим. Розпочавшись наприкінці 1980-х років, він закінчився в кінці 90-х. «Полароїд» не витримав конкуренції з фотосалонами, забезпечили швидкий прояв і роздрук плівок, в силу притаманних цим методом фотографування недоліків: картка маленька, в одному примірнику, і недостатня чіткість при зйомці об'єкта, що знаходиться на великій відстані. Тому Сюзанна і Роланд могли розгледіти і вікна, балкони з дверима на стінах далекій Вежі тільки в уяві автора.
  
  
  
  202
  
  Ансель Адамс (1902-1984) — відомий американський фотограф. Прославився фотографіями ландшафтів, у тому числі національних парків.
  
  
  
  203
  
  Сал Морт (р. 1927) — американський комічний актор. Придбав популярність в 1950-х рр.
  
  
  
  204
  
  Джордж карлін (р. 1937) — відомий американський комічний актор.
  
  
  
  205
  
  «Сіллі Путті» — «дурна замазка», полімер, створений американським інженером Джеймсом Райтом в 1943 р. Основні компоненти — силіконове масло і борна кислота. Легко приймає будь-яку форму. З 1950 р. — одна з улюблених іграшок дорослих і дітей. Продається в яйцеподібних контейнерах.
  
  
  
  206
  
  Дубьюк — місто на сході штату Айова. Назва міста вживається як символ далекого провінційного глушини.
  
  
  
  207
  
  Літтл Річ (Річард Карутерс Літтл, р. 1938) — відомий американський комік і пародист.
  
  
  
  208
  
  Місто (Cleveland) заснований у 1796 р. топографом Мозесом Клівлендом (Cleaveland) і з невеликою орфографічною помилкою носить його ім'я.
  
  
  
  209
  
  Made in U. S. A. — «Зроблено в США».
  
  
  
  210
  
  Аналогічний епізод детально описаний у романі Стівена Кінга «Керрі».
  
  
  
  211
  
  Фільм «Психо» сера Альфреда Хічкока за романом Р. Блоха вийшов на екрани в 1960 р.
  
  
  
  212
  
  Мартін Дін (р. 1917) і Джеррі Льюїс (р. 1926) — комедійний акторський дует, який знявся в половині найуспішніших фільмів Голівуду в 1940-1950-х рр. Фільму «Придурки на морі» в їх фільмографії немає. Ймовірно, Кінг говорить про останньому фільмі дуету «Партнери» (1956).
  
  
  
  213
  
  Анаграма — це слово або словосполучення, утворене перестановкою літер, що складають інше слово (слова).
  
  
  
  214
  
  Фред Астер (1899-1987) — справжнє ім'я Фред Аустерліц, знаменитий танцівник і актор.
  
  
  
  215
  
  Відповідно 29,5 і 21 градус за Цельсієм.
  
  
  
  216
  
  Хонки — прізвисько білих, не обов'язково зневажливе.
  
  
  
  217
  
  В англійській мові багато слова пишуться по-різному, але вимовляються однаково. Ось і в даному випадку слова child (дитина) і childe (використане в оригіналі) на слух відрізнити неможливо.
  
  
  
  218
  
  Переклад Нани Еріставі.
  
  
  
  219
  
  Переклад Нани Еріставі.
  
  
  
  220
  
  Переклад Нани Еріставі.
  
  
  
  221
  
  Переклад Нани Еріставі.
  
  
  
  222
  
  Переклад Нани Еріставі.
  
  
  
  223
  
  Печиво з сюрпризом — сухе печиво з двох половинок, всередині якого заховане послання: смужка паперу з кумедним висловом, прислів'ям або передбаченням долі. Неодмінний атрибут китайських ресторанів в США: подається в самому кінці трапези.
  
  
  
  224
  
  «Ривиерес» — американська рок-група кінця 1950-х років.
  
  
  
  225
  
  Порося Прочуханки — персонаж мультфільмів серіалу «Пісенька з привітом», 1930-60-х років студії «Уорнерс бразерс». Заїка Прочуханки, озвучений Крейдою Бланком, завжди закінчував фільм вищенаведеними словами.
  
  
  
  226
  
  «Заборонена планета» — науково-фантастичний фільм (1956) за мотивами п'єси Ст. Шекспіра «Буря».
  
  
  
  227
  
  Обидва слова вимовляються однаково, одне із значень англійського слова beetles — дурні. Одна з версій походження слова beatles — якийсь симбіоз між словами beetles (жуки) і beat (вдаряти), що вказує на біт-музику.
  
  
  
  228
  
  «Справ-Вікингс» — рок-група, створена в 1955 р. у Піттсбурзі, штат Огайо.
  
  
  
  229
  
  Англійська дієслово to draw має багато значень, серед яких малювати, «витягати».
  
  
  
  230
  
  Patrono d'arte — покровителька його мистецтва (іт.).
  
  
  
  231
  
  Переклад Ксенії Єгорової.
  
  
  
  232
  
  Група «Коустерс» (The Coasters) існувала і в нашій реальності (вперше виступила в 1955 р.), решта — в тому світі, куди потрапила Сюзанна.
  
  
  
  233
  
  Bandito's pistola — бандитський пістоль (ісп.).
  
  
  
  234
  
  Залишаючи Америку в 1964 р., Сюзанна могла знати Рональда Рейгана лише як голлівудського актора. Губернатором Каліфорнії він став тільки в 1967 р.
  
  
  
  235
  
  Гері Харт — в нашій реальності сенатор-демократ від штату Колорадо (р. 1937), у 1986-1987 рр. робив спроби стати кандидатом на посаду президента від Демократичної партії на виборах 1988 р., але преса розкопала зайве в його брудній білизні, так що Харту довелося вийти з президентської гонки.
  
  
  
  236
  
  Джон уейн (1907-1979) — відомий американський кіноактор, в 1950-1960-і роки вважався еталоном американського патріотизму.
  
  
  
  237
  
  Уайт-Плейнс — північний житловий передмістя Нью-Йорка.
  
  
  
  238
  
  Toren — вежа (нім.).
  
  
  
  239
  
  Сірі Небеса (варіант — Срібляста Гавань) — якесь місце, описане Толкієном у «Володарі кілець», куди йдуть Фродо, Гэндольф та ін.
  
  
  
  240
  
  Хепі-енд — калька з англійської happy end, тобто щаслива кінцівка.
  
  
  
  241
  
  Compadres, amoras — друзів, коханих (ісп.).
  
  
  
  242
  
  Переклад Нани Еріставі.
  
  
  
  243
  
  Uber — понад (нім.).
  
  
  
  244
  
  Переклади всіх цитат з творів Стівена Кінга, використаних в цій книзі, взяті з виданням ACT. — Приміт. пер.
  
  
  
  245
  
  «Серцем Слейд любив світ, а що може бути більш мирним, ніж мертве тіло?»
  
  
  
  246
  
  «Друже, посміхайся, коли ти це кажеш».
  
  
  
  247
  
  «Вважаю, всім не догодиш», — каже він, випадково застреливши невинного роззяву.
  
  
  
  248
  
  Великокаліберними револьверами (калібр 45 дюйма, близько 11 мм). — Приміт. пер.
  
  
  
  249
  
  Цікавий момент — в листопадовому номері було опубліковано розповідь Ларрі Найвена і Дайана Гирарда «Талісман».
  
  
  
  250
  
  До моменту опублікування «Стрілка» Уэлан вже тричі удостоювався премії «Хьюго» в номінації «Кращий професійний художник». До 2002 р. він висувався на цю премію вже 32 рази і 15 разів її отримав.
  
  
  
  251
  
  У цьому ж номері усічений пролог роману «Сяйво», який залишався раритетом 15 років, поки в 1997 році скорочену версію не опублікували в «Ті-Ві гіді».
  
  
  
  252
  
  Обложечная ілюстрація Стюарта, послана на кольороподіл, загубилася в дорозі. Доналд М. Грант і Майкл Уэлан дозволили використовувати для обкладинки одну або кілька ілюстрацій видання «Гранту», але в кінці кінців ілюстрація Стюарта знайшлася.
  
  
  
  253
  
  Виступаючи в Єлі у квітні 2003 р. Кінг уточнив, що мова йде про фільм «Хороший, поганий, злий». Він також сказав, що прийняв тоді велику дозу мескаліну.
  
  
  
  254
  
  У списку творів автора, опублікованому в першому виданні роману «Христина», ще одному творі Кінга, що побачив світ у 1982 р., «Стрілець» не згадувався.
  
  
  
  255
  
  Цитата з «Політики малотиражних видань».
  
  
  
  256
  
  В даний час примірники першого і другого видання коштують, відповідно, 500 і 200 доларів, підписаний примірник — кілька тисяч.
  
  
  
  257
  
  Грант і далі дотримувався цього принципу, поширивши її не тільки на романи циклу «Темна Вежа», але і на інші твори Кінга, що виходили в його видавництві обмеженим тиражем, скажімо, на «безнадійний борг» і «Чорний будинок».
  
  
  
  258
  
  У 2001 р. Френк Мюллер розбився на мотоциклі, передчасно закінчивши свою кар'єру читця. Джордж Гайдолл, який значною мірою Сприяв збору коштів на лікування Мюллера, начитав три останні книги «Темної Вежі» та нову версію «Стрілка». Кінг присвятив «Вовків Кал'ї» Френку Мюллеру до трагічного інциденту, назвавши його людиною, «яка чує голоси в моїй голові». Голосом Мюллера звучать аудіоверсії багатьох інших романів Кінга, включаючи «Зелену милю» і «Чорний будинок», а також романів Джона Грішема, Пітера Страуба, Пета Конроя та інших.
  
  
  
  259
  
  У 1998 р. Грант випустив тритомник, щоб розпродати залишилися екземпляри «Безплідних земель». Тритомник включав третє видання «Стрілка», з новою суперобкладинкою, друге видання, «Вилучення трьох» і перше видання «Безплідних земель».
  
  
  
  260
  
  У підсумку в рукописі виявилося 1500 сторінок. Рукопис «Темної Вежі» потягнула тільки на 1100.
  
  
  
  261
  
  4 вересня 1997 р. книга зайняла третю рядок у списку бестселерів «Уолл-стріт джорнал». 21 вересня дебютувала у списку «Нью-Йорк таймі» на дванадцятій позиції. У наступний тиждень вилетіла зі списку, а двома місяцями пізніше, після виходу у видавництві «Плюс», повернулася, але вже зайнявши верхній рядок.
  
  
  
  262
  
  Видавництво Вікінг, 2003 (текст статті є також введенням в перевиданий роман «Стрілець», який російською мовою був опублікований видавництвом ACT у 2005 році). — Приміт. пер.
  
  
  
  263
  
  На столі також є два потайних скриньки. Пьеробон часто використовує в своїй роботі словесний орнамент, це його спосіб спілкування з тим, хто замовляє у нього меблі. Пьеробон, очевидно, не фен «Темної Вежі», казав, що не знав суттєвості цієї цитати.
  
  
  
  264
  
  Це цитата з сайту www.stephenking.com, а в коді «Пісні Сюзанни» вигаданий Кінг висловлює розчарування падінням продажів книг циклу «Темна Вежа» і сподівається, що продажі зростуть, як тільки на прилавку з'являться інші книги.
  
