Цварiвна цвiрiв

У малесеньких садочках, 
На молочних тих лугах, 
При дорозi i на горi, 
По безкраїх злих степах, 
По зелененьким листочкам, 
Бродять, але не мишата, 
I не звiрi, не звiрята, 
А ... маленькiї цвiрята. 

То бжола кудись пiдкине, 
То метелик понесе. 
Тополиний пух полине, 
А на нiм висить одне. 
Але вiтер розбишака, 
Як дмухне в не тi поля! 
"То полинь", -- зiтхне цвiряка, 
Знов почне усе з нуля. 

Кожне з них шука ночiвку, 
Та не просто там криiвку, 
Чи землянку, чи халупку, 
Чи звичайну теплу грубку, 
А єдину ту домiвку, 
Найрiднiшу мов iз пуху, 
Лиш вона трима на духу 
Ту злиденную мандрiвку. 

Ось прийшли порядком 
На незнану грядку. 
Не впускають їх квiтки, 
Повернуться другим боком 
Та поглянуть косим оком, 
На латанi сорочки, 
З часом вицвiвшi нитки, 
Й замикають пелюстки. 

А на полi, при дорозi 
Велетеньський той будяк 
Винайняв вже пан Бридяк. 
Добродушний подорожник 
Захотiв тих подорожнiх, 
Поселити в себе в змозi 
Та квiтки його маленькi 
Навiть цвiрковi низенькi. 

Для Цавiрни, їх царiвни, 
Призначається той дiм, 
Що лишилася позаду, 
На пожарищi вiд саду 
Тих колишнiх щастя днiв. 
Йдуть i вiрять, що колись 
Вiднайдуть їй тую владу, 
Той палац i неба вись. 

З ними йде одна цвiрина, 
Та замурзана дiвчина, 
Що тихенько їх втiшає, 
Ладну пiсню заспiває. 
То розкаже їм билину 
Про червоную калину, 
Про маленький колосок, 
Той тоненький голосок. 

Веселiше разом йдеться, 
Коли те дiвча смiється. 
Для потiхи робить все, 
А ночами сльози л'є, 
I нiхто того не знає, 
Що то їй найтяжче є: 
То перебрана Цавiрна, 
Що народу свому вiрна. 

"На нас кожного чекає, 
Мов та зiрка в небесах. 
Шляху легкого не має. 
Так передано в вiках: 
Той хто горя не пiзнає, 
Той нiколи не знайде, 
Той нiколи не ввiйде. 
Йдемо браття попри все". 

Так Цавiрна повiдала, 
Промовчала лиш про те, 
Що в раю лише росте, 
Тая квiтка величава. 
I по нашiй, по земнiй, 
По страдальницькiй землi, 
По стеблинi, по рiллi, 
Йде цвiрявина батава... 

8-9 липня 1999