Аннотация: Сонце тильки-но сходило над краиною Араикун.
Нчн тн
(невесела феря)
Сонце тльки-но сходило над краною Аракун. Воно вже показалося над обрм, але ще не вдновило сво положення свтила було лише яскравою лню, що вддля небо вд земл. Та поступово з ц лн виступав край сонця. Поглянувши навкруги можна було побачити, як широкий кордон мж променями та мороком вдсувався назад, темрява вдступала, подекуди чпляючись за реч, рвалась, залишаючи псля себе на земл довжезн тн. Навть найменший камнець, у цй боротьб дня та ноч, омитий червоним свтлом та з чорною мантю виглядав таким значущим... Ще не прокинулось денне життя, а нчне вже закнчилось. Здавалось, що якщо прислухатись, то можна почути, як у холодному повтр вас оминають червон промен, занурений у таку тишу кравид скидався на витвр мистецтва, що його увесь час трохи виправля незримий майстер. Сводми кистями вн, обираючи найнжнш фарби, наводив гори, що чорнли вдалин, окреслював поле, на якому щось шепотло дозрле жито, навть, кам'ян мури мста цей майстер зробив лагдними. диним, що промайнуло повз його погляд були люди. Одягнен у потворне лахмття, яке так залишалося чорним, хоча все навкруги змнювало колр, вони плелися з поля до мста на збр, де оголошувалися вс новини й плани на день.
Стиха шелестло листя на деревах, повльно коливалась нива, а люди йшли, кульгаючи, опустивши плеч та повсивши голову. Деяк з них витирали пт з лиця. Та якщо придивитися, то можна було побачити - люди посмхалися. Особливо це було помтно, коли вони пднмали голови дивилися на небо. Деяк пдносили руку мж очей сонця та дивились, як вона, мов скляна, просвчу. Бльшсть людей несла коси, задн хали на возах. Сьогодн був снокс, а це означало, що знову буде жа. Така думка х особливо тшила. Треба домовити, що тльки безрозмрна брудна одежа ховала худорлявсть, а при ранковому свтл була непомтна блдсть облич.
Серед цих людей був Петро Корота. Довол високий , незважаючи на худорлявсть, сильний чоловк. Вн був одягнений у велику, колись блу сорочку з малюнком дракону на грудях з лво сторони. Хоча то був символ сусдньо держави, що розташовувалася за захдними грами. якось занесло до його подвр'я втром з-за гр. Багато у кого були схож сорочки, що потрапили до них майже так само. Вн нс за плечима косу. Корота не брав до рук, бо хотв, щоб вони вдпочили. Останнм часом руки його пдводили. Вн працював лише годину, а вони вже болли. Можливо, - думав вн, - це й краще, що збр роблять псля одн години прац до яко знов поверталися псля промови. Це - дуже розумно, - взагал-то цю годину ввели пд час збору, в той час, коли робота найбльш виснажлива, доводилось ще й вставати на годину ранше, та Корота був задоволений. По-перше тому. Що сонячн промен примно грли йому обличчя, а по-друге тому, що на зборах вн сподвався сьогодн побачити свою молоду дружину. якщо сонце грло його зовн, то ц думки згрвали з середини, тому вн йшов мовчки тльки мркував. Вн одружився зовсм недавно, якраз на початку снокосу, й тому цлими днями не бачив . Так, на зборах вн навряд чи зможе пдйти до не, та хоча б побачить...
Промайнувши стар брами, що х от-от повинн були вдремонтувати та перескши окрани мста, як стогнали вд бруду та мошкари, косар опинились на центральнй площ. Вона була дйсно красива, й не дивно, бо пвроку аракунц працювали тут щоноч задарма: висок будвл, оздоблен позолотою, вимощена пдлога та велика трибуна, де зараз повинен був пройти виступ. Великий натовп ще бльше пдкреслював красу. сонцю примно було дивитись на красив мсця, тому воно свтило ще лагднше. Петро крутив головою, але не бачив сво дружини. Через десять хвилин, коли йому вже болла шия, вн покинув шукати поглядом зосередився на трибун.
У натовп щось заворушилось, Корота побачив, як виходить тимчасовий представник (або тимпред). Вн був одягнений у щось золоте, але не можна було роздивитися що саме, бо вддзеркален промен слпили оч. Це було зроблено, щоб бльше походити на сонце. Малий на зрст вн носив велику золоту корону. Тимпред був майже круглий. Корота знав, що це - броньований панцир (бо так кричали ротач), але не розумв, вд кого захищатись тимпреду. Як тльки вн показався, натовп вибухнув викриками радост. Подекуди було чутно: Слава тимпреду!!! О, який вн розумний!. Корота не бачив тих, кому належали ц голоси, але знав напевне, що то були ротач. Нхто не мг кричати так гучно та виразно. Взагал вони тльки це й вмли робити. Вони були так-соб маленьк люди, не здатн до прац на полях через свою слабксть та до мзкування (так називали будь-яку розумову дяльнсть) через сво маленьк голови. дине, що було в них незвичайне - це велик роти, завдяки яким вони кричали краще за всх. Вони вставали пзнше за нших та лягали ранше, тому х й не можна було побачити до зборв. Протягом дня ротач також нчого не робили, але вс знали, що вони пильно працюють (це були хн слова). Вони говорили, що х покликання: розповдати, що роблять люди на нших землях (нформувати), та насправд вони говорили людям, те, що м треба робити та вдчувати. Але х слухали, бо слова ротачв були дуже витончен та аргументован, тому кожен й слухав радже рогачв, анж самого себе. От зараз посеред натовпу, вони нформували людям, що тимпреда треба втати.
Корота раптом побачив недалеко вд себе одного з ротачв. Це була маленька жнка з гострим носом та зморшкуватим лицем, що ще бльш зморщувалося, коли вона вигукувала Слава тимпреду! Вн такий розумний! Завдяки йому у нас жа!. У не був гарний голос, до того ж такий гучний, а тому й переконливий, що Корота, сповнений подяки та шани до тимпреду, напружив кстляв груди та почав кричати. Ротач почула повернулася до нього. Корота не бачив цього, але вдчував, бо у ротачв дуже тхнуло з рота. Люди не звинувачували х: Вн же у них великий, але не можна було, навть, подавати виду, що ви це помчате, бо ротач могли висвтити вас так, що й рдн вдверталися вд таких людей, тому Корота не повертав до не голови, а тльки кричав все гучнше й гучнше. Увесь час вн тримав руку на серц та не тому, що воно болло. Просто Корота намагався закрити дракона чужо держави. Вн сам не знав чому, але йому було за це трохи соромно перед сонцем. В нього болло горло, та вн продовжував кричати, чекаючи, коли тимпред почне говорити. Це буде чутно, коли ротач, як глас народу, стихнуть. Вони, до реч, претендували на роль народних улюбленцв, дин, на кого вони не розраховували та не любили були мзкар, бо т вважали себе розумншими за ротачв (до реч, небезпдставно), але не могли цього так гарно висловити, тому люди й не звертали на них уваги.
Коли хвилювання трохи вщухли, тимпред нарешт розпочав свою доповдь. Його кругле лице, ознака великого розуму, як говорили ротач, постйно здригалося. нод вн повертався до сонця (частина доповд була звернена саме до нього). Люди теж пднмали голови до неба, де вже зйшов сяяв блискучий диск, хоч як вони не жмурилися, перед очами поставали зелен та червон кола. Вдганяючи ц плями натовп слухав на тимпреда.
* * *
--
Аракунц! Хочу оголосити про наш досягнення за недавнй перод: довжина дня зросла на девять хвилин, це говорить, що ми на врному курс! - тимпред замовчав та нахилився над папрцем, що тримав в руках, в цей момент натовп знов вибухнув. Псля того, як вони вщухли задоволений тимпред продовжив - нщо тепер не завадить нам й надал руйнувати захдн гори. Навть бльше - тепер наш сусди руйнують гори з свого боку. не так, як колись руйнувалися схдн гори, а для братання. - Вд цих слв щось захвилювалось у натовп. Це був перший раз, коли до них вдносилися, як до самостйного, справжнього народу. - ми можемо з гордстю заявити, що ми - посли сво невелике мсце серед гарних народв. Нхто не зможе вважати нас другорядним народом!!! Щоб пдтвердити це, я запрошую шановного гостя з-за далеко-захдних гр. Особисто йому я хочу сказати... - тимпред заговорив щось на ншй мов, точнше почав повльно читати з папрця. Люди нчого не розумли з того, що вн говорить, але це було звично для них, бо кожного разу для загрних гостей читали виступи на х мов. ще нколи жоден з них не заговорив аракунською...
Псля пвгодинного читання з листа, коли вже з тимпреда котився пт вд напруження, коли гсть все частше дивився на годинник та озирався навкруги, доповдь знов зазвучала аракунською.
--
тепер про погане... Через невправнсть деяких окремих особистостей, ми втратили частину вже збраного врожаю. Вони будуть жорстко покаран. Також до мене дйшли слухи щодо комдв... - тимпред почав описувати проблему з комдами...
* * *
Вони були дуже цкавими стотами. Це були працвники. Невелик зростом люди, кремезн та не дуже розумн. Колись вони складали основу трудвникв на полях, але тепер х було мало, не те, що ранше. До того ж серед них частенько з'являлись то слабк, то з великим ротом - через невеликий мозок, вони, а особливо х жнки не мали високо культури.
якось серед комдв народилося вдразу деклька немовлят не схожих на звичайних. Особливо вирзнявся один з них: слабкий, з великою головою та ротом. Проте вн увбрав в себе й найгрш риси видв: погано вимовляв, а увесь його великий мозок не працював над розробками нових рал, замсть цього вн розробляв яксь дивн де.
