Комптон Джоді : другие произведения.

«симпатія між людьми» (Сара Прібек №2)

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  
  
  
  
  Симпатія між людьми
  
  
  Джоді Комптон
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Був пізній день на атлантичному узбережжі Іспанії, сонце ставало золотистим у нижніх шарах атмосфери над водою. На березі океану пролягала дамба, не скелястий бар’єр, а суцільна кам’яна стіна, яка розбивала м’який прибій. Частину було відрізано, щоб вода надходила до басейну для купання, прямокутника з темною водою розміром приблизно в половину басейну, з боків вирізані затоплені кам’яні лавки.
  
  
  Це було схоже на те, що міг створити стародавній римський містобудівник, водночас просте та декадентське. Егалітарний, а також. Не було ніяких парканів, і місцеві жителі, здавалося, приїжджали сюди так само, як і заможні відпочивальники. Загоряти приходили охолоджуватись, а діти плавали, перекидаючись від однієї лавки до іншої, наче пташки, що змінюють ночівлі у вольєрі.
  
  
  Мене сюди привела Женев’єва Браун, Ген, який колись був моїм партнером у департаменті шерифа округу Геннепін. На роботі вона була виваженою й обережною, і я очікував від неї того ж тут. Але вона взяла на себе ініціативу, зійшла на лавку, а звідти відразу в центр басейну, підібгавши коліна, щоб вода обіймала її стиснуте тіло, а її темне волосся довжиною до плечей утворювало хмару навколо її голови.
  
  
  Тепер Женев’єва сиділа поруч зі мною на одній із лавок, її обличчя схилилося до сонця. Здавалося, що її шкіра вже набула теплого, кремово-коричневого кольору. Женев’єва походила з південної Європи, і хоча вона ніколи не поклонялася сонцю, її шкіра засмагала від найслабших ранньовесняних променів.
  
  
  «Це чудово», — сказав я, підносячи обличчя до сонячного світла пізнього дня. Солона вода вже висихала на моєму обличчі, стягуючи шкіру. Мені було цікаво, чи з’явиться на моєму обличчі ледь помітний сольовий блиск, мерехтіння під світлом, якщо я вирішу після цього не обполіскувати свіжою водою.
  
  
  «Ти запізнився до хороших часів», — сказала Женев’єва. «Минулий рік був . . . важко».
  
  
  Це було заниженням. Минулої весни вбили доньку Женев'єви, а минулої осені я втратила свого чоловіка у в'язниці. Наприкінці того надзвичайно поганого року Женев’єва звільнилася з управління шерифа, помирилася зі своїм чоловіком Вінсентом, який розлучився, і поїхала жити в його прийомний будинок у Парижі.
  
  
  Звичайно, ми говорили про те, що я приїду в гості, майже з моменту її першого трансатлантичного дзвінка в грудні. Проте минуло п’ять місяців, перш ніж я це зробив. П’ять місяців снігу та мінусових температур, опалення двигуна моєї машини подовжувачем, а я сам поганою кавою в кімнаті, подвійні зміни та додаткові завдання, на які я зголосився. Тоді я взяв Ген на це запрошення, щоб зустрітися з нею на узбережжі.
  
  
  — Ви щось чули про розслідування Ройса Стюарта? — запитала Ген невимушеним голосом. Вона вперше про це згадала.
  
  
  «Я трохи чув про це на початку, у грудні, — сказав я, — але тоді нічого не сталося. Я думаю, що це зупинилося».
  
  
  "Це добре", - сказала вона. «Я радий за вас».
  
  
  Я не розповідав Женев’єві про розслідування смерті Стюарта, а тим більше про те, що мене підозрюють у вбивстві. Це було цікаво. Якби я їй не сказав, то хто? Вона сказала, що не спілкувалася ні з ким із свого колишнього життя в Міннесоті.
  
  
  «Хто вам сказав, що я під підозрою?» запитав я.
  
  
  «Ніхто», — сказав Ген. «Це просто логічно».
  
  
  Маленька крапля морської води впала з мого мокрого волосся на моє плече. «Чому це логічно?» запитав я.
  
  
  «Тому що ти вбив його», — сказала вона.
  
  
  Я швидко глянув на трійку жінок, що сиділи на іншому кінці басейну, але вони не подали жодного знаку, що чули.
  
  
  Я тихо сказав: «Це має бути якийсь жарт? Я не вбивав Ройса Стюарта. Ви зробили».
  
  
  — Ні, Сара, — тихо сказала Женев’єва. «Це був ти, пам’ятаєш? Я б ніколи не зробив щось подібне». Її очі потемніли від жалю і тривоги.
  
  
  «Це не смішно», — сказав я низьким і жорстким голосом. Але я знав, що це не якийсь підлий жарт з її боку. Її тон не виказував нічого, крім співчуття. У ньому говорилося, що її серце розривається через друга та партнера.
  
  
  «Вибач, — сказала вона, — але колись усі дізнаються, що ти зробив».
  
  
  За обрієм пролунала сирена, пронизлива й майже електронна у своїй висоті, невблаганна у своїй тривозі на одній ноті.
  
  
  «Що це за шум?» – сказала Женев’єва.
  
  
  
  
  Я відкрив одне око , щоб побачити сяючі цифри свого радіогодинника, джерело електронного голосіння, потім підняв руку й вимкнув будильник. У Міннеаполісі був пізній день; Я спав перед зміною. Крізь вікна моєї спальні в’язи північно-східного Міннеаполіса відкидали зеленуваті тіні на викривлену дерев’яну підлогу; вони були на початку весняного листя. Був початок травня; це було правдою.
  
  
  Також правда: Женев’єва була в Європі, а мій чоловік Шайло, колись завербований ФБР поліцейський, сидів у в’язниці. Все це через те, що сталося минулого року в Blue Earth. Можливо, ви читали про це, якщо стежите за новинами, але ви читали не все.
  
  
  В основі всього, що сталося на Блакитній Землі, лежить чоловік на ім’я Ройс Стюарт, який зґвалтував і вбив доньку Женев’єви, Камарейю, і зійшовся на технічні слова. Через кілька місяців Шайло вирушила на Блакитну Землю, маючи намір наїхати на Стюарта на викраденій вантажівці. Але Шайло визнав себе нездатним на вбивство. Це була Женев’єва, яка під час випадкової зустрічі вдарила Стюарта ножем у шию та спалила крихітну халупу, в якій той жив.
  
  
  Проте Шайло потрапила до в’язниці за крадіжку вантажівки, а Женев’єва, її злочин, який ніхто, крім мене, не бачив, поїхала до Європи, щоб почати нове життя. Я не звинувачував її в цьому. Мій чоловік уже був за ґратами; Я теж не хотів, щоб там був мій старий друг.
  
  
  Лише коли Женев’єва була фактично в літаку до Франції, я отримав інформацію, що я підозрюваний у смерті Стюарта. Хоч як тривожно це було, це мало сенс. Це я була на Блакитній Землі, шукаючи свого чоловіка. Це мене бачили за недружніми словами зі Стюартом у барі безпосередньо перед його смертю.
  
  
  Два детективи округу Фаріболт приїхали до Сітіз, щоб опитати мене, записуючи мої ретельно відрепетовані ухильно відповіді. Вони не здавалися переконаними в тому, що я сказав.
  
  
  Я не сказав Женев’єві, що відбувається, тому що боявся, що вона полетить додому, щоб виручити мене зізнанням. Я також не звертався за порадою до Шайло, оскільки у в’язниці його пошту майже напевно контролювали, і неможливо було пояснити ситуацію, не посилаючись на провину Женев’єви.
  
  
  Але трапилася, вірніше, не трапилася дивна річ. Минув місяць, потім два, але мене більше не арештовували і навіть не допитували. Слідство ніби застопорилося.
  
  
  Тоді Star Tribune опублікувала своє розслідування.
  
  
  «СМЕРТЬ ПІДОЗРЮВАНОГО», — був заголовок із розширеним підзаголовком нижче: « Ройса Стюарта підозрювали у вбивстві доньки детектива округу Геннепін». Через сім місяців він загинув під час підозрілої нічної пожежі. Колишній поліцейський зізнався у плануванні свого вбивства, але не в його виконанні. Хоча технічно справа все ще відкрита, відповіді, можливо, згоріли.
  
  
  Це була стаття Star Tribune , яка згадувала те, чого не було в інших історіях:
  
  
  З іншого боку, кілька документів відзначають, що дружина Шайло, детектив округу Геннепін Сара Прібек, була в Блакитній Землі в ніч смерті Стюарта. Представники округу Фаріболт відмовилися відповідати на запитання про те, чи підозрюють Прібека в причетності до смерті та пожежі в будинку.
  
  Лише два речення, але вони нарешті визнали чутки, які місяцями циркулювали серед правоохоронних органів Міннеаполіса. У понеділок вранці після виходу статті, коли я прийшов на роботу, запала дуже ніякова тиша.
  
  
  Але найбільше мене непокоїло ось що: після виходу історії Стріба я побачив щось в очах молодих новачків, коли вони дивилися на мене. Я побачив повагу. Вони вірили, що я вбив Ройса Стюарта, і думали про мене за це.
  
  
  Цей тягар було б легше нести, якби його розділили мій колишній партнер і мій чоловік. Я не звинувачував їх за відсутність тут. Женев’єва вчинила мудро, коли втекла, безпечно вибравшись із-під зростаючої хмари підозр і припущень. І Шайло, звичайно, був ув’язнений; він пішов не за власним бажанням. Але я відчував їх відсутність щодня. Вони були більше, ніж моя найближча родина. Вони були моєю історією тут, у Міннеаполісі. Шайло та Женев'єва знали одна одну ще до того, як я познайомився з ними. Ось чому, навіть коли ми троє не були разом щодня чи навіть щотижня, між нами існувала мережа взаємозв’язків, яка давала мені відчуття стабільності. Без них я втратив щось глибше, ніж щоденне спілкування, те, чого мені не вистачало в розмовах з колегами, які були ввічливими та приємними, і нічого більше.
  
  
  Коли два місяці перетворилися на три, чотири і п’ять, мені все ще ні в чому не інкримінували, і я зрозумів, що розслідування застопорилося, можливо, назавжди. Але я зрозумів інше: якби мене ніколи не звинуватили прямо у вбивстві Стюарта, мене ніколи б і не виправдали. На роботі відчув мовчазний вердикт: мабуть, винний через постійні чутки. Мій лейтенант не призначив мені іншого напарника. Робота зі злочинами та зниклими безвісти, яку ми з Геном виконували, закінчилася, замінивши її тимчасовими й незвичайними завданнями. Як та, що була сьогодні ввечері.
  
  
  
  
  «Вибачте, ви бачили цього хлопчика?»
  
  
  Жінка середніх років показувала фотографію на проспекті, де я працював. Вона підбивала перехожих, намагаючись знайти когось, хто бачив підлітка-втікача.
  
  
  З професійного інтересу я перехопив жінку. Вона зареєструвала мій прихід і повернулася, щоб дивитися мені в очі. Потім її обличчя швидко потухло, і вона відвернулася. Вона не бачила ні доброго, зацікавленого незнайомця, ні тим більше поліцейського. Вона побачила повію.
  
  
  Я не міг її звинувачувати. Це те, що я мав на меті.
  
  
  Роботою з приманки до проституції частіше займалися поліцейські відділи метрополітену, але там часто потрібні свіжі обличчя, тому мене позичали. Сьогодні ввечері мене відправили на вулицю з інтенсивним рухом людей на південь від центру Міннеаполіса, неподалік від ділового району, де офіцери під прикриттям, як я, пилососили приїжджих, які шукали приємного проведення часу, а також місцевих зарплат, які залишали бари після закінчення -коктейлі дня.
  
  
  Цивільний міг би здивуватися, як просто я був одягнений. Це одна з перших речей, про які ти дізнаєшся: ні міні-спідниці, ні високих підборів, ні панчіх зі швами. Женев'єва пояснила мені це багато років тому.
  
  
  «Вуличні робітники не можуть дозволити собі рекламувати себе перед поліцейськими», — сказала вона. «Крім того, я думаю, що багато з них просто надто втомилися. Психологічно вони не можуть змусити себе ставитися до цього як до роботи».
  
  
  Отже, сьогодні рано ввечері я одягнув пару джинсів і черевиків, білу футболку з V-подібним вирізом і дешеве червонувате пальто зі штучної шкіри. Макіяж був важливий більше, ніж гардероб. Я використовувала товстий блідий консилер не в проблемних місцях, як прописали, а по всьому обличчю, створюючи нездорову блідість. Після цього була туш і олівець для очей. «Підводка — найкраща», — сказала Женев’єва. «Ніщо так не витісняє вас із середніх класів водіїв Camry, як олівець для очей».
  
  
  Однак головна підказка на вулиці – це не ваш одяг чи макіяж, а поведінка. Це той обережний маленький вигин талії, який роблять вуличні робітники, дивлячись у вікна машини. Це те, що говорить чоловікам, хто ти.
  
  
  Але сьогодні ввечері мені не пощастило. Чоловіки проїжджали по вулиці на машинах, по тротуару пішки. Вони дивилися на мене, деякі з них, але ніхто не зупинився, і я не намагався їх зупинити. Ідея вчинити злочин має виникнути у затриманого, а не в офіцера, інакше це пастка.
  
  
  Принаймні це була приємна ніч надворі.
  
  
  Про травневу погоду в містах-побратимах можна лише здогадуватися. Це може призвести до рекордної спеки. Або серія пронизливих гроз, що гримлять кістками, тих, що починалися вранці та посилювалися з настанням полудня, поки вони не перетворили свій гнів на руйнівні торнадо за містом, на сільськогосподарських угіддях і в прерії. Навпаки, цілком можливо, що химерний шторм може налетіти на Міннесоту найближчими днями та скинути на нас дюйми снігу.
  
  
  Останніми були два дні штормів, дощів, які були уривчастими, але постійно поверталися, часто проливними, перевантажуючи водостічні канави та стоки. Сьогоднішній вечір був приємним винятком; хмари розійшлись і показали блискуче сутінкове небо. Але наслідки дощу були всюди: на дорогах усе ще було темно, а повітря пахло чистотою та вогкістю.
  
  
  На узбіччя вилетів автобус, підібравши підлітка в інвалідному візку. Коли він повернувся в затор і поїхав геть, я побачив, що привернув чиюсь увагу. Автомобіль останньої моделі середнього розміру зупинили на узбіччі навпроти. Подумки я записала чоловіка всередині: білий, років тридцяти, колір волосся каштановий із сивиною на скронях, колір очей невідомий, на обличчі немає розпізнавальних знаків чи шрамів. Одяг я мало що бачив, крім темного вузла краватки на його білій сорочці.
  
  
  Ще дещо: в його очах не було сексуального інтересу. Зовсім жодного, але він не зламав погляду.
  
  
  Давай, тобі потрібен перший арешт за ніч. Приведіть його сюди і затримайте.
  
  
  Я пройшов кілька кроків, спробував трохи покачати стегнами. Повернувся, щоб знову зустрітися очима, надсилаючи йому відверто запитальний погляд.
  
  
  Чоловік потрапив у затор і поїхав.
  
  
  Що це було? Здав нерви, можливо. До біса
  
  
  Я пройшовся ще п’ять хвилин, перш ніж нарешті автомобіль з’їхав на узбіччя з мого боку вулиці, седан Chevy приблизно п’ятнадцять років тому. Я помітив, що на ньому були номери Арканзасу.
  
  
  Я підійшов до узбіччя і злегка нагнувся, дивлячись крізь опущене вікно. Водій, який озирнувся, був білий, із густим рудим волоссям, що спадало на квадратні окуляри в чорній оправі. Він був худорлявий, за винятком початкової м’якості всередині, а його великі руки на кермі були вкриті ластовинням від сонця.
  
  
  Розчарований, я глянув на заднє сидіння. Складена наполовину карта намагалася гармошкою вилізти на верхню частину речового мішка, а вудка була підперта по діагоналі від підлоги з одного боку до полиці на задньому вікні з іншого, на якій лежав потертий Houston Astros шапка. Я знав це.
  
  
  Важко було уявити, як цей іногородній так заблукав, що його викинуло на один із найшвидших бульварів Міннеаполіса, але зараз він був тут, і я дав би йому вказівки, як він зупинився, щоб . Ну, лейтенанте, я насправді не арештовував жодних злочинців, але я допоміг рубу знайти «Дейз Інн».
  
  
  Водій опустив вікно з боку пасажира, дивлячись на мене, здавалося, чекаючи щось сказати, але потім він замовк. Між нами протягнулась тиша з очікуванням з обох сторін, перш ніж він нарешті сказав: «Ну, заходь, цукор. Не чекайте, поки я вас попрошу».
  
  
  Якщо я доживу до ста років, я ніколи не зрозумію чоловіків.
  
  
  «Чому б вам не зупинитися за ріг на хвилинку, — запропонував я, оговтавшись від свого хибного уявлення, — і ми можемо поговорити». Ходити кудись із потенційною хитрістю небезпечно й суворо заборонено.
  
  
  Седан закотився за ріг до невеликої стоянки, і я пішов за ним. Водій заглушив двигун, і я сів на пасажирське сидіння.
  
  
  «Як справи?» сказав він.
  
  
  Я знизав плечима, розглядаючи його з-за маски блідого макіяжу. Про його вік важко судити. У середині тридцятих, можливо. Я б прочитав це з його водійських прав, коли робив бюст.
  
  
  «Як тебе звати?» запитав він.
  
  
  — Сара, — сказав я.
  
  
  — Сара, — повторив він. «Мене звуть Гарет. Ти можеш називати мене Гері. Більшість людей так і роблять».
  
  
  Звук Озарків у його голосі обеззброював, але я пішов далі. «Що у тебе сьогодні на думці, Гері?»
  
  
  Він не зрозумів натяку. «Я залишаюся в місті сьогодні ввечері, їду на північ, щоб порибалити».
  
  
  "Так", сказав я. «Я бачив твою жердину ззаду».
  
  
  Він легко посміхнувся мені. «Я спроектував цей стовп», — сказав він. «Це те, чим я заробляю на життя. Ну, я роблю пару речей. Це один із них. Хочеш закурити?»
  
  
  «Ні, дякую», — сказав я йому.
  
  
  «Ну, я візьму один, — сказав він.
  
  
  Зазвичай чоловіки нервують і поспішають. Цей чоловік поводився так, ніби ми щойно сиділи разом у лаунжі за коктейлями. Він був цілком спокійний, опустивши вікно, щоб видихнути з майже панською насолодою. «Так, — задумливо сказав він, — я чув, що у вас одна з найкращих рибалок в Америці, у вашій озерній країні. Це правда?»
  
  
  — Я не ловлю рибу, — недолуго сказав я. Мені ніколи раніше не доводилося спілкуватися з Джоном. Це справді йшло не дуже добре.
  
  
  «Деякі друзі сказали мені, що я повинен прийти», — продовжив він. «Моя дружина померла кілька років тому. Відтоді я не брав жодної відпустки».
  
  
  Його вії були чорні, набагато темніші, ніж міг би вказати решта його світлого кольору, коли його погляд метнувся вниз, наче він соромився сказати цю останню частину. Мені було цікаво, чи був він з іншою жінкою в ті роки, про які він згадував, чи він намагався працювати над тим, щоб зробити мене першою. І я уявив, що одного дня, незабаром, я стою перед суддею і пояснюю, що у світі, повному чоловіків, які б’ють повій, витрачають гроші з молока на секс і приносять своїм жінкам хвороби додому, я вийшов на вулицях від імені округу Хеннепін і спіймав ввічливого овдовілого дизайнера вудок.
  
  
  «Гері, — сказав я, випрямляючись, — ти колись попросиш мене про секс?»
  
  
  Він кліпав очима, але мені здалося, що я бачу вогник веселості за його товстими окулярами. «Ви, жителі Міннесоти, так поспішаєте?» запитав він.
  
  
  «Ну, — сказав я, — я не можу говорити за всіх жителів Міннесоти, особливо тому, що я родом із Заходу, але в моєму випадку це багато в чому пов’язано з тим, що я детектив шерифа округу Геннепін. І якщо ви запропонуєте якусь угоду секс-за гроші, тоді мені доведеться вас заарештувати, і я справді краще не роблю цього, якщо вам це все одно. Я припускаю, що так».
  
  
  Гері, який був небезпечно близький до того, щоб випустити сигарету з рота собі на коліна, сказав: «Ти поліцейський?»
  
  
  «В мої хороші дні», — сказав я, відчинив двері Chevy та виліз. Тоді я обернувся в дверях. «Останнє, — сказав я.
  
  
  Я збирався залишити його з попередженням залишити працюючих дівчат у спокої під час перебування в Міннеаполісі, але потім я побачив те, що мав помітити раніше. Його рука, що лежала на кермі, мала теплий тон від сонця, навіть там, де не було ластовиння. Усе, за винятком трохи блідої лінії на безіменному пальці. Лінія засмаги була надто свіжою для того часу, який він овдовів. Він носив каблучку набагато довше. Мої слівчасті слова пересохли в горлі. «Неважливо», — сказав я.
  
  
  На цьому все мало закінчитися, але голос Гарета наздогнав мене.
  
  
  — Сара, — сказав він.
  
  
  Я повернувся назад.
  
  
  «Будьте в безпеці», — сказав він.
  
  
  Це була несподівана доброта, і я лише кивнув, не знаючи, що міг сказати.
  
  
  Можливо, п’ять хвилин знову ходити по місці дозволять мені відновити самовладання, навіть трохи бравади. Це стало двома чоловіками, яких я дозволив би проскочити сьогодні ввечері. Наступний хлопець так сильно дивиться на мою дупу, я подумав, клянусь Богом, я збираюся його заарештувати.
  
  
  Наступною машиною був сяючий голубо-сірий седан. Знову опустилося вікно, і я нахилився, щоб зазирнути. За кермом сидів чоловік середнього віку, стрункий, лисий, трохи середземноморського вигляду, у добре зшитому костюмі.
  
  
  «Чи можу я запропонувати вам підвезти?» запитав він.
  
  
  «Чому б вам не зупинитися за рогом, — сказав я, — і ми можемо поговорити хвилинку, добре?»
  
  
  На відміну від Гері, цей чоловік не цікавився моїм ім’ям, хоча він сказав мені, що я можу називати його Пол. У салоні автомобіля пахло новим, а наклейка вказувала на те, що він був орендованим автопарком. Павло був з іншого міста.
  
  
  «Що у тебе сьогодні на думці, Поле?» запитав я.
  
  
  «Я подумав, що ви можете укласти невелику угоду», — сказав він. «Ви любите кока-колу?»
  
  
  Я подивився на нього скоса. Краще й краще, вимагання бюсту з приблизним зберіганням наркотиків. «Хто ні?» Я сказав.
  
  
  «Я подумав, що, можливо, кількома рядками ви зможете знизитися до п’ятдесяти доларів за пів-півтора».
  
  
  Саме те, що потрібно світу, економний Джон. «Сімдесят п'ять».
  
  
  «Це добре». Серце Пола не було в переговорах.
  
  
  «І мені потрібно спочатку побачити удар».
  
  
  «Це прямо там, у моєму портфелі», — сказав він, легким помахом руки вказуючи на заднє сидіння. «У вас є, а, куди ми можемо піти?»
  
  
  Не звертаючи на нього уваги, я підвівся на коліна й повернувся, потягнувши його тонкий портфель на переднє сидіння разом із нами. «Це зачинено?» — запитав я, але не став чекати, перш ніж натиснути великим пальцем на кнопку. Він шумно клацнув, і я відкрив футляр. Ось це був такий світ проблем для цього хлопця в такому маленькому пластиковому пакеті.
  
  
  Пола не збентежила моя груба поведінка. Павло був людиною світу. Він знав, що дорогий костюм окупає себе в довгостроковій перспективі, що бізнес-клас — це грабіж, і що повії за 75 доларів завдають шкоди своїм панам. Коли я зачинив портфель, Пол повторив своє попереднє запитання.
  
  
  «Отже, — запитав він, — у вас є кудись, куди ви берете чоловіків?»
  
  
  «Звичайно», — весело сказав я йому, витягаючи свій щит із шкіряного пальта.
  
  
  
  
  Було о четвертій ранку, коли я пішла з роботи, затримавшись допізна, щоб прикрити колегу, чия дитина хворіла. Але навіть коли я пішов, я не був втомлений, а просто голодний. Я думав, що якби я постукав у задні двері пекарні, я міг би купити щось справді свіже та тепле з духовки.
  
  
  Саме під час цього доручення, яке привело мене на околицю міста, я побачив жінку, яка наповнювала полицю Star Tribune . Імпульс змусив мене з’їхати на узбіччя. Шайло подбав про нашу підписку на Strib, і за його відсутності я дозволив би їй скасувати підписку.
  
  
  Часи хлопчика-газетника, дитини на велосипеді, майже минули. Водію тиражу було приблизно років 30, зі зморщеним обличчям без макіяжу та коротким розпущеним волоссям. Її Toyota Starlet простоювала біля узбіччя. Погляд, який вона кинула на мене, коли я підійшов, був насторожений; вона подумала, що я шукаю безкоштовну газету, перш ніж зачинити полицю.
  
  
  «Давай, — сказав я їй. «Я куплю один, коли ти закінчиш».
  
  
  Жінка поставила демонстраційну копію у вікно й дозволила дверям зачинитися, грюкнувши. Я ступив туди, де вона була, виловлюючи пару чвертей.
  
  
  «Це дитина в цю годину?» — запитала вона позаду мене.
  
  
  «Що це за дитина?» — неуважно спитав я, подаючи монетку.
  
  
  «Так кричати. Ви не чули?»
  
  
  Мабуть, у неї були вуха, як радар. А може, у неї були діти і була така річ, як материнська інтуїція.
  
  
  — Я нічого не чую, — сказав я.
  
  
  — Там, — сказала вона, вказуючи.
  
  
  Я подивився. Порожня вулиця, ліхтарі, закриті підприємства. Фігура, що біжить на тротуарі, років 10-11. Дитина на вулиці. О четвертій тридцять ранку.
  
  
  Я побіг його перехопити.
  
  
  Зменшивши відстань між нами, я підняла руки й жестом попросила хлопця зупинитися. Він був худий і дихав, як вогняний кінь. У нього була бліда шкіра, але чорне волосся, яке виглядало так, ніби його підстригли домашніми ножицями традиційним методом чаші, а сорочка й штани були завеликі.
  
  
  «Що не так?» — сказала я, опускаючись перед ним на п’яти. «Тобі хтось шкодить?»
  
  
  Хлопець випустив потоки слів, але всі вони були, наскільки мені відомо, слов’янською мовою. Ми дивилися одне на одного у взаємному розчарованому нерозумінні. Тоді він відвернувся від мене й вказав назад, куди йшов.
  
  
  Дренажна канава проходила через цей невеликий район легкої промисловості; Я міг чути його гучний звук, працюючи понаднормово після сильних останніх дощів. Там, де він проходив під вулицею, огорожа з трьох трубчастих рейок вздовж тротуару, грудна клітка — заввишки на дорослого. Біля нього, на тротуарі, були жорсткі металеві форми, які, якщо придивитися ближче, перетворилися на велосипеди, перекинуті на бік. Два велосипеди. Один малюк.
  
  
  Хлопець був прямо позаду мене, коли я підбіг, щоб ближче подивитися. Незадовго до того, як дренажна канава пройшла під вулицею, вона напрочуд далеко опустилася в ширший басейн, обмежений цементними стінами, щоб запобігти витоку на вулицю під час дощів, подібних до тих, що були у нас. У більш суху погоду ми, мабуть, дивилися б на багнюку й болотисту траву, крізь яку протікав тихий струмок. Не зараз. Цього раннього ранку дощ утворив ополонку, яка нерівномірно, бурхливо вирувала.
  
  
  «Хтось впав?» Для ілюстрації я зробив ходу пальцями однієї руки до поруччя, злегка піднявшись, щоб проілюструвати лазіння, а потім імітував пірнання вниз.
  
  
  Хлопець кивнув і сказав щось, чого я не зрозумів.
  
  
  За нами приїхав газетний водій. «Телефонуйте 911», — сказала я, перекинувши ногу через поруччя. «Скажи їм, що дитина впала. Візьми цього хлопчика з собою і заспокої його». Я не дочекався, поки вона визнає моє прохання, і зліз, щоб звисати з найнижчих поручнів, а мої ноги гойдалися над поверхнею води.
  
  
  Усе це, від того, як дитина вказувала на воду, до моїх вказівок водієві газети та до мого перелізання через паркан, зайняло приблизно дев’яносто секунд. Але це було достатньо, щоб згадати минулу осінь і 14-річну Еллі Бернхардт. Я стрибнув у річку Міссісіпі слідом за нею і ненадовго прославився цим у департаменті, особливо тому, що я не був дуже сильним плавцем.
  
  
  Мені б хотілося сказати, що коли я згадував Еллі Бернхардт, я думав щось іронічне, наприклад, чому це завжди трапляється зі мною? Але я не був. Я просто думав: Боже, не дай мені потонути. Тоді я відпустив.
  
  
  Ця вода була теплішою, ніж я запам’ятав води Міссісіпі, але все одно прохолодною. І турбулентний, тягне в різні боки, але не сильно. Найсильніше смикнуло внизу, до литок і стоп, у бік підземного переходу, де вода тяглася під вулицю.
  
  
  Пірнувши вниз, я відкрив очі й не побачив перед собою нічого, крім коричнево-сірої стіни. Я намацав у тому напрямку, куди текла вода, на вулицю. Цілком зрозуміло, що все важке, що впало у воду, потягнуло б у цьому напрямку. Але мої пальці нічого не торкалися, і мої легені почали горіти. У цих ситуаціях повітря, здається, ніколи не триває так довго, як повинно бути. Це не допомогло, що моє серце, ймовірно, стукало зі швидкістю 140 ударів на хвилину. Я підвівся і вирвався на поверхню, важко дихаючи. Коли я це зробив, щось наштовхнулося на мою ногу.
  
  
  Я швидко вдихнув і різко пірнув, відчуваючи, що я знову випереджаю. Цього разу щось торкнулося моєї руки, не тверде, більше схоже на тканину. Він був оживлений водою, так що він хвилювався на моїй руці. Коли я взяв його в руку і потягнув, то відчув відповідний опір. Це була не просто стара сорочка, яка опинилася в каналі. Хтось був у ньому.
  
  
  Спливти на поверхню - це одне, а витягнути дитину було важче. Худе тіло не мало плавучості й було обтяжене мокрим одягом і промоклим взуттям. Вологе чорне волосся першим вибилося на поверхню, сяяло й прилипало до блідої шкіри. Я перевернув його так, що його обличчя було підняте до ще темного неба.
  
  
  У підручниках із порятунку це виглядає так просто; діаграми такі чисті та акуратні. Ми з хлопчиком ілюстрували дещо інше: безлад реального життя. Я намагався відчути, чи він дихає, чи піднімається та опускається його грудна клітка під моєю рукою, що обіймаю його. Теоретично я мав би сказати, але не зміг. Я з надією подивився на поручні, щоб знайти жінку з Toyota, але її там не було. Лише бетонна стіна з кожного боку, щонайменше п’ять футів над рівнем води. Не було ні покупки, ні ручок, які я бачив. Вага хлопчика продовжувала штовхати мене, мої ноги важко працювали, топтали воду, бажаючи підтримки там, де її не було.
  
  
  Саме тоді біля поручнів з’явилося обличчя. Він був незнайомцем, але вигляд його обличчя сповнив мене полегшенням.
  
  
  Він був досить молодим, років 23 чи 24, і був азіатом, його обличчя було вирізане чіткими чіткими лініями, а очі — задумливі. Він поголив майже всю голову, за винятком латки на кшталт трапецієподібного ірокеза спереду; це мало виглядати безглуздо, але ні. Я не бачив, у чому він одягнений, у формі чи в цивільному, але мені це було не потрібно. Деякі люди з'являються у важкі часи, і не має значення, що ви ніколи раніше їх не зустрічали. Ви бачите їхні обличчя і відразу розумієте, що вони прийшли допомогти. Він був одним із таких.
  
  
  «Як у вас справи там внизу?» запитав він.
  
  
  «Недобре».
  
  
  Він кивнув, цілком спокійно. «Добре», — сказав він, задумливо дивлячись на воду, наче це була задача з фізики в підручнику. «Я піду перевірити, чи не зможу я впустити щит».
  
  
  Ось що він зробив. Коли я поставив хлопчика на дошку, я спостерігав за його грудьми та животом, загорнутими у мокрі обійми промоклої червоної футболки. Воно впало, як я дивився, і знову піднялося. Він дихав. Мені стало легше від цього видовища, ніби моє тіло відчуло легкість від того, що з нього скинулася вага хлопчика у воді.
  
  
  Коли я знову опинилася на вулиці, то побачила, що рятувальник одягнений у темно-синій комбінезон фельдшера. Його партнерка, ще молодша і білява, доглядала за хлопчиком. Азіатський медик глянув на них, оцінив ситуацію як під контролем і сів на п’яти біля мене.
  
  
  «Зі мною все добре», — сказав я.
  
  
  «Я знаю», — сказав він мені.
  
  
  Ось ми: високий ввічливий хлопець із постмодерністською зачіскою та напівутоплений окружний детектив.
  
  
  «Сара Прібек», — сказав я, простягаючи руку. «Департамент шерифа округу Геннепін».
  
  
  Він потис мені руку. — Нейт Шигава, — сказав він.
  
  
  «Радий з вами познайомитися», – сказав я.
  
  
  З-за його спини почувся високий тоненький крик. Водій газети повернувся, і вона була не одна. З нею був хлопець, який підняв тривогу про свого загиблого брата, і жінка в недорогій сукні з принтом і довгим чорним волоссям, заправленим назад у хустку. Жінка дивилася довкола — не на свого сина, за яким доглядала молода медична допомога, а всюди. У задню частину машини швидкої допомоги, на сусідній землі, на нас із Шигавою. Вона швидко розмовляла тією ж слов’янською мовою, що й її син.
  
  
  Коли її різкі, термінові запити заслужили лише порожні погляди, вона побігла до велосипедів. Вона показала на одного з них, потім на хлопчика, який стояв біля «Тойоти», сухий і неушкоджений. Тоді вона взяла другий велосипед і вказала на хлопчика на ношах. Тоді вона вдарила по керму другого велосипеда, ніби вказуючи на того, що там є вершник.
  
  
  Ми з Сіґавою перезирнулися, усвідомлюючи те саме жахливе усвідомлення: у цієї жінки троє дітей.
  
  
  Ми обоє підійшли до поруччя, щоб подивитися вниз на воду, що котилася внизу, не порушену нічим, що нагадувало руку, ногу чи клаптик матерії. Це було занадто довго. Занадто довго.
  
  
  — Я піду, — сказав я. «Я вже був».
  
  
  «Ні, не робіть цього», — сказав напарник Шигави, приєднавшись до нас. Його табличка з іменем ідентифікувала його як Шиллера.
  
  
  «Хтось повинен», - сказав я.
  
  
  «Через пару годин буде денна вахта», — сказав Шиллер. «Округ може вислати водолазів. Вони для цього навчені». Шиллер явно був новоспеченим медичним працівником, і я бачив вираз його обличчя раніше, твердий фіксований погляд, який мають молоді поліцейські-початківці, коли вони не хочуть, щоб світ бачив, що робота не виснажила їх і світ - ще втомився.
  
  
  Я похитав головою. «Ні. Це не може чекати».
  
  
  «Чому не можна?» — спитав Шиллер із порожнім від нерозуміння обличчям.
  
  
  Я не хотів знову опускати своє тіло в цю непрозору брудну воду, не хотів знову потрапляти їй у вуха й очі. Але мені довелося. У моїй пам’яті був образ дитячого тіла під цією солонуватою водою, яке ковзає по дну каналу, можливо, притиснуте до якогось природного бар’єру чи створеної людиною ширми, з волоссям, що пливе, можливо, годинами котиться раз у раз, як колода. Я не міг уявити, як залишити його чи її там, як шматок сміття, поки ми пішли за сухим одягом і сніданком. Я намагався знайти слова, щоб висловити це Шиллеру, і не міг. Але мені не довелося.
  
  
  «Якщо ти не розумієш чому, вона не зможе тобі цього пояснити», — сказав Шигава.
  
  
  Запанувала тиша, коли Шиллер відвів погляд від мене на свого партнера, фіксуючи незначну зраду. «Нейт, тобі не треба до цього ставитися», — сказав він і пішов геть.
  
  
  Я знову перекинув ногу через поруччя.
  
  
  «Я зараз буду тут», — сказав Шигава.
  
  
  «Я знаю», — сказав я. «До скорої зустрічі».
  
  
  
  
  Зрештою , у нас був весь досвід 911, пожежна машина та крейсер MPD, які приєдналися до швидкої допомоги на місці події. Офіцерами MPD була Роз, сержант років п’ятдесяти з коротким піщаним волоссям, колишній провідник K-9, за чутками, мав удома не менше восьми собак. Вона виконувала обов’язки офіцера з підготовки новачка Локхарта, який був схожий на дівчинку-підлітка в поліцейській формі.
  
  
  Поза службою швидкої допомоги було півколо людей із сусідства. Можливо, їх розбудив шум або, можливо, вони вже почали свій день, коли почули галас. Була вже о п’ятій, небо стало блідо-електрично-блакитним.
  
  
  Людей, які з’являються на місцях аварій, часто висміюють як неприємних екскурсантів, але неодноразово вони підтверджували мою віру в те, що люди насправді хочуть допомагати один одному. Одна жінка, побачивши мій мокрий одяг, пішла за термосорочкою з довгими рукавами та спортивними штанами, які належали її чоловікові; Я з вдячністю прийняв їх і незграбно перевдягнувся в місці екіпажу пожежної машини біля узбіччя, знайшовши додаткову хвилину, щоб сісти й набратися сил із сухого тепла й незнайомого мускусу одягу, перш ніж вийти знову, щоб побачити наслідки жахливого маленького трагедія.
  
  
  Я знайшов тіло приблизно там, де очікував. Інтенсивність весняного стоку створила вертикальне гніздо з гілок і гілок навпроти отвору, де канал проходив під вулицею. Бар’єр захопив у свої обійми всілякі речі: банки з пивом і шматки брезенту, пластикові кільця, які тримають разом шість упаковок. І серед усього цього м’яке тіло маленького хлопчика.
  
  
  «Тобі потрібно подивитися», — сказав Шигава зараз біля мене. «Чому б вам не поїхати з нами назад?»
  
  
  "Ні", - сказав я. «Я в порядку».
  
  
  «Є інфекції, якими можна заразитися», — сказав Шигава. «Вам слід звернутися до лікаря».
  
  
  — Ні, — категорично сказав я. Мені не подобалося, щоб це звучало сварливо, але я не міг пояснити Шигаві причину своєї відмови. Кожен чогось боїться, а в моєму випадку це похід до лікаря.
  
  
  «Насправді, — втрутився новий голос, — нам знадобиться детектив Прібек для заяви. Це буде центр міста».
  
  
  Це була Роз. Я не знав її добре, але тоді був їй дуже вдячний. «Вона має рацію», — сказав я Шигаві. Я сказав Роз: «Мені потрібно їздити на власній машині. Воно десь тут, тож тобі потім не доведеться мене повертати».
  
  
  — Усе гаразд, — сказала Роз. «Локхарт, чому б тобі не поїхати в центр міста з детективом Прібеком?»
  
  
  
  
  справді не було потреби, але я відчув, що послати зі мною Локарта було невимушеним способом Роз покласти руку на моє плече після ранкових подій. У відділку нікого не було, щоб негайно взяти заяву, тож Локарт залишив мене чекати за вільним столом. Там, заколисаний знайомим звуком диспетчерської радіостанції та закутаний у незнайомий чоловічий одяг, я поклав голову на складені руки й заснув.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Три брати були хорватами. Вони були в Америці близько восьми днів, живучи зі своїми батьками в переповненому домі їхніх асимільованих тітки, дядька та двоюрідних братів і сестер, які були в Міннеаполісі більше року. Хлопці все ще не зовсім перебували на центральному часі, і вони часто прокидалися, коли їхні батько й дядько вставали о четвертій, щоб піти на роботу на фабрику з виробництва закусок.
  
  
  Брати також були в захваті від велосипедів своїх двоюрідних братів, на яких вони щойно навчилися їздити. Того ранку, прокинувшись і сповнені пригод, як часто бувають діти цього віку, вони вийшли покататися після того, як їхній батько пішов на роботу, хоча їм було заборонено виносити велосипеди без нагляду.
  
  
  Хлопчик, який сидів на кермі, перелетів через поруччя, коли його брат втратив рівновагу і дозволив велосипеду захитнутися. Той самий брат, старший, кинувся за ним у воду. Він пережив спробу порятунку; це був молодший брат, маленький і худий, якого затягнуло на смерть.
  
  
  Батьки наполягали на тому, щоб приїхати в центр наступного дня після аварії, щоб подякувати мені. Їх супроводжували їхні родичі, які розмовляли ламаною, але пристойною англійською; Мене супроводжувала прес-секретар нашого департаменту, якій, здавалося, було так само незручно, як і мені. Це була лінгвістично незграбна та страшенно сумна зустріч, і я хотів, щоб вони не турбувалися.
  
  
  Невдовзі я був за своїм столом, як мій лейтенант зупинився, виходячи.
  
  
  — Детектив Прібек, — сказав він. «Як справи?»
  
  
  Вільям Превітт, якому було близько п’ятдесяти, мав звичку задавати запитання, які часто не звучали як запитання.
  
  
  «Добре, дякую», — сказав я. "А ти?"
  
  
  — Добре, — жваво сказав він. «Можливо, я маю щось для вас. Дрібниця».
  
  
  "Звичайно", - сказав я. «Що це?»
  
  
  «Ми чули якісь чутки, лише пошепки, про те, що хтось практикує медицину без ліцензії», — сказав він мені.
  
  
  «Мені це нагадує роботу в Державній медичній раді», — сказав я.
  
  
  «Це не проста проблема ліцензії, наприклад, якщо лікар забув надіслати документи для поновлення», — виправив мене Превітт. «Ми зовсім не впевнені, що цей хлопець справді лікар. Ймовірно, він просто видає себе за нього. Можливо, він також працює десь у державному житловому будинку».
  
  
  «Це сміливо», — сказав я. «Цей хлопець щось зіпсував і кинув когось на порозі швидкої допомоги?»
  
  
  «Я не чув, — сказав Превітт. «Але ми дійсно не знаємо дуже багато. Це лише непомітний, постійний слух. У цьому може бути нічого».
  
  
  Це твердження можна було інтерпретувати двома способами. Це може означати, що ця справа, ймовірно, зайшла в глухий кут, тож я перекидаю її своєму наймолодшому та найменш досвідченому слідчому, тому, який уже таїться в департаменті. Або він може сказати: « Це складна справа з кількома підказками, з якою потрібно поводитися обережно». Покажи мені свої речі, Прібек.
  
  
  «Що ти хочеш, щоб я зробив?» запитав я.
  
  
  «Просто розпитайте, перевірте історію зі своїми інформаторами», — сказав мені Превітт.
  
  
  "Звичайно", - сказав я. «Я можу це зробити».
  
  
  Він пішов, злегка піднявши підборіддя, сказавши: « Продовжуйте».
  
  
  Я відчинив найнижчу шухляду столу й знайшов у задній частині конверт. Всередині було строкате набір папірців, імена та номери телефонів моїх інформаторів. Тепер я перебирав їх, думаючи, з чого почати. Превітт не сказав нічого, що вказувало б, що лікар без ліцензії був терміновим. Він навіть не висловив надії, що я щось знайду. Саме тому я хотів почати працювати над цим негайно. Я збирався знайти цього хлопця, і теж швидше, ніж очікував Превітт. Я збирався показати йому свої речі.
  
  
  Хтось відкашлявся переді мною. «Сара?»
  
  
  Це була Тієша, одна з нашого допоміжного персоналу без уніформи, яка стояла перед моїм столом. Їй було п’ять-два роки, і вона все ще худа у свої 30, незважаючи на трьох дітей. Вона зустрічала людей на стійці реєстрації, відповідала на телефонні дзвінки і взагалі регулювала рух.
  
  
  «Що трапилося?» Я сказав.
  
  
  «Тут є молода жінка, яка хоче поговорити про зникнення її брата», — сказала Тієша.
  
  
  «Вона подала звіт?» запитав я.
  
  
  «Вона каже, що має, але це трохи складніше, — пояснила Тієша. «Вона хотіла б поговорити з кимось про це».
  
  
  "Добре", - сказав я. «Відправте її назад».
  
  
  Через мить повернувся Тієша з жінкою, ще нижчою за неї, приблизно п’ять один, тендітної, худорлявої статури. Вона була одягнена в те, що я вважав офісним одягом, мерехтливу лавандову шовкову сорочку поверх чорних штанів і чорні туфлі на низьких підборах. У неї було довге світле волосся, блакитні очі, молочно-біла шкіра. — Це детектив Сара Прібек, — сказала Тієша. «Сара, це . . .” Вона зупинилася, як людина, яка або забула ім’я, або як його вимовляти. «Вибачте», — сказала вона відвідувачеві.
  
  
  «Не будь, — сказала молода жінка. «Це Марлінхен».
  
  
  «Приємно познайомитися, Марлінчен», — сказав я. «Будь ласка, сідайте».
  
  
  Вона зробила, і Теша пішла від нас разом.
  
  
  «Назви мені своє ім’я?» — запитав я її.
  
  
  Молода жінка потягнулася до жовтого блокнота на моєму столі й повернула його обличчям до себе. Діставши з рюкзака ручку, вона швидко написала, потім відірвала верхній аркуш.
  
  
  Марлінхен Хеннесі, сказано. Вона додала свій номер телефону внизу.
  
  
  «Це шведське ім’я?» запитав я.
  
  
  «Марлінхен» — це німець, — сказала вона. «Технічно це вимовляється як Марлін - чен, але всі використовують американізовану вимову: Марлін - чен». Це було схоже на промову, яку вона виголошувала багато разів раніше. «Прізвище, Хеннессі, звичайно, ірландське. Усі мої брати мають традиційні кельтські імена. Мого брата-близнюка звати Ейдан». Її голос упав трохи нижче. «Це той, заради кого я тут».
  
  
  «Розкажи мені про це», — сказав я. «Ви сказали, що вже подали звіт?»
  
  
  Марлінхен Хеннесі кивнув. «Я повідомив про зникнення Айдана в Грузії. Там він живе останні п'ять років. Він..."
  
  
  Я підняв руку, щоб зупинити її. «Почекай. Він живе в Джорджії, і ось звідки він зник, але ви хочете, щоб округ Хеннепін це вирішив?»
  
  
  Вона швидко кивнула. «Ейдан звідси і має тут зв’язки. Він міг би повернутися сюди, і я подумав, що це може бути доречним для вас, тут, у окрузі Геннепін.
  
  
  Я нахмурився. «Повертався сюди?» Іншими словами, ви думаєте, що він подорожує за власним бажанням?»
  
  
  «Так думають у Джорджії», — сказав Марлінчен.
  
  
  «Якщо це правда, — сказав я, — то нема чого розслідувати. Дорослі можуть вільно пересуватися без реєстрації родичів».
  
  
  «Ейдану ще немає 18», — тихо сказала вона.
  
  
  «Але ти сказав, що він твій близнюк», — сказав я.
  
  
  "Мені 17", - сказала вона.
  
  
  Я сподівався, що моє здивування не відобразилося на моєму обличчі. Я взяв її на 20, 21. «Добре, — сказав я, подумавши, — це піднімає зовсім іншу проблему. Що з усім цим роблять твої батьки?»
  
  
  «Моя мати померла, — сказав мені Марлінчен.
  
  
  «Вибачте», — сказав я. Потім, коли вона збиралася знову заговорити, я запитав: «Як давно?»
  
  
  «Десять років», — сказала вона.
  
  
  «Мені дуже шкода», — сказав я, а потім усвідомив, що сказав це мить тому.
  
  
  Марлінхен Хеннесі пішов далі. «Мій батько — Г’ю Хеннесі, письменник». Вона шукала впізнання в моєму обличчі. «Він написав канал ?» — підказала вона.
  
  
  «Це звучить знайомо, — сказав я, — але ми відходимо від суті. Де сьогодні твій батько?»
  
  
  «Чому ви питаєте?» сказала вона.
  
  
  «Мене цікавить, чому він послав свою 17-річну доньку розбиратися з департаментом шерифа, а не прийти сам», — пояснив я.
  
  
  «Він не знає про Ейдана», — швидко сказав Марлінчен. — Він на півночі, у своїй хатині біля озера Тейт. Він якийсь віддалений, і в ньому немає телефону».
  
  
  Її очі дивно блищали. Це виглядало як тривога, але я не розумів її джерела.
  
  
  «Тато йде туди писати», — сказала вона. «Коли його робота не йде добре, йому потрібно багато тиші та самоти. Але він не почав ходити туди, доки я не стала достатньо дорослою, щоб піклуватися про своїх трьох молодших братів. Він дуже відповідальний».
  
  
  Вона відмовилася захищати методи виховання свого батька без жодної причини, яку я міг встановити. Я намагався повернути її на курс.
  
  
  «Але є хтось, хто може піти за ним, правда?» Я сказав. «Сусід, рейнджер, хтось такий? Я просто кажу, що це те, про що повинен знати батько Ейдана».
  
  
  Це зауваження не мало того заспокійливого ефекту, який я планував.
  
  
  «Я не розумію, чому такий наголос на моєму батькові!» — сказала Марлінхен, підвищуючи голос. «Він не поліцейський. Він не знайде Ейдана. Це робота поліції, і вони нічого не роблять, наскільки я можу судити!»
  
  
  Я постукав кінчиком олівця по столу. «Якщо це та якість співпраці, яку ви надаєте поліції Грузії, — сказав я, — мені важко уявити, що вони можуть для вас зробити».
  
  
  «Мені не слід було приходити», — швидко сказала Марлінхен, схоплюючись на ноги.
  
  
  — Почекай, — заспокійливо сказав я, але вона вже майже побігла до виходу. Усі, хто працював навколо мене, зупинилися, щоб спостерігати за її польотом.
  
  
  «Почекай», — сказав я голосніше, встаючи. Але її не було.
  
  
  «Вона тікає від інтерв'ю! Вона тікає від інтерв’ю!» — сказав депутат, імітуючи широкий міннесотський акцент Френсіс Макдорманд у Фарго. Інші депутати засміялися.
  
  
  — Дякую, — сказав я. «Якщо вам сподобалося шоу, незабаром моя мавпочка буде поруч із жерстяною чашкою».
  
  
  
  
  Не маючи можливості продовжити цей приголомшливий успіх, я поїхав до південного Міннеаполіса, щоб поговорити зі своїм першим інформатором про справу Превітта про медичне шахрайство.
  
  
  Коли Шайло прийняли до Академії ФБР і залишили МПД, він влаштував щось на зразок пожежної розпродажі, дав мені кілька корисних номерів телефонів, від його контактів із федеральними агентствами до вуличних інформаторів. Як Лідія Нілі, яку він знав із ранньої кар’єри в відділі наркотиків. Лідію заарештували під час руху через межу округу з великою кількістю марихуани Британської Колумбії в багажнику її автомобіля. Кілька офіцерів брали участь у викраданні, як це типово для справ про наркотики, але це Шайло зацікавилася ситуацією Лідії. Він був тим, хто дізнався, що в неї не було попереднього досвіду, і шукав хлопця, який прийняв теорію про те, що жінок рідше зупиняють агенти з наркотиків. Якби хтось не доніс на Лідію, хлопець був би правий.
  
  
  Шайло, зі своєю типовою турботою про нещасних, зробив усе можливе, щоб заступитися за Лідію та не дати їй потрапити до в’язниці. Вона провела деякий час у виправному будинку, а потім зареєструвалась у офіцера пробації. Вона також стала інформатором Шайло, і коли він залишив МВД, я успадкував її ім’я та номер.
  
  
  Я не бачив Лідію деякий час, головним чином тому, що вона більше не була найкориснішим інформатором. Вона знайшла хорошу роботу в салоні південного Міннеаполіса, а новий і кращий хлопець, якого вона знайшла, нещодавно став чоловіком. Така реабілітація була головною метою втручання, яке зробила Шайло, але це також означало, що вона більше не спілкувалася зі злочинцями, і тому вона не могла почути цікаві речі. Це правда, яку громадськість не хоче чути: хороші громадяни часто не стають хорошими інформаторами, а хороші інформатори необхідні для роботи поліції.
  
  
  Але мені потрібно було з чогось почати пошуки лікаря Превітта без ліцензії, а Лідія все ще жила недалеко від землі.
  
  
  Через її роботу мені було особливо зручно зупинятися. Зі зрозумілих причин я не представився ментом у гостях у інформаторів. З цієї причини було корисно бути жінкою-слідчим у жіночому салоні; він не піднімав антен серед перехожих. Ще більше щастя: коли я прибув, вона працювала у вузькій задній кімнаті станцій для миття голови, і ніхто не міг нас підслухати.
  
  
  «Гей, детективе Прібек», — сказала Лідія. Твердий пластик брязкав, коли вона споліскувала бігуді струменем води зі шланга, її коричневі руки рухалися в раковині.
  
  
  «Сара», — виправив я її.
  
  
  «Хочеш чашку кави?» запитала вона мене.
  
  
  «Ні, дякую», — сказав я. Її ввічливість викликала у мене дискомфорт, тому що я не відчував, що налагодив з нею особисті стосунки; скоріше, я відчув, що вона мене терпіла, бо їй подобалася Шайло. «Я не збираюся забирати у вас багато часу», — продовжив я. «Мені просто потрібно знати, чи ти про щось чув».
  
  
  Коли я пояснив своє доручення, в очах Лідії щось блиснуло.
  
  
  «Ви знаєте, про кого я говорю?» Я підказав.
  
  
  — Не по імені, — сказала Лідія. «Ти чуєш, як про нього шепочуть, але це все».
  
  
  «То яка його історія?» запитав я. «Він взагалі лікар, чи безробітний ветеринар, чи що?»
  
  
  Лідія похитала головою. «Вибачте, я нічого з цього не знаю». Потім вона додала: «Мені здається, Гіслейн знає його».
  
  
  "О," сказав я. «Я не знав, що ти її знаєш».
  
  
  Ґіслейн Морріс була ще одним із інформаторів Шайло. Він також дав мені її номер, але я не мав нагоди з нею спілкуватися.
  
  
  «Вона була моєю сусідкою по кімнаті, — сказала Лідія. «Перед бюстом». Малася на увазі власний арешт за транспортування.
  
  
  — Гаразд, — сказав я. «Я поговорю з Гіслейн».
  
  
  Лідія посунула прозору пластикову корзину з роликами в шафу над рядком мисок для шампуню й зачинила двері. Я підійшов до дверей, але не вийшов.
  
  
  «Як подружнє життя?» запитав я.
  
  
  — Добре, — сказала Лідія.
  
  
  «Тобі подобається?» — додав я недолуго. Вона щойно сказала те саме, дурень, сказав я собі.
  
  
  "Так", - сказала вона.
  
  
  «Ну, я дозволю тобі повернутися до роботи», — сказав я.
  
  
  Але вона заговорила, коли я відвернувся. — Детективе Прібек, — сказала вона нерішуче.
  
  
  Я повернувся назад.
  
  
  «Я помітив. . . Я не хочу допитуватись, але я помітив, що ти більше не носиш свою обручку».
  
  
  "О," сказав я. Я сором’язливо торкнувся свого безіменного пальця. «Я роблю деталь на вулиці, яка не дозволяє мені носити обручку». Я не сказав слова « приманка для проституції», але Лідія, ймовірно, зрозуміла.
  
  
  Можливо, вона відчувала навіть більше. «З Шайло все гаразд, чи не так?» сказала вона.
  
  
  Вона читала газети? Вона знала про Синю Землю? Її темні очі не дали мені зрозуміти.
  
  
  «Я скажу йому, що ви запитували про нього, — сказав я, ухиляючись від її запитання, — наступного разу, коли побачу його».
  
  
  
  
  Наступного разу я
  побачити його. Я не повертався до Вісконсіна після візиту, який я зробив невдовзі після того, як туди відправили Шайло. Нас розділяла не проста географічна відстань. Між нами лежала синя земля. Моя поїздка на Захід, щоб зустрітися з його родиною, лежала між нами. Речі, про які було надто важко говорити. Навіть у добрі часи Шайло могла бути неймовірно тихою; зі свого боку, я ніколи не вмів добре виражати почуття словами. Я вважаю, що у важкі часи ми неминуче поверталися до старого. Ми б мовчали.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  невеликий шторм перемістився через округ Хеннепін у бік Вісконсіна. Я проспав крізь грім, але раптово прокинувся ще до світла. Коротка мить дезорієнтації — Де Шайло? — а потім все зійшлося в моїй голові, і я зрозумів, що дзвонить телефон.
  
  
  «Привіт», — сказав я іржавим від сну голосом.
  
  
  «Це я».
  
  
  «Що в біса, Ген?» Мій голос став сильнішим, але й дратівливішим. «Це п'ять...»
  
  
  «Я знаю, котра година в Міннеаполісі. Це важливо».
  
  
  Нотка жаху в її голосі змусила мене прокинутися. «Що це?» запитав я.
  
  
  «Ви знаєте, що це останнє, чого я хотів, щоб сталося…»
  
  
  «Просто скажи мені».
  
  
  «Мені здається, вас розслідують у справі про вбивство Ройса Стюарта», — сказала Женев’єва.
  
  
  Полегшення зігріло мене. "О, це", - сказав я. «Я знав це деякий час, але не хвилюйтеся; Я думаю, що він мертвий у воді. Ніхто з Блакитної Землі не був тут відтоді, як вони брали у мене інтерв’ю шість місяців тому».
  
  
  «Шість місяців ?» У голосі Ген, дуже чіткому, незважаючи на те, що вона була на півдорозі світу, звучала чітка нотка недовіри. «Ти знав про це шість місяців і ніколи не казав мені?»
  
  
  «Не гнівайся, але я знав ще до того, як ти поїхав до Франції», — сказав я. «Мені дали підказку, але я не сказав вам, тому що знав, що ви відреагуєте саме так. Я маю на увазі надмірну реакцію».
  
  
  «Хто вам підказав?» Цікавість ненадовго розбавила її тривогу.
  
  
  — Крістіан Кіландер, — сказав я. «Ви знаєте його; він усе чує».
  
  
  «Чи говорив він тобі щось останнім часом?» сказала вона.
  
  
  «Що ви маєте на увазі під «останнім часом»?»
  
  
  «До будинку Дуга і Деб прийшов чоловік і розпитував. Деб сказала, що він був там учора.
  
  
  "Вчора?" Я сів у ліжку, простирадла зсунулися.
  
  
  Дебора і Дуг Лоу були сестрою і зятем Гена. Ген жила з ними в їхньому фермерському будинку в Манкато після смерті її дочки, і саме до них ми повернулися пізно ввечері після смерті Стюарта. Звичайно, вони зацікавили б слідчого.
  
  
  «Я запитав у Деб його ім’я, але вона не змогла пригадати». Вона вислухала відповідь. «Ти там?»
  
  
  — Я тут, — сказав я. «Дивіться, все буде добре. Вони не можуть покласти на мене смерть Стюарта. Я не вбивав його».
  
  
  «Це хибна логіка, і ти це знаєш», — сказала вона.
  
  
  «Дайте мені це впоратися», — сказав я. «Пообіцяй мені, що ти не хвилюватимешся».
  
  
  «Я не можу цього обіцяти. Це..."
  
  
  «Ген, — сказав я, — я справді більше не збираюся це обговорювати».
  
  
  Тиша на іншому кінці дроту навіювала щось пригнічене, зітхання чи різке слово. Нарешті вона поступилася. «Ти звучиш хрипло», — сказала вона. «Ти ж не застудився?»
  
  
  «Я ніколи не хворію», — сказав я їй. «Я, мабуть, охрип, тому що щойно прокинувся — о, зачекай».
  
  
  Я згадав день тому, час, який провів, тремтячи на прохолодному ранковому повітрі, наскрізь мокрий.
  
  
  «Що?» — підказав Ген.
  
  
  Я пояснив їй про хлопчиків і дренажний канал.
  
  
  Коли я закінчив, вона докоряла мені. «Що це з тобою? Ти як собака. Завжди цей стрімкий порив рятувати людей».
  
  
  Я посміхнувся, бо вона звучала як старша сестра та вчителька, якою вона була за часів нашого партнерства. Я теж увійшов у свою роль. — Неправда, — сказав я. «Я пішов ногами вперед».
  
  
  — Іди спати, — лагідно сказала Женев’єва. «Зателефонуй мені якось, коли у тебе буде вихідний».
  
  
  "Я зроблю", - сказав я.
  
  
  
  
  Того вечора я був дуже переконливим вуличним ходуном, млявим і похмурим. Моє горло було сирим і мокрим, і я знав слова Гена: « Ти не застудишся, чи не так?» були правдою. Але моя похмурість, здавалося, мала афродизіачну дію на чоловіків на вулиці. Я б побив свій рекорд за кількістю арештів за одну ніч, якби не взяв півгодинну перерву для заздалегідь домовленої зустрічі з Гіслейн Морріс.
  
  
  Дорогою туди я намагався пригадати, що Шайло сказала про неї. Я пам’ятаю, що він вагався перед тим, як передати номер Гіслейн.
  
  
  «Я вже мало з нею розмовляю», — сказав Шайло, перебираючи картонну коробку зі своїми речами, піднявши довгі ноги на журнальному столику.
  
  
  «Чому ні?» Я сказав. «Хіба вона не корисна?»
  
  
  «Ні, Гіш — це губка», — сказала Шайло. «Вона все чує».
  
  
  «То що за історія?» Я б сказав.
  
  
  Він знизав плечима. «Жодної історії. Щось у ній просто непокоїть мене. Я не знаю, що саме».
  
  
  Я наполягав на тому, щоб він уточнив, але він не хотів, а коли Шайло не хоче про щось говорити, це кінець.
  
  
  Тож я зустрівся з Гіслейн особисто через місяць чи два — не знаю, чого я очікував, але це був не той, хто з’явився.
  
  
  Гіслейн Морріс було 22 роки, вона не худа, але й не товста. У неї було миле, відкрите обличчя і повні стегна. Її світле волосся було коротко підстрижено по-хлопчачому, а карі очі були привітними. Вона штовхала коляску, в якій перебувала шестимісячна дитина. У нього було кучеряве каштанове волосся, шкіра кольору кориці та величезні очі, які знімали світ, наче камери документального кіно.
  
  
  За недорогою їжею Гіслейн розповіла мені про своє життя, про батька Шедрика, якого «більше не було в нашому житті», і про своїх батьків у Дірборні, штат Мічиган, які вигнали її з дому, коли дізналися про це. вона була вагітна дитиною, батько якої був темношкірим, тому Гіслейн довелося приїхати до Міннесоти, щоб погостювати з другом. У її досьє була крадіжка в магазині, але вона отримала випробувальний термін. Вона сказала мені, що хоче повернутися до школи якомога швидше.
  
  
  Це була зустріч, яку я залишив досить розгубленим. Я й гадки не мав, що Шайло бачить у ній такого, що йому не подобається. Шайло був сином проповідника; якщо він мав недолік, то це була його осудлива смуга. Можливо, він не зміг подолати несхвалення пуританським материнством-одиначкою в такому молодому віці. Зі свого боку я вважав її балаканину заразливою, а відданість синові відчутною. Якщо її амбіції повернутися до школи та «зробити щось» із себе були дещо загальними, хто я такий, щоб судити?
  
  
  Сьогодні ввечері вона запізнилася на нашу зустріч у невибагливій маленькій закусочній. Я замовив кухоль трав’яного чаю і висмоктав евкаліптовий засіб від кашлю. Коли я ковтав, моє горло почало стискатися.
  
  
  «Чортове чорт», — сказала Гіслейн, коли прийшла, штовхаючи Шедрика в його коляску. «Я навіть не впізнав тебе».
  
  
  Вона вмостилася в кабінці навпроти мене, її очі нехитро розширилися. «Тож так ти виглядаєш під прикриттям?» Я вже попередив її по телефону про свій віце-детальний вигляд.
  
  
  « Під прикриттям — сильне слово», — сказав я. «Це просто вимагання арештів. Це не складна операція».
  
  
  «Ого, — сказала вона й відкрила меню.
  
  
  Офіціантка, підійшовши в туфлях на креповій підошві, поставила переді мною кухоль чаю. «Ти готовий, цукор?» — спитала вона Гіслайн.
  
  
  «Я б хотіла чизбургер із картоплею фрі та полуничний молочний коктейль», — сказала Гіслейн, згортаючи меню й простягаючи його офіціантці.
  
  
  «У нас є додаткові сидіння, якщо ви хочете для нього», — сказала офіціантка Гіслейн.
  
  
  «Ні, це нормально», — сказала Гіслейн.
  
  
  «Він гарний маленький хлопець».
  
  
  «Він точно», — погодилася Гіслейн.
  
  
  Ніби він знав, що його обговорюють, Шед пискнув, напрочуд голосно. Ґіслейн висунулася з кабінки й поклала руки на його обличчя, на щоки. «Правильно , у вас є фан-клуб, чи не так!» — сказала вона весело.
  
  
  Офіціантка зникла на кухні. Я відкашлявся, і Гіслейн випросталася. «Так що трапилося?» — запитала вона, переходячи до справи.
  
  
  «Як я вже сказав вам по телефону, — сказав я, — мені потрібна деяка інформація».
  
  
  «Справді?» – сказала Гіслейн. «Скільки?» Вона питала, скільки це коштує.
  
  
  «Давайте почекаємо і побачимо, чи знаєте ви щось», — сказав я. «Ми чули деякі речі про хлопця, який практикує медицину без ліцензії», — сказав я. «З приватної резиденції, можливо, в одному з проектів».
  
  
  Вираз обличчя Гіслейн став кислим. "О, він", - сказала вона. «Cisco».
  
  
  Джекпот. Це було досить легко, я подумав. Мені довелося запитати лише двох інформаторів.
  
  
  «Cisco хто?» Я сказав.
  
  
  «Я не пам’ятаю його прізвища, — сказала Гіслейн.
  
  
  «Ви бачили його?» — запитав я її.
  
  
  Поруч з нами знову з’явилася офіціантка, поставивши гамбургер і картоплю фрі, потім довгу склянку полуничного молочного коктейлю у формі тюльпана та додатковий у срібний стакан. З тарілки впала кучерява малька.
  
  
  "Ще щось?" сказала вона.
  
  
  «Ні», — сказав я за нас обох. Офіціантка пішла геть.
  
  
  «Ви бачили цього хлопця?» — запитав я Гіслайн. «У професійній якості?»
  
  
  Ґіслейн підняла картоплю фрі, що впала, висунулася з будки, простягаючи її Шедрику.
  
  
  «Під професіоналом ви маєте на увазі медичного ?» сказала вона. «Так, я зробив. У мене була така річ, яка не зникала. У моїх легенях, як бронхіт».
  
  
  Мені було цікаво. «Чому б просто не піти до лікаря?»
  
  
  Гіслейн знизала плечима. «Я чула, що він хороший», — сказала вона.
  
  
  Я чув, що він хороший. Це те, що люди говорили про когось, кого шукали для планової операції, а не про тих, хто працює за готівку під столом. Але я відпустив це. «Він допоміг з вашим бронхітом?»
  
  
  «Я не знаю», — сказала Гіслейн. «Це пішло. Але я б не повернувся і не побачив його знову».
  
  
  «Чому? Він здавався некомпетентним?»
  
  
  Вона похитала головою.
  
  
  «Чи була його поведінка по відношенню до вас неадекватною?»
  
  
  Вона безпорадно знизала плечима. «Я не знаю, він мені просто не сподобався».
  
  
  «Чому ні?» запитав я.
  
  
  «Я просто не зробив. Ти збираєшся його зламати?» Ґіслейн приклала рот бутончика троянди до соломинки.
  
  
  «Якщо цей хлопець робить те, що люди кажуть, що він робив, тоді так, ми будемо», — сказав я. «Де він живе?»
  
  
  «Ви знаєте, де вежі, правда?» Вона назвала головну вулицю південного Міннеаполіса, маючи на увазі пару громадських житлових будинків, які там стояли.
  
  
  «Звичайно, я їх знаю», — сказав я. «Який номер квартири?»
  
  
  — Я забула, — сказала Гіслейн. «Але він живе на самому верхньому поверсі. Ви просто виходите з ліфта, і це другі двері з того боку коридору».
  
  
  «Верхній поверх якої будівлі?»
  
  
  — Той, що найближче до вулиці, — сказала вона.
  
  
  «Ти впевнений?»
  
  
  Вона кивнула.
  
  
  «Чи не потрібно мені спочатку подзвонити?»
  
  
  Гіслейн похитала головою й відпила ще трохи молочного коктейлю. «Він заїжджає цілий день, — сказала вона. «Цей хлопець агорафоб чи щось подібне, ніколи не виходить».
  
  
  — Дякую, — сказав я. Я поклав на стіл кілька купюр. «Це має охопити вкладку та довідку».
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Хіть може ніколи не спати, але недільний вечір — це повільна ніч у секс-торгівлі, надто повільна, щоб витрачати детектива на приманку до проституції. Це дозволило мені продовжувати роботу над «Cisco». У мене навіть був привід побачитися з ним: мій холод був у повному розквіті. Я безперервно кашляв, закладений і сопів носом.
  
  
  Тепер моя проблема полягала в наступному: Cisco могла хоч раз поглянути на мене й побачити якщо не поліцейського під прикриттям, то людину із середнього класу, якій не потрібно було шукати лікаря в житловому проекті пізно вночі. Його клієнтура, ймовірно, бігла до людей з невеликими грошима та мало можливостей отримати медичну допомогу — бідних і безправних, нелегальних іммігрантів, можливо, злочинців.
  
  
  Можливо, повії теж.
  
  
  Ось як я закінчив недільним вечором, звиваючись у свій одяг для віце-приманки: цього разу — блискучий рожевий топ без рукавів і вузькі чорні штани до литок. Наклавши звичайний макіяж, я подивилася в дзеркало, на своє штучно бліде обличчя і відчула холодок тривоги по спині.
  
  
  Ветеран спецназу читав лекції в академії мого шерифа про нерви на роботі. Коли ви відчуваєте страх, спробуйте визначити його джерело, казав він. Іноді він виходить не з того місця, звідки ви думаєте, а іноді, якщо ви знаєте, у чому насправді полягає страх, ви можете його зняти.
  
  
  Я боявся Сіско, тому що він, мовляв, лікар?
  
  
  Моя медична фобія була специфічною. Я не боявся парамедиків і здав кров, коли банк крові відкрив магазин у центрі міста, у заспокійливій немедичній обстановці. Але я ненавидів ходити до лікаря: це безсилля, коли ти чекаєш за зачиненими дверима, коли світло, що відбивається від інструментів, і моторошні анатомічні плакати, що висять на стіні. Аж до другого я міг визначити найгіршу частину: момент, коли ви почули, як дверна ручка починає повертатися.
  
  
  Але квартира Cisco, яку ще не бачили, була не тим місцем. За словами Превітта, Сіско, ймовірно, навіть не був справжнім лікарем. Для нас він був підозрюваним.
  
  
  Це само по собі було страшно? Це була таємна робота, яка завжди потенційно небезпечна.
  
  
  Я кивнув, наче хтось був тут, щоб поділитися моїм одкровенням. Я знайшов джерело своїх нервів: боявся невідомого Сіско, залишитися з ним наодинці в його квартирі. Можливо, я повинен попросити якусь резервну копію.
  
  
  Все, що Превітт просив вас зробити, це перевірити цього хлопця, нагадав я собі. Вам навіть не потрібно ідентифікувати себе. Ти просто підеш туди і подивишся, що є що. Вам потрібна допомога?
  
  
  Те, що я робив, потрібно було зробити. Ким би не був Cisco — прогалом у медичній школі чи шахраєм, який видавав себе за те, що працював у медичному кабінеті — він явно обманював достатньо людей, щоб мати невелику клієнтуру, а це означало, що він зливав гроші з бідних і неосвічених саме тоді, коли вони були. у їх найбільш вразливих. Якщо він ще не облажався настільки, щоб спричинити незворотні травми чи смерть, ну, можливо, це було лише питанням часу. Цього хлопця потрібно було вивести з ігрового поля, і Превітт довірив мені почати роботу. Я не міг повернутися до свого лейтенанта зараз і сказати йому, що мені потрібна підтримка, щоб відвідати підозрюваного, озброєного лише стетоскопом.
  
  
  
  
  Ліфт у північній вежі чекали довго. Над дверима не було освітлених цифр, які б позначали його рух вниз, і я тихо свиснув, чекаючи. Така поведінка була методом дії для поліцейських, тримаючи нерви на відстані.
  
  
  слабкий звук , але якусь мить нічого не відбувалося. Довга мить. Потім однофільмові двері відсунулися вбік. Я зайшов у машину й натиснув номер 26, щоб перейти на верхній поверх. Через мить двері зачинилися, і знову нічого не сталося.
  
  
  Я знову натиснув 26. Машина підскочила вгору. Наді мною, з іншого боку даху ліфта, почувся дивний стогін, якого я ніколи не чув від ліфта, а під цим звуком — скрип працюючих кабелів: вереск, вереск, вереск. У салоні автомобіля були освітлені номери, щоб пасажири могли спостерігати за їхнім рухом. Надмірно довго 2 горіли. Потім 3. Більше гуркоту згори; 4 . . . 5. . . 6 . . .
  
  
  Якби я знав, що це займе стільки часу, я б узяв щось почитати, подумав я. Психічна скарга була на браваду. Я постійно їздив на ліфті на роботі, але цей мені заважав.
  
  
  На 26 автомобіль різко зупинився. Але якусь мить нічого не відбувалося. Двері залишилися зачиненими.
  
  
  «Давай», — сказав я собі під ніс. Безладна робота ліфта здавалася поганою прикметою протягом усього мого візиту сюди.
  
  
  Двері відчинилися, я вийшов у коридор, підійшов до других дверей і постукав.
  
  
  Що, якщо Ґіслейн неправильно запам’ятала, в якій квартирі живе цей хлопець? Я подумав, чекаючи, що послідувало.
  
  
  Двері відчинилися приблизно на два дюйми, лише до кінця ланцюга безпеки. У щілині з’явився шматок чоловічого обличчя, але приблизно на два фути нижче, ніж я очікував. Коли я зрозумів чому, то на мить втратив слова.
  
  
  «Чи можу я вам допомогти?» — сказав нарешті чоловік.
  
  
  «Ти», — я кашлянув, щоб вивести мокроту з горла, — «Cisco?» Гіслейн Морріс дала мені твоє ім'я. Мене потрібно оглянути».
  
  
  Cisco зачинив двері перед моїм обличчям. За стіною шкрябнув ланцюг, і двері широко розчинилися. Коли він впустив мене, Сіско відкотився назад у своєму інвалідному візку, щоб дати мені простір.
  
  
  Зріст було важко оцінити, але він був довгим, худим тілом у кріслі, одягненим у темно-сірий світшот, який відкривав трохи білого від коміра футболки, яку він носив під ним. Така ж біла футболка визирала з-під толстовки на стегнах, поверх темно-синіх робітничих штанів. Його ноги були босі. У нього було худорляве обличчя з чорним волоссям, що спадає на плечі, з пір’ям на кінцях.
  
  
  Він точно не приховував того, що зробив. Поза ним я побачив низькі полиці, заставлені текстами з медицини й анатомії. На стіні висів диплом у рамці, а там, де більшість людей поставили б диван, стояв довгий стіл, застелений аркушем цигаркового паперу. Він виглядав майже як оглядовий стіл лікаря, за винятком того, що він був нижчим, що відображало рівень, з якого Cisco мала підходити до світу. Стіл розташували прямо під підвісним світильником. У підніжжі столу стояла скриня, схожа на шафку для ніг, а трохи далі — шафа з двома шухлядами.
  
  
  «Що вас турбує?» Cisco сказав.
  
  
  «У мене сильна застуда, — сказав я, — або грип».
  
  
  «Ммм», — байдуже сказав Сіско.
  
  
  «Скільки ви берете?» — запитав я його.
  
  
  «Давайте поки що не будемо переходити до цього», — сказав Cisco. «Більшість простудних захворювань проходять протягом тижня, — сказав він, — навіть без будь-якого лікування. Я не знаю, чому ви шукаєте допомоги».
  
  
  Можливо, у цього хлопця був найкраще налаштований радар для поліцейських, з яким я коли-небудь зустрічав. Та все ж боятися його було важко, зважаючи на ситуацію. Хіба що він мав пістолет під цією бахромою футболки.
  
  
  Я знову понюхав носом. «Я ніколи не хворію. Ось чому це мене збиває з пантелику. Я хочу бути впевненим, що за цим нічого немає».
  
  
  «Ваша подруга Гіслейн запропонувала мені прописати вам щось, щось сильніше за безрецептурні ліки?» — спитав Сіско.
  
  
  — Ні, — чесно сказав я.
  
  
  «Тому що я не можу, — продовжив Сіско. «Я сподіваюся, що Гіслейн не передала те, що я їй сказав, коли вона прийшла до мене, тому я збираюся розповісти вам те, що я кажу всім. Я не знаю, що привело вас до мене в місто, повне кабінетів лікарів; Я не прошу людей про це», – продовжив Cisco. «Але це не ідеальна ситуація для отримання медичної допомоги. Якщо у вас є інший варіант, вам варто серйозно подумати про його прийняття».
  
  
  Якщо він думає, що ця невелика промова є застереженням, яке захистить його від кримінальних звинувачень, він має щось інше.
  
  
  «Зрозумів. Скільки ви берете?» — категорично сказав я.
  
  
  «Дивитися на тебе?» сказав він. «Сорок».
  
  
  це все? Я подумав. Мене здивувало, що він наражає себе на небезпеку, роблячи щось таке незаконне, а потім бере за це відносно невелику плату. З іншого боку, його клієнтура, ймовірно, не мала зайвих грошей.
  
  
  «Хочеш, щоб я подивився на тебе?» запитав він.
  
  
  «Я зайшов так далеко не для того, щоб просто піти», — сказав я йому, думаючи про Превітта.
  
  
  «Гаразд», — сказав Сіско. «Я беру гроші наперед. Чому б тобі не поставити це на мою книжкову полицю, потім скинути сорочку і сісти на мій екзаменаційний стіл. Я буду з тобою за хвилину». Він відкотився назад, повернувши інвалідний візок до своєї кухні.
  
  
  Спершу гроші. Ціна Cisco може бути прийнятною, але він точно не був наївним. Я поклав дві двадцятки на книжкову полицю, як мені було вказано. На кухні Cisco текла вода. Він був біля раковини, спиною до мене.
  
  
  Це був перший момент, коли мені довелося відновити свою розумову опору. Той факт, що він був хворим на параліч, кинув мене, але лише на мить. Це була його поведінка, яку я продовжував знаходити незвичною. Зазвичай злочинці, особливо шахраї, проявляють підвищену пильність при зустрічі з незнайомцями. Вони добре приховують це, але ви можете це відчути, своєрідний гул лінії електропередач, який випромінює від них. Але Cisco здавалося не стільки пильним, скільки обізнаним. Він не нервував, не був п’яний і не вживав нічого. Він просто був розслаблений, і це було те, що не додавало.
  
  
  Я звернувся до вітальні. Практично ніде не було особистих контактів. Я підійшов, щоб подивитися на диплом у рамці на стіні.
  
  
  C. Agustin Ruiz , читати ім'я. Над ним великими літерами було написано « Колумбійський університет, коледж лікарів і хірургів».
  
  
  «Чортове чорт», — сказав я, не маючи змоги вчасно піддати себе цензурі. Щільний папір чітко вказував на те, що на сертифікаті нічого не можна зробити за допомогою програми обробки текстів на домашньому комп’ютері. Цей хлопець був сумлінним.
  
  
  «Щось не так?» Cisco сказав.
  
  
  «Це хороша школа, чи не так?» запитав я.
  
  
  Він обернувся і побачив, як я дивлюся на його диплом. «Більшість людей так скажуть», — сказав він. «Хіба я не казав тобі зняти сорочку?»
  
  
  Я натягнула через голову свій блискучий рожевий топ без рукавів і сіла на стіл, почуваючись сором’язливо в чорному бюстгальтері з половиною чашки. Тримаючи руки на боках, спираючись на край екзаменаційного столу, я помітив щось у матеріалі під ним. Він був покритий тканиною, округлий і кремового кольору.
  
  
  «Це масажний стіл ?» Я запитав Сіско, який підійшов, щоб взяти кілька предметів зі своєї шафки.
  
  
  «Ви, мабуть, неправильно повернули дорогою до Седарс-Сінай», — сухо сказав він.
  
  
  Якась нічна манера, подумав я. Але він мав рацію.
  
  
  Сіско підкотився до екзаменаційного столу й увімкнув верхнє світло за допомогою вбудованого вимикача в шнурі. На його шиї був стетоскоп, на колінах — манжета для вимірювання тиску. На колінах він тримав жовтий блокнот.
  
  
  «Ти будеш робити нотатки?» запитав я.
  
  
  «Усі лікарі так роблять», — сказав Сіско. «Як тебе звати?»
  
  
  Я напружився. Cisco це помітила. «Ми можемо зробити цей стиль АА, якщо хочете», — сказав він. «Ініціал імені та прізвища».
  
  
  — Сара П., — сказав я.
  
  
  «Чим ви заробляєте на життя?» запитав він.
  
  
  Я зиркнула на нього сухим поглядом, обрамленим чорною підводкою.
  
  
  Сіско замислено лизнув зуби. — Правильно, — сказав він. «Чи приймаєте ви зараз якісь ліки?»
  
  
  "Ні", - сказав я.
  
  
  «Ви використовуєте?»
  
  
  «Що використовувати?» Я знав, що він мав на увазі, але відчував бажання завдати йому шкоди, як це зробила б повія Сара П.
  
  
  «Наркотики».
  
  
  "Ні", - сказав я.
  
  
  «Дата вашої останньої менструації?»
  
  
  «Я не пам’ятаю, — сказав я, — але я регулярний».
  
  
  «Чи є шанс, що ти зараз вагітна?»
  
  
  «Якби я був, ти міг би це полагодити для мене?» запитав я.
  
  
  «Ми ходимо по колу. Як ти думаєш, ти можеш бути вагітна?»
  
  
  Я похитав головою. Коли він не пішов далі, я сказав: «Ні. Я впевнений».
  
  
  «Добре», — сказав Сіско. «Давайте почнемо».
  
  
  Він приклав холодну поверхню стетоскопа до моєї грудини. Він кивнув. «Дихай глибоко заради мене», — сказав він. Я зробив, заплющивши очі. «Знову».
  
  
  Різкий звук змусив мене відкрити очі. Сіско розгортала манжету для вимірювання артеріального тиску.
  
  
  «У вас є все обладнання», — сказав я.
  
  
  «Зовсім не те, що я хотів би мати», — сказав він.
  
  
  Я слухняно простягнув руку, і він закачав повітря в манжету, а потім випустив її з шипінням, спостерігаючи за своїм стетоскопом.
  
  
  «Сто чотири понад сімдесят», — зазначив Cisco. «Приємно».
  
  
  Він мене здивував. Під час рідкісних візитів до лікарів у мене завжди були високі показники. Гіпертонія білого халата, як вони це називали, артеріальний тиск, високий лише в медичних установах.
  
  
  Але місце Cisco було іншим. Він поводився як лікар, і це був іспит, але я явно був у когось вдома. У повітрі відчувався легкий запах приготування їжі, а не тривожний антисептичний запах кабінету лікаря.
  
  
  Він виміряв мою температуру, мовчки прочитав градусник і витрусив його. Він зазирнув у кожне вухо отоскопом, помацав залози збоку на моїй шиї.
  
  
  «Коли ви вперше помітили симптоми?» запитав він.
  
  
  «Два дні тому».
  
  
  «Чи є підстави думати, що у вас імунодепресія?»
  
  
  "Ні", - сказав я.
  
  
  «Чи схильні ви до вушних інфекцій?»
  
  
  «Ні».
  
  
  «Ваше вухо не турбує?»
  
  
  «Ні», — сказав я знову.
  
  
  Сіско трохи відкотився назад. «Можеш знову одягнути сорочку», — сказав він, віддавши цій блискучій рожевій речі честь називатися сорочкою, чого я б не зробив. Я натягнула на голову маківку, поправила пальцями волосся.
  
  
  «Ось угода», — сказав він. «Здається, ви здорова людина, сильно застуджена. Це не кінець світу. Пийте багато рідини та відпочивайте, приймайте трохи вітаміну С і лікуйте симптоми за допомогою безрецептурних засобів».
  
  
  «Гаразд».
  
  
  «Є ще одна річ». Тон Сіско змінився, привернувши мою увагу. «Я не дуже задоволений тим, як виглядає твоє ліве вухо. Зазвичай ми бачимо інфекції у дітей, а не у дорослих, і ви кажете, що вас це не турбує, тому я не збираюся надто хвилюватися з цього приводу. Але якщо почне боліти, зверніться в клініку. Можливо, вам знадобляться антибіотики, і я не можу їх призначити».
  
  
  "Добре", - сказав я.
  
  
  Він відкотився на кілька кроків і дістав із скрині ще щось. Червона листівка, яку він повернув мені в руки. Це була інформаційна брошура клініки сексуального здоров’я.
  
  
  «Я не виношу суджень», — сказав Cisco. «Але якщо ви продаєте секс за гроші чи наркотики, то вам потрібно пройти тест на ВІЛ та інші захворювання. І якщо ваш тест на все негативний, вам потрібно поговорити з кимось про те, як ви можете залишатися негативним».
  
  
  Шкіра на моєму обличчі стала теплою та чутливою, як це іноді буває, коли хтось добрий до мене без вагомої причини. Я взяв листівку.
  
  
  «До речі, у відповідь на ваше попереднє запитання, — сказав він, — я не роблю абортів».
  
  
  «Це вас образило?» запитав я.
  
  
  «Ні», — відповіла Сіско. Він не став уточнювати.
  
  
  Я міг йти, але тепер, коли важке минуло, моя цікавість зростала. Я сказав: «То ти навчався в медичній школі і все таке?»
  
  
  «Так», — сказав він. Він складав свої інструменти в скриню.
  
  
  «Але у вас немає ліцензії?»
  
  
  «Раніше був, — сказав він.
  
  
  «Що сталося?»
  
  
  «Це довша історія, ніж у нас, мабуть, є час», — сказав Сіско спокійним тоном. Зараз він був біля своєї картотеки, відриваючи верхній аркуш паперу від свого блокнота, шукаючи для нього місце у верхній шухляді.
  
  
  Господи, чоловік вів файли. Коли я доповів Превітту і ми отримали ордер, масштабний пошук не був потрібним. Cisco ретельно документувала та організовувала все, що нам було потрібно, щоб його повісити.
  
  
  Сіско підкотився вперед, щоб забрати дві двадцятки з книжкової шафи. Коли він їх нікуди не брав, я зрозумів, що він не хоче складати гроші, поки я в його квартирі, щоб я не побачив, де його заначка. Він був обережний.
  
  
  «Знаєте, — сказав я, — сорок доларів не здається великими грошима».
  
  
  «Я не планую цим розбагатіти».
  
  
  «Тоді навіщо це взагалі робити?» запитав я.
  
  
  «Я задовольняю потреби», — сказав Cisco. «Вірте чи ні, але люди все-таки потрапляють крізь тріщини системи охорони здоров’я. Деякі не мають страховки. Деякі є нелегальними іммігрантами. Їх лякає швидка допомога, натовп, очікування та напруга там. Я надаю послугу».
  
  
  «І, звісно, вам платять», — зауважив я, граючи в адвоката диявола.
  
  
  «Я належу до того, що Світовий банк називає неформальною економікою», — сказав Сіско. «Це прийнята практика в багатьох країнах».
  
  
  «Але ви сказали, що у вас немає потрібного обладнання», — зауважив я.
  
  
  «Ви були б здивовані тим, що можна отримати в аптеках», — сказав він. «Без наркотиків, звичайно. Але я зміг отримати багато з того, що мені потрібно для моєї практики тут, а це в основному незначні травми, опіки тощо. Я також можу заспокоїти людей із такими невеликими проблемами, як ваша. А коли у людей виникають серйозніші проблеми, я — система раннього попередження. Коли люди приходять до мене з симптомами, які мене турбують, або захворюваннями, які я не можу вилікувати, я чітко кажу їм звернутися до клініки чи лікарні».
  
  
  «Скількох пацієнтів ви відправляєте до справжнього лікаря?» Я сказав.
  
  
  Тепло зникло в темних очах Сіско. «Я справжній лікар», — сказав він.
  
  
  «Я не мав на увазі...» сказав я.
  
  
  Але було вже пізно; Я сказав не те. «Мені здається, ми тут закінчили», — сказав Сіско, відкочуючись назад, щоб залишити трохи більше місця між нами. «На добраніч, Сара».
  
  
  
  
  Ми з Шайло орендували перший поверх старішого двоповерхового будинку. Це забезпечувало більше усамітнення, ніж ви очікували, тому що за ним, по той бік огорожі з колючого дроту, було відкрите поле, а потім залізничні колії на їхній піднятій штучній бермі. Я з’їхав на вузьку дорогу вздовж будинку й увійшов через задні двері. Зовнішні сітчасті двері неохоче відхилилися, скрипнувши. Він був жорстким, потребував технічного обслуговування, я його ще не дав.
  
  
  Це місце належало Шайло до того, як воно стало моїм, і все ще в основному його особистість залишалася відбитком у ніжно пошарпаному інтер’єрі. Ймовірно, багато жінок уже залишили б свій власний слід, але я не була однією з них. Я завжди відчував певний спокій серед еклектичних книг Шайло в м’якій обкладинці та обвітрених меблів.
  
  
  Я увімкнув світло на кухні й поклав наплічник на захаращений кухонний стіл, відсуваючи вбік стос непрочитаної пошти та юридичний блокнот, на якому я намагався написати листа Шайло. Я був набагато більше фізично втомленим, ніж це припадало на вечірню роботу, але я розумів чому. Візит до Cisco був виснажливим. Женев’єва, досвідчений слідчий, навчила мене, що брехня важка для організму: вона пришвидшує серце і вимагає більше кисню для кровотоку.
  
  
  Я зайшов у ванну, потягнувся до ручки змішувача у ванні й включив гарячу воду. Потім, імпульсивно, я поставив пробку в каналізацію, а не почав приймати душ. Сидячи на краю ванни, я дивився, як вода починає стікати.
  
  
  Остання порада, яку мені коли-небудь дала мама, — це не приймати ванну в номерах мотелю, тому що ніколи не знаєш, хто користувався ванною або наскільки добре її почистили. Дивна порада, але ми тоді були в мотелі.
  
  
  Це був рак яєчників, який забрав мою матір: швидкий, тихий, оманливо безболісний на ранніх стадіях. Після того як лікування в нашій місцевій лікарні в сільській місцевості Нью-Мексико виявилося безуспішним, моя мати звернулася за лікуванням до дослідницького університету в Техасі. Батько схвалив цю ідею. Вони вас виправлять, — сказав він швидко, заперечуючи до кінця. Він не прийшов, але послав мене супроводжувати її.
  