  
  
  265
  
  На першому варіанті рукописи дата завершення роботи — 3 жовтня 2002 р.
  
  
  
  266
  
  У «Витягуванні трьох» використовувалися ілюстрації Філа Хейла з другого грантовского видання, раніше доступні тільки в подарунковому наборі з трьох книг.
  
  
  
  267
  
  У цій главі всі цитати без вказівки джерела взяті з «Стрілка».
  
  
  
  268
  
  Цю фразу Кінг зазвичай пише, коли його просять розписатися на примірнику «Стрілка».
  
  
  
  269
  
  Пітер Штрауб і Кінг закінчили роботу над «Талісманом» приблизно в той час, коли Грант опублікував «Стрілка». У той же період Кінг написав і «Очі дракона», але цей роман з'явився на прилавках в 1984 р.
  
  
  
  270
  
  А як же бахмановские фантастичні романи «людина, що Біжить» і «Довга прогулянка»? Але в 1982 р. мало хто знав про цих книгах або про те, що їх автор — Кінг.
  
  
  
  271
  
  «Але що можна сказати про туманному минулому стрілка? Господи, я так мало знаю. Революція, яка перевертає „світ світла“ стрілка? Нічого про неї сказати не можу. Останнє зіткнення Роланда з Мартеном, який спокушає його мати і вбиває батька? Не знаю. Смерть друзів Роланда, Катберт і Джеймі, або його пригоди в період між молодістю і першим появою перед нами в пустелі? Теж не знаю. А ще ця дівчина, Сюзан. Хто вона? Не знаю.» (ТБ-1, післямова).
  
  
  
  272
  
  У первісному варіанті роману про те, що стрілка звуть Роланд, читач дізнається в сцені в підвалі дорожньої станції. Кінг, ймовірно, знав його ім'я раніше, тому що згадав його у головоломці в кінці повісті «Стрілець», опублікованій в журналі «ФиСФ» в 1978 р. В переробленому і розширеному варіанті ім'я Роланд вперше згадується в кінці першої частини, коли третина книги вже прочитана.
  
  
  
  273
  
  Це слова з синопсису, що передує повість «Дорожня станція» у квітневому, 1980 р., номері журналу «ФиСФ». Ці синопсисы цікаві тим, що є коментарями Кінга до історій в процесі роботи над ними. (Див. додаток 5.)
  
  
  
  274
  
  Кінг писав під враженням від спагетті-вестернів з Клінтом Іствудом в головній ролі, який в цих фільмах теж частенько залишався неназваним. Джейк Чеймберз відзначає цей зв'язок, коли бачить афішу фільму з Іствудом в головній ролі по дорозі в Кооп-Сіті.
  
  
  
  275
  
  Місто названо в честь рок-групи «Джетро Талл», а ворон — на честь виконавця народних пісень, якого Кінг знав, коли навчався в університеті штату мен. У магічному кристалі в Меджисе Роланд серед іншого побачив і Брауна, і Золтана, але він не пам'ятає велику частину того, що бачив.
  
  
  
  276
  
  В епізоді воскресіння Норта Уолтером, останній каже: «Міста Нортон, він мертвий», — з сарказмом, копіюючи слова хлопчика в романі «Серце пітьми» Джозефа Конрада: «Місто Курц — він мертвий». Сюзанна (як Детта) повторює ці слова пізніше, спочатку про Джо Коллінз (Дандело), потім про Едді.
  
  
  
  277
  
  Напрямок, в якому йде Роланд, змінилося (спочатку він йшов на південь), щоб підкреслити значущість і вплив Променя.
  
  
  
  278
  
  У початковому виданні вона вірила, що це дитина людину в чорному.
  
  
  
  279
  
  Тисяча років в переробленому варіанті, двадцять п'ять — у початковому виданні.
  
  
  
  280
  
  В переробленому варіанті: «...хіба що це був легендарний місто Луд». І дійсно Луд і Нью-Йорка — міста-двійники з різних реалій.
  
  
  
  281
  
  Кінг не соромиться жертвувати дітьми у своїх книгах. Приклади: Пай Карвер («Безнадія»), Ральф Глік («Жереб»), Гейдж Крід («Кладовище домашніх тварин»), Гері Риптон («Регулятори»), Тед Трентон («Куджо»).
  
  
  
  282
  
  У первинному варіанті «Стрілка» Фарсон — назва місця, але в наступних книгах Кінг помилково перетворив його у Джона Фарсона. В переробленому виданні він усуває помилку, змінивши назви міста з Фарсона на Тонтон.
  
  
  
  283
  
  У первісному варіанті Гилеад не згадувався. Коли Роланд і Едді зустрічаються з Кінгом в «Пісні Сюзанни», він говорить, що не думав про Гилеаде, коли Роланд представляється йому. В нашій реальності Гилеад (Ґілеад) — частина Йорданії, розташована між Галилейским озером і Мертвим морем. Широко відомий рамоту (гилеадский) бальзам, ароматична смола, яка використовується в медицині. Цей бальзам згадується у вірші «Ворон» Едгара По.
  
  
  
  284
  
  У початковому варіанті — через десять.
  
  
  
  285
  
  У тому ж місці хрестоподібний шрам у батька Каллагэна і відкриті, але не кровоточать, рани слуг Червоного Короля.
  
  
  
  286
  
  Біблії (Книга Суддів Ізраїлевих, 15:15,16) Самсон вбиває тисячу филистимлян ослячою щелепою. Сільвія Питтстон звертається до Самсона у своїй проповіді, а Ерон Дипно згадує загадку Самсона в «Безплідних землях».
  
  
  
  287
  
  В переробленому виданні з'являється «інше число прийде пізніше», натякаючи на важливість 19 в останніх трьох книгах.
  
  
  
  288
  
  У первісному варіанті було: «...її розум — залізо, але серце і очі м'які».
  
  
  
  289
  
  Роланд згадує про це, коли в розмові неподалік від Кал'ї Брін Стерджис мова заходить про мескалине і грибах-галюциногенах.
  
  
  
  290
  
  У первісному варіанті йдеться, що він не був у Новому Ханаані дванадцять років, але в переробленому Кінг змінює дванадцять на «невідомо скільки», тим самим сильно ускладнюючи роботу кельвинистам.
  
  
  
  291
  
  Залишилися і інші, Сільвія Питтстон і Шеб з Металу, але вони вже мертві. Шими Руїс з Меджиса, який познайомився з Роландом, коли він і його друзі-стрілки ще не вирушили на пошуки Темної Вежі, теж живий, але Роланд про це не знає. Кінг згадує Шими в переробленому варіанті «Стрілка», віщуючи важливість цього персонажа як в «Чаклуна і кристалі», так і «Темної Вежі».
  
  
  
  292
  
  Євангеліє від Марка, 8.36.
  
  
  
  293
  
  У Слоута, лиходія, дістає моральності, щоб поставити це питання, але він приходить до неправильного відповіді.
  
  
  
  294
  
  У первісному варіанті замість Олена фігурував Джеймі.
  
  
  
  295
  
  В переробленому варіанті ручна дрезина мовець, як і багато інші машини в Серединному світі, але Роланд швидко заглушує її.
  
  
  
  296
  
  Роланд часто визначає таким чином критичні моменти походу: кінець початку, початок кінця, і т. д.
  
  
  
  297
  
  У первісному варіанті глава називалася «Стрілок і Темна людина», в переробленому — «Стрілок і людина в чорному».
  
  
  
  298
  
  В оригіналі використано слово palaver. Зазвичай воно означає дискусію між людьми, що належать до різних культур або рівнів освіченості. Є й інше значення — розмова ні про що. В Серединному світі цим словом називають зустріч, у ході якої відбувається обмін важливою інформацією.
  
  
  
  299
  
  В переробленому виданні останню частину складного речення замінило «коли ти відновиш свій похід». Кінг натякає на циклічну природу існування Роланда (наприклад, новим підзаголовком: ПОВЕРНЕННЯ), не видаючи кінцівки. Роланд у часі дуже близький від Вежі, але він відходить від неї. Після того, як він досягає Вежі, викидає його у вихідну точку, від якої зараз його відділяє трохи більше місяця.
  
  
  
  300
  
  Біля Вежі Сюзанна говорить приблизно те ж, смерть для всіх, хто йде або скаче верхи поруч з тобою, але не для тебе. Ще один натяк на циклічність існування Роланда: він не може ступити на пустку в кінці стежки навіть після тисячолітнього подорожі. Список мертвих включає Сюзан Дельгадо, Катберта, Альона, Джеймі, Джейка (він помирає тричі), Ыша, Каллагэна, Шими, Едді, Міа, Мордреда і самого Уолтера.
  
  
  
  301
  
  У первісному варіанті Уолтер говорить «Мартен». Підкреслюючи, що він з Мартеном — різні особистості.
  
  
  
  302
  
  У первісному варіанті Уолтер називає себе слугою Вежі і каже, що Земля віддана в його руку (тобто Уолтера), а не в руку червоного короля. Червоний Король вперше з'являється в «Безсонні», а в епопеї «Темна Вежа» вперше мимохідь згадується в «Чаклуна і кристалі». Роланд, однак, не розуміє, хто такий Червоний Король, до останнього етапу своєї подорожі.
  
  
  
  303
  
  У 1985 р. Бен Индик висловив сумніви в тому, що це кістки людини в чорному (у статті «Стівен Кінг як епічний автор», опублікованій у книзі «Відкриваючи сучасний хоррор», упорядник Даррелл Швейцер, «Стармонт-прес», 1985).
  
  
  
  304
  
  У передмові до нового видання «Стрілка» Кінг пише: «Справжні шанувальники „Темної Вежі“ (а таких на диво багато — досить заглянути в інтернет) напевно захочуть прочитати книгу заново, і швидше за все більшість з них буде читати цей виправлений варіант з цікавістю і роздратуванням. Я дуже їм симпатизую, але повинен зізнатися, що мене більше хвилюють читачів, які ще не знайомі з Роландом і його ка-тетом».
  
  
  
  305
  
  Покійна дружина Брауна була з Менні.
  
  
  
  306
  
  У цій главі всі цитати без вказівки джерела взяті з «Вилучення трьох».
  
  
  
  307
  
  У світі Роланда зрушила не тільки час, але і сторони світу. Хоча він прямує на північ, Західне море знаходиться по його праву руку.
  
  
  
  308
  
  «Його тримали в руках тільки найкращі, — подумав Едді. — Принаймні досі». Він як і раніше вкрай невисокої думки про себе.
  
  
  
  309
  
  Таке вже траплялося в «Смиренних сестер Элурии», але тут, на березі, він розлучається з револьвером добровільно.
  
  
  
  310
  
  Едді помилково називає її хвороба шизофренією, цей термін він знає з фільмів, на зразок «Три обличчя зла». Роланд повторює цей діагноз батькові Каллагэну. Томуу належить розбиратися в цьому краще Едді, але він не поправляє стрілка.
  
  
  
  311
  
  І це не останній випадок такого от очікування. Коли з'являється Міа, Роланд не одну ніч стежить за нею, коли вона відправляється за їжею.
  
