Коул Деніел : другие произведения.

Імітація

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  Імітація Деніел Коул
  
  
  День, коли смерть прийшла в гості
  І ось старий повернувся додому й побачив, що Смерть дрімає в своєму кріслі, яка нарешті прийшла за ним. Але, подумав старий, чи смерть не просто ще один ворог? Ворог втомлений і самотній?
  Тож, злегка переступаючи через мантії, що розлилися по його підлозі, як ріки смоли, він обшукав свій маленький будиночок у пошуках леза, а потім, непомітно самої Смерті, підкрався назад до свого сплячого гостя. Сп'янілий бажанням жити вічно, старий високо підняв руки, а потім сильно забив ними, глибоко встромивши ножа в попелясте нутро. Але він зробив лише трохи більше, ніж розбудив Смерть, яка піднялася над скиглим чоловіком, ще більш мстива й жорстока, ніж будь-коли, і її не хвилює лезо, що все ще встромилося в кріслі.
  «Ви хочете ухилитися від мене?» — засміялася Смерть. «Тобі потрібно, але запитай. Будьте певні, ви ніколи не відчуєте мого милосердя. Бо тільки живі можуть страждати так, як ти хочеш».
  І з цим Смерть показала себе.
  У нього було багато справ.
  Минуло майже сім років, як Смерть повернулася до крихітного будиночка й побачила старого, що дрімав у своєму кріслі, зі знайомим ножем у нього на колінах.
  Тож, легенько переступаючи через кров, що розлилася по підлозі, мов багряні стрічки, Смерть схопила його зморшкуваті руки. Відчувши холод його рук, старий ворухнувся, очі наповнилися слізьми, коли він дивився на свої загоєні рани.
  «Будь ласка!» — скрикнув він. «Хіба ти ще не забрав у мене все? Хіба я недостатньо страждав?»
  Розвеселившись, відвідувач нахилився, щоб прошепотіти йому на вухо:
  «Ні, мій старий друже… Ще ні».
  І з цим Смерть показала себе.
  Бо він мав ще багато зробити.
  OceanofPDF.com
  Четвер, 2 лютого
  
  1989 р
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 1
  Індикатори голосно клацали, фігури висвітлювалися, а потім поверталися тінню, ніби невидима публіка запалювала сірниками в темряві. Коли худорлявий силует помахав йому вниз, сержант-детектив Бенджамін Чемберс повернув кермо до Гайд-парку. Фігура поспішила відчинити ворота, темно-зелений піджак Департаменту парків засвітився у світлі фар, поки він намагався відчинити замок. Взявшись за замерзлий метал голіруч, його провідник жестом попросив його слідувати, поки він біг попереду пішки.
  Чемберс стримав позіхання, увімкнув передачу й рушив неочищеною службовою дорогою, почувши зміну нахилу, коли мокрий бетон поступився місцем ущільненому льоду.
  «Не переганяй його… Не переїжджай», — пробурмотів він собі під ніс, зовсім не впевнений, що машина зупиниться, якщо його супровід вирішить це зробити, колеса крутилися все частіше, чим глибше вони ризикували зайти в розлогий лондонський парк.
  Раптом чоловік попереду втратив опору, зникнувши десь під капотом під тривожний глухий удар. Під ногами здригнули гальма, коли машина неквапливо зупинилася.
  Чемберс здригнувся, нахилившись уперед на своєму сидінні й тривожно спостерігаючи за кінцем капота…
  Але потім між фарами з’явилося веселе обличчя, підсвічений бейдж з іменем, який гордо заявляв про його власника: Діано .
  "Вибачте!" — махнув чоловік, підводячись на ноги.
  « Вибачте ?!» Чемберс недовірливо відгукнувся, хитаючи головою.
  "Це просто повз ці дерева!" — крикнув Діно, не засвоївши уроку, коли зайняв своє місце за три невпевнені кроки попереду машини.
  Неохоче Чемберс знову рушив машину. Дотримуючись дистанції, він зрештою припаркувався біля патрульної машини, всередині якої були двоє поліцейських у формі, які ховалися від холодного вітру, який увірвався, коли він смикнув за ручку. Він зціпив зуби й виліз, накинувши пальто на шию, а гід Департаменту парків здивовано дивився на нього.
  «Ніколи раніше не зустрічав темношкірого детектива», — повідомив він Чемберсу, який спокійно сприйняв цей безглуздий коментар.
  «Все вперше. Хоча, якщо ви запитаєте мене, я насправді дуже, дуже, дуже темно-коричневий, — саркастично відповів він, уже оглядаючи околиці в пошуках тіла.
  Діно посміхнувся: «Так ти. Мабуть, саме тому ти детектив».
  «Мабуть, так», — відповів Чемберс, нахмурившись, побачивши лише купу слідів, що оточують кам’яну основу статуї. «Уся справа в деталях... деталях на кшталт: де це мертве тіло, на яке я маю дивитися?»
  У цей момент двері автомобіля грюкнули: один із офіцерів у формі нарешті набрався духу вийти назовні. З брудно-русявим волоссям, зачесаним назад, він був на добрий десяток років молодший за Чемберса: щонайбільше двадцять один рік. Поклавши в кишеню залишки плитки шоколаду, він підійшов, щоб потиснути руку детективу.
  «DS Chambers?» — запитав він із південнолондонським дзвоном. «Адам Вінтер. А це… — він показав на свого партнера, схожий на вікінга стовбур дерева жінки, яка неохоче вийшла за ним, — це Рейлі. Інший офіцер коротко кивнув, а потім повернувся до питання про те, щоб не замерзнути до смерті. «Ми вже зустрічалися раніше, — сказав йому Вінтер, — на тій роботі стрибуном».
  Чемберс кивнув: «З…»
  "Річ".
  «І…»
  "Річ".
  "Я пам'ятаю".
  Розмова призупинилася, коли їдкий порив вітру пронісся між деревами, і обом чоловікам знадобилася хвилина, щоб впоратися.
  « Ісус Господи , — поскаржився Вінтер, стряхуючи холод.
  «Отже, мені сказали, що ви знайшли тіло під статуєю», — недбало сказав Чемберс, майже впевнений, що він марно поїхав. «Це ніби китайці шепочуть у диспетчерській», — пожартував він, жодним чином не звинувачуючи молодого констебля — у нього й так було достатньо ворогів .
  — Без жартів, — відповів Вінтер, наказуючи йому додати свої сліди до десятків уже вибитих у траві. " Е-е-е ... Тіло не під статуєю... Тіло - це статуя".
  Чемберс скептично звів брови, а потім подивився на вкриту льодом фігуру, що сиділа на десяти футах над ними на кам’яному постаменті.
  «Вперше помітив бігун близько одинадцятої тридцять».
  Чемберс глянув на годинник.
  «… Я», — уточнив Вінтер. «Одинадцята тридцять ранку »
  Тепер ще більше збентежений Чемберс зробив кілька кроків назад, щоб краще оцінити сцену. Він примружився на те, що все ще був достатньо впевнений, що це витвір мистецтва: повністю оголена на грубій кам’яній плиті сиділа м’язиста чоловіча постать, спершись підборіддям на правий суглоб пальців, немов глибоко задумавшись. На оголених ділянках шкіру, наче хутро, вкривали бурульки, що продулися вітром; у більш затишних — нелюдського блакитного відтінку.
  Чемберс виглядав невпевнено, коли Вінтер продовжував:
  «Сказала, що сто разів проходила повз ці статуї, не помічаючи їх, але цього разу відчула щось інше. Вона нехай це грає в її голові цілий день, поки не повернулася цього вечора і не зрозуміла, що, так , щось не так: перш за все – це був заморожений труп».
  «Це мало бути тут цілий день ?» — запитав Чемберс, обходячи базу, щоб знайти кращу позицію. «І ніхто більше не помітив?»
  «Ви б?»
  «... Ще ні», — зізнався він, дивлячись на це.
  «Я думаю, — сказав лякаючий колега Вінтера, чиє ім’я він уже забув, — ми можемо записати це як «химерний спосіб вчинення самогубства» номер сім мільйонів один. Це досить поширене явище в парках. Але тоді, що я знаю? Це вам вирішувати у вашій безмежній мудрості».
  У жінки явно були проблеми з ним, але Чемберс був і надто холодним, і надто втомленим, щоб піднятися на це.
  — Вибачте за неї, — сказав Вінтер, хитаючи головою своєму напарнику. «Вона приємна, коли ти з нею знайомишся, чи не так, Кім?» — гукнув він, отримавши у відповідь середній палець.
  «Ви були там?» — запитав його Чемберс.
  «Не хотів би забруднити сцену», — посміхнувся у відповідь Вінтер, бездоганно розігруючи свою карту виходу з в’язниці . «До того ж, знаєте, ми думали, що він нікуди не збирався».
  Чемберс застигло зітхнув: «Без хлопця я не можу багато чого зробити…»
  «Один вбудований у базу», — послужливо повідомив йому Діано, який підслуховував. «Округла спина».
  Вінтер не намагався приховати посмішку на обличчі. Тим часом Чемберс виглядав так, наче міг заплакати.
  «… Чудово».
  Підйом на п’ятнадцять сходинок здавався набагато довшим, пронизливий вітер посилювався з кожним дюймом, на який він піднімався, коли Чемберс піднімався на пласку вершину п’єдесталу, затиснувши зубами кишеньковий ліхтарик.
  Широкою спиною до нього постать виглядала такою ж неживою й досконалою, як із землі. Обережно поповзши по льоду, щоб дістатися до нього, він вийняв із рота ліхтарик, проводячи промінь уздовж непрозорої глазурі форми, все ще не знаючи, на що він дивиться… поки не натрапив на складку на лікті статуї: зморшкувату ділянку. синьої шкіри – але, безсумнівно, шкіри. Незважаючи на те, що частина його чекала цього, Чемберс був наляканий і впустив факел, який покотився з подіуму і закрутився в повітрі, як падаюча зірка.
  — Чорт, — прошепотів він, трохи збентежено.
  «Там нагорі все добре?» — крикнула Зима.
  "Добре!" — гукнув він, невпевнено підводячись на коліна, щоб подивитися на застигле обличчя при світлі місяця:
  Він був красивим – красивим, як кінозірка – бездоганним. Можливо, він був актором , подумав Чемберс. Це, безсумнівно, відповідатиме менталітету, який вимагає уваги, щоб голим піднятися на подіум і прийняти позу, поки не станеш твердим.
  Ставши впевненішим у своїй опорі, Чемберс випростався, нахилившись ближче, щоб побачити, чи є якісь розпізнавальні ознаки чи риси, його обличчя було лише за кілька дюймів від статуї, його туманне дихання відбивалося від блискучої шкіри.
  Щось було не так… Щось він не міг доторкнутися до кінця… Можливо, щось з очима? Крижано-блакитний... Інтенсивний... Пронизливий... Не скляний погляд пустої посудини.
  Він дивився на них, заціпенівши... коли хтось схопив його.
  Інстинктивно похитнувшись назад, Чемберс вирвав руку з її хватки й відчув, що падає, різкий вдих, який він зробив, спускаючись вниз, перервав його, коли він вдарився об землю.
  — Детектив! — скрикнув Вінтер, першим кинувшись.
  — Він... — прохрипів Чемберс, дивлячись на нічне небо. «Він…»
  «Що? я тебе не розумію Просто залишайся спокійно!' Вінтер звернувся до напарника: «Викликай швидку!» Чемберс спробував сісти. — Будь ласка, сер. Залишайся!'
  «Він… Він досі… живий!» — задихнувся Чемберс, лягаючи на спину й намагаючись дихати, коли нажахані вирази облич інших переросли в шалену активність.
  І весь цей час він просто лежав, не в змозі робити нічого, крім того, щоб дивитися на мерехтливі зірки та трагічну, але сюрреалістично прекрасну фігуру над собою.
  Вінтер накинув свою куртку на плечі непорушного чоловіка, проявивши доброту, схоже на жбурнення губки в цунамі. Вони намагалися поворухнути його, але виявили, що більшість його суглобів зафіксовані на місці, незручне положення перешкоджає будь-якому прагненню підняти його без сторонньої допомоги. І ось Вінтер залишився нагорі біля нього, пробурмотівши монолог запевнень і нещирих обіцянок, який заповнював час, поки процесія блакитних вогнів не послідувала за Діно крізь дерева.
  Чемберс піднявся на ноги саме вчасно, щоб відійти з дороги. Двоє пожежників за допомогою машини для збирання вишні накрили замерзлого чоловіка ковдрами, а потім підняли його з плити та посадили на інвалідний візок, при цьому поза їхнього пацієнта майже не змінилася. У той момент, коли вони з гуркотом впали на землю, вони передали його парамедикам, які помчали прямо в машину швидкої допомоги.
  «Сподіваюся, ви не планували спати наступні шість місяців», — іронізував Вінтер, приєднуючись до Чемберса, щоб спостерігати, як бригада швидкої допомоги намагається прикріпити своє обладнання. «Думаю, я по-королівськи облажався сьогодні».
  Чемберс не відповів. Насправді йому дуже подобався балакучий офіцер, але з його точною самооцінкою було важко сперечатися.
  — Я маю на увазі, що ми були тут за годину до вас, — продовжив Вінтер. «Мені слід було піднятися туди… чи не так?»
  Чемберс обернувся до нього. Будучи одночасно старшим і мудрішим, це був один із тих чудових моментів, щоб подарувати безцінну перлину мудрості молодому чоловікові, щоб носити її на довгі роки: «… Так».
  Вінтер, безсумнівно, бив себе над цим, але все ж перевів розмову: «Немає ознак боротьби?»
  «Не те, щоб я бачив».
  «Хто зробив би щось подібне з собою?»
  Чемберс відкрив рота, щоб відповісти, коли позаду машини швидкої допомоги почувся галас:
  Весла!
  Над галявиною пролунав монотонний звук, а натовп персоналу екстреної служби безпорадно спостерігав.
  «Ясно!»
  "Шокуюче!"
  Тіло ледь здригнулося, незважаючи на сплеск електрики, що пройшов через нього.
  «Немає пульсу!»
  "Зарядка!"
  Поки інші спостерігали за розвитком неминучих подій, Чемберс відвернувся від марних спроб реанімації та повернувся на порожню трибуну.
  «То що ти думаєш?» — запитав Вінтер, йдучи за ним, — … детектив Чемберс?
  «Хто б зробив щось подібне з собою?» — пробурмотів він у відповідь, все ще замислюючись, оглядаючи сліди навколо великої кам’яної основи. «Це екстремально. Без сумніву. І все ж відчувається, що трохи… — він намагався підібрати правильне слово, поки чоловік, якого вони обговорювали, помирав лише за двадцять метрів від нього, — «... без зобов’язань».
  "Необов'язковий?" — спитав Вінтер із помірним жахом.
  «Цей бігун міг зайти дванадцять годин тому», — міркував Чемберс, дивлячись у темні дерева, ніби там хтось міг бути. «Все могло бути зовсім інакше».
  «Правда».
  «А чому тут?» — продовжував він. «Він виставлений, але він також захищений деревами з більшості сторін і на десять футів у повітрі. Якщо ідея полягала в тому, щоб вийти у вогні слави, чому б не піднятися на колону Нельсона або зробити це принаймні десь більш публічним?»
  — … Нічого не зобов’язаного, — сказав Вінтер, заворожено спостерігаючи за детективом.
  — Необов’язково, — кивнув Чемберс, нарешті відриваючись від дерев.
  Коли останнє символічне стиснення грудної клітини сповільнилося до припинення, Вінтер зітхнув: «Здається, він отримав те, що хотів, незважаючи на це».
  «Насправді, — сказав Чемберс, ставши на коліна, щоб уважніше розглянути набір слідів, — я не дуже впевнений, що він це зробив».
  
  OceanofPDF.com
  
  OceanofPDF.com
  П'ятниця
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 2
  «Детектив? … Детектив? Чемберс здригнувся, схопивши жменю лабораторний халат жінки й дивлячись на неї дикими очима. « Вау! Вау! – сказав доктор Сайкс, головний судово-медичний експерт Нью-Скотленд-Ярду.
  Витративши хвилину, щоб заглибитися в його непритне оточення, він відпустив лікаря і потер обличчя: «Вибачте».
  «Нічого страшного», — усміхнувся Сайкс, якому, ймовірно, залишався лише рік чи два до пенсії, і він міг обійтися без нападу вранці. «Довга ніч?»
  «Можна сказати, що так», — відповів Чемберс, як правило, економно.
  «Ти скоро закінчиш?»
  Він глянув на годинник: «… Дві години тому».
  Сайкс підняла брови: «Як щодо того, щоб ми принесли тобі кави?»
  Офіційно взявши на себе відповідальність за пацієнта, бригада швидкої допомоги дотримувалася протоколу та транспортувала тіло, яке розморожувалося, назад до лікарні Святої Марії, а це означало, що Чемберс витратив решту своєї зміни, намагаючись перемістити його до лабораторії судово-медичної експертизи. Зрештою вдалося, він заснув на одному з пластикових стільців у коридорі, поки його не розбудила та сама людина, яку він чекав побачити.
  «У мене вже є відставання», — сказала Сайкс між ковтками кави. «Минулого тижня в Лондоні було особливо вбивство».
  «Погляньте на файл. Це все, що я прошу».
  «Детективе, я...»
  «Просто подивіться».
  Очевидно роздратована, судмедексперт опустила чашку, щоб взяти фотокопію звіту про інцидент і відповідну форму швидкої допомоги, насупивши брови, переглядаючи першу сторінку.
  «Це дивно. Я вам це дам, — погодився лікар, прочитавши його повністю. — І ви підозрюєте нечесну гру?
  «Просто передчуття».
  «Я не можу визначити пріоритетність передчуття», — сказала йому Сайкс, кладучи документи їй на коліна, поки вона чекала пояснень.
  — Я… — Чемберс завагався. Він ще не до кінця впорядкував власні думки. «На місці події були десятки слідів ніг, жоден з яких не був босих. Офіцери всю ніч обшукували територію та обшукували довколишні сміттєві баки. Ні взуття, ні одягу не знайдено».
  — Згідно з вашим звітом, він був там щонайменше дванадцять годин. Це достатньо часу для того, щоб сліди з’явилися або повністю зникли, включно з найтеплішою частиною дня. Чи було вчора вище нуля?»
  «Ледве».
  Лікар знизав плечима, ніби хотів сказати: «Ну, ось так».
  «Я не бачу, як він непоміченим проходить голим так далеко в лондонському парку».
  «Сталися дивні речі», — сказала Сайкс, яка, здавалося, насолоджувалася своєю роллю адвоката диявола.
  Добре. Це можливо».
  «Чи міг він десь закопати свій одяг?»
  Чемберс збирався відкинути цю теорію, але потім вирішив, що це насправді дуже хороша думка. Він відкинувся на спинку крісла й знову потер стомлене обличчя, відчуваючи, ніби веде програну битву.
  Добре. Гаразд, — сказав Сайкс. — Сьогодні вранці я подивлюся на нього. Іди додому. Відпочити трохи. Зателефонуй мені в обід».
  Чемберс виснажено посміхнувся їй: «Я вам у боргу».
  З дурниці Чемберс подумав, що це гарна ідея зупинитися біля його робочого столу, коли він виходив із будівлі, оскільки не зміг дістатися до нього всю зміну. Він зайшов до офісу й виявив, що хтось використав набридлі різдвяні прикраси департаменту, посадивши йому на стілець п’ятифутового сніговика, а потім накрив його комп’ютер ковдрою з вати. Коли він відкрив свою верхню шухляду й побачив, що вона надто переповнена фальшивим снігом, очі людей, які чекали, вибухнули загальним сміхом. Закріпивши посмішку на місці, він кивнув, як весело, незважаючи на масштаби безладу, відчуваючи межу злоби.
  ' Качка . Качка . Дак , — попередив інспектор Ґрем Льюїс, колись його тихий офіцер з навчання, а тепер один із небагатьох друзів, які в нього залишилися. «Бос шукає вас».
  Чемберс присів за лапатим сніговиком, а Льюїс приємно посміхався:
  «Добрий день, бос».
  «Не будь таким дурнем, Льюїсе».
  «Дуже добре, сер… Добре. Він пішов».
  Виходячи назад, Чемберс показав на свій стіл: «Я так розумію, ви чули?»
  Льюїс кивнув: «Ви знаєте це місце: слово поширюється швидко». Він вагався, здавалося, що йому завжди випадає бути носієм поганих новин, досвіду, що попереджає бюрократичну бурю, яка ось-ось обрушиться на його друга. — Ви піднялися перевірити тіло в той момент, коли вважали це безпечним. Що б ви не робили, не кажіть «ви думали, що він мертвий» або «він виглядав мертвим» або щось подібне. Голови будуть котитися за це, і Хамм буде розмахуватися за вас. А тепер забирайся звідси, поки він...
  "Палати!"
  — Чорт, — прошепотів Льюїс.
  «Так, бос?» Чемберс гукнув через кімнату, його колеги так само посмішилися очікування, як і він, підійшовши до своєї робочої країни чудес.
  «Мій офіс! Зараз!
  «Того моменту, коли ти вважав це безпечним», — тихо нагадав йому Льюїс.
  Інспектор Хемм пропрацював на цій посаді лише вісімнадцять місяців, достатньо короткого часу, щоб усе ще вважатися «одним із хлопчиків» через його наймання близьких друзів і колишніх однолітків, минула лояльність стримала будь-яку критику його явного фаворитизму та сумнівних критеріїв просування. Проте Хамм мав розум пом’якшити свою вокальну неприязнь і образливу поведінку до Чемберса з моменту вступу на цю посаду, що лише робило його атаки менш передбачуваними.
  «Сідайте». Чемберс зробив, як йому сказали. «Тож… Якого біса ?»
  — Це все в звіті, сер . Чемберс здригнувся, він не хотів, щоб це вийшло таким саркастичним. «Я прибув на місце події, мені пояснили ситуацію. У той момент, коли я вважав це безпечним, я піднявся, щоб дістатися до жертви».
  «Жертва?» — глузував Хамм, жуючи жуйку, яка, здавалося, постійно залишалася в нього в роті. «Жодних ознак травми» і просто сиджу отак; він явно зробив це з собою. Це все одно, що я називаю свою товсту дупу «жертвою» своєї любові до KFC».
  «Тоді «померлий», — сказав Чемберс. «Я переконався, що на той момент він був ще живий, і негайно викликав швидку».
  « А-га» , — сказав Хамм, вирячивши очі, спостерігаючи за своїм підлеглим, чи не виявить ознак слабкості чи сумніву.
  — З усією повагою, сер , — Чемберс знову здригнувся: йому довелося перестати додавати, — я закінчив роботу дві з половиною години тому. Я виснажений».
  Після дитячої спроби дивитися на нього вниз, Хамм зневажливо відмахнувся від нього: «Тоді давай».
  Підвівшись, Чемберс потягнувся до дверної ручки.
  «Останнє», — випалив Хамм, зупиняючи його на місці. — Яка ваша думка про цього констебля Вінтера?
  Чемберс опустився. Очевидно, керівництво хотіло отримати свій фунт м’яса.
  Він зробив незворушний вираз обличчя, а потім повернувся до свого боса: «Хто?»
  «Адам Вінтер. Він вказаний у вашому звіті як перший офіцер, який прибув на місце події, — сказав Хемм, піднімаючи папку зі столу.
  ' Ах . Спершу спільні», — сказав Чемберс. «З ним був його напарник».
  «Не має значення. Це була робота Вінтера… Отже?
  Чемберс швидко розглянув свої обмежені можливості:
  «Некомпетентний», — різко відповів він. «Я маю намір подати власну скаргу на нього. Типовий бажаючий бути детективом – нездатний подолати власне его достатньо довго, щоб навіть впоратися з елементами. Я настійно пропоную вам побачити, як він втратить роботу через цей безлад».
  Хамм виглядав трохи здивованим його пристрасною реакцією: «Ти тепер?»
  «Я… сер ». Це було навмисно.
  — Що ж, я обов’язково прийму вашу пораду. Ви можете піти зараз».
  Чемберс кивнув і зачинив за собою двері, сподіваючись, що його проклята думка про товариша-офіцера зможе переконати його начальника зробити правильний вибір.
  О 10:35 ранку Чемберс випадково зайшов у двері своєї квартири на мансарді в Камдені. Невдалий, але вчасно здобутий спадок, який дає йому корисну перевагу на роздутій лондонській драбині власності. Він пройшов на кухню, дезорієнтований шлунок бурчав від голоду, і знайшов записку, приклеєну до дверцят холодильника:
  Треба було йти.
  Спи добре.
  ПРИКЛ
  Він усміхнувся й взяв записку, зупинившись, коли пішов кинути її до смітника, відчуваючи безглузду провину за те, що знищив усе, що дала йому Єва, хоч би якою несуттєвою вона була. Відчинивши шухляду, він засунув його під буклети з інструкціями для мікрохвильової печі та автовідповідача, де вона, сподіваюся, ніколи його не знайде.
  «Що з тобою відбувається?» — докоряв він собі, шукаючи залишки їжі в холодильнику, перш ніж піти в спальню.
  Він щойно зняв сорочку і закінчив чистити зуби, як телефон задзвонив. У своєму виснаженому стані він забув від’єднати його від стіни. З тугою дивлячись на своє ліжко, він повернувся в коридор і взяв слухавку:
  «Так?»
  «Детектив? Це Шарлотта Сайкс… з роботи.
  «Ой. Привіт, — сказав Чемберс, дивуючись, як судмедексперту вдалося отримати його номер.
  «Вибачте, що турбую вас вдома. Ми можемо поговорити пізніше, якщо бажаєте?»
  «Ні. Усе гаразд, — позіхнув він, простягаючи вільну руку, щоб ухопитися за дерев’яну балку над головою.
  «Я просто подумав, що ти швидше захочеш знати, що ти абсолютно правий».
  «Так?»
  — Ваше передчуття. Тому що фізично неможливо , щоб ця людина могла вбити себе... Хтось зробив це з ним».
  Чемберс потер запеклі очі. Він був такий втомлений: «Я прийду, як тільки зможу».
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 3
  Чемберс задрімав у метро й пропустив свою зупинку. Розчарований самим собою, він зійшов на «Вікторії» й пройшов пішки через замерзле місто — вулиці, забруднені брудним піском, вітер — охолоджений річкою й загублений серед лабіринту сірих будівель. Після проходження служби безпеки Нью-Скотленд-Ярду Льюїс зустрів його запитальним поглядом, який кинувся через вестибюль, щоб перехопити його.
  «Що ти знову тут робиш?» — запитав він роздратовано. «Вийди геть! Бос шукає тебе».
  "Знову?" – поскаржився Чемберс.
  «Так. Знову . Йди додому».
  «Не можу. Але я буду триматися подалі від нього».
  Похитавши головою, Льюїс відійшов убік, щоб пропустити друга.
  Виконуючи тактичний, але енергозатратний рух, Чемберс піднявся сходами. Йому потрібно було уникати не лише начальника інспекції Хамма, а й усієї мережі підлеглих-балаканчиків. Перевіривши, чи берег вільний, він поспішив коридором для криміналістів і постукав у двері в дальньому кінці, його обличчя опустилося, коли він переступив поріг.
  «Черт».
  «Справді лайно», — погодився Хемм, покинувши розмову з доктором Сайксом, щоб погодитися з Чемберсом. «Отримав запит про понаднормову роботу після вашого відходу. Очевидно , двом технікам доручили транспортувати нетермінове тіло через місто за кілька хвилин до кінця їхньої зміни». Чемберс відкрив рота, але Хамм перервав його: «Тоді я сказав: «Це не може бути правильно. Жоден із моїх детективів не буде настільки дурним чи неповажним, щоб зробити щось подібне без мого схвалення». Правда, Чемберс?
  «Я не розробляв їхню чергу… сер », — відповів він, недосипання вкорочувало його запал. «У них є робота. Я попросив їх це зробити».
  Демонструючи свою невідповідність цій посаді, Хамм різко штовхнув Чемберса. Потім він підійшов незручно близько, незважаючи на те, що був на півфута нижчий за високого детектива: «Ти хочеш, щоб тебе призупинили прямо тут, прямо зараз?»
  «... Ні, сер.»
  «Хлопці! хлопці! Хлопці! — огризнувся Сайкс, матріархальна жінка, яка хотіла бути дуже жахливою.
  Все ще пильно дивлячись на Чемберса, Хамм відступив: «Тоді я дізнався, що наш головний судово-медичний експерт працює над твоєю дурною справою про самогубство, а не розслідуваннями чотирьох вбивств, які ми розпочали вчора!»
  Чемберс спокійно витер слину з обличчя: «… П’ять».
  «Що це було?»
  — П’ять розслідувань убивств, — виправив його Чемберс, глянувши на Сайкса.
  — Він правий, — підтримав його лікар. «І через… стан тіла нам довелося рухатися швидко. З кожним градусом вона розморожується, тим більше доказів ми ризикуємо втратити».
  Розлючений вираз обличчя Хамма зберігся, але було ясно, що оцінка лікаря трохи придушила його запал. Він звернувся до Чемберса: «Іди ще раз за мою спину, хлопче , і я з тобою , на біса, покінчу… Зрозуміло?»
  «Так, сер».
  На цій ноті Хамм вирвався, залишивши Чемберса та Сайкса наодинці з тілом. Вони відійшли від металевого столу по обидва боки, крижаний блиск чоловіка тепер змінився плямистими морозними опіками, два пальці на лівій руці почорніли від суглобів догори.
  «Обмороження», — пояснила Сайкс, коли помітила, що Чемберс дивиться. «Я вважаю, що само собою зрозуміло, що він страждав від критичної гіпотермії на той час, коли ви дісталися до нього, його органи ледь функціонували достатньо, щоб підтримувати життя. Потім підключилася бригада швидкої допомоги, яка надто швидко зігріла його, і його система не витримала». Вона захрипіла. «Напевно, це все одно не змінило б ситуації. Мені потрібно тобі дещо показати. Допоможи мені перевернути його».
  Одягнувши одноразові рукавички, вони насилу підняли важкий труп настільки, щоб виявити червону крапку на його потилиці.
  «Бачите слід проколу?» — риторично запитала Сайкс, оскільки вона вже відмовилася підтримувати свою частку ваги. «Йому ввели щось… на вигляд трохи неприємний коктейль. Я все ще намагаюся розібратися, що до чого. Що можна віднести до таблеток для схуднення, білкових добавок або зловживання стероїдами. Правда, осудливе, але обґрунтоване припущення, яке ґрунтується на його розмірі».
  — Має сенс, — погодився Чемберс.
  Одна річ, якої точно не повинно було бути в його системі, — це значні рівні панкуронію броміду.
  Зрозуміло, що Чемберс виглядав порожнім.
  «Це використовується в хірургії, де потрібна уважність пацієнта, але не можна ризикувати найменшою ймовірністю руху. Неможливо навіть оцінити, скільки йому дали, не вказавши чітких часових рамок і враховуючи екстремальні температури».
  «Він точно не міг це зробити сам?» — запитав Чемберс.
  «Немає жодної згадки про голку чи флакон, які були знайдені на місці події, і я не думаю, що він справді мав контроль над своїми кінцівками, щоб кинути їх на будь-яку відстань. У мене склалося враження, що жертва перебувала б у такому стані, як уві сні — не спала, але була цілком пластичною, зберігаючи достатній залишковий тонус м’язів, щоб утримувати будь-яке положення, у яке його вбивця вирішив посадити».
  Тоді йди геть і залиш його замерзнути до смерті. Це перекручено.
  «У нас тут не так багато веселих історій», — знизав плечима Сайкс. «Вже знаєш, хто він?»
  — Ще ні. Проте спортивні зали та центри дозвілля здавалися хорошим місцем для початку». Помітивши щось, Чемберс присів, щоб уважніше оглянути правий суглоб пальця трупа: сира рана, не схожа на інші, прикрашала пошкоджену морозом шкіру.
  «Клей», — сказав йому Сайкс, випереджаючи запитання. Подібні сліди під підборіддям, на лівому передпліччі, коліні та обох сідницях. Грубо, але… — Вона замовкла. — Отже, перше враження?
  «Підозрюваний чоловік… можливо. Досить сильний, щоб пересувати цього хлопця вагою двісті п’ятдесят фунтів. Відчуття особистого: присоромити його, роздягнути догола, виставити його таким чином напоказ, жорстокість залишити його там страждати. Це було заздалегідь сплановано... організовано... і все ж пристрасно».
  Сайкс кивнув на знак згоди: «Здається, ми можемо лише сподіватися, що в нього немає інших ворогів». Коли Чемберс повернувся до лікаря зі стурбованим виразом обличчя, вона ніяково усміхнулася у відповідь: «Просто кажу».
  «Наступна станція — Хай-Барнет, де цей потяг закінчиться. Усі зміни, будь ласка. Всі зміни.
  Чемберс бездумно глянув ліворуч, а потім запитливо праворуч уздовж безлюдного вагона: «О, півень».
  Врешті-решт, вийшовши з ліфта в Кемден-Тауні, Чемберс подивився на годинник, з жахом виявивши, що у нього залишилося лише чотири години і десять хвилин, перш ніж будильник знову підніме його на роботу. Відчуваючи болісно голодний, він попрямував до KFC; з якоїсь причини він відчував тягу відтоді, як розмовляв із босом того ранку.
  Озброївшись вигідним відром, він знайшов лавку в парку, щоб пообідати, щоб Єва не відчула його запах у квартирі та знову не читала йому лекції про його постійно зростаючу талію. На півдорозі до свого бенкету він зрозумів, що дивився на замерзлий ставок, поки його їжа остигала, розум все ще був зайнятий роботою, а його думки були в компанії розморожених трупів і порожніх подіумів. Він глянув через плече на телефонну будку, похитав головою й запхнув ще трохи чіпсів до рота, рішуче не поступаючись…
  «Я ненавиджу себе», — пробурмотів він, кидаючи напівз’їдену ногу назад у відро, і підійшов, щоб протиснутися в тісну червону кабінку. Однією рукою він підняв слухавку, незграбно набравши номер відділу: «Це Чемберс. Зв’яжи мене з тим, хто сьогодні працює над моєю справою про айсмана, — сказав він, заповнюючи наступну паузу ще одним ковтком чіпсів. «Так, де ми дійшли з ідентифікацією нашої жертви?» … Ага . Ну, тримайся цього. У нас ще є хтось у парку? … Добре. Скажи їм почати пошук знову, цього разу шукати голки, флакони, будь-що медичне... Я знаю. Ви можете звинувачувати мене. Нам також потрібно знайти будь-де, де постачають ліки під назвою панкуроній бромід... Ні, панку, я буду писати це».
  Тримаючи в одній руці телефон, а в іншій – своє відро для продажу, він намагався дістати блокнот із кишені, розкидаючи залишки своїх курячих кінцівок по підлозі.
  «Сволота! … Не ти. Я кинув сніданок… вечерю? Більше навіть не знаю. Це PANCURONIUM, зрозуміли? … Нарешті, мені потрібно, щоб ти дізнався, хто доглядає за статуями в тому парку. Чому ця база була порожня? Вони отримали скульптуру? Вбивця втік із ним? Нам потрібно знати… Ось і все… Так, сьома година. добре. До побачення.
  Присівши, щоб зачерпнути заражену курку з підлоги назад у відро, він не міг не глянути на годинник знову — три години сорок п’ять хвилин.
  О 18:37 Чемберс зійшов з метро на набережній, як і мав намір, і вирушив на коротку прогулянку до Нового Скотленд-Ярду. Цього разу, успішно впоравшись із підземною мережею, він почувався особливо самовдоволеним собою, але не більше відпочив, ніж коли пішов раніше того дня. Між тим, що вони знову забули вимкнути телефон, пожежною сигналізацією, що спрацює в будівлі навпроти, і парою Свідків Єгови, які наблизились до біса набагато ближче до свідків Єгови, ніж вони, ймовірно, усвідомлювали, непрактичність відпочинку вдень взяв верх над ним. Здавшись, він посипав кілька листочків салату поверх сміттєвого відра, а перед тим, як піти, написав Єві записку, яку приклеїв до холодильника – ці нарябані скупчення слів були єдиною формою спілкування, коли він почав працювати в нічну зміну. як це.
  «Генрі Джон Долан», — оголосив молодий детектив-констебль, коли Чемберс усунув Сніговика Фрості з його стільця. «Наша жертва. Інструктор з фітнесу, танцівниця та невелика знаменитість. Безсумнівно, ви пам’ятаєте його роль «М’язистої п’ятірки» в тому епізоді Minder ?
  «Ох, цей Генрі Джон Долан!» — відповів Чемберс, насміхаючись.
  «Завтра я беру співбесіду у подруги. Не пощастило з голками чи флаконами».
  — А як щодо статуй? — запитав її Чемберс, вилаявшись собі під ніс, запихаючи повну шухляду вати до смітника.
  'Складно. Здається, цей підпорядкований Королівським паркам і міській раді, які передають роботу приватним фірмам». Констебль простягнув йому клаптик паперу. «Хтось буде там до одинадцятої, якщо ти забажаєш їх відвідати».
  Дивлячись на адресу, Чемберс кивнув: «Я міг би просто це зробити».
  Ззовні Sleepe & Co. Restoration and Conservation Solutions не виглядав найкращим закладом для розміщення деяких із найцінніших витворів мистецтва країни – лише анонімні ролетні двері, вбудовані в старі залізничні арки біля вулиці Хакні. Вибравши довільне місце, Чемберс голосно постукав, щоб його почули через радіо, що гриміло всередині. Він подивився на очевидну камеру над дверима, а потім помітив ще двох поруч, коли музика стихла.
  «Хто це, будь ласка?» — пролунав голос.
  «Сержант-детектив Бенджамін Чемберс зі столичної поліції».
  «У вас є посвідчення?»
  «Так».
  Будь ласка, піднесіть його до камери.
  Закотивши очі, Чемберс витягнув своє посвідчення особи й підняв його над головою.
  «Ближче, будь ласка».
  Бурмочучи, він простягнув руку далі, підводячись навшпиньки, коли раптом металеві двері з гуркотом відчинилися, показуючи позаду дивного маленького чоловічка. Мабуть, йому було років п’ятдесят і він мав вигляд циклопа — одне око було збільшене лупою, підвішеною до шкіряної пов’язки. Він мав чернечу зачіску і був одягнений у масляний фартух, майже такий же брудний, як і його руки й обличчя.
  «Вибачте. Не можна бути надто обережним, — сказав чоловік, стурбовано оглядаючи вулицю перед тим, як жестом запросив його увійти. Потім він зачинив і замкнув за ними двері. «Тобіас Сліп», — представився він, зацікавлено розглядаючи Чемберса.
  Всередині промисловий блок був похмуро освітлений. Чотири грандіозні статуї стояли на дерев’яних постаментах, над кожною з них були розташовані прожектори, наче виставлені в галереї, їхні розміри лякали в такому інтимному оточенні. Чемберс прогулювався між ними, вдивляючись у тонкі деталі: складні складки, що додавали руху бронзовому одязі, надто знайомі лінії, вкарбовані на втомлених світом обличчях, і з нетерпінням чекав повернення додому, щоб сказати Єві, що він нарешті «отримав мистецтво… або що завгодно'.
  «Ти працюєш тут один?» — спитав Чемберс, недбало обходячи простір, помічаючи різноманітні інструменти, розкладені на робочій станції, знебарвлену ємність з таблетками, вкриту червоними попередженнями, і просту систему шківів, встановлену в центрі кімнати, порожня мотузка якої висить, наче чекаюча. петля.
  «Останні тридцять два роки».
  «Б'юся об заклад, важка робота», — розмовно прокоментував він.
  «Ні, якщо у вас є потрібні інструменти», — відповів чоловік, не зводячи очей зі свого мандрівного гостя.
  «І ти тут живеш?»
  «Іноді... Досить особистих питань, дякую».
  Чемберс усміхнувся, повертаючись до нього: «Вибачте, я завжди хотів зробити щось креативне». Я відволікся. Статуя Гайд-парку: яка це?»
  Чоловік повернувся до нього та чотирьох освітлених скульптур спиною, натомість попрямувавши до затемненого кутка кімнати. Чемберс напружився, дивлячись, як Сон проходить повз робочу станцію, завалену інструментами. Але потім, стягнувши стару тканину на підлогу, він виявив статую чоловіка верхи на коні, чия права рука була ніби розтрощена. І вершнику, і коню були подряпані очі, а одна з тварин лежала зламана нога в ящику поруч.
  — Вандалізм, — оголосив Сон. «Це дивно, що найгірші аспекти людського життя тримають мене на роботі… Ну, — посміхнувся він, — тільки подивіться, з ким я розмовляю. Мені цікаво: мабуть, як і я, ви вважаєте те, що ви робите, покликанням… своєю метою в житті?»
  Чемберс мовчав.
  «Отже, скажімо, одного разу вся твоя наполеглива праця окупиться», — незважаючи на це, продовжив Сон. «Світ дивовижним чином перетворюється на прекрасне місце, у цю казкову утопію, до якої ми всі прагнули… Якою тоді була б ваша мета, детективе? … Га? Є надія, що ми продовжимо наше колективне відступництво назавжди… заради нас обох».
  Двоє чоловіків хвилину стояли мовчки, незрячі очі статуй дивилися на все.
  Відкашлявшись, Чемберс запитав: «Ви самі дістали статую?»
  «Я зробив».
  «Коли?»
  «Понеділок… Ранок».
  «І … хто це?»
  «Скульптура? Я вважаю, що це менш відоме зображення герцога Веллінгтона.
  «Чи регулярно вони вивозять статуї з парків на ремонт?»
  «Майже ніколи, і тільки в крайньому випадку. Але коли вони зрозуміли, що нога коня відсутня, її визнали небезпечною, і вони попросили мене негайно її видалити».
  «Руку знайшли? Я бачу лише ногу».
  «Ні. Ані меча».
  Чемберс виглядав розгубленим.
  — У ньому був меч, — пояснив Сон.
  «І хтось зараз шукає, хто це зробив?»
  «Я сподіваюся, що це буде відкинуто як «дрібний вандалізм», як зазвичай... Це не те, що це мертве тіло, чи не так?»
  Чемберс насупився й якусь мить спостерігав за чоловіком – дивився на особливу маленьку посмішку, яку він закріпив на своєму обличчі:
  «Не торкайтеся цього знову. Першим ділом я запрошую криміналістику, щоб почистити відбитки».
  Тепер настала черга Сну уважно стежити за Чемберсом:
  «Схоже, столична поліція сприймає вандалізм серйозніше».
  Чемберс зустрівся з ним поглядом, нічого не видавши: «На цей раз так. Так, ми.
  OceanofPDF.com
  вівторок
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 4
  Лондонському Тауеру рідко вдавалося підкрастися до когось, але Чемберс був трохи здивований, побачивши це через вікно з боку водія, оскільки зрозумів, що опинився не в тій смузі. Він летів містом на автопілоті, його розум був надто зайнятий їхнім розслідуванням, яке затягнуло, щоб хвилюватися про сердиті гудки, коли він когось різав.
  Вони дізналися, що робоче замовлення на статую було подано за чотири дні до її остаточного видалення, смужка жовтої стрічки, яку миттєво здуло вітром, утримувала форт до того часу. Виходячи з припущення, що вбивця відповідальний за шкоду, також здається справедливим припустити, що він регулярно повертався до парку в надії знайти вибране місце вільним. Офіцери розмовляли з усіма місцевими бездомними, працівниками департаменту парку та кожним вигулювачем собак, з ким вони стикалися. Вони також вилучили стрічки з усіх камер відеоспостереження, які виділяли парк – і все безрезультатно.
  Те саме можна сказати про жертву, Генрі Джона Долана, який відвідував свій регулярний тренінг у спортзалі ввечері перед своїм убивством. Істота звички, він також добрався до свого сусіднього ринку здорової їжі Applegood по дорозі додому, згідно з квитанцією, знайденою в його смітті. Це все одно залишало їм чотирнадцятигодинний проміжок часу для роботи між тим, як вийти з магазину, прийти додому й бути першим поміченим бігуном.
  Жодна з лікарень, з якими вони зв’язувалися, не повідомила про незвичайну нестачу своїх запасів панкуронію броміду, враховуючи поломку та загальне неправильне розміщення. А коли пошук розширився й охопив ветеринарні практики та низку спеціалізованих стоматологічних кабінетів, це підприємство стало більш «постійним» занепокоєнням. Тим часом криміналісти виявили приголомшливу кількість відбитків на статуї, враховуючи, що ця річ була на висоті десяти футів у повітрі.
  На довершення до всього, Чемберс підібрав ще одне вбивство та серйозний напад, щоб збільшити його і без того непосильну роботу, і Єва знайшла схованку домашнього «Товстого» білтонга своєї матері, яку він винахідливо сховав у порожній діжці з маслом. задню частину холодильника.
  Загалом, це були не дуже хороші дні, єдиним променем світла було відкриття, що вбивця не обов’язково повинен бути добре складеним чоловіком, як спочатку підозрювали після того, як побачили імпровізовану систему шківів, яка, без сумніву, полегшила б пересування громіздкого трупа. значно легше; це в поєднанні з тим фактом, що Чемберс зараз зіткнувся саме з таким рухливим, погано складеним чоловіком, який уже зробив саме таку імпровізовану систему блоків і, отже, тепер міг вважати себе підозрюваним.
  Чемберс натиснув ногою на гальмо, щойно проїхавши прямо на червоне світло. Коли, здавалося б, нескінченна черга транспортних засобів припинила лаяти його, він вирішив, що йому відчайдушно потрібен кофеїн.
  Припаркувавшись, він якраз збирався вилазити, коли рація вирвалась: «Всім блокам. Всі одиниці. У нас є хтось поблизу Бетнал-Гріна? Думаю , у нас може бути тіло».
  « Думаєте, ми могли б мати?» — увійшов бурхливий голос із Глазго, перш ніж підіграти заради своєї аудиторії, яка підслуховувала його. «Скажи їм, якщо він або персиковий, або коричневий, має руки та ноги, і не встає, коли вони запитують «ти тіло?» … це, ймовірно, тіло».
  — Дякую, детективе, — сказав диспетчер, намагаючись стримати сміх. «Абонент не говорить англійською».
  Протяжне зітхання наповнило динаміки: «Гаразд. Виділіть мені». Була пауза. 'Ти зрозумів це? Ви можете призначити його мені».
  «Вибачте», — відповів йому диспетчер, різко ставши професійним. «Додаткові деталі: тепер схоже, що могло бути два тіла». Її голос став глухим і віддаленим, коли вона розмовляла з кимось у своєму кінці. «Вони кажуть щось про клей… чи, можливо, що їх склеїли?»
  Вихопивши слухавку з підставки, Чемберс відповів до того, як хтось інший заблокував канал: «DS Чемберс», він представився, увімкнувши двигун, увімкнувши сирени та виїхавши на вулицю. «Виділіть мені. Я вже в дорозі».
  «Ти впевнений, Бене?» — запитав шотландець в ефірі.
  «Я впевнений. Деталі пропуску.
  Саме тоді до розмови приєднався четвертий голос, який Чемберс був трохи здивований: «Це констебль Вінтер. Ми будемо його підтримувати».
  "Отримано".
  Не маючи настрою очікувати неминучої суперечки, Чемберс прискорився містом на північ.
  'Pietà! Pietà!' темноволоса жінка плакала від болю, коли Чемберс зупинявся біля ряду будинків з терасою, що свідчило про те, що зневага була заразною. Вона помітила його в ту мить, коли він заглушив двигун і підбіг до нього з мокрим від сліз обличчям і жахом в очах. Вона схопила жменю його пальта: «Pietà!»
  — Я його перевірю, — пообіцяв він, ступаючи до відчинених дверей. Але коли її хватка не послабилася, йому довелося силою забрати її руки.
  «Ні. Ні. Ні. Pietà!'
  «Тобі потрібно відпустити мене до нього», — твердо сказав він жінці, передаючи її родичам-підліткам і прямуючи до помешкання.
  Запах вразив його миттєво: брудні лотки для сміття, запах тіла та гниття. Спальня ліворуч від нього була порожня, тож він пішов коридором, де його перехопив Вінтер:
  — Сержант, — коротко привітав він Чемберса.
  Констебль.
  «Як ви можете відчути запах, — почав він, намагаючись не хлюпати, — у нас два трупи».
  «Цього разу ви абсолютно впевнені?» невгамовно схвилювався Чемберс, не тому, що особливо хотів спровокувати юнака, а лише тому, що він подав йому це на блюді.
  Вінтер, здається, не був вражений: «Здається, минуло принаймні пару днів. І...'
  «… І?»
  «Як сказав контроль: їх склеїли». Закривши долонею ніс і рот, він жестом попросив Чемберса йти за ним.
  Вони зайшли в похмуру вітальню. Холодний вітер розносив сміття навколо їхніх ніг, французькі двері були відчинені, а напарник Вінтера на хвилину вийшов надвір. Обережно тримаючи химерну форму в кутику ока, Чемберс приготувався…
  Він повернувся до нього обличчям.
  У центрі потертого дивана випросталась жінка років тридцяти, її голову закривала розв’язана тканина, а потім каскадом спустилася на килим. На її колінах лежало тіло хлопчика-підлітка, голова була відкинута назад на її руках, ребра дражнили шкіру, оголений, за винятком вузької смужки матеріалу навколо його талії. Незважаючи на затримку їх пошуку та запах, навпаки, обидва виглядали здоровими.
  «З усією серйозністю. Ви ж перевірили , що вони обоє мертві, так? — запитав його Чемберс.
  «Так!» — ображено відповіла Зима. «Немає пульсу. Жодних ознак дихання. Немає очного рефлексу.
  Чемберс задоволено кивнув, а потім натягнув джемпер навколо обличчя, щоб дихати. «Склеєний?» запитав він.
  «Її рука під його пахвою, його рука, ноги та голова… і її потилиця до стіни».
  — Господи , — сказав Чемберс, засовуючи руки в пару одноразових рукавичок. Злегка переступаючи через мантію, що розсипалася по підлозі, він оглянув потилицю хлопчика.
  «Шукаєте щось?» — спитала його Зима.
  — Підказки, — відповів він.
  «… Зокрема?»
  Не виявивши колотої рани, Чемберс не відповів. Але потім він нахмурився, помітивши бежево-коричневе порошкове покриття пальців його рукавичок. Далі він спробував обережно помахати головою жінки, але відмовився, зрозумівши, що матеріал був приклеєний до її шкіри голови, щоб утримувати її на місці.
  «Знаєш, хто вони?» — запитав Чемберс. У цей момент вічно роздратований колега Вінтера потоптав назад усередину, тримаючи в руках блокнот.
  — Вважаєш, ти зустрів сусіда, коли входив? — запитала вона. Він кивнув. — Одного з них вона називає Пітером або Пітом, але, наскільки я можу зрозуміти, це Ніколетт і Альфонс Котійяр. Мати і син. А це їхній будинок». Рейлі закрила блокнот, ніби щойно розгадала справу. «Позитивним є те, що вона наїдеться, коли дізнається, що з Пітером все гаразд».
  І Чемберс, і Вінтер кинули на неї несхвальні погляди.
  «Знайшли метадон у ванній кімнаті», — продовжила вона, не звертаючи уваги. «Погляньте, які вони обидва худі. Не потрібно бути генієм, щоб розібратися з... негідниками-наркоманами», — підсумувала вона таким чином, щоб натякати, що вони мали це.
  Чемберс почухав потилицю й подивився на неї: «Конверт у коридорі з печаткою « Вступ до Кембриджського університету» , медаль у рамці на стіні спальні, нагороджена на чемпіонаті Британії серед молоді вісімнадцяти років, і той факт, що під твоїм великим кривавим копитом є затиск для носа, наводить на думку. інакше … Він був плавцем. До біса гарний, з вигляду».
  Вінтеру довелося боротися з посмішкою, дивлячись, як його ідіотська напарниця підняла ногу, щоб відкрити зігнутий шматок пластику, який вона втиснула в килим. Ображена, збентежена, вражена й збентежена, вона стояла на одній нозі, дивлячись на детектива, наче той щойно чаклунував.
  «Викличте сюди криміналістів», — сказав їм Чемберс, звертаючи увагу на блідіші ділянки шкіри, де він торкався жертви. «Я піду за камерою».
  Він вибрався з дому та перетнув палісадник.
  «Детектив! … Детектив!
  Сильно зітхнувши, він повернувся до Вінтера: «Зараз не час».
  'Pietà! … П'єта!'
  — Заради Бога, — пробурмотів він, не в змозі відпочити, дивлячись на жінку середнього віку, яка підбігла до них. «Повертайся до свого дому», — безглуздо сказав він їй. «Може хтось взяти її, будь ласка?» — запитав він їхню аудиторію, яка зростала.
  Все ще невтішну, вона була проведена поступливою парою.
  Чемберс похитав головою й подивився на Вінтера: «Перш ніж ти щось скажеш…»
  «Яка у вас проблема?»
  Добре. Перш ніж ти скажеш щось інше … У мене немає проблем, — сказав він Вінтеру, застібаючи пальто.
  «Хібня. Я бачив, що ти сказав про мене своєму начальнику. Завдяки вам мене мало не відсторонили!'
  «Що ж, я радий, що ти цього не зробив», — усміхнувся Чемберс, повертаючись, щоб піти геть, а молодий констебль необачно схопив його за руку. «Не… торкайтеся мене», — виплюнув він у хмару теплого дихання.
  Вінтер відпустив, але продовжив те, що він сказав, незважаючи на це: «Ти був там тієї ночі. Ви знаєте, в яких умовах ми працювали. Будь-хто міг подумати, що той хлопець помер. Ти міг тримати мені спину. Ви могли...'
  «Я врятував твою дупу», — перервав його Чемберс.
  «Що ти…?» — почав він, намагаючись, але не втримавшись, обуритися.
  — Ти сам сказав: тобі показали те, про що я секретно сказав своєму начальнику. Отже, на чиєму боці вони були?» Зима виглядала розгубленою. «Вони не змогли покласти це на мене, тому почали шукати когось іншого, щоб звинуватити. Якби я боровся з твоїм кутом, вони б закрутили тебе просто на зло мені. Натомість ви отримали удар по зап’ясті за помилку, яку можна звільнити. Ні за що».
  «Отже, ви не думаєте, що я «некомпетентний бажаючий, який не може подолати власне его, щоб навіть впоратися з елементами»?»
  «О, це я мав на увазі», — пожартував Чемберс, ляскаючи з полегшенням Вінтер по спині, коли голосна жінка вибігла з одного з будинків.
  «П'єта?» — здогадався Чемберс.
  — Pietà, — кивнув Вінтер.
  "Pietà!" — крикнула жінка, просовуючи книгу в руки Чемберса, сторінка була відкрита перед фотографією шедевру Мікеланджело епохи Відродження: юна Марія тримає свого сина на колінах після його розп’яття, положення моторошно знайоме, статуя п’ятсот -річна відтворення місця злочину за двадцять футів.
  «О, чорт, — пробурмотів Чемберс.
  «Що?» — квапливо запитав Вінтер.
  Чемберс повернув книгу, щоб показати йому, обличчя констебля опустилося, щоб віддзеркалити його власне: «… Pietà».
  
