Разом із Пуаро я досліджував багато дивних випадків, але, на мою думку, жоден із них не зрівнявся з тією незвичайною серією подій, які цікавили нас протягом багатьох років і які завершилися остаточною проблемою, яку Пуаро мав вирішити. Вперше нашу увагу сімейна історія Лемезюр'єрів привернула одного вечора війни. Нещодавно ми з Пуаро знову зібралися, відновивши давні часи нашого знайомства в Бельгії. Він вирішував якусь дрібницю для військового відомства — розпорядився нею на їхнє повне задоволення; і ми вечеряли в «Карлтоні» з Латунним Капелюхом, який у перервах між вечерею зробив Пуаро важкі компліменти. Медному Капелюху довелося поспішати, щоб домовитися з кимось про зустріч, і ми неквапливо допили каву, перш ніж наслідувати його приклад.
Коли ми виходили з кімнати, мене привітав голос, у якому звучала знайома нотка, і я повернувся до капітана Вінсента Лемезюр’є, молодого хлопця, якого я знав у Франції. Він був зі старшим чоловіком, чия подібність до нього свідчила про належність до однієї родини. Це виявилося так, і він був представлений нам як містер Гуго Лемесур’є, дядько мого молодого друга.
Насправді я не знав капітана Лемесур’є зовсім близько, але він був приємним молодим хлопцем, дещо мрійливим, і я пригадав, як чув, що він належав до давньої та ексклюзивної родини з маєтком у Нортумберленді, який був ще до Реформації. Ми з Пуаро нікуди не поспішали, і на запрошення молодшого чоловіка сіли за стіл із двома новоспеченими друзями й приємно побалакали на різні теми. Старший Лемезюр’є був чоловіком років сорока, з відтінком ученого в його згорблених плечах; Виявилося, що в цей момент він займався деякими хімічними дослідженнями для уряду.
Нашу розмову перервав високий смаглявий молодий чоловік, який підійшов до столу, очевидно, працюючи під якимось хвилюванням.
«Слава богу, я знайшов вас обох!» — вигукнув він.
— Що сталося, Роджере?
— Ваш губернатор, Вінсент. Погане падіння. Молодий кінь». Решта затихла, коли він відтягнув іншу вбік.
За кілька хвилин наші двоє друзів поспішно розпрощалися з нами. Батько Вінсента Лемезюр'є потрапив у серйозний нещасний випадок, коли пробував молодого коня, і очікувалося, що він не доживе до ранку. Вінсент смертельно побілів і виглядав майже приголомшеним цією новиною. У певному сенсі я був здивований, оскільки з тих кількох слів, які він сказав на цю тему під час перебування у Франції, я зрозумів, що він і його батько не були в особливо дружніх стосунках, і тому його прояв синівської прихильності мене зараз досить здивував .
Темношкірий молодий чоловік, якого нам представили як двоюрідного брата, містер Роджер Лемезюр’є, залишився, і ми троє разом вийшли.
— Це досить дивна справа, — зауважив молодий чоловік. — Можливо, це зацікавило б містера Пуаро. Я чув про вас, знаєте, м. Пуаро — від Гігінсона. (Хіґінсон був нашим другом із Латунного капелюха.) «Він каже, що ти кіт у психології».
— Я вивчаю психологію, так, — обережно зізнався мій друг.
«Ти бачив обличчя мого двоюрідного брата? Він був абсолютно вражений, чи не так? Знаєте чому? Старе добре сімейне прокляття! Чи хотіли б ви почути про це?»
«Було б дуже люб’язно з вашого боку переказати це мені».
Роджер Лемезюр'є глянув на годинник.