  
  
  312
  
  Англійське слово pusher має кілька значень. Толкач, в сенсі щось штовхати, скажімо, інвалідне крісло, і толкач — розповсюджувач наркотиків. — Приміт. пер.
  
  
  
  313
  
  Mort — смерть (фр.). — Приміт. пер.
  
  
  
  314
  
  У «Вовків Кал'ї» Едді і Джейк бачать ще один автомобіль Балазара, «лінкольн таун кар», припаркований біля книжкового магазину Тауера.
  
  
  
  315
  
  Не так вже й давно Роланд міг вважатися холоднокровним вбивцею. Психологія каже, люди ненавидять в інших те, що їм не подобається в собі.
  
  
  
  316
  
  Кінг каже, що це сталося трьома роками раніше, а Роланд потрапляє в розум і тіло Морта в 1977 р., оскільки Морт збирається вбити Джейка. Одетта ж втратила ноги в 1959 р., і сталося це на станції «Крістофер-стріт». В «Пісні Сюзанни» Одетта каже, що поїзд «А» ніколи не зупинявся на «Крістофер-стріт». «Це всього лише ще одна чергова маленька помилка, начебто знаходження Кооп-Сіті в Брукліні». Авторські помилки Кінга стають реальностями в світах Едді і Одетти.
  
  
  
  317
  
  У цій главі всі цитати без вказівки джерела взяті з роману «Безплідні землі».
  
  
  
  318
  
  Назва книги практично копіює назва поеми («Безплідна земля») Т. З. Еліота (1888-1965), відомого американського поета, лауреата Нобелівської премії з літератури (1948). У тексті є цитати з цієї поеми, так і з інших творів Еліота.
  
  
  
  319
  
  Використане в оригіналі слово «Mir» — калька з російського слова світ, яке має англійською два значення, як «world», так і «реасе». Світ здурів, світ Роланда зрушився. — Приміт. пер.
  
  
  
  320
  
  Шардик — величезний ведмідь у романі Річарда Адамса. Едді асоціює цього автора з кроликами: «Уотершипский пагорб» — інший, куди більш відомий роман Адамса про цивілізації кроликів.
  
  
  
  321
  
  На інший від порталу Ведмедя стороні Башти знаходиться портал Черепахи. Інші десять зберігачів: Риба, Орел (іноді Птах), Лев, Летюча Миша, Вовк, Заєць, Пацюк, Кінь, Собака і Слон. В Ключовому земному світі Бруклін — близнюк порталу Ведмедя.
  
  
  
  322
  
  В Колисці Луда Едді називає портал незнайденою дверима, віщуючи поява справжньої НЕЗНАЙДЕНОЮ двері в їх майбутньому. Колиска Луда — теж в певному сенсі портал, прикрашений зображеннями усіх зберігачів Променів і статуєю Артура Эльдского.
  
  
  
  323
  
  Близько Луда Едді каже Роланду: «Ми з тобою, тому що повинні бути тут... це твоя чортова ка. Але тут і тому, що хочемо цього... якби ти помер цієї ночі уві сні, ми б поховали тебе і пішли далі. Напевно, довго б не протягнули, але померли б на Стежці Променя».
  
  
  
  324
  
  Едді й Сюзанна обіцяють розповісти Роланду історію про Оза, але до цього не доходить, поки вони не потрапляють в Смарагдовий Палац, в тисячах миль далі по Стежці Променя, в Серединному світі це аналог жовтою цегляною дороги.
  
  
  
  325
  
  Фільм «Буч Кессіді і Санданс Кід» (1969), головні ролі в якому виконали Пол Ньюман і Роберт Редфорд, отримав декілька премій «Оскар».
  
  
  
  326
  
  Перш ніж він йде, вчителька дає йому список книг, які потрібно прочитати влітку, який включає «Повелителя мух». Тед Бротигэн дає цю книгу Боббі Гарфілду в «Серцях в Атлантиді». Пізніше Бротигэн приймає Джейка за Боббі, коли вперше бачить його на станції «Тандерклеп». На жаль, Джейк так і не встигає прочитати цю книгу. Ох, Дискордия.
  
  
  
  327
  
  Ерон Дипно — далекий родич Еда Дипно з «Безсоння», людини, який стає знаряддям Червоного Короля.
  
  
  
  328
  
  У цій книзі йдеться про те, що загадки, можливо, найдавніша з ігор, в яку все ще грають люди, і розповідається історія загадки Самсона, яку той загадав в день весілля, але сенс переданий неправильно. По книзі, мова йде про весілля Самсона з Далилой, тоді як, згідно Біблії, загадка відноситься до того дня, коли Самсон повинен був одружитися на филистимлянке. Загадка Самсона про лева і меді — складна гра слів, яка ґрунтується на тому, що «лев» і «мед» на івриті пишуться однаково.
  
  
  
  329
  
  Ключ — не єдина річ, яку Джейк знаходить на пустирі, що має критичне значення для успіху походу. У майбутньому тут матеріалізується і мішок для боулінгу, в який вони зможуть покласти Чорний Тринадцятий.
  
  
  
  330
  
  У троянд, що росли навколо Вежі, були такі міцні коріння, що шипи зрізали ще один палець Роланда, коли він спробував вирвати одну з них.
  
  
  
  331
  
  Здатність, яку знаходять Джейк і Сюзанна з допомогою своїх сигулов, аналогічна, нехай вона потужніша, здатності Енді Макгі з «Запалює поглядом» переконувати людей, але там причина — наука, а не магія. Ця здатність, коли Енді Макгі пускає її в хід, заподіює йому фізичний біль. Таку ж біль у людей викликають і механічні двері (на кшталт тієї, з допомогою якої Вовки потрапляють в Калью). Як Кінг каже у «Вовків Кал'ї»: «Бог залишає сигулы. Людина залишає машини».
  
  
  
  332
  
  Кооп-Сіті насправді знаходиться в Бронксі, а не в Брукліні, тому світ Джейка не є Ключовим земним світом, нехай навіть там і існує троянда. Можливо, Джейк і Едді прийшли в Серединний світ з однієї реальності, а можливо, і ні.
  
  
  
  333
  
  Хоча Луд — близнюк Нью-Йорка, його місце розташування в Серединному світі можна порівняти з Сент-Луїсом. Едді жартує: «Сьогодні ми вивчаємо ексцентричну географію Серединного світу. Бачте, хлопчики і дівчатка, в Серединному світі ви виходите з Нью-Йорка, прямуєте на південний схід у Канзас, а потім продовжуєте йти по Стежці Променя, поки не дістанетесь до Темної Вежі, яка, як з'ясовується, варто посередині всього».
  
  
  
  334
  
  Коли Джейк потрапляє в Серединний світ, його електронні годинники показують час немислиме і йдуть назад. Роланд коментує цей феномен, кажучи, що «годинник, так, хороші, але в нинішні часи від подібних приладів не багато користі». У «Тет корпорейшн» Роланду вручають годинник, які дійсно будуть працювати добре, до моменту наближення до Темної Вежі.
  
  
  
  335
  
  Ыша Кінг «змалював» з Марлоу, уельського коргі, який жив у їхньому будинку.
  
  
  
  336
  
  Як мінімум ста п'яти років від роду, вона нагадує матінку Абагейл з «Протистояння». Анвін — прізвище першого видавця «Володаря кілець».
  
  
  
  337
  
  У домоправительки Джейка є примірник цієї книги. На Високому Складі слово «чар» означає смерть, як в дереві смерті, яке стало долею Сюзан Дельгадо, і це, можливо, знак.
  
  
  
  338
  
  Едді і Джейк угледіли в цьому мосту схожість з мостом Джорджа Вашингтона в Нью-Йорку. Роланд ще побачить цей міст з вікна залу засідань ради директорів компанії «Тет корпорейшн» і погодиться з ними.
  
  
  
  339
  
  Едді приходить в жах, коли вона дізнається, що все це значить. «Ви вбиваєте один одного під цю мелодію, яка ніколи не виходила на синглі!».
  
  
  
  340
  
  У цьому оповіданні жителі одного села беруть участь у щорічній лотереї, і того, хто витягує листок з чорним колом, забивають до смерті камінням.
  
  
  
  341
  
  «Кайся, арлекін! — вигукнув Тиктокман (Ticktockman)». В оригіналі «Безплідних земель» Тік-Так звуть Tick-Tock Man. — Приміт. пер.
  
  
  
  342
  
  Роберт Браунінг «Чайлд Роланд до Темної Вежі прийшов». У цій главі цитати без вказівки джерела взяті з роману «Чаклун і кристал».
  
  
  
  343
  
  Все це нагадує гру загадок, в яку грали Більбо Беггінс і Голлум під горою в «Хоббіті».
  
  
  
  344
  
  Історією Шахерезади Кінг скористався «Мізері»: поки Пол Шелдон продовжує працювати над романом, у Енні є причина зберігати йому життя.
  
  
  
  345
  
  У первинному варіанті «Стрілка» Уолтер заявляє, що приїхав з Англії.
  
  
  
  346
  
  Сюзанна каже Маленькому Блейну, що світ буде набагато краще без «великого брата». Ці слова безпосередньо відносяться і до Едді, світ якого виразно став краще без Генрі, його великого брата.
  
  
  
  347
  
  Той же грип обрушився на світ і в «Протистоянні», романі, де вперше з'являється злий чоловік, якого звуть Рендалл Флегг. Роланд знайомий з Флеггом, дуже навіть знайомий, за останніми днями Гилеада. Він вірить, що Флегг — демон. «А за ним ішли двоє молодих хлопців, відчайдушних і при цьому похмурих, яких звали Денніс і Томас», — два персонажа з роману «Око дракона», в якому діє демонічний чаклун Флегг.
  
  
  
  348
  
  «Канзасские монархи», «такуро спірит» і «Нозз-a-Ла» відповідно. Деякі з цих брендів з'являться в наступних томах «Темної Вежі», звичайно, щоб показати, що мова йде не про Ключовому земному світі. «Нозз-a-Ла» також фігурує в «Королівському госпіталі», телевізійному серіалі, сценарій якої написаний Кінгом. Серіал вперше був показаний телекомпанія Ей-бі-сі в 2004 р.
  
  
  
  349
  
  Твиннеры (twinners) — похідна від twins, двійники (англ.). — Приміт. пер.
  
  
  
  350
  
  Патрони спрацьовують точно так само, як вирізаний Едді дерев'яний ключ блокував подвійні спогади, від яких мучився Роланд до того, як Джейка витягли в Серединний світ. Роланд і Едді використовують ці патрони в якості затичок для вух і в Печері двері близько Кал'ї Брін Стерджис, щоб заглушити звучать у ній тодэшные колокольца.
  
  
  
  351
  
  Меджис — двійник Мексики. Багато культурні традиції, включаючи одяг і мова, схожі з мексиканськими.
  
  
  
  352
  
  Його сигул — червоний очей Червоного Короля. Він почав грабіжником в Гарлане і виріс до генерала. Своїми «переконують» політичними методами він схожий з Грегом Стиллсоном з «Мертвої зони». Як Рендалл Флегг, яким він може бути, Фарсон не знає жалості і після його візитів голови місцевих політиків часто красуються на піках біля в'їзду в місто. «Джон Фарсон — це смерть», — каже Роланд Сюзан Дельгадо, попереджаючи, що його вплив одного разу може поширитися і на Меджис.
  
