Пересичанский Юрий Михайлович. Вигнання в рай

ЮРIЙ

ПЕРЕСIЧАНСЬКИЙ

ВИГНАННЯ

В РАЙ

РОМАН

Згiдно з вiдомою настановою китайської мудростi народжу- ватись у часи змiн -- рiч не вельми вдячна. Але головний герой роману художник Сергiй Богданенко не лише народився, але й ставав людиною якраз у часи змiн, та ще й змiн щонайсуттєвiших, змiн як в особистому життi Сергiя, так i в життi його Батькiвщини -- України, яка перестала бути частиною Радянського Союзу i стала незалежною державою.

Земне коханя до жiнки й небесна любов до Бога й Батькiвщини -- чи можна їх поєднати? В яких стосунках iснують Бог i створений ним народ, i чому церква українського народу має бути саме Українською Церквою? Як його досягти, цього омрiяного щастя в звичайному земному життi -- i щоб це не супречило життю вiчному? Цi, та багато iнших, не менш суттєвих питань визначають життя Сергiя Богданенка. Вiдповiдi на цi питання нам i доведеться шукати разом iз Сергiєм.

ЧАСТИНА ПЕРША

"Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться iм'я твоє...", -- цю, одну з найкоротших, але водночас i одну з найпроникливiших молитов, першонавчителем котрої був сам Iсус Христос, Сергiй мимовiльно почав промовляти, зупинившись перед новозбудованим храмом Божим, вiрнiше молитва сама почала промовлятися в душi Сергiя, коли перед його очима постала ця новостворена краса. Не занадто велика за розмiром, будiвля храму була, втiм, цiлком помiрною для стилю козацького бароко, в якому цей храм якраз i був створений -- вочевидь, будiвничi цього храму прагнули створити не просто прихисток для прихильникiв якогось абстрактного християнства, а отчий дiм для нашого рiдного українського православ'я, отчий дiм для всiх, хто визнавав своїм батьком Господа Бога, а своєю матiр'ю -- Україну. I це їм дiйсно таки вдалося. Щедро яскрiючи в променях травневого ранкового сонця святковiстю свiжовифарбуваного тиньку, так вдало поєднаного з урочистою строгiстю кладки червоної облицювальної цегли в тих неповторних обрисах краси, що зродилися в час боротьби за волю, i були названi українським козацьким бароко, храм неначе сам собою вирiс на цьому пагорбi, народжений плодючою українською землею.

Поставивши долi двi валiзи зi своїм нехитрим реманентом та одягом, Сергiй довго стояв, вдихаючи на повнi груди цiлющу лагiдь травневого повiтря i насолоджуючись казковим видивом собору пiд акомпанемент веселого птаства. Сергiй був досить мiцної статури, хоча й доволi струнким молодим чоловiком вище середнього зросту з коротко стриженим густим чорним волоссям i карими очима на чисто виголеному смуглявому обличчi з твердими мужнiми рисами, може навiть занадто твердими й занадто мужнiми , якщо зважити на професiйний статус Сергiя, адже був вiн художником, та ще й не просто художником, а художником, що працював у релiгiйнiй царинi: Сергiй займався реставрацiєю та розписом храмiв, писав iкони. I це була не якась там творча забаганка примхливого художника -- отримавши професiйну художню освiту, Сергiй потiм продовжив свої мистецькi пошуки, захопившись осягненням вершин релiгiйного духу. Вiн вивчав релiгiйнi тексти, особливостi релiгiйного малярства, жив у монастирях, вивчаючи таємницi iконопису, доки, врештi-решт, не отримав офiцiйного благословення найвищих церковних властей для розпису храмiв та писання iкон. Поринувши з головою в омрiяну ним працю, Сергiй за досить короткий час став одним з найвiдомiших i найдосвiдченiших майстрiв у цiй царинi, а на думку декого навiть найкращим майстром церковного малярства.

От i зараз Сергiй приїхав до цього центрально-українського села з характерною назвою Веселе якраз для того, щоб виконати розпис цього саме, посталого перед ним храму. Православна громада села Веселого на чолi з мiсцевим отцем Михайлом запросила Сергiя виконати розпис новозбудованого собору, i вiн охоче погодився. Приїхав Сергiй iз Києва, де вiн мешкав разом зi своєю мамою, до села Веселого примiською електричкою, адже автомобiля свого поки що не мав, оскiльки, незважаючи на те, що мав славу одного з найкращих, якщо не найкращого майстра своєї справи, i замовлень у нього було настiльки багато, що вiн мав можливiсть вибору мiж пропозицiями, Сергiй брав в оплату за виконану роботу рiвно стiльки грошей, скiльки йому необхiдно було для бiльш-менш нормального iснування, в усякому разi не бiльше, нiж в середньому отримував за свою роботу пересiчний громадянин його рiдної, поки що на загал не багатої України. Сергiй вiрив, що, подарувавши йому щастя насолоджуватися своєю майстернiстю i можливiсть дарувати це щастя iншим, Господь Бог мiг i забрати в нього це щастя, вiрнiше це щастя само покинуло б Сергiя, якби вiн промiняв високу насолоду чистим духовним мистецтвом на тi насолоди, якi купуються за грошi, адже десять Христових заповiдей були для Сергiя не простими словами, а десятьма засадничими основами його життя i його мистецтва -- це був пiдмурiвок, на якому вiн будував свiй власний храм, храм спiлкування з Богом i з божим народом.

Солодке передчуття нової працi опановувало душу. Передчуття нових осягнень, нових наближень до таємниць буття солодко забринiло в серцi Сергiя. Нова праця: "... хлiб наш насущний дай нам сьогоднi i прости нам провини нашi, як i ми прощаємо винуватцям нашим...", -- знову й знову iз самих потаємних глибин його єства виринала молитва, адже молитва i праця злилися для нього воєдино, праця i була для нього молитвою.

Це була одна з тих митей, якi так любив переживати Сергiй, митей, що єднали його з буттям, коли вiн наче опинявся раптом сам на сам iз небом i вiдчував, що небо починається отут, в його очах, вiдчував, що це небо -- його небо, як воно було його небом, коли вiн ще боявся вивiльнити свою маленьку дитячу ручку з надiйної материної руки, як воно буде його небом, коли його плоть вiдiйде в небуття. А зараз, коли в безладi прочитаних книг i написаних картин вже губиться обрис межi, за якою, добираючись до дна невичерпних iстин, починаєш вiдчувати свiтло незнищенностi, вже все одно, з якого боку розпочинати вiдлiк рокiв, котрi все одно завжди ведуть у вiчнiсть. Найважче ж i найнагальнiше -- вiднайти те слово, той колiр, ту гармонiю, якими можна було б означити, виразити мить, з якої небо починає вже бути твоїм.

-- Подобається? -- вихопило Сергiя iз солодкої задуми питання, промовлене ласкавим жiночим голосом.

Сергiй озирнувся i помiтив поряд iз собою невисоку худеньку сивоволосу бабусю з ласкавою спiвчутливою посмiшкою, що наче розлилася зморшками по всьому обличчю.

-- Ще б пак, хiба ж це може не подобатися, -- в такому ж доброзичливому тонi вiдповiв Сергiй.

-- Три роки ми його будували всiєю громадою, -- значуще похитала головою бабуся, -- а найбiльша дяка отцевi Михайлу, це все вiн, це його заслуга, якби не вiн, то, мабуть, нiчого б i не було... Та, слава Господовi, все тепер позаду, ось який красень на славу Божу тепер у нас стоїть, -- бабуся перехрестилася на храм i схилила на мить голову. -- Тепер от чекаємо, -- повела вона далi, наче довiряючи якусь таємницю, -- на одну велику людину аж iз самої столицi, -- пiдняла вона трохи скоцюрблений старечий вказiвний палець. -- Це теж отець Михайло, це вiн домовлявся, вiн клопотав, i таки добився свого, таки вмовив цю столичну знаменитiсть. Так що розпис нашого храму буде робити найкращий художник аж iз самого Києва! Он як! I тепер ми оце ждемо, ось-ось цей самий художник має вже приїхати до нас i розпочати вже роботу.

-- I як же ви собi гадаєте, -- з насмiшкуватою зацiкавленiстю спитав Сергiй, -- це ваше велике столичне цабе приїде до вас, мабуть, якимось дуже дорогим автомобiлем, чи як?
-- А як же ти хотiв, -- здивовано глипнула на нього iз-пiд сивих брiв бабуся, -- це ж тобi аж iз самого Києва самий найзнаменитiший майстер! Тут до нас нещодавно , коли храм уже закiнчували будувати, один районний начальник приїздив, не найголовнiший начальник, а там вiн чи будiвництвом керує, чи культурою, точно вже не знаю, а так приїжджав по закiнченнi спорудження церкви нашої, щоб якось там i собi приписати заслугу цього спорудження, сфотографував тут його ще один журналiст, що з ним таки й приїхав. Стаття тодi ще була в нашiй районнiй газетi з тiєю самою фотографiєю того самого начальника про те, як наше районне начальство турбується про духовнiсть, будує храми i все таке. А до чого, ти менi скажи, тут те районне начальство? Все тiльки отець Михайло, все тiльки вiн сам! Думаєш, не ходив отець наш по тих начальницьких кабiнетах, i в районi, i в областi? Ще й як попоходив! Та нiде нiхто й копiєчки не дав. Нема грошей казали. Нема, та й годi. I пiшов тодi отець Михайло до добрих людей, i давали добрi люди, дай Бог їм здоров'я, -- бабуся знову перехрестилася на церкву, -- давали хто скiльки мiг на побудову храму. I збудували ми цей храм на тi грошi. А як вже збудували, тодi вже приїздить начальство, фотографується тут, ось, мовляв, як ми тут турбуємося... А про що я, власне? -- похопилася раптом бабуся i на мить задумалася. Було зрозумiло, що це була улюблена бабусина тема, i цю легенду про заслуги отця Михайла в побудовi храму вона готова була розповiдати повсякчас до речi й не до речi, частiше, мабуть, таки не до речi. -- А-а-а... -- радiсно махнула рукою бабуся. -- Це ж я про того самого районного начальника, як приїжджав вiн до нас, то приїжджав на такiй величезнiй чорнiй iноземнiй машинi, так це ж тiльки якийсь маленький районний начальничок, а ти питаєш, чи приїде до нас той великий столичний художник якимось дорогим автомобiлем. Звiсна рiч, що автомобiлем приїде, звiсна рiч, що не дешевим, мабуть, що не гiршим автомобiлем, нiж той, яким приїздив наш начальник. А може, й не одним автомобiлем вiн до нас приїде, навряд чи вiн сам до нас приїде, напевне, що його будуть супроводжувати якiсь начальники, та не такi начальники, як той наш миршавенький районний, а якiсь обласнi, а може й навiть аж столичнi, адже ж художник той, вiн один такий на весь свiт, а начальства того он скiльки, видимо-невидимо.

-- Так-так, -- задумливо посмiхнувся Сергiй, -- як то кажуть, вустами немовлят говорить iстина, а ще кажуть, що старе, що мале... Видно правду кажуть...

-- Ти це про що, -- насторожливо глипнула на Сергiя його спiврозмовниця.

-- Як говорив колись Вольтер одному своєму знайомому iмператору, що, мовляв, вас, iмператорiв, на свiтi он скiльки, хоч греблю гати, а Вольтер на свiтi тiльки один.

-- Що, що? -- ще бiльше здивування опанувало стареньку.

-- Та це я так, про своє. А як же ви тут собi думаєте зустрiчати цю видатну людину, -- знову повернувся до жартiвливого тону Сергiй. -- Я маю на увазi квiти там, веселий натовп, оркестр, привiтальнi промови i

все таке iнше...

-- От-от,-- поквапливо пiдхопила думку Сергiя бабця, -- ото ж i я кажу, я i отцевi Михайловi говорила i головi сiльради нашої, Андрiю Iвановичу, що треба ж якось по-людськи зустрiти цього художника, все-таки он яка знаменита людина їде до нас у далеке село аж iз столицi, треба ж якось i нам не осоромитись перед ним...

-- А вони ж вам що вiдповiдають? -- не став Сергiй ждати, поки вона закiнчить свою розповiдь.

-- Та голова сiльради наче й розумiє все, але все-таки тiльки вiдмахується, мовляв, iди стара, бо й без тебе вiд усiляких клопотiв аж в головi макiтриться, а отець Михайло, -- якось розгублено знизала плечима бабуся, -- отець Михайло тiльки посмiхається у вiдповiдь, та ще посмiхається якось дивно так...

-- Правильно i робить, що посмiхається.

-- Чому?

-- Бо отець Михайло, як нiхто, добре знає, -- вiдповiв уже серйозно Сергiй, -- що я не люблю всiєї цiєї бучної й голосної офiцiйностi, як, зрештою, всього цього не любить взагалi мистецтво, якщо це мистецтво справжнє. Та й приїхав я, як самi бачите, електричкою, то ж уявiть собi, як би це виглядало: стоїть тут всiляке велике начальство, дорогi авто поряд, оркестр грає туш, а тут раптом виходить з електрички такий собi звичайний молодик з валiзами -- здрастуйте, мовляв, ось i я... -- Сергiй посмiхнувся i подивився на збиту з пантелику його словами бабцю. -- А менi, знаєте, взагалi, бiльше подобається подорожувати електричкою, або ж автобусом, якось воно й дешевше, i з людьми цiкавими можна iнодi познайомитися, от i сьогоднi...

-- Зажди, зажди, -- не втрималася старенька , -- а до чого це ти тут про себе розводишся, я щось нiяк не втямлю?

-- Та до того, що це я ж i є той самий художник iз Києва, якого ви ждали, i я й буду робити розпис цього самого вашого храму.

-- Що, що, ти... -- бабусинi доброзичливi очi спочатку недовiрливо звузилися, а потiм, раптом, широко розплющилися вiд веселого здогаду. -- А-а-а!.. Дуриш стару бабу, -- погрозила вона пальцем, -- не добре це, насмiхатися над старою.

-- А я i не думав над вами, бабуню, насмiхатися, це насправдi я, тобто це я i є той самий художник.

-- Ти той самий художник?.. Той самий знаменитий?.. Iз Києва?.. -- здивування, сумнiв i якийсь, наче переляк перемiшалися на бабусиному обличчi: Сергiєвi було вже за тридцять, але, не зважаючи на мужню твердiсть рис його обличчя, виглядав вiн все ж значно молодшим за свiй вiк, та ще цей його потертий джинсовий костюм, футболка й кросiвки. -- Оце ти i є той самий, який ...

-- Так, так, оце я i є той самий художник, -- старався Сергiй переконати бабцю. -- Ви на кого чекаєте, я маю на увазi, прiзвище того художника, що має до вас приїхати, ви пам'ятаєте?

-- Прiзвище? -- розгублено промовила бабуся.

-- Так, так, прiзвище того художника Богданенко? -- пiдказав Сергiй розгубленiй бабунi.

-- Так, так, здається... Здається Богданенко. Звичайно Богданенко! -- вже впевненiше ствердила вона.

-- А звати його Сергiй Михайлович?

-- Так, так, Сергiй Михайлович, саме Сергiй Михайлович, Сергiй Михайлович Богданенко, саме так!

-- Так от я i є Сергiй Михайлович Богданенко. От зараз я вам свiй паспорт покажу, -- Сергiй потягнувся рукою до нагрудної кишенi, -- щоб вас нарештi переконати, -- але, побачивши якийсь заперечливий порух бабусi, затримав руку й запитально подивився.

-- Перехрестись! -- рiшуче майже викрикнула бабця, вказавши рукою на храм. -- Перехрестись на храм Божий! -- вирiшила вона звернутися до доказу бiльш значущого, нiж якийсь там паспорт.

-- Будь ласка, -- Сергiй цiлком серйозно поставився до бабусиної

вимоги i повiльно й поважно поклав на себе православний хрест i схилив голову.

-- Господи, -- сплеснула в долонi бабця, -- та невже ж це й справдi ти... Тобто... -- затнулася вона. -- Невже це й справдi ви той самий оце, якого ми оце...

-- Та той самий, той самий, -- заспокiйливо промовив Сергiй. -- I чого це вас так дивує? По-перше, вiк i одяг -- це нiяк не свiдчення таланту чи розуму людини, чи не так?

-- Авжеж, так.

-- А по-друге... Вас, до речi, як звати?

-- Горпиною мене називають.

-- А по-батьковi?

-- Степанiвна. Горпина Степанiвна Стеценко.

-- А скiльки ж вам рокiв, Горпино Степанiвно?

-- Та, слава Богу, вже вiсiмдесят дев'ять, скоро вже й на десятий десяток перейде.

-- От бачите, Бог вас вiком не образив, та й виглядаєте ви нiвроку, як на свiй вiк, мабуть, i по господарству ще поратися встигаєте, i взагалi так...

-- Та, дякувати Богу, i город ще тримаю, i худобину яку-не-яку ще пораю. Та ще й тут, у церквi допомагаю, -- поступово до бабусi Горпини поверталася звична доброзичливiсть.

-- А вже, мабуть, набачилися на своєму вiку нiвроку? -- Сергiй вiдчув, що його розмова доконала свого, й бабуся знову почала розмовляти з ним довiрливо й спокiйно.

-- Та що вже набачилася, то набачилася, одне тiльки сказати -- я ж бо голодомор пережила... -- i її погляд раптом затуманився темною сльозистою паволокою, наче вона в цю мить провалилася знову в ту страхiтливу безодню тридцять третього року, i перед її очима знову промайнули всi тi незбагненнi безмежнi жахи, якi нiхто й нiколи не зможе нi осягнути, нi зрозумiти, нi пояснити. -- Хай Бог простить тих пекельних людожерiв, якi сотворили це жахiття...

-- Та ще ж i вiйну пережили?

-- Так, i вiйну теж пережила, -- сумовито похитала головою баба Горпина. -- Пережила й вiйну, але хiба ж можна порiвняти вiйну з голодомором? У вiйну ми ж хоч якось, а таки харчувалися. У вiйну нiмцi ж не вiдбирали у нас останнiй шмат хлiба, нiмцi не оточували потiм вiйськом голоднi села, нiкого не випускаючи, прирiкаючи старикiв, жiнок i немовлят на неймовiрнi муки голодної смертi, муки, у порiвняннi з якими розстрiл видався б милосердям... -- вона аж схлипнула, наче захлинувшись страхiтливими спогадами. -- Нiмцi ж не примушували збожеволiлих вiд голоду матерiв їсти своїх померлих дiточок. Та й людей в нашому селi у вiйну загинуло набагато менше, нiж вiд голодомору...

-- Так, так, звичайно, -- Сергiй спiвчутливо погладив рукою худеньке старече плече бабусi.

-- А пiсля вiйни? А сорок сьомий рiк? А колгосп? Трудоднi? -- вона пiдняла свої старечi худi, скоцюрбленi руки i повернула їх догори долонями, задубiлими вiд мозолiв. -- Ех, та що там уже й казати, -- рiшуче махнула вона рукою, наче вiдмiтаючи свої страшнi спогади, -- що там уже згадувати.

-- I, мабуть, Горпино Степанiвно, маєте ви за всi свої неймовiрнi страждання i труди таку пенсiю, що можете на неї не лише достойно жити, але ще й, наприклад, можете придбати автомобiль, поїхати в туристичну подорож кудись, скажiмо, в Iндiю, або...

-- Та ти не художник, ти, прямо, Штепсель i Тарапунька, -- весело сплеснула в долонi бабуся. -- На мою пенсiю -- автомобiль, i -- в Iндiю! Ха-ха-ха!.. -- тихо, але щиро розсмiялася вона.

-- От бачите, а я ще знаю великих письменникiв i поетiв, що ледь животiють на свою мiзерну пенсiю, великих художникiв i скульпторiв, що живуть упроголодь, великих артистiв, якi помирають вiд хвороб, бо не мають грошей на лiки... От ви в Бога вiрите? -- раптом ошелешив Сергiй бабуню питанням.

-- А як же, -- здивовано знизала вона плечима.

-- То уявiть собi, в такому разi, як би оце я, беручи до уваги все, про що ми щойно говорили, взяв би оце та й здер iз вас в оплату за розпис вашого храму таку суму грошей, на яку я, принаймнi, змiг би купити собi якийсь дорогий iноземний автомобiль? Як би це виглядало? Що б ви про мене, в такому разi, сказали? А я ж бо теж вiрю в Бога.

-- То так, так, твоя правда, -- вона довгим довiрливим поглядом подивилася Сергiєвi в очi. -- Ваша правда, Сергiю Михайловичу, ви пробачте вже стару дурну бабу. Iсус Христос теж бо пiшки ходив. Пробачте мене, Сергiю Михайловичу.

-- Та годi вам вибачатися, Горпино Степанiвно. I чого це ви раптом почали розмовляти зi мною на "ви"? Ви ж бо почали розмову зi мною на "ти", а потiм чомусь перейшли на "ви". Взагалi то, зазвичай, все вiдбувається навпаки -- спочатку, познайомившись, люди звертаються один до одного на "ви", а вже потiм, з часом, переходять на "ти". А оскiльки ви з самого початку нашої розмови почали звертатися до мене на "ти", як i належить звертатися людинi вашого вiку до людини мого вiку, то я не бачу нiякого сенсу в тому, щоб ви зараз почали...

-- Добре, добре, згодна, -- бабуся лагiдно поклала на знак згоди свою руку на руку Сергiя. -- Молодий, та розумний. То коли вже так вийшло, то ти зараз трохи зачекай тут на мене. Я зараз швиденько тут коло церкви приберу, я ж бо тут коло церкви щось на зразок наглядача -- i приберу тут завжди, i отцевi Михайлу при нагодi допоможу, та й за охоронця я тут, бо й живу ж я тут таки, ось моя й хата, -- показала вона на невелику хатинку, що стояла неподалiк вiд церкви. -- Ранiше моя хата була останньою на нашiй вулицi, а тепер остання на нашiй вулицi церква, а моя хата передостання, так що я тепер ще й, так би мовити, охоронець нашого храму. Хоча такої старої баби навряд чи злодiї перелякаються, та менi дали, про всяк випадок, ось що, -- бабця витягла з кишенi старенький мобiльний телефон. -- Так то я не дуже розбираюсь, що воно в цiй технiцi до чого, а, втiм, знаю, що, коли тiльки натисну на кнопку "три", то менi завжди вiдповiдає отець Михайло. А сплю я вночi абияк, старечi немочi, турботи та спогади перевертають мене з боку на бiк цiлими ночами, так що й непоганий iз мене нiчний сторож, а як, не дай Бог, яка пригода трапиться, то я вiдразу натисну на "три", -- показала вона вказiвним пальцем на телефон, -- повiдомлю вiдразу отця Михайла, а вiн вже далi все влаштує. Ось так ось воно. А зараз я швиденько тут бiля церкви приберу, попiдмiтаю, а потiм пiдемо до мене, я тебе з дороги нагодую, вiдпочинеш...

-- Добре, добре, -- кинув Сергiй навздогiн бабусi, яка швиденько подрiботiла до церкви, розхитуючи на ходу, мов старенька качечка, своє худеньке сухе тiло й розвiюючи на вiтрi сиве до бiлизни волосся, що вибивалося з-пiд бiлої хустки: "Наче кульбабка, -- подумалося Сергiєвi. -- I для чого ти оце влаштував тут цю, наче з дешевої оперетки, сцену -- велика людина з Києва, як будете зустрiчати, -- дорiкнув вiн собi подумки. -- Для кого ти оце розiграв цю комiчну п'єсу одного актора -- для одного глядача, для цiєї невинної, наївної бабцi? I справдi, прямо таки Штепсель i Тарапунька, а не художник, який зiбрався розписувати храм Божий... Прости менi, Господи, цей невинний жарт."

-- А може вам допомогти? -- крикнув Сергiй, коли побачив, як баба Горпина, дiставши з вiдiмкнутої нею пiдсобки нехитре причандалля для прибирання, почала пiдмiтати красиво викладений тротуарною плиткою при-церковний майданчик, до якого вела, викладена такою ж красивою плиткою дорiжка вiд самого центру села. Нi церква, нi майданчик не були огородженi, навпаки, навколо церкви, пiд деревами, що росли поряд, стояли красивi лави, на яких завжди всякий мiг би посидiти й вiдпочити, милуючись храмом i думаючи про Бога. I хоча смiтити бiля святого мiсця навряд чи хто наважився б, та все ж ознаки щоденної присутностi тут людей були помiтнi, й баба Горпина щодня знову й знову приводила тут все до ладу: "наводила красу Божу", -- як вона сама говорила.

-- Нащо ж ти менi ще допомагати будеш, -- говорила Горпина Степанiвна до Сергiя, одночасно пiдмiтаючи навколо церкви, -- я сама ж бо допомагаю Господу, i це для мене не тяжка робота, а велика радiсть i щастя, за це Господь, може, й дає менi вiку й здоров'я. А ти, допоможу, допоможу...

-- Ось i мої хороми, -- обвела поглядом баба Горпина своє обiйстя, коли, закiнчивши прибирання церкви, пiдвела Сергiя до своєї хати, обнесеної шиферною загородою. -- Та заходь, не бiйся, -- махнула вона рукою на маленького цуцика, який вискочив через вiдчинену бабцею хвiртку i кинувся з гавкотом до Сергiя, вiд чого той мимовiльно сахнувся, -- Кузько у мене добрий песик, вiн нiкого не кусає, вiн у нас тiльки гавкає, чи не так, Кузько? -- Кузько у вiдповiдь перестав гавкати i закивав хвостиком.

-- Кузько, Кузько, гарний песик,-- Сергiй нахилився i погладив рудi кучерi песика, що пiдбiг i зацiкавлено обнюхував незнайомця, киваючи хвостом.

-- Собаки вiдразу гарну людину чують, -- задоволено промовила Горпина Степанiвна. -- А Кузько менi ще й церкву охороняти допомагає, вiн, як i я, для грабiжникiв не надто страшний, але голосочок у нього нiвроку, як ти сам Сергiю, щойно переконався. Кузько як загавкає, так на все село чути.

-- Так, так, голосочок у цiєї малечi нiчого собi, -- погодився Сергiй погладжуючи песика, -- я , щойно тiльки почув його гавкiт у дворi, як ми пiдiйшли, а хвiртка була ще зачинена, то подумав, що ви, Горпино Степанiвно, тримаєте у себе для безпеки якогось солiдного собацюгу, а тодi дивлюся, вибiгає з двору ця дрiбнота.

-- От , от, так i всi думають, коли ще не бачили Кузька, а тiльки чули його голосочок. Так, звичайно, подумають i злодiї, якщо, не дай Боже, вони з'являться бiля церкви вночi. Це мене, мабуть, Бог нагородив таким песиком -- їсть небагато, а гавкає як здоровенна собацюга, -- посмiхнулася бабця, дивлячись на свого улюбленця.

Обiйстя у баби Горпини було, хоч i не надто вже розбудоване, але охайне й доладне: сарай на декiлька вiддiлень, де рохкала льоха й цокотiли кури, льох, невелика, але показна хатина, обкладена цеглою. Подвiр'я було чисто виметене, мiж будiвлями були прокладенi дорiжки з бетонних плит. Далi за хатою виднiвся добре доглянутий город.

-- А у вас , Горпино Степанiвно, обiйстя нiчого собi, охайненьке, -- сказав Сергiй, озираючись навколо посеред подвiр'я. -- Та й хатинка нiчого, хоч i невелика, зате доладна.

-- Це все чоловiк мiй покiйний, Йосип Миколайович, царство йому небесне, -- перехрестилася Горпина Степанiвна, -- зовсiм недавно його поховала, хай йому земля пухом. Добрий був господар, все це своїми руками зробив. Все сам. Хоч як тяжко нам спершу було. Все пережили i обiйстя налагодили i дiтей в люди вивели, -- вона витерла кiнчиком хустки набiглу на очi сльозу.

-- Щиро спiвчуваю вам, Горпино Степанiвно, -- лагiдно промовив Сергiй. -- I як же ви оце тепер самi справляєтеся з усiм оцим господарством? I подвiр'я у вас прибране, i льоху, бачу, вигодовуєте, i кури у вас цокотять, i город видно, що доглянутий, та ще, як не помиляюсь, город ще ж до того й немаленький.

-- Та кажу ж, що Господь поки що дає менi здоров'ячко i за церквою доглянути, i з господарством упоратися. Це, мабуть, мiй Йосип Миколайович покiйний там на небi за мене турбується, та Господа просить, щоб я свої останнi днi не провела в злиднях та хворобах, а провела залишок свого життя в радiсних клопотах, та так спокiйно й полишила цей свiт у визначений менi час, та й пiшла вже навiки до свого рiдного Йосипа Миколайовича туди, де нас вже нiхто й нiколи не розлучить, -- бабуся довiрливо поглянула вгору. -- А ще ж, -- похопилася вона, -- у мене й дiти, онуки й правнуки є. Розлетiлися з рiдного гнiздечка хто куди: i в Києвi є, i в iнших мiстах. Задля них оце ж i тримаю господарство, сам же знаєш, як воно зараз у мiстах живеться, не всiм вдалося так вже добре влаштуватися в теперiшньому життi. Так що я ще й дiтям та внукам допомагаю. I вони ж таки й приїздять до мене та допомагають менi поратися з господарством. А дiтей же в мене дев'ятеро! А внукiв та правнукiв!.. -- аж сплеснула вона радiсно в долонi. -- Та що це я, все про себе , та про себе? Зовсiм, дурна баба, забула про тебе! Ти ж щойно з дороги, голодний втомлений, а я все про свої клопоти. То ходiмо ж мерщiй до хати, поїси, вiдпочинеш. Ходiмо ж мерщiй, ходiмо, -- клопоталася вона, вiдчиняючи дверi, -- Ходiмо, ходiмо...

Сергiй покiрно взяв свої валiзи i пiшов услiд за бабцею до хати, супроводжуваний до порогу радiсним Кузьком.

-- Ось так я i живу, -- промовила Горпина Степанiвна, коли вони з Сергiєм, проминувши сiни, зайшли до господи, яка подiлялася на три кiмнати. -- Оце, так би мовити, моя головна кiмната, тут я проводжу найбiльше часу, -- обвела вона поглядом кiмнату, в якiй вони з гостем зараз стояли, -- це мiй i передпокiй, i кухня моя, -- вона пiдiйшла до газової плитки i лагiдно, неначе якесь живе створiння, погладила її. -- А це ось, як бачиш, газ нам нещодавно пiдвели. Теж, до речi, заслуга отця Михайла. Так що ми тепер iз благами, включив собi взимку газ -- i тепло, i не треба нi дрова пиляти та рубати, нi вугiлля тягати та пересiвати, та й на газовiй плитцi тепер їсти варити набагато дешевше, анiж ранiше, коли ми купували до неї газовi балони, -- вона знову iз вдячнiстю поглянула на свою газову плитку, неначе це була її найкраща подруга. -- А оце ось спальна кiмната, -- показала вона на прочиненi в iншу кiмнату дверi, -- отут ми з моїм Йосипом Миколайовичем i жили, а тепер тут я сама проводжу свої одинокi ночi, -- сумовито подивилася Горпина Степанiвна на прочиненi дверi. -- А оце, -- вiдкинувши свiй миттєвий сум, вже жвавiше показала вона на iншi прочиненi дверi в другу кiмнату, -- це моя, так би мовити, зала. Проходь, проходь, -- запросила вона Сергiя до зали, -- тут у мене i телевiзор є...

Вони зайшли в досить простору кiмнату гарно освiтлену трьома вiкнами i непогано вмебльовану: там був диван, комод, двi шафи, крiсло, декiлька стiльцiв i на пiдставцi стояв телевiзор, щоправда, старенький, але кольоровий, на пiдлозi лежав килим, теж не вельми новий, зважаючи на потертiсть.

-- Оце i є моя зала, -- гордовито обвела поглядом кiмнату бабуся. -- Оце й диван тут є, можеш тут поки що вiдпочити. Та ти не соромся, як кажуть, будь як вдома, -- звернулася вона до Сергiя, побачивши, що той дещо знiчено зреагував на її пропозицiю. -- Давай, розташовуйся тут, не переймайся. Ось диван, сiдай, лягай, будь ласка, вiдпочивай, а я тобi телевiзор увiмкну, -- вона увiмкнула телевiзор. -- Ось тут зараз якраз концерт iде, по цьому каналу часто гарнi концерти показують, хоча, якщо ти хочеш, можеш пошукати щось на iнших каналах...

-- Та нi, нi, все добре, нехай буде концерт, -- заспокоїв Сергiй бабусю, що не на жарт розметушилася, -- менi, взагалi то, все одно, я таки дiйсно дещо втомився сьогоднi. З самого ранку на ногах. Транспорт, вокзал, електричка... Так що я справдi таки наважуся скористатися вашою пропозицiєю i трохи таки вiдпочину, -- вiн взяв свої валiзи, поставив їх у куток, а сам сiв на диван.

-- От i добре, от i добре, -- зрадiла бабуня. -- То ти поки що тут вiдпочивай, а я тим часом щось приготую попоїсти. Вiдпочивай, -- вона вийшла з кiмнати i обережно зачинила за собою дверi, але потiм знову трохи прочинила їх i радiсно кивнула Сергiєвi головою. -- Вiдпочивай, вiдпочивай, -- i знову зачинила дверi.

"Оце тобi й пригода, не думав не гадав, що моя тут поява почнеться таким цiкавим чином, -- подумалося Сергiєвi, коли вiн, зручно вмощуючись, лiг на диван. -- От так бабуня. Баба Горпина. Горпина Степанiвна. А втiм, не погана, власне пригода, i бабуня теж нiчого собi, так що скаржитися тобi, великий столичний художнику, немає на що", -- розмiрковував вiн собi, засинаючи i спостерiгаючи, як круговерть запального народного танку, який в цей час показували по телевiзору, поступово розпливалася в його дрiмотнiй свiдомостi у вир багатобарвної казкової строкатостi сьогоднiшнього дня, де були i вранiшня метушня столичного вокзалу, i за-вiконне мелькання пейзажiв в електричцi, перемiшане з розмовами пасажирiв, i казкова багатобарвнiсть новозбудованого храму, i дбайлива метушня Горпини Степанiвни...

-- Прокидайся, прокидайся, -- долинув до Сергiєвої свiдомостi ласкавий голос Горпини Степанiвни, -- обiд вже на столi, пора вже прокидатися, -- лагiдно розбуркувала вона сонного гостя, який поступово виринав iз глибокого, але короткого сну, -- пора вже тобi й попоїсти, сьогоднi ж, мабуть iз самого ранку макової росинки в ротi не було, а в мене вже все на столi...

-- Так, так, -- остаточно прокинувшись, вiдповiв Сергiй, сiв на диванi i потер долонями обличчя, остаточно розвiюючи залишки сну, -- я тут, здається заснув...

-- Поспав, поспав годинку з дороги. Але пора вже прокидатись, а то, якщо вдень виспишся, то вночi не захочеться спати, та й обiд вже на столi, голодний же, мабуть.

-- Та зранку випив кави.

-- Кави вiн випив, -- саркастично подивилась бабуся, -- пiшли вже скорiше за стiл.

-- Добре, добре, дякую, зараз iду. Просто якось спросоння ще апетит про себе не дуже нагадує. Менi б умитися.

-- Так, так, звичайно. Зараз я тобi й рушника дiстану, -- пiшла вона до шафи, вiдчинила її i почала там порпатись.

А Сергiй тим часом озирнувся уважнiше. В хатi було охайно, прибрано, все стояло на своїх мiсцях, кругом нi пилиночки. В належному їй кутi -- iкона Божої Матерi, на стiнах -- свiтлини рiдних i близьких. Взагалi, все було так, як i належить бути в звичайнiй селянськiй хатi, де живе старенька бабуся : цей стародавнiй образ Божої Матерi, цi пожовклi свiтлини на стiнах, цi вiзерунчатi занавiсочки на вiкнах, цi гаптованi скатерки на меблях -- все дихало такою знайомою, такою рiдною стародавньою доброзвичайнiстю, викликаючи щемливi дитячi спогади, адже все це так нагадувало оселю його, Сергiєвої, рiдної бабусi, давно вже померлої баби Килини, Килини Андрiївни, яка жила пiд Києвом, i в якої Сергiй проводив досить багато часу, особливо на канiкулах, оскiльки виростав безбатченком з одною лише матiр'ю, яка бiдкалася, працюючи на декiлькох роботах, аби прогодувати себе i сина. Та й бабуся Горпина так була схожа на бабусю Килину -- цей метушливий почовг при ходьбi з характерним розгойдуванням худенького тiла, так як чимчикує качечка, ця самозречена турботливiсть про iнших, ця прониклива доброта, що виливається з очей щедрим сонячним потоком...

-- Ось, тримай, -- подала Горпина Степанiвна Сергiєвi чистий вишитий рушник, якого видобула щойно iз надр шафи, -- це я ще дiвкою вишивала, на вiно собi, -- розлила вона щедроту своєї доброти у щирiй посмiшцi.

-- Дякую, -- як приймають хлiб-сiль, Сергiй прийняв цей рушник, що дихав щирiстю селянської наївної невинностi. Потiм вiн пiдвiвся й пiшов услiд за бабусею надвiр до умивальника, де з насолодою умився чистою водою з колодязя, що був тут же , на подвiр'ї, витерся чистим духмяним рушником i з почуттям радiсної свiжостi пiшов услiд за бабусею знову в хату до обiднього столу.

-- Ось пригощайся, будь ласка, не соромся, -- припрошувала бабця Сергiя, насипаючи йому в миску борщ, крiм якого на столi ще стояла смажена картопля, печеня, коржики, молоко, -- їж, їж, -- накладала вона побiльше сметани в борщ, -- як кажуть, хто як їсть, той так i працює, так що не соромся.

-- Та я не соромлюся, -- взяв Сергiй ложку i шматок хлiба, -- просто ви тут, бабуню, понаприготували стiльки, що вистачило б не лише на одного художника, а на цiлу бригаду робiтникiв. Пiсля такого обiду грiх було б працювати абияк, -- вiн пiдсунув миску духмяного борщу ближче i почав з апетитом їсти. -- А ви ж, бабуню, чого не їсте? -- вiдiрвався вiн на мить вiд миски.

-- Та я сьогоднi й поснiдала нiвроку, та й поки готувала обiд ще пiд'їла, та й взагалi, скiльки там менi, старiй бабi, треба. Ти не переймайся й не вiдволiкайся, їж.

Як кажуть, апетит приходить пiд час їди -- Сергiй пiд час обiду ще раз пiдтвердив цю iстину.

-- Оце так наївся, -- вiдхилився вiн на спинку стiльця, допиваючи вже молоко, -- давно вже так не наїдався. А до речi, звiдки це у вас молоко таке смачне, свiже та духмяне, я, наче, корови у вас не помiтив?

-- Так, корови у мене дiйсно немає, стара я вже та немiчна, щоб корову тримати, хоча колись iз Йосипом Миколайовичем i корiвку теж тримали, а як приставився мiй господар, то я корiвку i продала, зате у сусiдiв корiв поки що, слава Богу, вистачає. Ось це, -- показала бабуся на глечик з молоком, з якого її гiсть наливав собi ще один кухоль, -- я взяла у своєї таки сусiдки, Мотрi Микитiвни, що поряд зi мною й живе. Тобi подобається це молоко?..

-- Подобається, ой подобається, -- задоволено прицмокнув Сергiй, допиваючи другий кухоль молока, -- духмяне та смачне, аж солодке, мабуть, свiже.

-- А як же, звичайно свiже, iншого в нас не буває. Та й трава ж свiжа пiшла на пасовищах, так що молоко зараз дiйсно таки гарне. Отже, якщо тобi й справдi подобається молоко Мотиної корови, то можна тепер буде брати в неї молоко для тебе, поки ти будеш тут працювати. Тим бiльше, що, -- Горпина Степанiвна з якоюсь доброзичливою хитринкою глянула на Сергiя, -- коли я вже хотiла Мотрi заплатити за молоко, то вона з мене грошей таки не взяла...

-- Чому це? -- здивувався Сергiй.

-- Та коли я їй розповiла, -- доброзичлива селянська хитринка знову з'явилася в посмiшцi бабусi, -- що це для тебе, тобто для того самого художника, що оце вже й приїхав i буде вже розписувати наш храм, i що зараз ти оце якраз у мене... Та ще коли розповiла, який ти на справдi, що приїхав ти електричкою, i за розпис храму грошей не заломив стiльки, що, ого-го!.. Та й взагалi...

-- Горпино Степанiвно, Горпино Степанiвно...-- докiрливо похитав головою Сергiй. -- То це ви вже, значить, бабi Мотрi, баба Мотря бабi Парасцi, i так далi. То, мабуть, вже все село знає про мене?

-- А що тут такого, -- трохи навiть ображено вiдповiла бабця, -- ти що хотiв тут жити, працювати й щоб нiхто нiколи не дiзнався про твою тут присутнiсть?

-- Та нi, ви пробачте, якщо я вас образив. Просто, як самi розумiєте, я взагалi то не надто тiшуся зайвими про себе розмовами. А крiм того ви менi ще нагадали, що я вже тут у вас давно в селi, а до отця Михайла все ще не завiтав, i буде воно якось, мабуть, не зовсiм зрозумiло, якщо все село вже буде знати, що я давно приїхав, а отець Михайло про це й не знатиме, а дiзнається теж iз чуток вiд своїх сусiдiв. Якось це, на мою думку, буде не по-людськи.

-- Он ти про що. Не переймайся. Нiчого страшного немає в тому, що ти не вiдразу по приїздi прийшов до отця Михайла. Адже ж рiч в тiм, що отець ще до обiду поїхав до одного з наших прихожан, який живе далеченько звiдси -- дружинi його дуже зле. Так що, все одно панотця вдома не було. А втiм, вiн вже невдовзi має й приїхати.

-- То коли вiн поїхав автобусом чи електричкою, так ми й точно можемо знати, о котрiй годинi вiн має приїхати -- розклад руху вам же, напевне, вiдомий.

-- Та нi, отець Михайло поїхав власним автомобiлем. До Семена Бондаря так просто не доберешся, до їхнього села нi електричка, нi автобус не ходять.

Сергiй, невiдомо чому, був якось трохи прикро вражений звiсткою про те, що отець Михайло, виявляється, має власне авто. Якось це не зовсiм в'язалося з його власними переконаннями й уявленнями про те, яким повинен бути духовний наставник, i як вiн повинен себе поводити в такий скрутний для народу час, як зараз. Та й якось не схоже було це на того побожного чоловiка, отця Михайла, який особисто приїздив до Києва умовляти Сергiя зайнятися розписом їхнього храму. Отець Михайло тодi дiйсно таки справив таке враження на Сергiя, що той негайно вирiшив тут таки їхати в село Веселе, вiдклавши всi свої справи. А втiм, отцевi Михайловi, зважаючи на розпорошенiсть його пастви по далеких селах, i справдi таки просто необхiдний був автомобiль, вирiшив Сергiй. "Та й взагалi, -- думав вiн собi, -- автомобiль в наш час -- це ж не розкiш, а засiб пересування, i мати автомобiль в наш час -- це, взагалi то, те ж саме, що мати , наприклад, холодильник, чи телевiзор, це просто необхiдна в домi рiч", -- старався Сергiй сам себе переконати й погамувати неприємне почуття, що вiн нiбито у чомусь незаслужено звинуватив достойну людину, але тут же подумки розсмiявся над своїми переконуваннями самого себе, згадавши, що це якраз його мама такими самими словами переконувала самого Сергiя, умовляючи придбати хоч якийсь автомобiль, а вiн у вiдповiдь на це незворушно доводив, що в час, коли весь народ, можна сказати, бiдує, мати всiлякi розкошi, в тому числi й автомобiль, просто непристойно. Мабуть мама таки була права, називаючи Сергiя занадто вже вимогливим до людської природи, i доводячи, що такий його юнацький максималiзм просто таки не личить такому дорослому, можна сказати, вже в лiтах, чоловiковi.

-- ... То ти чуєш, що я тобi кажу, -- вивiв Сергiя з його легкої задуми голос Горпини Степанiвни, -- чи про що ти зараз оце думаєш?

-- Так, так, вибачте, Горпино Степанiвно, задумався трохи, це зi мною буває iнодi. Але нам, художникам, таке треба вибачати, самi розумiєте. Так що ви менi хотiли сказати?

-- Та я кажу, що залишайся в мене жити, поки будеш у нас. Мiсця в мене в хатi вистачає, їсти-пити є що, та й молочко, що тобi так сподобалося поряд, i храм тут таки пiд боком, та ще й тут таки поряд, -- бабуся показала рукою, -- просто перейдеш дорiжкою через мiй город -- i Днiпро, купайся скiльки завгодно.

-- Так, так умови просто чудовi, що там i казати, -- завагався якось Сергiй. -- Я б, звичайно, не проти.

-- То в чому ж рiч? -- бабця помiтила його нерiшучiсть.

-- Просто, розумiєте, я взагалi то думав зупинитися в отця Михайла. Наскiльки я зрозумiв з нашої з ним розмови, вiн теж такої думки, вiн же одинак, живе самотою, як я зрозумiв? Це по-перше. А по-друге, ви ж самi, Горпино Степанiвно, говорили, що до вас приїжджають вашi рiднi, щоб допомогти вам по господарству -- чи не заважатиму я в такому разi їм i вам?

-- Он ти про що. То щодо отця Михайла, вiн дiйсно таки одинак, як померла його дружина, Ольга Петрiвна, то з тих пiр Михайло Архипович, отця Михайла нашого, якщо не знаєш, звати так, Михайло Архипович Князенко.

-- Так, так, звичайно, знаю.

-- Так от, вiн, виходить так що й справдi одинак. Але ж покiйна його дружина залишила Михайловi Архиповичу донечку, Оксану.

-- Але ж, як менi вiдомо, вона черниця?

-- Так, так, правда твоя, Оксаночка у нас в Христових наречених ходить, прикликав її Господь до служiння. Але ж монастир -- не в'язниця, i Оксана частенько вiдвiдує батька, а iнодi й довгенько таки живе тут у нього, коли треба допомогти по господарству. А зараз -- вам, мiським жителям, це, мабуть, невiдомо -- саме час поратися на городi -- травень -- i огiрочки треба посадити, i помiдорчики, пополивати все, поки прийметься добре, та й картопельку прополоти та обгорнути саме час, i все таке iнше. Одне слово, тут вона якраз зараз, Оксана, у батька живе й порається по господарству. А щодо моїх рiдних, то вони дiйсно приїжджають до мене на помiч, але приїжджають вони не надовго, зазвичай на вихiднi, i мiсця, хоч i хата моя видається невеликою, вистачає всiм, i в хатi на долiвцi стелемось, i ще й прибудiвля за хатою є, ранiше, коли я тримала корову, там сiно було, i всi так любили виспатись на сiнi, а тепер там стоять лiжка, i влiтку теж дуже гарно там спати на свiжому повiтрi. Так що, як наїдуть мої, то мiсця всiм вистачає, i тобi вистачить -- одним менше, одним бiльше, нiхто й не помiтить.

-- Що ж, переконали, -- Сергiй розвiв руками, -- я з великим задоволенням залишуся у вас, якщо отець Михайло не буде проти цього, якщо вiн не образиться на те, що я зупинюся не в нього.

-- А чого б йому бути проти, чого б йому ображатися? Та й Оксаночка ж зараз якраз тут живе.

-- Та й вам же, Горпино Степанiвно, зайва копiйчина не завадить, пенсiя ж у вас не дуже...

-- Яка пенсiя, яка зайва копiйчина, я щось не второпаю про що ти це говориш.

-- Та за квартиру ж я вам заплачу. Що ж я тут даром житиму, турбуватиму вас. Обiди менi ще ж треба готувати...

-- Ти що образити мене хочеш? Заплатить вiн менi! -- обурено, наче їй запропонували щось непристойне, вигукнула бабця. -- Та як у тебе язик повернувся! Ти он яку справу приїхав до нас робити, до нас як поставився, а я буду з тебе грошi брати?

-- Вибачте, вибачте, -- примирливо пiдняв руки догори Сергiй, -- я не хотiв вас образити.

-- Та чи ви тут сваритеся вже, такими вже рiдними стали, що вже й сварка мiж вами, -- i Сергiй, i Горпина Степанiвна одночасно повернули голови в напрямку вхiдних дверей, де на порозi з'явилася опасиста кругловида жiнка рокiв шестидесяти в строкатому платтi.

-- А-а-а, ось i Мотя прийшла, -- кивнула в бiк жiнки Горпина Степанiвна. -- Це ж сусiдка моя, Мотря Микитiвна, це ж вона, Сергiю, пригощала тебе молочком.

-- Так, так, -- радiсно закивала у вiдповiдь сусiдка, -- оце забiгла на хвильку поцiкавитися, чи сподобалося вам моє молочко.

Сергiй з Горпиною Степанiвною порозумiло перезирнулися, даючи одне одному знати, що вони обидва добре втямили причину Мотиного приходу: було цiлком ясно, що Мотря Микитiвна пiсля приходу Горпини Степанiвни, коли дiзналася про Сергiя, вiдразу ж подалася по селу розповсюджувати сенсацiйну звiстку про приїзд знаменитого художника, який буде розписувати їхнiй храм, -- ще б пак, розповiсти односельчанам першою про таке! Але розповiдаючи про Сергiя, Мотря Микитiвна, мабуть, не змогла таки втриматися вiд того, щоб хоч декiлька разiв не сказати таку спокусливу сакраментальну фразу "сама його бачила", хоча й говорила вона це, очевидно, як добросовiсна оповiсниця, не без докору сумлiння. I ось, щоб заспокоїти своє, трохи постраждале сумлiння, Мотря Микитiвна й прийшла зараз до сусiдки, щоб i насправдi таки на власнi очi побачити Сергiя.

-- Та ти заходь, заходь, Мотю, проходь, сiдай, -- запрошувала баба Горпина сусiдку, яку втiм можна було й не запрошувати, вона й так пройшла до столу, вiдсунула стiлець i присiла бiля столу. -- А ми оце з Серьожею, -- посмiхнулася Горпина Степанiвна в бiк Сергiя, пiдкреслюючи перед сусiдкою таким звертанням до знаменитого художника дружнi з ним вiдносини, -- трохи дiйсно таки не порозумiлися, трохи справдi не посварилися. Ти тiльки уяви собi, Мотю, говорить, що заплатить менi за квартиру, якщо житиме тут у мене, поки розписуватиме наш храм! Уявляєш собi таке?

-- Оце так. Оце ви, справдi таки, придумали, -- широко розплющеними вiд здивування очима подивилася Мотя на Сергiя, як на якогось незрозумiлого дивака. -- Та що ж ми тут бузувiри якiсь, чи що. Будемо ще й грошi з вас дерти? Оце так!

-- Та годi, годi вже вам, -- примирливо подивився на обох сусiдок Сергiй, -- будемо вважати це непорозумiння вичерпаним. Як то кажуть, хотiлося як краще, а вийшло як завжди. Будемо вважати, що нiчого я вам не пропонував.

-- Ти бачиш, який розумний, -- звернулась задоволено баба Горпина до Мотi, -- я ж тобi казала, який вiн розумний, -- i обидвi сусiдки значуще похитали головами на знак згоди, хоча Сергiй так i не зрозумiв, в чому так вже виявилася його великорозумнiсть, а тим часом все одно бути розумним було таки краще, анiж навпаки. -- А до речi, -- похопилася Горпина Степанiвна, -- ти не знаєш, чи отець Михайло повернувся вже додому?

-- Так. Я оце якраз поверталася додому, -- довiрливо проказала Мотря Микитiвна, мимовiльно видаючи свою мiсiю оповiсницi односельчан щодо приїзду Сергiя, -- а була я в центрi, у Галi Стронихи, то бачила, що отець Михайло якраз їхав додому.

-- От i добре. А ми оце збиралися якраз iз Сергiєм до панотця, бо ж Сергiй вже давненько в селi, а до отця Михайла все ще не завiтав, -- повiльно i якнайдохiдливiше проказала вона Мотi, яка щойно тiльки пiдсунула свого стiльця поближче до столу, i зручно на ньому вмощуючись, очевидно, готувалася вже до насолоди тривалою, довiрливою, докладною, цiкавою розмовою. -- Так що вибачай, Мотю, нам зараз доведеться пiти з дому. Iншим разом поговоримо.

-- Ну от, -- скрушно сплеснула в долонi Мотя, -- тiльки я зайшла, як вам вже йти треба. То скажiть же, будь ласка, молочко моє вам хоч сподобалося? -- вирiшала вона хоча б таким чином, хоча б на мить продовжити таку бажану розмову.

-- Не те слово, ще б не сподобалося ваше молочко, -- вирiшив Сергiй похвалою якось винагородити свою нову сусiдку за її нездiйснену мрiю про довгу довiрливу розмову. -- Такого молочка я зроду ще не пив. Хоча, може, в дитинствi й пив щось подiбне, коли жив у своєї рiдної бабусi, Килини Андрiївни, на селi. Сама вона корову не тримала, бо була вдовою, як i Горпина Степанiвна зараз, а брала моя бабуся молоко теж у своїх сусiдiв, теж гарне було молоко, але ваше молоко, Мотре Микитiвно, просто таки незрiвнянне, смачне, духмяне, солодке, не молоко, а нектар. Дуже гарне.

-- От i добре, от i добре, -- аж зашарiлася вiд задоволення Мотря, -- пийте ж мого молочка скiльки вам заманеться. Пийте до схочу. I не здумайте менi навiть натякати про грошi, -- жартiвливо пригрозила вона Сергiєвi пальцем, -- за грошi я вам не дам нiякого молока, навiть i не думайте.

Сонце над селом Веселим вже давно перемайнуло полудневу вершину i почало вже своє поступове сходження вниз до захiдного пругу, передвiщаючи прекрасний весняний вечiр. Хоча Сергiй i намагався переконати Горпину Степанiвну, щоб вона лише розповiла йому, як дiйти до оселi отця Михайла, а вже вiн, Сергiй, сам дiстанеться до панотця, вiдбуде там належну гостину й обов'язково повернеться, рiшуче налаштована бабуся не здалася нi на якi умовляння i наполягла таки на тому, щоб особисто супроводжувати Сергiя. Загалом тихе й спокiйне, село в цей передвечiрнiй час все ж дещо пожвавiшало: верталися додому з роботи люди, малеча пiсля школи й виконання домашнiх завдань висипала на вулицi побавитися дитячими веселощами, а старшi парубки й дiвчата гуртувалися помалу до знадливих травневих вечiрнiх гулянок. Баба Горпина, супроводжуючи Сергiя, безугавно розповiдала про все, чим живе село, особливо ж задоволено вона вiталася з людьми, якi виходили зi своїх дворiв назустрiч, очевидно, оповiщенi про приїзд художника Мотрею Микитiвною. Горпина Степанiвна, кожного разу, привiтавшись, належним чином вiдрекомендовувала Сергiя односельчанам i навзаєм кожному односельчанину представляла Сергiя, потiм ще трохи пiдтримувала поважну розмову, додержуючи неписаного селянського дипломатичного протоколу, i вони знову вирушали далi, потроху наближаючись до мети свого походу -- оселi отця Михайла.

-- А ось i вона, оселя Михайла Архиповича, -- коли вони з Сергiєм, дiйшовши вже до центру села головною вулицею, звернули в бiчну вуличку, кивнула Горпина Степанiвна в бiк ошатно огородженого красивим тином охайного цегляного будинку. -- Оце тут вiн i мешкає, панотець наш Михайло, ось i машина його бiля двору стоїть -- значить вiн точно вдома, -- додала вона, звернувши Сергiєву увагу на старенькi "Жигулi" першої моделi синього кольору, що стояли за кущем бузку, який рiс бiля панотцевого двору, i тому Сергiй не вiдразу помiтив автомобiль.

I щойно вони з бабусею наблизилися до ворiт, як iз вiдчиненої хвiртки назустрiч їм вийшов i сам отець Михайло -- високий широкоплечий чоловiк з довгим русим волоссям i охайно пiдстриженими вусами з борiдкою, одягнутий у просту сiру куртку i потертi джинси.

-- А, Сергiю, -- радо простягнув вiн руки назустрiч гостям. -- Нарештi, нарештi ви до нас завiтали. Дуже, дуже радий вам. Нарештi, -- очi, все його обличчя сяяли щирою привiтнiстю, яка свiдчила, що Михайло Архипович дiйсно був радий.

-- Я теж, дуже, дуже радий, -- вiтально потискаючи руку панотцевi, теж зi щирою радiстю вiдповiв Сергiй. -- Тим бiльше радий, що вже познайомився з деякими вашими прихожанами, -- показав вiн на бабу Горпину.

-- Горпино Степанiвно, то ви вже встигли познайомитися з нашим гостем? -- перевiв погляд на стареньку панотець.

-- Ми не лише познайомились, а вже стали добрячими друзями, -- вiдповiв за бабцю Сергiй. -- Просто я приїхав до вашого села ще зранку, i встиг уже дещо познайомитися з вашим селом i з вашими односельцями, храм, до речi, вже оглянув.

-- Так, так, а я, як на те, -- з вибачливим виразом на доброму обличчi промовив отець Михайло, -- сьогоднi цiлий день не був удома. У Семена Бондаря дружина Клава заслабла не на жарт, а живуть вони далеченько вiд усiх благ цивiлiзацiї на хуторцi в пiвтора десятка будинкiв, так що довелося зранку взяти нашого лiкаря з мiсцевої дiльничної лiкарнi, поїхати до Бондарiв, на "швидку допомогу" у нас, знаєте, бензину не вистачає. Марiя Дмитрiвна, терапевт наш, оглянула Клаву, а в неї i тиск дуже високий, i з серцем щось негаразд, так що довелося вiдвозити Клаву до районної лiкарнi. А там доки все оформили, доки лiкарi зробили першi призначення, доки вирiшили питання з лiками, лiки ж бо в лiкарнi теж вiдсутнi... Одне слово, так цiлий день i довелося проїздити, а ви тут доки, виявляється, вже чекаєте на мене.

-- Та я i не думав нудьгувати без вас, -- заспокоїв його Сергiй. -- Я ж вам кажу, що менi, на щастя, якраз нагодилася Горпина Степанiвна. Вона менi i про церкву розповiла, i в гостi запросила, i нагодувала, i вiдпочив я в неї. Так що, нарiкати менi не доводиться.

-- В такому разi, я дуже радий, запрошую вас до господи, -- гостинним жестом показав на свiй будинок отець Михайло. -- Ось тiльки загоню в гараж свого "кадилака", -- показав вiн на "Жигулi", i пiдiйшовши до автомобiля, лагiдно поклав руку на кабiну i додав: -- поставлю на нiч на вiдпочинок свою стареньку "копiєчку", вона бо сьогоднi нiвроку собi попрацювала.

-- Старенька то вона, може, й старенька, -- оцiнюючим поглядом ковзнув по автомобiлю Сергiй, -- а виглядає досить таки непогано, як на свiй вiк. Дуже добре виглядає. Як новенька.

-- Ще б пак, -- гордовито вiдповiв панотець, -- це ж помiчниця для всього нашого села, -- вiн нiжно погладив кабiну авто, наче це була жива iстота, -- а тому й доглядаємо ми її усiм селом -- хто чим може, i хто на що здатен: хто грiшми, хто яку деталь дiстане, хто пiдварить, хто пiдфарбує... А нещодавно Славко Здоренко свою власну авто-майстерню вiдкрив i взяв нашу стареньку "копiєчку", як вiн сказав, на довiчне безкоштовне обслуговування. Отже, тепер наша машина в надiйних руках. Ми то й придбали це авто всiм селом, коли почалися всi цi негаразди: жiнцi народжувати -- а на "швидкiй допомозi" бензину немає, комусь треба термiново в район, а автобус зламався, i все таке... Так що склалися всiм селом i придбали оце авто. А так взагалi-то я нiколи й не думав, що колись буду водити машину. Та, бач, довелося. А як згадаю свої потуги щодо оволодiння водiйськими правами, -- весело посмiхнувся вiн. -- I смiх, i грiх. Та нiчого, все ж домiгся свого. Як кажуть, не боги горшки лiплять. Справляюся зi своєю "копiєчкою" не згiрше за всякого завзятого водiя. Але досить вже лiричних вiдступiв. Зараз поставлю машину в гараж -- i прошу до господи.

I доки отець Михайло вiдмикав гараж, що виходив воротами на вулицю, розвертав i заганяв у гараж авто, Сергiй нiяк не мiг спекатися вiдчуття сорому при згадцi про свої недавнi роздуми щодо розкошування священникiв, якi дозволяють собi роз'їжджати на автомобiлях, в той час як простi люди не можуть дозволити собi витратити зайву копiйчину на шмат хлiба насущного. Автомобiль отця Михайла дiйсно був не розкiшшю, а засобом пересування.

Перша жива iстота, яку гостi зустрiли у дворi отця Михайла, був величезний собацюга, породу якого Сергiй, що мав дуже приблизне уявлення щодо собачого свiту, визначив як кавказького сторожового. Собака був на цепу, при чому причеплений таким чином, що нiяк не змiг би дiстати до людей, якi проходили в будинок, але Сергiй про це не знав i тому зупинився в нерiшучостi, втупивши розгублений погляд у величезну коричнево-бiлу кудлату гору м'язiв, i прикриваючи iнстинктивно собою бабу Горпину.

-- Не бiйся, Сергiю, не бiйся, -- бадьоро пiдштовхнула його Горпина Степанiвна, -- по-перше, Кудлай сюди не дiстає, та й не стане вiн кидатися ось так ось, нi сiло нi впало на людей.

-- Так, так, -- пiдтвердив слова бабцi отець Михайло, що якраз зачиняв дверi гаража, котрi виходили в двiр, -- Кудлай у нас душа добра, чи не так, Кудлаю, -- кивнув вiн псовi, на що той лише на мить перевiв свiй погляд на господаря, а потiм знову флегматично втупив свої величезнi чорнi добрi очi в Сергiя, очевидно вивчаючи нового вiдвiдувача.

-- Кудлай -- собака розумний, -- похвалила пса Горпина Степанiвна i собi, -- можливо розумнiший за деяких двоногих, що тiльки, прости Господи, гавкати i вмiють.

-- Та це, власне, i є єдина жива iстота iз тварин у моєму господарствi, -- Михайло Архипович обвiв рукою подвiр'я. -- Немає в мене нi курки, нi свинки, тiльки город -- i все, -- кивнув вiн. -- Живу одинаком, паства велика. Немає коли господарством займатись.

Сергiй окинув оком подвiр'я. Все було чисто, впорядковано, подвiр'я викладене плиткою, колодязь, красивий цегляний будинок пiд черепицею, бiльший, звичайно, за будинок баби Горпини, але не на стiльки, щоб можна було з цiєї рiзницi зробити висновок про велику вiдмiннiсть у соцiальному становищi господарiв. А от iз господарських будiвель -- лише льох та помiрний сарай, що колись, видно, слугував за прихисток домашнiй худобi, а тепер був перероблений на гараж.

-- Добрий день, -- раптом привернув увагу Сергiя мелодiйний дiвочий голос. -- А я чую, наче якiсь голоси у дворi, думаю, чи гостi якiсь у нас.

Сергiй повернув голову на цей голос. Iз-за будинку виходила дiвчина в синьо-зеленому спортивному костюмi, який, облягаючи її молоде тiло, пiдкреслював надзвичайну красу її доладної, наче виточеної фiгури. Була це дiвчина досить високого зросту, не набагато нижча вiд Сергiя, з русим волоссям, заплетеним у косу, скручену на потилицi. Особливо ж Сергiя вразила та невимушена природна гiднiсть її постави, з якою вона, привiтавшись, спокiйно наближалась до гостей. Навiть нi, мабуть, гiднiсть -- це, можливо, й не зовсiм те слово, адже воно передбачає якусь гордiсть, можливо, навiть гординю, а в дiвчинi не було навiть натяку на щось подiбне до гординi, як не було й натяку на щось подiбне до запобiгання перед гостями. Вона просто була сама собою. Вона просто й невимушено наближалась до Сергiя ходою, якiй позаздрила б якого завгодно рангу модель, вимуштрувана довголiтньою подiумною наукою.

-- Добрий день, -- вiдповiв Сергiй на привiтання. -- Хоча, день вже, можна сказати, закiнчується, i вже можна б сказати "добрий вечiр", -- i вiн придивився поближче до дiвчини.

Та вона була справжньою красунею, придивившись, вирiшив Сергiй. Але вiдзначалась дiвчина не тiєю показною агресивною красою строкато розмальованих облич на рекламних свiтлинах -- її краса не вiдразу кидалася в очi, на перший погляд нiби то нiчого особливого, звичайне, хоча й привабливе обличчя: гарний, трохи видовжений овал цього обличчя вiдзначався незвичним для жiнки вольовим пiдборiддям, яке втiм, нiтрохи не псувало загального враження, адже в усьому iншому її обличчя було сама жiночнiсть -- красиво окреслений, хоча й дещо кирпатенький нiс, пухкенькi губи, красивий вигин чорних брiв, i головне -- очi, прекраснi великi синi очi. Великi синi й глибокi, дуже глибокi очi. Такi глибокi, що той, хто наважився б пiрнути в них у спробi дошукатися їх дна, навряд чи змiг би випiрнути -- оце вiдчуття чогось незбагненного, а значить i небезпечного, опанувало Сергiя при поглядi на її очi, так що вiн навiть поспiшив вiдвести свiй погляд, але вiдразу ж знову повернувся поглядом до її очей, не в змозi опиратися якiйсь чарiвнiй непереборнiй силi. Адже саме очi, випромiнюючи глибинну силу якоїсь потойбiчної сутностi, й надавали цьому дiвочому обличчю, здавалося б звичайному, незвичайної довершеної гармонiйностi.

-- А це моя донечка, Оксана, -- лагiдно взяв дiвчину за руку, а потiм, обiйнявши її, нiжно пригорнув до себе отець Михайло. -- А оце, Оксано, той самий художник, хоча ти й кажеш, що правильно -- не художник, а маляр, що приїхав до нас iз Києва розписувати наш новозбудований храм. Сергiй Михайлович Богданенко.

-- Дуже приємно познайомитися, -- простягнув руку для знайомства Сергiй.

-- Вибачте будь ласка, але потиснути вашу руку я зараз не наважуся, адже я щойно з городу, -- вона показала свої забрудненi руки, одночасно намагаючись обтерти присохлу до пальцiв землю, нi трохи при цьому не знiтившись.

-- Так, так, Оксанка допомагає менi впоратися з городом, доки я мотаюсь у справах пастви, -- лагiдно поглянув Михайло Архипович на свою доню.

-- То проходьте до господи, будь ласка, -- запросила гостей Оксана, -- проходьте, а я затим помию руки та пригощу вас чаєм. Проходьте, проходьте.

Всi зайшли через крильце i сiни, якi були одночасно кухнею, в передпокiй, де Михайло Архипович запропонував гостям сiсти за невеликий стiл, i сам сiв поряд з ними. Оксана ж залишилася в кухнi готувати чай.

Сергiй тим часом окинув поглядом господу панотця. Тi ж самi iкони, тi ж самi свiтлини рiдних i близьких, як i в хатi баби Горпини, але все тут було опоряджено набагато стараннiше i вишуканiше -- це можна було назвати євроремонтом: красивi шпалери на стiнах, пiдвiсна стеля, красивi люстри, євро вимикачi, iкони й свiтлини красиво по-сучасному оправленi, на вiкнах жалюзi, через вiдчиненi дверi в залу Сергiй побачив великий сучасний телевiзор, комп'ютер, але найголовнiшою ознакою оселi панотця Михайла були все ж книги, книги стояли в красивiй книжнiй шафi, стояли на пiдвiсних полицях, якi були розмiщенi в кожному придатному для цього мiсцi, книги лежали на столах, на стiльцях, вiдкритi на потрiбнiй сторiнцi, i закритi, в яких виднiлися закладки... Одне слово, Сергiй зрозумiв, що книги були пристрастю отця Михайла, i хоча пристрастi не повиннi бути притаманними служителям Бога, книги -- пристрасть, котру все ж таки можна пробачити навiть священниковi, вирiшив вiн.

-- Непогано тут у вас, панотче, -- порушив Сергiй мовчанку, -- все опоряджено зi смаком. Гарно у вас.

-- Та це все, знову ж таки наша громада, -- пояснив Михайло Архипович. -- Громада у нас чималенька, от i кажуть, що ми , мовляв, хiба не зможемо утримувати нашого заступника перед Богом, це мої прихожани, вибачаюсь, про мене так говорять, -- трохи соромливий вираз з'явився на його обличчi. -- Так от i говорять мої прихожани, що, мовляв, нам перед Богом буде соромно, якщо житло нашого священика не буде гiдно опоряджено, та й взагалi, якщо його побут не буде налагоджено належним чином. I скiльки я не пояснював їм, що Богу, взагалi то, байдуже до того, якi шпалери в моїх кiмнатах, Бога цiкавлять зовсiм iншi речi -- все одно вони таки зробили по-своєму. Та, врештi, якщо громадi так вже приємно бачити домiвку свого священика саме такою, то нехай вже буде так, великого грiха я в цьому не бачу. Та й домiвкою цiєю, зрештою, користується кожен iз наших односельцiв не менше, нiж я сам, тут ми збираємося, вирiшуємо нашi питання, моя оселя завжди вiдкрита для кожного односельця, от хоча б комп'ютер, -- панотець показав у бiк розташованого в залi приладу, який Сергiй вже примiтив ранiше, -- став у пригодi вже не раз не одному iз сельчан. А було це так -- приходжу якось я вже ввечерi додому, заходжу в хату, а там стоїть оце чудо цивiлiзацiї. Що робити? Довелося опановувати всi премудростi володiння цим чудом, як доводилося перед цим оволодiвати автомобiлем. Хоча я й нинi не такий вже великий спецiалiст щодо комп'ютера, тут бiльше тямить моя Оксана, але i я теж дещо можу, а взагалi, як я казав, все село користується цим дивом технiки. Отак, власне вся оця благодать у моїй оселi й з'явилася: приходжу додому ввечерi, дивлюся -- новi шпалери на стiнах, приходжу iншим разом -- люстри красивi висять, а оце нещодавно прийшов, дивлюся -- новий холодильник стоїть на кухнi.

-- Вибачте, отче, -- не втримався Сергiй вiд питання, -- а як це, ви говорите, що приходите додому, а тут вже стоїть холодильник, чи комп'ютер, чи ще щось зроблено, ви що свiй дiм не замикаєте?

-- Та була б моя воля, -- усмiхнувся вiн, -- я б нiзащо не замикав, на все, як кажуть, Божа воля, та й єдине, що менi й справдi було б жаль втратити -- це мої книги, а книги -- то навряд чи велика принада для злодiїв. Та замок менi все ж врiзали все тi ж мої благодiйники, i хату я замикаю, коли йду з дому, але про те, де знаходиться ключ, знають майже всi на селi, адже завжди може виникнути потреба скористатися тим же комп'ютером, чи, наприклад телефоном, який стоїть у мене, хоча останнiм часом все бiльше користуються мобiльними телефонами, все ж i мiй домашнiй телефон стає в пригодi. Одне слово, зайти до моєї оселi -- не проблема майже нi для кого з нашого села, це може бути проблемою лише для якогось заїжджого незнайомця.

-- Такого, як оце, наприклад, я, -- сказав Сергiй, просто зачудований розповiддю отця Михайла. Дiйсно, все тут було таким незвичайним, таким дивним, причому приємно дивним, приємно незвичайним. I ця майже столiтня, невтомна в своїх благих трудах баба Горпина; i цей незрiвнянний отець Михайло, що наче зiйшов у наш грiховний свiт прямо зi сторiнок якогось стародавнього "Житiя" i так просто й природно розповiдає про своє невтомне, безнастанне, жертовне служiння людям, в якому так просто й природно виявляється вся премудрiсть божа, закладена в задумi творця стосовно його творiння -- людини; i ця, наче виникла з якоїсь казкової невiдi, незбагненна, дивовижна дiвчина... Оксана... Як же це вiн! Як же це може бути? Хiба це можливо? Сергiй раптом згадав про те, що донька отця Михайла -- черниця. Якось це здалося настiльки неймовiрним: оця русоволоса синьоока красуня -- черниця! Неможливо. Чи, може, це йому просто так дуже хотiлося, щоб це було неможливо. А може, в отця Михайла була ще одна донька, подумалось йому. Та нi, вiн же прекрасно знає, що отець Михайло -- вдiвець i має одну доньку. Як же це? Чому? Нуртовиння бентежних думок захопило Сергiєве єство i невiдпорно потягло його в глиб якогось дивного почуття, неначе вiн оце йшов собi спокiйно берегом моря, йшов собi йшов, задивившись у небо, аж непомiтно для самого себе перетнув межу берегової твердi й пiшов собi спокiйнiсiнько по водi... Аж глядь собi пiд ноги -- а там замiсть берегової твердi морське плесо. I як це йому вдалося йти по водi? I що тепер йому робити: йти далi, повертати назад, стояти на мiсцi й ждати, чи доля й надалi втримуватиме його над безоднею, чи потягне на глибину?..

-- Чи ви чуєте мене? -- отець Михайло вкотре вже звертався до впалого в задум Сергiя.

-- Вибачте менi, -- врештi отямився Сергiй. -- Я дещо задумався, це в мене частенько буває.

-- Нiчого, нiчого, це природна рiч для художника, як i взагалi для людини розумової працi, зi мною це теж, до речi, частенько буває, -- заспокiйливо промовив панотець. -- Я ось кажу нашому гостевi, -- звернувся вiн вже до своєї доньки, що якраз зайшла до кiмнати, -- що ми йому обов'язково скажемо, де ми кладемо ключа, коли замикаємо будинок, щоб шановний Сергiй не вiдчував себе тут чужинцем i незнайомцем. Чи не так?

-- Звичайно, -- з доброзичливим спокоєм вiдповiла Оксана i почала розставляти на столi чашки з духмяним гарячим чаєм, печиво, варення.

Її плавнi неспiшнi рухи, спокiйна грацiя, з якою вона готувала стiл, просто зачаровували. На мить озирнувшись, Сергiй помiтив, що таке ж враження зачарування Оксана справляла й на iнших: i Горпина Степанiвна, i отець Михайло зi щирим замилуванням спостерiгали за дивовижним волхвуванням чарiвної дiвчини. Хоча волхвування -- i не зовсiм те, що личило б доньцi християнського священика й черницi, але саме це слово прийшло на розум Сергiєвi при спогляданнi цього дiйства, i вiн нарештi зрозумiв ту красу, якою зачаровувала Оксана, красу, що не кидалася вiдразу в очi безсоромнiстю сучасних загальноприйнятих космополiтичних канонiв стандартних рекламних облич, а привертала до себе якраз своєю незвичайнiстю, глибиннiстю, потаємнiстю. Це була глибинна i потаємна досконалiсть споконвiчної української породи, виплеканої в недовiдомому мороцi незглибимих тисячолiть, досконалiсть, згiдно з якою були створенi шедеври Трипiлля й Скiфiї, досконалiсть, яка визначила злет Київської Русi, дозволивши невiдомим майстрам створити своєрiдну довершенiсть храмiв цiєї доби, незрiвнянну довершенiсть Київської Софiї, незвичну, вiдразу не зрозумiлу красу її Пантократора й Оранти, грiзну непоступливу красу, що дає себе пiзнати, як i цнотлива українська дiвчина, тiльки пiсля того, як упевниться в чистотi й щиростi твоїх намiрiв. Своєрiднiсть цiєї краси, як i своєрiднiсть нашої незрiвнянної мови, вдосконалюючись i довершуючись, пронизувала буття нашого народу починаючи вiд перших божественних зачудувань якогось первiсного мисливця, що виливав переповненiсть почуттiв у наскальних малюнках i ритуальних спiвах, аж до останнiх осягнень духу, нанизуючи на нитку часу перлини тисячолiть в намисто українського народу, настiльки могутнього i незнищенного, що це дозволяло йому протягом його незглибимо довгої iсторiї завжди вiдроджуватися в часи, коли, здавалося б, вiн вже зовсiм зникав з iсторичного обрiю. Звичайно, Сергiй все це прекрасно знав зi своїх студiй української iсторiї, культури, фiлософiї, релiгiї, але ж знав вiн все це, як щойно виявилося, досить абстрактно, теоретично, i лише зараз, споглядаючи це iдеальне творiння українського роду в образi Оксани, вiн дiйсно вiдчув це все: всi його знання, всi осяяння i духовнi набутки в одну мить промайнули перед його душевним зором i нiби осяяли зсередини новим теплим рiдним свiтлом його єство, все те, що вiн, вивчаючи, бачив наче збоку, тепер стало його рiдною невiд'ємною часткою, вiн наче провалився в бездонну глиб України, вiдчувши себе рiдною частинкою її вiчного єства. Це, врештi, й було вiдчуття божественного.

Сергiй озирнувся -- очевидно, й Горпина Степанiвна, й отець Михайло переживали, усвiдомлюючи це чи нi, щось подiбне до його, Сергiєвих почуттiв, очевидно, що й Оксана розумiла, яке враження вона справляє на цих мовчазних захоплених людей, але це анi трохи не викликало в нiй нi зайвої дiвочої соромливостi, нi гордощiв -- вона породжувала добро i радiсть в душах людей, як сонце породжує тепло, вона це усвiдомлювала i їй це подобалося, їй подобалася та чиста радiсть, яка виникала навколо неї, от i все.

-- Пийте, будь ласка, чай, а я пiду переодягнуся, -- порушила нарештi мовчанку Оксана i пiшла в сусiдню кiмнату, зачинивши за собою дверi.

Але мовчанка пiсля цього все ж не порушилася. Всi взяли по чашцi чаю i почали потроху пити, не порушуючи iдилiї мовчання, адже це була не та незручнiсть нiякового мовчання, коли не знаєш iз чого почати розмову, щоб вона була цiкавою для всiх, це було красномовне мовчання людей, якi переживають разом прекраснi почуття, знають, що цi почуття спiльнi, i їм для цього не потрiбнi нiякi слова, бо слова лише б збiднили єднаючу силу чистої радостi, що так красномовно свiтилася в кожному обличчi.

-- А ось i я, -- зайшла в кiмнату Оксана в довгiй, нижче колiн, закритiй темно коричневiй сукнi з красивим свiтло коричневим, кольору пожухлого листя, вишиванням на грудях, що ще яскравiше вiдтiнило русоволосу красу її бiлявого обличчя.

Вона повiльно сiла бiля свого батька, покiрливо схиливши голову на його плече.

-- То як там правильно, -- обiйнявши доню й побожно поцiлувавши її в русяву голову, з лукавим усмiхом спитав Михайло Архипович, -- художник, чи маляр? Маляр-бакаляр, -- зовсiм уже весело додав вiн.

-- А й так, i так правильно, але все ж маляр -- бiльш питомо для нашої мови, -- глянула вона на батька з-пiд лоба й перевела погляд на Сергiя, наче передаючи йому слово.

-- Звичайно, -- з радiстю погодився Сергiй, -- маляр, баня, свiтлина -- це бiльш нашi рiднi слова, нiж художник, купол, фотографiя, але й iнтернацiоналiзмами не варто нехтувати, для всього, як кажуть, мiсце й час. Бiльш важливо, з якою майстернiстю ти написав картину чи зробив фото, як би ти при цьому не називався.

Розмова небавом захопила їх, розширюючи своє русло, розпросторюючи течiю роздумiв. Сергiй зрозумiв, що величезна купа книг в оселi отця Михайла -- це не просто велика кiлькiсть, це кiлькiсть, що згiдно з канонами дiалектики перейшла в якiсть. Здавалося, не було такої галузi гуманiтарних знань, в якiй Михайло Архипович не був би обiзнаний. Та й Оксана не пасла заднiх -- спокiйно й переконливо вона могла висловити свою думку, зовсiм не поверхову, на яку завгодно тему, яка, здавалось би, й зовсiм не мала нiякого стосунку до релiгiї. Менше за все цей священик та його донька були схожi на вузьколобих клерикалiв, що фанатично прославляють якусь одну iдею, проклинаючи все iнше. Вони щиро були вiдкритi для обговорення яких завгодно питань, готовi були довiрливо й спiвчутливо вислухати яку завгодно, навiть ворожу думку, бiльше того, йшлося на те, що якраз ворожу думку, вони й готовi були вислухати з найбiльшою любов'ю й спiвчуттям, щоб глибше зрозумiти її й переконати в її хибностi. Мабуть, це й була та сама любов, яку проповiдував Iсус Христос, та сама любов, яка i є -- Бог, подумалося Сергiєвi. I коли вiн бачив отак батька з донькою поряд, коли її голiвка лежала на батьковому плечi, Сергiй все бiльше й бiльше переконувався в тому, наскiльки вони таки схожi -- батько й донька, адже на перший погляд, не зважаючи на деякi поверховi спiльнi риси, вони все ж досить таки вiдрiзнялись: батько -- з видовженим обличчям, якому ще бiльшої продовгуватостi надавало довге русе волосся й пiдстрижена борiдка з вiдчутними вкрапленнями сивини; з тонкими рисами, якi наче спрозорювали обличчя, створюючи враження, що це обличчя належить людинi, дух якої перемiг її плоть, так що плоть ставала вже обтяжливою для цього духу; i донька -- з бiльш округлим, хоча теж дещо видовженим обличчям, але риси якого, будучи теж досить правильними й тонкими, все ж свiдчили про iдеальну гармонiю духу й тiла, якi доповнюючи одне одного, буяли довершеною досконалiстю. Але коли вони отак сидiли поруч, схилившись одне до одного, вислуховували чужi думки, висловлювали свої, вони взагалi здавались одним цiлим -- лагiдна доброзичливiсть, неупередженiсть нi до чого й нi до кого, щире спiвчуття, що звучали в кожному словi, так що навiть їхнi голоси, хоча й були один дiвочим, а iнший чоловiчим, здавалися схожими, i головне -- очi, цi чистi, яснi, глибокi очi, що випромiнювали всепереможну силу їх внутрiшнього свiтла, очi, котрими, як Сергiєвi iнодi здавалося, на нього дивився сам Iсус Христос, так що Сергiєвi, як iконописцю, видалася заманливою думка, запам'ятати цi обличчя для прикладу при написаннi ликiв святих, хоча, можливо, така думка й межувала з деяким святотатством.

Неочiкуваною була й поведiнка Горпини Степанiвни -- взагалi не вiдзначаючись, як Сергiй устиг помiтити, мовчазнiстю, пiд час гостини в отця Михайла, вона майже не проронила жодного слова, вона мовчки сидiла, поглинаючи блаженним, захопленим поглядом своїх незрiвнянних улюблених панотця i його доньку, вона всiм своїм єством всотувала кожне їхнє слово, можливо, iнодi й не розумiючи його смислу, але свято вiрячи в єдино можливу правильнiсть слiв, якi виходили з цих уст.

Допивши чай, Сергiй пiдвiвся й пiдiйшов до книжної шафи. Оглядаючи корiнцi фолiантiв, вiн ще раз переконався в рiзнобiчностi й широтi панотцевих зацiкавлень. Особливо ж його вразила широта тих фiлософських набуткiв людства, якими цiкавився Михайло Архипович: античнi мудрецi, середньовiчна апологетика й патристика, хоча авторами й були не лише православнi, але й католики, та, врештi, й матерiалiсти вкупi з марксистами -- все це ще якось можна було зрозумiти, але -- Нiцше? А тим бiльше -- Фрейд?!. Це якось зовсiм уже не вкладалося в головi, не трималося купи.

-- Вибачте, отче, -- не змiг утриматися вiд питання Сергiй, -- менi просто дуже цiкаво, якщо це вас, звiсна рiч, не образить, чому -- Нiцше? Чому -- Фрейд? Невже це справдi вас цiкавить? Чим?

-- Так, так, звiсна рiч, -- з розумiючою посмiшкою похитав головою Михайло Архипович, -- чому б це мало мене ображати, менi нiчого приховувати, та й цiкавить це не лише вас, як ви можете здогадатись, це зацiкавлювало й декого з єпархiального управлiння. Та нiчого крамольного тут немає й близько. Щоб простiше й дохiдливiше пояснити, я можу сказати, що для того щоб воювати успiшно, ворога треба знати дуже добре. Та це так, образно. Бо насправдi вiйна -- це не є ремесло священика, та й ворогом я нiкого не вважаю, є просто заблудлi душi, i для того, щоб їх вивести зi стану заблудження, чи блуду, треба дуже добре знати тi потаємнi, темнi стежки-дорiжки дрiмучої людської природи, якими якраз i можна заблукати в тi непрохiднi хащi грiха, де навiть невеликий проблиск благодатного божественного свiтла видається вже чимось неймовiрним, поза природним, зайвим. От ви говорите, Нiцше, а що Нiцше? Нiцше сам себе покарав своєю гординею, так жахливо завершивши свiй земний шлях, загнавши себе в безвихiдь своєю нерозкаянiстю, але його приклад на жаль нiкого й нiчому не навчив, i хибнiсть настанов його фiлософiї довело двадцяте столiття, коли вже провiдна верства дiяльного людства взяла за керiвництво до дiї догмати нiцшеанства, а по сутi сатанiзму, особливо ж наглядний тут приклад фашизму й комунiзму, якi в цьому планi є одним i тим самим. А взагалi то, я б не став тут видiляти Нiцше, вiн лише один iз проявiв того величезного заблудження, в яке втрапило людство декiлька останнiх столiть своєї, загалом недовгої iсторiї, тут можна було б згадати дуже багатьох, i того ж Дарвiна, i того ж Фрейда, й багатьох, багатьох iнших. Загалом це заблудження умовно можна було б назвати, використавши фiлософську термiнологiю, матерiалiзмом, коли за нарiжний камiнь свiтобудови було взято матерiю, тобто спочатку самовiльно з'являється матерiя, яка згодом породжує зi своїх свавiльних надр дух. А де, коли, як i для чого з'явилася ця сама матерiя, що безпорадно зависла в вакуумi холодної безкiнечностi i безладно дриґає ручками й нiжками своїх, безсилих дати щастя, матерiальних закономiрностей, для чого цiй матерiї знадобився дух, який, врештi, теж визначається тими ж самими матерiальними закономiрностями? Якесь зачароване коло. На перший погляд, зрозумiло кожному, що це нiсенiтниця, -- отець Михайло якось дивно, навiть трохи безпорадно, здвигнув плечима. -- Але ж в цю, вивернуту навиворiт, перевернуту вниз головою й догори ногами iстину вiрять найпроникливiшi уми й пишуть її на прапорах прогресу ось вже останнi декiлька столiть, плоди чого пожинаємо зараз i ми. Якщо ж глибше розглянути всю цю iсторiю з самозванством матерiї, то можна сказати, що створене проголосило себе господарем свого творця, створене проголосило себе творцем свого творця. I ця самопроголошена твар б'ється в судомах безсилої лютi в даремних намаганнях силою, ґвалтом викресати з матерiально-закономiрного процесу плотських утiх хоч якусь iскорку чистої радостi й щастя... Та я, мабуть, дещо захопився, -- раптом окинув вiн оком присутнiх, -- мабуть, уже втомив усiх своєю балаканиною?

-- Та що ви отче, -- поспiшив переконати його в протилежному Сергiй, -- ви так цiкаво говорите, так просто й зрозумiло показуєте такi, здавалось би, складнi речi. Я, наприклад, багато що побачив у новому свiтлi, багато чого зрозумiв такого, до чого не мiг сам нiяк дiйти, хоча й думав над цим досить довго.