  OceanofPDF.com
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 5
  «Бен? … Бен? … Бен!
  " Га ?"
  «Ти взагалі мене слухаєш?»
  Чемберс дивився на неї з порожнім виразом обличчя. Був «Ніч ласощів», і вони сиділи в кабінці свого улюбленого ресторану. Перед ним з’явилася курка з кокосом і лаймом, а страва Єви вже виглядала недоїденою.
  «Так, вибачте», — вибачився він. «Я просто втомився. Отже, з Павлом все гаразд?
  — Я говорив тобі про це десять хвилин тому!
  «О… Але він був?»
  — Я тобі не кажу, — сказала вона, склавши руки. Як завжди, її ямайський акцент повернувся разом із її темпераментом.
  «Якщо відкинути це , — він показав між ними, — це звучало досить серйозно. Мені подобається Пол.
  «Мертвий... Живий. Ти не дізнаєшся, поки ми не побачимо його на його дні народження». Чемберс виглядав полегшено. — … Або похорон, — додала вона, повертаючи увагу до вечері. «На роботі щось відбувається?»
  « На роботі завжди щось відбувається» , — гукали вони разом, декламуючи відповідь Чемберс щоразу, коли вона ставила запитання.
  Вона насупилася на нього: «Я впораюся».
  «О, я в цьому не сумніваюся», — засміявся Чемберс.
  «Тоді скажи мені».
  Він посміхнувся, а потім похитав головою.
  Кинувши столові прибори на тарілку, Єва нетерпляче подивилася на нього.
  «Слухай, — спокійно почав Чемберс, — я вибрав це життя. Я міг бути листоношею чи щось таке».
  «Чоловік Вероніки листоноша…»
  «Це приємно».
  «…Його пошматував собака».
  «Ой».
  «І тепер він не може мочитися стоячи. Ти все ще можеш мочитися стоячи?» — запитала вона його досить голосно, а кілька інших відвідувачів витріщилися в їхній бік. «… Га ?»
  «… Так», — пошепки відповів Чемберс. «Я все ще можу мочитися стоячи».
  «Тоді як щодо того, щоб ти подолав себе, крутий хлопець?»
  Він засміявся, дивуючись, навіщо він взагалі потрудився сваритися. «Все, що я мав на увазі, це те, що я вирішив запросити всю цю темряву, жорстокість і ненависть…»
  «Джамбі», — вставила вона, її карибські забобони фактично підсумували це досить стисло.
  «Так, демони », — кивнув він. «Я проводжу свій час у компанії демонів і не можу ризикнути повернути тобі додому хоча б одного з них».
  Вираз обличчя Єви навіть не зблиснув. Чемберс знав, що він зазнав поразки.
  Він прохрипів: «Добре…»
  «… Отже, я зайшов у бібліотеку, повертаючись, і знайшов це…» Чемберс говорив понад вісім хвилин, коли дістав зі своєї кишені зім’яту фотокопію: замерзлого чоловіка, зображеного у вивітреній бронзі. « Мислитель » Огюста Родена, — оголосив він. «Це означає, що на обох місцях злочину тіла були розташовані так, щоб вони нагадували знамениті скульптури».
  «Але, — почала Єва, ковтаючи рот, — жодне з тіл сьогодні не мало проколів на шиї».
  «Правда», — визнав Чемберс. — Або будь-які сліди паралітика, використаного під час першого вбивства. Але руки матері вже були вкриті слідами, і всі ознаки вказують на передозування героїну».
  «А як щодо хлопчика? Його вдарили по голові».
  «Я не знаю. Можливо, щось пішло не так», — припустив Чемберс. «Можливо, він відбивався. У будь-якому випадку вбивця прикрив пошкодження, завдані ним за допомогою макіяжу, змусив їх обох знову виглядати ідеально. Перекручено, правда? він усміхнувся, хвилювання знову розділити компанію демона змусило його забути про себе. Коли Єва подивилася на нього стурбовано, він відкашлявся й сів. — Завтра віднесу це до начальника.
  «Хто тебе підтримує?» — спитала його Єва.
  " Га ?"
  «Знаєш, хто за тобою піклується? З ким ви працюєте над цим?»
  «Новий хлопець… Констебль». Її обличчя опустилося. «Він хороший», — запевнив її Чемберс. «Він би тобі сподобався».
  « Хммм », — відповіла вона, граючи своїм заплетеним волоссям, доїдаючи останні шматочки їжі.
  «Що не так?»
  Відсуваючи тарілку від себе, Єва зустрілася з ним поглядом: «Знаєш, до чого веде кожен шлях, якщо йти ним досить довго?»
  Палати виглядали порожніми.
  «Це веде до того, що ви шукаєте».
  "ОК?"
  — А ти шукаєш демона в людській подобі. Ви вже знали, що він розумний. Тепер ви знаєте, що він також може бути жорстоким. Ти сидиш і посміхаєшся, наче це гра, але це не так. Це твоє життя, і сьогодні воно переплелося з його – з життям серійного вбивці».
  Потягнувшись через стіл, Чемберс узяв її руку. «Перше: я не буду ризикувати, клянусь тобі. І друге: технічно він навіть не серійний вбивця. І ми збираємося спіймати його задовго до того, як хтось почне розкидатися такими термінами».
  «Я полюю на серійного вбивцю!» — крикнув Вінтер, виплеснувши на підлогу половину пінти.
  «Що?!» — скрикнула жінка під музику.
  «Я… полюю… на… серійного вбивцю!» він схвильовано кивнув, роблячи колючий рух рукою.
  «Що?!»
  «Серійний вбивця!»
  Того разу вона почула його й негайно вибачилася, щоб піти в туалет.
  «Туалети ось так!» — услужливо порадив він, вказуючи в протилежний бік, коли вона піднімалася сходами, а потім виходила через вихід. «… Так, вона не повернеться».
  Вінтер не злякався, «скинувши» деякі з найкращих «форм» свого життя, і повернувся на танцювальний майданчик під синтезаторне вступ до «When Will I be Famous?» пролунав через динаміки. Бездоганно замінюючи слово « знаменитий » на « полювання на серійного вбивцю » кожного разу, коли з’являвся хор, він звільняв собі значний простір від решти натовпу, почуваючись непереможним, почуваючись найщасливішою людиною – героєм серед простих смертних і абсолютно несприйнятливий до впливу алкоголю.
  «Це … багато блювотини», — зітхнув прибиральник у Cyber Rooms , зіткнувшись із найкращим викликом у кар’єрі, який Вінтер поставив перед ним. «… Я ненавиджу своє життя».
  О 8:55 ранку наступного ранку Чемберс вилаявся, побачивши стан свого відвідувача. Частково одягнений, з волоссям, скуйовдженим на очі, і великою темною плямою, яка все ще поширювалася на його формі, Вінтер тримав у руці порожню кухоль, заснувши в кріслі.
  "Гей!" — гавкнув Чемберс, клацаючи пальцями біля вуха сплячого. «Зима! … Зима!
  Він раптом прокинувся, а потім скривився від болю, вдаривши себе в скроню, коли підніс руки до голови: « Ааааа ... Що?
  «Зустріч через п'ять хвилин».
  Глибоко видихнувши, він подивився на себе: «Ти змусив мене пролити каву».
  «Вставай!»
  Невпевнено піднявшись на ноги, він дозволив Чемберсу засунути його та трохи привести в порядок.
  «Ти п'яний ?» — спитав Чемберс, застібаючи верхній ґудзик.
  «Хворий… Харчове отруєння».
  — О, — сказав він, трохи пом’якшивши. «Що у вас було?»
  — Одинадцять сортів пива, — ригнув Вінтер.
  Чемберс дивився на нього, абсолютно не вражений: «Знаєш що? Забудь це. Ти мені непотрібний».
  "Гей!" — гукнув йому вслід Вінтер, відходячи геть. 'Гей! Зачекайте!»
  «Йди додому!» Чемберс передзвонив. «Ти вилучений зі справи».
  «Я був під враженням, що констебль Вінтер приєднається до нас», — сказав Хемм, не намагаючись приховати своє невдоволення тим, що Чемберс призначив зустріч. Він зачинив двері свого кабінету.
  «Він не міг...»
  У вікно нагально постукали.
  ' Ах . Він зробив це. Наступного разу пощастить, — сказав йому Хамм, махаючи Вінтеру рукою.
  Обличчя все ще вологе, волосся, яке тепер принаймні вказувало в правильному напрямку, молодий констебль виглядав майже презентабельним, коли сів на місце.
  Добре. У мене сьогодні багато справ. Про що все це?» — запитав їх Хамм, і в той момент, коли він це сказав, задзвонив телефон на його столі. «Почекай».
  «Я сказав тобі йти додому», — прошипів Чемберс, поки його інспектор був зайнятий.
  «Я теж учасник цього», — прошепотіла Вінтер у відповідь.
  «Частина нічого, якщо ми не зможемо продати це Хамму».
  «Я тут, чи не так?»
  «Добре. Пам’ятайте, змусьте його повірити, що ви мене ненавидите».
  «Це не буде надто важко», — пробурмотів Вінтер, коли Хамм закінчив розмову.
  — Ну, — сказав він, нарешті звернувши на них увагу. "Що у вас є?"
  Вони двоє бездоганно представили свою справу, Чемберс був впевненим у своїй теорії та ініціативним у своїх діях. І, як і було заплановано, Вінтер суперечив йому при кожній нагоді, використовуючи їхню явну ворожнечу, щоб завоювати прихильність Хамма, одночасно даючи йому саме те, що їм потрібно було почути. Коли головний інспектор детектива порівнював фотографії з місця злочину, зроблені минулого дня, із зображеннями знаменитої скульптури, Чемберс і Вінтер посміхнулися, знаючи, що все не могло бути краще.
  Зрештою Хамм знову подивився на них. «Яке лайно , що випарилося», — підсумував він, кидаючи їм фотографії.
  "Бос, я..."
  «Заткнись!» — огризнувся він, перервавши Чемберса. — Ти говорив мені дурниці останні п’ятнадцять хвилин. Тепер ваша черга слухати. Ви прийшли сюди з двома сценами вбивства, розташованими за милі одна від одної, трьома різними способами, жодним зв’язком між сніговиком у парку та жодним із наркоманів, і лише вашим словом , що він був схожий на цю скульптуру, коли ви його знайшли. Це статуя хлопця, який сидів на дупі! Я зараз сиджу на дупі – думаєш, я теж так виглядаю?»
  «Чесно кажучи, статура дещо відрізняється від вашої», — вставив Вінтер, очевидно, ще трохи напідпитку. «Ти трохи м’якший у всьому… у всьому».
  Хамм зиркнув на нього.
  «Мабуть, перестань говорити», — прошепотів Чемберс.
  "Так".
  «Чи є принаймні зв’язок між цими двома статуями?» — запитав їх Хамм. «Хто зробив сидячого хлопця?»
  — Роден, — відповів Чемберс. «Він француз».
  «Ніколи про нього не чув. А Ісус і Марія?»
  «Мікеланджело».
  — Ви, мабуть, чули про нього, — сказав Вінтер.
  Хамм роздратовано підняв руки. «Я, до речі, знаю, про що йдеться», — сказав він Чемберсу, звинувачуючи вказуючи на нього пальцем через стіл. «Твоя доля. Ви завжди прагнете щось довести, чи не так? Останнє, що нам на даний момент потрібно, — це якийсь символічний найнятий, який виплескує свої недороблені ідеї, щоб розлютити пресу ні за що.
  Вражений Вінтер відкрив рота, щоб щось сказати, але помітив, що Чемберс ледь помітно похитав йому головою.
  «Мої накази, — продовжив Хамм, — розслідують ці два абсолютно окремі випадки. Ще одне слово про статуї чи серійних убивць, і я переведу вас на інше місце. Я чітко кажу?»
  «Чудово, сер», — відповів Чемберс, взявши його сигнал, щоб підвестися.
  — Сер, — сказав Вінтер, також підводячись на ноги. «Я хотів би попросити залишитися і працювати над цими двома справами під керівництвом DS Chambers. Я був першим підрозділом на сцені в обох і відчуваю, що це може бути неоціненною можливістю для навчання».
  Хамм виглядав нудьгуючим: «… Я поговорю з вашим шефом».
  «Дякую, сер».
  З цими словами двоє чоловіків негайно вийшли та відійшли на безпечну відстань від дверей.
  «Я так розумію, що я повинен ігнорувати кожне слово, яке вийшло з його вуст?» запитала Зима.
  Чемберс кивнув.
  «То куди?»
  — Лабораторія криміналістики… — рішуче сказав Чемберс.
  Виступ закінчився, Вінтер почав виглядати так, ніби він може померти знову.
  «… Через кавоварку», — додав він.
  «О, слава Богу».
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 6
  «Думаєте, наступного разу, коли ви прийдете до мене, ви могли б принести щось зрозуміле?» — спитала доктор Сайкс, стоячи над тілом Альфонса Котійяра, підлітка, знайденого на руках у матері. 'Наприклад: хлопець без голови. І тоді ви скажете: «Що було причиною смерті, док?», на що я відповім: «Ну... у нього немає голови, ось що».
  Вона виглядала трохи напруженою.
  Випивши ще раз кави, вона запитала: «Як виглядає скульптура?»
  «Мертвий у воді», — відповів Чемберс, вважаючи, що чим менше людей знають, що вони все ще переслідують це, тим краще.
  «Як дуже влучно», — кивнув Сайкс, не вдаючись до подробиць. — Отже, хтось із вас хоче ризикнути здогадатися про причину смерті? Я дам вам підказку: вона починається на Б. '
  Чемберс і Вінтер поділилися поглядом. Під різким люмінесцентним освітленням і за відсутності будь-якого макіяжу вм’ятина на черепі юнака була очевидна, глибока рана, що проходила посередині, була точно склеєна.
  «Травма тупим предметом», — знизав плечима Чемберс.
  Лікар звернувся до Вінтера.
  «Травма тупим предметом», — погодився він.
  Сайкс маніакально похитала головою: « Криваве потоплення!»
  «На його дивані ?» запитала Зима.
  «Безсумнівно, в результаті травми голови, але об’єм рідини в його легенях свідчить про те, що він був ще живий після удару чимось твердим і круглим діаметром від шести до восьми дюймів. Я також знайшов численні синці на його руках і шиї, що свідчать про боротьбу. Але я досі не знайшов колоту рану на тілі».
  Вони троє мовчки дивилися на труп.
  «… Що за рідина?» — запитав Чемберс.
  «Вибачте?»
  «У його легенях».
  «Боюсь, просто нудна стара вода».
  «Це було хлоровано?»
  Вінтер глянув через стіл на Чемберса, розуміючи, куди він веде з цим.
  «Ні. Чому? — запитав Сайкс.
  «А як щодо його шкіри?» — наполегливо спитав Вінтер, кинувши на Чемберса багатозначний погляд.
  «Я точно можу взяти зразок і...»
  «Не треба», — сказав їй Вінтер, нахиляючись, щоб понюхати руку трупа.
  « Гмм . Вибачте. Що ти робиш?» — стривожено запитав Сайкс.
  «Це огидно», — зауважив Чемберс, кривлячись.
  — Так, — кляпнула Вінтер. «Вже пошкодував про це». Підвівшись, він глибоко вдихнув, йому потрібна була мить. Він подивився на Чемберса й кивнув.
  «Хлор на шкірі, прісна вода в легенях», — міркував вголос досвідчений детектив.
  «… Душ у плавальному клубі?» — запропонувала Вінтер.
  «Який плавальний клуб?» — запитав Сайкс, відчуваючи себе осторонь від розмови.
  — Ходімо, — сказав Чемберс.
  Не кажучи більше ні слова, двоє детективів вийшли, залишивши лікаря безвіконного існування та оточення мертвих тіл.
  «Добре… Тоді до побачення!» — гукнула вона їм услід, отримавши у відповідь лише грюк дверей.
  «Що це зі старими та роздягальнями?» — запитав Вінтер, виглядаючи травмованим. «Я маю на увазі, я час від часу ходжу купатися. І так, у якийсь момент стовбури повинні відірватися, але...
  «Але ж ти обмотаєшся рушником!» Чемберс погодився, явно відчуваючи так само сильно, як Вінтер, коли справа дійшла до цієї теми.
  «Або зробіть те, що ви тримаєте рушник у своїх зубах, щоб він звисав, як якась завіса на промежині». Відсутність згоди Чемберса свідчить про те, що він, можливо, поділився забагато. «У будь-якому випадку, чого ви не робите , так це стояти там і поправляти краватку, коли ваші шматочки розгойдуються на вітрі».
  Чемберс кивнув на знак згоди, коли вони зайшли в душову кабіну. «Наше місце вбивства… Можливо», — оголосив він.
  «Ідеальне місце, щоб змити кров».
  «Ідеальне місце, щоб підкрастися до когось», — заперечив Чемберс, сумніваючись, що намір вбивці полягав у тому, щоб пошкодити його «твір мистецтва».
  — Тріснута плитка позаду вас, — зауважив Вінтер.
  «Ви можете перевірити, чи є у них під рукою хрестова викрутка?»
  Він запитливо глянув на Чемберса, який показав на три металеві зливні кришки, вставлені в підлогу. «Звичайно».
  Він вийшов із кімнати лише за двадцять секунд до того, як Чемберс почув, як він кличе своє ім’я. Поспішаючи на вершину сходів, які спускалися до басейну, він подивився на Вінтера — руку в рукавичці, яка тримала високо над його головою одну з гир, які використовуються для підводних вправ. Маленька ручка була абсолютно круглою і явно досить важкою.
  «Наше знаряддя вбивства?! … Можливо!' — переможно гукнув він, перш
  ніж помітити стурбовані обличчя людей, які брали уроки. Опустивши вагу, він незграбно помахав їм: «Не звертайте на мене уваги».
  На превелике невдоволення менеджера центру дозвілля та натовпу старих, які бажали скинути штани, Чемберс і Вінтер закрили душову, зростаючи впевненістю, що вони знайшли місце вбивства підлітка.
  Однак для доступу до дренажної системи знадобилося більше, ніж запропонована викрутка, сторожу довелося перекрити подачу води, щоб зняти пластикову систему фільтрації, приховану під металевою решіткою. На розбирання перших двох дренажів знадобилося більше півгодини, і в результаті вийшло трохи більше ніж двадцять пенсів, загублений ключ від шафки та, незрозумілим чином, розмокла картка для прокату відео Ritz.
  Але коли останнє покриття було знято, Чемберс у очікуванні подався вперед, залишивши своє місце біля розбитої стінної плитки.
  Через кілька буркувань і стогонів доглядач зняв пластикову коробку з підлоги, обережно відкрутив її, щоб перевірити вміст у ній. Він дивився здивовано: «Це…?»
  — Голка, — закінчив Чемберс від його імені.
  — І бите скло, — схвильовано додав Вінтер. «Не рухайся жодним м’язом», — сказав він чоловікові, ставши на коліна біля нього з пакетом доказів напоготові. Усмішка розійшлася на його обличчі: «У нас кров».
  Чемберс кивнув. Правда, жменька осколків була поцяткована багрянцем.
  «Склади це в мішок», — наказав він Вінтеру. «Я покличу когось, щоб забрати це».
  «Чому? Куди ми йдемо?»
  — Ще раз відвідати містера Сліпа. Подивіться, чи не зможемо ми переконати його розлучитися з відбитками пальців і зразком крові.
  О 15:15 Чемберс і Вінтер сиділи в магазині пирогів і пюре на Тауер-Брідж-роуд, хвилювання дня в поєднанні з їхніми частими поїздками в Нью-Скотленд-Ярд і назад змусили їх зовсім забути про обід. Випадково плитка від підлоги до стелі закладу доречно нагадувала відкриття душової кімнати.
  Вони мовчки їли більше п’яти хвилин, коли Вінтер відчув, що йому потрібно щось зняти з грудей:
  «Вибачте за сьогоднішній ранок».
  Чемберс знайшов мить, щоб зрозуміти, про що він мав на увазі; так багато сталося з того часу.
  «День народження друга та хвилювання від роботи над справжньою справою про серійного вбивцю взяли верх над мною», — продовжив він. «Це більше не повториться. І я справді вдячний, що ви дозволили мені піти разом».
  Тривала тиша, що настала, почала відчувати себе трохи некомфортно, поки Чемберс доїдав останніх желейних вугрів. Він витер рота серветкою, а потім подивився на Вінтера.
  «У тебе все добре сьогодні», — сказав він досить антикліматично, встаючи з-за столу. «У вас є телефон, яким я можу скористатися?» — запитав він жінку за прилавком, демонструючи своє посвідчення.
  «Ззаду», — розгублено відповіла вона, розмова з одним із завсідників мала прецедент.
  Пройшовши через двері, він дістав свою адресну книгу, щоб знайти номер криміналістичної лабораторії.
  «Доктор Сайкс», — відповів голос.
  «Це Чемберс».
  «Ах, детективе! Ви хочете мати хороші чи погані новини?»
  «Добре».
  «На одній із гир, які ви принесли, були сліди крові Альфонса Котійяра. Ви знайшли знаряддя вбивства».
  «Відбитки?»
  «Витерто».
  Двері відчинилися, вдаривши Чемберса по плечу.
  «Вибач, люба», — вибачилася жінка, протиснувшись повз зі стосом брудного посуду.
  — А голка? — спитав Чемберс, коли вона була поза зоною чутності.
  «Це правильний діаметр. Більше нічого про це сказати. Але скло, хоч і розбите, викривлене й покрите крихітними чорними плямами. Це шприц; Я б поставив на це свою кар'єру. Я знаю, що ви збираєтеся запитати далі, але відповідь ні – будь-які сліди панкуронію броміду, якщо вони взагалі були, були змиті. Але голка та шприц доводять, що ваші два дослідження майже напевно пов’язані».
  «То що погана новина?»
  «Кров на склі: це не Сліп».
  Чемберс розчаровано вдарив кулаком по стіні: «Це не означає, що він цього не робив».
  «Це не так. Але я все одно пропущу через комп’ютер. Подивіться, чи з’явиться щось».
  «Дайте мені знати», — сказав Чемберс, кладучи слухавку й повертаючись до столу, щоб повідомити Вінтеру.
  «Отже... ми йдемо прямо в офіс Хамма і говоримо йому, що він був неправий, чи не так?» — спитав Вінтер, перейшовши до швидкості. «… Правда?»
  Чемберс виглядав невпевнено: «Він зніме це з нас».
  «Але…?»
  «Без препарату не вистачить, і сліду не було».
  Зима зітхнула: «Добре. Отже, що нам тепер робити?»
  «Розділіться. Ви повертаєтеся до центру дозвілля. Подивіться, що ви можете знайти... І перевірте, чи був Генрі Джон Долан колись там членом».
  «А ти?»
  Чемберс вагався: «Я впевнений, що знайду чим зайнятися».
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 7
  Композиція «Too Many Broken Hearts» Джейсона Донована була небажаною фоновою доріжкою зустрічі, що погіршувалося тим, що ніхто не розмовляв. Борючись усіма фібрами свого єства, щоб не приєднатися до останнього приспіву, Вінтер знову спробував витягнути кров із каменя:
  «Можливо, ви бачили когось, з ким він розмовляв? Можливо, хтось, кого ви раніше не бачили?»
  Повернувшись до центру відпочинку, він попросив чергового менеджера зібрати всіх, хто працював у ніч смерті Альфонса Котійяра. Результат: шість бездушних підлітків, один із яких, як він був майже впевнений, заснув.
  «Взагалі щось?» — спробував він із надією, коли рука кинулася вгору, але зрозумів, що це лише позіхання. «… Дякую. Ви дуже допомогли».
  Коли його томна аудиторія поверталася до роботи, він пішов поговорити з менеджером.
  «Підлітки, га ?» — глузував юнак.
  Хлопець був схожий на дитину, яка носить дві третини штучних вусів.
  Ввічливо кивнувши, Вінтер витяг із кишені пакет із речовими доказами, в якому містився ключ від шафки, витягнутий із каналізації душової.
  «Чи знаєте ви чи хтось інший, коли в одній із шафок немає ключа?» — запитав він, знаючи, що хапається за соломинку.
  «Детективе, ми навіть не знали, коли там когось убивали. Отже... Ні, — легковажно відповів він, але різко змінивши тон, помітивши вираз Вінтера. «Якщо хтось не повідомить про втрату ключа, ми не будемо регулярно перевіряти».
  «А чи є спосіб дізнатися, до якої шафки це належить?»
  «Якщо бірка зникла…» молодий чоловік безпорадно знизав плечима. «Єдиний спосіб — спробувати їх усіх».
  Вінтер зітхнув: «Я думав, що ти можеш це сказати».
  Одним із численних недоліків проведення часу під невикористаними залізничними арками є їх відкрите запрошення з метою публічного сечовипускання, недолік, який, як підозрював Чемберс, він натоптав, ховаючись від дощу. На іншому боці вулиці освітлене вікно кидало привітне сяйво на бруківку. Клацаючи зубами, він засунув руки під пахви й вийшов із калюжі, не дивлячись на знайомі ролетні двері.
  Здатний не звертати уваги на будь-яку шафку, з якої вже стирчав ключ, Вінтеру знадобилося лише п’ятнадцять хвилин, щоб знайти правильний. Задовільним клацанням пізніше він почув, як викуплена двадцятипенсова монета впала, і був приємно здивований, виявивши, що шафка все ще повна. Він простягнув руку й зняв джинси, діставши гаманець, запханий у задню кишеню, коли зв’язка ключів впала на підлогу. У захваті він розгорнув паперове водійське посвідчення, яке належало Альфонсу Котійяру.
  Витягнувши рюкзак, він сів на лавку й почав його розпаковувати: закручений джемпер… ланч-бокс… пляшка з водою… вибірка підручників… щоденник. Він відкрив його та погортав, щоб знайти останні записи:
  … не знаю, чому Джордан так ревнує до цього.
  Він перегорнув сторінку:
  … почуваюся так розірваним, ніби це вибір між моїм майбутнім і моєю мамою, яка не вбиває себе.
  Наступна сторінка:
  Сподіваюся, я знову побачу Роберта сьогодні ввечері. Він мене розуміє, особливо тому, що сам навчався в Кембриджі. «Заможні бідняки» – так ми себе називаємо. Іноді ми говоримо годинами після тренування. Він такий натхненник і навчив мене так багато. Його пристрасть до роботи та мистецтва...
  Його мистецтво . Вінтер начитався достатньо, і йому потрібно було поділитися цією останньою розробкою з Чемберсом. Він засунув щоденник у кишеню пальта й знову зачинив шафку, тримаючись за ключ, кинувся з роздягалень прямо на одного з підлітків, яких він упізнав на непродуктивній зустрічі.
  «Вибачте», — вибачився він, обходячи її, коли вона його зупинила:
  'Насправді. Я чекала на вас, — сказала вона йому, тривожно дивлячись у коридор. «Ми можемо поговорити?»
  «Звичайно», — сказав він, пройшовши за нею через найближчий вихід і вийшовши в ніч.
  Небеса відкрилися, поки він був усередині, тож вони не вийшли за межі критого входу. Коли вона запропонувала йому сигарету, він погодився, запаливши, коли вони мить стояли, дивлячись на дощ.
  «Я не хотіла нічого говорити перед іншими», — почала вона, заплющивши очі й вдихнувши блаженний ковток диму. «Коротше кажучи: раніше я скаржився на цього хлопця, і він через це втратив роботу, але ніхто з них мені не повірив. Ти не скажеш їм, чи не так?
  Зима ледь чула її за шумом зливи.
  «Ні, хіба що мені дуже, дуже потрібно», — чесно відповів він.
  Дівчина кивнула, мабуть, задоволена.
  «Як тебе звати?»
  "Джордан".
  «Ну, здоров’я, Джордан», — сказав він, показуючи на сигарету в руці, відчайдушно намагаючись нею не вдавитися. Він не курив, але знав, що знайти спільну мову — найкращий спосіб змусити підлітка відкритися.
  «Мені сподобався Алфі», — сказала вона сумно. 'Альфонс. Знаєш... він мені дуже сподобався».
  «Круто», — прохрипів Вінтер, усвідомлюючи, що він надмірно компенсує.
  «Це було як… ми двоє проти світу, якщо це має якийсь сенс? Я мав тенденцію помічати, куди він йде... з ким він туди йде». Вона спокійно вдихнула. «Був такий чоловік... такий жахливий. З ним особливо нічого поганого, але знаєте, які у вас іноді виникають почуття? У всякому разі, він продовжував приходити до Алфі. Я говорю про кожну ніч. Постійно торкався його руки та іншого, коли вони розмовляли. Він був там тієї ночі... Тієї ночі. Він був там і відтоді не повертався».
  Вона впустила свою сигарету на землю й тупнула по ній, наче це був особливо відразливий павук, тож Вінтер наслідувала її приклад, рада, що позбулася цієї жахливої речі.
  Вона кинула на нього дивний погляд: «У вас ще залишилася половина».
  «Так, але в мене була найкраща половина», — мудро сказав він їй, дістаючи свій блокнот. «У вас є уявлення, як звуть цього чоловіка?»
  «Роберт». Вона похитала головою: «Але про прізвище не знаю».
  «Чи можете ви його описати?»
  — Можливо, вашого віку, — знизала вона плечима. «Дивне волосся — наче поріз — завжди в його очах. Він був худий. Спортивний... Високий.
  «Це все дуже корисно», — сказав Вінтер, записуючи це.
  «О, це нічого», — сказала вона йому. «На третій раз, коли він з’явився, я спробував змусити його зареєструватися в членстві, щоб дізнатися про нього деякі подробиці. Але він нічого з цього не мав, тому я пішов за ним до його машини».
  Вінтер зберіг нейтральний вираз обличчя, але відчував, як його серце б’ється швидше: «Може бути, щоб отримати колір чи зробити?»
  «Vauxhall Cavalier». Один цілий шість літрів. Бордовий. Податковий диск з печаткою Wandsworth. Я теж отримав його номерний знак, — сказала вона, простягаючи йому згорнутий аркуш паперу.
  Вінтер виглядав одночасно приголомшеним, вдячним і досить хворим: «Одного разу з тебе вийде чудовий детектив».
  Вона сором’язливо посміхнулася. «Як я вже сказав, він мене налякав… Ви не курите, чи не так?»
  «Ні», — зізнався він, відчиняючи двері й кваплячи її всередину. «Тож я збираюся трохи виплюнути, а потім займуся цим», — пообіцяв він, уже прямуючи до туалетів, щоб виконати перший крок свого двоетапного плану.
  Погасло світло.
  Тримаючись у тіні, Чемберс спостерігав, як Тобіас Сліп замикається на вечір, його підозрюваний не помічає його в арці, коли він пробігає повз крізь хльохаючий дощ, ані коли він розвертає свій фургон, два яскраві промені, що охоплюють периметр, наче прожектор.
  Спостерігаючи, як темрява поглинає іржаву машину, Чемберс кинувся до ролетних дверей, а потім пожежною драбиною до вразливого вікна офісу. Перевіривши, чи берег вільний, він тицьнув ліктем в одну з погано підігнаних шибок, тріщина скла загубилася під час шторму. Він простягнув руку й послабив фіксатор, відкривши його настільки, щоб перелізти через стіл і непривабливо приземлитися з іншого боку.
  Увімкнувши ліхтарик, він зачинив те, що залишилося від вікна, і помістив гілку, яку знайшов надворі, серед розбитого скла, щоб створити враження, ніби уламок, що летить, а не відчайдушний детектив, завдав шкоди.
  Він почав з того, що гортав папери на столі, шукаючи будь-які згадки про «Мислителя» , Родена, П’єту , Мікеланджело, басейни, лікарні — усе, що могло б пов’язати Сліпа з убивствами. Перейшовши до шухляд, він незабаром розчарувався, не знайшовши рахунків-фактур, податкових декларацій і фотографій проектів реставрації на різних етапах.
  Здавшись і усвідомлюючи, що кожна хвилина, яку він проводив там, була хвилиною гри в кар’єру, він відчинив двері до головної кімнати. Статуї внизу вирізають тривожні силуети в темряві – як чотири вартові, що підстерігають.
  Спускаючись до рівня землі, він завмер, коли його нога збила щось важке з останньої сходинки. Звучаючи як удар грому в тиші, він вдарився об тверду підлогу, а потім вкотився в металеву скриню з інструментами.
  Знову все стихло.
  Зібравшись, Чемберс посвітив факелом на пошкодження.
  «Черт», — пробурмотів він, побачивши зловмисний слід рідини, що тягнеться кімнатою й усе ще рясно витікає з металевої банки.
  Вирішивши, що він мало що може з цим зробити, він перейшов до системи шківів. Він провів світлом довжину товстої мотузки, від надлишку, намотаного навколо лебідки, аж до кінця, схожого на петлю, його очі розширилися, коли він щось помітив.
  Він швидко обернувся, щоб краще побачити внутрішній край, де грубі нитки проростали з основного плетіння, колір якого потемнів через роки використання та бруду. Але він точно це бачив: засохла кров і щось схоже на людське волосся.
  Прискорено дихаючи, він дістав із кишені пару одноразових рукавичок і щойно знайшов мішок із доказами, щоб зібрати кілька зразків, коли наблизився звук мокрих шин… гул двигуна… транспортний засіб, що зупинявся прямо на вулиці. Вимкнувши смолоскип, він стояв нерухомо, прислухаючись, але чув лише проливний дощ.
  Раптом металеві двері відчинилися.
  Сховавшись за найближчою зі статуй, він здригнувся, коли вгорі ожили прожектори, а потім почув неквапливі кроки, що наближалися.
  "Ось ви де!" — переможно оголосив Сон.
  Чемберс затамував подих, очікуючи, що з ним зіткнуться, але потім почув брязкіт ключів, а потім звук кроків, що відходять… але потім вони зупинилися. Він ризикнув оглянути статую, але зміг побачити лише тінь Сну, яка присіла, щоб щось підняти з підлоги. Чемберс здригнувся, уже знаючи, що це таке.
  'Привіт?' Сон обізвався. «Там хтось є?» Чемберс спостерігав, як тінь озброюється великим інструментом. «Якщо там хтось є, виходьте зараз!»
  Кроки наближалися.
  Він опинився в пастці посеред кімнати, йому не було куди піти і ніде сховатися. Огинаючи статую в такт крокам, Чемберс знав, що він лише відкладає неминуче, що його знайдуть будь-якої миті, відкрита віконниця спокусливо близько, але так далеко недосяжна. Але потім порив вітру різко грюкнув дверима кабінету, привернувши увагу Сну.
  «Хтось там нагорі?!»
  Чемберс спостерігав, як він востаннє озирнувся по кімнаті, перш ніж повільно піднятися сходами. Він кинувся до наступної статуї, переконавшись, що його не почули, перш ніж підійти до наступної. Схилившись позаду бронзового святого, він відчував вітер на своєму обличчі, дощ бризкав тильною стороною його долоні. Він вийшов.
  Лайно .​ лайно​ Чорт , — прошепотів він, озираючись на свої докази, що висіли в центрі кімнати. Він не міг залишити це, коли був так близько.
  Сон увійшов до кабінету.
  Скориставшись нагодою, Чемберс вискочив на відкритий майданчик. Не маючи часу ні на рукавички, ні на мішки для речових доказів, він схопив жменю закривавлених волокон мотузки, сподіваючись, що там є ще й волосся, і вирвався крізь відчинені двері.
  Тримаючи гілку в руці, Сон почув, як хтось пробіг повз його розбите вікно. Він поспішно повернувся на доріжку й подивився на головну кімнату, де підвішена мотузка шалено гойдалася, наче пастка, що не спрацювала. Але з його високої позиції мокрі сліди були чіткі, як удень: він плив між його статуями перед тим, як повернутися за чимось, а потім втік у шторм.
  OceanofPDF.com
  четвер
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 8
  Чемберс і Вінтер не розмовляли один з одним.
  Морозна тиша панувала всю довжину Вондсворт-Хай-стріт, поки вони долали ранковий рух. Наступне червоне світло розпливлося на лобовому склі, коли «мряка» перетворилася на щось середнє між «плювками» та «легким дощем», британці мали близько десятка різних термінів для по суті того самого: ще один жалюгідний день.
  Чемберс буркнув: «Ти плануєш дутися всю дорогу?»
  «Я просто не відчуваю, що ви даєте йому шанс».
  «Я погодився зустрітися з ним, чи не так?»
  — Неохоче, — глузував Вінтер.
  «Я просто не впевнений, що він «самий», — сказав Чемберс, пересуваючи їх на одне місце вперед у черзі.
  «А ваш хлопець , мабуть? Мій хлопець не може бути досконалішим, — стверджувала Вінтер. «Він високий. Він спортивний».
  «Він живе вдома зі своєю мамою», — зазначив Чемберс.
  «Принаймні він не старий».
  «Мій хлопець досвідчений . Крім того, він розумний».
  «Так і мій!» — кинула Зима. «Він викладач в університеті!»
  «Мій хлопець працює сам, тому що у нього є власний бізнес».
  'О так? Ну, мій хлопець… Вінтер замовк, усвідомлюючи, що, можливо, розмова починає звучати трохи дивно. «Все, про що я прошу, це те, щоб ви були спокійні, доки Сайкс не повернеться до нас із результатами тесту».
  «Звичайно, я буду», — сказав Чемберс, нарешті пройшовши через ліхтарі й звернувши на житлові вулиці. «Дивіться, ми тут», — оголосив він, зупиняючись біля чарівного котеджу з терасами, де армія керамічних гномів ловила рибу, каталася на тачках і лазила по бездоганному палісаднику. «Не зовсім лігво Скараманги, правда?»
  «Заткнись», — відповів Вінтер, вилізаючи.
  Він жестом показав на темно-бордовий Vauxhall Cavalier, потім повів крізь хвіртку до вхідних дверей. Вони обоє одночасно потягнулися до дверного дзвінка.
  «Ви хочете?» — нетерпляче запитала Зима.
  «Ні. Ні. Все твоє, — усміхнувся Чемберс, відводячи руку.
  Він озирнувся на веселі орнаменти, поки музичний дзвіночок грав свою мелодію: там був крихітний кам’яний басейн із стікаючою водою, пара добре розжованих собачих іграшок і майже всі тиражовані газети чекали на сходинці.
  До скла наближалася спотворена форма. Через три комплекти замків він нарешті відчинив їм двері.
  Вінтер пішов представитися, але потім зовсім забув, що збирався сказати, обидва детективи просто витріщилися на дивного чоловіка. Як описав підліток, він був високий, волосся було прямим і мишачо-коричневим, розрізаним на шари, які, здавалося, рухалися незалежно один від одного, і, як того вимагали стереотипи його професії, він носив коричневі штани з дефекацією та твідовий блейзер. Однак вона забула розповісти їм про його риси, майже схожі на комаху – маленькі очі-намистинки, що бігали з-за товстих круглих окулярів, зубастий стиснутий рот, який, здавалося, був готовий їх вкусити.
  — Детектив констебль Адам Вінтер із поліцейської дільниці Шепердс-Буш-Грін, мабуть? — сказав він, порушуючи мовчанку.
  « Гмм . Так, — відповів Вінтер, трохи здивований, що він так точно запам’ятав їхню коротку телефонну розмову. «А це...»
  — Чемберс, — перебив Чемберс свого колегу. «… Просто Чемберс».
  Чоловік якусь мить розглядав їх, здавалося, що вивчив їх.
  Почуваючись незручно, Вінтер нервово посміхнувся: «Дякуємо, що прийняли нас».
  «Я завчасно повідомив свого роботодавця про своє неминуче запізнення. Вони мали бути в змозі прийняти відповідні заходи».
  Ні Вінтер, ні Чемберс не знали, як відповісти, тому не зробили цього.
  «Можна зайти?» — запитав Вінтер, напів сподіваючись, що він скаже «ні» . Але коли він відійшов убік, щоб пропустити їх, вони без ентузіазму пройшли похмурим коридором, почувши, як позаду них клацнули замки.
  Вони пройшли до вітальні, де різні крісла були спрямовані до відкритого каміна, сітчасті фіранки пожовкли від нікотину.
  — Мені трохи страшно, — прошепотіла Вінтер.
  «Так, я теж», — зізнався Чемберс, люб’язно посміхаючись, коли господар увійшов до кімнати.
  «Будь ласка, сідайте», — сказав він.
  Нерішучість на їхніх обличчях була непомітною, коли вони намагалися визначити, який із потертих стільців виглядає найменш привиденим. Зрозумівши, що вони обоє прагнуть до одного, Вінтер практично стрибнув через кімнату, виглядаючи самовдоволеним, занурюючи сідниці в приз.
  «Чай?» — запропонував чоловік. «Кава? Заварні креми?»
  «Ні. Дякую, — відповів Чемберс.
  «Я буквально щойно випив кави, — збрехав Вінтер, — і трохи заварного крему».
  Чемберс похитав головою на партнера.
  Чоловік підійшов, щоб сісти, обидва детективи помітили його кульгавість. Тоді він сів на край подушки, наче готовий вдарити, його темні очі спостерігали за кожним їхнім рухом.
  Вінтер дістав свій блокнот і розгорнув його: «Отже, містер Роберт Дуглас Коутс…»
  «Роберт Дуглас Сеймур Коутс», — виправив його чоловік.
  — Звичайно, — сказав Вінтер. «Я просто занотую це…»
  укол
  «А ваш вік?»
  «Двадцять чотири».
  «Ви знаєте, чому ми тут?» — спитав Вінтер, помітивши цокання каретного годинника на камінній полиці в паузі перед відповіддю.
  Він сумно кивнув: «Я чув у новинах. Ти тут через Альфонса».
  «Це вірно. Отже, ви його знали?
  «Мені пощастило сказати, що я зробив».
  «А можна запитати, де ви познайомилися?»
  Чемберсу довелося зняти піджак, вибравши стілець, який був найближче до радіатора, який відкачував тепло з незручною швидкістю.
  «У центрі дозвілля».
  «Де ти…?» Зима залишила питання на місці.
  «Пливати».
  — Отже, ви були… друзями?
  «Я б назвав це скоріше стосунками вчитель/учень. Я бачив у ньому багато себе, глибини його невикористаного потенціалу».
  Був трохи незграбний ритм, під час якого і Вінтер, і Чемберс озирнулися на всю глибину невикористаного потенціалу Роберта Дугласа Пріка Коутса.
  «Ти живеш з мамою?» — спитав Чемберс, заслуживши пильний погляд Вінтера за те, що він нав’язувався на свого підозрюваного.
  «Більше ні», — відповів Коутс. «Вона прийшла в дім місяць тому».
  «Ви не проти, щоб я запитав, що сталося з вашою ногою?» — спитав Вінтер, повертаючись. Коутс не виявляв жодних ознак того, що почув це запитання, доки Вінтер не пішов поставити його знову: «Містер Коутс, ви не проти, щоб я запитав…»
  «Я розрізав це… на якомусь склі».
  І Вінтер, і Чемберс несвідомо нахилилися вперед, відображаючи неспокійну позу Коутса.
  «А де це було?» Зима штовхнула його.
  «У центрі дозвілля. У душовій кімнаті в усіх місцях.
  Обидва детективи дивилися в очікуванні, Вінтер намагався згадати, у яку кишеню він поклав наручники.
  «Я думаю, це мало цікавить поліцію, — продовжив Коутс, — але це було схоже на шприц, вбитий в підлогу». Я розрізав нижню частину своєї стопи на ньому. Це було досить боляче. Потім я скинув те, що міг знайти, у найближчу каналізацію, щоб ніхто інший не поранився. Зайве говорити, що я з тих пір не повертався».
  Вони обидва трохи розслабилися, обеззброєні дуже правдоподібною історією цього чоловіка.
  «Ви викладач коледжу Беркбек?» — запитала його Зима, змінюючи тактику.
  «Це правильно».
  «Історія мистецтва?»
  «Загалом кажучи».
  — Отже, ти маєш трохи знати про… скульптуру ?
  Коутс нічого не видав, обидва чоловіки уважно спостерігали за ним, поки Вінтер продовжував.
  Мислитель Родена "? П'єта Мікеланджело ?'
  — Звичайно. Це дві найвідоміші та найвідоміші роботи, коли-небудь створені».
  «І як експерт...»
  «Історія мистецтва — досить широка тема, — перебив його Коутс.
  «У порівнянні з нами тоді», — виправив Вінтер, а Коутс кивнув у відповідь на його логіку. «Чи можете ви згадати якийсь зв’язок між цими двома творами мистецтва?»
  «Посилання?»
  «Взагалі щось?»
  Коутс дивився збентежено: «Я думав, це про вбивство Альфонса?»
  «Потіште мене».
  Викладач, здавалося, на кілька моментів відійшов у зону, пожувавши ніготь, розмірковуючи над цим.
  «Я вважаю, що «Мислитель» спочатку був лише маленькою частиною набагато амбітнішого твору під назвою « Ворота пекла» ...» Вінтер, трохи збентежений, записав це. «Багато хто вважає, що на ньому зображено Данте, але є й ті, хто підозрює, що це насправді сам Роден. «П’єта» тим часом зафіксувала Мері, яка колисала на руках свого мертвого сина», — міркував він уголос. «Один живе в Парижі, інший у Римі. Вони були створені через століття. Одна бронза, один мармур… Я, чесно кажучи, не можу придумати жодної речі, яка їх об’єднує».
  «Нам знадобиться зразок вашої крові», — випалив Чемберс, заставши Коутса та Вінтера зненацька.
  «Моя… кров?»
  «Щоб відсторонити вас від слідства».
  — Звичайно. Я буду співпрацювати будь-яким способом».
  «Ціную. Чи можу я скористатися вашою ванною?»
  Коутс знову відповів не відразу, ніби зник у власній голові, щоб прорахувати відповідь.
  'Нагорі. Перші двері зліва. Вам доведеться вибачити за безлад».
  Чемберс кивнув і підвівся, залишивши Вінтера закінчити. Виходячи, він зазирнув у застарілу кухню, не помітивши нічого незвичайного, і піднявся сходами на сходову площадку, де килим був вкритий собачою шерстю різного кольору. Він підозрював, що весь будинок зазвичай виглядає однаково, тільки перший поверх спішно приготований до їх візиту. На жаль, обидві двері в спальню були зачинені, і він не наважився їх спробувати, будинок скрипів і стогнав, повідомляючи про кожен його рух господареві внизу.
  Зайшовши у ванну кімнату, він зачинив двері й поспішив прямо до аптечки. Там був вражаючий вибір пігулок, більшість з яких належала місіс М. Коутс, але жодна з них не мала жодного значення. Розчарований, він озирнувся по мізерній кімнаті, шукаючи хоч трохи більше зрозуміти життя незнайомої людини. Не маючи кращих ідей, він ступив у ванну, щоб дістатися до матового вікна, змусивши іржаву засувку визирнути на задній сад. Порівняно з доглянутим святом гномів попереду, задня частина маєтку була зарослою та дикою, загороджуючи ділянку зруйнованого ґрунту в самому дальньому кінці.
  Знаючи, що він уже затягнувся, Чемберс закрив вікно, змив ланцюжок і добре вимив руки. Він потягнувся до дверної ручки, але зупинився, побачивши саморобну прикрасу, що звисала з неї. Він перевернув його, щоб прочитати викарбуваний на дереві напис:
  «Хоч ваші гріхи, як багряниця,
  стануть білі, як сніг.
  ІСАЯ
  
  1:18
  Нахмурившись, він повернув ручку й пішов вниз, де Вінтер уже підвівся на ноги, готовий піти.
  «Я ще не бачив ваших собак», — сказав Чемберс, збираючи свою куртку.
  Коутс насторожено подивився на нього.
  «Побачив волосся на килимі», — пояснив він.
  «Собака. Тільки один, — сказав йому Коутс. «На жаль, він помер. До речі, зовсім недавно. Я думаю, що це, можливо, стало останньою краплею для моєї матері».
  — Вибачте, — сказав Чемберс. «Яким він був собакою?»
  'Дворняг. Ми завжди приймали бродячих».
  «Чини з іншими так, як хочеш, щоб вони чинили з тобою», — сказав Чемберс, не звертаючи уваги на запитальний погляд, кинутий на нього Вінтер.
  Коутс на мить виглядав розгубленим, але потім уперше після їхнього прибуття посміхнувся.
  «Тепер ти звучиш як моя мати», — сказав він, проводжаючи їх до дверей.
  Залізши в машину, Вінтер вичікувально глянув на колегу:
  ' Тож ... що ти думав?'
  Добре. Я помилявся, — визнав Чемберс, заводячи двигун. «Я розумію, чому він вам цікавий».
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 9
  З глузливою глузливою усмішкою місіс Чемберс розклала свою основну страву навколо своєї тарілки, одна ложка закуски, яку вона встигла, очевидно, наситила її.
  «Що це знову?» — спитала вона, дослідно встромляючи палець у соус.
  — Курка, — коротко відповіла Єва. «Нелітаючий птах, який ми живемо вдома. Один із маминих рецептів».
  «А де знову дім ?»
  «Задоволення, Ямайка».
  « Гмм », — відповіла старша жінка, несхвально дивлячись на своє явно неприйнятне оточення. «Тож вони називають це «лофт», правда?» — запитала вона, відсуваючи тарілку від себе.
  «Вони роблять».
  «Просто химерне слово для «плоського», чи не так?»
  «Я припускаю, що так».
  «Той, що коштує стільки ж, скільки будинок».
  «Залежно від будинку».
  Знову пирхнувши із загальним невдоволенням, місіс Чемберс на мить поглянула на господиню, яка сиділа за столом навпроти неї, а Єва в очікуванні стиснула руку свого чоловіка:
  «Ти дуже гарна…»
  «Дякую. Як мило з вашого боку помітити».
  «... для одного з них».
  ' Ой! Ісусе! — випалив Чемберс, і нігті Єви нарешті розбили його шкіру. Він глянув між двома жінками, жодна не виглядала особливо щасливою, і запідозрив, що щось упустив.
  — Ти закінчила, Люсіль? — запитала Єва, встаючи з-за столу.
  «О, безсумнівно», — відповіла вона, віддаючи тарілку, наче не могла її швидко забрати.
  «Хочеш допомогти мені з десертом?» — спитала Єва Чемберса.
  «Я думав, що це вже придумано в…»
  «Допоможи мені з десертом!»
  Він слухняно підвівся на ноги: «Мамо, можна тобі ще … води з-під крана?»
  «Ні. Дякую, — сказала вона, прикриваючи верх склянки рукою, наче він міг спробувати непомітно долити без її згоди.
  «Ти це чув?» — буркнула Єва, коли вони несли тарілки на кухню. «Вона навіть води не любить!»
  «Я думаю, що все йде добре, чи не так?» — з надією посміхнувся Чемберс, отримавши у відповідь погляд «ти спиш у вільній кімнаті».
  «Хіба ви не сиділи з нами за одним столом?!»
  " Шшшшш " . Що не так?
  "Не шшшш !"
  «Я перепрошую. Вона тобі не подобається?»
  «Як вона?!» — знову сплюнула Єва, надто голосно. «Сподіваюся, вона вдавиться моїм манговим пирогом!»
  Чемберс був трохи здивований... а потім трохи нервував:
  «Вона не дуже любить манго... чи пироги».
  Впустивши гарно подаровану тарілку в раковину, вона вдарила його кулаком по руці.
  ' Ой! '
  «Чому ти не заступився за мене?»
  «Я навіть не чув, що вона сказала!»
  «Тому що ти мріяв… як завжди», — гикнула вона.
  «Слухай, — почав Чемберс, — мама просто… трохи старомодна. Вона дуже пишається своїм ганським походженням і тим, що вона британка».
  «І йому не подобається, що ти витрачаєш себе на якийсь старий «Джамо»?»
  Чемберс зітхнув: «Я цього не казав».
  «Не треба було… А як же наші діти? Вона буде поводитися з ними так само?»
  Чемберс виглядав приголомшеним: «Ви…? Ви хочете сказати, що ви…?»
  Єва склала руки: «Що б ти сказав, якби я була?»
  «Я б сказав… це чудово».
  «Ну, я ні».
  «О, Ісусе Христе ! Слава Богу!' — задихнувся він, тримаючи руку за серце.
  Вона посміхнулася: «Що з тобою? Сьогодні щось сталося зі справою?
  Чемберс перевів погляд на кімнату, щоб переконатися, що його мати все ще виглядає такою ж нудьгуючою, огидною та обуреною одноповерховістю його житлового простору, як і раніше.
  «Кров і волосся, які я вирвав з мотузки, не збігалися з нашою жертвою... жодною з наших жертв».
  — Все-таки кров і волосся. Що воно там робить?»
  «Що він там робить?» погодився Чемберс.
  «Давайте поговоримо про це пізніше», — сказала йому Єва, стискаючи його скривавлену руку. Просто проведи мене спочатку через це. ти мені потрібен».
  Наступного ранку Чемберс зашкутильгав до офісу, вільне ліжко, очевидно, стало на бік Єви в суперечці. Пропустивши люб’язності, він жестом попросив Вінтера піти за ним у кімнату для зустрічей, зачинив двері й ліг зі стогоном полегшення.
  Вінтер, незважаючи на це, вийняв свій блокнот і сів на підлогу поруч із ним, дивлячись на заплямовану стелю:
  «Як комусь вдалося розлити туди каву?» запитав він.
  «Бос кинув це в того, хто йому не сподобався».
  'ВООЗ?'
  «Я».
  «Ой. Схоже на «Тисячолітнього сокола», — сказав він, примружившись на нього.
  «Я думав про лезо сокири», — сказав Чемберс. «Але як перспективному детективу відділу вбивств добре знати, на чому ти. Отже, алібі Роберта Коутса на ніч першого вбивства?
  «Один вдома».
  «Не має значення. У мене є новий ракурс, який ми маємо розглянути, — оголосив Чемберс, лізаючи до кишені куртки й простягаючи Вінтеру яскраво-помаранчеву гумову жувальну іграшку. «Собаки».
  — Чудово, — підбадьорливо сказав він. «Зачекай… Що?»
  — Собаки, — повторив Чемберс. «Я забрав це з його палісадника, коли виходив».
  — Може, тобі варто взяти вихідний, — запропонував Вінтер.
  «Тільки подивіться на сліди від зубів», — сказав йому Чемберс. «Є один набір із семи близько один до одного, ще один із чотирьох — далі один від одного, а потім ще пара глибоких проколів, абсолютно відмінних від решти».
  "ОК?"
  «Принаймні три різні собаки жували цю річ. І коли я піднявся нагору, килим був вкритий хутром усіх кольорів під сонцем».
  "ОК?"
  — А в саду на задньому дворі є могила.
  — Могила?
  «… Ділянка порушеного ґрунту».
  Вінтер дивився сумнівно: «Це не робить це могилою».
  «Пам’ятаєш, що ми сказали того вечора, коли знайшли Генрі Джона Долана на тому подіумі?»
  « Е-е ?»
  '«Необов'язковий». Можливо, перше вбивство? Встановлює елементи, але потім дозволяє погоді зробити брудну роботу за нього. Чи знаєте ви, з чого починають більшість серійних вбивць, перш ніж перейти до реальних людей?»
  — З тваринами, — наздогнала Вінтер.
  «І один із наших двох головних підозрюваних, здається, перебирає собак із загрозливою швидкістю».
  «А як щодо Тобіаса Сліпа?» запитала Зима. «У нього є система блоків, яка легко здатна підняти людину, вкриту волоссям і кров’ю. Він виглядає так само винним».
  «Тепер тобі подобається мій хлопець?» — запитав його Чемберс.
  «З них двох, так, я думаю, що він більш імовірний».
  «Ну, мені подобається ваш».
  «Отже, що нам робити?» Зробимо неправильний вибір, і ми програємо справу».
  Чемберс задумався на мить:
  «Обидва. Одночасно. Один з нас копає город, а другий хапається за шків».
  — Без ордера? — скептично спитав Вінтер.
  — Без ордера, — кивнув Чемберс. 'Вхід і вихід. Впевненість — це ключ».
  «Один із нас помилиться».
  «Але один із нас буде правий», — зауважив Чемберс. «Навіть Хамм не може проігнорувати це. У мене немає жодного сумніву, що один із цих двох виродків є нашим убивцею… Ви?
  «Без сумніву».
  «Тоді ми не можемо програти, чи не так? Ви тут?»
  «Я в… Коли?»
  «Немає такого часу, як теперішній», — сказав Чемберс. «Чим довше ми чекаємо, тим довше їм доведеться знову вбивати».
  Двері кімнати для зустрічей відчинилися, коли Льюїс увійшов, спіткнувшись об двох чоловіків на підлозі та розливши каву по стіні:
  «Що ми робимо?» — запитав він їх, струшуючи болісний опік.
  «Лікую спину», — відповів Чемберс, не намагаючись поворухнутися. «Краща половина змусила мене ночувати на додатковому ліжку».
  «Ну, приєднуйся до клубу», — сказав Льюїс, ставлячи чашку кави на стіл, а потім ліг поруч. Він полегшено зітхнув. «Не пам’ятаю, коли востаннє мене пускали в моє ліжко… Бос шукає тебе».
  «Що ще нового?»
  Над трьома чоловіками запала мирна тиша, яка була перервана лише тоді, коли Вінтер вказав на свіжу пляму на стіні:
  «Хтось ще бачив світловий меч?» запитав він.
  — Викрутка, — відповів Льюїс.
  «Так, точно викрутка», — погодився Чемберс. — Не хвилюйся, — сказав він Вінтеру. «Ти отримаєш це».
  Чемберс припаркувався за п’ятдесят футів по дорозі від котеджу Роберта Коутса і двічі возився з кожною кнопкою на приладовій панелі, чекаючи, коли настане 13:45, час, узгоджений з Вінтером, щоб він міг стати на місце. Він подивився на темні хмари: «Давайте. Не дощ. Будь ласка, не ра—'
  Як за командою, небеса розкрилися, затопивши вулицю за лічені секунди.
  — … Дякую, Боже, — пробурмотів він, ще раз глянувши на годинник на панелі приладів:
  13:42
  Досить близько , вирішив він, схопивши лопату з місця для ніг з боку пасажира та вилізши. Пройшовши сусідські будинки, геть промокий, він пройшов через передню браму котеджу під пильним поглядом усміхнених гномів. Здавалося, що звук крапель дощу, що вдаряються по їхніх керамічних тілах, оживляє їх – як крихітні інструменти, що наполегливо працюють під прикриттям дощу.
  Бічні ворота розлетілися одним ударом ногою, дозволивши йому пройти через зарослий задній сад, ожина вчепилася в його штани, намагаючись відтягнути його назад. Помітивши, як штори смикаються на сусідніх ділянках, Чемберс нарешті дістався восьмифутової ділянки ґрунту в дальньому кінці. Усвідомлюючи, що годинник уже цокає, він високо підняв руки, а потім різко вдарив ними, метал глибоко занурився в насичену землю.
  «Поліція! Відчиняй! — закричав Вінтер, стукаючи об металеві віконниці реставрації Sleepe & Co. «Відчини!»
  Рулонні двері звільнилися від стіни, і в щілині з’явився Тобіас Сон, такий же брудний і розпатланий, як завжди. Темні окуляри закривали його очі, коли він тримав у руці паяльну лампу.
  «Покладіть це на землю!» — наказав Вінтер, насторожено дивлячись на нього. «Поклади це!»
  Дотримуючись його вказівок, Сон зняв окуляри з розгубленим виразом обличчя.
  «Я вилучаю твою систему блоків», — сказав Вінтер, заходячи в будівлю.
  «Мені це потрібно для роботи».
  — Б’юся об заклад, — усвідомлено сказав Вінтер. — Це доказ у розслідуванні вбивства.
  Дотягнувшись до підвішеного відрізка мотузки в центрі кімнати, він спробував приховати тривогу, не побачивши ніде слідів ні крові, ні волосся, але помітивши помітно незабруднений потертий кінець, що стирчав із складного вузла:
  «Коли було зроблено це скорочення?» — квапливо запитав він Сну.
  «Моя пам’ять не така, як була», — нещиро відповів він. «Я не можу пригадати».
  «Підіть у свій офіс і чекайте мене там!» Вінтер гавкнув на нього, тремтіння відчаю в його голосі, переможна посмішка на обличчі іншого чоловіка підтверджувала, що він теж чув це. «Мені потрібен доступ до ваших сміттєвих баків».
  — Ви знайдете їх у провулку навколо. Допоможіть собі, будь ласка, — сказав Сон, піднімаючись сходами.
  Знову дивлячись на мотузку, Вінтер виглядав хворим.
  Вони все зробили на це.
  «Черт», — прошепотів він, сподіваючись, що Чемберсу більше пощастило.
  «Вибачте, детективе! … Вибачте!» — гукнув Роберт Коутс з-під своєї парасольки, хлюпаючи садом, щоб дістатися до виснаженого Чемберса, який усе ще отримував безрезультатні удари по підлозі п’ятифутової ями. Курган мулу над ним розчинявся під зливою, заповнюючи його розкопки швидше, ніж він міг її витягти. «Що ти, на бога, думаєш робити?»
  «Розслідую… вбивство… Альфонса… Котійяра», — задихався Чемберс, кидаючи за собою ще одну лопату бруду.
  — Гадаю, ви можете показати мені ордер?
  Не звертаючи на нього уваги, Чемберс продовжував копати.
  — Детектив?
  «Що ти тут закопав?» — запитав його Чемберс, невпевнено натикаючись на ґрунтову стіну.
  «Це була грядка моєї матері», — відповів Коутс, присідаючи, щоб зустрітися з ним поглядом, а дощ припинився, коли його чорна парасолька затьмарила небо. «Детектив. Чи … у вас … є … ордер?»
  Здавшись, Чемберс кинув лопату на землю й зухвало зустрів чорні очі-намистинки над собою:
  «Ні. Я ні».
  «У такому разі, — спокійно почав Коутс, — негайно заберіться з моєї власності та чекайте дзвінка від мого адвоката до кінця дня».
  Невпинний дощ повернувся, коли він піднявся й попрямував до будинку.
  Ледве піднявшись на ноги, Чемберс спостерігав, як вода підіймається навколо його ніг, іронія того, що його кар’єра закінчилася в могилі, яку він сам викопав, а не втратив.
  Він облажався.
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 10
  Жваву платформу змістила темрява.
  Джеймс «Джиммі» Меткалф почувався так, наче спостерігав за подорожжю, а не брав участь у ній сам, коли жінка, на яку він дивився останні п’ять хвилин, підвелася й пішла геть. Відновлюючись від ошелешеного стану, він зрозумів, що в нього текла слина, але це не дуже хвилювало його, насолоджуючись кожною миттю цього прощального кайфа, останнього, яким він насолоджуватиметься протягом тривалого часу, можливо, ніколи. По правді кажучи, він зовсім не був впевнений, що цього разу переживе процес вилучення. Навіть якби він цього не зробив, це все одно було б краще, ніж альтернатива.
  Вийшовши з метро у Вестмінстері, він вийшов на жваву вулицю, сенсорне перевантаження: рух, голоси, свердління – усе змагалося за увагу під сліпучо-сірим небом, світ став ще яскравішим після його підземної подорожі. Він змусив себе зосередитися:
  "Вибачте..."
  Молодий чоловік проходив повз, наче привид.
  — Вибачте, — спробував він ще раз.
  «Ні. Вибачте, — відповіла жінка, відвертаючись, поки він не залишив її саму.
  Після років важкого життя, коли сума його мирських статків заповнювала жалюгідні дві третини рюкзака на його спині, він добре звик до таких зневажливих привітань.
  «Вибачте, будь ласка», — усміхнувся він, здивувавши чоловіка, який підраховував свою здачу, виходячи з газетного кіоску. Він бачив, як обертаються гвинтики: чоловік переводив погляд із жмені грошей на нездорового персонажа перед собою. Не бачачи виходу, незнайомець вийняв фунтову монету, а потім без ентузіазму запропонував решту. «Ні. Але дякую, — усміхнувся він. Йому б це не знадобилося . «Не могли б ви підказати мені дорогу до Нового Скотленд-Ярду?»
  Менш ніж через десять хвилин він пройшов крізь неспокійну тінь культового поворотного знаку, одразу привернувши увагу офіцерів, які стояли на варті. Звивистою стежкою, хитаючись, пройшов до них, він кивнув на знак привітання, а потім дико розмахнувся, імпровізований кастет без докорів сумління розбирав кістку, а чоловік втратив свідомість ще до того, як впав на землю.
  Увірвавшись у будівлю, він перестрибнув через бар’єр безпеки, перш ніж хтось встиг зреагувати, збиваючи кількох людей з ніг, прориваючись через атріум, офіцери наближалися з усіх боків, деякі володіли вогнепальною зброєю, більшість просто наближалися з піднятими кийками.
  "Зупиніться, де ви є!" — крикнув один із озброєних офіцерів. «Зупиніться, або я вас застрелю!»
  Зізнавшись, що він повністю оточений, бомж завмер і впустив закривавлену зброю на підлогу:
  "ОК!" — задихався він. «Ти мене зрозумів! Ти мене зрозумів! Він підняв руки, у його лівій руці було видно маленький поліетиленовий пакет.
  «Що це?» — запитав його офіцер, обережно підходячи.
  Він все ще перехоплював подих: «… Доказ».
  «З…?» Вирвавши прозору сумку в полоненого, один із колег стримав чоловіка за руки.
  «Я винен», — відповів бездомний, усміхаючись, коли наручники стягнули його зап’ястки. «Я зробив щось дуже, дуже погане».
  «… А тепер дві скарги за один день!» — заревів Хамм, Чемберс і Вінтер, доцільно залишаючись тихими по інший бік столу. «Адвокат Коутса вже подав на нас до суду за домагання. Думаєте, Sleepe буде далеко позаду? І привіт, хочеш знати, як я зараз проводжу вечір п’ятниці? З моїм босом і юридичною командою ми обмірковуємо, скільки нам варте приховування цього в паперах. Я сказав вам розглядати це як два… окремі… випадки!» Зима підняв руку. «Якщо те, що збирається випасти з цієї дурної кривавої діри у вашому обличчі, включає в себе слово статуї, — попередив його Хамм, — я б запропонував вам закрити це».
  Він зробив.
  «Є щось інше», — почав Чемберс.
  « Інакше ?» — глузував Хамм. «Ви маєте на увазі, крім того, що людина, якій заплатили за відновлення пошкоджених статуй, виконуючи ту саму роботу, для якої він був найнятий, і той факт, що два члени центру дозвілля іноді мимохідь розмовляли один з одним?! Немає «іншого». Ви… не маєте… нічого!»
  «Є ще щось, — повторив Чемберс, тицяючи на ведмедя, — те, чого ми ще офіційно не задокументували. Там, де вбили підлітка, ми знайшли голку та розбите скло. Ми віримо, що...
  «Ти помиляєшся».
  "Але..."
  «Я сказав: ти не правий!» Хамм перекрикнув його, налякавши всіх у головному офісі, які вдавали, що не слухають.
  «Пане?»
  Хамм кинув йому на стіл пачку паперу:
  «Повне зізнання якогось Джеймса Меткалфа щодо вбивства Генрі Джона Долана в Гайд-парку».
  Чемберс і Вінтер збентежено подивилися: «Хто?»
  «Двадцять п'ять. Бездомні. Цей парк був його місцем, — пояснив Хамм. «Він побачив можливість і скористався нею».
  «Ви хочете сказати, що це було просто пограбування?» — запитав Чемберс. «Це не так».
  «Справді?» Хамм потягнувся, забрав папери назад і почав гортати. «Тут він пояснює, як заманив жертву в парк під приводом продажу йому наркотиків. Тут описано, як він змусив Долана піднятися на подіум, сказавши йому, що саме там він сховав свою заначку. І тут він робить йому ін’єкцію в потилицю, паралізуючи його, забираючи гаманець, годинник і одяг, а потім залишає його там помирати».
  — Але, — почав Чемберс, — як…
  "У нього була довбана голка!" — закричав Хамм, змушуючи його замовкнути. «Вкритий кров’ю нашої жертви, шприц все ще вологий від наркотику. Справу закрито !
  Чемберс виглядав розчавленим.
  «Ці вбивства ніколи не були пов’язані між собою, ти, дурний охочий за славою», — сказав йому Хамм, явно смакуючи цю частину. «Ніколи не було зв’язку зі статуями. Вас призупинили ні за що.
  «Відсторонено?»
  «Ви мене чули». Хамм звернувся до Вінтера: «Я дозволю вашому начальнику вирішити, що з вами робити. Ти більше не моя проблема».
  «А як щодо Альфонса та Ніколет Котійяр?» — запитав Вінтер, поки Чемберс обробляв новини.
  «Це розслідування ще триває. Я подумав, що цього разу я можу піти в іншому напрямку і спробувати передати це комусь дійсно компетентному».
  — А кров, яку ми знайшли на мотузці?
  «Ой, вибачте», — саркастично сказав Хамм. «Я не знав, що це твій перший день. Це абсолютно безглуздо. Ви, двоє ідіотів, отримали це незаконно. Ми не можемо довести, звідки він узявся, а тепер ти кажеш, що шків все одно чистий. Це глухий кут! Просто геть із моїх очей, ви обидва!
  Все ще трохи приголомшений, Чемберс пішов слідом за Вінтером до головного офісу, не звертаючи уваги на глузливі посмішки та навіть глузливі зауваження своїх колег, які підслуховували.
  Льюїс чекав на них біля ліфтів і поплескав друга по спині, коли вони зайшли всередину.
  Чемберс дивився на нього бездумно: «Я був такий впевнений».
  «Я знаю, що ти був», — жалісливо посміхнувся він, коли двері між ними здригнулися.
  Чемберс почув, як грюкнули вхідні двері, і швидко налив келих вина, перш ніж Єва увійшла до кімнати. Її очі бігали від каструль, що шипіли на плиті – до свічки, що мерехтіла в центрі столу – до келиха з вином у його руці – до його надмірно забинтованого великого пальця – до навченої посмішки, яку Чемберс закріпив на своєму обличчі: одна частина Мені дуже шкода», дві частини: «Як ми схожі?», частина «Я дуже радий вас бачити», лише з краплинкою «Я дуже сильно обпік великий палець, коли готував для вас, і я посміхаюся через біль'.
  Її хмурий погляд пом’якшився, і через мить вона навіть усміхнулася у відповідь.
  Прибив це .
  «Я думала, що ти сьогодні працюєш», — сказала вона, приймаючи від нього келих.
  «Це смішна історія», — почав він, перш ніж зробити кілька ковтків власного напою.
  «… Так?»
  «Ми поговоримо про це після обіду».
  «Ні. Ми зараз про це поговоримо, — сказала йому Єва, ставлячи свій напій на бік.
  Добре. Але не сердься. Ви знаєте цю справу, над якою я працював? І знаєте, як ви завжди казали мені просто слідувати своїм інтуїціям, залишатися вірним собі та тому, у що я вірю?»
  «Ці слова буквально ніколи не сходили з моїх вуст».
  «Ну, я перефразував».
  «Час, який я сказав, не слідкуйте за інтуїцією, просто переконайтеся, що б ви не робили, ви зберігаєте свою роботу?» Не залишайтеся вірними собі, тому що нам потрібно платити за рахунками? І закрутіть те, у що вірите; ми не можемо дозволити собі це місце лише на мою зарплату?!
  « Гмм ».
  «Бен, тебе звільнили?»
  «Ні! Звичайно, мене не звільнили!» він засміявся, Єва трохи розслабилася. «... Щойно призупинено».
  «Я йду».
  «Що?»
  «Я йду. Тобі судилося працювати, — сказала вона йому, прямуючи до спальні. «Це моя вечірка з дівчатами з роботи».
  «Що, ці завзяті партнери та партнери, які завжди з тобою зневажають?»
  Двері грюкнули йому в обличчя. Знаючи, що краще не переслідувати її далі через горище, він сів на підлогу:
  «У понеділок вранці я зайду і понизлюся. Обіцяю, — гукнув він у двері. «Я облажався. Я маю на увазі, справді, дуже облажався. Я просто хотів… Я хотів зловити його, перш ніж він зміг заподіяти біль іншим. Я знаю, ти думаєш, що я хотів щось довести, довести, що я розумніший за них, але це не те». Він зітхнув, на мить відобразивши свій імпровізований монолог. «Я просто подумав, що зможу зупинити щось погане, що станеться з кимось, хто цього не заслуговує. Довелося спробувати. І мені шкода, що ти на мене образився, але я не шкодую про це».
  Двері спальні зі скрипом відчинилися, і Єва вийшла у своїй другій улюбленій сукні. Вона посміхнулася йому й простягнула руку, щоб взяти його за руку:
  «І я б не очікував від вас нічого меншого».
  «Все ще хочеш, щоб я понизився до Хамма?» — запитав він з надією.
  «Досі плазує», — сказала вона йому. «Правда: я просто радий, що все закінчилося. Ця справа лізла тобі під шкіру». Вона насупилася на нього: «Все кінець ?»
  «Просто це не має сенсу».
  «Ви повинні залишити це зараз. За вашу роботу… За мене».
  Чемберс вагався.
  «Бен! Скажи мені, що все закінчилося!»
  «Все закінчилося. Кінець, — сказав він, здаючись.
  «Ти обіцяєш?»
  «…обіцяю».
  О 8:15 вечора Чемберс припаркувався біля коледжу Біркбек, коли група студентів, що хрипла, пройшла з обох боків його машини. Однак він майже не помітив, що навіть їхній вишуканий нарядний одяг не зміг відвернути його увагу від вікна другого поверху, де Роберт Коутс мерехтів і зникав із поля зору, працюючи до ночі.
  Вирішивши, що сидіти на холоді, спостерігаючи за тим, як він розміщує папери, мало чого можна отримати, він завів двигун і рушив, маючи намір використати час, щоб проїхатися біля Sleepe & Co. Restoration по дорозі додому. Якби він не бавився з темпераментним обігрівачем, він міг би кинути останній погляд угору, міг би помітити осине обличчя Роберта Коутса в рамці освітленого вікна, очі-намистинки, прикуті до машини, яка рушила… спостерігаючи, як Чемберс їде.
  OceanofPDF.com
  понеділок
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 11
  «Гей. Це я, — сказав Чемберс, подаючи ще одну десятипенсову монету, затиснувши трубку між плечем і вухом.
  «Що?»
  «Це я!»
  «Що?»
  «Бен! … Бенджамін Чемберс … Ми живемо разом».
  «Бен? Зв'язок жахливий. Де ти?»
  Він визирнув крізь вікна й був нагороджений видом п’яного сніданку, який мочився об стіну центру зайнятості.
  «Вестмінстер», — збрехав він. «Будівлі парламенту праворуч і ліворуч від мене…» Він повернув голову й скривився: здичавілий кіт, здавалося, їв дохлого щура. «Ну, ви зрозуміли картину. Я хотів тобі відразу подзвонити. Вгадай, хто отримав випробувальний термін!
  «Вас більше не відсторонено?»
  «Ні. Ви повинні були мене бачити. Я спокійно увірвався прямо в офіс Хамма, обережно грюкнув дверима, підійшов до стільця, коли його попросили, а потім сказав йому в обличчя, як мені щиро шкода».
  «Дякую».
  «Перша зміна повертається завтра».
  «Мені потрібно йти, але це такі гарні новини. Тепер життя може повернутися до нормального життя, чи не так?»
  «Так, може», — відповів Чемберс, майже встигнувши сказати їй, що любить її, перш ніж вона поклала йому трубку. «Повернення до нормального стану. Назад, — пробурмотів він собі під ніс, переходячи вулицю, щоб увійти до занедбаної м’ясної крамниці.
  Чоловік за прилавком підозріло подивився на нього, коли, наче згорнута змія, товста мотузка спробувала вирватися з сумки, яку він ніс.
  "Що я можу вам принести?"
  «Дві пінти вашої найкращої свинячої крові, будь ласка».
  Зима справді могла обійтися без спізнення на роботу. Одягнений у джинси та джемпер, він вискочив з автобуса на Аксбрідж-роуд і пробіг підтюпцем повз магазини до поліцейської дільниці Шепердс-Буш-Грін, надто поспішаючи, щоб помітити Чемберса, який чекав на нього на вулиці.
  «Зима!» — закричав він.
  «Ой. немає​ немає​ немає ​Я не з тобою розмовляю, — сказав він, продовжуючи. "Хіба ти не втягнув мене в достатньо проблем?"
  «Однак не відсторонено, я так розумію?»
  — Ні, — погодився він. Другий удар.
  «Мені потрібна ваша допомога».
  Гірко сміючись, він звернувся до Чемберса з розлюченими очима: «Ні».
  'Давай. Ми обидва знаємо, що тут щось не йде. Ви знаєте , що ці два випадки пов’язані».
  «Я нічого не знаю ! » Зима відступила, коли почало накрапати. — Хлопець зізнався, Чемберс!
  «А що, якщо ми зможемо довести, що він бреше? Показати їм, що ми весь час були праві?»
  Вінтер глянув на годинник: «Як?»
  «Ми їх провокуємо. Ми змушуємо їх емоційно реагувати, робити помилки».
  «І чому це звучить так знайомо?» — сухо відповів він, оглядаючи розпатланого колегу з ніг до голови.
  «Я в порядку».
  «У тебе кров на черевиках».
  Очі Чемберса скочили вниз, але він нічого не пояснив.
  «Я не можу зробити це сам. Я не можу дивитися їх обох одночасно».
  — Вибачте, — сказала Вінтер, відвертаючись.
  «Слухай, ти зустрічав цих людей. Вони розгублені. Я знаю, що якщо ми штовхнемо їх, один із них уламнеться. Вони нарешті покажуть своє справжнє обличчя. І коли вони це зроблять, ми будемо чекати».
  « Ти звучиш невпевнено».
  «Це так ? » — спитав Чемберс, розпачливо посміхаючись.
  Вінтер похитав головою: «Я тобі не допомагаю. Будь ласка, більше сюди не приходьте... До побачення, Чемберс». І з цими словами він розвернувся і пішов геть.
  Тобіас Сон залишив будильник горіти в темряві, коли він поспішив назад усередину, слід крові звивався за ним, коли він кинув насичену мотузку на підлогу. Прив’язаний до акуратної петлі, він був скинутий на капот його фургона — чітке повідомлення про наміри від детектива відділу вбивств, який не знав, коли звільнитися, і це дорого йому коштуватиме.
  Витерши руки об фартух, він піднявся металевими сходами до свого кабінету, сів перед мерехтливим монітором безпеки. Він переглядав канали, перемотував відповідну стрічку на пару хвилин, а потім натискав кнопку відтворення . Незайманий фургон майже було видно в нижньому кутку екрана. Минуло тридцять секунд без подій, Сон усе ближче й ближче наближався до чорно-білого зображення в очікуванні…
  Тінь пролилася по бетону перед транспортним засобом, здавалося, з’явившись нізвідки… А потім важка мотузка купою впала на капот, викинута з мосту вище, щоб уникнути його камер.
  Сон закричав від злості й вдарив кулаком по столу, монохромний запис прокручувався по монітору, як титри в кінці фільму.
  Чемберс усе ще витирав руки в раковині, коли Єва прийшла додому з вечірнього заняття. Поклавши свої вагомі підручники з права, вона кинула на нього запитливий погляд:
  «Ти миєшся ? » — запитала вона, коли машинка зашуміла в шафі.
  «Так».
  — З власної волі?
  «Так».
  «… Чому?»
  «Бути корисним».
  «Чому?»
  — Просто, — знизав плечима він, намагаючись видалити з-під нігтів залишки крові. «Хочеш піти сьогодні ввечері?»
  «Я втомився».
  «Картинки?»
  «Я просто засну».
  «Тоді я можу піти подивитися щось, що я хочу для різноманітності». Закривши кран, він витер руки рушником. 'Давай. Мені хочеться святкувати».
  «Тільки ледь не звільнили?»
  «Не тільки це».
  «Що тоді?»
  Чемберс підійшов і обійняв її:
  «Я навіть не знаю: ми… ви… все. У мене гарний настрій. Я просто відчуваю, що все буде добре».
  Роберт Коутс пройшов під вуличними ліхтарями, які відбивали гірку ніч. Помітивши відсутність срібного MG Maestro, який він двічі бачив припаркованим біля свого котеджу за вихідні, він звернув у свій сад. Помітивши конверт, акуратно покладений у центр килимка зовні, а не проставлений, він присів і підняв його, розтягнувши папір, щоб розгорнути коротку записку, написану, здавалося, кров’ю:
  Хоч твої гріхи, як багряниця,
  стануть білі, як сніг.
  Озирнувшись на безлюдну дорогу, він оглянув рядок темних машин: порожніх, тихих і холодних. Єдиний звук долинали дерева — вітер шелестів листям, а їхні гілки танцювали тіні в плямах оранжевого світла. Не хвилюючись, він обережно склав записку, поклав її назад у конверт і відчинив двері свого маленького будиночка.
  OceanofPDF.com
  вівторок
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 12
  Майже через дев'ять годин зміни ентузіазм Чемберса почав слабшати. Прогнозований снігопад натомість проявився як невпинна злива з мокрим снігом і дощем, що зменшило кількість дзвінків, на які його просили відвідати, і вчетверо збільшило час у дорозі між тими, які він отримував.
  Його розум був повсюди. Того ранку він провів в офісі цілу годину, але вирішив поцікавитися розслідуванням Альфонса та Ніколетт Котійяр, усвідомлюючи, що вже на дуже тонкому льоду. Це був найрозумніший спосіб, рідкісна спроба самозбереження, але після цілого дня, який зводив себе з розуму, розмірковуючи, чи був якийсь прогрес, він почав шкодувати, що не ризикнув.
  Відмовившись від пробки, відомої як Great Portland Street, він припаркувався, доля поставила його прямо навпроти зоомагазину. Ідея, яка прийшла йому в голову, він вирішив протистояти погоді, петляючи поміж нерухомим транспортом, щоб дістатися до непоказного маленького магазину.
  «На вулиці йде дощ із котів і собак!» — привітався господар.
  Вважаючи, що це спроба сумнозвісного гумору про зоомагазин, Чемберс чемно посміхнувся та підійшов до аксесуарів, одразу ж привернувшись до поводка для собак із силуетами різних порід, що прикрашали шкіру.
  «Потрібна допомога?» — запитав його господар.
  «Ні», — усміхнувшись, відповів Чемберс. «Мені здається, я знайшов саме те, що шукав».
  Через дві з половиною години Чемберс опинився неподалік коледжу Біркбек. Сподіваючись уникнути дзвінка, оскільки до кінця зміни залишилося лише тридцять хвилин, він вирішив сидіти щільно, інстинктивно повертаючись до того самого місця, де припаркувався того вечора, щоб витріщитися на те саме вікно другого поверху.
  На вулицю визирнуло знайоме обличчя в окулярах. Хоча Коутс був упевнений, що Коутс не міг побачити його в темній машині, Чемберс опустився на своє сидіння, поки вікно знову не спорожніло. Нервово звіряючись із часом, він возився з радіо, мусив увімкнути його вгору, щоб почути його під час шторму.
  Через три пісні те тепло, яке було захоплене в машині з ним, знайшло спосіб втекти, і хоча офіс Коутса залишався освітленим, Чемберс деякий час не бачив самого чоловіка. Він дивився у вікно, знаходячи розраду в тому, що точно знає, де в будь-який момент перебувають або Коутс, або Сліп.
  Неминуче шипіння статичних шумів тріскотіло через динаміки, перериваючи останню пропозицію Bon Jovi. Він глянув на годинник на панелі приладів і зітхнув.
  «Всі підрозділи. Усім підрозділам, — закликав по радіохвилях диспетчер. «У Британському музеї триває можливий замах на вбивство».
  «Типово» , — подумав він, знаючи, що він не за горами:
  «Так, це Чемберс. Виділіть мені».
  'Отримано. Той, хто телефонував, каже, що на нього напав чоловік зі шприцом, і він більше не відчуває своїх ніг».
  Чемберс сів прямо й увімкнув двигун, щітки склоочисника запрацювали, коли він увімкнув світло.
  «Будь-які додаткові подробиці?» — запитав він, уже розганяючись дорогою.
  «Аллер ховається в кімнаті для персоналу в секції грецьких скульптур… Тепер каже, що не відчуває нічого нижче пупка. Він каже, що чує свого нападника, але той у пастці».
  «Все отримано».
  "Резервне копіювання в дорозі".
  «Дуже вдячний».
  За чотири милі Вінтер і Рейлі слухали коротку розмову по радіо, Вінтер усе ще дивився на маленьку чорну скриньку ще довго після того, як статика розвіялася.
  «Навіть не думай про це», — вперше в історії попередила його Рейлі, її лаконічний тон змінився щирою турботою про нього.
  Через п’ятнадцять хвилин після закінчення зміни вони вже закінчували пізно, а десятки ресурсів були набагато ближче, щоб підтримати Чемберса.
  «Зима… Зима!» Він тупо дивився на неї. «Вони більше не терпітимуть. Вони мені так і сказали. Відпусти це».
  Він докотив їх до кінця вулиці й зупинився на перехресті — ліворуч приведе його додому, праворуч — Чемберс і, швидше за все, кінець його кар’єри…
  Залишивши машину посеред пішохідної площі, Чемберс помчав сходами вгору до колон, що вздовж парадного фасаду музею. Пройшовши крізь двері, настільки масивні, що вони, здавалося, були готові зустріти гордого Бога, який зайшов, щоб помилуватися роботою його рук, він подивився на список виставкових залів, спрямованих у всі боки.
  «Грецька скульптура?!» — крикнув він, демонструючи посвідчення особи. Жінка за партою просто витріщилася на нього. «Грецька скульптура?!» — запитав він знову.
  Вона показала на зал.
  Увійшовши в лабіринт тихих коридорів, Чемберс стежив за стрілками над головою, сюрреалістичні образи промайнули повз, але залишилися в його пам’яті: відкритий саркофаг, драконоподібні істоти, висічені з каменю, колосальна напівголова бородатого божества. Нарешті він дійшов до знака, який вимовляв: греки та лікійці 400–325 до н.е.
  Вийнявши свій невиправданий маховий ніж, подібний до тих, що носять на крайній випадок половина сили, він увійшов до першої похмуро освітленої зали, рукавиця богів чекала на нього, як сплячі велетні. Відчуваючи тривожне оголення, він прилип до тонкої доріжки світла, що простягалася вздовж кімнати, ніби це був міст, що перетинає порожнечу, щоб дістатися до входу в Мавзолей Галікарнасоса.
  Довгі тіні відкидалися від освітлених плямами скульптур, незавершених і понівечених часом. Помітивши непомітні двері, вмонтовані в стіну, він пробрався, знайшовши всередині лише засоби для чищення. Відчувши, що позаду нього щось ворухнулося, Чемберс підняв зброю й обернувся, галерея виглядала такою ж спокійною, як і раніше... але потім почув поквапливі кроки, що долинали з сусіднього холу.
  Погнавшись за звуком, він опинився в ще одній безлюдній кімнаті, атмосферу порушив прямокутник теплого світла, що розливався з відчинених дверей. Усвідомлюючи навколишнє оточення, Чемберс повільно наближався, з кожним кроком відкривалося все більше кімнати, поки він не дійшов до порогу: офіс порожній, телефон був знятий із підставки й залишився співати своїм відключеним сигналом.
  Повернувся звук кроків бігу.
  Чемберс зреагував надто пізно, відчувши гострий біль у потилиці, але кинувся ножем, коли впав вперед, і якимось чином зумів ударити ногою двері в свого нападника, коли той впав на підлогу. Крихка деревина відскочила назад, але Чемберс ударив ногою знову. Цього разу фіксатор досяг рами, коли він піднявся, щоб повернути замок. Двері затремтіли й розкололися, коли на них напали з іншого боку, ручка смикалася туди-сюди сама по собі, коли її неодноразово намагалися безрезультатно.
  А потім, як раптово все почалося, все стихло.
  Чемберс підніс руку до шиї, пальці повернулися мокрими від крові. Намагаючись зберігати спокій, він потягнувся й стиснув рану, як навчився, кровоточив, як і будь-яке інше укол голкою, відчуваючи, як теплі краплі стікають йому по спині. Не звертаючи уваги на шпильки в пальцях рук і ніг, він підняв ніж з підлоги й відчинив двері: ніде не було жодного сліду його нападника, поки поблизу не спрацювала сигналізація.
  Відчуваючи себе п’яним, він побіг назустріч шуму, вирвався через аварійний вихід у службовий провулок. Коли машина завелася, його викинуло яскраве світло, мокрий сніг спотворив повітря навколо нього, коли Ford Transit агресивно їхав заднім ходом. Коли Чемберс погнав його до передньої частини музею, зір Чемберса трохи затримався, що надало його рухам майже сновидіння, а поколювання в пальцях поширилося на долоні. Спалено-помаранчевий фургон відскочив на узбіччя назад, а потім помчав, коли він кинувся назад до власної машини.
  Наосліп шукаючи слухавку, він запустив двигун і пустився в погоню:
  'КОНТРОЛЬ? … КОНТРОЛЬ?!'
  «Отримання».
  «Палати. У погоні за помаранчевим «Транзитом», що прямує на схід на Блумсбері-плейс, — невиразно сказав він.
  «Повторіть. Яка вулиця?
  « Бум … sby Pace ».
  — Детективе Чемберс, я не можу зрозуміти, про що ви говорите. Мені потрібно знати, де ти».
  Фургон прискорився, проїжджаючи на червоне світло. Чемберс у відповідь натиснув на педаль, його ліва рука мляво звисала збоку, коли яскраве світло розмивалося повз вікна, двигун кричав йому, щоб він переключив передачу, машина продовжувала набирати швидкість: 50 миль/год... 55 миль/год...
  Коли вони проїжджали повз готель «Кімптон Фіцрой», Чемберс зупинився біля фургона, який мчав на швидкості, не в змозі розгледіти фігуру на водійському сидінні. Відчувши, як оніміння підіймається до його шиї, він потягнув кермо в останньому акті відчаю.
  Автомобіль врізався в задню частину фургона і почав шалено обертатися, а його власний автомобіль врізався в перехрестя і перекинувся, знову і знову нищівно котившись, розбризкуючи метал і скло в повітря, перш ніж, нарешті, зупинитися на боці.
  Чемберс прийшов до тями. Він лежав обличчям униз на дорозі, його викинуло зі свого зім’ятого безладу автомобіля, який усе ще невпевнено гойдався поруч. Він не міг поворухнути жодною частиною свого тіла, не міг говорити, не міг зробити нічого, крім того, щоб спостерігати, як пошкоджений фургон повертається вулицею до нього.
  Він спробував крикнути, ледве чуючи стогін, коли з’явився комплект черевиків, дістаючи щось із задньої частини машини, перш ніж підійти. Він намагався кричати, благати, сльози розчарування текли по його обличчю, коли біля нього на землю лягла іржава пилка. Відчувши постать, що стояла над ним, він спостерігав, як її тінь опустилася на коліна, охоплена панікою й безпорадністю, коли рука в рукавичці простяглася, щоб підняти пилку.
  Не відчуваючи болю, Чемберс усе ще відчував, як волосся смикає його голову, коли тінь повернула його голову, так само, як він відчував тиск зубчастого леза на потилицю, вібрацію зубів, що вчепилися в кістку…
  Рев двигуна передував прибуттю патрульної машини, що буксувала за поворотом, сині проблиски вогників виблискували під ним килимом із розбитого скла. Попереджувально завили сирени, тінь відпустила голову Чемберса й побігла назад до фургона.
  «Помаранчевий фургон, пошкоджена задня частина, зараз на вулиці Бернард!» Вінтер крикнув у радіо, коли Рейлі відчинила двері й побігла за підозрюваним. «І мені потрібна швидка допомога до Кімптон Фіцрой! Зараз! — додав він, вилазячи, витративши кілька секунд, щоб опрацювати спустошення перед ним. Розбита машина була розкидана по всій дорозі, її одна працююча фара освітлювала її хаотичний шлях.
  Його рот розкрився, коли щось, схоже на велику змію, почало ковзати до них із пронизливими зеленими очима, що влучали світло.
  «Поліція! СТІЙ!' — почув він крик свого партнера.
  Відволікаючи свою увагу від сюрреалістичної сцени, він кинувся до Чемберса, з першого погляду вважаючи, що той мертвий – зсередини виднілася бліда кістка, жахлива рана на його шиї, вид його правої ноги, очищеної від плоті та все ще частково розтрощеної внизу нестійка машина краде його подих.
  'СТІЙ!' — крикнув Рейлі, коли помаранчевий фургон увімкнув передачу, шини верещали, а задні двері марно звисали, коли він буксував вулицею.
  Вінтер став навколішки біля Чемберса й із полегшенням побачив слабкий пульс, а запах бензину посилився, коли машина випливала кров’ю по асфальту. Швидко знявши ремінь, щоб сформувати імпровізований джгут, він побачив, як море миготливих вогнів з’явилося вдалині, як відступаючий фургон натиснув на гальма й розвернувся, перш ніж прискоритися назад по дорозі до них.
  «Гей. Зараз зима, — сказав він своєму важкопораненому колезі. «З вами все буде гаразд», — пообіцяв він, одним оком дивлячись на транспортний засіб, що прямував прямо на них, у той час як стертий тумб кидав іскри в зростаючу калюжу бензину й масла. Він стягнув шкіряний ремінь якомога міцніше, лише сповільнивши кровотечу.
  Двигун фургона гарчав, набираючи обертів.
  — Геть з дороги! — крикнув Рейлі, мчачи назад до їхньої патрульної машини.
  Вінтер спробував підняти Чемберса, але не зміг, оскільки його нога була міцно затиснута під перевернутим транспортним засобом. Він спробував ще раз, коли єдина іскра впала в темну калюжу, запаливши дорогу, а фургон був менш ніж за пару сотень метрів.
  — Облиш його, Зимо! — заплакав його партнер. «Залиште його!»
  Здригнувшись, Вінтер схопив те, що залишилося від ноги Чемберса, потягнувши її, викрутивши, і затиснута ступня нарешті звільнилася. Схопивши недієздатного детектива за руку, він відтягнув його від машини лише за мить до того, як вона спалахнула, розірваний паливний бак згорів майже миттєво.
  Вибух на мить засліпив усіх, Вінтер протер очі й з жахом спостерігав, як помаранчевий фургон збочив із курсу, прямуючи прямо до патрульної машини.
  «Райлі!» — гукнув він, а його ошелешений напарник згорнувся під колесами, як ганчіркова лялька, коли фургон скосив її і помчав у ніч. «Райлі?!» — крикнув він, дивлячись на нерухому купу, залиту світлом багаття. Зробивши крок до неї, він помітив свіжу калюжу крові, в якій він стояв, і все ще рясно текла з ноги Чемберса.
  У приголомшеному шоці він упав на коліна та знову наклав джгут, додавши всю свою вагу над артерією, щоб зупинити кровотечу, але зіткнувся з неможливим вибором, коли його зім’ятий партнер потягнувся до нього, Вінтер не міг поворухнутися, не міг йти до неї.
  «Допомога майже тут!» — крикнув він у розпачі, миготливі вогні швидко наближалися. «Я тут, Рейлі! Тільки тримайся! Тридцять секунд, я обіцяю! Просто тримайся!'
  Її рука впала на бетон.
  «Райлі?» він закликав. «... Рейлі?!»
  Хор сирен заповнив нічне небо. Знесилившись, він спостерігав, як мокрий сніг падає в сяйві бутіків, що стояли вздовж дороги, таке буденне оточення для такої карколомної миті, що жодних ознак чорної, як смолисто, змії, яку він бачив лише шістдесят секунд тому. Роздумуючи, чи було це взагалі справді, чи щось із цього було справжнім, Вінтер заплющив очі, намагаючись прокинутися.
  OceanofPDF.com
  Через сім років…
  