«Багато часу. Я зустрічаю їх на Кінгс-Кросс. Ну, м. Пуаро, Лемезюр’є — давня родина. Ще в середні віки лемезюр'єр запідозрив свою дружину. Він застав жінку в компрометуючій ситуації. Вона клялася, що невинна, але старий барон Гюго не слухав. У неї була одна дитина, син, і він поклявся, що хлопець не його дитина і ніколи не успадкує. Я забув, що він зробив — якусь приємну середньовічну фантазію, як-от замурувати матір і сина живцем; у всякому разі, він убив їх обох, а вона померла, протестуючи проти своєї невинності й урочисто проклинаючи лемезюр’єрів навіки. Жоден первісток лемесюр'єра ніколи не повинен успадковувати — таким було прокляття. Що ж, минув час, і невинність дами була доведена поза сумнівом. Я вважаю, що Гюго носив волосяну сорочку і закінчив свої дні на колінах у чернечій келії. Але найцікавіше те, що з того дня й донині жоден первісток ніколи не отримував маєток. Воно переходить до братів, до племінників, до других синів—ніколи до старшого сина. Батько Вінсента був другим із п'яти синів, старший з яких помер у дитинстві. Звичайно, протягом усієї війни Вінсент був переконаний, що хто б не був приречений, він точно був. Але як не дивно, двоє його молодших братів були вбиті, а він сам залишився неушкодженим».
— Цікава сімейна історія, — задумливо сказав Пуаро. — Але тепер його батько помирає, а він, як старший син, досяг успіху?
'Точно. Прокляття заіржавіло — не витримало навантаження сучасного життя».
Пуаро похитав головою, ніби засуджуючи жартівливий тон іншого. Роджер Лемезюр'є знову подивився на годинник і заявив, що йому треба йти.
Продовження історії відбулося наступного дня, коли ми дізналися про трагічну загибель капітана Вінсента Лемезюр'є. Він їхав шотландським поштовим потягом на північ і, мабуть, уночі відчинив двері купе й вискочив на лінію. Вважалося, що шок від нещасного випадку його батька, який прийшов на додаток до контузії, спричинив тимчасове психічне відхилення. Було згадано цікаве марновірство, поширене в родині Лемезюр'є, у зв'язку з новим спадкоємцем, братом його батька, Рональдом Лемезюр'є, єдиний син якого загинув на Соммі.
Я припускаю, що наша випадкова зустріч із юним Вінсентом в останній вечір його життя пожвавила наш інтерес до всього, що стосувалося сім’ї Лемезюр’є, бо через два роки ми з деяким інтересом помітили смерть Рональда Лемез’юре, який був підтверджено інвалідом у лікарні. час його спадкоємства родинних маєтків. Його брат Джон змінив його, здоровий, здоровий чоловік із хлопчиком у Ітоні.
Звісно, зла доля затьмарила лемесюр’єрів. Вже на наступному святі хлопець встиг застрелитися. Смерть батька, яка настала несподівано після укусу оси він віддав маєток наймолодшому братові з п’ятьох — Г’юго, з яким ми пам’ятаємо зустріч фатальної ночі в «Карлтоні».
Крім коментарів про надзвичайну низку нещасть, які спіткали лемесюр'єрів, ми не виявляли особистого інтересу до цієї справи, але вже близько був час, коли ми повинні були взяти більш активну участь.
II
Одного ранку оголосили «місіс Лемезюр'є». Це була висока активна жінка, можливо, років тридцяти, яка своєю поведінкою виражала велику рішучість і сильний здоровий глузд. Вона говорила зі слабким трансатлантичним акцентом.
'М. Пуаро? Мені приємно познайомитися з вами. Мій чоловік, Х'юго Лемесур'є, зустрічав вас одного разу багато років тому, але ви навряд чи пам'ятаєте цей факт».
— Я чудово це пам’ятаю, мадам. Це було в «Карлтоні».
«Це дуже чудово з вашого боку. М. Пуаро, я дуже хвилююся.
— А про що, мадам?
— Мій старший син — у мене двоє хлопчиків, ти знаєш. Рональду вісім, а Джеральду шість.
«Продовжуйте, мадам, чому ви маєте хвилюватися про маленького Рональда?»
'М. Пуаро, за останні шість місяців йому вдалося тричі втекти від смерті: один раз від утоплення, коли ми всі були в Корнуоллі цього літа; одного разу, коли він випав з вікна дитячої; і один раз від отруєння птомаїном.
Можливо, обличчя Пуаро надто красномовно виражало його думку, тому що місіс Лемезюр’є поквапилася, ледве замовкши: «Звичайно, я знаю, що ви вважаєте мене просто дурною жінкою, яка робить із кротовин гори».