-- А все тому, -- з тим же захопленням i просвiтленим поглядом продовжив Михайло Архипович, -- що не треба все занадто ускладнювати, навпаки, всi, якими б вони не здавалися складними, думки, теорiї, цiлi системи думок i теорiй треба зводити до чогось простiшого, до найпростiшого, до тої зернини, з якої вони виплеканi. Це й буде та божественна простота, яку й проповiдував Iсус Христос. От, наприклад, -- вiн показав рукою в бiк Сергiя, що так i стояв, захоплений словами панотця, бiля книжної шафи, -- ви кажете, Фрейд! Так, Фрейд. А що Фрейд? Велика, глибока система, переворот в науцi, фiлософiя. Так, звичайно, не можна нiяк заперечити заслуг доктора Фрейда в психоаналiзi, в медицинi, бо ж як лiкар Фрейд дiйсно таки прислужився людству i змiг знайти шляхи до полегшення страждань нещасних хворих людей. Велика йому за це дяка i уклiн. Спасибi. Але ж до чого тут фiлософiя? Для чого всi цi медичнi термiни й процедури, всi цi фiзiологiчнi процеси переносити в храм фiлософiї, i з їх допомогою описувати найвищi поривання людського духу? Це все одно що, вибачаюсь за мою грубу селянську термiнологiю, копати граблями, або скородити лопатою. А все, знову ж таки, дуже просто. Все це з того ж самого зерна. Iснування духу обумовити iснуванням матерiї. Дух породжений матерiєю, твердить ця фiлософiя i на доказ своєї правоти наводить всi цi свої медико-фiзiологiчнi осяяння. Вся ця знаменита сексуальнiсть. Iснує, мовляв, мiж чоловiком i жiнкою статевий потяг. Аякже, звичайно ж iснує, адже Господь на те їх i створив двома рiзними статями, щоб мiж ними iснував потяг i вiд цього продовжувався рiд людський. Та виявляється, iснують ще всiлякi збоченцi, яких цей звичайний, природний, визначений Богом, потяг не задовольняє, i неможливiсть задовольнити цю свою неприродну сексуальну потребу вони, бачте, компенсують всiлякими химерними фантазiями на зразок всяких там лiтератур, релiгiй, малярств i тому подiбних сублiмацiй. Ось звiдки вiн взявся, цей загадковий дух, його просто породила неправильна, збочена плоть. В такий же спосiб який-небудь видатний гастроентеролог скоро розвине й поглибить вчення свого колеги сексопатолога Фрейда i пояснить злети людського духу ще бiльш глибинним, ще бiльш фундаментальним, ще бiльш тваринним потягом людської плотi -- потягом до їжi й питва. Адже, врештi решт, їсти й пити хочуть всi й завжди, причому по декiлька разiв на день, вiд самого народження й до смертi, на вiдмiну вiд, вибачаюсь, бажання зайнятися сексом, яке виникає не в усiх i не завжди, а якщо i виникає, то значно рiдше, анiж бажання добряче попоїсти. I уявiть собi, що знаходяться такi збоченi iндивiди, яким закортить погамувати свою природну потребу в їжi й питвi у якийсь неприродний спосiб, ну хоч би, наприклад, зайнятися канiбалiзмом, або погризти каменюку, хоча це в принципi теоретично й можна спробувати, а що як йому ще захочеться напитися сонця, або проковтнути всесвiт? Єдиний вихiд iз такого становища -- сублiмацiя. I все, будь ласка -- свiтовi шедеври посипалися зорепадом, адже проковтнути всесвiт мало кому до снаги. Нi, звичайно, я розумiю, що я все дуже спрощую, але, як на мене, на все це й треба дивитися значно простiше, все це не варте такого ускладнення, якого йому надали всi цi горе фiлософи. Бо й насправдi, весь цей фрейдизм зводиться до того, що ось, бачте, раптом заманулося якомусь неборацi задовольнити свою природну потребу в неприродний спосiб -- що робити? Нема на те ради, пiшов вiн собi, написав "Вiйну i мир", або намалював "Джоконду" -- i все, вiльний до наступного дикого бажання. А для чого йому "Вiйна i мир"? Чи не простiше було б йому пiти й розвантажити вагон вугiлля, чи скопати декiлька соток землi? I всi бажання, як неприроднi так i природнi, як рукою знiме. То хiба це не дурня? Дурня! Комплекси. Комплекси -- це, бачте, хвороба. А що таке людина без жодного комплексу? Тварина. Тобто, цiлком духовно здорова людина -- це тварина. Або ж машина з кiсток i м'яса. I нiчого нового в цьому немає, все це вже говорено-переговорено матерiалiстами всiх мастей тисячi разiв на тисячi ладiв. Дурня. Але ж весь свiт десятилiттями живе цим, захищаються дисертацiї, розвиваються теорiї. А в основi що? В основi -- нiщо. Ох ти, Господи, -- раптом похопився Михайло Архипович, -- оце я так розiйшовся, оце так монолог я утнув. Бiднi вашi вуха. Просто накипiло все це.

-- Та що ви, отче, -- Сергiй нарештi зрушив з мiсця й пiдiйшов до столу, -- що стосується мене, то я б вас слухав i слухав. Говорите ви дуже цiкаво, захопливо. Я просто заздрю вашим прихожанам, якi мають можливiсть слухати вас.

-- Звичайно, -- отець Михайло теж встав iз-за столу, -- про Фрейда й Нiцше я їм не розповiдаю, але все ж стараюсь донести до них суть Божих заповiдей в мiру моїх сил та можливостей.

-- Дуже, дуже гарно говорить отець Михайло, -- знайшла врештi можливiсть долучитися до розмови й Горпина Степанiвна. -- Просто Златоуст. Його тут так помiж себе люди й прозивають Михайлом Златоустом. Вибачте, отче, але це ж, мабуть, i для вас не такий вже секрет. Не ображайтесь на стару бабу.

-- Та чого ж менi ображатися, коли ви мене майже святим нарiкаєте. От тiльки простих смертних священикiв проголошувати святими? Я не думаю, що це правильно.

-- А ви не пробували писати, отче? -- спитав Сергiй.

-- Ото ще менi не вистачало, i так вiльної хвилинки немає, -- вiдмахнувся Михайло Архипович. -- Ось, будь ласка, -- показав вiн на вiкна, -- вже добряче посутенiло, добалакалися до самого краю. Адже темнiє в травнi вже досить пiзно, а прокидатися нам тут на селi треба досить таки рано, як кажуть, встаємо разом iз сонечком, бо справ у нас кожного дня -- робити не переробити.

-- Так, я ще не сказала, -- встала з-за столу й Оксана, пiдiйшла до вимикача й увiмкнула свiтло. -- Сьогоднi, коли тебе не було вдома, до нас Оля Бабенко заходила, просила, щоб ви, тату, завтра зайшли до них пiсля закiнчення шкiльних занять, бо щось там з її Миколкою в школi знову негаразд.

-- Так, так, добре, зайду, обов'язково зайду, розумiєте, -- звернувся отець Михайло до Сергiя, -- Оля -- мати одиначка, а синок її Миколка -- взагалi то добра дитина, але ж безбатченко, i все таке iнше. Одне слово, все в нього негаразди якiсь трапляються, от i доводиться кожного разу розбиратися й налагоджувати справу. Та нiчого, з кожним разом всi цi недоречностi з Миколкою стаються все рiдше i стають все менш прикрими, я думаю, що з ним, нарештi, все буде гаразд.

-- А ще, -- Оксана пройшла кiмнатою до вiкон, щоб закрити жалюзi, i Сергiй не змiг вiдiрвати очей вiд неймовiрної гармонiйностi її стрункої фiгури, так вдало пiдкресленої сукнею, -- заходив Iван Скиба, щось там у нього з приватизацiєю його земельної дiлянки не ладнається, в районi щось усе тягнуть.

-- Знаю я, що вони там тягнуть, -- на обличчi отця Михайла з'явився, доки ще не бачений Сергiєм, вираз якоїсь суворої завзятостi. -- Доведеться завтра з самого ранку в район їхати. Розумiєте, -- вiн знову звернувся до Сергiя, -- як тiльки комусь iз моїх прихожан треба вирiшити якусь нагальну справу, а начальство, як зараз водиться, починає крутити, самi розумiєте з якою метою, то прихожани звертаються до мене, i тодi вже менi доводиться спiлкуватися з цим начальством, бо начальство це, принаймнi в нашому районi, не наважується вимагати в мене хабарiв -- все ж таки в кожному кабiнетi, яка не яка, а iконка таки стоїть.

Сергiєвi раптом стало так свiтло на душi, так свiтло стало раптом у кiмнатi, наче це не електричне освiтлення увiмкнули, а просто стало свiтло вiд цих свiтлих душ, вiд цих свiтлих думок i намiрiв, вiд цих свiтлих справ. Його погляд зупинився на досить великих розмiрiв свiтлинi, з якої на нього дивилася русоволоса красуня, дуже схожа на Оксану, але старша вiком -- Сергiй вiдразу зрозумiв, що це Оксанина мати, i це чомусь вiдразу якимось недовiдомим чином зрiднило його з цим домом i з цими людьми, так наче жiнка на свiтлинi подивилася на Сергiя, схвально схиливши голову й довiрливо посмiхнувшись.

-- А ви знаєте, отче, я дуже радий, що я приїхав до вас, -- з раптовою вiдвертiстю випалив Сергiй, на що всi лише радiсно посмiхнулися. -- Нi, правда, я навiть не уявляю, яка б це була прикрiсть , якби я не прийняв вашої пропозицiї...

Його слова зненацька перервав несмiлий стук i всi повернули голови до дверей.

-- Дозвольте, -- нерiшуче прочинивши дверi, середнього вiку жiнка зi схиленою головою i зi страдницьким виразом обличчя переступила однiєю ногою порiг, але, побачивши в хатi гостей, вiдсмикнула цю ногу назад за порiг, -- Отче Михайле, можна вас на хвилинку, -- вiдступила вона назад в тiнь сiней.

-- Галино Петрiвно, -- впiзнав жiнку панотець, -- зараз, зараз... Вибачте, -- звернувся вiн до присутнiх у хатi i вийшов у сiни, прикривши за собою дверi.

-- Галя Мiрошниченко, -- пояснила Горпина Степанiвна, -- мабуть, знову її чоловiк Василь напився й бузувiрить. Що вже йому тiльки не робили, i лiкували, i кодували. Не вiдпускає його нiяк ця бiсiвська горiлка, i все тут. Оце недавно наче лiкувався, i, мабуть, таки знову напився. А в такому станi Василь лише отця Михайла слухає, лише панотець може з Василем справитися, от i доводиться...

-- Вибачте, -- перебив Горпину Степанiвну отець Михайло, вiдчинивши дверi в хату й переступивши порiг, -- на превеликий жаль менi доведеться вас зараз покинути. Хотiв би вас, Сергiю, iще до Горпини Степанiвни провести, якщо ви вже вирiшили в неї зупинитися, та йти менi доводиться негайно i в зовсiм iнший бiк.

-- Що, знову з Василем бiда? -- спитала Горпина Степанiвна, на що отець Михайло лише розпачливо розвiв руками, повернувся й рiшуче вийшов iз хати.

-- То будемо, в такому разi, на сьогоднi прощатися, -- встала Горпина Степанiвна. -- На добранiч, Оксаночко, -- вона пiдiйшла й ласкаво погладила руку дiвчини.

-- Заходьте ж до нас обов'язково, -- подивилася приязно Оксана на Горпину Степанiвну й на Сергiя. -- Заходьте.

-- Аякже, -- усмiхнувся їй у вiдповiдь Сергiй, -- ми ще вам набриднемо. Не знаю, як Горпина Степанiвна, а я так точно набридну.

-- Не набриднете, -- посмiхнулася кутиками вуст i Оксана.

Вийшовши з хати, Сергiй з бабусею пройшли подвiр'ям повз Кудлая, який лежав i незворушно, наче якийсь тисячолiтнiй сфiнкс, споглядав за ними.

-- Як справи, Кудлай? -- кинув Сергiй псовi. -- Все лежиш? Вiн, мабуть, зовсiм таки не злий собака, нiяк на людей не реагує.

-- Добрий то вiн добрий, -- вiдповiла Горпина Степанiвна, -- адже ж люди всi тут добрi, й злих людей Кудлаєвi давно вже не траплялося. А якби нагодилася яка зла людина, то їй би дуже не повелося з Кудлаєм. Були колись випадки, якось розповiм при нагодi. З добрими наш Кудлай добрий, а зi злими -- не дуже.

Проходячи ж через хвiртку, Сергiй на мить озирнувся через плече, побачив стрункий силует Оксани на фонi свiтла, що лилося з вiдкритих хатнiх дверей, запам'ятав цю чарiвну мить, зачинив за собою хвiртку i зробив рiшучий крок у густу травневу нiч.

Чисте ще вдень небо, на нiч затяглося хмаровинням, крiзь яке ледь-ледь прозирало пiдслiпувате мiсячне сяйво, створюючи враження таємничостi в зачудованому теплому запашному мороцi, який де-не-де розривали лiхтарi, що освiтлювали нiчнi сiльськi вулицi, морок цей пронизували солов'їнi спiви, та ще легенький вiтерець намагався розвiяти його незрушнiсть. Сергiй на мить зупинився, на повнi груди вдихнув насичену, солодку пахкiсть весняної лагодi й вiдчув, неначе це в його власних жилах заструмувала та сама зелена кров весни, що, пульсуючи у ритмах солов'їних тьохкань шаленством циганської кровi травневих марень, струмувала у жилах волохатої ведмедицi-ночi, яка пухкою i теплою лапою вiтерцю незграбно шарудить у кронах розлогих дерев, немов у вуликах весняних таємниць, шукаючи солодкий мед кохання у серцевинi травня.

Поряд з такою особливiстю, як здатнiсть раптово посеред розмови задуматися, або ж щось переплутати чи забути, Сергiєвi, як втiм i майже кожнiй творчiй особистостi, притаманна була й така, можна сказати, класична властивiсть художника, поета чи актора, як схильнiсть до безсоння. I розкинувшись на тому самому, на якому вiн вiдпочивав удень, але вже розкладеному, диванi, схиливши голову на м'яку пухову подушку, Сергiй, власне й очiкував такого знайомого й звичного нападу безсоння, адже хiба мiг вiн мати надiю так просто заснути пiсля такого неймовiрного дня, що розкуйовдив почуття, переповнивши прозорий келих душi п'янким запашним весняним напоєм бажання якогось нового невiдомого щастя. Цi простi, що видалися Сергiєвi майже святими, люди, якi б дуже здивувалися, що їх такими вважають, якi просто жили своїм звичним, майже святим життям, так вразили його...

Нi, звичайно, Сергiй зустрiчався й зi священиками, i священиками непоганими, котрi гiдно виконували свiй обов'язок, але в тiм то й справа, що -- обов'язок! Жив Сергiй i в монастирях, де монахи вiдзначались неабияким, навiть, натхненним пориванням у служiннi Господу. Але ж село Веселе -- це не монастир, i отець Михайло -- не виконував свiй обов'язок, нi, -- вiн був тiльки вдячний долi за можливiсть прислужитися людям. А ще ця чарiвна, неймовiрна дiвчина, яка миттєво, якимсь недовiдомим чином, зробила те, що Сергiй наполегливо до самозабуття намагався здiйснити за допомогою книги, пензля i молитви -- ця дiвчина зрiднила його до єдинокровностi з усiм найсвятiшим, до чого вiн прагнув, з Богом i Україною, вiрнiше, з Божественною Україною, бо Україна i Бог були для Сергiя однiєю нероздiльною святiстю. I це новонароджене почуття єднання з усiм найомрiянiшим, з усiм найсвятiшим, почуття нової повноти буття було таким ясним, таким виразним i захопливим, що, на думку Сергiя, йому навряд чи дало б заснути цiєї ночi переживання потрясаючої бентеги цього неочiкуваного подарунку долi, коли йому так неждано вiдкрився неоцiненний духовний скарб.

Але, як на диво, сон прийшов до Сергiя надзвичайно швидко i легко, хоча перед тим, як цей сон прийшов, Сергiєвi довелося пережити ще один спогад, який, очевидно, був викликаний iз потаємних глибин пам'ятi саме сьогоднiшнiми переживаннями, глибиною, пiднесенiстю, яскравiстю сьогоднiшнiх переживань. Рiч в тiм, що Сергiй не був вiд самого дитинства прилученим до християнського свiтла, вiн був народжений у нетрях прогнилого до самих своїх засадничих основ Радянського Союзу, у безпросвiтностi того духовного мороку, коли освячене владою безбожжя виплодило врештi всезагальну зневiру в усiх взагалi цiнностях, в тому числi й зневiру в побудовi того свiтлого майбутнього, заради якого були принесенi незчисленнi людськi жертви, заради якого був розстрiляний сам Бог, i приписи морального кодексу будiвника комунiзму стали для радянської людини таким же непотребом, як i Божi заповiдi. Це вже потiм, у вже досить зрiлому вiцi, коли вiн повнiстю став вiдповiдальним за свої думки i вчинки, коли вже гiркота вiд розчарувань i втрат переповнила всi можливi межi... Тодi до Сергiя прийшов Христос. Якраз оцей саме доленосний переворот його духовного життєпису, коли вiн став iз поганина християнином, зараз якраз i випiрнув у Сергiєвiй душi. Як це було?..

... Нi, це не були спомини про тi повсякденнi подробицi його буденного iснування, в яких вiдбувалося його духовне переродження, це була якась фантасмагорична алегорiя почуттiв, думок, осяянь, в яких i вiдродився тодi в його грiховному єствi Бог, в яких зараз все це зринуло миттєвим спалахом спомину про те, яким мiзерним i жалюгiдним видалося тодi Сергiєвi те iснування, яке до того часу видавалося йому не лише природним i достойним, а взагалi єдино можливим iснуванням -- iснування завдяки утримуванню душi у межах осягнення вiчних марнот... Але ж знову i знову на вулицях безликий натовп розчахує нас навпiл -- i по межi розiп'ятої iстини межа терпiння волає розтином мiж пеклом навколишнього життя i раєм душ, якi дiткнулися колiнами свої страждань до заповiтної землi божественної благодатi. I боляче стискається серце у намаганнi запобiгти язичницькiй спокусi назвати факiрською ту мелодiю милосердя, яка отруйнi змiїнi звиви шляхiв незвiдностi наших доль приборкує впокорюючою гармонiєю Його Iм'я: адже у цьому iменi й тепло долонi батька на провиннiй дитячiй голiвцi грiховностi людської i щирiсть материнської сльози у кришталево чистiм оцi справедливої вiдплати -- i скiльки б нас не переконувала дiйснiсть у тому, що пiд крильцем милосердя так затишно злочинцю, i що на протягах обмови скнiє праведник, -- усе ж крiзь свiтло Його Iменi нiхто не може не побачити, як iскри вiд святкових феєрверкiв плотських утiх незмiнно згасають у падiннi по траєкторiї грiха у морок забуття... Так, це було саме так...

... Цей спогад вибухнув почуттями й осяяннями такої сили й величi, якi можна було зрiвняти лише з безмежнiстю, але в часi все це промайнуло майже миттєво -- всемогутня мить, пiд час якої корiння спомину, благодатно вiдживлене в ґрунтi сьогоднiшнiх вражень, пiднеслося всесильною кроною i розпросторилось розлогим гiллям, обтяженим плодами нової вiри. Ця безмежна мить i була ангелом, на крилах якого на Сергiя зiйшов сон.

Сон був легкий i свiтлий, а водночас глибокий i проникливий. Сергiй вiдчув увi снi, що йому зараз явиться сам Господь, який водночас буде його рiдним батьком, так, саме тим рiдним батьком, якого Сергiй нiколи не знав. I коли, нарештi, вималювався жаданий образ Отця, Сергiй упiзнав у ньому отця Михайла :"Iди прямо, не звертай, не схиб", -- сказав поважно Отець. Потiм Сергiєвi явився образ його рiдної матерi, риси якої дивно переплелися з рисами жiнки на фотографiї в хатi отця Михайла -- Оксаниної матерi, що потiм виявилося образом Оранти iз Софiї Київської:"Не зверни, не схиб", -- спiвчутливо сказала Мати, i Сергiй зрозумiв, що це слова самої Богородицi, пiсля чого вiн побачив Богородицю в тому образi, який вразив його ще в далекiй юностi -- це була Божа Матiр на картинi Сурбарана, де вона зображена ще зовсiм дiвчинкою, чистою й невинною, але вже в ореолi фатального прозрiння невiдворотностi своєї трагiчної святостi, дiвчинкою, в котрiй Сергiй, як це не дивно, упiзнав Оксану, хоч Оксана й була вже зовсiм дорослою дiвчиною, та й зовсiм не була схожа на Богоматiр-отроковицю Сурбарана. I все це на тлi незглибимого небесного сяйва, що в райдужних переливах якоїсь потойбiчної палiтри всепереможним виром захоплювало душу Сергiя i несло її все глибше й глибше, все вище й вище...

Прокинувся Сергiй легко й дуже рано зi всеперемагаючим почуттям радостi, бадьоро зiскочив iз постелi, глянув у вiкно, де лише починав займатися в напiвмороцi лагiдний весняний ранок, i сам собi подивувався, адже вiн звик пiд час свого мiського життя лягати пiзно, i вставати теж пiзно. Сергiй згадав слова Горпини Степанiвни про те, що Днiпро тече прямо тут поряд, в неї за городом, i одягнувши спортивний костюм, гайнув через город, пробiгся протоптаною понад берегом стежкою -- пробiжка була для нього вже звичкою -- i, роздягнувшись, шубовснув у Днiпро -- досить прохолодна цiєї пори вода не лякала Сергiя, бо вiн вже давно й наполегливо займався загартовуванням. Чистота й прозорiсть рiчкової води обпекла його вибухом неймовiрної свiжостi. Вийшовши на берег, Сергiй на повнi груди вдихнув настояну на пахощах весняного квiтування травневу лагiдь, подивився на чисту прозорiнь сходу, де займалася життєдайна ранкова заграва, що своєю непереборною нiжнiстю розсiювала напiвморок, i згадав Оксану -- вона була такою ж свiтлою, чистою й прозорою, як ця весняна зоря.

I тут вiн не те щоб згадав, адже нi на мить про це не змiг би забути, а якось у зовсiм новому свiтлi усвiдомив мету свого сюди приїзду -- розпис новозбудованого храму. Взагалi, цей новий розпис був у Сергiя на серцi ось вже декiлька тижнiв, з тих пiр, як отець Михайло переконав його, покинувши все, зайнятися цiєю саме справою. Отець Михайло привiз навiть iз собою свiтлини, на яких новозбудований храм був зображений доволi вправною рукою фотомайстра, -- за словами отця Михайла одного з фотокореспондентiв мiсцевої газети, -- свiтлини, котрi зрештою теж вплинули на творчу уяву Сергiя, переконавши його прийняти запрошення громади села Веселого. I вже тодi, вивчаючи все докладнiше й докладнiше залишенi Михайлом Архиповичем свiтлини, вiн вже почав замислюватися над пiдвалинами майбутньої роботи, створюючи в уявi можливi композицiйно-колористичнi пiдходи до розпису.

Але ж, свiтлини -- це лише свiтлини, й побачивши храм на власнi очi, Сергiй з новою силою вiдчув свою мету, зовсiм в iншому свiтлi усвiдомивши вже намiченi шляхи втiлення свого задуму. Але ж знов, все це не могло бути нiяк спiвставним, -- нi свiтлини, нi сам посталий перед Сергiєм храм, нiяк не могли бути порiвняними з тим впливом, який справили на нього враження вiд вчорашнього спiлкування, яке знов таки наснажило Сергiїв задум зовсiм новими перспективами, наче прорвавши якусь пелену, вiдкривши йому новi простори, новi ракурси, зовсiм новi можливостi. Це було неначе вибухом першотворення, тим саме початком втiлення божественного задуму свiтобудови, який, втiм, був одночасно i його досконалим завершенням -- але це було втiлення свiтобудови саме таке, яке було дане Богом кожному народу своїм, для Сергiя це, звичайно, було втiлення українське: вiд першопочаткiв трипiльських розписiв та орнаментiв через античнi скiфо-сарматськi набутки, що стали органiчним пiдґрунтям для розвитку величностi Києво-Руської доби, яка сприйнявши вплив Вiзантiйського християнства, переплавила його в глибинах праукраїнської своєрiдностi, породивши рiдну, нi з чим не зрiвнянну, модерну українську нацiю, в культурi якої, як у завершеннi втiлення божественного свiтотворення, так вiдчутно проглядали її першопочатки -- так у модернiстських потягах Архипенка вiдчутно проглядають трипiльськi витоки. Як повно, як сильно, як довершено вiдчув Сергiй зараз красу майбутнього розпису храму.

Так, це буде втiлення його давньої i єдиної мрiї -- залишити пiсля себе такий витвiр, який став би справдi вiхою в iсторiї мистецтва, який унаочнив би всi найпотаємнiшi осягнення художника, що його створив. Подивившись на цей твiр, кожен мав би усвiдомити, що немає нiкого на небi, окрiм Бога, i Україна -- один iз неповторних ликiв Його. Як сталлю наливаються м'язи смiливця перед кидком у бiй, так все Сергiєве єство переповнилося упевненiстю, що зараз вiн нарештi здатен здiйснити цю свою величну мрiю. Всi його дотеперiшнi духовнi осяяння налилися, наче плоттю вiри, мiццю й силою упевненостi.

Так, вiн нарештi здiйснить свою мрiю. Адже ж його мрiя була такою свiтлою, чистою й прозорою, як оця травнева ранкова заграва, його мрiя була такою свiтлою й чистою, як Оксана. Бог не дозволить, щоб ця його мрiя залишилась нездiйсненою, адже стiльки прекрасних мрiй i задумiв українських провiсникiв залишилось нездiйсненими, коли всi ще юнi й багатообiцяючi українськi мрiї разом з молодими плодовитими українськими генiями, що виношували цi мрiї, було так по-варварськи безжально поглинуто пекельною кривавою iмперiєю, з-пiд задушливих уламкiв якої Україна щойно ледь-ледь виборсується, титанiчними зусиллями залишкiв своєї недобитої вiчної душi намагаючись вичавити смердючi мертвотнi останки сатанинських злодiянь, головний творець яких все ще стояв втiленим у мармурi й бронзi iдолом в серцi кожного українського мiста, вказуючи простягнутою вдалину рукою шлях до свiтлого пекельного майбутнього -- слуга тьми, прах якого й по сьогоднi залишався непохованим, неупокоєним в землi, так наче його рiдна земля не хоче прийняти його останки, жахаючись того, що сама ж i виплодила цього пекельного виродка, так наче над ним здiйснюється вiдоме прокляття: "Щоб тебе й земля не прийняла" -- i на кожному його п'єдесталi золотими лiтерами було вибито, неначе випечено, партiйний псевдонiм Сатани "ЛЕНIН". I скiльки ще заблудлих душ безвiльно борсається в сiтях цього жахливого минулого, заглянути в яке -- все одно що занурити душу в морок безнадiї. Так, Сергiй зможе, нарештi, втiлити свою мрiю -- як щиро, вiдверто й переконливо покаже вiн всiм, особливо ж цим заблудлим душам перевагу свiту Божого над царством тьми, покаже, що жити любов'ю й примиренням спокiйнiше, легше, приємнiше, ба навiть, якщо вже наш час вимагає саме такого ужиткового визначення, вигiднiше й кориснiше, анiж жити ненавистю й ворожнечею.

Наснажений вибуховим натхненням до негайного початку роботи над розписом храму, Сергiй метнувся до хати Горпини Степанiвни, гарячково намагаючись на ходу притишити розбурхану повiнь цiєї бентежної наснаги, щоб вона не передалася рухам тiла, бо вiн боявся в таке рання розбудити Горпину Степанiвну, коли забиратиме свою валiзу з iнструментами. Але зайшовши в двiр, вiн побачив господиню вже за роботою -- вона порала курей.

-- О, -- здивовано вигукнула Горпина Степанiвна, побачивши Сергiя, -- а я думала, що ти ще спиш, та так тихо пройшла повз твою кiмнату навшпиньки, та ще й дверi причинила, щоб тебе не розбудити. А ти ось, на тобi, мабуть, уже в Днiпрi скупався, волосся он мокре. А чи не рано ще купатися в травнi, ранки ж iще прохолоднi, не застудився б.

-- Та нi, бабуню, -- заспокоїв її Сергiй, -- я не застуджуся, я взагалi то й зимою в ополонцi купаюсь, i нiчого.

-- А-а-а, це ти, значить той, як його, -- замислилася бабуся, -- кит?

-- Морж, -- поправив її, посмiхнувшись Сергiй.

-- Так, так, морж. Авжеж морж. От стара дурепа, -- вилаяла себе бабуся. -- А ти молодець. I морж, i встаєш рано. А хто рано встає, тому й Бог дає.

-- Та морж, то я морж, а щодо вставання, то чесно кажучи, ранiше все ж любив довгенько понiжитися в постелi, поспати подовш, адже ж i лягав я зазвичай досить пiзно. Це вже я тут, у вас разом iз сонцем встав. Аж самому дивно. Та ще встав так легко i з задоволенням. Пробiгся, скупався. Зараз така наснага в кровi вирує, що аж "ух"! -- вiн розвiвши руки, знов дихнув на повнi груди. -- I задум у мене щодо вашої церкви виник, що "ого-го". Бачите, я тут у вас навiть спiлкуватися почав якось вигуками -- "ух", "ого-го" -- як соловей. Все, вибачте, побiжу. Немає вже терпiння. Вiзьму свої пензлi -- i в храм. Задум грандiозний! Як добре, що храм тут зовсiм поруч, -- повернувся вiн i пiрнув у хату.

А Горпина Степанiвна, провiвши його залюбленим поглядом, повiльно й старанно тричi перехрестила дверi, за якими щойно зник Сергiй, i ще довго радiсно дивилась йому вслiд.

Вже за хвилину Сергiй, одягнутий у свiй улюблений сiрого кольору льняний просторий робочий костюм i зручнi кросiвки, наближався до храму, знову й знову з насолодою всотуючи всiєю душею його неповторну красу -- будiвничi таки справдi постаралися на славу. Аж раптом -- спершу Сергiєвi здалося, що це просто примарилося -- вiн побачив, що наче б то дверi храму прочинено. Якась неясна тривога замлоїла пiд серцем. Вiн пiдiйшов поближче -- так, дверi дiйсно було прочинено. Сергiй думав уже сповiстити про це отця Михайла, але вирiшив все ж спершу розглянутися тут сам, адже, кiнець-кiнцем, був вiн i не останнiм бiйцем, i як дiйде до дiла, то з двома-трьома злодюжками впоратися зумiє. Поставивши валiзу, потихеньку, за всiма правилами, засвоєними пiд час служби в Армiї, вiн пiдiбрався до прочинених дверей, принишк, прихилившись спиною до стiни, наче пробуючи в неї втиснутись, водночас намагаючись почути найменший шурхiт, що мiг би долинути iз середини, i побачити крiзь щiлину хоч найменшi ознаки чиєїсь присутностi...

Тиша. Пустота. Дивно. Тодi вiн рвучким рухом розчинив, наче розчахнув, дверi, миттєво опинившись у двернiй проймi, намагаючись якнайповнiше використати цю вирiшальну мить, щоб оцiнити обставини i, в залежностi вiд небезпеки, чи то кинутися в бiк, прихистившись за стiною, i вже потiм приймати рiшення, чи то кинутися вперед i, як це їх навчали в ДШБ, перекинувшись через голову вперед, перекинутись вправо чи влiво -- а там вже логiка двобою пiдкаже подальшi дiї. Але тут Сергiй раптом завмер, ноги неначе прикипiли до землi. Посеред храму на колiнах, притиснувши складенi руки до грудей, перед запаленою свiчкою молитовно стояла Оксана в довгiй сукнi темного кольору, мабуть, сiрого -- Сергiй вiдразу в напiвтемрявi не мiг розпiзнати колiр. Запалена свiчка вихоплювала iз внутрiшньої сутiнi храму Оксанину голiвку в темнiй же хустинi, дiвчина стояла боком до Сергiя, i було зрозумiло, що не могла його не бачити хоча б боковим зором, але якщо й бачила, то зовсiм нiяк цього не виявила, тим паче що на неї хлинув потiк вранiшнього свiтла з розчинених Сергiєм дверей -- жодного поруху, жоден м'яз не здригнувся на її обличчi. Чи вона бачила Сергiя, та не видавала цього, а чи й насправдi була заглиблена в молитву настiльки, що не помiчала нiчого навкруги? Сергiєвi раптом знову примарилася Богоматiр-отроковиця Сурбарана.

Деякий час вiн стояв, не в змозi вiдiрвати очей вiд цього неочiкуваного видива, але врештi оговтавшись, тихенько причинив дверi храму, взяв залишену ним неподалiк валiзу й пiшов до затишно розташованої неподалiк пiд кущем бузку лави, i зручно всiвшись на цiй лавi, прикипiв замрiяним поглядом до храму, який зараз видавався йому якоюсь казковою мушлею, що ховає в собi чарiвну перлину -- аж ось зараз мушля розкриється й подарує свiтовi неймовiрну красу цiєї перлини. Сергiй розташувався на лавi так, що храм опинився якраз мiж ним i сонцем, яке вже повнiстю вийшло з-за обрiю, але було зовсiм закрите вiд Сергiя храмом, навколо якого, мов дивовижний нiмб, i сяяло свiтло вiд схованого за храмом сонця, так що складалося враження, наче це сам храм сяє на тлi нiжної прозорiнi травневого неба. Сергiєвi ж видалося, що це сяйво ллється з середини храму, не вiд запаленої Оксаною свiчi, а вiд того молитовного полум'я, що горiло, мов свiча, у зверненiй до Бога душi Оксани.

Через деякий час дверi храму прочинились, Оксана повiльно вийшла, тихенько зачинила дверi, стала обличчям до храму, тричi розмiрено перехрестилась i схилила голову, потiм повернулася й своєю повiльною грацiйною ходою пiшла, неначе попливла до Сергiя. Так, вона дiйсно була в темно-сiрiй сукнi й такого ж кольору хустинi. Сукня була набагато довшою, анiж вчорашня коричнева, але так , як i вчорашня надзвичайно личила дiвчинi й була якогось своєрiдного незвичного покрою, принаймнi в магазинах, тим паче в наших, таку сукню вiдшукати навряд чи вийде так просто, Сергiй як художник вже дещо в цьому тямив. При її наближеннi вiн мимовiльно встав з лави, навiть не встав, а просто таки пiдскочив, i подумав, що вийшло це в нього якось не зовсiм...

-- Доброго ранку, -- пiдiйшовши ближче, промовила Оксана зi своєю чарiвливою напiвпосмiшкою-напiвзадумою, i зрозумiвши його невiльне замiшання, присiла на лаву.

-- Доброго ранку, -- вiдчув себе вже вiльнiше i теж сiв поряд i собi Сергiй. -- Я, чесно кажучи, нiяк не сподiвався побачити тебе тут, тобто,-- затнувся вiн, вiдчувши, що допустився, мабуть, образливої для Оксани помилки, -- тобто, вибачаюсь, вас, вас Оксано побачити тут у храмi так рано.

-- Та що ти, Сергiю, не переймайся, не треба такої вже прикрої офiцiйностi, -- вона так вдало знову розрядила не зовсiм зручну для Сергiя ситуацiю, так просто, без зайвих реверансiв перейшовши на "ти", неначе поплескавши його по-дружньому по плечi, i в цьому не було й натяку на якусь фамiльярнiсть, зверхнiсть чи розв'язнiсть, це було так доречно, так природно й ненав'язливо, i Сергiй разом з великою вдячнiстю вiдчув надзвичайну полегкiсть у спiлкуваннi, так наче вони знайомi з самого дитинства. -- Я ж бо теж нiяк не сподiвалася тебе побачити тут так рано, адже передбачала щодо тебе мiську звичку вставати досить пiзно. А я звикла, як природна селянка, вставати рано з самого дитинства, а зараз в монастирi тим паче встаємо рано для вранiшньої молитви. Й до цього храму я приходжу щодня вранцi попросити в Бога не обiйти милосердям цього нового прихистку для люблячих його, та й взагалi храм не повинен бути без молитви, храм без молитви -- це все одно, що день без сонця. Храм не може порожнiти без молитви.

-- Я прекрасно тебе розумiю, -- Сергiй дiйсно розумiв її. -- А щодо мене, то ти знову ж таки права, я таки звик, живучи в мiстi вставати пiзно. А тут, я навiть сам собi дивуюся, скочив сьогоднi разом iз сонцем, навiть не подумавши, що можна ще понiжитися в постелi, бадьорий, радiсний, пробiгся берегом Днiпра, скупався -- i гайда в храм працювати, працювати й ще раз працювати...

-- Так, так, а тут я на завадi.

-- Та що ти, Оксано! Як це на завадi? Та я...

-- Добре, добре, це я так , жартую, -- поблажливо промовила Оксана. -- Просто я так зрозумiла, що ти вирiшив, що в храмi злодiї, судячи з того, як рвучко ти розчахнув дверi в готовностi кинутися в бiй.

-- А ти помiтила? -- знову трохи знiтився Сергiй. -- Я думав, що ти була настiльки зосереджена на молитвi, що навiть не помiтила мене. А ти навiть здогадалась про мої намiри.

-- Як же тут не здогадатися, якби ти тiльки бачив у цей час своє обличчя, -- вона знову поблажливо посмiхнулася, -- як тут не здогадатися. Звичайно ж бачила, але це нiтрохи не завадило моїй молитвi. Жаль, звичайно, що моя присутнiсть не дала тобi здiйснити героїчний вчинок, -- цей невинний жарт зовсiм не прозвучав уїдливо в устах Оксани, i Сергiєвi захотiлось вiдверто все пояснити.

-- Розумiєш, -- почав вiн, -- я служив в Армiї в так званому ДШБ, десантно-штурмовому батальйонi, нi, я не хизуюся цим, чи ще щось таке, -- похопився Сергiй, подумавши, що дiвчина може сприйняти його слова, як якесь вихваляння.

-- Я розумiю, -- просто вiдказала вона, i Сергiєвi вiдразу стало ясно, що вона дiйсно все розумiє.

-- Так от, служив я в ДШБ, та ще в такому мiсцi, що... -- Сергiй трохи замислився. -- В Афганiстанi я служив, -- кинув вiн мимовiльний погляд на Оксану й побачив, як її просвiтлене радiстю обличчя раптом посумнiло, а її великi прекраснi очi, мов сльозами, переповнилися спiвчуттям. -- Так, звичайно, -- продовжив вiн, -- набачився я там всякого, але не про це зараз мова, справи минулi, а я це до того, що нас там дуже добре навчили при найменшiй небезпецi дiяти так, щоб вiдвернути цю небезпеку не тiльки вiд себе, а й вiд iнших, дiяти у строго визначеному порядку, рiшуче й швидко, але без сум'ятливого поспiху, тверезо й усвiдомлено. А побачивши, що дверi храму вiдчинено, я, звичайно, вiдчув небезпеку. А що ще я мав би вiдчути, адже на власнi очi бачив, як Горпина Степанiвна вчора власноручно замикала цi дверi, а сьогоднi вранцi, коли я ось зiбрався йти до храму працювати, дала менi ключi вiд дверей храму, щоб я їх власноруч вiдiмкнув, -- Сергiй дiстав з кишенi ключi й, тримаючи їх на вiдкритiй долонi, наче зважуючи, додав: -- що б я мав думати?

-- Я розумiю тебе.

-- Так от, i думаю, що ж робити? Побiгти повiдомити когось? Доки бiгатиму, злодiї втечуть. От i вирiшив спробувати своїми силами розiбратися в ситуацiї. Зрештою, я не так вже й ризикував, адже якийсь злодюжка, навiть якби їх було декiлька, навряд чи стали б для мене такою вже нездоланною загрозою, враховуючи моє героїчне минуле, -- спробував i вiн трохи пожартувати, щоб розвiяти невiльно завдану ним причину для Оксаниного сумовитого спiвчуття. Але побачивши, що його трохи солдатське кепкування над собою не дуже розвiяло настрiй дiвчини, додав: -- Тебе, я бачу, якось вразило таки моє героїчне минуле?

-- Зiзнатися, це й справдi так, -- погодилася вона. -- Адже, сам подумай, якось воно незвично -- художник, та не просто художник, розписує храми, пише iкони, а до того раптом -- Армiя, ДШБ, Афганiстан... До того ще ж, як уявила, що тобi там довелося пережити. Якось це все вiдразу й не складеш до купи. Дивно.

-- Це не було б таким дивним, якби ти знала, що саме Афганiстан, як це вже й справдi не дивно, навернув мене до Бога, саме це випробування на межi людських можливостей поставило мене перед невiдворотнiстю вибору, перед невiдворотнiстю прийняти Христа. Та це довга розмова, нехай якось випаде хвилинка, поговоримо й про це, адже ти не вiдмовиш менi в цiй розмовi? -- Сергiй побачив, що обличчя Оксани знову прояснiло.

-- Аякже, -- вже веселiше вiдповiла вона, -- я з великою радiстю поговорю з тобою про це, -- просто, вiдверто й щиро, як завжди вiдповiла вона.

-- Нi, звичайно, я задумувався над стосунками з Богом i ранiше, читав книги, i все таке iнше, але щоб отак глибоко й вiдверто вiдчути себе частиною Божого задуму, це вiдбулося все ж пiсля Афганiстану, i як це не звучить дивно, завдяки Афганiстану. А взагалi, в моєму життi було декiлька таких, можна сказати, поворотних моментiв, якi рiшуче змiнювали, вiрнiше поглиблювали свiторозумiння, розширюючи водночас життєвi видноколи i показуючи новi життєвi шляхи. Це, по-перше, -- Сергiй невiльно замислився, -- як я вже казав, Афганiстан, який зробив мене християнином, потiм проголошення України незалежною державою, яке зробило мене вiдвертим українцем, тодi проголошення Київського Патрiархату, яке зробило мене християнином українським, i нарештi, сумнозвiсне i водночас велично-незабутнє поховання Патрiарха Володимира, яке зробило мене православним українцем незворотно, кiнцево, на вiки вiкiв. Звичайно, тобi може здатися, що я якось пасивно, безвiльно слiдував за всiма цими подiями, спонукуваний ззовнi до внутрiшнiх переворотiв. Втiм, не вiдкидаючи зовнiшнiх спонук, я все ж з вiдповiдальнiстю й без сумнiву можу сказати, що все це вiдбувалося так, нiби мої внутрiшнi, найглибшi мрiї й надiї виливалися назовнi i втiлювалися в життя в цих вiкопомних подiях, так, наче Бог чув мої сподiвання i виконував їх, а може це я просто вiдчував божественну нагальнiсть цих перетворень. Як би там не було, але в тому, що всi цi подiї були кроками невiдворотного поступу втiлення Божого задуму щодо України не може бути жодного сумнiву. Як би там не було, -- додав вiн рiшуче.

-- Так, звичайно, -- її очi засяяли глибоким внутрiшнiм натхненням, -- я тебе прекрасно розумiю. Адже подiбнi до описаних тобою почуття переживали щодо вiдзначених тобою подiй, хоча, -- вона трохи знiчено задумалась, -- хоча, зрозумiло, щодо Афганiстану я не можу сказати, а щодо всього iншого, названого тобою, то просто впевнена, що подiбнi до твоїх почуття, мрiї та надiї переживала переважна бiльшiсть українського народу, в тому числi, звичайно, i ми з татом як i все наше село, район i так далi. Просто, можливо, наприклад, ми з татом були трохи бiльше приготованi до саме такого перебiгу подiй, дещо сильнiше бажали саме такого перебiгу подiй, бо вiдома нам iсторiя нашого священицького роду сягає дуже далекого минулого, принаймнi нам точно вiдомо, що нашi далекi пращури, Князенки, православнi священики, боролися з польськими утисками ще за часiв Речi Посполитої, наснаженi полум'яним словом Iвана Вишенського, потiм брали безпосередню участь у Хмельниччинi; далi боролися з можливою передачею Київської Митрополiї пiд владу Московського Патрiархату, коли ж ця згубна для Українського православ'я передача все ж вiдбулася всупереч канонам Церкви i бажанню прихожан, Князенки робили все можливе, щоб i в тих умовах зберегти своєрiднiсть українського православ'я, за що й були переслiдуванi iмперським режимом i Священним Синодом; пiд час же проголошення Української Народної Республiки священики з роду Князенкiв були першими серед iнiцiаторiв проголошення Автокефалiї, через що першими ж пiсля радянської окупацiї отримували в потилицю чекiстськi, енкаведистськi та кадебiстськi кулi, оскiльки, як i за часiв Хмельниччини, не лише словом, а й дiлом боролися за вiру й Україну, хоробро вiдстоюючи право свого народу на iснування ще й в лавах як Армiї УНР, так i Української Повстанської Армiї. Так що, й Українська Незалежнiсть, i Київський Патрiархат були для нас вже не стiльки нежданими подарунками долi, як довгоочiкуваним справдженням наших вiковiчних мрiй i боротьби.

-- Тепер менi зрозумiло, -- промовив Сергiй, захоплений високою натхненнiстю Оксаниного обличчя, -- чому твiй батько, Михайло Архипович Князенко, приїхавши до Києва умовляти мене зайнятися розписом вашого храму, перш за все повiдомив, що ваша парафiя належить до Київського Патрiархату -- i треба було бачити при цьому його горде й натхненне обличчя.

-- Звичайно, адже в нашому роду про це мрiяли з дiда-прадiда, а втiлити цю велику мрiю випало нам. То як же тут не радiти. Тут мимоволi будеш гордим i натхненним, -- вона сидiла на лавi гордо виструнчившись, неначе пiдносячи свої слова якнайвище, на суд самого Бога. Й при цьому декiлька локонiв її русявого волосся, що вибилося з-пiд хустки, хвилююче трiпотiло на легенькому вiтерцi, що надавало дiвчинi якогось зворушливого i водночас романтично-пiднесеного вигляду.

-- Я вас теж прекрасно розумiю, -- щиросердно вiдгукнувся Сергiй, -- адже я, як тобi вже, мабуть, стало ясно, теж прихильник Київського Патрiархату, i сприйняв його проголошення з великою радiстю, хоча й iшов до цього не з дiда-прадiда, а вiдчув у собi цю патрiотичну жилу зовсiм недавно, уже в свiдомому вiцi, видобувшись iз радянського й росiйського iмперського мороку. Як би це тобi пояснити... -- йому так хотiлося донести до її свiдомостi свої справжнi найпотаємнiшi почуття. -- Спершу я прийшов до Бога, а вже згодом, через усвiдомлення божественних одкровень щодо окремих людей, їх гуртування в спiльноти, i взагалi щодо людства, зрозумiв усю несправедливiсть, неприроднiсть становища мого рiдного народу, вiдчув себе невiд'ємною часткою мого несправедливо скривдженого народу, вiдчув божественний задум щодо України. Україна i Бог -- цi два поняття злилися для мене в одне цiле, адже Бог мiг явитися українцям лише в образi України, як для євреїв Бог явився в образi Iзраїлю, а для росiян в -- образi Росiї. Не iснує бо нiякого абстрактного просто Бога, як не iснує якоїсь абстрактної просто матерi, а iснує насправдi лише одна єдина, поступово старiюча, рiдна тобi мати -- все бiльше й бiльше похилого вiку жiнка з неповторними й незрiвнянними очима, посмiшкою, зморшками, якi одного дня вiдiйдуть в небуття, але для тебе залишаться незабутнiми й живими на вiки вiкiв. Адже, просто Бог i просто мати -- це лише слова, просто слова, мертвi букви, а живi лише та свята жiнка, яка породила тебе в муках, жива лише та свята Батькiвщина, яка породила в муках твiй рiдний народ, живий лише той Бог, що втiлений в одному зi свої ликiв-народiв. Нам Бог явився в образi України, i щоб уповнi вiдчути себе синами Божими, ми повиннi вiдчути себе українцями; лише повнiстю ставши самими собою, ми зможемо зрозумiти iнших.

-- Як гарно ти говориш, -- прекраснi очi Оксани прикипiли до Сергiєвого обличчя. -- Ти казав учора, що тобi дуже подобається, як говорить мiй тато, а сам ти говориш не гiрше.

-- Та просто тема така, що слова самi собою говоряться.

-- От, от, так говорить i тато. А ще ти питав у мого тата, чи вiн бува не пише, тепер i я хотiла б спитати i тебе, чи бува ти сам не пишеш не тiльки пензлем, а ще й пером?

-- Та чесно кажучи, -- нiяково промовив Сергiй, -- є такий грiх, буває виливаю свої почуття й думки не лише пензлем на полотно, а й пером на папiр. А як ти вгадала?

-- Можу сказати лише одне -- я, взагалi то, за освiтою фiлолог.

-- Ти фiлолог? -- здивовано спитав Сергiй.

-- Так, фiлолог. А чому це тебе так дивує?

-- Просто якось, не знаю, -- вiн хотiв було згадати про її чернецтво, але чомусь не захотiв зараз торкатися цiєї теми. -- Можливо, я просто поки що не думав про твою професiю взагалi.

-- Я закiнчила фiлологiчний факультет Київського унiверситету, до речi, з вiдзнакою. Так що з твоїх, вельми в лiтературному сенсi прикметних, промов можна зробити висновок про те, що ти або просто дуже начитана людини, або дуже начитана та ще й талановита людина, яка й сама здатна творити на лiтературнiй нивi. В якiй же iпостасi лiтература має щастя приймати твої послуги -- проза, поезiя?

-- Звичайно, поезiя, -- зiзнався Сергiй, -- в якiй же ще iпостасi в лiтературi найзручнiше виявити себе художнику. Проза -- занадто, вибачаюсь, як це у вас фiлологiв називається, тавтологiю, занадто прозаїчно для художника.

-- Даремно ти так гадаєш, проза iнодi буває справжньою поезiєю, навiть бiльше поезiєю, анiж деякi вiршi, принаймнi менi це часто зустрiчалось, -- Оксана заохотливо подивилась. -- А чи можна було б почути твою поезiю?

-- Звичайно ж можна, але, -- Сергiй подивився на небо, де сонце вже стояло досить високо, -- коли ми починали з тобою розмову, сонце було якраз над горизонтом i ховалося за храмом, а зараз, дивись, вже досить високо -- так можна i до вечора проговорити. А я, взагалi то, прийшов сюди працювати.

-- Працювати -- значить малювати, а поезiя значить так -- розвага? Впiзнаю нинiшню зверхнiсть до поезiї.

-- Та нi, ти мене не зрозумiла...

-- Та це я знову пожартувала, на сьогоднi вже аж забагато жартiв. А час дiйсно пролетiв непомiтно, менi, до речi вже теж пора. А поезiю твою я все ж таки сподiваюсь почути.

-- Обов'язково! При першiй-лiпшiй нагодi. Менi ось треба б до твого тата навiдатись, вирiшити питання щодо матерiалiв для тинькування перед розписом. Для початку в мене є запас, але невеликий, а надалi треба буде ще багато. Та й познайомитися б треба докладнiше з вашим веселим селом Веселим, сподiваюсь, ти не вiдмовишся стати для мене гiдом i показати менi село, розказати...

-- Iз задоволенням, при першiй-лiпшiй нагодi. А зараз дiйсно вже час i менi повертатися додому. Справи, -- вона потихеньку встала з лави i пiшла, кивнувши на прощання головою, i бiльше не повертаючись.

А Сергiй, теж вставши з лави, ще довго стояв i дивився їй услiд, аж доки вона, нi разу не озирнувшись, повiльно зникла за рогом. I вiн раптом подумав, що, розповiвши Оксанi про тi вiкопомнi подiї останнього часу, якi справили на його життя вирiшальний вплив, вiн забув розповiсти ще про одну величну, такої ж ваги вiкопомну, принаймнi поки що для нього особисто, подiю -- його приїзд до села Веселого, знайомство з отцем Михайлом, з Оксаною, Горпиною Степанiвною та й взагалi з цим селом, з цим храмом. Так, поки що ця подiя була настiльки значущою тiльки для одного Сергiя, але цiлком iмовiрно, що ця подiя стане такою ж значущою i для всiєї України, якщо йому вдасться втiлити в життя свiй задум щодо розпису храму -- адже ж, виник цей задум завдяки саме цiй подiї, завдяки знайомству з Михайлом Архиповичем i Оксаною Михайлiвною Князенками. Як дивно! Сергiй раптом подумав, що вiн же, врештi-решт, теж Михайлович, як i Оксана! Його батька теж звали Михайлом -- i це все , що вiн знав про свого батька. Жодної свiтлини, жодного слова з уст матерi, незважаючи на прохання Сергiя розповiсти хоч щось про свого батька, тiльки запис у "Свiдоцтвi про народження" -- "Михайлович". I все. А тепер -- Михайлович i Михайлiвна. Дивно.

Та, врештi, Сергiй увiрвав свої роздуми, одночасно вiдiрвавши погляд вiд того мiсця в кiнцi вулицi, де за рогом щойно зникла Оксана -- треба вже починати втiлювати задум розпису, який став би подiєю в життi України. Вiн зможе.

Ще раз окинувши поглядом храм, наче увiбравши зором його красу, Сергiй повiльно рушив до дверей, налаштовуючись на роботу, вiдчинив дверi, зайшов до середини, став посеред храму. Було прохолоднiше, нiж надворi, де, пiднявшись досить високо, пригрiвало вже доволi вiдчутно сонце, чиє свiтло дещо розвiювало прохолодну внутрiшньо-храмову сутiнь, яка, поволi огортаючи думки й почуття Сергiя, занурювала його все глибше й глибше в роздуми про втiлення його задуму. Втiлення задуму? А в чому ж полягає, врештi решт, його задум? Конкретно. Поки що вiн вiдчував лише загальний настрiй, всеохоплююче вiдчуття якогось прозрiння, немов перед ним раптом розчахнулась завiса, але свiтло, що нахлинуло з-за завiси, поки що лише заслiплювало, породжуючи натхнення, але нiяких виразних обрисiв якихось конкретних образiв у цьому всеохопному заслiпленнi бажанням творити поки що не було. Якийсь чи то гул, чи то шум -- Сергiй називав це музикою натхнення.

А ще, оце таке знайоме, що завжди на тебе чигає, немов хижак у засiдцi, напередоднi втiлення нового твору, що завжди йде плiч-о-плiч з натхненням, наростаюче вiдчуття якоїсь нехотi, яка, мов сутiнь, що посилюється перед самим сходом сонця, потiм переходить немов у переляк, i нарештi вибухає майже панiчним жахом перед грандiознiстю задуму -- панiчний жах простого смертного, який наважився, який повинен стати надлюдиною, богом, панiчний жах перед межею мiж смертнiстю та безсмертям, мiж сьогоденням та вiчнiстю, коли твар повинна стати творцем, миттєво й неймовiрно перерiсши, перевищивши самого себе. Це почуття було i принизливим, як почуття простого смертного, який в тобi вiдмирає, для гордостi безсмертного, який в тобi народжується, але водночас i велично пiднесеним почуттям, як почуття запаморочливого жаху, коли ти стоїш перед безоднею i точно знаєш, що тобi доконечно доведеться кинутися в цю безодню. Але якi неповторнi почуття охоплюють тебе, коли ти врештi безоглядно кидаєшся в цю безодню, яка виявляється безоднею радостi i щастя, коли твоє серце безпосередньо єднається з iстиною, добром i красою, без мiри черпаючи натхнення з безмiру творiння. Але ж для того, щоб пробитися до цього щастя, треба ще перейти межу цього жаху, наважитися, примусити себе стрибнути в безодню.

Бувало, що Сергiй тимчасово й вiдступав назад вiд цiєї фатальної межi перед навалою нехотi i жаху, тiкав у заспокiйливу буденнiсть повсякденних справ, стараючись забути свої високi намiри, але ж все одно доводилося таки долати потiм межу вже бiльш ослабленим. Зараз же Сергiй не мав намiру вiдступати, вiн вiдчував у собi силу здолати цей жах, вiдчував рiшучiсть кинутися в безодню натхнення. I, знаючи, що це його переродження iз смертної людини в творця неможливе без Божої допомоги, Сергiй, як завжди в таких випадках вирiшив звернутися безпосередньо до Творця -- ставши на колiна на тому самому мiсцi, де щойно перед цим з Богом спiлкувалась Оксана, вiн поринув у молитву.

Йому вiдкрилося. Вiн зрозумiв. Вiн знав. Вiн вiдчув, побачив внутрiшнiм зором. Вiн побачив той шлях, вiрнiше ту стежку, вузесеньку стежку, якою людство йшло до Голгофи, до Воскресiння. А чому, власне йшло? Хiба людство й зараз не блукає поганськими завулками, мета яких -- Голгофа? Хоча зараз воно блукає з Христом у серцi i з почуттям вини, а були часи... Сергiй побачив весь дохристиянський безмiр часу, всi цi тисячi, десятки, сотнi тисяч рокiв, мiльйони днiв i ночей, коли кожен день -- нiби вiдкрите боже око, що закривається на нiч, щоб наступного дня знову вiдкритися й побачити все ту ж стежку, якою людство прямує до Голгофи...

...День -- нiч, нiч -- день, день -- нiч: у переливах сонцесяйностi благословень i темряви прокльонiв замкнулось видноколо, здавалося байдужих, змигiв Ока-Неба, що, як i за часiв прощання з Авелем, все незворушно споглядає, як по обличчях сполотнiлих вiкiв кривавою гримасою вiдчаю, страху й ненавистi пробiгає судома, просякнутої димом жертвоприношень, стежки, мета якої вiд вiкiв -- Голгофа. Залiзний поступ плотi, зґвалтованої замахом на слово, залiзний крок, гартований на сходах клятвопереступiв -- i плутається пiд ногами зужитий, непотрiбний свiт, який кожен iз безсмертних примiряв на себе, неначе чисту передсмертну сорочку -- стежка... Дехто iз всемогутнiх повелiвав розпочинати безсмертя вiд брунькування березневої наснаги, метою якої, врештi, виявлявся -- листопад; дехто iз слуг Великої Матерi проповiдував початок шляху вiд зерня першого цiлунку, метою якого, врештi виявлялось -- тлiння; i кожен з провiсникiв справедливостi проголошував початком шляху подзвiн розiрваних кайданiв, метою якого, врештi, виявлялась -- безвихiдь помсти: нiколи i нiкому не оминути стежки, уплетеної кривавим струмком у вiнок тернових лiт, мета яких -- Голгофа... Якщо ж твоя молитва глибиною в твоє життя, тодi i смерть твоя -- лише цiлунок вiчностi, який спрозорить твоє тiло до невидимостi нетлiнних слiв: вростайте ж, здiйнятi до Бога, руки, корiнням молитов вростайте в небо -- плоди нетлiнних слiв хай пожинає вiчнiсть...

Розплющивши очi й пiдвiвшись iз колiн, Сергiй вже розумiв загальну композицiйно-колористичну побудову майбутнього розпису. Центральне, головне мiсце, мiсце, найбiльш вигiдне щодо можливостi його спостереження з любої точки храмового простору, найвигiднiше мiсце щодо освiтленостi буде займати смерть i воскресiння Господнє, Голгофа -- ця центральна точка в iсторiї людства, вiд якої бере початок не лише нове лiточислення, а й цiлком нове свiтобачення, основа якого полягає в перевазi божественного над тваринним в людинi.

В колористичному планi це центральне мiсце розпису буде також видiлене найбiльш свiтлою, чистою, прозорою, осяйною гаммою -- кольорiв сонцесяйної ранкової травневої заграви. Чим нижче ж опускатиметься погляд глядача вiд цього центрального фокусу розпису, який вiдразу ж буде приковувати увагу, тим похмурiшi, темнiшi, зловiснiшi тони будуть розповiдати про ту язичницьку криваву стежку людства до Голгофи -- в композицiйному планi це будуть, в основному, сцени iз Старого Заповiту вiд початку свiтотворення й грiхопадiння людини аж до появи Христа, що символiзуватиме вселюдське сходження вiд панування тваринних iнстинктiв до розумiння Божих заповiдей; вище ж у свiтлосяйнiших тонах будуть зображенi сцени з Нового Заповiту, дiяння апостолiв, євхаристiя, й тут же будуть сцени з давньоукраїнської iсторiї християнiзацiї -- дiяння княгинi Ольги, хрещення України-Русi Володимиром...

I так буде кожного разу: як тiльки вiдвiдувач буде входити до храму, його увагу мимовiльно буде приковувати Воскресiння Господнє; далi погляд буде поволi спускатися, неначе в пекло, в сутенiючi нетрi дохристиянського грiховного шляху; а потiм знову, вже бажаючи розрадити й розвiяти похмурi вiдчуття, погляд буде повертатися до найсвiтлiшого Воскресiння, вже на новому рiвнi, з новим вiдчуттям радостi вiд нового усвiдомлення величi Благої Вiстi...

Звичайно, це буде дещо незвичне, може навiть трохи не канонiчне виконання розпису, але ж головне -- не рабське дотримання формальних норм, а духовний вплив на свiдомiсть людини, й отець Михайло, як нiхто, повинен розумiти це, не повинне це викликати нерозумiння й з боку ново-вiдродженої, неначе воскреслої з iсторичного небуття Української Церкви -- Київського Патрiархату, Церкви, для якої вже не повинно бути нарiжним каменем достеменне дотримання формальних застиглих канонiв великодержавного iмперського залiзобетонного духу, одним з головних завдань якого було зацементування рiзноплемiнностi загарбаних народiв в одну вiрнопiддану масу, перетворення людини на слухняний гвинтик в iмперському великодержавному механiзмi для зручностi свiтських властей, яким i слугувала iмперська церква, перетворившись в один iз iнститутiв тiєї ж самої свiтської влади.

Для Української ж Церкви завдання зовнiшнього насильницького згуртування людей в одну спiльноту за допомогою незрушних залiзобетонних норм канону не має вже жодного значення, адже вiльний український народ в своїй власнiй незалежнiй державi не потребує жодних зовнiшнiх спонук для об'єднання, бо ж вiн уже й так само-згуртований внутрiшньою глибинною єднiстю українського духу, дарованого нам самим Богом, тобто божественною єднiстю, яка вже сама й породжує, як вияв цiєї божественної єдностi, незалежну Українську Церкву, для якої головне -- духовний розквiт кожної людини, як умова загального духовного розквiту всього народу. Саме цьому й слугуватиме розпис храму, задуманий Сергiєм: це буде жива, нагальна, дохiдлива розповiдь про важкий шлях людства вiд грiхопадiння до воскресiння, захопливий, проникливий заклик до кожного позбутися грiхiв, покаятися i -- воскреснути разом з Iсусом Христом!

Взагалi то, Сергiєвi була притаманна звичка, поринувши з головою в захопливу працю, забувати про їжу й сон. Але зараз, як на диво, не зважаючи на те, що захоплений роботою вiн був як нiколи, пропрацювавши пiсля зустрiчi з Оксаною буквально пару годин, Сергiй вирiшив пiдкрiпити свої сили -- погамована ще зранку кухлем молока з куснем хлiба плоть нагадала про свої потреби в їжi досить вiдчутно. Але захоплений творчiстю Сергiй все ж таки вiдтягував вимушену перерву на снiданок як тiльки мiг -- аж поки, з категоричною вимогою йти снiдати, до храму не зайшла баба Горпина, її невiдпорному натиску вiн не в змозi був довго опиратися, та й чесно кажучи, їсти хотiлося по-звiрячому. То ж не примусивши довго себе вмовляти, Сергiй пiшов до Горпини Степанiвни i вiддав належне стравам, що вже чекали на столi.

-- Просто неймовiрно, -- вiдхилившись на спинку стiльця й допиваючи на завершення снiданку другий кухоль молока, промовив Сергiй, -- моя природа тут у вас наче налаштовується вiдповiдно до загальної природи живих iстот: ранiше я мiг, забувши про сон вночi, заснути пiд самий ранок i прокинутися майже ввечерi, мiг, захопившись роботою, по декiлька дiб майже не спати й не їсти, а тепер лiг спати вчора майже з настанням темряви, встав сьогоднi з постелi разом з сонцем, наїдаюсь по саме нiкуди, хоча робота захоплює мене i дається менi як нiколи -- робота пiдганяє мене як нiколи, а я, бачите, витрачаю час на те, щоб смачно попоїсти та солодко поспати.

-- Нiчого, нiчого, -- заспокiйливо вiдповiла Горпина Степанiвна, прибираючи посуд зi столу, -- хто як їсть, той так i працює, знаєш таку приказку. А для такої роботи, яку ти виконуєш для нас, нам потрiбен добрий працiвник. Їж i вiдпочивай стiльки, скiльки визначено Богом, виснажувати себе голодом i втомою -- йти проти Бога. А прийде час посту -- я й сама тобi нагадаю, i пiсного приготую. Все добре в свiй час i в свою мiру, як i заповiдано Господом. А те, що ти саме зараз i саме тут, як ти кажеш, почав жити й працювати правильно, то це значить, що на вiрному шляху ти, що Боже схвалення тобi в допомогу.

-- Добре, добре, -- якось задумано промовив Сергiй, так наче, слухаючи Горпину Степанiвну, думав про щось своє. -- Бабуню, -- раптом випалив, мов на щось врештi зважившись, -- а скажiть менi, Оксана, дочка отця Михайла, оця саме, оце вона -- черниця?

-- Оксана? -- трохи здивовано перепитала Горпина Степанiвна й поставила на стiл горщик iз залишками молока, який взяла була, щоб прибрати. -- Та ти ж, наче й сам прекрасно знаєш, що вона черниця, ти ж сам про це вчора менi казав.

-- Та знаю, то я дiйсно знаю, але як би вам це пояснити, -- затнувся вiн, пiдбираючи слова. -- Так якось це чернецтво, як би це сказати, не пiдходить їй, чи що. Якась вона така природна, така красива, така жiночна, так залюбки й вiдверто спiлкується з людьми й отримує задоволення вiд можливостi комусь допомогти, як i її батько. Така вона освiчена й розумна, вищу освiту має. Та й взагалi вона наче створена для життя серед людей, щоб нести людям радiсть.

-- Що правда, то правда, -- лукаво-наївна селянська хитринка заграла на обличчi бабусi, коли вона звернула на Сергiя довгий допитливий погляд. -- Я б теж бажала Оксаночцi iншої долi, хоча це, може, й позбавило б Господа однiєї з найкращих, найщирiших iз його служниць. Але я думаю, що сам Господь би побажав Оксанi щастя й долi в миру, в служiннi людям.

-- Так в чому ж справа, чому вона пiшла в монастир?

-- Чому вона пiшла в монастир? -- бабця трохи сумовито задумалася. -- Коли Оксанi було дванадцять рочкiв, померла її мама, Ольга Петрiвна, i залишились вони вдвох з отцем Михайлом, так що Оксана з самого дитинства стала господинею в домi, допомагала батьковi в усьому, по господарству все встигала впорати, i в школi добре навчалась. Всi її любили, всi їй щастя й долi бажали. I хлопцi в неї закохувались, багато хто з хлопцiв хотiв би мати її за наречену.

-- Звiсна рiч, -- згiдливо похитав головою Сергiй, -- ще б пак.

-- Та найдужче її покохав Микола Бут. Старший вiн вiд Оксани. Коли Микола пiшов служити до Армiї, то Оксана ще в школi навчалась -- просив її чекати на нього з Армiї. Вона, щоправда, й чекала таки чесно, нiде нi з ким нiякого зайвого слова не скаже було, не те щоб. А втiм, скорiше за все виходило на те, що Оксанi просто в радiсть було вважатися нареченою Миколи, аби нiхто бiльше до неї клинцi не пiдбивав. Адже Микола, що вже красень то красень -- високий, ставний, широкоплечий, могутнiй як дуб, а що вже на лице красень, то вже й за сто верст такого красеня не знайдеш. Одне слово, найкращий хлопець у нас був Микола Бут на той час, та й зараз нiхто йому не суперник. Нiхто б не став до Оксани женихатись, доки вона ждала з Армiї Миколу. А їй тiльки того й треба. Адже ж вся рiч у тiм, що сама Оксана нiкого й не кохала, i їй було дуже затишно вважатися Миколиною нареченою, щоб нiхто до неї не залицявся даремно.

-- А як же Микола?

-- Та й Миколу вона теж не кохала.

-- Нiколи б не подумав, що Оксана така гордовита, черства, ба навiть бездушна, -- з довiрливою розгубленiстю звернувся Сергiй, наче хотiв, щоб його переконали в зворотному, -- що навiть покохати нiкого не здатна.

-- Та нi, -- вiдмахнулась Горпина Степанiвна, -- зовсiм вона не гордовита й не черства. Зовсiм навпаки. Нiякої такої гордостi в неї нiколи не було, та й лагiдна, любляча в неї душа, а до того ще й чиста та чесна. Думаєш, вона не страждала вiд того, що Бог не давав їй кохання? Ще й як страждала. I молилась, щоб дане було їй кохання. Так то вона всiх людей любила, божою любов'ю, а от кохання до чоловiка не було, та й не було нiяк.

-- А як же Микола?

-- Коли Микола прийшов з Армiї, то Оксана вже навчалась у Києвi, в унiверситетi, то й вирiшили вони, щоб почекати з жениханням, вiдкласти все до того часу, коли Оксана закiнчить навчання -- вона все ж надiялась, що тим часом таки зможе покохати Миколу. Сам же Микола, щоб не втрачати часу даремно та й щоб не вiдставати вiд Оксани, теж пiшов навчатися -- мiлiцiонером вiн вирiшив стати, та не так, щоб просто мiлiцiонером, а щоб офiцером. Вивчився вiн, став офiцером, зараз у нас дiльничним працює.

-- А Оксана ж?

-- Оксана теж вивчилась. Вищу освiту отримала. Та кохання їй Бог так i не дав. А вийти замiж без кохання вона вважала за великий грiх, вийти замiж без кохання -- це все одно, що стати розтлiнною перелюбницею, вважала вона. Так все й сказала Миколi. Дуже переживала, що так i не змогла покохати, перепрошувала Миколу, просила його вибачити їй, просила, щоб забув її, щоб одружився з бiльш гiдною його дiвчиною, яка б його полюбила.

-- I що ж Микола?

-- А Микола й не думав ображатись на Оксану, бо любив її всiм серцем, може найбiльше й любив її за оцю її чистоту, чеснiсть, щирiсть та вiдвертiсть. I на всi її прохання забути вiн вiдповiдав лише тим, що нiколи цього зробити не зможе, а буде любити її все життя, й чекатиме на неї все життя, й нiколи не перестане надiятися, що колись Оксана все ж його полюбить, хай навiть їм тодi буде вже багато-багато рокiв.

-- Нiколи б не подумав, що в наш час можливi такi почуття, -- Сергiй встав iз-за столу, пiдсунув стiлець, пiдiйшов до вiкна i задумано зупинився перед травневою за-вiконною красою, що так дисонувала з розповiддю Горпини Степанiвни. -- Нiколи б не подумав.

-- От i вирiшила Оксана, -- продовжила бабуня, -- щоб допомогти Миколi все ж зважитися на рiшучий вибiр, поставити його перед неминучiстю пiдкоритися долi, вирiшила пiти в монастир i таким чином позбавити Миколу даремних надiй, показати йому що її рiшення вже нiяк i нiколи змiнити не вдасться, -- бабця непомiтно, вiдвернувшись, витерла кiнцем хустини очi. -- Оксана вважала, що поставши таким чином перед неминучiстю, Микола таки знайде собi iншу дiвчину i стане таки щасливим. Та й взагалi, вона вирiшила, що як вже Бог не дав їй можливостi покохати земною любов'ю, то це означає, що її доля -- наречений небесний. От i пiшла в монастир.

-- А як же отець Михайло вiдреагував на таке рiшення своєї доньки? -- Сергiй рвучко повернувся вiд вiкна й побачив, як Горпина Степанiвна, ховаючись, знову витирає очi хустиною.

-- Та як тобi сказати, сам подумай. Звичайно, як служитель божий, отець Михайло повинен був би тiльки радiти, як i всi ми повиннi були б тiльки радiти з того, що у Господа нашого з'явилася така щира й вiддана служителька, як Оксана. Але всi ми до того ж iще й люди, простi грiшнi люди. Сам подумай, як воно батьковi вiддати свою єдину дитину в монастир, коли знаєш, що вже нiколи в тебе не буде нi iншої дружини, нi iншої дитини, коли розумiєш, що вже нiколи не будеш няньчити своїх онукiв, -- i Горпина Степанiвна, вже не криючись, витерла очi, що знову й знову мокрiли вiд щирих свавiльних слiз. -- Звичайно, Михайло Архипович не те щоб коли словом, навiть виглядом своїм нiколи не дав зрозумiти, якого болю завдало йому рiшення Оксани усамiтнитися. Але ж усi все прекрасно розумiли, бо всi ж, кожен iз нашого села бажали б бачити Оксану щодня тут, разом з нами, бажали б бачити її щасливою дружиною й матiр'ю i радiти з цього. Ясна рiч, може це й грiх бажати вiдiбрати в Бога вiддану йому служницю, але... -- вона довго й щиро дивилась на iкону вологими очима, перехрестилась i додала: -- Отак i живе вже другий рiк Оксана в монастирi святої Ольги, це недалеко вiд села Колодязного, що на пiвдороги до Києва буде. Це недавно посталий монастир, монастир Київського Патрiархату. Монастир святої Ольги, маму Оксани теж, до речi Ольгою називали, Ольгою Петрiвною.

-- Так, не дуже весела iсторiя, -- Сергiй теж подивився на iкону Спасителя, наче вибачаючись за такий свiй висновок.

-- Що ж, життя не завжди обов'язково веселе. Хоча Оксана, як сам бачив, наче й не журиться, призвичаїлась, все говорить, що дуже їй добре живеться серед щирих своїх подруг, iгуменю Параскеву дуже хвалить. Та й отець Михайло наче не дуже журиться, хоча всiм зрозумiло, який тягар йому доводиться нести, адже в кожного пiд серцем цей тягар все ж таки пече, як би всi не старалися показати, що щиро радiють, коли бачать Оксану, як вона приїздить додому допомогти батьковi по господарству.

-- А як щодо Миколи, як його доля склалася?

-- Та тут справа таки дiйсно веселiша, -- обличчя Горпини Степанiвни розквiтло щирою радiстю, -- одружився таки наш Микола нещодавно, дав Бог таки йому побратися, всiм селом гуляли в нього на весiллi, всi радiли за Миколу та його вiрну дружину. Адже ж Ганнуся, теперiшня Миколина дружина, давно вже й щиро кохала Миколу, про це й Оксана знала, й Микола знав. Оксана теж дуже-дуже рада за них. Що вже там у нього, в Миколи, глибоко в серцi, -- замислилась вона на мить, -- це лише Бог один знає, а втiм живуть вони з Ганнусею наче непогано, добре живуть, от i на дитинку вже чекають, дай Бог їм щастя й долi, всякого добра та дiток побiльше.

-- Так, так, оце так iсторiя,-- Сергiй не мiг не чудуватися з того нового, що вiн щодня тут дiзнавався. Кожен день ставав для нього наче новим щаблем на шляху вiдкриття чогось нового, незвичного, навiть неймовiрного, але навдивовижу захопливого й благородно високого.

Нi, звичайно, Сергiй не був уже таким викiнченим безнадiйним цинiком, щоб зовсiм вiдкинути можливiсть iснування таких людей, таких почуттiв, таких вчинкiв, взагалi такого життя... Але ж тiльки можливiсть. Зрозумiло, що Сергiй цiлком припускав таку можливiсть, що десь колись iснували, iснують чи будуть iснувати такi люди, такi почуття, такi стосунки-- але досi вiн таке лише припускав, все це поки що могло iснувати в його уявi лише як теоретична можливiсть, як iдеал, до якого треба намагатись дорiвнятися, як сюжет для художнього твору, врештi-решт. Але щоб отак ось стикнутися з цим в життi вiч-на-вiч, опинитися в самiй гущинi такого життя...

-- Я, мабуть, пiду трохи вiдпочину пiсля обiду, -- звернувся Сергiй до Горпини Степанiвни, яка вже закiнчувала прибирати зi столу, пiсля довгої мовчанки, пiд час якої вiн все глибше й глибше занурювався в хвилi цих нових для нього обставин, нових i неочiкуваних.

-- Звичайно, звичайно, будь, як в себе вдома, -- Горпина Степанiвна зайшла до зали, пiдпушила подушку на диванi. -- Заходь, вiдпочивай, ти ж сьогоднi встав разом з сонцем.

-- Дякую, бабуню, -- Сергiй зайшов до зали, почекав, поки бабця вийшла й обережно зачинила за собою дверi, i рвучко лiг на диван, закинувши руки за голову.

Нi, Сергiй зовсiм не знемагав вiд утоми, i очi його зовсiм не склеплював непереборний сон. Зовсiм навiть навпаки, в душi його розбурхано калатали новi почуття, новi, незвичнi осягнення, надiї, новi життєвi вимiри й видноколи. Зовсiм не пiсляобiднього вiдпочинку потребувало тiло Сергiя, а його душа вимагала самотностi, спокiйної, затишної самотностi, щоб спробувати осягнути все нове й незвичне, погамувати розбурханiсть думок i почуттiв.

Деякий час лежав вiн отак навзнак, втупивши невидющi очi в стелю, не в змозi вiднайти в круговертi вражень якоїсь сув'язi, не в змозi вiднайти ту рятiвну нитку Арiадни, яка вивела б його з лабiринту недовiри до цього нового божественно-благородного, чистого i величного, з лабiринту недовiри, в надрах якого все ще чулося вiдлуння його минулого життя, неначе вiдлуння рику Мiнотавра, з яким Сергiєвi ще належить поборотися, Мiнотавра, який, виявляється, все ще iснував, все ще не до кiнця був зборений, раз iснувала ще в душi оця недовiра до реальностi такого чистого й праведного буття, яке зараз ось тут, навколо дiйсно, насправдi реально жило, дiяло, здраствувало . Страховище минулого життя -- взагалi то, воно все менше й менше турбувало Сергiя останнiми часами, але, виявляється, все ще давало про себе знати. Так, йому справдi було з чим боротися в своєму минулому.

I тут Сергiй дуже виразно зрозумiв, у чому та головна вiдмiннiсть, та головна рiзниця мiж ним i Оксаною, рiзниця, яку вiн, хоч невиразно й не усвiдомлено, все ж вiдчував вiд самої першої їх зустрiчi: Оксанi, на вiдмiну вiд нього, нiколи не треба було змiнюватися, ставати iншою, перелаштовувати себе згiдно з новими вiдкритими духовними цiнностями, боротися з собою, з своїми помилками, з своїми грiхами, з своїм минулим. Оксана просто була, є i буде собою -- i все! Закорiнена своїм родом глибоко в Україну, в Божий промисел, вона наче б нiколи не народжувалась i нiколи не вмре -- вона просто виявила своєю появою в цьому грiшному свiтi цей Божий промисел, як виявила його своїм недовiдомим виникненням Україна. Оксана, як i Україна була вiчна й незнищенна.

I не має нiякого значення, що плоть цiєї земної дiвчини колись з'явилася на мить свого земного iснування i так само колись зникне -- десь там, на вищих щаблях iснування вiчно житиме її щирiсть, чистота, вiрнiсть; як, не зважаючи на те, що колись з'являлися й зникали на Українi мiста й села, князi й гетьмани, радiсть перемог i гiркота поразок, -- завжди були, є й будуть наша мова, наша воля, наша правда й наша пiсня.

Так, Оксанi не треба було боротися з собою, їй просто треба було завжди бути собою -- i все. На вiдмiну вiд Сергiя, якому дiйсно було з чим боротися в собi, як тим першим печерським монахам, якi ставали на двобiй iз самим сатаною вiч-на-вiч. I Сергiй боровся. Вiн перемагав. Йому здавалося, що його перемоги такi значнi, що... Але зараз, коли перед його очима постали отець Михайло з Оксаною, йому стало зрозумiло, що боротьба ще не закiнчена, й щоб дорiвнятися до цiєї невимушеної, звичайної, земної, навiть, буденної праведностi, що раптом постала перед ним в образi Оксани та її батька, ще треба поборотися. I вiн готовий до цього. Адже йому не звикати до боротьби. Звичайно, були й поразки, але поразки завжди були для нього лише спонуками для нової боротьби -- вставав вiн рiвно на один раз бiльше, нiж падав.

I тут перед духовним зором Сергiя постав спогад про його життя до того, як вiн став християнином. Так, вiн рухався наче по спiралi -- все глибше й глибше занурюючись у глиб свого минулого. Ще вчора перед ним постав так чiтко i ясно спогад про його навернення в християнство, а ось зараз вiн так виразно згадав себе до того, як Христос став його єдиним повiрником i наставником.

Тодi Сергiй ставав якраз юнаком. До того було дитинство. Звичайне радянське щасливе дитинство з ортодоксальною незмiннiстю догматичної радянської школи, з її ленiнськими уроками й святковими лiнiйками, з тремтливим очiкуванням торжественного переходу вiд рангу простого школяра до жовтеняти, пiонера, а потiм до комсомольця -- сакраментальне вiдчуття дорослiшання.

Нi, нiякої зневаги, тим паче презирства до свого дитинства у Сергiя не було -- його дитинство можна було дiйсно назвати щасливим: вiн непогано навчався в школi, рано почав захоплюватися малюванням -- вiдвiдував художню школу, одночасно захоплюючись спортом -- вiдвiдував секцiю самбо в сусiднiй спорт-школi, i як не дивно, на все в нього вистачало часу й енергiї, благо всi школи, гуртки й секцiї були поряд i майже безкоштовно. А влiтку -- незабутнi канiкули то на селi у бабусi Килини, то у вiльному вiд шкiльних занять мiстi. Але всi цi душевнi поривання, захоплення й пошуки, щасливi й нещасливi днi були лише невиразними натяками на майбутню цiлiснiсть особистостi, це були лише якiсь чуттєво-духовнi щупальця, якi намацували в прекраснiй невiдомостi твердь шляху в майбуття. Це був переддень життя. Рiк же початку справжнього життя Сергiй прекрасно пам'ятав. Зараз вiн згадував цей рiк дуже виразно. Рiк. Тобто цiлий рiк. Рiк прощання з дитинством i зустрiчi з юнiстю. Рiк -- лiто, осiнь, зима й весна...

Лiто. Хiба можна колись забути це лiто. Лiто кохання. Спекотне лiто кохання. Лiто й справдi таки було дуже, дуже спекотним. Страшенно спекотним. Ще багато, багато рокiв по тому лiтовi Сергiй нiяк не мiг збагнути, де б, у якому з закуткiв далеких пам'ятi приборкати це здичавiле лiто й розпечених шалених пристрастей жорстокий тупiт, що гупає переливанням серця: з грудей -- у череп, з черепа -- у груди... Та й здавалося б, що можна було збагнути у тому задушливому маревi, коли ти мав би думати лиш спекою, i всi твої бажання поряд iз тiнями в скверах мали б розпластано лежати, зiщулившись в очiкуваннi митi, коли вже лусне струна спекоти, напнута в, примруженому поглядом зацькованої жертви, безвихiдному просторi. Сергiй же тодi вiдчував, як у його, охопленiй прибуваючою закоханiстю, душi розпалювалося, немов спротив всевладдю духоти, наростаюче бажання стати весняним вiтерцем i на обличчi зачаклованого лiта розвiяти вуаль задухи, й розтринькуючи весь накопичений у серцi квiтень, цiлунками прильоту перших ластiвок, неначе приязню грайливих посмiшок, наповнити стиснутi жорсткою жаротою тонкi спраглi уста посухи. Й хоча час все прямовиснiше падав з неба, i, все зловiснiше повисаючи над головами знеможених натовпiв, загрожував скаламутити прозорi джерела пам'ятi ваготою прибуваючого полудня спеки, а дерева долонями безсило обвислого гiлля даремно намагалися прикрити й зберегти останню згадку прохолоди свого втiкаючого затiнку, -- Сергiй, наче вiтрильник, пiдхоплений вiтром кохання, переможно краяв наростаючi хвилi спеки й нестримно нiсся до змужнiння.

Лiто кохання. Нi, нi в кого особисто з дiвчат вiн в те лiто не закохався, а водночас закохався в усiх разом. Вiн закохувався миттєво й навiчно (аж до наступного захоплення), закохувався в дiвчат-однолiток, в старших дiвчат, в молодих жiнок, замiжнiх i незамiжнiх. Вiн закохався тодi в однокласницю Юльку, кирпатеньку блакитнооку активiстку; потiм закохався в Марину Олександрiвну, вчительку англiйської мови, двадцятидволiтню випускницю педiнституту, яка виглядала набагато молодшою навiть у своїх окулярах; потiм вiн закохався в бiляву старшокласницю Олю, фото якої носив iз собою i розглядав кожної вiльної хвилини; потiм закохувався ще, ще й ще... Вiн млiв вiд загадкового вигину усмiхнених жiночих уст, нетямився вiд чародiйної краси дiвочих фiгур, хмелiв вiд звабливого подуву парфум. Вiн закохувався на вiдстанi, боячись наблизитися до жiнки своєї мрiї i лише здалеку насолоджуючись її красою; бувало, вiн проводжав свою кохану зi школи додому, пiдносячи по-джентльменськи її портфель; бувало, вiн запрошував свою незрiвнянну подругу на танок десь на шкiльному вечорi, або на дискотецi, а потiм проводжав її додому; бувало призначав побачення -- i вони довго гуляли темними мiськими вулицями; декiлька разiв вiн навiть невмiло торкався своїми настирливими губами сполоханих губ дiвчини. Крiм всього цього Сергiй ще закохувався в королеву Марго й Констанцiю з романiв Дюма, в Анжелiку зi знаменитого французького кiно-серiалу, як i в багатьох iнших героїнь книжок i кiнофiльмiв.

Але всi цi його закоханостi нiколи не переходили межу того платонiчного побожного захоплення пiднесеною красою жiночностi, яке, врештi, було почуттям естетичним -- в Сергiєвi прокидався справжнiй художник. Вiдчули це, до речi, i вчителi в художнiй школi, особливо ж Сидiр Маркович, один з найдосвiдченiших на той час художнiх наставникiв не лише в Києвi, а й в Українi, що до того ж був ще й видатним художником, картини якого виставлялися як в тодiшньому Радянському Союзi, так i за кордоном. Сидiр Маркович того лiта був просто в захватi вiд Сергiєвих успiхiв. А захопився тодi Сергiй саме мiфологiєю, вiрнiше особливостями мiфологiчного мислення й можливостями втiлення з його допомогою як фольклорних мотивiв, так i сучасних модернiстських вiянь у художнiй творчостi. Вiдчув тим лiтом життєстверджуючу силу мiфу Сергiй на диво глибоко й виразно. I хоча це його захоплення мiфологiєю не вельми схвально було сприйняте педагогiчним колективом художньої школи, який виконував роль iдеологiчного Цербера в надрах радянського Тартару, головне все ж було -- схвалення Сидора Марковича, який своїм авторитетним словом припинив усi iдеологiчно-полiтичнi "наїзди" на свого юного колегу.

Спочатку це була звична вже для всiх греко-римська класика, досить докладно розроблена в Європейськiй художнiй традицiї. Потiм же прийшла слов'янська мiфологiя, точнiше зараз би Сергiй назвав це мiфологiєю українською, але в той час вiн ще досить туманно розумiв рiзницю мiж українцями, росiянами й бiлорусами, поняття про однорiднiсть яких з самого дитинства радянським людям вбивалося, вдовбувалося залiзними цвяхами радянської пропаганди, i тому вiн вважав богами загально схiднослов'янськими усiх небожителiв давньоукраїнського язичницького пантеону, який був запроваджений в перед-християнську добу в Києвi Володимиром для консолiдацiї тодiшнього величезного конгломерату народiв в єдину державу навколо давньоукраїнських земель. Та як би там не було, а вiдчував вiн цих богiв як своїх рiдних -- це були нiби м'язи патрiархального духу, якими приводилися в рух крила народної свiдомостi в намаганнi зрозумiти й присвоїти собi в прийнятних формах всесвiт, крила, на яких тепер злiтала в небеса художньої уяви i його, Сергiєва творча фантазiя. Всi цi Даждьбоги, Велеси, Перуни стали для нього звичними й зрозумiлими способами усвiдомлення свiту, з яких складався дух його древнього народу, як звичними й зрозумiлими були сiм кольорiв райдуги, з яких складався бiлий колiр. Так що в свiт справжньої художньої майстерностi юний талановитий маляр Сергiй Богданенко входив через язичницький свiт своїх предкiв -- ставав художником вiн, стаючи язичником.

Хоча й зараз, ставши християнином, вiн аж нiяк не збирався вiдмовлятися в своєму творчому мисленнi вiд такої могутньої духовної сили, як мiфологiя його рiдного народу -- адже ж цi могутнi дохристиянськi коренi зовсiм не щезли пiсля того, як Україна прийняла православ'я вiд Константинопольського Патрiархату, Україна сприйняла Вiзантiйське православ'я так, як завжди сприймала весь навколишнiй свiт -- в тих же самих, вироблених тисячолiттями, iдеологiчних формах, мiфологiчних формах язичництва. Українська мiфологiя -- це була нiби iдеологiчна мова, на яку перекладалося все iноземне, як i взагалi все нове й ще незрозумiле, на цю iдеологiчну українську мову була перекладена й блага вiсть християнства з iдеологiчної мови Вiзантiйського православ'я, блага вiсть християнства, яка, до речi до того була вже перекладена з семiтсько-сирiйського оригiналу на iдеологiчну мову давньогрецького мiфологiчно-фiлософського мислення, теж, до речi, язичницького. Звичайно, не дарма український народ сприйняв саме грецьку форму християнства, як найближчу й найзрозумiлiшу для себе, але засвоїв її все ж згiдно зi своїм власним розумiнням у формi свого власного українського православ'я на пiдвалинах власного українського язичництва.

А нiяк iнакше й бути не могло, адже рослинний свiт, наприклад, ставши наступною сходинкою в еволюцiї не пориває з своєю попередньою формою iснування -- ґрунтом, а зовсiм навпаки, живе лише завдяки його сокам; як i наступники рослин -- тварини виникли та iснують завдяки своїм попередникам. I так завжди i всюди -- можна собi уявити предкiв без нащадкiв, але нащадкiв без предкiв не буває. Так i вiзантiйське православ'я, прийнявшись на ґрунтi українського язичництва, стало українським православ'ям, i виборовши право залишатися таким в страшних кривавих iсторичних колотнечах i утисках з боку iнших форм християнства, вiдродилося зараз могуттю Київського Патрiархату.