  OceanofPDF.com
  П'ятниця , 15 листопада
  
  1996 р
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 13
  Вона не була зовсім впевнена, що її розбудило: брудне сонячне світло, пожовклий від заплямованих штор, листопадовий холод, що дихав над її відкритими плечима, чи грюкання дверей машини на вулиці.
  Звільнивши руку з-під свого виснаженого товариша-дилера-дилера-звичайного товариша, вона сіла на розірваний матрац, простирадло потроху зісковзнуло, ніби відкриваючи витвір мистецтва. Складні татуювання боролися, щоб претендувати на шкіру, вкриту гусячими шкірою, розповсюджуючись на обидві руки і навіть розливаючись на її руки, коли вони повністю заповнили її спину та груди. Обережно, щоб не наступити на викинуту голку, якій вона мала подякувати за свій спокійний нічний сон, вона встала, щоб одягтися, почувши, як унизу відчинилися вхідні двері:
  «Поліція!»
  «На підлогу! Я сказав: на підлогу!»
  Коли сходами пронеслися важкі кроки, вона залишила свого непритомного знайомого, де він лежав, щоб визирнути довкола стіни, натягнувши через голову мотузку, коли вздовж коридору ще одна двері відділялася від рами:
  «Поліція! Станьте на коліна!
  Вони були в кімнаті її друга Грега – скарбниця наркотиків, контрафактних товарів і сумнівно придбаних запчастин для велосипедів високого класу.
  Вилаявшись, коли вона помітила свій рюкзак і чоботи в дверях, вона обережно вийшла, щоб забрати їх, прокравшись у коридор саме тоді, коли сходами з гуркотом піднялися нові офіцери.
  Кинувшись у сусідню кімнату, вона штовхнула двері й чекала, доки вони пройдуть.
  «Що… Що відбувається?» — запитала дівчина, яку вона не впізнала, сидячи на потертому дивані, з волоссям, що звисало над заплямованими тушшю очима, а голки все ще звисали з обох рук.
  « Тссссс! — прошепотіла вона у відповідь. «Це нічого. Іди спати».
  Більш ніж щаслива, дівчина лягла назад і натягнула ковдру на голову.
  Закотивши очі, вона не почувалася анітрохи винною. Не було жодного способу, як вона могла б зробити це, маючи на буксирі одну зі своїх старих шкільних подруг.
  Користуючись нагодою, вона навшпиньки вийшла в коридор і почала спускатися сходами, завмерши, коли до приземкої хати увійшли ще четверо офіцерів, заповнивши коридор і заблокувавши їй вихід. Не маючи іншого виходу, вона поспішила назад і повернулася до кімнати, звідки щойно вийшла, коли почався переполох: Грег, залежний від неправильних рішень, як і будь-які наркотики, вирішив чинити бій.
  Вона обережно зачинила двері й кинулася до замерзлого вікна, проходячи повз, штовхнувши голову хвилюючої дівчини на подушку. Відкрившись лише в самому верху, вона просунула крізь вузеньку щілину спочатку свій рюкзак, а потім по черзі викинула звідти чоботи. Піднявшись на підвіконня, вона зішкрябала на шкірі кілька акуратних білих слідів, випадаючи на пожежну драбину.
  Лондон був своїм звичайним сірим виглядом, коли вона взула чоботи, закинула рюкзак через плече й почала спускатися до вулиці, диявол на її плечі переконував її пропустити останні десять сходинок, впавши на капот поліцейської машини, який виявився менш незайнятим, ніж спочатку думалося.
  Молодий офіцер, який сидів на водійському сидінні, витріщився на неї, тримаючи слухавку радіо перед відкритим ротом.
  «Ой, чорт, — пробурмотіла вона перед тим, як зіскочити з машини й помчати в провулок навпроти.
  Вона вийшла на Парламентську вулицю й приєдналася до процесії офісних працівників, що марширували дорогою. Усвідомлюючи, що все ще надто помітна серед одягнених і взутих, вона зав’язала своє волосся до підборіддя й зняла пластикові сонцезахисні окуляри з вітрини вуличного торговця.
  Побачивши поліцейську машину, що зупинилася на перехресті попереду, вона змусила себе не реагувати й продовжувала йти прямо до неї, краєм ока спостерігаючи, як вона повертає на головну дорогу й котиться повз. Вона пройшла щонайменше ще п’ять кроків, перш ніж почути виття сирен.
  Уриваючись у спринт, вона відштовхнула бізнесмена зі свого шляху та помчала через вулицю, автомобільні гудки гули їй у вухах, коли вона увійшла в паб The Red Lion і вийшла через задню частину на Дербі Гейт. Коли вона поспішала до заднього входу сусідньої будівлі, вона почула, як сирени стають голоснішими… патрульна машина мчить за рогом за нею.
  'Давай. давай Давай, — прошепотіла вона, ступаючи на одне місце вперед у черзі.
  Протягнувши чоловікові біля входу своє посвідчення особи, вона вчасно ступила через двері Нового Скотленд-Ярду, усміхнувшись на обличчі, спостерігаючи, як поліцейська машина кидає полювання й повертається.
  Виконуючи свій ранковий ритуал, вона зійшла з ліфта на два поверхи вище, ніж їй було потрібно, коротка прогулянка до сходової клітини дала можливість зазирнути крізь скляні двері відділу вбивств. Нещодавнє заморожування найму, що збіглося з одноразовою можливістю просунутися в групі з боротьби з наркотиками, тимчасово змінило її кар’єрний шлях, але якщо чогось вона навчилася за свій короткий час у відділі, це те, що завжди легше рухатися вбік, ніж вгору.
  Вийшовши зі сходів, вона попрямувала до туалету, щоб виглядати трохи презентабельніше, вмила обличчя та зняла каблучки з носа та губ перед тим, як зіткнулася зі своїм болісно консервативним інструктором Деннісом Траутом, який, без сумніву, вже сидів за своїм столом, що рветься йти.
  'Доброта. Боже, пані Маршалл, — вигукнув він, коли вона впала в крісло навпроти. Йому було вже близько п’ятдесяти, і він був за своєю природою доброю, лагідною та нудною людиною. Денис не курив. Він не пив. Йому подобалися моделі літаків. Вона не могла зрозуміти, як він пережив кар’єру в відділі наркотиків, коли виглядав як людина, яка розбавляє суміш від кашлю. «Ти майже на годину раніше!» — повідомив він її перед тим, як несхвально поглянути на досить прозорий джемпер і рвані джинси. «Мммм, Маршалл».
  «Я знаю. Я знаю, — обірвала вона його. «Гей, сьогодні вранці був рейд, про який я не знав? Мені здалося, що я пройшов щось, коли проходив туди».
  Насупивши брови, Денніс клацнув на своєму комп’ютері, перш ніж окинути поглядом кімнату. — Не ми, — знизав він плечима.
  «Поки я нічого не втрачаю», — усміхнулася вона. «Кава?»
  «Це було б чудово. Але спочатку… І я знаю, що це не моя справа говорити, але…»
  — Давай, — прохрипіла вона.
  «Просто я навіть не здогадувався, що у вас так багато…»
  «Татуювання?»
  «Так». Вона чекала точки, яка, мабуть, була на шляху. «Можливо, я міг би дати вам дружню пораду від когось, хто сам був «підписаний».
  «Мені б це дуже хотілося», — саркастично сказав Маршалл.
  «Не отримуй більше».
  "Чудово".
  «Не зрозумійте мене неправильно, ви виглядаєте чудово, і у вас все те, що злий байкер . Але з часом вони зів’януть і посиніють, і коли ти досягнеш мого віку, ти будеш виглядати як…»
  « А …?» — підказала вона йому, коли він шукав потрібне слово.
  «… Смурф».
  Не втримавшись від усмішки, вона підвелася й ніжно стиснула Денніса за плече:
  'Належним чином прийнято до відома. А як щодо кави?»
  О 19:15 Чемберс піднявся на під’їзну доріжку до своїх вхідних дверей, каркас будівельних лісів стояв між ним і будинком, небажаним нагадуванням про тюремні камери та стреси, пов’язані з роботою, щоразу, коли він повертався додому. Страждаючи від нежиті, сльозяться очі та натертий ніс, він повернувся майже на сорок п’ять хвилин із запізненням — часу, достатнього для того, щоб атмосфера всередині заморозилася невиправдано.
  Скинувши черевики, він оцінив поле бою: Єва рабувала на кухні, напівпорожня пляшка вина стояла на стільниці, а його мати робила безкорисні зауваження з обіднього столу:
  «Ти вб’єш нас усіх, якщо розігрієш це».
  «Мені мало б пощастити, — пробурмотіла Єва собі під ніс перед тим, як передзвонити: — Я не розігрію його. Я просто ще його розігріваю. Є різниця».
  Місіс Чемберс висміяла це: «Можливо, звідки ви родом».
  «Добрий вечір обом», — привітав він їх, втрутившись. «Вибачте, що спізнився», — сказав він, поспішаючи допомогти Єві, яка відволіклась від нього в очне яблуко.
  «Щось відбувається на роботі?» — запитала вона.
  « На роботі завжди щось відбувається», — прогомоніли вони в унісон, що дуже не потішило літню жінку.
  Коли вони нарешті сіли їсти, Чемберс полегшено зітхнув, потираючи праве коліно, а Єва стурбовано спостерігала за ним.
  «Ти перестарався», — сказала вона йому, ледь чутно промовчавши, вирішивши, що спробувала постояти за себе, убити її добротою, а одного разу, насиченого подіями, навіть погрожувала позбавити старого кажана онуків просто на зло їй… вона спробувала б пити під час візиту своєї свекрухи раз на два роки. «Тобі потрібно сказати людям, що ти не можеш стояти цілий день».
  «Я в порядку. І я не хочу, щоб усі знали про мою справу».
  «Це ваша нога, а не ваші надії та мрії!»
  «Я не хочу, щоб вони знали!» Вираз його обличчя став сумним, Чемберс взяв її за руку, а його мати виглядала так, ніби могла вдарити ножем, щоб розлучити їх. Тому що це постійне нагадування про єдиний раз, коли я порушив тобі обіцянку. І я ненавиджу це».
  Єва міцно стиснула його руку.
  «Отже, «бунгало» — це просто модний термін для квартири з дахом, чи не так?» — випалила місіс Чемберс, обдурюючи цей зворушливий момент.
  біса любиш сходи ?!» Єва відповіла їй у відповідь, мабуть, її терпіння закінчилося.
  Навіть витяжний вентилятор вимкнувся, щоб почути приголомшену тишу, що настала.
  Вирішивши, що краще зробити вигляд, ніби цього ніколи не було, Чемберс відпустив руку Єви, взяв столові прибори й усміхнувся:
  «Це виглядає смачно. Ми будемо?»
  Тринадцять годин і безперешкодна зміна пізніше Маршалл повернулася до своєї крихітної квартири-студії, єдиною перевагою якої був бетонний уламок балкона, що дивився на річку. Кинувши сумку на диван, вона розпочала свій нічний ритуал: поставила їжу на одного в мікрохвильову піч, закурила сигарету та вийшла на вулицю, щоб подивитися на міські вогні на воді.
  Впхавши в рот несмачну лазанью, вона відкрила пляшку пива й сіла на підлогу біля архівних ящиків, вміст яких уже був розкиданий по килиму. Вона взяла копію підписаного зізнання Джеймса «Джиммі» Меткалфа, безпритульного, який зізнався у вбивстві Генрі Джона Долана в парку і який тепер відсидів понад сім років свого довічного ув’язнення.
  Підтягнувши телефон якомога ближче до себе, наскільки це дозволяв кабель, вона набрала номер Белмаршської в’язниці, нашкрябаний унизу сторінки, розсіяно затіняючи частину ескізу, над яким працювала, чекаючи, поки хтось відповість .
  «Привіт. Це детектив-стажист Мар… Так, знову я. Отже, ти запитав його? … Так … Ти мене обманюєш?! вибач Я маю на увазі: це чудово! Як щодо завтра? … тоді побачимось».
  Поклавши слухавку на підставку, вона подивилася на паперову підлогу: нерозкрита справа Альфонса та Ніколетт Котійяр; сторінка фармакологічної енциклопедії з описом дії панкуронію броміду; звіт про напад на одного сержанта-детектива Бенджаміна Чемберса; і три прострочені книжки з історії мистецтва, одна лежить розкрита на двосторінковому розвороті « Ворот пекла» . Вона підняла свою пляшку на знак тосту за чудово створене зображення мук і страждань Родена, найтемніших частин її прагнення швидко зазирнути всередину.
  Зробивши святковий ковток, Маршалл усміхнувся.
  Нарешті вона кудись дійшла.
  OceanofPDF.com
  Субота
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 14
  'Всім доброго ранку. У нас білий чоловік, об’ємне, темно-русяве волосся… мабуть, досить гарний».
  «Схоже на мене», — іронізував Вінтер, відповідаючи в рацію, оглядаючи тих, хто був поруч.
  Статичний клік:
  «Так, якщо під «темно-русявим» ви маєте на увазі «втратити», а під «об’ємним» ви маєте на увазі… «просто товстий». Крім того, цей хлопець не старий».
  Зима розгубилася: «Старий? Думаєш, я старий?»
  Радіо тиша.
  «… Хлопці?» Проте пролунав пронизливий сигнал тривоги, коли хтось, що відповідав опису, вискочив крізь двері. «У нас є бігун!»
  Вирвавшись на Фулхем-Хай-стріт, напруженим очам Вінтера знадобилася мить, щоб звикнути. Помітивши чоловіка в спортивному костюмі, який проривався повз розбиті вікна Аргоса, він кинувся в погоню, петляючи між транспортом, слідуючи за підозрюваним у парк.
  "Гей!" Зима нездорово кашляв, уже сильно задихавшись і здаваючись. Він пішов стрибнути з лавки, але потім передумав і підійшов до літнього джентльмена, який їздив на ще старшому велосипеді: «Сер, мені потрібно заволодіти вашим автомобілем».
  «Моя дружина подарувала мені цей велосипед».
  «Я впевнений, що ви можете отримати інший».
  «Дружина?» Здавалося, старий був цілком захоплений цією ідеєю.
  «Велосипед».
  «О… Тоді ні».
  «Добре. Я принесу його назад. Я обіцяю.
  Пенсіонер неохоче дозволив Вінтеру осідлати його дорогу додому і, невтомно стартувавши, погнав педалі слідом за невтомним злочинцем.
  Трохи набравши швидкість, він відстав лише на кілька метрів, коли чоловік відчинив ворота та попрямував до ігрових полів.
  'СТІЙ!' — задихався Вінтер, почуваючись зараз зовсім хворим. «Стоп, сволота!»
  Але коли він не виконав вимоги, Вінтер піднявся на педалі, щоб сильніше прискоритися – останній сплеск швидкості, коли він направив кермо в спину своєї кар’єри.
  Здригнувшись, він заплющив очі... боляче зіткнувшись зі злочинцем і приземлившись у купі коліс і кінцівок посеред дороги.
  Вінтер поплескав обм’якою рукою по грудях свого підозрюваного: «Завдяки владі, наданій мені багатонаціональним конгломератом Sainsbury's plc. Тепер я оголошую вам: вам не дозволено йти».
  Добре. добре. Ти виграєш. Коли черга транспорту зростала з кожною секундою, чоловік розстібнув куртку, щоб віддати банку Irn-Bru та копію « Парку Юрського періоду» на VHS.
  «Мені все одно потрібно прийняти тебе», — сказав йому Вінтер, силкуючись звільнити свою ногу з-під спиць.
  «Досить справедливо».
  «… Хоча, можливо, вам доведеться мене нести».
  З допомогою свого затриманого Вінтер гордо прошкутильгав назад через двері супермаркету, а сигнали сповіщали про його тріумфальне повернення, немов хор сурм. Його бос, Ден, вугровий жирний підліток, виглядав явно не враженим, коли віддавав знайдений товар.
  «Одна банка газованої неприємності та «пригода, яка розвивалася шістдесят п’ять мільйонів років», — оголосив він, читаючи цитату з обкладинки. «Будь ласка».
  «Вас не було близько години!» Вінтер був трохи підкинутий реакцією. «Будильники спрацьовували щонайменше п’ять разів , поки ти грав у поліцейського».
  «Він розтрощив якомусь старому байку й таке інше», — додав нерозбірливий крадій, відчуваючи, як ситуація змінилася на його користь.
  — Дякую, — саркастично сказала йому Вінтер.
  Чоловік усміхнувся.
  — Відпусти його, — сказав Ден.
  «Що?!»
  «Відпусти його. Я накопичу заставу за будинок, і ти будеш шість футів нижче, поки поліція прибуде.
  «Я не старий!»
  «Ми повернули запаси. І взагалі, я його знаю. Його бабуся живе далі по моїй дорозі. Маркус, так?
  — Ага , — прохрипів помічник Вінтера.
  "Але..."
  «Це прямий наказ від вашого начальника», — сказав йому Ден.
  По одному пальцю Вінтер відпустив руку з молодого чоловіка, який поправив свій костюм-трійку. Виглядаючи збентеженим, він повільно відступив.
  «Знаєте, що робить мене менеджером? Я вмію читати людей. Він більше цього не зробить, — зі знанням справи сказав Ден, спостерігаючи, як полон Вінтера блукає проходами, як реабілітована тварина, яку він щойно випустив на волю.
  «Він прямує прямо до відео», — зауважив Вінтер.
  «Вас останнє попередження. Зрозумів?
  «Так, сер».
  Сигналізація знову спрацювала, крадія Маркуса тепер ніде не видно.
  Повертаючись до Дена, Вінтер змушений був фізично прикусити собі язика, щоб самозберегтися.
  — Ну, — сказав підліток, ніби ні в чому не винен. «Тоді йди за ним».
  Зима тепер справді відчуває смак крові:
  «Магазинний злодій – я в погоню!» Пошкутильгаючи до відчинених дверей, він пробурмотів собі під ніс: «Можливо, я занадто старий для цього».
  Маршалл не був упевнений, як довго вона дивилася в простір, коли металеві двері голосно клацнули, і тюремний офіцер супроводжував смутно знайомого чоловіка в зал для побачень. Він виглядав добре, набагато здоровішим, ніж на фото, доданому до файлу його арешту. Він був середнього зросту й статури, гладко поголений, його довге розпущене волосся тепер було підстрижене трохи вище вуха. Навіть темно-синій комбінезон виглядав на ньому майже пошитим.
  — Джеймс Меткалф? — усміхнулася вона, підводячись і простягаючи руку. «Стажист констебля Джордан Маршалл». Вона подумала, що краще відмовитися від «детектива».
  «Джиммі», — відповів чоловік. — І… — він вибачливо підняв руки в наручниках.
  «Чи можемо ми їх зняти?» — спитала вона охоронця, якому таке прохання зробило вигляд незручним. «Все гаразд. Я вже погодив це з губернатором і підписав відмову. Зніміть їх, будь ласка.
  Чоловік зробив, як йому було наказано.
  «На здоров’я, Френк», — люб’язно сказав Джиммі.
  «Хочеш, щоб я залишився з тобою?» — запитав охоронець Маршалла.
  «Ні. дякую Ми будемо добре».
  — Поводься пристойно, Джиммі, — усміхнувся чоловік. «І не думайте, що я забув про гру Шпор».
  «Так, так», — засміявся молодий чоловік, двері зачинилися перед ними, коли він знову повернувся до Маршалла. «Він може бути гвинтом, але він у порядку, Френк».
  Вона жестом попросила його сісти навпроти стосу паперів, де на столі вже чекала охолоджена пляшка води:
  «По-перше, дозвольте мені подякувати вам за те, що ви погодилися зі мною поговорити».
  «Я не міг продовжувати говорити «ні», чи не так? Після того, як ти так мило попросив майже двадцять разів».
  — Двадцять два, — виправив його Маршалл, — але хто рахує? — весело сказала вона, але добре знаючи, чому він погодився зустрітися з нею саме цієї нагоди. Він був напрочуд гарним для людини, яка більшу частину свого дорослого життя прожила на вулиці. Але потім вона відчула себе сукою, що засуджує, навіть подумавши про це. Вона краще за інших знала, як одне рішення може змінити хід життя людини. «Я можу вам щось принести, перш ніж ми почнемо?»
  «Я в порядку».
  Добре. Як я впевнений, ви вже зрозуміли, я той міньйон, якому вони доручили розставити крапки над «і» та «т» на складі старих справ. Це лише формальність, але, як я пояснив днями вашому губернатору, під час моєї консолідаційної роботи я натрапив на розбіжність, яка могла мати велике значення для доказів, які призвели до вашого засудження. Тож, очевидно, я вважав за потрібне прийти й прояснити деякі деталі вбивства Генрі Джона Долана, яке ви нібито вчинили та зізналися».
  — Я зробив це, — випалив Джиммі.
  «Вибачте?»
  «Я просто кажу, що я це зробив. У цьому немає «нібито». Я це зробив і зізнався. Кінець історії».
  — Звичайно, — усміхнувся Маршалл. Вона перевела погляд на одну зі стосів паперів перед собою. — Я бачу з вашого досьє, що ви бували у в’язниці й виходили з неї з вісімнадцяти років, а до того — у центрах ув’язнення для неповнолітніх. Усе за ненасильницькі злочини: крадіжки, крадіжки зі зломом, незаконне проникнення.
  «Це вірно».
  — І ви робили замах на своє життя ще у вісімдесят шостому?
  «Просто крик про допомогу», — зневажливо відповів Джиммі.
  «Ти стрибнув з мосту».
  «Але не дуже високий».
  «Згідно з цим, ви пробули в лікарні більшу частину п’яти місяців».
  Він лише знизав плечима, тож Маршалл пішов далі:
  «Твоє найдовше повернення в реальний світ було з січня вісімдесят сьомого до жовтня того ж року. Що було інакше?»
  «Вперше за мене хтось піклувався».
  «І що сталося?»
  «Він не подбав про себе». Джиммі виглядав розчавленим, пам’ять усе ще надто сира. «Але це тобі вулиці», — продовжував він, піднявши охорону. «Так чи інакше, ви втратите всіх». Він підняв пляшку з водою і зламав печатку, очищаючи жабу в горлі.
  «Вибачте», — щиро сказав Маршалл, перш ніж виглядати трохи розсіяним. «Сподіваюся, ви не заперечуєте, але ви зовсім не те, що я очікував».
  «А чого ви очікували?»
  «О, я не знаю. Той наркоман із дикими очима, напівголодний, покритий брудом у досьє про арешт. Але ти зовсім не схожий на того чоловіка, а навпаки. Здається, в’язниця тобі підходить, — зробила вона йому комплімент із легким відтінком флірту, але достатнього, щоб ув’язнений чоловік посміхнувся.
  «Вони кажуть, що тут має бути як чистилище, але вони піклуються про нас».
  — Я радий це чути, — сказав Маршалл. «Чому ти здався?» — прямо спитала вона, змінюючи темп, щоб збити його зненацька.
  «Я ммм . Провина… мабуть».
  «Та сама провина, яка не змогла матеріалізуватись усі дванадцять годин, як ви знали, що Долан стояв на подіумі й повільно замерзав?»
  — Мабуть, — відповів він, склавши руки, захищаючись.
  «О, я мало не забув», — сказав Маршалл, кладучи її папери й наближаючись до нього. Вона стишила голос: «Може, ти міг би щось зробити для мене?» Ти знаєш, тихо». Він дивився насторожено. «Мій старий друг був замкнений тут деякий час тому. Мене насправді не можна побачити, щоб я прийшов до нього в гості, зі зрозумілих причин. Тож я просто подумав, що ти зможеш передати повідомлення. Тільки те, що його мама та Семмі почуваються добре».
  «Мама і Семмі?»
  'Так. Ви не заперечуєте?»
  «Звичайно. Як його звати? — спитав Джиммі, розводячи руки.
  «Ви, мабуть, знаєте його як «Роуді»... Огюста Родена?»
  Вона дуже уважно спостерігала за ним, коли на його обличчі з’явився порожній вираз при згадці про знаменитого французького художника.
  — Я ні, — сказав Джиммі. «Але я запитаю про це».
  Маршалл мило посміхнувся: «Звідки ти взяв паралітик?»
  «Я сказав поліції, коли мене заарештували — хлопця, якого я знав, який колись працював у парку».
  «О, правильно. Це знову був Великий Тоні чи Мікі Д?
  «Великий Тоні».
  «Інакше відомий як Ентоні Стюарт Бейкер, — сказала вона, беручи іншу справу, — якого випадково затримали через тиждень після вашого арешту за те, що він проштовхував таблетки школярам». Вона перегорнула сторінку з закладками. «Зараз я дивлюся на список усіх його конфіскованих запасів, і хоча я бачу вражаючий набір різних наркотиків, там немає жодної згадки про панкуронію бромід. Це дивно, правда?
  «... мабуть». Джиммі притис руку до живота. Знаєте що? Мені не дуже добре. Думаю, мені, мабуть, доведеться лягти».
  «Останнє запитання».
  «Я перепрошую. Мені справді треба йти». Він пішов вставати.
  «Останнє запитання, — сказав Маршалл, — і вам більше ніколи не доведеться мене чути. Клянусь».
  «… Одне запитання», — кивнув Джиммі, сідаючи назад і знову схрещуючи руки.
  Добре. Отже, Джиммі, ти справді думаєш, що я б наказав охоронцеві зняти з тебе наручники, а потім вислав би його з кімнати, якби я хоч раз повірив момент , коли ти справді когось убив? Тепер Джиммі виглядав цілком нездоровим. «Не хвилюйтеся. Твій секрет у безпеці зі мною. Я розумію це. Там важко. І я б’юся об заклад, якщо ти проведеш достатньо часу в пеклі, чистилище почне виглядати дуже спокусливо».
  «Я не розумію, про що ви говорите», — непереконливо сказав він, роблячи ще один ковток води, щоб прикрити своє бідне обличчя.
  — Ти правша, — зауважив Маршалл, і Джиммі виглядав розгубленим. — Пляшка води, — пояснила вона.
  'Так? … Отже?
  — Криміналістика пройшла довгий шлях за сім років, відколи ви тут ув’язнені. Наш убивця був лівшою, — сказала вона йому просто, ризикуючи всім, слабенько блефуючи. «Ліва нога теж, судячи зі слідів на вершині подіуму. Це все пов’язано з розподілом ваги та всякими іншими розумними штучками, які мене не цікавлять». Вона навмання взяла файл, щоб прочитати його з чистої сторінки:
  «Враховуючи кут ін’єкції та чіткі сліди пальців на синцях навколо шиї, майже немає жодних фізичних ознак того, що вбивство могло бути здійснене праворуким нападником».
  Вона остаточно закрила файл і кинула його назад на стіл. Крім того факту, що я можу довести твою невинуватість і зруйнувати все це затишне маленьке життя, яке ти влаштував тут собі, є людина, яка вчинила це з Генрі Доланом, який потім пішов убити жінку на ім’я Ніколетт Котійяр. і її син, Альфонс, який був для мене кимось дуже особливим. Ця людина все ще там. Христос знає, скільком іншим він завдав болю за ці роки. Ми можемо зупинити його, але мені потрібна ваша допомога».
  «З чим?»
  «Правда, не для протоколу, звичайно. Мені потрібно знати все , що трапилося тієї ночі: як ти опинився з голкою та шприцом, укритими кров’ю Долана, як ти знав, що в ній паралітик».
  Сховавши обличчя руками, Джиммі важко зітхнув.
  «Джиммі, ти виграв. Ви отримали те, що хотіли; ви втекли з вулиці лише через переконливу брехню та удар кулаком в обличчя одному поліцейському. Але ти більше не бездоганний у цьому… не зараз. Ні коли ти знаєш, що він робив це іншим людям».
  Він невпевнено подивився на неї: «Не для протоколу?»
  «Не для протоколу… і це, — сказала вона, показуючи на стіл із паперами, — усе зникає».
  — Ти присягаєшся?
  «Клянуся».
  Глибоко вдихнувши, він кивнув: «… Добре».
  «Гот, другий прохід. Повторіть: гот, другий прохід. Хоче поговорити з охороною.
  Тільки наполовину змиваючи бруд з обличчя в туалеті, Вінтер узяв рацію:
  «В дорозі».
  Уніформа, подерта й запекла брудом, він повернувся на підлогу цеху, де в кінці проходу на нього чекала чорноволоса молода жінка в шкірі, схожа на фільм жахів.
  «Привіт!» Вінтер привітно зустрів її, помітивши, як її осудливі очі дивляться на його неохайний вигляд. 'Так, вибачте. Це був насичений день. Мені довелося переслідувати крадія … двічі». Вона не виглядала особливо зацікавленою. «Люди були дуже схвильовані», — запевнив він її, починаючи лепетати. «Сказав, що я дуже сміливий. Одна людина навіть аплодувала!»
  «Та людина, випадково?»
  «Що я можу сказати? Я був вражений... Ви хотіли зі мною поговорити?»
  Менеджер Ден похитав своєю неприємною головою навколо печеної квасолі:
  « Dos minutos , тоді назад до дверей!»
  Вінтер помахав рукою на знак підтвердження.
  «Мені здається, було схрещування», — сказав йому Маршалл. «Я шукаю поліцейського констебля Адама Вінтера».
  « Щоб ... накласти на нього закляття?» — спитав він, одразу пошкодувавши, що спровокував страшну молоду жінку, коли вона впилася в нього своїми темними очима.
  «Детектив констебль Джордан Маршалл», — оголосила вона, піднявши своє посвідчення, тактично поставивши великий палець на слово « Стажер» .
  «Ну, в такому випадку я — він… я… Я маю на увазі, я Адам Вінтер».
  Вона подивилася на нього з сумнівом: «Ой… Ой! Нам потрібно поговорити».
  «Ми розмовляємо ».
  «Тридцять секунд», — пробурмотів Ден, проходячи повз, і одна з його більших прищів справді лопнула, коли він надто енергійно скривився.
  «Я маю на увазі говорити, говорити», — уточнив Маршалл.
  «Ви знаєте , що я зараз не на службі, чи не так? Звідси … це.
  «Так. Я це зрозумів».
  Добре. У мене перерва о другій».
  Вона поглянула на годинник і пішла йти: «Побачимося».
  «Гей, зачекай! Про що це?»
  Схекунувши, вона повернулася до нього:
  «Ти мене не пам’ятаєш, але ми зустрічалися раніше — у Центрі дозвілля на Брідж-стріт, більше семи років тому. Ви «розслідували» чиєсь убивство, але я сумніваюся, що ви...
  — Альфонс Котійяр, — пробурмотів Вінтер, замислившись, — і його мати Ніколетта. А ти… Ти була дівчиною з сигаретами».
  — Так, — сказала Маршалл, намагаючись приховати своє здивування. "Поки ви на рулоні, ім'я Джиммі Меткалф щось означає для вас?"
  «Це так. Він зізнався у вбивстві Генрі Джона Долана, здувши всю нашу справу нанівець».
  «Це вірно. Ну, я розмовляв з ним сьогодні вранці».
  «Чому?»
  — Тому що мені потрібно було почути це з вуст коня. Мені потрібно було почути його зізнання».
  ' Еррм . Він уже зізнався».
  Маршал похитала головою:
  «Зізнайся, що він цього не робив … тому що це означає, що ти з детективом Чемберсом весь час були праві: що вони мали не ту людину за ґратами, що вбивства пов’язані між собою, що вбивця копіював відомі твори мистецтва… Ти мав рацію щодо всього. цього.'
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 15
  «Ти готовий?» — спитав Маршалл, коли вона ступила в двері супермаркету.
  Вінтер кивнув, застібаючи на мундир флісовий топ:
  «Унизу по дорозі є кафе, якщо хочеш…»
  «Насправді, — перебила вона його, — я мала на увазі десь трохи далі. Маєш підвезення?»
  "Ні".
  «Здається, тоді ми візьмемо мою».
  Вони вийшли на вулицю, Вінтер збентежено спостерігала, як Маршалл підійшла до мотоцикла, незаконно припаркованого перед магазином. Вона відчепила шолом від задньої частини мотоцикла й простягла йому.
  ' Еррм . Я не знаю, як..."
  «Почекай?» — нетерпляче запитала вона. «Залазь».
  Все ще кульгаючи від свого неприємного досвіду на двох колесах раніше того дня, він без ентузіазму підкорився:
  «Отже, я люблю… обіймати тебе ззаду?» — запитав він її.
  Маршалл подивився на нього, як на збоченця:
  «Ти тримайся тут і тут», — показала вона йому, кілька секунд насторожено дивлячись на нього.
  Вінтер так міцно обійняла Маршалла, що ледве могла дихати, коли вона перетворила їх на могильник Старого Мортлейка, дерева, які позначили зовнішні кордони тисячею різних відтінків червоного та коричневого.
  У той момент, коли вона зупинила мотоцикл, він зіскочив, знявши шолом і хапаючи повітря, впав на землю з піднесенням астронавта, який повертається на землю.
  — Кладовище? — запитав він сердито. «Ви змушували мене через це, щоб привести мене на кладовище?!»
  «Це мирно», — міркував Маршалл. «І це приватне. Ходімо погуляємо».
  Піднявшись на ноги, вони почали пробиратися між рядами надгробків.
  «Скільки часу ви були далеко від поліції?» — розмовно запитав Маршалл.
  ' Мммм . П’ять місяців… цього разу. Це медична справа", - пояснив він.
  «Ой. вибач Не моя справа».
  «Це добре. Я насправді в процесі повернення. Але до тих пір Sainsbury's є досить хорошим концертом. Мені подобається спати, і тепер я ніколи не закінчую після дев’ятої години. Життя добре! Отже… Джиммі Меткалф? — підказала їй Вінтер, змінивши тему. Він також усвідомлював, що вже провів третину обідньої перерви, і раніше побачив великий червоний хрест біля свого імені в кабінеті Дена.
  Маршалл вагався.
  «У мене буквально сімнадцять хвилин», — нагадав він їй.
  Порив вітру пронісся по цвинтарю, і звук смерті прошелестів серед дерев, трупи незліченних листків знебарвилися й скам’янілі, наче в трупному закостенілому стані.
  Маршалл глибоко вдихнула, відчуваючи страх тепер, коли справа дійшла до того, щоб поділитися своєю самотньою затією з іншою людиною…
  Джиммі Меткалф не міг перестати тремтіти. Холод уже не просто охоплював його – він заразив його.
  — Стенлі?
  Він легенько потиснув свого друга, літній чоловік безживно впав на двері, де він несвідомо вирішив провести свої останні години. Вони двоє розмовляли лише того дня, коли ветеран, що спить, пообіцяв заселитися в гуртожиток, але напіввитрачена пляшка на сходинці поряд з ним натякала на те, що він вирішив іншим способом спробувати пережити ніч. .
  «О, Стенлі», — сумно зітхнув Джиммі, перш ніж опуститися на коліна, щоб порити в кишенях старого, позбавивши його від 3,72 фунтів стерлінгів дрібницею, капелюха, який йому більше не потрібен, і решти пляшки віскі.
  Зробивши ковток на честь свого друга, Джиммі ніжно стиснув йому руку, підвівся й пішов геть, не озираючись.
  Через дві години, ледве тримаючи очі відкритими, Джиммі змусив себе продовжувати рухатися, збираючись йти містом усю ніч, знаючи, що зупинитися означає замерзнути. Він звернув за ріг на Бейсуотер-роуд, знайомий газон, і був здивований, почувши голоси, не знаючи, чому хтось вирішив залишитися так пізно в таких суворих умовах.
  Трохи вище по вулиці біля парку гуляли двоє чоловіків – один великий, мускулистий, другий стрункіший і нижчий. Очевидно, у стані алкогольного сп’яніння, більший чоловік втратив опору на лід, інший безуспішно намагався його зловити, перш ніж вони обидва впали купою на тротуар. Вибухаючи реготом, дві фігури не зробили жодних зусиль, щоб підвестися, стрункіший чоловік перекочувався на іншому, коли вони цілувалися …
  «Вау. Вау Ого, — сказав Вінтер, який зупинився. — Я так розумію, що більший чоловік — це Генрі Джон Долан? Отже, ви хочете сказати, що там є якийсь гей-коханець, про якого ми нічого не знали?!
  «Ти дозволиш мені закінчити історію чи ні?» — запитав його Маршалл.
  «Вибачте. Будь ласка, продовжуйте».
  Відчуваючи незручність переривати інтимну хвилину, Джиммі повільно почав пробиратися, вирішивши, що безвихідні обставини виправдовують вторгнення, і усвідомлюючи, що п’яні люди, як правило, більш щедрі, ніж тверезі.
  Коли великі сніжинки по черзі затьмарювали вуличні ліхтарі, Джиммі був ще на відстані двадцяти футів, коли пара піднялася на ноги, стрункіший чоловік провів Долана через вхід у парк.
  Не помічаючи його присутності, два силуети похитувались уздовж звивистої стежки, а Джиммі спостерігав за ними з воріт. Потягнувшись до кишені, він обхопив пальцями ручку ножа, розмірковуючи. Звичайно, він ніколи ним не скористається. Йому просто потрібно було їх трохи налякати. Той раз, коли він зробив це раніше, усе закінчилося менш ніж за тридцять секунд, почервонілий бізнесмен простягнув гаманець, ніби чекав його, нічого не заподіяного та захоплюючу історію, яку слід розповісти колегам наступного разу. ранок. Однак провина все ще важила в животі Джиммі. Він був багатьма речами, і його життя, звичайно, склалося не так, як він планував, але він ніколи не вважав себе поганою людиною.
  Все ще не рішучи, він пішов за ними стежкою, тримаючись на відстані, голос Долана доніс у тишу:
  «Я такий радий, що ти змусив мене піти з тобою».
  «А ти думав, що будеш рано ввечері!» — засміявся інший чоловік.
  Побачивши свій шанс, Джиммі вийняв ніж і прискорив крок. Але тоді худий чоловік схопив Долана за руку, відвів його зі стежки на дерева.
  На його обличчі туманом розпливалися лайливі слова, і Джиммі озирнувся туди, куди прийшов – парк усе ще був абсолютно безлюдний. Це була надто рідкісна нагода, щоб її пропустити, і якщо йому колись потрібна була кімната на ніч, то це було сьогодні ввечері.
  Він хруснув по свіжому снігу в межі дерев. Двоє чоловіків вийшли на невелику галявину, де великий кам’яний постамент стояв зловісно порожній, наче його мешканець міг блукати парком десь під покровом темряви. Присівши навпочіпки, щоб його не помітили, Джиммі спостерігав, як стрункий чоловік піднімається на порожній подіум.
  "Куди ти збираєшся?" — гукнув йому навздогін Долан. «Ти з глузду з'їхав?»
  «Давай, — сказав йому інший чоловік. «У мене сюрприз».
  «Ні! Немає жодного способу підняти мене туди!
  «Ніяк?» — грайливо запитав він, зникаючи з поля зору, а потім повернувся з кошиком для пікніка та ковдрою, які він, мабуть, заховав там раніше того дня. Він дістав пляшку шампанського й відкрив пробку. «Як хочеш».
  Долан захрипів, удаючи роздратування, коли почав підніматися замерзлою драбиною до безпечної кам’яної вершини.
  Посміхнувшись над власним нещастям, Джиммі засунув ножа назад у кишеню, відчувши полегшення понад усе. Він повернувся, щоб піти, коли різка зміна мови тіла худорлявого чоловіка привернула його увагу; коли Долан продовжував підійматися, він дістав щось із кошика, усі сліди виснажливого алкоголю зникли, коли його міцні руки збирали апарат.
  Джиммі ледь не спокусився вигукнути попередження, не знаючи, що він взагалі скаже – просто щось не так? Тому він мовчав, дивлячись у хворобливому очікуванні, як Долан нарешті досяг верхньої сходинки.
  "Невелика допомога!" — засміявся він, силкуючись перелізти через карниз.
  Інший чоловік повільно підійшов, простягнувши ліву руку, щоб підтягнути свого громіздкого супутника на камінь, а праву опустив вниз, занурюючи щось собі в потилицю.
  «Що за біса?!» — заревів Долан, невпевнено підскочивши на ноги, коли інший чоловік відступив. «Що ти зробив?!» — скрикнув він, здригаючись, потираючи колоту рану.
  Чоловік у тіні мовчав, коли Долан упав на коліна.
  Джиммі несвідомо вирвався вперед, вирвавшись із смуги дерев на відкрите місце, загіпнотизований подіями, що відбувалися на десяти футах угорі.
  «Я не відчуваю своїх ніг», — видихнув Долан зі страху й розгубленості. «Що ти зробив зі мною? запитав він. «Я не відчуваю . . . що завгодно. я не можу . . я ... '
  Прийшовши до тями, Джиммі поспішив до підніжжя подіуму, щоб не помітити чоловіка, який стояв над ним. Поки він намагався впорядкувати свої думки настільки, щоб згадати, де розташована найближча робоча телефонна будка, поруч із ним на землю впала пара елегантних коричневих черевиків. Через кілька хвилин з неба впала чорна шкарпетка . . . а потім ще один.
  Вирішивши, що йому потрібно вибратися звідти, Джиммі вагався, коли пошматована сорочка безрезультатно затріпотіла на вітрі, наче птах із зламаним крилом, щось маленьке й тверде впало в самий центр, коли воно приземлилося.
  Відійшовши від безпечного кам’яного постаменту, наскільки міг, Джиммі подивився на вологий шприц, прикріплений до голки з малиновим кінчиком. Почувши, як щось тягнуть поверхнею вгорі, він кинувся на відкриту вулицю, з прискореним серцем, схопивши дорогі черевики та закривавлений шприц, а потім порвався назад на дерева, залишивши ридаюче бурмотіння «Мені так шкода» по його сліду.
  «Він… плакав ?» — недовірливо спитав Вінтер.
  «Мабуть».
  Він виглядав розгубленим: « То що… ?»
  «Джиммі Меткалф бере взуття собі, шприц і голку, щоб віддати в поліцію, але поки він дійшов до телефонної будки, йому спала на думку інша ідея. Він вірив, що Долан уже мертвий, і стояв там зі знаряддям убивства в руці, сприймаючи це як квиток в один кінець з вулиць назавжди. Ви коли-небудь слухали запис його інтерв’ю?»
  Вінтер похитав головою.
  «Детектив явно вважав, що Різдво настало рано: він ставив навідні запитання, підказував йому деталі, які його турбували, і підписував це, не замислюючись».
  — Безсумнівно, слідував інструкціям Хамма. Він би сам зізнався у вбивстві, перш ніж визнати, що Чемберс мав рацію». Зітхнула зима, як тільки сонце встигло вирватися з-під хмар. «Скажіть, будь ласка, Меткалф дав вам опис вбивці».
  «Не дуже, — відповів Маршалл. 'Кавказька. Шестифутовий. Можливо, від двадцяти до тридцяти п’яти років, але, можливо, навіть старше. Темне волосся. Звучало шикарно. І він був худий».
  «Це все?»
  «Це все».
  — Ви сказали, що вбивця тримав шприц, — спробував він.
  А потім Меткалф витер її, перш ніж покрити своїми відбитками. Він не хотів ризикувати тим, що його розповідь сумнівається».
  « Чорний Джиммі Меткалф», — буркнув він.
  «Чорний Джиммі Меткалф», — погодився Маршалл.
  — І він не дозволить вам використати це, щоб відновити справу? Він би відсидів кілька років просто за знищення доказів і брехню про...
  «Цього не станеться».
  — Б-я Джиммі Меткалф, — повторив Вінтер. Добре. Переходячи до слона на … кладовищі: навіщо ти мені все це розповідаєш? Чому б не піти до палат?
  «В ідеалі я б краще не приходив ні до кого з вас», — прямо сказав Маршалл. «Але потреби повинні». Вінтер нахмурилася від гіркоти в її голосі. «... Одного разу я стану детективом із вбивств. Але найшвидший спосіб переконатися, що цього ніколи не станеться, — це піти туди й підстерегити свого майбутнього начальника недоробленою теорією. Ти мені потрібен тому, що ми обоє знаємо, як працює ця робота – траплялися речі, які не потрапили до звітів. Мені потрібно, щоб ви заповнили пропуски».
  «Наприклад?»
  «Що шукав Чемберс того дня, коли вирішив розкопати задній сад Роберта Коутса? Він не міг реально очікувати, що знайде тіло?»
  «Собаки».
  «… Собаки?»
  «Чемберс мав свої причини вірити, що Роберт Коутс проходить через собак-рятувальників із тривожною швидкістю, і що Генрі Джон Долан був першим уявним убивством, чиїмсь переходом від тварин до справжніх людей».
  «Цікаво», — сказав Маршалл, обертаючись гвинтиками. «Наступний: я прочитав дві різні розповіді про те, що сталося тієї ночі, коли на Чемберса напали… обидва від вас».
  "ОК?" — сказав Вінтер, трохи захищаючись.
  «Одна була стенограма вашого нічного інтерв’ю, інша: ваша офіційна письмова заява наступного дня… Що сталося зі зміями?»
  Він спокусився не відповісти:
  «Правда в тому, що я не знаю, чи вони були справжніми. Чемберс лежав, спливаючи кров'ю по всій дорозі. Машина була справжнім пеклом, а Рейлі… Вінтер на мить повернувся туди. «Це була найгірша ніч у моєму житті. Зараз це все ще схоже на сон. І я б, чесно кажучи, не здивувався, якби я щось бачив. Коли протягом ночі не надійшло жодних повідомлень про змій, які блукають вулицями Блумсбері, я подумав, що заощаджу собі психологічний огляд і не згадую цю деталь».
  — Ти знаєш, що ти бачив, — штовхнув його Маршалл. Вона перестала ходити. «Ви бачили змій?»
  "Я щойно сказав тобі..."
  «Ви… бачили… змій?»
  Вінтер сором’язливо перемішався: «… Так».
  «Я вам вірю… Вони все ще відмовлялися пов’язувати ці три інциденти навіть після нападу на Чемберса?»
  «З моєї дуже обмеженої участі після тієї ночі я знаю, що до того моменту, коли Чемберс був готовий сказати їм, що йому щось ввели, минуло три дні, він двічі був на операції, і мав кров переливання.'
  «Докази зникли».
  — Докази зникли, — кивнув Вінтер. «І я не думаю, що він просував це питання».
  «Чому ні? Чому Чемберс ніколи не доклав зусиль, щоб знайти людину, яка намагалася його вбити?»
  «Про це ви повинні запитати в нього».
  «Я зроблю. Отже, ви взагалі не встигали за розслідуванням убивств Алфі та Ніколетт? — спитала вона з осудливим колючим голосом.
  Вінтер похитав головою: «Не зовсім. Вони не хотіли, щоб я був поблизу. Я знаю, що деякий час їм сподобався місцевий дилер, думаю, навіть заарештували його, але все зійшло нанівець».
  Маршалл кивнув: «У мене є файл».
  «І ще був такий сталкерський тип, який жив у квартирах навпроти розважального центру, — пригадував він, — але на той момент вони справді скребли дно бочки. Поганих людей не бракує, це не робить їх тими, кого ми шукаємо».
  «Я збираюся взяти інтерв’ю у дівчини Генрі Долана, — сказав Маршалл, міркуючи вголос, — подивлюся, що вона знає про те, як він тримається за руки з незнайомими чоловіками в темних парках. Тоді я хочу дізнатися, де зараз Роберт Коутс. Тоді він був головним підозрюваним; він все ще зараз».
  «А як щодо Тобіаса Сліпа?» запитала Зима. «Чи ми скидаємо його з уваги лише на туманний опис Джиммі Меткалфа семирічної давнини?»
  «Не тільки це». Маршалл кивнув у бік могильної плити, біля якої вони зупинилися, коли черговий порив вітру прогримів між деревами:
  ТОБІАС ПЕРСІВАЛЬ СЛІП
  1932 – 1996
  Відданий своїй роботі.
  «Це все одно міг бути він», — зауважив Вінтер, з презирством читаючи напис.
  «Можливо, — погодився Маршалл, виглядаючи трохи блідим. « Боже , я сподіваюся, що це було. Але мені потрібно знати напевно».
  OceanofPDF.com
  неділя
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 16
  Зима прокинулася в темряві.
  Мокра від поту шкіра, він усвідомив, що сидить прямо, а ковдра роздутою купою посередині кімнати. Усе ще важко дихаючи, він у паніці потягнувся до своїх ніг, відчуваючи потребу перевірити, чи вони неушкоджені, перш ніж увімкнути лампу, але виявивши свіжі чотири стіни мало комфорту.
  « Черт », — прошепотів він, витираючи очі, піднявшись із ліжка й підійшовши до вікна, визирнувши назовні, побачив, що головна вулиця все ще темна, а звук пекарів, які вже наполегливо працювали внизу, був єдиною ознакою життя.
  Коли він відпустив завісу, нагорода в рамці, що лежала на підвіконні, впала на килим обличчям донизу. Піддавшись спокусі залишити його там, де він був, він присів, щоб підняти його, не знаючи, чому зберігав його так довго – свято його «хоробрості», постійне нагадування про ніч, яку він просто хотів забути.
  Яким хоробрим він був, дивлячись, як його напарник помирає на дорозі, як тварина .
  Як хоробро він плакав, тримаючи ногу Чемберса разом .
  І яку хоробрість він виявляв протягом п’яти окремих періодів відпустки на роботі, тому що він не був достатньо мужнім, щоб впоратися з власними спогадами .
  Віднісши його на кухню, він кинув у смітник, миттєво почуваючись трохи краще.
  Через погано підігнане вікно в його ванній кімнаті проникав протяг, де він знайшов коробку з пароксетином позаду полиці — той факт, що він зберіг ліки, свідчить про те, як мало він вірив у себе.
  Він прийняв дві таблетки, запиваючи ротом водою, а потім поглянув на своє відображення в дзеркалі: надмірна вага, рідке волосся, нездатний виконувати свою роботу і тепер, як і багато разів раніше, боїться навіть заснути.
  Жалюгідний .
  Сповнений рішучості одужати, він повернувся до спальні, одягнув спортивні штани та світшот і вирушив на пробіжку, поки світ не прокинувся. Навшпиньки, щоб не заважати сусідам, він тихенько потягнув двері за собою.
  Маршалл протоптала коридором, підводячи собаку свого сусіда, і відчинила ногою вхідні двері, надто втомлена, щоб навіть зняти чоботи, коли вона впала на ліжко обличчям уперед.
  Протягом багатьох років її нонконформістський вигляд часто порівнювали з виглядом вампіра, ця схожість ніколи не була більш точною, ніж під час роботи в зимові нічні зміни, коли вона могла проводити дні, не бачачи сонця, заперечуючи потребу навіть торкатися жалюзі , її студія розміром із труну перетворилася на темний ящик, у якому вона спала цілими днями.
  Вона була такою втомленою – балансувала на прірві сну і все ж чинила опір, застрягла в тій нічийній зоні між ними, де людина втрачає весь контроль над тим, куди веде її розум…
  Падав сніг, ішов уже кілька днів, великі замети облягали старі залізничні арки, дорога була непрохідною, коли вона йшла далі під мостом, де розірваний прапор звивався до землі, наче змія, що висіла:
  з Новим 1996 роком!
  Сусідні блоки стояли заморожені та забуті, або давно звільнені, або все ще закриті після тривалих різдвяних канікул. Тож вона відчула полегшення, коли єдина пара слідів, за якими вона йшла з головної дороги, збочила праворуч, раптово закінчившись біля іржавих ролетних дверей Sleepe & Co. Restoration. Зволожена снігом тиша явно грала в її розумі, тому вона могла легко уявити привида, який все ще стоїть там і чекає, щоб його запросили. Вона підійшла до віконниці та вдарилася об метал, гуркітне відлуння звучало оманливо впевненіше, ніж вона. почуття...
  Температура різко впала, коли вона переступила поріг у світ Сну, її туманне дихання видавало її занепокоєння, коли вона дивилася на дах над ними – гострий як бритва та сюрреалістичний – прорізаний мільйонами бурульок.
  Її посвідчення особи було твердим у її руці – все ще зовсім нове, коли згорблений чоловік показав на блискучі сходи – вкритий льодом метал, що ліз у темряву…
  В офісі було тепло, старовинний обігрівач світився, як вогонь, коли вони розмовляли над розкритими на столі справами.
  Він кепкував з неї, кожне слово було пронизане злобою, помилково вважаючи себе бездоганним, захищеним своїми похилими роками.
  Відштовхнувшись від його гнилої посмішки, вона подивилася вниз на чорно-біле зображення Алфі — просто набір надрукованих фігур на ксерокопійованому документі, лють наростала в ній, оскільки чоловік, який, можливо, відповідальний, насолоджувався цією останньою нагодою погратися з поліція…
  Вони обоє були на ногах, тендітний чоловік відступав із маленької кімнати, коли вона кричала на нього, папір із головою столичної поліції падав на головну майстерню, як гігантські сніжинки, коли вона вийшла за ним…
  Маленьке тіло лежало внизу сходів, острівець у багряній калюжі все ще розповзався по підлозі.
  Вона довго дивилася на нього, чекаючи, щоб щось відчути, але це не відбулося.
  Повернувшись до кабінету, вона зібрала матеріали справи та зняла захисну стрічку з відеомагнітофона. Рукавом джемпера вона витерла стіл, згадавши дверну ручку та поручень, коли виходила. Виловивши останні розмоклі документи з крові Сну, вона замотала шарф навколо шиї й пішла назад у сніг.
  OceanofPDF.com
  понеділок
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 17
  Маршалл трохи заздрив тому, що Вінтер закінчив о дев’ятій годині після двох особливо важких змін; три рейди та скоординована операція з аеропортом Лондон-Сіті, що має перевагу над її запитами у позаробочий час. Відчайдушно потребуючи сну, вона відчула велике полегшення, коли колишня дівчина Генрі Долана, Рита, не могла зустрітися до закінчення роботи.
  Не витримуючи проливного дощу, Маршалл постукав у двері салону краси, почуваючись трохи збентеженим, коли бездоганно представлена жінка запросила її сісти на диван у приймальні, дивлячись на неї з ледь прихованою жалістю. Розпаковуючи сумку, вона намагалася не звертати уваги на такі ж осудливі погляди інших жінок, які тинялися навколо, збираючись до вечора.
  «О, я сподіваюся, ви не заперечуєте; Я попросила Дейва приєднатися до нас, — сказала Ріта з ессексським звуком, який відповідав її ессексській засмагу.
  «Дейв?» — запитав Маршалл.
  «Дейв Торнтон. Мій хлопець. Він знав Генрі майже так само добре, як і я».
  Маршалл нашкрябав записку, коли до них підійшов найбільший чоловік, якого вона коли-небудь бачила. Він виглядав водночас вражаюче й абсурдно, пересуваючись із гнучкою роботою, і водночас виглядав, що він міг би лопнути, якби Ріта необережно поводилася з одним зі своїх нігтів, схожих на кігті.
  «Мені подобаються бодібілдери, чи не так, коханий?» — сказала вона, ризиковано стиснувши Дейва, коли за вікнами засвітилися перші вуличні ліхтарі.
  «Дякую за зустріч», — почав Маршалл.
  «У вас не так багато вибору, коли запитує поліція, чи не так?»
  Маршалл швидко пішов далі:
  «Я тут не для того, щоб відкривати старі рани, і я знаю твою початкову заяву навиворіт, тому не збирайся повторювати те, що обговорювалося раніше».
  «Тоді про що це все?» — запитав Дейв, нахилившись уперед, альфа-самець до глибини душі.
  «Нещодавно з’явилася нова інформація», — пояснив Маршалл. «І саме на цьому я хотів би зосередитися».
  «Вони спіймали хлопця, чи не так?» — запитав її Дейв, хапаючись за будь-який привід, щоб розлютитися. — Той бездомний. Він зізнався!
  «І моя робота полягає в тому, щоб він більше ніколи не побачив денного світла», — збрехала вона, читаючи кімнату. «Мені потрібно переконатися, що кожну останню галочку поставлено, або ви знаєте, що юристи знайдуть спосіб... Вони завжди знайдуть».
  «Значить, це просто вправа для встановлення галочок?» запитав Дейв.
  Маршалл не втримався від її обличчя.
  «Вона буквально щойно це сказала, чи не так?» — докоряла йому Рита.
  «Я просто сказав», — знизав він плечима, відхиляючись назад, наскільки дозволяло його тіло.
  «Що це за нова інформація?» — спитала Рита, повертаючись до неї.
  Усвідомлюючи, що вуха слухають у глибині кімнати, Маршалл стишила голос:
  «Це стосується … сексуальної орієнтації Генрі».
  Рита глянула порожнішим : «Що? Наприклад, з якого боку він це зробив?»
  ' Мммм . Ні. Сексуальна орієнтація, наприклад … гетеросексуальний чи гей.
  Вона помітила, що Дейв бере свою дівчину за руку.
  «Про що ти?» — спитала її Рита, але так, щоб вона вже знала.
  «Що його бачили з людиною в ніч його вбивства».
  — Ну, — засміялася Рита, — це не означає...
  «Свідок бачив, як вони трималися за руки», — перервав її Маршалл. «Він бачив, як вони цілувалися».
  «Я знав це. Хіба я не казав?» — запитала вона Дейва. «Я знав це!»
  «Ви знали ?» — запитав її Маршалл.
  «Ну, не «знав» знав, але у мене було відчуття».
  «Ходили… чутки», — таємниче додав Дейв, обіймаючи Риту.
  «Мені потрібно ідентифікувати, хто був цей чоловік», — сказав їм Маршалл.
  «Звідки мені знати?!» — засмутилася Рита, а сльози погрожували зіпсувати її ідеальний макіяж.
  «З кимось він проводив багато часу?»
  «Ні». Вона похитала головою. «… Тільки…»
  Маршалл підвелася на своєму місці: «Тільки?»
  Рита звернулася до Дейва: «Там був той новий хлопець… на його дні народження, пам’ятаєш?»
  — Так, — кивнув він. "Я пам'ятаю".
  «Знаєте його ім'я?» — запитав Маршалл.
  Вони обоє похитали головами.
  «Він почав дуже різко, коли я з’явилася», — гірко сказала Рита. «Здається, тепер це має сенс».
  «Ви пам'ятаєте, як він виглядав?»
  «Білий хлопець. Звучало південне. Знаєш, шикарний. Він був не великий – просто нормального розміру. Темне волосся. Досить гарний, я вважаю. Це було дуже давно».
  «Ви впізнаєте когось із цих людей?» — запитав їх Маршалл, передаючи фотографії Тобіаса Сліпа та Роберта Коутса. Вона з очікуванням затамувала подих…
  «…Ні, — відповіла Рита.
  — Ні, — сказав Дейв, повертаючи фотографії.
  Не в змозі приховати розчарування в голосі, Маршалл знову взяла свій блокнот:
  «Ви можете ще щось пригадати про цього чоловіка? Взагалі щось?
  У Дейва явно виникла думка, вуличне світло за його головою спалахнуло, наче за сигналом:
  «Він водив якийсь фургон».
  «… фургон?» — схвильовано запитав Маршалл.
  «Звідки ти це знаєш?» — спитала його Рита.
  — На святкуванні дня народження, — пояснив Дейв. «Він змусив мене пересунути машину, щоб випустити його. Ви знаєте, що таке парковка в The George».
  "Колір?" — мало не крикнув на нього Маршалл.
  Дейв скривився, ламаючи собі голову: «... Апельсин. Я думаю.
  — Дякую, — сказала Маршалл, уже збираючи сумку. «Ви дуже допомогли».
  О 8:40 вечора Sainsbury's був майже порожній, а це означало, що Вінтера затягнули на стелажі, що складалися, і він, у свою чергу, заручився допомогою Маршалла.
  «Це великий, правда?» — сказала вона, тримаючи охапку PG Tips. «Ви та Чемберс заїхали в помаранчевий фургон у ніч його нападу, і тепер ми дізналися, що хтось, що відповідає опису вбивці Генрі Долана, їздить на тому самому автомобілі!»
  — Це щось, — кивнув Вінтер.
  «Це більше, ніж просто «щось», — стверджувала вона, коли вони йшли до Nescafé, бачачи, що ніхто не купив жодного дивного трав’яного продукту.
  «Ми все ще не можемо пов’язати це з Альфонсом чи його матір’ю».
  «Ви не думаєте, що описи Ріти та Джиммі Меткалфа стосуються Роберта Коутса?»
  «Ні. Зовсім ні. Дівчина Долана сказала, що він «гарний».
  «Ну, це суб’єктивно».
  «Не так суб’єктивно. Хлопець схожий на богомола».
  «Тоді добре, як щодо цього?» І в Генрі Джона Долана, і в Алфі за кілька тижнів до вбивства в їхньому житті з’явився хтось новий, людина, яка зуміла залишитися повністю відірваною від їхніх соціальних груп, водночас налагоджуючи з ними швидкі та надзвичайно близькі стосунки: романтичні у випадку Долан, сильний приклад для наслідування в Alfie's. Це не може бути просто збігом».
  Вінтер виглядав враженим: «Ти добре розбираєшся в цій «поліції», чи не так?»
  Маршалл посміхнувся: «Це ви сказали мені сім років тому».
  «Ти все ж забув одну важливу деталь», — сказав він їй. «Ви показали і дівчині, і другові фотографію Роберта Коутса, і ніхто його не впізнав».
  У Маршалла насправді не було відповіді на цю невелику технічну інформацію:
  «... Нам чогось не вистачає».
  — Тоді, можливо, настав час привести Чемберса?
  Вона неохоче кивнула йому: «Ти хочеш йому подзвонити?»
  «Це ваша місія помсти. Чому б і ні?
  — Я його не знаю!
  — Добре, — прохрипів Вінтер. «… Я подзвоню йому».
  Наступного вечора Маршалл і Вінтер їхали на таксі до «Чорного пса» в Кемдені. Чемберс погодився зустрітися з чоловіком, якого не бачив роками, і жінкою, яку він навіть не знав на основі обмеженої інформації. Нервово постукуючи ногою, Вінтер гриз нігті, спостерігаючи за дощем, як місто пропливало повз вікна.
  «Ти, здається, трохи нервуєш», — сказав Маршалл, поки таксист сперечався з радіо попереду.
  «Я в порядку. Просто не бачив його відтоді...
  «З…?»
  «Оскільки я допоміг підняти його в машину швидкої допомоги».
  — Але ж ви не були партнерами? — запитала вона розгублено.
  «Ні».
  — Ви не... відвідували його в лікарні?
  «Ні».
  — Думаєте, він вам це пробачив?
  «Ні».
  — А ви не думали, що , можливо, варто було згадувати про це раніше?
  «... Ні».
  Мокрий пес був би більш влучною назвою для маленького вогкого закладу на березі каналу, мускус, що походить від вологих черевиків, доповнений несвіжим пивом і місцевим доберманом біля каміна, нудотним коктейлем, коли Вінтер і Маршалл протиснулися в куточок біля вікна. Вони мовчки потягували пиво, спостерігаючи, як завсідники обмінювалися добродушними образами через бар.
  «Ось він іде. Ось він іде, — прошепотів Вінтер, підводячись на ноги, нервуючи, Маршалл теж підвівся, щоб привітати його. Між ними та чоловіком, який чекав на туалет, мало виглядати, ніби вони отримують гонорар у дальньому кутку. "Палати!" він усміхнувся, коли вони потиснули один одному руки.
  — Давно, — відповів він, уловивши погляд Маршалла на свою ногу.
  «Дякую, що прийшли. Я хотів би, щоб ви познайомилися з детективом Джорданом Маршаллом.
  «Чемберс», — представився він, потискаючи їй руку на мить довше, ніж здавалося природним, розглядаючи складні татуювання, що піднімалися на її руці, її темний одяг і численні пірсинги. «Вбивство?»
  «Наркотики… зараз», — відповіла вона.
  Він мило посміхнувся і сів.
  — Ми припустили, — сказав Вінтер, штовхаючи перед собою пінту.
  — Навіть близько, — усміхнувся Чемберс. «Але дякую».
  Коли він зробив довгий ковток напою, у групі запала тиша. Витерши вуса Гіннесса, він терпляче подивився на них.
  «Отож…» Вінтер завагався… а потім розгубився: «Твій місцевий?»
  Маршал закотила очі.
  «Колись», — кивнув Чемберс, з любов’ю оглядаючи кімнату. «Однак не повертався роками. Здавалося, якось доречно… Ви все ще в Шепердс-Буші?» запитав він.
  «Sainsbury's», — весело відповів Вінтер. «Але, сподіваюся, скоро повернеться. Насправді сьогодні була зустріч з гігієною праці».
  — Добре, — кивнув Чемберс. «Це добре».
  Напружена атмосфера знову відновилася, коли вони цього разу жадібно ковтали свій напій.
  — Отже , — почав Вінтер, намагаючись ще раз, — як я вже згадував, ми хотіли з тобою поговорити про…
  — Генрі Долан, Альфонс і Ніколетт Котіяр, — закінчив Чемберс від його імені.
  «Правильно».
  «І, як я вже згадував, — рішуче сказав Чемберс, — мене це не цікавить, і єдина допомога, яку ви отримуєте від мене, це те, що ви можете видобути протягом наступних двох з половиною пінт».
  «Навіщо тоді взагалі приходити?» — кинув йому виклик Маршалл.
  «Я можу піти зараз, якщо ти хочеш?» — запропонував він, підводячись на ноги.
  — Звичайно, ні, — сказав Вінтер, сердито дивлячись на Маршалла. «Нам потрібна ваша допомога».
  Чемберс очікувально подивився на молодого детектива, чиї неохочі вибачення були достатньо щирими, щоб переконати його сісти назад.
  «Хоч це гарне запитання. Єдина причина , чому я взагалі тут, це тому, що сім років тому ця людина врятувала мені життя. Але будь ласка, скажи все, що ти прийшов сказати».
  Протягом наступних двадцяти п’яти хвилин і чергової порції напоїв Маршалл пояснила свій зв’язок із цією справою. Вона розповіла йому про негласне зізнання Джиммі Меткалфа та таємного коханця Генрі Долана, про помаранчевий фургон та офіційну думку про смерть Тобіаса Сліпа, а потім продовжила розповісти свою теорію про таємничих незнайомців, які раптово проникають у життя кожної з жертв. .
  «Я думаю, що наступним кроком буде знову поговорити з Робертом Коутсом», — сказала вона йому. 'Завтра. Я організую «випадкову» зустріч під виглядом студента, почну налагоджувати стосунки».
  «Встановлення стосунків»? Чемберс з ентузіазмом кивнув, а потім узяв свою пінту, проковтнув решту й грюкнув склянкою об стіл. «Ну, будьте обережні», — сказав він, підводячись і виходячи, не кажучи більше ні слова.
  Маршалл звернувся до Вінтера: «Що в біса ?»
  «Це завжди було далеким шансом», — сказав він їй.
  «Йому справді наплювати на те, чи не так?» — кинула вона, хапаючи пальто.
  ' Errr . Куди ти йдеш?»
  сказати йому, що я про нього думаю».
  «Почекай. Я не думаю, що це… Зачекайте!» — гукнув він надто пізно, намагаючись вивільнити ноги з-під столу, спостерігаючи, як вона вибігає за Чемберсом.
  "Гей!" — гавкнув Маршалл, коли вона йшла темною стежкою до каналу. "Палати!"
  Роздратовано зітхнувши, він зупинився й обернувся, а Вінтер кинувся, щоб втрутитися.
  «Тобі повинно бути соромно», — сказала вона йому.
  «Це правильно?»
  «Скільки саме років потрібно, щоб стати настільки озлобленим і відчуженим, що жертви перестають почуватися справжніми людьми?» — спитала вона його. «Ви змогли просто так легко піти, чи не так? Тобі було наплювати на Алфі чи знайти його вбивцю. Ніхто з вас цього не робив! — крикнула вона, також люто дивлячись на Вінтера. «Ти щойно пройшов усе, зібрав свої платіжні відомості, чекаючи, коли тебе переведуть на щось легше… або знову втечеш хворим», — додала вона, знову дивлячись на Вінтера.
  «Ти не знаєш, про що говориш», — сказав їй Чемберс спокійно, але з вогнем в очах.
  Після години перепочинку почали падати перші краплі дощу, на поверхні води з’явилися брижі, ніби канал почав кипіти.
  Чемберс звернувся до Зими:
  «Ви думаєте, що мене втягують у хрестовий похід цієї розлюченої дівчини?» — запитав він перед тим, як знову зосередитися на Маршаллі. — Ти не детектив. Не дуже. Думаєш, я не помітив, як Марія та Ісус намалювали твою внутрішню частину руки … поверх слідів? Де опинився Роден?»
  Очі Маршалла мимоволі перевели її на іншу руку.
  «… Ти говорив собі, що робиш усе це заради свого підліткового кохання?» — запитав її Чемберс. Фігня .​ Б’юся об заклад, ти навіть не пам’ятаєш, як він виглядав. Ти просто загублена дівчинка, яка вхопилася за перше, що з’явилося, щоб надати своєму життю хоч якогось сенсу, використовуючи це, щоб виправдати те, наскільки ти «запсований » . Якщо комусь наплювати на жертв тут, так це вам».
  "Палати!" — сказав Вінтер, його тон натякав, що він перетнув межу.
  На межі сліз Маршалл відвернувся.
  Виглядаючи трохи винуватим за спалах, Чемберс зітхнув:
  «Я просто хочу залишити це позаду. Кожного чортового разу, коли я роблю крок, це нагадування. Мені більше не потрібно».
  «А ти думаєш, що я знаю ?» — запитала його Зима. «Як ти думаєш, чому я ніколи не приходив до тебе в лікарню? Як ви думаєте, чому мені вдалося боротися ще місяць, перш ніж піти хворіти? Це тому, що кожного разу, коли я заплющував очі, я знову був там — обмотував поясом твій понівечений обрубок ноги, чорні змії ковзали навколо нас, наче Аїд нарешті перелився, дивлячись, як Рейлі помирає самотньо на вулиці за двадцять футів від мене тому що я тримав твою артерію! … Я не міг зустрітися з тобою». Сльози котилися по його щоках, небеса розкрилися над ними. Він підвів очі й гірко засміявся: «І вгадайте що?! Кошмари знову повертаються. Але я все ще тут, чи не так?»
  Маршалл не могла зустрітися з ним поглядом, як тим, хто втягнув його в свою одержимість.
  «Я поняття не мав», — сказав Чемберс, заспокійливо поплескавши свого колишнього колегу по спині. Він відкашлявся: «Хоч ми всі ділимося, я дещо не сказав тобі… нікому не сказав. Коли сім років тому я сказав, що ти врятував мені життя, я мав на увазі не лише ногу. Можливо, я б стекла кров’ю, а може й ні, це не має значення, тому що коли я лежав там… безпорадний… він повернувся за мною».
  — Вбивця? — запитав Маршалл.
  Чемберс кивнув:
  «Він їхав заднім ходом по вулиці. Він виліз зі свого фургона й підійшов до мене». Тепер навіть у Чемберса були налиті кров’ю очі, коли він відкрив таємницю, яку зберігав стільки років. «У нього в руках була ножівка…»
  Маршалл піднесла руку до її рота.
  «Він схопив жменю мого волосся і поставив мою голову в положення… Я відчув, як зубці леза впинаються в мою шкіру… Ця рана на моїй потилиці — вона не в результаті автокатастрофи». Зима виглядала хворою. «Але потім ти заскочив за ріг, коли тобі навіть не судилося бути там… Врятував мене».
  — Ісусе , — сказав Вінтер, потираючи обличчя, а Маршалл мовчав, розуміючи, що вона несправедливо засудила цих двох чоловіків, які вже переслідували цього вбивцю через пекло й назад.
  «Одного разу ця справа мало не коштувала мені життя, — сказав Чемберс, промокий до кісток, — усе тому, що я порушив обіцянку, дану своїй дружині. мені шкода Я не можу повторити ту саму помилку. А тепер, вибачте, я почуваюся як лайно». Він обернувся, щоб піти геть, але не раніше, ніж додав: «Будьте обережні». Я маю на увазі, що… Ви обидва».
  OceanofPDF.com
  Середа
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 18
  Лезо з такою легкістю прорізало шкіру, що перша краплина крові потекла по щоці, наче багряна сльоза.
  — Чорт, — пробурмотів Чемберс, не знаючи, скільки часу він дивився на себе в дзеркало. Він поклав бритву й умив обличчя в раковині.
  «Мені сподобалася твоя борода», — сказала йому Єва зі спальні, надягаючи колготки.
  «Воно побіліло», — нагадав він їй, кажучи в рушник.
  «Мені здавалося, що ти виглядаєш дуже...»
  «Старий?»
  «… мудрий».
  «Така сама різниця».
  Коли він торкався своєї останньої травми, Єва покликала: «Я приготую нам корисні омлети».
  «З сиром?» — запитав він з надією.
  «Ти не їси сиру».
  Все ще тримаючи серветку на щоці, Чемберс розсіяно тицьнув у свій сніданок.
  «Щось відбувається на роботі?» — спитала Єва поверх кавової чашки, відкривши рота, щоб вимовити з ним неминучу відповідь.
  «… Га ?»
  Вона поставила свій напій: «Що це?»
  Він слабко посміхнувся їй: «Нічого. Просто погано спав».
  «Твоя нога знову тримає тебе на ногах?»
  «Так», — збрехав він.
  Зпиваючи осад кави, Єва перевірила годинник:
  «Я маю братися до роботи. Я сьогодні в суді. Ви закінчили?» — запитала вона його, простягаючи руку, щоб взяти його тарілку.
  «Вибачте. Що? — ошелешено відповів він.
  «Ви закінчили?» — запитала вона знову. «Або ти збираєшся закінчити це?»
  Подивившись на Єву з болем, Чемберс стиснув її руку: «…я ще не вирішив».
  З рюкзаком через плече, одягнена в потерті джинси та фланелеву сорочку, Маршалл прогулювалася коридорами Біркбекського коледжу, доклавши надзвичайно мало зусиль, щоб вписатися серед моря футболок Nirvana та Rage Against the Machine. Вона йшла за вказівниками коридорами зі скляними дахами, в яких росли допоміжні будівлі, наче розквітлі пагони.
  Її план: поки лише зв’язатися. Її прикриття: заплакана студентка гуманітарного факультету переконана, що обрала неправильну дисципліну і таким чином повністю зруйнувала своє життя, шукаючи поради щодо переходу на курс, який дозволив би їй спеціалізуватися на її справжньому захопленні: скульптурі. Провівши попередній вечір лише на повторення, щоб доповнити те небагато, що вона пам’ятала з мистецтва на рівні A-level, вона не відчувала впевненості ні в чому більшому, ніж у найповерхневішій розмові, і планувала розплакатися щоразу, коли гігантські прогалини в її знаннях поставали під загрозою. бути викритим.
  У ній була частина, яка боялася, що Роберт Коутс якось її впізнає. Звичайно, це був абсурд; тоді вона була просто незначною працівницею центру дозвілля, і все ж правдивіші закиди в насмішкуватому підсумку Чемберса змусили її відчути себе ближче до цього безцільного підлітка, ніж за дуже довгий час.
  Затхлий запах повернувся, коли вона вийшла з сучасної прибудови й увійшла в тихий коридор, а таблички з іменами на дверях були обнадійливим знаком того, що вона була в правильному місці.
  Приблизно на півдорозі довгого коридору вона зупинилася:
  Професор Роберт Д.С. Коутс доктор філософії
  Глибоко вдихнувши, намагаючись викликати сльози, Маршалл постукав у двері.
  … Немає відповіді.
  Вона знову постукала, почекала, а тоді спробувала ручку, щоб знайти її замкненою. Поглянувши ліворуч... а потім праворуч, вона витягла з кишені свій швейцарський ніж, впевнена, що він більш ніж здатний подолати застарілий механізм. Затиснувши пилку для цвяхів між дверима та рамою, вона стиснула її, поки не почула клацання.
  «Чи можу я вам допомогти?» — запитав хтось із сусіднього під’їзду.
  Кинувши інструмент до задньої кишені, Маршалл обернулась, почервоніла й віддано соплива:
  — Я шукаю професора Коутса, — понюхала вона.
  — Його тут немає, — повідомив їй маленький чоловічок у майці голосом, сповненим підозри.
  «Але мені потрібно з ним поговорити. Це терміново!
  «Середа — це його день з матір’ю. Він знову прийде вранці».
  — Добре, — схлипнула вона, уже починаючи відступати.
  «Чи можу я сказати йому, хто зайшов?» — гукнув їй услід чоловік.
  "ОК!" Маршалл закричав у відповідь, не допомагаючи, прямуючи прямо до найближчого виходу.
  Припаркувавшись через дорогу від головного входу, Вінтер уже наполовину запихав собі в обличчя сніданок, коли помітив Маршалла, який кинувся з дверей. Зібравши решту, він висмоктав пальці й пішов переходити дорогу, вагаючись, коли побачив, що Чемберс мчить через двір за нею. Вирішивши не втручатися в це, він сів на стіну, зацікавлено спостерігаючи за їхньою мовою тіла, читаючи по губах, переконаний, що зрозумів суть, незважаючи на відстань між ними:
  — Ви, сер, справді були досить грубі зі мною минулого вечора! — мабуть, сказав Маршалл, дико жестикулюючи.
  Чемберс підняв руки чи то мирно, чи то для оптимістичного та відверто недоречного «дай п’ять». Він поклав праву руку на груди:
  «Моє серце болить, бо мені дуже шкода».
  «У мене це добре виходить», — зробив собі комплімент Вінтер, дивлячись у кошик за недоїденим сніданком. Нічого з цього не вийшло з упаковки, принаймні настільки, щоб увійти в контакт з чимось іншим, що там є. Перевіривши, чи ніхто не дивиться, він простягнув руку й дістав його, пропустивши при цьому кілька реплік діалогу:
  досить чітко сказав бла-бла-бла … бла », — майже напевно сказав Маршалл.
  Чемберс з жалем похитав головою:
  «Я щось не зробив з тобою » .
  У цей момент Вінтер був дуже відволікався на свій сніданок, який, при ближчому розгляді, напевно стикався з чимось іншим.
  «Ви знайшли Коутса?» — запитав її Чемберс.
  Це було легко.
  «Ні», — відповів Маршалл. «Він проводить середу в Макдональдсі».
  "Макдональдс?"
  «Макдональдс», — кивнув Маршалл.
  «Тоді ходімо. Почекай, а де Вінтер? — запитав її Чемберс.
  — Там, — сказав Маршалл, показуючи в його напрямку.
  Він підняв свій сніданок, вітаючись.
  «Я справді поважаю цього хлопця», — міг би сказати Чемберс. «Він найкращий».
  Маршалл кивнув на знак згоди: «Так, зима найкрутіша».
  — Я — найкрутіший, — усміхнувся Вінтер, цього разу назавжди закинувши заплямованого бабуся й підвівшись на ноги, коли вони переходили дорогу. — Доброго ранку, — сказав він розмовно.
  «Вибачте за вчорашній вечір», — сказав йому Чемберс, звучачи краще, але без болю в серці, який не здавався таким щирим. Зима відмахнулася. «Це ваше?» — запитав він, хмурячись на фургон U-Drive, у який він, здавалося, залазив.
  Вінтер гордо поплескав по панелі приладів, а потім витер липку руку об сидіння:
  «Орендували сьогодні вранці… На випадок, якщо нам знадобиться перевезти в’язня в кузові».
  Побачивши, що вони щойно помирилися, Чемберс дипломатично прикусив язика. Слідом за Маршаллом піднявшись у кабіну, він прив’язався, вони троє сиділи в ряд, наче глядачі, які дивляться найнудніший фільм.
  «Нам краще розповісти вам про те, що ми обговорювали», — сказав Маршалл.
  — Не треба, — зі знанням справи сказав Вінтер. "Макдональдс хтось?"
  І Маршалл, і Чемберс виглядали порожніми. Підозрюючи, що його навички читання по губах потребують додаткової роботи, він завів двигун.
  «Можливо, тобі краще мене наздогнати».
  Місця для паркування в будинку престарілих Tall Oaks не були спроектовані з урахуванням орендованих фургонів із поганим керуванням і довгою колісною базою.
  «Ти влучиш», — попередив Чемберс, дивлячись на відстань між ними та новою «Фієстою», що зменшувалася.
  — Ні, ні, — наполягав Вінтер.
  «Навіщо мені брехати?!» — запитав його Чемберс.
  «Просто поверніть заднім ходом і спробуйте знову», — сказав йому Маршалл.
  "Добре!" — гикнув Вінтер, шукаючи спорядження. «Дай мені перерву; Я давно не їздив».
  « Обережно: рух автомобіля заднім ходом . Увага: рух автомобіля заднім ходом ..."
  — Ісусе Христе , — пробурмотів Чемберс, затуляючи обличчя. «Якщо Коутс помітить когось із нас, ми розірвані. Просто припаркуйтеся на дорозі».
  Знайшовши місце прямо навпроти будинку престарілих, вони втрьох вилізли звідти, а потім скупчилися позаду, щоб завершити свої плани.
  «Зверніть увагу на темно-бордовий Vauxhall Cavalier Winter, в який ледь не заліз?» — запитав їх Чемберс. «Це Коутс. Він там». Він щось дістав із кишені пальта.
  «Це… дріт?» — схвильовано запитала Зима.
  «Я не хотів, щоб ти пішов туди сам », — сказав він Маршаллу, передаючи її їй.
  Почуваючись трохи нерозумно, що сама про це не подумала, вона взялася годувати його під сорочкою.
  «Ми будемо слухати», — запевнив її Чемберс. «Перша ознака біди, ми з Вінтер прибіжимо».
  «Зі мною все буде добре», — сказала вона, піднявши комір до рота, а Чемберс підніс навушники до вуха: «Тестування: один. Два. Один. Два.
  Він кивнув: «То що ти «в»?»
  «Я оглядаю дім, щоб перевезти туди свою маму. Піклування про неї минулого року нарешті стало занадто важким і завадило мені піти до університету, щоб вивчати свою єдину пристрасть у житті…»
  — Скульптура , — прогомоніли всі троє.
  «Мені це подобається», — сказав Чемберс.
  «Ми знаємо, в якому стані його мати?» — запитав Маршалл.
  «Боюсь, ні».
  «Ганьба», — зітхнула вона. «Можна використати це як спільну мову. Ну що ж, побажай мені удачі, — сказала вона, підводячись і без жодних вагань вискочивши, зачинивши за собою двері.
  — Тоді до побачення, — пробурмотів Чемберс.
  Він простягнув Вінтеру пару навушників, і той охоче їх одягнув.
  — Добре, що ти повернувся! — кричав він через фургон, граючи з регуляторами гучності.
  «Я не повернувся», — пробурмотів Чемберс більше собі, ніж людині, яка явно не чула його, коли натягувала власні навушники на вуха.
  Це була ранкова кава; ідеальний час. Ніхто навіть не глянув на Маршалла, коли вона прогулювалася серед мешканців і різноманітних родичів у переповненій кімнаті відпочинку. Швидко виявивши, що Коутса там немає, вона підійшла до дверей із написом «Житлове крило».
  Чекаючи слушного моменту, спалахнула сварка про Ерудит у зручний час, відволікаючи кількох співробітників, оскільки вона поспішала непоміченою, пошарпана дошка на стіні виявилася корисною:
  кімната 20 Джудіт Харт
  кімната 21 Мередіт Коутс
  Кімната 22 Керол Макніл
  Засмучені вигуки заповнили коридор, посилюючись у міру того, як номери кімнат зростали. Коли вона проминула кімнату сімнадцять, Маршалл зміг розшифрувати випадкові слова:
  «Це отрута! Це все отрута!
  Почувся гучний гуркіт, а потім через кілька дверей з’явився медичний працівник із чашкою кави на формі та розлюченим виразом обличчя. Маршалл винувато завмер, але чоловік увірвався, не звернувши на неї жодної уваги.
  Проминаючи кімнати дев’ятнадцять і двадцять, вона зупинилася біля відчинених дверей до кімнати двадцять один, метушня всередині різко переповнювалася заспокійливим звуком чийогось співу:
  «Якщо все… у нас є… це час… який ми ділимо… тоді я… маю все… що мені потрібно».
  Крик стих, коли до першого приєднався слабкий голос:
  «І якби я… міг проводити… весь свій час… з тобою… тоді час… для мене друг».
  «Так краще, мамо?» — запитав чоловік, Маршалл побачив, як він бере зморшкувату руку жінки у свою. 'Давай. Посадимо вас і наллємо вам кави?»
  Вирішивши, що за цих обставин неможливо влаштувати «випадкову» зустріч, Маршалл повернувся назад і поспішив, поки її не помітили, щось у розмові, свідком якої вона була, не давало їй спокою, коли вона залазила назад у фургон.
  «Забули, для чого ви туди зайшли?» — жартома запитала Зима. 'Серійний вбивця. Ви пішли туди... заради серійного вбивці».
  «Це був не час», — відповіла вона. «Він годував маму в її кімнаті. Вона виглядала розгубленою».
  «Думаєте, ми щось витягнемо з неї?» — запитав Чемберс.
  «Виходячи з того, що я щойно бачив: навряд чи. Але пізніше вона може бути іншою».
  Він кивнув: «Подивимося, куди він піде далі».
  Минуло ще сорок хвилин, перш ніж вони побачили, як Роберт Коутс виходить із будинку престарілих, насвистуючи, обертаючи ключі на пальці. Його волосся тепер було коротше, риси обличчя, схожі на комаху, значно пом’якшилися завдяки сучасним окулярам, які йому пасували набагато краще.
  «Схоже, хтось знайшов якусь чвангу, відколи ми його востаннє бачили», — сказав Вінтер.
  Маршалл нахмурився, ті самі настирливі сумніви повернулися, коли вона спостерігала, як професор університету сідав у свою машину й їхав.
  — Гаразд, — сказав Чемберс. «Ідіть за ним».
  Зима ввімкнула фургон на передачу.
  « Обережно: автомобіль заднім ходом …»
  «Він їде додому», — сказав Чемберс, упізнавши місцевість.
  «Чи можете ви випередити його?» — спитав Маршалл Вінтера, який повернув за ріг і поставив ногу, почувши гуркіт свого депозиту на дорогу, коли він наїздив на лежачих поліцейських зі швидкістю сорок п’ять миль на годину.
  "Що ти думаєш?" — зацікавлено запитав Чемберс.
  «Випадкова зустріч… свого роду».
  "Ми тут!" — оголосив Вінтер, натискаючи на гальмо й показуючи на будинок. «Той, що з гномами».
  Схопивши її рюкзак, Маршалл розчинив двері.
  — Гей, — крикнув Чемберс їй услід. «Ми будемо слухати». Вона грюкнула дверима й поспішила через вхідні ворота. «Ще раз: до побачення», — пробурмотів він. Вінтер припаркував їх трохи далі по вулиці, обидва пірнувши під приладову панель, коли повз прокотився знайомий бордовий автомобіль.
  Вінтер першим вдягнув навушники.
  «... Один. Два. Тестування: один. Два, — прошепотів Маршалл через динаміки з нетиповою тривогою. «Я справді сподіваюся, що ви мене чуєте…» Вони спостерігали у дзеркало, як Коутс вилазив зі своєї машини, зупиняючись, наближаючись до відкритих воріт. «… Тому що він прийде».
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 19
  «Що ти робиш?»
  Злякавшись, Маршалл упустила свій альбом для малюнків, який розгорнувся на, очевидно, іронічно призначеному вітальному килимку. Вона обернулася, виглядаючи одночасно винуватим і зніяковілим.
  «Я запитав, що ти робиш?»
  «Я ммм … містер Коутс?» — боязко спитала вона. «Вибачте. Я мав би сказати, професор Коутс.
  У той момент, коли ці слова зійшли з її вуст, вона спостерігала, як чоловік перед нею перетворився на зовсім іншу особу: поза напружилася, коли він виріс ще на два дюйми, рот стиснувся, щоб вмістити зуби, очі, здавалося, зменшилися за окулярами. Хоча Маршалл грав роль схвильованого студента, на мить він справді втратив дар мови.
  «Це правильно», — відповів він, вивчаючи її так само пильно, як вона його.
  «О! Я просто кинув записку у ваші двері, — сказав Маршалл. «Я не очікувала, що ти…» Вона простягла руку й зробила крок до нього. «Дозвольте мені почати знову. привіт Я Лаура.
  Слабко потиснувши їй руку, він негайно зробив крок назад, відновлюючи простір між ними, поки він чекав пояснення.
  «… Я збираюся переїхати на вулицю. Номер шістдесят п’ять, — збрехала вона, помітивши в саду табличку Let , коли вони промчали повз. «Я розмовляв із сусідкою… Ви випадково не знаєте її імені, чи не так?»
  Коутс похитав головою, ні в якому разі не здавалося, що він тепло ставиться до свого несподіваного відвідувача.
  «У будь-якому випадку, — продовжувала вона, — ми говорили про мистецтво й таке інше, і я показала їй кілька своїх малюнків», — вона показала на альбом для малюнків у своїх руках. «І тоді я сказав, що сподіваюся вивчати це в університеті, і тоді вона сказала мені, що професор мистецтва Біркбекського коледжу живе всього за кілька дверей вниз!»
  — Розумію, — сказав Коутс, трохи розслабившись.
  «Отже, будучи добросусідським… чи просто нахабно зухвалим, залежно як ви хочете на це дивитися, я сподівався, що ми зможемо побалакати за чашкою чаю чи щось подібне? Просто щоб отримати пораду щодо найкращих курсів, на які я можу подати заявку, що я міг би зробити, щоб мати найкращі шанси бути прийнятим». Вона з надією посміхнулася.
  Коутс глянув на годинник: «На жаль, сьогодні не…»
  — Лише одну чашку чаю, — наполягав Маршалл, перериваючи його виправдання. «Всім потрібен чай!»
  Він виглядав розтерзаним: «Мені недовго».
  «Боже мій. Дуже дякую !' Він повернувся до вхідних воріт. «Насправді!» — випалила вона. «Мені , напевно, варто було згадати, що в мене там ще немає ні меблів, ні посуду, ні чайника – приховані мотиви, щоб так до вас звернутися!» — засміялася вона, знаючи, що тягне долю.
  Коутс спрямував на неї свої комахині очі, Маршалл не втримався, але незручно поворухнувся, здавалося, що він дивиться прямо крізь її смішну шараду.
  "Ваш носій?" — запитав він, випробовуючи її.
  — Скульптура, — вистрілила вона у відповідь.
  «Сучасний? Анотація?'
  "Класична".
  Він схвально кивнув: «Жінка за моїм серцем… Художниця?»
  «Нечесне запитання. Ви можете вибрати лише один?»
  «Берніні».
  «Тоді я скажу…» Вона глибоко вдихнула, обмірковуючи, як далеко вона насмілилася штовхнути його так рано: «…Челліні».
  За сотню ярдів униз вулицею Вінтер помітив, як Чемберс напружився й склав долоні, немов у молитві, чомусь так, ніби вона дала неправильну відповідь.
  Маршалл не наважувалася дихати, дивлячись, як Коутс обмірковує її відповідь, його беземоційні риси обличчя нічого не видавали… Але потім на його обличчі з’явилася зубаста усмішка:
  «Один із небагатьох справжніх майстрів дисципліни», — погодився він, і це схвалення було таким же компліментом смаку Маршалла, як і художника.
  Він показав на вхідні двері.
  "О, чорт!" — вигукнув Вінтер набагато голосніше, ніж потрібно. "Вона йде всередину!"
  «З нею все гаразд», — сказав Чемберс, незважаючи на занепокоєння, яке зобразилося на його обличчі.
  «Думав, що сказати?» — невиразно запитав Вінтер, піднімаючи навушники.
  «Що?»
  «Знаєте, якщо нам доведеться увірватися туди», — пояснив він. «Пройшло сім років. Здається, хтось із нас повинен сказати щось круте, чи не так?»
  Чемберс подивився на колегу, як на ідіота:
  «Все ваше», — сказав він йому, намагаючись зосередитися на живленні дроту Маршалла, коли вона зайшла в будинок.
  Коли Коутс присів, щоб зібрати пошту та зім’яту записку, очі Маршалла проглянули ненадійні купи паперів, рахунків і кореспонденції вартістю багато років, що покривали кожен дюйм поверхні вздовж коридору, один лист особливо привернув її увагу. Але щойно вона зробила крок до нього, як сходами до неї долинули кроки.
  Чорний лабрадор мало не збив її з ніг, коли збуджено підскочив.
  «Привіт», — засміялася вона, потираючи його вуха. «Він чудовий», — сказала вона Коутсу, який не виявив жодної прихильності, коли цуценя лапав його за ноги. «Як його звати?»
  — Я ще не встиг вибрати, — відповів він, йдучи на кухню, а лабрадор мчав за ним.
  «Мені зняти черевики?» — подзвонив Маршалл, тиняючись у коридорі.
  «Не потрібно».
  У будинку було неприємно жарко, і пахло старим і брудним, вивітрені від часу шпалери лізли на витончені стелі Artex, старі орнаменти претендували на кожне вільне місце; нетрадиційний спосіб життя для тридцятиоднорічного професіонала. Вона перейшла до кухні 1960-х років, де Коутс набирав у миску корм для собак.
  «Ти живеш тут один?» — розмовно запитав Маршалл.
  «Я», — відповів він, миючи руки й наповнюючи чайник. «Моїй матері довелося піти в дім», — пояснив він. «Я зберіг його так само, як вона залишила, на випадок, якщо вона колись повернеться, але зараз це малоймовірно». Він запалив плиту і поставив чайник на неї. «Можна?» — спитав він у альбом для малюнків у її руках.
  — О, — збентежено сказав Маршалл, почуваючись дурнем, бо не передбачив цього, знаючи, що три фотографії, які містяться всередині, можуть миттєво стерти її обкладинку. «Вони не дуже хороші», — сором’язливо сказала вона.
  «Все ще. Я дуже хотів би їх побачити».
  «Вибачте, але ні», — засміялася вона, кладучи його на поверхню за собою.
  Коли вода закипіла, Коутс зняв окуляри й потер очі, а лабрадор заскиглив і сховався під кухонним столом.
  Також відчувши різку зміну атмосфери, Маршалл захотіла вибачитися й піти, але замість цього зуміла змусити її сором’язливу посмішку:
  Добре. добре. Але будьте добрі, — сказала вона, беручи альбом для малюнків і простягаючи його.
  Змінивши окуляри, Коутс взяв книгу на стіл і сів, шипіння пари, що виривалося з носика, час від часу відбивало ноти, ніби все ще вчився свистіти. Маршалл з тривогою спостерігав з іншого боку кімнати, як він відкрив першу сторінку « Мислителя» Родена , оживленого олівцем і негативом.
  «Це добре», — сказав він їй, коли чайник заспівав.
  Маршалл нервово посміхнувся у відповідь: «Добре. цього досить. Чи можу я повернути його зараз?»
  Не звертаючи на неї уваги, він перегорнув сторінку, не виявляючи помітних емоцій, коли йому показали трагічну сцену « П’єти» Мікеланджело ; рятівник людства жалісно розкинувся на колінах своєї матері.
  Чайник почав тремтіти, ніби намагаючись втекти від полум'я. Однак Коутс залишився на місці, коли перейшов до незакінченого останнього малюнка: темне уявлення Бенвенуто Челліні про Персея з головою Медузи , змієволосу Горгону, зображену в жахливих деталях, обезголовлення, яке тепер є трофеєм напівбога.
  Виявивши, що наступні сторінки порожні, Коутс закрив книгу й підвівся, а пара виривала з чайника позаду нього. Нарешті знявши вогонь, він стояв і дивився на неї.
  Усвідомлюючи, що він щойно озброївся, Маршалл не зводила очей з ємності з киплячою рідиною в його руці.
  «Ви дуже розумна молода жінка, Джордан», — сказав він їй.
  «Дякую», — відповіла Маршалл, перш ніж усвідомити свою помилку. З жабою в горлі вона виправила його: «… Це Лаура».
  «Спочатку я вас не впізнав», — сказав він, його огидний маленький рот скривився в насмішку.
  Маршалл відчув, ніби її вдарили ногою в живіт. Вона з тугою глянула в коридор на вхідні двері.
  «Це зовсім не схоже на мене», — продовжував він, просто стоячи з киплячим чайником. «Я пам’ятаю всіх… Цікаво, що це говорить про вас?»
  Ти просто загублена маленька дівчинка, яка вхопилася за перше, що з’явилося, щоб надати її життю хоч якогось сенсу – слова Чемберса з попереднього вечора, які повертаються на бік свого ворога.
  Коли він зробив крок до неї, вона відступила назад, і одна з керамічних фігурок впала на підлогу:
  «Боже! Мені дуже шкода, — сказала вона, присідаючи, щоб зібрати шматки, але при цьому розрізала тремтячу руку. «Мені здається, ти плутаєш мене з кимось іншим», — непереконливо сказала вона йому, коли рівна цівка крові текла по її руці.
  «Я думаю, що ні. Друг Альфонса, — кивнув він, заплющуючи очі, щоб повернутися до спогадів. «Ви разом працювали в центрі дозвілля. Раніше він багато говорив про вас – не все хороше, боюся сказати». Відчувши, як сльози накотили її очі, Маршалл похитала головою. «Чому ти насправді тут?» — запитав він, ставши між нею та дверима.
  «Я перепрошую. Я дійсно не знаю, про що ви говорите. Мені зараз треба йти. Вибачте.
  Коутс не показав жодних ознак руху, зачаровано спостерігаючи, як емоції грають на її обличчі.
  «Ти вільна робити, що забажаєш», — сказав він їй, і чайник смикався в його руці.
  Маршалл залишився на місці, де вона стояла, не бажаючи проходити так близько від нього:
  «Я не можу пройти».
  «Звичайно, ти можеш», — запевнив він її, усмішка зникла, коли він спостерігав, як вона підняла комірець до рота.
  — Я не можу вийти, — голосно сказала вона. «Мені потрібна допомога».
  Передні та задні двері відчинилися одночасно, коли Чемберс і Вінтер увірвалися всередину, оточивши свого головного підозрюваного на його власній кухні.
  «Ти в порядку?» — запитав Чемберс, коли вона помітила мокру кров на підлозі.
  Вона кивнула й підійшла, щоб стати біля нього.
  «Зараз я візьму ті заварні креми», — сказав Вінтер Коутсу, але в глибині душі знав, що це був не шварценеггеризм, якого він прагнув.
  Поставивши чайник на поверхню, Коутс по черзі поглянув на своїх гостей:
  ' Ах . Палати.' Він кивнув на знак привітання. «А детектив Констебль… Адам Вінтер», — пригадав він, ніби все це мало сенс. «Я думав, що ми пройшли повз це».
  «Ми були в цьому районі», — знизав плечима Чемберс. «Я подумав, що ми можемо приїхати і забрати нашого друга».
  — І собака, — додав Маршалл, показуючи на налякану тварину в кутку.
  — І собака, — погодився Чемберс.
  «Тварина залишається зі мною», — просто сказав йому Коутс. — Мабуть, я б марно втратив дух, щоб запитати, чи є у вас ордер бути в моєму домі?
  Їх відсутність відповіді була достатньою відповіддю.
  — Тоді я вимагаю, щоб ви пішли. До побачення, — коротко сказав він, перш ніж повернутись до Маршалла. «Мені було приємно бачити вас знову, Джордан», — усміхнувся він перед тим, як вигнати їх, спостерігаючи зі своїх зламаних вхідних дверей, як вони перетинали сад.
  Але коли вони підійшли до воріт, Чемберс засунув пальці в рот і голосно свиснув:
  «Давай, хлопче!» — гукнув він, і цуценя промчало коридором, проскочило повз Коутс і пішло за ними на вулицю, не потребуючи жодного запиту.
  — Мені дуже шкода, — сказав Маршалл, коли вони зайшли у фургон.
  Зима завела мотор: «Куди?»
  «Просто витягніть нас звідси», — відповів Чемберс, дивлячись на те, як Коутс спостерігав за ним, коли вони від’їжджали.
  «Челліні?!» — заревів Чемберс, коли Вінтер припаркувався навпроти майданчика для відпочинку, тепер цілком упевнений, що він щось упустив.
  «Я знав, що він схвалить», — сперечався Маршалл.
  «Це було занадто багато, занадто рано, і це розвіяло вашу прикриття!»
  «Це було не це», — зітхнув Маршалл, знаючи, що правда не краща.
  «У будь-якому випадку, — сказав Чемберс, — ми закінчили».
  Він виліз, грюкнув дверима й пішов геть.
  «… Челліні?» — запитав Вінтер, коли пес підскочив, щоб зайняти вільне місце.
  «Я не знала, що він знав», — сказала вона, притискаючи рукавом болючий поріз на руці.
  — Коутс?
  — Чемберс, — сумно відповіла вона, спостерігаючи, як він крокує уздовж дерева. ' Персей з головою Медузи . Тієї ночі, коли на нього напали, я думаю, це те, що вбивця намагався відтворити – свій третій «твір мистецтва».
  «Медуза?» запитала Зима. «Як у … змій?»
  «І свіжа голова ворога», — кивнула вона, тягнучись до свого альбому для малюнків, лише щоб зрозуміти, що поспішаючи піти, вона забула його на кухні Коутса.
  — Господи , — прохрипів Вінтер.
  «Це він — Коутс», — рішуче сказав Маршалл, і образ розбитого тіла Тобіаса Сліпа спав у її пам’яті без запрошення. «Це завжди був він. І тепер я ще більше в цьому впевнений. Це був не той Роберт Коутс, якого я зустрів сім років тому». Вона замовкла, намагаючись упорядкувати свої думки. «Я маю на увазі, що це був той самий чоловік, але це була не та сама людина, якщо це має якийсь сенс?»
  «Зовсім жодного».
  «Це навіть не був той Роберт Коутс, якого я раніше бачив у будинку престарілих».
  «Що ти кажеш?»
  «Здається, я знаю, чому дівчина Генрі Джона Долана не впізнала фото, яке я їй показав… Коутс — хамелеон».
  «Хамелеон?»
  «Він набуває характеру, змінює свою зовнішність, стає тим, ким хтось хоче». Вона звернулася до Вінтера, який дивився трохи не в собі: «Що ти думаєш?»
  «Я думаю... ми повинні сказати Чемберсу».
  Вони вилізли під дерево, таке червоне, що воно затьмарювало світло навколо нього, і перебралися, поки їхній новий вихованець спалив трохи енергії.
  «Ти в порядку?» — запитав Маршалл.
  «Просто потрібна була пара хвилин», — сказав Чемберс. «Це була помилка. Це моя вина. Я не повинен був дозволити себе знову затягнути. І все одно це було даремно».
  «Я б не сказав все даремно», — сперечався Вінтер. «Ми справді витягли собаку», — зазначив він, спостерігаючи, як вона ганяється за білкою на дереві… а потім робить величезне какання.
  Чемберс виглядав не враженим.
  «І я отримав це», — оголосив Маршалл, дістаючи з її кишені зім’ятого листа й простягаючи йому. «Його мати орендувала ділянку у Вест-Путні ще до його народження», — пояснила вона. «Можливо, ти не помилився, коли шукав щось того дня, коли викопав його сад… Цікаво, чи ти просто копав не в тому місці».
  
