Лишилась тiльки маленька юрба
останнiх днiв цього року.
I дивно, чи не радiю хiба,
прощавальнi чуючи кроки?
Чи може людина радiти вiд втрат?
Собi залишаючи тишу,
i знаючи - вже не повернеш назад
сiм днiв останнього тижня
осенi. Та не вважаю за грiх,
навiть не вiдчуваю провину
чи жаль, осiнь цю за порiг
вiдверто штовхаючи в спину.
А потiм ще буде мiсяць зими,
сподiваюсь, також короткий.
I, взявши пiд руки, проводимо ми
i його до дверноi коробки.
I натискаючи кнопку дзвiнка
в наступного року дверi,
лише трохи замислюсь, i скажу: "Пока!
Прощавай двi-тисячi-дев'ять!"