Прекрасний вечiр. Лiхтарi нiчного мiста освiтлюють парк. На дорозi ще де не де швендяють машини. Вечiр зiгрiвав своєю теплотою i свiжiстю. Перехожа в синьому пальтi iде сво§м звичним маршрутом. Вона з'являється iз- за рогу. Спочатку це всього лиш силует, який похапцем дрiботить по вулицi. ЇЇ туфлi гучно вистукують по бетонному асфальту. Звичайно ж, з тако§ вiдстанi важко зрозумiти, хлопець це чи дiвчина, враховуючи кiлькiсть трансвеститiв в наш час, але вже дуже скоро ми розумiємо, що таку гнучку статуру, пишне волосся i плавнi рухи, можуть належати лише дiвчинi.
Кожного божого дня вона йшла одним i тим самим маршрутом, долаючи тi самi повороти. Всi §§ рухи були схожi на вчорашнi...
-22.04. Так-так... зараз вона вийде...
-22.05.Оп... Он де вона... Синє пальто...як завжди iде i на своєму мiсцi...о...тепер набирає швидкiсть, поправляє зачiску, дивиться на годинник, пришвидшується, iде, iде...О...зупинилась там само де й завжди: на автобуснiй зупинцi... Так, через три хвилини буде автобус...Цiкаво, куди вона §де? Можна подумати, вона якась шльондра...ха-ха...Куди вона так поспiшає щовечора? Загадкова особа... - роздумував Лен, спостерiгаючи незнайомку з даху свого будинку. Вiн любив на не§ дивитися. Ця дiвчина була для нього чимось бiльшим, нiж просто незнайомка. Вона була людиною, яка хоч трохи рiдна для Лена. Пiсля п'ятьох рокiв спостережень за нею у хлопця розвинулось вiдчуття яко§сь дитячо§ радостi тодi, коли жiнка проходила по пiд домом. Вона, можна сказати, роздiляла його прекрасну самотнiсть, втiшала його власне 'я' i створювала фантастичнi метафори i образи в головi. Лен був впевнений, що вони нiколи не познайомляться...Чому? Тому, що вже давно не знайомився з людьми, та й взагалi мало коли покидав свiй 'олiмп'. Живучи на грошi, якi йому передалися в спадок вiд батькiв i якi зараз тихо лежали в банку, поповнюючись процентами; Лен насолоджувався самотнiм, вiдлюдкуватим життям. Йому було набагато цiкавiше сидiти на найвищому будинку мiста i бачити, як цi нещаснi створiння пiд назвою 'люди' бiгають кожен день туди-сюди i не можуть знайти собi мiсця. Фу... Якi вони всi гидкi, а вiн, великий Лен, як Зевс на своєму Олiмпi, спостерiгає над цими смертними.
Кожен день у Лена починався однаково. Вставав о дев'ятiй ранку i пив каву з молоком. Оскiльки вiн жив на найвищому поверсi, то дах знаходився зовсiм близько, буквально за вiкном. Туди вiн вилазить кожного дня i проводить бiльшiсть свого часу. Йому подобається бачити свiт з висоти пташиного польоту, дивитись на небо, дихати повiтрям свободи. Отже, вiн вилазить на дах, лягає в гамак i роздумує про всiлякi цiкавi йому речi.
- Боже, яке прекрасне небо. Ех... цiкаво ним милуватись, не турбуючись нi про що. Добре бути невибагливим, бо чим бiльше я хочу - тим бiльше менi доведеться робити всяко§ всячини, яку я ненавиджу... треба знати, чого хотiти, бо всього хотiти - недопустимо i безглуздо. Всi цi нещаснi, якi швендяють по вулицям з роботи на роботу, керуються величезною кiлькiстю бажань i роблять для цього ще бiльше. А оскiльки щось роблять, то й роблять i помилки, якi §х знищують... Краще вже нiчого не робити i не хотiти, тодi не допустишся помилок. Ех...дурнi цi люди... Жили б вони як я, то б нiколи не вiдчували себе пригнiчено через свою поразку. Що є прекраснiшим за життя в споко§?
Так, в глибоких роздумах, проходило декiлька годин i Лен, вiдчувши бажання пiдкрiпитись, iде до кiмнати i риється в холодильнику. Вiн не любив людей i не вважав за потрiбне спiлкуватися з ними, тому не виходив на вулицю, замовляв усе в Iнтернет магазинi. Все привозили йому аж пiд самi дверi i все, що вiн мав зробити - це вiдчинити §х i забрати пакунки.
День продовжувався, i Лен, коли на даху починало припiкати сонце , бродив по сво§й маленькiй квартирцi. Вона була схожа бiльше на нору якогось борсука, анiж на житло людини. Невелика за розмiром i проста до сказу. В нiй переважали сiрi тони, а стiни були покритi бiлими шпалерами якi з часом трохи посiрiли. В одному з куткiв кiмнати стояло маленьке лiжко, яке, як можна помiтити, уже давно не застелялося, а постiль не пралася. Бiля вiкна, яке виходило на дах (через яке до речi й лiзав Лен), стояв рояль. Одна його нiжка була зламана i пiдперта кiлькома книжками художньо§ лiтератури. Як не дивно, рояль був єдиним предметом в квартирi, за яким доглядав хазя§н. В цiй же кiмнатi стояв письмовий стiл, закиданий всяким мотлохом, комп'ютером, не митими тарiлками. В кiнцi кiмнати виднiлися дверi за якими ховався потойбiчний свiт. Свiт, який Лен вже не навiдував давно. Цi 'ворота' були зачиненi чотирма замками i майже не вiдчинялись. А от вiкно на дах було вiдчинене майже завжди i перетворилося вже бiльше на перелаз, а нiж вiкно. За вiкном було улюблене Ленове мiсце - дах. Чому улюблене? Бо це була велетенський (в його розумiннi) майданчик по якому можна було ходити, бiгати. Мiж двома стовбцями для сушки бiлизни Лен прикрiпив гамак на якому лежав кожного вечора i дивився на зорi. Дуже часто вiн засинав в гамаку, мерзнув, просинався i ховався в дiм. Ось так проходило Ленове життя, i воно йому подобалось.
Це був найкращий день тижня. Хоч вiн i був як завжди, та наприкiнцi мав з'явитися сюрприз. По четвергам Лен вiдправлявся в 'полiт'. Того вечора вiн вийшов, як завжди, на дах i лiг у гамак. До кишенi штанiв Ленова рука потяглася одразу i на свiт з'явився бiлий, як снiг, порошок, котрий Лен одразу ж вдихнув . Порошок вдарив Леновi в голову. Його мозок стрепенувся вiд електрошоку, почав видавати нереальнi, фантасмогричнi зображення. Кожен нерв Ленового тiла вiдчував себе вiльно i розслаблено, наче в раю. Серце почало битися все швидше i швидше. Хлопець пiдвiвся i зигзагами поплiвся до краю даху, зупинився бiля самого обриву, хитнувся i лiг. Голова хаотично рухалась iз сторони в сторону i створювала iлюзiю повного задоволення.... Пройшла година. Ленове марення уже закiнчувалось. В душi запанував спокiй, рука сама потяглася до кишенi й витягла звiдти те, що б не витягнув жоден наркоман. Це була гармошка. В повiтрi залунала музика, жалiбна i прекрасна. Вона додавала Лену кайфу, i йому здавалося, що в цi моменти його слухає весь свiт. Короткi уривки нот починали губитися, натомiсть з'явився рвучкий блюз. В цiй мелодi§ повнiстю вiдображалось i задоволення музиканта, який вiддавався йому. Задовольнивши всi сво§ музичнi бажання, Лен поклав свою гармошку на самий край даху. Вiн дивився в височiнь. Як не дивно, жодна думка не тривожила його мозок, а тим часом на мiсто наповзала iмлиста нiч, аж раптом...
-Йой... Я ж забув! Зараз буде йти Вона! - викрикнув Лен нерозбiрливим голосом. В нього досi заплiтався язик. Вiн рвучко пiдвiвся i якось необережно зачепив гармошку, яка зразу ж полетiла до низу, з грюкотом стукаючись об карнизи.
- Нi!- вирвалось з Леново§ горлянки.
Жiнка в синьому пальтi крокувала вулицею, а ленова гармошка впала на асфальт критично близько до не§. Синє пальто аж пiдскочило вiд несподiванки, дiвчина зразу ж пiдняла голову вгору. В свою чергу Лен вiдсахнувся вiд краю даху i присiв навшпиньки. В головi все крутилося, чи то вiд трави, чи то вiд падiння його улюбленого iнструменту. А мозок в цей час видавав лише одне запитання: 'Що ж робити? Моя гармошка! Я ж §§ купив за сво§ власнi грошi коли менi було шiстнадцять, а тепер вона впала пiд ноги оцiй шльондрi. Тепер вона пропала...'
Так, в повному неадекватнi Лен пролежав, як йому здавалось, з годину, i раптом почув... Почув звук, який, напевне, не чув вже багато рокiв. Вiн спочатку i не допетрав що це, i лежав ще якусь хвилину, затамувавши подих. I тут знову. Це був дзвiнок у дверi.
-Хто це? Невже це вона прийшла вiддавати мою гармошку? Але навiщо? Я не хочу бачити тут нiкого! Але гармошка...ех...
Ще дзвiнок...
Постать за дверима вже зашарудiла одягом збираючись iти, але з дверей почулися звуки ляскання замкiв. Останнiй замок вiдчинився i запанувала тиша. Лен несмiло натиснув на дверну ручку. Його серце панiчно билось, i вiн вiдчув якийсь незрозумiлий страх. Але Лен скомандував своєму тiлу не нервувати i, пiдкреслюючи свою впевненiсть, вiдчинив дверi навстiж.