Комди належали до найсильнших та найчисельнших видв. Лаунен, так його назвали, придумав, що вони й повинн бути панвним видом, замсть королв, яких вн ненавидв, бо свом великим мозком мг зрозумти наскльки власне життя грше за х. Як вже говорилося Лаунен мав великого рота, а комди не мали гарного розуму, тому така дея дуже швидко поширилася та привабила х. Здавалося, що кожен зможе жити в палац. А Лаунен пдказував, що для цього треба лише вбити королв. дин, хто не зважав на нього були сам корол, бо х бльше турбували проблеми ж серед народу та зниження рвня життя. от одного дня, псля чергово проповд, комди уврвалися туди почали нищити вид королв. Дуже жорсток, вони вбивали навть жнок та дтей, чи стони та плач наповнили палац. х трупи шматували та розкидували по смтниках, лупцювали ногами тла тих, кому присягалися на службу, кого боялися та боготворили. Все це вдбувалося пд звуки нових псень, що х написали для комдв боязк ротач. Комдам ц псн подобались: в них описувалась х хоробрсть та справедливсть, що була ними принесена. Через тиждень вже не залишилось жодного короля, але комдв було важко зупинити, тому вони находили рештки тл та продовжували знущання. Змушуючи ротачв знов знов спвати нов псн. Багато хто вдмовлявся, його наркали ворогом комдв, а така назва означала лише неминучу смерть. А коли тла, багато днв не надан земл, гнили посеред вулиць, нов, комдвськ ротач показували на них пальцями говорили: Подивться, ми вбили гнилий вид, тепер ми спокйно можемо будувати деальну державу!! Та виявилось, що комдам не дуже хочеться щось будувати. Вони вдчули кров, вона подяла на них, як на диких зврв. вигляд наводив на х лиця хиж посмшки, а х руки тремтли вд бажання руйнувати. Майже винищивши палаци, вони почали руйнувати найслабш гори - т, що роздляли х з колишнм Аракуном. гори, що навмисно були для того, щоб уникати суперечок та вйн, були вщент зруйнован, до Аракуну полилися хвил розлючених озброних комдв. Вони вбивали королв та х друзв. Руйнували бльш-менш гарн будинки. Знищення чекало на все, що ненавидв Лаунен. Комди з Аракуну теж вдповдали на це насильством. х вид був усюди однаковий, а тому, запален та з зброю, скоро вони почали битись й мж собою. Завдяки цьому Аракун швидко захопили. Така ж доля спткала ще багато кран. Та внесенням повного хаосу у суспльне життя не обмежилося. Комдам, що влились в Аракун було важко вивчити тутешню мову. повбивавши майже всх мзкарв, вони примушували нших, тугуватих на розум пдкорених комдв, вчити х мову. Заражен нфекцю злст та пдозрлост, кожне незнайоме слово скидалося м на загрозу або на бойовий клич. дерева обростали повшеними. Т осен можна було подумати, що крана рясно усаджена трупними деревами, що дали величезний врожай.
Та й цим не вичерпувалися вс бди. Псля того, як зникли корол, стало нкому промовляти до сонця. Лаунен можливо й мг би, та вн не знав, що казати, до того ж його слабке тло не витримало стеричних напружень мозку дуже швидко вн помер, полишивши крану у темряв. новою назвою крани стала СРо-СРа, бо сонце вдтод не сходило над нею. До того ж сморд вд трупв наповнив кожен клаптик повтря. Задуха була нестерпна. Завжди здавалось, що от-от ма пти дощ. Але някого дощу не було. Перший час люди ходили мов слп, натикалися на реч, розбивали обличчя, що назавжди спотворило колись гарне на вигляд населення. Та потм призвичалися. Спочатку запам'ятовували маршрути, а там вже оч стали потроху бачити. Хоча люди вже втратили свою жвавсть. Не було чутно смху, нхто не бавився на дитячих майданчиках. А запален деями Лаунена, горд вдтепер комди, оголосили, що вони зможуть обйтися й без сонця, а для х деально держави воно не потрбно. Все це було чутно з палацу, де вони жили, звсно, що там обйтися без сонця було довол легко. Вони також оголосили, що вдтепер треба повнстю зректися минулого робити все навпаки, тод життя буде гарним та ситим, вс заживуть, мов пани, бо у народу не буде хазяв, а, навть, з'являться слуги. Все й справд виявилося дуже протилежним, бо виявилось, що слуги тепер живуть краще за хазяв (народ) до того ж стати слугою народу було не так вже й легко.
Отже тльки деяк з комдв переселилися до палацв. нш ж продовжували жити у майже вщент зруйнованих будинках, як не могли захистити х вд холоду та дощв тим бльше вд щурв, що розвелися за цей час. Через темряву вони бгали усюди: по домвках, просто неба (хоча вже не було неба, просто безодня, що висла над вами, не було, навть зрок), а через велику кльксть трупв стали з здорового кабана. Спочатку люди намагались х вбивати: наослп били палицями, коли чули писк - кидали в його бк камнням. Та з замку почало лунати, що так не годиться, бо щури забезпечують лад дять мерцв, що засмердять повтря. , користуючись темрявою, оголосили, що це воля Лаунена, який не просто ще живий, а - вчно живий. Такий аргумент стримував людей вд вбивств щурв, тим бльше, що за це карали значно тяжче, нж за вбивство просто людини. Щури ж у той час ласували людським м'ясом, подекуди нехтуючи мертвечиною.
Ми - найрозумнша крана. В нас - найбльша кльксть книг. - оголошували з палацу пд час збрань. Голос було чутно з-за брами. Книг було й справд багато, але що в них по написано нхто не знав - через темряву не можливо було читати. - Тепер жити стало значно краще та веселше. - лагдно промовляв голос, люди витягували ши, намагаючись запам'ятати кожне слово не чути стону десь обабч площ, що змшувався з задоволеним щурячим писком. - Нам тепер гарно жити! - дал були чутн оплески. Оттод було дйсно гарно, бо не чулося, як ще когось з натовпу вхоплю щур.
Потм за наказом того ж Лаунена люди повернулись до роботи. окрм того, що м доводилось працювати ще бльше (та й наослп) ще потрбно було змцнювати гори, бо така велика й багата крана, якою була СРо-СРа, ласим шматком для голодних та пдступних сусдв, що вони вже розбивають гори з свого боку, готуючись до вторгнення... при найм так лунало з палацу. Усюди було чутно звуки молотв - то дробили камння для скель та робили меч й списи, заввишки як дв людини. З Сро-СРо нхто не змг би цим скористатись, але Лаунен казав, що така зброя наляка ворога.
За вс ц часи люди дуже позлшали. Вони зробились повльними боязкими. Вони привчились нечутно ходити, непомтно сти. Вс вони були схож: зсунут плеч, пригнуте донизу обличчя. Люди були схож, та це не робило х ближчими одне до одного. Якщо когось вхоплював щур, то вс знали - щось таке зробив. Нхто не намагався когось рятувати. Брат зркався брата. Ще краще було, якщо б людина встигла закласти см'ю, тльки тод вона не пдпадала пд пдозру. Слова Лаунена справились: ще нколи не було тако держави..
* * *
... держави мр. Держави про яку мряли наш пращури та за яку вони вддавали сво життя! Тому до прац, Аракунц!!! - так завершив свою промову тимпред, пд радсний рев натовпу повернувся до палацу.
--
Ми - щасливий народ! - вигукували ротач. Вони, до реч, нколи не зникали. Хоча ранше вони були схожими на мзкарв, при комдах вони стали сутулими, говорили, що вони - працвники. Виходили в поле, хоча вд цього не було корист. Тепер же вони завели соб золот зуби, нердко лаялися, стали прудкими та тонкими. рота тепер не чистили, хоча ранше робили це дуже часто, боячись, що щури сплутають х з мертвяками.
--
Слава тимпреду! Слава-а!!!
Корота теж почував себе щасливим. Коли овац скнчилися, вн ще посмхаючись та блимаючи очима, пшов до свого поля.
Сьогодн йому добре працювалося. Руки майже не болли, вн косив дуже швидко. Сонце грло непокриту мактру, а легкий втерець охолоджував його нагрте вд прац тло. Все ж вн любив цей втерець. Хоча колись ненавидв його...
* * *
Гори, як будувалися пд час панування комдв потроху почали руйнуватися, бо люди вже не вмли працювати як ранше: кожен х рух був повльним виваженим. Оч вже бачили та ця звичка х не кидала. Саме через не з'явилися маленьк щлини. х замазували та дуже повльно, а вони з'являлись все швидше й швидше. Вже скоро т, що працювали на повтр, помтили легенький втерець. Час вд часу хтось на пол випрямлявся, щоб увбрати повн груди свжого, як йому здавалося повтря. Та псля смороду та задухи, втерець нс й хвороби. Кашель, вд якого трохи не рвалися груди, було чутно скрзь. Особливо ненавидли цю свжсть палацов ротач та комди. х знжен тла не могли противитися хворобам вони мерли мов мухи. Увесь час було чутно прокльони на адресу втру. Пробували, навть пороти небо: десятки людей з махали хлистами на очах у народу. Та небо не корилося тому, що тримало в покор людей. З часом втер дужчав. Та нчого ще довго не змнювалося, аж поки втер не став досить сильним, щоб носити легеньке опале листя. Польов комди звикли до цього. м навть подобалось, але вони няк не виказували цього, вони звикли мати сво маленьк радост, що трохи суперечили правилам, не борючись за них.. А палацвц занадто довго сидли у затхлих вд смраду колишнх трупв та щурв замку, що студились вд цього повтря. Через клька тижнв вони перемерли. Залишились лише деяк найтовстш - цих грв жир, нарощений за термн перебування у замку. Вони були так товст, що не могли вилзти в жодн двер замку, й щоб не розвалити всього палацу х позалишали. А сидячи там вони продовжували брати участь в державних нарадах.
* * *
Та якби Короту спитали, чи пам'ята вн той кашель з замку, де вдчувалося, що кров вже пдходить м пд горло. Чи пам'ята вн про те, як щури ли його батькв, про яких вн псля чергово (майже останньо промови) розповв, що вони полюбляють той втер, а у той час палацов комди щось пищали по-щурячому.
Вн ненавидв комдв, але не пам'ятав всього цього. Вн ненавидв х тому, що комди вбили аракунських поетв, тому, що через них майже не можна було почути аракунсько. Тепершн ротач дйсно освтили цих комдв. Корота ненавидв комдв рвно настльки, наскльки ненавидли х нш аракунц, наскльки про це говорили ротач.. Занадто довго люди покладалися лише на сво вуха, на те, що туди вкладали ротач, не маючи змоги використати оч, щоб позбутися ц звички.
дине, що Аракунц робили самостйно - здобували соб жу, у цьому ан ротач, ан палацвц м не допомагали. Саме за цю роботою провв Корота увесь день. Вн з'в свй хлб та майже випив воду, а ту, що ще плескалась на дн пляшки - залишав, бо хотв ще трохи попрацювати вноч, адже цього року вн мусив збрати багатий врожай - потрбно було годувати родину. Сонце вже заходило. Воно червонло та наближалось до обрю, але як торкалось його не було видно - небом попливли ср хмарки. Вони скрили кнець дня, лише ледь-ледь пропускали червоне свтло. Та все-одно Корота вс навколо припиняли роботу стояли випрямившись . Вони прощались з сонцем. Деяк щось шепотли. В цей час навколо робтникв бгали ротач та щось говорили. х золот зуби виблискували у свт Заходу. Коли темрява майже оплутала поля, ротач поповертались по домвках. Корота зостався працювати.
Коли ротач та бльшсть працвникв розйшлися, Корота залишився майже сам на краю свого поля, бля густих хащ, найближчого до нього працвника було ледь видно вдалечин, це при тому, що Корота досить непогано бачив вноч, ця одиноксть гнтила Короту вн намагався працювати як удень, щоб швидше покнчити. Взагал вн з деякого часу не був дуже хоробрим, навть, боязким. Тльки забув псля чого саме, але за СРо-СРо сталося щось таке, що на все життя вдбрало в нього будь-яку хоробрсть. Це Щось назавжди зсунуло донизу його плеч та здавило груди. Хоча бльшсть аракунцв саме так виглядала.
