Аннотация: БЕЗКОШТОВНО. ДЛЯ ПIДЛIТКIВ книга 4 iз серiї ЛАСТIВКА МОЯ. Лiто, чудова пора року, а особливо, коли на вас чекає поїздка на море та новi пригоди.
Настало лiто, позаду залишився навчальний рiк, уроки та домашнi завдання. Тепер можна було позагорати на сонечку в парку, пограти у волейбол, бадмiнтон, помалювати i навiть помрiяти. Звичайно, багатьох дiтей забрали на лiтнi канiкули у сiм'ї, Надю та Наташу теж забрали. Маринку мама не забрала, вона приїде нескоро, працює на збираннi полуницi, у червнi саме час збирати врожай. Але в липнi полуниця закiнчиться, i мама обiцяла приїхати у вiдпустку аж до середини серпня, коли знову почнуться роботи з розсадження полуницi.
Галя сидiла на пiдстилцi з Оленкою, Машею та Мариною у парку. Вони були вдягненi в лiтнi сарафани, пошитi бабою Манею. Всi були в горошок, тiльки рiзного кольору - у Галi жовтий, у Оленки зелений, як i належить ботанiку, у Машi помаранчевий, а у Марини блакитний до її блакитних очей. Поруч грали в бадмiнтон Вова та Сергiйко. А брати Машi Мишко та Валера поруч у пiсочницi возили машинки. Дiвчата за ними наглядали.
- Добре влiтку! - сказала Марина. - Я бачила, що на кухню завезли полуницю, напевно, на вечерю дадуть.
- Це, ту, що твоя мама збирає? - запитала Маша. - А раптом вона її нарвала! Може навiть записку поклала в кошик: Маринко, не переймайся, скоро приїду.
- Фантазерка ти, Машо, - сказала Оленка. - I зовсiм Марина не засмучується. Вона просто чекає на маму. Їй, не те, що iншим, є, на кого чекати i є на що сподiватися.
- Всi сподiваються, навiть якщо нема на що сподiватися, - усмiхнулася Галя.
- Звичайно, тобi нема на що сподiватися! У тебе є Нiночка, бабуся, Вiка, - в'їдливо сказала Маша.
- З Вiкою ми поки що не знайомi i потiм, я не знаю, як Вiка вiднесеться до мене, може, їй не сподобається, що її мама та бабуся до мене добре ставляться. Може, вона ревнуватиме.
- То вже й ревнувати! - сказала Маша. - У неї все є - мама, тато, бабуся, дiм, кiнь. А в тебе нiчого, чого тут ревнувати.
- Ну, наприклад, до уваги та турботи, - сказала Марина. - Може, вона не захоче дiлити їх навпiл.
- Дiвчатка, та чого ви, мене нiхто не запрошував до себе на канiкули, що менi дiлити.
- Марiйко! - раптом почули дiвчатка голос директорки Iрини Петрiвни. - Вiзьми Мишка та Валеру i йдiть сюди.
Маша встала, поправила сарафан i пiшла з братами до директорки.
- Чого це вона її з братами покликала? - здивувалася Оленка.
- Може, бешкетували, - припустила Марина. - Може, прибрати треба за ними.
*
- Це не ми, - сказав Валера, пiдiйшовши до директорки.
- Що не ви? - усмiхнулася Iрина Петрiвна.
- Це не ми поламали колеса екскаватора, вони вже були поламанi, - зiзнався молодший Мишко.
Директриса розсмiялася i обiйняла хлопчикiв за плечi.
- Нiчого, завгосп дядько Боря вiдремонтує ваш екскаватор, не бiда. Машо, - звернулася вона до дiвчинки, - вiдведи хлопчикiв помити руки i зайдiть до мене до кабiнету.
У кабiнетi Iрини Петрiвни сидiли чоловiк i жiнка рокiв сорока.
- Можна? - запитала Маша, прочинивши дверi.
- Заходьте, - запросила директорка. - Знайомтеся, це Маша та її брати, Мишко маленький та Валера.
- Здрастуйте, - привiталися дiти.
- А це тiтка Лiда та дядько Богдан, - представила гостей господиня дитячого будинку.