— Справді ні, мадам. Будь-яка мати може мати вибачення за те, що засмучується через такі випадки, але я не бачу, чим можу тобі допомогти. Я не le bon Dieu, щоб контролювати хвилі; для вікна дитячої я б запропонував залізні грати; а про їжу — що зрівняється з турботою матері?»
«Але чому це має статися з Рональдом, а не з Джеральдом?»
— Шанс, мадам — le hasard !
«Ти так думаєш?»
— Що ви думаєте, мадам — ви і ваш чоловік?
На обличчі місіс Лемезюр’є промайнула тінь.
— Немає користі йти до Г’юго — він не послухає. Як, мабуть, ви вже чули, має бути a прокляття роду — жоден старший син не може досягти успіху. Гюго в це вірить. Він закутаний у сімейну історію, і він забобонний до останнього ступеня. Коли я йду до нього зі своїми страхами, він просто каже, що це прокляття, і ми не можемо його уникнути. Але я зі Штатів, м. Пуаро, і там ми не надто віримо в прокляття. Нам подобається, що вони належать до справжньої високопоставленої старої родини — це надає певного відтінку , чи не знаєте ви. Я була просто актрисою музичної комедії, коли Г’юго познайомився зі мною, і я подумала, що його сімейне прокляття було надто милим для слів. Зимовим вечором біля вогнища можна розповідати про такі речі, але коли справа доходить до власних дітей, я просто обожнюю своїх дітей, М. Пуаро. Я зробив би для них усе».
— Отже, ви відмовляєтеся вірити в сімейну легенду, мадам?
«Чи може легенда прорізати стебло плюща?»
— Що це ви хочете сказати, мадам? — вигукнув Пуаро з виразом великого подиву на обличчі.
— Я запитав, чи може легенда — чи привид, якщо хочете так це називати — прозріти стебло плюща? Я нічого не кажу про Корнуолл. Будь-який хлопчик міг би зайти занадто далеко й зіткнутися з труднощами, хоча Рональд умів плавати, коли йому було чотири роки. Але плющ інший. Обидва хлопці були дуже неслухняними. Вони виявили, що можуть лазити по плющу вгору та вниз. Вони завжди це робили. Одного дня — Джеральда в той час не було — Рональд робив це занадто часто, і плющ піддався, і він упав. На щастя, він серйозно не пошкодив себе. Але я вийшов і оглянув плющ: він був зрізаний наскрізь, м. Пуаро — навмисне зрізаний».
— Це дуже серйозно, мадам, те, що ви мені тут говорите. Ви кажете, що вашого молодшого хлопчика в цей момент не було вдома?»
«Так».
— А під час отруєння птомаїном його ще не було?
«Ні, вони обидва були там».
— Цікаво, — пробурмотів Пуаро. — А тепер, мадам, хто є ув’язненими у вашому закладі?
— Міс Сондерс, гувернантка дітей, і Джон Гардінер, секретар мого чоловіка…
Місіс Лемезюр’є замовкла, ніби трохи збентежена.
— А хто ще, мадам?
— Майор Роджер Лемезюр’є, з яким ви також познайомилися тієї ночі, я думаю, залишається з нами досить довго.
— Так, він двоюрідний брат, чи не так?
'Далекий двоюрідний брат. Він не належить до нашої гілки роду. І все-таки, думаю, зараз він найближчий родич мого чоловіка. Він дорогий хлопець, і ми всі його дуже любимо. Хлопці віддані йому».
«Це не він навчив їх лазити по плющу?»
«Це могло бути. Він досить часто підбурює їх до пустощів».
«Мадам, я перепрошую за те, що сказав вам раніше. Небезпека реальна, і я вірю, що можу допомогти. Я пропоную, щоб ви запросили нас обох залишитися з вами. Ваш чоловік не буде заперечувати?»
«О ні. Але він повірить, що все це марно. Мене бісить те, як він просто сидить і очікує, що хлопчик помре».
— Заспокойтеся, мадам. Давайте зробимо наші домовленості методично».