Але розумiння всього цього прийшло до Сергiя вже значно пiзнiше, в те ж далеке лiто, коли вiн ставав одночасно юнаком, художником i язичником, найближчими й найзрозумiлiшими йому були такi мiфологiчнi iстоти, як Ярило, Лада й Ладо, Лель, Купайло. Звичайно, тим лiтом розумiння цих язичницьких богiв було ще досить туманним, їх глибинне розумiння прийшло трохи пiзнiше, з приходом справжнього кохання, тим же лiтом всi цi язичницькi уособлення любовi мiж чоловiком i жiнкою були для Сергiя лише вiдгомiнням його всезагальної закоханостi в жiночнiсть, у красу, закоханостi в саме кохання, закоханостi в лiто. Але ж лiто, хоча й здавалося в ту пору його життя ще дуже довгим, все ж не було вiчним -- лiто, обпаливши пристрастю червня, перейшовши через полудень липневої благодатi, увiйшло в прощальну наснагу серпневої плодоносностi, за якою -- осiнь.

Осiнь. Скiльки Сергiй себе пам'ятав, вiн завжди любив осiнь, її примарну, прощальну красу, але та осiнь була все ж особлива. Та осiнь була єдина й неповторна. Та осiнь переiнакшила, перевернула його свiтовiдчуття. З тих пiр осiнь стала -- Осiнню! З тих пiр осiнь стала найулюбленiшою й найбiльш плiдною порою року для Сергiя.

Осiнь. Зараз перед ним постала та незабутня осiнь. Вже в кiнцi лiта, на переломi мiж серпнем i вереснем пiд серцем замлоїло смутне передчуття осiннього холоду -- жорстоке усвiдомлення безповоротностi минулого лiта постало перед Сергiєм вже тодi, коли в захмарностi всеплодоносного пiднесення всевладне свiтло ще тримало гордовите чоло сонця в зенiтi слави, з височини екстазу жнив не помiчаючи, як прямо перед ситими очима урожаю зрадливi вiтри вже плетуть осiнню змову, слiдами перших ластiв'ячих перельотiв звиваючи у небi гнiзда холодних заграв, з яких приплiд печалей розлетиться на всi чотири сторони осенi. Вже тодi. Першi холоднi заграви -- прощальнi прозоро-рожевi цiлунки останнiх теплих днiв у блiде чоло новопреставленого лiта. Вже тодi...

Тепер Сергiй пригадував: коли ще дихав вiн на повнi груди духмяним серпнем, коли ще вiн цiлющий серпень цей, немов цiлюще зiлля, прикладав до ран душi, i пив iз цього серпня, неначе з келиха плодючостi земної, терпке вино буяння пристрастей, -- уже тодi передчуття холодного жовтневого похмiлля народжувалось вiд безсилої покори, з якою iз згасаючої поминальної свiчки лiта краплинами розтопленого воску спливали останнi серпневi днi, як iз очей, що їм нiколи не дає заплющитись занурення у тугу, течуть свавiльнi сльози, якi нiхто й не намагається втирати. Але вiн, переповнений художнiми образами й запалом кохання, тодi якраз забув, що перетнувши межу вересневих володiнь i вiдчувши на очах полуду оманливих долоней вересневого тепла, треба бути дуже обережним, щоб раптом не опинитися прямо посеред свого серця на роздорiжжi тих шляхiв, якi нiколи i нiкуди не виводять. Вiн, все ще живучи минулими пристрастями, i далi смiло йшов плiч-о-плiч з лiтом, яке по вересневих днях, немов по щаблях смертi, повiльно сходило на бiлий ешафот зими i з кожним кроком все безнадiйнiше благало свого безтрепетного ката: "Помилуй, осене, помилуй...", -- вiн, щасливий коханець краси, не вiдчув гiркоту цих благань в захмарностi своїх пiднесень. I лише заколотник-клен смолоскипом червонолисту запалював вогонь непокори серед приборканих гаїв, коли в останнiм пориваннi до життя закуте тiло лiта напружувало зiв'ялi м'язи лiтепла в сталевих путах перших приморозкiв, аж виднокiл проймало з жаху холодним потом ранкового туману в лихоманках хворобливих заграв.

Сергiй же насолоджувався спогляданням трагiчної краси цього величного вiдходу в небуття -- йому помстився жовтень, коли зненацька накинувся на нього й прокуреними гiрким, ядучим димом, гнилими жовтими зубами дощових днiв почав вгризатися в стражденну плоть його беззахисних надiй, неначе в хрусткий недоїдок яблука, -- i яблучно-кислий болючий осад споминiв так гостро шпигонув оскомою жалю i ностальгiї, що вiн, усвiдомлюючи, що лiто, його лiто вiдiйшло вже назавжди в небуття, вiдчув, з якою гiркотою у широко вiдкритому печально-голубому оцi неба зблиснула сльозинка сонця й почув, як у сухотних легенях лiсу заструмував нестримним кашлем рвучкого вiтру крик вiдчаю, готовий вирватися iз блiдих вуст небокраю, прикритих бiлою хустинкою хмарини. Жовтень. Саме тодi Сергiй, наче безжальною коханкою, покинутий своїми лiтнiми пристрастями, вiдчув даремнiсть коловороту всiх цих свої захоплень i закоханостей, якi своєю безмежною одноманiтнiстю лише ковзали по поверхнi душi, всерединi ж, у глибинi -- лише глухе безгомiння порожнечi. Жовтень. Саме тодi вiн почав писати вiршi, намагаючись виповнити порожнечу...

I з висоти скорботи, на якiй схиленого над рядками новонароджених вiршiв молодого поета тримало кружляння журавлиного вiдльоту, вiн роздивлявся, як усi, до кого доторкнулись губи жовтневої сльоти, притишують ходу i опускають очi, неначе до чогось дослухаючись -- i зрозумiв, що, мабуть, чує не лише вiн, як неутiшна осiнь-удова прозорими блiдими пальцями холодних ранкiв журливо виграє на чорних клавiшах розораних ланiв i бiлих клавiшах лискучих хмар -- фортепiано суму звучить сонатою прощання: вслухатися у цю мелодiю -- найбезневиннiший привiд довiрливо схилити голову на спiвчутливе плече серпневих спогадiв в очiкуваннi неминучого гiркого часу, коли вже листопад хапливими руками вiтру iз хмар -- грон меланхолiї -- почне зривати виноградини печалi й жбурляти їх жменями холодного дощу в вiкно самотностi. Вiн вiдчув себе тодi на високiй-високiй скелi самотностi посеред океану осенi, в який Сергiй, зневiрений вiдлюдник i самiтник, стрiмголов пiрнув, намагаючись дiстатися до самого дна безнадiйної туги -- а випiрнув уже посеред зими...

Зима. Тiєї зими Сергiй опинився на самому днi чорно-бiлої самотностi. З такою ясною й зрозумiлою чорно-бiлою чiткiстю перед ним постало усвiдомлення iстини, що кохати всiх -- це не кохати нiкого, що кохати когось -- це кохати когось одного, кохати ту єдину й неповторну, її i тiльки її. Але ж, де вона? Нiколи до того Сергiя ще не засмоктувала з такою силою чорна безодня самотностi, огорнута холодним бiлим саваном зимових хурделиць...

Зима -- бiлий кiстяк померлого лiта з чорними очницями туги. Зима -- на пiвсловi обiрвана розповiдь ранку про свою рожеву нiжнiсть. Зима -- бiлий мармур безкровного забальзамованого морозом дня, коли тобi на долоню повiльно падає й тане холодна бiла снiжинка, як на долоню Бога повiльно падає й тане душа новопреставленого праведника. А в амфiтеатрi простору широкими сходами видноколу холодне сяйво повiльно пiдiймається на золотий престол сонця, але день такий швидкоплинний -- i ось вже у вузькому горлi сутiнок стоїть давучкий клубок призахiдного сонця -- його пекучу сльозисто-червону гiркоту так болiсно ковтає горизонт з рiзким прощальним жестом заграви; тодi -- короткий присмерк, немов вирваний з рук жебрака останнiй шматок хлiба; а потiм -- довгий, довгий, довгий погляд ночi, в якому те, що залишається в очах вiд споглядання за стратою невинних, i дрижаки зiрок проймають небо, i так до ранку аж... О цiй порi на перехрестях темряви i самоти бувало зустрiчалися слова й складалися у вiршi, бувало Сергiй їх записував, але всi вiршi виходили чорно-бiлими голосiннями безнадiї, всi слова були словами самотностi, адже -- зима: чорно-бiле фото осенi, негатив лiта, рентгенографiя весни... Й холодне чорно-бiле завивання хурделицi вивiтрює в душi тепло багатобарв'я з мелодiї строкатих спогадiв про лiто i кохання. Це можна назвати забуттям i навiть зрадою -- але це буде перебiльшенням: це лише чорно-бiле фото кохання, негатив нiжностi, рентгенографiя освiдчень...

Пiд кiнець тiєї зими Сергiй зовсiм знемiгся вiд виснажливої неможливостi кохати. Але саме ж пiд кiнець тiєї зими до нього прийшло справжнє кохання. Перше кохання. Перше справжнє кохання.

Як це не дивно, але Сергiй досить часто бачив її в школi, адже навчалась вона в паралельному класi, отже була майже його однокласницею. Бiльше того, вiн у своїй гонитвi за красою, так би мовити, боковим зором всезакоханостi навiть вiдмiчав її досить своєрiдну незвичну вроду, i навiть вiдчував її до нього симпатiю -- нi, Сергiй зовсiм не вважав себе якимось невiдпорним донжуанистим самцем, якому варто лише махнути рукою, щоб незлiченнi натовпи закоханих прихильниць миттю збiглися вiддати йому на пожертву свої серця разом iз тiлами, оскiльки зовсiм не був таким вже дуже вродливим юнаком, як, наприклад, його однокласник, високий широкоплечий красень Iгор Глушко, але все ж таки мало було таких дiвчат, якi вiдмовлялись вiд пропозицiї побачення з Сергiєм, отже щось жiноча стать таки знаходила в ньому. Що в ньому знаходила жiноча стать, Сергiєвi було цiкаво й самому, але це так i залишилося для нього таємницею, як таємницею була, є i назавжди залишиться вiчна таємниця Жiнки.

Симпатiю Сергiй вiдчував i вiд неї, вiн навiть бувало перекидався з нею декiлькома словами, але не бiльше. Чому? Хто знає, можливо сама доля приберiгала їх ближче знайомство до того саме визначеного часу. Хто знає?

Це сталося в кiнцi зими пiд час одного зi шкiльних вечорiв, якi тодi часто влаштовувалися в них для старшокласникiв. Той саме вечiр був влаштований, здається, з приводу, як тодi казали, чоловiчого дня, тобто двадцять третього лютого, дня Радянської Армiї, саме так, з великої лiтери, оскiльки в наскрiзь мiлiтаризованiй радянськiй iдеологiї, кожна чоловiча одиниця розглядалася перш за все, як декiлька зайвих десяткiв кiлограмiв гарматного м'яса. Та як би там не було, а Сергiй, як i всi його друзi залюбки вiдвiдував цi вечори -- юнiсть, як завжди брала своє, не зважаючи на часи та iдеологiї. Того саме вечора все, власне, було як завжди: пiсля належного в таких випадках офiцiозу з запопадливими промовами вчителiв та активiстiв, коли промовцi запобiгливо намагалися переконати всiх у своєму вiрнопiдданому патрiотизмi, так наче хтось ставив пiд сумнiв цей їхнiй безмежний патрiотизм, був улаштований силами шкiльної самодiяльностi короткий концерт, у якому вже засобами мистецтва, доступними для самодiяльностi, намагалися довести безмежнiсть того ж таки вiрнопiдданого патрiотизму, пiсля чого, нарештi таки була влаштована дискотека, заради якої, власне, й приходили всi на такi вечори. Деякi ж, найбiльш смiливi, пропускали всi офiцiознi заходи й приходили прямо на дискотеку. Одним iз таких смiливцiв був i Сергiй -- вiн того вечора теж прийшов, як i декiлька його приятелiв, вже пiд самий кiнець концерту, на дискотеку, хоча й знав, що йому, як i його товаришам перепаде на горiхи за таку явну зневагу до палких патрiотичних почуттiв, у яких, можна сказати , спалювала себе найсвiдомiша частина найвiрнiших синiв та доньок Радянської Вiтчизни.

Це була одна з перших дискотек, на яку Сергiй прийшов по деякiй зимовiй перервi, адже вибитий з коловороту своїх безкiнечних закохувань зимовим розчаруванням, став трохи вiдлюдькуватим i тiєї зими вiддавав перевагу самотньому сидiнню вдома за мольбертом чи над зошитом з вiршами. Але пiд кiнець зими кольори ставали все бiльше похмурими, а слова все бiльше жалiсливими й безнадiйними, так що йому, власне не залишалось нiчого iншого, як вирватися знову в звичну святково-дискотечну круговерть. Хоча й декiлька дискотек, на яких вiн встиг "вiдтягнутися", не дали очiкуваного вибуху вiдродження гостроти вiдчуття iснування.

От i на тiй дискотецi Сергiй з самого початку здебiльше бродив задуманою примарою помiж купками знайомих i малознайомих веселих хлопцiв та дiвчат. Бродив, аж поки раптом його не пронизало струмом -- нi, вiн не зачепив голою рукою оголений електричний кабель, вiн, проходячи повз одну з веселих компанiй почув знайомий голос, а повернувшись на цей голос, побачив знайому фiгуру дiвчини, яка повернулась i глянула на нього знайомими блакитними очима...

Це була вона, Олена, Олена Задорожна з паралельного класу. Давно знайома Оленка, зi знайомою фiгурою, обличчям, очима. Але все це, таке знайоме, чомусь стало для Сергiя настiльки неочiкувано вражаючим, що його й справдi неначе пронизало струмом, та ще струмом такої сили, що пришпилило до пiдлоги, i вiн ще довгий час стовбичив нi в сих нi в тих, витрiщившись на неї до непристойностi довго i вiдверто -- його штовхали всi, кому вiн заважав проходити й танцювати, вона вже декiлька разiв озиралася на нього, а вiн все стояв i дивився на дiвчину. Що це було, що примусило його прикипiти? Постать? Обличчя? Очi? Можливо. Погляд? Так погляд -- i в ньому спiвчуття i розумiння, яких вiн так довго чекав? Можливо. А втiм, нiкому ще не вдалось до цього часу, та й навряд чи колись вдасться розгадати таємницю кохання, таємницю першого погляду, таємницю першого дотику.

Потiм з динамiка залунала мелодiя повiльного танку й Сергiй, наче сомнамбула, пiдiйшов i запросив її -- вона погодилась. Намагаючись якнайцнотливiше обiйняти її задерев'янiлими руками, пересуваючи в такт музики ватянi, наче чужi ноги, вiн хотiв ще й щось промимрити належне в таких випадках, але неслухняний онiмiлий язик не погоджувався йому служити, очевидно, в цьому випадку не бажаючи знову повторювати тi банальностi, що завжди безвiдмовно служили при знайомствах.

-- Як це ти сьогоднi таки вибрався на люди, -- чи то вгадавши його стан, чи то просто побачивши розгубленiсть на його обличчi, промовила Оленка до нього першою. -- А то ти останнiм часом став зовсiм вiдлюдником, останнiм часом в тобi зовсiм не можна було вгадати того життєрадiсного хлопця, яким тебе всi звикли бачити.

-- А як ти помiтила? Тобi це було чомусь цiкаво? -- Сергiй вiдчув, як вiд цих її слiв його вiдпустило зацiпенiння, i вiн уже почав вести її в танку вiльнiше, впевненiше.

Вона ж на цi його слова лише, якось загадково посмiхаючись, подивилась глибоким, нiжним поглядом i опустила очi, пiсля чого Сергiєвi стало якось зовсiм легко на серцi, так легко, як не було вже дуже давно, легко й окрилено.

Потiм вони ще й ще розмовляли. Оленка була трохи нижчою за Сергiя -- десь йому до пiдборiддя, й кожного разу, щоб вiдповiсти на його питання, або щоб запитати, вона пiдiймала голову й зводила на нього свої щиро блакитнi, глибокi очi -- вiд того погляду його кидало в жар, аж вiн починав часто й глибоко дихати в намаганнi вгамувати вибух почуттiв. Потiм вона замрiяно опускала очi й голову, наче схиляючись довiрливо йому на груди -- i вiн знову дивився зачудовано на її природно-бiляве волосся, що вiльно падало їй на плечi i вдихав на повнi груди чи то аромат якихось невiдомих парфумiв, чи то аромат її чистої щирої душi, що нагадував йому аромат минулорiчного серпня.

Потiм вони танцювали ще й ще: то вони весело танцювали швидкий танок, пiд час якого Сергiй раптом вiдчував у собi досi не вiдомий для нього самого талант танцiвника, то вони знову кружляли в танку повiльному -- i вiн, знову вдихаючи той незрiвнянний аромат i спалахуючи пiд її поглядами, вiдчував пiд своєю рукою шовковистий чарiвний вигин її талiї. Вони й незчулися, як дискотека закiнчилась.

Потiм Сергiй провiв її додому. Вони постояли бiля пiд'їзду її будинку, посидiли на лавi, потiм пройшлись вулицею в один бiк, потiм в iнший, потiм постояли бiля пiд'їзду -- i все це незважаючи на досить вiдчутну в той час холоднечу. Їм було про що поговорити.

Виявилося, що Оленка, як i Сергiй, захоплювалась поезiєю, i навiть сама писала вiршi, також вона любила взагалi лiтературу та iншi гуманiтарнi дисциплiни, не чуже було для неї й образотворче мистецтво, а по закiнченнi школи вона збиралася вступати до одного з ВУЗiв на гуманiтарний факультет. В особi Олени Сергiй знайшов надзвичайно зацiкавленого слухача, коли утаємничив її в своє глибоке захоплення мiфологiєю. Це все, звичайно, сприяло їхньому зближенню, але, ясна рiч, не було причиною того вибуху кохання, що кинув їхнi юнi серця й тiла в обiйми.

Вже пiсля того першого вечора, коли вiн її провiв додому, Сергiй не змiг заснути вночi. Її природно бiляве волосся, яке вона звичайно носила в школi заплетеним в косу, а того вечора було розпущеним, всю нiч, щойно вiн заплющував очi, майорiло перед Сергiєм полярним сяйвом фантастичних мрiй та сподiвань. Її великi блакитнi глибокi очi, що так довiрливо, з такою щемливою соромливiстю мружились, i при цьому в кутиках очей з'являлись малесенькi зморщечки, коли вона говорила про якусь свою заповiтну думку чи переконання, неначе вона невiльно вибачалась за те, що їй доводилось цю небесну iнтимну музику своєї душi втiлювати у грубу плоть звичайних заяложених слiв. Бездоганний овал обличчя, правильний, наче виточений носик, нiздрi якого, немов прозорi кришталевi крильця метелика, трiпотiли, коли вона вдихала на повнi груди морозне лютневе повiтря, злегка припухлi губки, якi зазвичай поети називають кораловими... А цi ямочки на щоках, коли вона посмiхалася! А цей духмяний медвяно-солодкий аромат минулого серпня посеред зими, що огортав її! Хiба можна було пiсля всього цього заснути?

Це був справдi вибух. Вибух кохання. Вибух в стонадцять мегатон щастя. Ромео з Джульєттою вiдпочивали. Вiн був її першим чоловiком. Вона була його першою жiнкою. Вони були юними Адамом i Євою. Вони пiзнавали одне одного не поступово раз по раз, не частинками, а вiдразу ставши однiєю душею та одним тiлом, кинувшись стрiмголов у вир єднання. Вiн взяв її повнiстю всю собi й вiддав себе всього їй, як i вона вiддала йому себе без вагань. Вони зустрiчались на квартирi в Сергiя, тiкаючи з урокiв, поки Сергiєва мама була на роботi, зустрiчались на квартирах своїх друзiв, вдома в Олени, коли її батьки їздили на дачу, цiлувались в кiнотеатрах, в скверах i парках -- їм все було мало обiймiв i цiлункiв, вони мрiяли про вiчне щастя разом...

Тодi була якраз весна, точнiше починалась весна, закiнчувалась зима. Весна була рання й тепла, швидко танули снiги, скресала на Днiпрi крига. Вже в березнi всi ходили простоволосими. Нiколи, нiколи в життi вiн не змiг би забути цю весну. Весну кохання, справжнього кохання. На цьому рiзкому, майже миттєвому переходi вiд зимового чорно-бiлого холоду до веселкового весняного тепла Сергiй , переповнений жаром кохання пiсля довгої чорно-бiлої самотностi, так виразно й повно вiдчув мiць i всемогутнiсть Ярила, цього прадавнього свавiльного й невблаганного бога дикого весняного пробудження. Бо лише пристрасть першого кохання знає, яка то мiць потрiбна, щоб раз i назавжди насмерть заперечити всевладдя холоду, але ще бiльша мiць потрiбна, щоб пiд час, коли iз попелу морозiв i снiгiв знов воскресає фенiкс сонця, раз i назавжди приборкати розгнузданого жару дикiсть, коли, вiдчувши пiд серцем холоду тепло невiдворотного кiнця невилiковної хвороби весняного пробудження, вмираюча зима з останньої своєї лютi у муках сплоджує свою погибель власну -- новонароджене чудовисько тепла, що наче роз'ярiлий бик в могутньому поривi зародження нового життя нещадно б'є гартованими жароти рогами у льодянi ворота холоду i трощить кригу заборола зими: i хрустко розривається стражденна плоть зими, прохромлена рогами теплоти -- зринає на рiчках ламкого льоду хiд. I танучи, снiги, -- померлої зими холодний бiлий череп, -- всихаючи щомитi, безнадiйно пустими чорними очницями таловин, неначе чорними очима смертi, вдивляються в грайливу глибочiнь небес. Схарапудженi ж передсмертним хрипом зими, оскаженiлi березневi ночi, мов очманiлi кобилицi, мчать з пiною весняного шаленства на розжеврiлих грудях ранкiв, -- яка потрiбна мiць, щоб дикiсть їх приборкати лиш розпач першої утрати знає, -- Кохання має мiць таку, i Кохання приборкує: прикривши долонями пухких хмарок вуглинку зорi, роздмухує подувом теплого вiтру її тихе жеврiння в полум'я сходу весняного сонця, i обережно кiнчиком притлумленого березня стирає iз змарнiлого чола землi холоднi сльози останнiх снiгiв у зморшках вибалкiв, i наостанок запускає м'якеньку розчепiрену вiдлигою розлогу п'ятiрню тепла в холоднi кучерi дерев, -- куйовдячи їх, лагiдно втiшає, -- адже плодючу зав'язь може дати лише суцвiття перемоги над безсиллям неприборканої ще сили.

Вони кохались до нестями i мрiяли прожити в коханнi разом все життя й померти в один день. Та не так сталося, як гадалося. Адже вони мали вже ось-ось закiнчити навчання в школi, а далi...

Крiм того, що Сергiй мав продовжити свою художню освiту, а Олена збиралася поступати в унiверситет на гуманiтарний факультет, вони, захопленi любовним шалом i мрiями про вiчне кохання, нiчого не знали й не хотiли знати. За них про їхнє майбутнє думали їхнi батьки, точнiше батьки Олени, бо на вiдмiну вiд Сергiя, що мав тiльки маму, яка працювала на рядовiй роботi i жила на зарплату, рахуючи копiйки, в Олени були як батько так i мати, причому батько її займав не останнє мiсце в радянськiй iєрархiї -- був одним iз секретарiв мiськкому компартiї, а це було не абищо, та й мати Олени була прилаштована незгiрше, i була в них Оленка -- донька-одиначка. Так що думали вони про майбутню долю своєї єдиної доньки, звiсна рiч, докладно й прискiпливо.

Нi, нi батько, нi мати Олени не були вже такими собi зарозумiлими вискочнями снобами, що вважали себе вже "блакитною кров'ю" i ставилися зверхньо до "низiв", вважаючи свою доньку гiдною лише для шлюбу з принцом, зовсiм нi. Батько Олени й сам був вихований матiр'ю-одиначкою й добився всього в життi сам, i вiн зовсiм не бажав зламати долю своїй доньцi, присилувавши її покинути свого коханого й вийти замiж за "достойну кандидатуру".

Олена, як годиться, познайомила Сергiя зi своїми батьками на їх прохання, Сергiй був непогано прийнятий в їх домi, батько Олени декiлька разiв мав iз Сергiєм довiрливi чоловiчi розмови, з яких зробив для себе висновок про неперспективнiсть занадто романтичного молодика, що мрiяв усе життя займатись малюванням i всерйоз захоплювався казочками про якихось там Перуна, Велеса й Ярила. Художник! Яка доля чекала на Олену з цим мрiйником? Батько Олени, звiсна рiч, мав можливiсть у величезному державному механiзмi прилаштувати Сергiя "гвинтиком" досить крупного калiбру, який би купався все життя в номенклатурному маслi, але ж Сергiй не мiг себе уявити припнутим на все життя до номенклатурного корита й заради можливостi хлебтати з цього корита все життя копирсатися в нiкому не потрiбних паперах, принижувати нижчих по службовiй драбинi й самому принижуватись перед вищими, все життя бовтатися в цiй гидотнi замiсть того, щоб лiтати на крилах живопису в небесах краси -- хiба це не все одно, що вмерти? Нi, не все одно -- це гiрше, нiж вмерти.

Так що, всi намагання Олениного батька навернути Сергiя в благонамiреного чинушу закiнчились нiчим. А от спiльнi виховнi "наїзди" як батька, так i матерi на саму Оленку виявилися не такими марними -- Олена врештi теж почала умовляти Сергiя зректися своїх юнацьких романтичних мрiй i стати нормальною дорослою людиною. Сергiй навiть намагався всерйоз уявити себе такою нормальною людиною, обмеженою турботами про придбання все бiльшого i бiльшого шматка хлiба насущного, але це було настiльки огидно для його натури, настiльки неприйнятно, так все це тхнуло, що Сергiй просто замикався в собi, коли Олена знову й знову починала з ним розмову про їхнє правильне майбутнє.

Потiм вiн намагався переконувати її в зворотному. Марно. Одне слово, кришталева чаша кохання була вiддана на поталу вiльного падiння i стрiмко зближалася з кам'яною пiдлогою реального життя. Сергiй вiдчував, як Олена поступово вiддаляється вiд нього. Вiдчував, як це важко було для неї. Вiдчував, як це важко було для нього. Нiколи до того вiн не мiг зрозумiти сенс i могутнiсть фатуму, який так часто виступає майже дiйовою особою в давньогрецькiй трагедiї -- тодi зрозумiв. Врештi решт, незважаючи навiть на те, що до закiнчення школи їм залишалося вже зовсiм небагато часу, батьки перевели Олену до iншої школи.

Звичайно, вiдчай, спустошення, самотнiсть -- почуття, що супроводжували їх розлуку, були вже вiдомi Сергiєвi, але вiн вже не був тим неспроможним, беззахисним хлопчаком, що лише хилився вiд ударiв долi, вiн вже пiзнав кохання у всiй його земнiй величi й нiкчемностi. Не даремно ж його порадником, господарем, його богом став Ярило -- це прадавнє божество весняного пробудження й кохання, але кохання дикого, несамовитого, не скутого ще умовностями цивiлiзацiї, кохання, що бiльше нагадувало шалений вибух iнстинктiв, а не найвищий вияв милосердя й спiвчуття.

Ярило був богом жорстоким, як i справжнє не прикрашене земне життя. Ярило, як справжнiй язичницький бог вимагав жертв, i Сергiй, чи то з помсти за зраджене кохання, чи просто заради угамування невситимостi розбурханих юначих жадань, почав приносити цi жертви своєму боговi, зваблюючи направо i налiво дiвчат та жiнок. Хоча й звабленням це назвати можна було дуже й дуже умовно, адже були це в бiльшостi розкутi, як то кажуть, без комплексiв дiвчата та жiнки, якi хотiли бути звабленими не менше, а може й бiльше, анiж Сергiй хотiв їх звабити, так що Казановою його назвати навряд чи випадало.

Не вiдомо, чи якимось чином всi цi життєвi перипетiї вплинули на духовне життя Сергiя, мабуть, так воно й було, адже успiхiв у малярствi вiн досяг в цей перiод просто неймовiрних -- все йому вдавалось дуже просто й легко, якiсь пiдсвiдомi, iнтуїтивнi осяяння висвiтлювали перед ним такi рiшення, що ранiше вiн про це навiть уявлення не мав: такi колористичнi спiввiдношення, такi композицiйнi ракурси, таке глибоке вирiшення мiфологiчних тем вдавалося Сергiєвi, що всi були в захватi, а його наставник Сидiр Маркович так просто за голову брався вiд захоплення.

Але Сергiєвому злетовi ось-ось мав пiдрiзати крила найближчий вiйськовий призов, бо служба в Радянськiй Армiї була хоча й почесним, але ж обов'язком кожного юнака, що досяг призовного вiку, а художнiй ВУЗ, де навчався Сергiй, не належав до тих закладiв, що надавали право на вiдстрочку або звiльнення вiд армiйської служби. Як вже йому це вдалося, одному Богу вiдомо, але Сидiр Маркович всiма правдами й неправдами, використавши всi доступнi йому можливостi, добився таки звiльнення Сергiя вiд призову. Сергiй навiть деякий час завдяки цьому ще насолоджувався цивiльним життям, поринаючи з головою в насолоду малярством i вириваючись iз полону живопису на деякий час заради чергової любовної iнтриги. Можливо, вiн так би й прожив свiй призовний вiк, пройшовши школу життя, як офiцiйно називали Армiю, заочно, якби сам Сергiй не вирiшив таки пройти цю школу по-справжньому.

Що його подвигло на такий крок? Найменш за все це був, звичайно, той липовий офiцiйний радянський патрiотизм, вiд якого вже на той час не залишилося й духу. Просто Сергiй хотiв не уникати того жорстокого випробування, яке повинен був пройти кожен юнак, щоб стати чоловiком, та й це життя з безкiнечною чергою любовних пригод, що втiшали лише плоть i не торкалися душi, просто втомлювало, що вже позначалося навiть на його малярських пошуках -- полотна ставали все бiльше одноманiтними, рiшення все бiльш поверховими й пласкими. Це був справдi якийсь тупик, безвихiдь. I щоб розрубати цей Гордiїв вузол, Сергiй вирiшив таким радикальним чином змiнити своє одноманiтне життя.

Та ще й служити вiн вирiшив не де-небудь, а в самiй найгарячiшiй точцi, яку тiльки можна було на той час знайти, в Афганiстанi, де точилася справжня вiйна, а не просто якась там гра -- виживу, вирiшив вiн, то, мабуть, таки зрозумiю в цьому життi щось таке, що дасть менi наснагу жити i творити й надалi, а загину, то -- загину, бо жити таким життям, як зараз -- не велике щастя.

Матерi Сергiй, звичайно, не сказав про Афганiстан, хоча матерi йому й справдi було жаль, можливо, матерi тiльки й було жаль, хоча вiн iшов на вiйну насправдi ж не для того, щоб загинути, а щоб перемогти -- врештi-решт, вiн був не серед останнiх: скiльки вiн себе не пам'ятав, вiн завжди займався спортом, осягав майстернiсть самбо пiд керiвництвом прекрасних майстрiв, якi поряд з офiцiйним самбо навчали Сергiя та його товаришiв по спортивнiй секцiї боротьби тонкощам схiдних єдиноборств, так би мовити, пiдпiльно, адже такi ворожi буржуазнi вигадки, як карате й тому подiбнi штучки, були в Радянському Союзi офiцiйно забороненi для широкого загалу.

Афганiстан зробив Сергiя християнином, християнство зробило його православним, православ'я вiдкрило йому шлях духовного живопису, що все разом нарештi привело його сюди, в село Веселе, де вiн зустрiв отця Михайла та Оксану. Що ж, заради цього варто було пройти Афганiстан. Заради такої зустрiчi варто було вiддати що завгодно. Але була й iнша сторона медалi -- ця зустрiч виявила, що Сергiй занадто оптимiстично ставився до своїх моральних досягнень останнього часу: на тлi отця Михайла й Оксани його власний духовний образ занадто вже тьмянiв, занадто вже непривабливо виглядало його минуле. Минуле?

На превеликий жаль, його любовнi зальоти, як це не прикро було для самого Сергiя, продовжувались аж до останнього часу. I як вiн не побивався над цiєю, самому йому неприйнятною й неприємною вадою, як не каявся, але... Вiн все прекрасно розумiв, розумiв до самих глибин грiховнiсть цiєї своєї вади, i все ж. Звiсна рiч, це не було те сатанинське сп'янiння вiд коловороту плотських втiх, що захопило було його в юностi пiсля такого печального кiнця його першого кохання, що не стало, на жаль, коханням на все життя, як вони з Оленою мрiяли, сп'янiння, пiд час якого Сергiй пiд орудою свого бога Ярила вiддавав своє тiло й душу на поталу шаленим пристрастям.

Зараз це було зовсiм iнше. Зараз це були все ж, можна сказати, нормальнi людськi стосунки, без яких нормальне життя якось навiть не уявлялось, адже ж бути самотнiм одинаком не зовсiм природно молодому здоровому чоловiковi, навiть якщо вiн художник та ще й займається розписом храмiв. Це були не просто любовнi iнтрижки, як колись, -- це були цiлком здоровi вiдносини мiж чоловiком i жiнкою з цiлком здоровими намiрами одруження й створення нормальної здорової сiм'ї, бо ж сам Бог велiв людям плодитися: як сам Сергiй це напiвжартома визначив для себе згiдно з мiфологiчними уявленнями -- треба було змiнити Ярила на Ладу й Рiд. Та й мама Сергiя теж була не в захватi вiд його неприкаяної самотностi й наполягала на його одруженнi, мрiяла няньчити внукiв. I вiн старався знайти собi пару, старався щиро й вiдверто, але...

Якось все не виходило. Все завжди розпочиналось так романтично -- як правило, раптова зустрiч, блискавка симпатiї, квiти, шампанське, шалена пристрасть, мрiї про майбутнє, спроба жити разом -- от на цiй самiй спробi все зазвичай i закiнчувалось. Два, три мiсяцi, найбiльше пiвроку -- i всi романтичнi стосунки вiдступали перед натиском реального життя: грошi, їй все бiльше й бiльше потрiбно було грошей, як еквiваленту добробуту, життя, майбутнього, щастя, еквiваленту кохання. Все впиралося в грошi. Де й дiвалося те романтичне почуття, що зовсiм недавно кидало їх в обiйми безоглядної пристрастi. Вона вимагала грошей -- i чим далi, тим бiльше. Сергiй ставав для неї приладом для добування грошей, не бiльше. Вона вимагала грошей -- адже вiн може, варто йому лише захотiти, запросити нормальну оплату своєї працi, нормальну цiну взяти , а не тi копiйки, що вiн бере за свої унiкальнi роботи: його робота варта нормальної цiни, а вони не обiднiють, цi церкви багатi, знає вона, бачила, тобто вона поки що нiчого ще не знає про цей його Київський Патрiархат, а те, в яких автомобiлях їздять великi начальники з Московського Патрiархату, в якому золотi, в яких дiамантах вони ходять, якi швейцарськi годинники (по декiлька десяткiв або й сотень тисяч доларiв!) вони носять, це вона прекрасно знає -- так що нiчого, не збiднiють його святенники, якщо заплатять нормальну цiну. Хай платять!

Хоча при знайомствi всi цi жiнки здавались такими безкорисливими, такими захопленими його творчiстю, такими зацiкавленими в розвої українського православ'я. Й чим далi, тим глибше закрадалась йому в душу пiдозра про їхню лицемiрну гру з самого початку знайомства -- як в їхнiх примiтивних корисливих душах з самого того часу, коли вони дiзнавались про його професiю, виникав задум про можливiсть заробляння великих грошей, варто лише по-доброму переконати його, вилiпити з нього нормальну людину в майбутньому. Вся їхня безкорисливiсть i захоплення мистецтвом при знайомствi були лише лицемiрною грою, щоб якнаймiцнiше зачепитися за нього, як за джерело великих грошей у майбутньому.

Ось i цей останнiй випадок, зовсiм недавня його остання спроба стати сiмейною людиною. Чого вартi лише тi її вiдвертi вибухи неприхованого гнiву у вiдповiдь на його мовчання, коли вiн намагався просто пропустити мимо вух її черговi "хитромудрi" розумування щодо можливостi з його професiєю та репутацiєю жити набагато краще -- це ж просто смiшно, маючи можливiсть жити "як люди", просто таки вiдмовляти собi майже в усьому. Грошей! I чим скорiше, тим бiльше! Звичайно, вони розлучились -- i це навiть не так вже вразило його, як бувало спершу, все вже було настiльки звично й схоже, настiльки по-буденному, наче все так i повинно бути. Вiн навiть вже подумувати, що цi всi невдачi в пошуках сiмейного щастя -- це покара за його грiховнi любовнi походеньки, за його легковажне ставлення до стосункiв з жiноцтвом у минулому, за його вiрне служiння жорстокому Ярилу. Ярило не вiдпускав його, Лада ним, вочевидь, гребувала.

Одне тiльки добре -- Сергiй встиг висповiдатись ще в Києвi щодо цього останнього випадку, вiн просто не уявляв собi, як би вiн ось тепер пiшов з усiм цим до отця Михайла. Хоча , сповiдь -- є сповiдь, але тим не менше.

Поступово виходячи з глибокої задуми i повертаючись зi свiту своїх споминiв у хату баби Горпини, Сергiй вiдчув, що його тiло прямо отерпло вiд довгого лежання в однiй позi -- вiн навiть незчувся, як промайнув досить довгий промiжок часу. Вiн встав, розiм'яв затерплу шию, пiдiйшов до вiкна, що кидало на пiдлогу яскравий квадрат веселого травневого свiтла -- сонце вже перевалило через зенiт.

Дивно, пройшло так мало часу вiд його появи в цьому селi, а яке величезне зрушення в життi, в душi. Що це? Вiн навiть не уявляв собi, як би все це можна назвати. Переворот? Переродження? Вiдродження? Цiле життя, все його життя промайнуло перед ним. Все своє життя Сергiй нiби заново прожив. I не просто прожив, а пережив. Вiн наче новим, справдi християнським, поглядом окинув своє життя, в новому свiтлi побачив усе пережите, всi основнi вiхи життєвого шляху постали перед ним.

I вiн простив, вибачив сам собi врештi-решт свої власнi грiхи, так наче це вибачив йому хтось iнший, той хто мав право прощати всiм i прощати все. Дивне, легке й захопливе вiдчуття оволодiло Сергiєм: вiн нарештi змiг простити собi своє минуле, з важкого переобтяження сумлiння, що тягло в грiховне болото замкненого кола зваб i докорiв, його минуле раптом перетворилося на просто повчальний приклад хибної нерозумної поведiнки, так наче цей приклад для настанови показував йому хтось iнший, хто мав право повчати всiх -- i тепер Сергiй напевне знав, як жити правильно. Всепроникаюче всевладне свiтло iстини, добра й краси, джерелом якого було нове осягнення минулого, осяяло як теперiшнє життя, так i перспективи майбутнього. Настрiй всепрощення й безмежної любовi до всього свiту, навiяний образом Оксани, опанував його -- так, це був образ Оксани, через який Сергiй, неначе через чарiвний кристал, побачив себе, своє минуле й майбутнє, побачив весь свiт, побачив Бога -- i став новою людиною.

Сонце спускалося вже з зенiту, весняного життєдайного зенiту. Вийшовши з хати Горпини Степанiвни пiд враженням своїх дивовижних роздумiв i осяянь, Сергiй пройшов стежиною через город, вийшов до Днiпра i пiшов понад рiкою, як кажуть, куди несли ноги. Сонце по-весняному пестило неозорi простори лагiдним весняним теплом, яке розносив вусiбiч юний вiтерець, змiшуючи солодкий аромат весняного цвiтiння з терпкуватим духом новонародженої зеленi й обдуваючи обличчя Сергiя, який на повнi груди вдихаючи цей могутнiй весняний дух, неначе настiй безсмертя, все йшов i йшов уперед, немов хотiв дiйти до того втiкаючого виднокола, де зелений океан землi зливався з синiм океаном неба. Аж ось, попереду забовванiв курган, один з тих вiчних вартових українських просторiв, насипаний чи то рукою природи, чи то руками предкiв. Дiйшовши до кургану, Сергiй зупинився перед ним , мов перед нерукотворним храмом, храмом природи, храмом весни. Навколо кургану росло декiлька тополь. Вийшовши на самий верх пагорба, Сергiй зупинився, заплющив очi. Ось воно. Нарештi. Лада. Ярило вiдступав. Надходила Лада. Лада перемагала...

В переддень сонця на крутосхилах осяянь посвяти побiля витокiв весняних хороводiв, коли, натхненнi жаром незайманих тiл, тремтливi руки дiвочої цнотливостi вплiтають квiти першого кохання в вiнки звитяги на голови юначих поривань, Кохання в трепетi пробудження землi раптово вибухне нестримним летом брунькування в просторах новонароджень i буде на крилi дiвочої сором'язливостi i на крилi парубочого завзяття злiтати в небеса палких обiймiв i освiдчень. Кохання буде перлини дiвочих посмiшок уперемiж з перлинами пташиних заспiвiв нанизувати на нитку травневого досвiтку в намисто пристрасних бажань на лебединiй шиї першого злиття -- i всi вiдчують, як iз вiдкритих ран лiсiв, гаїв, полiв i пагорбiв, уражених лезом бажання народжувати, невтримно заструмує зелена кров весни, пульсуючи i в твоїх власних жилах. Кохання ж пуститься в танок змагання молодечого в такт калатання весняного серця в пошуках лагодi нiжного леготу й медвяними босими нiжками дивних запахiв вiдбитки слiдiв своїх буде втоптувати вiзерунками пахучих квiтiв в зеленi килими степiв, аж доки щирiсть поцiлункiв не розквiтне з такою ж чистотою, з якою перший яблуневий цвiт буяє. Напередоднi сонця на крутосхилах переможних осяянь Кохання закликайте сонце -- i сонце таки настане!..

Так, Ярило нарештi вiдступив. Лада нарештi перемогла. Сергiй вiдчув це усiм своїм єством, всiєю повнотою осягнення буття -- Лада запанувала над ним уповнi й беззаперечно. Нарештi. Було таке вiдчуття, неначе в нього виросли крила. Куди ж летiти? Куди ж iще, як не до неї...

В хатi отця Михайла було гамiрно, як це бувало досить частенько, а якщо сказати точнiше, то гамiрно в хатi отця Михайла було набагато частiше, анiж не гамiрно. Всi присутнi були захопленi розмовою, яка бiльше нагадувала суперечку, хоча й суперечку доброзичливу, коли в дверi хтось постукав, як всiм здалося, трохи несмiливо. Потiм цей чемний стук знову повторився.

-- Цiкаво, хто б це мiг бути? -- Михайло Архипович встав iз-за великого столу, за яким сидiла вся компанiя, пiдiйшов до дверей i вiдчинив їх.

-- А-а-а, ось i вiн, наш художник, -- привiтно вигукнув вiн, побачивши на порозi Сергiя, який, зiйшовши з кургану i трохи побродивши прилеглими до села перелiсками, таки наважився зайти в гостi до панотця. -- А я думаю, хто б це мiг бути, хто це так делiкатно стукає в дверi й нiяк не наважується зайти, якби хтось iз наших, то просто б зайшов -- i все, без нiякого стуку.

-- А я пiдiйшов до хвiртки -- нiякого дзвiнка, постукав, -- трохи нiяковiючи, наче виправдовуючись, промовив Сергiй, переступаючи трохи несмiло порiг, -- нiякого вiдгуку, прочинив хвiртку -- Кудлай ваш дивиться на мене по-дружньому i навiть натяку на бажання гавкнути не виявляє. Я пiдiйшов до хати -- знову ж таки нiякого дзвiнка не виявив, так що довелося аж до самої господи оце зайти.

-- Це я винен, -- отець Михайло взяв гостя за лiкоть, пiдводячи його до столу, -- не попередив вас ще вчора, що заходити до мене треба, як до себе додому, з тiєю тiльки рiзницею, що вдома ще буває доводиться дверi вiдмикати, а в мене -- вже вiдiмкнуто. Так що завжди смiливо iдiть прямо в хату -- i майже завжди знайдете тут якусь живу душу. А дуже часто навiть не одну живу душу, а як от, наприклад, зараз, одразу декiлька живих душ, -- показав вiн на присутнiх гостей, що сидiли за столом, -- душ, якi, втiм, коли збираються ось так гуртом, складають, так би мовити, нiби одну єдину душу, бо об'єднанi спiльною метою i вiрою. Отже, знайомтеся, -- пiдвiв вiн Сергiя до великого овального столу, за яким сидiло четверо -- троє зовсiм ще молодих людей рокiв двадцяти п'яти, одна з яких дiвчина i двоє хлопцiв, та ще один вже досить зрiлий чоловiк рокiв десь до сорока. -- Оце вiн i є, той самий Богданенко Сергiй Михайлович, художник, чи хоч, маляр, -- виправився вiн глянувши на Оксану, яка щойно зайшла до кiмнати з тацею, на якiй стояли фiлiжанки з кавою, -- який буде розписувати наш новозбудований храм...

-- Богданенко? Той самий Богданенко? -- не давши навiть завершити мову отця Михайла, пiдскочив один з молодих хлопцiв, бiлявий з досить довгим волоссям, -- той самий?..

-- Той самий, той самий, -- заспокiйливо вiдповiв йому панотець. -- А це, -- звернувся вiн вже до Сергiя, показуючи на свого нетерплячого гостя, -- Олег Пилипович Яневський, педагог, викладає в нашiй школi iсторiю.

-- Сергiй, -- представився Сергiй, подаючи руку хлопцевi через стiл, -- дуже приємно познайомитися.

-- Дуже, дуже приємно, Олег, -- схопив Сергiєву руку обома руками Олег, i довго не вiдпускав, аж доки вже отець Михайло почав представляти iнших.

-- А оце Iринка, Iринка Миколаївна Остапчук, -- показав панотець на молоденьку чорняву дуже гарненьку дiвчину, що сидiла помiж хлопцiв, -- теж педагог, викладач української мови та лiтератури.

-- Iрина, -- подала дiвчина руку Сергiєвi, вставши, теж дивлячись на нього з захопленням, але намагаючись приховати свої почуття й виглядати бiльш помiркованою за свого товариша.

-- В'ячеслав Борисович Наливайко, -- продовжував представляти гостей Михайло Архипович, показуючи на другого хлопця, смуглявого, зi стрижкою йоржиком, вищого й кремезнiшого за Олега, -- учитель фiзкультури.

-- Славко, -- назвав сам себе хлопець повiльно вставши та вiдчутно потиснувши Сергiєвi руку.

-- А це Юрiй Iванович Павлюк, -- представив панотець останнього гостя, зрiлого огрядного чоловiка з красивою русявою шевелюрою й плеканими вусами, -- на вiдмiну вiд наших молодих педагогiв, за освiтою журналiст, дописує в нашу районну газету, активiст мiсцевої "Просвiти", i взагалi займається багато чим на благо України та її культури разом зi своєю дружиною, Клавдiєю Семенiвною, яка завiдує нашою сiльською бiблiотекою.

-- Дуже, дуже приємно, -- з великою повагою потиснув руку Сергiя Юрiй Iванович, -- давно слiдкую за вашою творчiстю, великий ваш шанувальник, як, впевнений, i кожен з тут присутнiх.

-- Мою Оксанку ви вже знаєте, -- напiвжартома сказав панотець, посмiхнувшись своїй доньцi, що якраз розставила на столi каву, -- ще вчора, маю надiю, ви досить добре познайомились.

-- Чому ж вчора, -- вiдповiв Сергiй, -- ми з Оксаною встигли вже поговорити й сьогоднi вранцi бiля церкви.

-- Так, -- в тон йому сказала й Оксана, -- Сергiй, виявляється, хоч i мiський житель, але дуже рання пташка, i сьогоднi прийшов до храму, щоб розпочати роботу дуже рано.

-- То що, роботу з розпису храму можна вже вважати розпочатою? -- запитав зацiкавлено отець Михайло.

-- Так, так, вважайте, що робота вже розпочалася, -- запевнив Сергiй.

-- I як же робота, -- не втримався вiд питання панотець, -- поки що на стадiї творчих терзань, чи вже є якiсь вiдчутнi, реальнi рiшення й намiри?

-- Робота вже на стадiї реального втiлення, -- не забарився з вiдповiддю Сергiй, -- ось тут i тут, -- приклав вiн руку долонею до грудей, а потiм до голови, -- все вже готове. Залишилося лише все це перенести на стiни храму, а от для цього вже менi знадобиться й ваша допомога, -- звернувся вiн до панотця.

-- Все, що в моїх силах, я готовий зробити, як самi, Сергiю, розумiєте, але навiть не уявляю собi, чим би я мiг вам допомогти в справi, до якої я, чесно кажучи, маю стосунок лише як глядач вже готового твору, тобто як споживач. Чим би ж я мiг вам допомогти в створеннi?

-- Я сьогоднi вранцi вже говорив Оксанi, -- вiдповiв Сергiй, -- що для початку роботи в мене вже є деяка кiлькiсть матерiалiв для попереднього вологого тинькування стiн для фрески, але матерiалiв цих, звiсно, замало, i менi знадобиться ваша допомога для, так би мовити, здобування в подальшому цих самих матерiалiв. А це, взагалi то, дуже специфiчна сумiш для тиньку, -- додав вiн, -- рецепт якої я сам розробляв протягом багатьох рокiв, вивчаючи досвiд, як вiтчизняних, так i закордонних моїх колег, як сучасникiв так i попередникiв, вивчав досвiд, як кажуть, всiх часiв i народiв, аж поки не зупинився на оптимальнiй, як на мене, сумiшi, iнгредiєнтами якої є багато матерiалiв, що якiсь iз них можуть видатися дивними, деякi з них, до речi, можна назвати продуктами сiльського господарства, так що, я думаю, дiстати їх можна буде легше тут, на селi, а деякi менi було легше дiстати в Києвi. Одне слово, маю надiю на вашу допомогу в цьому питаннi, панотче.

-- Нема питань, -- радо погодився Михайло Архипович, -- в цьому ви можете покластися на мене повнiстю. Не можу обiцяти щось iз iнших планет, а все, що є на планетi Земля, я думаю, ми в змозi для вас дiстати.

-- Дуже дякую, -- задоволено промовив Сергiй, -- в такому разi, я можу приступати до роботи негайно без нiякої турботи про матерiальний бiк. Адже, надiйний тил -- запорука успiху.

-- Я вибачаюсь, -- пригладивши свої плеканi довгi вуса, звернувся до Сергiя Юрiй Iванович Павлюк, -- мене вже давно цiкавить одна особливiсть вашої творчої манери, Сергiю Михайловичу. Якщо дозволите, то я б хотiв вас про це запитати...

-- Будь ласка, питайте. Якщо зможу, я вам поясню все, що вас цiкавить.

-- Але перш, нiж ви почнете слухати запитання Юрiя, -- втрутився в розмову отець Михайло, -- я все ж би запропонував вам, Сергiю сiсти. В ногах правди нема, та й спiлкуватися нам так буде зручнiше й вiльнiше. Тож сiдайте, будь ласка.

Сергiй озирнувся й зрозумiв, що дiйсно не помiтив, що зайшовши до господи, так i стояв бiля столу, в той час, як всi iншi гостi сидiли, що виглядало досить кумедно.

-- Дiйсно, -- посмiхнувся Сергiй, -- стою тут, неначе викладач перед учнями, хоча викладачi тут зовсiм iншi, -- кивнув вiн у бiк гостей. -- Треба й правда присiсти, але тiльки пiсля вас, отче, -- глянув вiн у бiк Михайла Архиповича, який теж стояв поруч, -- i пiсля Оксани, -- додав, подивившись на дiвчину, що теж, роздавши каву, стояла бiля столу й слухала розмову.

Всi разом розсiлися за столом.

-- Спостерiгаючи за вашими роботами, -- продовжив мову Юрiй Iванович, ставлячи своє запитання Сергiєвi, -- я помiтив, чи може, менi здалося, що я помiтив одну незвичайнiсть ваших iкон та розписiв храмiв -- ви, на вiдмiну вiд своїх колег, використовуєте в своїх роботах досягнення, методи й прийоми всiх останнiх напрямкiв та течiй в образотворчому мистецтвi: iмпресiонiзму, експресiонiзму, як i всiляких вiдомих дотепер модернiстських напрямкiв -- всi цi абстракцiонiзми. Що, на загал, погодьтесь, не зовсiм звичайно для такої традицiйної, навiть ортодоксальної галузi мистецтва, я церковне малярство. То я правильно пiдмiтив, чи менi це здалося?

-- Нi, Юрiю Iвановичу, це вам не примарилося, -- почав вiдповiдь Сергiй, -- я дiйсно таки використовую в своїх роботах досягнення сучасних шкiл малярства, хоча, -- вiн замислився на деякий час. -- Хоча я хотiв би щодо цього зробити деяке уточнення. Я, взагалi то, не вважаю весь цей модернiзм i пост-пост-пост-модернiзм чимось таким вже новим, тобто сучасним винаходом.

-- Цiкаво, -- не втримався вiд вигуку Юрiй Iванович, -- цiкаво. Тобто, що ви маєте на увазi?

-- Я маю на увазi хоча б, наприклад, ще тi ж самi доiсторичнi наскальнi малюнки, де вслiд за реалiстичними зображеннями тварин дещо пiзнiше приходять малюнки, якi ми зараз назвали б модернiстськими, в яких первiсний художник, використовуючи засоби символiзму, вже намагається показати нам не сам об'єкт зображення, а свої враження вiд цього об'єкту, чи свої ж таки щодо цього об'єкту намiри. Що ж до середньовiчного символiзму, який прийшов на змiну реалiзму античному, то тут взагалi все видно неозброєним оком -- середньовiчний християнський символiзм, я думаю, нiчим не поступиться сучасному модернiзму в глибинi й яскравостi зображення не зовнiшньої схожостi, а внутрiшнiх духовних пошукiв. Бiльше того, -- вiдчувалося, що ця тема була для Сергiя й справдi дуже цiкавою, -- я, як людина, що присвятила вивченню цього питання дуже багато часу й уваги, думаю, що маю право сказати про те, що, як на мене, символiсти християнськi середньовiчнi просунулися в осягненнi духовних основ буття та у виявi їх засобами малярства значно глибше, анiж їхнi сучаснi наступники -- адже, середньовiчнi творцi були перейнятi непохитною вiрою в примат духовного над матерiальним, й тому їхнi роботи такi чистi, чеснi, вiдвертi, щирi й переконливi, в них немає нiчого, так би мовити "за пазухою", на вiдмiну вiд сучасних модернiстiв, якi втiлюють у своїх роботах фантасмагоричнi копiї хворобливих марень спонукуваної брудними тваринними пристрастями плотi, намагаючись видати цi марення за вияв духовностi. Але ж твариннi iнстинкти й людська духовнiсть -- речi дещо рiзнi, а тому, мабуть, сучасному абстракцiонiзму навряд чи коли вдасться досягти тих духовних вершин, якi пiдкорили середньовiчнi мiстики. А звернення до реалiстичного фотографiчного зображення в малярствi, що прийшло на змiну середньовiчного символiзму в новi часи, я розглядаю знову ж таки, як закономiрнiсть: на змiну первiсного реалiзму прийшов первiсний символiзм, який потiм був замiнений реалiзмом античним, в свою чергу замiненим символiзмом середньовiчним, на змiну якому прийшов реалiзм новiтнiй, в свою чергу замiнений сучасним абстракцiонiзмом -- все, так би мовити, пiдтверджує фiлософськi висновки про спiралеподiбнiсть руху людського духу, з тiєю тiльки заувагою, що виникають сумнiви у вищому щаблi наступного витка спiралi щодо попереднього, адже пiку середньовiчних духовних осягнень, як на мене, поки що ще не вдалося досягти сучасним майстрам, не кажучи вже про те, щоб перевершити попередникiв. З iншого ж боку все це -- пiдтвердження незнищенних слiв Екклезiаста про те, що немає нiчого нового пiд сонцем.

-- А ще, -- оглянув отець Михайло всiх присутнiх, -- все щойно нами тут почуте пiдтверджує достовiрнiсть того, що вас, Сергiю, вважають найпершим майстром церковного малярства сучасностi. А ще вашi сьогоднiшнi думки можна вважати продовженням наших з вами вчорашнiх роздумiв щодо Фрейда, Нiцше й стосункiв матерiї з духом -- виявляється, що менi мало чого нового є вам розповiсти в царинi фiлософiї.

-- Зовсiм нi, отче, -- заперечив Сергiй, -- я якраз так не думаю. Якраз у фiлософiї, зважаючи на нашу вчорашню розмову, менi є багато чого у вас навчатись. Я ж бо торкався завжди фiлософських проблем лише в тiй мiрi, в якiй це стосувалося розумiння тих чи iнших сторiн мистецтва, i далi я ще не йшов, а от пiсля нашої вчорашньої розмови я побачив iншi можливостi, ширшi видноколи -- вiчнiсть, виявляється, набагато тривалiша, а безмежнiсть набагато безкiнечнiша, анiж я ранiше думав, -- самокритично пожартував вiн.

-- А про якi це такi вчорашнi вашi таємницi ви тут натякаєте? -- спитав Юрiй Iванович. -- Нам би, знаєте, теж хотiлося бути в курсi справ, а не намагатись лише здогадуватися, про що ви власне тут ведете помiж собою мову.

-- Та ми вчора з Сергiєм трохи подискутували, -- отець Михайло знову повiльно оглянув усiх присутнiх, неначе запрошуючи кожного з них до спiльної розмови, -- щодо фiлософських проблем взаємостосункiв матерiї та духу, що є пiдґрунтям для розумiння взаємостосункiв матерiального та духовного в життi як цiлих суспiльств, так i окремо взятих людей. Може це звучить занадто складно й здається далеким вiд життя, але, я думаю, не для тих хто зараз тут зiбрався. Я думаю, що для тих, хто зараз тут зiбрався така розмова буде дуже цiкавою.

-- Не лише цiкавою, а й просто нагальною, нам цього просто не оминути, якщо ми хочемо з вiдкритими очима озирнутися навколо себе, -- залучилась нарештi до розмови й одна з трьох молодих присутнiх педагогiв, Iрина Остапчук, надзвичайно красива чорнява зовсiм ще молоденька дiвчина в строкатiй сукнi, -- бо що ж може бути нагальнiшим для нашого часу, як не це всезагальне панування матерiального, яке неначе катком прокочуючись по сучасностi давить всякий тендiтний росточок духу, що де-не-де iнодi пробивається крiзь загальну залiзобетонну могутнiсть матерiальних iнтересiв, -- її матово-смагляве дуже красиве з витонченими обрисами обличчя аж пашiло вiд внутрiшнього вогню, великi трохи видовженi чорнi очi палахкотiли натхненними блискавками. -- I тут Сергiй Михайлович дуже доречно зауважив, що середньовiчний християнський символiзм в образотворчому мистецтвi був набагато вищим досягненням, анiж сучасний модернiстський символiзм. А я б хотiла розширити це його твердження взагалi на царину всiєї духовної культури, бо й справдi, -- вона зробила запрошуючий жест руками, наче втягуючи всiх до розмови, -- в порiвняннi з вищими досягненнями християнської культури з її приматом десяти священних заповiдей, якi вивищили людство над язичницькими цiнностями, сучасна культура все глибше й глибше занурюється в те саме, переможене свого часу християнством, язичництво, все нижче й нижче сучасна культура падає в порiвняннi з висотами християнських досягнень. От, наприклад, -- обвела вона поглядом заворожених її гарячою промовою присутнiх, -- оця сучасна сексуальна революцiя, всi цi найрогнузданiшi сексуальностi з еротизмами -- хiба в цьому є щось нове? Зовсiм нi, абсолютно нiчого нового -- все це звичайнiсiньке тобi язичництво з його розгнузданими культами земної плодючостi, всi цi Дiонiсiї з їх похiтливими вакханалiями, всi цi знаменитi своєю нестримною розпустою античнi святотатнi свята, бенкети -- нiчого нового в цьому немає, все це -- звичайнiсiньке повернення людства до стану здичавiння, -- Iрина обвела поглядом всiх, заглянувши кожному в очi, й побачивши в кожних очах схвалення, продовжила: -- А сучасна торгiвля людьми, оця сучасна работоргiвля! Чим вона вiдрiзняється вiд подоланої свого часу християнством работоргiвлi язичницької? Мене до глибини душi обурює ця огидна неприкрита реклама работоргiвлi, коли, нiтрохи не соромлячись, вiдкрито в усiх засобах масової iнформацiї повiдомляється, що, наприклад, футболiста такого-то продано такому-то футбольному клубу за такою-то цiною! Продано! Розумiєте! Про-да-но! -- повторила вона повiльно по складах, мов саму себе переконуючи в реальностi такої неймовiрностi. -- Як це взагалi можливо пiсля Iсуса Христа, пiсля Руссо й Вольтера, пiсля Толстого й Достоєвського, пiсля всiх революцiй з їх "свободою, рiвнiстю й братерством", пiсля всiх незчислимих жертв, принесених на олтарi загальнолюдських цiнностей, в умовах сучасної цивiлiзацiї? Продано! Звичайно, футболiста продано за мiльйони, але яка рiзниця, продано тебе за копiйку, чи за мiльярд копiйок -- важлива не сума, за яку тебе продали, а те, що тебе продали! Продали! Саме неймовiрне тут, що загал сприймає це як належне, не вбачаючи тут нiчого такого, що б протистояло всiм цим пропагандованим загальнолюдським цiнностям сучасного глобалiзованого свiту -- мислителi, письменники, фiлософи, професори з академiками, всi цi захисники сучасного гуманiзму як в рот води набрали з цього приводу! -- вона аж здвигнула плечима, дивуючись сама своїм словам. -- Пригадуєте героїню роману Достоєвського "Iдiот" Настасiю Пилипiвну, -- продовжила Iрина вже трохи менш пафосно, бiльш довiрливо, -- як вона була в духовному сенсi смертельно вражена усвiдомленням свого безмежного морального падiння, перебуваючи в статусi утриманки старшого за неї багатого чоловiка? Пригадуєте? -- зробила Iрина паузу, щоб переконатися в тому, що цiлковито заволодiла увагою присутнiх. -- А погляньте тепер на сучаснiсть! Наприклад, на сучасний шоу-бiзнес. Нi, вже навiть не старший чоловiк, що бере чи то на постiйне утримання, чи то на одноразове використання молоде дiвчатко, яке таким чином пробиває собi дорогу до популярностi на сценi, нi, все вже набагато огиднiше -- стара баба, яка вже має внукiв та правнукiв, але при цьому має й великi грошi й великi можливостi в шоу-бiзнесi бере собi на утримання для угамування своєї мерзенної старечої хiтi молоденьких хлоп'ят, якi таким чином стають зiрками сцени. Я з цього приводу завжди пригадую оповiдання Пушкiна "Пiкова дама" -- пам'ятаєте, як там головний герой Герман мимовiльно стає свiдком того огидного нiчного туалету старої графинi, коли її роздягають перед сном, а Герман зi свого сховку вимушений був спостерiгати за її оголеними "принадами": як вдало Пушкiн зумiв передати всю вiдразнiсть цього видовища -- i завжди, коли я чую, читаю, чи бачу по телевiзору про чергове "велике кохання" мiж якоюсь старою багатою покровителькою i молоденьким хлоп'ям, яке годиться в онуки цiй бабусi i якого ця бабуся просовує в зiрки шоу-бiзнесу, я тодi завжди пригадую цей уривок iз "Пiкової дами" i мимовiльно уявляю собi, як цим молоденьким хлоп'ятам доводиться не тiльки любуватися брезклiстю оголених принад своїх покровительок-бабусь, але й, вибачаюсь... -- завмерла вона з виразом невимовного жалю й спiвчуття, очевидно, не в змозi вимовити слiв, якими називається те, про що вона говорила. -- Хiба це не огидно? Хiба це не верх цинiзму, пiдлостi, дикостi, грiховностi, врештi-решт! I саме найнеймовiрнiше те, що загалом все це знову ж таки сприймається "на ура", публiка просто в захватi вiд чергових смердючих такого штибу чуток, що спершу видаються просто злими вигадками непорядних заздрiсникiв, але врештi виявляються неприглядною гiркою правдою -- i тут "пiпли" вже просто шаленiють вiд захвату, упиваючись пiкантною непристойнiстю цiєї правди. Який же обтяжливий обов'язок у наш час -- називати речi своїми iменами, -- вже зовсiм стишено, нiби сама до себе, промовила Iрина й замовкла, задумавшись.

-- Ваше прiзвище часом не Савонарола? -- порушив навислу над столом тишу Сергiй.

-- Її прiзвище Савонароленко, -- пiдтримав веселий Сергiїв тон Павлюк, втiм, не зважаючи на веселий тон, гордо погладжуючи свої вуса i схвально поглядаючи на дiвчину.

-- Нi, -- пiдхопився на ноги iсторик Олег Яневський i, вiдкинувши порухом голови своє довге волосся, вперив побожний погляд в Iрину, -- без жартiв, ти, Iро, молодець, тобто я хотiв сказати, ти так ясно й виразно висловила саму суть сучасностi, так просто i водночас так глибоко показала все це, що!.. -- не знайшовся вiн на словi i стало зрозумiло, його почуття були набагато попереду слiв, i взагалi, почуттiв у нього щодо Iрини було набагато бiльше, анiж слiв, якi були б у змозi описати цi його почуття.

-- Так, я теж хотiв би сказати, що ти, Iро, просто чудо... -- пiдхопився в якомусь ревнивому поривi молодий фiзкультурник Славко Наливайко, й обдавши Яневського визивним поглядом, трохи знiтився й додав. -- Тобто, я хотiв сказати, ти, Iро, просто чудово все так сказала... Дуже добре, -- мабуть у нього було ще менше слiв, зважаючи на потенцiйний словарний запас фiзкультурника в порiвняннi з словарним запасом iсторика, але силою почуттiв щодо Iрини вiн вочевидь що мiг помiрятися з Олегом, -- просто прекрасно.

Сергiй оглянув трохи прискiпливiше цю трiйцю -- двох йоржистих хлопцiв, схожих зараз на задерикуватих пiвнiв, i прекрасну в своїй гордовитiй гiдностi дiвчину, що сидiла помiж ними й яка, глянувши на обох ледь докiрливо, примусила їх замовкнути -- i здогадався про, м'яко кажучи, небайдужiсть обох хлопцiв щодо дiвчини i про їхнi постiйнi змагання за прихильнiсть з її боку.

-- Савонароленко -- це, звичайно, прекрасно, -- розрядив ситуацiю отець Михайло, поблажливо й спiвчутливо оглянувши запальну трiйцю, пiсля чого хлопцi спокiйно сiли на свої мiсця. -- Святе обурення -- на перший погляд, велична й прекрасна рiч, але ж, Iро, зваж на те, що, як вiдомо, крайнощi сходяться, й обурення, чи воно святе, чи не дуже, все ж таки -- обурення, а обурення -- почуття досить далеке вiд тих десяти християнських заповiдей, щодо зневаги до яких ти й обурюєшся. Та це так, до речi. А взагалi, я б хотiв дещо приземлити нашу розмову. Менi здається, ми розглядаємо проблему занадто глобально й абстрактно, неначе вирiшили порятувати вiдразу весь свiт, а нам би поки що впоратися з нашою рiдною Україною, i навiть ще вужче -- впоратися з нашим рiдним селом Веселим.

-- Та щодо нашого рiдного села Веселого, -- вiдповiла на закид Iрина, -- я думаю, ми не так мало робимо на духовнiй нивi, й нам не соромно перед Богом звiтувати. Хоча б одним тим, що наша парафiя належить до Київського Патрiархату, ми, я думаю, заслужили перед Богом прощення багатьох грiхiв.

-- Так, так, -- пiдхопив її думку Юрiй Павлюк i знову поважно пригладив свої вуса, -- те, що наша парафiя, неначе духовна цеглинка входить до храму нашої незалежної нацiональної церкви -- це дуже велика справа, це стократ пiдсилює всi нашi справи на благо України, адже ми тепер, як i кожна православна нацiя, маємо свою власну церкву, тобто тепер наш рiдний народ має свою власну, нiкому не пiдпорядковану, душу i може прямо, без будь-яких посередникiв, спiлкуватися з Богом. Нi, -- додав вiн, приклавши руку до грудей, -- ми зовсiм не заперечуємо право iнших народiв, iнших нацiй мати свої власнi церкви, в тому числi й на територiї нашої країни -- будь ласка! Незалежна православна церква Грецiї -- будь ласка, нехай греки на Українi мають цю свою церкву! Самостiйна церква Болгарська чи Румунська -- заради Бога, нехай нашi православнi болгарськi й румунськi брати мають свої церкви в нашiй країнi. Будь ласка.

-- От, от, -- перебив спокiйну мову Павлюка запальний Олег Яневський, -- те ж саме й щодо наших братiв росiян -- будь ласка, є у вас ваша церква росiйська, на здоров'я -- нехай будуть вашi церкви в Українi, нiхто ж не заперечує!

-- I тут ти, Олегу, як кажуть, втрапив у саму серцевину, -- дуже поважно, вiдкинувши всяку поблажливiсть до молодостi свого спiврозмовника, сказав отець Михайло, -- i ти, Юрку, теж, звичайно, правий, -- звернувся вiн до Павлюка. -- Тут найфундаментальнiша засада, найпринциповiша основа -- на цьому, так би мовити, стоїмо, i звiдси нам зрушити нiяк не можна. I справдi ж бо, церква всякого народу -- це душа цього народу: росiйська церква -- душа росiйського народу, українська церква -- душа українського народу. Чому ж душа одного народу повинна пiдпорядковуватися iншому народовi? Нам кажуть, що, мовляв, от у католикiв є пiдпорядкування церков вищiй iнстанцiї. Але ж у католикiв теж кожна церква -- душа свого народу, просто всi церкви в злагодi й любовi домовилися помiж собою про рiвноправне їх пiдпорядкування одному зверхнику -- папi Римському, i це урiвнює всi церкви в їх правах бути незалежними одна вiд одної, дiйсно нацiональними церквами, так само, наприклад, пiдпорядкування всiх громадян одному зверхнику, хай це монарх чи президент, -- це ж зовсiм не те саме, якби один сусiд прийшов до iншого сусiда i заявив йому, що буде вiднинi керувати ним, як старший брат молодшим. Та й немає ж у православних свого папи Римського. Якщо вам так хочеться, то будь ласка, давайте домовимося помiж православними церквами i пiдпорядкуємось одному єдиному зверхниковi -- але ж, вибачте, в такому разi, цей зверхник буде зовсiм не в Москвi, а, як i належить, у Константинополi, i матиме право, як зверхник всiх православних, надавати, чи не надавати, наприклад, автокефалiю, а не так, як зараз, коли, бути чи не бути церквi одного народу незалежною, визначає церква iншого народу, хай навiть сусiднього i братнього. Та й сама ж Московська митрополiя проголосила себе патрiархатом в абсолютно неканонiчний спосiб, i не будучи нiким визнана як окремий Патрiархат, жила, таким чином, в якостi церкви незаконної, неканонiчної сто п'ятдесят рокiв, аж поки всiма правдами й неправдами, бiльше неправдами домоглася свого визнання. Пiсля чого, знову ж таки не канонiчно, не законно новоспечений Московський Патрiархат пiдпорядковує Київську митрополiю, знову ж таки, всiма правдами й неправдами, бiльше неправдами -- так що нинiшня українська церква, що є в пiдпорядкуваннi Московському Патрiархатовi, теж згiдно з буквою церковних законiв -- неканонiчна. Таким чином весь цей заплутаний тяжкими iсторичними колiзiями Гордiїв вузол українських церковних справ, який, здається, так важко розплутати, дуже легко розрубати одним махом -- кожен православний народ, як це вже iсторично й склалося в православному свiтi, має право на свою власну, незалежну, автокефальну церкву! I все! Все дуже легко й просто.

-- Дуже, дуже згоден з тобою, Михайле Архиповичу, -- нахилився на стiл всiм своїм огрядним тiлом Юрiй Павлюк, -- i менi щодо зараз тобою сказаного хотiлось би розглянути проблему бiльш широко, в, так би мовити, загально моральному, загальнолюдському планi. Як казав Тарас Григорович, "в своїй хатi своя й правда, i сила, i воля": своє -- воно i є своє, погане воно, чи гарне, але воно своє, наше. Якщо воно погане, то це означає, що ми самi не дуже гарнi, це означає, що нам самим треба ставати кращими -- станемо кращими ми самi, то покращиться й все нам належне, все наше стане кращим. Своє ми завжди i в правi, i в змозi покращити. А чуже -- завжди чуже. Чуже не буває нi хорошим, нi поганим -- воно чуже, незрозумiле! Воно накинуте нам зверху насильно, воно давить нас, тисне, зв'язує по руках i ногах, диктуючи нам правила i караючи за їх невиконання, а ми, в свою чергу, нiяк на змiст цих правил вплинути не можемо. Чуже -- завжди чуже, а тому завжди погане. От ми, наприклад, Українська Православна Церква, Київський Патрiархат, служимо нашому рiдному народовi, який споконвiкiв, протягом багатьох тисячолiть живе отут у себе вдома, на цiй територiї, має свою культуру, iсторiю, свої традицiї, свою мову, на зверхнiсть нi над ким не зазiхаємо, але й своїх прав не вiддамо, наш Патрiарх живе й служить Богу й Українi тут, з нами, й те, що ми називаємось церквою Українською -- саме по собi зрозумiло, ми чистi перед Богом, у нас нема зерна неправди за собою, нам нiчого приховувати нi перед людьми, нi перед Богом. Для чого ж називатися українською церквою органiзацiї, яка пiдпорядковується iншiй церквi, зверхник якої живе в столицi iншого народу, органiзацiї, яка сповiдує iсторiю, традицiї, духовнi цiнностi, мову, врештi решт, цього iншого сусiднього народу, для чого називати себе українською церквою органiзацiї, яка проклинає наших героїв i благословляє душителiв нашої свободи, кривавих катiв нашого народу? Для чого? Для чого це лукавство, цей обман? Хто ж вас примушує називатися цим невластивим для вас iменем "українська" -- називайтесь, будь ласка, тим, чим ви насправдi й є, називайтеся Росiйською Православною Церквою, сповiдуйте свої рiднi росiйськi цiнностi, сiйте серед своїх росiйських чад, що живуть зараз в Українi, добре й вiчне згiдно з вашим росiйським розумiнням -- i будьте чистi перед Богом i народом.

-- Так, правильно, Юрку, -- згiдливо похитавши головою, мовив отець Михайло, -- ти дуже правий, обман Бога i свого народу -- це найбiльший i найгiрший обман, який тiльки може бути. Але нам тут нема чого боятися, ми якраз перед Богом i перед українським народом чистi як нiхто iнший.

-- А чи не здається вам, -- вступила в розмову нарештi й Оксана, яка до цього лише слухала iнших, -- що наша розмова якась теоретична й абстрактна, якась занадто захмарна й холодна, так що наш гiсть, -- вона посмiхнулася в бiк Сергiя, -- може подумати, що зненацька потрапив на засiдання якогось наукового товариства, а не на зустрiч близьких друзiв i однодумцiв.

-- А й дiйсно, -- пiдтримав Оксану Павлюк, -- Сергiй Михайлович може подумати, що в нас тут засiдання якоїсь академiї навколо фiлософських наук, i нас тут не цiкавить нiчого, окрiм абстрактного теоретизування щодо загальних тем.

-- А з цього приводу, -- загадково всмiхнулася Оксана, -- менi хотiлося б розкрити одну таємницю Сергiя, -- вона знову довiрливо поглянула на Богданенка, що сидiв напроти, -- таємницю, за розкриття якої, я впевнена, Сергiй не буде на мене ображатися. А таємниця полягає в тому, що Сергiй Михайлович Богданенко не лише пише пензлем на полотнi картини, але ще й пише пером на паперi вiршi, тобто Сергiй не тiльки маляр, а ще й поет.

-- Та невже, -- пiдвiвся зi свого мiсця Павлюк, -- невже? Якщо це так, то я просто дуже, дуже радий! -- його щире здивування було сповнене радiсним захопленням. -- Розумiєте, просто я теж, грiшним дiлом, трохи бавлюся в поезiю, -- скромно додав вiн.

-- Та де там вiн бавиться, -- зауважив Михайло Архипович. -- Юрко Павлюк у нас непоганий таки поет. Друкується, до речi.

-- Та не треба мене розхвалювати, -- махнув рукою Павлюк, -- я цiну собi знаю, вiршувальник i заримовувач я таки дiйсно непоганий, i не бiльше. Але трагедiї я для себе в цьому не вбачаю, адже я щиро i чесно працюю на благо нашої нацiї i культури, пропагуючи в мiру своїх сил римованим словом нацiональну iдею. I мої здiбностi вiршувальника анiтрохи не заслiплюють мене -- я здатен без жодних заздрощiв вiдрiзнити, впiзнати й захопитися справжньою великою поезiєю, i дуже щасливий, коли менi таки вдається натрапити на такi поетичнi перлини, хоча це й трапляється не так вже й часто, справжня, глибока поезiя -- дуже рiдкiсна рiч.

-- Я теж дуже люблю поезiю, -- мовила й Iринка Остапчук, -- адже при моєму фаховi фiлолога це зовсiм таки не дивно. Любити поезiю, як i взагалi лiтературу менi сам Бог велiв. Хоча не можу не зiзнатися в тому, що як, мабуть, бiльшiсть юнакiв та дiвчат таки пробувала в свiй час свої сили в вiршуваннi. Чесно кажучи, спроби цi назвати генiальними навряд чи можна, i з тих пiр спiлкуюся з поезiєю тiльки як читач.

-- А я, хоч за фахом i не фiлолог, а iсторик, -- кинувши довiрливий погляд у бiк Iрини, додав i собi Яневський, -- теж люблю поезiю. Особливо менi подобається французька поезiя, може це й не зовсiм патрiотично, хоча на своє виправдання я можу додати, що дуже люблю Василя Стуса, Шевченка просто обожнюю.

-- Ти говориш, що любити iноземну поезiю -- непатрiотично? -- звернулась до Олега Яневського Iрина. -- Вибач, Олегу, але тут я з тобою аж нiяк не можу погодитись. Поезiя всiх народiв свiту -- це одна єдина країна краси, громадянами i патрiотами якої є всi небайдужi до краси й поезiї, до якої б нацiї вони не належали. I тут не стане на завадi навiть незнання мов, адже гарний переклад, виконаний майстром, -- нiчим не гiрший за оригiнал. Я ж от, наприклад, не вважаю себе не патрiоткою через те, що просто закохана в Пастернака, люблю тих же французьких символiстiв, хоча в той же час обожнюю Шевченка й Стуса.

-- От бачите, як Iрина Миколаївна дуже поетично висловлює свої думки про поезiю, -- задоволено промовив Павлюк.

-- Я теж, -- трохи було не грюкнув кулаком по столу Славко Наливайко, -- я теж, тобто менi теж подобаються вiршi. Та-а-ак, -- пробасив вiн у вiдповiдь на саркастичний погляд Яневського, -- подобаються менi вiршi. А ви як думали, якщо я фiзкультурник, то вже менi до поезiї зась? Подобаються менi вiршi!

-- Хто б сумнiвався, -- iронiчно зауважив Яневський, -- як казав один боксер, йому голова потрiбна не лише для того, щоб носити капелюха, адже вiн туди ще i їжу їсть.

-- Що-о-о? -- обличчя Наливайка почало вже буряковiти вiд обурення. -- Знову ти...

-- Добре, добре, -- примирливо промовив отець Михайло, -- поезiя для того й поезiя, щоб подобатися всiм без винятку, в кого ще не зачерствiла душа, адже поезiя -- вона як любов, i їй повиннi пiдкорятися всi, не зважаючи на вiк i професiю.

-- Зрозумiв? -- переможно кинув Наливайко Яневському.

-- Зрозумiв, зрозумiв, я давно вже зрозумiв.

-- Давайте не будемо переводити нашу розмову про поезiю в суперечку на теми далекi вiд самої поезiї, -- поблажливо окинула всiх присутнiх Оксана. -- А розмову цю я, власне, розпочала з метою вмовити таки нашого шановного художника i водночас поета почитати нам щось зi свого поетичного набутку. I зараз звертаюсь до всiх присутнiх -- давайте всi разом попросимо Сергiя Михайловича почитати нам хоч декiлька своїх вiршiв.

-- Так, дiйсно, це було б прекрасно! -- вигукнув Павлюк iз захопленням аматора.

-- Просимо, просимо, -- залунало зусiбiч.

-- Добре, добре, -- здiйняв Сергiй руки в удавано благальному жестi, -- не буду, як то кажуть, набивати собi цiну й видавати себе за занадто скромного генiя. Прочитаю вам декiлька своїх витворiв. Але не раджу вам налаштовувати себе на щось неймовiрне, щоб потiм не розчаруватись, адже перед вами просто звичайнiсiнький дилетант у галузi фiлологiї, просто аматор, що писав це все, як то кажуть, для себе, а не для публiки.

-- Всi поети пишуть для себе, -- не втримався вiд зауваження Павлюк, -- i це якраз i є найцiкавiшим для публiки.

-- Що ж, тодi слухайте, -- не став i надалi iнтригувати слухачiв Сергiй. -- А розпочну я в такому разi, як i належить, спочатку. Тобто з тих вiршiв, що належать до часiв, котрi шановна Iрина Миколаївна визначила як юнiсть, коли майже кожен юнак чи кожна дiвчина не можуть утриматися, щоб не спробувати себе в царинi вiршування. Не оминув цього й ваш покiрний слуга. Одне слово вiрш, який я зараз вам прочитаю належить до часiв моєї глибокої юностi. Межа мiж дитинством i дорослiстю. Першi вiдкриття нових обширiв життя, нових емоцiй. Перше кохання, що здається найсвiтлiшим у вiчному життi, i найчорнiше розчарування пiсля втрати цього кохання, пiсля чого життя взагалi здається неможливим... Та що там говорити, всi це проходили й прекрасно розумiють про що я. Отже, -- i Сергiй у довiрливiй, навiть дещо iнтимнiй манерi почав декламувати тихим теплим голосом. --

А втiм, перетерплю, перетерплю...

З ударом кожним в грудях менше серця.

Шле осiнь шлях у вирiй журавлю.

Льодинкою самотностi завмерти...

Перетерплю...

Свинцевою припухлiстю безсонь

Пiд зловорожими ночей очима,

Утупившись в байдужий блиск зiрок,

Сирiтськими сльозами нiчиїми

Перетерплю...

У жорнах вiтрякiв облудних днiв

Кiсток Кiхота смiхотворним хрустом

Життя цi декiлька десятилiть,

Iзгой позакнижковий, вiршик усний,

Перетерплю...

Розрядом болю збитий електрон,

(Я народився -- "плюс", умру я -- "мiнус")

Гальванiзую слово i перо,

I ляжу в землю сонцю на орбiту.

Перетерплю. А втiм...

А втiм, пе-ре-тер-плю... -- повiльно промовив вiн по складах останнi слова рефрену i оглянув задуманi обличчя слухачiв.

-- Нiчого собi аматор, -- першим порушив навислу було мовчанку Юрiй Iванович Павлюк. -- Оце так! Оце воно, нiчого собi! -- було зрозумiло, що захоплення вiршем Сергiя було таким сильним, що залишило йому для вислову своїх почуттiв лише вигуки. -- А ще попереджав, щоб не очiкували нiчого особливого. А що ж може бути ще бiльш особливого, щоб здивувати? Як на мене, просто прекрасний вiрш. Та ще коли знаєш, що це вiрш юного початкiвця, що лише щойно стає на поетичну стежку, пробуючи свої сили. Просто неймовiрно! -- на завершення додав вiн i глянув на своїх сусiдiв за столом.

-- Це справдi таки прекрасно, -- просто i щиро зауважила Оксана. -- Звичайно, є декiлька стилiстичних i просто технiчних прогрiхiв, але коли взяти до уваги, що це твiр юного початкiвця, то цi недоладностi можна пробачити й не брати взагалi до уваги.

-- Так, -- згодився з нею й сам Сергiй, -- я й сам, ставши вже бiльш досвiдченим в поетичнiй царинi, побачив цi свої початковi недолiки, але не став уже їх виправляти, вирiшивши зберегти цi, вiдбитi в словах, свої юнi почуття в недоторканностi й достеменностi. Це, наприклад, i та ж, як на мене теперiшнього, трохи недолуга метафора про збитий болем з орбiти електрон з його "плюсами" й "мiнусами", та й багато ще дечого не зовсiм... Хоча.

-- Я згоден, -- долучився до них i Павлюк, -- є деякi нюанси. Наприклад, хоча б i цi явнi порушення хрестоматiйних правил вiршування про гармонiю спiвзвуччя, я маю на увазi, якщо я правильно запам'ятав, такi ось словосполучення, як "Утупившись в байдужий блиск зiрок", де йдуть суцiльнi приголоснi мiж словами, чи "кiсток Кiхота". Звичайно, це можна назвати недолiками, але цiлком пробачливими недолiками для юного початкiвця.

-- А менi так дуже сподобалось! -- з сяючими захватом очима, так наче їй хтось заперечував, майже викрикнула, наче вiдрубала, Iрина Остапчук. -- Просто сподобалось. Сподобалось -- i все! А щодо всiх цих прискiпувань щодо всiляких хрестоматiйних прогрiхiв, то, як на мене, в даному випадку всi цi стандартнi правила для такого польоту поезiї не мають нiякого значення. Це поезiя, яка стоїть вище всiляких правил i норм, це поезiя, яка сама встановлює правила й норми. I ця ваша "електронна" метафора для нашого електронного часу зовсiм не така вже недоречна, -- кинула вона в бiк Сергiя. -- А цi, що їх навiть важко вимовити, спiвзвуччя приголосних я, наприклад, розумiю як вияв важкого внутрiшнього стану автора i як спосiб додатково фонетичними засобами виявити тяжкiсть i бiль переживань, засобiв, якими автор користується, можливо, навiть не усвiдомлюючи цього, так би мовити, пiдсвiдомо, -- додала вона, ще раз глянувши проникливо на Сергiя. -- Ця приголосна стислiсть емоцiйно надзвичайно насичена.

-- Так, -- долучився до обговорення й Олег Яневський, -- цей принцип насиченостi стислостей задiяний в рiзних варiантах протягом всього тексту. Взяти, наприклад, першi рядки вiрша -- це декiлька коротких, стислих речень, кожне з яких, як от речення "З ударом кожним в грудях менше серця.", є саме по собi глибоко насиченою емоцiйною й семантичною стислiстю, i всi разом цi короткi речення, мiж якими , на перший погляд, не має жодного логiчного зв'язку утворюють строфу, як мегастислiсть, строфу, мiж стислими строками-реченнями якої -- безмежжя смислiв. А цей рефрен "перетерплю, перетерплю, перетерплю...", що прошиває наскрiзь весь вiрш, неначе стискуючи його, i в кiнцi "перетерплю, а втiм..." -- неначе сумнiв-запитання, а далi -- "...а втiм, перетерплю", неначе остаточна найглибша крапка, яка не могла б бути такою глибокою без цього попереднього, такого глибокого завдяки своїй стислостi сумнiву. Й таким чином весь вiрш взагалi виглядає як величезна гiперстислiсть, мiж рядкiв якої затиснена неймовiрна безмежнiсть смислiв, як у стислостi уранового ядра затиснена безмежна сила ядерного вибуху -- тут, якраз, до речi можна виявити органiчнiсть вашої, Сергiю, "електронної" метафори. I головне -- все це надзвичайно просто, щиро , зрозумiло, як i належить бути в справжнiй поезiї. Ваша поезiя -- дiйсно таки глибока, невичерпна, справжня поезiя, поезiя з великої букви, -- закiнчив вiн свою промову, якою всi заслухались, i вдячно подивився Сергiєвi в очi своїми чистими, щирими очима.

-- З такою критикою я дiйсно таки скоро стану великим поетом, -- якось трохи навiть нiяково промовив Сергiй, що явно не очiкував на аж таке вже схвалення.

-- Поетами не стають, поетами народжуються, -- додав своє слово й отець Михайло. -- I ви, Сергiю, народилися поетом, хоч в руках у вас пензлi, хоч перо. А нам би просто хотiлося почути ще дещо з вашого доробку, якщо можна. Чи не так? -- звернувся вiн до своїх гостей.

