Костелло Метью : другие произведения.

Cherringham – Episode 19-21: A Cosy Crime Series Compilation (Cherringham: Crime Series Compilations Book 7)

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  Зміст
  Зміст
  Черрінгем - затишний кримінальний серіал
  Автори
  Головні герої
  Компіляція затишного кримінального серіалу
  Авторське право
  Привид випадковості
  Слідкуйте за грошима
  Вбивство
  Наступна збірка - Епізоди 22-24
  Зміст
  Обкладинка
  Черрінгем — затишний кримінальний серіал
  Автори
  Головні герої
  Компіляція затишного кримінального серіалу
  Авторське право
  Привид випадковості
  Слідкуйте за грошима
  Вбивство
  Наступна збірка — Епізоди 22—24
  OceanofPDF.com
  Черрінгем — затишний кримінальний серіал
  «Черрінгем — затишний кримінальний серіал» — серіал, що складається з самодостатніх історій. Щомісяця виходить новий епізод. Серія видається англійською та німецькою мовами та доступна лише у формі електронної книги.
  OceanofPDF.com
  Автори
  Меттью Костелло (живе в США) є автором низки успішних романів, зокрема «Канікули » (2011), «Дім» (2014) та «Під тихими водами » (1989), який був екранізований Lionsgate як великий кінофільм. Він писав для The Disney Channel, BBC, SyFy, а також розробив десятки ігор-бестселерів, у тому числі визнані критиками The 7th Guest , Doom 3 , Rage та Pirates of the Caribbean .
  Ніл Річардс працював продюсером і сценаристом на телебаченні та в кіно, створював сценарії для BBC, Disney і Channel 4 і отримав численні номінації на премію Bafta. Він також написав сценарій та розповідь для понад 20 відеоігор, у тому числі «Код да Вінчі» та «Зоряний корабель Титанік» , написаних у співавторстві з Дугласом Адамсом, і консультує з усього світу щодо цифрового оповідання.
  Його письменницьке партнерство з Меттом Костелло з Нью-Йорка сягає кінця 90-х, і вони разом написали багато годин телевізійних фільмів. «Черрінгем» — їхній перший кримінальний роман у співавторстві.
  OceanofPDF.com
  Головні герої
  Джек Бреннан — колишній детектив відділу вбивств NYPD, який втратив дружину два роки тому. Будучи на пенсії, він хоче лише спокою і тиші. Саме це він і сподівається знайти в тихому містечку Черрінгем, Великобританія. Живучи на катері, він насолоджується самотністю. Але незабаром він виявляє, що чогось не вистачає — проблеми розкриття злочинів. Дивно, але Черрінгем може допомогти йому в цьому.
  Сара Едвардс — веб-дизайнер, яка жила в Лондоні з чоловіком і двома дітьми. Три роки тому він втік зі своїм сексуальним американським босом, і світ Сари розвалився. Зі своїми дітьми вона повернулася до рідного містечка, спокійного Черрінгема. Але атмосфера маленького містечка знову вбиває її — нічого не відбувається. Принаймні, так вона думає, поки в її життя не входить Джек і не змінює його на краще чи на гірше...
  OceanofPDF.com
  Меттью Костелло
  Ніл Річардс
  ЧЕРРІНГЕМ
  ЗАТИШНА ЗБІРКА КРИМІНАЛЬНИХ
  СЕРІАЛІВ
  
  Епізод 19—21
  OceanofPDF.com
  »be« від BASTEI ENTERTAINMENT
  Цифрове оригінальне видання
  «be» від Bastei Entertainment є відбитком компанії Bastei Lübbe AG
  Авторське право No 2016/2017 Bastei Lübbe AG, Schanzenstraße 6-20, 51063 Кельн, Німеччина
  Автори Метью Костелло та Ніл Річардс
  Під редакцією Шона Сініко
  Редактор проекту: Кетрін Куммер
  Ілюстрація обкладинки No shutterstock: Buslik | Член | Гордон Белл | Максим Шмельов
  Дизайн обкладинки: Jeannine Schmelzer
  Виробництво електронних книг: Jilzov Digital Publishing , Дюссельдорф
  ISBN 978-3-7325-2128-9
  Твіттер: @be_ebooks_com
  OceanofPDF.com
  Меттью Костелло
  Ніл Річардс
  ЧЕРРІНГЕМ
  ЗАТИШНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СЕРІАЛ
  
  Привид випадковості
  OceanofPDF.com
  1. Знайомство з Фредді
  Безіл Вістлетвейт припаркував свій старовинний Volvo Estate на парковці для персоналу готелю The Bell і вимкнув двигун.
  Він повільно відстебнув ремінь безпеки: дорога з Йорка зайняла в нього більше часу, ніж він очікував, і спина боліла.
  Він нахилився вперед і нахилив дзеркало, щоб перевірити свою бороду й вуса. Він подивився на своє відображення в тьмяному світлі.
  «Я стаю надто старим для цього», — подумав він.
  Під його очима були темні кола, а шкіра виглядала зморщеною та сірою.
  «Але шоу має тривати», — подумав він, підправляючи кінчики своїх вусів, поки вони не стали просто… ідеальними.
  Не можна підвести клієнтів.
  По правді кажучи, він дуже шкодував, що не міг скасувати сьогоднішній маленький вечір . Він почувався втомленим і не в собі. І ці осінні ночі знову починали тиснути на його груди: довелося докласти всієї сили волі, щоб не закашлятися.
  І це не вийде, о ні!
  Не можна дозволити церемоніймейстеру розірвати чари чханням і кашлем!
  Він виліз із машини, підняв свою стару шкіряну валізу із заднього сидіння, поправив свій твідовий костюм і попрямував по гравію до головного входу в готель.
  Біля вхідних дверей він зупинився й оглянув місце. Минув майже рік, відколи він востаннє був тут, і, здавалося, нічого не змінилося.
  У готелі The Bell ніколи нічого не змінювалося.
  У туманному ранньому вечірньому світлі будівля виглядала майже романтично.
  Або ... яке було слово ...?
  готика. Так, це було все. Ідеально підходить для переслідування.
  Оточений густими старомодними садами, грандіозний вікторіанський будинок — найкращий у Черрінгемі, як казали — все ще розповідав про втрачені багатства Імперії.
  Але Василь знав, що дорогий старий Белл надає цьому сміливе обличчя. Будь-хто міг побачити, що фарба на вікнах облущилася, ринви звисали під неправдоподібними кутами, а черепиця розсипалася.
  Килими та оббивка з кожним роком ставали все більше потертими.
  Зрештою буває з усіма нами, — подумав Безіл. Але я впевнений, що Дзвіночок буде тут ще довго після того, як я піду.
  Він відчув, як у легенях здіймається лоскотання, і стримав інстинкт кашлю.
  Тоді він піднявся вицвілими мармуровими сходами, штовхнув коричневі лаковані двері й увійшов.
  *
  «Безіл, Василь, мій любий старий, як ти ?»
  Безіл підвівся з дивана з твердою спинкою, де він чекав, і побачив, як Лоуренс Міртл, власник The Bell, човгає до нього через кахельну приймальню.
  Він простягнув руку, щоб Лоуренс потиснув руку, але замість цього старий обійняв його й несподівано — і тремтливо — обійняв.
  «Зі мною все добре», — сказав Василь, трохи зніяковівши. «Військовослужбовці, знаєте».
  «Не можу повірити, що це знову Хелловін», — сказав Лоуренс, усе ще тримаючись за руку. «Куди йде час, а?»
  «Ді справді?» — сказав Василь, чекаючи, поки чоловік піде далі. У тьмяно освітленій приймальні Безіл міг помітити, що Лоуренс виглядає ще слабкішим, ніж востаннє.
  Але це не було дивним: Лоуренсу, мабуть, уже за вісімдесят. Безіл бачив, що піджак старого був потертий на манжетах, і хоч його краватка була акуратно заправлена в комір… чи це була крапка яйця, коли вона розширилася? Кетчуп теж?
  Власник дзвоника був далеко за межами пенсійного віку. Як він міг усе ще керувати цим місцем?
  «Як діти?» сказав Василь. «Вони поруч?»
  «О, Менді в Лондоні», — сказав Лоуренс. «Не бачу її багато. Мабуть, надто зайнятий».
  «А твій старший…»
  Василь насилу згадав ім’я.
  — Кріспін, — сказав Лоуренс. «Так, він пішов на якусь конференцію. Завтра назад. Ось чому сьогодні я головний! Tout seul , як кажуть наші друзі з іншого боку каналу!»
  «Ага! Ти завжди будеш тут справжнім босом, Лоуренс».
  Це змусило власника посміхнутися.
  «Їм доведеться винести мене в ящику», — сказав Лоуренс із крикливим сміхом, який луною пролунав у кахельному коридорі.
  Василь засміявся.
  Тоді він подумки зазначив, що наздожене Кріспіна завтра після сніданку й записаться до щоденника наступного року.
  «Я знаю, хто сьогодні справді керує», — подумав Безіл. Кріспін веде бухгалтерію — і підписує чеки.
  «Ми належним чином доглядаємо за вами?» — спитав Лоуренс, невиразно махнувши рукою в бік стійки реєстрації, ніби він був посвячений у думки Безіла.
  Безіл подивився на молоду портьє, яка сиділа, вдивляючись у свій мобільний телефон.
  «Поводилися зі мною, як із королівською особою», — спокійно сказав Безіл. «Звичайно, я ще не був у своїй кімнаті. Я думав, що спершу займуся підготовкою».
  Він підняв свою валізу.
  «Ага!» сказав Лоуренс. «Старий примарний мішок фокусів, еге ж?»
  — Ніяких хитрощів не потрібно, — сказав Безіл, підморгуючи. «Ми завжди можемо покластися на те, що Фредді з’явиться».
  «Ха, це твоя лінія, і ти її дотримуйся», — сказав Лоуренс, штовхаючи Базіла по спині. «Але я тут п’ятдесят років, знаєте, і досі не бачив цього примарного хлопця!»
  «Потрібно відкрити свій розум, Лоуренс. Тоді ти його побачиш».
  Лоуренс посміхнувся й похитав головою. «Єдиний привид, якого я, ймовірно, побачу, — це квітучий податківець — теж над моїм мертвим тілом!»
  «Ви все ще проти цього, правда?»
  «Ми якось виживаємо», — сказав Лоуренс. — Подія, подібна до вашої — до біса корисна, знаєте. Трохи додаткових грошей. Не міг без цього».
  «Щасливий бути тут, як завжди», — сказав Безіл. «Які номери ми отримали сьогодні ввечері?»
  «Продано, старий! Квитки розійшлися як гарячі пиріжки».
  — Чудово, — сказав Базіл. «Та сама кімната, що й минулого року?»
  «Виглядає чудово», — сказав Лоуренс. «Я тобі покажу».
  Базіл слідував за ним, коли Лоуренс розвернувся і з дивовижною швидкістю поплентався до їдальні.
  *
  Головна їдальня була порожня, і Базіл побачив, що лише кілька з приблизно двадцяти столів були накриті для вечері. У повітрі відчувався ледь помітний аромат вареної капусти, і Василь нагадав про шкільну їжу.
  Знаменита «кухня» готелю Bell!
  — Сюди, — сказав Лоуренс.
  І Безіл зайшов за ним у приватну їдальню в задній частині готелю.
  Це було більше схоже на це .
  У кімнаті домінував портрет колишніх власників будинку, яким він завжди захоплювався. Вони були гарною парою: він у парадній формі, вона поруч із ним у шовку.
  У великому каміні вже горів вогонь, а в кожній ніші навколо стіни було встановлено свічки.
  Над каміном вражаюче позолочене дзеркало, досить велике для танцювальної зали.
  Безіл оглянув довгий стіл у центрі кімнати, на якому вже стояли ряди важких вікторіанських столових приладів, канделябрів і чаш з ліліями.
  Над столом висіла масивна кришталева люстра: її краплі навіть зараз виблискували в електричному світлі. Василь бачив, що його було наповнено свічками, які потрібно було запалити перед початком обіду: як завжди, це забезпечить ідеальний історичний штрих!
  «Знову я пишаюся», — сказав Безіл. «Це ніби подорож у часі…»
  — Якщо бути точним, 31 жовтня 1900 року, — сказав Лоуренс.
  «Ніч, коли помер дорогий Фредді. Або я повинен сказати… був убитий…»
  «Від нього тремтить по кістках, еге ж?»
  «Це ідея», — сказав Безіл. «І зачекайте, поки я їх як слід налякаю — вони будуть пити це вино, наче завтра не буде!»
  «Не можу дочекатися, Василю, старий хлопче. Нехай каси дзвенять радісними монетами!»
  Василь ходив по кімнаті, оглядаючи камін, заглядаючи під стіл, оглядаючи його.
  Деякі з його примарних явищ було диявольськи важко створити...
  «Я можу вам щось принести?» — сказав Лоуренс, який стояв спиною до вогню.
  «Взяв із собою все, що мені потрібно», — сказав Безіл. «Просто подбайте, щоб у мене була кімната на годину до обіду, якщо можете, Лоуренс. Скажи містеру Стоверу не турбувати мене?»
  Безіл не був прихильником довготривалого «номер два» Лоуренса.
  Неотесаний? хам? Безіл не знав, як описати Стовера.
  «І жодного обслуговуючого персоналу, жодних перешкод, звична справа».
  «Комерційна таємниця, еге ж?»
  — Щось на зразок того, — сказав Базіл. «Ви приєднаєтесь до нас на шоу цього року?»
  — Із задоволенням, старий друже, — сказав Лоуренс. «Але оскільки Кріспін відсутній, я знову відповідаю, поки сюди не прибуде нічний портьє. Треба триматися подалі від старого соусу, розумієш, що я маю на увазі?»
  «Ганьба», — сказав Безіл, приєднуючись до нього біля каміна. «Можливо, ми зможемо разом схопити хитру сніфтер, коли вони всі підуть спати?»
  «Чому ні?» сказав Лоуренс. «Будь як у старі часи, еге ж?»
  Безіл відчув у голосі старого нотку смутку.
  «Звичайно буде», — сказав він.
  Старовинний годинник на камінній полиці почав дзвонити, і Василь чекав, поки він закінчиться.
  «Шоста година», — сказав він. «Краще я почну тріскатися».
  І він повернувся до стійки реєстрації, залишивши Лоуренса дивитися на полум’я.
  OceanofPDF.com
  2. Підготовка до Дідівщини
  «Фредді? Ти там, старий?»
  Безіл постукав у курні двері, що вели до спальні на горищі, і чекав.
  Він проходив цей маленький ритуал кожного разу, коли приходив до The Bell. Робив роками.
  Він не був упевнений, чи це забобони — чи просто здоровий глузд. Весь його виступ тут — вечір , як він любив це називати — був побудований на трагічній історії Фредді Роуза.
  Багато років тому це була спальня Фредді.
  І де вони знайшли його тіло.
  Тож Базіл вважав, що було б ввічливо включити в цю подію давно померлого слугу.
  Зрештою, одну річ він навчився з гіркого досвіду за ці роки… Не можна бути надто обережним із привидами.
  Про це — він був смертельно серйозним.
  Він знову постукав.
  «Заходжу зараз, якщо ти не проти, Фредді. Це просто я. Василь».
  «Але я сподіваюся, ти це знаєш», — подумав він.
  Якщо ти справді там.
  Він глибоко вдихнув, потім обережно штовхнув двері на горище. Світло оголеної лампочки на сходовому майданчику врізалося в темряву спальні старого слуги.
  Безіл потягнувся за дверну раму, поки його рука не знайшла вимикач і ввімкнула світло.
  «Добрий Боже!»
  Він відштовхнувся назад, його серце калатало, а ноги ледь не підкошувалися.
  Навпроти нього стояв чоловік, витягнувши руку.
  Тоді Василь зрозумів, хто це…
  Навпроти дверей, притулившись до стіни, стояло дзеркало в повний зріст.
  Його власне відображення ледь не спричинило серцевий напад!
  Ти ідіот, Вістлетвейте! Це ти маєш лякати!
  Він знову перевів подих, потім штовхнув двері ширше й пішов у кімнату, щоб озирнутися.
  ідеально Це місце майже не торкалося з минулого року — окрім дзеркала, звичайно. Але Василь уже думав, як він міг би використати це у своїй примарній подорожі верхніми кімнатами. Якщо це налякало його, то, безумовно, налякало б до смерті гравців.
  Треба лише правильно налаштувати.
  Він підійшов до крихітного віконця й відсунув віконниці. Вони скрипіли й стогнали, наче з фільму жахів «Молот».
  «Дуже гарно, — подумав Василь.
  Вікно, здавалося, було зачинене, але після штовхнення долоні йому вдалося відчинити його.
  Увірвався порив холодного повітря.
  Василь кілька разів погойдав старе вікно туди-сюди, щоб послабити його, потім зачинив його й засунув віконниці.
  Потім обернувся й уважно оглянув кімнату.
  Ліжко односпальне, в старому залізному каркасі. Комод. Велика шафа, що займає майже цілу стіну. Вікторіанський глечик і чаша для води. Маленький свічник.
  О так — усе це було б дуже добре.
  Потім подивився на звисаючу голу лампочку, яка освітлювала кімнату.
  Він дістав із кишені носову хустинку, дотягнувся до лампочки й викрутив її.
  Кімната знову поринула в темряву, єдине світло, яке тепер падало з майданчика.
  ідеально
  Все, що йому тепер потрібно було зробити, це повернутися сюди зі своїм маленьким мішечком хитрощів і налаштувати кімнату.
  Гравці завжди хотіли побачити спальню Фредді.
  Де скоїв смертельний вчинок!
  І Василь знав усі маленькі пастки, які можна було розставити, щоб вони вискочили зі шкарпеток — а потім скрикнули від зніяковілого сміху.
  Він обережно поклав лампочку на комод, повернувся й попрямував до дверей.
  Тоді він обережно зачинив за собою двері.
  Хм, петлі могли б трохи більше скрипіти — треба не забувати про це.
  Інакше — все було б добре. Дуже красиво.
  Він розвернувся, відійшов від дверей і пішов голим майданчиком до вузьких сходів, що вели вниз із кімнати для прислуги. Потім він почув шум ззаду.
  З кімнати Фредді.
  Стогін.
  Стогін болю.
  Він зупинився. звернувся.
  Непарний.
  «Можливо, я неправильно закрив вікно», — подумав він.
  Він повернувся до дверей.
  «Вибач, Фредді, я просто маю дещо перевірити, якщо з тобою все гаразд».
  Безіл відчинив двері, дотягнувся до вимикача й знову увімкнув світло.
  Він пройшов через кімнату, відкрив віконниці й перевірив вікно.
  Він був закритий.
  Яким би не був шум — це точно не міг бути протяг із вікна.
  Може я уявив? — думав він. За ці дні його слух трохи похитнувся. Можливо, хтось внизу, у спальні?
  Він розсунув віконниці й повернувся до дверей.
  Це повинно бути все. Шум долинав знизу .
  Він знову підніс руку до вимикача, вимкнув світло й повернувся, щоб вийти.
  Тоді він згадав.
  І разом із цією думкою його серце ще раз поштовхнуло й запаморочливо відчуло, що він втрачає контроль...
  Я вийняла лампочку.
  Хіба я не…?
  Він обернувся й подивився на комод, який тепер було чітко видно в промені світла з дверей.
  Лампочки там не було.
  Його серце забилося, коли він відвів очі від грудей...
  …до стелі…
  Лампочка знову була в патроні — звисала зі стелі на оголеному дроті.
  Дріт, що плавно коливався…
  Рух ледве помітний.
  Але все ж розгойдується.
  Безіл Вістлетвейт ковтнув, повільно відступив до дверей, а потім вийшов і зачинив за собою двері.
  Він подивився на сходи, а потім знову на двері.
  Пам’ять, мабуть, відходить, подумав він. Напевно, я уявив, як дістав цю лампочку.
  Частина старої деменції підкрадається. Ось що це таке.
  Але перш ніж спуститися сходами, він повернувся і заговорив.
  Про всяк випадок.
  «Вибач, Фредді», — тихо сказав він. «Якщо я вам заважав. Але я повинен заробити корочку. І я, я не знаю іншого шляху».
  Потім він спустився, щоб завершити підготовку до щорічної вікторіанської вечері The Bell на Хелловін.
  OceanofPDF.com
  3. A Bump in the Night
  Джоан Бакленд налила собі ще одну склянку доволі смачного «Ріохи» й різко постукала сестру по руці.
  «Ну, я точно не керую автомобілем, — сказала вона. «Не після цього. Як щодо вас?»
  Вона спостерігала, як Джен простягнула руку до власної склянки й осушила її одним рухом.
  «Знаєте, ця іспанська страва непогана», — сказала Джен, тягнучись до пляшки й доливаючи власну склянку. “Сухий, зовсім не фруктовий!”
  «Ще краще, коли ти знаєш, що це безкоштовно».
  «Не зовсім безкоштовно».
  «Тоді кинули».
  «Налив, скоріше!»
  Джоан засміялася, а її сестра-близнючка приєдналася. Хоча вони цілими днями працювали разом у сімейному бізнесі — Cherringham Bridge Toll — Джоан сподобалося, що вони все ще спілкувалися разом.
  «Ніхто в цьому проклятому селі не такий смішний, як ми», — подумала Джоан. Або як розумний.
  «Тоді таксі», — сказала вона. «Повісьте рахунок!»
  «І брехня завтра», — сказала Джен.
  «Чай і тости — в ліжко!»
  «Недільні газети!»
  «Блаженство!»
  Джоан підняла свою склянку й цокнула нею разом із склянкою Джен.
  «Дном вгору!» — сказали вони разом і знову засміялися.
  Джоан оглянула кімнату.
  Як це все чудово виглядало.
  Стіл виблискував у теплому світлі свічок. Вогонь вирував. Розмова була голосна і добродушна. Мерехтливі свічки в люстрі над їхніми головами виглядали сліпуче.
  Кожен гість був одягнений відповідно до ролі: джентльмени в білих краватках і хвостах, дами в повних вечірніх сукнях.
  І вони з Джен не були винятком, поєднуючи оксамитові номери з чудовою біжутерією, яку вони витягли зі старої скриньки.
  Перо whatjamacallits також у їхньому волоссі!
  Відповідні повні рукавички!
  Правильні вікторіанські жінки!
  Поки що, без сумніву, Примарна вечеря на Хелловін повністю перевершила її очікування.
  Приїзд сюди був проти її розуму. Коли Джен вперше показала їй рекламу вечері на Хелловін у «Черрінгемській газеті», їй привиділися ці жахливі телевізійні програми, у яких надміру збуджені молоді чоловіки блукали підвалами, наводячи всюди інфрачервоні камери та вдаючи, ніби вони на зв’язку з… покійний'.
  Стільки балаканини та хокуму!
  Але це була взагалі набагато витонченіша подія. Сам Мисливець за привидами — Вістлетвейт — явно був старим любителем.
  Тим не менш, він привніс до всього цього потрібну кількість іронії, щоб ви знали, що він знав, що ви знали, що це все дим і дзеркала.
  Насправді більше, ніж дим і дзеркала.
  Джоан і Джен провели першу половину вечора, тихо розбираючи його техніку та розмірковуючи про точну природу прийомів і хитрощів старого шоумена.
  Більшість з них були досить очевидними для їхніх досвідчених і підозрілих очей.
  Вона та її сестра були прихильницями кримінального роману — і між собою знали кожен трюк у книзі. Механічні, цифрові, психологічні…
  І їм довелося погодитися: Вістлетвейт був хороший — дуже хороший.
  І неабиякий оповідач.
  За копченим лососем він розповів їм жахливу історію про бідного Фредді Роуза, якого знайшли вбитим однієї вітряної ночі на Хелловін сто років тому з ножем між ребрами та незрозумілим повідомленням, вимазаним кров’ю на голій дошці підлоги.
  Смачного!
  Весь стіл замовк, перенесений у той жахливий вікторіанський вечір, ніби роки щойно розчинилися.
  Вістлетвейт ходив по кімнаті, ковзаючи за ними, то присідаючи й нахиляючись, щоб прошепотіти на вухо, то стукаючи рукою по столу, влаштовуючи сцену, бідолашний Фредді Роуз, дзвін годинника…
  «Так, леді та джентльмени, цей самий годинник, який ви бачите на камінній полиці…»
  А потім, коли він дійшов до кульмінації своєї оповіді, вікно раптово відчинилося, погасивши більшість свічок, і з раптової темряви почувся примарний стогін.
  Який ідеальний час!
  Сестри посміхалися, а інші жінки верещали. Незабаром свічки знову запалили, і звуки лепету та сміху повернулися.
  Потім, перш ніж подали основну страву, їх усіх, хихикаючи, повели в підвал, де дехто побачив привид, що кидався геть від світла.
  Слухайте більше криків і вистав.
  Дуже розумно!
  Коли з’явилися пудинги, і Вістлетвейт розповів про невдале розслідування — і про відомі спостереження Фредді протягом багатьох років, самотня невидима скрипка грала, здавалося, таємничим чином рухаючись по їдальні .
  Це … було класикою.
  Холод пройшов по столу та під ним, від чого у Джоан та її сестри побігли мурашки по шкірі.
  Більше вереску та сміху.
  Чудово!
  Потім вони поодинці зібралися в старі горищні кімнати, кімнати для прислуги, щоб побачити саму сцену вбивства.
  В одного старого мало не стався серцевий напад, коли вони відчинили скрипучі двері до кімнати Фредді — він переплутав свою постать у дзеркалі з самим привидом!
  Вістлетвейт вибачився перед Фредді за те, що потурбував його, і деякі з гостей поклялися, що чули відповідь Фредді.
  Потім, коли вони всі вийшли зі спальні в коридор, вони почули всемогутній гуркіт зсередини кімнати.
  Вістлетвейт повернувся назад і відчинив двері, щоб побачити вікторіанський глечик, розбитий на підлогу.
  «Як він це зробив?» Джоан промовила до Джен, але її сестра лише знизала плечима. І вперше за вечір промовив у відповідь «не знаю».
  Можливо, він і був Хамом, але в ту мить Джоан майже повірила, що старий чарівник — бо колись такою була його професія — щиро злякався.
  Він почав наводити безлад, а потім передумав і відштовхнув їх від дверей, щільно зачинивши їх за собою.
  Повернувшись у приватну їдальню, коли вони всі наїдалися сиру, винограду, портвейну, бренді та кави, їхній господар, здавалося, повернув свій колір. Джоан спостерігала, як він впевнено рухався навколо столу, балакаючи, сміючись, граючи люб’язного господаря.
  Хлопець, мабуть, бере участь у барі, подумала вона. Має бути.
  «Ось портвейн, Джоан, стара дівчино», — сказала Джен, і Джоан повернулася до сестри, щоб взяти пляшку.
  «Як ти думаєш, я повинен?»
  «Не можу придумати причину, чому б ні, правда?» сказала Джен.
  А Джоан не могла.
  Вона налила собі ще одну склянку й передала портвейн ліворуч.
  *
  Безіл Вістлетвейт опустив руку під стіл і непомітно перевірив час на годиннику.
  П'ять хвилин до півночі.
  ідеально
  Він обвів поглядом стіл і відчув сяйво задоволення. Його гості все ще балакали, а десятки порожніх склянок перед ними свідчили про успіх вечора.
  І обіцянка досить приємного бонусу, подумав він.
  Кожен із його «пристроїв» поводився якнайкраще: його маленька група верещала й сміялася у всіх потрібних місцях.
  Тільки одна гикавка — та клята миска, що розбилася в спальні.
  Як на землі...?
  Можливо, хтось із гостей переніс його без його відома, а протягу від зачинених дверей було достатньо, щоб перекинути його з комода?
  Хм, не дуже ймовірно.
  Але іншого пояснення не було — правда?
  Він спокійно поговорив би з Лоуренсом за тим віскі, якого з нетерпінням чекав. Глечик, ймовірно, коштував кілька бобів. Можливо, це страхова вимога. Якщо Лоуренс не відпустить його…
  Можливо, не згадуйте про це Кріспіну. Йому не потрібно знати. Все одно. Він знову подивився на годинник. Дві хвилини на дванадцяту.
  Час ритуалу.
  Останній «спецефект» змусить їх задихатись від страху — а потім сміятися всю дорогу до своїх машин і таксі. Або спальні, якщо вони були достатньо сміливими, щоб забронювати номер на ніч у «готелі з привидами».
  Він підвівся і постукав ножем по склянці, щоб усі замовкли.
  «Пані та панове! Мої хороші друзі! Мої дорогі … партнери у світі духів!»
  Розмова затихла, потім почувся сміх — усі були напідпитку. І нарешті уважна тиша.
  Він обвів поглядом кімнату.
  Він мав увагу всіх.
  Час здійснити coup de théâtre...
  «Як ви знаєте, дорогі леді та джентльмени, нас би тут не було, якби не бідолашний Фредді Роуз, який пішов багато років тому в таку темну ніч на Хеллоуїн. Жертва жахливого вбивці, який так і не заплатив за свій жахливий злочин…»
  Безіл чекав, і, звичайно, за столом почулося очікуване пантомімічне шипіння.
  «Так, ви можете висловити своє несхвалення. Бо вбивство — річ темна й диявольська. І непокараний вбивця є образою для всіх тих душ, які ходять опівночі, вимагаючи справедливості».
  На знак завивання вітру за вікном.
  Який час! — подумав Безіл і побачив, як хвиля страху прокотилася по столу, дехто з відвідувачів навіть тремтів!
  «Справді опівночі, — продовжив він. «Оскільки було опівночі, тієї жахливої ночі багато років тому, коли почувся крик Фредді, що розривав повітря цього мирного хостелу. Опівночі душа Фредді відлетіла — але не на небо і не в те… інше місце…»
  Він почув легкий сміх — саме те, чого він хотів…
  «Ні. Душа Фредді залишилася в муці. У підвішеному стані. Залишений блукати кімнатами, покинутий, загублений, примарна присутність, чекаючи, чекаючи — ні, не вимагаючи — щоб його вбивцю викрили, щоб він міг заплатити за свій злочин!»
  Декілька ніжних вигуків аудиторії.
  А потім годинник забив свій музичний передзвін.
  «Північ! Година вже близько!! Будь ласка, зарядіть свої келихи для нашого останнього тосту!»
  Він спостерігав, як вони поспішали наповнювати келихи, і швидко знову поглянув на годинник — секундна стрілка клацала до півночі з кожним ударом годинника на камінній полиці.
  Залишилося десять секунд.
  Він бачив, що вони готові.
  Ця річ повинна бути точною до другої; ви не можете сперечатися з цими клятими цифровими таймерами ...
  Кульмінація всього вечора!
  Тост за Фредді — і всі свічки в закладі миттєво згаснуть, залишивши найжахливішу повну темряву.
  Він пробігав секунди в голові.
  П'ять, чотири, три…
  «До Фредді!» — сказав він, підіймаючи склянку високо над головою, високо до великої люстри.
  «До Фредді», — покликали гості, теж високо піднявши келихи.
  Базіл спостерігав, як вони відкидають вино.
  Але як він це зробив…
  Замість того, щоб усі свічки згасли — як і мали — — прямо над їхніми головами почувся жахливий рвучий, скрипучий і стогінний звук, жахливий звук, подумав Безіл…
  Як самі щелепи пекла розкриваються...
  …і Базіл спостерігав, як люстра — сотні її важких скляних крапель, що мерехтіли й виблискували на світлі — впала зі стелі й вибухнула на столі, розкидаючи осколки скла на всі боки й розкидаючи нажаханих гостей по чотирьох кутах кімнати. .
  OceanofPDF.com
  4. Експрес-касса
  — Джоан Бакленд розповіла вам, у чому справа?
  Джек посміхнувся Сарі й похитав головою.
  «Боюсь, що ні. Просто сказав, що це «загадкова, небезпечна справа». І щоб власник The Bell міг скористатися нашими послугами».
  «Справді? Це все?» сказала вона.
  Сарі сподобалися Бакленди, але вони, безперечно, були втіленням сільських дивних птахів.
  Одне не дивне в них: вони дуже любили і поважали Джека.
  «Ось і все. Вона щось сказала про роботу детективів і про те, щоб дивитися на речі новими очима».
  «Тож, хоча вони двоє можуть мати власні теорії щодо того, що трапилося, вони не будуть, гм, забарвлювати ваше сприйняття?»
  Джек засміявся. «Начебто так. Мабуть, це щось вони взяли з одного зі своїх улюблених містичних серіалів. Я — наприклад — хотів би отримати хедз-ап».
  Вони сказали портьє на стійці готелю «Белл», що прийшли, щоб зустрітися з Лоуренсом Міртлом на його прохання.
  Вона запросила їх сісти біля вогнища. Стільці, можливо, й старі, подумала Сара, але досить зручні. І з вогнем, що потріскує неподалік у прохолодний осінній день, гарне місце для читання…
  Або — швидше за все, з клієнтурою The Bell — дрімота.
  «Мене це не дуже турбує», — сказав Джек. «Ми скоро дізнаємось і...»
  Тієї миті Сара побачила, як Міртл, досить жвава, зважаючи на його вік, пробігла у вестибюль, поговорила з портьє, а потім швидко повернулася до Джека й Сари.
  «Містер Бреннан, пані Едвардс, я не можу вам достатньо подякувати!»
  «Джек і Сара», — сказав Джек, підводячись і простягаючи руку. Сара наслідувала її приклад.
  «Лоуренс, будь ласка! Бакленди лише високо хвалили вас двох. Бо ваша здатність «розв’язувати нерозв’язне» — так вони кажуть».
  Джек кинув погляд на Сару.
  «Вони справді так кажуть? Що ж, кожна таємниця має розгадку, — сказав Джек. «Просто потрібно зібрати всі частини».
  Це слово — Сара бачила — змусило Лоуренса відвести погляд.
  Зонування?
  Потім повернувся до них. «Шматки, хм. Я припускаю, що Бакленди розповіли вам, що сталося?»
  — Зовсім ні, — сказав Джек.
  Очі Лоуренса розширилися від здивування.
  Потім він показав на стільці, на яких вони сиділи, а сам підійшов до дивана на ніжках, що стояв навпроти них.
  «Ну. Дозвольте мені пояснити, чи не так? Це було минулої ночі. Під час нашої щорічної «Вікторіанської вечері на Хелловін…»
  І Сара слухала, як Лоуренс Міртл описував вечір — весь невинний страх і веселощі.
  До самого кінця, коли сталося те, що могло бути летальним.
  Вона помітила, що руки Лоуренса тремтіли, коли він говорив.
  Власник однозначно в захваті.
  А коли він закінчив…
  «Отже. Ось і маємо. Що ти з цього робиш?»
  Джек перевів подих.
  Привиди, голоси, багато вина і все це закінчується лихом. Що б з цього зробити?
  І перша її думка: ніякої «таємниці» тут немає.
  Але вона дозволила б Джеку розсудити це.
  *
  На диво, Джек — почувши опис усього, що сталося напередодні ввечері — кивнув, але нічого не сказав.
  Обробка , подумала вона .
  Щоб заповнити цю прогалину, вона почала із запитань.
  «Безіл Вістлетвейт, людина, яка керує заходом, залишив готель?»
  «О ні. Він був такий приголомшений. Кілька осколків скла влучили йому в обличчя. Нічого особливого. Але я наполіг, щоб він відпочив тут кілька днів — вдома».
  — Гарна ідея, — сказав Джек.
  Так, подумала Сара. Буде набагато легше ставити йому запитання, якщо він тут.
  «А гості, люди, які були присутні вчора ввечері… як Бакленди?»
  «Не надто щасливий, можу вам сказати. Налякав їх до голови. Серйозних травм немає. Маленький нік тут чи там, і все».
  «Жодної згадки… — вона подивилася на Джека, не впевнена, чи було це правильне запитання чи слушний час поставити його, — про якісь судові дії?»
  Лоуренс глибоко вдихнув, а потім похитав головою. «Боже, я сподіваюся, що ні. ще ні. Це одна хороша річ, яку зробив Кріспін…
  «Кріспін?»
  «О, мій сину; допомагає мені керувати справами тут. Він наполягав на тому, що для цієї події має бути «застереження про компенсацію» — так він це називає. Це означає, що якщо станеться щось погане…»
  «Як люстра, що розбивається на гостей?» Джек сказав.
  «Так, що вони не можуть скористатися жодними засобами правового захисту».
  Джек подивився на Сару. «Це зручна умова. Хоча я припускаю, якби хтось справді постраждав, це б нічого не означало».
  «О боже...»
  «Чи міг це бути просто нещасний випадок?» — запитала Сара.
  Лоуренс звузив очі. «Так. Я маю на увазі, я припускаю, що так. Але кожного року ми перевіряємо всі світильники, кріплення для великих фресок на сходовій галереї, дзеркала в головній їдальні. І особливо люстра».
  Він відвів погляд.
  «Як це могло просто… впасти?»
  Джек обвів поглядом кімнату. Сара подумала, чи він сумнівається, що так звані щорічні перевірки можуть убезпечити всілякі підвішені та висять речі.
  Потім він повернувся до Лоуренса.
  «Як справді. Я думаю, — кинув погляд на Сару, — нам з другом варто трохи озирнутися. Розмовляйте з людьми. Якщо це може бути корисним?»
  «Ви б?» — сказав Лоуренс, плескаючи в долоні. «Це було б дуже … щедро з вашого боку».
  Сара подумала, чи це один із клієнтів, якому вони «виставляють рахунки», передаючи гроші на якусь гідну сільську справу.
  Але Лоуренс Міртл, у своєму потертому спортивному пальті та потертих брогах, сидячи серед горбкуватих вицвілих меблів… Сара припустила, що це має бути, оскільки більшість їхніх робіт була безкоштовна.
  Крім того, вона подумала — як людина, яка не вірить у привидів чи щось надприродне — занурення в це місце та його привидів може бути дуже веселим.
  Принаймні так вона спочатку подумала…
  OceanofPDF.com
  5. Готель Фредді
  Лоуренс повів Сару й Джека до приватної їдальні.
  Джек одразу побачив залишки люстри, що лежала на столі в обідній кімнаті, наче блискучий океанський лайнер, що врізався в темне червоне дерево.
  «Це чимало», — сказав Джек. «Виглядає досить старим».
  — Так, — сказав Лоуренс. «Походить прямо з часів, коли це місце було приватним будинком».
  «Тоді варто трохи боб», — сказала Сара, на секунду перехопивши погляд Джека.
  «О так», — сказав Лоуренс. «Це страшенна ганьба. Але підлягає ремонту — я впевнений…»
  «Це було застраховано?» сказав Джек.
  Лоуренс знизав плечима. «Припустимо. Мені доведеться перевірити…”
  Джек подивився на стелю, де зяяча діра в штукатурці — добрих десять футів у поперечнику — показувала, де була прикріплена люстра. З темної порожнечі мляво звисав електричний кабель із заклеєними скотчем кінцями.
  Але, крім цього, Джек не бачив жодних ознак хаосу минулої ночі.
  «Лоуренс, усе скло? Де це?»
  «О так. Я попросив Педді прибрати це?»
  «Педді?» — запитала Сара.
  «Педді Стовер — такий собі менеджер заходів і загальний, е-е, фактотум тут. Покликав працівників кухні, щоб вони допомогли вимести всі зламані шматочки та смітник».
  «Вилучення багатьох доказів…»
  Джек подивився на Сару. Він не був упевнений, чи є тут щось, що виправдовувало б їхню участь.
  «Ой, вибачте! Не думав про все це сміття так. У мене є осколки. Я думаю, що вони просто в баках позаду, ми могли б...
  Джек підняв руку.
  «Ні. Просто було б цікаво подивитися, куди вони впали. Кого вони поставили під загрозу…»
  А хто ні.
  Завжди здавалося — принаймні в Черрінґемі — події ніколи не розкривали своєї правди, аж поки вони з Сарою не почали придивлятися.
  Цікаве село…
  «Отже, сьогодні вранці це все прибрали?» — запитала Сара.
  «Так. По-перше, я боюся. Ми справді замовили весілля на пізніший тиждень. Хотіли стрибнути на речі. Хоча, добре, у нас також були деякі скасування».
  Джек спостерігав, як Сара підійшла до похиленої люстри, усіяної кількома понівеченими свічками та плямами, де кришталеве скло було недоторкане.
  — Але це — люстра — не перенесли?
  Джек знову згадав той факт, що Сара — можливо, його найкраща подруга у світі, хоча вони походили з двох різних світів — розвинула справжній інстинкт ставити саме правильне запитання.
  Вона стала — він мав визнати — досить проникливим детективом.
  «Гм. Не впевнений у цьому. Вам доведеться запитати Педді. Я маю на увазі, вони вимітали скло, тому вони могли...
  «Торкнувся?» Джек сказав.
  Збентежений кивок Лоуренса.
  Місце злочину — якщо злочин і був — було серйозно скомпрометовано.
  Джек нахилився й оглянув саму люстру.
  Не дивно, що він створив такий безлад — він мав важити щонайменше сто фунтів. Хребтом речі був сталевий стрижень із чотирма важкими болтами вгорі. Джек бачив, що на всіх чотирьох болтах були закручені гайки.
  Він знову подивився на стелю, намагаючись зрозуміти цю сцену. Болти були чітко призначені для того, щоб підніматися на якусь пластину, потім гайки закручувалися зверху.
  З іншого боку тарілки, подумав він.
  Він звернувся до Лоренса. «Як ви думаєте, хтось втручався в це?»
  «Я не знаю…», - сказав він. «Я маю на увазі, я вважаю, що це можливо. Хоча я не можу уявити, чому хтось хоче цього».
  Джек поглянув на стелю. Він бачив, як перехрещуються важкі дубові балки. Квадратний дерев’яний брусок із чотирма отворами був вставлений у балки, що відповідало за формою болтам на люстрі.
  «Що за кімната над нами?» сказав Джек. «Спальня?»
  «Е-е, добре, дай мені подивитися…» сказав Лоуренс, здавалося, збентежений цим запитанням. «Я припускаю, що це кімната 3 — номер для молодят».
  «У вас є ідеї, чи була ця кімната зайнята вчора ввечері?»
  «Хм. Сумніваюся, якщо не весілля на вихідних. Ми хочемо зберегти його гарним і ялиновим для щасливої пари. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі».
  «Ну, можливо, ти міг би перевірити за мене», — сказав Джек. «Я теж хотів би подивитися туди, якщо можна».
  «Звичайно».
  «Розумієте, мені просто цікаво, як люстра впала, а ті чотири гайки все ще прикручені до болтів».
  Джек дивився, як Лоуренс переводив погляд із засувів на стелю й назад.
  «Я розумію, — сказав він. «Так, це трохи дивно, чи не так?»
  "Дивно?" сказав Джек. «Думаю, я б використав слово «неможливо».
  «Якщо хтось не покладе гайки сьогодні вранці», — сказала Сара.
  — Саме так, — сказав Джек. «Важко бути впевненим у цьому, чи не Лоуренс?»
  Лоуренс перевів подих і спробував оговтатися від тепер очевидного промаху прибирання.
  «Так, ви маєте рацію», — сказав він. «Скажу тобі що: будівельники все одно мають розібрати уламки, я попрошу їх відкласти все, що вони знайдуть, для вас, чи не так?»
  Джек знав, що це мало допоможе, але шкоди вже було завдано.
  «Звичайно, це чудова ідея», — сказав він із таким ентузіазмом, на який міг зібратися.
  Від чого Лоуренс ніби пожвавішав. «Чому б нам не побачити, чи зможемо ми отримати ключ до номеру 3? Тож ви можете зайнятися… розслідуванням!»
  Джек спостерігав, як Лоуренс вийшов із дверей і зник до стійки реєстрації. Він подивився на Сару, яка знизала плечима.
  «Яку фразу ти використовуєш, Джеку…» сказала вона. «Стерильне місце злочину?»
  «Це були дні, — сказав Джек.
  І він розвернувся і попрямував до приймальні.
  *
  «Кімната третя, кімната три…» — сказав собі Лоуренс.
  Джек терпляче чекав із Сарою у вестибюлі, поки старий гортав щоденник бронювання на стійці реєстрації.
  Адміністратора ніде не було видно.
  — Ага, — сказав Лоуренс. «Хм. Не зовсім впевнений, що я це розумію… Але, здається, третя кімната зайнята. Одномісний, мабуть, покращений до двомісного».
  «Я думав, ти сказав, що не хочеш бронювати цю кімнату перед весіллям?» сказав Джек.
  «Дуже ненормально», — сказав Лоуренс. «Мені доведеться поговорити з Кріспіном. Схоже, він взяв замовлення».
  «І кімната була зайнята вчора ввечері?» сказав Джек.
  «Здавалося б, так».
  «Тож ми не бачимо кімнату?» сказала Сара.
  — Вибачте, — сказав Лоуренс. «Ні, поки він зайнятий. Я можу переговорити з гостем — здається, містером Андерсоном — і, е-е, запитати його, чи він згодить нас пізніше…»
  — Ціную це, — сказав Джек.
  «Тим часом, е-е, можливо, ви хотіли б побачити спальню на горищі? Це було використано під час минулої ночі. Значну частину шоу ви знаєте. Ніхто не повернувся туди».
  Але тоді, — подумав Джек, — який може бути зв’язок між порожньою спальнею на горищі та тим, що тут сталося?
  Він мав на думці щось інше.
  — Ви згадали, що містер Вістлетвейт...
  «Василь».
  «Так, що він живе в готелі?»
  «Так. Я одразу запропонував йому кімнату на кілька ночей. Дуже приголомшений, бідний старий. Здавалося, було б неправильно змушувати його повертатися вгору по M1 на замерзлу північ. Можливо, я можу представити...
  Джек подивився на Сару. Він припустив, що вона знала, куди він веде з цим.
  Джек посміхнувся Лоуренсу. «Я думаю, що ми можемо розібратися за вас, Лоуренсе. Але ми з Сарою хотіли б поговорити з Безілом наодинці. Я маю на увазі, що він був тут, коли це сталося».
  «Досить правда».
  — І, може, він покаже нам кімнату на горищі.
  «Звичайно. Ви можете керувати місцем. Все, що вам потрібно!»
  — А якщо ми захочемо поговорити з містером Стовером?
  Лоуренс знову збентежено посміхнувся.
  «Ну, Педді начебто дотримується своїх годин. Але часто він сидить у маленькому кабінеті біля кухні, який фактично трохи нижче цієї кімнати. Або він, можливо, перевіряє бронювання чи доставку з нашою адміністраторкою, Сьюзі. Не зовсім впевнений, де вона…»
  «Ще десь?»
  Усмішка Лоуренса згасла.
  «Час обіду, він може бути над дорогою в Ангелі. Або на Залізниці — там, знаєте, пироги трохи дешевші». Він перевів подих. «Він любить свої обіди…»
  «Важко зламати хлопця?»
  Лоуренс кивнув, і Джек здогадався, що власник готелю «Белл» не дуже контролює його номер два.
  «Чудово. Тож ми наздоженемо його пізніше, — сказав Джек.
  «Якщо ми зможемо його знайти…», — додала Сара.
  Її гумор втратив на старому хлопцеві.
  Лоуренсу було нелегко намагатися втримати цю зів’ялу жінку з коліна.
  «Поки що ми просто відвідаємо містера Вістлетвейта».
  «Правильно. Кімната 6. Верхня частина сходів, поверніть праворуч. Має бути прокинувся. Нещодавно він закликав принести чай».
  «Ми знайдемо це. І повернемося до вас пізніше».
  Лоуренс знову сплеснув руками, ніби — після великої аварії — усі шматки стали на свої місця.
  На відміну від осколків кришталю, зметених і викинутих назовні.
  Джек кивнув і пішов із Сарою до великих сходів, що вели на перший поверх.
  *
  На півдорозі сходів Джек торкнувся руки Сари й кивнув на велику темну картину худого чоловіка середнього віку, одягненого в мисливський одяг, з опущеною рушницею та закривавленим тілом чудового тигра біля його ніг.
  Позаду чоловіка в тіні кружляли слухняні слуги, схожі на індіанців.
  Незважаючи на очевидний успіх господаря, вони не здавалися надто щасливими.
  «Тут є веселі картини, правда?» — сказав він їй.
  «Це не Novotel, це точно. Ті детективні інстинкти тобі щось підказують, Джеку?»
  Вони зупинилися на півдорозі парадних сходів, на майданчику, де сходи повертали ліворуч і вели до кімнат для гостей нагорі.
  «Так. І ні. Але я відчуваю, що Лоуренс хвилюється. Начебто він знає щось таке, чим не поділився».
  Сара посміхнулася. «Але буде?»
  «Можна сподіватися. Ми дізнаємося більше після того, як поговоримо з Василем».
  «Щось особливе, на що ви хочете звернути увагу?»
  Джек відвів погляд.
  Кивком голови він показав, щоб вони продовжували підніматися сходами, повільно ступаючи.
  «Так. Тисніть на нього, про що він. Ці «вечори з привидами». Дійте зацікавлено. Він вірить у це? Чи вірить він у щось окрім диму та дзеркал, якими він заробляє на життя? Він приїжджає сюди роками. Цього разу люди мало не серйозно постраждали».
  «Будь добре знати, що він думає».
  «Точно».
  Вони піднялися на верхній поверх і пішли похмурим коридором до кімнати № 6, бордовий килим у темряві здавався чорним, а стіни були похмурими.
  «Ось, ми починаємо…» сказав Джек.
  І він постукав.
  OceanofPDF.com
  6. Представляємо Безіла Вістлвейта
  Чоловік, який відчинив двері, повернув голову, наче промінь маяка, дивлячись то на Джека, то на Сару й назад.
  Високий, волосся біле, як сніг, ідеально підкручені вуса.
  «Звичайно виглядає якнайкраще», — подумала Сара.
  «Так, я можу...»
  Сара посміхнулася, взявши на себе ініціативу.
  «Містер Вістлетвейте, нас попросили розібратися в тому, що сталося минулої ночі».
  Чоловік закотив очі.
  «Яке фіаско!»
  «Правильно. Ми могли б трохи побалакати?»
  Тепер Безіл подивився повз Сару прямо на Джека, який стояв одразу за нею.
  «Ви поліція?»
  Вона озирнулася й побачила, як Джек усміхнувся. — Ні, містере Вістлетвейте — просто друзі готелю. Я Джек, це Сара, — сказав він.
  «Американець?»
  Ярка в хаті! Базіл був вражений.
  «Винний згідно зі звинуваченням», — сказав Джек. «Тож кілька хвилин?»
  Потім чоловік, який стверджував, що спілкується з неживими, повільно відчинив двері.
  «Для Лоуренса та його готелю… звичайно».
  Він справді злегка вклонився, коли відчинилися двері, і вони зайшли в кімнату.
  *
  Сара почала з того, що розпитала Базіла про його спогади про момент падіння великої люстри.
  І виявилося, що Базіл — як він наполягав, щоб його називали — не помітив нічого поганого.
  «І всі інші речі, які трапилися, переслідуючі ефекти — я думаю, ви їх організували, встановили деякі з них…»
  Джек зробив запитання невинним. Просто цікаво, як відбуваються такі примарні речі.
  «Боюсь, я не маю звички розкривати комерційні таємниці».
  — Це не піде далі нас, Безіле, — сказала Сара.
  Василь кивнув. «Тоді так. Я завжди люблю, так би мовити, «приправити горщик», намагаючись достукатися до неживого. Здається, їм подобається ця атмосфера страху, занепокоєння».
  «Тож ви віруючий?» Джек сказав.
  Василь кивнув. « Абсолютно . Я маю на увазі, як би я міг це зробити, якби я цього не зробив? Але ось що: привиди, полтергейсти, як би ви їх не називали — вони, як правило, доброзичливі. Я був у цьому готелі, був у Фредді роками. Якби щось було не так, я б це знав».
  «Фредді?» — запитала Сара.
  «Домашній привид. Фредді — це дух, який переслідує це місце!»
  У Джека було інше запитання. «Неправильно? Що означає «щось не так»?»
  Василь відвів погляд, наче сказав забагато.
  «Добре, якби щось змінилося з Фредді. Щось, що становило небезпеку…»
  «І ви помітили — відчули, — сказала Сара, — нічого подібного?»
  «Ні. Не під час церемонії».
  Джек ретельно розібрав слова мисливця за привидами.
  «Але раніше? Десь ще?»
  Василь повернувся до них. Чоловік явно був приголомшений подіями, але в його очах також було видно, що він, мабуть, нещодавно підкріпився рідиною.
  Він кивнув. «Так. Дозволь мені ... показати тобі».
  Безіл вийшов зі своєї затхлої кімнати для гостей назад у темний коридор. Але потім він повернув ліворуч, подалі від сходів униз, у дальній кінець коридору.
  Потім піднявся вузькими сходами, що вели на мансарду готелю.
  *
  Сара побачила, як Безіл відчинив двері спальні на горищі й жестом показав на вхід.
  «Я маю ще відвідувачів, Фредді», — сказав він у порожню кімнату, а потім звернувся до них: «Просто намагаюся бути ввічливим — розумієте?»
  Сара перехопила погляд Джека й стримала посмішку.
  Вона чекала, поки Василь увійде, але він просто завис біля дверей.
  Здається, він насправді не хоче заходити, подумала вона .
  — Ти привів сюди людей тієї ночі? — запитала вона, коли Джек увійшов, пригнувшись через низький вхід.
  «Так. Завжди велика частина вечора присвячується спілкуванню з Фредді».
  Сара пішла за Джеком у кімнату. Просто маленька спальня, гола дошка підлоги та міцні поперечні балки нагорі. Просте ліжко з металевим каркасом. Маленький столик із — як не дивно — парою старомодних окулярів на ньому. Велика шафа в одному кутку.
  Комод, нижня шухляда відкрита.
  Одяг власне в ньому.
  Джек звернувся до нього. «Тож тут нічого не сталося? Ви щойно підійшли до своєї аудиторії..."
  « Учасники », — виправив Василь.
  «—тут нагорі. Побачити?»
  «Місце, де Фредді знайшли мертвим. Саме там, де ви стоїте».
  «Мертвий, як убитий?» — спитала Сара, дивлячись у фатальну точку.
  Вона мусила визнати — стояти тут було моторошно.
  «Звичайно, так усі думали тоді. Вся ця кров. Ножові поранення, важко зрозуміти, як вони могли бути нещасним випадком або самоушкодженням».
  «Це була кімната Фредді?» запитала Сара.
  — Найбільше з приміщень для слуг, — сказав Безіл. «Як і личить його званню».
  "Як ви маєте на увазі?"
  «Фредді фактично був дворецьким. Голова родини».
  «Відповідальний за всіх інших слуг?» сказала Сара.
  «Точно».
  «Хтось колись спійманий за вбивство?» — запитав Джек.
  «Ні. Справа про смерть Фредді просто зникла».
  «Справді?» сказала Сара. «Я думав, що у вікторіанські часи справи про вбивства були в моді?»
  «О, вони були», — сказав Безіл. «Але ви бачите, очевидно, Фредді був трохи негідником. Друзів у нього було мало в селі — принаймні серед чоловіків…»
  — А, — сказав Джек. «Але жінки були іншою історією? Тому багато людей були раді бачити його спину, так?»
  — Щось на зразок того, — сказав Базіл. «У будь-якому випадку, полковник Оллсоп і його дружина Емілі — власники будинку — виїхали звідти вже наступного дня і більше не повернулися».
  — Не дивно, — сказала Сара. «Хто захоче жити в місці, де було скоєно вбивство?»
  «І справа просто затихла?» сказав Джек.
  «Важко зібрати свідків. Що з тим, що весь персонал звільняється. А потім — найдивніше — на полюванні загинула дружина полковника…»
  — Цей полковник, — сказав Джек. «Це той хлопець на картині на сходах?»
  «Ловити бенгальського тигра — так, це він. Здається, намальовано в Індії. За кілька років до того, як він повернувся додому, щоб оселитися й одружитися».
  «Тож після вбивства будинок став готелем?» сказала Сара.
  «Я вірю, що так», — сказав Безіл. «У той час у Черрінгемі не було готелю. Місце злетіло. І, здається, ідея постійного привида насправді була непоганою для торгівлі».
  «Але не в ці дні?» сказала Сара.
  «О, людям подобається ця ідея за кількома випивками та вечерею. Трохи веселощів. Але вони вважають за краще не стикатися з реальністю нашого продовження життя після смерті. Більше того, шкода».
  Якусь мить ніхто нічого не сказав. Джек нахилився, щоб подивитися на ретельно складений — і розкладений — одяг у нижній шухляді. Потім він відкрив інші, всі порожні.
  Сара підійшла до вікна, доречно заплямована, відкриваючи розмитий вид на сади готелю та Хай-стріт позаду.
  Нахилившись вперед, вона ледве побачила годинникову вежу сільської ради.
  «Хто знає, що тут сталося з Фредді сто років тому», — подумала вона.
  Але це було одне моторошне місце.
  Насправді вона хотіла якнайшвидше втекти звідси.
  Але Джек продовжував оглядатися на підлогу, шафу, дерев’яні стіни без прикрас, ліжко з тонким, як дюйм, матрацом.
  Потім він подивився на Безіла, кивнувши.
  Вірна ознака того, що Джек чимось не задоволений.
  «Тут все було нормально. Під час екскурсії?»
  Безіл рефлекторно підняв два пальці до правого керма своїх вусів. «Е-е, під час екскурсії. Абсолютно. Жодних ознак — чи передчуття — того, що станеться внизу».
  Джек усміхнувся.
  «А раніше? Коли ви «готували сцену». Коли ти був тут…»
  Джек зробив крок, і навіть Сара відчула холод. «Коли ти був тут сам».
  Василеві пальці звільнили його вуса.
  «Ну, ні. Сталися якісь дивні речі . Задовго до вечері, до церемонії».
  Сара дивувалася: звідки Джек про це дізнався?
  Просто вдалий удар? Щось у цій кімнаті? Інстинкти детектива?»
  Базіл усе ще не здавався надто привітним.
  Джек подивився прямо на нього: «Що сталося, Безіле?»
  І ось Василь заговорив, і Сара інстинктивно схрестила руки, відчувши, що в кімнаті холодно.
  Мансардна кімната. Надворі пізнє тепле жовтневе сонце.
  Зовсім не холодно.
  Все-таки … холодок .
  Це було дивно…
  *
  Безіл вказав на єдину лампочку над головою, яку, як він поклявся, видалив.
  А потім до місця, де глечик впав на підлогу — нібито — без причини.
  Чи може чоловік просто збентежений, сірі клітини трохи хитаються?
  «Як ви думаєте, що сталося?» — запитала вона.
  Сара була чим завгодно, але не забобонною. Світ природи був для неї досить складним викликом, навіть якщо вона не сприйняла ідею надприродного.
  Але Василь повернувся до неї, його очі бігали, наче він все ще намагався зрозуміти це.
  «Я не знаю . Ця лампочка. Хтось замінив його після того, як я його зняв. Але хто, чому? І що змусило цей глечик впасти на підлогу?»
  Джек постукав по склу заплідненого вікна. Звук приголомшливий.
  «Вітерець ззовні?»
  «Вікно було закрите. щільно. Це просто сталося».
  Джек кивнув.
  Безіл перевів погляд з Джека на Сару.
  «У мене була лише одна думка пізніше, коли я був за столом. Хтось, мабуть, зробив ці речі…»
  «І хто б це міг бути?» — запитав Джек.
  Безіл понюхав повітря, наче відповідь — хоча й тривожила — була очевидною.
  «Фредді».
  OceanofPDF.com
  7. Педді Стовер, до ваших послуг
  Джек дочекався, доки Безіл зайшов до своєї кімнати й зачинив двері, усе ще неабияк приголомшений від поїздки на горище, а потім заговорив із Сарою.
  «Отже, пані Едвардс, це ваше село, ваші люди. Що ви думаєте про все це?»
  Вона кивнула на це.
  Іноді, коли Джек ставив таке запитання, вона відчувала, що він перевіряє, наскільки добре вона сприймає інформацію.
  Як випускний клас у розгадуванні таємниць.
  Вона посміхнулася в похмурий коридор, коли вони відійшли на кілька кроків від дверей Василя.
  «Я знаю, що «мої люди» — як ви кажете — можуть бути забобонними. Усі їхні розмови про привидів і легенди. Але мені здається, що хтось робив усе можливе, щоб зірвати всю церемонію «переслідування».
  Джек кивнув. «Мало того, вони зробили те, що могло завдати серйозної шкоди. Якби та люстра впала трохи ліворуч чи праворуч, когось би відправили до лікарні…»
  «Або ще гірше».
  «Правильно».
  «Тож ми в ньому? Я маю на увазі, це випадок?»
