Свiт був сiрим, наче небуття.
Свiт був сiрим, наче не був зовсiм:
Протилежностi поглинулись злиттям...
Сiрий мiсяць спав у сiрiй ополонцi.
З яблунь сiрих сiрий падав цвiт,
Сiрi хмари сiрий дощ кохали,
А у мам, в полонi сiрих лiт,
Сiроокi малюки зростали.
Так велось вже не одну весну.
Так вершилося у звично сiрiм небi.
Та пiд вербами у сiрому ставку
Плавала примара - бiла лебiдь...
Бiла, наче сонце у пiсках,
Бiла, як пiсок на диких пляжах.
Плавала собi, не знала зла,
Сiрiсть в душу не пустивши зразу.
I несхожостi їй не пробачив свiт.
Кров людська... то сiра все водиця...
Сiрий, дуже СIРИЙ чоловiк
Вистрелив у бiлу лебедицю.
Бо гвинтiвка - ласка людських рук,
Дрiб її - людського серця зерна...
Бiлий, снiжно-бiлий її пух
Падав на смутну, аж чорну землю.
А червона лебедина кров
Чоловiковi вмивала сiрi руки.
I стiкали краплi iз долонь
Кольору кохання та розпуки.
....Все тече, як завжди, в свiтi тiм.
Сiре, сiре, сiре... Повна сiрiсть...
Сiрi губи, сiрий лiс та сiрий дим.
Та зоставимо це все на божу милiсть.
Тiльки ось на протязi столiть -
То єдине в сiростi незвичне -
Шлях не знайде в дiм свiй чоловiк
Iз червоним з сорому обличчям.
Сiрими шляхами собi йде.
Вiдвертаються, зустрiвши його люди...
Бо обличчя в нього ах, страшне -
Кров"яне обличчя вбивцi-юди.