Легенький втерець посильншав. Було, навть, трохи прохолодно, але Корот подобалось, що вн не буде дуже сптнлим, коли повернеться до жнки. Щоб хоч якось вдвернути свою увагу вн мзкував про рзн реч. В голов вн соб гадав про сво щастя: молода, гарна дружина, яку вн дуже кохав, можливо скоро в нього будуть дти, прекрасна крана... Петру було трохи соромно за те, що у нього таке щасливе життя, вн ледь стримував посмшку, потроху згадуючи маленьк уривки з проповд короля... Який же вн розумний. Корота хотв б бути хоч трохи таким розумним, щоб згадати всю проповдь.
Раптом Корота почув яксь звуки. Вони чулися з-за кущв. То було щось схоже на вигуки та трскт суччя ц звуки змусили його здригнутися, ледь втримавшись вд того, щоб побгти, що зазвичай робили вс при вдчутт небезпеки. Але ранкова проповдь була саме про те, що вдтепер у кран простй людин нчого не загрожу. Це Корота добре пам'ятав. Такий аргумент, пдкинутий у вже почавши тлти вогник цкавост, запалив Короту, змусив пдйти ближче. Хащ, бля яких знаходився Корота були недалеко вд мста, стежка, що була за ними вела прямо туди. Тому перша ж думка була про бглих. Це були люди, що хрончно не врили сказаному з палацу, через це намагались перейти гори почати жити в ншй кран. Майже вс х спроби вдбувались вноч. Переважна бльшсть з них гинула в горах, т що добиралися, жили в нших кранах мов раби, та потк бглих не припинявся. Дуже вже привабливою була думка про легке життя, з легкою та дурною працею за яку дають багато ж. Корота вдхилив глку куща, але нчого не побачив. Та звуки вдновились. Це змусило Короту придивитись краще. Та нчого не вдбувалося, лише на земл щось копошилося. Спочатку Петру здалося, що - то яксь мурахи, кольором вони тльки трохи вдрзнялись вд чорно-чорно земл. Та дивн звуки, схож на стогни, а вони напевне сходили вд них, перекреслювали цю дею. Корот стало до того цкаво, що вн був готовий вже пдйти ближче, коли той мурашник заворушився швидше. Якось швидко вн кидався то в одну, то в другу сторону, а звуки стали бльш загрозливими, Петро виршив ще трохи постежити за ними. Мурашник у той час роздлився на дв купки, що потм знову, скрикнувши майже по-людськ, з'днались. Якщо б цей вр не плазував по земл, можна було б сказати, що вн перекотився лвше, , знову роздлившись на дв частини, розлетвся в рзн сторони. Потм стало тихо. Частини не ворушились, Корота спробував роздивитись х ще краще, але так, щоб його не помтили, бо вн вже трясся вд страху. З дивом Петро вдмтив, до чого ж були форми схож на людськ обриси. Чотири видовження, що нагадували руки та ноги, щось схоже на невелику голову. Це дуже нагадало йому хмаринки, тльки обриси були бльш чткими .. на диво схожими. Раптом одна з частин здихнула, заворушилась, почала рухатися до все ще нмо друго. Жах пройняв Короту. Це й справд рухалось як людина! Хоча не зовсм, але кнцевост воно згинало саме так, тльки скорше рухалось мов ящрка, витягнувшись по земл, головою вперед, рухаючи протилежними ногою та рукою, на яких Корота побачив видовжен, людськ пальц. Його мов током вдарило - то ж привиди, про яких нод, випрошуючи зайву жу, так цкаво розказували ротач. От тльки виглядали вони не так, але це була най врогднша думка з тих тисяч, що вирували в голов Короти.
* * *
Та насправд Корота помилявся. То не були няк привиди, х взагал не було - просто ротачам нод подобалось лякати людей. Вн став свдком того, що вже давно було другою частиною життя Аракуну. Вн бачив тн. Звичайн людськ тн, от тльки...
З СРо-СРу, коли панувала темрява, тней не було видно, та це не означало, що вони не снували. Навть навпаки. Виявилось, що тн завжди мали свй розум, от тльки м доводилось ховатися вд сонця за своми хазяями, вд яких вони дуже вдрзнялись. Бо сонце означало для них смерть, промен палили х тоненьк тла. тн були змушен повторювати за людьми вс д, всю метушню. Наслдком такого розрзненого життя було те, що вони були нби денними придатками людей: н розмовляти, н взамодяти з предметами вони не вмли. Та в х розрзнених думках завжди була мря - зрвнятися з людьми. Вони заздрили людям ненавидли х. Тн жадали людських радощв та привлев. Навть людськй бол вони заздрили. темрява надала м шанс. Яким вони скористались.. Спочатку тн навчились вддлятись вд господарв,... спочатку лише ненадовго, потм - майже повнстю абстрагувались. Особливо це стосувалось палацових тней, там, де завжди був галас, найлегше було непомтно бродити по залах. Та цих невидимих чорних фгур не задовольняло х життя, вони не бажали тльки слдкувати за людьми та плазувати помж них. час надав м можливсть набути якостей людини. Вони вчились сунути реч..., невеличк, потм бльш. Вони навчились говорити мов люди. А через деякий час вже ласували людським зерном. хоча все це давалось м величезними зусиллями: мову майже неможливо було розбрати, реч сунулись повльно, потрбн були виснажлив тренування.. Та вони здобули свою мрю. хотли стати вищими за вчорашнх господарв, що ,можна вважати м вдалося - на вдмну вд людей, у них не було ненавист, до таких, як вони сам, не було безладу - панували наймудрш, найсильнш та найстарш. Але час СРо-СРо було вичерпано, тням довелось повертатися до хазяв. Сонце принесло й ворожнечу до них, вдтепер можна було знайти вогники, що ними можна було палити нших. Звсно поява тако збро спричинила ворожнечу... нод без пдстав... Та все це могло вдбуватися лише вноч, коли тн могли знов не прикриватися людьми, щоб почати свй шабаш, якй вдплатить м за те, що довелось пережити удень: нове повторення безглуздо людсько метушн, опален боки, коли вони не встигали повторити все, приниження старого положення. За це змушен були платити люди свом зерном, а нод життям, при цьому не знаючи про окреме снування тней. Хоча кара настигала лише звичайних, тих чи тн не були особливими, а власники надтней (то були переважно стар палацов комди, ротач...) швидко виявили свох пдопчних, примусили х працювати на себе, вддаючи частину зерна збраного вноч м. Тльки це й рятувало вд нависло над ними загрози голоду, бо зовсм не по-новому звикли вони ласувати за СРо-СРо.
* * *
А Корота все ще гадав, що то жахлив привиди, що дять людей (хоча в цьому вн майже не помилявся), боявся вдпустити глку. Бо будь-який звук мг привернути до нього увагу. Так стояв, трясучись та намагаючись приглушити сво серце, що, як йому здавалось, стукало мов молот. Раптом Петро почув ще яксь звуки. Вн б не звернув на них уваги - до того гудло в голов, але тн, друга вже теж прокинулась стогнала, затихли , наскльки це можна було помтити, повернулись на нього. То було щось з сторони мста. скоро Петро побачив, що то - ще тн, точнше вн гадав, що бачить демонв або чортв, як надходили, вишикуван у якомусь дивному порядку.
--
Що тут трапилось? - булькаючи горлом так, що ледь можна було розбрати спитала тнь, що йшла першою, на що тн вдповли винуватим стоном, - А-а... Ну-ну, що ж ви., наче все це хотли сам з'сти...
Тн видали щось вддалено схоже на н.
--
Досить! - грубо перервала х тнь, вона пдповзла ближче до них Корота побачив, що вона дуже велика, майже кругла, - Суперечка! Ще чого нам не вистачало. Ви щ, бажате, щоб про вас дзнались ц робтники? - по винуватому сичанню стало ясно, що не бажають.
--
Ну отож, - пдбадьорливо сказала товста тнь, та скоро сумно додала, - Ви ще не знате про Чигиря? - тн знов вдповли сичанням, але воно вже виражало, що не пам'ятають, а Корота, що ще н разу не поворухнувся, подумав, що зна цю людину, - Так ось продовжила тнь. Його сьогодн придавило возом, нашого друга спалило. Сьогодн його закопали.
Тн зтхнули. Корота теж згадав цю людину. Про Чигиря говорили увечер ротач на пол. Корота не знав його особисто, але яка це була чудова людина, як про нього говорили ротач! Невеличка сльоза скотилася по його щоц. Ледь втримавшись вд того, щоб не хлюпнути носом, вн знов зосередився на тнях.
--
Та год вже про сумне. Ну що там у вас, - при цих словах та свита. Що стояла за ним теж посунулась уперед.
--
М-м ги-ги! - Дв тн радсно загигикали кинулися за дерево. Звдти псля деклькох хвилин почулося жалбне пищання.
--
Ох, ц вже... Вбивати розуму не треба, а щоб витягнути - то вже не можуть. - казала товста тнь, Корот здалося, що вона хита головою. .... щось знайоме чулося у голос, от якби не те булькотння з горла... - ну допоможть м, чого стоте? - дв найближч тн теж кинулись за дерево.
Скоро почулося якесь шарудння, наче мшок з сном волокли по трав, з-за дере повиповзали тн, вони рухались задом, а переднми кнцвками щось тягнули. Спочатку Корот здалося, що то - дйсно мшок. Та як тльки велика тнь пробулькотла - На що чекате, обшукайте його - ноги Петра пдкосилися, хоч ротач багато розповдали про вбивства, нхто не цурався ц теми, а сам Корота нердко смакував чергову новину про вбивство, чувану вд ротача, та мертве тло бачив уперше. Йому раптом стало погано. Якась незрозумла думка про те, що годину тому це було людиною, що вн теж може стати такою купою м'яса, десь з живота пдкотилася пд саме горло. Його ледь не вивернуло, та страх перед привидами здавив йому горло.
--
А це що? - майже скрикнула велика тнь, показуючи на якийсь мотлох, що, як здалося Корот, - Чому ви не могли просто вбити, навщо було випускати нутрощ, хба не розумте, що слди будуть помтн, погань?! Чому мовчите?
--
М--! У-у-у-у! - скиглили тн, вони жались докупи. Хоч як Корота не був наляканий, вн помтив, як ц дв стоти, що хвилину тому трохи не повбивалися, зараз тулилися одна до одно.