  Тепер Джек усміхнувся. «Здається, так. Але нам потрібно дізнатися багато іншого. Хто б хотів, щоб щось подібне сталося? чому?»
  «Фредді?» Сара сказала, сміючись.
  Джек похитав головою, усміхаючись. «Не знаю. Старий привид ще не смердів».
  «Є план?»
  «Не зовсім план. Скажімо, ми маємо розглянути кілька речей».
  «Я міг би отримати всі юридичні документи, пов’язані з готелем».
  «Чудово. ідеально Можливо, зверніться до Тоні, чи знає він про будь-які проблеми, які виникають навколо The Bell».
  «А як щодо хлопця, якого згадав Лоуренс…?»
  «Менеджер подій/фактотум» Педді Стовер? Так, я думаю, я спробую зловити його внизу. Вони повинні готуватися до натовпу обіду…»
  «Я сумніваюся, що там буде багато людей».
  «Або багато обіду, якщо на те пішло».
  «Хочеш, я приєднаюся до тебе?»
  Джек похитав головою. «Ні, я так не думаю. З'являється двоє з нас. Що ж, якщо комусь є що приховувати, найкраще, щоб наш профіль був якомога нижче».
  — У мене була інша ідея, Джеку.
  "Так?"
  «Люстра. Більшу частину року це звичайна люстра, яка використовує звичайні лампочки, електричний струм і так далі».
  «Так, і?»
  «Його мав встановити та обслуговувати належний електрик. Якби хтось таки возився з пристосуванням — якби хтось зробив щось, щоб спровокувати цю аварію — я впевнений, Тодд Робінсон це помітив би».
  «Блискуче. І, до речі, я це маю на увазі — Тодд хороший електрик. Минулого року він зробив для мене заміну проводки на Goose. Човен був смертельною пасткою, сказав він. Не дивно, що я отримав це так дешево».
  «Я попрошу його заскочити, подивлюся арматуру, проводку, стелю…»
  «Добре. І ще одне, оскільки історія Фредді, здається, є частиною цього… Чому б вам трохи не покопатися у вбивстві?»
  «Ви думаєте, що це важливо?»
  «Можливо. Хто знає — можливо, є зв’язок між історією Фредді та тим, що сталося тут минулої ночі».
  Джек зробив паузу. «І ми повинні подумати… можливо, це було не лише минулої ночі».
  «Що ти маєш на увазі?»
  «Можливо, попереду ще більше «сюрпризів».
  Джек не посміхався, коли це сказав. Потім, оглянувши похмурі картини в коридорі, він пішов великими сходами вниз повз сердитого полковника Оллсопа на трохи менш брудний поверх нижче.
  *
  Джек пройшов кухнею. Кремезна жінка — у білій блузці та ситцевому фартусі, яка рубала курку — дивилася на Джека, коли він проходив крізь заклад.
  Вона скривилася, але нічого не сказала.
  Дві інші жінки сиділи біля раковини, мили та чистили картоплю, наче вони були частиною незадоволеного персоналу мийної в одному з менших замків Генріха VIII.
  Можливо, був обід, але, судячи з персоналу кухні, нікому не сказали.
  Джек помітив невеликий офіс із зачиненими дверима.
  Він підійшов — і в інтересах сюрпризів — повернув ручку.
  Двері відчинилися, і Джек увійшов.
  Усередині сидів чоловік років сорока з волоссям, розрідженим до пучка на маківці, одягнений у футболку «Арсеналу», усіяну тут і там, — зауважив Джек, — із залишками попередньої їжі.
  Ноги висунуті на столі, а перед ним масивний бутерброд — схоже на бекон. Пакетик чіпсів халапеньо.
  Маленький телевізор, який показував футбольну гру на екрані настільки крихітному, що важко було стежити за м’ячем.
  Педді Стовер, що наполегливо працює, Джек зрозумів, щойно відчинив двері.
  Вторгнення, як він, мало бажаний ефект. Ноги Стовера злетіли на підлогу, і він мало не перекинув свій величезний кухоль.
  Чай чи, може, трохи раннього пива?
  На кухлі красувалося велике обличчя з червоним носом повноцінного джентльмена; ручку, його пухка рука перехиляється до циліндра.
  «Блін , що ти думаєш робити?»
  Стовер підскочив на ноги, де він одразу побачив, що Джек мав на собі майже 12 дюймів.
  Джек усміхнувся. Один погляд на Педді Стовера показав, чому цей готель опинився в такій жахливій і брудній протоці.
  «Ваш бос? Містер Міртл? Він запропонував мені поговорити з тобою, Педді.
  Джек простягнув руку. «Джек Бреннан».
  «Поговорити зі мною? Поговори зі мною про що?»
  Джек побачив, як Стовер витер руку об футболку, і відкликав пропозицію рукостискання, залишаючи Стовера невпевненим, його рука звисала.
  «Не проти, якщо я сяду?» — сказав Джек, притягуючи старий обідній стілець збоку офісу перед столом, а потім влаштовуючись зручніше.
  Джек усміхнувся й кивнув на телевізор. «Вибачте, що перериваю вашу гру».
  Стовер усе ще стояв, і Джек уявив, як обертаються колеса в його мозку, намагаючись з’єднатися.
  «Чого ти хочеш?» — повторив чоловік.
  «Ви не проти?» — сказав Джек, кивнувши на телевізор, чий жерстяний коментар голосно лунав у маленькій кімнаті.
  Стовер перехилився через стіл і вимкнув його, а потім повернувся до свого стільця й звівся на нього
  — Ціную це, — сказав Джек. — Отже, як я вже сказав, я працюю на містера Міртла…
  «Він мені не сказав. Мені ніхто не сказав».
  «І я намагаюся розібратися в невеликій аварії минулої ночі».
  «Ти що — поліцейський якийсь?»
  «Начебто», — сказав Джек. — Скоріше детектив. Тож де ти був минулої ночі, коли це все сталося?»
  «Я був тут, і яке це має відношення до чогось ?»
  «Просто намагаюся прояснити речі у своїй свідомості», — сказав Джек. «Хто де був. Ти знаєш».
  «Шукаєте когось звинуватити, еге ж? Типовий. Типовий кривавий».
  «Ну, це звучить недобре, містере Стовер», — сказав Джек, серйозно хитаючи головою. «Ви маєте на увазі, що подібне траплялося раніше?»
  «Звичайна кривава подія».
  «Ви маєте на увазі нещасні випадки?»
  «Будівля розвалюється! Скріплюється стрічкою та наповнювачем».
  «Я бачу».
  «Я повинен керувати всім шоу і робити поточний ремонт. Це не можливо. Труби течуть, запобіжники перегоріли, штукатурка злазить».
  «І вас звинувачують, коли щось йде не так, га?»
  «Розкажи мені про це».
  «Це дуже погано».
  «Занадто вірно».
  Джек зробив паузу. Педді Стоверу явно сподобалася публіка. І це влаштовувало Джека.
  «Отже, ця люстра — мабуть, ви дуже хвилювалися, що вона коли-небудь впаде, хм?»
  Джек побачив, як очі Стовера повернулися, а потім звузилися. Його брова зморщилася, коли нарешті він, мабуть, усвідомив, що він потрапив у пастку.
  — Ну, ні, — сказав Стовер. «Я цього не казав, чи не так? Я перевіряю це щороку. Це безпечно, як будинки. Був».
  «Небезпечно минулої ночі…»
  — Слухай, якби ти хотів, то міг би відмахнутися, як Тарзан.
  «Справді?»
  «Твердий камінь».
  «Тоді як це сталося?»
  — Я не знаю… — сказав Стовер, нахмурившись.
  «Але ти був там сьогодні вранці. Ви прояснили. Ви, мабуть, задавали собі те саме запитання?»
  «Як я вже сказав, я не знаю».
  «Можливо, це зробив Фредді», — сказав Джек. «Ти купуєш це? Ви вірите в привидів, містере Стовер?»
  Рот Стовера відкритий, відповідь формується.
  Потім Джек почув, як за ним відчинилися двері.
  «Не дай мені клятих привидів», — пролунав гучний голос, і він обернувся й побачив високого чоловіка років сорока, темний костюм, ошатну краватку й сорочку, з твердим обличчям.
  «Хто ти в біса?» сказав чоловік.
  — Він працює на твого тата, — швидко сказав Стовер. «Він просто зайшов сюди, змусив мене поговорити з ним…»
  Ого, подумав Джек. Хлопець приголомшений, можливо, навіть наляканий. Що тут відбувається?
  «Все гаразд, Педді», — спокійно сказав чоловік. «Не твоя вина».
  Джек підвівся й простягнув руку новоприбулому. — Джек Бреннан, — сказав він. — І ти, мабуть, Кріспін?
  Але Кріспін Міртл, здається, не зацікавився рукостисканням.
  Натомість він повернувся до Стовера.
  «Обслуговування почалося до обіду, а нас не вистачає. Допоможи?»
  «Звичайно, звісно, не хвилюйтеся», — сказав Стовер.
  Джек спостерігав і чекав, як помічник менеджера загорнув свій бутерброд у фольгу, схопив зі спинки стільця свій пом’ятий піджак і метнувся з кімнати.
  «Приємно познайомитися, Педді», — люб’язно викликав Джек. «Побачимося пізніше».
  Він усміхнувся Кріспіну Міртлу, але чоловік не усміхнувся у відповідь.
  «Нам потрібно поговорити», — сказав він.
  — Звичайно, — сказав Джек.
  «Йди за мною».
  Кріспін розвернувся на підборах і вийшов.
  «Здається, я можу бути тут вічно, чекаючи на слово «будь ласка», — подумав Джек.
  Тож він пішов слідом.
  OceanofPDF.com
  8. Зустрічайте справжнього боса
  Джек сидів навпроти Кріспін Міртл у маленькому кабінеті за стійкою реєстрації та чекав, поки він закінчить електронний лист.
  Чоловік не сказав ані слова, лише кивнув у бік крісла, коли увійшов Джек, а потім сів і продовжив друкувати, наче він не щойно витягнув Джека з «офісу» Педді.
  Повідомлення отримано голосно й чітко, подумав Джек. Але я маю весь час світу.
  Нарешті Кріспін відсунув клавіатуру. Джек спостерігав, як він відкинувся на спинку крісла.
  «Давайте з’ясуємо деякі речі, містере Бреннан», — сказав він.
  Джек чекав.
  «Яку б «угоду» мій батько не уклав з вами, він діяв без повноважень. Я пишу бюджети тут, у The Bell, і керую ними. Мій батько фактично є невиконавчим директором. Отже, якщо ви думаєте, що збираєтеся піти звідси з якоюсь гонораром за консультацію, ви маєте інше».
  — Ми не очікуємо жодних платежів, містере Міртл.
  «І ця примарна нісенітниця повинна припинитися. Якщо я почую, що ви — або ваш партнер — вимовили хоч одне слово про привидів у цій будівлі, я дам вказівку своїм адвокатам. Ви розумієте?»
  «Ми тут не для того, щоб шукати привида».
  «Ні? справді? То чому ти тут?»
  «Нам сказали, що після аварії у готелю можуть виникнути проблеми. Нас попросили допомогти розібратися, як це сталося. Ви явно не хочете такої допомоги. Тож я піду».
  Джек підвівся, повернувся й попрямував до дверей.
  — Почекай, — сказав Кріспін. «Почекай…»
  Джек проігнорував прохання, відчинив двері й пройшов повз стійку реєстрації, перетнув вестибюль і вийшов через вхідні двері.
  Він був на півдорозі сходами, коли почув, що позаду нього відчиняються двері.
  «Містер Бреннан».
  Джек зупинився й обернувся й побачив Кріспін Міртл, що стояла біля важких вхідних дверей. Він дивився, як менеджер спускався сходами й зупинявся перед ним.
  «Добре. Я думаю, що мені потрібно вибачитися, — сказав він, проводячи рукою по волоссю.
  Джек дивився, нічого не кажучи, чекаючи.
  «Я маю на увазі… хм… вибачте. Я поспішав. Грубий».
  — Ти був, — сказав Джек.
  «Вся ця нісенітниця з привидами. Це роздуто за межі всіх пропорцій. Кожної хвилини до мене приїде служба охорони здоров’я, щоб оглянути криваві стелі. Страховики присилають геодезистів. Весілля на вихідних хочуть скасувати. Половина гостей вечері хоче повернути свої гроші. І той клятий старий чарівник блокує одну з моїх найкращих кімнат.
  Кріспін похитав головою.
  «Не щасливий кемпер», — подумав Джек.
  «І це не враховуючи того, що місцева газета хоче опублікувати матеріал про привид Черрінгема».
  — Досить багато на твоїй тарілці, — сказав Джек.
  «Точно так. І мушу визнати — я думав, що ти — ще одна проблема. За що — ще раз — дозвольте мені сказати, що мені шкода».
  Джек уважно спостерігав за ним. Чоловік був у стресі, роздратований. Але він виглядав щирим.
  Або він був хорошим актором?
  — Гаразд, — сказав Джек. «Вибачення прийнято».
  — Дякую, — сказав Кріспін. «То що ж тепер?»
  Джек знизав плечима. «Це залежить від твого батька».
  «І що саме він попросив вас зробити?»
  «Дізнайтеся, що сталося. Це якось пов’язано з цим привидом?» сказав Джек.
  «Привида немає».
  — Саме так, — сказав Джек. «Звідки виникає питання про те, хто впустив люстру під час вечері на Хелловін?»
  «Що ти маєш на увазі? Це був нещасний випадок, звичайно...»
  — Сумніваюся, — сказав Джек.
  «Ти впевнений?»
  «Я не маю розкоші криміналістики», — сказав Джек. — Але я бачив багато нещасних випадків під час виконання службових обов’язків, містере Міртл. І це не було випадковістю. Це було навмисно. Перевірте гайки, плиту на стелі…»
  «Але це жахливо», — сказав Кріспін. «Хтось міг сильно постраждати».
  «Когось могли вбити».
  «Бог».
  Джек спостерігав, як Кріспін, здавалося, сприйняв це.
  «Що мені робити?»
  «Піти в поліцію?»
  «Ні, ні, ні. Розголос був би жахливим. Це б убило це старе місце».
  «Ваш дзвінок».
  «А що, якби я попросив вас продовжити?»
  «Як я вже сказав, ми мали справу з твоїм батьком».
  Потім Кріспін швидко озирнувся, ніби перевіряючи, чи ніхто його не почує, і підійшов ближче до Джека.
  «Розумієте, справа в тому, містере Бреннан… тато не зовсім… надійний».
  «Мені здається гарним».
  «У нього бувають хороші дні і вихідні», — сказав Кріспін. «Стрес для нього не корисний».
  Джек нахилився трохи ближче. «Що ви намагаєтесь сказати, містере Міртл?»
  «Я просто думаю. В обставинах. Можливо, вам варто доповісти безпосередньо мені?»
  — Вибачте, — сказав Джек. «Ні, якщо твій батько не скаже мені».
  Джек витріщився на Кріспіна Міртл.
  Треба сказати про цього хлопця — він не здається легко, — подумав Джек.
  — Гаразд, — сказав Кріспін. «Ось що я зроблю. А як щодо — ти і твоя партнерка — як її звати? Пані Едвардс? Ти прийди сьогодні ввечері сюди, зі мною та татом. На будинок. А між собою — ми тоді все розберемо».
  Джек зробив паузу.
  Вечеря в The Bell не була частуванням. І незважаючи на всю свою зміну думки, Кріспін міг щось задумати.
  Але вечеря може стати в нагоді.
  «Добре», — сказав він. «Я подзвоню Сарі».
  — Чудово, — усміхнувся Кріспін. «О восьмій?»
  Джек кивнув.
  Кріспін подав руку, і Джек повільно простягнув руку й потиснув її. Потім він побачив, як менеджер повернувся, піднявся по дві сходинки за раз і зник у готелі.
  Джек мав досить хорошу ідею, що Кріспін Міртл вірив, що він щойно нейтралізував загрозу.
  Але чому Джек і Сара повинні сприйматися як загроза для нього?
  Речі не складалися.
  Джек міцно натягнув піджак, коли порив вітру розніс шквал листя по вкритій гравієм передній частині готелю. Почався дощ.
  Озирнув безлюдні землі — галявини, ставок, дуби та верби.
  Зовсім трохи нерухомості — і бах посеред села.
  Але зараз справжня грошова яма — це було точно. Він заглянув у будинок із потрісканими водостічними трубами, облупленою фарбою, обвітреним каменем.
  Стара чавунна пожежна драбина звивалась збоку від будинку, її потворні доріжки тягнулися до верхніх спалень.
  Коли Джек йшов уздовж будинку, рух в одному з верхніх вікон привернув його увагу.
  Обличчя дивилося на нього вниз, притулившись до запітнілого скла — потім воно зникло.
  Це було вікно спальні?
  Ні, це була одна з кімнат на горищі.
  Джек порахував вікна: один, два, три…
  У цьому не було сумнівів.
  Вікно належало до кімнати Фредді.
  *
  «Насолоджуйтесь», — похмуро сказав офіціант-підліток, ставлячи тарілки перед Джеком і Сарою.
  Сара посміхнулася рожеволицему юнакові.
  Вона впізнала в ньому одного з однокласників своєї дочки Хлої з Черрінгемської школи, але не впізнала його.
  А він її не визнав.
  Сільське життя, подумала вона . Немає нічого більш незручного, ніж мати друга, яка помітила вас у реальному світі.
  Вона спостерігала, як Джек нарізав свій стейк і зробив ковток.
  «Я б узяв сумку для собачок», — сказав він, повільно жуючи. «Але Райлі не віддячив би мені за це. Трохи важко…”
  «Так погано?» — сказала вона, розрізаючи вологу скоринку власного стейка та пирога з нирками.
  «Стейк зазвичай найбезпечніший варіант», — сказав він. «Виявилося, я помилявся».
  Сара оглянула порожню їдальню. З п'ятнадцяти столиків було зайнято лише три.
  Не дивно, враховуючи стандарт харчування.
  За столиком на двох у дальньому кутку вона бачила Безіла Вістлвейта, який із ентузіазмом копався в їжі. Його партнер по вечері, незграбний хлопець років сорока в пом’ятому лляному костюмі, бавився салатом, не дивлячись на решту кімнати.
  «Здається, у Безіла вже знайшли друзів», — сказала вона, кивнувши на дальній стіл.
  Вона зачекала, поки Джек недбало глянув через плече.
  «Ти думаєш про те, що я?» — сказав він, повертаючись, щоб знову взяти свій стейк.
  «Репортер?»
  «Так, у нього такий вигляд».
  «Можливо, ми заглянемо в бар після обіду», — сказала Сара. «Якщо він такий, то він обов’язково приєднається до нас».
  Джек посунув свою «картоплю фрі» через стіл до неї.
  «Так добре, що вони приготували їх двічі», — сказав він.
  «Ні, дякую. Отримав мою роботу з пюре. Грудки, як каміння…»
  «Тоді ми можемо бути тут деякий час», — сказав Джек. — Отже, ви розкажете мені, що ви знайшли, детективе, поки я працював на місці злочину?
  «Звичайно. Кілька речей, — сказала Сара, відсуваючи пиріг на бік тарілки й переходячи до овочів. “Якось цікаво…”
  «Стріляй».
  Сара нахилилася ближче й стишила голос. Найближчий зайнятий столик був за кілька ярдів, але вона не хотіла підслуховувати.
  «Добре. Я зайшов в Інтернет, переглянув історію планування готелю. Здається, минулого року було два запити щодо розвитку цього місця. Обидва були рекомендовані до відмови».
  «Знаєте чому?»
  «Плани передбачали повне знесення будівлі. Перетворення його на курортний відпочинок. З його історичним статусом знадобилося б багато юристів, щоб отримати дозвіл на це…»
  «Цікаво. Маєте уявлення, хто розробник?»
  — Якийсь консорціум, — сказала Сара. «Але якщо завтра я отримаю годину чи дві, я, ймовірно, зможу відстежити директорів».
  — І ви думаєте, що Міртлс причетні?
  «Має бути, чи не так? Хоча Лоуренс чи Кріспін...
  «Або обидва».
  «Правда. Може бути. Не може бути жодного».
  «Як так?
  «Пам’ятаєш, Лоуренс згадував свою дочку — Менді?»
  «Звичайно. Живе в Лондоні».
  «Працює в Лондоні. Зачекайте… У «глобальні інвестиції в гостинність».
  — Ага, — сказав Джек. «Фінанси готелю?»
  «Так».
  «Це цікаво…»
  «Я також розмовляв з нашим другом-юристом Тоні — він, до речі, передає свої вітання — і він каже мені…»
  «Цілком впевнено, звичайно…»
  «Звичайно… Нещодавно він виступив за кредиторів готелю, змусивши Міртлів сплатити непогашені борги».
  «То вони справді розоряться?»
  «Я завантажила облікові записи за останні два роки, — сказала Сара. «Myrtle Hotels втрачає гроші безперечно...»
  «Я бачу, куди ти йдеш. Ви думаєте, що вони можуть робити щось навмисно? Дозвольте місцю ковзати…”
  «Таке майно в самому центрі Черрінґема — запустіть його досить сильно, і раптом усі ці протистояння планування просто розтануть…»
  «Особливо, коли ви додаєте гарну історію про привидів…»
  «Розлякати всіх гостей…»
  «Хлопці з охорони здоров’я та безпеки кричать про синє вбивство, страхові компанії не виплачують…»
  «Це все складається, чи не так?»
  «А я думав, що Міртли були хорошими хлопцями», — сказав Джек. «І, звісно, — не поспішаймо — цілком можуть бути».
  «Ви маєте рацію. У нас немає жодних доказів».
  «Але у нас є достовірна теорія», — сказав Джек. «Тепер ми просто повинні зрозуміти, як вони створили привида і як ця люстра впала…»
  «Вірніше — хто це зробив…»
  — Може, спитати в самих Міртлз? — сказав Джек, киваючи на двері їдальні.
  Сара подивилася в інший бік кімнати й побачила Лоуренса з молодшим чоловіком, який прямував до них.
  І вона відчула знайомий ледь помітний трепет страху, який завжди відчувала у справі, коли стикалася віч-на-віч з головними підозрюваними.
  Відчуття, що це міг бути будь-хто з них...
  OceanofPDF.com
  9. Дивовижне переривання
  «Сара! Джек!» — весело сказав Лоренс. «Ні, не вставай, ненавиджу псувати тобі обід!»
  Занадто пізно для цього , подумала Сара.
  «Ти, мабуть, Кріспін», — сказала вона, простягаючи руку до молодшого чоловіка.
  «Приємно познайомитися», — сказала Кріспін Міртл, взявши її руку й злегка стиснувши.
  Його рука була холодною.
  Сара підняла очі на двох чоловіків, які невпевнено стояли збоку від столу.
  «Ти не приєднаєшся до нас?» — сказала Сара, дивлячись на пошитий Кріспіном костюм і сорочку ручної роботи.
  Навіть коли вона запитувала, Сара знала, що Кріспін ніколи не їсть страви з цього меню.
  Він явно прагнув бути в іншій лізі.
  Можливо, пізніше піду до «Рябої свині».
  А спа-готель? — дивувалася вона.
  Так, це більше в стилі Кріспіна...
  «Люблю», — сказав Кріспін. «Але, е-е, сьогоднішній вечір трохи неспокійний, і в будь-якому випадку я просто хотів, щоб ти знав, що ми з татом трохи побалакали, і він хотів би дещо тобі сказати. Хіба не так, тату?»
  «Що?» — сказав Лоренс, розгублено дивлячись на сина. «Гм, так, звичайно. Я хотів сказати, що… тепер Кріспін знову головний. Отже, е-е... все, що вам потрібно знати, просто, е-е... поговоріть з ним. не я Кріспін — бос».
  Сара спостерігала, як він гладить Кріспіна по спині. Але ні син, ні батько не посміхнулися.
  Вони двоє просто незграбно стояли біля столу, а вони з Джеком чекали, не їдаючи.
  — Смачний пиріг, — сказала Сара, щоб порушити мовчанку.
  «Чи не так?» сказав Кріспін.
  Він підхопив її сарказм?
  Кріспін був холодним оператором.
  Сара перевела погляд з Кріспіна на Лоуренса. Старший чоловік здавався вразливим. Наляканий, навіть…
  «Я бачу, що Безіл знайшов собі партнера за вечерею», — сказав Джек.
  Сара спостерігала, як Кріспін і Лоуренс дивляться на кутовий столик, де щойно встали Безіл і його гість за обідом і прямували до бару.
  Вона побачила, як Кріспін злегка насупився.
  «Хм, так», — сказав він. «Я вірю, один із учасників Вечері з привидами».
  «Ах, — сказав Лоуренс із широкою усмішкою, наче прокинувся від мрії. «Таємничий мешканець номер три, Джек!»
  «Загадковий?» — збентежено сказав Кріспін.
  «Містер Андерсон, — сказав Лоуренс. «У номері молодят! Зі свинцевою трубою!»
  Старий насправді зареготав на його згадку.
  Сара бачила Кріспіна ще більше збентеженим. Він поклав руку батькові на плече, ніби хотів відвести його, але як це зробив...
  …Десь із глибини готелю Сара почула пронизливий крик.
  Жіночий крик, який не стихав.
  Майже як сирена.
  Потім крик посилився.
  «Боже мій!» сказав Лоуренс.
  Кріспін здивовано хитнувся назад: «Що в біса?»
  Але Джек уже відсунув стілець і почав бігати.
  Коли Сара побачила, як він прямує до дверей у вестибюль, вона теж побігла, смутно помітивши, як інші гості вечері встають на ноги, широко роззявивши роти від жаху від звуку.
  У вестибюлі Джек стукав сходами.
  «Де це, Джеку?» — крикнула вона лише за кілька ярдів позаду.
  «Я думаю, тут нагорі — тримайся ближче!»
  Серце прискорювалося, вона кинулася вгору першим, потім другим, ноги ковзали по килиму…
  Крики тепер сирі, жахливі, все ближче й ближче —
  «Допоможіть! Хтось допоможіть!»
  На другому сходовому майданчику Джек кинувся до подвійних протипожежних дверей, що вели в коридор спальні.
  Сара пішла за ним і раптом нічого не побачила, вона опинилася в білому тумані, а не в диму, це було як...
  …туман.
  Або хмара, така щільна, що вона бачила лише рухливі фігури, спортивну куртку Джека, молоду жінку в нічній сорочці, що насувалася до неї, верещачи, кричачи.
  Потім, на мить, червоний спалах у тумані.
  Яскраво-червоний — криваво-червоний.
  Килимок почав ковзати, Сара спіткнулася і почала падати...
  Але Джек був там, щоб зловити її. Вона відчула, як його плече сприйняло її вагу, а його руки поставили її вертикально.
  «Ти в порядку?» — сказав він, і його обличчя раптово заплющилося.
  А тепер туман швидко розсіювався, і Сара бачила, як жінка впала на стіну, ридаючи.
  «Ти можеш подивитись за нею», — сказав Джек, і вона спостерігала, як він побіг коридором у танучий туман і зник в одній зі спалень.
  Сара присіла й обережно поклала руки на руки жінки.
  «Все гаразд, ти в порядку… ми тут».
  Жінка підняла погляд на Сару, витерла обличчя, яке було вимазане тушшю та макіяжем.
  «Воно… пішло?» — сказала жінка панікуючим голосом, поглядом кидаючись у коридор.
  «Просто дихай повільно, не поспішай», — сказала Сара. «Ти в порядку, все добре».
  «Боже. Так страшно…»
  «Що сталося?» сказала Сара.
  Вона зачекала, поки дихання жінки стало більш рівним і вона, здавалося, зібралася з думками.
  «Я спав. Заснула. Потім я прокинувся — кімната була повна диму. Але це був не дим — це був… туман! Як хмара! У кімнаті!»
  «Я знаю. Я це бачив».
  «Потім ця фігура підійшла до ліжка. Людина. Чоловік — у костюмі — з білою сорочкою. Але він був покритий…”
  Сара бачила, як жінка знову починає панікувати, її дихання знову прискорене, поверхневе, її очі швидко бігають зліва направо.
  «Все гаразд», — сказала Сара. «Тепер ти в безпеці, не хвилюйся».
  «Його сорочка. Воно було червоне... і мокре. Це була кров. Він почав щось говорити — я бачив його обличчя — потім туман… а потім він зник. Я просто побіг. Довелося тікати…»
  «Що в біса сталося?» — почувся позаду Сари голос, і вона обернулася й побачила, як Кріспін та інші гості заповнили коридор.
  Жінка проштовхнулася крізь натовп і впала на землю, щоб втішити налякану жінку.
  Сара встала й відступила, щоб дати жінці місце, не знаючи, що вона щойно почула чи побачила.
  Потім з однієї з кімнат у кінці коридору з’явився Джек і пішов до неї. Вона бачила, як його куртка була забруднена брудом, обличчя потерте, волосся скуйовджене.
  «Усе гаразд, друзі», — сказав він, і його голос, звернений до Сари, звучав таким спокійним і заспокійливим. «Шоу закінчилося, нічого не дивитися».
  справді? Вона подумала. Що щойно сталося?
  Вона спостерігала, як Джек повернувся до Кріспіна.
  «Ви можете доглядати за цією леді, містере Міртл? Думаю, вона буде добре. Великий переляк. Ми вам потрібні?»
  «Мій персонал може впоратися з цим, так», — сказав Кріспін.
  «Чому б нам не піти закінчити нашу вечерю, Сара», — сказав Джек, усміхаючись і взявши Сару за руку.
  Вечеря? Після того хаосу?
  Сара побачила, як він ледь помітно їй підморгнув, повернулася разом із ним і попрямувала до сходів.
  «Що трапилося, Джеку?» сказала вона. «Мені здається, я бачив...»
  «Я знаю, що ти думаєш , що бачив», — сказав він. «Я також знаю, що ти насправді бачив ».
  Коли вони проходили сходинку першого поверху, вона побачила, як у кінці довгого коридору з’явився чоловік у комбінезоні, який витирав руки. Вона дивилася, як він пильно дивиться на них обох, поки вони продовжували спускатися сходами.
  — Педді Стовер, — сказав Джек собі під ніс. «Сюрприз, сюрприз».
  Унизу сходів, замість того, щоб повернутися до їдальні, Джек повернувся й повів Сару до бару. Приміщення було порожнім — явно драма нагорі привернула персонал і гостей на другий поверх.
  Вона дивилася, як Джек йшов за бар.
  «Віскі?» сказав він.
  «Ідеально».
  «Добре для шоку, — сказав він, наливаючи дві великі порції, — а також гарантовано позбудеться смаку тієї вечері».
  «Ми будемо платити?»
  «Переваги роботи».
  Він підійшов, подав їй склянку, а потім цокнув нею своєю.
  «У духовний світ», — сказав він.
  Вона зробила великий ковток і проковтнула.
  «Вау».
  «Потрапляє в точку, га?» — сказав він з усмішкою.
  Вона бачила, як йому кортить розповісти їй, що він знайшов.
  «Давай, Джек, геть це».
  Вона спостерігала, як він сам зробив ще один ковток.
  «У спальні тієї жінки, — сказав він, — вікно було відчинене. Вийшов на пожежну драбину…»
  «З якого, судячи з усього, ви зійшли?»
  Сара побачила, як Джек нарешті помітив стан своїх штанів і піджака.
  «Блін, це мій єдиний комплект гарного одягу», — сказав він, відтираючи сліди іржі.
  «Отже, ти спустився пожежною драбиною…»
  «О так», — сказав Джек, підхоплюючи свою історію. «Також хитка стара річ. Так чи інакше, я спустився на один проліт, а потім я побачив ще одне напіввідчинене вікно на першому поверсі. Тож я штовхнув його, зайшов. Знайшов вимикач. Спальня. Незайнятий. Але сліди на підлозі — каламутні, іржаві…»
  «Не ваш…»
  «Точно так. І вгадайте, що я ще знайшов?»
  «Привид Фредді?»
  — Не зовсім, — сказав він. «Але досить близько…»
  Сара спостерігала, як він поліз у кишеню й дістав щось схоже на поліетиленовий пакет.
  «У кутку кімнати. У відро для сміття…»
  Він простягнув її їй, і вона взяла.
  Важкий пластик. Логотип, назва товару. Вона перевернула його.
  — Сухий лід, — сказала вона.
  «І це ще не все».
  Тепер вона бачила, що Джек справді мав тріумфальний вигляд. З другої кишені він дістав маленьку червону пляшку.
  — Театральна фарба, — сказав Джек.
  «Кров», — сказала Сара.
  «Не можу покласти це на Фредді», — сказав Джек. «Але я думаю, що я знаю, хто відповідальний ».
  OceanofPDF.com
  10. Несподіваний гість
  Джек підняв ногу на поручні свого човна, а Райлі стояла біля нього.
  Вже сьогодні вранці його собака відбігла від причалу човна, ганяючись за птахами з довколишніх заростей і навіть налякавши кролика, який мчав, наче мав пружини на задніх лапах.
  Так, подумав Джек, у Райлі чудові мисливські інстинкти.
  І, можливо, йому справді варто колись піти з ним на полювання.
  Англійська сільська місцевість.
  Фазани розбігаються перед очима.
  Райлі це сподобається.
  Але Джек… ну, свого часу він бачив стільки перестрілок. Більш ніж кілька разів йому доводилося використовувати свою зброю.
  Ідея спортивної стрільби у нього чомусь не склалася.
  Але рибалка?
  Тепер це була інша історія.
  І стоячи там під пізньожовтневим сонцем, у якому все ще було трохи тепла, хоча заходи сонця наставали все раніше й раніше, він думав про готель «Белл», його привид… його дивний склад персонажів.
  Майже всі вони виглядають винними.
  У нього була теорія, хто б це міг бути, але нічого не збігалося.
  І все ж у нього була ідея.
  Наразі Сара була в своєму офісі. Він не хотів переривати її в хаосі, який, як він знав, виникав щоранку, просто виводячи Хлою та Деніела за двері та йдучи до школи.
  Незабаром Сарі доведеться подумати про університет для Хлої.
  Зміни приходять швидко.
  Ще одна річ, яку Джек добре знав.
  Він висунув свій телефон і, мружачись на яскравому ранковому сонці, шукав свої останні дзвінки, відкриваючи номер Сари та торкаючись, щоб набрати його.
  «Джек! Я сподівався, що ти подзвониш».
  «Доброго ранку, Сара. Зробити якісь відкриття вночі?»
  «Насправді більше нічого. Просто довідка про попередні відхилені заявки на будівництво старого готелю. Той, хто за ними стоїть, був дуже наполегливим».
  Джек кивнув. «Я припускаю, що хтось може бути... достатньо наполегливим, щоб спровокувати невелику аварію, щоб просто зрушити з місця?»
  «Не такий маленький Джек. Я маю на увазі... це могло бути дуже погано».
  Джек вагався. Коли він працював детективом поліції Нью-Йорка, іноді він виявляв, що з’ясовував речі… продумував усе … краще сам.
  У нього були хороші партнери.
  І деякі не дуже.
  Коли він став головою детективів, він переконався, що він був обережним у будь-яких парах, які він створював.
  Не тільки ваше життя могло залежати від вашого партнера, але й партнери повинні були бути синхронізовані, дивлячись на місце злочину, допитуючи підозрюваних.
  Нелегко зробити.
  Але з Сарою… Джек відчував, що будь-які ідеї, які він мав, лише загострилися, прояснилися, коли він розмовляв з нею.
  «У мене була думка, — сказав він.
  Сара засміялася на це: «Я уявила, що ти це зробив».
  «Я не міг зловити цього містера Андерсона минулої ночі. Ніби він знав, що я можу з ним поговорити. Отже, я збираюся здивувати його сьогодні вранці».
  «Ну, це має бути весело».
  І Джек розсміявся з цього.
  «Чи не так? Цікаво, чи можна попросити Тодда заскочити до готелю? Скажи..."
  Джек подивився на годинник. Ще одна пам'ятка про його службу в поліції Нью-Йорка.
  Традиційний годинник: класичний Rolex.
  Виглядало чудово. І навіть сказав час!
  «Може, 30-40 хвилин? Якщо він зможе втекти».
  «Зроблю. Щось ще я можу зробити?»
  «Так думаю. Я припускаю, що містер Андерсон не прийде. Чи можете ви зареєструватися у тієї портьє… Як її звати?»
  «Сьюзі. Мабуть, єдина людина в цьому місці, яка не здається підозрілою».
  «Не скидайте її з рахунків занадто швидко», — сказав він, сміючись. «З благословення батька і сина Міртл, ви можете побачити, яку інформацію має готель про таємничого містера Андерсона?» Яку б інформацію він не використовував для бронювання…»
  «Хороша ідея. Місце може бути занедбаним і пошарпаним, але вони все одно повинні дотримуватися належних процедур бронювання».
  «Точно моя думка. А потім — ти можеш піти сьогодні вдень? Чудовий день. Приходьте до Гуски, погуляємо, поплануємо, подивимося, де ми. Може, прогулятися до старої церкви? Очистити наші голови…?»
  «Той, що має фреску Дум?»
  Це змусило Джека зупинитися. Наразі так багато місць у цьому селі мали такий особливий зв’язок із ним і Сарою.
  У певному сенсі він вважав, що Черрінгем став більше їхнім селом, ніж будь-хто інший, хто жив тут.
  Хоча вічно підозрілі сестри Бакленд просто можуть оскаржити це.
  «Звичайно. Благодать на вершині речей. Добре буде зібрати голови. Я повідомлю вам, що я дізнаюся про Андерсона».
  «І якщо нас чекає така зима, як минулого року, нам краще насолодитися цим сонцем…»
  Потім, розмовляючи по телефону, Джек почув гучний голос на задньому фоні — слова нерозбірливі.
  Потім Сара: «Вибачте. що ти робиш Ми ще не зовсім відкриті, і...
  Більше слів. Пронизливий голос із тонкого динаміка.
  Навіть абразивний.
  Потім Сара повернулася до Джека.
  «Джек, треба йти».
  «Гнівний клієнт?»
  — Ні, — сказала вона без гумору в голосі. «Я щойно отримав несподіваний візит».
  "Звідки?"
  «Менді Міртл».
  Сара знизила голос. «І вона теж не щаслива…»
  «День буде цікавим, — сказав він. «Побачимося тут пізніше…»
  «Ти ставиш ставку».
  Потім телефон замовк.
  Райлі зробив коло біля ніг Джека.
  «Хочеш ще один крок, хлопче?» Джек махнув рукою в бік трав’янистої галявини, що простягалася до римської дороги по той бік поля, дорога пряма й ідеально обсаджена високими живоплотами.
  І Райлі не потребувало більше підбадьорення, коли він мчав до трапу, злітаючи ногами, вибігаючи на траву, сонце змушувало його хутро світитися.
  *
  "РС. Міртл, може, тобі краще сісти.
  Сара подивилася на Грейс, яка виконала живу версію насупленого емодзі.
  Жінка, яка стояла в їхньому офісі, була одягнена в облягаючу елегантну чорну спідницю та піджак, з чистою білою сорочкою — справжнє втілення стильної бізнес-леді.
  Але з її палаючими очима та різким голосом, надто гучним для маленького кабінету, жінка лякала.
  «Будь ласка. Сідайте. І Грейс може зробити нам чаю і...
  «Чай? Ця кривава країна з її одержимістю чаєм. До речі, горнятко чаю не робить усе кращим».
  Тепер спокійно, подумала Сара.
  Сара знову спробувала: «Будь ласка, сідайте…»
  Жінка закотила очі таким жестом, який більше скидався на те, що вона обертає всю голову. Потім, сказавши «Боже…», вона сіла на стілець навпроти Сари.
  «І мені шкода, що ти не хочеш трохи, але Грейс, ти можеш змусити мене…»
  «Я ж не казав, що не буду пити чашку чаю, чи не так? Ви, селяни».
  Те, як жінка сказала це слово, створило враження, ніби вона прилетіла з Лондона, щоб відвідати Середзем’я.
  Сара подумала, що їй, можливо, доведеться перевірити, чи немає у неї грудок землі між пальцями ніг.
  "РС. Міртло, я бачу, ти дуже засмучена, і...
  «Як дивно спостережливий! Можете посперечатися, міс Едвардс. Насправді «засмучений» не означає мій поточний стан».
  Ґрейс зайнялася маленькою кухнею.
  «А я маю до цього якесь відношення?»
  Жінка нахилилася ближче, більше схожа на хижу сороку, яка збирається схопити шматок дорожнього вбивства.
  «Можна так сказати. Ти і той великий балаган, що розмовляв з моїм батьком, і дурний Кріспін.
  «Як щодо того, щоб ви сказали мені, чим я можу допомогти?»
  Жінка відкрила чорну сумочку, яка лише зараз помітила, що Сара пасувала до ділового вбрання. Різке клацання, і золота застібка відкрила гаманець, схожий на молюска.
  Жінка витягла картку.
  Вона простягнула його Сарі, наче шматок картону міг зробити більше, ніж пояснити все.
  Картон товстий. Високий глянець з обох сторін.
  Назва компанії: Interglobal Hospitality Holdings.
  Адреса в Мейфері.
  Хороший район.
  Її посада: виконавчий віце-президент.
  Що може означати майже все. Сара знала, що великі світові конгломерати можуть мати більше «виконавчих віце-президентів», ніж клоунів у цирку.
  Сара знала, що порівняння непогане .
  Хоча Менді Міртл була — поки що — чим завгодно, але не веселою.
  «Це компанія, в якій я працюю... консультую. У них є гроші; вони мають … вплив. Вони ідеальна компанія, щоб зацікавитися The Bell».
  Ах...
  «Щоб повністю відремонтувати його, повернути йому вікторіанську велич. Зробіть його місцем світового рівня. Принаймні для тих, хто прийшов побродити в «милий і затишний» Котсуолд!»
  Сара кивнула. «Звучить як хороший план. Твій батько повинен бути...
  Ще один поворот голови на 180 градусів, цього разу з переривками рук жінки, що злітають у повітря.
  « Це саме питання, розумієте. Кріспін намагається переконати мого засмученого батька, що вони зароблять набагато більше, якщо просто знесуть його та перетворять на спа-готель. Щось блискуче — і липке, я можу додати. Хтозна, можливо, він уже зібрав гроші».
  Тепер настала черга Сари підняти руку.
  Ґрейс підійшла з двома чашками — майже навшпиньках, ніби йшла мінним полем.
  «Але хіба ви всі не отримаєте користь… у будь-якому випадку?»
  «Ви бачили готель, так? Я знаю гру Кріспіна. Він запускає його в землю, тож зрештою він отримає зелене світло робити те, що хоче».
  «Я бачу».
  Сара зробила ковток. Частина купоросу Менді Міртл починала мати сенс.
  «Тоді з’явились ви двоє, щоб допомогти йому. Гадаю, йому потрібно переконатися, що все в чистоті. Отже, чому б не скористатися локальною версією Detectives Anonymous?»
  Ніякої спроби пом'якшити її презирство. Яка чарівна жінка.
  «Це — не допомагає. Йому потрібно відмовитися від свого плану, а моєму батькові потрібно підписати контракт з Interglobal».
  І Сара припустила, що Менді отримає величезний бонус, навіть підвищення, якщо їй вдасться це зробити.
  Але потім їй спала на думку.
  Жінка була люта. Як гроза, що входить у кімнату. Повний галасу та шуму — і навіть погроз.
  Чи може це приховати той факт, що вона теж хоче, щоб це місце завалилося?
  Істина тут здавалася ще дальнішою.
  «Вам двом потрібно зупинитися . Прямо зараз. Ви можете повернутися до свого маленького webby-бізнесу тут. І твій друг до всього, що роблять американці в літньому віці».
  Добре, що Джека тут немає.
  «Я обговорю це з «моїм другом». Ти будеш зупинятися в готелі?»
  Менді Міртл підвелася. «Звичайно. Мене цікавить це місце. Хіба я цього не прояснив?»
  «Кришталево чистий».
  Менді Міртл розвернулася й попрямувала до дверей.
  Сьогодні в готелі буде весело провести час.
  Але у Сари було запитання. На тему, яку жінка не піднімала.
  "РС. Міртл...
  Поклавши руку на дверну ручку, жінка замовкла, ледве повернувшись до Сари.
  «Що ти думаєш про привида?»
  Жіноча рука залишилася на дверній ручці. Її тіло замерзло.
  Але було видно, що несподіване питання подіяло.
  Очі жінки звузилися.
  «Вона шукає відповідь», — подумала Сара.
  « Привида немає ».
  Сара кивнула. Менді Міртл практично виросла б на старому місці. Вона повинна знати кожен дюйм.
  Її відповідь дуже тверда. Логічний. І саме правильна відповідь, якщо ви хочете перетворити нерухомість на п’ятизірковий готель.
  Але щось у жінці здавалося іншим.
  «Приємно знати», — сказала Сара з усмішкою.
  З цими словами Міртл повернула дверну ручку й вийшла, вийшовши трохи тихіше, ніж увійшла.
  І коли Сара повернулася до Грейс, її очі широко розплющені, широка посмішка на обличчі…
  Сарі довелося пожартувати. «Мій новий найкращий друг!»
  І обидва засміялися.
  OceanofPDF.com
  11. Людина в кімнаті три
  Джек постукав у двері, різко постукавши.
  Досить рано, щоб він сподівався, що невловимий містер Андерсон не вирушив на пригоди, які він планував у селі.
  Потім Джек почув звук шкрябання стільцем по дереву, різке клацання того, що, можливо, було кришкою ноутбука, яку швидко закрили, а потім кроки.
  Але двері не відповідають.
  Джек похитав головою й постукав ще раз, голосніше, міцно вдаряючись кістками пальців по товсті вікові двері.
  Мідна дверна ручка повільно оберталася, латунь була настільки подряпаною й тьмяною, що майже пасувала до полірованих дерев’яних дверей.
  І звичайно — двері відчинилися лише на кілька дюймів.
  Коли Джек вперше поглянув на містера Андерсона.
  Дві речі він помітив.
  Чоловік був у темних окулярах.
  Це саме по собі було дивно, враховуючи, що він був у приміщенні, а загальне освітлення в готелі було приглушене.
  І піщано-каштанове волосся цього чоловіка виглядало … трохи косо .
  Ніби хтось поспішно поклав його на голову, сподіваючись, що швидке розміщення — те, що дехто називає «килимком» — не помітять.
  це може бути цікаве інтерв’ю, Джеку.
  «Так. Що це?»
  Голос чоловіка також мав дивний тембр… ніби, щоб відповідати сонцезахисним окулярам і перуці, голос був частиною будь-якого «вигляду», якого шукав містер Андерсон.
  Єдиний погляд, який мав сенс для Джека, був погляд людини, яка робила все можливе, щоб його не впізнали.
  «Містер Андерсоне, родина Міртл попросила мене розібратися в подіях тієї ночі».
  Двері залишалися відчиненими лише на кілька дюймів. Важко зрозуміти, що роблять очі цього чоловіка, закриті темними окулярами.
  Андерсон мовчав.
  «Ви знаєте? Люстра? Що впав? Великий переляк, міг когось убити».
  Покрита голова хиталася вгору та вниз, сигналізуючи про розуміння.
  «А оскільки люстра знаходиться прямо під цією кімнатою, мені було цікаво, чи не можна озирнутися навколо».
  Містер Андерсон озирнувся назад, ніби він був не один.
  «Я був посеред чогось. Це насправді не...
  «Дуже терміново, містере Андерсон. Ми не знаємо, чи потрібно втручатися місцевій поліції. Отже, якби я міг поглянути зараз — це було б чудово».
  З рота чоловіка вислизнув язик і помазав його губи.
  І Джек подумав: він щось приховує.
  «Гм, добре. Дозволь мені просто..."
  Двері зачинилися, і Джек стояв у похмурому коридорі й чекав. Потім він широко відчинився, і Джек увійшов до кімнати.
  Постільна білизна збилася у вузол. Таця з горщиком чаю, сидячи на комоді. З кімнати відкривався вид на площу, аж до меморіалу великої революційної битви, яка відбулася в селі.
  Коли вулиці Черрінгама були червоні від крові повстанців і роялістів.
  Джек знайшов секунду, щоб пройтися кімнатою.
  Він насправді вбивав час.
  Він нічого не помітив на дерев’яній підлозі кімнати, за винятком того, що дошки були широкі та досить старі, щоб мати провали та вигини від багаторічної експлуатації.
  Тоді він повернувся до Андерсона, який підійшов до маленького письмового столу біля вікна, немов прикриваючи ноутбук чи, можливо, папери поруч із ним.
  «Тієї ночі ви нічого не помітили, що сталося?»
  Він швидко відповів.
  «Ні. Взагалі нічого. Усе було абсолютно нормально, поки не впала люстра. Потім, звичайно, хаос. Люди, дивуючись, що сталося, вибігали зі своїх кімнат».
  Джек усміхнувся. «Я можу уявити».
  Містер Андерсон, здавалося, вирішив бути настільки невловимим, наскільки це можливо.
  Але справжня суть цього візиту незабаром стала зрозумілою.
  «І ви були в цій кімнаті протягом…?»
  «Три ночі».
  Джек подивився на підлогу.
  Якби хтось поламався з міцними кріпленнями, що тримають люстру, вона була б саме тут.
  Але підлога виглядала так, наче її давно ніхто не торкався і навіть не мив.
  Потім, коли Джек присів, щоб ближче подивитися, у відчинені двері постукали.
  Джек обернувся.
  «Тодд! Так добре, що ти міг прийти».
  Увійшов Тод Робінсон, сільський електрик, обізнаний і когось Джек вважав другом.
  «Х-хто це?» - сказав містер Андерсон.
  «Ой. Не згадував про це. Тод тут електрик. Перевіряю електропроводку, як прикріплено світло. Подивіться, що сталося».
  Тод кивнув.
  «Але в мене є робота, — почав Андерсон…
  Електрик — такий же теплий і привітний — підійшов до Андерсона.
  «Цікаво, що Тодд робить про нього», — подумав Джек.
  «Не хвилюйся, друже. Просто треба підняти кілька дощок, поглянути-подивитись. Десять-п'ятнадцять хвилин максимум ».
  Потрапивши в пастку, Андерсон кивнув і повернувся, щоб подивитися у вікно. Його тіло все ще загороджувало маленький столик.
  І викликала у Джека цікавість до того, що там було.
  Але наразі Джек спостерігав, як Тодд нахилився, відкрив свою скриньку з інструментами, ковзнувши налобним ліхтарем, закріпленим гумкою.
  А потім, схопивши лом і молоток, Джек побачив, як Тодд — щоб це виглядало невимушено — почав підривати дошки підлоги саме там, де внизу, мабуть, висіла люстра.
  *
  Сара почула, як учетверте задзвонив телефон до готелю Bell.
  Адміністратор не найшвидший, подумала Сара.
  Потім із сильним акцентом: «' ello — Bell Hotel» — відповіли на дзвінок.
  Сара сподівалася, що портьє виявиться таким же неефективним охоронцем приватного життя відвідувачів The Bell, як вона відповідала на дзвінки.
  «Так, Сьюзі, чи не так? Я допомагав містеру Міртлу, і він сказав, щоб я вам зателефонував».
  Насправді це не правда, Сара знала, але якщо це допоможе зробити роботу…
  «Гаразд... Так. І що саме він сказав, щоб я мав зробити?»
  «У вас є інформація про всіх гостей у файлі?»
  Сара припустила, що готель ще не зовсім перекочував у двадцять перше століття, і вони все ще збирали дані на папері.
  «Так, я знаю. Усі реєструються, нам потрібна інформація».
  'Правильно. У вас залишився містер Андерсон...?»
  Сара почекала, доки Сьюзі підтвердить, що у них справді є такий гість.
  «Ви знаєте, так?»
  «Так».
  Хм… Сара подумала: «Можливо, тут ще щось», ніби Сьюзі мала щось зауважити, а потім ледве змогла його придушити.
  «Ми намагаємося знайти, звідки всі гості».
  «Він сказав «Лондон».
  Цікавий підбір слова.
  «Сказав»…
  «Отже, він дав тобі адресу, посвідчення особи з фотографією, що показує, що він живе в Лондоні?»
  Пауза.
  Цей чат виявився надто цікавим.
  «Не зовсім. Розумієте, інший хлопець, інший чоловік зробив бронювання за допомогою даних своєї кредитної картки. Для містера Андерсона. Мабуть, це його друг чи щось таке».
  «У вас немає даних містера Андерсона, — вона швидко змінила термінологію, — відомостей у файлі. Але цей інший чоловік…?»
  «Так, зрештою, це була його кредитна картка».
  Сара побачила, як Ґрейс дивиться на неї з розгубленим виразом обличчя, наче вона уявляла розмову.
  — Ну, тоді — це може допомогти нам — може допомогти містеру Міртлу — якщо ви скажете мені, хто цей чоловік.
  «Справді? Це… добре? Якщо містер Міртл так каже, я думаю, це не зашкодить. Дозволь мені взяти форму».
  Сара могла уявити, як Сьюзі гортає папери з даними кредитної картки — мабуть, це найненадійніший спосіб зберігання таких даних…
  Інформація…
  «А, ось воно. Кімната була заброньована та оплачена паном Карлом Айссом».
  Сара перевірила правопис із Сьюзі та записала ім’я.
  Адреса. Вулиця в Чізвіку, прямо біля Хай-Роуд Хаус.
  Як Сара іноді сумувала за тими літніми вечорами, зустрічами за напоями та вечерею в ресторані, схожому на бістро, у тамтешньому приватному клубі…
  Але це було ціле життя тому.
  «Зрозуміло, Сьюзі. Гадаю… це все, що мені зараз потрібно».
  Але перш ніж Сара встигла покласти слухавку, у портьє виникло до неї запитання.
  «Вибачте, міс. Але чи знаєте ви… вони закриють це місце? Думаєте, я можу втратити роботу?»
  На це Сара не мала відповіді. Звичайно, багато людей хотіли б, щоб це місце було знесене або відремонтоване до невпізнання. І куди це залишить Сьюзі з її картотекою квитанцій кредитної картки?
  «Не впевнений, Сьюзі. Я думаю... вам просто потрібно сподіватися на краще».
  Це змусило жінку задуматися, ніби ця думка не спала їй на думку.
  Потім яскраво: «Тоді саме це я і зроблю!»
  Сара посміхнулася, подумавши… не можу дочекатися, щоб поділитися розмовою з Грейс.
  Але спочатку… «Дякую, Сьюзі… а поки залишимо це між нами?»
  «Так, міс».
  А потім — дзвінок закінчився — Сара повернулася до Грейс.
  «Тож «Mr. Андерсон, про якого я дзвонив... схоже, він може бути кимось іншим».
  «Справді? Фальшиве посвідчення?»
  «Здається так. Він справді хтось на ім’я Карл Айс».
  І з цими словами Сара спостерігала, як Грейс відвернулася.
  Лунає дзвін.
  І коли Грейс повернулася назад.
  «Я знаю це ім’я Сара. Я знаю , хто це».
  Ім’я для Сари нічого не говорило.
  «І ти не повіриш».
  OceanofPDF.com
  12. За допомогою мисливця за привидами
  Знявши дошки підлоги, Джек спостерігав, як Тод нахилився й — щоб допомогти фарі — спрямував ліхтарик у отвір спочатку в один бік, потім у інший.
  Містер Андерсон вибачився в коридорі, взявши з собою папери, «щоб зайнятися деякими невідкладними справами...», — сказав він.
  Потім Тод подивився на Джека, похитавши головою.
  «Не знаю, що тобі сказати, Джеку. Але все виглядає нормально. Кілька років тому один із моїх хлопців перемонтував тут електропроводку. Це виглядає як його робота. Все акуратно і охайно.”
  — А фурнітура для люстри?
  Тод підвівся. «Ось і все. Мені теж виглядає міцно, як камінь. Не знаю, як ця велика стара річ розвалилася. Але я можу сказати вам одну річ… це сталося не через неправильне встановлення».
  «Є ознаки того, що його втручалися?»
  «Справді важко сказати», — похитав головою Тодд. «Але я сумніваюся, що хтось тримав цю підлогову дошку з тих пір, як мій хлопець був тут востаннє».
  Джек кивнув. Він більш ніж поважав думку Тодда.
  Він знав свою справу.
  Це означало, що Джек не мав гадки про те, що тут сталося.
  «Не знаю, що могло статися?»
  Тодд похитав головою. «Я б хотів, щоб я це зробив. Насправді, коли будівельники приклеюють люстру назад … ці оригінальні фурнітури все ще достатньо хороші для використання. Боюся, Джек, — і тут Тодд усміхнувся, — ти відкрив собі загадку.
  Джек засміявся з цього. «О, дякую за це!»
  У цей момент, наче відчуваючи, що вторгнення може закінчитися, Андерсон повернувся, міцно стиснувши папери.
  «Ми закінчили? У мене були деякі речі, які я мав зробити».
  Джек кивнув. Тод уже почав складати дошки.
  «Тодде, можливо, залиште його відкритим. Можливо, я захочу показати Міртлам.
  «Звичайно. Просто зателефонуй мені, коли захочеш, щоб я закінчив усе».
  Тод почав складати свої інструменти.
  Андерсон похитав головою. «Ви не маєте на увазі, що збираєтеся залишити кімнату… ось так? Відкрита яма посеред підлоги!»
  Джек обернувся до чоловіка, все ще в сонцезахисних окулярах із косою перукою.
  — На деякий час, містере Андерсон. Звичайно, ви можете просто обійти його, хм? Я знаю, що власник готелю захоче переконатися, що все гаразд».
  «Боже. Яке місце. дуже добре Тепер, якщо ви двоє...
  — Я кинуся, — сказав Тодд. «Хлопці внизу чекають на мене».
  «Дякую!» — відповів Джек.
  І Джек теж був готовий піти, затінені очі Андерсона не дивилися на нього.
  Коли задзвонив його телефон.
  Витягнув його… щоб побачити ім’я Сари.
  — Секунду, — сказав він Андерсону.
  І він відповів на дзвінок.
  *
  «Ага…» — сказав Джек, підходячи до вікна кімнати. Він міг би вийти в коридор для дзвінка.
  Але Сара придивлялася до Андерсона.
  Якщо прийняти цей дзвінок прямо тут, це може дати цікавий результат.
  «Так. Отже, ви знайшли…?»
  «Це була Грейс, Джек. Вона любить ті дивні наукові шоу по телевізору. Номер Андерсона забронював Карл Ейс. А Карл Айс є ведучим популярного шоу «Мисливець за привидами».
  Тепер Джек обернувся, дивлячись на Андерсона, який насправді уважно спостерігав за сценою.
  «Без жартів».
  Джек продовжував дивитися на сонцезахисні окуляри, смішне волосся.
  І він одразу здогадався правду про Андерсона.
  «Ну, Сара, це багато чого пояснює. Чудова робота. І скажіть Грейс спасибі».
  «Я зробив! Але як ви думаєте, що це означає?»
  "О, це?" Джек засміявся. «Зовсім не впевнений. Давайте зустрінемося пізніше, як ми планували. Я хотів би…”
  Він знову подивився прямо на мешканця кімнати, і Джек був майже впевнений, що «Андерсон» знав, що щось відбувається.
  «...скажи кілька слів. З містером Андерсоном».
  «О, я б хотів бути там».
  «Ти все почуєш…»
  Джек опустив трубку й завершив розмову.
  Тоді він підійшов до Андерсона.
  «Ну що ж, містере Ейс, з чого ми почнемо?»
  *
  «Ти точно не хочеш мати його зі мною?» — посміхнувся Ейс. «Ненавиджу пити наодинці».
  «Боюсь, я не п’ю вдень», — сказав Джек, відкидаючись назад у єдине крісло в кімнаті й уважно спостерігаючи за Айссом.
  «Ніколи не на службі, а детективе?» — сказав Ейс, зачиняючи дверцята міні-бару й витягаючи за язичок банки з тоніком.
  Джек усміхнувся, але нічого не сказав.
  Айсс, здавалося, відчув полегшення, коли Джек зламав своє «прикриття». Він стягнув перуку й кинув її в куток, потім склав окуляри й поклав їх у кишеню піджака.
  Його голос одразу помолодшав із різким лондонським дзвоном.
  Його єдине запитання — як, біса, ти дізнався, що це я?
  Відповідь Джека — що «Карл Ейс», здавалося, ім’я в цих краях стало відомим, — зміцнила їхню нову «дружбу».
  Ейс ляснув його по плечу, а потім простяг руку, щоб вдарити кулаком.
  Джек проігнорував цей жест.
  Тепер він спостерігав, як Ейс виливає тонік у склянку джину. Він, звичайно, здавався спокійнішим без парика й окулярів. Його абсолютно лиса голова мала шовковистий блиск.
  Джек поцікавився, чи він його відполірував.