Серце зупинилось...
Напруженi нерви розслабились, а очi втупились у постать, що стояла навпроти...
Це була дiвчина двадцяти-тридцяти рокiв в синьому довгому плащi. Яскраво-зеленi очi мило контрастували з чорним волоссям i контурами обличчя. ЇЇ погляд був направлений на Лена. Невпевнений, в ньому жеврiла надiя. Лен уже давно не бачив людей, але тако§, як вона, не бачив нiколи.
- Доброго вечора - перша промовила незнайомка, але Лен, милуючись нею, вже зовсiм забув, де вiн i що з ним, а м'який, впевнений голос пройшовся по ньому, як нiжний вiтерець, i привiв до тями. Вiн подивився на не§ i намiрився щось сказати, але просто кивнув головою, а вона продовжувала:
- Я...е... просто проходила повз i побачила як ви впустили ось це. Незнайомка вiдвела погляд i зашарiлася, а натомiсть простягнула Лену його гармошку. На iнструментi добре виднiлась вм'ятина, яка утворилась завдяки тому сильному удару об асфальт. Лен, який уже змирився з тим, що втратив §§, побачивши знову, буквально вирвав §§ з рук у незнайомки i починав розглядати.
- То я, напевно, пiду... - розчаровано вiдмовила дiвчина i, на секунду заглянувши в Леновi очi, розвернулась i побiгла сходами вниз.
- Дякую! - раптом вирвався у Лена з грудей охриплий голос, але вже було пiзно. Незнайомка вже, мабуть, не змогла б почути хлопця. Вiн ще постояв хвилинку в дверях, слухаючи ритмiчний стукiт каблукiв i нервово переминаючи в руцi гармошку. Стукiт по поступово стих i вiн панiчно закрив дверi на всi замки.
Вiн переступив порiг своє§ кiмнати. Сiра буденнiсть поглинула його пiсля першого ж погляду на кiмнату. Мозок ще очунював вiд того, що сталося 5 хвилин тому. Одразу ж думки роздiлились на двi ворогуючi половини.
-Блiн... Яка ж вона красива та й... як приємно було з нею. Я §й був не байдужий... це точно... - говорив перший голос.
-Та нащо вона тобi здалася? Вона посмiла пiднятися на твiй 'Олiмп', вдертися в тво§ володiння! Яке вона, взагалi, має право?! - кричав другий.
- Вона прийшла з добро§ волi! Вона принесла твою гармошку, врештi-решт! - вiдповiдав перший.
-А звiдки ти знаєш?! Може, це пiдлий трюк, щоб задобрити тебе, а потiм знищити?!
-Та нащо §й це здалося?
- Як нащо? Щоб заволодiти тобою, забрати в тебе свободу, а потiм командувати!!
- Досить!!! - викрикнув Лен в голос. Голова почала розколюватись. Вiн лiг на лiжко. Думки все продовжували сваритися доводячи мозок до кипiння, але згодом почали стихати. Натомiсть в пам'ятi випливла постать дiвчини синьому пальтi. Леновi очi почали закриватися i вiн заснув.
Мiсто. Каркають ворони. Велика вiдстань до землi. Лен сто§ть на даху i дивиться на дiвчину в синьому плащi. Вона мило посмiхається Леновi. Аж раптом лице змiнюється на злу гримасу i вона все чiткiше виражається. Леновi стає страшно. Вiн вiдступає вiд не§, але, вiдчувши ззаду прiрву, втрачає рiвновагу i падає. Серце дико стукотить, а брукiвка все наближається.
-Ну, я, мабуть, пiду...- чує Лен згори.
Стукiт каблукiв... Земля все ближче, ближче i...
НI!!!! - викрикнув Лен. Його тiло було повнiстю покрилось холодним потом. Вiн прокинувся вiд страшного сну, дихав важко i дуже швидко... - О боже... хух... - сказав Лен з полегшенням перевернувся на iнший бiк, i, повторюючи фразу 'це лише сон', далi заснув.
-Тук-тук, тук-тук - маленький горобець вистукує гострим дзьобиком в Ленове вiкно, вибива якийсь ритм, але Лен i не думає прокидатись. Сонце вже встало i слiпило ту частину кiмнати, де стояв рояль... Пройшло три хвилини i горобець, зрозумiвши безглуздiсть свого стукотiння, полетiв собi на дах i почав весело цвiрiнькати - радiти променям сонця. Тоненький голос маленького горобця привернув увагу iнших, йому подiбних, i вже через декiлька хвилин на даху давав концерт величезний гурт горобцiв. Лен, почувши крики на даху, зрозумiв, що почався новий день i треба вже вилазити зi свого барлога. Вже через якийсь час вiн сидiв у своєму улюбленому крiслi на даху i пив ароматну каву. Думки чомусь не лiзли йому в голову, i вiн виражав це неймовiрною заторможенiстю рухiв. Допивши напiй, Лен пiдвiвся, i його погляд ненароком впав на стару американську гармошку, яка тихо лежала на пiдлозi з помiтною вм'ятиною. В цей момент Лен нарештi згадав, що було вчора. Дiвчину в пальтi, §§ прекраснi зеленi очi i кучеряве довге волосся, винуватий погляд, стукiт каблукiв. Все це Лен згадав i зрозумiв, що це було насправдi.
-Хто ж вона ця прекрасна незнайомка? Ангел, а, може, демон мого життя? - тихо думав Лен, сидячи на крiслi i тупо дивлячись на зграйку горобцiв, якi голосно цвiрiнькали i билися мiж собою - блiн... Менi цiкаво! Давно в мене не було цього вiдчуття... дивне вiдчуття... Ех..хочу §§ знов побачити...
Розум все бiльше i бiльше заводив хлопця в глухий кут. Вiн знав, що не хоче бачити людей, але водночас хоче бачити §§. Все-таки в людському родi є якiсь хорошi особи, але не треба робити поспiшних висновкiв... Треба з нею зустрiтись знову... - Лен сам здивувався такому своєму рiшенню, але твердо був впевнений, що це необхiдно зробити...
Рита швидко крокувала по тротуару, вистукуючи каблуками. ЇЇ синє пальто, як завжди, було на нiй. Вона купила його ще три роки тому i вiд нестачi грошей не могла купити нове. Грошi - ось рiч, яку вона ненавидiла, але яку завжди прагнула мати. Вiд §хньо§ нестачi дiвчина вже три роки змушена §здити в занедбаний паб на краю мiста i спiвати там, щоб дiстати свою копiйку. Спiвати весело, спiвати сумно - не було значення, головне, спiвати. Отримати сво§ мiзернi грошi i пiти купити по§сти, заплатити за квартиру i знову iти спiвати. Душа, звичайно ж, бажала iншого, але поки час монотонно збiгав i все веселе, що було в життi залишилось в минулому - в §§ дитинствi. А зараз вона, як завжди, йде тiєю самою вулицею, що й три роки тому, звертає за рiг i йде до автобусно§ зупинки. Як i вчора.
- Е, нi ...вчора я майже запiзнилася на автобус через цього неввiчливого хлопця, який впустив свою гармошку. Дивак. Таке вiдчуття нiби вiн мене злякався. Невже я така не красива? Хм...але все такий вiн дивак... Якийсь вiдлюдкуватий... Збоченець чи що...
А тим часом Рита вже пiдiйшла до будинку 'дивака', чи точнiше 'збоченця', аж раптом... О диво... На не§ зверху посипались сотнi маленьких кольорових папiрцiв. Цiлий дощ з них. Вони поступово приземлялись на бордюр. Дiвчинi захопило подих...Деякi з них, пiднесенi вiтром, полетiли на дорогу, а деякi приземлялись то бiля нiг Рити, то §й на голову. Давно вона вже не бачила таких чудес... Вона нагнулася i пiдняла одну з записок, розгорнула i побачила досить коротке речення, написане вiд руки: 'Не проходьте повз'. Ця фраза була написана на кожному з сотнi папiрцiв, якi так раптово звалилися Ритi на голову. Тим часом, до автобусно§ пiд §хав нiчний автобус, який мав завести дiвчину на роботу. Вона не хотiла §хати туди. Там §§ чекали тi самi п'янi обличчя, якi дивляться на не§ кожен вечiр i в думках роздягають §§. Фе... Було бридко §хати туди, все це просто набридло. Дiвчина почала вагатися: §хати чи нi. В рештi-решт §§ довгi роздуми не зупинили сонного водiя, вiн зрушив з мiсця i по§хав сво§м маршрутом. Все. Рита вже пропустила свiй нiчний заробiток. Вона повернулась лицем до величезного будинку 'незнайомця' i зникла в пащi його пiд'§зду.
Вона пiдiйшла до останньо§ квартири на найвищому поверсi. ЇЇ тiло рiзко зупинилося i нiби почало чогось чекати. Рита вiдразу почула шурхiт за дверима. Вiн §§ уже чекав. Складалося враження, що хлопець ходить туди-сюди, нервує. Шурхiт все посилювався, i Рита наважилась подзвонити в дверi. Вони вiдчинилися... На порозi стояв той самий молодий хлопець з мутними, зеленими очима, але щось у ньому змiнилося вiдучора. Ах, так... Вiн був причесаний i вiд нього вже не несло перегаром. Схоже, вiн довго готувався до зустрiчi. Хм.. А насправдi вiн красивiший, нiж здавалося на перший погляд. А очi...Дивно, тепер вони блищать, а губи ледь-ледь пiднесенi в посмiшцi.
