1) Науково-фiлософський погляд на суть концепцiї класичної фiлософiї.
2) Дещо з метафiзики у нашу епоху постметафiзики.
3) Науково-фiлософська ємнiсть полiтологiї.
4) Космiчна iдея космiчної фiлософiї.
5) Утверджене мiсце наукової фантастики.
6) Уфологiчнi перспективи навколо проголошеного дня Маргарити.
7) Людина в аспектi iстини та iстина в аспектi людини.
8) Релiгiйний змiст iстотного.
9) Все в думцi. Думка через усе.
10) Практичний сенс фiлософiї.
11) Фiлософiя науки для наукової фiлософiї.
12) Розвиток теорiй дарвiнiзма посередництвом наукової фiлософiї.
13) Ще дещо про актуальне "щось".
Пiд час суперечки дурнi i розумнi урiвнюються i дурнi про це чудово знають, але якби там не було i щоб довкола не казали, саме в обгрунтованiй суперечцi (диспутi, полемiцi, критичному обговореннi) часто-густо народжується найбiльш прийнятливе. Спочатку зринає припущення, потiм - вiрогiднiсть i лише опiсля - достеменнiсть того чи iншого з виниклого за необхiдностi.
Отже - критика i ще раз критика?
Вiдтак я свiдомо провокую загострення i за життя домагаюсь свого для себе i для iнших, тобто - цiлком законних прав.
Якщо є фiлософствування i тим бiльше повсюдно вивчається класична фiлософiя, то чому б не бути сучаснiй науковiй фiлософiї? Чому б їй не утвердитись на базi двох попереднiх? Чому б не заявити про себе i не пiддати справедливiй критицi все колишнє?
Те, що вже було, має знаходитись там, де все те, котре вiдбулось. Не бiльше йому за честь i не менше за хвалу. Лише необхiдне використовується в подальшому (типова апологетика теперiшнього об"єктивного неопрактицизму). Лише необхiдне систематизується у нове.
Моя метафiзика - це не метафiзика Арiстотеля або Лейбнiца. Моя - посткласична. Моя - синергетична. Моя - науковiша, виваженiша, досконалiша. Моя є базою для ще бiльш наукового, ще бiльш виваженого i значно досконалiшого. Вiд значущостi подальшого я не потерпав i не потерпаю. I Арiстотель, i Лейбнiц, i вся заслужена решта. Ми - фiлософи i частку науковостi в наших фiлософствуваннях визначать дещо науковiшi нащадки. Дурнi знехтують, а розумнi зауважать. Якщо нi, то суб"єктивiзують "нi!" еволюцiї, "нi!" - вдосконаленню, "нi!" - iнтелектуалiзмовi. I найбiльше "нi!" дiстанеться уясненiй нами iстинi.
Невже таке можливе?
Моя метафiзика постала на здобутках теперiшньої фiзики. Вона логiчно систематизувалась у назване мною "наукова фiлософiя". Все дотеперiшнє, назване так саме або з чисто своїми концептуальними зазiханнями на науковiсть (сьогочасна пермська школа "наукової фiлософiї"(проф., д-р фiлософiї В.Орлов), стара львiвсько-варшавська, така ж давня київська та iншi школи "наукової фiлософiї") носять вiдокремлено-специфiчний чи навiть спорiднено-специфiчний характер (для кого як i для кого коли) i сприймаються мною як претензiйнi донауковостi класичної фiлософiї у своїх "iстинно-хибних" посяганнях (суб"єктивно "iстинних" i суб"єктивно "хибних", тому - донаукових, а не наукових). Такi визначнi систематизатори як Пригожин i Стенгерс надали менi своє, такi добре вiдомi фiлософи як Конфуцiй, Сократ, Рене Декарт, Гегель, Маркс, Нiцше, Хайдеггер, Бердяєв та iншi - своє, решта з такого необхiдного взялась деiнде, - згрупувалась, узагальнилась та домислилась мною особисто. Окрiм того факт над фактами - Господь вдихнув iдею (адже iнтуїцiя, адже натхнення, адже все божественне, гармонiйне та прекрасне).
Є Iстина, а решта - суєта. Велична iстина у буденнiй суєтi. Ми суєтимось заради iстини. Завдяки як здобуткам, так i прорахункам, блуканням, борсанням мiж отим самим (надокучливим) "бути - не бути" iстина сприймається такою, якою була, є i буде довiчно. Вона завжди саме така, вона - Iстина.
Вiд суєти - до Iстини.
Завдання будь-якої науки полягає у тiм, щоб вiдмежувати суєтне (також помилкове, оманливе, випадкове, хибне) вiд iстинного.
Хто сказав, що запропонована наукова фiлософiя не пiдпадатиме пiд вимоги науки? Невже вона не спроможна обгрунтовано вiдрiзнити уяснену Iстину вiд пiзнаного достовiрного?
Новий час зажадав нового i не лише з класичної, "чистої" фiлософiї та з положень сучасної фiзики, а й з прокосмiчних осмислень К.Цiолковського - В.Вернадського та, особливо вартує вiдмiтити, з прийшлого вiд наукової фантастики постало те, що постало, а саме - наукова фiлософiя як данiсть, як наука, як науково обгрунтована людська (тому дещо все-таки суб"єктивна) премудрiсть.
У сучасної наукової фiлософiї є докази i її логiка - це логiка вже сформованої сильної науки. Часи Адама Смiта, коли в унiверситетах Англiї майже всi науки (в тому числi i математика) входили в роздiл знань фiлософiї, вже давним-давно залишились позаду. Все не виявилось фiлософiєю. Все тягнеться до науки.