III
Наші домовленості були зроблені належним чином, і наступного дня ми побачили, як летіли на північ. Пуаро поринув у задуми. Він вийшов із нього, щоб несподівано зауважити: «Це з такого поїзда, як цей, Вінсент Лемезюр’є впав?»
Він зробив невеликий акцент на «впав».
— Ви точно не підозрюєте, що там нечиста гра? запитав я.
— Вам здалося, Гастінгсе, що деякі смерті Лемезюр’єрів, скажімо так, можна було влаштувати? Візьмемо, наприклад, Вінсента. Потім хлопчик Ітон — нещасний випадок зі зброєю завжди неоднозначний. Припустімо, що ця дитина випала з вікна дитячої кімнати і була розбита насмерть — що більше природний і не підозрілий? Але чому лише одна дитина, Гастінгс? Кому вигідна смерть старшої дитини? Його молодший брат, дитина семи років! Абсурд!»
«Вони збираються покінчити з іншим пізніше», — припустив я, хоч і з найменшими уявленнями щодо того, ким «вони» були.
Пуаро похитав головою, ніби незадоволено.
«Отруєння птомаїном», — міркував він. «Атропін спричиняє майже ті самі симптоми. Так, наша присутність потрібна».
Пані Лемесюр'є зустріла нас з ентузіазмом. Потім вона відвела нас до кабінету чоловіка і залишила з ним. Він дуже змінився відтоді, як я бачив його востаннє. Його плечі згорбилися більше, ніж будь-коли, а обличчя мало дивний блідо-сірий відтінок. Він слухав, поки Пуаро пояснював нашу присутність у домі.
"Як точно схоже на практичний здоровий глузд Седі!" — сказав він нарешті. — Залишайтеся будь-яким способом, м. Пуаро, і я дякую, що ви прийшли; але — що написано, то написано. Важкий шлях грішника. Ми, лемесюрери, знаємо — жоден із нас не може уникнути загибелі».
Пуаро згадав про розпиляний плющ, але Г’юго, здавалося, не дуже вразив.
— Безсумнівно, якийсь недбалий садівник — так, так, знаряддя може бути, але мета його зрозуміла; і я скажу вам ось що, м. Пуаро, це не можна довго зволікати».
Пуаро уважно подивився на нього.
«Чому ти це кажеш?»
— Тому що я сам приречений. Минулого року ходила до лікаря. Я хворий на невиліковну хворобу — кінець не можна довго відкладати; але перш ніж я помру, Рональда заберуть. Джеральд успадкує».
— А якби щось трапилося з вашим другим сином?
— З ним нічого не станеться; йому нічого не загрожує».
"Але якщо це так?" — наполягав Пуаро.
«Мій двоюрідний брат Роджер — наступний спадкоємець».
Нас перебили. Увійшов високий чоловік із гарною фігурою та каштановим каштановим волоссям, яке кучеряве, з пачкою паперів.
— Не зважай на це зараз, Гардінере, — сказав Г’юго Лемесур’є, а потім додав: — Мій секретар, містер Гардінер.
Секретар вклонився, сказав кілька приємних слів і вийшов. Попри гарну зовнішність, у цьому чоловікові було щось відразливе. Я сказав це Пуаро невдовзі згодом, коли ми разом гуляли красивою старовинною територією, і, на мій подив, він погодився.
— Так, так, Гастінгсе, ви маєте рацію. я не люблю його. Він занадто гарний. Він завжди був би для м’якої роботи. А, ось діти.
Місіс Лемезюр’є йшла до нас, двоє її дітей стояли поруч. Вони були гарними хлопцями молодший темний, як мати, старший з каштановими кучерями. Вони гарно потисли один одному руки й незабаром були цілковито віддані Пуаро. Далі нас познайомили з міс Сондерс, непоказною жінкою, яка завершила вечірку.
IV
Кілька днів у нас було приємне, легке існування — постійно пильні, але безрезультатно. Хлопці вели щасливе звичайне життя, і, здавалося, нічого поганого не було. На четвертий день після нашого прибуття спустився майор Роджер Лемезюр'є. Він мало змінився, все ще безтурботний і простодушний, як колись, з тією ж звичкою ставитися до всього легковажно. Він, очевидно, був великим улюбленцем хлопців, які зустріли його прихід радісними криками й негайно потягли його гратися в диких індіанців у саду. Я помітив, що Пуаро непомітно стежить за ними.