  
  
  353
  
  Сині татуювання у формі труни, які у Великих мисливців за трунами красуються на тильній стороні правої руки між великим і вказівним пальцями, також в ходу у нижчих людей/регуляторів у «Вовків Кал'ї».
  
  
  
  354
  
  У відомого американського поета Роберта Фроста (1874-1963), згадуваного циклу «Темна Вежа», у книзі «Нью-Гемпшир», відзначеної в 1924 р. Пулітцерівської премії, є вірш «Відьми з Кооса». — Приміт. пер.
  
  
  
  355
  
  Наркоманія просто переслідує персонажів «Темної Вежі». У Едді це героїн, у Каллагэна — спиртне, у Келвіна Тауера — придбання книг, у Патріка (він з'явиться набагато пізніше) — малювання, у Роланда — Темна Вежа. Для Риа з Кооса наркотиком стає рожевий куля.
  
  
  
  356
  
  Названа на честь жертви Теда Банді, яка вижила.
  
  
  
  357
  
  Корделія — позбавлена спадщини дочка короля Ліра у п'єсі Шекспіра, в тексті якої є рядок «Чайлд Роланд до Темної Вежі прийшов».
  
  
  
  358
  
  У Торіна є дружина, але вона не може народити йому дітей. Обов'язок Сюзан — народжувати Торину дітей, поки не з'явиться спадкоємець.
  
  
  
  359
  
  Корделія схожа з матір'ю Боббі Гарфілда з «Нижчих людей у жовтих плащах» в тому, що, використовуючи батьківське право, обманює свою племінницю, змушуючи повірити, що її дії виправдані важким фінансовим становищем. Корделія продала Сюзан меру за двадцять чотири срібні і дванадцять золотих монет.
  
  
  
  360
  
  В Серединному світі в кожному місті є історія про закоханих, яка часто закінчується вбивством/самогубством. У Хембрі героїв такої історії звуть Роберт і Франческа.
  
  
  
  361
  
  Батько Сюзан розповідав їй про ка, яка «налітає, як вітер, і шансів у твоїх планів встояти перед нею не більше, ніж старого сараю — пережити ураган».
  
  
  
  362
  
  Олів Торін безплідна, ось чому Торину і знадобилася Сюзан Дельгадо.
  
  
  
  363
  
  Міа, яка буде виношувати дитину Роланда, теж кличе себе нічия дочка.
  
  
  
  364
  
  Хоча Риа — не вампір в чистому вигляді, їй притаманні деякі особливості цих істот. Тобто вона віщує поява вампірів в наступних книгах епопеї.
  
  
  
  365
  
  Мерсі, сліпа жінка, що обіймала Роланда в Річковому Перехресті.
  
  
  
  366
  
  «Я думаю, вона — героїня іншої історії», — каже Роланд. «Але історії, близькою до цього», — вставляє Едді.
  
  
  
  367
  
  Захід — частина світу, куди засилали стрільців, не витримали випробування. Саме там Флегг влаштовує свій табір в «Протистоянні».
  
  
  
  368
  
  Роланд бачив летять по повітрю башмаки під час своєї подорожі всередині кришталево кулі в Гилеаде. Назва цієї частини «У всіх дітей Божих є башмаки» — похідна від одного з релігійних піснеспівів, складеного в часи рабства. Тоді сини носили взуття, а слуги ходили босоніж. «Коли я потраплю на небо, я одягну свої черевики. / Я буду ходити в них по Божим покоях».
  
  
  
  369
  
  Це не перша зустріч Роланда з Озом. У Меджисе він чув, як Риа говорила: «Я доберуся до тебе, мій красень», — зовсім як зла чаклунка Заходу.
  
  
  
  370
  
  Роланд обіцяє іншим розповісти історію про те, як він втратив цей пояс, покритий кров'ю матері, який носив багато років, але в семи томах епопеї місця цієї історії не знайшлося.
  
  
  
  371
  
  Коли Джек Сойєр закінчив свій похід у «Талісман», йому не довелося знову перетинати Америки: до матері його відвезли на лімузині з шофером.
  
  
  
  372
  
  Стаття «Архітектура „Темної Вежі“» Пітера Страуба, опублікована на сайті видавництва «Пенгуин» в 1997 році. Кінг засвідчив повагу до Конраду, назвавши персонажа «Ловця снів» в честь Курця.
  
  
  
  373
  
  У цій главі всі цитати без вказівки джерела взяті з «Вовків Кал'ї».
  
  
  
  374
  
  Слово Calla вимовляється не як Callahan (Каллагэн), а скоріше, як cauliflower — кау-ла (пояснень такій вимові Бев Вінсент не призводить, а перекладач, керуючись тим же принципом: слово Calla вимовляється не як Callahan (Каллагэн), користується загальноприйнятими правилами перекладу з іспанської (Calla — слово іспаномовне) на російську, Calla — Калья). — Приміт. пер.
  
  
  
  375
  
  Пеннівайз в «Воно» повертався раз у покоління, щоб полювати на дітей Деррі.
  
  
  
  376
  
  У свою чергу, «Чудова сімка» базується на фільм «Сім самураїв» Акіри Куросави.
  
  
  
  377
  
  Вони також жили на околиці Гилеада у часи Роланда. Дружина фермера Брауна була Менні. Їх ще називають «пливуть під вітром ка».
  
  
  
  378
  
  Джордж Телфорд говорить: «У п'ять секунд вони можуть розрубати людини з голови до пальців ніг, залишивши від нього лише коло крові та волосся. Можете не сумніватися, я правду кажу, бо бачив таке на власні очі».
  
  
  
  379
  
  Один час Кінг збирався написати продовження «Жеребкування», але потім заявив, що час для таких історій пішло. Проте йому хотілося дізнатися, що сталося зі священиком, який виїхав з міста на рейсовому автобусі «Грейхаунд». У післямові до «Чаклуна й кристалу» Кінг натякає на те, що Каллагэн зіграє свою роль в цій історії.
  
  
  
  380
  
  Знамениту фразу вимовляє у «Чудовій сімці» герой Стіва Макквіна. Стівен Кінг, будучи Річардом Бахманом, використовує її в якості епіграфа в «Регулятори».
  
  
  
  381
  
  За грубими підрахунками Едді, який орієнтувався на те, що після відходу з Смарагдового палацу у Сюзанни двічі були місячні.
  
  
  
  382
  
  Як тільки читачі почали «шерстити» на цей предмет інші твори Кінга, число 19 стало з'являтися скрізь. Коли Роланд грабує аптеку Каца, поліцейський диспетчер віддає команду 19. З багатьма персонажами в цьому віці трапляється щось важливе. Це сторінка рукопису «Мішка з кістками», на якій Майк Нунен знаходить своє підсвідоме послання, і останній номер, на який Джон Сміт ставить на Колесі фортуни в «Мертвій зоні». Цифри в поштовій індекс видавництва «Доналд М. Грант» в сумі дають 19.
  
  
  
  383
  
  Едді спочатку не хоче їх пробувати, тому що вони нагадують йому отруйні гриби, які подавали в романі Ширлі Джексон «Ми завжди жили в замку». Це перше пряме згадка Джексон в епопеї, проте епізод з лотереєю, який Едді й Сюзанна бачили в Луде, зліпок з її однойменного оповідання.
  
  
  
  384
  
  У «Чорному домі» Джек Сойєр відправляється в Стрибок під час свого першого сну про Спіді. «Божевільні звуки цього сміху послідували за Джеком Сойєром в темряву між світами» (ЧД), тобто мова, схоже, йде про тодэшных просторах. Пізніше, коли Джек згадує, як переходити з реальності в реальність, він розчиняється в тьмяному сірому сяйві, аналогічному тому, що Роланд побачив на місці своїх друзів, але у випадку з Джеком сяйво повністю зникає, коли він матеріалізується на іншій стороні.
  
  
  
  385
  
  На настінному календарі, що висить біля столу Тауера, зображений Роберт Браунінг, автор поеми «Чайлд-Роланд дійшов до Темної Вежі». Магазинного кота звуть Серджіо, кивок у бік Серджіо Леоне, режисера спагетті-вестернів, у багатьох з яких в головній ролі знявся Клінт Іствуд.
  
  
  
  386
  
  На іспанському sombra (сомбра) означає тінь.
  
  
  
  387
  
  Він запитує у Едді, єдиного, кого витягли з більш пізнього року, виграла бейсбольна команда «Ред сокс», улюблена команда Кінга, Світову серію. До 2003 року «Ред сокс» так і не вдалося завоювати розташування ка. Ось і за кілька днів до появи на прилавках «Вовків Кал'ї» вони знову упустили свій шанс, програвши вирішальний матч своїм постійним суперникам, «Янкі» (вже після виходу книги Бева Вінсента «Ред сокс» вперше у своїй історії виграли-таки Світову серію, і якраз в той сезон, коли Кінг написав документальну книгу про своєї улюбленої команди, провівши з нею мало не весь сезон). — Приміт. пер.
  
  
  
  388
  
  Оуверхолсер названий в честь цього письменника, вестерни якого почали публікуватися в 1930-х роках. Келвін Тауер називає Джейку це прізвище: «звучить, як у того хлопця в вестерні, який вривається в місто Чорні Вила, штат Арізона, очищає його від всіх бандюків, а потім скаче далі. Що-то, по-моєму, з Уейна Д. Оуверхолсера». Вигаданий Кінг пов'язує письменника і фермера після того, як Роланд і Едді залишають його, так само згадуючи ще одного реального автора вестернів, Рея Хогана.
  
  
  
  389
  
  Це перекладення цитати з книги «Одкровення божественної любові» англійської жінки-містика п'ятнадцятого століття, Джуліан або, інакше, Джуліани з Норвіча. Так вона писала: «Все буде добре, всім буде добре і сутність всього стане хорошою». Пітер Штрауб натрапив на цю цитату в романі Мюрел Спарк і використав її в «Талісман».
  
  
  
  390
  
  В «Майже як „б'юік“» Стенлі Диаборн (далекий родич Уілла?) забирає щось важливе з гаража, але Кінг приховує, що саме, поки це щось не використовується в найдраматичніший момент.
  
  
  
  391
  
  «Чи Будете ви так само відкриті з нами, як ми — з вами? Ви бачите в нас тих, хто ми є, і приймаєте, що ми робимо?» Потім ці питання Роланд задасть окремим людям. Навіть ті, хто виступає проти битви з Вовками, на ці питання може відповісти ствердно.
  
  
  
  392
  
  «Роланд... стрибає зі сцени в натовп, як Джой Рамон», — говорить Едді. «Ковдрою (The Ramones)» — одна з улюблених рок-груп Кінга. Він написав текст для обкладинки альбому гурту 2003 р. «Ми — щаслива родина».
  
  
  
  393
  
  Потім Роланд розуміє, що його хворобливі симптоми — свідоцтва травм, які отримає Стівен Кінг 19 червня 1999 р.
  