- Ой, якi молодцi, - похвалив дядько Богдан. - А у футбол любите грати? - звернувся вiн до хлопцiв. - Це вам, - вiн дав їм дитячий футбольний м'яч.
- Дякуємо, - усмiхнулися хлопцi.
- Машо, ти до якого класу пiдеш? - запитала тiтка Лiда.
- В сьомий. Тiльки я братiв вам не вiддам, - попередила дiвчинка.
- А з братами пiдеш до нас? У нас будинок великий, усiм мiсця вистачить, - вiдповiла гостя, - а як же я без тебе? Менi помiчниця потрiбна, як менi з двома хлопчиками впоратися, i їсти приготувати, i випрати, i пограти. Нi, без тебе аж нiяк.
Маша пом'якшала.
- Гаразд, - сказала вона, - але спочатку треба познайомитись.
- От i добре, - сказав дядько Богдан. - А ви приїжджайте до нас погостювати на тиждень, там i побачимо. Я хлопчикiв на рибалку вiзьму.
- Я теж з вами, - попередила Маша.
- А ми всi разом пiдемо на рибалку, наваримо юшки на багаттi, - пообiцяв дядько.
- Ось i чудово. Ви поки що збирайте документи, а за тиждень зможете взяти дiтей на кiлька днiв, - пiдвела пiдсумок Iрина Петрiвна.
- Пограйте з Вовою та Сергiйком. Ви забиваєте, а вони на воротах.
- А можна я на воротах? - спитав Мишко.
- Ти гол пропустиш, ще малий, - сказала Маша.
*
- Звiдки цукерки? - здивувалися дiвчата, коли Маша пiдiйшла з пакетом.
- Будемо пiсля обiду їсти, почастуйтеся по однiй, щоб апетит не зiпсувати, - запропонувала подруга.
- Спасибi, - подякували подружки.
- Усиновлювачi приходили, - сказала Маша.
- I що? Сподобалися? - поцiкавилася Оленка.
- Нiчого. Не дуже молодi. Обiцяли взяти на тиждень у гостi.
- Машо! От i тобi пощастило! - зрадiла Маринка.
- Не знаю, дiвчатка, а раптом вони вiзьмуть нас, а потiм ми їм не сподобаємось, - завагалася дiвчинка.
- Головне, не сварися з ними, прислухайся, - порадила Галя. - А якщо братiв ображатимуть, одразу скажи Iринi Петрiвнi. Хоча твої Мишко i Валерко такi милi! Вони їх одразу полюблять!
- Якби, - зiтхнула Маша. - Дiвчатка, а що це за жiнка йде у парку з конем?
Усi обернулися. Вони побачили жiнку, яка вела коня пiд вуздечку.
- Це моя Нiна Сергiївна та Аркадiя, - зрадiла Галя.
Усi кинули iгри та побiгли до коня. Хлопчаки були у захватi.
- А чи можна її погладити? - питали навперебiй Вова та Сергiй.
- А чи можна їй дати цукерку? - поцiкавилася Маша. - У мене цiлий кульок!
Нiна Сергiївна посмiхнулася:
- Цукерки лошицi не можна, а шматочок цукру можна.
- Я наступного разу принесу їй цукру, - пообiцяв Сергiйко.
- А скiльки їй рокiв? - запитав Вова.
- Їй уже десять рокiв, - вiдповiла господиня.
- А вона у перегонах вершникiв бере участь? - запитала Марина.
- Нi, - усмiхнулася Нiна Сергiївна.
- А що ще люблять конi? - поцiкавилася Оленка.
- Як пригощання можна сухар, яблуко, моркву, - вiдповiла жiнка.
- А чи можна на нiй покататися? - запитав Вова.
- Зараз ви пiдете на обiд, але якось ми приїдемо з моєю дочкою, i вона вас усiх покатає, - пообiцяла господиня.
- Ура! Ура! - радiли дiти. - Нас покатають на конi!
- Галю, - звернулася Нiна Сергiївна до дiвчинки. - Вiка приїхала в гостi, приходь завтра з нею познайомитись.