-Д-добрий день - сказав незнайомець хриплим голосом i зразу ж прокашлявся. Коли вiн останнiй раз спiлкувався з людьми? Рита вирiшила йти в атаку, бо iнакше вона ще довго стоятиме на порозi: 'Добрий вечiр. Я зловила ваше..е... послання... Дуже мило з вашого боку.' Вiд цих слiв хлопець наче прокинувся. До цього вiн пильно роздивлявся Риту, i дiвчина трохи зашарiлася.
- Я хотiв вам ще раз подякувати..е...тобто, подякувати вперше, бо вчора ви так швидко пiшли, що я навiть не встиг вам подякувати. Е... то заходьте... Я якраз чай приготував... (чому вiн весь час так гарячково чухає потилицю, нiби мiсця не знаходить?)
-Хех... Та я якось не заходити заходити до людини, чиє iм'я навiть не знаю...
-Ой... вибачте...Мене звуть Лен. А вас?
-Я Рита. Дуже приємно, Лен, - дiвчина простягла руку i хлопець, хоч i з ваганням, та з задоволенням потиснув §§. Рита впевнено рушила вперед, бо ноги вже починали терпнути вiд стояння на мiсцi. Проминувши Лена, вона зайшла в апартаменти: - Ух ти... Оце i є та нора справжнього холостяка? В схожiй зараз живе мiй тато. Хах... видно вiн пiдготувався до мого приходу, бо, здається менi, що ще зовсiм недавно тут було дуже брудно. О... та вiн, бачу, не тiльки на гармошцi грає...рояль же ж тут не просто так сто§ть...
- Сiдайте, будь ласка... - запропонував парубок Ритi, вказуючи на крiсло бiля письмового столу, i сам сiв навпроти. Одразу бiля старо§ запилено§ клавiатури стояли двi чашки з чаєм. Рита взяла чашку, яка стояла ближче до не§ i, ще раз провiвши поглядом Лена, пiднесла напiй до губ i зробила ковток. Лен i собi вiдпив трохи. -Ой, а цукру вiн багато дав...Щедрий...Ух... аж занадто...
- Щось не так? - спитав стурбований хлопець, певно побачивши невдоволене обличчя дiвчини.
- Та нi... нiчого... Я бачу, це не справжнє ваше мiсце для чаювання...хм... а де справжнє?
- Е... ви абсолютно правi. Живу я тут давно i не люблю проводити багато часу в квартирi. Ходiмо зi мною... i чай не забудьте взяти - на цих словах хлопець повеселiшав. Було схоже, що дiвчина зачепила цiкаву для Лена тему. Вiн швидко пiдвiвся i пiшов у напрямку вiкна, яке завжди було вiдчинене - лiзьте за мною - продовжував вiн i впевнено перестрибнув на дах. Рита, яка дуже боялася висоти, з острахом пiдiйшла до краєчку вiкна: Куди цей божевiльний мене тягне?! I чого це я маю туди йти?! - думала вона.
- Ой нi... я боюсь висоти, дякую... Я туди не полiзу.
- Лiзьте! Тут дуже красиво.
- Нi-нi! Менi було досить того, як батько покатав мене на Чортовому колесi, - дiвчина розвернулася i зайшла в кiмнату. Лен, трохи розчарувавшись, теж влiз у вiкно i сiв на пiдвiконнi.
- Там дах мого будинку - почав розповiдати Лен - я там часто буваю, бо на свiжому повiтрi краще..е... вiдчувається свiт, чути запах свободи.
- Розумiю, - вiдповiла Рита i, побачивши явне розчарування хлопця, продовжила. - Я б iз задоволенням туди залiзла, та боюся дуже. Ви краще...е... зiграйте менi щось на роялi.
- Ну...е... я погано граю. Вам не сподобається. - хлопець опустив очi. Було видно - вiн соромиться грати.
- Я давно не чула живо§ музики. Не соромтесь, - сказала лагiдно дiвчина i пiдсунула стiлець.
- Я спробую, - вагаючись вiдповiв Лен i присiв за рояль. Торкнувшись клавiш, Лен видихнув повiтря iз грудей i закрив очi. Прозвучали першi ноти. Спочатку не впевнено, а потiм з наростанням, хлопець грав спокiйну, мелодичну джазову композицiю. Його пальцi м'яко торкалися клавiш, лагiдно i натхненно. Наче капелька роси, яка падає на квiтку - одночасно нiжно i рiзко. Рита, закривши очi теж, почала ловити ритм i впадати в мелодiю, нiби в прiрву, якiй нема кiнця. I вона довго падає, бажаючи щоб цей полiт не припинявся, бо швидкiсть все наростала, вiдповiдно, i задоволення. Вона впадала в полон магi§ музики.
- Ех... ну вiн дає... Тепер я розумiю, що означає вкладати душу в кожну ноту, - роздумувала дiвчина, i з кожним новим акордом §й все бiльше захоплювало подих. В цi моменти вона вiдчула те, чого вже давно не знала - вiдчуття спокою i безпеки. Музика продовжувала свiй плин, i дiвчина не хотiла, щоб вона закiнчувалася...I ось прозвучала остання нота... Запалала мовчанка...
- Як красиво... Коли ви грали , то у мене аж захопило подих. Це невимовно прекрасно, - промовила дiвчина i з §§ очей мимохiдь полилися сльози.
- Дякую...а... чому ви плачете? - спитав Лен, який вже помiтив, як тихенько сповзала по гладенькiй щоцi дiвчини сльоза. Вiн, не керуючи себе, пiднiс свою руку до §§ лиця i лагiдно провiв, щоб втерти сльозу. Дiвчина рiзко вiдскочила: 'Вибачте' - кинула вона, i побiгла до дверей.
- Зачекайте! - крикнув Лен. Але було пiзно. Незнайомка вже втекла...
Вона бiгла сходами донизу i ридала. Емоцi§ розривали §§, бо вона вже дано не чула нiчого подiбного, нiчого прекраснiшого. Це прекрасне вiдкривало §й правду на свiт, який §§ оточував i нависав над нею. У не§ не було нiчого свiтлого в життi, i останнi декiлька рокiв вона живе, як мара, тиняючись то туди то сюди, не знаючи для чого вона живе i навiщо, не маючи сенсу. Живучи в темрявi, вона нiчого не бачила i, коли §й запалили вогник, то вона побачила все навколо i жахнулася цьому. Це було страшно.
Рита вибiгла з будинку i побiгла до свого дому, стараючись забути все те, що побачила i почула в домi у 'дивака'.
Лен сидiв на даху, спостерiгаючи як незнайомка iшла геть вiд його будинку. Його обличчя спохмурнiло, а в головi перемiшувались думки:
- Нащо я все це утнув?! Жив би собi тихенько i нiкому не робив би боляче, а тут, бач, менi захотiлося. Цим людям я не потрiбен i вони менi теж! Знову я повторюю свою стару помилку, пiдпускаючи людей до себе. Годi! Ех... - Лен пiдвiвся i пошкандибав у кiмнату. Зайшовши туди, вiн сiв на стiльчику бiля рояля, на якому ще 10 хвилин тому грав. В'яло обвiв поглядом кiмнату, i побачив рiч, яко§ не мало бути тут. - Тьху! Вона ще й свiй шарф забула. Так втiкала вiд мене... - Лен мимоволi пiдвiвся i взяв шарф до рук. Пом'явши i розглянувши його, хлопець, задумавшись на хвилинку, пiднiс його до носа i вдихнув його запах. Аромат молодо§ красиво§ дiвчини, доповнений парфумами рiзко вдарив Леновi в голову i вiн упав на лiжко з вiдчуттям, нiби вiн задихається у чомусь доброму й прекрасному. Хотiлося ще i ще... З цим вiдчуттям вiн поступово поринув в сон.
Вона наближалася до нього все швидше. Ще мить, i вiн упаде з даху свого ж будинку... I ось вiн зривається, тiло стрiмко набирає швидкiсть i...
-Нi!!! - Лен прокинувся в сво§й кiмнатi, по його чолу протiкав холодний пiт. Це був всього лиш сон, який Лен уже бачить вдруге. Вiн помаленьку починав оклигувати, i його мозок знову почав працювати як належить. Своєю правою рукою Лен досi стискав тоненький бiлий шарф, що своєю бiлизною нагадував пухнастий снiг i, дивлячись на нього, Лен вiдчував, як по тiлу проходив легенький морозець.
- Знову цей сон... Що б вiн мiг означати? Може це всього лиш сон i хворе втiлення моє§ не менш хворо§ уяви, а може вона й справдi стане мо§м 'янголом смертi', - роздумував Лен, переминаючи в руках шарф, нiби шукаючи у ньому вiдповiдi... - нi.. так дiло не пiде. Треба забути §§ i викинути з голови. Вона менi не потрiбна...
Минула нiч, а потiм день, i знову нiч. Минали днi, а Лен все намагався забути 'незнайомку'. Старався зайняти себе чимось, щоб не нагадувало про не§. Тепер вiн не виглядав з даху i не шукав 'синього плаща', не чекав звукiв стукоту каблукiв, хоча як хотiлося...
Сонце лоскоче носа, кава, снiданок, прогулянка по даху, обiд, роздуми, читання книг, гра на роялi, вечеря, сон. Як все банально. Час iде, а з голови все не вилазить постать, заради яко§ Лен перевернув частинку свого життя. Ї§ пишне чорне волосся i зеленi очi, ця мила усмiшка i тонка талiя. Хорошi спогади обриваються §§ слiзьми i зникненням. Тодi Лену перестає бiти цiкавою вона. Вiн вiдчуває себе використаним, але...
