Сергиенко П. А. : другие произведения.

Екскурсiя з сумнiвним контентом

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    In the year of 1931 I.A. or 1935 I.A. ... Who cares?
    Вам пропонували тури з сумнiвним маршрутом, нiкому не вiдомими пам'ятками, буклетами вагою в п'ять кiлограмiв в якостi ввiдного слова i гiдом, який вмер ще до народження вашого прадiда? Ну i сидiть далi у вашому iнтернетi, а ми виходимо на маршрут. Цiна екскурсiї - даром не беруть, хто спiзнився - того не чекаємо, якщо ви вiддiлились вiд групи чи збились з маршруту - ми не несемо вiдповiдальностi навiть перед богами. Наша перша зупинка в... А чорт її знає де, знайдеться.

  

Понаїхали лицарi.

  
   In the year of 1932 I.A. Definently.
   Смерть... Смерть настає трошки несподiвано. Тобто, нормальнi люди знають, коли приблизно помруть, але на iконi поклястись не зможуть, навiть якщо маловiруючi. От взяти столiтнього фермера з Аракона: вiн точно знає, що здохне, i вiн припускає, що не доживе до весни, але нахромлюється на вила в сiнях власного дому, послизнувшись на своїй бородi, вже найближчої осенi. Але дiду вже все одно, вiн вже встиг пожити. Ну, принаймнi так видається будь-кому, хто молодший рокiв на п'ятдесят. А от якщо людинi вiсiмнадцять, за два роки вона ще не знайшла собi жiнку, у нього таке ажурне майбутнє, де вiн рятує принцес вiд розлючених понi i взагалi вiн зброєносець, який от-от стане лицарем, бути убитим в тавернi за кружку "Особливого темного з iмбирем" дуже печально, страшно i неочiкувано. Я б плюнув так жити.
   Отож, цим нещасним мертвиком став Луц Гехорт зум Конiг, син Вiлдшвiна Гехорта зум Конiга. Як звичайний зелений юнак вiн вважає, що справдi здатен на щось бiльше, нiж тягати за колишнiм лицарем Ейшем ауф Дембергом його зброю... чи може майно... коротше, прислужувати у його тавернi "Шостий бiля Тотеня". Цей заклад стояв на роздорiжжi, утвореному Схiдною гiлкою Торгового Шляху та вiдгалуженням, що вело у Декаридбург, богом забуте рибальське село на Дайтнiнгу, а на честь якого Тотеня ця пивнуха була названа не знає нiхто. Кажуть, сер Ейшем за два останнi роки знайшов собi двi поганi речi: безнадiйного зброєносця та нав'язливу iдею знайти вхiд до столицi мiфiчного королiвства, щоб розмiститись неподалiк вiд Тотеня та нажити казковi статки. На жаль, замiсть багатств вiн знайшов кiнець своєму майну, а його кiнь вмер саме на тому самому мiсцi, де у тавернi зараз винний погрiб. До речi, вино у нього на любителя. Дуже.
   Коли Луц, випустивши останнiй видих, прийняв смерть вiд вилки в скроню, вiн опинився в дивному мiсцi, звiдки ще нiхто не повертався назад звичним шляхом. Вiн отямився на копицi соломи пiд стiною довгої зали, всi стiни якої були закритi книжковими стелажами, а склепiння на силу проглядалось через пiтьму, яку не могли розсiяти лампади, що висiли на рiвнi третьої полицi. Проте, цього було достатньо для того, щоб було видно, що в тому кутку, де отямився Луц, були iще стоги. Це були б звичайнiсiнькi купи сiна, якби на них не з'являлись з повiтря люди. Рiзних статей, вiку, соцiального статусу та полiтичної орiєнтацiї. Всi вони безвiльно вставали та крокували вервечкою до довгого стола в протилежному кiнцi зали. Там вiдбувалась якась метушня, через вiддаль важко було зрозумiти хто там i скiльки їх, але було схоже, що скiльки б нових людей не пiдходило, натовп не накопичувався.
   Раптово з-за спини Луц почув замогильний голос:
   - Агов, ти чого тут розлiгся? А ну, киш-киш, нiчого вiд секретарiв вiдлежуватись!
   - Га?
   - Киш, я сказав!
   - Шо?
   - От чернь, понаїхала, не шо а що, кухарколожець!
   Варто було йому озирнутись, i вiн окрiм напiвпрозорого обличча побачив ще й цiлком матерiальну латну рукавицю.
   - Вставай, кнур, покiйника таким не вбити! Вставай, кажу! - схоже, привид був не в дусi.
   - П-п-покiйника? А-а-а! Я поме-ер, мене убили, ма-а... - Луц знепритомнiв вiд усвiдомлення, що помер.
   - Бовдур. - прокоментував другий привид, який до цього не втручався в процес пiдганяння Луца до стола секретарiв, - Безнайдiйний бовдур.
   - Якби вiн був просто дурнем, його не довелося б волочити, - сказав перший привид, у якого окрiм рукавицi ще був iржавий меч, та потягнув Луца за руку, - Бi, ти, взагалi, збираєшся допомагати?
   - Безумовно, брате. Берiмо бранця та не барiмось. - привид Бi взявся за другу руку i вони потягнули Луца на зустрiч долi.
  
  
  

Ти хто такий? Ми тебе не знаємо, йди собi.

  
   1932 Anno Imperius
   В протилежнiй до копиць з сiном стiнi зали був прохiд, що складався з трьох гостроверхих арок, роздiлених хрестоподiбними в перерiзi колонами. Взагалi, на вiдмiну вiд всiх iнших стiн ця не була повнiстю покрита шафами, оскiльки для них лишилось лише по парi метрiв в кутах. Усе iнше було складено з сiрого пiщаника. Луца та двох привидiв-конвоїрiв вiд цiєї стiни вiддiляв довгий стiл, поставлений впоперек зали, настiльки довгий, що не лишалося проходу нi справа, нi злiва. Стiльниця була застелена засмальцьованим зеленим сукном, на якому стояли лампи, вiд яких пахло чимось дивним (Луц не знав про iснування гасу). Через таке хороше освiтлення, добре читався як текст на паперах та пергаментах, якими був завалений простiр мiж лампами, там i нарештi стало видно пiдлогу, викладену фiгурними плитками у виглядi вогнедишних драконiв. Також погляду Луца нарештi представилась стеля, що знаходилась на висотi десь шiстдесяти метрiв. Все склепiння було зайняте кажанами, а трохи нижче, де починались книжковi шафи, поставленi одна на одну, плавали у повiтрi якiсь флюоресцентнi аморфнi сутностi, чи то духи, чи то нижчi привиди. Доки вiн намагався зрозумiти, де вiн опинився, шляхом лупання очима та витрiщання на людей навколо, якi то погрожували то плакались комусь, хто були по ту сторону стола, хтось звернувся з-за згорткiв i до нього:
   - Ну i довго ти так сидiтимеш? У мене зарплата погодинна, а от у тебе часу на алiбi лишилось всього десять хвилин.
   - Алiбi? Я в судi, чи що?
   - Ех-хе-хе-хе-хе, гiрше, ми тут вирiшуємо, куди тебе розподiлити в силу твоїх звершень протягом життя. Але якщо нормальнi люди змирились зi смертю, своїм ходом прийшли i все виклали, ти все ще намагаєшся довести собi, що це сон.
   Луцу нарештi вдалось розгледiти у промiжку мiж двома пачками списаного паперу, що розмовляє з потворним коротуном, який дуже схожий на гоблiнiв з дитячих казок.
   - От халепа, якщо я вмер, то це виходить... - через хвилину до нього дiйшло, - О нi! Я ж не зможу стати лицарем! Нi-i-i-i!!
   Коли луна вляглась, а люди i привиди перестали переглядатись, гоблiн вiдповiв:
   - Яка свята наївнiсть. Жаль, що цього недостатньо, щоб потрапити до раю. Ще щось є?
   - Ну, я був... ем-м, законослухняним там, ввiчливим, ну не знаю, хорошою людиною, чи що?
   - Ти що, йолопе, епiтафiю своєї бабусi читаєш? - гоблiн вiдсунув пачку паперу, зiм'явши сусiднi пергаменти i пiдсунув до Луца список його правопорушень та дитячого непослуху, ретельно записаного готичним шрифтом.
   - О боги, як же я примудрився...
   - Так, ти мене вже дiстав, або ти говориш, що ти зробив за життя хорошого, або пiдеш на вiки вiчнi в шахти то олiгофренiв, якi так i не змогли описати, що ж вони за люди.
   - Гаразд, - твердо сказав зброєносець-офiцiант, якого чомусь дуже роздратувало повне порушення приватностi цим гоблiном, - я пiдтримував свого пана-лицаря, коли в години екстазу вiд своїх планiв вiн забував про їжу, якось раз я шукав серед зими лiкарських трав, коли вiн застудився в Драконових горах, коли ми там шукали вхiд до чарiвного мiста, ще я захищав честь кухарки з нашої таверни вiд п'яних гостiв...
   - Та-ак, це вже теплiше. Однак, першi твої двi добрi дiї нiвелюються тим, що ти так i не здогадався вiдговорити свого хазяїна вiд пошукiв. А може, ти теж сподiвався на казцi нажитись?
   - Що? Та як ви смiєте...
   - Кому ти це втираєш, юначе, я вас всiх як облуплених знаю. I ти точно або пливеш по течiї, бо безвiльний, або хотiв нажитись, якщо б сер Ейшем все ж знайшов прохiд.
   Луц зовсiм знiтився, коли усвiдомив, що справдi, за життя так нiчого не вирiшував i уникав вибору. Але ще треба було довести, що не допомiг пану ауф Дембергу не з корисливих переконань.
   - Так, я визнаю, це було проявом безвiльностi, адже я завжди був вiрним серу Ейшему.
   - А я думав, що ти все ж вибереш мати гiднiсть покидька, нiж не мати її взагалi. Ну нiчого, принаймнi в шахти не потрапиш. Ще щось можеш з себе вичавити, чи крiм дитинства i роботи в тiй забiгайлiвцi у тебе нiчого не було?
   Думки, як на зло плутались, так завжди було, коли Луц намагався згадати щось важливе.
   - Ну, гм-м, якби... Iнодi вiддавав грошi жебракам, одного разу, в Ерцiнi, поки сер Ейшем шукав в монастирськiй бiблiотецi вiдповiдi, я допомагав з ремонтом жертвам розливу рiчки, якось так.
   - Слабувато, але часу у тебе все-одно не лишилось. Коротше, зробимо так: допоки ти не зрiвняєш цi двi купи, ти будеш у демонiчному пеклi для обивателiв. - i поклав на аркуш зi списком ще гору паперiв, списаних детальним розбором негативних вчинкiв або негативної бездiяльностi та декiлька аркушiв з хорошими справами, - В якому з них ти будеш - ми вирiшимо.
   Луц ще раз порiвняв купи i зрозумiв, що в пеклi вiн назавжди. Особливо, якщо негативнi вчинки в пеклi теж враховуються.
  
  
  

Як опинитись в пеклi i вижити або наслiдки опiвнiчного чаювання.

  
   Ergo aureum Imperius, tangebat terrum pede planxit, tempus, est aem est inter aetatum inter mundos, coepit.
   Луцiй очiкував на казани з грiшниками, чортiв з вилами та всяке таке, коли його вiдправили до пекла, але побачив зовсiм не обiцяний священниками чад та рiчку з перевiзником-хабарником. Перше, що гостинно його зустрiло -це було глинисте багно, з якого вiн на силу випiрнув. Особливо складно було вибратись на гору через те, що в цьому багнi були ще люди, i всi вони хотiли опинитись на поверхнi.
   Однак, те, що вiн побачив, дiставшись до живильного повiтря, його засмутило ще бiльше. За людьми, що борсались у грязюцi, кричали та топили одне одного, не було видно краю цьому болоту. Не менш похмурою була тут погода: небо, чи що воно було, пекло все-таки, було заслане чорними хмарами, з яких в i без того непрохiдну грязюку лилась злива, i єдиним джерелом свiтла були частi спалахи блискавок. В якостi доповнення до картини були якiсь темношкiрi потвори з перетинчастими крилами, якi з вереском, вiд якого мороз пробiгав по шкiрi, пiкiрували з-пiд хмар, хапали тих, хто занадто високо залiзли по головам, пiдлiтали з ними пiд самi хмари та розривали на шматки в повiтрi, борючись мiж собою за здобич.
   З iншого боку, в цьому був плюс, який Луц ще не усвiдомлював, вся ця ситуацiя викликала як нiколи гостре бажання вижити за будь-яку цiну. Лише смерть i немислимi умови змогли примусити його перестати плити по течiї i почати дiяти не чекаючи на вказiвку, наказ чи пораду. Оскiльки Луцiй не хотiв перевiряти на собi, що буває з потопельниками та з'їденими в пеклi, вiн почав продиратись через людей. Тепер вони були для нього тiльки перепоною, вiн не звертав уваги на те, чи були люди навколо дорослими, малими, чоловiками чи жiнками, для нього на час боротьби за своє життя вони перетворились на хащi, з тiєю лиш рiзницею, що вони брикались, намагались його скинути з себе або притопити, деякi навiть дряпались та кусались, але оскiльки їх рухи були досить легко передбачуваними, серйозної загрози не несли. Через деякий час йому в голову прийшла думка, що його нiхто не лупцює i не намагається задушити, чи ще якимсь чином навмисне вбити через те, що мало хто з тих, хто тут борсаються за ковток повiтря, справдi прагне вижити попри iнших.
   Коли вже йому почало здаватись, що краю не буде, а сили залишають його, вiн вибрався з купи людей. Далi мiсцевiсть представляла з себе поодинокi купи людей, що не стiльки топили одне-одного, скiльки просто тримались разом, чи то боячись рухатись далi, чи то щоб легше було триматись на плаву. Так чи iнакше, мiж ними утворювались промiжки вiдкритої поверхнi болота, шириною до сотнi метрiв, що дуже полегшувало рух далi.
   Ще до того, як Луц продовжив рух далi, по лiвiй руцi щось боляче черкнуло, а потiм зверху хтось навалився i перелiз через цього. Це вже було занадто. Одна справа, коли йому заважають вибратись з болота, або намагаються за його рахунок вилiзти нагору, але якщо ним користуються як дорогою - вiн такого стерпiти не мiг. Дивно, але ще п'ять годин назад його б таке не пройняло, i вiн би ще поспiвчував доведенiй до вiдчаю людинi, змушенiй повзти по iншим. Отож, розсерджений Луц вхопив незнайомця за ногу, i замiсть того, щоб вiдпусти, коли iншою ногою той вдарив його по лобi, смикнув до себе. Схоже, що незнайомець цього теж не очiкував i повернувся до Луцiя обличчям, покритим брудом, густими вусами i бородою, а ще на ньому було щось пiдозрiло-червоне.
   - Ти ще хто такий, що повзаєш по менi? - перекрикнув галас i грiм, якi стояли над трясовиною Луц.
   - Овва, а ти ще що за один, що не чекаєш, поки вони тебе зiжруть? - запитав той, показавши рукою, в якiй було затиснуте щось свiтле.
   - Я Луцiй Гехорт кум Конiг i я збираюсь вибратись звiдси живим!
   - Хех, свiтло, що належить королю, ну-ну.
   - Чим смiятись з iменi, яке я не вибирав, представся сам, як чесна людина i поясни, чим це ти в мене тикав, коли лiз.
   - Так, для початку попереджаю: я не з вашого лицарського свiту, я простий злодiй, тому честь менi чужа. По-друге, звуть мене Тiль Штромер, а це кiстка того, кому вона вже не згодиться, а менi без кинджала незвично.
   Луца ледь не вивернуло. Якщо вiдбиватись вiд людей ногами та кулаками чи вдавлювання в грязь ще входило в те, що вiн готовий був зробити, то виривати кiстки з живого, або нещодавно живого тiла - до цього вiн би не додумався б нiколи.
   - Не дивися ти так на мене, неначе я нечисть, я просто приноровився виживати будь-яким чином.
   - А що ж ти тодi робиш серед багнюки з безхребетними? Навiть при тому, наскiльки мене дiстало моє становище я не дiйшов до такої жорстокостi.
   - Ну, як би тобi сказати, щоб ти зрозумiв, - Тiль почесав бороду, - я не з цього вимiру Пекла.
   - О, тi гоблiни, що вирiшили запхати мене сюди щось говорили, що Пекло не одне, але я думав, що це метафора.
   - Слухай, естет з бiднякiв, якщо ти вже приблизно зрозумiв, з якого я тiста, то давай швидше визначайся, зi мною ти чи без. Бо я не схильний до iнтелектуальних дискусiй, а особливо серед болота. Якщо хочеш бiльше дiзнатись про мене, йди за мною, можливо я вiдповiм на якiсь твої запитання i дам загальнi поради про виживання в цьому свiтi коли доберемось до сухiшого мiсця.
   Луцу непотрiбно було пояснювати, як важливо мати напарника, що має досвiд виживання в подiбних умовах, отож вiн змирився з тим, що ця частина його життя, чи радше, iснування не потрапить в лицарськi романи. На жаль, до нього ще не дiйшло, що мерцi, а особливо тi, що перебувають в пеклi, взагалi не потрапляють в книжки i за ними не сохнуть дiвчата.
  
  
  

Не шукайте царiвну-жабу на болотi, її не iснує.

  
   Nervum quod aeternus et extra tempus.
   В правильному напрямку вони рухались чи нi - визначити було складно, адже все що було навколо - це болото. Тiльки якщо в мiсцi де була купа новоприбулих воно складалось з рiдкої глини, там, куди дiстались Луц та Тiль, воно складалось з мулистого дна на глибинi по пояс, мутної гнилої води, в'ялого очерету, ряски i поодиноких острiвцiв та купин, порослих густою травою. Коли Луц вже думав, що час тут не йде, почало смеркнути, причому дуже швидко. Зараз вони продирались майже навпомацки, бо хмари так i не розiйшлись i навiть якщо в Пеклi є мiсяць, його не було видно. За пiв-дня, проведених в постiйному русi, Луц майже не зголоднiв, що було дивно. Однак, якщо потреба їсти для мерцiв не настiльки нагальна, втома була така ж, як i при життi. Зрештою, Тiль оголосив привал, коли знайшов плоский острiвець, що був не набагато бiльший за велику шафу, покладену на бiк.
   Тiль зняв черевики i взявся витрушувати з них воду, в той час як Луц безсило розвалився, ледь не окунувши потилицю у грязюку.
   - Ти б теж пiдсушив ноги, бо хоч ми з тобою i в потойбiчному свiтi, тут можна поранитись, захворiти чи травмуватись. Не знаю, куди потрапляють убитi в пеклi, але померти тут можна. - менторським тоном сказав Тiль, - А як вiдомо, якщо у людини хворi ноги, людина не боєць.
   - А звiдки ти знаєш, що я мав вiдношення до вiйськової справи?
   - По-перше, тобi вистачило витривалостi, щоб так довго прориватись через грiшникiв, по-друге, далеко не кожен може оцiнити, наскiльки корисними бувають такi супутники як я. - вiдповiв той, продовжуючи дивитись кудись поверх очерету.
   - Хех, а ти знаєш собi цiну, i схоже що не приховуєш цього.
   - Це професiйна звичка, якщо мене наймають викрасти щось, корисно набивати собi цiну, адже замовник сам не розщедриться.
   Луц спохватився i теж зняв черевики, пiсля чого думав продовжити бесiду, як на потилицю щось капнуло. коли вiн визначив, що це просто вода, дощ став накрапати все сильнiше. У болiт є один великий недолiк: якщо вже ви там опинились в дощ, то хоч з шкiри вилiзьте, але не висохнете. Через те, що дощ застав їх посеред ночi, рухатись далi не було нiякої можливостi, тому довелось сидiти та чекати, поки припиниться негода або настане ранок. Щоб якось потратити час, Луц вирiшив продовжити розмову з нового фронту, тим бiльше, що це питання вiн перетирав ще тодi, коли вони дiстались до першої купини на цьому болотi.
   - Слухай, Тiль, а ти впевнений, що ми в правильному напрямку рухаємось? Бо я невпевнений, що в цьому мiсцi люди не їдять i не п'ють.
   - Мушу сказати чесно: я без поняття. Я вперше в цьому вимiрi пекла, але якщо ми не рухаємось до його краю, що-небуть знайдемо. Ну, а їсти-пити iнодi треба, але рiдше нiж в свiтi живих. Iншими словами, тижнiв чотири ти ще зможеш йти, якщо знайдемо воду. Тому коли дощ скiнчиться, не гидуй витиснути весь бiльш-менш чистий одяг у флягу, якщо вона у тебе є.
   - Флягу? Та мене смерть витягла прямо зi змiни в тавернi!
   - Ну, тодi тримайся та сподiвайся. В тiй частинi пекла, де мене тримали, вiра в деякiй мiрi матерiалiзувалась.
   - До речi, давно хотiв запитати, а чого тобi в тому мiсцi, де ти був, не сидiлось?
   - Не те, щоб менi там дуже неподобалось, але для вбивць передбачене щоденне катування без можливостi вмерти. Коли я визначив, що вiра в те, що я виберусь, може примусити луснути кайдани, я зрозумiв, що окрiм суїциду є цiкавiшi способи провести вихiдний день.
   - I як же перебратись з одного вимiру в iнший?
   - Не знаю, думаю, менi просто пощастило. Одного разу чортам набридло мене катувати, бо в той день у них було якесь професiйне свято, ну, знаєш буває там день усiх святих, день Iмператора, i тому подiбне, а того разу було щось таке, тiльки у нечистi. Отож, мене повернули у камеру замiсть того, щоб до пiвсмертi закатувати i менi вистачило сил розвести в хрестики-нулики спiвкамерника на ключ вiд дверей в кiнцi тюремного коридору, якi нi за мого часу, нi за його нiхто не вiдчиняв.
   - I що ж було далi?
   - Не будь таким нетерплячим, зараз розкажу в загальних рисах. Через декiлька днiв менi вдалось з допомогою вiри доламати кайдани, якими усiх в'язнiв приковували до стiни i дiстатись до дверей. Дверi виявились проходом мiж просторами i вели до люка на днi того болота, в яке тебе запхали пiсля розподiлу. Ну, а далi я просто всплив i рухався за тобою, бо ти добре прокладав шлях.
   - Знаєш, щось менi не вiриться, що ти отримав такий важливий ключ просто зiгравши в хрестики-нулики з ще одним вбивцею. Та й цi дверi-проходи...
   - Хехехе, ти кмiтливiший, нiж здаєшся. Так, я отримав ключ iншим способом, але поки що тобi краще не знати. А про портал - це чиста правда, хочеш вiр, хочеш нi. В будь-якому випадку, йти назад, щоб перевiрити я не раджу.
   - А звiдки ти знаєш, що менi краще, а що нi? I чим ти кращий тодi за клеркiв-гоблiнiв, якi вирiшують нашу посмертну долю?
   - Повiр, ти не перший, хто пiсля моїх розповiдей ламався i перестав зi мною спiвпрацювати. Тiльки зараз ти не в тiй ситуацiї, щоб втрачати такого союзника, як я. Я готовий закластись на своє життя, що вже через чотири години пiсля того, як ти мене кинеш, ти почнеш блукати кругами i загнешся вiд спраги. Тому просто залиш це на потiм, коли розчарування в менi не буде смертельним для тебе.
   Луц усвiдомив, що знаходиться поряд з монстром, для якого нiж з людської кiстки - це далеко не найгiрше. З iншого боку, на нього накотило звичне бажання плюнути на все i далi рухатись за течiєю. Тiльки цього разу воно поєднувалось з бажанням просто лягти i вмерти вiд усвiдомлення, що йому доведеться далi виживати з цiєю iстотою, яку з моральної точки зору i людиною важко назвати.
  
