Цифри i букви, змiннi i константи, фрагменти кодiв i уривки програм.. Все мелькало перед очима, зливаючись в один суцiльний калейдоскоп.
Нестерпно хотiлось пити. В ротi було сухо, наче в пустелi. Яка банальна фраза! Але пiсля трьох днiв безперервного сидiння на одному мiсцi i стукання по клавiшах на такi дрiбницi перестаєш звертати увагу. М"якi тканини, якi всi так люблять згадувати i якi знаходяться трохи нижче спини, нили i не давали спокою головi, хоча, здається, то була прерогатива нiг. Вище згадана частина тiла гула, наче барабан i висвiтлювала лише одне-єдине повiдомлення: "Необхiдний сон. Необхiдний сон". Скiльки ще разiв необхiдно буде натиснути на "Нагадати потiм" перш нiж можна буде вiдключитися вiд сприйняття довколишньої реальностi i полинути у чорноту, взявши вiдпустку вiд усiх цих втомливих i занадто яскравих вiзитiв у полотно чужої реальностi? Хто його зна.
В кутику екрана мигнуло повiдомлення про низький заряд акумулятора. Вкотре. З"єднати вхiд у серце машини, яка часами буває мудрiша за людину, шнуром з двома дiрочками у пластмасi i стiнi, що надають безлiч можливостей i вiдкривають знаючим неймовiрний свiт, де панують електрони, якi бiжать кудись по дротах, поспiшають i зовсiм не мають часу на те, щоб зупинитись, роззирнутись, зрозумiти.. Зрозумiти всю убогiсть того свiту, що знаходиться за межами їх безкiнечної домiвки i значно уступає їй не тiльки в органiзованостi, а й у можливостi знайти мiсце для кожного елемента-електрона. Вони не мають на це часу i у цьому їхнє щастя. Та й навiщо їм цей чужий i ворожий свiт? Вони мають свiй - рiдний i знайомий. Тут нiхто не скаже їм: "Ти тут не потрiбен. Впораємось i без тебе". Тут у них є своє мiсце. Немає зайвих зайвих електронiв, але є зайвi i цiлком непотрiбнi константи, змiннi... Їх з легкiстю можна стерти. А що буде з ними? З маленькими буквами i цифрами, яким щойно дали життя i тут же його забрали? Що буде з ними у цьому жорстокому свiтi матриць i алгоритмiв? Можливо, вони зможуть проскочити повз когось неуважного, спраглого i сонного, який укотре вiдволiкається, щоб натиснути "Нагадати пiзнiше" i стати частинкою вiчного циклу? Тодi вони стануть потрiбними... Бо комусь треба буде знову їх знайти i викинути. Напризволяще. I що далi? Безкiнечна мандрiвка i короткотривала потрiбнiсть у виглядi зайвого фрагменту? Вiчний цикл без програми, вiчна ноша такого тяжкого хреста зайвостi i непотрiбностi.. Аж доки не вiдбудеться повне очищення програми i перезавантаження мережi. Доки вони не розпадуться на мiльйони i мiльярди частинок з яких потiм утворять новi, може потрiбнi, а може i нi частинки... I хто його зна, кому на цей раз випаде щастя чи то пак швидкiсть i верткiсть дозволить стати потрiбним фрагментом, а кому зайвим? Можливо, то буде дивний гiбрид частинок колишнiх зайвих i потрiбних частинок, а, можливо, не до кiнця стерта пам"ять дозволить знову об"єднатися в одне частинкам, що вже були одним цiлим i для зайвих все з вiчного циклу перетвориться в довiчний? Хто його зна... Та й чи грає це роль? Кому яке до дiло до зайвих i потрiбних, до вiчних i довiчних, коли є задача, яку нобхiдно вирiшити i доти, доки не буде остаточно написана програма, не займуть свої мiсця усi потрiбнi змiннi i константи, цикли i масиви, доти не буде натиснута ота "Прийняти. Виконати", доти не буде вiдома їх остаточна доля. А потiм.... Кому яке дiло, що буде потiм? Адже потiм буде можливiсть забути весь цей набридливий калейдоскоп i нарештi буде можливiсть поринути крiзь нитки чужої реальностi кудись далеко, не розглядаючи чужий узор i не намагаючись його змiнити.. На це час буде потiм, коли не буде пустелi у ротi i шлунок вiдлипне вiд хребта. Тодi можна буде i змiнювати кольори, i шрифти, i малювати абсолютно новий малюнок... Тодi тим бiьше нiкому не буде дiла до зайвих i потрiбних змiнних, констант, циклiв, масивiв i навiть програм... Адже вони вiдiйдуть у небуття... А небуття... Кому воно потрiбне?!