Теперiшнє мiсце фiлософiї серед наук. Прикро одне - там мiсце не усiєї фiлософiї, а лише її частини, саме тiєї премудростi, яка зумiла втиснутись у назву "наукова фiлософiя" i систематизувавшись, стiйко витримує критику. Вiдтак - фiлософствування, фiлософiя i наукова фiлософiя. Моє фiлософствування (якщо вже iснує наполягання саме на цьому термiнi) й породило мiй пiдхiд у науковiй фiлософiї. Для iншого прикре iнше - з певного часу i до ствердження власне наукової фiлософiї фiлософiя, як така з часiв Пiфагора та Платона, змiзернилась до невластивого їй у свiтобудовi мiсця. Чому? Вiдповiдь досить очевидна - тому що був ленiнiзм, сталiнiзм, гiтлеризм ... отримали у нас прописку "добродiї-вождi" Гiтлер, Мао Цзедун, Муссолiнi ... було аж забагато прикрого та розчаровуючого. Само-собою (нiби-то й логiчно) - до чого тут фiлософiя? Вiдповiдь у очевидному за логiки - фiлософiя i є премудрiсть, фiлософiя i є мислення, ще й - фiлософiя i є фундаментальна логiка. А яка-така законотворча логiка у пiдтримку диктатур, за суспiльних негараздiв та полiтичної iстерiї? Тому - з одного боку наукова фiлософiя з її незламною Iстиною, з iншого (але здебiльшого не з протилежного) - решта. Де i з ким знаходиться сучасна полiтологiя, сучасна психологiя та все iнше з загального гамузу суспiльного суб"єктивiзму - це мають вирiшувати чисто вiдокремлено не вони, а це одне з завдань також i саме наукової фiлософiї. Iстина по своїй сутi все-таки накладає характерне табу на крайнi суб"єктивнi комбiнування i дає вiдповiднi iндульгенцiї (сатисфакцiї також) всьому гiдному цього. Iстина - нормативна за повноти фактичностi. Iстина - у науцi, а наука категорична - "є iстина, а решта - суєта". Наука, як стовiдсоткова достовiрнiсть, породила сьогоднi свою найбiльш достовiрну частину - наукову фiлософiю. Це не новина, адже колишня фiлософiя породила колишню науку, тим бiльше, що прадавнє фiлософствування явило при певних елементах логiки той самий прадавнiй концептуальний примiтивiзм.
Коли щиро, без малопотрiбної тут екзальтацiї, то логiчне мислення i наука сприймаються у тiсно закiльцованому поєднаннi.
А є ще релiгiя, мiстика ... є ще провiденцiалiзм ... є суспiльно-економiчнi формацiї ... є неминучiсть та фатальнiсть ... є руйнування ... є гармонiя ... є багато чого вже зрозумiлого i поза цим є багато чого все ще не зрозумiлого. Наука в певних рамках завжди категорична, так чому науковiй фiлософiї такою не бути?
Категоричнiсть за достовiрностi чи за iстинностi?
Достовiрнiсть на мiсцях постає з суєти достовiрно iснуючого i ця достовiрнiсть формує Iстину Всезагального. Формує Абсолют. Який, у свою чергу, посередництвом гармонiї стабiлiзує усiх i кожного. Наука, як суб"єктивнiсть, є достовiрною за притаманної їй об"єктивностi. Достовiрнiсть у науцi. Iстина у науцi. Апрiорне - одне, апостерiорне - iнше. Iстина не давить через своє уяснення, iстина постiйно нагадує про себе. Достовiрне i пiзнається, i уяснюється. Це як наука: яка i достовiрна, i iстинна. Це як "iнобуття" свiдомостi: яке i суб"єктивне, i об"єктивне. Мислення апелює, дух диспонує. Iстиннiсть науки не вiдмежовується вiд її достовiрностi, хоча - якщо сьогоднi та чи iнша наука достовiрна, то це ще не означає, що вона беззаперечно iстинна. Достовiрнiсть того чи iншого не є такою категоричною як iстиннiсть. Звiдси логiчна правка "вiд Iстини" - чим бiльше наука наближена до Iстини Всезагального, тим вона достовiрнiша. Iстиннiсть сприймається через всеохватнiсть. Посередництвом значущостi - довготривалостi у часi та повсюдностi у просторi - достовiрнiсть стверджується у наближеннi до iстинностi. Те, яке достовiрне "тут, там i деiнде", те, яке достовiрне "для нас увесь час" має претензiю на iстиннiсть.
Варiацiї у судженнях можливi (скiльки завгодно i у будь-який час), проте вони нiколи не знищать фактичнiсть достовiрностi та iстинностi.
Невже iстиннiсть є лише iншою, вищою формою достовiрного? Невже наукова фiлософiя лише критерiально iстинна?
Наукова фiлософiя iстинна у своєму пiдходi до Iстини i сповна суб"єктивна як галузь почасових знань у рештi випадкiв.
Завдяки розробленiй шкалi iстинностi (достовiрнiсть того чи iншого з суб"єктивно виниклого у його значущiй iнтродукцiї через його ж взаємозв"язок з часом та простором) наукова фiлософiя спроможна визначити почасову необхiднiсть як якогось певного явища, так i цiлком певного системного утворення ( наукове визначення факту достовiрностi як вiдмiнного вiд ймовiрностей). Має значення управлiнська дiяльнiсть, цiлi та мета. При цьому береться до уваги аналогiчнiсть вже вiдмiченого ( концепцiя з iсторiософiї Фiхте). Над усiм - взаємодiя потенцiї матерiї з потенцiєю свiдомостi. Що характерно - закритi системи становлять своєрiдну необхiднiсть навiть за своєї явної дисфункцiї. Погано лише коли закрита система розростається, переходить "дозволену" межу i пiзнiше призводить до дiї фактора Сковороди. Погане є таким (поганим) у масштабностi, у значущостi, у створеннi фактору для його (поганого) спричинення. За глобалiзацiї погане переходить у небезпечне, у катастрофiчне i є причиною суспiльного або природнього мiсцевого армагеддону.
Як достовiрнiсть наукова фiлософiя лише по-науковому точно стверджує i робить необхiдну почасову межу мiж "вiрне - невiрне", як iстиннiсть наукова фiлософiя по-своєму (по науково-фiлософськи) нагадує, що є Iстина i все, що знаходиться у Всезагальному Буттi (котре "буттєво суєтиться" або котре до пори, до часу непомiтно для почасово споглядаючого присутнє) повинне гармонiйно спiвiснувати у Всесвiтi. Оце й усе. На вiдмiну вiд решти наук наукова фiлософiя разом з релiгiєю (заодно з нею) заакцентовано (постiйно, нагально, повсюдно) ставить iстину на визначальне мiсце. Релiгiї - релiгiйне, науковiй фiлософiї - науково-фiлософське. Це й зрозумiло. Iстини Господа - це iстини. Iстини Всесвiту - це iстини. У цьому Iстина.
Iсус, Магомет (Мухаммет), Будда - тут наукова фiлософiя не прискiпується до самознемоги, вона лише стверджує, що є Абсолютний Розум у Всезагальному Буттi i є монотеїстичнi релiгiї з їхнiми прихильниками на Землi.
Основна iдеологiя для людства - iнтелектуалiзм, i саме - iнтелiгентний за формою впровадження у часi та просторi.
Вiра та релiгiя - це все-таки рiзнi поняття.
Лише дiалектика, лише демократизм. Вiротерпимiсть. Толерантнiсть. Стабiльнiсть.