  
  Коли моя мама пішла на дослідницьку операцію, я чекав у кабінеті онколога, випиваючи Dr Pepper і переглядаючи глянцеві чотирикольорові книги, які доктор Шварц приховував для відвідувачів та їхніх родин. У дев’ять я читав не так добре, як мав би, але якби книжка мала багато малюнків, я б уткнувся в неї носом і виглядав би старанним і захопленим зовнішнім світом. Це те, що я робив, коли доктор Шварц повернувся через півгодини.
  
  
  Все ще в хірургічному костюмі, він пройшов повз мене до свого кабінету, взяв телефонну трубку на столі й набрав номер. У дев’ять років я мав надприродно добрий слух, який мають багато дітей, і я чув обидва кінці розмови.
  
  
  «Сандіп, це я», — сказав він. «Якщо ви хочете трохи перемістити свій графік, ви можете. Я вже закінчив дослідження, яке мав об одинадцятій тридцять».
  
  
  «Це було швидко».
  
  
  «На жаль, так», — сказав лікар моєї матері. «Повністю метастази. Коли я побачив, як далеко це зайшло, я просто закрився. Ми пішли звідти набагато раніше графіка».
  
  
  Доктор Шварц зробив ще один телефонний дзвінок одразу після цього, і цього разу я одразу впізнав голос на іншому кінці.
  
  
  «Мені здається, вам пора їхати сюди», — сказав доктор Шварц, запалюючи сигарету. «Я хотів би поговорити з тобою особисто».
  
  
  «Тепер ви можете поговорити зі мною, докторе», — сказав мій батько. «Моя дружина не в формі, щоб подорожувати сама?»
  
  
  «Насправді, ви повинні бути готові залишитися тут деякий час», — сказав доктор Шварц.
  
  
  Довга пауза. «Ви ж не кажете мені, що справа Роуз є невиліковною?»
  
  
  Доктор Шварц підвів очі й побачив, що я дивлюся на нього. Він забрав телефон від обличчя. «Сара, мила, — сказав він, — чому б тобі не побігти в коридор і не взяти собі чогось випити?»
  
  
  «У мене все ще є половина Dr Pepper, яку ти мені купив», — сказав я, показуючи пальцем.
  
  
  «Тоді ви можете приготувати мені щось дієтичне? Кола чи спрайт, не має значення».
  
  
  У холі я запитав високого темношкірого санітара, що означає термінал . Він сказав: «Я не знаю, хлопче». Я був досить молодим, щоб повірити йому.
  
  
  Булькаючий звук перервав мої думки. Вода у ванні досягла зливної плити. Я вимкнув його й пошукав під раковиною баночку солі для ванн, налив велику кількість солі для кип’ятіння й увійшов. Поки це я робив, я без жодної причини подумав про Марлінчен Хеннесі, мого гостя чотири дні тому.
  
  
  Здавалося, асоціація виникла нізвідки, але не могла бути. Чи солі для ванн — чисто трав’яні, а не нудно квіткові — викликали запах, який вона носила? Ні, це було не те.
  
  
  Марлінхен розповідала мені про передчасну смерть своєї матері; Я тільки що згадував свою маму. Там було посилання. Вона сказала, що її мати померла десять років тому, тобто на той час їй було б сім.
  
  
  Я погано поводився з Марлінчен Хеннессі. Дещо з цього, безсумнівно, було пов’язано з тим, як вона виглядала. Моє перше враження від Марлінхен Хеннессі було про молоду жінку, мабуть, 21 року, і навіть після того, як вона сказала мені, що їй 17, я цього не усвідомив. Я говорив з нею так само відверто, як з дорослою людиною, забуваючи, що навіть дорослих інколи приголомшує природна прямота поліцейського.
  
  
  Звичайно, Марлінхен не допомогла своїй справі своїми ухиляннями та оборонною позицією. Але я пропрацював поліцейським досить довго, щоб знати, що іноді людям найбільше потрібна допомога, коли вони, здається, найменше її заслуговують. Зрештою Марлінхен ясно дала зрозуміти, що тягар пошуку свого брата ліг на неї, і звернулася до мене по допомогу, а я її втік.
  
  
  Можливо, я міг щось зробити, щоб це виправити. Якщо нічого іншого, округ Хеннепін не платив мені за те, щоб я дивився в інший бік, коли один із його громадян поводився дивно, кидаючись, замість того, щоб відповідати на, здавалося б, нешкідливі запитання.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Заступник у Джорджії, який брав звіт про зниклих безвісти Ейдана, мав легкий курцівський хрип над його сильним запитальним акцентом. «У вас є для мене якась інформація про Ейдана Хеннесі?» запитав він.
  
  
  «Ні», — сказав я заступнику Фредерікса. «Я сподівався, що все навпаки. Я майже нічого не знаю».
  
  
  Я ще не зв’язувався з Марлінчен Хеннессі, вирішив спершу отримати невелику довідкову інформацію, щоб просто визначитися. Ось чому я втиснув цей телефонний дзвінок перед своїми звичайними обов’язками на роботі.
  
  
  «Геннессі з вашого краю», — сказав Фредерікс. «Тому ти дзвониш?»
  
  
  "Так", сказав я. «Дозволь мені розповісти тобі про це». Я швидко пробігся по скупій інформації, якою зі мною поділилася Марлінчен Хеннесі, і закінчив словами: «Коли я сказав, що мені доведеться поговорити з її батьком, вона розгубилася й пішла».
  
  
  «Якби вона могла покласти вам слухавку, вона б, мабуть, так і зробила», — сказав Фредерікс зі сміхом у голосі. «Ось що вона зробила зі мною».
  
  
  «Є ще щось в історії?» Я сказав.
  
  
  «Деякі», — сказав він. «Я не знала хлопця, Ейдана, але я знаю хлопця, з яким він жив. Піт Бенджамін. Його родина була тут назавжди. Здається, Ейдан жив з ним п’ять років. У всякому разі, він, очевидно, втікач».
  
  
  «Як ти це розумієш?» — запитав я його.
  
  
  «Його речі зникли», — сказав Фредерікс. «І він був хлопчиком доброго зросту, близько шести футів. Працювала на фермі. Я не думаю, що хтось відзначить його як людину, з якою можна возитися».
  
  
  «Коли Бенджамін повідомив про зникнення дитини?» запитав я.
  
  
  «Ні, — сказав Фредерікс. «Я дізнався про це лише нещодавно, коли міс Хеннессі подзвонила мені. Майже перше, про що я запитав Піта, було те, чому він не прийшов поговорити з кимось про це. Він сказав, що негайно зателефонував батькові Г’ю. Х'ю Хеннесі сказав, що дитина, ймовірно, з'явиться вдома в Міннеаполісі, і Піту про це не варто хвилюватися».
  
  
  «Це досить невимушено», — зауважив я.
  
  
  «Ну, я думаю, хлопець робив це раніше. Усю дорогу назад у Міннесоту я мав хорта, намагаючись повернутися додому».
  
  
  «Ну, якби Ейдан цього разу сів на автобус або навіть поїхав автостопом, він уже був би тут», — сказав я.
  
  
  «Це жарт?» — запитав мене Фредерікс.
  
  
  «Що ти маєш на увазі?»
  
  
  «Ейдан Хеннессі втік шість місяців тому».
  
  
  «Шість місяців ?» — повторив я.
  
  
  — Гадаю, міс Геннессі вам цього не казала, — сказав Фредерікс.
  
  
  «Ви хочете сказати, що Г’ю Хеннесі ніколи не подавав звіт і не дзвонив вам?» — сказав я, бажаючи переконатися в цьому.
  
  
  «Так. Два тижні тому ми вперше зв’язалися з Хеннессі від дочки. І коли я попросив поговорити з батьком, я отримав ту саму пісню й танець, що й ти: він на півночі, до нього не можна дістатися. Я сказав міс Хеннессі зайнятися цим і зв’язатися з ним.
  
  
  «Тоді, через кілька днів, мені знову дзвонить міс Хеннессі, бажаючи дізнатися, якого прогресу було досягнуто. Я обертаюся, запитую її , що вдалося зробити, щоб її батько подзвонив мені. Вона засмучується і кладе мені трубку».
  
  
  «І це все, на сьогоднішній день?» запитав я.
  
  
  «Ну, я подав звіт і надіслав його фото, але я нічого не чув. Мушу вам сказати, що для підлітка-втікача він тримається справді стримано. Якби його заарештували, навіть якби він використовував вигадане ім’я, картка з відбитками пальців майже визначила б, що це він».
  
  
  — На ньому є відбитки пальців? — сказав я, нахмурившись. — Його там заарештували?
  
  
  «Нічого подібного. Міс Хеннесі не розповідала вам про руку свого брата?»
  
  
  "Ні", - сказав я.
  
  
  «У її брата відсутній палець на лівій руці. На картці було б лише дев’ять відбитків».
  
  
  «Я цього не знав», — сказав я. «Але наша розмова не була довгостроковою».
  
  
  «Вона кумедна, чи не так?» — сказав Фредерікс. — Гадаю, вона почала шукати детектива в Сіті, щоб вислухати її історію, і вас обрали. Ви пояснили їй про межі юрисдикції?»
  
  
  "Так", сказав я. «Але знаєте, що мені у всьому цьому цікавого?»
  
  
  «Батько?» — сказав Фредерікс.
  
  
  "Так", сказав я. «Він знав, що його син зник безвісти, і сказав другові, що подбає про це, але потім нічого не зробив. А потім донька, Марлінхен, готова дошкуляти нам, щоб знайти її брата, але вона не буде турбувати свого старого в його каюті. І коли я тиснув на неї з цього приводу, це засмутило її настільки, що вона пішла від мене».
  
  
  — Це дивно, — сказав Фредерікс. «Якщо ви дізнаєтеся там щось, про що я повинен знати, зателефонуйте мені».
  
  
  «Я зроблю», — сказав я йому.
  
  
  
  
  Заступник, якого я зустрів у підстанції шерифа в окрузі Кук, біля озера Тейт, назвався Бегансом. Він звучав досить молодо.
  
  
  «То чим ми можемо вам допомогти?» — запитав Беганс.
  
  
  «Я намагаюся зв’язатися з людиною, яка має там каюту», — сказала я. «Мені сказали, що телефону немає, і він ховається, пише книгу».
  
  
  «Гарна робота, якщо ви можете її отримати», — сказав Беганс. "Яке ім'я?"
  
  
  «Г’ю Хеннесі», — сказав я. «Мені потрібно поговорити з ним про справу про зниклих людей. Не лякайте його, просто попросіть зв’язатися якнайшвидше».
  
  
  «Його . . . найраніший . . . зручність, — повільно сказав Беганс, явно записуючи це. «Добре, а де каюта?»
  
  
  — Не знаю, — зізнався я.
  
  
  «Ну, це сповільнить роботу», — сказав Беганс, звучаючи збентежено.
  
  
  «Я знаю, мені шкода», — сказав я. «У мене небагато інформації».
  
  
  «Ви знаєте, у нас тут є хлопець, якому залишилося три тижні до пенсії», — сказав Беганс. «Він знає все про цю місцевість після тридцяти п’яти років тут. Дозволь мені запитати його про Хеннессі».
  
  
  «Це було б чудово», — сказав я.
  
  
  Після того, як ми розписалися, я пішов на кухню зробити чай. Симптоми застуди зменшувалися, як і передбачала компанія Cisco. Іншого дня, подумав я, я, мабуть, почуватимусь добре, щоб знову захотіти кави. Від цієї перспективи мені стало легше.
  
  
  Я притулилася до стійки в кімнаті для відпочинку, чекаючи, поки мікрохвильова піч закінчить наливати воду для мого чаю, коли тихий голос у моїй свідомості сказав, ні про що, чи не можливо, що ти посилаєш ту хорошу дитину Почав з гонитви задарма? Хіба тут немає великого припущення, яке ви ще не перевірили?
  
  
  Що, якби Г’ю Хеннесі був у Міннеаполісі й просто відмовився втручатися в ситуацію свого старшого сина?
  
  
  З лимонним чаєм на моєму столі я викопав зі столу номер телефону Марлінчен Хеннесі й набрав його.
  
  
  "Привіт?" Голос хлопчика, підлітковий.
  
  
  «Г'ю Хеннесі там?» запитав я.
  
  
  «Ні, вибачте», — сказав хлопчик.
  
  
  «Він прийде сьогодні ввечері?»
  
  
  «Ні, він не в місті». Він не пропонував прийняти повідомлення. «Це Ліам, я можу тобі чимось допомогти?» запитав він.
  
  
  «Ні, я так не думаю», — сказав я. «Я думаю, мені краще передзвонити пізніше».
  
  
  Історія про те, що Х'ю Хеннессі був поза містом, була зв'язкою. Поки що.
  
  
  
  
  Поки я розмовляв по телефону з Фредеріксом чи, можливо, Бегансом, двоє молодих людей перекинули магазин алкогольних напоїв в Іден-Прері. Я перехопив дзвінок і поїхав туди, щоб поговорити з продавцем і єдиним клієнтом, який був свідком крадіжки. Деталі були схематичними: двоє хлопців, ймовірно, були білими, одягненими в нейлонові панчохи, які сплющували та приховували риси обличчя. Я зробив нотатки, залишив картку і попросив свідків подзвонити мені, якщо вони ще щось пригадають.
  
  
  Поки я повертався до міста, сонце гралося з нами в хованки за галеонами хмар, темно-сірих унизу й білих по краях. Я був майже біля пандуса, який використовували детективи, коли мене зупинив червоний сигнал світлофора. Саме тоді з-за навісу Урядового центру вийшли двоє чоловіків. Зазвичай я б проігнорував їх: двоє чоловіків у костюмах, звичайне видовище в центрі міста. Але один з них був мені знайомий. О шостій п’ятій він виділявся в натовпі, хода його була виразною: довгі й впевнені кроки, але не квапливі, ніби кажучи: я буду правити світом, але всьому свого часу.
  
  
  Я знав Крістіана Кіландера і як прокурора округу, і як постійного гравця в баскетбольних матчах. Ми завжди були дружніми, але ніколи не були близькими, і він здивував мене, коли порушив систему, якій ми служили, щоб попередити мене, що я — головний підозрюваний у розслідуванні Ройса Стюарта. Одразу після попереджувального телефонного дзвінка Гена я хотів розшукати його, запитати, чи він щось чув. Я цього не зробив, тому що останнє, що мені потрібно, це щоб хтось, навіть Кіландер, знав, що я стурбований справою Ройса Стюарта.
  
  
  Можливо, я також не був чесним із собою. Я не звертався за допомогою до Кіландера з іншої, простішої причини. Після нашої зустрічі біля фонтану в грудні минулого року ми не спілкувалися, хіба що коротко в рамках розслідування. Коли ми перетнулися в центрі міста, він лише кивнув у тому місці, де привітав би мене раніше, і в мене виникло неприємне відчуття, що він уникає заплямованого колеги так само, як вибагливий чоловік уникає грязьової калюжі на тротуарі.
  
  
  Тепер супутник Кіландера трохи повернувся, дивлячись на захід, і я зрозумів, що бачив його раніше. Йому було шість футів, каштанове волосся, що посивіло на скронях, десь під тридцять. Тоді я зрозумів: якщо я не дуже помилявся, це був той чоловік, якого я бачив, як спостерігав за мною з-за керма своєї машини, коли я виконувала свою операцію з приманки до проституції.
  
  
  Потім світло змінилося, і мене підштовхнули вперед із заторим кінця дня. У моєму дзеркалі заднього виду Кіландер і його новий колега перетнули перехрестя, і я втратив їх з поля зору.
  
  
  
  
  Повернувшись до свого столу, я писав короткий звіт, коли задзвонив телефон.
  
  
  «У мене для вас є новини», — сказав Беганс.
  
  
  «Добре», — сказав я йому. «Стріляй».
  
  
  «Ну, Боб знав, де була каюта Г’ю Хеннесі, а потім у нас там все-таки були якісь справи, діти стріляли по мішенях там, де їм це не годиться. Ми під’їхали й постукали у двері».
  
  
  «І?» Беганс ніби хотів, щоб його запитали.
  
  
  «Там нікого немає. Давно нікого не було. Заперто наглухо. Воду перекрили».
  
  
  «Не жартую?» Але я почав підозрювати: що Г’ю Хеннесі, а не Ейдан, був справжнім X у цьому рівнянні.
  
  
  «Так. Це те, що вам потрібно було знати?» — запитав Беганс.
  
  
  «Це», — сказав я йому, перекладаючи слухавку на інше вухо; моя ліва боліла від того, що до неї притискали телефон. «Я ціную те, як швидко ви до нього дійшли. Побажайте Бобу щасливого виходу на пенсію для мене».
  
  
  Починає сміятися. «О, він буде ненавидіти це. Через три тижні йому так набридне рибалка, що він буде тут просити повернути свою стару роботу».
  
  
  Коли ми поклали слухавку, я подумав про те, що дізнався. Я подумав, що Ейдан Хеннесі не був проблемою округу Геннепін. Але якщо Г’ю Хеннесі, житель округу, зник безвісти, це, до біса, була наша справа, чи не так?
  
  
  Я міг би легко отримати адресу Геннессі, але піти додому було б непродуктивним. Я не вірив, що Г’ю був там, просто відмовився брати участь у пошуках свого зниклого сина. Хлопчик, Ліам, сказав мені, що Г’ю там немає, і він зробив це, не вказавши себе, що означало, що діти Хеннессі відповідали всім, хто дзвонив, « Його не в місті» .
  
  
  Невже діти вірили, що Г’ю був у своїй каюті? Або вони брехали?
  
  
  Ключовою особою тут був Марлінхен. Вона була єдиною людиною в цьому рівнянні, яка шукала допомоги. Саме з цієї причини, як це не парадоксально, я не збирався сьогодні знову дзвонити до Марлінчен Хеннессі, ані відвідувати будинок. Адвокати, принаймні в залі суду, ніколи не ставлять питання, на яке не знають відповіді. Загалом це був корисний принцип у ситуаціях співбесіди. Мені потрібно було знати принаймні деякі відповіді, перш ніж зіткнутися з Марлінченом. Інакше вона могла б нагодувати мене будь-якою історією, яка їй подобається, і я б не відчув різниці.
  
  
  Потім я зрозумів інше. Моє ліве вухо все ще боліло, і це була не зовнішня раковина, боляче від того, що до нього притиснули трубку. Це була більше пульсація, глибше, у самому слуховому проході. Насправді це було досить боляче.
  
  
  Я не дуже задоволений тим, як виглядає твоє ліве вухо, сказав Сіско. О, чудово. Хто б міг передбачити, що цей хлопець буде справжнім, компетентним лікарем?
  
  
  Незабаром мені доведеться написати свій звіт про Cisco. Я не збирався його жаліти. Я не знав, як він потрапив у будь-яку безвихідну ситуацію, що змусила його відвідувати пацієнтів у громадському багатоповерхівці, але він явно був надзвичайно розумною людиною. Він був достатньо розумним, щоб знати, що якщо він захоче порушити закон, то потрапить у в’язницю, як будь-хто інший.
  
  
  І все-таки мені було цікаво, скільки терміну він отримає.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Через два дні біль у вусі посилився, але я зупинив його аспірином. Застуда минула, казав я собі, тож це теж пройде. Я намагався ігнорувати той факт, що Cisco запропонувала інакше, попереджаючи, що мені може знадобитися рецепт антибіотика.
  
  
  Перестань турбуватися про його кляті поради, подумав я. Це зникне само по собі, як і більшість речей. Лікарі не можуть цього визнати, бо якби визнали, то залишилися б без роботи.
  
  
  Але наступного дня моє вухо відмовлялося ігнорувати. Аспірин, який я прийняв, вичерпався за ніч, і коли я прокинувся, у моїй барабанній перетинці пульсувало друге болюче серцебиття. Я дуже повільно піднявся в положення сидячи. Я не хотів викликати навіть найменше підвищення артеріального тиску, яке могло б посилити пульсацію.
  
  
  Коли я був готовий, я пішов у ванну. Обличчя моє було контрастним, блідим з плямами високого гарячкового кольору. Я проковтнув останні три аспірини і викинув пляшку у смітник. Давай, це, мабуть, найгірше. «Ще один день, і ти завернеш за ріг», — сказав я собі.
  
  
  Я п’ятнадцятихвилинний душ приймав із щільно зачиненими дверима й вікном, вдихаючи пару. Після цього, чашки чаю та двох скибочок тосту, аспірин почав діяти. Я почувався трохи краще, достатньо добре, щоб одягнутися та вийти.
  
  
  
  
  Я припускаю, що деякі люди подумають, що це дивно, що хтось із сильним болем у вусі та гарячкою не зателефонує хворим, але насправді я прийшов раніше. Мені не хотілося сидіти вдома й думати лише про те, як сильно у мене болить вухо і скільки часу може знадобитися, щоб зажити, якщо я продовжуватиму відмовлятися відвідувати лікаря. Мені хотілося відволіктися від роботи, і якщо до моєї зміни залишилося кілька годин, то Г’ю Хеннесі міг би легко заповнити ці години.
  
  
  «Сара». Тієша з легким подивом підняла очі від свого столу. «Я саме збирався тобі подзвонити. Превітт хотів, щоб ви прийшли сьогодні трохи раніше. Але не так рано. Близько третьої тридцять, сказав він.
  
  
  «Це добре». Я заправив пасмо волосся за здорове вухо. «Він сказав чому?»
  
  
  Тіша похитала головою. «Вибачте, він цього не зробив».
  
  
  Більше ніхто не прокоментував мою присутність у центрі міста опівдні. Я не спілкувався, просто пив чай і дивився офіційні дані про Х'ю Хеннесі. Його ніколи не заарештовували на місцевому рівні і не притягували до суду. Він дійсно мав порушення, пов’язане з рухом, два роки тому, незаконний розворот, і надіслав штраф без пригод. Нічого там.
  
  
  Служба 911 Recap, де вони можуть шукати дзвінки, що датуються роками, була моєю останньою зупинкою та потребувала особистого візиту.
  
  
  Геннесі жили в західній частині округу Геннепін, на березі великого озера Міннетонка. Гарна робота, якщо ви можете її отримати, як сказав би заступник Беганс. Значна частина околиць округу Геннепін стала забудованою та передмістям, але на березі озера Міннетонка все ще залишалася тиша, усамітнення, земля та історія. Деякі з найбагатших громадян округу жили в його бухтах і затоках.
  
  
  Навіть коли я давав клерку адресу Хеннессі, я думав, що це нічого не дасть. Я вважав, що, ймовірно, щось не так у домі Хеннессі, але я сумнівався, що це було те, що привело поліцію до їхньої тихої адреси на березі озера. Натомість це була б тиха, кипляча біда, про яку навіть сусіди не знали.
  
  
  «Ми відправили туди швидку допомогу три тижні тому», — сказав мені молодий клерк.
  
  
  «Ви зробили?» — сказав я злякано. Ніколи не варто припускати. «Для чого?»
  
  
  Він зачитав короткий переказ. «Можливий напад мозку, чоловік 43 років, втратив свідомість і не реагує», — прочитав він. «Він пішов до HCMC».
  
  
  «А потім що?» запитав я.
  
  
  «Це все, що я знаю», — сказав він.
  
  
  «Чи знайшли ви інші дзвінки на цю адресу?»
  
  
  — Ні, — сказав він. «Тільки один».
  
  
  «Дякую за вашу допомогу», — сказав я. Тоді я додав: «Мозкова атака?» Термінологія була незвичною.
  
  
  «Іншими словами, інсульт».
  
  
  
  
  У медичному центрі округу Геннепін біля інформаційної стійки для пацієнтів сидів сивоволосий чоловік. Я назвав йому ім’я Г’ю Хеннесі, і він постукав по клавіатурі свого комп’ютера.
  
  
  — Не тут, — сказав чоловік.
  
  
  «Він був звільнений, чи . . .” Я не хотів використовувати слово помер. «Яким був результат його лікування тут?»
  
  
  «У мене немає такої інформації», — сказав він. «Вам потрібно звернутися до медичної документації».
  
  
  Ліфт, на якому я спускався, був негабаритним, призначеним для інвалідних візків і носилок. У діловодстві за комп’ютером сиділа молода рудоволоса жінка. Я поклав свій щит на прилавок, щоб вона побачила. «Мені потрібно знати, куди подівся пацієнт на ім’я Г’ю Хеннесі», — сказав я.
  
  
  «Вибачте», — сказала вона. «Бейдж чи без бейджа, я не можу надати інформацію про пацієнта без повістки в суд».
  
  
  — Його привезли з інсультом, — сказав я. «Якщо він помер тут, я маю це знати».
  
  
  Вона похитала головою, безмовно вибачаючись.
  
  
  Я зітхнув, або спробував. Здавалося, що мої легені зменшилися до розміру дитини, і я не міг зробити повний вдих.
  
  
  Можливо, я звучав більш роздратовано, ніж уявляв, або виглядав жалюгідніше. Клеркині руки постукали по клавіатурі. Я сприйняв це як звільнення — вона поверталася до роботи, наскільки я бачив, — але вона сказала: «Знаєте, Парк Крістіан — чудова реабілітаційна установа для пацієнтів, які перенесли інсульт». Її усмішка була бездоганною.
  
  
  "Це?" — сказав я, розуміючи, що вона насправді мені каже. «Дуже дякую».
  
  
  Крістіанський госпіталь «Парк» знаходився за межами власне Міннеаполіса, у приємній зеленій місцевості, яка, мабуть, заспокоювала родичів немічних і вражених. За автоматичними подвійними дверима мене зустрів порив холодного кондиціонованого повітря. Одразу, після спеки літнього дня та довгої їзди там, я відчув, як почав мерзнути. Але біль у моєму вусі був під контролем, його придушував аспірин, і це було головне.
  
  
  «Чи можу я вам допомогти?» – сказала портьє.
  
  
  «Я хотів би побачити Г’ю Хеннесі», — сказав я. Надто пізно я зрозумів, що треба було взяти з собою якийсь реквізит: квіти, листівку. «Я друг сім’ї».
  
  
  Я очікував розвороту. Вас немає в списку відвідувачів або подібних відмов. Натомість жінка сказала: «Я попрошу Фредді відвезти вас назад».
  
  
  Я ледь не сказав: ти будеш? Я просто хотів підтвердити, де був Г’ю Хеннесі; тепер мені довелося зіткнутися з цією людиною без жодного виправдання тому, що я там. «Ти впевнений, що я не буду порушувати розпорядок дня чи щось таке? Я можу прийти пізніше, — запропонував я.
  
  
  Двері біля столу розчинилися, і з’явився чоловік.
  
  
  Він був молодий, але з обличчям старшої людини. Його обличчя було м’яким і пухким, світле волосся коротко підстрижене каре, яке мало хто з двадцятирічних хлопців вибрав би. На його табличці було написано «Фредді». Він подивився на мене. «Ви тут, щоб побачити Г’ю Хеннесі?»
  
  
  «Це був би я», — зізнався я.
  
  
  Він жестом показав на двері, щоб я пішла за ним.
  
  
  «Шкода, що ти не прийшов сюди трохи раніше», — сказав Фредді. «Ти просто сумував за його дочкою».
  
  
  «Марлінхен був тут?»
  
  
  «Дуже гарна дівчина», — прокоментував він, і я не почув у цьому розпусти. «Вона була тут досить часто».
  
  
  Ми пройшли коридором, потім через засклений прохід до іншого крила. За склом я бачив відкритий простір, галявину та стежки, а за ними глибокий ставок.
  
  
  «Містер Хеннесі напоготові?» запитав я. «Він словесний?»
  
  
  «Попередження? Гадаю, він знає, — сказав Фредді. «Усно, ні. У нього виражена афазія. Це означає, що ми думаємо, що він розуміє багато з того, що відбувається навколо нього, але коли він намагається говорити, це не має особливого сенсу».
  
  
  «Це такий розмір збитків?» запитав я.
  
  
  Фредді похитав головою. «Зараз він перебуває в інвалідному візку через слабкість у правій половині тіла, але ми над цим працюємо. І деяка зневага».
  
  
  «Нехтування?»
  
  
  «Коли хтось втрачає усвідомлення однієї сторони тіла та однієї сторони свого оточення».
  
  
  «Я бачу». На мить я подумав, що Фредді каже мені, що про Г’ю неналежно доглядали в іншому місці.
  
  
  Ми зупинилися за дверима. — Це його кімната, — сказав Фредді.
  
  
  Усередині було тихо й тихо. У кімнаті було два низенькі ліжка, але Г’ю Хеннесі не було ні на одному з них. Він сидів у візку біля вікна, підборіддям на грудях, із закритими очима.
  
  
  «Щось не так?» — запитав я, хвилюючись.
  
  
  Фредді посміхнувся на мою тривогу. «Все гаразд. Він просто заснув».
  
  
  Він був худорлявої статури, його волосся було світло-каштановим, різко підстриженим на лобі, як у людини, яка не дуже цінує свою зовнішність. Я не була готова до того, що він виглядатиме таким молодим, навіть попри погане здоров’я. Кондиціонер викликав у мене ще один холод, і я дивувався, чому так холодно тримають там, де живуть старі й немічні люди.
  
  
  Фредді схилив голову набік. «Ти почуваєшся добре?» запитав він.
  
  
  "Звичайно", - сказав я. «Чому?»
  
  
  «Ти виглядаєш трохи не так, — сказав він.
  
  
  «На вулиці було жарко», — сказав я, ніби це все пояснювало.
  
  
  Повіки Г’ю Хеннесі здригнулися, а його бліді очі напіврозплющилися. Я не міг зрозуміти, чи він прокинувся, чи бачив мене, але почуття провини пронизало мене, наче він спіймав мене у своїй кімнаті під фальшивим приводом.
  
  
  «Насправді, — сказав я Фредді, — я почуваюся не дуже добре. Я йду подихати повітрям».
  
  
  «Це добре», — м’яко сказав він. «Повертайся, коли тобі стане краще».
  
  
  
  
  Стоянка лікарні мала стрілку «Лише в’їзд» на одному кінці та стрілку «Лише на виїзді» на іншому. Слідуючи встановленому напрямку, мені довелося повернути праворуч на бічну вулицю, щоб повернутися на дорогу, якою я їхав до лікарні. Тому я побачив легку форму Марлінхен Хеннессі, яка чекала на автобусній лавці.
  
  
  Я зупинив «Нову» і подзвонив з вікна.
  
  
  "Пам'ятаєш мене?" Я сказав.
  
  
  Вона злякано підвела очі.
  
  
  «Я просто проїжджав повз і впізнав вас», — сказав я. «Куди ти йдеш?»
  
  
  «Додому», — сказала вона.
  
  
  «Хочете підвезти?»
  
  
  «Мій дім недалеко звідси», — сказала вона, все ще насторожено.
  
  
  "Це нормально", - сказав я. «Гарний день для поїздки».
  
  
  Злочинець, хтось із досвідом поліцейських, знав би, що це надто випадково, щоб бути правдою, детектив проїжджає повз і невинно пропонує підвезти. Але Марлінхен була молодою, і коли я озирнувся через плече, вдаючи хвилювання щодо наближення іншої машини, вона відчула себе винною.
  
  
  «Проходь, якщо ти йдеш», — закликав я.
  
  
  Марлінхен підняла свій рюкзак і вибігла до мене. Вона стрибнула на пасажирське місце і грюкнула дверима. Я прискорився, і ми рушили. Зрозумів, подумав я. Вона не збиралася тікати з цього інтерв’ю на швидкості 65 миль на годину.
  
  
  Це був сумний день, коли мені довелося насолоджуватися тим, що заганяли дівчину-підлітка в кут, ніби вона була запеклим злочинцем, але ви берете свої перемоги там, де можете їх отримати.
  
  
  «Опустіть вікно, якщо хочете», — сказав я. Я все ще чергував занадто гаряче і занадто холодне; для мене це не мало б великої різниці. Марлінхен опустила вікно наполовину.
  
  
  «Ти приходив зі школи?» Я сказав. «Я не думав, що в цьому районі хтось є».
  
  
  «Ні, я виходжу зі школи опівдні», — сказала вона. «Я старший курс, і всі мої вимоги до випуску були виконані, тому я взяв скорочений графік».
  
  
  «Це, мабуть, добре», — сказав я.
  
  
  «Мені це подобається». Її тон прозвучав трохи спокійніше та впевненіше.
  
  
  «То що привело вас сюди?»
  
  
  «Я був у лікарні», — коротко сказав Марлінхен.
  
  
  «Справді? чому?» Я даю тобі шанс тут. Скажи мені правду.
  
  
  «Я буду там волонтером, коли можу», — сказала вона. Вона не дивилася на мене.
  
  
  Шкода, Марлінхен. Ось і твій безнадійний удар. «Це мило з вашого боку», — сказав я. «Також зручно. Дає тобі можливість відвідати свого батька».
  
  
  На мить єдиним звуком було гурчання двигуна «Нови». Тоді я почув, як Марлінхен сопе. Вона притулила голову до дверної рами «Нови», і її плечі затремтіли.
  
  
  Раптом мені не здалося таким смішним те, що я був зведений до того, щоб заманити в пастку дівчину-підлітка її власними ухиляннями. Я шукав місцеперебування Г’ю так, ніби це була лише інтелектуальна вправа, не думаючи про людські почуття.
  
  
  Я говорив якомога ніжніше. «У твого батька стався інсульт, твоя мати померла, ти найстарший у сім’ї, а місцезнаходження твого брата-близнюка невідоме», — сказав я. «Це багато проблем, і зазвичай останнє, що я роблю, це нагромаджуватись, але я не зможу тобі допомогти, якщо ти будеш продовжувати мені брехати».
  
  
  Марлінхен не відповів. Вона деякий час плакала, коли ми зійшли з дороги 394 і виїхали на другорядні дороги, що пронизували заболочені території навколо великого озера, де магазини наживки та закусочні відступали будинкам, розташованим подалі від дороги. Я почав усвідомлювати, як далеко Марлінхен їхав на автобусі, щоб побачити мене в детективному відділі.
  
  
  «Невдовзі мені знадобляться конкретні вказівки», — сказав я з полегшенням, що маю сказати щось нормальне.
  
  
  «О, — сказав Марлінчен. Її голос був вологим, але вона здавалася спокійнішою, коли випрямилася на своєму сидінні й почала направляти мене.
  
  
  Геннессі жили на маленькому півострові, який впадав в озеро, в кінці непозначеної ґрунтової дороги. Я очікував, що письменник буде жити в чомусь розкішному, але будинок Хеннессі, хоч і великий, був невибагливим. Це було двоповерхове приміщення, зовнішнє оздоблення якого було з побитого погодою дерева. Високі бузкові дерева, ще квітучі, товпилися біля вхідних дверей, а темно-фіолетові іриси нерівномірно росли навколо кривої кам’яної доріжки. Траву перед нею явно не косили недавно. Збоку стояла менша будівля, можливо, каретна будівля в будинку початку двадцятого століття. Верба фонтанувала над його стороною.
  
  
  Грунтова дорога пролягала вздовж будинку, і коли я зупинився на «Нові», я зрозумів, що задня частина будинку, яка виходила на озеро, була його справжнім «передом». Тут був широкий критий задній ґанок із французькими подвійними дверима. Високе вікно на другому поверсі виходило на озеро, а вздовж нього повзала решітка декоративних виноградних лоз. Широкий, порослий травою схил вів до озера, де вздовж кромки води пролягав камінь, який стримував процес ерозії. Єдине дерево стояло на півдорозі до краю води, серед його темного блискучого листя було кілька кремових квітів.
  
  
  Я заглушив двигун «Нови». Я міг би піти зараз, але це зруйнувало б усе, що я зробив відтоді, як покликав Марлінчена сісти в мою машину. Її готовність брехати була добре підтверджена. Якби я відклав цю розмову на завтра, вона мала б час перекласти факти на свій смак, готуючись до нашої наступної зустрічі.
  
  
  «Отже, — сказав я. «Скажи мені».
  
  
  «З чого мені почати?»
  
  
  — З інсультом твого батька, — сказав я. «Це було три тижні тому, чи не так?»
  
  
  Вона кивнула.
  
  
  «Навіщо це прикривати?» запитав я.
  
  
  «Тато письменник, — сказала вона. «Він відомий. Це потрапило б у новини».
  
  
  «Це проблема?» Я сказав. «Він хворий. Це не скандал».
  
  
  Марлінхен стиснула губи, задумавшись. «Я хотіла захистити його конфіденційність», — сказала вона.
  
  
  — Ти сказав мені, що він на півночі закінчує роман, Марлінчен, — зауважив я. «Я не представник ЗМІ, і ви просили моєї допомоги, і все одно збрехали мені. Це трохи більше, ніж захист конфіденційності вашого тата».
  
  
  Вона опустила голову. «Я не хочу, щоб мої брати пішли в прийомні сім’ї», — тихо сказала вона. «Через кілька тижнів мені виповниться 18, і тоді я зможу бути їхнім опікуном. Але якщо Служба сімейних служб дізнається про тата раніше, вони розлучать нас».
  
  
  «Це досить різке очікування», — сказав я їй. «Соціальні працівники не ходять, шукаючи сім’ї, які розпадаються. Вони враховують всю ситуацію. Цілком можливо, що якщо ви добре ладнаєте з молодшими дітьми, вони, ймовірно, просто захочуть, щоб у вас був тимчасовий опікун, поки вам не виповниться 18 років».
  
  
  «Це не потрібно».
  
  
  «Це нічого страшного», — запевнив я її. «Ти покличеш дорослого родича, щоб він втрутився, поки твоєму татові не стане краще».
  
  
  «Немає нікого», - сказала вона. Прочитавши скептицизм на моєму обличчі, вона продовжила. «У моєї матері була сестра, але вона померла. Усі мої бабусі та дідусі померли, крім бабусі з маминої лінії. Вона перебуває в інтернаті в Берліні. Вона розмовляє переважно німецькою».
  
  
  «Добре, я б виключив її», — погодився я, зупинившись, щоб подумати. «Слухай, я можу зайти?»
  
  
  Марлінхен повів мене задніми сходами, на ґанок і ввійшов через пару французьких дверей. Будинок Хеннессі був таким же витонченим як зовні, так і всередині: гарна сосна, стеля з грубими балками та еклектичні штрихи всюди. Ми були в сімейній кімнаті, де сучасність широкоекранного телевізора компенсувала пошарпані елегантні меблі, пухка ковдра, накинута на оксамитовий диван. Далі я бачив кухню. Було багато місця для роботи; каструлі та сковорідки нависали над м'ясним блоком центрального острова.
  
  
  «Хочеш щось випити?» Марлінхен провів мене до кухні, рухаючись із впевненістю, яку люди мають у своїх давніх домівках.
  
  
  «Крижана вода — це добре».
  
  
  Марлінхен поставила мені високий келих, а собі — холодного чаю. Я зайшов на кухню позаду неї й озирнувся. Моє прохання зайти всередину не було марним; як соціальний працівник, я хотів би побачити докази того, як живуть діти, чи чисто вдома, що вони їдять. З моєї точки зору, вони утримували краще житло, ніж багато копів-холостяків, яких я знав. Кухня була такою ж чистою, як і сімейна кімната, куди ми приходили. У повітрі відчувався легкий запах приготування їжі, а в дренажному сифоні були овочеві шкірки, що вказувало на здорове харчування. Кімнатні рослини, які я бачив, були зелені й здорові; їх поливали водою.
  
  
  Марлінчен сказав: «Детективе Прібек, ми можемо поговорити про Ейдана?»
  
  
  "Звичайно", - сказав я. «Але Ейдану майже 18, і він у дорозі за власним бажанням. Коли йому справді виповниться 18 років, а це, як ви сказали, залишиться за кілька тижнів, його власне не стосується, де він буде. Якщо він не хоче, щоб його сім’я знала про його місцезнаходження, можливо, вам це не сподобається, але це його вибір».
  
  
  Марлінхен прослизнув на одне зі крісел біля кухонної стійки. «Він мій брат», — сказала вона. «Я маю знати, що з ним усе гаразд».
  
  
  Я залишився стояти; Я не хотів потрапити в цю ситуацію. «Вибачте», — сказав я. «Я розумію, що ти боїшся за нього. Але з втікачем, якого немає так довго, як Ейдан, поліція мало що може зробити. Тут ви перебуваєте на території приватного детектива. Я можу порекомендувати вам кількох, компетентних людей, які за винагороду зроблять пошук вашого брата своєю роботою».
  
  
  «Що за плата?» — запитала вона.
  
  
  — Залежить, — сказав я. «Хтось хороший візьме з вас щонайменше сто доларів за годину».
  
  
  Вона скривилася.
  
  
  "Я знаю, що це звучить як багато", - сказав я. «Але я б у цьому випадку не торгувався. Якщо ви не знайдете когось хорошого, знадобиться більше часу, щоб знайти Ейдана. Зрештою ви так чи інакше заплатите. І, — додав я, — нечувано, коли неетичні дослідники встановлюють низькі ставки, щоб залучити людей до дверей, а потім тягнуть п’яти й продовжують працювати. Ви взагалі не заощадите гроші».
  
  
  «Я бачу». Марлінхен почав виглядати розгубленим. «Як ви думаєте, скільки годин їм знадобиться, щоб знайти його?»
  
  
  «Мені справді було б незручно оцінювати», — сказав я. «Вони могли знайти його за три дзвінки. Або це може зайняти тижні».
  
  
  — Розумію, — знову сказала вона. Очевидно, вона не почувалася краще від ситуації, і неважко було здогадатися чому.
  
  
  «Це ж гроші, чи не так?» Я сказав.
  
  
  Геннессі жили в багатому анклаві на березі озера; Я припускав, що Марлінхен не тільки вправно впоралася з домашніми справами, але й що, роблячи це, вона залучала зручну суму заощаджень свого батька. Принаймні, досі.
  
  
  "Я знаю, що ми виглядаємо в хорошому фінансовому стані", - сказав Марлінчен. «Але я маю доступ лише до поточного рахунку тата; він дав мені свій номер банкомату. Але для всього іншого мені потрібно бути його опікуном, і я не можу це зробити, доки мені не виповниться 18 років. Навіть тоді можуть бути деякі затримки. У нього афазія; це розлад мовлення та розуміння. Тато має одужати настільки, щоб судовий офіцер міг побачити, що він розуміє, що йому говорять, і що позначка, яку він робить, справді вказує на його бажання зробити мене опікуном».
  
  
  Вона звучала напрочуд обізнано. «У вашого батька є адвокат, який допомагає вам із цим?» запитав я.
  
  
  Марлінхен кивнув. «Я не знаю, чи назвав би містера ДеРоуза «татовим адвокатом», але він допоміг з деякими речами, коли мати померла, і коли я йому подзвонила, він був готовий виконати роботу консерватора на непередбачених обставинах. Я зможу заплатити йому, коли отримаю доступ до рахунків».
  
  
  Я сподівався, що ДеРоуз є кимось етичним; цей стрункий, невпевнений 17-річний хлопець із заможним батьком виглядав би гральним автоматом на двох ногах для юриста, який би ним не був.
  
  
  Але з наступними словами Марлінчена мені довелося переглянути роль багатого батька .
  
  
  «Навіть тоді, — вів далі Марлінчен, — є лише татові заощадження, і кожен із нас має фонд заощаджень у коледжі. Але це не великі гроші. Багато з того, що тато заробив, пішло на оплату цього будинку. Це добре, але ми не можемо з’їсти будинок і чудовий краєвид, — сказала вона, вказуючи на озеро. Потім вона виправила свої слова. «Поки що справи не такі вже й погані, але грошей на сотню доларів за годину слідчого безстроково немає. Ось чому я сподівався, що хтось із міліції визнає справу Ейдана достатньою, щоб взятися за неї».
  
  
  Я починав почуватися, як ті старі авіатори, які вилетіли з Нью-Йорка на Західне узбережжя в похмурий день, їх розвернуло в тумані, і в кінцевому підсумку вони вирішили подорожувати до Європи. Я хотів допомогти Марлінчену, але я також хотів, щоб це було коротко та просто. І на мить здавалося, що це мало статися: я знайшов Г’ю Хеннесі й з’ясував, що причини його доньки приховувати його відсутність, хоч і помилкові, не були злочинними. Тоді я подумав, що можу просто запевнити Марлінчена, що з Ейданом, мабуть, усе гаразд, порекомендувати компетентного приватного детектива й забути про це. Я думав, що можу описати справу Хеннесі трьома словами: не моя проблема.
  
  
  Натомість я виявив, що Марлінхен була одна з цілим домом молодших братів і сестер, без дорослих родичів, до яких можна було б завітати, і, незважаючи на літературні успіхи її батька, без комфортного запасу грошей. Тепер я підсумував Hennessys чотирма словами: кінця не видно.
  
  
  І в мене знову почало боліти кляте вухо. Дія аспірину зникала, і біль почав наростати від тупого медикаментозного болю до різкого пульсу, від якого я прокидався останні два ранки. Це витіснило з мого розуму благородніші почуття.
  
  
  «Я б хотів, щоб це було просто питанням заслуг», — сказав я. «Але округ Геннепін платить мені за розслідування випадків порушення закону в його межах. Тут не така ситуація. Слухай, я поговорю з приватними особами, яких я знаю, подивлюсь, чи хтось із них не візьме тебе безкоштовно. Можливо..."
  
  
  Шурхіт поза нами, перед будинком, змусив Марлінчена підвести очі. Троє хлопців, навантажені рюкзаками, зайшли на кухню. Їх пуста розмова припинилася, коли вони побачили мене з сестрою.
  
  
  Жоден не був блондином, як Марлінхен; у них було каштанове волосся Х'ю. Наймолодший хлопчик був досить кудлатим, але, крім цього, вони виглядали доглянутими, чистенькими і, очевидно, здоровими.
  
  
  Марлінхен зліз з табурета. «Хлопці, це детектив Сара Прібек», — сказала вона. «Я говорив з нею днями про Ейдана. Ви пам’ятаєте, я сказав, що збираюся це зробити в місто».
  
  
  Один із хлопців, мускулистий хлопець у футболці без рукавів, заговорив. «Я думав, що...»
  
  
  «Ми можемо поговорити про це пізніше», — сказав Марлінчен. Вона продовжила знайомство. «Сара, це Ліам, йому 16, — найвищий хлопець, худорлявий, з довгастим, трохи темнішим волоссям і окулярами в дротяній оправі, — і Колм, йому 14, — добре складений хлопець, який говорив, — і маленький хлопець Донал, 11 років». Донал був кудлатим; під шваброю його обличчя було неоформленим, як часто буває у дітей.
  
  
  «Приємно познайомитися з вами, — сказав я, — але мені справді варто йти. Я маю бути на роботі». Я сказав Марлінчену: «Я зроблю ці телефонні дзвінки, про які згадав, сьогодні ввечері або завтра, і зв’яжуся з тобою з рекомендацією».
  
  
  Я подумав, що це буде непросто продати, але, можливо, я зможу спіймати когось із знайомих мені ПІ у щедрому настрої.
  
  
  Марлінхен кивнув. «Дозвольте провести вас», — сказала вона.
  
  
  Надворі на палубі вона знову стала серйозною. «Детективе Прібек, ви не збираєтеся повідомляти про нас, чи не так?» — запитала вона. «До сімейних служб?»
  
  
  «Мене вимагає закон, Марлінчен», — сказав я.
  
  
  Її плечі нескінченно опустилися, і вона відвела погляд від мене в бік озера.
  
  
  Я не знав, чому вона почувалася так, ніби її та її братів засудили до притулку минулих часів, з високими готичними воротами та рідкими стравами. Але раптом я побачив себе її очима і мені не сподобалося те, що я побачив. Я прийшов сюди й побачив докази її ретельного догляду за домом, її приготування їжі та її очевидної любові до своїх молодших братів, і, вибачте, це було недостатньо добре, і я доношу вас до округу, і, до речі, Мені байдуже, де твій брат. Хочеш знайти його, плати.
  
  
  «Слухай, — сказав я, пом’якшуючи, — можливо, я міг би тобі трохи допомогти з Ейданом».
  
  
  «Справді?» сказала вона.
  
  
  «Ти сказав, що в школу будеш лише до полудня, так? Чому б мені не вийти завтра о першій, і ми можемо поговорити про це ще».
  
  
  Сказати, що Марлінхен Хеннесі посміхалася, було б несправедливо. За час нашого короткого знайомства вона ніколи не робила більше, ніж легку посмішку для привітання. Я не був готовий побачити її природне щастя; він був блискучим, як перший вогняний цвіт запаленого сірника. Думка про активнішу співпрацю з Хеннессі була не зовсім привабливою, але було зворушливо бачити, як багато означає для Марлінчена пропозиція допомоги.
  
  
  Я дав їй свою картку. «Там є і мобільний, і пейджер», — сказав я. «На випадок, якщо у вас виникне конфлікт у розкладі чи щось таке».
  
  
  «Я не буду», — сказала вона.
  
  
  
  
  Щойно я повернувся в машину, я намацав у наплічнику пляшку аспірину. Його там не було.
  
  
  Він у сміттєвому відрі у твоїй ванній кімнаті, генію, куди ти викинув його сьогодні вранці, допивши останню порцію аспірину. Ти збирався забрати ще, пам’ятаєш?
  
  
  Показання на моєму мобільному телефоні показали, що це 3:45. Навіть без зупинки в магазині я б запізнився на роботу.
  
  
  Я зробив «Нову» заднім ходом, зробивши три чверті кола, і прискорився по довгій під’їзній доріжці «Хеннессі». Хтось на роботі мав би пару знеболюючих, яких я міг би забити.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  «Лейтенант Превітт шукає вас», — сказав Тієша, щойно я увійшов.
  
  
  «Мені всього п’ять хвилин — о, біс. Я зовсім забув про прохання Превітта прийти раніше. «Він у своєму кабінеті?»
  
  
  Він був, але ми там не залишилися. Коли я увійшов, Превіт підвівся з-за столу. — Детектив Прібек, — сказав він. «Спускайтеся до конференц-залу».
  
  
  "Звичайно", - сказав я.
  
  
  Він не згадав, що я запізнився на тридцять п’ять хвилин, хоч би якою була ця зустріч, але він, очевидно, знав це. Для мене було надто пізно просити ще п’ять хвилин, щоб отримати трохи аспірину від колеги.
  
  
  «Я справді лише знайомлюсь», — сказав Превітт і відчинив двері до нашої конференц-зали. Коли ми увійшли, чоловік, який сидів за довгим столом усередині, підвівся.
  
  
  Моє здивування відвернуло мене від болю у вусі. Це був незнайомець, якого я бачив уже двічі: спочатку спостерігав за мною на моєму посту, а потім із Кіландером на розі вулиці. Зблизька він мав худе, втомлене обличчя, але теж досить молоде, незважаючи на сивину на скронях. Я не переглядав свою оцінку його віку: близько 35 років.
  
  
  — Детектив Сара Прібек, — сказав Превітт, — це Ґрей Діаз з офісу окружного прокурора округу Фаріболт.
  
  
  Округ Фаріболт. Синя земля.
  
  
  Діас вийшов з-за свого стільця й подав мені руку. — Детектив Прібек, — сказав він.
  
  
  «Радий з вами познайомитися», – сказав я.
  
  
  Він відпустив мою руку й кивнув Превітту. «Дякую, Вілле», — сказав він. Превітт відійшов.
  
  
  «Будь ласка, сідайте», — сказав Діас.
  
  
  Ми зробили. Я сподівався, але сумнівався, що виглядаю краще, ніж почуваюся.
  
  
  «Ви прокурор?» запитав я.
  
  
  — Я слідчий прокурора, — сказав Діас. «Я працюю в окрузі Фаріболт близько шести тижнів».
  
  
  «Тобі подобається там внизу?» запитав я.
  
  
  «Ну, тут досить тихо, — сказав Діас. «Ось чому я почав читати деякі старі файли».
  
  
  Маленька крапля поту поповзла між моїми лопатками вниз, до попереку.
  
  
  Діаз поклав перед собою на стіл товсту манільську папку. «Це справа була передана до нашого офісу близько трьох місяців тому, до того, як я прийшов на борт. Це було спільне розслідування шерифа та пожежної служби», — сказав він.
  
  
  — Ройс Стюарт, — сказав я. Не було сенсу чекати, поки він скаже ім’я.
  
  
  «Так», — сказав він, і в його голосі могла бути легка нотка здивування моєю відвертістю. «Файл точно привернув мою увагу. Звичайно, враховуючи ваше знайомство з людьми та подіями у справі, я хотів з вами поговорити». Він постукав нігтем по пилці. «Я думав, що ми могли б почати просто з перегляду відомих фактів. Ви можете виправити мене, якщо вважаєте, що я щось не так».
  
  
  Діаз відкрив свою папку й переписав життя Ройса Стюарта в сухих телеграмних фрагментах офіційного запису.
  
  
  «Ройсу Стюарту було 25 років на момент його смерті», — почав він. «Прожив більшу частину свого життя в окрузі Фаріболт, там був арештований і засуджений за непристойне викриття та непристойну поведінку; арешт неповнолітнього за те, що він заглядав у вікна будинку жінки пізно вночі, звинувачення знято. У 24 роки він переїхав до міст-побратимів, де був засуджений за DWI, і, що набагато важливіше, був заарештований і звинувачений у зґвалтуванні та вбивстві Камарії Браун, доньки детектива Женев’єви Браун з департаменту шерифа округу Геннепін. Ваш партнер». Діас замовк, відпиваючи зі склянки води біля нього. «Справа була закрита з технічних причин, і Стюарт повернувся на Blue Earth.
  
  
  «У жовтні пожежників викликають на ділянку, де жив Стюарт. Флігель, у якому він жив, горить, і наступного дня в ньому знаходять його тіло». Діаз перегорнув сторінку, хоча я був упевнений, що подробиці справи вже запам’яталися в нього. «Через вісім годин після пожежі колишній детектив поліції Майкл Шайло з’являється в поліцію в Мейсон-Сіті, штат Айова, і зізнається у вбивстві Стюарта. Дивно те, що Шайло стверджує, що він убив Стюарта тижнем раніше, наїхавши на нього на викраденій вантажівці на шосе за межами Блакитної Землі.
  
  
  «Розслідування підтверджує той факт, що Шайло викрав вантажівку, але замість того, щоб збити Стюарта, він потрапив у аварію однієї машини через лід на дорозі. Під час аварії він отримав серйозну травму голови, яка сплутала його спогади та послабила здатність до суджень. Побоюючись арешту за свій «злочин», він пішов на південь, уникаючи контактів з іншими людьми, і, нарешті, в Мейсон-Сіті, штат Айова, здався. Його переконання, що він убив Стюарта, за словами психолога, було частково пов’язане з черепно-мозкової травми та частково його постійного попереднього уявлення про вчинення злочину. Майкл Шайло не заперечував звинувачення в крадіжці автомобіля і зараз ув'язнений у Вісконсині». Діас випив ще трохи води. «Це справжня історія».
  
  
  «Ви сказали, що хочете, щоб я вказав на щось невірне у вашому файлі», — сказав я. «Є дві речі, які ви не включили».
  
  
  Діас ввічливо підняв брову. «Будь ласка».
  
  
  «Шило не забув убити Шорті, він вирішив цього не робити. Навіть якщо це було в останню хвилину».
  
  
  Діаз кивнув, схоже, сприйняв це серйозно. «І як ти це знаєш?»
  
  
  «Шило мені сказав», — сказав я.
  
  
  «Мушу зазначити, що ніхто не може це незалежно перевірити», — сказав Діас. «Ти покладаєшся на слова свого чоловіка».
  
  
  Я не був. Про це мені сказав Ройс Стюарт. Якраз перед смертю.
  
  
  «Але це не має значення для обговорюваної теми, якою є смерть Стюарта», — сказав Діас. «У слідчих не було особливих сумнівів у тому, що будинок Стюарта було навмисно підпалено, або що він уже був мертвий, коли будинок горів. Справа не була відкладена через відсутність доказів вчинення злочину. Проблема полягала у відсутності доказів, які б вказували на підозрюваного. Як тільки я прочитав цей файл, я подумав, що мої колеги надто поспішили, відкинувши очевидну людину».
  
  
  Я мовчав.
  
  
  — Вони зневажили людину, яка вже зізналася, що їздила на Блакитну Землю з наміром убити Ройса Стюарта. Хто не мав алібі тієї ночі, коли помер Ройс Стюарт».
  
  
  — Шайло — ваш підозрюваний? — запитав я його.
  
  
  «Ваш чоловік, безумовно, цікавий», — сказала Діас.
  
  
  Особа, яка цікавить, полягає в тому, щоб підозрювати , що тропічний шторм означає ураган.
  
  
  «Це неможливо», — сказав я. «Докази виключають його».
  
  
  Незважаючи на те, що я точно знав, що Шайло не вбивав Стюарта, я також був знайомий з усіма доказами, які свідчили слідчим, що він не міг цього зробити. Травми Шайло, розбита вантажівка, семиденний проміжок між його невдалою спробою вбити Стюарта та фактичною смертю Стюарта. . . усе це підтверджувало твердження, що Шайло не мала жодного відношення до вбивства Стюарта.
  
  
  «Ви впевнені?» – сказав Діас. «Між вбивством Стюарта та появою Шайло в Мейсон-Сіті було дев’ятигодинне вікно. Цього достатньо, щоб проїхати менше ста миль».
  
  
  — Пішки? Я сказав.
  
  
  «Ні, машиною чи вантажівкою. Те, що ніхто не сказав, що підібрали його автостопом, не означає, що ніхто не сказав».
  
  
  «Тієї ночі може бути дев’ятигодинний проміжок часу, — сказав я, — але між спробою Шайло вбити Ройса Стюарта та часом, коли він з’явився в Мейсон-Сіті, є семиденний проміжок часу. Важко довести, що...» Я замовк, щось розуміючи.
  
  
  «Ви казали?» — підказав Діас.
  
  
  Я відповів не відразу. Цей чоловік грав у якусь гру, і хоча я мав знати краще, я почав грати з ним. «Ти вже говорив із Шайло у в’язниці?» запитав я.
  
  
  Діас сказав: «Я не готовий зараз ділитися всіма подробицями розслідування».
  
  
  «Ні, — сказав я, — тому що Шайло не є тобою в інтересах. я. Ви відволікаєте мою увагу, вдаючи, що Шайло ваша підозрювана. Ти хочеш, щоб я став на його захист і обговорював з тобою всі пункти справи, доки я не розповім деталі, яких я не міг знати, якщо б не вбив Шорті. Це було прізвисько Стюарта, зафіксоване на номерному знаку його автомобіля. «Це друга деталь, яку ви залишили поза увагою. Ви не згадали, що я був там і розмовляв зі Стюартом тієї ночі, коли він помер. Якщо ви розмовляли з людьми в барі, ви знаєте, що я був там, — сказав я. «Це робить мене очевидним підозрюваним. Але замість того, щоб підійти до мене безпосередньо, ви вдаєте, що хочете поговорити зі мною як з «колегою по слідству». »
  
  
  Це була тактика, яка спрацювала навіть на вуличних злочинців. Під час розмови з підозрюваним із попередніми особами іноді детективи просять його висловити припущення про те, як міг бути скоєний злочин, що він міг би зробити, якби вчинив це діяння. Якщо це спрацює, злочинець ослабить свою пильність і розповість важливу деталь, про яку він не повинен був знати.
  
  
  «Дозволь мені відповісти на запитання, яке ти не ставиш», — сказав я. «Я не вбивав Ройса Стюарта. Я був там, у Блакитній Землі. Я був у барі. Я говорив з ним. Але я його не вбивав».
  
  
  — Детективе Прібек, — сказав Діаз, — я тут не для того, щоб вас образити. Я тут, щоб виконати роботу».
  
  
  Він мав рацію; Я говорив вільніше, ніж хотів. Біль у вусі нервував.
  
  
  «Вибачте», — сказав я. «Я це знаю. Я застудився, і мене дуже турбує вухо. Ви можете дати мені хвилину, щоб отримати аспірин?»
  
  
  «Насправді, — сказав Діаз, — я хотів би, щоб ми продовжували це робити тепер, коли ми вже в курсі».
  
  
  Ще один ключовий момент у допиті: як тільки ситуація почне нагріватися, не давайте підозрюваному час перегрупуватися.
  
  
  «Давайте поговоримо про ту ніч, коли ви були на Блакитній Землі», — сказав Діас. «Що спонукало вас піти туди?»
  
  
  «Я зрозумів, що Шайло вкрав і розбив вантажівку на шосе. Я розумів його мотиви, що він хотів збити Шорті, але я знав, що він зазнав невдачі, бо Ройс Стюарт був живий. Насправді Стюарт був підозрюваним у крадіжці вантажівки, оскільки його відбитки пальців виявили його на місці аварії. Я не розумів, що сталося з Шайло після аварії».
  
  
  «Тож ти пішов туди».
  
  
  «Поговорити з Шорті, так». Моє вухо рівномірно пульсувало разом із серцебиттям, яке було трохи швидше, ніж зазвичай.
  
  
  «Як ти знав, що він буде в барі?» — запитав Діас.
  
  
  «Я не знав, бо… Ой! Бог. »
  
  
  Тепер він зробив щось нове. Було відчуття тріску, а потім тріск, схожий на статику. Я чув, як люди говорять про те, що їхні вуха лопають під час підйому та зниження літака, але я не думав, що це одне й те саме. Натомість я уявив, що на моїй барабанній перетинці з’явилися пухирі, як бульбашки, і один із них лопнув.
  
  
  «Твоє вухо?» — запитав Діас.
  
  
  «Так», — сказав я, неефективно потираючи зовнішню оболонку.
  
  
  «Ми постараємося завершити це досить швидко», — запевнив мене Діас. «Ви казали?»
  
  
  «Я казав, що не знаю напевно, чи він буде в барі, але я чув, що він проводив там багато часу».
  
  
  «І, на щастя для вас, він був», — прокоментував Діас. «Що ви з ним обговорювали?»
  
  
  «Я хотів знати, що він знає про зникнення Шайло», — сказав я. «Він відмовився зі мною розмовляти».
  
  
  «А потім що ти зробив?» — запитав Діас.
  
  
  «Я їхав частину дороги додому», — сказав я. «Моя напарниця Женев’єва жила в Манкато зі своєю сестрою та зятем, і я знав, що можу там спати».
  
  
  У другому класі ми вивчали вухо. Я намагався не згадувати зображення барабанної перетинки, намагався не уявляти свою власну як роздуту, темно-рожеву кульку рідини, що з кожною годиною все більше розтягується.
  
  
  — Ви не ходили до дому Стюарта перед тим, як залишити Блакитну Землю?
  
  
  Це була потенційна пастка. Досі я говорив правду, хоч і з пропусками. Мені не потрібно було брехати. Тут мені довелося зійти зі стежки.
  
  
  "Ні", - сказав я. «Я не зробив».
  
  
  «Від Міннеаполіса до Blue Earth майже три години їзди», — сказав Діас. — Отже, ви проїхали весь цей шлях, знайшли Стюарта в барі, і коли він відмовився говорити про вашого чоловіка, ви просто повернулися в машину й поїхали? Мені здається, що ти легко здався».
  
  
  У моєму вусі знову затріщало, створюючи шум, схожий на статику. «Шорті сказав мені, що він знав, і я цитую, «Джек лайно». Я не міг довести протилежне. Після цього я мало що міг зробити».
  
  
  «Отже, це ваша історія: ви поїхали до Блакитної Землі, ненадовго побачили Шорті в барі та поїхали до Манкато?» – сказав Діас.
  
  
  «Ось що сталося», – сказав я.
  
  
  Більшість із того, що я сказав Діасу, було правдою. Брехня була замовчуванням. Я залишив поза увагою Женев’єву, яка пішла за мною до Блакитної Землі, приходила та зникала непоміченою, як злісна тінь.
  
  
  Діаз похитав головою, ніби розчарований учнем, який не виконує належних результатів. Він перемішав папери назад у свою манільську папку. — Гадаю, поки що все.
  
  
  Коли я підвівся, червоно-сірий серпанок заплив у моє зір, і моє вухо пульсувало трохи сильніше.
  
  
  «О, я забув одну річ», — сказав Діас. «Чи є якась причина, чому хтось побачив вас і вашу машину біля будинку Стюарта тієї ночі?» — запитав Діас.
  
  
  Я все ще стояв нерухомо, намагаючись прояснити зір. Запитання Діаса не допомогло. Взятися. Дихайте.
  
  
  «Я не єдина людина, яка схожа на себе або їздить на Nova 1970 року», — сказав я.
  
  
  Червонуватий серпанок зійшов і знову пробилися фарби світу.
  
  
  — Розумію, — сказав Діас. «Дякую за допомогу, детективе Прібек».
  
  
  
  
  Це класика слідчого , питання «чи є причина». Це натякало на наявність очевидця, але насправді не стверджувало це прямо. Допитуваний мав потрапити в пастку й почати легковажно виправдовуватися, підтверджуючи те, про що слідчий лише підозрював.
  
  
  Знання, що це була тактика, не завадило цьому бути страшним. «Якби Діас мав більше доказів, він би їх надав», — сказав я собі у туалеті, де щойно випив дві склянки Advil і бризнув холодною водою на обличчя, стежачи, щоб жодна не потрапила мені у вухо.
  
  
  Коли я підвів голову, щоб побачити своє відображення в дзеркалі, моє бліде обличчя сяяло від поту та води. Пасма волосся ближче до мого обличчя були вологими. За винятком робочого одягу та кобури на плечі, я виглядав як балаган дев’ятнадцятого сторіччя у відділенні благодійної лікарні. Я дивився на власний образ і впорався з найгіршим усвідомленням за весь день: мені потрібно було відвідати кабінет лікаря.
  
  
  
  
  Авіаційні експерти скажуть вам, що в повітрі ви безпечніше, ніж на землі. Статистика це підтверджує. Але в будь-якому залі очікування аеропорту ви побачите якусь бідолашну душу, яка сидить на одному з пластикових стільців, поклавши лікті на коліна, руки звисають вільно, ноги опущені, голова опущена. Це майже молитовна поза, ніби він чи вона збираються зробити найнебезпечнішу річ, яку тільки можна уявити. І на думку аерофоба вони є.
  
  
  Фобії такі. Неважливо, що страх ірраціональний. Іноді інстинкт небезпеки в розумі просто спрацьовує без причини, і він не вимикається перед лицем втішної статистики чи особистих стверджень. Для мене еквівалентом залу очікування в аеропорту є кімната очікування кабінету лікаря. За п’ять хвилин до 5 вечора я зайшов до медичної клініки, зареєструвався та зайняв посаду. Мої кінцівки здавалися важкими та втраченими, ніби в моєму паливопроводі була вода. Ліворуч від мене товстий чоловік у робочому одязі з поцяткованим фарбою мобільним телефоном на стегні спостерігав за рухом у вікно.
  
  
  Двері, що вели до внутрішніх кабінетів, розчинилися. «Вашингтон?» сказала медсестра.
  
  
  Маляр піднявся зі стільців і побрів до дверей. Я зітхнув, покаявшись.
  
  
  Я дивився у вікно. По радіо диктори говорили про наближення поганої погоди, і крізь тарельчасте скло я бачив жовтуваті хмари на горизонті. Це було ще далеко.
  
  
  Двері знову відчинилися. «Прібек?» сказала медсестра.
  
  
  Я не підняв голови, натомість дивився вгору крізь волосся, яке сповзло на моє обличчя. Вона не могла зрозуміти, що я дивлюся на неї.
  
  
  Заради Бога, що ти робиш? Вставай.
  
  
  «Сара Прібек?» сказала медсестра.
  
  
  Я звівся на ноги, на слабкі ноги. Я все ще не дивився медсестрі очима, коли повернувся до дверей, які вели до зовнішнього світу. Я наступив на гумовий килимок, і двері пневматично відчинилися. У мене здавалося, що коліна підійдуть. Я наполовину очікував спроби затримання, ніби медсестра скаже, що це вона! і підкріплення кинеться, щоб заштовхнути мене назад усередину.
  
  
  Але нічого не сталося, і я опинилася під променями пообіднього сонця. Мої ноги трохи відновилися, і я почав йти швидше, дійшовши до своєї машини.
  
  
  Я протримався вдома дві години, грів рушники в сушарці і підносив їх до вуха. Потім у мене виникла ідея.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  «Це інший вигляд для вас», — сказав Cisco.
  
  
  Я переодягся в свої найстаріші джинси, вицвілі майже до оксамиту, і пуловер Шайло в блакитно-помаранчеву смужку, і пару баскетбольних туфель поверх товстих шкарпеток. Сіско оглядав мене крізь щілину дверей, яку пропускав ланцюжок, і щойно він заговорив, як, здається, зрозумів, що зараз не час для легковажності. «Все добре?» запитав він.
  
  
  "Ні", - сказав я. «Можна я зайти?»
  
  
  Та сама вправа: Сіско зачинив двері, розв’язав ланцюг і перекотився на інвалідному візку, щоб впустити мене. Потім він запитав: «Що не так?»
  
  
  «Мене вухо вбиває», — сказав я йому. «Він почав боліти кілька днів тому, як ви сказали, і не припинився. Справа в тому, що я не впевнений, що це був лише холод. Минулого тижня я був у дренажному каналі, тобто над головою. Вода була стоковою. Ймовірно, воно було брудним».
  
  
  Я бовтався, так боячись, що він відішле мене без лікування, що викидав йому кожну зайву інформацію, яку міг. «Ви можете подивитися на це?» Я закінчив.
  
  
  «Іди вперед і сідай на оглядовий стіл», — сказав він.
  
  
  Я зробив, як він сказав, а він дістав мої нотатки зі своєї картотеки, вимив руки й дістав своє обладнання. Я не знаю, чому помешкання Сіско не налякало мене так, як клініка, але тут я відчув якщо не розслабленість, то принаймні контроль над своїм страхом.
  
  
  Як і раніше, Cisco вимірювала мій артеріальний тиск. «Ти трохи піднесений», — сказав він. Він поклав палець на моє зап’ястя, знайшов радіальний пульс, і зробив запис на своєму жовтому блокноті, потім дістав отоскоп із шафки. «Яке вухо?» запитав він.
  
  
  — Ліворуч, — сказав я.
  
  
  Коли він вставив мені в вухо маленький квадратний кінець інструмента, я трохи підстрибнув і здригнувся. — Легко, — сказав він.
  
  
  Я заплющив очі і спробував розслабитися. Його дихання розвівало розпущене волосся на моєму плечі.
  
  
  Сіско вийняв трубку й трохи відкотився назад, і я побачив зміни, що відбулися на його обличчі. «Здається, я пам’ятаю, як казав тобі звернутися до клініки, якщо тебе починає турбувати вухо», — сказав він.
  
  
  «Я знаю».
  
  
  «Скажіть мені, будь ласка, чому ви цього не зробили».
  
  
  «Я сподівався, що це мине само собою», — сказав я невтішно.
  
  
  "Ну, це не так", - сказав Cisco. «На цьому етапі вам потрібно прорізати барабанну перетинку».
  
  
  «Ви можете зробити це тут, правда?» Мене настільки позбувся біль від самої інфекції, що ймовірність проколоти мою барабанну перетинку голкою не мала жодної думки.
  
  
  «Я навчений цьому, — повільно сказав він, — але тут я не ідеально оснащений».
  
  
  Я нахилився й покопався в наплічнику. — Це триста доларів, — сказав я. По дорозі я зупинився біля банкомату. Я поклав гроші на полицю, куди минулої ночі поклав сорок доларів.
  
  
  «Проблема не в грошах», — сказав Cisco. «Для цього вам потрібно піти в офіс».
  
  
  "Я не можу", - сказав я.
  
  
  Сіско нетерпляче постукав кінчиком пальця по краю свого інвалідного візка. «Чому б і ні?»
  
  
  «Мені не подобаються такі місця», — сказав я. «Я отримую . . . Мені стає страшно».
  
  
  «Чому?»
  
  
  "Я не знаю", - сказав я. Страх робив мене нерозбірливим. «Будь ласка, допоможіть мені з цим», — закінчив я. «Я більше нікуди не можу піти».
  
  
  Він би сказав ні; у нього були свої принципи, як він і сказав мені того вечора. Але в його очах було щось нове. Можливо, співчуття.
  
  
  «Це буде боляче», — сказав Сіско. Це була поступка.
  
  
  «Я впорався з цим», — сказав я. Потягнувшись назад до сумки, я дістав пляшку віскі, яку купив по дорозі.
  
  
  Сіско трохи опустив голову, щоб двома пальцями потерти перенісся. «Ісусе, — сказав він. Тоді він зітхнув. «Хочеш склянку?»
  
  
  "Ні", - сказав я.
  
  
  «Тоді візьміть це в себе», — сказав Сіско. «Багато. Я приготуюся».
  
  
  Він покотився від мене; Я випив. Я заплющила очі і почула його рухи, коли він готувався до процедури. Звідкись із-за стін мені здалося, що я почув гавкіт собаки. Велика собака, за тембром звуку. Це було неправильно, чи не так? Тут собака? Я знову випив, глибоко.
  
  
  «Отже, — сказав Сіско, повернувшись до мене спиною, — поки ми чекаємо, чому б тобі не сказати мені, як ти вирішив стрибнути в дренажний канал».
  
  
  «Я зайшов за кількома дітьми, які впали у воду».
  
  
  «Я думав, що повія із золотим серцем є лише у фільмах».
  
  
  «Я не повія», — сказала я йому.
  
  
  Для мене було важливо розрізнити це, мабуть, тому що я вже показала йому себе справжньою. Мені не подобалася ідея бути затиснутим між ідентичністями, наполовину. «Я ні», — повторила я, коли він не відповів.
  
  
  — Належним чином прийнято до відома, — м’яко сказав він. Я не знав, чи він мені повірив.
  
  
  Коли відчув, що випив, обережно ліг на масажний стіл. Я заплющив очі, і кімната трохи закрутилася. Я відкрив їх знову. Я знову помітив, що дивлюся на його диплом про закінчення медичного училища. К. Агустін Руїс. Не F, для Франциско, як я очікував. Це було дивно.
  
  
  Сіско підкотився до мене. Більшу частину свого волосся він зав’язав темно-синьою банданою, а решту зібрав у маленький хвостик на шиї, ніби хірург засунув волосся під шапку. В руках тримав рушник. «Як ти почуваєшся?» запитав він мене.
  
  
  «Перед операцією», — сказав я.
  
  
  Сіско розсміявся тихим, приємним звуком. «Ти звучиш не так погано, як я хотів би. Ще трохи».
  
  
  Слухняний, як дитина, я пив, обома руками на пляшці.
  
  
  «Що сталося з дітьми, яких ви витягли з дренажного каналу?» — спитав Сіско.
  
  
  «Ти справді не віриш, що я це зробив», — сказав я. Ставало легше говорити те, що у мене на думці; між думкою та словами не було жодної затримки в дві секунди. «Нічого страшного, мені байдуже, що ти з мене глузуєш. Відповідь – жив старший брат. Молодший – ні».
  
  
  Сіско протверезів. «Я щось чув про це по радіо», — сказав він. Він мені повірив.
  
  
  «Ваше повне ім’я Cisco?» — спитав я, говорячи про випадкову думку.
  
  
  «Ні».
  
  
  «Що це таке?»
  
  
  — Цицерон, — сказав він. «Досить проста назва, але деякі люди вважають зайвий склад нестерпним».
  
  
  "Мені це подобається", - сказав я.
  
  
  «Мій батько любив класику. Мого брата звати Уліс». Він зробив паузу. «Я думаю, ви можете бути готові це зробити. Ні, розслабся. Мені спочатку потрібно почистити тобі вухо».
  
  
  Чистка була неболючою, але я здригнувся від мокрого тиску в незвичному місці. Щоб мене відволікти, Цицерон вів однобічну розмову, як це роблять лікарі.
  
  
  «У певному сенсі тобі пощастило», — сказав він. «Десять років тому це знав тільки отоларинголог. Вони почали навчати знову, коли віруси та бактерії стали настільки стійкими до антибіотиків, у дев’яностих роках. Ми почали бачити все більше і більше дітей з інфекціями, які не реагували на антимікробне лікування».
  
  
  У його голосі було щось таке, чого я давно не чув, тиха рішучість, яка нагадала мені бабусь і дідусів індіанських дітей, яких я знав у Нью-Мексико.
  
  
  Він відступив. Моє вухо було вологим і прохолодним.
  
  
  «Іди вперед і лягай», — наказав він. Я зробив, виставивши йому ліве вухо.
  
  
  «Закрийте очі. Я збираюся ввімкнути інше світло». Він притягнув кутову шийку лампи до моєї голови. Мабуть, у нього була потужна лампочка, можливо, галогенна, тому що я відчував тепло на щоці та шиї. Він узяв моє обличчя своїми довгими пальцями.
  
  
  «Підніми голову», — сказав мені Цицерон. Я послухався, і він розстелив мені під голову рушник. Я ліг назад. Краєм ока я побачив, як він щось підняв. Голка. Він здавався досить довгим, зловісним у світлі лампи.
  
  
  — Дві речі, — сказав Цицерон. «У мене немає аспіратора, тому після того, як я це зроблю, поверніть голову набік, щоб він міг стікати на рушник. Друге: це буде боляче».
  
  
  «Ти вже сказав це», — сказав я, нарешті звучаючи п’яним. «Тобі не потрібно зациклюватися на цьому».
  
  
  «Але мені потрібно, щоб ти мовчав, коли я це роблю», — пояснив він. «Я не хочу, щоб сюди приходили поліцейські».
  
  
  Занадто пізно, подумав я, і сміх, який я намагався придушити, видав високий запаморочний звук. Цицерон запитливо подивився на мене, і я спробував взяти себе під контроль, але не вдалося. «Ні», — сказав я, все ще сміючись. «Я не думаю, що можу взагалі цього обіцяти. »
  
  
  «Якщо ви передумали, ми все одно можемо доставити вас до швидкої допомоги».
  
  
  Мій сміх висох від такої перспективи.
  
  
  — Тоді гаразд, — сказав Цицерон. «Трохи поверніть голову».
  
  
  Я зробив те, що він сказав, закрив очі.
  
  
  Він поклав вільну руку мені на рот. «Будьте спокійні», — сказав він.
  
  
  Коли голка вдарилася, я був радий, що не пообіцяв не кричати. Біль пронизував алкогольний серпанок. Я відчув, як руки Цицерона повертають мою голову, бо я забув його вказівку, а потім гаряча рідина бризнула мені в вухо на рушник.
  
  
  «О, Боже, — прошепотів я. Мої очі все ще були закриті. «О, Боже. Тепер, коли я була на боці, мої коліна намагалися притиснутися до моїх грудей, до положення ембріона.
  
  
  «Опусти голову, ось і все». Ціцерон прошепотів підбадьорюючи мене, беручи мене за руку.
  
  
  «Я захворію», — сказав я йому.
  
  
  «Дихай», — наказав він.
  
  
  Я намагався підкорятися. Один глибокий вдих, а потім ще один. «Я хочу сісти», — сказав я, думаючи, що це полегшить нудоту.
  
  
  Він дозволив мені, і щойно я встав, нудота почала вщухати. Ще кілька глибоких вдихів розвіяли це до такої міри, що я зрозумів, що можу тримати це під контролем.
  
  
  «Краще?» — запитав Цицерон.
  
  
  "Так", сказав я.
  
  
  «Хочеш у ванну?»
  
  
  Я очікував невеликого простору, схожого на шафу, і тому був здивований розмірами ванної кімнати. Звісно: у ньому мав розміститися інвалідний візок Цицерона. Уздовж стіни та всередині душу була трубчаста огорожа, де сидіння, схоже на лавку, виходило з кахельної стіни. Я не вмикав світло у ванній кімнаті, уявляючи, що воно буде засліплювати. Замість цього я вмивався слабким світлом, яке падало з коридору.
  
  
  Біля раковини висить один рушник, мочалки немає. Я відкрив кран і тонкою цівкою пустив воду в таз. Я змочила обличчя водою з пальців, потерла їх об шматок мила, а потім шию, утворюючи тонку піну на мокрій шкірі. Я знову опустив пальці під струмінь води й сполоснувся, як міг, але не зміг утримати цівку води, яка витекла по вирізу мого светра. Я притиснув товстий матеріал своєї сорочки до шкіри, витираючи воду.
  
  
  Коли я вийшов, Цицерон прибирав свій екзаменаційний стіл. Я дивився на нього, не знаючи, що сказати.
  
  
  «Я почуваюся досить добре», — збрехав я.
  
  
  Але він дивився на мене замислено, таким чином, що привернув мою увагу.
  
  
  «Що?» Я сказав.
  
  
  «Ти не в тому стані, щоб кудись їхати», — сказав він.
  
  
  — Я знаю, — швидко сказав я. Біль був протверезним, але це було неправильне сприйняття; Я був п'яний.
  
  
  «Тобі треба трохи поспати», — сказав Цицерон.
  
  
  «Що, на вашому екзаменаційному столі?» Я сказав.
  
  
  Цицерон зітхнув, простягаючи руку, щоб стягнути бандану й відпустити маленький хвостик. — Ні, — повільно сказав він.
  
  
  «Що ж тоді?»
  
  
  «Слухай, — сказав він, — я зазвичай не роблю такої пропозиції, але я думаю, що я дозволю тобі спати в моїй спальні».
  
  
  «Справді?» Я відчув, що ця ідея його не дуже влаштовує; Я теж не був. Але я знав, що він правий. Я не міг сісти за кермо, поки повністю не протверезів.
  
  
  Він уже котився до спальні, і я повернувся слідом за ним. Він відчинив двері спальні й увімкнув світло.
  
  
  Вузьке односпальне ліжко було вкрите коричнево-коричневим покривалом, на стіні — чорно-білий принт Анселя Адамса з Йосеміті. Набір важків, мабуть, двадцять фунтів кожен, був наполовину схований під ліжком. Уздовж стіни висів низький і вузький столик, майже стелаж, заставлений сімейними фотографіями. Деякі фотографії були досить старі, чорно-білі.
  
  
  «Це гарно», — сказав я.
  
  
  — Там мій кабінет, — сказав Цицерон. «Ось тут мій дім».
  
  
  Я зайшов за ним. Праворуч від нас були розсувні двері шафи. Він був віддзеркалений, показуючи нам відображення п’яного, заблуканого поліцейського та альтруїстичного злочинця. Я швидко відвів погляд.
  
  
  «Чому б вам не ввімкнути настільну лампу», — запропонував Цицерон. «Він не кидає багато світла, тому ви можете спати з ним, якщо хочете. І якщо ви захочете вимкнути його пізніше, ви можете дотягнутися до нього з ліжка, на відміну від настінного вимикача».
  
  
  Я підійшов до столу й зробив, як він рекомендував. Цицерон вимкнув яскравіший світильник, і ми поринули в слабке золоте світло.
  
  
  «Ви можете закрити жалюзі на вікні, якщо хочете. Але ми двадцять шість поверхів вище. Ніхто не збирається заглядати. Я сплю з ними відкритими», — сказав він.
  
  
  Коли він почав виходити з кімнати, я повернувся і запитав: «А ти?»
  
  
  «Що зі мною?»
  
  
  «Ти ж не збираєшся спати на екзаменаційному столі?»
  
  
  Цицерон засміявся. «Ні, не хвилюйтеся, — сказав він. «Я допізна».
  
  
  «Але...»
  
  
  «Якщо буде так пізно, і мені потрібно буде лягти спати, я розбуджу вас і вижену. Я не Мати Тереза».
  
  
  Коли він пішов, я роздяглася до светра й нижньої білизни й подумала: чи правильно було лягти в ліжко? Це здавалося таким особистим, але я не хотів прокидатися через годину, на ковдрах, тому що мені було холодно.
  
  
  Я експериментально прослизнув між підодіяльником і ковдрою, компроміс, який мав сенс для мого затуманеного алкоголем і втомою розуму, і вимкнув лампу.
  
  
  Через невизначений час я прокинувся в темряві. Де я був у біса? Я почув чоловічі дорослі голоси з-за дверей, і цей звук наповнив мене жахом, якого я не розумів. Моє серце підскочило від повільного ритму сну.
  
  
  Потім стали розрізнятися два слова: pecho і fiebre. Я впізнав голос Цицерона Руїса і почув хрипкий дитячий кашель. Я заплющив очі і знову заснув.
  
  
  
  
  Коли я знову підвів голову від сну, я відчув, що минули години. Однак щось мене розбудило, я озирнувся й побачив низьку постать Цицерона в дуже тьмяному, мерехтливому світлі. Він ставив запалену свічку на столик із сімейними фотографіями; на столі вже стояла ще одна свічка, полум’я якої було тихим і рівним.
  
  
  «Що...» сказав я.
  
  
  «Налетіла буря», — сказав він. «Зникла електрика. Я боявся, що ти прокинешся в незнайомому місці в темряві й не зможеш зорієнтуватися».
  
  
  Я підвівся, повернувшись до нього обличчям до краю ліжка. «О, — сказав я й потер собі обличчя. «Котра зараз година?»
  
  
  — Майже два, — сказав він.
  
  
  «Вибачте», — сказав я. «Ти мав підняти мене».
  
  
  «Ну, ти вже прокинувся. Ти достатньо виспався?»
  
  
  "Так", - сказав я. «Я почуваюся набагато краще. Чи можу я знову скористатися твоєю ванною?»
  
  
  Цицерон простягнув свічку. Я відкинув ковдру й сповз з ліжка, перелізши через низьке підніжжя в кінці. Надто пізно мені спало на думку соромитися того, що я напіводягнений. Але Цицерон усе це бачив раніше. Він був лікарем. Я забрав у нього свічку.
  
  
  У ванній я знайшов зубну пасту в аптечці Цицерона. Я натер трохи на язик і розподілив по зубах і яснах, потім сплюнув і прополоскав рот. Після цього я бризнув водою на обличчя. Імпровізований ритуал змусив мене знову відчути себе нормальною людиною. Це допомогло, що моє ліве вухо почувалося краще. Було боляче, але боляче, що було набагато кращим від пульсуючого гострого болю цього дня. Я випадково подивилася в дзеркало. Я очікував бути налитим кров’ю, але мої очі були напрочуд ясними.
  
  
  Я відніс свічку назад у спальню. Те, як Цицерон спостерігав за мною, було знайоме.
  
  
  «Ви проводите мені свій польовий тест на тверезість, чи не так?» Я сказав.
  
  
  «Я хочу бути впевненим, що ви можете керувати автомобілем», — сказав він. «Сядьте і поговоріть зі мною хвилинку. Я збираюся сказати тобі дві важливі речі».
  
  
  Я сіла на край ліжка, а він підкотився ближче.
  
  
  «По-перше, я хочу побачити вас знову через сорок вісім годин, щоб перевірити, чи ваше вухо заживає належним чином».
  
  
  Я кивнув на знак згоди.
  
  
  Він узяв папірець. «Друге: це рецепт на антибіотик. Цілком ймовірно, що ваше тіло може злизати це без пеніциліну, але воно зробить це швидше за допомогою».
  
  
  «Я думав, що ти не прописуєш», — сказав я.
  
  
  «Блокнот приніс мені пацієнт», — сказав Цицерон. «Я навіть не хотів знати, де вона це взяла. Я ним не користуюсь. Але я роблю виняток». Він зробив паузу, підкресливши, що справа серйозна. «Цей рецепт виписується з умовами. По-перше: ти нікому не говори, що у мене тут є рецептурний блокнот. Я сам ніколи не кажу людям».
  
  
  — Не буду, — сказав я.
  
  
  «По-друге, рецепт на антибіотики не повинен викликати загрозу для фармацевта. Антибіотики зазвичай не шукають під час шахрайства з рецептами».
  
  
  «Ви хочете сказати, що якщо я заповню це, мене можуть схопити?»
  
  
  «Дуже малий шанс. Зазвичай людей, які намагаються підробити рецепти, ловлять через те, що вони не вміють писати рецепти. Лікарі та фармацевти спілкуються між собою своєю мовою. Підробити непросто. Очевидно, що немає нічого поганого в тому, як це написано, за винятком того, що номер ліцензії, який я написав, абсолютно недійсний», – сказав він. «Якщо вони вас затримають, вони, ймовірно, підуть позаду, викличуть поліцію, а потім затримають вас, поки не приїде поліція».
  
  
  Яка жахлива історія з цього вийшла б: детектив округу Геннепін спійманий на шахрайстві з ліками, що відпускаються за рецептом.
  
  
  «Тож якщо їм знадобиться більше десяти хвилин, щоб знайти ваш рецепт, якщо вони скажуть, що не можуть його відстежити, просто йди», — сказав мені Цицерон. «Але це друга умова: якщо вас спіймають, це не повернеться до мене». Він простягнув рецепт, але трохи, поторгувавшись. «У мене вистачає проблем. Мене не потрібно арештовувати. Якщо ви дасте мені слово, що ви не здасте мене, для мене цього достатньо».
  
  
  — Даю вам слово, — сказав я.
  
  
  Він дав мені папірець.
  
  
  «А чому?» — запитав я його. «Чому ти мені довіряєш?»
  
  
  "Я не знаю", - сказав він. «Я просто так».
  
  
  Між нами запала тиша. Світло свічок, що мерехтіло на сімейних фотографіях, робило стіл схожим на вівтар духам предків Цицерона, хоча принаймні один із відбитків був нещодавнім: це був Цицерон під час, мабуть, його закінчення медичного училища. Його посмішка виглядала щирою, а не напруженою попрілістю, яку деякі люди викликають перед камерою та вимогою посміхнутися. Він був на півголови вищий за людей, які його оточували.
  
  
  На півголови вищий. Він стояв. Він був дієздатний.
  
  
  «Якого ти був зросту?» — запитав я, не роздумуючи.
  
  
  "Були?" — повторив він.
  
  
  Жар відразу піднявся до мого обличчя. «Вибачте», — сказав я. «Я мав на увазі...»
  
  
  «Шість футів», — сказав Цицерон. «Найвищий чоловік у моїй родині».
  
  
  «Я не мав на увазі...»
  
  
  — Усе гаразд, — сказав він.
  
  
  Моє збентеження почало трохи відступати, але я все одно дивився на свої босі ноги. «Я повинен піти».
  
  
  «Сара, — сказав він, — ти боїшся доторкнутися до мене?»
  
  
  Це правда, ми сиділи близько один до одного, і я стежив, щоб наші кінцівки не торкалися.
  
  
  «Звичайно, ні», — сказав я. — Ви оглянули мене, заради Бога.
  
  
  «Це я торкався тебе», — сказав він. «Це не те саме. Вас турбує те, що я паралізований?»
  
  
  «Я одружений, — сказав я.
  
  
  — Розумію, — тихо сказав Цицерон. «Ти не носиш обручки і можеш залишатися на вулиці до другої години ночі, але коли я роблю тобі увертюру, ти раптом одружуєшся».
  
  
  «Мій чоловік у в'язниці», - сказала я.
  
  
  Він мені не повірив; Я міг це бачити.
  
  
  «Його відправили за крадіжку автомобіля», — сказав я. «Він у в'язниці у Вісконсині».
  
  
  Вираз обличчя Цицерона не змінився, але нарешті він сказав: «Тоді, я вважаю, тобі варто піти».
  
  
  — Це не тому, що ти паралізований, — сказав я. Не знаю, чому мені було важливо це встановити. Я нахилився вперед і поклав руку йому на стегно. Це була дурниця, півміра куряча.
  
