Це питання я поставила собi у шiсть рокiв. "Що я тут роблю?.. Чому я тут?..", - спитала я у мами. Вона посмiхнулася й сказала: "Ти моя дитина. Я живу заради тебе". Тодi я не зрозумiла всю силу цих слiв, та й зараз я не можу осягнути того почуття, яке колись в мене з'явиться - почуття материнської любовi.
С того часу я бiльш не поверталася до цього. Але з часом я почала читати шедеври свiтової лiтератури, аналiзувала проблематику, бачила всi темнi й свiтлi закутки цього життя, але мене вони не торкалися. Велике враження справила на мене трагедiя Вiльяма Шекспiра "Гамлет", основне питання якої "Бути чи не бути" вдруге наштовхнуло мене на паралельне йому "Навiщо й чому жити?". Навiщо жити, якщо все одно помремо? Напевно, у кожного з нас є якесь призначення. Iм'я якому - сенс життя.
Я почала шукати Iстину. Надалi читала книги, бачила, що найбiльший акцент зроблений на кохання, справам на користь суспiльству й мандрiвкам. Але... Це було занадто просто - шукати вiдповiдь тiльки у книгах. Я вiдчувала, що я стою на порозi чогось нового, ще невiдомого менi. В цей час я почала писати багато вiршiв. Почувала себе так, неначе весь свiт менi посмiхається; мене легко було скривдити i дрiбницi мали для мене велике значення. В мене не було складних проблем. Я була дитиною з рожевими окулярами на очах.
Але все колись закiнчується, i моє дитинство, у якому я шукала вiдповiдi на свої питання, теж скiнчилося.
Я й не знала, що свiт такий жорстокий й сiрий, i сонячнi променi трапляються дуже рiдко. Я боролася за право на життя, хоча було важко встояти. Але я змогла. З тих пiр я сильнiше, i з кожною миттю я дорослiшаю, i, хоч я i сповнена юнацького максималiзму, я бачу свiт й речi такими, якими вони є, i можу робити твердi висновки.
Так в чому ж сенс життя? В коханнi? Роботi? Славi? Сiм'ї? Чи в чомусь iншому?
Але питання це риторичне, чiткої вiдповiдi на нього нiколи нiхто не дасть.
В коханнi?.. Якоюсь мiрою так. Кохання... Це чудово. Саме справжнє кохання перемагає все. Але його треба оберiгати, бо воно - як криштальна чаша, що дуже легко б'ється... Загубиш - i не повернеш, бо довiру повернути неможливо... Йти на поступки, вмiти погоджуватися - це називається "два серця, що б'ються в унiсон". Iдеалiв не буває. Ми лише можемо звести стосунки до подiбних iдеальним. На жаль, люди втрачають цю здiбнiсть... Що поробити, якщо в кохання вже не вiрять, а наше сторiччя iронiчно називають "столiття-експрес"...
В роботi?.. Розвивати i розвиватися, при цьому завойовувати авторитет i отримувати грошi - що ж, можливо комусь це приносить задоволення. Я вiдношуся до роботи як до частини iснування, але присвячувати їй своє життя я не хочу.
В славi?.. Визнаннi? Чому б i нi? Але для цього треба працювати. Головне - не захворiти так званою "зiрковою хворобою" i не дивитися на свiт з гордо пiднятою головою. Якщо людина талановита - вона має право на визнання.
Сiм'ї? Бути потрiбним - щастя. Бо самотнiсть - це отрута уповiльненої дiї. Сiм'я - це близькi. Родичi, коханий, а iнодi просто добрий друг, якого можна назвати спорiдненою душею. Заради них варто жити.
У чомусь iншому?.. Можливо... Я вже писала, що у всiх рiзне призначення... В когось воно може бути дивним, в когось - iдеалiстичним. Головне, щоб було.
У рiзноманiтнi моменти життя його сенс теж рiзний, але головнi людськi цiнностi й мораль потрiбно зберiгати у любiй ситуацiї.
Часом пiдтверджено: хто вiрить - той зробить.
Мiй сенс життя - стати Людиною з великою лiтери, не йдучи по кiсткам iнших. Частiше бути щасливою i померти iз посмiшкою на обличчi. Я не знаю своєї долi, але я вiрю у те, що все, що трапляється - на краще.
Я не змiню свiт, але я можу принести у нього свiтло...