- - - - -
Нi, не кохаю. Хоч на хвилину
Замовкне серця перестук,
Коли я голос твiй почую.
Торкаючися твоїх рук
Я затремчу вiд хвилювання
Що тi зi мною у цю мить.
I хай здiйсняться сподiвання,
I серце в радостi щемiть.
Устами доторкнеш уста,
Нас поцiлунок об"єднає.
Розмова нащо ця пуста?
I лиш розлука нас лякає.
Не вiрила сама собi,
А чи боялася страждати?
Я вдячна долi i тобi,
Що знов вiдважилась кохати.
- - - - -
А щастя забагато не буває.
I горе також має свiй кiнець.
Погане, як i добре все, минає.
I десь далеко блимне каганець,
Показуючи шлях до мого раю,
Проводячи над прiрвою невдач.
У темрявi розлуки я блукаю.
За довгий шлях, коханий мiй, пробач.
- - - - -
А чекання без тебе нестерпне.
Смуток плечi мої огорта,
Серце в полум"ї спогадiв терпне,
Доля аркушi-днi все горта.
Клята доля! Чому ж знов без тебе
Тиждень, мiсяць, цей день промайнув?
Турбувався лишень ти про себе,
Про моє ти страждання забув.
Я присплю свiй неспокiй i бiль.
Та вiд себе тiкай - не тiкай,
Не сховатись у спогадiв хмiль.
Я тебе дочекаюся, знай.
- - - - -
Я пiду вiд тебе в дощ,
Щоб нi слiду, нi стежини
Ти потомку не знайшов.
Це тяжке звання дружини
Тягарем на плечi впало.
Ну чому в коханнi - бiль?
Одночасно в тобi - радiсть
I на рану мою сiль.
Не забудеш ти про мене,
Ночi кожної наснюсь.
Ти лишень чекай на мене.
Я з росою повернусь.
- - - - -
Життя розбилося на скалки,
На два великих черепка.
Не всi здiйснились забаганки.
I доля видалась гiрка.
I очi усмiхались хтиво,
А серце плакало вiд мук.
Життя складалося щасливо,
Коли б лишень не зрадив друг,
Коли б лишень не чатувала
Смерть на порозi моїх мрiй.
Та я прощала й забувала.
Благала: "Душу ти зiгрiй".
У лютий холод непогоди
Середночi мене пустив.
I не бажав ти нагороди,
Лишень життя моє розбив.
- - - - -
Її називали ви тихо: -Моя загадкова ледi.
I цiлували нiжно у пурпуровi вуста.
Звабливе у неї обличчя, волосся - немов iз мiдi.
Та почуття холоднi, i мова її пуста.
А я поруч вас тихенько, як та Попелюшка iз казки,
Нанизую днi - години на нитку свого життя.
Сную, мов сiренька мишка, i мрiю про море ласки.
Бо ледi - лиш бiле марево, i з цього не буде пуття.
Ви знову поряд проходите, кружляючи десь далеко
Думками, сьогоднi пригорнете до серця знову її.
I знову забракне повiтря, щоб крикнути, заволати:
- Коханий, єдиний, милий, кинь її! Кинь її!!!
- - - - -
Ти - моя найбiльша таємниця.
Ти - мої невиплаканi сльози.
Вщент наповнилась душi криниця
Почуттям забутим. Знову грози
Загуркочуть, мов небес пересторога.
Я ступаю по розпечених вуглинах.
А попереду ген-ген дорога.
Небо все у зорях, як жаринах,
Осяває шлях. До твого серця?
Чи погибелi моєї i невдачi?
Очi слiз вже повнi, мов озерця,
I душа волає все у розпачi.
Заховаю свiй бiль - не побачиш.
А серця, нiби крила, заб"ються.
За кохання коханням вiддячиш.
I нехай сльози радостi л"ються.
- - - - -
Помiж нас не замок, не брама.
Що ж тримає? Ще можна зайти.
Помiж нас лиш порiг твого храма.
Я до тебе хотiла прийти.
Вiдщукати тебе у великiм
Недосяжнiм далекiм далi,
Вознести нову пiсню хвалебну,
Розповiсти про горе й жалi.