  OceanofPDF.com
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 20
  Понад сім з половиною років чекаючи на таку значну перерву в справі, Чемберс відчув, що це трохи неприємно, коли адреса у верхній частині викраденого листа привела його до сірого коридору в надрах міської ради Вондсворт. офіси. З-за, напевно, непотрібного вікна безпеки жінка за столом наказала йому сісти, лідери ради, очевидно, очікували, що їхні виборці увірвуться та пограбують департамент парків і відкритих просторів їхні сумнівні скарби будь-якої миті.
  З огляду на те, що час був суттєвим, Роберт Коутс, безсумнівно, уже телефонував зі своїми скаргами та доручив своєму бульдогу знайти адвоката, у них були лічені години, щоб знайти певні докази, перш ніж тяганина та дисциплінарне провадження зроблять їхнього головного підозрюваного недоторканним. Отже, команда розпалася. У той час як Чемберс слідувала прикладу розподілу, Маршалл і Вінтер повернулися до будинку престарілих у Телл-Оукс, щоб продовжити її теорію, мами Коутса здавалося логічним місцем для початку.
  Затхлий сморід тисячі сигарет сповістив про прибуття неохочого «волонтера», який вийшов, щоб розправитися з ним. Не соромлячись почухавши оголене пивне черевце, чоловік перечитав зім’ятого листа:
  — Ділянка вісім-шість-один, — сказав він у привітанні, уникаючи світських тонкощів. «Це е -е-е-е ... Доверхаус-роуд».
  Він повернув листа Чемберсу й пішов геть – ще одна добре виконана робота.
  — Чудово, — сказав Чемберс, підводячись. «Ходімо».
  Чоловік виглядав так, наче його щойно вдарили.
  «Мені потрібно, щоб ви відвезли мене туди», — уточнив Чемберс. «… Прямо зараз».
  «Ти розбив вікно?» — спитала Маршалл після того, як показала бейджиком співробітнику будинку престарілих і попросила, щоб її відвезли до місіс Коутс.
  «Я ж казав тобі, — захищаючись, відповів Вінтер, — я ледве влучив!»
  «Я мав на увазі собаку».
  «Ой. Тоді так».
  Хтось прийшов проводжати їх по коридору: «Привіт! Я Мейзі! — привітала їх жінка, наче вони щойно прийшли на домашнє свято. «Я головний опікун Мередіт. Ходімо зі мною. Я покажу тобі її кімнату».
  Інь до ян Маршалла, жінка, здавалося, втратила обличчя від радощів життя – така людина, яка фотографувала квіти та вигодувала птахів із зламаними крилами, щоб повернути їх до здоров’я – з добрими намірами, але не звертаючи уваги на світ, який одного дня з’їсть і виплюньте їх назад.
  «О, хто це впустив?» — спитав бурхливий доглядач, зупиняючись перед ними в коридорі. Трохи завелика для своєї уніформи, вона насилу підняла гребінець з підлоги, відкривши нижню частину спини Вінтеру та Маршаллу.
  «Це… марсіанин Марвін?» — спитала Вінтер, побачивши незвичайне татуювання.
  «Так, це так!» Мейсі посміхнулася. «Ви фанат?»
  Він виглядав трохи ніяково: «Я маю на увазі, настільки, наскільки… будь-хто».
  «Я чув, що місіс Коутс інколи може бути небагатою», — сказав Маршалл, перериваючи безглузду розмову, але намагаючись не згадувати, звідки вона знала, що це так.
  «О, вона прекрасна жінка», — сказала їй Мейзі. «Але так, у неї бувають моменти . Ось чому я взяв на себе роль її основного опікуна. Знаєте, її син одного разу сказав мені, що він коли-небудь зустрічав лише двох людей, які краще ставляться до його матері, ніж він, і я був одним із них». Вона гордо посміхнулася. «Це такі дрібниці, які роблять все це вартим уваги. правильно. Ось ми й приїхали, — сказала вона, двічі постукавши перед тим, як увійти до приватної кімнати Мередіт Коутс, де літня жінка лежала на спині, дивлячись у стелю.
  «Боюся, що ця розмова конфіденційна», — сказав Маршалл їхнім супроводжуючим.
  — Звичайно. Тоді я не зайду, інакше вона захоче, щоб я залишився, — прошепотіла Мейзі.
  «Дякую за допомогу», — сказав Маршалл, зачиняючи за нею двері, перш ніж сісти біля ліжка. «Місіс Коутс?» — запитала вона. «… місіс Коутс?»
  Тендітна жінка повернула голову, але потім подивилася крізь неї, ніби її навіть не було, загубившись десь у власному розумі.
  «Чи можу я називати вас Мередіт?» вона посміхнулася, впізнання промайнуло на порожньому обличчі. — Це Мередіт. Я тут, щоб запитати вас про вашого сина».
  Поки Маршалл наполягала на своїх марних зусиллях, Вінтер підійшла до туалетного столика. Поглянувши на себе в дзеркало, він сором’язливо зачесав волосся вперед, зупинившись, щоб перевірити, чи його лінія волосся, що спадає, виглядає не гірше, ніж минулого разу. Змушуючи себе зосередитися на більш неминучій проблемі, він повернувся до неї спиною, непомітно відчинивши верхню шухляду, щоб знайти всередині колекцію нічних рубашок і нижньої білизни. Закривши його, він перейшов до наступного: більше одягу. Не маючи змоги непомітно дотягнутися до нижньої шухляди, він швидко став навколішки й потягнув за ручку…
  Коли він підвівся зі старим фотоальбомом у руках, щось упало на підлогу. Він нахилився, щоб підняти його.
  « Мммм , Маршалл», — перебив він, простягаючи їй конверт із останніми фотографіями, які ще не потрапили на пожовклі сторінки альбому, на першій із яких зображено вродливого Роберта Коутса, який обіймає привабливу жінку. Вони виглядали щиро щасливими. «Схоже, вона була однією з його учениць», — сказав він їй, коли на другій фотографії була та сама жінка в випускній сукні, на фоні якого на банері було написано « Випуск 94» .
  Поділившись значним поглядом на цю останню подію, Маршалл повернувся до літньої жінки:
  «Мередіт, ти можеш сказати мені, хто це?»
  Піднявши тремтячу руку до зображення, вона відповіла: «Це мій Роберт».
  — Але жінка? — терпляче запитала вона. «З ким Роберт?»
  Піймавши вразливу жінку в мить прозорості, Маршалл побачив, як вона сумно посміхається, перш ніж уперше зустрітися з нею поглядом:
  «… Елоїза. Така чудова дівчина».
  «Елоїза? Ви випадково знаєте її прізвище? — тихо запитав Маршалл.
  Вона похитала головою: «Вона відвідувала мене».
  'Тут? Коли вона востаннє приходила до вас?»
  І з цими словами вона знову зникла, на її обличчі з’явився порожній вираз, наче її щойно перезавантажили.
  Тяжко зітхнувши, Маршалл підвівся й приєднався до Вінтера, який гортав вишуканий фотоальбом, різноманітні фотографії Роберта Коутса, зроблені за минулі роки, більше нагадували фотографії кількох братів, його зовнішність зазнавала різких змін, вага коливалася. , його смак в одязі варіюється від домашньої коноплі хіпі до елегантного ділового вбрання та вражає всі проміжні тенденції.
  «Це нам знадобиться», — тихо сказав йому Маршалл, перевіряючи, чи берег вільний, коли Вінтер запихав його в піджак.
  Пожвавлюючись від кожного кроку, землероб провів Чемберса через ворота до нічим не примітної ділянки землі:
  «Вісім-шість-один», — оголосив він, уже тягнучись до наступної сигарети.
  Похиткий сарай тримав підсмажені овочі, витрачені протягом року, а клубок ожини облягав занедбаний край.
  "Ви не проти?" — спитав Чемберс, показуючи на лопату на сусідній ділянці.
  Чоловік знизав плечима, очевидно, наплювати.
  Зібравши інструмент, Чемберс повернувся на те саме місце, загнавши його у вологу землю, коли почав копати.
  Старі книги відвідувачів будинку престарілих зберігалися за межами будинку. І навіть не знаючи, з якого року починати переглядати, він зайшов у глухий кут за чутливих до часу обставин.
  «Ти їдь фургоном до університету», — сказав Маршалл Вінтеру, коли вони поспішили на автостоянку. «Дізнайтеся все, що можете про цю Елоїзу».
  Добре. Єдине… Зараз я охоронець, а не поліцейський».
  «Так імпровізуйте! Використовуйте свою уяву. У нас закінчується час! І мені потрібен фотоальбом».
  Розстібнувши куртку, Вінтер подав її: «Навіщо? Куди ти йдеш?»
  «Якщо ми хочемо відновити справу, нам потрібно пов’язати Коутса з убивством Генрі Долана», — пояснила вона. «І це дасть нам позитивний ідентифікатор».
  Іржавий метал вдарився про щось тверде лише за три фути під поверхнею.
  Відкинувши лопату вбік, Чемберс упав на коліна й нахилився до ями. Викопавши решту вручну, біла, як крейда, пляма майже сяяла на тлі бруду, коли він чистив її щіткою. Занурившись кінчиками пальців у гладку поверхню, він обережно витягнув її з землі: не більше ніж кілька дюймів завдовжки, гостріший на одному кінці, це, безперечно, була кістка.
  Схопившись на ноги, він поглянув на безлюдні наділи на свого ображеного представника районної ради:
  "Гей!" Чемберс подзвонив, щоб привернути увагу чоловіка. «Ти вмієш керувати цим?» — крикнув він, показуючи на міні-копач біля входу.
  Озброївшись трьома фотографіями Елоїзи, Вінтер увійшов до коледжу Біркбек, і все ще намагався придумати спосіб вийти звідти з особистою інформацією про студента без бейджа, не кажучи вже про ордер. Його найобіцяючіші ідеї на сьогоднішній день: відчужена відносна рутина, вимкнення пожежної сигналізації або (і ця, за загальним визнанням, залежала від величезної та різноманітної кількості факторів) … спокушання діловода.
  Підійшовши до головних сходів, він сповільнив роботу, зупинився, а потім повернувся до величезної шафи з трофеями. Піднявши одну зі своїх фотографій до командної фотографії чемпіонок з лакросу серед жінок 1992 року, він подивився між молодою жінкою, яка піднімала золотий кубок над головою – до випускної фотографії – і назад, а внизу був підпис: Елоїза Браун (капітан команди). ).
  — Га , — усміхнувся він, почуваючись досить задоволеним собою. «Це була халява».
  За десять хвилин їзди на таксі ніби стемніло. Вилізши перед салоном краси, Маршалл спробувала знайти двері замкненими, кривосторонній знак «Зачинено» нагадував їй перевірити час. Лаючись собі під ніс, вона постукала у вікно, поки нарешті не залилася світлом, коли на неї визирнули три бездоганні обличчя.
  «Вибачте, що я з’явився без попередження», — сказав Маршалл, сідаючи навпроти колишньої дівчини Долана вдруге за стільки ж днів. «Але мені потрібно запитати, чи впізнаєте ви когось із цих людей» – ці люди, які здавалися простішими, ніж намагатися пояснити, це був один і той же чоловік.
  Ріта почала гортати альбом із фотографіями, Маршалл втрачав надію, дивлячись на те, як знімалися фото за фото… Але потім вона перегорнула сторінку назад і примружилася до одного зі знімків:
  — Цей, — сказала вона, постукуючи по ньому криваво-червоним нігтем.
  «Ти абсолютно впевнений?» — запитав її Маршалл.
  — Сто десять відсотків, — кивнула вона. «Це він. Це «особливий» друг Генрі».
  У нього почався холод, від якого боліла нога, а таблетки ледь не вгамували біль. Ледве хапаючи каву, Чемберс спостерігав, як команда працівників міської ради розкопує місце при світлі смолоскипів. Двоє землекопів переколювали землю протягом останніх кількох годин, а інші копали вручну, метушня привернула аудиторію нудьгуючих підлітків і пліткуючих мешканців із будинків позаду. Патрульні машини, про які він запитував, оточили територію і наразі виконали чудову роботу, не даючи людям подалі.
  — Вибачте, детективе, — сказав чоловік, укритий з ніг до голови брудом. «Ви хотіли знати, коли перший квадрант був очищений?» запитав він, виглядаючи трохи травмованим.
  Чемберс кивнув і пішов за ним у ділянку розміром п’ять на п’ять метрів, вирізану з землі, обережно переступаючи крізь килим із кісток, скелетів десятків тварин, багато з яких досі ідеально зібрані – братська могила, накопичена роками.
  «Скільки ще копачів тут можна отримати?» — запитав він чоловіка.
  «Третій квадрант майже готовий», — відповів він. «Дві вже не за горами. Я думаю, ми зможемо це зробити з тим, що у нас є».
  Чемберс з мукою провини дивився на море наділів. Сараї облямовані рівномірно розташованими огорожами. У темряві воно виглядало як мініатюрне село:
  «Це тільки сьогоднішня робота», — сказав він. «Завтра ми почнемо з решти».
  ' Е-р-р-р ... Вибачте?'
  «Ви мене чули. Розірвіть це все ».
  Пес згорнувся калачиком у ніші для ніг, фургон U-Drive був напрочуд затишним способом провести вечір, з опалювальним приладом, що подавав гаряче повітря в кабіну, а двигун тихо гуркотів під ними. Вінтер припаркував їх під тим самим деревом, що й раніше, тихий парк, що був за рогом будинку Коутса, був логічним місцем для зустрічі з контингентом столичної поліції.
  Пес підняв голову, коли в скло постукали.
  «Маршалл?» — запитав офіцер у формі, коли вона опустила вікно.
  "Так?"
  — Є для вас по радіо сержант-детектив Чемберс.
  «Дякую». Вона звернулася до Вінтера: «Ти йдеш?»
  — Ні, — позіхнув він. «Я буду доглядати за собакою».
  Слідом за офіцером повернувшись до його машини, вона залізла всередину й взяла слухавку, а чоловік і його колега пішли покурити, щоб дати їй трохи усамітнитися.
  «Палати?»
  Клацання: "Просто зареєструюся... Завершено".
  «Ми все ще чекаємо на підрозділ озброєного реагування, але у нас є люди, які спостерігають за будинком. Кінець.
  «Вони видали ордер на арешт… Кінець».
  «Якраз вчасно. Ви повинні бути тут для цього. Кінець.
  «У мене тут повні руки. Кінець.
  — Я так розумію, що ще немає людських останків? Кінець.
  'Негативний. Я все ще підозрюю, що Долан був його першим. Кінець.
  Маршалл довелося прикрити очі, коли промені фар зазирнули за ріг:
  «Здається, вони тут. Я краще піду. Кінець.
  'Будьте обережні. Кінець.
  "Копіюй це... Виходь".
  «Іди! Іди! Іди!»
  Вінтер почувався трохи зайвим, дивлячись, як команда озброєних поліцейських штурмувала власність Роберта Коутса, першого офіцера, який вимагав зламаного замка, який він відкрив раніше того дня, темні фігури рухалися по сітчастих завісах, розпливаючись крізь маленьку будинок; рейд тіньової маріонеткової поліції.
  Маршалл пройшов останнім і завзято сперечався лише за цю честь. Вигуки "Чисто!" почали надходити з усіх боків, коли вона розгублено йшла голим коридором; меблі залишилися, але стоси паперів зникли. Коли вона проходила повз вітальню, вона виглядала такою ж мізерною.
  «Хтось влаштував багаття», — прокоментував офіцер, коли вона зайшла на кухню, а група з чотирьох металевих сміттєвих баків все ще тліла на внутрішньому дворику.
  Вона насупилася, побачивши, що її альбом для малюнків зловісно чекав на столі, і підійшла, коли розчаровані офіцери почали виходити з дому. Здавалося, що Коутс спалив усе, що мав, і все ж залишив це — акт доброти, на який вона вважала його неспроможним, що могло означати лише те, що він залишив це з іншою метою.
  Вона обережно відкрила його, гортаючи повз свій ескіз « Мислителя» … а потім «П’єту» … свій незакінчений малюнок Персея з головою Медузи . Затамувавши подих, вона перегорнула сторінку, відчуваючи, як завмирає серце, коли Вінтер увійшов до кімнати позаду неї.
  «Вони сказали, що він пішов?» — запитав він, задихавшись. «Маршалл? Що це? Він приєднався до неї біля столу, дивлячись через її плече, коли вона переходила до наступного нового фото... потім наступного... і наступного. «Що це ?» — запитав він, але вона ніби не почула. «… Маршалл?»
  Вона повільно обернулася й поглянула на нього:
  — Господи, Вінтер, — сказала вона невиразно. «Що ми зробили?»
  OceanofPDF.com
  четвер
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 21
  Єва встала за п’ять хвилин до того, як мав спрацювати будильник. Вона мала тенденцію до таких ранніх стартів, коли у неї попереду був цілий день у суді. Поштовхнувшись у темряві, щоб не заважати Чемберсу, вона успішно вимкнула будильник, дістала свій одяг зі спинки крісла та вибралася зі спальні, лише двічі вдаривши палець на нозі під час цього процесу – новий особистий запис.
  Вона відчинила двері й трохи розслабилася, увімкнувши телевізор на стільниці на кухні, гучність якого була налаштована на постійне дзюрчання. Наповнюючи кавоварку, вона з подивом виявила, що вона все ще тепла з попереднього ранку – поки що ще одна річ, яку потрібно було замінити . Коли вона дістала молоко з холодильника, на задньому плані засвітилися ранкові новини:
  «... мешканці цього сонного комплексу на березі річки сьогодні вранці прокинулися від наслідків жахливого злочину...»
  Позіхнувши, вона додала в свій улюблений кухоль дві повні чайні ложки цукру… а потім третю.
  … тіло молодої жінки. Повідомлення, що надходять із огородженої зони, свідчать про те, що принаймні одна з її кінцівок, здається, відсутня. Поки що ми не знаємо, чи це була попередня травма, чи вона була отримана під час нападу…»
  Нашорошивши вуха, коли подробиці жахливої історії продовжували гудіти з динаміків, Єва взяла пульт дистанційного керування:
  
  «… Знову ж таки, ці повідомлення поки що не підтверджені. Але зараз кілька джерел повідомили нам, що положення тіла неймовірно схоже на цей витвір мистецтва..."
  З передчуттям дежавю Єва вимкнула звук телевізора, наче не чуючи, якось змусить його зникнути. Відчайдушно не бажаючи розповідати своєму чоловікові, вона кілька хвилин стояла, розмірковуючи, змирившись з тим фактом, що він повинен знати. Не звертаючи уваги на клацання кавоварки, яка нагрівалася до температури, вона повернулася до дверей спальні, смужка світла розрізала темряву, коли вона підкралася до ліжка.
  — Бен, — прошепотіла вона. «… Бен.» Сидячи поруч із ним, вона простягнула руку… її рука опустилася на матрац, перш ніж відтягнути ковдру й виявити, що ліжко порожнє. Схопившись на ноги, вона ввімкнула нічну лампу, покликавши в тихий дім: «…Бен?!»
  У термосі з кавою в руках Чемберс пірнув під поліцейську стрічку й показав своє посвідчення першому поліцейському, який підбіг:
  «Палати. Вбивство, — оголосив він.
  «Христе!» — полегшено зітхнув юнак.
  «… Чемберс », — повторив він, стурбований тим, що у своєму безсонному маренні він міг дещо перепродати себе.
  Офіцер усміхнувся:
  «Я маю на увазі, Христе , я радий тебе бачити! давай Це сюди». Він повів Чемберса вниз пагорбом до річки, де брудна ковдра була накинута на фігуру в людський зріст, що робило її схожою на костюм на Хелловін із напівзадником на тлі холодного світанкового неба. «Це єдине, що я мав у машині», — пояснив він, вловлюючи вираз детектива.
  «Зніміть це».
  «Але… преса…»
  «Це для людей, про які платять набагато більше , ніж нам, — сказав йому Чемберс, — і це далека проблема порівняно зі збереженням доказів».
  "Так, але..."
  «Дивіться!» Чемберс гавкнув на нього. Це було занадто рано. «Якщо вас це так непокоїть, ви маєте моє благословення стояти там, тримаючи свою чоловічу ковдру, доки ми не поставимо сюди екран. Але зніміть... це...».
  Коли лаяний молодий чоловік пішов розкривати свою жертву, Чемберс підійшов до краю води, як завжди, підготувавшись перед тим, як побачити будь-яке мертве тіло: душа, вирвана з існування проти її волі, ефект хвилі смутку, втрати та гніву торкається тіла. незліченна кількість інших життів – тих, хто знав їх… тих, хто тепер ніколи…
  Вирвавшись зі своїх роздумів, він похитав головою, філософія Єви дійсно почала заважати йому в обраній кар’єрі.
  Він спостерігав за відображенням у воді, що плескалося на березі, коли ковдра впала, відкриваючи спотворений шедевр, якого він боявся. Відчувши, як падає серце, він нарешті змусив себе поглянути на це.
  Волосся, заплетене навколо її корони, листя, вплетене в хитромудрий візерунок, красива жінка стояла без верху, лише прозоре полотно, оживлене вітерцем, вільно звисало навколо її талії. Якимось чином вона виглядала спокійною, навіть щасливою, натяк на посмішку згорнувся в кутику її рота, ще більше переслідуючи свіжі розчленування трохи нижче обох плечей. Без обох рук фігура відкидала нерівну тінь, шкіра закінчувалася раптово, неприродно, як розбитий мармур – Венера Мілоська , відроджена в понівеченій плоті.
  Надивившись, Чемберс почав тягтися назад по трав’яному березі, недосвідчений офіцер все ще галантно тримав свою діряву ковдру:
  "Гей!" — гукнув він після Чемберса. "Куди ти збираєшся?"
  «Щоб підняти з ліжка когось, хто може тобі допомогти».
  «Так… не ти?!»
  Не озираючись, Чемберс похитав головою: «Не я».
  — Гаразд, — почав старший інспектор детектива Вейнрайт, — який хоче розповісти мені, що таке стажер-офіцер відділу боротьби з наркотиками… — Маршалл сором’язливо
  уникав погляду інших, майже забувши, що вона все ще лише стажер, —… досвідчений відділ убивств. детектив і… — сувора жінка ще раз перевірила аркуш паперу перед собою, — … охоронець Сейнсбері проводить несанкціоноване розслідування у справі семирічної давнини?
  Вейнрайт був третім інспектором у відділі вбивств після Хамма, який вибив кулаком із відділу, у такий спосіб, якого ніхто не бачив, з «особистих причин» — причина, через яку особисто Чемберс не відчував захоплення силою, з якою він вдарив кулаком один із своїх констеблів … який також не бачив цього. Усе це, звісно, було замовчено, старий знайомий гарантував, що недостатньо кваліфікований, непридатний і розгублений Хамм пішов із високо піднятою головою, повною пенсією та проводом, гідним героя.
  Уейнрайт був приємним ковтком свіжого повітря в порівнянні, часом трохи банальним, але загалом справедливим і доступним. Посада, яку вона здобула тяжким підкупом, роки нічних змін, шкідлива їжа та алкогольна залежність від роботодавця вплинули на неї, як і на всіх інших, глибокі складки пробігали її шкірою, як русла висохлих річок. вона виглядала на десять років старшою, ніж була насправді.
  «… Ну?» — запитала вона їх, коли ніхто не відповів.
  Зима прокашлявся:
  «Все почалося одразу після того, як я повернувся зі швидкісного переслідування… Ну, середня швидкість була б точнішою; ми обидва все ще були дуже втомлені після його першої спроби зняти «Парк Юрського періоду» на відео, яке я…» Відчувши, що він втрачає свою аудиторію, і насправді почувши, як Чемберс ляснув рукою по лобі, він замовк. «Так, ти, напевно, хочеш почути це від когось із них», — підсумував він, незграбно сідаючи на спинку крісла.
  Вейнрайт звернувся до Чемберса:
  — Поясніть мені, чому ви взагалі шукали людину, з якої вже зняли підозру?
  Чемберс нахмурився: «Але хто насправді це зробив ».
  «Але кого ви не повинні були розслідувати в першу чергу», — сперечався начальник відділу розслідування, а двоє інших спостерігали за дебатами, що точилися по столу.
  «Але хто, якби ми цього не зробили, залишився б непоміченим, бо жоден інший виродок не збирався його шукати», — розлютившись, зауважив Чемберс.
  «Спочатку вам слід було запитати дозволу».
  «Ви б дали?»
  «Ні».
  Очікуючи, що збирається подути, він роздратовано підняв руки.
  — Подивіться, — спокійно сказав Вейнрайт. «Я не кажу, що я не радий, що ти зробив те, що ти зробив, я лише кажу, що мені доведеться покарати тебе за це. Це має сенс?»
  «Буквально жодного».
  Зима невпевнено підняла руку.
  «Так?» — запитав Вейнрайт, повертаючись до нього.
  «Чи може моє покарання було призначено володарями Sainsbury's plc.?» "Тому що я знову спізнююся на роботу, і мій менеджер, Ден, збирається сратися".
  «Добре».
  «Чудово. Отже, я можу піти?
  «Ні». Вейнрайт уже виглядав виснаженим. — Ти , — сказала вона, звертаючись до Маршалла. «Ти мене ще не дратував. Чому б вам не ознайомити мене з новинами?»
  «…і він додав п’ять нових фотографій?» — запитав Вейнрайт, виглядаючи хворим, заговоривши вперше за понад п’ятнадцять хвилин. — Отже, ще чотири вбивства?
  «Я думаю, ми повинні припустити, що це його намір», — кивнув Маршалл, і всередині неї звивалася та сама нудота, яку вона відчувала цілий день.
  — Господи, — простогнала вона, опускаючись на крісло. «Навіщо він нам це розповідає? Навіщо взагалі залишати ескізи?»
  — Не знаю, — знизав плечима Маршалл. «Щоб нас кепкувати? Щоб перевірити нас? Так чи інакше, після нашої зустрічі на його кухні він знав, що ми прийшли за ним і що йому більше нічого втрачати, — закінчила вона винувато.
  — Добре, — рішуче сказав Вейнрайт, повертаючись до Чемберса. «Я змушую вас вести справу».
  «Вибачте?» — запитав він здивовано.
  «Це ваша справа».
  ' Ні . немає​ Ні , — сказав він. «Віддай це комусь іншому».
  «Ви працювали над першим розслідуванням», — міркувала вона. — І ви мали рацію щодо всього, що робить вас найбільш кваліфікованим, щоб зловити цього чоловіка. Чи можете ви дати мені одну вагому причину, чому ви не готові до цього?»
  Незручно пересуваючись, Вінтер глянув на свого колегу, а по інший бік від нього погляд Маршалла скочив на його ногу…
  «… Ні», — відповів він, розчаровано хитаючи головою.
  — Тоді все вирішено, — сказав Вейнрайт. «Ви хочете, щоб я попросив, щоб Маршалла перевели для допомоги?» … Якщо вас це зрозуміло, звичайно? — запитала вона офіцера з відділу наркотиків, який нетерпляче кивнув.
  — Звичайно, — буркнув Чемберс. «Чим більше, тим веселіше».
  — А Вінтер… — почав старший інспектор. Він схвильовано сів. «… тобі, ймовірно, варто повернутися до роботи, перш ніж «Ден» пройде ту цеглину, про яку ти згадав».
  «О, — сказав він, виглядаючи трохи розчаровано.
  «То що далі?» — запитав Вейнрайт.
  — Елоїза Браун, — відповів Маршалл. «Ми вважаємо, що в якийсь момент вона мала стосунки з Коутсом. Нам потрібно з нею поговорити».
  «І тепер, коли ми офіційно, — гірко почав Чемберс, — я хочу обшукати його кабінет в університеті».
  «Це завдання номер два і три», — сказав їм Вейнрайт. «По-перше: нам потрібні всі очі в країні, які шукають цього чоловіка. Мені потрібно, щоб ви надали мені добірку фотографій для розповсюдження в ЗМІ».
  «Впевнені, що хочете звернутися до преси з цим?» — запитав її Чемберс.
  «Хочу» не має до цього нічого спільного. Але я насправді не бачу, який у нас є вибір. Як промовисто сказав Маршалл: людина — хамелеон. Ми не знайдемо його самі».
  «І скільки ти збираєшся їм сказати?» — спитав він, гадаючи, які в нього шанси приховати щось від Єви.
  — Досить, — задумливо сказав Вейнрайт. «… Правда. Що сьогодні, після семи років непомітності, Роберт Коутс офіційно став серійним убивцею».
  