Iстина є свого роду тiєю консервативною основою до якої прив"язуються демократичнi нашарування. Вона немов або чисельник, або знаменник (нехай вже так). Вона завжди у наявностi.
Якщо для всiєї донаукової фiлософiї - "Я знаю те, що нiчого не знаю" (Сократ), то наукова фiлософiя має смiливiсть заявити що є сили ( на весь свiт): "Я знаю те, що знаю все" i її далеко не самовпевнене "всезнайство" постало не лише з пiзнання, а й з уяснення.
Для осмислення того чи iншого вчинку, для прогнозування, для запобiгання, для уникнення наукова фiлософiя пропонує виважений критерiальний пiдхiд.
Наукова фiлософiя наполягає i вважає свiй пiдхiд обгрунтованим. Спочатку - глобальнiсть, всесвiтнiсть iдеї; потiм - другоряднiсть (нехай i за нацiонального, державного, суспiльного, соцiального аспекту). При всьому цьому - iнтелiгентнiсть, власне - такою i є iнтелiгентнiсть iнтелектуалiзму.
Далi - бiльше, далi - масштабнiше i завжди вiрне пiдгрунття у мисленнi матиме та свiдомiсть, котра сповна уяснює для себе Iстину Всезагального.
1) Науково-фiлософський погляд на суть концепцiї класичної (донаукової) фiлософiї.
Знову ж : фiлософiя - це мислення, яке у своєму "вiльному летi", без засад i стереотипiв, без надбань i обтяжливого колективного, без догм i iдеологiй назветься фiлософствуванням. Патяканням? Демагогiєю? Невiглаством? За певного пiдходу так воно i є, проте з iншого боку не зовсiм так. Оте саме назване "фiлософствуванням" i породжувало ту чи iншу нову фiлософську концепцiю. Групувались однодумцi, зринали школи, писались пiдручники. Так було з педантичним нiмецьким професором Г.Гегелем i його теорiєю Абсолютного Духу, так було i з бунтiвничим К.Марксом та усiм опiсля посталим марксизмом. А Фрiдрiх Нiцше, а Артур Шопенгауер? Донаукова фiлософiя вiдвела належне мiсце фiлософствуванням Г.Гегеля, К.Маркса, Ф.Нiцше, А.Шопенгауера. Вона категорично не сказала "так!", вона не сказала "нi!", вона ще й дотепер очiкувально змовчує i вказує виниклим iдеям їхнє (благопристойно вiдведене) мiсце. В цьому концепцiя усiєї донаукової фiлософiї. В цьому її пiдхiд. В цьому позицiя. (Така ось ситуацiя). Донаукова фiлософiя - це не фiлософiя Арiстотеля чи, скажiмо, Георга Гегеля. Це колективна заангажованiсть посередностей. Тих, котрi й сьогоднi колективно пишуть вiдповiднi пiдручники для своїх провiнцiйних унiверситетiв. Тих, котрi списують прийнятливе у попередникiв. Тих, котрi пишаються своїм стандартизованим вмiнням. Невже погано?
В поки що пам"ятнi часи буяння марксизму-ленiнiзму Г.Гегель посмертно потерпав вiд "попiвщини" (В.I.Ленiн). В часи нав"язування екзистенцiалiзму К.Маркс знiтився пiд тягарем прийшлого.
Донаукова фiлософiя вже вiдвела науковiй фiлософiї певне мiсце. Чомусь включила її в осучаснену метафiзику. Зауважила ключовi моменти i нахабно придавила всю потугу ярликом традицiйного для метафiзики догматизму. Iстина - це догма?
Невже погано, що щось та й є догма?
Невже кепсько, що на чомусь та й базуються моральнi засади?
Вiд чогось - для чогось. I те "щось" - Iстина. Не "Бог вмер!" Ф.Нiцше, не "жахання" А.Шопенгауера, не приземлений у простотi матерiалiзм К.Маркса. I зовсiм не традицiйний, "вiковiчний", концептуалiзм донаукової фiлософiї.
Iснує iдея, яка понад усiма iдеями.
Iдея Г.Гегеля? Iдея К.Маркса?
Ця iдея - Iстина.
Та сама, яка для нас об"єктивно суб"єктивiзувалась з iдей Г.Гегеля i iдей К.Маркса. З iдеалiзму та марксизму.
Є матерiя i є свiдомiсть. Є Дух i є Всесвiт. Є буття. А що i як, що з чим i за яких обставин, так це справа часу. Вiчне - у вiчностi. Тимчасове - тимчасово.
Теперiшнi апологети тимчасовостi не творили класичну фiлософiю. Наукову фiлософiю вони також не творили.
Концепцiйнiсть донаукової фiлософiї в принципi не прийнятлива для наукової фiлософiї.
Пора вiдкинути закостенiлу нерозбiрливiсть.
Наукова фiлософiя постала на донауковiй фiлософiї. Вона вiдмiтила те, що попередниця не побачила. Вона традицiйно сказала всьому "так!", бо з суєти усього "такого" створене все, що "таке". Раз було "нi!" i раз те "нi!" привело до чогось, що не вписалось в гармонiйно iснуюче "таке", то не донауково-фiлософське "нi!" пiдпадає пiд науково-фiлософське осмислення. Оте "нi!", котре вiдбулось, котре у певний час i в певному мiсцi мало свою наявнiсть, в жодному разi не стало для нас "так!".
Омана може бути згубною. Вона може бути катастрофiчною. Жодна омана нiколи не знищить iстину.
Якщо все так просто, то чому ж тодi прорахунки, нерозумiння? Чому блукання?
Все видається простим тому, що не все так просто в дiйсностi.
Об"єктивнiсть - суб"єктивнiсть.
Божественнiсть - людськiсть.
Абсолютний Дух настiльки об"єктивний, що достовiрна суб"єктивнiсть диспонуючого нiколи не втратить свiй сенс.
Фiлософiя Г.Гегеля - це не фiлософiя Абсолютного Духа. Це фiлософiя Г.Гегеля. Класична фiлософiя - це лише класична фiлософiя. В нiй велич людини. ЇЇ поразки i її перемоги. Наукова фiлософiя iстинна в своїй iстинностi i достовiрна у достовiрностi. Хибне вiдкинеться у процесi iнтелектуалiзацiї. Омана назветься оманою. Жоден фiлософ нiколи не явить повноту Iстини в "останнiй iнстанцiї". Вся повнота - в неспiзнаному Абсолютi вiчного, безмежного, всюдисущого. Для простоти повнота сьогоднi уяснюється в категорiї Абсолюта.
