Зв"язок мiж нами настiльки тiсний i сильний, що iнодi менi коштує значних зусиль залишатися собою. Важко не розчиниися в комусь - вони ж для мене, мов моря. Захопився, заплив задалеко - i щез...
...Я живу їхнiми снами...
...На свiтанку - особливо...
...Сергiйку сниться велика зубата лисиця. Це враження вiд тiєї рудої, що цiлий мiсяць крала у нас курей. Потiм Михайло таки зловив її, загнав у кут в курнику i прибив, пiсля чого страшив малого мертвою вишкiреною головою. От хлопчика й трусить... Тренована уява миттю малює рiчку - блискучу золоту стрiчку, радiснi бризки, тепло м"якенького пiсочку... Сергiйко засинає мiцнiше, заколисаний сяючим видивом...
...Михайло мучиться спогадами. Вони невидимi, розмитi й сiрi, раз у раз темнi тiнi спливають на поверхню, вiючи могильним холодом. Михайло скрегоче зубами, здригається - його я просто топлю в оксамитовiй чорнотi, надто вже послужливо його пiдсвiдомiсть генерує страхи.
...Сни Янки та Ладика обминаю поспiхом, червонiючи. У них одне на умi.
...Марина стогне, складаючи сiно. Сон довгий, тяжкий, либонь, якщо не припинити, завтра знову скрипiтиме стара карга, знову прогавить кашу, i доведеться снiдати горiлою пшонянкою. Спи, жiнко, без снiв, завтра роботи буде вдосталь...
...Марiчка марить лiтом - барвистi метелики, кульбаби на цiлу долоню, потiм раптом все заступає велика солодка груша, навiть у мене слина тече... Дитина - потенцiйний Пастир. Моя надiя й улюблениця...
...Степан увi снi ловить рибу. Це до багатства, якщо вiрити тiй же бабi Маринi. Хай собi...
...Аничцi снюсь я. Менi вкрай незручно. Сон в подробицях, недвозначний, та я тiкаю... Я ще не визначився, як до неї ставитись.
...Бо я - Пастир, а вони - моя паства. Моя влада над ними безмежна, та це не значить, що я можу дозволити собi все...
* * *
...Ранок починається з турбот. З найголовнiших - вода. Треба мати постiйний запас свiжої води. Усi дорослi вирушають до джерела, зi мною лишаються тiльки дiти й Марина. Я займаюсь худобою, дiтлахи годують курей. Нарештi снiданок готовий. Марина мовчить (i це бадьорить решту), потiм беремося до працi.
Та у мене є ще одна справа.
На краю поля стоїть продiрявлена кулями п"ятиповерхiвка. За нею - руїни мiста. Вибухова хвиля перетворила стотисячний населений пункт в непролазнi бетоннi бескиди, зарослi кривими соснами та глодом. Лише далеко внизу, в долинi, темнiє й досi Чорне Коло - епiцентр.
На п"ятому поверсi гуляє вiтер. Сiдаю на скошену плиту й заплющую очi.
"Брате Дмитре!"
"Привiт, Малий!"
Я чую лише шепiт, в ньому немає iнтонацiй, вiн безбарвний, та я розрiзню шепiт Дмитра з-помiж тисячi iнших. Крiзь нього вiдчувається вдача - iронiчна, жартiвлива, та завжди добра й поблажлива.
"У мене все гаразд. Полемо кукурудзу, сапаємо буряки. Худоба здорова, з паствою все гаразд. У мене теж усе вiдмiнно."
"Молодець! У нас свято - Лiна народила хлопчика. Такий лобуряка, скажу тобi..."
"Вiтаю! Як там ваш радикулiт?"
"Та, дякувати Богу, потеплiло, то й не цiпить, як взимку. Влiтку намагатимусь берегтись тi вигрiватися."
"Бережiться!"
"Старатимусь! Дякую, Малий!"
Розплющую очi, в головi паморочиться. До табору Пастира Дмитра п"ятнадцять кiлометрiв, доводиться напружуватись. Це найближче до нас поселення людей...
