ПАДЛО (Charles Baudelaire)

Чи пам'ятаєте Ви те, що бачили ми влiтку?
Мiй янгол, згадуєте Ви
той труп кобили? Пiд яскравим свiтлом,
серед пожухлої трави,

роздерши широко, на огляд iншим, ноги
як безсоромнiша з повiй,
мерзенним пагорбом лежала край дороги
вона, стiкаючи на гнiй.

Нещадне сонце це гнилля  з небес палило,
переробляючи на прах.
Те, що Творець колись зробивши цiлим,
мiг знов забрати по частках.

Тягнулись догори стеблини ребер,
неначе квiти польовi.
Вiд смороду, пiд тим яскравим небом
хiба що не зомлiли Ви.

З усiх сторiн на цей бенкет летiли мухи,
так радi здобичi легкiй.
А в черевi невпинним вiчним рухом
пересувались хробаки.

I вся ця купа коливалась, мерехтiла.
Живим неначе ставши знов,
росло й здiймалося розбухле тiло
удруге дихаючи мов.

Пливли в повiтрi всюди таємничi звуки, -
над рiллям нiбито простяг
сiвач невидимий свої чарiвнi руки
й розсаджував нове життя.

Ще був той свiт хитким, без сталих форм та лiнiй,
не бiльш, нiж з темних плям одна.
Але Митець вже передбачив в нiй богиню,
яку несе до полотна.

З кущiв облiзлий пес недобрим оком зиркав,
вичiкуючи слушну мить,
щоб приєднавшись до загальної вечiрки
собi шматочок вiдхопить.

Але згадайте, що i Вас, на гнiй перетворивши,
повiльно з"їсть сира земля.
Вас, сонечко моє, Вас, зiрка моїх вiршiв,
Вас, безневинне янголя.

I Ви, красуне, станете також обов"язково
лише одним з гниючих тiл,
Вас покладуть гостинно й вдягнену святково
до трупних хробакiв на стiл.

I ось, коли цi мешканцi пiдземнi звично
почнуть Вас жерти, я б Вас попросив
сказати їм, що в вiршах я зберiг навiчно
безсмертя Вашої краси.