  
  «Я не відчуваю цього, Сара», — сказав Цицерон. «Вам не потрібно нічого робити, щоб довести мені, що ви відкриті. Але якщо ти збираєшся торкнутися мене, зроби це в такому місці, де я можу це відчути». Він простягнув руку і взяв мене за руку. «Дозволь мені тобі дещо показати», — сказав він.
  
  
  Другою рукою він підтягнув сорочку. «Багато людей думають, що в тілі хворого на параліч є чітка межа між відчуттям і відсутністю, як лінія, що розділяє світло і темряву на Місяці», — сказав він. «Але це більше схоже на те, як сутінки падають на землю».
  
  
  Він поклав мою руку високо на грудну клітку. «Тут я все відчуваю». Він просунув свою руку і мою, під нею, трохи нижче. «Тут тільки температура, але не тиск. Тут внизу, ще трохи нижче, повна темрява.
  
  
  Зберігаючи зоровий контакт, я поклав свою ліву руку на іншу сторону його грудної клітки, а Цицерон поклав руки на мої стегна, притягуючи мене до себе. Не було куди подітися, окрім як сісти на інвалідний візок, і я обережно поклала свої коліна з обох боків його стегон, на краї сидіння, тож я стала перед ним на коліна.
  
  
  Він не відчував невпевненості в тому, що йому довелося нахилити обличчя, щоб поцілувати жінку, і коли він це зробив, він майже миттєво пішов глибоко, пробуючи язиком. Мене це шокувало; такий глибокий, настирливий поцілунок від віртуального незнайомця був тривожним і хвилюючим, і я відчув, як щось перекотилося глибоко в моєму животі, наче нерви, тільки тепліші.
  
  
  Наше тьмяне відображення в дзеркальних дверях шафи показувало чоловіка, жінку та стілець; сексуальна картина, частиною якої я ніколи не очікував. Раніше чоловіки брали мене до своїх домівок і до своїх ліжок. Але, піднявшись на інвалідний візок Цицерона, я потрапив у самий центр його життя, майже в його тіло. Це змусило мене задуматися, чи мав Ціцерон Руїс особливе уявлення про те, як це відчувати, коли тебе проникли.
  
  
  
  
  втретє , полум’я свічок майже повністю занурилося в глибокі воскові ями. Це вже не мало значення; небо за вікном світлішало до світанкової блакиті, щойно почало освітлювати спальню. Цицерон спав так близько до мене, що я відчував тепло його шкіри. Це мене заспокоювало, доки я не побачив стару сорочку Шайло, що звисала зі спинки інвалідного візка Цицерона, і я відчув щось холодне в животі, ніби я дивився на карту, і нічого не було знайоме.
  
  
  Я вислизнув із ліжка й одягнувся якомога тихіше, взяв рецепт і повернув ручку дверей у спальню тим відомим часом, напівшвидким способом, як це роблять люди, коли прокрадаються чи виходять із спальні.
  
  
  Цицерон навіть не розплющував очей, коли говорив, і голос його був іржавим від сну.
  
  
  «Це просто трохи співчуття між людьми, Сара», — сказав він. «Не дозволяйте цьому зіпсувати вам тиждень».
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Після восьми годин безперервного сну вдома я прокинувся у своїй теплій задушливій спальні, бажаючи відразу кількох речей: крижаної води; гарячий, гарячий душ; і якась їжа, яку я не міг точно визначити. Я спочатку задовольнив перші дві потреби, затримавшись у душі. Було дивно, наскільки краще моє вухо вже почувалося. Навіть не боліло. У ньому просто була та приємна, порожня тяжкість, яка іноді замінює біль, те, що відчуваєш у своїй голові після того, як особливо неприємний головний біль розкочується, дозволяючи тобі нарешті звільнитися від його хватки.
  
  
  Одягнувшись у короткі штани та безрукавку, я пішла на кухню й оглянула холодильник і шафи, у яких було трохи запасів. Мене ніщо не приваблювало. Якою б не була ця дивна тяга, це були не звичайні підозрювані спонукання до їжі: кофеїн, цукор, сіль або червоне м’ясо. Я вийшов через задній під’їзд, у двір.
  
  
  Минулої ночі шторм залишив небо чистим, на заході залишилося лише кілька білих хмар. Сонце стояло високо в небі, але навислі в’язи відфільтрували всі його промені, крім кількох. Недогодований сіамський кіт мого сусіда нишпорив по зарослій траві нашого вузького недоглянутого подвір’я, зупинився, оцінивши мене як небезпечного, і пішов далі. Я теж пішов далі, до дверей підвалу і вниз у павутину темряву.
  
  
  Тут було те, що Шайло називав «їжею Армагеддону», консерви, які можна було їсти лише у випадку стихійного лиха, бунту, воєнного стану чи ядерної атаки. Я завжди вважав, що їжа, яка добре зберігається в надзвичайних ситуаціях — готові до вживання супи з низьким вмістом натрію, сухе молоко та фрукти в сиропі — надто пригнічує, щоб її їсти, коли світ розвалюється. «Нам тут потрібен алкоголь», — сказав я. «Кілька пляшок віскі та кілька баночок шоколадного соусу».
  
  
  Шайло, сидячи на підборах у темряві, оглядаючи полиці, сухо погодився. О, звичайно, сказав він. Можливо, нам теж варто поставити тут ліжко. Оскільки світ горить у полум’ї назовні, ми можемо віддатися будь-якому виду збочень. А потім він кинув на мене той погляд, який нагадав мені, що небагато людей відчувають таке глибоке задоволення від злочестивості, як колись побожний, як Шайло, син проповідника.
  
  
  До біса . Хоча було неможливо забути, що я живу одна, що мій чоловік перебуває у в’язниці в іншому штаті, час від часу мені знову приходило в голову, що, привіт, це Шайло , якої більше тут немає. І сьогодні з усіх днів я не хотів думати про такі думки.
  
  
  На щастя, я майже одразу відволікся. Рухаючись до сходів із баночкою яблучного пюре та банкою груш у руках, я спіткнувся в погано освітленому місці. Винуватцем, на підлозі, був старий і пошарпаний ящик для інструментів, який, як я знав, містив інструменти, якими ми не користувалися щотижня чи навіть щомісяця, на відміну від гайкового ключа та плоскогубців. Але я знав, не відкриваючи його, що в ньому було ще щось: незареєстрований калібр .25 із дешевим посрібленням.
  
  
  Сестра Женев'єви, Деб, подарувала його мені, здавалося, сто років тому. Вона прийшла до цього досить невинно; це був пережиток її днів життя в поганому районі Східного Сент-Луїса. Вона запізнилася позбутися цього, і я пообіцяв їй, що подбаю про це. Але відразу після цього зникнення Шайло та наші подальші проблеми стерли мою обіцянку з мого розуму. Я сховав дешевий маленький пістолет у підвалі, і він тут залишився. Враховуючи підозри, які мене охоплювали у справі Ройса Стюарта, я вважав, що не можу просто взяти це на роботу й віддати нашим технікам із доказів для утилізації. Зараз це було правдивіше, ніж будь-коли, коли в місті була Сіра Діас.
  
  
  Я відштовхнув ногою коробку з інструментами від основи сходів, вирішивши, що незабаром розберуся з .25, але не сьогодні.
  
  
  Знову нагорі я з’їв цілу банку груш із трохи тертого сиру чеддер і був уже на чверті баночки з яблучним пюре, коли почув стукіт у двері.
  
  
  Штори на віконній верхній половині дверей були прозорі, і крізь них я бачив повну широку чоловічу постать. Я відсунув завісу й побачив детектива Ван Ноорда, перед яким я вибачився вчора перед тим, як піти з роботи.
  
  
  Я відкрив двері. «Що відбувається?»
  
  
  «Превіт прислав мене», — сказав він. «Щоб перевірити, чи ти тут був. Ми не змогли з вами зв’язатися».
  
  
  «Це мій вихідний», — сказав я. «Щось відбувається?»
  
  
  Я мав на увазі надзвичайну ситуацію з громадською безпекою, потрібні всі руки. Але вдень надворі було тихо, сирен далеко не було.
  
  
  «Ні, нічого подібного», — сказав Ван Норд. — Але ви пішли так раптово вчора, посеред вашої зміни, що Превітт занепокоївся. Він попросив мене перевірити ситуацію».
  
  
  «Мені було погано», — порожньо сказав я. «Я сказав тобі це вчора».
  
  
  «Я знаю, і я сказав йому, але він все одно попросив мене перевірити вас, а потім ми не змогли зв’язатися з вами ні на ваш мобільний, ні на ваш пейджер…»
  
  
  «Чому ти не дзвонив сюди?» Я знову запитав.
  
  
  «Ми це зробили, і постійно отримували сигнал зайнято».
  
  
  «Грубку знято», — сказав я, лише зараз згадавши рішення, яке прийняв дуже рано вранці. «Вибачте, я не хотів нікого хвилювати».
  
  
  Але це все одно не мало сенсу, Превіт прислав сюди Ван Ноорда. «Вам не вистачає?» запитав я. «Сьогодні я почуваюся набагато краще. Я міг би зайти».
  
  
  «О, ні, ні», — сказав він, відмахуючись від пропозиції. «Ти залишайся вдома, бережи це вухо. Але ви можете залишити свій мобільний телефон увімкненим. Просто щоб ми могли зв’язатися, якщо ви нам знадобитеся», — порадив він.
  
  
  «Звичайно», — погодився я.
  
  
  Коли він пішов, я пішов на кухню і знову поклав слухавку на підставку. Тоді я налила собі склянку води і запила першу дозу антибіотиків. Я купив їх одразу після того, як вийшов із «Цицерона» в цілодобовій аптеці, чекаючи біля каси з настільки небайдужістю, що це явно передало б мою параною кожному, хто справді звернув увагу.
  
  
  Світ збожеволів, подумав я. Я обманював ліки, що відпускаються за рецептом. Лейтенант Превіт посилав своїх детективів перевірити хворих людей. Найрозумнішою людиною, з якою я мав справу за останні сорок вісім годин, був Цицерон Руїс.
  
  
  Цицерон. Тепер виникла проблема.
  
  
  За той короткий час, що я знав Цицерона Руїса, я бачив, як він не лише оглядав і давав медичні поради, а й робив щось, що кваліфікувалося як невелика хірургія. Потім він виявив, що володіє блокнотом з рецептами і готовий виписати рецепт; Я мав лише його слово, що він робить єдиний виняток у моєму випадку. Цицерон звинувачував себе так легко й ґрунтовно, ніби я написав сценарій, за яким він слідував. Але я не міг його видати, не зараз. Це було так просто: я дав йому слово.
  
  
  Він витягнув з мене цю обіцянку лише щодо незаконного рецепту та перспективи того, що мене з ним спіймають. Але в принципі я обіцяв щось набагато більше. Мене не треба арештовувати, сказав Цицерон. Я пообіцяв, що не створю для нього проблем із законом.
  
  
  Навіть якби я не дав цієї обіцянки, чи був би я зараз на більш твердій основі? Більшою проблемою була моя власна поведінка. Я не симулювала вушну інфекцію. Це було щиро, і я прийняв медичну допомогу від Цицерона за це, що мало бути етичним еквівалентом покупки крадених речей із паркану або ставки в нелегальній букмекерській конторі. Тоді я брав участь у шахрайстві з рецептами. І для хорошої міри я б вступив у сексуальні стосунки з підозрюваним.
  
  
  Що б не трапилося, я не міг видати його зараз. Я перейшов забагато меж.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  «Мені дуже погано», — сказав я.
  
  
  Я стояв на порозі будинку Хеннессі. На мій стукіт відповів Марлінхен, менший, ніж я пам’ятав, у вицвілих джинсах і щось схоже на дитячу футболку з темно-синім серцем, окресленим олівцем, у центрі. Вона зі стриманим терпінням слухала, як я розповідав про хворобу, яка змусила мене трохи більше ніж на двадцять чотири години запізнитися на нашу зустріч.
  
  
  Тільки вчора пізно я згадав про це, про свою обіцянку виїхати й знову поговорити з Марлінченом. Що змусило мене почуватися гірше, так це те, що коли я перевірив повідомлення на своєму мобільному телефоні, від неї нічого не було. Вона списала мене як дорослого, який відкинув її та свої проблеми як незначні.
  
  
  «Я думав, ти передумав», — сказав мені Марлінчен. «Ви твердо сказали, що Ейдан був далеко за межами вашої юрисдикції».
  
  
  «Я б просто не підтримав вас», — сказав я. «Можна я зайти зараз, чи зараз поганий час?»
  
  
  «Це добре», — сказав Марлінхен, відступаючи вбік, щоб пропустити мене до їхнього входу. «Але я думав, ти працював вдень і ввечері».
  
  
  «Так, але це мій вихідний», — сказав я. «І в будь-якому випадку, незабаром я повертаюся до денних змін».
  
  
  Марлінхен повів мене назад до кухні та сімейної кімнати, де ми були раніше. Ніде в будинку я не чув активності, але в повітрі відчувалося живе відчуття, і я знав, що хлопці поруч.
  
  
  Насправді кухня була зайнята, але ніхто не готував і не їв. Натомість Донал сидів у кріслі, яке було піднесене томами енциклопедії під кожною ніжкою. Навколо грудей і плечей у нього був пляжний рушник. На прилавку поруч лежала пара ножиць, а на підлозі навколо ніжок стільця лежав маленький віночок світло-коричневого волосся.
  
  
  «Донале, ти пам’ятаєш детектива Прібека», — сказав Марлінчен, беручи ножиці.
  
  
  «Привіт, — сказав Донал.
  
  
  «Гей, — сказав я. Під час повторного огляду він виглядав молодше 11 років, його обличчя було м’яким і блідим від дитинства.
  
  
  Я сказав Марлінчену: «Можливо, мені варто почекати, поки ти закінчиш із зачіскою Донала, перш ніж ми підемо до. . . про що ми говорили днями».
  
  
  Але вона не погодилася. «Усі мої брати знають ситуацію, — сказала вона. «Ми можемо обговорити це зараз».
  
  
  — Гаразд, — сказав я. «Дозвольте мені почати з широкого запитання: чому Ейдан не жив удома?»
  
  
  Марлінхен розчесала пальцем волосся Донала, поки на кінчиках не стирчало півдюйма, а потім підстригла. «Тато вдівець. Виховував п'ятеро маленьких дітей. Це було забагато», – сказала вона. «Ейдан був найстаршим і найкраще пристосувався до життя поза домом».
  
  
  «Я думав, що Ейдан — твій близнюк», — сказав я.
  
  
  Марлінхен усміхнувся. «Я часто роблю цю помилку, називаючи Ейдана «найстаршим». Я не знаю, чому я це роблю, він народився лише на п’ятдесят сім хвилин раніше мене». Вона пригладила волосся Донала до його вуха, потім взяла ще одне товсте пасмо й підстригла кінчик. «Це також іронічно, тому що Ейдану не дозволили повторити четвертий клас, тож після цього багато людей вважали, що він молодший за мене».
  
  
  Це насправді нічого мені не говорило; Я намагався повернутися на правильний шлях. «Це була єдина причина, чому Ейдана відправили геть?» Я повторив. «У вашого батька було забагато дітей?»
  
  
  — У вас є діти, детективе Прібек? — запитав Марлінхен. У її голосі було те легке мерехтіння заступництва, яке відчувають матері, коли ставлять таке запитання самотнім друзям.
  
  
  — Ні, — зізнався я.
  
  
  «Звичайно, я теж не знаю, — сказала вона, — але я знаю, що виховувати п’ятьох дітей самому дуже, дуже важко. Тато намагався, але в нього були надто зайняті руки з його навчанням і його писанням. Він також відчував досить сильний біль іноді, від дегенеративного диска. Були епізоди, коли це майже виводило з ладу». Більше волосся випало. «Пізніше у нього розвинулась виразка, я думаю, від тиску роботи та самостійного створення сім’ї».
  
  
  «Ммм», — сказав я без зобов’язань. «Коли ви востаннє чули від Ейдана?»
  
  
  «Ми нічого не чуємо про нього», — сказав Марлінчен. Її очі були опущені вниз, на її роботу. «Востаннє я бачив його, коли він поїхав до Іллінойсу». Ще один крихітний пучок світло-каштанового волосся розвівся на підлогу.
  
  
  "Іллінойс?" Я сказав.
  
  
  «Перед тим, як він поїхав до Джорджії, він жив у нашої тітки Бріжит за межами Рокфорда, штат Іллінойс», — пояснив Марлінчен. «Він би залишився там, але тітка Бріжит померла через п’ять місяців, і саме тоді Піт Бенджамін запропонував Ейдану жити на його фермі».
  
  
  «Як померла твоя тітка?» запитав я.
  
  
  «Автомобільна аварія», — сказав Марлінчен.
  
  
  «Звідки ваш батько та Піт Бенджамін знали один одного?» Я сказав.
  
  
  "Вони виросли в Атланті разом", - сказала вона. «Піт успадкував багато землі і почав її обробляти. Тато навчався в коледжі, а решта було історією». Вона замовкла, щоб зосередитися, підводячи волосся. «Я думаю, тато думав, що Ейдан багато чого навчиться, живучи на фермі. Батько покинув коледж у 19 років і подорожував Америкою, працюючи багато фізичної роботи, наприклад, на фермі. Він сказав, що більше дізнався про життя, працюючи в дорозі, ніж у будь-якому класі».
  
  
  Марлінхен потягнув Донала за волосся з обох боків від вух. — Вам це навіть здається, детективе Прібек?
  
  
  Я вивчав її роботу. "Так", сказав я. «Я думаю, що так».
  
  
  Марлінхен відтягнув пляжний рушник. «Іди, друже», — сказала вона.
  
  
  — Нарешті, — сказав Донал. «Чи можу я отримати Popsicle?»
  
  
  «Я думаю, це було б добре», — сказав Марлінчен.
  
  
  Коли Донал увірвався в холодильник і пішов, я запитав: «Чи знаєте ви щось про друзів Ейдана в Джорджії, його інтереси, куди він міг подітися?»
  
  
  Марлінхен похитала головою. «Я б хотів, щоб я це зробив. Можливо, містер Бенджамін допоможе вам із цим».
  
  
  «Це хороша думка», — сказав я. «Мені потрібен його номер телефону. І я міг би використати фотографію Ейдана».
  
  
  
  
  Нагорі перші двері належали Марлінчену. Усередині вона майже одразу підігнула ноги й опустилася, схрестивши ноги, біля ліжка. Потягнувшись із-під пилу, вона витягла дерев’яний ящик і відкрила кришку. «Це займе в мене лише хвилину», — сказала вона.
  
  
  Поки Марлінхен перебирала свою коробку, я оглянув її спальню. Був порядок і чистота; Я б не очікував іншого. Двоспальне ліжко було акуратно застелене, покрите люверсом кремового кольору. Її письмовий стіл стояв обличчям до вікна, так само пофарбоване в кремовий колір, а на його краю стояла напоготові ручка зі старомодним пером зі страусиного пір’я. Це було чарівно, але справжня робота, безсумнівно, була зроблена на ноутбуці, який сидів, приголомшливо сучасний, у центрі столу.
  
  
  «Ви пишете?» — запитав я її. «Я маю на увазі поза школою?»
  
  
  Марлінхен похитала головою, все ще дивлячись у коробку. «Ліам знає», - сказала вона.
  
  
  На комоді стояли дві фотографії в рамках. Один був знімком Марлінхен серед однокласників під час, схоже, поїздки класу на гру Twins, інший — Марлінхен і трьох її молодших братів на березі струмка. Для спальні дівчини-підлітка із середнього класу це було напрочуд мало сентиментальності. Працюючи зі зниклими людьми, я був у кількох кімнатах для дівчаток-підлітків і бачив експозиції, які змусили мене побажати, щоб я володів акціями Kodak: побачення, випускні вечори, класні екскурсії, ночівлі, все це було відображено на фотографіях.
  
  
  «Ось, — перебив мене голос Марлінчена, — поки ти дивишся на фотографії, ось одна з Ейданом».
  
  
  Полароїд показав хлопчика років 11, який стояв біля гойдалок, які звисали з верби, яку я бачив на дальньому боці будинку. Хлопець на фото явно мав бути високим, вищим за Г’ю Хеннесі, як я подумав. І хоча деталі не вискакували, коли ви подивилися на руку на мотузці, ви могли побачити шматочок темно-рожевого м’яса там, де мав бути найменший палець. В іншому Ейдан Хеннесі був приємний на вигляд, серйозний на обличчі, білявий і блакитноокий, як його сестра.
  
  
  «Слухай, — сказав я, — у тебе є нове фото Ейдана?» Я сказав.
  
  
  — Ні, — сказала вона. «Це проблема?»
  
  
  "Так", - сказав я. «Роки між 12 і 17 роками важливі. Діти дуже змінюються. Волосся стає темнішим, а обличчя змінюють форму, оскільки вони втрачають дитячий жир. Або іноді діти набирають вагу. І вони також роблять пірсинг, відбілюють і фарбують».
  
  
  «Я не думаю, що Ейдан зробив би це», — сказала вона. — Крім того, його неважко буде впізнати. Ви дійсно не можете пропустити руку», - сказала вона.
  
  
  «Ні, мабуть, ні», — сказав я. «Як це взагалі сталося?»
  
  
  — Собака, — сказав Марлінчен. «Його вкусили».
  
  
  «Ой, — сказав я. «Скільки йому було років?»
  
  
  «Три, можливо, чотири», — сказав Марлінчен. «Я правда цього не пам'ятаю, хіба що він довго лежав у лікарні, і коли його привезли, я його злякався, через його руку. Я почав плакати і не хотів з ним гратися».
  
  
  «Справді?» Я сказав. Але, можливо, це було не так вже й дивно, що маленька дівчинка була б так приголомшена страшною травмою свого брата. «Скажи мені ще щось: як ти дізнався, що Ейдан втік із ферми в Джорджії?»
  
  
  Марлінхен кивнув. «О, це. Електронна пошта", - сказала вона. «Після того, як у тата стався інсульт, я кілька днів провів тут багато часу, переглядаючи всі його документи, фінансову звітність тощо. Я читав його електронні листи на комп’ютері, і в кінці списку були старі. Знаєте, ті, які ви не видаляєте?»
  
  
  «У вас є його пароль?»
  
  
  «Ні, пароль з’являється автоматично, коли він входить, у вигляді зірочок, розумієте?»
  
  
  Я кивнув.
  
  
  «Тож мені просто довелося натиснути Return». Марлінхен відкинула ногу, схрещену під другим стегном. «Я не читав усі повідомлення, але в цьому було написано «Re: Ейдан», тож воно привернуло мою увагу. Я відкрив його й побачив повідомлення Піта моєму татові, а під ним оригінальне повідомлення мого тата до нього».
  
  
  Фермер з електронною поштою? Ну чому б і ні?
  
  
  «Обидва повідомлення були про те, що Ейдан втік. Я припускаю, що виникла непорозуміння щодо того, хто повідомить про це в поліцію. Я боявся, що ні в одного, тож подзвонив заступнику Фредерікса в Джорджію».
  
  
  Згідно з тим, що сказав мені Фредерікс, спілкування між Пітом Бенджаміном і Г’ю Хеннессі було цілком чітким: Х’ю розбереться з тим, що Ейдан втік із ферми. Але я не хотів зараз вдаватися в це питання. Я сказав: «Марлінчен, заступник Фредерікс сказав мені, що Ейдан колись уже втік до Міннесоти».
  
  
  Марлінхен кивнув.
  
  
  — Ваш батько відіслав його назад, чи не так? запитав я.
  
  
  Вона знову кивнула, дивлячись у підлогу.
  
  
  «Чи щось змусило Ейдана втекти?» запитав я.
  
  
  Вона похитала головою.
  
  
  «Ви впевнені?» Я притиснув її.
  
  
  «Він сумував за домом. Він прийшов сюди, а тато відправив його назад. Ось і все». Вона пожувала нижню губу. «Детектив Прібек, те, що я сказав раніше, про те, що нічого не знаю про повсякденне життя Ейдана або не чую від нього. . . Я знаю, що це може здатися дивним, що Ейдана відправили геть, і ми так мало спілкувалися з ним, але після смерті матері... . . це змінює так багато речей у динаміці сім’ї. Людям це важко зрозуміти, і я не думаю, що я пояснюю це дуже добре».
  
  
  «Це не так важко зрозуміти, як ви можете подумати», — сказав я. «Моя мати померла, коли я був маленьким, а пізніше батько відправив мене в Міннесоту, коли мені було 13 років, до двоюрідної тітки, якої я ніколи раніше не бачив. Це звучить суворо, але врешті-решт це було на краще».
  
  
  «Тоді ти розумієш», — сказала Марлінхен, її голос був майже полегшеним. «Я знав, що є причина, чому я відчував, що ти можеш допомогти».
  
  
  «Я не в змозі зробити стільки», — попередив я її. «Я просто збираюся робити деякі речі по телефону та на комп’ютері, які для мене виконуватимуться швидше, ніж для вас. Я не можу поїхати до Іллінойсу чи Джорджії».
  
  
  — Я знаю, — швидко сказав Марлінхен. «Я ціную все, що ви можете зробити».
  
  
  «Тоді, — сказав я, — мені потрібно поговорити з твоїми братами».
  
  
  
  
  Це був Колм, який раніше дивився телевізор у сімейній кімнаті; коли я повернувся, він все ще був там, лежав на дивані у футболці та спортивних штанях.
  
  
  «Гей», — сказав він, не дивлячись в очі.
  
  
  На великому екрані телевізора було показано відкритий стрілецький тир із проблиском зелені на східному узбережжі на задньому плані. Юнаки й дівчата в блакитних сорочках скочувалися на ноги, піднімали зброю й стрімко стріляли по чорних контурах цілей.
  
  
  «Це особлива річ у Quantico, — сказав Колм. «Там тренують агентів ФБР».
  
  
  «Я знаю», — сказав я, спостерігаючи. На мить мене приголомшила вся молодість, праведність і обіцянки, які, здавалося, втілювали стажери, стоячи на краєвиді, де перед ними мало відкритися найкраще з їхнього професійного життя, і моє серце на мить відчуло свинцеве відчуття .
  
  
  Потім я похитав головою, проганяючи мрію, і сказав Колму: «Можливо, ти міг би вимкнути телевізор на пару хвилин. Мені просто потрібно поставити тобі кілька запитань про твого брата».
  
  
  Колм скотився з дивана, щоб вимкнути телевізор, а я сів, розгорнувши блокнот. «Коли ви востаннє спілкувалися з Ейданом?» запитав я.
  
  
  «Коли він пішов», — сказав Колм, сідаючи на інший кінець дивана.
  
  
  «З тих пір нічого? Листи, телефонні дзвінки?»
  
  
  Колм похитав головою, пожував кутик нігтя.
  
  
  «Грунтуючись на тому, що ви знаєте про нього, ви можете здогадатися, куди він міг піти, коли втік?»
  
  
  Колм знову похитав головою.
  
  
  «Чи можете ви сказати мені щось про те, чому відправили саме Ейдана?» запитав я. «На відміну від обох близнюків або одного з молодших дітей».
  
  
  Колм знизав плечима. «Я не знаю».
  
  
  «Ви взагалі не можете спекулювати?»
  
  
  «Мені було дев’ять, — сказав він. «Мені ніхто нічого не сказав».
  
  
  «Дякую», — сказав я, закриваючи блокнот.
  
  
  «Це все?» — злякано сказав Колм.
  
  
  «От і все», — підтвердив я, підводячись.
  
  
  — Ти навіть нічого не записав, — сказав Колм.
  
  
  «Я зазвичай не пишу такі речі, як «Я не знаю» або «Мені було дев’ять», — сказав я.
  
  
  Колм виглядав трохи збентеженим.
  
  
  «Ти мало що можеш мені розповісти, якщо ти його не бачив і не чув від нього», — пояснив я.
  
  
  Він знову ввімкнув телевізор. Агенти-навчальники тепер вчилися ламати та чистити свою зброю. Мені було цікаво, чи правоохоронні органи привабливі для Колма Хеннесі, як це було для багатьох хлопців його віку.
  
  
  «У Quantico справді добре навчають зброї», — сказав я.
  
  
  Світло-блакитні очі Колма знову глянули на мене. «Якою зброєю ти користуєшся?»
  
  
  «40-й калібр Smith & Wesson».
  
  
  «Хіба це не велика зброя для жінки?» — запитав Колм.
  
  
  "Вибачте?" — сказав я, хоча чув його чітко.
  
  
  Він знизав плечима. «Це велика рушниця».
  
  
  У мене було на кінчику язика сказати йому, що я був другим найкращим стрільцем у класі моєї шерифської академії, але це, мабуть, було нижче гідності окружного детектива вступати в словесну сварку з хлопцем, наполовину її вік. Тож я прикусив язика і запитав: «Вам цікаво зніматися?»
  
  
  — Не зовсім, — сказав Колм. «Тато ненавидить зброю. У хаті не матиме, навіть на полювання». Він знизав плечима. «Не має значення. Мені більше подобається ближній бій».
  
  
  «Чим, — запитав я, — пультом від телевізора?» Щось у його зневажливому тоні штовхнуло мене через край.
  
  
  Колм уперше по-справжньому подивився на мене, наче його вкусило щось, що, на його думку, не має рота. Його губи стиснулися від збентеження, і нарешті він сказав: «Ні, у мене важка сумка. І ваги, у дальньому гаражі».
  
  
  
  
  Нагорі я знайшов Ліама Хеннесі за комп’ютером у кабінеті його батька. Там він розповів мені, по суті, те саме, що й Колм, тільки більшими словами. Ліам теж не чув і не писав Ейдану з тих пір, як його старший брат поїхав до Іллінойсу, і він теж відчував, що Ейдана вигнали з дому лише тому, що їхньому батькові було важко виховувати п’ятьох дітей.
  
  
  «Однак мені здається дивним, — сказав я, — що Ейдан не повертався додому ні на літо, ні на канікули».
  
  
  Ліам подивився на екран комп’ютера, блакитне світло відбивалося від його окулярів, наче там можна було знайти відповідь. «Літо — важлива пора на фермі, — сказав він, — тож навряд чи Піт тоді міг його пощадити. Що стосується відпустки, то, мабуть, тато вважав, що Ейдану справді потрібно оселитися в Піта і вважати це своїм домом».
  
  
  «На п'ять років? Це жахливо тривала заборона на відвідування дому».
  
  
  Ліам повільно кивнув. Було зрозуміло, що йому незручно. «Я хотів би розповісти тобі більше, — сказав він, — але тоді я був молодий. Ніхто мені цього насправді не пояснив».
  
  
  "Добре", - сказав я. «Якщо ви думаєте про щось інше. . .”
  
  
  — Я дам вам знати, — поспішно сказав він.
  
  
  Я підвівся на ноги. Ліам підняв свої довгі пальці назад до клавіатури, наче бажаючи знову втекти до того, що він писав, коли я його перервав, і я вперше зрозумів, що, можливо, це не домашнє завдання, яке поглинуло його. Ліам, як казав Марлінчен, був письменником-початківцем серед дітей.
  
  
  Виходячи, я зупинився біля дверей. «Що сталося з вашим килимом?» Край, де він стикався з килимовим покриттям коридору, був шорстким і потертим, наче той, хто його поклав, необережно відрубав його канцелярським ножем.
  
  
  «Тато трапився з цим», — сказав Ліам, і на його обличчі з’явилася веселість. «Він сам постелив тут килим. По краях так. Ми звикли».
  
  
  Це була правда; весь периметр кімнати виглядав так само, як і дверний отвір, з грубими краями.
  
  
  «Не сприймай це неправильно, — сказав я, — але чи пив твій батько, коли займався ремонтом будинку?»
  
  
  Це було не таке легке запитання, як випливало з мого тону. Щоразу, коли в родині виникають проблеми, корисно знати, куди йде алкоголь, якщо взагалі тече.
  
  
  Ліам усміхнувся, його не збентежило моє запитання. «Я б не знав, — сказав він. «Я маю на увазі, що тато поклав килим давно, раніше мого часу. Але я знаю, що він ніколи не пив багато, і він кинув кілька років тому. Лише із загальних причин здоров’я. Це ніколи не було проблемою».
  
  
  
  
  Марлінхен провів мене до машини. «Чи допомагали хлопці?» — запитала вона.
  
  
  «Так, були», — сказав я. Правда полягала в тому, що вони не сказали нічого корисного, але й не здавалися навмисно обструкціоністськими. Я востаннє розмовляв із Доналом, щоб бути ґрунтовним, але він майже не пам’ятав свого старшого брата, і я провів із ним лише три хвилини.
  
  
  Білий кіт вийшов із трави й підійшов до Марлінхен, обмотуючи вісімку навколо її щиколоток, штовхнувши своєю трапецієподібною головою Марлінхен на гомілки.
  
  
  «Твій друг?» Я сказав.
  
  
  — Сніжок, — підтвердила вона. «Наш кіт. Я вже майже не бачу її вдень. Вона крутиться». Вона сіла на п’яти, щоб провести однією рукою по вигнутому хребту кота, а потім випросталася.
  
  
  «Ну, у неї достатньо місця для цього», — сказав я, озираючись. Геннессі та їхні сусіди мали багато вільного простору між ділянками.
  
  
  Я також знову помітив окремо стоїть флігель, який я прийняв за каретну будівлю дев’ятнадцятого століття; Мабуть, саме це Колм мав на увазі під «дальнім гаражем», де він мав тренажери. Ближче до нас із Марлінченом було самотнє дерево на березі озера. У цій місцевості цукрові клени були всюди, як і менші ялини та витривалі маленькі сосни. Бузок, здавалося, був кращим квітучим деревом; деякі ще цвіли. Це дерево не було жодним із них. Це було, очевидно, декоративне, навмисно посаджене на самотньому місці. Мені здавалося, що я ніколи раніше не бачив подібного, хоча його кілька квіток, кремових і орхідейних, були смутно знайомі.
  
  
  «Що це за дерево?» запитав я.
  
  
  «Це магнолія», — сказав Марлінчен.
  
  
  «Справді? Я не знав, що вони виростуть так далеко на північ, — прокоментував я.
  
  
  Обличчя Марлінчена було відвернуте від мене, він дивився на дерево. «Це було тут, коли агент з нерухомості показав нашим батькам це місце. Це те, що переконало мою маму, що цей дім — єдиний». Я почув посмішку в голосі Марлінчена. «Вона з татом познайомилася в Грузії. Вона думала, що це доля».
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Молодий. Я була молода.
  Я був надто малий, щоб багато чого запам’ятати.
  
  
  Це був рефрен, який я почув від дітей Хеннессі, і чесно кажучи, це, напевно, правда. Я запізнився на дорослу точку зору на ситуацію Хеннессі, а оскільки Г’ю був недієздатним і його дружина мертва, її не було.
  
  
  Однак Г’ю Хеннесі був не просто громадянином. Він був успішним письменником. Принаймні деякі подробиці його життя, мабуть, були занесені в хроніку і були б мені доступні. Для цього мені потрібна була бібліотека Університету Міннесоти.
  
  
  Я почав із пошуку в Інтернеті імені Г’ю. Мені було сказано, що він написав три книги, між публікаціями кожної з яких минуло більше кількох років. Усі три вважалися переважно напівавтобіографічними. Перший, «Сутінки», був звинуваченням у шлюбі його батьків, який повільно зникав у передмісті Атланти. Другий, «Канал», був розповіддю про його предків у Новому Орлеані, названий на честь частини того міста, де проходив Ірландський канал. Канал був тією книгою, яка здалася мені смутно знайомою, коли Марлінчен згадав про неї, і тепер я зрозумів чому; це була його найпопулярніша робота, яку хвалили багато критиків як теплу, але не сентиментальну, непохитну щодо американських упереджень, не вдаючись до жалю до себе.
  
  
  Третя книга Хеннесі, Веселка вночі, була широко сприйнята як вигаданий шлюб Хеннесі, який закінчився смертю дружини Геннессі у віці 31 року. Назва походить від думки головного героя, висловленої ближче до кінця книги: що він колись мав «мрію про кохання, яке було прекрасним, але зрештою нездійсненним, як веселка вночі».
  
  
  Серед відгуків, які виявив пошук в Інтернеті, з’явилося фото. У ньому я побачив молодше втілення інваліда, якого бачив сплячим у парк-крістіанській лікарні. Це був худорлявий чоловік із тонким волоссям пісочного кольору й блідо-блакитними очима, а вираз його обличчя було якщо не вщипнутим, то не зовсім спокійним. Веб-сайт його видавця також опублікував його авторську біографію, чітко з задньої частини Rainbow.
  
  
  У своєму першому романі «Сутінки», опублікованому у віці 25 років, Г’ю Хеннессі розповів Америці застереження про небезпеку асиміляції та висхідної мобільності в його власному передмісті Атланти. Його подальший роман, The Channel, про його ірландських предків, був схвалений критиками та улюблений мільйонами читачів, і адаптований до великого кінофільму. Хеннесі був запрошеним професором і постійним письменником у кількох американських коледжах. Він живе зі своїми чотирма дітьми в Міннеаполісі, Міннесота.
  
  Однак я помилився, сподіваючись знайти інтерв’ю з Хеннесі серед результатів пошуку. Поширеною фразою в новинах і оглядах було щось на кшталт: «Геннессі, який вважає за краще, щоб його твори говорили самі за себе... . .” Де-не-де згадувалося «інтерв’ю 1987 року» або «інтерв’ю 1989 року». Г’ю дав своє останнє інтерв’ю, наскільки я міг судити, у 1990 році. Проте були посилання на довші журнальні профілі, і я знайшов їх у стосах.
  
  
  Найдовший твір, «Веселка в тіні», був написаний для журналу The New York Times колишнім репортером Pioneer Press на ім’я Патрік Гілі, щоб збігтися з публікацією «Веселки вночі». Я почав з його роботи, а потім продовжив дві інші статті, які публікувалися в національних журналах.
  
  
  Ось така історія виникла.
  
  
  Х'ю Хеннесі народився в 1962 році в затишному передмісті Атланти. Його батько був кардіохірургом, грав у футбол у коледжі, а в подальшому житті регулярно полював і рибалив. Його мати ніколи не працювала поза домом. Якщо це був поганий шлюб, як Г’ю пізніше мав натякати в «Сутінках», то не той поганий шлюб привів поліцейських на поріг. У підлітковому віці Г’ю теж не хвилювався, принаймні в будь-якому разі, як показали поліція та доступні академічні записи. Х'ю був відмінним у всіх своїх навчаннях. Хоча його невеликий зріст не дозволяв йому виступати у футбольній команді, він був агресивним борцем, показуючи хороший рекорд у своїй ваговій категорії.
  
  
  Університет Еморі надав Х'ю часткову академічну стипендію, незважаючи на комфортні фінанси його батьків. Саме в Еморі Г’ю Хеннессі зустрів двох людей, які були його найпостійнішими супутниками. Одним із них був Дж. Д. Кемпіон, який частково вивчав літературу племені Лакота з Південної Дакоти. Другою була прекрасна фахівець із фольклору та антропології німецького походження Елізабет Ганнелоре Бауманн.
  
  
  Вони були нерозлучні протягом перших двох років у школі. Після цього Кемпіон і Хеннесі покинули навчання, що викликало невдоволення батьків Хеннессі. Джей Ді та Г’ю планували подорожувати Америкою, як це робили молоді літературні леви попереднього покоління.
  
  
  Буквально напередодні їх від'їзду Хеннесі одружився на Елізабет Бауманн. Обом було по 19, і їх поспішність викликала чутки про вагітність, але ці перешіптування врешті-решт виявилися безпідставними. Судячи з усього, причиною весілля була терміновість, яка була емоційною, а не біологічною. Вона залишилася в школі, з простим срібним перстнем на пальці, з плоским животом. Хеннессі вирушив у подорож самопізнання в поті разом із Кемпіоном.
  
  
  Вони очищали таконіт на полігоні. Вони зібрали тверду червону озиму пшеницю в Південній Дакоті. Вони працювали на верфях Дулута, колись прикордонного міста поза законом. Вони поїхали на південь, щоб побачити Новий Орлеан, куди в Америку приїхали прадіди Хеннесі, і залишилися працювати в доках, а потім були заарештовані під час бійки, яка розчистила там робітничий бар. Вони або збирали корм для своїх майбутніх творів, якщо ви хотіли бути благодійними, або створювали легенди, якщо ви хотіли бути цинічними.
  
  
  Фотографії з Нового Орлеану йшли разом з історією Хілі. Кемпіон, смуглявий і худий, був доречно покірним і похмурим, але Геннессі посміхався.
  
  
  посміхаючись. Я не міг зрозуміти це протягом хвилини, але потім я зрозумів: добре вихований, представник середнього класу Г’ю Хеннесі все життя говорили посміхатися, коли його фотографували. Для своєї фотографії бронювання він зробив це автоматично.
  
  
  Десь у той проміжний період Хеннессі почав працювати над «Сутінками», белетризацією життя середнього класу його батьків в Атланті. З часом він настільки сильно відчув його потенціал, що приїхав додому в Атланту, щоб підготувати його до публікації. Елізабет, яка закінчила свій диплом, підтримала свого чоловіка, коли він закінчив свій роман на білому вогні, відправивши його агентам у віці 24 років. Свого часу «Сутінки» було придбано, опубліковано та визнано винятковим досягненням.
  
  
  Як згадували друзі батьків Хеннесі (обидва були мертві через написання твору Хілі), книга справила жахливий ефект на батьків і сина. Це не було несподіванкою. Що, здавалося, здивувало Хеннесі, так це те, як його книгу сприйняли в його рідному місті.
  
  
  « Сутінки сприймалися або, можливо, сприймалися неправильно, як різке засудження звичаїв і пріоритетів Нового Півдня», — писав Гілі. «Рецензії на книгу в південній пресі були явно прохолоднішими. Можна екстраполювати, як це сприйняли колеги та сусіди Хеннессі в Атланті. Зайнявши позицію «пророка не сприймають на своїй батьківщині», Хеннесі знайшов найбільш яскраво північний дім, який він міг прийняти: Міннесоту».
  
  
  Міннеаполіс став новою главою в житті Хеннесі. Коли гроші від «Сутінків» почали надходити, Елізабет кинула роботу, щоб стати аспіранткою. Подружжя купило будинок на озері Міннетонка, і Г’ю почав працювати над другою книгою.
  
  
  Знову використовуючи вигаданих персонажів, які явно виросли з його генеалогічного дерева, The Channel зобразив людей, життя яких було «таким же сонячним і бурхливим, як безповітряний світ Сутінків ». Іммігранти Ейдан і Мейв Хеннессі мали кількох дітей, і всі їхні історії були торкалися, але як письменник Г’ю Хеннессі, здавалося, найбільше захоплювався життям двох своїх двоюродних дядьків, які були другорядними особами у злочинному світі Нового Орлеана свого часу. . Їх найкраща — або найгірша — година настала, коли вони були причетні до серії зухвалих викрадень вантажівок, за які їх так і не заарештували. Якщо Г’ю коли-небудь сумнівався в етичності їхнього способу життя або в тому, чи були вони альтернативи життю, повному крадіжок і насильства, це питання не піднімалося на The Channel. Задовольнивши пристрасть письменника до артефактів із вигаданого світу, він купив пару відреставрованих револьверів, якими користувалися його двоюрідні дядьки; вони з'явилися на фотографії робочого кабінету Г'ю, яка супроводжувала профіль одного журналу.
  
  
  Канал зміцнив репутацію Х'ю як заслуженого письменника. Це був той рідкісний твір сучасної художньої літератури, який і вихваляють найвищі верстви критиків, і читають у метро та на пляжах. Канал очолив списки бестселерів і залишався там тижнями.
  
  
  Якби ви могли вибрати одне слово, щоб описати тодішній світ Хеннесі, родючий був би хорошим вибором. Їх сім’я, їхні багатства та їхня пошана зростали на північній землі Міннесоти. Х'ю та Елізабет відзначали в їх усиновленому місті, і Г'ю підкреслював в інтерв'ю, що вони нікуди не збираються. Він казав, що це те, чого він завжди хотів: трохи землі, коріння та такої великої родини, у якій він хотів би вирости.
  
  
  «Сімейна» частина, звичайно, збиралася разом. Елізабет була близька до того, щоб народити свою четверту дитину за п’ять років; вони з Х'ю вже мали трирічних близнюків і малюка Ліама. Кошти не були проблемою. Якщо «Сутінки» принесли солідні гроші, то «Канал» приніс набагато більше, і Г’ю був затребуваний як викладач у школах міст-побратимів. Вони з Елізабет часто розважалися; Частим гостем у їхньому домі був Джей Ді Кеміон. Як поет він мав менший успіх, але його збірка віршів « Тінь, що повертається» отримала нагороди. Вона була і грамотною, і подекуди яскраво еротичною, і деякий час це була ідеальна книга, щоб сексуально визирнути з рюкзака другокурсниці коледжу в кав’ярні. Письменники журналів зробили велику частину літературної дружби: безрідний, невгамовний поет і щасливий одружений писар родини та спадщини доповнювали один одного в очах громадськості.
  
  
  Потім, незабаром після народження Колма Хеннесі, вечірки припинилися. Так само й інтерв’ю. Досить раптово Хеннессі закрили свої двері для публічного життя.
  
  
  Світу здавалося, що Геннессі просто глибоко віддані справі створення сім’ї. Але якщо це було так, Хеннессі доходили до крайнощів. Кемпіона теж раптово вилучили з їхнього життя. Роками він тримався подалі від Міннесоти.
  
  
  Ходили шепотки про сварку між Г’ю та Джей Ді, чутки про те, що давнє суперництво за прихильність Елізабет нарешті закипіло, обпаливши дружбу до непоправного стану. У розповіді Хілі було одне речення про короткочасні стосунки Кемпіона з молодшою сестрою Елізабет, Бріжит, але Хілі залишив читачеві зробити висновок, що Бріджіт була невдалою заміною своєї старшої сестри в прихильності Кемпіона. .
  
  
  Інші припускали, що згубне суперництво було професійним, оскільки Кемпіон ніколи не досягав висот, які мав його друг. Але припущення залишилися припущеннями. Хілі не зміг зв’язатися з Кемпіоном, який часто подорожував, для інтерв’ю, а Хеннессі не погоджувався з розповіддю. Жодна зі сторін розколу не була повідомлена.
  
  
  Якщо Г’ю хотів приватності, він її отримав. Минали роки без продовження The Channel, і світ рухався далі. Навіть ЗМІ міст-побратимів майже забули про нього до того дня, коли було повідомлено, що бездиханне тіло Елізабет Хеннессі було знайдено у водах озера Міннетонка. У неї залишилося п’ятеро дітей, наймолодшому лише одинадцять місяців.
  
  
  За кілька років до своєї смерті Елізабет була досить замкнутою. Її чоловік викладав у місцевих коледжах, але Елізабет сиділа вдома, рідко виходячи кудись або зустрічаючись з друзями. Можливо, це просто відповідало п’ятьом дітям віком до 10 років. Якщо за цим криється щось темніше, як-от післяпологова депресія, то в газетах не було достатньо доказів навіть для припущень. Висвітлення було зосереджено лише на трагедії, яка вразила одного з найповажніших письменників Америки про родинні зв’язки, кохання та вірність.
  
  
  Через п'ять років Г'ю Хеннесі опублікував свій довгоочікуваний третій роман. «Веселка вночі» розповідає про союз двох пристрасних молодих людей, які вирішили, не вписуючись у сучасний світ, рано одружитися й негайно виховувати дітей. У ньому описано випробування та радощі такого молодого союзу, а потім боротьбу оповідача зрозуміти несподівану втрату його спорідненої душі. Його добре рецензували, і Х'ю Хеннесі знову ненадовго опинився в центрі уваги громадськості. Потім він знову зник з поля зору.
  
  
  Навіть найкращі профілі залишали запитання без відповіді. Чи одна зі знаменитих американських літературних дружб була давнім, невизнаним любовним трикутником, який отруїв її керівників? Х'ю Хеннесі підштовхував свою дружину до того, щоб вона народила занадто багато дітей, і ігнорував попереджувальні ознаки післяпологової депресії? Це були питання, які Хілі та його колеги не могли відкрито підняти. До них не було кому звернутися. Хеннесі не погоджувався співпрацювати, Кемпіон невідомо, Елізабет мертва.
  
  
  
  
  Повертаючись додому з університету, мені спало на думку, що добігав кінця другий день після того, як у мене прорізала барабанна перетинка; Я мав бути до Ціцерона на повторний іспит, який він просив. Мені кортіло пропустити це. Сьогодні в мене зовсім не боліло вухо, і останнє, що мені потрібно, — це продовжувати спілкування з Цицероном Руїсом, якого я востаннє бачив, коли намагався непоміченим вислизнути з його спальні.
  
  
  Але я також пригадав, як він допомагав мені, коли я цього відчайдушно потребував. Найменше, що я міг зробити, це поважати його професійне судження. Ймовірно, він не захоче згадувати про події мого останнього візиту більше, ніж я. Жоден із нас не згадав би про це; все було б добре.
  
  
  Під час мого останнього візиту до Цицерона мені надто сильно боліло вухо, щоб згадати про повільний, скрипучий ліфт, який піднімався до його квартири. Цього вечора я знову помітив це: вереск кабелю за стелею, мерехтливе світло, повільний рух від освітленого номера до освітленого номера. Я сказав собі перестати бути параноїком. Це було повільно; це не означало-
  
  
  Над дахом я почув хрускіт, і машина різко зупинилася. Цифра 14 світилася на мить, можливо, більше хвилини. Мені хотілося вірити, що хтось із 14-го поверху викликав ліфт, але я знав, що це неправда. За моїми припущеннями, я був між 14 і 15 поверхами, і деякий час не збирався йти далі.
  
  
  «Ідеально», - сказав я.
  
  
  
  
  Коли я нарешті прибув на 26-й поверх, я одразу побачив Цицерона, який сидів у відчинених дверях своєї квартири, розмовляючи з молодою чорношкірою жінкою, яка стояла біля зачинених дверей квартири напроти. Їй було приблизно 21 чи 22, вона вражала вбранням із двох частин бронзи та золота, сорочкою без рукавів і широкими штанями поверх чобіт на низьких підборах. В одній руці вона тримала ключі, а в іншій — сумку на винос, здавалося, що пізно поверталася з офісної роботи. Коли я наблизився, вона подивилася на мене з очікуванням.
  
  
  Цицерон зробив вступ. «Сара, це Солей, мій сусід», — сказав він. «Солей, це Сара».
  
  
  «Гей, — сказав я.
  
  
  «Приємно познайомитися», — сказав Солей. «Мені краще піти», — сказала вона Цицерону й відімкнула двері.
  
  
  Ціцерон поклав руки на колеса свого крісла й подався заднім ходом у двері, але робив це досить повільно, тому я почув дивний звук позаду, коли Солей увійшла до своєї квартири. Це було схоже на швидке цокання пазурів по лінолеуму. Я обернувся й побачив, що справді великий чорно-підпалий пес із запальним тілом кинувся привітати Солей, і вона спустилася, щоб сісти їй на п’яти, де він лизнув її обличчя в такому екстазі возз’єднання, що тільки собаки відчувають. «Це мій привіт», — сказала вона, надаючи останньому слову карибський відтінок.
  
  
  Цицерон зачинив двері, закриваючи видовище.
  
  
  «Це був пес», — сказав я.
  
  
  «Так, це було».
  
  
  «Не будь-яка собака, — сказав я. «Це був ротвейлер».
  
  
  «Справді так і було. Фіделіо, по імені». Цицерон підкотився ближче до центру своєї вітальні.
  
  
  «Собакам дозволено в цій будівлі?» запитав я.
  
  
  — Ні, — сказав Цицерон. «Ви не схвалюєте?»
  
  
  — Ні, ні, — швидко сказав я. «Мені подобаються собаки. Я просто здивований, що їй це сходить з рук. Важко сховати собаку такого розміру. Його треба вигулювати і все».
  
  
  Цицерон кивнув. «І врешті-решт її спіймають. Але не через мене чи когось на цьому поверсі. Фіделіо поводився добре, і це місце, де можна жити й дати жити», — сказав Цицерон. «Єдине, що я мав сказати їй, це те, що він не може сюди заходити».
  
  
  «Чому ні?»
  
  
  «Санітарні причини. Жодних собак в екзаменаційній кімнаті».
  
  
  «Звичайно», — сказав я, і ми замовкли. Я вийняв свою касу. «Отже, — сказав я, — скільки коштує сьогоднішній візит?»
  
  
  — Сорок, — сказав Цицерон. «Я зараз з тобою».
  
  
  Він підкотився до кухонної раковини. Я вийняв дві двадцятки й поклав їх на полицю, незграбно стояв у вітальні Ціцерона, бажаючи, щоб він тримав більше особистих речей на виставці, щоб я міг удавати, що вивчаю їх. Будь-що, щоб нанести мішок з піском на спогад про близькість, яка загрожувала, як мовчазна стіна води. Ціцерон робив чудову роботу, не показуючи жодних ознак того, що він згадав, що ми спали разом дві ночі тому. У мене з цим було трохи більше труднощів. Можливо, те, чого Шайло не знав, не зашкодило б йому, але це було легке виправдання, яке мене не втішило.
  
  
  Я глибоко, спокійно вдихнув. Цицерон, миючись біля кухонної раковини, неправильно витлумачив це.
  
  
  «Не нервуй», — сказав він, перекриваючи шум води, що тече. «Я очікую, що це буде безболісно».
  
  
  «Це завжди кажуть лікарі», — сказав я йому.
  
  
  «Ні, ми кажемо: «Це не зашкодить», — виправив він мене.
  
  
  Я засміявся. «До речі, вибачте, що я спізнився. Я застряг у вашому ліфті».
  
  
  Я мав намір розважити його розповіддю про те, як телефон екстреної допомоги не спрацював, і мене врятувала пара підлітків, які за допомогою лопатки відкрили щілину розміром із двері собачої будки. і як я незграбно спустився до коридору чотирнадцятого поверху. Але Цицерон обернувся так різко, що слова завмерли на моїх устах.
  
  
  «Ви зробили?» сказав він.
  
  
  «Що не так?» Я сказав. «Це була просто незручність».
  
  
  Цицерон похитав головою й покотився назад у вітальню. «Цей ліфт — проклята загроза», — палко сказав він. «Ви третя людина, про яку я чув, яка потрапила в пастку». Він понишпорив у своїй скрині з запасами, витрусив градусник. «Добре, поклади це собі під язик».
  
  
  «У мене немає температури».
  
  
  «Сара, кинь робити мою роботу за мене». Тепер у його голосі було трохи заліза. Покірно я підкорився.
  
  
  Ціцерон не поспішав оглядати моє вухо. Тоді він забрав у мене з рота термометр. Він прочитав його мовчки. Коли він говорив, це було для того, щоб поставити мені питання про симптоми, які я мав за останні два дні: запаморочення, біль, проблеми чи аномалії мого слуху? Я відповів йому «ні» на всі ці запити і сказав, що так, я приймав свої антибіотики.
  
  
  Він відклав термометр і отоскоп.
  
  
  «Ну, твоя температура 98,6, твоє вухо виглядає дуже гарно, і ти звучиш так, ніби у тебе все добре», — сказав він. «Ви швидко заживаєте». Він дістав свій блокнот і знову написав.
  
  
  «Що ти пишеш?» запитав я.
  
  
  «Просто нотатки», — сказав він. «Незважаючи на те, що ти нібито «ніколи не хворієш», тобі, можливо, доведеться колись прийти до мене знову, враховуючи твою огиду до традиційних лікарів».
  
  
  «Сподіваюся, що ні», — сказав я. «Без образ».
  
  
  — І все-таки ви не заперечуєте, якщо я задам кілька запитань, як-от історію хвороби, на випадок, якщо я вас знову побачу?
  
  
  Щось у цій ідеї мене нервувало; Це бачив Цицерон. «Вони лише для мого приватного користування», — сказав він. «Більше ніхто їх не побачить».
  
  
  Якого біса, все, про що він питав, це моя історія здоров’я, яка була надзвичайно безперебійною. І він мав рацію: можливо, колись мені доведеться побачити його знову. — Гаразд, — сказав я.
  
  
  Перші запитання були легкими.
  
  
  «Прізвище?»
  
  
  «Прібек». Я написав це для нього.
  
  
  «Вік?»
  
  
  «Двадцять дев'ять».
  
  
  «Відомі алергії?»
  
  
  "Жодного", - сказав я.
  
  
  «Твої батьки живі?»
  
  
  Я знову похитав головою.
  
  
  «Які були причини смерті?» запитав він мене.
  
  
  «Кілька років тому у мого батька стався серцевий напад. Моя мати...» Я проковтнув. «Моя мати померла від раку яєчників».
  
  
  «Ви були дитиною?»
  
  
  «Колись, звичайно, ми всі були такими», — сказав я, намагаючись пожартувати з цього.
  
  
  «Я маю на увазі, коли ваша мати померла, ви були дитиною?» Він не дозволив мені уникнути цього.
  
  
  «Мені було дев'ять». У мене стиснуло горло, і я не знав чому. Я розповідав це іншим людям раніше.
  
  
  «Брати і сестри?» – тихо запитав Цицерон.
  
  
  «Один брат, він мертвий», — сказав я і швидко додав: «Нещасний випадок, не пов’язаний із проблемами зі здоров’ям». Бадді загинув у гелікоптерній катастрофі в армії, і я більше не хотів відповідати на запитання про нього.
  
  
  «А ваш чоловік, скільки він у в'язниці?»
  
  
  "П'ять місяців", - сказав я. Я швидко опустив голову. «Вибачте, мені здається, мені щось потрапило в око», — сказав я, відтираючи вологу.
  
  
  «Ти взагалі з ним спілкуєшся?»
  
  
  "Ні", - сказав я.
  
  
  Тепер моя голова була в руках. Ми обоє все ще намагалися вдавати: Цицерон удавав, що збирає історію хвороби, а я вдавав, що не плачу.
  
  
  «Але у вас є багато друзів у містах, з якими ви можете поговорити?»
  
  
  Я нічого не сказав.
  
  
  — О, — сказав Цицерон.
  
  
  «Ви збираєте цікаву історію хвороби», — сказав я вологим голосом.
  
  
  Людям в інвалідних візках важко обіймати людей, тож Цицерон простягнув руку через простір між нами, щоб потертися між моїх схилених лопаток і погладити моє волосся. — Гаразд, — тихо сказав він. «Добре».
  
  
  
  
  Я хотів би сказати, що він ініціював секс потім. Але я зробив.
  
  
  Я рідко плачу, і мені здається поганим тоном робити це перед незнайомою людиною. Але з Цицероном було інакше. Він уже бачив мене хворим, хворим на фобію, безглуздим, п’яним і страждаючим від болю. Залишилося не так багато бар'єрів, які потрібно було впасти. Потім, коли короткий спазм смутку минув, я хотіла зробити це з ним.
  
  
  «Вибачте», — сказала я вголос, лежачи, притиснувшись до Ціцерона в його односпальному ліжку, притулившись щокою до його голого плеча.
  
  
  «Для чого?» запитав він.
  
  
  «Здається, щоразу, коли ти бачиш мене, ти бачиш мене, — сказав я. «Я здивований, що я вам навіть подобаюся».
  
  
  «Звідки ти знаєш, що ти мені подобаєшся?» — легковажно запитав мене Цицерон.
  
  
  «Я не думаю, що ти будеш спати з тим, хто тобі не подобається», — серйозно сказала я йому. «Чи я помиляюся?»
  
  
  — Ні, — сказав Цицерон. «Ви не помилилися».
  
  
  «Чому в тебе немає дівчини?» — запитав я його. «Це тому, що у вас агорафобія?»
  
  
  Цицерон піднявся на ліктях, дивлячись на мене запитливо. «Звідки ви взяли ідею, що у мене агорафобія?»
  
  
  «Гіслейн», — сказав я. Усе, що я бачив після зустрічі з ним, підтверджувало її слова.
  
  
  «Гіслейн», — сказав він. «Звичайно».
  
  
  «Тобі вона справді не подобається», — сказав я, сідаючи. «Що там за історія? До речі, вона мені не подруга. Я її ледве знаю».
  
  
  «Я теж її ледве знаю», — сказав Цицерон. «Вона також не багато знає про мене; Я не страждаю агорафобією. Але щоб відповісти на ваше запитання, Гіслейн — це та людина, яка принесла мені блокнот з рецептами».
  
  
  Я лише на мить був здивований. Цицерон назвав людину, яка принесла йому блокнот, «вона». Я навіть не хотів знати, де вона це взяла.
  
  
  Ціцерон пішов далі. «Вона прийшла до мене в гості. Привела з собою свого милого маленького малюка, розповіла, як важко самому виховувати сина. Вона каже, що його батька більше немає, а її батьки в Дірборні не підтримують».
  
  
  «Цю частину я знаю», — сказав я.
  
  
  «Ґіслейн сказала, що ненавидить ходити в державну клініку і ставитися до неї як до громадянина другого сорту, тож ось вона. Я сказав: "Радий допомогти, що я можу для вас зробити?" Вона каже мені, що думає, що в її грудях є шишка, чи можу я перевірити її? І вона знімає сорочку. Я роблю те, що вона просить. І я до цього дуже обережний, не хочу нічого пропустити. Я нічого не відчуваю і кажу їй про це. Я кажу їй, що вона молода, і рак молочної залози не становить великого ризику в її віці, але, будь ласка, продовжуйте обстежуватися щомісяця та залишайтеся пильними».
  
  
  «Тобі було комфортно з цим? Ви не відправляли її кудись на обстеження?»
  
  
  «Я справді лікар», — нагадав він мені. «Я настільки ж компетентний тут, як і в офісі. Будь-який лікар сказав би їй те саме. Особливо в епоху HMOs, жоден лікар зі ста не замовив би мамографію на основі того, що вона повідомила, і що я відчував».
  
  
  «Вибачте», — сказав я.
  
  
  «Все нормально. Крім того, ви ще не чули всього. Вона підбадьорилась і погодилася, що, ймовірно, переборщила. Потім вона знову одягла сорочку і сказала, що має щось для мене».
  
  
  «Ось воно йде», – сказав я.
  
  
  «Правильно. Рецептурний блокнот. Вона була солодка, як сахарин. Вона сказала мені, що хоче, щоб він був у мене, тому що вона знала, що я можу зробити з ним багато хорошого для своїх пацієнтів. Тоді вона попросила мене написати їй рецепт на валіум».
  
  
  «Ви жартуєте?» Але я знав, що ні.
  
  
  «Тоді все мало сенс. Вона ніколи не думала, що в її грудях є шишка. Вона вирішила пом’якшити мене, показавши свої речі, і я був би готовий зробити для неї все. Я не знаю, чи хотіла вона валіум для себе, чи, швидше за все, у неї був хлопець, який міг би повернутись і продати його. Я не хотів знати».
  
  
  «Ви, очевидно, сказали їй «ні», — сказав я. Причина невеликого похмурого погляду Гіслейн у їдальні, коли вперше заговорила про «Cisco», тепер була цілком зрозуміла.
  
  
  «Я сказав їй, що ні, я не збираюся займатися написанням сценаріїв, навіть щоб допомогти своїм пацієнтам, а тим більше починати шахрайство з рецептами. Тож вона попросила блокнот назад. Я знову сказав, що ні. Я не збирався ним користуватися, але не бачив жодної причини, щоб він був у неї». Цицерон замовк, згадуючи. «Тоді вона запитала мене, що станеться, якщо вона розповість про мене поліцейським. Я сказав: «Те саме, що трапилося б, якби я сказав поліцейським, що ти вкрав блокнот з рецептами, тож давайте обоє вдамо, що цього не сталося». Вона встала і сказала: «Добре, тримай». Мене все ще хвилювала її погроза видати мене, тож я сказав їй, що вона може забрати свої сорок доларів назад. Вона зробила».
  
  
  «Ісусе, — сказав я.
  
  
  «Коли вона взяла гроші, вона запитала, чи завжди я був паралічем. Я сказав ні. Вона сказала: «Здається, саме тому ви можете дозволити собі дозволити сорок доларів вийти за двері. Оскільки у вас немає робочого обладнання, ви більше не платите за секс». »
  
  
  Я скривився. Коли люди можуть так дослівно цитувати, зазвичай це тому, що слова, про які йде мова, рикошетять усередині психіки, як уламки порожнистої кулі.
  
  
  «Гей, не дивись так», — сказав Цицерон. «Вона була невігласом».
  
  
  Правда полягала в тому, що я була майже такою ж наївною, як Ґіслейн, шокована, коли Цицерон взяв мою руку й спрямував її туди, де я відчула, як він напружився під моїм дотиком. Пізніше він пояснив мені про рефлекторну ерекцію.
  
  
  «Невігластво можна вибачити», — сказав я. «Злобний — це щось інше».
  
  
  «Вона, мабуть, не дуже добре себе почуває», — сказав Цицерон. «Недобрі люди часто цього не роблять».
  
  
  «Ти такий милосердний», — сказав я.
  
  
  «Що в цьому поганого?» запитав він.
  
  
  Я дивився у вікно на місто внизу. «Ми більше не живемо у світі, де це винагороджується», — сказав я. «Якщо це колись було».
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Мій перший день на денних змінах був настільки непродуктивним, як я і очікував. Я з’явилася на роботу з тінями під очима і допомогла налаштувати свій біологічний годинник великою кількістю кави. Під час обідньої перерви я пішов у Службу сімейних служб і зробив необхідний звіт про неповнолітніх у групі ризику про Хеннессі. Я не дозволяв собі відчувати, ніби я підводжу Марлінчена. Система була там, щоб допомогти таким дітям, як вона; мій звіт був частиною цього.
  
  
  Найзначнішою роботою того дня було пограбування. Я прийняв дзвінок і опитав свідків. Деталі були знайомі: двоє молодих білих хлопців у нейлонових масках-панчохах під дулом зброї розгромили міні-маркет, дуже схоже на пограбування, яке я розслідував минулого тижня. «Ми любимо шаблони», — уявив я, як я розповідаю анонімним молодим стрільцям, об’єднуючи два звіти в одну папку. Не кидайте, поки ви попереду; просто продовжуй робити це так, як ти це робиш. Ми колись зустрінемось.
  
  
  Мій телефон задзвонив, і я взяв слухавку, не дивлячись на молодих грабіжників.
  
  
  "РС. Прибек?» Голос явно лунав через міжміські дроти. «Це Піт Бенджамін».
  
  
  «Містер Бенджамін, — сказав я. Друг Г’ю Хеннесі, який прийняв Ейдана. «Дякую, що передзвонили».
  
  
  «Я вже розмовляв з владою тут, пані Прібек», — сказав Бенджамін. «Я був би радий сказати вам те, що я сказав містеру Фредеріксу: Ейдан не зник. Він пішов за власним бажанням, що на жаль, але не дуже незвичайне. Існує довга історія того, як молоді люди вирушали самостійно, коли втомилися від життя, яке дає ферма. А Ейдан, на відміну від багатьох молодих людей, навіть не мав родинних зв’язків, щоб утримати його тут».
  
  
  Коли він замовк, я поставив йому запитання. «Але конкретно, що, на вашу думку, змусило Ейдана піти, коли він пішов?»
  
  
  «Ну, як я вже сказав, сільський спосіб життя дуже не задовольняє молодь».
  
  
  «Я маю на увазі, крім цього», — сказав я.
  
  
  Запала тиша. «Я не знаю, чому має бути «крім цього». »
  
  
  «Дозвольте мені сказати це так: ви говорили з Ейданом про те, що відбувалося в його житті?» запитав я.
  
  
  «Ми з Ейданом спілкувалися щодня, — сказав Бенджамін.
  
  
  Я дозволив мовчанню підкреслити ухильність його відповіді.
  
  
  «Я не був батьком Ейдана. Але якби його щось непокоїло, думаю, я б знав», — сказав Бенджамін.
  
  
  «Якщо можна запитати, — сказав я, — чому ви погодилися взятися за старшого сина Г’ю Хеннесі? Це здається величезним тягарем навіть для друга сім’ї».
  
  
  «Ну, — сказав Бенджамін, — ми з Г’ю пішли далеко назад. Наші сім’ї знали одна одну, і ми виросли в одному районі в Атланті». Він зробив паузу. «Я все життя цікавився літературою, тож, мабуть, можна сказати, що я шанувальник творчості Г’ю, а також його старий друг».
  
  
  — Отже, ви були частим гостем у домі Г’ю, знайомою особою Ейдану? запитав я.
  
  
  Ще одна мить тиші. «Не зовсім. У молодості ми з Г’ю були дуже близькі, але він жив на півночі, коли став дорослим, а я успадкував ферму й пішов додому працювати. Ми дійсно не бачили один одного дорослими». Він передбачив моє наступне запитання. «Здебільшого, я вважаю, що Г’ю подумав про те, щоб я прийняв Ейдана, і я погодився це зробити, тому що у мене є чимала ферма, і нікому з нею допомогти. Г’ю було важко самотужки виховувати п’ятьох дітей; У мене не було. Здавалося, що дисбаланс легко виправити. Г’ю також надсилав гроші на потреби Ейдана: шкільний одяг тощо».
  
  
  «Г’ю заплатив за проживання та харчування?» запитав я.
  
  
  «Ні, я думав, що в світлі допомоги, яку мені надасть Ейдан, у цьому немає потреби». Він прочистив горло. «Мушу зазначити, що роботи, які я доручив Ейдану, не були надмірними. Я був обережним, щоб дати йому час для виконання домашнього завдання та такого спілкування, яке він хотів робити, чого було небагато».
  
  
  "Правильно", - сказав я. «Щодо Г’ю, чи знаєте ви, що спонукало його відіслати Ейдана?»
  
  
  «Він виховував п'ятьох дітей сам», - сказав Бенджамін. «Думаю, йому було дуже важко. Ви знаєте, заступник Фредерікс не вдавався в такі особисті подробиці під час наших розмов».
  
  
  «Ми всі по-різному підходимо до роботи», — сказав я, починаючи малювати в блокноті на своєму столі. «Ейдан тікав раніше», — сказав я. «Розкажи мені про це».
  
  
  Бенджамін прочистив горло. «Це сталося на початку», — сказав він. «Я думаю, що це не рідкість у дітей, яких щойно відправили жити в нове місце. Вони тікають, бо не думають на два чи більше кроків вперед. Вони просто думають, що якщо вони фізично зможуть дістатися свого старого будинку, то все буде добре. Ідея, здається, така: «Якщо я зможу повернутися додому, вони мене утримають». Здається, Ейдан відчував те саме».
  
  
  — Але його повернули?
  
  
  «Так».
  
  
  «Айдан знову намагався втекти?» запитав я. «До останнього разу?»
  
  
  — Ні, — сказав Бенджамін. «Ні, після того як він повернувся з Міннесоти, він оселився тут. Наші стосунки не були близькими, але дружніми. Якщо ви дзвонили, сподіваючись дізнатися про якусь бійку чи переломну подію, яка змусила Ейдана втекти, цього просто не було».
  
  
  Мій начерк перетворився на звивисте шосе. Після того, як ми з Пітом Бенджаміном поклали слухавку, я додав жест крокуючої фігури вдалині, на узбіччі, але крім цього я не знав, що додати. Попереду міський горизонт? Океан і захід сонця? В'язниця?
  
  
  З офіційних банків даних, до яких я мав доступ, я дізнався, що Ейдана Хеннесі ніколи не заарештовували, навіть за порушення комендантської години чи інше з «порушень статусу молоді», які не передбачають покарання, але ідентифікували б його як втікача та кинули його в систему служби у справах неповнолітніх.
  
  
  Це означало одну з кількох речей. По-перше, Ейдан Хеннесі був рідкісним втікачем, який працював і залишався живим, не порушуючи закону. По-друге, він харчувався через звичайні вуличні злочини, до яких потрапляють втікачі, але був розумним і щасливим і його ще не заарештували. По-третє, він жив за рахунок жінки.
  
  
  По-четверте, він був мертвий. Заради Марлінчена, я не хотів розглядати таку перспективу.
  
  
  
  
  Перед від’їздом того дня я пішов до Превітта. Це зайняло деякий час, але я нарешті зрозумів, що це означало, коли Ван Ноорд сказав мені, що я повинен тримати мій мобільний чи пейджер увімкненим, щоб люди знали, де я.
  
  
  Він розмовляв з офіцером відділу рибних ресурсів і дикої природи, коли я прийшов, але він побачив мене біля його дверей.
  
  
  «Заходьте, детективе Прібек», — сказав Прюітт, коли людина з «Риб і дикої природи» вийшла. «Я не очікував побачити вас сьогодні. Що у вас на думці».
  
  
  «Я хотів вибачитися за той день, коли в мене зняли трубку», — сказав я, ставши біля дверей. «У мене була вушна інфекція; ти це знаєш, чи не так?»
  
  
  «Звичайно, — сказав він. «Я сподіваюся, тобі сьогодні краще».
  
  
  "Так, я", - сказав я. Потім, незручно, я пішов далі. «Лейтенанте, коли ви прислали детектива Ван Ноорда до мене додому, це було про Ґрей Діаз?»
  
  
  Я сподівався, що він буде спантеличений і скаже: « Ні, звичайно, ні».
  
  
  «Так», — сказав він.
  
  
  Стільки про надії.
  
  
  «Я не перевіряв ваші кадрові записи, але ви відомі тим, що ніколи не брали лікарняних», — сказав Превітт. «Тоді заходить Грей Діас, щоб поговорити з тобою про твою причетність до смерті Ройса Стюарта, і ти виходиш із попелястим виглядом, скажеш Ван Ноорду, що хворий, і йдеш. Наступного дня з вами неможливо зв’язатися». Він дозволив словам увійти в голову. «Це виглядало не дуже добре; ти це бачиш, чи не так?»
  
  
  «Ти справді думав, що я поїхав з міста?» Я сказав.
  
  
  «Я просто хотів підтвердити ваше місцезнаходження», — м’яко сказав він. «Май на увазі, Прібек, тебе ні в чому не звинуватили, і доки тобі не буде пред’явлено звинувачення чи звинувачення, твій статус тут не вплине. Ніхто не пропонував тобі жодної відпустки».
  
  
  «Я це знаю», — сказав я.
  
  
  «Я маю на увазі, що якщо тут ніхто не говорить про розслідування Грей Діас, можливо, вам не варто першим згадувати про це», — сказав він.
  
  
  — Ні, — сказав я.
  
  
  «Навпаки, ви щойно зайшли в мій офіс і згадали про це. Я не приходив до вас, — сказав він. «Щодо мого рішення послати Ван Ноорда до вас додому: я був дещо стурбований станом справ, я діяв відповідно до нього, я задовольнив свою цікавість. Це був кінець, як на мене».
  
  
  «Я не хотів сумніватися у вашому судженні, але мені потрібно сказати одну річ. Я не збираюся тікати з міста посеред ночі, — сказав я. «Ні, я насправді намагаюся сказати щось інше». Я проковтнула. «Я не вбивав Ройса Стюарта».
  
  
  «Я не можу передати вам, як я радий це чути», — м’яко сказав Превітт. «Є ще щось?»
  
  
  "Ні", - сказав я. У мене трохи тремтіло в грудях від того, як прямо я щойно сказав.
  
  
  «Тоді побачимося завтра».
  
  
  Біля дверей я зупинився й повернувся. — Є ще одна річ, — сказав я. «Той лікар без ліцензії, якого ви попросили мене оглянути? Я перевіряв своїх інформаторів, і мені не вдалося відстежити це джерело». Мій голос був дуже невимушеним. «Я справді не думаю, що в цьому щось є».
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Минулого року, після аварії в Blue Earth, мій чоловік пропав безвісти протягом семи днів. Я вичерпав свої професійні знання щодо роботи зі зниклими безвісти, шукаючи його. Я подорожував і розмовляв з його родиною. Крім того, як його дружина, я мала повний доступ до рахунків Шайло, його паперів, його дому. Нічого з цього не мало. Його ніби просто стерли.
  
  
  З Ейданом Хеннесі я був у протилежній ситуації. Його мало бути легко знайти. Ейдан був неповнолітньою втікачкою, а не втікачем. Чим довше він провів у дорозі, тим вірогідніше було, що його затримають за бродяжництво чи дрібну крадіжку. Його просто не мало бути так важко знайти.
  
  
  Проте я витратив три дні на роботу з різними базами даних правоохоронних органів, до яких мав доступ, і нічого з цього не допомогло. Заступник Фредерікс надіслав мені електронною поштою останню фотографію Ейдана зі шкільного щорічника, але це не вважалося авансом. Якщо Ейдан Хеннесі не впав у дренажний канал десь поблизу того місця, де я випадково опинився, я не думав, що знайду його.
  
  
  Саме це розчарування змусило мене наступного вихідного дня повернутися до початкової школи, де всі діти Хеннессі отримали початкову освіту і яку Донал усе ще відвідував.
  
  
  Марлінхен згадала про свою вчительку п’ятого класу, місіс Хансен, у короткій телефонній розмові, яку ми мали раніше того ранку. Хансен навчав і Марлінчена, і Ейдана, хоча не в один рік, тому що Ейдану не дозволили повторити четвертий клас. За моїми підрахунками, це зробило її останнім учителем у Міннесоті, який був знайомий з Ейданом Геннессі, і тим, хто, швидше за все, пам’ятав його.
  
  
  Школа не виглядала вражаюче, враховуючи відносне багатство району, де вона була. Це була низка одноповерхових будинків з червоної цегли. Навколо ігрових споруд у дворі метушилися діти; це була їхня обідня перерва.
  
  
  Під час обідньої перерви місіс Хансен оцінювала роботи у своєму класі. Я увійшла всередину й одразу відчула себе велетенкою, коли пройшла через низькі столи до більшого, де сиділа місіс Хансен. Вона була повногруда для жінки злегка статури — я оцінив її приблизно на п’ять один — і носила окуляри на золотому ланцюжку поверх свого брудно-білого светра з черепашкою. Її світле волосся було довжиною до плечей, підстрижене до обличчя. Лише придивившись уважно, можна було побачити, що їй близько 50.
  
  
  «Чи можу я вам допомогти?» – сказав Гансен.
  
  
  «Я сподіваюся, що так», — сказав я. «Мене звати Сара Прібек. Я детектив і хотів поговорити з вами про втікача, якого я шукаю. Я поклав стару фотографію Ейдана Марлінчен на її стіл.
  
  
  Хансен сфотографувала й підняла брови, а потім насупила їх у дещо перебільшеному прояві уважності. «О боже мій, так», — сказала вона. «Ейдан Хеннессі. Його молодший брат Донал, можливо, був одним із моїх учнів минулого року, але замість цього він пішов до місіс Кемпбелл». Вона спохмурніла. «У Ейдана теж була сестра. Я навчав її рік тому. Вони були. . .” Тоді вона обірвалася.
  
  
  «Вони мали разом переходити до вашого класу», — закінчив я за неї. «Вони близнюки, але його затримали на рік. Ви не розкриваєте нічого, чим сім’я не поділилася зі мною».
  
  
  Вона ствердно кивнула. «Це правильно. Знову ж, як дівчину звали? Щось незвичайне».
  
  
  — Марлінхен, — сказав я.
  
  
  «Він і його сестра зараз будуть у середній школі, вірно?»
  
  
  "Вона", - сказав я. «Він тікав уже шість місяців».
  
  
  «Боже, — сказав Гансен. «Це дуже погано». Вона перебільшила вираз свого обличчя, як це часто роблять дорослі, які мають справу з молоддю, але почуття, що ховалися за ним, здавалося щирим.
  
  
  «Він тобі сподобався?»
  
  
  "Так, я", - сказала вона. «Милий хлопчик. Не дуже багато впевненості в собі. Не підняв руку і не відповів добровільно». Потім вона, здавалося, перестроїлася за партою, як для офіційного запитання та відповіді зі мною. «Я не знаю, наскільки я можу вам допомогти. Колись він був моїм учнем. П'ять років».
  
  
  Мені не було де сісти. Майже в кожній іншій ситуації людина зі столом має стілець з іншого боку для відвідувачів. Не так зі шкільними вчителями. Я відкинувся спиною на найближчу студентську парту й одразу задумався, коли вона почала вислизати від моєї ваги.
  
  
  «Ці п’ять років він жив за межами штату», — сказав я їй. «Ти останній учитель у цьому районі, який би його навчав. Мені просто цікаво, що ти пам’ятаєш».
  
  
  Хансен вибачливо насупився. — Не дуже, — сказала вона. «Ейдан залишився в моїй пам’яті головним чином через відсутність пальця. Раніше я бачив це щоразу, коли він писав за своїм столом, і це завжди викликало у мене трохи обертів».
  
  
  «Ти маєш запам’ятати ще щось», — заохотив я її. «Ви сказали, що він вам подобається».
  
  
  Хансен гралася окулярами на ланцюжку. «Іноді ти відчуваєш, — вона змахнула рукою, — «від студентів. Ейдан здавався не по роках, але це могло бути тому, що він був старшим за своїх однокласників, принаймні тоді, коли він був у мене. І вище». Вона замовкла, задумавшись. «Але іноді він здавався незручним, почувався некомфортно серед дорослих».
  
  
  «Ви знаєте чому?» запитав я.
  
  
  «Він не був найкращим студентом; часто це підриває дитячу самооцінку, особливо перед дорослими, яких діти сприймають як авторитетів, які оцінюють їх за досягненнями в класі». Вона зробила паузу. «Ейдан здавався більш спокійним на ігровому майданчику. Він був спортивним і впевненим».
  
  
  «Він брав участь у бійках?» запитав я.
  
  
  Гансен усміхнувся. «Так, він зробив. Ейдан дуже захищав свою сестру та двох молодших братів. Особливо той, хто був книжковим».
  
  
  "Ліам", - сказав я.
  
  
  «Так, Ліаме. Він був міткою для хуліганів. Ейдан перетинався з деякими з них». Вона зробила паузу. «Я повинен сказати, що Ейдан, ймовірно, також воював від свого імені; він не був святим. Але він не був. . . Ворожим я його не пам'ятаю. Мені неможливо подобатися хуліганів, а мені подобався Ейдан».
  
  
  Я кивнув. «Чи були проблеми з поведінкою, крім бійки?»
  
  
  Вона розглядала. «Він не завжди виконував домашнє завдання».
  
  
  «Він би забув?» запитав я.
  
  
  Гансен похитала головою. «Мені здається, він просто не міг зрозуміти частину матеріалу», — сказала вона. «Як я вже сказав, він не був найкращим студентом».
  
  
  «Я теж», — сказав я, криво всміхаючись. «Дякуємо за ваш час».
  
  
  
  
  Після роботи я поїхав до будинку Хеннессі. Коли я приїхав, Марлінхен стояв попереду верхи на велосипеді. Вона помахала рукою, коли почула, що я наближаюся.
  
  
  Я не був поціновувачем велосипедів, але її був прекрасний: рама, пофарбована в колір металік-мандарин, вузькі шини для швидкості та опущене кермо, встановлене догори дном, вигнуте назад, як баранячі роги. Ефект був зіпсований лише парою опуклих сідельних сумок, по одному з кожного боку переднього колеса, що робило мотоцикл схожим на гоночний Чистокровний, що притиснувся до роботи в’ючним конем.
  
  
  «Привіт», — сказав Марлінхен. «Я щойно повернувся з магазину». Її щоки були високими, але здоровими, а на обличчі був блиск від поту.
  
  
  «Знаєш, — сказав я їй, — те, як ти тримаєш ці ручки, може виглядати сексуально, але ти не почуватимешся так добре, коли кінець одного з них після аварії встромиться у твою нирку».
  
  
  Марлінхен скривив мені обличчя. «Не будь таким поліцейським», — сказала вона. «Чи знаєте ви, що у багатьох кур’єрів-велосипедів більше навіть немає гальм?»
  
  
  Моєю першою думкою було « Круто». Але я зберіг свій несхвальний погляд, сказавши натомість: «Це їхня проблема. Якби я був на вашому місці, я б пішов туди, куди ви поробите цей мотоцикл, і повернув би кермо назад».
  
  
  «Я сама над цим працюю», — сказала вона, сідаючи на підбори, щоб розвантажити одну з сідельних сумок. «Відвезти його в магазин дорого, а тато марний з інструментами». Вона поклала білу поліетиленову сумку з продуктами на землю, а потім підійшла до іншої сідельної сумки.
  
  
  «То ти зняв кермо, від’єднав і знову підключив гальма, і все?»
  
  
  На її обличчі промайнув смуток. «Ми з Ейданом робили кермо разом», — сказала вона. «Якраз перед тим, як він пішов». Вона зібрала пакети з продуктами.
  
  
  «Ось чому я тут», – сказав я. «Я хотів повідомити вам про Айдана. Небагато нового, — поспіхом додав я, — але я хотів би поговорити про деякі речі.
  
  
  Я пішов за нею всередину та на кухню, де вона поставила продукти на прилавок. «Хочеш піти на задній ганок?» — запитав Марлінхен. «На вулиці гарно».
  
  
  Це був приємно свіжий день, нещодавні дощі позбавили повітря вологості. Десь гуділа газонокосарка, нісся вітерець з кульбаби й ватяного пуху.
  
  
  «У мене є дещо для вас», — сказала я, дістала фотографію Ейдана, яку я роздрукувала зі свого електронного листа, простягаючи її через дерев’яний столик для пікніка.
  
  
  «Боже мій», — сказав Марлінчен. Вона взяла в мене аркуш паперу за краї, наче він міг порватися. «Ви мали рацію. Він виглядає по-іншому».
  
  
  На фотографії обличчя Ейдана набуло дещо дорослої довжини кістки та трохи стоншилося; головна відмінність між цим Ейданом і 11-річним полягала в тому, що в нього було волосся, забране назад, щоб не було видно, що натякало на довжину.
  
  
  «Звідки ти це взяв?» сказала вона.
  
  
  «Це не була чудова детективна робота», — сказав я їй. «Це фото для щорічника, от і все».
  
  
  Але я хотів мати перед нею фотографію її брата, поки ми розмовлятимемо. Це нагадало б їй, про що вся ця справа.
  
  
  «Я мало чого навчився», — сказав я. «Я розмовляв із заступником Фредеріксом і Пітом Бенджаміном і зробив усе, що міг, але мене трохи загальмували».
  
  
  «Через відстань і межі юрисдикції», — сказав Марлінчен.
  
  
  «Частково, — погодився я, — але є інші проблеми, ближчі до дому».
  
  
  «Як що?»
  
  
  «Питання, до якого я постійно повертаюся, — сказав я, — чому Ейдана взагалі відправили».
  
  
  Марлінхен змінила вагу. «Це була домовленість для зручності», - сказала вона. «У тата просто були занадто набиті руки».
  
  
  «Так ви сказали», — сказав я їй. «Колм теж. І Ліам. Ви всі згодні з цим. Абсолютно згодні, ніби ви обговорили це заздалегідь».
  
  
  Марлінхен подивилася вниз, на ніготь, дещо знебарвлений мастилом ланцюга її велосипеда. «Хіба це не може означати, — сказала вона скуто, — що це правда?»
  
  
  "Це?" Я сказав. «Чи знаєте ви, що в біографії автора « Веселки вночі» сказано, що у вашого батька четверо дітей?»
  
  
  Вона одразу зрозуміла, про що я говорю. — Там сказано, що він живе в Міннесоті зі своїми чотирма дітьми, — швидко сказала вона. «Технічно це правда». Вона мала на увазі, що Ейдан був відправлений геть на момент публікації Rainbow .
  
  
  «Здається, що у вашого батька лише четверо дітей», — сказав я.
  
  
  «Тато навіть не пише таких речей», — сказав Марлінчен. «Хтось у його видавництві робить».
  
  
  «На основі інформації від кого?» Я сказав.
  
  
  Човновий двигун гудів на озері в ритмі підстрибування, ніби це були хвилі.
  
  
  «Ви та ваші брати всі кажете, що не бачили Ейдана п’ять років», — продовжив я. «Ні телефонний дзвінок, ні лист, ні візит додому на свята. Це не зручність. Це вигнання, Марлінчен. Ейдана не просто стерли з біографії твого батька. Його стерли з вашого життя».
  
  
  Колір Марлінхен все ще був високий, і я не думав, що це залишилося від напруження її їзди. «Ти робиш із цього занадто багато», — сказала вона. «Виховувати дітей раніше було звичайною традицією. Твій власний батько зробив це, ти сказав».
  
  
  «Мій батько був водієм вантажівки. Більшу частину року він був у дорозі. Це не порівнянна ситуація», – сказав я. «Айдан щось зробив? Чи була якась причина, чому ваш батько вважав, що його потрібно ізолювати в Іллінойсі, а потім у Джорджії?»
  
  
  — Ні, — тихо сказала вона. «Він нічого не зробив». Раптова тиша її голосу була схожа на падіння барометричного тиску.
  
  
  — А як же твій батько? Я сказав. «Якщо це було не про Ейдана, чи це було пов’язано з ним?»
  
  
  — Ні, — сказав Марлінхен ще тихіше.
  
  
  «Гаразд, я розумію», — сказав я. «Кожен любить кожного, а потім раптом Ейдан відправляється назавжди жити з віртуальними незнайомцями. Так, це має сенс».
  
  
  «Я не розумію, що ви маєте на увазі», — сказала Марлінхен, нарешті підвищивши голос. «Ти не повинен психоаналізувати мою сім'ю, ти повинен знайти Ейдана. Натомість ви нічого не зробили, окрім того, що знайшли фото у щорічнику та зневажливо поставилися до характеру мого брата та батька!»
  
  
  Я трохи відкинувся назад. Скільки я її знаю, Марлінхен була майже болісно ввічливою. Тепер Марлінхен, який виходив із цієї мушлі, був не тим, кого я очікував: владною принцесою, яка віддає накази члену класу слуг.
  
  
  «Знаєш що?» Я сказав. «Я впорався якнайкраще з тими обмеженнями, які ви наклали на мене. Ти хочеш нагодувати мене напівправдою і вдавати, що це не завадить моїм пошукам Ейдана. Ви наполовину зацікавлені в тому, щоб знайти Ейдана, а наполовину зацікавлені в захисті іміджу свого батька. У вас одна нога на кожному коні, і ви намагаєтеся вдавати, що вони біжать в одному напрямку».
  
  
  Я очікував, що її гнів повністю википить, але цього не сталося. Деякі жінки, особливо маленькі, вчаться володіти вишуканою ввічливістю, як зброєю. Раптом вона ніби зачерпнула резервуар рівноваги. Коли вона заговорила, я почула в її голосі тисячу зачинених дверей.
  
  
  «Я знаю, що ви зробили все можливе, детективе Прібек, і витратили більше часу, ніж могли собі дозволити», — сказала вона. «Я впевнений, що мій батько захоче віддячити тобі, коли повністю одужає».
  
  
  «Марлінхен, я цього не кажу…»
  
  
  «Вибачте, — сказала вона, — мені справді потрібно прибрати продукти».
  
  
  Потім вона зникла, французькі двері міцно зачинилися за нею.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Марлінчен був останньою людиною, перед якою я мав би бути другим у ситуації співбесіди; вона була просто дитиною. Але вона перевершила мене; це була проблема. Незважаючи на те, що я мав авторитет окружного детектива, я все ще чітко усвідомлював свої гостроти, коли робота привела мене в вишукані домівки та світи громадян середнього та вищого класу, особливо таких, як Марлінчен, який носив інтелект. вона успадкувала від свого батька так само зручно, як могла б носити сімейні коштовності. Вона була принцесою у своєму пошарпаному елегантному старому замку на сяючому озері, а я, державний службовець, був простолюдином, який відчував обов’язок допомогти їй з причин, які я не до кінця розумів.
  