  
  

Отож ви вважаєте, що звикли до пекла

  
   Insanvs aperta veritatis. Vervm aperta mvndi.
   Вже коли дощ скiнчився а сiро-чорнi кольори нiчного свiтла почали змiнюватись синiм передсвiтанком, Тiль та Луц продовжили свiй шлях через болото. Вже скоро промiжки мiж острiвцями та купинами стали зменшуватись, а плеса стало легше обходити. Крiм того, почали траплятись кущi та мертвi дерева на острiвцях. З iншого боку, їхнiй шлях не став легшим, бо глибину дна замiнив лабiринт проходiв мiж полями якогось слизу, що вкривав i траву, i кущi, i очерет, i навiть стовбури дерев, немов ковдра товщиною в метр. Тiль, одразу коли почала з'являтись мiж пагонами ця напiвпрозора субстанцiя порадив не торкатись її. Вже скоро в цьому переконався i Луц, коли послизнувся на очеретi та окунувся в болото, дорогою зачепивши лiвою рукою нитки слизу, натягнутi, мов павутина, мiж очеретинами та в травi. Руку спочатку звело судомою, а коли вона провалилась в воду, неначе обпекло. Коли ж Тiль допомiг Луцу пiдiйнятись, опiкiв не було, тiльки шкiра почервонiла i мiзинець сiпався.
   - Це ще що таке? - Луц не мiг повiрити, що гама вiдчуттiв була набагато меншою за результат, - Я думав, що у мене вiд опiку пальцi вiдваляться.
   - Треба ж, воно ще й вмiє говорити...
   - Хто воно? Яке воно... А-а, пiшов ти до бiса, ще й пiдтрунюєш!
   - Ти ж перший почав грати в мовчанку, хоч я тебе не раз попереджав, що я далеко не ангел.
   - Та ну тебе, краще поясни, що це все таки за соплi по всьому болоту?
   - Чесно кажучи, поняття не маю, менi лише крадiйська iнтуїцiя пiдказала, що до цього краще не торкатись. Судячи з того, що у тебе всi пальцi цiлi, ця штука, в першу чергу, паралiзує.
   - А звiдки воно могло тут взятись?
   - Пф-ф-ха-ха, знайшов у кого питати. Я звiдки знаю? Це пекло, хлопче, поки не поживеш в цьому вимiрi сам, або не знайдеш старожила - нiчого не зрозумiєш.
   - Ох i дивнi речi тут у вас у пеклi. В книжках пишуть що тут наче як усе осмислено та з пiдтекстом, а як подивлюсь - нiчого не ясно i нема пояснень, наче в заморських краях.
   - Непогано сказано, все ж краще нiж пошук прихованого сенсу, на який страждає половина тих грiшникiв, з якими менi вдалось поспiлкуватись.
   - Може, чим теревенi розводити, краще пiдемо далi? Бо менi з вчорашнього дня хочеться їсти, а нiчого.
   - А я вже думав тут посидiти, поточити ляси, закурити, хехе. От тiльки все курево я скурив ще поки був живий. - сказав Тiль, попрямувавши далi по проходу мiж двома полями слизу.
   Цiкаво, що свiтанок другого дня виявився таким же похмурим, як i весь минулий день, а через туман, що пiднявся з болота, погода стала зовсiм феєричною. Особливою родзинкою у нереальностi свiту навколо стали "мiстки" з ниток слизу над проходами, якi часом об'єднувались в суцiльний полог, через який не було видно навiть хмари. Часом ця "стеля" була так низько, що доводилось глибше занурюватись в гнилу воду. Принаймнi, коли вони знаходились в глибинi напiвпрозорих нетрiв, до них нiяк не могли дiстатись тi хижi летючi тварюки, що ще вчора роздирали грiшникiв на купi безвiльних, а сьогоднi могли з тим же успiхом поснiдати Луцом та Тiлем. Однак, чим далi вони рухались, шлях ставав складнiшим: було багато вузьких мiсць, де розширяти коридор доводилось довгою очеретиною, щоб отрута не бризнула на мандрiвникiв, стеля все частiше примушувала навкарачках повзти по мулистому дну, по очi в болотi. Коли Луц запитав, звiдки взялись цi проходи на полi з хаотичними плесами чистого болота, Тiль змiг лише припустити, що їх проклали якiсть мiсцевi iстоти, з якими краще не перетинатись, бо невiдомо, на що вiд них можна очiкувати. Така невизначенiсть, а ще присутнiсть чогось, що без шкоди для себе може рухатись крiзь паралiтичний слиз, сильно гнiтила Луца, особливо коли вiн вдруге, пiсля потрапляння до пекла, усвiдомив, що до таких пригод життя його не готувало. Разом з цим накотилась апатiя, здавалось, що не така вже й погана iдея - залишитись на мiсцi та вмерти, тим бiльше, що вiн ще нiколи не був одночасно настiльки голодним, спраглим та змерзлим, як зараз.
   Оскiльки через завiсу отрути та туман не було видно нiчого на бiльшу глибину нiж десяток метрiв, вони досить несподiвано вийшли на край слизового поля. Вони усвiдомили те, що це не вихiд проходу на чергове плесо, а справжнiй кiнець лабiринту лише коли пройшли достатньо довго, щоб вiдстань у два рази перевищила дiаметр найбiльшої баченої галявини на полi отрути. Але у Луца пiсля цього ще два днi складалось, що це просто дуже велике плесо i колись вони знову поринуть у пекучий лабiринт. Натомiсть, вони справдi перетнули перепону, i навiть не помiтили, що туман сильно порiдiв, а болото за цей час обмiлiло настiльки, що тепер лише черевики топли в багнi, а очерет, в основному, поступився мiсцем густiй травi якогось неприродного сiро-зеленого вiдтiнку. Дерев також стало бiльше, i деякi навiть виглядали бiльш-менш живими. Однак, хоч на останнiх подекуди були прорiдженi сухими гiлками крони, Луц не змiг пригадати, щоб бачив десь таке листя в рiдних краях.
   Поки вiн приглядався до дерев, через не менш незнайомi кущi, що росли на острiвцi попереду, почав хтось ломитись з шелестом та хрустом. Тiль швидко збагнув, що Луц сильно залип, тож в два кроки пiдбiг до напарника та одним вправним рухом вклав обличчям в болото, одночасно завалившись на нього згори.
   - Ей, ти чог... мфвх!! - Тiль закрив рота Луцу рукою, доки той не розрепетувався.
   - Тихiше, не чуєш, хтось в наш бiк через кущi преться, аж гiлки трiщать.
   - Мiг би й попередити.
   - Якщо б це хижак або мисливець за головами, то поки я б тобi пояснював диспозицiю, ти був би вже мертвим.
   - А що таке ця диспоз...
   - Зацiпся вже, вiн близько.
   Вже через секунду над кущами майнуло вiстря списа, а ще через декiлька винирнула постать, вiд якої у Луца очi на лоба вiд подиву полiзли. З помiж кущiв вийшов згорблений та брудний по пояс чоловiк у якомусь дрантi, що тримав у лiвiй руцi, обперши на плече пiвторасаженну пiхотну пiку та iржаву лопату, а правою волiк за собою за комiр плаща чиєсь непритомне тiло в частковому обладунку. Луца не стiльки здивував вираз цiлковитого безумства на обличчi чолов'яги, скiльки те, як буденно та легко вiн волiк за собою тушку воїна, яка схоже, що важила кiлограмiв дев'яносто чи навiть за сотню. Щоб зрозумiти хоч щось вiн ткнув в бiк Тiля, який вже сповз в бiк та з не меншим шоком вилупився на дивака. На запитальний погляд Луца вiн лише стиснув плечима витягнув свого кiстяного ножа. Тим часом, божевiльний закинув голову до гори та шумно потягнув повiтря носом, а потiм видав щось незрозумiле для жителiв вiльних королiвств, щось нерозбiрливе, дике, та дещо демонiчне, так як часом мелькали звичнi вуху слова:
   - Еййагов! Там, на палубi! Я, лол, деанонув вас всiх, вилазьте, поки я вас не розбачив! Я, вАм кажу, стелспiхоти крабовi!
   - Луц, не рипайся, може це вiн не нам, - прошепотiв Тiль.
   - Я все чую, лосi ви два чорнобильськi, виходьте зi стелсу!
   -Та ну, точно ж нам, тут нiкого бiльше немає, - вiдповiв Луц.
   Оскiльки реакцiї небуло, вiн вiдпустив труп, перекинув списа в iншу руку та пiдйшов ближче та злегка ткнув вiстрям пiки в спину Тiля. Варто йому було вiдвести гостряк, як Тiль метнувся до дивного ворога, неначе барс, чи радше, гепард та увiткнув в його правий лiкоть нiж. Супротивник замiсть того, щоб боротись, скорчив ображену та розлючену одночасно фiзiономiю та вигукнув якесь демонiчне прокляття:
   - Читак! Я, блiн, тридцятого левела, у мене резiст на пенетрацiю! Фаєр!
   Тiль не звернув увагу на цi слова, продовжив рух вздовж руки та з чiткiстю автомата витягнув лезо i вдарив пiд пахву. Наступної митi з лiвої долонi зiрвалось полум'я та полетiло в бiк Тiля. Щоб уникнути контакту, йому довелось вiдскочити назад, та на спинi ковзнути в ковбаню. Божевiйльний ворог скористався короткою паузою щоб витягти лiвою рукою короткий меч з пiхов на поясi мерця, якого вiн приволiк з собою та вимовити ще одну богопротивну реплiку:
   - От же ж макросник, з такої дистанцiї не встиг би скастуватись анi додж, анi стелс-ривок.
   Тiль встав з грязюки та з розслабленою та саркастичною усмiшкою запитав:
   - Ну що, чорнокнижник, потанцюємо ще?
   - Iди та вiзьми, селюк донатний, зараз ти побачиш всю силу мого бiлду!
   У вiдповiдь крадiй лише хмикнув, зробив ривок до ворога, швидко перервав його перекатом вправо, пропустивши над собою залп плазмою, та стрибком опинився в слiпiй зонi божевiльного мага. Наступна серiя ударiв спочатку паралiзувала лiву руку ворога, а тодi, для надiйностi вiн всадив нiж тому пiд колiно, вiд чого грубе кiстяне вiстря зрештою зламалось, лишивши уламок у плотi. Маг упав на колiна та одразу завалився на бiк, колiно вiдмовилось гнутись. Тiль з беземоцiйним обличчам ката взяв за волосся переможеного суперника та почав допит:
   - Ну так що, може поясниш, хто ти такий, i чого тобi спокiйно не сидiлось?
   - Азаза, затра-алив! - Вигукнув той в обличча Тiлю та зник у спалаху свiтла, залишивши по собi тлiюч
  
  
  

Дорогою безумства та тихого навiженства

  
   Qvando mortvi vtinam agmine irent.
   На щастя, з мертвого воїна було набагато бiльше користi, нiж iз вiдступника вiд богiв. Поки Тiль вiдсапувся пiсля короткого, але, вочевидь, напруженого для нього бою, Луц присiв поряд з тiлом, вiдходячи вiд подиву, як швидко скiнчився двобiй. Мертвий воїн був вбраний в просту сталеву полiровану кiрасу, пластинчатий горжет, кабасет з вигадливим орнаментом та дивний, як на думку Луца, одяг: на коричневих рукавах та штанинах були розрiзи, через якi просвiчували бiлi сорочка та панталони, орнаментальнi вирiзи були також на вiдворотах високих чобiт. Окрiм заткнутого у чобiт чотиригранного стилета зброї при ньому не лишилось. Це засмутило Луца, причому, не стiльки через те, що їхнiй з Тiлем нiж був втрачений, а через те, що Луц сподiвався нарештi отримати зброю, що була йому до вподоби, адже лицарю не личить воювати ножем чи кинджалом. I не знайшлось ще на його голову повномасштабної битви, щоб зрозумiти, що в пiшiй рубцi годиться все, особливо якщо основна зброя втрачена. Тiль пiдвiвся на ноги i запитав:
   - Слухай, починаючий мародер, є там щось корисне?
   - Мародер? Ще чого! Я все життя готувався стати лицарем!
   Спочатку Тiль на нього вирячився так, неначе Луц сказав повну нiсенiтницю, але скоро цей вираз змiнився скептичною посмiшкою.
   - Ну-ну. I де ти тут бачив хоча б коня, гер лицар? Як мiнiмум, щоб по людськи забронюватись, тобi доведеться знiмати з трупа обладунки, вже не кажучи про зброю. Тому що ковалiв я тут ще не бачив, та й грiшми, щоб купити щось дорожче за кухарський нiж, ти навряд володiєш.
   Тепер настала черга Луца бути в ступорi: вiн усвiдомив, що ранiше i не задумувався над темною стороною побуту воїнiв: прагматичнiстю, розширеними межами моралi, битви не для честi та слави, а заради грошей. Доки Луц остаточно не поринув на глибину фiлософсько-етичної кризи, вiдриваючись вiд реальностi, Тiль вирiшив взяти лiдерство на себе:
   - Так, Луц, пропоную от що: я буду головним, доки ми не доберемось до цивiлiзацiї, або хоча б до нормальних людей, якщо її в цьому вимiрi немає, i гарантую, що ми дiйдемо туди живими, як i домовлялись. А ти, в свою чергу, не будеш менi перечити, корчити з себе паладина i лiзти в неприємностi, якщо вони трапляться.
   - В такому випадку у мене теж є умова: ти вiдповiси на декiлька моїх запитань, як i домовлялись. - вiдповiв Луц з натиском на останнє слово.
   - Хм, а я вже сподiвався, що ти забув. В такому випадку зараз подивимось, чи є у цього нещасного, - вiн вказав на покiйника, - снiданок, бо iнакше тут зупинятись на привал немає сенсу.
   На щастя, у пiдсумку у солдата, окрiм гаманця з десятком срiбних монет, знайшлись галети та фляга з водою, до якої одразу приклався Луц, адже у напарника була своя, в замiн якої Тiль забрав собi стилет. Грошi вирiшили роздiлити порiвну, а броня перейшла Луцу, Тiль це пояснив тим, що йому важкi лати не потрiбнi, та й вiн не настiльки скупий, щоб з принциповою метою продати, тягнути їх в якостi вантажу. Пiсля розподiлу вони органiзували привал на тому ж острiвцi, з якого до цього на них вийшов божевiльний маг, цей привал вже можна навiть було вважати комфортним: Луц зiбрав невелику купку хмизу, а Тiль викресав двома кременями вогню, тож вони пiд час снiданку навiть змогли дещо обсушитись. Для Луца було в новинку бачити, як вiд надягнутого одягу довгими вусами йде пар.
   Протягом розслабленої бесiди за розiгрiтими галетами вдалось вивiдати, що Тiль з мiста Ерцiна, займався крадiжками з самого дитинства, бо це був найлегший спосiб виживання в бiднiй сiм'ї алконавтiв. З часом йому вдалось досягти такої майстерностi, що вiн вступив до пiдпiльної гiльдiї "Сокири та кинджала" та отримував замовлення вiд колекцiонерiв на специфiчнi викрадення. Власне, на цьому i погорiв: коли спочатку райгенський купець замовив викрасти у свого колеги з Вiльних Мiст Велiароку золоту статую, а потiм його жертва замовила повернути релiквiю назад, пiд час спроби дiстати артефакт Тiля помiтили та пiд час погонi якийсь снайпер поцiлив стрiлою крадiю у спину. На щастя, вiн встиг розпрощатись з життям до того, як його роздягли у тюремнiй лiкарнi, але вiрного кинджала все ж забрали. На довшу бесiду Луцу не вистачило тих пiвтори галети, що були в якостi снiданку, i схоже, що обiду, тож довелось рухатись далi.
   Тiль припустив, що оскiльки у мерця так мало речей, не далi нiж в декiлькох годинах ходу або проходить дорога, по якiй вiн йшов з обозом, або патрульний табiр, чи навiть замок. Можна було б розраховувати на село чи мiсто, якби не те, що навколо було багато сухих, але в той же час недоторканих дерев, якi б вже давно порубали на дрова та будматерiали, якби була можливiсть далеко не йти. Однак, навiть не надто цивiлiзована глухомань - це все ж краще, нiж дике болото, на якому чомусь навiть комарiв та жаб мало. З песимiстичної точки зору, звiсно, можна було б припустити, що маг убив новоприбулого до пекла, але чому тодi вiн опинився так далеко вiд основної купи тiл - не було нiяких пояснень.
   На їхнє щастя, вже через пару годин руху через рiдкий лiс, в який перейшло трав'янисте болото, за деревами з'явилась дорога. Коли Луц подумав, що вони врятованi, їм знову довелося зачаїтися, адже на дорозi вони були не самi. На протилежнiй сторонi на узбiччi сидiло семеро воїнiв у часткових обладунках, як у того воїна на болотi, але з цими було дещо не так. Луц довго не мiг зрозумiти, чому вiд погляду на них волосся встає дибки, поки не розгледiв їх детальнiше: вони всi були мертвими, хоч i рухались. Нездорово блiда шкiра, смертельнi рани, у двох не вистачало руки, це все вказувало на те, що вони не можуть так просто сидiти у розслаблених позах та ворушити щелепами так, неначе вони розмовляють. Це могло б бути нелюдською жахливою магiчною пасткою для подорожнiх, про такi Луц читав в книжках з демонологiї та екзорцизму, згiдно з ними, демони та чорнокнижники здатнi надiляти мертвi тiла подобою життя: вони рухаються, можуть навiть вiдтворювати примiтивнi звуки та емоцiї, але роблять це за певним алгоритмом, що повторюються. Цi були не такими, вони виглядали як звичайний невеликий загiн на привалi.
   - Тiль, ти коли-небуть бачив щось подiбне?
   - Нiколи. Анi у свiтi живих, анi в пеклi. До речi, схоже, що наш мрець з цiєї ж компанiї, у нього були такi ж буфи та розрiзи на одягу, тiльки вiн чомусь не ожив.
   - I слава богам, - щойно вiн це промовив, троє солдатiв повернулись в їхню сторону, але Луц цього не помiтив, - ще не вистачало, щоб ми з ним бились: я голiруч, а ти з уламком кiстки.
   - Луц, я тобi казав, що вiра, воля та слова матерiальнi в пеклi?
   - Ну, казав...
   - Так от, любителю рукопашного бою, я хотiв би уникнути навроченої тобою битви. - Тiль вказав на мертвих воїнiв, що один за одним вставали та витягували зброю, - Я б з ними не зв'язувався, навiть якби вони були живими, а яка їхня витривалiсть посмертно - я без найменшого поняття. Отож, на майбутнє, якщо бачиш ворогiв, а вони тебе нi - говори якнайменше. А тепер ходiмо тими кущами подалi звiдси, бо я сумнiваюсь, що вони повитягували все це залiзяччя тiльки щоб запитати, котра година.
   Забiг через колючi кущi виявився не надто приємним заняттям: i без того пошарпаний в купi людей та на болотi одяг тепер виглядав як повне лахмiття. Однак, вони все ж вiдiрвались i тепер йшли по дорозi. При життi Луц i подумати не мiг, що так скучить за звичайною рiвною грунтовою дорогою. Ранiше такий вид шляхiв вiн сприймав лише як додаткову заваду у негоду та джерело пилюки у сухi днi, однак зараз вона йому здавалась рiвною, мов скло, та чистою, як пiдлога в храмах та палацах. Також милою оку була змiна пейзажу, з похмурого гнилого болота, де навiть рослиннiсть мала сiруватий вiдтiнок, на звичайний лiс обабiч дороги, тiльки з незнайомих дерев. Оскiльки дорога була досить широкою, метрiв п'ятнадцять вiд краю до краю, крони не змикались над нею, отож, було досить-таки свiтло.
   Залишалось лише два невирiшенi питання: куди ця дорога веде, та де взяти їжу, адже зi стилетом ганяти зайцiв - це дивне заняття, а щоб поставити сильця, потрiбно було десь надовго зупинитись, бажано на ночiвлю, але зараз було лише декiлька годин пiсля полудня, тож про обiд можна було забути. Добре, що в пеклi не настiльки сильний голод, бо Луц вже давно не був у далеких рейдах, коли бувало, що цiлий день доводилось їхати без їжi. Однак, перше питання вже скоро стало прiоритетним: вздовж дороги все частiше траплялись спаленi або розбитi вози, фургони, що нагадували кiстяки величезних тварин, бiля деяких з них навiть лежали нiким не похованi тiла.
   - Якби я не знав, що ми в пеклi, я б сказав, що ця дорога веде саме туди. - промовив Луц, надивившись на жахiття.
   - Еге, видовище так-собi. Ще й хтось спритний вже вигрiб все, що погано лежало. - вiдповiв Тiль, а пiсля паузи додав, - Раджу знайти бодай якусь зброю, навiть якщо це буде просто зручна палиця.
   - Думаєш, тi, хто вирiзав всiх цих подорожнiх, можуть i нам трапитись?
   - Бiльше того, я здивований, що вони досi на нас не напали, судячи з усього, тут винищений обоз яких-ось бiженцiв, причому, деякi вози рухались досить швидко, отже, у рейдерiв були конi.
   - Як тобi це вдається? Навколо ж однi уламки, а ти визначив, i хто це, i як швидко рухались...
   - Хе, це професiйне вмiння. Якщо хочеш навчитись i такого, i кращого - тобi доведеться стати моїм пiдмайстром, а взагалi, суть в спостережливостi.
   - З тобою важко спiвпрацювати - треба або прийняти твоє неморальне кредо, або сприймати це як магiю майстерностi. Це схоже на абсолютне домiнування.
   - Тобi просто не вистачає досвiду, адже замiсть того, щоб практикуватись протягом останнього року життя, ти прислужував у того, хто лицарем лишився лиш на паперi.
   - Але ж вiн мiй сеньйор та вчитель, i чому на паперi, вiн просто був змушений припинити вiйськову кар'єру, щоб вибратись з боргiв. Ти просто нiчого не розумiєш у лицарствi.
   - Може я й не надто орiєнтуюсь у кодексi лицарської честi, але бiльшiсть лицарiв вважають недостойним зупинятись, доки не отримають у володiння замок, або хоча б тiсний мiський будинок. Гер Ейшем, натомiсть, злякався того, що через вiк його бойовi iнстинкти почали притуплятись, i що такими темпами вiн помре не у теплому лiжечку, а в дорозi, вiд кривого розбiйницького ножа. Вiн дуже поганий наставник, якщо не вiдправив, пiсля такого безчестя, свого єдиного учня до iншого лицаря.
   Луца як сковорiдкою по головi пригладили: погляд спорожнiв, руки, якими вiн активно жестикулював, опустились, здавалось, неначе вiн от-от випустить з рук нещодавно знайдений посох та впаде в дорожню пилюку вiд розпачу i безсилля. Вiн нiколи не задумувався над тим, що насправдi гер Ейшем був далеким вiд iдеалу, i бiльше того, користувався Луцом, як власним служкою, замiсть того, щоб сприяти його зведенню до лицарiв. Луцу здалось, що вiн падає до безоднi, i немає нiчого твердого навколо, всi його колишнi орiєнтири та iдеали туманнi, свiт зовсiм не такий, яким здавався, а все, що вiн знав - це лепетання навiженого.
  
  
  

Перемогти живого - складно, померлого - непросто, а померлого двiчi?

  
   Fortasse vos eqves. Fortasse vos perfide. Sed a turba te latrones pariter.
   За декiлька годин, протягом яких вони чимчикували далi, хмари вперше за весь час розiйшлись. Очi Луца настiльки звикли до постiйного присмерку, що навiть надвечiрнє сонце сильно слiпило. Лiс порiдiв i помiж деревами почали траплятись пiдводи, якими бiженцi намагались об'їхати затори на дорозi, однак, їм так само не щастило, адже вони лишились тут, поруч з сумовитими сусiдами. До речi, на дорозi фургонiв та возiв також стало бiльше. Тiль сказав, що йому це вже зовсiм не подобається, отож, вони вже половину години брели лiсом вздовж дороги, так, що її ледь-ледь було видно. Пiсля того, як Луц в черговий раз боляче перечепився через камiнь, вiн вирiшив дiзнатись, що може бути гiршим, нiж збитi ноги та повнiстю перетворений ялинками на дрантя одяг.
   - Агов, Тiль, мож поясниш, чого ми через цi ялинки деремось, неначе нам повилазило?
   - Як я вже казав, ми маємо справу з кiнними розбiйниками. Окрiм того, що на конi зручнiше на просторi та з коня далi видно, нiж пiшому, схоже, що це не просто дорожня банда, дуже вже багато жертв, як на простих розбишак.
   - Цiкаво, як їх не помiтили тi мертвi солдати, вiд яких ми тiкали.
   - Звiдки я знаю? Може тут мародерствує авангард армiї мерцiв, може той патруль убив i оживив маг, з яким ми бились, може на цiй дорозi промишляють демони або в цьому вимiрi пекла взагалi наша логiка не працює. - Тiль виглядав справдi роздратованим.
   - Не гарячкуй. Краще просто поясни, що приблизно нас очiкує. Можливо, нам взагалi краще зупинитись i добряче обдумати подальший шлях.
   - Хех. Перша слушна думка за весь ранок. - Тiль зупинився, - Та-ак, що ми маємо? Невiдома мiсцевiсть, лiс рiдiє, i я вже бачу просвiти кiнця лiсу. Сонце сяде десь через п'ять годин, темрява нас може сховати, але ми нiчого не знаємо про ворогiв, можливо, вони володiють нiчним зором. Але все ж ми дочекаємось ночi, так можна сподiватись на те, що нас не помiтять. Отже, треба знайти мiсце для схованки.
   - А як ми в темрявi знайдемо шлях?
   - Про це можеш не перейматись, хмар на небi немає, так що навiть якщо вони з'являться, ми встигнемо багато пройти.
   - Знову якийсь дивний план, але тепер я хоча б я знаю усi деталi.
   - У тебе є кращий?
   - Нi, я просто кажу, що тепер я розумiю, що ми будемо робити.
   - Гаразд, тодi ходiмо в бiк вiд цього кладовища фургонiв, а дорогою шукатимемо провiант на наступнi пiв'доби.
   На жаль, окрiм напiвзгорiлих, вози та фургони були обкраденi начисто, усе, що вони знайшли, це зiбраний по жменi мiшечок рiзного зерна вперемiшку з пилом та пiском. За спiльною згодою вирiшили залишити це нещастя на чорний день, а сьогоднi вiдмовитись вiд вечерi. Однак, це було не єдине надбання: Луц витягнув з одного покiйника зламаного iржавого ножа та п'ять стрiл. Стрiляти було нi з чого, а от примотаний до кiнця посоха тесак мiг правити за вiстря iмпровiзованого списа.
   Чим далi вони вiдходили вiд дороги, мiсцевiсть ставала дедалi бiльш горбатою, а все вужчi промiжки мiж однаковими соснами зайняли якiсь невiдомi анi Тiлю, анi Луцу кущi з густими кронами з дрiбного сизого листя. У якостi тимчасового табору, щоб спокiйно дочекатись темряви, Тiль обрав яму з-пiд викорчуваного бурею дерева. Оскiльки яма утворилась ще минулого року, на днi був шар торiшньої хвої та листя, його довелося вiдгребти до країв, щоб розвести невелике багаття. Поки Тiль займався розпалюванням вогнища, Луц видовбав на кiнцi своєї палицi виїмку пiд ручку тесака, щоб вiн надiйнiше прилаштувався та не сповзав при колючих ударах. Напарник, закiнчивши з добуванням вогню, нарештi порушив тишу:
   - Схоже, ти все ж щось вмiєш своїми силами змайструвати.
   - Гер Ейшем, коли ми подорожували, навчив мене одному з правил виживання: якщо у тебе немає зброї, її можна зробити з пiдручних матерiалiв, i кожен має вмiти зробити бодай найпростiшу, iнакше, коли твоя зламається, тебе швидко вб'ють.
   - Треба ж, вiн був чогось вартий.
   - А то. Можливо вiн набагато гiрший лицар, нiж менi здавалось, але все ж чогось мене навчив, поки ми шукали те, чого немає.
   - Що ж, тодi твої байки про зимовi походеньки по Драконячим горам не такi вже й казковi.
   - Взагалi-то все, що я розповiв - це правда, i нiчого крiм неї. - похмуро вiдповiв Луц, пiднявши розчепiрену долоню догори, засвiдчуючи у такий спосiб свої слова перед богом-Сонцем.
   - Ти ж не хочеш сказати, що пiд час хурделицi спустився в село в долинi тiльки щоб купити меду у мiсцевих для застудженого Ейшема, а потiм ще й повернувся назад?
   - А що в цьому такого? - здивовано запитав Луц, - Я читав, що це найправильнiше рiшення геройськи врятувати свого сеньйора, навiть Ромуїл Астрiйський, поки був зброєносцем, так робив.
   - Охохо, який телепень, ах-ха-ха-ха! - Тiль вдавився смiхом, - Ти що, справдi такий дурний? Ти всерйоз вважаєш, що Ромуїл Астрiйський iснував в реальностi, та що всi лицарськi балади складаються без побрехеньок?
   - Та ну, не може ж бути, щоб стiльки людей переказували цi iсторiї, i щоб вони повнiстю складались з брехнi. В рештi-решт, вони навiть в книжках написанi, а книги не брешуть.
   - О-о-о, ти мене точно смiхом вб'єш, хе-хе-хе, книги у нього, хах, не брешуть, ой тримайте мене семеро.
   - Але ж деякi балади навiть у Священних Книгах написанi!
   - У мене для тебе поганi новини.
   - Чого ти так в цьому впевнений?
   - Я бачив, як цi iсторiї пишуться, навiть сам до однiєї приклав руку. Також я бачив, як за великi грошi в останнє видання Книги Свiтла додали притчу про доброго корчмаря з метою розрекламувати один столичний заклад та узаконити права на територiю, яку вiн займає.
   - Знаєш, а пiсля того, як я подивився на Гера Ейшема з iншого боку, ця новина вже якось легше сприймається. Треба буде знайти у пеклi тих ченцiв, якi такими речами займаються i розiп'яти на хрестi вниз головою над вогнищем.
   - Ого, та ти робиш прогрес, любий друже. Такими темпами, ти тут будеш усiм заправляти i варити грiшникiв у котлах.
   - Та йди ти до бiса. - вже з посмiшкою вiдповiв Луц.
   - I тобi того ж.
   Коли настали сутiнки, двоє шукачiв кращого життя посеред пекла вийшли з лiсу, який тепер був царством темряви, а край лiсу був схожий на чорну стiну з прожилками стовбурiв, пiдсвiчених останнiми променями сонця(принаймнi, мiсцеве свiтило дуже було схоже своєю поведiнкою i свiтимiстю на Сонце). Вони опинились на занедбаному полi, порослому травою по колiно, про те, що ця земля культивувалась свiдчили лише залишки борозен через рiвнi промiжки. Йти буле не дуже зручно, але по-перше їм було нiкуди подiтись, адже окрiм приблизного напрямку дороги вони не знали орiєнтирiв; а по-друге, у такiй травi можна сховатись. Досить скоро захiд догорiв i залишилось лише блакитнувате свiтло двох мiсяцiв. Спочатку спочатку Луц впав в ступор, коли з-за незвично-великого повного мiсяця поволi виповз ще один в такiй же фазi, але скоро вiн зрозумiв, що нема нiяких перепон, щоб у цьому ненормальному пеклi, де є маги, дороги та поля, чого б ще другому мiсяцю не бути.
   Але коли вiд схiдної частини горизонту до захiдної поповзло дещо, що навiть кругом назвати не можна, вiн вигукнув щось схоже на "Святi боги, це ще що за чортiвня?!". Не вiдомо, чи дорога повернула, поки вони йшли через лiс, чи то розбiйники влаштували засiдку дуже осторонь дороги, але приблизно з боку дороги, але ближче, нiж мало бути, вони почули: "Агов, там, у полi, стояти!".
   Луц та Тiль переглянулись та чим душ побiли далi. Варто було їм рвонутись вперед, як злiва почулось шарудiння та брязкання: за ними погнались, i у переслiдувачiв була зброя. Хтось щосили протяжно свиснув i десь позаду заiржали пришпоренi конi, ситуацiя погiршувалась з кожною хвилиною. Вороги гукали, їм, щоб вони зупинились, але Тiль та Луц чомусь не погодились на пропозицiї, хоч становище було безнадiйним: вони вже чули глухий тупiт копит. Луц зрозумiв, що навiть якби за ними не гнались на конях, вiн довго не витримає, обладунки, хоч i не повнi, не паперовi, та й вiн сам давно не робив довгих забiгiв по дикiй мiсцевостi.
  