  
  
  394
  
  Заміна в ТБ-5 тодэша на Стрибок мала як плюси (в російській мові не з'являлося черговий кальки з англійської), так і мінуси (стрибкові автостради, ясна річ, куди гірше тодэшных хайвеїв). У наступних книгах остаточно стало зрозуміло, що мінусів більше, тому відбулося плавне повернення до тодэшу, без повної відмови від Стрибка. — Приміт. пер.
  
  
  
  395
  
  Роман Томаса Вульфа. У сні, який бачить Едді в «Безплідних землях», з трояндою, ключем і дверима сусідить примірник роману Вульфа «Додому вороття немає».
  
  
  
  396
  
  Можливо, названий на честь актора Роберта Воуна, що зіграв у «Чудовій сімці».
  
  
  
  397
  
  Роланд, оглянувши їх, радить увіткнути одну з гвинтівок в землю. Раптом виросте щось путнє.
  
  
  
  398
  
  На плівці була також запис пісні «Хтось сьогодні врятував мені життя», слухаючи яку, Каллагэн плакав.
  
  
  
  399
  
  Аналогічним властивістю володіють червоточини. На пустирі ефект посилюється візуалізацією людей, яким належать голоси.
  
  
  
  400
  
  Ще один зв'язок з «Володарем кілець». Туки — шановна родина хоббітів. У Кальє прізвище жадібного магазинщика сприймається буквально (took — минулий час дієслова take (брати, хапати)). — Приміт. пер.
  
  
  
  401
  
  Одного разу проти Роланда вже піднімалося все місто. Однак він тут для того, щоб допомогти жителям Кал'ї. З жителями Талла його такі відносини не пов'язували.
  
  
  
  402
  
  Це ім'я (Бенджамін Слайтман мл) також складається з дев'ятнадцяти букв, але на відміну від Вейна Д. Оуверхолсера такого реального письменника не було, можливо, тому, що Слайтман-старший — зрадник. Вигаданий Слайтман писав також науково-фантастичні романи про паралельних світах під псевдонімом Даніель Холмс. Холмс — прізвище батька Одетти.
  
  
  
  403
  
  Завдяки помилку на обкладинці і маленькому першого тиражу серед цінних книг Тауера виявляється і «Жереб» Кінга, який у 1977 р. ще не був відомим письменником.
  
  
  
  404
  
  Вперше згадано в переробленому варіанті «Стрілка».
  
  
  
  405
  
  Штучку, яка перебувала у потаємному кишеньці, знайшла Сюзанна. Тільки коли вона це зробила, її тілом командувала Міа.
  
  
  
  406
  
  Руйнівники вперше з'являються в повісті «Нижчі люди в жовтих плащах» («Серця в Атлантиді») і відіграють важливу роль в «Чорному домі». Тед Бротигэн, який ще з'явиться в «Темній Вежі», теж Руйнівник.
  
  
  
  407
  
  Ці променеві трубки не просто нагадують сейберы — вони і є сейберы з «Зоряних воєн». Маски Вовків — а-ля маска Доктора Дума з коміксів «Марвел комікс». Едді згадує, що бачив його в коміксах про «Людину-павука», але насправді це герой коміксів «Фантастична четвірка».
  
  
  
  408
  
  Модель снітч — «Гаррі Поттер». Ніхто з членів ка-тету цього імені не знає, оскільки перша книга про Гаррі з'явилася після того, як Едді потрапив в Серединний світ.
  
  
  
  409
  
  У цій главі всі цитати без вказівки джерела взяті з «Пісні Сюзанни».
  
  
  
  410
  
  Незабаром вони дізнаються, що у них є ще один привід для поспіху, в 1999 р., але це смутно розуміє тільки Роланд, і лише тому, що артрит все сильніше дошкуляє його.
  
  
  
  411
  
  Промінь Вовка і Слона, якщо вірити Пимли Прентиссу з «Темної Вежі». Роланд думає, що це Промінь Риба-Щур.
  
  
  
  412
  
  В їх молитві є словосполучення оувер-кан-тах, тобто перекидається місток у Пек і безтілесним.
  
  
  
  413
  
  Ыш погодився з запропонованим планом, але заплакав, тому що йому доводилося розлучитися з Джейком.
  
  
  
  414
  
  Ця будівля дійсно існує і в ньому, за словами Кінга, всього шістнадцять поверхів, а не сімдесят чи вісімдесят, як у Темній Вежі. Скверик зі статуєю черепахи також має місце бути в цьому районі Нью-Йорка, який називається Бухта Черепахи.
  
  
  
  415
  
  Можливо, символічна прізвище. У Саула була дивна зустріч на дорозі в Дамаск, яка змінила його життя. Труді працює в компанії «Гатенберг, Ферт і Патель». Робін Ферт — помічниця Кінга, що займається підбором інформації, Сурендра і Гіта Патель — подруги, яким присвячено роман «Майже як „б'юік“».
  
  
  
  416
  
  Названа в честь Стівена Матурін, героя морських романів Патріка о'браєна. Матурін описує вигаданий вид черепах, яких він знаходить у Південній частині Тихого океану. Джек Обрі (Aubrey), на честь якого цей вид отримує назву Testudo (черепаха на латині) обрі, один Матурін. Згідно з листом, надісланим електронною поштою з офісу Кінга на сайт Dark Tower Compendium Ентоні Шветельма, у Кінга була домашня черепаха Мутурин, яка, як потім з'ясувалося, була дівчинкою.
  
  
  
  417
  
  Ом називає сигул skoldpadda, черепаха на шведському. Інша назва черепашки — кан-тах, маленький бог.
  
  
  
  418
  
  Сюзанна використовує черепашку, щоб переконати жінку за реєстраційною стійкою, що ориса насправді її водійське посвідчення, як Макгі в «Запалює поглядом» «переконував» водія таксі, що в руці у нього не доларова купюра, а сотенна. Джек Сойєр в «Чорному домі» точно так само використовує букет білих квітів, отриманий від Спіді.
  
  
  
  419
  
  Дитина, зачата від демона, нагадує «Маленького брата» з «Другого королівства», данської телесеріалу Ларса фон Трієра, за яким Кінг написав сценарій «Королівського госпіталю» в 2004 р. Його батько був демоном, і він зростає неприродно швидко, як в матці, так і після народження. «Маленький брат» відмовляється визнати свою демонічну природу, на відміну від Мордреда, якого вона дуже навіть влаштовує. Кінг, однак, говорить, що бачив тільки першу частину серіалу фон Трієра, яка закінчується народженням немовляти-демона. Тим не менш ім'я Мордред Уилдер видно на обкладинці книги, Міа Дін відводять в палату породіль і числа 19 99 з'являються досить часто. У приватній переписці Кінг згадує Антубиса, мурахоїда-зберігача програми, як давнього супутника Роланда в його мандрах. Антубис — це трохи видозмінене ім'я давньоєгипетського бога смерті Анубіса.
  
  
  
  420
  
  Перегукується з фразою героя Стіва Маккуїна з «Чудової сімки». Роланд, однак, хоче врятувати Башту, але, зробивши це, не зупиняється, а робить те, що наказує йому ка. Не всьому сказаному Міа можна вірити. Коли Руйнівники знаходять свободу, Промені починають відновлюватися, заліковувати завдані їм рани.
  
  
  
  421
  
  Едді сумує за втрати локона Сюзанни. Роланд говорить йому, що крім револьверів нічого їм і не потрібно.
  
  
  
  422
  
  У післямові «Чаклуна і кристала» він пише: «Можливо, не всім вдасться живими досягти Темної Вежі».
  
  
  
  423
  
  Коли Едді зустрічає Кінга, він запитує свого майбутнього творця, де знаходиться Кооп-Сіті. І Кінг, помиляючись, відповідає, що в Брукліні. Едді каже: «Я відмовляюся вірити, що виріс в Брукліні з-за помилки одного письменника, яку повинні були виправити ще у верстці!».
  
  
  
  424
  
  Абзац з «Танцю смерті» Стівена Кінга:
  
  
  
  425
  
  Аналогічний епізод є в повісті «Нижчі люди в жовтих плащах», коли Тед Бротнгэн допомагає вправляти вивихнутий плече Керол. «Біль піднімається від її джерела до мозку... але ви зловите більшу її частину ротом, коли вона буде підніматися» (СвА).
  
  
  
  426
  
  Тауер занадто оптимістичний. Перше видання «salem's Lot» зазвичай коштує від 750 до 1500 доларів, в залежності від стану книги.
  
  
  
  427
  
  Описана у «Маски червоної смерті», оповіданні Едгара По, ця хвороба, можливо, викликана Червоним Королем, звідси і назва. «Деякі говорили, що у замку хтось щось відкрив, якийсь горщик з диявольським зіллям, якому слід було вічно залишатися закритим», — так розповідає про появу цієї страшної хвороби Міа.
  
  
  
  428
  
  Кінг не впевнений, що він вже придумав «гилеадовскую» частина епопеї, але знає слово Гилеад, і воно йому подобається. «Немає бальзаму в Гилеаде» (неточна цитата з Біблії).
  
  
  
  429
  
  Хоча Кінг ще не написав «Темну половину», в цьому відбивається страх Теда Бомонта перед одним з його створінь, псевдонімом.
  
  
  
  430
  
  У передмові до «Стрілку» Кінг каже, що дійсно втратив перші начерки, але, можливо, нічого путнього у них і не було.
  
  
  
  431
  
  Тут Кінг дозволяє собі відійти від істини. Останні частини «Стрілка» написані в 1979 чи 1980 р.
  
  
  
  432
  
  Вони з'являються також у «Ловці снів», де інопланетяни перераховують прості числа.
  
  
  
  433
  
  Кінг стверджує, що Ган — креативна сила в індійській міфології. Ган створив світ і, підхопивши його пальцем, закрутив, таким чином створивши час. Зверніть увагу, що склад «ган» присутня як в «Догане», так і в Харригане.
  
  
  
  434
  
  Роланд думає, що тютюн подовжує життя, тому що не підпускає до легким шкідливі випаровування і відганяє багатьох небезпечних комах. Оскільки вони перескакують у майбутнє, у 1999 р., не можуть повернутися назад і перевірити, як ідуть справи у Кінга. У «Темній Вежі» Роланд і Едді знаходять вирішення цієї дилеми.
  
  
  
  435
  
  Тобто у Всесвітній торговий центр. Джейк і Каллагэн так і зроблять, навіть без ради Кінга.
  
  
  
  436
  
  «Іноді вони повертаються» — назва одного з оповідань Стівена Кінга.
  
  
  
  437
  
  Потім Кінг напише: «Наскільки мені відомо, жодних камер зберігання з осередками, оплачуваними жетонами, у Всесвітньому торговому центрі ніколи не було».
  
  
  
  438
  
  У Меджисе Дипейп, Великий мисливець за трунами, намагався змусити Шими Руїса вилизувати йому чоботи.
  
  
  
  439
  
  Галерея на фортечній стіні — притулок Міа, що нагадує готель «Мохок», який служив притулком для Одрі в «Регулятори».
  