-- Так. Так. Ще хоч один вiрш, -- залунало зусiбiч.

-- Згода, -- не став примушувати себе вмовляти Сергiй. -- Тодi я вам прочитаю вiрш схожої тематики -- самотнiсть, втрачене кохання, туга за незворотнiм -- але вже написане в бiльш зрiлому вiцi, рукою вже бiльш досвiдченого чоловiка i поета, щоб можна було вiдчути таким чином вiдмiннiсть. А називається вiрш "Нiч-спогад", через дефiс, тобто два слова, а поняття нiби одне, -- вiн трохи зосередився й почав читати вiрш. --

Знов двадцять п'ятою годиною добу

Переобтяжує незгiдливе безсоння --

В безодню пiвночi безсило я пливу,

Вiдтятий маятником мiсяця уповнi

Вiд берега принад письмового стола

В посвятi чарувань вiдкритої сторiнки,

Чия оголена, цнотлива бiлизна

Жаданням слова так довiрливо сповита.

О витвiр суперечки темряви й свiчi,

Слiпучий спалах щиросердностi паперу,

О вибач -- твiй непогамовний бiль

Роз'ятрюю я спогадом вогненноперим:

В мiжкоролiв'ї пам'ятi i забуття

Коротке царювання таємницi митi,

Яку в життi лиш раз iз уст в уста

Цiлунку одкровенням можна перелити.

Ця мить глибиннiш, незворотнiш за життя,

Даремно страчене, у серце увiгналась --

Для неї ночi глиб, як пiхви для ножа,

Чию сталеву мiць зламала немiч рани.

Два кроки до вiкна, неначе два крила,

Пiдбитих влiт, недавно ще мiцних, сановних

Всевладдям лету, наче вивершення два

В згасаннi маятника мiсяця уповнi, -- Сергiй закiнчив читати i деякий час iще мовчки сидiв, опанований спогадами.

-- Що ж, -- вирiшив першим висловитись отець Михайло, оскiльки всi, як i Сергiй, теж сидiли в навiянiй вiршем задумi, -- ось бачите, Сергiю, я був правий, що поетами народжуються. Цей ваш вiрш -- просто сама досконалiсть. Точнiше, нi не досконалiсть, це бiльше, нiж досконалiсть, це просто... Неперевершено. Генiально. Я навiть не знаю, що сказати. Навiть i не мрiяв про те, що колись у своєму життi почую таку поезiю. Нашу рiдну, українську поезiю, таку поезiю. Нi, це просто неймовiрно. Невже я й справдi щойно чув це своїми власними вухами?

-- I що, це ще нiде не друкувалось? -- з подивом, пройнятим недовiрою, спитав Павлюк.

-- Звичайно нi, -- просто вiдповiв Сергiй. -- Я ж кажу, що пишу для себе.

-- А я повторюю, -- майже викрикнув Павлюк, -- що всi поети пишуть для себе. Але ж, вибачте, хiба ж можна приховувати вiд людей таку красу? Це просто злочин!

-- От бачите, -- сумно всмiхнувся Сергiй, -- то я вже готовий великий поет, а то вже й злочинець. А взагалi то, насправдi злочин -- це та ситуацiя в нашiй сучаснiй країнi, що всяка друкарня надрукує тобi все що завгодно, хоч твої власнi медичнi аналiзи, аби ти тiльки заплатив, от i друкують зараз безкiнечнi аналiзи, причому з цими надрукованими аналiзами можна перемогти на якому-небудь лiтературному конкурсi i навiть отримати якусь лiтературну премiю, якщо, звiсно, подiлитися цiєю премiєю з ким треба, я думаю, всi розумiють, про що я. А в цей час молодi талановитi автори, якi не мають нi грошей, нi блату, поневiряються зi своїми талановитими творами, якi нiкому не потрiбнi, а серед цих творiв, напевно, що є багато таких, що незгiршi за тi, якi я щойно прочитав.

-- Ви пробували друкуватись, -- хоч i спiвчутливо, але ж ствердно, а не запитально промовив Павлюк.

-- Я не хочу про це говорити, -- тихо, але наполегливо сказав Сергiй.-- Хоча, -- вiн нiби передумав. -- Хоча, я, звичайно ж, думав про те, що коли вже Бог дав менi змогу написати вiршi так, як крiм мене нiхто не напише, вiршi, подiбних до яких ще досi не було в нашiй лiтературi i подiбнi до яких взагалi навряд чи будуть створенi в найближчому майбутньому, i я тут зовсiм не вихваляю сам себе, просто констатую факт, якщо вже Бог дав менi цi вiршi, то приховувати їх вiд людей -- це великий грiх. Так, справдi, я прекрасно усвiдомлюю, що це великий грiх. Але я також прекрасно усвiдомлюю й те, що це не мiй грiх, адже поки що в наш час подiлитися з читачами своїми вiршами практично немає жодної змоги, принаймнi, якщо, не використовувати не дуже праведнi, зовсiм некрасивi, непоетичнi шляхи, якi я використовувати не хочу. А тому цей грiх не мiй. Цей грiх лежить не на менi. Я просто знаю напевне, що рано чи пiзно, а цi вiршi займуть своє, належне їм мiсце в нашiй культурi, адже невблаганний i неупереджений час врештi-решт розставить все на свої мiсця: все шумовиння, яке повинно осiти на дно -- осяде на дно, а все, чому судилося залишитися нагорi -- залишиться нагорi. I не має жодного значення, коли це буде, при нашому життi, чи пiсля нього, бо нiхто ж поки що не вiдмiняв, i, слава Богу, нiколи не зможе вiдмiнити й заперечити останню надiю поета -- визнання i вдячнiсть нащадкiв.

-- Так, на жаль, ви, Сергiю, правi, -- погодився Павлюк. -- На жаль, поки що в нашiй незалежнiй Українi не сформовано культурного середовища, яке виштовхувало б нагору все найкраще i вiдправляло на дно все найгiрше, поки що, на жаль, все вiдбувається, як кажуть, з точнiстю до навпаки, поки що тут дiють зовсiм iншi чинники, анiж справжня мистецька цiннiсть. Але ж це стосується не тiльки культури й мистецтва, а i всiх iнших галузей життя нашої молодої, ще не дуже досконалої країни. На жаль, зараз поки що так, i наша задача -- змiнити це в майбутньому. Але думати про посмертне визнання вам, Сергiю, дай вам Бог сто рокiв життя, i дай вам Бог створити ще мiльйон вiршiв, думати взагалi зараз про посмертне визнання -- це, вибачаюсь, просто якась нiсенiтниця. Нiсенiтниця i дурня. I я все ж таки прямо зараз буду наполягати на тому, що ваша поезiя повинна побачити свiт прямо зараз, -- вiв своєї Павлюк. -- I я все ж таки буду вас просити дозволити менi потурбуватись про надрукування ваших вiршiв. Я член спiлки журналiстiв, з багатьма членами спiлки письменникiв знайомий особисто, та i в деякi потрiбнi владнi кабiнети вхожий. Можете вважати це блатом, як вам заманеться, але ж вашi вiршi повиннi побачити свiт, що б там не було. Будь ласка, Сергiю. Я вас благаю.

-- Та заради Бога, -- не став Сергiй анiтрохи заперечувати, -- якщо це вам справдi цiкаво, я готовий вам доручити долю моїх вiршiв на всi сто вiдсоткiв.

-- Дякую, Сергiю Михайловичу, справдi дуже дякую, -- розчуленостi Павлюка не було меж. -- Справдi, я дуже, дуже радий.

-- От бачите, Сергiю, вже й долю ваших вiршiв влаштували, -- звернувся до нього з батькiвською теплотою отець Михайло. -- А нам таки, доки ще вашi вiршi побачать свiт в друкованому виглядi, хотiлось би почути у вашому власному виконаннi ще хоча б один вiрш. Будь ласка.

-- Будь ласка, будь ласка, просимо, -- знову залунала пiдтримка вiд усiх присутнiх.

-- Добре, -- згодився Сергiй, -- тiльки давайте домовимося так, я вам зараз прочитаю не один, а навiть два моїх вiршi, а ви за те бiльше не будете наполягати, щоб я ще читав. Згода.

-- Згода, згода, -- була йому вiдповiдь iз уст його слухачiв.

-- Згода, так згода. Тодi, значить, так, -- Сергiй трохи задумався. -- Як я почув з ваших власних слiв, а iнакше й бути не може, всi ви тут дуже любите як Шевченка, так i Стуса?

-- Звичайно, -- не забарився з вiдповiддю Павлюк.

-- Обожнюємо! -- додала Iрина Остапчук.

-- Дуже добре, -- продовжив Сергiй. -- Тодi я вам i прочитаю один вiрш, присвячений Шевченку, а один -- Стусу.

-- Прекрасно! -- вигукнув Павлюк за всiх.

-- Отже, будемо читати за хронологiєю. Шевченко. Вiрш називається "Iз Шевченка", -- Сергiй вiдхилився на спинку стiльця й почав, --

Як, зопалу, Мазепи виклик

Полтавi на поталу, так

В лещатах України звик я

Дiлити з небом кровi смак.

Син Катерини в снах Тараса:

"Однаковiсiнько менi,

Якого москаля окраса

Прокинулася -- знов в огнi..."

На день разiв зо сто ошпарить

Отак брукiвка байстрюкiв

Плювками, наче нагаями --

"Ох, не однаково менi...".

Разiв на день отак зо двiстi

Затисне: "Мамо, краще спiть --

На цьому навiженiм свiтi

Нам прокидатися не слiд...", -- вiн трохи посидiв мовчки по закiнченнi вiрша й продовжив. -- А тепер не будемо робити перерви на з'ясування вражень, i я вiдразу перейду до наступного вiрша. Як i обiцяв, вiрш присвячений Василевi Стусу. Називається вiрш дуже просто "Василевi Стусу", але сам твiр бiльш розлогий, анiж попереднiй i складається з двох частин. Отже, частина перша називається "Велике вигнання", -- i вiн вiдразу без будь якої перерви почав читати вiрш. --

Гойдається доля, мов зламана вiть,

На розхристi всiх заполярних хурделиць,

I нiч заґратована раптом розстелить

Козацького степу мосянжний сувiй

Отут, серед цих простопадних осмут

Сибiрських безмеж, погорбатiлих з лютi.

Полярного сяйва кремлiвськi салюти --

Тут навiть катам неможливо заснуть!

О, ця казематна полярная нiч:

Червонi боки тут у снiв не вiд яблук,

Вiд кирзи -- пiд здухи,об стiну -- на карби,

I знову -- по ребрах! О, зламана вiть

Епохи, що тичеться в невiдь облуд...

Не хмiль солов'їних пiсень тут вирує,

Тортурного зойку вiдлуння мордує --

Тут навiть катам неможливо заснуть.

I спогад не так, як велична сосна,

Що в душу впливає, мов щогла вiтрильна, --

Як паля тортурна, що вмить прохромила,

Як гак, що пiд Байдинi ребра загнав

Науку султанських i царських велiнь.

Услiд за Тарасом у зеки й солдати

Уся Україна -- встигай лиш ховати

За кирзу халявну вiдвертiсть молiнь, -- Сергiй замовкнув, зробив невелику паузу i продовжив. -- А тепер частина друга, яка називається "України син", -- i вiдразу почав декламувати вiрш далi, --

Так тяжко пiд серцем Сибiру болить

Оця захалявна хохлацька Вкраїна,

Оця трьохсотлiтня безвинна Руїна --

На розхристi вiчностi докору мить.

Гойдається, наче розпачлива тiнь

Невтiшної матерi, доля Вкраїни:

Розiп'ято знов її вiрного сина --

Поглинув їх стiльки кремлiвський вже плин.

Коли ж чорторий вже оцей промине:

В Сибiр -- у теплушцi, назад -- в домовинi,

Одвiчна дорога синiв України...

О, пам'ять пекельна, забудь ти мене!..

Лягла ваготою на серце земля,

Скорботна, посмертна земля Батькiвщини

На серце, що в грудях народу не спинить

Його навiть наглая смерть Василя, -- тихим, навiть дещо занадто тихим голосом закiнчив Сергiй, але слова його було чутно дуже добре в мертвiй тишi, що запанувала в кiмнатi.

Деякий час всi незрушно сидiли, затамувавши подих, зачарованi силою незрiвнянної поезiї.

-- Що ж, -- замислено промовив отець Михайло, -- я думаю тут слова зайвi.

-- Так, -- лише й мiг промовити Павлюк.

-- В такому разi, -- отець Михайло пiдвiвся, -- будемо тримати слово й не наполягати на подальшому читаннi Сергiєм поезiї, коли вже йому пообiцяли, хоч, звичайно, й не вiдмовилися б ще й ще слухати такi прекраснi речi. Та й засидiлись ми вже нiвроку, -- показав вiн на стiнний годинник. -- Звичайно, я б особисто не вiдмовився слухати вашу, Сергiю, поезiю й до самого ранку, але самi розумiєте -- в усiх завтра робочий день, всiм рано вставати. Тож, на превеликий жаль, будемо прощатися, -- вiн скрушно знизав плечима.

Всi почали вставати й виходити з-за столу.

-- Тож я хочу вам нагадати про вашу обiцянку доручити вашi вiршi менi, -- пiдiйшов до Сергiя Павлюк.

-- Я своїх слiв нiколи не зрiкаюсь, -- потискуючи на прощання руку Юрiя Iвановича, до якого вiн пройнявся щирою приязню, вiдповiв Сергiй, -- все, що тiльки знайду, вiддам вам без всяких передумов, робiть iз цим скарбом все, що вам заманеться.

-- Що значить, все, що знайду, -- стурбувався Павлюк, ви що, можете щось i не знайти?

-- Знайду, знайду, -- заспокоїв його Сергiй, -- не турбуйтесь, все знайду.

I Павлюк задоволено вiдiйшов.

-- Просто не знаю, що й сказати, -- говорила Сергiєвi вже Iрина Остапчук, що пiдiйшла пiсля Павлюка до Сергiя i, заволодiвши його рукою, тримала цю рук в своїй маленькiй, але сильнiй руцi, дивлячись захопленим поглядом Сергiєвi в очi. -- Це просто незрiвнянно. Яка глибока, точна, багатогранна метафоричнiсть, а водночас так легко, прозоро i зрозумiло. Нiчим не гiрше за того ж Пастернака, чи Стуса.

-- Дякую, дуже радий, що вам сподобалось, -- Сергiй лагiдно почав вивiльняти свою руку з Iрининої руки, яку вона вибачливо сама вiдсмикнула, очевидно, забувши пiд час розмови, що тримала Сергiя мiцним потиском.

-- Що тут i казати, -- лише розвiв руками Олег Яневський i, пiдiйшовши до Сергiя мiцно потиснув йому руку. -- Дуже радий i гордий за Україну, що вона має такого поета.

-- I я теж, -- пiдiйшов услiд за Яневським до Сергiя Наливайко з якимось знiченням, що так контрастувало з його могутньою фiгурою, i, лiвою рукою пригладжуючи характерним жестом свою зачiску йоржиком, правою рукою потиснув Сергiєвi руку, намагаючись затиснути її не занадто сильно. -- Тобто менi теж дуже сподобалось. Спасибi вам. Дуже гарнi вiршi.

-- А може ми вас, Сергiю трохи проведемо, -- якось наче аж благально, що так не було на неї схоже, запропонувала Iрина.

-- Дякую, але я б зараз все ж хотiв залишитись на самотi. Трохи хочу пройтись сам тихими нiчними вулицями вашого села, може ще й до Днiпра зайду. Треба, знаєте, трохи обдумати на самотi мою роботу з розпису храму. Вибачте, -- вiдповiв Сергiй, хоча на справдi йому хотiлось хоч на мить залишитись на одинцi з Оксаною перед тим, як вiн пiде вiд отця Михайла.

-- То будемо, нарештi прощатися й з вами, -- звернувся Сергiй до Оксани й отця Михайла, коли всi гостi вже пiшли. -- Але перед тим, як я пiду, я хотiв би, щоб ти, Оксано, все ж пiдтвердила свою згоду стати для мене гiдом i показати ваше село Веселе, розповiсти про його iсторiю. Чи не забула ти, що обiцяла менi таку послугу?

-- Нi, не забула, зазвичай я завжди виконую все, що обiцяла. Сьогоднi у нас середа? -- вона трохи задумалась.

-- Скоро вже четвер, -- промовив Сергiй, подивившись на настiнний годинник.

-- Отже, до недiлi залишилось зовсiм недовго. Тодi так i вирiшимо, як Бог дасть, у недiлю пiсля служби ми з тобою, Сергiю, й органiзуємо цю своєрiдну екскурсiю нашим селом. Згода?

-- Згода.

-- Тодi, на добранiч.

-- На добранiч, Сергiю, -- додав i собi отець Михайло, що до цього лише слухав їхнiй дiалог.

10.

Час до так очiкуваної недiлi, коли мала вiдбутись обiцяна Оксаною ознайомча прогулянка селом Веселим, то тягнувся все повiльнiше й повiльнiше i, раптом, наче зупинявся, коли Сергiй починав рахувати днi, години й хвилини, що залишились до цiєї подiї, а то час цей, раптом, пролiтав зовсiм непомiтно, як одна мить, коли вiн замислювався про Оксану i поринав у свою роботу. Адже, робота його, врештi решт, надихалася саме Оксаною, саме завдяки знайомству з отцем Михайлом i з Оксаною, особливо -- Оксаною, у Сергiя й виник якраз цей задум, саме вплив образу цiєї дивовижної дiвчини дозволив Сергiєвi проникнути в такi глибини, про якi вiн ранiше мiг тiльки мрiяти, йому вiдкрилися такi таємницi буття, про якi вiн навiть i мрiяти нiколи не мiг. Оксана стала для Сергiя втiленням всього найкращого, найвищого, найдуховнiшого в людинi.

Можна було б сказати, що вона стала для Сергiя втiленням iдеалу, але ж пiд iдеалом, взагалi то, треба було б розумiти щось захмарне , досягненню чого треба було б присвятити величезнi зусилля, заради чого треба було б пожертвувати чимось. А Оксана -- її образ якось зовсiм не в'язався з iдеалом, як плодом аскетичного самозречення. Навпаки, її довершенiсть була такою земною, такою людяною, такою простою й вiдкритою; не треба було нiяких зусиль, щоб вiдкрити в її душi втаємниченi поклади духовностi -- її щира, чиста й самовiддана доброта, самозречене бажання допомогти ближньому були на поверхнi, вiдкритi всiм у кожному її русi, в кожному поглядi, в кожному словi. Оксана зовсiм не вiдчувала, що цi її риси -- то якась її заслуга, це було її нормальним природним станом, це був спосiб її звичайного життя, бо її життя не подiлялося на життя земне й неземне, на життя тимчасове й вiчне, на життя поцейбiчне й потойбiчне: звичайним i єдино можливим життям для Оксани якраз i було життя вiчне, i нiякого iншого життя, окрiм вiчного для неї взагалi не iснувало.

Оце вiдчуття природностi, звичайностi неймовiрного й чудесного не полишало Сергiя вiдколи вiн приїхав сюди. Якими звичайними й природними видавались тепер йому бiблiйнi розповiдi про те, як Iсус приборкував бурi, ходив по водi як по сушi, воскрешав мертвих, адже Iсус був звичайним, природним Сином Божим.

I зовсiм уже дивно для Сергiя було думати про те, що його знайомству з Оксаною виповнилося буквально декiлька днiв, а в його душi, в його життi, взагалi в його розумiннi свiтобудови вiдбувся такий переворот, якого навряд чи вдалося б досягти й десятилiттями напружених духовних пошукiв i молитов.

А якщо вже зовсiм чесно, то Сергiй все яснiше розумiв, що всi цi означення -- духовний переворот, нове розумiння свiтобудови пiсля знайомства з Оксаною -- все це було тiльки способом своєрiдного маскування, це були, так би мовити, духовнi палiмпсести, з-пiд яких все настiйнiше й вiдчутнiше проступало свавiльне слово "кохання", вiрнiше не кохання, а любов, бо поняття кохання було настiльки вже спаплюжене сучасним його розумiнням, вираженим словосполученням "займатися коханням", яке означає лише тваринний фiзiологiчний акт, що Сергiй просто не наважувався забруднити своє до Оксани почуття таким словом, але й бiльш гiдне слово "любов" вiн теж намагався з усiєї сили вiдiгнати, бо все ще не мiг сприймати Оксану як просто дiвчину, в яку можна закохатись, надто вже високо вона пiдносилася в його уявi.

А зрештою, як би не назвав те почуття, яке опанувало Сергiя, -- це було найпрекраснiше, що вiн вiдчував протягом усього свого, хай не такого й довгого, але насиченого життя. I як би це почуття не називати, хоч бiльш плотським коханням, хоч бiльш духовною любов'ю, -- все одно це було всеохоплююче проникнення неймовiрної радостi, вибух щастя, який пiдносив плоть до незвiданих висот духовностi й освячував усе, що було в людинi плотського, найвищою чистотою.

I все ж, чи то духовний переворот, чи то кохання, чи то любов -- це вiдбулося за декiлька днiв! Хiба це не диво? Втiм, по довших роздумах, це диво Сергiєвi вже не видавалось таким неймовiрним, адже його спiлкування, його вiдносини з Оксаною вiдбувались не в звичайному земному часi, а у вiчностi, в часi Божому, а в Бога, як вiдомо, один рiк -- як тисяча рокiв, i тисяча рокiв -- як один рiк.

Звичайно, Сергiй знав багатьох дiвчат, багато разiв закохувався. Але всi дiвчата й жiнки, i всi закоханостi, хоч дещо й вiдрiзнялись одне вiд одного, все ж укладалися в певнi стандарти. Сергiй якось навiть сам для себе нарахував шiсть основних видiв жiночої статi, вiд простакуватої хитрунi через удавано-романтичну акторку до звичайної вiдвертої хижачки, та близько дев'яти видiв кохання, вiд простого флiрту до виснажливого удавано-самозреченого упадання. I все ж, хоч дещо й вiдрiзняючись одна вiд одної, всi жiнки, врештi-решт, бачили в чоловiковi лише спосiб задоволення хiтi, широку спину, за якою можна сховатись, i гаманець, з якого можна черпати матерiальнi блага; а всi види кохання, врештi-решт, зводились до способу досягнення задоволення статевої потреби, легшого чи важчого, в залежностi вiд типу жiнки, подолання шляху до тої митi, коли вже можна буде конкретно "зайнятися коханням", тобто зайнятися сексом. "Зайнятися коханням" -- цим все сказано, до цього вже нiчого не додаси.

А Оксана! Оксана зовсiм не була схожа нi на одну з ранiше знайомих Сергiєвi жiнок. Вона не вкладалася нi в якi рамки, нi в якi стандарти, нi в якi стереотипи. Оксана взагалi була бiльш схожа на якесь небесне створiння, на янгола, анiж на звичайну земну людину. Сергiй весь час згадував, як вона того вечора слухала його, коли вiн читав вiршi: вона весь час, майже не змигнувши, дивилась прямо йому в очi, щиро, довiрливо, вiдверто дивилась прямо йому в очi, i в Сергiя виникло вiдчуття, що мiж ними налагодився такий зв'язок, що Оксана прекрасно зрозумiла б усi його почуття й думки, вираженi в вiршах, навiть без слiв, бiльше за те, вiн був упевнений, що таке їхнє з Оксаною можливе порозумiння без слiв було б набагато глибшим, вiдвертiшим, вiдчутнiшим, що слова для спiлкування з нею йому просто зайвi.

А недiля все наближалась. Цими днями Сергiй неодноразово зустрiчався з Оксаною -- найчастiше зранку, коли вiн приходив до церкви працювати, А Оксана все ще там молилась. Потiм вона виходила з храму, вони деякий час сидiли вдвох на лавi пiд запахущим бузком, розмовляючи про всяку всячину i розумiючи й вiдчуваючи пiд цiєю всякою всячиною набагато бiльше. Звичайно ж, Сергiй намагався прийти до храму якомога ранiше, щоб застати там Оксану, й вона це прекрасно розумiла i навряд чи пiшла б додому не дiждавшись його й не поспiлкувавшись iз ним, якби вiн запiзнився, i вiн теж це знав, але про це вони мовчали -- це була їхня невеличка удавана таємниця, що ще тiснiше поєднувала їх, надаючи їхнiм ранковим зустрiчам якоїсь додаткової наївно-дитячої чистоти: вони зустрiчались неначе б то цiлком випадково, хоча прекрасно знали, що зустрiнуться, хотiли цiєї зустрiчi, прекрасно знали, що не могли не зустрiтися, знали, що без цiєї зустрiчi їм було б дуже важко прожити наступний день. Зустрiчався Сергiй з Оксаною i в неї вдома, коли заходив до отця Михайла в справах, хоча обом було зрозумiло, що прийшов вiн бiльше для того, щоб побачити її, анiж у справах.

Так що не можна було сказати, щоб Сергiй всi цi днi, що залишилися до недiлi сумував за Оксаною вiд неможливостi її бачити, i все ж довгоочiкувана недiля чомусь стала для нього якоюсь мiфiчною межею, що вiддiляла його вiд щастя, й тому наближення цiєї недiлi сприймалося як наближення справдження найзаповiтнiших мрiй.

I недiля ця, як їй i належить за законами земного часу, таки настала. Схопившись iз постелi разом зi сходом сонця, Сергiй пробiгся берегом Днiпра, скупався, i вирiшив провести цей ранок, як i належить справжньому православному християнину, навiдавшись до храму й вiдбувши службу Божу. Поки Сергiй розписував новозбудований храм, служба вiдбувалась у старiй, як її називали мiсцевi прихожани, церквi. Розташована ця стара церква була в центрi села, i була це, власне кажучи, проста середнього розмiру цегляна будова, та, власне, можна сказати, просто простора хата, хоча й з позолоченою банею над шиферним дахом. Та не зважаючи на все, це був таки справжнiй храм Божий, оскiльки наближенiсть до Бога визначається все ж не пишнотою, а зовсiм iншими якостями, яких цiй будовi якраз i надавала вiрнiсть мiсцевої православної громади Божим заповiдям. До цiєї саме церкви Сергiй, поголившись, одягнувшись належним чином, якраз i збирався завiтати тiєї недiлi.

Про початок служби Божої з самого ранку сповiщали церковнi дзвони. Пiднесена мiднозвонна мелодiя заклику до молитви розносилась селом i околицями, пронизуючи кожну клiтинку кришталевої ранкової тишi спонукою до думки про Всевишнього. Як i багато з селян, Сергiй вирушив на цей щиросердний заклик дзвонiв: заради сьогоднiшнього святкового дня вiн зодягнув свою улюблену вишиванку, яку придбав ще на зорi свого християнського й нацiонального пробудження i яку завжди зодягав у найзнаменнiшi моменти свого життя. От i цього ранку улюблена вишиванка, коли вiн iшов селом, зiгрiвала його серце вiдчуттям кревної єдностi з тими безкiнечними поколiннями його народу, якi виплекали цей незрiвнянний нi з чим український дух, закодований загадковим червоно-чорним плетивом, вишитим на сорочцi. Сергiй нiс це загадкове плетиво на своїх грудях i вiдчував пiд ним животворний хрест -- поєднання їх було таким природним, таким переможним, це було єднання всiх незлiченних попереднiх поколiнь, що проходило через Сергiєвих сучасникiв до всiх майбутнiх поколiнь українського народу, вiдкритого до Бога i до всiх iнших народiв.

Все цього ранку було таким святковим: сонце було неначе головним дзвоном, вiд якого й розходилась та божественна мелодiя, яка нiби тiльки вiдбивалась вiд церковної дзвiницi, рухаючи руками дзвонаря в такт усесвiтньої радостi; зелень трави й дерев була насичена такою невичерпною життєдайнiстю, рiзнобарв'я квiтiв буяло такою незглибимiстю щастя, що здавалось достатньо одного глибокого подиху, щоб стати безсмертним; а вранiшнiй вiтерець все змiшував це святкове буяння природи з невпинним плином церковного дзвону, пiдносячи душу все вище й вище -- до неба, до сонця, й вище неба, й вище сонця.

Цi почуття чистої радостi всепрощення й милосердя, якi опанували його душу, Сергiй безпомилково впiзнавав i на обличчях всiх мешканцiв села Веселого, яких вiн жартома сам собi називав "веселиками", якi разом з ним рухалися до церкви на заклик дзвонiв. Здебiльшого "веселики", як i Сергiй, були зодягнутi в вишиванки, що створювало враження ще бiльш тiсного єднання всiх, вiд старого до малого, що були вже й так поєднанi щирiстю й вiдвертiстю вiри, чистотою весняного ранку, глибиною проникливостi церковних дзвонiв.

Серед прихожан в церквi Сергiй вiдразу ж упiзнав своїх недавнiх знайомцiв, молоду педагогiчну трiйцю -- Iринку Остапчук, Олега Яневського й Славка Наливайка. Привiтно кивнувши їм головою, Сергiй, ставши неподалiк Оксани, приготувався до недiльної молитви. Церква була переповнена, але почуття тiсноти, як це не дивно, не виникало -- навпаки, було лише усвiдомлення згуртованостi, вiдчуття єдиної родини.

Природно, що поява отця Михайла була появою батька, справжнього духовного батька цiєї великої духовної родини, з'єднаної любов'ю Iсуса Христа, який так вiдчутно був присутнiм пiд час молитви. Зверненi до Бога слова панотця, неначе виходили з серця кожного iз зiбраних в церквi i верталися в кожне серце натхненням непереможної вiри -- ще б пак, адже слова промовлюваної отцем Михайлом молитви були щонайрiднiшими українськими! Сергiй, звичайно, розумiв i ранiше значення рiдної мови в життi народу i його церкви, але зараз, коли до нього iз уст панотця, наче прямо з його душi, линули невiдпорно проникливi слова молитви, як ще нiколи до того вiдчув вiн всепереможну силу розмови з Богом рiдною мовою: адже, заплiднивши душу народу його рiдною мовою, Бог тим самим пiднiс цей народ до самоусвiдомлення себе Народом Богообраним, народом, який носить в собi Бога, розмовляючи даною Богом мовою; тому щонайприроднiше було й розмовляти з Богом тiєю мовою, яку дав народовi сам Бог, бо й для самого Бога ця мова, звичайно ж, була рiдною у спiлкуваннi з ним самим же створеним народом.

Розтiкання церквою ладану створювало враження небесної пiднесеностi: серед сизо-райдужного ладанного хмаровиння захопленi молитвою обличчя вiруючих здавалися все бiльше й бiльше неземними. Особливо ж обличчя Оксани, яка стояла поряд iз Сергiєм: її обличчя все бiльше й бiльше спрозорювалось, набираючи янгольської подоби -- та й взагалi вся вона, в бiлiй вишитiй хустинi, в бiлiй же вишиванцi бiльше нагадувала янгола небесного, анiж земну дiвчину, Сергiєвi навiть здалося, що якби оце вiн зараз спробував доторкнутися до неї, то його рука, не вiдчувши нiякого опору, пройшла б крiзь цю дивовижну дiвчину, як крiзь якесь безтiлесне марево.

Сергiй нiяк не мiг вiдiрвати очей вiд Оксани, i це аж нiяк не заважало його молитовному настрою, зовсiм навпаки, кожної митi все глибшим i глибшим ставало розумiння, ранiше сприйнятого лише поверхово, Бiблiйного твердження, що Бог -- є любов. Ця непереможна, безмежна, вiчна любов розпросторювала свою непереборну силу все владнiше й владнiше, захоплюючи всю церкву, все село Веселе, всi його околицi, всю Україну, весь свiт, увесь Всесвiт i ставала, врештi, -- Богом! Так, ось вiн, Бог -- дивиться iнодi на Сергiя лагiдними проникливими очима Оксани, жеврiє рум'янцем її щiк, оживає в хресному знаменнi її руки, лунає словами молитви отця Михайла. Рiдними українськими словами. I оживають усi лики на iконах, i всi святi стають поряд на молитву. Так, Бог тут, у серцi кожного. Сергiй вiдчув себе частиною всього, i все вiдчув частиною себе самого. Це i є безсмертя. Це i є вiчнiсть . Це i є Бог. Це вiдчуття не можна було порiвняти нi з чим, навiть з натхненням.

Вийшовши з церкви, Сергiй ще довго не мiг оговтатися: вiн наче став безтiлесним згустком вiри й любовi, в нього наче виросли крила i вiн безтурботно ширяв у безтiлесному просторi недавно вiдчутої вiчностi, з батькiвською вибачливiстю спостерiгаючи за земними турботливими клопотаннями, якi ще донедавна так докучливо, так надсадно знесилювали його душу. Сергiй бачив -- те ж саме вiдчуття панувало й в душах усiх "веселикiв".

-- То як, не передумав здiйснити ознайомчу прогулянку селом Веселим? -- голос Оксани, що пiдiйшла до Сергiя, пролунав як нiколи мелодiйно.

-- Чого б це я мав передумати? Останнiм часом -- це одна з моїх найзаповiтнiших мрiй.

-- То вперед, -- жартiвливо махнула рукою запрошуючим жестом Оксана.

-- Вперед! -- радiсно вигукнув Сергiй.

-- Куди то ви оце зiбралися "вперед"? В наступ на нечисту силу? -- пiдiйшов до них отець Михайло, лагiдно взявши обох за руки. -- Дивiться, адже боротьба з нечистим -- справа не з легких.

-- Нечистого ми не боїмося, -- в тому ж життєрадiсному дусi вiдповiв Сергiй, -- i готовi стати з ним на прю хоч зараз, особливо зараз, пiсля такої надихаючої молитви. Але зараз нам саме й не до Сатани з усiма його прiсними, зараз ми зiбралися зайнятись справою бiльш приємною -- Оксана пообiцяла менi показати село Веселе докладнiше, глибше познайомити мене з цим дивовижним поселенням, яке стало для мене справжнiм Єрусалимом.

-- То з Богом, -- обiйнявши їх обох за плечi, отець Михайло жартома пiдштовхнув їх вперед.

Сергiй з Оксаною вдячно посмiхнулись до панотця й пiшли неспiшно сiльською стежиною, супроводжуванi лагiдним, сповненим вiри й надiї поглядом Михайла Архиповича.

11.

-- А де це наша нерозлучна молода педагогiчна трiйця? -- запитав Сергiй в Оксани, як вони вже вiдiйшли на деяку вiддаль вiд церкви. -- На молитвi я їх бачив, а як ми вийшли з храму, то навiть не можу збагнути, де вони подiлися.

-- От, нарештi, -- здiйняла догори вказiвний палець Оксана. -- Нарештi я зрозумiла з чого почати наше з тобою ознайомлення з селом Веселим. Розпочнемо нашу подорож з вiдвiдин згаданої тобою молодої педагогiчної трiйцi, адже Iринка, Олег та Славко вiдразу пiсля вранiшньої молитви негайно й нестримно подалися, так би мовити, виконувати свiй громадський обов'язок. Тому ти їх, власне, вже й не побачив, вийшовши з церкви.

-- I що ж це за громадський обов'язок такий, якщо, звiсно, це не секрет?

-- Звiсно, не секрет. Зовсiм навiть навпаки, бо ж їхня справа заслуговує на якнайширший розголос.

-- Цiкаво, цiкаво, -- це були не просто слова, Сергiєвi дiйсно було таки цiкаво.

-- Так от, -- в голосi Оксани пролунала нотка iнтригуючого втаємничення, -- Олег, Славко та Iринка розгорнули у нас дiйсно таки грандiозну дiяльнiсть. Фiлологiя, iсторiя та фiзична культура й спорт -- три шкiльних предмети, викладачами яких є Iрина, Славко та Олег. Цi саме три предмети, якi вони викладають в школi, якраз i стали трьома нарiжними каменями позашкiльної дiяльностi нашої славної молодої педагогiчної трiйцi. Ми всi разом вирiшили, що саме на цих трьох дисциплiнах можна виховати наше пiдростаюче поколiння, що входить зараз в життя в умовах вiльної незалежної України, а часу для викладання цих предметiв у школi, як на наш погляд, вiдведено замало. От i вирiшили ми створити таку собi позашкiльну програму, яка, поєднуючи в собi всi цi три дисциплiни, була б подана в такiй формi й такими методами й способами, щоб якнайдохiдливiше i якомога невимушено вплинути на нинiшнiх учнiв нашої школи, а отже й на наше безпосереднє майбутнє, яким власне i є саме оцi нинiшнi учнi нашої школи. -- I Оксана пильно придивилася до Сергiя, неначе питаючи його: "Цiкаво?".

-- Навiть так! -- вигукнув Сергiй таким тоном, який не залишав нiякого сумнiву в тому, що розповiдь дiвчини його надзвичайно зацiкавила. -- Цiкаво, цiкаво. Що ж це таке? Де це? Як це?

-- Де це вiдбувається, ти дiзнаєшся вже за декiлька хвилин. Це тут неподалiк, -- показала вона рукою, -- за селом. А що це i як це, ти побачиш на власнi очi теж уже за декiлька хвилин.

-- Ось це i є наша маленька Запорiзька Сiч села Веселого, -- показала Оксана, коли вони удвох iз Сергiєм, вибравшись iз села, зiйшли на пагорб, за яким перед ними вiдкрилась видолина, скраю якої бiля пiднiжжя пагорба було збудовано щось на зразок мiнiатюрної фортецi, огородженої частоколом, а далi простяглося розлоге поле, яке вирувало рухом десяткiв хлопцiв та дiвчат, зодягнутих в спортивно-вiйськовi однострої, якi хоча й не були пошитi у виклично шароварному стилi, втiм давали з першого ж погляду недвозначно зрозумiти, що пiд цим одягом дихають саме українськi груди, б'ються українськi серця, поломенiють українськi душi -- Сергiю вiдразу ж спало на думку, як незвичайно одягається Оксана, якого в неї незвичайного оригiнального крою сукнi, якi нiде й нiколи нi за якi грошi не придбаєш в жодному магазинi.

-- Цiкаво, -- сказав Сергiй, -- хто це придумав такi оригiнальнi однострої для цих хлопцiв та дiвчат? Цей одяг -- справжнiй витвiр мистецтва, повiр менi, як не останнiй людинi в цiй царинi.

На цi його слова дiвчина тiльки загадково глянула й мимовiльно зашарiлася.

-- То пiшли вже знайомитися з нашим табором майбутнього, -- сказала Оксана вже пiдбадьорливим упевненим голосом. I вони почали повiльно сходити пагорбом до вируючої молодечим завзяттям долини.

-- Аго-о-ов! -- гукнула Оксана своїм мелодiйним голосом, коли вони вже пiдходили до iмпровiзованої фортецi, й помахала рукою.

-- Аго-о-ов!.. Аго-о-ов!.. -- залунали у вiдповiдь Оксанi десятки молодих дзвiнких вигукiв, i десятки рук здiйнялися в привiтальних радiсних помахах.

-- Слава Українi! -- вигукнула Оксана, коли вони з Сергiєм вже наблизилися до молодi.

-- Героям слава! -- вигукнув у вiдповiдь молодечий дзвiнкоголосий хор.

Але нiхто з молодi не покинув своєї справи й не кинувся назустрiч новоприбулим -- всi й надалi продовжували старанно вправлятися, виконуючи данi їм завдання. До Оксани ж iз Сергiєм вирушили тiльки троє молодих педагогiв, якi тут верховодили -- Олег Яневський, Славко Наливайко та Iрина Остапчук.

-- Привiт, -- радiсно випалив безпосереднiй фiзкультурник Славко, пiдбiгши першим до Оксани й Сергiя. -- Привiт, привiт, -- повторив вiн, потискаючи Сергiєвi руку.

-- Дуже радi вас тут бачити, -- i собi тиснучи Сергiєву руку, вже бiльш стримано промовив Олег.

-- Нi, справдi ми дуже радi вас тут бачили, -- додала Iрина, -- це не просто слова ввiчливостi.

-- А як вже я радий тут бути, -- щиро вiдповiв Сергiй. -- I що це у вас тут дiється? -- окинув вiн поглядом вируючу молоддю долину. -- Просто краса i велич.

-- Зараз нашi козаки й козачки фiзично вправляються, адже їм скоро доведеться здавати iспити, -- окинув i собi вдоволеним поглядом завзяту молодь Славко. -- А нормативи у нас "о-го-го": тiльки на перекладинi треба пiдтягнутися хлопцям двадцять, а дiвчатам п'ятнадцять разiв! -- в його словах вчувалась непiдробна гордiсть. -- А бiг -- i крос i спринт, стрiльба з лука i пневматичної зброї, рукопашний бiй... -- гордiсть в його словах все наростала, здавалось, що свiй перелiк вiн ладен продовжувати до нескiнченностi.

-- I все ж спорт -- хоч i важлива частина виховання наших пiдопiчних, але ж тiльки частина, -- спокiйно перервав свого друга Олег. -- А зранку у нас був уже урок iсторiї, пiд час якого я як мiг переконливо намагався донести до наших молодих громадян нашої молодої нововiдродженої держави розумiння того, якою, наприклад, могла б бути Україна, якби битва пiд Полтавою не стала для України катастрофою, а принесла б перемогу Карловi Дванадцятому та Мазепi -- Україна стала б тодi звичайною європейською демократiєю i була б зараз такою, як, примiром, Францiя, чи Бельгiя, чи Нiмеччина. Або ж, наприклад, чи могли б ми собi уявити можливiсть голодомору в тридцять третьому, якби Українська Народна Республiка встояла в двадцятих роках, а не впала пiд натиском московських бiльшовицьких орд iз мовчазної згоди європейських демократiй та Америки.

-- А також i з мовчазної згоди наших рiдних гречкосiїв, -- додала й собi Iрина, -- якi пiддалися на спокуси солодкої брехнi комунiстичних пропагандистiв. I хоча це й звучить, можливо, надто жорстоко, але я навiть думаю, що голодомор -- то була Божа кара нашому народу за те, що вiн у сiмнадцятому роцi не втримав даної нам Богом незалежностi, а пiшов у пiдданство до людожерської московської iмперiї, де владу захопили найвiдданiшi слуги Сатани.

-- Так, рацiя в твоїх словах є, -- задумливо згодився з нею Олег. -- Звичайно, голодомор -- це надзвичайно страхiтлива покара, щоб назвати цю кару Божою, але ж i грiх зради даної Богом Незалежностi -- це теж страхiтлива, жахлива провина, а отже, зрадивши самих себе, ми самi себе, власне й покарали, пiддавшись сатанинськiй комунiстичнiй спокусi, як би це жорстоко не звучало. От поляки змогли ж вiдбитися вiд Москви, тi ж прибалти, фiни, якi навiть змогли вiдбитись вдруге в тридцять дев'ятому вiд здавалось уже непереможного радянського монстра -- i тому нiхто навiть теоретично не змiг би припустити можливiсть такого жахiття як голодомор у цих звiльнених з-пiд росiйського варварства країнах. I якби Українi вдалося утримати свою незалежнiсть на початку двадцятого столiття, то нi про який голодомор, звiсна рiч, i мови не могло б бути, i зараз ми були б європейською стомiльйонною процвiтаючою нацiєю. Якби Українi вдалося втримати свою незалежнiсть на початку двадцятого столiття, то й взагалi iсторiя як європейська, так i свiтова була, напевно б, зовсiм iншою: наприклад, другої свiтової вiйни найвiрогiднiше у такому разi не було б, з усiма наслiдками, що з цього витiкають, а наслiдком у такому разi мiг би бути бiльш людяний, бiльш наближений до Бога сучасний свiт, анiж вiн зараз є пiсля того, як став жертвою сталiнсько-гiтлерiвської чуми, вiд якої не оговтався й по сьогоднi. Адже ж, засудивши гiтлерiвську Нiмеччину, ми все ще якось нiяково опускаємо очi, коли йдеться про сталiнський Радянський Союз -- мовляв, це ж переможцi, вони ж врятували свiт вiд фашистської чуми. То й що ж з того, що Сталiн перемiг Гiтлера: один з двох людожерiв, якi розв'язали найжахливiшу в iсторiї людства бiйню, перемiг iншого, тобто один з двох людожерiв виявився сильнiшим за iншого -- то хiба це повинно означати, що сильнiший людожер кращий за слабкiшого? Я думаю, що зовсiм навпаки, сильнiший людожер завжди гiрший за слабкiшого, як воно насправдi й виявилось, бо сталiнський режим, коли розглянути справу безсторонньо, виявився найжахливiшим людиноненависницьким режимом в iсторiї людства -- чого тiльки вартий той же голодомор, коли за один лише рiк було замордовано найлютiшою з усiх можливих смертей, голодною смертю, мiльйони й мiльйони безневинних людей, а комунiстичнi концтабори з їхнiми страхiтливими катiвнями, i цi нескiнченнi розстрiли тридцятих рокiв -- загалом десятки й десятки мiльйонiв жертв, причому своїх же, як це не звучить моторошно, своїх же, так би мовити, спiввiтчизникiв! Оце так вiтчизна! Та тут нiякий голокост, нiякi фашистськi концтабори з газовими камерами нi в яке порiвняння не йдуть. Гiтлер взагалi в порiвняннi зi Сталiним -- фiлантроп i людинолюбець. I не дивлячись на очевиднiсть всього цього, сучасний свiтовий офiцiоз все так же нiяково опускає очi, коли ставиться руба питання про офiцiйне недвозначне засудження найжахливiшого в iсторiї людства явища -- сталiнiзму. А це свiдчить тiльки про одне -- свiт i досi глибоко аморальний, свiт ще не видужав вiд сталiнсько-гiтлерiвської чуми. Чого тiльки варте таке, наприклад, виправдання сталiнiзму, що, мовляв, Сталiн врятував свiт вiд Гiтлера. А чи не багато краще було б, якби Сталiн врятував свiт вiд самого себе? Напевно, краще! Адже Гiтлер -- це лише наслiдок, а причина Гiтлера -- Сталiн i Ленiн. Не даремно ж Сталiн i Гiтлер були найкращими друзями перед тим, як стати найзапеклiшими ворогами. Та й до влади, як загально вiдомо, Гiтлер прийшов тiльки за допомогою Сталiна, за допомогою того ж хлiба, без якого вимирала Україна пiд час голодомору. Не було б Ленiна -- не було б Сталiна, не було б Сталiна -- не було б Гiтлера, не було б i другої свiтової вiйни. Все в iсторiї взаємопов'язане, i не буває наслiдкiв без причин. I народ, який привiв до влади Ленiна й Сталiна повинен не прославляти це своє дiяння, а принаймнi покаятися, принаймнi, як кається той народ, який привiв до влади Гiтлера. Звичайно, iсторiя не повинна займатись припущеннями, iсторiя повинна вивчати лише доконанi факти. I все ж припущення дають нам можливiсть унаочнити тi уроки, якi нам надаються доконаними фактами iсторiї. А урок для нас, українцiв, з усього цього лише єдино можливий: найсвятiше для кожного народу -- це його воля й незалежнiсть! Незалежнiсть -- це i є Бог для кожної окремої нацiї! Тiльки ставши незалежним народ може стати народом Божим! Пiдданство iншому народовi -- це перш за все зрада самого себе, зрада Бога, а отже, найстрашнiший грiх, за який i кара найстрашнiша. Кому ще краще, як не нам, хто стiльки вже проходив в iноземних ярмах, про це знати?

-- Так, так, -- задоволено промовив Сергiй, -- бачу, що молодь, яка має таких вчителiв, як ви, навряд чи вiзьме собi за iдеал такого "кадра", як, наприклад, Павлик Морозов. I якби в усiх молодих людей нашої Вiтчизни були такi вчителi, то за наше майбутнє взагалi не було б чого побоюватися.

-- Звичайно, це все добре, -- пiдхопив розмову Славко Наливайко, побачивши, яке враження справила промова Олега на гостей, а найбiльше на Iрину. -- Вся ця теорiя, iдеологiя, наука -- без цього, звичайно ж, не обiйтися. Але ж незалежнiсть, пiсля того, як вона здобута й велемовно обґрунтована, повинна бути якнайнадiйнiше захищена. Це нам прекрасно доводить та ж iсторiя з Українською Народною Республiкою, коли у вирiшальний момент на її захист стало три сотнi не вишколених хлоп'ят, якi напевне що дуже добре знали теорiю, вивчили iсторiю, були дуже добре iдеологiчно пiдкованi, але рушницю в руках нiколи не тримали, а дуже високочолi високоосвiченi дядьки, в iдеологiчному сенсi просто таки вiртуози, в цей час сидiли в своїх теплих крiслах i спостерiгали, як за Україну гинуть вiдважнi дiти. I в результатi перемога була за дикими, п'яними, неосвiченими червоними матросами Муравйова, якi, можливо навiть читати не вмiли, але дуже вправно могли поводитися з гвинтiвкою. А тому, ще невiдомо, що необхiднiше для збереження незалежностi держави -- ґрунтовне знання теорiї, чи вправне поводження зi зброєю i добряче натренованi м'язи.

-- Будемо вважати, -- примирливо глянула на Славка й на Олега Iрина, -- що i м'язи й знання необхiднi й потрiбнi однаковою мiрою, як однаковою мiрою птицi для польоту необхiднi обидва крила. А тепер, -- поглянула вона вже в бiк Сергiя, -- дозвольте вас, Сергiю, запросити до нашої, так би мовити, цитаделi, -- показала вона рукою на iмпровiзовану фортецю, огороджену частоколом з грубо обтесаних колод.

-- Так, так, ця споруда дуже мене зацiкавила, -- пiдiйшов Сергiй до частоколу i погладив рукою одну з колод. -- Просто таки середньовiчна фортеця. Краса i велич. А запросити себе до середини цього чуда я дозволю вам тiльки за однiєї умови.

-- Будь ласка, -- вiдповiла йому Iрина, яка прикипiла до нього зачарованим вiдданим поглядом, -- якi завгодно умови. Ми згоднi на будь якi умови, чи не так? -- подивилась вона на своїх товаришiв.

-- Так, звичайно, -- погодився з нею Олег, а Славко, лише енергiйно закивав головою на знак згоди.

-- У мене буде до вас усiх дуже велике прохання, -- поглянув Сергiй на всiх трьох. -- Перестаньте, будь ласка менi "викати". Для мене це, зiзнаюсь, дуже не зручно -- вiдчуваю себе або якимось старим дiдом, до якого треба вже виявляти повагу звертанням на "ви", або ж сторонньою, чужою для вас усiх людиною.

-- Це ваше, тобто твоє прохання, -- виправився, вiдповiдаючи за всiх, Олег, -- ми виконаємо з великим задоволенням.

-- Тодi вперед, -- Сергiй рушив у напрямку до ворiт фортецi. -- Який тут у вас сьогоднi пароль? Я думаю нас пропустять вартовi?

-- Сьогоднi у нас день вiдкритих дверей, -- жартом на жарт вiдповiв Славко. -- Та й взагалi, нам тут поки що нiкого боятися, нiхто поки що нам не загрожує.

-- Оце ось i є наша цитадель, -- продовжив Славко, коли вони всi вп'ятьох зайшли до середини. -- Як бачиш, -- звернувся вiн до Сергiя, -- хоч ми зараз i не сподiваємось на напад ворогiв, все ж наша крiпосна стiна обладнана для оборони, -- вiн показав на помости, що стояли на мiцних дерев'яних пiдпорах пiд самим верхом частоколу, на якi можна було зайти по драбинах. -- Так що заборола нашої фортецi надiйно захищенi. А зробили ми це для того, щоб iнколи влаштовувати дуже корисну для вiйськово-спортивного розвитку нашої молодi, а водночас i цiкаву гру -- штурм i захист фортецi. Дуже всiм подобається. Навчаємо, так би мовити, розважаючи. Може, як коли видасться вiльна хвилинка, то й ти, Сергiю, прийдеш подивитися, а може i взяти участь у цiй нашiй цiкавiй i повчальнiй розвазi.

-- Обов'язково прийду, -- пообiцяв Сергiй. -- Але як вже прийду, то звiсно, що не лише подивитися.

-- А оце наша, так би мовити, офiцiйна ставка, -- взяв роль гiда на себе Олег. -- Забули тобi сказати, що ми помiж себе називаємо цю нашу фортецю "Сiччю". Не знаю, наскiльки ця споруда достеменно схожа на справжню Сiч, але загальнi риси ми постарались втiлити. Так що, оця споруда, яку я представив, як офiцiйну ставку, -- Показав вiн на зроблену з дерева досить великого розмiру будiвлю, -- називається у нас вiйськовою канцелярiєю. Як вiдомо, вiйськова канцелярiя була завжди на Сiчi. Але в нашiй канцелярiї, хоч i працюють, як i в давнiй козацькiй, органи управлiння вiд Гетьмана до писаря, вiдбуваються ще й iншi заходи, такi як збори виборних курiнних представникiв, теоретичнi навчання. Ось i сьогоднi перед тим, як розпочати фiзичнi заняття, якi продовжуються й по цей час, ми вже провели саме тут, у нашiй канцелярiї, урок iсторiї, про тему якого я вже розповiдав, а пiсля фiзичних вправ тут знову вiдбудеться урок, який проведе вже Iрина, урок, ясна рiч, української мови. Хоча Iрина значно ширше розумiє принципи викладу української мови, нiж це прийнято офiцiйно.

-- Так, -- взяла iнiцiативу в розмовi нарештi Iрина, -- я зовсiм, наприклад, не розрiзняю предметiв мови та лiтератури. Я не роздiляю навпiл такий найсуттєвiший вияв народної душi, як мовлення, причому не має значення, усне це мовлення чи писемне. Взагалi мова -- це найпосутнiший вияв культури, це концентрат культури, мова -- це душа народу, дана йому Богом, мова -- це виявлений через народну душу Бог. Як сказано, Слово -- було Бог. I я зовсiм не можу зрозумiти, як, наприклад, священики, якi хочуть називатися українськими, можуть не знати нашої мови, тобто людина яка хоче присвятити себе духовному служiнню народу, не вважає за потрiбне знати мову, тобто, власне, душу цього саме народу. Та й взагалi, нам нашi опоненти часто закидають, що ми, мовляв, примусово намагаємося українiзувати українцiв... Нi, ви тiльки вдумайтеся в саму абсурднiсть самого словосполучення "українiзувати українцiв", -- вона зробила паузу, щоб дати насправдi всiм вдуматися. -- Як вам це подобається, насильно українiзувати українцiв, це все одно, що насильно зробити бiле бiлим, а чорне чорним. Звичайно, як можна примусити когось насильно любити свою рiдну мову, свою Батькiвщину, примусити любити свою рiдну матiр? Як? Нiяк! Це право кожної людини любити, або ж не любити свою рiдну матiр. Ненавидiти свою рiдну матiр -- це, звiсно, не кримiнальний злочин, i нiхто нiкого за це до буцегарнi не запроторить. Але ж, яке моральне право ви маєте, ненавидячи свою рiдну матiр, називатись людиною, причому звинувачуючи iнших в любовi до своєї матерi, неначе це кримiнальний злочин, вимагаючи вiд iнших ненавидiти свою рiдну матiр в iм'я якихось космополiтичних загальнолюдських демократичних цiнностей! Дуже цiкавi такi цiнностi, якi вимагають ненавидiти свою матiр. А найцiкавiше, що прихильниками таких цiнностей виступають служителi церкви, яка знову ж таки, невiдомо з яких причин, хоче називатися саме українською церквою, а не якоюсь там космополiтичною, чи iноземною. Дуже цiкаво!

-- Бачу, вашим учням пощастило не тiльки з викладачем iсторiї, а й з викладачем української мови, чи як ти сама для себе там називаєш свiй предмет, -- звернувся до Iрини Сергiй. -- Дуже пощастило. Я б i сам не вiдмовився якось побувати на ваших уроках, якщо дозволите. Дуже вже надихає ваш ентузiазм.

-- Дуже б, дуже були б радi бачити тебе, Сергiю на наших уроках, -- вiдповiв йому Олег, -- але не тiльки в якостi цiкавого слухача, але в якостi такого ж як ми викладача.

-- Тобто? -- здивувався Сергiй.

-- Тобто, -- продовжив Олег, -- я думаю, що тобi є що розповiсти нашим молодим людям з iсторiї й теорiї мистецтва, а їм буде дуже цiкаво й корисно дiзнатися вiд тебе про все, що ти сам знаєш. Так що, як знайдеш час, ми всi будемо дуже радi бачити й тебе в наших лавах в ролi наставника й навчителя.

-- Що ж, -- замислився на мить Сергiй. -- А це цiкава пропозицiя. Випробувати себе ще й в такiй якостi -- це надзвичайно заманливо. Обов'язково прийду й спробую себе ще й в такiй якостi, можливо, в менi спить видатний педагог.

-- Тим паче, що в нас уже є один такий, так би мовити, вiльний викладач, -- сказала Iрина, -- який приходить по можливостi, коли є вiльний час i викладає все, що тiльки вважає за потрiбне й що знає сам, тобто сама, -- поправилась вона й багатозначно поглянула в сторону Оксани.

-- Тобто, цей вiльний викладач -- ти, Оксано? -- не змiг приховати здивування Сергiй.

-- А що ж тут такого особливого й незвичайного? -- питанням на питання вiдповiла Оксана.

-- Так, так, звичайно, -- вибачливим тоном промовив Сергiй. -- Ти ж, мiж iншим, за фахом педагог, та ще до того ж, як i Iрина, фiлолог. Чи не заважає це вам, як конкурентам?

-- Зовсiм нi! -- запально вiдповiла за свою подругу Iрина. -- Зовсiм навпаки. Оксана й навчалась набагато успiшнiше за мене в унiверситетi, а тому завжди в мене є подруга, до якої я можу звернутися по допомогу, якщо менi щось не до кiнця зрозумiло в царинi фiлологiї. Але сама Оксана, взагалi то, якщо приходить до нашої позашкiльної, вибачаюсь, школи, то проводить уроки зовсiм не з фiлологiї, а здебiльшого розповiдає учням про священну iсторiю, викладає основи фiлософiї й, до речi, культурологiї. Так що нашi викладацькi стежки зовсiм не перетинаються. Взагалi то, сама я спочатку думала, -- зiзналася Iрина, -- що Оксана не хоче викладати в нас свiй рiдний предмет, фiлологiю, через те, що не хоче загнати мене в тiнь своїми блискучими знаннями.

-- Iро, скiльки вже разiв можна про це говорити, -- лагiдним голосом промовила Оксана, -- ти прекрасно знаєш свiй предмет, i викладач ти -- вiд Бога. А зразу два викладачi фiлологiї для однiєї школи -- забагато. Та й викладати ж тут постiйно, як це треба щодо мови, я, звiсна рiч, не зможу, ти ж сама це розумiєш.

-- Так, звичайно, вибач, -- вже веселiше сказала Iрина. -- А Оксана, мiж iншим, i в мистецтвi розумiється непогано -- майже ваша колега, Сергiю. Якi вона сукнi шиє -- просто витвiр мистецтва. I форму для наших учнiв теж Оксана придумала й сама шила.

-- Я так i зрозумiв, -- подивився Сергiй на Оксану.

-- Iро, -- зашарiвшись, докiрливо мовила до подруги Оксана, -- перестань.

-- А хiба це не правда? -- звернулась Iрина поглядом за допомогою до всiх присутнiх. -- Хiба в цьому є щось погане? Хоча є й такi, що докоряють, мовляв, сукнi, пошив одягу, а там далi й мода, подiуми -- все це марнота марнот, все це не для християнина.

-- Я зовсiм так не думаю, -- сказав Сергiй нiби для всiх, але слова його перш за все були зверненi до Оксани. -- Звичайно, Бог створив людей нагими, але ж це не означає, що ми повиннi зараз ходити оголеними, адже з тих пiр, як Бог сотворив людей, минуло чимало часу й дещо змiнилося, i ми зараз повиннi одягатися. А якщо вже треба одягатись, то одягатись треба достойно й красиво, бо ж гiднiсть i краса -- однi з самих значущiших ознак божественностi людини. Звичайно, я не маю на увазi всiлякi там подiуми з бомондом, куди часто грошовитi череватi татусi приїздять, щоб вибрати собi одноразову молоду коханку для чергової подорожi на Канари. Мистецтво красиво одягати людей нiчим не гiрше за всi iншi мистецтва, хоча, звичайно ж, як i всi iншi мистецтва, може бути використане з недостойною метою й профановане, але ж...

-- Та досить вже, досить, -- лагiдно, як вона це умiла, -- перервала Сергiєву промову Оксана, яка зрозумiла, що ця промова була звернена перш за все до неї. -- Переконав, переконав.

-- Отже, будемо з тобою, Оксано, дiлити мiсцеву кафедру мистецтвознавства навпiл? -- все Сергiєве єство було охоплене якоюсь радiсною ейфорiєю.

-- Для чого нам з тобою щось дiлити? -- з незмiнною лагiднiстю, але вже якось задумливо вiдповiла йому Оксана. -- Роботи вистачить для всiх. Але ж чи вистачить нас для роботи?

-- Що ти маєш на увазi? -- не зрозумiв Сергiй.

-- Перш за все, чи вистачить у нас хисту i знань, -- вiдповiла Оксана.

-- За це не варто й говорити, -- зi звичним своїм запалом за всiх вiдповiла Iрина, -- це кожен тут тобi пiдтвердить, що кращих за вас навряд чи можна взагалi знайти.

-- Можливо, можливо, -- з усе поглиблюваною задумою, яка так контрастувала з Iриним запалом, промовила Оксана. -- Але ж чи вистачить нам часу для викладу всiх наших, так тобою, Iро, розхвалених знань?

-- Та це вже занадто фiлософськи, -- не зрозумiв її натяку Сергiй. -- Всi ми не вiчнi. Чи вистачить нам часу? Мабуть що нiкому з земних створiнь не вистачить на всi земнi справи часу, i нiколи б не вистачило. Занадто фiлософськи.

-- Зовсiм нi, -- заперечила йому Оксана, -- це ти, Сергiю, все тлумачиш на фiлософський лад. А я мала на увазi дещо iнше. Я мала на увазi, по-перше, те що я сама не буду ж гостювати в нашому селi весь час, а щодо тебе, то час твого перебування у Веселому взагалi обмежений часом розпису нашого храму. Так що, мої думки значно приземленiшi, анiж ти собi уявив.

-- Он ти про що, -- вся Сергiєва радiсть раптом згасла вiд Оксаниних слiв, якi поставили його перед неспростовною реальнiстю, яка останнiм часом зовсiм залишилась поза Сергiєвою уявою, котра ширяла в захмарних висотах любовi й надiї. -- Так, звичайно... -- пробурмотiв вiн, -- дивлячись кудись вдалечiнь згаслими очима, якi почав оповивати сум. -- Звичайно...

-- Та киньте ви говорити про сумне й загадувати наперед, -- розвiяв раптом навислий було сум своїм непереборним оптимiзмом Славко. -- Майбутнє залишимо тому, кому й належить опiкуватись майбутнiм, залишимо майбутнє Богу, нехай Бог вирiшує такi питання, а ми будемо лише молитися, щоб вiн вирiшив усе якнайлiпше. Та й взагалi, -- махнув вiн навiдлiг рукою, так наче вдарив шапкою об землю, -- нехай буде, що буде, i нiколи ще не було такого, щоб нiчого не було, а що буде побачимо. Чи не так?

-- Так, а як же. Дуже глибокодумна промова, -- хотiв було, як завжди, взяти на кпини свого товариша Олег, але побачивши, що його iронiя цього разу навряд чи досягне мети, оскiльки всiм прийшовся до вподоби оптимiзм Славка, вiн не став продовжувати насмiхатись. -- Втiм, ти правий Славку. Залишимо проблеми долi вирiшувати самiй же долi, а зараз повернемось до пiдвладного нам теперiшнього. Зараз пiдемо до наших молодих завзятих учнiв, якi займаються своїм фiзичним удосконаленням на чолi з iще одним нашим видатним колегою, котрий до, речi, виконує обов'язки Гетьмана нашої мiсцевої козацької республiки -- може, й ми переймемося тим невичерпним запалом юначого завзяття, з яким ця молодь пiдкорює вершини фiзичного й духовного гарту. Як кажуть, в здоровому тiлi -- здоровий дух! А потiм проведемо для них ще всi разом теоретичний урок на вiльну тему, хоча право на цей урок належить Iринi, але я думаю, вона поступиться цим своїм правом для того, щоб нашi учнi могли познайомитися з таким цiкавим нашим гостем, як Сергiй Богданенко, послухати його, задати йому питання. Я думаю, ти не проти, Iро, поступитися?

-- З превеликою радiстю, -- було видно, що iдея Олега припала Iринi до душi. -- Поступаюсь.

-- Добре, добре, -- Сергiй перейнявся духом радiсного завзяття, який почав опановувати весь їхнiй гурт. -- Пiдемо зараз до вируючої молодечим завзяттям долини. А хто це там у нас зараз опiкується в нашу вiдсутнiсть молоддю? Олег сказав, що це саме ваш Гетьман. Хоча, як на мене, роль, чи пак, вибачаюсь, посада Гетьмана якнайкраще личила б, наприклад, Славковi, адже крiм всiх iнших достоїнств, якi давали б право займати йому цю посаду, в Славка ж iще й прiзвище -- Наливайко! Звучить! Так хто ж у нас таки Гетьман? -- оглянув Сергiй своїх товаришiв, але реакцiя на його слова виявилась не зовсiм тiєю, на яку вiн розраховував: всi з якоюсь незрозумiлою нiяковiстю намагались уникнути Сергiєвого погляду, наче поступаючись таким чином правом вiдповiдi на це питання комусь iншому. -- Я, може, щось не те сказав?

-- Зовсiм нi, -- вiдважився нарештi на вiдповiдь Славко, очевидно, доводячи своє право на гетьманську посаду. -- Гетьман у нас людина дуже достойна, i прiзвище у нього теж характерне, нiчим не гiрше вiд Наливайка, прiзвище його Бут, Микола Бут, вiн у нас дiльничним працює, дуже достойна людина.

-- А-а-а!... -- вихопилося самохiть у Сергiя, коли вiн раптом зрозумiв, що це саме той Микола Бут, про iсторiю нещасливого кохання якого з Оксаною розповiдала йому баба Горпина. I Сергiй мало не продовжив свої слова питанням, чи це не той самий Микола, але вчасно зупинився, коли побачив, що всi звернули свої погляди на Оксану, на яку саме подивився й вiн сам, а Оксана в цей час потупила очi й трохи аж спаленiла з нiяковостi. -- Що ж, дiйсно теж дуже характерне, прекрасне прiзвище -- Бут! -- розрядив Сергiй своїми словами ситуацiю, яка загрожувала розвiяти стан загальної радiсної пiднесеностi, що наразi запанував у їхньому товариствi. -- Гетьман Бут! Дуже радий буду познайомитися з людиною, яка носить таке прекрасне прiзвище й, очевидно, що носить це прiзвище цiлком заслужено.

-- В цьому не може бути нiякого сумнiву, -- запевнив його Олег i продовжив: -- а зараз, перед тим, як ми покинемо нашу цитадель, я хотiв би представити тобi ще iншi будiвлi окрiм канцелярiї. Ось, -- показав вiн на три споруди, що стояли пiвколом навколо канцелярiї ближче до частоколу, -- це, як i належить на Сiчi, куренi, тут, власне, й мешкають нашi козаки й козачки, хоча, мешкають то вони, звiсна рiч, вдома, але пiд час навчань живуть тут. Назвали ми спочатку цi куренi, як i належить за козацьким звичаєм, за географiчною ознакою Смаглiвським, Кривкiвським та Скринянським куренями за старовинною назвою трьох, так би мовити, районiв нашого, досить таки великого села Веселого, але мешкати в цих куренях стали потiм окремо дiвчата й окремо хлопцi, так що один з куренiв став дiвчачим, а два хлоп'ячими, але назви залишилися все старими. Отже, Скринянським куренем у нас володiють зараз дiвчата, а Смаглiвським та Кривкiвським -- хлопцi. Можна ще зайти до середини куренiв i канцелярiї, щоб поближче познайомитися з побутом сучасних козакiв, але, мабуть ми зробимо це потiм, а зараз все ж вiдвiдаємо нашу молодь, оскiльки їхнi фiзичнi заняття вже скоро завершаться.

-- Так, звичайно, -- погодився Сергiй, -- рушаймо.

Вони всi вп'ятьох вийшли на галявину перед фортецею. Добряче витоптана галявина, аж на нiй не було жодної травинки (з чого Сергiй зробив висновок про iнтенсивнiсть занять), була обладнана всiлякими спортивними снарядами -- вiд перекладин та боксерських груш до бiгових дорiжок та ям для стрибкiв. Вдалинi Сергiй побачив, як деякi з хлопцiв та дiвчат метають списи та стрiляють з лука.

-- Що ж, вражає, -- нарештi промовив Сергiй по деякiм часi, з великим задоволенням оглядаючи заняття молодi. -- Просто прекрасно. В наше далеке радянське минуле теж були спортивнi гуртки, в яких я теж займався, але навiть тодi про таке, як оце я бачу тут, навiть i мрiяти не доводилось.

-- Може хочеш поближче познайомитися з окремими методиками й видами спорту? -- запропонував свої послуги Сергiєвi Славко, зробивши рукою запрошуючий жест.

-- Iз задоволенням, -- погодився Сергiй i рушив у напрямку гурту хлопцiв та дiвчат, що очевидно займались рукопашним боєм, оскiльки там стояло декiлька боксерських груш, бiля яких молодь вiдпрацьовувала удари, а поряд був майданчик, на якому пiд керiвництвом дорослого чоловiка учнi вiдпрацьовували прийоми рукопашного протистояння. -- Це менi з фiзичних вправ найближче.

-- А це що за комiсiя? -- пiдiйшов до новоприбулих на чолi з Сергiєм п'ятьох своїх колег молодий чоловiк, який щойно займався з молоддю, роз'яснюючи секрети рукопашної боротьби.

-- Це зовсiм не комiсiя, а просто дружнiй ознайомчий вiзит, -- вiдповiв йому Славко. -- Ось познайомся, Миколо, це наш новий великий друг, який, можливо буде деякий час навiть викладати у нашiй позашкiльнiй школi, той самий художник, що розписує наш новозбудований храм, Сергiй Богданенко, познайомся.

Молодий чоловiк високого зросту, десь пiд два метри, широкий в плечах, могутньої атлетичної статури, чисто виголений з коротко стриженим русим волоссям був просто таки надзвичайно красивим -- баба Горпина, описуючи Сергiєвi Миколу мала рацiю, колишнiй наречений Оксани був дiйсно таки чоловiком надзвичайної вроди. Сергiй своїм професiйним поглядом вiдразу ж вiдмiтив його надзвичайну схожiсть iз всесвiтньовiдомим "Давидом" роботи Мiкеланджело Буонарротi. Так, якби з цього молодика зняти одяг та додати йому кучерi, подумав Сергiй, то й справдi перед нами постала б знаменита статуя роботи Мiкеланджело. А ще подумалося Сергiєвi, що непогано було б мати такого натурника, але, звiсно, пропозицiю таку вiн навряд чи наважився б зробити з цiлком зрозумiлих причин, адже хотiв ще трохи пожити. А молодик тим часом пiдiйшов до Сергiя поближче i теж став його уважно розглядувати.

-- Сергiй, -- простягнув Сергiй руку для знайомства першим, оскiльки так i не дочекався цього з боку свого нового знайомця.

-- Микола, -- по деякiй паузi, не вiдразу, подав нарештi руку молодик Сергiєвi у вiдповiдь i вiдразу стиснув руку так, що в Сергiя аж хруснула кисть i потемнiло в очах: в повiльностi, з якою Микола подав руку, в тонi його голосу, в цьому стисканнi Сергiй вiдразу ж вiдчув якусь ворожiть iз боку Миколи й iнстинктивно стиснув у вiдповiдь своєю рукою кисть Миколи так, що на обличчi Миколи з'явився вираз здивування, на чому "дружнє" рукостискання завершилося. -- Я бачу, ти пiдiйшов вiдразу до нас неспроста, мабуть, тебе цiкавить така модна й захоплююча рiч, як рукопашний бiй? -- в тому ж, як Сергiй вiдчував, агресивному дусi продовжив Микола, та ще й оце, як здавалось, вiдверто зневажливе "ти". -- То, може, й сам, грiшним дiлом, спробуєш покивати ручками й нiжками, -- його зневажливий тон переходив уже в вiдверту грубiсть, помiтну всiм iншим. -- То як? Давай, виходь, давай поборемось, -- з глузливою посмiшкою показав вiн на майданчик, який обступили учнi, що перестали вправлятися й дивились, як їхнiй тренер в досить незвичайний спосiб знайомиться з тим самим знаменитим художником, який розписує їхнiй храм. -- Давай, давай, -- все наполегливiше пропонував вiн, i Сергiй, спочатку сприйнявши пропозицiю Миколи, як жарт, тепер зрозумiв, що той i справдi хоче позмагатися з ним.

-- Миколо, перестань, -- втрутилась Оксана, -- ми щойно з храму, Сергiй, як бачиш, одягнутий зовсiм не для занять спортом. Та й взагалi, хiба так знайомляться з поважними гостями.

-- Та нi, чому ж, -- перепинив її Сергiй, -- я не проти трохи розiм'ятися. А одяг, -- вiн оглянув себе й миттєво скинув свою сорочку-вишиванку. -- Це для мене майже святиня, потримай, будь ласка, -- передав вiн вишиванку Оксанi, -- а брюк менi не жаль, тим паче, що вони навряд чи дуже постраждають, чи не так, Миколо, ти ж не збираєшся порвати мене разом зi штанями на шмаття?

-- Солдат дитину не образить, -- зверхньо кинув Микола i теж зняв iз себе футболку й кинув її на землю, залишившись в спортивних брюках, -- щоб уже зовсiм на рiвних.

Вони обидва вийшли на майданчик, стали один проти одного. Досить таки пристойно м'язисте, жилаве тiло Сергiя виглядало все ж не надто вражаюче в порiвняннi з просто велетенською могуттю Миколи. Чесно кажучи, Сергiй на фонi Миколи виглядав майже так, як виглядає худорлявий пiдлiток на фонi здорового дорослого дядька.

Микола розпочав атаку першим, трохи навiть несподiвано для Сергiя, але все ж не занадто зненацька. Микола провiв декiлька ударiв руками в рiзнi частини тiла противника i двiчi намагався вразити свого партнера ногою. Сергiй, в свою чергу, для початку не став форсувати подiї й просто захищався, декiлька ударiв блокувавши й декiлькох просто уникнувши, давши собi завдання в першi хвилини сутички якомога краще вивчити манеру й можливостi свого супротивника -- i для цього йому декiлькох хвилин таки й вистачило.

Фiзично Микола був i справдi надзвичайно сильним (якби таким ковадлом, як його кулак хоч раз зачепило Сергiя, то мало б не було), але технiчно Микола все ж не був аж таким вже досконалим бiйцем. Нi, Микола, звичайно, був непогано вишколений як на колишнього десантника й випускника школи мiлiцiї, але в порiвняннi з досвiдом Сергiя, який займався мистецтвом єдиноборств iз самого дитинства, його противник був все ж досить примiтивним, i якби це було на справжнiх змаганнях, то їх у спаринг не поставили б, як представникiв зовсiм рiзного ступеню професiйної квалiфiкацiї. Сергiй це вiдразу вiдчув i вирiшив не занадто затягувати бiй.

Пiд час наступної ж атаки Миколи, коли той намагався провести удар прямою правою в голову, Сергiй просто захопив його руку й здiйснив звичайнiсiнький кидок через плече, як це робиться у всiх майже видах боротьби, вiд класичної до самбо i дзюдо, перекинувши через себе велетенське тiло свого противника, наче це був якийсь лантух з картоплею. Микола добряче таки гепнувся об землю, але виглядом своїм цього жодним чином не виявив, та i впав вiн досить таки професiйно.

Сергiй вже думав запропонувати Миколi мирову -- побавились трохи, та й досить -- але Микола, повiльно пiдiймаючись, досить несподiвано спробував нанести удар в голову, так що Сергiєвi довелось докласти зусиль, щоб уникнути цього дуже небезпечного удару, який, досягни вiн мети, був би, мабуть переможним. Сергiй зрозумiв, що Микола зовсiм не жартує й ставиться до цього двобою серйозно, може навiть занадто серйозно, навiть, як здалося Сергiєвi, Микола атакував його з якоюсь незрозумiлою для Сергiя агресивнiстю й завзяттям.

А пiсля одного з ударiв ногою в груди , який Микола намагався провести з розвороту i якого Сергiй ледь-ледь уникнув, i якби цей удар був успiшним, то плакали б ребра супротивника, Сергiй вирiшив все ж припинити наскоки свого занадто роз'ярiлого супротивника i, захопивши цю його, праву, ногу пiд колiно свої лiвим лiктьовим згином, Сергiй зробив крок назустрiч супернику лiвою ж ногою, а правою, занiсши її за тулуб Миколи, ззаду пiдбив його опорну лiву ногу, пiсля чого Микола безвiльно гепнувся на спину, хоча й майстерно замортизувавши своє падiння ударом обох рук об землю. Сергiй же, не втрачаючи часу, аби не дати супернику отямитися, перейшов вiдразу ж до больового прийому, майстерно затиснувши Миколину ногу в мiцнi лещата. Затискуючи ногу все дужче й дужче, Сергiй вiдчував, що подальшi його зусилля можуть вже призвести до фатальних наслiдкiв i перестав далi стискати суглоб суперника, а Микола все ще терпiв i не здавався. Видно було, що вiн всiма силами намагався не здаватись. Сергiєвi, знову ж таки, видалась незрозумiлою така його затятiсть. I все ж Миколi довелося таки ляснути з усiєї сили долонею об землю -- i Сергiй врештi вiдпустив його ногу, пiсля чого Микола встав i довгенько ще розтирав свiй постраждалий суглоб.

-- Що ж, не погано, як на художника, -- Миколi все ж довелося, хоч в такий спосiб, визнати переваги свого супротивника й потиснути йому ввiчливо руку. -- Де служив?

-- Та служив то я в ДШБ, в Афганiстанi, -- на цi Сергiєвi слова обличчя Миколи видовжилось вiд здивування, -- але рiч навiть не в цьому, просто я займаюсь мистецтвом єдиноборств iз самого дитинства. Так що...-- Сергiй розвiв руками.

-- Прекрасно! -- пiдскочив до них Славко, покинувши лави глядачiв, якi спостерiгали за двобоєм i про яких супротивники зовсiм забули. -- Прекрасно! Виявляється, окрiм викладача мистецтвознавства наша школа може отримати ще й iнструктора з мистецтва єдиноборств, причому в однiй особi. Я сам, наприклад, хоч i є дипломованим викладачем олiмпiйських, так би мовити, видiв спорту, але єдиноборства знаю не настiльки добре, щоб сперечатися, наприклад, з Миколою в цьому питаннi. А ти, Сергiю... -- Славко, в свою чергу розвiв руками, але вже зовсiм з iншим пiдтекстом, анiж це зробив щойно Сергiй. -- Прекрасно.

-- Та що ти, Славко, -- поспiшив заперечити йому Сергiй, оскiльки побачив, м'яко кажучи, не надто схвальну Миколину реакцiю на таку пропозицiю, -- може я дещо i вмiю в рукопашному бою, але викладач єдиноборств iз мене нiякий, це вже точно, повiр менi. Та й Микола, можу тебе запевнити, дуже, дуже вправний боєць, i менi повелося в цьому бою дуже, дуже сутужно. Навiть мого досить вагомого досвiду тiльки-тiльки вистачило, щоб встояти перед таким бiйцем, а декiлька разiв я був просто таки на волосину вiд поразки, -- Сергiй, звичайно дещо прикрасив ситуацiю, але, вирiшив вiн, це перебiльшення можна вибачити, оскiльки йшлося про авторитет вчителя перед учнями. -- А щодо здатностi Миколи передати свої знання iншим, то тут, я впевнений, що вiн набагато краще за мене може це зробити, бо я взагалi цього поки що зовсiм не вмiю, -- завершив вiн i, оглянувши присутнiх, зрозумiв, що вчинив абсолютно правильно.

Потiм Сергiй пiдiйшов до Оксани, взяв з її рук свою вишиванку, одягнувся i жартiвливим поклоном надав себе в подальше розпорядження своїх друзiв, що обступили його i не зводили з нього захопленого погляду. Один лише Микола не виказував до Сергiя почуттiв, що на думку Сергiя було виявом все тiєї ж, зовсiм не зрозумiлої для Сергiя, ворожнечi: хоча, зовнi це й не було помiтно -- Микола просто взявся до виконання своїх прямих обов'язкiв тренера i вiдновив заняття.

-- Пропоную до закiнчення спортивних занять, -- запропонував Сергiєвi та всiм iншим Славко, -- пройтися ще нашим полiгоном i спробувати себе ще в деяких цiкавих видах -- пострiляти з пневматичної зброї, з лука, пофехтувати врештi решт.

Всi пристали на Славкову пропозицiю i рушили, аж раптом пролунала хвиля оплескiв, якi влаштували, проводжаючи Сергiя, Миколинi учнi, що на мить облишили свої заняття, сам же Микола на це лише саркастично скривив губи.

-- От зараз ще проведемо одне спiльне теоретичне заняття, -- заволодiв увагою друзiв вже Олег, коли вже пiсля закiнчення спортивних вправ всi рушили до "сiчової канцелярiї", -- на якому ти, Сергiю, теж спробуєш таки себе в ролi викладача. А потiм нашi сiчовi кухарi будуть вже готовi пригостити нас козацьким кулiшем. Хочеш козацького кулiшу? -- поклав вiн по-дружньому руку на плече Сергiя.

-- Дуже хочу, -- зiзнався Сергiй i, жартуючи додав: -- то, може, й урок наш вiдкладемо, а вiдразу до кулiша?

-- Та нi, на жаль кулiш ще не готовий, -- посмiхнувся у вiдповiдь Олег. -- Та й заслужити ж iще кулiш треба, -- теж пожартував вiн, -- так що попрацюй, друже, попрацюй.

-- Що ж, то й попрацюємо, -- потираючи руки погодився Сергiй, -- попрацюємо.

Роль викладача Сергiєвi дуже сподобалась. З самого початку уроку, коли вiн тiльки почав свої першi викладацькi спроби, Сергiєвi на допомогу приходили й Оксана з Iриною й Олег iз Славком, але це тривало зовсiм недовго, i вже за декiлька хвилин Сергiй знайшов повне порозумiння зi своїми новими учнями, хоча, можливо, що порозумiння вдалося вiднайти так швидко завдяки тому, що учнями Сергiя все ж були тi ж самi хлопцi й дiвчата, якi щойно тiльки спостерiгали за його поєдинком з Миколою. Та що б там не було, а порозумiння учителя з учнями було налагоджено, а потiм ще й розвинуто пiд час спiльного обiду за величезним столом, що стояв прямо посеред двору пiд брезентовим навiсом, веселе лопотiння якого вiд вiтру зливалося з веселим гамором за столом, коли, обiдаючи, всi перекидалися доброзичливими дотепами. Козацький кулiш був просто таки смачнючий -- Сергiй просив добавки двiчi!

Пiсля обiду козачата почали прибирати зi столу, мити посуд, наводити лад у своїй Сiчi, а гурт їх наставникiв зiбрався, щоб провести вже Сергiя з Оксаною. Зiбралися всi, окрiм звичайно Миколи, ворожа налаштованiсть якого була для Сергiя настiльки ж очевидною, наскiльки не зрозумiлою.

-- Дебют художника в ролi викладача вiдбувся успiшно, -- констатував, останнiм потискуючи руку Сергiя, Олег. -- До зустрiчi. Передаємо тебе в руки Оксани для подальшого, як вона сказала, ознайомлення з нашим видатним селом.

-- Так, збираюсь зараз познайомити гостя з iсторiє нашого рiдного Веселого, -- повiдомила своїх друзiв Оксана. -- Слава Богу iсторiя нашого села надзвичайно багата, так що розповiсти є про що.

-- Це правда, -- погодився з нею Олег, -- i Оксана знає цю iсторiю просто таки досконально, мушу визнати це, як професiйний iсторик. Iсторiя села Веселого дуже, дуже багата. Ознаки людського життя, якi тут можна знайти, сягають кам'яного вiку... До речi, -- похопився вiн, -- ми тут ще займаємось археологiчними дослiдженнями разом з нашими учнями. Зiбрали, до речi, дуже багату колекцiю експонатiв трипiльської культури, скiфського перiоду, а що вже стосовно Київської Русi, -- багатозначно розвiв вiн руками, -- то тут просто скарб на скарбовi -- все це, до речi, можна побачити в нашому мiсцевому музеї. Та не буду, так би мовити, вiдбирати хлiб в Оксани, вона тобi все розповiсть i покаже краще за мене. Можу лише ще сказати, якщо вже зайшла мова про Київську Русь, що я, наприклад, нiколи в своїй викладацькiй практицi не послуговуюсь отим заяложеним, незрозумiлим i нелогiчним словосполученням "Давньоруська держава". Адже ж "Давньоруська" держава Київська Русь означає, що є "Новоруська" Київська Русь, а яка ж це "Новоруська" Київська Русь? Та це ж -- Україна? Так -- це Україна! Отже, держава, яка колись називалась Київською Руссю, тепер називається Україною, а тому Київська Русь -- це Давньоукраїнська держава, i все, i нiяких непорозумiнь. Давньоукраїнська держава Київська Русь -- i все зрозумiло, все логiчно, все на своїх мiсцях. Давньою могла б бути, наприклад, Русь Аскольда й Дiра по вiдношенню до Русi Володимира Мономаха, але вiд Аскольда до Мономаха й далi -- це одна єдина Київська Русь, яка тепер називається Україною, iсторiя Київської Русi -- це давнiй перiод iсторiї однiєї єдиної держави, i держава ця -- Україна, i народ цiєї держави -- українцi, яких колись ще називали русами, русичами, русинами... Але я вибачаюсь, -- раптом перервав вiн свої iсторичнi дослiди, -- не буду забирати час в Оксани, бо до вечора вже залишилось не так i багато часу, хоча нинiшнi днi й довгi, а розповiсти Оксанi треба для тебе багато, i давньоукраїнський або ж києворуський перiод багатющої iсторiї села Веселого якнайпереконливiше доводить iстиннiсть моїх попереднiх розмiрковувань. Отже, вперед, -- махнув Олег рукою.

-- Дякую всiм вам за прекрасний день, прекраснi вiдчуття, за можливiсть вiдчути себе викладачем, -- звернувся Сергiй до всiх, -- маю надiю ще не раз побувати тут, в Сiчi. А поки що на все добре, -- попрощався вiн з друзями.

-- Почекай хвилиночку на мене, -- звернулась Оксана до Сергiя, -- я забула сказати дещо Iринi, -- i вона вiдiйшла на мить до своєї подруги, взявши її пiд руку.

-- Я теж хотiв би вiдволiкти тебе на хвилинку, щоб сказати тобi декiлька слiв, -- почув Сергiй раптом над самим своїм вухом баритон Миколи, який наче з-пiд землi вирiс поряд, коли всi вiдiйшли вiд Сергiя, i вони з Миколою залишились таким чином наодинцi. -- Всього декiлька слiв, -- повторив вiн i поклав на Сергiєве плече свою могутню руку, -- якщо ти не проти.

-- Будь ласка, -- не став вiдмовлятися Сергiй.

-- Ми з тобою дорослi люди, -- продовжив Микола розмову, вiдiйшовши з Сергiєм ще на декiлька крокiв, -- тому обiйдемося без передмов. Я думаю, ти прекрасно знаєш про нашi колишнi взаємини з Оксаною? -- зробив вiн запитальну паузу.

-- Так, звичайно, знаю, -- не заперечував Сергiй, -- хоча сама Оксана менi про це нiчого не казала.

-- Мене, ясна рiч, зовсiм не цiкавить, звiдки ти знаєш про нас з Оксаною.

-- А я зовсiм цього й не приховую.

-- Я ж сказав, що мене це не цiкавить, -- вже настiйливiше повторив Микола, -- зовсiм не цiкавить. А от висновок iз цього зробити таки можна. А висновок такий, що у нас тут не Київ, у нас тут усi усе про всiх знають, хоча нiхто нiкому нiчого нi про кого не говорив.

-- I що далi.

-- А далi те, що я знову повторюю, що в нас тут не Київ, i заводити всiлякi там iнтрижки з першою лiпшою, яка потрапила пiд руку, дiвчиною у нас не прийнято, як це прийнято там у вас серед ваших мiських жевжикiв, почекай, -- пiдняв заперечливо руку Микола, щоб перепинити готового було вставити слово спiврозмовника. -- Почекай. Я бачу, ти, взагалi то, нормальний хлопець, тому й розмовляю з тобою нормально. Отже, -- вiн прискiпливо подивився Сергiєвi прямо в очi, пiдбираючи слова. -- Одне слово, навiть в думцi собi не покладай задурювати голову Оксанi всiлякими там вашими мiськими штучками. I якщо, не дай Бог, ти чимось образиш Оксану... -- вiн знову зробив вагому паузу. -- То навiть не надiйся на те, що ти тут мене перемiг у цiй нашiй хлопчачiй бiйцi -- яким чином тобi вiддячити я придумаю, покарати я тебе зумiю, в цьому ти, я думаю, не сумнiваєшся?