--
А-а... я й забув, що ви ще не розмовляте... ще й сунути реч не вмте... - понижаючи тон та наближаючись до них говорила велика тнь. Раптом вона повернулася вибухнула потоком слв, з яких через посилившися звуки з горла, можна було розбрати лише половину, - Та ви (булькання)... розумте!!! Ми поклали за сво мр (знов булькання посилилось)... а паплюжити не дозволю таким (дал Корота розбрав слова, та спромгся пропустити х повз вуха), - тнь розвернулася навдмаш сильно вдарила майже перетворившихся на одне цле винуватих. Вгамувавшись, тнь, все ще не повертаючись до них, наказала, - ну що там у нього.
Вдразу дв тн, що допомагали витягати тло, кинулися обшукувати. Затрскотло лахмття пд х лапами, через деклька хвилин, на як встановилася повна тиша, з радсним сичанням витягнули маленький мшечок. На землю посипалося зерно. Те дивне вдчуття знов накотило на Петра - у нього був такий саме мшечок, у ньому вн носив додому потроху зерна. Для себе, а тепер у нього був бльший мшечок, треба було годувати...
Думку перервала товчея навколо зерна, що супроводжувалася вигуками та чавканням. Здавалося, що х вже нчим не можна вдволкти, як раптом з сторони мста почувся клич, схожий на мавпячий, десь недалеко заблищали вогники, велика кльксть вогникв, вони були по рзних боках. хоч в Аракун всляко прославляли свт, а сонце було деалом, ц вогники лякали Короту, який вже було надумався потихеньку накивати п'ятами. Невелик кола холодного зеленуватого кольору хаотично блукали поляною. Тн посередин покидали зерно, деяк з визом повткали, нш скупились, а велика тнь спочатку теж спробувала втекти та потм повльно пдповзла до купки. Свтло з цих прожекторв нод попадало на яку-небудь тнь, тод пд шкварчання вона з писком вдскакувала, а вд того мсця, куди попало свтло, сходила чорна хмарка диму.
--
Ха-ха-ха!! Ги-и-и!! - чулося обабч поляни. Нарешт Корота змг побачити те, що стало причиною галасу. Недалеко вд нього пронеслася ще одна тнь. Тльки вона було несхожа на тих, що бачив Петро - довг кнцвки, ще менша голова, з великими, однак, щелепами, що видавали нерозбрлив громоподбн звуки. А головне, що вдрзняло був невеличкий лхтарик, свтив шийся тим дивовижним кольором.
Тим часом схож тн заполонили собою вс вдступи з галявини намагались попалити товсту тнь, що верещала та ховалась за ншими. Ще вереск Петро почув зовсм коло себе, вдразу за хащами. То промнь вд лхтарв попав на тнь, що пробгла бля Короти. аж вдкинуло, ще деякий час до вереску на галявин домшувались стони з-за хащ. Корота слдкував за тнню, вн бачив, як вона, тльки-но повернувшись до тями, кинулась палити променем свох, цлячись туди, звдки вразило. Що тод здйнялося на галявин. Писк крики, дим, такий густий, що здавалось, нби горить лс, та такий смердючий. та тнь, Корота найкраще бачив , в не знов деклька разв поцлили тими дивними лхтариками. З нею щось сталося. Вд не пшов густий дим, а коли вн трохи розвявся, було видно, як голова та руки тряслися, наче в лихоманц, а нижня частина.. не було...
По лицю Короти прослизнуло щось тепле та лагдне, схоже на промен сонця зранку, оч заслпило чимось зеленим, вн за звичкою розплився посмшкою на лиц, та заплющив оч, Вже сходить сонце - думав вн, - Зараз все зникне.. Ц привиди - лише сон... Зараз я пду додому та.....
--
Лю-у-у-д-д-и-и-и-на-а-а-а!!!!!! - прорзало лс. Короту помтили! Вн ще не встиг розплющити оч, як його вже звалив з нг сильний поштовх у груди. Падаючи, Корота побачив, як на нього настрибають тн, мал й велик, вони щось гарчали, потм зелене свтло... можливо лхтар, а можливо плями перед очима вд ударв по голов, що х вдчував. Одночасно з тим щось кольнуло його живт, там стало так тепло та гарно... Бол вн не встиг вдчути, бо знепритомнв. Останн, що вн чув крзь туман непритомност було булькаюче - Я знаю, це - Корота. Вн...
* * *
Нч в Аракун не можна було назвати романтичною. Суцльний морок та тиша. Денне життя щойно бурляче вдразу завмирало заходу сонця, чекаючи на його наступну появу. Жодного вогника не можна було помтити ан на земл, ан на неб. мсто в цей час няк не вдрзнялось вд полв. Лише подекуди було чутно, як вилетла сова (хоча багато з них вже лтали лише удень), або скрегочуть миш. Та десь опвноч глухий трскт прорзав тишу передмстя. Мськ брами трохи вдчинилися, з-за них вислизнула тоненька фгура. , обережно ступаючи, хоча нхто з жителв мста не мг побачити, крокувала стежкою, що вела до полв. Маленька та з низьким лобом, вона зовсм не була схожа на робтника, що нод залишаються в пол на нч, як х не вдмовляють (палацвц). То була ротач.... Та сама, яку бачив Корота пд час збору.
Вона важко дихала, капл поту скочувались на лице , що найнепримнше, за вдворот. Йти було страшно, але бль в живот гнала туди, де була жа, на поля... В Аракун псля зведення схдних гр було оголошено, що кожен сть стльки, скльки знайде, взьме, ... Але ж звдки було взяти жу, коли ротач не вмли працювати. Звсно, вони використовували свй вплив на робтникв, вмовляли або просто наказували, щоб т вддавали свою жу на розвиток свободи вльного вигуку. Вони, навть, змусили вддавати соб частину мзкарвсько пайки, зумовлюючи це свою розумовим характером сво дяльност, але... але цього було замало для звиклих до ситого життя ротачв. Дивно, як х маленьк тла поглинали стльки ж, вони давно б попомерли, якби...
Щось зашелестло в хащах, ротач здригнулася всм тлом, вдразу кинулась на землю, прикривши голову руками. Вона-то знала, що найважливше - це прикрити голову вдати, що ти не бачиш х. х...
Вона не знала як х називати, а якщо б знала, то нколи не назвала б цього слова. Колись то були тн. Здавна, ще за королв, але потм часи змнилися, Вони наслдували час, теж змнюючись. Ну ось вони й отримали свою окремсть. Та чи приносить вона м радсть, коли вони тльки бльше визнають, що нколи не стануть повнстю окремими вд людей, а тим бльше такими, як люди?
Ротач поморщила носа. З-за думки про них по спин пробгали мурахи, а ще й зараз, коли Вони так близько. Вона ще прислухалась, вдганяючи будь-яку думку. Було тихо. Ротач обережно звелася на ноги прислухалась ще раз. Тихо! Хоча, н, щось наче пискнуло. Та н, то - живт. Цей бль нагадав про мету вилазки. вона поновила обережне крокування до полв, готуючись кожно хвилини знов кинутися лицем у бруд. Та в голову вже закрались сумнви вдносно вилазки. Вже захотлось просто втекти, нехай подал вд ж, найголовнше - подал вд Них, х жорстокост до таких людей, що зустрчались вноч.
Але десь в глибин душ (переважно удень, сидячи на лавочц бля дому, переварюючи гарний обд) вона х виправдовувала. З рештою так стоти, котр стльки доклали зусиль, щоб здйснити свою мрю, яка виявилась нереальною, тепер змушен працювати на свох ворогв, приносити м частину ж за те, щоб х закрили вд сонця, вони мають право на снування, бо вони здобули його соб сам.
Ротач з злстю поглянула на землю пд ногами. Там вона нчого не бачила, але знала, що тнь зараз причеплена до нг. Скльки ця маленька ротач витратила часу, щоб вона стала одню з Них. Вибгала в щлину пд дверима, як тльки згасне останнй промнь сонця, приносила частину зерна, але тнь виявилась простою, такою ж, що й була в робтникв. А ротач була замолодою, щоб тнь за СРо-СРу навчилася цього. от вона так буде лише шматком темряви бля нг, тим самим рабом свтла...
Раптом щось свтло-зелене ковзнуло по обличчю ротача. Щось трохи тепле та легеньке, щось... Промнь! То було свтло. Вдразу з-за хащ показалось ще деклька променв. Джерело свтла не було видно. Лише зелен риси, що швидко та хаотично бгали по земл, нод попадали в оч, тод на якусь секунду бачилось лише те свтло. Роздався трскт глок, наче впало щось велике.
--
Тьфу - звдки тльки ц глки опинилися в рот, як тльки кинулась на землю? Свтла вже не було, але пднматись пропало бажання. Здаться, вона бачила, як одна з Них пробгла повз, а може вдчула? Все стихло, хоча ротач готова була присягнутись, що чула вереск та крики.
Тльки вона пдняла голову, як трава зашелестла, наче величезна змя просувалась до мста. Ротач вжала лице в землю. Нутрощ похололи, але ротацька природа взяла сво, коли шелестння вддалилось - вона все ж подивилась услд. Мсто Аракуну було збудоване в низин, бо найкращ земл знаходились на пагорбах. Звсно, навесн вулицями постйно текла вода, перетворюючи столицю (взагал-то дине мсто) держави в болото, але коли перед жителями поставало обирати мж пустими шлунками та мокрими ногами - вони менш жалли сво ноги, вочевидь, посилаючись на те, що х дв. через це, стоячи на гор, можна було спостергати все мсто як на долон. Звичайно примна та спокйна, зовсм не такою постала зараз ця картина ротачу.
У тотальному цвт ноч, де мсто вирзнялось тльки ще густшою чорнотою, ротач бачила ср смуги, що ворушились та вигинались. Вони велись вд полв до мських брам. Смуги були неоднордними, немов пелюстки луски у них вирзнялись окрем тн. Вс вони повзли як ящури, тримаючи в соб трохи зерна для хазяв. Найближча до ротача тнь була далеко, але вона роздивилась шсть рогв на голов, шароподбне тло з коротенькими товстими лапами. Щось заворушилось в серц вд вигляду, такого знайомого, такого, що його, здаться, бачиш кожен день, такого далекого поважного, такого... Тимпред! Ротач ледь втрималась вд того, щоб пдскочити. Вона знала, що власниками тней майже вс колишн палацвц, що так там залишились ( а таких була бльшсть), але тимпред... Хоча вн також був з колишнх.... Ротач вдчула, як щось обриваться в житт, це дуже непримне вдчуття, коли втрачаш ту рутину, на якй й тримався вс т довг дн в очкуванн щастя, а потм вже просто забувшись.
Тим часом останн тн позаповзали в мсто. х шестя продовжувалось десь десять хвилин. Десять хвилин лют вороги людей наповняли х домвки. Скльки ж там було? Двст? Триста? Кожна з яких здатна вбити будь-якого солдата.