Я хотiла знайти в тобi захист,
Розумiння i прощу грiхiв.
Душу знову б наповнила радiсть,
Що мене ти послухать схотiв.
Та навiщо Тобi моя сповiдь?
В свiтi безлiч ще злиднiв, скорбот.
Ти великий, але ж недосяжний.
Закриваю зневiрено рот.
I стою я пригнiчена раєм.
А довкiль благодать i хрести.
Хор виводить: "Хвалу ми складаєм".
Та не вiрю я в тебе, прости.
- - - - -
I знов мене поглине прiрва
Щоденних митарств i зiтхань.
Та я своїм надiям вiрна.
Ну що ж, сьогоднi вже нехай
Про вiчне, неземне, високе
Потурбуватись не вдалось,
То може завтра. Хоч глибоке
Передчуття, що вже збулось
Щось таємниче в моїй долi
Не полишає нi на мить.
Але чомусь цього замало,
Бо вдалинi ще майорить
Щось загадкове, незбагненне,
До чого йти мо" й сотнi лiт.
I розгадати потаємне,
Збагнути мудростi полiт,
Заглибитись у вири долi
I загубитись в майбуттi
Я мрiю. I лишусь на волi
Невiльницею у життi.
- - - - -
Смуток огортає плечi,
Падає камiнням в душу.
Ну чому на твої речi
Щось вiдповiдати мушу?
Щось таке, про що потому
Сотню раз я пожалкую.
Прожену негоду-втому
I вiд тебе чимчикую
По проторенiй дорiжцi
У свою печалi хатку.
Квiтку на тоненькiй нiжцi
Дарував менi на згадку.
Та не втримала бутону
Тонко-нiжна стебелина,
Похилилася додолу.
Чи то жiнка, чи дитина -
Хто я, Господи? За вiщо
Мука вiчная кохання?
Хоч не знаю я навiщо,
Але трепетнi зiтхання,
Сльози смутку i розлуки
Я на спокiй не змiняю.
Почуттiв лишитись - муки.
У стражданнi знов кохаю.
- - - - -
А чекання без тебе нестерпне.
Смуток плечi мої огорта,
Серце в полум"ї спогадiв терпне,
Доля аркушi-днi все горта.
Клята доля! Чому ж знов без тебе
Тиждень, мiсяць, цей день промайнув?
Турбувався лишень ти про себе,
Про моє ти страждання забув.
Я присплю свiй неспокiй i бiль.
Та вiд себе тiкай - не тiкай,
Не сховатись у спогадiв хмiль.
Я тебе дочекаюся, знай.
- - - - -
Вiд мене вiдвернулося Кохання?
О нi! Воно заплющило лиш очi,
Щоб вiдiгнати страх i злий неспокiй,
Й дивитись знов в тривожну темiнь ночi.
Невже це Щастя дiм мiй покидає,
Воно, таке потрiбне над усе?
То лише вiтер дверi вiдчиняє.
За Щастя турбуватися - пусте.
I Доля знову йде в мою господу.
Їй не вiдкрию. Хай лишусь одна.
Їй не стояти на моїм порозi.
Своє життя я напишу сама.
- - - - -
Оце усе, що зветься щастям?
Почути голос твiй здаля,
Хоча б побачити, зустрiти,
I серце в дзвони вже вдаря,
Палахкотить в очах багаття,
Душа здiймається у вись...
I я прошу так небагато:
Лишень на мене подивись.
У поглядi моїм побачиш
Усе, чим зараз я живу.
Тебе, таким як є, коханий,
З недолiками я прийму.
Коли кохаєш - цим живеш лиш.
Безсоння, жахи - все пусте.
Вiд зустрiчей чекаєш чуда.
I зветься щастям це усе.
- - - - -
Пiд тихий спiв церковних хорiв
Дзвонар у вранiшню вдаря,
По кам"янiй дорiжцi саду
До храму дибає маля.
Дiвча, п"ятнадцятка вiд роду,
В очах же - смуток тисяч лiт.
I слiз вже пролила доволi,
Щоб обiрвать життя полiт.
Але - усмiшка на обличчi,
Хоч босi ноги - по стернi.
ЇЇ це вибiр, а чи долi -
Послушниця в монастирi?..