  
  Багато поліцейських сповідують особливу турботу та захист молоді. Коли вас попросять пояснити, вони скажуть вам: «Поліцейські теж мами й тата». Це було неправдою зі мною. Я один серед однолітків у відділі детективів був бездітним. У всякому разі, я був занадто близький до власної молодості. Коли Колм почав копати про жінок і зброю, я зробив своє стервозне зауваження щодо пульта від телевізора. Коли Марлінхен накинулася на мене з приводу моїх професійних здібностей, я повернув їй це, причому вдвічі сильніше. Я поводився не так як сурогатний батько, ніж як ображений брат.
  
  
  У 29, хоча я намагався це приховати, я часто почувався сирим і незакінченим всередині, психологічно недолугим і неправильним. Мені все ще було надто легко доторкнутися до почуттів підліткового віку.
  
  
  Коли мені було 13 років, тітка моєї матері, Вірджинія, офіціантка-бармен з довгим сивим волоссям і очима моєї матері, забрала мене на станції Greyhound у Міннеаполісі. Ми їхали три з половиною години до міста Айрон Рейндж, де вона жила. Більша частина наступного року була розмитою.
  
  
  Я погано спав і бачив погані сни, події яких відбувалися в моєму рідному Нью-Мексико, деталі яких я втратив, коли прокинувся. Пам'ять, загалом, була проблемою того року; Я була настільки забудькуватою, що після конференції вчителів Джінні погодилася, щоб мене перевірив шкільний психолог, щоб перевірити, чи щось серйозно не так.
  
  
  Результати, очевидно, були непереконливими, але моя пам’ять не відразу покращилася. Мене кілька разів затримували за невиконане домашнє завдання не тому, що я відмовлявся виконувати завдання, а тому, що я забув принести додому підручник або записати номери сторінок і запитань. Я залишив обіди, які спакував вдома, у холодильнику. Це було під час стрибка росту, який зрештою привів мене до п’ятої одинадцятої, і напади голоду, які я відчував, коли я забув принести обід до школи, перетнули межу від неприємного до болючого. Одного разу, з’ївши лише дві жувальні гумки на обідній перерві, я посивів на фізкультурі й опинився в кабінеті медсестри.
  
  
  Мій батько телефонував двічі на тиждень, щоб почати, а до середини осені повернувся до разу на тиждень. Я часто використовував слово штраф . На початку грудня він запитав, чи не заважає мені погода.
  
  
  Я пережив сніг у горах Нью-Мексико, але ніщо не могло підготувати мене до того, що сталося на півночі Міннесоти в січні: темне небо ще до п’ятої години вечора, войовничий рух снігоочисних машин на вулицях після кожного нового дня. сніг, моторошні занедбані вулиці вранці мінус тридцять градусів. Одного разу, закутавшись у шарф, щоб йти зі школи додому після затримання в морозну погоду, я зауважив двірнику, що пізніше може випасти сніг.
  
  
  — Для цього треба розігрітися, — сказав двірник, дивлячись на чисте небо. Це був перший раз, коли я почув, що може бути занадто холодно, щоб випадати опади. Тієї ночі пізно я дивився у своє вікно, де місяць кольору льоду світився в безповітряних куточках неба, і дивувався, як я взагалі опинився в місці, де може стати занадто холодно, щоб випасти сніг.
  
  
  Більше всього на першому курсі середньої школи все змінив баскетбол. У мене не було жодного почуття до спорту, окрім того, що я кілька разів кидав м’яч у напівзруйнований кільце без сітки в Нью-Мексико. Але Джінні запропонувала мені спробувати, і я був надто байдужим, щоб відмовити їй у чомусь, тож я зробив це.
  
  
  Я ніколи не намагаюся пояснити людям, чим для мене був баскетбол; це звучало б як надихаючі кліше зі спортивних фільмів. Справа не тільки в тому, що це був мій перший досвід бути частиною більшого підрозділу, розуміння того, що я привнесу в роботу поліцейського. Це було так просто: після року заціпеніння, протягом якого я не відчував підліткового голоду, баскетбол дав мені чогось бажати. У середині сезону я почав з’являтися рано на тренування, виконуючи стрибки з ящика, щоб зміцнити литкові м’язи, і човники для спритності, бігаючи після уроків для витривалості. Коли я це робив, я відчув легкість напруги в моїх грудях, яка була там так довго, що я навіть не помітив цього.
  
  
  «Минулого року я хвилювалася за тебе», — сказала мені Джіні.
  
  
  «Я знаю», — сказав я. «Я в порядку».
  
  
  
  
  Це залишилося моєю звичкою досі, нести свої тривоги в спортзал. Радий за стару футболку та шорти, які я тримав у багажнику Nova, я поїхав туди зараз. Але після того, як я переодягнулася в жіночій роздягальні і піднялася нагору, я зупинилася на порозі кардіо-залу, побачивши знайому форму. Грей Діас бігала на біговій доріжці на досить гарному кліпі. Я відчув реакцію під шкірою, але він дивився вниз на показання машини. Він мене ще не бачив.
  
  
  Я повернувся і спустився сходами. Це не має значення, сказав я собі. Я б пішов побігати завтра вранці, коли було прохолодно.
  
  
  «Ти не повинен дозволяти йому прогнати тебе».
  
  
  Біля дверей роздягальні мене зупинив голос тихий, як у диктора радіо. Я обернувся й озирнувся. Заступник Стоун не міг ні з ким поговорити, крім мене.
  
  
  Джейсону Стоуну було 26 років, він був високим і красивим. У нього був тихий, низький голос, і він тріпотів деякими пульсами серед незаміжніх жінок у відділенні. Нещодавно з нього було знято правопорушення за скаргою про надмірну силу.
  
  
  «Вибачте?» Я сказав.
  
  
  — Грей Діас, — сказав Стоун. «Я знаю, хто він. Не дозволяйте йому дістатися до вас».
  
  
  Правильна відповідь, якби вона була, мені б не прийшла.
  
  
  «Детектив Прібек. . . чи можу я називати тебе Сара?» запитав він, дбайливо. «Я просто хотів вам сказати, що багато хто з нас стоїть за вами», — сказав він.
  
  
  «За мною на чому?» Я сказав.
  
  
  «Що ви зробили в Блакитній Землі», — сказав він.
  
  
  «Я нічого не робив у Blue Earth», — сказав я. «Що б ви не чули, ви чули неправильно».
  
  
  «Ройсу Стюарту потрібно було трохи подрімати», — сказав він. Його голос звучав надзвичайно розумно. «Те, що такий хлопець, як Діаз, намагатиметься прийти сюди й розвивати свою кар’єру за твій рахунок… Сара, це викликає осуд для багатьох із нас».
  
  
  «Я не думаю, що ви мене чули», — сказав я. «Я нічого не робив у Blue Earth».
  
  
  «Я знаю», — сказав Стоун, і його обличчя свідчило, що ми обидва знали краще. «Тримай голову вище».
  
  
  Я пробув у душі та в роздягальні стільки, скільки було можливо, а потім пішов так швидко, як міг. Мені було досить зустрічатися з колегами на одну ніч.
  
  
  Але це не так.
  
  
  Я заїхав до Surdyk's, магазину алкогольних напоїв у районі Східний Геннепін, де безцільно кружляв між рядами, поки не зупинив свій вибір на дешевому австралійському каберне. Саме коли я повертався через автостоянку, Крістіан Кіландер вийшов між двома припаркованими автомобілями на мою дорогу.
  
  
  — Детективе Прібек, — сказав він, оговтавшись від несподіванки.
  
  
  Мені спало на думку, що я ніколи раніше не проводив його з служби, не так. На роботу він одягав гарні костюми, а на баскетбольні майданчики — майки й шорти, але сьогодні ввечері він був у злегка вицвілих джинсах і сорочці кремового кольору.
  
  
  «Як справи?» — сказав я ніяково.
  
  
  «Досить добре, дякую», — сказав він. "А ти?"
  
  
  — Добре, — сказав я. «Знаєш, я бачив тебе днями».
  
  
  «Ви зробили?» сказав він.
  
  
  «З Грей Діас».
  
  
  Я не знав точно, чому я це згадував. Можливо, це трохи боліло, коли я уявляв, що Кіландер дружить із цим чоловіком, який приїхав у Сіті, щоб прибити мене за те, чого я не робив.
  
  
  «Я його знаю», — визнав Кіландер.
  
  
  «Він твій друг?» запитав я.
  
  
  Кіландер підняв долоню. «Я не думаю, що хочу брати участь у цій розмові». Він почав відходити від блискучої чорної задньої частини свого БМВ у бік магазину.
  
  
  «Що?» — сказав я порожньо. «Кріс».
  
  
  Він обернувся чи напівповернувся до мене обличчям.
  
  
  «Ви не можете серйозно думати, що я намагався попросити внутрішню інформацію. Ви?» Я вимагав.
  
  
  Він нічого не сказав.
  
  
  «Заради Бога, я не шукав вас минулої зими. Це ви прийшли до мене, щоб сказати, що я підозрюваний».
  
  
  «Так, знав». Очі Кіландера, такі часто веселі та іронічні, були серйозними. — І я очікував, що ти заперечуватимеш свою відповідальність за смерть Стюарта. Ви ніколи цього не робили». Він відвернувся.
  
  
  «Я не думав, що мені потрібно було це робити», — сказав я його відступаючому вигляду.
  
  
  
  
  Повернувшись у машину, я трохи посидів, дивлячись на небо після заходу сонця. Я намагався запитати Кіландера, звідки він знав Діаса, і все. Я б не вимагав внутрішньої інформації. Я б?
  
  
  Я зрозумів, що не можу сказати напевно. Я боявся Грей Діас більше, ніж виявляв, навіть собі.
  
  
  Як Кіландер міг подумати, що я винен у вбивстві Ройса Стюарта? Джейсон Стоун був одним, але слова Кіландера завдали болю.
  
  
  Іди додому, Сара. Випийте келих вина, лягайте спати рано.
  
  
  Натомість я порилася в сумці в пошуках мобільного телефону, набрала 411.
  
  
  «Який список, будь ласка?»
  
  
  «Цицерон Руїс».
  
  
  Стати справжнім. Він замкнутий хлопець, глибоко втягнутий у надзвичайно незаконну діяльність. У нього не буде зазначеного номера телефону.
  
  
  «У мене є C. Ruiz», — сказав оператор.
  
  
  Малоймовірно. «Давай, дай це мені», — сказав я.
  
  
  Я телефонував і спотикався через розмову з незнайомцем своєю іржавою іспанською. Lo siento. Вибачте, що турбую.
  
  
  Цицерон підняв трубку на третьому дзвоні.
  
  
  «Це я», — сказав я.
  
  
  — Сара, — сказав він. «Як справи?»
  
  
  «Зі мною все добре», — сказав я. «Я не хворий. Моє вухо в порядку».
  
  
  "Це добре", - сказав він.
  
  
  «А я . . . Я не можу спати з тобою знову, - сказав я. «Через мого чоловіка».
  
  
  «Ви дзвонили, щоб сказати мені це?» — запитав Цицерон.
  
  
  "Ні", - сказав я.
  
  
  «Що ж тоді?»
  
  
  «Я все одно можу прийти до вас?» Я сказав.
  
  
  Крізь відчинене вікно я бачив, як Венера тільки-но почала пронизувати згасаюче світло неба.
  
  
  «Я не можу зрозуміти, чому б і ні», — сказав Цицерон.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Через годину я стояв на даху будинку Ціцерона, дивлячись на вибілене світлом небо над Міннеаполісом; можна було розрізнити лише кілька сузір’їв. Справжня астрономія лежала на двадцять шість поверхів нижче: індустріально-мандариновий сітка міських вулиць, сходження та занепад світу, який знав більшість із нас.
  
  
  Позаду мене Цицерон лежав на спині на ковдрі, яку ми принесли, зі схрещеними руками за головою в традиційній позі звіздаря, вино в розбитому келиху на вісім унцій було під рукою. Його інвалідного візка ніде не було видно, він виглядав дуже здоровим, як турист, що відпочиває.
  
  
  Він був дуже стриманою людиною, Цицерон. Після нашої короткої розмови по телефону він більше нічого не запитував про те, чому я більше не хочу з ним спати. Це було добре, тому що я не був впевнений, що зможу це пояснити. Я переступив межу як в особистій моралі, так і в професійній етиці, і це неможливо було просто стерти. Але я думаю, що моє бажання повернутися до правого боку цієї лінії було вкорінене в моєму занепокоєнні тим, як легко я її перетнув. Іноді я замислювався, чи не було всередині мене прихованої моральної вади, яка спонукала мене до роботи, яку я виконував, де добре й неправильне були так чітко розмежовані.
  
  
  Але коли я прибув, Цицерон лише переглянув австралійське вино, яке я приніс, і запитав мене, як я. Я сказав, що зі мною все гаразд, а він сказав, що з ним все гаразд, а потім у розмові з’явився невеликий дискомфорт. Ціцерон порушив мовчанку, запитавши мене, чи хочу я піднятися на дах.
  
  
  Я думав, що це жарт, але він пояснив, як це можливо. Ми припаркували його інвалідний візок і натиснули на гальма біля підніжжя запасних сходів, що вели на дах. Коли Цицерон сів на найнижчі сходи, я взяв його за нижні ноги під коліно, а Цицерон підняв верхню частину тіла над сходами, вагою на п’ятах рук. Я бачив, що його метод не був схожим на вправу на трицепс, яку я іноді робив у тренажерному залі, опускаючись із лави з обтяженнями. Але Цицерон піднімався, піднімаючись по сходах буквально на руках. Підтримуючи його ноги й слідуючи, я все ще припускав менше третини ваги його тіла. Це було нелегко, і тоді я зрозумів важливість ручних гир, які я бачив під його ліжком.
  
  
  «Це було не дуже гарно та повільно, — сказав Цицерон, коли ми встали, — але це виконало роботу».
  
  
  Я налив вина в різні келихи, які приніс заздалегідь разом із ковдрою.
  
  
  «Знаєте, що було найважчим?» запитав він.
  
  
  «Що?» Я сказав.
  
  
  «Дозволити жінці допомогти мені в цьому», — сказав він. «З хлопцями в коридорі все інакше».
  
  
  «Ви робили це раніше?»
  
  
  — Кілька разів, — сказав він, приймаючи вино. «Мені час від часу потрібне свіже повітря».
  
  
  Тепер, стоячи на краю даху, тримаючи в руках вино, я думав про це. Чи не було б просто Цицерону легше сісти в ліфт і спуститися вниз і подихати повітрям? «Цицероне, — почав я, — я знаю, що ти сказав того вечора, але ти страждаєш агорафобією? Для мене це нічого страшного, якщо ти є».
  
  
  Він засміявся. «Ні, я справді не страждаю агорафобією».
  
  
  «Тоді чому ти ніколи не виходиш?» Щойно я їх сказав, я пошкодував про ці слова. «Я маю на увазі, ти не повинен мені говорити…»
  
  
  «Ні, все гаразд. У мене немає секретів». Цицерон розгорнув одну руку, щоб показати вільну частину ковдри. «Сідай. Це історія, на розповідь якої у мене буде потрібно трохи часу».
  
  
  Я підійшов і сів, схрестивши ноги, на край ковдри.
  
  
  «Це пов’язано з тим, як мене паралізувало», — сказав Цицерон. «Я був поранений під час обвалу шахти».
  
  
  «Ви спустилися у складі рятувальників?» запитав я. Мені здавалося дивним, що медичний персонал — не лікарі швидкої медичної допомоги чи парамедики, а справжні лікарі — потрапляє в небезпеку.
  
  
  Але Цицерон похитав головою. «Я там працював», — сказав він.
  
  
  «Як шахтар ?» Я сказав.
  
  
  Цицерон кивнув. «Це було після того, як я втратив ліцензію на медичну практику».
  
  
  Кожного разу, коли я думав, що впорався з ситуацією цієї людини, я дізнавався щось нове. Думка про те, що Цицерон потрапив у шахтарську катастрофу, була настільки несподіваною, що я відкинув свою цікавість щодо того, як він втратив медичну ліцензію, про що він поки що лише натякав. Це могло почекати. «Скажи мені», — сказав я.
  
  
  «Мені знадобиться хвилина, щоб пояснити», — сказав він і піднявся на лікті, щоб випити трохи вина. «Я виріс у Колорадо, у шахтарській зоні. Мій батько працював на шахтах, цей хлопець зростом п’ять футів сім дюймів, укритий вугільним пилом, читав під час обідньої перерви примірник «Іліади» в м’якій палітурці. Я повертався до свого коріння, можна так назвати».
  
  
  «Ви працювали зі своїм старим?» — перебив я.
  
  
  Цицерон похитав головою. «Моїх батьків на той час уже не було. Коли я повернувся, мене найняли на невелику, сімейну, непрофспілкову компанію, яка працювала на останньому вугільному пласті. Перші пару місяців я не був дуже популярним». Спогад, здавалося, потішив Цицерона. «У мій перший день бригадир бригади Сайлас запитав мене, чим я займався до того, як мене там найняли. Я сказав йому правду, що я лікар. Озираючись назад, я не думаю, що він мені повірив. Я майже впевнений, що він думав, що я завдаю йому неприємностей. Він просто сказав: «Ну, це моя робота — не дати тобі вбити себе чи когось іншого, доки тобі не набридне бити головою об стелю, і ти підеш шукати іншу роботу». »
  
  
  «Хороший хлопець», — сказав я.
  
  
  «Він був хорошим хлопцем», — виправив мене Цицерон. «Сайлас був молодший за багатьох членів своєї команди, але він працював у шахтах з 18 років і знав своє лайно. Я звернув на нього увагу, і через пару місяців майже знав, що роблю. Сайлас почав розмовляти зі мною не тільки такими словами, як «Не стій там». Ми обідали б разом і говорили». Цицерон замовк, відпив вина. «Ми обидва трохи нервували через ситуацію з безпекою. М’яко кажучи, невеликі непрофсоюзні шахти, як правило, не є лідерами безпеки в галузі. Але коли це сталося насправді, мене здивувало, наскільки тихо все почалося».
  
  
  «Що почалося?» запитав я.
  
  
  «Те, що в індустрії називають аварією займання», — сказав Цицерон. «У шахті часто чути падіння даху та вибухи, тому шум, який я почув того дня, мене не турбував. Для мене це звучало як завжди. Перший раз я зрозумів, що щось не так, коли відчув, як повітря змінило напрямок».
  
  
  Я схилив голову, демонструючи нерозуміння.
  
  
  «Шахти повинні дихати, як і люди», — пояснив він. «Системи вентиляції забезпечують відведення надлишків чорної вологи, тобто метану, з місць, де працюють шахтарі, і надходження свіжого повітря. У деяких шахтах, таких як наша, вентилятори створюють швидкість вітру семи-восьми миль на годину. Це достатньо важливо, щоб ви могли це відчути, але ви звикли до цього. Ви не помічаєте цього, поки воно не зупиниться. Таке відчуття, що повітря насправді змінило напрямок. Якщо ви знаєте, що це означає, це неприємне відчуття. Сайлас відчув це так само, як і я, і ми подивилися одне на одного.
  
  
  «Тоді ми почули крики чоловіків, припинили роботу та поїхали на місце події. На місці побачив, що лежать двоє постраждалих чоловіків. Відбулося падіння даху, що викликало іскру, яка спричинила невеликий вибух. Вогонь палав, але ніхто не загинув. Бригадир на тій дільниці побачив, як ми з Сайласом вийшли з-за розсічення. Він хотів, щоб Сайлас був там, але коли він побачив мене, я був для нього новим хлопцем. «Не ти», — сказав він мені. «Іди звідси». Але Сайлас сказав: «Ви хочете, щоб він був тут». Він лікар». »
  
  
  Далеко внизу завила сирена; я мимоволі глянув на край даху. Це був звук моєї роботи; Таким я був павлівцем.
  
  
  «Щоб зрозуміти, що сталося далі, — сказав Цицерон, не помічаючи моєї неуважності, — треба трохи розібратися в аваріях на шахтах. Часто перше займання нікого не вбиває. Але це викликає пожежу, а також ставить під загрозу систему вентиляції. Коли система вентиляції перестає працювати, накопичується метан. Саме наступні вибухи вбивають людей.
  
  
  «Є час для евакуації, але проблема в тому, що не всі це роблять. Деякі шахтарі їдуть у бік вибуху, а не геть, щоб надати допомогу. Така там етика — допомагати один одному. Я не знаю, чи я залишився на місці події, тому що думав, що справді став шахтарем, чи тому, що я все ще був лікарем, але з якоїсь причини я все ще був біля вибою, коли стався другий вибух». Він зупинився, щоб знову потягнутися до пляшки з вином, налив ще трохи й випив.
  
  
  «Мене кинуло, і коли мій зір прояснився, я побачив, що хлопці, що залишилися, почали евакуюватися», — сказав він. «Вони знали, що ситуація вийшла з-під контролю. Мене хотіли витягти, але я не міг поворухнути ногами. Чоловіки сказали, що пришлють рятувальників зі щитом, а якщо санітари бояться спускатися в шахту, то самі принесуть щит.
  
  
  «Але ситуація все ще залишалася нестабільною, із загрозою нових займань. Я міг чути рятувальників нагорі, де я був. Їхнє начальство казало, що треба вийти. Рятувальники передали по радіо, що у них ще є людина, яку потрібно доставити, але їх відхилили. Я чув, як їхні звуки слабшають, а потім вони зникли».
  
  
  Кілька пальців пальців Цицерона здавалося трохи блідішими, коли він тримав склянку — єдиний ознака емоцій.
  
  
  «Спочатку я був добре. Я думав, Сайлас змусить їх повернутися за мною, але потім я побачив Сайласа. Він був мертвий. Тоді для мене стало реальним, що я можу померти там». Він зробив паузу. «Мені було добре, поки моя лампа трималася. Це було близько тридцяти годин».
  
  
  «Тридцять?» — сказав я, вражений. «Скільки часу ти там був?»
  
  
  «Шістдесят одна година». Ціцерон випив решту вина. «Приблизно половина з них була в повній темряві. Приблизно в той час моя уява втекла разом зі мною. У мене був цілковитий параноїк. Я був упевнений, що парамедики збрехали, коли сказали, що повернуться. Це було надто небезпечно; компанія просто заблокувала цю частину шахти і сказала б моєму братові, що я був одним із тих, хто загинув миттєво».
  
  
  Він допив вино й знову ліг на спину.
  
  
  «Звичайно, так не сталося. Вони повернулися, — сказав Цицерон. «У лікарні я знову і знову казав собі, що мій спинний мозок у шоці, що я знову ходитиму. Знадобився час, щоб прийняти те, що я не буду. Я робив це в реабілітаційному центрі, найскладнішою частиною якого було отримати рахунок потім. Після аварії шахта оголосила про банкрутство, і ми всі втратили медичне забезпечення».
  
  
  «Типово», — сказав я.
  
  
  «Є позов від імені всіх постраждалих, і я беру його участь. Але це тягнуть у суді. Тим часом мої медичні борги можна назвати «величезними», і тепер у мене вже є хвороба, яку страховики не покривають».
  
  
  «Але ви здорові, чи не так?» — перебив я.
  
  
  «Зараз, так», — сказав Цицерон. «Але бути паралічем, навіть здоровим, недешево. І це робить вас уразливими до інших проблем зі здоров’ям. Ці проблеми можна подолати за допомогою профілактичної допомоги та фізіотерапії…»
  
  
  «За який страховик не заплатить, тому що це частина попереднього стану», — закінчив я за нього.
  
  
  «Точно так. Наразі я маю певну базову медичну допомогу для малозабезпечених. Якби я отримав роботу, я б більше не мав на неї права, і тоді мої непокриті витрати на медичне обслуговування включали б значну частину будь-якого мого доходу. Я перебуваю в тій рідкісній ситуації, коли працевлаштування тягнуло б мене вниз, а не піднімало».
  
  
  Я очікував такої історії, але не припускав, наскільки він опинився в пастці.
  
  
  «Крім медицини, доступ до якої мені заборонений, — сказав Цицерон, — я не маю нічого, щоб принести додому щось близько до того, що мені потрібно, щоб вижити без належного медичного страхування. І якщо я знайшов роботу, є одна лікарня, дві клініки та кілька медичних працівників, які претендують на мої майбутні заробітки. Прямо зараз я посилаю своїх кредиторів на судовий прецедент « Кров проти Ріпи ».
  
  
  Я сказав потрібне, неадекватне. «Повинен бути якийсь спосіб обійти правила. Хтось повинен побачити, що ситуація смішна. Цього не повинно бути».
  
  
  Цицерон засміявся. «Ні, це не так», — сказав він. «Це наслідок послідовного ланцюжка нещасть. Якби тільки мені не заборонили займатися єдиною професією, якою я можу реально заробляти. Якби я не вибрав для роботи саме цю шахту. І так далі.
  
  
  «Усі бачать, що це смішно. Пошук способу обійти це інша історія. Медичний соціальний працівник реабілітаційної клініки в Колорадо вирішив, що я повинен приїхати до Міннеаполіса, тому що тут був мій брат Уліс. Одного разу сюди мені призначили 23-річного медичного працівника, який був збентежений. Вона виписала мені інвалідність, і все. Це не її вина. Система не налаштована на індивідуальні обставини. Ніхто не має права змінювати правила чи тлумачити тонкощі. Всі хотіли б вам допомогти, але ніхто не може. »
  
  
  «Це не може бути кінець», — сказав я, повертаючи долоні догори, розчепіривши пальці.
  
  
  Ціцерон оглядав мене. «Іноді ви не згодні», — сказав він. «Зовні ви виглядаєте настільки втомленим від світу, але під поверхнею у вас живуть наївна віра в систему». Він знизав плечима. «Але я розповів тобі значно більше, ніж очікував, і досі не відповів на твоє початкове запитання».
  
  
  «Яке оригінальне запитання?» Я, чесно кажучи, не міг згадати.
  
  
  — Саме так, — сказав Цицерон. «Я розповідав вам про аварію на шахті. Можливо, я не дав зрозуміти, що я провів шістдесят одну годину, лежачи в просторі, розміри якого лише трохи більші за могилу». Він зробив паузу. «Відтоді я дуже важко переношу закриті приміщення. У мене не агорафобія, я клаустрофобія. Ось чому я рідко виходжу на вулицю».
  
  
  «Ліфт», — сказав я, розуміючи.
  
  
  — Той клятий ліфт, — погодився він. «Я не боюся шестихвилинного спуску; це було б важко, але я міг би це зробити. Але якби я потрапив у пастку, я не впевнений, чи зможу це витримати». У його відведеному погляді був сором. «Бог знає, що це дурість».
  
  
  «Страхи ірраціональні», — сказав я. «Я живий доказ цього».
  
  
  Цицерон не відповів, відкинувши голову назад, щоб поглянути на вогні літака. MSP був на південь від нас, і реактивні лайнери піднімалися через повітряний простір міста з конвеєрною регулярністю. За двадцять годин їхні пасажири могли опинитися в будь-якій точці світу. Тут був Цицерон, чий світ став настільки малим, що для нього піднятися сходами, щоб побачити нічне небо, було подорожжю.
  
  
  «Але якщо ти весь час залишаєшся вдома, — сказав я, — як ти отримуєш їжу, продукти?»
  
  
  «Від моїх пацієнтів», — пояснив Цицерон. «Я не займаюся суто готівковим бізнесом; Я теж торгую послугами та послугами».
  
  
  «А як щодо знайомства з людьми?» Я сказав.
  
  
  «Вони приходять до мене», — сказав Цицерон. «Точиться кров або кашляє, але я приймаю їх, як вони надходять».
  
  
  «Я маю на увазі жінок».
  
  
  «Ах, так, жінки», — сказав Цицерон. «Хто б не хотів зустрічатися з неспроможним хворим на параліч?»
  
  
  — Цицерон, — дорікнув я йому.
  
  
  «Сара, — сказав він, — не роби з мене проект». Його тон говорив, що ця тема заборонена. Я опустив погляд, приймаючи його докір.
  
  
  «Коли я вперше приїхав до Міннеаполіса, усе було краще, — сказав він. «У Уліса була квартира на першому поверсі — ліфт не потрібен, — а в мене був фургон. Нічого чудового, але він мав ручне керування, і він працював». Він зробив паузу. «У мене все ще є фургон внизу, але я міг би його продати. Зараз це не приносить мені користі, і хтось із дітей у коридорі раз на тиждень мусить спускатися туди й починати, щоб воно не померло просто через нехтування».
  
  
  Ця частина його історії викликала очевидне запитання. «Цицероне, — сказав я, — де зараз твій брат? Ви сказали, що вони прислали вас сюди жити з ним».
  
  
  Темні очі Цицерона здавалися тверезішими, ніж хвилину тому. «Я жив з ним», — підтвердив він. «Це історія для іншого разу».
  
  
  «Я думав, що у вас немає секретів», — нагадав я йому.
  
  
  — Я ні, — сказав Цицерон. «Але це, мабуть, не та історія, яку ви хочете почути на додаток до тієї, яку я щойно розповів».
  
  
  «Він мертвий?» Я наполягав.
  
  
  — Так, — сказав Цицерон. «Він мертвий».
  
  
  Я похитав головою, опустивши очі. «Ісусе, — сказав я.
  
  
  «Не дивись так», — сказав він.
  
  
  «Ісус, Цицерон».
  
  
  — Не шкодуй мене, Сара, — сказав Цицерон.
  
  
  "Я не знаю", - сказав я. Я не впевнений, чи брехав.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Нас було троє в кімнатах судді Гендерсона: сам суддя, сивоволосий темношкірий чоловік, який мало говорив; Лотарингія, соціальний працівник; і я.
  
  
  «Це нетипова ситуація, — казала Лорейн. «Я був у будинку, і все так, як описав детектив Прібек. Вдома чисто, діти ходять до школи. Маленьких дітей в будинку немає. Наймолодшому 11 років, а іншим 14, 16 і 17. Дочка була дуже привітною та готовою співпрацювати, коли я прийшов у гості».
  
  
  «А батько?» — запитав суддя Хендерсон. Його голос був низький і приємний, як гуркіт грому на далекому обрії.
  
  
  Лорейн нахилилася вперед. «Він повільно одужує. Його перевели з відділення невідкладної допомоги в HCMC до реанімаційного будинку, і очікується, що він досить добре одужає, при цьому найсерйознішою проблемою є тривалий розлад мови. Донька шукає опікунства».
  
  
  Суддя кивнув. «Я вірю, через адвоката».
  
  
  — Звичайно, — сказала Лорейн.
  
  
  Я глянув на римські цифри на циферблаті суддівського годинника. Була третя тридцять пополудні. Поки що я не був впевнений, чому я там. Я думав, що я їм потрібен, щоб розповісти про те, що я знав про ситуацію в сім’ї Хеннессі, оскільки я написав звіт про дитину групи ризику. Але досі мені не поставили жодного питання.
  
  
  «Ну, здається, ти, як завжди, був ретельний». Суддя Гендерсон відкинувся на спинку крісла так далеко, що маківка його лисої голови майже зникла в блискучій зеленій рослині на книжковій шафі. «Детективе Прібек, ось тут ви вступаєте».
  
  
  Лорейн також звернулася до мене. «У нас є пілотна програма для ситуацій, коли неповнолітні, які прагнуть емансипації, об’єднуються з відповідними дорослими для нагляду за ними протягом випробувального терміну. Звичайно, це робиться лише у випадках, коли неповнолітній вважається хорошим кандидатом і у нього немає дорослих родичів, які могли б виконати таку роль».
  
  
  «Ви хочете, щоб я був опікуном дітей Хеннессі?» Я сказав.
  
  
  «Не зовсім охоронець, більше схожий на пильне око», — сказала Лорейн.
  
  
  «У мене немає досвіду соціальної роботи», — нагадав я їй.
  
  
  «Але ви — відповідальний працівник правоохоронних органів, і, здається, ви мали більше контактів із цими дітьми, ніж будь-хто інший». Вона зробила паузу. «Марлінхен Хеннесі — надзвичайно хороший кандидат на опіку, і їй залишилися лічені тижні до її вісімнадцятого дня народження. Нам незручно залишати дітей самих на такий проміжок часу, але відправляти дітей у прийомні сім’ї здається, ну, смішним».
  
  
  Підстраховуючись, я сказав: «Я не впевнений, що Марлінхен на це погодиться». Я думав про те, як ми залишили речі між нами.
  
  
  «Насправді, коли я відвідувала вас додому, старша донька високо відгукувалася про вас, — сказала Лорейн.
  
  
  «Єдина дочка», — виправив я її. У Марлінхен Хеннессі не було сестер.
  
  
  Лоррейн усміхнулася, і я зрозумів, що потрапив у пастку, виявляючи себе людиною, яка вклала час і енергію в знайомство з цією молодою сім’єю. Я зітхнув.
  
  
  «Я зовсім не проти втручання, — сказав я, — але я думаю, що тут є більша проблема. Марлінхен одночасно домагається опіки над молодшими братами та сестрами та піклування над батьком. Вам не здається, що це забагато?»
  
  
  Лорейн закусила губу. Говорив суддя. «Детективе Прібек, — сказав він, — сім’я все ще залишається священною й важливою частиною американського життя. Перш ніж ми в судовій гілці влади розділимо один одного, у нас повинна бути до біса вагома причина. Якби були інші родичі, навіть близькі друзі сім’ї, які могли б сюди втрутитися, я б пішов цим шляхом. Але його немає. У цій ситуації я відчуваю, що це найкраще, що я можу зробити для сім’ї».
  
  
  «Що б я робив?» — запитав я, поступаючись.
  
  
  «Просто стежте за ними», — сказала Лорейн. «Переконайтеся, що білизна закінчена, і вони не їдять холодні каші щовечора на вечерю. Вам, звичайно, не потрібно жити з ними, але проведіть трохи часу там». Вона зробила паузу. «Я також маю зазначити, що ви отримуєте за це стипендію».
  
  
  «Але це не буде впливати на твій план виходу на пенсію», — сухо додав суддя Гендерсон, і я здивував себе, розсміявшись разом з ним.
  
  
  «Отже, — сказала Лоррейн, — ти хочеш?»
  
  
  Те, що вони просили, було далеко від роботи, яку я виконував для округу Геннепін. У мене не було дітей; Я навіть не виріс з молодшими братами і сестрами. Але дещо я зрозумів: було пізно говорити, що я не причетний. Незважаючи на нашу останню зустріч, мені сподобався Марлінхен Хеннесі. І якби я проводив з нею більше часу, я міг би завершити те, що почав: знайти Ейдана Хеннесі.
  
  
  — Гаразд, — сказав я. «Я зроблю це».
  
  
  
  
  Вони не сказали мені, але Марлінчен Хеннесі весь час була в іншій кімнаті. Коли я погодився наглядати за дітьми Хеннессі, Лорейн привела її та пояснила їй ситуацію. Марлінхен, як не дивно, погодився.
  
  
  Ми разом спустилися вниз на ліфті, де я сказав їй, що після того, як закінчу роботу, я відвезу її додому, і ми пояснимо ситуацію її братам. Марлінхен кивнув, швидко погодившись, інакше тихо. Я залишив її за маленьким столиком на другому поверсі площі Pillsbury Center, пити колу й робити домашнє завдання.
  
  
  Зрозуміло, подумав я, повертаючись на роботу, Марлінхен усе ще вважав мене авторитетом. Якщо я збирався провести наступні кілька тижнів, регулярно спостерігаючи за нею та її братами, я принаймні хотів, щоб вона трохи розслабилася.
  
  
  Мені потрібно було провести з Марлінченом якийсь час, коли б я не досліджував незручні сімейні справи, час, коли жоден із нас не згадував Г’ю, чи Ейдана, чи сімейні фінанси, чи лінії юрисдикції. Нам потрібно було зробити щось зовсім інше. Щось веселе.
  
  
  Коли я прийшов до відділу детективів, я сказав Ван Ноорду, що збираюся йти трохи раніше.
  
  
  
  
  «Нас заарештують », — категорично сказав Марлінчен.
  
  
  О шостій денне світло тільки починало м’якшити. Ми з Марлінченом були на окружній дорозі за Сіті, біля річки Сен-Круа. Я зупинив Нову вбік, щоб ми з нею могли помінятися місцями.
  
  
  Марлінхен була в порядку трохи раніше, коли на порожній церковній стоянці я навчав її основ водіння. Вона проїхала по тротуару зі швидкістю 15 миль на годину, гальмувала, вчилася їздити заднім ходом. «Це не так вже й важко», — сказала вона, радість зростала разом із впевненістю.
  
  
  Тепер це була інша історія.
  
  
  «Я повинен робити це на шосе?» — сказала вона, її голос набув химерності. «Чи не варто мені почати десь із вулиці зі швидкістю 25 миль на годину?»
  
  
  «Такі вулиці мають перехресний рух, чотиристоронні перехрестя та дітей на хитких велосипедах», — сказав я їй. «Тут у вас тільки чиста, пряма дорога».
  
  
  Повз нас зі швидкістю 75 миль на годину прогриміла бортова вантажівка. Побачивши це, Марлінхен з докором поглянув на мене.
  
  
  «Ви ведете домашнє господарство, навіть не маючи можливості проїхати до магазину», — сказав я. Це був аргумент, який я висловив раніше, коли вперше запропонував їй урок водіння. «Тобі потрібно цьому навчитися».
  
  
  «Що робити, якщо я їду недостатньо швидко для заторів?» — запитала вона.
  
  
  «Вони пройдуть», — сказав я. «Сільські водії люблять проїжджати повз; це розбиває монотонність». Щоб запобігти подальшим суперечкам, я вийшов з машини. На півдорозі до переднього крила я побачив, як Марлінхен також неохоче виліз.
  
  
  «З великим зусиллям, — сухо сказав я, коли ми помінялися місцями, — розгорніть одну руку й опустіть стоянкове гальмо, як ви це робили раніше. добре. Тепер, поклавши ногу на гальмо, поставте машину в рух. Ваша права нога. Не їзди двома ногами».
  
  
  Марлінхен підійшов до плеча й зупинився, озираючись. Минуло кілька секунд, потім ще кілька. В обох напрямках не було жодної машини. Я не знав, що вона шукає.
  
  
  Я занадто сильно її штовхав? Я хотів, щоб вона хоч раз розслабилася і зробила щось веселе, але Марлінхен, здавалося, зовсім не насолоджувалася.
  
  
  «Ми єдина машина в полі зору», — зауважив я. «Умови не покращаться».
  
  
  Марлінхен зняла ногу з гальма й виїхала на дорогу. Стрілка спідометра болісно повільно піднялася до 30. Потім до 35. Нарешті до 45.
  
  
  Я сказав: «Обмеження швидкості 55».
  
  
  «Я знаю», — сказав Марлінчен.
  
  
  «Це означає, що велика частина трафіку становить 65», — пояснив я. «Прискорити».
  
  
  Шум двигуна посилився, і стрілка спідометра знову почала повзти вперед. Коли він досяг 60, Марлінхен виглядав помітно полегшеним від того, що зміг послабити акселератор.
  
  
  «Почуваєшся добре?» Я сказав.
  
  
  «Так», — сказала вона з подивом. Її руки розслабилися на кермі. «Куди ми йдемо?» — запитала вона.
  
  
  «Немає пункту призначення», — сказав я. «Ця дорога тягнеться довго. Просто насолоджуйтесь водінням».
  
  
  У правому дзеркалі з'явився автомобіль. Він виглядав розміром з муху, але все швидко змінювалося. Муха перетворилася на великий пікап Ford, швидко набираючи нас.
  
  
  «Подивись у дзеркало заднього виду», — сказав я.
  
  
  Вона зробила. Миттєво її руки знову напружилися на кермі.
  
  
  «Немає проблем», — запевнив я її. «Він збирається повз нас».
  
  
  «Що мені потрібно зробити?» — запитав мене Марлінхен.
  
  
  «Нічого. Він все зробить. Дивіться, що він робить».
  
  
  Вантажівка наздогнала нас і стояла позаду близько двадцяти секунд. Марлінчен дивився на нього в дзеркало близько дев’ятнадцяти секунд.
  
  
  «Не витрачай увесь час на нього, — сказав я. «Дивіться вперед. Ось куди ти йдеш».
  
  
  Вантажівка, попросивши нас пришвидшитися й не отримавши відповіді, відступила на ввічливу відстань. Тоді його великий чорний ніс трохи опустився до центральної лінії, дивлячись вперед, де не було видно зустрічного транспорту, лише розірвані жовті лінії. Водій легко виїхав на зустрічну смугу, промчав повз нас зі швидкістю приблизно 90 миль/год і зрізав назад.
  
  
  «Ого, — сказав Марлінчен.
  
  
  «Бачиш?» Я сказав. «Нічого страшного. Якщо був якийсь зустрічний рух, ви, можливо, захотіли трохи послабити акселератор, просто щоб переконатися, що він зможе безпечно повернутися. Або, як тільки він випередить вас, ви можете блимати світлом. Це означає, що ви дозволяєте йому врізатися».
  
  
  «Є кодекс поведінки?» – сказав Марлінхен. «Круто».
  
  
  Їхали ще хвилин десять. Потім перед нами з’явився автомобіль. Машина золотарник, трактор. Ми швидко набирали швидкість, і незабаром стало ясно, що фермер їхав зі швидкістю близько 20 миль на годину.
  
  
  — Передайте його, — сказав я.
  
  
  «Що?»
  
  
  «Передайте його. Цей хлопець повзає. Якщо ти цього не зробиш, ми назавжди залишимося за ним».
  
  
  "Я не можу", - сказала вона.
  
  
  «Так, ви можете. Ця машина має певну потужність. Це зробить це. Але як тільки ви почали, не намагайтеся вирватися. Нерішучість завдає людям шкоди».
  
  
  Ми впали позаду трактора. Я дивився вперед, щоб переконатися, що ніхто не йде.
  
  
  «Зрозуміло», — сказав я. «Йди».
  
  
  Двигун застукав, коли Марлінхен виїхав на зустрічну смугу. Стрілка обертів підскочила, і стрілка спідометра почала підніматися вгору: 70, 75, 80. Був той нескінченний момент, коли ти відчуваєш, що ніколи не відійдеш від того, що проїжджаєш, хоч би як повільно воно рухалося хвилину тому. Ми повзли вперед. На горизонті з'явилася маленька біла пляма. Транспортний засіб, що наближається.
  
  
  Марлінхен зробила те, що я напів знав, що вона зробить. Шум двигуна знизився до тихого гулу, оберти впали. Вона хотіла врізатися.
  
  
  «Ні!» — різко сказав я їй. «Ти зобов’язаний, пам’ятаєш?»
  
  
  Шум обертів знову став вищим, і спідометр піднявся до 90. Потім 95. Ми очистили передню частину трактора. Марлінхен утримував педаль газу; 100 миль на годину. Вона озирнулася на трактор.
  
  
  «Зрозуміло», — сказав я. «Повертайся».
  
  
  З видимим полегшенням вона це зробила. За мить повз нас промчав білий пікап. Це навіть не було близько, насправді.
  
  
  «О, вау, — сказав Марлінчен. Вона глибоко вдихнула й видихнула. Тоді вона подивилася в задній вид і весело помахала водієві трактора, наче він зробив їй велику послугу. «Це було весело».
  
  
  «Почуття веселощів вам не знайоме, чи не так?» — запитав я її. «Ти хочеш потягнутись і покласти голову між колінами, поки це не пройде?»
  
  
  «Ой, замовкни», — сказала Марлінхен і захихотіла над власною сміливістю. Я теж сміявся.
  
  
  «Ти думаєш, що тепер ти справжній поганець, чи не так?» Я сказав. «Це було нічого. Коли я був у вашому віці...
  
  
  «Ось і йде», — добродушно сказала вона.
  
  
  «Ми з моїм другом Гранат Пайком вчилися робити риб’ячий хвіст 180, також відомий як бутлегерський терн».
  
  
  «Я не знаю, що це таке», — сказала вона.
  
  
  «Це поворот на 180 градусів, який ви виконуєте, використовуючи стоянкове гальмо, одночасно сильно повертаючи колесо. Ви не можете зробити це з багатьма автомобілями, які вони роблять сьогодні, з високими центрами ваги. Гранат читав про це і хотів спробувати. Тому вона вмовила мене позичити машину моєї тітки, седан із хорошим двигуном, і ми поїхали в аеропорт».
  
  
  « Аеропорт ?» – сказав Марлінхен.
  
  
  «Ви думаєте про MSP. Це був просто сільський аеропорт, одна злітно-посадкова смуга, без вежі. А ввечері, коли ми їхали, ніхто не злітав і не сідав». Я трохи відійшов назад. «Я не кажу, що ми повинні були це зробити. Це було незаконне вторгнення».
  
  
  "Іншими словами, не пробуйте це вдома", - сказала вона.
  
  
  «Правильно. У будь-якому випадку, злітно-посадкова смуга була ідеальним місцем для тренувань, як довгою, так і широкою, ні про що вдаритися. Після двох фальстартів Гарнет зібрала нерви і зробила це. І тоді, що б не робив Гарнет, я відчував, що мушу це зробити, — сказав я. «Ми помінялися місцями, і я це зробив».
  
  
  На мить я опинилася там, почувши звук свого запаморочення, полегшеного сміху, побачивши маленьку запашну сосну, яка божевільно гойдалася з дзеркала заднього виду тітки Джіні. До цього дня я думаю про це, коли відчуваю запах синтетичної сосни.
  
  
  «Дайте мені вгадати», — сказав Марлінчен. «Ти хочеш навчити цього мене».
  
  
  Я похитав головою. «Ні, я знаю, що ти не готовий до цього. Але я зроблю для вас демонстрацію».
  
  
  «Ні, дякую», — твердо сказала вона. «Я б кинув своє печиво».
  
  
  «Ні, ти не будеш, — сказав я. «Все закінчилося б раніше, ніж ти про це дізнаєшся. Насправді..."
  
  
  «Дивіться, молочна королева!» — перебив Марлінхен, схвильований халупою з червоним дахом на узбіччі. «Ми можемо зупинитися?»
  
  
  «Ти ведеш машину, — сказав я.
  
  
  
  
  Трохи пізніше ми сиділи в затіненому місці з краєвидом на річку Сен-Круа. Марлінхен відвезла нас туди, поки я тримав її велике напіврідке морозиво та власне замовлення цибулевих кілець. Попереду річку світило сонце, а позаду на заході нагромаджувалися залізні хмари. Контраст був настільки різким, що майже здавалося, що голови грому були додані до сцени за допомогою комп’ютерної графіки кінорежисера.
  
  
  «Сьогодні ввечері буде погода», — сказав я. «Буря, можливо, град».
  
  
  Марлінхен набрала ложкою морозива. «Сильні шторми лякали мене, коли я була дитиною», — сказала вона. «Одне з моїх перших спогадів — блискавка, що вдарила в будинок. Я цього не бачила, пам’ятаю тільки шум, і як моя мама була налякана. Протягом багатьох років після цього будь-які гучні звуки мене лякали», – сказала вона.
  
  
  «Це було так погано?»
  
  
  «Я не думаю, що це вплинуло б на мене так сильно, якби не моя мати», — сказав Марлінчен. «Вона зайшла до моєї кімнати, плачучи, сказала мені: «Блискавка влучила в будинок» і поклала мене в ліжко. Я почав плакати, бо вона здавалася такою засмученою. Я подумав, що вона мала на увазі, що блискавка буде вдаряти в будинок знову і знову. Тієї ночі вона спала зі мною в ліжку».
  
  
  Елізабет Хеннессі потонула за підозрілих обставин, навколо її смерті говорили про самогубство. Пам’ять про її доньку змусила мене задуматися, чи мати Марлінчен не мала проблем упродовж свого молодого життя, чи добре налаштована нервова система перетворила хвилювання літніх гроз у Міннесоті на жахливі психодрами.
  
  
  «Щось не так?» — запитав мене Марлінхен.
  
  
  "Ні", - сказав я. Я не міг придумати тактовного способу запитати, чи була Елізабет Хеннесі боязливою чи невротичною, тому я відклав це питання на інший раз.
  
  
  «Скільки вам було років, коли померла ваша мати?» — запитав мене Марлінхен.
  
  
  Я сподівався, що моє здивування не відобразилося на моєму обличчі. Вона була чимось на зразок читача думок. Не точно, але близько. «Мені було дев’ять, — сказав я. «Майже десять».
  
  
  Марлінхен зупинилася з пластиковою ложкою на півдорозі до рота. «Днями я подумала, що ти сказав, що приїхав до Міннесоти, коли тобі було 13», — зауважила вона. «Що сталося між ними?»
  
  
  Я розповідав історію своєї міграції до Міннесоти багатьом людям, і ніхто не ставив цього конкретного запитання. Дотепер.
  
  
  «Я ж казав тобі, що мій тато був водієм вантажівки, так?» Я сказав. «Він багато був у дорозі. Але до 13 років мій старший брат Бадді жив удома. Потім він пішов в армію і поїхав, тому я жив би сам. Здебільшого тому. Але також. . .” Я вагався.
  
  
  «Що?»
  
  
  «Того літа, здається, пропала дівчина. Вона була приблизно мого віку, а в маленькому містечку такі речі викликають справжню паніку». Низько над річкою пронісся водоплавний птах. «Я не думав про це роками».
  
  
  «Чому ні?»
  
  
  «Це було дуже давно. Я був молодим». Я знизав плечима. — У будь-якому разі це могло вплинути на почуття мого батька. Крім того, я ставав підлітком. Мій батько, мабуть, думав, що мені потрібен жіночий вплив».
  
  
  — Розумію, — сухо сказав Марлінхен. «Тож саме жіночий вплив твоєї тітки спонукав тебе вриватися в аеропорти й займатися каскадерським водінням?»
  
  
  — Правильно, — погодився я. «Джінні була найм’якшою тіткою. Вона працювала ввечері та на вихідних у барі та грилі, і здебільшого дозволяла мені займатися своїми справами. Хочете один із них?» Я простягнув кільця цибулі, і вона взяла одне.
  
  
  «Дякую. Отже, твоя тітка все ще на стрільбищі?» — запитала вона.
  
  
  «Ні, вона померла, коли мені було 19, від інсульту. Не так, як твій тато, — швидко додав я, помітивши, як Марлінхен здригнувся. «Її було внизу, у стовбурі мозку, де багато вегетативних функцій організму. Якщо існує таке поняття, як хороше місце для інсульту, це не те».
  
  
  Через кілька хвилин, коли Марлінхен доїла морозиво, я підвівся. «Давай, — сказав я, — ходімо».
  
  
  Ми разом мовчки підійшли до машини. Цього разу я сів за кермо, і в кінці ґрунтової смуги, якою ми йшли до нашої точки огляду, я повернув на північ замість півдня на дорогу.
  
  
  «Чи не йдемо ми тим шляхом?» — сказав Марлінчен, коли ми продовжували прискорюватися.
  
  
  «Так», — сказав я їй. Тоді я ввімкнув стоянкове гальмо й різко повернув кермо. Nova повернула на 180, задні колеса ненадовго занесло на узбіччя, а потім ми поїхали на захід, знову набираючи швидкість.
  
  
  «Бачиш?» Я сказав. «Це трохи не боляче, чи не так?»
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Потрапив ще один міні-маркет АЗС ; явно це були ті самі два злочинці. Ласкаво просимо назад, хлопці, подумав я.
  
  
  Отримавши перші звіти свідків, я переглянув відео з перших двох магазинів, сподіваючись, що, переглянувши запис за день до пограбувань, я зможу впізнати цих хлопців без панчіх, які оглядають місце.
  
  
  Коли я закінчив роботу, я подумав, що, можливо, було б добре піти до озера вчасно на вечерю. Кулінарія Марлінчена була, мабуть, кращою, ніж я. Я спустився на ліфті до гаража.
  
  
  «Детектив Прібек!»
  
  
  Я обернувся й побачив Грей Діас, що наближалася вздовж смуги припаркованих автомобілів. Він був не один. Чоловік за ним був років п’ятдесяти, високий і стрункий, одягнений у простий цивільний одяг: без рукавів і штанів, без краватки. Його очі були сірі за окулярами в дротяній оправі. Він теж був знайомий, але я не міг його визначити.
  
  
  «Я радий, що ми спіймали вас перед тим, як ви пішли на день», — сказав Діас. В руках він тримав папірець. «Ви знаєте Гіла Генніга, правда?»
  
  
  «Так», — сказав я, усвідомлюючи, що мене впізнали. Генніг працював техніком Бюро із затримання злочинців. Я бачив його на місцях злочинів, він чистив пил від відбитків пальців на дверях, залишав зліпки слідів, ніколи не привертаючи до себе уваги.
  
  
  «Чим я можу для вас зробити?» — сказав я, відчуваючи легке тріпотіння в животі, яке спричинив Діас.
  
  
  «Гіл приїхав зі мною, щоб отримати твою машину», — сказав Діас. Він підняв папірець. Це був ордер. «Ви можете переглянути це».
  
  
  Я взяв ордер з його рук і відсканував його. Це дозволило перевірити волосся, волокна, відбитки та кров. Робота буде виконана в кримінальній лабораторії BCA. Округ Геннепін мав власну лабораторію, але це не був випадок округу Геннепін, і BCA проводив тестування для менших юрисдикцій, як-от та, яку обслуговував Діас.
  
  
  «Якщо вам щось потрібно з машини, чому б вам не взяти це зараз?» — запропонував Діас. «Ордер поширюється на вміст автомобіля, але ми будемо гнучкими. Офіцеру Геннігу потрібно буде просто спостерігати, і він повинен буде коротко оглянути все, що ви вилучите».
  
  
  «Мені нічого не потрібно», — сказав я. У багажнику були шиномонтажні інструменти, аптечка та ще кілька невідкладних речей. Касети в бардачок, і дві купюри по 50 доларів на буксирування в разі поломки. Я не сумнівався, що гроші все ще будуть там, коли мені повернуть «Нову».
  
  
  Генніг говорив. — Тоді мені знадобиться ключ.
  
  
  Мої пальці були незграбними. Приблизно через шістдесят секунд, період, який здавався набагато довшим, коли двоє чоловіків спостерігали за мною, я поскрібав ключ від Nova між тугими подвійними витками кільця для ключів і вийшов на свободу.
  
  
  Генніг підійшов до моєї машини, не потребуючи, щоб я йому на це вказувала. За мить позаду під’їхав евакуатор, його під’єднували.
  
  
  «Я знаю, що це доставляє незручності», — сказала Грей Діас. «Я можу вас кудись підвезти?»
  
  
  "Ні", - сказав я. «Дякую».
  
  
  — Справді, — сказав Діас. «Це не біда».
  
  
  Я похитав головою. «У мене є друг, який збирається звільнитися з роботи», — сказав я. «Мене вона підвезе».
  
  
  «Ви впевнені?» — сказав Діаз, коли ми підійшли до ліфтів, звідки я прийшов.
  
  
  «Позитивно», — сказав я.
  
  
  Повернувшись нагору, я зник у жіночій кімнаті. Я не був упевнений, куди саме подівся Діас, але я не хотів, щоб він бачив, як я стою, очевидно, без друга, якого я мав намір підвезти.
  
  
  У туалеті не було людей. Я мовчки сперся кортками об прилавок.
  
  
  Шорті ніколи не був у моїй машині, але, звичайно, Діас не міг цього знати. Він знав, що Стюарт був у барі Sportsman, де я з ним розмовляв, і невдовзі після цього він був мертвий у своєму палаючому будинку. Наскільки Діас знав, Коротун міг бути в моїй машині тим часом або живим як пасажир, або мертвим у багажнику. Я міг би вбити його в іншому місці й перевезти тіло назад до його дому, щоб спалити його в слабкій спробі приховати.
  
  
  Проблема полягала в тому, що, хоча Шорті не було в моїй машині, була його кров. Я був на місці події і навіть став біля нього на коліна, коли він спливав кров'ю, намагаючись переконати його розповісти мені історію, яка інакше померла б разом з ним. Стюарт сказав мені все, що я мав знати, і весь цей час його тепла кров просочувала мій одяг. Пізніше, коли ми з Ґен дісталися ферми її сестри, ми випрали наш закривавлений одяг у підвальній машині й обережно пройшли через веранду та будинок, переконавшись, що жодних слідів Блакитної Землі не слідкувало за нами туди, щоб бути причетними до нас. Наступного дня я пішов на автомийку й зробив «Нову» найретельніше очищення, миття та пилососом, які вона коли-небудь зазнавала в моїх руках.
  
  
  Однак це не означало, що Хеннінг і його однолітки нічого не знайдуть. Багато злочинців намагалися провести таке очищення, але хороші техніки все одно знайшли те, що залишилося. Докази можуть існувати тривалий час за відповідних обставин. Цілком можливо, що техніки знайшли кров у машині та ідентифікували її як кров Коротуна.
  
  
  В одній із ванних кімнат почувся шурхіт, рух. Двері відчинилися, і звідти вийшла Роз, сержант міліції. Вона різко зупинилась і глянула на мене з відвертим подивом. Мабуть, я дивився на неї так само. Немає великої причини сидіти чи стояти біля туалету в мовчазній бездіяльності протягом десяти хвилин, і це те, за чим ми щойно спіймали один одного.
  
  
  «Що трапилося?» – недолуго сказав я. Я помітив, що її очі здавалися червоними.
  
  
  «Ах, я навіть не повинна бути тут», — сказала вона. «Сьогодні мені довелося придушити Роско».
  
  
  «Роско?» Я сказав.
  
  
  «Мій перший партнер K-9», — сказала вона.
  
  
  «О, до біса, — сказав я. «Це жахливо».
  
  
  «Так, добре, це було на краще. Він уже майже не міг їсти. Позавчора я приготував йому стейк з фаршу, а він просто дивився на нього, не торкався. Я знав, що настав час». Вона махнула рукою в повітрі. «Я думав, що я можу щось робити тут, щоб відволіктися від цього, але нічого». Вона зітхнула. «Що з тобою?»
  
  
  «Шукаю підвезення додому», — сказав я. «У мене немає автомобіля».
  
  
  Роз не прокоментувала той факт, що я “шукав, як мене підвезти додому”, стоячи один у туалеті. Вона сказала: «Я могла б також підвезти вас».
  
  
  Ми мовчки спустилися в гараж. Потім, сидячи за кермом, вона сказала: «Хочеш замість цього випити?»
  
  
  
  
  «Добре, добре. Ні, почекай, — почув я власний голос. «Добре, я був злий чотири рази, але мене кинуло тільки один раз. Я дуже цим пишаюся».
  
  
  «Тебе злили чотири рази ?» — запитала Роз, перекриваючи шум бару.
  
  
  «Один із тих випадків заслуговує, як би це назвати, зірочки», — уточнив я, обхопивши руками порожній келих хайбол. «Цього підозрюваного медики прив’язали до носилок, він постраждав під час бійки в байкерському барі. Ніхто з нас навіть не бачив, як йому вдалося її витягнути, а тим більше поцілити в мою ногу. Він був як черевомовець із цими штуками».
  
  
  Спершу ми з Роз хотіли піти кудись, де темно й тихо, але замість цього обрали жвавий міський професійний бар, бо не хотіли наштовхнутися на колег-поліцейських, а їжа ввечері в п’ятницю була б кращою.
  
  
  Ми випили за Роско, і протягом наступних кількох годин випили майже стільки, щоб підсмажити інших семи її собак. Коли чіпсів і семишарового соусу, запропонованих барменом, виявилося недостатньо, ми розділили кошик шматочків приправленої картоплі.
  
  
  Вона запитала про генерала. Я запитав, як поживає її стажер, Локарт. Вона сказала мені, що ніколи не вірила цій дурниці про мою причетність до якогось убивства на Блакитній Землі. Я сказав їй, що ніколи не вірив чуткам про те, що вона лесбіянка. Роз сказала мені, що вона лесбіянка. Я купив наступні два раунди.
  
  
  Через деякий час Роз розповіла мені історію найкращої години Роско.
  
  
  «Тож ми всі в палиці, шукаючи цього небезпечного каторжника-втікача — зараз четверта тридцять або близько того ранку, і ще досить темно. У Роско є запах, і він біжить, поки не зупиняється біля цього дерева. Потім він повертається назад і знову біжить навколо дерева. Він весь схвильований.
  
  
  «Ми думаємо, що цей хлопець на дереві, тому всі підбігають і спрямовують свою зброю та ліхтарики на гілки. Але там нікого немає. Роско все ще кружляє навколо дерева, гавкаючи на мене, і я не можу зрозуміти, чого він хоче. Хлопці з BCA стають начебто розлюченими, ніби Роско облажався. Вони хочуть, щоб я повернув його на слід, і я повинен їм сказати: ви не ведіть цих собак, ви йдіть за ними. Тоді Роско стрибає передніми лапами на дерево і знову гавкає, ніби кажучи, я зробив свою роботу, тепер ти бери, дурне. Роз подивилася на мене, сова від випитого. «Ви знаєте, що це було?»
  
  
  «Хлопець ховався на дереві?»
  
  
  «Це вірно. На дереві, — сказала Роз, стискаючи мою руку, щоб підкреслити. «Він забрався на гілки, щоб озирнутися, і дерево було мертве, а стовбур порожнистий, і коли він спускався назад, він або послизнувся, або вирішив там сховатися». Вона відпила пива. «Він не зміг вибратися, і ледь не замерз уночі. Він був без свідомості. Але його розморозили, віддали під суд і довічно посадили у в’язницю».
  
  
  «Щасливий кінець», — сказав я.
  
  
  — Так, — сказала Роз. «Котра зараз година?»
  
  
  — Трохи після дев’ятої, — сказав я.
  
  
  «Я не думаю, що вмію водити машину, — сказала Роз.
  
  
  «Кей», — сказав я їй.
  
  
  «Блін, уся ця справа мала бути тому, що я підвезу тебе додому», — наполягала Роз.
  
  
  «Все гаразд», — сказав я їй.
  
  
  Зрештою дівчина Роз, Емі, взяла таксі в центрі міста, щоб відвезти її додому. Емі запевнила мене, що підвезти мене теж не складе труднощів. Вона не впізнала адресу, яку я їй дав. Але Роз це зробила.
  
  
  «Ви живете в житловому проекті ?» сказала вона, недовірливо.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  У коридорі 26-го поверху північної вежі пройшов підліток із слабкими кінцівками . Його очі зустрілися з моїми й відвелися; він пішов до квартири в кінці коридору. Я був перед 2605, куди я постукав у двері, але не отримав відповіді. Я спробував ще раз.
  
  
  Тоді Цицерон відчинив двері з мокрим волоссям, тримаючи в одній руці напівзім’ятий рушник. Його сорочка була вологою там, де він, очевидно, нашвидкуруч натягнув її, не висушивши належним чином шкіру під нею.
  
  
  «Це поганий час?» Я сказав.
  
  
  «Ні, ні», — сказав він. «Заходьте».
  
  
  Зсередини до його вітальні долетів запах мила «Слонова кістка» й пари. Я сказав: «Вибачте, я сьогодні з порожніми руками».
  
  
  «Вам не потрібно нічого приносити мені, щоб прийти сюди», — сказав Цицерон. «Але чи правильно я припускаю, що хоча ти не приніс пляшку цього разу, ти не утримувався сьогодні? Мені здалося, що я виявив у вашому...
  
  
  Його перервав стук у двері. Ціцерон підкотився до дверей і напіввідчинив їх.
  
  
  «Я обпекла руку», — сказав жіночий голос.
  
  
  Цицерон відкотився назад, і ввійшов його пацієнт. Вона була худорлявою білою жінкою з тонким каштановим волоссям, одягненою в розрізнений комплект атласного камзола на спагетті поверх спортивних штанів, і вона тримала під рукою мокрий паперовий рушник.
  
  
  «Як це сталося, Дарлін?» — запитав Цицерон.
  
  
  «Готую», — сказала вона й подивилася на мене. Але я побачив її очі й зрозумів із її чітких зіниць, що причиною будь-якої нещасної ситуації, яка з нею сталася на кухні, ймовірно, були наркотики.
  
  
  Цицерон звернувся до мене. «Сара, ти не проти почекати в іншій кімнаті?»
  
  
  Я кивнув, погоджуючись, і пішов до його спальні. Якби я знав його, це зайняло б більше часу, ніж просто очищення опіку та нанесення на нього місцевої мазі; Я сумнівався, що він більше, ніж я, сумував за її учнями, і він, ймовірно, після лікування порадив би, куди звернутися за консультацією з питань наркозалежності.
  
  
  Жалюзі на вікні були підняті, як завжди, і внизу лежали вогні Міннеаполіса; Я підійшов, щоб подивитися вниз. З дверей спальні ледь чутно голос Цицерона й голос Дарлін. Крім цього, нічого. Було дивно, наскільки товстими були стіни цієї будівлі. Навколо нас були люди, але я нічого не чув про їхню діяльність. За винятком того, що одного разу я почув гавкіт Фіделіо, мої візити сюди були схожі на те, щоб я потрапив кудись високо на вершину гори. Як правило, це було мирно. Сьогодні ввечері це нервувало.
  
  
  Роз дуже відволікала нас, як і шум і натовп у барі та історії про війну, які ми розповідали одне одному. Але тепер питання, яке я виганяв із голови, повернулося до мене, незаспокоєне. Що станеться, якщо BCA знайдуть кров Стюарта в моїй машині?
  
  
  Бути допитаним як головним підозрюваним у смерті Ройса Стюарта було боляче. Бачити недовіру в обличчях деяких із моїх колег і збочене схвалення в очах інших — це було засмученням. Але, зрештою, у мене завжди була умова виходу з Шорті. Я завжди знав, що якби мене заарештували чи висунули звинувачення, Женев’єва повернеться і розповість правду. Я все одно був би змовником у смерті Шорті, але не звинуваченим убивцею.
  
  
  Тепер виникла неприємна можливість. Чи можливо, що зізнання Женев’єви буде недостатньо? Якби всі речові докази вказували на мене, а також усі свідчення свідків із Блакитної Землі, чи велике журі зважувало б малоймовірну заяву Гена про винуватість проти переваги доказів і відправляло б мене натомість до суду? Як тільки це станеться, присяжні не зможуть засудити мене.
  
  
  Коли мене вперше допитали детективи з округу Фарібо, брехати, щоб захистити Женев’єву, здавалося природним і правильним. Тепер я думав, чи не викопав я собі глибшу яму, ніж міг уявити.
  
  
  Двері спальні відчинилися, і я відвернувся від вікна.
  
  
  «Гей, — сказав Цицерон з порога, — вибачте за це».
  
  
  «Це твоя робота», — сказав я.
  
  
  «Ти голодний?»
  
  
  Я зрозумів, що я. «Звідки ти це дізнався?»
  
  
  — Медична школа, — сказав Цицерон. «Нас вчать рано виявляти недоїдання. Що ти їв на вечерю?»
  
  
  «Чотири кислого віскі, три пива і півкошика шматочків картоплі», — зізнався я.
  
  
  «Якщо й існує більш збалансована їжа, ніж ця, я про неї не чув», — сказав Цицерон. «Давай я зварю тобі кави і подивлюсь, що в мене з їжею».
  
  
  Я нахмурився. Він був далеко не багатий; Я навіть не був упевнений, що він платоспроможний. «Ти не повинен витрачати свою їжу на мене», — сказав я.
  
  
  «Насолоджуйтесь цим, і це не буде даремно», — сказав Цицерон.
  
  
  Він приготував мені бутерброд із помідорами та авокадо з чашкою кави; ми повернулися до його спальні, поки я їв.
  
  
  Коли я майже закінчив, Цицерон запитав: «То чому ми пили сьогодні?»
  
  
  «Чому лікарі завжди кажуть ми , коли мають на увазі вас ?» — запитав я його.
  
  
  «Це натякає на співчуття», — сказав Цицерон. «Ви ж не святкували, правда?»
  
  
  "Ні", - сказав я.
  
  
  «Що не так?»
  
  
  «Нічого, насправді». Я підняла кухоль з кавою, наче це хотіло захистити мене від його цікавості.
  
  
  «Як у пеклі. Що не так?»
  
  
  Я злизала з пальця краплю майонезу, в якому були плями від помідорів. «Це був справді хороший сендвіч», — сказав я.
  
  
  «Дякую. Що не так?»
  
  
  Я зітхнув. «Це складно, — сказав я. «Це пов’язано з тим, за що мій чоловік потрапив до в’язниці, і... . . Я просто думав, що роблю правильну річ, а тепер не впевнений. Можливо, ви це зрозумієте. Що я говорю, звичайно, можна». Я кинув на нього розуміючий погляд. «Так ви втратили права, чи не так? Допомога в самогубстві. Ви допомогли померти смертельно хворому пацієнту, чи не так?»
  
  
  Цицерон підняв брову. «Звідки ти це знаєш?»
  
  
  «Це було неважко зрозуміти», — сказав я. «Співчуття. Це твоя фатальна вада».
  
  
  "Сексуальна поведінка", - сказав він.
  
  
  «Що?» запитав я.
  
  
  «Я втратив ліцензію за сексуальні дії з пацієнтом».
  
  
  "Ви жартуєте", - сказав я.
  
  
  «Сара, — дорікнув він мені, — навіщо мені жартувати про щось подібне?»
  
  
  Покараний, я знову знайшов притулок у своїй каві. Я випив, потім заговорив обережніше. «Але це було непорозуміння, правда?» Я сказав. «Неправдиве звинувачення?»
  
  
  — Ні, — сказав Цицерон. «Це був сексуальний злочин, і крапка».
  
  
  Я хотів сказати, що це неможливо.
  
  
  «Одного вечора вона прийшла до відділення швидкої допомоги зі спробою самогубства», — сказав Ціцерон. «Вона була крихітною, ледве п’ять футів на зріст, зі світлим волоссям до пояса. Я бачив, що спроба самогубства була неоднозначною. Вона порізала собі зап’ястки, але неглибоко. Я прийняв її до кризового відділення, і під час процесу вона розповіла мені свою історію.
  
  
  «Вона була британкою, приїхала до Нью-Йорка в 16 років, щоб вивчати балет. У її родині стався розлад: мати померла, і вона майже не розмовляла з батьком і сестрою. Вона хотіла почати нове життя в Штатах, але все пішло не дуже добре. Вона почала боротися зі своєю вагою, що означало анорексію та амфетаміни, а потім алкоголь та сприятливі напої, щоб впоратися зі стресом. У неї була низка хлопців, жоден із яких не ставився до неї добре, і коли її кар’єра зникла, вона вийшла заміж за найгіршого з них, чоловіка з серйознішою проблемою з наркотиками, ніж у неї. Вона швидко народила двох дітей і кинула наркотики заради своїх дітей, але її чоловік ніколи не робив цього, і він не був вірним. Одного разу вона прокинулася і зрозуміла, що опинилася в пастці чужого міста та шлюбу без кохання, з двома маленькими дітьми та без життєздатних навичок. Саме тоді вона вирішила, що її дітям буде краще без неї.
  
  
  «Вона, очевидно, була стурбована, але мені здавалося, що щось в ній намагається вижити, суїцидальні думки чи ні. Я сподівався на її випадок, але після того, як я влаштував їй ліжко в психіатричній палаті, я більше нічого про неї не чув.
  
  
  «Проте вона мене ніколи не забувала. Одного вечора, приблизно через шість місяців, вона залишила мені три телефонні повідомлення в лікарні швидкої допомоги. Я подзвонив їй і дізнався, що вона знову в кризі. Її чоловік, який раніше користувався голками, сказав їй, що він ВІЛ-інфікований і не думає, що зможе більше підтримувати її чи дітей, а потім взяв трохи грошей і машину та поїхав. Вона не чула від нього два дні. Вона не змогла прийти до відділення швидкої допомоги, тому що в неї не було машини і не було кому поспостерігати за її дітьми, але їй дуже потрібен був хтось, з ким можна було б поговорити особисто, а не через телефонну лінію. Вона запитала, чи можу я підійти».
  
  
  Цицерон потер скроню, згадуючи. «Я пам’ятаю з точністю до хвилини, скільки часу залишалося, перш ніж піти з роботи. Сорок дві хвилини; у кутку висів цифровий годинник. Я подивився на це і сказав їй, що скоро прийду».
  
  
  Це було неправильно, що я злився на цю жінку. Мій гнів мав бути зосереджений на Цицероні. Я бачив, яким він мав виглядати перед нею: високим, компетентним, турботливим, красивим і поклявся не завдавати шкоди. Але натомість я відчув іскру гніву на невідому, нужденну, прискіпливу жінку, яка, як я знав, збиралася затягнути Цицерона в пастку, яка коштувала б йому роботи, ліцензії та, зрештою, ніг.
  
  
  «По дорозі, — продовжив Цицерон, — я думав про те, що я їй скажу: про те, що вона повинна пройти тест на ВІЛ, про місця, де вона може отримати допомогу в догляді за своїми дітьми. Але вона не хотіла говорити про свої проблеми, коли я туди приїхав. Вона була спокійна, готувала чай на своїй кухні в цій довгій білій нічній сорочці. Вона не здавалася божевільною, і не здавалася суїцидальною. Якби була, все було б інакше».
  
  
  Я відчув легкий холод, коли Цицерон сказав слово «самогубство», усвідомлюючи, куди може вести ця історія.
  
  
  «Вона розповідала мені про своє дитинство, балет і Англію. У середині цих спогадів вона сказала, що це дивно, що вона вийшла заміж за свого чоловіка, щоб залишитися в Америці після закінчення терміну дії візи. Тепер усе, що вона хотіла, це знову опинитися в Лондоні, і вона боялася, що цього ніколи не станеться. Вона сказала, що відчувала, що її життя закінчилося у 22 роки».
  
  
  Кондиціонер будівлі увімкнувся, шумно в тиші між його словами.
  
  
  «Це здавалося дуже, дуже природним, — сказав Цицерон, — обійняти її руками».
  
  
  Більше він нічого не сказав, опустивши завісу над першою дією двоактної історії.
  
  
  «Вона могла бути ВІЛ-позитивною», — нагадав я йому, ніби небезпека так чи інакше не минула.
  
  
  — Я знав це, — сказав Цицерон. «Ви коли-небудь читали Гамлета ?»
  
  
  — Одного разу, — сказав я.
  
  
  «Чи помітили ви дивні сексуальні образи в похованні Офелії, як королева порівнює шлюбне ложе з могилою?»
  
  
  «Що ти кажеш?»
  
  
  «Іноді близькість до смерті може бути еротичною. Вона була для мене Офелією. Я хотів лягти в її могилу і повернути її до життя».
  
  
  «Тож я мав рацію з першого разу», — сказав я. «Це було співчуття».
  
  
  «Якщо ти можеш бути співчутливим і егоїстичним водночас», — сказав Цицерон. «Якщо їй потрібно було відчувати себе живою, це було потрібно і мені. У ті дні іноді я йшов з роботи настільки заціпенілим від того, що робив цілу ніч, що почувався ходячим мерцем. Це було ще до того, як я зрозумів, як мені пощастило просто ходити». Він сказав це дуже просто, без жалю до себе. «Мені тоді було 34 роки. Я сказав собі ту саму брехню, яку говорять собі багато працівників швидкої допомоги: у мене не було часу на стосунки, що жодна жінка не терпіла б божевільних годин і не зрозуміла, під яким я переживав стрес. Інші жінки у відділенні швидкої допомоги робили це, і я спілкувався з кількома з них, але це були лише дружні побачення. Секс полегшення, як ми іноді це називали. І у мене були стосунки на одну ніч з жінками, яких я зустрічав у барах. При всьому цьому я, напевно, був до біса самотнім, хоча тоді я цього не бачив».
  
  
  Я сидів на підлозі; тепер я підсунулася ближче до нього, щоб взяти його за руку. Цицерон дозволив мені, але сказав: «Не жалійте мене. Я заслужив все, що сталося далі. Її сестра приїхала з Манчестера і допомогла їй подати позов проти лікарні. На слуханнях виявилося багато чого, чого я не знав. Після спроби самогубства ця жінка відвідувала психіатра, і їй поставили діагноз «прикордонний розлад особистості». Вона жахливо проводила час з чоловіками, не могла їм довіряти, але в той же час була відома тим, що зациклювалася на ледве знайомих чоловіках, як на потенційних коханцях і рятівниках. Її перевели до жінки-психіатра після того, як передача викликала проблеми з чоловіком-терапевтом».
  
  
  «Ти нічого з цього не знав», — сказав я.
  
  
  Вираз обличчя Цицерона підказував мені, що я повинен був знати краще. «Не можна очікувати, що психічно хворі ідентифікують себе як хворих».
  
  
  «Я просто мав на увазі, що це, здається, дуже суворе покарання за те, що ти зробив».
  
  
  «У які б будинки я не входив, я буду заходити в них для блага хворих», — сказав Цицерон. «Це частина Присяги».
  
  
  Я поглянув у свою порожню чашку від кави. — Отже, почуття провини змушує вас продовжувати відвідувати пацієнтів за таких обставин? Я вказав на маленьку й недостатньо обладнану кімнату для іспитів, що лежала за дверима його спальні.
  
  
  Це вважав Цицерон. «Не зовсім», — сказав він. «Це майже егоїзм. Ви знаєте, як деяких собак — пастуших собак, собак-рятувальників — вирощують для роботи? Навіть коли їх вирощують як домашніх тварин, вони прокидаються вранці й дивляться на людину, щоб сказати: « Чим я можу допомогти?» Це в них закладено. Деякі люди теж такі. Я повинен робити те, для чого мене навчили. Я робоча порода». Він підняв плече, не знизавши плечима. «Я не можу змінитися зараз. Я такий, який я є».
  
  
  
  
  Я сів на останній автобус додому десь після півночі. Коли я сів, на задньому виході зійшла молода жінка. Коли вона це зробила, наші погляди зустрілися. Ґіслейн, на цей раз без Шедрика, довго дивилася на мене з цікавістю, перш ніж скотилася вниз по задніх сходах і крізь двері.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Це прерогатива детектива – користуватися автомобілем із автопарку, і це не викликало здивування на роботі, коли я почав ним користуватися. Якщо чутки про те, що BCA має мою машину для тестування, ніхто не згадує про це, навіть неявно, у моїй присутності. Тим часом я використовував машину автопарку не лише для роботи, але й для того, щоб їздити ввечері та відвідувати Хеннесі.
  
  
  Діти пристосовуються до примх і вказівок дорослих так само, як ми пристосовуємося до змін погоди. Хлопці Хеннессі прийняли мою нову роль у їхньому житті знизавши плечима. Я перевірив деталі, про які згадувала Лотарингія; було зрозуміло, що прання закінчується, і будинок був настільки чистим, наскільки можна було очікувати, оскільки в ньому проживало четверо молодих людей. У будь-якому випадку будинок Хеннессі не мав виглядати асептично акуратним; це було частиною його чарівності. Це був старий будинок, і скрізь були ознаки того, що це був давній родинний дім. На пошарпаних елегантних меблях з сосни були порізи, а вздовж коридору нагорі — крапки й риски від відбілювача — азбука Морзе про чиюсь випадкову спробу відтерти плями. Судячи з довжини візерунка, я не подумав, що це Kool-Aid. Кров, можливо, від кровотечі з носа чи якоїсь дитячої біди.
  
  
  Але повсякденно діти підтримували в домі досить порядок. Незабаром мені стало зрозуміло, що ці діти з раннього дитинства були самостійними; Г’ю давно не був мікроменеджером як батько, можливо, ніколи. Інші діти могли розпатися після того, що сталося з Г’ю; діти Хеннессі також автоматично взяли кермо своїм життям у свої руки.
  
  
  Відсутній Ейдан все ще був у моїй пам’яті. Але тепер я вже був знайомий із готовим захистом Марлінчена. Якби я збирався досягти ще прогресу в питанні про її брата, мені довелося б підійти до цього питання набагато уважніше, ніж минулого разу. Наразі я залишав це лежати.
  
  
  Я справді розмовляв з нею близько десятої години вечора, коли я залишився пізніше, ніж зазвичай, тому що вона стояла сама на задньому ґанку, її тонка постать мала пригнічений силует. Вона дивилася в темряву землі свого найближчого сусіда. Там не було абсолютно нічого цікавого, але вона виглядала стурбованою.
  
  
  «Щось не так?» — спитав я, прослизаючи крізь французькі двері сімейної кімнати на палубу.
  
  
  Марлінхен обернувся. «Ні, не дуже. Це Сніжок, — сказала вона.
  
  
  «Твій кіт?»
  
  
  «Вона ніколи не виходить так пізно», — сказав Марлінчен. «Вона завжди приходить близько восьмої тридцяти чи дев’ятої. Як годинник».
  
  
  «Я б не припускав найгіршого», — сказав я. «Одного разу подруга розповіла мені про свого кота, який любив вередувати. Виявилося, що у кота подвійне життя. Інша сім'я годувала його і напоїла; у них вдома були фотографії кота».
  
  
  Марлінхен усміхнувся, але нічого не сказав.
  
  
  «Сніжок міг зайти в чийсь дім чи гараж і опинитися там замкненим», — продовжив я. «Вона з’явиться завтра».
  
  
  «Я впевнена, що ти правий», — сказала вона.
  
  
  «Ти дійсно почуваєшся добре?» Я сказав. «Ти виглядаєш трохи пригніченим».
  
  
  «Просто втомилася, мабуть», — сказала вона, і на її щоці здригнувся м’яз, ніби вона намагалася стримати позіхання.
  
  
  Я кивнув. «Що ти чуєш про свого батька?»
  
  
  Пасмо волосся випало з її високого хвоста, і Марлінхен відтерла його з обличчя. «Він на фізіотерапії», — сказала вона. «Зараз він ходить з тростиною. Це тростина з чотирма маленькими ніжками для більшої стабільності».
  
  
  «Як навчальні колеса, які не котяться?»
  
  
  «Правильно», - сказала вона. «Після цього він переходить на звичайну тростину, а потім ходить самостійно».
  
  
  «Звучить як хороший прогрес», — сказав я.
  
  
  «Це так, — сказала вона, — фізично».
  
  
  «Фізично?» — запитала я, думаючи, що вона мала на увазі, що настрій Г’ю був поганий.
  
  
  «Його вербальні здібності не стають набагато кращими», — сказала вона. «Вони думають, що він багато чого розуміє з того, що відбувається навколо нього, — що добре для шансів отримати звання опікуна, — але насправді він не може говорити чи писати. Це все спотворено. Він плутає мене з тобою або його з нею », – пояснив Марлінчен. Вона подивилася на мене, ніби чекаючи якоїсь відповіді. Потім вона сказала: «Афазія — це найгірше, що може статися з письменником». Почувши власні слова, Марлінхен швидко їх прояснила. «Справа не в грошах. Ми обійдемося, навіть якщо він більше ніколи не напише. Але письменництво — це суть того, ким є тато», — сказала вона. «Якщо він отримає все інше назад, але не зможе писати знову. . . це найгірше, що міг статися після інсульту».
  
  
  Я міг сказати небагато, що не було б удаваною втіхою. «Дайте час», — сказав я.
  
  
  
  
  Ви ніколи не повертаєте автомобіль із кримінальної лабораторії так, як ви його перевернули. Я чув це раніше, але не зрозумів цього, доки не забрав Nova у сховище округу Геннепін, куди BCA надіслав його після тестування. У салоні автомобіля відчувався хімічний запах. Коли раннє вечірнє світло вдарило у вікна «Нови», відкривши легкий фіолетово-білий серпанок, я зрозумів, що це було. Суперклей. Вони розлютилися на відбитки з ним.
  
  
  Діас мав знати, що сподіватися на відбитки пальців після більш ніж шести місяців — у транспортному засобі, який використовувався весь цей час — було версією слідчого перепустки «Радуйся, Маріє». Але він був до біса ретельним. Той легкий фіолетово-білий серпанок на склі ніколи не сходив.
  
  
  Сара, не скигли. Навіть собі.
  
  
  А потім я подивився вниз і побачив щось, що стерло з моєї пам’яті дрібні занепокоєння про стан моєї машини. З підлоги вирізали квадрат килима.
  
  
  Вони знайшли кров. Оглянути килимове покриття — це одне, але видалити його для подальшого дослідження означало, що вони знайшли щось, у чому, на їхню впевненість, було кров.
  
  
  Поки я їхав додому, я займався здебільшого безглуздою вправою, намагаючись оцінити, скільки часу знадобиться BCA для виконання лабораторної роботи. Найчастіше процес тестування займав тижні. Знову ж таки, можливо, у Діаса був якийсь інсульт з BCA, і вони прискорили б ці тести. Я не міг розраховувати, що протримаюся так довго.
  
  
  
  
  Незважаючи на те, що я волів би поїхати прямо додому, я зупинився натомість у Hennessys. Я приїхав і побачив, що Ліам, мабуть, копається під вербою, спираючись на свою роботу з лопатою. Проте його одяг, біла сорочка та сірі штани, явно були тим, що він носив до школи, не відповідаючи садівництву. Біля його ніг був закритий поліетиленовий пакет для сміття.
  
  
  Я пройшов по траві до Ліама. Надворі було досить тепло, і я відчув падіння температури на п’ять градусів, коли тінь від верби впала на моє обличчя, а потім і на тіло. «Що це?» — запитав я його. У мішку для сміття щось було; воно було округлим, але безформним, ніби в ньому була недопечена буханець хліба. Крізь прозоро-зелений пластик колір не було помітно.
  
  
  Ліам перестав працювати, невпевнено підняв плече, ніби намагаючись вирішити, як щось сформулювати. — Колись це був Сніжок, — нарешті сказав він.
  
  
  «О, до біса, — сказав я. «Що сталося?» Тепер, коли я знав, на що дивлюся, я бачив, що сумка прикривала червоний колір: каламутний, зеленувато-червоний, як кров у нафтовій калюжі на парковці.
  
  
  «Щось її спіткало», — сказав Ліам. «Ми не знаємо, що. Вона була дуже сильно розірвана».
  
  
  «Де ви її знайшли?»
  
  
  Ліам показав. «Унизу в кінці під’їзної дороги, збоку». Він знову нахилився до руків’я лопати й витягнув із ямки ще більше перегорнутого чорного ґрунту. «Я сказав, що поховаю її. Я не хотів, щоб Марлінхен більше на це дивився. Я думав, що їй сьогодні вранці буде погано».
  
  
  Я відчув легке відчуття провини; це я сміливо сказав Марлінчену, що вранці Сніжок буде безпечно вдома.
  
  
  «Мене це теж непокоїть», — сказав Ліам. «Я не можу пригадати жодної тварини, яка могла б це зробити».
  
  
  Він дивився на мене, ніби шукаючи коментаря, і я зрозумів, що він звертається до мене як до експерта з насильницької смерті, навіть домашньої тварини.
  
  
  «Тут є якісь природні хижаки», — сказав я, подумавши. «Койот, лисиця, чорний ведмідь».
  
  
  Ліам був налаштований скептично. «Я ніколи не бачу нічого подібного. Ми навіть не бачимо слідів».
  
  
  «Загалом такі тварини тримаються подалі від людей», — сказав я. «Але в міру забудови сільських територій вони приходять у людські поселення, щоб шукати їжу. Люди помітили їх тут».
  
  
  — Мабуть, — сказав Ліам.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Мій наступний похід у спортзал був більш успішним. Я не зіткнувся ні з Діасом, ні з моїм небажаним прихильником Джейсоном Стоуном. Після цього я купив продукти, і по дорозі додому мене зупинили на світлофорі, коли щось привернуло мою увагу. Самотня постать піднімалася бетонними сходами, що вели до пішохідно-велосипедної естакади над автострадою. Тільки він насправді не лазив.
  
  
  Популярна культура списує надмірне пияцтво як обряд молоді, але є щось боляче спостерігати за тим, хто сп’яніє до повної втрати дієздатності. Хлопець — він виглядав неповнолітнім у своїй толстовці, вільних джинсах і кросівках — буквально на руках і колінах повзав сходами до мосту. На півдорозі він зупинився і ліг відпочити. Або він знепритомнів.
  
  
  За мною пролунав гудок. Світло загорілося зеленим, і я всіх підтримував. Я від’їхав на перехрестя.
  
  
  Останнє, що я бачив від юнака, це те, що він, наче охоплений звуком рога, знову почав повзати.
  
  
  Прямокутний візерунок через міждержавне автомагістраль і назад уздовж бічної дороги привів мене до відповідних сходів з іншого боку пішохідної доріжки. Я не підходив перехоплювати дитину. Він був би в безпеці, переходячи шосе; шляхопровід з обох боків був обгороджений високою рабицею. Навіть якщо він підніметься на ноги і піде, він не зможе перекинутися в заторі.
  
  
  З часом він з’явився на вершині сходів, хитаючись, але все одно стоячи на ногах. Він подивився на сходи, ніби вони були смугою перешкод, а потім мудро вирішив спуститися навколішки, як і піднявся. Я вийшов з машини і піднявся сходами, щоб зустріти його.
  
  
  Його тіло, дивлячись зверху, було ще стрункішим зблизька, а волосся виглядало надто світлим, щоб бути правдою. Коли він підняв погляд з моїх кросівок на моє обличчя, ця підозра підтвердилася: його риси обличчя були явно азіатськими. Хмонг, можливо, або в'єтнамський.
  
  
  Я бачив ще дещо. Йому не було лише 21; йому явно було менше 18.
  
  
  «Все добре?» Я сказав. «Ти мене чуєш?»
  
  
  Його очі сфокусувалися на моєму обличчі. «О ні, — сказав він тоном змиреного страху. «О ні. Поліція».
  
  
  Як вони завжди знають? Я подумав. На мені не було нічого офіційного: легінси до середини ікри, футболка і куртка з капюшоном.
  
  
  «Ти можеш встати?» запитав я.
  
  
  «Я не хочу йти до колонії для неповнолітніх», — сказав він тим самим тоном. У його голосі не було акценту, що чітко вказувало на те, що він американець другого покоління.
  
  
  «Я не збираюся вас арештовувати», — сказав я.
  
  
  «Я ненавиджу це в неповнолітніх», — простогнав він.
  
  
  «По-перше, я сумніваюся, що ти коли-небудь був», — сказав я, обхопивши його рукою за плече й потягнувши. «По-друге, ви не заарештовані. Встаньте».
  
  
  «Ні, ні, ні», — сказав він, відмовляючись піддатися моєму тиску. Він був неважким, але я не міг підняти його без його співпраці.
  
  
  «Дитині, — сказав я йому, — у тебе в рукаві є щось таке, що колись може стати біцепсом. У ваших квадрицепсах повинно бути достатньо м’язів, щоб ви стали на ноги».
  
  
  «Я не хочу йти до колонії для неповнолітніх», — сказав він, усе ще неживо хрипучи.
  
  
  «Вгору», — сказав я.
  
  
  Коли ми підійшли до моєї машини, я посадив його на заднє сидіння. Йому було лише п’ять-вісім чи близько того, і він був худий, але там було б безпечніше на випадок, якщо він потрапить у білку під час поїздки, куди ми збираємося. Іноді п’яні, які навіть не могли набрати достатньої координації, щоб правильно ходити, раптово одужували настільки, що ставали жорстокими. Я пристебнув його паском безпеки.
  
  
  Коли я сів за кермо, він ще раз сказав: «Я не хочу заходити, я не хочу йти до колонії для неповнолітніх», і впав без кісток набік, щоб лягти, головою до тазової кістки, на задньому сидінні.
  