-- Зовсiм не сумнiваюсь, -- спокiйно вiдповiв Сергiй. -- Просто, виходячи з того принципу, про який ти щойно згадав, що тут всi все знають, але нiхто нiчого не говорив, я знаю також про те, що у вас з Оксаною все вже давно в минулому, ти взагалi вже одружився, й одружився доволi щасливо, чекаєш на дитину...

-- Це не має значення, -- не дав йому розвинути думку Микола, -- Оксана менi, як сестра, вона тут всiм, всьому селу, як сестра, -- переконував вiн Сергiя, хоча в його очах все ще палахкотiв вогник, який видавав правду про те, що принаймнi для самого Миколи Оксана все ще й зараз була -- дещо бiльше, анiж просто сестра. -- Так що май на увазi, що тут тобi кожен за Оксану... -- зробив вiн жест, який не залишав жодної надiї тому, хто б наважився образити Оксану.

-- Я все прекрасно розумiю, -- спокiйно вiдповiв Сергiй, -- але вся справа полягає в тому, що я зовсiм не проти такого стану справ, який ти тут, Миколо намалював. Я зовсiм не ворог нi тобi, нi кому завгодно з твоїх односельцiв. Тим паче я не ворог Оксанi. Можу сказати лише одне, -- подивився й собi пильно в очi своєму спiврозмовнику Сергiй, -- я сам вiдiрву голову кожному, хто наважиться сказати погане слово про Оксану, чи про її односельцiв.

-- Добре, -- тепер уже спокiйно сказав i Микола i, трохи подумавши, повiльно подав свою могутню руку Сергiєвi, i вони потисли один одному руки тепер вже спокiйно й мирно. -- Добре, -- повторив Микола на закiнчення, повернувся й тихо пiшов собi.

Ось воно, виявляється як! Нарештi Сергiєвi стала зрозумiлою та ворожiсть, i навiть агресивнiсть, iз якою Микола зустрiв його. Виявляється, знаменита сiльська чутка вже встигла якимось побитом пов'язати Сергiя з Оксаною. I доля правди в словах Миколи таки була -- Сергiй, вихований в дусi сучасної мiської фривольностi щодо взаємин статей, навiть i припустити не мiг, що й те, що вiдбувалось помiж ним та Оксаною можна квалiфiкувати, як "взаємини"! Оце так! Виявляється, мiсцева спiльнота бачить таки все наскрiзь, село, як кажуть, дивиться в корiнь. Виявляється, мiсцевi бабусi якимось там шостим чи десятим почуттям вже вiдчули у взаєминах Сергiя з Оксано те, що навiть самi вони, Сергiй з Оксаною, ще не вiдчували. А може вже й вiдчували, лише не зiзнавались, не хотiли зiзнаватись самi собi. I легенда про їхнi взаємини вже ширилась селом, жила, раз Микола вже так нервував.

-- Ти вже й з Миколою встиг побалакати, як я бачу, -- пiдiйшла до Сергiя Оксана, -- маю надiю, розмова ваша не стала продовженням вашого рукопашного поєдинку.

-- Та що ти, Микола, взагалi то, дуже виважена людина. Ми цiлком порозумiлись i, думаю, будемо з ним прекрасними друзями. Принаймнi, це випливає з нашої останньої розмови.

-- Буду дуже рада, якщо все станеться саме так, -- щиро зiзналась Оксана. -- А тепер, думаю, мабуть, нам вже нiчого не заважає здiйснити нашу омрiяну подорож селом Веселим. Прошу.

Вони рушили в напрямку величного пагорба. Зiйшли на цей пагорб, який панував над всiєю мiсциною. Було прекрасно видно звiдси й iмпровiзований козацький табiр, який вони щойно покинули. З iншого ж боку перед ними прослалось величезне село Веселе, яке одним своїм боком прилягало до Днiпра, що розкинувся в усiй своїй величi аж до самого обрiю.

-- "I лани широкополi, i Днiпро, i кручi було видно, було чути, як реве ревучий", -- продекламував Сергiй знаменитi Шевченковi слова, розкинувши врiзнобiч руки й пiдставляючи обличчя пiд подуви вiтру, що тут, на белебнi, був рвучкий та сильний.

-- Так, так.. "Поховайте, та вставайте", -- додала й собi Оксана, -- оце, мабуть, найсуттєвiший заповiт Кобзаря, який сам показав приклад, як це, повстати на повен зрiст посеред пустелi пануючого рабства i сваволi. Глас волаючого в пустелi, -- задумливо промовила вона. -- Але ж i один в полi -- воїн, якщо вiн -- Шевченко.

-- Авжеж, -- погодився Сергiй, -- i завдяки йому те, що оце розкинулось перед нами -- вже не пустеля, не зважаючи навiть на все, що сталося з Україною пiсля того, як Шевченко вiдiйшов у вiчнiсть, залишившись водночас з нами назавжди.

-- А як його шельмували при життi, -- в голосi Оксани вiдчутнi стали нотки щирого спiвчуття, -- всi цi сторожовi пси iмперiї, охоронцi єдиної й неподiльної.

-- I нам зараз дуже легко уявити, як тодi вся та лайка, всi прокльони тодi лунали в адресу Шевченка, адже вони нiкуди не щезли всi отi сторожовi пси iмперiї й охоронцi єдиної й неподiльної, просто зараз вони шельмують тих же Бандеру з Шухевичем, бо шельмувати Шевченка зараз, пiсля столiтньої традицiї його культу, вже якось не з руки, а так би вони з превеликим задоволенням накинулись i на нього, як вони зараз осатанiло кидаються на Степана Бандеру. В душi вони й зараз, як i столiття до того, люто ненавидять Великого Кобзаря, що, до речi, прекрасно можна побачити з того, як навiть i зараз у найогиднiших виродкiв з їхньої когорти все ж таки пiдiймається рука й на самого Тараса Григоровича. О, з яким би задоволенням вони змiшали б з багном всiх цих Мазеп з Шевченками, Бандер з Петлюрами, з яким би задоволенням вони зрiвняли б iз землею всю цю Україну, щоб вiд неї й назви не залишилося, -- Сергiй на мить задумався. -- Але, хай їм грець, -- вдихнув вiн на повнi груди. -- Як сказав iнший поет, "та нехай собi як знають, божеволiють, конають -- нам своє робить". А наша з тобою, Оксано, справа зараз -- поглиблення моїх знань щодо села Веселого. Отже?

-- Отже, -- оглянула Оксана велично прекрасний виднокiл, що вiдкривався з пагорба. -- Отже, не будемо зараз заглиблюватися в занадто глибоку iсторiю Трипiлля й Скiфiї, до яких iсторiя Веселого теж дотична, а почнемо з назви села Веселого, а легенда щодо назви села Веселого сягає часiв постання Київської держави русичiв, навiть часiв, якi безпосередньо передували цьому постанню, адже, як говорить легенда, що пiдтверджується iсторичними даними, поселення на мiсцi сучасного села Веселого iснувало десь iз третього-п'ятого столiття, тобто ще з часiв, коли нас греки називали антами, i коли ми в спiлцi з гунами пiдкоряли тодiшню Європу. I засновником Веселого був князь Весел, причому iм'я цього князя звучить з наголосом не на другому, як би можна було подумати, а на першому складi, Ве-е-есел, -- промовила Оксана, демонструючи правильну вимову iменi князя, -- а можливо й Весл. Й гiпотез щодо етимологiї князевого ймення iснує багато, поряд з першою, яка сама приходить в голову, про те, що князь той був веселим хлопцем, а тому його так i назвали, бiльш переконливими й обґрунтованими все ж є версiї про походження, наприклад, цього ймення вiд слова веслувати, адже князь цей, очевидно пiсля вдалого походу разом з Аттилою, прийшов у нашi краї з пiвдня, вiрнiше не прийшов, а приплив, i приплив, до речi, вверх Днiпром, отже "веслуючи", а тому цього князя, який до них "привеслував", мiсцевi мешканцi, над якими запанував новоприбулий сильний князь, пiдкоривши, мабуть, мiсцеву знать, i назвали "Веслом", або ж "Веселом". Iнша ж версiя виводить iм'я Весел вiд слов'янського бога Велеса, нащадком якого вважався засновник Веселого. Є й ще версiї, але, мабуть i цих досить, щоб зрозумiти, що Весел -- це тобi не просто веселий козак, що на зразок Енея з поеми Котляревського "кружляв сивуху й оселедцем заїдав". Все набагато складнiше й цiкавiше. Та як би там не було, в часи, коли князь Кий зi своїми братами Щеком та Хоривом i сестрою Либiдь почали пiдносити поселення, над яким вони, вочевидь, таким же чином, як i Весел над своїм поселенням, запанували й назвали на честь свого старшого брата Києвом, поселення Веселе вже було настiльки могутнiм, що стало суперником Києва. Адже, коли Києвичi стали пiдносити своє поселення до рiвня столицi великого князiвства, яке б об'єднало полян, яких ще називали русичами, поселення Веселе стало їм конкурентом у цьому, бо Веселе розташуванням було нiчим не гiрше вiд Києва, а могутнiстю й культурою, може, й вище, i рiд Веселовичiв був пiдтримуваний полянами не менше, нiж рiд Києвичiв, але ж рiд Києвичiв виявився бiльш спритним, бiльш хитрим i заручився, до того ж, пiдтримкою Вiзантiї, що на той час було дуже вагомим. А так, наше рiдне Веселе могло б стати столицею України, уявляєш собi, -- з виразом обличчя, гордого за своє село, окинула вона розкинуте пiд горою Веселе.

-- Уявляю, -- Сергiй i собi не вiдмовив у задоволеннi полюбуватися розлогою красою Веселого. -- Якби ще й Андрiй Первозванний , -- додав вiн, -- освятив своєю присутнiстю ось цi саме мiсця, а не Київськi гори, то тодi, звичайно...

-- А можливо так саме й було, -- мрiйливо промовила Оксана. -- Можливо, Андрiй Первозванний пiд час своєї подорожi Днiпром, виходив на берег i тут, щоб вiдпочити, помолитись i благословити мiсцевих жителiв, якi вже тодi мешкали тут.

-- Цiлком можливо, -- погодився й собi мрiйливо Сергiй. -- Можливо навiть, що соратник Iсуса Христа молився десь поряд з мiсцем, на якому зараз побудовано новий храм.

-- Можливо, -- Оксана подивилась на нього якимсь особливо теплим, проникливим поглядом. -- На цьому мiсцi зараз вiдчувається така легкiсть, така наближенiсть до вiчностi...

-- Так, iсторiя села Веселого мене таки по-справжньому вразила. Видатна iсторiя.

-- Але це ще не все, це тiльки початок, -- в голосi Оксани не зникав тон гордостi. -- Про iсторiю Веселого можна розповiдати годинами, днями й мiсяцями.

-- Думаю, що ти ще розповiси менi дещо?

-- Обов'язково розповiм, але не все вiдразу. Потроху. Якщо коротко, для початку, -- Оксана трохи подумала. -- Поселення Веселе пiсля того, як поступилося Києву мiсцем столицi полян i майбутньої столицi всiєї Руси-України, все ж залишилося надзвичайно впливовим i було своєрiдною столицею мiсцевого мiжродового полянського об'єднання, щось на зразок сучасного обласного центру, -- посмiхнулась вона, -- а рiд Веселовичiв користувався великим авторитетом серед мiсцевої знатi й був завжди серед найвпливовiших бояр Великого Князiвства Київського, Веселовичi завжди були боярами першої руки у Великого Князя Київського вже тодi, коли в Києвi запанували Рюриковичi, Веселовичi завжди очолювали зорганiзоване мiсцевою знаттю вiйсько в походах, до яких закликав Князь Київський. Коли ж Київська Русь стала жертвою татаро-монгольського нашестя, то Веселовичi були серед тих, хто виступив проти Київського князя Федора, котрий визнавав зверхнiсть татар, i Веселовичi були серед тих українських рицарiв, якi пiд зверхнiстю нового сюзерена, Великого Князя Ольгерда, й пiд проводом його сина Київського князя Володимира у спiлцi з литовськими рицарями розбили татарське вiйсько на Синiх Водах в тисяча триста шiстдесят третьому роцi й назавжди визволили Київську Русь, тобто землi сучасної України з-пiд татаро-монгольського ярма. Були Веселовичi й серед впливових бояр Русько-Литовської держави й серед впливової шляхти Речi Посполитої. Коли ж в Українi постала Хмельниччина, то шляхтичi з роду Веселовичiв примкнули до всенародної справи й були серед видатних наближених до Гетьмана старшин козацької республiки. В той саме час з'являються iсторично достовiрнi згадки про перетинання шляхiв шляхтичiв з роду Веселовичiв та священикiв з роду Князенкiв, бо вони були спiльниками в справi визволення України. Це так, коротенько. Для початку.

-- Так, коротенько... -- з проникливою нiжнiстю подивився в Оксанинi очi Сергiй i побачив нiжнiсть у вiдповiдь. -- Для початку, -- повторив вiн слова дiвчини, але вклав у них стiльки теплоти й вiдвертостi, що їх значення вже зовсiм змiнилося. Потiм вiн знову звернув свiй погляд в далину, i в цей час якраз притихлий було вiтер з особливою силою почав вирувати в пiднебессi, кошлаючи хмари, гуляти околицями, пригинаючи порослi пiд пагорбом тополi, якi своїм верховiттям сягали вершини пагорба й навiть перевершували його, могутньо бурхати у пагорб i бити прямо в обличчя Сергiєвi й Оксанi. -- Ось! -- раптом вигукнув Сергiй. -- Вiдчуваєш? Це ж Стрибог! -- Сергiй енергiйно розкинув руки врiзнобiч, наче в намаганнi злетiти в небо разом з непереможним поривом вiтру. Вiдчуваєш? -- вiн поглянув в обличчя Оксани й переконався, що й вона вiдчуває всi тi переживання, якi дали Сергiєвi повне вiдчуття з'яви Стрибога, цього предковiчного слов'янського божества -- так, саме так, очевидно, вiдчували й розумiли Стрибога давнi волхви, коли, отак же, як зараз вони з Оксаною, виходили на пагорб i, вслухаючись у могутнiй натиск вiтру, чули мову божества, передавали його велiння одноплемiнникам i зверталися з уклiнними проханнями до цього могутнього, свавiльного бога...

Сергiй раптом вiдчув, як його душа досягла всiєї величi тiєї гiдностi, з якою височiнь тополi вклоняється нiмiй всемогутностi неба з велiння вiтру, який впритул до скрадливого шелесту нажаханого листя проносить усевладний подих iз глибин землi аж до височини схиляння тополиного. Сергiй зненацька якимись недовiдомими шляхами осягнення прозрiнь тисяч поколiнь предкiв i нащадкiв миттєво пiднiсся до розумiння сутi невловимостi й прозоростi тiєї мiцi, з якою незмiрний безлад простору поволi набрякає гнiтючим клубовинням хмар, де в загадковiй послiдовностi появи й зникнення скороминущих ликiв якогось утаємниченого небом божества ти тiльки i встигаєш упiймати усепроникне вiдчуття, що єдиносталим у цiм свiтi може бути лише постiйний плин -- якийсь священний жах перед незглибимiстю вiдкритої йому безоднi сакральних знань вже почав пiдштовхувати Сергiя якось позбутися цих його вiдчуттiв, аж вибух вiтрового поривання пiдхопив його розхристанi думки i через карколомнiсть загибелi всiх однозначних iстин у буруваннi хмар понiс за обрiй у падiння на глибину взаємопоглинання землi i неба в горизонтi -- i вiн вже нiкуди не мiг подiтися, притиснутий до розумiння, що довiчно небокрай триматиме його на вiддалi його збентеженого погляду, втiкаючи вiд нього зi швидкiстю, з якою не встигаєш озирнутися назад, щоб уподiбнитись тому, хто знов i знов так владно пiдштовхує тебе у спину вiддавати крок за кроком свою самозакоханiсть покiрному схилянню трави, де iєроглiфами загадкових тiней переплутанi усi стежини оповiдей про найкоротшу вiддаль мiж народження i смертю -- про життя...

Насправдi, за земними мiрками, це була лише мить. Але це була мить дотику до вiчностi.

Сергiй вiдiрвав свiй погляд вiд розбурханого небокраю i подивився в обличчя Оксани, яка теж тiєї ж митi озирнулась до нього, й побачив, що Оксана вiдчула цiєї митi все те, що вiдчував Сергiй. Вони обоє зрозумiли, що прожили цю мить одночасно одним почуттям, одним проникненням у таємницю життя й любовi, пережили одне одночасне осягнення, яке ще глибше поєднало їх.

Сергiй взяв Оксану за руку, яку вона покiрно вклала в його руку, й вони повiльно почали сходити з пагорба.

12.

Село Веселе було все ж досить таки великим населеним пунктом i скорiше нагадувало маленьке мiстечко, анiж якесь забите глухе поселення, з яким здебiльше звикли пов'язувати назву "село". Щодо розташування, то Веселе розтяглося вздовж шосейної траси i залiзничної магiстралi, якi йшли паралельно, на декiлька кiлометрiв, так що на територiї села розташовано було зразу аж двi залiзничнi зупинки, одна з яких була навiть залiзничною станцiєю.

Було у Веселому й декiлька багатоповерхiвок, де ранiше давали квартири медикам, педагогам, працiвникам колись величезного радгоспу, а останнiм часом, пiсля приватизацiї квартир, в них стали жити всi, в кого є грошi. Була у Веселому сучасна школа, полiклiнiка, великий будинок культури, пекарня, великий торговий центр, який за звичкою називали ринком, i багато маленьких яток та кiоскiв...

Одне слово, село Веселе бiльше нагадувало маленьке мiстечко, анiж село. I все ж, щодо пануючих тут переконань i норм стосовно людських взаємин, то Веселе було таки стовiдсотковим селом, у порiвняннi, наприклад, з Києвом. В подальшому Сергiй ще й ще раз переконувався в правомiрностi Миколиних слiв про панування в мiсцевому життi всевладної чутки, яка все бачила, все знала, все розумiла. Навiть не припускаючи ранiше можливостi трактування його взаємин з Оксаною, як "стосункiв", Сергiй зовсiм не звертав уваги на можливiсть виникнення "чутки" щодо цих взаємин. Але пiсля розмови з Миколою став приглядатися до, так би мовити, нюансiв ставлення сельчан до нього з Оксаною. Виявилося, що Микола таки був правий -- чутка таки жила вже своїм власним, свавiльним життям.

Але все ж чутка ця, як виявилося, була зовсiм не злою. Судячи з того, як на них дивились селяни, коли вони вдвох з Оксаною проходили селом, як дивились на них у церквi, як бажали їм "доброго дня" й "доброго вечора" при зустрiчi, весь сенс життя цiєї чутки полягав зовсiм не у вiдточуваннi злорадних кпинiв, а у всезагальному бажаннi добра i щастя Оксанi -- так вже всiм хотiлось, щоб Оксана й насправдi знайшла своє щастя. Хотiлось цього й Сергiєвi. I з боку Оксани вiн вiдчував взаємну симпатiю.

Та й взагалi їхнi стосунки розвивались, просто таки розквiтали, єднаючи їх все вiдчутнiшим почуттям неможливостi жити одне без одного. Нiколи в життi ще Сергiй не вiдчував такого. Це було так, нiби вiн прожив усе життя з однiєю рукою i дуже добре при цьому почувався, навiть не пiдозрюючи, що можна жити й з двома руками, але от раптом з'явилася в нього й друга рука i виявляється, що життя може бути набагато кращим.

А якщо ще взяти до уваги, що в нього з'явилась не просто друга рука, а з'явилась цiла друга половина його самого, в якiй вiн побачив себе зовсiм iншою людиною, справжньою людиною, то ясна рiч, перспектива повертатись до попереднього стану йому зовсiм не посмiхалась. Бачив вiн, що й Оксана вже почала сприймати його, як свою невiд'ємну половинку. I все це без єдиного слова, промовленого мiж ними про їхнi взаємини, без жодних з'ясувань стосункiв. Вони зустрiчались, розмовляли про все на свiтi, окрiм їх стосункiв, або ж просто проводили разом час мовчки, займаючись навiть своїми власними справами, якi вдавались набагато краще, коли вони просто вiдчували присутнiсть одне одного, але завжди чули ту безсловесну мову їхнiх душ, яка й виникала тiльки затим, щоб розповiдати їм самим про їхнi взаємини, поєднуючи їх все глибшою й глибшою сув'яззю. Сув'яззю любовi? Так, звичайно. I все ж...

I все ж було ще щось, що таки ще тримало їх на якiйсь вiддалi, не даючи врештi решт з'єднатися в одне цiле, була ще якась межа мiж ними, їхнi взаємини не досягли ще кiнцевої, остаточної вершини, було таке вiдчуття, що цим взаєминам є ще куди розвиватися, є ще якась порожнина, якийсь вакуум, який треба ще заповнити, зiгрiти.

I от цей день настав. День, коли остання перепона у взаєминах Сергiя й Оксани щезла, i їхнi душi вповнi стали одним єдиним, одним цiлим. На змiну веснi давно вже прийшло лiто. Був уже липень. Сергiєва робота з розпису храму просувалася напрочуд швидко й успiшно, вiн насилу встигав за своїми власними думками й руками, якi, наче самi собою, незалежно вiд Сергiєвої волi, наносили й наносили розпис, залишаючи на стiнах храму справдi таки шедевр -- Сергiй без найменшого докору самому собi в самовихваляннi мiг з повним правом назвати цей розпис таки шедевром, адже вiн в цьому, врештi решт дещо таки розумiв.

Сергiй працював до самозабуття й деколи доходив до справжнього самовиснаження. А тому iнколи таки кидав роботу й вони з Оксаною йшли на прогулянку за село, на природу. Так було й того самого дня. Попрацювавши зранку, Сергiй вiдчув надзвичайну втому, адже напередоднi трудився над розписом до середини ночi. Вiн вирiшив, пообiдавши, зайти за Оксаною й прогулятись околицями Веселого.

Так i вчинив. По обiдi вiн зайшов до отця Михайла, запропонував Оксанi прогулянку, на що вона радо погодилась, i вони вирушили у звичну вже для них подорож довкола села. Отже, була середина липня. Спекота стояла неймовiрна. Не звернувши увагу на спеку, як вони взагалi мало на що звертали увагу, коли були вдвох, Сергiй з Оксаною, вийшовши за околицю села й перейшовши через узлiсся, що завершувало лiс, який починався на березi Днiпра, заглибилися в степове безлiсся й простували вже доволi довго степовою стежиною, де, пiднята на гострий посвист сiнокосу, трава пахучим духом висихання розповiдала про швидкоплиннiсть свого зеленого життя. А на гарячому камiннi розпечених думок остання крапля бажання прохолоди поволi випаровувалась, породжуючи марево густого лiсового затiнку у неозорiй степовiй задусi, де невблаганнiстю язичницького iдола бовванiла пекельна спека. I з глибин вселенської спраги було видно, як блiде й хтиве небо, розлiгшись прямо посеред лiта, губами збляклих хмаринок жадiбно п'є жагучу насолоду з розпечених долонь сонця, а сп'янiла земля обiмлiла в обiймах дрiмотного полудня й накрила зiв'ялими крилами вiтру розпашiле своє чоло. Впинаючись же у знiжену плоть стрункої й незрушної тишi, напружене дзижчання настирливих бджiл гострими жалами якихось запiзнiлих жалiв i розкаянь допiкало в гiркотi вiдчуття якоїсь фатальної незворотностi й невиправностi... Незворотностi чого?

-- От так спечище, -- витер Сергiй долонею спiтнiле чоло. -- Як це ми забрели з тобою в це степове пекло.

-- Так, справдi, -- погодилася з ним Оксана, -- ми тут з тобою опинилися раптом, неначе в якомусь зачарованому царствi палаючого вiдчаю. Це й справдi схоже на фольклорне пекло. Таке враження, наче тебе просто тисне якийсь розжарений неправедний прокльон, намагаючись розчавити.

-- Мабуть, Даждьбог чогось розгнiвався, тiкаймо ж у володiння Велеса, -- кивнув Сергiй у напрямку найближчого узлiсся, що переходило в густий, дрiмучий лiс.

I вони чимдуж попрямували до рятiвного лiсу.

-- Привiт тобi, володарю лiсового царства, могутнiй Велесе! -- гукнув на повнi груди Сергiй, -- коли вони з Оксаною увiйшли до рятiвного лiсового затiнку. -- Велика тобi подяка за спасенну прохолоду. Може, ще й струмок нам подаруєш? -- озирнувся вiн навколо.

-- Струмок я тобi подарую сама, -- посмiхнулась до нього Оксана. -- Он там, неподалiк, -- показала вона, -- є один прекрасний струмок, -- i пiшла вперед, запрошуючи за собою Сергiя.

-- Оце так вода, -- втершись рукою пiсля того, як напився кришталевої струмкової води з iмпровiзованого келиха, згорнутого з лопуха, промовив Сергiй i озирнувся навколо. -- Смачнюча яка вода. А ти тут, як бачу, дуже добре все знаєш, хоча ми й далеченько начеб то вiд села, -- звернувся вiн до Оксани.

-- Це тобi так лише здається, що ми так вже далеко, а насправдi не так вже й далеко. I якщо навпростець, то до села тут рукою подати. А знаю я тут i справдi все з самого дитинства. Тут менi знайоме, можна сказати, кожне деревце.

-- А оцей красень тобi знайомий? -- показав Сергiй на неймовiрних розмiрiв велетенський дуб, що стояв неподалiк струмка, затiнюючи своєю кроною величезну поляну.

-- Аякже, ще б пак, -- пiдiйшла Оксана до величезного дерева, -- це ж наша мiсцева знаменитiсть, -- погладила вона долонею по зашкарублiй, подекуди порослiй зеленим моховинням, корi старого велетня. -- Ти наче в воду дивився, коли звернувся до Велеса -- цей дуб i справдi називається Велесовим дубом. Кажуть, що цьому дубовi бiльше тисячолiття i пiд ним провадили свої язичницькi богослужiння ще слов'янськi волхви, служителi Велеса, -- вона трохи помовчала, наче даючи змогу Сергiєвi перейнятися всiєю величчю легенди. -- Хоча насправдi навряд чи цьому дубу дiйсно таки тисячу рокiв, але ж молода парость цього дуба й справдi таки могла ще застати часи Київської Русi.

-- Так, так, -- пiдiйшов i собi до дуба Сергiй. -- Iстина легенди iснує й справдi не в строгiй вiдповiдностi до так званих реальних подiй i офiцiйного лiточислення, а у вiдповiдностi до найглибших iнтуїтивних осягнень народного духу, -- вiн i собi приклав руку до сповненої недосяжної гiдностi крони, наче намагаючись вiдчути тисячолiтню силу мiфу. -- Так, тут, на цiй галявинi, серед рiзноманiття цiєї молодої парослi, неначе серед розгублених племен рослинностi, цей тисячолiтнiй дуб вивершує своє всевiдання могуттю крони, тисячократною спiраллю першотворень вростаючи в осягнення тiєї сили, яка штовхає по замкненому колу новонароджену весняну зелень пагонiв безтямно летiти через лiтнє буяння до осiнньої пожухлостi й зимового скону. I лише для справдешнього волхва, Велесового сина, вiдкрита мова шелесту, якою дуб цей розповiдає, як коловорот небесних свiтил народжує шляхи богiв, заплiднюючи дух народу. Цю мову волхви пiзнавали, коли вслухались у гоготiння священного вогню, в мелодiю священних спiвiв, у мову жертовного каменю, коли той говорив плюскотом живої кровi, розповiдаючи про те, як мiж народженням i смертю встигає прорости вiчнiсть, i як мiж темрявою й свiтлом розквiтає безмежнiсть рiзнобарв'я, -- найбеззахиснiшим поглядом, що вiдкривав його душу до самих найпотаємнiших глибин, Сергiй звернувся до Оксани, немов з безмовним проханням зрозумiти його.

-- Так, -- Оксана немов перехопила нитку Сергiєвого натхнення, -- адже на опертих на незрушну рiвновагу рiвнодення терезах прозрiнь волхва завжди невблаганно тяжiли шальки сподiвань непогамовних племен, коли волхви клали на них посуху й повiнь, вiйну i мир, хворобу i здоров'я, -- в такому ж, як i Сергiй, поетичному дусi розвивала вона мову, дивлячись на тисячолiтню велич дуба. -- Всi ж, хто приходив за помiччю до волхва, жадали лише одного -- щоб якнайпроникливiшими були тi слова, якими всi, хто вiрить, моляться про те, щоб не здригнулася рука волхва, коли у неозоростi небесних одкровень вiн врiвноважує обидва кiнцi безмежностi, пiдносячи людську немiч до величi Даждьбога.

Сергiй повiльно пiдiйшов до Оксани, обiйняв її, й вона довiрливо прихилилась до його грудей. Все було щиро й вiдверто, без жодного слова. Слова були зовсiм зайвi. Слова могли б навiть все зiпсувати. Потiм вони злилися в поцiлунку i ще довго стояли обiйнявшись, вiдчуваючи неймовiрно могутнє, величне вiдчуття, що вони стали одним єдиним єством, єдиним тiлом, єдиною душею. I це єдине єство, що складалося з ранiше двох окремих самотностей, не просто поєднало двi особистостi в одну, подвоївши їхнi якостi, це єдине тепер єство до безмежностi розвинуло все найкраще, найдуховнiше, найокриленiше, що було в кожного, i до безмежностi ж розвiяло, применшило всi тi людськi слабкостi, якi зазвичай ототожнюють зi слабостями плотi, i яких, ясна рiч, в Сергiя було набагато бiльше, нiж в Оксани, якщо такi слабкостi й взагалi були в неї.

Сергiй буквально фiзично вiдчував, як кожен поцiлунок, наче помах доброї чарiвницi, поглинав якусь частку з того найтемнiшого, чого вiн хотiв би позбутися, але не знав як. Вони вiдчували, як це захопливе почуття єдиного єства, що зродилося з обiймiв i поцiлункiв, подiбно до цього тисячолiтнього дуба, поряд з яким вони стояли, вростало своїм корiнням в рiдну землю, пiдiймалося над землею могуттю крони, розпросторювалось гiллям у небо, вростаючи плодами найчистiшої любовi у вiчнiсть, єднаючи поєднанi любов'ю душi з Богом.

Додому вони поверталися вже навпростець. Оксана вивела Сергiя лiсовою стежиною на проїжджу дорогу, якою вони напрямки попростували до села. Вони йшли, обiйнявшись, узбiччям дороги, не звертаючи жодної уваги на автомобiлi, якi проїжджали повз них. Сонце вже починало скочуватися до вечiрнього пругу, й полуденна спека поволi почала розбавлятися приємною прохолодою.

-- Розумiєш, -- промовив Сергiй, побачивши в своїй, освiтленiй спалахом любовi, душi тi темнi закапелки, якi все ще заважали йому вiдчувати себе повнiстю вiдвертим. -- Розумiєш, я довго думав, що ж мене у спiлкуваннi з тобою все гнiтить, не дозволяючи бути з тобою повнiстю розкутим. Зараз, менi так здається, що я розумiю це. Як би це тобi сказати...

-- Скажи, як є, -- просто промовила Оксана, -- скажи перше, що навертається на язик.

-- Жiнки. Мої стосунки з жiнками, -- випалив вiн перше, що спало на думку, -- Розумiєш... Як би це тобi пояснити. Я не виправдовуюсь, зовсiм нi. Але все це все одно виглядає, як щось недостойне, грiховне, чи що. Хоча.. Все починалося з великого кохання, першого, чистого, щирого кохання, яке потiм виявилося нещасливим. А потiм, -- вiн якось нiяково подивився на Оксану, -- навiть не знаю, як би це правдиво й вiдверто пояснити...

-- А нiчого пояснювати й не треба, -- своїм глибоким свiтлим поглядом подивилась у вiдповiдь Оксана. -- Я бачу, вiдчуваю тебе зараз таким, яким ти зараз є. I той стан, з якого ти став тим, чим ти зараз є, не важливий для мене зараз, хоча я насправдi, повiр вже менi на слово, прекрасно знаю й розумiю все, що з тобою було в попередньому твоєму життi, не зважаючи на свою позiрну наче б то недосвiдченiсть затворницi в таких свiтських пристрастях, в яких ти, зрештою, просто неминуче перебував. Я ж бо теж, зрештою, жила й навчалася в Києвi, перебувала, так би мовити, в самiй гущi так званої цивiлiзацiї й прекрасно знаю, що являє собою сучасне суспiльство i його мораль. I ще я хочу тобi сказати... -- глибоко й проникливо, наче наскрiзь пронизавши Сергiя, подивилась вона прямо йому в очi. -- Наразi в тебе таке вiдчуття, неначе ти вже повнiстю покiнчив з цим своїм минулим, наче ти вже повнiстю розiрвав цю, так би мовити, пуповину, що єднає тебе з тим, що породило твої найтемнiшi вчинки, за якi тобi найбiльше соромно зараз. Але на жаль, -- вона знову пронизала його гостро й безжально правдивим, а водночас теплим i спiвчутливим поглядом, -- на жаль це поки що ще не зовсiм так. Як кажуть, ти виграв битву, одну з битв, можливо одну з найвирiшальнiших битв, але все ж попереду ще залишилось перемогти ще в декiлькох битвах, щоб перемогти у всiй вiйнi взагалi. I я допоможу тобi. Ми разом переможемо.

-- Що ж, з таким полководцем, як ти, не виграти вiйну -- просто сором. Ми обов'язково переможемо.

-- Не з полководцем, а з порадником i другом.

-- В такому разi, -- Сергiй замислився на мить. -- Хотiлося б звiритися друговi ще в деяких своїх сумнiвних якостях. Можливо разом ми бiльш повноцiнно розберемось.

-- Що ж, давай свої проблеми. Розберемось.

-- Доведеться знову починати з роздуму, як би це тобi пояснити, -- Сергiй знову замислився, пройшовши декiлька крокiв у розмiрковуваннях. -- Розумiєш, я стараюсь жити так, як би це було правильно щодо тих iдеалiв добра, краси й справедливостi, якi менi останнiм часом були вiдкритi Святи Письмом, заповiдями Божими в тому виглядi, в якому доносить їх до нас українське православ'я. I все ж, -- вiн знову замовк на декiлька крокiв. -- I все ж, як на мене, менi не завжди це вдається. Що цьому виною, чи моє невiрне розумiння цих самих iдеалiв, чи моя неправильна поведiнка, чи й те й iнше разом...

-- Загалом, це нормально, -- спокiйно дивлячись вдалечiнь, наче аж трохи замрiяно, мовила Оксана. -- Це нормально, коли ти все ж вважаєш свою поведiнку не цiлком iдеальною. Було б гiрше, якби ти, навпаки, вважав самого себе абсолютно довершеною людиною. I все ж, хотiлося б знати конкретнiше, що саме тебе не влаштовує.

-- Конкретнiше? -- подивився на неї Сергiй. -- От, наприклад, я дуже часто потрапляю в ситуацiї, коли передi мною, може й постає вибiр, але вибирати я маю все ж одну єдину дiю, яка б вiдповiдала тим iдеалам, про якi я тобi вже говорив. Але здiйснивши вже певну дiю, яка наче б то є абсолютно вiрною з усiх точок зору, я врештi потрапляю в якусь непевну, можна сказати, подвiйну ситуацiю, коли з одного боку, все наче вiрно й сам Iсус Христос напевне схвалив би саме таку мою дiю, а з iншого боку все виглядає так, нiби цей мiй вчинок -- просте, звичайне марнославство, звичайне людське бажання слави свiту цього.

-- Наприклад.

-- Наприклад? Наприклад, пам'ятаєш той мiй майже героїчний вчинок... Врештi, -- посмiхнувся Сергiй, -- намагання вчинку, який я хотiв здiйснити, але так i не здiйснив. Це було того самого першого ранку мого перебування у вашому селi, коли я прийшов до храму з намiром зайнятися його розписом i застав дверi храму вiдчиненим, подумав про можливiсть пограбування й...

-- Так, так, -- посмiхнулась тепло й Оксана, -- дуже добре пам'ятаю, як ти тодi рвучко розчахнув дверi, очевидно, з намiром кинутися на зловмисникiв.

-- Так, намiри в мене були дiйсно рiшучi, але здiйснитись їм не судилося, оскiльки в церквi того ранку я застав тебе, коли ти молитовно зверталась до Бога. I, зрештою, замiсть героїчного вчинку ми отримали комедiйну сцену, щось на зразок нiмої сцени з "Ревiзора" Гоголя. Отут, до речi, трапився цей третiй варiант: можна було, або покинути все на розсуд Бога й звернутися до людей за помiччю, хоча це й могло дозволити злочинцям втекти, або ж здiйснити героїчний вчинок, який потiм виглядав би, можливо, як земне марнославство, але врештi трапився третiй варiант -- комедiйний пшик.

-- Зовсiм нi, -- заперечила йому Оксана. -- Можливо це виглядало на перший погляд i комедiйно, навiть кумедно, але це зовсiм не так, зовсiм. З цього приводу можна пригадати тiльки одного з найкомедiйнiших героїв в iсторiї свiтової лiтератури Дон Кiхота з Ламанчi, кумеднi, навiть смiшнi, на перший погляд, вчинки якого були зрештою вчинками, якi в найбiльшiй мiрi вiдповiдали найвищим iдеалам добра, краси й справедливостi.

-- Що ж, донкiхотство, я думаю, не найгiрший iз грiхiв. Але бувають, причому набагато частiше, все ж випадки бiльш однозначнi. От хоча б та наша хлопчача витiвка з Миколою, коли ми з ним влаштували гладiаторський поєдинок на очах у вас усiх, включно з його учнями, -- iронiчний вираз з'явився на обличчi Сергiя. -- Пам'ятаєш цю битву?

-- Звичайно пам'ятаю. Нормальне спортивне змагання, -- хотiла Оксана згладити Сергiєву iронiю. -- Звичайний спортивний, так би мовити, виступ.

-- Я вдячний тобi за спробу пом'якшити мою дурнувату вихватку з цiєю бiйкою, але ж, але... Але ж, я знову таки, вчинив, наче б то, так, як тiльки й можна було вчинити в тiй ситуацiї. А збоку виглядає все ж воно якось, нiби хлопчача марнославна задерикуватiсть. I перемога моя, врештi теж не надто красиво виглядає з цього самого другого боку. Адже ж, хоч i не на всi сто, але ж на дев'яносто вiдсоткiв то я мав бути переконаним, що таки переможу Миколу, зважаючи на мою квалiфiкацiю. Одне слово... -- вираз якоїсь розгубленостi позначився в поглядi Сергiя.

-- Одне слово, це все схоже на занадто прискiпливе iнтелiгентське самокопання. Малопродуктивне, до речi. Адже, чим глибше й ширше ти копаєш, тим неозорiшi горизонти для нових нерозв'язних питань вiдкриваються.

-- Можливо, можливо... -- не дуже рiшуче погодився Сергiй. -- Але ж тут ще одна рiч. Ще один, так би мовити нюанс. Адже ж, Iсус навчав всi добрi дiла, принаймнi всi справи, якi ти вважаєш достойними хвали, робити таємно, принаймнi не для всезагального огляду та обговорення. А в мене, як на те, все виходить, наче я, навпаки, все роблю на позiр натовпу з розрахунком на людську похвалу. Звичайно, все виходить якось само собою, спецiально я нi про що не задумуюсь, коли пiдходить до дiла, а вже потiм...

Як i всi незвичайнi подiї, це сталося, як завжди, несподiвано. Сергiй з Оксаною вже були на околицi села i проходили якраз повз мiсцеве футбольне поле, яке, звичайно ж, не можна було порiвняти з полями найкращих стадiонiв, але ворота й розмiтку мало все ж пристойну, i хоча збита й стоптана ногами мiсцевих форвардiв трава не встигала вiдростати, щоб покрити лиснiючi поляни голої землi, нiхто з тутешнiх завзятих футболiстiв на це уваги не звертав, поринаючи в захопливу круговерть боротьби за м'яч.

I тодi, як Сергiй та Оксана проходили бiля футбольного поля, на цьому ристалищi якраз вiдбувався один з тих запеклих поєдинкiв, що вирiшував долю великого чемпiонату села Веселого, чемпiонату, який клав пiдмурiвок для п'єдесталу слави багатьох з мiсцевих Пеле й Марадон, розповiдi про неперевершенi удари яких будуть живити хлопчачу уяву мiсцевого юнацтва аж до наступного чемпiонату.

Аж тут якраз одним з таких неперевершених ударiв мiсцевого форварда м'яч був спрямований у ворота, але був вiдбитий таким же неперевершеним воротарем, пiсля чого цей м'яч полетiв через голови глядачiв за межi поля аж на проїжджу дорогу, яка проходила поряд. Один з хлопчакiв, вiк та професiоналiзм якого поки що не давали йому права брати участь у чемпiонатах, але не забороняли стати в нагодi хоча б повернувши м'яч на поле, миттєво кинувся за свавiльним м'ячем, не звернувши уваги на автомобiль, який якраз проїжджав дорогою, швидко наближаючись до мiсця, куди якраз падав м'яч. Автомобiль, м'яч i хлоп'я, яке бiгло за цим м'ячем, мали опинитися в одному й тому ж саме мiсцi в один i той же час -- Сергiй, що якраз знаходився зовсiм поряд з цим саме мiсцем, миттєво зрозумiв та оцiнив ситуацiю i з виробленою ще в армiйськi часи спритнiстю й майже автоматизмом кинувся пiд колеса авто, щоб вихопити з-пiд цих колес хлоп'я, яке, розгублене, було б неминуче збите автомобiлем, водiй якого, звичайно, натиснув на гальма, але це вже нiяк не змогло б урятувати дитину...

Ухопивши в обiйми сторопiлого хлопця буквально за метр перед бампером машини, Сергiй, притиснувши його, перекинувся через голову i встиг таки вислизнути з-пiд колiс, але трохи таки не встиг вчасно пiдiбрати лiву ногу, яку ударило краєм бамперу.

Все вiдбулося миттєво. Нiхто з футболiстiв та глядачiв не встиг ще нiчого зрозумiти. Оксана теж тiльки почала усвiдомлювати подiю. Навiть сам Сергiй ще мало що свiдомо розумiв i ще вповнi не вiдчув болю в забитiй нозi, коли за декiлька метрiв мертво зупинився автомобiль.

Аж ось ця довга нiма мить закiнчилась. З автомобiля вискочив зблiдлий вiд переляку водiй. Кинулися до мiсця подiї i гравцi з глядачами. Оксана миттєво пiдбiгла до Сергiя, який, стискаючи хлопця, почав уже вiдчувати дуже гострий бiль в гомiлцi, настiльки гострий, що йому почало паморочитися в головi, i все навколо здавалось як в уповiльненому кiно, а голоси оточуючих все бiльше й бiльше даленiли.

Зцiпивши зуби вiд болю, Сергiй розiмкнув руки, щоб випустити зi своїх обiймiв хлопця, якого, оторопiлого, пiдхопили iншi хлопцi, поставили на ноги й почали приводити його до тями. Сергiя ж, який скорчився вiд болю, пiдхопили на руки водiй нещасливого автомобiля з хлопцями i вкинули його на заднє сидiння легковика, пiсля чого на переднє сидiння сiла Оксана i авто рвонуло до лiкарнi.

В полiклiнiцi Сергiєвi зробили рентгенiвський знiмок, виявивши трiщину, i наклали на травмовану ногу гiпс. Потiм його вiдвезли за наполяганням Оксани додому до отця Михайла, де б Оксанi було зручнiше доглядати за поки що безпорадним художником.

13.

Бiльш-менш Сергiй прийшов до тями вже наступного дня, прокинувшись вже в оселi отця Михайла. Було вже близько десятої години ранку, коли вiн насилу вiдiрвав вiд подушки важку голову, загальмовану вiд нашпигованих в його тiло знеболювальних та заспокiйливих лiкiв. Нога пiд гiпсом хоча ще й нила, але бiль вже трохи вгамувався i був доволi стерпним. Та й взагалi, виринаючи з пiтьми вчорашнього больового шоку й нервового стресу, Сергiй на контрастi дуже рiзко вiдчув приплив бадьоростi i сил, що вибухнули в ньому. Та й за вiкном буяв прекрасний, сонячний лiтнiй ранок. За вiкном оселi отця Михайла та Оксани, оселi, в якiй Сергiй, хоч i не був ще господарем, але ж не був уже й гостем!

-- Доброго ранку! -- почув Сергiй голос Оксани, яка нечутно увiйшла в кiмнату. -- Як себе почуваєш?

-- Коли я тебе бачу, то завжди почуваю себе чудово, -- поглянув вiн на Оксану й зрозумiв, що цiєї ночi вона навряд чи спала дуже добре, але не хотiла, щоб Сергiй про це здогадався.

-- Але, зважаючи на твою ногу, я маю право не зовсiм повiрити твоїм словам.

-- А я, зважаючи на свою ногу, маю право на прохання, щоб ти пiдiйшла до мене ближче, аби я мав можливiсть тебе поцiлувати. Iнакше я сам змушений буду стати на свою хвору ногу, щоб пiдiйти до тебе.

-- Ти мене шантажуєш? -- Оксана присiла на лiжко поряд з Сергiєм i нiжно його поцiлувала.

-- Так, такi оце вони, морально нестiйкi мiськi художники з темним минулим.

-- Нiчого, нiчого. Ми швиденько просвiтлимо ваше минуле, аби майбутнє було щонайсвiтлiшим.

-- Що ж, з тобою поряд, я думаю, я швидко стану на ноги в прямому й переносному сенсi слова. Хоча, -- Сергiй взяв обома руками руку дiвчини, -- пам'ятаєш нашу з тобою вчорашню розмову.

-- Я то пам'ятаю. Але головне, щоб ти сам все пам'ятав пiсля вчорашнього, -- ласкаво пригладила вона його свавiльне розкуйовджене волосся.

-- Не хочу, знову ж таки, виглядати хвальком, що пiдкреслює свiй героїзм, але те, що зi мною сталося вчора, й справдi таки не найстрашнiше, що зi мною бувало в життi, i вже точно не саме найстрашнiше, що може статися зi мною -- значно гiрше було б для мене, якби ти була до мене байдужою. Але зараз мова не про це, -- Сергiй пильно вдивився в спiвчутливi Оксанинi очi. -- Пам'ятаєш, що я вчора тобi говорив, як мої, здавалося, нормальнi вчинки згодом, пiсля того, як на цi вчинки вже можна, так би мовити, поглянути здалеку й збоку, виглядають, наче звичайна марнославна гонитва за земною славою, славою, яка в очах Бога не варта ламаної копiйки, адже Бог устами Христа заповiдав нам робити добрi вчинки якомога таємно, уникаючи цього славословного поголосу, такого жаданого саме для марнославцiв. От i цей вчорашнiй випадок зi мною. Що я мав робити? Я навiть подумати нi про що не встиг. Все сталося саме собою, майже не свiдомо з мого боку, так би мовити, на автопiлотi, як ми це називали з друзями в Армiї. А втiм, я зробив саме те, що я тiльки й мiг i повинен був зробити. Мiй вчорашнiй вчинок, як не крути -- єдино можливий з усiх можливих i неможливих вчинкiв у тiй ситуацiї. Вчини я по-iншому, i я навряд чи мiг би зараз дивитися тобi прямо в очi, та й в дзеркало навряд чи змiг би подивитися зранку. I все ж, як би то не було, здалеку й збоку це можна тлумачити, як жадобу слави в очах людей, слави, якої так зараз жадають, наприклад, полiтики, а полiттехнологи називають ще цю славу "пiаром".

-- А знаєш, я пiсля нашої з тобою вчорашньої розмови на цю тему якраз багато думала саме про цi твої застороги, -- замислилася Оксана на мить. -- I от що я про це думаю. Все, що ти робиш, ти робиш правильно, можна навiть сказати, єдино правильно i згiдно з найвищими вимогами якої завгодно моралi. А всi оцi твої сумнiви щодо можливої оцiнки твоєї поведiнки з iншого боку походять вiд того, що ти просто знаєш про iснування цього другого боку, бiльше за те, ти навiть був там, на тому iншому боцi, i тому й знаєш про цi можливi оцiнки як нiхто iнший. Праведникам легше -- вони нiколи не були на iншому боцi. На жаль, ти поки що не праведник, як i я сама, зрештою. Але з часом ти все ж приб'єшся безповоротно до одного берега, i будеш оцiнювати як самого себе, так i всiх iнших з одного єдиного, iстинного боку. Це, зрештою, майже те ж саме, що я говорила тобi i вчора, коли зазначила, що ти ще не зовсiм позбавився вантажу твого минулого, який все ще тягне тебе до низу, не дозволяючи тобi вiльно лiтати в повiтрi iстинного життя.

-- Як ти це добре сказала, -- Сергiй обiйняв її за плечi, й вона лагiдно прихилилася до його грудей. -- Але я тут з тобою трохи маю посперечатися. Ти сказала, що я ще не праведник -- тут я з тобою згоден на всi сто. Це факт, який не потребує доведення. Але ж ти ще сказала це саме й про себе, мовляв, ти, як i я, теж не праведник, тобто, вибачаюсь, -- посмiхнувся вiн, -- не праведниця. А тут я можу вже з тобою й посперечатися. Менi, наприклад, здається, що ти все ж таки якраз i є праведницею. Саме так. Як би це тобi не здавалося дивним. Ти звичайна земна праведниця.

-- Звичайно, -- вона вiдiрвалася вiд Сергiєвих грудей, й пiдiйнявшись, лагiдно посмiхнулася, -- ти маєш право вважати все що завгодно, але проголошувати звичайних людей праведниками -- як на мене, все ж таки грiх. I взагалi проголосити когось праведником має право лише сам Бог i лише наступнi поколiння. Принаймнi, я так вважаю.

-- Добре, добре, -- примирливо погладив її руку Сергiй. -- Не будемо сперечатися. Але для мене особисто ти завжди будеш праведницею. I до речi, -- наче щось згадавши, похопився вiн, трохи аж стиснувши її руку, -- вибач, але... Тобто я хотiв сказати, -- нiяковiючи, затнувся вiн. -- Я звичайно, ще не робив тобi формальної пропозицiї, так би мовити, як це належить, але ж i так, я думаю, зрозумiло, чим нашi з тобою стосунки мають закiнчитися, тобто я маю на увазi... -- вiн навiть трохи зашарiвся, як якийсь хлопчисько.

-- Я все розумiю, не треба зайвих слiв.

-- Так от стосовно цього. Я маю на увазi. Тобто, -- вiн все нiяк не мiг наважитися сформулювати своє питання. -- Тобто, я маю на увазi те, що ти монахиня. От що, -- вiн аж видихнув з полегшенням.

-- Ось ти про що, -- зi своєю звичайною спокiйною лагiдною посмiшкою вiдповiла Оксана, розвiюючи побоювання Сергiя, що це питання поставить її в якесь незручне становище. -- Тут якраз нiяких складностей i немає. По-перше, я поки що не монахиня.

-- Як це? -- здивувався Сергiй.

-- Дуже просто. Може чув, що перед тим, як стати монахом чи монахинею, людина зазвичай буває ще послушником.

-- Звичайно. Тобто, ти хочеш сказати, що?..

-- Так, я поки що послушниця.

-- Але ж ти, здається, вже досить таки довго... Вибач, звичайно, я не хотiв сказати, що...

-- Так, я тебе знову ж таки, прекрасно розумiю. Так, я вже досить довго знаходжусь у монастирi святої Ольги. I причина того, що я досi послушниця, зовсiм не в тому, що я все ще не наважилась до цього часу рiшуче й безповоротно перетнути межу, яка вiддiляє мене назавжди вiд мирського життя. I справа тут теж не в тому, що мої монастирськi подруги ще не впевненi в моїй готовностi вiддано служити Господу. Тут рiч зовсiм в iншому, -- обличчя Оксани якось посерйознiшало, навiть стало якимось суворiшим. -- Просто iгуменя нашої обителi ще з самого першого дня, коли я тiльки прийшла до монастиря, сказала менi пiд час нашої з нею першої розмови, що вона бачить, що в моєму майбутньому Бог менi ще надасть можливiсть обирати мiж двома можливостями служiння йому: я або залишусь у монастирi й буду разом зi своїми сестрами служити Господу як його наречена, або ж стану ще дружиною звичайного смертного й буду разом з ним служити Богу в миру, допомагаючи людям i виховуючи дiтей, -- вона зашарiлась. -- I який з цих шляхiв угоднiший Господу, поки що не вiдомо. Звичайно, тодi я нiяк не могла повiрити таким передбаченням i заперечувала як могла можливiсть мого замiжжя коли б то не було, але матiнка iгуменя все ж домоглася того, щоб я залишалась таки послушницею до того часу, аж поки вона сама не скаже менi, що час настав i я готова вже стати нареченою Господа, вона наполягла щоб до того часу я навiть не згадувала про можливiсть стати монахинею. Я погодилася з нею. Але насправдi навiть не припускала можливостi вибору мiж монастирем i замiжжям. Не припускала до самого останнього часу навiть думок про це. Я про цю розмову вже майже забула. Але...

-- Але останнiм часом все, я маю надiю, що все змiнилося, -- Сергiй стиснув її руку.

-- Можливо, -- вона довiрливо подивилася в очi Сергiя, на що вiн вiдповiв таким же вiдвертим i довiрливим поглядом.

-- Не можливо, а обов'язково. Передбачення вашої iгуменi справдились. Крапка. До речi, так би хотiлось побачитися з цiєю вашою матiнкою iгуменею. Я бачу, що це зовсiм не проста людина, ваша матiнка iгуменя. Як її, до речi?

-- Параскева. Матiнка Параскева.

-- Матiнка Параскева, -- задумливо повторив Сергiй. -- Спасибi матiнцi Параскевi за те, що ти дiждалась мене послушницею. Але я тебе й монахинею б, маю надiю, випросив у Бога собi в нареченi.

14.

Пробайдикувавши декiлька днiв на догоду своїй травмованiй нозi, Сергiй з допомогою палицi, подарованої селянами, й автомобiля отця Михайла таки дiстався до храму й продовжив свою роботу. Проте його змушене байдикування не надто вже дошкульно дозолило Сергiєвi неможливiстю приступити до роботи, адже перебування в оселi отця Михайла пiд дбайливою опiкою Оксани було для нього скорiше щасливим подарунком долi, анiж приводом для докорiв цiй долi.

Спокiйна, рiвна, але вiд цього не менш незглибима нiжнiсть Оксани, вже повноправна пiсля оприлюднення стосункiв Сергiя з Оксаною батькiвська любов отця Михайла наповнювали оселю, а разом з тим i душу Сергiя, чудесним чином загоюючи його травму, якiй вiн власне був таки вдячний за це неймовiрне щастя перебування серед щиро люблячих, чистих i незрадливих сердець.

Намагаючись на позiр не виставляти свого душевного стану, отець Михайло все ж нiяким чином не мiг приховати того внутрiшнього сяйва, яким свiтилося його обличчя з тих пiр, як вiн дiзнався про рiшучу й незворотну змiну в долi його доньки, а втiм, перемiни i в його власнiй долi, що вiдбулася завдяки цьому приїжджому незнайомцю, художнику, який з'явився в їхньому селi лише заради розпису храму, а виявився врештi винуватцем перемiн в життi родини Михайла Архиповича, перемiн, на якi той, власне, сподiвався вже чимдалi все менше й менше, намагаючись, як би це не було для нього тяжко, призвичаїтись до наявного стану речей i змиритися з долею.

I ось раптом таке неочiкуване щастя! Михайло Архипович вже починав вiдчувати лагiдь i затишок повноцiнного сiмейного вогнища, почуваючи себе повноцiнним головою родини. Вiн вже майже фiзично вiдчував на своїх руках ваготу свого майбутнього довгоочiкуваного первiстка-онука, втiм водночас таки побоюючись такими своїми передчуттями зурочити таке жадане майбутнє щастя, хоча всi цi його душевнi поривання, звичайно, й не вiдповiдали суворим вимогам ортодоксального християнського вчення, в чому Михайло Архипович вiддавав собi повний звiт, але вдiяти таки нiчого з собою не мiг, покладаючись на боже милосердя.

I якщо вже бути до кiнця вiдвертим, то отець Михайло давно вже помiтив натяки на можливiсть виникнення особливих стосункiв мiж його донькою й молодим художником. Але, побоюючись сполохати свою тендiтну надiю, аби в разi, якщо його передбачення не справдиться, не занадто розчаруватися, вiн старався якомога вiдганяти вiд себе всi надмiру вже райдужнi передчуття.

I ось, на тобi! Така найочiкуванiша й така найбажанiша новина застала, як завжди зненацька. Сергiй i Оксана вирiшили одружитися! Як грiм серед ясного неба, чи то пак, як сонце серед ночi -- сонце, яке тепер цiлодобово свiтило в душi Михайла Архиповича, випромiнюючи через його очi свiтло справдження найзаповiтнiших мрiй i надiй.

Сергiй же, в свою чергу, вiдчуваючи душевний стан отця Михайла, дозволив i собi повнiстю вiддатися чарiвливому духу затишного сiмейного вогнища, яке сам таки й запалив. Коли ж вiн, не зважаючи на все ще хвору ногу, все ж таки покинув свiй затишний сховок, щоб продовжити свою улюблену роботу над розписом храму, то в повнiй мiрi вiдчув змiну в, так би мовити, суспiльнiй свiдомостi мiсцевого соцiуму. Село -- є село, й вражаюча новина про майбутнє поєднання доль Оксани й Сергiя розповсюдилась якось самохiть, стиха й непомiтно ще до того, як про це було вперше мовлено самою Оксаною в розмовi зi своєю подругою.

Село -- є село. Безмежна радiсть з приводу щасливого повороту в життi загальної улюбленицi Оксани просто таки переповнювала шумливий казан сiльського життя. Кожна сiм'я села Веселого просто таки перетворилася на достеменну копiю обожнюваної сiм'ї отця Михайла, переживаючи загальне щастя. Тим паче, що найщирiше бажання щастя улюбленiй Оксанцi поєднувалося тепер ще й з таким же щирим бажанням щастя i для Сергiя, котрий пiсля того, як, ризикуючи власним життям, вихопив хлоп'я з-пiд колiс автомобiля, став для "веселикiв" нiтрохи не менш улюбленим, анiж сама Оксана.

А що вже казати про бабу Горпину, для якої Оксана й Сергiй стали не менше, якщо навiть не бiльше, дорогими, нiж її власнi дiти й онуки! Ця, мало не столiтня, бабуня переповнена радiстю за своїх улюбленцiв, переживала трохи не другу молодiсть.

Одне слово, весiлля вирiшено було вiдгуляти на Покрову. До того часу Сергiй мав уже закiнчити розпис храму. Власне розпис вiн мав би вже закiнчити ранiше, пiд кiнець лiта. Але тут ще трапилась одна нагода зробити вiдкриття новозбудованого й розписаного храму ще бiльше значущим.

Отець Михайло давно вже слiдкував за долею розграбованих свого часу радянськими комунiстичними вандалами церковних цiнностей. I ось, як на диво, нещодавно натрапив на слiд однiєї зi святинь, яка була викрадена комунiстами в тридцятих роках пiд час руйнування Божого храму саме в селi Веселому, храму, що на той час належав Українськiй Автокефальнiй Православнiй Церквi. I була це iкона саме Покрови Пресвятої Богородицi! Iкона, написана свого часу саме для церкви села Веселого в Київськiй Печерськiй Лаврi одним з видатних майстрiв українського середньовiчного церковного малярства, який на той час був монахом Києво-Печерського монастиря.

Iкона ця була створена на замовлення одного з українських князiв в чотирнадцятому столiттi, в часи, коли Україна ще називалась Руссю й була однiєю з частин Великого Князiвства Литовсько-Руського, при чому частиною, яка власне й визначала не лише панiвну релiгiю цiєї держави, але i її мову й культуру. Оця саме iкона, яка з доброї волi українського князя-мецената з чотирнадцятого столiття перебувала в мiсцевому храмi села Веселого, була викрадена бiльшовицькими варварами i зникла, очевидно, продана якимось iз компартiйних бонз.

I ось ця неоцiненна святиня випiрнула в одному з закордонних каталогiв iкон, якi мали бути проданi на одному з аукцiонiв. На цю новину й натрапив отець Михайло. Цiна, звичайно ж, була не пiдйомна. А як би це було доречно й велично, як би це було угодно Боговi й Пресвятiй Богородицi, якби ця святиня повернулася тепер на свою Батькiвщину, в Україну, та ще й саме в село Веселе! Але ж -- цiна...

Отець Михайло спершу не став турбувати Сергiя ще й цiєю проблемою, вважаючи, що тому й без цього вистачає проблем. Панотець спробував самотужки справитися з цим, кинувшись за допомогою до мiсцевих скоробагатькiв за пожертвами, щоб назбирати необхiдну для викупу iкони суму. Звичайно, сучаснi меценати були вже не такими безоглядними жертводавцями, якими в свiй час були давнi Українськi князi, на замовлення одного з яких i була власне створена ця iкона, але все ж певнi суми таки на викуп iкони поступово надходили. Але все ж занадто поступово...

Був липень, аукцiон був призначений на вересень, а сума пожертв була ще занадто мiзерною, щоб встигнути назбирати достатньо грошей до призначеного термiну. I ось якось, розпитуваний Сергiєм з Оксаною, перейнятими якоюсь надзвичайною стурбованiстю панотця, Михайло Архипович подiлився своїми не надто веселими думами з приводу можливого повернення безцiнної iкони до себе додому, в село Веселе. I як не дивно проблема ця була тут же вирiшена. I вирiшив цю проблему Сергiй.

Справа в тому, що замовлень у Сергiя було, як завжди, досить багато, i вiн мав можливiсть обирати, яке iз замовлень виконувати зараз, яке -- потiм, а яке, можливо, i взагалi не виконувати. Зараз, наприклад, Сергiй, виконував розпис храму у Веселому, за який узявся вiдразу ж пiсля того, як отець Михайло запропонував йому цей розпис, хоча й до пропозицiї отця Михайла у нього вже було декiлька пропозицiй, якi були вiдкладенi.

Однiєю з таких вiдкладених пропозицiй було замовлення на реставрацiю храмового розпису в одному зi схiдноукраїнських храмiв. I замовлення це зробив Сергiєвi один з новоявлених нуворишiв, який, будучи родом саме з того схiдноукраїнського мiстечка, храм якого й потребував цiєї реставрацiї, розбагатiв на торгiвлi нафтопродуктами, й тепер хотiв вiддячити мiстечковi, в якому народився, очевидно, за факт свого неоцiненного народження реставрацiєю храму, яку б здiйснив, як йому сказали, один з найкращих майстрiв сучасної України.

Попередня розмова Сергiя з цим багатим замовником вiдбулася поки що по телефону, замовник чемно прохав Сергiя прийняти його пропозицiю, обiцяючи зi свого боку фiнансове забезпечення цього заходу в необмежених кiлькостях, тобто запевнив, що заплатить яку завгодно суму, яку б не назвав Сергiй, який, в свою чергу, пообiцяв подумати над пропозицiєю, але скорого рiшення не обiцяв, посилаючись на велику кiлькiсть замовлень i свою зайнятiсть, що врештi було таки й правдою. Тимчасом, взявшись за розпис храму в Веселому, поринувши в роботу, а одночасно ще й поринувши в життя села й стосунки з Оксаною, Сергiй про iншi замовлення поки що не згадував.

Але пiсля розмови з отцем Михайлом про можливiсть викупу для храму у Веселому знаменитої iкони i про не пiдйомну вартiсть такої можливостi, Сергiй якраз i згадав про цю пропозицiю нафтового магната, особливо в тiй її частинi, де йшла мова про фiнансовий бiк цiєї пропозицiї. Коротше кажучи, Сергiй потелефонував цьому своєму багатому замовнику й запропонував тому замiсть оплати за реставрацiю храму, яку Сергiй виконає, викупити знамениту iкону Покрови на аукцiонi й передати потiм цю iкону в храм села Веселого, на що замовник радо погодився.

От таким чином, власне, й була вирiшена проблема. Можна навiть не наголошувати, наскiльки пiсля цього свого рiшення Сергiй вирiс, якщо це могло бути пiсля його й так майже обожнювання, в очах громади Веселого. Хоча для самого Сергiя, як вiн жартував з Оксаною, всяке його добре дiло було перш за все лише черговим приводом для боротьби з гординею.

Отже, до кiнця лiта розпис храму в Веселому мав бути вже закiнчений, i Сергiй негайно мав приступити до реставрацiї iншого храму, передоплату за що мав би десь вже на той час отримати отець Михайло i вся громада села Веселого у виглядi викупленої саме для мiсцевого храму iкони.

Наскiльки Сергiй зрозумiв iз попередньої розмови з замовником i з присланих ним фотографiй, роботи над реставрацiєю в нього було б не надто вже й багато, так що до Покрови, якщо постаратися й робота пiде вдало, можна було б цiлком i встигнути: до Покрови -- тобто до свого власного весiлля.

Але якщо б вiн навiть не встиг iз закiнченням реставрацiї до Покрови, думав собi Сергiй, то можна буде закiнчити її вже й пiсля Покрови, тобто пiсля весiлля вже в ранзi не холостого художника-перекотиполя, а статечного сiмейного майстра. Чомусь ця перспектива перетворення його на повноправного сiм'янина надзвичайно тiшила Сергiя, особливо ж коли вiн уявляв що його другою половинкою буде саме Оксана.

А поки що справи йшли своєю чергою. Робота над розписом храму просувалася напрочуд швидко i вдало. Пiд Сергiєвим пензлем справдi таки народжувалася рiч надзвичайна, й хоча хвалити самого себе -- справа невдячна, йому iнодi все ж хотiлося вигукнути щось на кшталт похвали своїй власнiй роботi: так вже доладно була вирiшена загальна композицiйна побудова, в яку, наче потiчки у велике рiчище, так природно вливалися окремi епiзоди, так вже напрочуд довершено вигравала колористична палiтра, з першого погляду вбираючи очi...

Поки що, до завершення роботи, Сергiй найсуворiшим чином забороняв кому б то не було дивитися на свою роботу, хоча iнколи виникала майже непереборна спокуса показати бодай Оксанi це диво, що немов саме собою народжувалось -- так наче рукою Сергiя поза його волею водила якась всемогутня потойбiчна сила. Вiн, звичайно, перемагав цю спокусу, втiшаючи себе передбаченням про те, як вiн покаже вже повнiстю готовий розпис. Покаже вперше -- першою, хто побачить його роботу буде Оксана.

Таким чином, навдивовижу успiшне просування роботи, тепло сiмейного вогнища, бiля якого вiн щодня зiгрiвав свою душу, наснажуючись на продовження розпису, неймовiрне передчуття майбутнього щастя загоїли Сергiєву травму так швидко й непомiтно, що вiн навiть не мiг потiм точно згадати, коли ж саме забув удома свiй цiпок i пiшов зранку до храму обома своїми власними здоровими ногами.

А крiм роботи Сергiєвi довелося займатися в цей час ще й влаштуванням своїх власних справ. По-перше, ясна рiч, треба було познайомити Оксану з Сергiєвою мамою. Важко навiть уявити, наскiльки радiсною була для Лiдiї Антонiвни новина про те, що Сергiй знайшов таки нарештi свою половинку, i наскiльки ця радiсть стала бiльшою, коли вона познайомилася з Оксаною, адже побути хоч трохи поряд з цiєю дивовижною дiвчиною й не стати хоч трохи благороднiшим i щасливiшим було просто неможливо.

А ще в цей час Сергiй їздив з Оксаною в її монастир. Оксанi треба було попрощатися зi своїми сестрами, побачити востаннє настоятельницю, адже матiнка Параскева була для Оксани майже другою матiр'ю. Та й крiм всього iншого, Сергiєвi таки дуже хотiлося познайомитися з цiєю незвичайною жiнкою, яка передрекла його коханiй Оксанi щасливе замiжжя й, так би мовити, подарувала їм кохання.

Прибули вони з Оксаною до монастиря погожого лiтнього ранку. Зустрiч була надзвичайно теплою. Всi щиросердно бажали закоханим щастя. Бажала щастя їм, звичайно ж, i сама матiнка Параскева. Хоча... Хоча Сергiєвi чомусь здалося, що в глибинi її очей проглядав таки нiби якийсь смуток. А може це йому тiльки здалося. Втiм, вiн вирiшив, що якби в глибинi душi iгуменi й зачаївся непроханий сум, то нiчого дивного в цьому таки й не було б -- попрощатися з такою дiвчиною, як Оксана, було подiєю не з веселих. Хоча й розмова Сергiя з настоятельницею монастиря видалася йому теж не зовсiм зрозумiлою. Була це розмова справдi таки дивна, надзвичайна, але...

Матiнка Параскева була справдi дуже щасливою з того, що Оксанi трапився такий наречений, як Сергiй. Нi, вона таки вважала його гiдним бути поряд з її пiдопiчною. Але... Розмова стала згодом насправдi дивною. Матiнка Параскева, раптом прискiпливим довгим поглядом зазирнувши Сергiєвi в очi, спитала його, чи вiн пригадує свiй сон, який йому наснився в першу нiч його перебування у Веселому! Ошелешений Сергiй не стiльки намагався пригадати, який саме сон насправдi наснився йому тiєї самої першої ночi його перебування в Веселому, скiльки хотiв збагнути саму можливiсть того, що ця добросерда сива жiнка й дiйсно таки може знати про те, що йому таки наснився тодi сон...

Але матiнка Параскева своїми напутнiми словами наштовхнула Сергiя на згадку про справдешнiй сон тiєї ночi. Так, пiсля її спершу туманних натякiв, а потiм все прозорiшого змалювання його сну, Сергiй таки досить чiтко згадав той свiй сон, який справив на нього на той час велике враження, але згодом забувся, як забуваються власне всi сни. I от зараз якимось недовiдомим чином матiнка Параскева видобула цей сон з його пам'ятi. Сергiй згадав, що в цьому снi йому являлися й сам Господь в образi отця Михайла, який, власне, сприймався Сергiєм як образ його власного, нiколи йому не вiдомого, батька; була там i сама Богоматiр-Оранта, яка теж дивним чином зливалася то з образом Оксани, то з образом її матерi й матерi самого Сергiя... Але головне, що Сергiй пригадав зараз саму суть того сну, вiрнiше, можливо, навiть не пригадав, а тiльки зараз з допомогою матiнки Параскеви справдi зрозумiв глибинний смисл того сну -- i полягав той смисл у спонуканнi Сергiя вищими силами до правильного вибору. Так, i Отець Небесний i Матiр Божа спонукали Сергiя не схибити, наставляли зробити правильний вибiр... Правильний, вiрний вибiр -- саме на цьому наголосила й матiнка iгуменя, чи то нагадуючи, чи то розтлумачуючи Сергiїв сон.

Збитий з пантелику, ошелешений враженням вiд зiткнення зi справдi чимось дивовижним в образi матiнки Параскеви, Сергiй, розмiрковуючи, ще довго блукав затишними, впорядкованими дорiжками монастиря, доки Оксана, попрощавшись зi своїми подругами, теж розмовляла зi своєю улюбленою матiнкою Параскевою. Коли ж Оксана пiдiйшла до Сергiя, то вiн побачив i на її обличчi враження досить далеке вiд беззастережно безхмарної радостi. Хоча, яка така беззастережна радiсть може бути пiсля прощання з подругами i головне з такою наставницею, як матiнка Параскева. I все ж. I все ж, тодi якраз Сергiй ще пригадав, що матiнка Параскева не погоджувалась на змiну статусу Оксани, як послушницi, на стан монахинi через те, що тiй ще належить зробити вибiр. Вибiр? Вибiр! Вибiр... Але ж, власне, вибiр вже зроблено -- як Оксана, так i Сергiй вирiшили остаточно свою долю, долю, що вiдтепер буде їх спiльною долею, яка вестиме їх єдино можливим шляхом у вiчнiсть.

Одне слово, хоча як Сергiй, так i Оксана за якоїсь спiльної мовчазної згоди уникали розмови про своє спiлкування з матiнкою Параскевою, кожен з них розумiв, що це спiлкування було в той час головним для них обох. Мовчазнi й задумливi -- такими вони покидали монастир. Безхмарна радiсть не стала тодi домiнуючою в їхньому настрої. А власне, чому б це радiсна безжурнiсть повинна була супроводжувати вiдвiдини Божої обителi, де перед твоїми очима постає, взагалi то, не навiяна оманливою дiйснiстю легкiсть i безтурботнiсть безвiдповiдального життя, а постає єдино iснуюча iстина.

Та як би там не було, а коли Сергiй з Оксаною повернулися в Веселе, то гору взяло, хоч i не таке вже безжурно безтурботне, але все ж досить таки радiсне й щасливе життя. Розпис храму просувався надзвичайно стрiмко й вдало -- враження Сергiя, що його рукою з пензлем водить якась вища всевладна сила, ставало все вiдчутнiшим.

Почуття ж Оксани з Сергiєм все мiцнiшали. Не те, щоб їхня взаємна пристрасть щодень розгорялася все сильнiше, розпiкаючи їхнi душi бажанням вкинути врештi свою власну розбурхану жаданнями плоть в розшалiле багаття цiєї пристрастi, зовсiм нi. Просто їхнi душi ставали все бiльше й бiльше однiєю душею.

Звичайно, те що їхнi тiла теж врештi стануть однiєю плоттю, теж нiхто не намагався заперечувати, чи якось сором'язливо замовчати, це було саме собою й так зрозумiло. Пiсля весiлля вони стануть також i однiєю плоттю, це було природно й беззаперечно, але все ж було другорядним, пiдпорядкованим духовному єднанню моментом, а тому й згадувати про чисто плотське, як щось окреме, було не те що незручно чи соромно -- це було просто не доречно, просто не мало нiякого нi змiсту, нi смислу. Просто єдиний дух, єдина душа стане єдиною плоттю, й це не стане чимось новим, оскiльки душi вже стали єдиною душею.

Взагалi то, для Сергiя це було таким окрилюючим, таким незвичним, таким новим вiдчуттям, адже це чи не вперше в його життi зовсiм знiмало з його вiдносин з жiноцтвом те соромiцьке почуття провини й грiховностi, яке гнiтило його просто таки неймовiрно, все глибше й глибше вкидаючи його в темну глибину розумiння того, що взаємини статей -- то лише фiзiологiчний тваринний процес. I от, на тобi, ось воно врештi, негадане й непрошене, найсправжнiсiньке, оспiване вiками кохання. Любов. Виявляється, таке й справдi можливо.

I це було справдешньою радiстю не тiльки для самих закоханих, а й радiстю й щастям для всiх оточуючих, все село Веселе було й справдi веселим, не тямлячись вiд щастя кохання цiєї улюбленою всiм селом пари. Та здавалося, що вся природа навкруг захоплено радiла цим коханням, буяючи неймовiрно життєрадiсним лiтом -- всiм i справдi здавалося, що такого прекрасного лiта на їхнiй пам'ятi ще нiколи не бувало.

Нарештi це прекрасне лiто добiгло до свого прекрасного закiнчення, вiщуючи не менш прекрасну осiнь. Робота над розписом храму була завершена. Сергiй не те щоб був задоволений зi своєї роботи -- вiн не знав яку дяку скласти Богу за те, що вдалося таки вiдтворити в цьому розписi справжню Божу красу.

Це був не просто розпис -- це було втiлення найвищих iстин, це була передана кольорами дiєва проповiдь, що переконувала в неможливостi iншого щастя, окрiм щастя єднання з iстиною, добром i красою, вiдкритих нам благою вiстю Божественного одкровення.

Може були пiдстави трактувати це, як якусь примху художника, але нiхто не поставив цього Сергiєвi на карб, всi поставилися з розумiнням до його бажання поки що не оприлюднювати для широкого загалу зроблений ним розпис до офiцiйного освячення храму, яке було заплановане на середину жовтня, на свято Покрови Пресвятої Богородицi -- тодi, власне мало вiдбутися й довгоочiкуване всiма весiлля Сергiя й Оксани. А до того щасливого для всiх часу Сергiй мав ще поїхати вiдреставрувати ще один храм Божий в одному зi схiдноукраїнських мiстечок, вiдпрацьовуючи таким чином повернення до храму села Веселого тiєї самої знаменитої iкони Богородицi чотирнадцятого столiття, адже iкону цю мав уже ось-ось викупити й передати отцю Михайлу меценат, який i замовляв Сергiєвi реставрацiю -- це, власне, й була, так би мовити, передоплата за реставрацiю. Сергiй мав надiю закiнчити цю роботу якнайшвидше й повернутися вже назавжди до своєї сiмейної гаванi.

15.

Наступного ранку Сергiй мав уже покидати Веселе i їхати виконувати нове замовлення. Робота з реставрацiї храму була не така вже й забарна, часу на це повинно було б пiти не так вже багато, так що Сергiй мав надiю вже невдовзi повернутися. Але покидати це, вже майже рiдне, село Веселе й вже зовсiм рiдних отця Михайла та Оксану не хотiлося. На душi було тоскно, пригнiчували якiсь недобрi передчуття.

Пiд вечiр Сергiй вирiшив пройтись селом i околицями, щоб попрощатися з улюбленими мiсцями. Не те, щоб вiн мав щось проти присутностi Оксани пiд час цього його прощання з Веселим, але чомусь таки хотiлося в цей час побути зовсiм одному, та вiн не знав, як про це сказати своїй коханiй. Але ж, побачивши стан, в якому знаходився її наречений, вiдчувши якимось невiдомим, знаним лише щиро закоханим i чистим серцям, почуттям найглибшi душевнi потреби Сергiя, Оксана сама запропонувала Сергiєвi пройтися й попрощатися з селом на самотi. Вдячний дiвчинi за розумiння, вiн взяв свою куртку й пiшов.

Пройшовши повiльно селом, статечно прощаючись iз селянами, адже всi вже знали про його завтрашнiй вiд'їзд, Сергiй вийшов за село й довго ще йшов околицею, йшов, аж поки не зайшов досить таки далеко в степ. Широкий, неозорий український степ на початку вересня, на початку осенi.

Був уже вечiр. Сутенiло. Це був один з тих перших прохолодних вересневих вечорiв пiсля теплого дня, котрi були наче першими натяками на майбутнi осiннi холоди, хоча до тих холодiв справдешньої осенi й було ще досить далеко. Але ж цей миттєвий перехiд вiд денного тепла до вечiрньої прохолоди навiював вiдчутнi осiннi прозрiння, першi непереборнi усвiдомлення того, що лiто й справдi вже минуло, що попереду -- осiнь, зима... На душi було млосно, тоскно. Холодний сум огортав думки й почуття.

Сергiй вийшов на високий пагорб, оглянув розкинутий перед ним розлогий предковiчний степ, неозорiсть якого огорталася вечiрнiм присмерком: пронизало гостре вiдчуття єднання з долею цього степу, долею цього краю, з долею України -- вiн неначе провалився в минуле, з глибини якого тiльки й можна було побачити сучасне й майбутнє таким, яким його визначив сам Господь.

Здолу вже почав сивiти туман, небо затяглося хмарами. У груди, в спину, в боки вдаряв вiтер, вдаряли вiтри. Слiпота захмареного осiннього неба нiби являла лик слiпого кобзаря -- вiн холодними пальцями вiтрiв обмацував Сергiєве лице, шукаючи подобу Наливайка, Павлюка, Сiрка i Кривоноса, вiн холодними пальцями вiтрiв обмацував безмежнiсть цього степу, шукаючи подобу безмежностi козацької звитяги; на неозорiй кобзi цього степу вiн холодними пальцями вiтрiв, вдаряючи у струни перемог i втрат, печально вигравав мрiйливу думу про те, що вже минулого не повернути; йому у суголосся Сергiєве серце, немов невтомний довбиш, в литаври пам'ятi билося, й билося, й билося, наснажуючи безсилля споминiв всесиллям вiри в те, що цей степ iще повстане могуттю сiчового товариства...

О, цi уявнi розмiренi речитативи кобзаревих дум, вони накочувались гомоном розгонистих осiннiх вiтрiв i вдаряли Сергiєвi в груди, неначе у Днiпровськi береги вдаряють хвилi, якi ще пам'ятають слiди козацьких чайок, хвилi, якi викочуючись в море, у буйнiй нездоланностi козацької потуги вдаряють у береги iмперiй, змиваючи на охололому пiску минулих часiв слiди всесилля султанiв, царiв, королiв...

Цi розмiренi речитативи кобзаревих дум, у ритмi їхнього розгонистого ладу крiзь хащi неприборканих столiть могуттю непереможної ходи козацьких полкiв крокувала велич Хмельницького й Виговського, Нечая й Дорошенка, Мазепи й Сагайдачного, пiдносячи оцей вечiрнiй присмерк до величi осягнень вiчностi -- i Сергiй, немов тримаючи у себе на долонях криваву шаблю вечiрньої заграви, все намагався збагнути, чи вiддаль помiж ним i небокраєм бiльш суттєва, анiж вiддаль помiж ним i гiркотою Берестечка: i вiн гадав, чи це вечiрнє небо на цiй кривавiй шаблi заграви присягає на вiчну вiрнiсть своїй прозоростi i зраджує її вiдразу ж iз темрявою ночi, чи це гетьманське владолюбство на кривавiй шаблi перемог присягає на вiчну вiрнiсть небесам козацьких вольностей i зраджує їх з темрявою пiдступностi царiв, султанiв, королiв...

I Сергiй гадав, чому ж колись безмежжя цього степу розкидалося, немов готовi до обiймiв руки дiвчини, що зустрiчала iз переможного походу козака свого, -- чому ж тепер безмежжя цього степу розкинулось розпачливо заломленими матерi руками над мертвим сином. Сергiй гадав, чому колись улiтку степове рiзнотрав'я буяло рiзнобарв'ям руху незламно-життєдайної ходи запорiзьких сiчових кошiв -- чому тепер цi трави степовi так хиляться безсило, немов чуби тих козакiв, що повростали своїми кiстяками в цю землю, не в змозi бiльше дивитися на те, як москалi її мордують. I вiн гадав, чому колись узимку цей степ лежав, мов чистий бiлий лист паперу, на якому мiць козацького дотепу iще напише дошкульну вiдповiдь писi турецького султана -- чому ж тепер безмежжя заснiженого цього степу так легко сплутати з безмежжям снiгiв сибiрських, коли, в яку годину чорну безмежжя волi цього степу переросло в безмежжя сибiрської проклятої неволi...

I доки вiн так собi гадав, вже нiч упала на цей степ, немов зловiсний чорний ворон на труп козацький, викльовуючи очi свiтла, а вже прямо пiд ногами Сергiя поплив холодний нiчний туман iз присмаком сiчової руїни, i, насмерть приторочений до сiдел дикостi московської орди, потiк козацьких душ поплив супроти течiї Днiпрової на пiвнiч в рабство. I так хотiлось вiрити, що через темряву задушливої ночi, крiзь хащi стогонiв мiльйонiв невинно убiєнних безсмертних душ колись таки протиснеться легкою свiтлою ходою наш ранок й рожевим поцiлунком досвiтку розбудить сплячу красуню Україну, i вона повстане з постелi вiчного козацького степу й вiдкриє яснi безмежнi очi волi...

Чи будемо ще й ми тодi, щоб подивитись їй у вiчi?

ЧАСТИНА ДРУГА

Отець Михайло настiйно пропонував Сергiєвi вiдвезти його до мiсця його нової роботи на автомобiлi, але Сергiй навiдрiз вiдмовився вiд такої послуги -- Михайло Архипович набагато потрiбнiший був разом зi своїм автомобiлем тут, у Веселому, та й звик уже Сергiй мандрувати Україною потягами, автобусами й попутками, аж йому вже такий саме спосiб мандрiв став близьким до серця: можна було познайомитися з новими цiкавими людьми, ближче, безпосереднiше вiдчути суть сучасної митi в подиху швидкоплинного часу, пiймати, так би мовити, пульс життя.

А почалась дорога все ж деякою прикрiстю -- Сергiй все плутав назву мiсця кiнцевого призначення своєї подорожi: вiн нiяк не мiг точно запам'ятати чи це було Комсомольське Першотравневого району, чи навпаки -- Першотравневе Комсомольського району. Ох вже цей безкiнечний лабiринт першотравневих, комсомольських, червоноармiйських схiдноукраїнських вулиць, селищ, мiст, вiд яких просто таки голова йде обертом.

Та ще, оскiльки Сергiй попередньо вже знав, що храм, який йому доведеться реставрувати, розташований був десь в самому центрi цього мiстечка, то напевне був уже переконаний, що стоїть цей храм саме на вулицi Ленiна -- яка ж iще вулиця може бути в центрi Першотравневого, чи Комсомольського? Хiба що Берiї, або Кагановича! А ще, напевне, саме поряд з храмом стоїть ще й пам'ятник цьому Ленiну -- Сергiєвi навiть стало цiкаво перевiрити цi свої передбачення щодо мiстечка, як же його, врештi... Першотравневе! Чи, може, таки Комсомольське?

Все ж таки це насправдi було мiстечко Першотравневе Комсомольського району. Сергiй навiть взяв невеличкий папiрець i написав на ньому великими лiтерами: "ПЕРШОТРАВНЕВЕ КОМСОМОЛЬСЬКОГО Р-НУ" -- i згодом в дорозi завжди, коли йому треба було спитати у когось поради щодо уточнення свого маршруту, чи купити квиток, то вiн дiставав з кишенi цей свiй рятiвний папiрець i дивився, як правильно називається мiсце призначення його подорожi.

Потрапив Сергiй до Першотравневого десь по обiдi. Й хоча йому ще зранку потелефонував на мобiльник Федорчук Семен Павлович, той самий меценат, замовник реставрацiї, й дiзнавшись яким саме автобусом Сергiй приїде, запропонував зустрiти його автомобiлем, сказавши при цьому навiть, що має Сергiєве фото, але той вiдмовився, надавши перевагу прогулянцi новим мiстом, уточнивши тiльки адресу, за якою вiн мав прийти врештi до замовника.

Храм, виявилося, був зовсiм поряд з автостанцiєю, оскiльки вони були в центрi мiстечка, як i всi iншi найголовнiшi споруди, i був цей храм справдi таки, як i передбачав Сергiй, на вулицi Ленiна, мало того, ще й на площi Ленiна, яка в свою чергу, теж знаходилась на вулицi Ленiна. I стояв цей храм, як теж передбачав Сергiй, поряд з пам'ятником Ленiну, щоправда трохи втiшало що, свiдомо чи несвiдомо, але Ленiн все ж стояв задом до храму, тобто до символу тiєї вiри, найпалкiшим ворогом якої i був Ленiн, як вiрний слуга сатани.

Сергiй обiйшов храм зусiбiч. Будiвля храму була досить таки новою, але вже й досить пошарпаною: тиньк у багатьох мiсцях пообсипався, понiвечивши нанесений на ньому розпис, повiдвалювалися цiлi шматки облицювальної цегли. Видно було, що будувалася церква хоча вже й дещо пiсля офiцiйної смертi радянської системи, але ж цiлком згiдно з авральними традицiями цiєї таки вже мертвої радянської системи, й основною метою цього будiвництва було якнайшвидше вiдмити "бабло" i, як тодi казали, "застовпити" мiсце за цiлком визначеною релiгiйною конфесiєю, яка була органiчною частиною цiєї ж самої радянської комунiстичної системи. "От i застовпили", -- подумав Сергiй, оцiнивши не вельми привабливий вигляд храму ззовнi i тiльки передбачаючи не надто кращий стан храму всерединi, оскiльки до середини йому попасти не вдалося, адже храм був зачинений.

Людей в цей час в центрi було не багато. Небагато було машин. Та й сам центр мiстечка був невеликий, як i саме мiстечко, яке, взагалi то, було, мабуть, дещо навiть менше вiд села Веселого, та й зовнi бiльше нагадувало велике село, анiж мiсто, чи навiть мiстечко. Сергiй вiдразу ж охопило вiдчуття якоїсь безпросвiтної провiнцiйної забитостi Першотравневого: цi, наче скам'янiлi в безнадiйному очiкуваннi покупця, обличчя продавцiв у кiосках, розтиканих на кожному кроцi безлюдних вулиць; цi облупленi стiни, смiття на кожному кроцi i сморiд, що нiби виплоджував то тут, то там п'яниць i безхатченкiв, декотрi з яких ще плентались попiд стiнами на неслухняних ногах, а декотрi вже спали на узбiччях пiд кущами. Так немов у цьому забутому Богом мiстi застигло саме оце гнiтюче осiннє повiтря, символiзуючи застиглу трьохсотлiтню iмперську кам'яну глибу часу, яку нiхто навiть i не намагається зрушити. Мiсто. Сергiєвi пригадалися незабутнi гоголiвськi й чеховськi описи забитої росiйської глибинки -- безвихiдь, сум, безнадiя...

