До мене пташка залетiла.
Її маленьке чорне тiло,
мабуть, ще з острахом не звикло
дивитись на розкритi вiкна.
Я був здивований, бо рiдко
стороннiх до моєї клiтки
заносить вiтер випадково.
Маленький стриж, зробивши коло,
не вiдчуваючи безмежнiсть,
до якої звик, необережно
щось вдаривши, впав на пiдлогу.
I впавши, вiн не мав вже змоги
злетiти знову, та щосили,
напружуючи довгi крила,
став по паркету люпцювати -
малюк неначе тупотiв по хатi.

Я пташеня спiймав в свої долонi. 
Цей стриж, перебуваючи в полонi,
здається, не злякався анi трохи.
Вiн неморгаючим хижацьким оком
дививсь на мене, як в обличчя смертi,
уважно та спокiйно, й вперто
до того ще робив постiйну спробу
малим та скривленим орлиним дзьобом
вхопити боляче мене за руку -
приреченостi й гордостi сполука.

Я вiдпустив стрижа у рiднi хмари.
Вiн до небес гайнув, немов примара,
забувши ту бiду, в яку потрапив,
за мить перетворивсь на чорну крапку.
Я супроводжував його думками
та сумом, бо було цiкаво -
якщо я крилами так само буду бити
у марних спробах раз у раз злетiти,
з надiєю пiднявши очi вгору - 
знайдеться хоч одна iстота поруч,
яка побачивши таку халепу,
мене б також пiдкинула у небо......

а як не знайдеться, то i не треба :)