  
  «Дитине, — сказав я, — скількох поліцейських ти бачив у тому патрулі, одягненому в тренувальний одяг і їхавши на старій машині, яка пахне парами суперклею?»
  
  
  Його губи трохи розтулилися. Занадто багато концепцій одночасно; Я збив його з розуму.
  
  
  «Дозвольте запитати вас про щось легше», — сказав я. «Як тебе звати?»
  
  
  «Особливий К.»
  
  
  звичайно. «Ні, назва вашого уряду», — сказав я.
  
  
  — Кельвін, — сказав він.
  
  
  «Добре, Кельвіне, де ти живеш?»
  
  
  Адреса, яку він промовив, ставала дуже знайомою. Завів машину, від'їхав від узбіччя.
  
  
  «Тут дивно пахне», — сказав він, закінчивши сльотавим словом, яке могло бути «Офіцер».
  
  
  «Так, це той суперклей, про який я згадував».
  
  
  «Мене нудить», — сказав він, і це звучало не дуже добре.
  
  
  «Як ви думаєте, алкоголь може бути пов’язаний з цим?»
  
  
  « Справді хворий», — сказав він.
  
  
  «Кельвіне, — сказав я, глянувши в дзеркало заднього виду, — якщо ти вирвешся в моїй машині, я попитаю прокурора про особливі обставини».
  
  
  
  
  Спеціальний К, наляканий думкою про те, що блювота в службовому транспортному засобі покращила будь-яке звинувачення, яке, як він вважав, мав протистояти, тримав це разом, поки ми не прибули до веж.
  
  
  Я допоміг йому вибратися з машини, але щойно відпустив, він спіткнувся й мало не впав, опустившись на коліна. Він, примружившись, подивився на південну вежу.
  
  
  «Додому?» — запитав він, кліпаючи очима.
  
  
  «Я сказав тобі, що я тебе не арештовував», — нагадав я йому.
  
  
  — О, добре, — сказав Кельвін. Потім його погляд затьмарився, його увага зосередилася всередині, як диктор, який отримує надзвичайні новини через навушник, і він зігнувся, щоб вирвати на мої кросівки.
  
  
  «Ви перервали мою серію», — сказав я.
  
  
  Старша сестра, майже неймовірно красива в дешевому сатиновому халаті, глянула на Кельвіна несхвально стоншеними губами, які сказали мені, що це був не перший раз, коли він доставлявся додому в такому стані. «Дякую», — прошепотіла вона, а потім, подивившись на мої черевики, «Вибач».
  
  
  Коли я знову опинився на вулиці, мої очі мимоволі збилися вгору, на північну вежу.
  
  
  О, чому б і ні? Ти вже тут.
  
  
  Усередині маленького ліфта запах блювотини, яку я здебільшого зішкребав зі свого взуття, був безпомилковий. Я не міг так піти в гості. На 26-му поверсі я повернувся від ліфта до сходів і зняв взуття на сходовій площадці, за дверима сходової клітки. Не було хвилювання, що вони спокусять злодіїв. Я теж зняв шкарпетки. У босих ніг є гідність, якої просто немає в панчохах.
  
  
  Коли Ціцерон відкрив двері, я сказав: «Я просто був неподалік. Я піду, якщо щось заважаю».
  
  
  «Де твої черевики?»
  
  
  «Вони на сходах», — сказав я.
  
  
  — Розумію, — сказав Цицерон так, ніби це було цілком розумно. «Щоразу, коли я думаю розпитати вас про ваше особисте життя, трапляється щось подібне, і я розумію, наскільки цікавіше не знати». Він відкотився в дверях, пропускаючи мене.
  
  
  Я відмовився їсти, але Цицерон зробив нам обом чаю, і ми пішли до його спальні.
  
  
  «Хто це?» Я сказав.
  
  
  "ВООЗ?" — запитав Цицерон.
  
  
  Я розглядав фотографії на низькій книжковій шафі в його спальні. «Його», — сказав я, торкаючись того, що виглядало як найстаріша з фотографій, у чорно-білому обвітреному вигляді.
  
  
  Це був юнак на коні. Чоловік, справді хлопчик-підліток, був у капелюсі з широкими полями та в темних штанях і кремовій сорочці без коміра, який міг би бути його найкращим одягом. Кінь був прекрасний: очевидно, майже такий же молодий, як хлопчик, з темно-коричневою або чорною шерстю, яка блищала навіть на старій фотографії, шия вигнута від нетерпіння, коли його притримали достатньо довго, щоб зробити фотографію.
  
  
  «Це мій дід», — сказав Цицерон. «У Гватемалі».
  
  
  «Скільки йому років на фото?»
  
  
  — Вісімнадцять, — сказав Цицерон. «Я ніколи не знав його; він помер незабаром після мого народження. Але мені казали, що він любив того коня. Тоді швидким конем був твій п’ятилітровий. Здається, це було не його, а родинне. Але він вважав коня своїм, аж поки одного дня він прийшов додому й не побачив, що його батько продав його, щоб заплатити за весільну сукню його сестри».
  
  
  «Нічого лайна?» — сказав я, весело.
  
  
  «О, так. Він був просто поза собою», — сказав Цицерон. «Принаймні, так йде історія».
  
  
  «Ти там народився?» запитав я.
  
  
  «У Гватемалі? Ні, — сказав Цицерон. «Тут, в Америці. Мої батьки навіть не дозволяли Улісесу й мені вивчати іспанську, доки ми добре не володіємо англійською».
  
  
  «Знаєш, — сказав я, — ми збиралися повернутися до історії твого брата, але так і не повернулися».
  
  
  Цицерон узяв у своїй книжковій шафі не пов’язану фотографію, на якій він, здавалося, був у поході з подругою, і поклав її назад. «Нема чого розповідати, — сказав він.
  
  
  Його безглуздий вчинок із фотографією сказав мені інше, і я чекав решти.
  
  
  — Уліс переїхав сюди з дівчиною, — продовжував Цицерон. «Зрештою вона кинула його, але йому тут сподобалося, тому він залишився. Вони відправили мене сюди жити з ним близько чотирьох років тому, після реабілітації, і він помер рік після цього».
  
  
  Це був не кінець; по суті, це був пролог.
  
  
  «Уліс був пекарем», — сказав Цицерон. «У нього були погані години, він починав роботу о другій годині ночі в маленькій пекарні в Сент-Полі».
  
  
  Я одразу зрозумів історію, яку збирався розповісти Цицерон.
  
  
  «Район був не найкращим. Там була якась наркодіяльність», — сказав Цицерон. «Одного вечора, коли Уліс збирався на роботу, в окрузі Рамзі була відкрита АПБ для підозрюваного в наркотиках, який стріляв у кількох поліцейських. Уліс їхав на машині, схожій на ту, яку вони шукали. Кілька співробітників відділу боротьби з наркотиками в цивільному побачили, як він припаркувався за пекарнею, і підтримали його, коли він вийшов з машини».
  
  
  «І вони застрелили його», — сказав я. Вам не потрібно було бути поліцейським, щоб почути про це.
  
  
  Цицерон кивнув. «Після цього вони сказали, що він проігнорував команди підняти руки, а потягнувся за зброєю. Обидва відкрили вогонь. Вони вдарили його сім разів і вбили».
  
  
  "Я пам'ятаю", - сказав я. «Це було жахливо».
  
  
  «Я вірю їм, коли вони кажуть, що він ліз у свою куртку. Ймовірно, Уліс тягнувся до свого гаманця. Вони були у вуличному одязі, у поганому районі, о другій ночі, націливши на нього зброю. Уліс, мабуть, думав, що його грабують. Був навіть газетний колумніст, який висунув цю теорію, але поліція ніколи не довіряла їй».
  
  
  О, так, подумав я, але ніколи не на публічних форумах. Я згадав дні гарячих дебатів, які точилися в роздягальнях і на стрільбищах, скрізь, де копи розмовляли між собою.
  
  
  Вони також припустили на початку, що Уліс ігнорував їхні команди, оскільки його англійська була недостатньо хорошою. Вони змушені були відмовитися від цієї ідеї. Англійська була його рідною мовою, як і моєю, і це знали всі, хто його знав». Він зробив паузу. «Звичайно, ревізійна комісія не знайшла провини офіцерів. Вони повернулися на роботу, і приблизно через тиждень мені довелося переїхати сюди».
  
  
  "Мені дуже шкода", - сказав я.
  
  
  — Не будь, — сказав Цицерон. «Це не твоя провина».
  
  
  «Цицероне, — сказав я, — мабуть, мені варто тобі дещо сказати».
  
  
  Моя брехня про те, що я поліцейський, більше не лежала на моїх плечах. Я переглянув фотографії, знайшов фотографію молодшого Цицерона та його брата. У виразі обличчя Олісеса було щось легше. На обличчі Цицерона була серйозність лікаря, навіть у спокої; Уліс виглядав більш спокійним.
  
  
  — Я тут, — терпляче сказав Цицерон.
  
  
  Давай, Сара, це не так важко. Три слова: я поліцейський.
  
  
  Потім ми обидва почули це, приглушений пронизливий звук, який був дзвоном мого мобільного телефону в глибині моєї сумки. Я відвернувся від фотографій на столі, кинув на Цицерона вибачливий погляд і викопав телефон із сумки.
  
  
  «Сара?» Це був Марлінхен. «Вибачте, що потурбував вас, але...»
  
  
  «Що це?» — запитав я, піднявши антену.
  
  
  «Мені здається, хтось поза домом. Ліам чув шум раніше, коли вийшов відпочити від навчання, а я просто почула щось за вікном ванної, коли чистила зуби. Для мене вони не схожі на звуки тварин».
  
  
  Я легко міг сказати їй, щоб вона викликала поліцію в її районі, але шум поза домом навряд чи був головним пріоритетом, а десята вечора не була піковою годиною для роботи в більшості невеликих відділів. Ймовірно, Хеннессі отримають десятихвилинний візит десь протягом наступних двох годин. Я не міг залишити це на цьому. Діти Хеннессі були моєю відповідальністю.
  
  
  «Я підійду», — сказав я.
  
  
  
  
  Незважаючи на її застереження — для мене вони не схожі на звуки тварин — я подумав, що Марлінхен, мабуть, почув те, що вбило Сніжка. Якби він полював на їх території раніше, не було причин, щоб він не повернувся. Але було зовсім темно, коли я наблизився до дому Хеннессі, і я не звинувачував Марлінчена в тому, що він боявся.
  
  
  Вона зустріла мене біля дверей, Колм і Ліам неподалік від неї. — Дякую, що вийшли, — швидко сказала вона.
  
  
  «Будь ласка. Я збираюся швидко перевірити будинок, а потім територію, — сказав я їй.
  
  
  «Будинок?» — злякано сказав Марлінхен. «Шуми були надворі».
  
  
  «Ви впевнені, що всі двері були замкнені всю ніч?»
  
  
  «Я думаю. . . я здогадуюсь . . , — спробувала відповісти Марлінхен, але вона була не зовсім впевнена, і двоє її братів мовчали.
  
  
  — Краще перевірити, — сказав я. «До речі, де Донал?»
  
  
  — Сплю, — сказав Марлінчен. «Я відправив його спати півгодини тому».
  
  
  Я спочатку оглянув його, і його груди рівномірно підіймалися й опускалися у світлі, яке розлилося на його ліжко, коли я відкрив двері. Зайшовши всередину, я якомога тихіше перевірив шафи та під обома ліжками. нічого
  
  
  Я пройшов темними кімнатами нагорі, потім вниз. Двері на кухні вели до підвалу, і я посвітив ліхтариком у його темні кути. Там зберігалися старі меблі та два матраци. У повітрі витав запах пилу та бетону. Це не було впорядковано, але я не знайшов нічого, що вказувало б на нещодавнього зловмисника.
  
  
  Закінчивши з будинком, я пішов у гараж, де стояв «Субурбан» Г’ю. Під ним ніхто не ховався, а в шафах були лише консерви та туристичне спорядження та кілька запорошених старих пляшок вина.
  
  
  Надворі я вийшов на широкий задній ґанок і опустився на руки й коліна, дивлячись між широку щілину в дошках, крізь яку легко могла б протиснутися людина. Під ним не було нічого, крім пилу та маленьких непоказних каменів. Я підійшов до огорожі з обох боків будинку, обійшов кущі на краю території, зазирнув під маленький дерев’яний причал на березі озера. Ні зламаних гілок, ні слідів не видно. Єдине, що було не на місці, — це невеликий підйом перекинутого й згладженого ґрунту біля верби, де спочив покійний Сніжок.
  
  
  Нарешті я пішов до окремого гаража. Двері були незачинені. Увійшовши всередину, я направив промінь ліхтарика в темряву й стрибнув.
  
  
  «Сучий син», — прошепотів я. На перший погляд це було схоже на тіло, що звисало з крокв: важкий мішок. Праворуч від неї стояла лава для ваг. Спортзал Колма, як його називали інші діти.
  
  
  Решту будівлі займав автомобіль, BMW початку вісімдесятих. Під шаром пилу фарба здавалася темно-зеленою пляшкою. Вікна також були заляпані пилом, як у трупа, і всі чотири шини були спущені. Він не був пошкоджений будь-яким іншим чином, але явно минули роки з того часу, як він був за кермом. Я направив ліхтарик на вікно, і промінь пробив світлий шар пилу, не побачивши нічого незвичайного: блідо-коричневі шкіряні сидіння, усі порожні. Павуки проникли всередину, їхні павутини перетягнулися через стрижні підголівників і вільно звисали з ручок на стелі.
  
  
  «Все виглядає добре», — сказав я Марлінхен, коли вона відповіла на мій стук у двері. «Я думаю, ви, мабуть, чули якусь тварину».
  
  
  Марлінхен виглядав збентеженим. «Можливо, те, що сталося зі Сніжком, мене напружило», — сказала вона.
  
  
  «Це зрозуміло», — сказав я їй. «Насправді я думав, що я міг би просто залишитися тут з вами сьогодні ввечері».
  
  
  «Справді?» сказала вона. «Це не потрібно, чесно».
  
  
  Я очікував, що це її налякає, і сказав: «Ну, уже пізно, а назад ще довго їхати. . .”
  
  
  «О, — сказала Марлінхен, одразу повертаючись до своїх добрих манер. «Я розумію. Я не мав на увазі...
  
  
  «Все гаразд», — сказав я. «Слухай, мені потрібно попросити у тебе ще одну послугу, якщо я збираюся залишитися тут на всю ніч. Чи можу я пропустити своє взуття у вашій пральній машині?»
  
  
  І пральна, і сушильна машини були в гаражі, де Г’ю тримав свій Suburban. Я кинув туди свої найки та шкарпетки, налив миючого засобу та встановив температурний регулятор на гарячу воду. Коли перший цикл розпочався з приглушеного шуму бурхливої води, я підійшов до шафи, яку перевірив раніше, тієї, де жило старе вино.
  
  
  Удома сімейна кімната була не освітлена, телевізор вимкнений. Діти піднялися нагору, і внизу було темно, крім кухні. Я підійшов і поставив пляшку з вином.
  
  
  Кроки сказали мені, що Марлінхен спускається сходами. «Сара? Я саме йшов спати. Одне, що я маю тобі сказати...
  
  
  «Зійди на секундочку», — сказав я, перебиваючи її. — Мені теж треба дещо запитати у вас.
  
  
  Марлінхен трохи висунувся над поруччям сходів. Я нахилив вино, щоб вона побачила. «Я знайшов це у вашому гаражі. Ліам сказав, що твій батько більше не п'є; Я думаю, що це має залишитися». Насправді, рік на пляшці був вісім років тому. «Немає сенсу пускати це в оцет. Ви не проти?»
  
  
  "Я не розумію, чому б і ні", - сказала вона. «Слухай...»
  
  
  — Добре, — сказав я. «Приєднуйтесь до мене». Я виловив із шухляди штопор.
  
  
  «Ви маєте на увазі випити?» Голос Марлінчена зі сходів звучав водночас обурено й настирливо.
  
  
  Я зняв з високої полиці два великі келихи. "Звичайно", - сказав я. «Я б не став у звичку, але ти ведеш ціле господарство. Я думаю, келих вина не зайве».
  
  
  За вікном кухні все було чорнильно-чорним, крім вогнів прогулянкового човна, що дрейфував по озеру. Я вимкнув основне світло на кухні, так що дві верхні лампи, що вбудовуються, ізолювали стійку в довгому басейні освітлення, і витягнув пробку з вина. Я більше нічого не сказав Марлінчену. Вона була заінтригована. Вона б прийшла.
  
  
  Я не можу сказати, що почувався цілком комфортно в тому, що роблю. Але я хотів вільно говорити з Марлінхен, і щоб вона так само вільно говорила зі мною, і, судячи з того, що я бачив, її арматура не збиралася опускатися без сторонньої допомоги.
  
  
  Коли я сів за стійку, я знову почув її кроки, які спускалися вниз. Вона сповзла на табурет поруч із моїм, і я налив, поки її склянка не була майже повна. Її очі розширилися.
  
  
  «Не хвилюйтеся, — сказав я. «Це не так багато, для вина». Я підсунув склянку до неї. «Якщо хтось спробує подати вам стільки горілки, поставте під сумнів їхні мотиви».
  
  
  Ми випили. Марлінхен здригнувся.
  
  
  «Знаю, — сказав я, — але тримайся цього. Його чари стануть більш очевидними з часом». Я підніс власну склянку, спостерігаючи, як світло пронизує рубінову рідину. «Один із пуритан, як-от Коттон або Інкріз Метер, сказав про вино таку чудову річ. Він назвав це «добрим створінням Бога». »
  
  
  «Це чудово», — сказав Марлінхен.
  
  
  Шайло сказав мені це, Шайло з його стосунками любові й ненависті до християнської віри та його еклектичним, але величезним знанням її послідовників і вчень.
  
  
  «Те, що я намагався сказати раніше, — сказав Марлінчен, — це те, що ви не можете зачинити двері в спальню тата. Ручка практично марна. Відомо, що люди там застрягають».
  
  
  «Це, мабуть, неважко виправити», — сказав я.
  
  
  «Я знаю, але тато безнадійний щодо таких речей», — сказав Марлінчен. «Він не тільки безнадійний з інструментами, я маю на увазі, він принципово нездатний піклуватися про такі речі. Він волів би просто тримати двері ламаними весь час». Вона посміхнулася, сумно.
  
  
  «Кожному своє». Я налив собі ще трохи вина. «Якщо пам’ять не зраджує, — сказав я, — тобі зараз варто готуватися до випускних іспитів, чи не так?»
  
  
  Марлінхен кивнув.
  
  
  «Ви ніколи не згадували, — сказав я, — куди ви подавали документи до коледжу і чи вас ще кудись прийняли».
  
  
  «Насправді, — сказала вона, — я на деякий час відкладаю школу. Я маю на увазі, я не Ліам. Це не те, що мої оцінки такі чудові».
  
  
  «Вони, мабуть, були б набагато кращими, якби ви не керували сім’єю з п’яти осіб», — зауважив я.
  
  
  Марлінхен замовкла з келихом біля губ. «Це пом’якшувальні обставини, тато в лікарні…»
  
  
  «Фіра», — сказав я. «Ви ведете баланс у чековій книжці, підтримуєте чистоту в домі, плануєте їжу, готуєте її, робите покупки в магазині. Це не речі, які ви навчитеся робити за кілька тижнів. У мене таке відчуття, що ти робиш їх набагато довше, ніж твій старий був у лікарні, і навіть якщо твій батько повністю видужає, усе мало що зміниться».
  
  
  Вона вагалася, перш ніж заговорити. "Сім'я важлива для мене", - сказала вона.
  
  
  «Це добре, — сказав я, наливаючи їй вина, — але Доналові 11 років. Коли йому виповниться 18 років і він буде готовий переїхати, тобі виповниться 24. Ти збираєшся відкласти коледж до того часу?»
  
  
  «Коледж не для всіх», — сказала вона. «Б'юся об заклад, ти не пішов».
  
  
  «Я поїхав на рік», — сказав я.
  
  
  «Бачиш?»
  
  
  «Але минуло достатньо часу, щоб я зрозумів, що не хочу того, що він пропонує», — сказав я. «Тобі також варто дізнатися, поки ти не станеш надто старим для гуртожитків, желе й усього того, що робить коледж не просто школою», — сказав я. «Навіть зараз є речі, якими ви повинні займатися в старших шкільних роках, але не робите. Наприклад, побачення або просто піти в кіно з друзями».
  
  
  Марлінхен випив, здебільшого, щоб затягнути час. Вона придумувала словесні маневри ухилення. «Ти друг», — сказала вона через секунду приємним голосом. «Хочеш якось піти в кіно?»
  
  
  «Я не той друг, якого варто мати у вашому віці», — сказав я.
  
  
  Марлінчен виглядав задоволеним, і я зрозумів, що потрапив у пастку. "Це піднімає цікавий момент", - сказала вона. «Ти тут, пізно ввечері, з купою дітей, яких ти майже не знаєш. Чому ви не зустрічаєтеся, детективе Прібек?»
  
  
  "Тому що я..." Я обірвався. Я справді не хотів пояснювати їй Шайло.
  
  
  Марлінхен помітила мій дискомфорт, і її новознайдена зухвалість зникла. «Я не хотіла підкопуватись», — лагідно сказала вона. «Якщо ти гей, Сара, я цілком згоден з цим».
  
  
  Вона була настільки щирою, що я був неймовірно зворушений, але тепер я мав виправити її неправильне сприйняття. «Ну, геї теж зустрічаються», — зауважив я. «Але я збирався сказати: «Тому що я одружений». »
  
  
  Рот Марлінчена злегка відкрився від шоку. «Але . . . де твій чоловік?» — закінчила вона.
  
  
  — Вісконсин, — сказав я.
  
  
  «Ви розлучилися?»
  
  
  «Начебто», — сказав я.
  
  
  Марлінхен не був щільним; вона почула, що я більше не хочу про це говорити. Натомість вона гралася ніжкою чарки. «Це дуже погано», — сказала вона, а потім ледь не випустила склянку з її пальців.
  
  
  — Обережно, — сказав я, тримаючи його. «Дозвольте мені це зважити для вас». Я знову налив.
  
  
  «Ви маєте рацію», - сказала вона. «Чарівність стає видимою. . . очевидний».
  
  
  «Тримайся мене, хлопче», — сказав я. «Я проведу вас місцями». Як Хазелден.
  
  
  Але я помітив, що щоки Марлінхен почервоніли, і вирішив, що вона готова до того, у якому напрямку я хотів вести розмову. Зі стофунтовим непитущим це не зайняло багато часу.
  
  
  «Відколи я був тут, відвідуючи вас, діти, — сказав я, — ви не згадували мені про Ейдана. Жодного разу».
  
  
  Вона говорила швидко. «Мені прикро за те, як я з тобою розмовляв, того дня, коли…»
  
  
  Я похитав головою. «Я маю на увазі не це», — сказав я їй. «Я не злюся через те, що ти сказав, але питання, яке я поставив тобі того дня, все ще залишається актуальним». Я замовк, спостерігаючи за її обличчям. Вона, безсумнівно, пам’ятала, про що ми говорили, але я все одно їй нагадав. «Дітей не виганяють із сімей без причини», — сказав я. «Важні причини, погані причини. . . завжди є щось».
  
  
  Правда, вона не відповіла.
  
  
  «У мене таке відчуття, що ти хочеш ще щось мені сказати», — сказав я. «Ти довіряєш мені, Марлінчен?»
  
  
  "О, так", - сказала вона. «Просто Ейдан — це болюча проблема».
  
  
  «Іноді під час своєї роботи, — сказав я, — я кажу людям, що їм потрібно на деякий час посилити свій біль, щоб покращити його, інакше вони продовжуватимуть мати справу з тим самим слабким болем нескінченно довго. .”
  
  
  Марлінхен дивився прямо перед собою, втупившись у темряву за кухонними вікнами. Вона не була готова посилити біль. Я пробував.
  
  
  «Допийте вино, — сказав я, — і ходімо спати».
  
  
  
  
  Я ледве не зачинився в спальні Г’ю Хеннесі, перш ніж згадав про закріплену ручку. Залишивши двері тріснутими, я відчув легке тремтіння тривоги. Тут було так темно й тихо, що мені здалося, що я потрапив у готичний роман із шахрайськими дверима, які застрягли за ними. У ліжку я сумував за тихим міським шумом, який допоміг би мені заснути.
  
  
  Оскільки я залишив двері відчиненими, ніщо не попередило мене про те, що в спальні є ще хтось, поки я не почув рух. Я швидко перевернувся, за формою тіні вирішив, що це Марлінхен, і розслабився. Вона була босоніж, одягнена лише в камзол і боксерки.
  
  
  «Що це?» Я сказав.
  
  
  «Я хочу поговорити про Ейдана», — сказала вона.
  
  
  Нарешті.
  
  
  Марлінхен підійшов ближче, щоб сісти на підлогу біля ліжка.
  
  
  «Я нічого не говорив проти того, щоб Ейдана відправили. Я думав, що це на краще». Вона здригнулася. «Я боявся, що станеться, якщо Ейдан залишиться».
  
  
  «Чому ти злякався?» запитав я.
  
  
  «Він бив Ейдана», — сказала вона. «Ближче до кінця. Але це почалося задовго до цього».
  
  
  «Скажи мені», — сказав я.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Марлінхен Хеннесі була маленькою дівчинкою свого батька; вона була яскравою та багатослівною, і її батько любив читати їй, вчити нових слів і слухати те, що вона вивчала в школі. Жоден звук не був приємнішим для її власних вух, ніж прізвисько «Марлі», яке використовував лише тато, і лише коли їй було років 10, вона зрозуміла, що тато не шість футів, а лише п’ять… фут-вісім.
  
  
  Ейдан, тихий, як його сестра-близнюк була балакуча, тяжів до їхньої задумливої, замкнутої матері. Як астроном, він вивчав її мовчання та її настрої. Коли вона здавалася найсумнішою, вона брала його собі на коліна й тримала, гладила його золоте волосся, цілувала його покалічену руку. Іноді вони сиділи разом під деревом магнолії і дивилися на води озера. Коли він подумав, що від цього їй стане легше, він приніс до неї дитину, спочатку Колма, чия вага зігнула маленьку спинку Ейдана, а потім малюка Донала. Це було близько, звичайно, до кінця.
  
  
  Усі діти були вражені раптовою смертю матері, але ніхто більше, ніж Ейдан. Після похорону він лежав під магнолією і нестримно плакав. Нарешті тато визирнув у вікно й побачив там Ейдана, і його губи звузилися до тонкої лінії, він відчинив двері, зійшов задніми сходами й став біля Ейдана. Марлі, яка дивилася з вікна своєї спальні, не могла почути його слів, але Ейдан не відповідав. Тоді тато нахилився й підняв Ейдана на ноги, а коли побачив, що Ейдан усе ще плаче, вдарив його по обличчю.
  
  
  Марлі забула свій шок за день чи два. Вона була молодою.
  
  
  Вона теж була зайнята. Треба було так багато навчитися. Тато дав їй підставку для ніг, щоб вона могла дістатися до столу, де міняла підгузки Доналові. Вона одягала дитину вранці, а ввечері клала його спати та спати. Протягом кількох тижнів після смерті матері були няні, але незабаром вони зникли. «Це наш дім», — сказав тато. «Ми подбаємо про це, як ми подбаємо про одне одного».
  
  
  Марлінчену сподобалася ця ідея. Вона думала про це, коли насипала пластівців у миски для своїх братів, готувала їм шкільні обіди та мила посуд. Їй ще не було восьми років.
  
  
  Марлінхен постійно переживала за свого батька. Вона чула, як він говорив з кимось по телефону про виразку. Це було новим, на додаток до болю в спині, який приходив і зникав, і Марлінхен знав, що стрес посилює його. Оскільки матері не стало, тато мав робити покупки для шести, відвозити їх до школи та купувати їм одяг і шкільне приладдя.
  
  
  Тато цілував її в маківку і казав: «Що б я робив без тебе?» Він спробував обіди, які вона почала готувати у вісім років, її перші рецепти, і проголосив кожен із них «чудовим», навіть ті, які вона знала, що зіпсувала. Іноді він заходив у двері, коли вона читала Колму й Доналу казки на ніч. Вона завжди вдавала, що не бачить його, тримаючи при собі гордість за його схвалення.
  
  
  Були й інші компенсації: трохи додаткових витрат. Біле кошеня на день народження. Марлінхен була першою дівчинкою у своєму класі, яка проколола вуха, з дозволу тата, який сказав, що вона була достатньо дорослою для них у дев’ять років.
  
  
  Втрачена в несвідомому нарцисизмі дитинства, вона довго не усвідомлювала, що тато ніколи не дивився на Ейдана очима й не розмовляв з ним безпосередньо. Якщо Марлі була поруч, ось з ким він розмовляв. Коли Марлінхен почала це помічати, вона подумала, що це тому, що Ейдан весь час був таким тихим і самодостатнім. Не так, як Колм і Ліам, які отримали подряпини на колінах і мали суперечки, які потребували розгляду, або Донал, якому було потрібно все. Ейдан ніколи нічого не вимагав багато.
  
  
  Потім одного зимового дня він захворів.
  
  
  Це було несерйозно. Принаймні не повинно було бути. Це був грип, одне з тих, що ходять по школах взимку. Ейдан підхопив це, але продовжував ходити до школи, поки вчитель не відправив його додому.
  
  
  Коли того дня Марлі повернулася додому, вона пішла до його кімнати подивитися, як у нього справи. Він був дуже сонний. Коли вона торкнулася його щоки, вона була схожа на піч, покриту тонким шаром м’язів і шкіри. Вона виміряла йому температуру маленьким термометром із ванної. Те, що їй показало, змусило її побігти до кабінету батька.
  
  
  Тато працював над лекцією, яку читав в Аугсберзькому коледжі. Вона знайшла його глибоко в його творчості.
  
  
  «Тату?»
  
  
  «Привіт, люба», — сказав він, не припиняючи роботи.
  
  
  «Я думаю, що Ейдан справді хворий», — сказала вона.
  
  
  «Це грип», — сказав тато. «Постільний режим — це єдине, що ви можете для цього зробити».
  
  
  «Я думаю, йому потрібен лікар», — сказав Марлінчен. «У нього температура 104».
  
  
  «Справді?» Тато сказав. «Тоді краще дайте йому пару ібупрофену. Це зніме лихоманку». Він усе ще друкував.
  
  
  Марлінхен ковтнув. «Я дійсно думаю, що йому потрібен лікар, тату».
  
  
  Тато перестав друкувати, але не обернувся. «Ти мене чув? Дайте йому ібупрофен, — сказав він. Його голос став різким. «Я буду читати цю лекцію завтра. У мене немає часу на це лайно».
  
  
  — Гаразд, — тихо сказала вона.
  
  
  Марлінхен бачив фільм, де люди врятували людину з високою температурою. Вона змусила Ейдана випити ібупрофен великою склянкою крижаної води, а потім ще однією, налила йому дуже холодну ванну й змусила його піти в неї. За годину його температура піднялася до 100, і вона знала, що з ним усе буде гаразд.
  
  
  Через три години тато вийшов із кабінету. «Вибач, Марлі», — сказав він.
  
  
  Полегшення зігріло її.
  
  
  «Мені не слід було говорити це слово з чотирьох літер перед тобою», — сказав він. «Це погане слово, я знаю». Він затиснув їй у руку 20 доларів. «Як щодо того, щоб замовити піцу сьогодні ввечері, щоб вам не довелося готувати?»
  
  
  Пізніше Марлінхен вирішив, що в тата останнім часом болить спина. Ймовірно, це було за його запальним характером.
  
  
  Минув ще рік, і ще один. Вона брала на себе все більше відповідальності по дому. Незважаючи на те, що він не викладав, тато, здавалося, був зайнятий більше, ніж будь-коли, сидячи за дверима кабінету довгі години, працюючи над новою книгою. На вулиці інші діти шукали від неї не лише їжі, але й допомоги у виконанні домашніх завдань, догани, дисципліни.
  
  
  Всі, крім Айдана. Він був помічником. Він спостерігав за Колмом і Доналом — Ліам уже добре закохався в книжки, — коли їй потрібно було вчитися, грати з ними в ловинку або брати їх на прогулянки по озеру. А Ейдан був її другом, яким не були інші хлопці. Вони ділилися жартами та секретами, і коли тато рано лягав спати з болем у спині, іноді вони залишалися разом і дивилися заборонені фільми з рейтингом R по кабелю.
  
  
  Серед своїх братів Ейдан один можна назвати високим. А коли їм обом було по 11, у її брата стався різкий ріст. Одного разу, коли сім’я збиралася за обіднім столом, вона помітила Ейдана, який стояв біля відчинених дверцят холодильника, його покалічена рука недбало лежала на бічній частині приладу, дивлячись усередину. Вона раптом зрозуміла, який він високий, який його руки починали набувати тієї плавної хвилі м’язів, як у чоловіків. Він виглядав старше 11 років.
  
  
  І тут Марлінхен помітив свого батька. Він теж дивився на Ейдана, і його блакитні очі були дивно вузькі. Він нічого не сказав. Насправді він мовчав усю ніч.
  
  
  Останнім часом тато мовчав. Марлінхен почала підозрювати, що його писання йде не дуже добре, і вона знала, що його виразка загострюється. Він говорив лаконічно і був запальним. Приблизно в той час стався фотоінцидент. Марлінхен завжди думав про це так, як про якусь історичну подію, яку в підручнику історії написали б з великої літери.
  
  
  Тато давно доручив Марлінчену зберігати сімейні фотографії; їй подобалося створювати альбоми. Вона дала Ейдану фотографію, яка була завелика для альбому, вісім на десять, на якій їхня мати тримала його на колінах під деревом магнолії. Ейдан ніколи не робив багато для того, щоб прикрасити свою половину своєї та Ліамової кімнати, але він купив рамку для картини та повісив її поруч зі своїм сертифікатом за те, що він був найшвидшим мильником у своєму класі в школі.
  
  
  Пройшло два дні, коли тато, виходячи повз кімнату старших хлопчиків, побачив це.
  
  
  «Ця фотографія не належить тобі, — сказав він Ейдану, — і мені не подобається бачити її в тій дешевій аптечній рамці».
  
  
  «Фотографія моя», — наполягав Ейдан. «Марлінхен дав це мені».
  
  
  Тато просто підійшов і взяв фотографію та рамку.
  
  
  «Це моє», — повторив Ейдан.
  
  
  Тато зняв фотографію з оксамитової підкладки. «Ви можете отримати раму», — сказав він. «Я вірю тобі, коли ти кажеш, що купив його. Фото не твоє».
  
  
  «Так, це так», — сказав Ейдан востаннє, але тато проігнорував його й пішов геть.
  
  
  Наступного дня була річниця смерті матері. Завжди в цей день, щороку ходили класти квіти на її могилу. Це була сімейна традиція.
  
  
  Цього дня, коли Ейдан разом із усіма пішов до гаража, тато поклав руку на двері машини, коли Ейдан потягнувся до ручки, і похитав головою. «Ти залишаєшся вдома», — сказав він.
  
  
  «Що?» Горло Ейдана сколихнуло, наче він не почув.
  
  
  «Знаєш, цього року ти знову погано навчався в школі», — сказав він. «Ваш учитель запропонував обмежити вас від прогулянок і сімейних поїздок, поки ваша робота не покращиться. Я думаю, що вона права».
  
  
  Очі Марлінхен були спрямовані на обличчя свого брата-близнюка. Вона знала, як багато для нього означає пам’ять про їхню матір. Ейдан чекав, ніби тато пом’якшиться. Потім, коли щоки залилися кольором, він повернувся до будинку.
  
  
  Не минуло й двох днів, як тато зрозумів, що Ейдан зробив, залишившись удома на самоті. Того дня тато вийшов зі своєї студії в коридор і побачив, що Ейдан працює над домашнім завданням.
  
  
  «Де це?» він вимагав.
  
  
  «Де що?» — запитав Ейдан.
  
  
  Ейдан взяв фотографію з кабінету свого батька, і де б він її не ховав, тато не міг її знайти. Він розірвав половину спальні Ейдана, обшукав ванну та старі схованки навколо будинку, але безуспішно. Він відмовився знову запитувати Ейдана, де фото, але його темний настрій навис над будинком, як хмара. Ейдан сказав мало, його обличчя було закрите, але Марлінчен був глибоко наляканий.
  
  
  «Чи не можете ви просто повернути фото?» – сказав Марлінхен.
  
  
  «Ні», — сказав їй Ейдан. «Цього більше немає».
  
  
  «Ви його провокуєте».
  
  
  «Він узяв щось моє», — сказав Ейдан. Його голос змінювався, і на мить вона почула чоловічий тембр, його майбутній голос.
  
  
  «Якщо ви просто віддасте його, все буде добре», — сказала вона.
  
  
  Марлінчен мав кращі оцінки, ніж Ейдан. Вона допомагала йому в навчанні. Але тепер він дивився на неї, ніби знав щось, чого вона не могла зрозуміти.
  
  
  «Ні, не буде», — сказав він. «Справа не в картині».
  
  
  Коли почалися побиття, Марлінхен та її молодші брати впоралися з цим, роблячи вигляд, що цього не відбувається. Це було не так важко. Більшість бойових дій велася подалі від їхніх очей. Коли вони чули щось крізь стіни, Колм збільшував гучність на телевізорі. Ліам одягав навушники свого Walkman і читав. Марлінхен вивів Донала на вулицю, погуляти біля озера. Сам Ейдан ніколи не говорив про це перед ними, і він приховував синці як від них, так і від своїх вчителів.
  
  
  Молодші хлопці змінювалися; Марлінхен це побачив. Вони почали відсуватися від Ейдана, ніби боячись, що блискавка, яка регулярно в нього влучає, може влучити й у когось із них. Колм, який колись слідував за Ейданом, як тінь, став грубим і опозиційним до нього. За обідом він демонстративно сидів якомога далі від Ейдана, повторюючи думки та ідеї свого батька. Ліам затих і нервував, занурившись у історії, які він почав писати.
  
  
  Одного разу, наприкінці весни, вони всі були на вулиці, насолоджуючись першою гарною погодою. Колм кидався бейсбольним м’ячем разом із Доналом. Марлінхен сиділа за зовнішнім столиком і дочитувала книжку, про яку мала написати шкільний звіт. Ейдан працював над велосипедом Марлінчена, чудовим металево-помаранчевим, який вона щойно придбала і до якого ще розвивалася. Вони зняли кермо та повернули його назад, і Ейдан хвилювався про натяг гальм.
  
  
  Колм зробив довгий кидок Доналові, який стояв біля сходів палуби з рукавичкою польового гравця. Кидок став шаленим і влучив у поруччя ганку приблизно в чотирьох футах від Ейдана, який підняв руку, щоб виконати її на секунду запізно. Бейсбольний м'яч відскочив від дерев'яних поручнів у вікно кухні. Розбилося скло.
  
  
  Усі вони на мить стали статуями. Вони знали, що тато нагорі, і він би почув.
  
  
  «Черт», — сказав Ейдан, підводячись з колін і підходячи до вікна. Вони всі зібралися навколо нього, щоб побачити, як тато зайшов на кухню, розгледіти розбите скло на підлозі та бейсбольний м’яч, який покотився біля холодильника.
  
  
  «Хто це зробив?» — сказав він, вийшовши на палубу, охопивши їх усіх очима. На мить запала тиша, а потім Колм сказав: «Ейдан зробив».
  
  
  «Що?» — запротестував Марлінхен. «Колм».
  
  
  «Ейдан зробив», — наполягав він із нервовою непокорою на обличчі. Ейдан, як і вона, нерозуміючи дивився на Колма, який дивився лише на їхнього батька.
  
  
  Тато поговорив з Ейданом. — Піднімайся нагору, — сказав він. Він не питав, чи правда те, що сказав Колм. Марлінхен знав, що не піде ні зараз, ні нагорі.
  
  
  «Колм, — сказала вона, коли Ейдан пішов, — для чого ти це зробив? Це не була вина Ейдана».
  
  
  «Звідки ти знаєш?» — мляво сказав Колм. «Ви читали. Ти не бачив». Потім він зайшов у будинок, діставши свій бейсбольний м’яч.
  
  
  Марлінхен спостерігала за тим, як він йде, і зрозуміла, що в її родині поширюється отрута. Те, що Колм зробив одного разу, він спробує знову, тому що це спрацювало. Марлінхен боявся, як усе зміниться. Але те, що сталося потім, було далеким від того, чого вона очікувала.
  
  
  Приблизно через місяць їхній батько покликав Марлінчена та Ейдана до свого кабінету. «Я спілкувався з вашою тіткою Бріжит, сестрою вашої матері», — сказав він їм обом. «Вона великодушно запропонувала дозволити Ейдану жити з нею».
  
  
  чому — хотів запитати Марлінхен. Вони навіть не знали тітки Брігіт. Вона ніколи не була в Міннесоті, і сім’я ніколи не їздила до неї додому в Іллінойс.
  
  
  Натомість вона запитала: «Як довго?» Було літо; Мабуть, це те, що її батько мав на увазі, за літо.
  
  
  — Побачимо, — сказав її батько. Він постукав по вузькій папці на своєму столі з логотипом Northwest Airlines. «Ти підеш, як тільки закінчиться школа», — сказав він Ейдану, який важко ковтнув і пішов.
  
  
  «Тату», — тихо сказала Марлінхен, але не знала, що ще сказати.
  
  
  «Допоможи йому зібрати речі, чи не так?» сказав її батько. «Хлопці безнадійні в таких речах. І, милий, — він повернувся, не завантажуючи комп’ютер, — скажи своїм братам, чи не так?
  
  
  Нагорі Ейдану не потрібна була допомога в пакуванні, і він, здавалося, уже звик до ідеї, яка так приголомшила Марлінчена.
  
  
  — Не хвилюйся, — тихо сказав він, витягаючи свою валізу. «Зі мною все буде добре».
  
  
  «Але ми ніколи навіть не зустрічалися з тіткою Брігіт», — запротестував Марлінхен.
  
  
  «Так, ми це зробили», — сказав Ейдан. «Одного разу ми були там, у неї в Іллінойсі».
  
  
  Марлінхен кинув на нього запитливий погляд. "Я не пам'ятаю цього", - сказала вона. — Крім того, тато навіть не любить її.
  
  
  «Тоді з нею, напевно, все гаразд», — гірко сказав Ейдан.
  
  
  «Б’юся об заклад, це тільки на літо».
  
  
  «Не хвилюйся про це. Мені байдуже, де я живу», – сказав Ейдан.
  
  
  «Але...»
  
  
  «Просто кинь це, гаразд?» — різко сказав Ейдан. «І дістань свого кота з моєї валізи».
  
  
  Марлінхен побачив, як Сніжок із задоволенням впивається кігтями в одяг, який Ейдан поклав у відкритий ящик. Вона встала з Ліамового ліжка. «Сніжок не мій кіт; вона належить усім нам», — сказала вона.
  
  
  «Ні, не хоче», — сказав Ейдан. «Сніжок — твій улюбленець, а ти — татів улюбленець. Чому б тобі просто не залишити мене на біса в спокої?»
  
  
  Ейдан ніколи раніше не кидав їй це в очі, її особливий статус у їхнього батька. На очах Марлінчена навернулися сльози.
  
  
  — Лінч, — сказав Ейдан, пом’якшивши, але вона втекла в коридор, у свою кімнату.
  
  
  
  
  У день ранкового рейсу Ейдана Марлінчен встав о 5 ранку, щоб приготувати йому млинці. Її відображення в темряві за кухонним вікном було схоже на вщипане обличчя старої жінки, чиє волосся не посивіло. Ейдан з’їв лише третину того, що вона йому приготувала.
  
  
  Вона знову встала о сьомій, щоб приготувати другий сніданок для хлопців. Тата ще не було вдома. Ліам плакав за столом для сніданку, і Донал наслідував його приклад. Обличчя Колма було суворим і твердим.
  
  
  Марлінчен кілька разів дзвонила Ейдану по телефону, поки одного разу її батько не залишив рахунок за телефон на її ліжку, а дзвінки з Іллінойсу були обведені жовтим. Вона знала, що він не хоче грошей за дзвінки, і в її животі з’явилося відчуття холоду. Вона почала дзвонити з телефонів-автоматів, коли могла, але можливостей було мало. Ейдан сказав їй, що з ним усе гаразд, і що тітка Бріжит була доброю. Після цього було мало що сказати.
  
  
  
  
  Коли почалася школа, Х'ю не привів Ейдана додому. Марлінхен кілька разів заходилася запитувати свого батька, чому б і ні, але слова застигали в неї в горлі. Коли тітка Бріжит загинула в автомобільній аварії, а Ейдана відправили далі на південь до старого друга їхнього батька, Марлінчен нічого про це не чув, доки все не закінчилося. Коли вона нарешті дізналася, то зрозуміла, що Ейдан ніколи не повернеться додому. Їхній батько ніколи не збирався змінювати свою думку.
  
  
  Я повинен щось зробити. Я маю з ним поговорити. Я не можу дозволити Ейдану жити там з кимось, кого ми навіть не бачили.
  
  
  Але вона нічого не сказала, не відразу. Якщо Марлінхен боялася за Ейдана, вона так само хвилювалася за свого батька. Він так довго перебував під тиском, фінансовим та іншим. Його спина спалахнула, і він був похмуріший, ніж будь-коли. Одного разу він сказав, що має сказати їй щось важливе, і повів її до магнолієвого дерева, щоб сказати це.
  
  
  Усю дорогу вниз її серце билося. Що він збирався сказати? У мене рак, я помираю? Коли вони прибули, він втратив слова. Він дивився на землю та на озеро, і нарешті розповів їй, як сильно він любив її матір, як сумував за нею, якими важливими для нього були діти.
  
  
  Все ще наляканий Марлінхен поспішив сказати: « Я розумію, тату, ми тебе любимо». Вона не розуміла, що він мав на увазі. Він все ще був у депресії через смерть матері? Чи міг він намагатися сказати їй, що має суїцидальні думки? Майже місяць після цього Марлінчен не міг спати всю ніч. Вона принаймні раз підводилася, щоб проповзти коридором і зазирнути в його спальню, переконавшись, що з ним усе гаразд, його груди то піднімалися, то опускалися під покривалом.
  
  
  Невдовзі сталося те, що все змінило.
  
  
  Одного разу в школі під час фізкультури вона побачила Ейдана по той бік сітки. Він підніс єдиний палець до губ. Коли того дня вона вийшла з університетського містечка, він пішов у ногу з нею. Водій шкільного автобуса не помітив, як Ейдан піднявся на борт разом з усіма іншими.
  
  
  Протягом двох днів Марлінхен ховав його в окремому гаражі. Вона крадькома принесла йому їжу та принесла ковдру, щоб він міг спати, розтягнувшись, на задньому сидінні старого татового старого БМВ.
  
  
  На другий день вона сказала Ліаму. Після обіду вони принесли Ейдану їжу, а потім троє братів і сестер сиділи й розмовляли. Здебільшого говорив Ейдан, розповідаючи їм про тітку Бріжит, яка була доброю, але майже надто милою та чіпкою. Він сказав, що з Пітом Бенджаміном все гаразд, але він був абсолютно незнайомим, і через два тижні Ейдан був надто сумуючим і самотнім, щоб його брати й сестри залишалися довше. Він розповів їм історію про свою пізню нічну втечу, про фінансування квитка на автобус за гроші, які він заощадив із допомоги, яку йому дала тітка Бріжит, про нічне шосе, що розгорталося під світлом автобусних фар, про те, як цілий день йшов пішки до школи Марлінчена. У сутінковому світі гаража нещастя життя Ейдана набули характеру пригод.
  
  
  Потім двері відчинилися, Колм у проломі. «Що відбувається?» він сказав.
  
  
  Три обличчя повернулися до нього, і погляд Колма зупинився на його старшому братові. На мить він був наляканий, потім його обличчя затверділо, і він сказав: «Я скажу татові».
  
  
  «Колм, ні!» Марлінхен скочила на ноги, але її молодший брат біг до будинку.
  
  
  Їхній батько був майже налякано нерухомий і мовчазний, коли він підійшов до дверей, дивлячись на свого відчуженого сина, киваючи, ніби він не був здивований.
  
  
  «Тату…» — почала Марлінхен, намагаючись говорити, хоча її горло кам’яніло.
  
  
  «Все гаразд, Марлінчен», — сказав Г’ю. «Я думав, що він тут з’явиться».
  
  
  Потім він звернувся до Ейдана. «Ви повернетеся вранці», — сказав їхній батько. — А поки підійди до хати. Ви можете спати сьогодні ввечері на дивані внизу».
  
  
  Марлінчена охопило полегшення; вона очікувала набагато гіршого. Тієї ночі вона застелила ліжко на дивані для свого брата і миттєво заснула, коли повернулася в ліжко. Напруга останніх кількох днів, пов’язана з приховуванням Ейдана, вплинула на неї. Тепер усе скінчилося, і виснаження забрало її.
  
  
  Але лише через годину вона прокинулася від приглушених, знайомих звуків гніву, що долинали знизу. Стиснувшись у грудях від страху, вона поповзла вниз.
  
  
  Так погано ще ніколи не було. Ейдан сидів на кухонній підлозі, спиною до холодильника, його обличчя було закривавлене від носа донизу. Він намагався зупинити хвилю кровоточивого розбитого носа, і його брова була розсічена. Її батько йшов за ним по п’ятах, зі жменю закривавленого волосся в кулаці, на обличчі якого не було гніву.
  
  
  Він говорив близько до вуха Ейдана. Потім відпустив і встав.
  
  
  З болісними труднощами Ейдан також підвівся на ноги й плюнув кров’ю та слиною батькові в обличчя.
  
  
  Марлінхен відчула приплив гострого страху перед тим, що станеться далі, але її батько лише витер обличчя й пішов геть.
  
  
  Марлінхен пошкандибав назад у темряву, коли її батько проходив повз, і він так і не побачив її. Якусь мить вона сиділа, обхопивши коліна руками, у темряві й стримувала сльози. Зі свого низького місця вона побачила те, чого раніше не бачила. Вона подивилася на ліс ніжок стільців під маленьким столиком для сніданку й побачила сяючі очі, які дивилися на неї. Донал. Йому було п'ять років. Його обличчя було порожнім від шоку.
  
  
  Вона одразу зрозуміла, що сталося. Донал непомітно спустився вниз за чимось, чого не мав мати, ймовірно, за шматком лимонного пирога, який раніше приготував Марлінчен. Він сховався під столом, коли думав, що його спіймають. Він був там весь час. Вона не знала, що викликало гнів її батька на Ейдана, але вона знала, що Донал бачив усе.
  
  
  Саме в той момент Марлінхен прийняла рішення.
  
  
  Це було найкраще, що Ейдан їхав вранці, що він жив за тисячу миль звідси. Інакше все тільки погіршиться. Молодші хлопці ставали свідками подібних речей і навіть гірших, і Бог знав, що Ейдан також не буде в безпеці. У Грузії він би. Незалежно від того, яким був Піт Бенджамін, він був кращим за цього.
  
  
  Вона вийшла зі своєї схованки, пройшла повз Ейдана, який сповз назад у сидяче положення, намагаючись зупинити кровотечу з носа, і підійшла до Донала.
  
  
  «Все гаразд, дитинко, — сказала вона, — виходь». Незважаючи на те, що він був занадто великим, щоб хтось її розміру підняв його, їй це вдалося. Донал був млявим і мовчазним у її руках. Марлінхен очікував сліз, але не заплакав.
  
  
  Молодь витривала, вирішила вона, вкладаючи його в ліжко.
  
  
  Вона не повернулася вниз до Ейдана.
  
  
  
  
  Веселка вночі
  був опублікований пізніше того ж року з досить хорошими рецензіями, і Г’ю читав лекції та підписувався. Коли він був у дорозі, він надсилав листівки з усіх міст, навіть якщо провів лише одну ніч у номері готелю. Наступного року кіностудія вибрала The Channel. На виручені кошти Г’ю купив будиночок біля озера Тейт, місце, де він міг піти й писати, але спочатку він узяв туди всю родину на відпочинок. Його виразка і навіть біль у спині, здавалося, зменшилися. Він виглядав більш спокійним, розмовляв і іноді сміявся за обіднім столом. Слідуючи його прикладу, хлопці теж трохи розслабилися. Це було так, ніби кут перевернули.
  
  
  Марлінхен більше ніколи не згадувала про Ейдана своєму батькові.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  «Ти був дитиною, — прошепотів я, — це не твоя вина».
  
  
  Розповівши свою історію, Марлінхен розчинилася в тихих риданнях і звинуваченнях. «Якщо з ним щось трапилося, — сказала вона, — це моя вина. Я стояв поряд і дозволив цьому статися. Я нічого не зробив».
  
  
  «Ти нічого не могла вдіяти», — сказав я їй, зніяковіло поплескавши її по тремтячим плечам.
  
  
  З часом вона витерла сльози й зібралася з собою. «Я хотіла тобі сказати», — сказала вона спокійнішим голосом. «Але з чимось подібним, побої... . . коли це трапляється вперше, ти відводиш погляд і молишся, що це лише раз. Після цього це схоже на . . . якщо ви не згадали про це вчора, важче згадати про це сьогодні, а ще важче наступного дня, і нарешті ви досягаєте моменту, коли всі знають, що всі інші знають, але сказати це вголос було б як . . .”
  
  
  «Як розбити всі вікна», — сказав я.
  
  
  «Так», — сказала вона, кивнувши. «Як розбити всі вікна».
  
  
  «А як щодо Колма та Ліама? Ви втрьох обговорювали, що б ви сказали, коли я запитав, чому Ейдана відправили?»
  
  
  Вона похитала головою. «Мені не потрібно було говорити їм, щоб вони нічого не казали. Ми ніколи не говоримо про це, навіть один з одним». Її зіниці були широкі в темряві. «Як ти думаєш, де він, Сара? Справді».
  
  
  «Я просто не знаю», — зізнався я. «І це не допоможе сидіти ночами, теоретизуючи про це. Повертайся в ліжко».
  
  
  Але вона сказала: «Коли нам було 11, і я гуляла по льоду озера. . . Я забув, чому я взагалі це робив, але я провалився. Я б втопився, якби Ейдан не побачив і не вийшов за мною». Її голос тремтів, наче знову загрожували сльози. «Ми ніколи не розповідали татові, що він зробив, щоб у мене не було проблем через те, що я був на озері. Але коли Ейдан потребував моєї допомоги. . . якщо Ейдан має...
  
  
  «Не думай більше про це сьогодні ввечері», — сказав я. «Давайте обидва виспимося».
  
  
  
  
  Я сумніваюся, що вона спала. Я знаю, що ні.
  
  
  Історія Марлінчена не була великою несподіванкою; Я вже почав це підозрювати. Проблема полягала в тому, що була частина історії Ейдана, яку я досі не знав, тому що сама Марлінчен не знала цього: чому Ейдан, сам-один, був громовідводом для гніву та образи свого батька?
  
  
  Я припускав, що завжди є відповідь із мильної опери. Ейдан і Марлінхен були блондинами й виглядом нагадували свою чарівну матір-німкеню. Інші троє хлопців були схожі на Г’ю. Двійнята були первістками. Г'ю та Елізабет були двома вершинами літературного любовного трикутника. Третя точка, Кемпіон, була заморожена з життя його друга Х'ю через кілька років після народження близнюків. Висновок: Кемпіон був батьком близнюків. Якимось чином Г’ю дізнався про це через кілька років і посварився зі своїм старим другом. Потім Г’ю з’явився на Ейдані, виродковому сині Кемпіона. А тепер слово від нашого спонсора, компанії Oxydol.
  
  
  На жаль, теорія батьківства насправді не відповіла на запитання, вона лише перефразувала його. «Марлі» була улюбленицею її батька, особливо після смерті матері. Якби теорія Кемпіона була правдивою, пляма його батьківства не заплямувала її, лише її близнюка. Марлінчена я любив, Айдана я ненавидів. Яке там було обґрунтування?
  
  
  Саме ці думки деякий час не давали мені спати, достатньо довго, щоб помітити звук за вікном Г’ю: вітер коливає виноградні лози на шпалері. Що було дивно, тому що я спав із відкритими шторами, а верхівки дерев, які виднілися надворі, зовсім не рухалися.
  
  
  Я підкрався до вікна. Трельяж знову затрясся. Важче.
  
  
  Не маючи в що переодягнутися, я спав у своїй футболці та легінсах. Я натягнув свою куртку з капюшоном, бажаючи черевиків, які висихали внизу в гаражі Hennessy, дістав пістолет із сумки та побіг сходами вниз.
  
  
  Коли я обійшов будинок збоку, худа затінена фігура вже майже піднімалася на вкриту виноградною лозою раму. «Зупиніться тут!» Я крикнув на нього. «Я хочу, щоб ви повільно спустилися вниз , а коли дійдете до основи решітки, встаньте обличчям до неї, поклавши руки на раму, а ноги приблизно на два фути відведені назад і розведіть в сторони».
  
  
  Постать — чоловіча й худа — це все, що я бачив у цю безмісячну ніч, — виконала мої вказівки. У силуеті я міг розгледіти те довге розпущене волосся, яке гойдалося, коли він спускався. Коли він спустився на дно й поклав руки на решітчасту раму приблизно на висоті своєї голови, я відчув легку хвилю впізнання. Тоді стіну будинку залило електричним світлом, усуваючи всі сумніви.
  
  
  Марлінхен стояв у дверях. Це вона спрацювала прожектором. Вона дивилася на хлопчика, який прихилився до стіни будинку. Дивлячись на свою ліву руку, на якій не вистачає найменшого пальця.
  
  
  «Айдан!»
  
  
  «Залишайся на місці, Марлінхен», — покликав я її.
  
  
  Вона переводила погляд то на мене, то на свого брата з дедалі більшим нерозумінням. «Сара, ти не розумієш? Це Ейдан!»
  
  
  Якби це було так просто, подумав я.
  
  
  Можливо, мені слід було впоратися з цим інакше, але це було в моїй підготовці: ніколи не віддавайте контроль над ситуацією, поки не переконаєтеся, що все гаразд. Ця ситуація точно не була такою, і хоча Ейдан досі виконував мої накази, він був вищий і, ймовірно, сильніший за мене, і мені було непросто з цим.
  
  
  Старші хлопці теж були надворі. «Айдан?» — сказав Ліам, не вірячи.
  
  
  «Решта дітей, — сказав я, штовхаючи Ейдана назад до стіни, — повертайтеся всередину. Я впораюся з цим».
  
  
  Тільки Колм мене слухався. Ліам залишився на місці, як і Марлінчен.
  
  
  Я погладжував Ейдана, шукаючи підозрілі предмети. Він не ворухнувся, сприймаючи мій дотик, як підкованого коня. Був одягнений у футболку з довгими рукавами, вицвілі джинси та брудну кофту з капюшоном. У бічній кишені я намацав вузький твердий предмет, приблизно з палець завдовжки, і обережно витяг його.
  
  
  «Що ти робиш?» — знову запитав Марлінхен, стоячи біля мене. «Припиніть це! Це Ейдан. »
  
  
  «Один, будь ласка, відступіть», — сказав я Марлінчену. «По-друге, я знаю , що це Ейдан. Він увірвався у твій будинок із ножем». Я їй показав.
  
  
  Біля мене знову з’явився Колм. «Вам ці потрібні?» — сказав він, і в його руці заблищали мої наручники. Він виглядав задоволеним собою, бо випередив мене.
  
  
  Я ніяково прокашлявся. «Це не буде потрібно», — сказав я. «Я не заарештовую вашого брата, я просто відвезу його в центр міста на допит».
  
  
  Марлінхен збирався заговорити знову, коли Колм поклав руку на її плече й спробував відтягнути. — Давай, Марлінчен, — сказав він. «Нехай Сара виконує свою роботу».
  
  
  Марлінхен висмикнув її руку й кинув на нього щирий погляд. Спроба Колма отримати владу розтанула, як тонкий весняний сніг; він більше не пробував. Ліам не послухався мого наказу повернутися в будинок, але принаймні він відступив до відчинених дверей. Він дивився з болючим виразом на вузькому обличчі, ніби хотів протестувати, але не знав, що сказати.
  
  
  Я був у такій ситуації раніше. Чималу кількість арештів, які ви здійснюєте як патрульний поліцейський, відбуваються на очах у приголомшених членів сім’ї, які стоять у яскравому освітленні під’їзду чи в брудних вітальнях, напіводягнені, дивляться на вас, ніби кажучи: « Ти не можеш цього робити», це мій чоловік. Мій тато. Мій син. Мій брат. Це ніколи не було легко.
  
  
  «Сара...» почав Марлінхен, намагаючись ще раз.
  
  
  «Все гаразд, Лінч», — сказав Ейдан, заговоривши вперше. Голос у нього був іржавий, наче невживаний.
  
  
  «Сара, чи не можеш ти просто…»
  
  
  «Ні, — сказав я, — я не можу. Моїм першочерговим завданням є безпека вас і вашої родини. Мені потрібно поговорити з твоїм братом і дізнатися, що до чого, а я не можу цього зробити тут. Мені шкода».
  
  
  
  
  Важко засвоїти урок: добро і зло не схожі на гру в карти. У картах, якщо ви знаєте, що один гравець має на руках три піки, ви можете бути впевнені, що ніхто інший за столом не має більше однієї.
  
  
  Математика людської психіки ніколи не буває такою легкою. Тільки тому, що Г’ю довів, що він погана людина, це не зробило Ейдана хорошим. Мені було лише слово Ейдана, що він мав невинні мотиви піднятися на решітку, і я не був певен, що можу йому повірити. Жертви насильства мали вищий ризик самі стати винуватцями насильства, а Ейдан, за словами Марлінчена, був фізично поранений і емоційно деморалізований своїм батьком.
  
  
  Навіть якби Г’ю був у безпеці у своєму реабілітаційному центрі, діти Хеннессі – ні. За словами Марлінчена, вони користувалися прихильністю свого батька, і після того, як Ейдан був несправедливо висланий, вони продовжили своє життя. Хіба він не міг бути більше, ніж трохи злий через це?
  
  
  Мені було шкода Ейдана, але співчуття було розкішшю, яку я міг собі дозволити лише абстрактно. Копів не вчили розрізняти хижаків, поранених життям, і тих, хто був просто злим. Це була відмінність, зроблена десь нижче від нас, суддями та присяжними.
  
  
  «Отже», — сказала я, сідаючи навпроти Ейдана в кімнаті для допитів у Ювенальній юстиції. — Ти піднімаєшся по решітці до вікна свого батька з ножем о першій годині ночі, коли всі вже сплять. На папері це виглядає досить погано». Я відхилився назад, запрошуючи його до слова. «Тобі не потрібно відповідати на жодне з моїх запитань, але це може допомогти твоїй ситуації, якщо ти зможеш заспокоїти мене щодо своїх дій сьогодні».
  
  
  По дорозі до Центру правосуддя для неповнолітніх він не сказав жодного слова, навіть не прокоментувавши запах суперклею, як це зробив Келвін. Я помітив його власний запах, траву й росу, ніби він спав надворі, і старий піт.
  
  
  Тепер у мене була нагода вперше оцінити його при хорошому верхньому світлі. Перше, на що звернувся мій погляд, це його покалічена ліва рука; Ейдан поклав його на стіл, наче змушуючи мене ігнорувати його. Чи то мізинець досить акуратно відійшов від суглоба, чи то інструмент хірурга вирівняв пошкодження. І все-таки в темно-рожевій шкірі кукси було щось гидке, хоч би якою старою була рана.
  
  
  Крім того, Ейдан виконав свою ранню обіцянку зростання. На висоті шість футів він легко випередив свого батька, і я не думав, що Колм чи Ліам теж наздоженуть. Його довге світле волосся було скуйовдженим і немитим, а щоки різко впали. Під коміром його футболки зник шкіряний шнурок, якесь намисто.
  
  
  «Я хотів переконатися, що Г’ю немає вдома», — сказав Ейдан. Це був перший раз, коли я чув, як він говорить, відколи він сказав: « Ну що, Лінч, повернувся до дому». «Я був тут увесь день і частину вечора, але не бачив його. Але його машина була в гаражі».
  
  
  «Що ти маєш на увазі, ти був «поряд»?» Я сказав.
  
  
  «Я спостерігав за будинком», — сказав Ейдан. «Я чекав, поки Г’ю вийде, щоб я міг зайти й побачити Лінча та хлопців. Коли я продовжував його не бачити, я думав, що він може бути за містом. Але я не міг бути впевненим, тому тримався подалі від очей, а пізніше спробував піднятися до його спальні, щоб переконатися».
  
  
  «Ну, — сказав я, — той факт, що ти годинами ховався біля будинку, не надто допомагає розрядити той факт, що ти виліз на стіну будинку з ножем». Коли Ейдан замовк, я продовжив. «Ким я був під час вашого таємного спостереження за будинком?»
  
  
  Ейдан сказав: «Я вас не бачив».
  
  
  «Справді?» Я сказав. «Я був там більше години, перш ніж ми всі пішли спати».
  
  
  «Мене тоді не було поруч», — сказав Ейдан.
  
  
  Він не відступав легко. Я повернувся. «Отже, якщо вас не було поруч, коли я приїхав, де ви були?»
  
  
  «Намагаюся знайти щось поїсти», — сказав Ейдан.
  
  
  "Де?" — повторив я.
  
  
  «Сусідський сад», — сказав Ейдан. «Вони вирощували трохи зеленого перцю та моркви».
  
  
  Він мав голодувати. Я подумав про торговельні автомати в їдальні офіцерів виправної установи, але не хотів порушувати ритм розпитування. Щодо деяких речей Грей Діаз була права.
  
  
  «Розкажи мені про вимикач», — сказав я.
  
  
  — Захист, — сказав Ейдан.
  
  
  «Від кого?»
  
  
  «Я був у дорозі, — сказав Ейдан. «Життя там може бути небезпечним. Ніж був гарною інвестицією».
  
  
  Його погляд був дуже рівним, його не збентежило моє запитання. Його очі були такого ж кольору, як у Марлінчена.
  
  
  «Інвестиції», — сказав я. «Цікавий підбір слів. Ви вже давно самі. Що ти робив за гроші?»
  
  
  «Ви маєте на увазі, що я викручував людей?» — запитав Ейдан. «Ні».
  
  
  «Коли ти приїхав у місто?»
  
  
  «Сьогодні вдень, — сказав він. «Мене підвезли у Фергус-Фоллз».
  
  
  «Отже, — сказав я, — незважаючи на весь час, проведений у вас у від’їзді, що спонукало вас повернутися додому? Чому зараз?»
  
  
  «Я хотів побачити свою сім’ю», — сказав він, а потім швидко пояснив: «Я маю на увазі мою сестру та братів».
  
  
  Йому не потрібно було розповідати мені, що він відчуває до свого батька; Я чув це кожного разу, коли Ейдан називав його Г’ю, а не батьком чи татом.
  
  
  «А, може, ти хотів витягнути свого старого за гроші», — припустив я.
  
  
  «Ні», — сказав Ейдан, хитаючи головою, щоб підкреслити.
  
  
  «А як щодо кота Марлінчена?»
  
  
  «Сніжок?» сказав він. «Що з нею?»
  
  
  Я мовчав, чекаючи, що він зрадить нерви якимось маленьким жестом або заповнить нестерпну тишу. Але він не зробив ні того, ні іншого.
  
  
  Я зробив паузу, не знаючи, чи є ще щось, щоб кинути в нього. Одне спало на думку.
  
  
  «Знаєш, — сказав я, — відколи зрозумів, що твого батька немає вдома, ти дуже мало цікавився тим, де він насправді. Вам це зовсім не цікаво?»
  
  
  Ейдан Хеннесі знизав плечима. «Добре», — сказав він. «Де він?»
  
  
  «Твій батько в лікарні, відновлюється після інсульту», — сказав я.
  
  
  Блакитні очі Ейдана глянули на мене. Нарешті я здивував його, але в його погляді не було жодної ознаки занепокоєння. Нарешті я запитав: «Ти голодний?»
  
  
  «Я міг би поїсти», — сказав він.
  
  
  
  
  Автомати були погано укомплектовані. За подряпаними пластиковими вікнами я побачив пухкий білий рогалик, картопляні чіпси халапеньо, свинячу шкірку. Автомат із газованою водою здавався повністю укомплектованим, але цукрова вода була останньою річчю, яка потрібна голодному підлітку натщесерце, коли він не отримає нічого суттєвого до ранку.
  
  
  Я пішов геть, все ще тримаючи кілька кварталів на долоні, щоб крокувати під холодним флуоресцентним світлом.
  
  
  Мені не подобалося, як він лазив по шпалері. Мені не сподобався різьбовий ніж у нього. І найбільше мені не подобалося, як він тинявся вночі біля будинку, так швидко після гидкої смерті Сніжка пізно ввечері. Багато років тому Марлінхен процитував його слова: « Сніжок — твій улюбленець, а ти — татів улюбленець».
  
  
  Якби Ейдан повернувся додому сповнений гніву, готовий до конфронтації з батьком, чи міг би він вилити частину цього гніву на меншій цілі? І хіба не було шансу, коли його батько був безпечно поза його досяжністю в будинку престарілих, щоб Ейдан знову звернув свій гнів на своїх братів і сестер?
  
  
  Я дістав лезо, яке конфіскував у нього, підняв лезо. Я обережно шукав невеликі сліди засохлої крові біля основи леза та держака, але нічого не знайшов.
  
  
  Це не означає, що він не прибрав його дуже добре.
  
  
  Але коли я поставив йому питання про Сніжок без передмови чи пояснень, він відповів точно так, як і мав: « А що з нею?» Безпідставна плутанина – одна з найскладніших реакцій на фейк. Більше того, у мене не було доказів того, що, підіймаючись на решітку, Ейдан робив зовсім не те, що він казав: перевіряв, чи вдома його батько. Я не міг звинувачувати його в цьому; Востаннє, коли він прийшов додому без попередження, все склалося, м’яко кажучи, досить погано.
  
  
  Я почувався б набагато комфортніше, якби залишив його на ніч у центрі ювенальної юстиції. Тоді я могла піти додому, поспати вісім годин і ще раз поговорити з ним вранці. Але я не заарештовував Ейдана, просто відвіз його в центр міста на допит. Щоб утримати його тут, мені потрібно було його заарештувати.
  
  
  Звісно, це було можливо: лезо було незаконною зброєю. Але згідно з моїми дослідженнями, Ейдан Хеннессі ще не мав проблем із законом. Він не мав судимостей. Якби я звинуватив його в носінні забороненої зброї, я б його приставив.
  
  
  Почала боліти голова. Коли суддя Гендерсон доручив мені наглядати за Геннессі протягом кількох тижнів, ніхто з нас не міг уявити, що це призведе до прийняття такого рішення в Центрі ювенальної юстиції о третій ранку. Все-таки я взяв на себе цей тягар; не відкладаючи це зараз. І хоча я мав відповідальність за те, щоб Марлінхен та її молодші брати та сестри залишалися в безпеці, хіба я не мав також дотичної відповідальності перед Ейданом? Він також був одним із дітей Хеннессі.
  
  
  Коли я повернувся до кімнати для допитів, Ейдан подивився на мої порожні руки, потім на моє обличчя.
  
  
  «Я відвезу тебе додому», — сказав я.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Не дивно , що Марлінчен не спав, коли ми з Ейданом повернулися. Вона вийшла, щоб обійняти руками Ейдана за шию і довго обіймати його, поки мені не довелося відвернутися від інтимності їхньої зустрічі.
  
  
  Вона приготувала йому їжу на кухні, два теплих бутерброди з тунцем з розплавленим сиром чеддер і велику склянку молока, застелила йому ліжко на дивані, де він заснув. Тільки коли він спав, вона звернула на мене увагу.
  
  
  — Дякую, — сказала вона. «Дякую, що повернув його сюди».
  
  
  «Ми повинні поговорити про це», — сказав я Марлінчену. «Ходімо нагору».
  
  
  У спальні Г’ю я сіла на край ліжка, а Марлінхен витончено склала ноги, щоб схрестити ноги на підлозі. Це було так, ніби ми перемотали на більш ранню точку вечора.
  
  
  «Слухай, — сказав я їй, — я знаю, що Ейдан — твій брат, і ти носиш із собою багато провини й тривоги, що стосується нього. Але ти справді знаєш ту людину там внизу?» Я кивнув у бік відчинених дверей, вказуючи на сходи та простір внизу, що лежав за ними, де спав Ейдан. «Це схоже на те фото, яке ви мені показали. Дванадцять-сімнадцять років є дуже важливими. Люди дуже змінюються, і Ейдан проводить ці роки в обставинах, про які ми не знаємо багато».
  
  
  Марлінхен усміхнувся мені, ніби я був дитиною, яка не розуміє реального світу. «Мені не потрібно знати, де він був», — сказала вона. «З ним все гаразд».
  
  
  «Звідки ти знаєш?»
  
  
  «Я просто знаю, — сказав Марлінчен. Її зіниці знову розширилися в напівтемряві. Це змусило її виглядати молодшою та нехитрою, ніж будь-коли.
  
  
  «Я не можу оперувати, керуючись чужими відчуттями», — сказав я їй.
  
  
  «Що ти насправді кажеш?» запитала вона мене.
  
  
  «Я збираюся проводити тут багато часу, — сказав я. Я думав про це під час тихої поїздки сюди, з Ейданом.
  
  
  «Це те, що ти робив», — розгублено сказала вона.
  
  
  «Більше, ніж у мене», — сказав я. «Навіть ночі. Я знаю, що це може здатися вам дивним, діти; це стосується і мене. Але суд поклав на мене відповідальність за вашу безпеку. Тож поки я не почуваюся краще з приводу всієї цієї ситуації, я збираюся уважно стежити за подіями».
  
  
  Тоді Марлінхен усміхнулася своєю природною та легкою усмішкою. — Усе гаразд, — сказала вона. «Справді, мені подобається, що ти тут, Сара. Але..."
  
  
  «Я знаю. Ти думаєш, я ні про що не хвилююся, — сказав я. «Повір мені, я сподіваюся, що так».
  
  
  
  
  Наступного дня я був не в найкращому стані на роботі. Був час, коли мені вистачило б трьох годин сну, але ті дні минули. З іншого боку, на роботі мало цікавого. Бандити в нейлонових масках трохи замовкли. Можливо, вони отримали денну роботу або виграли в лотерею.
  
  
  Пізно ввечері мій телефон задзвонив.
  
  
  «Сара, це Кріс Кіландер», — сказав голос на іншому кінці.
  
  
  «Кіландер?» — сказав я, випрямляючись у кріслі. Ми не перетиналися з того вечора, коли так незручно зробили це на стоянці Сурдика. «Що відбувається?»
  
  
  «Мені було цікаво, чи зможу я побачити вас сьогодні ввечері», — сказав він.
  
  
  «За що?»
  
  
  «Трохи один на один», — сказав він. «Ти більше ніколи не буваєш у судах».
  
  
  Кіландер був форвардом у Прінстоні. Я не був тим, на кого він міг би дивитися, щоб грати в баскетбол. Він хотів чогось іншого. Гра була лише приводом.
  
  
  «Коли?» Я сказав.
  
  
  
  
  Дощові хмари наростали над головою, коли я прибув на корти, які були порожні, коли я почав розтягувати квадрицепси та підколінні сухожилля на огорожі з рабиці.
  
  
  «Добрий вечір», — сказав Кіландер, підходячи позаду мене.
  
  
  Хоча його довгі ноги були досить м’язистими, вони виглядали досить блідими у широких шортах, і я згадав колишні часи, коли повільні білі хлопці домінували в професійних баскетбольних командах. Проте мене не обдурили. Його було важко перемогти.
  
  
  «На що ми граємо, двадцять?» сказав він.
  
  
  «Двадцять — добре».
  
  
  Кіландер кинув м'яч більше мені, ніж мені, сильний пас грудьми. «Давайте подивимося, що у вас є», — сказав він.
  
  
  Відповідь була Недостатньо. Кіландер знову і знову їхав до кошика. Коли він підвищив десять балів проти моїх шести, він запитав мене: «Ти грав у старшій школі, так? Ви що, охоронець?»
  
  
  «Спочатку атакуючий захисник, потім розігруючий», — сказав я, важко дихаючи.
  
  
  «Ви граєте як розігруючий. Консерватор", - сказав він. Потім він додав: «Шкільний розігруючий».
  
  
  «Ти граєш, як адвокат», — сказав я, продовжуючи дриблювати на місці, спостерігаючи за ним. «Я б уже чотири рази фолив на тобі, якби не боявся, що ти подаси до суду».
  
  
  «Я не буду подавати до суду», — сказав Кіландер. «Я заздалегідь амністую вас».
  
  
  Я повернувся і спробував пірнути навколо нього до кошика. Він заблокував мене і отримав м'яч. Через мить я схопив його за футболку, коли він збирався забити, а пізніше я кинув ліктем, коли він натиснув на мене. Він лише засміявся, а потім продемонстрував свою моральну вищість не лише тим, що відмовився відповісти тим же, але й запропонував нам піднятися до тридцяти очок, коли він побив мене з рахунком 20–14. Ми це зробили, що дозволило йому перемогти мене з рахунком 30–22.
  
  
  «Дякую», — сказав він напрочуд серйозно, коли ми закінчили.
  
  
  «За що?» — запитав я, намагаючись перевести подих.
  
  
  «За те, що ви не здалися в неможливій битві», — сказав він.
  
  
  «Ні за що», — сказав я, почувши комплімент, який дехто вважав би образою. «Дякую, що не принижуєте мене».
  
  
  Різкий порив вітру пронісся по двору, передвіщаючи дощ. Кіландер узяв свою пляшку з водою і пішов до узбіччя, сівши на низькій трибуні. Я пішов за ним, все ще тримаючи баскетбольний м’яч. «Що у тебе на думці, Крісе?» запитав я.
  
  
  — Я хочу дещо сказати, — сказав Кіландер. «Те, що я сказав днями, про те, що ти не заперечуєш, що вбив Ройса Стюарта? я помилився Відтоді я думав про це і знаю, що ти не вбивав того чоловіка».
  
  
  — Дякую, — сказав я. Від його слів у мене в грудях стало легше. «Це багато значить для мене».
  
  
  Кіландер недбало кивнув. «Слухай, я мало знаю про розслідування Діаса, і ти знаєш, що я не міг би тобі сказати, якби й знав. Але я можу розповісти тобі про нього дещо в цілому». Він замовк, щоб подумати. «Я б не сказав, що добре знаю цього хлопця, але у нас є спільний знайомий, який зараз на лаві запасних у Рочестері. Ґрей зателефонував мені з деякими звичайними запитаннями для новачків: де добре поїсти тощо».
  
  
  Кілька велосипедистів промчали повз міські двори, шиплячи шинами по асфальту.
  
  
  «Діас — інтенсивний хлопець, — сказав Кіландер. «Він Техаський університет, спеціальність кримінального правосуддя. Отримав своє перше сиве волосся на молодшому курсі коледжу; звідки й пішло прізвисько. Він би працював у прокуратурі в Далласі чи Х’юстоні, якби не його тесть. Його дружина з Блакитної Землі, і вони переїхали назад, щоб вона могла бути ближче до свого батька, який має хронічне захворювання серця».
  
  
  "Це дуже погано", - сказав я.
  
  
  «Кількома способами. Захворювання виснажливе, але немає жодних прогнозів щодо очікуваної тривалості життя, як у випадку важких ракових захворювань. Отже, Ґрей може перебувати там надовго, і він не той хлопець, який буде кидати виклик у розслідуванні крадіжки сільськогосподарського обладнання. В окрузі Фаріболт він, мабуть, відчуває себе на біговій доріжці, застрягши під час «прогулянки». Кіландер зробив паузу, щоб сформулювати наступні слова. «Для нього було б весело зачепити копа великого міста. Це виклик. Нічого особистого».
  
  
  «Поліцейський з великого міста?» — повторив я. «Так він мене бачить?»
  
  
  Кіландер обережно пропустив ключове слово. Корумпований поліцейський великого міста, скоріш за все, був тим, як Діаз дивився на мене. Я ніколи не був залучений у політику департаменту, і насправді я був наймолодшим і найновішим у відділі детективів. Було важко усвідомити, що інші бачать мене настільки не так, як я бачив себе.
  
  
  Я сказав Кіландеру: «Днями до мене приватно підійшов заступник. Він майже привітав мене з «вбивством» Стюарта».
  
  
  Кіландер кивнув, але не сказав.
  
  
  «Кріс. . . Як ти думаєш, скільки людей знають про Діаза?»
  
  
  «Ну, — сказав Кіландер, — якщо молодий депутат у формі знає, що це для вас означає?»
  
  
  О Боже Почали падати перші краплі дощу, майже легкі, як туман. «Усі», — сказав я.
  
  
  Кіландер підійшов трохи ближче. «Молодий чоловік, який вам це сказав, — кретин», — сказав він. «Сара, інші люди прийдуть до того ж висновку, що я маю про тебе. Їхній інстинкт підкаже їм це; ваша поведінка також буде. І коли розслідування Діаса буде невдалим, ваша кар’єра відновиться».
  
  
  Я спокійно вдихнув. — Дякую, — сказав я. «Я маю на увазі це».
  
  
  
  
  Лише Ліам не спав, коли я дійшов до будинку Хеннессі того вечора, навчаючись допізна за чашкою кави без кофеїну. Я відхилив його пропозицію зварити для мене. Замість цього ми хвилину чи дві поговорили про Шекспіра; Зокрема «Отелло» , про який він писав статтю.
  
  
  Перед тим, як залишити його, я запитав: «Сьогодні щось сталося? Щось дивне чи незручне?»
  
  
  Ліам вловив тенденцію мого запитання. «Ви маєте на увазі, з Ейданом?» сказав він. «Ні».
  
  
  «Після того, як його так довго не було, і все, що сталося, тобі комфортно, що він тут?» Я переслідував.
  
  
  «Тепер усе по-іншому, коли він повернувся», — повільно сказав Ліам. «Незручно? Ні». Він замовк, наче роздумуючи, але наступні слова були досить простими. «Я маю на увазі, що йому тут місце. Він наш брат».
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Протягом наступних кількох днів я залишався поруч з дітьми Хеннессі, проводячи ночі в їхньому домі. Мене здивувало те, як легко вони сприйняли мою присутність. Я забув, як це було підлітком, як легко будь-який дорослий у вашому житті стає авторитетом. Батьки, вчителі, директори, тренери: діти так легко поступилися їм своїм особистим життям, і, очевидно, для дітей Хеннессі я був однією з таких фігур.
  
  
  Вони продовжували життя, і, здавалося, теж у доброму настрої. Тиждень після п’ятниці був останнім днем школи для Донала; У Колма, Ліама та Марлінчена був ще один тиждень випускних іспитів у їхній середній школі. У їхній активності, балаканині вранці перед школою я чув як їхнє занепокоєння щодо майбутніх іспитів, так і їхнє захоплення перед перспективою майбутньої свободи.
  
  
  Але найбільше я звернув увагу на Ейдана. Після першої ночі, коли він повернувся, виснажений і розпатланий від дороги, він перетворився на людину, яка виглядала разюче інакше. Після миття його волосся було таким же золотим, як у Марлінчена, і пряме зібрано в хвіст. Насправді, якби я бачив його вперше, ось що я б у ньому помітив — чіткі прямі лінії, як кінетична скульптура, від світлого волосся до довгих ніг. Я ніколи не бачив його без волосся, зібраного в кінський хвіст, або без намиста з тигрячими очима на шкіряному шнурку на комірі його футболки.
  
  
  Найстаріший Хеннессі не зробив нічого такого, що мене бентежило; він також не зробив нічого, що особливо мене заспокоїло. Він був надзвичайно тихим для підлітка такого зросту; Я рідко чув, як він входив у кімнату або виходив з неї. Він іноді потайки переносив сигарети за окремо стоячий гараж; іншим разом я бачив, як він курить під деревом магнолії. Раз чи два я бачив, як він дивиться на мене, але не міг зрозуміти, що він думає. Другий раз я сказав: "Що?" але він лише похитав головою і сказав: «Нічого».
  
  
  На роботі мій тиждень пройшов так само без подій. Бандити в панчохах-масках зруйнували свій четвертий бізнес, цього разу вінний магазин у Сент-Полі. Мені не потрібно було проводити розслідування, але мені подзвонив детектив із Сент-Пола, і я надіслав йому факсом свої нотатки про попередні справи.
  
  
  Субота видалася спекотною, і очікувалося побити температурні рекорди. Я спав, доки ми не занурилися в спеку, коли хтось постукав у двері, і Марлінхен просунула голову.
  
  
  «Ти голодний?» сказала вона. «Ми готуємо вафлі внизу», — сказала вона.
  
  
  «Я міг би поїсти», — сказав я.
  
  
  Марлінхен кивнув. «Я хотів попросити вас про послугу пізніше цього дня».
  
  
  Я перевернувся на бік. «Ви хочете запитати пізніше, чи послуга на потім?» запитав я.
  
  
  «Татові стає набагато краще, — сказала вона, не звертаючи уваги на мої глузування, — і я хотіла провести всіх до нього. У лікарні».
  
  
  «Всі?» Я сказав. «Ви, хлопці, не всі поміститесь у мою машину».
  
  
  «Я знаю, — сказав Марлінчен, — але є татова поїздка».
  
  
  Suburban в гаражі. Я похитав головою. "Ні", - сказав я. «Я не повинен був їздити на позашляховику твого батька».
  
  
  «Все буде гаразд», — сказала вона. «Він застрахований до кінця серпня».
  
  
  «Добре, якщо він застрахований », — сказав я.
  
  
  Марлінхен, пропустивши сарказм, здавався щасливим. Вона підійшла до краю ліжка.
  
  
  «Мабуть, усе одно його потрібно запустити, — сказав я, — інакше скоро ви не зможете». Я подумав про Цицерона, фургон, про який він мені розповідав, і який він послав сусідських хлопців, щоб вони завелися, і ця думка призвела до іншої. «Гей, — сказав я, — що за історія з BMW в окремому гаражі?»
  
  
  "О, це", - сказала вона. «Це були мама й тато дуже давно. Він перестав працювати, і тато прибрав його. Він сказав, що колись збирається це полагодити, але так і не зробив. Я думаю, це має сентиментальну цінність. Він категорично не продасть це».
  
  
  «Він збирався це полагодити?» Я сказав. «Я думав, що твій батько нічого не вартий з інструментами».
  
  
  Марлінхен виглядав сумним. «Він», - сказала вона. «Але ви знаєте хлопців та їхні машини. Це любов». Вона простягла мені руку. — Все одно вставай, ледачі. Хлопці внизу спалюють усі вафлі».
  
  
  Я дозволив їй підтягнути мене. «Що тобі скажу», — сказав я. «Я піду до лікарні, але ти можеш виконувати водіння. Тобі потрібно продовжувати тренуватися».
  
  
  Як правило, вона підстраховується. "Я не знаю", - сказала вона. «Я ніколи раніше не їздив на Suburban».
  
  
  «Ви теж ніколи раніше не їздили на моїй Nova», — зауважив я. «Все буває вперше».
  
  
  
  
  «Він значно просунувся у своїй фізіотерапії. Мова, не так багато».
  
  
  Фредді, спокійний медсестра, якого я запам’ятав із свого першого візиту до реконвалесцентної лікарні, вів нас назад до кімнати для побачень у реабілітаційному закладі.
  
  
  «Він вас добре чує, тому не говоріть занадто голосно. Але найкраще, якщо ви будете тримати свої заяви відкритими і не ставити йому жодних питань, на які він буде відчувати себе зобов’язаним відповісти. Ми тримаємо тиск».
  
  
  Кімната для прийому гостей була приємно заповнена зеленню та освітлена широкими скляними вікнами. Поруч із ними, у м’якому кріслі-гойдалці з тростиною з квадроциклів при боці, сидів Г’ю Хеннесі.
  
  
  Лише Марлінхен почувався по-справжньому комфортно в цьому оточенні. Вона увійшла першою, ми за нею. Фредді підсунув стілець біля коромисла Г’ю; Марлінхен стояв з іншого боку. Колм, Ліам і Донал сіли на сусідній диван, а ми з Ейданом стояли біля дивана.
  
  
  За кілька хвилин до того, на парковці лікарні, близнюки швидко й тихо розмовляли.
  
  
  «Ти можеш залишитися тут», — сказав Марлінчен Ейдану. Вона тримала плющ у горщику, вирощений уздовж рами у формі серця; ми зупинилися на цьому дорогою. «Всі зрозуміють».
  
  
  Мені спало на думку те саме; Мені здалося дивним, що син, який назвав свого батька Г’ю, мав намір супроводжувати свою сестру та братів у цьому благодійному візиті.
  
  
  — Усе гаразд, — сказав Ейдан. «Я зайду».
  
  
  «Ви впевнені?» — сказав Марлінхен, бажаючи, як завжди, уникнути будь-яких неприємностей.
  
  
  «Я не боюся його бачити, Лінч», — сказав Ейдан, і ця залізна нотка значною мірою пояснювала його рішучість бути тут, не цуратися людини, яка багато років тому вигнала його.
  
  
  «Я мала на увазі не це», — сказала вона, дивлячись униз, сонячне світло відблискувало одну з її сережок. Але вони більше не обговорювали це.
  
  
  «Привіт, тату», — радісно сказав Марлінчен. «Ми всі тут. Це не просто візит, це вторгнення».
  
  
  Г’ю в своїй качалці виглядав краще, ніж востаннє, коли я його бачив. Його колір став кращим, як і його постава. Марлінхен поставив плющ біля себе й нахилився. «Можеш мене поцілувати?»
  
  
  Г’ю нахилився до неї, однією рукою тримаючись за плече коромисла, і підкорився. Лікарі мали рацію; він розумів, що говорять оточуючі.
  
  
  Але він не говорив або не міг говорити. Марлінчен вів розмову, а Колм і Ліам час від часу додавали свої коментарі. Г’ю явно прислухався, але його голос пролунав як нерівний гуркіт або півречення, схожі на телеграму, які не мали відразу сенсу. Здавалося, він теж розумів, що не має сенсу, зніяковілість висвітлювала його блакитні очі.
  
  
  Щось інше: Г’ю, здавалося, зосередився лише на Марлінчен і трьох хлопців на дивані. Приблизно через п’ять хвилин Фредді нахилився, щоб поговорити з ним. «Містер Хеннесі, пам’ятаєш, про що ми говорили, повернувши голову, щоб оглядати всю кімнату?»
  
  
  Він тренував свого пацієнта, щоб компенсувати нехтування, схильність деяких пацієнтів, які перенесли інсульт, ігнорувати подразники зі сторони, ураженої інсультом. Х'ю виконав вказівку. Він повернув голову, дивлячись повз хлопців на дивані, і зупинився. Вперше він побачив Ейдана. Під лівим оком підскочив м’яз. З його зором і пам'яттю нічого не було порушено.
  
  
  Посмішка Марлінчена стала ще більш напруженою. Здавалося, вона усвідомила, що сталося, але нічого не сказала, щоб визнати присутність Ейдана.
  
  
  «Я зберігала для тебе The New York Review of Books », — сказала вона батькові. «Я жодного з них не викидав. Я прочитаю тобі кращі статті».
  