- Все-таки... Чому ж вона плакала? Невже я так бездарно граю на роялi? А, може, вона щось погане згадала? Та тепер вже все одно. Я повiв себе як мала дитина, вiдпустивши на волю свою дурну романтику. Я безнадiйний романтик, i така моя доля. Як не дивно, а таких не люблять в цьому свiтi...
Недiльний вечiр... На дворi повiває тихенький вiтерець, а з часу останньо§ зустрiчi з Нею минуло вже два тижнi. Хоча день був напрочуд теплий i по лiтньому мрiйливий, загадковий, вечiр з легкого вiтру почав переходити в буревiй, а суворi небеса розчулилися вiд прекрасного дня, який минав, почали плакати. На вiкнi з'явилися першi 'сльози', i згодом перетворилися на справжню зливу - ридання й iстерику. З домiвки Лена вiяло теплом i доносились звуки рояля. Джазова композицiя поволi переростала в блюз, який згодом вдало доповнився пляшкою вiскi. Вперше за два тижнi Лен не думав нi про кого i його думки були заглибленi лише в музику, бо про все iнше заважало думати вiскi, яке вже добряче вдарило в голову. Зрештою з Ленового горла покотилося хрипке: 'She sends me blue valentine, to remind me of my carp of sine, I can never wash the guilt or...' Бi-бi!!!
-Ой... Що це?! - викрикнув Лен, впавши з крiсла. Почекавши хвилину, i, почувши цей дзвiнок ще раз, хлопець зрозумiв що хтось ломиться йому в дверi i зразу ж протверезiв.
-Хто це? Невже це знову вона? О нi, не треба. Я вже й так натерпiвся вiд не§ i зараз намагаюся забути, майже забув! - знову дзвiнок у дверi. - але ж треба вiдкрити...Чи може прикинутись, що мене нема в дома? Блiн... Я ж завжди вдома, - дзвiнок, i ще раз дзвiнок. - Ех... Я вiдкриваю... буде, що буде, - вiдрiзав врештi Лен i наблизився до дверей.
На порозi стояла Рита. ЇЇ одяг намочився пiд час зливи, яка з часом все посилювалася. Ї§ очi дивилися на Лена з надiєю i нiби чогось просили, чогось чекали. Хвилину тяглась мовчанка, аж ось Рита заговорила:
- Пане Лене... Пробачте що турбую... Я проходила повз, мiй автобус не прийшов через негоду i я вирiшила сховались вiд дощу у вас, та бачу...ви не захочете мене прийняти, - Лен розумiв, що його гнiв почав вилазити на лице, i зразу ж зробив його 'простiше'. Але Рита цього не побачила i розвернулась щоб пiти.
- Рито, не йдiть. В таку негоду ви застудитесь. Тим паче, що ви уже мокрi. Заходьте, - сказав Лен i, зрозумiвши, що його злiсть почала зникати, легенько посмiхнувся. Рита у вiдповiдь посмiхнулась i, тремтячи вiд холоду, зайшла до кiмнати. Вона зразу ж скинула пальто, притулилась до тепло§ батаре§. В Леновому домi було напрочуд тепло i по-своєму затишно. Рита, зiгрiвшись, почала детальнiше розглядати холостяцьку нору. Лен тим часом побiг на кухню, щоб приготувати гостi чогось зiгрiтися. Хаотично розривши всi шухлядки, хлопець так i не знайшов потрiбного iнгредiєнту - чаю. Халепа. Чим же §§ зiгрiти, бо не вистачало, щоб ще вона захворiла i мене заразила. Та щось все-таки спало на думку.
- Рито...е... На жаль, у мене закiнчився увесь чай, а нiчого, окрiм вiскi, я не маю.
- То нiчого... але... Якщо вам не шкода влити менi скляночку вiскi, то я буду вам дуже вдячна.
Лен трохи здивувався вiд запропонованого, та посмiхнувся i побiг наливати вiскi. Як не дивно, та Лен вiдчував себе все веселiше i розкутiше. Було якесь дивне вiдчуття. Душi було набагато краще з кимось в компанi§, а нiж на самотi, але мозок, все ж, не хотiв визнавати цього. Наливши вiскi хлопець простягнув його Ритi i сiв на стiлець. Свiй погляд вiн старанно приховував, дивлячись на стакан з вiскi.
-Е... Ви мене вибачте за те, що я тодi так утекла вiд вас, нiчого не сказавши. Я просто слухала, як ви грали, i зрозумiла ...е... зрозумiла для себе дуже багато чого. Моє життя - постiйна бiганина i я себе вiдчуваю, як бiлка в колесi, та, зробивши так багато, я нiчого путнього так i не досягла... Та...Не буду навантажувати вас сво§ми проблемами... - сказала дiвчина, зробивши ковток.
- Та нi...що ви... Я з радiстю вислухаю вас, якщо вам є що сказати i постараюсь розрадити, - вiдповiв Лен, i Рита посмiхнулася:
- Приємно, що хоч вам це не байдуже...Отже... (важко здихнула) Я, з самого дитинства, була амбiцiйною дiвчиною. Завжди чогось хотiла, прагнула, добивалася, та на жаль не все в мене виходило. Моє життя нiби постiйне випробування. Доля постiйно знущалась надi мною, та я завжди знаходила вихiд. Але я здалась... Сталося це тодi, коли моя мама тяжко захворiла i §й потрiбна була пересадка серця. Я зробила все щоб його знайти, i витратила всi заощадження, зрештою знайшла. (Чому у не§ з очей впали двi сльози?) Та жадiбнi лiкарi захотiли величезну суму за операцiю. В мене залишався один день, щоб зiбрати потрiбну суму i я не встигла...Вона померла - вiскi добре розв'язало дiвчинi язик i тепер кожна §§ реплiка супроводжувалася ударом кулака об пiдлогу. В кiнцi-кiнцiв дiвчина розридалася... Лен дивився на не§. Йому стало §§ жаль. Така тендiтна, вона плакала у нього в дома, сидячи на землi i охопивши лице руками. За вiкном гримiла гроза, наче Зевс-громовержець на могутнiй колiсницi §де десь далеко в небесах i посипає всiх дощем. Вiн, всемогутнiй i розлючений, кидає блискавки на землю, доводячи всiм, якi вони мiзернi i безсилi. Дiйшовши свого апогею лютi, чорнi хмари зiткнулись в смертельному двобо§ i пролунав грiм неймовiрно§ сили. В кiмнатi стало темно.
- Ой...Що це? Чому свiтло згасло? - спитала налякана Рита.
- Вибило пробки. Це часто буває пiд час негоди. Пiду перевiрю в кухнi, - Лен уже намiрився йти, та дiвчина схопила його за руку.
- Нi! Не йдiть... Я-я дуже боюсь темряви, ще з дитинства. А тут ще й ця гроза... Побудьте зi мною.
- Е...ну добре... - Лен сiв на мiсце i почав роздумувати, що ж робити далi. Вiн сидить в сво§й кiмнатi, без свiтла, навпроти дiвчини, яку знає досить недавно, яка плаче i бо§ться темряви...
- Пане Лене... - дiвчина раптом порушила мовчанку. - Чи не могли б ви зiграти щось для мене, бо... - вона замовкла, напевно шукаючи потрiбне слово, та Лен навiть i не чекав закiнчення фрази. Йому й самому не дуже подобалась ця могильна тишина, яка лунала в унiсон з дощем i спалахами грози. Вiн навпомацки сiв за рояль i iнстинктивно почав натискати на клавiшi. По темнiй кiмнатi розлилися теплi звуки музики. Як прозора приємна рiдина, вони огортали дiвчину, заспокоюючи §§ i вiдганяючи тривогу. А хлопець все грав i погляд його був спрямований не на клавiшi, а на мiсце де мала б бути Рита. В абсолютнiй темрявi Лен намагався розглянути, чи хоч вловити контури дiвочо§ статури. В цей момент вiн вiдчув, як серце тихенько i пiдступно вийняло батарейки з всюдисущого мозку i тепер вiн був вiдключений. Тепер Леном керували почуття, якi вже давно не знав, дикi для нього вiдчуття. Ним почали керувати невимовнi вiдчуття, але вiн не змiг описати §х, тим паче, контролювати. Хлопець довго не знiмав ноги з педалi, бо сам наче влився в мелодiю i тепер засинав разом з нею. Трохи почекавши, вiн промовив тихо:
- Рито... - вiдповiддю була мовчанка.
- Рито... - повторив Лен, але вiдповiдь була аналогiчна попереднiй. Занепоко§вшись, вiн злiз зi стiльчика i пiдповз до дiвчини. Вiн намацав §§ руку i смикнув за не§ - вона не поворухнулась.
- Хм... Невже вона заснула? Тим краще... Не буде хвилюватися, - подумав Лен. Вiн ще раз доторкнувся до руки дiвчини . Вона була холодна. Щоб не розбудити 'сплячо§ красунi', вiн взяв ковдру i почав накривати §§. Вiн так захопився, що нахилився до не§ занадто близько i раптом... Дiвчина повернулась, i щось мугикнувши, положила голову Леновi на груди i пiдсунулась до нього всiм тiлом. Лен завмер. Йому не хотiлось будити дiвчину. Тiльки-що його обiйняли i тепер вiн чує стукiт не лише свого серця. Хлопець не знав що йому робити i його тiло напружилось, як тiльки можна. Вiн боявся дихати. Так вiн пролежав бiльше десяти хвилин i починав вiдчувати втому вiд тако§ незручно§ пози. М'язи слабли, а тихi подихи дiвчини взагалi примушували Лена здатися. I вiн здався. М'язи розслабилися, а лiва рука невпевнено обгорнула Риту. Лен почувався добре. Вперше за декiлька рокiв, хоча так i не знав чому...