Продовжувати лежати було холодно та й безглуздо. Час тней на сьогодн вийшов, отже до сходу залишалось близько двох годин. Скоро вже перш робтники позаповнюють поля, щоб хоч трохи поробити ще до зборв. Небезпека минула, а вдчуття голоду залишилось, життя дорожче вд думок, бо воно одне, тому ротач побгла до поля, надючись пдзбрати трохи ж. Але до полв вона не дсталась, - на дороз, звдки доносились крики, вона побачила два трупи. Ротач зупинилась неподалк з вдкритим ротом, ще довго так стояла (остовбнвши, як сама соб казала, хоча насправд, роздивляючись одне розрване тло друге зневрене). Кров вдлилась вд голови стало неймоврно холодно. Руки почали трястись. Ноги й пдкошувалась, , здавалось, що найменший втерець звалить з нг, але вона стояла не могла поворухнутись. Аж поки...
--
Ротач! Диви вн отут.... - то були робтники. х було легко пзнати по тупй вимов та суржику (Дивно, хто це проголосив робтникв носями аракунсько культури?). Вони вийшли з-за хащ. зараз стояли, нод цигикаючи, б чекали вд ротача, веселих вигукв, або цкавих сторй.
--
Тут стався злочин, - ротач рзко повернулась до них, шум вдразу зник. Не можна було дати привд думати що вона винна в смерт. Робтники побачили два трупи, жовт оч ротача, тремтячи руки... А вона дивилась, як х без того довг лиця видовжуються, а сутул плеч ще бльше видаються вперед, - що ви стоте? Бжить в мсто розкажть всм. Я бачила, - нижня губа затремтла вд спогадв про Них, - я знаю, хто винен...
Два робтника вдступили на два кроки назад навперегони кинули до мста, нш пдбгли до другого тла що виявило живим. Коли ротач, вуста трохи розкрилися, щось схоже на стогн вирвалось з колишньо грудно клтини.
* * *
Маленьк хмаринки плелися по небу кудись на захд. Подекуди мж ними можна було побачити птахв. Великих та блих. Вони то з'являлися, то знов зникали в хмарах. Зелена трава щось шепотла пд ногами. було чутно, як гудуть маленьк комахи. Незважаючи на яскраво блакитне небо, навколо був негустий туман, однак, зовсм не холодний. Десь вдалин паслися дик кон. Бл та величн. Вони пили воду. Здавалось, то була рка. Дивне почуття, коли вдчуваш себе не зайвим отут. Дивно, що не потрбн нш. А як примно просто дивитись. Не робити рухв. Просто уявляти, що ти не зайвий, не володар, не раб, а лише частина цього всього.
Якесь пташеня сло поряд дивиться. У нього сре пр'я, але воно здаться строкатим. Можливо, через оч. На перший погляд вони теж ср, тльки темнш. Воно намагаться клюнути щось на земл, але потм знов завмира, дивиться. Трохи цкаво... зовсм не боязко..
Чорненька мураха повзе по ноз. Вд перебирання маленьких лапок ста лоскотно, але скидати не хочеться, бо вона теж частина цього всього. За нею повзе ще одна, вона пряму чтко за першою, яка вже доповзла до колна.... зупинилась.... повзе дал. Лоскотно. Вона десь на стегн. А де ж друга? Лоскотно... не можна розбрати. Чогось не видно, чому це?
Раптом Корота помтив, що вся лва нога вкрита мурахами. Вони обсли так, що, навть, не видно шкри. Вн пробу стряхнути х, але руки не слухаються. Кричати! Не чутно голосу. Вони щось роблять з ногою! Чому х менше? Треба здригнути ногою. Хоча б поворушити!!!.... Це вони дять ! Корота почав мотати головою. Пташеня... Воно ще стоть дивиться на нього... У погляд нема страху, тльки трохи цкавост. (А жалсть ?..) Вн чу як рже лошата, це вона граться з матр'ю... Тече рка. Хмарки. Нога!! нема, а комахи повзуть по животу.
--
Н----!!! - закричав Корота з останнх сил... нчого не почув.
* * *
--
Н---!!! - кричав хтось жночим голосом десь поряд. Голова дуже болла... - Докторе, ви не можете цього зробити, вн же залишиться калкою
--
Знаю, а по вашому краще, щоб вн помер?!! Ви ж бачите, що сталося... - майже кричав чоловчий голос, низький та розлючений.
--
Ржте... - почулося стиха, потм жнка заголосила, - Н! Н, не ржте!!! Синку мй, що ж це таке-е?!!! - Корота спробував вдповсти, що з ним все гаразд, що вн не вмер, - Рана заготься!!! Вн знов ходитиме-е-е!!
--
Ну як знате, я пшов...
--
Н! - Корот дуже болла нога, та все ж вн вдчув бль в глос жнки, - Вибачте мен. Ржте...
--
Колть, - розпоряджався хтось над вухом. Петро хотв противитись, та тло тепер було мов клтка.
Корота вдчув сильн руки взяли його долоню щось велике, наче спис проткнуло вд лктю до самих грудей.
--
Си-и-и-нку-у-у!!! - жнка плакала. А Корот стало раптом гарно легко. Бль вддалилася.
* * *
-... це вони. Все це - вони: дять ваше зерно, вбивають сусдв. Ви вважате, що створили Аракун. Н, ви все ще живете в х кран, кран тней. Вам тепер говорять вашою мовою, але все ще вигадки, тепер на палац ваш герб, але в самому палац сидять т сам... Коли зранку луна щось про народоправлння, чи виршуте ви щось в той самий час. Озернться, вам дали трохи сонця, але вдбрали ваше ршення! Вашу державу-у-у!!! - ротач стояла на пн перед величезним натовпом, де не було жодного ншого ротача, бо сонце ще не зйшло. Вона розповдала все. Ротач виршила так врятувати себе, якби це була мзкар, й стало б ясною що вона ставить все на дине поле з величезно клькост на зеленому пол рулетки, що зветься життям. Втративши вноч свй спокй рутини, вона рушила вс нш повсякденн усто. Та якби десь близько був хоча б ще один ротач, вн з легкстю довв, що на трибун (якою слугував пень) - скажена: блукаючи оч, поривчаст рухи, вона без перешкод, - я бачила, як вноч Дв катували цих людей! Вони жорсток! Кожно ноч вони знов знов виходять на поля, а удень ви бачите х як тней. Тимпред говорить, що наша крана ма сильну оборонну армю, власником найбльшо тн, а м не страшна сила, х ляка лише свтло. Вибр за вами, колись ви обрали соб свободу, тепер вд вас залежить, чи будете диними повноправними власниками ц свободи?!!! - вона гордо обвела присутнх поглядом. Одна з найвправнших ротачей, слова справили величезне враження. Оч були запален ненавистю, вс т маленьк негаразди влилися в не, сотн рук посмалися в кулаки. Стльки рокв... Стльки рокв, а вони не забули часв руйнування схдних гр, часи розправ, все це жило в них.
--
Але що ми мамо робити? - донеслося ззаду натовпу несмливе питання.
--
Вбити.! - ця вдповдь сама напрошувалась, така легка надйна, - ми повбивамо х власникв позбавимо сховиська, а сонце зробить сво дло..., вона ще не договорила, а люди вже повернулись лицем до мста. Вони були впевнен, що знають, що треба робити цей шлях врний.
Сонце пднялось на Аракуном освтило, сотн людей що проходили мськ брами входили до мста, але тепер вже не на збори...
* * *
Як душно... Важко дихати, нби щось лежить на грудях... Треба докласти великих зусиль, щоб розплющити оч. Але нарешт... Дм! Вн удома!! Корота пзнавав ц стн, ще гол та брудн, але це тльки тому, що дм недавно придбаний. Ось закнчаться жнива, .... Вн не знав, що буде, але його уява, там, вглибин, малювала жовт яскрав шпалери, склян двер, може маленький садок. Але й так було зовсм непогано, людина не помча бруду, в якому живе, бо така вже вона егостична. й завжди хочеться бути щасливим....
Корота помтив, що лежати дуже м'яко, напевне дружина придбала нову постль. Раптом в голов щось промайнуло, Петро миттво вперив оч в лву ногу.... Все гаразд! Вн помтив ще ноги бля свох, повернув голову. Поряд лежала дружина. Вона спала, вдвернувшись до стни, тут бля не було так тепло... чорне волосся розплелося спадало на плеч. Корота не мг вдвести погляд. Вн ще не зовсм прийшов до тями - в голов гуло нчого не можна було гарно розгледти, накше, вн б розбудив зараз сказав, як мцно коха, що жити без не не може. нод дивлячись на свою дружину, Петро намагався уявити, яким б було життя без не, але вдразу проймав такий страх вдчуття пустоти всередин, що вн вдганяв цю думку. Зараз Корота просто дивився на не вдчував себе слабким, але щасливим...
Знов кольнуло в ноз. А так радувала думка, що з нею все гаразд. Та нчого, дружина ж поряд. Ось вн розтре бль пройде. Корота протягнув руку, щоб торкнутися злощасно ноги, але вона нби вдповзла в сторону тим часом заворушилась дружина. Вн вдчув, як вуста шепочуть на вухо -Доброго ранку, милий. Я тебе так кохаю, кожну частинку тебе.
Але нога сильно зудла. Зараз почеше ногу поцлу дружину. Та щось червоне промайнуло перед очима. Щось вологе бризнуло на лице. Наступно мит вн побачив, як його нога окремо ста на лжку. Вдчуття жаху та холоду пройшло крзь тло. Корота дивився на кстку, що стирчала зверху та як фонтанчиком б' кров. Другою рукою вн намагався вхопитися за жнку... Нчого. Та нема сили вдвести погляду вд ноги, яка тим часом якось дивно розгойдалася стрибнула до дружини. Вн бачив, як нжн руки спймали . жнка притулила до себе, як дти притуляють улюблену ляльку, обймаючи обома руками та притикаючись щокою.
--
Так кохаю... Кожну частину тебе....
Фонтанчик кров забризкував лице, червон струмки заливали все тло. Короту нудило. Спазми здавили живота. Раптом стало душно та холодно одночасно. Раптом стало так зле. Не вистачало повтря Вн увбрав повн груди ....
* * *
...прокинувся. Отже то був лише сон. Як гарно.
Перше, що вн вдчув було вдчуття свжост та вологи по лицю, щось м'яке торкалось лоба. Коли Корота розплющив оч, то побачив якесь лице, здавалось, жноче. Дружина! - радсно промайнуло а голов. Але через хвилину зр прояснився вн з розчаруванням, у якому потм сам соб не признавався, виявив, що лице належало його матер.
--
Ну-ну, заспокойся, все вже позаду, доктор сказав, що нчого не загрожу, - казала вона, витираючи холодний пт з лоба та щось смердюче з пдборддя.