  А може, навпаки, подумав він. Слід остерігатися відблисків, якщо ви працюєте на телебаченні.
  «Немає сенсу просити льоду», — сказав Ейс. «Не в такому місці».
  «Ви повинні прожити половину життя в готелях».
  «Так. Половина в готелях. Друга половина в кривавих морозних підвалах чи склепах. Все-таки — це заробіток на життя».
  «Хороший, наскільки я чую».
  Айс висунув стілець із-за столу, розкинув його й сів. Потім зробив здоровенний ковток джину з тоніком.
  «Не можу скаржитися, Джеку, не можу скаржитися», — сказав він. «Шоу виходить по всьому світу через кабельне та супутникове телебачення. За останніми підрахунками сто чотирнадцять територій».
  «Я повинен якось це зловити», — сказав Джек.
  «Колись ніколи, — подумав він.
  «Це хороший формат».
  «Розкажи мені про це».
  «Що розповісти? Гравці просять мене прийти і полювати на привидів у їхній будинок, чи паб, чи церкву, чи щось інше. Я приїжджаю зі знімальною групою, налаштовую все спорядження, залишаюся на тиждень, знімаю фільм, знімаю кадри, знаходжу «привида», налякаю до лайна місцевих жителів, а потім вирушаю в дорогу. Роботу виконано».
  «Знайти привида? А що, якщо привида не існує?»
  «Ви жартуєте?» сказав Ейс. Потім сценічно підморгнув: «Привид завжди існує, Джеку. А якщо ні — я, до біса, переконаюся, що так і буде!»
  «Отже... Хто запросив вас сюди?»
  «Ніхто».
  «О справді? Ти тут випадково?»
  «Ні, ні. Подивіться, ось у чому справа. Дорогий старий Безіл — ти з ним зустрічався, так?»
  Джек кивнув.
  «Так, влітку Безіл зв’язався з моїм агентом, намагаючись продати нам нове шоу привидів. Він називає це «Вечеря на темній стороні».
  «І він запросив вас сюди на The Bell?» сказав Джек.
  — Ні, — сказав Ейс. «Я замовив йому вечерю як гість. Інкогніто. Тому я міг спостерігати, як він працює. Подивіться, чи втілилася його ідея в життя, для показу та все».
  «І це робить?»
  «Якби ви запитали мене про це о п’ятій до півночі, я б відповів «ні». Я маю на увазі — я не кажу, що він поганий у тому, що він робить. Але весь цей дим і дзеркала — це минуле століття. Сьогодні всі в бізнесі привидів перейшли на цифрові технології».
  «Але…?»
  «Так, добре — цей трюк із люстрою? Здув мене. Це було щось інше».
  "Як ви маєте на увазі?"
  «Цьому немає пояснень. Те, що він зробив, було неможливим. Цілком, по-людськи, магічно — незрозуміло».
  «Невже Айс тут щось натрапив», — подумав Джек.
  Невже чарівний старий Безіл справді був тим, хто розлетів цю люстру?
  І чи він, можливо, підозрював, хто цей таємничий «містер»? Андерсон справді був?
  Це стає цікаво, подумав Джек.
  OceanofPDF.com
  13. Питання фізики
  Джек спостерігав, як Ейс підійшов до отвору в дошках і присів.
  «Щойно хвилювання минуло ввечері, я повернувся сюди й відтягнув килим», — сказав Ейс. «Так само, як ти. Я хотів побачити, чи хтось не займався ремонтом».
  «А вони не мали?»
  «Ви самі бачили. Ці дошки не піднімали роками ».
  — Може, той, хто послабив люстру, зробив це знизу? сказав Джек.
  «Неможливо. І ви це знаєте. Дивіться».
  Джек присів біля діри, коли Ейс показав.
  «Болти на фітингу виходять через ці чотири отвори. І тримаються вони чотирма горіхами. Які прикручуються зверху ».
  — Ті самі гайки, які зараз прикріплені до болтів внизу, — сказав Джек.
  «Точно так. Ти і я — ми на одній хвилі, чи не так?»
  «То, може, хтось потім накидав горіхи?»
  «Ні в якому разі. Як тільки ця клята впала, я не зводив з неї очей. І я клянусь Богом — гайки тоді були там, гарні й тугі. Це не було сфальсифіковано. Принаймні, ні в якому разі, з яким я стикався. І я вам скажу — я бачив кожен трюк у книзі».
  «Але ви впевнені, що це зробив Безіл?»
  — Мабуть , — сказав Ейс. «Що ти пропонуєш — це зробив якийсь клятий привид?»
  «Просто зберігаючи відкритий розум. Ця розмова Фредді Роуза дуже переконлива».
  «Ой, відчепися — ми з тобою обидва — ми знаємо, що це все вигадані нісенітниці».
  «Можливо. Може й ні. А як щодо страху після обіду вчора ввечері — ти був поруч?»
  «Я був тут, випив нічну чашку. Почула метушню, вийшла на сходову площадку подивитися — та жінка здавалася дуже приголомшеною».
  «Але ви не були?»
  «Щоб налякати мене, Джеку, потрібно більше, ніж трохи сухого льоду».
  «Сухий лід — ти знав?»
  «Ви жартуєте? Користуюся ним сам».
  «Але не минулої ночі?»
  «Що? Навіщо мені це робити? Я тут, щоб подивитися шоу Безіла, а не робити своє».
  Джек спостерігав за обличчям Айса.
  Він говорив правду?
  «Ти думаєш, що за цим теж стояв Василь?» сказав він.
  «Повинен бути».
  «Але чому? Його велика вечеря з привидами закінчилася».
  «Він застряг тут, чи не так? Гадаю, він вирішив доопрацювати старий міф про Фредді, поки міг. Подбайте про те, щоб він отримав бронювання на наступний рік...
  — А може, він зробив це, щоб справити на вас враження?
  «О так, приємно. Бачив моє маскування? Не думав про це».
  «Але ти не думаєш, що тут, у The Bell», є привид?
  «Зроби мені послугу», — сказав Ейс, знизавши плечима.
  «І таким чином закінчується ваше телешоу? Це те, що ви говорите своїм гравцям? Що це все обман — привиди не справжні?»
  — Господи, ні, — сказав Ейс, допиваючи свій джин-тонік. «Шоу пішло б прямо у смітник. Ні, я лякаю їх до кривавих штанів. Я хочу , щоб вони всюди бачили привидів! І налаштуйтеся на моє шоу, щоб побачити більше!»
  Джек відчував, що заходить у глухий кут. Він був упевнений, що в усьому бере участь Айс. Але тепер він майже повірив йому, коли той сказав, що не мав до цього нічого спільного.
  Майже…
  Що залишило самих Міртів — і Василя. О, і чарівний містер Стовер теж.
  Але за відсутності реальних доказів, як він збирався дізнатися, хто за всім цим стоїть?
  Ейс встав і підійшов до міні-бару. Джек спостерігав, як той діставав мініатюру джину, щоб змішати ще один напій.
  «Звичайно, я не можу спокусити вас, офіцере?»
  — Дякую, але ні, — підвівся Джек. «Все одно я був у відпустці».
  «Усе, що я можу зробити, щоб допомогти, просто завітайте», — сказав Ейс. «Я не маю повернутися в Лондон раніше завтра».
  — Ціную пропозицію, — сказав Джек.
  І він попрямував до дверей.
  — Останнє, — сказав Джек, тримаючи руку на дверній ручці. «Ти збираєшся знімати «Вечерю на темній стороні»?»
  «Я відчуваю спокусу. У Базіла є ідея завершувати кожне шоу сеансом — розумієте? Моторошні голоси привидів, дошка Ouija та таке інше. Але я маю про це подумати».
  «Ви не думаєте, що це спрацює?»
  «О, я можу змусити це працювати — робив це багато разів, без проблем. Séance — може бути хорошим телевізором. Але тиждень за тижнем — може бути трохи однаковим. Розумієте, що я маю на увазі?»
  І нечесно , — подумав Джек. Але він цього не сказав.
  Не з ідеєю, яка формувалася в його голові.
  «До зустрічі», — сказав він і залишив Карла Айса джин-тонік.
  *
  Коли Джек спускався сходами, він зупинився й подивився на картину полковника Оллсопа.
  Солдат гордо глянув на нього холодними й темними очима. Позаду нього індійські слуги покірно дивилися в землю.
  Потім знизу — звук суперечки.
  Джек відвернувся від картини й пішов у вестибюль. Дійшовши до низу сходів, він зрозумів, що підвищені голоси лунають з кабінету за стійкою реєстрації.
  Крізь відчинені двері він почув Кріспіна й Лоуренса, а потім жіночий голос, який гарчав.
  Уривки слів… «…будівля, а ти не маєш права!» … «застряг у минулому, як у кривавому Батліні!» … «…знущатися зі мною…»
  Він бачив Сьюзі біля стійки реєстрації, яка стояла нерухомо, олені у світлі фар і прислухалася.
  Побачивши Джека, вона швидко підійшла до дверей, щоб зачинити їх. Але коли вона це робила, Джек побачив, як з кабінету вибігла жінка в яскраво-червоній спідниці та піджаку, що поспішаючи штовхнула її вбік.
  «Я не можу запитати — хто це був?» — сказав він портьє, хоча й сам мав доволі гарну ідею.
  — Менді Міртл, — сказала Сьюзі. «Сестра Кріспіна».
  Схоже, возз’єднання сім’ї Міртл проходить добре, – подумав Джек.
  Він вийшов із вестибюля, пройшов через їдальню, а потім у приватну їдальню, де відбувався інший вид галасу.
  Приміщення перетворилося на будівельний майданчик.
  Тод підіймався по драбині, витягуючи зі стелі кабель. Двоє інших хлопців стояли на переносних риштуваннях, рубали стелю та тягнули стару штукатурку. Всі в масках.
  Джек підійшов, притиснувши руку до рота, щоб захиститися від хвилюючого пилу.
  «Гей, Тодде», — покликав він, підійшовши до підніжжя драбини.
  Тод перестав працювати й підняв маску.
  «Джек. Що трапилося?»
  «Я хотів перевірити з вами кілька речей».
  «Звичайно», — сказав Тод, спускаючись по драбині.
  «Ви, хлопці, працюєте допізна?»
  «Треба зробити до шести. З кабелями все вийшло, тож ми вирізаємо частину штукатурки, щоб укласти новий кабель. Це також справжня брудна робота».
  — Здається, — сказав Джек. Він зробив паузу…
  «Мене просять про послугу».
  «Звичайно, вогонь».
  «Я хотів би використати цю кімнату сьогодні ввечері для чогось — можна сказати, для особливої події. І було б чудово, якби ви, хлопці, могли залишити його чистим і охайним. Це можливо?»
  «Не розумію, чому б і ні. Вечірка-сюрприз?»
  — Щось на зразок того, — сказав Джек, сміючись.
  «Немає проблем, Джек. Ми підметемо, коли закінчимо, дайте йому пилососа. Поки ніхто не дивиться на стелю, кімната буде в порядку».
  «Цінуй цього Тодда. Там буде напій для вас, хлопці, я подбаю про це».
  «Мені це звучить добре», — сказав Тодд.
  Джек повернувся, щоб піти, потім…
  «О Джеку, поки я не забуду, у нас тут був Лоуренс, який змусив нас пройти через усе те лайно, яке злітало зі стелі. У нього все було на вулиці».
  "О так?" сказав Джек.
  «Знайдено чимало кришталевих крапель, які ми можемо використати повторно, тому зрештою це варто зробити. Але — також кілька речей, які можуть вас… зацікавити».
  Джек спостерігав, як Тод підійшов до розкладного столика й схопив стару поліетиленову сумку. Він повернувся і передав.
  Джек узяв його й зазирнув.
  «Історія в процесі становлення», — сказав Тодд.
  Джек простягнув руку й дістав якусь порвану й пошарпану газету, старий ключ і кілька вицвілих молитовних карток.
  «Часто трапляються такі перешкоди — падають крізь дошки підлоги. Старі іграшки, іноді навіть гроші».
  Джек кивнув. «Я сподівався знайти якусь підказку, як люстра впала…»
  Боюсь , ця штука не дасть відповіді на це питання. Але музей, зазвичай, забирає. Схоже, там теж якісь старі листи».
  «Ну що ж, дякую Тодде», — сказав Джек. «Я подивлюся на це, коли прийду додому».
  Він запхав сумку в кишеню піджака.
  Прямо зараз Джек знав, що йому потрібно щось організувати — якщо його маленьку «вечірку-сюрприз» збираються організувати вчасно.
  «Можливо, побачимося завтра», — сказав він і попрямував до дверей.
  «Так, побачимося пізніше, Джек».
  Перш за все, подумав Джек.
  Він дістав мобільний і набрав номер Сари, прямуючи до виходу.
  *
  «Сара».
  «Привіт, Джек. Ми були праві? Наш містер Ейс справді Мисливець за привидами?»
  «Він, безумовно, — стривай…»
  Він перетнув вестибюль, пройшов крізь подвійні двері й потрапив на головну всипану гравієм доріжку, яка вела до воріт і Хай-стрит. Надворі вже стемніло, він туго натягнув куртку від холодного вітру.
  «Сара, ти все ще в офісі?»
  «Так. де ти?»
  “У готелі. Запитання: що ти робиш сьогодні ввечері — після вечері?»
  «Пригощати дітей до виконання домашніх завдань, головним чином…»
  «Чудово. Чи можете ви вільно прийти до готелю — скажімо, близько одинадцятої?»
  «Ну, так. Хоча трохи пізно — що відбувається?»
  «Я готую маленький план. Ти залишайся на місці — я зараз прийду. Ми підемо на цю прогулянку, і я все поясню».
  Джек вимкнув телефон.
  Незважаючи на вогке сіре небо, він відчув, що його крок майже заривається, коли він повернув через залізні ворота готелю «Белл» на Черрінгем Хай-стріт.
  Це буде весела ніч, подумав він.
  OceanofPDF.com
  14. Є там хтось?
  Сара проштовхнулася крізь подвійні двері готелю «Белл» і пройшла пустим холом до бару.
  Вона почула, як звідкись із глибини готелю годинник відбивав годину — одинадцяту.
  Вона не бачила, щоб хтось обслуговував за баром, і місце було майже порожнім.
  Не дивно — кілька гостей, які зупинилися, мабуть, знайшли б більше комфорту у своїх номерах холодної осінньої ночі, ніж тут, у запорошеному лаунж-барі.
  Джек сидів за столиком у кутку, потягуючи щось схоже на каву.
  «Сара».
  Вона підійшла, зняла зимове пальто й сіла за стіл поруч.
  «Хочеш кави?» сказав він. «Наш приятель Педді Стовер десь є — є маленький дзвіночок, у який можна подзвонити, щоб викликати його. Як у старому фільмі про будинок з привидами».
  — Дуже доречно, — сказала Сара. «Але якщо я вип'ю кави, я ніколи не засну — і це шкільний вечір, ви знаєте. До цього часу я зазвичай лягаю в ліжку».
  «Сумніваюся, що сьогодні ввечері ви багато спатимете».
  «Звучить зловісно. Отже, вам справді вдалося їх переконати?»
  Ідея Джека... здавалася божевільною.
  Сеанс!
  Чи може це змусити всі секрети розкритися?
  Але вона знала, що не варто сумніватися в ньому.
  Джек кивнув.
  «Усі?»
  «Так».
  «Як?»
  «Я просто сказав, що це єдиний спосіб, яким вони коли-небудь зможуть відкрити справжню правду».
  «Дивовижно. Наскільки довірливими можуть бути люди?»
  «Не забувайте — Лоуренс вірить у всі ці привиди. І його діти росли в такій атмосфері. Я думаю — у глибині душі — вони теж вірять».
  «А як щодо Базіла — і Карла Айсса?»
  «Вони погодилися допомогти. Я впевнений, що у них є свої причини».
  "Гроші?"
  «Так, можна так сказати».
  «То який план?» сказала вона.
  — Ну, — сказав Джек. «Ось як я думав, що ми зіграємо…»
  І вона слухала, поки Джек розглядав деталі, як тренер перед великою грою.
  *
  Джек увійшов до приватної їдальні з Сарою поруч і зачинив за ними двері. Він озирнувся.
  ідеально
  Кімната була яскраво освітлена — усі електричні настінні лампи палали.
  Посередині кімнати був встановлений круглий обідній стіл.
  Навколо нього сім місць, як він і сказав. Сьюзі, портьє, була рада допомогти: «Будь-що, якщо це означає, що я зможу зберегти свою роботу», — сказала вона.
  На столі він побачив перевернутий келих і чотири важкі білі свічки. Інакше поверхня темного дуба була порожня.
  Як і решта кімнати.
  За винятком однієї професійної відеокамери, встановленої на штативі, на відстані кількох футів від столу.
  Ніяких слідів будівельників чи їхнього сміття з початку дня.
  Тодд, як завжди, тримає слово.
  Лише отвір у стелі прямо над столом і випорошений канал, що тягнувся до однієї стіни, свідчили про роботу, яку вони виконували.
  «Не зовсім моторошно», — сказала Сара.
  Джек звернувся до неї. — Ні, — сказав він. «Ще ні. Я подумав, що ми повинні як слід оглянути кімнату, перш ніж почати. Я попросив інших дочекатися мого слова».
  «Щось особливого я повинен шукати?»
  «Дроти. Маленькі колонки. вогні. Дзеркала».
  «Я не думала, що це буде настільки очевидним, — сказала Сара.
  «Ви були б здивовані», — сказав Джек. «Чарівники покладаються на дуже слабке освітлення — більшість фокусів можна розкрити, просто клацнувши вимикач».
  «Ти думаєш, що Безіл спробує щось організувати сьогодні ввечері?»
  «Мене хвилює не Безіл», — сказав Джек. «Я думаю, що в цьому місці працює більше ніж один… як ми це називаємо… «привид».
  Він обережно пройшов по кімнаті, проводячи руками по стінових панелях і карнизах, а Сара присіла й перевірила нижню частину столу.
  Він бачив, що віконниці були зачинені. Стіни були чисті, вогонь горів — тож у комині нічого не можна було сховати.
  Він заглянув у велике позолочене дзеркало. Під ним, на камінній полиці, старий каретний годинник показував чверть на північ.
  Джек завершив екскурсію по кімнаті й приєднався до Сари біля столу.
  "Щось?"
  — Ні, — сказала вона. «Хоча, якби я був Лоуренсом, я б посварився з його прибиральницею — нижня сторона цього столу гірша, ніж на моїй кухні».
  Джек засміявся. «Добре», — сказав він. «Нехай шоу почнеться».
  І він підійшов до дверей і відчинив їх. З іншого боку, у головній їдальні, він міг бачити своїх гостей сьогоднішнього маленького «вечору», як назвав це Безіл.
  — Пані та панове, — сказав Джек і відійшов убік. «Будь ласка, пройдіть і сідайте за стіл».
  Він дивився, як вони входили один за одним.
  Перший — Лоуренс Міртл.
  — Чудово, — усміхнувся старий, несподівано хлюпнувши Джека по спині. — Які жайворонки, Джеку?
  Позаду Лоуренса — Кріспін. Він пройшов, ледве кивнувши. Менді Міртл пішла за нею. Джек побачив, як вона похмуро дивиться на Сару.
  Педді Стовер сутулився поруч. Він стомлено зітхнув.
  «У мене є кращі справи, ніж брати участь у цій кривавій шараді», — тихо прошипів він, проходячи повз.
  «Звичайно, Педді», — усміхнувся Джек. «Але ми не змогли б провести вечірку без вас».
  Далі прийшов Карл Айс, який лукаво підморгнув Джеку, а потім підійшов прямо до відеокамери.
  Джек спостерігав за ним, як він клацав перемикачами й обертав об’єктив обличчям до столу.
  Нарешті — сам Безіл Вістлвейт, який виглядає смертельно серйозним і тримає шкіряний портфель.
  «Це всі, містере Бреннан», — сказала Сьюзі, яка сама стояла біля дверей головної їдальні.
  Тоді вона нахилилась і прошепотіла: «Бажаю удачі!»
  «Дякую, Сьюзі», — сказав Джек. «Я зараз зачиню двері. Тож якби ти міг просто зробити, як ми сказали — переконатися, що двері залишаються зачиненими — незважаючи ні на що — і зачекати, доки я постукаю, перш ніж ти їх відчиниш?»
  «Так, не хвилюйтеся. Зробить!»
  Він кивнув їй, потім міцно зачинив двері й повернувся, щоб востаннє перевірити кімнату.
  Учасники акторського складу всі були на своїх місцях і тихо сиділи.
  Він чекав, тримаючи руку на вимикачі, поки Базіл відкрив свій портфель і дістав блокнот і ручку. Він поклав предмети на стіл перед своїм місцем.
  Потім Джек спостерігав, як він знімає складену дошку, яку відкрив і обережно поклав у центр столу.
  Дошка Ouija!
  "РС. Едвардс, — сказав Безіл, відступаючи від столу. «Якщо ви можете запалити свічки, будь ласка, я поясню дошку нашим колегам-шукачам правди».
  Джек побачив, як Сара встала й обійшла стіл. Одну за одною вона запалила чотири свічки, потім повернулася на своє місце.
  «Цього вечора я ваш медіум», — сказав Безіл. «Якщо дух бажає поговорити з нами, я познайомлю його — чи її. Потім ми всі разом поговоримо, використовуючи дошку. Стакан переміститься на «Так» або «Ні» і від літери до літери відповідно до того, щоб викласти слова нашого духу. Це зрозуміло?»
  Джек уважно спостерігав за групою. Педді, Кріспін і Менді буркнули свої відповіді, але всі троє виглядали роздратованими. Лоуренс все ще виглядав схвильованим. Сара насторожено не зводила очей з інших.
  «Містер Бреннан, ти можеш погасити світло, — сказав Безіл, сідаючи на своє місце.
  Джек клацнув вимикачем.
  Знадобилася секунда, щоб його очі звикли. Коли вони це зробили, і він подивився на іншу сторону кімнати, він відчув себе так, наче потрапив у дев’ятнадцяте століття.
  Стіл був низьким куполом світла в темряві кімнати. Чотири свічки, здавалося, згуртували групу, світло грало на їхніх обличчях.
  На чотирьох стінах їхні тіні вимальовувалися й гойдалися, як чудовиська. Атмосфера відразу стала зловісною та загрозливою.
  З одного боку Джек усе ще бачив крихітне червоне світло, яке світилося на камері Айса.
  Він підійшов до столу й сів на вільне місце навпроти Сари.
  Він перехопив її погляд — на її обличчі з’явилася напівусмішка — потім навмисний урочистий вираз.
  Він зробив своє найсерйозніше обличчя і глибоко зітхнув.
  Годинник на камінній полиці почав дзвонити.
  Опівнічна година…
  *
  «Жінки. Панове. Будь ласка, покладіть руки на стіл, — сказав Василь після паузи.
  Джек так і зробив — і спостерігав, як інші підкоряються, розплющивши очі при слабкому освітленні.
  «А тепер, будь ласка, візьміться за руки, щоб зробити коло навколо столу».
  Джек поворухнув рукою в мерехтливому світлі свічки. Зліва його рука з’єдналася з рукою Менді — елегантна, доглянута.
  Він помітив, як вона закотила очі на цей жест.
  Праворуч — тонка, вкрита венами рука Лоуренса Міртла.
  Стає гарним і примарним, подумав Джек.
  «Ми збираємося сьогодні в мирі разом. Щоб поговорити з будь-якими духами, які занепокоєні або які, можливо, захочуть поспілкуватися з нами, — сказав Базіл у ширшу кімнату, і його голос лунає з темряви.
  У напівтемряві Джек бачив, що Безіл заплющив очі.
  "Духи!" — сказав Василь, раптом підвищивши голос. «Ми не хочемо нічого шкодити, і ми розуміємо, що ми цілком у ваших силах!»
  Зараз у кімнаті — цілковита тиша. Джек чув тихе дихання Лоуренса поруч із собою, рівний хрип. Навпроти, між Кріспіном і Педді, він побачив, як очі Сари бігають по столу, розглядаючи все.
  Ніщо не пройде повз неї, — подумав Джек.
  добре.
  «А тепер…», — м’яко сказав Безіл, розплющивши очі, забравши руки з кола та поставивши перевернуту склянку в центр дошки Уіджа.
  «Кріспін і Менді, будь ласка, злегка торкніться скла пальцями. Всі інші — прошу тримати руки на столі».
  «Де ми можемо їх побачити, добре й легко», — подумав Джек.
  Кріспін і Менді простягнули руку й поклали перші два пальці правої руки на склянку.
  «Готові?» — сказав Базіл, пильно дивлячись на брата й сестру.
  Джек побачив, як вони обидва кивнули.
  Які б сумніви не виникали у обох, брати й сестри тепер здавалися різкими.
  — Тоді почнемо, — сказав Безіл, знову заплющуючи очі.
  Потім Джек побачив, як Безіл підняв обличчя догори, щоб світло свічок змусило тіньові монстри знову вимальовуватися на стіні позаду нього, і він крикнув хрипким голосом:
  «Там хтось є…?»
  OceanofPDF.com
  15. Правда вийде
  Сара озирнулася на своїх колег-сеансистів, їхні очі були прикуті до скла та дошки Уіджа.
  Давним-давно, коли вона навчалася в Черрінгемській загальноосвітній школі, вона брала участь у дуже п’яному сеансі, під час якого скло ворухнулося.
  Але лише тому, що вона рухала його, коли запитання крутилися навколо таємного любовного життя всіх за столом — і вона отримала відповіді, які шукала.
  Її ніколи не переконували, що паранормальні явища — це щось інше, ніж самонавіювання чи обман.
  І вона не очікувала побачити сьогодні ввечері нічого, крім цього.
  Але коли скло почало швидко рухатися у вигляді вісімки навколо дошки, вона не могла не відчути поштовх.
  Чи могли це робити лише їхні пальці?
  — Що за... — сказав Кріспін. «Менді, ти рухаєшся!»
  — Я ні, — сказала Менді. «Ти є!»
  «Ну, він сам не рухається, — сказав Кріспін. «Це смішно».
  Сара подивилася на нього — і на Менді. І брат, і сестра виглядали здивованими — і наляканими.
  «Це рухає дух», — тихо сказав Лоуренс.
  — Дай нам спокій, — сказав Педді Стовер собі під ніс.
  «Тихо!» Потім: «Там хтось є?» — повторив Безіл, тепер його очі прицілювалися до скла, яке коливалося з боку в бік дошки.
  Сара побачила, як скло швидко хитнулося вздовж і навколо дошки.
  Потім він завмер: прямо над словом «Так».
  З Міртлів почулося задихання.
  Ефективна маленька хитрість, подумала вона.
  І: Це має бути хитрість.
  Сара подивилася на Джека. Він посміхнувся їй і підняв брови — ніби кажучи «ну, хто б у це повірив?»
  «Дух, ти хочеш поспілкуватися з нами?» сказав Василь.
  Була пауза, перш ніж скло знову злетіло у своїй шаленій спіралі. Сара побачила, як Кріспін і Міртл недовірливо дивляться одне на одного.
  Потім скло знову різко зупинилося — на «Так».
  — Добре, — сказав Василь. «Дух, можна запитати твоє ім’я?»
  Майже не встиг він закінчити запитання, як скло знову вимкнулося. Але тепер його рух був прямим — прямими, швидкими лініями. Сара спостерігала, як він перекинувся на літери й зупинився.
  «Лист — будь ласка?» — сказав Базіл, дістаючи блокнот і ручку.
  «Ф», — сказала Сара.
  Скло знову вистрілило, а потім зупинилося.
  «Р», — сказав Лоуренс. Скло знову ворухнулося.
  «Е», — сказала Сара.
  «Дайте мені вгадати», — сказав Педді Стовер, коли всі спостерігали, як скло крутиться зигзагом по дошці. «D» — «D» — «Y».
  — Фредді, — тихо сказав Безіл.
  Якщо це був його трюк, він був справжнім актором.
  «Сюрприз, сюрприз», — сказала Менді.
  «Будь», — сказав Кріспін. «Ти змусив це сказати!»
  «Я ні!»
  «Мені треба мовчати!» — сказав Безіл, поглядаючи на молодшу Міртлз. «Я наполягаю — ніяких балачок бути не може».
  Сара обвела поглядом стіл. Усі нахилившись вперед, уважно дивляться на склянку.
  — Фредді, — сказав Безіл. «Ми вітаємо вас і дякуємо, що прийшли поговорити з нами».
  «Дорогий, о Боже, — сказав Стовер.
  Василь проігнорував його. «Можна поставити вам кілька запитань?»
  Скло кинулося на «Так».
  «Це не я », — сказав Кріспін.
  «І це теж не я», — сказала Менді.
  Сара повірила їм.
  Але тоді це має бути Василь.
  Але як?
  — Фредді, — сказав Безіл. «Хто змусив впасти люстру?»
  Скло перетнуло дошку. Сара спостерігала, як воно вимовляє: Я ЗРАБИЛА.
  Вона почула, як хтось зітхнув за столом.
  «Чому?» сказав Василь.
  Знову скло перехрестило літери.
  ВИКРИТИ ПРАВДУ.
  «О, я здаюся!» — сказала Менді, а Сара спостерігала, як вона відсунула склянку й сіла на спинку крісла. «Це все нісенітниця і нісенітниця! Ви просто пересуваєте скляний Кріспін, тому що хочете відлякати всіх закривавлених гостей, щоб ви могли зруйнувати готель і почати знову — з вами на чолі!»
  «Це так неправда! Та й взагалі — яке тобі діло до клятого готелю, ти не міг дочекатися, щоб поїхати…»
  — Дурниці, — сказала Менді. «Це місце — мій дім, і мені більше байдуже видовище…»
  — Менді, Кріспіне — будь ласка, будь ласка, пам’ятайте, що з нами гість.
  «Гість?» сказала Менді.
  «Фредді — упокой його душу», — сказав Безіл. «Я благаю вас, зробіть коло ще раз, ми маємо про багато запитати його».
  — Ні в якому разі, — сказала Менді. «Не з… ним ».
  Сара побачила, як Джек нахилився вперед.
  — Василю, — сказав він. «Не проти, якщо я зроблю пропозицію? Чому б нам з тобою не взяти склянку?»
  Вона спостерігала, як Василь обмірковує це. «Так, це можливо», - сказав він. «Навіть краще. Але хто буде говорити з Фредді?»
  — Буду, — сказала Сара й у мерехтливому світлі свічок побачила, як Джек їй усміхнувся.
  Вірить чи ні, у неї теж були запитання до Фредді!
  — Дуже добре, — сказав Базіл. «Коли ти будеш готовий, Джек».
  Сара побачила, як Джек поклав пальці на скло. Потім, коли Безіл зробив те саме, вона глибоко вдихнула й поставила перше із запитань, які вони з Джеком репетирували.
  «Фредді», — сказала вона в повітрі. «У мене є ще кілька запитань до вас. Хто розбив глечик?»
  Була пауза — потім вона побачила, як скло ворухнулося.
  Джек подивився на неї; його обличчя … це не я!
  EISS.
  Вона подивилася на Джека. Він не згадував Айса як підозрюваного. Може, він передумав?
  Але обличчя Джека було порожнім.
  «Айсс», — сказала вона й повернулася до фігури Карла Айса, яку камерою було видно в темряві. «Отже, містере Ейс, ви були на горищі перед вікторіанською вечерею?»
  «Ну, гаразд», — почув бадьорий голос Айса. «Винний згідно з обвинуваченням».
  «Але чому?» сказала вона.
  «Мушу зізнатися — я хотів побачити, як відреагує Безіл, коли він не смикає за всі ниточки. До речі, ти був чудовим, Безіле».
  «Дорогий, о Боже, — сказав Безіл.
  «З інтересу, — сказав Джек, — як ти це зробив? Пожежна драбина не йде так високо».
  — За гардеробом є маленькі дверцята, які ведуть до сходів для прислуги, — почувся голос Айса. — Педді розповів мені про це — за п’ятдесят фунтів — чи не так, Педді?
  «Щось на зразок цього», — сказав Педді з місця поруч із Сарою.
  «Ти ніколи не казав мені, Стовере», — сказав Кріспін, нахиляючись до Сари, щоб подивитися на нього.
  — Або я, — сказав Лоуренс навпроти.
  «Не твоє діло», — сказав Педді. «У мене можуть бути власні секрети, чи не так?»
  «Ходімо далі?» сказала Сара.
  Вона дочекалася, поки припиниться бурмотіння навколо столу, а потім, ледь помітно підморгнувши Джеку, поставила наступне запитання. — Фредді, — сказала вона. «Хто з’явився в тумані?»
  Вона спостерігала, як скло кидається туди-сюди по столу. Джек добре здогадався, хто відповідальний за примарне привидіння минулої ночі. Тепер перевірте, чи він мав рацію…
  Вона виклала літери: «СТОВЕР. Отже, Педді, що ти скажеш?»
  «Чесний поліцейський», — сказав він. «Але закони не порушуються. Ніхто не постраждав». Він вдягнувся: «Просто жайворонок, еге ж? Як і всі ці нісенітниці...
  — Не впевнений, що жінка, яку ти налякав, погодиться з тобою, Педді, — сказав Джек.
  «Минулого вечора вона отримала безкоштовну вечерю», — сказав Педді, знизавши плечима. «Не може бути погано».
  Як компенсація чи покарання? подумала Сара.
  — Але чому ти це зробив, Педді? сказав Лоуренс.
  «Кріспін попросив мене. Він дав мені п’ятдесят фунтів, чи не так».
  "О справді?" — сказала Сара, повертаючись до Кріспіна. «Чому?»
  «Продовжуйте тему кривавих привидів. Подумав, що нам потрібне належне прицілювання. Трохи драматичніше для гостей, розумієте? Треба щось зробити, щоб це місце залишалося заброньованим і працювало!»
  — Нісенітниця, — сказав Лоуренс. «Сміття! Я знаю, чому ти зробив це, юначе, — тому що ти хочеш зруйнувати це місце, а відлякати клієнтів — найкращий спосіб це зробити!»
  «Це неправда, тату!»
  «Це так», — сказала Менді.
  Сара подивилася на Джека. Здавалося, що сеанс дійсно працює дуже добре.
  «Будь ласка, тихо», — сказала вона. Тоді Сара знову почекала, поки все бурчання вщухне. «Фредді, дякую, що відповів на наші запитання. Чи можемо ми запитати ще кілька?»
  Скло перекинулося на «Так», а потім повернулося в центр.
  Фредді, звичайно, був балакучим духом.
  Або, точніше… Джек чудово справлявся з тим, щоб спрямувати келих на відповіді, які змусили всіх один одного за горло!
  «Що буде з готелем?» сказала Сара.
  «Е-е, найкраще, щоб ви про це не питали, міс…», — сказав Лоуренс. «Бачиш...»
  Але скло почало рухатися.
  «ГОТЕЛЬ… ПРОДАЄТЬСЯ…», — написала Сара. «Кому?»
  «МІЖСВІТОВИЙ», — прочитала вона.
  — Міжглобальний, — сказав Кріспін. «Хто вони такі?»
  І перш ніж Сара встигла поставити запитання, склянка помчала по столу, наче поспішаючи відповісти на запитання.
  «МЕНДІ», — тремтячим голосом прочитав Кріспін. «Менді? Що це означає? Тато?"
  «Це означає, любий хлопче, що я вирішив продати свою частку в The Bell твоїй сестрі», — сказав Лоуренс.
  «Ні!» — сказав Кріспін, підводячись на ноги. — Але ж ти сказав, що підеш зі мною!
  Сара здивовано спостерігала, як він простягнув руку й змахнув дошку зі столу.
  Скло закрутилося в повітрі і впало на землю.
  Свічки розлетілись і погасли.
  *
  А потім — у близькій темряві — здавалося, нізвідки взявся холодний вітер, який розніс хмари кіптяви з каміна по столу, розбив віконниці та вікна, скло вибухнуло в порожній простір кімнати за ними. все.
  Коли повітря наповнилося криками, а люди розбіглися, Сара відсунула свій стілець убік і кинулася до кришки столу, тьмяно усвідомлюючи руки Джека, які тягнуться до неї, коли крижаний вітер пронісся через усю кімнату, погасивши ревучий вогонь як все потемніло.
  OceanofPDF.com
  16. Повідомлення з іншого боку
  Джек відпустив Сару, а потім відступив і підвівся.
  Вітер налетів, як рев, убиваючи свічки та палаючий камін.
  Але тепер усе було тихо.
  Він дістав мобільний телефон і включив світло.
  Поклавши його на стіл перед собою, світло кинуло йому прямо в обличчя.
  Має бути моторошним, подумав він.
  Всі інші були в темряві. Але ніхто не намагався вилізти з кімнати: один за одним він спостерігав, як вони підводилися на ноги, стираючи пил.
  "З усіма добре?" сказав він.
  Він бачив темні контури людей, які виправляли стільці й поверталися до столу.
  «Це… було клятово дивно», — сказав Педді, вказуючи на очевидне.
  «Чи не можна запалити якісь кляті ліхтарі?» — сказала Менді.
  Але Кріспін уже почав використовувати запальничку, щоб знову запалити кілька свічок.
  Джек побачив, як Лоуренс Міртл витирає обличчя хусткою. «Боже Господи, — сказав він. “Надзвичайно. Як ви думаєте, я щось сказав?»
  «Коли світ духів ображають, ти завжди відчуваєш його силу», — сказав Безіл.
  Джек спостерігав, як Сара підійшла до розбитих вікон і зачинила їх, а потім також склала віконниці.
  «Недаремно Черрінгем відомий як вітряне село», — сказала вона, повертаючись до столу й розуміючи кивнувши йому.
  Спокійно, як завжди, подумав Джек.
  «Це було справжнє шоу, Безіле», — сказав Ейс, доглядаючи за камерою. «Вітер здув цю прокляту штуку».
  «Сьогодні ввечері це нам більше не знадобиться», — сказав Джек. «Цей сеанс закінчився, як ти не думаєш, Безіле?»
  — Боюся, що так, — сказав Безіл. «Коли кільце розривається, зв’язок зі світом духів втрачається».
  — Теж про клятий час, — сказав Кріспін, прямуючи до головних вимикачів. «Сьогодні ввечері тут випрано достатньо брудної білизни — ти задоволений, Бреннане?»
  «Звичайно, — сказала Менді. “Мені не доведеться розповідати вам про готель.”
  Джек спостерігав, як Кріспін клацає вимикачами, і кімната наповнюється різким електричним світлом.
  Джек озирнувся: на підлозі ще лежали розсипані стільці і скрізь була кіптява. Менді допомагала батькові підвестися.
  Безіл виглядав так, наче пройшов через заповнену чорнилом автомийку.
  Стовер стояв, склавши руки — безсумнівно, думаючи про безлад, який йому доведеться прибрати до ранку.
  Здавалося, Сара втекла від хмар кіптяви, але він бачив, що її щось турбує. Вона нерухомо стояла біля столу обличчям до каміна.
  Він прослідкував за її поглядом до позолоченого дзеркала.
  Де він міг побачити слова, написані сажею на склі. Написана акуратно, наче палець в сажу витерла, і кожна літера, повільно, ідеально оформлена.
  Що за …?
  Він точно знав, що ніхто не підходив до пожежі — і точно ніхто не мав часу написати повідомлення.
  — Господи, — сказав Базіл, приєднуючись до нього.
  «Що в біса?» сказав Кріспін.
  Джек підійшов ближче до дзеркала й прочитав слова вголос.
  « Прочитайте листа ».
  «Що це означає, Василю?» сказав Лоуренс.
  — Поняття не маю, — сказав Безіл.
  Джек повернувся й поглянув на інших.
  «Ну, я думаю, що так», — сказав він.
  Тоді він поліз у кишеню піджака, дістав поліетиленовий пакет, який дав йому Тод, і вийняв пошарпаний конверт.
  Джек вислизнув листа з конверта.
  «Мій друг Тодд знайшов це, коли працював над люстрою. Мабуть, він був захований у дошці підлоги вище».
  Джек подивився на інших.
  У кімнаті щойно вибухнуло багато таємниць.
  Кріспін, мабуть, уже планував, як зупинити продаж.
  Попереду маса судових баталій...
  Але Джек знав, що це важливо.
  Якби Фредді існував, — подумав він, — він хотів би закінчити вечір саме так.
  З правдою.
  *
  — Моя дорога Емілі, — почав Джек. «Пишу на швидку руку! Полковник погрожував мені життям, якщо я знову матиму з вами контакт».
  «Емілі? Емілі Олсоп?» Лоуренс сказав.
  Джек кивнув.
  Сара подивилася на картину власників на дальній стіні… Полковник Олсоп, його дружина — різниця у віці очевидна.
  — продовжував Джек.
  «Але мені байдуже. Наша любов сильніша будь-яких загроз. Ми втечемо, ти і я, і будемо разом назавжди. Зустрінемося сьогодні ввечері біля кам’яного кола на пагорбі Меббс. Ми покинемо це похмуре село Черрінгем. Я буду чекати на тебе, моя мила Емілі!»
  — Хтось збирався втекти з дружиною полковника? Василь сказав.
  Сара вже придумала наступну частину.
  «Не хтось , Безіле. Цей лист підписаний… «твій коханий Фредді».
  А потім знову відчинилися вікна — тільки цього разу вітерець був теплим для Сари, вітерець — лагідний.
  «Звичайно, я їх закрила», — подумала вона. Можливо, заковика зламана…
  «Але лист? Мабуть, це означало… — запитав Кріспін… — Емілі ніколи не зустрічалася з Фредді, ніколи не тікала…?»
  «Ні. Тому що я думаю, полковник Оллсоп перехопив це. Справа в тому, що він зустрів Фредді на вершині пагорба. Знаючи, наскільки добрий полковник був спритним із пістолетом, я вважаю, що якби ми провели там достатньо розкопок, то знайшли б тіло Фредді».
  Ще один легкий вітерець.
  Чому ніжний? — подумала Сара.
  Тоді … відповідь.
  Якби вона повірила.
  Якби вона могла в це повірити…
  Правда випливла. Історія Фредді, таємниця його вбивства. І історія його великого кохання.
  Через сто років.
  Вона здогадалася — у примарних термінах — що Фредді міг би піти.
  Хіба це не так працювало?
  А може , подумала Сара, дивлячись на Джека, який тепер здавався радше чарівником, ніж детективом, — Фредді просто захоче залишитися, щоб подивитися, що станеться зі старим помешканням?
  «Все це має сенс», — сказав Лоуренс, підводячись.
  — Сьюзі, — голосно сказав Джек. «Ви можете відкрити двері зараз».
  Він повернувся до Міртлів.
  «Не думайте, що Фредді цікавить, хто з вас керуватиме цим місцем. І якщо на те пішло…”
  Джек підійшов до Сари.
  «Я теж».
  І, помахавши Айсу та камері, Джек повів Сару до вестибюля готелю, повз широко розплющену Сюзі, яка — хоча її й не було в кімнаті — мала б чимало розповісти своїм друзям.
  *
  Коли Сара вийшла на вулицю, стоячи біля своєї машини, вона натиснула кнопку, щоб розблокувати її, а потім повернулася до Джека.
  Але вона не ввійшла.
  «То скажи мені, Джеку. Просто між нами. Ви «керували» цією склянкою, щоб отримати ці відповіді. Я маю на увазі, після того, як ти якимось чином зрозумів, хто що зробив. правильно?»
  Джек усміхнувся, потім відвів погляд.
  Ніби розмірковував, яку відповідь дасть.
  «Хотілося б сказати, що це правда…»
  «Джек. давай ! Ви не кажете мені, що привид Фредді дав усі ці відповіді?»
  Джек похитав головою.
  «Ви ж знаєте, що я був вихований католиком, чи не так? Великі віруючі в загробне життя, ангелів, демонів, рай і пекло. Тож у той час… привиди не були великою проблемою».
  « Того дня. Але тепер?»
  «Отже, я скажу тобі ось що. Чи міг я мати на увазі ці відповіді? А може Василь? І чи ми підсвідомо штовхалися навколо того скла…»
  Він перевів подих. Ніч видалася прохолодною. Зима чекала свого часу.
  «Може бути».
  « Мало бути», — сказала Сара.
  «А вікна? Віконниці відкриваються?»
  «Ніч вітряна, — сказала Сара. «Що заважає Базилу мати друга на вулиці? Ти чув Стовера — п’ятдесят фунтів, здається, поточний курс».
  — Можливо, — сказав Джек. «Як щодо повідомлення на дзеркалі? Лист?»
  «Фокуси фокусника. Повідомлення вже написано — до нього просто налипає сажа».
  «Добре…», – сказав він.
  Але потім він трохи нахилився до Сари.
  Цей рух … свідчить про щось серйозне.
  Навіть змусив її затамувати подих.
  «Але я клянуся — все, що я зробив, це поклав пальці на скло».
  — А Фредді зробив решту?
  І Джек розсміявся з цього. «Можливо. чому ні Ваша земля наповнена привидами, хм? Усі ті мертві королі та королеви…»
  Сара обернулася й подивилася на готель «Белл», який — так чи інакше — незабаром зазнає трансформації.
  Потім повернемося до Джека.
  «А люстра розбивається?»
  «Жодних ознак втручання, Сара». Він посміхнувся. «Тобто жодного людського втручання… Якби Фредді хотів розкрити правду, хотів знайти того листа — ну…»
  «З іншого боку, Eiss — справжній профі. Досить легко підняти підлогову дошку, щоб виглядати так, ніби її ніхто не торкався».
  — Це правда, — сказав Джек. «І він міг підробити листа і викинути його на смітник. Може, навіть у змові з Василем? Це все можливо, Сара..."
  Вона бачила, що Джека не дуже переконали.
  «Знаєш, уже досить пізно… щоб я майже міг тобі повірити. Вірте у Фредді».
  «Майже…»
  І вона мусила сміятися.
  Тоді вона відчинила двері свого Рав-4.
  «У мене будуть додаткові запитання до вас, містере Бреннан. Як щодо вечері цими вихідними, у мене? Діти хотіли б відвідати. Звичайна паста, боюся…”
  «Звучить ідеально, раднику. І я буду готовий відповісти на ваші запитання… з, як кажуть,… гарним к’янті».
  Перш ніж сісти в машину, Сара замовкла.
  «Джек, ми насправді не розгадали цю таємницю — чи не так? Це вперше».
  «Повернувшись у Нью-Йорк, ох, це траплялося багато. І те, що я не розв’язана… мені здається правильним».
  «Однак ми розкрили один злочин».
  «Так ми і зробили. Полковник Оллсоп — з ножем — на горище!»
  Вони разом засміялися, і все ще сміючись, Сара сіла в свою прохолодну машину, завела її… і помахала Джеку, який стояв там.
  Невже він вірив у привидів?
  І в неї була думка, яку вона часто робила...
  За ці кілька останніх років вона так добре знала його як друга, але він все ще міг її здивувати .
  І це було гарне відчуття.
  КІНЕЦЬ
  OceanofPDF.com
  Меттью Костелло
  Ніл Річардс
  ЧЕРРІНГЕМ
  ЗАТИШНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СЕРІАЛ
  
  Слідкуйте за грошима
  OceanofPDF.com
  1. Вечірка закінчилася
  Клер Ґудман подивилася на свого чоловіка Террі — і пожадала, щоб вона швидко штовхнула його під столом.
  Ось вони були на цій чудовій вечері в будинку Едвардсів — і він сидів там, засукавши рукави сорочки — поклавши лікті на стіл!
  Лікті на стіл!
  Вона сказала йому, що він просто повинен одягнути краватку, адже це була справжня вечеря!
  Так у нього хоч була краватка на шиї!
  Але він розв’язав вузол, щойно вони сіли їсти, і тепер він виглядав так, ніби пішов випити пива зі своїми товаришами.
  Клер так хотіла справити гарне враження.
  Вони переїхали до Черрінгама лише рік тому, коли Террі переніс свій салон розкішних автомобілів із Західного Лондона на околиці села.
  Клер брала участь у багатьох сільських справах.
  Вона відчувала, ніби нарешті … прибула .
  На жаль, вона приїхала з чоловіком, який, хоч і був безсумнівно добре фінансово, не усвідомлював, що це Котсуолдс .
  Місце для більш вишуканої поведінки. Місце краси.
  І клас, подумала вона.
  Вона виросла у східному Лондоні, у багатоповерхівці 60-х років, яку не могла швидко покинути. Жити тут, у їхньому чудовому домі в новому та дорогому будинку неподалік від села, з берегом річки — було наче жити в стилістичному журналі.
  Вона озирнулася навколо столу, щоб оцінити реакцію всіх на Террі — як завжди, розказуючи про все і вся.
  Вікарій преподобний Едвардс кивнув.
  Його мила сором'язлива дружина Емілі все ще возилася зі своїм пудингом. Вілл Гудчайлд — сільський історик — тепер була людина, яку було захоплююче слухати, — потер щоку.
  Б’юсь об заклад, що він думає… сподіваюся, цей чоловік перестане говорити!
  І Роджер Рід, голова Oratorio Society та режисер майбутнього концерту на тему опери.
  Здавалося, Роджер мав намір тримати свій келих вина не менше ніж наполовину.
  Трохи чайки.
  А Хелен і Майкл Едвардс?
  Вони були ідеальними господарями. Обід був неймовірним — корнішські дичини зі смачним розмариновим соусом. Біле вино ідеально підійшло, хрустке, смачне.
  А пудинг — вершково-лимонний сорбет, який, за словами Хелен, приготувала сама (за допомогою телевізійного шеф-кухаря!) — мав померти.
  «Що ви думаєте, преподобний?» – сказав Террі.
  «Хмм?» — сказав вікарій.
  «Ця європейська нісенітниця? в? поза? Або нічого з перерахованого! Не бачу, щоб Єврозона приносила користь моєму бізнесу. Вся ця тяганина».
  Тоді бочка сміється так … невтішно .
  «Мені зовсім не боляче. Якщо вам потрібно продавати розкішні автомобілі, немає кращого місця, ніж саме тут, у Котсуолді».
  Преподобний Г’юїт усміхнувся.
  Його очі перевелися на Клер, ніби сигналізуючи, що він розуміє її незручність.
  «Я думаю, Террі… це вирішуватимуть виборці. Хмм?»
  З цього приводу ще один сміх її чоловіка.
  «І тому Бог не прошепотів тобі своїх думок про те, як все може піти?»
  Вікарій знову посміхнувся.
  Такий ніжний, добрий чоловік.
  Хто, очевидно, міг витерпіти дурнів і гостей обіду з витонченістю й апломбом.
  Тоді Майкл підвівся — ніби хотів обірвати нитку всієї цієї політичної балачки.
  «Ну, у мене є досить пристойний порт, який ми можемо спробувати».
  *
  Майкл повільно налив портвейн у ніжні кришталеві келихи, які вловили мерехтливе світло свічок на столі.
  Потім виголосив тост.
  «Друзям!»
  А портвейн — такий хороший, гладкий, шовковистий.
  Але вона побачила, як Террі відкинув його назад, наче це був постріл Белла!
  Майкл швидко налив йому ще одну, хоча всі ще смакували своїм.
  Гелен звернулася до преподобного Гьюїта та його дружини.
  «І вікаріє, Емілі… ти чула, які великі плани у нас на зимовий концерт?»
  Клер сяяла.
  Так вона познайомилася з Хелен — як вони подружилися через спільну любов до співу та опери.
  Нарешті їй було з ким поговорити про все це!
  «Ні, Роджер був дуже таємничим щодо планів».
  Хелен подивилася прямо на Клер.
  «Час кота з мішка!» — сказав Роджер. «Ми не можемо бути більш схвильованими. Тема цього року – героїні Верді…”
  Гелен продовжила: «І я, і Клер, будемо виконувати соло ввечері».
  — Не можу дочекатися, — сказав Террі, наче пишаючись своєю грубістю.
  Клері швидко вскочила. «Хелен співатиме «Sempre Libera» з «Травіати», а я буду виконувати «Пісню верби»…»
  «З «Отелло», — сказав Вілл Гудчайлд. «Чудово! Можливо, мій улюблений з усього канону Верді».
  «Напівпостановний, звичайно», — сказав Роджер Рід. «Хочу переконатися, що ми маємо трохи драми разом із чудовим співом».
  «І у хору буде їхня робота», — сказала Клер. «Роблю все, від «Va Pensiero» від «Nabucco» до…»
  Саме тоді Террі підняв руки з рукавами вгору, щоб подивитися на свій золотий Rolex.
  «Боже, це час? Нам краще відштовхнутися, Клер. Отримав посилку, на світанку».
  Тоді він безцеремонно підвівся. «Немає відпочинку для злих, правда, вікарію?»
  Фактично припинення всіх розмов про оперу та майбутній концерт.
  Принаймні він не намагався змінити тему на жахливий футбол, подумала вона.
  Чи можуть вони з Террі бути більш різними ? — дивувалася вона.
  І все ж — незважаючи ні на що — вона любила вечір, любила бути частиною сільського життя й дружити з усіма цими новими людьми.
  І коли Террі підвівся, знімаючи піджак зі спинки стільця в їдальні, Клер наслідувала його приклад.
  «На добраніч», — сказала вона. «Гелен, це було чудово. Така чудова страва».
  Гелен усміхнулася у відповідь.
  І Клер мала на увазі те, що сказала. Дні, коли вона дозволяла поведінці Террі зруйнувати її задоволення від життя, давно закінчилися.
  Тепер їй залишилося тільки доїхати додому.
  OceanofPDF.com
  2. Home Sweet Home
  «Трохи важко, — сказав Террі. «Хоча вино... це було, звичайно, добре».
  «Просто люди з різними інтересами, Террі».
  Вона подивилася на нього, коли він їхав коротким шляхом назад до їхнього дому, лише за милю далі вниз по річці від Едвардів.
  «Опера? Англійська кривава історія? Релігія?»
  Він глянув на неї, коли їхав.
  «Не зовсім ніч, щоб посміятися чи двічі».
  Клер вирішила не відповідати.
  Цими днями вони з чоловіком рухалися по різних орбітах.
  І це було нормально для неї.
  Йому не обов’язково знати про моє життя, — подумала вона.
  Ні я про його.
  Єдина сфера, у якій вони зійшлися, це коли вони обговорювали свого сина Олівера.
  Зараз він перебуває в Оксфорді, де, здавалося, у хлопчика завжди бракує грошей і він завжди має труднощі з сусідами по квартирі.
  А коли він прийшов додому?
  Ну, тоді Террі, здавалося, більше не мав справу з сином, який проводив візити переважно за переглядом телевізора, спілкуванням з друзями та грою в ті галасливі відеоігри на великому екрані.
  Клер також намагалася не бути поруч протягом цих тижнів.
  Як він взагалі потрапив до Оксфорду? Клер часто дивувалася.
  Чи міг Террі мати до цього якесь відношення? Напевно, ви не могли купити собі дорогу в таке місце, як Оксфорд?
  Важко сказати з Террі.
  «Гроші говорять, лялько», — казав він, коли вони вперше одружилися.
  Лялька.
  Слава Богу, що тепер він її так не назвав. Вона знову подивилася на чоловіка.
  Террі випивав, але, здавалося, він тримався за кермом великого Porsche Cayenne, гальмуючи, коли вони під’їхали до Коуттс-лейн, дороги, що вела вниз до річки, де їхній будинок був останнім — і найбільшим — із нових місць. там.
  Такий блискучий і сучасний, але це був смак Террі. Вона б віддала перевагу справжньому котеджу в Котсуолді; весь медовий камінь і старомодні квіти.
  Тим не менш, ви не можете пошкодувати обстановку, прямо біля річки.
  Віддалений від інших, прихований лісом дерев спереду, високими чагарниками з обох боків.
  Приємне відчуття приватності.
  Було б добре прослизнути в їх гігантське ліжко, почитати трохи.
  Здавалося, що Террі також не зацікавлений у проштовхуванні речей.
  Що її також дуже влаштовувало.
  А потім, різко повернувши, вони виїхали на короткий гравійний проїзд до свого дому.
  І одразу ж Клер побачила, що щось не так.
  *
  Террі під’їхав до підніжжя, різко загальмувавши.
  «Кровне пекло!» — сказав він, відчиняючи двері й вибігаючи.
  Вхідні двері були відчинені!
  Вони залишили увімкненим світло в під’їзді та одне в коридорі. Але тепер у всьому будинку горіло світло , все освітлювалося, як на виставці.
  Клер поспішила слідом за чоловіком.
  «Террі, що сталося?»
  Він стояв біля входу.
  І в неї виникла та сама думка, що, як вона здогадалася, у нього. Хто б це не зробив… міг усе ще бути всередині.
  Він звернувся до неї.
  Його тон, його погляд, майже звинувачувальний. «Схоже, хтось увірвався в будинок, Клер».
  «А як же система сигналізації? Як міг..."
  Але вона залишилася говорити з повітрям, коли Террі, стиснувши кулаки, вдерся до будинку.
  І Клер відчула, що в неї немає іншого вибору, як слідувати.
  *
  Тож слідкуйте за нею.
  Коли Террі першим зайшов у вітальню.
  Вона подивилася на перевернуті стільці, дорогі речі з «класичної» лінії Harrod, розроблені так, щоб виглядати як справжнє вісімнадцяте століття, але натомість абсолютно нові.
  А з дивана, виробу на цвяхових ніжках, який пасував до стільців, зірвали подушки та розкидали по кімнаті.
  Фотографії на камінних полицях, весільні фотографії, Олівер у дитинстві, а потім інші орієнтири… його відпустка в Таїланді з друзями, фотографії, на яких він переїжджає до своєї кімнати в Оксфорді.
  Усе було знесено бульдозером на підлогу.
  чому — подумала вона.
  Навіщо комусь це робити?
  «Проклятий телевізор все ще тут! Принаймні цього вони не зрозуміли».
  Террі розвернувся й рушив до маленького кабінету, який також служив його домашнім кабінетом.
  «Боже, до біса!» сказав він.
  «Що це?»
  Він знову повернувся до неї. «Мій клятий MacBook! пішов ! Тобі краще перевірити свій».
  Клер кивнула й пішла на кухню. У маленькій кімнаті збоку був маленький кабінет — її схованка, як вона думала про це.
  Місце, де можна писати електронні листи, робити покупки в Інтернеті, робити все це — подалі від шуму величезного телевізора та його динаміків, криків футбольних уболівальників.
  Це було її особисте місце.
  І, на щастя, її MacBook — хоч і менший — все ще був там.
  Біля її ліктя з’явився Террі.
  "Вони, мабуть, пропустили це", - сказав він. «Хоча я не розумію, як вони могли це зробити».
  «Будь ласка, Террі. Мова».
  «Нас пограбували, і все, про що ви можете говорити, — це моя «мова»?»
  Вона спостерігала, як він хитає головою.
  «Який ідіот!» А потім відвернувся від неї.
  «Куди ти йдеш?» — запитала вона, коли він пробіг повз неї.
  «Нагорі. Подивіться, що ще вони вкрали; що ще виродки розвалили».
  І Клер — дивуючись тому ж самому — поспішила його наздогнати.
  *
  У головній спальні матрац був висмикнутий з основи ліжка. Сама основа була перевернута, ніби хтось перевіряв під ліжком або навіть усередині самої основи.
  Клер сприйняла це, але потім швидко підійшла до свого комода. Вона відкрила верхню праву шухляду, у якій лежала її замкнена скриня з прикрасами.
  Вона відкрила його.
  «Мої речі, Террі. Вони пішли».
  У Клер не було багато дорогих прикрас. Вона просто не була людиною, яка любила показні речі; не так, як Террі та його Porsche.
  Але на шиї у неї було золоте намисто з діамантами. Сережки також, золоті та срібні, а також різноманітні дорогі каблучки та брошки.
  Усі хороші ювелірні вироби — тільки не багато.
  Здебільшого це обов’язкові подарунки від Террі, який, як їй здавалося, не виявляв жодної уяви, коли треба було святкувати велику подію.
  «Зник, хм?» сказав він.
  Потім він розвернувся й увійшов до їхньої величезної гардеробної, яка простягалася на всю довжину однієї стіни.
  «Там є речі», — подумала вона.
  І, залишивши шухляду комода відкритою, вона пішла за нею.
  «Схоже, вони залишили мою рушницю», — сказав він, стоячи біля входу в гардероб. «Можливо, вони пропустили, можливо, поспішали».
  Вона спостерігала, як він поліз у кишеню за ключем, щоб відімкнути сіру шафу зі зброєю, яка була встановлена на сталевій рамі в задній частині шафи.
  Він відчинив двері шафи.
  Усередині вона побачила рушницю з полірованим деревом і металевими завитками.
  Такий гарний — як робота індійського срібника.
  Але вона ненавиділа пістолет. І ненавидів той факт, що Террі тримав його тут, у гардеробі.