* * *
...Ми знаходимо дикунку. Вона спершу не дається, кусається i верещить, та паляницi з грубого борошна, смаженi на рiпаковiй олiї, приборкають будь-кого, якщо шлунок присох до хребта. Це подiя - їх тепер мало залишилось. Вiдколи Пастирi взяли пiд нагляд цей район (а бомбили його нещадно), дикуни iнстинктивно стали приєднуватись до нас. Адже, там де Пастир - там спокiй i мир, вдосталь їжi та води, нiхто нiкого не займає i всi задоволенi.
Я сповiстив брата Дмитра, вiн обiцяв передати Капiтуловi, щоб направили в округ експедицiю, адже дикунцi було на вигляд рокiв вiсiмнадцять, отже десь могли мешкати її родичi...
...У новенької в головi каша. Дивиться зачудовано, усе розглядає по-дитячому, нiби вперше бачить. Спершу порiзалась ножем, потiм стала пити сирi яйця, мов дика кiшка. Дiти реготали, та вона не зважала - i собi захлиналася дурнуватим смiхом. Либонь, експедицiя не дасть нiчого - дикунка явно дуже давно живе сама.
Однак, не проходить i дня, як вона починає розмовляти.
Розмовляти!
Огризається до Марини, хихоче над чимось разом з Аничкою, щебече до Марiчки... Оце так! Згадала мову, отже не зовсiм ще пропаща!
- Я залишусь з вами, можна?
У неї зеленi очi, обвiтрене широке лице, порепанi вiд морозу губи. Я вагаюсь - зазирнути в неї зараз, чи дочекатися ранку?
- Звiсно, залишайся! Нас так мало зосталось! Треба триматися купи, допомагати один одному...
Вона усмiхається, пострiлює очима.
Здається, я закохався...
* * *
...Уночi я насторожi . Нова людина в общинi - це завжди поштовх до рiзних емоцiй. Марина знову неспокiйна, кипуча вдача знаходить вихiд у якiйсь незрозумiлiй бiганинi, вона кричить увi снi, лається, їй болить, вiдчувається збентеження та острах. Знову вiдбираю у неї сон. Якщо цього не зробити, вiн проросте, мов бур"ян, почне глушити те добре, що ще залишилося в її душi...
Михайловi, як це не дивно, поява ще одної людини зменшила почуття провини...
Сергiйко далi боїться мертвої лисячої голови - хай краще потанцює...
Марiчка знову бачить лiто. Моя розумниця...
У Янки та Ладика теж усе по-старому...
Степановi сниться... дикунка! На диво цнотливий сон, тож я його не займаю, хоч i вiдчуваю укол ревнощiв...
А от з Аничкою вiдбувається щось недобре - сон повний страхiв, вона блукає мiж руїнами мiста, шукаючи когось, тож я поспiшаю швидше вивеси її до табору. Вона ревнує, вiдчуває суперництво, до всього, мабуть, я погано вмiю приховувати емоцiї, вона прочитала все на моєму обличчi...
Ох, i тяжко...
Одна дикунка спить без сновидiнь, я вiдчуваю тiльки теплу присутнiсть та спокiй.
Що ж, на сьогоднi вистачить. Хай вiдпочивають...
* * *
"Малий, як там новенька?"
"Дикунка? Мову навiть забула, та потроху вiдходить..."
"Звiдки вона? Може, є ще хтось, крiм неї?"
"Не знаю... Вона нiчого не пам"ятає..."
"Так не буває, ти ж знаєш. Зоровi образи мусять лишитися. Проскануй її."
"Гаразд..."
* * *
Ранок, як завжди, сповнений турбот.
Розподiляючи обов"язки, я до обiду не мав анi хвилини вiльного часу.
Врештi, коли всi зiйшлися на обiд, раптово налетiла хмара, i ми вирiшили подрiмати трохи, поки мине дощ.
Тодi я й вирiшив просканувати її.