Прокинувся. Поки ще не вiдкрив очi. А в головi прокручувались картини з цього страшного кiно, яке Лен бачить уже не вперше.
- Що б це могло б бути? Невже вiщий сон? Нi не мели дурниць! - роздумував хлопець, а тим часом, його органи чуття приходили до тями. Зад вперся холодну пiдлогу, очi досi не могли вiдкритися, а вуха уже вловили дивний стукiт, який доносився десь з кухнi. Лену здалося, що йому дванадцять рокiв, i вiн спить в своєму м'якенькому лiжечку, а мама стукає 'баньками' на кухнi, готуючи снiданок. В тi часи Лен не вставав з ложа, аж поки до кiмнати не пролiтав всюдисущий аромат бекону. Тодi вiн вставав, нi, злiтав, i нiсся аж до само§ кухнi. I все б закiнчувалось добре, якби не холодна вода, вилита Леновi на голову маминою рукою, пронизливий крик i смiх мами... Та зараз йому аж нiяк не дванадцять рокiв i вiн не у мами вдома, але тарiлки бриньчать. Трохи почекавши, бриньчання тарiлок доповнилося ще й шкварчанням. Щось смажилось на сковорiдцi.
Лен вiдкрив очi i одночасно з цим його мозок почав заводитися i набирати оберти. В кiмнату свiтило сонце, його промiння падало на бiлi клавiшi рояля. Протерши вiд сну очi, Лен пiдвiвся i пошкандибав на кухню. Зайшовши, вiн вiдчув рiзкий аромат яєчнi, вона була якась не така (вiн добре розрiзняв запахи). Бiля плити стояла Рита i схилила голову над сковорiдкою в якiй смажилось яйце. ЇЇ погляд був пильним i серйозним, а один з кучерiв §§ прекрасного волосся звисав бiля щоки - така проста i прекрасна...
- Доброго ранку... - промовив Лен i зразу ж виявив цю фразу безглуздою. Однак чарiвне створiння в променях ранкового сонця, пiднявши на нього погляд, мило посмiхнулося. Пiзнiше, ця доброзичлива усмiшка назавжди вiдiб'ється в його головi.
- Доброго.... Я от вирiшила вам вiддячити i приготувала яєчню, бо нiчого iншого не знайшла. Хотiлось по фiрменому рецепту моє§ мами, та...- §§ губи ворушились так лагiдно, а посмiшка була така мила, що Ленiв мозок вiдключив органи слуху, i тепер хлопець вже не чув точного рецепту яєчнi мами Рити, а все дивився i милувався нею...
- Ще паприки можна було додати - було б iдеально, та, на жаль, я знайшла тiльки яйця i сiль з перцем...ну, ще одну цибулину.
- Ага... - незграбно вiдповiв Лен i зразу ж стрепенувся, бо зрозумiв, як сильно вiн витрiщається.
- ну...е... я холостяк i не люблю довго метушитись з §жею.
- Я це вже помiтила... - посмiхнулась дiвчина i вкинула приготовану страву на тарiлку - сiдайте, i смачного вам.
Лен зручно вмостився i почав розглядати цей 'шедевр' куховарiння. Йому вже давно нiхто нiчого не готував, тим бiльше, так смачно. Рита сiла навпроти нього i, весело посмiхаючись, завела розмову. Лен вже зовсiм проснувся i радо насолоджувався компанiєю чарiвно§ дiвчини i все бiльше забував про перестороги. Поснiдавши, дiвчина пiшла, i обiцяла повернутися завтра... так i зробила. З того часу Рита регулярно навiдувала Ленову 'нору', приносячи хлопцевi бiльше щастя, нiж вона могла уявити.
Наступила зима. На вiчно зайняте мiсто випав снiг. Вiн буквально засипав вулицi кучугурами до кра§в. Снiг був тут i там, все було засипане ним, а його чудова бiлизна слiпила очi i чарiвно виблискувала на морозi, наче хтось засипав кришталем усе навкруги. Бiдолахи-пiшоходи слизьгались на льодi, який раптово вирiс на тротуарi. Кожен раз як хтось, падав розмахуючи руками, десь з гори лунав дикий регiт. Наче сам бог смiється з твоє§ незграбностi. Ну, це був майже вiн, точнiше вiн себе ним вважав. Леновi щоки були червонi, а очi шалено загорались, коли вiн бачив ще одного пiшохода, який летить шкереберть на тротуар:
-Ахахахаах... от баран... ну досить, треба йти снiгову бабу лiпити, - як було видно з його поведiнки, настрiй у Лена був прекрасний, i, перебуваючи у цьому станi, вiн ще бiльше хотiв щось придумувати i творити. Отже, снiговi кулi намотувались, i снiгова баба почала з'являтися на свiт. Коли вже було все, окрiм носа-морквини, Лен намiрився збiгати за ним, та... Хрясь! Ленове обличчя в мить перетворилось на точну копiю обличчя снiгово§ баби - все в снiгу.
- Тюфу... - Лен виплюнув снiг з рота, який опинився навiть там вiд влучного кидка - ох... даремно я залишив дверi вiдчиненими. Ну я зараз тобi покажу! - з цими словами Лен шалено помчав свого на опонента, хапаючи снiг i жбурляючи ним у нього, тобто у не§... Рита в свою чергу обстрiлювала хлопця, наче з кулемета. Обоє веселились досхочу. Снiг все сипався на голову, в голову, за комiр i всюди, куди можна, пiдбурюючи пару лiтати по даху, наче вони навiженi, як вертольоти, розмахуючи руками в рiзнi боки. Врештi решт Рита упала: 'Все здаюсь'. Лен, теж вибитий з сил, упав разом з нею. Вони обоє лежали на даху i важко дихали, а зверху падав маленький снiжок i §хнi погляди були спрямованi саме туди. Бiлi мухи все бiльше зачаровували, i здавалось наче вони з'являються нiзвiдки. В цi моменти, життя здавалося прекрасним...
- Я... Я принесла маленьку ялинку... Пiдемо одягати? - перша заговорила дiвчина, важко дихаючи.
- Е...Ялику? Хах... Я давно §§ вже не ставив, та й... чим ми будемо §§ прикрашати? Хоча, зажди... дещо в мене є... - Лен пiдвiвся i прожогом метнувся до кiмнати. Вже через пiв години Ленова кiмната доповнилась ще одним предметом. Вiн добре вписувався в iнтер'єр холостяцько§ халабуди. Новорiчна ялинка потроху почала набувати свого святкового вигляду i §§ тiло поступово нарядилося найкрасивiшими кольорами старих новорiчних прикрас Леново§ мами.
Сутенiло. Мiсто вже охопила новорiчна лихоманка i воно було переповнене нарваними незнайомими людьми, якi кудись бiгли, бiгли, бiгли. А лiхтарiв - на будинках, деревах, ба, навiть на машинах, було занадто багато. Можливо, єдиним спокiйним мiсцем в цьому передсвятковому безладi була Ленова квартира. Чудовi звуки рояля i легке мерехтiння вогнiв ялинки створювали глибоке вiдчуття затишку. Дiвчина вiшала прикраси на ялинку, пiднiмаючись все вище, а хлопець за роялем iнколи повертав голову i милувався красою то дiвчини, то ялинки. Врештi, нарядивши ялинку, парочка сiла за стiл i вони побажали одине одному щасливого нового року. А пiсля настала тиша. Вона дивилася на нього впевнено i вперто, а вiн то ловив §§ погляд, то вiдвертався i дивився у вiкно. Йому було нiяково. Ї§ жадiбнi очi нападали на нього, як лисиця на зайця, та заєць не здавався. Вiн вертiвся, вертiвся i, зрештою, здався. Лен пiдвiв очi i вiддався повнiстю цим прекрасним зеленим очам. Можливо це було даремно, та це все роздуми, а Лен тодi вже не мiг думати. Все що вiн мiг робити, так це милуватися красою дiвчини i вiддати своє серце §й. Вперше в життi Лен вiдчув дивне вiдчуття в областi живота, яке не було схоже на жодний розлад шлунку. Вiн не мiг пояснити його чи зрозумiти. Одне вiн знав точно - в цi хвилини вiн вiдчув, що таке щастя. А все iнше його не хвилювало... як наркотик, тiльки набагато сильнiше i приємнiше. Вiдсвяткувавши новий рiк, осушивши бокали з шампанським, пара вийшла на дах. На дворi панувала прекрасна бiла нiч. Мiсто святкувало i феєрично вивергало фонтани свiтла i спалахiв. Феєрверки гримiли звiдусiль. Їхнє сяйво заслiплювало i без того, вже заслiпленi вiд щастя очi. Вiн невпевнено обiйняв Риту, яка нiби чекала цього i прихилилась до нього. Знову чути стукiт §§ серця - тук-тук, тук-тук... Чим бiльше Лен його слухав, тим бiльше стукiт його серця уподiбнювався. Вони милувалися сяйвом новорiчно§ ночi, а §хнi серця билися в унiсон. Вiн бачив §§ очi, бо свiтла було, як у день. Лиш один бог знає, що вiн там побачив, але пригорнув §§ ще мiцнiше i... поцiлував. Час зупинився, а §хнi губи почали танцювати пристрасний танець кохання. ..... Час зупинився, а §хнi губи почали танцювати пристрасний танець кохання...