Аж раптом навколишня незрушнiсть i тиша були миттєво порушенi. Неочiкуванiсть такого повороту подiй була настiльки незвичайною, що Сергiя вiд несподiванки немов прошило струмом, вихопивши зi стану розслабленої задуманостi. Вже протягом деякого часу прямо перед Сергiєм iшла молода дiвчина, на яку вiн не те, щоб звернув увагу, а просто несвiдомо, думаючи про своє, помiтив її, та й складно було посеред цього царства занехаяностi не помiтити її бездоганну статуру, пружну вишукану ходу, стильний одяг.

Й хоча Сергiй, як кажуть, краєм ока вiдмiтив цi її достоїнства, вiн все ж був поглинутий власними думками, i незнайомка хоч i йшла деякий час перед Сергiєм, але знаходилась поза його свiдомiстю. Аж доки раптом не сталася ця сама несподiванка. Обiгнавши на великiй швидкостi Сергiя, прямо перед дiвчиною гальмонув автомобiль, та так сильно й рiзко, що Сергiєвi аж стало жаль новеньких колiс цiєї новенької дорогої iномарки. З машини вискочив водiй, пiдскочив до дiвчини, вхопив її за руку, смиконувши так, що напевне залишив синцi на її тендiтнiй ручцi.

-- Ану в машину! -- крикнув атлетичного вигляду в спортивному костюмi нападник хрипкуватим неприємним голосом, намагаючись затягти дiвчину в кабiну авто.

-- Та пiшов ти, -- намагалася та вiдбитися вiд здорованя, на фонi якого сама виглядала зовсiм крихiтною дiвчинкою, -- пiшов ти! -- махнула вона навiдлiг сумочкою, що була в її руцi. Але здоровань упiймав нальоту сумочку i, вирвавши її з рук дiвчини, з новою силою потягнув незнайомку до автомобiля.

Як завжди в таких випадках, все сталося якось саме собою, автоматично. Сергiй навiть не встиг якось обдумати ситуацiю, а його тiло вже кинулося вперед. Внутрiшня пружина, яку Сергiй жартома називав автопiлотом, миттєво стиснувшись, вже почала поступово розпросторюватися. I ось Сергiй вже зовсiм поряд з нападником...

-- Шановний, -- не зважаючи на внутрiшнє стиснення, обурення й повну бойову готовнiсть, Сергiй спокiйно й поважно, пiдiйшовши збоку й трохи ззаду, поплескав рукою по могутнiх плечах кривдника, приблизно на пару голiв вищого й на пiвметра ширшого в плечах вiд Сергiя, -- я хотiв би вас попросити бути дещо ввiчливiшим з дiвчиною. -- якомога спокiйнiше проказав вiн i продовжив: -- Та й взагалi то, не завадило б вам перепросити дiвчину. Адже це зовсiм не личить...

-- Що-о-о?!. -- ревонув той, неначе дикий бик, не давши Сергiєвi закiнчити його ввiчливе звернення. -- Що-о-о?.. Що-о-о?..

-- "Що" -- це, мабуть, єдине вiдоме вам слово? -- iронiчно подивився Сергiй в налитi кривавою люттю очi нападника.

-- Ти хто такий? Та ти...

-- По-перше, не "ти", а "ви", -- не дав закiнчити мову своєму вiзавi тепер уже Сергiй. -- А по-друге, мушу з радiстю вiдзначити, що ви все ж знаєте ще деякi слова, окрiм слова "що", то, може, знаєте ще й такi, наприклад, слова, як "вибачте будь ласка"? Якщо знаєте, то зараз саме час застосувати цi знання на практицi.

Дещо збитий з пантелику новоспечений "приятель" Сергiя котрийсь час перебував у станi iнтелектуального й фiзичного ступору вiд несподiваного нахабства цього, що невiдомо звiдки взявся, непоказного iнтелiгента, до розплутування словесної тиради якого ця гора м'язiв доклала таки певних зусиль, що зовнi виявилося у вiдвислiй нижнiй щелепi. Але все ж, переконавшись у повнiй безперспективностi своїх iнтелектуальних намагань, здоровань врештi вирiшив завершити це непорозумiння у звичний для нього спосiб -- вiн вирiшив поставити крапку у незрозумiлiй суперечцi одним влучним ударом. Зовсiм вже забувши про дiвчину, вiн несподiвано рвучко махонув правицею, намагаючись влучити кулаком у щелепу Сергiя.

Власне, несподiваним цей удар мiг би здатися тiльки якомусь невiдомому спостерiгачевi. Сергiй же з самого початку розмови уважно спостерiгав за можливими найiмовiрнiшими дiями свого спiврозмовника, i цю його рiшучу дiю з намiром припинити розмову, що вилилася в удар правицею, вiн розпiзнав у самому зародку, спостерiгаючи за розвитком цього удару з самого його початку. Звичайно, якби удар цiєї кувалди, яку так нагадував кулак незнайомця, дiстався мiсця призначення, тобто голови Сергiя, то... То майбутнє для Сергiя виявилося б дуже туманним. Але ж удар цей хоч i був надзвичайно потужним, був у той же час, як на Сергiя, просто таки надзвичайно повiльним, i ухилитися вiд цього удару було надзвичайно просто.

Сергiй легко ухилився, пiймав нальоту руку нападника, i просто допомiг тому перелетiти через себе, провiвши звичайний борцiвський кидок через спину. Але, оскiльки нападник явно не був готовим до саме такого перебiгу подiй, то гепнувся вiн, як кажуть, на всi сто, аж хекнув, пiсля чого вiдключився i обм'як. Сергiй же нарештi отримав можливiсть звернути увагу на, так би мовити, винуватицю всього цього дiйства -- нажахана дiвчина стояла з притиснутими до грудей руками й переляканими очима, спостерiгаючи за поєдинком, завершення якого навряд чи було таким вже очiкуваним.

-- Ось, власне, i все, -- заспокiйливо промовив до неї Сергiй. -- Тобто, майже все, -- виправився вiн, помiтивши намагання свого супротивника пiдвестися, на що Сергiй вiдреагував миттєвим ударом ребром долонi в скроню здорованя (щоб уже напевне). -- От тепер вже точно все, тепер у нас є хвилин двадцять-тридцять, доки наш приятель не прочуняє, -- пiдiйшов вiн до дiвчини. -- Може, вас провести?

-- Дякую, але хай iншим разом, зараз я пiсля всього цього, зовсiм не налаштована на спiлкування, -- промовила вона, затинаючись, поправляючи на собi вишуканий стильний брючний костюм, що дуже вдало пiдкреслював її не високу, але надзвичайно доладну, можна сказати, просто таки досконалу фiгуру.

Коли ж Сергiй врештi змiг розгледiти її обличчя, то переконався, що її лице було нiби остаточним i найдовершенiшим виявом загальної пропорцiйностi й краси всього її тiла -- мiнiмально пiдкресленi косметикою, риси її трохи продовгуватого обличчя були настiльки витонченими й досконалими, що здавалися просто таки прозоро осяйними, нiби виточеними з якогось невiдомого живого мармуру.

-- Та я, власне, не заради спiлкування пропоную вам своє товариство, а заради безпеки, -- Сергiй пiдiйняв iз тротуару вирвану здорованем з рук незнайомки й кинуту на асфальт сумочку.

-- От заради безпеки я зараз негайно пiймаю таксi й поїду додому, -- вона повiльно взяла запропоновану Сергiєм сумочку. -- Дякую вам, не ображайтесь, що я нiби таки втiкаю вiд вас, але маю надiю, що ми ще побачимося якось, якщо ви ще затримаєтесь в нашому закутку на деякий час. Наскiльки я розумiю, ви зовсiм недавно потрапили в нашi краї? Чи не так?

-- Власне, сьогоднi й потрапив, -- вiдповiв Сергiй. -- А ви що, всiх тут знаєте?

-- Можна й так сказати. Щодо вас, то вас я вже точно не змогла б забути, вас дуже важко не помiтити, а тут в нашому закапелку майже кожен знає кожного.

-- Не такий вже це, мабуть, i закапелок, -- заперечив їй Сергiй, -- якщо ви збираєтесь пiймати таксi.

-- Який закапелок, таке й таксi, -- вона махнула рукою перед старенькими "Жигулями" першої моделi, що проїжджали саме повз них. -- Все, що тiльки рухається, то у нас, як бачите, й таксi. До побачення, -- вона помахала на прощання рукою й повiльно пiшла до "Жигулiв", що зупинилися неподалiк.

-- Як же хоч ваше iм'я? -- спитав її навздогiн Сергiй.

-- Iрина, -- кинула вона через плече.

-- А я Сергiй, -- не зовсiм зрозумiло, чи до дiвчини, чи до самого себе промовив вiн, задумливим поглядом проводжаючи незнайомку. -- Отже, прописку на новому мiсцi я вже отримав, -- продовжив вiн, звертаючись вже точно лише сам до себе, коли порятована ним красуня сiла в "таксi" i вiд'їхала, а сам Сергiй, провiвши "Жигулi" поглядом, повернувся до свого поверженого ворога, спробував на його шиї пульс, у вiдповiдь на що непритомний здоровань щось промугикав. -- Жити буде, -- констатував Сергiй i додав: -- Одне слово, моє перебування в Першотравневому розпочалося вже звичним способом, тобто не без пригод. Без пригод нам нiяк не можна.

Першотравневе й справдi було скорiше великим селом, анiж дiйсним мiстом. Власне все, що хоч трохи нагадувало мiсто, було розташоване в центрi цього населеного пункту: адмiнiстративнi будiвлi, школа, лiкарня, магазини, декiлька багатоповерхiвок -- все це нагадувало мiсто й було скупчене в його центрi. Зовсiм же недалеко вiд центру це поселення було звичайнiсiньким селом, забудованим хоча й цегляними, але все ж звичайнiсiнькими будинками, якими були забудованi всi звичайнi Українськi села.

А ще через Першотравневе протiкала рiчечка без найменшого натяку на окультурення її течiї якимись ознаками її приналежностi до рiчечок мiських, як от, наприклад, щось на кшталт бетонних берегiв -- береги в неї були звичайнiсiнькi зеленi трав'янi, де бiльш, де менш заболоченi i в комишах.

Де ближче, де далi до цих берегiв пiдходила й забудова Першотравневого. Однiєю з таких забудов прямо на березi рiки i було помешкання того самого мецената, який замовив Сергiєвi реставрацiю храму. Знаходилося це помешкання досить таки далеко вiд центру Першотравневого, оскiльки метою мешканцiв цiєї оселi було не стiльки наближення до центру Першотравневого, скiльки близькiсть до центру України.

I, поблукавши Першотравневим, потрапив Сергiй до цiєї самої оселi олiгарха-мецената вже майже пiд вечiр. Будiвля, де мешкав цей самий Семен Павлович Федорчук, мiсцевий меценат i замовник реставрацiї храму, був схожий скорiше на шикарну вiллу якогось дореволюцiйного аристократа, анiж на звичайне помешкання, тим бiльше ця розкiш кидалася в очi на фонi мiсцевої суцiльної злиденностi.

З усього цього Сергiй зробив висновок, що Федорчук побудував цю свою вiллу на березi мiсцевої рiчечки не для того, щоб постiйно тут мешкати, а щоб лише подеколи наїжджати сюди вiдпочити й насолодитися враженням цiєї своєї розкошi на своїх землякiв, адже Сергiй знав, що родом Федорчук звiдси, з Першотравневого.

Так, статки Федорчука були явно статками не мiсцевого, а всеукраїнського масштабу. Зроблена Сергiєм здалеку оцiнка садиби Федорчука дозволила йому не дивуватися, коли при наближеннi до неї вiн зiткнувся з усiма прикметами, властивими середньовiчнiй фортецi, обладнаної найсучаснiшими засобами охорони й спостереження: вiд колючого дроту до камер спостереження -- напевне, Федорчуку було чого боятися. А боятися, власне, треба лише самого себе, подумалося Сергiєвi при оглядi цiєї твердинi.

В такому, майже фiлософському, настрої Сергiй пiдiйшов до самих ворiт садиби, в яких виднiлася хвiртка, а над якими -- вiдеокамера. Сонце, що цього вересневого часу опустилось досить низько до обрiю, зайшло вже за триповерховий будинок, i Сергiй опинився в тiнi перед воротами, i тому, натискаючи на кнопку дзвiнка, подумав, що його, мабуть, не дуже добре буде видно через вiдеокамеру. Через деякий час за мурами почулися ознаки життя, якесь шарудiння, хтось визирнув у вiконечко в воротах, i все це супроводжувалось собачим гавкотом, причому собак було явно декiлька.

-- Хто такий? -- через прочинену, але взяту на ланцюг, хвiртку спитав охоронець у чорному форменому одязi.

-- Богданенко Сергiй Михайлович, художник. Прибув до Першотравневого для реставрацiї мiсцевого храму на запрошення Федорчука Семена Павловича, -- вiдрекомендувався Сергiй по повнiй формi, адже ж обставини спонукали саме до цього.

Охоронець спочатку дещо вiдхилив хвiртку, уважно оглянув простiр довкола Сергiя, прискiпливо оглянув самого Сергiя з нiг до голови, а потiм рiзко зачинився, взявши хвiртку на засув. Сергiй же так i залишився поза межами садиби нi в сих нi в тих, роздумуючи протягом деякого, втiм досить довгого, часу, що йому далi робити -- вiн обдумав навiть такий кумедний випадок, що постоявши отак деякий час, йому доведеться шукати мiсце для ночiвлi. Втiм, до такої опереткової кумедностi, звичайно ж, не дiйшло.

Через деякий час рух за ворiтьми вiдновився, хвiртка знову прочинилася, а потiм врештi таки вiдчинилася повнiстю, охоронець, втiм не виходячи за межi садиби, вiдiйшов убiк, звiльняючи таким чином дорогу Сергiєвi.

-- Заходь, -- кинув охоронець i на пiдтвердження цього скупого запрошення кивнув головою.

-- Та у вас тут все справдi по-дорослому, -- зайшовши у двiр, звернувся Сергiй до охоронця, який саме зачиняв хвiртку на всi запори. -- Що, невже все так серйозно?

-- Ти навiть не уявляєш, наскiльки серйозно, -- спроквола вiдповiв охоронець, молодий, високий хлопець в унiформi, з-пiд якої випиналися досить пристойнi м'язи.

-- То, може, ти мене ще й обшукаєш? -- не без уїдливої iронiї запитав Сергiй.

-- Як на мене, то не завадило б i обшукати, хоча ми й маємо твоє фото, i Семен Павлович наказав тебе пропустити, i все таке iнше, -- цiлком серйозно вiдповiв охоронець. -- Нам туди, -- показав вiн рукою в бiк будинку.

Величезний триповерховий будинок у свiтлi призахiдного сонця виблискував усiма можливими архiтектурними вишуканостями найрiзноманiтнiших стилiв -- було зрозумiло, що завдання будiвничих цього палацу полягало не стiльки в створеннi затишного житла, скiльки в намiрi вразити уяву вiдвiдувача пишнотою, вишуканiстю, а значить i сумою витрачених на будову коштiв.

I це завдання зодчi таки, треба зiзнатись, виконали, хоча, на думку Сергiя весь цей еклектичний набiр всього найпишнiшого, найвитонченiшого, всього, що зовнi найбiльше вражає з першого погляду, насправдi був досить холодним, беззмiстовним -- очi глядача, може, й були враженi, але серце залишалось байдужим. Весь цей коктейль рис, характерних для всiх можливих архiтектурних стилiв, вiд ренесансних i барокових аж до найсучаснiших модерних, був, звичайно, хмiльний, але Сергiєву, мiцну естетично, душу залишив байдужою. Цей величезний, оповитий найпишнiшими тонкощами прикрас, будинок справляв враження великого красивого нiмого, який намагаючись щось вимовити киває вусiбiч руками, головою, може й красиво махає, видає якiсь гортаннi звуки, може навiть красивi звуки, але ж зрозумiти нiчого не можна -- нiмий, вiн i є нiмий.

Вимощеним вичищеною, наче на парад, тротуарною плиткою двором вони пройшли до сходiв, що вели на ганок, де їх зустрiв уже iнший охоронець, який був схожий скорiше на якогось мажордома, нiж на охоронця, оскiльки одягнений був уже не просто в чорну унiформу, а в стильний чорний костюм та ще й при краватцi.

-- Семен Павлович на вас чекає, -- звернувся охоронець-мажордом до Сергiя, приймаючи його вiд охоронця-охоронця, наче естафетну паличку, -- проходьте будь ласка.

Сергiй зiйшов на ганок i слiдом за мажордомом через вхiднi дверi пройшов до величезного пишного вестибюлю, витриманого в основному в модерному стилi з усiма притаманними цьому принадами, починаючи вiд величезного акварiума з запаморочливою фауною й флорою, що казково вигравала у феєричнiй рiзнокольоровiй пiдсвiтцi, аж до величезної металево-пластикової конструкцiї, що, на думку Сергiя, була скульптурою в стилi поп-арт.

-- Дуже, дуже радий вас вiтати у себе в домi, -- почув Сергiй голос, що пролунав iз надр, мабуть, зi стилiстичних намiрiв, затемненого величезного вестибюлю. -- Справдi дуже, дуже радий вас бачити, Сергiю Михайловичу, -- вже в полi зору з'явився середнього зросту, в доволi непоганому фiзичному станi, впевнений в собi чоловiк рокiв пiд п'ятдесят з чисто виголеним, вiдкритим, з доволi правильними рисами обличчям. I хоча вiн мав уже досить помiтнi залисини, це анiтрохи не псувало загального враження вiд образу напористої чисто чоловiчої краси, яке справляла ця енергiйна людина.

-- Я теж дуже радий нарештi пiсля своєї подорожi потиснути вам руку, -- Сергiй щиро потиснув руку Семена Павловича. -- I теж справдi, справдi радий.

-- От, тiльки-но приїхав додому, навiть не встиг переодягнутися, -- показав Семен Павлович на свiй дорогий стильний темно-сiрий костюм, -- наче спецiально пiдгадав пiд ваш приїзд.

-- Виходить я саме вчасно прибув до вас пiсля прогулянки вашим мiстечком. Будемо вважати це промислом Божим.

-- Не будемо згадувати всує iм'я Господа, хоча ви дiйсно таки прибули вчасно, дуже вчасно, ось-ось вже буде готова вечеря. А поки що я запропонував би вам, Сергiю Михайловичу, дещо, так би мовити, обжитися в цьому помешканнi, в якому вам доведеться прожити ще деякий час. Зараз я попрошу свою донечку, -- Семен Павлович озирнувся, намагаючись щось розгледiти в затемнених нутрощах великої, що здавалась майже нескiнченною, кiмнати. -- Iро-о-о! Iринко! -- покликав вiн когось iз темряви. -- Я її називаю своєю донечкою, -- продовжив вiн, звертаючись уже до Сергiя, коли почув вiдлуння каблучкiв, що наближались iз дальнього закутку вестибюлю, -- хоча насправдi вона не моя рiдна донька, а моя рiдна небога, тобто рiдна донька мого рiдного брата, що на мою думку дає менi право називати її й своєю донькою, а оскiльки мого брата вже немає серед живих i своїх власних дiтей у мене немає, то це моє право має ще бiльше пiдстав.

Доки Семен Павлович таким чином розмiрковував щодо правомiрностi правильного означення своїх родинних зв'язкiв з молодою дiвчиною, сама ця дiвчина все наближалася до спiврозмовникiв, означуючи своє наближення наближенням цокотiння своїх каблучкiв. Сергiй спершу, лише на мить вiдiрвавши погляд вiд Семена Павловича, машинально кинув швидкий погляд на дiвчину i знову звернув свою увагу на спiврозмовника, який пояснював свої з цiєю дiвчиною стосунки, одночасно таким чином представляючи її Сергiєвi. Але кинутий на мить погляд на дiвчину чимось стурбував Сергiя, i вiн через деякий час знову звернувся поглядом до дiвчини, що наближалась i в її ходi, статурi, в рисах її обличчя, якi все наочнiше увиразнювалися в мiру того, як вона, наближаючись, одночасно входила в найбiльш освiтлену частину вестибюлю, Сергiй почав вiдзначати для себе щось знайоме...

-- Оце ось i моя Iринка, -- Семен Павлович ласкаво погладив долонею плече дiвчини, що пiдiйшла до нього. I Сергiй упiзнав врештi у цiй дiвчинi незнайомку, яку вiн зустрiв сьогоднi вдень, яку вiн захистив сьогоднi вiд несподiваного нападу здорованя, i з якою вiн попрощався, не встигнувши як слiд познайомитися -- так, її звали саме Iриною. Сергiй, звiсно, неабияк здивувався й на обличчi дiвчини теж прочитав неабияке здивування. -- А це, Iро, той самий знаменитий, не побоюсь цього слова, видатний, що можна вже зараз стверджувати, хоч вiн ще зовсiм молодий художник, той самий Богданенко Сергiй Михайлович, -- продовжував Федорчук представляти їх одне одному, й коли вiн повернувся до Сергiя, Iрина, впiзнавши свого рятiвника й скориставшись тим, що її дядько вiдвернувся, якомога непомiтнiше для Семена Павловича й для будь-кого, хто мiг би це побачити, приклала вказiвного пальця до губ, переконливо спонукаючи таким чином Сергiя зберiгати в таємницi їхнє сьогоднiшнє знайомство -- i Сергiй, теж непомiтно для Федорчука, кинув дiвчинi у вiдповiдь красномовний погляд, на знак того, що вiн все зрозумiв.

-- Дуже радий познайомитися, -- взявши руку дiвчини в свою руку, дуже переконливо вдаючи, що вiн вперше її бачить, промовив Сергiй. -- Але не радив би вам все ж надто покладатися на тi перебiльшення щодо мого статусу, якi собi дозволив, думаю iз ввiчливостi, Семен Павлович.

Так, це була вона, саме та незнайомка, яка стала причиною сьогоднiшньої пригоди Сергiя. Не зважаючи на те, що брючний костюм, в якому її вдень бачив Сергiй, був зараз замiнений на темно синю вiдкриту вечiрню сукню, а зiбране в закручену на потилицi косу, бiляве волосся було зараз розпущене й, вiльно спадаючи, покривало красивi оголенi плечi, її не можна було не впiзнати -- стрiмкий обрис її невисокої, але навдивовижу доладної фiгури, що нагадувала фiгуру якоїсь давньогрецької богинi, бездоганнi риси її неповторно прекрасного зовсiм юного обличчя не залишали жодної можливостi сплутати їх з якимись iншими.

-- Не маю нiяких пiдстав не довiряти словам мого дядька, якого я все ж звикла називати татом, оскiльки вiн дiйсно замiнив менi батька, -- з якимось, як Сергiєвi здалося, затаєним переляком, що правдивiсть її слiв буде пiддана сумнiву, вiдповiла Iрина.

-- Змушений перервати вашу суперечку, -- втрутився в розмову Федорчук, -- i таки наполягти на тому, щоб Iринка показала вам, Сергiю, вашу кiмнату, доки вже нас запросять повечеряти. Iро, проведи нашого гостя до його кiмнати.

-- Будь ласка, Сергiю, -- показала рукою напрямок Iрина, -- я покажу тобi, тобто, -- запнулась вона й кинула трохи провинний погляд на Сергiя й на дядька, -- ви, Сергiю, не матимете нiчого проти, якщо я буду з вами на "ти"? А то якось навiть незручно -- ви такий молодий, тобто, -- зашарiлася вона й затнулася.

-- Я не те, що буду не проти, а буду дуже вдячний вам, Iрино, якщо ви будете звертатися до мене на "ти", -- поспiшив вiдповiсти їй Сергiй. -- I буду ще дуже вдячний вам, якщо ви навзаєм дозволите менi теж звертатися до вас на "ти".

-- А я навiть i не уявляю наше з тобою, Сергiю, спiлкування iнакше, як на "ти", -- доброзичливо усмiхнулась Iрина. -- Прошу тебе йти за мною, я покажу тобi твою кiмнату, -- й вона повiльно пiшла в напiвтемряву вестибюлю.

Сергiй покiрно пiшов за дiвчиною.

-- Власне, далеко нам таки й не доведеться йти, -- продовжила Iрина, коли вони з Сергiєм, вийшовши з вестибюлю в добре освiтлений коридор, пiдiйшли до дверей однiєї з кiмнат. -- Твоя кiмната, Сергiю, знаходиться на першому поверсi, ось вона, -- повернула вона ключ, що стримiв у дверях, вiдчинила дверi й увiмкнула свiтло, бо вже зовсiм споночiло.

-- Я хотiв би тiльки з'ясувати, -- звернувся Сергiй до Iрини в довiрливому тонi, намагаючись хоч трохи прояснити причини, з яких Iрина спонукала Сергiя втаємничити справжнi обставини їхнього сьогоднiшнього знайомства.

-- Прошу до твоєї кiмнати, -- не дала завершити вона думку Сергiю, зробивши при цьому наскiльки можливо непомiтнi, настiльки ж промовистi для спiврозмовника жести руками й головою, з яких Сергiй зробив попереднiй висновок, який вiдразу ж, при першому прискiпливому оглядi пiдтвердився -- все навколо було просто нашпиговане апаратурою спостереження, одна з вiдеокамер, розмiстившись прямо над дверима кiмнати, нахабно, з вiдстанi декiлькох десяткiв сантиметрiв, дивилась Сергiєвi прямо в очi.

-- Перший поверх -- це дуже добре, -- зайшов Сергiй до кiмнати, припинивши намагання прояснити такi цiкавi, що ставали з часом тiльки цiкавiшими, обставини його знайомства з Iриною.

-- Через десять хвилин, -- якимось казенним тоном, з якого Сергiй зробив висновок про намагання Iрини приспати пильнiсть апаратури спостереження, -- вечеря буде готова i я зайду за тобою, щоб провести тебе до столової, -- вона прикрила за собою дверi, i Сергiй залишився наодинцi з собою в кiмнатi, яка мала стати його пристановищем на час роботи над реставрацiєю.

Кiмната була наскiльки простора, настiльки ж i стильна: килим на пiдлозi, в якому ноги просто потопали, притлумлене рiзнокольорове свiтло люстри, килими й картини на стiнах, серед яких виокремлювалась велика чорна дошка телевiзiйного екрану, що нагадував чорний квадрат Малевича, i вiкна... Сергiй пiдiйшов до вiкон -- вiкна виходили прямо в довколишнiй сад, посеред якого на вiддалi декiлькох метрiв вiд вiкон стояла надзвичайно красива, з вирiзьбленого дерева, альтанка, де так хотiлося посидiти в цей прекрасний осiннiй вечiр.

Вечеря пройшла загалом невимушено, якщо, звичайно, не зважати на тi пекучi питання, якi вже встигли виникнути впродовж їхнього короткого знайомства як у Сергiя, так i в Iрини стосовно одне одного, питання, якi не могли бути поки що поставленi одне одному в присутностi Семена Павловича, питання, якi нестримно нуртували в їхнiх думках, чiпляючись за тi належнi до обставин вечерi слова, якi їм доводилось вимовляти, аби пiдтримувати нормальну розмову. Хоча сторонньому спостерiгачевi загальна атмосфера вечерi навряд чи здалась би якоюсь незвичною, нарочитою, чи вимушеною. За столом було цього вечора навiть весело -- сприяло цьому все: i прекрасно сервiрований стiл, i неперевершено приготованi наїдки, i найвишуканiше вино, i легка негучна музика, i бажання Сергiя, Iрини й Семена Павловича, що зiбралися за столом, пiдтримувати добрий настрiй одне одного.

Але яким би сприятливим не був настрiй, з яким Сергiй полишив столову пiсля цiєї невимушеної радiсної вечерi, внутрiшня гризота щодо питань, на якi не було вiдповiдi, залишалась основним лейтмотивом його роздумiв пiсля того, як вiн знову залишився у своїй кiмнатi сам на сам iз цими нерозв'язаними питаннями, вiдповiдi на якi йому хотiлося отримати все сильнiше й сильнiше.

Сергiй хотiв було вже роздягнутися, прийняти душ -- ванна була тут же, в його кiмнатi -- i з насолодою розпростати своє, стомлене цiлоденними мандрами й пригодами, тiло. Але, не зважаючи на вiдчутну втому, вiн все ж нiяк не мiг заспокоїтися: незвично романтичнi обставини знайомства з молодою прекрасною дiвчиною, раптова неочiкувана зустрiч iз цiєю ж таки дiвчиною в зовсiм дивних обставинах, її загадкове повелiння тримати факт їхнього знайомства в таємницi, їхнє намагання уникнути свiдчень всевидячого ока вiдеокамер -- все це так нагадувало мотиви якогось детективного, шпигунського жанру; й хоча з цим жанром в царинi культури загалом пов'язується поняття легковажної розважальностi, Сергiєвi зараз було не до жартiв, тим паче не до розважальностi.

Вiн пройшовся в задумi з кутка в куток кiмнати, пiдiйшов до вiкна i, обiпершись руками на пiдвiконня, завмер у спогляданнi величної, сумовитої й водночас грiзної краси осiнньої ночi. Небо над деревами прибудинкового парку було ледь-ледь завiшене легенькими прозорими хмаринками, крiзь барвисту прозорiнь яких розсiювалось загадкове, немов якесь потойбiчне, свiтло мiсяця.

Згадалася Оксана. Сергiй уявив, вiрнiше вiдчув, як би оце вони зараз удвох стояли поряд i милувалися цiєю грiзною й сумною осiнньою красою. Його раптом пойняло усвiдомлення того, що вже не дотягнутися нiяким спiвчуттям до бiдування осiннього листя, що, вириваючись iз жовтих пазурiв пожухлостi, усе ще простягає довiрливi долонi блiдостi вслiд даленiючому святу лiтнього буяння. I тут чарiвниця-нiч, таємничою красою якої вiн щойно милувався, так неочiкувано розкинувши задушливе зiлля свого обважнiлого тiла темнотою непроглядного мороку, перекинулася вмить на якусь жахливу однооку потвору, яка своїм єдиним самотнiм оком жовтого мiсяця увiп'ялася в Сергiєвi груди, стиснутi вiдчуттям, що небо читає в його серцi ту ж саму оповiдь, яку завжди можна прочитати на кожному, зiбганому рукою смертi, пергаментi старечих щiк, де втаємниченими iєроглiфами зморшок життя складає свiй заповiт на розсуд Бога.

Якесь тривожне зловiсне передчуття пойняло його. Мимоволi опустившись поглядом вiд споглядання високої пiднесеностi небес, Сергiй прикипiв поглядом до таємничої магiї завмираючого життя осiннiх дерев i кущiв, що росли в парку прямо напроти його вiкна, й хоча сваволя дикого буяння цих древ i кущiв була обмежена й дещо приборкана стараннями садiвникiв, якi спрямували сваволю природного буяння рослин в окультурене русло створення комфортного домашнього затишку, природа все ж брала своє -- дикий лiсовий дух осiнньої приреченостi загадково блукав таємничими тiнями в переливах потойбiчного мiсячного сяйва.

Погляд Сергiя зупинився на дерев'янiй альтанцi, розмiщенiй в саду зовсiм поряд з його вiкном: рiзьблене вже мертве дерево, з якого була створена альтанка, якнайприроднiше вплiталося в загальний настрiй ще живих, але теж уже вмираючих дерев осiннього саду, пустота якого так гармонiювала з пустотою альтанки... Пустотою?

Сергiй прискiпливiше придивився i впевнився, що це йому не привидiлось -- альтанка якраз i не була зараз пустою, в альтанцi хтось намагався на самотi перебороти якусь душевну муку. Чому Сергiй з першого погляду вирiшив, що ця невiдома жива душа б'ється над якоюсь непереборною гризотою? Просто все було настiльки красномовно, що помилитися було неможливо: склавши руки на столi, якась молода жiнка схилилась на руки, зрiдка пiдiймаючи голову, мабуть, в намаганнi вдихнути на повнi, стомленi мукою, груди, потiм на мить розпачливо обхоплювала руками голову i знову надовго падала на складенi на столi руки, падала в незглибимiсть гiркоти своїх переживань.

Те, що це була саме молода жiнка, з самого початку навiть не привернуло увагу Сергiя, з самого початку вiн був уповнi захоплений спiвчуттям до яскравої красномовностi людського розпачу. Але згодом вiн все бiльше став перейматися усвiдомленням того, що це красномовне втiлення розпачу -- молода жiнка.

Вона сидiла в альтанцi так, що Сергiй бачив її в основному ззаду, але iнодi все ж помiчав збоку її обличчя. I зараз його знову пойняло вiдчуття впiзнавання: це розпущене бiляве волосся, що вiльно падало на красивi плечi, загальна гармонiйнiсть тiла, що виливалася в гармонiйнiсть рухiв навiть тодi, коли цi рухи породжувались болем i розпачем, прекраснi обриси обличчя, якi не стiльки виднiлися, скiльки вгадувались в темрявi -- Iрина? Iрина! Так, це була вона, та сама Iрина, молода небога, чи навiть донька Федорчука, з якою вiн сьогоднi, врятувавши її, познайомився, яку потiм зустрiв у домi Федорчука в якостi його доньки, з якою щойно весело вечеряв, через таємничу загадковiсть якої вiн тепер проводив безсонну нiч пiсля дуже втомливого дня.

I нуртування загадковостi нерозв'язних питань завирувало з новою силою. Питання, на якi Сергiй даремно намагався знайти вiдповiдi в безсоннi, породжували лише новi, ще загадковiшi питання. Чому, наприклад, з якого дива той здоровань, що сьогоднi вдень напав на Iрину, дозволив собi це зробити? Навряд чи вiн не знав, хто така Iрина, тобто чия вона племiнниця -- тут навiть менш примiтнi, нiж Федорчук i його небога, прекрасно знають одне одного, а вже Федорчука з його прийомною донькою, напевне, знає кожна мiсцева собака.

Враження зальотного гастролера здоровань теж не справляв, навпаки, складалося враження, що вiн дуже добре знав жертву свого нападу -- i сам нападник поводився зi своєю жертвою без особливої жорстокостi, а старався приборкати її скорiше з якоюсь поблажливiстю сильного покровителя, анiж безжалiсного напасника, та й сама Iрина не виглядала надто переляканою, вона вiдбивалася вiд нього скорiше з якимось обуренням вiд його настирливостi, нiж з почуттям нестримного переляку загнаної в тупик жертви.

Звичайно, нападник теж не виглядав такою собi нiкчемою : вся його доглянута статура самовпевненого накачаного в елiтних клубах атлета, одягнутого не без смаку, його новенька досить дорога iномарка -- все досить промовисто доводило, що цей молодик не був останньою людиною серед мiсцевих мешканцiв, але ж не настiльки крутим, врештi решт, щоб так поводитися з донькою самого Федорчука.

А оцей раптовий перепад в настрої Iрини, що ось зараз вiдбувся прямо на очах у Сергiя: тiльки-но вони разом вечеряли в тiснiй дружнiй компанiї, всi були задоволеними й веселими, особливо ж веселою була сама Iрина, щоправда зараз Сергiй мiг би стверджувати, що ця її веселiсть була все ж дещо неприродно перебiльшеною, але, можливо, зараз це йому тiльки здавалось пiд впливом оцього свiжого враження вiд споглядання за таким вiдвертим, неприхованим виявом нестримного болю й розпачу, який так неймовiрно миттєво прийшов пiсля, здавалося, безхмарної радостi.

Все новi й новi питання, що виринали в розвихрених Сергiєвих думках, питання, на якi не було жодної вiдповiдi, питання, що породжували лише новi питання -- вiн одягнувся й пiшов до дверей з намiром спробувати знайти вiдповiдi хоч на деякi з питань у самої винуватицi виникнення цих питань. Тим паче, що саме споглядання за цим непiдробним виявом горя, яке являла собою дiвчина в альтанцi, не залишало йому, власне, нiякого виходу, як тiльки вийти до неї й спробувати хоч якось втишити й утiшити її бiль, адже врештi решт такої сили мука могла штовхнути дiвчину й на занадто неймовiрнi, непередбачуванi, навiть непоправнi вчинки.

Сергiй спершу хотiв був вийти з кiмнати i в звичайний спосiб пройти на ганок а потiм i в сад, але раптом згадав цей величезний напiвосвiтлений вестибюль, через який йому доведеться йти, вестибюль, в якому до того ще й сидить отой, бiльше схожий на мажордома, охоронець у стильному чорному костюмi -- довелось би проходити повз нього. Сергiй пiдiйшов до вiкна, оглянув пластикову раму склопакету, повернув ручки засувiв i легко вiдчинив досить велике вiкно, велике настiльки, що через нього не лише можна було легко вистрибнути на вулицю, а ще й навiть, наприклад, занести меблi, особливо ж все це полегшувала та обставина, що кiмната знаходилась на першому поверсi. Сергiй легко виплигнув з кiмнати через вiкно на покриту декоративною травичкою землю саду й повiльно попростував до альтанки.

Нi звуки вiдкривання Сергiєм вiкна, нi його стрибок надвiр, нi кроки його наближення нiтрохи не стурбували Iрину, її занурення у страждання було настiльки глибоким, що зовнiшнього свiту для неї не iснувало -- сидячи на лавi, вона безвiльно опустила голову на складенi на столi руки i важко, навiть надсадно, з легким стогоном, дихала, iнодi переходячи на схлипування. Сергiй довго стояв бiля альтанки, переймаючись щирiстю якогось непiдробного й непереборного горя. Якогось? Але якого? Взагалi то, Iрине становище доньки олiгарха на перший погляд повинне було б давати привiд скорiше для заздрощiв щодо її щастя, а не для спiвчуття її непереборному горю.

-- Iро, -- якомога спiвчутливiше й тихше, щоб не сполохати, промовив Сергiй, але, побачивши, що дiвчина нiяк не зреагувала, повторив уже дещо гучнiше, -- Iро...

-- Ох! -- похопилась вона, миттєво звiвши голову i утупивши в Сергiя невидющий погляд червоних заплаканих очей на мокрому вiд слiз обличчi.

-- Не лякайся, Iро, -- поспiшив заспокоїти її Сергiй, -- це я, Сергiй, той самий художник, що приїхав до вас реставрувати храм, ми сьогоднi познайомилися з тобою на вулицi.

-- Сергiй, -- полегшено вiдiтхнула Iрина, але потiм знову дещо насторожилась. -- А ти як тут опинився?

-- Нiчого дивного в цьому немає, -- постарався якнайспокiйнiше вiдповiсти Сергiй. -- Ти повинна була б взяти до уваги, що альтанка знаходиться прямо перед моїми вiкнами, -- показав вiн на вiкно своєї кiмнати, що виходило в сад.

-- Так, справдi, -- з якимось полегшенням, але трохи безвiльно погодилась вона й вiдвернулася, щоб витерти на обличчi сльози, хоча це вже, власне, було запiзно. -- Але ж, -- вираз тривожної недовiри знову повернувся на її обличчя, -- ти вже повинен би давно спати, мабуть, за сьогоднi стомився?

-- Так, звичайно, я сьогоднi дуже втомися, -- погодився вiн, -- але заснути все ж нiяк би не змiг, i винна в цьому ти, Iро.

-- Я? -- здивовано озирнулась вона навкруг, наче шукаючи причину, з якої вона могла б не дати заснути комусь.

-- Мене розбудили твої ридання, -- наважився Сергiй дещо пожартувати, щоб спробувати хоч трохи розважити дiвчину, хоча й усвiдомлював, що жарти в такiй ситуацiї не дуже доречнi.

-- Мої ридання? -- з якимось провинним виразом на обличчi, з якого Сергiй зробив висновок, що його легкий жарт не вдався, бо Iра його не зрозумiла, i виходило, що їй таки й справдi було не до жартiв.

-- Та нi, вибач, -- поспiшив вiн виправити свою помилку,-- це я так невдало спробував пожартувати, хотiв тебе хоч трохи розважити. Але, мабуть, таки й правда, що благими намiрами вистелена дорога в пекло. Бачу, що тобi зараз зовсiм не до жартiв. А втiм, -- Сергiй зайшов i собi до альтанки й сiв напроти Iрини. -- Втiм, причиною мого безсоння й справдi таки стала саме ти, Iро. Так, так, -- лагiдно промовив вiн, вдивляючись у її здивовано заокругленi очi, -- менi не дали б заснути тi таємницi й питання, що оповили мою душу десь вiд середини сьогоднiшнього дня з митi мого з тобою знайомства через дивнiсть обставин нашого з тобою знайомства, через ще бiльшу дивнiсть нашої нової зустрiчi цього ж дня, через ту незрозумiлу загадковiсть i втаємниченiсть, яких ти забагла надати нашому з тобою знайомству -- все це й ще багато iншого, що з цього виходило якраз i не дало менi сьогоднi заснути. А тут я ще бачу серед ночi перед вiкном моєї кiмнати, як молода, здорова, красива, а до того ще й дуже заможна дiвчина побивається в якомусь незрозумiлому горi замiсть того, щоб радiти й насолоджуватися щастям. Погодься, що це не може залишити байдужою жодну людину. Менi не залишалося нiчого iншого, як вийти зараз до тебе, щоб, якщо не вдасться повнiстю втамувати свою цiкавiсть стосовно всiх своїх питань, то принаймнi спробувати, якщо ти дозволиш, якось допомогти тобi перебороти депресiю, адже депресiя має здатнiсть завершуватись дуже несподiваними, навiть фатальними вчинками, а менi, знову ж як i всякiй людинi, цього дуже б не хотiлось. Що ти з цього приводу думаєш?

-- По-перше, я думаю, що ти, Сергiю, не зважаючи на свiй вiк, адже ти старший вiд мене, зберiг у набагато бiльше недоторканому станi, нiж я, свiй оптимiзм щодо характерних рис людської природи, -- її мова була водночас i розчаровано гiркою й спiвчутливою. -- Кожного разу, коли ти, нiби "виправдовуючи" свої найкращi вчинки й душевнi порухи, говориш, що так би вчинила кожна людина. А от я зi свого, може й не занадто за часом довгого, але дуже переконливого досвiду, можу авторитетно стверджувати, що так би вчинила не кожна, далеко не кожна людина. А те, що, як ти сказав, я людина заможна, то, по-перше, я тiльки нiби заможна, а по-друге, моя нiби заможнiсть тiльки додає менi доказiв у моїй переконаностi в далеко не романтичнiй оцiнцi справжньої людської природи. А депресiя? -- вона гiрко посмiхнулася. -- Депресiя може спричинити фатальнi наслiдки? А якщо це саме фатальнi наслiдки спричинили депресiю? Чи може бути ще щось бiльш фатальне? -- останнi слова вона вже вимовляла настiльки задумливо, що складалося враження, нiби вона вже забула про iснування спiврозмовника i розмовляє сама з собою.

-- Знову загадки? -- звернувся Сергiй до дiвчини, але Iра була повнiстю поглинута своїм думками й аж нiяк не зреагувала на його запитання.

Так вони просидiли деякий час у глибокiй тишi. Було чути лише далекi звуки нiчного життя мiстечка Первомайського. Надовго розтяглося натужне завивання нiчної електрички, що вiдправлялася вiд залiзничної станцiї. Iрина нiби закам'янiла, зачарована якимись, мабуть, занадто болючими, спогадами, думками, переживаннями. Сергiй i сам почав уже перейматися цим, таким неймовiрно живим болем, що для його опису зовсiм зайвими були слова.

-- Iро, -- тихенько покликав Сергiй, але вона знову нiяк не зреагувала. -- Iро, -- вже гучнiше промовив вiн i злегка доторкнувся рукою до її плеча.

-- Що! -- здригнулась вона, миттєво й несподiвано повернувшись iз далечi своїх гiрких переживань. -- А-а-а, -- чи то простогнала, чи то з полегшенням, упiзнавши Сергiя, протягнула вона, i її погляд надовго зупинився на його очах, так нiби вона хотiла поринути в найглибшi, найпотаємнiшi надра його душi, щоб побачити його найпосутнiшi думки й переконання.

-- Я приїхав сюди реставрувати храм, -- з раптовим пiднесенням майже вигукнув Сергiй. -- Я бачу, що ти, Iро, ще не пробувала звертатися до такого повiрника й сповiдника, як Бог i його вiрна служителька Церква. Зi свого досвiду можу цiлком щиро засвiдчити, що це дуже, дуже велика сила. Дуже, дуже раджу тобi звернутися до Бога. Хочеш, завтра зранку вдвох прямо й пiдемо до храму.

-- Та кинь ти дурню говорити, -- знесилено вiдмахнулась вона. -- Чи то я не знаю цих попiв. Ранiше вiрою й правдою служили атеїстичнiй комунiстичнiй владi, майже в кожного попа пiд рясою був наган i погони вiд КДБ, якому цi попи доповiдали про настрої серед пастви, порушуючи таємницю сповiдi, -- з непереборним вiдчаєм промовила Iра, причому слово "попи" навмисне з притиском вимовляючи з наголосом на першому складi, -- а тепер вони служать тим же самим комунiстам i кадебешникам, що й ранiше, але тепер вже за "бабло" надають пiдтримку на виборах. Такий же й цей наш мiсцевий батюшка Олександр. Олександр! А як його всi тут називають, просто Санько. А як його ще називати, якщо вiн ранiше тут працював в одному з мiсцевих колгоспiв трактористом i вiдзначився в часи своєї буремної молодостi вельми своєрiдною поведiнкою на ґрунтi глибокого запiйного алкоголiзму i всiх можливих тваринних пристрастей. Коли ж вiн раптом прозрiв пiсля чергового примусового лiкування в ЛТП, то раптом цiлком несподiвано побачив у дзеркалi докiнченого нiкчему без копiйки за душею з перспективою закiнчити днi свої за гратами, оскiльки похопився вiн якраз в той час, коли завдяки Горбачовськiй перебудовi один великий комунiстичний СРСР перетворився на багато маленьких дико-капiталiстичних "есересерикiв", i не те що якомусь задрипаному алкоголiку-трактористу, а навiть найкращим фахiвцям своєї справи, найсвiтлiшим умам не знайшлося мiсця у цьому дикому коловоротi розгнузданого розкрадання всього накопиченого нелюдським трудом цiлих поколiнь покiрних безсловесних рабiв кривавої радянської iмперiї. I Санько наш, не будь дурень, зметикував своїм пронирливим селянським розумком, де його особистий просвiток у безпросвiтнiй пiтьмi безкiнечного тунелю сучасностi, тобто -- де пахне сальцем. Декiлька рокiв духовної семiнарiї -- i ось вам друге пришестя майже святого Санька, якнайкраще пiдкованого для справляння чину сучасного попа, адже вiн переборов уже всi свої пристрастi, чи, може, став просто вже не спроможним до своїх донедавнiх пристрастей, на замiну яким прийшла одна єдина, зате сама найпотрiбнiша в сучаснiй церквi пристрасть -- безмiрна жадоба грошей. Бабла, бабла й ще раз бабла -- ось девiз Санька i його найулюбленiшої церкви. Санько! Тобто Олександр -- батюшка Олександр, завдяки наполяганням якого мiсцевий вiдбудований храм став тепер називатися храмом Олександра! Так, так, Першотравневий храм Олександра, щоправда, не самого Санька, а його тезки Олександра Невського. Так наче Санько нi сном, нi духом не знав i не вiдав, що насправдi не було нiякої епохальної Невської битви, завдяки якiй цей вигаданий князь Олександр став називатися Невським, як не було й того, вигаданого далеко пiзнiше святого Олександра Невського, а справжнiй князь Олександр Ярославович був якнайвдячнiшим вихованцем Золотоординського ханського двору, пасинком Великого Хана й кровним побратимом одного з монгольських принцiв, тобто достеменним Чингiзидом, справжнiй Олександр був найвiрнопiдданiшим слугою Великого Хана Золотої Орди, справжнiй Олександр був якнайлютiшим, найкривавiшим баскаком, який рвав нiздрi й вiдрiзав вуха нещасним пiдданим Володимиро-Суздальського Улусу Золотої Орди, щоб тi не наважились утаїти бодай копiйку вiд всевидячого ока Великої Монгольської iмперiї, яка згодом стала називатися Великою iмперiєю Росiйською, i Московська православна церква, до речi, щонайвiрнопiдданiше служила як Ординським ханам, так i їх наступникам Московським царям, -- було видно, як ця емоцiйна промова, повнiстю захопивши її помисли, нiби вихопила Iрину з провалля вiдчаю й болю, в якому вона тiльки-но знаходилась, вона нiби забула про своє горе в поривi цiєї своєї iронiчної тиради, яка переходила в безжальний сарказм. -- Фальш, облуда i брехня, i бiльше нiчого. I все лише заради грошей i влади. Це для них i є царство небесне на землi. А Санько тут вже обжився дуже добре. Крiм того, що вiн отримує по вивiшеному при входi до храму прейскуранту за свої послуги попа, як у кожному справжньому комерцiйному пiдприємствi, Санько ще й розвiв тут цiле, так би мовити, при-храмове сiльгосп-промислове господарство, й рубає бабло, аж щепки летять, вiддає належну частку своїм церковним паханам, якi, в свою чергу, дiляться з паханами вiд влади, i всi, як мовиться, в шоколадi. Фальш, облуда i брехня. I бiльше нiчого, -- закiнчила вона вже тихим голосом, її саркастичний запал, очевидно, вичахав, i вона знову поверталася в неприглядний свiт свого горя й болю.

-- Не знаю, що тебе примушує саме так судити про Церкву, -- з вiдчутними нотками спiвчуття звернувся Сергiй до Iри, -- не знаю.

-- Завтра познайомишся з Саньком i, можливо, з його найвiрнiшою паствою, яка складається з двох десяткiв наближених, до рук яких теж прилипає непогана дещиця з дарованої приходу Божої благодатi, i все зрозумiєш, -- вимовила Iра з рештками гнiвливої зневаги в голосi, скрививши в iронiчнiй посмiшцi губи.

-- Не знаю, не знаю, -- задумливо подивився Сергiй на дiвчину, яка в цей час являла нiби уособлення вiдчаю. -- Можливо, ти й маєш якусь рацiю щодо вашого мiсцевого приходу, але ж, якщо це дiйсно так, то треба просто боротися з цим. Адже, повiр менi, багато бiльша, я думаю, дуже набагато бiльша частка церковних громад живуть зовсiм з iншими, справжнiми, заповiданими Христом, цiнностями. Як приклад, я мiг би тобi навести хоча б от того ж отця Михайла з села Веселого пiд Києвом, де я цiле лiто розписував храм. I таких, я думаю, дуже багато. Повiр менi, Iро. Я в цьому впевнений.

-- Я справдi вiрю тобi в тому, що ти дiйсно впевнений, але не бiльше. I це лише доводить мої попереднi припущення про те, що ти, Сергiю, зберiг свої переконання у бiльш iдеалiстичному виглядi, анiж я, хоча й прожив на свiтi дещо довше. Втiм, досить вже про це, -- махнула вона рукою зi звичним вже для неї вiдчуттям зневiри, потупивши очi долу. -- А втiм, -- вона раптом скинула на Сергiя очi, в яких неждано зажеврiло щось схоже не те, щоб на надiю, а на глибоко прихований душевний порух, який мiг би вилитися натяком на можливiсть надiї, -- втiм, чого тiльки не буває на свiтi. Тим паче, що втрачати менi й справдi таки нiчого.

Вона раптом описала правою рукою коло над головою, потiм вказiвним пальцем цiєї ж руки показавши на своє вухо, пiдтвердила цi свої жести красномовним виразом обличчя, з чого Сергiй врештi таки зрозумiв її натяк на те, що їхня розмова в альтанцi можливо прослуховується -- на що вiн ствердно кивнув головою дiвчинi у вiдповiдь.

Вона ж, у свою чергу, тихенько встала, вийшла з альтанки й, поманивши рукою Сергiя йти слiдом, пiшла сама якомога обережнiше в глиб саду. Пройшовши так доглянутими стежками саду декiлька десяткiв метрiв, вони зупинились, Iра пiдiйшла до одного з дерев i обперлась об нього спиною, повернувшись обличчям до Сергiя, який пiдiйшов i став перед нею. Її постать, загорнута в теплий халат, поцяткований строкатими химерними вiзерунками, нiби злилася з казковою грою свiтла i тiнi, а її обличчя, вирiзьблене мiсячним сяйвом i боротьбою надiї з вiдчаєм, було нiби породженням краси осiнньої ночi, величної краси вiдходу в небуття.

-- Нi, я прекрасно розумiю дику наївнiсть моєї миттєвої слабкостi, -- в її очах знову замлоїла гiрка iронiя глузування вже над самою собою, -- я прекрасно розумiю, що ти цiлком iмовiрно, як i бiльшiсть звичайних людей, можеш просто iнстинктивно вдавати з себе праведника, аби лиш виглядати так, як цього вимагають примарнi iдеали моралi. А є й така можливiсть, що ти, будучи людиною мого дядька, який i запросив тебе, цiлком свiдомо вдаєш iз себе зразкового християнина, щоб тим певнiше втертися до мене в довiру. Можливо...

-- Iро, -- перебив її Сергiй, який з усього цього зрозумiв лише те, що в серцi цiєї молодої красивої дiвчини вiдбувається якась пекельна боротьба мiж надiєю i вiдчаєм, -- чесно кажучи, я зараз iз твоїх слiв мало що зрозумiв, а зрозумiв бiльше через твої очi, що тобi дiйсно зараз дуже, дуже не легко. I я готовий всiм, всiм, чим тiльки я в змозi, допомогти тобi, тiльки б знати чим я можу допомогти.

-- Добре, добре, -- якось машинально, нiби тим часом зважуючись на щось, промовила Iра. -- Я повнiстю даю собi звiт у тому, що все це може бути лише оманою. Бiльше за те, мiй життєвий досвiд просто примушує мене думати, що все це тiльки й може бути оманою. Але... Але розумiєш, -- вона знову довгим прискiпливим поглядом подивилася Сергiєвi в очi. -- Я давно вже, не пам'ятаю вже з яких пiр, можливо навiть ще нiколи не бачила таких очей, як у тебе, Сергiю. Таких прозорих, чистих, чесних, таких глибоких i проникливих очей. Хоча, можливо, винне в цьому лише мiсячне сяйво, в якому я бачу твої очi, -- все ж не втрималась вона вiд жарту. -- От бачиш, я й тут знову з'їхала на iронiю. Такий от у мене життєвий досвiд. Я в усьому звикла бачити подвiйне дно, завжди звикла шукати пiдтекст, виявляти обман. Я звикла до цього, адже таке в мене завжди було й оточення: очi з подвiйним дном, слова з пiдтекстом, оманливий голос -- такими були завжди оточуючi мене люди. А от ти, ти -- це щось зовсiм iнше, твої очi, твої слова, твiй голос -- це щось нове, невiдоме, щось зовсiм iнше. Тобi хочеться вiрити. Тобi хочеться вiдкрити душу. Не знаю, може це тiльки ефект першого знайомства, через який ми готовi вiдкрити свою душу першому-лiпшому випадковому тимчасовому супутнику. Нi, -- рiшуче заперечила вона, нiби намагаючись переконати себе саму, -- ти -- це зовсiм iнше. А втiм. Втiм, хай там що, а менi й справдi таки нiчого втрачати, та й подiлитися своїм болем менi все одно бiльше нi з ким, -- подивилась вона Сергiєвi в очi. -- Та й часу в мене залишилось зовсiм обмаль. Можна сказати, часу в мене зовсiм не залишилось. Так що ти -- це, можливо, моя остання надiя залишити на цьому свiтi хоч якусь вiсточку, хоч якесь пояснення того, що зi мною невдовзi станеться...

-- Ти говориш загадками, Iро. Причому, загадками якимись не дуже веселими. Вiдверто кажучи, моторошними загадками говориш.

-- Що ж, геть всi загадки. Нехай не буде мiсця жоднiй загадцi на цьому свiтi, -- тоном людини, що спалила за собою всi мости, промовила Iрина. -- Ти цiкавився моїм теперiшнiм станом. Що ж, на все є своя причина. Дивися в корiнь, як казав один розумник. А корiнь всiх моїх турбот полягає в тому, що два тижнi -- це максимум, це межа, це лiмiт мого iснування на цьому свiтi. Нi, два тижнi -- це, звичайно, крайня, iдеальна межа, насправдi ж, менi, ясна рiч, нiхто не дозволить досягти цiєї межi, пiду я звiдси, ясна рiч, ранiше. Можливо, навiть завтра. А може, й сьогоднi, пiсля нашої веселої вечерi, за якою я, цiлком можливо, з'їла, або ж випила якусь гидоту, яка вже вiдправляє мене на той свiт. Що, мабуть, думаєш, маєш справу з хворою на параною? -- звернулася вона до Сергiя, в поглядi якого побачила здивовано недовiрливий вираз. -- На жаль, це не так. На жаль, це не хвора уява шизофреника, а справжня гiрка дiйснiсть. Рiч у тiм, що рiвно через два тижнi я стаю повнолiтньою, тобто я стаю зовсiм повносправною спадкоємицею всього, всього нажитого моїм батьком, але не цим, так званим, чи то батьком, чи то дядьком, а моїм справжнiм батьком... Добре, -- пiдняла вона руку, побачивши на обличчi Сергiя вираз нерозумiння, -- добре. Бачу, що треба почати з початку. З самого початку, щоб для тебе все стало зрозумiлим. Рiч у тiм, що все те, чим зараз володiє мiй дядько, Семен Павлович, насправдi свого часу нажите й зароблене його рiдним братом Iваном Павловичем, от цей самий брат Семена Павловича Iван Павлович якраз i є моїм справжнiм батьком. Точнiше не є, а був, оскiльки мого батька вже немає в живих. Вiн помер. Тобто, помер -- це не зовсiм правильно сказано, -- вона прискiпливо, нiби перевiряючи щось, подивилась Сергiєвi в обличчя. -- Його вбили. Його вбив його єдиний брат. Так, так, той самий, тобто цей самий Семен Павлович, мiй дядько, який зараз називає себе моїм батьком, i в його батькiвськi почуття до мене всi вiрять, адже своїх дiтей у нього немає, як немає й дружини, i вiн так пiклується про мене, так гладить мене по голiвцi, такi подарунки менi купує, з таким пiєтетом береже пам'ять про свого старшого брата, а мого батька, Iвана -- ще б пак, адже пiсля смертi брата вiн став моїм опiкуном i, вiдповiдно, фактичним власником всього того величезного багатства, яке було нажите тяжкою працею мого батька. Але ж термiн його опiкунства має скiнчитися в момент досягнення мною повнолiття. А повнолiтньою я стану рiвно через два тижнi. А розлучатися з тими величезними статками, якi повиннi стати невдовзi моєю власнiстю, мiй дядечко, звiсна рiч, не хоче. I не хоче настiльки, що вже приготувався розлучитися зi мною, причому розлучитися назавжди. Вiн уб'є й мене, як убив свого часу мого батька. I станеться це, звiсна рiч, до того моменту, як я досягну юридичного повнолiття, аби не спокушати долю можливiстю того, що я, ставши юридично спроможною, викину якийсь коник i позбавлю назавжди мого рiдного дядечка можливостi втiшатися тими, майже казковими, можливостями, якими вiн втiшається зараз завдяки величезним статкам. Я думаю, що я зараз все пояснила досить дохiдливо? -- з деяким сумнiвом спитала вона.

-- А твоя мати? -- питанням на питання вiдповiв Сергiй, який пiсля того, що почув, ще не зовсiм був готовий повiрити в почуте, адже все це було таким незвичним, таким неймовiрним для нього.

-- Серце, -- повiльно i тихо вiдповiла дiвчина. -- В матерi були дуже поганi справи з серцем, i вона померла вiд хвороби десь за два роки до того, як не стало батька. Сирота, -- з домiшкою гiркого кепкування над самою собою додала вона. -- Але сирота, як сам розумiєш, не така вже й бiдна. Хоча, в моєму випадку краще було б бути сиротою бiдною. В усякому разi, так було б безпечнiше, -- останнi слова Iра промовляла вже з долею тiєї безрадiсної задуми, яка знову повертала її до гiркої реальностi її життя.

Її останнi слова, нiби важкий камiнь потягли розмову в глибину важкої тужної мовчанки, пiд час якої Сергiй все сильнiше й сильнiше переймався моторошнiстю безвиходi й болю, серед якого опинилося це молоде, прекрасне, таке тендiтне, таке плекане й пещене створiння.

-- В мене є син, -- зненацька, нiби розпанахавши незрушне тло тишi раптовим помахом незримого сталевого клинка неймовiрної правди, рiзко, майже окриком, промовила Iрина i поринула допитливим незрушним поглядом у здивованi очi свого повiрника.

-- Тобто... -- тiльки й змiг вичавити з себе ошелешений її неочiкуваними словами Сергiй.

-- Тобто, все було майже за Шекспiром, щоправда я була дещо старшою за Джульєтту, а вiн був дещо старшим вiд Ромео. Наше кохання було безмежним, ми мрiяли бути все життя разом. Я мрiяла народити вiд Славка дитину. Славко -- це мiй Ромео. Колишнiй, -- додала вона гiрко i її обличчя пересмикнуло пориванням до плачу, з яким вона все ж таки упоралася. -- Коли ж мiй дядько, вiн же мiй опiкун, дiзнався, що я вагiтна, вiн запропонував менi вбити мою дитину -- вiн хотiв, щоб я зробила аборт, -- її обличчя знову пересмикнуло, на цей раз вже конвульсiєю гнiву. -- Я на вiдрiз вiдмовилася. На що мiй названий таточко вiдповiв, що немає проблем, що йому не потрiбна моя згода, вiн запросто зробить це зi мною й без моєї згоди, насильно. Але потiм вiн передумав. Я думаю, вiн вирiшив, що зовсiм не завадило б мати при собi про всяк випадок ще й онука, який би мiг стати в руках мого дядечка своєрiдним заручником, який гарантував би мою правильну поведiнку допоки я жива, а в разi моєї загибелi став би моїм спадкоємцем, над яким дядечко мiг би знову взяти опiкунство. В усякому разi, я впевнена, що якраз такi резони зупинили мого нового татуся в його намiрi насильно позбавити мене моєї дитини, хоча, звiсна рiч, менi вiн пояснив своє рiшення зовсiм iншими своїми намiрами -- вiн, бачите, якнайблагороднiшим чином не хоче мене так сильно засмучувати й позбавляти можливостi стати матiр'ю i т. д. i т. п. -- манiрно, з iронiчним виразом на обличчi, змахнула вона рукою.

-- А чому ти так вирiшила, що вiн сказав тобi неправду, -- вже трохи оговтавшись вiд такого вражаюче несподiваного зiзнання Iрини про її дитину, як мiг спокiйнiше спитав Сергiй, -- може й насправдi в його душi затрiпотiла свята любов до свого майбутнього онука? Може...

-- Може, може! -- не давши йому закiнчити вигукнула гнiвливо, намагаючись пародiювати Сергiя. -- "Затрiпотiла", "свята любов"! Ти хоч чуєш, що ти говориш? Про кого ти говориш? "Свята любов"! Свята ти простота. Та мiй дядечко без розрахунку отримати якусь матерiальну, грошову вигоду нiколи в життi й кроку не ступить. Та якби й справдi в нього був намiр ощасливити мене народженням сина, а себе народженням онука, -- вже спокiйнiше продовжила вона, -- то для чого б вiн тодi розлучав мене з сином, а себе з онуком?

-- Як це?

-- Щойно я народила сина, мiй дядечко вiдразу ж спровадив свого новонародженого онука кудись подалi, повiдомивши мене лише, що мiй син виховується доброю, надiйною годувальницею.

-- А чим же вiн пояснив тобi такi свої дiї?

-- Сказав щось на кшталт того, що так, мовляв, буде краще, що я ще дуже юна, сама ще майже дитина, менi ще треба вчитися i все таке iнше. Хоча насправдi, я впевнена, вiн мав свої, цiлком визначенi намiри, свою користь. Для чого б вiн, -- знову, без будь якого переходу, перейшла Iра зi спокiйного тону розмови на рiзкий майже викрик, -- для чого б вiн, якби хотiв зробити мене щасливою, для чого б вiн убив мого коханого Славка? Для чого?

-- Не зрозумiв, -- трохи аж розгубився Сергiй, -- хто кого вбив? Чи менi щось не те почулося?

-- Мiй дядечко убив мого коханого Славка, батька моєї дитини. Звичайно, все було зроблено так, нiби це був нещасний випадок. Всi й досi переконанi, що це був нещасний випадок. Але я абсолютно точно знаю, що його вбили, його вбив мiй дядечко. Ясна рiч, вiн сам особисто цього не робив, вiн тiльки вiддав наказ.

-- А ти не помиляєшся?

У вiдповiдь на Сергiєве запитання Iрина лише кинула на нього такий погляд, iз якого той цiлком певно зрозумiв усю наївнiсть своїх сумнiвiв в її словах.

-- А тепер настала моя черга, -- коротко додала вона i вмовкла.

На довший час знову запанувала тиша. Сергiй лише чув, в якому тяжкому, надсадному вiддиховi здiймалися й опускались зболенi дiвочi груди, так наче вона щойно пробiгла стаєрську дистанцiю.

-- А тепер настала й моя черга, -- повторила вона, порушивши тишу. -- Нам двом з моїм дядечком мало мiсця на цiй землi, в цьому життi, i я повинна поступитися своїм мiсцем.

-- Та невже це й справдi так невиправно, -- Сергiй все ще не мiг до кiнця повiрити в усе, що вiн щойно почув. -- Невже й справдi нiчого не можна вдiяти. Не можу повiрити в те, що якiсь там статки можуть бути причиною для того, щоб творити такi злочини, щоб так чинити з рiдними, найрiднiшими людьми... -- вiн подивився в обличчя Iрини i знову зiтнувся очима з тим поглядом дiвчини, який знову безапеляцiйно вказав лише на всю безнадiйнiсть Сергiєвої наївностi.

Вони знову деякий час мовчали, намагаючись не дивитися одне одному в очi.

-- А може тобi просто треба кудись втекти, -- спробував уже бiльш приземлено пiдiйти до справи Сергiй

-- Пам'ятаєш таку радянську органiзацiю, як КДБ? -- поблажливо посмiхнувшись, вiдповiла Iрина. -- Хiба можна було десь сховатися вiд їхнього всевидячого ока? Так от КДБ у порiвняннi з можливостями мого дядечка -- квiточки. Все найкраще, що було в КДБ, тепер на службi у таких, як мiй дядечко, i куди б я не втекла, сховатися я все одно нiде б не змогла. Та вже й зараз мiй дядько не спускає з мене очей, особливо ж вiдчутно це стало останнiм часом, мабуть, у зв'язку з моїм скорим повнолiттям. Та ти й сам сьогоднi був свiдком такої настирної суперопiки з боку мого опiкуна, коли заступився за мене перед Гринею.

-- А мене якраз дуже збентежила й зацiкавила така дивна поведiнка цього, як ти його назвала Гринi, я просто не наважувався тебе спитати про мотиви й причини саме такої його поведiнки.

-- А тут нiчого незвичайного якраз i немає. Гриня, тобто Григорiй, працює в службi безпеки мого дядечка. Великих зiрок з неба не хапає, але все ж вважається особою, досить наближеною до мого так званого татка, який тому й доручає саме Гринi такi делiкатнi справи, як наглядати за мною, хапати мене на вулицях, щоб повернути додому, аби я десь раптом не зникла, чи не втрапила в якусь халепу.

-- Що ж, тодi все зрозумiло, тодi все стає на свої мiсця, -- задумано промовив Сергiй.

-- Особливо ж на своє мiсце стаю я. Моє мiсце цiлком визначене. Моє мiсце вже не тут, моє мiсце вже там. Я ранiше якось дуже легковажно сприймала вираз "однiєю ногою в могилi" -- тепер я дуже добре знаю, що це таке, тепер я цим дихаю, тепер я цим живу, -- вона промовляла кожне слово дуже повiльно й осмислено, утупивши погляд в землю. Вiдчувалося, що вона вже повнiстю прийняла немилосердний вирок, i всi думки про спротив уже зiв'яли як пожухле листя, що нерухомо лежало пiд ногами.

Iрина стояла пiд деревом, безсило опустивши голову. Так пiдiтнута пiд корiнь квiтка опускає своє зiв'яле суцвiття долу, позбавлена живильних сокiв землi, позбавлена надiї хоч колись, хоч ще раз побачити небо й сонце.

Це сталося зовсiм несвiдомо. Пiдкорившись iнстинктивному бажанню применшити чужий бiль, роздiливши цей бiль, взявши частину цього болю на себе, Сергiй наблизився до Iри, взяв її за плечi й прихилив до своїх грудей, прихиливши таким чином до своїх грудей її безмежну самотнiсть, її вiдчай, її беззахиснiсть. Дiвчина покiрно притулилась до нього, обiйнявши його обома руками й поклавши голову йому на груди, наче сховавшись своєю, ще майже дитячою голiвкою на його грудях вiд усiх жахiв, вiд безмежної безжальностi цього свiту, як ховаються дiти на грудях матерi, якої Iра майже не знала, чи на грудях батька, якого їй зараз замiняв цей пекельний монстр, вiд якого якраз i треба було рятуватися.

Сергiй вiдчув, як її тендiтне, майже дитяче тiло почало здригатися в свавiльних риданнях. Але цi ридання вже не були тими риданнями вiдчаю й зневiри, на самому зльотi яких Сергiй i помiтив в альтанцi Iрину -- це були сльози вдячностi, сльози довiри до запропонованого Сергiєм спiвчуття. Ця вдячнiсть, ця довiра вiд дiвчини, вихованої долею в ненастанному чатуваннi на постiйнi пiдступи, були для Сергiя настiльки дорогими, що вiн буквально фiзично вiдчував, як мiж їхнiми душами i мiж їхнiми тiлами зникають усi перепони, як ця скривджена беззахисна дiвчина, майже дiвчинка, стає для нього рiдною. Сергiй вiдчув, як його серце буквально тане вiд знетямлюючого бажання злитися з нею воєдино, щоб всотати всi її болi в себе i влити в неї своє спiвчуття, свою наснагу, свою вiру в людей i в Бога. Захоплений виром безмежно екзальтованого жалю, спiвчуття й милосердя, якi бурхали через край, Сергiй пiдхопив на руки легеньке тiло Iри й понiс до вiдчиненого вiкна своєї кiмнати.

Навряд чи вже вiн чи вона здавали собi звiт в тому яким чином вони опинилися в Сергiєвiй кiмнатi в його постелi, як їхнi тiла аж до самого ранку зливалися в конвульсiях жалю й спiвчуття, болю й радостi, горя й щастя, бажань i пiднесень тiлесних i духовних, любовi земної й небесної.

Все те , що вночi здавалося виявом трохи не святої любовi, на ранок постало перед Сергiєм в усiй вiдразi грiха. Прокинувшись досить рано, вiн нiяк не мiг спекатися вiдчуття, що йому снилося щось важливе, але ж нiяк не мiг пригадати те величне видиво, коли йому сьогоднi увi снi знову явилася Богоматiр в образi Оксани все з тими ж самими пересторогами щодо непомильного вибору, -- коли вiн прокинувся, сновидiння нiби було зiтерте з його пам'ятi чиєюсь зловорожою рукою. Прокинувшись, Сергiй вже не побачив поряд себе Iрину, але присутнiсть її молодого тiла все ж вiдчувалася майже фiзично, i разом з цим майже фiзично вiдчувалася присутнiсть важкої, майже смертельної провини -- вiн згадав про Оксану...

Так, давно вже минулися тi часи, коли Сергiй мiг спокiйнiсiнько вiдмахнутися вiд подiбної проблеми за допомогою однiєї єдиної фрази :"Це був лише секс, i нiчого бiльше". Тепер це був грiх, великий грiх перелюбства, грiх, який належить до перелiку грiхiв смертельних. Але ж цей грiх був наслiдком не невситимого втамування хiтi, а вислiдом жалю й милосердя, причиною цього грiха не було плотське бажання, а була небесна любов, та сама любов, яка повелiває нехтувати своїм власним тiлом i навiть душею заради ближнього свого. Так, вiн пiшов на грiх заради Iри. I тепер залишився з цим грiхом сам на сам. I як тепер вiн подивиться в очi Оксанi.

Не в змозi й далi краяти свою душу зачарованим колом цих нерозв'язних питань, Сергiй зiстрибнув з постелi, одягнувся й вийшов з кiмнати з намiром зайнятися своїми справами, заради яких вiн сюди приїхав, а все iнше вирiшиться якось само собою -- йому зараз якраз пригадався вислiв Наполеона про те, що головне ув'язатися в битву, а все iнше вирiшить доля. I все ж, як би там не було, а почута вчора Iрина iсторiя про її теперiшнє становище, про те, що вона живе останнi днi на цiй землi, як би це не звучало неймовiрно, все ж краяли Сергiєве серце немилосердно, i вiдмахнутися вiд того, що вiн все це знав, вже було неможливо, i вiдмахнутися вiд того, що вiн мав щось вчинити, щоб урятувати це юне невинне створiння, теж було вже неможливо.

А що вiн, власне, мiг зробити. Зараз Сергiєвi пригадувалися слова, якi вночi Iринка промовляла найчастiше: "Нам двом одночасно з моїм таточком жити вже абсолютно немає нiякої можливостi, один з нас повинен померти, причому померти негайно". Вночi, в полум'ї пристрастi вiн не надав великого значення цим її словам, але зараз вони постали в зовсiм новому, незвичному значеннi -- це вже не було безапеляцiйне визнання Iриною єдино можливою свою власну загибель, це вже було припущення альтернативи: або вона, або її названий таточко. Тобто, чи не зародилася в її дiвочiй голiвцi думка про можливий порятунок шляхом удару у вiдповiдь -- смерть її дядечка була б порятунком для неї самої, причому єдино можливим порятунком. Але ж в такому разi вона виходила на прю сама проти свого всемогутнього опiкуна з його безмежними можливостями i владою -- навряд чи в неї були б якiсь шанси. Сама проти... А чи ж сама? Адже ж тепер вона, власне, вже не сама. Не мiг же Сергiй тепер залишити її саму, тепер вони вже вдвох. Але ж в такому разi?..

-- Iрина ще не виходила? -- вiдсiк всi цi болючi думки вiн питанням до охоронця в шикарному костюмi, що сидiв у вестибюлi, куди Сергiй вже вийшов. -- Хотiв з нею пройтися до храму, -- не знати для чого додав вiн пояснення.

-- Так, вона вже побiгла на свою вранiшню пробiжку, -- вiдповiв той з поблажливою посмiшкою.

-- Зрозумiло, -- Сергiй пригадав, що йому, власне, теж не треба б нехтувати своєю звичкою до вранiшньої пробiжки, тим бiльше, що можна було б пробiгтися разом з Iрою. Але вже пора б познайомитися з фронтом робiт у храмi. Та й Iрина навряд чи так вже зайнята зараз турботою про своє здоров'я -- просто, мабуть, намагається якось втекти з цiєї своєї фешенебельної в'язницi, в якiй її чекає лише одне... Але втекти їй навряд чи далеко вдасться.

Сергiй збiг сходами на подвiр'я розкiшного маєтку Федорчука i вдихнув на повнi груди прохолодну свiжiсть погожого осiннього ранку. От чого вiн не очiкував, так це зустрiчi з тим самим хлопцем, з тим здорованем, який вчора причепився до Iрини, i якому Сергiй трохи вломив: як його там, Гриня, здається? Так, Гриня -- Григорiй.

-- Григорiй, -- замiсть привiтання промовив вчорашнiй Сергiїв знайомець кремезної статури, що вирiс раптом перед ним i простягнув руку для привiтання, що вже було зовсiм таки неочiкуваним.

-- Сергiй, -- вiдповiв на привiтання Сергiй i не змiг не потиснути у вiдповiдь руку своєму вiзавi, оскiльки його звертання було досить таки добродушним i чемним.

-- А добряче ти менi вчора врiзав, -- зi щиросердною вiдвертiстю давнього друзяки зiзнався Гриня.

-- Вибач, але... -- хотiв було Сергiй продовжити розмову у тому ж ввiчливому дусi, який запропонував спiврозмовник.

-- Та якi там вибачення, -- вiдмахнувся той рукою, -- все правильно. Правильно, що ти менi врiзав. Та i врiзав таки правильно, добряче врiзав, -- знову щиро всмiхнувся вiн. -- Молодець. Не буду навiть питати, де так навчився. Молодець. А от як щодо цього? -- вiн змовницьки пiдморгнув i витяг з-пiд костюма досить таки масивний пiстолет, який втiм в могутнiй руцi Гринi виглядав не таким уже й крупним.

-- Тобто, -- не зрозумiв Сергiй.

-- Тобто, врукопаш ти вправляєшся досить добре, а як щодо "мiстера кольта", який, як вiдомо, зрiвняв тих, хто добре й тих, хто не дуже добре вправляється врукопаш? -- i Гриня знову продемонстрував, пiдiйнявши його дулом до гори, свiй пiстолет явно закордонного виробництва. -- Чи не хочеш продемонструвати своє вмiння вправлятися з цiєю ось iграшкою?

-- Та я залюбки, але яким чином це можна було б влаштувати тут? -- Сергiй обвiв поглядом подвiр'я.

-- То ходiмо зi мною, -- кивнув запрошувально Гриня головою й пiшов за будинок, несучи пiстолет в руцi.

"Що це, -- подумалося на мить Сергiєвi, -- пастка задля спроби якось помститися? Але як помститись?". Втiм, це був лише миттєвий сумнiв. Як би там не було, навряд чи Гриня став би так вже ризикувати, намагаючись серйозно помститися через вчорашнiй дрiб'язковий iнцидент такому потрiбному для Федорчука гостевi, як Сергiй. Та й врештi, щоб там не було, а Сергiй в своєму життi перебував уже в усяких пригодах i дасть собi раду в якiй завгодно ситуацiї, тим паче ж те, що станеться, не буде для нього несподiванкою -- i вiн упевнено рушив услiд за Гринею, намагаючись його наздогнати.

Гриня ж, обiйшовши будинок, пiдiйшов до однiєї з будiвель, що знаходилися за багатоповерховим маєтком Федорчука. Гриня вiдчинив масивнi дверi й, махнувши, запрошуючи рукою, увiйшов досередини. Сергiй, наслiдуючи його, теж увiйшов до середини будiвлi й став услiд Гринi спускатися сходами вниз. Це виявилося чимось на зразок величезного льоху. Вони, спустившись, пройшли ще трохи освiтленим коридором цього величезного пiдземелля й пiдiйшли до великих броньованих дверей. Гриня набрав код i вiдчинив цi дверi. Вони опинилися у величезному стрiлецькому тирi, де вже вправлялися в стрiльбi декiлька чоловiк. Сергiй же зi своїм супровiдником пiдiйшли до однiєї з нiш для стрiльби, й Гриня, не довго думаючи, без нiякої пiдготовки вийняв свiй пiстолет i вистрiлив по мiшенi.

-- Що ж, не погано, -- промовив Гриня, коли пiсля пострiлу подивився на мiшень через спецiальний оптичний пристрiй, а потiм надав можливiсть подивитися на мiшень i Сергiєвi.

Сергiй же, й собi поглянувши через оптичний пристрiй на мiшень, ствердно похитав головою, засвiдчуючи тим самим, що пострiл i справдi був непоганим: Гриня вразив мiшень майже в "десятку" -- майже, тому що отвiр вiд кулi був все ж не в самому центрi мiшенi, а трохи справа, майже на межi мiж "дев'яткою" й "десяткою".

Потiм Гриня запропонував Сергiєвi свiй пiстолет. Сергiй узяв зброю й теж без всякої пiдготовки, а просто повернувшись лицем до мiшенi i взявши пiстолет обома руками, оскiльки той був досить масивним, вистрiлив по мiшенi декiлька разiв -- зброя була й справдi дуже потужною, про що можна було судити з сильної вiддачi. Сергiй вiддав зброю в руки її власника й навiть не став дивитися на результат своїх пострiлiв сам, а лише кивнув головою своєму вiзавi, надаючи йому право перевiрки цих результатiв. Гриня ж, поблажливо посмiхнувшись на таке, схилився до оптичного приладу, й поблажлива посмiшка раптом зiйшла з його обличчя -- всi отвори вiд Сергiєвих пострiлiв були розташованi правильним колом, в самiсiнькому центрi якого був отвiр вiд пострiлу, зробленого Гринею.

-- Що ж, -- розвiв руками Гриня, -- нiчого не скажеш, майстер -- є майстер, це вiдразу видно. Де служив, якщо не секрет?

-- Не секрет, Афганiстан, ДШБ.

-- Тодi все зрозумiло, от тiльки не зрозумiло, -- Гриня здивовано пересмикнув плечима, -- чому художник?

-- Така доля. Так карта лягла, -- пояснив вiн, щоб Гринi було зрозумiлiше.

-- Карту завжди можна переграти. А от, наприклад, -- Гриня змiряв Сергiя поглядом з нiг до голови, -- в якiйсь охороннiй структурi, та хоч би i в нашого Федорчука в службi безпеки, ти виглядав би набагато краще й був би, як кажуть, завжди в шоколадi -- це тобi не те, що якийсь там непевний шматок художнього хлiба. Нi, я не жартую, хочеш я й справдi поговорю про тебе з Федорчуком. Будеш, як сир в маслi. Та й Федорчук не пошкодує -- такi профi, як ти, на дорозi не валяються. Давай, не вагайся, -- все з бiльшим ентузiазмом наполягав вiн.

-- Та нi, вибач. Доля -- є доля, й перегравати карту -- це доля здебiльшого шулерська. А бути в шоколадi -- це й взагалi не доля, а зовсiм навпаки.

-- Що ж, все зрозумiло, -- невесело пiдсумував Гриня, -- а жаль. I все ж, не забувай, май на увазi, моя пропозицiя завжди в силi, хто його знає, як ще повернеться доля. А поки що на, володiй, -- вже з веселiшим виразом на обличчi простягнув вiн свiй пiстолет, який тримав за ствол рукiв'ям до Сергiя. -- Бери, бери, -- пiдбадьорив вiн Сергiя, побачивши його розгубленiсть.

-- Тобто, я не зовсiм тебе розумiю. Ти що, хочеш подарувати менi свiй пiстолет.

-- Звичайно, а що тут розумiти.

-- Припустимо, я зрозумiю, але як це зрозумiють, наприклад, правоохороннi органи?

-- Зрозумiють як треба. Бери, тобi кажу, -- майже втиснув Гриня пiстолет в руку Сергiєвi, який таки взяв, роздивляючись, зброю. -- А правоохороннi органи зрозумiють все правильно. Як накажемо їм, так i зрозумiють. Ти не переживай, отримаєш дозвiл на ствол, як належить, по всiй формi. Сьогоднi ж отримаєш. Ти що, до цього часу ще не зрозумiв, з ким ти маєш справу? I носити цю iграшку можеш вже й зараз, правоохороннi органи не будуть мати до тебе жодних претензiй -- за це я повнiстю вiдповiдаю. А даю я тобi ствол не просто так, як презент, у нас тут тобi -- не те, що десь там у вас, у нас тут -- Чикаго тридцятих вiдпочиває. I те, що тобi вчора зустрiвся тiльки я, це тобi дуже поталанило. Можливо, вже сьогоднi ти в цьому переконаєшся, цiлком можливо, що навикiв рукопашного бою тобi буде замало, так що стрiляй не роздумуючи, бажано, звичайно по кiнцiвках, але можеш i мочити наповал. Своє життя все ж дорожче, а з правоохоронними органами ми розберемось, не переживай, навiть, якщо завалиш десятка пiвтора-два мiсцевих урок -- нiхто тобi й слова кривого не скаже, якщо дiзнаються, що ти маєш справу з нами. Я особисто багатенько вже їх завалив, i як бачиш, все нормально, -- пiдморгнув вiн.

-- Та ти прямо застрахав мене, хоч за порiг не виходь, -- зважив у руцi, оцiнюючи подарунок, Сергiй.

-- Тебе застрахаєш, -- поплескав Гриня долонею Сергiя по плечу, -- жаль, жаль, звичайно, що не хочеш приєднатися до нашого згуртованого колективу. Та досить вже жалiтися, може колись таки й надумаєш, як шмат черствого художнього хлiба занадто вже буде дерти горло. А поки пiшли вже нагору, -- кивнув вiн головою на стелю пiдземелля й, повернувшись, рушив до виходу.

-- Так, так, -- рушив йому вслiд Сергiй, -- менi давно вже пора заробляти свiй черствий шматок художнього хлiба.

-- Бувай, -- кинув на прощання Гриня, коли вже вони удвох iз Сергiєм вийшли з пiдземелля на свiт божий. -- Раптом там що, звертайся, не соромся, завжди допоможемо працiвникам художнього ремесла.

-- Бувай, -- махнув рукою своєму новому знайомцевi й Сергiй, направляючись до виходу з двору.

Але, вийшовши з двору, Сергiй зупинився, задумавшись, куди ж, власне, вiн зараз пiде. Взагалi то, його задача -- розпис мiсцевого храму. З чого ж починати? Яким повинен бути перший крок? Поговорити ще раз з Федорчуком -- та тут, власне, вже все й так зрозумiло: всi фiнансовi проблеми вирiшенi, а проблеми художнi покладенi цiлком на розсуд самого Сергiя. Звичайно, треба просто зараз iти й роздивитися храм iз середини. Але хотiлося б, ясна рiч, побачитися й з мiсцевим настоятелем, адже не завадило б знати i його думку щодо реставрацiї храму. До того ж, пiсля вчорашньої розмови з Iриною, коли вона розповiдала про мiсцевого священика Олександра, досить iронiчно, навiть саркастично розповiдала, побачитися з ним хотiлося ще бiльше. Та й чи буде храм зараз вiдчинений? Ключi ж вiд храму теж у настоятеля. Так що випадало таки, мабуть, iти спершу до отця Олександра. А куди ж це? Сергiй же не знав, де живе мiсцевий настоятель. Але всi цi дрiбнi непорозумiння розв'язалися вмить самi собою -- Сергiй раптом згадав, що сьогоднi недiля, i з самого ранку в храмi повинна вiдбуватися служба, так що й храм буде вiдчинений, i настоятель храму буде на мiсцi разом з прихожанами, та й сам Сергiй зможе помолитися цього недiльного ранку разом з усiм мiсцевим приходом. Де ж знаходиться храм, Сергiй знав прекрасно вже з учорашнього дня i впевнено попрямував до храму.

Але вже наближаючись до своєї мети, Сергiй був дещо спантеличений спокоєм i тишею, якi панували на пiдходах i навколо храму. Може, храм вже зачинено до самого закiнчення реставрацiї? Але ж нi, пiдiйшовши ближче, вiн побачив, що дверi храму вiдчиненi, вiн пройшов до середини й побачив при входi за невеликим столиком бабусю, яка, очевидно, продавала свiчки та iншi церковнi приналежностi.

-- Оцi -- по гривнi, оцi -- по п'ять, а оцi ось -- по десять гривень, -- не встиг ще Сергiй звернутися до цiєї бабусi, як вона почала йому пропонувати свiчки, причому вiдразу взяла одну з тих свiчок, якi по десять гривень, i простягла Сергiєвi.

-- Вибачте, а у вас що, сьогоднi не служиться? -- запитав у вiдповiдь у бабусi Сергiй, проглядаючи в простору сутiнь храму, де ще декiлька бабусь клопоталися, наводячи лад.

-- Та вже, вже вiдслужив батюшка, -- заспокiйливо кивнула рукою Сергiєва спiврозмовниця, -- ти не переживай, бери свiчку й став, а службу вже вiдслужили. Став, став свiчку.

-- Добре, добре, поставлю, -- Сергiй був трохи таки спантеличений такими настiйними пропозицiями бабусi, -- але я б хотiв, розумiєте, менi треба...

-- Ось дивись, тут все написано, тут все, що тобi треба, тут все, що треба, -- бабуня тицьнула пальцем на великий, схожий на грамоту, або на диплом, папiр пiд склом, оправлений у дерев'яну полiровану рамку, що висiв тут же при входi в храм.

Придивившись до цього паперу, Сергiй побачив, що там красивими, якими були написанi ще давнi слов'янськi книги, буквами росiйською мовою було написано цiну кожного з церковних обрядiв, якi проводилися в церквi. Пробiгши поглядом цей довгий список назв обрядiв, напроти кожного з яких через риску стояла цифра, цiна, Сергiй чомусь запам'ятав вартiсть найдорожчого з обрядiв -- вiнчання, яке коштувало вiсiмсот гривень. Йому пригадалися вчорашнi слова Iри про прейскурант у їхнiй церквi -- так, це й справдi було схоже на прейскурант у якомусь ресторанi чи барi.