- Як тебе звати?
Головне запитання. Iм"я грає велику роль, воно будить довготривалу пам"ять, за цим словом прокидаються давно забутi спогади, вiдчиняються, здавалося б, найприхованiшi закутки пiдсвiдомостi. Щоправда, буває, що дикуни, змiнюючи зграї, змiнюють також iмена. Тодi Пастир змушений ловити в мiшанинi спогадiв конкретне слово, щоб добутись до потрiбного вiдрiзку пам"ятi...
Дiвчина знизує плечима. Намагаюсь залишатись незворушним, надто кокетливо вона це робить. Ох, невже прийшла й моя пора?
Пастирi так рiдко знаходять пару... Звiсно, ми ж не клюємо лише на зовнiшнiсть. Так важко закохатись, коли бачиш людину наскрiзь, до самого дна... Так мало в людях щиростi й добра, так глибоко вони захованi... Щоразу, входячи в чужий розум, доводиться тримати перед собою щит незворушностi, бо зло б"є одразу, без попередження, мов гадюка, що причаїлася в густiй травi...
- Я не пам"ятаю... Аничка кличе мене Нiною...
Нiна...
Зеленi мигдалевиднi очi, гнучкий стан, плавна округлiсть стегон та грудей... Золотиста засмага навiює солодкi свiтлi мрiї, жилка з правого боку шиї так швидко пульсує... Я чую жагучий подих, як вона гаряче дихає менi у вухо...
Спокйно, Пастире! Спокiйно... Маритимеш потiм, коли зазирнеш у зелений вир її очей, i не знайдеш згорнутої в тугу пружину змiї прихованої агресiї... Вiд цiєї думки мене вкоре обкидає холодним потом... Нi, не вiрю, знову там, у глибинi, чекатиме страх, бiль та лють на весь бiлий свiт, образа на людей, на саму себе...
- Що ти пам"ятаєш про своє попереднє життя? Ти жила з кимось, чи сама? Знаєш, рiдко хто виживає один...
Вона напружує пам"ять. Я входжу в резонанс. Виживання. Вона їла щось, дику картоплю, пшеницю, цибулю, ще вiд колишнiх садiв залишились здичавiлi дерева та кущi. Я проганяю перед очима ряд плодiв та злакiв, їхнiй смак по черзi виникає у мене в ротi, коло повторюється, та вiдлуння я не вiдчуваю... Дикунка, судячи з усього, зовсiм по-iншому сприймає смак їжi.
Так теж буває. Усi вiдчуття залежать вiд картини в нейроннiй структурi мозку, а оскiльки люди не виготовляються за єдиним кресленням, неможливо однозначно прочитати їхнi думки.
Гаразд. Але є вiдчуття, що передаються найкоротшим шляхом, формула їхня проста й невибаглива за змiстом. Бiль, наприклад.
Я резоную з її вегетативною системою i створюю фантом болю, нiби хтось вперiщив менi по руках хворостиною.
Пiд час навчання нас били по долонях до тих пiр, поки ми не запам"ятовували кожен нюанс i вiдтiнок болю. Я можу вiдтворити його подумки хоч серед ночi, iнодi здається, що надi мною стоїть хтось iз учителiв з палицею напоготовi. Ледь ворухнеться спогад - i я фiзично вiдчуваю удар, навiть руки червонiють...
Вона не реагує!
Я посилюю навiювання, нарештi сам ледь не кричу, тильнi сторони долонь вкриваються червоними смугами, та вона дивиться на мене зацiкавлено-грайливо, вочевидь не розумiючи i не сприймаючи моїх намагань!
Вона мене не вiдчуває!
Я б"юся в глуху стiну, мов божевiльний, та вiд того лише одному менi пекельно-боляче.
Вона мене екранує!
Та нi, вона не реагує на мене! Зовсiм! Вона iнертна!
- Що з тобою? - вона лякається, вiдсахується.
Менi коштує величезних зусиль опанувати себе.