  OceanofPDF.com
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 22
  Чемберс запропонував відвезти Вінтера на роботу дорогою на зустріч з Елоїзою Браун, але невпинний лондонський рух передбачувано перетворив цей жест на величезну незручність.
  «Гей, хлопці?» Зима підхопила із заднього сидіння.
  Маршалл обернувся, але миттєво пошкодував про це:
  «Ісусе, зима! Одягніть штани!
  "Я не очікував, що ви подивитесь!"
  «Ви сказали «привіт, хлопці» – звичайно, я подивлюся!» — кинула вона, пильно дивлячись на машину попереду, а він уперся ногами у вікно, щоб звиватися у форму.
  Кілька хвилин вони сиділи тихо.
  «… Привіт, хлопці?»
  «Що?!»
  «Мені було цікаво… ну, більше я думав , що, можливо, ви могли б… знаєте, зачекайте, доки я закінчу роботу, щоб піти до Елоїзи Браун».
  «Ви жартуєте, правда?» — запитав Чемберс.
  "Я просто подумав..."
  «Це розслідування вбивства . Коутс уже сказав нам, що збирається знову вбивати. Кожна секунда має значення. І ти хочеш, щоб ми чекали на тебе?»
  — Тепер, коли я чую це вголос… — ніяково сказав Вінтер. 'Так, ви маєте рацію. Ігноруйте мене.
  «Будьте спокійні з ним», — сказав Маршалл Чемберсу. «Ми б навіть не знали про існування Елоїзи Браун, якби не Вінтер». Вона обернулася, щоб підбадьорливо посміхнутися: «Заради Бога! Де твій топ?!
  «Він застряг у твоїх дверях», — відповів він, звисаючи животом через пояс.
  Маршалл швидко відкрив і зачинив пасажирські двері, перш ніж кинути сорочку поло на спинку:
  «Як щодо того, з дозволу Чемберса, звичайно, — вона подивилася на нього, — я заїду пізніше й розповім вам про все?» … добре?'
  «Ви б?» Зима з надією посміхнулася.
  Чемберс неохоче кивнув, зупиняючись біля дверей супермаркету.
  — Тоді до зустрічі, — сказав Вінтер, вистрибуючи на тротуар.
  "Сумка!" — нагадала вона йому.
  «Дякую. До побачення!' — зателефонував він після того, як забрався назад, щоб забрати його, Чемберс і Маршалл відмахнулися від нього, як горді батьки, коли він практично кинувся на роботу.
  «Впевнені, що це те місце?» — запитав Чемберс, без ентузіазму дивлячись на вхід до підземних туалетів.
  «Зрозуміло», — відповів Маршалл, показуючи на новеньку вивіску:
  Gallery.sw7
  Відчинивши металеві ворота, вони спустилися кам’яними сходами назустріч шуму будівельних робіт, запах несвіжої сечі посилювався, буквально різав їм очі, коли вони досягли людного підземного простору.
  «О! Гей! — посміхнулася приваблива жінка, її світло-каштанове волосся зібрано в грайливі пучки, велика сорочка вкрита засохлою фарбою. «Ти туалетник?»
  Глянувши на Маршалла, коли вона захихотіла, Чемберс дістав своє посвідчення, почуваючись трохи сором’язливо – це були його найрозумніші штани:
  «Ні. Я детектив із вбивств».
  «Це було сьогодні?» вона запаморочливо засміялася перед тим, як нахмуритись: «То коли прийде хлопець із туалету?»
  Троє з них стояли мовчки якусь мить, наче вона справді очікувала, що Чемберс дізнається.
  «…Я справді не можу тобі допомогти. Ви Елоїза Браун?» — перевірив він ще раз, вважаючи це за потрібне з тією розсіяною жінкою.
  'Так. це я. Я б потиснула вам руку, але… — вона подивилася на себе, — я не зовсім впевнена, що це таке. Витираючи те, що було на її сорочці, обидва детективи виглядали трохи відразливо. «Вибачте. Я знову грубий? Більше навіть не можу сказати. Я знаю, що зараз це виглядає не дуже, але кілька шарів фарби, і це буде найрозкішніша галерея в місті».
  Вираз «какашку не відшліфуєш» спав на думку занадто легко, але Чемберс вирішив залишити його при собі.
  «Над землею я б не змогла дозволити собі стільки простору за мільйон років», — весело сказала вона їм, оглядаючи свою добре облаштовану імперію. «Але це місце… Це як видобуток нафти в центрі Лондона».
  «Я не дуже впевнений, що це нафта», — пробурмотів Чемберс, переступаючи через неприємну на вигляд калюжу. «Як ти думаєш, ми могли б десь трохи поговорити… в іншому місці?»
  Елоїза знизала плечима: «Звичайно».
  І Маршалл, і Елоїза з тугою дивилися на готель «Рембрандт», але, побачивши, що Чемберс платив, вони ввічливо погодилися на його пропозицію, і всі троє сіли за липкий столик у «Макдональдсі» по дорозі. Насупивши обличчя, Чемберс слухав, як Маршалл вів інтерв’ю:
  «Я почну з кількох легких», — сказала вона Елоїзі. «Чи були у вас стосунки з Робертом Коутсом?»
  «Так… Це було легко!»
  «Відколи до коли?»
  Вона подумала, а потім почала рахувати на пальцях:
  — Від березня до листопада дев’яносто четвертого. Вісім місяців. Ми розмовляли в коридорах, коли нікого не було, викрадали кілька хвилин тут і там, коли могли. Він не хотів, щоб про нас хтось знав. Він був параноїк з цього приводу – справжній прихильник правил. Нашим першим «офіційним» побаченням був вечір мого випуску». Вона насупилася на Чемберса: «Це твій другий гамбургер?»
  "Я не спала з п'ятої!"
  «А як би ви описали Роберта?» Маршалл продовжив, обидві жінки відійшли від шматка пережованого м’яса, який Чемберс виплюнув через стіл.
  І знову Елоїза знайшла час, щоб обдумати відповідь:
  «Красивий, чарівний, — вона почервоніла, наче він щойно пройшов повз і зробив їй комплімент, — шалено розумний і... інтенсивний».
  «Інтенсивний? Яким чином?»
  «В усіх відношеннях. Наприклад, як він попросив мене вийти за нього заміж лише через три місяці… — Маршалл підняла брови — вона мала намір почекати, доки її обранець не доведе свою цінність і буде похований на глибині шести футів, перш ніж нарікати на те, що, можливо, їм варто було поспілкуватися. адже. «… І потім кожен день після цього», — сумно додала Елоїза. «Тоді я думав, що це було романтично. Тепер я не дуже впевнений».
  «Ви часто були… інтимними?»
  « Вау! Як би я не хотів поділитися деталями свого сексуального життя з вами та гамбурзьким тут, я думаю, ви повинні сказати мені, про що це».
  «Твій колишній — серійний вбивця», — прямо відповів Чемберс. «Він убив трьох людей у вісімдесят дев’ятому році і ще одного сьогодні вранці: молода жінка… відрізала їй руки». Маршалл витягнув «Ти з глузду з'їхав?» обличчям до нього. « Що ?» — сказав він, набираючи жменю чіпсів. «Це все одно буде в усіх новинах».
  Витративши кілька хвилин, щоб опрацювати одкровення, Елоїза лише кивнула у відповідь.
  «Вибачте мене за слова, — почав Маршалл, — але для того, хто провів вісім місяців свого життя з цією людиною, ви не виглядаєте надто шокованим».
  «І як хтось, хто припинив ці стосунки, а потім зробив усе можливе, щоб переконатися, що вони більше ніколи не побачать цю людину… я ні».
  « Спробувати ?» — запитав Маршалл.
  «Роберт досі час від часу зв’язується зі мною: листи… квіти. Я просто схильний ігнорувати їх».
  «Коли востаннє?»
  «Я не знаю. Місяці тому, — вона знизала плечима.
  — Тоді у вас виникли підозри щодо нього?
  «Це була лише дрібниця», — сказала Елоїза, дивлячись у вікно, ніби спостерігаючи, як розгортається історія десь на вулиці. — Він частіше бував у мене. Справи були хороші. Ми були щасливі. Проте щовечора в стінах чути шкрябання, звуки, як щось дряпає прямо біля наших голов».
  «Миша?» — запитав Маршалл.
  'Правильно. Отже, що ви робите, коли у вас є миша? Ти йдеш і купуєш пастки. Що саме я і зробив – навіть не гуманно, зловити його в пастку і випустити назовні, сортувати. Я пішов на правильний металевий брусок на пружині, розчавити його до смерті. Я хотів, щоб ця істота була мертва... до ранку я помітив, що пастка зникла.
  «Я спустився вниз, попрямував на кухню і ніколи не відчував такої огиди до себе — бачивши цю нешкідливу маленьку тваринку, яку пришпилили, але все ще б’ється навколо від болю. Я просто хотів повернути час назад, вилікувати його, побудувати в стіні затишний маленький дім – поставити для нього трохи світла. Бо тепер, коли я про це подумала, чути, як він дряпається вночі, мене заспокоювало. Це означало, що я ніколи не був сам.
  «У будь-якому разі, Роберт явно знайшов це й вирішив позбавити бідолаху його страждань, перш ніж я встиг засмутитися. Я саме збирався нишком вийти з кімнати, коли побачив, як він дістав із шухляди ножа для сиру. Один із дійсно гострих вигнутих із двома зубцями на кінці? І тоді я помітив на робочій поверхні два інші ножі, обидва в плямах крові. Я видихнула, і він повернувся, щоб поглянути на мене. Він нічого не сказав… просто стояв з цим беземоційним виразом обличчя та цими мертвими очима. Я ніби бачу його вперше… Його справжнього .
  «Знаєте, коли дитина зриває крила з мухи журавля?» Це жорстокий акт домінування, відкинутий як «звичайний наївний інтерес», який можна виправдати тим, що розум, що розвивається, не розуміє наслідків, не приходить до згоди зі своїм місцем у природному порядку», — сказала вона, дивовижна персона поступилася місцем чіткому університету. свідомості випускниці, зміни в ній настільки драматичні, як будь-що, що міг уявити Роберт Коутс. «Це було саме так – не стільки тому, що він насолоджувався мучити крихітну тварину, більше тому, що йому було потрібно це робити».
  Гамбургер зіпсований, Чемберс повернув його в упаковку.
  «Ви повідомили про це?» — запитав її Маршалл.
  «Кому?» — нетерпляче запитала Елоїза. «Поліція? І розповісти їм про що саме – про вже вмираючу мишку і моторошний погляд? Я не думаю, що вони надішлють гелікоптери, чи не так?»
  Маршалл виглядав трохи зніяковілим.
  «У вас обох була собака?» — спитав Чемберс, коли на думку спало щось нагальніше. Він швидко звернувся до Маршалла: «Що сталося з нашим собакою?»
  «Мама Зими поки що взяла його».
  — О, — сказав він із полегшенням.
  «Вона назвала його Берті».
  ' Берті ? Він не Берті, — несхвально посміхнувся він, перш ніж повернутися до початкового запитання: — Отже, у вас обох був собака?
  «Ні. Чому?
  «Немає причини».
  Елоїза якусь мить спостерігала за ним, але потім скористалася нагодою й поставила одне зі своїх запитань:
  — Ви сказали, що він… відрубав дівчині руки? — прошепотіла вона, відповідно приголомшена.
  «Поки вона була недієздатною… трохи схожа на твою мишу», — відповів Чемберс із звинувачувальною різкістю в голосі, наче вона мала побачити ці ознаки.
  «Боже мій».
  "... Перш ніж позувати її як Венеру Мілоську ", - додав він.
  Елоїза навіть не здригнулася, її колір потьмянів, коли надворі насунули грізні хмари, накидаючи морок на весь ресторан.
  «Що це?» — запитав Маршалл, побачивши вираз її обличчя.
  «Просто… Це так схоже на Роберта», — відповіла вона. «У нього є така … потреба створити щось прекрасне з потворності. Мабуть, це те, що я в ньому найбільше любила, — гірко засміялася вона. «Наскільки це погано? Мені здається, це дивно, але це як його спосіб справлятися з речами, які він не може прийняти».
  «Наприклад?» Маршалл штовхнув її.
  — Наприклад, коли в університеті сталася пожежа. Вони втратили половину арт-блоку – усі ці роки роботи, незамінні… неповторні. І знаєте, що зробив Роберт? Цілий тиждень він провів по коліна в уламках, відтворюючи те, що міг, по пам’яті – ці неймовірні попелясті скульптури».
  — Скульптури? — запитала Маршалл, подивившись на колегу.
  Елоїза кивнула, сумно посміхаючись при згадці, незважаючи на те, що вона щойно дізналася про героя своєї історії:
  «Це було справді дивовижно… справді. О! Або коли я зламав руку, і мені сказали, що я не можу малювати місяцями. Я був зовсім невтішний. Але Роберт, він сидів поруч зі мною майже два дні поспіль, створюючи одну з найнеймовірніших картин, які я коли-небудь бачив, щоб підняти мені настрій».
  «Що він намалював?» — запитав її Маршалл, скоріше схожий на заздрісного друга, ніж на офіцера поліції.
  — Ми, — усміхнулася Елоїза, блищачи очима. «Ми як Аполлон і Дафна… Що?» — спитала вона, помітивши стурбовані вирази облич двох детективів навпроти. «… Що?! '
  «Нам потрібно, щоб ви пішли з нами».
  «Думаєте, ви могли розкидати трохи фальшивої крові?» Це зробило тут трохи кошмарнішим?» — роздратовано запитав Чемберс у констебля Догсбоді (ніхто не знав його справжнього імені), побачивши галерею збільшених фотографій з місця злочину поруч із вражаючими витворами мистецтва. Борючись за місце, надмірно старанний молодий чоловік навіть закрив вікна, надаючи картинам на склі моторошне сяйво, коли світло проникало всередину по краях.
  Вони повернули Елоїзу до Нового Скотленд-Ярду для подальшого допиту, жахливої кімнати у відділі вбивств, де вони розслідували вбивства разом зі своєю командою, яка швидко розширювалася. Приголомшена приголомшливими образами, що оточували її, Елоїза пройшлася по стіні доказів, а Чемберс вигнав своїх підлеглих і ввімкнув світло.
  «Це все, Роберте?» — запитала вона далеким і приголомшеним голосом.
  Шанобливо прошепотивши, Маршалл кивнув: «Так».
  «У певному сенсі вони гарні, чи не так?» сказала Елоїза. «... Я маю на увазі, це жахливо, звичайно. Ці бідні люди, — швидко додала вона, але не могла приховати вогник подиву в своїх горіхових очах.
  «Не поспішай», — сказав їй Маршалл. «Будь-яке розуміння, яке ви можете нам дати, незалежно від того, яке воно мало, може бути значущим».
  «Я справді не знаю, що я зможу вам сказати, окрім того, що Роберт відтворює вирішальні моменти свого життя… Але, мабуть, ви це вже знали». Її зустріли два дуже порожні вирази обличчя. «… Ви ще цього не знали?»
  «Можливо, ви могли б трохи уточнити?» — запропонував Маршалл, вважаючи, що це звучить краще, ніж відверте визнання, що вони поняття не мали.
  «Вони були знайдені в такому порядку?» — запитала її Елоїза.
  «Вони були».
  Вона вийняла з кишені окуляри й насунула їх на ніс, аналізуючи фотографії Генрі Джона Долана з розтину, наче критикуючи картину:
  «Роберт завжди мав прихильність до Мислителя ; ця самотня постать, яка сидить у глибокій задумі серед хаосу, зображеного у «Воротах пекла» : занурена і все ж таки відокремлена», — сказала вона їм. «Є різні тлумачення: одні вважають, що це Данте, який розмірковує про свої дев’ять кіл пекла, а інші вважають, що це…»
  «Сам Роден», — закінчив Чемберс від її імені, шкодуючи, що поруч було більше людей, щоб почути найкультурнішу річ, яку він коли-небудь міг сказати.
  «Роберт відповідав цій другій школі думок, тому що саме так він бачив себе… інтелектуально… творчо — як людину, яка не належала до сцени, в якій вони опинилися в пастці, його потенціал розтрачений світом, який його не цінував. '
  «І це не викликало тривоги?» — запитав її Чемберс.
  — Зарозумілість і мистецтво, як правило, йдуть рука об руку, — знизала плечима Елоїза. «Він весь час це малював. Як одержимо. Там, де інші люди сидять і мріють, малюючи сміття, він писав ці неймовірні ескізи, навіть не усвідомлюючи». Вона перейшла на ділянку стіни, присвячену Ніколет Котійяр, яка тримала свого мертвого сина на знак шани шедевру Мікеланджело. « П'єта » . Це явно посилання на його матір, — оголосила вона.
  «Мередіт?» — здивовано випалив Маршалл, відчуваючи, що шестифутовий садовий гном міг би бути доречнішим.
  «Ні. Я маю на увазі його біологічну матір». Чемберс і Маршалл переглянулися; мабуть, це був гарний час, щоб знову сказати "чи не могли б ви розповісти". — Вона була наркоманкою, — продовжувала Елоїза, Маршалл несвідомо чесав віспи на її руці. «… Героїн, порок, який вона передала своєму синові, коли він народився. Мередіт тобі нічого про це не розповідала? — запитала вона їх здивовано.
  Маршалл лише похитала головою у відповідь, не бажаючи, щоб розмова переходила на тему погіршення деменції у літньої жінки.
  «Коротко: Роберт був неймовірно крихітною і нездоровою дитиною, яка двічі переставала дихати в перші кілька днів життя. Він завжди намагався зрозуміти, наскільки близько він наблизився до того, що ледь існувало – все, чого він збирався досягти і створити, просто так стиралося , – вона клацнула пальцями, – лежачи в обіймах жінки, яка зайшла занадто далеко. навіть зауважте.
  «Проте Діва Марія не була наркоманкою», — зазначив Маршалл.
  «Але Ніколет Котійяр була », — нагадав їй Чемберс. «І мені не потрібно розповідати вам , скільки коштувало йому Альфонс». Зрозумівши цей дивний коментар, Елоїза запитливо перевела погляд між двома детективами, але жоден не вдавався в деталі. «Можливо, навіть гідний зіграти Роберта Коутса в одному з його «шедеврів», — припустив він.
  «Як і Генрі Джон Долан за цією логікою», — скептично сказав Маршалл. «Я не бачу тут особливої схожості».
  «Можливо, ми занадто буквальні», — сказав Чемберс. «Можливо, це більш символічно. Генрі Долан, безсумнівно, був вражаючим зразком людини. В інші часи він був би гладіатором або воєначальником, а не «змарнувався» як танцюрист і телевізійний статист».
  « Тепер ти думаєш більше як Роберт», — сказала йому Елоїза. «Правда в тому, що ми тут глибоко в його голові, і я сумніваюся, що ми збираємося зробити це ні головою, ні хвостом. Що ми знаємо , так це те, що він у свій власний викривлений спосіб намагається знайти сенс і красу в потворності того, що він робить. І з якоїсь причини він вибрав це зображення, — вона вказала на фотографію справжньої скульптури, — щоб асоціюватися з цією травмою.
  «А як щодо цього?» — запитав Чемберс, просуваючи її далі.
  — Персей із головою Медузи , — сказала Елоїза. «Чому немає фотографії тіл?»
  «Тому що він не встиг закінчити».
  «Ой. Найкраще припущення: це він нарешті звільнився від неї раз і назавжди».
  — Його мати? — запитав Маршалл.
  Елоїза кивнула: «Хоч Мередіт усиновила його, він запланував щотижневі побачення з матір’ю до одинадцяти років. Вона все ще мала величезний вплив на його життя, доки... — Вона замовкла. «Мені здається, тепер це не має значення: він викрав кілька опіоїдних ліків Мередіт з аптечки та підсунув їх у чашку чаю своєї матері, яка одужує. Наприкінці тижня її знайшли непритомною в присадибному будинку й не мали доступу до нього, доки вона не доведе, що чиста… чого ніколи не траплялося. Цей маленький вчинок символізував його перемогу над найбільшим монстром у його житті… Кого він вибрав своїм Персеєм?»
  "Ми ніколи не знаходили тіла", - сказав Чемберс.
  «Тоді кого він вибрав на роль відрубаної голови Медузи?»
  «… Я».
  Вона виглядала стурбованою: «Ого. Він, мабуть, справді вас ненавидить».
  "Я так думаю, так".
  Вона підійшла до наступного набору фотографій з місця злочину — напівголе й спотворене тіло Венери Мілоської, що сидить на березі річки:
  «Ким вона була?»
  Маршал навіть не знадобилося дивитися на її аркуш паперу: «Темсін Фуллер, технік із художнього відділу університету».
  «Мабуть, приєднався після того, як я пішов. А ці?» — спитала вона, вказуючи на колекцію воскових зелених листочків, які були зачерпнуті в мішок для доказів.
  «Вони були розкидані навколо жертви, — пояснив Чемберс, — але, здається, не відповідали жодному з дерев у цьому районі. У мене хтось намагається ідентифікувати…
  — Лорел, — перебила вона його. «Це лаврове листя… Це повідомлення», — сказала вона, вперше дивлячись на понівечений труп із відповідним ступенем відрази й скорботи.
  «Повідомлення?» — запитав її Маршалл.
  Кивнувши, Елоїза глибоко вдихнула: «… Це я».
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 23
  Баррі «хренова робота» Кінг виправдовував своє ім'я. Там, де його колеги-рейнджери проводили дні, розмовляючи з дівчатами, саджаючи дерева та заводячи дружбу з білками, йому чомусь завжди випадало гасити пожежі, виселяти групи неповнолітніх, що п’ють, і боротися з дикою природою, яка доживала до кінця. І саме це неприємне завдання змусило його підстрибнути на своєму 4x4 гравійною доріжкою до озера за дві хвилини після фінішу, після повідомлення про кров і пір’я на доріжці. Як правило, той, хто дзвонив, не міг чекати, а це означало, що йому доводилося півгодини блукати в темряві в пошуках того, що залишили йому лисиці.
  Він зупинив двигун, коли промені фар заскочили по воді, як знежирене каміння, ручне гальмо сумнівно скрипнуло, коли він виліз і рушив на коліна озера. Провівши смолоскипом нерівну місцевість, Баррі молився, щоб це був лише один із мерзенних канадських гусей:
  — Не качка Великий Боб, — прошепотів він. Будь ласка, не Великий Боб.
  Приблизно на чверті шляху навколо озера, на передбачувано багнистій ділянці берега, перші пухнасті білі пір’я вловили світло смолоскипів, тремтячи на вітерці, ніби все ще відчували те випробування, свідками якого вони щойно були. Як сніжинки в бруді, він пішов за найбільшою концентрацією в лінію дерев, білість поступово змінилася багряним – це пір’я було абсолютно нерухомим… насиченим… мертвим.
  Помітивши слід крові, що блищав на зрубаному дереві, він переліз через стовбур, підвернувши щиколотку на те, що чекало на нього з іншого боку: останки двох дорослих лебедів, їхні довгі шиї були висунуті й викривлені, зяючі темні діри, де були їхні крила. одного разу прикріплені до їхніх тіл.
  «Що в біса ?» — пробурмотів він, освітлюючи смолоскипом у пошуках відсутніх частин, незважаючи на те, що знав, що жодна лисиця, яка існує, не зможе зняти два великі качани за один раз.
  Почавши відчувати себе трохи вразливим наодинці з тишею, він переліз через стовбур дерева й поспішив до озера, вирішивши, що це робота, яка може почекати до ранку.
  Маршалл глянув на різнокольоровий виставковий намет… а потім повернувся на Вінтера:
  «Я не збираюся це робити».
  «Давай, — сказав він їй. «Я не закінчую ще сорок хвилин».
  «Я поліцейський. Я не збираюся ховатися від вашого...
  «Черт! Ден іде! — прошепотів Вінтер, мабуть, крізь свою велику задню частину, яка зникла крізь отвір.
  «Зима! Я не збираюся… — Проте вона замовкла, коли за рогом почулися голоси:
  «Якщо він знову буде з тією страшною дівчиною-готом, клянусь, я звільню його тут і зараз».
  «О, заради бога, посуньтеся», — прохрипіла вона, пірнувши всередину саме вчасно, спостерігаючи, як дві пари ніг проходять повз. Не вражена, вона люто глянула на Вінтера: «Це смішно ».
  «Ласкаво просимо в моє життя», — знизав він плечима. «То що ти казав?»
  Маршалл наздогнав його на їхній несподівано продуктивній розмові з Елоїзою Браун і, за попередньою згодою Чемберс, запросив його на зустріч наступного ранку, де вона збиралася ознайомити їх з ескізами, що залишилися, один за іншим.
  «Я все ще не отримую лаврове листя», — прошепотів він, відштовхуючи малюка, який намагався залізти до них.
  «Це просто те, що було у них обох», — пояснила вона, нічого не пояснюючи. «Він розкидав листя навколо нашої Венери Мілоської … Можливо, щось пов’язане з мистецтвом, шлюбом і німфами ?»
  «Ну, це все прояснює».
  «Це пройшло через мою голову, добре? Але вона непохитна, що це стосується її».
  «Отже… ми взяли її під охорону, так?»
  Чемберс розібрався. Вона переконана, що Коутс ніколи не заподіє їй шкоди».
  Зима подивилася скептично… а потім трохи голодна:
  «Хочеш щось з’їсти… можливо, випити?»
  "Що у вас є?"
  «Буквально будь-що», — сказав він їй, вказуючи на супермаркет за отвором на блискавці.
  «Пляшка червоного, щоб поділитися?»
  «Піднімається».
  «... Мальбек або бордоська суміш».
  ' Мммм . Я побачу, що зможу зробити, — усміхнувся Вінтер, майже впевнений, що вже забув про це.
  «… Але французький, а не аргентинський, якщо ви вибираєте Мальбек».
  Вінтер, уже наполовину вийшовши зі своєї схованки, поглянув на неї з роздратованим виразом.
  «Мій тато дуже любив свої вина», — вибачливо сказав Маршалл.
  «Сомельє?»
  'П'яний. О , і трохи сиру та печива не завадить… І, Зима!
  «Так?» — запитав він десь із-за намету.
  Не могли б ви взяти пластирі та знеболюючі? … У мене справді починає боліти рука ».
  Вінтер повернувся через кілька хвилин із «позиченою» вечерею. На щастя, він не помітив жахливого погляду Маршалла, коли він простягнув їй пляшку Мерло від... вона навіть не потрудилася закінчити етикетку, щоб дізнатися, хто визнав відповідальність.
  «У мене виникла думка, — сказав Вінтер, — біля сирного прилавка», — розповів він, не зовсім впевнений, чому ця деталь була доречною. «Ризикуючи здатися снобом…»
  Вони вечеряли Мерло та Дайрилейськими трикутниками.
  «… здається ймовірним, що Роберт Коутс і його біологічна мати, будучи наркоманкою, жили в муніципальному житлі … доки його від неї не забрали».
  «Я точно можу перевірити. чому Що ти думаєш?
  «Той Альфонс і його мати-наркоманка також жили в муніципальному маєтку».
  «Ти думаєш той самий?» — запитав заінтригований Маршалл.
  «З того, що ви сказали, здається, що якщо статуї представляють події в його житті, а жертви мають спільні якості з людьми в його житті, то з цього випливає, що місця також можуть бути певним чином важливі».
  « Хммм », — сказала Маршалл, частково замислившись, але головним чином тому, що її рот був повний. «Знаєш, якби ти час від часу говорив щось таке розумне лайно навколо Чемберса, він би чекав тебе, і ми б, мабуть, не вели цю розмову зараз у наметі».
  «Але де в цьому буде веселощі?» — усміхнувся він, підсмажуючи разом з нею картонні стаканчики.
  «Любий, я…» Чемберс завмер у дверях. Єва чекала його, склавши руки і вже переодягнувшись. «… Вибачте за щось?» — запитав він зі слабкою посмішкою, оскільки їхній вечір провели наодинці, обшукуючи замість цього кабінет Коутса. «Що я зробив?»
  «Що ти зробив?! Що ти зробив?!
  — Я… я не знаю, — затинаючись, промовив він.
  Вона підійшла до телевізора й натиснула на відеомагнітофоні:
  «... серійний вбивця. Провідний слідчий у справі сержант Бенджамін Чемберс зображений на місці останнього жорстокого вбивства, у якому...
  Вона вимкнула його.
  — О, — сказав Чемберс. « Це ».
  «Це знову він – людина-статуя! Той, хто зробив це з тобою! Вона показала вниз на його ногу. «Ти обіцяв мені».
  «Любий, я...»
  "Не люби мене!"
  — Гаразд, — сказав він, піднявши руки. « Єва … я намагався сказати «ні» , але…»
  «Ви пробували?» — гірко засміялася вона. «Ти недостатньо старався! Ви сказали їм, що цей випадок уже ледь не вбив вас?»
  «У них є файли».
  «А ти сказав їм, що все ще не можеш пройти вранці через приймальню на роботі, не зупинившись для відпочинку?»
  "Я..."
  «Ти сказав їм, що підеш, якщо вони спробують змусити тебе це зробити?»
  Чемберс зітхнув: «... Ні».
  — Тоді ти взагалі не намагався, чи не так?
  Він відкрив рота, але потім завагався, знаючи, що не зможе заснути, якщо порушить обіцянку і збреше їй того ж дня.
  Роздратована його мовчанням, Єва кинулася геть, грюкнувши за собою дверима спальні.
  Повернувшись до нещодавно названого відділу вбивств Sainsbury's HQ, Маршалл і Вінтер зробили вражаючий прорив у своїй пляшці вина та асортименті сирів, призначених насамперед для дітей. Розчищення Babybel, поєднання алкоголю та похмурого зеленкуватого світла всередині намету викликало у Маршалла меланхолійний настрій:
  «Вона була б ще жива, якби не я».
  Зима розгубилася: «Хто?»
  «Темсін Фуллер». Він усе ще виглядав розгубленим. « Венера Мілоська !» — кинула вона, сердившись на нього за те, що він уже забув ім’я, про яке вона могла думати. «Якби я просто залишив це в спокої… Він би зупинився. Він закінчив, поки я не з’явився в його будинку». Вона дивилася на свій криваво-червоний напій. «Вони на мене. З цього моменту … кому б він не завдав болю. Вони всі на мене».
  Зима похнюпилася і доповнила свій святковий кубок:
  «З усією повагою, це найбільше сміття, яке я коли-небудь чув. Ми поліцейські, — гордо сказав він їй, мабуть, забувши, що зараз ним не є. «І поліцейські ловлять поганих хлопців, навіть якщо вони можуть погано на це реагувати. У смерті цієї жінки винен Роберт Коутс – ніхто інший. І це трагічно, але не трагічніше, ніж три життя, які він уже забрав і втік з рук. Тож перестань так думати».
  Маршалл заправив її темне волосся за вухо, наче вона ховалася за ним.
  «Я можу вас дещо запитати?» — сказав Вінтер, стишивши голос до шепоту.
  «Звичайно».
  «Того вечора ми зустріли Чемберса в пабі, він зробив коментар». Маршалл добре знав, що буде далі. «Він сказав, що у вас на руках були сліди».
  — Я пам’ятаю, — кивнула вона. «Він нічого не пропускає, чи не так?»
  «Отже… це правда?»
  « Угу» .
  «Це схоже на роботу ?» — ніяково спитав він. «Начебто під прикриттям?»
  «Ви переглянули забагато фільмів».
  Він виглядав збентеженим: «Але... ви офіцер з боротьби з наркотиками».
  «Це робить мене дуже вправним приховувати це».
  «Хіба вони не перевіряють вас на такі речі?»
  «Часті довільні аналізи сечі, — розповіла вона, вираз його обличчя не покращився, — нічого не може компенсувати один-три дні та повторне призначення кодеїну», — усміхнулася вона. «...Біль у спині».
  Вінтер знав, що він не в собі: «Ти… добре?»
  «Ви маєте на увазі: я наркоман?»
  «Так».
  «Ні. Я не наркоман і, так, я в порядку».
  «Тоді...?»
  Вона важко зітхнула: «Навколо героїну існує така соціальна стигма, що кожен, хто приймає його, миттєво стає виснаженим зомбі з запалими очима, хоча правда в тому, що він набагато більше схожий на алкоголь, ніж вони хотіли б визнати. Є ті, кому вистачає самообмеження, щоб занурюватися та виходити з ладу та знати свої межі. Так само, як є ті, хто стає його рабом і дозволяє йому поглинути їх. Мені пощастило потрапити до першої категорії. У всякому разі, вони старі. Більшість із них. Сувеніри про втрачену молодість, за винятком випадкових рецидивів».
  «Як випадково?»
  «Чи бувають у вас такі дні? Ті дні, коли здається, що ваш розум кричить на вас? Коли у вас так багато всього відбувається одночасно, що ви відчуваєте, що не можете впоратися, не можете зосередитися, ніби збираєтеся вибухнути? … Дні, коли ти просто так біса втомився прикидатися, і все, що ти хочеш зробити, це піти додому, спакувати сумку і піти … а потім продовжити? Просто залишити все позаду і ніколи не озиратися назад?»
  «Я… Можливо, тобі варто з кимось поговорити», — запропонував Вінтер.
  «Я звертаюся до вас, чи не так?» сказав Маршалл. «Так, на моїх руках є сліди, тактично прикриті татуюваннями, і кожна з них символізує один із тих днів. І знаєте що? Я вдячний їм за те, що вони врятували мене від чогось набагато гіршого».
  «Врятував тебе?» — запитав він із щирим інтересом.
  «У деяких людей є друзі, у інших — безліч інших залежностей. Я … маю це». Маршалл заплющила очі й глибоко вдихнула, відчуваючи фантомний приплив ейфорії при згадці про встромлення голки в її шкіру. «Це як... як пробити повітряну кульку. Не вкладати щось у вас, а забирати щось: гострий укол тут, а потім із самої маківки починає працювати вниз, усі ці проблеми, турботи, стреси та жалі вимиваються з вас, перезавантажуючи вас лише на один ніч … Це мир, і це дуже дорого».
  Вона розплющила очі на стурбованого Вінтера, усвідомивши, що великий палець правої руки все ще тримає над уявним поршнем:
  "Гей", вона знизала плечима. «Ви запитували».
  Через п’ятнадцять хвилин вони знову зібралися на вулиці, Вінтер нарешті закінчив свою зміну.
  — Ще не так пізно, — сказав він, застібаючи блискавку на піджаку. «Все ще голодний? Хочеш десь випити?»
  «Ні. Але дякую. Я виснажений. Я краще піду додому».
  «Добре», — посміхнувся він, тепер трохи стурбований тим, що це прозвучало так, ніби він запрошує її «на побачення».
  «Не хвилюйся, — запевнила вона його, прочитавши його вираз обличчя з тривожною точністю, — я знаю, що ти не так мав на увазі».
  ' Га? ні! звичайно. Я не думав… — Він замовк. «У будь-якому випадку, я побачу вас завтра».
  'Так. Побачимося завтра».
  «Гей, Маршалле!» — випалив він, коли вона пішла геть. «… Джордан», — виправився він. «Я твій друг», — щиро сказав він їй.
  Вона посміхнулася: «…Я знаю».
  Вінтер кивнув і пішов у інший бік, коли вираз обличчя Маршалла впав. Подумки кричачи, вона відчайдушно намагалася зрозуміти, чи вона ближче до присадибного будинку в Майда-Вейлі чи до стриптиз-клубу в Фаррінгдоні, але не могла ні на чому зосередитися.
  Не було можливості, щоб вона поїхала додому сьогодні ввечері.
  OceanofPDF.com
  П'ятниця
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 24
  «Ти геній», — привітав Маршалл Вінтер, коли вона прийшла за ним із потертих диванів у приймальні Нового Скотленд-Ярду в тому ж одязі, що й минулої ночі.
  «Я знаю», — кивнув він, коли вони рушили до ліфтів, із полегшенням відірвавшись від різноманітних газет, що валялися довкола — на перших шпальтах усіх була одна і та ж фотографія Венери Мілоської . «… Але чому?»
  «Міський маєток Алфі та Ніколетт — ви мали рацію. Це був той самий будинок, де жила мати Коутса. Я не думаю, що це випадковість».
  Одягнувши для цієї події костюм, намагаючись вразити Чемберса своїм професіоналізмом, Вінтер почувався досить некомфортно. Очевидно, він набрав кілька фунтів з моменту останнього виходу на вулицю, і подумки зазначив, що наступного разу, коли матиме можливість, ще раз послабити пояс.
  «А як щодо інших місць?» — запитав він, коли вони почали підніматися до будівлі.
  «Коутс жив лише за двома адресами, але ми складаємо список колишніх роботодавців і попросили його банк позначити будь-які повторювані чи помітні транзакції… Але наш найкращий вибір — Елоїза Браун».
  «І що вона сказала?» — спитав він, бажаючи наздогнати все, що він пропустив, перш ніж увійти туди й осоромитися, як третє колесо, яким він був.
  Коли двері ліфта відчинилися, Маршалл вийшов і здивовано глянув на нього:
  «Ми подумали, що ти сам запитаєш її про це».
  Вираз гордості на обличчі Вінтера відразу змінився підозрою:
  «І Вейнрайт із цим згоден?»
  Маршалл задовго відповів: «… Звичайно».
  «Вона не знає, що я тут, чи не так?»
  «Не дуже».
  Вінтер не міг не дивитися на Елоїзу.
  Ставало трохи моторошно.
  Усі помітили.
  Але як Роберту Коутсу вдалося залицятися до такої розумної та красивої жінки, він не міг зрозуміти. Навіть перебуваючи в сірій кімнаті для слідчих, вона, здавалося, випромінювала веселощі та позитив, легко прикрашаючи день кожного, кому пощастило стикнутися з...
  «Ти знову це робиш», — підштовхнув його Маршалл.
  "Вибачте". Він змусив опустити очі на список перед собою.
  Офіс гудів. Люди кидалися туди й виходили з оберемками паперів, а телефонний дзвінок, що долинав із лінії підказок, не зупинявся, щоб перевести дух – висвітлення в загальнонаціональній пресі швидко набирало обертів.
  Було відчуття, ніби вони кудись йшли. Після того, як Елоїза показала на карті, де була виявлена їхня Венера Мілоська , спогад звільнився: вони з Коутсом вийшли з метро на станції Пімліко, щоб прогулятися вздовж річки. Зібравши добірку фотографій з місця злочину, на фоні якого не було новозбудованого житлового будинку, вона впізнала це місце, де вони вперше поцілувалися. А потім, коли зі списку колишніх роботодавців виявилося, що Коутс провів три літа поспіль, працюючи в Британському музеї, не могло бути жодних сумнівів, що ці місця були такими ж важливими, як і твори мистецтва, які він імітував.
  «Здається, у мене щось є!» — крикнув Маршалл, схопивши карту з сусіднього столу. «Тибурнія Граматика», — оголосила вона, вказуючи праворуч на величезну зелену зону. 'Його середня школа. І це лише кілька доріг від Гайд-парку».
  Чемберс нахилився, щоб уважніше роздивитися, але потім насупився: чотири дороги, що пролягали між нею та парком, непокоїли його. Вражений ідеєю, він повернувся до свого робочого місця, щоб отримати одну карту мережі лондонського метро та одну, яка показує заплутаний клубок автобусних маршрутів, переплетених навколо міста:
  «Він приходив із дому гномів у Вондсворті, правда?»
  — Правильно, — відповів Маршалл.
  Він задоволено постукав пальцем: «Немає поблизу станцій метро. Автобус номер двадцять вісім дістав би його туди, але висадив не на тому боці парку… Місце вбивства було б під час його щоденної прогулянки до школи».
  «Ми наближаємось», — полегшено посміхнувся Маршалл, Чемберс кивнув на знак згоди:
  «Ми наближаємось».
  Люди — неглибокі, прості істоти, а краса — не більше, ніж інструмент для використання цієї фундаментальної вади — вписатися в певну групу, створити оманливе враження про себе, залучити життєздатного партнера — тваринна поведінка в її найпримітивнішій формі, і Роберт Коутс розумів цю концепцію краще за інших.
  У той час, як незграбний і незграбний професор університету міг би відбити більшість близьких зустрічей у ситуаціях, коли увага неминуча, красивий і чарівний незнайомець легко зав’язує нових друзів – з тими, хто хоче бути з ним – з тими, хто хоче бути схожим на нього , залишаючи незабутнє враження.
  Проте жодне з них не підходило сьогодні. Сьогодні він сутулився й шарпав, ніби на нього лягає вага світу. Він з надією посміхався кожному, хто ловив його погляд, ніби кажучи: « Будь ласка, дозволь мені перекласти частину своїх проблем на тебе», і спостерігав, як вони відступають від нього. Він поголив щетину, яка відкидала таку приємну тінь на його лінію щелепи, і вибрав свій найприродніший одяг, веселку бежевих і коричневих кольорів, що робило його схожим на брилку каміння щоразу, коли він зупинявся.
  Тому що сьогодні він мав бути непомітним.
  
  Чемберс повернув кришку ручки й повернувся до Елоїзи:
  «Розкажіть нам про Венеру Мілоську ».
  Одягнувшись у ще одну забризкану фарбою сорочку, вона встала, тримаючи в руках презентацію, над якою працювала весь ранок:
  « Венера Мілоська — це мармурова скульптура, яку приписують Александру Антіохійському десь близько 100 року до нашої ери. Він трохи більший за натуральну величину і виставлений у паризькому Луврі».
  Підбадьорливо посміхнувшись, Вінтер нашкрябав докладний набір нотаток про її вступ, який навіть найретельніший детектив не міг заперечити, що вони були абсолютно марними для їхнього розслідування.
  «Її також називають Афродітою Мілоської ».
  — Афродіта? — запитав Чемберс на знак визнання.
  Елоїза кивнула: «Богиня кохання та краси».
  «Таким чином ми знаємо, що це має бути ти», — сказав Вінтер, і Чемберс, і Маршалл обернулися, щоб поглянути на нього. «Я маю на увазі, чому ми думаємо , що він думає, що це ти», — швидко додав він, але ще швидше почервонів.
  На обличчі Елоїзи розійшлася збентежена посмішка.
  Маршал закотила очі.
  Чемберс похитав головою.
  Вони обидва повернулися обличчям до переду.
  — Отже, це Афродіта чи Венера? — запитав Чемберс.
  — Обидва, — відповіла Елоїза. «Афродіта — гречанка. Венера римська. Та сама богиня, різні імена. Але, звісно, це мистецтво і є різні трактування. Деякі, включаючи Роберта, взагалі не вірять, що це Афродіта, а Амфітріта , яка, коли Посейдон попросив її руки, втекла до Атласу на далекій стороні світу».
  — Так само, як ти відкидаєш пропозиції Коутса, — сказав Маршалл, тепер розуміючи, чому Елоїза була настільки непохитною, що статуя символізує її появу в його житті.
  «Точно».
  «Це має сенс», — підсумував Чемберс, знову знімаючи кришку з ручки, щоб нашкрябати назву наступної статуї у списку. «Тоді йдемо далі: Психея, відроджена поцілунком Купідона ».
  Роберт Коутс, опустивши очі до підлоги, залишене напризволяще волосся в непоказному стилі, навіть скромний букет квітів у його руці — безпросвітна колекція приглушених відтінків, непоміченим бродив коридорами лікарні королеви Єлизавети. Рюкзак, який він ніс, був набагато важчий, ніж він очікував. Знову натягнувши його на плече, він зацікавлено спостерігав, як наближаються двоє виснажених санітарів, і їхня розмова наростала крещендо, коли вони проходили повз нього:
  «...вже пізно. Серйозно, якщо я спізнюся на цей поїзд, вона мене вб’є. Чи не могли б ви залишити це з…'
  Коутс повернув туди, куди прийшов, щоб слідувати за ними, балакучий чоловік уже скидав свою білу туніку в очікуванні відходу. Він зупинився, щоб прочитати дошку оголошень, коли вони дійшли до дверей з написом Лише для персоналу , спостерігаючи, як вони вводять чотиризначний код, перш ніж зникнути всередині…
  Спіймавши важкі двері, перш ніж вони встигли зачинитися, він дочекався, поки голоси затихнуть, а потім увійшов до роздягалень, їхня розмова знову була чутна, коли він переслідував їх крізь лабіринт шафок:
  "Найгірший... стриптиз... будь-коли!" — засміявся новий голос, коли пара штанів купою впала на підлогу. «Іди! Іди! Поспішайте!»
  Удар босих ніг по кахлю змінився шипінням оживаючого душу.
  Поклавши рюкзак, Коутс продовжив до кінця наступного ряду, зависаючи з поля зору, а чоловік був лише за кілька дюймів від нього, з-за рогу дражнили спалахи шкіри, коли він вішав свій одяг у шафку.
  "Черт!"
  Брязкіт чогось, що впав на плитку, відлунював по кімнаті.
  Відчувши, що це його можливість, Коутс вийшов на вулицю, а чоловік, що стояв на колінах, не помічав, коли він намацував лаву, вкриту одягом.
  Він мовчки почав наближатися…
  «Історія розповідає, що колись у великому місті, назва якого давно втрачена, жили три принцеси, наймолодшу з яких звали Психея, чия краса, як кажуть, змагалася з самою Венерою, комплімент, який богиня не сприйняла добре. У ревнивій відплаті Венера послала свого сина Купідона, щоб він вистрілив у принцесу однією зі своїх стріл у підступному плані, щоб змусити її закохатися в якогось жахливого звіра; однак Купідон випадково подряпався в процесі, внаслідок чого він шалено закохався в першу, на що потрапив погляд, якою, звичайно, була Психея.
  Яда .​ Яда . Яда . Дещо про послужливу мураху, золоту вівцю та ситуацію типу заручника невидимого коханця. У середині все стає трохи дивним, поки ми не досягаємо сцени, зображеної на скульптурі, де Венера вимагає, щоб Психея вирушила в підземний світ із флягою, щоб отримати шматочок краси від Прозерпіни.
  «Успішно виконавши своє завдання, Психея повертається на землю, але її охоплює пекуча цікавість. Нехтуючи всіма попередженнями, вона піднімає кришку й заглядає всередину – колба, наповнена не красою, а Ніччю Стіксу, яка занурює її в глибокий і тривалий сон, у якому вона залишається, поки її не виявить Купідон, який забирає її в його обіймах і оживляє одним уколом своєї стріли.
  «Оскільки влада Венери над нею остаточно зруйнована, Психея отримує безсмертя, щоб вони з Купідоном могли одружитися й провести решту вічності разом».
  Натягнувши рушник, санітар, що запізнився, вийшов із душу саме вчасно, щоб побачити, як його колега дістає з-під лавок банку з дезодорантом.
  «Вибачте», — сказав він, протиснувшись повз, щоб дістатися до своєї зім’ятої купи одягу, але відразу помітив, що йому не вистачає однієї речі. Зі здивованим виразом обличчя він повернувся до свого друга: «Гей, ти бачив мою форму?»
  Керамічні чашки брязкали на блюдцях, наче дряхлий візок із закусками пережив землетрус, а не котився по гладкій підлозі. Одягнений у білу туніку та темні штани, Роберт Коутс проштовхнув візок через двері реанімаційної палати, не моргнувши віями, завдяки дзижчанню потужного підлогового вентилятора, який знову зробив його невидимим. Оглядаючи палату, наче вартовий, холодне повітря поширювало на всі боки, коли він припаркувався біля медсестринського місця й увімкнув чайник в одну з доступних розеток. Кілька людей, розгублених і обурених, поспішили повз, але ніхто не звернув на нього жодної уваги, коли він спокійно клацнув вимикачем і вийшов назад.
  «Отже…», — почав Чемберс із здивуванням. «Ми думаємо, що ти в цьому Психея?»
  — Так, — відповіла Елоїза.
  «І це стосується того часу, коли ви вискочили в підземний світ, щоб щось підібрати?»
  «Це мій нещасний випадок», — сумно відповіла вона. Була осінь, і стемніло за годину до того, як я навіть пішов з роботи. Я їхала на велосипеді додому, як завжди, своїм улюбленим маршрутом через Грінвіч-парк, коли… — вона перевела подих, — мене збила машина. Вона замовкла, наче все ще не могла повірити в те, що сталося потім. «Я чув, як вони зупинилися… лише на мить… а потім поїхали. Вони просто залишили мене там.
  «Я і велосипед переїхали через хребет. Ніхто не знав, що я там, унизу, лежав безпорадний, ледве притомний і сильно поранений». Але потім підняла голову й усміхнулася: «Він знайшов мене». Коли я не прийшов додому, Роберт цілу ніч мене шукав. Я досі пам’ятаю те відчуття, коли він мене підняв і посадив на заднє сидіння своєї машини».
  «Яка частина парку?» — запитав Маршалл, готовий додати його до списку важливих місць.
  — Прямо біля Королівської обсерваторії, — сказала їй Елоїза. «Так я зламав руку. І він намалював шедевр на моєму зліпку лише за допомогою дитячого набору новинок, який знайшов у лікарняній крамниці… Він ніколи не залишав мене».
  Чемберс і Маршалл поділилися значущими поглядами:
  «Яка лікарня?» — дзвонили вони в унісон.
  НЕ ВВОДИТЬ
  ГЛИБОКЕ ОЧИЩЕННЯ, ЩО
  ТРИВАЄ
  «Що відбувається?» — запитав портьє, побачивши зачинені двері та розкид жовтих конусів, які укріплювали вхід до палати.
  «Вельми заразний пацієнт», — відповів Коутс із нудьгою, поки тинявся в коридорі.
  Чоловік скривився: «Вони сказали, як довго?» Він подивився на літнього чоловіка в інвалідному візку, якого штовхав, ніби збирався закинути його кудись.
  — Півгодини… Сорок п’ять хвилин, — знизав він плечима. «Але я б, мабуть, почекав довше», — порадив Коутс, свідомо кивнувши, використовуючи лояльність серед нижчих чинів. «Нехай інші теж знають, так?»
  «Зроблю. Дякую», — сказав чоловік, якому не потрібна додаткова інформація, щоб почати поширювати теорії змови, про які «вище начальство» не хотіло б, щоб вони знали. «Тоді давай повернемо тебе до кімнати очікування, Дес!» — заревів він на свого пацієнта, який, здавалося, чудово чув.
  Коутс спостерігав, як вони рушили, якраз коли п’ятихвилинний таймер на його цифровому годиннику досяг нуля.
  Перетинаючи власну барикаду, він переконався, що ніхто не дивиться, а потім прослизнув усередину, зупинившись, щоб натягнути на обличчя кисневу маску та відкрити циліндр для різкого шипіння повітря. Взявши його за ручку, він пройшов коротким сполучним коридором і крізь подвійні двері в кінці.
  Гамірна палата тепер була цілковито тихою, за винятком обертового підлогового вентилятора, що все ще дихав брудним повітрям над групою людей, що розляглися по підлозі та столах. Переступивши через кремезну медсестру, яка намагалася повзти на четвереньках, він підійшов до візка з прохолодними напоями, вимкнув чайник, а потім відкрив відсік для зберігання, щоб дістати свій рюкзак.
  Слідкуючи за списком гостей, нашкрябаним позаду медсестер, він пробрався до однієї з шестикамерних кімнат. Кинувши зневажливий погляд на тендітну жінку, що спала в ліжку ліворуч від нього, він продовжив повз три порожні відсіки, щоб дістатися до двох людей у дальньому кінці кімнати – обидва непритомні, обидва жалюгідно безпорадні, обидва довірили своє життя банкам застарілого. техніка – одна з бежевих коробок буквально скріплена скотчем.
  Він підійшов до жінки в ліжку біля вікна й, не вагаючись, вимкнув її екрани один за одним, вимкнувши різні попередження та сигналізацію. Зачарований він спостерігав, як мішок, що вдавлює повітря в її легені, просто перестав це робити, а тепла кров, що поверталася в її тіло, ставала в’язкою та повільною.
  Підійшовши до ліжка навпроти, він подивився на чоловіка — спокійного у своєму медикаментозному сні, незважаючи на свіжі пов’язки, що свідчили протилежно. Заплющивши очі, він зрозумів, що зіставив своє дихання з хрипом апарата штучної вентиляції легенів, знайшовши його дивно заспокійливим у затишній палаті. Йому майже не хотілося його вимикати.
  Піднявши великий палець до машини, він зупинився, щоб кинути останній погляд на одного з небагатьох людей на цій живій пекельній планеті, з якою він міг справді пов’язати…
  Він заслуговував більшого – кращого кінця .
  Відірвавши руку від вимикача, він поставив кисневий балон, щоб розстібнути блискавку на рюкзаку, показавши металеві форми та опуклий поліетиленовий пакет усередині, перш ніж потягнути завісу через кінець кімнати.
  Бо він мав ще багато зробити.
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 25
  «Зачекай у машині!» — гавкнув Чемберс, зупиняючись біля входу в лікарню, приєднуючись до трьох інших поліцейських машин, покинутих на дорозі. Він, Маршалл і Вінтер пішли вилазити: «Я сказав: чекайте в машині!»
  «Вибачте. Я думав, що ви розмовляєте з… — почав Вінтер, але вони вже були поза межами чутності, пробігаючи крізь натовп журналістів, яких тримали на страху за широкими скляними дверима. «Так, тобі все одно». Почуваючись трохи збентеженим, він повернувся до Елоїзи, питаючи її: «Що ти можеш зробити?» знизати плечима.
  Вона смикнула ручку і вилізла.
  "Гей!" — гукнув він їй услід, коли вона поспішила всередину за ними. «… Гей!»
  Представившись чоловікові на дверях, вони пройшли через хаотичну палату. Коли обслуговуючий персонал виключив витік газу перед тим, як забрати підозрілий чайник, незворушні медсестри відкрили всі вікна і тепер виконували свої обов’язки, як зазвичай, біля своїх колег, які одужували, та на місці злочину в сусідній кімнаті. Завернувши за ріг, Чемберс не встиг отямитися, сцена, що їх очікувала, перехопила його подих, як фізичний удар.
  Сюрреалістичний … Елегантний … Жорстокий.
  «О Боже мій», — видихнув Маршалл поруч із собою, не пройшовши далі в кімнату, ніж він.
  Стоячи на однаковій відстані між двома відсіками в дальньому кінці кімнати, набір білих крил віялом, здавалося, вирвався з хребта чоловіка, що стояв на колінах. Дотягнувшись до стелі, вони затьмарили світло, що лилося крізь вікна, відкидаючи довгі тіні, з яких обидва детективи інстинктивно вийшли.
  «Палати?» — прошепотів Маршалл. «… Чемберс?»
  — Мені потрібна хвилинка, — зізнався він.
  Вона з розумінням кивнула, а потім пішла перехопити їхніх колег, перш ніж вони помітили, що він стоїть там.
  «Маршал», — представилася вона офіцеру в уніформі, який дивився, не знаючи, з чого почати. «Я працюю з детективом Чемберсом».
  «О! Буквально ніколи не був таким щасливим бачити когось!» він сказав їй перед тим, як повернутись до крилатої гидоти біля них: «Я маю на увазі, серйозно, що за біса ?!»
  Вона подивилася на два тіла — одне чоловіка, інше жінки, усвідомлюючи, що те, що нагадувало недбалу купу з іншого боку кімнати, насправді було надто знайомою та ретельно виставленою позою. Повністю оголений, вага жертви чоловіка підтримувалася його витягнутою правою ногою, коли він тримав бездиханне тіло жінки на руках.
  Маршалл обійшов тіла до вікон, крихітні ниточки, які тримали крила на місці, захопили сонячне світло, і з обуренням виявив, що ангельські відростки справді стирчали з тіла жертви-чоловіка, а кільце темної крові все ще сочилося з тіла. рани.
  «Лебеді… я думаю », — прокоментував офіцер.
  Вона кивнула, присідаючи, щоб оглянути складний металевий каркас, який, здавалося, виріс із підлоги, вигинаючись і стискаючись у різних точках, щоб утримувати двох «суб’єктів» на місці.
  «Він зробив це не тут», — сказав Чемберс, вразивши Маршалла, який явно не почув його наближення. Він натягнув пару рукавичок і простягнув руку, щоб торкнутися кінця однієї з металевих форм, переформовуючи її лише з помірною силою. «Однак пластичний. Якийсь алюміній? Якісь очевидні фірмові назви чи символи на сагайдаку?» запитав він.
  «Сагайдак?» — відповів Маршалл. Вона навіть до цього ще не дійшла.
  «Ці теж були», — згадав офіцер, показуючи на підлогу.
  «Стріла, яку він використав, щоб розбудити її, і фляга з Ніччю Стіксу», — пробурмотів він.
  « Е-р-р … Перепрошую?»
  «Не турбуйтеся про це», — сказав Маршалл офіцеру. «Коли їх знайшли?»
  «Близько тридцяти хвилин тому один із прибиральників увійшов і виявив, що всі втратили свідомість на підлозі».
  «Знепритомнів або прокинувся, але не може рухатися?» — спитала вона його. «Є різниця».
  ' Еммм . Я перевірю. Здається, ніхто не пам’ятає, щоб хтось входив чи виходив. Ніби вони були невидимими чи щось таке».
  — Можливо, — пригнічено пробурмотів Чемберс.
  Офіцер глянув на нього, явно не знаючи, чи це була копка в його поліцейській роботі, чи він щиро вірив у привидів:
  «Це знову Роберт Коутс, чи не так?» — запитав він їх. — … Статуї?
  Чемберс спокійно повернувся до нього:
  «Преса вже тут. Я вірю, що можу покластися на вашу обачність?
  — Звичайно, сер.
  «Чудово… А тепер виходь».
  «Так, сер».
  Крізь крила Купідона вони з Маршаллом дивилися один на одного.
  «Я бачила фотографії», — сказала вона, приголомшена, коли кроки офіцера відступили з кімнати. «Я знав, чого очікувати... І все ж я не очікував цього ».
  «Ти вже перевірив колбу?» — запитав хтось із порога.
  Елоїза стояла в дальньому кінці кімнати, і на її обличчі не було жодного сліду страху чи відрази – лише благоговіння.
  Услід за нею до кімнати вскочив Вінтер, супроводжуваний офіцером, від якого їм вдалося втекти.
  «Вони зі мною», — сказав Чемберс, викликаючи констебля, перш ніж знову звернути увагу на інших: «Я сказав вам залишатися в машині».
  «Я намагався її зупинити», — прохрипів Вінтер, і на його обличчі не було й сліду благоговіння — лише страх і відраза.
  «Вам не можна бути тут», — сказав їм Чемберс.
  «Ти вже перевірив колбу?» — знову запитала Елоїза, наче не чула його.
  «Це місце злочину!»
  «Це Роберт! – відкусила вона, підходячи до крилатого бога та його принцеси, яскравими очима впиваючись у кожну деталь сцени перед нею.
  З виразом глибокого невдоволення Чемберс підійшов до керамічної фляги, яка лежала на простирадлі, яке розсипалося по підлозі. Він присів і вхопився за кришку, вагаючись на мить, поки в його пам’яті проносилися історії про мстивих богинь і прокляття з підземного світу.
  Він обережно зняв верх… і зазирнув усередину.
  «Що це?» Зима покликала з безпечного коридору.
  — Листя, — відповів Чемберс, стурбовано дивлячись на Елоїзу. «…Лаврове листя».
  «Мені це не подобається», — сказав Чемберс. Вони з Маршаллом вийшли випити кави й подихати свіжим повітрям у дворику, на який давно вже претендували курці серед персоналу.
  «Поки що вона була для нас неоціненною».
  — Ви бачили її обличчя там. Не зовсім тонка, чи не так? Вона виграє від цього так само, як і Коутс».
  — Це не означає, що вона причетна, — зауважив Маршалл.
  «І те, що вона допомагає нам, не обов’язково означає, що вона не є ».
  Вона кивнула, примружившись, коли знову з’явилося листопадове сонце: «Я згодна, що це одна з можливостей».
  «А потім, — продовжив Чемберс, — є листочки, які він постійно розкидає, щоб ми могли знайти для неї, як маленькі любовні записки».
  «Скажи, що ти маєш рацію — навіщо їй допомагати нам?»
  — З тієї ж причини, що й він . Чому Коутс залишив нам свій альбом?»
  «Як ми вже казали раніше: як глузування», — припустив Маршалл. «Погроза? … Крик про допомогу?»
  Чемберс похитав головою: «Я не думаю, що Роберту Коутсу наплювати на ігри. Він міг звернутися до преси в будь-який момент, але він цього не зробив. Він не шукає слави і не очікує, що світ його зрозуміє. Він робить це для нього ».
  «Тоді чому, на вашу думку, він це залишив?»
  «Я почувався б набагато краще, якби знав. Але якою б не була причина, він залишив це заради себе , а не для нашої вигоди. І нам було б добре пам’ятати про це». Він подивився на годинник: «Уейнрайт буде тут за кілька хвилин. Я мушу пояснити, чому ми маємо ще два трупи та цілу лікарняну палату, одурманену тим, що схоже на його паралітик».
  «Я піду з тобою».
  «Я впораюся з цим. Тобі варто поговорити з Елоїзою, вирішити, залишати її поруч чи ні.
  «Ви довіряєте мені це рішення?» — запитала вона здивовано.
  «У мене достатньо роботи», — просто сказав він їй, повертаючись досередини.
  «Хто вони були?» — запитав інспектор Вейнрайт, усе ще пильно спостерігаючи за крилами штучного бога, ніби чекаючи, що вони щомиті знову почнуть змахувати.
  «Хав'єр Руїс і Одрі Ферчайлд».
  «Ті, що з новин?!» — квапливо спитала вона.
  Чемберс подивився на свої нотатки, шукаючи допомоги, розуміючи, що він не встиг взяти газету чи сісти перед телевізором, відколи все це почалося.
  «Пара трансплантації?» — підказала вона йому.
  «Тоді так. Пересадка легень. Вона мала...
  — Кістозний фіброз, — перебив його Вейнрайт, дивлячись на двох жертв із зовсім різними виразами обличчя. «Їй дали шість місяців життя».
  — Гаразд, — сказав Чемберс, згортаючи непотрібний аркуш паперу.
  «Її хлопець запропонував стати донором. Лікарі сказали, що це не так просто: що він повинен бути ідеальним партнером, і без другого донора їм доведеться взяти у нього кількість тканини, яка може змінити життя. Але він, незважаючи на це, просував вперед, і якось зірки зійшлися… Це потрапило в новини, тому що вони забронювали своє весілля перед тим, як піти на операцію – через шість місяців після того, як Одрі поставили діагноз», – сумно сказав Вейнрайт, виглядаючи майже спокусливим обійняти трагічних закоханих. . «… Чому вони?»
  «Неправильна лікарня, не той час», — знизав плечима Чемберс. «Здається, тема шлюбу постійно повторюється. Це може бути навіть так просто, як «чоловік рятує жінку, яку кохає». Чесно кажучи, хто знає?»
  Його бос був трохи здивований його відвертістю.
  «Той хлопець геть із феями», — продовжив Чемберс, у його голосі було трохи різкості. «Ми не маємо реального уявлення про те, як його спотворений розум формує ці розпливчасті зв’язки з жертвами, ми не маємо способу передбачити, на кому він може зосередитися наступним, немає моделі поведінки, над якою можна працювати, оскільки він не є справжньою особою; він дзеркало, яке може лише імітувати інших… Місця, — рішуче сказав він. «Вся справа в місцях. Вони наша єдина константа, наша єдина перевага перед ним».
  Уейнрайт кивнув у відповідь на його логічне резюме: «Що вам потрібно?»
  «У нас є список значущих місць від його колишньої. Я хотів би, щоб за кожним із них стежили двадцять чотири години на добу, доки це не закінчиться».
  «Скільки місць?»
  — Можливо, чотири.
  «У вас є тиждень», — сказав йому Вейнрайт. «Якщо до того часу ви все ще нічого не отримаєте, нас, ймовірно, все одно перепризначають».
  Маршалл та Елоїза знайшли столик у задньому кутку лікарняної їдальні, дві жінки були явно невідповідною парою – Елоїза без зусиль красива без макіяжу, одяг барвистий і зручний, її хвилясте волосся скуйовджене в розпатланий хвіст; Маршалл, як завжди, у своєму монохромному бойовому розписі, кожен її рух обмежений шарами темного одягу та шкіри.
  Вінтер тримався стільки, скільки міг, приділивши собі цілих п’ятдесят хвилин, щоб здійснити годинну дорогу до роботи, але принаймні це означало, що він повинен встигнути раніше за Дена з прищу. З ним усе було б добре, доки Софі, завзята нова дівчина з іншого магазину, не нанюхала б його.
  Маршалл похитала головою, дивуючись, чому вона взагалі про це знає.
  Свідомо уникаючи більш очевидних і неприємних тем, дві жінки вели легку розмову, головним чином про галерею – Елоїза в захваті від її планів щодо неї, Маршалл дещо мочився на свій феєрверк, коли вона поставила його, оскільки Коутс міг залишити їх у іншому місці. тіло.
  Під час природного затишшя в розмові Маршалл порушила справжнє питання, яке їй у голові:
  «Це дивно… вперше побачити мертве тіло», — почала вона. «Це не те, що по телевізору, не просто людина, що лежить нерухомо. Вони якось змінилися ».
  — Я в порядку, — запевнила її Елоїза.
  «Здається, ти справді справляєшся з цим надзвичайно добре: ті фотографії з місця злочину в офісі… а тепер це ». Вона з очікуванням зупинилася…
  «Я не впевнений, що ви хочете від мене сказати».
  «Чому ти не злякаєшся прямо зараз?» — випалив Маршалл. «Ви щойно бачили одне з найтривожніших місць злочину, де я чи Чемберс коли-небудь були».
  Відкинувшись на спинку стільця, Елоїза возилася з пластиковою мішалкою від чашки чаю:
  «Тому що це було красиво».
  «Красива? Це були мертві тіла».
  «Деякі речі можуть бути і трагічними , і красивими водночас».
  Маршалл уважно спостерігав за Елоїзою, обмірковуючи її наступний крок, вирішивши, що прямота — найкращий спосіб:
  Чемберс хвилюється за вас. І, чесно кажучи, я теж».
  «Як хвилювався?»
  «Що ви хочете, щоб Коутс досяг успіху».
  «… Я так».
  Здивована Маршалл склала руки на грудях і поглянула на іншу жінку:
  «Тоді у нас серйозна проблема».
  «Я справді не розумію чому. Морально я хочу допомогти тобі зупинити його, перш ніж він заподіє біль іншій людині. Але з мистецької точки зору я вважаю, що ми всі маємо честь бути свідками його геніальності в будь-якій формі, і, безумовно, є частина мене, яка хоче бачити, як він закінчує свою … колекцію».
  «Колекція?» — вражено запитав Маршалл. У неї починала боліти голова. Добре. Скажи мені так: коли настає пуш, і ти маєш вибрати, яка сторона переможе?»
  «Чесно кажучи, я не знаю».
  Вона роздратовано похитала головою:
  «Ти все ще закохана в нього?» … Навіть після всього цього?»
  «… Так».
  — Ти його не боїшся?
  «Він мене просто жахає».
  «Тому що він монстр!» — огризнувся Маршалл, відчуваючи, ніби вони обертаються колом.
  — О, безперечно, — погодилася Елоїза. «… Але він мій монстр».
  