- Добре, - зрадiла дiвчинка. - Прийду.
- Я за тобою зайду близько одинадцятої, - пообiцяла жiнка. - Прощайте, малеча, - посмiхнулася вона.
- Приводьте ще лоша! - просили хлопцi.
- Обов'язково прийдемо вас покатати, - пообiцяла господиня лошицi i повела свою улюбленицю далi.
*
Рiвно об одинадцятiй Нiна Сергiївна була у дитячому будинку.
- Бувайте, дiвчатка, - попрощалася Галя.
- А ти надовго? - запитала Оленка.
- Увечерi повернусь, - пообiцяла дiвчинка.
*
- Здрастуйте, - усмiхнулася Галя, пiдiйшовши до Нiни Сергiївни.
- Привiт. Це твої подружки?
- Так, дiвчата iз нашої кiмнати. У нас ще є Надя та Наташа, але їх на канiкули забрали у сiм'ї.
- А Вiка тобi привезла подарунок. Їй дуже сподобався твiй малюнок, де ти намалювала мене верхи на конi. Ось вона вирiшила подарувати тобi мольберт. Знаєш, що це таке?
- Нi, - махнула Галя.
- Це пiдставка пiд картини, коли митцi малюють, картина стоїть на мольбертi. Але це маленький, настiльний мольберт. Ось коли виростеш i не закинеш малювання, я куплю тобi справжнiй великий мольберт.
Галя нiчого не сказала, тiльки широко посмiхнулась i подивилася на Нiну Сергiївну.
- А як бабуся поживає, мабуть, рада, що онучка приїхала, - нарештi спитала Галя.
- Ми з бабусею дуже сумували за Вiкою. Прикро, що дорослiшає вона без нас, вчасно не можемо дати їй поради, пiдказати, як вчинити.
- Але тато ж поряд, - заперечила дiвчинка.
- Часом потрiбна жiноча порада, жiночий погляд на речi, цього їй не вистачає. Зате влiтку ми разом! - усмiхнулася Нiна Сергiївна. - А ти приходь до нас частiше, а, може, поживеш у нас, дивлячись як ви з Вiкою порозумiєтеся.
- Ми в дитбудинку з усiма дiвчатками знаходимо спiльну мову, - знизала плечима Галя.
- Сподiваюся, ви подружитеся. Ось сьогоднi вона обiцяла покатати тебе на лошицi.
- Дякую, - засмiялася дiвчинка.
*
- Галочка прийшла, - зрадiла бабуся, коли Галя з'явилася на порозi будинку.
- Вiтаю! - вiдповiла дiвчинка.
- Хелло, ай ем Вiка, - привiтала Вiка англiйською.
- Галя, - скромно вiдповiла дiвчинка.
- Ходiмо до мене в кiмнату, там твiй подарунок, - покликала Вiка i гостя пiшла за нею.
На столi стояв мольберт.
- Ось це тобi. Ти чудово малюєш. Вчись, як справжнiй художник. Я попрошу маму купити тобi акриловi фарби. Малювала колись акриловими?
- Нi, - вiдповiла Галя.
- Ними можна малювати як аквареллю, але вони дуже швидко сохнуть. Менi одна дiвчинка розповiдала. I вони яскравi. Будеш вчитися. Може тобi до художньої школи пiти?
- Тут поряд немає школи, а водити мене нiхто не буде, - розсудила Галя.
- Шкода, але ми з мамою купимо тобi книгу - самовчитель з малювання.
- Спасибi.
- Ну, що пiдемо, я тебе покатаю на лошицi? - запропонувала Вiка.
- Ходiмо, - зрадiла Галя.
*
Аркадiя вже стояла запряжена у дворi.
Вiка легко застрибнула на неї.
- Сiдай попереду мене, - сказала дiвчина.
- Високо, - Галя подивилася нагору i оцiнила, як залiзти на кобилу.
- Сподобалося, - вiдповiла розчервонiла, але задоволена Галя.
- Мамо, менi спало на думку зробити з Галi твою помiчницю, щоб продовжити заняття з дiтьми, - по-дiловому запропонувала Вiка. - А я навчу її їздi.