  
  

Життя чи нежиття - от в чому питання.

  
   Maledicti terram qvae nvnqvam svnt eivs deus.
   Коли перший вершник наздогнав їх, Луц рiзко розвернувся та збив того з коня, майстерно вдаривши списом в живiт. Тiль не ловив гав i осадив коня, щоб той не втiк, та залiз у сiдло. Коли Луц думав залiзти на круп позаду товариша, виявилось, що ворог не тiльки не вмер, чи хоча б знепритомнiв вiд такого удару, а почав опиратись, однiєю рукою не вiдпускаючи встромлену зброю, а iншою витягуючи короткого меча. Луц, коли зрозумiв, що за зброю доведеться боротись, вирiшив, що саморобний спис того не вартий, та, рiзко вiдпустивши держак, побiг до коня.
   - О, то ти не тiльки можеш зробити собi зброю зi смiття та палок, а ще й воювати вмiєш. - сказав Тiль, коли Луц видерся на коня i вони рушили.
   - Хе-хе, будь-який лицар-початкiвець має вмiти битись списом, це найдоступнiша, при своїй руйнiвностi, зброя для кiнноти.
   - Що ж, добре, що ти, на вiдмiну вiд письменникiв лицарських романiв, не плекаєш iлюзiй про те, що наче б то, лицарi б'ються тiльки на мечах.
   Далi продовжувати розмову не було нiякої можливостi, бо коли кiнь розiгнався, Луц був змушений зосередитись на тому, щоб не впасти. Однак, як би Тiль не гнав нещасну тварину, через те, що їх було двоє, iншi три кавалеристи поступово наздоганяли. Варто було Луцу озирнутись на ворогiв, як арбалетний болт вибив щербинку на гребенi його кабасета. Одразу пiсля цього вiн устиг помiтити, як свиснув довгий батiг, ним мабуть можна було вiсiмку волiв поганяти, та обкрутився навколо горжета. Вже наступної митi вiн вiдчув, що летить на землю з коня. Приземлення на спину було досить жорстким i неочiкуваним, удар вибив з легень Луца повiтря, мабуть, якби не кiраса, вiн розпрощався б ще й з парою хребцiв. Окрiм цього, удар потилицею його злегка оглушив, тож слова Тiля: "Я за тобою повернусь", якi вiн прокричав, вiддаляючись, прозвучали як через товщу води. Через те, що була нiч, вiн навiть не помiтив, як звузилось поле зору i його поглинула пiтьма.
   Луц отямився, коли вдарився лiвою рукою, поки його запихали в перероблений у клiтку обгорiлий фургон. Коли вiн повнiстю розплющив очi, йому здалось, що вiн спить: живi мерцi, рiзного рiвня розкладеностi, серед ночi заганяли зв'язаних, в кайданах або в колодках, селян у клiтки на колесах, при цьому поводячись якось буденно, лiниво, наче мертвi заганяють живих, неначе тварин, щодня. Особливого сюрреалiзму додавало те, що цi живi трупи були вбранi у однаковi частковi обладунки, у частини вони були навiть начищенi до блиску. До клiтки пiдiйшов їхнiй командир, судячи з червоної бандани, вдягненої поверх голого черепа, наявностi гравiрованих наплiчникiв, якi були так високо зав'язанi, що хвацько стирчали з бокiв, а насамперед, його високий статус визначав пiвтораручний меч зi срiбним кiльцями та фiгурною рiзьбою на дерев'яних накладках на рукiв'ї. Його плоть вже практично розклалась, тiльки майже голi кiстки стирчали з рукавiв, але запах вiд нього все одно був нудотний. Вiн зупинився напроти Луца та нахилив череп трохи назад та вбiк, чи то вдивляючись пустими очницями у зорi на небi, чи то кидаючи на свого полоненого оцiнюючий погляд. Зрештою, вiн повернув голову обличчям та заговорив, хоча Луц, який знався у медицинi на рiвнi польового санiтара, не мiг навiть уявити, як це можливо.
   - А ти не пальцем лiплений, - сказав вiн, перемнувшись з ноги на ногу та склавши кiстлявi руки на поясi, - зняв одного вершника з мого авангарду. А я, мiж iншим, у загоничi беру найкращих.
   - Я так розумiю, цей твiй вершник так само безсмертний, як i ти? - Луц сам здивувався своїй смiливостi.
   - Хе-хе, ахахаха, - мрець розсмiявся, - скажеш ще. Ми не безсмертнi, тiльки довше живемо i вбити нас складнiше.
   - Я б можливо поцiкавився особливостями подвiйного посмертя, але мене якось бiльше цiкавить моя подальша доля, бо я поки що не збираюсь помирати вдруге.
   - О, ти влучив в яблучко! Ми привеземо тебе в нашу столицю i вiддамо у жертву Ненародженому богу.
   - Це жарт? - Луц вiдчув, як спина вкривається липким холодним потом.
   - Нi, мiй живий друже, все на повному серйозi. Усi подробицi тобi пояснить жрець, а я лиш скажу, що ще не далi як позавчора, я був у склепi, а зараз радий новому шансу i готовий принести в жертву все людство у цьому вимiрi пекла, щоб всi мої побратими повернулись.
   - Твою ж матiр! Ти ж їх всiх у могилу вкладеш замiсть себе! - вiн усвiдомив, що зiткнувся з настiльки темною силою, що мало в якiй книзi вiн стикався зi свiдченнями про щось подiбне.
   - От тепер ти неправий. Ненароджений дає друге посмертя не лише вже мерцям, а й принесеним йому жертвам.
   - Навiть не знаю, що гiрше. - Луц роззирнувся, щоб роздивитись своє, можливо, останнє мiсце нiчлiгу, - А для чого менi видiлили окрему клiтку?
   - Бо ти схожий на досить-таки гiдного воїна, а ще, хех, хтось з селюкiв мiг би тебе вблагати придушити його до того, як вiн пiзнає благодать щедростi Ненародженого.
   - А хiба благо проти волi не перестає ним бути?
   - Ну, християни, наприклад, несли благо спасiння душi i пряником, i мечем.
   - Не знаю, хто такi християни, але коли першомонахи зiбрали Священний похiд, вони в обмiн на замiну вiри давали письменнiсть, право i свободу для кожного. - Луц вирiшив, що якщо вже його вб'ють, то хоча б подискутує з розумною iстотою перед смертю.
   - В такому випадку, ти або дуже погано знаєш цих твоїх монахiв, або там, звiдки ти прийшов в це пекло, справдi рай, в рiчках тече солодкий сидр, земля - це суцiльний зефiр, а пияки блюють виключно райдугою.
   - О, ще один, - Луц закотив очi, бо попри страх та стрес його це вже дiстало, - ти вже другий за моє перебування в пеклi, хто намагається мене пiдколоти на вiру у казки.
   - Хм, ого. - мерця це дещо вибило з колiї, - Пiсля всiх страшилок ти все ще тримаєшся молодцем.
   Луц просто втомлено подивився в пустi очницi спiврозмовника, бо йому вже в печiнцi сидiли цi всi менторськi слова.
   - Що ж, якщо ти не проти, я перейду до самої сутi, для чого я тобi надокучую.
   - О, то те, що мене принесуть в жертву єретичному потойбiчному божеству, це ще не все? - вiдповiв Луц з вдаваним iнтересом.
   - Так, схоже, що я не надто вмiлий у наборi новобранцiв. - нарештi вiн змiнив тон на серйозний, - Суть питання в тому, що пiсля принесення тебе в жертву, менi б знадобився такий твiй запал та дух. Як щодо приєднатись до загону?
   - Ще чого. Можливо, пiсля другої смертi я буду iншої думки, але мої моральнi принципи не дозволяють менi зраджувати людству, хоч i вибiр у мене невеликий. - пiсля паузи Луц додав, - Однак, дiзнатись твоє iм'я, щоб пiсля смертi знайти тебе i затовкати назад у склеп, я не проти.
   - Сильна позицiя. - сказав мертвий зi справжньою чи то вдаваною повагою, - Я капiтан Амброзiо Дела-Кастилья. Моя пропозицiя залишається в силi, тож зустрiнемось пiсля жертвоприношення i якщо твоя думка не змiниться, я не проти дуелi.
   Луц, який дещо розбирався в iменах, ледь не повторив помилку Тiля при першiй їхнiй зустрiчi, але все ж стримав смiх. Амброзiо, натомiсть, розцiнив здавлену посмiшку по-своєму, стиснув плечима, так, що наплiчники брязнули, та махнув погоничу, щоб рушав i клiтка Луца втягнулась до вервечки клiток, що формувалася на дорозi. Коли капiтан розвернувся та пiшов до коня, всерединi Луца неначе перемкнулось: вiд адреналiну, який давав змогу грати героя перед обличчям ворога, його стало трусити, аж до клацання зубами, а вiд усвiдомлення близькостi смертi спина вкрилась холодним липким потом i живiт скрутило у тугий вузол. На щастя Луца, вiн був i надалi один у клiтцi, тож єдиними свiдками його нiкчемного становища була сiм'я селян у сусiдньому фургонi, але вони вже давно втратили лице, плачучи в обнiмку.
  
  
   Крок вперед i два назад
  
   Vestra feat nemo videt damnatis homines in mvndo.
   На свiтанку Луц заспокоївся, i дрижав лиш вiд ранкової прохолоди, посиленої голодом: вчорашнiй снiданок галетами вже втратив живильну силу i тiло було пронизане путами слабкостi. У досвiтньому свiтлi з обох бокiв пропливав той самий лiс, через який вони з Тiлем вчора йшли, тiльки у зворотному напрямку. Через це Луц почував себе в'язнем, що втiк з тюрми, впiймався i знову везений до холодної. На якусь хвилину вiн подумав, що його потягнуть назад на болото, через лабiринт отруйного слизу, вiд такої думки вiн здригнувся сильнiше i ледь не впав з сидячого положення. Але скоро прийшло розумiння, що це абсолютно безглуздо, тим бiльше, що його обiцяли привезти аж у їхню столицю, щоб там прикiнчити. Коли вiн повернувся думами до близької, чи то не дуже, смертi, в ньому знову прокинувся дух непокори долi, який до цього ним рухав вже два днi, кулаки стиснулись самi собою i вiд безсилля щось зробити вiн тiльки вдарив ногою бо одному з прутiв клiтки, кожен з них був у палець товщиною. Ефект був несподiваним: вiд одного сильного удару гойднулась вся клiтка. Погонич нервово посунувся на передку i гукнув:
   - Слухай, ти, якщо знову щось учудиш, я тебе ткну списом, i тобi це не сподобається!
   - Хехе, мене вам треба привезти живим, до того ж Амброзiо в цьому особливо зацiкавлений.
   - От зараз ти менi припиниш кепкувати, ач, знайшовся менi, ще погрожувати буде. - з цими словами вiн витягнув короткого списа, притороченого до передка, i боляче ткнув Луца у бiк тупим кiнцем.
   Однак, Луц не ловив гав, i коли мрець ще раз його вдарив, перехопив держак зброї. Селяни, яких везли у клiтцi, що їхала попереду дещо збадьорились, побачивши, як Луц чинить опiр.
   - А ну вiдпусти списа, раб!
   - Я тобi не раб, i накази темних сил для мене нiщо! - Луц вiдчув, що починає контролювати ситуацiю.
   - Ти у мене дограєшся! Вiдпусти, а то до кiнця поїдеш зв'язаним, не будь я мертвим.
   - Ну, як скажеш. - Луц скептично усмiхнувся, - В iм'я богiв! - i вiдпустив держак.
   Погонич спис i далi тягнув на себе, тож вiстря проткнуло напiвзотлiлу нижню губу i застрягло десь у ротi.
   - Ох щаш ти у умеге ужнаєш, шортiф штомалог! - прошамкав труп i почав силкуватись витягнути зброю з рота.
   Селяни, коли побачили успiх героя почали вболiвати, один навiть взявся трусити грати своєї пересувної в'язницi. Мертвий кiнь, який тягнув фургон Луца злякався такому спонтанного шуму та рвонувся вправо, вiд чого фургон гойднуло та повело на узбiччя. Погонич не втримався i разом зi списом у щелепах полетiв додолу. Конi, що тягли клiтку позаду, стали на диби, зiткнувшись з фургоном, позаду почав утворюватись затор. Переднi екiпажi теж зупинились i вiд голови колони прискакав посильний у єгерському костюмi.
   - Що в проклятого ангела тут вiдбувається? - запитав вiн, не злiзаючи з коня.
   - Цей клятий негiдник намагався зламати клiтку! - доповiв погонич, що нарештi встав i витягнув списа. Тепер у нього не вистачало декiлькох переднiх зубiв, однак, вимова була чiткою, що було такою ж загадкою для Луца, як i дикцiя Амброзiо зi скелетованим обличчям.
   - Клiтку? Ти що, з глузду поїхав? Там по сантиметру чавуну, ми спецiально на неї витратили метал, щоб перевозити воїнiв!
   - Але фургон аж гойднувся! Якби вiн його перекинув, то може i не втiк, але вiсi точно зiпсував би.
   Гонець повернувся в бiк Луца i схоже, що змiряв його поглядом, вiд очей мало що лишилось.
   - Хе, цей може. - зрештою сказав вiн i продовжив розпiкати пiдлеглого, - Так чого ти його не приструнив, вiн же в клiтцi!
   - Так я його того, держаком, - вiн пригрозив Луцу списом, на що той лише криво усмiхнувся, - а вiн, гниль така, мене самого ним.
   - От йолоп! Ти б ще йому ключi позичив. А якби вiн списа до себе перетягнув, та взламав ним пiдлогу, та втiк?!
   - Ну я чим я мiг його дрючити, як вiн всерединi?
   - Якщо ти не можеш сам з ним управитись, покликав би когось, щоб зв'язали! Усьому вас, колишнiх мiстян треба вчити! Ну чому в цьому мiстi було так мало варти, щоб не доводилось розмiнювати вашi ганебнi тiла на нашу братiю?!
   - А ти сам не заривайся, ага! Ти взагалi лiсник, i тебе у каральний загiн взяли лише тому, що нiкого було брати.
   Єгер не стерпiв i вперiщив кулаком у проклепаному цестусi, так, що полетiли зуби.
   - Мотузку менi сюди i зв'яжiть в'язня i замiнiть цю купу смiття кимось бiльш схожим на погонича!
   Четверо пiкiнерiв з'явились з-за екiпажiв, неначе тiльки цього i чекали, i пiдбiгли до клiтки. Двоє наставили вiстря своїх пiк на Луца крiзь грати, а iншi двоє зайшли в клiтку i зв'язали мiж собою колiна та лiктi в'язня. Луцу лишалось кидати на них спопеляючi погляди. Погонич тим часом здiйнявся на ноги, спираючись на колесо i звернувся до єгеря:
   - А менi тепер що? - новий вiзник тим часом вже лiз на козли.
   - Нам такi не потрiбнi, йди собi на чотири сторони. - презирливо вiдповiв гонець, вiдiпхнув того ногою на узбiччя та плюнув чорною слиною на землю.
   - Досить очима кiпати, вистава закiнчена! - гукнув вiн всiм на сiв на коня, - Шикуйтесь та вперед! - та погнав до голови колони.
   Один з пiкiнерiв пригрозив селянам гостряком пiки i тi вгамувались, та й у зв'язаного Луца зникло бажання боротись, вiн знову занурився у звичайний стан, коли просто плив за течiєю. На нього накотилась така апатiя, що єдине, що вiн мiг робити - це думати про близьку смерть, а це, в свою чергу наштовхнуло на роздуми про сенс подальшої боротьби i взагалi життя, добре, хоч руки попереду зав'язали. Щоб легше думалось, вiн витягнув з соломи, якою було вкрите дно фургона, випадково пропущений на току пшеничний колосок i сiв бiля правої стiнки, вигризаючи з нього насiння. З сирого зерна поживи було мало, але плюватись лушпинням в конвоїра через грати лiвого боку клiтки було достатньо весело, щоб думки були не настiльки похмурими. Зрештою вiн прийшов до висновку, що хоч його життя не несе якогось глибинного сенсу, та й не дуже повчальне, якийсь сенс все ж є, адже лушпиння не просто долiтає до протилежного боку, а ще й лягає вражинi на кабасет. З цього вiн почав виводити теорiю про взаємозв'язок усiх процесiв у свiтi, намагаючись не припускатись помилок, описаних у пiдручнику з логiки, який у нього був ще до того, як вiн подався на службу до Гера Ейшема. Загалом, теорiя не дуже клеїлась, бо всi його знання у природi речей витiкали з п'яних бесiд з одним вченим-завсiдником "Шостого бiля Тотеня", якого спалили за єресь пiсля його найкращої, на погляд Луца, лекцiї. У нiй вiн розказав, що знайшов пергамент часiв Iмперiї Драконiв, де вказувалось, що Земля кругла. До речi, в ходi лекцiї вiн зачитав цей пергамент, i там усе було досить-таки логiчно i з прив'язкою до всiм вiдомих орiєнтирiв, як Драконячi Гори i рiка Хiаранг. Жаль, що помiсному священнику це не було довподоби.
   Конвоїри тим часом мирно травили мiж собою сальнi анекдоти, обговорювали дiвок та випивку, та зовсiм не помiчали, що у одного з них весь шолом в Луцовому лушпиннi. Принаймнi, доки одна галузка не сповзла з полiв на плече. Реакцiя була схожа на виверження вулкану: спочатку був ряд неперекладаваної iспанської лайки, у вiдповiдь на яку його товариш, що йшов по праву сторону вiд фургона i не бачив, що сталось, нагадав тому, що Амброзiо наказував не спiлкуватись iспанською, бо її тут нiхто не знає. У вiдповiдь полився потiк не менш нецензурної лайки, що перемежалась словами, якими вiн описував, в чому справа. Однак, коли вiн ще не договорив, а Луц, який i далi знаходився у спогадах про лекцiї у тавернi, знову плюнув лушпайкою в конвоїра, той знову вибухнув i навiть так гепнув рукою по гратам, що по однiй з дощок пiдлоги пiшли трiщини.
   - Ей, ви там полегше, а то ще цей боєць втече. - гукнув погонич.
   - Та я його зараз вб'ю своїми руками, якщо вiн не перестане плюватись!
   - Тю, ти якось все якось близько до серця береш, охолонь.
   - Слухай, ткни його чим-небуть, бо я цю кляту клiтку рознесу!
   - Не буду я його нiчим довбати, я не хочу повторити долю мого попередника. - вiзник i надалi залишався флегматично спокiйним.
   - А, нехай би тебе демони забрали. Хоча нi, обох вас, тебе, - вiн гупнув по клiтцi в напрямку Луца, - i тебе теж! - i ткнув в бiк погонича.
   Коли вiн зрозумiв, що на Луца це не справило враження, вiн хмикнув, згрiб на дорогу з кабасета смiття i пiшов поряд з передом, а не серединою фургона. Оскiльки плюватись стало нi в кого i насiння вже давно закiнчилось, в'язню довелось припинити фiлософськi роздуми i лишилось тiльки спостерiгати за навколишнiм пейзажем.
  