  OceanofPDF.com
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 26
  Одягнений у небежеву сорочку та піджак, настільки поїдений міллю, що було дивно, як вони все ще тримаються разом, DS Phillip Easton був справжнім зображенням згорілого поліцейського, який відчайдушно чекає на пенсію.
  Він усе це бачив, усе зробив і дійшов неминучого висновку, що невігластво — справді блаженство.
  Після ранку, який уже був безперервним, він повернувся до поліцейської дільниці Харроу-он-Хілл, тримаючи в руках хлібобулочні страви й повертаючись до свого столу.
  «У вас є клієнт», — привітав його один із колег.
  Він зітхнув: «Мені потрібна їжа. Ти не впораєшся?»
  «Зникла безвісти», — знизав плечима чоловік. «… Ваша компетенція».
  Піднявши голову до небес, Істон дивився вгору крізь світлове вікно, зручно розташоване для того, щоб ефективніше стріляти в Бога-смердюче око.
  «Чи можу я не отримати жодної хвилини для себе?» він плюнув, продовжуючи свої висловлювання, коли він штурмував офіс: " Все , що я хотів, це з'їсти один клятий ... Доброго дня!" він приємно посміхнувся, відклавши свій обід збоку, сідаючи. «Я сержант-детектив Істон. Або ти можеш називати мене Філ, якщо хочеш?»
  Дурна жінка, що сиділа навпроти нього, глянула на нього, наче не зрозуміла жодного слова.
  — Ну, — сказав він, глянувши на кілька деталей, які його колега потурбувався нашкрябати. «Ти грек?» — прокоментував він із вимушеним інтересом. «Отже, що я можу для вас зробити, місіс…» він примружився на форму, «… Pap … a … dop … ou … lou».
  «Пападопулу», — сказала вона йому з дуже сильним акцентом.
  «Пападопулу», — виправив він себе. «Як я розумію, ви тут, щоб повідомити про зниклу особу?»
  «Мій син», — відповіла вона ламаною англійською, але хвилювання в її голосі було кришталево чистим. «Він не повернувся додому з…» Вона ніби застрягла.
  «... Робота?» — здогадався Істон.
  'Так! Робота. Сьогодні він не повернувся з роботи».
  «Сьогодні?» — спитав він із легким напруженням у голосі. «Справа в тому, що ми зазвичай не…»
  «Він… думає… про дитину», — перебила вона його.
  — Розумію, — сказав Істон, обводячи у формі розділ «Вразливі дорослі» . «І він коли-небудь робив це раніше?»
  «Ні!» — відповіла вона, розплакавшись.
  Він подав їй серветку й спробував заспокійливо посміхнутися:
  Тоді давайте дізнаємося від вас деякі подробиці. Чи можу я отримати його повне ім’я?»
  «Еван Іоанну Пападопулос».
  «Не Пападопулу?»
  «Пападопу лос ».
  Він змусив її викласти це для нього.
  «Дата народження?»
  «Сьоме жовтня тисяча дев'ятсот сімдесят третього року».
  «Зробити йому… двадцять два», — сказав Істон трохи голосніше, ніж це було необхідно, щоб продемонструвати свої здібності, як у Рейнмена. «… Зачекайте. Ні. Двадцять три? Зрештою він вдався до підрахунку на пальцях. «Рухаємо далі: висота?»
  «О! Вісім і чотири.
  Істон виглядав розгубленим: «У футах і дюймах, якщо можливо?»
  «Так. Вісім і чотири.
  Він повернув кришку на своє бюро й нетерпляче постукав нею по столу:
  «Що тобі скажу – ми ще повернемося до цього. У вас є якісь останні фотографії Евана?»
  «Так», — відповіла вона, копаючись у своїй сумочці й передаючи йому фотографію її сина, який стоїть разом з рештою Пападопулі.
  Істон витріщився на це вниз, потім знову поглянув на збентежену жінку, а потім оглянувся, чи не хихикають колеги. Насторожено він знову зняв кришку свого біро:
  «Зріст: вісім футів чотири дюйми».
  Королівська обсерваторія (аварія)
  Пошкоджений вогнем художній блок (Коледж Біркбек)
  Могила його матері Ліс
  лаврового дерева
  Подбавши про безпечне вивезення тіл із реабілітаційної палати, вид білого пір’я, що волочиться по підлозі з-під ковдри, забезпечить принаймні нічні кошмари наступного року, Чемберс реквізував лекційну аудиторію лікарні. Перш ніж прибули інші, він нашкрябав на дошці перелік місць, значущих для Роберта Коутса, ручкою, яку він тепер підозрював як постійний маркер.
  Інспектор Вейнрайт, який виглядав трохи виснаженим після звернення до преси, був першим, хто приєднався до нього, зайнявши місце попереду. За нею впритул йшов Маршалл, який досить чітко обмірковував, як далеко вона може сидіти від грізної жінки, не видаючись грубою – відповідь, очевидно, за два порожні стільці.
  «Це всі ми?» — багатозначно спитав Чемберс, оскільки після розмови у дворі вони не мали нагоди наздогнати.
  Ніби за командою, Елоїза поспішила в двері:
  "Вибачте!" — сказала вона, задихаючись, із чашкою кави на винос у руці, коли сіла на два вільні стільці від Маршалла.
  — Гаразд, — сказав Чемберс. «Елоїза Браун, мій бос — інспектор Уейнрайт. «Бос, колишня Роберта Коутса — Елоїза Браун», — представив він їх перед тим, як перейти безпосередньо до справи. Він показав на дошку позаду себе: «Це наші чотири потенційні місця для трьох вбивств, що залишилися».
  «Можливо, п’ять сайтів», — сказав Маршалл. «Галерея Елоїзи?»
  Чемберс глянув на Вейнрайта, який неохоче кивнув йому.
  Він додав його до списку.
  «Начальник погодився на стеження за кожним наступного тижня, за умови, що ми трохи запустимо», — сказав він, дивлячись у бік Маршалла.
  Бажаючи справити гарне враження перед своїм майбутнім начальником, Маршалл виглядала майже в захваті від перспективи втратити наступні сім днів свого життя, сидячи в морозних автомобілях.
  «… Сподіваюся, і взимку», — додав він ненадовго, переконавши Вейнрайта прискорити повернення констебля до роботи за умови співбесіди з відділом кадрів і благословення лікаря. «Питання в тому, — продовжив він, — де зосередити наші зусилля?» Він звернувся до Елоїзи: «Думаєте, ви можете розташувати ці місця в порядку від найбільш до найменш ймовірного, на вашу думку?»
  «Я… ні… справді…» — затиналася вона, явно відчуваючи, що він поставив її на місце.
  «Твоє найкраще припущення», — підбадьорив він її.
  Поставивши свій напій, вона встала, забравши в нього фломастер, проходячи повз. Декілька хвилин вона дивилася на дошку, а потім рішуче пішла витирати верхній рядок:
  «... Він не знімається».
  Чемберс здригнувся:
  «Зробіть новий список», — порадив він, показуючи їй на дошку.
  1. Пожежа
  2. Могила
  3. Ліс
  4. Обсерваторія
  5. Галерея
  Вона повернула йому маркер.
  «Поговоріть з нами», — сказав Чемберс.
  «Ну, галерея важлива для мене, але не дуже для нього. Тому, я думаю, хоча це ймовірність, це найменш імовірно. І таке відчуття, що мій нещасний випадок уже висвітлено тут, у лікарні». Вона озирнулася на свій перевпорядкований список. «Найважливіше для Роберта, те, що визначає його, — це його мистецтво… потім його ненависть до матері… а потім я і наші стосунки», — гірко закінчила вона.
  «Лист лавра говорить про інше», — стверджував Чемберс. «Можливо, він усе це робить для вас… або щоб до вас добратися».
  «Роберт ніколи не завдасть мені шкоди».
  «Я не готовий піти на такий шанс. Ми домовилися, — сказав він, знову дивлячись на Вейнрайта. — З цього моменту ви перебуваєте під цілодобовою охороною. Якщо ти не з нами, ти з компетентним офіцером у формі… Або Вінтер, звичайно». Він повернувся до дошки. «Я думаю, що нам потрібно розставити пріоритети…»
  Уейнрайт прочистила горло:
  «Вибачте мене, детективе, але звучить жахливо так, ніби ви вже переходите до наступного трупа, не роблячи нічого , щоб розслідувати двох, яких ми щойно посадили в фургон».
  Чемберс глянув на неї з викликом: «Ми нічого не навчимося в них».
  «Ти черствий».
  «Я реаліст ».
  «Я не впевнений, що сім’ї наших двох жертв це заспокоїть».
  «Або мільйони, які виносять вироки, сидячи на своїх товстих дупах перед телевізором», — відповів він. «Але насправді не має значення, що вони думають, чи не так?»
  «А я думав, що ви «реалістичні», — спокійно сказав Вейнрайт. «За кожним нашим кроком спостерігає вся країна. Чи вони надто багато очікують, бажаючи побачити, як головний детектив у справі докладе зусиль , щоб з’ясувати, що сталося?»
  У цю мить двері розчинилися в стіну, і до кімнати ввірвався схвильований чоловік у костюмі в тонку смужку:
  «Це розмова про… — він подивився на свій пропуск для відвідувачів, — «Попереджувальна колоноскопія проти невиправданої»?»
  «Ні. Але це, звичайно, починає здаватися, — пробурмотів Чемберс, показуючи чоловікові вийти. Він повернувся до Вейнрайта: «У нас обмежені ресурси, і ми не можемо врятувати мертвих. Ці люди були вбиті Робертом Коутсом, ми це знаємо, який змінив свою зовнішність відповідно до вимог, щоб отримати доступ до них. Ніщо з цього не допомагає мені анітрохи.
  «Ми запросили записи з камер відеоспостереження, визначили пріоритет зовнішніх камер на випадок, якщо він буде настільки дурним, щоб залізти в машину або сісти в автобус. Ми попросили людей зв’язатися з усіма місцевими парками з озерами, щоб дізнатися, чи не вбивали в них лебедів, і ми знайшли сліди ґрунту на кількох листках у колбі. Я попросив лабораторію проаналізувати його для детального розподілу його компонентів у надії, що ми зможемо принаймні звузити, з якої частини міста він походить. Смерть Хав'єра Руїса та Одрі Фейрчайлд розглядається , але я б не виконував свою роботу, якби не дивився на майбутнє».
  … Тиша.
  Напружене протистояння зрештою закінчилося, коли Вейнрайт коротко кивнув йому.
  «Розкажи нам про наступну статую», — підказав Чемберс Елоїзі, поставивши її на місце вдруге за п’ять хвилин. Він подивився на свої нотатки: « ... Крилата перемога Самофракії ?»
  «Я не маю з собою моєї презентації, але я можу дати вам короткий огляд», — усміхнулася вона, але голос її був різким.
  зараз не подобається слово «крилатий », — прокоментував Маршалл. «Інший бог?»
  «Богиня», — виправила її Елоїза. «Найк, якщо бути точним».
  «Ніколи про неї не чув», — сказав Чемберс, сідаючи.
  «Звичайно: як ви думаєте, на честь кого названо бренд спортивного одягу?» І ви, мабуть, бачили Silver Lady, яку вона надихнула, на передній частині кожного Rolls-Royce? Вона навіть фігурує на олімпійській медалі. Ніка — богиня перемоги, дочка Паллади і Стікса».
  «Знову не Стікс!» — буркнув Чемберс, втомлено потираючи обличчя.
  Вейнрайт кинув на нього запитливий погляд.
  «Це назва річки, що відокремлює землю від воріт пекла… Ух! Ворота пекла! — поскаржився він, шкодуючи, що він просто тримав язик за зубами.
  «Греки вірили, що Nike може зробити їх непереможними та дати їм силу та швидкість, щоб досягти успіху в будь-якому починанні», — пояснила Елоїза. «Потім вона нагороджувала переможців вінком із лаврового листя».
  Був ритм, у якому ніхто не потрудився озвучити значення листя в цій третій жіночій статуї.
  «До якої події це відноситься?» — запитав Чемберс.
  «Я не знаю», — відповіла вона.
  «Вона – це ти, чи не так?»
  «Так».
  «Тоді ти знаєш , — викликав він її.
  — Дай їй спокій, Чемберс, — огризнувся Маршалл.
  Він підвівся, усвідомлюючи, що вже визначився щодо колишньої Коутса, незважаючи на те, що думав Маршалл:
  «Життя людей на кону!» — закричав він. «Подумай!»
  — Детектив! рішуче сказав Вейнрайт, але все ж штовхнув її:
  «Що ви дали Коутсу? Як ви його винагородили? Для чого йому потрібна була ваша підтримка, чого він не зміг би зробити без вас?!»
  На обличчі Елоїзи раптом промайнуло розуміння, яке було майже плачем:
  «Вогонь!» — ахнула вона. «Створюємо скульптури з попелу… Це вогонь!»
  — А нагорода? запитав він.
  Елоїза повернулася до спогадів, яких у неї давно не було:
  «Він знову попросив мене вийти за нього заміж тієї ночі, коли ми закінчили їх, оточені цими монохромними формами та фігурами, вирощеними з бруду. Здавалося, ніби ми з Робертом були єдиними кольоровими спалахами на чорно-білій картині… це був єдиний раз, коли я сказав «так» ».
  Задоволений, він очікувально подивився на Маршалла: «Тоді чого ми чекаємо?»
  Троє її супроводжуючих розмовляли між собою, Елоїза відставала на кілька кроків позаду, коли вони мандрували нескінченними коридорами лікарні в пошуках менш публічного виходу. Вимушеність зіткнутися з цим спогадом викликала в ній дивовижні почуття, нагадавши про брехню, яку вона говорила сама собі – називаючи одну з найчарівніших ночей у своєму житті помилкою, яку краще забути – звинувачуючи в цьому імпульсивність своєї молодшої особи. прийнявши його пропозицію, хоча правда була в тому, що вона ніколи ні в чому не була більш впевнена.
  Про неї говорили. Вона зрозуміла, бо Маршалл продовжував озиратися й усміхатися. Мабуть, це було гарно задумано, це був досить зловісний погляд на її блідому обличчі «Наречена Дракули», костюм на Хелловін.
  Мило посміхнувшись у відповідь, Елоїза помітила чоловіка, який, здавалося, був надмірно зацікавлений її розгубленим оточенням, коли він наближався з протилежного боку. Одягнений у землистий колір і тримаючи рюкзак, щось у ньому було смутно знайомим: не його хода ... і не його волосся ... навіть не те, що вона могла розгледіти в його обличчі, але щось ...
  Коли проміжок між ними продовжував закриватися, Елоїза дивилася очима на незнайомця, а потім чутно видихнула, миттєво впізнавши його. Коутс виглядав так само приголомшеним, побачивши її там за стіною детективів, його крок сповільнився, коли Маршалл озирнувся, щоб перевірити її .
  Вона не могла дихати. Вона відкрила рота, але слова не вийшли, Коутс був лише за кілька метрів від неї. Але він не зупинився, замість цього він продовжував йти прямо на них – показуючи свою цілковиту довіру до неї, коли він непомітно простягнув ліву руку зі свого боку.
  Маршалл нахмурився: «Елоїза? Все добре?
  Вона відчувала себе так, ніби її розірвало надвоє, і все ще не могла перевести подих, коли їхня група неусвідомлено зрівнялася з Коутсом, а попередні слова Маршалла повторювалися в її голові:
  Коли настає пуш, і вам потрібно вибрати, яка сторона переможе ?
  Чесно кажучи, я не знаю .
  Продовжуючи мовчати, вона кивнула, Маршалл обернувся, коли Елоїза відобразила жест Коутса, відкривши руку, їхні пальці стикалися протягом найшвидших моментів… а потім він зник.
  Серце прискорювалося, і вона змусила себе не озиратися, хотіла цього так сильно, що думала, що може лопнути, з підбадьорливою посмішкою на її обличчі, поки вона вийшла.
  Бо тепер вона знала .
  «Я хочу, щоб ці ворота були замкнені, хтось там у тому вікні, інший у будівлі навпроти», — прогаряв Чемберс, і чим довше він крокував по вкритій попелом землі, смуга пилу піднімалася по його черевиках.
  Вони з Маршаллом залишили Елоїзу з Вейнрайтом у лікарні, а потім помчали містом до коледжу Біркбек, щоб оцінити місцезнаходження, поки у них ще було світло.
  Подібно до свіжого стебла, що виростає з пошкодженої рослини, нова прибудова знайшла свій власний шлях, огинаючи існуючу конструкцію, лише її тінь впала на будівельний майданчик, який залишила вогонь.
  Приміщення Школи мистецтв на Гордон-сквер змогли вмістити переважну більшість переміщених класів, заперечуючи терміновість реконструкції. Територія тепер складалася лише з металевих парканів, яскравих покажчиків охорони здоров’я та безпеки та скіпів, завалених уламками. Попіл перетворив землю під ногами в чорний колір, копач, який давно пішов, зіштовхнув надлишок бруду в три великі кургани в центрі. Чемберсу довелося порахувати його благословення, що не було дощу за попередні пару днів, місце, безсумнівно, було недоступним болотом переважну більшість часу. Великий паркан відділяв приміщення університету від ідентичної сцени з іншого боку, на яку вогонь поширився, як зараза.
  «Дізнайся, як ми отримуємо доступ до цього прожектора», — наказав він одному з офіцерів, показуючи на запечатану коробку керування, куди втягнулося кілька товстих дротів.
  «Так, сер».
  «Я хочу, щоб увесь персонал і транспорт були на позиціях і зникли з поля зору за півгодини!» — крикнув він решті команди. «А ти… Так, ти!» він когось покликав. «Схоже, тут пройшла армія. Коли всі вийдуть, хапай мітлу та заметуй наші сліди, як зможеш. Ми не можемо ризикнути його налякати». Помітивши Маршалла біля воріт, він підійшов: «Ти в порядку?»
  «Один вихід. Один вихід», — повідомила вона йому, два інші входи тепер захищені.
  «Добре», — сказав він, дивлячись на сцену із задоволенням, яка тепер у його очах нагадувала не стільки робочий майданчик, скільки нагадувала гігантську клітку. «Але ви не відповіли на моє запитання. Ви в порядку?
  «Це просто…»
  «Просто що?»
  «Це все добре, але…»
  «Але хтось ще помре», — закінчив він від її імені.
  Вона кивнула:
  «І ми нічого не можемо або робимо, щоб цьому запобігти. Якось не так... я знаю. Я знаю, — додала вона, перш ніж він встиг щось сказати. «Неможливо знати, на кого він націлиться наступним. Це просто не дуже добре. Але це ніби ви сказали в лікарні: «ми не можемо врятувати мертвих».
  Чемберс притулилася до стіни біля неї: «У нас його шукає вся країна, офіцери опитують усіх, кого він коли-небудь знав».
  «Вони його не знайдуть».
  «Ні… Ні, не будуть», — задумливо сказав він. «Але це все. Ось де все закінчилося після всіх цих років… Дякую». Маршалл виглядав розгубленим. «Я пішов від цього, — пояснив він, — … від нього. Але тепер ми тут, і вперше в історії ми маємо перевагу. Коутс іде; він не може допомогти собі. А коли він це зробить, ми будемо чекати. Отже... дякую».
  Оцінюючи почуття, Маршалл ніжно поплескав його по руці
  :
  «Подякуй мені, коли все закінчиться».
  — Детектив! — покликав офіцер, який присів біля блоку керування прожектором. «Думаю, вони намагаються до вас додзвонитися!» — сказав він, показуючи на радіо.
  Нахмурившись на себе, Чемберс збільшив гучність, щоб вловити кінець спотвореної передачі:
  «… зараз просить вас прийти. Кінець.
  Він зняв його з пояса: «Це Чемберс. Це було для мене? Кінець.
  'Ствердно. Нам зателефонував службовець міської ради з деяких земельних ділянок у Патні, — почав диспетчер, а Чемберс підняв радіо, щоб Маршалл теж послухав. «Він каже, що вони виявили деякі кістки, які, на його думку, є людськими. Кінець.
  Вони з Маршалом подивились.
  'Отримано. Порадьте абоненту негайно припинити діяльність на сайті та попросіть групу експертів зустрітися зі мною там. Кінець.
  «Вілко. Вийти.
  «Немає відпочинку для злих», — позіхнув Чемберс. «Нас чекає довга ніч», — сказав він Маршаллу. "Не відчуваю, що ти повинен..."
  — Я йду з тобою, — перервала вона його.
  «Як хочеш».
  «Він не був похований так глибоко, як інші», — сказав їм бородатий міський працівник, який координував розкопки.
  Зелений оазис було неможливо впізнати: вирвані з корінням сараї викривленими купами стояли поза межами робіт, переважна більшість ділянок зараз або закидана землею, або розвідувальні ями. Чоловік попереду. Якраз за місцем, де був припаркований один із міні-екскаваторів, вони втрьох розташувалися навколо краю неглибокої могили, у центрі якої частково оголений труп – майже скелет, який перебував на пізніх стадіях розкладання. Кам’яний меч лежав на тілі, нагадуючи про лицарів давнини, а над блідими кістками все ще звисали пошарпані шматки одягу, а сама могила, мабуть, щонайбільше три фути завглибшки — явно викопана поспіхом.
  «Думаю, я можу здогадатися, звідки цей меч», — сказав Чемберс. «Це було тут роками. Отримати посвідчення особи буде непросто».
  «Крістофер Раян», — повідомив їх бородатий провідник.
  Чемберс кинув на чоловіка дивний погляд:
  «Ви… впізнаєте його?» — сухо запитав він, знову глянувши на обкладинку альбому Iron Maiden біля їхніх ніг.
  Працівник ради простягнув йому ламінований бейдж, вкритий брудом:
  «Ми знайшли це до того, як нам сказали припинити роботу», — пояснив він. — Воно стирчало з-під нього. Я припускаю, що це було в його задній кишені чи щось таке».
  Той факт, що Коутс пропустив його, ще більше підтвердив теорію про те, що він поспішно позбувся тіла.
  Чемберс кивнув на знак подяки, і чоловік збирався приєднатися до своїх колег, залишивши їх у компанії трупа з порожнистими очима.
  «Це не те, що Коутс — викидати мертве тіло», — сказала Маршалл, відразу вирішивши, що вона хоче бути кремованою. «Що ти думаєш?»
  «Що без Медузи йому більше не знадобився Персей», — відповів Чемберс, відчуваючи, як натягується шрам на його шиї. Він подивився на листопадове сонце, що стояло низько в небі. Відчувши тепло на своєму обличчі, він глибоко вдихнув і посміхнувся: «Це буде чудовий захід сонця», — прокоментував він, Маршалл нахмурився від цього «non sequitur», коли він повернувся спиною до могили та пішов у напрямку до могили. автомобіль.
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 27
  Останній клаптик неба горів помаранчевим і рожевим кольором на тлі наступаючої ночі, темні хмари несли з собою хижака на полюванні, недостойну й насильницьку смерть для його здобичі.
  Чемберс дивився, як вогонь угорі згас, замінений його власним виснаженим відображенням у вікні. Він був ще молодим, коли все це почалося, а не той сірий, повний таблеток безлад, який він тепер бачив, дивлячись на нього. Там, де колись він був грізною присутністю, тепер він стояв високий, але непоказний. Якщо раніше він міг не спати два дні поспіль і все ще функціонувати, то тепер він виглядав постійно виснаженим. І там, де його розум завжди був гострим, як бритва, він відчував, як сповільнюється...
  Він знав, що йому чогось не вистачає.
  «О, добре! Ви тут, — вигукнув хтось, пробираючись до нього коридором.
  Він обернувся й побачив, що наближається доктор Дрю Сайкс. Завжди ладнаючи зі своєю матір’ю, він покладав великі надії, коли молодий чоловік зайняв її посаду. На жаль, зухвалий і абразивний судмедексперт успадкував небагато особистих якостей лікаря-пенсіонера. Хоча, здавалося, Чемберс йому досить подобався, який, як правило, стикався з ним менше, ніж інші.
  Вони почали йти до дверей у дальньому кінці.
  «Тобі потрібні хороші чи погані новини?» — запитав його Сайкс.
  «Добре».
  «Та дівчина, про яку я тобі розповідав, Фіона? Сьогодні третє побачення. І ти знаєш, що це означає!»
  Вдаючи, що не бачить його запрошення на п’ять, Чемберс терпляче запитав:
  — Щодо тіл?
  «О, Боже, ні. Ні, це все погані новини».
  "Фантастика".
  Вони зайшли в судово-медичну лабораторію, де на металевих каталках уже лежали постраждалі з лікарні. Біля них від стіни відтягли стіл, щоб виставити дві купи
  забризканого кров’ю пір’я. З огидою Чемберс пригадав те, що Елоїза сказала в своєму підсумку про Роберта Коутса — він був схожий на дитину, що зриває крила з мухи журавля.
  — Йому стає все гірше, — сказав Сайкс, надуваючи щоки. «Обидва були під сильним седативним, тому жодних слідів від проколів. курча—'
  «Одрі Фейрчайлд», — прояснив його Чемберс, роздратований його непрофесіоналізмом.
  'ОК; Тоді Одрі Фейрчайлд. Це явний випадок асфіксії. Він просто вимкнув її апарат штучної вентиляції легень і... гра закінчилася. Але самець … » Вони перейшли до іншої каталки. «Його крила прикріпили , коли він був ще живий... Без свідомості, але живий».
  Чемберс глянув на купу білого пір’я, довгу зламану кістку, що стирчала з краю столу, наче лезо: « Ісусе ».
  «Я знаю, правда? Крила прокололи його легені з обох боків ззаду, звідси кров’яні плями на пір’ї, що спричинило катастрофічний гемопневмоторакс». Палати виглядали порожніми. «Він фактично потонув у власній крові», — пояснив Сайкс, і ця думка, здавалося, навіть похитнула його зарозуміле обличчя.
  «Задуха й утоплення наступного дня після трансплантації легенів», — міркував вголос Чемберс. «Я припускаю, що десь там є якась перекручена поезія».
  Він перевірив годинник.
  'Ти виглядаєш жахливо. Як ти тримаєшся?» — запитав Сайкс, що насправді звучало як щире занепокоєння.
  Мабуть, все погано .
  «Я в порядку. Просто є де бути. А чайник?» — запитав він, помітивши докази, які вони конфіскували в лікарні поруч із купами пір’я.
  «Абсолютний геній», — відповів Сайкс, глянувши на невинно
  виглядаючий прилад.
  «Отже, таким чином він увімкнув усіх цих людей одночасно?»
  — О, точно, — кивнув судмедексперт. «Без сумніву… Але це не чайник».
  Чемберс дивився порожньо: «Ви мене втратили».
  «Це було колись, але його змінили: змінили електропроводку, нагрівальний елемент замінили ультразвуковою мембраною, а носик звузили, відокремили та сформували для більшого розсіювання».
  «Отже...?» — почав Чемберс, не розумніший.
  «Це дифузор під виглядом чайника. Кип'ятіння панкуронію броміду не спрацює. Зрештою, вода випаровується при температурі сто градусів, а препарат просто сидить на дні контейнера. Але встановіть ультразвукову мембрану на правильну частоту, вода та ліки випаровуються в сухий туман. Мабуть, поруч був фанат?»
  — Я маю на увазі, можливо, — знизав плечима Чемберс. У той час його трохи відвернув крилатий труп у іншій кімнаті.
  «Розповсюджуючи його на кілька метрів у всіх напрямках, таким чином даючи всім, хто знаходиться поблизу, виснажливу, але не смертельну дозу… Як я вже сказав: геніально».
  Трохи менш захоплений розвитком подій, Чемберс втомлено протер очі:
  Тож тепер йому навіть не потрібно вводити комусь ін’єкцію, щоб паралізувати їх. Це просто чудово. Наче він уже не тримав усіх карт». Але потім він насупився, коли йому прийшла думка: «Є лікування, правда?» … Щоб усунути дію паралітика?»
  «Є – суміш атропіну та неостигміну».
  «А чи везуть ці ліки машини швидкої допомоги?»
  «Можливо, атропін, але вони ніколи не знають, що його давати… Чому?»
  «Тоді, як ви, ймовірно, перші люди на сцені, ви не думаєте, що ми повинні мати це?»
  Сайкс незручно шарпнув, нарешті наздогнавши: «Ви не лікар».
  «Це не означає, що я не можу врятувати чиєсь життя, — заперечив Чемберс, — особливо якщо він зараз забиває газом кімнати, наповнені людьми, за один раз».
  Сайкс усе ще виглядав невпевнено.
  «Давай, Дрю. Це може врятувати чиєсь життя, можливо, навіть одного з нас».
  Він буркнув: «Ніяких обіцянок. Але я розгляну це».
  «Дякую». Знаючи, що він просунув справу якомога далі, Чемберс пішов далі: «Що є прогрес із ґрунтом?»
  «Ми розбили його на частини, але все ще чекаємо на зразки». Чемберс вдруге за дві хвилини подивився на годинник. «У мене була думка, — продовжив Сайкс. «Ми могли б застосувати той самий принцип, щоб визначити, звідки прийшов цей лебідь». Він підійшов до столу, де лежали крила. «На цих пір’ях все ще є сліди води. Я міг би взяти зразок, розбити його на процентну діаграму його складу, а потім порівняти з іншими зразками, зібраними з усього міста».
  Не перериваючи подиху, він поспішив до комп’ютера: «Це, звичайно, трудомістке. І, очевидно, це займе деякий час. Але, як кажуть, «добрі речі приходять до тих, хто…» Він підвів очі від екрану й виявив, що він сам. Розгублено зазирнувши під каталки, він поцікавився, як довго він говорив сам із собою: «… зачекай».
  «Я в порядку».
  — І повернення до розслідування після всіх цих років не викликало знову снів про цей інцидент?
  — Ні, — збрехав Вінтер.
  Заповнювач форми відділу кадрів заповнив її форму.
  «І робота разом з детективом Чемберсом – як це було досі?»
  «Добре».
  «Немає напруги?»
  Вінтер пригадав, як він виходив з ними в пабі в Камдені.
  «... Немає аргументів?»
  Він уявив, як вони троє кричать один на одного під дощем на березі каналу.
  «... Немає загострених емоцій?»
  Він, Маршалл і Чемберс усі в сльозах.
  Вінтер висунув нижню губу й похитав головою: «Не те, що я можу придумати».
  «Ваш лікар сказав мені, що ви деякий час не продовжували свій рецепт на… — вона глянула на факс, — на пароксетин. Ви не вірите, що вони вам більше потрібні?»
  Він відчував, як контейнер у кишені тисне йому на ногу:
  «… Ні. Як я вже сказав: я в порядку».
  Істон чекав біля входу в садовий центр Торнбі більше десяти хвилин, спостерігаючи, як гіпнотично спалахують різдвяні вогні з затемненого кутка магазину.
  — Детектив Істон? — запитав вусатий чоловік, вириваючи його зі сну. «Джастін Юм. Я тут менеджер». Вони потиснули один одному руки. «Ми всі дуже хвилюємося за Евана. Я говорю це не лише тому, що він пропав безвісти: він справді одна з найдобріших, найніжніших людей, яких я коли-небудь зустрічав».
  Він провів Істона через двері, що вели до розрізаного службового коридору.
  «Що тут робить Еван?»
  «Здебільшого поза домом», — сказав йому чоловік із легким відтінком провини. «Це, мабуть, звучить жахливо, але я запевняю вас, що це не пов’язано з його розміром. Я маю на увазі, що діти обожнюють його, а він обожнює їх. Реальний гігант, з яким можна грати! Але Еван погано володіє англійською, і він трохи…» Він знайшов хвилину, щоб знайти відповідне слово, «…повільно», — пояснив він, не зробивши цього.
  «І це загальна риса гігантизму?» — спитав Істон, і йому стало зрозуміло, що як роботодавець Евана, вони, ймовірно, зберігали його історію хвороби, яка могла б заповнити деякі прогалини, які не могла мати обмежена англійська його матері.
  «Еван не має гігантизму».
  Під час цієї бомби Істон зупинився й повернувся до іншого чоловіка:
  — Йому вісім футів... чотири !
  «Я маю на увазі в медичному сенсі цього слова», — уточнив менеджер. «Він насправді має так званий синдром Сотоса, який, як я розумію, включає аномальний ріст дітей, який зазвичай сповільнюється до дорослішання… Зазвичай. Це причина його...
  «Труднощі з навчанням?» — запропонував Істон, не встигши сказати ще щось розпалююче.
  «Правильно». Він відчинив двері до тісної кімнати, де на столі була складена купа відеокасет. «Це для вас. Ось і всі записи камер сьогоднішнього ранку».
  «Я заберу їх, коли вирушаю», — сказав йому Істон. «Чи є у Евана тут шафка чи якісь особисті речі?»
  — Звичайно. Сюди».
  Вони пройшли в гнітючу кімнату для персоналу, уся дальня стіна була закрита тендітними синіми дверима. Коли менеджер відімкнув одну, здавалося б, навмання, штанина джинсів зниклого гіганта вилетіла на підлогу, як щупальце. Зсередини було приклеєно фотографію Евана, який схилився, щоб обійняти матір.
  Істон подивився на менеджера, а потім на його однаково одягнених співробітників, які сиділи за столом:
  — Він носить таку форму? запитав він.
  «Так».
  Він кивнув, зауваживши, що зниклий, скоріш за все, все ще одягнений по-робочому, оскільки його одяг все ще там:
  «А на якій зміні він сьогодні був?»
  «З п'яти до десятої ранку. Це непопулярно, але нам потрібен хтось, щоб прийняти доставку».
  Він закрив дверцята шафки: «Покажи мені».
  Істон здригнувся, коли вони увійшли до вантажної платформи, де троє великих ролетних дверей шумно стукали щоразу, коли подув вітер, абсолютно не захищаючи від холоду.
  «Камери?» запитав він, не бачачи жодного.
  «Назовні, але не тут», — повідомив менеджер, необачно одягнений лише у сорочку поло.
  Істон вештався з акуратно складених ящиків і виходив з них, помічаючи недопалки на землі, велосипед, прихований до стіни, і дві червоні кнопки біля кожної металевої віконниці:
  «Сьогоднішні поставки тут?»
  «Так».
  «Всі?»
  «Так».
  «Чи можна закрити ці двері ззовні?»
  «Ні».
  Істон зацікавлено кивнув, а потім продовжив блукати лабіринтом запасів.
  «Можна запитати, що ви шукаєте?»
  «Нічого особливого», — відповів він, зупинившись, коли натрапив на свіжу землю на підлозі. Присівши, він провів великим пальцем по темній тріщині в одному з керамічних горщиків… зрозумівши, що той, що поряд, був повністю розбитий навпіл… чималий скол, витягнутий із того, що поряд. Нахмурившись, він почав витягувати важкі горщики одну за одною, щоб оголити багряну пляму, розмазану в бруді.
  — Я не фахівець, — сказав вусатий, дивлячись йому через плече, — але це недобре, чи не так?
  Істон зітхнув. Чому він завжди виконував хренові роботи?
  «Ні, Джастіне. Це точно не добре».
  Усе ще одягнений у робочу форму, Вінтер на мить перевів подих, дивлячись на сім поверхів сходової клітки, наче він щойно підкорив Еверест. Однак його самовдячний настрій був недовгим, коли одна з найтендітніших старих жінок, яких він коли-небудь бачив, пішла за ним, навіть не спітнівши.
  «Вибачте, любий», — звернулася вона до його задньої частини, Вінтер відійшов убік, а молодий чоловік із довгим чорним волоссям і наповнений сумками для покупок насилу піднявся позаду неї. Він виглядав як Маршалл – чорні чоботи, щетина наждачного паперу та шкіряна куртка – і кивнув, вітаючись Вінтер, перш ніж супроводжувати літню жінку до дверей. Досі одужуючи, Вінтер не зміг допомогти підслухати їхню коротку розмову:
  «Ти кохана. Я не знаю, що б я робив без вас».
  «Вам потрібно, щоб я їх привів?»
  «Ні. Ні, ви зробили достатньо».
  Добре. Просто постукайте, якщо вам щось знадобиться».
  «Я буду».
  Двері зачинилися.
  «Ці сходи просто вбивці», — з розумінням сказав чоловік Вінтеру, який не був надто в захваті від близькості красивого сусіда по рок-н-ролу з Елоїзою, коли він чванливо вліз в одні з двох дверей, що залишилися на сходовому майданчику.
  « Колюк» , — ревниво пробурмотів він.
  Наскільки видужав, Вінтер ще раз перевірив адресу, нашкрябану на тильній стороні долоні, і постукав у двері квартири двадцять три, почувши, як голоси всередині замовкли.
  «Хто це?» хтось подзвонив.
  «Адам Вінтер – найкраще в Сейнсбері».
  Клацнув замок, і двері відчинилися, жінка-офіцер дивилася на нього з-за натягнутого ланцюга.
  — Гей, — мило посміхнувся він.
  «Ти запізнився».
  « Ви на семи поверхах».
  Розлючена жінка зняла ланцюг, щоб впустити його всередину, і вже натягувала пальто, щоб піти:
  «Сьогодні все тихо. Я повернуся завтра о... — вона подивилася на годинник, — дванадцята хвилин на восьму, — багатозначно сказала вона, грюкнувши за собою дверима.
  «Здається, вона мила», — сказав він, повертаючись до Елоїзи, яка лежала калачиком на дивані.
  Він вважав, що вона виглядала приголомшливо, одягнена в зручні спортивні штани та джемпер, який був принаймні на два розміри більший для неї, а там, де вона зав’язала волосся, на її шиї звивалися пасма каштанового кольору.
  Він точно витріщився знову.
  «Тож здогадайтеся, хто успішно пройшов співбесіду, яку нав’язали HR, щоб повернутися до роботи!»
  «Ти?»
  «…Ні. Але я проскочив, і для мене цього достатньо», — сказав він, перш ніж підняти сумку в руці. «Я подумав, що ти можеш бути голодним. Я приніс нам піцу, морозиво та Дорітос».
  — Звучить як їжа в кіно, — сказала Елоїза, підводячись, щоб взяти її в нього.
  — Дивно, що ти так кажеш, тому що… — Він витягнув із-за спини чорну скриньку. « Парк Юрського періоду на відео!»
  "Дивовижно!" — усміхнулася вона, проходячи на кухню, щоб увімкнути духовку й поставити морозиво в морозилку.
  Знявши куртку, Вінтер знову замкнув вхідні двері й скинув черевики на килимок.
  «Я зустрів сусідів», — сказав він розмовно. «Вони здаються гарними».
  «Так, Доріс — чудовий персонаж, і, здається, я не сказав більше п’яти слів Крісу за два роки, що він жив тут. Його ніколи немає поруч». Зима трохи розслабилася. «Ти завжди знаєш, коли він. Сподіваюся, ти не проти заснути під звуки Metallica», — пожартувала вона.
  — Ви малювали, — прокоментував він, помітивши полотно, яке стояло на мольберті в спальні.
  «Довелося щось зробити, щоб відволіктися від речей».
  Поки Елоїза збирала вечерю, він оглядав мізерну кімнату, дивлячись на побілені стіни та труби промислового вигляду, які гордо демонструвалися на виставці, її кілька предметів меблів, прості, практичні, вільні від непотрібного безладу.
  «Мені подобається те, що ви зробили з цим місцем», — сказав він їй.
  «Що?» — запитала вона крізь ковток чіпсів.
  «Я сказав, що мені подобається те, що ви зробили з цим місцем. Ціла «мистецька» мінімалістична атмосфера, яку ви маєте».
  ' Ах . так Ні. Це насправді не «настрій» як такий. Я просто розбитий. Я насправді нічого не можу собі дозволити».
  — Ой, — сказав він, трохи збентежено.
  «Виявилося, що я суперечливий художник, щоб кинути виклик упередженим уявленням людей про те, що таке мистецтво, хоча життя в найдорожчому місті в світі не зовсім крутить гроші, як можна подумати», — пожартувала вона, наливаючи кожному по келиху вина.
  — Я працюю, — сказав Вінтер.
  «Отже, вам платять?»
  «Я сподіваюся, що так».
  «Тоді ти, сподіваюся, працюєш, чи не так?» — дражнила вона його. «Щоб подякувати за вечерю. Ти не збираєшся змусити мене пити одного, чи не так? Давай! Тільки один.
  Він пробрався.
  — Добре, — сказав Вінтер, розсипаючись, як Доріто, на якого він щойно наступив. Він узяв келих, коли Елоїза підняла свій тост:
  "На здоров'я!"
  «Ми можемо вимкнути це, якщо хочеш?» — запропонував Вінтер, тактично призупинивши фільм на одному з розмовних фрагментів.
  " Га ?" — спитала Елоїза, яка з часів брахіозавра дивилася на вуличні ліхтарі. «Ні. Мені це подобається».
  «Ти хвилюєшся… про Роберта».
  «Ні… Можливо… Я не знаю».
  Вінтер з розумінням кивнув, а потім випалив: «Колись у мене була морська свинка».
  Елоїза виглядала збентеженою.
  — Дел Бой Троттер, — продовжив він, розсмішивши її.
  «Ви назвали свою морську свинку Дель Бой Троттер?»
  « Угу» .
  «Чому не просто Дел Бой?»
  «Це трохи надто звично, вам не здається?» — запитав він її з прямим обличчям. «Я вважаю, що тільки його близькі друзі та родина називали його Дель Бой. Для решти з нас він завжди був Дель Бой Троттер. У нас тут будуть проблеми?»
  — Ні, — усміхнулася вона. «Будь ласка, продовжуйте».
  «У будь-якому випадку, Дел Бой Троттер почав ходити трохи дивно, ходити по колу… у речі… від речей. Ми відвезли його до ветеринара, який сказав мені, що збирається придушити Дель Боя Троттера. Я, звичайно, розплакалася. Я благала його. Я запропонував заплатити за його лікування своїми кишеньковими грошима, але Death-Vet нічого з цього не отримав. І що ще гірше, моя мама погодилася з ним. Отже, вгадайте, що я зробив».
  «Що?»
  «Я дочекався, поки Дет-Вет вийде з кімнати, щоб принести йому ін’єкцію, схопив Дел Боя Троттера зі столу й помчав додому. Я побіг нагору, спакував сумку з речами першої необхідності… майже лише штани та плитки шоколаду, і наповнив кошик свого велосипеда їжею та постільною білизною для нього».
  «У вашого велосипеда був кошик?»
  — Так, — відповів Вінтер, захищаючись. «Для надзвичайних ситуацій життя і смерті, таких як ця. А потім ми поїхали — двоє втікачів, які втікають, щоб створити нове життя для себе в чужій чужій країні. Я проїхав два міста й провів ніч у чиїйсь оранжереї, перш ніж подзвонити мамі, щоб вона підвезла додому».
  «Вражаюче. А що сталося з Дел Боєм? Зима насупилася на неї. «… Троттер».
  «О, він помер. Я підозрюю, що ця дурна штука померла ще до того, як я закінчив школу. Він був дуже поганим піддослідним кроликом і, безсумнівно, потребував припинення».
  Елоїза поранилася, стримавшись від сміху: «Це дуже сумна історія».
  «Я маю на увазі… інколи потрібно відпустити те, що ти любиш. Вчіться на моїх помилках. Не Дел Бой тріщить це».
  Вона ніжно всміхнулася йому.
  «Що?»
  «Нічого. Мені сподобалася ваша історія. Ось і все».
  Вінтер якусь мить підозріло дивився на неї, а потім взяв пульт:
  «Ти хочеш подивитись, як цього адвоката з’їдають з унітазу?»
  Відкинувши Doritos назад, Елоїза поворухнулася на своєму сидінні, щоб зручніше влаштуватися:
  «Ти до біса правий, я так!»
  Поки Елоїза чистила зуби, Вінтер застеляв ліжко на дивані. Він зареєструвався у когось із Нью-Скотленд-Ярду й знову переконався, що вхідні двері й вікна надійно захищені.
  Вийшовши з ванної кімнати в довгих піжамних штанах і жилетці, Елоїза зняла макіяж і чомусь виглядала ще красивіше.
  «… Що?» — запитала вона.
  «Нічого», — відповів він, збиваючи подушку.
  «Ну, я збираюся…»
  Добре. Я буду тут… очевидно ».
  «На добраніч».
  «Ніч».
  Вона сором’язливо посміхнулася й пішла до спальні, зачинивши за собою двері.
  Минуло кілька хвилин, і Вінтер набрав собі склянку води, вимкнув світло й повністю одягнений заліз у ліжко. Але потім почувся скрип, коли двері спальні відчинилися.
  «Адам?» — прошепотіла Елоїза.
  "Так?" — відповів він, сідаючи в темряві.
  «Я…» І тоді, незважаючи на її непохитне наполягання з самого початку, що Коутс ніколи не завдасть їй шкоди, вона запитала: «Ви не заперечуєте, якщо я залишу двері відчиненими?»
  «Ні. Звичайно, ні».
  «Дякую», — сказала вона, повертаючись до ліжка й перекидаючись на бік, щоб відвернутися від нього.
  Зима просто посиділа якусь мить, прислухаючись до притихлої какофонії людства: десь у будівлі грюкають двері, гуде мопед сусідньою вулицею, а потім лягла назад, уже сумуючи за нею.
  22:34 – Чемберс і Маршалл сиділи в темряві більше двох з половиною годин, достатньо часу, щоб відтворити в своїй голові його останній бій з Євою сто разів, другий за стільки ж днів.
  Вона боялася за нього… після того, що сталося, його автомобільна аварія назавжди вихолостила його в її очах. Він бачив це кожного разу, коли вона дивилася на нього. До цього для неї він був непереможний, надлюдина, тепер вона вважала його слабким, тендітним — як одну з жертв. Ця думка змусила його фізично нудити, і, можливо, це стало причиною, чому він так люто накинувся по телефону.
  Автомобіль, припаркований під будівельними лісами, що височіли над новим художнім кварталом, був у тіні, а його вітрове скло обрамляло єдині відкриті ворота, як картина маслом. Він взяв радіо:
  «Альфа всім підрозділам, перевірте», — тихо сказав він, усвідомлюючи, що три чорні горби попелу частково закривають його огляд.
  «… Бета: все ясно».
  «Чарлі: ясно».
  Почулося електронне шипіння.
  «Дельта: Так, тут усе чисто».
  Поклавши слухавку, Чемберс нетерпляче пихнув: «Де він, біса ?»
  23:14 – Стримуючи свій перший позіхання за ніч, Чемберс допив осад своєї теплої кави.
  12:22 ранку – Не маючи змоги ризикнути ввімкнути двигун, Чемберс і Маршалл закутались у смердючі ковдри.
  «Не варто було пити цю каву», — сказала вона йому, коли на лобовому склі почали утворюватися кристали льоду.
  «Чому ні?»
  «Тому що, якщо ти підеш ссати, твоя штучка впаде».
  Чемберс виглядав роздратованим: «Дуже дякую… А тепер мені потрібна пісенька».
  1:37 ночі – Маршалл тихенько хропів на пасажирському сидінні, а обурений Чемберс із затуманеними очима хмурився на неї, відраховуючи хвилини до своєї черги.
  2:44 ночі – Чемберс голосно хропів на водійському сидінні, а задумливий і широко розплющений Маршалл дивився в небо.
  3.33 ранку – «Ти прокинувся?» — запитав Маршалл, штовхнувши його. «Палати! Ти не спиш?
  «Так, я прокинувся!» — огризнувся він, сильно ляпаснувши себе по обличчю, щоб переконатися.
  «Час перевірити зв’язок», — нагадала вона йому.
  «Гаразд», — сказав він, двічі скидаючи слухавку, перш ніж знайти кнопку передачі : «Всі блоки, — позіхнув він, — перевірка зв’язку».
  «Бета-версія: слухаємо вас голосно та чітко».
  «Чарлі: приймаю».
  «Дельта: все ще не спить… просто …».
  4:18 ранку – «Я казав тобі, що тобі не слід було пити цю каву», — самовдоволено сказав Маршалл, коли Чемберс сів у машину, його замерзлі пальці все ще борсалися з мушкою. «Почуваєшся краще?»
  Клацаючи зубами, він звернувся до неї: «…Много».
  5.05 – «Рух у ворота!» — пролунав голос по радіо. «Рух біля воріт!»
  Миттєво прокинувшись, Чемберс і Маршалл вдивилися в темряву, ворота все ще тремтіли, а хто чи що завадило їм, ніде не було видно.
  «Бачите щось?» — прошепотіла Маршалл, не відриваючи очей від покинутого місця.
  «Нічого», — відповів Чемберс, обережно взявши слухавку радіо: «Дельта: це ти? У вас є візуал? Це Коутс?
  Було кілька статичних клацань, перш ніж він відповів:
  'Негативний. Вибачення. Це кіт. Просто кіт, усі. Іди спати».
  — Йому легко говорити, — пробурмотів Чемберс, незручно ворушившись на своєму сидінні. «Мені потрібен ще один піт».
  6:46 ранку – перша ділянка неба горіла помаранчевим і індиго на тлі відступаючої ночі.
  Чемберс виглядав так, ніби зомбі вкусив його під час однієї з чотирьох перерв на відпочинок, Маршалл почувався не набагато краще.
  «Можливо, ми були не в тому місці», — сказала вона, а світанок додав їй впевненості трохи підвищити голос.
  «Це те місце», — впевнено відповів Чемберс.
  «Тоді, можливо, він знав, що ми тут».
  «Або хтось із наших знайомих попередив його, що ми були», — заперечив він, розчаровано вдаривши кулаком по панелі приладів. «Яка трата ночі!» — сплюнув він, вилазячи з машини.
  "Палати!" — сценічно прошепотів Маршалл. «Куди ти йдеш?!»
  «… У ліжко».
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 28
  Пам’ятаючи, що це була субота Єви в офісі, Чемберс так старався встигнути додому, але місто, що тріщало по швах, мало інші ідеї, що сповільнювало його прогрес на кожному кроці. Завернувши за ріг, він виявив, що її машини вже немає, він прокрався доріжкою й увійшов у тихий будинок.
  Більше не маючи потреби в цьому, він пошкутильгав до холодильника й побачив, що в ньому немає повідомлень, навіть стислої інструкції чи нагадування, щоб додати його до свого секретного запасу сувенірів. Він подумав про те, щоб піти до неї на роботу, дорогою взяти напій з її улюбленої кав’ярні – жестом, щоб показати їй, що йому шкода, що він не мав на увазі жодної з образливих слів, які сказав, що він пропустив її жахливо за останній тиждень. Відкинувши цю думку, він посміхнувся тому, як сильно вона б це ненавиділа – «провітрювання їхньої брудної білизни на людях», як вона казала, даючи своїм колегам-пліткаркам тему для вечері – неоголошений візит такий самий викривальний, як даровані квіти чи провина. шоколадні цукерки, пронизані жалем.
  Коли він помітив дірявий конверт, який чекав на нього на прилавку, він не потрудився його відкрити, точно знаючи, що напише його платіжна відомість: він пожертвував своїм тілом, своїм психічним здоров’ям і був на шляху до виходу з колії. його шлюб – і все це для того, щоб заробляти менше, ніж його сусід, який вчив у початковій школі по дорозі.
  Кинувши його на купу непотрібної пошти, він прийняв три знеболювальні, дошкутильгав до спальні та впав на ліжко.
  Вірна своєму слову, офіцерка, що відпочиває, стервоє обличчя, постукала в двері квартири Елоїзи рівно о дванадцятій хвилині на восьму.
  «Точно вчасно!» Вінтер привітно зустрів її, незважаючи на те, що знав, що збирається спізнитися на роботу.
  «Не зовсім. Я сидів тут і читав свою книгу чверть години».
  Його посмішка розсипалася: «Я тебе справді ненавиджу».
  Не збентежена, вона просто спостерігала, як він одягає пальто.
  « Той, що біжить по лезу сьогодні ввечері?» — закликав він Елоїзу.
  — І не забувай, що ти обіцяв мені каррі! — нагадала вона йому.
  Посміхаючись, він збирався сказати щось дотепне, коли ORBF занудьгував і грюкнув дверима перед його обличчям.
  Проспавши цілих три години, першою зупинкою Чемберса, повернувшись на роботу, була лабораторія криміналістичної експертизи, де Сайкс виправдовував свою репутацію, насміхаючись із пакета чіпсів, поки розкладені залишки розкладалися на столі.
  Один із їхніх колег перевірив ім’я зі значка, що посвідчує особу, Крістофер Раян, і знайшов дуже ймовірний збіг: відомий лондонський художник, чиї сучасні предмети, створені з використанням традиційних матеріалів і технік, принесли йому міжнародне визнання. Кажуть , що його найвідоміший твір — «Незнайомці на автобусній зупинці » — був висвітлений красою та майстерністю самого Караваджо, тоді як його картина, на якій демонстранти підпалюють поліцейську машину, викликала атмосферу та театральну постановку Жана-Антуана Ватто.
  Він також був офіційно оголошений заочно померлим у 1995 році, оскільки на той момент він вважався зниклим безвісти більше шести років.
  «Що ти хочеш, щоб я сказав?» — запитав його Сайкс, закручуючи свій хрусткий пакет. «Що це точно він? Я не можу».
  Чемберс зітхнув:
  «Хтось збирається поговорити з родиною. Ми візьмемо вам відбитки пальців».
  «Відбитки пальців?!» він засміявся. «Для яких пальців? Я ніколи не витягну з них нічого корисного!
  «Кров… або волосся… або одяг», — виправив себе Чемберс.
  Він був такий втомлений.
  « Дякую! — роздратовано відповів Сайкс. «Тому що, якби ви попросили мене ідентифікувати його зараз же, я б найкраще припустив… — він подивився на колекцію кісток, — «… Скелетор».
  Наситившись, Чемберс попрямував до дверей.
  «А для шанувальників Клуедо серед нас, — гукнув йому вслід Сайкс, — я думаю, що Він-Людина зробив це… у Замку Сірий Череп… за допомогою Силового Меча!» Чемберс грюкнув за собою дверима, але в коридорі почувся голос Сайкса: «Дайте мені ДНК!»
  — Детектив Чемберс!
  Ледве він пройшов два кроки до кабінету, як навколо нього зібрався невеликий натовп:
  «Меч, знайдений у могилі, майже напевно був взятий із пошкодженої статуї на першому місці вбивства», — напівкрикнув хтось.
  «Я так і думав».
  «Контактні дані були застарілими, — сказав інший, — але я знайшов сестру Крістофера Раяна і зараз прямую туди».
  — Добре, — відповів він. «Криміналістиці потрібні зразки ДНК. Запитайте її конкретно про будь-кого нового, хто з’явився в його житті, і візьміть із собою кілька фотографій Коутса… А коли ви повернетеся, я хочу все, що ви можете знайти про нього: фінанси, попередні адреси, історію роботи… багато».
  «Так, сер», — відповіла жінка, коли незграбний чоловік зайняв її місце.
  «Можливо, у нас є слід щодо помаранчевого фургона», — сказав він, тискуючи роздруківку Чемберсу в руку. «Прийшов через лінію підказок – власник гаража, який пам’ятає, як усунув пошкодження, описані в прес-релізі».
  Глянувши на нього, Чемберс повернув його:
  «Спогади семирічної давності нам не надто потрібні. Скажи йому відкопати свої записи. Якщо він не може надати нам реєстраційний номер, платіжні реквізити або альтернативне ім’я чи адресу, які використовував Коутс, не витрачайте на це час».
  «Я зараз йому подзвоню», — сказав чоловік, звільняючи місце наступному вичікувальному обличчю.
  «Ще три можливі спостереження: Іслінгтон, Камбервелл і Хайбері».
  «Надайте пріоритет Іслінгтону та Хайбері, оскільки вони відносно близько один до одного».
  Офіцер кивнув і поспішив геть, залишивши лише одного.
  «Так?» — запитав Чемберс.
  «Мені було цікаво, чи можу я принести вам каву, сер?»
  «О, Ісусе , так! Дякую!' — сказав він, нарешті діставшись до свого столу, і жменька барвистих і, безсумнівно, важливих нотаток злетіла в повітрі, як метелики, коли він впав у крісло. «Говяні криваві речі», — скаржився він, нахиляючись, щоб підняти їх.
  Сидячи в тіні вежі, ненадійно складеної на його лотку з поштою, він відчував спокусу зателефонувати Маршалл, але не хотів її турбувати, якщо вона спала. Згадавши, що Вінтер пішов прямо на іншу роботу, він визнав, що йому випало зателефонувати Елоїзі, щоб запитати її про чоловіка в могилі та чи знає вона, чому Коутс міг націлитися на нього.
  Він набрав номер і чекав, дозволивши йому продзвеніти щонайменше двадцять разів, перш ніж кинути.
  "Гей!" — покликав він, махаючи комусь рукою.
  «Так, сер?»
  «Мені потрібно, щоб ти підключився до радіо. Дізнайтеся, хто сьогодні з Елоїз Браун. Спочатку перевірте, чи все гаразд, а потім з’ясуйте, чому вони не взяли слухавку, коли я подзвонив».
  «Так, сер».
  Металеві ворота галереї з гуркотом зачинилися, поліцейський ескорт Елоїзи спостерігав, склавши руки на грудях, як вона кілька разів протягнула ланцюг, перш ніж переконатися, що він замкнений.
  — Дякую за це, — сказала Елоїза, беручи полотно й несучи його до машини. «Продавати його завжди цікаво».
  «Що це?» — запитала інша жінка, коли вони залізли, Елоїза гордо тримала його.
  «Це абстрактна картина відомої абстрактної картини», — пояснила вона. «Отже, музей, люди, стіни та рама — усе було зведено до простих форм, тоді як картину всередині картини повернуто до натуралістичного стану».
  Офіцер примружився: «І це хтось купив?»
  «Так».
  «За гроші?»
  «Так».
  «Скільки?»
  «Триста фунтів… включаючи поштові витрати».
  Похитавши головою, жінка завела двигун:
  «Вартуйте цілого стану, коли помрете», — сказала вона, минуло принаймні двадцять секунд, перш ніж усвідомила, що цей коментар може бути сприйнятий як дещо нетактовний: «...від старості».
  «Вони були на галереї», — випалив офіцер, якого Чемберс навіть не впізнав, коли він вийшов із зустрічі з Уейнрайтом.
  "Га?"
  «Ви попросили мене дізнатися, чому Елоїзи Браун раніше не було вдома».
  — О, так, — кивнув він, ледве зупинившись, щоб сказати: це ти ?
  «Вони пішли до її галереї». Чемберс нахмурився. — Щось про колекціонування картин, — знизала вона плечима.
  Тепер ще більше збентежений, згадавши про антисанітарний стан підземного робочого майданчика, він подякував офіцеру і пройшов усі чотири кроки, перш ніж помітити своє наступне вторгнення:
  «Чому на моєму столі опудало?»
  «Це не звичайне опудало», — повідомив йому Льюїс. «Це детектив Страшило з Гарроу на пагорбі. Він просив Маршалла, але я вважаю, що тобі слід поговорити з ним, — сказав він своєму другові зі значним виглядом.
  «Ніби мені не вистачає справ», — пробурмотів Чемберс, прямуючи до свого розпатланого відвідувача.
  — Детектив Чемберс?
  «Один-єдиний… на жаль », — сказав він, потискаючи руку й сідаючи.
  «Філліп Істон… Філ. Я знаю, наскільки ви, мабуть, зараз зайняті, тому перейду безпосередньо до суті. Ім'я Popilopadopaluss вам щось говорить?»
  «… Динозавр?»
  «Людина. Еван Іоанну Попілопіді…» Він здався.
  «Ні. чому Чи варто?»
  «У мене склалося враження від вашого колеги, що це можливо». Чемберс виглядав загубленим. «Бачите, я працюю над цією справою про зниклих людей, і… якщо чесно, це трохи дивно: грецький велетень заввишки вісім футів чотири з труднощами в навчанні».
  «Гігант?» — запитав Чемберс, сідаючи, але не розуміючи, чому Істон прийшов до них із цим. Подробиці щодо решти скульптур були суворо охоронюваною таємницею, і, наскільки йому було відомо, у пресу нічого не просочувалося.
  — Отже, це один із ваших? — зацікавлено поцікавився Істон.
  «Можливо», — відповів Чемберс. Оскільки ще одна статуя була обіцяна раніше, команда не мала часу думати про передостаннє творіння Роберта Коутса. «Мені знадобиться все, що у вас є. Коли він пропав безвісти. Звідки. Будь-яка інформація, яку ви маєте про його...
  — Перепрошую, — перебив його інший детектив. «Я думаю, що ми перетнули зв’язки. Я тут не для того, щоб допомогти вам у розслідуванні. Я тут, щоб ви допомогли мені з моїм».
  Захищаючись склавши руки, Чемберс відкинувся на спинку крісла: «Продовжуйте».
  Там, де востаннє бачили мого зниклого гіганта, знайшли кров. Я звернувся за послугою і запросив когось, хто попрацював би над цим протягом ночі».
  «Ви знайшли збіг крові за ніч?» — запитав він скептично.
  Добре. Це була велика послуга. І, звісно, допомагає те, що співробітники відділу з питань боротьби з наркотиками регулярно проходять перевірку».
  «Чому?» — запитав він, йому не подобалося, куди це йде. «Чий це був?»
  «Стажер-детектив констебль Джордан Маршалл».
  У паніці Чемберс потягнувся до телефону, але потім замовк:
  «Коли ви сказали, що знову знайшли кров?»
  — Ні, — відповів Істон. «Але це було вчора вдень».
  Упевнений, що відтоді він провів з Маршаллом цілу ніч, Чемберс досить коротко підсумував свою суміш емоцій, розгубленості та виснаження:
  «Почекай! Що?!'
  Вінтер пробіг підтюпцем аж на сьомий поверх і, якщо про колючі болі в його грудях можна було говорити, то на те місце, де для нього все закінчилося. Сподіваючись, що куряча корма Елоїзи не вибухнула, коли він спіткнувся (першого разу), він зібрався й постукав у двері, гуркіт важкої рок-музики долинав із галасливого сусіда навпроти.
  «Хто це?»
  «Як ти думаєш, хто?»
  Відчинивши двері, ORBF подивився на нього з презирством:
  «Ви зробили щось інше зі своїм волоссям?»
  «Ні. Залиште мене в спокої».
  «Вона в душі», — сказала нещасна жінка, перш ніж кинути на нього ще один глузливий погляд. «Просто порада: цього ніколи не станеться. Їй схоже на вісім з половиною, можливо, дев’ять, а тобі схоже на двійки… при правильному освітленні… це дуже слабке освітлення».
  «Так, але я кумедний... інколи».
  «Гарна думка. Я просто думав, що замовити для моєї сестри на курочку – The Chippendales або Jasper Carrot. Хммм . Вона потерла підборіддя: «Який? … Який?»
  «Боже мій, просто йди!» — кинула Зима. «Обов’язково передай мої вітання Адольфу та Владу Цепешу, коли повернешся додому!»
  «Просто намагаюся не дати тобі соромитися», — сказала вона, виходячи.
  «І до твого відома – Елоїза однозначно холодна десятка!» — гукнув він їй услід, грюкнувши дверима.
  «Я що?» — спитала вона з дверей ванної кімнати, закутавши мокре волосся в рушник.
  — Нічого, — сором’язливо посміхнувся він. «Тож… їжа?»
  8:00 вечора – «Знову», – зітхнув Чемберс, зачиняючи двері машини, а денна зміна пробиралася через пожежний вихід. «Виспалися?»
  «Деякі», — відповів Маршалл. «Я переглядав старі файли, якщо ми щось пропустили. Ви?
  «Трохи». Він вагався. «Сьогодні мене відвідав детектив Істон, який насправді вас шукав. Він розслідує зникнення восьмифутового гіганта».
  «Велетень?!» Тривожні образи обіцяної скульптури Роберта Коутса наповнили її розум.
  «Ви коли-небудь були в Торнбі в Харроу?»
  «Ні. Що це?
  «Останнє відоме місцезнаходження зниклого... Вашу кров виявили на місці».
  « Моя кров?» Вона виглядала приголомшеною. «Це... Це неможливо».
  «Це?» — свідомо запитав Чемберс, маючи години на роздуми. Його очі скочили на її руку.
  «Фігурка, яку я розбив!» — ахнув Маршалл, наздоганяючи. «І він… стримав мою кров від цього?» — запитала вона з огидою. «Навіщо йому це робити?»
  «Я не впевнений. Але ви повинні дивитися на це з того місця, де я сиджу».
  Давай, Чемберс. Ти не можеш!» — сказала вона йому, випереджаючи те, що він збирався сказати.
  «Я маю зниклого гіганта, хоча ми знаємо, що він йому потрібен. І я пролила твою кров там, де її бути не повинно...
  «Я вам потрібен у цьому!»
  «... коли ми знаємо, що він має дві жіночі фігури, які ще потрібно відлити».
  "Палати!"
  — Вибачте, — твердо сказав він. «Після сьогоднішнього вечора я призначаю тебе чергувати за столом і призначаю офіцера до тебе додому».
  Похитавши головою, Маршалл дивилася на три купи попелу, відчуваючи, ніби вже знала кожну нерівність і вигин їхніх силуетів, єдиного фокусу на безвиразній перспективі.
  «Я допоможу тобі з Істоном, — сказав Чемберс, — підемо з тобою на співбесіду. Ми швидко розберемося з цим безладом».
  «Дякую, але я можу подбати про себе».
  Здавшись, він натягнув на плечі ковдру і влаштувався на нічліг.
  20:33 – Чемберс, втомлений тишею, ризикнув увімкнути радіо, зменшивши гучність до тих пір, поки його було ледве чутно за вітром.
  «… Іоанну Пападопулоса – востаннє його бачили вчора вранці на його робочому місці: Thornbee's Garden Center у Харроу. Будь-хто, хто володіє будь-якою інформацією, повинен звертатися до …'
  «Схоже, Вейнрайт зробив свою лепту», — прокоментував він, нічого не отримавши від Маршалла. «Мабуть, правильний крок. Якщо публіка колись знайде для нас когось, то це буде восьмифутовий велетень із мультяшним джмелем на спині». Він покрутив циферблат, знайшовши пісню UB40 для прослуховування. Але нагадавши йому про Єву та їхню сварку по телефону минулого вечора, він знову вимкнув його, надавши перевагу тиші.
  21:10 – «Я, до речі, зрозумів», — випалив Маршалл, змусивши Чемберса підскочити, не вимовивши жодного слова більше години. «Якби я був на вашому місці, я б теж зняв себе зі справи».
  «Я не знімаю вас зі справи».
  Вона глянула на нього нетерпляче.
  Добре. Я ніби знімаю вас зі справи».
  «Просто… ти знаєш, що це для мене означає».
  «Я так. Але я волів би, щоб ти розлютився на мене, ніж помер. Це не варте твого життя, жодна справа не варта».
  Маршалл підняла брови: «Це чудово, якщо говорити від вас».
  Виглядаючи ображеним, він подумав про це й кивнув: «Так. Справедливо».
  22.04 – Перші хлюпи дощу вдарили по лобовому склу.
  « Чудово », — позіхнув Чемберс, усвідомлюючи, що, окрім того, що їхня машина тоне в багнюці й мокне щоразу, коли йому доводиться робити нужду, видимість усієї команди буде погіршена. Він опустив вікно й висунув руку. «Це лише плювання», — запевнив він Маршалла за мить до того, як відкрилися небеса, потоп біблійних масштабів, що загрожував їх усіх змити. Швидко піднявши вікно, він потягнувся до радіостанції: «Альфа» всім підрозділам: прийом? Кінець.
  Статичне шипіння.
  '... Альфа для всіх підрозділів: отримання? Кінець.
  Цього разу єдина зламана передача відповіла йому: "Ch--ie re--ing --ver".
  «Альфа до останнього спікера: ви зламані та нечитабельні. Усі підрозділи: ми тут сліпі. Повторіть. Ми сліпі... Геть».
  Він поклав слухавку на підставку й нахилився вперед на своєму сидінні, намагаючись вдивитися крізь потоки води, що омивають скло.
  «Бачите щось?» — запитав Маршалл.
  «Мені здається… йде дощ», — сказав він незворушно, коли радіо голосно затріщало:
  'L--ts -- Tu-- t-- Li----.'
  «Мабуть, вони не почули, як я сказав «вийди», — буркнув Чемберс. Він схопив слухавку: «Це Альфа: ти зламаний і нечитабельний». Кінець.
  '--i-- на --rn the Li-- --n.'
  Він звернувся по допомогу до Маршалла, який у відповідь знизав плечима: «Не дивись на мене».
  — Заради Бога , — пробурмотів він, ще раз натиснувши кнопку передачі : — Це Альфа: ми не читаю тебе. Повторити повідомлення. Кінець.
  Напружуючись, щоб щось почути через зливу, він повернув ручку гучності до кінця, коли вони обидва нахилилися до динаміків…
  'Tu--n th-- li--s on! … Увімкніть світло!»
  « Черт », — виплюнув він, увімкнувши запалювання та затопивши будівельний майданчик дальнім світлом автомобіля.
  Маршалл уже пішов. Вискочивши за нею, він кинувся крізь блискучий дощ, коли прожектор над головою спалахнув, наче біле сонце в темряві.
  "Щось маєш?!" — крикнув він, перекриваючи гуркіт дощу.
  "Нічого!" — крикнула Маршалл у відповідь, перш ніж поглянути вниз на річку чорного бруду, що омила її ноги, її погляд прослідкував за нею вгору до трьох великих куп попелу. Намагаючись побачити, як крижана вода стікала по її обличчю, її очі почали підніматися по вершинах, що розчинялися... аж до безголового бюста, що виривався з центральної гори землі, з чорними крилами, що хвилювалися на двохтисячолітньому вітрі, відсутність рук створює нелюдський силует.
  Перш ніж вона встигла щось сказати, Чемберс підбігла до найближчого кургану, відчайдушно розкопуючи землю вручну.
  «Можуть бути й інші!» — закричав він, у той час як заплямовані мантії Найки продовжували виринати з бруду. "Перевірте останній!" він наказав першому зі своєї команди дістатися до них. "Перевірте останній!"
  Ледко кивнувши головою збентеженому офіцеру, Маршалл підійшла до свого начальника, стоячи на руках і колінах і відриваючи кігтями землю. Вона присіла біля нього.
  «Чому ти не копаєш?!» — запитав він її. «Допоможіть мені!»
  Вона заспокійливо поклала йому руку на плече:
  — Вона була тут щонайменше два дні, Чемберс, у нас на очах. І якщо тут ще хтось похований , то він теж уже мертвий».
  Спочатку він дивився на неї тупо, але потім осяяло розуміння, коли він сів навколішки, частково затоплений водою. Дивлячись на обезголовлену богиню, наче плазуючий поклонник, який шукає ласки, він зізнався: «Я так втомився».
  «Я теж», — сказав йому Маршалл. «Я теж».
  Він здивовано подивився на себе, промокший до кісток, його одяг і взуття, швидше за все, неможливо було врятувати.
  «Ми можемо закінчити тут», — сказала вона, тіло ще не повністю розкрите. «Ми перевіримо інших жертв і викличемо на місце криміналістику. Чому б вам не піти і не висохнути?» Вона простягла йому руку.
  Кивнувши, він простяг руку й узяв його, Маршалл підняв його на ноги:
  «У мене це є», — запевнила вона його.
  «Я знаю, що ти знаєш».
  «… Що з ним?» — запитав один із офіцерів, коли Чемберс відійшов.
  «Нічого. Він у порядку, — коротко відповів Маршалл, повертаючись до богині, що височіла над ними. Вона обійшла купу вологого попелу: чорна вода стікала з розпростертих крил, халат був виготовлений із тієї самої ефірної тканини, що й у попередніх двох вбивствах, — прозорий, де він прилипав до шкіри. "Гей!" — покликала вона, підводячи чоловіка. «Допоможіть мені піднятися», — настійно сказала вона, втупившись очима в темну фігуру під чистим матеріалом.
  Поступливо офіцер простягнув руки, щоб підвести її ногу, Маршалл обережно трималася рівноваги на міцному постаменті, на якому стояла фігура. Вона напружилася, щоб підняти очі до нижньої частини спини богині, пильно зосередившись на моторошно знайомому образі: величезні ноги, спідниця, що стирчить із тонкого тіла… і два яскраві очі, що виринають із затемненого шолома.
  Лайно .​ Пусти мене! Пусти мене!» — покликала вона.
  «Що це?» — запитав її офіцер, витираючи брудні руки об мундир.
  «Марсіанин Марвін», — відповіла вона, виглядаючи трохи ошелешеною, а чоловік дивився на неї порожньо. «…Я знаю, хто вона».
  Витерши обличчя брудною рукою, Чемберс залишив крайню частину прожектора й побрів назад до машини, краєм ока побачивши спалах руху. Коли дощ ущух, він озирнувся на своїх колег, перераховуючи їх. Він повільно наблизився до огорожі з сітки, що відокремлювала їх від сусідньої ділянки, пронизливий дзвін дощових крапель майже музично вдаряв по металу, поки він спостерігав у темряві з іншого боку, шукаючи будь-яких ознак життя…
  Тиша.
  Він повернувся, щоб повернутися до машини, коли тихий голос позаду нього пролунав:
  «Я думав, що дощу ніколи не буде».
  Чемберс обернувся, не побачивши нічого, крім повторюваного хрест-навхреста. Він подивився на біле сяйво прожектора, міркуючи, чи варто кликати свою команду, але знаючи, що з їхнього боку неможливо отримати доступ. Подумавши, він підійшов до огорожі, просовуючи пальці в щілини, притискаючись лобом до холодного металу. Давши очам звикнути, темна фігура відділилася від темряви й почала наближатися.
  «Мені потрібно було бути впевненим, що ви її знайшли», — гордо сказав Коутс, зупинившись лише за кілька футів від дротяної сітки між ними, його обличчя було прикрите тінню, наче чисте полотно.
  Він пішов піти.
  «Ви не досягнете її, розумієте?» Палати викликали в порожнечу. «Елоїза. Ми її отримали. Вона в безпеці... Ми знаємо про лаврове листя! — випалив він у розпачі, і минуло кілька хвилин, перш ніж Коутс повернувся.
  Цікавість взяла верх над ним, і цього разу він підійшов прямо до огорожі, щоб зустрітися очима з Чемберсом, їхні обличчя були лише за кілька дюймів одне від одного.
  «Значить, ми мали рацію?» Чемберс насмішкувато посміхнувся. «Статуї про неї».
  Вираз втрати й жалю, що не належав нікому іншому, заповнив обличчя міміка:
  завжди було про неї — вбивство... і невбивство ». Коутс ніби відступив у пам'ять. «Ти хоч уявляєш, що потрібно, щоб заперечувати те, ким ти є?» Змінити себе зовні заради когось? Ти коли-небудь любив когось настільки, щоб зробити це?»
  Чемберс сором’язливо мовчав, бо знав, порушуючи обіцянки шкутильгати за серійними вбивцями в темряві, що він зовсім не змінився.
  «Сім років я був без нього», — продовжував Коутс, довіряючи Чемберсам, ніби вони були старими друзями. «... Коли я переслідував її, коли ми були разом, навіть після того, коли я хотів лише її повернути. Я так старався бути нормальним… А потім ти повернувся до мене. Ти показав мені, якою оманою я був, що ніколи не буду щасливим, як би я не намагався». Він сумно засміявся. «Знаєте, деякий час там, я думаю, навіть я повірив, що змінився».
  Чемберс відчув, як тканина пальта іншого чоловіка торкається його пальців:
  «Я не дозволю тобі зробити їй боляче».
  «Поранити її?» — здивовано запитав Коутс. «Чому я хотів би їй завдати болю?»
  «Тому що ти хвора хрень, яка звинувачує всіх, крім себе, у своїй властивій посередності». Навіть у тіні Чемберс помітив, як на його обличчі спалах гніву. — Отже, ти здатний на емоції? він підбадьорював його. «Я не був впевнений».
  Коутс трохи обдумав свою відповідь. Він глянув униз:
  «Як нога?» — запитав він з глузливою усмішкою, а потім відверто всміхнувся, коли Чемберс незручно пересунувся. — Будьте певні, детективе, я б не хотів провести жодного дня на цій землі, якби її не було.
  Чемберс нахмурився — щось у пристрасній манері, яку він сказав, звучало правдою.
  Раптом Коутс схопився за дротяну огорожу між ними, ефект хвилі пролунав на відстані, коли він вчепився в руку Чемберса, притиснувшись обличчям до металу:
  «Я б скоріше зробив їй боляче, ніж тобі», — виплюнув він, поки Чемберс боровся. «Бо тільки живі можуть страждати так, як ти хочеш», — усміхнувся він перед тим, як відпустити його.
  Біля прожектора почулися крики команди та звук їхніх кроків, що бігли до них. Інстинктивно глянувши в їх бік, Чемберс озирнувся й виявив, що знову залишився сам.
  — Коутс? — розпачливо покликав він. «… Роберт?!»
  «Незабаром, детективе», — прошипів голос із тіні за мить до того, як команда підійшла до них. «Це вже майже кінець».
  