  Принаймні це було на його боці. Половина була присвячена його нудній колекції сірих і коричневих штанів, яскравих кольорових сорочок з комірцями, різноманітного взуття, коричневого, чорного, все шикарно начищене.
  Усі виглядали недоторканими. Може, грабіжників тут і не було…
  Клер повернулася до свого боку шафи й штовхнула розсувні двері.
  повільно​
  Все це було так дивно.
  Бачити свій дім таким.
  Якщо подумати... люди робили це, коли попивали вино, їли смачну їжу Хелен.
  Террі розвернувся й пішов униз. Вона дочекалася, доки почула, як він стукає й стукає на кухні, а потім обернулася, щоб оглянути інший бік шафи.
  *
  Алану Ріверсу знадобилося всього кілька хвилин, щоб доїхати до їхнього будинку.
  Він завжди подобався Клер — хоча вона чула нарікання, що він не найспритніший поліцейський у світі.
  Все-таки він здавався милим.
  Він виглядав як слід стурбованим.
  Він дістав блокнот, щоб записати деталі того, що вони бачили, повернувшись додому.
  «І ви не перевіряли інші вкрадені речі? Провів інвентаризацію?»
  Террі відповів за них обох.
  «Ні. Я маю на увазі, ми бачили достатньо. Подумав, що ти, можливо, захочеш розібратися у справі».
  Алан кивнув.
  “Комп’ютер. Ювелірні вироби. Але вони пропустили ваш ноутбук, вірно, місіс Гудман?»
  Вона кивнула.
  — А коштовне срібло?
  «Я цього не перевіряла», — тихо сказала вона.
  «Правильно. Нам знадобиться максимально конкурентоспроможний список. Так само буде і ваш страховик. Я думаю, у вас є страховка від крадіжки?»
  «Біс правда, маємо!» – сказав Террі.
  Знаючи Террі, Клер припустила, що будь-який список, який він створить, матиме більше ніж кілька неіснуючих елементів.
  «Тож Алане, як вони все це зробили і не запустили мою тривогу?»
  Офіцер відповів не відразу.
  Натомість він підійшов до вхідних дверей.
  Він відкрив клавіатуру ліворуч, коли ви входили в будинок.
  «Працює за кодом, правда?»
  «Так».
  Ще один кивок Алана.
  «А ви двоє… ви єдині, хто знає цей код?»
  «Так. Ну ні, — сказав Террі. «Наш син Оллі — Олівер. Він це знає, звичайно. І люди, які вклали його. Думаю, вони могли це знати?»
  Алан відвернувся від коробки.
  «Ні, якщо ви встановите свій власний код, таємно, після того, як вони його встановили. У будь-якому випадку є щось перевірити».
  «Отже, як грабіжник це зробив?»
  «Террі може заплутатися», — подумала Клер.
  Але вона легко могла зрозуміти, що збирався сказати Алан Ріверс.
  «Хтось увійшов, вибив десь двері чи вікно. Це ще щось, що нам потрібно перевірити. Потім у них є певний проміжок часу, перш ніж спрацює сигналізація, сповіщення надходить до моніторингової компанії … потім до нас».
  — Це тридцять секунд, — сказав Террі.
  — Досить довго, — сказав Алан, наблизившись до них обох.
  «Ну що ж, — усміхнувся Террі, — якщо я гуляв із друзями, гуляв кілька разів, я не хочу зіпсувати ситуацію, поспішаючи».
  Алан обернувся й подивився прямо на Клер.
  «У таку ніч, — сказав їй Алан, — коли б твого чоловіка не було, ти лягла б спати? Будинок весь замкнений, а містера Гудмена немає? Будильник включений?»
  Клер кивнула.
  «Я б хвилювалася, якби ні, — сказала вона, — ми тут досить ізольовані. А Террі, йому завжди вдавалося отримати код».
  Здавалося, Алан задумався над цим.
  Террі притиснув його. «То що ти думаєш? З чого починається ваше розслідування?»
  «Все почалося… Хоча грабіжник залишив твій пістолет, навіть той телевізор, і пропустив інший комп’ютер. Мені все здається дуже дилетантським. Поспішив».
  «І всі стільці перекинуті, ніби вони просто розірвали це місце».
  Алан кивнув.
  «Це збиває з пантелику. Я перевірю речі, дверні замки, сигналізацію. Але я повинен бути з вами чесним. Багато зламів — навіть у Черрінгемі, коли вони стаються, що буває нечасто — вони залишаються нерозкритими. Люди одужують, вимагають страховки, отримують більше безпеки».
  «Я вб'ю того мерзотника, який це зробив».
  Ось він знову, подумала Клер. Завжди зі своєю мовою.
  «Сподіваюся, ні, містере Гудмен. Це був би один із способів погіршити ситуацію. Просто дозвольте мені виконувати свою роботу, сер.
  Террі кивнув на це.
  «Тепер тобі краще зачинитися. До речі, змініть цей код. І я буду тримати вас у курсі подій».
  Клер побачила, як її чоловік кивнув.
  Потім поліцейський повернувся, готовий піти.
  Але він зупинився.
  «Але я повинен тобі сказати. Якщо сигналізація працювала — це означає, що хтось знав код — ну, це… я не знаю…»
  Він зробив паузу. Потім сказав лише: «На добраніч».
  Вона спостерігала, як поліцейський Черрінгама вийшов з їхнього дому.
  Її прекрасний будинок, який тепер здавався холодним і зруйнованим.
  І Террі зачинив двері, коли Алан спустився сходами до своєї патрульної машини.
  OceanofPDF.com
  3. Секрет
  Сара вибігла з будівлі, поспішаючи до Джека Спрайта, де він мав... верх вниз!
  «Вибачте, — сказала вона, відкриваючи двері й увійшовши. — Треба було переконатися, що Грейс готова до конференц-зв’язку з новим обліковим записом».
  Джек завів двигун. Гортанний гуркіт, який завжди сигналізував про те, що цей маленький спортивний автомобіль не є звичайним транспортним засобом для збирання продуктів і перевезення дітей до школи та на футбольні матчі.
  Він почав заднім ходом виїжджати з паркувального місця. У цю пору року, коли туристів не було, посеред Черрінгема завжди було місце.
  «Благодать до цього?»
  «Абсолютно», — відповіла Сара. «Ну, чесно кажучи, вона трохи нервує , але якщо ми хочемо розширити бізнес, їй доведеться вирішувати такі речі самостійно».
  «Це тест?»
  «Більше практика. Хто знає — можливо, вона краще розбирається в навичках спілкування та спілкування з людьми, ніж я».
  — Сумніваюся, — усміхнувся Джек.
  Він рушив головною дорогою з села, яка вела їх повз Плугарів і вниз до платного мосту.
  «А Джек — зверху вниз? Вже майже зима».
  «Основне слово там «майже » . Я люблю ці дні бігати на свіжому повітрі якомога довше».
  Він любив цю машину , подумала вона.
  Джек був людиною, яка прожила повноцінне життя в Нью-Йорку, а потім так багато втратила.
  Було чудово, що стрибучий маленький спортивний автомобіль приніс йому стільки задоволення.
  І коли вони пройшли мито, він звернувся до неї.
  «Отже, я дуже радий, що нас запросили на обід до твоєї мами. Але є підказка, про що це?»
  А Сара не мала.
  «Ні. Вона просто сказала, що хоче, щоб ми прийшли. Обід і все таке, але їй також було про що «обговорити».
  «Здається, мати й донька схожі на таємниці…»
  Вона звернулася до нього. «Чесно кажучи, це дуже незвично. Мама зазвичай досить відкрито говорить про те, що вона думає. Це… ну, це зовсім не в своєму характері».
  «Тоді буде цікаво».
  «Так, я думаю, що буде. А Джек… брррр».
  «Занадто вітряно?»
  Вона засміялася.
  «Можна так сказати».
  Він посміхнувся. «Добре, добре. Верх піднімається, щоб повернутися назад».
  «Ти зірка».
  «Будь-що для мого партнера по злочину».
  І почувши ці слова, Сара відчула, що немає нічого кращого, ніж їздити отак, догори, охолодженою, з таким хорошим другом.
  *
  Мама Сари, Хелен, повела їх до вітальні, на підносі з бутербродами та чашками для чаю.
  Грає музика. Опера.
  «Гелен, «Травіата». Каллас як Віолетта?»
  «Джек! Ви знаєте свою оперу».
  «Фантастичний голос — і актриса. Просто шкода, що я бачив її «вживу».
  Сара навіть почала сміливіше слухати оперу, керуючись рекомендаціями Джека.
  І вона бачила його силу, приголомшливий драматизм музики, історій.
  Вони говорили про те, щоб поїхати в Ковент-Гарден на виставу, щойно божевільне робоче навантаження стане трохи легшим.
  «Сідайте…»
  «Мамо, я можу допомогти?»
  Хелен похитала головою.
  Сара розуміла, що незважаючи на прекрасну музику, що наповнювала кімнату, жалібні звуки Каллас, які, здавалося, ширяли навколо оркестру, її мати виглядала… що?
  Відволіктися?
  схвильований?
  Щось сталося, і це зовсім не заспокоїло Сару.
  «Ні, мені просто потрібно принести чаю. Ось і все готово. Гарного вам обіду».
  Джек уже сів, дозволяючи музиці діяти своєю чарівністю.
  Їй було цікаво, чи міг би він сказати, що вона щось підхопила від матері.
  Вона здогадалася, що він.
  Але Джек завжди міг бути терплячим.
  Вона сіла з іншого боку столу з бутербродами та найкращим маминим чайним сервізом.
  *
  І, звичайно, їм довелося дочекатися першого ковтка.
  Церемонію необхідно дотримуватися.
  Сара намагалася стримувати тривожні думки.
  Потім: «Джек, ти бачив, що я купив бублики, ти ж житель Нью-Йорка і таке інше. Я знаю, як ти маєш їх любити».
  Сара подивилася на Джека, коли він схопив один із пухких виробів у формі пончика, а потім відкусив.
  «Гелен, можна посперечатися, що я знаю. Так продумано!»
  Насправді Сара знала, що Джек знайшов місцеве втілення знаменитого нью-йоркського бублика, хоча фізично нагадував бублик, але насправді мав багато миль за смаком.
  Буквально !
  Звичайно, він був би настільки милосердним, наскільки міг, до її мами.
  Бутерброди з яйцем і крес-крессом, з іншого боку, були справді дуже смачними. Не звичайний яєчний майонез… там було трохи чатні? маринований огірок?
  «Мені потрібно отримати той рецепт», — подумала Сара.
  І вони так і не дійшли до причини цього обіду.
  Нарешті її мама поставила чашку з чаєм і тарілку з недоїденим бутербродом.
  Вона подивилася на них обох.
  «Отже, причина, чому я запросив вас двох сюди… ну, у мене є такий друг. Клер Гудмен. А її та її чоловіка, їхнє помешкання пограбували тієї ночі…»
  «Алан у справі?» — запитав Джек.
  Хелен кивнула. «Так. Він з ними розмовляв, був удома. Все, що я впевнений, повинна робити поліція».
  «Вони живуть у Черрінгемі?» запитав Джек.
  — У Плантерс-Крофт, — сказала Хелен. «Знаєте, той маленький розвиток далі вниз по річці?»
  Сара знала будинки. Два акра чудової землі на березі річки, на якій нещодавно було побудовано чотири будинки для керівників.
  «Тоді не менше одного-двох бобів», — сказала Сара.
  — Я бачив будинки з річки, — сказав Джек. «Пара мільйонів за удар, га?»
  «І трохи», — сказала Сара, чекаючи, поки її мама продовжить.
  Сара поняття не мала, куди це веде.
  Здавалося, її мати воліла не говорити про те, що вони з Джеком робили, за винятком випадків, коли вони трохи нервували... тепер ти будеш обережна, Сара, чи не так?'
  — Ну, Хелен, — сказав Джек. «Я думаю, що Алан зробить усе, що зможе».
  Хелен спочатку кивнула, а потім відвела погляд.
  Потім, повертаючись назад…
  «Ось і все. Він не бачиш. Бо… ну, він не все знає ».
  Сара побачила, як Джек озирнувся, звівши брови.
  Цей бутерброд із яєчним майонезом тет-а-тет також виявився цікавим для нього.
  «А чому це так, мамо?» — нарешті запитала Сара.
  І Хелен відкрила таємницю, яку знала лише вона.
  *
  Розповідь її мами почалася з званої вечері — її нової подруги в Oratorio Society та її грубого чоловіка. Вони повертаються додому до будинку, який був пограбований.
  Джек запитав, що забрали.
  «Це саме те, Джеку. Грабіжники забрали деякі речі. Тут комп’ютер, прикраси Клер. Залишили великі телевізори, столове срібло, все в руїні».
  — Мабуть, Алан заплутався, — сказав Джек.
  «О, я впевнений, що так. Але бачиш, усе було в безладі — подушки зі стільців, матраци з ліжка, шафа… одяг розкиданий на підлогу, полиці порожні. Ніби щось шукали».
  Сара помітила, що її мати знадобилася трохи часу, щоб перейти до суті.
  Але, тим не менш, вони, здавалося, нарешті закрили проблему.
  «Бачиш, Клер сказала мені, що вони точно шукали щось інше».
  — Хммм, — сказав Джек.
  «Так. Ще щось, що зрештою... вони знайшли».
  «А що це було, мамо?» — запитала Сара.
  «Чому — її «втікають» гроші! Майже 20 000 фунтів стерлінгів, і все пропало!»
  — Почекай, — сказав Джек, усміхаючись. «'Боюсь, що ви поставили мене в глухий кут. «Тікають» гроші?»
  Сара чула цей термін. Про що говорили навіть деякі її друзі в Лондоні.
  Тож вона пояснила Джеку, що саме це було.
  *
  «Можливо, це британська річ, Джеку. Але матері часто заохочують дружин зібрати трохи грошей, коли йдуть роки шлюбу. Збери, сховай. Тоді, якщо все зіпсується, замість того, щоб нічого не мати … у них буде щось, з чого — ну — «втекти». Щоб утекти. Трохи незалежності».
  — І все дуже таємно? — сказав Джек, повертаючись до Хелен.
  «О, так. Я маю на увазі, який чоловік хотів би, щоб його дружина клала в кишеню готівку, відкладаючи їх на якийсь нещасливий день, коли від шлюбу просто потрібно було втекти? Я шкодую, що ніколи не згадував про цю ідею Сарі тут».
  Сара кивнула.
  Коли її шлюб розпався через зраду чоловіка, вона справді залишилася в неспокої.
  На щастя, її батьки були готові допомогти, принаймні до тих пір, поки вона встане на ноги і зможе підтримувати себе.
  «Почекай секундочку», — сказав Джек. «Мені здається, я бачу проблему. Грабіжники прийшли, знайшли гроші, але Клер Гудман не сказала про це Алану?»
  «Точно. Я маю на увазі, як вона могла? Якщо вона розповість Алану, йому доведеться поговорити про це з її чоловіком. Тоді він би знав. Це було б просто жахливо. А тепер у неї немає готівки».
  «Мама. Я починаю розуміти, куди ви ведете з цим…”
  Хелен нахилила голову, ніби це не могло бути таким очевидним.
  «Ви знаєте? Я справді сперечався про те, щоб вас обох відвідати. Звичайно, я обговорював це з Майклом. І Клер. Вона була неохота. Але я сказав — ти, Сара, Джек — добре, вона могла б довірити вам двом своє життя.
  — А її секрет… — сказав Джек.
  Хелен кивнула.
  Потім Хелен нахилилася вперед.
  «Чи не могли б ви розглянути це? Я чую, які великі справи ви зробили в селі. Допомога людям. Звичайна міс Марпл і Еркюль Пуаро, ви двоє.
  Джек засміявся з цього.
  «Тепер у мене є образ, якого я ніколи не уявляв».
  — Я теж, — сказала Сара. «Міс Марпл? Дякую, мамо».
  «О, давай, любий», — сказала Хелен. «Ви знаєте, що я маю на увазі…»
  Сара подивилася на Джека.
  Чи зацікавить його це?
  Зрештою, це може бути безладно. Можливо, невдалий шлюб, нюхаючи речі, зберігаючи чиюсь таємницю?
  Нарешті Джек склав руки.
  Сара знала цей знак.
  Він був у.
  «Хелен, як щодо цього?» Погляд на Сару. «Якщо гра Сари… ми можемо поговорити з Аланом. Скажіть, що ви згадали, що сталося з Гудменами. Він не проти, щоб ми озирнулися? Задати кілька запитань?»
  — А про гроші нічого?
  — Нада, — сказав Джек. «Таємниця збережена. Поки — можливо, якщо і коли ми щось дізнаємося. Тоді, добре, побачимо».
  «Її чоловік, той Террі, він не повинен знати про гроші».
  — Зрозумів, — сказав Джек.
  «Алану буде добре з вами двома? Я маю на увазі, що він офіцер поліції».
  Джек знову засміявся.
  «Я справді думаю, що вашому місцевому констеблю стало цілком комфортно, коли ми поруч».
  Мама Сари подивилася на неї
  «Колись ти йому подобалася, Сара. Можливо, все ще робить».
  Сара похитала головою.
  Нічого не хотіла б її мати так, як щоб вона знову вийшла заміж.
  А ще краще місцевому, чесному поліцейському.
  «Це було, мамо, коли я ще вчився в школі. Століття тому».
  «Все, що я хочу сказати, це те, що якщо хтось так довго тримає перед тобою свічку, ти розумієш, що я маю на увазі, можливо, настав час тобі подумати…»
  Сара витріщилася на матір, думаючи… не зараз, будь ласка.
  Її мати отримала повідомлення й не продовжила.
  Джек заповнив тишу. — Звучить як план, Гелен?
  «Так. Це те, на що я сподівався. Вона така мила жінка. А її співочий голос? Ви обидва повинні прийти на концерт».
  “Не пропустив би ні за що.”
  Джек підвівся.
  «Тож міс Марпл і мені потрібно спланувати, що робити, хм?»
  — Стежи, Джеку, — сказала Сара.
  Хелен підвелася.
  «І мамо, коли буде нагода, цей рецепт яєчного майонезу буде чудовим».
  Це змусило Хелен сяяти.
  І вона провела їх до дверей.
  Її мати була з іншого покоління; бачив речі, які Сара могла тільки уявити.
  Але незважаючи на власний страх Сари повернутися до Черрінґема, коли її лондонське життя зруйнувалося, повернутися додому, вона ніколи не почувалася ближчою до своїх батьків.
  І коли її мати стояла біля дверей, вона пішла з Джеком назад до його Спрайта.
  І вірний своєму слову, він почав піднімати верх.
  «Гей! Ні, Джек. Нічого страшного. Стало на відтінок тепліше. Сонце, повітря. Зараз гарно. Залишити це?»
  «Сподівався, що ти це скажеш».
  І вона увійшла, з нетерпінням чекаючи їхніх планів і справді сподіваючись, що вони зможуть допомогти її матері… та подрузі її матері, яка зараз потрапила в пастку.
  OceanofPDF.com
  4. Головоломка
  Джек вмостився на пасажирському сидінні Сариного RAV-4, але не відводив очей від дороги. Його нервувала не Сара за кермом, але навіть після двох років проживання тут ці божевільні тонкі англійські дороги все ще нервували.
  Крім того, були водії, які, здавалося, розглядали це як знак честі ніколи не знижувати швидкість і не поступатися дорогою.
  «Досить тепло?» сказала Сара.
  — Звичайно, — сказав Джек. «До речі, гарний дзвінок — сьогодні вранці забрали вашу машину. Стало так холодно. Моя машина — замерзла б».
  «Сьогодні точно зима, Джеку».
  «Так, цього року я більше не буду їздити з відкритим верхом».
  Він дивився крізь вікно на поля й ліси. Кам'яні котеджі, такі теплі влітку, а тепер такі сірі в нудному зимовому світлі.
  «Ось ми тут — Коуттс Лейн», — сказала Сара, повертаючи машину з дороги на вузьку лісисту смугу.
  Джек нахилився вперед. Хоча вони були лише за милю річкою від Черінгема, дорога петляла на пару миль через сільську місцевість, яку Джек не знав.
  Він провів у Черрінґемі вже кілька років, але все-таки були місцевості, які він ніколи не досліджував, навіть цілі села зі своїм звичайним пабом, церквою та продуктовою крамницею.
  Дорога ставала дедалі вужчою, обабіч з’являлися сухі кам’яні стіни. Ліс нарешті поступився місцем відкритим полям, і попереду, вниз пологим схилом, Джек побачив лісок дерев.
  І просто видно всередині, на великій відстані між ними — чотири драматичні, сучасні будинки, всі скляні та дерев’яні, з високими дахами.
  Будинки були розкидані серед дерев, щоб забезпечити усамітнення. Відразу за ними Джек побачив річку.
  «Ого, — сказала Сара. «Алан сказав, що вони досить розумні — він мав рацію».
  «Думаєте, він справді добре, коли ми довкола носаємося?»
  — Поки його арештують, — сказала Сара.
  «З радістю згоден».
  Унизу пагорба виднівся непомітний знак із написом «Посібник плантатора». Дорога розділилася на чотири довгі гравійні дороги.
  Сара взяла останній і зупинилася біля того, що мало бути будинком Гудманів, біля маленького червоного спортивного автомобіля.
  «Бог знає, як вони отримали дозвіл на планування», — сказала Сара.
  «О, я думаю, ми знаємо… чи не так», — сказав Джек. «Потрібно мати правильних друзів. І іноді можуть бути короткі шляхи до отримання таких «друзів».
  Перш ніж Сара вимкнула двигун, Джек побачив жіноче обличчя, яке з’явилося у вікні нагорі, а потім знову зникло.
  Коли вони обоє вилізли з машини, вхідні двері відчинилися, і Джек побачив, як жінка вийшла і підійшла до них.
  Джеку було близько сорока, здогадався Джек, і навіть у джинсах і светрі вона зуміла виглядати нарядною для відвідувачів.
  «Джек? Сара?» — сказала вона, простягаючи руку до Джека, а потім швидко обійняла Сару, наче вони були старими друзями. «О, подивіться на мене! Що я роблю, міцно обіймаючи тебе? Сподіваюся, ти не заперечуєш — просто, Сара, твоя мама, мені здається, що я знаю її цілу вічність, і вона була такою підтримкою…»
  «Не потрібно вибачатися», — сказала Сара.
  «Ти надто милий!» Потім вона повернулася до Джека й усміхнулася. «А ви знаменитий нью-йоркський детектив?»
  — Колишній детектив, місіс Гудмен, — сказав Джек.
  «Але все ще на цьому, я чую. О, і називай мене Клер, будь ласка!»
  — З радістю, — сказав Джек.
  «То ви отримуєте велику підтримку від Алана в селі?»
  «О, він у порядку, виконує свою роботу, відбитки пальців, хлопці в білих костюмах, піклуються про все це, просто, ну, знаєте…»
  Джек дивився, як вона озирнулася навколо, наче в кущах могли ховатися підслухувачі.
  «Ви знаєте… він не знає всієї історії, чи не так?»
  «Чесно кажучи, Клер, я не впевнена, що ми також, — сказала Сара. «Чому б нам не зайти всередину, щоб ви могли своїми словами розповісти нам, що сталося?»
  На секунду Клер Гудман ніби замовкла, наче не знала, що мала на увазі Сара.
  Тоді її обличчя розпливлося в посмішці.
  «Звичайно, звичайно! Що я роблю, залишаючи вас тут на морозі! Заходьте, вип’ємо лате. У мене є одна з цих машин, вона готує так само, як справжня кава…»
  «Не проти, якщо я приділю кілька хвилин і спочатку озирнуся тут?» сказав Джек.
  — Ні, звичайно, — сказала Клер. «Ми будемо в задній частині будинку на кухні. Давай, Сара.
  І вона просунула руку під руку Сари й попрямувала до вхідних дверей високого будинку зі скляним фасадом.
  *
  Коли Сара пішла за Клер усередину, Джек стояв спиною до будівлі й дивився на обстановку.
  Перед будинком була велика гравійна ділянка, достатньо велика, щоб машина з’їхала зі смуги й легко повернула.
  З одного боку, біля спортивної машини, стояв великий тримісний гараж із чимось схожим на студію над ним.
  Дерева й кущі кружляли навколо палісадника, майже закриваючи будинки, що лежали з іншого боку.
  Наскільки міг зрозуміти Джек, серед дерев не було встановлено жодного освітлення безпеки.
  Зробити це було б неважко, подумав він.
  Він повернувся до будинку й помітив коробку сигналізації — помітну прямо під лінією даху.
  І ось охоронні ліхтарі всіяли передню стіну та бічну стіну гаража.
  Він підійшов до відчинених вхідних дверей, провів рукою раму, потім оглянув край дверей. Суцільні замки, жодних слідів примусу, які він бачив.
  Він штовхнув двері далі й ступив у коридор, усю сяючу кленову підлогу та відкритий план. Він чув голоси Сари та Клер із заднього боку будинку.
  На стіні ліворуч він побачив панель безпеки з цифровим дисплеєм і клавіатурою.
  Це теж не виглядало так, ніби його втрутили. Він стояв спиною до панелі й дивився з вхідних дверей, вимірюючи відстань від панелі до кущів і покриву дерев.
  І думка…
  Можливо, просто хтось сховається на деревах і зніме відео людей, які приходять і відходять.
  Записуючи їх, коли вони вводили цифри на панелі.
  Не сильно відрізнявся від шахрайства з банкоматом, з яким він стільки разів стикався в Нью-Йорку, коли хлопці встановлювали камеру в порожній квартирі навпроти банкомата і знімали постійних відвідувачів, коли вони діставали свої долари.
  звичайно Працював би тут.
  Але тоді їм доведеться пройти весь шлях через відкриті поля, перш ніж потрапити в ліс, і їх буде видно з головної дороги.
  Вони б не приїхали смугою на машині — надто легко потрапити в пастку.
  Звісно, хтось міг приїхати на човні. Йому потрібно було перевірити задню частину будинку, де він вів до річки.
  Він обійшов будинок і вийшов на широку галявину, що тяглася до річки.
  На дальньому березі Джек бачив луки й ліси, а позаду — здалеку — пагорб Маббс, що окреслювався на сірому небі.
  Він охопив погляд. Не дивно, що це місце коштувало пару мільйонів. Сусідні будинки були повністю приховані за високими живоплотами, а сад був абсолютно приватним.
  Він пішов гравійною стежкою, яка звивалася вниз до берега річки. За невисокою стіною лежала тераса та критий басейн. Він бачив бар і зону для барбекю. Шезлонги були складені на зиму, а чохли були на всьому.
  Але він міг просто уявити цю терасу спекотного літнього дня. Піммс, шампанське… Єдине, що заважає маленьким річковим човнам, що пливуть туди-сюди.
  ідеально
  Але також кошмар безпеки. І, наскільки він міг бачити, тут не було камер, щоб зафіксувати зловмисника.
  Він вийшов з тераси й продовжував спускатися по трав’яному березі, поки нарешті не дістався річки.
  На кілька ярдів у швидкоплинну воду з берега стирчав причал. А поряд, під двома високими дубами, Джек побачив маленький човновий навіс.
  Він підійшов. Подвійні двері з боку води були зачинені на замок.
  Він зазирнув у вікно. Темно всередині, але він міг розрізнити форму легкого надувного човна RIB з твердим дном, який мав потужний підвісний двигун.
  Звичайно, подумав Джек. Немає гарного маленького гребного човна для містера Гудмена. 70 кінських сил або нічого.
  Він повернувся до причалу й пішов до кінця. Річка плавно вигиналася в обидва боки. Вгору по річці, праворуч від нього, лише за милю від нього, він знав, був платний Черрінгемський міст.
  А неподалік від нього — його власна сіра гуска.
  Ліворуч від нього — двадцять плавно звивистих миль, які, як він знав, вели Темзу до Оксфорда, а далі — Лондон і море.
  Для Джека цей напрямок був здебільшого незвіданою територією, хоча він пару разів добирався до Оксфорда на човні.
  Одного разу, згадав він, посміхаючись при спогаді... в неймовірному образі техаського мільйонера на слідах викраденого римського артефакту.
  Зрештою цю справу було розкрито.
  Цей, як він підозрював, буде складнішим.
  Чуття підказувало йому, що грабіжник міг пройти сюди.
  Але тоді ще залишалося питання, як вони обійшли тривогу.
  Він розвернувся, пішов назад причалом і попрямував угору по похилій траві.
  Щойно він підійшов до тераси біля басейну, як почув позаду себе звук мотора на річці.
  Він зник із поля зору, щоб спостерігати.
  Маленький чорний відкритий катер плив річкою вгору. Коли він досяг пристані, він сповільнився майже до зупинки, підстрибуючи вгору-вниз на течії.
  Джек бачив чоловіка за кермом.
  Чоловік обернувся й подивився на будинок. Високий, років сорока, дизайнерське вітрильне спорядження. Він мав доглянутий вигляд.
  Наче він мав би рекламувати годинник у журналі, — подумав Джек.
  Потім, ніби він побачив те, що хотів побачити, чоловік натиснув на педаль газу, розвернув човен, зробивши широкий поворот, і попрямував назад униз по річці.
  Джек похитав головою, коли звук двигуна затих.
  Іди туди, на річку, і це місце можна так легко пограбувати: можна висадити тут армію, і ніхто навіть не побачить, не кажучи вже про виклик поліції.
  Він розвернувся й попрямував до будинку й запаху кави, гадаючи, що задумав чоловік у човні.
  *
  «Чи можу я дати вам Джек поповнення?» — запитала Клер, наливаючи собі ще одну каву з гігантської хромованої еспресо-машини, яка стояла на сталевій стільниці.
  «Ця штука більша за мою плиту», — подумала Сара.
  — Не для мене, дякую, — сказав Джек. «Це було, як ви обіцяли, справжнє латте».
  Сара знала смак Джека до кави — і вона знала, що він ненавидів би солодкий пінний напій, який Клер з гордістю приготувала, коли він прийшов із саду.
  «Чому б вам не розповісти нам, як виглядало це місце, коли ви прийшли тієї ночі?» сказав він.
  «О, я можу зробити краще, ніж це», — сказала Клер і пройшла через величезну кухню, відкрила ящик і дістала пластикову папку. «Террі наполіг на тому, щоб ми зробили фотографії… для страхування, знаєте».
  Вона повернулася й простягла папку Джеку. Сара спостерігала, як він відкрив папку, дістав фотографії й уважно оглянув кожну.
  «Цілий безлад», — сказав він, простягаючи їх один за одним Сарі, щоб вона побачила. «Думаєте, ми можемо мати їх копії?»
  — Я впевнена, — сказала Клер. «Я попрошу Террі це організувати».
  «Він, до речі, буде поруч?» сказав Джек.
  «Ні, він буде весь день у виставковому залі».
  «Ганьба. Я теж сподівався побалакати з ним».
  «Я впевнений, що він не буде проти, якщо ви зустрінете його там».
  Сара повільно гортала фотографії, кожна кімната однакова: меблі перекинуті, прикраси розбиті, стільці на боці.
  «Як жахливо, — сказала вона. «Ніби вони хотіли влаштувати безлад».
  «На приведення знадобилася ціла вічність», — сказала Клер.
  «Чи зрозумів Алан, як вони потрапили?» сказала Сара.
  «Він сказав, що виглядало так, ніби вони вибили вікно позаду».
  — Так, — сказав Джек. «Здається, я щойно бачив вікно — французькі вікна, так?»
  «Це той, — сказала Клер. «Вся рама була погнута. Ви знаєте, вони були ручної роботи. Приїхав з Норвегії. Я знайшов їх у «Дім і сад» . Коли ми переїхали, вони були першим, що я змінив».
  «Це така ганьба, — сказала Сара.
  Здається, її засмучують двері так само, як гроші, подумала Сара.
  «І не пощастило з відбитками?» запитав Джек.
  «Алан думає, що вони носили рукавички», — сказала Клер. «Дуже професійно, – сказав він. Хоча здавалося, що вони пропустили багато цінних речей…»
  «Вони смітять кожну кімнату?» сказав Джек.
  — Більшість внизу, — сказала Клер. «І наша спальня, звичайно».
  — Але не інші спальні?
  «Ні».
  — Хм, — сказав Джек. «Скільки там спалень?»
  Сара уважно спостерігала за Джеком. Зі звуку його голосу вона розуміла, коли він відчуває, що може щось натрапити.
  «Ну, окрім нашого — ще п’ять. Три кімнати для гостей. І, гм, кімната, в якій спить Террі. Іноді.
  Сара не знала, як сформулювати своє наступне запитання, але Джек не втримався.
  «Тож — вибачте за запитання, — але ви з Террі більше не ділите одну спальню, Клер?»
  «Сміливий, як мідь», — подумала Сара. Здається, це по-американськи.
  Клер, здавалося, не заперечувала над запитанням.
  — Не на повний робочий день, — сказала Клер, дивлячись прямо на Джека. «Якщо ви розумієте, що я маю на увазі».
  — Звичайно, — сказав Джек.
  «Клер, це чотири спальні, але ти сказала, що їх п’ять?»
  «Так, так, звісно, є кімната Оллі…»
  «Оллі?» сказала Сара.
  «Наш син».
  «Він поруч?» сказав Джек.
  «Університет», — сказала Клер, сяючи. «Він в Оксфорді. Pelham College, другий курс».
  Сара чула, як пишалася Клер.
  «Мабуть, ще семестр?» сказала Сара. «Здається, він ще не повернувся?»
  — Ще пару тижнів, — сказала Клер.
  «Чи повертається він колись під час семестру?» сказав Джек.
  «Лише коли йому бракує готівки, благослови його», — сказала Клер, сміючись.
  «У мене все це ще попереду», — сказала Сара, усміхаючись. Їй сподобалася ця жінка. «Бог його знає, як я собі це дозволю!»
  «Скільки б ви їм не давали — цього ніколи не буває достатньо!» сказала Клер.
  «Тож кімнату Оллі не чіпали?» — сказав Джек, обережно повертаючи розмову назад.
  — Ні, — сказала Клер. «Він відчує таке полегшення».
  Сара побачила, як Джек перехопив її погляд.
  «Я впевнений, що так і буде», — сказав Джек. «З інтересу — коли він останній раз був удома? Ви пам'ятаєте?»
  «Хм… Він повернувся на мій день народження минулого місяця. О, і він заскочив приблизно тиждень тому з парою друзів».
  «Зупинився, га?»
  «У Террі є ігрова кімната над гаражем. Террі був у відрядженні, тож я пішов і залишився з другом. Залишив їх на самоті!»
  — А-а-а, — сказав Джек.
  Сара спостерігала, як він думає про це.
  «Можемо ми зараз побачити нагорі?»
  «Звичайно. Боже, я балакаю, чи не так? Застряг тут сам цілий день, бачиш, просто скажи мені заткнутися, інакше я продовжуватиму пустувати вічно!»
  А Сара спостерігала, як вона поставила каву й вийшла в хол.
  «Сюди!» — покликала вона.
  Враховуючи, що вона щойно втратила двадцять тисяч фунтів, Клер виглядала напрочуд бадьорою.
  Може, їй не вистачає компанії, і вона любить побалакати? подумала Сара.
  А може є інша причина?
  OceanofPDF.com
  5. Секрети
  «І ось тут я зберігаю — зберігаю — готівку, — сказала Клер.
  Її голос тихий, коли вона розповідала про свою таємницю.
  Джек спостерігав, як вона відсунула дзеркальні дверцята шафи.
  Двері безшумно відсунулися назад і, здавалося, зникли в стіні — відкривши величезну, яскраво освітлену гардеробну з вішалками та ящиками.
  Там стояли дві довгі вкриті оксамитом полиці з акуратно вишикованими парами взуття.
  Потім під ними ще коробки для взуття.
  Джек ніколи раніше не бачив такої кількості взуттєвих коробок. Він завжди жартував зі своєю дружиною Кетрін, що вона, безперечно, тримає світовий рекорд у взутті.
  Але її непокірна купа взуття в їхній маленькій квартирі в Нью-Йорку, яку він віддав на благодійність, коли вона померла, була ніщо в порівнянні з цим.
  Мабуть, було сто пар.
  «Десять вниз — чотири поперек», — сказала вона, вказуючи на одну з коробок у нижньому ряду. «Там я зберігав гроші».
  «Ого, — сказала Сара. «Непогана схованка».
  «Але виявляється, це недостатньо добре», — сказала Клер.
  «Тієї ночі — усі коробки витягли з шафи?» сказав Джек.
  Клер похитала головою.
  «Вони все ще були тут. Але це був справжній безлад».
  «Вони всі були відкриті?»
  Він спостерігав, як Клер думала про це.
  — Ні, — сказала вона. «Якщо подумати, багато з них взагалі не відкривалися. Але всі ящики були розкидані».
  «Жодне взуття не вкрали?» сказала Сара.
  «Ні. Жодної пари. І в мене є дуже дорогі Christian Louboutins».
  «Але це лише черевики. Насправді не те...
  Клері звернулася до нього. «Це взуття? Коштують тисячі! Мені знадобилася ціла вічність, щоб розсортувати їх усіх і повернути на місце», — сказала Клер.
  «І ніхто інший не знав, що тут ви зберігаєте готівку?» запитав Джек.
  Вона швидко відповіла.
  «Ні. Ні душі».
  Джек побачив, як Сара підійшла до іншого боку шафи й відчинила ще дзеркальні дверцята, щоб відкрити довгий стелаж із костюмами та піджаками.
  «Це сторона Террі?» сказала вона.
  «Так».
  «Ви не думаєте, що, можливо, можливо… він міг знайти ваші гроші?»
  «Навіщо йому шукати мої взуттєві коробки?» сказала Клер. «Все моє взуття — воно зводить його з розуму. Але в нього є його велика машина, а в мене є взуття».
  Джек кивнув.
  Він почав розуміти, чому Клер хоче втекти з грошима.
  «Але, я не знаю, можливо, ваш чоловік перекинув коробки — місяць чи два тому. Знайшов готівку — чекав, поки ти про це скажеш…», — сказав він.
  Клер похитала головою.
  «Це було там у п’ятницю».
  «Ти впевнений?» сказала Сара.
  «Я перевірив».
  «Як часто ви перевіряєте?» сказав Джек.
  — Щотижня, — сказала Клер.
  «Ти завжди зберігав його таким — у шафі?»
  «Не можу перемогти це. Навіть коли ми жили в Лондоні. Там мене багато разів грабували, але ніхто ніколи не знаходив моїх грошей від коробки з взуттям».
  «Чому б не покласти його в банк?» сказав Джек.
  Сара обернулася до нього. «Я думаю, Джеку, вся справа в тому, що ти не знаєш, коли тобі може знадобитися втекти», — сказала Сара. «Чи не так, Клер?»
  «Здається, ти теж був там, моя любов», — сказала Клер.
  «Я маю», — сказала Сара. «Мені просто не вистачило передбачливості тримати взуттєву коробку, повну готівки, у своєму гардеробі».
  Джек нічого не сказав. Він знав, яким драматичним був кінець шлюбу Сари — навіть зараз, через роки, спогад про зраду чоловіка та її втечу з Лондона міг зіпсувати настрій Сари.
  Він підійшов і уважніше подивився на шафу з боку Террі.
  «Що це?» сказав він. «Шафа для зброї? Поліція перевірила?»
  — Так, — сказала Клер. «Не чіпали. Жодної подряпини».
  «Що в ньому?»
  «Дробовик Террі».
  «Він полює?»
  «Глиняні голуби».
  Джек кивнув.
  «Ну, Клер, я думаю, що ми побачили тут усе, що нам потрібно».
  — Гаразд, — сказала Клер. «Чи можу я зробити вам ще одну каву?»
  «Дуже люб’язно з вашого боку, але я весь випитий».
  — Але дякую, — сказала Сара.
  Джек ніжно поклав руку на плече Сари. «У вас є ще щось, що вам потрібно побачити в будинку?»
  Вона посміхнулася йому.
  «Ні, я крутий».
  — Добре, — сказав він. «Здається, ми бачили все, що могли…»
  Але коли вони спускалися сходами, через будинок і в задній сад, Джек думав...
  … і все це не має жодного сенсу.
  *
  «Ну що ви думаєте про це, месьє Пуаро?» — сказала Сара своїм найгіршим французьким акцентом, коли вони поверталися смугою до головної дороги.
  Джек засміявся. «Гаразд — більше ніяких Пуаро та міс Марпл, і я скажу вам, що я думаю. Угода?»
  «Угода».
  «Щось смердить — і я говорю не лише про ту каву. Що, до речі, було жахливо. Коли хтось вирішив, що піна повинна замінити кофеїн?»
  «Мені вдалося вилити половину свого в раковину, коли Клер не дивилася», — сказала Сара.
  Джек засміявся. «Ну, ти мені винен. Мені довелося закінчити своє».
  «То скажи мені, що ти не купуєш?»
  «Гаразд, ось у чому річ. Зовні все вказує на те, що це професійна крадіжка — так?»
  «Це те, на що Алан розраховував, коли я розмовляв з ним сьогодні вранці».
  «Не можу звинувачувати його. Ніде немає відбитків пальців, сигналізація якимось чином вимкнена, входить і виходить, поки мешканців немає — тож вам доведеться припустити деякий період спостереження, відстеження мешканців, знаходження їхніх моделей, розкладів… Багато зусиль».
  Сара пригальмувала на перехресті з головною дорогою й дочекалася, поки проїде якийсь транспорт, а потім повернула ліворуч, щоб повернути їх до Черінгема.
  "Але?" сказала вона.
  «Але… професіонал не марно руйнує це місце так. Без причини? Ті фото — ящики, висунуті з шаф, перекинуті. чому?»
  Джек відвів погляд, задумавшись.
  «Ні, професіонал починає з дна скрині, висуває одну шухляду, потім ту, що вище, і так далі, і так далі. Дуже методично. І вся ця портативна техніка — ці Mac? Вони точно взяли б обидва. Крім того, вони залишили половину коштовностей».
  «А взуття?»
  Джек знову засміявся.
  «Добре. Професіонал може не знати, що це взуття так дорого коштує».
  «Правильно. То ви кажете — це були аматори? Може, діти?»
  «Ні, я теж цього не кажу. Тому що відбитки залишають любителі. А дилетанти не знають, як відключити сигналізацію».
  — Гаразд, — сказала Сара. «Отже, якщо це були не професіонали і не аматори, тоді … хто?»
  Джеку знадобилося кілька секунд, щоб подумати. Його брова насупилася.
  Збентежена, вона знала.
  Але з ідеєю.
  — Внутрішня робота, — сказав Джек. «Має бути».
  «Ви маєте на увазі Клер? Або Террі?»
  «Або й те й інше», — сказав Джек.
  "Страховка?"
  «Можливо. Але чому б тоді не взяти інший Mac? Пістолет теж, можливо».
  «Але це виключає Клер, так? Навіщо залучати нас? Особливо, якщо поліція все одно не розбереться. Напевно, це руйнує всю мету?»
  Знову пауза.
  «Правда».
  — І Джек, якщо вони обидва це зробили — тоді двадцять тисяч Клер взагалі не вкрали. То навіщо привертати до цього увагу?»
  «Також правда». Він похитав головою. «Нічого з цього не додає».
  «І що вона сказала про те, що Террі спав у іншій кімнаті. Там немає втраченої любові».
  — Ви маєте рацію, — сказав Джек. «Не зовсім основа для злочинного партнерства».
  Деякий час їхали мовчки.
  «Але з іншого боку, якби це не була внутрішня робота — тоді як грабіжники дізналися, що готівка була у взуттєвій коробці?» сказав Джек.
  «І Клер сказала, що ніхто про це не знав», — сказала Сара. — Як ти думаєш, вона казала правду?
  «Ти ні?»
  «Не зрозумійте мене неправильно. вона мені сподобалася. Але щось у тому, що вона сказала… я не дуже повірив».
  «Що ти маєш на увазі?»
  «Майже ніби вона постійно … забувала засмучуватися».
  — Так, — сказав Джек. «Це гарний спосіб сказати».
  «А як щодо задньої частини будинку — ви там щось бачите?»
  — Хм, — сказав Джек. «Досить легкодоступний. І не надто багато ознак безпеки».
  «Немає підказок?»
  «Тільки розбите вікно — і ми знаємо, що Алан провів на цьому криміналістику».
  «То який план?»
  «Ну, ми повинні поговорити з Террі. І син Олівер».
  — Ви думаєте, що він міг бути замішаний? сказала Сара.
  «Не можна виключати його. Не забувайте — він також має пароль від будильника».
  «І Клер згадала, що він часто просить грошей», — сказала Сара.
  «І він був тут зі своїми друзями, поки мами й тата не було. Багато часу, щоб обшукати будинок, щоб знайти щось, що може принести кілька додаткових копійок…»
  «Ти такий цинік, Джеку».
  «Іде разом із роботою».
  — Але йому не може бути більше дев'ятнадцяти. Просто дитина».
  «Звичайно. Але ми не можемо залишити його осторонь. О, і Сара — можливо, ти можеш перевірити сімейні фінанси, га?»
  Сара подумала про це.
  Коли вона жила в Лондоні, вона набула деяких не зовсім легальних комп’ютерних навичок. Вона була не проти скористатися ними, коли вони з Джеком були на слідах злочинця.
  Але подруга її матері?
  Це здавалося неправильним.
  «Тобі неприємно це робити?» сказав Джек.
  — Не зовсім, Джеку. Можливо, якщо ми отримаємо вагомі докази того, що вони щось замишляють. Я маю на увазі — Клер у маминому хорі, розумієш?»
  «Звичайно. Нічого страшного. А як щодо того, щоб ви відстежили, де в Оксфорді тусується Оллі Гудман? Це дозволено?»
  «Це дозволено», — сказала Сара з полегшенням від того, що Джек зрозумів її почуття. «Проте одна умова».
  «Назвіть це».
  «Я той, хто їде в Оксфорд, щоб поговорити з ним».
  «О, я розумію. Ти поїдеш у велике місто, поки я візьму інтерв’ю в недолугого автодилера, га?»
  «Мені може знадобитися трохи міста».
  Джек засміявся. «Я вас чую. Насолоджуйтесь».
  «Хотілося б сказати вам, щоб ви насолоджувалися відвідуванням автосалону».
  «Неможливо…»
  Сара засміялася й сповільнила крок, коли вони дійшли до звичайної черги на платний міст.
  «Гей, ти хочеш повернутися пообідати на Гусі?» Джек сказав.
  Сара завжди любила відвідувати велику стару голландську баржу Джека, яка була пришвартована вище за течією від мосту. Але вона знала, що Грейс уже знадобиться їй в офісі.
  «Я б із задоволенням, — сказала Сара. «Але я мав би повернутися. У нас справді накопичується робота».
  «Звичайно. Ми торкнемося бази. Дай мені знати, як у тебе справи з Олівером. Ти думаєш, що підеш сьогодні вдень?»
  «Якщо з Грейс все гаразд, то так».
  «Чудово. Тоді я збираюся швидко перекусити, а потім піду на тест-драйв на розкішних повнопривідних приводах...»
  Він виліз з машини.
  «Розважтеся у великому місті», — сказав він з усмішкою.
  Сара спостерігала, як він перебігає дорогу й прямує стежкою, що вела вздовж річки до причалів.
  Потім черга почала рухатися далі, і вона поїхала мостом на пагорб у Черрінгем.
  OceanofPDF.com
  6. Студентське життя
  Сара вирішила, що спершу спробує поговорити з Олівером Ґудменом, а потім піде до магазинів на Волтон-стріт, перш ніж вони закриються на день, і сіде на дешевий потяг назад до Черрінгема о сьомій.
  Але насправді виявити Олівера було не так легко, як вона очікувала, особливо тому, що вони з Джеком погодилися, що краще не повідомляти Клер, що вона збирається з ним розмовляти.
  Коледж Пелем був дивовижним — старомодним, із порослими плющем стінами та дружньою атмосферою.
  Але коли вона тільки пройшла через вхід і увійшла в перший чотирикутник, до неї швидко підійшов один із швейцарів і запитав про її справи.
  Багато років тому, будучи студенткою в Лондоні, вона багато разів приїздила до Оксфорда, щоб побачити друзів. І їй завжди радили: «Просто пройдіть повз будиночок носіїв, ніби ви належите, і ніхто ніколи вас не зупинить» — цей трюк щоразу її влучав.
  Так чому це не спрацювало зараз?
  І тоді вона зрозуміла.
  Я стаю надто старим, щоб здаватися віддалено студентом.
  Час летить.
  Вона намагалася переконати швейцара, що вона родичка Олівера Гудмена, просто проїжджає через Оксфорд, хоче зробити йому сюрприз… і їй потрібен лише номер його кімнати…
  Швейцар усміхнувся їй, але його слова були зовсім не теплими, і він відмовився розкрити «приватну адресу будь-якого студента».
  Тому Сара ввічливо пішла, щоб змінити свою тактику.
  Якраз навпроти коледжу вона побачила стару каплицю та чайну… і — крізь вікна — місце, що кишить студентами.
  Тож вона пішла й нарешті — після трьох чашок чаю та дюжини розмов зі студентами — знайшла когось із коледжу, хто знав Олівера.
  «Оллі Гудман?» Довговолосий хлопець засміявся. « Добрий чоловік ! Звичайно, я знаю, де він висить…»
  Пояснивши, що вона його тітка і має великий чек на день народження, хлопець усміхнувся й дав Сарі адресу.
  Додавши: «Він може використати цей чек…»
  Це був будинок біля Коулі-роуд, який ділили з півдюжиною інших студентів.
  « Великий будинок. Вони справжні тусовки, це справді круто».
  Без машини Коулі-роуд було займе добрих двадцять хвилин пішки.
  Сара зрозуміла, що її плани по магазинах у місті приречені.
  І вона рушила по Хай-стріт, сподіваючись, що Олівер буде вдома, коли вона прийде туди.
  *
  Сара стояла біля будинку Олівера і взяла це.
  Високий, терасовий, в аварійному стані. Півдюжини велосипедів стояли один проти одного в палісаднику.
  Вона побачила мішки зі сміттям, коробки, ящики з пляшками та старі шматки килима.
  Вона натиснула дверний дзвінок і приготувалася до того, що невдовзі зазирне в сучасне студентське життя. Це може бути Оксфорд, але вона знала, що це не буде гарним.
  Тусовки не були відомі своєю гігієною.
  Вона почекала хвилину, потім знову натиснула на дверний дзвінок.
  Досі немає відповіді. Нарешті, після третього дзвінка, зсередини будинку почулися шаркітні кроки, і двері зі скрипом відчинилися.
  Молодий чоловік стояв босоніж із затуманеними очима в халаті. За його спиною будинок був у темряві.
  Сара впізнала його за фотографіями в будинку Гудменів — хоча на цих фотографіях він справді виглядав живим.
  «Блін, як ти це називаєш?» — сказав він їй.
  — Друга тридцять пополудні, — сказала Сара.
  «Боже!»
  Хлопець явно щойно встав з ліжка. Сара дивилася, як він чухає груди й моргає на зимовому сонці.
  «Я шукаю Олівера Гудмена».
  «Його немає».
  «Мені здається, він», — сказала Сара. «І мені здається, що я дивлюся на нього».
  — До біса, — сказав Олівер. «Ви з банку? Я говорив з кимось про речі, і...
  Сара засміялася.
  «Ні, я не з банку. Але мені потрібно поговорити з тобою про щось важливе. Дивіться…”
  Вона простягнула поліетиленовий пакет.
  «Я принесла торт із кондитерської «Валері».
  Здавалося, це розбудило Олівера.
  «Справді? Це один праведний торт. Гаразд. Здавалося, він подивився на Сару по-іншому… так, як їй це зовсім не сподобалося.
  І вона сподівалася, що під халатом у нього щось одягнене.
  Боже…
  « Тоді добре. Тобі краще зайти».
  Він широко відчинив двері, і Сара ступила в темряву.
  *
  Опинившись усередині, окрім мороку, Сара відчула виразний і — як вона здогадалася — постійний запах марихуани.
  Вона думала, що, ймовірно, могла б підійти до кайфу, просто вдихаючи затишне повітря цього брудного храму для вечірок.
  Вона спостерігала, як Оллі впав у гігантське крісло.
  Будь-яке світло тут, і вона, мабуть, побачила б, як хмара пилу влетіла в кімнату.
  Але морок зробив це неможливим.
  «Сідайте», — сказав він. «Буде».
  Оллі вже відкрив коробку, показавши шоколадно-вишневий торт, і швидко витягнув шматок голими руками.
  Оскільки його рот був повний, було важко розшифрувати його наступні слова, які звучали як: « Дуб, що ти хочеш поспілкуватися ?»
  Їй знадобилася секунда, щоб перекласти запитання.
  «Я тут, щоб поговорити про те, що сталося з твоїми батьками».
  Оллі ковтнув слину, від чого наступні слова стали трохи зрозумілішими.
  Їй довелося запитати: чи справді цей дивовижний зразок людства відвідував заняття у всесвітньо відомому Оксфорді?
  Здавалося неможливим.
  «Що з ними? Вони знову рухаються?» Тоді він хихикнув. «Мама вагітна?»
  Сара похитала головою, наче це було справжнє запитання.
  Оллі сидів, розпластавшись, на м’якому стільці, закинувши одну ногу на руку, і його халат ледь багато прикривав.
  Вона думала, що Джек отримав недбалий варіант.
  Але здавалося, що вона виграла цей приз.
  «Твої батьки. Їх пограбували».
  Оллі не відреагував на це.
  Але — зазначила вона — він таки викопав ще один шматок пирога. І, витерши свої і без того забруднені шоколадом щоки рукавом сукні, він відкусив величезний шматок.
  Гарна велика пауза, подумала Сара.
  І вона чекала.
  *
  Джек припаркував свій «Спрайт» прямо перед дилерським центром «Люкс-4», де його маленька спортивна машина була схожа на креветку, яку от-от поб’ють гігантські позашляховики, що стояли неподалік.
  Він подивився на будівлю.
  Новий, із гігантськими скляними вікнами, які показували більше позашляховиків — дійсно дорогих… Lexus, Cadillac… і навіть чорний вінтажний Hummer H-1, який стояв осторонь.
  Саме те, що потрібно світові, подумав Джек.
  Більше гіганських «автомобілів».
  Він зайшов до блискучого дилерського центру.
  Він побачив двох чоловіків у костюмах; тонкі ноги, вузькі, темні окуляри.
  «Сучасні Твідл Дам і Твідл Ді», — подумав Джек.
  Найближчий продавець поспішив.
  «О, привіт — і ласкаво просимо до Lux-4 Automotive Experience…»
  Автомобільний досвід? — подумав Джек.
  Ви маєте на увазі … місце, де купують газівців?
  — Привіт, — сказав Джек.
  «Мене звуть Джеральд, і я можу подбати про вас сьогодні. Чи можу я запитати, який вид транспортного засобу може вас зацікавити? Можливо, ви бачили нашу телевізійну рекламу? Ми надаємо повний спектр послуг...»
  Хлопець працював за сценарієм і вивів діалог, як рибалка, який раптово висадив велику рибу після того, як довго сидів на краю човна з порожніми руками.
  «Можливо, трохи пізніше. Але бачите, — Джек озирнувся, — я справді тут, щоб поговорити з Террі Гудманом.
  Голова продавця хиталася, як іграшка на панелі приладів. «О, звичайно. Особистий контакт містера Гудмена?»
  Продавець позадкував, наче обпікся жаром печі. Його права рука вилетіла й показала в бік виставкового залу.
  До підвищеної стійки реєстрації.
  А за тим столом — жінка з хвилями чорного, як смолисто, волосся, темно-червоною помадою й блузкою, що намагається залишатися застібнутою.
  Те, що вона підпилювала нігті, лише доповнювало картину.
  «Тобі краще там зареєструватися у Ліз. Вона може перевірити, чи вільний містер Гудмен.
  Джек усміхнувся, кивнув і підійшов до стійки реєстрації.
  І коли портьє не підняла очей.
  Не хочу пропустити шматочок кутикули, щоб відзначити когось...
  «Вибачте. Але мені цікаво, чи можу я перекинутися кількома словами з Террі Гудманом?»
  Очі жінки, окреслені глибоким чорним контуром, нарешті повільно підняли очі, ніби гадаючи, хто ж посміє перервати таку делікатну операцію.
  «І про що це йдеться, містере?»
  «Бреннан».
  Жінка кивнула.
  «Це начебто приватна справа».
  Вона подивилася на календар на своєму столі. «Я думаю, що він зараз на виклику. І у нього заплановані зустрічі, і...
  «Можливо, ви могли б сказати йому, що це про його будинок. Про пограбування?»
  Її вишнево-червоні губи утворили риб’яче «О» розуміння.
  І вона взяла телефон і натиснула кнопку.
  *
  «Знай, що їх пограбували. Не дивно… — сказав Оллі, крихти торта на його грудях.
  Сара не дістала зошита.
  Не те, щоб вона не думала, що Оллі зможе поділитися якимись цікавими шматочками, але вона не хотіла лякати дитину.
  Його опущені очі виглядали так, наче минулої ночі вони пережили більше, ніж кілька порцій трави.
  «Чому це?» сказала вона.
  Він нахилився вперед у кріслі. «Подивіться на те криваве місце, яке вони купили? Новий, такий клятий, прямо на річці. Можна також дати рекламу будь-яким грабіжникам: приходьте пограбувати нас. Ми завантажені !»
  Сара кивнула.
  «А ви знаєте когось із цієї категорії?»
  «Що?»
  Оллі почав нишпорити в кишені халата й викопав скручений шматочок білого.
  Суглоб.
  «Не заперечуєте, якщо я… беру участь ?»
  — Давай, — сказала Сара, вимушено посміхнувшись.
  Оллі запалив джойнт і сильно потягнув.
  За ним почався нестримний флегматичний кашель, який лише додавав юнакові привабливості.
  — А тепер — що ти запитав?
  Потягнувши суглоб, Оллі залишився нахилитися вперед, але тепер дивився на Сару з дурною посмішкою.
  І вона напевно отримувала від нього моторошну атмосферу в цій похмурій вітальні з аварійною запискою.
  Він дивився.
  «Знаєте когось, хто хотів би пограбувати ваших батьків? Когось із ваших, гм, друзів тут зацікавить ця інформація?»
  Оллі відкинувся назад у крісло, хитаючи головою.
  «Ні, до біса. Тут усі хороші товариші. Сіль землі».
  Б'юся об заклад, подумала вона .
  І тут вона почула важкі кроки ззаду.
  Хтось ще сплив на поверхню з будь-якої корабельної аварії, яка пройшла минулої ночі для розваги.
  Але цей «товариш» був міцним на вигляд. В джинсах. Без сорочки.
  Чималий біцепс.
  Сара знала те, що в наші дні називають «зброєю».
  І на відміну від Оллі, його волосся було поголене до стрижки.
  Сара спостерігала, як Оллі звернув увагу на новоприбуле, не дивлячись на нього.
  «Джимбо… ми ж тебе не розбудили, чи не так?»
  Джимбо здавався альфа-самцем цієї пари.
  «Джимбо» подивився на Сару; кивнув. Потім зробив кілька кроків до розлогого Оллі Гудмана.
  — Ти сказав, що я отримаю свої гроші сьогодні, Оллі. І сьогодні тут до біса добре».
  Оллі змусив швидко кинути збентежений погляд на Сару.
  Тоді назад до Джимбо.
  «Правильно, і я буду! Дай мені декілька. Щойно встав. Довелося звернути увагу на деяких людей, які мені зобов’язані. Сьогодні так, мій чоловіче».
  Джимбо похитав головою.
  Він почав щось запитувати, дивлячись на Сару. «А хто в біса — о, забудь».
  Тоді Джимбо похитав головою, повернувшись до сходів… і, піднявшись, сказав: «Просто принеси мені мої гроші».
  Сара здогадалася, що йому не потрібно додавати «або інакше».
  Оллі повернувся до Сари, усміхаючись так, наче те, що щойно сталося, було просто персиковим.
  Але з цією новою інформацією Сара мала ще кілька запитань перед тим, як помчати до поїзда.
  А Оллі — джойнт в руці — ніби нікуди не збирався.
  OceanofPDF.com
  7. У кожного є секрет
  Джек сів на стілець навпроти Террі Гудмена, який заклав руки за голову, намагаючись виглядати невимушеним і розслабленим.
  Мене пограбували.
  і що?
  «Чим я можу вам допомогти, містере Бреннан?»
  «Джек. І я сподіваюся допомогти тобі, і Алану, звичайно. З тим, що сталося».