  
  Увага Х'ю не переключалася. М’язи його обличчя працювали, а в кутику рота з’явилася маленька бульбашка слини. Звук, який він видавав, набув форми. «Що таке», — сказав він. «Що є. яка вона. Вона є. . .”
  
  
  Марлінхен кинув на мене нервовий погляд. «О, — сказала вона. «Тату, це Сара Прібек. Наш друг».
  
  
  Але Г’ю явно не дивився на мене. Він пильно дивився на Ейдана, і я згадав, що сказав Марлінчен, що Г’ю плутає свої займенники. Г’ю не хотів сказати, що вона ; він мав на увазі він. Блакитні очі Г’ю були вузькі й дивилися на свого старшого сина.
  
  
  Біля мене Ейдан пересувався на ногах. «Можливо, мені варто трохи погуляти», — сказав він.
  
  
  Марлінхен, змушений визнати, що відбувається, виглядав засмученим. "Я не знаю", - сказала вона.
  
  
  Сидячи на дивані, Колм, здавалося, психологічно відмовився від ситуації, розглядаючи маленьку мозоль на одній із рук свого важкоатлета. Ліам переводив погляд з батька на сестру. Його очі були пильні, але він нічого не сказав.
  
  
  Я прийняв рішення з рук Марлінчена. «Так, це може бути гарною ідеєю», — сказав я. Мабуть, це було найкраще, щоб у Г’ю не стався новий інсульт, коли він побачив свого давно втраченого сина.
  
  
  Ейдан вислизнув із кімнати для побачень. Коли він пішов, Марлінхен продовжила свою відкриту розмову, а Ліам і Колм все ще допомагали через нерегулярні проміжки часу. Дедалі більше я почувався помічником, і через мить вийшов з кімнати, як це зробив Ейдан.
  
  
  Було близько першої години, залізна спека червневого полудня була повною силою, але я вийшов на вулицю. Вихідні двері зручно знаходилися відразу за кімнатою для відвідувань, і мені чомусь хотілося відволіктися від атмосфери будинку престарілих: асептичної, але веселої; зелений з рослинами, але якось несвіжий.
  
  
  Вийшовши на вулицю, я побачив, що Ейдан прийняв таке ж рішення. Він був на відстані, йшов і пішов у бік єдиної доступної тіні, де верби нависали над мілким очеретяним ставком. Канадські гуси, які там купалися, піднялися і полетіли при наближенні Айдана. Усі, крім одного, який незграбно плюхнувся.
  
  
  Ейдан досі не помітив, що я слідкую за ним. Його увагу привернула відстала гуска. Коли він махнув вперед на сонячне світло, я побачив у його дзьобі крихітний блиск металу й зрозумів, що сталося. На одному з невеликих озер неподалік у дзьоба птаха зачепився гачок. Він прилетів сюди, перш ніж осісти в цій безпечній гавані та намагався вибити гачок, мабуть, погіршивши ситуацію під час спроби.
  
  
  Ейдан, здивувавши мене своїми рефлексами, схопив гусака за шию. Птах заверещав від несподіванки. Його розпростерті крила шалено працювали, кінчик одного дряпав Ейданову вилицю та чоло, а він вільною рукою працював над дзьобом гусака. Ейдан відкинув голову назад, поза досяжністю пташиних крил, і заговорив до гусака, не настільки голосно, щоб я міг підслухати. Потім він відвів руку, і я побачив, як світло відблискує від маленького металевого вигину.
  
  
  Ейдан відпустив птаха, який обурено потрясся, а потім піднявся в повітря. Спочатку він летів низько, лише на кілька футів над газоном, ніби виконував пробний політ, щоб переконатися, що всі системи працюють. Потім він нахилився вище і зник з поля зору. Ейдан, побачивши, як він зникає, рушив до краю ставка. Він підвів руку й закинув гачок у воду ставка.
  
  
  У сфері, повній крутих, аналітичних мислителів, я завжди працював, керуючись інтуїцією. У той момент я прийняв рішення про Ейдана Хеннесі.
  
  
  Це була така маленька річ, яку зробив Ейдан, вийнявши рибальський гачок із дзьоба гусака, але це говорило багато про що. Я не вірив, що Ейдан знав, що хтось є в його полі зору. Щоб полегшити біль тварині, він діяв природно й без будь-яких передбачуваних дій. Я не міг поєднати це зображення з ідеєю про те, як він роздирає кота Марлінчена.
  
  
  Інші люди намагалися мені сказати. Звичайно, Марлінчен був його найзатятішим захисником, але Ліам теж це сказав: він наш брат. А місіс Хансен, вчителька початкової школи, назвала Ейдана бійцем, але не хуліганом. Я просто не міг нічого з цього почути. Розслідування Грей Діаз, підозра Превітта. . . все це збентежило мене, і параноя, що виникла в результаті, поширилася на все моє життя, забарвлюючи те, як я дивився на Ейдана, роблячи його несподіване повернення здавалося зловісним.
  
  
  Коли Ейдан сів у тіні верби, я пішов до нього.
  
  
  «Гей», — сказав я, сидячи, підтягнувши коліна, спираючись на них передпліччям.
  
  
  — Гей, — сказав він.
  
  
  «Слухай, — сказав я, — я повинен щось сказати. Я думаю, ми могли встати не з тієї ноги». Давай, Сара, ти можеш зробити краще, ніж це. «Я був надто суворим з тобою, тієї ночі, коли ти повернувся додому».
  
  
  Ейдан глянув на мене.
  
  
  «Підозрілість — це чеснота поліцейського», — пояснив я. «Це моя запасна позиція, коли я не знаю, що думати».
  
  
  «Все гаразд», — сказав він, дістаючи пачку сигарет і починаючи виймати одну. Я підозрював, що він, як і більшість курців, повертався до сигарет у незручні моменти, не обов’язково через нікотин, а лише для того, щоб відволіктися від простої фізичної активності. «Я маю на увазі, я бачу, як це могло здатися вам».
  
  
  Я кивнув, але більше нічого не сказав.
  
  
  «Здається, я теж повинен сказати. . .” Він замовк, задумавшись. «Ну, Марлінчен каже, що ви доглядали за ними, відколи у Г’ю стався інсульт».
  
  
  Я знизав плечима. «Здебільшого це була моя робота». Я не був впевнений, що це правда, але звучало добре.
  
  
  «Ну, у всякому разі, це . . .” Ейдан зірвав жменю трави. «Я радий, що хтось там був». Він поклав сигарету назад у пачку.
  
  
  «Звільнитися?» — запитав я його.
  
  
  Він знизав плечима. «Марлінхен займається моєю справою щодо цього».
  
  
  Це була Марлінхен, яка висловлювала рішучу думку. Я зірвав кульбабку. «Чи можу я поставити вам запитання?» Я сказав. «Це ще одна поліцейська звичка».
  
  
  «Продовжуйте, — сказав він.
  
  
  «Я знаю, що у вас немає кримінального минулого», — сказав я йому. «Втікачам важко вижити, не порушуючи закон. Я не збираюся лізти у ваші справи, але чи справді ви були законослухняними чи просто пощастило?»
  
  
  «Здебільшого законослухняний», — сказав Ейдан. «Завжди є непідписана робота, якщо знати, де її шукати. Коли я не міг знайти роботу, я набігав на сміттєві баки за магазинами. Підлабузник. Вигадував історії про крадіжку квитка на автобус. Такі речі", - сказав він.
  
  
  «Ти ніколи не думав звернутися до тата за гроші?»
  
  
  Ейдан зиркнув очима на будівлю, де Г’ю ховався за сяйвом великого скляного вікна. «Я нічого від нього не хотів», — сказав він. Він не уточнив, не впевнений, що я знаю.
  
  
  «Все гаразд», — обережно сказав я, знаючи, що це чутлива область. «Марлінчен розповів мені про Г’ю. Про те, як усе було до того, як вас відправили».
  
  
  «Це було дуже давно», — сказав Ейдан, дивлячись на воду ставка. «Я намагаюся не думати про це».
  
  
  Ми мовчали мить. Я вирішив не просувати справу далі, ніж ми вже зайшли, але Ейдан здивував мене, заговоривши знову. «Ти ввечері хотів знати, чому я вирішив повернутися додому». Це було наполовину твердження, наполовину запитання.
  
  
  «Так», — сказав я, наполовину відповідаючи, напів підказуючи.
  
  
  «Не було нічого важливого, що змусило мене покинути ферму в Джорджії», — сказав він. «Піт був у порядку, але він не був моєю сім’єю, і ми ніколи не відчували теплих стосунків один з одним. Я остаточно вирішив, що ферма — це його проблема, а не моя. Тому я розлучився».
  
  
  «А ти не хотів повертатися додому через Г’ю», — сказав я.
  
  
  — Так, — сказав Ейдан. «Я думав, що поїду до Каліфорнії й почну все спочатку. Так я і зробив. Я знайшов друзів, хлопців, які стерегли б мене, якби я стежив за ними. Зустрічав кількох дівчат, був кілька разів. Але я не залишився там, я повернувся додому, тому що, — Ейдан завагався, — це не так легко пояснити.
  
  
  «Тобі не треба мені розповідати», — сказав я.
  
  
  «Це просто те, що сталося на пляжі однієї ночі». Пушок кульбаби впав на руку Ейдана, і він відкинув його. «Коли я раніше казав, що я «здебільшого» законослухняний, то я був, але я вживав наркотики». Він подивився на мене, переконавшись, що я в порядку, перш ніж піти далі. «Отож одного вечора я був підключений до кришталю й сидів курив, бо знав, що ніколи не засну. Не знаю чому, але в якийсь момент я почав думати про Міннесоту і раптом зрозумів, що навіть не пам’ятаю, як виглядав Донал». Він знизав плечима. «Я не знаю, чому це мене так турбувало, але це так. І я зрозумів, що намагався сказати собі, що люди, яких я зустрів у Калі, були моїми новими братами та сестрами, але це була дурниця. Їх не було і ніколи не буде. Деяких людей у вашому житті ви просто не можете замінити. Вони не замінні».
  
  
  У своїй стриманій манері це була історія надзвичайної емоційної щедрості, але мій радар щодо нісенітниці був тихим. Я відчув, що він мав на увазі все, що сказав.
  
  
  Потім Ейдан зосередився на чомусь поза мною. Я теж обернувся, щоб побачити, що це таке. Марлінхен і її брати наближалися. Вони закінчили відвідувати.
  
  
  «Тато дуже прогресує», — сказала Марлінхен із задоволенням, коли підійшла до нас. «Він назвав моє ім'я. Ну, коротка версія».
  
  
  Ейдан нічого не сказав.
  
  
  «Це чудово», — вимовив я із запізненням на секунду чи дві.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  — Я розмовляла з Ґрей Діас, — сказала Женев’єва по міжміському дроту.
  
  
  Була неділя, і я знайшов трохи часу для себе, пішов додому, щоб почистити поштову скриньку та перевірити свої повідомлення. У будинку панувала тиша, яку відчуваєш після відсутності, колись мокра ганчірка над краном стала твердою скам’янілістю, папери лежали в музеї там, де я їх залишив. Також мене чекав мішок помідорів на задній сходинці, подарунок моєї сусідки пані Муціо, і повідомлення на автоматі. Від Женев'єви.
  
  
  «Ну, ми знали, що він захоче з тобою поговорити», — сказав я їй. «Ви мій колишній партнер і людина, яку я відвідав після мого ймовірного злочину».
  
  
  — Справа не в цьому, — сказала Женев’єва. «Сара, цей хлопець дійсно думає, що ти це зробила».
  
  
  «Ми теж це знали, чи не так?»
  
  
  "Це інше", - сказала вона. «Я був поліцейським майже двадцять років. Я провів ті роки, слухаючи, як поліцейські розповідають про свої справи, своїх підозрюваних і свої почуття. Я знаю, коли вони просто приміряють теорії для розміру, і я знаю, коли вони мають релігію. У цього хлопця є релігія, Сара. Він вірить, що ти вбив Стюарта.
  
  
  Я не сказав їй про Nova та тести, які BCA проводив для Діаза. Звичайно, я не міг нічого сказати зараз; вона б тільки більше хвилювалася.
  
  
  «З цим нічого не вдієш», — сказав я.
  
  
  «Я міг би повернутися».
  
  
  — Ні, — твердо сказав я. Вона мала на увазі повернутися і зізнатися. Це було саме те, чого я не хотів. «Подумайте про те, що ви пропонуєте зробити. Від цього не було б шляху назад».
  
  
  Вона мовчала на іншому кінці, і я знав, що вона усвідомлює можливість довічного ув’язнення. Я використав свою перевагу. «Ми зайшли так далеко, генерале. Занадто далеко, щоб панікувати та руйнувати все своїми руками».
  
  
  Сухий сіамський кіт мого сусіда пройшов повз чорний хід, шукаючи подачки. Я мовчав, дозволяючи своїм словам проникнути в голову. Женев’єва побачить у цьому логіку. Вона завжди була логічною, як і я завжди був інтуїтивним.
  
  
  Нарешті Женев’єва сказала: «Коли все це закінчиться, ти прийдеш до мене, правда?»
  
  
  «Абсолютно», — сказав я з полегшенням.
  
  
  * * *
  
  Коли ми поклали слухавку, я підвівся зі свого місця на підлозі, пішов на кухню й відкрив банку тунця, зскребши її на стару пощерблену тарілку.
  
  
  Огляд автомобіля був, мабуть, найгіршим у розслідуванні Діаса. Що ще йому залишалося робити, обшук будинку? Діас був проникливим хлопцем. Напевно, він визнав би, що я не та людина, яка веде щоденник, і якби я знав, я б не записував у ньому явно викривальні речі: « Любий щоденнику, я справді радий, що мені вдалося вбити Ройса Стюарта». і підпалити його місце! Ні, Діас знав краще.
  
  
  Я з силою відчинив задні дверцята сітки — вони справді ставали жорсткими — і поставив тарілку з тунцем на задню сходинку. Зі свого ходу в траві сіамець дивився так, ніби я намагався його отруїти, але я знав, що він підійде й з’їсть, коли я піду.
  
  
  Я повернувся не в будинок, а спустився в підвал, де в ящику з інструментами лежав маленький 25-й калібр, яким на мене натиснула сестра Женев’єви. Я ніколи ним не користувався; насправді, наскільки я знав, його ніколи не використовували в жодному злочині. Але мені було некомфортно мати це поруч. Незважаючи на те, наскільки малоймовірним було те, що Діас отримає ордер на будинок, настав час пістолету піти. Річка забрала б його з моїх рук. Одна коротка прогулянка до мосту, і рушниця м’яко ковзала вздовж русла річки, поки не зачепилася на якійсь природній перешкоді, щоб лежати непоміченою й недоторканою якусь маленьку вічність.
  
  
  Коли я повернувся в будинок і спостерігав, як сіамці їдять так вишукано й ненажерливо, як це роблять коти, я зрозумів, що знаю когось, кому .25 потрібен трохи більше, ніж води Міссісіпі.
  
  
  
  
  Вечеря закінчилася, але в повітрі передпокою Цицерона витав приємний запах їжі. Двері в кінці коридору були відчинені, і, наближаючись, я помахав голеноголовому хлопцеві, що стояв у них. Він кивнув у відповідь, піднявши підборіддя.
  
  
  Я посунув у руки коричневий паперовий пакет і постукав у двері Ціцерона. Ніхто не відповів.
  
  
  Може він спить? Для цього було зарано. Я знову постукав.
  
  
  «Коротух шукає тебе», — сказав хлопець у дверях комусь усередині. Я обернувся й побачив, як хлопець відійшов убік, почув, як Цицерон прощався з іншими людьми, яких відвідував у квартирі.
  
  
  «Здається, мене ніколи раніше не називали Коротунком», — сказав я, коли Цицерон був поруч зі мною. Він відкрив двері своєї квартири, які були незачинені.
  
  
  «Це означає «подруга», — сказав він.
  
  
  «Я знаю, що це означає », — сказав я й залишив це на цьому. Він не міг знати, чому мене так звали, прізвисько Ройса Стюарта. «У будь-якому випадку, — сказав я, — я приніс тобі деякі речі. Від того, що ви називаєте неформальною економікою. Ви любите помідори, чи не так?»
  
  
  «Я люблю помідори, — сказав Цицерон, трохи схиливши обличчя, щоб дивитися в мішок, — і вони все ще мають той чудовий запах. Я маю на увазі листя».
  
  
  Це була одна з моїх улюблених речей, гостра спеція листя помідорів, яка так відрізнялася від солодкості плодів. «Я знаю», — сказав я.
  
  
  Ціцерон пішов поставити пакет на кухонну стійку. Я використав час, щоб покопатися в сумці через плече. «Це інша річ», — сказав я, витягуючи з сумки .25; його дешеве сріблення блищало в світлі лампи. Раніше я почистив, змастив і випробував його, переконавшись, що він у робочому стані.
  
  
  «Сара, це реально?» Цицерон обернувся, щоб подивитися.
  
  
  «Це справжнє», — сказав я. «Це походить від... свого роду зятя», — сказав я. Зрештою, Женев’єва була для мене майже сім’єю.
  
  
  «Вся родина вашого чоловіка замішана в злочинах?» — напівжартома запитав мене Цицерон.
  
  
  Я не відповів йому прямо. «Ця зброя не зареєстрована ні на кого, кого я знаю, і якщо з нею вчинялися якісь злочини, то вони були давно й поза межами штату», — сказав я. «Я збирався позбутися цього, але тобі це потрібно більше».
  
  
  «Ви думаєте, що мені це потрібно?» — сказав Цицерон. Я не був певен, що коли-небудь бачив його здивованим. У всьому справді був перший раз. «Для чого мені пістолет?»
  
  
  «Ви працюєте з готівкою, — сказав я йому, — у державному житловому будинку».
  
  
  «Дякую за думку, але ні», — сказав Цицерон. «Я не люблю зброю».
  
  
  «Вам це не повинно подобатися», — сказав я. «Але в такому місці…»
  
  
  «Якщо ви не знали, — перебив Цицерон, — багато людей, які живуть у державних будинках, є працюючими батьками. Або пенсіонери. Рівень відвідування церкви..."
  
  
  «Я зрозумів твою думку», — сказав я, кладучи рушницю на стіл, у своєрідну психологічну складку між нами. «Насправді не має значення, де ти живеш. Ви зберігаєте готівку вдома, і люди це знають. Це ризик у будь-якому районі».
  
  
  — Ні, — сказав Цицерон. «Люди тут піклуються один про одного і поважають те, що я роблю. Я допоміг багатьом із них». Він побачив, що я збираюся знову заговорити, і підняв руки. «Я розумію, що ви маєте на увазі. я так Але я не буду озброюватися проти власних пацієнтів».
  
  
  «Ви відкриваєте свої двері для незнайомців, без запитань», — сказав я.
  
  
  «Я відкриваю свої двері людям, які потребують допомоги», — сказав він. «Люди похилого віку, малозабезпечені».
  
  
  «Чи можете ви чесно сказати мені, що ви ніколи не лікували когось, хто отримав поранення під час скоєння злочину, або не могли звернутися до лікарні швидкої допомоги, тому що їх розшукувала влада?»
  
  
  «Я не ставлю таких запитань», — сказав він.
  
  
  «Це моя думка», — сказав я.
  
  
  «Мене це не хвилює», — сказав Цицерон. «Я дуже добре розумію людей».
  
  
  «Справді?» Я сказав. «Ти знав, що я поліцейський?»
  
  
  Ці слова, здавалося, довго зависали в повітрі між нами.
  
  
  «Ви серйозно, чи не так?» сказав він.
  
  
  Я кивнув.
  
  
  Він мені повірив. За його темними очима всі докази збігалися. «Коли ви вперше прийшли сюди, — повільно сказав він, — ви збирали інформацію для арешту?»
  
  
  "Так", - сказав я.
  
  
  «Холод був приводом».
  
  
  «Так».
  
  
  — Розумію, — сказав Цицерон. «Іди звідси».
  
  
  «Що?» Я сказав. Вираз його обличчя не змінився.
  
  
  «Ти збрехав мені», — сказав Цицерон. «Ви прийшли до мене з проханням про допомогу. Я прийняв вас на віру, а ви мені збрехали».
  
  
  Буквальне виправдання було на кінчику язика, що він ніколи не запитував прямо, чим я заробляю на життя, але для моїх власних вух воно прозвучало мізерним і слабким.
  
  
  «Я теж збрехав за вас», — сказав я. «Я захистив вас від арешту та судового переслідування».
  
  
  «Чому?» — сказав Цицерон. «Тому що ти мене жалієш?»
  
  
  «Ні, звичайно, ні», — швидко сказав я. «Я просто не вважав, що ти заслуговуєш бути у в’язниці».
  
  
  «Якщо ви пропустили тонкі нюанси, я вже у в’язниці», — сказав Цицерон. «Але вловлювати тонкі нюанси — не твоя сильна сторона».
  
  
  Це було щось інше, зміна тону.
  
  
  «Ти думаєш, що не брехав мені, тому що ніколи прямо не казав, що ти не поліцейський», — сказав він. «Ти кажеш собі, що у тебе немає роману, тому що ти більше не спиш зі мною».
  
  
  Я відчував, ніби я проковтнув занадто багато крижаної води. «Цицерон», — почав я, але вже бачив, що це безнадійно. «Ви принаймні залишите рушницю?»
  
  
  — Ні, — сказав Цицерон.
  
  
  Я підняв його зі столу, відчувши, як тепло повзе по шкірі, під обличчям, на шиї. Він спостерігав за мною.
  
  
  У дверях я сказав: «Цицероне, це пов’язано з тим, що сталося з твоїм братом?»
  
  
  «До побачення, Сара», — сказав він.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Марлінхен здивував мене, коли я повернувся додому тієї ночі, запропонувавши випити келих вина під деревом магнолії. Я збирався сказати їй, що не вважаю мудрим, щоб вона звикла випивати вино наприкінці дня, але вона, мабуть, бачила це, тому що виправила мене. «Я мала на увазі вино для вас, і я б випила імбирний ель або щось таке», — сказала вона.
  
  
  Коли ми вийшли з французьких дверей, я мало не зіткнувся з Ейданом, який був на палубі без увімкненого світла.
  
  
  «Що ти тут робиш?» — запитав його Марлінхен.
  
  
  «Просто подихаю повітрям», — сказав Ейдан.
  
  
  «О, — сказав Марлінчен, приймаючи це. Але я побачив вузькі контури його запальнички на джинсах і зрозумів, що він саме збирався закурити. Щоб замести його сліди, я заговорив. «Знаєте, що я помітив учора?» — сказав я, дивлячись на лінію даху. «Ваш будинок».
  
  
  «О, Боже», — сказав Марлінчен, прослідкувавши за моїм поглядом. «Він потребує якогось дорогого ремонту?»
  
  
  "Ні", - сказав я. «Я просто подумав, що той, хто робив ремонт після удару блискавки, зробив справді хорошу роботу. Я бачив це з усіх боків, і навіть не можу визначити місце, де його ремонтували. Куди саме він був влучений?»
  
  
  Говорив Айдан. «Блискавка влучила в будинок?» запитав він. «Коли це було?»
  
  
  «Ви повинні пам’ятати», — здивовано сказав Марлінхен. «Коли ми були дітьми. Це було дуже гучно».
  
  
  Але на обличчі Ейдана не було впізнання. «Це було так давно?» сказав він. «Я маю на увазі, ти впевнений, що я жив тут тоді?»
  
  
  Марлінхен кивнув. «О, так. Це було ще до народження Колма. Саме тієї ночі мати так засмутилася. Вона плакала, пам’ятаєш?» Коли стало зрозуміло, що ні, вона похитала головою. «Хлопці. Ви можете проспати все, що завгодно».
  
  
  Саме тоді голос Колма перервав. «Марлінхен!» Його безтілесний голос поплив у вікно.
  
  
  Марлінхен скривився, ніби хотів вибачитися за перерву. «Що?» — голосно сказала вона, злегка нахилившись до відчиненого вікна та свого брата, який не було видно.
  
  
  «Ми не можемо знайти форму реєстрації Донала!»
  
  
  Що б там не реєструвався Донал — спортивна ліга чи літня школа — Марлінчен, здавалося, був з цим знайомий. «Черг кличе», — сказала вона нам. «Я зараз повернуся».
  
  
  Я її зупинив. «Почекай, — сказав я. «Ви не відповіли на моє запитання про те, яка частина будинку була вражена».
  
  
  Марлінхен замовкла, поклавши руку на двері. «Вибачте», — сказала вона. «Після всього цього часу я не можу пригадати».
  
  
  Вона зайшла. Я повернувся до Ейдана.
  
  
  «Знаєш, — сказав я, — якби блискавка справді влучила у твій дім, ти б не міг проспати».
  
  
  «Я тобі вірю», — сказав Ейдан. «Коли я жив у Джорджії, блискавка влучила в дерево приблизно за сто ярдів від місця, де я працював. Це було достатньо гучно, щоб я налякав страх перед Богом, а сто ярдів було досить безпечною дистанцією».
  
  
  «Можливо, вас не було вдома тієї ночі», — припустив я. «Чи могло це статися під час перебування в лікарні?»
  
  
  «Лікарня?» — луною повторив Ейдан.
  
  
  «Коли ти втратив палець», — пояснив я. «Згідно з тим, що каже Марлінчен, це було б приблизно в той самий час».
  
  
  Це не розвіяло збентеження Ейдана. «Мені здається, я ніколи не був у лікарні», — сказав він. «Я маю на увазі, це був просто палець. Це жахливо, але ви мало що можете зробити з такою травмою. Зупиніть кровотечу, врятуйте палець, якщо можете, ампутуйте, якщо не можете. Вам не знадобиться реанімація».
  
  
  — Ні, — сказав я, побачивши, що він має рацію. Але хіба Марлінчен не сказав, що Ейдан на деякий час пішов?
  
  
  Швидкі кроки оголосили про повернення Марлінхен, і вона вийшла на задню палубу. «Готові?» сказала вона мені.
  
  
  Ми спустилися до магнолієвого дерева, щоб посидіти на виду у залитих місячним світлом водах озера. Сидячи, схрестивши ноги, я відкрив пляшку вина й налив у пластиковий стакан. Перший ковток пропік теплу доріжку в горлі.
  
  
  «Крім його проблем з мовленням, — сказав Марлінчен, — тато вчора виглядав дуже добре. Ви так не думали?»
  
  
  «Звичайно», — сказав я, хоча в мене було мало підстав для порівняння, окрім фотографій молодшого, здоровішого Г’юза, які я бачив.
  
  
  Я ковтнув ще вина й ліг на спину, а наді мною кивнула темна постать останнього цвіту магнолії. Деякий час ми не розмовляли. Над головою, неподалік від берега озера, пронеслася масивна витончена чорна тінь. Сова, полювання вночі.
  
  
  Тоді Марлінчен запитав: «З тобою все гаразд, Сара?»
  
  
  «Чому б мені не бути?» запитав я.
  
  
  «Ти здався трохи невдалим, — вона змахнула рукою, — коли прийшов сьогодні ввечері».
  
  
  Коли я нічого не сказав, вона заговорила знову, і цього разу обережніше. «Ти ніколи не говориш про свого чоловіка, — сказала вона. «Ніби він мертвий, а не у в'язниці».
  
  
  Одна пелюстка магнолії впала з дерева й лягла між нами, кремово-біла на її широкому кінці, розмазана пурпуровою на внутрішньому кінчику.
  
  
  «Коли ми говорили про Шайло, — сказав я, — я просто сказав, що він у Вісконсині. Я не пам’ятаю, щоб казав вам, що він був у в’язниці».
  
  
  Навіть у напівтемряві я побачив, що обличчя Марлінчена почало забарвлюватися знайомим рожевим кольором.
  
  
  «Мені було цікаво, — сказала вона. «Я пропустив ваше ім’я через пошукову систему».
  
  
  — Чесно, — сказав я. «Але ви також могли запитати мене. Я б тобі сказав».
  
  
  Але я зрозумів, що моя згадка про Шайло тієї ночі мала на меті ввести в оману, і тепер мені було соромно за це. У сім’ї Геннессі не вистачало незатьмареної, непідробної правди, і я не дуже допоміг справі, додавши власну напівправду. Можливо, десь у моральних підрахунках це мало значення.
  
  
  «Я мав бути з тобою відвертим», — сказав я. «Мені шкода».
  
  
  «Все гаразд», — сказала вона.
  
  
  «Здається, я не говорю про нього, тому що я з ним не спілкуюся. Він не писав мені кілька місяців».
  
  
  «Це жахливо», - сказала вона. «Чому ні?»
  
  
  Я взяв пелюстку магнолії й погладив її великим пальцем. Його текстура була щось середнє між оксамитом і свічковим воском. «Я нагадую Шайло речі, які він хотів би забути», — сказав я. «Коли я шукав його, я дізнався про нього щось, про що він не хотів, щоб я знав, і це відкрило для нього стару рану».
  
  
  «Що ти дізнався?» – сказав Марлінхен.
  
  
  «Це належить йому», — сказав я. «Не моє ділитися».
  
  
  «То що ти будеш робити, коли він вийде?» — запитала вона.
  
  
  "Я не знаю", - сказав я.
  
  
  На її обличчях відобразилося різке здивування. Я дав неправильну відповідь.
  
  
  «Ви думаєте, що дорослі завжди знають відповіді?» Я сказав.
  
  
  «Ну, ні», — зізналася вона. «Це просто . . . ти виглядаєш таким певним у всьому».
  
  
  "Ні", - сказав я. «Поліцейським не дуже хочеться здогадуватися, але я постійно роблю помилки». Я думав про Цицерона та маленький .25, який зараз лежить у бардачку моєї машини. «Ви намагаєтеся допомогти людям, і іноді здається, що вони насправді не хочуть, щоб їм допомагали».
  
  
  Марлінхен кивнула, наче знала, що я кажу, хоча я сумнівався, що вона справді могла. «Чи думали ви коли-небудь про те, щоб заробляти на життя чимось іншим?» — запитала вона.
  
  
  "Ні", - сказав я.
  
  
  «Чому ні?»
  
  
  «Це єдине, чому я навчений», — сказав я.
  
  
  Вона не була задоволена. «Але чому?»
  
  
  «Чому що?»
  
  
  «Це не завжди було єдиним, чому вас навчали. У якийсь момент ви вирішили пройти навчання для цього. Ось чому ти кинув коледж, чи не так? Іти працювати в поліцію?»
  
  
  Я похитав головою. "Ні", - сказав я. «Коли я закінчив школу, останнім, про що я думав, було стати поліцейським».
  
  
  «Що змінило вашу думку?»
  
  
  Ті, хто йде в правоохоронні органи, мають список основних відповідей; загалом ті самі, які вони дають під час співбесіди під час подачі заявки: я хочу допомагати людям, щодня виникають нові виклики, я ненавиджу думку про роботу за столом. Я не використовував жодного з них.
  
  
  "Я не знаю", - сказав я. «Ну, я знаю, але це довга історія. Довга нудна історія».
  
  
  Мабуть, це прозвучало досить нудно, тому що Марлінхен не став далі це робити. Ще через кілька хвилин, за якоюсь мовчазною згодою, ми піднялися й попрямували до будинку.
  
  
  Значно пізніше, коли діти пішли спати і вдома затихло, я стояв біля високого вікна Г’ю Хеннесі й дивився вниз. Я все ще думав про схематичну розповідь Марлінчена про блискавку, що вдарила в будинок, і про неспроможність Ейдана запам’ятати таку подію.
  
  
  Католик лише за родоводом, я не мав релігійної освіти, але в дитинстві мене переслідувало те, що інші діти взяли зі своїх вчень у недільній школі: що світ був досконалим, а потім гріх увійшов у нього як засува. блискавки. Це була метафора, але роками я вірив у це буквально.
  
  
  Тепер я побачив сім'ю Хеннессі в тих самих виразах, несподівано і швидко проклятих. Вони були маленькою едемською родиною, потім блискавка вдарила в будинок, потім Ейдан втратив палець від жорстокого пса, потім Елізабет Хеннессі потонула у водах озера. Чи все це було просто нещастям?
  
  
  Невдовзі Марлінхен виповниться 18 і вона стане опікуном своїх молодших братів і сестер, і мої обов’язки тут закінчаться. Для мене найкраще було б ігнорувати своє відчуття, що з цією сім’єю щось пішло не так задовго до того, як я став частиною їхнього життя. Але я не був впевнений, що зможу.
  
  
  Сьогодні ввечері Марлінхен запитав мене, чому я вирішив стати поліцейським. Вона мала рацію; це не те, до чого я занурився. Це було те, що я вибрала, частина того, що Женев’єва називала моїм бажанням допомагати людям.
  
  
  Тієї ночі перед тим, як я заснув, я почув крик сови над озером. Це дуже нагадувало людський крик.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Коли я покинув Міннесоту у 18 років, щоб отримати баскетбольну стипендію в UNLV, я не бачив майбутнього поліцейського. Я не заглядав занадто далеко вперед: просто більше баскетболу та більше навчання в школі, у такому порядку важливості. Одне, в чому я був досить впевнений, це те, що я більше не житиму в Міннесоті. Я виріс у Нью-Мексико і вважав себе жителем Заходу; Я казав собі, що піти до школи в Лас-Вегасі – це все одно, що повернутися додому.
  
  
  Це не було. Вегас був розгалуженим, яскравим і захоплюючим, і все це не могло залучити 18-річного хлопця з невеликими грошима та без автомобіля, який нікого не знав. Того року я не бачив багато часу в баскетбольних іграх. Я очікував цього, але все одно це викликало у мене неспокій. Я ходив на заняття, намагаючись та не зацікавившись загальноосвітніми курсами західної цивілізації, які складають розклад першокурсників. Я не почувався студентом. Я не почувався спортсменом. У мене не було відчуття, що життя поєднується.
  
  
  Тоді я зрозумів те, чого не планував: я сумував за Рейнджем. Тремтячі берези й білі сосни, зелена трава й червоний бруд від мін, синьо-зелені, як напівдорогоцінне каміння, озера: чомусь, коли я не звертав уваги, це увійшло мені в кров.
  
  
  Коли в моєї тітки Джіні стався інсульт і вона померла того літа, це дестабілізувало мене більше, ніж я тоді усвідомлював. Восени я повернувся до школи, як зазвичай, але для мене там більше нічого не було сенсу. За два тижні після початку навчання я написав листа тренеру й піймав хорта назад у Міннесоту, а заробіток від моєї літньої роботи був згорнутий у дорожні чеки в моїй речовій сумці. Я не знав, що мені так потрібно, але чомусь був упевнений, що це лежить у Міннесоті.
  
  
  Випиваючи холодну солодку пепсі в кав’ярні навпроти автобусної станції в Дулуті, я переглядав оголошення про пошук. Компанія з видобутку таконіту, розташована в невеликому містечку, шукала стажиста з прибирання та обслуговування у свій цех; це була одна з небагатьох посад початкового рівня в таких операціях. На протилежній сторінці від оголошень про роботу були списки «житла для спільного використання».
  
  
  У будинку з трьома спальнями, куди я переїхала, вже жили дві жінки років за двадцять. Ерін та Шеріл Енн були відповідно медсестрою та медичним секретарем і були близькими друзями. Вони жили в орендованому будинку більше року, втративши свого попереднього сусіда по кімнаті через «шлюб і реальне життя», - сказала Шеріл Енн. Вони були сердечними та приємними до мене, і я до них із самого початку.
  
  
  Ось тут ми й застрягли, на сердечності. Час і той факт, що я платив третину орендної плати, не зменшили відчуття, що я переїхав до їхнього давнього будинку. Іноді, коли синє світло телевізора мерехтіло над вітальнею, я приєднувався до них, але ми рідко спілкувалися. Я ніколи не вмикала телевізор, коли була сама вдома. Отже, наприкінці моїх перших днів на роботі, спекотних днів бабиного літа наприкінці вересня, я йшов до маленької та малокомплектованої міської бібліотеки, щоб подивитися трилери в м’якій палітурці.
  
  
  Коли я думаю про ті дні, ось що я пам’ятаю, це простота. Купувати їжу не в продуктовому магазині, а в аптеці, де центральний прохід був заповнений дешевими нешвидкопсувними продуктами: м’який французький хліб, настільки насичений консервантами, що його вистачало тижнями, полуничне варення, спагетті за 99 центів і макарони, які злипалися, не дивлячись на це. як ретельно його готували. Вечори на веранді, п’ючи фірмову колу з кубиками льоду, які на смак нагадували морозильну камеру, на заході згасало останнє денне світло.
  
  
  
  
  «Що ти там робиш, Сейді?» — запитав батько по міжміському дроту. «Ваша тітка пішла, у вас більше немає родини».
  
  
  «У мене тут є друзі», — сказав я. «У мене є робота».
  
  
  Звісно, службова частина була правдою, але поки що в мене не було нічого, крім дружніх знайомств.
  
  
  «Я просто не розумію цього. Ти встав і кинув школу без будь-якої причини, яку я бачу, поїхав жити в маленьке містечко, де ти навіть не виріс», — сказав він. «Ти навіть не ходиш на вечірні заняття, правда?»
  
  
  "Ні", - сказав я.
  
  
  «Чому ти хочеш жити там, посеред нічого?»
  
  
  «Це було досить добре...» — почав я говорити, але потім схопився.
  
  
  «Досить добре, щоб я відправив тебе туди, коли тобі було 13?» — сказав він, закінчуючи мою думку. «Це все про це? Ти сердишся?»
  
  
  «Ні, — сказав я, — ні, ні. подивіться . .” Я накрутив телефонний шнур навколо великого пальця. «Я просто намагаюся жити. Заробити життя, от і все».
  
  
  У тиші, що настала після цього, я майже чув, як він думає, що це не дуже життя, промислова робота та орендована кімната, але він не міг нічого сказати. Мені було 19 років, я був дорослим.
  
  
  «А як щодо Різдва?» запитав він. «Тоді ти не хочеш повернутися додому?»
  
  
  Нью-Мексико на Різдво. Світло, що випромінює фароліто — коричневі паперові пакети, насипані піском, зі свічками в них, а також сопаїпілья та насичений соус із моле традиційного свята Noche Buena напередодні Різдва. . .
  
  
  «Бадді теж повернеться додому на Різдво?» запитав я.
  
  
  «Так», — сказав мій батько. «У нього тиждень відпустки».
  
  
  Я знову скрутив телефонний шнур. «Я не можу прийти», — сказав я.
  
  
  «Чому ні? Ти напевно не працюєш?»
  
  
  «Шахта працює 365 днів на рік», — сказав я. «Їм надто дорого коштує вимкнути обладнання, а потім запустити його знову. І мене найняли останньою. Мені ще рано просити про відпустку на Різдво».
  
  
  Я хотів, щоб він у це повірив, але він не був дурнем. «Ти з братом у мене не був під одним дахом роками», — сказав мій батько. «Чому це так, Сейді?» Здивування в його голосі здавалося всьому світу щирим.
  
  
  Мій великий палець почервонів від того, що телефонний шнур так туго обмотаний навколо нього. Ви знаєте чому. Я намагався тобі сказати, а ти не слухав.
  
  
  «Вибачте», — сказав я. «Я просто не можу прийти».
  
  
  
  
  Настав січень, а з ним і найхолодніша погода. Ніч настала так рано, що я йшов додому з роботи в темряві, і було надто холодно та крижано, щоб вийти після обіду. Моєю головною розвагою стали романи в м’якій обкладинці, які я вибирав із бібліотеки в суботу вдень, вартістю кілька тижнів за раз.
  
  
  Я мав зрозуміти, що з моїм життям щось не так, коли я зайшов не в той відділ бібліотеки, знайшов «Отелло» в м’якій обкладинці й негайно захотів його перевірити.
  
  
  Закінчивши школу, я вірив, що більше ніколи не мучу себе чимось, що схвалив би вчитель англійської мови. Але потім, стоячи серед слабкого горищного запаху та освітніх плакатів публічної бібліотеки, я відчув хвилювання задоволення та ностальгії, згадуючи Отелло як єдиного Шекспіра, який мені справді подобався. Щось говорило мені про світ, у якому жили Отелло, Яго та Кассіо, світ військового обов’язку, а часом і спотвореної честі. Вдома в ці найхолодніші ночі я читав і перечитував «Отелло». Бібліотеці довелося надіслати два повідомлення про прострочення, перш ніж я повернув його.
  
  
  Якби це був фільм, Отелло змінив би моє життя. Я б перейшов до інших п’єс Шекспіра, мені б вони теж сподобалися, і я б нарешті вступив до коледжу. Але не так вийшло. Після «Отелло» я повернувся до пуп-романів, яким надавав перевагу раніше.
  
  
  А потім, навесні, я знайшов ще те, що мені подобається робити.
  
  
  
  
  У ремонтній майстерні зі мною працювала вірмено-американська дівчина, товста талія, темноволоса, приємна на вигляд, з нею легко спілкуватися. Її звали Сільва, і, здавалося, вона жила одним: танцями в залі VFW щосуботи ввечері.
  
  
  «Ти маєш прийти», — неодноразово казав Сільва, але я був ухилим. Танці в залі VFW звучали мені надто схожі на бінго чи вечерю з пирогами в церкві, але одного березневого вечора я вирішив, що перевірити це не завадить.
  
  
  О дев'ятій тридцять сцена в залі VFW була напрочуд жвавою; люди висипалися на сходи разом зі світлом і музикою зсередини. Піднесений настрій натовпу мене здивував, але це не зайняло багато часу, щоб дізнатися таємницю.
  
  
  Технічно ці танці були сухими, тобто алкоголю не подавали. Але, як це до болю характерно для життя маленького містечка, більшість молодих людей у залі були у стані алкогольного сп’яніння. Пляшки розносили в тіні стоянки, і якщо вам не пощастило знати когось, хто приніс пляшку, був Брент, місцевий підприємець, який припаркував свій Buick LeSabre біля залу VFW і продавав алкогольні напої з стовбур. Не по собі, і відчуваючи себе стороннім, я швидко розшукав його.
  
  
  Алкоголь не був частиною мого життя після кількох дівочих вечорів на UNLV. Одна порція віскі сильно вразила мене. Приємно важко. Невдовзі один незнайомий хлопець запросив мене на танець, і я погодилася. Сільва, почервонівши від напруги й задоволення, пройшов повз і підморгнув мені. Я відчув, як світ почав віддалятися, зовсім трохи. Мені сподобалось. До того моменту я не усвідомлював, яке позбавлення і чернече існування я створив для себе. Це було як тягар, який я лише зараз скидав зі своїх плечей.
  
  
  Того тижня я отримав своє перше коригування зарплати, яке ознаменувало кінець мого початкового шестимісячного періоду роботи на шахті. Я почувався щойно багатим, і в моєму нинішньому стані піднесення я дещо зрозумів: якщо змусити світ трохи відступити було приємно, не було причин не змусити його відступити ще більше. Багато іншого .
  
  
  * * *
  
  «Доброго ранку, Сара. Хочеш підвезти?»
  
  
  Яскравий ранок понеділка на початку травня. Кенні Олсон зупинився поруч зі мною на своєму великому пікапі Ford приблизно за півмилі від роботи. Я притиснула сумочку ближче до ребер і побігла до пасажирського місця.
  
  
  Кенні був одним із офіцерів служби безпеки шахти. Безпека здебільшого означала, що він не допускав мисливців на територію компанії та відганяв дітей, які приходили стрибати зі скель і плавати в озерах. Він був таким же добродушним, як і будь-хто, кого я коли-небудь зустрічав, практично ніколи не викликав поліцію на порушників, а просто відправляв їх у дорогу. Окрім роботи охорони, він кожні вихідні працював громадянським тюремником у департаменті шерифа. Коли він цього не робив, то полював і рибалив. Якимось чином ми з ним подружилися через тридцять з гаком років розриву між нами.
  
  
  «Дякую, — сказав я, забираючись. — Хіба ти вже не маєш бути на роботі?» Кенні зазвичай приходив одночасно з першою зміною шахтарів, 7-до-3. Допоміжний персонал, як і я, прийшов на годину пізніше, о восьмій.
  
  
  «Я сказав їм, що запізнюся. Відвів Лорну до лікаря».
  
  
  — Сподіваюся, вона не хвора? Я сказав.
  
  
  «О ні. Вушний лікар. Вона отримує слуховий апарат, — сказав Кенні, проїжджаючи через перехрестя. «Тепер вона зможе почути всі дурні речі, які я кажу. Вона втратить до мене всю повагу».
  
  
  Я засміявся. «Цього ніколи не станеться». Я поклав сумку між ніг. «Гей, я почав відкладати гроші на машину».
  
  
  «Ти сказав мені щось подібне», — сказав Кенні.
  
  
  «Справді?» — спантеличено сказав я. «Коли?»
  
  
  Ми підстрибнули через в’їзд до місця для працівників, погані амортизатори на вантажівці Кенні посилили удар. Кенні нічого не сказав, відводячи вантажівку в простір у кінці ряду. Він не відповів на моє запитання, і я подумав, що, можливо, Кенні потрібен власний слуховий апарат, хоча, здавалося, у нього ніколи раніше не було проблем.
  
  
  Він потягнув важіль автоматичної коробки передач, щоб припаркуватися, і вимкнув запалювання, а потім повернувся до мене. «Ти не пам’ятаєш, як був у моїй вантажівці цими вихідними?» сказав він.
  
  
  Я відкрив рота і знову закрив його. Пам'ять спалахнула, але тьмяно. Я танцював у суботу ввечері, як завжди. Мене підвезли додому друзі. Чи не я?
  
  
  «Тоді ти сказав мені, що хочеш купити машину. Я не знав, чи ти серйозно. Ти говорив багато речей. Ти був п'яний».
  
  
  Я оглянув таксі. «Мене тут не вирвало, чи не так?» Це була єдина причина несхвалення в блідо-блакитному погляді Кенні, яку я міг уявити.
  
  
  — Ні, — сказав він. «Але ти хитався, коли я побачив, як ти йдеш. Ти був п’яний до голови».
  
  
  «Я випив трохи забагато», — сказав я. «Це буває».
  
  
  «Одного разу я бачив дівчину, яка померла прямо на під'їзді з ключем у руці. Вона була надто п'яна, щоб потрапити в замок. Ліг спати в десятиградусну погоду. Мені довелося розповісти її батькам, — сказав Кенні.
  
  
  «Я можу подбати про себе», — сказав я. «У нас все одно весна».
  
  
  Кенні спостерігав, як Сільва перетинає автостоянку. «Знаєш, це не надто велика робота для тебе», — сказав він. «Чи думаєте ви коли-небудь про майбутнє?»
  
  
  «Насправді так, — сказав я йому. «Можливо, я захочу працювати в полі». Поле було місцем справжнього видобутку корисних копалин, де шахтарі їздили з лопатами та їздили на таких великих вантажівках, що їхні шини були вищими за мене.
  
  
  «Ти хочеш працювати в полі», — скептично повторив Кенні.
  
  
  «Жінки можуть бути шахтарями», — сказав я.
  
  
  Кенні похитав головою. «Я маю на увазі не це. Це не про жіночі ліби, Сара. Не вдавайте, що це так».
  
  
  «Хтось мусить виконувати таку роботу», — сказав я. «Гроші набагато кращі, ніж те, що я роблю зараз».
  
  
  Він зітхнув.
  
  
  «Не хвилюйся за мене, гаразд?» Я сказав. Я знову перетягнув ремінь своєї сумочки через плече. «Я маю зайти».
  
  
  
  
  На початку червня дивовижний шторм скинув на нас п’ять дюймів посеред дня. Четвер, напередодні вихідні. Свіжий сніг став причиною імпровізованого бою в сніжки між тими з нас, хто був на зміні з 8 до 4. Я вдарив молодого механіка Вейна прямо в обличчя. Він зловив мене і поклав жменю снігу на мою сорочку. Кричачи, я кричав Сільві, щоб вона допомогла мені, але вона надто сміялася.
  
  
  У понеділок вранці Сільва був у більш тверезому настрої.
  
  
  «Що не так?» — сказав я, коли вона не реагувала на мої спроби легкої розмови.
  
  
  «Ти не хвилюєшся за Вейна?» — запитала вона.
  
  
  Вейн. Пам’ятаю, що я танцювала з ним у суботу ввечері. Більше одного танцю. Після цього мої спогади перекинулися до недільного ранку. Шеріл Енн увійшла до моєї кімнати, сердита. Хтось минулої ночі вибив її фен із гачка на стіні в унітаз; чи мав я якесь уявлення, як це могло статися чи чому хтось просто залишив його там?
  
  
  «А як щодо Вейна?» — запитав я Сільву.
  
  
  "Ви не пам'ятаєте?" — запитала вона.
  
  
  Це швидко стало моїм найменш улюбленим питанням.
  
  
  «Ти зламав йому носа», — сказав Сільва.
  
  
  Я похитав головою, вражений. «Ні в якому разі», — сказав я їй, але вже був невпевнений у власних словах.
  
  
  «Він каже, що це зробив хлопець, і його друзі підтримують його, тому що йому соромно, що з ним це зробила дівчина. Але все закінчилося, що ти це зробив. Кажуть, що він бив тебе цілу ніч. Ви нічого з цього не пам'ятаєте?»
  
  
  Моя рука піднялася до плеча. У мене там синяк, з суботнього вечора. Я списав це як наслідок того, що натрапив на щось, можливо, зіткнувшись зі стіною ванної кімнати та феном. Тепер я зрозумів, що це правильна форма для пальців, які сильно стискаються. Хватка Вейна. Я почув, як мені на вухо зашипів голос молодого чоловіка. Жорсткий, казав він. Ні. Фригідний. Загальна картина подій починала перебудовуватися в моїй свідомості.
  
  
  «Можливо, — почав я захищатися, — якби він послухав, коли я сказав…»
  
  
  «Ти навіть не пам’ятаєш, як це сталося», — сказав Сільва, перервавши мене. «Ви не знаєте, що ви сказали або що він сказав».
  
  
  Вона була права. Вона бачила мене наскрізь. Але в цей момент її голос нагадав мені Шеріл Енн.
  
  
  «Цінна сучка», — подумав я й відвів погляд, нахилившись, щоб міцніше затягнути шнурівку своїх черевиків і зав’язати їх.
  
  
  
  
  Вейн ніколи не розповідав мені про цей інцидент, і його відсутність праведного гніву підтвердила мою підозру, що він несе принаймні частину провини за те, що сталося тієї ночі. І все-таки я вирішив скоротити вживання алкоголю.
  
  
  Це рішення тривало кілька тижнів. Недостатньо довго.
  
  
  
  
  «Мабуть, половина молодих людей у місті п’яна в п’ятницю чи суботу ввечері. Чому ти не читаєш їм лекції?»
  
  
  Було літо. Я слідував за деякими хлопцями з обслуговування під час поїздки зі скель до одного з озер. Скеля була дещо применшеною, але стрибати зі скелі над водою було місцевою традицією серед молоді. Гірничодобувні компанії намагалися відігнати дітей через проблеми з відповідальністю, але це нікого не збентежило.
  
  
  Я не вмів плавати, і спілкувався з хлопцями лише тому, що очікував, що у світлі літнього шквалу, який ми мали, вони відмовляться від своїх планів поїхати на озеро на користь чогось більш сухого та безпечнішого. Неправда. Вони сказали мені, що найстрашніша блискавка минула, і вони все одно збиралися промокнути, купаючись, чи не так?
  
  
  Тож я пішов, і коли ми всі поглиблювалися в пияцтві, їхні заохочення стрибнути почали мати для мене більший сенс. Насправді нема чого плавати, вони сказали: як тільки ви зайшли, інстинкт візьме верх. Ми приїдемо за вами, якщо у вас виникнуть проблеми. Крім того, ти вже мокрий.
  
  
  На додаток до моєї сміливості віскі, я почав смутно сприймати якусь наклепку на мою стать, якщо я не роблю те, що можуть робити хлопці. Тож я був дуже близький до того, щоб стрибнути, коли над нами бризнуло біле світло, яке було нижче над землею й тривало більше, ніж блискавка. Фари вантажівки Кенні.
  
  
  Він відправив хлопців у дорогу, але я сидів з мокрим волоссям і швидко тверезів у кабіні його вантажівки.
  
  
  «Скажи мені, що ти ніколи не стрибав зі скель у дитинстві», — попросив я.
  
  
  «Мене непокоїть не це», — сказав Кенні. «Це твоє пиття. Ти набуваєш певної репутації, Сара.
  
  
  Репутація. Це слово мало не лише відтінок алкоголю.
  
  
  «Що ти хочеш сказати?» Я вимагав. «Я не спала ні з ким із цих хлопців. Не проклятий. Якщо хтось так говорить, він бреше».
  
  
  «Ні, це не те, що вони кажуть», — сказав Кенні. «Вони кажуть, що ти пишний і дражнити».
  
  
  «Це несправедливо».
  
  
  «Ти п’єш і танцюєш з цими хлопцями, Сара, підеш з ними на озера, і поруч немає інших дівчат. Що, на вашу думку, вони подумають?»
  
  
  «Я люблю пити, танцювати і ходити на озера. Якщо вони думають, що я їм щось винен, то це їхні проблеми».
  
  
  «Якщо ви постраждали, не матиме значення, чия це вина», — сказав Кенні. «Ти висока, сильна дівчина, але одного дня цього буде недостатньо. Одного ранку ти прокинешся і станеш останньою людиною в місті, яка дізнається, що минулої ночі зупинив потяг».
  
  
  Я б ніколи не повірив, що Кенні знає таку фразу. Це було як ляпас. Я була дитиною, щоб докоряти, принаймні з ним. Я важко проковтнув і не дозволив болю показатися. «Я можу подбати про себе», — тихо сказав я.
  
  
  «Ти продовжуєш це говорити, але ти цього не робиш», — сказав Кенні.
  
  
  
  
  Пізніше того ж місяця, прийшовши додому п’яний, гарячий і спраглий пізно в п’ятницю ввечері, я вибив склянку з кухонної шафи. Я подумав, що був хорошим сусідом по кімнаті, коли дістав мітлу та совок, щоб прибрати.
  
  
  Але вранці Шеріл Енн і Ерін помітили кілька осколків скла, які залишилися моїми невмілими зусиллями. Вони також оглянули кухонне сміття та знайшли розбиті залишки флейти для шампанського, яка була сувеніром з весілля сестри Ерін. Вони сказали, що настав час знайти власне місце.
  
  
  Знайшов вільне місце в триповерховому квартирному будинку. Велика вантажівка Кенні значно полегшила б переїзд, але ми з ним мало розмовляли.
  
  
  
  
  Серпень приніс найспекотніші дні літа та найвологіші. Усі, у кого не було кондиціонера, вийшли на вулиці. Моя кімната на третьому поверсі була дуже ефективною пасткою для спеки, тому, коли настали вихідні, я також планував проводити якомога більше часу поза домом. У барі був кондиціонер, і через певну годину бармени були надто зайняті, щоб помітити когось неповнолітнього в кутку.
  
  
  Одного недільного ранку я прокинувся в камері із сильним головним болем. Коли тюремник спустився, це був Кенні.
  
  
  «Що я зробив?» запитав я.
  
  
  «Якщо ти не пам’ятаєш, — сказав він, — чому я маю тобі розповідати?»
  
  
  У моїй голові промайнуло півдюжини можливостей, але жодна з них не була доброю. Я подумав про Вейна та його розбитий ніс. Я подумав про красиву насичено-сіру Nova, яку щойно купив, і сказав собі, що ніколи не буду їздити п’яним. Будь ласка, не наїзд.
  
  
  Кенні поступився. «Ти майже нічого не зробив», — сказав він. «Просто п’яний і безладний у громадських місцях».
  
  
  «Добре», — сказав я, сідаючи на лавку, вільно звісивши руки між колінами. «Мені дзвонять, так?»
  
  
  Я думав, що мені доведеться викликати заставу. Хто там ще був? Сільва? Розхитаний старий через коридор навпроти мене в квартирному будинку, від якого пахло сигаретним димом і чиє прізвище я так і не дізнався? Кенні був моїм найближчим другом, і звідти явно не було допомоги.
  
  
  «Якби вас заарештували, ви б отримали один телефонний дзвінок», – сказав він. «Я не арештовував вас минулої ночі. Ти офіційно тут не є».
  
  
  «Що?» Я сказав.
  
  
  — Я привів вас сюди, щоб ви протверезіли й трохи подумали.
  
  
  Я мав би бути вдячним, але замість цього я просто розлютився. Я підвівся, і мій кров’яний тиск одразу піднявся, від чого в голові забилося пульсуюче серце. «Ви думаєте, я хочу від вас послуг?» Я сказав. Я простягнув руки, як для наручників. «Якщо я зробив щось не так, заарештуйте мене. Якщо ні, випустіть мене».
  
  
  Кенні похитав головою.
  
  
  «Ні, заарештуйте мене, якщо вважаєте, що я цього заслуговую. Тоді принаймні я зможу подзвонити комусь, внести заставу і втекти».
  
  
  Але Кенні знову похитав головою. «Я не хочу цього робити сьогодні з тієї ж причини, що й минулої ночі», — сказав він. «Я не хочу, щоб у вашому досьє був арешт, тому що це може зашкодити вашим шансам».
  
  
  «Шанси на що?»
  
  
  «За те, що я поліцейський», — сказав Кенні.
  
  
  Я опустив руки. Якби він сказав: « Для космічної програми», я б не здивувався більше. Мій голос, коли я говорив, був слабким. «Ви жартуєте?» Я сказав.
  
  
  «Ти надто розумний, щоб бути шахтарем, і надто злий, щоб бути студенткою», — сказав мені Кенні. «У вас багато енергії, і все це нікуди не йде. Тобі потрібна робота, на яку ти можеш її влити».
  
  
  «Ти несерйозно», — сказав я. «Все одно їм тут люди не потрібні. Ймовірно, немає навіть вакансії в програмі громадянського резерву кожні вихідні, як у вас».
  
  
  «Ні, немає», — сказав Кенні. «Але вони завжди шукають хороших людей у містах».
  
  
  «Ти серйозно», — сказав я.
  
  
  — Так, — сказав Кенні.
  
  
  Якусь мить я навіть не відчула болю в скронях. Кенні подумав, що я міг би бути кимось схожим на нього, і це дивовижне усвідомлення змусило весь мій гнів втекти. Він, звичайно, помилявся.
  
  
  «Слухай, Кенні, — сказав я, — дякую, але я для цього не створений».
  
  
  «Звідки ти знаєш?» запитав він.
  
  
  «Я просто так. Ви мене неправильно читаєте». Через деякий час я сказав: «Справді, вибачте».
  
  
  Коли він побачив, що я це серйозно, Кенні почав шукати свої ключі.
  
  
  
  
  Минали тижні , і настав вересень. Кенні повернувся до своєї роботи, патрулюючи шахти протягом тижня та вулиці та в’язницю на вихідних. Я повернувся до того, що робив найкраще, — пияцтва у вихідні.
  
  
  Близько 3 години ночі, після типового суботнього вечора, я опинився у знайомій позі: стояв на колінах над унітазом. Коли вас кидає досить регулярно, ви втрачаєте огиду до цього. Потім я витер куточок рота рукою, злегка погойдуючись на колінах, відчуваючи вогкість нездорового поту на потилиці, вдячний за прохолодне нічне повітря з відчиненого вікна. Я тільки почистив зуби і бризнув водою на обличчя, як за вікном закричала жінка.
  
  
  Я завмер, абсолютно нерухомий, за винятком крапель води, що повзали по моєму обличчю, а потім підійшов до вікна.
  
  
  "Гей!" Я закричав. «Хтось там?»
  
  
  Вікно ванної виходило на трав'янистий схил, що вів до залізничної колії. Там було темно, хіба що справа від мене, де я міг бачити сигнальні вогні на коліях.
  
  
  "Гей!" Я знову закричав. Відповіді не було.
  
  
  «Боже, — сказав я, намацаючи свій рушник. Мені хотілося почути п’яне хихикання або кислий голос, який казав: « Так, так, я в порядку». Я хотів відчути роздратування. Це було краще, ніж хвилюватися за когось у темряві, хто кричав і тепер не відповідає.
  
  
  Повернувшись у свою кімнату, я роздягнувся й розтягнув покривала, наказуючи собі забути про це. Я сказав собі, що звуки тварин іноді можуть тебе обдурити. Як рисі, наприклад; вони звучали дуже схоже на жіночі крики. Або заборонені сови.
  
  
  Це була не якась рись. Це була не якась сова.
  
  
  Якби хтось був там і справді потрапив у біду, вони б знову закричали. Вони б відповіли, коли я подзвонив.
  
  
  Ви цього не знаєте.
  
  
  Заради Бога, чим я можу допомогти? Я ще був напівп'яний. Напевно хтось інший, ближчий, також це почув. Хтось інший подивився б на це.
  
  
  Ви не можете бути впевнені в цьому. Ви не знаєте, що хтось інший чув. Ви тільки знаєте, що чули.
  
  
  «Сучий син», — втомлено сказав я і почав шукати міцніший одяг, ніж той, у якому я носив, коли випивав.
  
  
  Тоді моєю єдиною зброєю був Maglite, але він був прекрасний, чотири D-клітини завдовжки з корпусом із анодованого металу вишневого кольору. Коли я підіймався схилом позаду будинку, все ще трохи невпевнено тримаючись на ногах, я розгойдував його по дугах, освітлюючи чагарник і тіні. «Тут є хтось?»
  
  
  Коли я закінчив шукати позаду будинку, я повернувся назад. Крик міг вийти з передньої частини будинку, трюк акустики, який відбивав звукові хвилі від схилу назад до вікна ванної кімнати. Я повернувся по схилу й вийшов на вулицю. Йдучи до міста, я освітлював світло низько на газони та в передні входи, обережно, щоб уникнути затемнених вікон, за якими люди спали. Потім, коли я приїхав у місто, я побачив, що дивлюся на провулки та на парадні сходи підприємств. нічого Жодних ознак біди не було, а на вулицях панувала тиша, як на нічному кінофільмі.
  
  
  Зрештою я стояв на міській площі, абсолютно тверезий і абсолютно один у центрі міста. Ніч майже минула. За годину настане світанок.
  
  
  
  
  Коли я постукав у його двері о сьомій тридцять ранку, Кенні був одягнений до церкви, у пальті й краватці, з причесаним волоссям. Він подивився на мене біля своїх дверей, з маглітом у руці, з дещо допитливим виразом обличчя.
  
  
  «Здається, я хочу бути поліцейським», — сказав я.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  «Я не бачу тут справи», — сказав Кіландер.
  
  
  Це був ранок після того, як ми з Марлінченом випили на березі озера, і я робив те, що робив кілька разів з того ранку, коли сказав Кенні Олсону, що хочу бути поліцейським: радився з прокурором можливість притягнення до кримінальної відповідальності.
  
  
  Щоправда, на неофіційній основі. Ми з Кіландером проводили обідню годину в його офісі, їли їжу на винос, яку я згадав: курячий салат із каррі на листках салату, булочки та чай із льодом. Я щойно розповів йому те, що знав про Геннессі: побиття Г’ю та вигнання Ейдана, незрозумілу неприязнь, яку Г’ю відчував до свого старшого сина.
  
  
  «Це потворна історія, без сумніву», — сказав Кіландер. «Але мета закону про неповнолітніх і сім’ї полягає не в покаранні, а втручанні. Жодне агентство не намагатиметься переслідувати батьків за жорстоке поводження з дитиною в минулому, яке не призвело до остаточних травм».
  
  
  «Я це знаю», — сказав я, розриваючи свій раніше недоторканий рулет навпіл і змащуючи його маслом. Більше за все, я зволікав. Те, що я збирався сказати Крістіану Кіландеру, я ще навіть не поділився з Марлінченом. «Те, що я вам сказав, по суті, є передісторією. Це був не кінець історії».
  
  
  — Ага, — сказав Кіландер. «Чи повинен я скасувати свою заявку о першій годині?»
  
  
  Він дражнив мене; Я знав, що він це зробить. Я знав, що він теж зіграє адвоката диявола. Мене це не турбувало. Частково це було те, за чим я прийшов до нього, за його гострий і скромний розум.
  
  
  «Сара?» — підказав Кіландер.
  
  
  «Мені здається, Ейдан застрелився з пістолета свого батька», — сказав я, ставлячи недоїдений згорток. «Я думаю, що Х'ю прикрив це».
  
  
  Кіландер уперше посміхнувся. «Ви висуваєте найдивовижніші теорії», — сказав він. «Скажіть, як ви дійшли до цього».
  
  
  Я розповів йому про відсутній палець Ейдана та пояснення, які Марлінчен дав мені з цього приводу, сусідський злий собака, який нібито вкусив трирічного хлопчика, через що його не було вдома на, як Марлінчен назвав, «довгий час». і повернутися без мізинця на лівій руці.
  
  
  «Чому ти не віриш?» — запитав Кіландер.
  
  
  «Я бачив район, де вони живуть», — сказав я. «У них є сусіди, але не найближчі. Для трирічної дитини це був би досить довгий шлях, щоб поставити себе на шляху сусідського собаки».
  
  
  Кіландер нічого не сказав.
  
  
  «У той самий час Х'ю Хеннессі володів кількома антикварними пістолетами. Він зберігав їх у своєму кабінеті і показував журналістам; Я бачив їх на журнальних фото. Але в якийсь момент пізніше у Хеннессі виникла огида до зброї. У нього вдома їх не буде». Я відкинув небажану думку про Цицерона. «Тим часом, — продовжив я, — Г’ю вирішив замінити килим у своєму кабінеті. У нього були гроші, щоб зробити це професійно, і він не був типом «зроби сам». Але він зробив цю роботу сам. Погано. Ви бачите, що це зроблено вручну. Діти вважають, що він зробив це приблизно чотирнадцять років тому, коли близнюкам мало бути три-чотири роки.
  
  
  «Приблизно в цей час, у своїх ранніх спогадах, Марлінхен Хеннессі має досить дивні спогади. Вона каже, що блискавка влучила в будинок, і це засмутило її матір до плачу, і що через це вона боялася шторму на довгі роки. Бурі та гучні звуки, — додав я, наголошуючи на двох останніх словах.
  
  
  «Чи справді не могла бути блискавка?» — запитав Кіландер.
  
  
  — Я бачив будинок зовні, — сказав я. «Від цього ніде немає шкоди».
  
  
  «Отже, його відремонтували», — сказав Кіландер.
  
  
  Я похитав головою. «Я так і думав, але Марлінхен Хеннессі навіть не може вказати місце, куди вдарили будинок. Як вона могла мати яскраві спогади про ту ніч, коли це сталося, але не пам’ятати, що бачила пошкодження чи робітників, які піднімалися, щоб відремонтувати це, щось подібне?»
  
  
  Кіландер кивнув.
  
  
  «Якщо говорити про ремонт будинку, — продовжив я, — окрім килима, який Г’ю замінив сам, на килимі в коридорі нагорі є плями відбілювача, наче хтось відчистив плями. Вони узгоджуються з тим, що Г’ю сам прибирав плями крові, намагаючись зробити все можливе».
  
  
  Кіландер кивнув, міркуючи. «Тож ви думаєте, що маленький хлопчик застрелився з пістолета свого батька, і палець не вдалося врятувати».
  
  
  «Він був достатньо дорослим, щоб бути таким цікавим і неслухняним. Він, мабуть, бачив зброю по телевізору, — сказав я.
  
  
  «І Г’ю збрехав про те, що сталося, щоб приховати це», — продовжив Кіландер.
  
  
  «Це було б професійно катастрофою», — сказав я. «Уявіть собі, що б про це зробили ЗМІ: «Недбалий батько залишає заряджену рушницю в незамкненому столі; Чарівний малюк стріляє з нього». У ті часи Г’ю було більш гучним іменем; ним зацікавилася преса. Це було б поганою рекламою для будь-якого письменника, але гірше для Г’ю. Він написав дві популярні книги про сім’ю, любов і вірність. Бути сім’янином було для нього…” Як це висловлювалися маркетологи? «Це був його бренд».
  
  
  Кіландер нашкреб на тарілку залишки курячого салату. Він їв більше своєї порції, а я мовчав. У його неприкритій жадібності було щось миле.
  
  
  «Тож Г’ю намагався замовчувати це», — сказав я. «Близнюки були достатньо молоді, щоб таким чином перепрограмувати їхні спогади. Якщо твої батьки розповідають тобі щось досить довго, ти в це віриш», — сказав я. «Але якщо ви поговорите з близнюками Хеннессі, їхні спогади не збігаються. Марлінхен пам'ятає, як блискавка влучила в будинок. Ейдан не робить. Марлінчен каже, що Ейдан був у лікарні довгий час. Ейдан не думає, що він був. Щось там не так».
  
  
  Кіландер сьорбнув кави, задумавшись. Я встав і підійшов до вікна, дивлячись.
  
  
  «Це пояснює насильство», — продовжив я. «Х'ю прибирав будинок, як міг, але Ейдан був тим, кого Г'ю не міг підмести під килим. Він завжди був поруч, зі своєю покаліченою рукою, і, ймовірно, це просто влізло Г’ю під шкіру. Я думаю, що все було б добре, якби його дружина не померла, якби у нього не була хвора спина і виразка. . . . Я вважаю, що він пережив занадто великий стрес, і Ейдан став цапом відпущення. Через провину Х'ю».
  
  
  «У вас є якісь речові докази цього?»
  
  
  "Ні", - сказав я. «Ще ні».
  
  
  «А як щодо записів швидкої допомоги?» – сказав Кіландер. «Звучить так, ніби дитина отримала якесь лікування, якщо палець було акуратно видалено».
  
  
  Я похитав головою. «Медичні документи чотирнадцятирічної давності? Я впевнений, що вони в коробці, на складі, десь. Але мені знадобилася б повістка в суд, щоб дістатися до них, а цього не станеться з наявними у мене доказами». Я зробив паузу. «Ось чому я не сказав про це жодному з близнюків. Я не хочу їх трясти, поки не отримаю доказів».
  
  
  «Коли саме це буде?» — запитав Кіландер.
  
  
  Touché.
  
  
  — Правильно, — сказав Кіландер. «І ось питання на мільйон доларів: і що?» Він не чекав, поки я відповім. «Навіть якщо ви знайшли незаперечні докази на підтримку своєї теорії про пістолет, це все одно був нещасний випадок. Якщо Г'ю збрехав своїм дітям, це не злочин. І це лише основна частина».
  
  
  «Яка інша частина?» запитав я.
  
  
  «Ви сказали, що в цього хлопця афазія від інсульту?»
  
  
  Я кивнув.
  
  
  «Це, ймовірно, найгірша можлива вада, яку він міг мати, з юридичної точки зору. Якщо він не може спілкуватися, він не може повністю брати участь у власному захисті. Навіть найзапекліший із суддів викинув би справу так сильно, що вона відскочила б».
  
  
  «Я не говорив про судове переслідування цього місяця чи навіть цього року», — сказав я. «Він одужує. Він міг повністю одужати».
  
  
  «А може й ні», — сказав Кіландер. Він поклав тарілку й серветку в поліетиленовий пакет, у якому прийшла їжа. Настав час його останнього. Я також поклав туди свою тарілку й зав’язав верхню частину пакета, плануючи кинути його у сміттєвий бак біля офісу.
  
  
  «Прібеке, ти наводиш на це шалену справу», — сказав Кіландер. «Якщо від цього тобі стане легше, я вірю тобі, коли ти кажеш, що там щось погане. Але навіть якщо ви маєте рацію в кожному окремому пункті, я просто не бачу зали суду в майбутньому цієї сім’ї».
  
  
  
  
  Того дня мені подзвонив мій колишній партнер Джон Ванг. Він розслідував справу про зґвалтування, але 16-річна жертва була майже односкладовою перед чоловіком-детективом. Ванг вважав, що подальший допит жінки-слідчого допоможе. Чи був я доступний?
  
  
  Мені знадобилося майже тридцять хвилин, щоб зруйнувати стіну, яку дівчина показала Вангу. Пізніше я майже пошкодував, що цього не було. Троє нападників, усі їй знайомі, у пральні житлового комплексу. П'ять окремих нападів, три вагінальні, два ректальні. Я пішов, відчуваючи оніміння під яскравим сонячним світлом пополудні.
  
  
  Моя розмова з Кіландером теж все ще турбувала мене. Я знав, що він правий, але саме в такі моменти система мене справді спантеличила. Я не був упевнений, що хтось міг зробити по-іншому, але світ явно підвів Ейдана. Я знав, що є багато дитячих і сімейних програм, які витрачають багато грошей і часу на захист молоді, але іноді здавалося, що дощ падає прямо на океан, і нічого не потрапляє туди, куди потрібно.
  
  
  У мене задзвонив мобільний телефон. Я підняв його, тримаючи одну руку за кермо.
  
  
  «Детектив Прібек? Це Лу Віньяле з першої дільниці.
  
  
  «Гей, Лу, — сказав я. «Що я можу для вас зробити?»
  
  
  «У мене тут є дівчина, яка каже, що вона один із ваших інформаторів. Її звати Гіслейн Морріс».
  
  
  «Гіслейн?» Якийсь час я думав не про те ім’я. «Так, я її знаю. За що арешт?»
  
  
  Віньяле конкретно не сказала, що її заарештували, але я мав таке передчуття. Ніщо інше, що сталося сьогодні, не було корисним чи надихаючим.
  
  
  «Крадіжка з магазину», — сказав Віньяле. «Вона була в Маршалла Філда, запихаючи речі під ковдри у своїй дитячій колясці. Але вона каже, що допомагає тобі в чомусь, і ти хочеш, щоб її звільнили».
  
  
  « Що вона сказала ?» Я провів вільною рукою по волоссю. Це, до всього іншого. . . . Можливо, Шайло мала рацію, і я навіть не мав зберігати її номер телефону.
  
  
  «Гіслейн заплуталася » , — сказав я. «Зараз вона ні в чому мені не допомагає».
  
  
  «Вона сказала, що ти можеш це сказати», — сказав Віньяле. — І сказала нагадати тобі про хлопця з третьої дільниці. Якийсь лікар?»
  
  
  Я відкрив рота, щоб заговорити, а потім знову закрив його, подумавши: «О, біс». Ґіслейн маніпулювала, але не була дурною. Тепер у мене була робота.
  
  
  «Філд спіймав її в магазині, правда?» запитав я. «То вони повернули всі речі неушкодженими?»
  
  
  «Так, але вони хочуть висунути звинувачення».
  
  
  Це була досить поширена процедура — універмаги завжди люблять перешкоджати крадіям, — і спробувати відмовити менеджера висунути звинувачення, мабуть, буде нелегко, але це доведеться зробити.
  
  
  «Я піду за Гіслейн, щойно поговорю з менеджером магазину», — сказав я. «Скажи їй сидіти спокійніше, гаразд?»
  
  
  «Ага , — сказав Віньяле. У його голосі було щось більше, ніж криве несхвалення, але він нічого не сказав, крім «Я їй скажу».
  
  
  
  
  сорок п’ять хвилин я чекав біля бічних дверей, поки офіцер Віньяле повернувся, щоб забрати Гіслейн.
  
  
  Важкі двері розчинилися, і Гіслейн вийшла. Незважаючи на повсякденний одяг — футболку, шорти та яскраві пластикові балетки — від неї пахло лише вечірнім ароматом; вона пробувала біля парфумерного прилавка.
  
  
  «До побачення!» — весело сказала вона Віньяле, який не відповів. Гіслейн обернулася до мене. «Дякую, що так швидко приїхала, Сара».
  
  
  «Не хвилюйся про це», — ласкаво сказав я. «Де Шедрик?» Єдине, що у Гіслейн було з собою, це сумка від Сема Гуді.
  
  
  «О, — сказала вона. «Моя подруга Флора живе тут неподалік. Я змусив її забрати його для мене і відвезти додому».
  
  
  «Ти сів сюди на автобус?»
  
  
  "Так", - сказала вона.
  
  
  «Тобі потрібно підвезти додому?»
  
  
  Ґіслейн скоса глянула на мене. Вона відчула, що моя щедрість була недоречною з огляду на обставини. «Справді?» — запитала вона.
  
  
  «Я все одно йду туди», — збрехав я.
  
  
  «Це було б чудово», — сказала вона, і її добрий гумор знову вибухнув.
  
  
  Коли ми виходили зі станції, вона підняла збоку сумку Sam Goody і сказала: «Не хвилюйтеся, це законно».
  
  
  «Я знаю», — сказав я. «Загалом крадії не намагаються вкрасти сумку».
  
  
  «О, послухай, — глузувала вона, відчиняючи дверцята автомобіля, щоб зайти всередину. «То, що було у Філда, було схоже на фігня, навіть не сто доларів. Інакше ви б не змогли це виправити».
  
  
  Ми виїхали на вулицю й почали орієнтуватися на односторонніх розв’язках у центрі Міннеаполіса. Я попрямував до району Гіслейн — і Цицерона теж, — але провів нас кількома бічними вулицями, віддаляючись від центру міста та вулиць, якими курсували автобуси.
  
  
  «Це не найшвидший шлях до мене», — сказала Гіслейн, опускаючи сонцезахисний козирок у пошуках дзеркала.
  
  
  «Я знаю», — сказав я. «Я подумав, що нам знадобиться додаткова пара хвилин, щоб поговорити». Я приглушив шум радіо.
  
  
  Вона глянула на мене. «Про що?» — спитала вона, ворушившись на сидінні.
  
  
  «Нам потрібно поговорити про те, що ви сказали офіцеру Віньяле, про те, що ви були моїм інформатором і допомагали мені з «лікарем» у третій дільниці».
  
  
  «Ну, це була правда», — сказала вона.
  
  
  «Правильно. Я запитав вас про нього, ви сказали мені те, що ви знали, я компенсував вам. Ось така була ваша допомога. Ви не допомагаєте мені на постійній основі».
  
  
  Ґіслейн дивилася вперед, наче рух захоплював.
  
  
  «Отже, якщо я не помиляюся, коли ви сказали офіцеру Віньяле «нагадати» мені про це, ви погрожували відмовитися від Cisco, якщо я не прийду і не виручу вас».
  
  
  В її очах спалахнули змішані почуття; невпевненість перетворилася на рішучість контратаки. «Ну, я просто подумала, що це цікаво, — сказала Ґіслейн, підвищуючи голос, імітуючи нешкідливе припущення, — що я ніколи нічого не чула про його арешт. Я сказав: «Я сказав Сарі про нього, цікаво, що сталося». Тому я подумав, що, можливо, мені варто сказати комусь іншому». Ґіслейн усміхнулася, цілком невинно. «Я маю на увазі, яке краще місце для агорафобного хлопця, ніж в'язниця? Йому не доведеться виходити на вулицю роками».
  
  
  «Цицерон не страждає агорафобією», — сказав я.
  
  
  «Цицерон?» — повторила Ґіслейн, і в одному слові був цілий світ припущень. Ой, до біса, подумав я. Я не хотів використовувати його справжнє ім'я.
  
  
  «Що це за хлопець, — продовжила вона яскраво натякаючим тоном, — твій новий найкращий друг?»
  
  
  Ґіслейн бачила мене по сусідству; Я зрозумів це з нашої зустрічі в автобусі. І вона щось чула, що зробило її хорошим інформатором. Мені було цікаво, чи багато вона насправді знає про мої неодноразові візити до веж. Очевидно, вона знала достатньо. Вона здогадувалася, що, погрожуючи Цицерону, вона отримає те, чого вона хотіла, і я, мимоволі, підтвердив це, виправивши її крадіжку з магазину.
  
  
  Я під’їхав до бордюру.
  
  
  «Що ти робиш?» — спитала вона, озирнувшись на бічну вулицю, якою ми були, — житлові будинки з коричневої цегли з кожного боку.
  
  
  «Ось тут ти виходиш», — сказав я.
  
  
  «Але ж ми за милю від того місця, де я живу!» — запротестувала Ґіслейн.
  
  
  "Так, я знаю", - сказав я. Я обернувся на своєму сидінні, одним ліктем спершись на кермо. «Тобі була б корисна прогулянка, Гіслейн. Тобі потрібен якийсь час наодинці, щоб виправитися і подумати про те, наскільки це розумно з твоєї сторони, намагаючись дрочити мене».
  
  
  Її коралові губи злегка розтулилися від шоку.
  
  
  «Я збираюся сказати це дуже голосно й чітко для дешевих місць: я не пояснюю вам, як я виконую свою роботу, і ви не питаєте», — сказав я. «Ти не згадуєш моє ім’я, щоб уникнути дрібних крадіжок, і ти більше ніколи не згадаєш Цицерона Руїса, навіть перед лічильником. Ти забудь про це, і я подбаю про те, щоб ти опинився в раю для агорафоба». Я поклав руку на перемикач передач. «А тепер виходь».
  
  
  Ґіслейн стиснула губи, але вона вилізла з машини, шелестячи пластиковою сумкою. Вона не зачинила двері відразу.
  
  
  — Я не знала, що вам так важко, детективе Прібек, — гірко сказала вона.
  
  
  Я простягнув руку, зачинив двері й увімкнув передачу. Вона кричала мені вслід.
  
  
  «Якщо ви копаєте хлопців-каліків, Сара, міста повні білих! Чому б вам просто не сходити до госпіталю VA і не вибрати собі один! »
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Минуло кілька днів. Тепер, коли Ейдан був присутній у домі Хеннессі, мені було комфортно, я проводив там менше часу та проводив ночі вдома.
  
  
  Там, пізно ввечері, я неспокійно дивився телевізор. Час від часу, зупиняючись на одному з освітніх каналів, я бачив шоу про криміналістику: техніки спостерігали за світінням плям Leuco Crystal Violet або розглядали волокна під мікроскопом. Я б швидко переключився. Окрім цього, я не думав про Грей Діас. Так само Цицерон Руїс. Мій перерваний лист до Шайло залишився похованим під газетами та неоплаченими рахунками. Робота, загалом, пройшла без пригод.
  
  
  Один із таких робочих днів закінчився поїздкою в озерну місцевість, повторним опитуванням свідка у старій справі, у якій розбризкалися розводи. Повертаючись назад, я проминув автобусну зупинку та дуже знайому фігуру, яка чекала там: Ейдан Хеннессі. Я зупинився; він впізнав мою машину і пішов назустріч.
  
  
  «Що трапилося?» Він закрив обличчя від призахідного сонця.
  
  
  У той момент я з подивом усвідомила, наскільки він мені подобається. Чомусь мені було комфортніше з Ейданом Хеннесі, ніж з будь-ким іншим у його родині, що було чудово, враховуючи те, як ми починали. Я проводив набагато більше часу з Марлінхен, і вона мені подобалася, але мені ніколи не було комфортно з нею. Її зміна настрою, її нескінченна обережність, постійне зважування власних слів і слів оточуючих. . . Іноді вона мене втомлювала. Ейдан Хеннесі був лаконічним, нехитрим. Більше, ніж будь-хто інший у його родині, він нагадував мені самого себе.
  
  
  «Я подумав, що вам може знадобитися підвезти», — сказав я, і Ейдан заліз.
  
  
  «Я не піду додому», — сказав він мені. «Я йду в магазин. Я обіцяв приготувати вечерю сьогодні ввечері, але мені потрібно дещо».
  
  
  "Добре", - сказав я. «Я можу висадити вас там, але я також міг би підвезти вас до магазину, а потім додому, якщо ви спочатку підете зі мною в центр міста. Мені потрібно зареєструватися перед від'їздом на день».
  
  
  — Добре, — сказав Ейдан. «Я не поспішаю».
  
  
  Я прискорився, намагаючись ковзати на 394 перед рухомим фургоном, який рухався з хорошою швидкістю. Коли я це зробив, Ейдан знову заговорив. «Я щойно влаштувався на роботу, — сказав він.
  
  
  «Не жартую?» Я сказав. «Це чудово. Де?»
  
  
  «У дитячому садку. З рослин, а не з діток. Це не так добре, але вдома допоможе». Він підняв хвіст і переклав його на інший бік шиї, охолоджуючи шкіру під ним.
  
  
  Ми проїхали кілька миль мовчки. Промені сонця, що опускалося, вдарили по лобовому склу, яке стало багряним. «У вас дивний серпанок на вікнах», — сказав Ейдан, потираючи його пальцем.
  
  
  «Я знаю», — сказав я.
  
  
  «Він не знімається». Він все ще хвилювався.
  
  
  «Не турбуйся, — сказав я. «Це постійно».
  
  
  «Вам, мабуть, справді подобається ця машина», — сказав він.
  
  
  Я нічого не сказав.
  
  
  У центрі міста Ейдан піднявся на ліфті зі мною до детективного відділу. Поки ми були там, він нічого не сказав, але я бачив, як він трохи витягнувся, щоб озирнутися, можливо, здивований тим, наскільки це схоже на будь-яке інше офісне середовище. Я перемкнув голосову пошту на пейджер і коротко поговорив із Вангом, а потім ми з Ейданом пішли.
  
  
  У магазині він знайшов те, що йому було потрібно: дешеву цілу курку, кілька картоплин, цибулину. Він також купив нам кожному по кока-колі та заплатив грошима з сімейного фонду Hennessy. Потім ми знову вийшли на вулицю, у вечірню спеку, і зупинилися на місці, оглядаючись.
  
  
  «Нови» ніде не було видно. Через лінь, не бажаючи бігати по проходах у пошуках найближчого можливого місця для паркування, я просто припаркувався на краю парку. Тепер машини наче зникло.
  
  
  «Що в біса?» Я сказав.
  
  
  — Ось воно, — сказав Ейдан.
  
  
  Він показав на вантажівку з причепом для коней на краю стоянки. Я просто припустив, що він припаркований на краю ділянки, позаду нього немає інших машин. Тепер я побачив, що крізь вікна великої вантажівки Ram виднівся шматок даху Nova.
  
  
  «Мені здається, цей хлопець припаркувався неправильно», — сказав я. «Я не думаю, що він повинен мати такий довгий автомобіль, припаркований на двох місцях. Можливо, мені варто його процитувати». Ми прямували через стоянку до трейлера.
  
  
  «У вас із собою цитатник?» — скептично сказав Ейдан.
  
  
  «Я офіцер закону», — сказав я, коли ми кружляли навколо задньої частини причепа для коней. «Все, що я напишу, витримає в суді. Я думаю».
  
  
  «Ти думаєш ?» — сказав Ейдан і розсміявся.
  
  
  "Звичайно", - сказав я. «Де ваша квитанція за продукти? Я — Ісусе! »
  
  
  Я підскочив, і з банки вискочила тонка коричнева брила кока-коли. Собака зірвався з сидіння пікапа, гавкаючи й гарчачи, у безпеці за зачиненим вікном, але лише за кілька дюймів від наших облич.
  
  
  «Чортове чорт», — сказав я. Доберман продовжував гавкати на нас, його гостра морда торкнулась заплясканого слиною скла й вишкірила зуби. Потім я добре роздивився Ейдана. Він упустив свою сумку з продуктами й напівзігнувся в талії, поклавши руки на стегна, ніби для підтримки.
  
  
  «Ти в порядку?» Я сказав.
  
  
  «Так», — сказав він, кивнувши, з блідим обличчям. «Я в порядку». Він спробував засміятися. «Я справжній крутий хлопець, еге ж? Боїться собаки, замкненої у вантажівці».
  
  
  «Мене це теж здивувало», — запевнив я його.
  
  
  Він нахилився й підняв сумку з продуктами, глибоко вдихнувши. «Ходімо, — сказав він.
  
  
  Коли ми вийшли на дорогу, Ейдан знову заговорив. «Я просто маю щось про собак», — сказав він. «Через мою руку».
  
  
  Я кивнув. «Ти пам’ятаєш день, коли втратив палець?» — запитав я його, проводжаючи нас на шосе. «Я маю на увазі, справді пам’ятаєш це?»
  
  
  «У мене є цей знімок», — сказав він. «Я бачу свою руку з напіввідірваним пальцем, і кров тільки починає текти. Собака не зняв чисто. Він був напівприкріпленим, але, мабуть, ні. . . що за слово? Життєздатний. Тому лікар, мабуть, закінчив роботу».
  
  
  Ейдан перевірив, чи мене влаштовує ця жахлива історія, і, очевидно, я не блід, тому що він продовжив.
  
  
  «Біля основи пальця, нижче головної рани, був окремий слід від зуба, я думаю, звідки собака схопила його та відпустила, перш ніж знову вкусити та взяти палець. На моїй пам’яті це вм’ятина, яка тільки починає наповнюватися кров’ю. Тепер це шрам». Ейдан простягнув ліву руку, трохи нахиливши, щоб я міг побачити рожеву мітку прямо під культею.
  
  
  «Що це був за собака?» — запитав я, повертаючи погляд на шосе.
  
  
  «Я думаю, пітбуль», — сказав Ейдан. «Це мені найбільше запам’яталося — біле обличчя з загостреними назад вухами».
  
  
  «Здається, пітбулі просто не пасують до вашого району», — сказав я.
  
  
  "Так", - сказав він. «Це дивно, я знаю».
  
  
  Через деякий час я знову заговорив, поставивши Ейдану питання, яке, швидше за все, здалося йому не пов’язаним.
  
  
  «Коли ти жив у Грузії, — сказав я, — що ти робив для розваги?»
  
  
  "Весело?" – сказав Ейдан. «Небагато. Там, де жив Піт, не було чим зайнятися».
  
  
  «Ви коли-небудь полювали?» запитав я. «Почати стрільбу по мішенях?»
  
  
  — Хант, ні, — сказав він. «Одного разу я пішов стріляти по мішенях. Ми збили банки з паркану».
  
  
  «Що ви відчували, тримаючи зброю?» запитав я.
  
  
  «Це було нудно», — сказав Ейдан, знизуючи плечима. «Як тільки я це зробив, я не відчував бажання робити це знову».
  
  
  «Це змусило вас нервувати?» запитав я.
  
  
  «Не зовсім», — сказав він. «Чому? Ви набираєтесь до поліцейської академії?»
  
  
  — Ні, — сказав я, весело хитаючи головою. «У всякому разі, моя робота не пов’язана зі зйомками. Вони змушують вас навчитися користуватися пістолетом, перш ніж випустять з нього, але якщо вам пощастить, вам ніколи не доведеться нікого стріляти під час роботи. Ніколи не було».
  
  
  «Я хотів сказати, що ти мав би поговорити з Колмом», — продовжив Ейдан. «Я думаю, що він мав би вже близько восьми пістолетів, якби Г’ю не був таким проти них».
  
  
  "Так", сказав я. — Колм згадав про твого батька.
  
  
  Хеннесі були схожі на сім'ю, яку дивляться крізь призму. Нічого не вишикувалося. Г’ю любив свої старовинні пістолети і зберігав їх у своєму кабінеті; ні, Г'ю ненавидів зброю і не хотів мати її вдома. Марлінхен боявся гучних звуків, але Ейдан не боявся зброї. З іншого боку, він справді боявся собак. Це не збігалося з моєю теорією дослідження. Я не знав, чи можу я взагалі зрозуміти це.
  
  
  «Що з тобою?» — сказав Ейдан, вриваючись у мої думки. «Ви коли-небудь полювали?»
  
  
  «Я?» Я сказав.
  
  
  «Ну, ти виріс на полігонах», — сказав він. «Багато людей там полюють і ловлять рибу».
  
  
  Я похитав головою. «Коли я жив у Нью-Мексико, деякий час я був закоханий у арбалет мого старшого брата. Тоді я підстрелив ним оленя. Я навіть не можу пригадати, чи це було навмисне, чи примха, чи навіть просто випадковість, але я знаю, що після цього я ніколи не хотів полювати. Не витримав цієї ідеї». Я заправив пасмо волосся за вухо. «Але моя антимисливська мораль не настільки глибока. Тобто я їм м’ясо».
  