Їхнi тiла зливалися в одне цiле... Слiв не було - вони були не потрiбнi... Лише жага насолоди i пристрасть наповнювали §хнi серця... Все горiло... Полум'я охопило всю кiмнату, а його зародок був на лiжку мiж двома тiлами... Серця дико калатали... Лен не мiг вiдiрватися вiд §§ губ... Вiдчував §§ всiм тiлом i душею... Нiчого не мало значення - вона, вона, вона... Температура в кiмнатi пiднiмалась... вогонь розростався i вже не було чим дихати... померти в кiмнатi зi смаком кохання... вогонь, вогонь, крик, вибух...
Вiн лежав на пiдлозi тримаючи в обiймах дiвчину. Його рука нiжно гладила §§ чоло. Була третя година ночi. Хоча час був досить пiзнiм, або, коректнiше сказати, раннiм, Ленова голова почала активну роботу.
- Цiкаво виходить: Зевс лежить i обiймає якусь дiвулю, абсолютно земну i просту... Парадокс... Ех... I правильно я роблю, вiддаючи своє серце в руки оцiє§ 'незнайомки'. А якщо вона поласує ним i викине його до бiса?! Що тодi? Якось я занадто розслабився... Вiддаю найцiннiше i навiть не знаю, чому... Певно, є якийсь в мене з нею зв'язок. Але який? Чому завжди, коли я не не§ дивлюсь, я роблюсь м'який, як пух? ... Хах... А в головi пусто, наче в мильнiй бульбашцi... Щось тут не чисто... Але як можна не пiддаватися таким сильним чарам, як у не§? З нею я вiдчуваю себе безсилим... але ж я великий i безсмертний! Ех... Рито, Рито... Що ти зi мною робиш? - на останнiх словах Лен нiжно поцiлував §§ в чоло i продовжив роздуми - тут нiчого не поробиш. Треба або позбавитсь §§ назавжди, або вiддатися §й повнiстю. Iншого виходу нема... Такий наркотик, як вона, дуже сильний, i я вже перейшов в серйозну залежнiсть. Вилiзти буде важко... тож...Краще бути залежним. Та й нема рiзницi - я все роблю по своєму принципу: менше бажань - менше турбот. Хiба я багато хочу? - з цими словами Лен закрив очi. В пам'ятi почали з'являтися картини з геро§чних епосiв давньо§ Грецi§, якi вiн колись читав в дитинствi. Потiм все плавно перейшло не спогади зi свого життя, а потiм у сон...
Темнота. Чоловiк в халатi бродить по кiмнатi покритiй мороком. Його рухи абсолютно не скоординованi. Голова i рiки безпорадно звисають з колись мiцного тулуба. Кожен свiй крок вiн робить з такою важкiстю, нiби до його нiг прив'язанi тяжелезнi тягарi. Його тiло безсиле. Повний мiсяць засвiчує постать i вiдображає §§ потворний силует на пiдлозi. Нещасне, жалюгiдне, гидке створiння пересувається по темнiй кiмнатi, освiтлене лише тьмяним свiтлом мiсяця. Вiд нього страшно смердить якоюсь хворобливiстю i млявiстю. Наче сама смерть посилилась в його тiлi. Але, все ж... Вiн живий... Гуп - воно упало. Приземлилось у позу абсолютно не зручну, але так i не знайшло сил, щоб змiнити §§. Воно тяжко сопе... Нiщо не порушує тиши, лише це гидке сопiння. Наче вiд дико§ тварини, в яку поцiлили мисливцi i яка доживає останнi години... Сопiння сповiльнилось... Вiн заснув...
Той чудовий зимовий ранок був аж занадто прекрасним. За вiкном лютував мiсяць, якого за його грiзну вдачу, так i прозвали - лютий. Зима з останнiх сил намагалася втримати в сво§х морозних руках посох влади. Та час спливав, а яскраве, хоч i не тепле сонце, нагадувало, що весна вже не за горами.
Лен вже вкотре намагався навести порядок у себе вдома, та всякого брухту було так багато, що зробити це було практично неможливо. Єдиний вихiд - викинути все. Але як можна викинути м'яч, якому 10 рокiв i яким дитиною Лен ганяв з друзями футбол? Чи старi зошити з п'ятого класу (ба навiть вони були для Лена дорогi, i не пiдлягали знищенню). Отже, вiн вже втретє намагався перемiстити все так, щоб було хоч якось охайнiше. Генеральне прибирання в 'норi борсука'. I, як не дивно, вiн сам його робив.
- Сьогоднi має прийти Рита... треба це все якось поскладати до §§ приходу - роздумував Лен, перебираючи книги з iсторi§ стародавнього свiту. - це ж треба... Я прибираю в сво§й кiмнатi? Бути такого не може! А, може, це добре? Та чорт його знає... - з цими словами Лен голосно гримнув останньою книжкою об письмовий стiл, який був акуратно завалений всякими газетами, книжками, журналами, рукописами.
Наступав вечiр, а Лен все сидiв в крiслi на даху. Вiн слухав шум вiтру. Думки линули далеко i почали запливати в зовсiм засохле для Лена русло.
- Треба щось мiняти. Не можна отак весь час сидiти на одному мiстi. Треба якось розвиватися, як радить Рита... Я §й довiряю... Тепер я розумiю, що хотiти бiльше - не так вже й погано. .. Навпаки - класно!!! Не буду бiльше жити як борсук! По-перше, як тiльки розтане снiг, я вийду на вулицю i прогуляюсь мiстом. По-друге, знайду собi роботу i почну жити повноцiнним життям. По-третє, впорядкую свiй свiт i одружусь з Ритою. Я стану вартим §§. Я §й дуже вдячний... Вона вiдкрила для мене новi обрi§ i навчила не боятися свiту. Не закриватися вiд нього, i я так i зроблю. Почну нове життя...
Пролунав дзвiнок у дверi. Це була Рита. Ї§ пишне густе волосся, як завжди, стрiляло сво§м блиском Леновi в очi. Вона посмiхалась... Вони зготували собi чай i сiли за стiл. Лен пильно спостерiгав за своєю гостею, за своєю любою... I чим бiльше вiн на не§ дивився тим бiльше помiчав щось нове i дике в §§ поведiнцi. Замрiяно вона дивилась десь крiзь Лена, нiби щось згадуючи, а на запитання вiдповiдала коротко i рiзко нiби була чимось занята. Щось обдумувала...i це не давало завестися розмовi. Лен замовк i тiльки пiсля довго§ мовчанки(Рита навiть i не думала говорити) запитав:
- Що таке, Рито? Ти якась не така...
- Нi..нiчого, все нормально - вiдрубала Рита.
- Не приховуй вiд мене, я ж бачу, що щось не так... - наполягав Лен.
- Та що ти причепився?! Все в мене нормально, - як §жак, висунула колючки Рита. Пiдвелась i вийшла у вбиральню. Старий настiльний годинник цокав, вiдбиваючи секунди однотонно i глухо. Лен схилив голову над остиглим чаєм i намагався зрозумiти Риту, але нiяк не мiг... Вiн змiряв поглядом те мiсце, де вона сидiла. Там чай i портмоне. Великий жiночий гаманець зразу ж вскочив Лену в думки. Нестримавшись, вiн взяв його до рук.
- Хм... жiночий гаманець... простий, шкiряний... Ех... Якби вiн тiльки мiг сказати, що це з Ритою...хм...на жаль, незрозумiло... - роздумував Лен то розгортаючи, то згортаючи.
- Фотографiя мами..хм... а вони досить схожi...
- Що ти робиш?!! - раптом почув Лен. Рита повернулась з вбиральнi. Вона здивовано i навiть трохи злiсно дивилась на хлопця - для чого тобi мiй гаманець?
- Та я всього лиш дивився на фотографiю твоє§ мами... до речi ви так схо... - почав був Лен, та його грубо перебили:
- Запам'ятай!!! Нiколи не чiпай мо§х особистих речей! Нiколи! ЦЕ ТАБУ! - вона вирвала з рук гаманець i сiла допивати чай. Лен ще бiльше похилив голову. Вiн вiдчув себе винним. А дiвчина все пила чай i дивилась кудись у вiкно. Як не дивно, та в цi моменти Лен вiдчував себе якимось непотрiбним, але зразу ж вiдкинув цi думки.
Допивши чай, дiвчина встала i попрямувала до дверей:
- Все я повинна iти... бо там...е... є ще деяка робота... - вона похапцем надягнула пальто i, поцiлувавши Лена, вийшла. Лен стояв непорушно. Щось дивне було в цьому поцiлунку. Якийсь вiн був непотрiбний, нiби мимоволi.
- Дивно... Вона нiколи так мене не цiлувала...Так наче... Нi!!! це не правда. Напевно у не§ просто був важкий день, завтра вона буде як завжди привiтною... Ну, з ким не буває? - подумав Лен. Вiн швидко вiдкинув усi думки вбiк i почав мити посуд.
Цього вечора Лен довго не мiг заснути, та зрештою вiддався в обiйми Морфея. Але...
Краєчок даху... лопотiння крил...Ритин голос - 'Це ТАБУ!!!'... обрив... Земля швидко наближається. Ось вона вже зовсiм близько i...
-Нi!!! - Лен прокинувся в темнотi кiмнати. Серце шалено калатало, але почало збавляти темп - Ой... знову цей дурнуватий сон... Невже вiн не залишить мене в споко§?! - проказав Лен вголос. Трохи подумавши, вiн пiднявся, надягнув куртку i вилiз на дах. Там панувала повна тиша, яку цей божевiльний почав порушувати криками.