  «Ах, великий детектив Нью-Йорка. Скажи мені, — Террі нахилився вперед із широкою посмішкою на обличчі. «Знову на «злих вулицях», коли-небудь…»
  А потім — на диво — чоловік підняв праву руку у формі пістолета й зробив жест великим пальцем — молоток упав і вистрілив.
  Який дупа, подумав Джек.
  Але в інтересах їхнього допиту він удавано привітно посміхнувся.
  «Я ніколи не стріляю і розповідаю, Террі».
  «Ах… речі, які ви, мабуть, бачили. Для вас тут, у Котсуолді, трохи тихо, так?
  «Просто так, як мені подобається».
  Джек змінив напрямок розмови. Террі досить добре відволікав увагу.
  І ця спроба відволікти … завжди «розповісти», якщо хтось мав секрет, про який він не хотів говорити.
  «Як тут справи, Террі? Відколи ти переїхав?»
  «Тут? Ця частина світу — Котсуолдс? Абсолютно процвітає ».
  Джек подумав… надворі не виглядав надто бурхливим.
  Але він сказав: «Приємно чути. Отже, про пограбування. Мабуть, ти засмучений, хм? Ти, Клер?»
  «Правильно. добре Речі трапляються, чи не так? Могло бути гірше».
  «Як це?»
  «Негідники могли забрати мою кляту рушницю! Або столове срібло! Кричав криваве вбивство, коли ми його купили — невелике багатство!»
  Террі нахилився вперед. «Я припускаю — якісь досить тупі шахраї».
  Джек усміхнувся на це.
  Террі поводився розслаблено. Пограбування — лише брижа в його успішному, бурхливому житті.
  Джек збирався побачити про це.
  «Мені здається, що вони справді зробили безлад».
  «Хм? Припустимо, вони зробили. У будь-якому разі — для моїх страховиків настав час розплати, а також час премій, які вони стягують».
  «Я міг помилятися, але у мене склалося чітке враження, що грабіжники щось шукали».
  Посмішка Террі згасла.
  «Що ти маєш на увазі?»
  «Перевертання подушок, твоє ліжко, те, як вони штовхнули все на підлогу — навіть усередині гардеробної».
  Террі кивнув.
  Або він не думав про це раніше, або він робив усе можливе, щоб поводитися так, ніби спостереження Джека було абсолютно новим.
  «Не знаю про це, друже. Просто радий, що вони не отримали все. І Алан збирається проводити з нами регулярні обходи вночі. Тому це більше не повториться».
  «Сумніваюся, що це буде…», — сказав Джек.
  Це змусило Террі звузити очі.
  «Ви маєте на увазі... тому що, коли вони «вдарили» місце, ви в безпеці? Це це?»
  Джек не відповів на це.
  Нехай подумає...
  «Але ви не проти, якщо я задам кілька запитань? Я маю на увазі, що я маю благословення офіцера Ріверса. Я маю на увазі, ти б хотів, щоб хтось, хто це зробив, був спійманий, чи не так?»
  Террі стиснув праву руку в кулак і легенько скинув на стіл.
  «Абсолютно. Повісьте виродків».
  «Не впевнений, що це повішення, Террі».
  «Я просто мав на увазі — кинути в них цю кляту книгу».
  «І для цього вони повинні їх зловити».
  Террі закінчився, і він прислухався.
  «Схоже, той, хто проник до вас — через задню частину — знав код будильника».
  Террі кивнув.
  «Я маю на увазі, що він працював, був увімкнений — тому кожен, хто ввійшов, мав 30 секунд, щоб ввести код, чи не так?»
  Ще один кивок.
  «У кого ще міг бути цей код, Террі?»
  Власник автосалону відвів погляд; він понюхав повітря, наче розчищав павутину в черепі. Потім, щоб скласти картину, він подряпав свій майже лисий купол.
  «Ні. У Клер є. Мій син Оллі теж. Але він у коледжі розважається більше, ніж мав би. І я».
  «Тільки ви троє?»
  Террі кивнув.
  І Джек одразу не повірив.
  «Ну, бачите, Террі, це проблема. Хтось зламався і мав цей код. Скажи мені..."
  Джек затримав паузу.
  «У вас є уявлення, хто міг це зробити? У вас є вороги?»
  «Хто б це зробив? Ймовірно, будь-який клятий невдаха в радіусі 50 миль. Але тут немає ворогів, друже, — потім він засміявся. «Принаймні нічого я не знаю!»
  У цей момент у двері постукали, і портьє просунула голову — разом із привабливою верхньою половиною тулуба — крізь щілину відчинених дверей.
  «Містер Гудмен, твій наступний прийом запланований на кілька днів.
  «О, дякую, Ліз… гм, міс Гедлі».
  Роботу зроблено, — здогадався Джек, — портьє зник.
  «Ну, Джеку, нічого більше розповідати, і в мене є велика риба — я маю на увазі…» його усмішка надала його майже лисині карнавального вигляду, «…іде потенційний клієнт. Дивлячись на останній Lexus із 4 колесами . Я вважаю, що ви, янки, сказали б, що це обернеться їм у копійки».
  Джек підвівся.
  «Ми б це зробили. І точно поза моєю лігою».
  Джек розвернувся й рушив до дверей. Але він зупинився саме тоді, коли його рука торкнулася дверної ручки.
  Він повернувся до Террі.
  «Скажіть, якщо у мене виникнуть додаткові запитання, ви будете доступні, правда?»
  Террі знову звузив очі. Один із тих людей, які телеграфували про кожну хвилю розчарування, яку вони відчували.
  Це може бути корисним.
  «Гм, чому точно. Ви знаєте, де я живу, де я працюю. Щодо напоїв, я постійний відвідувач The Angel».
  «Чудово. Ви просто…”
  Джек збирався дати йому щось для роздумів, коли він піде…
  «...ніколи не знаєш, що може вискочити».
  А потім — просто тому, що так здалося, — Джек підняв руку, імітуючи пістолет, і швидко натиснув курок.
  «Поговоримо пізніше, Террі».
  І Джек виплив з офісу, відчуваючи погляди продавців на підлозі, які все ще стояли довкола, ніби вони висіли на айсберг із розкішними автомобілями.
  А ще — портьє.
  Голова опущена, але вона погано ховала очі, дивлячись угору, спостерігаючи, як Джек йде.
  *
  Сара глянула на годинник.
  Кожної хвилини їй доведеться мчати на потяг.
  І чим довше це тривало, тим більше Оллі було важко зосередитися.
  «Твій друг?» Сара сказала.
  «Джимбо?» — сказав Оллі з зубастою усмішкою. «Ти ставиш. Хороші товариші».
  Сара кивнула, легко усміхнувшись. «Тоді не виглядав надто дружнім…»
  Оллі зробив хвилю в повітрі, від якої кімнатою замайорів шлейф марихуани.
  «О, просто винен мені трохи готівки. Нічого страшного! Зрештою все завжди виходить».
  Тоді Оллі кивнув, ніби переконуючи себе. «Завжди».
  «Не вистачає грошей?»
  Петлява посмішка Оллі зникла.
  «Прямо зараз. Звичайно. Потім повернемося до його тупої усмішки. «Я студент, до біса! Ми завжди, як, прив'язані, knowwotImean ?»
  «Звичайно. У вас є витрати».
  «Точно так!»
  «Мама й тато влаштовують це?»
  Здається, це запитання змусило Оллі раптом насторожитися. Ніби він щойно зрозумів, що задумала Сара.
  «Що ти маєш на увазі?»
  «Тобі потрібні гроші, вони тобі їх дають?»
  «Це щось особисте, чи не так ?»
  «Ну, я намагаюся допомогти їм у їх пограбуванні. Отже…”
  Вона нахилилася вперед, хоча це наблизило її ніс до туманної хмари, що огортала сина Гудманів.
  «Ви справді впевнені, що не знаєте, хто б не хотів красти у ваших батьків? Можливо, навіть шукати щось… про що вони тільки знали б?»
  Велика зміна в Оллі з цим запитанням.
  Обличчя його стало похмурим, і навіть куріння не звернуло уваги.
  нічого не знаю ? Яку частину цього ви не розумієте?»
  Сара кивнула.
  «О, ще одне запитання».
  «Так? Сподіваюся, останнє запитання ».
  «Коли ви востаннє були вдома — у Черрінгемі?»
  «Я б подумав, що навіть ти зможеш це вирішити».
  Сара не піднялася на коментар.
  «Мабуть, вам доведеться мені допомогти».
  «Я поясню це для вас. Я студент. Я вчуся. Це семестр».
  «О, я розумію, — сказала Сара. «Дурний я. Отже, ви не були вдома з початку семестру?»
  «Браво».
  «Зовсім ні?»
  «Правильно».
  Оллі брехав. Але чому?
  Сара глянула на годинник.
  Хороший час залишити його тушкуватися.
  «Ой, я спізнився на поїзд».
  Вона встала й попрямувала до дверей.
  Оллі — завжди джентльмен — розвалився в м’якому кріслі, його халат…
  Було слово …
  правильно.
  Akimbo.
  Швидкий поворот до нього. «Дякую за розмову, Оллі».
  «Правильно. Що завгодно».
  «І успіхів у ваших грошових неприємностях…»
  І з цими словами вона поспішила з дому, де, як вона уявляла, — для студентів у гуртожитку — навчання насправді було далеко не в списку пріоритетів.
  І вона швидко пішла назад Каулі-роуд у напрямку міста та залізничної станції.
  Вона повинна просто зробити це...
  Вона подумала: « Треба подзвонити Джеку».
  Бо здавалося, що в Оксфорді щось не так.
  OceanofPDF.com
  8. Що щодо річки?
  Джек припаркувався біля Tesco's — місця, куди він рідко бував.
  Надто схоже на Америку, подумав він, — це точно не дуже схоже на Котсуолд.
  І все-таки, коли у вас є певні речі першої необхідності, великий магазин може бути корисним.
  У той момент, коли він відкрив двері машини, у нього задзвонив телефон.
  Сара.
  « Гей, я збирався тобі подзвонити незабаром. Я не хотів переривати вас, якщо ви були на допиті з Оллі».
  Сара засміялася. «Скоріше втручання».
  «Так погано?»
  «Що за кам'яний. І зрозумійте, він не тільки збрехав, що повертається додому кілька тижнів тому, але й Джек, у нього проблеми з грошима».
  Джек подивився на море машин на освітленій автостоянці — Tesco веде жвавий бізнес. Він навіть помітив ялинкові прикраси у вікнах.
  Так, цей час наближався.
  А для Джека — це завжди був важкий час.
  Сара та його друзі тут допомагали… але все одно його думки часто поверталися до Різдва вдома.
  додому. Бруклін.
  І життя, яке він мав там.
  «Це цікаво », — сказав він. «Наскільки сильно йому потрібні гроші?»
  «Не можу сказати. Але хлопець, який з’явився, шукаючи його, не був надто задоволений. Ой, почекай — треба показати мій квиток…»
  Джек чекав.
  «Там. Я скоро буду в Черрінгемі. І була думка».
  "Так?"
  «Я міг би переглянути історію Оллі Гудмана онлайн. Будь-які порушення ПДР, юридичні проблеми. Подивіться, чи не сколихнув він щось у священних залах Оксфорда. Тому що я можу вам сказати… він не виглядав надто старанним».
  «Чудово — виконуйте свою магію».
  «Це і швидка вечеря для дітей. Хочеш заскочити?»
  «Люблю… але в мене також була ідея, тож мені доведеться її перевірити».
  Потім він розповів їй, як склалися справи з Террі Гудманом і що він там помітив.
  «Пересепшн, хм?» сказала вона. «Ти думаєш, можливо, там щось відбувається?»
  «Не впевнений. І хоча Террі стверджував, що бізнес процвітає, було дуже тихо. Може, пошукати все, що можна дізнатися про Люкс-4… його дилерський центр?»
  «Зроблю. Може бути пізно. Останнім часом у Даніеля були проблеми з математикою».
  «Також не мій улюблений предмет у школі».
  «А ваша ідея?»
  «Правильно. Ну, я за межами Tesco і збираюся забрати гарну шість упаковок IPA…»
  «IPA?»
  «India Pale Ale, який я привезу на човні мого друга Рея. Просто передчуття. Але є кілька речей, про які його можна запитати».
  «Натягніть його — як ви, американці, їх називаєте? — «brewskis».
  «Оце план!» — сказав Джек, сміючись.
  «Повідомити пізніше?»
  «Ти ставиш. Як тільки я повернуся на Гусі. Ви знаєте… одне коротке спостереження… схоже, ніхто з тих, з ким ми досі спілкувалися, не говорить нам усієї правди».
  «Так. У всіх є секрети…»
  «Правильно». Джек перевів подих.
  Стало холодно, і він чинив опір, щоб дістати свою зимову куртку.
  Але для цього настав час.
  «Добре. Найкраще зробити покупки… і поговорити пізніше?»
  «І я почну копати, як тільки зможу».
  «Чудово. До побачення.
  І Джек завершив розмову й пішов у великий супермаркет.
  *
  Незважаючи на те, що було темно й холодно, Рей сидів надворі, на палубі свого розшарпаного човна, під оголеним електричним світлом із кермової рубки, курив…
  Ну — щось курити .
  Він побачив Джека, що підійшов.
  «Джек! Вау! Не бачив вас у чохлах!»
  «Як справи, Рей?»
  «Краще ніколи! Ти мене знаєш, — сказав він з усмішкою.
  Джек підняв шість упаковок.
  «Хочеш поділитися зі мною цим?»
  «Вам взагалі потрібно запитувати? Я підніму вас на борт!»
  Джек піднявся хитким трапом на палубу човна.
  Рей не поворухнувся, щоб підвестися, тож Джек уявив, що вони будуть ділитися пивом на холоді.
  Імовірно, Рей викурив або випив достатньо ізоляції, щоб не заважати холоду.
  Джек сів на металеве крісло поруч із Реєм — крісло для лужку, але з червоною фарбою, що облупилася.
  Одна зі «знахідок» Рея зі смітника.
  Як він, ймовірно, спорядив більшу частину свого плавучого місця проживання.
  Рей прожив на своїй баржі понад сорок років, і місцеві жителі сказали Джеку, що ніколи не бачили, щоб він тримався на роботі довше, ніж на пару тижнів.
  Перевага для Джека — тому що це означало, що Рей мав достатньо часу стежити не лише за цією ділянкою річки…
  …але й більша частина Черрінгема.
  Принаймні, коли Рей міг чітко бачити.
  Коли Джек простягнув йому пляшку, Рей спритно витягнув відкривачку, зняв кришку, а потім передав відкривачку Джеку.
  Зробивши рясний ковток, Рей цокнув своєю пляшкою об пляшку Джека.
  «Це добре, Джеку. Я б сказав, що більше, ніж зазвичай».
  «Я знав, що тобі це сподобається, Рей».
  Рей зробив ще один ковток.
  Але Джек здогадався, що він також достатньо кмітливий, щоб знати, що цей візит має інший план.
  Тож після ковтка — і пляшка вже наполовину вбита…
  «Отже, це світський дзвінок, Джеку? Або..."
  Джек засміявся.
  «Боюсь, ти занадто добре мене знаєш, Рей. Було кілька речей, які я хотів пройти повз вас. Подумав, що ти міг би допомогти з..."
  Рей засміявся. «Знали! І поки ці тривають... — він помахав пляшкою туди-сюди, — ти можеш задавати будь-які запитання.
  Джек зробив ковток.
  Рей був персонажем.
  Тепер Джек збирався дізнатися — чи може Рей справді бути корисним у цьому дивному випадку з Гудменами та пограбуванням.
  *
  «Плантерс Крофт, еге ж?» — сказав Рей, вибираючи шматок тютюну зі своїх жовтих передніх зубів.
  «Ви це знаєте?»
  «О, так».
  Джек чекав.
  «Колись там були фруктові сади. Колись шмигав яблука».
  «Скрампінг? Збір?»
  «Нарізка!»
  «Ха! Зараз мало шансів на це, Рей, — сказав Джек.
  «Розкажи мені про це. Весь кривавий берег річки буде вкритий будинками, аж до кривавого Лондона, якщо вони не перестануть будувати».
  «Гроші говорять».
  «Мої ні!» — сказав Рей, сміючись.
  Джек засміявся разом з ним і відкрив ще одну чашку пива.
  «Тож це пограбування… вони багато робили?»
  «Розумна сума».
  «І ви допомагаєте багатим виродкам, які там живуть?»
  Джек кивнув.
  «Це розчарування, Джеку».
  «Чому це тоді, Рей?»
  «Ви граєте не за ту команду. Ви не один з них. Ти один із нас, друже!»
  «Ти так думаєш?»
  «Я так знаю. Пригнічені маси. Робітники. Пригноблених!»
  — Ніколи не вважав тебе революціонером, Рей?
  Джек спостерігав, як Рей ковтнув із щойно відкритої пляшки.
  «Ні, ви маєте рацію», — сказав він. «Я не дуже. Але я не дуже прихильник допомоги багатим бастідам . Вони отримали свою страховку — забийте їх».
  Так Джек пояснив делікатну ситуацію з таємними грошима Клер.
  Потім спостерігав, як Рей розмірковує над цим, чітко зважуючи свою моральну позицію щодо цього цікавого розвитку подій.
  «То ти хочеш сказати, що вона не дурниця?» нарешті сказав він.
  — Гадаю, з іншого боку колії, — сказав Джек.
  «Мій бік, а?»
  — І моя, — сказав Джек, сміючись.
  «І це її власні гроші?»
  «Так. І вона не поверне. Ні, якщо ми з Сарою не дізнаємося, хто це зробив».
  «Хм».
  Джек почекав, поки Рей дістав свою маленьку банку з тютюном і скрутив собі нову сигарету.
  Він спостерігав, як Рей клацає кришкою своєї старої бензинової запальнички, запалює згорток, глибоко втягує, а потім задуває.
  Той запах. Джек перенісся на роки назад, щоб згадати про свого ірландського дідуся, який курив люльку на своїй крихітній кухні в Брукліні.
  Гаразд, тютюн шкідливий для вас… але такий чудовий запах.
  Джек чекав. Потім заговорив Рей.
  «Ну, скажи тобі, Джеку, ось що я почув минулого вечора біля «Орача». Тепер це може стати в нагоді. А може й не бути. Але це євангеліє, Джек».
  Джек сумнівався, що все, що говорять у «Орача», було євангелієм, але він уважно слухав.
  І те, що він почув, трохи наблизило справу до розкриття.
  OceanofPDF.com
  9. Маленька хитрість
  Проходячи під Черрінгемським платним мостом, Джек підняв комір зимової куртки й зігнувся в човен, щоб захиститися від сильного вітру.
  У сірому ранковому світлі на цій ділянці річки було ще холодніше.
  Джек думав, чи скоро випаде сніг.
  Нічого схожого на сніг, який він використовував для повернення в Нью-Йорк, але іноді тут, у Котсуолдсі, з ним мати справу гірше, тому що британці, здавалося, щороку повністю забувають, як з ним боротися.
  Він налаштував дросель на двигуні й неохоче отримав додаткову швидкість.
  Взимку він рідко користувався маленькою шлюпкою з крихітним підвісним мотором. Але те, що сказав Рей, переконало його, що це єдиний спосіб дізнатися, що йому потрібно.
  Завжди можна було покластися на виноградну лозу Плугатаря, щоб щось виростити, надійне чи ні, і це був золотий пил...
  Здавалося, що з літа вгору та вниз по річці була серія квартирних крадіжок.
  Нічого особливого — майже ніби відповідальна особа навмисно трималася поза увагою.
  Тож без сильної участі поліції. Офіційної відповіді немає.
  І, як сказав Рей, іноді вкрадені речі вже були… « звільнився» від деяких приємніших адрес у Черрінгемі.
  Хто б це не робив — точно знав, що робив.
  І це точно не був хтось із місцевого «легкого братства», як їх назвав Рей.
  «Коли все сказано та зроблено, Джеку, ти не грабуєш своїх товаришів, розумієш, що я маю на увазі?»
  Саме те, що Рей сказав далі, справді заінтригувало Джека.
  «Тож є один тип, який переїхав до одного з тих старих котеджів у напрямку Елстон-Крік. Не місцевий. Тримається при собі. Але в нього є човен, він ходить вгору та вниз по річці вночі. Розумієш, що я маю на увазі, Джеку?»
  Джек кивнув.
  «Вночі. Не те, що він збирається в цей час рибалити, чи не так? Так що ж він там робить? Пограбування? Грабувати добрих людей на річці?»
  З досвіду Джека можна сказати, що визначення Рея «хороших людей на річці» не зовсім збігалося з його власним.
  Але заінтригований, він запитав, що ще знають у Плугаря.
  — Небагато, — сказав Рей. «Окрім того, що човен чорний. Це трохи зловісно — вам не здається? Я маю на увазі — у кого є чорний човен, Джеку, якщо вони не замислюють нічого доброго?»
  Джек подумав, що це зловісно — не через колір.
  Але тому, що це звучало так само, як човен, який він бачив учора вранці біля причалу Гудманів.
  Той, що повільно кружляв, потім вислизнув.
  Тож тепер він прямував вниз по річці, щоб перевірити, чи зможе він знайти чорний човен.
  І його таємничий власник.
  *
  Щоб дістатися до Плантерс-Крофт, знадобилося приблизно двадцять хвилин.
  Джек зрозумів, наскільки добре він тепер знає річку — або принаймні її ділянку, найближчу до Черрінгама.
  Повз Залізну пристань, потім будинок батьків Сари, повз луки, де щороку проводився літній ярмарок, і ділянку, де проходила регата.
  Усі знайомі місця, пов’язані з багатьма спогадами.
  Але коли він проминув Гудманів і пішов далі, за довгий вигин річки, він увійшов у terra incognita .
  Підвісний двигун помчав геть, час від часу вражаючі водоплавні птахи, за якими він спостерігав, розбігалися й знову сідали на берег річки та струмків.
  Повз них промигнула пара моторних катерів: подружжя пенсіонерів у товстих пальтах і капелюхах, які проводили зимову відпустку.
  Вони махнули рукою. Він помахав у відповідь.
  «Сподіваюся, вони теж спакували терміки», — подумав Джек, надто добре знаючи, як холодно стає жити на річці.
  Нарешті він дістався місця, яке, на його думку, було Елстон-Крік, позначене — як згадував Рей — стародавнім каркасом старої вугільної баржі.
  «Приблизно в ста ярдах далі є пара фермерських котеджів. Цей хлопець живе в одному з них, так вони вважають.
  Джек тримав рівний темп і пихкав далі.
  Праворуч виднілися два котеджі. «Гарні маленькі речі», — подумав він, розглядаючи вузькі галявини, що спускалися до берега річки.
  В одному з котеджів був невеликий причал, і, звичайно, Джек бачив пришвартований маленький чорний швидкісний катер.
  Той самий, якого він бачив напередодні.
  Поряд лежала купа садового сміття, горіло невелике багаття, дим клубочився на вітрі.
  Джек також чув музику, що доносилася з котеджу. Класика, яку він добре знав, але назва уникала його.
  Коли він проходив повз, куточком ока Джек помітив якийсь рух біля котеджу.
  Крізь дим від багаття він міг розгледіти постать, яка штовхала тачку до кінця саду.
  Він не зводив очей з річки й продовжував, поки не обігнув поворот і не зник з поля зору.
  Тоді він заїхав у банк і думав, що робити.
  Він хотів поговорити з цим чоловіком. Але як?
  Потім у нього виникла ідея.
  *
  Повертаючись вгору по річці, проти вітру, маленький підвісний двигун боровся за швидкість.
  Але невдовзі котедж з’явився в полі зору, дим усе ще низько сів над водою. Тепер Джек побачив, як хтось розпалює багаття садовими вилами, і, підійшовши ближче, він упізнав у ньому людину, яку бачив учора в човні.
  Чоловік дивився, як він пихнув повз, але Джек удав, що не помічає його.
  Джек почекав, доки він промине котедж, а потім підійшов ближче до берега й спритно стиснув трубу подачі палива саме там, де вона входила в підвісний двигун.
  Мотор шумно лопотів, то відмовляв, то знову стріляв…
  Джек дав йому ще десять секунд, щоб налаштувати дросель, а потім вимкнув подачу бензину.
  Тиша.
  «Блін!»
  Він голосно вилаявся напоказ, а потім смикнув за шнур стартера. Раз, два, приємно і повільно — потім трохи шаленіше.
  Тим часом, як і очікувалося, він дрейфував вниз по річці до пристані та чорного швидкісного катера.
  Ідеально… Поки він насправді не вдарив човен!
  Він підвівся, ніби раптом усвідомивши небезпеку, і потягнувся до весла, яке тримав у шлюпці.
  Він бачив, як чоловік у саду уважно спостерігав за ним — і тепер чітко усвідомлював небезпеку для свого власного човна, пришвартованого на шляху дрейфуючої шлюпки.
  Джек дивився, як він скинув садові виделки й побіг до причалу.
  Все добре сплановано…
  «Я кажу! ти в порядку Вам потрібна допомога?» — покликав чоловік.
  — Проклятий підвісний, — сказав Джек, усе ще тягнучи за шнур. «Не хочу вдарити свій човен».
  Джек спостерігав, як чоловік взяв човновий гак з боку причалу.
  Він став навколішки біля самого краю й подав його Джеку, коли його шлюпка дрейфувала на курсі зіткнення з чорним човном.
  «Візьміться!»
  Джек простягнув руку й схопив жердину, використовуючи її, щоб повернути навколо пристані та відбиватися руками від чорного човна.
  Тоді він кинув мотузку чоловікові, коли той пройшов повз край причалу.
  Він спостерігав, як чоловік обвів петлю мотузку навколо шипа, а потім затягнув Джека та маленький човен.
  За кілька секунд шлюпка Джека була надійно прив’язана, і він піднявся на пристань.
  Перша частина плану пройшла ідеально.
  Тепер настав час дізнатися, ким був цей таємничий хлопець.
  OceanofPDF.com
  10. Розповідання казок
  — Вибачте, — сказав Джек, проводячи рукою по волоссю. «Проклятий підвісний».
  «Без проблем, старий», — сказав чоловік з посмішкою. «Радий допомогти».
  — Ціную це, — сказав Джек. «Я думав, я там промокну!»
  «Піт Лаванда», — сказав чоловік, простягаючи руку й оглядаючи її. «Боже, боюся, трохи брудно».
  Джек все одно потис руку. «Джек Бреннан».
  Джек прийняв чоловіка. Він мав легку чарівність, відкрите обличчя з хлоп’ячою бахромою, яка спадала йому на очі і яку він постійно відштовхував.
  Високий, засмаглий — тільки складки свідчили про те, що йому, мабуть, уже далеко за сорок.
  «Ти далеко від дому, Джеку, судячи з усього».
  «Ти можеш забрати хлопця з Брукліна, га? Але дім тут — зараз я живу в Черрінгемі».
  «Ага, піддався чарівності цього місця, еге ж?»
  «Щось на зразок цього. А ти — місцевий?»
  «Боже, ні. Просто здай котедж. Взяв недорого на зиму».
  “Ідилічне місце.”
  «Чи не так? Я цілком можу взяти ще один рік. Подобається це місце.»
  Піт Лаванда знову посміхнувся.
  «Тож я можу вам допомогти? Що з підвісним двигуном?»
  «Мені здається, хитре паливо. Я сам винен — не злив його в кінці літа».
  — Досить легко забути, — сказала Лаванда. «Я можу позичити тобі паливо, якщо хочеш. Досить, щоб все одно повернутися в село».
  «Це було б чудово».
  «Отримав банку в машині. Давай».
  Тож Джек пішов за ним через сад.
  «Тут трохи ізольовано, правда?» — сказав Джек, поки вони йшли.
  «Як мені це подобається».
  «Ви працюєте на місці?»
  «Ха! Можна так сказати. Я сценарист — маю допрацювати сценарій. Потрібен спокій і тиша. Час від часу трохи навчайте».
  Підійшовши до маленького котеджу, вони пройшли шеренгою, Лаванда попереду, через маленькі дерев’яні ворота.
  «Сценарій?» сказав Джек. «Ти написав щось, що я знаю?»
  «Мабуть, дуже багато», — сказала Лаванда. «Але ви не побачите на ньому мого імені. Вони викликають мене, коли у них виникають проблеми, і я переписую».
  — Ага, — сказав Джек. «І відомі письменники отримують заслугу?»
  «Точно».
  «Але ви отримаєте гроші».
  «Також точно. Продав свою душу Голлівуду».
  «Хто б не зробив?» сказав Джек.
  Збоку від будинку були двері та маленьке віконце. Джек зазирнув крізь вікно в щось схоже на кухню.
  Усередині було досить темно. Джек бачив на кухонному столі щось схоже на залишки їжі.
  — А живучи тут, ти не сумуєш за компанією? Яскраві вогні?» сказав Джек.
  «О, я обходжусь. Я також проводжу тут невеликий майстер-клас для письменників щотижня».
  «Я не знав, що в Черрінгемі є письменники?»
  «Сьогодні, Джеку, усі є письменниками».
  Вони дійшли до будинку, де Джек побачив універсал Audi.
  Пізня модель, топові характеристики.
  Схоже, що писання приносить користь, подумав Джек. Можливо, мені варто розкопати свої мемуари NYPD…
  Він спостерігав, як Лаванда відкрила багажник, дістала зелену банку й струсила її.
  «Тут має бути достатньо».
  Він передав Джеку банку, і вони обоє повернулися в бік будинку.
  Джек почав думати, що це марна трата часу. Хоча, з іншого боку, Лаванда може бути цікавим хлопцем, з яким можна випити кілька чашок пива.
  Може, я повинен запросити його до Гусака одного вечора? — думав він.
  Він зупинився біля кухонних дверей. «Цікаво, чи можу я потурбувати вас склянкою води?»
  Джек побачив, як Лаванда зупинилася.
  І на секунду він зрозумів, що тут відбуваються якісь розрахунки .
  Щось не так у реакції. Ритм, який не був природним.
  «Звичайно, старий друже», — сказала Лаванда. «Ви не проти почекати тут? Блатні чоботи і все таке?»
  «Немає проблем».
  Лаванда посміхнулася, відчинила двері на кухню, а потім зачинила їх за собою, залишивши Джека самого на вулиці.
  Джек недбало підійшов до вікна й уперся в нього.
  На Лаванді було більше бруду, ніж на Джеку.
  Тож мала бути інша причина, чому він не хотів, щоб Джек був у домі.
  Цікаво.
  Через вікно Джек бачив Лаванду біля раковини. Він оглядав кухню.
  Хтось готував. Там каструлі, тарілки складені.
  А на столі пляшка вина.
  І дві склянки.
  Два.
  Чи був ще хтось у будинку? Хтось, з ким Лаванда не хотіла, щоб Джек зустрічався?
  І якщо так — чому б і ні?
  Біля раковини він побачив, як Лаванда обернулася, тому Джек швидко відійшов від вікна й тупо подивився на сад.
  Двері відчинилися, і вийшов Лаванда — не зі склянкою, а з пластиковою пляшкою, яку він простягнув Джеку.
  «Трохи легше, ніж склянка. Ви можете взяти його з собою».
  — Мило з вашого боку, — сказав Джек, беручи пляшку й ковтаючи з неї.
  Думаючи — я точно знаю, чому ти дав мені пляшку. Тому нам не доведеться відкривати ці двері знову.
  Він дивився, як Лаванда зачинила двері. Потім, твердо посміхаючись на місці, він жестом показав Джеку, щоб той провадив назад у сад.
  Джек ішов попереду, його розум прискорився.
  «А чим ви заробляєте на життя, містере Бреннан?» — сказала Лаванда, вирівнюючись, коли вони переходили галявину.
  «О, я на пенсії», — сказав Джек. «Вільний дух, це я. Подивіться телевізор, добре поїжте, випийте кілька чашок пива. Йди рибалити».
  Джек чекав, поки Лаванда захопить наживку. Тепер він справді хотів дізнатися, що зробив хлопець на тому маленькому чорному катері.
  Але сценарист промовчав.
  Вони дійшли до причалу.
  «Ви хочете, щоб я приніс щось, куди б злити старе паливо?» сказала Лаванда.
  «О, там мало що залишилося», — сказав Джек. «Думаю, все буде добре».
  Він заліз у човен і відкрутив кришку заливної горловини, а потім почав заливати нове паливо.
  Джек показав на катер.
  «Ти ловиш рибу?»
  — Господи, ні, — сказала Лаванда. «Не можу придумати нічого гіршого».
  «Здається, ти досить часто користуєшся човном».
  «О, звичайно. Прийшов з майном. Виріс із човнами, не можу вберегти мене від них. Але рибалка? Як спостерігати за висиханням фарби — без образ».
  «Жодного не прийнято. Думаю, я вас бачив, — сказав Джек. «Вгору по річці?»
  — Дуже ймовірно, — сказала Лаванда. «Гарне місце для роздумів. Отримайте ідеї. Розв’яжи казкові задачі».
  «Цього року прохолодно?»
  «Мене не турбує. Вдень чи вночі, просто сідайте в човен, гукайте, свіже повітря, свіжі думки».
  «Звучить як справжнє життя», — сказав Джек.
  «Правильне життя для кожного з нас не з’являється випадково, Джеку», — сказав Лаванда, і його голос раптово пожвавився. «Ви повинні простягнути руку і схопити його. Зробіть вибір. Внесіть зміни. Carpe diem !»
  Джек спостерігав за Лавандою. Чоловік був напруженим — переконливим.
  Потім він побачив, як він посміхнувся.
  «Вибачте», — сказав він. «Іноді я можу говорити повну дурницю, але я в це вірю. Спрацювало для мене».
  Джек усміхнувся йому у відповідь.
  «Не біда», — сказав він, залазячи в човен. «Я згоден з вами».
  «Все готово?» — сказала Лаванда, киваючи на підвісний двигун.
  Джек клацнув задушкою.
  «Схрещуємо пальці», — сказав він.
  Потім потягнув за шнур. Двигун гуркотів і лопотів. Він смикнув його знову — і він вистрілив.
  — Чудово, — сказав Джек. «Завдяки тобі».
  «Не біда», — сказала Лаванда, розв’язуючи мотузку. «Безпечна подорож назад до цивілізації».
  «У вас є місця у вашій письменницькій майстерні? Може, я можу взяти твій номер?»
  «Гм, у мене немає карток», — сказала Лаванда. «Ніколи не можу згадати мій номер. Подивіться на дошку оголошень у сільській раді — там моє оголошення».
  — Я це зроблю, — сказав Джек, відштовхнувшись від причалу. «До зустрічі».
  Він помахав Лаванді й подивився на чоловіка, який стояв там, усміхаючись і махаючи рукою у відповідь.
  «Дуже цікавий хлопець» , — подумав він, від’їжджаючи від причалу й повертаючись угору по річці.
  Поки Джек не попросив води, він нічого не віддав. Лаванда була крутою, привітною — навіть чарівною. Але тепер, коли Джек відтворював розмову рядок за рядком, він задумався, чи була правда в тому , що сказала Лаванда.
  Або все це була брехня?
  ким він був Чи був він письменником? Що він приховував?
  Для кого була друга склянка?
  І чи міг він бути причетним до пограбування Гудменів?
  Джек поліз у кишеню пальта за мобільним телефоном і постукав по екрану.
  «Привіт, Джек. Я сподівався, що ти подзвониш. Як..."
  «Сара. Ми можемо зустрітися?»
  «Звичайно. Як щодо обіду?»
  «Як щодо кави — наприклад, через півгодини?»
  «Звучить терміново?»
  «Вважаю, що так».
  «Добре. Я візьму кутовий столик у Хаффінгтоні».
  «До зустрічі. Ну і Сара, якщо у вас є хвилина, зробіть для мене пару перевірок, чи не так?»
  І він розповів про котедж і таємничого письменника, який жив у ньому.
  — Я подивлюся, що зможу знайти, Джеку. У вас теж є номер машини?»
  — сказав їй Джек, потім попрощався й відклав телефон.
  Піт Лаванда — якщо це було його справжнє ім’я — був хороший, дуже хороший.
  Достатньо добрий і розумний, щоб знати, що візит Джека не був випадковістю.
  Можливо, достатньо розумний, щоб знати, що його прикриття щойно розкрили.
  Це означало, що — як ні — хлопець не збирався залишатися тут надовго.
  А це, у свою чергу, означало, що якщо Джек і Сара хочуть знати, що він задумав, їм доведеться трохи покопатися — і швидко.
  OceanofPDF.com
  11. Злом
  Сара схопила кутовий столик у Хаффінгтоні, який вони з Джеком часто використовували, коли хотіли поговорити про щось так, щоб хтось інший у кафе не чув.
  Але Джек ще не з’явився.
  Зовсім не схожий на нього.
  Якщо він сказав півгодини, він це мав на увазі.
  Вона зробила ще один ковток кави й подивилася на годинник.
  Приблизно 40 хвилин. Вона подивилася на двері, а потім побачила, як Джек поспішає всередину.
  Щоразу, коли двері відчинялися, всередину вдихав порив тепер уже зимового повітря.
  Ще одна причина, чому було добре сидіти тут; затишно, захищено й недалеко від печей, де виготовляли чудові торти та тістечка Huffington.
  Джек озирнувся й поспішно підійшов до Люсі на касі, а потім до однієї з офіціанток.
  Тут усі знали Джека.
  І — підозрювала Сара — більшість із них були більш ніж трохи вражені.
  І це була смішна думка. Чи відчула вона ще щось із цим усвідомленням?
  Щось … зелене?
  Вона відкинула цю думку, коли Джек сів на своє місце.
  «Вибачте. Я збирався сюди і вирішив щось перевірити».
  «Щось цікаве?»
  «Можливо, — сказав він з усмішкою.
  «Ну, я можу мати щось цікаве для вас…»
  — Звучить добре, — сказав Джек.
  Підійшла офіціантка — молода, відносно нова дівчина на ім’я Дженні.
  «Доброго ранку, Джеку!»
  Він звернувся до неї з великою теплою усмішкою. «Доброго ранку, Дженні. Як щодо чашки англійського сніданку? І … я думаю … у вас залишилися круасани?»
  «Я впевнений, що так».
  «Чудово».
  А після офіціантка відпливла.
  «Але спочатку, Сара, — сказав він, — я хочу почути про твій візит до Оллі».
  Тож вона зробила все можливе, щоб описати обстановку та Оллі, університетського стонера.
  — Звучить чарівно, — сказав Джек.
  «Жахливо. І, як я вже сказав, він винен гроші цьому хлопцеві, який, здавалося, був не дуже задоволений».
  «Люди рідко бувають, коли гроші належать».
  «Можливо, наркотики? Було досить рано, щоб пихати».
  «Ах, життя в університеті».
  «Я також трохи пошукав в Інтернеті. Згідно з оксфордськими архівами новин, у нього вже було кілька зіткнень з поліцією».
  «Наркотики?»
  «Не так далеко. Випивка — і порушення громадського порядку...»
  «Дозвольте вгадати — пабні бійки?
  “Паби — і дуже стильні ресторани.”
  «Яка дитина».
  «І, за словами мого приятеля, який працює в університеті, він тільки-но закінчив перший курс».
  «Тоді брехня».
  «Так. Чому б він не сказав, що повернувся додому зі своїми товаришами? Ідеальний час оглянути це місце, якщо він збирається повернутися й пограбувати його».
  «Можливо. Або, можливо, він був настільки вбитий камінням, що справді забув».
  «Але все ще підозрюваний, так? А Террі?»
  «Що ж, сподіваюся, ви можете допомогти тут. Каже, що бізнес процвітає. Звичайно, не так виглядав».
  «Безумовно, ні. Два роки поспіль зазнав збитків. І, схоже, у нього закінчуються запаси. До біса багато грошей сидіти в тих машинах у салоні й нічого не робити…»
  «А той портьє…»
  «Ах так. Та дівчина, яку ти згадав?»
  Джек похитав головою й засміявся.
  «Це був би один термін, який можна було б застосувати».
  «Ти думаєш — з грошима — вона, можливо, його коханка на стороні?»
  «Це може посилити його гострі грошові проблеми. Якби Террі знав про приховані гроші Клер, тоді виявлення цих 20 тисяч було б важливим».
  «За моїми підрахунками, це двоє підозрюваних».
  «О так. Але, як я сказав по телефону..."
  Тепер Джек нахилився ближче. «Мені здається, щось трапилося з нашим містером Лавандою. Нещодавно мандрував на своєму човні, наче перевіряв усе».
  «Ви думаєте, перевіряєте будинок?»
  «Можливо. А потім, коли він не пускав мене в котедж — це було досить незручно. І я бачив у вікно, на столі стояли два келихи вина».
  — Думаєш, у нього була компанія?
  «Можливо. То ви знайшли щось в Інтернеті?»
  «Про Піта Лаванду? Ні, нічого».
  — Ну, не проблема, — сказав Джек. «Здається, я не дав тобі багато часу».
  «О, у мене було достатньо часу, Джеку», — сказала Сара, насолоджуючись моментом. «І я сказав, що у мене є щось цікаве…»
  «Добре, тепер ти справді привертаєш мою увагу!»
  Сара побачила, як Джек нахилився вперед, його очі сяяли.
  «Оце й суть справи в таких моментах у розслідуванні», — подумала вона.
  «Тож спочатку — котедж. Це оренда на відпочинок. Я подзвонив агенту — сказав, що мене цікавить це місце. Зараз він перебуває в місячній оренді з можливістю поновлення. А теперішній орендар — містер Пітер Скотт...
  «Скотт? Не Лаванда? Ви впевнені, що знайшли правильне місце?»
  «О так. І агент сказав, що термін оренди містера Скотта закінчується всього за пару тижнів — і він подзвонив, щоб сказати, що не продовжить».
  «Цікаво. Він сказав мені, що має місце на цілий рік».
  «Це ще не все. Я перевірив номер автомобіля з цим, е-е… другом … у мене в столичній поліції…»
  У той час, коли вона жила в Лондоні, і її життя було розірвано на шматки через розлучення, Сара набула корисних онлайн-навичок і зв’язків, щоб залучити свого чоловіка.
  І обидва стали в нагоді сьогодні, працюючи з Джеком.
  «Машина теж в лізингу. Іншому Пітеру — у цього прізвище «Гембл».
  «Ах, правильно… Я бачу тут шаблон…»
  «А рахунки за комунальні послуги зареєстровані на…»
  «Дайте мені вгадати — хтось із Пітера?»
  «Пітер Скотт».
  — Аншлаг, — сказав Джек з усмішкою. «І гарна робота, Сара. Багато «Пітерсів» у грі…»
  Вона спостерігала, як Джек сів у крісло.
  «Незалежно від того, чи причетний він до пограбування Гудмена, — сказав Джек, — цей хлопець Пітер — хто б він не був насправді — безперечно підступний. Навіщо всі ці псевдоніми?»
  «Якщо вони тобі не потрібні. Але що ми можемо з цим зробити?»
  «Ну, прийшовши сюди, у мене виникла ідея…»
  "Так?"
  Джек усміхнувся.
  «Вам може не сподобатися…»
  «Мені подобаються всі ваші ідеї».
  Дженні з’явилася з чашкою чаю та ідеально розтертим круасаном.
  «Ось, Джек».
  “Ідеально!”
  А коли Дженні пішла далі.
  «Розумієте, ця ідея змусить вас — технічно, я маю на увазі — порушити закон».
  Сара похитала головою. Закотила очі й усміхнулася.
  «Буде не вперше. А у випадку з містером Лавандою — я не можу сказати, що мене турбує етика, Джеку».
  *
  Сарі довелося мчати назад до свого офісу — наближення різдвяних свят завжди приносило купу роботи, і навіть Грейс виглядала виснаженою.
  Але вони з Джеком залишили Хаффінгтон із планом зустрітися о пів на шосту. Сарі доводилося не відставати від роботи — ця пора року завжди приносила божевільну кількість пантомім, усім потрібні були глянцеві постери та трикутники, щоб популяризувати божевілля.
  Але вона також встигла трохи покопатися в історії Лаванди.
  Безумовно, був письменник на ім’я Піт Лавендер.
  Але востаннє справжнє визнання будь-якого сценаристу вона могла знайти більше десяти років тому.
  Телевізійне мило.
  І звичайно — він міг працювати за лаштунками — редагувати сценарій, як він сказав Джеку…
  Або бути письменником. Або він міг просто щось вигадувати, грати роль.
  У такому разі як він міг дозволити собі гарненький маленький котедж із річкою?
  Рівно о 5:50 вона вийшла з офісу, сказавши Ґрейс, щоб вона також йшла додому, що вони прийдуть до роботи вранці.
  І вона збігла сходами вниз і побачила Джека в його спрайті — слава богу, доповнений.
  Надворі було темно, тому те, що вони збиралися зробити, було ще страшнішим.
  І все ж — як не дивно — ще й захоплююче.
  *
  «Джек, ця машина обігрівається?»
  Він засміявся.
  «Найкраще, що я можу зробити зараз. Треба замінити шланг, щоб нагріватися лише з одного боку».
  Він обернувся й подивився на неї, виїжджаючи на головну дорогу з села. «У мене він прокручений».
  «Наступного разу. Я буду носити навушники».
  Це, як Джек пояснив у Хаффінгтоні, може бути їхньою єдиною можливістю дізнатися про Піта Лаванду все, що вони могли.
  Перед зустріччю із Сарою в Хаффінгтоні Джек забіг у сільську раду, щоб подивитися на листівку Лаванди. Там немає номера телефону — незважаючи на те, що йому сказав письменник.
  Але це дало час наступного щотижневого семінару «Письменницького гуртка».
  Сьогодні ввечері о 6.
  Хто знав, коли вони знову отримають шанс заглянути в маленький котедж.
  Щоб побачити те, що вони могли побачити.
  «Ти все ще згоден робити це?»
  Вона погодилася з Джеком, що найбезпечніше для нього — залишатися на сторожі надворі на випадок, якщо Лаванда раптом повернеться. Джек вигадав щось про те, щоб принести пляшку вина, щоб подякувати за допомогу з пальним.
  Тим часом Сара могла озирнутися.
  Джек сказав, що бачив ноутбук.
  Може бути корисно поглянути і на це.
  «Гм… добре, Джеку. Але полагодьте шланг. Можливо, це не Нью-Йорк, але у нас тут зима».
  «Деталі буде доставлено цієї п’ятниці».
  Вони з’їхали з головної дороги й поїхали вузькою обсадженою живоплотом вулицею, яка вела до віддаленого місця на річці, де жила Лаванда.
  «Це похмура місцевість взимку», — сказала Сара.
  «Я скажу».
  «Насправді тут нічого немає».
  «Мабуть, тому орендна плата така висока».
  Але не доходячи до котеджу Лаванди, Джек вийшов на відкриту ділянку під невеликим пагорбом.
  «Має бути гарне місце для очікування», — сказав він.
  З дорогою, що вигинається попереду, і живоплотом поруч, маленький Спрайт буде майже непомітним, і його легко буде помітити.
  «Тепер чекати. Що, якщо... він скасував семінар?»
  «Ми нічого не можемо з цим зробити».
  Вона кивнула й подивилася на годинник.
  5:45.
  Якби Лаванда йшла до Черінгема, він би незабаром приїхав сюди.
  «Ще якісь підказки щодо того, що шукати… як тільки я зайду всередину?»
  Вона мусила визнати — це було дещо захоплююче.
  Незвичайний вечір для самотньої мами.
  «Ну... переконайся, якщо у нього гості, що їх немає вдома! Озирніться довкола, перш ніж проникнути. Тоді я гадаю — дізнайтеся, що в нього на комп’ютері. Все, що він може приховувати. І звісно — хто ж він такий!»
  Вона кивнула.
  «Сподіваюся, тут є мобільний зв’язок».
  Він подивився на неї.
  «Не думав про це. Якщо ні, краще подряпаємо все».
  «Я думаю, що я...»
  І в цей момент на смугу виїхала машина, фари спрямовані прямо вперед, перш ніж машина — Audi Лаванди — повернула праворуч і виїхала на головну дорогу.
  — Ось і ми, — сказав Джек.
  Сара глибоко вдихнула.
  Джек дочекався, поки машина та її фари зникнуть удалині, а тоді завів холодний Спрайт, увімкнув фари й виїхав на дорогу.
  Потім різко ліворуч вниз до котеджу.
  *
  Джек припаркував машину далеко від котеджу, але там, де Лаванда могла її побачити, якщо він раптом повернеться.
  Таким чином, — сказав Джек, — він міг би відволікти його, поки Сара вийшла через задні двері й кинулася в сусідні чагарники.
  Якби це сталося, вони б зустрілися в кінці провулку.
  Сара серйозно сподівалася, що цього не станеться .
  Джек подивився на свій телефон.
  «Є один батончик. О, зачекай. Тепер жодного. О, ось воно знову».
  — Я теж, — сказала Сара.
  Джек подивився на неї. «Знаєш… якщо ти не хочеш цього робити, за допомогою сумнівного телефону».
  «Джек. Подумайте про все, що ми зробили. Я можу це зробити. Гаразд?»
  Широка посмішка.
  «Ти зрозумів, бос».
  Вона перевела подих.
  Тоді вона розвернулася й пішла до маленького будиночка.
  OceanofPDF.com
  12. Всередині лігва Лаванди
  Сара обережно обійшла будиночок. Світло було вимкнено, і вона не чула жодного звуку зсередини.
  Місце здавалося порожнім. Їй просто доведеться ризикнути.
  Назад до вхідних дверей.
  Вона дістала зручний інструмент, який Джек показав їй використовувати — серію маленьких кирок і тонких, як голка, металевих шпильок, якими, як вона мусила визнати, навчилася досить вправно маніпулювати, щоб відкривати замкнені двері.
  Для мене завжди є друга кар’єра; — подумала вона, коли вхідні двері відчинилися, і вона увійшла до крихітного будиночка.
  Вона клацнула вимикачем. Джек попередив би її, якби Лаванда поверталася сюди.
  Наразі їй потрібне було все світло, яке вона могла знайти.
  Перше: місце виглядало охайним і охайним. Кухня й невелика вітальня з — як вона припустила — так само маленькою спальнею позаду — усе виглядало як ретельно скомпонований «гарнітур».
  Майстерно розвішані плакати на стіні. Старовинний постер «Касабланки», не менше французькою, а потім один із «Гамлетів» Олів’є… фільм, який вона не бачила, але родовід якого був очевидний із його зірки та всіх яскравих цитат поруч із чорно-білим зображенням примхливого датчанин.
  А зрізані квіти стояли в кришталевій вазі в центрі маленького столика в обідній зоні; поруч два блискучі фужери.
  Ніби це місце було готове, щоб Лаванда повернула когось назад для повного ефекту.
  Квіти, кивання класичного фільму, квіти, ретельно скомпоновані.
  Для Сари — яка свого часу пережила подібні речі — це говорило про одне.
  Присвоєння .
  Але Лаванда була тут не через романтичні амбіції.
  Вона була тут, щоб дізнатися про таємниці Лаванди та про те, яке відношення він має до вторгнення Гудменів, якщо взагалі таке має.
  А потім повернулася обличчям до кухонної зони, а біля неї — маленького куточка. Дуже вузька, з крихітною книжковою полицею над нею.
  Але на столі в куточку стоїть MacBook Air.
  Більший MacBook Air.
  Точнісінько той самий тип, який вкрали у Террі Гудмана.
  Сара підійшла до нього, відкрила кришку, і ноутбук ожив.
  І екран показав, що це не просто схоже на Mac Террі.
  На екрані було зображено логотип «Манчестер Юнайтед» у вигляді значка, а під ним… ім’я «Террі Гудмена».
  Гаразд… Лаванда вкрала комп’ютер Террі.
  Потім вона зупинилася.
  Може бути…
  Можливо, Лаванда просто купила його в когось, не дбаючи про справжнього власника.
  Це, мабуть, траплялося весь час.
  Але це не здавалося ймовірним. Злодій стер би жорсткий диск, перш ніж продати його.
  Він мав бути тим, хто його вкрав…
  Їй потрібно було ще трохи дослідити котедж.
  Можливо, це спокусливе лігво Лаванди мало ще більше таємниць.
  *
  Джек не зводив очей з котеджу, увімкнуте світло… як правило, це ризиковано робити, якщо власника немає надовго.
  Але в цьому випадку Лаванда щойно пішла.
  А котедж був зовсім сам по собі.
  Відокремлений.
  Але тоді… що, якби Лаванда потрапила на його зустріч «Writers Circle», а він з якоїсь причини скасував її. Ніхто не з'являється?
  Або якась інша причина?
  Якби він помчав сюди, то побачив би свій котедж освітлений, як новорічна ялинка.
  Це потребувало б деяких пояснень.
  Тож він також постійно оглядався на дорогу, де — у темряві — він знав, що помітить крадькома фари будь-якої машини на дорозі, що прямує поряд із цією кам’янистою смугою вниз до річки.
  Потім він побачив вогні.
  Він викопав свій телефон.
  У них із Сарою був план, якщо Лаванда таки повернеться.
  Він тримав телефон, готовий зателефонувати їй, не дивлячись у дорогу. Вогні змійками пробивалися крізь звивисті паралельні ряди живоплотів.
  Джек дивився, чи не сповільнився він, наближаючись до смуги.
  Це сталося.
  Джек майже міг розрізнити форму автомобіля — щось велике, можливо, позашляховик.
  Він зупинився, його двигун запрацював.
  Але потім вогні пришвидшилися й заграли, як тварина, яка шукає іншу здобич на вечір.
  Джек видихнув — у нічному повітрі виднілася морозна хмара.
  Нічого страшного з цією машиною. Мабуть, хтось щойно загубився чи, можливо, отримав дзвінок.
  Усе ж він сподівався, що Сара швидко закінчить.
  *
  Сара побачила, що Лаванда залишила всі файли та програми Террі на комп’ютері.
  Вона відкрила його папку «Вхідні» та швидко переглянула останні електронні листи.
  Потім вона витягла USB-накопичувач, щоб схопити все, що могла.
  Не знаю, наскільки все це може бути актуальним, але після злому за допомогою відмичок...
  За пенні, за фунт.
  Потім — закривши екрани й залишивши відкритими лише те, що було там, коли вона починала — вона закрила кришку-розкладачку.
  Вона встала й обережно підсунула стілець до закутка.
  Вона глянула на годинник.
  Джек сказав п’ятнадцять… двадцять хвилин на це — максимум.
  Ніколи не знаєш, сказав він.
  Була вже п'ятнадцята хвилина, тому вона якраз встигла швидко пробігти по шухлядах, шафах.
  Можливо, вона знайшла б більше вкрадених речей у Гудманів.
  А може й ні.
  Вона зайшла в спальню.
  *
  Лаванда не пошкодувала грошей на постіль.
  Тканина, багатий, блискучий вир коричневого та фіолетового кольорів. Мужній, але все ж щось, на думку Сари, жінці здасться елегантним.
  Над хитким комодом, який, ймовірно, був у комплекті з котеджем, Лаванда повісила плакат у позолоченій рамці десятирічної давнини сучасної постановки опери Ваґнера «Трістан та Ізольда» з Мюнхенського оперного театру.
  На зображенні: двоє приречених закоханих у маленькому одягу, обіймаються Густавом Клімтом.
  Префект будуарного декору.
  Вона відкрила ящики комода.
  А вони були порожні.
  Причина незабаром стала очевидною.
  Вона виглядала правильно. Біля вікна стояла пара валіз.
  Плакати... легко замінити... але Лаванда зібрала весь свій одяг і — за винятком MacBook — була готова до роботи.
  Вона також помітила портфель; те, що використав би бізнесмен.
  Вона підняла його і помітила, що застібки зачинені тризначним кодовим замком.
  Чи повинна вона тріснути його... відкрити його силою?
  Вона сумнівалася, що медіатори спрацюють на цьому.
  Крім того, час йшов.
  Вона дістала телефон, щоб зателефонувати Джеку.
  Щоб побачити, що у неї нуль барів; тут взагалі немає прийому.
  «Що в біса, — сказала вона.
  Адже вона вже ввірвалася.
  Це було надто спокусливо й інтригуюче, щоб не відкрити.
  Вона використала найбільшу металеву щупу зі свого набору для зламування замків і затиснула її під одну застібку.
  Різким помахом її зап’ястка вгору вона відчинилася.
  Потім інший.
  Вона поставила портфель на підлогу й відкрила кришку.
  І сказав… «О, мій…»
  *
  Джек побачив, як у котеджі згасло світло.
  Добре, подумав він. Вона готова.
  Він бачив, як вона мчала геть від котеджу, поспішаючи через скелясту смугу.
  І вона мертво зупинилася перед ним, задихавшись, але з широкою усмішкою на обличчі.
  «Джек, вгадай, що я знайшов?»
  «Укусю — що?»
  «Мак Террі».
  «Справді…»
  «І не тільки це — хоча мені довелося застосувати трохи сили, щоб відкрити портфель…»
  Він спостерігав, як вона полізла в піджак і витягла великий конверт.
  «Гроші?»
  «20 000 фунтів! Усі гроші Клер на втечу. Я подумав, що б не трапилося, я повинен це тримати».
  «Ви зробили правильну річ».
  «Плюс дуже гарні прикраси. І вгадайте що? Лаванда зібрана для власної втечі. Ось-ось зникне. Я припускаю, що це, мабуть, останній вечір у «Кутрі письменника».
  «Ви… дивовижні».
  Джек відчинив двері свого спортивного автомобіля.
  — У такому разі нам краще повернутися до Черрінгема. Думаю, буде цікаво подивитися, що станеться, коли закінчиться група письменників».
  «І подзвонити Алану?»
  «Так. Не хотів би, щоб Лаванда кудись зникла. У мене таке відчуття, що цей хлопець профі».
  Сара кивнула.
  Вона сіла, коли Джек завів машину, не вимикаючи світло, доки вони не вийшли зі свого сховку й не повернулися на дорогу.
  «І Джеку… є ще щось. На комп'ютері Террі. Читайте багато електронних листів».
  «Хммм. А його втечі? На континент зі своїм портьє?»
  Вона обернулася й подивилася на нього, коли він виїхав на дорогу, і увімкнула фари.
  «Ні. Насправді нічого романтичного там не було. Схоже, ці поїздки були для зустрічі з його постачальниками, вироблення умов. Спроба регулювати ціни, замовлення. Ні натяку на роман».
  Джек похитав головою, подивився на неї й усміхнувся. «Зовнішній вигляд може бути оманливим. Отже, наш Террі вірний чоловік. Ви просто ніколи не знаєте, чи не так?»
  І Сара, думаючи про те, що сценарист став грабіжником, змушена була погодитися.
  «Ні, ти ніколи не робиш».
  І Джек поїхав на те, що — для нього, як здогадалася Сара — було швидким кроком назад до Черрінгема.
  OceanofPDF.com
  13. До побачення з Черрінгемом
  «Дивіться — люди виходять», — сказала Сара, вказуючи на сільську раду.
  Джек припаркувався далеко від коридору, у темному місці, куди не потрапляло багато світла від найближчого вуличного ліхтаря.
  «Клас закінчено. І, схоже, усі вони жінки, — сказав Джек.
  «Чарівність лаванди на роботі?»
  Вона спостерігала, як жінки на мить зупинилися, прощаючись на вечір.
  План: зачекайте, доки вийде група авторів, а потім запропонуйте Лаванді, що він, можливо, захоче пройти кілька кроків до поліцейської дільниці та розповісти Алану Ріверсу, що він зробив.
  Це був план…
  Але потім…
  Коли жінки пішли, вони побачили, як вийшла Клер Гудман.
  Вона зупинилася біля дверей до передпокою, витерла очі.
  — Джеку, — сказала Сара. «Клер Гудмен у групі».
  «Ну, ти знаєш, — сказав Джек. «Однак має сенс — використовуйте групу сценаристів, щоб знайти цілі. Будинки для крадіжки...»
  Сара спостерігала, як Клер стояла біля тьмяно освітленого входу в хол. Відкрила сумочку, дістала носовичок.
  «Здається, вона плакала».
  Сара обернулася й подивилася на Джека.
  «Я не розумію. Що відбувається?»
  «Не впевнений. Почекаймо і…”
  Потім Клер пройшла повз зал і попрямувала до невеликої автостоянки в центрі села.
  І вони спостерігали, як Клер Гудмен сідала в «Ауді» Піта Лавендера.
  — Це цікаво, — сказав Джек.
  Тоді — нарешті — Лаванда вийшла, озирнулася в обидва боки й підійшла до своєї машини.
  Він також увійшов.
  І тоді — навіть з кількома ліхтарними стовпами, які позначали куточки парку — неможливо було побачити, що відбувається в затемнених вікнах Audi.
  Але Сара могла здогадатися.
  «Джек, ти думаєш про те, що я?»
  «Клер і Лаванда. Я не бачив цього».