  OceanofPDF.com
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 29
  Чемберс завагався на порозі.
  Він витратив роки, ввічливо розважаючи химерну різноманітність вірувань і звичаїв Єви, але ніколи не надавав їм великої уваги чи будь-чому в цьому питанні. І все ж він вагався, знаючи, що якби в цьому був хоч проблиск правди — якби все зло у світі було справді витвором зловмисних демонів, що ведуть нечестивих до прокляття — тоді вони б кружляли. тепер, чекаючи з ним на тому темному порозі — усе те, що він поклявся ніколи не приносити додому.
  Кинувши безглуздий погляд через плече, він присів, щоб дістати мішок із рисом із-за горщика: ще одна особливість карибського фольклору. Висипавши щедру купу на землю для одержимого Джамбі, який рахував кожну зернину до світанку, він намацав замок і грюкнув дверима за собою – брудні сліди, що переслідували його в коридорі, свідчили, що, можливо, не досить швидко. Намагаючись скинути черевики, він підвернув щиколотку і впав купою на підлогу, і ця незначна незручність довела його до сліз.
  Напівсонна, тримаючи биту для крикету свого чоловіка, Єва висунула голову за ріг:
  «Бен?» — запитала вона, скривившись у образливому світлі. «Що ти на землі…» Вона замовкла, однак, побачивши стан свого мокрого чоловіка. "Бен!" — ахнула вона, кидаючись до нього. «Що не так?»
  — Нічого, — відповів він, збентежено витираючи сльози. «Я послизнувся. Ось і все. Повертайся в ліжко. Я в порядку».
  — Фігня, — сказала вона, розтираючи пляму темного бруду, що обліпила його шкіру. «Ти поранений? Це твоя нога?»
  Очі Чемберса наповнилися гнівом. Він підвівся на ноги, залишаючи на стінах аплодисменти чорних відбитків долонь дорогою до ванної. Він увімкнув душ і повністю одягнений увійшов до кабінки, а Єва поспішила в кімнату за ним.
  "Бен, ти мене лякаєш!" — сказала вона, спостерігаючи, як він намагається зняти зіпсовану сорочку, перш ніж кинути її у ванну. «Розкажи мені, що сталося».
  Заплющивши очі, коли вода почала диміти, він опустив голову в недовірі, в невдачі, в наріканні на власний притуплений блиск:
  «Навіщо комусь складати попіл посеред майданчика?» — запитав він себе розчаровано. «Це заважає. Це не поблизу жодного входу, який потрібно вивезти». Він гірко засміявся: «Це було в гору розчищеної ділянки!» Неодноразово вдаривши себе по голові, він прошепотів: « Дурень ! Дурний ! Дурний !'
  "Гей!" — крикнула Єва, схопивши його за руку, перш ніж він встиг ще більше поранитися. Припиніть це! Про що ти говориш?»
  З порожнім поглядом в очах він звернувся до неї:
  «Крилата дівчина… Він дістався до неї».
  Єва нічого не сказала, але приклала руку до його грудей, приклавши її до серця.
  «Відріжте їй голову», — продовжив він із хворим виглядом. «Взяв і її руки».
  — О, Бене, — прошепотіла вона з жалем.
  «Він був у мене», — сказав він, коли вода навколо його ніг поступово перетворилася з чорної на сіру. «Я торкнувся його. Я відчувала його дихання на своєму обличчі... І я була безсила щось з цим вдіяти».
  Виглядаючи цілком стурбованою, Єва доклала відважних зусиль, щоб зберегти голос рівним:
  «Що ти маєш на увазі, що ти торкнувся його? Він хто? запитала вона; хоча, боячись, що вона вже знала відповідь.
  "Коутс!" — сплюнув він з відразою. «Він говорив зі мною».
  «З вами розмовляв серійний вбивця?» Змагаючись із ґудзиком на поясі, Чемберс кивнув. — Дозволь мені, — запропонувала вона, але він відштовхнув її по руці.
  «Я можу це зробити!» — заревів він. «І не дивіться на мене так! Я можу це прийняти!'
  «Взяти що?»
  «Все!» — крикнув він, начисто зриваючи ґудзик і вилазячи з мокрих штанів. «Більше! … Усе, що хтось може кинути в мене! Тому що, незважаючи на те, що ви думаєте, я не слабкий!»
  Єва виглядала одночасно стурбованою, скривдженою та збентеженою:
  «Чому я з усіх людей думаю, що ти слабкий?»
  «Ніби ти не поводився зі мною по-іншому з тих пір » , — глузував він, показуючи на шрами, що звиваються з низу його боксерських шортів по всій правій нозі.
  « Це про це?» — спитала вона його, кидаючи його штани, що протікали, разом із сорочкою у ванну. «Ви намагаєтеся щось довести? Тому ви погодилися взятися за цю справу? Тому ти зараз ведеш приватні розмови із серійними вбивцями?»
  «Це не те, що я пішов його шукати».
  «І все-таки ти якимось чином опинився в ситуації, коли він міг дістати тебе сам». Дивлячись на нього, як на прозорого, вона зітхнула: «Але ви маєте рацію. Я по-іншому подивився на тебе після аварії. І це правда, можливо, з меншою повагою, ніж я мав до вас раніше».
  Незважаючи на те, що він завжди підозрював це, Чемберс почувався зраненим, почувши, як вона сказала це вголос.
  — Але не тому, що я вважаю тебе слабким, Бенджаміне, — продовжувала вона. — Але тому, що я вважаю, що ти безрозсудний. Тому що я думаю, що ти занадто гордий для власного блага. Тому що я не думаю, що ти знаєш, коли зупинитися… і не знаєш, навіть якби знав».
  «Ось така робота», — сказав він їй.
  «Тоді кинь», — просто відповіла вона. «Чи можете ви згадати, коли востаннє поверталися додому, щоб сказати про це щось позитивне?»
  «Я не можу просто піти!»
  «Чому ні?»
  «Тому що…»
  "Бо що?"
  "Тому що!"
  «Тому що тобі недостатньо нашого маленького життя без хвилювань ледь не вбитого щоразу, коли ми не разом?»
  Розуміючи, що він не має на неї відповіді, він не міг зустрітися з нею поглядом.
  «Знаєш, чого я бажаю?» — спитала вона його. «Я б хотів, щоб ти пішов подалі від цієї жахливої справи. Я б хотів, щоб ти сказав їм просто знайти когось іншого. Мені б хотілося, щоб ти взяв кілька вихідних, поки вся ця справа закінчиться. Я б хотів, щоб ти залишився тут... зі мною».
  Чемберс виглядав винуватим: «Я не можу цього зробити».
  «Ти міг би. Але ти не будеш».
  Він простягнув вологу руку, щоб погладити її щоку: «Я не вартий тебе».
  «Ні. Ти ні, — сказала вона поважно, — але я все одно буду тут і чекатиму на тебе.
  Маршалл поступово приходив до тями, лежачи на незнайомій підлозі.
  Зі стогоном вона змусила себе підвестися, не впізнаючи нікого з інших непритомних людей по кімнаті.
  Вона почувалася погано — у неї паморочилося в голові, координація була втрачена, коли вона намагалася підвестися, але не змогла піднятися, гадаючи, яке токсичне лайно вона ввела у своє тіло цього разу. У розпачі вона зіграла й програла на невідомому й, очевидно, неякісному продукті, почуття провини все одно повернулося, як завжди.
  Вона потягнулася до своєї сумки, але потім запанікувала, усвідомивши, наскільки вона легка, відкрила її й виявила, що її вичистили: її гаманець, її ключі; вони навіть забрали її проїзний квиток.
  « Черт », — прошепотіла вона, лягаючи на спинку, щоб потягнутися до кишені джинсів, щоб знайти дрібниці, але вона виявилася порожньою. "Черт!"
  Відчайдушні часи, що вимагали відчайдушних заходів, вона озирнулася на сплячих людей, але потім помітила їхнє розкидане майно, розкидане по підлозі – коматозні відвали суспільства, які стали легкою мішенню для тих, хто невпевнено піднявся по соціальних сходах.
  «Ти, дурний …» — викоряла себе вона, кривлячи обличчя, коли понюхала свою футболку, а кімната була невдоволеною пітницею.
  Невпевнено зводячись на ноги, вона пошкандибала коридором і вийшла крізь металеві двері в кінці, опинившись у темному провулку. Мряка просочила її одяг за лічені секунди, коли її вирвало об стіну, а потім, хитаючись, побігла до головної дороги, досі не маючи уявлення, де вона, поки її примарне відображення шукало підказку у вітринах:
  Магазини Holloway Road
  Їй довелося спиратися на ліхтарний стовп, не маючи змоги згадати, як вона опинилася так далеко.
  Нестримно тремтячи, вона спокійно намагалася оцінити ситуацію: була середина ночі. Вона застрягла за милі від дому на морозі без грошей, без банківських карток, без проїзних квитків і ледве могла функціонувати.
  Вона була облажана.
  Дивлячись на безлюдну вулицю, вона помітила червоний дах телефонної будки.
  Будь ласка . будь ласка Будь ласка , — прошепотіла вона, відкриваючи свою сумку, щоб поритися в смітті, квитанціях і нікчемних іграшках, які вони вважали не вартими взяти, з полегшенням знайшла офіційну візитну картку столичної поліції і, що важливіше, два номери телефонів, нашкрябані на ній. спина.
  Вона поспішила через дорогу до телефонної будки й закрила холод надворі, стандартний монтаж номерів секс-ліній і реклам дівчат за викликом прикрашав задню стіну, коли вона взяла слухавку й набрала номер оператора:
  'Привіт? Так, я хотів би зателефонувати, будь ласка, але скасувати оплату». Вона дала їм номер і чекала. Давай, зима. Давай.
  Минуло тридцять секунд, поки оператор повернувся:
  «Я боюся, що вони не підхоплюють».
  " Черт !" — крикнув Маршалл, грюкнувши слухавкою й пам’ятаючи, звичайно, що він буде з Елоїзою.
  Відчуваючи, ніби ось-ось заплаче, вона подивилася на інший номер, нашкрябаний під ним, знаючи, що в неї не залишилося іншого вибору.
  Вона помітила фари, що наближалися, і з побоюванням попрямувала до узбіччя, коли біля неї зупинилася машина. Коли вона зайшла, Чемберс виглядав абсолютно виснаженим на водійському сидінні, слабка усмішка, яку він намагався використати заради неї, лише погіршила її самопочуття.
  «Гей», — привіталася вона, натягуючи ремінь безпеки під скрип склоочисників об скло.
  «Гей», — відповів він, увімкнувши для неї опалення, і годинник на панелі показував 5:55 ранку, коли він повернувся на дорогу.
  Жоден із них не промовив, коли він провозив їх порожнім містом, Маршалл не був упевнений, чи вона цінує його те, що він тримався осторонь, чи частина її хотіла, щоб він розсердився на неї:
  «Ти не збираєшся запитати, що сталося?»
  «Я подумав, що ти розкажеш мені, якщо захочеш».
  Вона сором’язливо кивнула: «Як ти почуваєшся?»
  «Наче я не можу витримати більше», — відповів він із дивовижною чесністю.
  «Те саме», — зізналася вона, Чемберс знову пропустив підказку запитати про її ніч. «Дякую, що прийшли за мною».
  «Ти мені потрібен», — просто сказав він, зупиняючись на кільцевій розв’язці, коли повз прокотилася єдина машина на дорозі.
  Маршалл відчув, що вона ось-ось розірветься, тепер не маючи ілюзій, що вага секрету, який вона носила, коштуватиме їй життя, якщо вона його не розкриє:
  «Це не я, розумієш?» — сказала вона йому, Чемберс зосередився на дорозі. «Можливо, коли я був молодшим, але не зараз. Я знову користуюся тільки з січня... а потім, коли все відбувається..."
  «Ви можете виправдовуватися як завгодно, — задумливо сказав Чемберс, — але якщо сьогоднішній вечір мене чогось навчив, то це те, що люди не змінюються … Ніхто з нас. Завжди знайдеться інше виправдання, а за ним – інше. І коли вони прийдуть, ми всі продовжимо з того місця, де зупинилися: Коутс знову починає вбивати; Я навмисне наражатиму себе на небезпеку, аби щось довести; Вінтер повернеться до роботи, яка зруйнувала йому життя; і ви продовжуватимете робити те, що ви робите. Ми всі просто чекаємо виправдання».
  Давши своєму гнітливому прозрінню на мить влягтися, Маршалл вимкнув обігрівач і поглянув на мерехтливі вогники:
  «Я маю дещо тобі сказати… розкажи комусь». Вона глибоко вдихнула. «Тієї ночі, коли помер Тобіас Сон… я був там». Чемберс звів брови, але не перебив. — У мене були ваші старі матеріали справи. У його майстерні було морозно – скрізь лід, тому ми піднялися поговорити в його кабінет, але я розлютився, і він попросив мене піти. Я кричав на нього. Він повернувся до мене і… Це було найменше послизнення, але я все ще пам’ятаю звук його падіння зі сходів. А я просто стояла на місці, дивлячись на нього… Я залишила його там», — сором’язливо закінчила вона.
  Чемберс не відводив очей від дороги, обмірковуючи свою відповідь:
  Ніколи нікому не розповідай цю історію. Зрозуміло? Маршалл кивнув. «Тобіас Сліп не вартий… цього », — продовжував він, оглядаючи розпатланого колегу з ніг до голови. «Я давно працюю на цій роботі. Погану людину пізнаю, коли бачу – він був, а ти ні. Можливо, ми ніколи не дізнаємося, кому належала ця кров на мотузці, але я цілком упевнений, що без нього світ стане трохи кращим». Вона все ще виглядала розбитою. Чемберс зітхнув: «Як єдина людина, якій ви коли-небудь розкажете про це, я прощаю вас від ваших гріхів. Трахни його . А тепер, давайте ніколи більше про це не говорити, — сказав він, повертаючи праворуч.
  «О, я туди», — сказала вона, дивлячись ліворуч.
  «Я знаю. Я просто хочу швидко зупинитися по дорозі».
  «Що ми тут робимо?» — спитала вона його, коли дощові хмари розсіялися по світанковому небу, коли вони припаркувались біля галереї Елоїзи.
  Вилізши, Чемберс підійшов до автомобіля на іншому боці дороги та постукав по склу, Маршалл пішов за ним, коли офіцер із затуманеними очима опустив вікно.
  «Добрий день, сержант».
  «Мені потрібні журнали за вчорашній день», — сказав Чемберс, чоловік, який передавав звіти спостереження без подій.
  — Чи можу я вам чимось допомогти, сер? — запитав він, коли Чемберс перегорнув один аркуш і провів пальцем по сторінці.
  «Елоїзу Браун і її поліцейський супровід бачили, як зайшли в галерею з картиною, а через дев’ять хвилин вийшли з іншою», — прочитав він уголос. «Яка картина?» — риторично запитав він Маршалла. "Там немає жодних картин!"
  — Це не зовсім так, сер, — вставив чоловік у машині. «Над входом завжди був один».
  Чемберс озирнувся на галерею, а потім кинув у вікно буфер обміну: «Ключі!» запитав він, сонний офіцер знайшов їх.
  «Що відбувається?» — запитав його Маршалл, підтюпцем, щоб не відстати, і він підійшов до металевих воріт, а Чемберс вдивлявся крізь ґрати на освітлену картину, запечатану в коробці з плексигласу над дверима:
  "Сучий син ! " — сплюнув він, відмикаючи ворота, перш ніж зняти коробку зі стіни.
  «Палати?» Розірвавши пластик, він зняв полотно. «Що ти робиш?» Він увімкнув свій факел і посвітив ним на картині, пояснюючи це. «… Що?» — спантеличено запитав Маршалл.
  — Вона його попереджає.
  «Що вона?»
  Він перевів промінь на сірі блоки серед моря зелені: «Могили?»
  «Я… Можливо».
  «… Вогонь», — сказав він, виділяючи помаранчеву форму в кутку.
  « Гмм ».
  «І дерева».
  «… Отже?»
  «Могила його матері, пожежа в університеті та лаврове дерево. Вона попереджає його, що ми знаємо!
  «Я маю на увазі це з великою повагою, — дипломатично сказав Маршалл, — але я думаю, що ви досягаєте. Це просто форми. Ви бачите те, що хочете бачити».
  «Я їй не довіряю!»
  «Не треба! Але вона нам потрібна . Цього недостатньо, щоб поставити це під загрозу. Де б ми зараз були без неї?» Для цього йому не було повернення. «Я просто кажу, давайте не будемо приймати необдуманих рішень».
  «Нам потрібно уважно стежити за нею».
  «Ми зробимо», — запевнила вона його, Чемберс зневажливо дивився на картину:
  "І я все ще знімаю це".
  «Доброго ранку», — сказала Єва, кидаючись до кавоварки, Чемберс згорбився над книгою за кухонним столом. «О котрій годині ви повернулися?»
  Він на мить підвів погляд: «Близько години тому». … А потім назад.
  «Як вона?»
  «З нею все буде добре».
  «Чому б тобі не спробувати знову заснути?» — сказала вона, хоча він не показав, що її чує. Наливши собі напій, вона сіла біля нього, відсунувши дві інші книги, щоб звільнити місце для свого кухля. «Що ти читаєш?»
  «Біблія», — відповів Чемберс, не відриваючи очей від сторінки. «Давид і Голіаф, якщо бути точним». Було надто рано для неділі; Єва виглядала зовсім розгубленою. — Передостання статуя, — пояснив він із болючим виразом обличчя.
  «Що це?»
  «Просто… я не розумію… значення, яке стоїть за цим».
  «Я не фахівець, — сказала Єва між ковтками кави, — але хіба це не історія про перемогу добра над злом, незважаючи ні на що?»
  «Добро» і «зло» — це питання перспективи, — позіхнув Чемберс.
  «Тоді явно упереджена історія аутсайдера», — виправила вона себе.
  «Це саме так», — сказав він, повертаючи до неї іншу книгу, на якій лежала відкрита драматична картина молодого хлопця, що протистоїть лютому ворогу, а ціла армія спостерігала за цим. «Історія розповідає, що кожен день протягом сорока днів велетень Голіаф виходив із рядів філістимлян, щоб кинути виклик найкращому воїну ізраїльтян на бій один на один, щоб вирішити результат битви, і щодня цар Саул, відмовився, будучи водночас боягузливим і непридатним до правління.
  «Це відбувається до тих пір, поки Давид, молодий пастушок, не приймає виклик, виходячи на поле бою, щоб зустрітися з велетнем лише з пращею та п’ятьма круглими каменями з струмка. Вдаривши його прямо в лоб, він збиває Голіафа, перш ніж звільнити його від голови своїм власним величезним мечем… все в ім’я Бога».
  «У чому проблема?» запитала Єва.
  «Проблема в тому, що, згідно з книгою під вашим ліктем, рогатка може виробити майже стільки ж енергії, скільки двадцятидвоміліметровий
  набій з гвинтівки, тобто Девід фактично використовував пістолет для бою на мечах… «Бій» — це неправильно. слово: виконання . У цього бідного велетня не було жодного шансу».
  «Ви хочете сказати, що Голіаф був аутсайдером у цій історії?»
  Чемберс кивнув: «І його відправили відповідно».
  Добре. Як ви думаєте, що тоді це означає?»
  Він відсунув від себе здоровенну книжку й потягнувся за власним теплим напоєм:
  «Що коли він стикається з перспективою бою, який він не може виграти, навіть Бог не проти обману, як будь-хто інший».
  Чиїсь залишки індійської їжі смерділи в слідчій кімнаті.
  «Що там відбувається?» — запитав Чемберс, тримаючи в руках четверту каву за день.
  «Я не впевнений», — відповів Маршалл із таким же виразом обличчя, коли Елоїза грайливо ляснула Вінтера по руці.
  «Я маю на увазі, мені подобається цей хлопець, — продовжував він, приголомшений, — і того разу він сказав одну смішну річ, але він схожий на…»
  «Так?» кивнув Маршалл.
  «І вона схожа на…»
  «Я знаю!»
  «Якби ви раніше не думали, що вона щось задумала…» Чемберс кинув на неї багатозначний погляд. — У будь-якому разі… тоді вбивство? — легковажно запропонував він.
  — Вбивство, — погодилася вона, сідаючи за два вільні стільці від Вейнрайта, який теж дивився на невідповідну пару, наче їй мало чогось бракувати.
  Не дивно, що між ними все було трохи незручно: Маршалл знав, що вона назавжди йому зобов’язана, Чемберс все ще була збентежена через його крах в університеті. Звичайно, він також погіршив ситуацію, не впізнавши її з відстані трьох футів – за відсутності її звичного густого макіяжу та шкіри – і попросивши її принести йому бутерброд із їдальні.
  Усе ще здригаючись від цього, він зайняв своє місце біля стола з каракулями в передній частині кімнати.
  
  
  «Ось де ми дійшли», — зітхнувши, почав він. «У мене є хтось, який переглядає відеозаписи охорони лікарні, а інший працює під кутом Крістофера Раяна. Помаранчевий фургон зайшов у глухий кут, і ми все ще намагаємося з’ясувати, де і коли він міг потрапити до медичного працівника Tall Oaks. У нас є дві статуї: гіганта, який пропав безвісти вже понад сорок вісім годин, і кров Маршалла на підлозі, де зник цей велетень. Я вирішив зняти її з військової служби заради її власного захисту. Вона дуже незадоволена мною через це».
  «Це правда», — підтвердив Маршалл іншим. «Він поблажливо опікується придурком».
  «Сказав тобі. О , і, як ви всі знаєте, минулого вечора ми з Коутсом теж мали трохи наздогнати, — додав він із несправжньою бравадою, свідомо уникаючи погляду Маршалла, який знав, наскільки це худий вигляд.
  «А як там старий дурень?» — запитала Зима, підігруючи.
  «Він хороший. він хороший. Він сказав, що за останні сім років більше нікого не вбивав. Ми поговорили про погоду, про мою ногу, а потім він розповів мені, як він не міг би прожити й дня на цій землі, якби на ній не було Елоїзи».
  — Ну, це мило, — глузливо пробурмотів Вінтер. хоча, судячи з виразу обличчя Елоїзи, його щойно добре й по-справжньому підняв на другий план нарцисично оманливий серійний вбивця.
  «Ми зазнали удару минулої ночі», — продовжив Чемберс, прийнявши більш серйозний тон. «Поганий. Ми впевнені, що тіло належить Мейсі Джефферс, яка працювала в будинку престарілих, але без голови чи відбитків пальців, ми чекаємо на підтвердження аналізів крові. Але план надійний. Ми на правильному шляху. Остання ніч це довела; локації є ключовими. І це була лише сліпа удача з боку Коутса, що він уже сховав тіло до того, як ми туди прийшли».
  «Він, мабуть, підозрює, що ми зараз стежимо за цими місцями», — зауважив Уейнрайт, а Чемберс і Маршалл переглянулися.
  — Правда, — кивнув Чемберс. «Але він не може переписати своє минуле, і я не вірю, що він залишить одну зі своїх «робіт» десь, яка не мала для нього великого значення».
  Усі з очікуванням повернулися до Елоїзи.
  Вона виглядала трохи ніяково: «… я згодна».
  Вони повернулися назад на фронт.
  «Тоді у нас ще залишилося чотири локації», — оголосив Чемберс, показуючи на інший список.
  1. Пожежа
  2. Могила
  3. Ліс
  4. Обсерваторія
  5. Галерея
  «… Елоїза мала рацію щодо пожежі, тому ми зосередимо нашу увагу на могилі матері Коутса та лавровому лісі…»
  "Яка саме де?" — запитав Уейнрайт.
  «Вімблдон Коммон», — відповіла Елоїза. «Трохи на захід від вітряка».
  «… Підтримуючи пасивне спостереження на обох інших сайтах», — закінчив Чемберс так, наче його не перебили. Він подивився на Вінтера: «Мені потрібно, щоб ти сьогодні ввечері зайняв місце Маршалла. Я знайду констебля з місцевої станції, щоб посидіти з Елоїзою». За винятком Уейнрайта, ніхто не виглядав особливо задоволеним новими домовленостями. «Добре. Тоді вирішено». Він вагався, знову подивившись на Маршалла. «... пані Браун?»
  Він відійшов убік, щоб дати їй кімнату.
  « Бронзовий Давид» . Донателло. Середина п’ятнадцятого сторіччя, — почала Елоїза, виголошуючи свою тепер фірмову, але завжди зайву передмову. Маршалл відкрив альбом для малюнків на відповідній сторінці й підняв його, щоб інші побачили. «Оригінал зберігається в Національному музеї Барджелло у Флоренції, але копії є і в Музеї Вікторії та Альберта, і в садах К’ю тут, у Лондоні, якщо хтось цікавиться».
  Вони не були.
  «... На ньому зображений молодий і, безсумнівно, жіночий Давид у моменти перемоги над Голіафом у битві. У чоботях і капелюсі з лавровим верхом він стоїть, спираючись однією ногою на відрубану голову велетня».
  «Це тільки я, — випалив Вінтер, — чи використання велетня для зображення велетня виглядає занадто «на носі» для Коутса?»
  « Це і тематично вона разюче схожа на одну з ранніх статуй – Персея з головою Медузи », – додав Маршалл.
  «Яку він так і не встиг закінчити», — нагадав їм Чемберс, відчуваючи, як повертаються знайомі колючки на його шиї, як вони робили щоразу, коли він згадував спогад. Він подивився на Елоїзу: «Якісь теорії?»
  «Це те, про що я не спала цілу ніч, — сказала вона їм. «До цього моменту всі статуї символізували найважливіші події в житті Роберта в хронологічному порядку», — сказала вона, вказуючи на список. «Тож цілком зрозуміло, що будь-яка подія, з якою це пов’язано, або сталася після того, як я його покинула, або…»
  «… Або?» — підказав їй Вейнрайт.
  «… Або … ми нарешті наздогнали».
  «Наздогнали?» — запитав головний інспектор. «Я перепрошую. Я не слідкую».
  «Начебто, це все ще відбувається… прямо зараз», — пояснила Елоїза. «Роберт уже називав Чемберса найбільшим монстром у своєму житті. Можливо, ця наступна скульптура представляє Роберта, який нарешті перемагає його чи поліцію в цілому раз і назавжди».
  Маршалл підняла руку.
  « Гмм, так?» — невпевнено сказала Елоїза.
  «Я думаю, заради безпеки ми повинні усунути Чемберса з дійсної служби».
  Він кинув на неї погляд, який дав зрозуміти, що йому не до сміху.
  — Почекай, — сказала Вінтер, спантеличено нахмурившись. «Якщо це правда, і наступна статуя базується на тому, що відбувається зараз — на тому, що він нас побиває… тоді про що, в біса , остання?!»
  Кімната повернулася до Елоїзи, яка якусь мить просто стояла там і виглядала незручно:
  «Я вважаю, що за цією логікою ми повинні підготуватися до того, що великий фінал Роберта, точка, до якої йшло все його життя, визначальний момент його існування… ще попереду».
  На зборах запала важка тиша, коли кожен з них намагався подумати про те, яку жорстокість міг би створити Роберт Коутс, щоб перевершити всі жахіття, що йому передували… кожен із них у будь-якому випадку за винятком Вінтера, у якого бурчання в животі видавало, що він думав зовсім про інше:
  «Хтось смакував останній цибулевий бхаджі?»
  