  
  

В передмiстях Ейнцваана

  
   Grata et mori, placet.
   Коли сонце уже майже дiсталось до зенiту, а зi свiтанку третiй мiсяць закiнчував третiй пролiт, колона наздогнала загiн з сiмох мертвих пiхотинцiв, вiд яких вже одного разу Луц тiкав. Виявилось, що це був патруль, який вислали живi мешканцi цього пекла, i їх викосив всього за декiлька хвилин той самий маг, з яким бився Тiль, пiсля чого вони таємничим чином ожили. Далi вони вирiшили рухатись далi по дорозi у розслабленому темпi, бо хоч зобов'язання перед живими перестали бути чинними, їм просто було цiкаво, заради чого вони померли. А коли вони вчора перетнулись з мертвим посильним, i дiзнались вiд нього про вольницю для повторно померлих, з радiстю вхопились за можливiсть легального iснування, хоч i в якостi частини богопротивної ксеноцивiлiзацiї. Луц не мiг зрозумiти, як можна настiльки грубо i очевидно зрадити пекельне людство, але вiн, також не мiг собi уявити, як вiн сприйматиме свiт, якщо сам приєднається до живих мерцiв.
   Тим часом пейзаж сильно змiнився: дикi лiси змiнили поля та пасовиська, якiсь безлюднi, настiльки, що навiть худоби на них не було. Ще дивними були декiлька хуторiв, повнiстю випалених, так, що лишились лише закопченi пiчки, та пара обвуглених стiн, вiд сили. Навколо цих хуторiв чорнiли якiсь плями, з дороги їх розгледiти не вдавалось, але згодом декiлька таких трапилось прямо на узбiччi. Виявилось, що це розкопанi кимось могили. А коли попереду замайорiло велике мiсто i на полях почали траплятись мертвi селяни з не менш мертвими тваринами, вiн навiть побачив обабiч дороги, десь за кiлометр, велику групу покiйникiв, яка саме розкопувала якийсь курган. Луцу запитав у правого конвоїра, кого чиї ж це вони вирiшили потривожити останки, той вiдповiв, що це когось оживили, а тепер вiдкопують, i якщо йому не зраджує пам'ять, хтось йому сказав, що там столiття тому закопали генерала, а тепер схоже, що йому надали нове життя.
   Поля та хутори змiнились примiськими садибами, деякi з них були як невеликi палаци. Луц згадав, що Амброзiо обiцяв вiдповiдi на запитання вiд жерцiв у мiстi, i вирiшив, що доки не дiзнається, що це було за мiсто та що тут сталось, не дасть принести себе у жертву. Взагалi, передмiстя виглядали, як мiнiмум, дивно: бiльшiсть будiвель та пишних садiв була цiлою i незайманою, але мiсцями траплялись окремi дiлянки, де усе було перевернене, обпалене чи зруйноване. В таких мiсцях були знищене все крiм дуже мiцних предметiв, таких як кам'янi стiни, стовбури столiтнiх дерев, в одному мiсцi серед кругу закопченої випаленої землi стояла самотня колона з суцiльного каменю. Однак, не можна було сказати, що руйнiвна сила не натикалась на якийсь опiр: мертвi слуги поволi розтягували iмпровiзованi барикади та вiдтягали меблi вiд вiкон. Такi слiди битви були настiльки дивними для Луца, що вiн не втримав терпiння i перервав балачку конвоїрiв про те, яка порода деревини краща для древка списа.
   - А яка це стихiя тут пройшла, що стiльки поруйновано?
   - Хлопче, не дратуй мене, я тобi не бiблiотека. - Луц зрозумiв, що звернувся до пiхотинця, якому ще вранцi засмiтив шолом.
   - Вiзник, може хоча б ти менi поясниш?
   - Ти чурбан i не бачиш нiчого далi свого носа. - озвався той.
   - Але що я мав би там розгледiти, в цьому безсистемному розгромi?
   - А, я думав, що ти питаєш про нашого спiльного друга... - якось навiть розчаровано вiдповiв погонич.
   - Пiшов ти в дупу, шматок кiзяка! - вилаявся пiхотинець, - Цей живий менi не друг!
   - Я ж казав тобi, щоб заспокоївся. I взагалi, лаятись погано.
   - От тiльки не треба мене вчити, ти менi не батько, байстрюк конюха.
   - Знаєш, ти мене дiстав. От народиться Ненароджений, i кiнець тобi за твої бруднi слова.
   - Та в могилi я бачив твого Ненародженого разом з твоєю матiр'ю, я тут тiльки тому, що мерцi мерцiв не б'ють.
   Вiзник озирнувся на воїна i похитав головою.
   - Дарма ти це сказав, пропоную тобi вибачитись перед Ненародженим.
   - А то що? Що ти менi зробиш? Мене ви всi дiстали, i вашi байки дiстали, i ваш тупий в'язень, якого ви нiяк не замочите, дiстав, i ваш бог, який нiколи не народиться, все дiстало! - вiн якось невизначено махнув рукою.
   - В Iм'я Його славне, владою Ним наданою, i з силою, що Вiн нам дає! - якимсь нелюдським, дуже низьким, десь на межi iнфразвуку, голосом вiзник вимовив цi слова.
   А наступної митi вiн торкнувся якимсь жезлом плеча конвоїра i той розсипався кiстками та попелом, тiльки пiка, кiраса та кабасет лишились лежати цiлими поверх купки останкiв. Коли Луц вiдiйшов вiд хвилинного шоку вiн запитав:
   - Е-е, а, гм, що буде з латами?
   - О, ти перший, кого я бачу, хто в першу чергу цiкавиться практичними речами, коли бачать могутнiсть Ненародженого. Лати пiднiме хтось з обозу.
   - Я в першу чергу поцiкавився бронею, бо магiю я вже вчора бачив, i хоч менi, безперечно, цiкаво, звiдки простий погонич знає як викликати вищi сили, в тих краях, де я жив, хорошi лати дорожчi за три людськi життя.
   - Хм, цiкаво. Я думав, що у цьому вимiрi пекла металургiя забезпечує кiрасою кожного воїна, вищого за рангом, нiж ополченець.
   - А я, як би це сказати, не з пекла.
   - Гаххахаа, а звiдки ж ти? В цьому регiонi цього пекла новачки не з'являлись уже декiлька столiть.
   - Не знаю, що у вас там з новачками, але ми з напарником вилiзли з болота лише вчора, а по болоту йшли до того пiвтора днi.
   - Та ну, не заливай. Я ще можу зрозумiти, що тебе визначили не в те пекло i ти без провiдника вибрався з вхiдної купи, але фурiї, пекучий лабiринт i просто прогулянка по пропащим болотам... - вiн просто махнув рукою.
   - Це твоя справа, вiзнику, вiрити менi чи нi, але ми це зробили саме так. Щоправда, мiй, хех, "провiдник" - той ще перець, але про це розказувати всiм пiдряд я не збираюсь, вiн все ще на волi i живий.
   - Точно, я ж не представився, бо як правило, про це в першу чергу запитують.
   Вiн вiдкинув капюшон свого коричневого полотняного плаща, з-пiд якого ранiше були виднi лише кiстлявi руки. Тепер стало видно його мумiфiковану голову з золотою дiадемою, iнкрустованою чорними каменями. Витонченi вiзерунки на нiй робили її достойною голови патрiарха церкви Чотирьох будь якого з Захiдних Королiвств. Побачивши подив в очах Луца мрець посмiхнувся(що здивувало того ще бiльше, адже мумiфiкована плоть не пластична).
   - Я один з двадцяти вищих жерцiв Ненародженого у Ейнцваанi i коли ми приїдемо у мiсто, зможеш менi розказати все, що захочеш, i отримати вiдповiдi на всi запитання, на якi я спроможний. Якщо я не зможу вiдповiсти, у твоєму доступi буде наша бiблiотека. Це звiсно вiдповiдi далеко не на всi можливi запитання, але бiльшостi живих їх вистачило.
   - Цiкаво. I що я маю дати взамiн, або якi обмеження?
   - Взамiн ти не зобов'язаний нiчим. Це воля самого Ненародженого, щоб душi не мали сумнiвiв i непорозумiння всерединi, коли їхнє життя буде принесене в жертву йому. А щодо обмеження - доки не вичерпаються питання, якi понад усе тебе турбують, бо людина нiколи не знає усього, що хоче знати.
   - Не мав би я честi та морального кредо - за такi коврижки вiддав би душу.
   - О, душа Ненародженому не потрiбна, iнакше у нього не залишиться пастви. А така жага до знань свiдчить, що ти не просто воїн. Мало який герцог має стiльки запитань i настiльки хоче дiзнатись усе.
   - Це погано?
   - Нi-нi, це похвально, по-перше ти будеш цiкавим спiвбесiдником, по-друге, ти може навiть станеш одним з нас.
   - Мертвим? Так це й планується, чи я не правильно розумiю?
   - Я маю на увазi, що станеш жерцем, може бути, навiть вищим.
   - Ще чого! Я так ганебно людство не зраджу!
   - Ну, яка ж це ганьба... Хоча, ти ще дуже мало знаєш про Ненародженого бога, так що це цiлком зрозумiла помилка.
   Луца сильно спантеличило, що чужорiдна протиприродна сила не вважає себе злом для людства. I це при тому, що вони тягнуть проти волi живих людей до себе, що навколо такi руйнування, що один з їхнiх офiцерiв здатен викосити все людство заради їхнього культу.
   Поки вiн був у роздумах, вiн не помiтив, як почала вiбрувати земля, з лiвого боку вiд дороги наростає трiск i крики, i здiймається хмара пилу. Його витяг з роздумiв лише могутнiй удар, що розвернув фургон поперек дороги. Коли вiн озирнувся, перше, що вiн помiтив, що фургон нахилений назад: була зламана задня вiсь, також були зiгнутi прути по всiй заднiй частинi клiтки. В хмарi куряви влiво вiд дороги вiддалялась величезна iстота: висотою метрiв десять, по формi схожа на носорога, тiльки цей звiр був у зелених i сiрих плямах, на мордi, якою вiн пiдривав на шляху дерева i паркани, був не один рiг, а два, i зверху сидiв хтось пiдозрiло схожий на Тiля. На дорозi був хаос: екiпажi з голови колони вiдiрвались i мчали до мiста, заднi зiбрались у затор, i декiлька возiв обозу перли прямо через розкiшнi сади в об'їзд дороги. Амброзiо носився як навiжений i намагався навести лад, а з розбитої в друзки клiтки, яка їхала позаду Луца, розбiгались селяни. В'язень оцiнив iронiю долi: якби його клiтка була дерев'яною, або якби удар припав точнiше по фургону, вiн був би вiльним, в цьому хаосi нiхто б його не упiймав. А так вiн застряг за крок до свободи.
  
  
  

Коли метелик махає крильцями на однiй сторонi Землi... Ви взагалi серйозно? Ви вiрите в таку єресь?

  
   Non ponimvs coemeterio in medio plateae ejvs cimiterio, illvd ipsvm inconvenientes.
   Стiни мiста були настiльки високими, наскiльки i старими. Для Луца це було дуже дивно, адже з часiв Iмперiї Драконiв не було нiкого, хто мiг би у давнi часи збудувати сорокаметровi стiни навколо великого мiста. Однак цi кам'янi мури були зведенi дуже давно: багато де цемент вивiтрився, мiсцями були щербатi слiди облог, а вiд землi до половини висоти тягнулись в'юни та все поросло мохом. В стiнi через рiвнi промiжки були квадратнi вежi, що по розмiрам вiдповiдали масштабу фортецi: вони були ще вищими, подекуди на п'ятнадцять метрiв, величезними, а тридцятиметровi контрфорси додавали враження неприступностi цих споруд. У найбiльшiй з тих, якi було видно Луцу з пустира, який родiляв розкiшнi маєтки та стiну, були ворота, через якi дорога вела у мiсто. Ця башта була настiльки величезною, що могла спокiйно потягатись з окремими замками дрiбноземельних лордiв: при п'ятиметрових стiнах, у внутрiшньому дворi-колодязi вмiщались конюшня та величезна сторожка, що радше тягнула за розмiрами на гарнiзон. Висота арок ворiт у протилежних стiнах сягала двадцяти метрiв, а самi ворота, зараз розчиненi, складались з метра просмоленого дерева, окованого сталевими смугами у виглядi решiтки. Поверх смуг були розмiщенi десятиметровi фiгури королiв, що вражали майстернiстю виконання, що перевершувала реалiстичнiстю всi барельєфи, якi Луц тiльки бачив, та епiчнiстю. При тому, що барельєф складався з чорного металу, два королi, по одному на стулку ворiт, виглядали як живi.
   Всерединi надбрамної вежi на Луца очiкували й iншi дива: по внутрiшньому двору, на якому залишалось мiсця достатньо, щоб помiстилась тисяча людей, вайлувато походжали вартовi у латах дивної ковки: на полiрованих саладах, кiрасах, наплiчниках i навiть на нарукавниках метал був вкритий однаковими паралельними складками(Луц ще нiколи не бачив застосування рифлення у латах), вже не кажучи, про те, що вiн нiколи не бачив настiльки багатих вартових, щоб закупитись майже повним обладунком. Крiм офiцерiв нi в кого не було цiльнометалевої бронi нижче стегна, та й наручi були лише у невеликої групи воїнiв з дворучними мечами, та все ж вартiсть таких лат для Луца була б астрономiчною у свiтi живих. Але бiльше за все запитань у нього викликали металевi трубки на арбалетах у деяких стрiльцiв, у декiлькох вони буди i без арбалета, лише ствол та ложе, а ще якiсь металевi колоди, якi пiдiймали з допомогою системи блокiв з ваговозних возiв на парапет на вершинi вежi. Вiд запитань, якi накопичились у Луца трiщала голова. Коли жрець помiтив такi душевнi муки, вiн просто простягнув через решiтку клаптик папiруса та вуглинку.
   Однак, коли вони проїхали у внутрiшнi ворота у мiсто, Луц, який думав, що його пiсля декiлькох днiв у пеклi нiчого не зможе ще бiльше здивувати, впав у сумiш подиву, шоку та огиди. Оскiльки за тi столiття, якi пережило мiсто, воно поступово розширялось, деякi поховання опинились пiд дворами, вулицями, проспектами, або навiть у глибинi пiдвалiв. Якщо видобування оживших мерцiв з останнiх ще не була дуже руйнiвною, то для усiх iнших розривали грунт, розбирали брукiвку або знiмали кам'янi плити покриття. В результатi, половина вулиць була перекопана i з ям вибирались покiйники рiзного ступеню розкладеностi, там, де були масовi поховання, а це майже скрiзь, стояв запах мiазмiв, повсюди бiгали потривоженi щури, яких ловила та вбивали варта. Мiсто перетворилось на суцiльну розкопану могилу, тiльки i рiзницi, що мiж ямами будiвлi стояли. I по невеликим проїздам, шириною трохи ширшим, нiж вiз, як по лабiринту, в'язнiв везли далi, вглиб Ейнцваана, назву мiста Луц дiзнався вiд одного з копачiв, коли вони застрягли через те, що один з екiпажiв знову з'їхав з проїзду. Зрештою, коли незаможнi дерев'янi будинки ближче до центру почали змiнюватись кам'яними та цегляними, вони остаточно зупинились на ринковiй площi. На неї з рiзних бокiв зтiкались колони з полоненими цивiльними, яких зганяли у вервечку в п'ять рядiв та гнали кудись далi в центр однiєю з вулиць. Коли Луца теж збирались висмикнути з клiтки щоб приєднати до всiх iнших, вищий жрець зупинив його, розв'язав та запросив Луца слiдувати за ним, не намагаючись втекти. Луц швидко зрозумiв, що доки вiн живий, вiн видiляється у натовпi навiть свiжих мерцiв як бiла ворона, тож тiкати вже пiзно i вирiшив, що якщо вже йому доведеться померти, вiн дiзнається як можна бiльше вiд цього жерця.
   Жрець повiв Луца не на ту вулицю, куди i iнших, а до входу у одне з купецьких палаццо, що були розташованi навколо площi. Луц був вражений розкiшшю та багатством колишнiх власникiв: фасад складався цiлковито з мармурових плит та статуй, мармуровими були також перила балконiв, невеликий портик перед входом та сходи всерединi нього. При цьому анi статуї, балкони та колони не губились на тлi усього iншого фасаду, бо були завбачливо виготовленi з молочно-бiлої породи цього каменю, що добре видiлялась посеред сiрого з чорними прожилками. На високих вхiдних дверях були вирiзьбленi якiсь сценки, якi схоже, що зображували життя хазяїна будинку, а чорний лак, яким були вкритi дверi, з одного боку, ускладнював розумiння, що зображено, а з iншого, додавав схожостi з дверями храму. Купцi завжди любили робити свої будинки помпезними. Коли жрець взявся за кiльце дверей i потягнув на себе, Луц схаментувся i запитав:
   - А це ваш будинок?
   - Нi, це палаццо, що належить... - вiн закинув голову i прочитав з таблички над дверима, на якiй були незрозумiлi Луцу символи, - Колонна! Сiм'ї Колонна. - i так само рiшуче пiшов далi, як до себе до хати.
   - Зiзнайтесь, ви поняття не мали, в чий дiм ми вриваємось.
   - Так, я не знаю, хто тут живе, але я знаю, куди менi треба пройти i що тут є туди прохiд.
   Вiд такого наплювацького ставлення до чужої власностi у того аж мову вiдiбрало. У короткому коридорi, в який вони потрапили пiсля дверей, жрець зiткнувся з дворецьким, який був вражений таким вторгненням без стуку та церемонiй, не менше, нiж Луц. Однак, коли жрець презирливо змiряв поглядом слугу, той неначе щось згадав та вiдступив у напiвпоклонi вбiк. Луцу залишалось тiльки слiдувати далi за своїм провiдником. Iнтер'єр купецького маєтку був менш пафосним, нiж фасад, але все одно заможним: Стiни вкритi шпалери з вiньєтками, бiчнi дверi були повнiстю в рiзьбленнi, на правiй стiнi у промiжках мiж ними висiли портрети, схоже, що фамiльнi, а пiд стелею тягнулись золоченi бордюри. Коли Луц ледь не послизнувся, роззираючись на всю цю розкiш, вiн звернув увагу на те, що навiть пiдлога викладена мозаїкою з ретельно вирiзаних кольорових каменiв так, що вони складали мереживо кармiнових квiтiв на тлi бiлого мармуру з настiльки тонкими швами, що можна було проковзнути весь коридор, нi разу не зупинившись. В кiнцi проходу була арка, в яку жрець та Луц пройшли у внутрiшнiй двiр, викладений квадратними чорними та бiлими плитками у шаховому порядку. По серединi був пролом з кривими краями у покриттi, i з нього росло дерево. Причому, судячи з його товщини, вже столiття, як воно тут знаходиться, а судячи з того, що бiля стовбура, де вiн щiльно прилягав до краю, стояла вишукана лавка, на якiй сидiла з книжкою якась панночка, було треба i треба. До речi, дерево було теж дивне: з вугiльно-чорною корою та криваво-червоним листям, таких рослин Луц нiколи не бачив. Панянка пiдвела на них погляд з пiд прекрасних чорних брiвок, її погляд швидко змiнився з зацiкавленого на гнiвний, але заговорила вона абсолютно спокiйним голосом, лiд в якому зовсiм не в'язався з її теплою красою, єдиним недолiком в якiй була блiда шкiра та безбарвнi губи.
   - Якби я не знала, що ваш культ зробив для мого батька, я б попросила вас з мого дому, жрець. - на останньому словi вона поставила акцент.
   - В такому випадку, я мiг би проявити безтактнiсть та нагадати всiй вашiй шановнiй сiм'ї i про дерево, i про несанкцiонований другий поверх винного погрiба, i про контрабандистського човна... - поки жрець сперичався, погляд Луца неначе магнiтом тягнуло до великих, глибоких та смертельно прекрасних очах панi Колонна.
   - Досить! Навiть говорити про це не смiйте! - Луц розумiв, що закохується, але нiчого з цим не хотiв робити, вiн млiв та тонув в її очах, а свiтська перепалка долинала, немов з-пiд води.
   - Ну що ви, я ж не кажу нiчого неправдивого, як i ви менi не вказуєте на дверi. Каприсiя, ми з вами можемо навiть спiвпрацювати. - о, то її iм'я Каприсiя - що за прекрасне слово, - Ми вже мали одну угоду, тож давайте продовжимо нашу спiвпрацю, - але чому ж такому прекрасному обличчю так личить сердитий вираз...
   -...Та я в життi б не подумав претендувати на вашi мутнi грошi, я лиш хочу мати свободу пересування по цьому маєтку i невеликий клаптик вашого погребу..., - Луц остаточно розчинився i втрачав нитку розмови мiж жерцем та панною.
   - ...Що ви собi дозволяєте? Ви! - кулачки панi Колонни побiлiли ще сильнiше, хоч її шкiра i так майже зливалась зi сторiнками книжки, - Це занадто особисте i я не збираюсь з тобою обговорювати вiчну красу в присутностi цього живого, який ще й витрiщається на мене, як на куртизанку! - крапля поту прокреслила на її правiй щiчцi щось темне.
   - I це менi говорить та, хто ще позавчора була живою.
   Луц подумав було що це така манера свiтської бесiди, коли не розгледiв, щО було пiд шаром пудри на її щоцi. Чотири боги милостивi, та вона ж i справдi мертва! Пiд косметикою шкiра вже зеленкувата, з трупною плямою, а очi настiльки притягують, бо обведенi посмертними кругами. Що вже казати про "шляхетну" бiлизну рук. Луц знову вiдчув, що свiт навколо розпливається, але з iншої причини. Вiдчуття було таке, неначе по серцю розлилась отрута, ноги налились свинцем, а живiт вiд думки, вiн сподiвався колись поцiлувати цей несвiжий труп, скрутило настiльки, що вiн сiпнув жерця за рукав, в бiк коридору, з якого вони прийшли, щоб не осоромитись прямо посеред двору. Жрець перервав реплiку, якої Луц не чув, на половинi слова i потягнув за собою у протилежному напрямку, прямо до цього клятого дерева, але замiсть того, щоб зупинитись, рушив до дверей у протилежному кiнцi внутрiшнього двору. З рiзко розчахнених дверцят вiйнуло холодом, але Луца млоїло настiльки, що вiн слабко на це реагував, як i на те, що вони бiгцем спускались якимись сходами, потiм ще через якiсь сирi темнi кiмнати бiгли...
   Луц остаточно отямився, та усвiдомив, що сидить, увiп'явшись руками в бридкий та слизький край кам'яного проходу вздовж тунелю каналiзацiї та намагається видушити з себе те, чого немає через особливостi дiєти. Про те, щоб так мало їсти мабуть усi, хто прагне схуднути мрiє, i ця думка дещо повернула Луца до реальностi. Тепер у нього викликав запитання ланцюг, на одному кiнцi причеплений до масивного сталевого кiльця, а на iншому - до кайдана з кiстяною ногою в ньому. Особливо цiкавим було те, що ланцюг був намотаний на вiдiрвану штанину, яка застрягла, в тому числi через ланцюг, на рiвнi щиколотки. Оскiльки в головi тепер настiльки чмелилось, що думки не клеїлись, вiн запитав про це жерця:
   - Слух... кхе, слухай, вищий жрець, а що зi мною було, - вiн кивнув на ногу, - бо пiсля сходiв нiчого згадати не можу.
   - О, ти повернувся. - мертвий жрець вiддiлився вiд стiни та обтрусив спину, - Ти заплутався у ньому, коли я тебе вiв через їхнiй другий поверх "винного" погреба, та ще й гепнувся. Тебе тодi вивернуло вперше. - через паузу вiн додав, - Нiколи ще не бачив, щоб хтось у такому станi так дбав про пристойностi, щоб вирвати ланцюг зi стiни, на якому до цього вмерло не одне поколiння непроханих гостiв Колонни.
   Луц механiчно витер рота, помiтив, що жест був недаремним, лайнувся, тернув руку об стiну, подивився на руку знову, i просто закотив очi, зрозумiвши, що в каналiзацiї неможливо стати чистiшим. Жрець протягнув хустину, переклавши в iншу руку факел, яким вiн весь цей час освiтлював простiр навколо. Коли Луц витерся, йому вистачило розуму не намагатись її повернути i просто заштовхав у пошарпану кишеню штанiв бiльш чистою стороною. Коли жрець запропонував йти далi по колектору, Луц лише понуро кивнув, зиркнувши на прощання на ледь помiтний прохiд в стiнi, з якого, схоже, вони сюди спустились. Вiн вже почав звикати, що весь час потрапляв у халепу.
  
  
  