Коли для людини її людськiсть (або людянiсть) понятiйно сформована по факту наявностi, то божественнiсть всього лише набирає понятiйних обрисiв. Iдеал наближається в процесi пiзнання. Його буття ( очевидне для нас "iнобуття") стає що не день, то зрозумiлiшим.
Без iнтелектуалiзацiї не спiзнати божественностi.
Дух суб"єктивного входить в Дух об"єктивного.
У твореннi суб"єктивна iдея по-своєму об"єктизується.
Навзаємно збагачуючись свiдомiсть i матерiя нiколи не втратять свою окремiшну всесвiтню значущiсть.
Основна специфiка концепцiйного пiдходу класичної фiлософiї у тiм, що вона найменш догматична з усiх донауковостей i найбiльш своєкорисна (можливо, що прагматична) за специфiки добору.
Коли зовсiм немає догми, то все має добiрне мiсце. Все, окрiм чогось догматичного. Вiдтак - є фiлософiя i є наукова фiлософiя.
Фiлософiя здебiльшого давала i дотепер дає нерозбiрливi ("невнятные" рос.) вiдповiдi на незрозумiлi питання.
Наукова фiлософiя скористалась усiм найкращим з концепцiйностi класичної фiлософiї.
Iснує мислення концепцiйне в своїй безiстинностi i iснує мислення за iстини. Характерне зауваження - кожне мислення закiльцоване у можливостях i кожен мислитель, хоче вiн того чи нi, але пiдсвiдомо уяснює iстину.
Як є i як бути?
Невже справа у вiдвертостi уяснень?
Донаукова фiлософiя у той же час була i є науковою фiлософiєю. На вiдмiну вiд наукової фiлософiї вона не вважала за потрiбне так заакцентовуватись на iстинi i з усiєю науковiстю не наполягала на розмежуваннi "iстине - хибне". Її концепцiйна заслуга в тому, що вона змушена була вiдокремити i вiдокремила (дистанцiювала вiд себе) окультизм, мiстику, демагогiю, що вона впродовж сiрих вiкiв сформувала поняття i таким чином пiдготувала найсуттєвiшу базу для наукової фiлософiї.
Класична фiлософiя - це фiлософiя прийнятностей. Це фiлософiя добору. На все про все у неї заготовлена вiдповiдь. Для всього вiднаходиться осмислене фiлософiєю мiсце.
Був стоїцизм, був атомiзм; опiсля - схоластика, механiцизм, iдеалiзм, рацiоналiзм, матерiалiзм; тепер - епоха екзистенцiалiзму (здебiльшого екзистенцiалiсти-новатори такої думки). За цим усiм та рештою мала йти сучасна постметафiзика пiд назвою "наукова фiлософiя" (якщо вже аж так настирно науковi фiлософи наполягали). Проте ... В наявностi здавалось що казус - є фiлософiя i є наукова фiлософiя. Сформоване з сформованим. Цiле з цiлим.
Полемiка доречна, однак точку зору засновника вона не змiнить. Є те, що є. Щось з того що є вiд прадавньо-примiтивної метафiзики синергувалось у наукову фiлософiю. В такому разi (нiби-то черговий казус) - до чого тут класична фiлософiя?
До чого тут вчення Платона, Арiстотеля, Гегеля, Маркса? До чого тут I.Пригожин та I.Стенгерс? Чому притягуються теорiї Кантора та алгебри множин? Звiдки поняття вiчностi й безмежжя?
Права на наукову фiлософiю як фундаментальну науку задекларованi. Закони i теорiї обгрунтованi. Фiлософська формула Iстини доведена. Щось взялось з чогось.
Свiдомiсть людини використала потрiбну їй потенцiю матерiї (навiть якусь чергову якiсну формулу), iнтелектуалiзувалась, i об"єктивно дала вiдповiдь на виниклi запитання. Так було i так буде. Тому розвиток, тому взаємодiя матерiї та свiдомостi. Тому Iстина Всезагального Буття.
Вiд фiлософiї, як мислення, взялось багато. Вiд науки, як специфiчно систематизованих закономiрностей, також взялось багато. Звiдси й поєднання "наукова фiлософiя". Це i фiлософiя. Це i наука. Ряд з схоластикою та з матерiалiзмом для наукової фiлософiї не спiвмiрний.
Полемiка стосовно науковостi в донауковiй фiлософiї триватиме ще довго, так саме як i стосовно фiлософствування в науковiй фiлософiї.
Збiг обставин - це не фатум. Не такий-сякий слiпий (або чисто споживацький) провiденцiалiзм. Не взаємодiя матерiї i свiдомостi на конкретному мiсцi. Не абстрагована кимось до крайностi Воля Божа. Збiг обставин - це конкретний збiг конкретних обставин.
Що воно за обставини такi?
Чому вони конкретно збiглись у певну мить?
Наукова фiлософiя бачить причини, але її бiльше турбують наслiдки.
Глобальний причинно-наслiдковий зв"язок зрозумiлий з математичних розрахункiв формули iстини. Прогнозування конкретних наслiдкiв конкретних причин вимагає задiяння знань з полiтологiї, соцiологiї, психологiї i вiдровiдно, навзамiн, - наукова фiлософiя не може допустити свавiлля (неграмотного втручання) полiтологiї, соцiологiї, психологiї i чого б там не було з названого "суспiльствознавчими науками". Герменевтика i та вимагає уваги.
Шкала iстинностi (iстина або чисельник, або знаменник) - це з роздiлу наукової фiлософiї.
Концепцiйний пiдхiд донаукової фiлософiї вiдрiзняється вiд такого у науковiй фiлософiї i це дає пiдставу вiдокремити наукову фiлософiю в окрему галузь знань.
Є кiстяк - iстина i є мiсцевi нашарування (якi своєрiдно трансформуються у часi) - суб"єктивнi похiднi поняття iстини. Щось - достовiрне, щось - вiрогiдне, щось - незрозумiле.
Достовiрне - це i є об"єктивно пiдтверджене. Вiрогiдним якщо й назветься об"єктивно наявне, то з бiльшою часткою суб"єктивного гальмування.
Шкала iстинностi категорична - достовiрним є те, яке наявне за сутностi (систематизовано iнтродуктивне) i колишня чиста суб"єктивнiсть якого в "iнобуттєвому" сприйняттi повнiстю витiснилась доказами об"єктивностi. Вiрогiдне все ще (поки що?) засуб"єктизоване. Допустиме (припущення) завжди стоятиме на порозi "iнобуття". Балансування мiж "реальне - нереальне" - це i є припущення.