  
  — Добре, — сказав Ейдан. — Тоді можеш залишитися на вечерю.
  
  
  
  
  Їжа Ейдана — запечена курка та картопляне пюре із зеленим салатом — була простою та ситною, не такою приправленою, як страви, які готувала його сестра-близнюк. За столом діти говорили про випускні іспити, літо та плани відвідати могилу мами на її день народження.
  
  
  Коли ми закінчили їсти, Марлінчен сказав: «Донал, може, ти хочеш піти подивитися телевізор? Ми будемо говорити про якісь нудні речі».
  
  
  Для багатьох дітей подібна фраза змушує радар піднятися прямо вгору; вони знають, що справді цікаві питання для дорослих будуть винесені на стіл. Але Донал прийняв слова сестри за чисту монету. Він пішов.
  
  
  Коли він пішов, Марлінчен сказав: «Сьогодні я розмовляв із пані Андерсен про тата».
  
  
  За мить я впізнав це ім’я: я бачив його на дошці оголошень у парку Крістіан. Вона була відповідальним медичним соціальним працівником.
  
  
  «Як він?» — запитав Колм.
  
  
  — Добре, — сказала вона. «Він постійно покращується. Ви, хлопці, це знали. Фактично, пані Андерсен каже, що він може жити вдома».
  
  
  Поруч зі мною я відчув, як Ейдан поворухнувся на стільці, але він нічого не сказав.
  
  
  "Він все ще потребує фізіотерапії та логопедії", - сказала вона. «Але все це можна зробити тут. Пані Андерсен допоможе нам у всьому цьому. Я погодився, що наступного тижня ми можемо перевезти його додому».
  
  
  — Почекай хвилинку, — сказав Ейдан. «Просто так? Це те, про що ми повинні говорити».
  
  
  «Я б обговорив це з вами, перш ніж відповісти «так», — сказав Марлінчен, — якби у нас була якась альтернатива. Але ми цього не робимо. Татова страховка не оплачує його госпіталізацію, якщо сама лікарня рекомендувала амбулаторне лікування». Вона встромила шматочок салату в тарілку з салатом, але не їла. «Ви знаєте, яка ситуація з грошима. Ми не можемо заплатити за це самі».
  
  
  «Хіба фізкультура, логопед і догляд теж нам не будуть коштувати?» — зазначив Ейдан.
  
  
  Марлінхен впевнено випростався. «Ось у чому справа», — сказала вона. «Татова страховка досить непогана для оплати таких амбулаторних послуг. Сюди можуть навіть вийти терапевти. Домашній догляд трохи інший. У нас ніхто не буде жити, але тато на середньому рівні допомоги». Коли, здавалося, ніхто не знав, що це означає, вона пояснила. «Це означає, що йому потрібна допомога в 50 або менше відсотків повсякденної діяльності».
  
  
  Якщо когось бентежила моя присутність на сімейній дискусії, вони цього не казали, і я не зробив жодного руху, щоб встати.
  
  
  «Це покращиться, коли тато продовжуватиме реабілітацію», — продовжив Марлінчен. «Це нічого страшного, тим більше, що нас тут п'ятеро з ним. Ми всі візьмемо участь».
  
  
  — Я не буду, — сказав Ейдан.
  
  
  Марлінхен виглядала ввічливо розгубленою, ніби вона не розчула.
  
  
  «Я маю роботу», — сказав Ейдан. «Я допоможу грошима. Але я не можу приносити йому їжу чи сидіти з ним і прикидатися. . . зробити вигляд, що . . .”
  
  
  Ліам дивився на килим, наче збентежений. Обличчя Колма було нерозбірливим.
  
  
  — Ейдане, — тихо, благаючи, сказав Марлінчен. На короткий, золотий час у її світі все було правильно. Ейдан повернувся, і її батько був готовий повернутися додому. Тепер цей фасад руйнувався.
  
  
  «Що ти хочеш від мене, Лінч?» — запитав Ейдан. «Ви хочете, щоб я сказав, що це мене все ще не турбує, або вдав, що цього не було?»
  
  
  Це було саме те, чого хотів Марлінхен. Вона хотіла покласти психологічний Astroturf на все потворне.
  
  
  «Я знаю, що у вас є законні претензії», — сказала вона. «Але в тата був інсульт; він міг померти. Це кардинально змінює людей. Це може пом’якшити його багатьма способами».
  
  
  Міг би. може. Настільки багато з того, що сказав Марлінчен, було бажаним, відокремленим від вагомих доказів.
  
  
  «Якщо ви просто можете залишатися відкритим, — продовжила вона, — я думаю, що, можливо, у нас є шанс почати все спочатку. Усі ми».
  
  
  Ейдан похитав головою. «Він не зміниться, і я не буду з ним жити вдома».
  
  
  «Я не розумію, — сказала вона. «Де ще ти міг би жити?»
  
  
  «Я буду жити там», — сказав Ейдан, показуючи на окремий гараж.
  
  
  «Ні, не будеш», — сказав Колм, несподівано вступаючи в розмову. «Це моє місце. Я не виношу свої речі, щоб звільнити місце для вас».
  
  
  «Колм, ваше місце для тренувань навряд чи є проблемою», — сказав Марлінчен.
  
  
  «Так, це так», — сказав Колм, і в його голосі пролунав несподіваний запал.
  
  
  «Можливо, мені варто піти», — сказав я, але, здається, ніхто цього не почув.
  
  
  «Якщо він не хоче допомагати з татом, — вів далі Колм, — то йому навіть тут не повинно бути. І якщо він не хоче жити з татом, то він повинен...
  
  
  — Перестань говорити про свого брата так, ніби він...
  
  
  — отримати власну кляту квартиру чи щось таке.
  
  
  «— не сидіти прямо тут!» — закінчив Марлінхен.
  
  
  «Ні!» — сказав Колм. На його щоках були червоні плями, ніби він бігав у зимовий холод. «Він так говорить про тата, ніби тато йому навіть не батько. Він називає його «Г'ю». Якщо він не хоче нам допомогти...
  
  
  «Він допомагає!» — перебив Марлінхен. «У нього є робота, і...»
  
  
  «Кого хвилює його довбана робота!» Голос Колма піднявся ще вище. «Нам не потрібні його гроші! У нас було добре!»
  
  
  "Ми?" — луною повторив Марлінхен. «Що ти тут робиш? Звідки ти знаєш? Це не ти балансуєш у чековій книжці тата. Ви не обрізаєте купони і не купуєте продукти!»
  
  
  — Лінч, — тихо сказав Ейдан. «Охолоди».
  
  
  «Я не просила його додому! Мені байдуже, залишиться він тут чи ні!» Колм підскочив, шумно шкрябнувши стільцем назад, і пішов. У кімнаті було так тихо, що я міг почути цокання старого швейцарського годинника з вітальні, а потім початок реклами з телевізора сімейної кімнати заповнив тишу.
  
  
  «Це пройшло досить добре», — сухо сказав Ліам.
  
  
  Ейдан відсунув стілець від столу й тихо сказав Марлінчену: «Накричи на мене, якщо доведеться, але я збираюся закурити».
  
  
  Марлінхен заціпеніло похитала головою, маючи на увазі, що ні, вона не збиралася читати лекції Ейдану про куріння. Він підвівся і вийшов з-за столу.
  
  
  «Я приберу посуд», — сказав Ліам.
  
  
  Коли ми були тільки вдвох, Марлінхен витер сльозу. «Я просто не розумію, — сказала вона. «Ейдан навчив Колма плавати. Він навчив його ловити. Колись Колм хотів бути Ейданом».
  
  
  Я визирнув у вікно й побачив Ейдана, який крокував по задній палубі. Він відкинув голову назад і видихнув дим.
  
  
  «Чому ви не дозволяєте мені поговорити з Колмом?» Я сказав.
  
  
  
  
  З іншого боку стіни гаража долинув глухий стукіт, схожий на нерегулярне серцебиття. Я почув це ще до того, як відчинив двері.
  
  
  Усередині важка сумка, що звисала з крокв, впевнено підстрибувала під ударами, які Колм клав у неї. На ньому все ще були спортивні штани «Адідас», у яких він був за вечерею, але від пояса догори він роздягнувся до вузької майки, а руки були захищені чорними рукавичками.
  
  
  Я не був фанатом бійок, але я знав достатньо, щоб побачити, що Колм досить хороший. Він не припустився аматорської помилки, відійшовши від мішка, вважаючи, що головне вдарити, витягнувши руку якомога далі. Він стояв поруч, кидаючи свої хуки та аперкоти, натискаючи на них своєю вагою. Він також не розгинався на своїх ударах, тому вони були швидкими, як і повинно бути.
  
  
  «Хочеш, я потримаю тобі сумку?» запитав я. Його удари були досить сильними, щоб мішок танцював.
  
  
  «Мені подобається дозволяти цьому рухатися», — сказав Колм. «Це імітує реального супротивника, який міг би ухилитися від вас». Він відступив і націлив ногою на сумку.
  
  
  «Це імітує супротивника без рук, який не може втекти», — зазначив я.
  
  
  Очі Колма злегка звузилися від моїх слів, а аперкот, який він пішов після удару, зачепив бік мішка, а не врізався в нього. Я підійшов, щоб утримати мішок, поклавши руки з обох боків, приблизно на рівні плечей. «Якщо сумка нерухома, — сказав я, — тобі легше працювати над формою».
  
  
  Мені було комфортно в спортзалах і з хлопцями, які тусувалися в спортзалах. У нас із Колмом, мабуть, було багато спільного під поверхнею. Це легко могло бути приємним.
  
  
  Але Колм спохмурнів. Він виконав потужний удар ногою спереду, сильно пробивши п’яту. Це мало відкинути мене назад, з ніг, і мало не відбулося. Лише тому, що я побачив, як він поставив ноги, готуючись до потужного удару, я знав, що він збирається зробити, і притулився своєю вагою до сумки, щоб він не виштовхнув мене.
  
  
  Колм змінив тактику і зробив високий удар ногою з розвороту в мішок, потрапивши в мою праву руку туди, де я вважав, що поставив її поза межами досяжності. Це був не важкий удар. Якби він хотів, то міг би зламати кістки, оскільки я не носив рукавичок. Він просто показав мені, що він міг зробити, і це він підкреслив, не дивлячись зі мною після цього.
  
  
  «У вас дивовижна гнучкість, — сказав я. «Чи не думав ти замість цього про балет?»
  
  
  Роздратований, він відсунувся назад, щоб ще вище вдарити ногою й знову вдарити мене по руці. Цього разу я зловив його за каблук і смикнув. Він втратив рівновагу і впав.
  
  
  «Яка у вас проблема?» Колм зиркнув на мене.
  
  
  «Ти коли-небудь думав про те, що твій батько зробив з Ейданом, коли той жив тут?» — запитав я без передмови. «Як він робив йому біль?»
  
  
  Колм звівся на ноги. «Можливо, Ейдан це заслужив!» сказав він. «Це не сталося ні з ким із нас, тільки з ним! Вам не здається, що це трохи дивно? Ви не думаєте, що він зробив щось, щоб заслужити це?»
  
  
  «Як що?» Я сказав. «Скажи мені, що він зробив».
  
  
  Біля щелепи Колма працював м’яз; крім того, його обличчя було вкрите напругою та гнівом. «Я не хочу про це говорити», — сказав він. Він підійшов до дверей і вийшов з гаража.
  
  
  Черговий тріумф Сари Прібек, великого комунікатора. Ну, я почав це. Я не міг залишити це незавершеним.
  
  
  Я знайшов Колма сидячим під деревом магнолії. Коли я підійшов до нього, він уже зняв боксерські рукавички й почав одягати пов’язки тілесного кольору на кісточки.
  
  
  «Якби там був сімейний герб Хеннессі, — сказав я, сідаючи поруч, — девіз на ньому був би: «Я не хочу про це говорити». »
  
  
  Всупереч його волі в кутиках рота Колма заграла легка крива усмішка. Я зрозуміла, який він гарний, коли він усміхався, і як рідко я була свідком цього.
  
  
  «Там, у гаражі, — сказав я, — ти фізично втратив рівновагу, і я досить легко збив тебе. Ви також були емоційно неврівноважені, і я змусив вас піти від мене двома запитаннями».
  
  
  Колм дозволив останньому обмотці своєї правої руки впасти на землю.
  
  
  «Ти вийшов з рівноваги, бо був злий», — сказав я. «Небагато речей можуть злити нас більше, ніж наша власна провина».
  
  
  Напівусмішка зникла з обличчя Колма, а в його очах засвітився стриманий вогник. «Про що ти говориш?»
  
  
  «Коли ваші брат і сестра ховали Ейдана в гаражі, ви видали його своєму батькові», — сказав я. «Ви домоглися його заслання назад до Грузії. До цього ви дозволили йому взяти на себе провину за розбите вами вікно. І коли Ліам і Марлінчен висловили застереження щодо мого арешту Ейдана, ти пішов і отримав мої наручники».
  
  
  — Я розумію, — гірко сказав Колм. «Я тут мудак».
  
  
  "Ні", - сказав я. «Але іноді найважче пробачити іншим людям те, що ми їм заподіяли . Щоб захистити себе, ви повинні сказати собі, що з Ейданом щось не так».
  
  
  Колм зірвав жменю трави, яка, піднявшись, видала низький звук, оголивши чорний пухкий ґрунт .
  
  
  «Також щось інше», — сказав я. «Мені здається, ти сердишся на Ейдана за те, що він підвів тебе».
  
  
  Колм зірвав ще одну жменю трави. «Святий Айдан?» — кисло сказав він. «Герой, який прийшов додому, щоб принести ще один дохід і допомогти Марлінхен подбати про всіх? Що він міг зробити?»
  
  
  «Він тебе налякав», — сказав я.
  
  
  Колм кинув на мене запитливий погляд.
  
  
  «Багато років тому ви обожнювали його; він був усім, чим ти хотіла бути. Тоді ти побачив його безсилим перед гнівом свого батька. Це лякало. Ви не можете звинувачувати свого батька; Х'ю був єдиним батьком, який ти мав. Отже, ви помінялися сторонами. Ти в усьому погоджувався зі своїм батьком і приєднався до нього, і ти сказав собі, що з Ейданом, мабуть, щось не так, що твій батько так до нього ставився. Бо якщо те, що відбувається з Ейданом, не є його провиною, то це може статися з ким завгодно. Можливо, тобі».
  
  
  Я бачив, як працювали м’язи горла Колма. Я не очікувала сліз, але ця неприємна скутість у горлі була багатообіцяючою.
  
  
  «Тоді ти перетворив себе на карикатуру жорсткості», — сказав я. «Ти хотів бути сильнішим, ніж коли-небудь думав, що Ейдан. Але суть була не в цьому. Ейдан не міг вирішити проблему, будучи вищим, сильнішим, швидшим чи витривалішим. Ти це знаєш».
  
  
  Я рвала власну жменю трави, мені незручно в ролі крісельного психолога. Між нами двома, ми з Колмом Хеннессі вичистимо весь клаптик землі під улюбленим деревом його матері.
  
  
  «Мені подобається битися», — сказав Колм. «Боротьба, бокс і важка атлетика, я люблю ці речі самі по собі, як спорт».
  
  
  «Я тобі вірю», — сказав я. «Але вони мають свої межі. Якщо ви хочете відчути себе краще від того, що Ейдан тут, я думаю, вам потрібно піти поговорити з ним, а не ховатися в спортзалі зі своєю важкою сумкою».
  
  
  — Так, — тихо сказав він. «Так, добре».
  
  
  Я відчув полегшення. Я зробив те, заради чого прийшов сюди. Тепер я хотів вийти, перш ніж я сказав щось неправильне і скасував це все. «Давай, — сказав я. «Ходімо вгору».
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Доктор Левенталь, психолог відділу, була приблизно дев’яносто дев’ятифунтовою жінкою з чарівними сивими кучерями та дуже ледве чутним британським акцентом, який давно зіпсував життя в Америці. У мене ніколи не було можливості — або, радше, вимоги — працювати з нею. Тож я був трохи здивований, що вона знала моє ім’я, коли я просунув голову в її двері.
  
  
  — Детектив Прібек, — сказала вона. «Ви можете зайти до кінця; Я не зайнятий». Вона була бездоганна в блідо-рожевому костюмі та з маленькою золотою зіркою Давида на шиї, і хоча я був одягнений і черевики, які підходили для роботи, я раптом відчув себе скуйовдженим, як собака.
  
  
  «Я лише хотів поставити тобі коротке запитання», — сказав я. «Мені насправді нічого не потрібно».
  
  
  «Будь ласка, продовжуйте», — сказала вона. «Я допоможу, якщо зможу».
  
  
  «Дозвольте мені представити вам гіпотетичну ситуацію», — сказав я. «Якщо комусь неодноразово говорили, починаючи з трьох-чотирьох років, що в цьому віці його сильно вкусив собака, навіть якщо цього ніколи не сталося, чи міг би він розвинути яскраву пам’ять про цей випадок? Майже візуальний?»
  
  
  Оскільки вона була психологом, я чекав багатослівної та непереконливої відповіді. я помилився
  
  
  — Так, — сказав доктор Левенталь. «Допомагає те, що дитина, про яку йдеться, така маленька. Вік від трьох до чотирьох років, як правило, вважається порогом запам’ятовування. Але навіть дорослі, як відомо, вигадують спогади, коли їх спонукають психологи».
  
  
  «Чому психолог заохочує це?» запитав я.
  
  
  «Для дослідження», — сказала вона. «Іноді до брата чи сестри суб’єкта звертаються, щоб спонукати суб’єкта згадати «подію дитинства», якої ніколи не було. За таких обставин досліджувані люди погоджуються, що подія мала місце, а деякі навіть додають подробиці, які вони «пам’ятають». Вона замовкла. «Імовірність того, що суб’єкт зробить це, певною мірою залежить від того, наскільки він має уяву чи довірливість. Важливо також те, хто намагається їх переконати: слово старшого брата й сестри, швидше за все, матиме авторитет, ніж слово молодшого. Хто переконує у вашій справі?»
  
  
  — Батько, — сказав я.
  
  
  «Це безумовно відповідає вимогам», — сказала вона. «Пам'ять може бути слугою емоційних потреб. Якби дитина мала сильне бажання повірити в те, що їй чи їй сказали, тоді, звичайно, вона могла б сформувати пам’ять і розвинути відповідний страх». Доктор Левенталь розкрив і знову схрестив її ноги. «Я мав запитати вас, чи мала дитина, про яку йде мова, якусь допомогу від гіпнотерапевта, щоб розібратися зі своїми спогадами?»
  
  
  Я похитав головою. «Це погано?»
  
  
  «Ну, неправильно практикувана гіпнотерапія була причетна до створення хибних спогадів. Найчастіше ми бачимо це від терапевтів, які спеціалізуються на сексуальному насильстві. Коли пацієнтка хоче «догодити» практикуючому, часто вона погоджується на навідні запитання під гіпнозом: наприклад, «Чи є ще хтось із вами в кімнаті?» »
  
  
  — Цього разу ні, — сказав я. «Цьому хлопчику взагалі не було ніякої терапії».
  
  
  Доктор Левенталь кивнув. «Я не хочу зовсім принижувати гіпноз, але ми все ще так багато чого не розуміємо про нього. Або про пам'ять, якщо на те пішло. Це справді дивовижне поле. Ви знаєте, що таке екранна пам'ять?»
  
  
  Я похитав головою.
  
  
  «Психологи не завжди погоджуються щодо визначення чи того, наскільки воно поширене», — сказала вона. «Але за своєю суттю екранна пам’ять — це захисний механізм. Деякі пацієнти, які пережили травми, спочатку не можуть їх згадати. Вони пам’ятають простіші, більш прийнятні події».
  
  
  «Як що?» — сказав я, незважаючи на себе зацікавлений.
  
  
  «Наприклад, пацієнтка може сказати: «Я виглянула у вікно і побачила пару ворон у дворі мого сусіда», хоча насправді вона бачила чоловіка, який бив жінку. Розум замінює неприйнятний образ на прийнятний. Екран».
  
  
  Мабуть, я виглядав враженим, бо вона посміхнулася. «Розум дуже потужний у своєму власному захисті», — сказала вона.
  
  
  "Це захоплююче", - сказав я.
  
  
  «Я можу сказати, що ти зацікавлений, — погодилася вона, — тому що, коли ми почали говорити, ти стояв у моїх дверях, а тепер ти вже на півдорозі до мого столу».
  
  
  Я зрозумів, що це правда.
  
  
  «Ви виглядаєте тут досить вередливим, детективе Прібек», — сказала вона. «Запевняю вас, я не прив’язую людей до одного зі своїх стільців і не змушую їх обговорювати своє дитинство».
  
  
  "Ну, це добре", - сказав я. «Тобі б набридли спогади про моє особисте життя. У мене було досить сумне дитинство».
  
  
  «Це поширена помилкова думка, що психологів цікавить лише ненормальне», — сказала вона. «Здорові уми часто такі ж захоплюючі, як і проблемні». Потім вона трохи нахилила голову. «Однак мені цікаво, чи ти цілком відвертий зі мною, коли називаєш роки свого дорослішання нудними».
  
  
  «Ну, — легковажно сказав я, — я не пам’ятаю, щоб бачив ворон, якщо це те, що ви маєте на увазі».
  
  
  
  
  колеги змусила мене працювати черговим детективом дві ночі поспіль, і я не відвідав заклад Hennessy жодного з цих вечорів. На третій день я глянув на календар, дивуючись, чому ця дата, здається, врізалася в моїй пам’яті. За мить до мене дійшло: сьогодні вісімнадцятий день народження Марлінчена та Ейдана.
  
  
  До літнього сонцестояння залишалося менше тижня, а день був ще світлим, як полудень, коли я виїхав після роботи, припаркувався й підійшов до французьких дверей. Зазвичай у цю годину Марлінхен готував вечерю, але кухня була порожня. На прилавках стояло кілька каструль і посуду, але нікого не було видно. Я підійшов до вхідних дверей і постукав.
  
  
  Коли Марлінхен відчинила двері, вона виглядала на роки старшою за свій вік, одягнена в шовкову сорочку кольору кориці та пряму чорну спідницю. Але перш ніж я зміг це прокоментувати або вона могла заговорити, я помітив дещо інше.
  
  
  За той час, коли я їх знав, Геннесі ніколи не користувалися офіційною їдальнею. Загалом діти їли за кухонним столом, де я їх вперше сьогодні ввечері шукав. Але тепер сім’я згрупувалася за довгим столом у їдальні. Пара свічок світилася між сервіровками, і обличчя повернулися до мене.
  
  
  Довгий і сухорлявий Айдан серед них не був. Натомість у чолі столу світло виблискувало від металевої тростини, яка притулилася до стільця. Я підвів погляд і зустрівся з блідо-блакитними очима Г’ю Хеннесі.
  
  
  «Сара», — сказала Марлінхен легким і здивованим голосом.
  
  
  «Гей», — ніяково сказав я. «Я не знав, що ти будеш їсти так рано».
  
  
  «Для тата краще обідати раніше», — сказав Марлінчен. «Він втомився від переїзду додому сьогодні вдень».
  
  
  Зі свого місця приблизно за вісімнадцять футів Г’ю все ще спостерігав за нами з донькою. Напевно, він нас не чув, але навіть незважаючи на це, я почувався незручно і відійшов від відчинених дверей. Марлінхен, ввічливо, вийшов за мною на вулицю.
  
  
  «Я не очікував побачити твого батька так скоро додому», — сказав я.
  
  
  «Сьогодні вдень ми оформили документи про консервацію, — сказав Марлінчен, — і я виписав його. Ось чому ми святкуємо сьогодні ввечері. Дні народження і тато вдома».
  
  
  «Я в захваті, — сказав я. «Коли ви балотуватиметеся до законодавчих зборів штату?»
  
  
  Марлінхен засміявся, задоволений. «Усе це завдяки тобі», — сказала вона. «Хочеш зайти і приєднатися до нас? У нас є чим поділитися».
  
  
  "Ні", - сказав я. «Ні, все гаразд».
  
  
  «Ви впевнені?» – сказав Марлінхен.
  
  
  Очевидно, вони вже закінчили половину вечері, але це було лише частково причиною моєї відмови. Дещо про сцену — сім’я разом, те, як Г’ю мовчки спостерігав за мною зі свого місця на чолі столу. . . Усе змінилося. Коло замкнулося, і я був аутсайдером.
  
  
  «Я впевнений», — сказав я. «Дякую за пропозицію».
  
  
  «Ну що ж, дякую, що завітали», — сказав Марлінчен. «Справді, я ніколи не зможу достатньо подякувати вам за те, що ви зробили».
  
  
  У її голосі неможливо було помітити нотку прощання. Мені було чудово знати вас, сказав він.
  
  
  
  
  хрускіт гравій, коли я йшов не до машини, а до окремого гаража, нинішнього житлового приміщення Ейдана Хеннесі.
  
  
  Мені хотілося, щоб я повністю розумів свій дискомфорт з Г’ю. Я провів багато часу з людьми, які вчинили набагато гірше, ніж погано поводилися зі своїми дітьми. Чому ж тоді злий блакитний погляд Г’ю справив на мене таке враження? Це було так, ніби він знав те, що я знав про нього. Я мав це уявити, подумав я, ідея, що його холодний погляд сказав: « Моя сім’я — не твоя справа». Залиште нас у спокої. Минуле є минуле.
  
  
  Двері в гараж були відчинені. Я постукав по рамі і зазирнув усередину. Те, що я побачив, мене здивувало. Ейдан працював над старим BMW. Його капот був піднятий, і над двигуном світилася крапелька. Він підвів погляд на звук мого стуку.
  
  
  «З днем народження», — сказав я.
  
  
  — Гей, — сказав він. «Заходьте».
  
  
  Я зробив. «Що ти там робиш?» — запитав я його.
  
  
  «Це найкращий проектний автомобіль», — сказав Ейдан, не виглядаючи незадоволеним викликом. «Це не запускали чотирнадцять років».
  
  
  "Чотирнадцять?" — повторив я.
  
  
  «Це те, що Лінч каже. Вона має доступ до всіх записів Г’ю». Він провів рукою по даху. «Можливо, у мене над головою. Мені доведеться злити паливопровід. Я навіть не можу все перерахувати, все, що йому знадобиться». Він знизав плечима. «Але якою чудовою машиною це стане для Марлінчена, коли це нарешті буде зроблено. Вона ненавидить цей Suburban».
  
  
  Я зазирнув крізь вікно всередину, як і в ніч, коли Ейдан повернувся, коли виписував нерухомість.
  
  
  «Всередині досить чисто», — сказав він. «Крім павутини».
  
  
  Він мав рацію. Нічого незвичайного не побачив, шкіряні сидіння не порвані і не пошкоджені.
  
  
  «Де ви вивчали механіку?» запитав я.
  
  
  «Я завжди цікавився автомобілями, — сказав Ейдан. «Однак більшу частину я навчився в Грузії. У Піта було сільськогосподарське обладнання та стара вантажівка, на якій я колись працював».
  
  
  «Корисний навик», — сказав я. «Але вам може бути краще купити стару машину, яка їздить, а не розраховувати на повну реконструкцію цієї».
  
  
  «Можливо», — сказав він. Випрямившись, Ейдан підійшов до сусідньої полиці. Серед інструментів лежала його пачка сигарет і запальничка. Він дістав одну, клацнув запальничкою й запалив тонкий білий циліндр.
  
  
  Я скористався можливістю озирнутися. Обстановка всередині гаража змінилася. У дальньому кінці важка сумка Колма все ще висіла на кроквах, але лаву для ваг було пересунуто, щоб звільнити місце для ліжечка, накритого різноманітними ковдрами. Поруч був встановлений картонний комод, на якому в рамці була одна фотографія. Над головою оголена лампочка освітлювала все приміщення.
  
  
  «Чи турбує вас, — запитав я Ейдана, — що ви сюди заслані?»
  
  
  Ейдан вагався, перш ніж заговорити. «Г'ю стає трохи дивно, коли він бачить мене. Так само, як у лікарні», — сказав він. «Інакше ні; Мені подобається мати власний простір. Не забувайте, це я не хотів проводити з ним багато часу». Ейдан висипав попіл у кришку від банки, яку використовував як попільничку. «Крім того, я не можу бути вдома. Я просто маю залишитися внизу. Г’ю погано ходить зі своєю тростиною по сходах, тож він буде багато ходити нагорі. Принаймні на деякий час».
  
  
  «Я розумію, — сказав я.
  
  
  Навряд чи це була ідеальна домовленість, але я все більше і більше розумів те, що сказав мені суддя Гендерсон: ви не можете диктувати, як сім’ї впорядковують свої справи чи керують своїм життям.
  
  
  Фото в рамці на комоді привернуло мій погляд; Я придивився до нього ближче. На ньому Елізабет Хеннессі сиділа під своїм деревом магнолії, тримаючи на колінах хлопчика років двох чи трьох. Його волосся було світліше навіть її, і я дуже сумнівалася, що він Ліам чи Колм.
  
  
  «Це ти з мамою?» — запитав я його.
  
  
  — Так, — сказав Ейдан.
  
  
  «Це фото, через яке ви з батьком посварилися?» запитав я.
  
  
  «Так, це так», — сказав він.
  
  
  «Якщо ви не заперечуєте, що я запитав, — сказав я, — де ви це сховали, що Г’ю так і не знайшов?»
  
  
  Ейдан посміхнувся. — З тіткою Бріжит, — сказав він. «Того ж дня я надіслав її їй поштою, і вона залишила її для мене».
  
  
  Відтоді він носив його з собою, навіть на вулицях як втікач. Його благоговіння перед матір’ю було відчутним, і я подумав, що Г’ю був проникливим, хоч і жорстоким, того дня, коли вигнав Ейдана відвідати могилу Елізабет.
  
  
  «Наближається день народження твоєї матері, чи не так?» Я сказав. Діти згадали про це, коли я востаннє вечеряв з ними.
  
  
  Ейдан кивнув. — Неділя, — сказав він. «Ми, напевно, всі збираємося туди».
  
  
  Діставши свою касу, я виловив з неї картку. «Слухай, мені потрібно йти», — сказав я. «Я знаю, що Марлінчен має ці номери телефонів, але тепер вони також будуть у вас, якщо вам колись щось знадобиться».
  
  
  «Ти більше не будеш поруч?» — запитав Ейдан.
  
  
  Я сумно посміхнувся. «Здається, я застарів».
  
  
  І справді, коли я їхав по довгій під’їзній доріжці, я спостерігав, як у дзеркалі заднього виду старий побитий погодою будинок розвалюється, ніби це було востаннє.
  
  
  
  
  Але коли я спав тієї ночі, мені наснилося, що округ Геннепін віддав Г’ю Хеннесі під суд за умови, що я буду його прокурором. У суді я встав, щоб провести перехресний допит.
  
  
  Містере Хеннесі, я сказав, розкажіть, будь ласка, суду, що сталося у вашому кабінеті тієї ночі, про яку йдеться.
  
  
  «Я бачив пару ворон», — сказав Г’ю.
  
  
  Це була не та відповідь, яку я очікував. Не могли б ви переформулювати свою відповідь? Я сказав.
  
  
  Блискавка влучила в будинок, сказав він.
  
  
  Хтось із глядачів захмихнув. Суддя сказав: « Контролюйте своїх свідків, адвокате».
  
  
  Але Х'ю не зупинявся. За його словами, це був пітбуль . Я побачив пару ворон. Блискавка влучила в будинок. Я побачив пару ворон. Я побачив пару ворон. Я побачив пару ворон.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  На кладовищі , де поховали матір дітей Хеннессі, мармуровий ангел стояв на сторожі надгробного каменя, чи то спокійно розмірковуючи, чи то сумуючи. Унизу на камені було написано: Елізабет Ханнелор Хеннесі, кохана дружина і мати .
  
  
  Був яскравий недільний день, і я сидів на найвищій точці цвинтаря — мавзолеї, до якого вели півмарші кам’яних сходів. Дві сосни створювали тінь від західного сонця, і саме тут я виділив місце, щоб спостерігати за могилою Елізабет і чекати відвідувача, який, як я сподівався, прийде на річницю її народження.
  
  
  Протягом останніх двох днів я намагався викинути з пам’яті Хеннессі. Раніше, коли Марлінчен прийшов до мене, просячи допомоги, яку я, як я думав, не зможу надати, я хотів лише позбутися цих людей. Тепер Марлінхен, офіційний голова її родини, дозволив мені забути про них, і я не міг. Я був божевільний від протиріччя, яке я не міг вирішити.
  
  
  Доктор Левенталь підтримував ідею про те, що розум маленької дитини може бути настільки податливим, що здатний створювати пам’ять, навіть візуальну. Але деталь в історії Ейдана була такою реалістичною: палець був ледве прикріплений. . . з нього стікала кров. Від маленького окремого сліду зуба, який він бачив, наповненого кров’ю, до того факту, що його палець був не зовсім відрізаний — це був «Ти там», документальний реалізм.
  
  
  Чомусь я не думав, що Ейдан зможе створити таке детальне, моторошне зображення своєї пораненої руки. Він не здавався мені таким уявним. Однією з речей, які мені в ньому подобалися, було те, що він був простим і прямолінійним. Я не був найбільшим у світі шанувальником прихованих глибин. У Шайло їх було багато, і вони зрештою зруйнували йому життя.
  
  
  До того ж сфабрикувати спогад було одне, а страх? Ейдан справді боявся собак. Це означало, що моя теорія щодо дослідження та зарядженого пістолета була хибною. Я міг би з цим впоратися. Я напівпрофесіонал, коли помиляюся; це виправна ситуація. Проблема не в цьому. Проблема полягала в Марлінхен і її пам’яті про те, що вона вважала ударом блискавки, але прозвучало для мене як випадкова стрілянина в будинку. Спогад, яким Ейдан не поділився. Або Марлінчен помилявся, або сам Ейдан, але вони обидва здавалися переконливими, коли розповідали свої історії.
  
  
  Потім був старий BMW. Г’ю замикав його на чотирнадцять років. Це вписується в той самий часовий проміжок, що й заміна килима в кабінеті та невідповідні ранні спогади Ейдана та Марлінчена. Це була ще одна річ, яка займала те плато чотирнадцяти років тому. Поріг, як його назвав доктор Левенталь.
  
  
  Моєю першою думкою було те, що Г’ю прибрав машину, тому що Ейдан у ній рясно стік кров’ю, і, на відміну від дослідження, Х’ю не міг її належним чином почистити. Але якби Ейдан вистрелив собі в руку, загальним першим інстинктом було б загорнути руку в рушник і тиснути на неї. Звісно, воно б кровоточило, але я не бачив, щоб воно так сильно кровоточило, щоб Г’ю не міг це очистити. І чи вірив він, що колись хтось огляне його машину, шукаючи доказів того, що аварія його сина сталася не так, як сказав Г’ю? У свій час я бачив деяку параною, але це здавалося дивним.
  
  
  Однак це не було неможливим. Проблема полягала в тому, що я так мало знав про характер Г’ю. Я не могла з ним поговорити, і його діти могли пояснити обмеження.
  
  
  Мені справді потрібні були спогади дорослої людини, яка була близькою з Хеннессі на початку їхнього шлюбу. Той, хто добре знав Г’ю та Елізабет у той період їхнього життя. Той, кого, як і Ейдана, вигнали з дому Геннессі. Чиє вигнання, як і все інше, сталося на тому чотирнадцятилітньому порозі.
  
  
  Минуло дві години, коли він прийшов, високий, худий чоловік, який прямував стежкою до могили Елізабет Хеннессі, тримаючи в руках маленький пучок білого нарциса. Час мало змінив Дж. Д. Кемпіона. Його чорне волосся все ще було досить довге, щоб його можна було зібрати в маленький хвостик на шиї, і він все ще носив бороду. В обох не було сірого. Квіти, які він поклав у заглиблений тримач, були загорнуті в прозорий целофан, який пропонують флористи.
  
  
  Кемпіон мав хороший слух. Він обернувся, щоб поспостерігати за тим, як я підходжу, поки я був ще на відстані десяти футів.
  
  
  «Містер Кемпіон, — сказав я. «Мене звуть Сара Прібек», — сказав я. «Я друг Марлінчен Хеннессі».
  
  
  «Марлінхен?» — сказав він здивовано. — Тоді ти знаєш Г’ю? сказав він.
  
  
  «Не зовсім», — сказав я. «Я хотів би поговорити з тобою».
  
  
  «Ти чекав мене тут?» запитав він.
  
  
  Я це визнав. «Інакше вас важко вистежити. Я намагався знайти вас через список ваших видавців і телефонів, але мені не пощастило».
  
  
  Кемпіон спостерігав, як пара білок б’ється за сідало високо на дереві. «Здається, це багато планів, щоб зустрітися зі мною», — повільно сказав він. «Ви тут не для того, щоб говорити про ведичні посилання в Turning Shadow, чи не так?»
  
  
  "Ні", - сказав я. «Я ні».
  
  
  «Тож як вийшло, що ви знаєте Марлінчена, а не Г’ю?» сказав він.
  
  
  «Я нещодавно познайомився з Марлінченом, — пояснив я. «Два місяці тому у Х’ю стався серйозний інсульт».
  
  
  «Я не читав про це», — сказав він.
  
  
  «Цього не було в новинах», — сказав я.
  
  
  «Наскільки це погано?» — сказав Кемпіон.
  
  
  Якби я задовольнив його цікавість прямо тут, я б відмовився від стимулу для його розмови зі мною. «Я розповім тобі все про це, — сказав я, — але я сподівався, що ми зможемо поговорити ще десь» — « приватно» — це не те слово, оскільки нікого не було в зоні чутності, — «зручно».
  
  
  Кемпіон не відразу вкусив. «Вибачте, — сказав він, — але я насправді не розумію, хто ви».
  
  
  «Я детектив шерифа округу Геннепін, — сказав я, — але це не офіційне розслідування. Я допомагаю Марлінхен із сімейною ситуацією». Я подивився вниз по пагорбу, туди, де я припаркувався. «Як я вже сказав, я хотів би поговорити з тобою про це, але це може бути не те місце».
  
  
  «Можливо, ні», — сказав Кемпіон. «У вас будуть проблеми з баром?»
  
  
  * * *
  
  Мені було цікаво, який напій може замовити поет у барі. Відповідь була не дуже захоплюючою: Budweiser. У мене був Heineken, щоб скласти йому компанію. Ми сіли за столик у задній частині бару, поруч із парою вільних більярдних столів.
  
  
  У моїй сфері роботи ви зазвичай можете дозволити собі розкіш сказати, що я задаю запитання тут, навіть якщо вам не потрібно говорити це так багато слів. Або ви допитуєте підозрюваних, які перебувають під арештом, або ви опитуєте свідків, які налякані серйозністю ситуації, у яку вони потрапили. У таких ситуаціях відповіді, як правило, йдуть в одну сторону, до вас.
  
  
  З Кемпіоном мені довелося давати інформацію, щоб отримати інформацію. Справа не в тому, що він був недружелюбним. Але він майже п'ятнадцять років не спілкувався з родиною Хеннессі. Він навіть не зрозуміє мої запитання, доки я не пояснив кілька речей про ситуацію Хеннессі. І, подумав я, він не буде до цього схильний. Він мене не знав і мав лише моє слово, що я тут від імені Марлінчена.
  
  
  Я розповів Кемпіону про інсульт Г’ю, прагнення Марлінчен знайти свого брата та повернення Ейдана, замовчуючи лише про жорстоке поводження Х’ю з дітьми. Коли я закінчив, Кемпіон сказав: «Минуло чотирнадцять років. Я не знаю, що я можу тобі сказати, що допоможе».
  
  
  «Розкажіть мені про чотирнадцять років тому». Я випив трохи свого Heineken. «Про що ви з Г’ю Хеннессі посварилися?»
  
  
  «Я не знаю», — сказав Кемпіон.
  
  
  «Звичайно, ви знаєте», — спокійно сказав я. Здавалося, Кемпіон не ображається на відверту розмову. «Дружба не розривається назавжди без причини».
  
  
  «Тобі доведеться запитати Г’ю, коли йому стане краще», — сказав Кемпіон. «Я знаю, як це звучить, але до цього дня я не знаю, на що він був такий злий».
  
  
  «Розкажи мені, як це сталося», — сказав я.
  
  
  Він відкинувся на спинку крісла. «Я тоді багато був у дорозі. Міннесота була для мене як рідна база, тому що Г’ю та Елізабет були тут». Він випив. «Одного разу ввечері я пізно приїхав у місто й зайшов до них. Я не бачив їх близько чотирьох місяців. Коли я прийшов туди, Г’ю не впустив мене». Кемпіон похитав головою, ніби щойно збентежений. «Він сказав, що я погано впливаю на його дітей, я завжди заздрила його успіху, і він не хоче, щоб я більше приходила. Потім він зачинив двері і більше їх не відкривав».
  
  
  «А потім що?» запитав я.
  
  
  — Я пішов, — сказав Кемпій. «Я не збирався журитися біля дверей, як пес, який був поганий. Я зателефонував йому через кілька днів, щоб перевірити, чи він пережив усе, що було. Він сказав мені більше не дзвонити і поклав трубку».
  
  
  «Ви коли-небудь розмовляли з Елізабет?» запитав я.
  
  
  «Ні. Я намагався, але вона не відповідала. Це завжди був Г’ю».
  
  
  «Як ви думаєте, Елізабет була причиною гніву Х'ю?» запитав я. «Він ревнував?»
  
  
  Кемпіон напружився, наче збираючись образитися. Потім він трохи розслабився. «Мені здається, коли хлопець приносить квіти на могилу жінки через десять років після її смерті, це не секрет, що він поклав на неї трубку», — зізнався він. «Але Елізабет зробила свій вибір, і я поважав це. І вона б ніколи не зрадила йому. Х'ю це знав ».
  
  
  Кемпіон знову похитав головою, наче відпускаючи таємницю, яку ніколи не буде розгадано. Він допив останнє пиво.
  
  
  Приготувавши нам ще один раунд, я запитав: «Якби мова йшла не про Елізабет, чи могла б бути про її сестру?»
  
  
  «Бріджит?» — сказав Кемпіон. «Що з нею?»
  
  
  «У вас були стосунки з Бріжит, чи не так?»
  
  
  «Це не тривало, але так, я тривав».
  
  
  «Г’ю, здається, не подобалася їй. Вона ніколи не відвідувала родину і навпаки».
  
  
  Кемпіон похилив голову, задумавшись. «Ти маєш зрозуміти, — повільно сказав він, — що Г’ю був жорстким хлопцем. Морально жорсткий. Бріжит вживала наркотики; вона зробила кілька хлопців. Г'ю це не сподобалося. Навпаки, він і Елізабет одружилися в 19 років. Для тих часів це було майже середньовіччям».
  
  
  «Я знаю», — сказав я. «Якщо Г’ю так її не схвалював, чому, на вашу думку, він послав Ейдана жити з нею?»
  
  
  Кемпіон нахмурився. «Я поняття не маю», — сказав він. «Ви просите мене зробити припущення, а я вже довів, що не розумію, що спонукає Г’ю Хеннесі». Він спостерігав, як жінка років двадцяти з блискучим мідним волоссям наполовину вискочила на стійку й поцілувала бармена, підтримуючи себе руками. «Мене більше здивувало те, що Гітте взяла дитину до себе. У неї ніколи не було багато грошей, і вона на той час сама була матір’ю-одиначкою».
  
  
  Я підносив склянку до рота й зупинився на півдорозі. «Справді?» Я сказав. Ейдан не згадував, що живе з двоюрідним братом.
  
  
  Кемпіон кивнув. «Одного разу вона дозволила мені залишитися в неї, через кілька років після того, як у нас був наш швидкий, бурхливий роман. У неї був... це застарілий термін, але я вважав цього хлопця її цивільним чоловіком».
  
  
  Це був старомодний термін, який використовували деякі з сивих ветеранів у кімнаті загону, настільки ж поширений у свій час, як нині мама . Зазвичай його використовували для опису справ мешканців нетрів, чия ідея консультування подружжя включала сковороди або вереск сірників. Здавалося, що Кемпіон не так мав на увазі.
  
  
  «Ви знаєте, як деякі люди справді разом, навіть коли вони не одружені? Ви можете просто сказати, що це серйозна річ?» сказав він.
  
  
  Я кивнув.
  
  
  «Це були вона і Пол. Забув його прізвище. Щось французьке. Очевидно, вони були хороші один для одного».
  
  
  «Ну, їм не було б так добре разом, — зауважив я, — якби через багато років вона була матір’ю-одиначкою».
  
  
  Кемпіон похитав головою на моє припущення. «Пол ніколи не залишав її. Він помер». Його голос упав трохи нижче. «Я був там».
  
  
  До цього моменту я йому зовсім не підказував. Всередині нього була історія, яка хотіла вийти назовні.
  
  
  «Полу не загрожувало старе полум'я, тому, коли я прийшов відвідати, я планував залишитися на тиждень», — сказав Кемпіон. «Вони жили разом три роки. Гітте була щаслива. Павло зробив щось у будівництві. Господи, він був великим хлопцем. Можливо, шість-чотири, і важко. Але хороший хлопець. Подумав про світ Гітте та малюка. Їхньому синові Якову було два роки.
  
  
  «Ближче до кінця тижня я пішов випити з Полом. Ми ходили в цей бар, який він любив, справжнє відро крові. Свого часу я бував у кількох барах, і попри це я був радий мати Пола поруч. У нас було добре, поки не прийшли сусіди Гітте. Ці хлопці — я не вживаю таку мову легковажно, але повірте мені, я майстер слів — ці хлопці були дурні».
  
  
  Я посміхнувся, щоб він знав, що не образився.
  
  
  «Сусіди Ґітте вирощували пітбулів для боротьби», — сказав Кемпіон. «Собаки налякали Гітте до біса, не лише заради неї, але й заради Джейкоба. Вона хотіла, щоб сусіди заплатили свою частку за кращу огорожу між двома дворами, але ці хлопці ставилися до неї так: «Хочеш паркан, плати цілий цент».
  
  
  «Того дня Пол був готовий ігнорувати їх, але вони почали лізти йому в обличчя, роблячи зауваження щодо Гітте. Тоді це було включено. Половина штанги вскочила в бійку. Я включно. Я не дуже боєць, але Пол тоді був моїм товаришем по чарці. Це правила, розумієш?»
  
  
  «Я знаю», — сказав я.
  
  
  «Мені почистили годинник досить рано, але Пол... . . Я ніколи не бачив, щоб хтось так бився. Справа в тому, що він виглядав щасливим. Лампа розжарювання. Кемпіон похитав головою, згадуючи. «Потрібно було четверо поліцейських, щоб приборкати його і посадити в патрульну машину. Я вийшов за ними на вулицю. Вони залишили Павла сидіти там, поки вони витирали решту бійки. Але щойно Пол опинився на задньому сидінні, він притулив голову до вікна й заплющив очі, ніби вся боротьба вийшла з нього. Ніби він був у спокої». Кемпіон зробив паузу. «Копи це теж не сумнівалися».
  
  
  «Питання що?» Я сказав.
  
  
  «Він був мертвий», — сказав Кемпій. «Коли прийшли до відділку, у нього не було пульсу. Це було одне з тих рідкісних, невиявлених серцевих захворювань, які іноді змушують спортсменів падати відразу після гонки. Пізніше деякі адвокати зателефонували Гітте, говорячи про позов про недбалість проти поліцейських, але це не була провина поліцейських, і вона це знала». Кемпіон відпив ще трохи пива. «Після цього я залишився ще місяць з нею та маленьким хлопчиком Джейкобом. Я хотів допомогти. Але я не був Полом, і ми з Гітте не підходили одне одному. Ми були цією дорогою раніше. Я пішов далі». Він похитав головою. «Я ніколи не забуду того дня. Я пам’ятаю, як виходив із бару слідом за Полом і копами, сонце вже сідало, я стояв на тій ґрунтовій стоянці, а Пол просто поклав голову й помер. Я завжди хотів про це написати, але так і не зміг».
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  О восьмій тридцять понеділка вранці я чекав біля офісу Крістіана Кіландера. Це був мій вихідний, і я одягнувся до нього у старий Леві та вільну кремову сорочку, яка належала Шайло. Побачивши мене біля своїх дверей так рано, Кіландер викрив брову. «Чому я завдячую цій честі?» сказав він.
  
  
  «Я вже винен тобі послугу, — сказав я йому, — але мені потрібна ще одна. Ви закінчили юридичний факультет і працювали клерком в Іллінойсі, чи не так?»
  
  
  «Я знав, що записати своє резюме — це погана ідея», — сказав він, тримаючи в одній руці каву й портфель, відмикаючи двері.
  
  
  Я пішов за ним усередину. «У вас там все ще є контакти, правда?» Кіландер був майстром мережі; Я сумнівався, що він дозволив би будь-якій корисній асоціації забагато обрости мохом.
  
  
  Він поклав портфель на креденсу, а каву — на стіл. «Я бачу, куди це йде», — сказав він. «Що вам потрібно і від кого?»
  
  
  — Записи актів цивільного стану з Рокфорда, — сказав я.
  
  
  «Ви знаєте, що вони публічні», — сказав Кіландер. «Не потрібно тягнути за ниточки. Просто зателефонуйте і запитайте.”
  
  
  «Або я міг би просто подзвонити в Dial-a-Prayer», — сказав я.
  
  
  Державні документи — свідоцтва про народження та смерть, свідоцтва про шлюб і рішення про розірвання шлюбу, документи про майно, записи в школи — є публічними документами. Вони також часто помиляються. Або імена написані з помилками. Або комп’ютер не працює. Найкраще, якщо ви зможете знайти те, що вам потрібно, особисто, не поспішаючи й докладаючи всього свого терпіння.
  
  
  Якщо ви не можете бути поруч, вам потрібен хтось, хто може зробити все можливе, щоб допомогти вам, хтось, хто впізнає ваш голос по телефону. Якщо ні, ви приречені на день щирих безтілесних голосів. Вибачте, сер, вибачте, пані, ми не маємо такої інформації. Я нічого не можу зробити.
  
  
  Підсумок: якщо ви хочете мати можливість сказати, що намагалися, ви можете зателефонувати анонімному клерку. Якщо вам дійсно потрібна інформація, ви знайдете особистий зв’язок.
  
  
  — Гаразд, хлопче, — сказав Кіландер. «Що ви шукаєте?»
  
  
  «Народження, смерть, школа, зміна імені . . . Я не впевнений, що саме мені потрібно».
  
  
  «Тож ви займаєтеся траленням, а не підводним полюванням», — сказав він. «Добре, я відкопаю пару номерів телефонів. Насправді, я зроблю кілька дзвінків, щоб ви почали». Він сидів за столом, гортав Rolodex, говорив, не піднімаючи очей. «Чи звичайний день у детективному відділі?»
  
  
  "Ні", - сказав я. «Це мій вихідний».
  
  
  
  
  Я облаштував порожню конференц-зал і провів день, здійснюючи повторні та відповідні телефонні дзвінки Рокфорду. Коли мій мобільний задзвонив о 4:25 пополудні, я очікував ще одного дзвінка з Іллінойсу. Ось чому я не міг поставити чоловічий голос на іншому кінці. — Детектив Прібек?
  
  
  — Розмовляю, — сказав я.
  
  
  «Це Грей Діас. Я знаю, що у вас вихідний, але мені було цікаво, чи можу я приділити вам трохи часу сьогодні. Мені потрібно, щоб ти приїхав у центр міста».
  
  
  BCA. Тести повернулися.
  
  
  «Це добре», — повільно сказав я. «Де ти? Я зараз у центрі міста».
  
  
  
  
  Діас влаштувався досить комфортно в офісі прокурора, який перебував у відпустці, Джейн О'Меллі. Він розклав свої матеріали на її столі, щоб фотографії двох її дітей, її племінників і племінниць виглядали поверх документів Ройса Стюарта.
  
  
  «Дякую, що прийшли», — сказав він. «Будь ласка, сідайте».
  
  
  У О'Меллі були хороші широкі крісла, які вона купила сама, низькі й м'які, в яких гості глибоко занурювалися. Я був достатньо знайомий з ними, щоб знати, що вони будуть надто зручними, щоб бути комфортними, особливо якщо Діас продовжуватиме стояти, таким чином височіючи наді мною. Натомість я вмостився на підлокотнику крісла, напівстоячи.
  
  
  Був ритм, поки Діаз прийняв це. Тоді він підійшов до вікна й визирнув, хоча я сумнівався, що він справді на щось дивився.
  
  
  «Сара, — сказав він, — я нічого тобі не розповідав про себе». Пауза. «Я приїхав працювати в Blue Earth, тому що мій тесть хворий. Моя дружина не хоче, щоб він переїжджав у його віці. Він прожив у цьому місті майже все життя. Ймовірно, він би послабився від стресу, коли все пакував і переїжджав із свого фермерського будинку. Ви знаєте?»
  
  
  «Я знаю», — сказав я.
  
  
  «Я б краще був тут, щоб працювати з вами, в окрузі Хеннепін». Він зробив паузу. «Якби я був, ми з тобою були б колегами, Сара. Ми могли б працювати разом». Він відвернувся від вікна. «Хотілося б, щоб у нас була така ситуація. Мені б хотілося, щоб мені не довелося зустрічати вас за таких обставин».
  
  
  «Я теж», — сказав я.
  
  
  «Через це, — сказав Діаз, — оскільки ми фактично колеги, я хочу дати вам можливість. Я наближаюся до кінця своєї роботи тут».
  
  
  Я нічого не сказав. Діаз підійшов і став між мною та столом О’Меллі.
  
  
  «Коли я вперше брав у вас інтерв’ю, Сара, я запитав вас, чи була якась причина, щоб хтось бачив вас біля будинку Стюарта тієї ночі, коли він помер. Ви сказали "ні".
  
  
  "Я пам'ятаю", - сказав я.
  
  
  Діас сидів на краю парти, наче вчитель, який неформально спілкується з учнем після уроку. «Я зараз запитую вас, — сказав він, — чи не хочете ви переглянути свою відповідь?»
  
  
  Не вагайтеся тут. "Ні", - сказав я. «Я б не став».
  
  
  Діаз подивився убік, у бік вікна, потім знову на мене. «Ми знайшли кров у килимі вашого автомобіля», — сказав він. «Також у вашій правій задній шині є діагональна канавка, пошкодження, спричинене чимось, через що воно наїхало. Це так само характерно, як відбиток пальця».
  
  
  Я нічого не сказав, але відчув, як м’язи в горлі почали працювати, мимоволі ковтаючи.
  
  
  «Сара, я знаю, що Ройс Стюарт зробив з дочкою вашого партнера. Я знаю, що тієї ночі, коли помер Стюарт, ви вірили, що ваш чоловік мертвий і що Коротун мав можливість йому допомогти, але не зробив цього. Тут є дуже, дуже пом’якшувальні обставини». Він нахилився вперед, поки його напівскладені руки майже не торкнулися моїх. «Я знайомий з вашим рекордом. Я знаю, що ти хороший поліцейський, Сара, і я хочу тобі допомогти. Але ми підійшли до того, що вам потрібно розповісти мені, що сталося тієї ночі. Якщо ти не вийдеш і не зустрінеш мене на півдорозі, я не зможу тобі допомогти».
  
  
  У той момент я хотів сказати Діасу правду, і з найгіршої з усіх причин. Не тому, що я боявся, що зі мною станеться, якщо я продовжу перешкоджати правосуддю, як я робив з тієї ночі в Блакитній Землі. Не тому, що він мав судово-медичні докази, які могли б засудити мене незалежно від того, чи повернулася Женев’єва, щоб зізнатися. Я хотів сказати йому лише тому, що дуже хотів повірити в те, що казав мені Грей Діаз своїми словами, тоном і поставою: що він хоче допомогти мені.
  
  
  Я відкашлявся. «Вибач, Ґрей», — сказав я. «Мені більше нічого додати до того, що я вам уже сказав».
  
  
  Діас зітхнув. — Мені теж шкода, детективе Прібек, — сказав він, підводячись. «Я зв’яжусь».
  
  
  
  
  Повернувшись у конференц-зал, я не міг згадати, що робив раніше. Я подивився на свої нотатки, і вони не мали для мене сенсу.
  
  
  «Все добре?»
  
  
  Я не чув, як увійшов Крістіан Кіландер. «Я в порядку», — сказав я, відвертаючись від вікна.
  
  
  Я не брехав. Спокій охопив мене несподівано, і я розумів чому. Грей Діаз досить чітко дав зрозуміти, що це мій останній шанс вирівнятися з ним. Можливо, я мав прийняти його, але тепер було надто пізно. Перші стрибаючі з парашутом повинні відчувати це відразу після стрибка. Є дюжина шансів відмовитися від занурення, але коли вони піднялися в повітря, вони готові. Що б не трапилося, безпечне приземлення чи кривавий удар, вага рішення лягла з їхніх плечей. Як і вони, я зробив свій вибір. Що б не трапилося звідси, було поза моєю рукою.
  
  
  Кіландер простягнув факс. — Це прийшло для вас із Рокфорда, — сказав він.
  
  
  Я взяв його з його руки. Свідоцтво про живонародження, це написано вгорі.
  
  
  «Вибачте, більше нічого не було», — сказав Кіландер.
  
  
  «Ні, це нормально», — сказав я, продовжуючи переглядати текст. «Іноді все, що вам потрібно, — це одна річ».
  
  
  
  
  Озираючись назад, можливо, було б краще, якби я знайшов трохи часу, щоб подумати, поспати на основі того, що я дізнався. Але я цього не зробив. Того вечора о п’ятій тридцять я виїхав до озера.
  
  
  Погода справді була чудовою, сонячний день без натяку на вологу сіру шерсть, яка забарвлює багато літніх днів у Міннесоті. Мене не здивувало, що діти Хеннессі були на вулиці цього яскравого вечора.
  
  
  Усі четверо хлопців розділилися на футбольний матч біля озера. Це була дивна гра, але, ймовірно, найкраща, яку вони могли зробити: Ейдан і Ліам проти Колма і Донала. Над ними Марлінхен керував грилем на ґанку, малюючи соусом курячі грудки та крильця. На ній була біла футболка з футболкою, вирізами, сонцезахисні окуляри в оправі з мідного дроту та зеленувато-сріблястими дзеркальними лінзами, на стегні — Discman. Коли вона побачила мене, Марлінхен зняла навушники з голови, щоб покласти їх на шию. «Сара!» сказала вона, виглядаючи задоволеною. «Ми влаштовуємо невелике барбекю, щоб відсвяткувати закінчення школи. Напевно, у нас буде багато запасу, якщо ви зможете почекати».
  
  
  Вона виглядала у чудовому настрої. Це мало змінитися.
  
  
  — Боюся, я тут у справах, — сказав я.
  
  
  «Що за бізнес?» сказала вона.
  
  
  «Твій батько має обмежені можливості відповідати на запитання «так і ні», чи не так?» Я сказав. «Наскільки я розумію, саме так ви провели слухання щодо опіки».
  
  
  Марлінхен негайно глянув на високе вікно. — Тато зараз відпочиває, — сказала вона. «Про що це?»
  
  
  «Мені потрібно поставити кілька запитань, на які він може відповісти», — сказав я. — Про твого двоюрідного брата Джейкоба Канделера.
  
  
  «У мене немає двоюрідного брата на ім’я Джейкоб, — сказала вона. «У нас немає двоюрідних братів і сестер, і крапка».
  
  
  Я зняв із плеча свідоцтво про народження й віддав його Марлінчену. Я бачив, як Марлінхен вбирав імена: Джейкоб, Пол, Бріжит.
  
  
  «Бачиш дату народження?» Я сказав. «Він, ти та Ейдан народилися лише через кілька місяців».
  
  
  «Як дивно, — сказала вона. Здивування змило ввічливу тривогу в її голосі. «Я ніколи не зустрічав його».
  
  
  «Твоєму батькові не подобалася твоя тітка Бріжит, і він тримав її подалі від своїх дітей», — сказав я. — Але це неправда, що ти ніколи не зустрічав свого кузена Джейкоба. Ви виросли разом з ним. Він став вашим найближчим другом».
  
  
  «Що ти кажеш?» Але Марлінхен почав розуміти. Її погляд звернувся до високого білявого хлопця під нами, який дозволяв Доналу випередити його для тачдауну.
  
  
  «Це там не твій брат Ейдан», — сказав я. — Це твій двоюрідний брат, Джейкобе. Твій батько не віддав його Бріжит, коли йому було 12, — сказав я. «Він повернув його . Ейдан, я маю на увазі Джейкоба, сказав, що Бріжит була ласкавою та чіпкою, наче вона завжди хотіла бути матір’ю. І вона це зробила. До свого сина».
  
  
  Марлінхен зняла сонцезахисні окуляри, щоб встановити зоровий контакт. «Це якийсь поганий жарт?» — запитала вона. Вона промовляла так, ніби зверталася до дитини. «Знаєте, у вашій теорії зяюча діра. Якщо це Джейкоб, то де справжній Ейдан?»
  
  
  Це була важка частина. «Якби мені довелося вгадувати, — сказав я, — я б сказав, що він похований під деревом магнолії». Я показав. «Мені здається, він застрелився з пістолета твого батька чотирнадцять років тому, і твій батько поховав його під улюбленим деревом твоєї матері. Вибір місця поховання був, мабуть, хибним способом її втішити».
  
  
  — Ні, — сказав Марлінчен.
  
  
  «У вас є спогади про це: гучний шум, ваша мати засмучена і спала в одному ліжку з вами тієї ночі. Для комфорту».
  
  
  «Це був шторм, який засмутив її», — сказав Марлінчен.
  
  
  "Ні", - сказав я. — Ви всі кажете, що ваш батько не цікавився ні автомобілями, ні благоустроєм. Але він сам поклав новий килим у кабінеті, і чотирнадцять років тримався за машину, кажучи, що колись її полагодить. Чотирнадцять років, Марлінчен.
  
  
  «Що ти хочеш сказати?»
  
  
  «Коли Ейдан застрелився, ваш батько привіз його в лікарню на цій машині. Килим у кабінеті він просто замінив, бо він був просякнутий кров'ю. Дрібні бризки на килимі в передпокої він відчистив відбілювачем. Але машина, де Ейдан втратив більшу частину своєї крові? Він ніколи не міг повністю очистити це. Тому він боявся колись позбутися машини. Бояться, що покупець може знайти під сидіннями, в килимі та дошках підлоги залишки крові. Відмовитися від BMW і стверджувати, що його вкрали, було б тільки гірше; це зацікавило б поліцію автомобілем, якби його колись знайшли. Ні, найбезпечніше було прибрати його якомога краще і замкнути на своїй території».
  
  
  Марлінхен глянув на гараж, але швидко.
  
  
  «Жоден із цих методів приховування не був особливо вправним, — сказав я, — але це не обов’язково. Поки Г’ю не продав будинок чи машину, ніхто ніколи не міг уважно роздивитися, які докази залишилися». Досі, думав я. «Г’ю замінив Ейдана сином своєї невістки», — продовжив я. «Я не знаю, як він її умовив. Можливо, він грав на її хвилюванні за горе-сестру. Можливо, він заплатив їй; Бріжит була бідною і самотньою матір'ю. Можливо, вона думала, що Джейкоб буде жити краще з її старшою сестрою та Г’ю. Але якби вона не погодилася з цим, уявіть наслідки. Кар'єра Г'ю була б під загрозою. Вашу матір могли оголосити непридатною разом із ним. Вас і Ліама могли забрати сімейні служби, хто знає, як довго?»
  
  
  «Добре, добре», — сказала Марлінхен, піднімаючи руки, щоб я зупинився. «Я розумію, звідки ви взяли свою теорію, але все це неможливо. Його не могли просто змінити . Мені було чотири роки. Я б знав».
  
  
  «Тобі було не зовсім чотири. Діти в такому віці сприйнятливі, а слово їхніх батьків — як слово Боже», — сказав я їй. «Х'ю промив тобі мізки. Він сказав тобі, що Ейдан був у від’їзді. Він зупинився на тижні. Потім він привів Джейкоба додому і сказав: «Це Ейдан», доки ти й Джейкоб не погодилися».
  
  
  «Але мати... . .” Її голос був дуже м'яким.
  
  
  «Твоя мати була в цьому задіяна», — сказав я. «Я підозрюю, що це була не її ідея, але вона погодилася».
  
  
  Для мене це також було важким завданням — визнати співучасть жінки, яка спала під мармуровим янголом на цвинтарі. Єлизавета також несла частку провини в долі Якова. Але там, де почуття провини отруїло Г’ю, воно пом’якшило Елізабет. Вона обожнювала сина своєї сестри, розділяючи з ним узи між двома скривдженими душами.
  
  
  «Це б взагалі не спрацювало, якби ви двоє ще не були в школі», — сказав я. «У Ейдана не було ні вчителів, ні товаришів, які приходили в будинок, ні старших братів і сестер. Більше не було кого обдурити. Джей Ді Кемпіон був єдиною людиною, яка бачила і Ейдана Хеннесі, і Джейкоба Канделера. Пізніше того ж року ваш батько незрозумілим чином і категорично відмовив йому у доступі до вас додому».
  
  
  Губи Марлінхен трохи розтулилися, і я подумав, що, мабуть, ця остання деталь, яку підтверджує її власне знання про життя її батьків, переконала її. Тоді вона випросталася, наче відчула полегшення. «У Ейдана відсутній палець», — сказала вона, ці три слова нагадували силогізм. «Якщо нападу собаки не було, як це пояснити?»
  
  
  «Там був пес», – сказав я. «Його сусіди в Іллінойсі вирощували пітбулів, і між двома ділянками був поганий паркан. Джейкоб справді втратив палець від одного з пітбулів, тому й донині боїться собак».
  
  
  Під нами Колм збив Ліама жорстким підкатом. Марлінхен ніби спостерігала, але я сумнівався, що вона справді це бачила.
  
  
  «Є більше». Я сказав. «Це свідоцтво про народження — це весь папір, який є на Джейкоба. Він ніколи не записувався до школи. Немає свідоцтва про смерть. Немає документів про усиновлення. Він просто випадає з сітки. Тому що він був у Міннесоті».
  
  
  «Отже, у вас є папірець. Це нічого не доводить», – сказав Марлінчен. Тоді її очі спалахнули новою ідеєю. «Тобі спало на думку, що, можливо, Джейкоб помер молодим? Можливо, наша тітка Бріжит дозволила йому втопитися чи щось таке. Вона завжди була п’яна або набита...
  
  
  «Не роби цього», — сказав я, хитаючи головою. «Не дозволяй батькові все життя думати за тебе. Ви ніколи не зустрічалися зі своєю тіткою Бріжит, але ви ніколи не сумнівалися у розповіді вашого батька про неї. Ви більше готові думати погано про неї, незнайомку, ніж про свого батька, який на власні очі бачив, як фізично та психологічно завдавав Ейдану болю».
  
  
  Незважаючи на всі її заперечення, правдивість цих слів вразила голову, і вона мовчала.
  
  
  «Я не кажу, що твій батько — монстр», — сказав я. «Він зробив помилку, ймовірно, поспішно, на парковці лікарні, і це сніжним комом зруйнувало його життя. Коли він зрозумів, що почуття провини та горе руйнують вашу матір зсередини, було вже пізно це виправити. Уявіть, як це виглядало б для світу через місяці чи роки: поховати власного сина в безіменній могилі на власній землі? Забрати чужу дитину і стерти її особистість? Повага та кар'єра Х'ю могли б пережити випадкову смерть його сина, але його поведінка після цього переступила всі моральні та юридичні межі».
  
  
  Мені було цікаво, чи я говорив занадто відверто; але тут чесність запізнилася. У світі Хеннессі цього не вистачало надто довго.
  
  
  Під нами ще гралися хлопці. Якщо вони й помітили мою присутність, то не прочитали мову тіла. Ймовірно, вони подумали, що ми з Марлінченом ведемо привітну розмову.
  
  
  «Провина твого батька, спочатку перед Ейданом, а потім перед твоєю матір’ю, з’їла його зсередини. Буквально, певним чином». Мені не потрібно було нагадувати Марлінхен про виразку її батька. «Ви коли-небудь замислювалися, чому фотографія вашої матері та Ейдана так непокоїла вашого батька?» — запитав я її. «Це був справжній Ейдан у віці двох років. Джейкоб цього не знав, але знав твій батько. Його обурювало бачити це щоразу, коли він заглядав у ту спальню. Це нагадало йому про те, як спрацював його план. Твоя мати ніколи не оговталася від своєї провини за це. Вона померла від цього, або випадково...» Я обірвав себе.
  
  
  Надто пізно. Обурення розжарювало ніжну шкіру Марлінхена. «Чи що, навмисно? Ви припускаєте, що вона вбила себе?»
  
  
  Я був, але, звісно, на даний момент для Марлінчена це було надто важко. — Ні, — швидко сказав я, заспокоюючи її. «Ні, я цього не кажу».
  
  
  Все ще занадто пізно. «Я думаю, що тобі варто піти зараз», — сказала вона.
  
  
  «Подумай, що ти просив мене зробити, коли ми вперше зустрілися», — сказав я, впадаючи у відчай. «Ти просив мене знайти твого брата. Це те, що я намагаюся зробити. Тепер ти законний голова родини. Якщо ти не дозволиш мені поговорити з твоїм батьком, то дозволь мені підкопати під деревом і пошукати твого брата. Як ти хотів».
  
  
  «Мої брати, — сказала вона, вказуючи, — усі вдома. Батько вдома, йому стає краще. Ми об’єднуємося і лікуємо рани. Такій людині, як ти, на це важко дивитися».
  
  
  «Хтось схожий на мене?» — повторив я.
  
  
  «Ваш батько вигнав вас із дому і виховував фактично незнайомець. Ви б не зрозуміли, як це – бути частиною справжньої сім’ї».
  
  
  «Вибачте?» — сказав я, хоча чув її чітко.
  
  
  Але якщо Марлінхен побачила, що вона мене вжалила, вона не послабилася. «Ось чому ти не можеш прийняти, що ми зараз щасливі», — продовжила вона. «Хочеш, щоб мій брат помер, мати покінчила життя самогубством, а батько у в’язниці».
  
  
  «Це неправда», — сказав я.
  
  
  «Іди геть», — кинула вона. «Я втомився від твого хворобливого розуму та твоїх хворих теорій».
  
  
  Мені тут нічого не залишалося робити. Вона не збиралася охолоджуватися. Я спустився сходами вниз.
  
  
  «Не повертайся». Марлінхен кинув мені вслід. «Я викличу копів, якщо ти прийдеш сюди знову».
  
  
  Я хотів сказати, що можу повернутися з ордером, але по правді кажучи, мабуть, не міг. У мене не було достатньо вагомих доказів. Крім того, іноді доводиться залишати останнє слово. Я зрозумів корінь гніву Марлінчена. Це був страх. Якби вона не почула правди в моїх словах, вони б не облили кислотою вразливе місце її свідомості. Заціпенівши, я заліз у машину й попрямував по алеї.
  
  
  З вершини невеликої височини в кінці під’їзної дороги Хеннессі було добре видно поле, де гралися хлопці, і я зупинився, перш ніж виїхати на дорогу. Я озирнувся.
  
  
  Ейдан, оскільки я не міг перестати думати про нього, стояв і радився з Ліамом, тримаючи в руках футбольний м’яч. Від напруги на його голих грудях і обличчі виступив дрібний піт. Хлопці зайняли позицію, і Ліам кинув м’яч Ейдану. Ейдан легко впіймав його і почав тікати. Його білявий хвостик божевільно розгойдувався під полуденним сонячним світлом, коли він біг. Колм, рішучий, кинувся перехопити його, але Ейдан легко ухилився та збільшив швидкість, випереджаючи брата, прямуючи до непозначеної кінцевої зони.
  
  
  У високому вікні було порожньо; Г’ю не дивився, і на мить я побажала, щоб він дивився. Можливо, він уперше впізнав те, чого так довго не бачив.
  
  
  Х'ю твердо вірив у сім'ю. У своїй творчості та житті він дотримувався ідеалів згуртованого, відданого та люблячого клану. Він ніколи не міг цього побачити, але Джейкоб Кандельер, без жодної краплі крові Хеннессі, представляв найкращий із цих ідеалів. З дитинства він мав сильний інстинкт захищати тих, кого любив. Він витягнув Марлінхен із крижаних вод озера, коли вона провалилася під лід. Він бився з хуліганами, які цькували Ліама. Він повернувся додому зі свого нового життя в Каліфорнії, щоб бути зі своєю сестрою та братами.
  
  
  З Колмом на п'яти, Джейкоб захопив землю у заздалегідь визначеній, невидимій енд-зоні та забив м'яч. Колм, граціозно здавшись, простягнув руку, дав Джейкобу низьку п’ять, забрав м’яч і пішов перегрупуватися з Доналом.
  
  
  Джейкоб не пішов слідом. Він трохи постояв, важко дихаючи. Тоді він упав на коліна, а звідти ліг на траву.
  
  
  У цьому дійстві було щось спогадливе, щось таке, що розбурхало недавню пам’ять.
  
  
  «О Боже, — сказав я.
  
  
  Я включив «Нову» заднім ходом і поїхав заднім ходом по під’їзній доріжці зі швидкістю 40 миль на годину, зупинившись у десяти футах від палуби. Марлінхен витріщилася на мене зі свого місця біля гриля.
  
  
  «Виклич 911», — крикнув я їй, вистрибуючи з машини.
  
  
  Я очікував від неї якогось опору, але вона подивилася на траву, де Джейкоб усе ще не рухався, а її брати стояли навколо нього, і повірила мені.
  
  
  «Що мені сказати?» Подзвонив Марлінхен.
  
  
  «Зупинка серця», — крикнув я у відповідь, пірнаючи вниз зі схилу.
  
  
  Можливо, Бріжит ніколи не спало на думку, що вада серця, яка вбила її коханого Пола, батька її дитини, була спадковою. А може, вона ніколи не знайшла способу попередити сина, який не мав знати, що він її син. Можливо, колись вона й хотіла це зробити, але власна смерть застала її зненацька.
  
  
  Ліам, ставши на коліна біля свого двоюрідного брата, сказав: «Я не думаю, що він дихає». Він звучав спантеличено, наче хотів, щоб йому заперечили, хотів, щоб хтось сказав йому, що здорові 18-річні не просто перестають дихати.
  
  
  «Рухайся», — наказала я, опустилася на коліна й перевернула Джейкоба на спину. Я зняла шкіряне намисто з тигрового ока з западини його горла й поклала туди кінчики пальців. Великі артерії не пульсували під моїм дотиком. Я відкинув голову Джейкоба назад, перевірив дихальні шляхи. ясно. Я закрив йому ніздрі, дихав за нього. Накачав груди так сильно, що контузить тіло. Знову видихнув.
  
  
  Коли приїхали медики, вони запитали, хто поїде з Айданом, як його впізнали діти, до лікарні. Я відкрив рот волонтерці Марлінхен, але вона похитала головою. «Ти йди, Сара», — несамовито сказала вона. «Будь ласка, будь ласка, ти піди з ним».
  
  
  Розлюченої захисниці родини Хеннессі, яка прогнала мене зі свого майна, не стало. Марлінхен знову була наляканою дівчинкою-підлітком, а для неї я був авторитетом. Вона все ще вірила, що я можу допомогти її братові, коли вона не могла. Заціпенівши, я заліз у машину швидкої допомоги.
  
  
  Я залишався з Джейкобом Канделером усю дорогу до відділення швидкої допомоги. Серед лікарів і медсестер, що бурхливо працювали, ніхто не помітив, коли я йшов за ними, стояв біля стіни, спостерігаючи за їхніми марними зусиллями. Я був там, коли вони назвали код о 19:11 і коли вони пригнічено вийшли.
  
  
  Останній, хто вийшов, медсестра, обернувся, щоб поглянути на мене з дверей. «Ти повідомиш родину?» сказав він.
  
  
  Я кивнув на знак згоди. «За хвилину».
  
  
  Деякий час Г’ю Хеннессі ховався за стіною своєї хвороби та приватного життя, ховаючись від людей, яких він завдав болю. Це кільце людей ставало все більшим. Ейдан, смерть якого давно стала причиною його необережності. Елізабет, до самогубства якої він допоміг. Бріжит, чию дитину він забрав. Якова, втрата особистості якого зрештою стала фатальною. У певному сенсі навіть Поль Кандельер. Пол, відданий, готовий боєць, який якимось чином передав своєму синові його цінності лише через кров, який ніколи не дожив до того, як життя його сина піде так погано. Я не міг повірити, що ця смерть десь не поранила й Пола.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Марлінхен, якому вже не чужі дорослі обов’язки, того дня вивчив новий набір, з яким багатьом людям не доводиться мати справу до тридцяти чи сорока років. Я провів її через процес передачі тіла до похоронного бюро, зробивши необхідний вибір. Я порадив їй, щоб усі діти, навіть Донал, подивилися на тіло Джейкоба.
  
  
  «Це робить це реальним», — сказав я їй. «Це допоможе їм пережити заперечення, і пізніше вони можуть відчути, що попрощалися».
  
  
  Усі діти ніби заціпеніли. Ніхто з них не плакав.
  
  
  Надворі, на парковці лікарні, Марлінхен сидів на пасажирському сидінні Nova, дивився прямо перед собою й глухо запитав: « Можеш залишитися на цю ніч?»
  
  
  Я вважаю, що потрібно бути американцем, щоб зрозуміти, як сумують американці середнього класу в наш час. В інших місцях, коли люди несподівано помирають, є голосіння, є сльози, є взаємні звинувачення; ви можете бачити це майже щодня на CNN. В інших місцях тече спиртне, а телефон не змовкає; сусіди приходять з їжею та розрадою.
  
  
  У родині Хеннессі широкоекранний телевізор влаштував суд весь вечір. Навіть Ліам піддався цьому, його коліна підтягнулися до грудей, шукаючи розради в електронному опіаті сучасності.
  
  
  Готувала для них просто: спагетті з томатним соусом, зелений салат. Марлінхен приготувала для Г’ю тацю, а перед сном дала йому таблетку. «Це допомагає йому спати, — сказала вона, — і я не думаю, що зможу не спати сьогодні ввечері, допомогти йому сходити в туалет або почитати йому, якщо він не може спати».
  
  
  «Це, напевно, гарна ідея», — сказав я. Здавалося, їй потрібні були мої поради щодо таких дрібниць.
  
  
  Перед тим як піднятися нагору, Ліам підійшов до вікна. Він не бачив місця, де помер Джейкоб, але в чорному склі він дивився в тому напрямку.
  
  
  «Я не розумію, — сказав він. «Я просто не розумію цього». Його обличчя з гострими кістками було стиснуте чимось, що розквітло б болем, коли він перестане так сильно боротися з цим і дозволить собі це відчути.
  
  
  Я поклав руку йому на плече й нічого не сказав. Ми з Марлінченом не обговорювали те, що я їй сказав того дня, про Джейкоба Канделера та справжнього Ейдана. Я не міг припустити, коли вона знову буде готова поговорити про це чи розповісти іншим дітям.
  
  
  Неспокійний, я заснув не відразу. Я тільки поплив на дивані в сімейній кімнаті, коли мене розбудив клацання французьких дверей.
  
  
  Марлінхен, який стояв на вулиці в місячному світлі, був одягнений у практичну білу футболку з довгими рукавами та вицвілі джинси. У її руці була лопата, якою Ліам ховав Сніжка. Вона прямувала до магнолієвого дерева.
  
  
  У мене не було вагомих доказів для цієї частини моєї теорії — що Ейдан був похований там, — але це здавалося мені таким ясним. Що ще на території має такий вигляд пам’ятника? Чому Г’ю кілька років тому ходив туди з Марлінчен, щоб сказати їй щось важливе? Чому дітей Хеннессі приваблювало дерево, вони йшли туди, щоб поговорити, поміркувати й замовкнути, ніби їх покликав туди шепіт мертвих?
  
  
  Я встав і одягнувся.
  
  
  Марлінхен не почула, як я наближаюся, настільки вона була зосереджена на своїй роботі. Якою б вона не була, вона докладала вагу свого тіла до кожного поштовху лопати, як крихітна екскаваторна лопата. Вона плакала, коли копала.
  
  
  — Марлінхен, — сказав я.
  
  
  Вона підвела очі, сріблясті сліди сліз у місячному світлі, її обличчя було прекрасним навіть у горі.
  
  
  «Залиште поки що», — сказав я. «Ми можемо зробити це пізніше».
  
  
  — Ні, — сказала вона вологим голосом. «Ти був правий у всьому, з самого початку. Я не слухав». Вона подивилася на високе вікно Г’ю. — Як ти гадаєш, чи міг би він побачити мене тут, унизу, якби прокинувся? Не чекаючи відповіді, вона сказала: «Я сподіваюся, що він зможе. Сподіваюся, він побачить, що я копаюся тут, і отримає серцевий напад на додачу до інсульту. Цього разу я й пальцем не поворухну, щоб допомогти йому».
  
  
  «Це не твоя вина», — сказав я.
  
  
  «Ні, це його провина», — палко сказав Марлінхен. «Я захищав його роками. Я нікому не розповідав, як він ставився до Ейдана. Якби я комусь сказав, будь-кому. . .” Вона замовкла й заплакала, але не перестала копати. На березі озера закричала сова, яка звучала тривожно по-людськи.
  
  
  — Це не твоя провина, — повторив я. «Тобі боляче, і ти хочеш зробити щось прямо зараз, щоб виправити ситуацію. Але легально краще, якщо ви довірите копати техніку. Ви можете зламати кістку, вдаривши по ній лопатою, і тоді докази будуть пошкоджені».
  
  
  «Докази!» Марлінхен засміявся, високим звуком, не схожим на совиний. «Немає потреби в доказах. Він ніколи не побачить внутрішньої частини зали суду. Він буде надто хворий. Ось як він подолає це». Вона засміялася, гірко. «Це його вина, що Ейдан мертвий, це навіть його вина, що мати померла. Але він ніколи не заплатить».
  
  
  Вона знову штовхнула лезом. «До нього нічого не прилипає. Його ніколи ніщо не болить. Вчителі Айдана, які мали шукати зловживання? Вони б не впізнали, якби тато побив Ейдана прямо перед школою! Вони носили його книги на батьківські збори, щоб він підписував. Вона понюхала носом. «Я його захищав і захищав. Я не дав тобі потрібної інформації, тому що він виглядав погано». Вона витерла ніс тильною стороною долоні, по-дитячому жестом. «Навіть до цього роками я піклувався про нього. Після смерті матері я готував їжу, піклувався про будинок і фінанси, щоб він мав час писати, навчати, думати і робити все, крім того, щоб бути батьком».
  
  
  Неочікувано здійнявся вітер, принісши запах післяобіднього барбекю.
  
  
  «І якраз коли я майже звільнився від усіх обов’язків, у нього стався інсульт. Це ідеально. Він знову мене в пастку. Йому стане краще, але ніколи повністю не стане. Я буду тут, доки мені не виповниться сорок, готуватиму йому їжу та стежитиму за ліками».
  
  
  «Це не повинно бути так», — сказав я.
  
  
  «Так, буде. Ви не розумієте, — сказала вона.
  
  
  Запах диму був сильнішим, і проблема полягала в тому, що Марлінхен насправді не розпалив яму для барбекю раніше.
  
  
  «Ви відчуваєте запах диму?» — запитав я її.
  
  
  «Я візьму кістки і покажу йому, що я знаю. Я примушу його подивитися, що він зробив». Не слухаючи мене, вона злісно встромила лезо в землю. Я обернувся, щоб подивитися на будинок. За кількома вікнами в темряві мерехтіло нерівне червонувате світло.
  
  
  «Сучий син», - сказав я.
  
  
  Коли я підбіг до будинку, Ліам вийшов на задню палубу, Донал поряд з ним.
  
  
  «Де Колм?» Я вимагав.
  
  
  «Всередину», — сказав Ліам трохи хриплим голосом. «Вивести тата».
  
  
  Г’ю, — зрозуміла я із завмиранням серця. Проклятий інвалід на клятому другому поверсі будинку з клятими сходами.
  
  
  «Ми повинні витягнути тата», — луною повторив Донал, його голос надривався.
  
  
  Позаду я почув кроки й ледве простягнув руку, щоб підхопити Марлінхен, коли вона входила в будинок. «Ні в якому разі!» Я сказав їй. «Ти залишайся тут. Я серйозно, — сказав я, побачивши відмову на її стурбованому обличчі. «Я впораюся з усім».
  
  
  Повітря в будинку було гарячим, але терпимим, ніби хтось просто підняв термостат до високої температури. Але в ньому також був запах диму, і я відчув тремтіння нервів, що пробігло моїм тілом.
  
  
  Дим був густішим у коридорі другого поверху, де Колм був у дверях свого батька. «Давай!» сказав він. «Допоможи мені з татом!»
  
  
  На мить це спокусило; Колм був сильним. Але я відчув жар на своїй шкірі, мені стало неприємно, і я знав, що пожежі так швидко виходять з-під контролю, стають неможливими без попередження. Я не міг ризикнути, що Колм може померти, тому що я вирішив дозволити йому допомогти мені, і ми обоє намагалися витягнути Г’ю, коли вся кімната промайнула.
  
  
  «Ні!» — сказав я, напівкричачи, хоча ми стояли досить близько один до одного. «Не час бути героєм».
  
  
  Колм похитав головою. «Це Донал», — сумно сказав він. «Він курив у підвалі. Він розпалив вогонь. Якщо тато...
  
  
  «Пожежники приберуть твого батька», — сказав я. «У них є обладнання та навчання».
  
  
  Я говорив з більшою впевненістю, ніж відчував. На момент прибуття пожежної бригади 170-фунтового інваліда, ймовірно, буде вже пізно винести з дому. Колм побачив цю правду в моїх очах. Він відкрив рота, щоб знову заговорити, але потім піддався нападу кашлю.
  
  
  «Ось так гинуть рятувальники», – сказав я.
  
  
  Кинувши востаннє болісний погляд у темну спальню свого батька, він кивнув на згоду. Я поклав руку між його лопатками й підштовхнув його до сходів.
  
  
  На палубі моя шкіра була такою, наче я лежав на величезній сковороді. Цілком ймовірно, що Колм відчував те саме. Я підштовхнув його до крана й увімкнув його, а він бризнув водою на обличчя, груди й руки. Коли він відступив, я вже збирався зробити те саме, коли помітив щось, що мене непокоїло.
  
  
  «Де Марлінхен?» запитав я.
  
  
  Колм з волоссям, з якого капає вода, випростався, щоб озирнутися. Ліам тримав руки на плечах Донала, і той теж виглядав спантеличеним.
  
  
  «Ні! блядь! Я був такий злий, що Колм здригнувся, почувши мій голос, навіть за таких обставин. Марлінчен заступився за Х'ю. Її слова біля могили — я й пальцем не поворухну, щоб допомогти йому — були просто словами. Коли поштовх настав, вона повернулася до старих моделей. Жертвуючи своїм добробутом заради його.
  
  
  Я зіткнувся з трьома хлопцями. «Добре, хлопці, повертайтеся», — наказав я їм. «Шлях, шлях назад, вниз по під’їзній алеї, де безпечно. І залишайся там. Якщо Марлінчен або я не вийдемо, не заходьте за нами. Зрозумів?»
  
  
  Вони кивнули.
  
  
  Рухаючись якомога швидше, я впав на коліна й знову ввімкнув кран. Я засунув голову, намочивши волосся, вода, наче лід, шкрябала по моїй шкірі. Я стягнув сорочку, намочив її й знову одягнув. Тоді я повернувся.
  
  
  Як тільки я знову заглянув у будинок, я зрозумів, що не можу піднятися на другий поверх. Сходи горіли; намагатися набігти на них було б самогубством. Єдиний шлях на другий поверх був перекритий.
  
  
  Я повернувся через вхідні двері, обійшов будинок і став під високим вікном, вікно Г’ю виходило на озеро. Виноградні квіти на решітці були щільно зімкнуті, зморщені й сіруваті. Трельяж. Воно витримало вагу Джейкоба. Це витримало б моє.
  
  
  Дерев’яний каркас застогнав і потягнувся вперед, коли я поклав на нього всю вагу, але він залишився стояти, і я почав підніматися. Листя торкалося мені обличчя, як і я, і навіть крізь дим я відчував слабкий солодкуватий запах закритих квітів.
  
  
  За ширмою розсувне вікно Г’ю було відкрито якомога ширше. «Робота Марлінчена», — подумав я, ввівши свіжого повітря в кімнату. Г’ю лежав на ліжку, його груди нерівномірно тремтіли від того, що могло бути легким кашлем від диму. Я згадав снодійне, яке йому дав Марлінчен, і поцікавився, наскільки він справді свідомий.
  
  
  З головної ванної полилося світло, а потім у дверях з’явився силует Марлінчена. Вона тримала в руках згорнутий аркуш. Вона наповнила ванну водою, як я зрозумів, і намочувала простирадла та рушники, щоб боротися з полум’ям, яке вже охопило кімнату Г’ю.
  
  
  «Марлінхен!» Я крикнув, знову.
  
  
  «Сара!» — відповіла вона, і в її голосі було полегшення. Тут була влада. «Допоможіть мені!»
  
  
  Вона не хотіла, щоб я її виводив; це було не те, що вона мала на увазі під допомогою. Вона хотіла, щоб я увійшов і разом з нею боровся з вогнем.
  
  
  «Йди до мене!» Я крикнув у відповідь. «Ти збираєшся…» Я збирався сказати, що помру, якщо ти залишишся тут, але обірвався, боячись, що Г’ю прокинувся й був достатньо свідомий, щоб мене почув. Якщо він і був, то можна було уявити щось жахливіше, ніж його ситуація: усвідомлений, але не рухливий, відданий на милість обставин, цілковито залежний від того, щоб хтось інший його врятував.
  
  
  Я змінив тактику. «Пожежники майже тут!» Я подзвонив Марлінчену. «Вони спустять його в безпеку! Але ти маєш вийти зараз!»
  
  
  «Я не можу!» – сказала вона мені, знову похитавши головою, а потім замахнувшись мокрим простирадлом на полум’я, яке було найближче до ліжка. «Заходь і допоможи мені!»
  
  
  Потім сталося те, що ледь не зупинило моє серце: вона впала на коліна, кашляючи, засліплена димом. Я думав, що це все; вона була подолана.
  
  
  «Марлінхен, іди до мене!» Я закричав. Але навіть у нападі кашлю вона похитала головою.
  
  
  Я знову глянув на ліжко. Із майже заплющених очей Г’ю текла вода. Я знав, що це був причиною диму, але це виглядало мені як сльози. Уявний образ мого власного батька, тепер уже померлого, промайнув у моїй пам’яті, як іскра статичної електрики, і від горя, такого сильного, як нудота, мій шлунок закрутився.
  
  
  Я прийняв рішення. Я не збирався знову дивитися на Г’ю. Я не міг дивитися на нього і сказати правду, а якби я не сказав правду, Марлінхен міг би не вижити.
  
  
  «Слухай мене!» Я крикнув їй. «Тут можуть статися три речі! Троє людей можуть померти тут сьогодні вночі. Ось що станеться, якщо я зайду і спробую вам допомогти. Або двоє людей можуть загинути. Ось що станеться, якщо я залишу вас тут. Або одна людина може загинути, а двоє врятуються».
  