  «Тож Лаванда вкрала не тільки в Клер Гудмен. У неї з ним роман. Це можливо?»
  «Не думайте, що вони там вирішують історію. Мені це виглядає як плачуче прощання — її готівка, сама того не знаючи, оплачує втечу».
  Вона звернулася до нього. «І що нам тепер робити?»
  «Не впевнений. Мені погано за неї. Я маю на увазі, що вона ніяк не може знати, що цей спритний хлопець у неї вкрав». Джек перевів подих. « Це буде важко прийняти».
  «Ми подзвонимо Алану?»
  «Лаванда далеко не забереться. Спробуймо спочатку розповісти Клер. Це буде непросто».
  «А її чоловік?»
  «Він повинен знати. Щодо злодія хоча б…»
  Сара відвела погляд. Вона відчула, як це, коли хтось, про кого ти думав, любив тебе… зраджував тобі.
  Гіршого відчуття не було.
  І весь час вони думали, що це міг бути Террі, у якого блукаюче око.
  — Схоже, вона не повернеться до його котеджу, — сказав Джек.
  Двері Audi відчинилися.
  І тим, що Сара могла описати лише як рішучу ходьбу, Клер Гудмен поспішила геть із парку, від машини Лаванди, прямуючи назад до сільської ради та свого маленького спортивного автомобіля.
  Клер сіла, вийшла заднім ходом і помчала геть із площі та села.
  «Гадаю, нам потрібно сказати їй зараз».
  Це буде жахливо, подумала Сара.
  Але це треба було зробити.
  «Так».
  І зачекавши всього кілька хвилин, щоб Клер Гудман випередила їх, Джек запустив Спрайт, їхнє шпигування закінчилося, коли він їхав до прекрасного будинку Гудманів біля річки, який незабаром мав бути перевернутий з ніг на голову.
  *
  Клер Гудман відчинила вхідні двері.
  І явно вона все ще плакала.
  «Що? О, Сара, Джек. вибач Це... про щось важливе, я... я...
  Сара побачила, як Джек зробив крок ближче.
  «Ми боїмося, що це Клер. Ми можемо зайти?»
  І, понюхавши та швидко витерши очі, Клер повністю відчинила двері й впустила їх усередину.
  Увійшовши, Сара зачинила за ними двері.
  «Клер…» сказав Джек найзаспокійливішим тоном, який, як знала Сара, був його найзаспокійливішим тоном, голосом, глибоким, твердим — але все ж таки набагато ніжнішим, «…ми знаємо, хто тебе пограбував».
  Сара підійшла ближче до Клер, готова морально підтримати.
  Бог — можливо, навіть фізична підтримка.
  Джек чекав, очі жінки були майже байдужими до інформації, більше засмученими тим, що викликало ці сльози.
  «Це був… Піт Лаванда».
  Лише тоді очі жінки розширилися.
  Тоді вона похитала головою.
  «Ні. Це неможливо. Він гарна людина, художник, письменник».
  Сара поклала руку на плече жінки.
  «Я щойно був у його котеджі, Клер. У нього MacBook Террі. Ваші прикраси. І гроші».
  Сара вийняла конверт і простягла його Клер, яка взяла його, наче ошелешена.
  Більше хитання головою.
  «Він сказав, що повинен піти. Якась важлива письменницька робота в Америці. Сьогоднішній урок — останній. Ми збиралися вечеряти. Але я не міг… Він повернеться за пару тижнів, а потім ми…
  Потім, тримаючи руку на плечі жінки, Сара розповіла жінці те, що вони з Джеком ще знали.
  «Ми знаємо, що ви двоє… зблизилися».
  Клері знову почала хитати головою.
  Але Сара швидко додала: «Ми вас бачили. Він іде. Ви маєте рацію. Але він не повернеться».
  Джек обвів поглядом фойє, зазирнув у вітальню. «Ми хотіли, щоб ви з Террі знали про це першими. Перш ніж ми подзвонимо Алану.
  Жінка відвернулася, все ще хитаючи головою, тільки тепер супроводжуючи це новими риданнями.
  «Він сказав, що йому байдуже, що він...»
  — Клер, — сказав Джек.
  І Сара почула нотки — хвилювання, тривоги? — голосом Джека.
  «Де твій чоловік? Де Террі?»
  «Я… гадаю, він нагорі. Дивитися телевізор у нашій кімнаті.”
  Джек швидко глянув на Сару.
  «Ми можемо піднятися? Скажіть йому те, що ми знаємо. Просто про крадіжку. Це все, що ми скажемо».
  Жінка кивнула й повела сходами вгору, все ще стискаючи в руках конверт, повний грошей.
  Сара дивується…
  Чи можемо ми справді приховати всю історію від Террі, щоб захистити цей шлюб?
  І про що раптом Джек стурбований?
  На вершині сходів Клер зупинилася й гукнула:
  «Террі?»
  Але відповіді не було. Сара спостерігала, як вона йшла першою до «запасної» спальні, яка тепер явно належала Террі. Штовхнула двері — кімната була порожня.
  Весь верхній поверх мовчав.
  Чи справді Террі був тут?
  Коли Клер йшла коридором до головної спальні, вона побачила, як Джек ступив перед нею.
  «Зачекай хвилинку, Клер, я думаю, я повинен піти першим», — сказав він.
  Клер виглядала розгубленою.
  Тепер Сара зрозуміла, чому Джек хвилювався.
  Дробовик.
  Вона спостерігала, як він підійшов до дверей і обережно штовхнув їх.
  «Террі? Це Джек Бреннан. Ви тут?»
  Вона пішла за Джеком, який штовхнув двері й попрямував до гардеробу.
  Вона бачила, що двері відчинені.
  Вона бачила шафу зі зброєю.
  Її двері теж були відчинені.
  Воно було порожнє.
  — Чорт, — сказав Джек.
  Сара спостерігала, як він повертається до неї.
  — Давай, — сказав він. «У нас небагато часу».
  «Де—»
  “Лавандове місце.”
  А потім він зник, швидко прямуючи до дверей, сходової площадки…
  …і вниз по сходах.
  Сара повернулася до Клер, яка стояла, не розуміючи.
  «Клер, залишайся тут», — сказала вона, коротко поклавши руки на плечі жінки. «Не впускай нікого».
  Потім Сара теж розвернулася й побігла до сходів.
  OceanofPDF.com
  14. Протистояння
  — Тримайся, — крикнув Джек, перекриваючи гуркіт підвісного двигуна.
  Однією рукою Сара схопила мотузку за борт кабіни RIB, а Джек крутив човен у крутому повороті до маленької пристані.
  У темряві вона бачила, як біла піна їхнього кільватера врізається в берег річки… а потім пристань опинилася прямо перед нею біля носа.
  «Добре — зараз!» — сказав він, кидаючи двигун заднім ходом, щоб сповільнити їх.
  Сара підскочила й різко приземлилася на причал, обдуваючись. Вона випрямилася й знайшла стрижень, потім прив’язала мотузку й прискорила човен.
  Джек заглушив двигун і стрибнув на пристань, щоб приєднатися до неї.
  — Давай, — сказав він.
  І вони вдвох побігли по траві до маленької хатинки.
  Повернувшись у будинок Гудманів, Джеку знадобилося всього кілька секунд, щоб зрозуміти, що найшвидший спосіб дістатися до котеджу Лаванди — це скористатися власним човном Террі.
  Взяти машину означало б повернутися повністю до Черінгема, а потім повернути головною дорогою.
  Цей шлях — річкою — зайняв всього дві хвилини.
  Джек не турбувався про встановлені обмеження швидкості річки.
  На кону були життя.
  «Террі взяв із собою рушницю», — сказав Джек. «І він не збирається стріляти по глиняних голубів у цей час ночі».
  Поки Джек відчиняв двері до човнової навіси Террі, Клер зателефонувала до поліцейської дільниці Алану Ріверсу.
  Він теж був у дорозі, але вони обов’язково приїдуть туди першими.
  А тепер, коли Джек підійшов до освітлених вікон у задній частині котеджу, він побачив, що Алан ще не прийшов.
  Крізь вікна він побачив, що його інтуїція виявилася правильною.
  Піт Лаванда стояв, спиною до каміна, швидко розмовляючи.
  А Террі Ґудмен стояв за кілька кроків від нього, націливши рушницю в груди іншого чоловіка, його обличчя було напруженим, усе тіло напружене.
  — Жодних різких рухів, — сказав Джек Сарі. «Просто залишайся позаду мене — біля дверей — добре?»
  Потім Сара побачила, як він підійшов до будинку й обережно постукав у двері.
  *
  «Хто це?»
  Голос Террі Гудмана. Звучить так, наче він випив або два.
  — Джек Бреннан, — сказав він. «Нам потрібно поговорити, Террі».
  «Нема про що говорити».
  «Так, є. Я заходжу, добре? Що вам сказати. Речі, які вам потрібно знати».
  Тиша.
  Джек знав, що не міг дочекатися, поки Алан або Террі передумає.
  Йому потрібно було зайти туди, почати говорити.
  Тому що розмова може зняти жало з цих ситуацій. Поглинайте енергію.
  Хоча не кожного разу…
  Повільно дихаючи, він поклав руку на дверну ручку, повернув її — і повільно штовхнув двері.
  Він побачив Лаванду з блідим обличчям. Він не рухався. А Террі повернувся до Джека, не зводячи погляду з письменника.
  Письменник?
  «Аферист» було влучним словом.
  «Я кажу, Джеку, я радий тебе бачити!» сказала Лаванда. «Я не знаю, що відбувається, якась жахлива помилка, цей хлопець…»
  «Заткнись… до біса…!» сказав Террі.
  Джек побачив, як Террі підняв ствол рушниці так, щоб він націлив на обличчя Лаванди.
  «Террі, спокійно, гаразд?» сказав Джек.
  «Ти не збираєшся мене зупиняти, Бреннане. Я теж застрелю вас, якщо доведеться».
  «Не можу сказати, що звинувачую тебе, Террі. Але вбити цього фальшивого — це не вихід».
  «Фальшивий? Але я згодна, — сказала Лаванда. «Чесно кажучи, Джеку, тут сталася якась смішна плутанина, містер Гудмен, здається, переплутав мене з…»
  Джек витріщився на Лаванду.
  «Тихіше. Гаразд?»
  — Добре, добре, — сказала Лаванда.
  Чоловік трусився, стоячи…
  «А тепер, Террі, скажи мені. Що відбувається?»
  «Негідник забрав мою Клер. Зруйнував мій шлюб. Триває місяцями. Можна сказати, що з нею щось сталося. Треба прийняти мене за дурня. Але я не дозволю йому піти з рук».
  «Йому нічого не вийде, Террі. Тому що він зробив більше, ніж зашкодив вашому шлюбу — чи не так, Лаванда? Або це містер Скотт? Або — яке інше ім’я ти використовуєш, тепер — їх так багато, що важко запам’ятати…»
  «Я не розумію, про що ти говориш», — сказала Лаванда.
  «Що це все?» сказав Террі.
  І Джек уперше побачив, як він на мить відвів очі від Лаванди й повернувся до нього.
  «Поліція їде сюди, Террі, не для того, щоб заарештувати тебе, а для того, щоб заарештувати Лаванду».
  «Чому?»
  «Ну, для початку — це той хлопець, який пограбував твій будинок».
  Джек подивився на Лаванду. Розумно він усунувся від розмови.
  «Але він спав із моєю Клер…»
  «Він використав Клер, щоб отримати код ключа для вашої безпеки. І, якщо я не помиляюся, він зламав твій ноутбук, який, я думаю, лежить нагорі в шафі».
  «Як, до біса?» сказала Лаванда. «Ви маєте на увазі, що ви були в моєму домі? Шукати мої речі? Це дуже...
  — Замовкни, — сказав Террі.
  Тоді Джек почув, як Сара входить через двері позаду нього.
  «Це правда. Він забрався у ваш ноутбук, — сказала Сара, — і, судячи з того, що я бачила лише кілька годин тому, він намагався перевести кошти з вашого бізнес-рахунка на свій. Ну, коли я кажу про його — я маю на увазі — один із його акаунтів. У нього так багато».
  «Я не розумію, — сказав Террі.
  — Тебе обдурили, Террі, — сказав Джек. «Ти з Клер разом».
  «Він обдурив її», — сказала Сара.
  «Змусив мене почуватися дурнем», — сказав Террі. «Усе те, що вона мені про нього розповідала».
  Джек чув, як віддалена поліцейська сирена наближалася.
  Час закінчується , подумав він.
  Треба виправити це зараз.
  «То як щодо цього. Як щодо того, щоб ти не дозволив йому зробити тебе ще однією жертвою, — сказав Джек. «Прибери пістолет — і поліція ніколи про це не дізнається. Я обіцяю…”
  «Він правий, Террі», — сказала Сара. «Лаванда сяде у в'язницю на роки. Тепер Клер знає, що він зробив — яку брехню він вигадав».
  «Добре? Тож дайте нам пістолет зараз — поліція прибуде тут щохвилини, — сказав Джек.
  «Не дозволяй йому знищити твоє життя», — сказала Сара. «Він завдав достатньо шкоди. А тобі треба доглядати за Оллі та Клер».
  «Але він зруйнував мій шлюб, він…»
  «Давай, Террі, ти маєш це зробити зараз», — сказав Джек.
  Потім: «Ти можеш це зробити».
  Це мало бути зараз або ніколи — Джек знав, що якщо Алан прийде сюди й побачить пістолет, Террі буде пред’явлено звинувачення.
  «Він того не вартий», — сказала Сара. «Нехай правова система візьме верх. Йому місце у в'язниці. Ви не робите».
  Джек спостерігав, як Террі відвернувся від Лаванди й витріщився на них обох.
  Джек почув поліцейську сирену, зараз же близько.
  «Весь час Клер говорила про те, який він розумний», — сказав Террі. «Це просто змусило мене зрозуміти, яким дурним або — я не знаю — безчутливим вона вважала мене. Завжди говорити неправильні речі. Показати її. Соромлячи її».
  Він глибоко вдихнув. «Ніколи не цікавився її речами… як-от її оперою…»
  «Террі — це ти той, хто тут правий», — сказала Сара. «А Клер? Ну, правда — вона не права. Вона зробила помилку. Але вона теж була жертвою. Але ви можете все розібрати. Це можна виправити. гаразд Просто дай мені пістолет».
  Джек побачив, як Сара простягла руки до Террі.
  Чудовий хід його партнера.
  Такий сміливий.
  Потім — Террі — о-о-повільно — простягнув їй рушницю.
  Вона передала його Джеку, який швидко зламав його та викинув патрони.
  Потім він повернув його Сарі.
  «Якщо ти поспішиш, ти зможеш віднести це до човна, поки Алан це не побачить».
  «А що, якщо я скажу поліції про пістолет?» сказала Лаванда. «Як він збирався мене вбити…»
  «Зроби це, — сказав Джек, — і я скажу їм, що у тебе був пістолет. І ви вказали на нас. Чи не так, Террі?»
  «Це правильно».
  «І ти будеш сидіти ще п’ять років», — сказав Джек. «На додаток до років, які ви збираєтеся зробити для цього маленького безладу».
  Джек почув, як надворі зупинилася поліцейська машина.
  Він побачив, як Лаванда знизала плечима — і здалася.
  «Якнайшвидше, Сара», — сказав він.
  І він спостерігав, як вона вислизнула з будинку й попрямувала до човна, щоб сховати докази.
  Джек поклав руку на плече Террі.
  «Ходімо знайдемо вашу машину, щоб ви могли поїхати додому», — сказав він. «Мені здається, я бачив, як ти проїжджав смугою раніше, тож я припускаю, що ти припаркувався досить близько».
  «Що зі мною?» сказала Лаванда.
  «О, поліція збирається мати справу з тобою», — сказав Джек. «І я повернусь за хвилину, щоб познайомити».
  OceanofPDF.com
  15. Співає Верба
  Сара схопила свою тацю із замовленими напоями й м’яко проштовхнулася крізь натовп до парадних сходів.
  Відкриті сходи сільської ради були заповнені. Але як тільки вона піднялася на вершину, вона побачила високу постать Джека в кутку біля одного з високих портретів героїв громадянської війни Черінгема.
  Якимось чином у натовпі, заповненому на концерт залі, йому вдалося знайти її маму й тата.
  «Ага! Молодець мій любий!» — сказав Майкл, простягаючи їй руку й простягаючи келихи з вином. «Джек сказав, що ти замовляв нам напої!»
  «Я чула, що на шоу був аншлаг, тож я подумала, що краще було б», — сказала Сара.
  — Тост, — сказав Джек, піднімаючи склянку. «Гелен — і найчудовіша «Sempre Libera» . Сподобалось! До Хелен!»
  «До Хелен!»
  Мати Сари почервоніла.
  «Ну справді, ви знаєте, що все залежить від Роджера. І, звісно, хор, чудово, що вони там підтримують. І оркестр — маленький склад, але такий гарний».
  «Так, але Гелен — це було дуже особливо», — сказав Джек. «І дозвольте мені сказати вам: я був розпещений за ці роки в Нью-Йорку, і я бачив деяких із великих. Я знаю, що ця арія непроста п’єса».
  «Джек, ти такий чарівник», — посміхаючись, сказала Сара. «Але, мамо, серйозно, ти була фантастичною. І яка дивовижна явка теж».
  Благодійний концерт у Черрінґемі був регулярним грудневим заходом, але Сара ніколи не бачила такого відвідуваного.
  Джек і Майкл почали обговорювати найкращі арії, тому Сара схилилася до своєї матері.
  «Я ще не бачила Клер, — сказала Сара. «Вона в порядку?»
  «Я думаю, що вона добре тримається», - сказала Хелен. «Вважаю, що все ще в шоці. Але вона однозначно виступає у другому таймі».
  «Я чув, що Террі зник».
  «Зник. На добре це чи ні, ніхто не знає».
  «Я відчуваю відповідальність».
  «Ви не повинні. І Клер сказала мені, що не може віддячити тобі достатньо. Уявіть собі, якби цей хлопець також вивів усі гроші з бізнесу. Ти вчасно його зупинив».
  «Я припускаю, що так».
  «Подумай про всіх інших людей, яких ти врятувала, Сара. Я чув, що він робив той самий трюк по всій країні. Тож ні, ти вчинив правильно, і я тобою пишаюся. Я теж пишаюся тобою, Джек — справді має бути якась нагорода».
  Сара побачила, як її мати повернулася до Джека.
  «Цей концерт — достатня винагорода для Хелен», — сказав Джек. «І тірамісу, я сподіваюся, ви приготували для нашого сьогоднішнього пудингу…»
  «Як я міг забути?» сказала Хелен.
  «І я підібрав досить гарний односолодовий, щоб ти теж його спробував, Джеку», — сказав Майкл.
  Сара почула інтервальний дзвінок.
  «Досить говорити про їжу», — сказала вона. «Не хочу, щоб мій живіт бурчав до кінця другої половини!»
  Вона поставила келих і повернулася разом з іншими, щоб повернутися до залу.
  Тоді вона побачила Олівера Гудмена, який стояв самотньо в кутку великого коридору.
  Він був у піджаку та краватці і, судячи з усього, пив каву.
  Він перехопив її погляд і відвів погляд, наче збентежений.
  Добре з його боку, що він прийшов і підтримав маму, — подумала Сара.
  Вона здогадалася, що події останніх кількох днів сколихнули його привілейоване існування.
  «Можливо, ми зробили добро», — подумала Сара, киваючи йому.
  Він сором’язливо кивнув у відповідь.
  Коли вони з Джеком сіли на свої місця, лише за кілька рядів попереду, вона нахилилася до нього.
  «Ви думаєте, що Клер погодиться на це?»
  «У найкращі часи це досить жорсткий твір», — сказав він. «Але за цих обставин — я на це сподіваюся…»
  І коли оркестр знову розігрівся, а світло потьмяніло, Сара теж на це сподівалася.
  *
  Джек відчув, як з його очей течуть сльози, і витер їх. На сцені він бачив, як Клер — тепер у ролі Дездемони — підійшла до ліжка й до невідомої плащаниці, яку готує для неї її служниця Емілія.
  У всій кімнаті панувала цілковита тиша, зачарована, коли оркестр грав останні ноти.
  Клер заспівала цю арію — як образила жінка — з такою пристрастю, але з таким контролем.
  Це останнє розпачливе, серцероздираюче благання, прощання зі своєю служницею, хор підносить її пісню до майже нестерпного емоційного піку.
  Дездемона безнадійна, їй судилося померти, клянучись у коханні.
  Надзвичайний.
  Джек не сумнівався: в інший час, інший світ Клер Гудмен могла бути оперною співачкою.
  Можливо, чудовий.
  Хто б міг це подумати від самопринизливої жінки, яку вони зустріли кілька днів тому, яка завжди принижувала себе, розмірковуючи, чи справді вона підходить.
  Вона була зіркою.
  Остання нота зникла.
  Тиша все ще, коли вся аудиторія знову вдихнула.
  А потім дзвінкі вигуки.
  «Браво! Браво!»
  Джек стояв, плескаючи, усвідомлюючи, що вся кімната теж стоїть.
  Браво, тепер голосніше. Весь зал підбадьорює.
  Він побачив, як Клер підвелася з ліжка, не в змозі приховати подив на обличчі, зі сльозами. Вона вийшла вперед до передньої частини сцени, витріщилася на публіку, потім вклонилася, і знову вклонилася.
  Джек побачив, як його давній друг Тоні Стендіш, юрист і почесний член половини товариств у Черрінгемі, вийшов на сцену й вручив їй букет квітів.
  Він подивився на себе, де Сара стояла на ногах, і сльози котилися по її обличчю.
  І тут один голос у залі за його спиною привернув його увагу.
  Він обернувся й поглянув крізь обличчя натовпу, який бурхливо аплодував і вигукував.
  Подвійні двері в глибині коридору тепер були відчинені, проливаючи світло в кімнату.
  І навпроти них вимальовувався силует Террі Гудмана.
  Він тримав руки високо над головою, плескаючи.
  Він теж кричав.
  «Браво! Браво!»
  Джек штовхнув Сару.
  Вона обернулася й теж подивилася на двері.
  Потім вона повернулася до Джека, і він побачив її усмішку.
  Він усміхнувся у відповідь.
  Потім обернувся, щоб озирнутися на сцену, де Клер Гудман стояла в сльозах, а її руки були наповнені квітами.
  І її обличчя сповнилося щастям.
  І Сара подумала… інколи все в Черрінґемі складається… саме так, як має бути.
  КІНЕЦЬ
  OceanofPDF.com
  Меттью Костелло
  Ніл Річардс
  ЧЕРРІНГЕМ
  ЗАТИШНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СЕРІАЛ
  
  Вбивство
  OceanofPDF.com
  1. Політика малого міста
  Сара проштовхнулася крізь натовп до сільської ради, а Хлоя відставала на кілька футів позаду.
  Хлої було п’ятнадцять, і вона проходила через етап, коли Сара навіть не бачила її, не кажучи вже про те, що половину часу вона думала.
  Це ще більше здивувало те, що вони обоє зараз разом йшли до сільської ради посеред дуже холодного зимового вечора в Черрінгемі.
  Але це були драматичні часи в селі.
  І — неймовірно — Сара та Хлоя були об’єднані однією справою.
  Вона подивилася вперед і побачила стільки людей, що хлинули до залу.
  «Ого, схоже, все село збирається», — сказала Сара.
  «Вони повинні! Це справді важливо », — сказала Хлоя.
  «Такий запеклий воїн, — подумала Сара, — її любов до дочки тепер змішана з сильною крапкою захоплення.
  Здавалося, шлях попереду повністю перегороджений стіною тіл; вона озирнулася, шукаючи кращого шляху до сільської ради. Можливо, якби вони спустилися тротуаром до Меморіалу громадянської війни, а потім повернулися до головного входу біля її офісу?
  Хто б міг подумати, що засідання Черрінгемської парафіяльної ради може викликати такий галас?
  Вони з Хлоєю пішли разом із дому й одним із провулків вийшли на сільську площу, біля старих коліс.
  Зазвичай у п’ятницю ввечері взимку, коли магазини закриті й у місті немає туристів, ця територія була б абсолютно порожня.
  Просто перекати-поле, як сказав би Джек.
  Яка б перекати не була!
  Але сьогодні ввечері, коли до великої зустрічі залишилося лише півгодини, місце було переповнене. Між ними та сільською радою стояли сотні людей, які тримали транспаранти, кричали, скандували.
  «Розробники геть! Розробники геть! Геть, геть, геть!»
  Сара ніколи не бачила такого зрізу сільського життя. Сім'ї, працівники, старі й молоді. Всі об'єднані в одній справі.
  Від цього видовища вона відчула трепет хвилювання.
  «Хіба це не дивовижно?» — сказала вона Хлої, яка тепер стояла біля неї.
  «Чудово», — сказала Хлоя.
  Сара подивилася на доньку в темряві — вона була саркастичною? Сьогодні діти можуть бути такими цинічними...
  Але ні — обличчя Хлої сяяло, її очі сяяли.
  «Мамо, це просто так круто, що всі вийшли сьогодні ввечері. Що їм насправді байдуже …”
  «Політика в дії, люба», — сказала Сара. «Давай, я думаю, що я знайшов спосіб пройти».
  Взявши Хлою під руку, вона попрямувала по Хай-стрит, обігнувши задню частину залу, де натовп був рідшим.
  Це була повільна подорож. Їй здавалося, ніби вона всіх знає: люди потискають руки, дають п’ятірку, ляскають по спинах, піднімають кулаки вгору, кричать, співають.
  Атмосфера майже вечірка.
  Майоріли всілякі банери — багато саморобних табличок, але Сара також бачила багато більших стандартних прапорів і плакатів від цілого ряду зелених екологічних справ.
  Здавалося, що незнайомців було багато — на деяких банерах навіть були адреси в Лондоні.
  Але в натовпі було багато знайомих облич: була Грейс з роботи, Піт Булл, її сантехнік, священик, Правір, друг її батька, Хоуп Браун, Баттерворти…
  Вона навіть подумала, чи може тут бути Джек.
  Але він був досить непохитний.
  Тут же з тобою в справі, Сара. Але я відпрацював свій час на протестах — по обидва боки лінії розмежування.
  Ну, йому тут чогось бракувало. Вона ніколи не знала, що жителі Черрінгема настільки збройні й згуртовані.
  І не дивно. Ідея будівництва великого супермаркету прямо на краю села — на місці старого «втраченого» села Інглстон — була просто божевільною.
  Заявка на планування від величезної корпорації Zakro збиралася сьогодні ввечері для обговорення на засіданні парафіяльної ради, і село виявилося в силі, щоб зазначити свій жах перед перспективою.
  Здавалося, одностайно.
  Але … коли Сара повернула за ріг сільської ради, вона зрозуміла, що була абсолютно неправа щодо цього.
  Тому що там — попереду — була контрдемонстрація. Менший натовп, але такий же голосний, як і протестувальники.
  Перед ними вона бачила Алана Ріверса, місцевого поліцейського, який докладав усіх зусиль, щоб тримати обидві сторони нарізно переносними бар’єрами та дорожніми конусами.
  Але йому явно знадобилося підкріплення, оскільки ніч йшла.
  Сара відчула, що настрій по цей бік залу похмуріший. Тут вона також бачила обличчя, які впізнала, але в цьому натовпі була якась інтенсивність, енергія, яка здавалася загрозливою.
  Не було ні зелених банерів, ні надрукованих логотипів. Просто намальовані від руки гасла:
  Робота для місцевих! Зупиніть шахрайство! Справжнім людям потрібна чесна угода!
  «Давай, коханий», — сказала Сара, тепер стурбована, і побачила прогалину між двома сторонами як шлях до залу. «Давайте зайдемо всередину».
  «Алан! Ми зберегли місця для нас», — подзвонила вона.
  Вона побачила, як Алан відчинив шлагбаум і поманив.
  «Швидше», — крикнув він, перекриваючи гомін скандування.
  Голос Алана напружений, його очі бігають навколо.
  Щось на зразок цього — все для нього нове.
  Вона схопила Хлою за руку й потягнула повз самотнього поліцейського Черрінгама.
  «Сьогодні ввечері ти бережись, Сара», — сказав він, підтягуючи за ними шлагбаум.
  — І ти, — сказала Сара. «Звичайно, ви не самі?»
  «Є пара фургонів з Оксфорда», — сказав він. «І не раніше часу. А тепер іди — заходь туди!»
  Сара кивнула й попрямувала до входу в сільську раду, де вона побачила двох парафіяльних радників, які неофіційно охороняли.
  «Тоні Стендіш знайшов для нас кілька місць», — сказала вона.
  Ім’я її друга — місцевого повіреного та приходського писаря — зробило звичайне диво, і двері відчинилися.
  Усередині вона перевела подих і побачила, як зачинилися двері. Тут було тихо, її кроки лунали по мармуровій підлозі.
  Вона подивилася на дочку. Обличчя Хлої виглядало розчервонілим, але тепер його було не менше занепокоєння, ніж хвилювання.
  Зовні — те, чого Хлоя теж ніколи раніше не бачила.
  «Я не розумію, мамо», — сказала Хлоя. «Я думав, що всі хочуть того самого…»
  «Я теж», — сказала Сара. «Мені слід було прислухатися до власної поради, га?»
  «Натовп може бути непередбачуваним…»
  «Точно так. Ходімо, давайте знайдемо свої місця».
  І вона піднялася парадними сходами вікторіанської сільської ради до театрального простору, який раз на місяць ставав центром сільської демократії під час чергових зборів парафіяльної ради Черрінгема.
  Сара була на цих зустрічах раніше в ролі редактора сільського онлайн-бюлетеня. Більшість місяців вони були передбачуваними — і передбачувано нудними. Список проблем низького рівня, які необхідно витримати. Звіти підкомісії. Плани на карнавал наступного року…
  Дві довгі години, які треба було пережити без жодного підвищеного голосу.
  Але сьогодні ввечері вона відчувала, що все буде зовсім інакше.
  OceanofPDF.com
  2. Демократія в дії
  «І на цьому завершується оновлення робочої групи з транспорту, пане голово. Чи можу я лише нагадати депутатам, що волонтери для опитування Speedwatch все ще потрібні. Звісно, без винагороди, але це гідна справа та частина нашої довгострокової мети зробити дороги Черрінгама безпечними для всіх».
  Сара спостерігала, як Артур Бассет зняв окуляри, склав нотатки й сів.
  Удень Артур був похоронним директором. Раз на місяць його перетворювали на голову транспортного підкомітету Черрінгама.
  «Дякую, містере Бассет», — сказав Кен Вікінгем, власник газетного магазину на Хай-стріт і цьогорічний голова. «Наступний пункт порядку денного, листування та звіт секретаря…»
  Сара сіла на галерею в залі й поставила галочку біля «Транспорту» в порядку денному, який їй дали, коли вони з Хлоєю сіли на свої місця.
  Це було годину тому, а вони ще лише наполовину розглянули пункти порядку денного. Вона озирнулася. Галерея була переповнена, як і основна частина залу.
  Члени Ради сиділи за довгим столом, який стояв перед сценою, кожен за мікрофоном.
  Серед них, крім Артура та Кена, вона впізнала Адріана Слоуна, який керував однією з найбільших будівельних компаній у цьому районі, і Тоні Стендіш, який кілька років працював парафіяльним клерком.
  Більшість інших вона знала як знайомі обличчя з магазинів, шкільних заходів або Чайних Хаффінгтона.
  Деякий час тому вона знала більшість парафіяльної ради особисто, але був досить скандал щодо побратимства з французьким містом, і після цього майже вся рада пішла у відставку.
  Вони з Джеком відповідали за притягнення до відповідальності одного чи двох радників — це була одна з їхніх перших справ.
  Вона звернулася до Хлої, яка стояла поруч — бідолашна дитина, мабуть, так занудьгувала…
  «Не хвилюйся, Хлоя», — прошепотіла вона. «Це скоро закінчиться, і ми підемо до супермаркету».
  «Ти жартуєш, мамо?» — сказала Хлоя, нахиляючись до неї. «Це дивовижно! Я ніколи не знав, що всі ці речі вирішуються тут».
  Сара здивовано посміхнулася — і знову подумала, як мало вона знає свою дочку, яка так швидко дорослішає.
  Поки Голова розповідав про місячне листування, Сара поринула в мрії про сімейні моменти, свята з обома дітьми, шкільні спортивні дні, барбекю, а потім...
  Шквал оплесків і пара вигуків з галереї.
  Вона знову налаштувалася на голову, який схилився до мікрофона: «Це підводить нас до єдиного пункту порядку денного цього місяця. Заявка від Zakro Corporation на будівництво роздрібного комплексу на Five Acre Field, що включає торговельну площу 40 000 квадратних футів і пов’язане з ним озеленення, дороги та інші афілійовані забудови, включаючи соціальне житло…»
  Поки голова говорив, Сара побачила бездоганно одягнену жінку, яка вийшла з першого ряду й підійшла до кафедри, яка стояла збоку від столу радників.
  Вона тримала ноутбук і папку, на якій навіть звідси Сара бачила знаменитий логотип Zakro.
  «Сьогодні ввечері з нами є пані Єва Вайс, яка приїхала сюди з головного офісу Zakro, щоб обговорити заявку з радою. І я впевнений, що наприкінці зустрічі вона буде доступна для коментарів і запитань».
  Була бурхлива балаканина з аудиторії та один чи два нечіткі коментарі, які Сара могла сказати, що не були компліментарними.
  Сара спостерігала, як представник Закро чекав біля кафедри, поки в кімнаті знову не запала тиша. Жінка мала доглянутий вигляд, для вдосконалення якого, як знала Сара, потрібно багато часу та грошей.
  Класичний брюссельський політичний шик, подумала вона. Витратьте тисячу євро на одяг, але подбайте про те, щоб бренд був анонімним.
  Єва Вайс відкрила папку й спокійно подивилася на кімнату.
  «Містер Головуючий, колеги, дякую. І жителі Черрінгама, дякую вам за теплий прийом, який ви виявили мені...
  «Ти не бачив і половини цього!» — почувся голос із натовпу, і Сара побачила, як по залу пробігла хвиля сміху.
  Єва Вайс усміхнулася й знову дочекалася тиші, а потім почала говорити.
  «Корпорація Zakro володіє та керує понад десятьма тисячами супермаркетів по всій Європі. Ми пропонуємо споживачам незмінно низькі ціни та обіцяємо нашим працівникам регулярну заробітну плату, яка зазвичай перевищує місцеву погодинну ставку. Наша будівля є низьконадійною, і ми дотримуємося всіх соціальних директив у наших цільових місцях».
  Хтось позаду пирхнув: «Місцезнаходження «ціль». Це ми?»
  Представник Zakro знову зробив паузу — один крутий клієнт.
  «Новий захоплюючий супермаркет Cherringham нічим не відрізнятиметься. Це революціонізує досвід роздрібної торгівлі в Котсуолді. А зараз я покажу вам кілька слайдів, будь ласка».
  Сара спостерігала, як Єва відійшла від трибуни, а молодий чоловік із ноутбуком за інформаційним столом у залі — імовірно, її помічник — приглушив світло й почав показ слайдів.
  «Боже, не презентація PowerPoint», — прошепотіла Хлоя поруч. «Це як у школі».
  «Диявол криється в деталях», — сказала Сара. «Я думаю, що ми повинні мати про це записи».
  А вона дістала телефон і почала знімати презентацію.
  Єва повільно провела аудиторію через проект, показуючи різні слайди з картами та фотографіями. Земля біля річки, яку б придбали. Нові дороги, які будуть побудовані. Соціальне житло, яке Закро подарував би — безкоштовно — селу. Робочі місця, які будуть створені. Переваги. Економія. Обмежений вплив на навколишнє середовище.
  «Мамо, ця жінка робить так, ніби це благодійна організація, яка прийшла нам допомогти», — тихо сказала Хлоя.
  «Ось чому аргументи проти цього потрібно правильно навести», — сказала Сара. «Вони ставлять багато на стіл».
  «Ти не думаєш, що вони будуть робити всі ці соціальні речі?»
  Сара знизала плечима, але продовжила зйомку.
  По правді кажучи, вона не дуже довіряла армії лахманців, яку вона бачила надворі, чи зможе відбити такий масштабний — і такий хитрий проект.
  З такою кількістю викинутих грошей.
  Скільки це може бути, вона мала задуматися.
  І це її хвилювало.
  Зрештою презентація закінчилася, світло знову засвітилося, і Єва Вайс закрила свою папку.
  «Дякую, пані Вайс, за цю дуже інформативну розмову», – сказав Голова. «А тепер ми можемо поставити запитання з місця?»
  *
  Через годину, нарешті, запитання з аудиторії — багато з них ворожі — зникли.
  Сарі здавалося, що більшість людей проти супермаркету, але Єва Вайс упоралася з усім, не зрушуючи з місця.
  «Ще раз дуже дякую вам, пані Вайс, за таку вичерпну презентацію та за те, що ви відповіли на наші запитання. Тепер Рада винесе своє рішення».
  Сара побачила, як голова киває їй сісти, а потім члени ради почали радитися з вимкненими мікрофонами.
  Зал наповнився звуком розмов і суперечок. Сара підозрювала, що більшість людей не знають, як працюють ці засідання ради. Але вона знала, що саме зараз це був вирішальний момент.
  Вона була здивована, коли Голова потягнувся до молотка і тричі вдарив ним по столу, щоб замовкнути.
  Вони обговорювали лише хвилину, подумала вона. Напевно, вони не прийняли рішення…
  Але, здавалося, мали.
  Голова дочекався, поки вщухне останнє бурмотіння, а потім заговорив у свій мікрофон.
  «Парафіяльна рада вирішила підтримати заявку, і про цю підтримку буде повідомлено районній раді належним чином. Є ще якісь справи?»
  Але голова не наблизився до того, щоб почути, які там ще справи, бо в залі миттєво почався хаос.
  Сара побачила, як люди навколо встають і починають кричати.
  «Ти з глузду з'їхав?!»
  «Ублюдки підкупилися на цю раду — це повна обман!»
  «Зменшіть це! Виганяй його!»
  «Побудуйте це в іншому місці!»
  «Тут немає Закро!»
  «Не від нашого імені!»
  Унизу, на підлозі залу, Сара бачила, як голова розмахував руками й намагався відновити якийсь порядок. Тоні Стендіш підняв молотка й сильно вдарив ним по столу, але серед галасу Сара навіть не почула його.
  Від несподіваного повороту подій члени Ради ніби завмерли на своїх місцях.
  Сара побачила, як Єва Вайс та її молодий помічник взяли ноутбук і попрямували до заднього виходу, місію виконано.
  «Вона вже була тут», — подумала Сара. Який художник втечі!
  Тоді чоловік, якого Сара не впізнала, вибіг на перед і схопив один із мікрофонів у жінки-радника.
  Стара жінка відважно боролася з ним, але врешті Сара побачила, як їй довелося здатися.
  Одягнений у старовинний Barbour, з довгим розкиданим сивим волоссям і бородою, цей чоловік виглядав Сарі як останній хіпі, що залишився з 60-х.
  «Люди Черрінгема!» — крикнув він у мікрофон, вистрибуючи на сцену позаду радників. Його голос був таким гучним, що в кімнаті одразу затихло.
  Всі зупинилися.
  Він зробив паузу, наче не обміркувавши, що робити далі, — потім зробив крок і високо підняв другу руку, як проповідник.
  «Ти мене знаєш! Я Сем Льюїс — я розводжу кнурів на фермі Інглстон. Прямо поруч, де ці виродки збираються побудувати свій кривавий супермаркет! І ви знаєте, що це означає для мене, чи не так? Це означає кінець! Кінець моєї ферми. Кінець усього, що я побудував. Все, про що я мріяв. Моє чудове стадо кабанів».
  «Ні! Ганьба! Цього не буде!» — кричали різні голоси з підлоги.
  «Моя ферма завжди була природна, — продовжував Сем Льюїс, здається, зараз це засвоїло. «Правильні тварини правильно годуються на належній землі. Не те оброблене лайно, яке ви отримаєте в Закро. Але ці мерзотники — вони хочуть побудувати прямо біля моєї ферми. Винесіть ліс, де їсть мій кабан. Викидайте їхні криваві відходи в річку. Переведіть рух нашими смугами».
  Сем Льюїс обвів поглядом кімнату. Колишній хіпі чи ні, він привернув увагу всіх.
  «І тепер ці ідіоти в Раді сказали їм «так» ! Але ж ми їм не дозволимо — чи не так?»
  «Ні!» — почувся крик із натовпу.
  Коли чоловік скочив на ноги біля неї, Сара міцно тримала Хлою за руку.
  Крізь глядачів ніби пропустили електричний струм.
  Вона бачила, як Голова закликав до порядку.
  «Мамо, що відбувається?» сказала Хлоя.
  «Вони збираються змусити закінчити зустріч…»
  «Але, звичайно, це не правильний шлях…»
  «Немає любові».
  Сара подивилася вниз, у коридор. Багато людей було на ногах.
  Вона бачила, як хіпі справді крутиться.
  «Ми Закрось розіб'ємо! Де б ми їх не побачили! Розбийте їх на полях! Розбийте їх на дорогах! Розбийте їх на зустрічах!»
  Перевів подих: «Це наше село!»
  Натовп схвально вигукнув. Сара бачила, що навіть найм’якші її друзі піднялися на ноги, підбадьорюючи цього малоймовірного революціонера.
  Потім вона побачила, як тріснули головні двері — і прихильники забудови хлинули, розбігаючись по залу.
  «О ні, — подумала Сара. Це буде погано…
  Дві групи зіткнулися. Почалися сутички.
  «Пані та панове, будь ласка, будь ласка !» — жалібно закликав голову в один із мікрофонів.
  Хтось жбурнув у нього стільцем. Сара побачила, як він нахилився, щоб уникнути цього. Містер Бассетт, директор похоронної служби, впав.
  Позаду радників, на сцені, Сем Льюїс, здавалося, нарешті усвідомив, що він зробив.
  «Почекайте, браття, — почекайте! Не треба воювати! Коли я сказав розбити їх, я не мав на увазі...
  Але перш ніж він зміг продовжити, хтось вирвав мікрофон з його рук і штовхнув зі сцени в натовп прихильників «так».
  Сара побачила, як летить кулак, і Сем Льюїс, здавалося, зник у великій бійки.
  Потім бічні двері холу розчахнулися, і всередину вбігла група міліціонерів.
  Вони швидко оточили радників, які тримали руки на головах, щоб захиститися від нових летючих уламків, і повели їх у безпечне місце через задню частину залу.
  Вона звернулася до Хлої.
  «Ми йдемо звідси. Давай».
  Хлої не потрібно було розповідати.
  Сара схопила її за руку й повела до задніх сходів, які вели до пожежного виходу. Усі ці роки допомоги в групі матері та малюка означали, що Сара знала кожен дюйм будівлі.
  І коли вони з Хлоєю бігли вниз по сходах і продиралися крізь протипожежні двері в нічне повітря, вона все ще чула звуки бійки людей.
  Так багато про демократію в дії, подумала вона.
  А потім.
  Що в біса трапилося з Черрінгемом?
  OceanofPDF.com
  3. Вниз на фермі
  Сем Льюїс випив свою пінту Wadworth's 4X і поставив її назад на бар.
  «Знову те саме, Семе?» — сказав Біллі за баром.
  Сем кліпав очима й намагався порахувати. Скільки в нього було зараз? Це було шість? Або сім?
  Він не міг згадати. Сидячи тут, на барному стільці, він почувався трохи хитким, але це міг бути напій, а міг і ні.
  Він поліз у кишеню й обмацав.
  У будь-якому випадку немає кривавих грошей. Тож це вирішує питання.
  — Ні, — сказав він. «Піду в дорогу».
  Він спостерігав, як Біллі витирає склянку рушником, а потім озирнувся на «Плугман».
  За винятком Сема, місце було порожнім.
  «Де всі?» — сказав він Біллі.
  «Ми зачинилися годину тому, Семе».
  «Що я тут роблю тоді?»
  «Я хотів стежити за тобою. Неприємна шишка».
  Сем намагався пригадати, що сталося. Потім все повернулося.
  Зустріч у сільській раді. Його маленька промова.
  Хтось викликав його, а потім вдарив, перш ніж він був готовий.
  Хто його вдарив? Міг бути хто завгодно.
  Він намагався пригадати.
  Може, це була мідь?
  Він точно пам’ятав, як якийсь мідяк витягнув його надвір.
  Яка ніч.
  «Ти хочеш, щоб я зателефонував Джоелю, щоб він приїхав і забрав тебе?» сказав Біллі. «Тільки ми зачиняємося по-справжньому, Семе — ти маєш йти».
  Сем подумав про це. Його брат Джоел уже буде спати.
  Або дивитися свій дурний новий телевізор.
  Проклята штука майже така велика, як мій трактор!
  «Ні, все гаразд. Я пройду це».
  Сем побачив, як із заднього боку бару вийшла донька Біллі Ліза.
  «Ви впевнені, що можете це зробити, моя люба?» сказала вона.
  Вона нахилилася й оглянула його голову.
  Він підняв руку, щоб торкнутися бинта.
  «Ой. Це криваво болить, це так».
  «Як тато каже, ти, напевно, взяв добрячу стару кукурудзу».
  «Треба було бачити іншого хлопця», — сказав Сем, вимушено посміхнувшись.
  «Ти занадто старий для цього», — сказав Біллі.
  — А ворогів у тебе вже достатньо, Семе — не хочеш більше.
  — Прокляті люди, — сказав Сем. «Віддайте моїх кабанів у будь-який час!»
  — Не стукай, — сказав Біллі. «Деякі з моїх найкращих клієнтів — люди».
  Сем подивився на нього й засміявся.
  «Сіль землі, ти Біллі».
  — Можливо, — сказав Біллі. «Тепер же йди додому, ти. І ти обов’язково відвідаєш лікаря вранці, чи не так?»
  Сем підвівся з барного стільця.
  Ого, тут трохи крутиться кімната…
  «З тобою все гаразд?» — сказала Ліза, тримаючи його на місці.
  Сем поцілував її.
  «Люблю тебе і залишаю тебе», — сказав він.
  — Сподіваюся, — сказала Ліза, відступаючи з усмішкою. «Ти пахнеш, як ті твої свині».
  — Кабани, а не свині, — сказав Сем. «І кабани пахнуть чудово, тож я сприймаю це так, як я впевнений, що ви хотіли».
  І він відвернувся від бару, петляючи попрямував до дверей пабу й вийшов у зимову ніч.
  *
  Поки Сем дістався до луки біля річки, він почувався трохи краще.
  Звичайно, його голова все ще боліла, а в правому вусі було свистяче, але принаймні він перестав падати.
  Мабуть, ця остання була погана пінта, подумав він.
  Крапля скотчу має вирішити це. Подивіться трохи піхоти по телевізору. Випрями мені голову.
  Він пройшов через маленькі ворота, а потім пішов стежкою. Почався дощ, але він не мав пальта. На іншому березі річки він бачив низку плавучих будинків і барж.
  Його старий приятель Рей може бути готовий випити нічну чашку. Рей подзвонив йому раніше, бажаючи зустрітися.
  Він теж був у «Орача». Але чомусь Сем сумував за ним.
  Він зупинився й подивився крізь дощ, щоб побачити, чи не горить світло на баржі Рея.
  Але на всіх баржах було темно.
  сором. Він хотів би гарно помахати підборіддям з Реєм.
  І пляма бур’яну, можливо…
  Він поплентався далі. Його ноги ковзали в багнюці, але він утримав рівновагу. Це була темна, погана ніч, напевно.
  Попереду він бачив стару каплицю в Інґлстоні.
  А поруч – горби та горби на полонині, де колись було старе село.
  Чорна смерть убила село багато років тому.
  І тепер цей кривавий супермаркет хоче прийти і вбити його знову .
  Десь під цими полями жили, працювали і померли його предки.
  Сем знав це, оскільки бачив парафіяльні записи — лінія Льюїса йшла аж до кінця. Він мусив визнати, що вони не зайшли далеко з часів середньовіччя.
  «Вважай, що Льюїс свого часу тримав свиней, як і я», — подумав він. Єдина відмінність полягає в ціні, яку я отримаю на ринку.
  Ми все ще просто бідні кляті фермери. Криваві супермаркети клацають пальцями, і Льюїси стрибають.
  Правильно, тисячу років тому лорди та леді теж клацали пальцями, і Льюїси підскочили.
  Такий же старий, той же старий.
  Коли він обходив кладовище, то почув гучний шум із-за могил.
  Як камінь, якого перекинули.
  Ніби хтось послизнувся.
  Він на мить замовк і уважно прислухався. Лисиця, може? Борсук?
  Він вдивлявся в темряву, але не міг помітити жодного руху. Тож він повернувся й попрямував до лісу. Ще п’ять хвилин, і він усе одно буде вдома.
  *
  Коли він вийшов із лісу, воно справді почало перевертатися. Сильний дощ навіть дме вбік.
  Попереду він бачив лише обриси ферми.
  Світло не горить, але це не дивно. Джоел міцно спав.
  Лінивому дерну наплювати ні на що!
  Він туго натягнув куртку. Він почав тремтіти.
  «Все, що мені зараз потрібно, — подумав він, — отримати якогось жука, коли ми будемо свиняти.
  Він подивився на сараї та загони, де тримали кабана.
  Ця частина року була часом розмноження — у них з Джоелем було повно роботи: підготувати свиноматок, сортувати загони для маленьких пищалок, коли вони прийдуть навесні, ремонтувати огорожі.
  Кабани мали рацію, викопали б собі дорогу з в’язниці, якби ви їх туди посадили.
  А новий самець, якого вони купили минулого місяця — Геркулес — виглядав достатньо сильним, щоб побудувати кривавий тунель до Франції!
  Яка ж він була істота! Майже 400 фунтів, голова й плечі, як у тарана, зуби, як бритви, і апетит, як у молодого!
  Свиноматки не могли ним натішитися!
  Ще одна причина зупинити цих виродків Закро від того, щоб вони вирубали половину лісу та приставили свій монстр-супермаркет біля його порогу.
  Сем знову почав злитися.
  Бастиди.
  Бастиди!
  Він попрямував через брудний двор до будинку, а потім зупинився.
  Свиноматки в загонах брязкали металевими воротами й рохкали.
  Непарний.
  Цієї ночі має бути тихо.
  Можливо, там були лисиці.
  Він подумав про те, щоб проігнорувати це, піти до свого скотча, сісти на диван біля дров’яної плити.
  Але свиноматки були як рідні. Якщо вони не були щасливі — значить, Сем не був щасливий.
  Він думав про те, щоб розбудити Джоела, але він знав, що його брат «потрібен» його сну.
  Крім того, розбудити жука було б так само важко.
  Опустивши голову проти вітру й дощу, Сем поплентався через двір до загонів.
  *
  Коли він дійшов до відкритого хліва, рохкання свиноматок стало голоснішим. Кілька загонів відокремлювали самця кнура з одного боку від свиноматок з іншого, і всі вони були ретельно сконфігуровані так, щоб ви могли направити кнура до потрібної свиноматки.
  Трохи схоже на лабіринт — принаймні так це виглядало в цей час ночі. За винятком того, що він мав багато воріт на етапах для здійснення воронки.
  Вони називали це свинарським провулком.
  У сезон гону вам доводилося тримати кабана подалі від свиноматок, доки ви не будете готові — як пас розлючених бегемотів.
  На одному кінці доріжки для свиней, у власному загоні, він бачив Геракла. Сем не міг зрозуміти, спить він чи ні — велетенський кабан нерухомо стояв у мулі.
  Ти ж не хотів возитися з такою твариною, як Геркулес. Він міг збити вас миттю.
  І якби ти не встав, ти був би мертвий.
  Але великий кабан не міг вибратися з того загону: у нього були подвійні поручні та додаткові ворота.
  Сьогодні ввечері не потрібно турбуватися про Геркулеса .
  Він подивився на дальній загін із свиноматками. У темряві він міг лише розгледіти форми трьох свиноматок — вони були великими жирними грудками.
  Допі, Дейзі і Дозі. Не міг би назвати їх краще.
  І тепер він побачив проблему. Одна з рейок була залишена поперек води — і свиноматки відчайдушно хотіли пити.
  Проклятий Джоел, не варто було йти спати, не перевіривши це, подумав він. Завтра маленький брат отримає затиск навколо вуха.
  Він міг пройти весь шлях навколо загонів і зайти з дальнього боку сараю, щоб розібрати це.
  Але швидшим способом було перескочити через рейки та скористатися доріжкою для свиней.
  Сем піднявся на поруччя й перестрибнув.
  Його ноги миттєво відлетіли від нього в густу багнюку, але він просто схопився за поручні й утримався вертикально.
  Він повільно пішов доріжкою до свиноматок.
  «Гаразд, мої любі, не хвилюйтеся», — тихо сказав він. «Тато тут, щоб принести тобі води».
  У густій багнюці йому довелося стежити, але врешті-решт він дійшов до воріт і водосховища.
  Він смикнув ворота, але їх затиснуло.
  Кривавий Джоел, ледачий виродок, мав це виправити.
  Коли він штовхнув хвіртку, свиноматки почали хвилюватися, хрюкали, пищали та штовхали одна одну всюди.
  «Легко там».
  Що з ними було? Зазвичай вони такими не бувають.
  Нарешті ворота дали дорогу, і шлях для свиноматок був вільний.
  «Ось! Напої за мій рахунок!»
  Сем плеснув рукою в недопалок і дивився на свиноматок. Але замість того, щоб підійти до води, вони бігали навколо загону, ніби в паніці.
  «Ніби кабана дарують», — подумав Сем.
  Але це було неможливо.
  Ворота, напевно, були встановлені навпроти свинарника — і стоятимуть принаймні ще пару тижнів.
  Ці свиноматки були не зовсім готові до управління Геркулеса.
  Що з ними було не так?
  І тут Сем почув шум позаду.
  Страшний шум.
  Бо він знав, що це за шум.
  Він досить довго займався розведенням кабанів.
  Він обернувся, подумавши — це не можливо…
  Але це було не тільки можливо — це сталося.
  Геркулес вийшов з-під пера.
  Сем бачив, як величезна тварина бігла прямо до свиноматок.
  немає
  Прямо до нього.
  Він був лише за тридцять ярдів. Двадцять…
  Біг зі швидкістю тридцять миль на годину.
  Чотириста фунтів м’язів, пазурів і зубів, які не збиралися зупинятися.
  Сем швидко позадкував, зробив крок — і послизнувся.
  Кабан мало не на нього. Йому треба було швидко піти звідси.
  Тварина могла його вбити.
  Коли його ноги підкосилися, а тіло врізалося в багнюку, Сем покликав брата.
  «Джоель!»
  Але ніхто не прийшов.
  Ще один крик, потім Геркулес врізався в нього, вдаривши Сема обличчям у багнюку.
  Потім — кабан був на ньому, а Сем махав руками й ногами — коли він безнадійно намагався дихати.
  І гірше.
  Він відчув цю тупу морду біля основи свого хребта… рот відкрився.
  Потім закриття.
  OceanofPDF.com
  4. Ранок після
  Сара підняла слухавку у своєму офісі — преса проектів, які просто необхідно було зробити до святкової метушні, тепер стала величезною.
  Який ранок! Вони з Грейс були затоплені.
  Очікуючи клієнта, вона почула вітальний голос Тоні Стендіш.
  «Тоні, це був хаос у п'ятницю. Що робити..."
  Але Тоні швидко обірвав її, його голос звучав так: стурбовано?
  «Сара, як ти думаєш, ти могла б заскочити?»
  Потім — промовиста інформація: «Я також запитував Джека, і він має прийти приблизно через десять…»
  Джек .
  Це — вона знала — могло означати лише одне.
  «Звичайно. Дайте мені зберегти кілька файлів, і я зараз прийду».
  «Дуже дякую. Побачимося незабаром».
  Сара почула полегшення в голосі Тоні.
  Це було пов’язано із засіданням парафіяльної ради?
  І чому Тоні хоче, щоб Джек і вона прийшли побалакати?
  І хоча вона була страшенно зайнята — вона припустила, що Джек використав би такий вираз — «вичерпано», — вона звернулася до Ґрейс: «Потрібно мчати на зустріч із Тоні Стендішем. Я постараюся зробити це швидко».
  А Ґрейс, яка завжди була такою ж гарною, як і її ім’я, лише посміхнулася.
  «Не хвилюйтеся. Я буду тримати форт, поки вас не буде».
  Сара посміхнулася у відповідь, схопила своє пальто й пішла на вулицю.
  *
  Вона увійшла до офісу в супроводі чепурного і пухкого секретаря Тоні. Джек уже там, його лоб насупився.
  «Джек, радий тебе бачити».
  Він посміхнувся і кивнув.
  Вона здогадалася, що вже втратила те, про що Тоні, мабуть, почав говорити.
  «Привіт, Сара, дякую, що прийшла. Я просто розповідав Джеку про те, що сталося в п’ятницю ввечері».
  Вона сіла. Ще один погляд на Джека, чиє обличчя завжди помічалося, коли він уже був глибоко задуманий.
  Про можливості. Про те, що відбувається.
  «Зустріч? Ви маєте на увазі той галас?»
  Тоні похитав головою й сів за свій темний письмовий стіл із червоного дерева — його поверхня була такою ж охайною, як і сам адвокат.
  «Щось трапилося з Семом Льюїсом».
  Сара знала ім’я — потім згадала. Хіпі, який взяв мікрофон і виголосив промову...
  «Чудовий характер», — сказала вона. «Мені здається, у нього все ще трохи болить голова».
  «Боюсь, більше, ніж болить голова», — сказав Тоні. «Насправді, це досить жахлива Сара, але...»
  І Сара слухала, як Тоні розповідав про те, що, здавалося, сталося… ворота залишилися відчиненими, його приз і агресивний кнур проникли в зону, де був Сем, доглядаючи за свиноматками.
  А кабан — ну, навіть Тоні було важко зробити опис делікатним.
  — Розумієш, звір збив його з ніг, і добре — Сем так і не встав. На думку Алана, це не дуже гарне видовище».
  Лише зараз Джек обернувся до неї, дивлячись очима.
  Вона дивувалася, чому Тоні викликав їх обох, щоб поговорити про нещасний випадок на фермі.
  «А що ще каже Алан?»
  «Ну, він каже, що це виглядає так, ніби це… ну, саме те, що це виглядає. Дуже п’яний Сем — ми знаємо, що тому, що Біллі довелося вигнати його з «Орача» — спотикається і, не знаючи, що ворота чи щось подібне залишили відкритими, стикається віч-на-віч із 400-фунтовою дикою твариною, якій було байдуже, що Сем був його охоронцем».
  — Нещасний випадок, — сказав Джек.
  Тоні відвів погляд. «І це могло бути. Я маю на увазі, я припускаю, що це те, що сталося. Зрештою, це має сенс».
  «Але ви так не думаєте?» Сара сказала.
  А тепер Тоні нахилився вперед і стишив голос, ніби у його власному кабінеті стіни мали вуха.
  «Ви бачили… чули , що сталося в п’ятницю. У селі великий розкол. Емоції зашкалюють. Мабуть, якби поліція з Оксфорда не прибула, ми могли б мати повномасштабні заворушення».
  «Здається, я дуже пропустив шоу», — сказав Джек.
  "Це було жахливо", - сказав Тоні. «Кулачні бої! Люди потрапляють до лікарні».
  «Але Тоні, такий рівень почуттів навряд чи був несподіваним», — сказала Сара. — Я маю на увазі — ви проголосували за те, щоб схвалити раду, щоб сказати Закро…
  Тоні підняв руки. «Це було демократичне голосування, згідно з нашими належними процедурами тощо. Як це сталося, я проголосував «проти». Але «так» витримало день».
  «Також досить швидке голосування. Навряд чи їм знадобилося більше пари хвилин на обговорення», — сказала Сара. «Чи не здавалося це вам... незвичним?
  Тоні нахмурився. «Це так. Але я не можу — не повинен — міркувати, чому».
  Сара подивилася на Джека, який, здавалося, сприймав усе це.
  Мабуть, політика малих міст була такою ж у всьому світі...
  І це рішення було явно сумнівним.
  «Як ви думаєте, чи могли хтось із прихильників «так» переслідувати Сема Льюїса?» сказала Сара. «Продовжував бій пізніше тієї ночі?»
  Тоні знизав плечима.
  «До протесту були домішані деякі досить неприємні типи, Джеку. Я не думаю, що вони й оком охнуть від ідеї використати весь хаос для залагодження старих образ».
  «Але чому він?» сказав Джек. «Що такого особливого?»