-- Що, може думаєш, що дорого? -- голосом рекламного агента продовжила бабця. -- Звичайно, може воно щось там якось i дорогенько, але ж сам повинен розумiти, церква он яка у нас велика, на все треба кошти, а тут ще задумали робити ремонт нашої церкви, не просто так ремонт, а великий ремонт, рострубацiю...

-- Реставрацiю, -- пiдказав Сергiй.

-- От, от, оце ж її, реставрацiю, -- закивала головою вона. -- А знаєш, скiльки це коштує? Знаєш, хто буде робити цю реставрацiю? Найкращий, самий найкращий майстер -- знаєш скiльки це коштує? Дорого, дуже дорого!

Це прозвучало так, нiби сам майстер, сам цей найкращий майстер, який робитиме цю реставрацiю, тобто саме вiн, Сергiй, коштував дуже дорого, тобто брав великi грошi за свою роботу, крiм усiх iнших великих затрат на ремонт, котрi, як виглядало зi слiв бабусi повнiстю лягали на плечi мiсцевої громади на чолi з батюшкою, виглядало, що й тi грошi, якi були намальованi в "прейскурантi" теж мали б iти на ремонт храму. Але ж Сергiй краще за кого б то не було знав, що собi вiн, власне не брав нi копiйки, окрiм тих коштiв, якi Федорчук надав для викупу iкони для храму села Веселого, та й сама реставрацiя проводилася повнiстю на кошти Федорчука, який взяв на себе абсолютно всi витрати. Сергiєвi стало невiдомо чому якось соромно за те що вiн все це знав, i зiзнатися тепер в тому, хто вiн є насправдi було вже якось не зручно, та просто було неможливо зiзнатися.

-- Якщо хочеш щось замовити, -- вела далi своєї бабуся, -- то треба домовлятися з батюшкою, причому треба б все замовити заранi, а то в нас тут черги на все. Наш батюшка дуже великим попитом користується, просто нарозхват iде, -- задоволено додала вона.

-- А де б же я мiг побачити цього вашого "батюшку нарозхват"? -- запитав Сергiй, намагаючись не дивитися бабунi в очi вiд почуття незручностi й сорому, хоча прекрасно й усвiдомлював, що соромитися йому було зовсiм нiчого, соромитися в цiй ситуацiї, мав би, власне хтось зовсiм iнший -- вiн навiть точно знав хто. Та й взагалi все це виглядало так, нiби вiн потрапив до якогось комерцiйного пiдприємства. Пригадалося, як Iсус Христос виганяв торговцiв з храму.

-- А тут поряд, зовсiм недалеко, прямо поряд з церквою наш батюшка й живе, -- голосом, радiсним, очевидно, вiд того, що загiтувала ще одного "покупця", вiдповiла бабуся. -- От як тiльки вийдеш iз церкви... Та давай я зараз вийду й покажу тобi сама, -- запропонувала бабуня й почала виходити iз-за свого столика, що був бiльше схожий на прилавок, -- зараз, зараз ось...

-- Та нi, нi, що ви, не треба, -- запротестував Сергiй, вiдмахуючись навiть руками, -- не турбуйтесь, я сам знайду. Дякую, не турбуйтесь, -- i вискочив чимдуж з храму, аби скорiше спекатися цього нав'язливого опiкунства над ним, як потенцiйним покупцем.

Вискочивши ж з храму, Сергiй поспiшив ще трохи вiдiйти подалi, аби його не побачив якийсь доброзичливець iз храму й знову не взяв пiд свою опiку. Вiдiйшовши трохи подалi, вiн озирнувся навколо й не побачив поблизу жодної будiвлi, яка нагадувала б нормальне людське житло. Оскiльки церква стояла в самому центрi мiстечка, то й оточена була все бiльше звичайними примiщеннями всiляких контор i магазинiв, серед сiрої буденностi ще радянської архiтектури яких, все ж видiлявся своєю яскравiстю й строкатiстю, очевидно, зовсiм недавно збудований, чи, скорiше, перебудований дiм, обкладений свiжою облицювальною цеглою, обнесений такої ж цегли огорожею, схожою на мур з свiжопофарбованими металiчними воротами. Взагалi то, ця будiвля була схожа на якийсь маленький середньовiчний замок, який нагадував хороми Федорчука в мiнiатюрi -- Сергiй ще подумав, що це, мабуть, примiщення якогось освiтнього чи культурного центру. Вiн трохи розпачливо озирнувся навкруги в даремному намаганнi все ж визначити хоч приблизно в якому напрямку шукати оселю батюшки Санька, як його вчора називала Iрина.

-- Вибачте, -- не в змозi впоратися зi своєю задачею, звернувся Сергiй до першого-лiпшого перехожого, вже лiтнього дядька, середнього зросту, середньої статури, що проходив якраз поряд, -- допоможiть, будь ласка, менi.

-- Допомогти? -- засмагле, трохи вже зморшкувате обличчя пересiчного простакувато-наївного сiльського дядька видовжилося в намаганнi зрозумiти, в яку це вiн халепу раптом втрапив.

-- Не пiдкажете, де живе священик, настоятель оцього ось мiсцевого храму?

-- А-а-а! -- аж зрадiв дядько. -- Пiп, пiп Санько? Та ось же вiн живе. Ось, прямо перед вами, -- вiн показав у напрямку того самого новозбудованого яскраво-строкатого будинку-замку, розглядаючи який, Сергiй вирiшив, що то якийсь освiтнiй чи культурний центр.

-- В оцьому ось будинку й мешкає священик? -- не повiрив вiдразу Сергiй. -- А це що, хiба житловий будинок? I в однiй iз квартир цього будинку живе ваш отець Олександр?

-- Мiй отець? Та який вiн менi отець? -- примружено-хитрувата посмiшка виказала, що дядько побачив тепер уже Сергiєву розгубленiсть вiд несподiванки, й дядько не проти був тепер трохи покепкувати й поводити за носа свого спiврозмовника. -- Я вже досить дорослий хлопець для синiвства, вiн сам менi в сини годиться.

-- Та я маю на увазi вашого мiсцевого...

-- Попа? А пiп наш i справдi живе ось оце тут, -- поблажлива посмiшка не сходила з добродушно хитруватого обличчя дядька, коли вiн знову показував на той самий розкiшний будинок. -- Ось оце в цих самих хоромах наш пiп Санько й живе. Тiльки живе вiн тут не в якiйсь квартирi, а в усi оцiй доминi.

-- Тобто, ви хочете сказати, що весь оцей будинок прямо в центрi мiста належить однiй єдинiй людинi, вашому священику, тобто попу? -- все нiяк Сергiєвi не вiрилось.

-- Саме так, увесь оцей будинок належить йому, йому одному.

-- А я спочатку думав, що це якийсь культурний чи освiтнiй центр, у якому навчаються мiсцевi дiти, -- Сергiй якось мимовiльно продовжив розмову з дядьком.

-- Та колись воно й було щось таке. Може знаєш, ранiше було таке, називалося будинок дитячої та юнацької творчостi?

-- Ще б пак, я б та не знав, що це таке. Не тiльки знаю, я ще й навчався свого часу в такому будинку творчостi -- займався малюванням, ходив на спортивнi секцiї.

-- От, от, -- дядько якось замрiяно подивився у бiк будинку. -- Оце й тут був такий будинок для наших дiтей, ще мiй син ходив сюди. А коли все рухнуло, вчителiв порозганяли, будинок без догляду й ремонту почав розвалюватися, отут якраз Санько наш i вигулькнув. Будинок цей викупив разом iз земельною дiлянкою, перебудував тут усе, i ось вам, будь ласка -- цар Санько! -- з непiдробним сарказмом зробив дядько невеликий уклiн у бiк будинку Санька.

-- А як же це, вiн же священик?

-- Свяще-е-ник, -- промовив дядько, потираючи три пальцi правої руки в характерному жестi, що красномовно свiдчив про грошовий пiдтекст слова. -- Та що там цей будинок, вiн он найкраще мiсце бiля рiчки захопив, там ранiше всi любили вiдпочивати, тепер там не те, що рибку половити, тепер там навiть дiти скупатися не можуть. А лiс вiн он як захопив, так тепер нi грибiв, нi ягiд не пiдеш зiбрати. А полiв скiльки пiд ним, всi найкращi чорноземи привласнив -- там i пшеницi, й баштани, й соняшники з кукурудзами, -- махнув вiн рукою. -- Знаєш, як ото був мультфiльм про кота в чоботях, як там їдуть i все питають чиї це угiддя, а їм у вiдповiдь всi в один голос повторюють, що все це належить маркiзу Карабасу. Отак оце i в нас -- все належить Саньковi. А ще в нього свиноферма, а ще фабрика, де вiн робить свiчки з воску iз своїх пасiк. А було ж воно що? Звичайнiсiнький п'яничка-тракторист. I от тобi на. Iз грязi в князi, -- видно було, що, як, мабуть, i бiльшостi мiсцевих жителiв, все це допекло й дядьковi, який радий був подiлитися своїми переживаннями з першим-лiпшим перехожим, подiлитися з яким було все одно, що подiлитися з самим собою, тобто подiлитися з самим Богом. -- Та що там казати, слуга Божий! -- махнув на останок рукою дядько, повернувся й пiшов своєю дорогою далi.

Сергiєвi ж не залишалося нiчого iншого, як iти в напрямi новоствореного феодального замку посеред пролетарського мiстечка Першотравневого. Величезнi металевi, пофарбованi в чорний колiр, ворота цього мiнi-замку при нагодi могли б, здається, витримати запеклий ворожий штурм. А оскiльки Сергiй не мав намiру штурмувати ворота, вiн оглянувся навколо з метою вiднайти бiльш цивiлiзований спосiб потрапити всередину. Окрiм вiдеокамер, колючого дроту та iншого причандалля, призначеного для оборони вiд чужого вторгнення, побiля хвiртки була ще й кнопка дзвiнка, натиснувши на яку, Сергiй побачив, як iз вiконечка у хвiртцi, наче зозуля з годинника, вигулькнуло обличчя охоронця, котрий замiсть "ку-ку" промовив: "Чого тобi?" -- не вельми ввiчливо, але все ж зрозумiлiше за "ку-ку".

-- Менi потрiбен отець Олександр, настоятель мiсцевого храму. Батюшка Олександр, -- розтлумачив як мiг дохiдливiше Сергiй, аби якнайскорiше донести значення своїх слiв до розуму охоронця, обличчя якого не виявляло надто великих iнтелектуальних здiбностей.

-- Батюшка? -- прорiк охоронець, обличчя якого все ж нiяк не хотiло показати, що це слово стало зрозумiлим для нього. -- Мабуть, хочеш зробити замовлення? -- запитав вiн.

-- Та можна сказати й так, -- погодився Сергiй, аби не вводити й надалi охоронця в стан задуми, хоча, власне, замовлення навпаки мали б зробити йому.

-- Добре, пiдожди, -- наче аж посмiхнувся Сергiїв спiврозмовник, й зачинивши вiконечко, швидко пiшов доповiдати, аби не зiрвати господаревi вигiдне замовлення.

Через деякий час хвiртка вiдчинилася й Сергiй зайшов до середини. Перед ним розкинувся викладений плиткою досить просторий двiр, посеред якого виблискував всiма принадами закордонної довершеностi новий-новiсiнький "Лексус". Назустрiч же Сергiєвi, збiгши зi сходiв будинку, прямував, одягнений в чорний строгий костюм, середнього вiку, невисокий, але вже досить огрядненький чоловiк з солiдною бородою, але коротко стрижений.

-- Радий бачити вас у себе в домi, чим можу вам служити? -- якось занадто солодкаво промовив незнайомець.

-- Я Сергiй Богданенко, -- вiдповiв Сергiй i взяв руку, яку його новий знайомий подав, як здавалося для поцiлунку, але Сергiй її тiльки потиснув, -- А ви, як я розумiю, отець Олександр, настоятель мiсцевого храму мiстечка Першотравневого?

-- Так, -- тiльки й промовив той, схиливши голову.

-- Я Сергiй Богданенко, -- повторив Сергiй, -- художник, маляр. Приїхав щойно вчора до вашого мiстечка на запрошення Федорчука Семена Павловича реставрувати ваш храм Олександра Невського.

-- А-а-а! Он воно як, -- обличчя отця Олександра з виразу зверхньої поблажливостi вмить набуло виразу дружньої прихильностi. -- Он воно як. Грицьку! -- кинув вiн охоронцю, який щойно впустив Сергiя до двору й зараз стояв поряд з господарем у благоговiйнiй позi. -- Оце запам'ятай його, впускай завжди й зразу, як тiльки вiн прийде. Це великий художник, знайомець самого Семена Павловича. Вiн буде розписувати наш храм. Зрозумiв?

-- Так точно! -- по-вiйськовому вигукнув Грицько, але замiсть того, щоб при цьому виструнчитись, шанобливо схилив голову, -- все зрозумiв.

-- То коли збираєтеся приступати до, так би мовити, працi? -- звернувся отець Олександр до Сергiя.

-- Та, власне, я вже готовий, -- вiдповiв, не задумуючись Сергiй, -- тiльки хотiлось би трохи ще вивчити стан храму. Озирнутися, як кажуть, на мiсцi. Ба навiть пройтися околицями вашого мiстечка, щоб вiдчути мiсцевий колорит, мiсцевий дух. Це дуже корисно перед початком роботи на новому мiсцi. Я думаю, що менi вистачить для цього попереднього приготування одного дня -- сьогоднi, сподiваюсь, я з цим упораюсь, а завтра вже конкретно приступлю до роботи. Власне, храм я вже трохи навiть оглянув, тiльки ось був там, та й до вас оце йду прямо таки з храму. Сьогоднi ж недiля. Йшов до храму, думав потраплю прямiсiнько на службу, але, хоча й прийшов наче раненько, а вже нiкого майже не застав у храмi. Та й закличних дзвонiв до заутренi не чув.

-- Дзвонiв? -- перепитав батюшка, видно, аби зiбратися з думками, оскiльки було ясно, що вiн не сподiвався на подiбне запитання, -- Та що ж дзвони, -- дивлячись якось повз Сергiя, розвiв вiн руками. -- Трохи таки дзвонили. Дзвони у нас не такi вже якiснi, треба буде новi справити, та й дзвонарi не такi вже професiонали. Та й недiля ж сьогоднi, вихiдний, ранок -- всi мешканцi хочуть вiдпочити, поспати довше пiсля робочого тижня, хай собi вiдпочинуть, нащо їх турбувати дзвонами. А заутреню ми вiдслужили, аякже, обов'язково вiдслужили. Раненько. Як кажуть, хто рано встає, тому й Бог дає. Раненько вiдслужили, адже в мене сьогоднi ще цiла купа справ. Ще стiльки на сьогоднi замовлень. Два автомобiлi треба сьогоднi освятити, новий торговий центр, а ще новий офiс самого Федорчука сьогоднi освячуємо, -- пожвавiшав батюшка. -- А ще на сьогоднi ж вiнчання замовили. А ще ж лад треба навести в усьому господарствечку: у нас же тут i фермочка зi свиночками, i такий собi заводик, де свiчечки Боговi ми робимо, а ще всяка там пашниця й городина, -- та всього, всього вдосталь, всiм нас, дякувати Йому, Господь поблагословив, а всьому цьому треба ж i лад таки дати, -- перейшовши з простої мови майже на спiв, вже аж сяяв вiн вiд радостi, що переповнювала його при перелiку цього всього, що дав йому Бог, i хоча отець Санько й говорив, що не йому дав все це Бог, а "нам", було цiлком зрозумiло, що пiд словом "нам" вiн мав на увазi тiльки себе, улюбленого й незамiнного слугу Божого. -- Так що, гарненьке у нас господарствечко, гарненьке, бо ж дiло це таки богоугодне, адже в усьому повинне бути економiчне, так би мовити, пiдґрунтя, так би мовити, базис, без якого, як вiдомо, не буває й надбудови. А щодо того, що треба тобi, вибач, якось забув, як тебе звати, -- навiть не задумавшись нi на мить, звернувся вiн до Сергiя на "ти", адже ж художник, хоч яким вiн би був видатним, та ще й такий молодий, навряд чи мав таке ж "господарствечко", як у самого Санька, не кажучи вже про щось подiбне до господарства, наприклад, Федорчука -- а тому, власне, не було й нiякої необхiдностi "викати" цьому заїжджому найманцю-художнику.

-- Сергiй, -- просто вiдповiв той, хоча й зрозумiв причини такого панiбратства з боку Санька.

-- Так, от, Сергiю, щодо того, що треба тобi, як ти сам казав, тут навколо озирнутися, оглянути, так би мовити, околицi, -- Санько навiть описав рукою коло, -- так це ти правильно придумав. Це й справдi треба. Пройдись, оглянься, у нас тут все таке цiкаве, таке iсторичне. Через нашi мiсця проходив ще цар Петро Перший пiсля великої перемоги пiд Полтавою, потiм нашими мiсцями проїжджала цариця Катерина Велика, коли оглядала пiвденнi околицi своєї великої iмперiї -- її тут у нас дуже, дуже врочисто зустрiчали, а ще нашими мiсцями якось проїздив цар Микола, що їхав у каретi, й карета з царем отут зовсiм недалеко звiдси перекинулась i впала в рiвчак, але цар, як на диво, залишився живий, тодi царя пересадили на коня, а цар i з коня теж упав, але зовсiм не ушкодився -- так ото й вiдбулося тодi чудодєйственноє спасенiє, -- пiднявши праву руку догори, промовив тоном старозавiтного бiблiйного пророка Санько.

-- А може, то була кобила? -- споглядаючи цю сцену, не втримався вiд жарту Сергiй.

-- Яка кобила?

-- Я маю на увазi, що, можливо, царя тодi пересадили не на коня, а на кобилу, то в такому разi виходить, що й упав тодi вiн не з коня, а з кобили, -- в тому ж жартiвливому дусi розтлумачив Сергiй.

-- Можливо, можливо й так, -- цiлком серйозно, навiть аж задумавшись над словами Сергiя, вiдповiв Санько, зовсiм не вiдчувши жартiвливого пiдтексту, оскiльки, мабуть, не уявляв собi навiть можливостi кепкування з таких священних подiй як, наприклад, падiння росiйського царя з кобили. -- Але ж факт у тому, що Бог урятував свого помазанця. Я навiть пропоную на цьому мiсцi поставити пам'ятник, можливо навiть капличку, а поряд викопати криницю з чудодiйною водою, адже ж вода на мiсцi дивовижного порятунку самого царя не може бути не чудодiйною. Потiм до нашого святого чудодiйного джерела потягнуться паломники, щоб навiдати цi освяченi Божим провидiнням мiсця й оздоровитися чудесною водою. Звичайно, як би нам цього хотiлося, чи не хотiлося, але для пiдтримання всього цього комплексу в належному станi нам доведеться таки брати якусь дещицю з паломникiв, але я думаю, ми не будемо брати такi вже великi грошi, я думаю, -- примружив Санько лiве око, пiдраховуючи майбутнi прибутки, -- гривеньок по п'ятдесят нормально буде. Ясна рiч, що тодi й iз-за кордону потягнуться до нас люди -- тодi й валютою можна буде брати... -- туманом солодких надiй заволокло замрiяний погляд Санька.

-- Я розумiю, що, можливо, тут колись з'являлися й росiйськi царi, -- повернув Сергiй батюшку Санька iз захмарностi його солодких мрiй до реальностi, -- але ж, що б там не було, а живемо ми таки в Українi. I якби, наприклад, я сам обирав мiсця, якi я хотiв би вiдвiдати, то перш за все я хотiв би вiдвiдати тi мiсця, якi пов'язанi з iсторiєю самої таки України, а таких мiсць, мабуть, тут не мало. Адже Україна цiкава саме тими подiями, якi символiзують Україну, а не подiями, що пов'язанi з iсторiєю держав, околицями яких колись була Україна -- чи це Росiя, чи Польща: нехай Росiя й Польща прославляють свою iсторiю, ми ж повиннi прославляти свою. А прославляти нам такi подiї, як перемога Росiї в Полтавськiй битвi, в результатi якої Україна остаточно впала в нещадиме рабство -- це просто святотатство. Адже ж про народ України в складi Росiйської iмперiї, як i про всякий iнший народ в складi всякої iншої iмперiї, вже все було якнайдокладнiше викладено ще в Бiблiї, в Старому Заповiтi, в розповiдi про долю єврейського народу в складi Єгипетської iмперiї -- там все й описано, бо, як сказано в тiй же Бiблiї в Екклезiаста, немає нiчого нового в цьому свiтi.

-- Як це? -- вiд розгублення вираз обличчя Санька став нагадувати вираз обличчя його охоронця Грицька. -- Росiяни, українцi й бiлоруси -- це ж триєдиний народ.

-- Я б у такому разi надав перевагу двохсот'єдиному народу планети Земля, -- чи то жартома, чи то всерйоз сказав Сергiй. -- А поки такого немає, то кожен народ єдиний i неповторний у сiм'ї народiв. Україна ж, в рештi решт, незалежна держава.

-- Так, але... -- Санько явно не очiкував на такий поворот розмови. -- Але ж ми слов'яни..

-- I поляки, й чехи, й болгари теж слов'яни.

-- Ти що, западенець? -- звернувся Санько до останнього й остаточного аргументу, який, на його думку, ставив усi крапки над "i", i в його очах почали проявлятися проблиски пiдозри й ворожостi.

-- Тобто, як це -- западенець, що це означає? -- не зрозумiв Сергiй. -- Западенець -- мабуть, вiд слова "западати", але я, наче, нiкуди поки що не западав.

-- А-а-а! Жартуєш! Знущаєшся? Все ти прекрасно розумiєш! Западенець -- захiдник, -- рiвновага пiдозри й ворожостi в очах Санька все бiльше порушувалась на користь ворожостi. -- Ти що, бандерiвець?!

-- На превеликий жаль, мене свого часу не було нi серед мельникiвцiв, нi серед бандерiвцiв, як i серед героїв Української Повстанської Армiї мене теж не було, оскiльки мене тодi взагалi ще не було на свiтi, а щодо того, чи я є прихильником Степана Бандери, то так, справдi, я поважаю Степана Бандеру, як послiдовного й непохитного борця за незалежну Україну, в якiй ми, власне, зараз i живемо, здiйснюючи таким чином iдеали того ж таки Степана Бандери, як i багатьох iнших борцiв за незалежнiсть України.

-- Бандерiвець! -- очi Санька горiли ворожiстю, яка поступово наливалася кров'ю ненавистi. -- Кого вони сюди прислали! Западенець! Бандерiвець! -- в батюшцi Саньковi явно прокинувся колишнiй алкоголiк-тракторист Санько, який i викрикував цi назвиська так, як свого часу викрикував смачнi трьохповерховi росiйськi матюки. -- Може, ти ще й католик до всього?

-- Не бачу нiчого поганого в католицькiй вiрi, хоча сам особисто є православним, -- спокiйно дивлячись в очi Санька, вiдповiв Сергiй, -- належу до Української Православної Церкви Київського Патрiархату, чим надзвичайно й пишаюсь.

-- Що-о-о?! Київського Патрiархату? -- широко розплющенi очi Санька вiд раптової розгубленостi на мить прибрали вираз викiнченої порожнини, яка врештi поволi стала наповнюватися вируючою сумiшшю мiстичного жаху, ненавистi, огиди й цiлого сонму страхiв. -- Київського Патрiархату?! Оце так. Оце воно. Кого оце вони прислали? Та краще б ти був католиком! Краще б ти був пiдарасом! Київського Патрiархату!Мандатина! -- раптом вигукнув вiн з пiднятою в пророчому жестi рукою, але тут же дещо присмирнiв, задумавшись, бо до нього, мабуть, дiйшов смисл, точнiше вiдсутнiсть смислу в тому словi, яке вiн щойно з таким апломбом вигукнув. -- Ахантина! -- вже спокiйнiше, пригадуючи потрiбне слово, вигукнув вiн, але це було знову не те. -- Ахнатина? -- вже запитально дивлячись на Сергiя, додав вiн, вочевидь, зовсiм утративши надiю самостiйно пригадати це невловиме слово, що вертiлося на язицi, але нiяк не могло з язика злетiти.

-- Може, анафема? -- спокiйно пiдказав йому Сергiй, перейнявшись безплiдними намаганнями бiдолахи.

-- О! -- радiсно вигукнув Санько, пiднявши вказiвного пальця. -- Анафема! Анафема! Анафема! -- викрикнув тричi Санько, тричi перехрестившись. -- Єдина Русь, єдина церква Московського Патрiархату, єдиний триєдиний народ руський; самодержавiє, православiє i народнiсть -- ось! -- пiдняв вiн до гори руки. -- Анафема! Ти оце заходив до нашої церкви? Ти, розкольник, поганець, опоганений розкольницьким Патрiархом, опоганив стiни нашого святого храму, освяченого покровительством єдино законного священного Московського Патрiарха? Ти заходив до нашого храму -- треба буде наново освятити тепер наш святий храм. Як ти смiв? А тепер що?... -- якась жахлива думка вразила Санька й вiн застиг на мить з виразом переляку на й так перестрашеному обличчi. -- Тепер що, ти знову збираєшся заходити до нашого храму? А як же ще, ти ж збираєшся розписувати наш храм. Навiть не уявляю, що це таке. Можливо, тебе можна ще наново перехрестити? Кого вони оце прислали? Нi, я не знаю навiть, що можна вдiяти. Геть, геть звiдси, геть вiд святих храмiв, геть єретикiв i розкольникiв. Геть! Що у нас мало всяких там художникiв, богомазiв всяких, якi не були б святотатцями й розкольниками? Знайдемо когось iншого. Геть, геть звiдси! -- кивав вiн руками майже пiд самим носом Сергiя. -- Щоб i духу твого тут зараз же не було. Зрозумiв? Щоб i духу твого поганого не було. Зараз, ось зараз я розберуся з тобою. Федорчук його, бачте, запросив. Звичайно, Семен Павлович -- це ого-го! Семен Павлович -- це Семен Павлович. Але ж Семен Павлович, мабуть, просто не знав, кого вiн запрошує. Якби вiн знав кого вiн оце запросив, яку оце вiн змiю на грудях пригрiв. Нiчого, нiчого, зараз я з тобою розберуся, зараз я вiдкрию Семену Павловичу очi, я всiм вiдкрию очi, -- Санько вихопив з кишенi пiджака мобiльний телефон i, вказiвним пальцем викликаючи якогось абонента, почав ходити вздовж i впоперек двору, продовжуючи свою безкiнечну безцiльну ходьбу й пiсля того, як приклавши телефон до вуха через деякий час почав щось говорити, а потiм уважно слухати.

Сергiй же весь цей час просто стояв i спокiйно споглядав за божевiльним бiснуванням Санька, вбачаючи за ним всю iсторiю росiйського православ'я з його беззастережним служiнням то монгольським ханам, то московським царям, то московським же комунiстичним генсекам. Згадалися знаменнi подiї цiєї "священної iсторiї" з їхнiми Авакумом i Никоном, з тими дикими розкольниками, старообрядцями i юродивими, котрi спалювали, вбивали й ґвалтували самi себе й своїх ворогiв через незгоду про кiлькiсть пальцiв, якими вони хрестили свої впертi, навiженi лоби -- дяка Богу, що всього цього нiколи не було й не могло бути в Українi, нi тодi, коли вона ще називалась Київською Руссю, нi тодi, коли вже стала називатись власне Україною.

Зараз все це промайнуло перед внутрiшнiм зором Сергiя, коли вiн споглядав за тим, як Санько, аби засвiдчити свою беззастережну вiрнопiдданiсть, вже не за допомогою гусячого пера чи авторучки, як це робилося за царських чи радянських часiв, а за допомогою сучасного мобiльного телефону робив донос -- анiчогiсiнько за триста рокiв не змiнилося. Кому телефонував Санько: Федорчуку, начальству свiтському, чи церковному? Федорчуку вiн то телефонував напевне, можливо, й ще комусь потiм, але вже Федорчуку телефонував точно, як, згiдно свого майнового статусу, найголовнiшому авторитету для Санька з його iєрархiєю цiнностей. А втiм, яка рiзниця. Нащо йому цей бiснуватий зажерливий пiп -- Сергiй вже хотiв був повернутися й пiти звiдси, й або, спокiйно зробивши свою роботу, поїхати звiдси й забути це все як кошмарний сон, або й взагалi взяти прямо зараз та й гайнути звiдси до коханої Оксани й рiдного села Веселого. Але Санько якраз закiнчив свої важливi телефоннi переговори, сховав мобiлку до кишенi й пiдiйшов до Сергiя, здивувавши його, -- замiсть недавнього вирування найзапеклiших пристрастей на обличчi Санька цвiло найблагодушнiше благолєпiє i безхмарна радiсть.

-- Вибачте, будь ласка, Сергiю, -- розливши по своєму масному обличчю запобiгливу посмiшку, Санько навшпиньки i якось, здавалося, наче пiдтюпцем, схиливши шанобливо голову, як недавно перед ним схиляв голову його охоронець Грицько, наблизився до Сергiя, -- вибачте, але на превеликий жаль, забув, просто вилетiло з голови, як вас по-батьковi, Сергiю?

-- Сергiй Михайлович.

-- Шановний Сергiю Михайловичу, дуже, дуже радi, що ви будете працювати над реставрацiєю нашого храму, -- наблизившись до Сергiя, батюшка Санько склав руки на своє огрядне черевце, схилився в запопадливому поклонi, i знизу вгору з-пiд лоба поглядав на Сергiя солодкими очима. -- Дуже, дуже радi. А те, хто там якої нацiональностi чи конфесiї -- так у нас вiльна, демократична країна. Вiльна, демократична, незалежна, самостiйна Україна. Працюйте, працюйте на радiсть собi, i нам на славу. Чим тiльки зможемо вам будемо допомагати. Обiцяйте тiльки звертатися до мене за допомогою. Обiцяйте, благаю вас. Без такої обiцянки не вiдпущу вас. Обiцяєте?

-- Добре, добре, обiцяю, -- вiдповiв Сергiй, подумки посмiхнувшись вiд здогаду, що, очевидно, вiн таки вгадав, що Санько щойно й справдi говорив по телефону саме з Федорчуком, i пiд час цiєї телефонної розмови Федорчук Саньковi таки добряче накрутив хвоста, вiд чого й змiнився так радикально настрiй батюшки, -- обов'язково буду звертатися.

-- Прекрасно, прекрасно, -- старався вичавити ще бiльш радiсну посмiшку Санько, -- дуже, дуже радий. А зараз хотiв би вас запросити до столу, поснiдати чим Бог послав. Заходьте, будь ласка, Сергiю Михайловичу, до господи, поснiдаємо, чим Бог послав, -- запрошуючим жестом простягнувши руку, схилився вiн майже в пояс. -- Мабуть, сьогоднi ще ж нiчого не їли?

-- Дуже дякую за запрошення, -- Сергiй i правда сьогоднi ще нiчого не їв, але йому все ж дуже не хотiлося не тiльки iти до Санька в гостi, а взагалi бачити цю фальшиву запопадливу посмiшку перед собою, -- але менi їсти щось не хочеться поки що. Та й справ ще дуже багато. Пiду. Дякую за запрошення. До побачення.

-- Жаль, жаль, що не вiдвiдаєте моєї гостини. Та що поробиш. Нехай якось iншим разом. До побачення, -- Санько простягнув руку для прощання, але Сергiй зробив вигляд, що не помiтив цю простягнуту руку, й повернувшись спиною до батюшки, чимдуж поспiшив з двору.

Вже досить далеко вiдiйшовши швидким кроком вiд Санькової садиби, Сергiй зупинився на мить i, озирнувшись, побачив, як повернутий задом до храму, темно-червоний, наче облитий пролитою через нього кров'ю мiльйонiв невинно убiєнних, гранiтний Ленiн своєю упевнено простягнутою рукою вказував на шикарне помешкання батюшки Санька. Палац батюшки Санька, гранiтний Ленiн i храм Божий -- Бермудський трикутник, в якому безслiдно зникали найкращi поривання душi, поглинутi святотатством намагання служити одночасно i Боговi i Мамонi. Деякий час, споглядаючи цю символiчну композицiю, Сергiй стояв, вирiшуючи, куди ж власне пiти i чим зайнятися.

Якось вся оця ранкова пригода трохи вибила його з колiї, i вiн вирiшив, аби трохи прийти до тями, зiбратися з думками, та й взагалi подумати над усiм, що з ним сталося за цi два, насиченi подiями днi, пiти й справдi трохи побродити околицями Першотравневого, заодно й перейнятися, так би мовити, мiсцевим духом, можливо навiть вiн побачить те саме, про яке йому розповiдав Санько, iсторичне мiсце, де наче б то якийсь росiйський монарх упав з кобили.

Околицi мiстечка Першотравневого були не дуже вже й далеко вiд його центру. Прямуючи досить таки порожнiми вулицями в напрямi виїзду з мiста, Сергiй пригадав про вранiшню пересторогу Гринi щодо можливих небезпек з боку першотравневої босоти й помацав за спиною заткнутий за пояс брюк подарований Гринею пiстолет, посмiхнувшись над самим собою -- невже вiн i справдi, якщо вже доведеться, не зможе впоратися врукопаш з цими босяками. Краще б, звичайно, не довелося.

Сергiй поминув межi мiста й заглибився в перелiсок. Чарiвний цього осiннього досить теплого дня, лiс гостинно прийняв його й досить швидко умиротворив, налаштувавши на спокiйнi роздуми. Сонце сяяло в чистому яскраво синьому небi. Бабине лiто розпустило веретено свого павутиння. Стояла неймовiрна, запаморочлива, якась немов потойбiчна тиша -- повiльно переставляючи ноги, Сергiй чув кожен найменший шурхiт опалого листя пiд своїми ногами. Що ж, вчорашня розповiдь Iрини про мiсцевого священика, iронiчна, навiть саркастична розповiдь, в яку Сергiй вiдразу вiдмовився повiрити, вважаючи цей сарказм наслiдком гнiтючого настрою дiвчини, -- розповiдь ця виявилася таки правдивою. А значить i все iнше, про що вночi розповiла йому Iра було правдою.

Що ж з усiм цим робити? Як вiн повинен вчинити, аби й надалi вважати себе принаймнi не останнiм негiдником? Забути про все, що вчора сталося, забути про все, зробити вигляд, наче вiн нiчого не чув, нiчого не знає, i спокiйно збоку споглядати, як надалi будуть розгортатися подiї, тобто просто умити руки -- це, власне, те, що найменш пiдходило в цiй ситуацiї, це те, пiсля чого Сергiй навряд чи не те, що вважав би себе чесною людиною, пiсля такого вiн навряд чи взагалi змiг би колись подивитися на себе в дзеркало, аби не побачити там цього... Що ж робити в такому разi?

Стати поряд з Iрою й -- перемогти або вмерти? Один на один зi всемогутнiм Федорчуком, з його всюдисущою службою безпеки -- шанс на перемогу, якщо i є, то невеликий. Та навряд чи й взагалi є якийсь шанс, якщо дiяти, як кажуть, з вiдкритим забралом, тобто, щоб i вiвцi були цiлi, й вовки ситi: тобто, мiлiцiя там, прокуратура, як i всi iншi подiбнi правоохороннi органи, якi могли б забезпечити легальне вирiшення цього питання абсолютно вiдпадають, оскiльки Федорчук з його статками й можливостями, та ще в нашiй "правовiй" державi, нейтралiзує моментально всi правоохороннi органи. Щоб усi залишилися живими, здоровими й задоволеними -- це навряд чи можливо. Та, власне, зовсiм неможливо. Так, напевне, думає й Iра. Що ж тодi?

Як там вчора говорила Iра-- найближчим часом Федорчук i вона сама живими одночасно бути нiяк не зможуть, тобто один з них обов'язково повинен найближчим часом загинути: або Федорчук залишиться живим, або ж Iра -- третього не дано. I те, що на змiну повнiй апатiї й готовностi без будь-якого спротиву загинути вiд рук свого дядечка, в Iрину голову прийшли вночi такi думки про те, що все ж можливий i iнший варiант, при якому вона все ж може залишитися в живих, свiдчило, що Iра, мабуть, зважилася таки на спробу боротьби, в якiй загинув би її дядечко. Отже вона, в свою чергу, як i її дядечко, теж зважилась на вбивство? Так чим же вона тодi краща за нього?

А таки краща: вона ж бо зважилася на таке вiд безвиходi, вона поставлена в роль жертви, вона просто повинна захищатися вiд нападу свого названого татка, власне з її боку -- це самозахист! Так -- це звичайнiсiнький самозахист. Вона має право на захист свого життя вiд смертельної небезпеки. I те, що таке рiшення далося Iрi дуже, дуже непросто, Сергiй бачив на власнi очi, чув на власнi вуха -- власне, тi страждання, якi вона пережила, якi вiн бачив вчора, давали їй право на таке рiшення, давали їй право на самозахист.

Так, право то вона мала, а от як щодо можливостi здiйснити це своє право? Що вона конкретно може вдiяти? Найняти когось -- навряд чи: по-перше, в неї немає нiяких зв'язкiв, чи навiть вiдомостей в цiй царинi; по-друге, всякий її намiр найняти когось для лiквiдацiї Федорчука буде миттєво викритий службою його безпеки. Що ще? Хiба що, сама Iрина вiзьметься особисто за процес лiквiдацiї. Що ж вона може вчинити в такому разi -- пiдлити отруту, застрелити, ударити ножем у груди, чи ударити якимось тупим важким предметом, наприклад, по головi? Любий з цих варiантiв було просто смiшно собi уявити стосовно цiєї тендiтної, знiженої, пещеної, худенької, навiть крихкої дiвчини, майже дiвчинки, яка не тiльки нiякого досвiду в таких справах не має, а яка про такi справи взагалi, мабуть, i по телевiзору дивитися боїться.

То що ж їй залишається, якщо взяти до уваги, що вона самотня, абсолютно самотня в цьому двобої. А чому ж це вона така вже самотня? А як же вiн сам, Сергiй, якому Iра вчора розповiла все про своє горе, до якого вона звернулася з своїми, можна навiть сказати, передсмертними словами, бажаючи знайти бодай яку можливiсть, нехай не порятунку, а хоч би можливiсть чийогось спiвчуття. I вiн зараз просто вiдмахнеться вiд усього, буде собi спокiйнiсiнько розмальовувати мiсцевий храм, а в перервах мiж роботою буде цiкавитися, чи жива ще Iрина Федорчук, чи бува не знайшли її десь отруєною чи загиблою в результатi нещасного випадку. "Що, не пiдходить тобi такий варiант?" -- сам себе питав Сергiй i з усiєю очевиднiстю бачив, що такий варiант явно не пiдходить. А який же варiант ще можливий, зважаючи на те, що всi легальнi виходи з ситуацiї, пов'язанi з правоохоронними органами i тому подiбне, вiдпадають повнiстю? Що, хiба вiн сам особисто має лiквiдувати Федорчука? Стоп!

"Стоп! Стоп!", -- знову сам до себе подумки вигукнув Сергiй. А як же Оксана, як же отець Михайло, як же село Веселе, як же, врештi решт, його мати Лiдiя Антонiвна? Як його мрiї про подальшi пошуки в його роботi? Та й взагалi, як його подальше життя?

А який iнший варiант -- знову ж таки, спокiйно споглядати збоку, як гине це невинне створiння, що звернулося до нього за пiдтримкою. I як в такому разi, знову ж таки, бути з Оксаною: приїхати пiсля всього цього до села Веселого й розповiсти Оксанi, як до нього за допомогою звернулася самотня, безсила, беззахисна дiвчинка, а вiн у вiдповiдь лише вiдвернувся вiд неї i спокiйнiсiнько споглядав, як її замочив її власний дядечко. Або ж приїхати й одружитися з Оксаною, жодним словом нi перед ким не прохопившись про те, як до нього звернулося за допомогою це нещасне беззахисне створiння, а вiн, як останнiй боягуз i негiдник, просто зробив вигляд, що нiчого не знає i спокiйно споглядав, як ця нещасна жертва загинула -- як же вiн тодi зможе жити з Оксаною, кожного дня, кожної митi караючись вiд розумiння того, за якого негiдника вийшла замiж Оксана, не здогадуючись про це; як вiн дивитиметься в очi отцевi Михайловi, як вiн дивитиметься в очi своїй матерi?

То що ж тодi робити? Який вихiд? А вихiд, власне, один. Вихiд єдино можливий -- вiн має втрутитися. Вiн має стати на захист цiєї беззахисної дiвчинки. Але ж це означає власноруч розрахуватися з Федорчуком, i не треба тут вживати оце соромливе "розрахуватися" -- вiн, власне, має просто вбити Федорчука. Так, так, саме просто таки власноруч убити людину! Вiн має стати вбивцею! Але ж -- це кiнець! Кiнець усьому, кiнець життю. Втiм, як це, кiнець життю -- адже життя не має кiнця, бо душа безсмертна. Чим же воно, це вiчне життя, має стати для вбивцi?

Але ж вiн стане тепер убивцею i так, i так: якщо вiн умиє руки й просто споглядатиме збоку, як уб'ють Iрину, то вiн, звичайно, буде чистим перед "Кримiнальним кодексом", але разом з Федорчуком стане справжнiм убивцею перед самим собою, перед своєю совiстю, перед Богом i вiчним життям, врештi решт. Коли ж вiн стане на захист Iри i уб'є Федорчука, то стане вбивцею перед земними, придуманими людьми, законами, але не буде вбивцею перед самим собою, й отримає надiю на вiчне життя, яке зможе вимолити у Бога, як це сталося з убивцею, який висiв на хрестi поряд з Iсусом.

Але ж це, власне, й не буде просто звичайне вбивство. Одне те, що Федорчук не людина, а справжнiсiнький монстр, хоча це й не дає саме по собi права на самосуд i його вбивство, якби не ситуацiя з Iрою. Це не буде звичайне вбивство, це буде акт смертельного поєдинку, в якому Сергiй буде на боцi ображеного й приниженого, на боцi того, кому загрожує смертельна небезпека, й вiн вiдверне цю небезпеку найiмовiрнiше цiною власного життя, адже навряд чи йому вдасться вийти з цього поєдинку живим-здоровим -- навiть, якщо йому вдасться уникнути миттєвої смертi прямо пiд час акцiї, коли Федорчук буде вже мертвим, то все одно не вдасться уникнути розплати за це, рано чи пiзно розплата таки прийде.

Вбити людину, ясна рiч, не просто -- ця проблема не вперше поставала перед Сергiєм, який свого часу пройшов Афганiстан, де йому доводилося не раз вбивати, й де цi вбивства виправдовувалися, здавалося, самi собою, як невiд'ємний органiчний акт вiйни. Але й там, в Афганiстанi, на вiйнi, пiд час бою, коли, якщо не вб'єш ти, то вб'ють тебе -- навiть там Сергiя надзвичайно гнiтило це питання, i перше, що вiн зробив, як тiльки отримав таку можливiсть, при зустрiчi з одним зi священикiв звiрився цьому Божому слузi в своїх сумнiвах щодо правомiрностi вбивства, навiть якщо це вбивство чиниться на вiйнi: чи пробачить Бог вбивство, якщо воно вчинене навiть на вiйнi.

У вiдповiдь тодi йому священик сказав, що на вiйнi воїн iде в бiй не для того, щоб когось вбити, а для того, щоб захистити й самого себе й тих мирних людей, якi стоять за його спиною й не здатнi самi себе захистити, а в бою ж невiдомо хто кого вб'є: ти когось, чи хтось тебе -- так що, йдучи в бiй на вiйнi, воїн, власне, йде вiддати життя своє за ближнього свого, а про це навiть в Бiблiї написано, що блаженний, хто вiддає життя своє за ближнього свого. Сергiй на все життя запам'ятав цi святi для нього слова -- а зараз теж була, власне, така ж сама ситуацiя, зараз вiн теж, як i тодi, на вiйнi, йде в бiй, щоб захистити того, хто не в змозi сам захистити себе, зараз вiн теж iде, аби вiддати життя своє за ближнього свого.

Сергiй не любив гучних слiв, але хто б там що не говорив -- це буде двобiй добра зi злом, в якому вiн, Сергiй, буде на боцi добра. I все. Крапка! Вiн прийняв рiшення. Та й нiякого iншого рiшення, нiякого iншого виходу в Сергiя в цiй ситуацiї й не було -- це єдино можливе рiшення для того, хто хотiв би вийти з честю з цiєї ситуацiї й залишити за собою право молити Бога про милосердя.

А як же Оксана, отець Михайло? Що ж, Оксана все зрозумiє. Вiн напише Оксанi листа, в якому про все докладно розповiсть. Оксана все зрозумiє. Оксанi взагалi нiчого не загрожує на шляху спасiння, адже її земне життя -- це лише частка, й то незначна, мiзерна частка її життя вiчного. А що б Сергiй мiг дати їй, якби обрав iнший вихiд з цiєї ситуацiї й, умивши руки, став фактичним спiвучасником убивства невинної беззахисної дiвчинки, -- вiн просто став би для Оксани обтяжуючими веригами, кайданами в її простуваннi шляхом спасiння, каменем, який щомитi мiг би потягти її у глиб сумнiвiв в iстинностi Божих заповiдей, коли б вона, вiдчуваючи щомитi митарства розтерзаної душi Сергiя, розривалася мiж спiвчуттям до свого коханого i усвiдомленням справедливостi вiдмови йому у спасiннi його душi. Нi, вiн все правильно вирiшив. Оксана його прекрасно зрозумiє, вона зрозумiє, що шлях, яким пiшов Сергiй -- єдино можливий для його спасiння шлях. Оксана його зрозумiє й буде молитися за спасiння його душi. Отець Михайло теж зрозумiє Сергiя й буде за нього молитися.

"Господи!", -- подумки вигукнув Сергiй, якого раптом блискавкою прошила згадка про те, що вiн же цiєї ночi зрадив Оксану! I скiльки б вiн не намагався виправдати сам себе тим, що це не була власне зрада, адже було це не тамуванням хiтi, а наслiдком безмежного жалю й милосердя до Iри -- всi цi недолугi виправдання не були вартi й ломаного гроша, всi цi виправдання, як i сама зрада, були вигадками Сатани, аби затуманити, розмити, спотворити чiткiсть iстинного стану речей, який полягав у тому, що зрада -- є зрада, якими б її благими намiрами хто не намагався виправдати. Вiн переспав з iншою!

I це пiсля того, як його другою половинкою -- другою половинкою його тiла, другою половинкою його душi погодилася стати така дiвчина, як Оксана: єдина в свiтi дiвчина, з якою вони, об'єднавшись, могли б стати одним цiлим -- зцiлитися! I вiн все це зрадив! А тепер зайнявся всiлякими розумуваннями на морально-етичнi й релiгiйнi теми, аналiзуючи рiзнi варiанти: що буде, коли вiн поведеться так, чи iнакше, що буде, коли вiн повернеться, чи не повернеться до Оксани -- нi, не повернеться, нiколи, своєю пiдлою зрадою, вiн раз i назавжди вiдтяв собi можливiсть повернення до Оксани. Так, так саме навiть всяке припущення можливостi повернення треба раз i назавжди вирвати з серця. Забути й бiльше нiколи не повертатися до цiєї думки. Все. Крапка.

Права значить була Оксана, коли говорила йому про те, що вiн ще тiльки виграв деякi битви на шляху до iстинного просвiтлення, а перемога у його вiйнi за спасiння ще дуже далеко. Ось Сергiй i спробує своїм заступництвом за Iру виграти, можливо й не вiйну, а дати рiшучий бiй у вiйнi за порятунок своєї душi, та й Оксанi вiн дасть цим можливiсть спокiйно й щасливо пройти свiй власний шлях до спасiння й можливiсть щиро молитися за Боже милосердя до нього -- а таке заступництво навряд чи дасть його душi загинути. Отже, права була iгуменя Параскева, слова якої пiдтверджувалися самою Богородицею в сновидiннях Сергiя, слова попередження про вибiр, який невдовзi чекає на Сергiя, i про важливiсть не помилитися у цьому виборi. Отже, нарештi цей вибiр перед Сергiєм постав. Власне, вибiр вже зроблено. Як кажуть , назад дороги немає! Крапка!

Як завжди пiсля того, як кiнцеве рiшення вже прийнято, напруга пристрасної боротьби в душi спадає, ти виходиш зi стану болючої невизначеностi, на серце сходить умиротворення. Так, Сергiй i справдi вiдчув на душi умиротворення пiсля остаточного й безповоротного рiшення, пiсля остаточного й безповоротного вибору, хоча сам цей вибiр був зовсiм не на користь найбезпечнiшого iснування, як це iснування розумiє абсолютна бiльшiсть звичайних обивателiв. I все ж на душi полегшало. Тепер залишилося лише обдумати й знайти спосiб конкретного втiлення в життя цього вибору, цього остаточного рiшення -- а це вже набагато легше, анiж зробити сам вибiр.

Сергiй пiдiйшов до одного з дерев, це був дуб, схожий на той самий майже тисячолiтнiй дуб, пiд яким вони з Оксаною, остаточно довiрившись одне одному, вперше поцiлувались. Нi, звичайно це не був з таким же товстелезним стовбуром, такий же височенний, з такою величезною кроною, такий же крислатий дубище, який рiс в лiсi бiля села Веселого i вважався священним дубом давнiх волхвiв, ровесником Київської Русi, цей дуб був дещо скромнiших розмiрiв, а отже, й скромнiшого вiку, але все ж цi дуби були дуже схожi своєю могуттю, хоча осiнь вже дещо ослабила цю могуть, збiднивши колишню розкiш лiтньої зеленi. Сергiй пiдiйшов до дуба з сонячного боку, приклав долоню до кори -- нагрiта сонцем, вона була теплою. Сергiй сiв поряд з дубом на сухе опале листя, прихилився спиною до нагрiтої сонцем дубової кори, вiдчуваючи, що живлюща сила дуба нiби всотується в нього, i лише тепер помiтив, що сонце вже почало свiй шлях до заходу, отже Сергiй проґавив, не помiтивши цього, не лише снiданок, а вже й обiд.

Взагалi то, хронiчна забудькуватiсть щодо регулярностi й достатностi їжi та сну, пов'язана з нездоланними нападами глибокого натхнення, була притаманна Сергiєвi, як iстинному й невиправному художнику з усiма вадами й перевагами, якi вирiзняють це вiдгалуження роду людського, так що недоїдання й недосипання були для нього досить звичною рiччю, й пара днiв, проведених без їжi та сну, не були для нього чимось екстреним. Так що усвiдомлення того, що збiг вже досить довгий промiжок часу без їжi, означало лише те, що вiн загубив уже багато часу на досить абстрактнi розумування з приводу морально-релiгiйних цiнностей, а жодного конкретного рiшення, окрiм рiшення приступити до конкретних рiшень, поки що немає. I Сергiй вирiшив невiдкладно ж приступити до вирiшення конкретних завдань -- i навiть натяку на думку про те, що негайно пора вже перекусити, не виникло в нього.

То що ж, раз вибiр зроблено, й пора приступати до вирiшення конкретних питань -- тодi вперед. Що робити i як робити? Припустiмо те, що робити, вже бiльш-менш зрозумiло. А от як це робити -- про це пора подумати. I тут Сергiй знову вiдчув у себе за спиною вагу подарованого Гринею пiстолета -- оце, власне, i є вiдповiдь на питання, як втiлити прийняте рiшення, як кажуть, в життя, хоча в даному випадку правильнiше буде сказати втiлити в смерть. Подарунок Гринi був як нiколи до речi. Пострiл iз пiстолета -- це й надiйно, благо Сергiй вмiє користуватися цим знаряддям досить непогано; це й, якщо можна так сказати, солiдно в порiвняннi, хоча б, наприклад, з таким, на погляд Сергiя, ганебним способом, як отруєння, чи ще щось, що бiльше пiдходить для боягузiв. Пiстолет -- у випадку з Федорчуком, це майже дуель, адже Федорчук -- це ще й могутня, якщо не сказати всемогутня, служба безпеки, пильнiсть якої навряд чи вдасться приспати. Федорчук -- це перш за все першокласнi професiйнi тiлоохоронцi. Отже -- пiстолет, це вже вирiшено остаточно, це вже добре.

Далi -- служба безпеки, тiлоохоронцi. Хоча Сергiя вони навряд чи будуть пiдозрювати, чи стежити за ним -- от, наприклад, вчора при його першiй появi в домi Федорчука його навiть не обшукали, хоча своє бажання зробити це й висловлював охоронець, який впускав Сергiя в двiр. Отже, Сергiя вони досить добре перевiрили заздалегiдь до його появи в домi Федорчука, та й сам Федорчук, мабуть, дав указiвку, якщо й наглядати за Сергiєм, то здалеку. Та воно й правильно -- якщо поглянути на все це збоку, то яка пiдозра може бути щодо захопленого церковним малярством, одного з найкращих в цiй царинi, художника, який за свою роботу бере лише невелику дещицю вiд справжньої вартостi його роботи: нiякої пiдозри й бути не може. Отже, ефект несподiванки забезпечено.

Поки що все було на боцi Сергiя. Звичайно ж, найкраще мiсце для акцiї -- будинок самого Федорчука: де ще загальна пильнiсть охорони може бути найменшою, де ще Сергiй з Семеном Павловичем зможе зустрiтися в невимушених обставинах, де ще вiн взагалi, зможе знайти мiсце для пiдготовки й здiйснення свого задуму, якщо не дома у Федорчука -- нiде. Отже, мiсце акцiї теж є.

Таким чином, засiб i мiсце акцiї вже знайдено. Залишається лише довершити задум, додумати дрiбницi, довести план до всiєї можливої викiнченостi, а для цього треба буде, так би мовити, зорiєнтуватися на мiсцевостi -- оглянути докладно будинок, вивчити розмiщення охорони, камер спостереження, звички й найбiльш iмовiрнi напрямки пересування Федорчука в будинку, i все таке iнше. На це знадобиться декiлька днiв.

Але час не жде, час в даному разi як нiколи дорогий, час зараз на вагу життя -- Iриного життя, яке кожної митi стає все бiльше загроженим, кожної митi її життя зависає на все тоншiй волосинцi. Тому зволiкати нiяк не можна. Але не можна й легковажити безпекою, надiйнiстю, продуманiстю, довершенiстю плану -- один єдиний невiрний, навiть просто невпевнений крок, одна єдина похибка -- i все, тодi вже нi йому самому, нi Iринi, нiхто й нiщо не допоможе, їх обох просто не стане на свiтi, i все. Отже, думати, думати, й ще раз думати. I починати думати вiдразу, ось прямо тут i зараз...

Але перейти до обдумування конкретного плану вже ось тут i зараз Сергiєвi все ж не судилося. До нього раптом долинули чиїсь голоси: не досить виразнi, щоб джерело голосiв було занадто вже близько, але й не такi вже невловимi, щоб бути занадто далекими. Сергiй, захоплений своїми роздумами не вiдразу звернув увагу на появу сусiдiв, але згадавши про попередження Гринi про нагальну небезпеку з боку мiсцевого дрiбного кримiналiтету, все ж вирiшив дослухатися до долинаючих до нього голосiв. Невже це й справдi була та сама мiсцева босота, така небезпечна зi слiв Гринi, що задля вiдбиття їхнього нападу Гриня й подарував Сергiєвi зброю, якою наполегливо й радив скористатися в разi дiйсної небезпеки, реальнiсть якої Гриня вважав настiльки безперечною, що в порiвняннi зi своїм Першотравневим вважав "Чикаго тридцятих" просто таки дитячим садком?

Та зараз вже й Сергiй пригадав, як у розмовах у поїздi i в автобусi, коли вiн вже пiд'їжджав до Першотравневого, вiн чув розповiдi про жахливi мiсцевi кримiнальнi розборки, про сотнi, якщо не тисячi трупiв, "закатаних" в асфальт i бетон, закопаних в перелiсках i вибалках, про те, що з настанням темряви в тутешнiх мiстах мало хто вже наважиться вийти на вулицю. А вже таки починало потихеньку сутенiти -- осiнь є осiнь. Нi, не те, щоб Сергiй дуже стурбувався обставинами свого самотнього перебування у вiдлюдному мiсцi з перспективою опинитися наодинцi зi знаменитими мiсцевими хулiганами, -- просто треба було виявляти обачнiсть, особливо тепер, коли вiн прийняв рiшення, для втiлення якого в життя йому треба бути живим, неушкодженим i по можливостi якнайменше вплутуватися в будь-якi непевнi ситуацiї, аби не привертати до себе зайвої уваги. А тому нiкуди не подiнешся -- доведеться таки перевiрити реальнiсть небезпеки.

Сергiй потихеньку пiдвiвся, ще раз перевiрив зручнiсть розташування заткнутого за пояс брюк пiстолета, й намагаючись ступати якомога безгучнiше, повiльно пiшов у напрямку долинаючих до нього голосiв, час вiд часу зупиняючись, щоб перевiрити, чи правильно вiн цей напрямок визначив, що не було занадто важко, оскiльки збоку долинаючих голосiв якраз вiяв вiтер, що додатково ще й надавало Сергiєвi можливiсть нечутно пiдiйти до джерела можливої небезпеки. Пiд вечiр ставало все прохолоднiше, голоси долинали досить чiткi -- все чiткiшi й чiткiшi...

Що це? Сергiя знову пройняло почуття впiзнавання чогось знайомого -- чоловiчий голос, яким хтось то глухувато щось розповiдав, то стримано смiявся, когось нагадував. Зовсiм недавно Сергiй десь чув такий приблизно голос. Батюшка Санько? Незнайомий дядько, що про Санька розповiдав? Гриня? Гриня! Гриня?.. Сергiя почало опановувати розумiння реальностi зовсiм неочiкуваного -- чим ближче вiн пiдходив, тим впевненiше переконувався, що чоловiчий голос належав Гринi: промайнула навiть грайлива думка про те, чи думав Гриня, даруючи йому сьогоднi зброю, що з цiєю зброєю хтось сьогоднi пiдкрадатиметься до самого ж Гринi. Сергiй навiть вирiшив пожартувати зараз, i вже почав розмiрковувати над тим, як саме вiн зараз пожартує, але невдовзi йому навiдрiз вiдбило охоту жартувати -- йому стало не до жартiв вiд наступної хвилi впiзнавання: разом з чоловiчим голосом, що належав, i це вже точно, Гринi, лунав ще й голос жiночiй, навiть не жiночий -- дiвочий...

Та нi, цього не може бути! Хвиля впiзнавання почала раптом перетворюватися на дев'ятий вал, що загрожував не лише затопити бажання Сергiя пожартувати, а й змити, перевернути, знищити все, все... Та нi, цього нi в якому разi не може бути. Якщо б Сергiй i припустив можливiсть почути цi два голоси разом, то тiльки не в такiй близькiй, дружнiй, жартiвливiй, навiть веселiй розмовi. I все ж -- вiн ще не зовсiм глухий. Але цього бути не може! I все ж, чим далi Сергiй наближався до веселої пари, а те, що їх було лише двоє, вже не викликало нiякого сумнiву, чим ближче вiн пiдходив, тим впевненiшим ставало його переконання, що дiвочий голос -- це голос Iри, тiєї самої Iри, з якою вiн познайомився, коли вона була також в компанiї Гринi, але їй тодi було не до жартiв; Iри, яка вчора була в станi такого глибокого вiдчаю, що Сергiй навiть уявити собi не мiг би веселу посмiшку на її устах; Iри, через безмежне спiвчуття до якої, Сергiй зрадив Оксану. Та нi, це, мабуть, просто розбуяла Сергiєва фантазiя, помножена на його пустий шлунок i надзвичайнi пригоди, намагається навiяти йому марево, галюцинацiю -- Iрин голос, який вiн плутає з голосом якоїсь подружки Гринi.

Повiльно, якомога не чутнiше Сергiй наблизився до веселої пари, яка була зайнята жартiвливим щебетанням пiсля сексу, адже те, чим щойно займалися цi двоє молодих людей протилежної статi, не викликало нiякого сумнiву -- Гриня повiльно й самовдоволено застiбав ширiнку, а його подруга, пiднявши спiдницю до самого поясу, одягала панчохи: вже досить вiдчутно сутенiло, але коли Сергiй, вже достатньо наблизившись, визирнув iз-за стовбура дерева, за яким ховався, то побачив усю цю картину все ж достатньо чiтко, аби в нього не виникло жодних сумнiвiв у тому, чим вони щойно були зайнятi, а ще в тому, що це були саме Гриня разом з Iрою. Так, це була вона, та сама Iра, небога Федорчука. Сергiй, побачивши цю картину, вмить iнстинктивно вiдвернувся, пiдкоряючись пiдсвiдомому бажанню уникнути ганебного пiдглядання iнтимної сцени, невiльним свiдком якої вiн став, але цiєї митi споглядання було цiлком достатньо, аби вiн все зрозумiв i в нього не залишилось жодних сумнiвiв. Так, це були Гриня й Iра, якi щойно займалися коханням, а тепер весело щебетали, радiснi i вдоволенi. Побачене нiби блискавкою прошило наскрiзь Сергiя, наче паралiзувавши його: все тiло обезсилiло, якiсь ватянi, нiби чужi, ноги почали пiдгинатися -- вiн, притулившись спиною до дерева, повiльно сповз до низу й сiв пiд деревом, пiдiбгавши ноги й утупивши невидющi очi в сiрiючий морок осiннiх сутiнок.

-- Щось ти сьогоднi дуже швидко вдовольнилася, -- вбравши сорочку й застiбнувши брюки, жартiвливо кинув Гриня. -- А може продовжимо ще? Хоч пару разiв, -- вiн пiдiйшов до Iри, яка в цей час, пiднявши спiдницю й одягнувши трусики, одягала панчохи на свої красивi ноги, й озирнувшись, весело посмiхнулася. -- То як, може все ж iще трохи побавимося, га? -- наполягав Гриня, пiдiйшовши до Iри впритул, потiм погладив її оголенi ягiдницi й повiльно просунув руку помiж її ноги. -- Давай ще трохи...

-- Та нi, на сьогоднi вже досить, -- м'яко вiдвiвши його руку вбiк, вiдповiла Iра й опустила спiдницю, прикривши ноги. -- В цей вiдповiдальний час нам взагалi треба було б не тiльки обмежити нашi зустрiчi, а й зовсiм перестати зустрiчатися. Це було б краще з усiх бокiв. Та вже нехай. Що зроблено, те зроблено. Та на сьогоднi вже досить. Треба бути обачнiшими. А то заради задоволення миттєвої слабкостi ми так можемо зруйнувати всю справу. I так все висить , можна сказати, на волосинцi, найменший промах з нашого боку, найменша помилка -- i все, вся справа котовi пiд хвiст. А ми сьогоднi вже зробили таку помилку. Так що все, досить. Принаймнi на сьогоднi. Ще ось трохи подихаємо свiжим осiннiм повiтрям i гайда додому.

-- Слухаю i пiдкоряюсь, -- вигукнув Гриня.

Сергiй в цей час знаходився досить близько й дуже добре все чув, i хоча сидiв спиною до Гринi з Iрою, ще й за деревом, та все, що вiдбувалося, наче бачив на власнi очi.

-- Слухаю та пiдкоряюсь, -- повторив Гриня, жартома приклавши руку до скронi, нiби вiддаючи по-вiйськовому честь, -- ваше висо-о-окоблагородiє.

-- Жартуй, жартуй, -- поправила Iра кофтинку. -- Так точно ти жартував, коли я тiльки задумувала всю цю оборудку з цим Богданенком, з цим нашим художником-каратистом -- ти ж i тодi тiльки смiявся з мене, називав фантазеркою, Шахерезадою.

-- Жартувати то я жартував, але ж врештi решт справа зрушила з мiсця лише завдяки менi, -- вже серйознiше промовив Гриня, -- це ж я врештi решт зiбрав досьє на цього Богданенка, вияснивши, розшукавши, розвiдавши все, що тiльки можливо, i навiть те, що неможливо про нього, аж до його дитячих звичок -- власне, все, як ти сама хотiла. Чи, може, я щось плутаю?

Почувши, що в розмовi згадується його прiзвище, Сергiй зосередився, стараючись якомога скорiше вiдкинути всi особистi переживання, пов'язанi з цiєю ситуацiєю, якi заважали йому реально оцiнювати обставини й реагувати на них.

-- Так, звичайно, це правда, ти молодець, -- Iра пiдiйшла до Гринi й поплескала його по плечi. -- Тут нема про що говорити, ти все виконав на "вiдмiнно". Але погодься й ти, що сама iдея всiєї афери, а потiм i вся детальна розробка плану, та, власне, як i саме втiлення в життя цього детально розробленого плану -- все це зробила я, все це завдяки менi, все лягло на мої крихкi дiвочi плечi. А якби ти знав, що стало поштовхом для розробки саме такого плану дiй, ти б тодi мав ще бiльше право називати мене Шахерезадою, ти б тодi ще запеклiше жартував надi мною, а вже смiявся б...

-- Ану, ану, -- Гриня взяв свiй пiджак, постелив його на капот свого автомобiля, на якому вони сюди приїхали, й пiдхопивши Iру за талiю, посадив її на капот, -- ану розкажи менi ще одну казочку, шановна Шахерезада Iванiвна.

-- Знаєш про такий собi роман Дюма "Три мушкетери"? -- запитала Iра, всiдаючись на капотi.

-- Ти що, зовсiм уже за останнього невiгласа мене маєш -- не тiльки знаю, я ще й читав його в дитинствi, як i бiльшiсть юнакiв, а ще я читав iз Дюма... -- замислився на мить Гриня.

-- О-о-о, та ти ще й читати вмiєш? -- iронiчно посмiхнулася Iра. -- Та ти прямо iнтелектуал.

-- Ти знову починаєш? -- дещо ображено нахмурився Гриня. -- Iнтелектуал, не iнтелектуал, але...

-- Добре, добре, -- не дала знову закiнчити йому думку Iра, -- вiрю, вiрю: що, що, а "Три мушкетери", як i бiльшiсть юнакiв, ти й справдi таки мiг би прочитати, i, мабуть, головним героєм для тебе, як i для бiльшостi юнакiв, був Д'Артаньян?

-- А хто ж iще?

-- А от для мене головним героєм, точнiше героїнею, була ледi Вiнтер.

-- А, це та сама, що їй потiм вiдрубали голову?

-- От, от, як тiльки з'являється якась жiнка, яка може стати врiвень з чоловiками, тим паче перевершити їх -- то такiй вiдразу треба вiдрубати голову. Це вже невилiковнi особливостi щодо гендерних упереджень i самого Олександра Дюма, як представника чоловiчої статi, так i всiєї iдеологiї його часу. Та залишимо це на совiстi Дюма, -- трохи перевела подих Iра. -- Так от з самого дитинства в "Трьох мушкетерах" для мене стала головною героїнею ледi Вiнтер з її залiзною волею, проникливим розумом, акторськими здiбностями -- ти ж знаєш, що я теж завжди мрiяла стати акторкою.

-- Так, знаю, пам'ятаю, розумiю -- але до чого ти це все розповiдаєш, поки що нiяк не зрозумiв.

-- Зараз зрозумiєш. I особливо захопилась я ледi Вiнтер, коли подивилася отой радянський фiльм про трьох мушкетерiв з Боярським в ролi Д'Артаньяна, пам'ятаєш?

-- Пам'ятаю. Але ж, наскiльки я знаю, твоїм iдеалом завжди була не якась там ледi Вiнтер, а росiйська iмператриця Катерина Друга, Катерина Велика.

-- Так, але Катерина Велика прийшла вже пiзнiше, а моїм першим захопленням була все ж ледi Вiнтер. Але повернемось до того радянського фiльму про трьох мушкетерiв, як прекрасно там поставлена й зiграна роль ледi Вiнтер -- я просто закохалася в неї з першого погляду. Особливо ж мене в цьому фiльмi вразила сцена, коли ледi Вiнтер вербує одного молодого релiгiйного фанатика для вбивства лорда Бекiнгема, пам'ятаєш?

-- Так, пам'ятаю.

-- Ця сцена так мене вразила, вона просто перевернула все моє життя: я побачила, як легко, не витративши жодної копiйки, а тiльки досконально знаючи особливостi людської природи з притаманними їй пристрастями, проста слабка жiнка, використовуючи цi знання й свою слабкiсть, може запросто перемагати найсильнiших iз сильних свiту цього. Пам'ятаєш, як там вiртуозно ледi Вiнтер, використовуючи його переконання, примусила того молодого релiгiйного фанатика вбити лорда Бекiнгема, не витративши при цьому жодної копiйки. I лорд Бекiнгем таки загинув. А ще одне вiдкриття, яке я зробила з цього -- це те, що релiгiйнi переконання людини дають найбiльшi можливостi манiпулювати нею, i чим глибшi цi переконання, тим ширшi можливостi вони дають для манiпулювання. Це у нас, звичайних смертних, у тих, хто вiддає весь запал душi на гамування своїх плотських потреб, в кого всi, так би мовити, духовнi сили поглинаються щоденними пошуками хлiба насущного -- це таких людей дуже важко пiдловити на якомусь душевному поруху, який би допомiг отримати над ними хоча б тимчасову зверхнiсть i владу, щоб використати людину, примусити її чинити не її власну, а твою волю. Адже в звичайних людей, як кажуть, сiм п'ятниць на тижнi, i якщо в них коли-не-коли й виникають хоч якiсь душевнi порухи, то цi порухи такi непевнi, такi примхливi, такi скороминущi, i знову ж таки поглинутi плотськими потребами, егоїзмом i пiдозрiливiстю, що такими людьми дуже, дуже важко керувати. Зовсiм же iнша справа з людиною вiруючої, тим паче глибоко вiруючою, як от, наприклад, цей наш вчорашнiй гiсть Богданенко -- з такими, навпаки, дуже, дуже легко впоратися, бо в них завжди тiльки одна єдина душевна магiстраль, єдине, так би мовити, духовне рiчище, яким охоплене все їхнє єство на всi часи. I варто такого єдиновiрного релiгiйного фанатика тiльки вдало обробити, торкнувши й зворушивши при цьому його найвищi цiнностi, вдало спрямувати й пiдштовхнути його -- i все, вiн цiлком у твоїх руках, вiн виконає найважчi, найнеймовiрнiшi твої забаганки, аби лише залишитись вiрним оцим своїм найвищим цiнностям, аби лише не зрадити самого себе i своє божество. Все тут залежить вiд правильностi напрямку, в якому ти пiдштовхнеш такого, як наш Богданенко.

-- Зрозумiло, я завжди знав, що ти дуже розумна, навiть занадто розумна, знаю, що ти дуже майстерно, просто вiртуозно володiєш мистецтвом словесної еквiлiбристики, але яким боком все це стосується нашої теперiшньої справи?

-- А таким боком, що, коли я прочитала те досьє, яке ти зiбрав про нашого художника Богданенка, особливо ж дiзнавшись про його глибоку релiгiйнiсть, я вiдразу ж згадала про ледi Вiнтер i завербованого нею для вбивства молодого релiгiйного фанатика -- цi ситуацiї були настiльки схожими, i ця схожiсть була настiльки разючою й переконливою, що я вiдразу ж зрозумiла, яким чином менi таки вдасться примусити цього глибоко вiруючого художника Богданенка прибрати з нашої дороги мого дорогого дядечка. Бiльше того, крiм глибокої релiгiйної вiри й мистецького фаху, Богданенко ще до того й не останнiй знавець бойових мистецтв, вiн до того ж iще й справжнiй боєць, воював в Афганiстанi, вбивав людей -- а це все така вибухова сумiш, що варто лише вдало пiдiбрати детонатор i спритно його застосувати, i вибух буде такої сили, що... -- очi Iри горiли захопленням. -- Що зруйнувати можна все на свiтi. Я вiдразу тодi побачила план наших дiй, хоча лише в загальних рисах, але довести все це до досконалостi було лише справою часу, головне -- побачити загальний принцип дiї. Хоча, звичайно ж, i детальна розробка операцiї важить дуже багато, з чим я до речi теж справилася непогано, я думаю цього ти не будеш заперечувати, -- вона хитро примружилася, подивившись Гринi в очi, на що той тiльки посмiхнувся. -- А втiлення в життя? Втiлення в життя, нехай i дуже добре розробленого плану, дуже непроста справа, я б сказала, жива й дуже складна справа -- тут потрiбна й мужнiсть, i вигадка, й артистизм, особливо ж здатнiсть адекватно реагувати на непередбачуванi ситуацiї.

-- I це все, зову ж таки, ти, ти й тiльки ти, єдина, незамiнна й неперевершена? -- Гриня розвiв руки й iронiчно посмiхнувся. -- Завжди тiльки ти одна.

-- А хiба це не так? Хiба це не правда?

-- А як же я? -- запитав Гриня. -- Хiба я погано вчора втiлив у життя, хоча, не стану заперечувати, й справдi розроблену тобою, сценку нашого знайомства з Богданенком, коли я, поганий хлопець, налетiв, наче коршак, на тебе, маленьку беззахисну дiвчину, примусивши благородного художника-лицаря Богданенка захищати бiдну дiвчину, а потiм з нею познайомитися для того, щоб пiзнiше зустрiти її в домi Федорчука, й потiм бути заiнтригованим всiма цими обставинами, i так далi, i так далi... Я правильно викладаю втiлений з моєю допомогою твiй план?

-- Правильно. Правильно.

-- Так от, крiм того, що я так вдало втiлив цей твiй задум у життя, я ще й, вибачаюсь, отримав при цьому вiд Богданенка добрячого прочухана, ще й зараз ребра болять, треба вiддати йому належне -- художник наш таки не останнiй боєць i добряче нам'яв менi боки. Так що я ще й постраждав при виконаннi.

-- Та молодець, молодець, -- похвалила його Iра, погладивши жартома по головi. -- Але ж заманила його в цю,так би мовити, пастку для знайомства таки я.

-- А як я спритно, можна сказати вiртуозно, просто таки неперевершено озброїв нашого героя, -- не вгавав Гриня, -- як природно, невимушено я вручив йому пiстолет, надавши в його розпорядження знаряддя майбутнього вбивства твого дядечка-татуся -- все це виглядало, як звичайний щиросердний подарунок вiд усiєї душi, так що нi до чого не пiдкопаєшся. Та ще при цьому я привiв його в тир, де й переконався в тому, що наш художник до всього ще й просто таки вiртуозний стрiлець, принаймнi, я таких зустрiчав дуже мало в своєму життi, та можна сказати, що майже нiкого зi стрiльцiв такого класу я ще й не зустрiчав. Просто Робiн Гуд, та й годi.

Сергiй же при цих словах знову, вже вкотре сьогоднi, вiдчув у себе за поясом брюк ваготу подарованого Гринею пiстолета.

-- Та молодець, молодець, -- поблажливо промовила Iра. -- Все це дуже добре: i те, що ти зумiв, як я тобi й доручала, не викликаючи пiдозри озброїти нашого майбутнього месника й героя, i те, що переконався в його стрiлецькiй спроможностi. Молодець. Але все це просто меркне на тлi тiєї величної й проникливої трагедiї, яку я розiграла сьогоднi вночi перед моїм єдиним глядачем Богданенком. О, це було щось! -- iз сяючим обличчям, вона пiдняла до гори руки з розчепiреними пальцями, символiзуючи цим жестом свiй трiумф. -- Оце була дiйсно вiртуозна гра! Як я страждала, як побивалася, падаючи на спiвчутливе плече мого захисника й героя! Дуже жаль, що нас при цьому було тiльки двоє. Як би я хотiла, щоб у цiєї сцени були глядачi. Як би я хотiла, щоб нашi з Богданенком нiчнi сцени були принаймнi знятi на кiноплiвку i їх можна було б час вiд часу переглядати -- ти б тодi переконався в тому, що я не даремно з дитинства мрiю стати акторкою. Щоправда, -- Iра хитро примружилась, зблиснувши з-пiд лоба на Гриню лукавим поглядом, -- до останньої сцени цiєї трагедiї ти особисто мiг би поставитися не зовсiм байдуже, адже це була, власне, сцена в постелi. Але ж ми з тобою про це домовилися й ти обiцяв при цьому мене не ревнувати, тим паче, що гра, як то кажуть, варта цього, на кону стоять мiльярди доларiв Федорчука. Та маю зiзнатися, хоча ранiше й пiдсипала сама нашому художнику за вечерею дещо, що б не дало йому вночi заснути й пiдсилило його чоловiчi здатностi, як жiнка не маю права жалiтися на свого нiчного партнера -- в постелi вiн просто бог, так що до обдарувань художника й воїна вiн цiлком заслужено може додати звання Казанови, видно в свiй час, коли, як я читала в його досьє, вiн ще не був глибоко вiруючим християнином i вiдверто вiддавався, як от i ми з тобою, всiм принадам свiту цього, вiн був справжнiм героєм-коханцем, i жiнкам стосовно нього не було на що скаржитися. Та ти не переймайся, -- поклала вона руку на плече Гринi, побачивши, що той все ж не може притлумити ревнощi, не зважаючи на свої попереднi обiцянки не ревнувати Iру, якщо тiй доведеться заради справи переспати з новоприбулим художником, -- адже Богданенко розплатиться за те, що зi мною переспав не тiльки тим, що стане, власне кажучи, найманим убивцею i порiшить мого любого дядечка, зробивши мене цим самим єдиною законною спадкоємицею дядькових мiльярдiв. Наш герой до всього цього ще й iншим чином розплатиться тут же за все: на дев'яносто дев'ять вiдсоткiв його вб'ють охоронцi тут же на мiсцi, а отой один вiдсоток, при якому наш терорист-месник мiг би залишитися в живих, як ми й домовлялися, вже вiзьмеш на себе ти, Гриню. Так що жодних шансiв у вбивцi мого дорогого дядечка залишитися не має. Все, як у найпiднесенiших трагедiях: герой повинен розплатитися життям за те, що переспить з царицею -- життя за нiч iз Клеопатрою!

-- Все це дуже добре, -- Гриня через силу намагався погамувати самовiльнi непереборнi ревнощi й виглядати зовсiм спокiйним, -- але ж чи всi оцi нашi мрiї й розмови не є лише казковими замками, побудованими на пiску. Ти впевнена, що цей розхвалений тобою, герой, обдарований всiма талантами на свiтi, чи ти впевнена, що вiн таки виконає покладену тобою на нього мiсiю?

-- От бачиш, правильно я жалкувала за тим, що нi ти, нi хтось iнший не бачив моєї з Богданенком нiчної сцени, правильно я жалкувала, що ця сцена не була зафiльмована -- якби ти побачив цю сцену на власнi очi, то не задавав би таких запитань. Якби ти це все побачив на власнi очi, то ти побачив би яку я придумала життєву трагiчну iсторiю, який я вражаюче художньо довершений сценарiй придумала на основi цiєї iсторiї, як я мистецьки переконливо втiлила цей свiй сценарiй в постановку цiєї трагедiї -- навiть ледi Вiнтер позаздрила б. Ти переконався б у тому, що я заслуговую на звання генiя, виступивши у втiленнi нiчного спектаклю одночасно в ролi письменника, сценариста, режисера й актора. Отодi б у тебе нiколи не виникло нi сумнiвiв, нi бажання задавати такi питання. Навiть не сумнiвайся, замочить Богданенко мого названого татка, обов'язково замочить, i знаменитi мiльярди Федорчука стануть моїми, а значить i твоїми, -- вираз Iриного обличчя виражав таку впевнену переконанiсть, що в її спiврозмовника вже не могли не розвiятися будь-якi сумнiви -- все мало бути лише так, як задумала Iра, i нiяк iнакше.

-- Що ж, не повiрити тобi просто неможливо, але хотiв би тiльки нагадати про мою пропозицiю продовжити нашi любовнi утiхи й ще пару разiв трахнутись. От скiльки вже часу ми змарнували даремно на розмови -- за цей час я мiг би тебе задовольнити декiлька разiв. Та, може, й зараз ще не пiзно, -- Гриня обiйняв свою подругу.

-- Припини, -- Iра нiжно вiдхилила його руку. -- От якраз сьогоднi нашi розмови й не були даремними на вiдмiну вiд любовних утiх -- перепихнутися ми завжди встигнемо, а зараз нам, як нiколи, треба тримати руку на пульсi подiй, знати все, що вiдбувається навколо й якомога частiше одне одного повiдомляти про подiї. Особливо ж ретельно треба слiдкувати за нашим месником Богданенком: от скажи, будь ласка, чи знаєш ти, де зараз цей наш Рафаель, чим зайнятий -- як пам'ятаєш, ти ж брав на себе справу нагляду за ним, то що ти з цього приводу можеш повiдомити?

-- Та я ж тобi вже казав, -- трохи знiтившись, вiдповiв Гриня, -- що зранку я його водив у тир перевiрити його стрiлецькi здiбностi i озброїти, потiм вiн пiшов до церкви, потiм зайшов до Санька...

-- I що далi? Давай скорiше, -- нетерпеливилася Iра, побачивши, що Гриня зам'явся i застряг на словi.

-- Та, розумiєш, коли вiн зайшов до Санька, то я думав, що вiн там пробуде досить довго -- ну там доки вони поговорять про справи та ще пообiдають, Богданенко ж з ранку нiчого не їв, а потiм я думав, що вiн пiде в церкву, бо куди ж йому ще йти. От. А я тим часом вирiшив упоратися з деякими нагальними справами. От... -- Гриня почесав потилицю, вiдвернувши погляд вбiк.

-- Що от? Кажи вже, -- все бiльше настирливо пiдганяла його Iра, -- та скорiше.

-- Та що ж, кинувся вже пiсля обiду, а його нiде нема, -- розвiв Гриня руками, -- нi в Санька, нi в церквi... Грець його знає, де вiн подiвся -- я його по всьому мiсту шукав. Нема, та й нема.

-- Прекрасно! -- з невимовним сарказмом подивилася Iра на Гриню, який утупив погляд в землю. -- Прекрасно! I з такими кадрами доводиться працювати. Грець його знає, де вiн, -- розвела вона й собi руками, перекривляючи свого друга. -- I оце, загубивши його слiд, ти сiв собi спокiйнiсiнько в машину й поїхав взяти мене й повезти в лiсочок потрахатись? Прекрасно!

-- Та куди вiн подiнеться, цей твiй Мiкеланджело? -- якось нехотя виправдовувався Гриня.

-- Куди подiнеться? Куди подiнеться? Ти що, зовсiм забув, з ким ми, врештi решт, маємо справу? Ти зовсiм забув, що крiм того, що вiн Мiкеланджело, вiн ще й Рембо? А може вiн сам вирiшив все перевiрити й прослiдкувати, наприклад, за мною, за тобою, чи ще щось в такому дусi? Про це ти не думав? -- Iра, дещо втишивши мову, легенько луснула долонею Гриню по лобi. -- А може оце якраз зараз наш художник-шпигун сидить десь тут неподалiк пiд кущем i любiсiнько слухає оцю нашу з тобою розмову? Про таке ти не думав собi? -- вона, жартома взявши свого коханого за чуба, трохи пiдвела його опущене долу чоло й прискiпливо подивилася йому в очi.

Сергiєвi ж, який в цей час, сидячи хоч i не за кущем, а за деревом, все ж таки й справдi все чув дуже добре, залишалося тiльки гiрко посмiхнутися. Хоча й гiрка ця посмiшка все ж промайнула якось чисто iнстинктивно, машинально, не зворушивши глибин його душi, а лише поверхово торкнувшись його розпачливо болючих думок. У глибинi ж його душi нуртували буревiї таких почуттiв i пристрастей, якi годi було якось визначити, тим бiльше годi було виокремити якусь одну з них -- цей змiїний клубок просто i вiдверто жалив його нутрощi непереборною отрутою зради, цинiзму, брехнi, облуди...

-- Та ти що? -- Гриня, якось наче аж перелякавшись через Iрине припущення, почав озиратися навколо, нiби й справдi намагаючись побачити, чи не сидить тут десь неподалiк хтось i не пiдслуховує їхню розмову.

-- Та не переймайся, -- поблажливо посмiхнулася Iра, -- я жартую. Хоча тебе й треба було налякати хоч трохи, аби провчити за таку недопустиму безпечнiсть. Та нехай вже по всьому, тiльки ж дивись менi, щоб надалi тримав менi все пiд контролем i не спускав нi на мить з ока цього Рафаеля, Дон Кiхота й Рембо в однiй особi.

-- Та досить вже мене тикати носом. Нiде вiн вiд нас не подiнеться. Сидить, мабуть, десь зараз обдумує свої оцi святi картинки, цi його комiкси про Господа Бога, якi вiн буде малювати на стiнах нашої церкви, щоб розважити наших мiсцевих релiгiйних фанатiв на чолi з нашим дорогим незамiнним Саньком.

-- Щодо того, що наш Дон Кiхот зараз роздумує, то тут ти таки, мабуть, маєш рацiю, -- задумалася Iра. -- Вiн i справдi зараз в роздумах, але роздумує вiн зовсiм не з приводу, як ти сказав, релiгiйних комiксiв, а роздумує вiн, скорiш за все, щодо того, чи можна вбити людину, не порушивши при цьому Божих заповiдей, а також, чи можна в такiй, як я йому змалювала, ситуацiї, не вбити людину, не порушивши тих же заповiдей. I вирiшить вiн цю проблему, я впевнена, на користь убивства, я б сказала, на користь богоугодного вбивства. Вiрнiше, вiн вже, мабуть, вирiши, що не замочити мого дядечка -- буде великим грiхом, i зараз наш святенник вже напевно що якраз вирiшує, як саме здiйснити це богоугодне вбивство. Уявляєш собi, як буде здивований мiй любий дядечко, отримавши кулю в лоба? Ха-ха-ха!.. -- зайшлася вона щирим смiхом, аж Гриня теж не втримався й собi засмiявся. -- Ну все, досить, -- миттєво посерйознiшала вона, так що й натяку на веселiсть не залишилося, -- як кажуть, по конях -- i вперед! -- вона зiскочила з капоту автомобiля, на якому сидiла, сiла в машину, кивнула Гринi головою й захлопнула за собою дверцята авта.

-- Вперед, то i вперед, -- Гриня взяв свiй пiджак, що його стелив на капот для Iри, обiйшов спереду автомобiль, сiв за кермо -- й машина повiльно рушила вперед.

Деякий час пiсля вiд'їзду Гринi з Iрою Сергiй ще незрушно сидiв. Хоча такi поняття, як "час" для Сергiя були зовсiм несуттєвими. Та й взагалi, вiн тодi навряд чи мiг би зрозумiти чи вiдрiзнити, що для нього є суттєвим, а що менш суттєвим, чи взагалi несуттєвим. Змiїний клубок болючого розчарування, розпачу, огиди вiд оцього вiдвертого хизування пiдлiстю, зрадою й цинiзмом, яке вiн щойно зустрiв, усвiдомлення якогось повного краху, цiлковитого руйнування всього, чим вiн до цього часу жив, чим дорожив, що складало для нього фундаментальнi, здавалося незнищеннi основи буття -- все це вирувало, нуртувало, жалило отрутою докорiв, розривало зсередини нерозв'язнiстю пекучих питань, притискало до землi неймовiрною ваготою невiдомостi так, що не те що встати, Сергiй навiть не мiг пiдвести схилену долу голову з утупленими в землю очима.

Нарештi вiн, опираючись рукою на стовбур дерева, потихеньку пiдвiвся. Якась неймовiрна втома, яку вiн навряд чи колись вiдчував навiть пiсля вiйськового марш-кидка в повному обладунку, оповила його тiло. Трохи постоявши пiд деревом, поки дещо вiдiйшли задерев'янiлi пiд час сидiння ноги, Сергiй поволi рушив у першому-лiпшому напрямку -- куди йти, йому було байдуже, як, взагалi то, було байдуже, чи йти кудись, чи не йти. Але йти виявилось якось легше, анiж просто сидiти й терзати самого себе пекучiстю нерозв'язних питань. Вiн iшов навмання.

Сонце вже впало майже до самого небокраю, готове ось-ось почати свiй щоденний захiд за небесний пруг, та було все ще досить видно, щоб вийти на лiсову стежину й попрямувати до мiста, але Сергiй зовсiм не збирався виходити на цю стежину -- йому на очi нiби впала якась непроглядна пелена невичерпної гiркоти. Вiн iшов навмання. Гiлля дерев боляче хльоскало його по обличчю, й вiн зовсiм не збирався ухилятися -- вiн просто цього не помiчав, адже усвiдомлення безповоротної утрати чогось самого головного хльоскало його зсередини батогами страждань набагато болючiше.