  
  Марлінхен, мабуть, не бачила мене крізь дим і свої очі, що струмували, але її обличчя повернулося в мій бік. Вона підвелася на ноги. Засліплена, вона пошкандибала вперед.
  
  
  Коли вона це зробила, я підчепив мініатюру під нижнім краєм вікна, намагаючись однією рукою зберегти рівновагу на решітці. Я підняв ширму вгору й звільнив її від доріжки вздовж підвіконня. Він піддався, і нижній кут його металевої рами врізався вбік по моєму лобі, швидка подряпина, схожа на ніготь, а потім відскочив униз по вигнутій решітці, листя тремтіло, куди б воно не потрапило.
  
  
  «Гаразд, усе гаразд», — запевнив я Марлінчена, який затиснувся у відчинене вікно. «Я збираюся трохи опуститися, щоб звільнити для вас місце, але я тримаю руку тут»,— я тримав одну руку на її гомілці,— «так що ви завжди будете знати, де я».
  
  
  Я сподівався, що звучу впевнено. Правда полягала в тому, що в моїх ногах почався тремтіння чихуахуа від того, що я тримався на решітці.
  
  
  «Просто опусти одну ногу й знайди точку опори, — сказав я, — і ми просто зліземо вниз, крок за кроком».
  
  
  Хороший план, абсолютно нікчемний. Коли Марлінхен поклала свою вагу на решітку, вона вся послабилася. Я побачив літаючий білий місяць, дим, озеро, а потім уся планета вдарилася мені в спину, потім у потилицю. Марлінчену пощастило більше. Я зламав її падіння.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Знайомий запах ціаноакрилатного клею привів мене до тями, але це не був запах старих випарів. Воно було гострим і свіжим. Мої очі були заплющені, але я відчула, як хтось торкається мого чола ніжними пальцями.
  
  
  «Я мав би володіти акціями в бізнесі суперклею», — сказав я, усе ще заплющивши очі.
  
  
  «Тсс», — пролунав низький знайомий голос. «Ти тиснеш мені руку».
  
  
  Я відкрив очі й не здивувався, побачивши Цицерона. Я впізнав його голос секундою тому. Те, що мені було трохи менш ясно, так це події, які призвели до того, що я знову опинився на іспитовому столі Цицерона.
  
  
  Я згадав пожежу в будинку Хеннесі і розрізнені події після цього. Я запам’ятав Колма поруч із собою. Він відвів мене на безпечну відстань від палаючого будинку й заохотив мене спертися на нього, і я це зробив, вдячний за його молоду силу та його непослух, коли він повернувся за мною. Я пам’ятаю машини швидкої допомоги на місці пожежі та спроби допомогти, тому що я не міг зрозуміти, що я був на місці події як пацієнт, а не той, хто першим реагує. Переповнена приймальня швидкої допомоги, потім тихе місце, хтось розмовляє зі мною тихим спокійним голосом. Голос Цицерона.
  
  
  «Я не можу повірити, що ти знову склеюєш мене», — сказав я.
  
  
  «Трюк лікаря, який не можна спробувати вдома», — сказав він, сідаючи на спинку крісла.
  
  
  «Я не думав, що мене поранили», — сказав я. Я пам’ятав, як гострий кут віконної сітки шкрябав по моєму лобі, але це було ніби нічого, подряпина кігтя кошеня.
  
  
  «О, це дуже поганий поріз. Не чіпай, — дорікнув він, коли я підніс руку до чола. «Я тобі покажу».
  
  
  Він відкотився в кріслі, повернувся з дзеркалом і поставив його переді мною.
  
  
  «Чортове чорт», — сказав я. Тільки тепер я згадав, як кліпав кров з очей, не раз. Кров, що засохла тепер на моєму носі, вилицях і навіть підборідді.
  
  
  «Виглядає гірше, ніж є». Цицерон знову котився. «У вас також є невеликий набряк на потилиці, але нічого надто серйозного», — сказав він. «Ти тримав для мене трохи льоду, пам’ятаєш це?»
  
  
  "Ні", - сказав я.
  
  
  «Інакше ти в порядку. Я принесу тобі ще трохи льоду. Чи можете ви кинути мені цю тканину?»
  
  
  Я озирнувся й побачив мокру блідо-зелену мочалку на екзаменаційному столі поруч зі мною. Я підняв його й почав підводитися, але Цицерон, який стояв на краю кухні, лише підняв руку. Мій кидок був трохи невдалим, але Ціцерон підлаштувався і зловив його зворотною стороною.
  
  
  Коли він повернувся, у нього був лід, а також чиста тканина в маленькій мисці з нержавіючої сталі з мильною водою. Я взяв у нього пакет із льодом і приклав до голови. Мені було неважко визначити місце травми за тупим болем, який я там відчув, а також за вологістю волосся навколо нього. Цицерон поставив чашу й вичавив ганчірку.
  
  
  Я бачив, що він збирався зробити. «Я можу сам помитися у ванній», — сказав я.
  
  
  «Я знаю, що ти можеш», — сказав Цицерон. «Але я хочу, щоб ти сидів спокійно і продовжував прикладати цей пакет з льодом, а тим часом я втомився від жалю тебе без потреби, тому що ти виглядаєш так, ніби щойно пройшов десять раундів з Ленноксом Льюїсом, коли все зовсім не так погано».
  
  
  Я підкорилася його служінню, як дитина, заплющивши очі, коли він ніжно стирає засохлу кров з моєї шкіри.
  
  
  — Мені потрібно тобі дещо сказати, — сказав Цицерон. «Коли ви були тут востаннє, ви згадали про смерть мого брата».
  
  
  «Нам не треба говорити про це», — сказав я, відкриваючи очі.
  
  
  «Так, маємо», — сказав він. — Ви боялися, що я прирівняю вас до офіцерів, які застрелили Уліса. Його голос був м’яким і рівним, як завжди. «Я не знаю. Ти зовсім не схожий на них».
  
  
  «Ви ніколи не бачили мене на роботі», — сказав я.
  
  
  «Я ніколи не розмовляв із цими людьми», — сказав мені Цицерон. «Вони ніколи не приходили до мене, щоб пояснити, що сталося. Ви б прийшли. Чи я помиляюся?»
  
  
  — Ні, — чесно сказав я. «Я б мав».
  
  
  Цицерон кивнув і продовжив свою роботу. Відчуття на моїй шкірі було гіпнотичним, як і звук намокання тканини, бризки води, що падали назад у миску, коли він споліскував і віджимав тканину, вдруге, а потім і втретє.
  
  
  «Ви не дуже зрозуміли, як це сталося», — сказав він. «Щось про пожежу в будинку та падіння з вікна під час рятувальної операції, це правильно?»
  
  
  «По суті, — сказав я. «Чому?»
  
  
  Ціцерон дозволив тканині попливти в мисці й простягнув мені рушник, щоб я витерла обличчя. «Ти часто потрапляєш у небезпечні ситуації, Сара», — сказав він. «Витягування дітей із дренажного каналу, а тепер це».
  
  
  «Це лише двічі», — сказав я.
  
  
  «Двічі за весь час, що я тебе знаю», — виправив він. «Це трохи більше місяця».
  
  
  «Це частина роботи», — сказав я.
  
  
  «Ні», — сказав Цицерон, хитаючи головою, як учитель, який чує неприйнятне виправдання за невиконане домашнє завдання. «Я достатньо знаю про роботу поліції, щоб знати, що ви робите нетипово».
  
  
  «Хто хоче бути типовим?» — сказав я легко.
  
  
  «Іноді, — сказав Цицерон, — коли люди постійно отримують травми або травми, є причина. Іноді вони намагаються привернути увагу до чогось іншого, що завдає їм болю, чого вони не можуть показати людям безпосередньо».
  
  
  «Я не розумію».
  
  
  «Сара, — обережно сказав він, — коли ви з чоловіком жили разом, він коли-небудь бив вас?»
  
  
  «Боже, ні, — сказав я. — Шайло теж був поліцейським.
  
  
  «Це не дискваліфікує його», — сказав Цицерон. «Це дуже фізична професія, і вона приваблює агресивних людей, які…»
  
  
  — Я все це знаю, — сказав я. «Але Шайло мене ніколи не била».
  
  
  «Я просто відчуваю, — сказав Цицерон, — що хтось завдав тобі болю». Він обережно замовк. «Це був секс?»
  
  
  Звинувачуйте в цьому пізню годину, звинувачуйте в цьому травму голови. . . Я вже збирався це заперечити, але натомість почув себе: «Це було дуже давно».
  
  
  «Твій батько?» Темні очі Цицерона пильно дивилися на мене.
  
  
  "Брате", - сказав я. Потім: «Я ніколи нікому цього не кажу. Я навіть ніколи не казав Шайло».
  
  
  — Вибачте, — сказав Цицерон.
  
  
  «Я більше не хочу про це говорити».
  
  
  «Добре».
  
  
  «Я маю на увазі ніколи».
  
  
  «Гаразд».
  
  
  «Тобі мене шкода?»
  
  
  «Ні».
  
  
  «Добре. Я більше не хочу про це говорити».
  
  
  Я зрозумів, що тримаю мокру ганчірку, в якій уже нічого немає. Віднявши його від потилиці, я розгорнув і побачив усередині шматок льоду розміром із зуб — усе, що залишилося від кубика.
  
  
  «Справа в тому, — сказав я, — якщо я роблю екстремальні речі на роботі, то лише тому, що хочу... . . Я хочу . . .”
  
  
  Я почав спочатку. «Я нещодавно познайомився з цією дитиною, фельдшером». Подумки я бачив Нейта Шигаву. «Я заздрив йому, — продовжив я. «У своїй роботі він зупиняє кровотечу. Моя робота інша. Поки я там, кровотеча закінчилася. Іноді вже давно».
  
  
  Я думав про справжнього Ейдана Хеннесі, такого молодого, коли він помер, і про його матір, витягнуту з води озера.
  
  
  «Те, що кровотеча зупинилася, не означає, що біль зник», — сказав Цицерон. «Я очікую, що ви допоможете з цим».
  
  
  «Коли люди дозволять мені», — сказав я. «Іноді — частіше, ніж ви думаєте, — люди кажуть, що хочуть допомоги, але насправді це не так».
  
  
  День, який почався біля офісу Кіландера, нарешті наздогнав мене. Я відчував втому не просто фізично. Я не знав, як там Марлінхен. Я навіть не знав, де вона та її брати. Я подумав, що треба дізнатися, переконатися, що з ними все гаразд, чи хтось із ними. Але я просто не міг більше. Не сьогодні ввечері.
  
  
  «Котра зараз година?» — сказав я й обернувся, щоб поглянути на годинник. Була 1:58 ночі
  
  
  «Боже, вибач», — сказав я, сповзаючи зі столу. «Тобі потрібно бути в ліжку. Я піду».
  
  
  Цицерон почав говорити, але я йому не дозволив. «Я почуваюся добре, я можу їздити…» Я зупинився, щось усвідомивши. «Я не їздив тут, чи не так?»
  
  
  Цицерон похитав головою. "Ви не пам'ятаєте?"
  
  
  Я закрив очі, отримав доступ до тьмяних уявних образів, але нічого не було в фокусі. Тоді мені спала на думку нездійсненна ідея. « Ти привів мене?»
  
  
  «Так», — сказав він.
  
  
  «Але...»
  
  
  «Я сказав тобі, що можу піднятися на ліфті, коли в мене немає іншого вибору», — сказав він. «Мене не стільки здивувало те, що я спустився на тому клятому ліфті, скільки те, що мій фургон завівся».
  
  
  Мабуть, я виглядав дуже здивованим, бо Цицерон із задоволенням дивився на мене.
  
  
  «Ви дзвонили мені з телефону-автомату біля відділення швидкої допомоги. Ви були трохи розгублені в деталях, але, очевидно, ви щойно втекли з кімнати очікування. Я сказав тобі залишатися на місці. Я збирався відвезти вас назад до лікарні, якщо знадобиться, але ви були амбулаторними і не отримали серйозних травм, тому я поважав ваше бажання і привіз вас сюди».
  
  
  Він вийшов на вулицю, щоб знайти мене. Я хотів сказати, що пишаюся ним, але відразу зрозумів, наскільки це принизить його, як погладжування по голові. «Я вам у боргу», — сказав я.
  
  
  «Ви винні мені 120 доларів, якщо бути точним», — сказав Цицерон. «Вісімдесят за лікування і сорок за те, що змусили мене спуститися в тому клятому ліфті».
  
  
  Я мало не посміхнувся, відчуваючи полегшення від того, як він спритно повернув нас на землю. «Знаєш що?» Я сказав.
  
  
  «Ти не так багато маєш», — закінчив за мене Цицерон.
  
  
  «Завтра принесу», — пообіцяв я.
  
  
  — Не поспішай, — сказав Цицерон. «Просто спробуй бути обережнішим там, добре? Є межі того, що навіть я можу виправити».
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Вдома я спав п'ять годин і прокинувся від дзвінка мобільного телефону; Мені потрібно було прийти й допомогти у справі передчасної смерті Х’ю Хеннесі у вогні. Я пішов у центр міста і дав довгу заяву, пояснивши свою причетність до Геннессі та описавши події минулої ночі.
  
  
  Я також дізнався кілька деталей. Те, що Колм сказав мені вчора ввечері, було правдою, хоча й уривчастою: Донал курив у підвалі. Під час делікатного допиту ветерана-розслідувача пожежної справи молодший Хеннессі пояснив, що не міг спати і прокинувся вночі, щоб покрасти одну з сигарет свого старшого брата. Він бачив, як Ейдан курив, коли був засмучений через те, що Колм вибухнув за обіднім столом, і думав, що сигарети, мабуть, допомагають під час стресу. Ховаючись у підвалі, Донал почув рух нагорі й подумав, що його хтось шукає. Поспішаючи, він викинув недокурену сигарету в сміттєвий бак і знову піднявся нагору. Він не усвідомлював небезпеки того, що зробив, ані того, що підвал був наповнений легкозаймистими матеріалами: старими меблями, поролоновим матрацом. Пожежний слідчий сказав мені, що він був лише здивований тим, що старий дерев'яний будинок не зріс швидше, ніж він.
  
  
  Давши показання, я зіткнувся з Марлінхен, яка обняла мене, як давно втрачену сестру, у коридорі. Кемпіон також був там, почувши новини на WCCO. Пізніше того ж вечора один із представників пожежної служби дозволив мені поїхати з ним до власності Хеннесі. Там я знайшов свою машину, вкриту сажею, але в іншому випадку її можна було їздити. Я промив його як проміжний захід і відвіз прямо на автомийку.
  
  
  Тієї ночі лише коли я заснув, я зрозумів, що забув принести Цицерону гроші, які винен йому.
  
  
  * * *
  
  Наступного дня, близько полудня, я поїхав до веж. На 26-му поверсі я вийшов з ліфта й потрапив у сцену, учасником якої був занадто часто.
  
  
  Солей стояла в передпокої, притулившись до стіни, з маскою скорботи на її обличчі. Вона відкрито плакала біля квартири Цицерона. Неподалік, біля дверей квартири Ціцерона, на варті стояв молодий офіцер у формі, намагаючись виглядати несприйнятливим до шоку й жаху навколо. Зсередини квартири тріщало радіо. І я відчув, що в моїх ногах починається дрібне тремтіння. Востаннє я відчувала це відчуття в окружному морзі, куди я пішла оглянути тіло, яке судмедексперт сказав мені, що могло бути моїм чоловіком.
  
  
  Мені хотілося, щоб я не знав того, що знав, хотів, щоб, як цивільний, я міг обманювати себе, що така сцена може означати крадіжку зі зломом або звичайний напад. Але не сталося. Це означало не менше, ніж вбивство. Я міг би розвернутися й піти геть, піти кудись приватно, щоб усвідомити це. Але я цього не зробив.
  
  
  Ніхто не ставив під сумнів мою присутність там. Сусіди знали мене як дівчину Цицерона; а копи на місці події знали мене як детектива шерифа. Офіцер у формі за відчиненими дверима змусив мене вписатися в протокол події, а потім я зайшов усередину.
  
  
  Це здавалося неправильним, коли в квартирі Цицерона було так багато активності, яку я асоціював із навколишнім освітленням, тишею, порядком і формою Цицерона, низькою над землею, але кінетичною у своїй нерухомості. Тепер усі вогники в цьому місці спалахували, і здорові люди рухалися навколо, виглядаючи непропорційно до оточення, їхні рухи надто швидкі, здавалися випадковими.
  
  
  Квартира була розірвана. Скриня з медичними інструментами та приладдям Цицерона була перекинута, а записи з картотеки валялися на підлозі. Інвалідний візок лежав нахилений вперед посередині вітальні. Неподалік на короткому твердому килимі виднілися якісь смуги й краплі засохлої крові, наче хтось потряс пензликом.
  
  
  Перший із техніків, чоловік на ім’я Малік, починав ескіз, який зрештою мав відобразити планування квартири, а також положення кожного відповідного об’єкта та плями крові. Інший технік, повнотіла рудоволоса жінка, якої я не зустрічав, робила записи. Детектив стояв осторонь. Це була Хедлі.
  
  
  Він був моїм останнім хлопцем, до Шайло. Він тісно співпрацював із Шайло, коли вони були в міжвідомчій групі з боротьби з наркотиками, і я одного разу разом з ними обома здійснив наліт на метамфетамінозну лабораторію поблизу Аноки. Чорношкірий чоловік, Гедлі не був особливо високим, але мав швидкі рефлекси, які я запам’ятав з ігор один на один. Тепер його волосся було коротше, ніж у часи його таємної роботи у відділі наркотиків; це був вигляд, який більше відповідав його новій ролі детектива відділу вбивств.
  
  
  Його темні очі поглянули на мене, і він підняв підборіддя на знак підтвердження. Він більше нічого не міг зробити, розмовляючи по мобільному телефону.
  
  
  «Коли техніки закінчать. . . Так, я не знаю", - сказав він. Він змінив вагу, і світло спалахнуло від .40, який він носив у кобурі на плечі. «Добре, гаразд». З цими словами він перервав дзвінок.
  
  
  — Прибек, — сказав він. — Округ прислав вас?
  
  
  «Що тут сталося?»
  
  
  «Жертву звуть Ціцерон Руїс», — сказав Хедлі, не звертаючи уваги на те, що я не відповів на його запитання. «Схоже на пограбування-вбивство. Сусід каже, що робив з квартири якийсь касовий бізнес».
  
  
  Я попереджав, я подумав. я вас попередив.
  
  
  Хедлі кивнула в бік дверей, де Солей не було видно. «Сьогодні вранці нам подзвонив той самий сусід», — сказав він. «Вона побачила відбиток за дверима».
  
  
  Під час входу я не побачив половину червонуватого сліду черевика, де хтось відслідкував кров на виході.
  
  
  «У неї було погане передчуття з цього приводу, тому, коли він не відповів на її стукіт, вона подзвонила нам», — закінчила Хедлі.
  
  
  «Ви брали з нею довге інтерв’ю?» запитав я.
  
  
  «Ще ні. Ось чому вона в залі й чекає, — сказала Хедлі. Він дістав свій блокнот, але не відкривав його. «Решта сусідів кажуть, що нічого не бачили». Він показав на медичні інструменти на підлозі. «Схоже, що хлопець був лікарем, але це не так; не в такій будівлі».
  
  
  — Він був лікарем, — сказав я. Моя обіцянка мовчати зараз не була потрібна Цицерону. «Превітт попросив мене розшукати його. Він тренувався поза своєю квартирою».
  
  
  — Він бачив тут пацієнтів ? — сказала Хедлі.
  
  
  Я кивнув. «Це те, що ми чули. Я мав отримати докази для арешту».
  
  
  «Ну, ми трохи запізнилися», — сказав Гедлі.
  
  
  Я ковтнув, упираючись у міцний м’яз у горлі.
  
  
  «Сара?» — сказала Хедлі.
  
  
  Детективи відділу вбивств більше, ніж більшість поліцейських, змушені покладатися на віру: жертвам злочинів можна допомогти навіть після їхньої смерті. Я не впевнений, що коли-небудь повністю в це вірив. Але тепер голос у моїй свідомості сказав: « Роби свою роботу». І на даний момент я не ставив це під сумнів. Я ковтнув вдруге, а потім знову міг працювати. «Що ти знаєш?» запитав я.
  
  
  — Небагато, — сказав Хедлі. «Схоже, що це могло бути замішане двоє», — сказав Хедлі. «Я дозволю технікам вирішити це на основі відбитків взуття та будь-яких відбитків пальців, які вони знайдуть. Як я вже сказав, ймовірним мотивом є пограбування». Він потер перенісся. «Я не знаю, скільки грошей заробляв лікар, але я не думаю, що він легко відмовився від цього».
  
  
  «Його побили?» запитав я.
  
  
  «О так», — підтвердив Хедлі. «Я бачив тіло. Його працювали. Дозвольте мені показати вам». Хедлі рушив коридором, махаючи мені за собою.
  
  
  У святилищі Цицерона фотографії на низькій комоді були непорушені, але шухляди були вийняті й перевернуті, як і ящики картотеки. На підлозі, біля ніг ліжка, килим був заплямований темно-червоним кольором на нерівній ділянці близько трьох футів у діаметрі.
  
  
  «Він помер тут», — сказала Хедлі. «Я думаю, Док знав своїх нападників. Принаймні, він впустив їх. Немає ознак того, що вхідні двері були зламані. Вони вчиняють несподіваний напад у передній, спускають його з крісла. Він б'ється достатньо, щоб там було трохи крові. Потім вони затягують його в спальню. Тут і сталося серйозне побиття». Гедлі вказала на бризки крові на стіні. «Бачиш це? Це дуже тупа сила. Або це була особиста неприязнь, або, що ймовірніше, він не давав відвідувачам те, за чим вони прийшли».
  
  
  Щось не так у теорії Гедлі, подумав я. Цицерону були потрібні гроші, які приносила йому практика, але він був надто практичним, щоб померти заради них. Він би його здав. Якби його забили до смерті. . . Я похитав головою. Хедлі припустив особисту неприязнь, але я не міг цього зрозуміти. У Цицерона не було ворогів; Я б поклав на це будь-які гроші.
  
  
  «Ми вже запакували зброю. Двадцятифунтова гиря, одна в комплекті. ти в порядку?» — сказала Хедлі.
  
  
  На дзеркалі темне волосся було в пастці засохлої крові.
  
  
  «Мені дуже шкода», — сказала Гедлі. «Я забуваю, що ти не бачиш цього так багато, як я. Хочеш повернутися в передню?»
  
  
  «Ні», — сказав я, знаходячи свій голос. «Я в порядку. Я хочу допомогти в цьому розслідуванні, якщо можу».
  
  
  Хедлі кивнула, не знайшовши в проханні нічого незвичайного. «Радий, що ти у мене є», — сказав він.
  
  
  Жіночий голос покликав Хедлі; це був технік з місця злочину в іншій кімнаті. — Вибачте, — сказала Хедлі.
  
  
  Я подивився на фотографії на вівтарі Цицерона і подумав про те, що він сказав після того, як виписав мені рецепт.
  
  
  Мене не треба арештовувати, сказав Цицерон. Але він помилявся. Навіть якби він сидів у в'язниці, це б його не зламало. Ціцерон, можливо, ніколи б не пробачив мені, що я його видав, але принаймні він був би живий. Зараз він був мертвий, тому що я переважила свої інстинкти й підкорилася його бажанням.
  
  
  Коли він розповів мені історію про неспокійну молоду психіатричну пацієнтку та ніч, коли вона покликала його до себе додому, Цицерон сказав, що я, мабуть, був до біса самотнім, хоча тоді я цього не бачив. Те саме можна сказати і про мене. Мені була потрібна дружба Цицерона і я боявся жити з пам’яттю про його гнів, тож захистив його від арешту. По суті, я пощадив його через егоїзм і, пощадивши, убив його.
  
  
  З низки фотографій мене розглядали молодший, спокійний Цицерон і його брат Уліс. Тепер обоє мертві. Одного вбили поліцейські, іншого – поблажливість поліцейського.
  
  
  
  
  Наступну годину я поринув у роботу. Хедлі пішов провести швидкі попередні бесіди з сусідами, щоб відокремити тих, хто, як і Солей, знав достатньо, щоб заслуговувати на те, щоб відвезти їх у центр міста для офіційної заяви. Я залишився в квартирі і за допомогою однієї з камер техніків ретельно сфотографував квартиру Цицерона, кожен предмет, кожну пляму крові, відриваючись від того, що я бачив у видошукач.
  
  
  Я вже майже закінчив, коли Хедлі пройшла через вхідні двері. «Прібек!» сказав він. Тон у його голосі був настільки наполегливим, що Малік упустив олівець, яким писав. Я опустив камеру.
  
  
  Хедлі тримав у руці мобільний телефон. «Ми маємо призупинити справу», — сказав він. «Кільком офіцерам зателефонували з аптеки на Університетській авеню. Їм зателефонувала аптекарка щодо підозрілого рецепту. Кілька дітей намагалися видати його, але фармацевт одразу зрозумів, що це підробка. Напис на ньому нічого не означав. Це були просто якісь каракулі, схожі на грецькі».
  
  
  звичайно. Рецептурний блокнот.
  
  
  «А на ньому підпис лікаря? Цицерон Руїс, доктор медицини». Гедлі кинула мені безсмішну посмішку, як у акули. «Треба передати це доку. Він їх розбив».
  
  
  Раніше Хедлі помилявся. За побиттям не було ні ворожості, ні особистих образ, як він теоретизував. Їм був потрібен Цицерон, щоб написати для них рецепти. Коли він відмовився, вони завдали йому болю, щоб зламати його опір.
  
  
  Гедлі знову заговорила. «Діти опам’яталися і втекли з місця злочину саме тоді, коли туди прибули поліцейські. У магазині був невеликий біг, і один із підозрюваних упав. Він під вартою». Хедлі похитав головою. «Його друг покинув його. Немає честі у злодіїв».
  
  
  Я його ледь чув.
  
  
  Я міг зрозуміти, що Ціцерон став мішенню за свої гроші. Усі, кого він коли-небудь лікував, знали, що він веде готівковий бізнес, а також усі, з ким ці пацієнти могли говорити про неліцензійного лікаря у вежах. Але блокнот з рецептами...
  
  
  «Сара?» Голос Хедлі був нетерплячим.
  
  
  «Вибачте», — сказав я.
  
  
  «Вони тримають дитину з аптеки. По аптеках розповсюджується чутка про те, щоб шукати іншого хлопця, але ми отримали лише опис, а не ім’я. Тільки його друг може ідентифікувати його». Гедлі посунув мобільний телефон у куртку. «Тож давайте спертися на нього».
  
  
  
  
  З вікна машини Гедлі я спостерігав за потоком транспорту, пішоходами, що пробігали по пішохідному переходу, сонцем, що відблискувало від високих будівель удалині. Я відчував, ніби мембрана відділяє мене від зовнішнього світу. У моїй руці був зім’ятий аркуш паперу: моя історія хвороби, написана рукою Цицерона. На ньому було моє повне ім’я, і, якби його знайшли на місці Цицерона, неможливо було б пояснити своєму начальству. Незважаючи на це, я почувався дешевим і дріб’язковим, коли діставав його з перекинутої шафи, ніби цим зраджував Цицерона.
  
  
  Гедлі торкнувся моєї руки безіменним і середнім пальцями, найлегшим дотиком. — Гей, — сказав він. «Я думаю, ти сприймаєш це надто важко». Він відвів погляд від вулиці лише на стільки, щоб побачити очі, а потім обійшов вантажівку з доставкою меблів. «Чи це через те, що цей хлопець був хворим на параліч, вас це так турбує?»
  
  
  "Ні", - сказав я. «Це просто . . .” Я вагався. Мені потрібно було щось сказати, але я не хотів пробивати мембрану і дати волю своїм почуттям. «Здається, це марна трата життя». Я засунув історію хвороби до наплічника. Будь ласка, не дозволяйте йому більше говорити про це.
  
  
  — Я знаю, — сказав Хедлі. «За словами його сусіда, він був...»
  
  
  «Чи можемо ми поговорити про стратегію допиту, перш ніж приїхати в центр?» — перебив я.
  
  
  Гедлі об’їхав Олдсмобіл, що повільно рухався. «Це, мабуть, гарна ідея», — сказав він.
  
  
  
  
  Це була перевірена часом тактика: коли дві людини вчиняють злочин, змусьте одну напасти на іншу. Дайте йому шанс накинутися на свого партнера, залучивши його до всього. Закликайте до його самозбереження і натякніть, що його партнер зробив би те саме з ним, якби випала така можливість.
  
  
  Це було розслідування Хедлі; Я погодився дозволити йому взяти на себе керівництво. Я мав взяти на себе більш ніжну роль хорошого поліцейського.
  
  
  Молодий чоловік, який чекав у кімнаті для допитів, не був схожий на розбійника: приблизно п’ять-сім років, із волоссям кольору соломи та скуйовдженою бородою на підборідді. Нижні повіки його блакитних очей трохи опустилися, надавши йому млявого вигляду, але в його погляді був відблиск ворожого задоволення, ніби він з нетерпінням чекав, що нам не допоможе. Він був одягнений у великі джинси з темного грубого деніму та червону толстовку з капюшоном. Синювате татуювання ховалося в перетинчастій складці тіла між великим і вказівним пальцями правої руки, і, здавалося, повзало, як павук, коли він рухав рукою.
  
  
  Побачивши нас, він перше, що зробив, це позіхнув.
  
  
  — Не влаштовуйся надто комфортно, Джероде, — сказав Гедлі.
  
  
  19-річний Джерод Сміт із Південного Міннеаполіса. У нього був досвід зберігання марихуани. Це не був серйозний реп-лист. Цілком можливо, що його друг на волі насправді був винуватцем смерті Цицерона.
  
  
  — Ти хочеш розповісти нам про Цицерона Руїса? — сказала Хедлі.
  
  
  "ВООЗ?" Джерод сказав.
  
  
  «Якщо ти збираєшся брехати, то принаймні говори розумну брехню», — сказала Гедлі, сідаючи на кут столу. «Ім’я Руїса було на рецепті, який ви передали фармацевту, тому ми знаємо, що ви знаєте, хто він». Хедлі глибоко вдихнула, просто для показухи. Він і близько не втрачав самовладання. «Руїс мертвий, а потім ви намагаєтеся виконати рецепти, які він написав. Це виглядає дуже, дуже погано. Я думаю, що настав час співпрацювати».
  
  
  Хлопець знизав плечима. «З ним було добре, коли ми вийшли з його квартири», — сказав він. Тоді його губи здригнулися, ніби він стримував розвагу. «Можливо, він випав з візка і вдарився об щось головою. Можливо, у нього був якийсь напад, як у тих людей». Джерод підняв руку, яка перекинулася, і вдарив нею по грудях, імітуючи спастичний напад.
  
  
  Я нахилився вперед. «Слухай, ти, маленький придурок, — сказав я, — ти думаєш, що ти в безпеці, тому що в Міннесоті немає смертної кари?» Я не міг зупинитися. «Це не привід для радості. Бігає, як у вас в тюрмі подружок немає, вони подружки . До того моменту, як вас звільнять старим, той підстрибнутий клітор між ваших ніг не буде діяти п’ятдесят років».
  
  
  Очі Джерода спершу розширилися, потім потемніли, а щелепи стиснулися. За моєю спиною Хедлі плавно сказав: «Ти повинен визнати, про це варто подумати, Джероде. Чому б нам не дати вам трохи часу, щоб обміркувати це». Він підвівся, а я пішла за ним. Я знав, що буде.
  
  
  У коридорі Гедлі потер чоло й сказав: «Добре, у машині було дуже шумно від двигуна, і, можливо, я не почув, але я думав, ми зрозуміли, що я збираюся бути важким, а ти збираєшся будь добрим і дай йому комусь зізнатися». Він не звучав таким засмученим, як я знала. Він контролював свої емоції, що потрібно в кімнаті для допитів.
  
  
  «Я знаю», — сказав я, соромлячись. «Він мене розлютив».
  
  
  «Ну, тепер ми повинні перегрупуватися», — сказав Гедлі. Він спостерігав, як картотека прокотила візок повз нас коридором. «Гаразд, я просто перейду до суті. Тоді ти станеш терплячим і здасися, а я погоджуся. Подивимося, чи це спрацює».
  
  
  Джерод виглядав бунтівним, коли ми повернулися, але насправді він не глузував і нічого не сказав. Може, він би тріснув.
  
  
  «Гаразд, дозволь мені розповісти тобі». Гедлі висунула стілець і повернула його назад, осідаючи на нього. «Ось як це буде працювати. Нам потрібно залучити вашого партнера. Це наша головна турбота. Якщо ви допоможете нам у цьому, це дуже допоможе вам, в очах судді».
  
  
  Я притулилася до стіни, наче набридла весь процес.
  
  
  «Зараз ми не знаємо, чия ідея була піти в квартиру Руїса. Ми не знаємо, хто насправді його вбив. Ми не знаємо, мало це статися чи ні. Все це в повітрі». Гедлі застережливо підняла руку, наче Джерод збирався щось заговорити, хоча цього не було й сліду. — Я не прошу тобі говорити щось неправдиве, Джероде. Я просто кажу, що ми нічого з цього не знаємо, а містер Руїс мертвий...
  
  
  Доктор Руїс, я подумки виправив Гедлі.
  
  
  «— У нас є лише двоє людей, які були в тій квартирі, які можуть нам розповісти, — сказала Хедлі. «Тепер, твій приятель, ще в аптеці, він вибіг, коли тебе заарештували. Це не свідчить про те, що я справжня надійна людина. Мені просто цікаво, коли ми спіймаємо цього хлопця, яке ставлення до правди він матиме. Цікаво, що він нам розповість про те, хто що робив у цій квартирі».
  
  
  Я намагався не виглядати причетним, але не міг не помітити, що Джерод почав виглядати трохи нервовим, м’язи його обличчя ослабли.
  
  
  «Це те, чого ми хочемо», — сказав Хедлі. «Нам потрібно ім’я вашого друга, його адреса, уся інформація, яку ви маєте, яка допоможе нам залучити його. Якщо ми це дізнаємося, можливо, ми зможемо допомогти вам. Але якщо ти чекаєш надто довго, і він зробить інший злочин, можливо, ще хтось постраждає, — Хедлі відкинувся назад, ніби відкинув інтерес до добробуту Джерода, — тоді це буде на тобі. Бо ви могли цьому запобігти, але не зробили».
  
  
  Джерод нічого не сказав.
  
  
  — Що з цим, Джероде? Гедлі натиснула.
  
  
  Джерод подивився в підлогу. Настав час і мені вступати в дію.
  
  
  «Забудь про це», — сказав я Гедлі.
  
  
  Хедлі подивилася на мене роздратовано, ніби ми були партнерами, які справді не ладнали, навіть поза кімнатою для допитів. Він сказав: «Як ти думаєш, можеш дати мені більше п’яти хвилин, щоб...»
  
  
  «Ні, я не можу», — сказав я, підвищуючи голос. «Тому що ми спіймаємо ту іншу дитину. Він зробить якусь дурницю, тому що він володіє таким імпульсом, як клятий лист на вітрі, і ми спіймаємо його, і тоді матимемо обох».
  
  
  Гедлі підняв руки й дозволив їм упасти. «Коли ти правий, ти правий», — просто сказав він. «Добре, давайте зателефонуємо, і попросимо офіцера виправної установи відвезти його до в’язниці». Він підвівся, і ми попрямували до дверей.
  
  
  — Почекай, — сказав Джерод.
  
  
  ідеально
  
  
  «Це був Марк», — сказав він. «Це була ідея Марка піти побачити цього хлопця, і це Марк вдарив його вагою після цього. Мовляв, чотири рази. Я запитав: "Що, в біса, ти робиш?" але він мене не послухав».
  
  
  Правда це чи ні, хто міг сказати? Це вже не мало значення для Цицерона, і не набагато більше для мене.
  
  
  Гедлі поклала блокнот перед Джеродом. «Дайте нам спочатку повне ім’я Марка та іншу інформацію», — сказав він. «Тоді я попрошу вас написати заяву про те, що сталося в квартирі містера Руїса».
  
  
  «Доктор Руїс, — сказав я.
  
  
  «Що?» Хедлі дивилася на мене бездумно.
  
  
  «Доктор Руїс. Він був лікарем, — сказав я.
  
  
  Джерод писав. Коли він закінчив і Хедлі відірвала верхній аркуш із інформацією про Марка, ми технічно були готові до роботи, щоб передати інформацію по радіо. Хедлі повернулася до дверей, але я ні. Я слідував за ходом думок, який Гедлі перервав на місці злочину.
  
  
  Лише троє людей у світі знали, що в квартирі Ціцерона є блокнот з рецептами. Один із них був мертвий, а одним із них був я. Залишилася лише одна людина.
  
  
  Я сів на п’яти біля крісла Джерода. Це була інтимна позиція, яка налагоджувала стосунки. «Джероде, — сказав я тихішим голосом, ніж той, який використовував раніше, — звідки ти знав, що націлився на доктора Руїса?»
  
  
  «Я ж казав вам, це була ідея Марка», — сказав Джерод.
  
  
  «Звідки Марк дізнався?»
  
  
  "Він тусується з цією дівчиною, вони з одного міста в Мічигані", - сказав він. «Вона сказала, що знає, де є хлопець, у квартирі якого є готівка та блокнот з рецептами».
  
  
  Я намагався тримати голос рівним. «Марк із Дірборна, чи не так?»
  
  
  Джерод здивовано кліпав очима. «Так, як ти знав?»
  
  
  «Ти знаєш ім'я дівчини?» — запитав я, ігноруючи його питання.
  
  
  Джерод подумав. «Щось французьке, типу Charmaine, але це не те. Вона думає, що вона його дівчина, але це не так. Марк просто дозволяє їй натирати його палицю».
  
  
  «Дякую, Джероде», — сказав я, не посміхаючись. «Внесіть усе це у свою заяву».
  
  
  
  
  У коридорі Гедлі запитала: «Що це було?»
  
  
  Мої руки тремтіли від злості. Я зашнурував їх за спиною, де Гедлі не могла бачити. «Дівчина Марка — колись інформатор на ім’я Гіслейн Морріс», — сказав я. «Вона могла щось знати про те, куди б він пішов у такій ситуації».
  
  
  — Правильно, — сказав Хедлі. Він йшов коридором, а я слідом. «Але чому ви сказали Джероду вкласти все це в свою заяву?»
  
  
  «Вона запустила ці події», — сказав я.
  
  
  «Тож вона провела ротом», — сказала Хедлі. «Це не суперечить закону. Ми не можемо її ні в чому звинуватити».
  
  
  «Ні, ми не можемо», — сказав я. «Але я збираюся перевірити автомобілем і поговорити з нею».
  
  
  Ми зупинилися перед кавовою машиною, і Хедлі наповнила паперовий стакан до краю. Він подивився на мене й підняв брову на знак запрошення. Я похитав головою, ні, дякую.
  
  
  — Гарна ідея, — сказав Гедлі. «Але навіщо автомобілю?»
  
  
  «Моя Nova повернулася в будинок, де жив Руїс», — пояснив я. «Я їхав сюди з тобою».
  
  
  Дізнавшись, що трапилося з Цицероном, я був такий заціпенілий, що навіть не подумав про свою машину, коли ми їхали; Я б піднявся в космічний корабель, якби це те, до чого мене привів Гедлі.
  
  
  — Правильно, — сказав Хедлі. «Зачекай хвилинку, я піду з тобою поговорю з тією дівчиною».
  
  
  Я похитав головою на знак заперечення. «Чим раніше, тим краще», — сказав я. «Ти все одно маєш переглянути заяву Джерода і відправити його у в’язницю».
  
  
  * * *
  
  Біля автопарку я виписав непоказний, доглянутий седан середнього розміру, темно-синього кольору. Це нагадало мені те, що їздила б Грей Діаз. Я підняв його по рампі трохи швидше, ніж потрібно, і двоє адміністраторів, що перетинали гараж у рябих тренчах поверх костюмів, глянули на мене несхвально.
  
  
  Я вирішив, що робити з Гіслейн. Я збирався привести її до станції та дізнатися, що вона знає про місцеперебування свого хлопця Марка. Але спершу ми мали намір зробити невеличкий тур до кабінету судово-медичної експертизи.
  
  
  Я попередив її, що якщо вона знову погрожуватиме видати Цицерона, я посаджу її у в’язницю. Це була порожня погроза. Тепер вона вчинила гірше, ніж повідомила про Цицерона в поліцію, і в мене були зв’язані руки. Вона не зробила нічого платного, як сказала Хедлі. Але я міг зробити це: я міг змусити Ґіслейн подивитися на Цицерона, змусити її побачити кінцевий результат своїх дій у шухляді з нержавіючої сталі.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Дівчина, яка відчинила двері до квартири Гіслейн, була схожа на її сільську сестру: трохи нижча, трохи важча, з білим, як кукурудзяний шовк, волоссям і маленькими, лякаючими блакитними очима. Вона була без бюстгальтера під білою футболкою з V-вирізом, її бліді ноги в обрізаних ногах, босоніж. За її спиною почувся безглуздий шум телевізійного ток-шоу.
  
  
  «Я тут, щоб побачити Гіслейн», — сказав я.
  
  
  — Її тут немає, — сказала дівчина.
  
  
  «Ви не заперечуєте, якщо я зайду та перевірю це, правда?» Я вийняв свій щит. Її очі трохи розширилися, і вона відступила назад. «Я просто годувала дитину», — сказала вона, коли я увійшов.
  
  
  «Шедрік?» Я сказав.
  
  
  Вона похитала головою. «Моя дитина. Шад із Гіслейн».
  
  
  Шестимісячне немовля, одягнене у пухнастий андрогінний жовтий одяг, сиділо у високому стільчику на межі між кухнею та вітальнею, лінолеумом і килимом.
  
  
  «Гіслейн зробила щось не так?»
  
  
  так "Ні", - сказав я. «Мені потрібно поставити їй кілька запитань. Вона матеріальний свідок».
  
  
  Я рушив до короткого півкоридору, як той, що був у квартирі Ціцерона. Ванну кімнату не зайняло багато часу, щоб перевірити. Примара пари витала в повітрі від післяобіднього душу, а креми та косметика захаращували раковину. За матовим склом дверей душової не було нікого.
  
  
  У першій спальні ліжко було незастелене, але не настільки, щоб я не міг розгледіти гігантське жовте обличчя пташки Твіті на пом’ятій ковдрі. На стіні висів вимпел Пекерс, а під ним книжкові полиці, на яких не було книжок, окрім щорічників середньої школи. Моделі коней вишикувалися на двох полицях, а на третій полиці лежав опудало собаки. Я б прийшла в квартиру, де живуть діти.
  
  
  — Це моя кімната, — сказала дівчина.
  
  
  — Я не розчув твого імені, — сказав я.
  
  
  — Лізетт, — сказала вона.
  
  
  Ще одне неймовірне галльське ім'я. Спадок Лізетт, як видно з її зовнішності, здавався чистосаксонським; Я не думав, що вона француженка.
  
  
  «Ви з Гіслейн пов’язані?» запитав я.
  
  
  Лізетт похитала головою. «Просто сусіди по кімнаті».
  
  
  Я перейшов до останньої спальні.
  
  
  Гіслейн, я припускав, була на рік-два старша за свого сусіда по кімнаті. Це було видно в її кімнаті, більш жіночній, ніж дитячій. Ліжко Ґіслейн було застелене, блідо-рожева ковдра з люверсами натягнута, дешеві декоративні подушки, оздоблені мереживом, ретельно складені, а іграшки Ґіслейн були дорожчими: MP3-плеєр, зарядний пристрій для мобільного телефону, ряд компакт-дисків. Двері шафи були відчинені, і всередині я побачив шкіряні пальта та вечірні сукні. На дошці оголошень, як у Марлінчен Хеннессі, були фотографії Гіслейн, переважно з хлопцями чи Шедриком, рідко з іншими дівчатами.
  
  
  Лізет все ще спостерігала за мною з порога. «Хто з цих хлопців Марк?» запитав я.
  
  
  «Ніхто з них», - сказала вона. «Він не робив таких речей».
  
  
  «Як що?» запитав я.
  
  
  «Сфотографуйся з Гішем», — сказала Лізет. «Або поводься як хлопець. Він був занадто крутим для цього».
  
  
  "О, так?"
  
  
  Лізетт кивнула. «Гіш позичає йому ключі від своєї машини, щоб він міг ходити на ті вечірки, на які він її навіть не бере. Він залишає тут свою білизну, щоб вона віднесла її в пральню, а його одяг пахне духами інших дівчат».
  
  
  «Як Гіслейн це сприймає?»
  
  
  «Вона просто продовжує намагатися більше догодити йому. Вона сучить до мене, але ніколи до Марка. І коли я кажу їй: «Так кинь його», вона робить повний поворот».
  
  
  «Як що?»
  
  
  «Вона скаже: «Він змінюється. Я знаю, що він справді піклується про мене, всередині». Гіслейн думає, що він дає їй речі. Але це не те, що його хвилює, лише те, що він краде. Марку подобається думати, що його вигнали». Лізет закотила очі. «У будь-якому разі Гіш не кине його. Вона постійно намагається придумати щось інше, що вона може зробити, щоб справити на нього враження».
  
  
  правильно. Тоді вона таки подумала про щось, щось справді хороше, і все, що коштувало це життя Цицерону.
  
  
  «Марк був тут сьогодні?» запитав я.
  
  
  Лізетт похитала головою.
  
  
  — Дякую, — сказав я.
  
  
  Більш неупереджений спостерігач, ніж я, стояв би на порозі спальні Ґіслейн і дивився на гарні предмети, якими вона оточувала себе, солодкі пастелі, і помилково вважав ці речі ознаками її невинності та нешкідливості. Вони побачили б дівчину, яка ледь вийшла з підліткового віку, яка любила красиві речі, одяг і покупки, яка тримала свою кімнату з меблями марки Target у ідеальному порядку, і вони побажали б їй добра. Вони сказали б, що це вина Марка, що вона так відчайдушно прагнула догодити йому; вони сказали б, що суспільство винне в тому, що дівчата її віку віддавали і віддавали хлопцям навколо них, забезпечували їх сексом, грошима та підтримкою і нічого не отримували назад, поки вони не впали у відчай.
  
  
  Я теж думав про все це, коли вперше зустрів її. Я відкинув думку Шайло про неї як таку, що ґрунтується на його схильності до осудливості. Я був захоплений її балаканиною та її заразливою теплотою, і я не впізнав щось злоякісне як пухлину, що виросла під ним.
  
  
  Правда полягала в тому, що любов Гіслейн до красивих речей і гарного одягу була в основі її злоби. Вона хотіла те, що хотіла, і якщо інші люди постраждали від отримання цих речей, це було нереально для неї. Тому що вони не були для неї справжніми. Шедрік, здавалося, був таким, як і Марк. Всі інші були ресурсом, який потрібно використовувати. Як Лідія, яку вона продала групі з боротьби з наркотиками. Як і я, чиє ім’я вона використовувала, щоб вийти з крадіжки в магазині. Як Цицерон.
  
  
  Біля вхідних дверей Лізетт усвідомила свою необережність. «Слухай, — сказала вона, — ти ж не збираєшся розповісти Гіслейн те, що я тобі сказала про Марка?»
  
  
  "Ні", - сказав я. «Я не буду».
  
  
  Лізетт відчула полегшення. «Що ти хочеш, щоб я зробив, якщо Гіслейн повернеться додому?»
  
  
  — Нічого, — сказав я. «Колись я її наздожену».
  
  
  
  
  «Гедлі».
  
  
  «Це я», — сказав я, сідаючи в машину біля будинку Гіслейн і Лізетт. «Я не знайшов дівчину. Я повертаюся. Ти думав про те, що хочеш робити далі?»
  
  
  — Минуло шосту, — сказала Гедлі. «Я йду додому».
  
  
  «Я думав, що ми шукаємо Марка», — сказав я.
  
  
  «Більше ми не можемо зробити, — сказав Хедлі. «Підрозділ був у нього, але, як ми й гадали, він туди не повернувся. Ймовірно, він тікає, але його опис є. Хтось його спіймає».
  
  
  Звучання Гедлі не було втомленим, але він, мабуть, був на роботі з восьмої ранку. І він мав рацію. У такій ситуації детективи не їздили в позаробочий час у радіоавтомобілі, марно сподіваючись натрапити на підозрюваного.
  
  
  «Слухай, ти хочеш, щоб я зачекав, поки ти зайдеш?» запитав він.
  
  
  «Чому?»
  
  
  «Ваша машина все ще в тій будівлі, чи не так?» — спитав мене Гедлі. «Я міг би підвезти вас туди, щоб отримати це».
  
  
  «Не турбуйся про це», — сказав я. «Можливо, я трохи побушу в центрі міста, подивлюся, чи надійдуть якісь вірогідні повідомлення. Я заберу свою машину пізніше».
  
  
  «Сара, я знаю, що я сказав щось подібне раніше, і зазвичай я б не повторювався, але я справді думаю, що ти надто стараєшся». Хедлі замовкла. «Ви знали цього хлопця? Ви не вперше були там, коли прийшли?»
  
  
  Мені набридло брехати людям. Я просто хочу сказати правду тому, хто мені подобається і я поважаю, для різноманітності.
  
  
  «Я мав отримати докази, щоб ми могли висунути йому звинувачення», — сказав я, ухиляючись від конкретного запитання. «Якби я рухався швидше, він був би живий і сидів би у в’язниці…»
  
  
  — Ні, — перебила Гедлі. «Це не твоя вина. Ті діти просто задули Руїса, як сірник, з яким покінчили. Мене це теж дратує. Я достатньо злий на них, навіть не думаючи, що вони змусили когось, хто мені подобається, сидіти в дільниці після закінчення робочого дня, з’їдені почуттям провини за те, що вона могла зробити інакше».
  
  
  — Дякую, — сказав я. «Я не залишусь надто пізно. Я обіцяю».
  
  
  
  
  я пробув на дільниці дві години, випив кави, поспілкувався з черговими. По радіо повідомляли про різноманітні злочини або дії, які могли або не були злочинними. Уздовж торгового центру Nicollet Mall трусик занадто сильно переслідував покупців. В аеропорту не вийшла дитина, яка мала бути в рейсі. На 35W машину знесло на узбіччя без мигалок, водій п'яний, спить або впав за кермо. Згодом я здався і попросив патрульного офіцера, який прямував, підвезти мене до будинку Ціцерона. Перед тим, як піти, я перевірив портативну радіостанцію. Про всяк випадок.
  
  
  По дорозі ми з патрульним мало спілкувалися, а про злочини взагалі не говорили.
  
  
  «Смішно, чи не так?» сказав він. «Дивіться, вже після дев’ятої, а сонце тільки сіло». Він відірвав руку від керма, щоб вказати на ванну золотого світла на заході.
  
  
  «Сьогодні день літнього сонцестояння», — нагадав я йому.
  
  
  «Я знаю», — сказав він. «Але я все ще не можу до цього звикнути. Я прожив тут майже все своє життя, і мені все ще подобається дивитися на захід сонця в цю годину».
  
  
  Коли ми підійшли до будівлі, я не дивився на порожні очі вікон наді мною. «Дякую», — сказав я, зачинив дверцята машини й пішов прямо через стоянку, де на мене чекала «Нова». Я майже відчув докір у його опущеній позі: ці дні ми з Nova часто розлучалися, пілот і ведучий не синхронізувалися один з одним.
  
  
  Саме тоді, коли я перетинав північно-східну дорогу, дзвінок пролунав із тихо тріскотливого радіо на пасажирському сидінні поруч зі мною. Обережною мовою радіозв’язку голос диспетчера повідомив про запит на підкріплення, про постріли по невеликому магазину алкогольних напоїв на Центральній авеню. Не дуже далеко від того місця, куди я зараз прямував.
  
  
  Я натиснув на педаль газу.
  
  
  Коли я почув голос диспетчера, невелика ударна хвиля піднялася з глибини мого тіла, тепло піднялося до поверхні моєї шкіри. Це було визнання.
  
  
  Бізнес не був аптекою, але це мене не здивувало. Незалежно від того, чи розумів Марк, що підроблені рецепти Цицерона були нісенітницею, він знав, що краще не намагатися знову заробити їх, принаймні не в містах. Але Марку були потрібні гроші, і тому він звернувся до професії, яку знав. Марку подобається думати, що його вигнали, сказала Лізет.
  
  
  Він причаївся до ночі, а тепер рушив. Один бал, і він поїде з міста.
  
  
  Передня частина Nova вдарилася вниз і піднялася вгору, коли машина пірнула на низьку стоянку. Надворі стояла одна патрульна машина.
  
  
  Я вийшов з «Нови», блиснув щитом, наближаючись. «Що відбувається?» запитав я.
  
  
  Офіцер подивився на мене, і я побачив, що вона справді дуже молода. Я знав її: Локхарт з місця утоплення, яка відвезла мене в центр міста, щоб взяти у мене показання. Тоді Роз була з нею, але тепер її ніде не було видно. Локарт перейшла до роботи сама, але, здавалося, вона не зовсім контролювала ситуацію.
  
  
  Проте вона намагалася. Вона відповіла на моє запитання різким кивком, лише піднявши підборіддя, а потім звела очі в бік магазину. «Мені здається, у мене там озброєний нападник», — сказала вона. «Єдиний клієнт сказав, що втік, коли почалася стрілянина. На його думку, стрілець був молодим білим чоловіком».
  
  
  «Де свідок?» запитав я.
  
  
  «Через вулицю. Я сказав йому залишатися, а потім крикнув, щоб усі звільнили стоянку та трималися подалі».
  
  
  У неї, мабуть, був голос більший, ніж припускав її розмір, тому що, поки на нас спостерігав невеликий натовп свідків, жоден із них не намагався порушити територію, яку Локарт заборонив.
  
  
  «Клієнт просто краєм ока побачив, як хлопець дістав пістолет, а потім утік», — продовжила вона. «Він почув постріли, коли відкривав двері. Не бачив, як стрілок вийшов».
  
  
  «А як щодо інших клієнтів?» запитав я.
  
  
  «Він майже впевнений, що був там єдиним хлопцем», — сказав Локарт. «Крім власника, який був за прилавком».
  
  
  «Власник не вийшов?»
  
  
  Локарт похитала головою. Її каштанове волосся було зібране на потилиці, але маленький півнячий хвіст був достатньо вільний, щоб тремтіти разом із рухом. «Жоден з них, — сказала вона.
  
  
  «Можливо, є зворотний вихід», — сказав я.
  
  
  Магазин мав форму коробки з гратами на вікнах і плакатами лотерей Міннесоти за гратами, заклеєними зсередини. З ними за увагу перехожих штовхалися плакати сигарет, пива, ароматного лікеру та телефонних карток. Я не бачив нічого, що коїться всередині. Якщо щось було.
  
  
  Одна справа, щоб грабіжник втік через спину і його більше не побачили, але господар мав би нам дати знати, якби він міг ходити.
  
  
  Локарт сказав це вголос. «Я думаю, що власник збитий. Я хочу зайти».
  
  
  "Ні", - сказав я. «По дорозі парамедики, так? З резервною копією?»
  
  
  «Це може бути занадто пізно», - сказала вона.
  
  
  «Я знаю», — сказав я. «Я зайду».
  
  
  — Ми обоє підемо, — сказала вона.
  
  
  «Ні», — сказав я знову. Вона була молода і неперевірена, і я не хотів, щоб вона була на моїй совісті. «Тільки я». Перш ніж вона встигла заперечити, я сказав: «Залишайся тут і прикрий двері. Я збираюся перевірити задню частину».
  
  
  Я показував поганий приклад Локхарту, не чекаючи підкріплення, але дістав свій .40 і повільно обійшов будівлю.
  
  
  Було дивно думати, що ми підходимо о десятій. Навіть Венера не змогла пробитися крізь блідо-блакитне світло північного неба, і неонова вивіска магазину здавалась слабко освітленою, наче мало енергії.
  
  
  Коли я повернув за ріг у глухий провулок, я побачив припарковану там машину. Старий синій седан. Я глянув на тег, незнайомий мені номер. Це не було Марка.
  
  
  Задні двері були відчинені. Це була суть справи.
  
  
  Я стояв осторонь. «Офіцер шерифа!» Я крикнув. «Якщо хтось усередині мене чує, будь ласка, представтеся!»
  
  
  Тільки тиша.
  
  
  «Добре, я заходжу, я озброєний!» Я пішов далі. «Я готовий застосувати смертельну силу, якщо мені загрожуватимуть. Останній шанс!»
  
  
  Я звучав як навчальний посібник для смертоносних ситуацій. Я почувався підлітком, який прикидався поліцейським, піт виступав на тих клаптиках шкіри, які першими вологіють, під очима, на потилиці.
  
  
  Все ще нічого. Я повільно зайшла всередину.
  
  
  Одразу за чорними дверима була інвентарна кімната, дерев’яні стелажі, завалені картонними коробками. У полі зору не було жодного руху, жодних людських форм. Ліворуч я побачив відкриті двері. Ванна кімната з кількома ящиками з інвентарем, нагромадженими навіть там, поруч із брудним унітазом і диспенсером для рушників. У повітрі витав запах сигаретного диму. Інакше порожній. Реєстрація зайняла всього одну секунду.
  
  
  Ще до того, як я потрапив у торговий зал, я відчув його запах. Не кров, а барний запах розлитого алкоголю, солодкий і зіпсований.
  
  
  Все було в торговому залі: повалені полиці, розбиті пляшки, катастрофа. Міліметр рідини розтікся по блідій підлозі з лінолеуму, виблискуючи у світлі люмінесцентних світильників над головою. Повзуча вода все ще рухалася, прямуючи до моїх ніг, навіть коли я стояв і дивився на неї. У майже безбарвному розливі були струмки крові кольору іржі.
  
  
  Я пішов за цими річками до їхнього витоку, рефлекторно відвернувся, змусив себе подивитися ще раз.
  
  
  Він був молодий, чоловік і білий. Крім того, я не знав. Він носив капронову панчоху на голові як маску, а тепер вона перетворилася на тонкий мішок із кров’ю та мозковою речовиною. У мішку не було нічого, що можна було б назвати рисами обличчя. Його пістолет, .38, лежав на підлозі біля нього.
  
  
  Я обернувся, щоб прослідкувати, як логічно був постріл. Здавалося, він надійшов від прилавка, що мало сенс, якщо власник застрелив його. Господаря не було видно, але прилавок стояв по пояс. Це було не важко зібрати разом.
  
  
  Для доброї міри я знову заговорив, підходячи до стійки. «Я детектив шерифа», — повторив я, обводячи дальній кінець бар’єру. «Я зараз підходжу до стійки. Якщо ви ховаєтеся там зі зброєю, будь ласка, відпустіть її зараз. Усе минуло».
  
  
  Власник лежав на підлозі перед стіною з півлітрових і унційних пляшок, не рухаючись із закритими очима. Його одяг був промоклий, але не від крові. З алкоголем. Довкола нього валялося розбите скло, і та маленька кров, що витекла з його поверхневих порізів, очевидно, походила від розбитих пляшок. Його груди спокійно підіймалися й опускалися, як у сплячого, впала рушниця біля його боку.
  
  
  Він був лисий, зі світло-коричневою середземноморською шкірою. Він був трохи схожий на Пола, ощадливого Джона, якого я туманно пам’ятав, зустрічаючи близько ста років тому. Тут із кров’ю та алкоголем змагався третій запах. Це була сеча від плями на передній частині дешевих штанів власника крамниці.
  
  
  Рушниця проти дробовика. Молодий грабіжник, мабуть, витягнув свою штуку на пристойній відстані для такої зброї, на відстані двох футів, по той бік каси. Власник магазину, мабуть, підігрував, поки не зміг під приводом дотягнутися й витягти свою рушницю. Коли він це зробив, хлопець був наляканий неправильною реакцією. Спершу він відштовхнувся назад, щоб утекти, а потім згадав вистрілити з власної рушниці. Але тоді вже було пізно. Він був надто далеко назад і надто затріщав, щоб вдарити власника. Слимак вдарився об стіну з коротких пляшок, які розбилися. Власник магазину, який був обстріляний, сам натиснув на курок до смертельного результату. Можливо, не раз, судячи з хаосу, на який він перетворив свій магазин. Потім, побачивши результати своєї роботи — голова хлопця, здавалося, почервоніла за тонким нейлоном, — він знепритомнів, втративши контроль над сечовим міхуром на шляху вниз.
  
  
  Продавець був добре; грабіжник був мертвий. Єдине, що мені залишалося зробити, це не турбувати сцену більше, ніж я вже робив. Мені потрібно було повернутися надвір і сказати Локхарту, що все в порядку.
  
  
  Тоді я побачив ногу.
  
  
  Він стирчав із-за кінця другого проходу. Стопа закінчувалася сандалією, а нігті на ногах були пофарбовані в темно-червоний колір, надто рівномірний, щоб колір був кров’яним. Ці нігті на ногах були нафарбовані. Але маленька червона рука восьминога, яка повільно висувала з-за торцевої кришки. . . це точно була кров. Здавалося, що власник крамниці зробив більше одного пострілу, перш ніж пірнути лебедя.
  
  
  Обійшовши прилавок, я підійшов до кінця проходу й отримав повний огляд. Гіслейн Морріс лежала на спині, заплющивши очі, одну ногу підігнувши в коліні. Кров, що текла з її тіла, йшла з грудей.
  
  
  Лізетт сказала, що Гіслейн позичила Марку її машину, щоб він міг ходити на вечірки, на які він її навіть не брав. Тепер він знову позичив її машину, синю в провулку, і відвіз її на перестрілку. Нерівна діра в центрі плями крові на грудях Ґіслейн шумно булькала, а навколишній матеріал волого тріпотів. Сильна рана грудей; вони дістануть вас досить швидко. Я досі не чув сирен вдалині.
  
  
  Ґіслейн взяла на себе цей курс. Вона мала більше вибору, ніж давала Цицерону.
  
  
  Ні, сер, я сказав уявному майбутньому інквізитору. Я її не бачив. Я був у власника алкогольного магазину. Я й гадки не мав, що є третя жертва.
  
  
  Рана Ґіслейн знову пузирилася. Її рот посинів навколо губ. Вона не доїде до швидкої допомоги.
  
  
  Так, сер, я уявив, що кажу. Це просто жахлива трагедія.
  
  
  Але весь час я знав, що не можу цього зробити. — До біса, Цицероне, — сказала я вголос, а потім побігла за прилавок по пластиковий пакет, щоб заклеїти рану.
  
  
  Я максимально роздув легені, коли пара рук відтягнула мої плечі назад. Я підвів очі й побачив тонкі, спокійні риси Нейта Шигави.
  
  
  «Ми візьмемо це звідси, детективе Прібек», — сказав він.
  
  
  Радий, що він згадав про мене, я кивнув і підвівся, геть йому з дороги. І оскільки я був у русі, я просто рухався назад, до комори. Його партнер, Шиллер, обслуговував власника магазину. Все було під контролем.
  
  
  Я пішов геть, вийшов через задні двері й побачив, що стою біля машини Гіслейн. Цього разу я помітив те, чого не бачив раніше. Дитяче сидіння безпеки, ззаду. Я нахилився і глянув у вікно. Звичайно ні.
  
  
  Але Шедрик був усередині, його маленька голова кивнула вперед. Він усе проспав.
  
  
  Задні двері були незамкнені, і Шедрик прокинувся, коли я їх відчинив. Він мовчав, коли я від’єднав обмежувальні ремені й підняв його з автокрісла.
  
  
  З Шадом на руках я пройшов до передньої частини магазину й знову опинився в центрі всього цирку 911. Радіо закашляло й затріщало, а на тротуарі та передній стіні виноварки мерехтіли аварійні вогні. Працівники швидкої допомоги пробігали повз, виконуючи свою роботу, але я, здавалося, нікому не був потрібен. Насправді на мене ніхто не дивився. За винятком однієї людини, яка стояла на самому краю сцени і описувала мене так, як це було знайомо з моєї проституції давно. Грей Діас.
  
  
  Він був трохи скуйовджений, у сорочці, а під очима були глибокі зморшки. Я подумав, що він виглядав втомленим, наче надто багато працював. У нього не було ордера, але це не означало, що він його не отримав.
  
  
  — Детективе Прібек, — сказав Діаз, зустрічаючи мене на півдорозі. «Я чув, що, можливо, зможу знайти вас тут». Він уважніше подивився на мене. «Що сталося з твоїм обличчям?» запитав він.
  
  
  — Я впав, — сказав я. «На місці пожежі споруди». Тепер він продовжить це.
  
  
  «Я просто прийшов, щоб попрощатися», — сказав Діас. «Я повертаюся на Блакитну Землю».
  
  
  «Ви?» Я сказав.
  
  
  «Моє розслідування тут закінчено», — сказав Діас. «Справа Стюарта офіційно залишатиметься відкритою, але неактивною».
  
  
  Він озирнувся на інших офіцерів, наших однолітків, жоден з яких, здавалося, не звертав на нас уваги. Тоді він повернувся до мене.
  
  
  «Я знаю, що ти вбила Ройса Стюарта, Сара, але я не можу цього довести», — спокійно сказав Діас. «Мені здається, ви думали, що таке життя, як у Стюарта, не має значення, і з точки зору системи, здається, ви мали рацію».
  
  
  Він не дочекався моєї відповіді, і більше нічого не сказав. Це було його прощання.
  
  
  Шедрик вибрав цей момент, щоб покласти обидві свої м’які, трохи прохолодні руки на моє обличчя, відвернувши мою увагу від фігури Діас, що від’їжджає. Шед подивився мені в обличчя, наче хотів отримати вказівку чи пораду.
  
  
  «Не дивись на мене, хлопче», — сказав я.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  
  
  
  Коли ви добре спите, люк на дні вашої свідомості відкривається, і вам сняться глибокі, дивні сни: психодрами, повні символічних образів, які ви рідко згадуєте, прокинувшись, а коли згадуєте, ви говорите другові: « Минулої ночі я мав найдивніший сон. Саме тоді, коли ви неспокійні та погано спите, ви мрієте близько до поверхні свого розуму, більше схожі на роздуми уві сні, ніж на сновидіння.
  
  
  Іншими словами, подробиці наступного сну були лише припущеннями, не більше того.
  
  
  Я повернувся в зал суду. Х'ю Хеннесі був на суді, але цього разу я не був прокурором. Я просто спостерігав, або я так думав, поки Кіландер не поклав руку мені на плече.
  
  
  Х'ю не може говорити за себе, сказав він. Будь-який суддя викинув би цю справу так важко, що вона відскочила б.
  
  
  Ви це вже сказали.
  
  
  Але вони знайшли когось, хто виступить за нього, сказав Кіландер. Вони хочуть, щоб ти це зробив.
  
  
  Я сказав, я не можу цього зробити.
  
  
  Не змушуйте суддю чекати, сказав Кіландер.
  
  
  Емпатійне мислення є важливою навичкою для детектива. Як би вам не подобався підозрюваний, корисно прийняти його точку зору, зрозуміти його мотиви. Я пам’ятав про це, коли влаштувався за трибуною.
  
  
  «Коли ти будеш готовий», — сказав суддя.
  
  
  Я нахилився вперед і заговорив за Г’ю. Я знаю, як це погано виглядає, сказав я.
  
  
  Трохи голосніше, пані Прибек, сказав суддя.
  
  
  Я знаю, як це погано виглядає, повторив я. Але зазвичай мій стіл був замкнений. І зазвичай діти навіть не заходили туди; Я не тримав у своєму кабінеті нічого, щоб їх привернути, ні іграшок, ні цукерок. Я зберіг пістолети там, тому що в нашій спальні не було меблів, які замикалися б. Мій стіл зробив. Зброя була б просто в коридорі, якби вона мені знадобилася. Я тримав пістолети зарядженими, тому що тоді озеро не було таким забудованим, як зараз. Це було досить ізольовано, і я хотів захистити Ліс і дітей від злому. Я не знаю, чому я одного разу забув замкнути стіл. Я щойно зробив.
  
  
  Як могло статися, що одного разу, про який я забув, Ейдан пішов туди й знайшов пістолет? І стріляв не просто в повітря, чи ногу, а груди. Його груди!
  
  
  Я не боявся викликати парамедиків і записати зйомку; не тому я сам возив Ейдана до лікарні. Я знаю, що це виглядало так, але це не так. Я боялася чекати швидку. Я схопив його на руки і побіг до гаража. Якби на дорозі були якісь радари, міліції довелося б гнатися за мною аж до лікарні, бо я б не зупинився. Я так хотів його врятувати. Але за мною ніхто не гнався, жодні копи мене не бачили. Я пройшов всю дорогу до лікарні, і досі ніхто не помітив мого прибуття. А потім я озирнувся на Ейдана, і він не дихав. Він був синій. І я знала, що він пішов.
  
  
  Я сиділа в машині і плакала, але ніхто досі не підійшов. Коли я закінчив плакати, я подумав привести працівників швидкої допомоги до машини, змусити їх забрати тіло Ейдана, але потім я не хотів, щоб вони забрали його від мене й помістили в морг. Тож я знову завів машину й просто поїхав додому. Я не знаю, що я думав. Здається, я взагалі не думав.
  
  
  Коли я прийшов додому, Ліс спала з Марлі в ліжку, і я їх не розбудив. Коли зійшло сонце, ранок був такий гарний, і я вирішив поховати Ейдана під магнолією. У багатьох старих американських родин є могили. Це вже традиція. Тож я поховав Ейдана під деревом і помолився.
  
  
  Марлі прокинулася, і я сказав їй, що мама захворіла, а Ейдан на деякий час пішов. Вона сказала: «Він повернеться, чи не так?» і я не міг терпіти, щоб сказати «ні», і тому я сказав щось на кшталт «Все буде добре». Пізніше я повів Ліс до маленької могили. Я сказав їй, що це краще, ніж відправити Ейдана в руки якогось похоронного бюро, щоб його бальзамували та зашивали. Таким чином він завжди буде з нами. Вона плакала і кивнула. Після цього вона була майже кататонічна. Вона нікому не дзвонила. Не подруга, не її сестра.
  
  
  Ось що почало мене думати. Тут було стільки випадковостей, що ніхто не бачив Айдана в моїй машині в лікарні, що ніхто ще не дізнався, що сталося. . . Це було майже як доля. Можливо, я міг якось прикрити Ейдана, який застрелився. Можливо, я міг би перекласти це на мисливців. Яка користь від того, щоб про смерть Ейдана написали газети? Щоб люди вказували на мене та Елізабет? Вони б її теж звинуватили. Що, якби якийсь соціальний працівник назвав нас непридатними? Що, якби вони також забрали Марлі та Ліама? Це знищило б Ліса. Я маю на увазі, що вона тоді теж була вагітна Колмом. Вона була така тендітна.
  
  
  Тоді я згадав Бріжит та її маленького сина Джейкоба. Це було неможливо, але ідеально. Джейкоб був майже ровесником близнюків. А вони обоє були ще такі молоді, був час. Вони обоє могли забути минуле. З часом Джейкоб міг стати Ейданом.
  
  
  Коли я сказав Ліс, вона влаштувала істерику, назвала мене хворою. Але я це витримав. Я сказав їй, що ніщо не поверне Ейдана, але пояснив усі причини. Я вказав на те, що мені сказала Ліс: що після смерті її хлопця Бріжит була нудотою. Вона була багато п’яна, часто забита камінням, і вона дозволила своєму синові втратити палець від того злого пса. Джейкобу було краще з нами. Я сказав, що ми можемо дати Джейкобу чудове життя тут, і ми ніколи, ніколи не забудемо Ейдана, ми можемо відвідувати його могилу щодня.
  
  
  Бріжит було легко. Вона знала, що була поганою матір’ю і що її сестра була б добра до Джейкоба. Велика перевірка була все, що знадобилося, щоб підштовхнути її через край. І як тільки вона перерахувала чек, вона не могла піти до влади. Вона була замішана.
  
  
  День, коли ми привезли Джейкоба додому, теж був катастрофою. Я сказав Марлі: «Ейдана вкусив собака, і він пішов, щоб вилікуватися», і вона повірила в це. Але коли я привів Джейкоба, вона кинула на нього погляд і почала плакати. Вона знала, що він не Ейдан, і я казав їй, що він був, і вона була настільки збентежена, що це її налякало. Я сказав: «Марлі, він виглядає інакше, але він Ейдан, він справді Ейдан всередині». Але вона продовжувала плакати й казати: «Я хочу Ейдана, я хочу Ейдана». А Ліс тоді була така тендітна, що сіла в крісло-гойдалку й теж заплакала. Марлі сиділа в кутку й плакала, а Ліз сиділа в кріслі й плакала, а Джейкоб стояв посеред кімнати, наче йому теж хотілося плакати. Я подумав: «Ти тут монстр, Г’ю». Як це сталося? Єдине, чого я коли-небудь хотів, це бути хорошим чоловіком і батьком, а тепер я був клятим монстром і не міг зрозуміти, як, біса, це все сталося.
  
  
  Тоді Джейкоб озирнувся й побачив Ліс. Вона була трохи схожа на свою сестру Гітте, звичайно, красивішою, але він бачив схожість. Він підійшов до неї і сказав: «Чому ти плачеш?» і підвівся з нею в крісло, і вона дозволила йому. Потім Марлі побачила, що її мати не боїться нового Ейдана, тож підійшла й піднялася разом з ними. Там вони всі були, всі троє. Дивлячись на них, я думав, що все буде гаразд. Я хотів би бути частиною їхніх обіймів, але крісло-гойдалка було заповнене вщерть. Я стояв осторонь від них і думав: «Ти тепер дивна людина, Г’ю». Я можу з цим жити. Мабуть, я на це заслужив. Поки Ліс щаслива.
  
  
  Але, звичайно, все пішло не так. Марлі та дитина швидко подружилися, і я можу заприсягтися, що через шість місяців вони не пам’ятали, що Джейкоб Кандельер взагалі існував. Але я не міг забути, звичайно. Я випив забагато, отримав виразку і чекав, поки щось піде не так. Ліс любила цього хлопчика, як свого рідного, але вона також проводила час на могилі Ейдана, і я зрозумів, яка це була кепська ідея поховати його там, де їй завжди нагадуватимуть про те, як він помер. Я хотів рухатися, але дуже боявся. Що, якби нові власники порвали нове килимове покриття в кабінеті й виявили величезну пляму крові на дошках підлоги? Що, якби вони копали під магнолією і знайшли кістки Ейдана? А як щодо клятого БМВ? Ми застрягли тут, із нагадуваннями про це на кожному кроці.
  
  
  Але ми не могли відкрито сумувати за Ейданом, і я думаю, що це те, що зрештою вбило Ліс. Потім її не стало, а я повернувся додому з похорону і зрозумів, що моєї дружини, яку я любив більше за всіх, не стало, а натомість у мене вдома позашлюбна дитина її сестри. Він плакав під тією клятою магнолією, прямо на могилі Ейдана, а я вийшов і вперше вдарив його. Це було не востаннє, але кого це вже хвилювало? Я був монстром, я знав це багато років тому.
  
  
  Я почав фантазувати, що зможу стерти його пам’ять про те, що він Ейдан Геннессі, так само легко, як колись я стер його пам’ять про те, що він Джейкоб Канделер. Мені знадобилося надто багато часу, щоб зрозуміти, що я можу зробити наступне: відправити його назад до Бріжит. Коли я подзвонив, щоб запропонувати це, вона була за це. І мені так сподобалося, що він пішов, що коли Бріжит померла, я знайшов старого друга, який забрав би його.
  
  
  Марлінхен не розуміла, і мені було неприємно робити їй боляче. Одного разу я мало не розповів їй всю історію. Я повів її на могилу Ейдана, але коли я був там, у мене не витримали нерви, і я лише розповів їй про те, що сумую за її матір’ю, і про те, як ми колись пообіцяли нашій безсмертній любові там.
  
  
  Я хотів їй сказати. Вона дуже схожа на свою матір, і я так довго хотів комусь про це розповісти, щоб вони сказали: «Я розумію». Ось і все. «Я розумію».
  
  
  Тепер я знаю, що цього ніколи не станеться. Я платив і платив, і платив за свою помилку, і я не знаю, чи це колись закінчиться. Мені вдалося стерти пам’ять Марлінчена, і мені вдалося стерти пам’ять Джейкоба. Я не можу стерти єдиний спогад, якого найбільше хочу: свій.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  Епілог
  
  Перші заголовки про Г’ю Хеннесі були стриманими й шанобливими: У ПОЖЕЖІ БУДИНКУ ЗАГИНУВ ВІДОМИЙ ПИСЬМЕННИК . ЗМІ шанобливо висвітлювали похорони, де в першому ряду собору четверо дітей Г’ю плакали, обнявши один одного, навіть Колм не соромився своїх сліз.
  
  
  Але після поховання почали виникати запитання про те, чому не повідомили про інсульт Г’ю, про особу молодого чоловіка, який помер раніше того ж дня і якого в свідоцтві про смерть було ідентифіковано як Ейдана Хеннесі. Репортери почали досліджувати, і з часом вся історія вийшла назовні. Засобам масової інформації було заборонено відвідувати власність Hennessy у той день, коли техніки округу Hennepin копали під магнолію, але репортери зібралися в кінці довгої доріжки до півострова, і їхні об’єктиви зафіксували зображення, коли техніки виносили кістки дуже маленького дитина з десятьма пальцями та розтрощеною грудиною.
  
  
  Діти Хеннессі відмовилися від будь-яких коментарів, а Кемпіон виступав як представник родини, хоч і лаконічно. Я кілька разів дзвонив Марлінчену в ці напружені перші тижні. Вона запевнила мене, що все під контролем, і я їй повірив, головним чином тому, що, хоча вона звучала тверезо й часом втомлено, у її голосі не вистачало тієї різкої, напруженої нотки, яку я пам’ятаю з найгірших часів. Я подумав, що тривала присутність Джей Ді Кемпіон може мати якесь відношення до цього. Він, мабуть, не збирався залишати Сіті, і я був радий. Він не був опікуном, якого Служба сімейних служб обрала б для Геннессі, але він, мабуть, унікально підходив для цієї розумної, своєрідної маленької родини.
  
  
  У серпні моя робота привела мене в кампус Університету Міннесоти, щоб провести коротку співбесіду. Був спекотний день, вологий, але не неприємний, і, враховуючи, що це була лише літня сесія, на великому чотирикутнику, звідки відкривався вид на Нортроп Аудиторіум, було чимало молодих людей. Я переходив по стежці в траві, коли чоловічий голос гукнув мене. «Детектив Прібек!»
  
  
  Мені знадобилася хвилина, щоб упізнати студента, який назвав моє ім’я. Звичайно, Ліам Хеннесі не дуже змінився за вісім чи близько того тижнів, відколи я його востаннє бачив, але чомусь він виглядав старшим, дуже схожим на студента коледжу — за іронією долі, головним чином тому, що він був одягнений так невимушено, у блідий одяг. -червона футболка, шорти та босоніжки карго. Його волосся, яке ніколи не було коротке, продовжувало рости, і під впливом сонця його кінчики ставали світлішими. На шиї Ліама висів знайомий шкіряний шнурок із трьома тигрячими очима. Тільки окуляри в дротяній оправі були абсолютно такими ж.
  
  
  «Гей», — сказав я, дуже радий його бачити. «Ти пропустив останній рік навчання в середній школі?» Я підійшов ближче, в тінь навислого дерева.
  
  
  «Ні», — сказав Ліам, швидко похитавши головою. «Я просто тут на семінарі з грецьких і римських трагедій».
  
  
  «Трохи легкого читання», — сказав я.
  
  
  «Так».
  
  
  Ми мовчали мить. Тоді я сказав: «Мені подобається намисто. Це тобі підходить, як і йому». Це була дивна правда, незважаючи на те, наскільки різними здавалися Ліам Хеннесі та його двоюрідний брат на поверхні.
  
  
  «Дякую», — сказав Ліам. Він зробив паузу. «Ми сперечалися, чи правильно було б поховати його й Ейдана поруч із татом, але ми вважали, що вони мають бути з мамою», — сказав він мені. «Джейкоб справді любив її».
  
  
  «Я знаю», — сказав я. «Як Донал?»
  
  
  Тінь пробігла по вузькому обличчю Ліама. "Він отримує допомогу", - сказав він. «Пожежа сталася нещасним випадком. Донал це знає, але йому потрібен час, щоб зрозуміти, що сталося».
  
  
  «Найбільше я хотів би, щоб усе вийшло інакше», — сказав я.
  
  
  Це був неадекватний спосіб сформулювати це. Смерть на початку цього року була жахливою, але біль, який відчули Джейкоб і Г’ю, швидко минув. Боляче завдають живі, і ми маємо справу з відкритим питанням. Що, якби я вчинив інакше? болить найбільше.
  
  
  “JD все ще в місті; ти це знав, чи не так?» Ліам змінив тему. «Він допомагає нам продати майно. Будинок збираються знести, але земля все одно буде приносити пристойну суму. І ми також продаємо будиночок на озері Тейт».
  
  
  «Тож деякий час вам не варто мати фінансових турбот», — сказав я.
  
  
  — Ні, — сказав Ліам. «Ми з Джей Ді намагаємося переконати Марлінчена подати документи до коледжів. Вона казала, що зараз у неї забагато обов’язків, але ми говоримо їй, що вона може поїхати кудись у місцевість, і ми все одно будемо разом. Я думаю, ми її виснажимо».
  
  
  «Я сподіваюся, що так», — сказав я.
  
  
  «Привіт, Ліаме». Дівчина, яка нас перебила, була приблизно такого ж віку, як Марлінхен, з довгим світлим волоссям і довгими ногами, які оголювалися під обрізаними шортами. Вона стояла ближче до Ліама, ніж до мене, і вираз її обличчя свідчив про те, що вона ввічливо сподівалася, що наша розмова підійшла до кінця. Я зрозумів підказку.
  
  
  «Було приємно вас бачити», — сказав я.
  
  
  — Ти теж, — сказав Ліам. І саме коли я відійшов, він сказав: «Детектив Прібек?»
  
  
  Я повернувся назад.
  
  
  «Якщо я колись захочу написати історію про поліцейських, чи можу я поговорити з вами про дослідження?»
  
  
  Я посміхнувся. «Я з нетерпінням чекаю цього».
  
  
  
  
  Зрештою, Ейдан Геннессі та Джейкоб Канделер, двоюрідні брати при житті та брати при смерті, лежатимуть під одним знаком, на затіненому елегантному кладовищі, де я зустрів Кемпіона.
  
  
  Для Ціцерона Руїса все було трохи інакше. У Міннеаполісі немає міського кладовища для незаможних, але кілька кладовищ резервують місце для таких поховань, і Цицерон похований на одному з них, за північною межею дерев, у частині, де дерев’яні хрести ручної роботи та навіть паперові таблички позначають могили.
  
  
  Через кілька днів після його поховання ми з Солей прибрали його квартиру. Не маючи спадкоємців, ми сортували все відповідно до благодійності. Вміст кухонних полиць пішов до місцевого продовольчого банку, меблі — до магазину Goodwill, медичні тексти — до бібліотеки. Пізно вдень до дверей зайшла висока сива жінка. Вона назвалася представником Державного житлового управління та дала нам ключ від поштової скриньки Ціцерона, попросивши її очистити. Ми сказали, що будемо.
  
  
  Солей і я працювали до пізнього вечора; ніхто з нас не хотів витрачати додатковий день на виконання нашого похмурого завдання. Останнє, що я зробив, це спустився вниз до поштової скриньки.
  
  
  Не дивно, що він був заповнений ущерть, і мало що з нього було особистим. Я кинув більшість предметів у зелений пластиковий мішок для сміття Soleil, і я постійно наповнював його протягом дня.
  
  
  Лише один тоненький конверт із акуратно надрукованою адресою виглядав недоречно. Це було з юридичної фірми в Колорадо.
  
  
  У короткому листі Цицерона Руїса повідомлялося, що шахтарі Пейнтед Леді №5 виграли позов проти свого колишнього роботодавця у справі про обвал шахти. Як члена постраждалого класу, частка Цицерона у вироку склала 820 000 доларів.
  
  
  Я сміявся до плачу. Солей просто плакав.
  
  
  
  
  Кіландер, у якого були джерела всього, дав мені внутрішню інформацію про Грей Діас і результати тестів на Nova. Техніки криміналістичної лабораторії справді знайшли кров на килимі, але він був надто зруйнований через плин часу та вплив тепла та світла для ретельного аналізу. Тести підтвердили, що це кров і це була людина, але крім цього нічого не можна було зробити. Це була правда, що стояла за останніми спробами Діаса змусити мене зізнатися.
  
  
  Я, як слідчий, мав це побачити. У нашому останньому інтерв’ю Діаз створив атмосферу близькості, назвавши мене на ім’я. Він натякнув, що має більше доказів, ніж насправді. Тоді він наголосив на наших спільних рисах як професіоналів правоохоронних органів і сказав, що хоче мені допомогти. Весь час він тримав непотрібні карти, але це була до біса вдала спроба.
  
  
  Я захоплювався Діасом. Як він сказав, за інших обставин ми могли б бути друзями.
  
  
  Мені теж було шкода, що його останні слова до мене були такими гіркими. Натяк був очевидний: Діас вважав, що він програв, а я виграв. Не було способу сказати йому, що ми обидва програли. Бо незабаром після цього на стрільбищі Джейсон Стоун указав на мене новобранцю, свідомо піднявши підборіддя. Я знав, яку плітку департаменту Стоун збирався розповісти своєму другові.
  
  
  
  
  День праці прийшов з обіцянкою осені, і літо закінчилося більш-менш так, як і почалося: я брав додаткові зміни, отримував понаднормову роботу, залишався зайнятим. Одного раннього вересневого дня Превітт зупинився біля мого столу і сказав мені, що молода мати, яку я врятував під час перестрілки в алкогольному магазині, Гіслейн Морріс, повністю одужала, і він вносить подяку в мою справу за дії, які я зробив, щоб врятувати її. Дякую, сер, — сказав я, а коли він пішов, опустив голову й повернувся до того, що робив.
  
  
  Через кілька годин удома, коли громіздкі сітчасті двері не відчинялися достатньо широко, щоб я впустив мене, я зірвав їх із петель. До того моменту я б сказав тобі, що пережив смерть Цицерона Руїса.
  
  
  Справжнє місце гніву мене здивувало. Я не сердився ні на Гіслейн, ні на себе, хоча мав на це причини. Правда полягала в тому, що я був злий на Цицерона. Саме він поставив мене в безвихідну ситуацію: або видати його моєму лейтенанту, або дозволити йому продовжувати курс, який призвів до його насильницької передчасної смерті.
  
  
  Я казав, що співчуття було фатальною вадою Цицерона, але це була гордість. Я б побачив це раніше, якби мені так не потрібна була постать у моєму житті, у чию мудрість і непідкупність я беззаперечно вірив. Я так сильно хотів вірити Цицерону просто як доброму чоловікові, знищеному обставинами, що я не бачив, що його життя, після втрати ліцензії, було життям самопожертви в найбуквалішому сенсі. Звісно, навіть після професійної опали перед Цицероном були кращі варіанти, ніж копальні, але він ними не скористався. Нижня сторона гордості — це сором, і після етичного порушення Цицерон покарав себе суворіше, ніж система могла б зробити. Саме це, а також його потреба продовжувати справу свого життя навіть із будівництва житла, стало причиною його смерті.
  
  
  Звичайно, цього не могло статися, якби я заарештував його, як того вимагала моя робота, або якби Гіслейн не відчайдушно прагнула втриматися на продажному, жорстокому молодому чоловікові, якого вона незбагненно хотіла. . . . Хто коли-небудь зможе з упевненістю сказати, чому одна людина рано вмирає, а інша врятована? Якби Цицерон був у коридорі зі своїми друзями, коли Марк зайшов до його дверей, чи повернувся б Марк іншим днем? Або він, розчарований, пішов би на іншу роботу, і його застрелив би власник виноробки, залишивши Цицерона назавжди не підозрюючим про те, як близько він наблизився до окружного моргу? Окремі чинники були такими ж непередбачуваними, як течії у відкритій воді, а моя власна провина була схожа на невелику кількість крові, влиту в цю воду. Окремі частинки цієї крові ніколи не зникнуть, але вони розпорошаться, ніби моя відповідальність зменшилася через усвідомлення того, скільки дрібних обставин пов’язано з кожною смертю.
  
  
  Після усвідомлення настав прохолодний спокій. Я не поворухнувся, щоб підняти двері, що впали. Я також не зайшов усередину, натомість сів на задню сходинку. Повз прогримів вантажний поїзд, і тиша, яку він залишив, була майже такою ж суворою, як тиша.
  
  
  Це була самотність, від якої я тікав ціле літо, проводячи свої години з Геннессі, з Цицероном, навіть з незнайомцями, такими як Особливий К. Я шукав сотні проблем, щоб відволіктися від тих, з якими я жив відтоді. Шайло пішла на Синю Землю. Я не був прискіпливим. Чиїсь проблеми підійдуть. Поки вони не були моїми. Поки вони дозволяли мені тримати власні почуття прикутими й неперевіреними.
  
  
  Якщо я був сліпим до гордості та провини, які спонукали Цицерона Руїса, то, ймовірно, тому, що я багато вправлявся відмовлятися бачити це. Це були ті самі почуття, які спонукали мого чоловіка. Саме гордість спонукала Шайло спробувати врівноважити терези смерті Камареї, коли суди не змогли цього зробити. Мало того, Шайло вірив, що зможе це зробити, захищаючи мене від співучасті чи навіть від будь-якого знання про його дії. Коли він зазнав невдачі, Шайло відмовився посилатися на пом’якшувальні обставини та домагатися більш м’якого покарання; він потрапив до в'язниці. Мені здавалося, що тепер я краще розумію, чому він замовк із-за стін в’язниці: це було соромно. Шайло вважав його дії брудним слідом на житті, яке я намагався підтримувати тут, у Міннеаполісі.
  
  
  Тут я теж не був безвинним. Я не звернувся до Шайло, боячись бути першим, хто порушить наше взаємне мовчання, і, можливо, мене відсторонять. Я не могла собі зізнатися, наскільки сильно мене розлютила фактична втрата мого чоловіка, втрата, яку я була такою, такою обережною, щоб уявити її не як покинутість чи зраду, а просто як обставину.
  
  
  
  
  я заснув рано, і було близько другої години ночі, коли я прокинувся, бадьорий і ясний розум і знав, що більше не буду спати. Натомість я встав, умився, одягнувся й кинув кілька предметів одягу та трохи грошей у свій речовий мішок. Нарешті я одягнув свою мідну обручку, яку дістав із ящика нічного столика.
  
  
  По дорозі на схід, до Вісконсіна, повітря було теплим, як літо, солодким від хлорофілу. Я зовсім не відчував втоми. До світанку я був би у в'язниці. Попереду, низько на південному сході та надприродно великий і блідий від своєї близькості до горизонту, Оріон розкинувся, як святий покровитель, над моїм пунктом призначення.
  
  
  OceanofPDF.com
  
  про автора
  
  ДЖОДІ КОМПТОН живе в Каліфорнії . Вона є автором відомого роману «37-ма година», в якому також фігурує детектив Сара Прібек і який доступний у м’якій палітурці від Dell.
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"