Так зараз стало зрозумiло, що печаль -
Насправдi радiсть, адже знаю, не назавжди
Розлука з тим, хто вiдiйшов з цього життя:
I в тiм поблажливiсть вiдразливого "завтра".
Нi, не назавжди мерзлої землi об гроб
Заупокiйне гомiнке вiдлуння смертi -
Пекельний свiту поцейбiчного галоп,
Що гупає зсередини у груди замiсть серця.
Нi, не назавжди,
бо побачимось,
зустрiнемося,
знаю...
Хоч знаю й те, що смерть,
вона насправдi не для того,
хто вже пiшов,
а лиш для того, хто залишився
Ждати,
страждати - горе...
Коли вже не до логiк у хмiльних висотах
Отерплих з болю i безсоння стратосфер,
Мов на безводдi риба, крик хапаєш ротом -
Нiмий (о - ката насолода!) крик завмер -
Забракло кисню слiв i слiз в аортах
Органного ридання!
Всесвiт
вмер?...
Пора, я знаю, вже пора додому,
Грудневий вечiр швидко так летить.
I якось тут на цвинтарi бездонно
Пiдземний подзвiн жалю стугонить.
Горбочок мерзлої землi скрутився,
Благально пригорнув до себе хрест.
Пора iти, бо й справдi забарився,
До лави цвинтарної мов примерз.
I ноги затекли, немов колоди,
Й судоми вже розчахують немов.
Так холодно, неначе захололи
Думки - нi слова з жодної iз мов
Нiяк не можу зараз пригадати.
I руки - як примерзли до колiн,
А треба ж хоч одну iз них пiдняти,
Утерти щоб струмки пекучi слiз,
а втiм...
А втiм, нехай собi,
бо вже попримерзали
до щiк, i до повiк,
до вiк, довiк, навiк...
...Навiк...
Галерний наче раб, навiк прикутий
До веслування в океанi слiз -
Бажання з головою вглиб пiрнути,
На саме дно! Доплив...
Доповз...
Долiз...
Солодкий бiль - тонути i тонути
Всiм спiвчуттям,
жалям
наперерiз!...
А знаєте, мамо, щоранку вони прилiтали,
До нашої хати, горобчики вашi, що ви
Голодних їх зерням i хлiбцем щодня годували -
Пташинi бенкети буяли у нас щозими.
Ви знаєте, мамо, я їм в годiвничку пiдсипав
I зерня, i крихiт - та їсти не стали вони:
Сидiли, сидiли тихенько у нас на березi -
I гайда, знялись, покружляли й гайнули кудись...
Я потiм їх бачив у вас тут на цвинтарi, мамо:
У вас над могилкою там нависає гiлля
Калини - на нiй тих горобчикiв зграйка, впiзнали
Ви, мабуть, їх, мамо?..
З моєї руки вони не їдять.
Ви, мамо, скажiть їм,
не скривджу я їх...
Пора додому вже, пора. Бо вiтер
Замерзлими сльозами закружляв.
Дерев благально здiйнялися вiти,
Але не втримають вони навал:
Нависла пагуба погроз нiчної
Задушної надгробної плити.
О, всесвiту безжалiсний надгробок,
Гробниця, усипальня... Знов завив
(Чи з того, може, свiту?) пес бездомний -
Простяг своє кудлате спiвчуття -
Так, брате, ниє безпритульна доля
Пiд серцем у твого й мого життя.
I повз якi б я не пройшов пишноти -
Завжди, завжди проходитиму повз
Могилоньки зiщулений клубочок
З пригорнутим до серденька хрестом...
Пора, пора вже йти додому.
Хоча нiхто мене й не жде.
Та, може, вдасться хоч пiд ранок
Заснути...