Пройшовши так деякий час, Сергiй чомусь, невiдомо чому, зупинився. Озирнувшись навколо, вiн помiтив, що стоїть на пагорбi, який чимось нагадував йому той курган пiд селом Веселим, на який вiн свого часу так любив ходити мрiяти як сам, так i разом з Оксаною. Звичайно, цей "Першотравневий пагорб" не йшов нi в яке порiвняння з тим курганом, оскiльки був набагато меншим, i все ж подоба мiж ними була, i саме ця подоба якимось недовiдомим чином притягла Сергiя до себе, ноги самi собою привели його на цю вершину пагорба й самi зупинились, аби поставити його перед невiдпорним фактом того, що вiн все ще знаходиться на цьому, такому на загал жорстокому й несправедливому, свiтi, але в якому все ж разом з оцим пагорбом iснує одночасно ще й курган пiд селом Веселим, а разом з Iрою Федорчук десь iснує ще й Оксана. Цей новий неочiкуваний поворот думок i почувань якось струсонув всевладдя пануючого над Сергiєвою душею чорторию страждань, якi наполегливо затягували всi почуття в глибини вiдчаю. Сергiй озирнувся навколо: вiн стояв не так вже й високо, але все ж над лiсом, з правого боку десь кiлометрiв за два розкинулося Першотравневе.

Якесь неймовiрно червоне, сонце в цей час якраз почало заходити за вечiрнiй пруг, розливаючи небокраєм полум'я призахiдної заграви. Дивнi почуття опанували Сергiєм, так нiби оце настав саме той, якийсь особливий, мiфiчний час, точнiше це була мить зупинки часу, що поєднувала його з вiчнiстю, це був нiби час здiйснення якихось вiдвiчних пророцтв, настанню яких не в змозi запобiгти нiякi перестороги, нiякi намагання, нiякi благання... Пригадалися раптом всi людськi й Божi перестороги, явленi йому i в явi i в сновидiннях, про нагальнiсть i невiдворотнiсть того вибору, в якому не можна помилитися.

Що ж, мабуть, вiн цей вибiр зробив -- вiн широко вiдкритими очима поглянув на призахiдне сонце: зраджене свiтлом, зраджене днем, заскочене на гарячому розпачi, налляте червiнню сорому i гнiву, сонце терпкою сльозиною стiкало з небесної щоки прямо Сергiєвi у вiчi й холонуло в його грудях, а вiн бачив, як розгублений вечiр, ковзнувшись на кривавiй плямi заграви, повiльно падає в глибини сутiнок. Мимовiльно прислухавшись до того, як заримований березовим шелестом вiтер виводить на струнах недосяжної нiжностi журливу мелодiю задуми у стилi густого смеркання, Сергiй навiть не стямився, як скрадливi долонi мороку владно лягли йому на плечi, притиснувши його гiркi думи до безвиходi ночi -- i тодi вже йому залишилося лише спiвчутливо споглядати, як беззахиснi зiрки покiрно одягають на себе ярма сузiр'їв i тягнуть за собою важкi плуги зодiакальних значень, переорюючи неосягненну цiлину мiжгалактичних глибин на рiллю осягнень неминучостi пророцтва. Сергiя до самих глибин єства пройняв холод усвiдомлення того, що вiн тепер зможе лише обпектися, коли завтра у вогнi ранкової заграви як завше скочить у палаючi стремена часу, i навiть коли вiн ось прямо зараз стане на повен зрiст опiвнiчного всесвiту, то зможе лише знову зазирнути в слiпi зiницi темряви.

Вже була справжня нiч. Восени взагалi темнiє рано, й коли Сергiй не те що отямився, а просто помiтив, що вже пройшов деякий час, то навколо панувала вже справжня нiч. Власне кажучи, настання ночi не справило на Сергiя нiякого враження -- день був, чи нiч, для нього було байдуже, вiн просто вiдмiтив для себе якимось зовнiшнiм, нiби зовсiм вiд нього незалежним розумом, що настала нiч. I вiн знову рушив. Куди? Вперед? Мабуть, що i вперед. Знову навмання? Не зовсiм -- його вело зараз уперед якесь шосте почуття, можливо теж незалежне вiд його власної волi, але владне й наполегливе, якийсь внутрiшнiй компас показував йому напрямок. Куди? Куди ж iще може вести християнина його внутрiшнiй компас, як не до храму? Так, Сергiй, сам того не усвiдомлюючи, простував до храму Першотравневого. Звичайно, все, що було пов'язане з мiсцевим храмом, поки що було не дуже до вподоби Сергiєвi: нi вiдверте насадження користолюбства мiсцевим священиком, нi сам цей користолюбний священик, батюшка Санько, з його заяложеною iмперською чорносотенною iдеологiєю про єдину-триєдину неподiльну Росiю, де Українi була визначена роль безсловесної й бездушної рабинi пiд батогом старшого брата -- все це нiяким чином не могло б припасти Сергiєвi до серця. Але храм Божий -- є храм Божий. Перш за все всякий храм -- це оселя Господа, i ти повинен iти до цiєї оселi зi своєю власною свiчею вiри в душi, навiть якщо ця свiча вiри буде єдиною в цьому храмi, iти й молити Господа про те, щоб вiд твоєї свiчi запала така ж сама свiча в кожному серцi.

Повiльно йшов вiн чи швидко, Сергiй не знав, як до кiнця не усвiдомлював i напрямку свого руху. Бiльш-менш повне опритомнення настало вже аж коли вiн опинився власне неподалiк вiд храму, того самого храму, в якому вiн був ще сьогоднi вранцi з невдалим намiром вiдстояти вранiшню молитву. I тут сталося знову таки, диво -- не диво, але щось таки дуже схоже на те: пiдiйшовши до храму, Сергiй побачив на майданчику перед входом у церкву -- бабу Горпину! Так, так, саме ту стареньку Горпину Степанiвну, яку вiн зустрiв колись, щойно тiльки приїхавши до села Веселого... Спершу Сергiй просто незрушно застиг, прикипiвши до землi вiд цiєї несподiваної зустрiчi, потiм вирiшив, що це просто мара, просто галюцинацiя, виплiд його пригнiченої свiдомостi, що з'явився, як захист вiд нападу непереборних, невiдпорних душевних страждань, завданих йому життям так несподiвано, так пiдступно, так сильно...

Потiм вiн став приглядатися прискiпливiше: звичайно ж, це не була та сама Горпина Степанiвна з села Веселого, але ця бабуся бiля храму мiстечка Першотравневе була настiльки разюче схожою на ту Горпину Степанiвну, що це саме по собi було дивом! Ще б пак! Отут i зараз, в час найглибшого болю вiд найпiдлiшої зради зустрiти раптом майже Горпину Степанiвну! Адже ця невiдома, худенька сивоволоса, старенька бабуся не тiльки зовнi була дуже схожою на Горпину Степанiвну -- вона, як i Горпина Степанiвна, пересуваючись таким же перевальцем, точнiсiнько так трохи метушливо, дбайливо прибирала майданчик навколо тутешнього храму, вправно орудуючи мiтлою, вiником, совком та iншим причандаллям, пiсля чого довкiлля цього храму ставало таким же привабливим, як i довкiлля храму села Веселого, з яким у Сергiя було пов'язано так багато найкращих в його життi переживань -- хiба це не диво!

Деякий час простоявши так пiд чаром спогадiв, Сергiй пiдiйшов ближче й сiв на лавку, що стояла неподалiк вiд храму. Бабуня ж i далi турботливо продовжувала прибирання iз запалом i вправнiстю молодої жiнки, незважаючи на свiй досить похилий вiк -- i це теж уподiбнювало її до тiєї ж майже дев'яностолiтньої Горпини Степанiвни, яка справлялася i зi справами церковними й громадськими, i господарство своє порала справно, i нi трохи при цьому не жалiлася на старечi немочi. Сергiєвi навiть трохи аж вiдлягло вiд серця.

-- Бабуню, досить вже вам вдосконалювати й так досконалу чистоту, яку ви навели тут, -- звернувся Сергiй до старенької, коли та, вже впоравшись iз прибиранням, роздивлялася на результат своїх зусиль -- чи немає бува ще якої недоробки.

-- Та я й сама бачу, що, мабуть, вже досить, -- ще раз окинула вона оком прицерковний майданчик, склала свiй нехитрий реманент до невеличкої комiрки при церквi, замкнула її, сховала ключi до кишенi й, пiдiйшовши до Сергiя, запитала: -- А ви просто вiдпочити сюди прийшли, чи, може, хочете зайти до церкви? Якщо хочете -- то будь ласка, у мене й ключ вiд церкви є, можу вiдiмкнути.

-- Та нi, дякую, не треба, я взагалi то сьогоднi в цiй церквi вже був уранцi, -- знову окинув Сергiй оком храм, -- але не в цьому рiч. Звичайно, вивчити внутрiшню будову храму -- це просто необхiднiсть для мене, але... Але, знову ж таки, не в цьому, власне, рiч, -- вiн вiдчув, що якось плутається в своїх думках, не може зосередитись i зрозумiти свої власнi намiри й думки. -- А рiч у тiм... -- промовив вiн, аби просто щось промовити, доки щось вартiсне не прийде йому на думку й, подивившись на бабцю, зрозумiв, що ще трохи, i старенька буде вважати його просто не сповна розуму. -- Рiч у тiм, -- нарештi в його головi виникла якась здорова логiка розмови, -- що я знаєте хто? Я Сергiй Богданенко.

-- Еге ж, -- тiльки й спромоглась у вiдповiдь промовити бабуся, непорозумiння на обличчi якої все ще було досить промовистим. -- А я Галина Iванiвна Рябченко. Всi мене ще кличуть бабою Галею. От, -- розвела вона руками i знову якось запитально подивилася на Сергiя, наче намагаючись вiдгадати щось.

-- Дуже приємно, -- посмiхнувся привiтно у вiдповiдь Сергiй, в головi якого нарештi виникла тема розмови. -- Але я мав на увазi, що я саме той художник Сергiй Богданенко, якого запросили до вашого мiстечка для того, щоб я зайнявся реставрацiєю вашого храму. Тобто, -- вирiшив вiн пояснити ще раз, оскiльки на обличчi бабусi все ще читалася якась недовiра, -- саме я буду робити реставрацiю саме оцього вашого ось храму, -- показав вiн рукою на церкву.

-- А-а-а, -- радiсно вигукнула бабця, -- то оце ви i є той самий знаменитий столичний художник, якого умовляв до нас приїхати сам Федорчук?

-- Так, так, саме так. Оце я i є той самий художник. Оце я до вас приїхав, -- ствердно закивав головою у вiдповiдь Сергiй.

-- Нарештi! Слава тобi, Господи, нарештi ви приїхали! -- здавалося радостi баби Галi не було меж.

-- Так, оце я й приїхав, приїхав iще вчора, i приїхав саме на запрошення Семена Павловича Федорчука, та й жити залишився теж таки в Семена Павловича.

-- Та Семен Павлович достойна, дуже достойна людина. Дуже багато вiн зробив для нашого мiста, -- пiдхопила бабця тему. -- Оце й церкву нашу збудовано за його допомогою, коли вiн ще був тут у нас в далекi часи районним начальством. А потiм, коли настали вже iншi, оцi капiталiстичнi часи, й Семен Павлович дуже розбагатiв, то й тодi вiн нас не залишав: то грошикiв на ремонт школи пiдкине, то на ремонт дитячого садка, а оце нещодавно розкошелився на те, щоб повнiстю вiдремонтувати нашу церкву, та ще щоб робив це найкращий серед усiх майстрiв аж iз самої столицi. Оце, виявляється, ви, Сергiю. Слава Господу вже й приїхали. Нарештi ми вас i дочекалися.

-- А Семен Павлович, -- подивився Сергiй на бабцю прискiпливiше, щоб розгледiти, чи бува не ввела його в оману зовнiшня подiбнiсть баби Галини й Горпини Степанiвни, чи не така ж сама баба Галина корислива прихрамова служка, як i бабця, що зранку торгувала тут свiчками i як сам мiсцевий пiп Санько -- дуже вже вона вихваляє цього мiсцевого багатiя, про якого, принаймнi зi слiв його племiнницi, навряд чи можна було думати, як про дуже порядну людину, хоча Iринi тепер теж, власне, навряд чи можна було довiряти. Та й в iншому розповiдь баби Галi суперечила тому, що про Федорчука знав Сергiй, хоча й знав вiн це, знову ж таки, зi слiв тiєї ж Iри, -- я маю на увазi, Семен Павлович, ви сказали сам розбагатiв? -- адже вiн пам'ятав, що Iра розповiдала йому, що всi багатства, якими зараз володiв Семен Павлович, насправдi заробленi були його братом, батьком Iри, Iваном Павловичем, якого Семен Павлович, на додачу до всього, ще й убив.

-- Та звичайно ж сам, а хто ж би йому дав цi багатства? -- якось аж здивувалася бабця. -- Ми ж бо всi з тих часiв, коли багатiїв серед нас зовсiм не було, i батьки Семена Павловича теж були звичайними радянськими людьми, а не якимись там князями чи мiльйонерами, то де б вiн ще взяв цi грошi, якби не сам їх роздобув?

-- Та нi, я не про батькiв, -- пояснив Сергiй свою думку, -- я про брата Семена Павловича, адже у нього був брат Iван, Iван Павлович, чи не так?

-- Так, так, звичайно так, звичайно, був у Семена Павловича брат Iван. Був. Але до чого вiн цей Iван, яким вiн боком до того, що Семен Павлович заробив?

-- Так от це я якраз i хотiв саме у вас, Галино Iванiвно, запитати, чи Iван Павлович бува не брав нiякої участi в заробляннi цих самих знаменитих мiльярдiв його брата Семена Федорчука?

-- Iван брав участь у заробляннi грошей? -- так, наче їй повiдомили про те, що небо раптом упало на землю, перепитала бабуся, очевидно, не повiривши власним вухам. -- Iван брав участь у заробляннi грошей! Ха-ха-ха!... -- щиро розсмiялася вона. -- Та Iван, царство йому небесне, хоч i кажуть , що про покiйникiв поганого не можна говорити, але Iван, прости Господи, у своєму життi, мабуть, i копiйки зроду не заробив. Вiн тiльки витрачати вмiв. Заробляти грошi -- це справа Семена Павловича, це вiн заробляв.

-- А чим же Iван займався?

-- Та на шиї у Семена ж сидiв, чим же вiн ще займався. Забулдига Iван був першостатейний, забулдига й гуляка. З самого дитинства зладу з ним не було нiякого: то в город чийсь залiзе й не скiльки тiєї городини вирве, скiльки перетовче, то вiкно комусь виб'є, то ще в яку халепу влiзе, а батькам вiддувайся -- ох i натерпiлися вони з ним. А як в школу пiшов, то ще гiрше -- класу з п'ятого чи шостого вже курити й випивати потроху почав, бiднi вчителi з ним натерпiлися, насилу якось вже школу закiнчив. Декiлька разiв навiть намагався ще й до роботи стати, то там, то там десь поступить, але бiльше мiсяця нiде не втримувався: тiльки п'є, роботу прогулює, та тягне все, що погано лежить -- кому ж це сподобається. Так все своє життя й пропив та прогуляв. Вiрнiше, брешу, було трохи i в його життя бiльш-менш людського. Закохався якось наш Iван не на жарт, у Настю Петриченко, Кирила Петриченка дочку з нашого ж мiстечка. Закохався, як кажуть, на смерть, i вже i так, i сяк до неї, а вона ж що, вона, наче б i сама теж покохала Iвана, але вийти замiж за такого гультяя -- це просто життя своє загубити, та й годi. Та й батьки ж її дуже були проти такого, зрозумiло. Та Йван, як на диво, побожився, що кине пити й гуляти, i таки довший час i справдi не пив, та довгенько таки не пив -- i в рот тiєї гидоти не брав. Всi просто очам своїм не вiрили, але факт, як кажуть, є факт, нi грама Iван не п'є, сумирний став, на роботу щодня ходить. Iвана на той час на дуже гарну роботу улаштував його брат Семен, який на той час уже у нас в районному начальствi ходив. Що ж, дивляться всi, що Iван вже зовсiм не той, i за розум узявся й господар добрячий, непитущий -- як кажуть, нiчим крити, та й Настя його таки й справдi кохала, одне слово одружились вони з великого свого кохання. Невдовзi й донечка в них народилася, Iрочкою назвали, i жили наче ж добре, не бiдували, щасливi такi всi були. Та не так вже це щастя довго тривало. Там десь, чи рокiв зо три вони отак у щастi й прожили. А потiм Iван потроху таки знов за своє взявся: спершу, криючись, потроху почав пiдпивати, а далi бiльше й бiльше, i все почалося знову. П'є та гуляє наш Iван, та ще й дружину свою з донечкою почав ображати, та навiть руки розпускати -- лихо й бiда, та й годi, що ще ждати вiд тiєї проклятої горiлки. Не витримала такої наруги Настуня, дружина Iванова, на серце дуже вона, дуже заслабла, та невдовзi й приставилася сердешна, земля їй пухом. А Iван пiсля цього з горя так почав пити, що не дай Бог, на серцi то в нього який камiнь важезний -- вiн же розумiв, що смерть коханої на його совiстi, розумiв. Та отак вiн не набагато й пережив свою дружину, вiд горiлки почалися в нього всiлякi хвороби: i печiнка там, i шлунок, i серце -- одне слово все в нього захворiло вiд горiлки. А лiкуватися вiн нi за якi грошi не хотiв. Воно, може б, i змогли лiкарi йому чимось зарадити, брат Семен бо ж не пошкодував би на лiкування нiяких грошей, та який толк з того лiкування, як Iван, не встигне зранку прокинутись, а вже напився. Та й сам вiн, Iван говорив, що, мовляв, свою дружину я вбив, то й менi теж не можна жити на цьому свiтi. Справедливо, мовляв, так буде. Так от невдовзi й пiшов услiд за дружиною, царство йому небесне. Отака от iсторiя.

-- А що ж Семен Павлович? -- запитав Сергiй, який давно вже зрозумiв, що iсторiя, яку йому розповiла Iра -- це просто вигадка, але йому все ж хотiлося розiбратися в усьому бiльш глибоко, та й просто зараз в його станi хотiлося, щоб хоч хтось побув поряд i просто й вiдверто поговорив з ним.

-- А що ж Семен Павлович? Семен Павлович всiм серцем хотiв би зарадити горю, та не в його це було владi, -- задумалася баба Галя. -- Семен i взагалi то був повна протилежнiсть свого рiдного брата Iвана. З самого дитинства Семен був слухняною, роботящою дитиною. I батькам в усьому допомагав, i школу з золотою медаллю закiнчив, i в iнститут вiдразу ж пiсля школи поступив, i ще поки в iнститутi навчався, то вже тодi й грошi непоганi почав заробляти. А як тiльки iнститут закiнчив, то вiдразу ж i в нас тут у районi, хоч i невеликим якимось, а все ж начальником улаштувався в райкомi партiї, у нас тодi ще райкоми партiї були. А допомiг йому один великий обласний начальник з обкому партiї, з донькою цього обласного начальника Семен ще з iнституту зустрiчався, а тодi з нею ж i одружився. Так що Семен вiдразу на ноги крiпко в життi став. Так i пiшов вiдразу вгору: якийсь там час в районi пробув -- та й в область невдовзi на нове мiсце, на пiдвищення пiшов, вiн би й далi пiшов би та й пiшов, i мабуть би скоро аж до самої Москви по партiйнiй лiнiї дiйшов, так не стало раптом нi партiйної лiнiї, нi самої партiї, нi Радянського Союзу, i Москва вже нам -- не указ. Та нiчого, немає Москви, зате тепер Київ є -- Семен вiдразу за Київ зачепився, як i всi партiйнi начальники, вони ж навiть i з крiсел своїх не попересiдали, тiльки таблички на кабiнетах помiняли, та все народне добро собi по кишенях розгребли. То й Семен, не останнiй же дурень, i собi, що тiльки змiг прихопив з народного добра -- i фабрики у нього, й заводи i отi, як їх, банки, що ото грошi там крутять, одне слово став наш Семен Павлович пан на всю губу. Щоправда, допомагає таки вiн непогано всiм, хто до нього за допомогою звернеться, не шкодує нi на що грошей, та й людина вiн, не буду брати грiха на душу, непогана, гарна вiн людина, добра, щира, носа нi перед ким не задирає, завжди й привiтається з кожним, i вислухає, й допоможе -- гарна вiн людина, грiх жалiтися.

-- А от ви, бабуню, сказали, що Семен Павлович, одружений був, здається з дочкою якого начальника?

-- А так, так, аякже, одружився Семен тодi, а батько його дружини був тодi великим обласним начальником i помагав своєму зятевi дуже сильно: i в райкомi партiї Семен на ноги мiцно став завдяки своєму тестевi, а потiм i в область перебрався теж з його допомогою. Тодi ж бо всi так просувались: там син, кум, сват, брат -- всi одне одного тягли, сунули, пiдпихали, як кажуть, рука руку миє, от i Семена ж сват просував, бо без цього тодi нiяк не можна було в люди пробитися, та воно й зараз те ж саме, хоча тепер ще можна за грошi купити яке завгодно тепленьке прибуткове мiсце.

-- А дружина Семена Павловича як? Я щось не бачив її вчора в домi Федорчука. Вони що, окремо живуть, чи може вона просто не захотiла сюди їхати?

-- Дружина? -- бабуся трохи задумалась. -- Людмилою її звали. Розлучилися вони.

-- Давно розлучились? I чому ж?

-- Та хто ж його знає чому. Чужа душа -- суцiльна темрява. А виглядає так, що одружувався з нею Семен, звичайно що, не без кохання, звичайно, подобались вони одне одному. Ясна рiч. Але, -- бабуня скрушно похитала головою. -- Кохання коханням, але, як би то не було, Семен таки син простих батькiв, що батько в нього, що мати звичайнiсiнькi роботяги з порепаними мозолястими руками, а Людмила -- донька великого обласного начальника, саме завдяки якому, а значить i завдяки Людмилi, Семен i просувався по службi. Так от Людмила й вiдчувала себе пупом землi, главою сiм'ї, командувала Семеном, вимагала вiд нього, щоб вiн забезпечував її всiм найкращим, виконував всi її забаганки, комизитися почала, а потiм пiдпивати, а потiм, врештi, почала й зраджувати Семена з ким не попадя. Отак от.

-- А Семен Павлович же що?

-- А що Семен Павлович? Семен Павлович все терпiв, а що йому ще залишалося робити, адже ж вiн знав, що все його просування по службi залежить вiд Людмилиного батька, i якщо тiльки Семен посвариться з Людмилою, тим паче, якщо вони, не дай Бог, розлучаться, то все -- кiнець його кар'єрi. То ж вiн i терпiв. Але терпiв Семен лише доки був Радянський Союз, а при Союзi всемогутня партiя, а при партiї всемогутнiй Семенiв тесть, а коли не стало нi Союзу, нi партiї, i тесть став нiким, а Семен Федорчук, навпаки, став всемогутнiм, бо всемогутнiми стали грошi, й грошей у Семена стало дуже багато, отодi вже Семен i сказав своїй любiй дружиноньцi, що все, до побачення, моя мила, iди вiдтепер своєю дорогою -- i розлучились вони. Нi, Семен не став своїй дружинi жорстоко мститися за всi її пiдлостi, вiн мiг би, звичайно, вигнати її з дому нi з чим i пустити по свiту голою й босою, i нiхто б йому кривого слова не сказав -- хто б тодi посмiв щось сказати проти самого Федорчука? Але ж нi, Семене Павлович не такий, вiн повнiстю забезпечив свою дружину на все життя, я ж кажу, що Семен Павлович -- не погана людина, я б сказала, гарна людина, iнший би на його мiсцi давно вже задер носа так, що й людей би пiд ногами не помiчав, а цей нi, цей людиною залишився. Нiчого не скажеш, добра людина.

-- А дiти в них були?

-- Нi, нi, дiтей, не було. Не було в них дiтей -- може, оце iз-за цього й Людмила почала пускатися в гульки, i Семен до неї збайдужiв врештi решт. Що ж, немає дiтей -- немає сiм'ї.

-- I що ж, Семен Павлович пiсля розлучення з цiєю Людмилою бiльше так нiколи нi з ким i не одружувався? -- запитав Сергiй.

-- Нi, так i не одружувався, -- спiвчутливо промовила Галина Iванiвна. -- Так неодруженим i залишився. Не довiряю, каже, я тепер пiсля Людмили жiнкам, можливо, каже, i є серед них достойнi й чеснi, але боюсь помилитися. Та й в лiтах, каже, я вже, хоча, якi там його лiта? Мiцний, ще ж молодий, здоровий чоловiк. Але... -- ще спiвчутливiше похитала вона головою. -- Видно, така вже доля його бути одиноким. Батькiв своїх Семен поховав, з дружиною своєю розлучився, Семенiв брат Iван разом зi своєю дружиною померли, якби ще не брата Iвана донька Iра, то й зовсiм би був один однiсiнький, як перст, на бiлому свiтi, наш Семен Павлович. А так хоч ця його племiнниця Iра при ньому залишилася, її Семен Павлович, взагалi то, за власну доньку вважає.

-- Iра, -- промовив i собi Сергiй це iм'я й вiдчув, як знову завирувало в його душi. -- А що ж ця Iра? Це виходить єдина, так би мовити, рiдна людина залишилася в Семена Павловича?

-- Так, звичайно, -- погодилась бабуся, -- одна єдина оця небога в нього й залишилася з рiдних на всьому свiтi.

-- I що ж вона, Iра, являє собою?

-- Та що ж? -- трохи наче нехотя почала старенька. -- Я так скажу, мати цiєї Iри, Iванова дружина Настя, дуже гарною жiнкою була: щира, добра, чесна, лагiдна, поганого слова вiд неї нiколи не почуєш, голосу було нiколи нi на кого не пiднiме, навiть на Iвана свого, коли той почав знову пити й руки розпускати, навiть тодi жодного поганого слова вiд неї нiхто не чув, все мовчки терпiла, тiльки бувало вiдмахнеться, коли мова зайде -- i все. А на що вже красива була Настя, то й словами не опишеш -- красуня була просто неймовiрна, i краса її -- це, мабуть, єдине, що вiд неї дiсталося її доньцi Iрi, в усьому iншому ця Iра -- вилитий її батько Iван, та навiть i його вона, мабуть, перевершила.

-- Що ви маєте на увазi?

-- Що я маю на увазi? Та те й маю на увазi, що на всi бешкети й витребеньки з самого дитинства пускалася ця Iра, то там у шкоду влiзе, то там, точнiсiнько, як її батько в дитинствi. Так Iван, вiн, може, коли було й залiзе в чий сад чи город, так це, може, йому не вистачало там чогось по бiдностi, а в Iри цiєї -- чого тiльки забажає, то все є й так. А то ще курити та випивати вже ж почала ще в школi, класi в шостому чи сьомому, матюкатися навчилась, як мугиряка, i це ж -- дiвчинка! А з хлопцями, вибачаюсь, по-справжньому жити почала, як в неї цi сiсiчки, прости Господи, тiльки но як пиптики на сухоребрих її дiвчачих грудях повипиналися. Тьху! -- перехрестилась вона скоренько. -- Господи, прости грiхи нашi. Отака от ця Iра вродилася.

-- А Семен Павлович же що з цього приводу?

-- Семен Павлович тiльки й знає, що носиться з цiєю Iрою, та донечкою своєю взиває. Каже, що, мовляв, не дав менi Бог рiдних дiтей, так тепер для мене Iра рiднiша за рiдну дитину, й усi її забаганки, не встигне Iрочка що придумати, як Семен вже виконав: i наїдки, якi тiльки забажає, i наряди з самого Парижу -- все тут i зараз для неї на готовi. Отака слiпа любов. Отак Семен i розбестив свою небогу, хоча й сама вона, як кажуть, вiд природи -- вiдiрви, та викинь. У мене внучка, Надiйка, так вона з цiєю Iрочкою не те, що дружить -- дружити з Iркою я онучцi суворо заборонила -- а так вони спiлкуються мiж собою, однолiтки ж. Так Надiйка якось розповiдала, ще як вони до школи ходили, що Iрочка ця Федорчукова, все хвалилася, що, мовляв, для неї найбiльшим прикладом серед усiх жiнок, найбiльшим, як же це вона сказала, -- задумалась вона, -- iден... якось?...

-- Може, iдеалом? -- пiдказав Сергiй.

-- Так, так, точно, iдеалом! Найбiльшим iдеалом, казала наша Iрочка, для неї була росiйська iмператриця Катерина Друга, або, як її ще називали Катерина Велика.

-- А чому ж так, вона не пояснювала?

-- Так отож, отож, в тому то й рiч, -- пiдняла вказiвний палець бабуся. -- Каже, що, мовляв, ота сама Катерина була простою якоюсь третьосортною, задрипаною, нiкчемною нiмецькою принцескою, якiй наче б то в життi нiчого особливого й не свiтило, але якiй вдалося вийти замiж аж за iмператора Росiї й завести при цьому собi ще при живому чоловiковi коханцiв. Потiм, каже, ця Катерина намовила своїх коханцiв, якi до того були ще й братами, вбити свого чоловiка-iмператора. Коли ж її коханцi вбили таки її чоловiка, то Катерина сама стала росiйською iмператрицею Катериною Другою i тодi вже пустилася на всi заставки: не було, казала Iрочка, такої найзлочиннiшої примхи, найпiдлiшої забаганки, не було такої найнеприроднiшої пристрастi, не було такої найзбоченiшої вигадки для погамування тваринної плотської хiтi, не було, одне слово, такої бридкої гидоти, якої б не вчинила ця iмператриця Катерина. А далi Iрочка ще розповiдала про всi тi огиднi способи, якими Катерина Друга совокуплялася як з людьми, так i з тваринами, тьху, тьху, тьху, прости, Господи, -- перехрестилась бабця. -- А тодi наша Iрочка й каже таке, що от, бачите, ця iмператриця була по сутi своїй гiрше за всяку проститутку й злочинницю, а в Росiї її вважають найдостойнiшою з достойних жiнок, ставлять їй пам'ятники, називають Катериною Великою. Бiльше того, Iрочка наша ще й додавала, що в Росiї тих часiв iмператори були до того ж ще й офiцiйними очiльниками церкви, так що Катерина Велика була до всього ще й главою Росiйської Православної церкви, а отже тим самим iмператриця Катерина була майже офiцiйною святою. I похвалялась тодi Iра, що й собi буде в життi наслiдувати в усьому оцю саму росiйську iмператрицю Катерину Другу, тобто не буде такого, з огляду на закони держави й людську пристойнiсть, найжахливiшого злочину й найогиднiшого грiха, на який би Iра, як i iмператриця Катерина, не зважилась би заради угамування своїх бажань, i при цьому Iра, бачите, буде вважати себе, такою ж Великою i святою, як i Катерина Друга! От так от! Отака от Iрочка, -- розвела вона руками.

-- Так, дiйсно, -- задумано похитав головою Сергiй, -- цiла фiлософiя. Небезпечна, дуже небезпечна фiлософiя. Цiла сумiш, тут тобi й Нiцше, i Фрейд, i Афродiта в обнiмку з Нероном, i ницiсть iмперської величi, i все, що хочеш... Дуже небезпечна фiлософiя.

-- От, от, i я ж казала своїй внучцi Надiйцi, що ця Iрочка дуже погана, дуже небезпечна людина, казала, щоб трималась Надiйка якнайдалi вiд Iрки Федорчук. Та де там, всi ще в школi за нею табуном ходили: що дiвчата дивились на неї, як загiпнотизованi й кожне її слово ловили, що хлопцi за нею, як зачарованi бiгали готовi заради її посмiшки на все. А вона ж, Iрочка наша, тих хлопцiв мiняла, як тi рукавички, а то й з двома i з трьома одночасно зустрiчалась, та ще як зустрiчалась -- абортiв тих вже стiльки переробила, що не дай Бог! А останнiй аборт, коли лiкарi сказали, що вже якщо зробити й за цим разом аборт, то навряд чи пiсля цього Iра наша колись зможе стати матiр'ю, так Семен Павлович уже тодi всiма правдами й неправдами наполiг, домiгся, примусив Iру не робити цього аборту. I як вона вже народила хлопчика, то радостi Семена не було меж -- забрав вiн новонародженого вiд Iри, бо їй байдуже було до тiєї дитини, i вiддав цього хлопчика однiй годувальницi, що теж тодi якраз народила -- гарнiй жiнцi вiддав, щоб та ходила за немовлям, годувала його своїм молоком, благо молока в неї вдосталь було i для свого хлопчика i для маленького Федорчука. Дуже, дуже радий був Семен з народження свого онучка, Богданчиком його назвали, зараз пiдростає вiн десь у дуже дорогому пансiонi. А Iрочцi нашiй -- як з гуся вода, вона, мабуть, вже й забула про свого синочка i гуляє собi налiво й направо, як i завжди.

-- Так, справдi, -- з гiркотою в голосi промовив Сергiй, -- небезпечна, дуже небезпечна людина ця Iрочка. Навiть набагато небезпечнiша, анiж я собi мiг уявити. Виглядає так, що й справдi наша Iрочка є гiдною наступницею й послiдовницею росiйської iмператрицi Катерини Великої: вони дiйсно вартi одне одного -- кумир i її прихильниця.

-- Оце такi, бач, доводиться розмови вести бiля храму Божого. Та ще, якось воно, -- трохи аж розгублено, звертаючись не стiльки до Сергiя, а наче до якогось вiдсутнього свiдка їхньої розмови, продовжила бабуся, -- як би це сказати, дiвчинка ж, наша Iра, хоч би вже хлопець був, то воно ще якось би, а так...

-- Ну то й що, -- з ноткою фiлософської печалi вiдповiв Сергiй, -- була б наша Iра хлопцем, то в цього хлопця замiсть росiйської iмператрицi Катерини Другої кумиром i iдеалом був би росiйський iмператор Петро Перший. А Петро Перший, на додачу до всiх достоїнств своєї колеги Катерини Другої, був ще й жахливим богоненависником, страшенно не любив священикiв i ченцiв, зате дуже любив сам особисто власноруч катувати людей, до речi й свого рiдного сина закатував до смертi, зокрема й за те, що той, на вiдмiну вiд свого батька, був людиною глибоко вiруючою. А ставлять пам'ятники, шанують i поклоняються в Росiї Петру Першому не менше, а навiть бiльше нiж Катеринi Другiй -- на Петра Першого там просто моляться. Та й, будучи росiйським iмператором, Петро Перший також очолював Росiйську Православну Церкву. Такi от, як бачите, вони -- кумири й iдеали. От тiльки, -- вiн ненадовго задумався. -- От тiльки жаль Гриню -- Гриню наша Iрочка теж використає й викине на смiтник, як останню ганчiрку...

-- Що, що? -- не зрозумiла бабуся останнiх слiв Сергiя. -- Який Гриня? Про що це ти?

-- Та це я так, про своє. Не зважайте, бабуню.

-- Господи Боже, прости нам грiхи нашi, -- тiльки й спромоглася промовити, перехрестившись, старенька.

Попрощавшись i перехрестившись на храм, десь, мабуть, опiвночi Галина Iванiвна пiшла собi й залишила Сергiя пiд церквою на самотi. Болючi роздуми ще на якийсь час тримали його на лавi бiля храму, але не довго -- все ж таки ходити було дещо легше, анiж просто пасивно сидiти, перемелюючи в собi болючi думки й почуття, простий фiзичний рух все ж якось, хоч i не зовсiм, але ж хоч трохи розвiював страждання.

Сергiй пiдвiвся й пiшов. Куди? Кудись. Чи довго вiн ходив? Хто ж його знає. Сергiй довго блукав якимись околицями, перелiсками, його знову хльоскало по обличчю гiлками, чого вiн знову не помiчав. Ще б пак, ще вчора вiн твердо стояв на ногах, i враз iз-пiд нього вибили опору. Вибили миттєво й безжально. Нi, позбувшись опори, вiн зовсiм не вiдчув, що вiн падає вниз, адже для цього принаймнi треба було б знати, де вiн, цей низ, який повинен би бути напроти верху, але Сергiй уже не знав, не вiдчував, де низ, де верх, де бiк... Вiн нiби нерухомо завис у вакуумi. Звичайно, можливо Сергiй i падав униз, можливо вiн летiв уверх, або ж рухався вперед чи назад, можливо, -- але ж у тому безповiтряному, безжиттєвому, знеречевленому вакуумi вiдчаю, в якому вiн раптом опинився, стан руху був абсолютно тотожний стану спокою: вiн нiби завис, точнiше наче розчинився у цьому мертвотному безмежному вакуумi болю й страждання.

Дорога назад була остаточно й безповоротно вiдрiзана -- Сергiй дуже добре розумiв: пiсля всього, що сталося, особливо ж пiсля його ганебної зради, коли вiн, як хлопчисько потрапив на гачок Iри, про Оксану, про отця Михайла, про село Веселе можна тепер буде лише згадувати, причому згадувати лише як про гiрку безповоротну утрату. Нi, це не була просто миттєва слабкiсть, про яку можна просто забути й повернутися до попереднього iснування -- все його життя, яке було до зустрiчi з Оксаною повстало вчора проти того життя, яке могло б бути пiсля цiєї зустрiчi. I Сергiй спасував перед спокусами свiту цього, став знову тим ненаситним до грiховних насолод молодим Сергiєм, який повнiстю вiддавався земним пристрастям, причому потурання грiховнiй природi здiйснювалося з найблагороднiшими, здавалося, намiрами. Господи, як же все заплуталося. Як все складно. А здавалося таким простим, таким високим, таким достойним. Видно, далеко ще йому до того, щоб стати гiдним такої дiвчини, як Оксана. Вiн сам себе рiшуче й безповоротно вiдтяв вiд можливого омрiяного щастя, i зараз просто вiддаляється -- з кожною миттю вiн все далi й далi вiд щирої посмiшки Оксани, вiд натхненного слова отця Михайла, вiд вечiрньої прогулянки затишними вулицями села Веселого.

Сергiй, блукаючи примiськими перелiсками, якось натрапив на берег мiсцевої рiчечки. Трохи постоявши на березi, вдихаючи настояну на рiчковiй течiї прохолоду, вiн дiстав iз-за поясу пiстолет i швиргонув його далеко в рiчку.

Потiм Сергiй ще десь блукав. Потiм сидiв. Потiм знову блукав. Потiм кудись їхав. Автобусом?... Поїздом?.. Попуткою?..

Звичайно, вiдсутнiсть Сергiя помiтили в домi Федорчука вже з самого вечора, але великого значення цьому факту не надали -- новоприбулий художник, та ще молодий до того ж -- чи мало всiляких причин, якi могли б стати йому на завадi, щоб спокiйно переночувати в теплiй постелi: вiд натхненного обдумування майбутньої роботи з реставрацiї пiсля ознайомлення з храмом до несподiваної любовної пригоди. Так що нiкого вiдсутнiсть гостя не схвилювала, тобто майже нiкого -- Iру з Гринею ця вiдсутнiсть все ж дещо насторожила, але й вони врештi все ж вирiшили почекати до ранку.

Коли ж вранцi, не дочекавшись Сергiя, Гриня метнувся можливими мiсцями перебування Сергiя -- вiд храму й оселi батюшки Санька до злачних мiсць Першотравневого -- й нiде гостя не знайшов, отодi вже вiдсутнiсть новоприбулого художника стурбувала всiх. Тодi вже сам Федорчук задiяв усi свої можливостi для якнайскорiшого пошуку свого гостя: були пiднятi на ноги всi можливi установи вiд мiлiцiї й пожежних до добровольцiв з мисливських i спортивних органiзацiй. Мiлiцiєю були задiянi службовi собаки: Iру з Гринею дещо стурбувало, коли взятий собакою Сергiїв слiд привiв до мiсця їхнього вчорашнього романтичного побачення. Але службовi собаки виявили ще й слiди Сергiя, якi вели до храму й до батюшки Санька, слiди, якi петляли примiськими перелiсками, виводили до рiчки, i врештi привели до залiзничного полотна й автостради... Особливо, звичайно ж, примусили задуматися слiди, якi виводили до залiзницi й автостради, а також тi слiди, що вели на берег рiчки: шукали можливу причину зникнення слiду в цих пунктах -- задiяли навiть водолазiв, якi обшукали дно рiчки... Але нiяких результатiв пошуки не дали.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

"Зник безвiсти", -- ясна рiч, що така новина щодо Сергiя Богданенка, який поїхав не надовго для реставрацiї храму й мав незабаром повернутися на власне весiлля, навряд чи залишила байдужим хоч когось у селi Веселому. Ця новина збентежила й засмутила всiх. Звичайно ж, засмутилися Горпина Степанiвна, отець Михайло, засумувала Оксана за своїм коханим. Але Оксанина печаль була далекою вiд розпачу, це була свiтла, висока печаль -- Оксана нi на жодну мить не повiрила в те, що Сергiя вже не було серед живих, хоча, якби навiть вона точно знала, що його фiзична плоть вже перестала iснувати, то й тодi вiдчай та розпука не змогли б опанувати Оксанину душу: адже нi найменший сумнiв нiколи б не збентежив її переконання в тому, що пiсля швидкоплинного земного iснування їхнi з Сергiєм душi зiллються у життi вiчному.

Безцiнну iкону, яка мала б слугувати оплатою за реставрацiю Першотравневого храму, Семен Павлович Федорчук, таки викупив на аукцiонi й подарував для храму села Веселого, незважаючи на те, що реставрацiю в мiстечку Першотравневому Сергiй не лише не виконав, а навiть не розпочинав. Федорчук навiть сам приїхав до Веселого для передачi iкони мiсцевiй громадi в день офiцiйного вiдкриття новозбудованого мiсцевого храму, розпис якого був здiйснений Сергiєм ще влiтку, але оскiльки храм до дня офiцiйного вiдкриття був зачинений, то розпис цей був для широкого загалу таємницею.

Торжество ж вiдкриття нового храму села Веселого вiдбулося в день Покрови Пресвятої Богородицi. Окрiм мiсцевої громади, Федорчука з безцiнною iконою та багатьох мiсцевих гостей, на освячення храму прибуло дуже багато гостей i з столицi, i з усiєї України: чутки про намiри одного з найкращих майстрiв церковного малярства, напруживши всi свої сили й можливостi, зробити цей розпис надзвичайним, а також обставини, за яких цей розпис став останнiм у життi художника, який так трагiчно зник безвiсти прямо напередоднi свого весiлля -- все це притягло до такої, здавалось би, не надто значної подiї, як освячення одного з невеликих провiнцiйних храмiв, загальнонацiональну увагу.

Величезний натовп заiнтригованих гостей, що прибули на торжество, буквально заполонив людським морем пiвсела. Коли ж пiсля врочистих промов, освячення нового храму й поверненої святинi-iкони, храм нарештi вiдкрився для всезагального доступу, то гостi, що зiбралися навколо храму, змогли заходити в цей храм тiльки по черзi невеликими групами. Останнi вiдвiдувачi, простоявши з самого ранку, змогли зайти до храму вже аж надвечiр -- i хоча в цей осiннiй день було вже досить прохолодно, нiхто з них нi на мить не пожалкував, що чекав своєї черги цiлий день. Кожен з тих, хто заходив цього дня до храму й милувався розписом, вiд професiйних митцiв, критикiв i журналiстiв, що писали на мистецькi теми, до простих селян i паломникiв -- кожен був просто вражений красою, силою, щирою вiдвертiстю й водночас простотою, з якою виконавець цього розпису доносив до глядача здавалось би надзвичайно складнi й високi, майже недосяжнi iстини добра, любовi, справедливостi й милосердя. Кожен, хто заходив у храм i зустрiчався з цим розписом, той виходив з храму вже зовсiм iншою людиною -- чистiшою, добрiшою, милостивiшою...

З тих пiр невеликий храм села Веселого став одним з найвизначнiших мiсць паломництва як вiруючих, так i просто аматорiв, що хотiли помилуватися вже славетним розписом, який ставав дедалi все славетнiшим i славетнiшим: все частiше й частiше лунали твердження про те, що з часiв Мiкеланджело не було ще такої сили, такої оригiнальностi й новизни, такої епохальної величi -- що, ясна рiч, загалом сприймалося поки що дуже скептично, як неминучi в таких випадках перебiльшення, але непересiчна мистецька значущiсть розпису Богданенка все ж не викликала вже жодних заперечень навiть в академiчних мистецьких колах.

Хоча для самих мешканцiв села Веселого знаменитий вже на весь свiт розпис їхнього храму був приводом не лише для гордостi, але й для сумних роздумiв про несповiдимiсть шляхiв Господнiх, адже нагадував про нездiйснене, i скорiш за все вже нездiйсненне щастя їхньої улюбленицi Оксани -- можливе щастя Оксани з Сергiєм було б щастям для кожного в селi, але...

Сама ж Оксана, пiсля освячення храму ще деякий час побувши вдома з батьком, повернулася до свого рiдного монастиря святої Ольги, до своїх сестер-монахинь, наречених Господа. Про що вони вдвох говорили з настоятельницею монастиря матiнкою Параскевою нiхто не знав, але коли Оксана вийшла з келiї настоятельницi, то в неї не було навiть натяку на печаль чи вiдчай, обличчя Оксани свiтилося пiднесеною радiстю надiї на вiчне щастя -- Оксана вже точно знала, що Сергiй живий, але доля розпорядилась так, що разом вони на цьому свiтi бути бiльше не можуть, i все ж, не зважаючи на такi обставини, вони таки будуть разом. Розлука лише поглибить їхнi почуття, i те, що їхнi тiла не зможуть злитися в одне тiло, зробить їхнє кохання лише чистiшим, пiднесенiшим, бо душi їхнi вiд цього лише мiцнiше зiллються в одну душу, душу, яка буде жити вiчно.

Невдовзi Оксана прийняла постриг i перейшла зi стану послушницi в стан монахинi, що її лише наблизило як до Господа, так i до Сергiя, але не стало й на завадi для вiдвiдин i свого батька, i матерi зниклого Сергiя Лiдiї Антонiвни, яка стала тепер для Оксани другою матiр'ю. I її зовсiм не здивувало, коли одного разу, вiдвiдуючи в Києвi тепер вже їхню з Сергiєм спiльну матiр, Оксана дiзналася, що Лiдiя Антонiвна перiодично отримує вiд когось грошовi перекази -- Оксана вiдразу здогадалася, що це Сергiй...

Нiколи, нiколи в життi їм бiльше не судилося побачитися на цiй землi, але й нiколи, нiколи -- нi в життi земному, нi в життi вiчному -- їм не судилося розлучитися.

Не дуже далеко вiд жiночого монастиря святої Ольги, де Господу служила Оксана, був пiд Києвом ще й чоловiчий монастир святого Миколи, заснований, як i монастир святої Ольги в тi ж буремнi часи становлення Української помiсної православної церкви прихильниками Київського Патрiархату -- багато молодих завзятих неофiтiв, захоплених покликом служiння Богу й Українi, присвятили свої серця Господу в цьому монастирi.

Саме до цього монастиря одного дня якраз невдовзi пiсля вiдкриття храму в селi Веселому завiтав незнайомець. Це був ще молодий чоловiк, довгий час не голений, з очима, якi, здавалося, дивилися здебiльшого лише в свою власну душу i бачили там тiльки тугу, яка волала про Боже милосердя. Одягнений цей молодик був у стоптанi кросiвки, давно непрасованi брюки, зiм'яту куртку i в'язану вовняну шапку -- тобто загалом на перший погляд нагадував одного з досить широкого в той час прошарку людей, викинутих долею за борт, яких називали безхатченками, якби не його погляд, здавалося, постiйно заглиблений у власну душу, погляд, який наче бачив минуле, сучасне й майбутнє одночасно, тобто бачив вiчнiсть. Оцей незвичайний погляд якраз i привернув увагу монастирської братiї, не дозволивши з порогу зарахувати цього вiдвiдувача до когорти безхатченкiв.

Але не тiльки незвичайний погляд i вираз обличчя їхнього гостя привернув увагу служителiв чоловiчого монастиря святого Миколи -- його поведiнка в монастирi теж була досить незвичайною. Нi, його поведiнка не була неправильною, якраз зовсiм навпаки, всi дiї прибульця були якнайвiдповiднiшими до ситуацiї, вiн поводився так, нiби тiльки недавно покинувши стiни монастиря, знову сюди повернувся: щойно перетнувши вхiд до обителi, вiн упевненою ходою попрямував до монастирської церкви, де здiйснив усi ритуальнi дiї згiдно до церковного канону, так наче вiн i справдi був тут не гостем, а господарем. Потiм же гiсть монастиря звернувся до першого ж монаха з досить таки дивним проханням -- вiн попросив надати йому можливiсть написати iкону...

Звичайно ж, збентежений молодий монах не змiг в цiй ситуацiї придумати нiчого iншого, як пiти з цiєю справою до настоятеля монастиря отця Костянтина. Середнього вiку, з окладистою бородою, дещо виснажений аскезою тiлесно, але з палаючим вiрою проникливим поглядом, наче щойно зiйшов зi старовинної вiзантiйської iкони, отець Костянтин, вислухавши молодого монаха, вiдразу ж пiшов зустрiтися з незвичайним паломником. Пiдiйшовши до гостя, отець Костянтин довго вдивлявся в його обличчя, доки той i собi просто й вiдверто дивився в обличчя настоятеля -- погляд новоприбулого в цей час був звернений, здавалося, не просто всередину свого власного серця, а набагато глибше, вглиб найсуттєвiших основ буття. По деякiм часi отець Костянтин повернувся до монаха, який його супроводжував, наказав йому надати в розпорядження новоприбулого гостя келiю i все необхiдне для писання iкон, i надалi надавати в його розпорядження все, що тому знадобиться.

Пройшло небагато часу, i перша iкона вже зайняла своє належне мiсце в монастирськiй церквi. На iконi було зображення Богоматерi. Це була не просто iкона, це було нiби вiконечко в той, iнший, наповнений небесною материнською любов'ю свiт, з якого сюди, в наш свiт через написанi Майстром очi Богоматерi безперестанку переливається ця безмежна любов -- це було справжнє диво! З того часу одним з найулюбленiших чинiв монахiв обителi святого Миколи стала молитва перед новоствореною iконою Богоматерi -- пiсля спiлкування з цiєю iконою кожен вiдчував реальне наближення до найсуттєвiших Божих iстин.

Отець Костянтин, у свою чергу, завiтав у келiю до невiдомого iконописця й запитав, чи бува тому чого не потрiбно, на що гiсть вiдповiв, що в нього всього вдосталь, що вiн i надалi буде писати iкони й надавати їх в розпорядження монастирськiй братiї, якiй i надає повне право визначати подальшу долю цих iкон. Сам же автор iкон просив лише про те, щоб авторство цих iкон було збережене в суворiй таємницi, та ще сказав, що йому часом необхiдна буде певна сума грошей, адже в нього залишилася в миру самотня мати, яка потребує допомоги. Отець Костянтин погодився задовольнити цi прохання гостя, поблагословив його й побажав успiхiв у його богоугоднiй справi.

Таким чином новоприбулий незнайомець-iконописець став з часом одним iз ченцiв чоловiчого монастиря святого Миколи. Нiхто й нiколи не дiзнався вiд самого незнайомця його справжнього iменi, а в обителi йому дали iм'я Михайло. Так у монастирi з'явився, влившись у лави мiсцевої братiї, iконописець отець Михайло, iз-пiд пензля якого виходили неймовiрної краси i сили iкони, якi були окрасою вже не тiльки його рiдної обителi, але й iнших монастирiв та церков -- настоятель отець Костянтин з дозволу самого автора щедро дарував дивовижнi iкони всiм бажаючим, а бажаючих було набагато бiльше, анiж iкон. Звичайна рiч, що всi дуже хотiли дiзнатися, хто ж автор цих чудесних, справдi таки чудесних витворiв, адже це були не просто твори мистецтва, це були витвори справжньої вiри, вiри дiйсно глибокої, дiйсно непохитної i вiчної. Ясна рiч, що отець Костянтин, дотримуючись даної автору iкон обiцянки, нiколи й нiкому не розповiдав про того, хто саме написав цi iкони, i завжди, коли вiн дарував комусь чергову iкону, отець Костянтин лише поблажливо й благодушно посмiхався у вiдповiдь на настирливi намагання таки дiзнатися про автора, принаймнi хоч одним оком глянути на нього -- але у вiдповiдь усiм була лише мовчанка.

Не намагався нiхто i з самих ченцiв монастиря дiзнатися в свого брата отця-iконописця Михайла про те, хто вiн є насправдi, тобто ким вiн був у миру, завжди обходячи це питання не тiльки в розмовi з самим отцем Михайлом, але i в розмовi помiж собою, адже сам iконописець волiв, щоб було саме так. Але все ж здогади про те, ким отець Михайло був у миру, все ж мимохiть виникали, й хоча про це мiж собою теж нiхто нiчого не говорив, навiть нiхто нiчого не натякав, але, щоб там не було, здогади виникали...

Справа в тому, що не дуже далеко вiд монастиря святого Миколи було таке собi село Веселе, знамените тим, що в цьому селi був збудований новий храм, i храм цей розписав один ще молодий, але надзвичайно талановитий майстер, який взагалi вважався одним з найкращих, якщо не найкращим майстром церковного малярства, i звали цього художника Сергiй Михайлович Богданенко. Пiсля офiцiйного вiдкриття й освячення храму розпис, здiйснений Богданенком, був нарештi вiдкритий для широкого загалу i настiльки вразив своєю довершенiстю усiх, хто мав щастя його бачити, що невдовзi став предметом поклонiння, зробивши храм села Веселого мiсцем масового паломництва не лише людей вiруючих чи знавцiв мистецтва, але й усiх, хто хотiв прилучитися до цього художнього чуда, явленого Богом через посередництво душi й рук непересiчного молодого майстра. На додачу до всього храм села Веселого з його розписом приваблював до себе паломникiв ще й романтичною таїною трагiчного ореолу долi самого молодого автора розпису, Сергiя Богданенка, який пiсля виконання цього розпису вiдлучився на деякий час для виконання ще якоїсь роботи, щоб знову повернутися в село Веселе й одружитися з донькою мiсцевого священика, яка заради цього покинула монастир. Але назад цей молодий художник не повернувся. Тобто взагалi не повернувся: поїхавши кудись ненадовго, щоб виконати не дуже значну роботу й повернутися на своє власне весiлля, Сергiй Богданенко зник, як у воду канув, пропав безвiсти.

Звичайна рiч, що все це було дуже добре вiдомо всiм ченцям чоловiчого монастиря святого Миколи, звичайна рiч, що кожен з них час вiд часу вiдправлявся в невелику мандрiвку до недалекого села Веселого, аби знову й знову прилучитися до цього дива: помолитися Богу посеред божественної краси й величi розпису храму. Звичайно ж, монахи обителi святого Миколи не раз розповiдали своєму новоприбулому брату-iконописцю Михайлу про мiсцевий знаменитий на весь свiт храм недалекого села Веселого з його дивовижним розписом, що на загальну думку ченцiв не могло не зацiкавити такого надзвичайного майстра малярського мистецтва, як чернець-iконописець Михайло -- звичайно ж, йому не раз пропонували вiдвiдати храм села Веселого, на що Михайло лише поблажливо-сумно i якось нiби провинно посмiхався, й нiчого не вiдповiвши, йшов своєю дорогою.

Отже, Сергiй Богданенко розписує храм села Веселого, пiсля чого кудись тимчасово їде, але вже не повертається, потiм невдовзi в монастирi святого Миколи з'являється незнайомець, який починає писати дивовижнi iкони й просить зберiгати авторство цих iкон в глибокiй таємницi, причому iкони цi такого ґатунку, що їх за рiвнем можна порiвняти хiба що з розписом храму села Веселого -- можливо, в автора розпису Богданенка був якийсь гiдний його генiя за рiвнем таланту колега художник, який би мiг теж створити щось подiбне, але такого художника поки що не було, принаймнi про такого до цього часу ще нiхто не чув, та й стиль, у якому був виконаний розпис храму i стиль, у якому Михайло писав свої iкони, дуже вже були подiбнi. Висновки, як кажуть, напрошувалися самi собою.

А ще на шальки доводiв такого кшталту додала ваги одна iсторiя, що трапилась невдовзi пiсля того, як незнайомець-iконописець став отцем Михайлом. Написавши вже декiлька iкон, iконописець Михайло якось попросив отця-настоятеля Костянтина, щоб наступна iкона, над якою Михайло тодi саме працював, була передана в жiночий монастир святої Ольги, розташований неподалiк. Отець Костянтин, звичайно ж, задовольнив прохання свого нового iнока -- новостворена Михайлом iкона вiдразу ж була передана одному з молодих ченцiв, який вирушив з цим даром до жiночого монастиря святої Ольги. Коли ж цей молодий монах прибув до жiночої обителi з дарунком, то його запросили для передачi iкони до самої настоятельницi, яка особисто вирiшила прийняти дар. Настоятельниця жiночого монастиря святої Ольги матiнка Параскева, прийнявши до рук принесену iкону, довго милувалася цiєю святинею, не в змозi вiдiрвати очей вiд її неземної краси -- це був нiби кольоровий молитовний пiснеспiв, що унаочнював божественну гармонiю всесвiту.

-- Що ж, -- коли нарештi вiдiрвала очi вiд iкони, звернулася матiнка Параскева до монаха, який цю iкону принiс, -- це дiйсно витвiр справжньої натхненної Господом вiри. Передавай Сергiєвi подяку, передавай йому велику подяку.

-- Якому Сергiєвi? -- здивовано заблимав на неї очима збентежений монах.

-- Як це якому? -- ще раз лагiдно подивилася на iкону настоятельниця. -- Автору цiєї iкони, кому ж iще.

-- Але ж цю iкону написав... -- молодий монах мало не промовився "отець Михайло", але вчасно похопився, згадавши наказ отця Костянтина зберiгати iм'я автора iкон в суворiй таємницi. -- Тобто, я хотiв сказати, -- тiльки й мiг вiн знiяковiло пробурмотiти, знiчено поглядаючи на матiнку Параскеву.

-- Ти хотiв сказати, що iкону написав iнкогнiто, чи не так? -- поблажливо посмiхнулася матiнка Параскева. -- Добре, нехай буде так. Передавай, в такому разi, велику подяку цьому вашому iнкогнiтовi. Тiльки ж обов'язково передавай, зрозумiв?

-- Так, так, зрозумiв, -- закивав головою монах, -- аякже, передам обов'язково передам. Аякже.

Таким чином для всiх ченцiв монастирської братiї обителi святого Миколи iнкогнiто їхнього брата iконописця Михайла було розкрите повнiстю: те, що знаменитий художник Сергiй Богданенко й iнок Михайло -- це одна й та ж особа, вже не викликало нi в кого жодних сумнiвiв. Але усвiдомлювали це ченцi незалежно один вiд одного, кожен сам особисто прийшов до цього висновку, жодного слова мiж ними не було мовлено на цю тему, тим паче нiхто нiколи й словом не натякнув про це самому брату Михайлу.

Якщо вже суєтний, марнотний свiт втратив такого свого громадянина, як Сергiй Богданенко за його ж власною, вочевидь, доконечною потребою, то ясно, що вiдбулось це з необхiдностi, в якiй вбачалась не лише воля самого Богданенка, але й воля сильнiша й вища, воля, без якої, як вiдомо, й волосина з людської голови не впаде. Отже, для суєти й марнот свiту цього раз i назавжди зник Сергiй Богданенко, а для служiння Богу навiчно народився брат у Христi Михайло -- i намагатися пiддати це сумнiву, чи копирсатися в цьому заради угамування суєтної цiкавостi, було б просто великим грiхом. Iконописець Михайло мiг спокiйно почуватися безповоротно прийнятим до братства, тих, хто безоглядно присвятив себе вiдданому служiнню Господу, нiхто й нiколи жодним натяком бiльше не порушить його впевненого спокою у служiннi Богу, нiхто й нiколи не посiє в його душi жодного сумнiву, аби не дати йому жодного приводу для озирання назад в минуле, вочевидь, дуже болюче для Михайла. Художник Богданенко назавжди помер для цього тимчасового суєтного свiту, але для вiчного життя народився брат Михайло, якому вже не треба бiльше помирати.

Так, чернець-iконописець Михайло був i справдi тим самим малярем Сергiєм Богданенком, який зник безвiсти тiєї злощасної ночi в мiстечку Першотравневому пiсля прикрої пригоди з Iрою Федорчук, яка влаштувала тодi Сергiєвi хитромудру пастку, цiлком гiдну Iриного кумиру, росiйської iмператрицi Катерини Другої, пастку, в яку Сергiй таки втрапив, хоча все ж йому i вдалося в останню мить, можливо лише завдяки Божому провидiнню, вислизнути з цiєї пастки, не ставши таким чином смертельним знаряддям в руках цiєї пiдступної розбещеної дiвчини, майже дiвчинки, Iри Федорчук. Iра Федорчук, Гриня, мiстечко Першотравневе, вечiр, нiч...

Пiсля того, як вiн того страшного вечора, ставши випадковим, чи може й невипадковим з огляду на вищi сили, свiдком розмови Гринi з Iрою щодо самого себе, Сергiй, вражений до глибини душi, ще довго блукав околицями Першотравневого, все глибше й глибше упевнюючись у неможливостi свого повернення до омрiяного життя разом з Оксаною -- пiсля всього, що з ним сталося, це стало просто неможливим. А хiба можливим було б для нього життя без Оксани? Ця нерозв'язна суперечнiсть безперестану тягла Сергiя в чорну дiру чорторию вiдторгнення можливостi подальшого життя -- нi, вiн цiлком усвiдомлював страшенну грiховнiсть навiть самої думки про самогубство, але ця диявольська спокуса одним махом позбавитися всiх нерозв'язних, пекучих питань, позбавитися оцього тотального, нелюдського, нестерпного болю, що пожежею захоплював все єство, весь навколишнiй свiт... Одним махом! Сергiй навiть, зiбравши в кулак всю силу волi, пiдiйшов тодi до рiчки, витяг iз-за поясу подарований Гринею пiстолет i закинув його якнайдалi в рiку, аби позбавити себе цiєї спокуси, що ставала все привабливiшою й привабливiшою.

Потiм Сергiя захопило панiчне непереборне бажання тiкати, тiкати звiдти якнайскорiше, тiкати якнайдалi вiд Iри з її сатанинськими iмперськими iдеалами, вiд доброго мiльярдера Федорчука, мiльярди якого й породжують таких, як його небога Iра й батюшка Санько, тiкати вiд цього батюшки Санька з його облудою, тiкати якнайскорiше i якнайдалi. Якнайскорiше i якнайдалi! Тiкати! Тiкати! Тiкати!...

Спочатку Сергiй тiкав пiшки, минаючи то перелiски, то дороги, то залiзничну колiю. Потiм вiн їхав... Поїздом?... Автобусом?... Попуткою?... Вiн мало що пам'ятав з того сумбуру втечi. Опам'ятався й трохи нiби прийшов до тями Сергiй якось одного вечора, опинившись, точнiше просто усвiдомивши, що вiн опинився в якомусь невеликому селi. Безтямне, пiдсвiдоме панiчне бажання втечi трохи притлумилось, з'явилось вiдчуття втоми, смертельної втоми. Пройшовши вулицею села, Сергiй побачив в одному з сiльських дворiв стареньку бабусю, яка на диво, вже вкотре за останнiй час, здалась йому також схожою на його знайому Горпину Степанiвну з села Веселого -- Сергiєвi навiть спало на думку, що це добра вiстка, i що взагалi образ Горпини Степанiвни супроводжує його, немов якась рятiвна сила, виручаючи в найскрутнiшi хвилини, а це в свою чергу наводило на думку, що все з Сергiєм вiдбувається не просто так, все вiдбувається згiдно з найвищим провидiнням.

-- Бабуню! -- обпершись на слабенький тин її обiйстя, окликнув Сергiй бабцю мало не з останнiх сил. -- Пустiть, будь ласка, переночувати. Я вам за це грошi заплачу, -- вiн опустив руку до кишенi й упевнився, що в нього й справдi ще є грошi. Вiн витяг цi грошi з кишенi, подивився на них сам i показав їх бабусi.

-- Добривечiр, -- покинувши своє порання бiля невеличкої хатинки i наблизившись до Сергiя, привiталась худенька, невисока, одягнена в поношенi речi бабуся.

-- Добрий вечiр, -- вiдповiв їй Сергiй. -- Я кажу, пустiть мене бабуню, будь ласка, переночувати. Я вам за це грошi дам, -- повторив вiн своє прохання, знову показуючи затисненi в руцi грошi.

-- Переночувати, кажеш? -- бабця довго й прискiпливо з нiг до голови оглядала Сергiя. -- Що ж, бачу людина ти не лиха, навряд чи вночi задушиш стару бабу. А якщо й задушиш, то невелика бiда, я своє вже вiджила, прости Господи, -- перехрестилася вона. -- Можна й переночувати. Можливо менi навiть не так моторошно буде сьогоднi самiй вночi. Що ж, заходь, переночуєш. А грошi забери, вони тобi ще згодяться. Тут тобi не розкiшний готель. Заходь. Просто цiкаво, що тебе примусило опинитися отут у нашому забитому кутку о такi порi? -- запитала вона так, нiби це питання було звернене не до Сергiя, а до неї ж самої й вiдповiдi вона на це питання не чекала жодної митi. -- То ходiмо ж до хати, -- кивнула вона Сергiєвi рукою, повернулася й сама пiшла до хати.

-- А, може, хочеш трохи пiдвечеряти? -- запитала господарка будинку, коли вони зайшли до хати й бабуся увiмкнула свiтло, адже надворi, хоч i вечорiло, було ще видно, але в бабусинiй хатинi вже зовсiм стемнiло.

-- Та нi, дякую, можливо я й голодний, але так стомився, що голоду геть не вiдчуваю, -- вiдповiв Сергiй, озираючись в оселi, в якiй крiм сiней, якi вони щойно пройшли, була ще оця кiмната зi столом, стiльцями, плитою, умивальником i широким диваном, де вони зараз знаходились, та ще одна кiмната, вочевидь, щось на кшталт зали, дверi куди були прочиненi, але де було темно. Все це нагадувало не так оселю Горпини Степанiвни, як хату Сергiєвої рiдної бабусi, Килини Андрiївни. -- А тому, -- звернувся вiн до бабусi, -- я прямо зараз хотiв би впасти й поспати, хоч декiлька годин.

-- Що ж, будь ласка, проходь, -- дверi в темну залу були тiльки ледь прочиненi, й бабуся їх зовсiм вiдчинила, пройшла туди сама, увiмкнула свiтло й ще раз запросила Сергiя. -- Проходь.

Сергiй зайшов до кiмнати, озирнувся -- маленькi вiкна, старенькi килими на стiнах, жовтi свiтлини, пiслявоєнна шафа, старенький телевiзор -- i ще раз згадав хатину своєї рiдної бабусi Килини.

-- Ось, можеш лягати, -- показала бабуся на велике стародавнє лiжко з масивними, неоковирними металевими бильцями, застелене зверху якимось стародавнiм грубим рядном. -- Розстеляй, постiль застелена всiм чистим, тут нiхто не спить, я сама сплю отам у тiй кiмнатi на диванi. А тут, як не стало мого дiда, нiхто не спить. Так що, знiмай зверху ковдру, розстеляй постiль, роздягайся i лягай собi вiдпочивай -- господарюй, одне слово, почувайся, як в себе вдома. Вiдпочивай, -- додала вона на завершення, вийшла з кiмнати й зачинила за собою дверi, залишивши Сергiя самого.

Сергiй же навiть i не думав розстеляти постiль, а так, як був, одягнути, скинувши тiльки з нiг черевики, адже ноги неначе аж стугонiли вiд утоми, упав як пiдтятий на грубе рядно, яким була зверху застелена постiль, i вмить заснув мертвим сном з намiром проспати якщо й не декiлька дiб пiдряд, то принаймнi не прокидатися до ранку точно. Але це йому не вдалося. Проспавши декiлька годин, Сергiй прокинувся вже десь опiвночi й бiльше не змiг заснути. Пiсля ледь не божевiльного сумбуру його панiчної втечi, втечi невiдомо звiдки й невiдомо куди, до Сергiя прийшло деяке опритомнення, а разом з ним повернулись розпач i бiль.

Сергiй добре пам'ятав цю нiч. Вiн прокинувся десь опiвночi. За вiкном iшов дощ, надсадно стукочучи у вiкно. Спросоння Сергiєвi здалося, що ще нiколи в життi вiн не чув такого тужливого стукоту осiннього дощу у вiкно. Вiн устав з лiжка, розстелив постiль, роздягнувся, лiг. Але сон не йшов. Вiн знову встав, пройшовся босонiж кiмнатою, пiдiйшов до вiкна, притулився щокою до холодного скла, по якому журливо жебонiла вода вiд сумного осiннього дощу. Вiн знову лiг у постiль. Знову встав, пройшовся кiмнатою. Вiн добре пам'ятав цю нiч.

В цю нiч прозорий кришталевий келих його стражденної душi переповнився бажанням уже неможливого щастя, i через край потекло безсоння дзвiнким струмочком туги, яка вiдлунювала у скронях споминiв рiзкою гостротою жорстоких слiв: "все це вiдходить далi й далi у минуле...", "цього вже нiколи, нiколи не повернеш...". А Сергiй стояв i слухав, як стук годинника в пустiй кiмнатi вiдлунює в його спустiлих грудях стуком якогось не його, якогось чужого серця -- так наче у покинутiй оселi вiконниця пiд вiтром поволi хльоцає об стiну. В той час Сергiй достеменно пiзнав науку не озиратися назад, коли йому у спину так гарячково дихала безповоротнiсть його утрат, i назирцi ходили докори по п'ятах минулого кохання слiд у слiд, коли вiн ходив босонiж кiмнатою з кутка в куток, з кутка в куток... В цей час навiть його самотнiсть, та самотнiсть, яка вiднинi буде щоночi спати поряд з ним, навiть самотнiсть ця тiєї ночi вiд нього вiдцуралася й сидiла ображено в кутку, зiщулившись примарою глевкої тiнi, очима темряви зловтiшно споглядаючи, як пiдходить до вiкна i притуляється щокою до холодного скла Сергiй -- нiколи, нiколи сльозам осiннiх дощiв не литися холодними щоками вiкон з такою гiркотою, з якого по його щоках текли його гарячi сльози. А за вiкном, засiянi в рiллю захмареного неба, насiнини невидимих зiрок пускали паростки притлумленого потойбiчного сяйва, що виблискувало в краплях дощу, в якому, наче в попелi вiд спалених мостiв покiрно тлiли усi майбутнi сни про те, що не буває назад дороги...

Сергiй добре, навiть занадто добре пам'ятав ту нiч. Ще затемна вiн одягнувся, застелив постiль, пройшов у другу кiмнату, де ще глибоко спала господарка хати. Потихеньку, аби не розбудити бабусю, Сергiй витяг з кишенi грошi й, не розбираючи в темрявi скiльки саме це було грошей, поклав декiлька купюр на стiл, тодi тихо навшпиньки вийшов з хати й пiшов своєю дорогою, хоча яка саме з дорiг була його дорогою, вiн навряд чи мiг би тодi сказати.

Але доля знала сама краще за Сергiя його шлях -- вона вела його впевненою рукою. Деякий час вiн, тамуючи своє бажання вiд чогось тiкати й залишатися, хоч i серед людей, але на самотi, десь блукав, щось робив. Все це, може, й нагадувало спосiб життя безхатченка, але лише зовнi i лише дуже наближено. Сергiй все ж десь наймався на всяку роботу, десь пiдробляв i як професiонал малярством, не ночував будь де, тим паче на вулицi, але знiмав яке-не-яке житло на нiчлiг.

Але всi цi зовнiшнi обставини зовсiм його не обходили. Головне те, що вiдбувалося в його зболенiй душi. Головне те, що щоразу, намагаючись якнайдужче виснажити себе щоденною тяжкою роботою, зморений надвечiр Сергiй лягав у надiї забутися принаймнi до ранку в глибокому непробудному снi, але десь опiвночi просипався, й до ранку його перевертало з боку на бiк безсоння.

Щоразу, прокидаючись в задушливих обiймах ночi, Сергiй вiдчував, що знову його душа шукає втрачену опору кохання, як недосвiдчений калiка спросоння шукає втрачену опору вiдтятої ноги -- i прокидався пiд серцем бiль, з яким лещатами самотнiх ночей були затисненi його беззахиснi окропленi сльозами сни. А ранок?... Ранок завжди був таким далеким, вiн здавався просто вiдгомiнням жалобного стогону подоланої ночi. Навiть вже не вiрилося, що колись ранкова заграва розсiювала темряву ночi свiжою трояндою краси, що так нагадувала красу Оксани. Тепер ранкова заграва нiби виповзала з-за обрiю величезним рожевотiлим черв'яком, який пiдточував корiння темряви, вiд чого порохнява поточеного мороку у сутiнках свiтанку поволi осипалася їдкою сiллю пробудження на кривавий обрубок душi -- невиплаканих слiз невимовлений бiль знов проростав у грудях нехiттю долати шлях вiд пiвночi до ранку, пробуджуючи втому, з якою Сергiєвi доводилося над силу долати вбрiд потужний, стрiмкий потiк пустопорожнiх днiв.

I так щоночi кожна мить безсоння виростала в столiття страждань. А годинник неначе зупинявся, i все ще була пiвнiч -- нескiнченна, нездоланна, всемогутня пiвнiч... Сергiй навiть не здогадувався, що це в глибинах його єства йшла боротьба за його душу, боротьба, яка назовнi виривалась отим стражданням, що врештi завжди є стражданням рятiвним. I невдовзi вона таки настала, iнша нiч, iнша пiвнiч... Рятiвна пiвнiч, коли Сергiй таки змiг тихенько вiдiйти на самий краєчок душi, туди, де скелястий берег розуму терпляче омивається рiкою тiєї вiри, у котру не увiйдеш двiчi -- це було саме мiсце для зведення з нiчної чорно-мармурової утаємниченостi храму примирення й спокути, i це був саме час, поставивши пiд сумнiв нездоланнiсть болю, ввiйти до цього храму для причастя: цiєї ночi чорний хлiб безсоння Сергiй спожив неначе Його плоть, i пив терпке вино самотностi, неначе Його кров...

А пiд ранок тодi Сергiй заснув, i до нього прийшов сон. Вiн пiзнiше не змiг би пояснити, яким чином з калейдоскопiчної феєрiї образiв, якi прийшли йому увi снi, вiн все зрозумiв, але Сергiй все ж зрозумiв, що йому приснився всесвiт, тобто увесь, точнiше два свiти, а ще точнiше один єдиний свiт, але який складався з двох свiтiв -- земного i небесного, i цi два свiти були роздiленi нездоланною межею... Аж раптом, на цiй непереборнiй межi мiж двома свiтами виник прохiд, прохiд у виглядi звичайнiсiньких дверей, навстiж розчинених дверей... I в цi дверi , поволi пiдiймаючись невидимими сходами, зi свiту земного у свiт небесний увiйшов батько Оксани, Михайло Архипович, слiдом за ним через цi дверi у свiт небесний пройшла й сама Оксана, кивнувши головою i самому Сергiєвi, який теж готувався пiднятися цими сходами зi свiту земного вслiд за Оксаною... Але дверi в свiт небесний раптом зачинилися, вiрнiше не зачинилися, а просто безмежний простiр небесного свiту за дверима став тлом, на якому засiяв образ Богоматерi -- Сергiй придивився до цих дверей на межi двох свiтiв i побачив, що це зовсiм не дверi, а iкона! Величезна, прекрасна iкона Богоматерi...

Сергiй прокинувся того ранку як нiколи вiдпочилим, повним енергiї, наснажений намiром написати iкону, цю величну iкону Богоматерi, яка явилася йому увi снi, й ще iншу iкону, iще багато, багато iкон, стiльки iкон, скiльки дозволить йому написати Господь.

Чи до снаги нам передбачити нагальну неминучiсть того часу, коли подивишся у дзеркало й нiяк не зможеш пригадати, де бачив ти уже такi знайомi цi очi кольору зiв'ялого кохання i цей печальний вигин уст, до болю рiдний. А доки ти гадаєш, твоє життя, захоплене стрiмким коловоротом навиворiт упiзнаного часу, летить до своїх витокiв, так наче ти почав рости назад, в дитинство й нiяк не можеш дорости до усвiдомлення свої найперших слiв: тих слiв, якi були корiнням сонця, тих слiв, якi були плодами материнських рук, -- i за можливiсть поновити значення цих слiв готовий ти уже вiддати можливiсть упiзнать таки цi очi кольору зiв'ялого кохання. Але ж чи можна зараз вже повiрити у те, що всi слова, якi iще не вiдцуралися вiд тебе й буває iнколи iще навiдують твоє спустiле серце, чи можна зараз вже повiрити, що всi слова могли б закiнчитися чимось iншим, окрiм ворожостi нiмого дзеркала, що завжди вiдбиває погляд чужих очей i вигин уст чужих, до болю рiдних, адже мiж свiтлом уперше вимовленого тобою "мамо" i темрявою востаннє вимовленого тобою "самотнiсть" пролягли такi густi i непроникнi сутiнки -- i кожен опiвнiчний шерхiт використовує найменший привiд спогаду, щоб знов явитися тобi незграбним доторком до ледь затягнутої рани твоїх безсилих намагань пробачити всi зради. Й нiяк не можуть заплющитись повiки болю на перспективах втрат, вiдкритих в обшир розпачу, де на околицях минулого кохання усе ще ницо жебрають печалi, випрохуючи хоч би крихту нiжностi такими жалiсливими словами i голосами, що навiть смерть могли би уласкавить, лиш тiльки не Її, лиш тiльки не Її -- поступ Її зрадливих крокiв як завжди твердий i невблаганний. Нiч, темрява, жорстокiсть вiдбитого у дзеркалi невороття, страшного часу, коли без вiдповiдi залишаються усi прохання: i зайвими стають всi нагромадження питань для однiєї єдино правильної вiдповiдi, якою буде мить, коли таки зласкавиться вже над тобою смерть i прийме з рук твоїх скалiченою до невпiзнанностi, але знов тiєю ж самою ту душу, яку колись довiрила тобi такою чистою, немов дитя в очiкуваннi дива...

З того часу, як братiя чоловiчого монастиря святого Миколи прийняла до своїх лав нового ченця, давши йому, немов новонародженому для Бога, iм'я Михайло, пройшло вже багато, дуже багато рокiв, i за всi цi роки Михайло жодного разу не подивився в дзеркало -- вiн не те, щоб боявся, просто чернець-iконописець Михайло не хотiв, не мав бажання впiзнавати в дзеркалi художника Сергiя Богданенка. А справжнiм дзеркалом для Михайла стали заготовки для iкон, вдивляючись у якi перед написання iкони, вiн бачив не чиїсь зовнiшнi обриси, а свою власну душу, в якiй народжувались натхненнi самим Господом образи, готовi вилитися в нове творiння.

Була зима, як i тодi, коли не так чернець Михайло, як художник Сергiй Богданенко став, так би мовити, повним сиротою: вже до тiєї зими пiшли з життя земного Горпина Степанiвна й Сергiєва мати Лiдiя Антонiвна, тiєї ж зими не стало Оксаниного батька Михайла Архиповича, а потiм i самої Оксани. Михайло Архипович дожив до досить таки пристойного вiку, коли тiєї зими, трошки похворiвши, якось неначе миттєво знесилiв i тихо й мирно вiдiйшов у iнший свiт з блаженною посмiшкою на устах. Звичайно, за Михайлом Архиповичем сумувало все село Веселе, але печаль ця була свiтлою й високою -- всi знали й вiдчували, що їхньому священику Михайлу, вiрнiше його безсмертнiй душi, на тому свiтi уготована доля, якої можна побажати кожному.

Ховали Михайла Архиповича всiм селом, але ховали не на кладовищi села Веселого, а на кладовищi, яке було поруч з жiночим монастирем святої Ольги, де черницею служила Господу Оксана -- так захотiла сама Оксана, щоб, за її словами, мати батькову могилку ближче до себе, аби кожної митi можна було прийти до нього просто посидiти та й упорядкувати мiсце вiчного прихистку Михайла Архиповича. Але через те, що за бажанням самої ж Оксани, поряд з могилою батька вiдразу ж огородили мiсце для ще одного поховання, де невдовзi поховали й саму Оксану, вже пiсля смертi Оксани всi зрозумiли, що свою скору смерть Оксана вiдчувала й передбачала вже тодi, ховаючи батька.

Так, Оксани не стало дуже скоро, буквально через декiлька тижнiв пiсля смертi її батька. Хоча такi слова й поняття, як смерть чи небуття аж нiяк не вiдповiдали завершенню земного шляху Михайла Архиповича й Оксани -- тут бiльш вiдповiдними були б такi слова, такi означення, як народження, народження для вiчного життя, або вiдхiд у iстинне, вiчне буття. Особливо ж достеменно це можна було стверджувати щодо Оксани.

Одне те, що вона вже, ховаючи батька, попросила вiдвести поряд з Михайлом Архиповичем мiсце на кладовищi, де її невдовзi й поховали. Але й померла Оксана досить ще молодою, нiколи перед цим не хворiвши. Просто одного вечора Оксана з сяючими якимось неземним потойбiчним сяйвом очима з благою посмiшкою на устах обiйшла келiї всiх своїх сестер-черниць, в кожної з них попрохавши вибачення за все, чим би вона могла колись вiльно чи невiльно когось образити.

Особливо ж зворушливим було прощання з матiнкою Параскевою, яка на ту пору була вже досить лiтньою жiнкою, i прекрасно розумiючи все, що вiдбувалось, звичайно ж, дуже жалкувала щодо невблаганностi долi до такої ще молодої сестри, як Оксана. Втiм, жодного слова таки мовлено не було -- все було зрозумiлим без слiв.

Оксана того вечора лягла спати досить рано. Заснула. I бiльше нiколи не прокинулась. I все. Просто заснула й не прокинулась. На ранок її знайшли вже без ознак життя, її бездиханне тiло було все таким же прекрасним, як i за життя, її красиве обличчя нiби випромiнювало якийсь потойбiчний спокiй, умиротворення -- так нiби безсмертна душа Оксани розповiдала про вiчне блаженство. Все було так, нiби душа Оксани, мов стиглий плiд, дозрiлий до злету у вiчнiсть, просто покинула це ще молоде й здорове, але вже не потрiбне для вдосконалення душi, тiло, що лише обтяжувало душу й вiдволiкало її вiд призначеного їй стану вiчного блаженства.

З тих пiр бiля могилок Михайла Архиповича й Оксани часто бачили лiтнього вже чоловiка з довгим сивим волоссям i виплеканою роками довгою бородою. Всi в околицi знали, що це один з монахiв розташованого не так вже й далеко звiдти чоловiчого монастиря святого Миколи. Всi знали, що цього монаха щось пов'язує з батьком i донькою Князенками, похованими на цьому кладовищi, монахинi ж i послушницi обителi святої Ольги знали, що це той самий чернець, який написав для їхнього монастиря ту саму найпрекраснiшу, найвеличнiшу iкону, до якої так любили всi молитися. Про те ж, ким саме доводиться цей iнок Оксанi сестри-черницi, звичайно ж, здогадувались кожна на свiй лад, i здогади їхнi були однаковими, хоча помiж собою цими здогадами нiхто й нiколи не дiлився. I лише настоятельниця монастиря святої Ольги матiнка Параскева знала все достеменно про земну й небесну долю всiх героїв цiєї непересiчної драми, й тому матiнка Параскева жодного разу не виявила бажання порушити спокiй сивого самотнього паломника, схиленого над могилками Михайла Архиповича й Оксани.

Самого ж Сергiя Богданенка, тобто ченця-iконописця Михайла, закiнчення земного буття його коханої дiвчини зовсiм не вiддалило вiд неї, а навпаки тiльки зблизило -- тепер вiн вже точно знав, що нiщо, нiякi випадковостi, перипетiї, чи закрути непередбачуваного земного життя нiколи вже не зможуть жодним чином завадити їхньому з Оксаною поєднанню у житi вiчному: багаторiчне бездоганне служiння Господу Сергiя пiд iменем Михайла в якостi ченця-iконописця подарувало йому нарештi впевненiсть у тому, що вiн таки досяг тiєї духовної досконалостi, яка беззастережно дає йому право бути гiдним Оксани. I те, що їхнi безсмертнi душi в життi вiчному зiллються в єдиному блаженствi не викликало вже жодного сумнiву. А скiльки часу провели вони разом впродовж їхнього тимчасового перебування на цiй грiшнiй землi -- день, мiсяць, рiк чи сто рокiв -- не мало анiякiсiнького значення, адже всяка мiра часу, як i час взагалi -- це лише мить, це нiщо у порiвняннi з вiчнiстю...

Осiнь завжди була для Сергiя найулюбленiшою порою року, але пiсля того, як Михайло Архипович з Оксаною вiдiйшли у вiчнiсть зимою, зима теж стала його улюбленою порою року. I в цьому не було жодної суперечностi, адже зима стала для Сергiя нiби продовженням осенi -- осiнь для нього тепер вже не закiнчувалася з першим снiгом i настанням морозiв, осiнь продовжувалась, просто вона ставала все глибшою i глибшою, занурюючись у зацiпенiння поцейбiчних, земних, плотських сил, яке для Сергiя вибухало розквiтом сил потойбiчних, духовних: нiколи йому не давалось писання iкон так легко, нiколи йому не працювалося з такою духовною насолодою, як упродовж цiєї його нової улюбленої пори року, яка поглинала в себе, як осiнь, так i зиму -- це була для нього нiби одна єдина улюблена пора року зимоосiнь.

Була якраз зима. Сергiй-Михайло любив, покинувши свою келiю, з раннього ранку вийти за межi монастиря ще затемна й зустрiти схiд сонця. Зараз була саме ця пора. Сергiй вийшов надвiр ще затемна, вдихнув на повнi груди сiчневе морозне повiтря, аж обпiкаючи його сталевою гостротою легенi. Сивi вуса й борода побiлiли вiд паморозi. Сергiй рушив назустрiч сходу сонця, яке вже ледь-ледь означувало свiй прихiд вузеньким просвiтком на далекому небокраї. Сергiй, нiби виринаючи iз-пiд плаща пiтьми на плесо досвiтку й зiткнувшись вiч-на-вiч iз червоним сльозистим сонцем, iще гострiше вiдчував разючу однозначнiсть вироку у чорно-бiлiй безвиходi смертельної хвороби зимового свiтання: i вже тодi була одна дорога -- безвiльно слiдувати за кульгавою пiдслiпуватою загравою й дивитись, як вона, просовуючи крiзь iмлу пiтьми прозорi пальцi променiв блiдого сяйва, обмацує лякливо холодне тiло сiчня, що мертвим бiлим лебедем снiгiв упав у безкрайнiсть степiв, вiд небокраю i до небокраю розкинувши свої зацiпенiлi крила, якi затиснули в чiпкi обiйми прохромлену морозом i затвердiлу з жаху землю, що її зойки передсмертнi стрiмко вихоплювалися iз-пiд снiгiв до неба ламкими чорними мереживами гiлля сумних дерев, уплетених, неначе траурнi стрiчки, у чисту глибочiнь небесної безоднi...

А потiм -- день, хмари, вiтер: вся невмолимiсть спраги за коханням i життям у безнадiйнiм розпачi, з яким голодне ненаситне черево спустошеного видноколу все напихає й напихає вiтер холодним шматтям хмар, неначе об'їдками з небесного рiздвяного бенкету. I тiльки натяк на слово "смерть" вчувається в нiмiй затятостi, з якою вiтер забиває чуткi нашорошенi вуха лiсу глухою ватою снiгiв -- i лише, коли й твої вуха раптово обпече жагуча туга вiхоли, вiдчуєш, як зашпори зими колючими голками вiтру заходять в обмерзле тiло всесвiту, в той час, як у твою обмерзлу душу колючими голками спогадiв заходять зашпори твоїх утрат. I тебе знову потягне до затишного домашнього вогнища знайти спокiй на плечi дружньої розради, безоглядно забутися в обiймах надiї...

Якщо надiя вмирає останньою, то це означає лише те, що надiя взагалi нiколи не вмирає.

119

Комментарии: 5, последний от 28/04/2017. © Copyright Пересичанский Юрий Михайлович (perec1964@gmail.com) Размещен: 19/02/2017, изменен: 19/02/2017. 642k. Статистика. Роман: Проза Скачать FB2		Ваша оценка:
Аннотация: Згiдно з вiдомою настановою китайської мудростi народжуватись у часи змiн - рiч не вельми вдячна. Але головний герой роману художник Сергiй Богданенко не лише народився, але й ставав людиною якраз у часи змiн, та ще й змiн щонайсуттєвiших, змiн як в особистому життi Сергiя, так i в життi його Батькiвщини - України, яка перестала бути частиною Радянського Союзу i стала незалежною державою. Земне коханя до жiнки й небесна любов до Бога й Батькiвщини - чи можна їх поєднати? В яких стосунках iснують Бог i створений ним народ, i чому церква українського народу має бути саме Українською Церквою? Як його досягти, цього омрiяного щастя в звичайному земному життi - i щоб це не супречило життю вiчному? Цi, та багато iнших, не менш суттєвих питань визначають життя Сергiя Богданенка. Вiдповiдi на цi питання нам i доведеться шукати разом iз Сергiєм.

Пересичанский Юрий Михайлович : другие произведения.

Вигнання в рай