В
Наступного дня нас усіх запросили на чай, включно з хлопцями, до леді Клейгейт, чия квартира поряд із Лемезюр’єрами. Це запропонувала місіс Лемезюр’є ми також мали б прийти, але, здавалося, відчув полегшення, коли Пуаро відмовився й заявив, що воліє залишитися вдома.
Коли всі почали, Пуаро взявся за роботу. Він мені нагадав розумного тер'єра. Я вважаю, що не було жодного кутка в будинку, який він залишив би необшуканим; але все це робилося так тихо й методично, що на його рухи не звертали уваги. Очевидно, що в підсумку він залишився незадоволеним. Ми пили чай на терасі з міс Сондерс, яка не була включена до вечірки.
«Хлопцям це сподобається, — пробурмотіла вона своїм зблідлим тоном, — але я сподіваюся, що вони поводитимуться добре, не пошкодять клумби та не підійдуть до бджіл…»
Пуаро замовк у самому акті пиття. Він був схожий на людину, яка бачила привида.
«Бджоли?» — запитав він голосом грому.
— Так, м. Пуаро, бджоли. Три вулики. Леді Клейгейт дуже пишається своїми бджолами…
«Бджоли?» — знову вигукнув Пуаро. Тоді він схопився з-за столу й пройшовся по терасі вгору та вниз, підхопивши руки за голову. Я не міг уявити, чому маленька людина так хвилюється від однієї лише згадки про бджіл.
У цей момент ми почули, як повертається машина. Пуаро був на порозі, коли вечірка зійшла.
— Нічого, — сказала місіс Лемезюр’є. «Він навіть не набряк. Ми налили на це нашатирний спирт».
— Дай мені подивитися, мій маленький, — сказав Пуаро. «Де це було?»
— Тут, на моєму шиї, — важливо сказав Рональд. «Але це не боляче. Батько сказав: «Тупись, на тобі бджола». І я мовчала, і він зняв його, але воно мене першим ущипнуло, хоча не дуже боляче, тільки як булавка, і я не плакала, тому що я така велика і наступного року піду до школи. '
Пуаро оглянув шию дитини, потім знову відійшов. Він узяв мене під руку і пробурмотів:
«Сьогодні ввечері, mon ami , сьогодні у нас маленький роман! Нічого не кажи — нікому».
Він відмовився бути більш комунікабельним, і я пройшов вечір, поглинений цікавістю. Він рано пішов на пенсію, і я наслідував його приклад. Коли ми піднялися нагору, він схопив мене за руку і сказав:
«Не роздягайся. Зачекайте достатній час, погасіть своє світло та приєднуйтесь до мене».
Я послухався і побачив, що він чекає на мене, коли прийшов час. Він жестом наказав мені мовчати, і ми тихо поповзли дитячим крилом. Рональд займав маленьку власну кімнату. Ми увійшли в нього і зайняли позицію в найтемнішому кутку. Дихання дитини було важким і спокійним.
— Напевно, він дуже міцно спить? — прошепотів я.
Пуаро кивнув.
— Одурманений, — пробурмотів він.
«Чому?»
«Щоб він не кричав на…»
«На чому?» — запитав я, коли Пуаро зробив паузу.
«Від уколу підшкірної голки, mon ami ! Тихше, не будемо більше говорити — не те, щоб я очікував, що щось трапиться деякий час».
VI
Але в цьому Пуаро помилявся. Не минуло й десяти хвилин, як двері тихо відчинилися, і хтось увійшов до кімнати. Я почув звук прискореного дихання. Кроки підійшли до ліжка, а потім раптово клацнуло. Світло маленького електричного ліхтарика впало на сплячу дитину — тримача від нього все ще було непомітно в тіні. Фігура поклала ліхтар. Правою рукою він дістав шприц; лівою вона торкнулася шиї хлопчика—
Ми з Пуаро вискочили в одну мить. Ліхтар покотився на підлогу, і ми боролися зі зловмисником у темряві. Його сила була надзвичайною. Нарешті ми його подолали.