  OceanofPDF.com
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 30
  «Я справді не розумію, наскільки це актуально».
  «При всій повазі, я насправді не вважаю те, що ви робите чи не вважаєте доречним… як доречне. Так чому б тобі не посміхнутись мені? Чи правда, чи ні , що ви особисто зацікавлені у справі, яку зараз розслідуєте?»
  «Як і всі в команді».
  «І ви вважаєте, що це доречно?»
  «Я думаю, що це мотивує».
  « Мотивація — це такий широкий термін, який включає в себе все: від довгих годин — до бажання помсти — до нехарактерної та відчайдушної поведінки. Як щодо того, щоб ми на мить зосередилися на цьому ?»
  Після брифінгу команди та відчувши, що вона вже достатньо винна Чемберсу, Маршалл зібрала свої речі та спустилася прямо на четвертий поверх, де розташовувався
  департамент професійних стандартів, який завжди був непопулярним. Вони були більш ніж поступливі, надавши Істону приватну кімнату для проведення інтерв’ю з колегою-офіцером, тоді як безхарактерний чоловік у дешевому костюмі, представник її профспілки, мовчки сидів біля неї. Маршалл уявляв собі наполегливого й красномовного адвоката, готового вскочити й закинути йому більш незграбними запитаннями детектива, а не ту марну, дихаючу ротом масу плоті, яку вони дали їй.
  Інтерв’ю почалося як невимушена вправа, на яку вона сподівалася, але потім швидко змінилося: заяви, приєднані звинуваченнями, лунали по столу з такою швидкістю, що вона навіть не була впевнена, до якого з них звертається. більше. Цікаво, що та сама тактика, яку навчила застосовувати сама Маршалл, все ще може так ефективно діяти на неї.
  «Ви кажете, що в інших членів вашої команди є власні «мотивації», — почав Істон, ніби піднімаючи провокаційну тему для розмови на вечері. — Це те, що ви обговорювали між собою?
  — Звичайно, — відповів Маршалл. «Ми б не робили великої роботи, якби не знали історію справи, чи не так?» Це вийшло з набагато більшою отрутою, ніж вона хотіла, і вона знала, що він з цікавістю спостерігатиме за її реакцією. «Чому ти взагалі питаєш мене про це?»
  Вона притиснула чоловіка до живота ліктем, щоб переконатися, що він ще не спить.
  «Було б корисно, якби ви пояснили, чому ця деталь важлива», — сказав він Істону. «Детектив Маршем…»
  — Маршалле, — прошепотіла вона.
  «… Маршалл бере участь в активному та дуже резонансному розслідуванні, і в результаті неминуче будуть деталі, якими вона зараз не може поділитися».
  Не зовсім Джонні Кокран, але це був початок.
  — Слухай, — сказав Істон, повертаючись до своєї дружньої поведінки, — я намагаюся допомогти. Я на твоєму боці. Але я маю зниклу людину і вашу кров на місці події. Минуло вже більше сорока восьми годин, переросло в викрадення, якщо не в потенційне вбивство, а ти нічого мені не даєш.
  «Я вже казав тобі...»
  «Ви порізали собі руку під час незадокументованого візиту до дому Роберта Коутса ще до того, як вам доручили цю справу», — закінчив він від її імені.
  Представник профспілки різко вдихнув, ніби йому нарешті було досить, ніби збирався вибухнути, ніби збирався припинити відчайдушні спроби Істона притягнути її до участі за відсутності їх справжнього підозрюваного…
  Він чхнув.
  Закотивши очі, Маршалл зняла пластир, щоб показати Істону рану, що загоюється, що оточувала її великий палець.
  — Я припускаю, що у вас є свідки, які підтвердять, коли ви отримали ту травму?
  Вона пішла відповісти, коли хтось постукав у двері, полегшено всміхнувшись, коли в кімнату зайшло знайоме обличчя.
  — Детектив Чемберс, — холодно сказав Істон. «Я не знав, що ти приєднаєшся до нас».
  «Ні. Я теж не був».
  «Якби я був, я б сказав тобі не турбуватися. Це приватний...'
  «Я хочу, щоб він був тут!» — випалив Маршалл.
  «Це може бути так, але, як ви бачите, ми всі повні».
  — Усе гаразд, — сказав Чемберс. «Я просто займу місце Марті. Він і так майже марний».
  «Мене це обурює», — сказав йому представник профспілки.
  «Але не заперечуйте», — зауважив Чемберс. Він відчинив двері для чоловіка, з яким раніше мав справу, пакував сумку й підвівся, щоб піти.
  «… Бенджамін».
  «… Марті».
  Зачинивши за собою двері, Чемберс сів біля Маршалла.
  «Здавалося, я тобі казала, що можу подбати про себе», — прошепотіла вона.
  'Ви зробили. Але ви також сказали мені, що я був «заступницьким надміру захищеним придурком», — нагадав він їй, звертаючи увагу на скуйовдженого чоловіка, який швидко втрачав впевненість навпроти них.
  Успішно заспокоївши Істона на певний час, Чемберс і Маршалл мали насолодитися неквапливою поїздкою на ліфті назад до відділу вбивств, перш ніж сісти до наступної роботи.
  «... У мене зв’язані руки», — невибачливо сказав Вейнрайт. «Помічник комісара заблокував це сам».
  «На якій підставі?» — запитав Чемберс, не докладаючи жодних зусиль, щоб приховати своє розчарування, вимагаючи розміщення додаткових ресурсів у будинку Елоїзи.
  «На тій підставі, що преса розриває нас там! Що у нас досі є більше офіцерів, ніж ми можемо заощадити, які сидять у чотирьох різних місцях по всьому місту, один постійно з пані Браун, інший зараз з детективом Маршаллом, і ми ще не досягли жодного відчутного прогресу в справжньому захопленні Коутса! вона трохи відповіла, її власний тиск, зосереджений на робочому столі, брав верх над нею.
  «Роберт не зробив би мені боляче», — наполягала Елоїза вкотре, і тут ці слова почали здаватися крилатою фразою. «Він навіть сказав вам це».
  «Це все про вас!» — сперечався Чемберс, звучачи більше звинувачувально, ніж стурбовано.
  — Детективе, — рішуче сказав Вейнрайт, дотримуючись головного болю, — якщо ви настільки стурбовані безпекою пані Браун, можете перепризначити частину команди спостереження.
  «Мені вони потрібні там, де вони є!»
  Вона підняла руки, здаючись.
  — Я залишуся з нею, — запропонував Вінтер. «Увесь час».
  «Ні. Я хочу, щоб ти був зі мною, — сказав Чемберс.
  «Ви могли б дозволити мені допомогти», — запропонувала Маршалл якомога приємніше, не бажаючи відштовхувати чоловіка, який того дня вже двічі приходив їй на допомогу.
  — Не починай, — попередив він її перед тим, як повернутись до Елоїзи: — Чому б не зайти? Ви тут у безпеці. Поки це не закінчиться».
  «Що, жити тут?» — глузувала вона. «Ні, дякую».
  «Чи можу я запропонувати компроміс?» — втрутився Маршалл. «Чи погоджуємося ми, виходячи з усього, що було раніше, що всі знаки вказують на могилу матері Коутса як місце розташування наступної статуї?» Це, безсумнівно, найбільш відповідне місце для демонстрації його переможеного монстра. Коутс серйозно погрожував мені, доклавши зусиль, щоб залишити мою кров там, де її неодмінно знайдуть, і ми знаємо, що він уже має свого гіганта. Тому здається дуже малоймовірним, що ця передостання статуя будь-яким чином стосується Елоїзи».
  Вона зустрілася поглядом з Чемберсом, і в підтексті виникла ціла окрема дискусія:
  «Тож… як щодо того, якщо Елоїза залишиться вдома з охороною одного офіцера ? зараз , але якщо ми не зможемо його зупинити, якщо йому якимось чином вдасться завершити «Бронзового Давида» і втекти, вона прийде негайно і не піде, поки він не буде під вартою?»
  Настала пауза, під час якої вони обміркували її логічний план дій.
  «Я була б готова погодитися з цим», — сказала Елоїза.
  Зима посміхнулася їй.
  «Палати?» — запитав Уейнрайт. Він неохоче кивнув їй. «Фантастика. Помічник комісара буде радий, — сухо сказала вона, дивлячись на годинник. «… Твоєму часу спати трохи позаду, чи не так?»
  — Давно минуло, — погодився Чемберс, незважаючи на раннє післяобіднє сонце, яке зігрівало кімнату. «Я збираюся заїхати на маркграфський цвинтар і зареєструватися в денній зміні, зробити будь-які зміни, які нам можуть знадобитися сьогодні ввечері, а потім поїду додому на кілька годин. Маршалле, чи не проти закінчити папери за вчорашній вечір?
  — Люблю, — гірко сказала вона.
  «Елоїзо, тобі, мабуть, варто спакувати сумку для екстреної допомоги, як тільки повернешся додому. Зима, зажени її назад. Повідомте тим, хто за нею доглядає, що робити, якщо ми зателефонуємо та повідомимо, що їй потрібно зайти».
  — Зроблю, — весело сказав він.
  Чемберс виснажено зітхнув: «Припустимо, тоді я побачу вас на цвинтарі».
  За звичайним збігом шлях Чемберса до Гаммерсміта та Маркграфського цвинтаря пройшов через Південний Кенсінгтон і музейний район, де величезні штучні палаци згрупувалися разом, а решта світу змінювалася навколо них.
  Вимкнувши двигун, не просуваючись більше п’яти хвилин, він глянув на той бік вулиці на музей Вікторії та Альберта, майже без жодного інтересу пригадавши презентацію Елоїзи та її хвилювання, що копія « Бронзового Давида» в натуральну величину десь збереглася. в його лабіринтових залах.
  Повернувшись до нерухомого руху та безобіцяючого виття сирен попереду, він вилаявся собі під ніс, увімкнув запалювання та зробив сумнівно законний поворот праворуч до автостоянки на Принц-Консорт-роуд у пошуках кави та туалету.
  Дивлячись на чорні, як онікс, відливки шедевру Донателло, Чемберс відчув те саме почуття благоговіння в поєднанні з власною несуттєвістю, яке він мав на складі Тобіаса Сліпа сім років тому. Пофарбована в гіпс, скульптура була точно такою, як Елоїза описала її під час першого огляду, але чим довше він дивився на неї, тим більше вигадливих деталей починало відкриватися: зламаний меч — його лезо, без сумніву, зачепилося за якусь кістку чи хрящ на його шлях крізь горло власника, чи турботу, яка вирізала кожен лавровий лист на капелюсі молодого переможця.
  Це було, безсумнівно, красиво, жорстоко, делікатно й жахливо водночас: те, як довга борода Ґоліафа звивається навколо ноги його вбивці, натякає на те, що хлопець стояв там деякий час, можливо, навіть пробираючись пальцями по ногах свого зрубаного ворога. волосся – темніша сторона Божої перемоги, про яку нехтують згадки в оповіданнях… виразні ознаки становлення психопата.
  Маршалл захищав своє крихітне полум’я від вітру, коли вона стояла в спільному світлі свічок друзів і родичів Тамсін Фуллер. Пильнування, яке відбувалося на березі річки, де було виявлено її тіло, було приватною справою, про яку вона дізналася лише під час розслідування. Озброївшись часом і місцем, вона хотіла віддати шану їхній покійній Венері Мілоській, вважаючи, що це найменше, що вона могла зробити для жінки, якій підвела.
  Засмучені батьки прийняли її туманне пояснення, що вона «подруга з роботи», вручили їй свічку та гарячий напій і прийняли її, як рідну. Наповнивши відро своїми грошима за продукти на місяць, Маршалл слухала, як найближчі люди Тамсін розповідали свої історії, розділяючи їхні застиглі сльози та сентиментальний сміх, ніхто з них не усвідомлював крові на її руках — що це вона спровокував Смерть.
  Коли останній виступив і містер Фуллер подякував усім за те, що вони прийшли, невеликий натовп розбігся, наче світлячки, що вилетіли з трави.
  «Джордан?» Вдаючи, що не чує її імені, Маршалл продовжував підніматися на пагорб. "Джордан!" — повторила мати Тамсін, яка весь час стоїчно трималася поруч зі своїм заплаканим чоловіком. « Це Джордан, чи не так?» — запитала вона, нарешті наздогнавши.
  «Так. вибач Я була далеко, — сказала Маршалл, а свічка мерехтіла в її руці, лише підкреслюючи туш на її обличчі.
  — Ви сказали, що працюєте… працювали з Теммі в університеті?
  « Угу» .
  «Тож ти зустрінешся з Тедом у понеділок?»
  Маршалл вагався: «Я не впевнений».
  Підозрілий погляд старшої жінки був підтвердженням того, що це була пастка:
  «Хто ти? справді? … Натисніть? … Якийсь дивак, який почув про нашу трагедію і подумав, що ти прийдеш поцікавитися?»
  «Ні. Нічого подібного». Маршалл подивився на ворота, прагнучи втекти.
  «Ну що?»
  «Просто той, кому потрібно було подивитися тобі в очі і сказати, як мені щиро шкода», — сказала вона, відчуваючи, як наростають сльози. «Тому що я вважаю, що те, що сталося з Тамзін, була моєю провиною».
  «Чому ти так думаєш?»
  Вона глибоко вдихнула:
  «Я поліцейський. І людина, яка вчинила це з Тамсін, сім років тому зробила те ж саме з кимось, про кого я дуже піклувався».
  «Вибачте», — сказала місіс Фуллер, беручи її за руку, цей жест був занадто важким для Маршалла, який почав лепетати, а тепер був на межі сліз:
  «Я просто так хотів його зловити. Я ніколи не думав про те, скільки це може коштувати. А тепер її немає, і ми не впіймали його, і… мені так шкода!»
  " Шшшш " . Тсссс , — прошепотіла мати Тамсін, міцно обіймаючи її. «Ви знаєте, що робила Теммі тієї ночі, коли зникла?» … Повертаю сукню, яку вона купила мені на день народження», — сказала вона, відпускаючи Маршалла, але знову беручи її за руки. «Чи вели б ми цю розмову зараз, якби я вперто не казав, що віддаю перевагу синьому?»
  «А ти бачиш того чоловіка, який розмовляє з моїм чоловіком?» Це її колишній хлопець Стівен. Він розійшовся з нею місяць тому. Щосереди ввечері вони в обов'язковому порядку ходили з друзями на паб-квіз. З ними вона була б у безпеці…
  — А ви бачили, як там нагорі розмовляла її сестра?
  Маршалл кивнув, захоплюючись цією жінкою, яка вміла залишатися такою раціональною та спокійною, поки всі навколо неї розвалювалися.
  «… Вони не розмовляли більше чотирьох місяців. Останнє, що вона сказала Теммі, це те, що ненавидить її. Звісно, вона не мала цього на увазі, але ніколи не зможе це повернути. Гірше того, того вечора вона проігнорувала свій дзвінок.
  «Я хочу сказати: почуття провини більш ніж достатньо. Кожна з цих речей призвела до смерті Теммі, і в той же час жодна з них взагалі. Як ти думаєш, я винен , що моя донька мертва?»
  «Ні. Звичайно, ні!
  Старша жінка сумно посміхнулася: «То це теж не твоє».
  На цвинтарі панувала ціла тиша: не чути шелесту розсіяного вітром листя, час від часу гукання сови десь на деревах навпроти та хльопання Зими, яка всмоктує шлаки його газованої коричневої води Burger King.
  «Чи не могли б ви цього зробити?» — прошепотів Чемберс, розминувшись із компанією Маршалла лише за сорок хвилин.
  Витягнувши соломинку з рота, Вінтер поставив паперовий стаканчик на підлогу разом із рештою сміття:
  "Вибачте".
  Вони обидва обернулися, щоб озирнутися на море надгробків, що мерехтіли то в місячному світлі, то в землі лежали тіла, наче свіжі цибулини в очікуванні весни.
  Напередодні Чемберс обійшов усе церковне подвір’я в пошуках будь-якої зруйнованої землі чи свіжого газону, бо не було кращого місця, щоб сховати тіло перед урочистим відкриттям, його час у компанії мертвих все ще грав на його розум:
  «Я знайшов її могилу», — пробурмотів він, викликаючи нетипову розмову. «... матері Коутса», — уточнив він.
  «Цікаво, чи сиділи б ми тут, якби вона не зазнала аварії поїзда».
  «Мені було те саме цікаво», — сказав Чемберс, нахилившись уперед, ніби щось помітив, але потім розслабився, коли бігун пройшов повз ворота. «Знаєте, що говорив напис?» — запитав він риторично. Елізабет Марі Хеллоуз. Тисяча дев'ятсот сорок дев'ятий - тисяча дев'ятсот сімдесят сім.
  «Це все?»
  «Це все. Нічого про те, щоб бути дегенеративною наркоманкою... навіть протягом усієї її вагітності, про те, що вона ледь не вбила власну дитину, передавши їй зіпсовану кров разом зі своїми залежностями, що через її слабкості зараз мертво дев’ятеро невинних людей».
  «Так, вони, як правило, залишають такі речі, — сказав Вінтер.
  «Можливо, їм не варто», — міркував Чемберс. «Можливо, якби вони почали врізати список усіх гріхів людини в камінь , під яким вони збиралися провести вічність, люди зупинилися б і двічі подумали, перш ніж їх скоїти, узяли б якусь чортову відповідальність за жахливе лайно вони роблять одне одному».
  Вінтер подивився на свого похмурого колегу: «З тобою все гаразд?»
  «Просто втомився, мабуть».
  «На радісну ноту, принаймні один позитивний результат усієї цієї справи».
  Чемберс застогнав, не маючи настрою обговорювати процвітаюче любовне життя Вінтера.
  «...Я вже деякий час відчуваю, ніби чогось не вистачає», — все одно продовжував він.
  « Угу» .
  «... Не задоволений».
  Чемберс скривився.
  «Думаєте, це має бути в листі?»
  «Лист? Будь чоловіком. Їм це подобається, — мудро сказав йому Чемберс, сам не знаючи, чому він втручається. «Ви повинні зробити це особисто».
  Вінтер нервово колупав нігті:
  «Я просто не впевнений, що зможу впоратися з відмовою віч-на-віч… і тоді, навіть якщо це так , що, якщо я не буду таким хорошим, як був раніше?» Тепер Чемберс виглядав відверто приголомшеним. «… Минув деякий час. І це не так, щоб я навіть був таким хорошим у цьому спочатку».
  Ісусе ! — поскаржився Чемберс, який відштовхнувся від нього якомога далі в такій близькості.
  «… У будь-якому випадку. Здається, я готовий, — впевнено кивнув Вінтер. — І я вже не так мрію про твою ногу, як колись.
  «… Що?! — запитав його Чемберс, почуваючись частково збентеженим, частково скривдженим. «Про що ти, в біса , говориш?»
  — Переведення до відділу вбивств, — відповів Вінтер.
  «Ой… Ой! '
  «Чому? Про що ви говорили?»
  'Так, це. Справа в роботі.
  Запанувала незручна тиша, під час якої обидва чоловіки відтворювали в головах попередні пару хвилин розмови.
  — Знаєш, — випалив Вінтер, швидко рушаючи далі, коли смуга туману котилася по траві, наче приплив, що повертається. — Я досі думаю про той час, коли ми знайшли Альфонса Котійяра та його матір, що, очевидно, було жахливо, але це не те, що я про це пам'ятаю. Я тебе пам'ятаю . Ти був такий до смішного хороший. Ви за секунди побачили те, чого ми не помітили протягом десяти хвилин. Думаю, саме тому, коли те, що сталося... сталося, це так сильно вплинуло на мене. Не лише через твою ногу, яка, до речі, була огидною…
  «Приємно знати».
  «… але якщо це могло трапитися з тобою, коли ти був таким хорошим, то який у мене був шанс?»
  Чемберс не погодився на комплімент, не зводячи очей з шаблонної сцени за лобовим склом:
  — Ти хороший офіцер, Вінтер. Я маю на увазі це. І ти надаєш мені надто великого кредиту. Я був безрозсудним і дурним. І це привело мене в такий стан, коли я лежав посеред дороги. Ви можете помічати всі дрібні деталі, які хочете, протягом усього дня, але це нічого не означає, якщо ви не можете зробити крок назад і побачити ширшу картину».
  «А ми?» — запитала його Зима. 'Тут? Зараз? З Коутсом?
  Цього разу Чемберс глянув на нього сумними очима, тепер сповненими тривоги.
  Він вагався: «Ні. Я не думаю, що ми. Але будемо сподіватися, що ми бачимо достатньо».
  OceanofPDF.com
  понеділок
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 31
  «Палати? … Чемберс?
  Він раптом прокинувся, боліло в усьому тілі, не знаючи, де він, бо брудне світло захмареного неба пекло його очі.
  «Денна зміна буде тут через десять хвилин».
  Він байдуже подивився на Вінтера, а потім потер обличчя: «Черт. Вибачте.
  «Не хвилюйся», — усміхнувся він у відповідь, що лише підкреслило темні кола під очима. «Здається, вам це було потрібно».
  Сидячи, Чемберс дивився на церковне подвір’я: будівельний вітер змушував килим бурштинового листя хвилятися, наче вода, навколо кам’яних буїв.
  "Немає новин?" запитав він.
  «Нічого».
  — Чули від інших?
  «Вони передали б це по радіо, якби було що сказати».
  Все ще напівсонний, Чемберс кивнув, намагаючись не вдихнути надто глибоко, від запаху упаковки фаст-фуду Winter's перевернуло йому живіт:
  «Це тільки я, чи таке відчуття, що він грає з нами?»
  Вінтер знизав плечима: «Так завжди було».
  Взувшись у чоботи, Маршалл підскочила:
  ' Христе! — видихнула вона, тримаючи руку на серці. «Я забула, що ти тут», — сказала вона офіцеру з дитячим обличчям.
  «Радий чути, що я справив таке враження», — пожартував він.
  За винятком склянки води та двох перерв у туалет, вона не чула ні слова від молодого чоловіка, який сумлінно й, безсумнівно, під страхом смерті з боку Чемберса, залишався біля її вхідних дверей усю ніч.
  «Ми кудись їдемо?»
  « Я йду на роботу».
  Він терпеливо подивився на неї.
  «… Ми йдемо на роботу», — зітхнула вона.
  Кивнувши, ніби кажучи «так краще», він запитав: «Ти не носиш це , чи не так?»
  Маршалл сором’язливо подивилася на свій ансамбль: один із її яскравіших номерів – темно-коричневі джинси справді «вибивають» на тлі чорного всього іншого:
  'Так. Чому?
  «Тобі потрібне пальто», — сказав він їй, мов метушливий дідусь. «Схоже, там кінець світу».
  Щойно він сказав це, Маршалл помітив низький гул вітру, що проривався крізь вентиляційну систему. Скхнувши, вона потоптала назад усередину, натягнувши свою найшерстянішу зимову куртку, а потім взяла альбом для малюнків, який залишила на столі.
  "Щасливий зараз?" — запитала вона його, зачиняючи за собою двері.
  «Костюм схвалено», — усміхнувся він. «Серйозно, ви не вловили прогнозу погоди цього тижня?»
  «Була трохи зайнята», — різко відповіла вона, поки вони йшли коридором.
  «Сьогодні ввечері сильні шторми», — продекламував він, перетворюючись на її очах із вісімдесятирічного старого на синоптика. «Пориви до ста миль на годину». Здавалося, він розчарований її явною незацікавленістю. «Вони сказали, що сьогодні ввечері буде значний ризик пошкодження майна та небезпека для життя».
  Маршалл натягнула їй на голову капюшон:
  «Звучить як будь-яка інша ніч у Лондоні».
  «Це дивно», — сказав офіцер, призваний зібрати інформацію про давно померлу жертву з розподілів.
  «Що?» — спитав її надто приголомшливий колега, кидаючись на будь-яке виправдання, щоб підсунути свій стілець до її столу. Хмара лосьйону після гоління супроводжувала його, коли він незручно підійшов близько, щоб подивитися на її екран.
  «Йому все ще регулярно надходять і виплачуються платежі», — пояснила вона.
  «Так?»
  «Він мертвий сім років».
  ' Ой . Тоді це одне з двох: або сім’я так і не зважилася закрити його банківські рахунки… Таке трапляється».
  «… Або?»
  Або це шахрайство з особистими даними. Багато буває з неактивними обліковими записами, коли люди це нюхають. Познач це, — владно сказав він їй, незважаючи на те, що вони були однакового рангу.
  Коли він відкотився, вона роздрукувала та виділила добірку порушених транзакцій, помістивши їх у тьмяно-синю папку. Пройшовши кабінет до кімнати інцидентів, вона постукала в двері:
  «Детектив Чемберс тут?» — запитала вона людей, які працювали всередині.
  «Він ще не прийшов», — розгублено відповів один із них.
  «Який його стіл?»
  Дотримуючись їхніх зневажливих зауважень, вона підійшла до лотка з поштою, переповненого такими ж нудними папками, тож відірвала наліпку, щоб позначити її:
  Крістофер Райан – Важливо!
  Приклеївши її спереду, вона обережно врівноважувала папку на вершині купи й вирушила… один кут барвистої записки вже почав згортатися назад, коли неефективний клей звільнився.
  Зима лежала на сніданні. Розкинувшись на кухонному столі Елоїзи, він пригадав, як прямував до її після того, як закінчив на цвинтарі з коробкою свіжоспечених делікатесів, які він згодом розчавив, перш ніж хтось із них відкусив.
  — Елоїза? — гукнув він, підводячись, коли штори розвіювалися, мов вітрила, по кімнаті. — Елоїза! — крикнув він, коли відповіді не було. — Елоїза!
  Вхідні двері відчинилися, і вона поспішила з порожнім кухлем:
  — Ти встав, — привітала вона його.
  «Де ти був?!»
  «Розмова з Патріком».
  Патрік?
  «Нещасливий лауреат нагороди столичної поліції за коротку соломинку сьогодні вдень».
  «Вдень?» — запитав він із затуманеними очима.
  «О десятій третій», — повідомила вона йому, підійшовши, щоб зачинити вікно, спостерігаючи за наростаючим апокаліпсисом. «Не хотіла б бути в цьому сьогодні ввечері», — сказала вона, спостерігаючи, як дощ різає горизонтальні шрами на склі, а кілька дерев, які дивом вижили в мегаполісі, згиналися вдвічі, борючись за життя проти бунтівного настрою природи. «Мабуть, буде тільки гірше».
  Вона присіла, щоб зібрати жменю листя та гілок, які розлетілися по підлозі, це щось нагадало Вінтер:
  «Гей… Отже, я так і не зрозумів цілого зв’язку з лавровим листом, — сказав він їй, підбираючи тих кількох бродяг, які дійшли аж до кухонного столу, — наприклад, чому вони такі важливі для нього… для обох вас.
  Вагаючись, Елоїза підійшла до смітника, а потім відповіла:
  «Ну, щоб зрозуміти це, вам потрібно зрозуміти остаточну скульптуру: Аполлон і Дафна ».
  Зима сіла: «У мене весь день».
  «Ні, не хочеш».
  «Ні. Ви праві, я ні. У мене буде хвилин сорок, якщо я пропущу душ. Все одно… я б дуже хотів це почути».
  — Тоді гаразд, — сказала вона, сідаючи навпроти нього. «Скульптура Берніні « Аполлон і Дафна» вважається одним із найкрасивіших творів мистецтва, коли-небудь створених. Він фіксує кульмінаційні моменти міфу, як описано в «Метаморфозах» Овідія , де йдеться: зарозумілий і піднесений після перемоги над великим змієм, Пітоном, Аполлон натрапляє на Купідона...
  «Знову Купідон?»
  «Так, Купідон грає з луком і стрілами. Він глузує з молодого бога, принижуючи його, запитуючи, для чого йому корисна зброя війни. У гніві Купідон дістає дві різні стріли зі свого сагайдака – одну, щоб запалити кохання, іншу, щоб погасити його, вразивши могутнього Аполлона в серце, який миттєво шалено закохується в німфу Дафну, дочку могутнього річкового бога. Тоді Купідон бере стрілу зі свинцевим наконечником і встромляє її в прекрасну дівчину, яка, відбита наступами Аполлона, тікає до лісу.
  «Аполлон жадає Дафни, не знаходячи їй рівних. Тож одного разу він слідує за нею серед дерев, переслідуючи її, навіть коли вона тікає від нього. Він благає її залишитися, але вона все одно біжить, він бажає її тільки більше з кожним кроком. «Так летіли бог і діва – він на крилах любові, а вона на крилах страху». Але він був швидшим за неї, і коли її сили почали втрачати, вона покликала свого батька на допомогу: «Відкрий землю, щоб огородити мене, або зміни мою форму, яка привела мене в цю небезпеку!»
  Не встигла вона вимовити ці слова, як заціпеніння охопило всі її кінцівки. Її лоно вкрилося ніжною корою, а волосся стало листям. І коли її руки перетворилися на гілки, а нога торкнулася землі, як корінь, десь із глибини долинуло слабке серцебиття.
  «З розбитим серцем Аполлон обіймає все, що залишилося від Дафни, щедро цілуючи дерево. І, не менш закоханий, він дарує їй вічне життя, обіцяючи, що її листя залишатиметься вічнозеленим… що вона ніколи не знатиме розпаду».
  Вінтер надув щоки: «Інтенсивно».
  — А ви знаєте, як по-грецьки означає лавр ? вона запитала його: «... Дафна».
  «Це знову ті самі теми, чи не так? Нерозділене кохання, шлюб і втеча від коханого».
  «Роберт називав мене своїм лавровим деревом», — сумно згадувала вона.
  — Тепер це має сенс, — сказав Вінтер із стурбованим виглядом. «Чемберс щось про це знає?»
  «Деякі. Але...'
  ' Так . так ​Роберт не зробив би тобі боляче.
  «Якщо він усе це робить для мене. Він хоче, щоб я це побачив».
  Зима не виглядала такою переконаною: «Ти зібрав сумку?»
  «Вчора».
  « Коли ми дзвонимо, щоб сказати, що вам потрібно зайти… ви заходите. Зрозуміло?» — сказав він їй, звучаючи надзвичайно авторитетно. «Я маю на увазі. Ти обіцяєш мені».
  «Я обіцяю».
  Він міцно обійняв її. А потім, кинувши без ентузіазму погляд на бурю, попрямував до дверей.
  «Почекай. Куди ти йдеш?»
  «Щоб покінчити з цим, щоб я перестав хвилюватися про вас».
  Вінтер проінформував Патріка про двері, перш ніж подолати слизькі сходи, пасивно-агресивно кивнувши мокрому довговолосому сусідові Елоїзи, коли той спускався повз нього.
  Вийшовши на вулицю, невблаганний вітер був доповнений дивним гулінням, коли він м’яв містом — водночас моторошним і потужним — як дихання Бога.
  Чемберс увійшов у двері відділу вбивств…
  «Судмедексперт хоче побачити вас внизу».
  … захрипів, а потім повернувся.
  «Детектив Чемберс, Крістофер Раян. Крістофер Райан … Так, тобі все одно. Ти мертвий».
  «Я так розумію, що ДНК збігалася?» — нетерпляче запитав він у Сайкса.
  «Це справді було».
  «Ти міг просто подзвонити».
  «Можливо, це не те, про що я мав вас бачити», — відповів він, ступаючи до нього. «Ти отримав це не від мене», — прошепотів він, ніби стурбований тим, що люди в ящиках морозильної камери можуть слухати, коли він простягає маленьку металеву банку.
  Відкривши його, Чемберс поглянув на вміст.
  «У вас там одна доза», — повідомив йому Сайкс. «І навіть не питайте, як я отримав це для вас».
  «Добре», — знизав плечима Чемберс. Він не збирався. «Дякую», — сказав він, запихаючи його до внутрішньої кишені, перш ніж піти до виходу.
  — А ти мені винен, Чемберс! … Великий час! — крикнув йому навздогін Сайкс, коли двері зачинилися під час їхньої розмови.
  «Ми знову зберемося тут завтра о, — Чемберс подивився на годинник, втративши відчуття часу, — Господи, знову п’ята година», — сказав він, перериваючи брифінг команди.
  Уейнрайт негайно встала й пішла на наступну зустріч, а решта залишилися на своїх місцях.
  "У когось ще є погані передчуття про сьогоднішній вечір?" — спитала Вінтер, спостерігаючи, як дощ б’є по вікнах.
  Ні Чемберс, ні Маршалл не відповіли, мабуть, у них були схожі думки.
  «Завжди бувають такі дні, коли приходять погані роботи, — продовжив він, — дні, коли ви можете фізично відчути тиск, що зростає… напругу в повітрі».
  Кинувши на нього смішний погляд, Чемберс звернувся до Маршалла:
  «Хочете понаднормово сьогодні ввечері?» — недбало запитав він.
  "Що робити?"
  «Наздогнати папери. Зробіть подачу. Сиджу в кімнаті відпочинку цілу ніч і дивлюся EastEnders . Я просто хотів би, щоб ти був тут сьогодні ввечері».
  «Ти дозволяєш Вінтеру дістатися до тебе», — сказала вона йому.
  Не думаючи про хрип, коли коліщатко його стільця розчавило незаклеєну липку записку на килимі, він знизав плечима: «Знаю. Але все одно...'
  Завивання вітру нагадувало більше крик, коли він проносився повз вікна, шибки тремтіли дедалі сильніше, аж поки не вщухли.
  «Так, звичайно», — сказала вона, різко передумавши. «Мені нема де бути».
  Чемберс потягнувся до блакитної папки та розрізнених документів у верхній частині лотка, коли в двері настійно постукали:
  — Детектив Чемберс? — сказав схвильований констебль, не чекаючи, поки його запросять увійти. — Я думаю, вам потрібно щось побачити… Просто… Чемберса, будь ласка, — додала вона, коли всі троє піднялися.
  Нахмурившись, він пішов за офіцером, приєднавшись до неї біля її комп’ютера в головному офісі.
  «Я провів останні два дні, переглядаючи кадри з церкви Святої Марії. Як ви просили, я зареєстрував кожного самотнього чоловіка, який входив до лікарні протягом двох годин після вбивств і виходив з нього через дві години після цього, використовуючи відео служби безпеки, де це було можливо, щоб відстежувати їхні переміщення між ними.
  «Добре», — сказав він, не сідаючи.
  «Це саме те, що я зробила з цією людиною, — продовжувала жінка». Вона відтворила трисекундний ролик чоловіка з рюкзаком і букетом, який входить через головні двері, на зернистому зображенні неможливо було розрізнити обличчя. «А тепер подивіться на це», — сказала вона, перемикаючись на інший канал: двоє санітарів зникають у кімнаті, той самий чоловік біжить, щоб зловити двері.
  Тепер заінтригований Чемберс підсунув стілець і сів.
  «А це через три хвилини», — сказала вона, стрибаючи вперед, чоловік знову з’явився, але вже в білій туніці.
  «Це він. Це Коутс, — схвильовано сказав Чемберс.
  «Я саме збирався прийти за тобою, як раптом згадав, що бачив цього чоловіка десь в іншому місці».
  Вона натиснула останнє відео, Чемберс напружився, побачивши себе на екрані, Уейнрайта та Маршалла поруч із ним, а Елоїзу слідувала позаду.
  Вона натиснула кнопку відтворення .
  Чемберс нахилився, злякано спостерігаючи, як Коутс проходить повз них. Він обхопив голову руками і видихнув.
  «Ви це бачили?» — спитала вона його.
  «Побачити що?»
  «Дивіться Елоїзу Браун», — сказала вона йому, виглядаючи трохи нервовою, коли відтворювала кліп у сповільненому режимі — тонке, але незаперечне підняття піксельної руки Елоїзи, щоб зустріти його, коли вони проходили повз одне одного в коридорі.
  Відео продовжувало повторюватися, коли офіцер повернувся до нього:
  «Вибачте, якщо я був грубим. Я просто не знав...
  «Ти вчинила правильно», — запевнив її Чемберс, дивлячись на інший бік офісу, де Маршалл і Вінтер розмовляли в кімнаті для інцидентів.
  Вони не мали часу гаяти на чергову суперечку через Елоїзу – лаврове листя, картина в галереї, а тепер ось що: він уже прийняв рішення.
  «Я хочу, щоб ви поки що залишили це між нами», — сказав він офіцеру.
  «Так, сер».
  Він кивнув: «Ви можете дати мені хвилинку?» Мені потрібно скористатися твоїм телефоном».
  У вхідні двері постукали.
  — Заходь, Патріку! — крикнула Елоїза зі спальні, почувши, як обережний офіцер пересунув засув, коли вона складала свою білизну в купи. «Чай?» — здогадалася вона, коли він з’явився в дверях. Вона помітила, як він незручно шарудить. «… Патрік?»
  «Я щойно отримав повідомлення від детектива Чемберса», — сказав він їй.
  «Все добре?»
  «Не зовсім».
  Він зняв з пояса пару наручників.
  « Ой ».
  — Накази, — сказав він вибачаючись, увійшовши до кімнати. «Елоїза Браун. Я заарештовую вас за підозрою в причетності до вбивства...
  Ошелешена, Елоїза сіла на край ліжка, голос офіцера став віддаленим, відчуття холодного металу, що обвиває її зап’ястки, ледве помітило, коли вона дивилася на шторм, що наростав – такий антикульмінаційний кінець такої складної постановки, але знаючи долею муз було тихо згаснути від світла геніїв, яких вони надихають.
  «Я ще не зовсім голодний».
  «Їсти».
  "Але..."
  «Їж або помирай з голоду», — просто сказав Чемберс. «Я не збираюся проводити ще одну ніч у сморіді ваших обгорток для гамбургерів».
  Немов дитина, що тисне брюссельську капусту, Вінтер штовхнув йому в обличчя решту свого «Воппера», а Чемберс відбирав чіпси. Зі свого стенду в Burger King вони спостерігали за процесією світла фар, яка повзла повз дорогами, які вже були затоплені та швидко зростали.
  «Нам краще туди дістатися, поки ми більше не зможемо».
  "Але ти сказав..."
  «Я знаю, що я сказав». Вдруге за тридцять секунд Чемберс відчув себе суворим батьком. «Але це було до того, як посеред Челсі виникла нова річка». З дурниці він сказав Вінтеру, що вони проїжджатимуть повз «Вікторію та Альберта». А потім, ще більш безглуздо, виявив, що минулого дня зупинився, щоб відвідати статую, про яку Елоїза так пристрасно розповідала. Зима мала пригнічений вигляд. Добре. Добре, — сказав він роздратовано. « Якщо … затори не такі вже й погані. І якщо … ми можемо припаркуватися, ми можемо піти і подивитися. Але ми повинні входити і виходити. Угода?
  — Угода, — усміхнувся у відповідь Вінтер.
  Маршалл почувалася як удома за столом Чемберса, тепле світло настільної лампи відбивалося в темних вікнах, радіатор біля її ноги випускав гаряче повітря, а шторм лютував лише за декілька дюймів від неї. Було таке відчуття, ніби знову опинилася в школі — ті вечори, які вона провела в кімнаті Алфі, поки він намагався — і з тріском невдачею — допомогти їй не відставати від фізики.
  Дозволивши собі загубитися в пам’яті, її повернув у сьогодення глухий дзвінок телефону. Спокусившись дозволити йому вимкнути дзвінок, вона потім помітила, що це надходить із внутрішнього номера, можливо, навіть хтось в офісі міг побачити її, яка сиділа там:
  «Телефон детектива Чемберса», — відповіла вона, збентежена звуком, який її зустрів.
  «Чемберс там?!» — закричав голос, його слова ледве розібралися через вітер.
  «Ні. Ні, — відповів Маршалл, намагаючись зрозуміти, як внутрішня лінія могла вийти назовні.
  — Його тут немає! голос передав комусь іншому. «Хто це?» — запитав він її.
  «Детектив Маршалл. Я з ним працюю, — відповіла вона, все ще не розуміючи, що відбувається.
  «Маршалл!» — крикнув чоловік, погода майже заглушила його. «Вона сказала, що її звати Маршалл!» Минуло кілька хвилин, перш ніж його голос повернувся, буря раптово вщухла, коли він, імовірно, зайшов усередину: «Привіт, детективе Маршалл?»
  «Досі тут», — сказала вона.
  «Ми маємо … ситуацію. Ви нам негайно знадобитеся внизу».
  Добре. Ви це бачили зараз. Ми можемо піти?» — спитав Чемберс надто голосно для тихої галереї, заслуживши пильний погляд гіда, який захоплював групу пенсіонерів однією з інших статуй.
  «Ще одну хвилину?» — благально сказав Вінтер, коли знову обходив безцінну копію, розглядаючи долоню на підборідді, ніби розмірковуючи, чи робити зухвалу пропозицію.
  Похитавши головою, Чемберс без ентузіазму розглядав шедевр, цього разу не в змозі побачити повз протилежні вирази двох суб’єктів – самовдоволену посмішку на обличчі пастуха, вираз здивування, жаху та жалю, відображений у велетні, який так охоче йшов в пастку юнака.
  — Детектив Маршалл? — запитав озброєний офіцер, що поспішав їй назустріч, коли вона переходила атріум. — Найтон, — представився він, потискаючи їй руку.
  «Що відбувається?» — спитала вона його, переступаючи через телефонний дріт, що тягнеться від стійки реєстрації аж до дверей.
  «Чи знайоме вам ім’я Еван Пападопулос?» Він жестом попросив її йти за ним.
  «Велетень?» — квапливо спитала вона. «Ви знайшли його?»
  «Не зовсім», — відповів Найтон, коли один із його колег подарував Маршаллу бронежилет і радіопередавач у вусі. «Скоріше він знайшов нас ».
  «Він тут?» — запитала вона, її розум усе ще наздоганяв.
  — Він попросив детектива Чемберса, — пояснив він, зупиняючись біля дверей, — але, здається, добре знав ваше ім’я. Каже, що більше ні з ким не розмовлятиме». Найтон завагався: «У нього з собою сумка».
  «Сумка? Що в ньому?»
  «Ми не знаємо… Тому жилет».
  — Правильно, — стурбовано кивнула вона.
  «Слухай, я не можу змусити тебе піти туди. Але мені повідомили, що він вважається зниклим безвісти з проблемами в навчанні, тому я хотів дати йому шанс».
  «Шанс?»
  «Якщо він відмовиться кинути мішок і здатися, він не залишить нам іншого вибору, окрім як нейтралізувати загрозу», — невибачливо пояснив він. «… Протокол».
  У голові Маршалла промайнув образ голови Голіафа, що лежить окремо від його тіла.
  «Ні. Не робіть цього. Я поговорю з ним».
  "Ви впевнені?"
  Вона кивнула: «Але зроби мені послугу. Виклич мені по радіо детектива Чемберса.
  «Я продовжу намагатися», — пообіцяв Найтон, відчиняючи двері проти вітру, коли Маршалл вийшов у шторм.
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 32
  Земля мерехтіла під ногами, кожен крок Маршалла посилав брижі по затопленій доріжці до чоловіка, охопленого світлом: зріст понад вісім футів, його руки були обгорнуті навколо мішка, достатнього розміру, щоб у нього помістився дорослий. Вона повільно наблизилася, піднявши руки, пройшовши в декількох дюймах від озброєного офіцера. Однак вона не визнала його, бажаючи залишитися окремою сутністю від тих, хто націлив зброю на їхнього несподіваного відвідувача.
  — Не ближче десяти футів, — порадила Найтон у навушник.
  Поки їх власна армія глядачів спостерігала з вікон навколишніх будівель, Маршалл вийшов на світло, зробивши ще чотири кроки, перш ніж зупинитися – Давид до свого Голіафа, дивлячись обличчям до велетня.
  Вінтер відійшов убік, коли туристична група спустилася на «Бронзовий Давид» і попрямувала, щоб поговорити з Чемберсом, який, схоже, мав проблеми з радіо.
  «Це Чемберс. Давай». У відповідь він отримав лише різноманітні клацання та тріск. «Повторюю: це Чемберс. Вперед!» — напіввигукнув він, цього разу отримавши різноманітні цокання й хитання головою від натовпу літніх людей, які напружувалися, щоб почути свого гіда таким, яким він був.
  «Хто це був?» — запитала його Зима.
  «Не знаю. Ця кривава погода… — Він гикнув. «Я збираюся знайти телефон. Ти залишайся тут.
  «ОК».
  «Не рухайся».
  "Зрозумів".
  «Ми йдемо, коли я повернуся».
  «Правильно».
  Мабуть задоволений, Чемберс поспішив показати співробітнику своє посвідчення особи, Вінтер використав час, щоб погуляти навколо деяких інших речей, а екскурсовод продовжив свою розмову:
  «… і, звичайно, зображує біблійну розповідь про Давида та Голіафа, яку, я припускаю, ми всі знайомі?»
  Море сивого волосся підстрибнуло у відповідь.
  «… Хоча ця копія, відлита наприкінці вісімнадцятого століття, не є оригіналом, сама по собі є витвором мистецтва».
  Вінтер підійшов до наступної статуї, одним оком не відводячи від дверей Чемберса.
  "... ідеальна копія шедевра Донателло в усіх відношеннях, крім одного..."
  Нашорошивши вуха, він приєднався до глядачів.
  «… Хтось може сказати мені що?»
  Усі дивилися байдуже, але тут у повітря піднялася слабка рука.
  «Так?»
  «Меч... або його відсутність».
  «Дуже добре! Тобі переднє сидіння по дорозі додому, — пожартував гід. «Тепер чи…»
  'Гей! Вибачте!» — обізвався Вінтер, пробиваючись на передову. "Вибачте!"
  «Чи можу я вам допомогти?»
  «Що це було?»
  — Вибачте, сер, але, як бачите, у мене є своя група, щоб...
  — Про меч! — підвищив на нього голос Зима. — А як щодо меча?
  — Що його немає, — роздратовано відповів чоловік.
  «Так, я бачу це».
  — Але оригінал має. У Флоренції Девід все ще тримає зброю, якою відібрав голову велетня».
  З виразом занепокоєння на обличчі, Вінтер висунувся з натовпу й вирвався із залу слідом за Чемберсом.
  "Еван?" — запитав Маршалл, дощ боляче вдарив її по голові. Було ясно, що він боїться, його налиті кров’ю очі свідчили про те, що він плакав, коли він міцно стискав сумку, наче ковдру безпеки.
  — Детектив… Маршалл? — запитав він, його голос був глибоким, але в ньому було чутно дитяче.
  — Правильно, — усміхнулася вона. «Вас шукає багато людей».
  Він нахмурився, не чуючи її через дощ.
  Вона крокувала до нього.
  « Не роби більше кроку!» — гаркнув голос у неї на вусі.
  Кинувши гнівний погляд на приймальну, Маршалл повернувся до велетня:
  «Я сказав: є багато людей, які дуже хвилюються за вас!» — закричала вона. «Де ти був?»
  «З Робертом».
  «Він тут?» — спитала вона, дивлячись на їхню освітлену аудиторію.
  «Ні».
  «Ви знаєте, де він?»
  «Ні».
  — Але він знає, що ти тут? — запитала вона його, підступаючи трохи ближче.
  — Так, — кивнув Еван, нервово дивлячись на озброєного офіцера ліворуч. «Він сказав мені віддати це лише тобі або детективу Чемберсу», — сказав він, поплескуючи роздуту сумку в руках.
  Дивлячись на задньому плані, як прибула вибухонебезпечна група, обличчя Маршалла не відреагувало, коли вона знову звернула увагу на зловісний подарунок від Коутса. Боячись відповіді, вона знала, яке запитання їй потрібно поставити далі:
  «Що в сумці, Еване?»
  Телефон на столі Чемберса задзвонив утретє, що спонукало Льюїса встати й відповісти на цей раз:
  «Телефон DS Chambers», — сказав він, ковтнувши чаю.
  «Льюїс?»
  «Палати?»
  «Де Маршалл?»
  «Мабуть, вона пішла розбиратися з якимось інцидентом у вестибюлі».
  «Що за інцидент?»
  — Якийсь, — повторив він.
  «Мені потрібно, щоб ти зробив щось для мене. Чи є десь на моєму столі альбом для малювання?»
  Зробивши ще один ковток напою, Льюїс перевів погляд на купи паперів, що осаджували комп’ютер:
  «Це було б негативом».
  « Чорт ... Там щось із речей Маршалла?»
  «Так. Її пальто і її сумка».
  «Поглянь туди», — сказав йому Чемберс.
  ' Мммм . Мені не дуже комфортно з...
  «Просто зроби це!»
  «ОК! Добре!' — сказав Льюїс, кидаючи швидкий погляд, щоб побачити, хто тут, перш ніж почати ритися в особистих речах колеги: «… Зрозумів».
  «Добре. Віднесіть це вниз до Маршалла.
  «Але вона...»
  — Зв’яжи мене з рецепцією, а потім віднеси до Маршалла. Скажи їй, із чим вона має справу, це не може бути важливішим за це».
  «Що в сумці, Еване?»
  Він запропонував це їй.
  « Не беріть у нього цього», — прогуділа Найтон у навушнику.
  — Еване, ти зробив те, про що просив Роберт, — тихо сказав Маршалл. «Отже, мені потрібно, щоб ти просто поклав сумку та відійшов».
  Він похитав головою: «Він сказав мені віддати його вам».
  «Я не можу прийняти це у вас. Мені потрібно, щоб ви поклали його для тих людей там», — сказала вона, показуючи на офіцерів з вибухонебезпеки, які чекали поруч.
  «Ні!» — закричав він, починаючи нервуватися.
  Коли він відступав від них до будівлі, зброя офіцерів почула хор клацань.
  «Почекай!» — крикнула Маршалл, відчайдушно розводячи руки, побачивши страх і розгубленість на його обличчі.
  Найтон знову був у неї на вусі:
  «Не роби цього. Я маю на увазі, Маршалл. Не беріть у нього цю сумку».
  «Він втече, якщо я цього не зроблю», — рішуче сказала вона йому, змушуючи посміхнутися на обличчі, перш ніж повільно підійти до наляканого чоловіка.
  Попередньо він подав майже невагому сумку.
  Добре, Еване. Ви зробили це. Тепер мені потрібно, щоб ти робив саме те, що я кажу, добре?
  Він кивнув.
  «Мені потрібно, щоб ти став на коліна».
  «Але… воно мокре».
  «Я знаю. Але ти повинен».
  Величезним зусиллям величезний чоловік спустився на землю, але все ще був трохи вищий за неї.
  «І мені потрібно, щоб ти поклав руки за голову». Дивлячись на її демонстрацію, він зчепив пальці. «Це правильно… просто так».
  «Заходьте! Заходь! — заревів один із офіцерів, Еван кинув на неї зрадливий погляд, коли його штовхнули на передню частину й стримали руки.
  — Детектив Маршалл, — гукнув Найтон. «Я хочу, щоб ви обережно поклали сумку та підійшли до мене».
  Вона повільно виконала його вказівки, вибухотехніки наповнилися, коли Найтон кинувся їй назустріч:
  — У мене телефонує детектив Чемберс.
  Повернувшись до будівлі, Маршалл нахмурився, побачивши на стійці реєстрації її альбом для малюнків, і підняв слухавку:
  «Палати?» — спитала вона, нюхаючи, і з її мокрого волосся текла вода.
  «Що відбувається?»
  «Велетень Істона щойно з’явився надворі».
  «… Живий?»
  Навколо її ніг почала утворюватися калюжа, насичений одяг замерзав там, де він прилипав до шкіри:
  «Він хотів подарувати нам щось: сумку … від Коутса».
  «Що в ньому було?»
  Вона зиркнула на групу, яка майже смішно перегиналася в своєму громіздкому захисному спорядженні:
  «Вибухівка зараз шукає».
  «... У вас є альбом для малюнків?» — запитав він її.
  «Так». Зрозумівши наполегливість у його голосі, вона вирішила не питати, як це сталося.
  « Бронзовий Давид », — сказав він їй.
  Вона гортала сторінки, кожну з яких було втрачено життя, поки не дійшла до передостаннього малюнка:
  "ОК?"
  «Він тримає меч?»
  ' Га? '
  'Меч. Давид тримає меч?»
  Вона дивилася на ескіз Коутса: «... Ні. Чому?»
  Повернувшись до Вінтера, Чемберс похитав головою, обидва чоловіки дивилися однаково стурбовано:
  «Він намалював копію», — сказав Чемберс, відчайдушно намагаючись зібрати шматочки докупи. «Навіщо йому робити копію?»
  На іншому кінці міста вираз обличчя Маршалл віддзеркалював вираз її колег, коли вона спостерігала, як член вибухової групи підняв великий мішок і почав йти до будівлі.
  «Вони зараз принесуть сумку», — сказала вона Чемберсу, а сторінки альбому гортали самі собою, коли офіцер прийшов після шторму.
  Виглядаючи явно байдужим, він кинув її до її ніг:
  «В безпеці», — сказав він Найтонові таким чином, що давало зрозуміти, що він марно витратив їхній час.
  «Що в сумці?!» — зажадав Чемберс.
  Затиснувши телефон між вухом і плечем, Маршалл присіла навпочіпки. Вона обережно почала розтягувати шнурок, щоб зазирнути всередину. А потім простягнула руку, глибоко зануривши руку в крихкий вміст.
  «Маршалле, що таке?!» — запитав він знову.
  «…Листя», — відповіла вона, прибираючи чорно-коричневу жменю, що тріщала між її пальцями. «Це просто листя».
  — Лаврове листя? — спитав Чемберс, коли Вінтер стурбовано крокував кроками.
  — Важко сказати, — сказав Маршалл. «Вони всі мертві. Але … так. Я так думаю».
  «Навіщо надсилати нам мішок мертвого лаврового листя?» — міркував він уголос.
  — Елоїза! Вінтер задихався, схопивши Чемберса за руку, його очі були широко розширені від страху.
  Знадобилася мить, щоб деталі встали на свої місця – більша картина, якої їм бракувало весь час: Коутс залишив їм альбом для малювання, намалював копію статуї, яка ніколи не відповідала шаблону, зникла особа гарантовано привернула їхню увагу, і пуста погроза проти одного зі своїх – усі змовилися, щоб довести свої і без того обмежені ресурси до крайньої межі, залишаючи йому свободу завершити свою роботу.
  Це завжди було все про неї.
  — Маршалле, — сказав Чемберс із чутним тремтінням у голосі. «Мені потрібно, щоб ти дізнався, куди повезли Елоїзу».
  Вінтер збентежено дивився на нього, коли Маршалл запитав: «... Забрали?»
  Він не хотів, щоб вони так дізналися.
  «… Я заарештував її раніше сьогодні ввечері», — зізнався він, тепер підозрюючи, що зробив помилку.
  « Що ти зробив?! — крикнув Вінтер, штовхаючи його спиною до стіни, стиснувши кулаки.
  «Коли ти збирався нам це сказати?» — запитав Маршалл, її занепокоєння переважало над гнівом.
  «Просто дізнайся, де вона», — сказав Чемберс. З погляду Вінтера він зрозумів, що ніколи не пробачить йому того, що він зробив. «Скажи їм, що він прийде за Елоїзою… Скажи їм, щоб прислали всіх».
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 33
  Вогні міста розпливлися в неоновий пейзаж мрії, коли Вінтер мчав їх крізь затор, Чемберс відмовлявся від ключів, знаючи, що його власні невирішені проблеми лише сповільнять їх прогрес. Гостро відчуваючи шпильки, які тримали його ногу разом, він міцно вхопився за сидіння обома руками, боячись, що машина може перекинутися щоразу, коли вони повертатимуть на швидкості.
  «Ти можеш це отримати?» … Палати? … Чемберс, підніми це! Вінтер кричав на нього, об’їжджаючи машину попереду, ледь не розминувшись із зустрічною вантажівкою.
  Радіо брязкало геть, нечутно за шум двигуна, його слабке помаранчеве підсвічування губилося в калейдоскопі кольорів за вікнами. Відпустивши руку, він потягнувся до слухавки:
  «Палати. Давай».
  «Вони так і не повернулися на станцію. Ні на телефон Елоїзи, ні на радіо офіцера не відповідають, — порадила Маршалл, паніка в її голосі була помітною, а виття сирен, що долинали з динаміків, перевищувало їхні власні. Вінтер глянув на нього, занадто багато емоцій, щоб прочитати його обличчя. — Ми прямуємо до квартири, — продовжувала вона. «Місцевий підрозділ за три хвилини».
  — А команда в лісі? — спитав Чемберс, тепер притискаючись рукою до приладової панелі, щоб зберегти рівновагу.
  «Вони були попереджені».
  Вінтер поставив ногу, коли світлофор попереду загорівся червоним. Впустивши слухавку, Чемберс схопився за дверну ручку, коли вони підійшли до перехрестя, фари падали на них з усіх боків, звук верескливих гальм і автомобільних гудків звідусіль, а потім затих удалині, коли вони продовжували рух.
  Приголомшений, він навпомацки шукав передавач: «Отримано. Вийти.
  «Ось вони!» — сказав Вінтер, показуючи на лінію миготливих синіх вогнів, що розриваються через міст.
  Розмахнувши кермом, їх обох швидко викинуло зі своїх сидінь, коли машина під’їхала на узбіччя й проїхала над пішохідною зоною – а потім знову, коли вони повернулися на дорогу з іншого боку, Вінтер агресивно прискорився вгору по пандусу, який вів на міст. Коли транспорт з’їхав убік, щоб пропустити їх, він тупнув ногою на підлогу, швидко підхопивши задню частину колони.
  ' Давай . давай . Давай , — пробурмотів він собі під ніс.
  Промайнув дорожній знак.
  — Її квартира чи ліс? — запитав його Чемберс. Це було не його рішення, оскільки на кону було так багато.
  Почала формуватися під’їздна дорога, відгалуження асфальту розширювалося з кожним метром, який вони проїхали. Все ще не визначившись, Вінтер подолав дорожню розмітку, зависаючи напіввсередині, напівза межами обох смуг, коли матеріалізувалась розвилка.
  «Її квартира чи ліс, Зима?!» — вигукнув Чемберс, випрямляючи ноги, щоб відштовхнутися назад на сидіння.
  Повністю маневруючи на смугу виїзду саме тоді, коли металевий бар’єр промчав повз вікна, наче потяг, що їде у протилежному напрямку, Вінтер переключив передачу на нижчу передачу, мерехтіння автомобілів їхніх колег миготіло та зникало з поля зору, коли він брав їх один за одним. .
  На тлі міста, що виблискує під дощем, вершин культових хмарочосів, захоплених хмарами, скупчення блакитних вогнів продовжувалося вздовж однієї з його незліченних бетонних вен, як недостатня протиотрута від системної хвороби.
  Усі, крім одного: єдине танцююче світло, що відривається від інших.
  Єдине танцююче світло, самотнє в темряві.
  Підрозділи вже були на місці, коли Маршалл вискочила з машини та вбігла всередину, пройшовши повз кількох своїх колег на сходах. Вона увірвалася до квартири та побачила, що двоє поліцейських у формі надавали першу допомогу іншому, який лежав абсолютно нерухомо, ледь дихаючи, на підлозі у вітальні. Були явні ознаки боротьби.
  — Елоїза? — крикнув Маршалл. — Елоїза!
  «Більше тут нікого», — сказав їй один із офіцерів. «Але двері були замкнені зсередини».
  Вона насупилася на нього.
  «Сусід чув крики раніше», — оголосив один із зграї людей, що протиснулися в дверях. «Вона припустила, що це просто музика або по телевізору». Мабуть, він побачив вираз цілковитого відчаю на її обличчі, тому що потім додав: «Мені шкода».
  Вона глянула вниз на недієздатного чоловіка біля своїх ніг:
  «Швидка допомога їде?» — запитала вона.
  «Так».
  «Скажи їм панкуроній бромід. зрозумів Pan… cu… ronium, — сказала вона, уже прямуючи до спальні. «У нас тут кров!» — покликала вона, йдучи багряним слідом до заплямованих ножиць, що лежали на килимі.
  «Це не його!» підтвердив офіцер, який доглядав свого колегу.
  "Радіо!" запитав Маршалл, хтось кинувся, щоб віддати їй свій.
  «Палати. Зима. Заходьте».
  Здригнувшись, коли пасажирські двері глянули на дерев’яний стовп огорожі, Чемберс потягнувся до трубки, а Вінтер проніс їх через затоплений в’їзд на Вімблдон Коммон і помчав по гравійній дорозі.
  — Давай, — відповів він, перекриваючи вереск двигуна.
  — Її тут немає. Повторюю: її тут немає!»
  — Детектив Маршалл! — зателефонувала офіцеру, у якого вона позичила рацію, її серце завмерло, побачивши вираз його обличчя, коли він дивився на шафу в кутку.
  «… Зачекайте, — сказала вона Чемберсу, готуючись до найгіршого, обійшовши ліжко, лише зараз помітивши розмазані кров’ю дерев’яні двері. Вона глибоко вдихнула, коли офіцер відійшов убік. Очікуючи побачити тіло, вона роззявила рота, дивлячись крізь стіну в сусідню квартиру.
  Вона звернулася до свого приголомшеного колеги:
  «Візьміть двох інших і йдіть попереду… Ідіть!» сказала вона йому, коли він не зміг поворухнутися, зайшовши всередину темної шафи для одягу та штовхнувши розвішаний одяг уздовж поручнів, коли вона пройшла крізь арку з ретельно вилучених цеглин у кошмарну версію кімнати, яку вона щойно покинула.
  Відкинуті каркаси стояли порожні, смертоносні та відкриті, як гігантські мантони, чекаючи, поки вона підійде надто близько. Темні стіни, сірі на перший погляд, насправді були намальованими графіті ескізами, накладеними один на інший… сотні за сотнями, кожен з яких був витвором мистецтва. А голова людського волосся лежала в самому центрі кімнати, ніби підлога поглинула людину цілком. Коли вхідні двері відчинилися, вона стала навколішки й взяла вологу перуку сплутаного чорного волосся.
  — Ісусе Христе , — пробурмотіла вона, знову підносячи радіоприймач до рота. … Чемберс, заходь». Спікер просто закричав із відгуком. — Чемберс, заходь!
  «Містер Крістофер Райан», — почула вона, як один із офіцерів прочитав вголос, гортаючи кілька повідомлень, адресованих семирічному трупу, який зараз лежить у морозильній камері судово-медичного експерта.
  "Палати!" — спробувала вона ще раз, невдало сперши обличчя руками.
  «Маршал?!» — крикнув він у слухавку, гравійне каміння вдарило по машині, наче кулі, коли вони мчали крізь рукавицю рухомих дерев.
  «Це сусід», — сказала вона їм. — Мабуть, він був у якомусь маскуванні. Але Коутс увесь час був її сусідом!
  Вінтер обернувся до Чемберса з виразом людини, яка власноруч перерізав їй горло, згадуючи багатогодинний спогад про проходження повз довговолосого чоловіка на сходах.
  «Він її взяв, — продовжував Маршалл, — і весь час був у нас під носом».
  Чемберс натиснув кнопку передачі – транслюючи лише фоновий шум, не знаючи, що сказати:
  «… Прийміть це».
  Забуксувавши на стоянку поруч із вітряком, Вінтер вискочив звідти ще до того, як машина зовсім зупинилася, фари освітлювали йому шлях, коли він мчав між деревами.
  «Зима! Зима, чекай!» — крикнув Чемберс, вилазячи за ним, його слова заглушив вітер, бруд і сміття кидали його з усіх боків, а з неба буквально сипало листя. «Зима?!» — гукнув він знову, слідуючи за ним у ліс, але боляче поштовхнувши його ногою лише за кілька кроків на нерівній землі.
  Звук не був схожий на те, чого він чув раніше: шелест мільярда листя, наче гримуча змія, що згортається, щоб вдарити, скрип гілок над головою, який перемежовується різким тріском, коли могутні столітні люди втрачають ще одну кінцівку, і рев вітру, що розриває дерева. як великі хвилі, що розбиваються об скелі.
  «Елоїза?!» — почув він крик Вінтера трохи попереду. «Елоїзо, де ти?!» У агонії Чемберс хитався назустріч звуку. «Елоїза?! …Елоїза?!
  Але потім, хоча він був упевнений, що він наздоганяв, дзвінки замовкли.
  «Зима?!» — крикнув він, не отримавши відповіді.
  Не звертаючи уваги на біль, він наосліп біг крізь потонулий ліс, з наростаючим передчуттям, коли впізнав дерева, які оточували його: живі серед лісу смерті.
  Вийшовши з-за смуги дерев, він натрапив на невелику галявину, укомплектовану розбухлим струмком, придатним для річкового бога, де Вінтер впав на коліна в бруд.
  «Зима?» — запитав Чемберс.
  Він не відреагував.
  «… Зима?»
  Повільно наближаючись, Чемберс подивився на понівечене листя за своїм другом, тепер розуміючи причину його мовчання.
  «О, Боже», — прошепотів він, шкутильгаючи, підійшовши до двох тіл, закріплених складним металевим каркасом проти шторму: Роберт Коутс усе ще переслідує свою кохану, навіть у смерті, його ліва рука назавжди обвила оголене тіло Елоїзи, як вона відвернулася від нього востаннє.
  Чемберс обережно притиснув пальці до її горла… температура її шкіри сказала йому все, що він мав знати. Він озирнувся на Вінтера, бажаючи, щоб він сказав для нього кілька слів заспокоєння, але нічого не було.
  Повернувшись до мертвої форми Коутса, він виконав ту саму перевірку, приклавши кінчики двох пальців до своєї шиї...
  Вражений Чемберс відсмикнув руку, і його охопило яскраво виражене відчуття дежавю, коли він піднімався по крижаній драбині до замерзлого Мислителя всі ті роки тому, статичний чоловічий погляд тепер дивився на нього, нервуючи, спостерігаючи за кожним його рухом, неглибоким підйомом. і падіння його грудей поступово наростає.
  «Зима!» — покликав Чемберс, не перериваючи зорового контакту з живою статуєю. «Ти мені потрібен тут. Зараз!
  З трепетом Зима звівся на ноги. Свідомо уникаючи дивитися в бік Елоїзи, він підійшов до нього, коли Чемберс дістав із внутрішньої кишені маленьку металеву банку, відкривши її, щоб побачити тонкий флакон, шприц і кілька голок, що містилися всередині.
  «Що це?» — спитав його Вінтер, зриваючи голос.
  'Протиотрута. Я змусив Сайкса це вигадати». Розплющивши очі, він миттєво подивився на Елоїзу. «Не для неї», — сумно сказав Чемберс. «... Для нього». Коли Вінтер повільно повернувся обличчям до Коутса, Чемберс більше навіть не впізнав свого друга – уся лють, увесь біль, уся влада, яку він раптово мав над життям іншого чоловіка, якимось чином змінили його обличчя. «Він ще живий», — пояснив він, простягаючи банку й відступаючи. «Це ваш вибір».
  "Мій дзвінок?" — розгублено запитав Вінтер, дивлячись на металевий ящик у своїх руках, а дві статуї м’яко гойдалися під невпинним вітром.
  Чемберс кивнув: «Твоя справа. Але пам’ятайте – це те, чого він хоче. Якщо він помре, він переможе».
  Вінтер подумав про їх скруту, але лише на мить:
  «Чесно кажучи, мені вже байдуже. Я просто хочу, щоб він пішов, — сказав він, розбитий чоловік, простягаючи руку й виймаючи скляний флакон, перш ніж кинути його на землю.
  Коли Чемберс не зробив жодних зусиль, щоб втрутитися, він підняв ногу, щоб раз і назавжди вибити Коутса з їхнього життя… але потім завагався, конфлікт чітко відобразився на його обличчі, коли він дивився на штучного бога, безсилого зупинити його, на Елоїзу , такий елегантний і нерухомий – а потім повертається до свого партнера. Тремтячи від нерішучості ногою, він заспокоїв вдих і зціпив зуби, втупившись очима в крихкий флакон під собою…
  Зі сльозами, що текли по його обличчю, він закричав на вітер і відійшов.
  «… Зроби це», — сказав він, заплющуючи очі, наче не міг дивитися.
  "Ви впевнені?"
  «Просто зроби це».
  Усвідомлюючи, що вже може бути надто пізно, Чемберс поспішив, перелякані очі недієздатного чоловіка простежили за ним, коли він став навколішки, щоб дістати флакон, тверді пальці ледь помітно здригнулися, коли його звільнили від Елоїзи та поклали на землю. Зібравши ін’єкцію, Чемберс озирнувся на Вінтера, даючи йому останній шанс протестувати, але той мовчав. Глибоко встромивши голку в шию Коутса, він навів великий палець на поршень:
  «Роберте… Роберте, ти мене чуєш?» — прошепотів він на вухо вмираючому. Темні очі повільно знайшли його. «Тільки живі можуть страждати так, як ти хочеш», — задоволено продекламував Чемберс, натискаючи великим пальцем і виливаючи весь вміст шприца в кров.
  Прикуваючи наручниками Коутса до власної металевої рами, він піднявся, щоб приєднатися до свого колеги, коли дерева неймовірно схилилися над його головою, затьмарюючи небо.
  Кілька хвилин вони стояли мовчки.
  «Я піду викликати швидку допомогу», — сказав Вінтер, повертаючись до сцени спиною, і вигляд Коутса, який неохоче повертався до життя біля драматичного трупа Елоїзи, був занадто для нього.
  Не знаючи, що сказати, Чемберс поплескав його по спині й дивився, як він відходить. Усього за п’ять кроків він повністю зник серед рухомих дерев.
  На самоті Чемберс обережно підійшов до жінки, яку, як йому здавалося, зазнав цілковитої невдачі – Елоїзи: ніжної, красивої та завмерлої в польоті, коли він знайшов хвилину, щоб розглянути останній трагічний шедевр Коутса.
  «Мені так шкода», — прошепотів він, і сам був на межі сліз.
  Ошелешений, він хотів її прикрити, хоча знав, що не зможе. Тонка мантія, надягнута з точністю, щоб виглядати так, ніби вона природним чином зісковзнула з її тіла, дюйм за дюймом перетворилася на купу землі та гілок, які тепер поглинули її ноги. А її руки, з любов’ю віддалені, замінені двома квітучими гілками темно-зеленого лаврового листя – кульмінація творчості Роберта Коутса, що завершується початком її метаморфоз.
  
  OceanofPDF.com
  
  OceanofPDF.com
  Через сім місяців…
  
  OceanofPDF.com
  Четвер, 3 липня
  
  1997 р
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 34
  Вінтер подивився на яскраво-помаранчеву вивіску супермаркету, припускаючи, що завжди було лише питанням часу, коли йому доведеться повернутися в двері. Вилаявшись, усвідомивши, що вже спізнився, він припинив свої безглузді міркування й поспішив усередину.
  «… З тих пір ми виявили, що Партрідж була в барі в той самий час, що й цей чоловік», — сказала Маршалл, піднявши зображення з камери спостереження для всього відділу вбивств, щоб побачити цей нервовий досвід, який вона вперше представила в їхньому тижневому журналі. хід зустрічі. «Наразі немає імені, але відомий партнер не кого іншого, як Чарлі Слеттері», — оголосила вона, ловлячи погляд Чемберса, коли кімната вибухнула збудженим шепотом після її відкриття.
  Вона попросила його сидіти на передовій для моральної підтримки, але не те, що їй це було потрібно – як другий за наймом працівник відділу, вона щойно розкрила цю справу.
  — Отже, детективе, — почала Вейнрайт зі свого місця на підвіконні. «Як ви збираєтеся діяти далі?»
  У цю мить двері відчинилися перед Льюїсом, коли схвильований і розпатланий Вінтер увійшов до кімнати з двома великими коробками. Були глузування з боку його колег, які закидали його зігнутими паперовими кульками, коли він пробирався до передньої частини кімнати.
  'Гей! … Гей! — скаржився він, ставлячи ящики.
  «Ти спізнився, новачок!» хтось гримнув його.
  «Тому що я збирав вам кляті пончики!» — поскаржився він.
  «Будь ласка, просто сідайте», — сказав йому Вейнрайт, перш ніж звернутись до решти галасливої кімнати: «Добре. Розташуватися. Влаштуйтеся!»
  Кілька снарядів відскочили від голови Вінтера, коли він сів поруч із Чемберсом, який, здавалося, був дещо потішений усім цим.
  «Гей».
  «Гей», — відповів Чемберс.
  «… Чому з вашого блокнота вирвано сторінку?»
  Похитавши головою, Вейнрайт повернулася до Маршалла:
  «Мої вибачення, детективе. Як би ви хотіли продовжити?'
  «Мені потрібно знайти чоловіка на фото. Він єдина сполучна ланка між ними, але це займе багато часу та роботи. Я не думаю, що я зможу це зробити сам».
  — І я б цього не очікував від вас, — просто сказав Вейнрайт. «Отже... хто тобі потрібен?»
  Запитання застало Маршалла зненацька. Але потім зі свого місця в передній частині кімнати для нарад у відділі вбивств, мабуть, їй доручили вести власне розслідування, вона глянула на Чемберса й Вінтера, які сварилися в кутку, і посміхнулася…
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 35
  Зайнявши своє звичайне положення між пожежною сигналізацією та чорним потертостями на стіні, звідки вона не могла вибратися, хоч би як намагалася, Деніз Сміт чекала, поки тюремники проводжали свого ув’язненого коридором на тридцять хвилин відпочинку.
  З білими білими бинтами, намотаними на його передпліччя, черговий безлад, який її попросили прибрати, ув’язнений шарудить повз, Деніз не відриває очей від підлоги, коли він проходить, завжди відчуваючи трохи провини за її щоденні відвідування.
  «Все ваше!» — викликав її один із офіцерів.
  Відштовхнувшись від стіни, Деніз слухняно схопила ручку швабри й закотила своє відро до звільненої камери.
  Вона закрила очі, глибоко вдихнула в очікуванні, а потім знову їх відкрила.
  Будучи однією з небагатьох людей, які коли-небудь бачили всередині, вона вважала своїм обов’язком приділити кілька хвилин, щоб повною мірою оцінити її оточення, де кожен дюйм свіжих стін, стелі та підлоги тепер був прикрашений захоплюючими витворами мистецтва: тонкими ескізами олівцем, похмурі плями, що вирізняють ідеальні тіні, пастельні портрети, що живуть кольорами – кожен унікальний, кожен витвір неперевершеного блиску і, як завжди, кожен зображує той самий предмет, обличчя тієї самої красивої жінки, знову і знову.
  Але потім вона помітила щось, те, чого не було в оточенні такої любові й жалю: самотня постать, утворена з вугілля й подряпин, гнів у недбалих каракулях і розмитих лініях випромінював її, ніби її видерли пазурами. стіни. Підійшовши трохи ближче, вона вдивилася в похмуре зображення, впізнавши власну подобу в’язня, зображеного в обличчі тріумфального воїна, високо піднятої відрубаної голови його супротивника зі зміїним волоссям – темношкірого з пустими очима – трофею для всіх. боги бачити.
  Не подобаючись цьому, вона скривилася й відступила, щоб оцінити решту своєї особистої художньої галереї.
  «Неймовірно», — пробурмотіла вона, з благоговінням хитаючи головою. Як вона й очікувала, деталі в різноманітних виразах красуні були такими реалістичними, що Деніз майже здавалося, ніби вона її знає. «Просто неймовірно», — знову сказала вона, вичавлюючи швабру над мильною водою, перш ніж піднести її до свого улюбленого із сьогоднішніх пропозицій і почати чистити.
  OceanofPDF.com
  ПОДЯКА
  По-перше, я хотів би подякувати моєму новому редактору проекту Джорджії Гудолл за нагадування мені включити їх цього разу, оскільки для Endgame хтось чомусь забув нагадати мені не забути нагадати їм, що я, швидше за все, зроблю (і згодом зробив) повністю забути – ненавмисне вітання всім чудовим людям, завдяки яким ця книга стала можливою.
  Отже, без особливого порядку:
  Величезне спасибі моєму редактору Сему Ідсу. Як людина, про яку можна сказати, що має негативне ставлення до редакторів, я можу відверто сказати, що спільна робота над цією книгою була чудовою справою, і я з нетерпінням чекаю на багато, багато інших. Також із видавничої сторони справи: Еллен Тернер, Ядіра Да Тріндаде, Рейчел Нілі, Джейд Креддок, Анна Валентайн, Кеті Еспінер та решта команди Hachette.
  Як завжди, дякую моєму дивовижному агенту Сьюзен Армстронг за її поради та керівництво, а також усій команді C&W: Доркас Роджерс, Трейсі Інгленд, Джейку Сміту-Босанке, Олександру Кокрану, Кейт Бертон і Матильді Ейріс, щоб назвати декілька.
  … Моєму ¾ дикому коту, Чонкі, за те, що він дозволив мені прожити достатньо довго, щоб завершити справу, а також усій решті моєї родини: L2theB, Сарі, Ма та Оссі, Мело та Індіані Б, Бобу та KP.
  Не забуваючи про моїх дуже хороших друзів Роба Парсонса та Метта Мушкола за їх безмежну підтримку та за те, що вони, мабуть, ще більше схвильовані цим «бути письменником», ніж я.
  Щиро дякую моїм читачам за їхню вірність і невтомний ентузіазм, а також усім книжковим блогерам, які стоять за цією книгою та допомагають зробити так, щоб її помітили серед світу шуму.
  … І, нарешті, дуже, дуже особлива подяка Олександрі Лімон за те, що вона додала свій талант до чудових ілюстрацій, завдяки яким цей роман ожив.
  «До наступного разу…
  
  OceanofPDF.com
  
  OceanofPDF.com
  
  OceanofPDF.com
  
  OceanofPDF.com
  Поверніться туди, з чого все почалося…
  
  Читайте далі, щоб отримати уривок із
  Ragdoll
  OceanofPDF.com
  РОЗДІЛ 1
  Субота, 28 червня 2014 р.,
  3:50 ранку
  Вовк наосліп намацав свій мобільний телефон, який з кожним тремтінням усе далі ковзав по ламінованій підлозі. Повільно темрява почала розкладатися на незнайомі форми його нової квартири. Просочене потом простирадло прилипло до його шкіри, коли він сповзав з матраца на дзижчання.
  «Вовк», — відповів він із полегшенням, що принаймні зрозумів це правильно, шукаючи на стіні вимикач.
  «Це Сіммонс».
  Вовк клацнув вимикачем і важко зітхнув, коли слабке жовте світло нагадало йому, де він був; у нього виникла спокуса вимкнути його знову. Маленька спальня складалася з чотирьох стін, потертого подвійного матраца на підлозі та самотньої лампочки. У клаустрофобній коробці було спекотно завдяки його власнику, який досі не вигнав попереднього орендаря за ключ від вікна. Зазвичай це не було б такою проблемою в Лондоні; однак Вольфу вдалося приєднати свій переїзд до однієї з нехарактерних для Англії хвиль спеки, яка тривала майже два тижні.
  «Не звучить так задоволено», — сказав Сіммонс.
  «Котра зараз година?» — позіхнув Вовк.
  «Десять до четвертої».
  «Хіба я не вихідний?»
  «Більше ні. Мені потрібно, щоб ти приєднався до мене на місці злочину».
  «Біля вашого столу?» — запитав Вовк, лише напівжартома, оскільки роками не бачив свого боса з офісу.
  Смішно. Вони випустили мене заради цього».
  — Так погано, га?
  На іншому кінці лінії була пауза, перш ніж Сіммонс відповів: «Це досить погано. Маєш ручку?
  Вовк понишпорив в одній зі складених коробок у дверях і знайшов біро, щоб нашкрябати ним на тильній стороні долоні.
  Добре. Давай».
  Краєм ока він помітив світло, що мерехтіло на кухонній шафі.
  «Квартира 108…» — почав Сіммонс.
  Коли Вовк зайшов на свою погано обладнану кухню, його засліпили сині миготливі вогники, що пробивалися крізь маленьке віконце.
  «…Трініті Тауерс-»
  «Гіббард-роуд, Кентіш-Таун?» — перебив Вовк, дивлячись на десятки поліцейських машин, репортерів та евакуйованих мешканців кварталу навпроти.
  «Звідки, в біса, ти це дізнався?»
  «Я детектив ».
  — Тоді ти також можеш бути нашим підозрюваним номер один. Іди сюди».
  «Зроблю. Мені просто потрібно… — Вовк замовк, усвідомивши, що Сіммонс уже поклав трубку.
  Між переривчастими спалахами він помітив постійне помаранчеве світло, що виходило від пральної машини, і згадав, що одягнув робочий одяг перед сном. Він озирнувся на десятки однакових картонних коробок, що стояли вздовж стін:
  "Болочки".
  Через п’ять хвилин Вовк пробивався крізь натовп глядачів, що зібрався біля його будівлі. Він підійшов до офіцера міліції та показав своє посвідчення, очікуючи, що пройде прямо через кордон; однак молодий констебль вихопив картку з його рук і уважно оглянув її, скептично глянувши на значну фігуру, одягнену в плавальні шорти та вицвілу футболку Bon Jovi: Keep the Faith tour 93 року.
  — Офіцер Лейтон-Фокс? — із сумнівом запитав констебль.
  Вовк здригнувся, почувши власне претензійне ім’я:
  «Сержант Фоукс, так».
  «Як у судовій різанині Фокса?»
  «Вона вимовляється Вільям… Можна?» Вовк показав на житловий будинок.
  Молодий чоловік повернув Вольфу довіреність і підняв стрічку, щоб той пройшов під нею.
  «Мені потрібно показати вам?» запитав він.
  Вовк глянув на свої шорти в квіточку, оголені коліна та робоче взуття.
  Знаєте що? Я вважаю, що сам у мене непогано».
  Офіцер посміхнувся.
  — Четвертий поверх, — сказав він Вовкові. «І будьте обережні, прямуючи туди на самоті; це лайновий район».
  Вовк ще раз важко зітхнув, увійшов через запашний хлоркою коридор і зайшов у ліфт. Кнопки для другого та п’ятого поверхів були відсутні, а решту панелі керування засохла коричнева рідина. Використавши всі свої навички детектива, щоб з’ясувати, чи то кал, чи іржа, чи кока-кола, він використовував нижню частину своєї футболки, обличчя Річі Самбори, щоб натиснути кнопку.
  Свого часу він був у сотнях ідентичних ліфтів: безшовна металева коробка, встановлена радами по всій країні. У ньому не було ні підлогового покриття, ні дзеркал, ні виступаючих світильників, ні світильників. Знедоленим мешканцям не було абсолютно нічого, що можна було знищити або вкрасти зі свого власного обладнання, яке збагачувало життя, тож замість цього вони задовольнилися розпилюванням непристойності по всіх стінах. Лише Вовк встиг дізнатися, що Джонні Реткліфф був і «старим», і «геєм», перш ніж двері на четвертому поверсі відчинилися.
  По мовчазному коридору розбрелося понад десяток людей. Більшість виглядали трохи приголомшеними та несхвально дивилися на вбрання Вовка, за винятком одного пошарпаного чоловіка з бейджем судмедексперта, який схвально кивнув і підняв великий палець, коли той проходив повз. Дуже слабкий, але знайомий запах посилився, коли Вовк наблизився до відкритих дверей у кінці коридору. Це був безпомилковий запах смерті. Люди, які працюють навколо таких речей, швидко звикають до унікальної суміші затхлого повітря, лайна, сечі та гниючої плоті.
  Вовк відступив від дверей, почувши зсередини кроки. У відчинені двері вирвалась молода жінка, яка впала на коліна, а потім вирвала в коридорі перед ним. Він чемно дочекався зручного моменту, щоб попросити її відійти, коли наблизилися нові кроки. Він інстинктивно зробив ще один крок назад, перш ніж сержант-детектив Емілі Бакстер вискочила в коридор.
  «Вовк! Мені здалося, що я бачила, як ти ховаєшся тут, — проревіла вона через тихий коридор. «Серйозно, як це круто?»
  Вона глянула на жінку, що блювала на підлозі між ними.
  «Чи не могли б ви блювати в іншому місці?»
  Жінка збентежено відповзла з їхнього шляху. Бакстер схопив Вовка за руку і схвильовано повів до квартири. Майже на десять років молодший від нього, Бакстер був майже такого ж зросту, як і він. Її темно-каштанове волосся чорніло під темрявою непоказного холу, і, як завжди, вона мала темний макіяж, який робив її привабливі очі ненормально великими. Одягнена в приталену сорочку й ошатні штани, вона дивилася на нього з ніг до голови з пустотливою усмішкою.
  «Мені ніхто не казав, що це день муфтія».
  Вовк відмовився підхопити наживку, знаючи, що вона швидко втратить інтерес, якщо він буде мовчати.
  «Наскільки розсердиться Чемберс, що він пропустив це?» — сяяла вона.
  «Особисто я б теж здійснив карибський круїз на мертвому тілі», — знудьгував Вовк.
  Величезні очі Бакстера широко розширилися від здивування: «Сіммонс вам не сказав?»
  «Що мені сказати?»
  Вона провела його через переповнену квартиру, яка була тьмяно освітлена дюжиною стратегічно розміщених факелів. Незважаючи на те, що запах не був сильним, він ставав все сильнішим. Вовк зрозумів, що смердюче джерело поряд, за кількістю мух, які гарячково кружляли над його головою.
  Квартира мала високі стелі, не містила меблів і була значно більшою за квартиру Вольфа, але не була приємнішою. Пожовклі стіни були всіяні дірами, крізь які застаріла проводка та запорошена ізоляція вільно стікали на голу підлогу. Ні ванна кімната, ні кухня не виглядали оновленими з 1960-х років.
  «Що мені сказати?» — запитав він її знову.
  «Це той випадок , Вовче, — сказав Бакстер, ігноруючи запитання, — випадок, який трапляється раз у кар’єрі».
  Вовк відволікся, подумки оцінюючи другу спальню й розмірковуючи, чи не переплачують йому за його дурну квартиру через дорогу. Вони завернули за ріг у переповнену головну кімнату, і він автоматично оглянув підлогу, між різноманітним обладнанням і парами ніг, у пошуках тіла.
  «Бакстер!»
  Вона зупинилась і нетерпляче обернулася до нього.
  «Чого Сіммонс мені не сказав?»
  Позаду неї група людей, що стояла перед великим вікном від підлоги до стелі, що домінувало над кімнатою, відійшла вбік. Перш ніж вона встигла відповісти, Вовк пошкандибав геть, втупивши очі десь угору: єдине джерело світла, яке поліція не взяла з собою: прожектор на темній сцені…
  Оголене тіло, скорчене в неприродну позу, здавалося, ширяло на фут над нерівною дошкою підлоги. Він був спиною до кімнати, дивлячись у величезне вікно. Сотні майже невидимих ниток тримали фігуру на місці, які, у свою чергу, були закріплені двома промисловими металевими гачками.
  Вовку знадобилася хвилина, щоб визначити найбільш тривожну рису сюрреалістичної сцени перед ним: чорну ногу, прикріплену до білого тулуба. Не в змозі зрозуміти, що він бачить, він проштовхнувся далі в кімнату. Коли він підійшов ближче, то помітив величезні шви, що скріплювали невідповідні частини тіла разом, шкіру, наметову в місці проколу: одна чорна чоловіча нога, одна біла; велика чоловіча рука з одного боку, засмагла жіноча рука з іншого; сплутане чорне як смуга волосся тривожно звисало над блідим, веснянкуватим, тонким жіночим торсом.
  Бакстер повернувся біля нього, явно насолоджуючись виразом відрази на його обличчі:
  — Він вам не казав… Один труп — шість жертв! — радісно прошепотіла вона йому на вухо.
  Погляд Вовка опустився на підлогу. Він стояв на тіні, яку відкидав гротескний труп, і в цьому спрощеному стані пропорції виглядали ще різкішими, проміжки світла спотворювали суглоби між кінцівками та тілом.
  «Що в біса преса вже робить?» Вовк почув, як його начальник кричав ні на кого конкретно. «Клянусь, у цьому відділі більше витоків інформації, ніж у «Титаніку» . Якщо я знайду, що хтось з ними розмовляє, їх буде відсторонено!'
  Вовк усміхнувся, добре знаючи, що Сіммонс лише виконував роль стереотипного боса. Вони знали один одного більше десяти років, і до інциденту з Халідом Вольф вважав його другом. Незважаючи на вимушену браваду, Сіммонс насправді був розумним, турботливим і компетентним поліцейським.
  «Фокс!» Сіммонс підійшов до них. Він часто намагався не звертатися до своїх співробітників на прізвиська. Він був майже на фут нижчий за Вовка, йому було вже за п’ятдесят, і він розвинувся в менеджерському животі. «Мені ніхто не казав, що це день муфтія».
  Вовк почув, як Бакстер захихотів. Він вирішив застосувати таку саму тактику, як і щодо неї, проігнорувавши коментар. Після неприємного мовчання Сіммонс повернувся до Бакстера.
  «Де Адамс?» запитав він.
  'ВООЗ?'
  «Адамс. Ваш новий протеже.
  — Едмундс?
  'Правильно. Едмундс.
  «Звідки я маю знати?»
  — Едмундс! — заревів Сіммонс через всю зайняту кімнату.
  «Зараз багато з ним працюєте?» — тихо запитав Вовк, не в змозі приховати відтінок ревнощів у голосі, що змусило Бакстера посміхнутися.
  — Няня, — прошепотіла вона. — Він перейшов із Шахрайства, бачив лише кілька трупів. Пізніше він може навіть плакати».
  Молодому чоловікові, що пробивався крізь натовп до них, було всього двадцять п’ять років, він був худим і бездоганно виглядав, якщо не брати до уваги його скуйовджене полунично-русяве волосся. Він тримав напоготові зошит і жадібно посміхався головному інспектору.
  «Де криміналістика?» запитав Сіммонс.
  Едмундс перегорнув кілька сторінок своєї книжки.
  Хелен сказала, що її команда досі не знайшла жодної краплі крові в квартирі. Вони підтвердили, що всі шість частин тіла належать до різних жертв і були грубо ампутовані, ймовірно, ножівкою».
  « Хелен згадала щось, чого ми ще не знали?» — сплюнув Сіммонс.
  «Насправді так. Через відсутність крові та відсутність звуження кровоносних судин навколо ампутаційних ран...'
  Сіммонс закотив очі й поглянув на годинник.
  «… ми можемо бути впевнені, що частини були вилучені посмертно», — закінчив Едмундс із задоволеним собою.
  «Це чудова поліцейська робота, Едмундсе, — саркастично сказав Сіммонс, а потім вигукнув: «Може хтось, будь ласка, скасувати рекламу коробки молока для людини, у якої немає голови?» Дякую!'
  Посмішка Едмундса зникла. Вовк перехопив погляд Сіммонса й усміхнувся. Свого часу вони обидва зазнавали подібних звинувачень. Усе це було частиною навчання.
  «Я просто мав на увазі, що ті, кому б не належали руки й ноги, точно також мертві. Вони дізнаються більше, коли повернуть тіло до лабораторії, — сором’язливо пробурмотів Едмундс.
  Вовк помітив відображення тіла в темних вікнах. Зрозумівши, що він ще не бачив це спереду, він обернувся, щоб подивитися.
  «Що в тебе , Бакстере?» запитав Сіммонс.
  «Небагато. Незначне пошкодження замкової щілини, можливо обірвано. Офіцери допитують сусідів надворі, але наразі ніхто нічого не бачив і не чув. О, і з електрикою нічого не сталося — усі лампочки в квартирі вилучено, окрім лампочки над жертвою… наче на виставці чи щось таке».
  «А ти, Фоксе, є ідеї? Фокс?
  Вовк дивився на темношкіре обличчя тіла.
  «Вибачте, ми вам набридли?»
  «Ні. вибач Навіть у таку спеку ця штука тільки починає смердіти, а це означає, що вбивця або вбив усіх шістьох жертв минулої ночі, що здається малоймовірним, або він поставив тіла на лід».
  «Згоден. Ми знайдемо когось, хто розгляне нещодавні зломи в холодильні камери, супермаркети, ресторани, будь-де, де є морозильна камера промислового розміру», — сказав Сіммонс.
  — І подивіться, чи хтось із сусідів не почув свердління, — сказав Вовк.
  «Свердління — досить поширений звук», — випалив Едмундс, який пошкодував про вибух, коли на нього звернулися три пари розлючених очей.
  «Якщо це шедевр вбивці, — продовжив Вовк, — вони не ризикнуть, щоб він випав зі стелі й залишився просто купою шматочків, коли ми приїдемо сюди. Ці гаки будуть просвердлені в несучі металеві балки. Хтось мав це почути».
  Сіммонс кивнув: «Бакстер, залучи когось до цього».
  «Шефе, я можу позичити вас на хвилинку?» — запитав Вовк, коли Бакстер і Едмундс відійшли. Він натягнув пару одноразових рукавичок і відірвав жменю закрученого у вузол чорного волосся з обличчя жахливої постаті. Це був самець. Очі були відкриті, вираз обличчя викликало тривожну спокій, враховуючи явно насильницький кінець жертви. «Виглядаєш знайомим?»
  Сіммонс обійшов, щоб приєднатися до Вовка біля прохолодного вікна, і присів, щоб краще розглянути темне обличчя. Через кілька хвилин він знизав плечима.
  — Це Халід, — сказав Вовк.
  «Це неможливо».
  «Це?»
  Сіммонс знову подивився на бездиханне обличчя. Поступово його скептицизм перетворився на глибоке занепокоєння.
  «Бакстер!» — закричав він. «Мені потрібні ти й Адамс...»
  « Едмундс ».
  «… у в’язниці Белмарш. Попросіть губернатора відвезти вас прямо до Нагіба Халіда.
  «Халід?» — вражено запитав Бакстер, мимоволі глянувши на Вовка.
  «Так, Халіде. Зателефонуй мені, як тільки побачиш його живим. Іди!»
  Вовк подивився на свій квартал навпроти. Багато вікон залишалися темними, інші містили схвильовані обличчя, які знімали видовище внизу на свої мобільні телефони, мабуть, сподіваючись зафіксувати щось жахливе, чим розважити своїх друзів вранці. Очевидно, вони не змогли розгледіти тьмяно освітлену сцену вбивства, для якої інакше мали б місця в першому ряду.
  Вовк міг зазирнути у власну квартиру, через кілька вікон. Поспішаючи, він залишив увімкненими всі вогні. На дні купи він помітив картонну коробку з нашкрябаними на ній словами «Штани та сорочки». « Ага !»
  Сіммонс підійшов до Вовка й потер втомлені очі. Вони тихо стояли, обабіч підвішеного тіла, спостерігаючи, як перші ознаки ранку забруднюють темне небо. Навіть за шумом у кімнаті вони чули мирний пташиний спів надворі.
  — Отже, найбільш тривожна річ, яку ви коли-небудь бачили? — втомлено пожартував Сіммонс.
  «Близько секунди», — відповів Вовк, не відводячи очей від дедалі більшої ділянки темно-синього неба.
  «Другий? Чи хочу я взагалі знати, що це — ця штука на вершині?» Сіммонс ще раз неохоче подивився на висячу колекцію розчленувань.
  Вовк обережно постукав фігуру по витягнутій правій руці. Долоня виглядала блідою порівняно з рештою засмаглої шкіри та ідеально доглянутими фіолетовими нігтями. Десятки шовкових ниток підтримували витягнуту руку, а ще десяток утримували витягнутий вказівний палець.
  Він перевірив, чи ніхто не підслуховує їхню розмову, а потім нахилився, щоб прошепотіти Сіммонсу.
  «Він спрямований у вікно моєї квартири».
  OceanofPDF.com
  Про автора
  Деніел Коул (@DanielColeBooks) є автором бестселерів Sunday Times трилогії Ragdoll , яка наразі була опублікована у понад тридцяти країнах і зараз адаптується для телебачення. Він працював фельдшером, офіцером із захисту тварин і рятувальниками RNLI, але протягом останніх п’яти років описує себе в документообігу як «постійний письменник». Міміка — його четвертий роман.
  Він живе на південному узбережжі Англії і проводить свій час між пляжем і лісом.
  OceanofPDF.com
  Також Деніел Коул
  Кінець гри Ragdoll
  Hangman
  
  OceanofPDF.com
  Авторське право
  Вперше опубліковано у Великій Британії у 2021 році видавництвом Orion Fiction,
  відбитком The Orion Publishing Group Ltd
  Carmelite House, 50 Victoria Embankment
  London EC4Y 0DZ
  Компанія Hachette UK
  Авторські права на текст та ілюстрації No Daniel Cole, 2021
  Ілюстрації Олександри Лімон
  Моральне право Деніела Коула бути ідентифікованим автором цієї роботи було підтверджено відповідно до Закону про авторське право, зразки та патенти 1988 року.
  Всі права захищені. Жодна частина цієї публікації не може бути відтворена, збережена в пошуковій системі або передана в будь-якій формі чи будь-яким способом, електронним, механічним, фотокопіюванням, записом чи іншим способом, без попереднього дозволу як власника авторських прав, так і вищезазначеного видавця цю книгу.
  Усі персонажі цієї книги є вигаданими, і будь-яка схожість із реальними людьми, живими чи мертвими, є чисто випадковою.
  Запис каталогу CIP для цієї книги доступний у Британській бібліотеці.
  ISBN (електронна книга) 978 1 4091 9803 1
  www.orionbooks.co.uk
  OceanofPDF.com
  Зміст
  Титульна сторінка
  Зміст
  День, коли смерть прийшла в гості
  Четвер, 2 лютого 1989 р
  РОЗДІЛ 1
  П'ятниця
  РОЗДІЛ 2
  РОЗДІЛ 3
  вівторок
  РОЗДІЛ 4
  РОЗДІЛ 5
  РОЗДІЛ 6
  РОЗДІЛ 7
  четвер
  РОЗДІЛ 8
  РОЗДІЛ 9
  РОЗДІЛ 10
  понеділок
  РОЗДІЛ 11
  вівторок
  РОЗДІЛ 12
  Через сім років…
  П'ятниця, 15 листопада 1996 р
  РОЗДІЛ 13
  Субота
  РОЗДІЛ 14
  РОЗДІЛ 15
  неділя
  РОЗДІЛ 16
  понеділок
  РОЗДІЛ 17
  Середа
  РОЗДІЛ 18
  РОЗДІЛ 19
  РОЗДІЛ 20
  четвер
  РОЗДІЛ 21
  РОЗДІЛ 22
  РОЗДІЛ 23
  П'ятниця
  РОЗДІЛ 24
  РОЗДІЛ 25
  РОЗДІЛ 26
  РОЗДІЛ 27
  РОЗДІЛ 28
  РОЗДІЛ 29
  РОЗДІЛ 30
  понеділок
  РОЗДІЛ 31
  РОЗДІЛ 32
  РОЗДІЛ 33
  Через сім місяців…
  Четвер, 3 липня 1997 р
  РОЗДІЛ 34
  РОЗДІЛ 35
  Подяки
  Витяг з Ragdoll
  Про автора
  Також Деніел Коул
  Авторське право OceanofPDF.com
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"