Коли мати вдхилилася, Корота побачив домашню стелю. Вн впзнав по плям, що поставив, коли, тльки придбавши будинок, заносив фарбу перекинувся. Фарба була усюди. Довелося довго чистити домвку, все вдшкребли, а на стелю глянули, коли пляма там застигла. Вн згадав, як вн лежав в строкатй калюж, а дружина смялася... вн теж смявся.... До реч, де ж жнка? Говорити було важко, тому Петро спробував обвести поглядом оселю. Два вкна без скла, товст двер, бо, навть за таким майном в Аракун доводилось пильно стежити. Велика скриня, обшита залзом... Погляд ще просто блукав, аж поки не натрапив на спинку лжка. Думка про те, що вн лежить на лжку якось дивно подяла. Оч затуманилися, зробилося дурно все тло затряслося.
--
Тихо.. Тихо.. Все гаразд.. Докторе!
--
Я тут, в кмнату, на ходу одягаючи куртку, зайшов невеликий чоловк. Вн був одягнений у звичайний срий костюм, один з тих, що вироблялися за СРо-СРо, на плеч було накинуто блий халат. По його лицю можна було здогадатися, що вн - помшок працвникв мзкарв. Великий лоб, мало волосся, сильн руки, велика щелепа, - дайте йому заспокйливого. Так нападки ще будуть повторюватись, але це - нчого. А я вже пду, - цей низький голос здався чомусь знайомим.
--
Дякую, докторе! Дякую... - мати пдвелась пдйшла до лкаря. Вони разом вийшли за двер, та Петро бачив, як мати вддала срий мшечок. Вн знав, що то - зерно, платня за працю. Тимпред увесь час говорив, що лкарям сплачують з палацу. Та, вочевидь, робтниче походження вимагало негайно платн псля роботи, та, на щастя, мзкача кров змушувала вдпрацьовувати це зерно.
Мати повернулась сла бля лжка. Вона важко здихнула, погляд блукав по всй пдлоз. Було видно, що вона хоче щось сказати, але не наважуться, Корота теж хотв багато про що спитати, але не мг знайти в соб сили вимовити таку велику кльксть слв. Раптом мати заговорила.
--
Ну як, тоб вже краще? - Петро здогадався, що не про це вона зараз хотла заговорити, щось лежало й на душ, - ....Тоб треба попости.
Повернулась мати з глечиком. Вд якого здймалася пара розповсюджувався примний запах. Груба рука нжно пдняла його голову, до рота полилось щось тепле гаряче та дуже смачне. Корота жадно ковтав. Вд дуже зголоднв, хоча йому все ще було трохи зле, жа повертала так жадан сили. Випивши все до останньо крапл голова знов опустилась на постль оч сам заплющились.
* * *
Доктор вийшов з хати, ще трохи стояв, опустивши голову, а рукою ще тримаючись за двер. В його голов тяжли важк думки. Та не про нещодавнього пацнта були вони. Завжди уважний та гарний у всх вдношеннях доктор, зараз антрохи не турбувався важким випадком, що тльки-но споглядав. Вс думки крутилися навколо зборв, дивних зборв, що х провели сьогодн вранц. Там не було тимпреда тльки один ротач. Вона говорила надзвичайн реч: що палацвц обманюють всх, що нш ротач знають це багато ншого. Такого ранше не було, але ця ротач говорила так переконливо.... Доктор був напвмзкарем , переважно, не врив ротачам, та цього ранку щось пдказувало.... Щось переконувало зсередини, що вона ма рацю.
--
Ну що ж, я тльки подивлюся на те пду.... - стиха переконував себе доктор. На тому збор навряд все пройде спокйно, минулого разу лунало, що треба вбити палацвцв, натовп був настроний ршуче, - А може пти додому, трохи попрацювати? - це був той з чисельних разв, коли особистсть доктора чтко длилась на дв протилежн, де межа проходила чтко по видовй кров. Треба йти, дяти!! - говорив робтник у ньому. Там будуть вбивати, там невдомсть, небезпечно. - твердив мзкар. Глянувши на годинник, доктор побачив, що збори почнуться за клька хвилин, якраз стльки часу потрбно було, щоб дйти туди. Цей незначний довд все ж зграв роль останнього, що собою порушив ту безпорадну рвновагу, встановившуся на внутршнх вагах.
Доктор прискорив шаг, , промайнувши клька кварталв, влився в чисельний натовп, що невпинно сунув до площ. Та до само площ вн не дйшов, бо, зупинившись на вулиц, яка сходила до майдану, доктор побачив, що дал вже неможливо пройти - площа була заповнена. Люди були скрзь, настльки заполонивши вулиц в пол зору, що х голови скидались на гарно викладену мостову, якби тльки не постйне хаотичне хвилювання та крики обурення, що подекуди лунали, сиплими голосами вириваючись з грудей робтникв. Доктор, якого зажали з усх сторн, помтив, що ще нколи не бачив таких обурених людей, хоча вн й пережив крах СРо-СРо, та тод було темно, нхто не помчав перекошен лиця, виблискуюч зуби, а найстрашнше враження справляли руки складен в кулаки й пднят над головою, тисяч рук, в деяких, немов лхтар, виблискували серпи й коси.
--
Аракунц, я хочу звернутися до вас, - залунало з трибуни, лкар не бачив , але знав хто то говорить. Про цю ротача розповдали по всьому мсту, ходили чутки, що вона хоче сама зайняти палац... - Сьогодн зранку, я розповла вам про друге життя палацвцв, про той обман, в якому ви живете ви пдтримали мене. Зараз вас тут бльше, але я впевнена, що ви вже знате про тней. ось тепер ми стомо перед гнздом бд нам треба зробити фнальний крок. Для когось вн може виявитись останнм, але для крани вн стане першим в новому житт, чистому вд обману та нчних кошмарв, - лкар повернув голову, до палацу побачив воякв на баштах. В руках у них були луки та арбалети, вони готувались до оборони, деяк вже цлились кудись у натовп, - Зараз ми мамо шанс. Ви можете пти додому, тод можливо доживете до старост, можливо у вас будуть дти, але коли ви будете вмирати, ви будете думати лише про цю хвилину, коли в ваших руках було все змнити. Запитайте себе, чи не будете ви тод жалти про не, чи не будите згодн промняти все ваше спокйне життя повернутися в цей день, щоб отримати свй шанс, щоб дратися за нього.... - вибух голосв перебив . Тисяч людей щось кричали. Лкар не чув жодного н. Вс навколо подалися вперед стало так тсно, що спробуй вн впасти - нчого б не вийшло, - Тод до бою!!! За мр наших пращурв, - щось засвистло в повтр, натовп на самому майдан здригнувся спробував кинутись назад, але пд рев сусднх, х майже придавило до стн палацу. Знов роздаввся свист, лкар зрозумв, що то стрляють. Вояки перезаряджали арбалети, - Ми - народ, чуте, на баштах, ви вбивате свох братв, ми не мамо нчого проти вас... - знов пострл, вже можна було побачити, як пордв натовп в середин. Десь ззаду взялись дробини, х передавали по руках до стн, лкар теж виставив руки вгору допомагав, вн й не помтив, як його лице теж перекосила злоба, а з вуст виривались окрем вигуки ненавист.
--
Кого ви слухате? На кого направлен ваш оч? - залунало з ротацько башти в палац, самого говорючого не було видно, бо вс вкна позакривали металевими листами, та посилений висотою башти, голос вражав красою та силою, - Чи не бачите, що перед вами - злодй, вона жада прибрати владу до себе, якщо тут зло, то це - вона!!! - дробини вже були бля стн, три були приставлен, а зверху солдати готували пки, та псля того, як голос змовк, лкар побачив, що одна з дробин вдкидаться назад, а у пднжжя, починаться ще бльше хвилювання.
--
... вс х слова - брехня!!! - поновила ротач, у вдповдь й знов полетли стрли, але люд вже не вдчував х, задн тиснули вперед. Чутно було, як стогнуть поранен та кричать ще цл. Нов дробини встановлювалися до мурв, по деяким ползли особливо запален робтники. Раптом в оч лкаря, якого просунуло разом з натовпом майже до самого майдану, знов потрапила та, що тльки-но вдсунулась вд стни, вн встиг побачити, як вона стала вертикально качнулася назад. Наступно мит його вднесло назад спинами переднх, трохи не впавши, вн випрямився, але дробини вже не побачив - те мсце вже заполонили люди.
--
Ця ротач - вбивця!! Вона проти Аракуну-у-у!!! - перш долзли до верху, але були вдразу скинут охороною. Поряд з лкарем невеличкий робтник з довгими вусами крикнув За тимпреда!!! кинувсь з голими руками на найближчого, хто стояв попереду. Ним виявилась потворна жнка з рудими косами. Вдаривши ззаду по голов рукою, чоловк повернувсь назад спробував вдарити заднього, та не встиг, бо поштовх збив його з нг, вн поваливсь, продовжуючи кричати свй клич, аж поки не перервався хрустким звуком. А там вже йшов вперед мсцевий коваль, тримаючи в руках здоровенну сокиру, його оч, мов склян, були направлен на вояк, вн вигукував, що вб' сьогодн х з десять.
--
Солдати, ви бачите пд мурами свох, - знов засвистли стрли, - родичв!!! Подивться униз, вони йшли не вбивати вас, а плч-о-плч з вами здобути свою мрю! - лкар вдчув пд ногами щось м'яке, не маючи змоги роздивись, що там, вн встиг помтити лише щось руде, схоже на волосся. Його несло вперед, до мурв. Сам вн няк не спирався, вн хотв туди. У вухах дзвенло вд ротацького крику, - Не за вашим життям...
--
За тимпреда стало краще, хба не за нього з'явилось сонце?!! - солдати намагались вдкинути дробину, по якй лзло з десять чоловк, але пки виявлялись закороткими - вона трохи вдхилялась, пл тягарем знов осдала на стну. Тут один з нових, у порив хороброст перехилився дал за нших, витягнувши перед собою спис, яким вдштовхував дробину. Якби вн був ще трохи вищим - йому судилося б стати гером, але вн просто впав. Ззаду витягнулись руки, але, одягнен у сталев рукавиц, вони могли вбивати, але не врятували юнака. Солдат впав на сивого чоловка, що палицею лупив по мурах, розбивши йому голову, вдразу бля того мсця створилася ще бльша товчея. Перша жертва серед солдатв! Кожен хотв вдарити тло. В очах вдображався скривавлений вже шмат м'яса, де тльки по панциру можна було вгадати, що то була людина. Синку!!! - почулося поряд, сива стара, вдштовхуючи всх, припала до сина, - Не чпайте мого сина! Вона впала на колна нагнулася до тла. Навколо нхто не помчав . Що вони зробили з тобою?!! Чому саме ти?11 Чом... - перервало чись колно, о не спткнувся кремезний чолов'яга. Чортихнувшись, вн пдввся, натовп понс його до дробин. Стара ж лишилась лежати в кров сина, до яко примшувалась тепер власна, струмочком виткаючи з напввдкритого рота.