Нiна Сергiївна дивилася на дочку з подивом. Занадто несподiваною була пропозицiя.
- Не знаю, - протяжно сказала вона. - Тут треба бажання Галi, чи хоче вона їздити на конi та займатися з дiтьми i не просто з дiтьми, а з хворими дiтьми.
- Хочу, - повела плечима Галя.
- Для початку треба Галi навчитися їздити верхи, - втрутився дядько Олег. - А далi життя покаже, чи ти зможеш вiдновити лiкувальну практику.
- Вирiшено! Я навчаю Галю їздi на конi! - уклала Вiка.
*
Увечерi дiвчинки вже чекали на Галю.
- Ну що? - запитала Маша. - Як справи?
- На кобилi каталася. З Вiкою потоваришували, - вiдповiла Галя.
- То вона гарна? Чи не задавака? - запитала Марина.
- Не треба, - зупинила її Марина. - Раптом не приїдуть, а малеча засмутиться. Нехай завтра буде сюрприз.
- Так, i справдi, - Маша сiла на лiжко.
- Я пiду, скажу Вовi та Сергiю, - засмiялася Марина. - Вони великi, не засмутяться.
- Ой, ти не знаєш новини! - згадала Оленка. - Приїжджала Люська з батьками! Вона нас усiх запрошує на море у липнi!
- Iрина Петрiвна погодилася! I Олечка нас супроводжуватиме!
- Ух ти! - зрадiла Галя. - На море!
- Щоправда, нас iз братами запрошували усиновлювачi, - задумалася Маша.
- На тиждень з'їздиш, нiчого страшного, - сказала Оленка.
- А я в липнi не поїду, шкода. Адже до мене мама приїде! Може ми з нею теж поїдемо на море, вона обiцяла, - усмiхалась Марина.
*
Наступного дня Нiна Сергiївна та Вiка справдi прийшли з лошицею у дитячий будинок. Дiти були радi. Вони оточили кобилу, i Маша дала їй шматочок цукру.
- Хто перший катається на конi? - запитала Нiна Сергiївна.
- Я! Я! Я! - кричали навперебiй дiти.
- Спочатку малюки, - сказала Вiка.
- Я перший, - сказав Валера.
Нiна Сергiївна пiдсадила хлопчика, i вiн задоволений поїхав кататися. Вiка катала по черзi всiх дiтей на конi, i Мишка, i Машу, i Оленку, i Марину, i Вову, i Сергiйка. Потiм прибiгли дiти з iнших кiмнат.
- Покатайте нас! - просили вони.
Вiка знову катала всiх парком. Дiти були щасливi.
Пiдiйшла директорка Iрина Петрiвна.
- Ну що, накаталися? - запитала вона дiтей.
Вони смiялися, але не казали, що накаталися, бо їм хотiлося кататись ще й ще.
- Подякуємо Нiнi Сергiївнi та Вiцi, що вони прийшли до нас, - сказала Iрина Петрiвна.
Дiти стали хлопати.
- I дякуємо Аркадiї, - директорка погладила кобилу, а Оленка простягла моркву Аркадiї.
Лошиця акуратно взяла частування.
- Одна мрiя збулася, - прошепотiла Оленка Машi. - Залишилося з'їздити на море.
*
Час бiг. Минув червень мiсяць. За цей час Маша з братами погостювала в усиновителiв. Їм там сподобалося, i на рибалку вони ходили, i юшку варили, i Маша порозумiлася з тiткою Лiдою.
Галя також часу не втрачала. Вона вже трохи навчилася їздити на конi. Вiка була суворою вчителькою, навчала Галю, розповiдала, як доглядати коней. Iнодi Галя залишалася на кiлька днiв. У вiльний вiд навчання час вона малювала чи читала книжки.
Якось увечерi, перед тим, як повертатися до дитячого будинку, Галя сказала Вiцi:
- Дiвчата їдуть у гостi до Люськи, вона живе на морi та запросила нас. Я на кiлька днiв поїду з ними.