Пiдземелля, таргани та люди

  
   Catacvmbas dvdvm creavit qvod non cognoveris melior.
   Дедалi ближче вони продирались до центру, колектор виглядав все бiльш дивно. Спочатку, просто траплялись зрiзанi грати, як пояснив жрець, контрабандистами, в тому числi, людьми сiм'ї Колонна, у яких окрiм похмурих застiнкiв для ворогiв для ворогiв династiї, в пiдвалi були розташованi перевальний склад для контрабанди, яку пiдвозять у рiчковий порт на галерах та розвантажують вночi. Згодом у стiнах тунелю почали з'являтись дiлянки бiльш давньої кладки, старшої, нiж мiськi мури. Для Луца це було ще бiльш дивно, нiж фортифiкацiя цiлого мiста до того, як це почали робити в таких масштабах у свiтi живих. Зрештою, жрець оголосив привал, щоб вiдпочити та прояснити ситуацiю.
   - Отож, мiй живий друже, настав вже познайомитись, бо без iмен спiлкуватись незручно, а часу побалакати у нас тепер буде багато. Я Емiдiус, а тебе як звати?
   - Луцiй. Я так розумiю, бiльшу частину iнформацiї я отримаю пiзнiше, тому, для початку, де ми i чому ми тут?
   - Ми у мiськiй колекторнiй системi, i йдемо тут через те, що по-перше, наверху багато вулиць перекопанi до непрохiдностi, по-друге, я перевiряв, чи дiйсно у Колонни є дiрка у тунелi, i по-третє, тебе могли перехопити, бо тобою чомусь зацiкавились деякi впливовi гравцi.
   - Це пояснює, чому ми тут, але конкретно це мiсце не схоже на звичайний колектор, ця дiлянка старiша, нiж навiть мiськi мури.
   - А, то ти про це. - вiн провiв рукою по прадавнiй стiнi, ненавмисно вiдколовши шматок цементу, - Тунелi з'явились тут набагато давнiше, нiж сучасне мiсто, i тут є стiни ще старшi, можливо дорогою трапляться. Ми почали дослiдження паралельно до органiзацiї всього у Ейнцваанi з самого початку, але вiд нашого звiльнення з тенет смертi пройшло всього чотири з половиною днi i ми ще багато чого не встигли дослiдити.
   - Ми - це хто? I що, сiм'я Колонна - це не єдинi, хто не входить у вашу органiзацiю?
   - Ми - це жерцi Ненародженого, а у вузькому сенсi вищi жерцi. Наш бог з розумiнням ставиться до людської природи у всiх нас, тому вiн не вимагає повної покори. А через те, що прямим волевиявленням займаємось лише ми, було дуже непросто за два днi привести Ейнцваан, коли вiн впав у хаос, до ладу. Але оскiльки ми це зробили i обiцяємо життя у обмiн на життя, нам вдалось поширити свiй вплив i на залишки бюрократичної системи, i на розрiзненi династiї купцiв, землевласникiв та буржуа.
   - Схоже, що у вашiй структурi влади менi ще довго треба буде розбиратись. Але одного я нiяк не можу зрозумiти: чому настiльки складно об'єднувати городян? (слово буржуа означає городянин, а у середньовiччi воно не значило нiчого окрiм мiсця проживання)
   - Не просто городян, а власникiв мануфактур та заводiв. Якщо не вдаватись у загальнi вiдмiнностi цього пекла i твого свiту, просто запам'ятай, що городянами тут називають незаможних жителiв мiст, а буржуа - тих, хто вибились в люди i нерiдко здатнi купити собi цiлий будинок.
   - Тодi питання, яке не вимагає, я сподiваюсь, переходу до загальних категорiй: Якщо ти не знаєш, чи є з цього напрямку прохiд, i не впевнений, якi тунелi нас чекають попереду, як ти тут орiєнтуєшся?
   - Для контролю над потоками контрабанди ми вже третього дня склали досить детальну карту колекторiв зi слiв обслуговуючих працiвникiв. Залишились некартографованими важкодоступнi, заваленi та потаємнi проходи. I один з таких я планую вiднайти з тобою. Окрiм того, що вiдкриється ще один прохiд для таємного проходу наших агентiв, це може виявитись ще одним виходом на поверхню, в тому числi, у ще одну базу контрабандистiв чи навiть крадiїв. Останнiй випадок ще й обiцяє певнi, хм, дивiденти.
   - А чим закiнчуються такi рандеву для контрабандистiв?
   - Ми їм пропонуємо, в залежностi вiд того, чим вони промишляють, або своїх емiсарiв для контролю трафiку, або процент, вiд прибуткiв чи товарiв. Якщо вони не йдуть на зустрiч, ми передаємо вартi адресу їхньої бази, а всiм лояльним колегам по чорнiй справi наводку на непокiрних, i справ у них зненацька йдуть наперекосяк
   - Що ж, тодi ходiмо вже далi, бо поки що кожна вiдповiдь породжує ще бiльше запитань.
   I вони рушили далi. Через деякий час, вiн тiк непомiтно, потiк у колекторi обмiлiв, а бережки вросли в стiни i тепер перерiз тунелю мав яйцевидну форму , але набагато гiрше було те, що тепер вони брели по кiсточку у рiдинi настiльки неприємнiй на запах, наскiльки i на вигляд. Тiлю досить швидко набридли нескiнченнi ряди цегли, сморiд, волога, задушливiсь повiтря i мерехтiння факела. Далi йти його спонукало лише те, що вiн не пам'ятав дорогу назад, але головне - що факел нiс жрець, тому саме вiн обирав, куди йти. Однак, до того, як вiн остаточно розчарувався у тому, щоб йти з Емiдiусом, а не з усiма iншими в'язнями, вони дiстались до мiсця, де у правiй стiнi були iржавi металевi дверi. Внизу вони настiльки прогнили, що утворились наскрiзнi дiрки, з яких текла цiвками вода через промiжки мiж якимсь смiттям, що накопичилось за дверима. Жрець попередив, що коли вiн вiдкриє дверi, може вилитись багато води, тож Луц пройшов на пару метрiв вверх по тунелю i притиснувся до стiни. Хоч вона i була огидною на дотик i жахливо брудною, за той час, що пройшов вiд смертi, Луц назбирав на себе стiльки бруду, що можна було не гидувати. Емiдiус витягнув з-пiд поли плаща лом з загнутим кiнцем i без великих зусиль виламав дверi. Потiк бруду докотився хвилею до нiг Луца але швидко схлинув i дав можливiсть повернутись до жерця. Коли той направив факел у дверний отвiр, перше, що їх зустрiло, це вогняний подих метану, що зiбрався за роки пiд стелею примiщення. Спалах ледь не торкнувся обличчя дослiдника пiдземелля, а ще висвiтив сонми щурiв, що знаходились на пiдлозi. В мить весь простiр наповнився писком та його луною. Емiдiус увiйшов назустрiч нестерпнiй какофонiї, розганяючи факелом сотнi пар вiдблискiв очей. Спочатку, Луц у захватi спостерiгав за красивими рухами полум'я у темрявi, мабуть Емiдiус умiв фехтувати, але скоро вiн помiтив, що деякi щурi обходять жерця з бокiв та збираються обiйти з-заду, як тiльки вiн ступить декiлька крокiв в глибину. Луц потягнув Емiдiуса назад, бо якщо цi звiрi, деякi з яких перевищували у розмiрах звичайних мешканцiв каналiзацiї у пiвтора-два рази, обiйдуть їх та нападуть у слiпу для факела зону, спочатку вони накинуться на Луца, а щойно жрець обернеться, щоб допомогти, накинуться i на нього. Отож, вони ретирувались назад у тунель.
   - Емiдiусе, такими темпами вони нас зжеруть. Що будемо робити?
   - Гм-м, дай-но подумати... У нас є джерело вогню, купа ворогiв у замкненому примiщеннi... нам потрiбен каталiзатор!
   - I де ми його тут знайдемо? - Луц дуже цiкавився книжками ще до зустрiчi з науковцем у тавернi, тому мав приблизне представлення, що таке каталiзатори.
   - В цiй ситуацiї непогано було б мати масло, або мiшок невiдсирiлої муки, але доведеться обмежитись магiєю. А для того, щоб не гнiвити Ненародженого, я продемонструю, що можна зробити за допомогою магiчного каталiзатора. В даному випадку, - вiн витягнув якийсь мiшечок з кишенi, - перетертий драконячiй копролiт.
   Луца ледь не розiрвало вiд смiху, але досить швидко йому вдалось вгамуватись.
   - А, хе-хе, у вас тут ще й дракони водяться?
   - Колись водились, може ще повернуться. Про це я теж колись тобi розкажу.
   Судячи з iнтонацiї, Емiдiус всерйоз вiрив в iснування драконiв. Власне, пiсля гiгантського носорога, гарпiй, живих мерцiв та величезних щурiв Луц був готовий повiрити майже у будь-що. Жрець висипав з мiшечка невелику гiрку порошку та здмухнув його на факел, направлений у кiмнату. Спочатку до середини примiщення розповсюдився вогонь, а потiм через дверi повалив дим з запахом паленої шерстi. Звiдти знову почувся писк, але тепер щурi розбiгались врiзнобiч, в тому числi, частина з них хвилею вирвалась у тунель, розбилась об протилежну стiну та розбiглась в обидва кiнцi. Ще декiлька днiв назад Луц тiльки з огидою втиснувся у стiну, але тепер вiн жалкував, що в руках не знайшлось меча, щоб спиною до спини з Емiдiусом зачистити цих пацюкiв, замiсть того, щоб вiдступати i тратити рiдкiснi iнгредiєнти. Коли вони нарештi зайшли у дверi як переможцi, пiдлогу вкривав шар мулу з обгорiлими трупами пацюкiв на ньому. Вздовж лiвої стiни тягнулись якiсь величезнi труби, вкритi плiснявою. Одна труба була напiвзанурена у пiдлогу, а друга у стелю, але все-одно мiж ними залишалось не бiльше пари сантиметрiв промiжку. У протилежнiй вiд дверей стiнi до середини висоти була арка, пiд яку вели затопленi сходи. Сходи i подальший прохiд були шириною в три метри - дуже багато, як для каналiзацiї. Але головною вiдмiннiстю у них i у кiмнатi було те, що вони були складенi не з бiльших каменiв, нiж тунель, i пiдiгнаних настiльки, що не потрiбен був цемент. Така якiсть у якомусь закинутому пiдземеллi вражала. Для Луца не лишилось сумнiвiв, що Емiдiус був правий: це будувалось задовго до нинiшнього мiста, лишалось зрозумiти, кому було потрiбно будувати таке пiд землею. Тим бiльше, що каменi були добре вiдшлiфованими, арка описувала правильний напiв-елiпс, а пiд розводами на пiдлозi проглядались однаковi плитки, також майстерно пiдiгнанi одна до iншої.
   Поки Луц роззирався по сторонам, жрець бродив по кiмнатi, пильно придивляючись то до стiн, то до пiдлоги. Зрештою, вiн щось знайшов справа вiд арки, бо зупинився в тому мiсцi та почав простукувати стiну. Щоб роздивитись, Луц пiдiйшов ближче, але так i не зрозумiв, чим ця дiлянка стiни вiдрiзняється вiд iнших, та одразу запитав про це Емiдiуса. У вiдповiдь жрець вказав на камiнь з нешироким прорiзом та продовжив простукування.
   - А що ми тут шукаємо? - Луц присiв поряд з каменем та став розглядати прорiз у свiтлi факела, що то наближався, то вiддалявся.
   - Привiд якогось механiзму, який спустить воду.
   - А звiдки ти взяв, що вiн тут є?
   Емiдiус вiдiрвався вiд свого заняття та пiдiйшов ближче до сходiв.
   - Тунелi, як будуються, щоб бути сухими, за декiлька столiть затоплення досить сильно руйнуються, а цей виглядає як новий. До того ж, архiтектори тих часiв не були дурними, i якщо передбачалось, що цей тунель U-подiбний, або йде на глибину, то мали бути стiчнi канавки i якiсь дренажнi структури. Але тут пiдлога рiвна, хоч це i не видно з першого погляду через шар мулу.
   - Хе, а ти ще казав, що вашi тут погано все дослiдили.
   - Саме так, погано. Ми не знаємо хто, коли i для чого будував цей комплекс, не склали повну карту тунелiв, - вiн пiдiйшов до стiни з трубами та копнув нижню, - ми навiть не знаємо, для чого такi труби.
   - Ясно-ясно, не кип'ятись. А для чого, хоча б ця головоломка, об яку ми зараз б'ємось?
   - Ну, це практично очевидно - це щось типу дверей. Той, хто не знає, як пройти - не пройде, а усi iншi пройдуть. Цi будiвничi багато де залишили по собi такi пiдколи.
   - Нiчого собi, очевидно. - буркнув вiн у вiдповiдь.
   Щойно Емiдiус повернувся до свого заняття, у Луца з'явилась iдея. Вiн не зовсiм розумiв, що з цього вийде i що робити далi, але витягнув з купи смiття пiд дверима якусь дошку та повернувся з нею до того дивного каменю. Дошка пiдiйшла до прорiзу як рiдна, але Луц не дуже здивувався, бо перебував у якомусь напiв-трансi, i запхав її у дiрку. Всерединi стiни щось посунулось зi звуком човгання цегли об цеглу i клацнуло. На цьому план Луца закiнчився, а дошка назад не подавалась. Жрець знову вiдiрвався вiд стiни i присiв поряд, чухаючи пiдборiддя. Коли пауза затягнулась i Луц кашлянув, Емiдiус вдарив долонею себе по лобi i раптово вигукнув щось типу: "Ну звiсно ж, ауетальський бук!" i потягнув вiльний кiнець дошки наверх. Блок повернувся вслiд за дошкою наверх i з тунеля почувся шум води. Тепер дошка вийнялась вiльно i жрець швиргонув її назад до дверей. На запитання, що читалось у поглядi Луца вiн вiдповiв, що цим проходом ще будуть користуватись, тож ключ треба мати пiд рукою, але усiм iншим про нього можна i не знати.
   За цей короткий промiжок часу вода звiльнила тунель на половину i жрець рушив до коротких сходiв. Пiсля десятка сходинок двоє дослiдникiв пiдземель опинились по колiно у водi, а не встигли вони пройти i десяти метрiв, як вода вiдступила зовсiм. Чим далi вони йшли, тим гучнiшим був шум води, i тому здавалось, що тунель от-от закiнчиться, але вiн все продовжувався i продовжувався. Зрештою, вони дiйшли до кiнця, але вода гудiла як на водоспадi. Власне, це вiн i був, з формальної точки зору: вони вийшли до круглої вертикальної шахти, дiаметром метрiв десять i невiдомої глибини, бо навiть якби її не заповнювали бризки води, факела було недостатньо. Вода надходила з тунелю напроти, де виривалась з-пiд пiднятого затвору. Ранiше вода текла по кам'яному жолобу вздовж правого краю отвору шахти i виливалась у тунель, по якому i прийшли Луц та Емiдiус. Вдовж цього крутого краю продовжувався бар'єр жолоба, вздовж нього були зливнi решiтки, так що коли затвор був опущений, частина води заповнювала тунель, а iнша стiкала вниз. Мабуть, саме тому вона не застоювалась i було не так багато водоростей на пiдлозi. Луцу все ще було неясно, для чого робити такий просторий тунель, що впирається одним кiнцем у неширокий жолоб, а iншим - у кiмнату з одними дверима. Але принаймнi, це був шлях далi, куди б вiн не вiв.
  
  
  

В темряву зануритись легко, а повернутись на свiтло може бути боляче.

  
   Cvnicvlis oppvgnabant, et manemvs in tetra.
   Чим далi вони йшли, тим гiрше виглядав тунель: бiля колодязя безцементна кладка виглядала iдеальною, тепер деякi каменi були змiщенi, траплятись дiрки на мiсцi вiдсутнiх блокiв, а далi пiшли трiщини, забутованi триста рокiв назад дiри, пiдлога зовсiм розлiзлась i виглядала як спина крокодила, а потiк на пiдлозi перетворився на якусь перетiкаючу грязюку. Зрештою, вони наткнулись на тупик, тунель до верху був завалений рiзного розмiру каменями та глиною. Попереду завалу лежав великий шматок якогось мармурового фасаду чи то постаменту, на якому збереглось фiгурне рiзьблення та букви M V N D V S. Луцу це слово здалось до болю знайомим, але порившись у пам'ятi лише згадав, що це фiлософське поняття свiту всього сущого. Жрець в роздратуваннi лише копнув ногою глину, з-пiд якої пiдтiкала вода.
   - Слухай, Емiдiус, а звiдси далеко до мiсця, куди ми йдемо?
   - В тому i рiч, що недалеко, ми уже пiд районом патрицiїв.. Ет, тобi це все-одно нiчого не скаже. Iншими словами, по поверхнi п'ятнадцять хвилин ходу, якби не розкопанi поховання. I що набагато гiрше - останнє вiдгалуження вiд тунелю я бачив на пiвдорозi до тiєї шахти. Ну нiчого, це теж результат. Крiм того, що ми розвiдали новi тунелi, ми збили зi слiду ворогiв i перетнули межi старого мiста, а значить, i тогочасних замiських кладовищ.
   - Тодi ходiмо вже куди-небуть, бо хоч у пеклi живеться дещо легше, я ще позавчора зголоднiв i втомений до наступного посмертя.
   - Але тобi вистачає сил на жарти, це добре.
   Шлях назад виявився дещо складнiшим, схоже, що спрацював якийсь автоматичний механiзм закривання затворки, тож тунель поступово пiдтоплювався, коли вони дiйшли до "вiдгалуження", води було по середину гомiлки. В цьому мiсцi в тунель впадав водостiк пiд кутом близько сорока градусiв. В принципi, вiн був достатньо великим, щоб по ньому можна було проповзти на четвереньках, але Луца непокоїло те, що не було нiякої гарантiї, що вiн не звузиться або не приведе до вертикальної секцiї. Але Емiдiуса це не зупинило, i довелось лiзти по мокрому лазу у вiдблисках свiтла, що залишались для Луца вiд факела, затуленого тiлом жерця. Луц зрозумiв, що якщо брести по каналiзацiї було важко, то це знаходилось майже поза межами описання. Навiть у експедицiї Ейшема було легше, бо тi пригоди не викликали страху застрягнути до смертi у людей, якi на це нiколи не страждали. Але якщо лiзти по водостоку було навiженством, то далi була амба. Один зi страхiв Луца збувся i вони долiзли до вертикального вiдрiзку, по якому почали пробиратись по напiвзгнилих дощечках, вмурованих в стiни через рiвнi промiжки, утворюючи щось схоже на щабелi драбини, тiльки по всьому периметру. Особливої екзотики у цьому атракцiонi додавала вода, що крапала згори, i те, що цi дощечки впивались у все, що не прикрито кiрасою, та ще й слизькi, та ще й норовили розвалитись. На верху цей п'ятнадцятиметровий колодязь завершувався горизонтальною норою, i щоб протиснутись в неї Луцу довелось зняти броню i проштовхнути попереду себе, бо навiть без неї вiн ледве пролiз через поворот пiд прямим кутом. Горизонтальна частина стоку тягнулась пiд рядом вузьких вертикальних стокiв, закритих зверху решiтками, через якi пробивалось сонячне свiтло. Луц вже боявся, що доведеться спускатись назад, коли до поверхнi можна було простягнути рукою(через цi стоки, однак, нiчого бiльшого i не проходило), але в кiнцi вони натрапили на ще один колодязь, тiльки цилiндричний i дiаметром в метр. Тепер їх вiд свободи вiддiляли лише два метри вверх i люк з суцiльного каменю. Однак, Луца вже було неможливо зупинити. Йому настiльки набридло в пiдземеллi, що невеликий сплеск адреналiну вiд думки, що вiн розвернеться за крок до поверхнi, викликав приступ лютi, який вiн трансформував у те, щоб пiдсадити Емiдiуса на себе i вiдкрити ним люк. Саме ним, бо все, що встиг зробити жрець - це виставити над головою руки, щоб не вдаритись.
   Люк з шерехом зiрвався з насидженого ободу, на якому лежав мабуть вже рокiв сто, i ковзнув вбiк. Кришка виявилась не настiльки важкою, як здавалось Луцу спочатку, тож жрець пiд дiєю надмiрного iмпульсу, вилетiв по пояс з люка i, вчасно впершись руками, зараз витягував ноги наверх. Тепер, коли дорога до свободи вiдкрилась, адреналiн почав вiдступати, вивiльняючи та помножуючи накопичену втому, лють та клаустрофобiя залишили по собi лише порожнечу в головi, i накотилась така слабкiсть, що Луцу довелось спертись на стiну, щоб не впасти. Останнього разу з ним таке було пiд час пригод з гером Ейшемом, коли на них напало пiвтори дюжини розбiйникiв i довелось битись насмерть, бо в тiй глухiй провiнцiї однi лицарськi лати коштували, як невеликий маєток, за мечi можна було придбати поля навколо неї, а за кольчугу Луца можна було ще докупити худоби. Того разу вiн вiдходив вiд шоку половину тижня, але зараз його вiдпустило вже за декiлька хвилин. Поки вiн вилазив, борючись з болем i слабкiстю у всiх м'язах, наверху почався гамiр, причому, досить спонтанно. Коли вiн вибрався, визначилась причина: Цей люк був прямо посеред переповненого вiдвiдувачами пабу, i схоже, що поки Луц боровся зi слабкiстю у ямi, клiєнти вiдходили вiд шоку, коли вiдкрився люк i з нього вибрався Емiдiус. Особливого сюрреалiзму додавали пошарпаний вигляд i особливе амбре, набуте у пiдземеллях. Луц тiльки зараз помiтив, що до однiєї вiдiрваної штанини додались її напарниця i правий рукав, а останнiй рукав виглядав як сито. I вiд цього всього тхнуло саме тим, в чому воно побувало. Емiдiус стояв в декiлькох метрах вiд отвору люка на табуретцi та пояснював, хто вiн такий та що тут робить. Однак, коли мертвi любителi пива помiтили Луца почалось ремствування, схоже, що непiдтверджений авторитет Емiдiуса(у нього вiд образу вищого жерця лишилась цiлою одна корона) нiвелювався наявнiстю живого супутника. Коли йому почали закидати, що вiн зрадник i допомагає полоненому втекти, вiн знову застосував магiю Ненародженого, промовивши пiдсиленим наднизьким голосом, так, що пiдлога дрижала, "Усiм мовчати!". В пабi моментально настала тиша, тiльки з переверненої кружки крапало на пiдлогу темне пиво. Далi, вже нормальним голосом, вiн сказав, що тепер, коли нi в кого немає сумнiвiв, в його посадi, вiн просто пiде i побажав всiм хоршого дня. Коли Луц почав тупити, застрягши на мiсцi, жрець потягнув його за руку до виходу.
   На вулицi пiсля пiтьми пiдземелля i темного пабу вечiрнє сонячне свiтло було схожим полум'я для очей. Все мiсто подiлилось на два кольори: чорний та блiдо-жовтий i це пiдсилювало екзотичнiсть розкопаних вулиць, мерцiв, якi витягували собi подiбних з ям, могил у двориках, склепiв та пiдвалiв, на них перетворених. Якось безпомiчно, на тлi торжества мертвих, виглядали помпезнi будiвлi вздовж вулиць. Перед цими фасадами палаццо Колонна виглядало якимсь простуватим та вульгарним: будiвлi сягали небачених чотирьох-п'яти повнорозмiрних поверхiв, деякi булiвлi були повнiстю з мармуровими стiнами. При цьому строгi колони з вертикальними борозенками та капiтелями у виглядi переплетення завиткiв та листкiв, барельєфи з епiчними сценами та довершена геометрична архiтектура, схоже, що давньоiмперська(Луц не мiг знати про iснування давньгрецької архiтектури), в сумi мали давати ефект повного домiнування над спостерiгачем, i все це при використаннi лише однiєї породи каменю. Хоч було очевидно, що будiвлi будувались в рiзний час, але поки вони йшли мiстом, нiде не порушувалась традицiя епiчних свiтлих фасадiв, але кожен був iнакшим: рiзнi форми та вiдтiнок капiтелей, портики, балюстради, архiтектори постарались на славу, тож всi вони були рiзними. Ще однiєю дивиною для Луца стало те, що на кожному перехрестi був фонтан зi скульптурами, деталiзацiя яких була далеко за межами навiть iмперських скульпторiв, а це були вуличнi фонтани i їх було так багато. Скоро вони вийшли на ширшу вулицю, де пафос зашкалив остаточно: вiд якоїсь величезної будiвлi злiва до горба в справа вiв величезний, по мiркам Захiдних Королiвств проспект: не менш, як пiвтора кiлометри у довжину, шириною у 35 метрiв, з бокiв забудований прекрасними будiвлями, деякi просто приголомшували розмiрами та красою, строгiстю та епiчнiстю. Через кожнi двiстi метрiв стояли не менш помпезнi трiумфальнi арки, також прикрашенi колонадами та скульптурами. Розмах та майстернiсть будiвникiв настiльки приголомшили Луца, що вiн тiльки i мiг, що роззиратись навсiбiч, i Емiдiусу довелось вести його за руку, щоб вiн не збився з маршруту i не натикався на перехожих. А їх було дуже багато. Взагалi, населення мiста було чималим, але з пiднятими похованими мерцями жителiв стало стiльки, що хоч греблю гати.
   Коли вони проминули три арки i майже десяток окремих скульптур, схоже, що правителiв, вони, нарештi, доплентались до горба в кiнцi проспекту. Власне, проспект i пiднiжжя горба роздiляла велика площа у формi пiвкруга, з колонадою у виглядi дуги. Сам горб був висотою метрiв сорок, i був дещо дивним: по-перше, мав досить-таки рiвну, для природного, форму зрiзаної пiрамiди, а по-друге, мiж оливковими деревами, якими вiн порiс, вгадувались сходи, якi мiсцями утворювали плеса вцiлiлих кам'яних сходинок. На вершину вели повноцiннi новi сходи, що вели до зруйнованого до половини висоти велетенського готичного собору. Руїни були в свiжiй кiптявi та сколах, тож схоже, що тут вiдбулась магiчна битва приблизно тодi, коли у мiстi ожили мерцi. Можливо, на проспектi теж були слiди, але можливi слiди на стiнах приховали тiнi та сутiнки, що вже накрили Ейнцваан, а половину кам'яних плит покриття зняли для розкопок поховань. Коли Луц вже сподiвався, що Емiдiус дасть роздивитись їх, його чекало розчарування: не встиг вiн зачепитись поглядом за берельєфи, той повiв його в якiсь непомiченi з першого погляду дверi.
  