--
... не слухайте палацвських слв. Вони виходять з набитих вашою пшеницею животв!!! х... - лкаря принесло разом з ншими до середини, де його, як круговерть завертло полум'я бйн. Вн майже не вдчував пд ногами мостово, лише тла, деяк з них ще стогнали. Ц звуки доносились, мов з-пд земл. Не можна було глянути туди - лише не впасти, щоб не стати одним з них. Лкаря штовхали, одного разу його трохи не закололи ножем, та вн рвався до мурв, наверх. Пострли чулися все рдше - Нарешт в них закнчуються стрли! - гудло в голов. Вн звв оч, почав кричати дужче. Дивний то був крик радсть, ненависть, обурення тисяч нших вдчуттв злилися в ньому, але не змшувались. Незабаром щось подбне почало лунати з сотн грудей - на мур один з солдатв подавав руку допомагав влазити робтникам, поряд нш солдати билися плч-о-плч з ними. Вони перейшли!!! Солдати тепер з нами!!! - чулося десь поряд, точнше ззаду, бо лкаря притиснуло до мурв. Неможливо було не те, що вдйти назад, вн не мг й повернутися. Обома руками вн уперся в стну, та все ж не ухилився вд зламаного ребра. Ще трохи вн мг бачити, що дться на мурах: солдати все частше падали униз, бйня перекинулась тепер й в палац. А бля одн дробини, солдат, щойно допомгший влзти робтнику, став поряд з ним лицем до площ, з пднятим в руц мечем. Це був трумф. Трумф натовпу внизу, той особливий момент, псля якого з'явилося вдчуття, того, що нхто не зможе повернути час, лише момент... Через мить той солдат теж впав з муру, вражений стрлою врного тимпреду. Робтник, що стояв поряд повернувся, , вхопивши меч солдата, кинувсь до серця палацу... Лкаря притисло настльки, що вн мг спостергати лише кам'яну кладку стни.
Десь через годину тиск послабшав, лкар спробував повернутись, бль пройняла правий бк, , спершись спиною о мур вн сповз на чись тло, закуте в панцир. Сидти так, псля болю, було невимовно примно, ворушитись не хотлось. диним бажанням було вдпочити... Дивна картина вдкрилась його очам. Як багато ми бачимо картин, де зображено полум'я битви, коли кожне лице освтлене свом щирим вдчуттям, бо перед смертю не потрбно брехати, але важко уявити, що буде годину потому. Т сам лиця, але... Якими вони будуть? З сторичних полотен нам цього не дзнатись, тльки сотн стають очевидцями, лише в головах одиниць вона залишаться. Лкар того дня став одним з них.
По майдану, заваленому трупами, ходили люди, згнувшись, одн шукали рдних, для нших ж диним родичем залишалась здобич, вони шукали , хтось стогнав, окликаючи на допомогу, деяк пробували звестись сам... Ридання жнок змшувались з виявленнями радост. Старий ридав над тлом сина, коли нший пдводячись з нього, обймавсь з родичем, вони смялись поздоровляли з перемогою. До лкаря пдйшов рудий чоловк, схожий не то на ротача, не то на мзкар.
--
Сильно ранили? - спитав вн.
--
Не дуже...
--
Йти можеш?
--
Так, - лкарю дуже захотлось додому, лягти в лжко, забути про цей день вдпочити... Н, це - точно розлад, треба буде пти у вдпустку.
--
Ну давай допоможу, - вн нахилився пдняв лкаря за руку, коли той встав, вони обйнялись, - З перемогою, брате, спитавши куди йому, повв лкаря додому.
* * *
Прокидатись не хотлось, але й спати вже не було моч. Примно було деякий час отак просто лежати , навть, н про що не думати. Спалося дуже гарно. Нчого не снилося, нудота та жар не повторювались. , що найголовнше, в тл знов вдчувалися сили. Це таке примне вдчуття... просто поворушити пальцями, розкрити-закрити рота, постогнати, не тому, що бль вдновилася, а щоб вдчути, що це ще можливо. Але матр не зрозумла т насолоди, вибгла, почувши те стогнання, з сусдньо кмнати, тримаючи повн руки якихось лк.
--
Зараз, синку, зараз.... потерпи трохи...
Корота спробував вдповсти, що йому гарно не треб лкв, але звуки в рот няк не хотли в'язатися в слова вн знов застогнав. В руку увйшла товста голка вд шприцу. Холодна рдина полилася по внах, доходила до самого серця, холодила його.... Потм це вдчуття зникло. Через деякий час псля уколу Корота змг заговорити.
--
Що трапилось? - було перше, що майже само зрвалось з вуст. Це питання так хвилювало його, бо сталося щось надзвичайне, раз вн лежить отут, здаться вже два дн...
--
Ти тльки не хвилюйся, тебе знайшла ротач у пол. На тебе хтось напав, ... .... - вона закрила лице заплакала.
Корота не любив матр... це вдчуття, точнше його вдсутнсть, гризла душу, коли та була поряд, пклувалась про нього, щось допомагала. Можливо, любов нколи не було, можливо, вона колись зникла, а може просто ротач бльше не говорили про не, за СРо-СРо вони змушен були це робити, а тепер в держав створилися значно бльш проблеми... Та ц думки не навдувались в Петрову голову, вн тльки намагався вдповдати на почуття, але не мг це тльки дратувало його. Тепер цла буря злст пднялася в спокйному тл. Особливо не подобалось те, що вона плаче, коли це вн лежить та не може, навть, гарно розмовляти висловити все, що сидить в голов. Чому вона не говорить? Що прихову? ... Але сказав, -Говори!. Точнше процдив крзь зуби, мати вдчула це поновила розповдь. Сльози ще лилися по щоках.
--
Ротач розповла про тебе. Вона була там. До реч, вона знайшла мертвого демона. В палац обцяли нагородити , про тебе теж говорили... - та Корота не чув дал. Демони... Демони... Демони!... Вони були, що сталося вн не пам'ятав, але демони як зараз стояли перед очима. Чорн... Демони... Вн бачив х. Вд одних цих спогадв його знов затрусила лихоманка. Раптом стало дуже спекотно. Якось швидко крапельки поту почали скочуватись по лобу, а постль стала вологою, жар не проходив, здригалася кожна частина тла....
Десь за годину все пройшло.
--
Ну от все минуло, зараз я помняю тоб постль, - мати дстала з-пд лжка нову, блу та чисту, зараз я тебе трохи пдйму все.
--
Навщо? Я сам встану, я добре почуваюсь, - сказав Корота почав пдймати тулуп на руках, не помчаючи материних спроб щось сказати та зупинити його.
--
Що-о-о!!! - недоречно вирвалося у нього, та це найбльш точно вдображало почуття в цю хвилину, - Що-о-о?!! - сльози бризнули з очей. Руки пдкосилися, вн знов рухнув на постль.
Але Корота не заспокоювався. Виючи вн ворочався з сторони в сторону. Так хотлося вмерти... Життя, тльки що таке привабливе, стало срим загрозливим. Життя... Хба це життя - життя без нг...
Оч були закритими, перед ними все ще стояла та картина: два обрубки, один по колно, лвого ж зовсм не було, як погрузли в близн, залитй рвотою, кров'ю та випражненнями. Н.. Н! Це не вн! Це - знову сон. Треба прокинутись... Треба розкрити оч! Не треба бльше бачити цього, бо вн з'де з глузду... Можливо, так буде краще. Але ц обрубки... Як тепер жити? .. як жити... Я годувати дружину? .. Дружина... Чи бачила вона його, вона?... Тепер напевне вн залишиться сам... Сам... Без нг сам.. Обрубки!...
* * *
Почався кашель, але Петро продовжував плакати, не бажаючи вдпускати те солодке виявлення болю. Вн закривав лице кстлявими руками, але потм вддаляв х, щоб закричати, як тльки з'являлися сили. Мати бльше не плакала, вона з жахом дивилася на сина. Сина? Чи був отой калка, що смердв та ридав сином... Н! Вона не повинна так думати. Зараз йому так важко.. Вона йому потрбна. мати благала сина зупинитись, гладила, як в дитинств, вологу та тремтячу голову. Але скорше робила це механчно, анж вд напливу почуттв. В душ ж у не вирували рзн почуття. Але беззастережно любов не находила.. Шукала, але не находила...
Дтей треба любити, Батьки повинн все вддавати дтям... Ще щось таке. Лозунги за СPо-СРо. х вона згадувала часто. Завжди наслдувала, та тльки як обов'язок. дина людина, котру вона любила в свому житт був чоловк, бльше в серц не було мсця, навть, для сина. Можливо... А, можливо, колись було, аж доки....
Сльози Короти висохли. Вже не було сил. Вн лежав дивився невидющими очима в стелю. В цю хвилину його, дйсно, можна було прийняти за помшаного. Блакитн прожилки вн вирисувались на лоб висках. Важке дихання нод переривалось важким стоном. Руки сжимали постль.
Раптом його голос знов зазвучав. Якось надламано, але звучав. Так несподвано, що мати здригнулась.
--
Що ще трапилось за ц дн? - вн виршив говорити про щось нше, мовчати було ще важче. Але вдчуття нереальност не кидало його: вн отут лежить говорить про справи десь там, вн лежить, а у нього нема нг.
--
Ну.... - матер хотлось спитати про вдчуття сина, але щось говорило й, що цього не треба робити, - та ротач, що знайшла тебе, вона дзналась про демонв. Виявляться, що вони з палацу. Сьогодн вдбудеться мтинг на площ. Я так хвилююсь....
--
А де дружина, - тльки це зараз й хвилювало його, та те приглушувалось дзвоном, що вибивав в голов Без нг... Без нг...
--
... Тоб треба прийняти лки, - мати швидко вибгла з кмнати. Корота того не помтив, дзвн продовжував сво знущання: Без нг... без нг...
* * *
--
От все, - лице матер сколотилося над ним, поки голка вилзала з руки. Доктор сказав, що так ти скоро станеш ... здоровим. Вона пропустила слово зовсм, - констатував про себе Корота.
--
Де дружина? - те, що вона не приходила не дивувало Петра, кохання довку, не було дуже популярним серед робтникв, вони занадто багато працювали, щоб ще й обтяжувати себе моральним тягарем, але хотлось почути це. Хотлось мати привд випустити злобу, що час вд часу пдймалась всередин. Злобу на дружину, матр, життя....
--
... А ти знаш, нещодавно заклали новий монумент на честь Аракуну..
--
Де дружина?
--
Доктор казав, що тоб не треба хвилюватись...
--
Де?
--
Ну...
--
Говори, - нарешт з'явилися привд, Корота вже пдбрав в голов увесь потк бран, що його зараз випустить. Було якась шалена радсть вд того, що здорова людина згинаться перед калкою. Становиться на колна... (Самому б так. Так заздрсно, але так думки швидко вдганяються.) ще вд того, що вн так низько пав, на саме дно. В цьому теж було сво задоволення. Вн перейшов на крик, - Говори!!