- Гей, ти!!! Всемогутнiй! - крикнув Лен, пiднявши голову до неба. - Скоро я буду щасливий i ти не завадиш моєму щастю! Ти чуєш?! Досить попереджати мене i застерiгати тим, що не станеться нiколи!!! Перестань! В мене все буде добре! - вiдрубав цими словами вiн. Ще хвильку постояв, нiби чекаючи вiдповiдi, а потiм розвернувся i зайшов назад у кiмнату. Стало тихо...
Сiра голова валялась на чорнiй пiдлозi. Спочатку здається, що це людська голова вiдiрвана вiд тулуба, але в кiмнатi темно i вiкна щiльно закритi, отже, це єдине, що хоч якось можна бачити. Вона дуже бiла... Темрява зробила свою справу...
Вiн заворушився... Десь в темнотi з'явилися ще бiлiшi руки. Вони в'яло пересувалися пальцями по пiдлозi. Стоп... Зупинились... Голова, яка досi непорушно лежала, теж поворухнулась, i пiсля декiлькох спроб пiднятись, повернулася носом до стелi. Ця жалюгiдна пародiя на людину ще декiлька хвилин лежала на пiдлозi, а потiм 'титанiчними' зусиллями пiднялось. В вертикальному положеннi йому було важко знаходитись. Тiло похитувалось, то влiво, то вправо... аж раптом... Бах!... Воно упало... Абсолютно не пручаючись силi тяжiння, воно гупнуло на пiдлогу i незграбною рукою зачепило штору - та обiрвалась. Ярке сонячне свiтло пробилось в кiмнату. Очi почало рiзати i слiпити.. Воно завило... Непереборний бiль роздирав його тiло... i видно, не тiльки фiзичний...
Проходили днi. Час на колiсницi дня i ночi мчався однаково швидко. Час весь час плинув. Та, незалежно вiд усього, мiсто, яке завжди жило i як гiгантський органiзм невтомно працювало, залишалося таким самим. Люди так само ходили вiд дому до дому, вiд точки А до точки В, i навiть не замислювались над дрiбницями життя, якi насправдi були не такими вже й дрiбницями.
Сонце все бiльше пригрiвало, i Лен все бiльше вилазив на дах, щоб помилуватися свiтом, який його оточує. Та не все було так прекрасно. Його думки постiйно атакували дурнi передчуття. Рита все рiдше i рiдше приходила, навiдувала, була вже якоюсь не такою, як була ранiше. Стала чимось холодним, наче це не весна наближалась, а ще холоднiша зима. Не розумiючи ситуацi§, Лен навiть зiзнався Ритi про сво§ намiри на майбутнє, але вiдповiддю послужив тiльки слiпий погляд i глухий звук - 'ага'... Хоча час iшов так як завжди, для Лена вiн ставав все повiльнiшим i повiльнiшим. Йому робилося холодно. Днi минали, а дорога Лену людина зникала в сутiнковому туманi, але вiн не хотiв цього визнавати. Це був нонсенс... Тиждень прийшов як-не-як швидко. Рита прийшла до Лена, але вже не як тепла ковдра, а як морозний вiтер, снiгова королева. Нiчого, крiм холодних поглядiв i нервовостi до всього, Лен вiд не§ не отримав. Тепер вiн точно зрозумiв, що ця дивна поведiнка - не звичайна мiнливiсть, як вiн спершу думав. Але що? Вона вийшла з дому, грюкнувши дверима... Лен пiднявся на дах i усiвся в крiслi. Згорбившись i поклавши лiктi на колiна, вiн пильно вдивлявся в далечiнь, нiби в пустоту. Холодний морозний вiтерець обвiвав його чуприну, а в душi було пусто... Майже... Крихiтне мiсце в цiй безмежнiй пущi займала жалiсть. Вона тихо плакала в куточку i все частiше шкребла хлопця десь в областi живота. Врештi-решт, пустота переповнила його...
В кiмнатi поглинутiй темрявою, час нiби зупинився. Хвилини розтягувалися на години, а години - на днi. Та постать, яка сидiла на крiслi, зовсiм не замислювалась про час...
Вiн механiчно перехилив пляшку, наповнивши §§ вмiстом весь рот. Холодна рiдина поволi влилася в його тiло, i це був аж нiяк не апельсиновий сiк. В'яло прицмокнувши ротом, вiн опустив пляшку на пiдлогу. Його рука почала шукати нового джерела 'апельсинового соку'. Але серед десяткiв випитих, пустих пляшок знайти хоч одну повну було досить важко. Тому його пошуки швидко припинилися безрезультатно... Вiн пiдняв голову до стелi... Його мутно-чорнi очi блищали в слiпучiй темрявi . Вони були байдужi i нiби втраченi... Нiби §х власник не розумiв i не хотiв зрозумiти, де вiн. Таке враження, що вiн нiчого не хотiв...
Минали днi, а потiм тижнi. З кожною хвилиною Лен почував себе все бiльш покинутим i вiдiрваним вiд iншого свiту. Всi його колишнi амбiцi§ поступово валилися в прiрву забуття i зневiри. Хоча досi половиною мозку Лена правила надiя. Надiя на те, що вона повернеться i все налагодиться. Надiя на нове життя i навiть на кохання... Та з кожним днем вона все бiльше втрачала свою владу - §§ мiсце займав вiдчай i страх. Особливо, страх... Його бридкий запах все бiльше бив Леновi в голову. Заповзав йому в нiздрi, а звiдти - в мозок. Хотiв полонити i захопити його, та Лен пручався... Пручався i не визнавав правди. Не хотiв знати й думати про найгiрше, та, попри його бажання, думки вперто пхалися йому в свiдомiсть, i моральний стан Лена сильно погiршувався... Час був не лiкарем, а вбивцею - манiяком, який з насолодою, неспiшно, знущаючись над своєю жертвою, вбивав §§. Роздирав на шматки i варив на слабкому вогнi...
В той вечiр небо було чистим, а холодна зима добiгала кiнця. Мороз вже зовсiм не дошкуляв мiсту i не сковував усiх навколо, стояла плюсова температура навiть уночi. Лен, як завжди, сидiв на даху, i, щоб дати вiдпочити своєму мозковi вiд нав'язливих думок, читав книжку. Вiн любив читати, бо це змушувало замислитись над чимось iншим. Полицi його шкафу були заповненi шедеврами свiтово§ лiтератури. А зараз в руках була книжка в синiй палiтурцi з золотим написом 'Селiнджер. Над прiрвою в житi'. Вiн повiльно читав, намагаючись вникнути в суть, яку хотiв передати автор. Перегортаючи сторiнки, вiн мимохiдь вслухався в шум урбанiзованого мiста, яке мирно собi шумiло, аж до 102 сторiнки. Ленова рука завмерла, перегортаючи сторiнку. Вiн напружив м'язи i заплющив очi, щоб почути той незначний дефект в симфонi§ мiста. Здавалося, що в нього аж заворушились вуха вiд пошукiв зайво§ ноти...I вiн §§ розпiзнав... Цокання каблукiв...Швидше за все, жiночих... i ще щось, що вiн не мiг розiбрати, та цього було достатньо... Лен вихором пронiсся до краю даху i виглянув униз.
Дорогою йшла дiвчина в червоному плащi, а поруч iз нею рухалась ще одна постать... Вона була на диво близько вiд Рити...Вони буквально трималися попiд руки.
- Рита? Невже це ти? А... А хто це, бiля тебе? Чому ти пройшла мiй пiд'§зд? Занадто багато запитань - думав Лен, а Рита тим часом насправдi проминула Ленiв пiд'§зд. Постать критично близько пiдступила до дiвчини. А поки Лен спостерiгав цю картину, його мозок почав активно працювати - безлiч провокацiйних запитань i жодно§ вiдповiдi... Вiн дивився i не мiг повiрити... i раптом його терпець урвався... Надто маленька голова не витримала тако§ кiлькостi думок, пiдсилених феєричними емоцiями. Вiн вихором рвонув до кiмнати, а з кiмнати - до дверей. Розкривши дверi, Лен манiакально кинувся до сходiв, не помiчаючи нiчого навкруги...в головi лунало лиш одне: 'Я маю побачити! Я маю §х побачити!!!' Нарештi, подолавши останнiй поверх, вiн вирвався на вулицю. Кругом не було нiкого, окрiм Рити i чоловiка, який стояв бiля не§. Вони чекали автобуса. Лен так рiзко вiдчинив дверi, що вони з грюкотом гупнули i це рiзко привернуло увагу Рити. Вона повернулась до Лена. Який непохитно стояв i дивився на не§. Вiн важко дихав, та стук серця не сповiльнювався пiсля бiгу - воно билося тiльки швидше... Їхнi погляди зустрiлись i почали свердлити один одного.
- Хто це? Ти його знаєш? - спитав здивовано чоловiк, який уважно спостерiгав. Лен мимоволi перевiв погляд на нього - висока статура i коротка чорна борода ясно натякали, що перед ним буржуа i поважна особа. Його туфлi були начищенi до блиску, а погляд зверхньо нависав, свердлячи Лена.
- Рито, хто це? .. Ти його знаєш? - наче не знаючи iнших слiв, повторив чоловiк.
Вона ще хвилинку дивилася на Лена. ЇЇ погляд був наповнений емоцiями - здивування змiшане з цiкавiстю i краплинкою злостi. Все це перемiшалось в Леновiй головi, i вiн благально почав шукати щось ще в цьому колючому поглядi. А чоловiк не вгавав:
-Ей... Рито... Хт...
