Найпершi невдалi ще кроки весни, ви так схожi
З останнiми кроками, котрими зiграна осiнь
Ступала на стежку зими - мов крiзь дзеркало льоду
Минулих морозних осмут упiзнав свою вроду
Розгублений березень в привидах снiв листопаду. 
У саванi плiсняви згукiв минулих опалих
Земля ще окута тим сном, видається що вiчним.
Та в надрах обмерзлої сповiдi серце вже лiчить
Останнi слова каяття - чи ще довго їм тлiти:
Вже гасло надiї - горiти, горiти, горiти! - 
Проносить пiднесена лагiдь пiвденного вiтру
Крiзь плетене чорним мереживом вiття.
Бо вже, щоб у мандрах безмежних струмкiв розчинитись,
Дiйшла досконала вiдталої краплi сферичнiсть
До спаду в прощання з пiддашшям висот батькiвщини
Своєї бурульки (розлука знов матерi й сина).
Отак би пiрнути у затишнi сни потойбiччя - 
I хай тiльки зблиском заграви цей вечiр засвiдчить,
Що й ти колись був тут, i в сутiнi млiв у стражданнi.
О, мачухо зла, батькiвщино надiї нездарна,
Це ж ти нас пiдкинула свiту цьому до порога
Вклякати в пiднiжжях оглухлих богiв невiдомих
В благаннi якогось незнаного щастя й любовi - 
На волю лети ж самоти нескiнченної сповiдь...