  «Сем був досить голослівним суперником, — сказав Тоні. «Але також він міг легко сповільнити все це. Його ферма знаходиться поруч із проектом, він може вимагати дослідження впливу на навколишнє середовище тощо».
  — Але не зараз… — сказала Сара.
  Тоні відкинувся назад.
  «Точно».
  І Джек, який був такий тихий, підвівся. Кабінет Тоні був маленьким, тому Джек — високий, широкий — виглядав ще більшим.
  «Попросити нас взяти участь — це досить правильний крок, Тоні», — сказав Джек. «Ви справді думаєте, що хтось… це підлаштував… щоб убити Сема Льюїса?»
  «Ви знаєте, що я не можу цього сказати. Але мене ... турбує ... час».
  «Але ти хочеш, щоб ми це розглянули?»
  Повірений кивнув. «Я був би дуже вдячний, Джеку. Ти теж, Сара. Ось моя турбота. Якщо щось трапилося, якимось дивним чином, чи не було випадковістю, і якщо це відобразилося на Парафіяльній Раді… після фіаско в побратимах? Це було б просто жахливо. Я люблю це село. І я зроблю все можливе, щоб захистити це».
  — Як і я, — сказав Джек, стоячи біля вікон, що виходили на центральну площу.
  Потім він звернувся до Сари.
  «Я знаю, що для тебе, Сара, зараз дуже зайнятий час… тому, можливо…»
  Вона похитала головою.
  Правда — неймовірно зайнятий. Добре для бізнесу, звичайно, але серйозний стрес.
  Але це запитав Тоні .
  І коли вона почула слова Джека, то зрозуміла, що це теж її село. Той, який — попри всі його недоліки — останнім часом полюбився їй ще більше, саме тому, що вона змогла побачити його очима Джека.
  «Я можу знайти час. Діти впорядковані, ніяких основних шкільних речей до різдвяних канікул. І Грейс — ну, я думаю, що колись я буду працювати на неї».
  Вона перевела подих. «Я хочу допомогти».
  Джек усміхнувся.
  Тоні також сяяв.
  «І якщо я можу чимось допомогти. Потягнув за мотузки, щось таке, дайте мені знати?»
  «Ти зрозумів», — сказав Джек.
  «І з чого ти думаєш почати?»
  «Може, останнє місце, де Сема бачили живим?»
  — У орача?
  «Тоді ферма. Сара, ти щось знаєш про розведення кабанів?
  «Нічого».
  «Добре. Ми можемо отримати освіту. Є брат?»
  «Так. Джоел. Уявляю, що він збентежений, але я сподіваюся, що він поговорить з вами».
  Джек кивнув.
  І Сара встала — на мить відкинувши думки про незавершені проекти та терміни — готова побачити, що вони зможуть дізнатися про Сема Льюїса, його ферму та всіх людей, які насправді хотіли, щоб Zakro Corp. побудувала гігантський магазин прямо на полі. де колись було стародавнє село.
  OceanofPDF.com
  5. Коли востаннє бачили
  Біллі провів Джека й Сару до столика в кутку.
  Сара знала, що паб працює вже годину. Але навіть для любителів обідньої перерви було ще зарано.
  Він висунув їй стілець, потім Джека.
  «Ваша дочка — вона працювала минулої п’ятниці ввечері?» сказав Джек.
  Ліза прибирала за баром.
  «Гм, так».
  — Думаєш, вона теж могла б приєднатися до нас?
  Біллі покликав Лізу, яка витерла руки об фартух, і підійшов до столу в кутку.
  Вони обидва чули про те, що трапилося із Семом — постійні відвідувачі «Плугмена» поширювали такі новини швидше, ніж електронний лист.
  — Проклята ганьба, — сказав Біллі. «Я маю на увазі, він був трохи божевільним, гаразд, погоджуся. Але він має добре серце. Дуже сподобалося це місце.”
  «А популярні?» сказала Сара.
  — Не мені говорити, — сказав Біллі. «Він купив свої патрони, коли настала його черга. Це все, що я знаю».
  «А як щодо п’ятничного вечора, після зустрічі?» сказала Сара. «Унизу є якісь проблеми?»
  «Мої місцеві знають, що я не буду миритися з будь-якими дурницями».
  «Але люди прямо з сільської ради спускалися сюди — ви були зайняті?»
  «Занадто правильно! Запакував, — сказала Ліза.
  «Ви бачили Сема?» сказав Джек.
  «Не могла пропустити його, — сказала Ліза. «Ніколи не рухався з бару».
  «Він сказав щось дивне?» сказала Сара. «Ніби він думав, що, можливо, те, що він робив, виступаючи проти Закро, може бути небезпечним?
  — Якраз навпаки, — сказав Біллі. «Здавалося, я пишався своєю стійкою, тим, як він згуртував війська. Сказав, що він покаже їм, ч-мм… покаже Закро , що ми, селяни, не збираємось просто лягти й взяти це».
  «А люди тут унизу — решта натовпу — вони були за ним?» сказав Джек.
  — Не всі, — сказала Ліза. «Тут дехто хоче в супермаркет, їм потрібна робота…»
  «Можливо, було сказано кілька гнівних слів», — перебив Біллі. «Але не більше, ніж будь-який інший вечір п’ятниці».
  Сара побачила, як Біллі перехопив погляд Лізи.
  Там щось було? Щось вони не сказали?
  Вона зробила примітку, щоб розповісти про це пізніше.
  «І наскільки погано було Сему?» — запитав Джек. «Я маю на увазі, до того часу, як ви його підняли?»
  «Я вважаю, що вираз «падіння»? Я не був дуже радий бачити, як він повертається на ферму».
  «Він ледве тримався біля бару», — сказала Ліза.
  — Отже, коли він пішов, це місце було порожнім? сказав Джек.
  «Тільки я і тато, — сказала Ліза.
  «Зовні нікого?» сказав Джек.
  «Куди це йде, Джеку?» сказав Біллі.
  — Ось що я намагаюся з’ясувати, — сказав Джек. «Всього через кілька годин після того, як він піде звідси — Сем лежить обличчям у своїх ручках».
  — Немає сенсу, — сказав Біллі. «Мушу визнати».
  «Хмм?» Джек подивився на Сару.
  Вона знала, що Джек завжди був уважним до того моменту, коли було сказано щось, що відкривало двері… до правди, до тієї маленької інформації, якої вони не мали раніше.
  Такий цінний.
  Потрібне слухання — і терпіння.
  Біллі подивився на дочку. Сара знала, що у Лізи були важкі роки. Тепер вона повернулася зі своєю родиною, працювала тут. Вона виглядала добре.
  Але Сара здогадалася, що навіть Біллі хотів би для неї більшого.
  Сара думає: як ми всі хочемо для наших дітей...
  — Річ у тім, Джеку — навіть повні листи на вітер — Сем знав своїх кабанів, знав цю кляту ферму, як поводитися з тваринами.
  «Але... ти також вважаєш це трохи дивним, так?» Джек сказав.
  Біллі знизав плечима. «Я просто не бачу, щоб Сем був настільки п’яним, щоб він зробив дурну помилку».
  Дурна помилка.
  Цікаво, подумала Сара. Це те, що вбило Сема Льюїса? Дурна помилка?
  Дивлячись на Біллі, який із Семом як постійним учасником «Плугмена» знав би найкраще, вона знала, що він на це не вірить.
  Потім Біллі підняв палець.
  «Знаєте, я намагався йому допомогти. Я маю на увазі минулої ночі».
  «Яким чином?» Сара сказала.
  «Запропонував подзвонити своєму молодшому братові Джоелю. Попросіть його забрати Сема».
  Ліза кивнула. «Але він цього не хотів би», — сказала вона. «Багато «я буду добре» і все таке».
  Біллі відвів погляд. «Я мав наполягати. Джоел відправив би його прямо в ліжко, а не возився з тими клятими дикими свинями. Або що ще сталося».
  У цей момент увійшов перший ранковий клієнт.
  Якийсь пенсіонер, якого Сара бачила, гуляючи по селу, з білосніжним волоссям, завжди трохи похмурою усмішкою.
  Очевидно, подобається ранковий конституційний.
  І півлітра-три.
  «О…», — сказав старий, обернувшись і побачивши їх чотирьох за столом у кутку. «Вже відкрито, Біллі?»
  Біллі переводив погляд то на Джека, то на Сару. «Ми всі закінчили тут?»
  Сара побачила, як Джек кинув на неї погляд, ніби перевіряючи, чи не хоче вона ще щось запитати. Сара відповіла легким похитанням голови.
  Джек простягнув Біллі руку. «Дякую, вам двом. Не впевнений, що це, знаєте, щось. Все одно не завадить поставити кілька запитань».
  «Правильно».
  Потім Біллі, а за ним і його донька, звернулися до самотнього клієнта, який стояв біля бару, ніби чекав поїзда.
  *
  «Бррр, сьогодні холодно», — сказала Сара.
  «Вам дійсно потрібно відчути каньйони Нью-Йорка в січні». Джек посміхнувся їй. «Дайте тобі перспективу».
  «Гм, думаю, я запланую свій візит до Мангеттена на, не знаю, серпень?»
  «О, якщо вам подобається вологість. Літо в місті, знаєте».
  Сара засміялася.
  «Навряд чи я все одно потраплю туди цього року».
  Джек підняв голову. «Знаєте, ми повинні це зробити. Для вас, Деніел, Хлоя. Було б так весело показати тобі моє «село».
  Сара посміхнулася на це.
  Це справді було б чудово.
  Стоячи на парковці «Орача», вона кивнула головою в бік шинку.
  «І що ти з цього робиш?»
  «Звучить не так, ніби Сем хвилювався, що йому може загрожувати хтось. І з такою кількістю алкоголю, ну... він все ще міг потрапити в неприємну аварію».
  Джек зробив паузу.
  Сара дивиться на нього. «Але ви не переконані?»
  Він засміявся. «Я? Ніколи не переконав. Є один підозрілий розум. Тож я думаю, що я можу трохи порозважати».
  "Подобається?"
  «Поговори з братом. Можливо, хтось із інших людей на тій зустрічі». Він вдихнув, а за ним з’явилася каламутна пара, коли він видихнув. «Таке насильство — тут не нормально».
  Він звернувся до Сари.
  «А ти такий зайнятий. Тобі краще повернутися до цього, хм? Якщо я щось знайду, повідомлю вам?»
  І навіть Сара була здивована тим, як швидко вона похитала головою, міцно натягуючи парку.
  «Зайнятий, так. Але я завжди можу знайти час. Поки ви це робите, чому б мені не покопатися в корпорації Zakro? Інші місця, куди вони переїхали та відкрили магазин. Зрештою, вони найбільше виграли, коли Сем Льюїс пішов».
  «Ви не думаєте, що вони можуть бути замішані?»
  «Не зовсім. Але це приємно відволікатиме вас від створення макетів для різдвяних брошур».
  — Добре, — усміхнувся Джек. «Це може бути цікаво».
  «А брат?»
  «Я зараз піду туди. Будь радий побачити місце, де помер Сем. Спробуйте це зрозуміти».
  «Він, мабуть, буде затоплений. Приготування похорону тощо».
  «Я знаю. Але краще вдарити його, коли він свіжий».
  «Можливо, я розпитаю про Сема в селі. У мене склалося враження від Біллі, що, можливо, його не всі любили — навіть до п’ятниці».
  «Хто?» сказав Джек. «Але ти маєш рацію — я теж це відчував».
  У Сари задзвонив телефон.
  «Текст від Грейс. Потрібні всі руки».
  Джек усміхнувся. «Продовжуйте. Поговоримо пізніше, коли я повернуся від кабанів».
  І, кивнувши, Сара розвернулася й помчала дорогою до будівлі зі своїм кабінетом.
  Але коли вона під’їхала до повороту, який повертав ліворуч навколо сільської ради, вона повернула…
  Побачити Джека, який все ще стоїть біля «Орача».
  Стою, думаючи.
  Про що? Його здогади, ідеї, підозри…?
  Вона могла тільки здогадуватися.
  OceanofPDF.com
  6. Ферма кабанів
  Джеку довелося шукати вузьку — навіть за британськими стандартами — кам’янисту, порізану доріжку, що вела до ферми диких кабанів.
  Нарешті він помітив невеличку табличку за кілька сотень ярдів повз Інґлстонську церкву з написом «Інглстонська дайкова ферма» — дерев’яна табличка ледь висіла на стовпі з назвою під дивним кутом.
  Під ним ще один пошарпаний знак: «Органічні овочі. Яйця вільного вигулу. Кабан.
  Джек поїхав далі.
  Дорога до ферми настільки вкрита камінням і глибокими коліями, що він боявся за ходову частину свого Спрайта.
  Це ледве кваліфікується як судноплавна дорога, подумав він.
  З села теж довгий, підступний шлях.
  Кам’яниста доріжка прорізала густу ділянку лісу, і коли Джек вискочив на інший кінець, то побачив ферму Льюїса.
  Будинок присадкуватий, обвітрений і навіть здалеку відчайдушно потребує фарбування. Відсутні плитки. Ворота розхитані, на ньому петлі.
  А навпроти того, що було гігантською брудною ділянкою позаду, червоний сарай, розсувні двері якого відчинені навстіж.
  А може — судячи з усього — постійно відкритий через гнилу деревину, іржаву металеву арматуру.
  Джек зупинився далеко — не хотів, щоб його Спрайт загруз у грязьовій пастці попереду.
  Звичайно, йому все одно доведеться протоптати ділянку.
  Йому хотілося, щоб у нього в черевику були якісь старі кросівки чи сапоги.
  Тепер його нова коричнева пара «Кларків» мала зникнути в купах бруду.
  Він рушив до фермерського будинку.
  *
  Джек постукав півдюжини разів, а зсередини не було жодного звуку.
  Потім ще одна серія стуків, якомога голосніше.
  Немає гарантії, що Семів брат буде тут, і Джек уже збирався розвернутися, щоб піти, коли двері зі скрипом відчинилися.
  І він побачив Джоела Льюїса.
  На відміну від Сема, Джоел мав куполоподібну голову з віскістим покриттям. Темноокий, худий, одягнений у чорні джинси та сірий светр, усіяний їжею. А може, грязь.
  Або, можливо, щось інше збивають, коли доглядають кабанів.
  «Джоел Льюїс?»
  Кивок. Худий хлопець був протилежністю пишному та пухнастому Льюїсу, про якого всі говорили.
  Дивне комбо для братів.
  Джек простягнув руку. «Джек Бреннан. Цікаво, чи можу я поговорити з вами... про аварію?»
  Обличчя чоловіка було безвиразним, наче Джек говорив іноземною мовою.
  «Тоні Стендіш, член ради… він запитав, чи можу я… просто подивитися, що сталося».
  Нарешті — звук.
  «Хм? Сталося? Що ви маєте на увазі?»
  «Тоні був дуже стурбований. Хотів, щоб я прийшов і дізнався з перших вуст. Ви знаєте... про аварію».
  «Так?»
  Джек усміхнувся.
  «Ваш брат був… не в найкращій формі в п’ятницю ввечері, як я чув».
  «Ви маєте на увазі марнотратний? Завжди». Тоді виправлення. «Був». Він перевів подих. «Тепер його немає».
  Смерть брата Джоеля явно збентежила його.
  Джек поглянув на сарай.
  «Як я вже сказав, я просто прийшов, щоб… дізнатися трохи більше. Цікаво, чи не могли б ви показати мені, де це сталося? Може, як це сталося?»
  Джоел відповідав погляду Джека, нахиливши голову всередину будинку — про стан якого Джек міг лише здогадуватися.
  Але він уявив собі щось схоже на одне з тих телешоу про нав’язливих накопичувачів.
  А може, конспірологічні «горіхи».
  «Є речі, які мені потрібно зробити. Роблячи… — він не поспішав, вимовляючи наступне слово, наче воно мало велику вагу, «домовленості».
  Джек насупив брову, кивнув. «Я впевнений. Важкий час для вас. Але поки все ще свіже ... було б добре поговорити, допомогти Тоні. Заспокойте його розум».
  «Невимушено?»
  «Те, що сталося, було просто дивним випадковістю».
  І нарешті Джоел кивнув.
  «Тоді добре. Дай мені взути чоботи».
  Джоел зачинив двері, а Джек стояв на невеличкому ґанку, чекаючи на екскурсію по сцені, де Сем зустрів свою жахливу смерть.
  Джоел знав, що це буде непросто.
  *
  Сара роздрукувала чернетку плаката Черрінгема «Щорічне запалювання ялинки та громадський концерт колядок».
  Вона простягнула його Грейс.
  «Що ти думаєш?»
  «Достатньо барвистий, це точно!»
  Сара подивилася на плакат — який, на її думку, був надто барвистим, з блискучою мішурою, блискучими прикрасами та вишнево-червоним Сантою.
  «Це, звичайно, карколомно. Але вони цього хотіли. Добре, я надішлю це їм і перевірю, чи це не викликає мігрені».
  Грейс засміялася з цього, а потім повернулася до своєї чималої купи роботи.
  Сара прикріпила файл до електронного листа директору цьогорічного різдвяного свята, натиснула кнопку «Надіслати» та зупинилася.
  Зараз трохи часу.
  Міг би подивитися на корпорацію Zakro.
  І ніби вона робила перерву, перевіряючи Facebook на роботі, купуючи нову сукню, вона відкрила нову сторінку і почала занурюватися в те, що вона могла дізнатися про Zakro Corp.
  *
  Джек пішов через особливо липкий насип багнюки, слідуючи за Джоелем, якого це, здавалося, не хвилювало, його брюки вже не зелені, а гірчично-коричневі.
  В сарай.
  Першим відчуттям був запах.
  Як хвиля, б’є в ніздрі. У дитинстві Джек відвідував ферму свого дідуся в північній частині штату. Він знав запахи ферми. Сіно, корови, коні. Курники.
  Але це вийшло далеко за межі цього.
  І темно всередині. Джеку довелося почекати хвилину, поки його очі звикнуть до темряви.
  Тоді він міг розгледіти те, що було схоже на серію жолобів, що пролягали вгору та вниз уздовж сараю.
  Якусь мить він нічого не питав у Джоела, просто сприйнявши це.
  Потім його очі помітили ліворуч якісь звірі, кабани… їх троє, може, четверо.
  Їхні очі вловили слабке світло в цьому місці, ніби вони перевіряли Джека.
  Він звернувся до Джоела.
  — Там загинув твій брат?
  Джоел кивнув. «Ну, насправді кілька футів назад, більше до іншого кінця жолоба».
  Де Джек побачив ворота.
  — Біля тих воріт?
  Ще один кивок від мовчазного Джоела.
  — І саме один із тих кабанів убив Сема?
  На це Джоель похитав головою. «Один із них? ні. Це свиноматки. З ними в безпеці — хіба що вони молоді. Коли вони молоді — ти не хочеш до них наближатися».
  Потім Джоел обернувся і вказав праворуч.
  «Ні. Це був той там. Наш новий самець. Геракл».
  Джек цього не помітив.
  Але потім на іншому кінці сараю, в кінці іншої жолоби, що вела до низки металевих провулків і воріт, він побачив щось, через що кабани виглядали як поросята.
  Масивний самець кабана виглядав як істота, яка зникла з планети тисячі років тому. Вигнуті бивні, щетинисте волосся, яке виглядало гострим і небезпечним. Потужні ноги.
  І розмір.
  Спочатку Джек не думав, що дикого кабана можна було б налякати.
  Тепер дивлячись на «Геркулеса» — самець кабана також дивився на двох чоловіків — Джек знав краще.
  Щось таке велике, що врізається в тебе, бивні піднімаються вгору та вниз?
  У вас не було б шансів.
  Але потім Джек озирнувся на свиноматок, слідуючи лабіринтом жолобів, системою воріт.
  Щось у цьому не було сенсу.
  І раптом серед нестерпного запаху, стоячи серед купи багнюки розміром з пиріг, Джек дивився на це місце… точно так само, як на будь-яке інше місце злочину.
  *
  Перше враження Сари від Zakro Corporation полягало в тому, що вона набагато більша, ніж вона думала.
  Їхній підрозділ, що будує супермаркети, причому ці ринки дійсно були «супер», був лише одним маленьким аспектом.
  Вони займалися енергетикою, будівництвом, судноплавством. Великий час.
  Вона побачила фотографії їхнього нинішнього генерального директора з канцлером Німеччини, які потискують руки, передаючи чек на мільйон євро для якогось «зеленого» проекту.
  Звіти про прибутки були такими ж гігантськими, Закро їздив німецьким економічним експресом, скільки завгодно.
  Вони, подумала вона, майже окрема країна. Глобальна компанія з заводами та підрозділами по всьому світу.
  Тоді у неї виникла думка. Чи дозволила б така велика корпорація Сему Льюїсу перешкодити їхньому останньому проекту?
  І хоча вона знала, що справді має перейти до наступної частини роботи, вона вирішила залишитися з цим трохи довше.
  Цікаво… чи були у них проблеми в інших місцях, коли вони намагалися перенести суперечливий магазин у сільську місцевість?
  І наскільки важливою для цієї операції була холодна, впевнена Єва Вайс?
  Сара продовжувала копати в Інтернеті.
  Робота могла почекати.
  *
  Джек обернувся до Джоела, і тепер йому було зрозуміло, як розташувалися загони для кабанів.
  «Тож поліція перевірила всю цю територію, так?»
  Джек спостерігав, як Джоел кивнув, потім витер ніс рукавом і відвів погляд.
  «Джоеле, я знаю, що ти, мабуть, дуже засмучений».
  Швидкий поворот голови. «Занадто правильно. Втратив брата. Це щось, я вам кажу».
  «Я впевнений. Ось чому я намагаюся щось зрозуміти».
  Кивок.
  «Як там, де помер Сем. Я маю на увазі, чому він пішов туди? Насправді, навіщо він взагалі сюди заходив? Ніч запою. Ви б подумали...
  Джоел назвав голову. «Ви не знали мого брата, містере Бреннан. Він любив цих звірів. Ця клята ферма. Це було його криваве життя».
  "І так...?"
  Потім знизування плечима. «Можливо, він прийшов перевірити їх. Двері сараю відкриті — краще, щоб місце було приємним і просторим навіть взимку. Кабани не проти».
  Тоді Джек показав на місце, де знайшли Сема.
  Де знайшли те, що від нього залишилося.
  «Я розумію це. Швидкий погляд. Переконайтеся, що все гаразд. Але що приведе його туди?»
  Джоел подивився на місце.
  Ще одне знизування плечима. І Джек чекав, даючи братові час подумати над цим питанням.
  «Можливо… можливо, він щось бачив. Щось не так».
  Джек кивнув. Все ще чекаю. «Як що?»
  «Можливо, якась із свиноматок шуміла, ніби хвора чи щось таке».
  «Добре. Тож він піднімається, йде туди…
  «П'яний як скунс».
  Джек кивнув. «Мабуть. І пробирається туди, до свиноматок. І вони б йому не завадили, чи не так?»
  Джоел кивнув.
  Джек знову оглянув хлів.
  Йому стало цікаво, чи Алан Ріверс помітив якісь сліди в багнюці. Зараз мало шансів щось знайти — тварини все збили.
  «Чи міг тут бути хтось інший?»
  Брат виглядав здивованим запитанням.
  «Не знаю. звичайно Здогадався. Двері відкриті. До нас підкрадалися люди. Люди, яким не подобається те, що ми тут робимо. Тож так, могло бути».
  Джек згадав те, що сказав Біллі в пабі.
  Тож Сем і його брат не були найпопулярнішими фермерами в околицях.
  Потрібно з’ясувати, чому…
  Джек подивився на засмученого брата. Можливо, зараз не час ставити такі запитання.
  Він усміхнувся, намагаючись пом’якшити те, що хотів сказати далі.
  «Правильно. Тому що ти розумієш, Джоел, що насправді не має сенсу, так це..."
  Тепер Джек окреслив пальцем ряди жолобів і воріт, щоб утримати чоловіка на своєму боці сараю.
  «...як Геракл потрапив зі свого місця сюди, за ці ворота?»
  Джоел озирнувся на сарай, ніби це запитання теж поставило його в глухий кут.
  «Я не знаю, я чув, що Сем був досить далеко. Може він заплутався, вся та випивка. Відчинив ворота, не думаючи».
  «А може хтось міг це зробити?»
  І зараз Джоел розширив очі.
  «Ви маєте на увазі, що це міг хтось підлаштувати?»
  І хоч як цього не хотілося, у цьому мерзенному повітрі Джек перевів подих.
  «Я не знаю Джоела. Ви думаєте про когось, хто міг би це зробити?»
  «Черт. не знаю Сем проникає людям в обличчя. Зробив — я маю на увазі».
  Джек подивився на свої ноги.
  Якимось чином йому доведеться добряче пошкребти черевики, перш ніж сісти у свій Спрайт, припаркований далеко від бруду.
  «Боже…» - сказав Джоел.
  Джек розвернувся і з гучними хлюпаючими звуками рушив із сараю.
  — Краще тримати ці двері замкненими на ніч, Джоел. І, може, ви теж будьте обережні, хм?»
  І з цими словами Джек потоптав назад до своєї машини.
  *
  Джек витер черевики маленьким рушником, який знайшов у крихітному черевику «Спрайта».
  Його нові Кларк все ще були в безладі. А запах…
  Але принаймні він не знищить повністю інтер’єр Спрайта.
  Він озирнувся на ферму, намагаючись розмістити її на ментальній карті нового супермаркету.
  За головним фермерським будинком був ліс — а за ним, мабуть, річка.
  Перед ним Джек бачив поля, оточені кам’яними стінами та щось схоже на електричний паркан. Трава була порізана глибокими хребтами, які перетворилися на багнюку.
  Це зробили кабани? Копати землю в пошуках їжі?
  Збоку від полів він побачив іншу лісисту місцевість — потім за нею більшу ділянку — рівне пасовище, яке Джек бачив, що пологе спускалося до далекої річки.
  На пасовищі він побачив стовпи, які посадили геодезисти, щоб робити вимірювання.
  І — вдалині — пара яскраво-жовтих вантажівок будівельників, з людьми в касках, які перевозять на місце щось, схоже на екскаватор.
  Тож ще до того, як отримали дозвіл на будівництво, роботи вже розпочалися.
  Важко уявити, щоб весь цей район перетворили на супермаркет. Парковка для всіх цих машин. Вуличні ліхтарі та великі реклами.
  Не дивно, що Сем Льюїс і його брат виступили проти будівництва.
  Впевнений, що не підходив до всього органічного, що вони мали.
  Останнє стирання — і він почув, як дзвонить телефон.
  Сара .
  Він видобув телефон із кишені.
  «Ви не повірите, що я роблю. Останні десять хвилин витирав бруд…»
  Але він помітив у голосі Сари хвилювання. Вона була надворі, вітер шмагав навколо, видаючи по телефону шкрябливі звуки.
  «Джек, я копав і дещо знайшов».
  «Зазвичай так і буває».
  «Закро, якого зазвичай очолює Єва Вайс, робив це багато разів. Переїздить у територію, Великобританію, Францію, навіть Німеччину… впливає на місцеву раду чи правління — багато обіцянок, угод — закладає один із їхніх супермаркетів і йде далі. В інших країнах справи були ще жахливіші. Поблизу заворушень у селі неподалік Гренобля».
  Джек кивнув. «Ви думаєте, що вони в чомусь винні?»
  «З’являються — роз’єднують громаду…»
  Він хотів розповісти про щойно побачене. Але на це був би час. Крім того, він не був упевнений, що це могло б означати, якщо взагалі таке могло означати.
  «Джек, я думаю, мені краще з кимось поговорити».
  «Дайте мені вгадати… Єва Вайс?»
  «Правильно. Очевидно вона повертається до Німеччини через день або близько того. Вона отримала схвалення, отже, її справи тут зроблені. Якщо я не дістануся до неї зараз, ми втратимо цю можливість».
  «А як щодо роботи в офісі?»
  Сара засміялася. «Я виконуватиму багато завдань».
  Джек теж засміявся. «Добре. Хочеш, я приєднаюся до тебе?»
  «Хм. Я думаю, можливо, вона буде менш настороженою, якби це був лише я. Жінка до жінки. Має сенс?»
  «Добре. Мені потрібно почитати про розведення кабанів. Також мати ще кілька потенційних клієнтів. Хочете трохи розробити стратегію для свого чату?»
  «Так. Хороша ідея. Я думав почати по-дружньому, з тієї нещасної трагедії з Семом, потім, як це може вплинути на їхні плани… і…»
  Джек стояв там.
  Вражений тим, наскільки майстерною стала Сара.
  Більше не студент.
  Звучить дуже схоже на професіонала.
  OceanofPDF.com
  7. Єва Вайс
  Сара сиділа біля вікна «Ангела» і дивилася крізь вікна з багатогранними стінами на Черрінгемську площу, освітлену помаранчевим кольором вуличних ліхтарів.
  Двоє чоловіків із маленьким вишневиком наносили останні штрихи на сільські різдвяні вогні, перевіряючи кольорові лампочки одну за одною, пробираючись по Хай-стріт.
  Вона перевірила годинник. Єва Вайс сказала, що буде навпроти готелю «Белл» за півгодини. І це було майже годину тому.
  Сара вже надіслала смс дітям, щоб вони приготували собі вечерю. Вони були б дуже задоволені залишками лазаньї — це завжди хіт.
  І вона отримала два дзвінки від Грейс щодо проблем із копією, яку вона надіслала клієнту.
  «Мені це справді не потрібно», — подумала вона, ковтнувши теплої коли.
  А потім змусила себе заспокоїтися. Злість не допоможе. Насправді, як завжди казав їй Джек, фокус полягав у тому, щоб залишатися спокійнішими за людину, яку ви допитували.
  Вона глибоко вдихнула.
  Потім побачив Єву Вайс, яка перетинала площу й прямувала до пабу. На ній було елегантне зимове пальто, шарф і шапка. І вона була не одна. Сара бачила, як її помічник біжить поруч.
  Блискуче. Так багато для чату між жінками.
  Сара попросила, щоб вони зустрілися наодинці. Пані Вайс сказала, що це не буде проблемою.
  Жінка явно любила грати в ігри — і, здавалося, їй це добре вдавалося.
  *
  — Мені справді дуже шкода за моє запізнення, місіс Едвардс, — сказала Єва, ставлячи свій напій на стіл і сідаючи в крісло навпроти. «Ви, мабуть, вважаєте мене страшенно грубим».
  «Зовсім ні», — сказала Сара, усміхаючись якомога приємніше. «І будь ласка, називайте мене Сара».
  «Так само — Єва. А це мій помічник Генріх».
  Сара кивнула на молодого чоловіка з м’якою темною бахромою, який акуратно склав пальто Єви Вайс, а потім сів на жорсткий дерев’яний стілець поруч із нею. Сара побачила, як він сором’язливо кивнув їй у відповідь, потім дістав із сумки планшет і ввімкнув його.
  Тоді він обережно вийняв із кишені сорочки срібний стилус, наче це була реліквія авторучки Монблану.
  Писар був готовий.
  «А він тут, щоб робити нотатки», — подумала Сара.
  Це має мене відштовхнути?
  «Дав мені гарний шанс надолужити роботу», — сказала вона, намагаючись зробити голос бадьорим.
  «А чим саме ти займаєшся, Сара? Ви були не зовсім зрозумілі по телефону».
  «Я графічний дизайнер, — сказала Сара. «Я маю власний бізнес тут, у селі».
  — Розумію, — сказала Єва, тонко посміхаючись. «Я справді не знаю, чим я можу вам допомогти. Ми ще далекі від замовної реклами, і все одно використовуємо централізовану систему закупівель та оцінки. Хоча, як кажуть, у майбутньому ми можемо бути дуже зацікавлені у ваших послугах».
  Ця жінка повна пропозицій.
  « Тож до справи. Чому потрібно було так терміново зустрічатися?»
  Жінка із Закро виглядала роздратовано.
  Добре, подумала Сара. Час зняти цю самовдоволену посмішку з її обличчя.
  «О, мій помічник не згадував по телефону?» сказала Сара. «Про що мені потрібно було з тобою поговорити?»
  «Зрозуміло, що ні».
  «Як нерозумно з її боку», — сказала Сара, усміхаючись. «Помічники, знаєте?»
  На стиснутому обличчі Генріха нічого не було помічено, стилус міцно тримав його схожу на кігті руку.
  «Ну ось у чому річ. У мене також є ще одна справа, якась... робота зі слідчим тут. Ми досліджуємо нещодавній смертельний випадок, який, на нашу думку, може бути пов’язаний із вашим додатком місцевого планування».
  Сара уважно спостерігала за Євою.
  Вона виглядала розгубленою. Або вона добре вдавала розгубленість. Її помічник підвів очі, роззявивши рота, відкинув волосся з очей.
  — Розумію, — сказала Єва, її обличчя нічого не виявляло.
  Сара чекала, що вона скаже більше, але інша жінка продовжувала дивитися.
  «Ви чули про смерть у п'ятницю ввечері, так?» сказала Сара.
  «Я не вірю. Ми маємо?» — сказала Єва, звертаючись до помічниці.
  — Ні, — сказав Генріх.
  Це було комічно. «Ми?»
  «У такому випадку, боюся, я нічим не зможу вам допомогти», — сказала Єва.
  «Цей джентльмен — містер Сем Льюїс — був ключовим противником вашої заявки на планування. Він виступав на дебатах минулої ночі».
  «Я його не пам'ятаю».
  «Він спровокував майже бунт. Ви повинні це пам'ятати? І він володіє фермою Інглстон, яка межує з землею, яку ви придбали і на якій збираєтеся побудувати свій супермаркет».
  «Справді? Я не знав імені цього чоловіка».
  — Отже, ви ніколи з ним не зустрічалися?
  Довга пауза. Навіть Генріх поворухнувся в кріслі, йому раптом стало незручно.
  «Чому ви ставите мені ці питання?»
  «Є деякі сумніви щодо того, чи була смерть містера Льюїса випадковою».
  «О справді ? І як він помер?»
  «Вночі на нього напав один із худоби. Дикий кабан».
  «Хм. Як жахливо . Однак я не розумію, чому це повинно мене цікавити?»
  «Як я вже сказав, його земля прилягала до ділянки, запропонованої Закро, і він був явним противником забудови».
  «О».
  Вона вимовила це слово так, ніби ця інформація була абсолютно несуттєвою.
  «І поліція також вважає його смерть підозрілою?»
  Сара раптом відчула, що вона на слабкому місці — вона не очікувала такого запитання.
  «Ну, ні, але...»
  «Але ви робите? А ви не міліція? Як цікаво. Графічний дизайн, я думаю, ви сказали. Ваш досвід… ”
  «Що ж, чесно кажучи, це здається скоріше випадковістю, що він помер одразу після великої промови про…»
  Жінка закотила очі.
  «Отже, ви витягли мене з мого готелю в таку кляту погоду лише для того, щоб поговорити про бідного фермера, який помер після зустрічі, на якій я випадково виступав?»
  «Ні, ні в якому разі», — сказала Сара, підвищивши тон, щоб відповідати керівникові Закро. «Я справді хотів поговорити про те, як Zakro вдається виграти майже дев’яносто відсотків заявок на планування по всій країні, навіть якщо більшість місцевого населення виступає проти цих планів?»
  Обличчя Єви Вайс виглядало застиглим. Тепер очі прикуті до Сари.
  «І як би ви описали свою роль у цьому процесі? Бо мені здається, що ти щоразу в значній мірі керуєш».
  Сара відкинулася на спинку дивана й спостерігала за Євою Вайс. Жінка залишилася з кам'яним обличчям. Тоді вона посунула свій напій на середину столу й жестом показала Генріху дістати її пальто, швидко змахнувши двома пальцями.
  «Отже. Просто щоб було зрозуміло. Ви припускаєте, що я — на своїй посаді старшого юриста Zakro — або моя компанія, великий європейський роздрібний торговець вартістю мільярди євро — мав якесь відношення до смерті цього смішного чоловіка?»
  «Ні, звичайно, ні, — сказала Сара, — але оскільки село розділене, на карту поставлено так багато, я просто намагалася…»
  «Намагатися чого ? Наклеп на мене?»
  «Ні. Зовсім ні».
  «Ні? Я сумніваюся, що ви взагалі знаєте визначення наклепу в цій країні. Ну я знаю. І тут у мене є свідок. І запис. Хіба це не так, Генріху?»
  Генріх кивнув і перекинув свій планшет на Сару, перш ніж скласти його назад у футляр і посунути до кишені піджака.
  Ось чому — підлабузник записує всю розмову , — подумала вона.
  Єва Вайс продовжувала, стиснувши губи, її голос був низьким, але точним.
  «Я наполегливо пропоную тобі триматися свого маленького графічного дизайну, мій любий. Замість того, щоб розкидати наклепницькі звинувачення без жодних доказів на їх підтвердження».
  Маленький бізнес?
  Сара стримувала бажання кинути колу через стіл цій владній жінці.
  Але вона не закінчилася…
  — А ще краще, — прошипіла вона. «Ідіть додому і дивіться за своїми дітьми, хіба це не те, що ви, мами-одиначки, зазвичай робите вечорами? І залиште справу дорослим».
  Нічого собі
  Коли Єва Вайс загнана в куток, вона може бути кимось.
  Сара була надто приголомшена, щоб щось сказати.
  Жінка підвелася, і Генріх простягнув їй пальто.
  «Яка марна трата мого часу. Я б сказав, що мені було приємно познайомитися з вами, місіс Едвардс. Але це не так. До побачення».
  Сара побачила, як вона повертається й прямує до дверей. Генріх, злегка вклонившись, також повернувся на каблуки й пішов слідом.
  Сара проковтнула. Вона зрозуміла, що насправді тремтить. Її обличчя почервоніло.
  лайно «Ляно, лайно, лайно, — подумала вона. Я справді зіпсував це.
  Вона оглянула паб — хтось ще був свідком цього? Ні, вечірній бар був ще досить порожній.
  Ну, це було принаймні щось.
  «Яка ж я ідіотка», — подумала вона. Зовсім втратив холоднокровність. Все, про що я збирався її запитати. Лагідна підказка, вбивчі запитання.
  З вікна.
  Все, що їй вдалося зробити, це відчужити одного з ключових гравців у таємниці смерті Сема Льюїса.
  А за що — натякаючи, що вбили ?
  Яка божевільна ідея.
  Як я скажу Джеку?
  Вона допила останню колу й знову пробігла через зустріч.
  Але чим більше вона робила, тим краще почувалася.
  Хоча ідея про те, що Zakro Corp. або її адвокат могли бути причетні до вбивства, справді була абсурдною, були речі, які просто не додавали.
  Єва Вайс прийшла до пабу зі своєю помічницею.
  Вона записала розмову.
  Вона знала про дітей Сари.
  Бог.
  І це не були дії невинного перехожого.
  Це були дії когось — і компанії — якій було що приховувати.
  Детективні здібності Сари були втрачені, але вона зрозуміла, коли тремтіння вщухло після нападу Вайсса, що вона вийде з більшим, ніж вона могла очікувати.
  Можливо, це доказ того, що Єва Вайс і Закро були задумані погано — і боялися, що їх розкриють.
  Питання полягало в тому, що вони задумали?
  OceanofPDF.com
  8. Новий підозрюваний
  «Гей, Сара, не хвилюйся про це», — сказав Джек у свій мобільний.
  Вільною рукою він відчинив дверцята дров’янки, підкинув туди іншу поліну, потім повернувся до дивана й сів поруч із Райлі.
  Спрінгер-спанієль неохоче підійшов, щоб дати йому місце.
  Хоча в його човні — «Grey Goose» — було два великі шкіряні дивани в салоні, Джек знав, що на який би він не сів, Райлі теж захоче сидіти.
  «Я повинна була знати краще, Джеку», — сказала Сара. «Я маю на увазі — про що я думав?»
  «Ні, ні. Про що ми думали, — сказав Джек. «Я винен так само, як і ти. Гей, я роблю це давно. І знаєте що? У реальному світі великі корпорації намагаються уникати вбивства людей, щоб добитися свого. Принаймні будь-яким способом їх можна звинуватити».
  «Погано для бізнесу?»
  Він засміявся: «Щось подібне. Вимагання, звичайно. Погрози. Зіштовхнути когось на межу будь-якими законними засобами. немає проблем Але вбивство?»
  — І ти не думаєш, що я її обмовив?
  «Вас ще хтось чує, окрім її працівника?»
  «Ні».
  «Тож нічого страшного. Забудьте про це. Навіть зі своїми «нотатками» він найманий працівник. Мабуть, неприпустимо. Просто чутки. І вони не будуть зацікавлені в усій пресі, яку спричинить судова справа».
  «Фу».
  Джек дотягнувся до журнального столика, підняв важкий скляний стакан із дюймом односолодового і зробив ковток.
  «Що ще те, що ти хотів мені сказати?»
  Він слухав, як Сара розповідала йому про запис, про те, що Єва згадувала своїх дітей.
  «Хм, не подобається це. Але це цікаво. Мені здається, що вона знає про вас усе».
  «Точно так. Але що це означає?»
  «Ну, я не знаю. Я маю на увазі — навіщо про вас дізнаватися? Напевно, він також знає про мене все. Охоплюючи кожну базу».
  «Джек, може, вся ця справа не про Сема Льюїса?»
  "Як ви маєте на увазі?" сказав Джек.
  «Це голосування в раді здавалося неправильним — і, можливо, Тоні теж так думав…»
  «Хм. Почекай. Ви думаєте, можливо, він не відчував, що може попросити нас прямо розслідувати раду?»
  «Правильно. Можливо, хотів, щоб ми побачили, куди все веде. Тож він запросив нас подивитися на Сема, знаючи — або сподіваючись — що ми потрапимо в Закро?»
  «Вау. Можливо, — сказав Джек.
  «То що нам робити?»
  «У вас є якісь «зайві сторони» до ради?»
  «Я трохи попрацював для містера Бассета, який очолює один із комітетів».
  «Бассетт, директор похорону? Якась іронія, чи не так?»
  «Я перевірю його завтра. Які у вас плани?»
  «Не впевнений. Ви насправді дали мені багато для роздумів…”
  «А ти справді любиш усе обмірковувати».
  Джек засміявся. «Те, що я роблю. Пізніше, можливо, повернуся до «Орача». Коли всі хлопці з ферми почнуть приходити. Знімай Сема Льюїса. Якщо нічого іншого, то ми можемо продовжити це розслідування».
  «Добре. Наздогнати завтра?»
  «Звичайно. Ну і Сара, якщо у вас буде можливість, ви можете розкопати плани супермаркету? Має бути загальнодоступним?»
  «Я так уявляю. Я можу знайти їх в Інтернеті та надіслати електронною поштою. Якась конкретна причина?»
  «Я не знаю. Я просто хочу побачити, як земля, яку вони купують, підходить до ферми Льюїса».
  — Одне з твоїх припущень?
  «Гм, думаю, ми на деякий час забудемо мої передчуття. Корпоративні вбивці — пам’ятаєте?»
  Він почув сміх Сари.
  «Добре. До зустрічі завтра. І дякую за бадьорість».
  «У будь-який час».
  Джек постукав і поклав телефон на стіл.
  Тоді він звернувся до свого собаки.
  «Що ти скажеш про трохи Тоски, Райлі?»
  Райлі не рухався.
  Джек встав і підійшов до хай-фаю.
  «Тоді я сприйму це як так».
  І він натиснув «плей» і вмостився на дивані, щоб подумати про справу.
  *
  Наступного ранку Джек встав рано і повів Райлі на прогулянку на луги на березі річки.
  Він завжди прокидався рано, коли якась справа помутніла.
  І цей був хмарніший за більшість. Чи справді Тоні весь час хотів, щоб вони розслідували раду?
  Тому що чим більше Джек думав про це, тим більше він відчував, що смерть Сема Льюїса підозріла.
  Напевно, це не був збіг обставин?
  Він туго натягнув свою куртку проти холодного зимового вітру й прискорив крок галявиною.
  Вночі був сильний мороз і лугові трави встали білими. Влітку тут паслася велика рогата худоба чи вівці, але коли Джек обернувся, щоб озирнутися через поля до власної баржі, нічого не поворухнулося.
  Лише цівка диму з труби «Сірого гусака», де його дров’янка пхкала крізь купу зимових полін.
  І Райлі, який проводить час свого життя.
  Він дивився, як Райлі мчав крізь мороз, піднімаючи хмари льоду, наче навіть не помічав холоду.
  «Давай, хлопче», — покликав він, коли вийшов на головну дорогу, яка традиційно означала кінець прогулянки. «Ходімо снідати».
  І він повернувся і попрямував назад до річки.
  Коли він наблизився до «Grey Goose», він побачив, як на сусідній баржі відчинилися двері кермової рубки, і звідти вийшов його сусід Рей із горбком у роті та чашкою чаю в руці.
  Принаймні Джек припустив, що це була чашка чаю.
  Рей давно відкинув думку про те, що для вживання алкоголю є правильний і неправильний час доби.
  «Добрий день, Джек».
  «Промінь».
  «Трохи холодний».
  «Це так».
  «Дбати про одного?» — сказав Рей, піднявши кухоль.
  «Можливо, ні».
  «Щойно зварений».
  Так це був чай.
  «Звичайно».
  «А я знайшов для вас роботу».
  Джек подумав про це. Яку б «роботу» не мав для нього Рей, вона майже напевно стосуватиметься деяких із найменш здорових членів Черрінгемського суспільства.
  Навіть Рей називав своїх товаришів «селянами».
  Але сусід був сусідом — і Рей завжди був поруч, коли Джек потребував його.
  «Чому ні?» сказав Джек. «Я просто відвезу Райлі на сніданок і зараз прийду».
  Він дочекався, поки Райлі закінчить своє полювання на кроликів, потім відвів собаку назад до Гусака, дав йому трохи печива та води та пішов до Рея за чашкою.
  *
  «Скажи тобі, що я думаю! Сем Льюїс був убитий", - сказав Рей. «І я знаю, хто це зробив».
  Джек спокійно тримав свою олов’яну чашку з чаєм і дивився на Рея через пошарпаний столик Formica в тісному салоні своєї баржі.
  «Це факт, Рей?»
  «Він загинув не випадково. Але ви це знаєте, чи не так? Це те, що ви розслідуєте».
  Джек чекав, що Рей скаже більше.
  Його не переставало дивувати, як новини швидко розповсюджувалися Черрінгемом і чомусь завжди здавалося, що вони подорожували через баржу Рея.
  «Ти знаєш, я не завжди можу розповісти тобі про справу, над якою працюю, Рей».
  Рей посміхнувся. «Кивнути так само добре, як підморгнути, Джеку».
  Джек побачив, як Рей підморгнув, щоб підкреслити це твердження.
  «Але скажімо — я маю на увазі, для аргументації — я працював над смертю Сема Льюїса…»
  «Гіпотетично, — сказав Рей, підморгнувши.
  «Так, гіпотетично. Що ти можеш мені сказати?»
  Рей змовницьки нахилився до нього, його дихання було поєднанням чаю та віскі.
  «Ти не чув цього від мене, вірно Джеку?»
  «Звичайно».
  «Що ти справді знаєш про старого Сема?»
  Джек знизав плечима. «Трохи старого хіпі. Давно зелений. Не найпрофесійніший фермер у світі. І без проблем відкласти кілька напоїв».
  «Так, це Сем, правильно. Але бачиш — у Сема було минуле».
  «О, справді?»
  «Десять років тому Сем був вашим улюбленим покупцем наркотиків. Він продав їх з тієї ферми. Працював у дилера в Брістолі — Дерека Мак’юена. І не тільки трава. Важкі речі теж. Він був у поганому стані, Сем був. І він повів із собою багато людей на цю погану дорогу».
  Джек зрозумів, що вони з Сарою не впоралися з жертвою.
  «Що з ним сталося?»
  «Поліцейські вивели його в порядок. Торгівля героїном. Неприємні речі, це. Треба було отримати десять років».
  «Але він цього не зробив?»
  Рей підняв палець угору, усміхаючись. «Розумний хлопець, наш Сем. Він уклав угоду з пухнастиком — і продав весь ланцюг поставок вниз по течії. Він очистився і вийшов з дворічної розтяжки. Але Дерек Мак’юен отримав п’ятнадцять — дуже поганий, як він».
  Джек знав, що Рей наближається до кульмінації своєї історії.
  «Добре. То яке значення це має зараз, Рей?»
  «Маленька пташка сказала мені минулого тижня, що Дерека немає . І говорили, що у нього є якісь «бізнеси».
  «Сем?»
  «Могло бути, Джеку, могло бути. Потім у п’ятницю вранці я заправляю двигун у великому Tesco в Челтнемі, і бачу, хто виходить?»
  «Дерек Мак'юен?»
  «Точно. Він мене не бачить, тому, коли він сідає у свій фургон, я слідую за ним — аж до Черрінгема».
  «Ви бачите, де він живе?»
  «Досить близько. Він звернув з головної дороги біля Клей Коупс. Гадаю, він сидить там у фургоні. Я намагався попередити Сема — тієї самої п’ятниці ввечері! Але він так і не повернувся до мене».
  Джек поставив свій порожній кухоль на стіл. Це була можлива лінія розслідування — але чи це був просто черговий збіг?
  — Це цікава історія, Рей. Але, наскільки я чув, у Черрінґемі не бракує людей, які були за Сема».
  «Звичайно. Він був справжньою мукою в дупі. Його кабани завжди вилазили, перекопували людські поля. Тому місцеві жителі його ненавиділи. Він потрапив у важливу справу про хімікати, жорстоке поводження з тваринами та інше таке лайно. Так, фермери його ненавиділи. Він надто голосно вмикав музику, і він був трохи зневіреним. Тож криваве село ненавиділо його».
  Рей похитав головою. «Але я не думаю, що тут хтось би його вбив. Розумієте, що я маю на увазі?»
  «І, можливо, цей хлопець?»
  «О, звичайно. Те, що я чув, — не минуло жодного дня, щоб Дерек не говорив про перемогу над Семом Льюїсом, щойно він вийшов. Він погана робота».
  «Добре, Рей. Може бути щось. Здається, ви сказали мені це, тому що хочете, щоб я щось зробив?»
  Рей знову нахилився вперед, дихаючи віскі. «Я хочу, щоб ти піднявся зі мною по річці, і ми знайдемо цього бастида Дерека Макьюена й заарештуємо його».
  Джек засміявся. «Арешт? Я трохи вийшов за межі своєї юрисдикції, Рей».
  Рей кивнув, зморщив обличчя. — Отже, громадянський арешт, Джеку. Я — підтримую вас!»
  Джек похитав головою. Рей може бути надто смішним...
  Але потім він сів і замислився над цим. Він планував обдурити деяких знайомих фермерів у пабі, щоб хтось із них пролити світло на смерть Сема.
  Ця фігура з минулого Сема здавалася радше диверсією.
  Багато зловмисників говорять про свої образи, відплачуються, коли їх звільняють.
  Потім вони продовжують і просто живуть решту свого життя на вулиці.
  Але цей Мак’юен звучав як небезпечний тип.
  Не завадить. Вистежте його. Трохи побалакайте.
  З Реєм як резервною копією!
  «Скажу тобі, що Рей. Дозволь мені одягнути теплий одяг і залити трохи палива в підвісний двигун. Тоді чому б тобі не підійти — і ми піднімемося вгору по річці та побачимо, що ми можемо побачити».
  «Я принесу свою сокиру», — сказав Рей.
  — Я б краще, щоб ти не робив цього, — сказав Джек. «Чому б нам замість цього не взяти з собою Райлі?»
  «Просто робота», — сказав Рей.
  І Джек повернувся до Grey Goose, щоб підготуватися.
  OceanofPDF.com
  9. Каплиця спочинку
  Сара відчинила двері до похоронного бюро Бассета.
  Незвично пролунав дзвінок над дверима, наче це була весела сувенірна крамниця.
  Вона зателефонувала Артуру Бассету, щоб запитати, чи може вона підійти, щоб поговорити про угоду Закро — вирішивши, що невелике попередження йому може бути гарною ідеєю, особливо після важкої зустрічі з Євою Вайс.
  «Звичайно. Просто приходьте. Відразу. Я проведу вас увійти — у нас є камера біля дверей — і я зараз же вийду».
  Тепер Сара стояла у вестибюлі будинку, розуміючи, що не була тут відтоді, як побачила свою стару шкільну подругу Семмі Чарлтон, яка загинула біля греби близько двох років тому.
  Здавалося, це було вчора.
  І запах! Суміш квітів, спертого повітря та будь-яких зілля та хімікатів, які вони використовували для тіла.
  Вона подумала: зима чи ні, хтось би справді вікно відчинив.
  Потім вийшов Артур Бассет у чорному костюмі, темно-бордовій краватці, склавши руки перед собою.
  Його гострий ніс спрямований униз, а очі міцно притулені; вигляд здавався ідеальним для його вибору професії.
  Хоча Сара знала, що батько Артура, Мартін Бассет, заснував сімейний бізнес.
  І на відміну від інших компаній, які мусять терпіти примхи розвиненої економіки, ця — що ж, завжди мала постійний потік клієнтів.
  Бассет усміхнувся, побачивши Сару.
  Він назвав її ім’я так, ніби вона була тут, щоб купити новий диван, і підняв руку за її.
  « Сара , що я можу для тебе зробити?»
  «Містер Бассет, — сказала вона, потискуючи йому руку, шкіра стала восковою на дотик.
  Вона багато разів зустрічалася з Артуром Бассеттом, але все одно відчувала, що вони не зовсім по імені.
  Вона коротко розповіла йому, як Тоні попросив її розглянути нещасний випадок бідолашного Сема Льюїса… і у неї було кілька запитань щодо засідання ради.
  «Ах, Сем Льюїс», — тоді Бассетт показав на кімнату із зачиненими дверима праворуч від Сари. «Він там, знаєте, зараз спокійно відпочиває».
  «Ой, я не знав…»
  «Його брат хотів, щоб з ним поводилися належним чином, хоча я думаю, що ціна була для нього невисокою». Потім Бассетт кивнув і скривив жалісливу гримасу. «Звичайні ставки я, звичайно, значно знизив. Ми теж час від часу працюємо тут безоплатно».
  «Мабуть, було важко?»
  «О, так. Він був досить… ну, скажімо, тіло було глибоко спотворене. Навіть з усіма навичками, які я маю, я мало що міг зробити. Проте його обличчя було напрочуд неушкодженим».
  Бассет ніби пожвавішав. «Тож перегляд буде. Сортів. Можливо, ви захочете подивитися, я можу... — Він показав на зачинені двері.
  Сара швидко підняла руку. «Ні, дякую. Радий чути, що ти можеш допомогти його братові таким чином. Особливо тому, що минулої ночі Сем створив неабиякий хаос».
  Бассет відвів погляд. «Це він зробив».
  «А ви, ви голова комітету, який схвалив пропозицію Закро?»
  Бассет кивнув. «Я був радий підняти посаду, коли всі попередні члени ради подали у відставку».
  «Так, звичайно. Хм, містере Бассет... У мене є кілька запитань щодо цього».
  "Про?" Бассет розкрив руки, одна жилава рука потяглася до його підборіддя. «Що саме?»
  «Голосування комітету щодо цієї пропозиції. Здається, все сталося досить швидко?»
  Бассет прочистив горло.
  «Ми, звичайно, обговорювали це перед зустріччю. До деякої довжини. І це була не перша наша зустріч на проекті. Ця публічна зустріч — із презентацією — була лише формальністю».
  «Не Сему Льюїсу».
  «Хмм?»
  «Здавалося, він думав, що зможе це зупинити».
  Бассет усміхнувся на це, надаючи йому ще більше пташиного вигляду.
  Було важко уявити, щоб Бассет займався будь-якою іншою справою ...
  Можливо, знайти роботу в замку Комб, туристичній пастці за селом? Будинок дивацтв у підвалі замку містив серію гротескних картин: Артур Бассетт був би ідеальним господарем.
  «Містер Льюїс користувався своїми правами громадянина. Ми не повинні звинувачувати його за це. Але насправді це було питання ради, і це було прийнято належним чином».
  Сара кивнула на це.
  Вона не хотіла зробити ту саму помилку, яку зробила з Вайсом.
  «І всі ці дискусії? Усі — що це за слово — відкриті для публіки? Витрачено хвилин?»
  Бассет витріщив очі.
  «Ну, звичайно, я маю на увазі все…»
  Цього разу вона зачепила нерв; можливо, їй потрібно діяти обережніше.
  Але потім, поки Бассетт заїкався, двері похоронного бюро відчинилися.
  І ввійшов Адріан Слоун.
  І все стало ще цікавіше в цьому темному місці відпочинку , подумала Сара.
  *
  Джек підтягнув свою маленьку лодку до розшарпаної баржі Рея.
  «Рей? як справи Готово?»
  Джек наполовину очікував, що Рей пробував ще один-два ранкові конституції та передумав їхати вгору по річці в пошуках Дерека Мак’юена.
  Але потім Рей вийшов із рубки, одягнений у важке пальто, і його обличчя виглядало набагато серйозніше, ніж Джек бачив раніше.
  «Залишив сокиру всередині, Джек. Так само, як ви просили».
  Джек усміхнувся, тримаючись за край баржі Рея, щоб утримати свій маленький човен поблизу, підвісний мотор був у нейтральному положенні.
  Рей спустився в човен.
  «Немає собаки?» сказав Рей.
  — Міцно спить, — сказав Джек. «З нами все буде добре».
  Джек відпустив край і схопив дросель маленького човнового мотора Evinrude. Він трішки повернув його й рушив геть, розпочавши подорож угору за течією.
  Рей сидів попереду, але повернувся до Джека, коли вони від’їхали.
  «Ти знаєш, Джек. Ви не були туди, куди ми йдемо. Зупинитись на Гусі, біля Черрінгема та все таке. Я побачу трохи англійського життя та сільської місцевості, яких ви раніше не бачили.”
  Рей як провідник і розповідач...
  Чудеса волі ніколи не припиняться.
  «Чудово, Рей. Чекайте цього з нетерпінням».
  Джек відпустив дросель, і тепер вони набрали швидкість, посилаючи хвилястий кільватер, що струмував від спини до берега з обох боків.
  *
  Чоловік, який увійшов — Едріан Слоан — перевів погляд з Бассетта на Сару, двері все ще були відчинені навстіж.
  «Артуре, щось прийшло».
  Потім, щоб підкреслити, він подивився на Сару. «Справа ради. Нам потрібна швидка зустріч у моєму офісі».
  Але Сара не зводила очей з Бассета.
  Чи очікував він цього приїзду?
  Або він був так само здивований, як і вона?
  Але широко розплющені очі Бассета мало що виявляли.
  Він лише кивнув. Контраст між двома чоловіками — сухорлявим Бассетом і здоровим, успішним будівельником Слоаном не може бути більш різким.
  Справа ради , подумала вона?
  Або Слоун хотів переконатися, що Бассет нічого не сказав про зустріч минулої п’ятниці? Більше нічого про відносини корпорації «Закро» з радою?
  «Я просто візьму своє пальто, Адріане».
  Потім Бассет зник у своєму кабінеті на спині.
  Залишивши Сару наодинці зі Слоун.
  А Слоун — Сара зовсім не знала його, якщо не бачила його на зборах парафіяльної ради — стояв непохитний, холодний, дивлячись на неї.
  «Якщо він думає, що я просто вийду за двері, не відповівши жодного запитання», — подумала Сара, — ну, він ось-ось помиляється.
  «Містер Слоун, я така рада, що ти зайшов. Я якраз розмовляв з Артуром про зустріч того вечора. Про голосування. Як швидко..."
  Але м’ясиста рука Слоуна піднялася вгору, наче він регулював рух на площі Пікаділлі в годину пік.
  «Вибачте , місіс Едвардс. Але, боюся, ваші запитання мене не цікавлять».
  Сара кивнула.
  Слоун знову не спускав з Сари свій бичачий погляд.
  «Тепер би саме час для Джека бути тут», — подумала вона.
  І в ті хвилини, коли Бассет повернеться зі своїм пальто, щоб пережити зимовий день на вулиці, вона вирішила проігнорувати попередження Слоана.
  У неї був час на одне запитання.
  І вона знала, що їй краще зробити це добре.
  *
  Джек проминув нову забудову будинків, розташованих поблизу річки, всі сучасні, відокремлені. Строго для хайролерів.
  Такі люди, як Гудмани, яким Джек і Сара допомогли, коли на початку року пограбували їхнє помешкання вниз по річці.
  Він дивувався, як поживає ця неспокійна пара.
  Двигун безперервно хрипів — Джек ще в дитинстві навчився у Шипсхед-Бей, як утримувати цих маленьких Евінрудів у ідеальному стані — він спостерігав, як змінюються річка та ландшафт.