Завдячуючи своєму теперiшньому розвитку, людство має всi пiдстави чекати вiд фiлософiї конкретнiших вiдповiдей. Або так, або сяк чи, можливо, ще й отак - сьогоднi згубно. Лише так, а не по-iншому. Лише централiзовано за демократизму, лише наука за фiлософствування. Матерiально-свiдомий Всесвiт розгортає обiйми для людства, проте саме комплексний пiдхiд (науковiсть фiлософiї) дасть жаданий результат.
Про який-такий результат у наслiдку осмислень класичної фiлософiї може йти мова, коли досi самi жадання для неї незбагненнi?
Класична фiлософiя давала i даватиме свої вiдповiдi на нагальнi запитання. Класична фiлософiя вiдповiдатиме з позицiї матерiалiзму ... Або iдеалiзму ... Або дуалiзму ... Або позитивiзму ... Або рацiоналiзму ... Класична фiлософiя завжди вдосконалювалась i розвивалась. Для неї працi Г.Гегеля i К.Маркса були перехiдними етапами. Це - становлення. Класична фiлософiя вiднаходила "щось з потрiбного" в даний момент для даного моменту. Вона рилась в закамарках давним-давно оприлюдненого i, прошу, - зринав призабутий екзистенцiалiзм С.К"єркегора, або, знову прошу, - "до столу" подавався iдеалiзм ( теорiя кордоцентризму, "фiлософiї серця") П.Юркевича. Так i мало бути, адже новий час вимагає нового, адже довкiлля поступово (поетапно) пiзнаваєме, адже й наукова фiлософiя наполягає, що розвиток вiдбувається у тiснiй взаємозалежностi свiдомостi i матерiї.
Невже новим назветься апробоване ранiше?
Практицизм класичної фiлософiї не осилить наявний практицизм наукової фiлософiї. Сприймаєме iззовнi за так часто хибне, навiть у своїй супутнiй позитивнiй внутрiшнiй варiабельностi, не зможе протистояти iстинному за стабiльностi (до того ж у тiй таки, хоча правди нiде дiти, - дещо вiдмiннiй i тому найбiльш позитивнiй внутрiшнiй варiабельностi). Наукова фiлософiя буде завжди практично востребувана. Практика завжди базувалась на iстинних знаннях. Спiввiднесене до уяснюваної Iстини i є найбiльш практично очiкуваним.
Накiнець-то прийшла пора зрозумiти всi грiхи минулого.
Накiнець-то час на по-справжньому iстинне фiлософське знання.
На базi старого наукова фiлософiя явила нове.
Пiд кiнець 20-го столiття про якiсний практичний вжиток класичної фiлософiї не могло бути й мови. Вона сприймалась чимось високим, незрозумiлим. Вона зайняла мiсце позажиттєвої буттєвостi височини догматичної метафiзики. Можна було говорити про практичний сенс полiтологiї, соцiологiї, психологiї, навiть новоявленого народознавства, але в жодному разi не про використання на практицi яких би то не було досягнень донаукової фiлософiї. Пiд кiнець 20-го столiття вiдкрита i всепоглинаюча система класичної фiлософiї вимагала цiлковитого оновлення.
Закрита вiд суєтної буденщини система метафiзики оновленню не пiддалась. Вакантне мiсце метафiзики зайняла наукова фiлософiя.
Продуктивнi сили, суспiльно-економiчнi формацiї ... Таке з класичної фiлософiї.
Взаємодiя свiдомостi та матерiї ... Таке з наукової фiлософiї.
Що суб"єктивне i котре надбудова? Що було i завжди є об"єктивним i що тепер, через вже здавалось, що таку очевидну для нас непотрiбнiсть суб"єктивного фактору, не вимагає жодних доказiв об"єктивiзацiї у певний час?
Суб"єктивне входить у об"єктивне. "Iнобуття" завжди у Всезагальному Буттi. Справа лише в тому, наскiльки та чи iнша конкретна свiдомiсть є конкретним сублiматом того чи тамтого (але свого) достовiрного буття. Завдяки дiяльностi об"єктивiзується суб"єктивне. Завдяки iдеям перемагаються iдеї. Мислення - це також дiяльнiсть. Духовне творення - це також творення. Культурний спадок - це факт. Дух наповнює дух. Дух живить дух. Посередництвом духовностi Дух сприймається дiючою силою.
Дух спонукає мислення. Вiдбувається коапуляцiя за екстраполяцiї. Мислення шукає Дух.
Щасливим є мислення за вiднайденого Духу i щастя цього мислення в процесi творчої дiяльностi.
"Iнобуття" сублiмату буття об"єктивiзується у Всезагальному при наявностi особистої значущостi. Сублiмацiйне входження є входженням значущостi. Людина не лише сублiмат буття, справжня людина - це значущий сублiмат буття.
Свобода (навiть за чисто нацiонального домагання з iнтернацiональної позицiї) являється для нас значущою.
Свiдомiсть є такою саме у своїй значущостi.
Духовний спадок по кожнiй конкретнiй людинi сприймається на базi його значущостi. Ми маємо Дух. Ми називаємо Дух певним найменням. Дух Баруха Спiнози (тут духовний спадок) вiдрiзняється вiд Духу Георга Гегеля. Дух наявний. Дух коапулюється. Дух диспонує. Дух явний i постає у явище. Дух класифiкується.
Осмислений потяг наукової фiлософiї тiсно спiвпрацює з духом (тут наявним i не лише матерiалiзованим у навчаннi спадком) медичної психологiї в аспектах "значуща свiдомiсть - прострацiйна свiдомiсть" (в даному випадку не тотожне "лiдер - маси") та заодно длубається в поняттях "когнiтивнiсть", "iнвайроiменталiзм", "елементалiзм" тощо.
Суб"єктивнi iдеї класичної фiлософiї часто-густо не знаходили очiкуваного мiсця в дiйсностi. Потерпав не один лише суб"єктивiзм (що порiвняно малосуттєво), потерпала дiйснiсть. Потерпало людство. Наукова фiлософiя таких прорахункiв не може допустити, адже її "догма iстини" теоретично узагальнена для уникнення в майбутньому характерних для концепцiйностей класичної фiлософiї помилок. Не екзистенцiалiзм сьогоднi, а завтра анархiзм, а категорично - Iстина над суєтнею думок, iдей, поривань. Пiд Iстиною мiсце екзистенцiалiзму та анархiзму. В Iстинi (якщо вже на те пiшло) мiсце всього суб"єктивного. А чи допустить гармонiя iстинного Всезагального Буття об"єктивацiю чогось з суб"єктивно виниклого, то це iнше питання. I головне - в якiй мiрi (на який час i яким чином) гармонiя дозволить об"єктивацiю?