  
  

Перша нiч вiдповiдей на запитання Луца

  
   Qvid facietis cvm scientiam acqvisitam?
   Луца вели по доiсторичним проходам всерединi пiрамiди, вони, як i найдревнiшi пiдземелля були створенi по безшовнiй технологiї. Через втому i напiвтемряву вiн швидко втратив орiєнтацiю i шлях, по якому його вели. Якщо одразу пiсля дверей вiн спускався сам за Емiдiусом, то вже пiсля першого ж повороту його вели пiд руки два плечистi мертвi культисти у якихсь тогах. Вiн ще вчора переконався, що сила у мерцiв на рiвнi живих, тож не пручався, а навпаки, користувався ситуацiєю i дещо розвантажив ноги, що виходило, неначе не його як останнього крадiя тягнуть до в'язницi, а неначе вiн товариш, якого тягнуть з добрячої п'янки. Культистам було однаково, а Луцу комфортно.
   Його притягли в якусь в'язницю, причому, судячи з могутностi низьких склепiнь i товстих колон, це мiсце можна було використовувати i як укриття. Незрозумiло було лише вiд чого, бо Луц ще нiколи не бачив настiльки потужної облогової артилерiї, щоб нашкодити пiрамiдi, якщо вона цiлком складалась з каменю без цементу. Як би там не було, спочатку його збирались кинути у клiтку, сформовану чотирма решiтками, закрiпленими кiнцями у колонах, але Емiдiус виступив проти цього i пiсля суперечки, деталi якої на ходу засинаючий Луц не змiг вловити, його помiстили в простору камеру з кам'яним лiжком i столом, а також дерев'яними стiльцями. На лiжку був навiть солом'яний матрац, по мiркам тюрем, це можна було вважати за розкiш. На подальше розглядання свого нового помешкання вже не залишалось сил i Луц просто звалився на лiжко i заснув.
   Ранок зустрiв його тiєю ж напiвтемрявою, що i вчора. Спочатку вiн був дещо дезорiєнтованим, бо коли минулого разу вiн прокинувся, вiн ще не був у пеклi. Вже через хвилину вiн зрозумiв, де знаходится i брутально, довго i зовсiм недрукованими словами вилаявся. У настiльки глибоку халепу вiн ще нiколи не потрапляв, а гiрше було те, що його основна цiль - вирватись назад - схоже, що була взагалi нездiйсненною, особливо, якщо амнiстiя буде проводитись через тих проклятих клеркiв. Згадавши про них, вiн знову лайнувся i тирада не продовжилась тiльки тому, що вiн помiтив вчорашню вечерю, яку не помiтив, коли завалився спати. Навiдмiну вiд звичайної тюремної їжi, це був досить-таки пристойний харч: столi на нього чекали кружка чистої води i невелика миска з вареною картоплею. Пiсля снiданку Луц задумався, що робити далi. В принципi, становище було зовсiм безрадiсним: вiн повнiстю у владi мертвих культистiв i тiльки воля їхнього єретичного бога не дозволяє розправитись з ним прямо
   зараз. З цiєї в'язницi навряд можна втекти: стiни товстезнi i дуже якiснi, мертвим прикидатись немає сенсу, вiкон не було, точнiше, колись в цiй камерi були два вузькi похилi свiтловi колодязi, але зараз вони були чимсь заваленi. Коли роздуми Луца перервав кашель з боку дверей, вiн встиг подумати, що вже починає звикати до того, що щось весь час заважає вдосталь подумати на депресивнi теми.
   - Менi тут вiсточка прийшла, що один воїн, на передсмертнi питання якого я ще не вiдповiв, сильно лається. - заговорив з порогу Емiдiус.
   - А, знаю я такого, вiн ще не так давно сподiвався знайти собi живу пасiю. - вiдповiв Луц з акцентом на передостаннє слово.
   - Ну, це можна влаштувати...
   - Та ну? - в очах Луца з'явився проблиск надiї, - I це не буде рабиня?
   - Так, тiльки доведеться добряче зачекати. Ненароджнений обiцяє не лише життя мертвим, це лише перша стадiя. Коли часткове життя отримає бiльшiсть достойних iз нинi мертвих, спочатку вiн почне надiляти iстинним життям, а потiм i безсмертям. От пiд час другої i третьої фаз знайдеш собi кого захочеш. - поки вiн це говорив, вiн встиг пройти всередину камери i сiсти на другий стiлець.
   - Не дуже-то весела перспектива. Судячи з того, як у людей все робиться, пройдуть столiття перш нiж настане друга фаза. Якщо настане.
   - Будь оптимiстом, це твоє майбутнє i скоро ти зможеш сам зробити посильний вклад в цю справу.
   - Тож ви збираєтесь мене мотивувати вiдкинути сумнiви i пiти шляхом мертвих. Хороша спроба.
   - Не в останню чергу. Що ж, я не розчарований, як я i сподiвався, ми ще довго i цiкаво побесiдуємо.
   - Тодi почнемо з головного, раз у мене є можливiсть отримати вiдповiдь на купу запитань. З чого складається пекло, i що з себе представляє цей вимiр?
   - Пекло - це точно не те, про що пишуть у релiгiйних текстах. Якщо конкретнiше, в нього потрапляють усi померлi, пiсля чого розподiляються мiж паралельними свiтами пекла. Що вiдбувається у випадку спокути грiхiв, невiдомо, такi в цей свiт не потрапляли. Розподiл вiдбувається за основною характеристикою провин, що висiли на душi на момент розподiлу, i за їх iнтенсивнiстю. Причому, з одного боку, береться поправка на життєве кредо, наприклад, тобi пробачать деякi вчинки якщо ти щиро вважаєш, що твої грiхи - це припустима поведiнка, або навiть хороша. Але при цьому, зберiгається певна норма, за якою визначається вага вчинкiв i можливiсть списання: бачив я одного культиста, який з самого дитинства йшов шляхом якогось хаотичного бога хвороб i розкладання. I що б ти думав? Усе одно потрапив в цей санаторiй для лайдакiв.
   - Щось нiчого не розумiю в цих їхнiх критерiях. До того ж, чому тут є визначнi особистостi, якщо сюди мали б потрапляти тiльки посереднi, безiнiцiативнi та iнертнi люди?
   - На жаль, нам теж не все зрозумiло, але причину появи достойних людей у пеклi менi вдалось визначити. На початку, тут справдi було повне пекло. Вхiд знаходився у лiсi гiгантських дерев, населеному агресивними монстрами i духами, i тисячi людей стояли, натовпом, чекаючи, поки хтось за них вирiшить, що робити. Над цим свiтом не вставало сонце i лише вiчний повний мiсяць освiтлював це прокляте мiсце через густi крони. Тих нещасних, з грiшникiв, хто опинявся з краю, вiдривали вiд маси i жерли прямо на очах усiх iнших, але вони не знаходили в собi смiливостi i iнiцiативи. Але через деякий довгий час, важко сказати, який, бо не було нiякої можливостi визначити, скiльки його пройшло, знайшлись такi як ти, Луцiй, вони неначе прокинулись пiсля сну
   довжиною в життя, i їх перестало влаштовували овече життя. Але їм було складнiше, нiж зараз, окрiм супротиву стада, щоб вибратись з нього, їм довелось боротись з нечистю голiруч. Багато хто полягли в першому ж бою, але тi, що лишились, пiшли шукати вихiд з лiсу, i за ними потягнулась частина iнертних. Знову ж таки, невiдомо, скiльки вони добирались до краю лiсу, але коли вони це зробили, свiт гойднувся у землетрусi i мiсяць почав заходити, а сонце вставати. Натовп у лiсi злякався змiн, власне, страх перед змiнами їм був властивий i при життi, i почалось повне безумство: однi стали розбiгатись по лiсу, де їх по одинцi ловили монстри, iншi стали битись мiж собою, без цiлi i честi, а третiм в голову взбрело, що у всьому виннi пробудженi, i задушили усiх, хто не встиг зiбратись у ще один похiд до краю лiсу. Тим часом, перша група, що дiсталась краю, заснувала перше людське поселення у цьому свiтi. Тобi i далi розказувати хронiки цього проклятого свiту?
   - Гм, менi стало дещо зрозумiлiше, звiдки тут взялись лiдери, i я так розумiю, з цього першого поселення i утворилась якась цивiлiзацiя, поточна чи минула. Але запитань залишилось значно бiльше, нiж вiдповiдей, тож краще розкажи з самого початку, Емiдiусе.
   - З самого початку, кажеш? Ну тримайся, це буде довго, тим бiльше, що зараз ще тiльки ранок i ти маєш повне право на iнформацiю до пiзнього вечора.
   - Я готовий до найнуднiшої або найскаженiшої iсторiї, не переймайся.
   - Отож, спочатку був Протохаос...
   - Ти це серйозно? Ну йо.. Йосип! А ще ти казав менi щось про те, що в священних текстах не як насправдi.
   - Не перебивай i слухай, я повторювати не буду. А краще взагалi - записуй, я як раз планував зайнятись написанням єдиної хронiки, та все руки не доходили. - i простягнув Луцу товсту пачку пергаментiв. Тепер вiн допетрав, що цього разу буде не просто байка-оповiдка.
  
  
  

З чого почався свiт, чим вiн жив i що вийшло

  
   A.D.D. MCMXLVII
   Отож, спочатку був Протохаос. Важко сказати, що вiн з себе представляв, боги не люблять дiлитись оригiналами своїх щоденникiв. В якийсь момент у свiт, наповнений хаотичним простором, часом та матерiєю, пролiзли якiсь боги, про те, що вони були немiсцевими, були досить частi свiдчення, щоб їм повiрити. Не зовсiм зрозумiло, що вони там робили, але в результатi з хаосу створили свiт. Причому, на цьому мiсцi вiдбувається радикальне вiдходження вiд лiтературних канонiв у всяких священних текстах, бо у створеному свiтi ця планета не єдина. Я спочатку теж не вiрив, але коли по кресленню одного мого знайомого я створив телескоп, переконався сам. До речi, я вже почав створювати i в цьому життi ще один, може статись, побачиш сам. А поки що вiр на слово i випадай в осад, тому що по-перше, з певною перiодичнiстю планети обертаються навколо зiрок, i ця планета зi своїми чотирма супутниками в тому числi. Що, бачив лише три? Ну, так вже склалось, без телескопа четвертий нелегко помiтити. Але не в цьому суть. Набагато цiкавiше, що в цiй зорянiй системi це не єдина планета, де може бути життя - на сусiдцi, що ближче до свiтила, ми бачили газову оболонку, хмари, циклони, океани i зеленi плями, пiдозрiло схожi на лiсовi масиви.
   Але повернемось до iсторичного порядку дiй. Пiсля того, як вони зiбрали матерiю у зiрки i планети, з залишкiв енергiї, якою був пересичений до цього хаос, створили природну магiчну оболонку, як мiнiмум, на цiй планетi. Чому оболонку? Це вiдомо однозначно, тому що приблизно за три з половиною тисячi рокiв до цього моменту, один дивак запустив в небо хитрий магiчний пристрiй, який пiдiрвався на висотi приблизно двохсот кiлометрiв, коли магiї в просторi стало настiльки мало, що магiчнi схеми перестали працювати. А вiд прориву з вхiдного лiсу, до цього експерименту пройшло iще не менше столiття. Перед тим, як перейти до iсторiї появи перших людей на цiй планетi, треба вiдзначити, що ми в цьому свiтi не просто зайвi, вiн жив i розвивався без нас десятки, сотнi тисяч рокiв, за якi тут утворились i своя екосистема, i свiй розклад сил, навiть утворились iнтелектуальнi iстоти, чиї цивiлiзацiї розвивались паралельно з нашою. Але цiй планетi знатно непощастило i її обрали на роль одного зi свiтiв-вiдстiйникiв у системi пекла, i почали кидати сюди усiх, хто при життi були iнертними i безвiльними. Можливо, був розрахунок, що вартовi монстри, яких розкидали по свiту боги(вони, мiж iншим, досить органiчно влились в екосистему) не даватимуть людству тут все споганити, нещадно їх вибиваючи, але не так склалось, як мало бути. Усьому виною недосконалiсть системи розподiлу по вiдстiйникам пекла - всiх оцiнюють по вчинкам i помислах при життi, i не враховують пластичнiсть характеру в умовах екстримального виживання. Спочатку, все йшло, як i мало бути, люди доiсторичних часiв потрапляли сюди, i їх жерли монстри, i нiхто не намагався щось з цим зробити. Так продовжувалось дуже довго, невiдомо скiльки i що конкретно в той час вiдбувалось, все що зараз вiдомо, це те, що ще за минулого мого посмертя люди розкопали в лiтописах цивiлiзацiї людинособак, яку до цього загнали майже в кам'яний вiк.
   Пiсля того, як першi люди вирвались з того проклятого лiсу, вони заснували першi п'ять поселень. В першi столiття людської цивiлiзацiї було дуже важко: постiйнi набiги монстрiв, в тому числi, таких, як той носорiг, не тiльки не давали займатись сiльським господарством, але ще й унеможливлювали зв'язок мiж сусiднiми селищами, а часом навiть проривались всередину, влаштовуючи криваву баню для майже беззбройних мешканцiв, бо металургiя в таких умовах теж неможлива. Однак, в особливо сприятливi сезони їм вдавалось збирати рейди у лiс, витягуючи новоприбулих грiшникiв, (часом новачки i своїм ходом звiдти виривались). За десять рокiв суцiльного напiвголодного кошмару, одне селище вимерло, його жителi з'їли одне-одного в дуже холодну зиму сьомого року, мешканцi ще одного зробили марш-ривок до гiр Спасiння, де осiли на стратегiчно-вигiднiй висотi, iншi три примудрились добудувати додатковi стiни, за якими можна було без набiгiв звiрiв щось вирощувати.
   Про наступнi приблизно десять столiть немає точної iнформацiї навiть у собаколюських лiтописах, тодi у них настали важкi часи. Нi, не через людей, там було щось iнше, я так i не розкопав, що. Пiсля цiєї паузи люди постають вже досвiченими воїнами, якi завоювали значнi територiї, з протяжнiстю в тисячу кiлометрiв з Пiвночi на Пiвдень i зi Сходу на Захiд. На всiй територiї була одна країна - федеративне Сполучене Царство людства з чотирма столицями: Кантет Нiдум, Блутiгштаун, Новий Марсель та Лукрецiя. Початковi назви останнiх трьох на жаль, не збереглись. В конфедерацiю не увiйшли форт Сорго з трьома селами, на пiвночi людських володiнь, та ще декiлька общин на сходi. Приблизно з того часу почались прикордоннi конфлiкти з собаколюдьми на схiдному кордонi, , ящеролюдьми на пiвденному та васалами тритонiв, iхтiопiтеками, на Тритонячому хребтi. До того як перейти до пiзнiших подiй варто пояснити, що з себе представляли сусiди людства.
   Почнемо з найменш небезпечних - собаколюдей: пiсля кризи, яка змусила їх навiть перервати лiтописання, прикордоннi рейдери були навiть менш небезпечнi, нiж звичайнi монстри. (Жрець розгорнув на столi мапу) Їхнiй племiнний союз займав всю територiю Лiсу Друїдiв та його околиць, пiвнiчну половину Гiрких рiвнин та пiвденнi передгiр'я гiр Спасiння. Вели напiв-кочовий спосiб життя, основу армiї складала гiєняча кавалерiя. Саме так, вони осiдлали великих гiгантських шерстистих гiєн, зрiст яких досягає пiвтора-два метри в холцi. Рейдерськi групи, а це єдинi на той час собаколюди, з якими контактували на той час, представляли з себе напiвузаконенi Великими вождями збiговиська вiд декiлькох десяткiв до тисячi кавалеристiв. В основному займались грабунками, розбоєм та викраденням людей в рабство. Коли люди у вiдповiдь на набiги собаколюдей та монстрiв стали масово будувати твердинi та форпости, набiги сильно скоротились i вони перемкнулись на легшу здобич. Але люди не забули i не пробачили.
   Далi йдуть власне, монстри-охоронцi. Диференцiюються вiд одиничних особин до стихiйних орд розмiром в сотнi тисяч голiв, вiд хижих гризунiв до двадцяти-, тридцятиметрових гiгантiв. Цю антиантропну нечисть не вибили i досi, а на той час вони могли винищувати цiлi мiста. Через це технологiчний та культурний прогрес людства був досить повiльним. По сутi, це настiльки масштабний фактор, що для його описання потрiбна цiла наукова праця. До речi, щодо лiтописiв, дуже жаль, але поки що нам не вдалось знайти ту колекцiю лiтописiв, яку я в свiй час читав, але можу запевнити, там ще й був не менш цiкавий бестiарiй, i все це з досить-таки детальними i реалiстичними iлюстрацiями. Дуже жаль, що в моєму свiтi за мого життя так малювати не вмiли.
   На другому мiсцi по небезпечностi ящеролюди. Їхня древня та магiчно-розвинена iмперiя - це взагалi дещо. Їхнi шпигуни були i є в наших лавах протягом всього нашого перебування тут. Збройнi конфлiкти з ними досить рiдкiснi, але феєричнi: ящери притягують своїх бойових магiв, найкращi з людей навiть близько їм не рiвня. А їхнi заклинателi - це ходяча зброя: володiють як магiєю ближнього бою, так i далекобiйною, деякi можуть навiть викликати локальнi стихiйнi лиха, дихати вогнем або випускати отруйнi гази, як вулкани. Тому такi протистояння перетворюються у м'ясорубку мiж їхнiми пiхотинцями i всiма iншими родами людських вiйськ, в той час як їхнi маги намагаються винищити як можна бiльше людей, а нашi з їхнiми магами борються виключно вiдстрiлом снайперами, зазвичай все закiнчується або стертим з землi поселенням або безсистемним вiдступом ящерiв, якщо нашим вдається вибити хоча б половину магiв. Власне, причини, чому ящери ще не влаштували нам капiтальну битву, пiсля якої не лишилося б кому боронитись, полягають тiльки в тому, що по-перше, убитi маги дуже фiнансово дорого обходяться рептилоїдам, а по-друге, вони i без цього мають свою вигоду через контроль деяких корумпованих посадовцiв, одного разу вони так на нетривалий час колонiзували цiле герцогство, а ще торгують пряностями на вагу золота. Тому в'ялоперебiгаючий прикордонний конфлiкт полягає у змаганнi таємних служб, шпигунiв, розвiдникiв та рейнджерiв.
   I нарештi, загроза для людства i всiх iнших номер один - Велична Iмперiя Тритонiв. Для цього вимiру пекла -це зло у всiй його величi. Тритонiв наживо я за минулого посмертя не встиг побачити, але в тому ж бестiарiї, з яким мав справу, вони зображенi як iстоти з гуманоїдним чотирируким торсом, головою, схожою на людську, але за волосся правлять тонкi довгi щупальця, носи вiдсутнi, на щоках i пiд щелепою зябра. Нижню половину тiла складає лускатий риб'ячий хвiст. Тритони - це прямi нащадки Морських Преторiанцiв, особистої гвардiї одного з молодших богiв, чиє iм'я люди не знають. Через такi древнi привiлейованi коренi тритони одними з перших отримали розум на цiй планетi i зараз їхнi територiї включають весь Пiвнiчний Океан, i пiвнiчну половину моря Тризубцiв. На акваторiї та територiях своєї гегемонiї вони домiнують над всiма видами, а через протекцiю у раннi роки, ще до того, як молодшi боги залишили цей свiт, вони примудрились запрягти навiть водних монстрiв. А це не тiльки страхiтливi акули-переростки, а i гiгантськi морськi ящери, косяки кiстяних пiранiй в гирлах пiвнiчних рiчок, i це тiльки те, з чим довелось зiткнутись пiвнiчним селищам, а ще є купа потвор, якi нiколи не залишають холодних вод. Але основу вiйськ, з якими стикались люди та собаколюди, складають васальнi раси: iхтiопiтеки, бiлi морськi урсуїти та полярнi гарпiї. Власне, саме через тритонiв у людства був час на створення країни, бо землi Сполученого Царства не були заселенi iншими цивiлiзацiями в тому числi, через них. Невiдомо, чому тритони не звернули уваги на людство протягом тисячi рокiв, але коли помiтили у своєму пiвденному прикордоннi нових гравцiв, одразу життя на Тритонячому хребтi перетворилось у опiр набiгам i пiдготовку до наступних набiгiв.
   Приблизно в ту пору, коли вiдновились лiтописи, з'явились першi людськi дiти, народженi в пеклi. Не знаю, чому боги не звернули увагу, адже це порушувало саму суть вибiрковостi грiшникiв у пеклi, бо це вже була повна диференцiацiя душ i характерiв. Як би там не було, для людства це стало дуже позитивною змiною, адже тепер до сформованих типiв "безвiльних", "сплячих" та "пробуджених" додались усi iншi властивi людям риси характеру. Саме народженi в пеклi спонукали до подальшої експансiї на пiвденний схiд, на дикi береги моря гарпiй, незважаючи на ворожi рейди на кордони. Думаю, якби не розширення у дикi землi протягом п'яти столiть, нас би зiм'яли, або люди самi перегризли одне-одного, адже якщо крiм лiдерiв i безвiльної маси немає нiкого - вiдбувається узурпацiя в найгiрших формах.
   Як би там не було, але пiсля затяжної боротьби з острiвними гарпiями та Мавп'ячим царством Примарного Лiсу, людей не залишили у спокої i почались сутички на Гiрких рiвнинах. Здавалося б, кому вони здались - це просто степи вперемiшку з солончаками i невеликими рiчками, що пересихають влiтку. Однак, для людей пiвдень Гiрких рiвнин був потрiбен для прикриття узбережжя моря, а собаколюдей цiкавили раби. На серединних горбах вони вже обламали зуби об людськi замки, а от степи контролювати було значно складнiше. Тому вже скоро людський терпець урвався, пригадались старi образи i вiдбулась повномасштабна вiйна. Пiвтора столiття легiони ганяли собаколюдей по Гiрких рiвнинах, а потiм ще за половину переможною ходою вибили собаколюдей з передгiр'їв гiр Спасiння i загнали ворога в глибину Лiсу Друїдiв. Протягом наступного столiття люди обживали захопленi землi, вели млявоплинний конфлiкт у прибережнiй частинi Примарного Лiсу та очищали вогнем та мечем Лукрецiйське герцогство, нещодавно звiльнене вiд рептилоїдiв та їх скверни. Так, те саме, про яке я говорив.
   Щось я бачу, Люцiусе, ти вже засинаєш вiд мого потоку думок, а ще казав, що готовий, хех. Ну гаразд, постараюсь якось стиснути те, що було далi. А жаль, в той перiод промайнуло моє перше посмертя... Хоча кому взагалi цiкаве житiє старого скелета? Це вже лiрика, отож, скорочена суть наступних чотирьох столiть...
   За той час стались три основнi подiї: Перша - з невеликого ордену Воїнiв, що зародився у одному з замкiв Тритонячого хребта, пiсля довгої полiтичної гри i кiлькадесятилiтньої громадянської вiйни федеративна i роздрiбнена держава перетворилась на майже монолiтне Царство Меча, навiть утворилась нова релiгiя - Гардеанство, вiра у вищого Стража. Друга подiя - чи то собаколюдськi друїди були улюбленцями богiв i люди цим їх прогнiвали, чи ще по волi яких демонiв, але у Великому Лiсi перестали з'являтись новi грiшники. Якась продажна душа сповiстила тритонiв про те, що у людей обiрвався великий приток нової кровi i вони вирiшили вiдсвяткувати це поневоленням людства. За якiсь сто рокiв Велика Навала Тритонiв розкатала в млинець мiлiтаристське Царство на пiку розвитку. Однак, коли тритони думали, що все повернеться на круги свої i чергова раса пiзнає безодню абсолютного рабства, виявилось, що народженим в пеклi властива волелюбнiсть. I це третя подiя: з декiлькох фрагментiв Царства Меча, що ще лишились на схiдному кордонi, розпочалась Потойбiчна Реконкiста, що тривала триста кривавих рокiв. Менi пощастило застати тiльки самий початок.
   А далi, судячи зi свiжих лiтописiв, почалось повне безумство: Варто було людям загнати тритонiв в холоднi води моря Тризубцiв, замiсть укрiплення своїх позицiй на свiтовiй аренi, люди зайнялись тим, що вмiли краще всього: воювати мiж собою. Iншими словами, зараз вiдбувається друга Громадянська вiйна людей, i єдиними осередками якогось порядку вважаються Вороняче королiвство у захiдних передгiр'ях i горах Спасiння, Гарпiйська марка, що об'єднує майже все пiвнiчне узбережжя моря Гарпiй, та теократичний Двоїстий Союз Свiтла зi столицями у Лукрецiї та Новому Марселi.
  
  
  