- Ой, а ми теж зiбралися на море, я й бабуся, хотiли тебе покликати. Разом нам буде веселiше. Поїхали з нами, - запропонувала Вiка.
Галя розгубилася. Що робити? Поїхати на море з дiвчатами? Або з Вiкою та бабусею?
- Не знаю. Я завтра скажу, - вiдповiла Галя.
*
Увечерi вона подiлилася з подружками:
- Не знаю що менi робити. Хочеться з вами до Люськи поїхати, але мене Вiка запросила з нею та бабусею поїхати на море.
- Тобi треба їхати з Вiкою. Ми, звичайно, без тебе нудьгуватимемо, але тобi треба їхати з ними. Може, вони тебе в сiм'ю вiзьмуть, - розсудила Маша.
Оленка обняла Галю:
- Маша права.
- Хотiли їхати вчотирьох, а тепер виходить, що їдемо тiльки я та Оленка, - зiтхнула Маша.
- А тебе вiдпустили? Як ти залишиш братiв? - запитала Марина.
- Брати ще гостять, їх люблять, - вiдповiла Маша, - а я пообiцяла, що за тиждень приїду до них.
- Щаслива ти, Машо, - Марина обiйняла подругу. - Я теж щаслива - завтра мама приїжджає.
- Як добре все склалося! Ти не сумуватимеш сама, коли ми поїдемо на море, - сказала Оленка Маринi.
Галя зателефонувала Вiцi i сказала, що поїде з ними на море, та зрадiла.
*
Триповерховий пансiонат стояв на самому березi моря. Вiра Андрiївна та дiвчатка занесли речi в кiмнату, переодяглися i поспiшали на море.
- Ходiмо, ще встигнемо до обiду, - сказала бабуся. - Галю, ти ж нiколи не бачила моря?
- Так, - дiвчинцi не терпiлося глянути на море.
- Що за допотопний купальник? - запитала Вiка, побачивши купальник Галi. - На, вiзьми цей. У мене цих купальникiв купа, - засмiялася вона.
Галя взяла купальник i пiшла у ванну перевдягатися.
- Iнша рiч, - похвалила Вiка. - Ось тобi шорти та футболка. I шльопанцi. Ти думаєш, чого ми з бабусею таку величезну валiзу взяли, - смiялися вони з бабусею.
- Бери, бери, - схвалила Вiра Андрiївна, - це все тобi.
- Дякую, - сказала Галя, беручи обновки.
Якщо чесно, купальник Галi дуже сподобався. Вiн був червоного кольору, а попереду - з чорними вiзерунками на червоному фонi.
*
Нарештi вони прийшли на пляж. Вiка та Галя одразу роззулися. Галя вiдчула пiд ногами приємний дотик гарячого пiску. Дiвчата пiдiйшли до берега i Галя побачила величезне море на безкрайому горизонтi. Море блищало, переливалося на сонцi рiзними фарбами, вiд темно-зеленої, насичено-синьої до блакитної. Галя, як художник, одразу це помiтила. На ноги накочувала ласкава хвиля.
- Ходiмо купатися, - покликала Вiка.
- Я не вмiю плавати, - несмiливо сказала Галя.
- Подумаєш! В морi легко навчитися плавати! Солона вода сама тримає людину! - Вiка взяла Галю за руку i повела у море.
- Холодно, - по шкiрi Галi пробiгли мурашки.
- Це спочатку через рiзницю температур, - смiялася Вiка. - Зараз стане тепло.
Дiвчата забiгли у воду i почали стрибати у водi.
- Тепло? - запитала Вiка.
- Тепло! - смiялася Галя.
- Дивись, лягаєш на воду i гребеш руками та ногами, - Вiка пропливла деяку вiдстань вздовж берега.
Потiм вона пiдпливла до Галi:
- Лягай менi на руки, я тебе тримаю, руки та ноги убiк.
Галя зi страхом лягла на руки Вiки. Але вона вiдчула, що Вiка її мiцно тримає. Тодi Галя розслабилася i простягла руки та ноги вздовж поверхнi води.
- Виходить? - радiла Вiка. - Тепер греби ногами, як русалка, - вчила вона.