  
  
  440
  
  Кінг згадує у якості прикладу незакінчених творів «Кентерберійські оповідання» Чосера і «Таємниці Едвіна Друда» Діккенса.
  
  
  
  441
  
  Автором замітки вказаний Рей Рутьер. Це реальна людина, журналіст газети «Портленд прес герольд», який дозволив Кінгу використовувати в книзі його ім'я.
  
  
  
  442
  
  Приватна переписка, серпень 2003 р.
  
  
  
  443
  
  У цій главі всі цитати без вказівки джерела взяті з «Темної Вежі».
  
  
  
  444
  
  Як це робить паперовий кораблик у «Воно», гранули отрути, які падають на підлогу в «Очах дракона», і синій стільниковий телефон в «Чорному домі». Через кілька хвилин Джейк дізнається, що і Каллагэн теж залишає цю історію.
  
  
  
  445
  
  Кінг довільно змінює місцеву географію, щоб не привертати фанів до свого будинку.
  
  
  
  446
  
  Нагадує про Родерике Ашере з твору Едгара По «Падіння будинку Ашеров».
  
  
  
  447
  
  Один постер пропонує відвідати Нью-Йорк 11 вересня 2001 р.
  
  
  
  448
  
  Здатністю обмінюватися розумом володіє і доктор Дум. Вовки, здійснюють набіги на Калью, одягали маски доктора Дума.
  
  
  
  449
  
  Будинок Майка Нунэна в «Мішку з кістками» називається «Сара-Реготуха». Майк уві сні переноситься на Фрайбургскую ярмарок, що дуже схоже на тодэшные подорожі.
  
  
  
  450
  
  Ця глава називається «Блискуча струна». У назві — пряме відсилання до «Уотершипскому (Корабельному) пагорба», знаменитому роману Річарда Адамса, творцеві Шардика. У заповіднику «Блискуча струна» кролики розлучаються зі свободою в обмін на безпеку. У центрі управління Уолтер проявляє зайву самовпевненість і йому доведеться за це заплатити. «Кожне залите сонцем поле, на якому стрибають зайчики, приховує блискучу струну смерті», — пише Кінг у рецензії на один з романів про Гаррі Поттера в «Нью-Йорк таймі» 23 липня 2000 р.
  
  
  
  451
  
  Можливо, ще одна алюзія на «Короля Ліра», де Корнуелл вириває очі Глочестеру. Пізніше Мордред згодує очі Ренді Вдумливого мешкає в замку воронам. Дандело вирве язик Патріка Дэнвилла.
  
  
  
  452
  
  Стенлі, який вважається батьком Шими, був барменом в салуні Корал Торін. Його мати — Долорес Шімер, звідси і його прізвисько.
  
  
  
  453
  
  Фінлі читає «Колекціонера» Фаулза, який нагадує йому ситуацію, тільки думає, що їх цілі шляхетніше, а мотивація вище, ніж сексуальна привабливість. У 1989 р. Кінг написав досить-таки довге передмову до цього роману, переизданному в серії «Книга місяця».
  
  
  
  454
  
  Нижчого чоловіка звати Трампас, як персонажа роману «Виржинец» Оуена Уістера. Ця книга стояла в шафі, який Едді і Тауер виштовхнули в Печеру голосів.
  
  
  
  455
  
  Про те, що Кінга збив автомобіль, повідомили засоби масової інформації чи не всіх країн світу. Згадані тут подробиці взяті в основному з бангорской «Дейлі ньюс» і оповідання Кінга про інцидент, опублікованого в «Як писати книги».
  
  
  
  456
  
  Першим твором, який написав Кінг після цього інциденту, стала повість «Катаючись на „Пулі“».
  
  
  
  457
  
  Кінг повторює цю думку у післямові до своєї розповіді «Відчуття, яке можна висловити тільки по-французьки». Він пише: «Є також гіпотеза, що пекло — це інші люди. Моя думка — їм може бути вічне повторення одного і того ж» (ВП).
  
  
  
  458
  
  Айрін під'їжджає «мерседес-бенце». У неї і чоловіка є ще і «БМВ», який вона називає «бимером».
  
  
  
  459
  
  Роланд не бачить телевізійну картинку, тільки біжать лінії, від яких у нього сльозяться очі. Після випуску новин Айрін дивиться фільм «Західний світ», в якому Юл Бріннер, виконавець однієї з головних ролей у «Чудовій сімці», зіграв зійшов з розуму робота-ковбоя.
  
  
  
  460
  
  У романі Стівена Кінга офіс «Тет корпорейшн» розташований на дев'яносто дев'ятому поверсі. — Приміт. ред.
  
  
  
  461
  
  Едді просив Каллема протриматися до як мінімум 1986 р. і дізнатися результат тодішньої Світової серії.
  
  
  
  462
  
  У грі Серединного світу, «Замки», одна сторона — біла, друга — червона.
  
  
  
  463
  
  Цей лабіринт нагадує про інше, у «Троянді Марене».
  
  
  
  464
  
  Млади в Луде думали, що така риса проведена навколо Колиски Луда, де спав Блейн.
  
  
  
  465
  
  Раніше його звали Остіном Корнуэллом, з Ніагари, але не з Ключового земного світу, тому що він вів рекламні кампанії «Нозз-А-Ла» і «Такуро спірит».
  
  
  
  466
  
  Він зашивав порвану сорочку Джейка, чекаючи, поки почне діяти мескалін, перш ніж увійти в мовець коло, але зшивати клапті шкіри складніше.
  
  
  
  467
  
  Названа на честь поеми Роберта Браунінга «Фра Ліппі Ліппі».
  
  
  
  468
  
  Строфи I, II, XIII, XIV, XVI. См. додаток 6.
  
  
  
  469
  
  Люди з Ключового земного світу, убиті там, вмирають у всіх інших світах. Однак Едді і Джейк не з Ключового земного світу, тому їх смерть (в Серединному світі і в Ключовому земному світі відповідно) не поширюється на усі світи.
  
  
  
  470
  
  У такий перебував Екскалібур, меч Артура Эльдского, перш ніж потрапив до господаря.
  
  
  
  471
  
  З інтерв'ю Бену Ризу, опублікованому на сайті amazon.com у травні 2003 р.
  
  
  
  472
  
  См. додаток 2.
  
  
  
  473
  
  Стенлі Уейлер, Крістофер Голден і Хенк Вагнер, «Всесвіт Стівена Кінга», «Ренесанс букс», 2001 р.
  
  
  
  474
  
  Наприклад, вищевказані автори заявляють, що маленький хлопчик Джек, з яким зустрівся Джим Гарднер на березі в «Томминокерах» і мати якого загинула п'яною за кермом свого автомобіля, — це Джек Сойєр з «Талісмана». Але події «Чорного дому» не підтримують цю версію. Джек говорить, що його мати померла через п'ять років з невеликим після того, як він врятував її в «Талісман», і причиною смерті став рак.
  
  
  
  475
  
  Вірш «Бунтар говорить (Hardcase speaks)» опубліковано у другому номері «Контрабанди (Contraband)» в грудні 1971 р. Разом з «Темним людиною (The Dark Man)» увійшло до збірки «Диявольське вино (The Devil's Wine)», складений Томом Пиччирилли і опублікований «CD паблікейшнс» в 2004 р.
  
  
  
  476
  
  У кожній з подглав всі цитати без вказівки джерела взяті з відповідного твору.
  
  
  
  477
  
  Герой-трансформер Р. Ф. Лавкрафта, який часто приймає людське обличчя, коли служить старим богам. Використовує обман, маніпуляцію і пропаганду для досягнення своїх цілей, заявляє, що у нього тисяча масок. Відомий так само, як Скрадливий хаос і Чорний чоловік.
  
  
  
  478
  
  Натяк на некрономикон, придуманий Р. Ф. Лавкрафтом.
  
  
  
  479
  
  Червоний Король і Флегг-Уолтер за свої довгі житті не один раз травмують очі.
  
  
  
  480
  
  Ральф називає те, що відбувається з ним «Безсоння, або Життя краткосрочника з Харріс-авеню». Трагікомедія у трьох діях.
  
  
  
  481
  
  Червоний Король знає, хто стане його ворогами в майбутньому. Він намагався залякати Кінга в семирічному віці, щоб той і не намагався писати, і періодично організовував замаху на його життя.
  
  
  
  482
  
  Вони називають себе «лікарями останньої надії». Ральф дає їм імена давньогрецьких доль. Клото пряде нитку життя кожної. Лахесіс відміряє її, а Атропос обрізає. Доля практично синонім ка.
  
  
  
  483
  
  Чотири константи — Життя, Смерть, Зумовленість і Випадковість.
  
  
  
  484
  
  Вони можуть бути представниками Вищої Зумовленості або Вищої Випадковості, хоча також можливо, що вище певного рівня Випадковості більше немає.
  
  
  
  485
  
  Ральф називає себе, Джо Вайзера і Луїзу Чесс «Трьома бессонниками Апокаліпсису». Троє старих керівників «Тет корпорейшн» називають себе «Трьома пердунами Апокаліпсису».
  
  
  
  486
  
  З «Кладовища домашніх тварин», твору, завдяки якому «Стрілок» отримав широку популярність.
  
  
  
  487
  
  Бенджамін Хэнском з «Воно» спроектував новий «Громадський центр» після того, як старий знищила повінь 1985 р.
  
  
  
  488
  
  «Одного разу жив король... Але з королями покінчено, друже. У всякому разі, у цьому світі», — думає Роланд у переробленому «Стрілкою».
  
  
  
  489
  
  Коли Ральф перемагає Аного Короля, відбувається гігантська зелена спалах, така яскрава, що на мить він вирішив, що навколо нього вибухнув Смарагдове місто Оза. Смарагдовий палац з'являється в «Чаклуна і кристалі», написаному через два роки після публікації «Безсоння».
  
  
  
  490
  
  В один момент Ральф закриває очі Луїзи. «Його пальці спалахнули з такою силою, що білий світ став майже сліпучим. „Саме так рекламують миючі засоби по телевізору“, — подумав Ральф».
  
  
  
  491
  
  Доркас (у перекладі з давньогрецької — козуля) — біблійний персонаж, Тавіфа (та ж козуля, але арамейською), молода послідовниця християн із Йоппії. Тавіфа англійською — Табіта. Саме так звуть дружину Кінга. Згідно Нового Заповіту, Тавіфа прославилася добрими справами.
  
  
  
  492
  
  Існує версія, що зв'язок ТБ і РМ більш чітка — найімовірніше, Роза Марена є матір'ю Дженни, врятувала від смерті Роланда в «Смиренних сестер Элурии». Детальніше див. www.darktower.ru. — Приміт. ред.
  
  
  
  493
  
  Роман «Регулятори» опублікований під псевдонімом Кінга, Річард Бахман, якого можна назвати темним двійником Кінга. Дружина Бахмана, Клаудія Інесс Бахман, стає автором «Чарлі Чу-Чу» в останніх томах «Темної Вежі», але в її імені з'являється літера «і», щоб сума всіх букв дорівнювала 19.
  
  
  
  494
  
  У «Чорному домі» Софі каже: «Смиренні сестри не виходять з дому, коли світить сонце», але це не так.
  