Друга нiч вiдповiдей на запитання Луца

  
   Certus es, ut habitare possitis in ea?
   Луц проснувся за столом з головою на стiльницi. Права рука настiльки затекла, що про iснування пальцiв нiщо крiм очей не нагадувало. На столi три порцiї за вчорашнiй день, а коли вiн спробував згадати в подробицях, то спочатку загудiла голова, i бiль змогла зняти тiльки кружка води. Схоже, що вчора вiн не випив анi краплi пiсля снiданку вечерею. Спогади прояснились, на вiдмiну вiд вiчної напiвтемряви у камерi, i Луц зайнявся тим, чого не мiг робити в останнiй рiк життя - переварювати отриману iнформацiю. Одночасно з цим вiн органiзував з прохололих двох порцiй собi королiвський, на його думку, снiданок. Пiсля такого приємного процесу, знову прийшов час сумних думок: вiн усвiдомив, наскiльки тупо потратив можливiсть отримати глибшi знання про iсторiю, просто через те, що розучився слухати довгi та повчальнi iсторiї. Вiд злостi на себе вчорашнього Луц вдарив по стiльницi, вiд чого посуд пiдскочив i брязнув. З-за дверей почувся голос культиста:
   - А ну там не хулiганити, а то їстимеш з корита до самої смертi!
   - О, гуморист...
   - Хе, гумор гумором, а повноваження перевести на колективне харчування я маю.
   - А, ну гаразд. Тодi поясни, що менi в цьому прямокутному свiтi можна робити?
   - Як i всiм неспокiйним, тобi можна знаходитись в камерi, їсти три рази на добу, навiдуватись до лазнi раз на тиждень i отримувати письмове причандалля для слiв i малюнкiв.
   - Ого, та тут у вас тут якiсь гостьовi кiмнати, а не каземати!
   - Сказитись, та ти поет-фiлософ. Не було менi клопоту.
   - А чим тобi наш брат не подобається?
   - Такi як ти довго тут затримуються, у мислителiв завжди багато запитань, якi не дають їм спокою. Добре що ти дуже сильно цим страждаєш.
   - Гм, сумно про себе таке дiзнатись.
   - Ти бодай одну фiлософську працю прочитав?
   - Нi, але... якось був перiод, коли я досить близько спiлкувався з одним мандрiвним вченим.
   - Мабуть, саме вiн посадив в тобi зерно пошуку знань. Знаєш, якщо ти станеш одним iз нас, жерцем Ненародженого, я можу багато цiкавого про це розказати.
   - То як, я достатньо схожий на мудреця, як на тебе?
   - Нi, ти просто дурень. Твоє зародкове прагнення до знань - це ще не мудрiсть, а без систематизованих знань у тебе немає мудростi. I тебе вистачить менш нiж на тиждень.
   - Агов, Тимотермiус, досить вже бентежити мого протеже. - почувся знайомий голос з-за дверей.
   - О, ти повернувся, Емiдiус. Досить його нянчити, зажени його в яму та переходь до наступного, а то камера простоює поки ти з усякими нiкчемами панькаєшся
   - Слухай, бiблiарiй, не зазнавайся. Це мiсiя вiд самого Ненародженого, тобi цього не дано зрозумiти, тому ти все ще ходиш в молодших жерцях.
   - Але я при цьому знаю бiльше, нiж це смiття, на порядок!
   - Ох вже ця пихатiсть клану книжних червiв.
   Луцу залишалось тiльки спостерiгати, як два жерця сперичаються через нього, а ще чомусь захотiлось смаженої кукурузи.
   - Пихатiсть? Та я краще б зараз сидiв в бiбiлiотецi, читав книги, менi до наступного рангу в орденi бiбiлiарiїв лишилась всього сотня книг, i це значно важливiше, нiж ще один твiй невдалий кандидат.
   - Обережно, Тимотермiус, ти ходиш по краю. Ти можеш бути в будь-якому орденi, кланi, родi чи монастирi, але волю Ненародженого поважити i виконувати мусиш!
   - Чорти б тебе взяли, Вищий жрець, ти все на своїй хвилi. Якби ти тiльки не був таким вiдiрваним вiд реальностi...
   - Якби я був ближчим до земного i поперед всього ставив розум, досвiд чи логiку, ми б з тобою зараз розiгравали Лукрецiйську сiмку.
   - А може це через те, що той виродок першим пiдняв стару гвардiю, яка втратила контакт з землею ще до того, як повимерла?
   - Попереджаю ще раз, жрець, ти ходиш по краю. Ти ще не сказав зайвого, але будь обережний, i щоб твоя бiблiотекарська пам'ять не пропустила ВЖЕ ДВА ПОПЕРЕДЖЕННЯ, - останнi слова були сказанi цим потойбiчним, наднизьким, резонуючим i точно настiльки не людським голосом, що у Луца пiдiгнулись ноги i вiн гепнувся на стiлець, - прийми емiтемiю: три години медитативних молитв.
   На хвилину запанувала тиша, аж поки Тимотермiус не вичавив з себе "Слухаюсь", пiсля чого Емiдiус зайшов до Луца.
   - Доброго ранку, Луц, як спалось? - та вiн знущається.
   - I тобi доброго. Схоже на потрiйний пiдкол.
   - Потрiйний? Ого. Менi навiть цiкаво, де ти стiльки їх накопав. - ну точно знущається, якби його обличчя не було мумiфiкованим, сидiв би, судячи з iнтонацiї, з виразом щирого подиву.
   - По-перше, я вже в повнiй мiрi вiдчув муки совiстi за те, що вчора не знайшов в собi достатньо сил, щоб не заснути, хоча б тому, що менi у цьому свiтi ще жити. По-друге, ранок тут нiчим не вiдрiзняється вiд всiх iнших пiр дня, тому ранок настiльки ж добрий, як i вчорашнiй вечiр. По-третє, з божественною магiєю в твоєму виконаннi, навiть якби я спав, проснувся б.
   - Що ж, схоже, що ти сьогоднi не в гуморi, - падло продовжує пiдтрунювати, чи то вiн справдi не розумiє, - тож перейдемо до справ. Яке запитання сьогоднi буде першим?
   - Менi цiкавий Ейнцваан. - Луц сам здивувався, як швидко похмурий настрiй покращився, щойно запахло новими знаннями, - А зокрема, я хочу знати, як вiн перетворився на суцiльний некрополiс за декiлька днiв?
   - Хе, ти продовжуєш радувати мене хорошими запитаннями. Для повної вiдповiдi на це запитання я проведу невелику екскурсiю мiстом, тож ходiмо, поки цей зануда-бiблiарiй не повернувся. До речi, не забудь прихопити писальне приладдя.
   - До речi, поки ми не вийшли на поверхню, поясни в двох словах, хто такi бiблiарiї?
   - А я вже думав почати екскурс прямо тут, - вiдповiв Емiдiус, ведучи Луца нагору, - ну гаразд, розкажу, хоч це i буде значно менше, нiж я мiг би сказати.
   Отож, бiблiарiї - це органiзацiя... нi, не так, мiжсвiтовий орден бiблiотекарiв. В першу чергу вони займаються збором i систематизацiєю знань з усiх вимiрiв пекла. Але також, я натикався на такi чутки, що бiблiарiї часом ставлять "експерименти", випробовуючи, як на полiгонах, технологiї, утворюючи експериментальнi адмiнiстративнi та полiтичнi системи, у мене є пiдозри, що Орден Меча - це один iз таких експериментiв. Для чого вони це роблять - не знаю, вони не розказують про свої плани невхожим, буває, що дiляться iнформацiєю з тими, над ким проводять експерименти, але ця iнформацiя рiдко повна i всебiчна.
   - А що той культист городив про кiлькiсть прочитаних книг?
   - Не знаю, можливо це якийсь механiзм руху про пiрамiдi iєрархiї.
   - Тодi хоча б скажи, що означають твої слова про те, що вони мiж свiтами?
   - Мушу тебе розчарувати, ми вже вибрались на поверхню. - з цими словами Емiдiус розчахнув дверi, через якi Луц сюди i потрапив.
   Спочатку Луца заслiпило свiтло, значно яскравiше, нiж пiдземне свiтло масляних ламп. Але коли Емiдiус зупинився i дав час проморгатись, перед Луцом постала панорама, яку вiн не мiг розгледiти тiєї ночi, коли був на вершинi горба минулого разу. Ранкове сонце свiтило з-за спини, залишаючи для Луца та Емiдiуса тiнь вiд розбитого фасаду собору. А перед ними простягнулось величезне(за мiрками середньовiчного свiту Луца) мiсто: кiлометровий проспект, що так вразив його позавчора, перетинав з кiнця в кiнець лише верхню частину Ейнцваана, яка займала вершину плосковерхої земляної гори. А внизу, за стiнами Верхнього мiста, з Пiвнiчного Сходу до Пiвденного Заходу простиралось Нижнє, у два чи три рази бiльше, з цього мiсця визначити було неможливо, бо половину огляду на Пiвдень закривав якийсь великий замок, також споруджений тут, у Верхньому Ейнцваанi. А там, де замок, нечисленнi храми i мури не закривали панораму, вiд кiлькостi черепичних дахiв будинкiв, якi було видно з пагорба, розбiгались очi.
   - I як тобi наше мiсто?
   - Велич, достойна столицi королiвства, хоча нi, не кожне королiвство свiту живих може собi дозволити такий розмах.
   - О, до речi, вчора, здається, я забув сказати, що так званий "свiт живих" не єдиний. Коли був вiдкритий минулий вхiд в цей пiдсвiт пекла, сюди потрапляли люди одночасно з двох свiтiв. Можливо, iнший свiт - це ще один вимiр пекла зi своїми народженими в пеклi, але якось не вiриться, занадто вже звичайнi там речi вiдбувались.
   - Отакої. Це вже нi в якi ворота не лiзе.
   - Ну, на усвiдомлення того, що свiт живих може бути не єдиним у тебе ще буде час. А щодо столицi - Ейнцваан нiколи не був повноцiнною столицею, за часiв собаколюдей це було невелике прикордонне селище работорговцiв, пiсля вiйни Ейнцваан був столицею невеликого графства, потiм увiйшов в Царство Меча, а пiсля його падiння все одно не отримав бiльшої сили, нiж невелика оаза серед океану хаосу. Власне, знаєш, чому ми зараз пiднiмаємо, в основному, воїнiв? Тому що Ейнцваан - це далеко не найбiльше мiсто людей, i якщо ранiше йому доводилось пiдтримувати високий рiвень озброєностi, щоб його не захлеснули рейди учасникiв громадянської вiйни, то зараз для кожного шляхетного чоловiка справа честi вiдправити нежить на той свiт. Це не тiльки через вiчну ворожнечу з монстрами, у всiх релiгiйних текстах чомусь написано, що нежить може бути тiльки злом, часом навiть прямим текстом. Тому нам необхiдно зiбрати достатньо сильне вiйсько, щоб з нами рахувались.
   - Кхем. Ну i понесло тебе на патрiотизм, Емiдiусе. Так що там з екскурсiєю?
   Емiдiус змiряв поглядом Луца, не помiтивши жодної iскри участi у поглядi. Схоже, що це його дещо засмутило. Однак, на вiдмiну вiд еталонних героїв, Луца це абсолютно не обходило. Його не просто не зачепила ця промова, вiн знову згадав хто вiн i де знаходиться. Вiн - перш за все людина i лицар. I вiн не збирається зраджувати лицарський кодекс, переходити на сторону цих зовсiм не знайомих фанатикiв та пробачати жертовнi вбивства нi в чому не повинних селян, хоч вони i формально грiшники.
   - Зараз ти занадто непрезентабельно вигядаєш, щоб тебе по мiсту водити. Тому друге знайомство з Ейнцвааном почнемо з терм.
   - Терм? Це ще що таке? - Луц перевiв погляд на себе та побачив i рванi штани, i змочаленi рукави, i брудну броню. Якби не остання, то взагалi виглядав би як волоцюга.
   - Терми - це така особлива споруда, там є лазнi, басейн та гiмнастичний майданчик, i все це в суспiльному доступi.
   - Ого, або тут у вас дуже серйозно ставляться до гiгiєни, або бiдняки живуть як пани.
   - Перше. I це, до речi, традицiя, яка склалась ще з перших столiть, коли утворилась деяка стабiльнiсть. Окрiм того, що серед новоприбулих було двi цивiлiзацiї, у яких гiгiєна i лазнi були традицiйними; таке серйозне ставлення допомогло боротись з пекельними хворобами i монстрами-паразитами.
   - Що ж, тодi ходiмо.

Коли не своя тарiлка виявляється не своєю тацею виникає сум'яття.

  Et rvinas antiqvas praesenti optimvs
  Луц i ранiше розумiв, що таке велике мiсто, як Ейнцваан навряд просто так здалось групi фанатикiв потойбiчного єретичного бога, i що все його населення зараз, скорiш за все, вже принесене йому в жертву, але вiн не задумувався над масштабом рiзанини. Мабуть, в ту чорну для людства нiч, коли мерцi пересилили, вулицями текли рiки кровi, загарбники вривались в будинки, виривали жiнок та дiтей з постелi та несли на заклання, а може ще й чого гiршого чинили. Вiд таких яскравих образiв, що дуже контрастували зi ставленням до цього Емiдiуса, виникали мурашки по спинi. Луц подумки звернувся до Чотирьох, щоб дали йому сил вирватись з цього пекла посеред пекла та донести чорну вiсть iншим людям, поки ця зараза не розповзлась. Вiд думки про те, що те саме може чекати на ще бiльшi мiста, вiн здригнувся.
З полону сумних дум Луца не витягнули навiть терми, коли вони з Емiдiусом до них пiдiйшли. Терми знаходились бiля єдиних ворiт, що вели з Верхнього Ейнцваана, в центрi великому торговому майданi. Це монументальна будiвля у стилi заходу Царства Меча, i їй вже пара сотень рокiв. А, точно, нiхто з читачiв не в курсi, що це за стиль. Якщо коротко, то таким будiвлям характерне поєднання традицiйних мотивiв (на Землi називаються "античними"), та широкого використання барельєфiв з твердих порiд мармуру. Останнє могло б здатись бестолковою тратою часу та грошей, але чотириста рокiв назад, коли людство було пiд загрозою знищення або поневолення тритонами, з'явилось багато охочих створити одночасно пiдсумок iснування людської цивiлiзацiї, i щоб цi споруди простояли якнайдовше, як пам'ятники людськiй боротьбi. Вiдповiдно, барельєфи зображують або узагальнену iсторiю людей в пеклi, або трагiчнi сцени програшної вiйни з тритонами. Монументально i гнiтюче, в цьому сенсi схоже на готичний стиль в одному iз свiтiв живих.
Тепер важко сказати, чи даремне люди вкладались в таку похмуру розкiш, але у порiвняннi зi жвавим базаром(торгiвцям смерть - не завада) терми виглядали неначе похмура скеля у барвистому морi, що обступило, мiсцями накотилось, але поглинути не в силах. Будiвля, вища за оточуючi будiвлi на два поверхи, круглої форми, з майже повним толосом, перерваним величним порталом входу, що майже сягав даху. Вся зовнiшня стiна була суцiльною батальною сценою з темно-сiрого мармуру. Луц не мав нагоди роздивитись її всю, в пам'ятi вiдбились лише окремi образи: панцирник з емблемою червоної гори на щитi захищався вiд ударiв монстра, схожого на описуваного Емiдiусом тритона, на обличчях обох читалась лють. Тритон насiдав, упершись плазом трьох мечiв в щит, а четвертою рукою заносячи для удару спис. Щит був щербатим, обладунки у вм'ятинах, i сам чоловiк стояв з останнiх сил, по колiно в трупах iнших воїнiв. На iншому фрагментi, що вихопив погляд Луца, тритон кудись гнав батогом матiр з дiтьми. Останню сцену, яку вiн побачив, вiн не змiг розгледiти: там змiшались у боротьбi i люди, i тритони, i всякi iншi монстри. Луца не стiльки вразили сюжети, як смiливiсть i досконалiсть технiки древнiх скульпторiв: крiм того, що стиль повнiстю вiдрiзнявся вiд барельєфiв з його свiту, герої були неначе живими, обличчя переданi з неймовiрним(для середньовiччя) реалiзмом, лати частини персонажiв були з кольорових порiд каменю, а одяг виглядав майже реальним, i вiдрiзнявся лише тим, що неначе натертий воском, який заповнив всю фактуру тканини, та закрив дрiбнi подряпини на металi. I якби Емiдiус в цей час не вiв його за руку, вiн би застряг там надовго.
Обабiч входу стояли статуї, що неначе приготувались його обороняти: справа чоловiки в однакових обладунках, по переду щитоносець з мечем, за ним списник i останнiй цiлився з такої ж дивної зброї, яку вiн бачив у вартових надбрамної вежi: ложе як у арбалета з трубкою на ньому. По праву сторону порталу стояли три жiнки: перша у вишукано оздобленiй легкiй кiрасi, та з глефою в руках, друга - у спорядженнi мисливця i з луком, а третя однiєю рукою пригортала доньку, а iншою тримала зворотнiм хватом кухонний нiж. До того, як Емiдiус завiв Луца у правi дверi, вiн рiзко зупинив "гiда" i запитав:
- Емiдiусе, а що це за жiнки? Як я зрозумiв, тi воїни напроти символiзують тих, хто оборонялись вiд Тритонячої Гегемонiї, а це хто?
- Цi, Луце, теж оборонялись. Тi, хто мали можливiсть спорядити не лише свого чоловiка, бились в однiй шерензi зi звичайними легiонерами, - вiн вказав на першу, - до речi, вони були не тiльки мотивуючим фактором. Тi, що займались мисливством, особливо дружини тих мисливцiв, яких вiйна забрала першими, пiшли у стрiльцiв, слiдопитiв та розвiдникiв. А всi iншi, хто мали змогу захистити свiй дiм лише хатнiм причандаллям, стали останньою лiнiєю оборони, коли всi воїни загинули, пораненi, або в полонi.
- Ого. Мабуть, розпачливi були часи.
- Ще й якi. Але не думай, що жiнки не воювали до цього. Так, звiсно з ножем i мiтлою на поле бою не пускали, але в прикордонних регiонах i до того войовницi були звичною справою, а нинi i поготiв.
У Луца це вкладалось в головi надсилу. Жiнка в його уявi могла бути принцесою, королевою, могла навiть працювати на жiночiй роботi, або сидiти вдома з дiтьми, але щоб вона вдягла штани... Ну ще можна зрозумiти, якщо це дикi краї, де всi промишляють полюванням, але войовниця з глефою, по одягу, виглядала як донька знатних людей, з образом не в'язались лише мускулистi руки i ноги. Голова Луца хiба що не йшла обертом вiд кiлькостi шаблонiв, що порвались за його коротке перебування у пеклi, тому, не зважаючи на всю красу Ейнцваанських терм, вона пройшла мимо його сприйняття.
Однак, коли ще один ряд психологiчних бар'єрiв був проломлений, вiн повернувся до реальностi, та виявив себе у свiтлому внутрiшньому дворi якоїсь споруди, по його периметру йшов тiнистий портик. По двору походжали двi протилежностi мерцiв: зотлiлi до стану скелета та на диво цiлi, неначе щойно були живi. Емiдiус це пояснив тим, що для мертвої плотi термальнi воднi процедури шкiдливi, тому промiжних станiв немає. А на диво свiжi - це достатньо владнi особи, що можуть обмiняти багато життiв на божественний дар "вiчної молодостi", що повертає тiло у стан бiологiчної молодостi та зберiгає їх у такому станi, неначе вони щойно померли. При цьому, до наступного накладення закляття, зберiгаються всi шрами, та пошкодження. Сам Луц напiв-сидiв на кам'янiй лавцi бiля стiни з барельєфом, що зображував бiй спиною до спини двох мечникiв зi щитами проти купи ворогiв на тлi палаючого мiста. Барельєф складався з блокiв сiрого каменю з досить грубими щiлинами мiж ними. Досить дивна, як на думку Луца скульптурна технiка. Окрiм того, щоб прогулюватись та обговорювати новини зi знайомими, в атрiумi було чим зайнятись: у протилежному вiд входу кiнцi був квадратний загiн, де зараз займались боротьбою багатiї(судячи зi стану тiл). Прямо напроти Луца, бiля проходiв всередину терм, у великiй екседрi велась якась дискусiя, звiдти, де сидiв Луц, не було чути, про що там говорять, тому вiн мiг лише робити припущення.
- Ну що, Луце, ти вже тут?
- Так, Емiдiусе, схоже, що я пропустив найприємнiшу подiю за останнi пiв-тижня.
- Могло бути i гiрше. Деякi вiд великої кiлькостi потрясiнь зриваються, замикаються в собi i з глузду їдуть. - Емiдiус посмiхнувся так безтурботно, неначе це нормально - їхати з глузду.
Луц нарештi помiтив, що замiсть того лахмiття, в яке перетворився його одяг, на ньому була нова чиста тунiка, довжина якої сягала колiн. Емiдiус сидiв праворуч, i дивився на хмари, якi було видно з-пiд даху портика, а лiворуч на лавцi лежала броня Луца, її вже хтось почистив. Емiдiус вiдiрвався вiд споглядання неба i запропонував продовжити екскурсiю. Луц кивнув, начепив обладунки, i рушив за гiдом до виходу з терм. Сьогоднi на вулицях був той самий хаос, що i вчора, та i нiкуди не зникла загроза вiд тих, кому для чогось здався Луц. Звiсно, цього разу не довелось лiзти пiд землю, але пробирались вони до одному Емiдiусi вiдомої цiлi якимись провулками, дворами i пiдворiттями. Зрештою, коли Луц остаточно втратив вiдчуття напрямку, а двори стали брудними, як клоака, вони дiстались до невеликої площi бiля ворiт у мiськiй стiнi. Це точно не був заможний район: будинки всi дерев'янi, виглядали некрасиво, бiльшiсть з них були майже чорними вiд кiптяви та гнилi, а деякi люди в плащах з капюшонами виглядали не просто пiдозрiло, Луц не пiдiйшов би до них, навiть якби мав при собi свого меча. Пiд ногами не було брукiвки, тiльки грязюка, перемiшана зi смiттям i помиями. По нiй котились пiдводи, ходили мiсцевi мешканцi, воїни, купцi, а тепер ще й жрець, i нiкого це не обходило. Луц вже бачив таке у своєму свiтi, i ще там Гер Ейшем сказав йому, що це не рiдкiсть в мiстах, але це не допомагало анi вiд огиди до того, що доводиться по цьому ходити, анi вiд огиди до людей, якi живуть у такому багнi, але не збираються з цим щось робити. На його щастя, їм зараз не було до нього дiла, а Емiдiус прямував мимо них, у напрямку брами. Однак, за мiстом було не надто краще: всупереч мiркуванням тактики та безпеки мiста, бiдняцькi нетрища прилягали до самих мурiв, i тягнулись вздовж дороги ще на пару сотень метрiв. В нетрях i в голотi, що жила в них, не було нiчого дивного для Луца, вiн на це надивився ще при життi.
Значно цiкавiшою виявилось те мiсце, куди його вiв жрець: десь, приблизно, за кiлометр вiд мiста, на пiщанистому березi рiки, що протiкала поряд з Ейнцвааном, були дивне стрiльбище, i не менш дивний полiгон: на першому тренувались не тiльки звичнi лучники та арбалетники, але й стрiльцi з ними дивними трубками. При цьому, кожен пострiл супроводжувався гуркотом та хмаркою диму. Луц ще нiколи не бачив такого. А на полiгонi стрiляли з ще бiльших труб, чи колод, якщо ручнi варiацiї ще можна було порiвняти з арбалетом, то артилерiя була поза будь-якими орiєнтирами. Зазвичай, метальнi машини були громiздкими, i чим потужнiшi, тим бiльшi, цi ж виглядали досить невеликими, однак шуму вiд них було стiльки, що коли вони з Емiдiусом ще йшли нетрями, Луц подумав, це гримить грiм.
- Ну як, вражає? Знаю, що вражає. Це можна одночасно назвати як новою, так i давно забутою зброєю.
- Нiчого не зрозумiв.
- До початку вторгнення тритонiв технологiї людства поступово розвивались, адже, на вiдмiну вiд природного ходу речей у людських свiтах, країни з нижчим рiвнем розвитку не завойовували країну з вищим. I навiть перша громадянська вiйна не повпливала на прогрес настiльки, щоб вiдкотити його бiльше нiж на десяток-другий рокiв. Таким чином, тут, в пеклi, люди досягли бiльшого, нiж у свiтах живих. Однак, пiсля вiйни з тритонами, людство вiдступило по всiм форнтам: Деякi прикордоннi територiї, багато технологiй та культурних надбань було втрачено, навiть чисельнiсть людства зменшилась, особливо в найбiльш нестабiльних районах колишнього Царства Меча. В цьому сенсi я i мав на увазi, що технологiя одночасно новаторська, але й стара. (П.А.: Сумнiваюсь, що комусь буде цiкава iсторiя винайдення пороху i вогнепальної зброї, отож, я опускаю це момент) До того, як цi проклятi земноводнi розкатали нас в млинець, у нас був величезний арсенал порохової зброї, а тi гармати, якi ти бачиш - це просто дитячi забавки у порiвняннi з останнiми розробками. Якщо зараз ми за допомогою спогадiв тогочасних iнженерiв, древнiх манускриптiв i креслень всього лише намагаємось вiдновити технологiю створення стабiльної порохової сумiшi та лиття гармат, то чотириста рокiв назад вченi вже задумувались над стабiлiзацiєю снаряда. Хоча, тобi все-одно нiчого не зрозумiло в цьому. Якщо коротко, було багато втрачено, але у нас, як послiдовникiв Ненародженого є унiкальна можливiсть вiдновити колишню велич.
Пiд кiнець цiєї тиради Луц вже слухав у пiв-вуха, значно бiльше зацiкавили iгнiстарiї - так називалась ручна вогнепальна зброя. При тому, що швидкiсть перезарядки iгнiстарiя разiв в два чи три бiльша, нiж у арбалета з воротом, руйнiвна дiя перекривала цей недолiк. Якщо болт i пробивав обладунки, то мiг вбити, а мiг i нi. А в цей час свинцева куля перетворювала, судячи з результатiв стрiльби по дерев'яному брусу, ворога у вiдбивну. Для того, щоб iгнiстарiй став для Луца зброєю мрiї не вистачало тiльки влучностi: серед далеко не останнiх стрiльцiв на полiгонi велось змагання зi ставками на грошi, хто влучить в дерев'яне опудало з сотнi метрiв.

I спраглий знайде свою пiнту пива.