Шкала iстинностi категорична: беручи до уваги всi iснуючi i поки що логiчно передбачуваннi полiтологiчнi концепцiї (iдеологiї також), ставлячи за основу iнтелектуалiзм, логiчно виводиться значущiсть в часi кожного з наявного, визнається мiра необхiдностi, оцiнюється небезпека для суспiльства (якщо вона характеризуюча) i робиться прогноз.
Для людства головна практична концепцiя науково-фiлософської антропологiї - жити, щоб жити; творити в гармонiї i насолоджуватись миттєвостями життя; нiколи не нехтувати "вiдвертiстю вiчних цiнностей".
Людина може керувати лише тими обставинами, якими вона здатна керувати у певний час.
I полiтикум керує, i соцiум, i суспiльство, i все людство в цiлому.
У Всезагальному Буттi посталий в абсолютi Розум здiйснює свою взаємодiю на Всесвiт. Звiдси: "людське - божественне;
суб"єктивне - об"єктивне".
Нелюди протиставленi людськостi. Людськiсть не протиставляється божественностi. I людськiсть, i божественнiсть є об"єктивною. Людина стане божеством тодi, коли її людськiсть наповниться божественнiстю. Сьогоднi ми все ще Homo sapiens, а завтра, можливо, - Homo intellectualis. Божественнiсть формується з людськостi. Людськiсть вбирає якостi божественностi.
Буденна дiйснiсть повнiстю не поринула в буденну суєтню. Буденнiсть виводить дiйснiсть. Саме ту, яка iстинна. Саме ту, яка необхiдна. Щоденне буденне iснування - це i є життя. Життя пiсне i малоцiкаве у своїй буденностi, життя цiкаве у своїй iстинностi.
Якщо навчитись керувати обставинами, то можна побачити закономiрностi (I.Павлов), проте i тут правка - побачити можна тiльки те, що можна "побачити".
Чим вища значущiсть сублiмованої iнтродукцiї "iнобуття" свiдомостi в дiйснiсть, тим вища роль людини в гармонiзацiї довкiлля. Сублiмацiя, окультурнення, гармонiйнiсть є пов"язаними мiж собою понятiйними вiдповiдностями.
Класична фiлософiя наполягає на тому, що об"єктивнiсть вимагає тiльки необхiдної їй суб"єктивностi. Наукова фiлософiя згiдна з цим твердженням. Не можна збороти iдею, час дiї якої настав. Хочемо ми того чи нi, але буває так, що найабсурднiший суб"єктивiзм знаходить себе в дiйсностi ("Абсурд i той аргументується свiдомiстю"). Проте абсурд завжди вимагає доказiв своєї абсурдностi. У життєвiй доказовостi недосконала свiдомiсть ( Homo sapiens - Людина як Розумна) переконується в "абсурдностi абсурду". Наукова фiлософiя з"явилась для того, щоб завдяки Iстинi не втягувати конкретну свiдомiсть у життєву доказовiсть абсурду. Завдяки логiцi Iстини наукова фiлософiя спроможна уникнути згуби ситуацiй абсурду.
Анархiчний абсурд (хто за демократiї та явища сьогоднiшньої тотальної всебiчної переiнформованостi загодя дасть гарантiю, що вiн є саме таким ? ) буває немовби тим каталiзатором, який спричинює утворення нової системи. Достеменно не вiдомо лише чи новоутворена система буде досконалiшою i чи "абсурднiсть абсурду" (каталiзатора) необхiдно розчиниться у системi. Погано, коли каталiзатор абсурду, при його надмiрностi, задiє у свiй бiк довготривалий процес каталiзу.
Конкретне викриття "абсурдностi у системi" i є однiєю з головних задач наукової фiлософiї.
Абсурдна iдея лише пiсля вагомого публiчного викриття стає саме абсурдною.
Доволi-таки суттєво, що епохально-анархiчний абсурд (i такий, вочевидь, буває) нiколи не можливий за вiдсутностi демократичного волевиявлення. Сатрапiя - це насильно зафiксована система. Тому - прихований безлад, тому - потаємний хаос. Наслiдок - вибух i знищення. Сатрапiя не дає стабiльностi, сатрапiя тимчасово тупо використовує стабiльнiсть i тим самим спричинює подальшу гостру дестабiлiзацiю. Стандарт насильно урiвнює волю кожного зокрема, а це, само по собi, протирiчить духовнiй природi людини. Демократичнiсть - ось планомiрнiсть, поступовiсть, порядок. За сучасного розвитку людства сатрапiя не сприймається науковою фiлософiєю за необхiднiсть. Диктатури - це минувщина. Диктатура винищує все нове (як вiрне, так i невiрне). Диктатура самозабезпечує лише диктат. В наш час це абсурд в його архаїзмi, тобто первiснообщинний (навiть ще стадний) вiдчай когось одного або одних доведений до абсурду, фактична неможливiсть чогось утвердитись загальноприйнятим шляхом.
Хiба не так вчив Платон?
Чому ж тодi В.Ленiн зумiв насадити диктатуру одних над iншими?
Диктатура пролетарiату, навiть за її чийогось сприйнятя у категорiї абсурду, все-таки була б бiльш помiтною лише для виключно суспiльно-теоретичної апробацiї, нiж такою вже й необхiдною по факту. Настирнiсть цiєї iдеї при її практичному втiленi зiграла фатальну роль.
Отримана наявнiсть диктатури пролетарiату все ще сьогоднi не дала полегшення класичнiй фiлософiї ("проступок - внутрiшнiй дискомфорт - покарання - полегшення"). Її покарання - це виникла суспiльна необхiднiсть для наукової фiлософiї.
Її полегшення - наукова фiлософiя. Це дасть їй сили. Пiднiме в очах суспiльства. Стимулює "саму для себе". Аргументує та введе у вже iснуючий, але поки що недосяжний для неї стан.
Людство зачекалось.
Суспiльству надокучило отримувати фактичнi пiгулки абсурду в розчиних капсулах благопристойностi.
Наукова фiлософiя нiколи не вiзьме на себе вiдповiдальнiсть за всi упущення класичної фiлософiї. Про повне або часткове правонаступництво не може бути й мови.