- Менi погано. Мабуть, щось не те з"їв...
- То ходiмо, приляжеш!
Вона пiдхоплює мене, та дотики її схожi на обiйми змiї. Що робити? Як менi повестися? Якщо є ще iншi, такi, як вона, то що ми, Пастирi, можемо вдiяти проти них?
- Веди мене он туди. - я вказав на скособочену панельну п"ятиповерхiвку. - Там у мене є лiки...
- Там? - недовiрливо питає вона.
- Там. У мене така хвороба. Час вiд часу прихоплює. Лiки я тримаю там, не хочу, щоб у когось виникали зайвi питання...
Вона не вiрить. Звiсно, поганенький з мене актор. Та все-таки, вона веде мене до руїни.
Нагорi вiтряно, як завжди.
"Дмитре! Дмитре!"
Небо порожнє, холодна синь раптом втрачає глибину, i я майже фiзично вiдчуваю чорний вакуум за її межами.
"Дмитре! Дмитре! Де ви!"
"Що, Малий? Що сталось?!"
"У мене iнертна! Чуєте? Вона iнертна! Я не можу чути її!"
"Ти впевнений?"
"Я все спробував! Що менi робити?"
"Для початку заспокойся. Де ти зараз?"
"Нагорi, там, звiдки завжди..."
"Добре. Вона?"
"Поруч."
"Нiж при тобi?"
Ковтаючи слину, намацую на поясi великий ритуальний нiж, один iз символiв Пастиря. Перший - посох. Вiн пiдтримує в дорозi. Другий - ... Як же це... Що ж це...
"Нiж при тобi?" - в ефiрному голосi Дмитра проступає метал.
"Малий, ти розумiєш, хто вона така? Ти розумiєш? Ти пам"ятаєш Писання?"
Розплющивши очi, я дивлюсь на неї. Вона тривожиться. Вона дивиться менi у вiчi, i в зелених вирах її очей я бачу себе. Таким, яким є - цибатим незграбним хлопцем з нерiвними пасмами жорсткого темного волосся. Добрий Пастир, що веде i оберiгає. Добрий Пастир, що не допустить бiльше зла, захистить i збереже... Добрий Пастир, який, крiм того, що мусить дбати про свою паству, мусить також позбавлятись вiд паршивих овець.
Тих, що не "чують". Тих, що не пiддаються виправленню i контролю.
Ось для чого дають пiсля навчання ритуальний нiж.
Я дивлюсь на неї. Почуття, що народжується, не приходило з тих пiр, як учитель вперше привiв мене до пастви i вiддав їх менi в руки.
Почуття страху.
Я так давно не боявся людей, що цей первiсний страх застав мене зненацька.
Я дивився на неї, i бачив своє вiдображення в її зелених очах.
Вона раптом наблизилась i торкнулась устами моїх уст.
Небо насунулось низько-низько, аж сивi хмари стали чiплятись покришених верхiвок панелей.
Загибель, сама смерть дарувала менi свiй цiлунок.
Нiж гостро вп"явся раптом в ребра холодним рукiв"ям, та руки не слухались. Смерть цiлувала мене, та я не мав сил пручатись чи тiкати.
Он, яка ти...
"I побачив я рiч, гiршу смертi. То - жiнка! Серце її - тенета, руки її - кайдани!"
* * *
Я не бачив її, не чув... Я вiрив.
Я дивився їй в очi. Очi, якi не могли обманювати. Очi, якi ховали в своїх глибинах життя i смерть. Я не мiг її прочитати, не мiг її осягнути. Вона стала для мене богом, якого я боявся i любив водночас.
Нарештi я знайшов того, в кому не бачив мороку та отрути!
Вони були схованi там, у вирах зелених очей.
Як це важко! Як важко нести вашi грiхи i невiр"я, вашi страхи i сум"яття, ваш всеспалюючий вогонь заздростi та ненавистi! Як тяжко, як невимовно тяжко бачити всерединi вас, таких прекрасних i добрих, це чорне сiм"я смертi й руйнування!