- Нi...Не знаю... - перебила його дiвчина. Вона ще раз провела Лена зверхнiм поглядом i зайшла разом iз супутником, у автобус, який вже непомiтно пiд'§хав на станцiю... Його дверi, шиплячи, закрились i вiн помалу рушив у темряву нiчних вуличок, залишивши Лена на самотi з самим собою. Настала тиша...
Удар... iще удар... Стiни здригаються вiд кожного поштовху... Кулак помалу розганявся i рiзко вдаряв об стiну. Вона гудiла... Знову, i знову, i знову...
Ось вже на пальцях з'явилася кров i слiди вiд ударiв, та вони все продовжувались. Раптом, зi стiни упала фотографiя в склянiй рамцi... розбилася... Та рука не зупинилася i так само продовжувала довбти стiну нiби хотiла пробити.
Його голова була похилена, а лице закривало довге темне волосся. Воно м'яко гойдалося пiдчас кожного удару... Вiн сидiв один, сам та й не чекав нi на кого... Нiхто не був потрiбен i нiщо не мало значення. Нiчого реального чи нереального... Взагалi нiчого, окрiм глухих ударiв об стiну i §§ тремтiння, наче руки дитини перед кабiнетом стоматолога... Вiн не думав зупинятись... Удар, удар, iще удар...
Лен уже не пам'ятав скiльки часу простояв на вулицi, як добрався до дому i як довго вiн ще приходив до тями.
-Нi?! Не знаєш? Мене не знаєш? Я...я..А може то була не вона? Може то якийсь привид i я занадто багато випив? Нi-нi... це була вона... Я нiколи не забуду як вона виглядає... Але чому тон i голос зовсiм не §§? I.. I хто цей чоловiк бiля не§? - запитання рiзали його бiдну голову, як нiж масло - невже вона мене кинула?.. (довга мовчанка)... Але як? Нi-нi!!! Я в це не вiрю! За що?! Невже я щось не те зробив? Невже я якось нашкодив §й?
Лена охопило вiдчуття безвиходi. Вiн не знав...нiчого. Що робити, що думати, чому вiрити, як реагувати, на що сподiватися? Його голова наче наповнилась чужими голосами i стала важкою, наче мiшок свинцю... Вона закрутилася... Лен втрачав рiвновагу i зрештою гупнув на землю. Його очi були вiдкритi i майже не клiпали. Мозок пiшов у вiльне плавання i зник за горизонтом. Натомiсть дикi образи почали з'являтися. Безвихiдь i втома, злiсть i ненависть, любов i мрi§ - все злилось i почало вирувати, як чарiвне зiлля в казанку баби-яги.
Проходили днi i зима покинула урбанiзоване, захаращене мiсто. Звiдусiль вiяло теплом i життя завирувало з новою силою. Та, незважаючи на промiння сонця, яке весело розлилося в околицях, осiнь в Леновому серцi переходила в зиму. Йому було холодно... Дурнi звiрячi думки не давали йому спокою... Вiн уже не спав декiлька ночей... Сидить i дивиться в одну точку, закутавшись в гору ковдр, щоб зiгрiтись. Та зiгрiти серце так просто не вийде... Сидячи тихо в кiмнатi, Лен почув щось знайоме... Серед хаотичних думок, якi лiтали Леновi в головi, вирiзнилась одна:
- Лен... Ну привiт... Ну що, догрався? А я ж казав тобi! Я попереджав, а ти не слухав... Ну, от...тепер маєш... Бачиш? Вона скористалася тобою й викинула...висмоктала з душi усю доброту i кинула у прiрву....
- Нi!! Вона цього не робила...Я...Я не вiрю!!! - кричав iнший голос.
- Лен, не вiр цьому слабаковi. Ти вже повiрив йому i показав свою слабкiсть... Вона не повернеться i не згадає про тебе... Вона - це вiйсько загарбника, яке пройшлось по тво§м квiтучим землям i спопелило усе! Вона - це зло...!
- Але скiльки хорошого ми з нею пережили. А як вона красиво посмiхалася менi... Так щиро i привiтно... Так м'яко i весело... Тодi менi по справжньому здавалось, що життя прекрасне...
- I все... Хiба тобi краще вiд того, що було? Зараз ти тiльки страждаєш вiд того хорошого!
- Але все ж воно було... I це були найпрекраснiшi митi мого життя...
- Ти вiд них зараз страждаєш!
Суперечка продовжувалась i день добiгав кiнця, а вночi знову дах, голоси, обрив, полiт i... Лен знову прокидався в холодному потi, його охоплював жах.
Коли вiн прокидався, непереборне вiдчуття непотрiбностi опановувало серце... Вiдповiдь не була йому потрiбна... Штори закривав, щоб не бачити колючого сонця, а вiскi. в свою чергу, лилося через край, щоб притупити мозок i заглушити почуття, якi так врiзалися йому в серце. Вони наче Ескалiбур застромлений в камiнь - §х було важко вивiльнити.
День за днем Лен все бiльше заглиблювався в свiй сум, в своє нещастя. Свiт набирав все меншого значення, а звуки рояля вже не лунали. Вiн знаходився не в цьому свiтi... Його носило то просторами, то безкрайнiми морями, створеними в його буйнiй уявi. Вiн все чогось шукав... Шукав вiдповiдi - чому?...
Чому? - запитував Лен - Чому вона залишила мене? В чому моя провина? Невже я §й просто набрид? - i зразу ж тисячi голосiв вiдповiдали по-рiзному - кожен видавав свою версiю, свою причину. Лен вислуховував §х, в нього з'являлось iще бiльше запитань... Замкнуте коло... I весь це дикий стан пiдсилювало роздерте серце, яке пульсувало i розливалося кров'ю, кричало i нило про допомогу. В результатi Лена вивертало назовнi - руки крутились i тремтiли, було важко сфокусуватись i втримати себе в руках.
Ночами вiн кричав... Шалений сон не давав йому заснути i ставав все яскравiшим i реалiстичнiшим. Образи ставали виднiшими, звуки голоснiшими i навiть запахи виразнiшими. Та суть була все та сама жахлива. Прокидається вiд власних крикiв...Шалено дихає...Знову засинає i через декiлька хвилин знову... Врештi вилазить з лiжка, сiдає на пiдлогу, обхоплює ноги руками i гойдається, наче божевiльний... Все це супроводжується уривками:
- Нi-нi! Вона зло... Вона зло... Нi, нi... - а голос в серединi повторював: -
- Вона прийде...Прийде i зiштовхне тебе у прiрву, вона зустрiне тебе iз смертю, вона буде твоєю смертю. Це §§ мета - вбити тебе, змучити, зламати... Цього вона завжди домагається...Не можна §й цього дозволяти...не можна...
Темрява окутала Ленове помешкання. Вiдчай переростав у страх, а страх - у ненависть. Йому не подобалось все, абсолютно все! Починаючи вiд свiтла, i закiнчуючи цвiрiньканням горобцiв. Все здавалося ворожим... Штори закрилися, i кiмната перейняла мряку i темряву, яку можна побачити лише на кладовищi. Повсталий мрець - Лен - бродив по ньому, щось бурмочучи i викрикуючи... Вона йому подобалась - темрява... Вiдсутнiсть усього ... Нема нiчого, лише вона... Загадкова i прекрасна цариця божевiлля. Лен буквально ловив кайф вночi - темрява огортала його. Вона була з ним завжди... Вона нiколи його не зрадить...
-Нi... Треба остерiгатися, треба ховатися вiд не§...Оте противне дiвчисько... Вона... Вона хоче мене скинути з 'Олiмпу'. Вона бунтiвна людина, яка може мене вбити... Вона занадто сильна... Я не можу не думати про не§... Щось нiби ви§дає з мене все! Пече!!! Як пече в грудях! - у цi хвилини Лен хапався за груди качався по пiдлозi в агонi§. Проходила нiч, а потiм день а потiм...стоп.... А може навпаки? Все перемiшалось...не було нiчого i нiкого... Був лише вiн з мiльярдами думок i трильйонами почуттiв.
Iстеричний смiх переходив в дикий рев i жалiбне ридання... Крутиться голова....
- Спати не можна... Нi... Вона знов пришле своє диявольське послання про мою смерть! Нi, нi, нi (все тихше)... засну...
- А-ааааа!!! - чути через десять хвилин. - Чому я заснув?!! Для чого?!! Лене, чого ти такий дурний?! - взяв себе за волосся i почав битися головою об стiну. Вiд цього в головi запаморочилось ще бiльше.
- Вона... Вона хоче моє§ смертi!!! Вона прийде по мене! Знайде i скине з даху! Уб'є, знищить!!! Роздере моє серце i з'§сть! Буде давитися вiд солодкого смаку i запаху...Воно буде стукати, i кров'ю будуть покритi §§ руки...Нi!!! - кричить. - Я НЕДАМ ТОБI ЦЕ ЗРОБИТИ!!! НI!!! НIКОЛИ!!!
Вiн вирвався з полону марення. Його очi палають вогнем, а волання було уже не з грудей, а з душi - вiдчайдушне i гiперсильне.
- Я не дозволю!! - з цими словами вiн вiдкрив вiкно...Яскраве денне свiтло вдарило йому в очi, але це зупинило його лиш на хвилинку. Вiн видерся на дах i почав бiгти... З горла лунали жахливi звуки не схожi на крик людини...
- Нi!!! - вловлювалось в пекельному рипiннi могутнього голосу...
Набравши швидкiсть, Лен вiдштовхнувся вiд даху... Його безладнi рухи в повiтрi були безпораднi i його шалено понесло до землi... Дике волання... Голос Рити... Асфальт все швидше i ближче, i ближче, i ближче i...