— Світло, Гастінгсе, я мушу побачити його обличчя — хоча, боюся, я надто добре знаю, чиє це буде обличчя.
«Я теж», — подумав я, шукаючи навпомацки ліхтар. На якусь мить я запідозрив секретаря, спонукуваний своєю таємною неприязню до цього чоловіка, але тепер був певний, що чоловік, який отримав виграш від смерті своїх двох малолітніх двоюрідних братів, був монстром, якого ми вистежували.
Моя нога вдарилася об ліхтар. Я взяв його і ввімкнув світло. Воно сяяло на обличчі — Гуго Лемезюр’є, батька хлопчика!
Ліхтар мало не випав з моєї руки.
— Неможливо, — хрипко пробурмотів я. «Неможливо!»
VII
Лемезюр'є був без свідомості. Ми з Пуаро перенесли його до кімнати й поклали на ліжко. Пуаро нахилився й обережно витягнув щось із правої руки. Він показав це мені. Це був шприц для підшкірних ін’єкцій. Я здригнувся.
«Що в ньому? Отрута?
«Мурашина кислота, мені здається».
— Мурашина кислота?
«Так. Ймовірно, отриманий шляхом перегонки мурах. Пам'ятаєте, він був хіміком. Смерть приписали б укусу бджоли».
«Боже мій», — пробурмотів я. — Його рідний син! І ви цього очікували?»
Пуаро поважно кивнув.
«Так. Він божевільний, звичайно. Я думаю, що сімейна історія стала для нього манією. Його сильне бажання стати спадкоємцем маєтку спонукало його до вчинення довгої серії злочинів. Можливо, ця ідея спала йому на думку вперше, коли подорожував на північ тієї ночі з Вінсентом. Він не витримав, щоб прогноз був сфальсифікований. Син Рональда вже був мертвий, а сам Рональд був помираючою людиною — їх мало. Він влаштував нещасний випадок із пістолетом і — про що я досі не підозрював — влаштував смерть свого брата Джона тим самим методом введення мурашиної кислоти в яремну вену. Тоді його амбіції реалізувалися, і він став господарем сімейних гектарів. Але його тріумф був недовгим — він виявив, що страждає від невиліковної хвороби. І у нього була фіксована ідея божевільного — старший син лемесюр'єра не міг успадкувати. Я підозрюю, що нещасний випадок під час купання стався з його вини — він спонукав дитину виходити занадто далеко. Не вдавшись, він перепиляв плющ, а потім отруїв їжу дитини».
"Диявольський!" — пробурмотів я з дрожом. «І так хитро сплановано!»
«Так, mon ami , немає нічого більш дивовижного, ніж надзвичайна розсудливість божевільних! Якщо це не те надзвичайна ексцентричність здорового! Я думаю, що лише нещодавно він повністю переступив межу, і в його безумстві спочатку був метод».
— А якщо подумати, я підозрював Роджера — цього чудового хлопця.
«Це було природне припущення, mon ami . Ми знали, що тієї ночі він також подорожував на північ із Вінсентом. Ми також знали, що він був наступним спадкоємцем після Гюго та дітей Гюго. Але наше припущення не підтвердилося фактами. Плющ був перепиляний, коли вдома був лише маленький Рональд, але в інтересах Роджера було б, щоб обидва діти загинули. Так само була отруєна тільки їжа Рональда. І сьогодні, коли вони прийшли додому, і я виявив, що про те, що Рональда вжалили, було лише слово його батька, я згадав іншу смерть від укусу оси — і я знав!
VIII
Гуго Лемесур'є помер через кілька місяців у приватній лікарні, куди його перевели. Через рік його вдова вдруге вийшла заміж за містера Джона Гардінера, каштанового секретаря. Рональд успадкував великі гектари свого батька і продовжує процвітати.
— Ну-ну, — зауважив я Пуаро. Ще одна ілюзія зникла. Ви дуже успішно позбулися прокляття лемесюр'єрів.
— Цікаво, — задумливо сказав Пуаро. «Мені справді дуже цікаво».
«Що ти маєш на увазі?»
— Mon ami , я відповім вам одним значущим словом — червоний !