Г.Гегель має сам вiдповiдати за свої теорiї, К.Маркс - за свої, Ф.Нiцше - за свої, а класична фiлософiя - за все використовуване пiд її патронатом. Якщо фiлософи вважаються кимось науковцями, то з них спитають як з науковцiв (суворо, категорично, безкомпромiсно), якщо вони мислителi, то нехай продуктивно мислять без шкоди для оточення, навiть якщо вони "якiсь iншi", то їхня новоявлена "iншiсть" обов"язково має хоча б бути в контекстi влагодження. Вiдтак - якщо є фiлософiя науки, то чому не бути науковiй фiлософiї у тiй же самiй науцi? Однозначно, що теперiшня наука не допустить безпiдставної релiгiйностi в науцi. Лише наука може нормативно спiвiснувати з "собою в собi, для себе, та для своєї системи знань". До чого тут позасистемне фiлософствування? Оскiльки теорiї Г.Гегеля (або К.Маркса) не пiдлягали пiд вiдповiдну наукову систематизацiю за часiв всевладдя класичної фiлософiї, то, вiдповiдно, що цi окремiшнi теорiї не претендують на фундаментальну присутнiсть у тiй чи iншiй науцi. Свого часу сформоване i свого часу претендуюче на цiлiснiсть (теорiї Г.Гегеля, К.Маркса та деякi iншi) вiддало свою дещицю (лише часточку) в класичну фiлософiю i в урiзаному виглядi дотепер почастково споживається. Невже не плагiат? Хiба не егоїзм вiд подальших фiлософських структуризаторiв?
Арiстотель тривалий час вважався беззаперечним фiлософським авторитетом (тому частково й науковцем) навiть у свiтi схоластики, проте його метафiзика - це його систематизацiя, моя - це моя, а науково-фiлософська - це характерна для всiєї наукової фiлософiї систематизацiя. Вона - наша, але вона не така як дотепер у класичної фiлософiї. За основу покладено не рiзноманiття для формування споживацької цiлiсностi, за основу покладено iснуючу основу (iстину) навколо якої, i в той же час в якiй, iснують рiзноманiтностi. Основа закономiрно пiдпорядковує пiд себе споживацький iнтерес (не знищуючи при цьому, навiть бiльше гармонiйно його розвиваючи), а не навпаки. Моє - там, де моє; Арiстотеля - там, де його. I я в чомусь помилявся, i Арiстотель, але наукова фiлософiя, як така в такому, вiд цього не буде втрачена.
Демократичний централiзм побудови наукової фiлософiї вiдрiзняється вiд такого у побудовi класичної фiлософiї.
Наукова фiлософiя постала з основи - централiзму i демократично наповнюється рiзними фiлософськими теорiями, натомiсть класична фiлософiя через всеможливий демократизм теорiй все ще формує свою основу. Вона централiзувала мислення i вiднаходить iстину. Наукова фiлософiя явила iстину i всебiчно мислить з позицiї iстини.
Є прорахунки? Є, були i будуть. Проте сама побудова наукової фiлософiї не дозволяє мисленню аж занадто призабувати про саму iстину (як це було, на жаль, у класичнiй фiлософiї). Сьогоднiшнiй демократичний централiзм наукової фiлософiї нiколи не постане у якостi суб"єктивно централiзованого того чи iншого демократичного прояву (навiть демократичного!). Лише всебiчнiсть. Якщо не буде централiзацiї на засадах науки, то вiдмiчатиметься централiзацiя на засадах сумбурної потреби. В той же час практицизм висунув позитивiзм як фiлософську доктрину i наукову фiлософiю як науку. Все вiдповiдно до нагальностi. Наукова фiлософiя не применшує значущостi анi позитивiзму, анi класичної фiлософiї i вимагатиме вiд них такого ж ставлення до себе (принцип толерантностi). Дана критика - це данiсть. Данина тому, що є, тому, яке вже ствердилось i яке для свого оновлення вимагає критики. Наукова фiлософiя - це наявнiсть iдей як позитивiзму, неопозитивiзму, так i всiх iнших. Всього того, яке наближає до iстини, а не "водить за нiс", втягує в оману i зводить нанiвець як фiлософiю, так i науку.
Централiзм наукової фiлософiї, її основа, - це суть, яка є в природi кожної свiдомостi i яка завжди уяснювалась (бiльш-менш) кожною свiдомiстю.
Чи претендує наукова фiлософiя на визначальне мiсце?
Наукова фiлософiя є досить унiверсальною наукою, тiєю системою знань, яка зумiла необхiдно поєднати донаукове фiлософське мислення, метафiзику, релiгiю та дещо iнше з фундаментальними здобутками науки. Вона явила собою нове, якiсне пiзнання всезагального масштабу, в якому знайшлось мiсце i апрiорному, i апостерiорному. Наукова фiлософiя взяла вiд усього все найкраще, все потрiбне, i все прийнятливе.
Взявши вiд усього, наукова фiлософiя всю себе вiддала тому ж таки, але вже оновленому внаслiдок спiвпрацi, всьому.
Своєю появою наукова фiлософiя не знищила класичну фiлософiю. Вона явилась в меншiй степенi альтернативою, а в бiльшiй - доповненням до класичної фiлософiї. Це й закономiрно. Адже використалась та ж таки термiнологiя (за певним винятком), допускаються тi ж таки традицiї (за деяким винятком), поки що цитуються все тi ж самi класики-корифеї. Потреба в знищенi чи якiй би то не було нiвеляцiї класичної фiлософiї для наукової фiлософiї вiдпала немовби сама-собою - адже терпимiсть, адже демократизм, адже гласнiсть. Коли серйозно (по-науковому), то для розвитку необхiдна альтернативнiсть або опозицiйнiсть чогось серйозного, спорiдненого i тiсно зв"язаного кревними вузами. Своя мiсiя в класичної фiлософiї i своя у наукової фiлософiї. Безальтернативнiсть вела i буде вести до згуби.
Суперечки про те чи був, наприклад, Арiстотель по своїй фiлософськiй сутностi бiльше науковим фiлософом, чи просто мислителем, або метафiзиком, приводять i приводитимуть до марної трати часу. Доцiльно зупинитись на його своєрiдному осмисленнi мiсця i ролi фiлософiї серед iнших знань. Слiд зауважити арiстотелеве тлумачення iстини i провести паралель мiж ним та I.Кантом. Вiдтак - через Б.Спiнозу до Г.Гегеля. Обов"язково не забувши й про Рене Декарта та Лейбнiца. Всi вони завдяки фiлософiї (посередництвом бiльшостi своїх фiлософських розробок) стали деякою мiрою науковими фiлософами.
Що було, те було ...
Нове тисячолiття розвитку людства (мається на увазi Рiздво 2000 року, як час офiцiйного започаткування наукової фiлософiї) наголосило по-новому: є фiлософи i є науковi фiлософи. Наявнi традицiйнi мислителi i апологети (науковцi) нової науки.