  
  
  495
  
  Англійська pig — російська порося. — Приміт. пер.
  
  
  
  496
  
  У 1999 р. Норма Дипно підходить до нього ззаду впритул у вестибюлі «Чорної Вежі», де розташовувалася штаб-квартира «Тет корпорейшн». Там Роланд думає, що такого не траплялося з тих самих пір, коли він був підлітком.
  
  
  
  497
  
  Коли «Нижчі люди в жовтих плащах» адаптувалися в сценарій для фільму «Серця в Атлантиді», всі згадки нижчих людей і Руйнівників з тексту стерли. Не представлялося можливим пояснити глядачам фільму, що таке «Темна Вежа» і яке відношення вона має до сюжету.
  
  
  
  498
  
  У «Воно» Едді і Бен думають, що бачать на тротуарі начерченную крейдою черепаху, але це всього лише «класи».
  
  
  
  499
  
  Автомобіль з роману «Майже як „б'юік“» відповідає цьому опису, і водій нагадує нижчого чоловіка, але для Кінга це книга необъясняемых загадок, а тому він ніяк не пов'язує знайдений дорожньою поліцією «б'юік» з нижчими людьми. Однак багажник «бьюїк» — портал в інший світ.
  
  
  
  500
  
  Великі мисливці за трунами в «Чаклуна і кристалі», нехай і челы, теж регулятори. «Регулятори» — це вигаданий фільм, але Джон і Карен Пайн Стіл — реальні актори і дійсно зіграли разом в одному фільмі.
  
  
  
  501
  
  Особиста переписка з Пітером Страубом, 12 липня 2000 р.
  
  
  
  502
  
  «Обман Куган». Кінг часто говорив, що Роланд «списаний» з Клінта Іствуда.
  
  
  
  503
  
  Дінки згадує телевізійний серіал, який він любив дивитися. Серіал називався «Золоті роки». Ви швидше за все його не пам'ятаєте. Так ось, один хлопець там частенько говорив: «Абсолютна параноя — абсолютна обережність». Сценарій серіалу написав Стівен Кінг.
  
  
  
  504
  
  В інтерв'ю Джеффу Залєскі, опублікованому в «Паблишерс віклі» 20 серпня 2001 р.
  
  
  
  505
  
  Там же.
  
  
  
  506
  
  У «Рослині» Карлос Детуайлер, який молився богу Аббала і вимовляв слова з мови безтілесних, також поминає опопанакса (зверніть увагу!), і це, мабуть, смішно, тому що в «Чорному будинку» «опопанакс» використано як слово, яке хтось не згадав на конкурсі ерудитів.
  
  
  
  507
  
  Паркус каже, що Червоний Король «Tower-pent (заточений у Башті)», видозмінюючи термін «prison-pent (заточений у в'язниці)» з роману Томаса Вульфа «Поглянь на дім свій, Ангел», з якого взята і фраза «камінь, лист, ненайденная двері».
  
  
  
  508
  
  Паркус каже: «На верхніх рівнях Вежі є ті, хто називає останні двісті або близько того років в цьому світі — століттям Отруєною думки». Це приблизно той період часу, протягом якого Вовки здійснювали набіги на Калью.
  
  
  
  509
  
  Маншан лис, як Юл Бріннер, актор, що виконав одну з головних ролей у «Чудовій сімці», фільмі, вдохновлявшем Кінга при написанні «Вовків Кал'ї».
  
  
  
  510
  
  З чату AOL, 22 вересня 1998 р.
  
  
  
  511
  
  www.stephenking.com, червень 2002.
  
  
  
  512
  
  Gabby — балакучий, говіркий, балакучий (англ.). — Приміт. ред.
  
  
  
  513
  
  Стівен Кінг, особисте листування, жовтень 2003 р. Ніяких уточнень не було.
  
  
  
  514
  
  Чарлз Бернсайд, серійний вбивця, який передає Руйнівників Червоному Королю через Чорний будинок, відчуває ті ж тривоги. «Що, якщо доведеться платити за скоєне його довгого життя?.. Що, якщо таке ось місце (Велика Комбінація) чекає його?»
  
  
  
  515
  
  Джейк зазначає, що поряд з Роландом «ти постійно вчишся. Навіть якщо над тобою нависла тінь смерті, все одно є уроки, які потрібно вивчити».
  
  
  
  516
  
  У переробленому варіанті «Стрілка» Роланд більш точним у визначенні віку Джейка.
  
  
  
  517
  
  Р. — не означає Роланд або щось важливе. Звичайний ініціал.
  
  
  
  518
  
  Це молитва Менні, але щось в ній є від «Зеленої милі».
  
  
  
  519
  
  Едді Кантор — зірка німого кіно і виконавець комічних пісеньок, вирізнявся на початку двадцятого століття. Він помер в 1964 році, коли народився Едді Дін, якому в 1977 р. було 13 років.
  
  
  
  520
  
  Естевес і Лоув вже грали головні ролі у фільмах з творів Кінга, Лоув нещодавно в рімейку «Жеребкування».
  
  
  
  521
  
  Хоча де-то в тексті зазначено, що Едді двадцять один, йому двадцять три в перших книгах, але двадцять п'ять — у «Вовків Кал'ї».
  
  
  
  522
  
  Її ім'я — то Селіна (ТБ-2), то Глорія (ТБ-3).
  
  
  
  523
  
  Коли Джейк бачить, що Едді спеціально піддається Генрі під час гри в баскетбол, він розмірковує: «Ей, хлопець, схоже, твій молодший братик давно вже крутить тобою, як хоче; управляється, як скрипаль-віртуоз зі скрипкою, а тобі навіть і невтямки».
  
  
  
  524
  
  Катберт, коли загинув на Иерихонском пагорбі, був на рік молодший Едді.
  
  
  
  525
  
  В «Пісні Сюзанни» Сюзанна каже, що поїзд «А» ніколи не зупинявся на станції «Крістофер-стрнт». «Це ще одна маленька помилка, начебто „Кооп-Сіті“ в Брукліні».
  
  
  
  526
  
  «Сюзан» або «Сюзанна» означають — лілія. Цікаво відзначити, що калла (calla) — теж різновид лілії.
  
  
  
  527
  
  Кінг сказав Джанет Больо з «Бангор дейлі», що йому цікаво, чи є сили зла поза нас або їх немає.
  
  
  
  528
  
  На цьому закінчується історія Каллагэна в «Долі».
  
  
  
  529
  
  Каллагэн називає цю парочку Ленні і Джордж, як героїв повісті Стейнбека «Про мишей і людей». Кінг часто згадує цей твір, воно присутнє в списку книг, який Тед Бротигэн залишає для Боббі Гарфілда в «Серцях в Атлантиді».
  
  
  
  530
  
  В інтерв'ю журналу «Прев'ю» у травні 1982 р. Кінг обговорював сюжет продовження «Жеребкування». За його словами, батько Каллагэн, який вважав себе священиком, працював у безкоштовній їдальні в Детройті, коли йому раптом стає відомо про те, що в Салемс-Лоті з вампірами не покінчено. І фантазія письменника таки занесла Каллагэна в Детройт.
  
  
  
  531
  
  Приблизно так само Дайна Джургенс тікає від Рендалла Флегга в «Протистоянні».
  
  
  
  532
  
  Бен Мейерс очолював ка-тет Салемс-Лота.
  
  
  
  533
  
  Нагадує родима пляма Ральфи Андерсона в «Бурі століття».
  
  
  
  534
  
  «Абрис», 1969 р., «Моп», 1970 р., збірник «Диявольське вино», упорядник Тому Пиччирилли, «Семетери данс пабликейшн», 2004 р.
  
  
  
  535
  
  «Уолден бук news and world report», липень 2003 року. Це опис Флегга, як спостерігача з боку, підходить і до Мордреду Дискейну.
  
  
  
  536
  
  У Кальє, коли розмова заходить про Уолтері, Роланд задається питанням, а чи був Мартен Мейрлином, «древнім чаклуном з легенди».
  
  
  
  537
  
  В юності Роланда Гарлан — такий же міф, яким стане Гилеад в його зрілі роки. Це феод, де «літають килими, де святі люди іноді змушують мотузки підніматися вгору з кошиків, видираються з ним і зникають у височині, після чого їх ніхто і ніколи не бачить» (ГД). Люди, які йшли туди у пошуках знання, зазвичай зникали, але ті, хто повертався, не завжди змінювалися на краще. На картах території на південь від Гарлана звичайно пофарбовані в білий колір.
  
  
  
  538
  
  У первинному варіанті «Стрілка» господаря Флегга звали Звір (The beast).
  
  
  
  539
  
  Епізод з погонею по пустелі від вогнища до кострищу є і у фільмі «Хороший, поганий, злий», який надихнув Кінга на написання «Стрілка».
  
  
  
  540
  
  Божество Карлоса Детуайлера в «Рослині» також зветься Аббала.
  
  
  
  541
  
  Кличка коня — Нік, в честь країни сну і сновидінь.
  
  
  
  542
  
  В оригіналі використано слово «boggart», " злий привид, який живе в будинках, але може також вселятися в речі домашнього вжитку.
  
  
  
  543
  
  Якщо не буде вказано іншого, в цьому розділі мова піде про вигаданого персонажа, який з'являється в «Пісні Сюзанни» і «Темної Вежі», а не про самого письменника.
  
  
  
  544
  
  «Мастерс ти», Єльський університет, 21 квітня 2003 р
  
  
  
  545
  
  Суінберн, Алджернон Чарльз (1837-1909) — сучасник Роберта Браунінга, один з найбільш плідних і різнобічних англійських поетів. У 1890 р. написав «Збірка сонетів „На смерть Роберта Браунінга“».
  
  
  
  546
  
  У бібліотеці будинку 249Б на Східній Тридцять п'ятої вулиці є книга, яка називається «Руйнівники», написана автором, який не існує поза цього будинку. Невідомий виробник дає гарні назви музичного автомату і столу для більярду. В будинку кімнати, які тягнуться нескінченна, переходячи одна в іншу.
  
  
  
  547
  
  Роберт Браунінг «Чайлд-Роланд дійшов до Темної Вежі», строфа XXXI.
  
  
  
  548
  
  Зі статті «Про те, що буває, коли тобі дев'ятнадцять (і не тільки про це)».
  
  
  
  549
  
  З тієї ж статті.
  
  
  
  550
  
  Журнал «Локус», грудень 1991 р.
  
  
  
  551
  
  Сірі Небеса у «Володарі Кілець» — аналог Авалона в легендах про короля Артура.
  
  
  
  552
  
  Інтерв'ю Джанет Больо з «Бангор дейлі», опубліковане 17 листопада 1988 р.
  
  
  
  553
  
  Стаття «Політика малотиражних видань», частина 1. «Кастл-Рок ньюслеттер». 17 листопада 1988 р.
  
  
  
  554
  
  Там же.
  
  
  
  555
  
  Weltschmerz — світова скорбота (нім.). — Приміт. пер.
  
