Я знаю, що прийшов не в той день, що звичайно, мiй отче, але менi треба виговоритись. Пекарня вчора вiдкрилася. Але не як пекарня. Коли я прокинувся вчора вранцi о шостiй, ремонтної сiтки вже не було, маркiза i вiконницi стояли на своїх мiсцях, а козирок над вiтриною пiднятий. Колись звичайний, сiрий, старий будинок, як всi iншi в окрузi, тепер сяяв, нiби цукерка в червоно-золотавiй обгортцi на блискучо-бiлому столi. Червона герань у вазонах на вiкнах. Балюстрада огорнута крепово-паперовими гiрляндами. А над дверима дубова вивiска, на якiй чорними рукописними лiтерами написано: ШОКОЛАДНА ЛАВКА "НЕБЕСНИЙ МИГДАЛЬ".
Звичайно, це смiшно. Така крамниця могла б користуватися популярнiстю десь у Марселi чи Бордо, навiть в Ажанi, де туристична торгiвля зростає з року в рiк. Але в Ланксне-на-Таннi? I на початку Великого посту - традицiйного перiоду самообмеження? Це здається грiховним, можливо, навiть, навмисно спланованим. Сьогоднi вранцi я роздивлявся вiтрину. На бiлiй мармуровiй поличцi виставленi незлiченнi коробки, упаковки, рожки зi срiблястого та позолоченого паперу, розетки, дзвоники, квiти, сердечка та довгi завитки рiзнокольорових стрiчок. В скляних дзвiночках та на тацях лежать шоколаднi цукерки, пралiне, трюфелi, цукати, козинакi, шоколаднi мушлi, карамельнi трояндовi пелюстки, зацукрованi фiалки... Захищенi вiд сонця наполовину приспущеними жалюзi, вони вилискують темним кольором, нiби затонулi скарби - печера Аладiна з солодощами. А в центрi вона побудувала розкiшну споруду - iмбирний будиночок. Його здобнi стiни, покритi шоколадом, обвивають лози з шоколаду та глазурi; вафельна черепиця перекладена цукатами; лiпнина вiдлита зi срiбної та золотої глазурi; марципановi пташки спiвають на шоколадних деревах. . . Тут i вiдьма - з чорного шоколаду вiд самiсiнького вершечка її загостреного капелюха до поли довгого плаща - верхи на мiтлi, зробленої з зефiру. З мого власного вiкна я бачу її вiтрину - око, що нiби лукаво пiдморгує. Каролiна Клермон порушила свою великопостну обiтницю через ту крамницю i те, що в нiй продається. Вона розповiла менi вчора на сповiдi - тим своїм бездиханним дiвчачим тоном, який зовсiм не пасує до її обiцянок спокутувати грiх.
- O, мiй отче, менi так соромно! Але що я могла зробити, коли та чарiвна жiнка була такою люб"язною? Я маю на увазi, що навiть нiчого такого не думала, доки не було вже пiзно, бо ж кому i треба вiдмовитись вiд цукерок, то це менi. . . Я маю на увазi, що мої стегна за останнiй рiк чи два так страшенно розтовстiли, що хоч помирай.
- Аве - два рази. - Боже, що за жiнка. Навiть через решiтку я вiдчуваю, як вона буквально пожирає мене поглядом.
- I пам"ятайте, для чого ми постимось перед Великоднем. Не для марнославства. Не для того, щоб справити враження на друзiв. Не для того, щоб влiзти у моднi дорогi фасони наступного лiта. - Я навмисно грублю. Це саме те, чого вона хоче.
- Так, я безнадiйна, ви маєте рацiю. - Вона схлипує, обережно витирає сльози краєчком зеленої хустинки. - Просто безнадiйна дурепа.
- Пам"ятайте про Господа нашого. Його жертву. Його зречення. - Я вдихаю її парфуми, щось квiткове, занадто сильне в цiй замкненiй темнотi. Менi цiкаво, чи це - спокуса? Якщо так, я - камiнь.
- Чотири Аве.
Це щось на кшталт вiдчаю. Вiн бентежить душу, роз"їдає клiтинку за клiтинкою, як пилюка та пiсок з часом можуть зруйнувати храм. Я вiдчуваю, як потроху позбавляє мене рiшучостi, радостi, вiри. Я хотiв би провести їх через випробування та утрати. Але з ким менi доводиться мати справу? Пiдступною процесiєю брехунiв, облудникiв, проглотiв та жалюгiдних самообманщикiв. Битва добра зi злом втiлена в образi товстухи, яка нерiшуче стоїть перед кондитерською крамницею, роздумуючи: "Їсти? Чи не їсти?" Диявол - боягуз: вiн не показує своє обличчя. Вiн безплотний, розсипається на мiльйони частинок, якi проникають, як черви, у кров, у душу. Ти i я народилися занадто пiзно, мiй отче. Жорсткий, чистий свiт Старого Заповiту кличе мене. Тодi ми знали, де стоїмо. Сатана ходив помiж нас у плотi. Ми приймали важкi рiшення; ми жертвували наших дiтей в iм"я Господа. Ми любили Бога, але бiльше його боялися.
Не думай, що я звинувачую Вiанн Роше. Насправдi, я й не думаю про неї. Вона лише один з тих проявiв зла, з якими я повинен боротися кожного дня. Але думка про ту крамницю з карнавальним тентом, який нiби закликає проти самообмеження, проти вiри. . . Зустрiчаючи бiля церкви прихожан, я вловлюю якийсь рух за вiтриною. Випробуй мене. Перевiр мене. Спробуй мене. Скуштуй мене. Читаючи псалми, я чую клаксон розвозки, що зупиняється коло крамницi. Пiд час проповiдi, саме пiд час проповiдi, мiй отче! - я зупиняюсь на пiвреченнi, переконаний, що чую, як шелестять обгортки вiд цукерок.
Моя проповiдь сьогоднi вранцi була суворiшою, нiж будь-коли, хоча приход був нечисленним. Ну нiчого, я їх покараю. Завтра, в недiлю, крамницi зачиненi.