   Et finem cvm vita qvaestiones svper
  Цiнуєш коли втрачаєш. Вiн цiлий тиждень не тримав в руках кухля з пивом, i вже навiть забув про можливiсть його iснування. Тепер Луцiй вiдчував себе живим бiльше, нiж за весь час з настання його смертi ще там, у минулому життi. Однак, пiдступна уява i легке сп'янiння малювали в ролi вiдвiдувачiв таверни, в якiй вiн сидiв, живих людей, а не мерцiв. Все виглядало таким мирним, затишним i знайомим: i великий камин, i те, що цього вечора, як i у всiх тавернах це буває, зiбрались люди вiд бiднякiв до не надто заможних дворян. Увечорi в тавернi могли за сусiднiми столами сидiти крадiї, якi одночасно iмiтували бесiду, а мовою жестiв узгоджували план пограбування, i вартовi, що повернулись з патруля. Через таку характерну атмосферу прийшла ностальгiя i бажання проснутись, повернутись до знайомої таверни Гера Ейшема. Навiть якщо, за словами Емiдiуса, на нього тут можуть очiкувати красунi, може навiть, дворянки, але вiн з легкiстю промiняв би їх на кухарку Лiз, якби тiльки мiг. Однак, не встигла наступити меланхолiя, як Емiдiус, який сидiв за тим же столом, що й Луц, тiльки напроти, помахав долонею перед очима потенцiйного протеже.
До речi, щодо Емiдiуса. Вони зайшли в цей заклад щоб повечеряти пiсля екскурсiї мiстом, але їсти вони закiнчили вже давно. Зараз Емiдiус охоче вiдповiдав на запитання Луца, зокрема, розказав про драконiв в пеклi. Та ще пригода у них була. Луц згадав, про що хотiв запитати Емiдiуса. Коли вони йшли районом буржуа, вiн помiтив, що у деяких вельмож, в основному, патрицiїв, в ролi охоронцiв були обладунки. Нi, не те,що ви могли подумати, це були пустi в серединi лати, якi, при цьому, тримали форму людського тiла, рухались, як людина i супроводжували хазяїна. Тодi його це здивувало, i зараз як раз була хороша нагода про це дiзнатись.
- Емiдiусе, а як може броня рухатись без тiла всерединi?
- Гм, цiкаве запитання, я вже якось звик до такого за тиждень, тож навiть забув, що це спочатку дивує людей. Ходячi лати, або як їх ми ще називаємо, дух у бронi - це неординарне явище, навiть як для творiнь Ненародженого. Колись це були звичайнi лати, навiть не обв'язково, щоб повнi, головним фактором анiмування цих iстот був тiсний емоцiйний зв'язок з великим воїном-власником. Iншими словами, це були улюбленi обладунки героїв. Особливо сильними вони виходять, якщо власник мав з ними тiсний контакт: проливав на них свою кров або навiть просто дбайливо тримав у порядку.
Однак найцiкавiше те, що не всi лати при цьому стають просто вiрними машинами , що беззаперечно виконують накази, деякi з них набувають самосвiдомiсть, вiдмiнну вiд свiдомостi колишнього носiя. Звiдки беруться особистостi цих духiв у бронi поки що не вiдомо, всi вони стверджують, що найдавнiше, що вони пам'ямають - це те, що про щось говорили з Ненародженим. Про що, де i за яких умов - не знають. Iншими словами, у тебе ще буде можливiсть самому це дослiдити.
- Гм, звучить як чергова пропозицiя долучитись до вашого грiховного кола.
- Хе-хе, який кмiтливий. Зрештою, я сподiваюсь, ти все-одно прийдеш до розумiння, що отримати знання найлегше у нас, на службi у Ненародженого.
- Що ж, - Луцу зараз не хотiлось сперичатись, в кабаку було занадто комфортно, щоб повертатись до усвiдомлення всiєї глибини неприємностей, в якi вiн встряв, - я ще подумаю.
- О! Я став свiдком прогресу! - хоч Емiдiус вигукнув останню реплiку, усiм було плювати, в тавернi зараз i так гамiрно i бiльшiсть напiдпитку, - За це треба перехилити кухлi.
- Ага. - Луцу вже було усе паралельно. Мрiйливо-дрiмотний туман повнiстю розчиняв незгоди. Кайф.
Через якийсь час(на думку Луца - не менше пiвгодини, насправдi - менше) прийшов перiод просвiтлення i ясностi, i Луц згадав, про що ще треба дiзнатись. У пам'ятi всплив епiзод усвiдомлення, що Каприцiя не просто красуня, а мертва красуня, i запитання остаточно сформулювалось:
- А що не так з кленом сiм'ї Колонна?
- Кленом? А, точно, я думав, що ти бiльше зацiкавився тодi панi Каприцiєю.
- Чомусь у мене таке враження, що ти менi будеш ще довго це пригадувати.
- Можливо-можливо, якщо звiсно ти не вчудиш чогось нового, або якщо я не проштрафлюсь перед тобою настiльки, щоб я не хотiв отримати пiдколiв з твого боку.
Отож, щодо дерев. Справа в тому, що їхнє дерево росте з басейну у пiдвалi. I дереву, кривавому клену, недостатньо простої води. Вони пiдтримують мiф про те, що життя клена пiдживлюється особливим сортом вина. Хе-хе-хе, якби ж то. Не рiдше, нiж раз на тиждень в басейн має вилитись кров живої людини, пiдготованої певним ритуалом. У вiдповiдь на це дерево дає сiк, який дає безсмертя живим. Достатньо однiєї пiали на рiк, але в станi вiчного життя таким чином клен не може пiдтримувати бiльше деякої кiлькостi людей, тому династiя пiсля народження чергового члена основної гiлки вирiшує, кому жити. В жертву, звiсно, приносяться або вороги сiмейства, або, якщо вони не доступнi, простi нiчнi перехожi, просто для них суть дилеми в тому, що комусь доведеться померти вiд старостi. Пiкантностi додав прихiд Ненародженого - тепер вiчне життя доступне для всiх, питання полягає в тому, в якiй формi. I зараз, як я зрозумiв, вони займаються тим, що жертвують життя членiв побiчних гiлок для того, щоб оживити тих, кого втрачати було особливо жаль. I є у мене пiдозри, що цi самi члени основної гiлки до сих пiр не наверненi пiд крило Ненародженого. Напiв-офiцiйно ми можемо манiпулювати тим, що ми знаємо секрет дерева, а на таємному рiвнi залишається те, що треба знайти криївку вiдступникiв.
- Яка ж це таємниця, якщо я про це чую в тавернi? - макiтра Луца варила не дуже, але цей момент сильно видiлявся тим, що "по секрету", в основному, в кабаках переповiдались лише плiтки.
- Справа в тому, що для бiльшостi мiстян це настiльки неймовiрна iсторiя, що нiхто не повiрить. Таким чином, приватнiсть клану Колонна практично не порушена. Але в той же час їхнi агенти отримати вiд мене потрiбне повiдомлення. - пiсля цх слiв десь на iншому кiнцi зали рiзко встав якийсь чоловiк у нарядi патрицiя(всi вони вирiзнялись срiбним вiнком на головi) i вийшов з корчми. Однак, Луц цього не помiтив.
- Це або якiсь iнтриги, або ти, Емiдiусе просто вiшаєш менi локшину на вуха. Навiть якщо це друге, сьогоднi я не проти. Думаю, ще один день i не зможу сприйняти нову iнформацiю, треба буде переварити це все. - i вiн провiв рукою, неначе охоплював чи то таверну, чи то ще щось ширше.
За такими балачками вони засидiлись до пiзнього вечора. I хоч Луц думав, що з незвички напився так, що не стоятиме на ногах, але прохолодне нiчне повiтря дещо протверезило його i виявилось, що вiн може йти i навiть не хитатись. Однак, в головi все одно був хмiль i Емiдiусу доводилось повсякчас вiдваджувати товариша вiд дивацьких намiрiв, якi так i лiзли в голову. Так вони пересувались Ейнцвааном у напрямку брами у Верхнє мiсто, коли на вузькiй вуличцi їх перестрiв нiчний перехожий. Вiн вiддiлився вiд затiненої стiни, вийшов на середину вулицi та розвiв в боки руки з вiдкритими долонями, чи то у вiтальному жестi, чи то перегороджуючи прохiд. На постатi можна було розгледiти лише бiлi рукави блузи, якщо у перехожий i була зброя, чорний плащ приховував її.
- Доброї ночi, шановне панство. - промовив вiн.
- Ти хто такий, i чого тобi потрiбно? - вiдповiв запитанням Емiдiус.
- Простий незаможний городянин, я лише збираю добровiльнi пожертви вiд добрих людей. - i вiн опустив руки на пояс.
- А якщо у мене немає для тебе грошей?
- Що, навiть у твого друга не знайдеться?
Луц помотав головою.
- Що ж, я збираю у добрих людей, а мої побратими у скупих. - за спинами у Луца i Емiдiуса дзвякнули клинки, що витягувались з пiхов.
Озирнувшись Луц помiбачив двох грабiжникiв у плащах з вузьким мечем у кожного. Коли вiн подивився вперед, у розбiйника, що загородив прохiд, в руцi вже теж був легкий меч. Луц подивився на Емiдiуса, той зiтхнув i вручив товаришу клинок, схожий на тi, що були у бандитiв. Меч був незвичним для Луца: легкий, досить тонкий i з якоюсь крученою гардою. Для того, щоб звикнути до нього кiлькох помахiв було явно недостатньо. Емiдiус в цей час витягнув з-пiд плаща звичайний лом з гаком на кiнцi.
- Останнiй раз пропоную здатись, нас бiльше i ви оточенi. - злодiї не сприймали їх як iстотну загрозу.
- Таким мерзотникам як ви я не здамся! - Луц згадав, як бився плечем до плеча з гером Ейшема i проти бiльшої кiлькостi розбiйникiв. Щоправда, тодi вiн був у кращiй формi i тверезим.
Не тягнучи кота за хвiст i не даючи ворогам нанести iдар першими, Луц з розвороту вдарив мечем лiвого з тих двох, що були позаду. Меч був незвичним, та i грабiжник був не ликом шитий i встиг частково заблокувати удар, тому iнiцiатива потратилась на неглибоку рану на плечi. Луц мiг би зiйтись в захватi з ворогом i продовжити напирати, якби це був поєдинок один на один, але, натомiсть, довелось втратити iнiцiативу i швидко перейти у оборону, бо другий розбiйник в цей час вже робив випад. Емiдiус в цей час не мiг прийти на допомогу, бо бився в цей час з третiм суперником. Ситуацiя була так-собi, вороги володiли своїми дивними мечами значно краще, однак, для Луца таке положення було не в перше, i пiдловивши одного з ворогiв на не надто вправному ударi, ухилився вiд нього. Наступної ж митi вiн провiв удар, що працював для будь-якого меча, навiть такого тонкого: в той же час, коли другий суперник наносив удар збоку, вiн заблокував його ковзаючим ударом леза по лезу, i одразу, рвонувши всiм тiлом, провiв купе вперед. Був би вiн впевнений в клинку, i кращим фехтувальником, вiн би перехопив гардою лезо i вбив розбiйника одразу, але довелось обмежитись прорубаною до кiстки правою рукою. Принаймнi, знешкодив. Перший розбiйник в цей час спробував атакувати, але Луцу пощастило, i укол втрапив в кiрасу. Луц не збирався давати поблажку негiднику i перейшов у рiшучий наступ. Звiсно, суперник був незручний, весь час комбiнував колючi та рублячi удари, тут би щит став у нагодi, однак, його не було, i довелось брати рiшучiстю i рукопашними ударами. Зрештою, Луцу вдалось притиснути ворога до стiни i розвести на захват. Супротивник в цьому положеннi програвав, бо його стиль бою явно не був розрахований на силове протистояння, в той час, як для Луца це було не складнiше тренування: на ньому був неповний обладунок, меч легший, нiж зазвичай, i не було щита. Тому лезо меча було все ближче i ближче до носа розбiйника. Коли меч майже торкнувся його обличчя вiн все ж вичавив з себе:
- З-здаюсь.
- А щоб тебе. Ну гаразд, живи.
Луц прибрав меч i озирнувся в бiк Емiдiуса. Той в цей час дочитував закляття вiдлучення, пiсля якого грабiжник, з яким вiн бився, розвiявся на попiл, як i той пiхотинець на дорозi до Ейнцваана.
- Емiдiусе, а що з цими... - Луц подивився в бiк, де залишив розбiйника з пораненими руками i зрозумiв, що той втiк, - ...цим негiдником будемо робити?
- А що?
- Вiн здався.
- От морока. Доведеться патрулю здавати. Грець би його брав, ще тягти якогось нiкчему.
Бандит, схоже, вирiшив триматись потихiше, щоб не давати Емiдiусу приводу його розвiювати. Довелось зробити невеликий гак, щоб здати невдаху вартi, i тiльки через годину вони опинились в пiдземеллях храму, до яких Луц вже майже звик.

Третя нiч вiдповiдей на запитання Луца

   Unus, duo, tres, moriuntur.
   Похмiлля було не таким серйозним як могло б бути... А, точно, ще ж i тижня не пройшло, вiдвикнути за такий час неможливо. А от втратити лiк часу при такiй кiлькостi нових знань - не складно. Власне, це навiть не було нормальним похмiллям - пiсля другого глека води симптомiв зовсiм не стало. Цього ранку Емiдiус не прийшов навiть пiсля того, як Луц розправився зi снiданком, тож Луц рушив по приземкуватим склепiнчатим коридорам до бiблiотеки. Дорогою вiн вдосталь надивився на жерцiв всiх рангiв, в тому числi, як виявилось, у храму була внутрiшня охорона, яка складалась, судячи з поведiнки та манер, не з простих жерцiв, а з досвiдчених боями храмових гвардiйцiв. Якось, ще у свiтi живих, Луц бачив таких i вирiшив, що з ними краще не зв'язуватись: фанатичнi, iдеально вишколенi та завжди в iдеальнiй формi. Краще опинитись у першiй лавi пiхоти, на яку несеться панцирна кiннота, нiж у бою з цими бойовими машинами.
Отож, вiн дiстався до бiблiотеки. В першу чергу його увагу привернуло те, що вона була бiльша, нiж усi бiблiотеки, якi вiн бачив(а бачив вiн зовсiм мало бiблiотек): храмова бiблiотека складалась з великої круглої зали, в якiй вiдвiдувачi могли читати або переписувати книги та вдвiчi бiльшого книгосховища. На останнє вiн змiг поглянути лише мельком: як виявилось, ця частина закрита для усiх, крiм жерцiв середнiх i вищих iєрархiчних рiвнiв. Але навiть того, що вiн побачив, було досить, щоб зрозумiти, що по-перше, книжок там тисячi, може навiть сотнi тисяч; i по-друге, що як мiнiмум, книгосховище збудоване задовго до бiльшостi будiвель в Ейнцваанi та вiдноситься до тих будiвель, якi невiдомо коли i ким зведенi.
Однак, те, що його не пустили у вiльне плавання серед книжкових шаф його не надто засмутило i щойно зрозумiв, що вiн, як той, хто хоче отримати вiдповiдi перед тим як померти, може отримати будь-яку з книжок, якщо буде просто притримуватись бiблiотечного етикету, вiн поринув у вивчення технiки бою та тих дивних мечах, один з яких тепер був у нього зi вчора при боцi. Для початку, вiн визначив, що цей тип зброї називається спада i вiн призначений для маневреного технiчного бою, майже без блокiв проти серйозної зброї. Така зброя ефективна проти суперникiв в легких обладунках, або у випадку бою з неповороткими цiлями, наприклад, у випадку зухвалої вилазки мiж двох лав списникiв, коли ворог зв'язаний боєм i не може маневрувати, бо знаходиться у щiльному ряду. Iншими словами, на вiйнi спада ефективна лише в руках професiонала, в той час як для дуелi, для розбiйникiв, або в якостi парадної, але не декоративної зброї, пiдiйде i менш вправному бiйцю. Луц вирiшив, що варто навчитись такому бою, по-перше, для того, щоб ситуацiї, як вчорашня, не схибити, а по-друге, щоб краще знати ворогiв. Звiсно, як тiльки вiн добереться до людей, намагатиметься отримати нормальну, за його мiрками, зброю, може навiть меч. Але i вiд подарунка Емiдiуса не позбудеться - спада достатньо легка, щоб не обтяжувати, а у випадку, якщо меч виб'ють з рук, краще мати щось довше, нiж кинджал. До речi, поки вiн вникав в подробицi бою на спадах, була нагода роздивитись її в деталях. Подарована спада вiдрiзнялась вiд звичного Луцу меча тим, що доли були вузькими(як i весь клинок), досить сильно заглибленими, їх можна було навiть назвати напiв'цилiндичними; друга вiдмiннiсть полягала в цiкавiй конструкцiї гарди: вiд звичної хрестовини в бiк незаточеної частини клинка, рiкасо, була кiльцева дужка для пальця, а в бiк рукiв'я вiдходили чотири дужки, якi дозволяли вiдхиляти або блокувати удари при колючих випадах, однак, тiльки для правої руки, в лiвiй руцi меч буде незручним навiть для профi; третя особливiсть полягала в балансi: маса була зосереджена в рукiв'ї, гардi та сильнiй частинi клинка, для Луца, який ранiше стикався, в основному, з рубаючими мечами, це було в новинку.
Наступна тема, якою вiн вирiшив зайнятись - це визначення, що ж за цивiлiзацiя звела пiд Ейнцвааном пiдземелля, i куди настiльки розвинена архiтектурна культура зникла. На жаль, йому не судилось дослiдити це - голова просто не витримала такого кiлькаденного потоку знань пiсля того, як останнi декiлька рокiв все його пiзнання обмежувалось рiдкiсними бесiдами з достатньо словоохочими вiдвiдувачами таверни "Шостий бiля Тотеня". I вiн просто заснув. Як же вiн себе картав себе за цю хвилинну слабкiсть потiм...
Але зараз доля розпорядилась закiнчити занурення в книги практично на самому початку. Луца розбудив Емiдiус, i був вимушений вислухати коротку тираду на тему того, як Луц розчарований тим, що заснув в бiблiотецi. Емiдiус, як виявилось, не тiльки прийшов, щоб допомогти Луцу у його пошуках, але i для того, щоб сповiстити невтiшну вiсть: за правилами бiблiотеки, за те, що Луц заснув за читанням, йому закритий доступ сюди на наступнi три днi. Вiд останнього вiн ледь вовком не завив - стiльки днiв йому не протриматись, а отже, єдина можливiсть повернутись сюди - це стати жерцем. У нього склалось враження, що Емiдiус не випадково прийшов вже пiсля того, як Луц вiдключився.
Пiсля того, як Емiдiус вивiв Луца на поверхню провiтритись, постало питання, що зараз Луц готовий дiзнатись. На провокативне прохання прояснити тему древньої цивiлiзацiї Емiдiус не купився i довелось обмежитись iсторiєю Храму. Жрець погодився розповiсти про це, дорогою до мiсця ще однiєї екскурсiї, предмет якої вiн поки що лишив в таємницi.
Отож, Ейнцваанський собор, або, як споруда на його мiсцi ранiше називалась, Храм(так, достеменно невiдомо, якому божеству вiн був присвячений), був збудований задовго до приходу людей в цi землi, i є багато ознак того, що вiн не належить до собаколюдської цивiлiзацiї. На даний момент дослiдження цiєї будiвлi на початковiй стадiї. Далеко не всi примiщення вiдкопанi та звiльненi вiд завалiв, в бiблiотечних архiвах дослiдження вiдстають ще бiльше: там ударними темпами йде каталогiзацiя i до вивчення розвiданих матерiалiв просто не дiйшли руки. Поки що вiдомо лише те, що споруда побудована дуже давно, неодноразово ремонтувалась, у деяких мiсцях перебудовувалась та надбудовувалась. Найдавнiшi структури, за попереднiми оцiнками, нагадують зикурат, надбудови собаколюдей загалом хаотичнi, за час їх панування початковий зикурат з якихсь мiркувань засипаний землею, тому зараз вiн схожий на пiрамiдальний горб. На руїнах собалюдського храму, в свою чергу, зведений дерев'яний людський храм на честь старих богiв, ще зi свiтiв живих. Коли Царство Меча розповсюдилось i до Ейнцваанна, храм перебудували в кам'яний, i переосвятили на честь Стража. Ну, а потiм заявився цей вилупок, який з одного боку, призвiв до приходу Ненародженого, а з iншого - зруйнував пам'ятку архiтектури. Але оскiльки друге життя мерцiв для нього було лише засобом досягнення цiлi, особисто Емiдiус вважає некроманта скотом.
Взагалi, в частинi, зведенiй до собаколюдей, було знайдено багато слiдiв крiплень для невiдомо чого. При цьому, цi крiплення, i труби, якi також там трапляються, складаються з невiдомого дослiдникам сплаву. Щодо самого зикурата, якщо збереження кладки в пiдземеллях ще можна списати на те, що там, загалом, сталi умови, то чому зовнiшнiй шар блокiв зикурата в хорошому станi при тому, що до приходу собаколюдей був просто неба, це дивно. Власне, взагалi дивна сама структура споруди: люди ще не стикались в цьому вимiрi пекла з культурою, у якої весь храмовий комплекс був в межах однiєї будови. Луц в черговий раз пожалкував, що не має можливостi дiзнатись все, що його цiкавить. Вiн знайшов цiкавим, що ранiше вiн хотiв бiльше дiзнатись, але не мiг здобути, а тепер вiн може дiзнатись навiть бiльше, нiж може осягнути.
Досить скоро вони пiдiйшли до невеликої ринкової площi бiля захiдних ворiт Ейнцваана. Схоже, що зараз торгiвля в Ейнцваанi мала не найкращi часи, адже на площi було досить мало купцiв i основним товаром, який тут обертався, були живi раби. Емiдiус пообiцяв, що вже скоро вiн пояснить, для чого коло далеко не головних ворiт торгувати живими. Також на майданi знайшлось мiсце для формування якогось вiйськового загону: тут було з пiвсотнi кiнних воїнiв та ще з десяток-два обозної охорони на возах. Їх майже нiхто не проводжав, окрiм звичайних для околиць мiста волоцюг, неначе нi до кого з воїнiв нiкому не було справи. А може i справдi це було так. Коли Луц запитав у свого гiда, що вiдбувається, той чесно вiдповiв, що вчора розвiдники повiдомили, про те, що з того мiста, з якого вийшов той патруль, який нещодавно трапився Луцу на дорозi, рухається в бiк Ейнцваана рейдова група i щоб її перехопити висувається диверсiйний загiн, який має або знищити ворожий обоз, або, принаймнi, спровокувати на погоню авангард i вирiзати хоча б його. Луц це розцiнив як примарний шанс на те, що його звiдси витягнуть. Хоча... Верхнiй Ейнцваан паде в останню чергу. Однак, одразу схаменувся, адже лицарю не гоже думати лише про себе i вiн став бiльше жалкувати, що не може попередити рейдову групу про те, яка зараз ситуацiя.
Тим часом, вони пройшли через браму за мiсто. Цi ворота не були такими пафосними, як тi, через якi Луца привезли у Ейнцваан, але також були гiдними якої-небуть столицi. Луц все ще не звик до того, що в пеклi густина населення вища, нiж у свiтi живих.
Вздовж дороги за мiстом, як не дивно, було досить людно, чи то мертво(Виникає лiнгвiстичний казус, коли мова йде про не мертвих але i не живих людей). Вiд мiста рухались процесiї яких-ось багатiїв з живими рабами, а в бiк Ейнцваана рухались пригнiченi свiжi мерцi та все тi ж заможнi люди, але настiльки чомусь радi, що розпивали вино на ходу, з кубкiв, а то i прямо з глекiв. Луц вже почав здогадуватись, що рабiв продавали на околицi саме для таких вельмож, але лишалось невiдомим куди i звiдки вони йдуть, для чого i що святкують. Емiдiус на мовчазне запитання Луца лише жестами вiдповiв, що той скоро все дiзнається. Луц би добивався вiдповiдi вголос, але через всю цю круговерть на дорозi було так гамiрно, що вiн не чув i самого себе. Принаймнi, що заспокоювало, гiд виглядав впевненим, а рухались вони в одному потоцi з тими, хто йшли як раз туди, де мають бути вiдповiдi на запитання. На радiсть для Луца вже скоро вони прибули туди, куди прямували. Однак, виявилось, що там таке стовпотворiння, що не видно нiчого за живими та мерцями. I якщо на дорозi ще залишались промiжки, то тут однi ломились кудись в гущавину, а iншi назад з таким ентузiазмом, неначе там безплатно роздавали розум. Але Емiдiус точно знав, куди йде, i, неначе корабель через розбурхане море, кудись повiв за руку Луца, причому, не зовсiм туди, куди пхались усi.
Через деякий час, коли Луц думав, що зiб'є назовсiм ноги об якiсь кам'янi плити, якi скрiзь траплялись пiд ногами скрiзь, i пiд найневигiднiшими кутами, як тороси на узбережжi Штормового моря, вони проштовхались через галасливий натовп, який влаштував вакханалiю прямо посеред цього хаосу. I опинились пiд стiнами якоїсь похмурої будiвлi. Стiна, пiд якою вони тепер стояли, складалась з величезних(десь пiв-метра на три) темних кам'яних блокiв, вкритих барельєфами, чимось схожими на тi, що на Термах. Наверху вона завершувалась карнизом, який тримали на своїх плечах страхолюднi гаргулiї. Причому, карниз був достстньо великим, щоб виглядати гнiтюче та вiдтiняти барельєфи, але достатньо вузьким, щоб пiд ним не можна було заховатись анi вiд сонця анi вiд дощу. Схоже, що це не фасадна стiна, адже в нiй були лише однi непригляднi дверi, i в них нiхто не квапився, при тому, що довкола будiвлi була, мабуть найбiльша концентрацiя людей. Однак, саме до тих єдиних дверцят Емiдiус вiв свого пiдопiчного.
За благенькими вузькими дверима, якi зовсiм не в'язались з навколишнiм пафосом, на всякого подорожнього чекали сире, холодне, дещо затхле повiтря з в'язким трупних запахом, пiдставка з декiлькома смолоскипами, схоже, що недавно тут поставленими, та густа темрява. Емiдiус взявся викресати вогню, який не хотiв в такiй сиростi розгорятись. У вiдблисках вiд iскор проявлялись жахливi морди i одразу впадали у пiтьму, коли iскри гасли. Луц сильно засумнiвався, що хоче йти далi, але до того, як вiн встиг зробити i крок в бiк виходу, Емiдiус нарештi пiдпалив факел та трiумфально пiдняв його над головою. Вiд побаченого Луц аж здригнувся: вони опинились у невеликiй кiмнатцi з непропорцiйно високим склепiнням, яке губилось у темрявi. З усiх бокiв на них дивились трьохметровi гаргулiї з непропорцiйно великими головами. Мiж гаргулiями, у заглибленнях, як на стелажах, вiд кам'яних плит пiдлоги i до верху, лежали у прямокутних нiшах покiйники. При цьому, якщо мерцi на вулицях Ейнцваана все ще бентежили, але вже не шокували, то перебувати у склепi було моторошно. I судячи з розмiрiв кiмнатки, це ще дуже мала частина вiд тих, хто тут сподiвався отримати вiчний спокiй.
- Що, лячно? - голос Емiдiуса знову змусив сiпнутись.
- Авжеж. - одночасно з цим Луц кивнув.
- До речi, щоб потiм ти не сердився, що я не повiдомив, пiд кожною плиткою пiдлоги попiл i кiстки з тiл тих, кому на повноцiнну нiшу за життя не вистачило грошей. - пiсля цих слiв Луц заскочив би на одну з гаргулiй, але тi виглядали занадто лячно, щоб на них сидiти. Принаймнi, для Луца.
- Ото ж бо i воно, Луце, тут нiкуди ступити, щоб не ходити по мертвим предкам. А, до речi, десь вiд того часу, як ми вiдiйшли вiд тракту, ми йшли по похованнях. - i тут Луц згадав пiдозрiлi плити, що траплялись пiд ногами...
- Щоб тебе чорти побрали, нащо ти мене на кладовище потягнув, та ще й без нiякої поваги до мертвих!?
- Ну, - Емiдiус так сказав те "ну", що вже було ясно, що всiєї правди не скаже, - для чого ми на цвинтарi - побачиш вже скоро, а чого без шани - то це, мабуть, у твоєму свiтi живих не така висока щiльнiсть населення, як у Ейнцваанi. Тут, окрiм того, що як я вже казав, в межах стiн мiста є залишки кладовищ, на замiських цвинтарях стало так тiсно, що в кращi часи будували i колективнi гробницi, i стихiйнi перепоховання бiднякiв, бо нiкуди було ховати навiть тих, кому було чим заплатити. Бо тут вже вибiр був мiж тим, щоб викупити чиїсь приватнi землi, на якi нiхто мiсту знижку не дасть, чи перезакопати тих, кого, як вони думали, вже не повернути. Тому в великих мiстах, i в Ейнцваанi в тому числi, пам'ять про померлих бережуть краще, нiж їхнi трупи, i якщо вже мерця нiхто не пам'ятає, i на його могилi стерлись слова про те, хто це був, то могилу використовують повторно, або навiть знаходять для неї iнше застосування.
Луц вiд цього випав у прострацiю. У його свiтi таке паплюжне ставлення до мерцiв було тiльки з боку завойовникiв або якщо покiйники були пропащими бандитами. Однак те, що вiн побачив далi у склепi, знову повернуло його до реальностi: вiн вперше бачив квiнтесенцiю готики: скрiзь були колони, скульптури, барельєфи та срiльчатi арки. Сюжети барельєфiв та напiвзотлiлих гобеленiв торкались скорботи, боротьби та вiдплати за мирськi дiяння. Для найвизначнiших покiйникiв у численних залах знайшлось навiть мiсце для кам'яних саркофагiв, щедро прикрашених рiзьбою з бокiв та зi скульптурами тих, кого в них поховали. Зi строгiстю, темрявою та холодом рiзко контрастували вакханалiї якi вiдбувались навколо деяких поховань. За спинами тих, хто буйно радiли чомусь, що вiдбувалось в стовпотворiннях не було видно чим вони там займались. Однак, вiдповiдi i на запитання про те, що Луц з Емiдiусом тут роблять, i що тут вiдбувається, i навiть на те, чому за Луцом ведеться, зi слiв Емiдiуса, полювання, несподiвано швидко з'явились.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"