  
  
  556
  
  «Король Лір». Дія 3, сцена 4. У перекладі на російську ці рядки звучать наступним чином: «Ось до похмурої вежі Роланд підходить. Тоді велетень каже: „Ух, ух. Я чую британської крові дух“» (Щепкіна-Куперник), або «Наїхав на чорну вежу Роланд. А велетень як ахне: „Британської кров'ю пахне“»(Пастернак). — Приміт. пер.
  
  
  
  557
  
  За свідченнями сучасників, у вітальні Браунінга висів гобелен з витканої на ньому шорсткій конем. Джим Рокхилл «Дивна рецензія. Чайлд-Роланд», www.Violetbooks.com/REVIEWS/rockhill-browning.html.
  
  
  
  558
  
  Там же.
  
  
  
  559
  
  Браунінг допускає помилку, використовуючи цей термін, який уперше використано у поемі «Битва при Гастінгсі» англійського поета Томаса Четтерона (1752-1770). Хоча мається на увазі якась різновид труби, слово це — однокорінне зі slogan, або бойовим криком. Роберт Браунінг «Вибрані поетичні твори». Бібліотека поезії видавництва «Пенгуин», 1989 р.
  
  
  
  560
  
  «Роберт Браунінг. Збірник критичних есе», Гарольд Блум і Адріан Мюниш, «Прентіс хол, інк.», 1977 р.
  
  
  
  561
  
  «Нортоновская антологія світової літератури», друге видання, другий том, «У. У. Нортон і компанія», 2002 р.
  
  
  
  562
  
  Так часто робилося, щоб перетворити подвиги в тріумф християнства, і в цьому Шарлемань не було рівних.
  
  
  
  563
  
  За деякими джерелами, в мечі чотири реліквії: шматочок одягу Діви Марії, зуб святого Петра, кров святого Василя і волосся святого Дениса. — Приміт. пер.
  
  
  
  564
  
  Те, що розцінюється як гордість Роланда, можна вважати його вірністю боргу. Ар'єргарду належить охороняти основні сили від удару з тилу, і залучення армії в бій може призвести до її знищення. Роланд дав Шарлемань клятву захищати армію, не шкодуючи життя.
  
  
  
  565
  
  Нюхач, один з членів Громобойной п'ятірки в «Чорному домі», великий шанувальник творчості К. С. Льюїса.
  
  
  
  566
  
  Автор книги «Містифікація К. С. Льюїса» стверджує, що «Темна Вежа» написана не Льюїсом, але проведена почеркознавча експертиза підтвердила авторство Льюїса.
  
  
  
  567
  
  Герої історії — доктор Елвін Ренсом і скептик Макфі, знайомі читачам К. С. Льюїса за «Мовчазної планети». «Темна Вежа», можливо, створювалася як частина цього науково-фантастичного твору.
  
  
  
  568
  
  Луї Макнайс, «Темна Вежа», «Фейбер і Фейбер, лімітед», Лондон, 1947 р.
  
  
  
  569
  
  Алюзія на вірш «Тигр» Вільяма Блейка. — Приміт. ред.
  
  
  
  570
  
  Персонаж казки Дж. P. P. Толкієна «Роверандом». — Приміт. ред.
  
  
  
  571
  
  Тут виникає цілком логічна проблема. Якщо мешканці Серединного світу бували в Нью-Йорку в 2001 р., не повинна се перешкодити ка-тету потрапляння в більш ранній рік? Хоча вони ніколи не перевіряли цю теорію, ка-тет вірить, якщо хтось з них потрапляє в Ключовий земний світ у певний коли, ніхто з них більше не зможе потрапити туди ж у цей самий час. Можливо, туристичне бюро Серединного світу відправляла своїх клієнтів у всі земні світи, крім Ключового.
  
  
  
  572
  
  У «Чорному домі», наприклад, Джек Сойєр також не хоче знову повертатися до активної діяльності й допомагати поліції в затриманні серійного вбивці.
  
  
  
  573
  
  Слово gaya у ТБ не зустрічається, але на іспанському воно, серед іншого, означає повія. З іншого боку, Гайа — місце, де прозрів Будда. У південній частині штату Біхар в комплексі Бодха-Гая збудований храм Прозріння: крута усічена піраміда на квадратній платформі. — Приміт. пер.
  
  
  
  574
  
  Переклад Інокентія Анненського. — Приміт. пер.
  
  
  
  575
  
  В якості прикладу можна навести гру, засновану на книзі Дугласа Адамса «Автостопом по Галактиці». Якщо гравець забуває дати собаці сандвіч в самому початку гри, його місія приречена на невдачу, що б він потім не робив. Це маленька деталь, порівнянна з тим, що Роланд не нахилився, щоб підібрати ріг Эльда на Иерихонском пагорбі, але важлива. Голодна собака завжди виграє, і єдиний шанс гравця здобути перемогу — нагодувати її.
  
  
  
  576
  
  Едуард Брайант, журнал «Локус», грудень 1991 р.
  
  
  
  577
  
  «Також вона писала гарні, добротні вестерни, в які можна піти з головою, не те що всі ці вигадані монстри і брудні слова, як у книгах того хлопця, що жив і працював в Бангор» (ТММ).
  
  
  
  578
  
  Ти починаєш говорити, як персонаж з книги Стівена Кінга («Сяйво» Річарда Бахмана).
  
  
  
  579
  
  Дещо інший погляд на відношення мистецтва і творіння викладено в повісті Кінга «Stationery Bike (Нерухомий велосипед)», опублікованій в збірнику «Прикордоння 5», «Бордерлендс прес», 2003.
  
  
  
  580
  
  «Слейд». «Мен кампус», червень — серпень 1970 р.
  
  
  
  581
  
  «Синій повітряний компресор» вперше з'явився в журналі «Онан» (Університет штату мен, Ороно) у січневому, 1971 р., номері. Пізніше, після переробки, опублікований в журналі «Хеві метал» в липні 1981 р.
  
  
  
  582
  
  Іронія полягає в наступному: досягнувши нарешті вершини своєї Вежі, кінця свого особистого походу, яким є завершення епопеї, на написання якої пішов чималий період його творчого життя, Кінг повертається до початку, до фразі, яку він написав у 1970 році, точно так само, як Роланд повертається в ту точку свого походу, де він відчув, що у нього є шанс домогтися успіху.
  
  
  
  583
  
  «Чесність — найкраща політика».
  
  
  
  584
  
  «Що є метареализм, і чому вони говорять про нього стільки жахливого», у збірнику «Метареализм», упорядник Марко Керрі, видавництво «Харлоу», 1995 р.
  
  
  
  585
  
  Згідно Теду Бротигэну.
  
  
  
  586
  
  Наприклад, в інтерв'ю «Бангор дейлі» в листопаді 1988 р.
  
  
  
  587
  
  www.stephenking.com, червень 2002.
  
  
  
  588
  
  Відносини масових письменників і авторів великої літератури займають не тільки Кінга. Післямова Діна Кунца до роману «Двері в грудень» — есе на цю тему. — Приміт. пер.
  
  
  
  589
  
  Інтерв'ю Эрона Брауна в «Ньюс найт» 24 червня 2003 р.
  
  
  
  590
  
  Він також ставить у заслугу письменникам в жанрах наукової фантастики та детективу, той факт, що вони рідко дозволяють собі писати по книжці в п'ять років. «Це прерогатива серйозних письменників, які п'ють віскі і заводять романи».
  
  
  
  591
  
  Кінг повторює це питання в «Темній Вежі», після того, як Сюзанна знову зустрічається з Джейком і Едді Торенами.
  
  
  
  592
  
  Інтерв'ю www.amazon.com, травень 2003 р.
  
  
  
  593
  
  Magnum opus — велика робота (лат.), зазвичай шедевр, найбільше твір, створений автором за творче життя.
  
  
  
  594
  
  Інтерв'ю з Джанет Мэслин в «Кіноцентрі Джейкоба Бернса» 30 жовтня 2003 р.
  
  
  
  595
  
  Інтерв'ю в «Уолден бук news and world report», липень 2003 р.
  
  
  
  596
  
  Пітер Штрауб. «Архітектура „Темної Вежі“», стаття, вивішена на сайті видавництва «Пенгуин» в 1997 р.
  
  
  
  597
  
  Інтерв'ю з Беном Різом на www.amazon.com у березні 2003 р.
  
  
  
  598
  
  Інтерв'ю з Рене Родрігесом, «Майамі герольд», 19 травня 2003 р.
  
  
  
  599
  
  Інтерв'ю з Меттом Лоэром, «Тудей шоу», 23 червня 2003 р.
  
  
  
  600
  
  Інтерв'ю в «Уолден бук news and world report», липень 2003 р.
  
  
  
  601
  
  Інтерв'ю з Джанет Мэслин в «Кіноцентрі Джейкоба Бернса», 30 жовтня 2003 р. (Чутки про творчої імпотенції Кінга як-то швидко розвіялися. З'явилася книга про переможному сезоні улюбленої бейсбольної команди письменника, «Ред сокс», потім повість «Колорадо кід», оповідання «Речі, які залишилися після них» у збірнику «Трансгресії», в 2006 р. заявлені до публікації два нових романи). — Приміт. пер.
  
  
  
  602
  
  Інтерв'ю в «Уолден бук news and world report», липень 2003 р.
  
  
  
  603
  
  В індуїзмі творча сила — Пуруша, з чийого тіла народилася всесвіт, вийшла через пупок. Небо виникло з голови, земля — з ніг, сторони світу — з вух. «Ган Еден» у іудеїв означає рай.
  
  
  
  604
  
  Перекладаючи цей термін, Роланд говорить (йдеться, зрозуміло, про текст на мові оригіналу), що немає сенсу міркувати про те, «cry» це або «scream» (На російську мову обидва слова в даному контексті перекладаються однаково — крик. — Приміт. пер.) Ведмедя. Кінг, можливо, дає цей коментар з тим, щоб поставити на місце деяких читачів, які стали скаржитися, що в романі «Мішок з кістками» він неправильно називає картину норвезького художника Едварда Мунка «Крик». Загальноприйнятий переклад її назви англійською — «The Scream». У романі Кінг називає картину виключно «The Cry». Але і в багатьох мистецтвознавчих працях цей твір Мунка називають саме так — «The Сгу».
  
  
  
  605
  
  Російськомовні сайти фанів Стівена Книга об'єднані в Веб-ринг «Весь російський Кінг». З них найбільшою мірою заслуговують уваги сайти «Стівен Кінг. Ру — Творчість Стівена Кінга» (www.stephenking.ru) і «Російський сайт Стівена Кінга» (stking.narod.ru), на яких максимально повно представлена інформація як про самого письменника, так і про його твори. — Приміт. пер.
  
  
  
  606
  
  В цей час Кінг називав батька Роланда тим же ім'ям.
  
  
  
  607
  
  Переклад Нани Еріставі
  
  
  
  608
  
  Перекладач висловлює щиру подяку російськомовним фенам Стівена Кінга, який прийняв участь у роботі над чорновими матеріалами перекладу, і адміністрації сайтів «Стівен Кінг. ру — Творчість Стівена Кінга» і «Російський сайт Стівена Кінга».
  
  
  
  609
  
  Ті ж цитати російською мовою з «Пісні Сюзанни» і «Темної Вежі» взяті з опублікованих книг. — Приміт. пер.
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"