Заплющи очi, моя мила,
тобi це бачити не треба.
Склади тихенько свої крила,
вже годi й мрiяти про небо.
Вони з нас приготують страву,
їх не лякає запах кровi.
На спротив в нас немає права,
бо ми з тобою не герої.
Ми їх зустрiнемо гостинно,
i не вагаючись нi трiшки,
вiдкриємо грудну клiтину:
Ось наше серце! Нате! Їжте!
Вони з'їдять, така в них звичка
миттєво зжерти все й одразу.
Ти ж бачила отi обличчя -
немов пухлиннi метастази.
I знов, коли в своєму дусi
хтось черговий, на овоч схожий,
розповiдає, як ми мусим
з тобою жити, i не може
стулити пару слiв до ладу -
"козел" - крiзь зуби прошепочу.
Нащо воно тобi, то стадо?
Любов моя, заплющи очi.
Нехай втiшаються думками,
що ти замружилась вiд жаху,
що ти до смертi їх злякалась,
нехай кричать, що ти невдаха.
Але ж ми знаємо причину,
моя красуне, нам вiдомо,
що ти з закритими очима
не з переляку, а вiд втоми,
що ти стомилася хворiти -
не дуже радiсна картина
дивитись, як тебе вiдкрито
з'їдає ракова пухлина.

Заплющи очi .........