Як важко боротись з ними, як важко тримати їх у покорi, щоб вони, прорiсши, не закiнчили вже почате, не перетворили землю в пустелю смертi!
Але як же хочеться вiрити i у ваше добро! Вiрити, гублячись в сумнiвах, йти по краю, каратися холодом сумнiвiв, та всеодно вiрити!
"Малий, ти мене чуєш? Тримай її, скiльки зможеш, ми вже йдемо. Всього кiлька годин. Тримайся..."
* * *
- Я люблю тебе...
Небо розверзлося, злива знову затулила нас вiд свiту. Вона пригорнулась до мене, шукаючи тепла i захисту.
...Немов ягня до пастиря...
- Я люблю тебе! Чуєш?...
Я не знаю, хто сказав це. Я оглух i ослiп. Нереальнiсть сiрою стiною дощу пiдступила до нас.
Я - Пастир. Я - щит i опора, добро i меч. Я служу своїй паствi, я пильную її душi, я стою на краю сутiнок, не пускаючи на волю древню пiтьму з їхнiх втомлених та зневiрених сердець.
Я - добрий Пастир. Я повинен...
Нiж звично холодить побитi долонi.
Я дивлюсь в її очi.
В зелений вир, що затягує туди, на дно, де сидить, згорнувшись, прадавнiй змiй грiха.
Я - добрий Пастир.
Вона усмiхається...
* * *
Рух добре вивiрений.
Мокро, липко...
Вона сiпається, б"ється в агонiї, життя виходить повiльно, поштовхами виливаючись з розтятого горла. Ще раз, ще...
Нарештi м"якне, терпне, тягарем лягає на руки i серце...
Дощ перiщить, кров тече навколо й звiдусiль. Увесь свiт в кровi...
* * *
- Як ти, Малий?
Дмитро прийшов лише вночi. Разом з Круком, сусiднiм Пастирем. Я вiдкрився їм.
- Ти добре сховав тiло? Не варто, щоб хтось iз пастви знайшов її...
- Я вкинув її в старий колектор. Щури потурбуються про решту...
Вiн лише хитнув головою.
Крук, чорний i бородатий, поклав долоню на плече.
- Ти все добре зробив. Не карайся. Ти не вбивця. Ти - Пастир. Не бог, але й не людина. Пастир.
- Я розумiю. Але...
* * *
...Але ночами менi сниться сон.
Хоча часом менi здається, що це зовсiм не сон. Сон - це те, у чому я живу. Що менi наснилась та злива, i п"ятиповерхiвка, i кров... Що дикунка просто втекла собi, а Пастирiв я обдурив так само, як обдурив самого себе.
Але то лише химернi думки...
...А ночами менi сниться сон.
Я виходжу з табору, коли всi вже мiцно сплять, i йду до мiста, туди, де чорнiє бескиддя епiцентру.
Там вона мене чекає.
Зеленi очi сяють, мов зорi... Отак банально i чарiвно - як зорi. I до ранку я вдивляюсь в те сяйво, не шукаючи в ньому нiчого.
Скоро у нас буде маленький. Вона каже, що впорається сама, щоб я не хвилювався. Колись, коли вона жила зi своєю родиною, то допомагала приймати пологи у сестри, тож впорається...
При згадцi про сестру знову плаче... Вони повмирали взимку, якась пошесть викосила їх за тиждень. Так вона залишилась сама...
Маленький копається, борсається, хоче на волю. Я не чую його так само, як не чую її. Я не хочу його чути, щоб не бачити у ньому того, чого боюсь...
Часу завжди мало, сни завжди такi короткi, такi солодкi...
Надто солодкi, щоб бути правдою.
Я геть заплутався. Коли не сплю, хочеться вiрити, що вони правдивi. Коли сплю - намагаюсь запевнити себе, що це дiйсно сон. Де ж правда?...
...Та хай собi сняться. Поки вони залишаються снами, вони житимуть.
Я про це подбаю...