Галя розсмiялася i одразу стала на ноги:
- У русалки ж хвiст.
- Ось так треба гребти, - Вiка руками показала плавнi рухи нiг.
- А руками? - продовжувала смiятися Галя.
- А руками давай спочатку по-собачому греби, - показала Вiка. - А ти знаєш, що конi теж умiють плавати? - запитала вона.
- Конi? - здивувалася Галя.
- Так. Конi вмiють, собаки вмiють. Давай, не бiйся, вчися.
- Дiвчата! Вилазьте! На обiд час йти, - покликала бабуся. - Потiм ще прийдемо.
Виходити з моря зовсiм не хотiлося. Галi воно здалося лагiдним, чудовим. Це ж треба скiльки води!
Дiвчата вилiзли, витерлися рушниками, якi завбачливо захопила бабуся, одягли шорти, футболки, зiбрали пiдстилку в сумку i попрямували до їдальнi.
*
На морi було чудово. Галя вчилася плавати, щоправда, їй бiльше подобалося, коли її вчила бабуся. Вiра Андрiївна навчила її лежати на спинi на водi i плисти, лежачи на спинi. Це виявилося зовсiм нескладним.
Сидячи на пiдстилцi пiсля купання та вкрившись рушником, Галя розглядала пейзажi, ракушки на березi моря, пiщинки, дрiбних креветок, медуз, викинутих на берег.
Одного дня вони побачили, як погонич веде верблюда.
- Бабусю, можна покататися? - запитала Вiка.
- На верблюдi? - здивувалася бабуся. - А воно тобi треба? Ти на конi не накаталася? - запитала вона.
- Ну, бабусю, ну можна? - просила Вiка.
- Гаразд, - погодилася бабуся.
- Ходiмо! - покликала Вiка Галю, взявши грошi у бабусi.
Дiвчата пiдiйшли до погонича, Вiка простягла грошi. Погонич перерахував їх, потягнув за упряжку верблюда i сказав:
- Чов-чок.
Верблюд сiв. Дiвчата залiзли на сидiння. Верблюд пiднявся на заднi ноги, потiм на переднi.
- Високо! - сказала Галя i вхопилася за Вiку.
У цей час трапилося несподiване - хтось iз хлопчикiв надув та хлопнув полiетиленовий пакет. Гучний звук злякав верблюда, вiн зiрвався з мiсця i побiг уздовж берега. На жаль, погонич слабко тримав упряж. Вiн кинувся за верблюдом iз криком:
- Стiй! Стiй, Деддi!
Але Деддi не слухав господаря, вiн тiкав усе далi i далi. Дiвчата ледве трималися на тваринi. Якби не навички Вiки, вони б давно впали з верблюда. Вiка, як наїзниця зрозумiла, що треба за щось учепитися. До ременя упряжi вона дотягнутися не могла - дуже далеко голова верблюда.
- Зараз, - сказала вона Галi, - нахилися трохи вперед.
Вiка теж трохи нахилилася i намацала попругу i схопилася за неї обома руками.
*
Бабуся, яка бачила, як верблюд забрав її дiвчаток, була у розпачi. Особливо через те, що вона думала, а раптом верблюд попливе в море, а Галя не вмiє плавати.
Вiра Андрiївна бiгала берегом, вдивляючись у далечiнь. До бабусi пiдiйшов рятiвник. Вiра Андрiївна розповiла йому, у чому справа. Рятiвник набрав номер телефону. Потiм вiн зателефонував до iншого друга.
- Зараз я спробую схопити за ременi, - сказав рятувальник на iншому кiнцi телефону. - Вiн акацiю їсть, так, дiвчата на спинi. Ой, вiн плюється. Почекай, здається, господар бiжить. Все, зловив.
- Дякую, Гiвi, - подякував рятiвник. - Кiнець зв'язку. Зараз привезе дiвчаток, - звернувся рятувальник до бабусi, - упiймав господар верблюда.
- Дякую, - сказала Вiра Андрiївна, не сильно повiривши рятувальнику i тiльки коли дiвчатка з'явилися на горизонтi, бабуся повеселiшала i побiгла назустрiч їм.