  Раптом береги ніби зливаються з річкою, плавно спускаючись до води, тоді як будь-яку буколічну пішохідну стежку на березі річки ви створили б самі.
  Рей повернувся до нього.
  «Бачиш, Джек. Тут по-іншому, еге ж? Красива. Справжня Англія!»
  Можливо, Рей не захоплювався віскі чи травою, але все одно він був у повному експансивному та патріотичному режимі.
  «Це чудово, Рей», — сказав Джек, перекриваючи бурчання двигуна позаду нього.
  І Рей мав рацію. Джек бачив ділянки сільськогосподарських угідь, що піднімалися від річки до далеких пагорбів.
  Навіть посеред явно зимового дня він виглядав чудово. Пагорби, які зберегли свій зелений колір, незважаючи на мороз.
  І величезні ферми, усіяні пагорбами, усі на деякій відстані від Черрінгама.
  Коли вони йшли лісистою місцевістю, Джек помітив крізь дерева Інґлстонську церкву.
  Потім вони пройшли туди, де, як знав Джек, була ферма Сема Льюїса.
  Яка прекрасна частина світу, подумав Джек.
  І подумати про вплив на нього Закро та його мега-ринок.
  «Що ви знаєте про Семового брата?» — спитав він у Рея, щоб запитання прозвучало невимушено.
  Він спостерігав, як Рей спритно крутить згорток, а потім стискає руки й запалює його.
  Рей не любив швидко відповідати на запитання.
  «Знати мало».
  Ну, це корисно, подумав Джек. Давайте спробуємо ще раз…
  «Він теж вживає наркотики?»
  «Ні, — сказав Рей, випльовуючи трохи заблуканого тютюну в течучу річку. «Наскільки я знаю, не дуже. Звісно, не кабан».
  — Але вони з братом разом керували фермою?
  «Разом? Хм. Вони обидва володіли ним. Але я не можу сказати, що я бачив, як Джоел займався важкою справою, розумієте, що я маю на увазі?»
  «Вони закриваються?»
  Джек дивився, як Рей дивився на нього з іншого кінця човна.
  — Брати, — сказав він. «Хто знає?»
  І Джек зрозумів, що на цьому розмова закінчилася.
  Він трохи підправив дросель на підвісному двигуні й пішов на цю незнайому ділянку річки.
  Він бачив стару човнову верфь із кількома річковими баржами, прив’язаними перед нею.
  Штори засунуті, човни або порожні на зиму, або, можливо, мешканці всередині гріються, читають, дрімають.
  Це була мрія Джека та його дружини.
  Круїз по річках. Зупиніться тут, зупиніться там. Коли настрій підійшов, рухайтеся далі.
  Після смерті Кетрін Джек зберіг частину цієї мрії.
  Сірий гусак. Життя на річці.
  Але мандрувати туди-сюди, як вони планували?
  Він відпустив це.
  Потім — ніби зляканий їхнім прибуттям — він побачив, як відчинилися двері на палубі одного з човнів. Вийшов невисокий кругловидий чоловік, широка посмішка, хвиля, його сиве волосся розвівалося на дворі під постійним вітром.
  Джек помахав у відповідь.
  Рей зробив більше, ніж це.
  «Доброго ранку тобі!» — закричав він.
  Чоловік усміхався, махав рукою.
  Спільнота людей, які жили на Темзі.
  Хто любив цю велику та історичну річку.
  Потім Джек подивився вперед.
  Пагорби раптом поступилися місцем густому лісу — наче хтось вирішив, що тут закінчується цивілізація і починається ліс.
  Рей обернувся.
  — Це там, Джек. Де той хлопець Мак’юен міг зупинитися. Скоріш за все, ховається, бастид!»
  Джек кивнув.
  Він знизив дросель, тож двигун видав лише мурчання, і майже не прокинувся.
  І поки Джек шукав колишнього ув’язненого… він не міг не думати.
  До біса чудове місце, де можна робити будь-що.
  Потім Рей вказав, опустивши руку.
  Очевидно, йому подобається бути частиною команди детективів , припустив Джек.
  — Ось, Джеку, — прошепотів він. «Гарне місце, щоб її висадити, прив’яжи».
  Джек відкрутив дросель, вимкнув двигун і дозволив човну дрейфувати останні кілька ярдів до багнистої плями на березі, захищеної деревами, що щільно стояли на березі річки.
  OceanofPDF.com
  10. Розумні сумніви
  Сара посміхнулася Слоану. Вона почула, як Бассет вийшов зі свого кабінету, а потім обережно зачинив за собою двері.
  «Містер Слоун, я говорив з Євою Вайс. Чи можете ви сказати мені, які обіцянки дав Закро раді чи навіть окремим членам, щоб отримати таке швидке схвалення свого проекту?»
  Бум!
  Вона спостерігала, як Слоун стиснув кулаки.
  Боже, подумала вона, він виглядає так, ніби хоче на мене замахнутися.
  Бассет увійшов у фойє, відступаючи на кілька футів, мабуть, підхоплюючи напругу.
  Слоун повільно виплюнув свої слова, ніби такий наголос міг зробити їх правдивими.
  «Кожна пропозиція — Черрінгему, раді — від корпорації Zakro задокументована в протоколі. Громадський запис, пані Едвардс. Громадський клятий рекорд».
  Ой, подумала вона. Це вдарило по нервах.
  Саме те, що я хотів зробити.
  Бассет спробував перемістити сцену вперед. «Адріане, можливо, нам краще поспішити на зустріч. Гм..."
  Слоун кивнув, усе ще дивлячись на Сару.
  Тоді вона зрозуміла щось цікаве.
  Такий могутній чоловік. Будівельник. Успішний. Член ради. Її треба залякати.
  Але вона не була.
  Тепер це... було цікаво.
  Потім Слоан кивнув, повернувся до відчинених дверей, а потім повернувся до Сари, ніби збирався сказати ще щось.
  Але, на жаль, він схопився і, кивнувши, вибіг з такої ж швидкості, як увірвався в це місце останнього спочинку.
  Бассет збентежено посміхнувся Сарі, проходячи повз неї.
  Тоді, як не дивно, Сара була одна в похоронному бюро, а Сем Льюїс був лише за двері.
  Холод ззовні не допоміг, оскільки вона тремтіла.
  Але вона відчула щось певне після протистояння зі Слоун.
  Між Закро та радою чи деякими її членами мало бути щось. Щось, що не було загальнодоступним.
  Питання в тому, подумала вона, чи можу я це зрозуміти?
  Потім вона вийшла з теперішнього моторошного фойє та вийшла на Хай-стріт.
  Не думаючи про купу термінів, з якими вони з Ґрейс все ще стикаються, а про те, як вона могла зламати все, що Закро міг зробити за зачиненими дверима.
  Вона пішла вулицею до свого офісу. Слоун і Бассет випередили її, прямуючи до сільської ради.
  Але вони були не одні. Група протестувальників невпинно крокувала, розмахуючи кулаками та несучи деякі з тих самих знаків, що й у ніч мітингу.
  Вона знала, що люди засмучені, але цей натовп насправді виглядав небезпечно.
  І вони були не місцеві.
  Але Слоун і Бассет просто продовжували йти прямо вперед, наче протестувальники були невидимими.
  Коли вона збиралася переходити дорогу, вона побачила чоловіка, який вийшов із-за пікапа, припаркованого на сільській площі, і побіг до двох радників.
  Високий, худий — неохайний.
  Він перегородив їм шлях, жестикулюючи. Він виглядав засмученим, схвильованим.
  Сара була надто далеко, щоб почути, що він говорить, але він, очевидно, цікавився Слоун, а не Бассет.
  Вона спостерігала, як Слоун проводжає Бассета попереду, а потім обняла незнайомця й повела його в іншу сторону сільської ради, явно намагаючись заспокоїти його.
  Можливо клієнт? Або когось засмутило рішення ради?
  Двох чоловіків вона втратила з поля зору.
  Я не збираюся наздоганяти цих двох, — подумала вона. Можна також перевірити у Грейс.
  Потім вона перетнула дорогу й повернулася до свого офісу, трохи боячись того обсягу роботи, який, як вона знала, чекає на неї.
  Були дні, коли вести бізнес і бути детективом просто не додавалося.
  *
  Джек дозволив Рею йти вперед, ступаючи вгору по багнистому березі річки, принаймні тепер у своїх туристичних черевиках, Rockports, якими він володів роками, все ще міцними з гарною вафельною сіткою на підошвах.
  Кілька футів від берега, і вони потрапили в густий ліс, Клей Коупс, сказав Рей. Дерева тут щільно притиснуті одне до одного, гілки готові весняно битися за сонячне світло.
  Кругом кущі з засохлим листям, яке вітер ще встиг здути.
  «Тут неподалік є місце», — сказав Рей. «Найменше…»
  Рей зупинився, озирнувся, і Джек подумав, чи дозволити Рею бути провідником колишнього злочинця не схоже на гонитву за диким гуском.
  «Колись було. Гарне місце, де можна притулитися, щоб ніхто не побачив. Просто не впевнений…”
  Джек підійшов до Рея. Не так багато, щоб побачити в будь-якому напрямку.
  Але на сході Джеку здалося, що він бачить місце, де рідшає густе дерево.
  «Як там, Рей. Варто подивитися?»
  І Рей, путівник по пустелі, кивнув. «Так. Виглядає багатообіцяюче, Джеку. Просто стежте за своїм кроком, корінням і таке інше».
  Джек мусив усміхнутися на це.
  Отримати поради з безпеки від товариського і зазвичай змащеного Рея було новим — і кумедним.
  Вони рухалися в напрямку, який, зважаючи на те, що дерева рідшали, явно був більш відкритою територією.
  Поки дерева просто не скінчилися.
  А в колі, оточеному деревами — прихованими цими деревами — Джек бачив вузьку смугу, яка, ймовірно, вела назад до дороги.
  Він побачив побитий мікроавтобус. Відсутні ковпаки. Виглядає так, ніби його пофарбували в найдешевшу фарбу — плямистий темно-синій — ймовірно, щоб приховати своє колишнє життя транспортним засобом для доставки хліба чи картопляних чіпсів.
  Рука Рея відлетіла назад.
  «Ось воно. Має бути».
  А тепер, якщо це справді був фургон Мак’юена — Джеку настав час попросити Рея трохи побути.
  — Рей, — сказав Джек. «Гм, дозвольте мені поговорити, гаразд?»
  Рей кивнув. «Ти зрозумів, Джек. Але будьте обережні. Він поганий…”
  І тоді, перш ніж Джек справді подумав, як він збирався діяти далі, із задньої частини фургона вийшов чоловік.
  Джек спостерігав, як він вийшов, розстібнув блискавку та відповів на поклик природи всього в декількох метрах від задніх дверей свого фургона.
  І — не зволікаючи — обернувся, побачив їх обох.
  «І на якого дурня ви двоє витріщаєтеся?»
  *
  Не зупиняючись, Джек підійшов до Дерека Мак’юена.
  Він мав справу з багатьма колишніми ув'язненими. Ті, хто міг бути корисним, ті, хто пішов прямим і вузьким, і ті, хто був готовий продовжити з того місця, де зупинився.
  Джек знав одне: ступай обережно.
  Ви просто ніколи не знаєте.
  «Дерек Макьюен? Джек Бреннан». Джек озирнувся. «Гарна маленька схованка у вас тут. Відокремлений».
  Мак’юен — не поспішаючи — закінчив те, що робив, і повернувся до Джека.
  — А яке це тобі до біса діло, придурку ?
  Останнє слово було виплюнуто, як образа.
  Перш ніж Джек встиг відповісти, Мак’юен глянув повз Джека.
  «Це… марна трата місця, Рей? Ви подорожуєте з найкращим Черрінгемом, еге ж?»
  Рей відповів на коментар, прибравши дистанцію між ним і Джеком, відкашлявшись, ніби збираючись щось сказати…
  Але Джек глянув на нього.
  І Рей — тверезий, слава богу — зрозумів повідомлення.
  Тримайте його кришкою.
  «Мене хтось із сільської ради запитав. Щоб дізнатися, що сталося з Семом Льюїсом. Мабуть, ви знаєте це ім’я?»
  Мак’юен кивнув. Він був одягнений у щуряче на вигляд пальто з овечої шкіри з брудним хутряним, напевно штучним, коміром. Відкрийте, щоб показати його точені груди.
  І татуювання.
  Хлопці, які відсиділи всередині, зробили багато чорнила. Щоб позначити, ким вони були. Щоб пройти цей час. З’явившись через десятиліття, виглядаючи однаково дивно і — для багатьох — жахливо.
  Рукави пальта були короткі, і Джек побачив на лівій руці Мак’юена змію, голова якої тяглася до його кулака, де виривала вогонь.
  Джек не міг розібрати слова, витатуйовані трохи нижче кісточок, кожне слово стікало по пальцю.
  Сумнівно, що це «любов, мир і радість», — подумав Джек.
  Але також, як і багато колишніх ув’язнених, незалежно від того, в якій формі Мак’юен потрапив до в’язниці, він присвячував значну частину свого дня підняттю тягарів, поки не перетворився на туго намотану масу сухожиль і м’язів.
  Джек знав, що такого хлопця легко перекинути .
  В один із небагатьох випадків, коли він робив це, розслідуючи в Черрінґемі, він побажав мати свій стандартний поліцейський револьвер, його .38, надійно прикріплений до пояса, а кришка кобури розстебнута.
  Мак’юен плюнув на землю.
  «Сем шукає Льюїса. Ти маєш на увазі того бастида, який продав мене вгору по річці? Цей?»
  «Так. Той».
  Тоді Мак’юен посміхнувся.
  Викрито хорошу стоматологічну роботу — знову ж таки завдяки дбайливому догляду за нашими вбивцями та торговцями наркотиками.
  «Чув, що у нього проблеми зі свинею?»
  Джек відчув, як Рей пересувається біля нього. Рею сподобався Сем. І ніколи не був взірцем самоконтролю, Джек здогадався, що Рей має проблеми стояти тут.
  «Так. Чув, що одна з цих клятих диких свиней, яких він виростив, вирішила змінити криваве меню. І запросіть Сема на вечерю».
  Мак’юен засміявся.
  Рей більше не міг стримуватися.
  «Ти просто замовкни, ти...»
  Мак’юен взяв початок і підійшов до Рея.
  «Чи що? Збираєшся дути мені в обличчя трави?»
  Потім, поки Джек спостерігав, сумніваючись у своєму рішенні дозволити Рею підійти сюди, він спостерігав, як Мак’юен штовхнув Рея. Виточені груди Мак’юена відкинули Рея на кілька футів назад.
  Джек швидко обернувся.
  «Рей. Легко, хм?»
  Рей перевів погляд то на Джека, то на Мак’юена, потім знову.
  Але він залишився там, де його вдарили.
  Але знову ж таки — це було не перше родео Джека з войовничим колишнім ув'язненим.
  «Ви хочете сказати, що ви не маєте нічого спільного з тим... нещасним випадком?»
  «Я б хотів, друже, хотів би, щоб я був. Заплатив би хороші гроші за перегляд».
  І тепер Джек зробив крок ближче до Мак’юена.
  Джек може бути не в об’ємній та підстриженій формі Мак’юена. Але він був високий, на добрих шість дюймів вищий за Мак’юена.
  Зменшення дистанції віч-на-віч може бути корисним.
  «І всі ті погрози, які ви зробили? Про поквитання?»
  Ще одна зубаста усмішка Мак’юена. «Правильно. Просто погрози. Що вони кажуть, янк? Розмова дешева».
  Тепер Джек подумав, що розіграє карту, про яку Мак’юен не знає.
  «Тому що ти бачиш, Дерек. Те, що сталося з Семом Льюїсом... виявилося, що це не було випадковістю».
  Мак’юен звузив очі.
  *
  Декілька незручних моментів Мак’юен мовчав.
  «Ви не грішите, що я мав до цього якесь відношення?»
  «Не знаю, Дерек. Погрози. Ваша історія з Семом. Погана кров, розумієш?» Джек усміхнувся.
  Мак’юен потер кулаки, ніби збирався зробити цей доленосний удар.
  «І я уявляю — я маю на увазі, що це працює так само тут, в Англії, — що ти на якомусь випробувальному терміні», — кивнув Джек. «Уявіть собі, що вони тримають когось, як вас, щойно звільненого, на дуже короткому повідку. Хмм?»
  Джек натиснув кнопку.
  Потрібно було небагато — принаймні в Штатах — щоб запросити когось із досьє Мак’юена.
  Багато клопоту для колишнього ув'язненого. Іноді вони могли опинитися прямо у тюремній камері.
  Ще один плювок на землю.
  «Звичайно, я щось сказав. Так що , до біса ? Я нічого не зробив цьому щуру. Радий, що він мертвий? Ви робите ставку. Але мої руки…»
  І ось Мак'юен розкрив руки.
  Джек коротко розібрав одне слово.
  Дум.
  «Мої руки чисті».
  Джек кивнув.
  «Добре, Дерек. Просто підкажу тобі щось. Гаразд?»
  Мак'юен чекав.
  «Поки ми не закінчимо розглядати це, гадаю, тобі краще залишитися», — Джек озирнувся на природну відокремлену зону, утворену кільцем дерев, саме тут. «Насолоджуйся своєю свободою. Але не рухайся».
  Мак’юен понюхав повітря.
  Тепер здається радше загнаним у кут щуром, ніж смертоносною змією.
  «Я не планував нікуди йти, Бреннане».
  Добре, нарешті втратив слово «тягнути».
  Джек кивнув. Він скоса глянув на Рея, який — на диво — зміг тримати язика на замку.
  «Чудово. Тому що я впевнений, що хтось помітить. Якась річкова людина».
  Кивок.
  Тоді — щоб трохи повернути собі хвилювання — Мак’юен помахав рукою.
  «Тепер геть до біса».
  Джек чекав, поки Мак’юен зайшов у свій фургон.
  А потім повернувся, щоб піти з місця.
  *
  Коли Джек випадково глянув ліворуч.
  До передньої частини фургона.
  Там була яма, де Мак’юен розпалив багаття. Обвуглена деревина. Білий попіл. Місце, де можна розігріти консерви. Тримайте охолодження.
  Але збоку від тієї ями, ніби поставили туди висихати.
  Чоботи .
  Джек глибоко вдихнув.
  Раніше він не помічав. Цей … запах.
  Справді не реєструвався. Але побачивши чоботи, вкриті великими гірчично-жовтими плямами, йому спало на думку.
  Той самий бруд, яким він очистив свій власний Кларк.
  І той самий їдкий запах із ферми Льюїса.
  «Джек, ми йдемо?» — сказав Рей.
  Джек кивнув.
  Він почухав підборіддя, зважуючи, чи варто було тягнути Мак’юена, щоб пояснити чоботи, запах.
  А потім вирішив, що поки що краще залишити цю цікаву інформацію при собі.
  Нехай Мак'юен тушкується. Можна було б поговорити з ним пізніше.
  Але чоботи показали, що Мак’юен був на фермі.
  Він міг бути там тієї ночі.
  «Джек? Ми повертаємося?»
  Наразі інформація лише для нього та Сари.
  «Так, Рей. Назад до цивілізації».
  Рей кивнув, явно радий, що йде.
  І вони пішли лісом до берега річки та викинутого на берег човна Джека.
  OceanofPDF.com
  11. Наздоганяння та запитання
  «Дякую Джеку».
  Сара взяла у Джека стос брудних тарілок і почала завантажувати посудомийну машину. Краєм ока вона побачила, як Даніель і Хлоя вийшли з кухні до вітальні.
  «Гей, діти, заходьте, гості в хату. І він не повинен мити посуд!»
  «Немає проблем. Я б робив це лише сам, якби повернувся на Гусак, — сказав Джек, прибираючи зі столу миски з пудингом.
  «У будь-якому випадку...» сказав Даніель. «Джек не гість».
  Сара встала. "О справді?"
  «Він сім’я », — сказала Хлоя, посміхаючись.
  Сара перехопила погляд Джека.
  Цікаво, що він про це думає? — подумала вона.
  Сара дивилася, як її донька посміхається Джеку. «Чи не так, Джек?»
  — Не мені говорити, — сказав Джек, складаючи миски на кухонну стільницю. «Здається, я намагаюся виконувати свою частину роботи, коли перебуваю тут — це робить мене сім’єю?»
  «Ти робиш більше, ніж Деніел», — сказала Хлоя, ставлячи каструлі в раковину.
  «Гей! Це нечесно, — сказав Деніел біля холодильника. «Я роблю купу речей. Сьогодні я навіть поклав трохи одягу в пральну машину».
  — Так, — сказала Хлоя. «Але ти не вмикав його, чи не так? Додати миючий засіб?»
  Сара спостерігала, як її син копався в холодильнику в пошуках ще їжі.
  «Ми вже мали пудинг Деніел».
  «Гадаю, один із цих йогуртів потрібно з’їсти сьогодні, просто перевіряю дати», — сказав він, його голова все ще майже в холодильнику. «Безпека перш за все».
  «Я впевнена, що завтра все буде добре», — сказала Сара, сміючись. «Просто принеси мені свою тарілку».
  «О, гаразд», — сказав він, зачиняючи дверцята холодильника й прямуючи до кухонного столу.
  Вона спостерігала, як він підняв тарілку, наче вона важила тонну, а потім недбало поклав її в посудомийну машину й повернув, щоб піти.
  «Домашня робота», — сказав він зі стогоном. «Не дуже цікаво, правда?»
  Потім через його плече, коли він прямував повз Хлою з кімнати: «Гей, знаєш що? Якщо цей супермаркет таки побудують, вони готують чудові пудинги».
  «Так, Деніеле, справа не в цьому», — сказала Хлоя, різко повернувшись до нього. «Ти такий егоїст…»
  «Просто кажу», — усміхнувся Даніель. «І для мене та для моїх товаришів було б багато роботи в суботу».
  «Я не можу повірити, що ти це говориш. Мамо, ти не можеш дозволити йому це сказати!» — підвищила голос Хлоя. «Хіба ти щойно не чув усіх причин, чому це так абсолютно неправильно, що робить Закро?»
  Сара витерла чоло й подивилася на дочку — готова боротися за справу.
  «Хлоя, кохана, покинь це — він просто накручує тебе», — сказала вона. «І все одно — подивіться».
  Вона кивнула на двері. Деніел вислизнув нагору, роботу виконано.
  «У нього вже будуть зачинені двері та навушники», — сказала вона. «Ти не повинен дозволяти його дражнити до тебе».
  «Я знаю», — сказала Хлоя, опустивши плечі. «Це просто... це просто так важливо, правда?»
  «Так, кохана. І я пишаюся тобою, що ти відчуваєш до цього такі сильні почуття. Ви просто не можете очікувати, що всі погодяться з вами».
  Вона спостерігала, як Хлоя сприйняла це, а потім засміялася.
  «Ти маєш рацію, мамо», — сказала вона. «Я очікую, що всі погодяться зі мною, чи не так? Але знаєш що? Якщо вони не погодяться — я їх переконую!»
  Вона теж усміхнулася Джеку, а потім сама піднялася нагору.
  Сара звернулася до Джека. Він усміхався.
  «Цікаво, звідки в неї таке ставлення?» сказав він.
  «Я не можу уявити», — сказала Сара, усміхаючись йому у відповідь.
  Він пішов до неї.
  «Гадаю, якщо я сім’я, мені варто зварити каву. Хочеш?»
  "Люблю трохи", - сказала вона. «Я думаю, ти знаєш, де це все».
  «Звичайно».
  Вона спостерігала, як він наповнює маленьку їдальню.
  «Пронесіть це до вітальні», — сказала вона. «Я налаштую комп’ютер».
  «Не починайте шоу без мене».
  «Я б про це не мріяла», — сказала Сара. «Тобі це буде дуже, дуже цікаво…»
  *
  Джек поставив тацю на журнальний столик біля ноутбука Сари, подав їй каву, потім узяв одну сам.
  Темний, насичений… саме такий, який йому подобався.
  Здавалося, що й Сара.
  Сара ввімкнула телевізор і взяла телефон.
  «Схрещуємо пальці», — сказала вона, стукаючи по телефону. «Це має спрацювати…»
  Джек побачив, як засвітився екран телевізора, а потім на ньому показували фільм Сари про засідання ради.
  «Одного разу ти повинна розповісти мені, як ти це робиш», — сказав він, кивнувши на її телефон і телевізор. «Це є на вашому телефоні, але воно також є на телевізорі».
  «Просто вдай, що це магія, Джеку», — сказала вона.
  «Мені так виглядає».
  Джек міг працювати з ноутбуком. Він був задоволений приставкою DVR.
  Але він знав, що змусити пристрої «розмовляти» один з одним, як це робила Сара, — це те, чого він ніколи не зрозуміє.
  Він відкинувся на спинку стула й потягував каву, а Сара перемотувала відео вперед.
  "Добре", - сказала вона. «Це PowerPoint, який моя нова подруга Єва Вайс показала на засіданні ради. Зараз я сповільню це, гаразд?»
  Джек уважно дивився на екран.
  «Плани щодо будівництва супермаркету, га?»
  «Точно», — сказала Сара, застигаючи кадр. «Це останні, які були винесені на розгляд ради — ви бачите на планах дату минулого місяця?»
  Джек сів вперед і вдивлявся в екран. «Зрозумів. Отже, це Інґлстонська церква, а це ферма Сема та його земля. А там головна будівля та автостоянка, так?»
  Сара кивнула. «Уважно подивіться на під’їзди».
  «Так... подивіться», — сказав він.
  Тепер Сара взяла свій ноутбук і поставила його на стіл біля телевізора.
  Вона прокрутила кілька сторінок, потім клацнула — і на екрані ноутбука з’явився набір планів.
  «А тепер подивіться на це», — сказала вона. «І порівняйте».
  Джек подивився на плани на комп’ютері — потім на ті, що на телевізорі.
  Тоді він зрозумів.
  «Вау».
  «Цікаво, — сказала Сара. "Ні?"
  — Дуже, — сказав Джек. «Плани, які Єва Вайс показала вам на засіданні ради, передбачають, що дорога пролягає повністю навколо села, а потім усередину».
  «Але плани, які перевірила Грейс, показують, що дорога проходить прямо через землю Сема до головної дороги».
  «Це має заощадити принаймні милю дороги, а може, й більше», — сказав Джек, сидячи й розмірковуючи над цим. «То яка дата на планах ноутбука?»
  — Рік тому, — сказала Сара. «А тепер подивіться на це».
  Джек спостерігав, як вона знову прокручує та клацає — і з’являється новий набір планів.
  — Шість місяців тому, — сказала Сара. «І все ще показує дорогу, що проходить через землю Сема».
  «Де ти це взяв?» сказав Джек.
  «Ґрейс підійшла до штаб-квартири планування та зробила сканування, починаючи з того часу, коли Закро вперше подав приблизні плани для їхнього будівництва».
  — Я не розумію, — сказав Джек. «Навіщо дорога проходила через дім Сема, якщо вони не володіли землею?»
  «З цим пов’язана маса паперів, — сказала Сара. «Але я думаю, що Закро припускав, що, маючи достатньо грошей, щоб змастити колеса, вони без проблем купуватимуть землю навколо ділянки. І вони це зробили — переважно. Усе, окрім полів Сема».
  «Грязюка з одного кінця в інший».
  — Дорога грязь, — сказала Сара. «Враховуючи те, що вони заплатили за землю на іншому березі, Сем був би мільйонером».
  « Якби він прийняв.
  «Але Сем стояв на своєму», — сказала Сара. «Три місяці тому плани Закро раптово змінилися — і на картах з’явилася інша дорога».
  «Закро здогадався, що Сем ніколи не продасть?»
  «Точно».
  «Тоді думка про те, що вони стоять за смертю Сема, більше не виникає».
  — Так, — сказала Сара. «Вони уклали угоди, щоб купити землю на іншому кінці села».
  «І Сем став ще одним надокучливим демонстрантом, а не перешкодою».
  — Правильно, — сказала Сара. «Я не думав, що ми знайдемо, чесно кажучи, Джеку».
  «Мабуть, усе це зайняло багато часу, так?»
  «Мій і Грейс», — сказала Сара.
  «Це була хороша робота».
  «І це не було витрачено…»
  Джек бачив її усмішку — і він бачив цей погляд раніше.
  «О? Ви знайшли щось інше, га?»
  Він спостерігав, як вона підійшла до свого портфеля й дістала невеликий файл-кільце.
  — Папір, — сказав Джек. «Стара школа».
  Вона подала йому аркуш, і він прочитав.
  «Перед тим, як покинути офіс сьогодні ввечері — просто заради інтересу — я зайшов в Інтернет, щоб дізнатися, що я можу знайти в Companies House про нашого друга містера Слоуна. Я роздрукував результати».
  Джек подивився на аркуш: це був список компаній — і адреси їхніх головних офісів.
  — Двадцять компаній, — сказала Сара. «Усі, хто спеціалізується на комерційному будівництві або суміжних професіях. Усі засновані за останні десять років. Поширюється по Великобританії. Усі вони розташовані в містах, де Zakro відкрило супермаркети».
  Вона подала йому другий аркуш паперу зі своєї справи.
  «Це імена директорів-засновників».
  Потім інший аркуш.
  «І це головні рахунки тих компаній у ті роки, коли відкривалися супермаркети Zakro».
  Джек продовжував читати.
  — Ти бачиш те, що я бачив, Джеку?
  Джек відклав папери.
  «Важко це пропустити», — сказав він.
  «Едріан Слоун створив кожну компанію».
  «Хлопець, звичайно, обходиться».
  «І кожен починає оборотити мільйони, коли на сцену приходить Закро».
  «Хіба це не зовсім випадковий збіг?»
  — Але ось справді цікава частина, Джеку. Мені потрібно переглянути всі пропозиції Слоуна. Він пропонує фіксовану ціну на кожен».
  «Значення?»
  «Він виконує роботу за погодженою ціною, що б не сталося».
  «Хм. Він їсть надлишок...?»
  «Точно так. І якщо він зможе отримати це в межах бюджету, то він отримає великий прибуток».
  «Мені здається все досить зрозумілим», — сказав Джек. «Слоан використовував підставні компанії, щоб заробляти гроші на кожній збірці Zakro».
  «І він заробив на цьому кругленьку суму».
  — Про що — я не знаю — він мав би заявити Черрінгемській раді — чи не так? сказав Джек.
  «Я впевнений. Конфлікт інтересів — грандіозно!» Вона перевела подих. «Джек, я думаю, що це «димяча рушниця».
  — Так, — сказав Джек. «Зверніть увагу, не той, якого ми шукали».
  — Але, можливо, той, якого хотів Тоні?
  «Гадаю. Я тільки здивований, що він не сказав нам, що це те, що він шукав з самого початку».
  «Я не думаю, що він міг би, Джеку», — сказала Сара. «Погано для члена ради просити детективів розслідувати інших членів ради».
  «Якщо це так — я можу зрозуміти».
  «Мені тільки хотілося б, щоб ми звинуватили Єву Вайс у вбивстві — я з нетерпінням чекав побачити це обличчя, яке їсть лимони…»
  «Як я вже казав раніше, я не впевнений, що компанії справді крутяться, вчиняючи вбивства».
  «Смерть Сема весь час була лише нещасним випадком, — сказала Сара.
  — Ага, добре, — сказав Джек. «Це те, про що я починав думати. Але..."
  «Ви сказали, що знайшли щось вище по річці…»
  «Це вірно. Сьогодні вдень ми з Реєм вирушили в невелику прогулянку на човні — і вгадайте, що ми знайшли? Точніше, кого ми знайшли».
  І він розповів Сарі про колишнього злочинця в лісі.
  OceanofPDF.com
  12. Пожежа в ночі
  Джек знав, що це був сон.
  Все-таки — так яскраво. Уві сні він веслував на маленькому човні вниз по річці, але не по Темзі, а по Іст-Рівер у Нью-Йорку.
  Потім — уві сні — він почув, як задзвонив його мобільний.
  Але це було по-справжньому.
  Після багатьох років раптових нічних дзвінків він діяв інстинктивно. Рука простяглася, щоб увімкнути лампу біля ліжка.
  Швидка перевірка його наручного годинника — година ночі .
  Господи
  Райлі вже була на ліжку, гадаючи, що відбувається. Джек поплескав його.
  «Все гаразд, Райлі. Сиди».
  Тоді він схопив трубку, побачив, що це Сара, і ковзнув, щоб відповісти.
  «Джек».
  Вона ніколи не просила вас прокинутись? Це йому подобалося в ній.
  «Що трапилося?»
  «Щойно подзвонила Грейс. Ви знаєте, що вона живе біля вокзалу? Вона каже, що в промисловій зоні велика пожежа. Вона бачить це зі своєї квартири. Будівельний двір виріс».
  Джек уже розробляв це. «Дайте мені вгадати, де Слоун, так?»
  «Так».
  «Хтось постраждав?»
  «Наскільки я знаю, ні. Більше двигунів з Оксфорда».
  Він підвівся й озирнувся в пошуках свого одягу.
  «Я зараз піду туди».
  «Підвезеш мене?»
  «Звичайно. До зустрічі через двадцять».
  Він вимкнув телефон і почав одягатися.
  Райлі підвелася на ліжку, схвильована.
  — Вибач, друже, — сказав Джек. «Я вирушаю. Але тобі доведеться залишитися тут. Це не буде прогулянка в парку».
  І він попрямував до камбузу, щоб швидко зробити собі розчинну каву.
  *
  Сара побачила, як маленький спортивний автомобіль Джека зупинився біля її воріт, вона застібнула блискавку на своєму пальті, потім вийшла й тихенько зачинила за собою двері.
  Вона заскочила до кімнати дочки, щоб сказати їй, куди вона йде. Хлоя звикла до випадкових опівночних детективних будильників Сари, і вона просто буркнула, перевернулася й знову заснула.
  А потім вона просунула голову в кімнату Даніеля. Міцно спить — не потрібно говорити йому, що Хлоя головна.
  Сара затремтіла — було так холодно — потім пішла стежкою й швидко залізла в машину Джека.
  Щойно вона пристебнула ремінь, Джек від’їхав, хвіст Спрайта трохи посковзнувся на крижаній дорозі.
  «Станція, га?» сказав Джек.
  «Вокзальна дорога. Повз багатоквартирний будинок».
  «Я це знаю».
  За хвилину вони були на Хай-стріт.
  Сара подивилася на всі неосвітлені різдвяні прикраси, що звисали з одного боку вулиці на інший.
  Черрінгем був безлюдний. Жодної душі в цей час у морозний зимовий ранок.
  Їхали мовчки.
  «Ми обидва думаємо, що це може означати», — припустила Сара.
  Але коли вони повернули до станції, вона побачила сяйво в небі попереду та мерехтіння блакитних вогнів.
  — Виглядає великим, — сказав Джек.
  Тоді він вказав на вільне місце для паркування біля Залізничного рукава. «Це повинно бути».
  Він розвернув машину на порожній вулиці, потім заїхав на паркувальний майданчик і вимкнув двигун.
  Вона помітила, що він робив це раніше. Як ритуал. Або це була звичка?
  Готова до швидкої втечі, подумала вона, вилазячи з машини.
  Він також вийшов, і вони разом пішли Стейшн-роуд до маленької промислової зони Черрінгама, повз пожежні та поліцейські машини.
  У темряві їм ніхто не заперечував, і вони змогли проскочити крізь поспішаючих пожежників і поліцейських і наблизитися до вогню.
  Вони збилися в куток навпроти входу у двір Слоуна. Навіть там, за двадцять ярдів від воріт, Сара відчувала вогненний жар на своєму обличчі.
  У дворі вона бачила двоповерховий трейлер, що сильно горів, і — майже приховані за лютою хмарою полум’я й диму — штабелі будівельного матеріалу, більша частина якого вже горіла.
  Завірюха з іскор розносила їх усюди. Чорний гіркий дим виривав із купи шин.
  Три пожежні машини стояли просто біля двору, драбини висунуті. Пожежники зі шлангами наближаються з усіх боків до вогню, бризкаючи великими дугами води у бурхливий вогонь.
  «Збіг?» сказала Сара. «Пожежа — зараз?»
  «Тільки про що я думав».
  «Але хто це міг почати? Демонстранти?»
  Вона побачила, як він знизав плечима.
  «Можливо, — сказав він. «Як сказав Тоні, багато людей використовують такі речі, щоб звести старі рахунки».
  Сара дивилася на вогонь.
  Вони з Джеком вирішили не турбувати Тоні своїми відкриттями вчора ввечері — і планували вранці віднести всі докази до його кабінету.
  Але чи події вже зробили цей візит зайвим?
  «Тобі доведеться повернутися, будь ласка…»
  Сара обернулася.
  Пожежник із відкинутою дихальною маскою на почорнілому обличчі швидко наближався, широко розкинувши руки в своїй громіздкій уніформі, готовий рушити обох.
  Вона впізнала в ньому одного з молодих співробітників місцевої станції — Гері.
  Пожежників було багато — і Гері раніше допомагав Джеку та Сарі.
  Неофіційно.
  «Ґарі», — сказала вона.
  «Сара. Джек. Що ви тут робите?» — сказав пожежник. «Слухай, уся ця територія небезпечна. Там є газові балончики; може згаснути. Я не знаю, що ви задумали, але ви не можете зробити це тут».
  Він швидко повів їх назад до Стейшн-Роуд, проводячи повз поліцію та старшу пожежну команду.
  «Сподіваюся, Гері ніхто не поранив», — сказав Джек.
  «Щастя, що це сталося цієї пори ночі — весь маєток порожній», — сказав Гері.
  «Ви думаєте, що це було випадково?» сказала Сара.
  «Не мені говорити. Команда проведе розслідування».
  «Чи не думаєш, бос уже не працює?» сказав Джек.
  Сара побачила, як Гері зупинився й пильно подивився на них обох.
  «Зачекайте хвилинку», — сказав він. «Всі питання. Ви в справі?»
  «Щось на зразок цього, — сказала Сара.
  Вона спостерігала, як він обмірковує, що він збирався сказати далі.
  «Звичайно. Містер Слоан просто давав нам список усіх горючих речовин. Де стежити за нашим кроком. Не надто щасливий».
  «Хто б був».
  «Ми ледве витягли шланги, як він з’явився. Він облетів той кут на своїй великій машині. Вискакує, лається, лається на весь цех. Нам довелося перемістити його назад — ми думали, що він збирається в нас лягти, ми це зробили».
  — Не можна звинувачувати хлопця, — сказав Джек. «Бачити, як горить його дім».
  — Звичайно, — сказав Гарі. «Багато людей бачать своє місце у вогні — вони його втрачають, чи не так? Але бачите, ось у чому річ. Слоун навіть не прикидався, що це був нещасний випадок».
  Сара чекала — вона перехопила погляд Джека, світло від полум’я навіть тут мерехтіло на його обличчі.
  «Що він сказав, Гері?» сказав Джек.
  «Схопив мого начальника — фактично схопив його — і прямо спитав — цитую — ти спіймав цього мерзотника? Де він?»
  «Вогонь не здивував?» сказав Джек.
  «Майже ніби він цього очікував», — сказав Гері.
  «І що сталося потім?» сказала Сара.
  «Він сказав, що збирається знайти виродка — і вбити його».
  «Без імені?» сказала Сара.
  Тоді Сара побачила рух ліворуч, на парковці біля ділянки.
  «Почекай. Хіба це не Слоан?»
  Вона вказала на ділянку, і Слоун, бігаючи, збираючи вогняне сяйво, прямував до великої чорної машини. «Джек, ти бачиш…»
  «Це Слоан? Що він робить?»
  Тоді — поки вони спостерігали — Слоун сів у машину, швидко дав задній хід, відправляючи хмару бруду та гравію в політ назад.
  Вона звернулася до Джека. «Він… йде?»
  Джек кивнув. «І куди б він не збирався — залишити це — це має бути важливим. Давай!»
  Сара кивнула Гарі, а пожежник, дивлячись з автомобіля Слоуна, божевільно мчав геть, а потім повертався до неї та Джека, поспішаючи до свого Спрайта.
  «Бажаю удачі», — сказав Гері, розвернувся й попрямував до вогню.
  Сара побігла, щоб не відставати від Джека, повертаючись до машини, стрибаючи всередину так швидко, як міг. Вона теж швидко залізла.
  Думаючи: я такий же заплутаний, як Гері!
  «Пристебнутий ремінь безпеки?» — сказав Джек, заводячи двигун.
  Вона кивнула.
  Джек повернув кермо, і «Спрайт» з гуркотом помчав дорогою в Черрінгем.
  OceanofPDF.com
  13. Clear as Mud
  Джек їхав так швидко, як міг.
  Так сильно, що Сара простягнула руку й торкнулася його зап’ястка.
  «Джек — досить швидко. Чому ми ганяємося за Слоаном?»
  Потім Джек зробив щось, безумовно, нетипове; він вдарився по керму й похитав головою.
  Він звернувся до неї.
  «Тому що… нам краще побачити, куди він прямує. Його угода Закро йде на південь? Тепер ця пожежа?» Джек перевів подих. «Все може трапитися — і він впевнений, що пекло кудись швидко йде».
  Кілька годин тому вони вважали, що ця «справа» взагалі не справа. Нічого, крім глухих кутів.
  Тепер ця пізня нічна погоня?
  «Мені чогось не вистачає», — подумала Сара.
  Великий час.
  «Я не слідкую…», – сказала вона.
  «Слухай, я не знаю, що зараз робить Слоун. Але я щось пропустив. З'єднання. А ти — ну, ти дізнався всю цю інформацію про Слоун, про Закро. Важливі речі. І я просто не склав два і два».
  «І Слоун збирається…?»
  «Ми збираємося дізнатися».
  Джек крутий поворот, знову швидкий, вузька дорога безлюдна в цей час ночі. Але Сара все одно відчувала, як її живіт стискається.
  Вони були далеко позаду чудового чорного автомобіля, що мчав звивистими дорогами, що прямували до річки, але Сара бачила, як його блискучі задні ліхтарі звиваються в темряві попереду.
  Сара обернулася до нього. Похмура дорога тяглася прямо вперед, до Інґлстонської церкви, і кам’янистий провулок…
  Поворот, ліворуч середньовічна церква.
  На ферму Сема Льюїса?
  Чому там?
  Вона сподівалася, що Джек не так швидко поїде цією розбитою дорогою. Скелі та колії розірвали б його Спрайт на частини.
  «Він їде на ферму», — повільно вимовила вона ці слова. «Чому там?»
  Джек обернувся й подивився на неї. «Можна зробити багато припущень, Сара. Але я впевнений, що незабаром ми дізнаємося про це».
  «Слоан мав щось спільне з Семом Льюїсом? Його смерть… його вбивство?»
  Якусь мить Джек сидів тихо, орієнтуючись на вибоїстій дорозі.
  «Не знаю. Але на кону було найбільше».
  Джек звернув «Спрайт» на дорогу до ферми.
  «Якщо він правий, відповіді чекають попереду», — подумала Сара.
  Але, можливо, більше, ніж просто відповіді…
  *
  Після нерівної поїздки на ферму Джек натиснув на гальма, і Сарі довелося дотягнутися до панелі приладів, настільки різко зупинившись. Спрайт проковзнув на кілька футів у бруді.
  І в світлі фар вона побачила Слоун з іншим чоловіком, обидва просто в сараї.
  Худий чоловік — тепер вона зрозуміла, чоловік, який мчав за Слоуном на Хай-стріт.
  "Джоель?" сказала вона.
  — Так, — сказав Джек. «Це він».
  «Але чому?»
  Але Джек уже відчинив двері й вийшов з машини.
  Сара пішла слідом.
  Заздалегідь попереджена про багнюку, вона проігнорувала це, коли кросівки впали їй до щиколоток, щойно вона вийшла.
  І багнюка тільки глибшала, оскільки вона поспішала не відставати від Джека.
  Вона побачила, що Слоан — який лише скоса подивився на них — тримав Джоела за комір, а забризкане зимове пальто худого чоловіка міцно тримав на шиї.
  Слоун тріпав його, як маріонетку.
  А потім, лише за кілька футів від нього, Слоун, все ще тримаючи в одній руці гримлячого Джоела, вдарив кулаком по обличчю худорлявого чоловіка.
  Раз — потім ще раз, і ще раз.
  Третій удар такої сили, що він вирвав Джоела з рук Слоуна за шию, відкинувши його назад у купу бруду, яка, здавалося, поглинула його цілком.
  Саме тоді Джек голосно й із силою, яку Сара, на думку Сари, ніколи не чула, сказав: «Цього буде досить, Слоан!»
  Слоун, стоячи над згорнутим калачиком Джоелом, який ще не намагався підвестися на ноги, повернувся до Джека та сказав слова, які, як знала Сара, зовсім не сподобаються.
  «Досить? Хто каже, клятий ?»
  *
  Джек стояв лише за кілька футів від Джоела та Слоана.
  На задньому плані він чув рохкання кабанів, явно схвильоване міхом Слоуна та вереском Джоела. Можливо, відчуваючи насильство.
  Можливо, навіть відчувши запах крові, який викликав удар Слоуна по обличчю Джоела.
  «Відступи, Слоун. Зараз».
  І в цю мить, ніби відчувши можливість, Джек спостерігав, як Джоел натиснув на багнюку руками, розчепіривши ноги, і почав підніматися з купи багнюки, як якийсь монстр.
  Джек знав, що вся увага Слоуна прикута до нього.
  Я більше не молодий поліцейський, я гонюсь за поганими хлопцями, ходжу з ними нога в ногу. Це було чимало років тому, подумав Джек, оглядаючи чоловіка перед собою.
  А Слоун — він був биком-людиною, з тілом, яке дехто міг би подумати — неправильно — було товстим, хоча насправді це були щільні м’язи, відшліфовані роками нарощування, пробиваючись до офісу, до власності, але все ще зберігає натягнуту форму.
  Обидва стиснули кулаки, коли Слоун зробив крок до Джека.
  Нарешті Джоел підвівся, а потім стояв, як істота з бруду, не втікаючи.
  Це було цікаво.
  Чому він не втік?
  «Ви зробили йому достатньо».
  Ще крок, і Слоан опинився за кілька дюймів від обличчя Джека.
  «О так? Ви маєте на увазі, що зробили достатньо цьому дурному бастиду?»
  Один кулак розгорнув, і Слоан поцілив пальцем у Джоела.
  «Він убив свого брата, дурня. І думав, що я йому за це заплачу — заплачу йому за вбивство! А коли я ні? Підпали мою будівлю».
  Фари позаду Джека означали, що він міг чітко бачити Слоуна, і, незважаючи на багнюку, Джоела також, хоча він залишався для них темною тінню.
  Тоді Джоел почав різко трясти головою вперед-назад, дедалі більше з кожним словом Слоана.
  «Ні, ні, я не підпалив. Клянися богом . Мабуть, це були протестувальники».
  Слова більше схожі на ридання.
  Слоан напівобернувся до нього. — А твій мертвий брат?
  Більш сильні тряски. «Ви сказали… сказали, що… якби я міг змусити його прийняти угоду, зробити щось, щоб угода відбулася, я був би багатим».
  «Ти клятий дурень».
  «Я… я не хотів, щоб його вбили. Думав, що Геркулес просто заподіє йому біль, от і все, а я, я...
  Джоел обернувся до загону, де кабани хором рохкали, голосно, ніби реагуючи на його зізнання.
  «Ти підклав цей вогонь. Ти вбив свого брата, дурний, кривавий...
  З кожним словом Джоель трусився все сильніше.
  Джек кинув погляд на Сару, яка стояла поряд, почувши все це.
  І в цьому погляді Джек промахнувся, коли Слоун знову схопив Джоела — всього за кілька кроків — притягнув його до себе, а потім послав ще один кулак в обличчя худого чоловіка, який похитав головою, схлипуючи.
  Саме тоді Джек простягнув руку й схопив Слоуна за зап’ястя, зупинивши удар у повітрі.
  *
  Сара спостерігала. І поки вона дивилася, вона витягла свій телефон.
  Намагаючись зрозуміти, що тут відбувається.
  Слоан дав обіцянки Джоелю. Джоел хоче завдати болю своєму братові. Може, відправити його в лікарню.
  І все йде не так.
  Смертельно неправильно.
  Але потім її думки були перервані, коли Слоун простягнув іншу руку й схопив Джека точно так само, як він схопив Джоела, міцно стиснувши комір його зимової парки, струснувши Джекову руку, яка тримала його зап’ястя.
  І Сара спостерігала за тим, що сталося далі, ніби на сцені, освітленій фарами Спрайта, коли кулак Слоуна летів до Джека.
  Саме тоді вона побачила, як праве передпліччя Джека піднялося й відкинуло грізний кулак Слоуна, який марно летів убік.
  А потім — надто швидко, щоб впіймати — вона побачила, як ліве передпліччя Джека зробило той самий рух, порушивши хватку Слоуна за комір Джека.
  Тепер, розвівши руки Слоуна в сторони, Джек швидко послав власний правий кулак у бік чоловіка.
  Звук, який він видав — неочікуваний удар — був сильним поривом повітря, який було чутно навіть за бурчання кабана.
  А потім Слоан, важко дихаючи, похитнувся, коли Джек ще одним ударом кулака вдарив по тому самому місці.
  Він точно знає свою справу, подумала Сара.
  Другий удар не тільки зробив Слоуну абсолютно неможливим дихати, але й відкинув його назад у багнюку, де Сара спостерігала, як його велике тіло відкидає великі шматки бруду вбік.
  Сцена ніби закінчилася.
  Сара знала, що їй робити, і набрала номер Алана Рівера на своєму телефоні. Швидкі слова.
  «Алан. Ми на фермі Льюїса. Краще приходь швидше».
  Цей безлад — у всіх відношеннях — тепер буде справою поліції.
  Але потім вона побачила, як Джоел піднявся, як людина-скелет.
  Що тепер, подумала вона?
  Саме тоді вона спостерігала, як Джоел мчав до темного правого кута загону для кабанів. Світло фар помітило, як він кинув засув, а потім почав відсувати ворота.
  На його зусилля відповіло гучне бурчання.
  Він збирається визволити Геракла!
  Можливо, щоб напасти на Слоана, чи Джека, чи будь-яку іншу божевільну думку, яка була в нього в голові.
  Чоловік повністю запанікував.
  Сара висмикнула свої кросівки з бруду й побігла, як могла, туди, де Джоел відчиняв ворота.
  І подумала, за копійки... , як вона його протаранила.
  Вага Джоела не відповідала підкату, він відлетів убік. Сара повернулася, щоб підвестися, і зіткнулася віч-на-віч із Гераклом.
  Біля воріт, лише за кілька дюймів, вигнуті бивні так близько, його подих створював димний мороз.
  І вона зачинила напівпрочинені ворота.
  Відкинув клямку.
  А коли вона обернулася, то побачила Джека, який стояв над Слоаном.
  Але дивлячись на неї.
  « Це була піддача», — сказав він.
  І хоча Джек був освітлений ззаду, вона знала — якби світло фар було на його обличчі — що навіть сильно вдаривши Слоуна, він знову матиме широку посмішку на обличчі.
  Вона посміхнулася у відповідь.
  Ще здалеку вона побачила кружляючі різнокольорові вогні поліцейської машини, що прямувала до ферми.
  OceanofPDF.com
  14. Друге голосування
  Сара оглянула сільську раду.
  Усі гравці з попереднього засідання ради проекту Zakro були в кімнаті — без Слоуна, звичайно — і зал знову був переповнений.
  Але сьогодні ввечері не було крику; гнівні плакати зникли.
  Усі знали, що зараз буде.
  І — здебільшого — всі, ймовірно, вважали, що це добре.
  Тоні Стендіш — новий лідер парафіяльної ради (звичайно, незважаючи на його заперечення) обережно вдарив молотком по столу.
  Сара подивилася на Джека.
  Це був кінець тривалого процесу.
  І розслідування, яке, здавалося, нікуди не привело.
  Хлоя сиділа поруч із широко розплющеними очима та широкою посмішкою. Сара стиснула руку дочки.
  Сара могла дивитися повз Джека на перший ряд, де з прямою спиною сиділа Єва Вайс. Її очі зупинилися на Тоні.
  Єдина причина, чому вона була тут, це, ймовірно, тому, що її корпоративні наглядачі сказали, що вона повинна .
  Безумовно, цей безлад був частково її рукою.
  Вони б не дозволили їй просто втекти з міста.
  «Тепер я ставлю на голосування Раді пропозицію: Рада схвалить заявку Zakro Corporation на будівництво супермаркету на Інглстон Медоуз».
  У кімнаті стало ще тихіше.
  Тоні подивився прямо на Сару. Не для того, щоб бути в центрі уваги — його потрібно було переконати навіть стати членом ради, тепер він збирався очолити це історичне голосування.
  «Чи члени ради, які підтримують цю пропозицію, піднімуть праву руку та скажуть «так».
  Більше ніяких швидких таємних голосувань.
  Сара, як і решта присутніх, чекала.
  Жодна рука не піднялася.
  Хоча вона бачила, як один учасник шарудить на своєму місці, його обличчя виглядало незадоволеним.
  Тоні трохи почекав.
  «А тепер, чи всі ті, хто виступає проти пропозиції, піднімуть праву руку і скажуть «ні»?»
  І не зовсім в унісон, але, тим не менш, піднявшись, піднялися руки всіх членів ради, за ними пролунало «ні», хтось бурмотів, хтось кричав.
  І щойно було вимовлено це «ні», як весь зал вибухнув оваціями та оплесками.
  Все закінчилося.
  Закро не залишить свого величезного сліду на Черрінгемі.
  Джек плескав, а потім — мабуть, забувши, що це все-таки Англія — вона спостерігала, як він приклав два пальці до губ і свистів.
  Але цей звук, звичайно, зухвалий, здавався якось придатним для цієї великої миті.
  *
  Сара вивела Хлою, Джек позаду… коли вона обернулася й побачила Тоні, що поспішав позаду них.
  «Джек, Сара, мені цікаво… святкувати, і все. Хочеш заскочити до мене швидко випити святкового келиха портвейну?»
  Сара подивилася на Джека.
  Було б чудово… але у неї була Хлоя, і…
  — З радістю, Тоні, — сказала вона. «Але краще я приведу Хлою сюди…»
  Але Хлоя, все ще посміхаючись від цієї перемоги, яка так багато для неї значила, рухалася перед матір’ю.
  «Мамо, ти можеш підсадити мене. Іди святкуй. Ви двоє, що ви зробили. Ви на це заслуговуєте».
  І Сара кивнула, знову вдячна за те, яка в неї чудова дочка.
  Потім звернувся до Джека:
  «Я готовий», — сказав він.
  – сказав Тоні. «Вирішено! До зустрічі через десять».
  Тоді Тоні звернувся до інших селян, більшість з яких простягала руку для привітання.
  Можливо, він не любить центр уваги, подумала Сара, але в центрі уваги він точно подобається.
  *
  Тоні налив Сарі більше портвейну, потім Джеку.
  Джек підняв скошене скло, щоб воно було освітлене ревучим вогнем у каміні у вітальні Тоні.
  Вона ніколи не була тут, але будинок був таким ідеальним «Тоні». Смачно, тепло. Зі стільцями, килимками, все говорить про вік і якість.
  І клас.
  «Це, — сказав Джек, — дуже смачно».
  «Ідеально», — сказала Сара.
  Так і було, портвейн двадцятирічної витримки гладкий, шовковистий. Справжнє задоволення.
  Тим часом Тоні поставив графин і диригував музиці, що лунала з динаміків. Не так голосно, щоб він не міг говорити.
  « Бо дитина народилася нам, Син нам даний…»
  І підхоплений моментом, увійшов Джек, його голос був трохи нижчим за голос Тоні, гармонійно повторюючи слова шедевра Генделя.
  На мить Сара просто насолоджувалася портвейном, поки двоє чоловіків продовжували.
  Тоні зупинився.
  «Така гарна».
  «Це так, Тоні», — сказала вона.
  Але потім Тоні поставив свій кришталевий келих.
  «Джек, Сара, я дещо цікавився. З цією справою Слоуна…»
  «Лише кілька?» — сказав Джек, усміхаючись.
  Тоні теж посміхнувся. «Я маю на увазі, як ти знав, що він попрямує на ферму Льюїса?»
  Сарі це також було цікаво — хоча вона звикла до раптових спалахів проникливості Джека, часто заснованих на його інстинкті.
  Джек кивнув. «Ну, не важко. Оскільки я відчував, що щось упустив. Пізніше я зіткнувся з Мак’юеном — про його чоботи з усім цим свинячим брудом. Виявилося, він пішов на ферму і побачив когось у великій шикарній машині, який кидався разом із Джоелом… Я просто подумав, можливо, хтось комусь винен».
  Він перевів подих.
  «Я нічого про це не думав... тобто одного разу я відчув, що Мак'юен не має до цього нічого спільного».
  Джек подивився прямо на Тоні.
  «Але коли Слоун вирвався з вогню, як людина на місії, ніби він знав, хто захоче це зробити з ним, ми повинні були слідувати за ним».
  Тоні кивнув. «Я бачу».
  «І, звичайно, Сара дізналася все про те, як працює Слоан. Що він відчайдушно намагатиметься підкупити братів Льюїс або тиснути на них…»
  «Але тоді, — сказала Сара, — він не зустрічався з кимось на зразок Сема Льюїса».
  «Або хтось на кшталт Джоела, який би неправильно сприйняв його слова, хто б так відчайдушно потребував цих грошей, що був би готовий завдати шкоди своєму братові».
  Тоні насупився. — Отже, ти не думаєш, що Джоел хотів убити Сема?
  Джек вагався.
  «Не мені говорити. Він проведе свій день у суді. Але я думаю, що він думав, що відправить брата до лікарні. Те, що Геркулес уб’є його… я думаю, я не думаю, що він це планував».
  Тоні кивнув, потім повернувся до Сари. «І, до речі, Сара, я чув, що ти зробила дивовижну річ, не давши цьому звірові вибратися та завдати шкоди Слоану…»
  — Або Джек, — сказала вона. «Коштувало мені пальто та пари джинсів, які, на мою думку, неможливо витягти з бруду. Але для Джека все варте того».
  Слова — вона зрозуміла — щойно вискочили.
  Тоді Тоні сплеснув руками.
  «Кинути ще когось?» Він швидко наповнив маленькі склянки. «Тост».
  Тоні підняв келих.
  — До Черрінгема, — швидко сказав Джек.
  І Сара побачила, як Тоні посміхнувся, кивнув: «Так, Черрінгему. І сьогодні ввечері також двом людям, які допомогли зберегти це село, яке ми всі любимо. Тост за вас двох, Джек. Сара».
  Сара подивилася на свого друга і партнера.
  Тост за них двох?
  Можливо... трохи забагато.
  Але під час гри дивовижної музики, вогню, який усе ще горів, а їхній добрий друг Тоні тримав у повітрі свою склянку, вони всі разом цокали.
  «І добрим друзям», — додала вона.
  Коли вона подивилася на Джека, то помітила — лише на мить — що очі Джека дивилися вбік.
  На дистанцію.
  Думаючи про щось.
  На той самий момент — не тут.
  Але потім, коли він повернувся назад, усмішка повернулася.
  І всі разом відпили святковий ковток.
  КІНЕЦЬ
  OceanofPDF.com
  Наступна збірка — Епізоди 22—24
  
  Пісня ніколи не вмирає.
  Коли Алекс Кінг, лідер легендарної рок-групи 90-х Lizard, влаштовує вечірку, щоб знову зібрати групу, спливають старі образи. На світанку Алекса знаходять плаваючим у басейні його особняка Черрінгем.
  На думку поліції, це аварія внаслідок вживання наркотиків. Але коли Джек і Сара беруть участь, вони швидко виявляють, що хоча пісня може ніколи не померти, людину, яка її написала, могли вбити.
  Погана брехня.
  Коли талановитий молодий художник Джош Ендрюс зникає безвісти після мальчишньої витівки в гольф-клубі Cherringham, наречена у розпачі просить Джека та Сару знайти його. Здається, він охолов, оскільки до весілля залишилися лічені дні. Але Джош не такий, яким здається... І незабаром підозра падає на сам Гольф-клуб. Чи можна знайти Джоша, перш ніж він візьме справедливість у свої руки?
  Смерть у сім’ї.
  Коли непохитний Гаррі Платт падає зі сходів у смертельному випадку, це виглядає як нещасний випадок. Але коли адвокат Тоні Стендіш зустрічає бенефіціарів і виявляє величезні розміри маєтку, у нього виникають підозри. Джека та Сару просять провести розслідування та виявити, що все не так, як здається, коли йдеться про сім’ї — а не про гроші та таємниці.
  Cherringham — A Cosy Crime Series Compilation Episode 22—24
  by Matthew Costello and Neil Richards
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"