Знов двадцять п"ятою годиною добу 
переобтяжує незгiдливе безсоння -
в безодню пiвночi безсило я пливу,
вiдтятий маятником мiсяця уповнi

вiд берега принад письмового стола 
в посвятi чарувань вiдкритої сторiнки, 
чия оголена, цнотлива бiлизна 
жаданням слова так довiрливо сповита.

0 витвiр суперечки темряви й свiчi, 
слiпучий спалах щиросердностi паперу, 
о вибач - твiй непогамовний бiль
роз'ятрюю я спогадом вогненноперим:

в мiжкоролiв'ї пам'ятi i забуття
коротке царювання таємницi митi, 
яку в життi лиш раз iз уст в уста
цiлунку одкровенням можна перелити.

Ця мить глибиннiш, незворотнiш за життя, 
даремно страчене, у серце увiгналась -
для неї ночi глиб, як пiхви для ножа, 
чию сталеву мiць зламала немiч рани.

Два кроки до вiкна, неначе два крила, 
пiдбитих влiт, недавно ще мiцних, сановних
всевладдям лету, наче вивершення два 
в згасаннi маятника мiсяця уповнi.