--
вбили... - мати здихнула, це треба було сказати. Все-одно коли, але краще зараз Вн не усвдомить всю свою утрату. син зараз дивився до не у вч, намагаючись вгадати, що, може, вона бреше. Та н.....отак, несподвано... Вс слова застрягли в горл. Чомусь раптом стало дйсно самотньо.
--
Як?... Як це могло ста... - нижня губа сама затремтла, голос став зрадницьк жалсливим. Оселя теж стала брудною та голою. Захотлось прибратися звдси куди-небудь подал. Вн вдкинувся на спину закрив оч.
--
Не хвилюйся так.. благаю, тоб не можна..
--
Хто? -слова доводилось видавлювати з себе, бо вони не лзли.
--
Привиди, напевне, в той день, коли вони й на тебе напали, загинув один робтник.
--
Вбити х... - Корота жжав кулаки, але там, в грудях, не було справжньо злст, там був жах. Корота був наляканий, вони вбивають. Цього треба було чекати. А хтось же не врив. Зараз вони здавались слпими. А той нби вибух злост було щось потрбне. Так завжди вели себе гарн геро в тих сторях, що х розповдали ротач.
--
Не треба, синку, тоб треба одужати.... Я... Я
--
Йди, дай мен побути самому.
Мати встала пшла до себе. Жаль... Петру хотлось, щоб вона ще щось говорила. В голов гуло. Вн вдвернувся до стнки. Корота намагався обмзкувати сво становище. Скльки вн так лежав, було важко сказати, але коли повернулась мати було близько вечора, вона побачила його в тй саме поз.
* * *
Двер розчинились холодне повтря уврвалось в кмнату, воно пролетло коридор, розгнала мух на кухн, лоскотнуло немитий посуд, легко промайнуло у кмнату, де й на зустрч виступила могильна задуха. Так само були зачинен обидва вкна, а тло, що напвсидло на лжку ледь можна було прийняти за живе. Але воно ожило, як тльки почувся голос, що влетв у кмнату вдразу за втерцем.
--
Петре!.... Петре!...
--
Що...? - вн хотв сказати мамо, та язик закляк, Корота списав це на слабксть.
--
Ти нчого не чув?
--
Н ...
--
Палац спалено...
--
Як то?!! - в людин багато мотузочок, що прив'язують до до власного життя. Це праця, улюблена чашка кави на снданок, кохана людина - багато чого , можливо дрбного на перший погляд, починають нас опутувати з перших шагв, потм як павутиння муху тримають у тому, що ми звемо життям. хто зна, в яку безодню впаде людина, коли обрветься остання з них? зараз Корота вдчув пд собою те. Палац, це було щось свтле, Сонце на земл так називали його в народ (а може тльки ротач), останн мсце, звдки Петро чекав на допомогу. Не знав яку, але чекав... А зараз його нема...
--
Я сама нчого не розумю. Я тльки чула, що говорили люди, коли йшла сюди, тут принесла тоб попости. Потм схожу, мабуть, дзнаюсь, що то сталося...
Вона вдчинила вкно (точнше вдгорнула ганчрку) поставила перед Коротою тарлку з супом, який вн попре внутршн вдчуття самотност, болю та жалоби, швидко влив у себе. Потм мати зробила йому якийсь укол, скоро вд нього, а може вд смачно ж, все тло потеплшало. Холодний втерець став примним, бо з середини грла думка, що може не так вже й погано, тепло було немов штучним, але таким необхдним.
--
Ну я пду, принесу соб постль, щоб вноч бути поряд, якщо щось знадобиться. Заодно дзнаюсь про палац, - мати й не чекала, що Петро щось вдповсть. Вид у нього був дуже стомлений сонливий, але губи розтулились.
--
Так, обов'язково дзнайся ... будь-ласка... - ще залишалась надя, що то - тльки чутки.
--
Гаразд, обов'язково... - клацнув замок.
Корота вмостився на лжку, але сон не йшов до нього, вн нехтував калкою, який прагнув забутись. Покрутившись трохи боляче задвши рубець на живот, довелось знов прийняти напвсидяче положення, хоча сдниц вже болли бльше за ноги.
Ноги... ноги... Вн ще вдчував х. Увесь цей час. Хотлось почесати колно, якого не було. А найболсншими моментами були коли рука, що тягнулась туди, повисала в повтр, знов доводилось усвдомлювати, що ти - калка....
Щоб якось вдволктися, Корота почав слдкувати за свтом зовн (вдганяючи думки, що то вже чужий свт, для ходячих). х дм знаходився у звичайному робтничому район, далеко вд центру, а отже й вд гарних будвель. Т, що були видн у вкно були обдраними та брудними, нагадували собою скорше нори диких зврв, анж людськ помешкання. Вони стояли так щльно, при бажанн, перестрибуючи промж вкон, можна було не користуватись вулицями. диною щлиною, де перехожий мг увбрати повн груди повтря (якого - то вже нше питання), була Площа Нового Аракуну, колишня Площа тисячолтнього майбутнього СРо-СРо. Ширина була меншою за деяк кмнати в палац, але в порвнянн з межуючи ми вулицями вона виглядала безмежним простором. Нервно укладена срим вд пилу камнням, вона слугувала чимось на зразок центром цього району, де вдбувались вс невелик збори або доповд такого масштабу, але зараз ця площа пустувала, хоча був вже майже вечр жнки мали б повернутись з роботи...
Становилось нудно. Тльки б не думати про ноги....
Раптом почулись звуки шагв, довол швидких. х скоро наздогнав закутий до самого носа у брудне ганчр'я чоловк. Згнувшись, вн майже бг. Через десять секунд, вн зник, залишивши псля себе ще ненадовго вдгуки камння мостово.
Корота не встиг й здивуватись цьому, довол дивному перехожому, як вся вулиця наповнилась народом. Вони точно не йшли з полв, хоча в руках були коси. Занадто вже бадьорий х вигляд. Але ж коси брудн, то не з ярмарку вони йдуть, та й який ярмарок в цю пору року. Петро напружив оч, щоб краще роздивитись обличчя, хоча сумнву не було - щось сталось, але його завжди чистий зр тепер пдводив... Розмит фгури злилися в одну строкато-сру мшанину, з яко не можливо було видлити жодно людини..... Окрм одно - вона пднмалась. одвчний тихий гомн робтничого району раптом прорзало:
--
Люди! Сьогодн... Тльки-що сталася велика подя - наш народ позбувся гнобителв! Вдтепер ми вльн... Так радуйтесь! Нема бльше палацу!!! - з натовпу залунали крики радост, настльки гучний, що нхто не помтив скрику жаху, з вдчиненого вкна звичайного будинку. Пт покрив чоло, все тло затрусило, як минулого разу, так само стало холодно нудило. Так то все - правда, нема тимпреда, нема палацу.... нчого нема... залишаться тльки голос з-за вкна, - Цей палац колись був символом королв з-за схдних гр, потм щурячих командирв, а псля так звано безкровно революц став логосом тней, - Короту, якому вже сльози котились по щоках вд безвихдност життя аж пдкинуло: так вони були,.... то були не привиди, а тн.... Вн роздивлявся т страшн уламки, що давала пам'ять: дв тн, зелен лхтар..... - це вони ли наше зерно та вбивали наших братв.....
Ротач говорив ще довго та переконливо, увесь той час Корота намагався не дихати - йому вдкривалась вся правда минулого життя. Увесь обман випливав назовн, коли ротач закнчив, Корота вже ненавидв палацвцв.
--
...... зараз почнеться перша нч. Вона буде спокйною. А зараз пднмемо прапор нового Аракуну.
Вс повернулись в сторону головно площ, там над дахами втер розвював старий прапор, де чимось зеленим було замазано палац. Постоявши трохи, люди почали розходитись, Корота, стомлений, з збднлими щоками й напруженими нервами, провалився у сон.
* * *
Прокинувшись, Корота побачив, що ще нч. Точнше, вн нчого не побачив виршив долежати до свтанку. Та сон не повертавсь, до того ж Петро вдчував кожну кстку свого тла, а це значило - жар. Навколо було холодно так, що й тепле лжко не допомагало, а з середини щось палило спину голову. Холодн крапельки поту скочувались до пдборддя, подовгу висли там, та не було сил х скинути. Руки мертво лежали поряд, болли ноги..... особливо лва.... Корота пробував стогнати - це полегшувало бль, але вдбирали багато сил. Уперше за ц дн, вдчув перед собою смерть. Все до сьогодн здавалось примхами, ударами життя, тепер ж ясно вдчувалось що то - подихи смерт.... Здавалось вона Боретт з душею всередин, несамовито вони лупцюють одна одну, кожен удар струшував кону клтину тла...
Година.... дв.... може то хвилини..... Голова несамовито болить, хоча до жару вн нби звик. Вже чуються окрем думки.... Де мати?.... Що там зовн?.... Болять ноги.
--
.... сонце! Воно не сходить вже шсть годин. Ми звертались до нього та, бачите, трупи не милують його зр... - що то? Мара, чи насправд голос з-за вкна так говорить про сонце? Петро розплющив оч - темрява, як погано прокидатись вноч - свтла нема, свт ще не прокинувсь, лише тво кошмари танцюють свй танець навколо лжка, а коли ти розумш, що це був сон, тод залишашся сам-на-сам з собою. А чи можна вигадати гршого товариша? Бо перед тобою стош ти сам, з свою неприкритою чужими словами потворнстю, не можна забутись в тм вр, що зветься життям - воно ще не сну. Вс ц години (хвилини) Корота заздрив сплячим, аж коли голос вдновився, - Вже третя година, , напевне воно не зйде, та ми не здамося зараз...
Пд гомн багатьох голосв, якийсь ротач, його можна було впзнати по гарнй вимов, перебив оратора.
--
Ну то зробть все! Ми не бажамо жити в темряв! Не для того ми гинули, щоб повернутись до вчно ноч!!! - цього вже пдтримували вигуками.
--
Ви не розумте сонце нчого не мня, нема щурв...
--
Вдновити палац!!! Хай буде сонце!!!
--
... жа зроста так само...
--
Нас обманули!!! Повсити х!!! - натовп розрвався вд крикв. Нхто не заперечував повшанню.
--
Стривайте! Ще нчого не..., - почулась товчея скрик, який змусив Короту здригнутись. Це нагадало йому про щось страшне. Що саме вн не пам'ятав, та вд цього не становилось краще.
Як несамовито болить голова... Пульсуюча бль вдгукуться по всьому тлу... особливо в ногах. Важко тримати оч вдкритими. Заплющив. Та сама темрява, тльки примнша, теплша.... Чуються удари серця... Як ж вони глух..... Так ритмчн, мов шаги багатьох людей, що йдуть як один. Раз, два... раз, два.... ра....