Аннотация: Невеличкий нарис, який прийшов до голови пiд-час лiтньої спеки.
Спека. Як багато i водночас мало воно означає. Для того хто обвiвається холодним подихом кондицiонера i для того на кому повiльно, як на пекельному вогнi, плавиться одяг, воно означає зовсiм рiзне.
Саме спека наштовхнула лейтенанта на ностальгiю. Ностальгiю за минулою зимою та невеличким мiстечком на березi пiвнiчного моря за сотнi й тисячi кiлометрiв вiд цього, забутого богом, поля. Старовинне мiсто ввiбралося в бiлоснiжнi шати i лише ялинки та гiрлянди видiлялися своєю зеленню на тлi бiлого пейзажу, контраст якому складали темно-синi, навiть чорнi, води пiвнiчного океану. Тiльки-тiльки закiнчились зимовi свята i в мiстi панували гармонiя та спокiй, деiнде блукали небагаточисельнi пiшоходи, та проїжджали одинокi автiвки. Вони здавалися гостями, що запiзнилися на свято, i тепер їхали так повiльно як могли, щоб знайти виправдання за свою необачнiсть. Навкруги набережної стояла тиша, яку порушував лиш шум прибою, що омивав порти Європи вже бiльше тисячi рокiв, вiн мiг багато розповiсти про те, що бачив, i розповiдав однак нiхто не розумiв його. Крокувати, заглибившись в роздуми, цими вузькими безлюдними вуличками було саме задоволення. Але все колись закiнчується, закiнчилося i це.
Лейтенанта вiдiрвав вiд спогадiв джмiль, що пролетiв мало не бiля самого вуха i нiчого не помiтивши полетiв далi до польових квiтiв, якi своїм рiзноманiттям руйнували гегемонiю жовтого й зеленого кольорiв, що панували на полi. Вiтерець гойдав дерева обабiч шляху, i шум листя, такий мирний i приємний, приносив спокiй на серце. Погляд впав на примотаний, окисленим мiдним дротом, до приборної панелi термометр. Червоний стовпчик через забруднене й мiсцями розбите захисне скло, невблаганно пiдiймався з самого ранку й зараз гордо демонстрував свiй зрiст - 37*. "Цiкаво а скiльки зараз...ТАМ??, пальцi з брудом пiд обламаними нiгтями, що давно не знали вiдпочинку й догляду, покритi подряпинами, мозолями й невитравними плямами вiд рiзних мастил вже бiгали по покритому павутиною трiщин екрану набираючи запит. "Сторiнка недоступна, немає пiдключення до iнтернету? рука опустилася i вiн вiдвiв погляд вбiк, подивившись вдалечiнь. Ковтнув, i кадик немов затвор рiзко сiпнувся вверх-вниз. Не допомогло. В ротi та горлi була пустеля, i здавалося ще трошки i вона запалає. Змахнувши пiт iз чола вiн дiстав фляжку.
Вода була дуже теплою i трiшки солонуватою, пахла металом i гумою. Рiзко й несподiвано, в цiй тишi, пролунав пташиний спiв. Рука звичним жестом лягла на шершаву цiвку автомата. Скiльки разiв вiн думав її, на якiй облiз не то вiд спеки не то вiд перегрiву лак, змiнити, але завжди знаходились важливiшi справи. I ось тепер тримаючись за шершаве дерево руками вiн уважно оглядав оточуюче середовище. А пташка все спiвала й спiвала, на думку спали слова:
"Пташки спiвають по узбiччям пропилених дорiг, що у майбутнє нас ведуть...? Нi, таки спекотне майбутнє лейтенанту не подобалося i вiн вирiшив охолодитися в озерi неподалiк вiд застави.
Передавши пост попрямував вузенькою стежкою через пшеницю до невеличкого гаю на своєму боцi поля. Саме в цьому гаю й знаходилося озеро, хоча приклавши руку до серця в iншiй ситуацiї вiйськовий назвав би його озерцем, а можливо навiть, зверхньо, калюжею. Вода була прохолодною а пiщане дно приємно холодило стопи, нависаючи над берегом дерева давали тiнь i створювали приємний затишок. Вдосталь наплававшись i вибравшись на берег, захотiв на ньому ще трiшки посидiти i насолодитись спокоєм. I так йому сподобався пейзаж, що вiн вирiшив його зберегти. Рука дiстала телефон i пальцi вже набрали пароль, як пролунав - пострiл. Старенька мобiлка вивалилася з руки й сам лейтенант впав на спину. Вiн дивився на небо тьмяними очима пiзнавшими iстину. Лиш на потрiсканому екранi свiтився напис : В Бремерхафенi 17*.