Закинуть - але ж класична фiлософiя пережила тисячолiття розвитку людства. При цьому обов"язково рано чи пiзно вiдмiтять - проте лише з виходом людини у космос (поява космiчної фiлософiї як складника наукової фiлософiї) та з вiдповiдним розвитком свiдомостi (внаслiдок взаємодiї матерiї та свiдомостi) стало доречно говорити про вiдлiк часу для наукової фiлософiї.
Якщо класична фiлософiя така вже й премудра, то чому вона допустила повне змiзернення метафiзики при непомiрному ростi рiзних (i як сьогоднi виявилось дуже згубних для суспiльної практики) фiлософських крайностей?
2) Дещо з метафiзики у нашу епоху постметафiзики.
У випадку, коли метафiзика є "природною схильнiстю" (I.Кант) людини, то приємно вiдмiтити, що ця схильнiсть i явила людству наукову фiлософiю. Не всупереч класичнiй фiлософiї явила, а завдяки їй; не всупереч iснуючiй метафiзицi осягнула, а саме завдяки їй. Дифiрамб? Нi! Це просто констатацiя факту. Данина, так би мовити (одним словом). Без вивчення метафiзичної онтичної iстини, без логiчної та онтологiчної iстини (та, що вiдноситься до буття) нiколи б не уяснилась Iстина як Всезагальнiсть. Саме з метафiзики стало зрозумiло, що абсолютнiсть буття є найперша єднiсть та безкiнечна повнота всiєї дiйсностi буття. Звiдси й постало для наукової фiлософiї - достовiрнiсть одного через iстиннiсть всього. Все мiняється, все рухається, лише абсолюти сталi до розумiння у своєму абсолютi. Якщо онтична iстина лише стосується сутнiсного (Е.Корет), а онтологiчна iстина вiдноситься до буття, то Всезагальна Iстина цiлком до сприйняття у поєднаннi мiнливих достовiрностей на мiсцях.
Та й взагалi - чи коли-небудь по-справжньому висувала метафiзика питання про єдину Iстину Всезагального?
I звiдси - що включає в себе спiвмiрнiсть єдиної iстини та iстини, що стосується сутнiсного?
Наукова фiлософiя констатує той багатьом вiдомий факт, що типова метафiзика (традицiйна або знову ж таки, як i класична фiлософiя, - донаукова) повнiстю втратила свою значущiсть i сьогоднi сповна осмислюється постметафiзичний перiод у виглядi наукової фiлософiї.
Прадiд наукової фiлософiї Георг Гегель у свiй час сумував з приводу "закату метафiзики" i саме зараз його послiдовниками оголошено "подолання метафiзики", що дає пiдстави всiм фiлософам та науковим фiлософам традицiйно вiдмiтити прихiд "постметафiзичного перiоду".
"Освiчений народ без метафiзики виглядає подiбно храму, в загальному-то розкiшно оздобленому, але без святинi" (Г.Гегель).
Що сказав Рене Декарт в своїх "Метафiзичних роздумах", про що писали Арiстотель в "Метафiзицi", Iммануїл Кант в "Критицi чистого розуму", або Лейбнiц чи, скажiмо, Е.Корет в "Основах метафiзики" вважаю непотрiбно вкотре й згадувати - це достатньо вiдомi широкому загалу фiлософствування. Тiльки нагадаю - "Метафiзика є основне поняття в традицiї фiлософського мислення", тим бiльше, що "Всi люди вiд природи тягнуться до знання" (Арiстотель."Метафiзика").
Iммануїл Кант у чомусь помилявся, ставлячи питання про можливiсть метафiзики як науки, i разом з тим багато в чому був правим. На сьогоднi факт - вiдповiдно до певних роздумiв I.Канта наукою явилась наукова фiлософiя. Картезiанство вiд такого контексту не розгнiвається. I неогегельянство, i бiльшiсть з решти. Виняток - марксизм, хоча для нього "як бальзам на рану", що наукова фiлософiя вимушено ототожнилась з прицiльно розкритикованою ним же метафiзикою. Iснуючу сьогоднi бiльшiсть втiшу - це безпiдставнiсть, адже наукова фiлософiя не є метафiзикою, так точнiсiнько як i не є класичною фiлософiєю. Вона не є й космiчною фiлософiєю. I не є тiєю чи iншою формою "попiвщини" (релiгiї). Вона - поєднання. До того ж - своє, доповнююче, незамiниме.
Комусь подобається метафiзика, декому - фiлософiя, ще iншим - мiстика, тому й логiчно - невже не знайдуться прихильники наукової фiлософiї? Вважаю їх буде багато, мало того, так ще й вважаю, що наукова фiлософiя потiснить цiлий ряд гуманiтарних наук (фiлософiю також) i займе належне їй справжнє мiсце.
Питання по сутi - а що власне є наукова фiлософiя? I перед цим - у чому основа метафiзики?
Є те, що є i метафiзика була i є (i буде) як така. Бiльше - це не вона. Менше - також не вона. Чи справилась метафiзика з покладеною на неї мiсiєю? Якби бiльше, то все б закостенiло ( її донаукове галасування навколо iстини), якби менше, то б про метафiзику в наш посткласичний час нiхто б позитивно i не згадував. Отже - справилась? Її рiвень - це присутнiсть. Наявнiсть. Iснування ... (доживання?) ...
Щоб уникнути рутини наукову фiлософiю слiд розвивати.
Пам"ятаючи про iстину, не слiд нехтувати суб"єктивними похiдними поняття iстини.
Метафiзика - це не хлам в антикварнiй крамницi, метафiзика - це одна з передумов виникнення наукової фiлософiї.
Передумова передумови обабiч самої передумови?
Все через осмислення i метафiзика тут не виняток.
Для iдеалiстичної фiлософiї метафiзика є наукою про надчуттєвi принципи буття. Вона є щось умоглядне, абстрактне й тому малозрозумiле. Щось, яке розглядає предмети та явища поза їхнiм внутрiшнiм зв"язком та розвитком, не визнає внутрiшнiх суперечностей як джерела саморуху, не може осягнути безперервнiсть i стрибкоподiбнiсть розвитку в їхнiй органiчнiй єдностi. Це протилежний дiалектицi спосiб мислення i метод пiзнання. Термiн сягає до назви, яку дав Андронiк Родоський (1 ст. до н.е.) творiнню Арiстотеля про розумодосяжнi початки буття ("Метафiзика"). Сам Арiстотель називав цей роздiл свого фiлософського вчення "першою фiлософiєю", що дослiджує найвищi, недоступнi органам чуттiв, лише умоглядно пiзнаванi начала всього iснуючого.
В наслiдку вiдомого - маємо "першу фiлософiю" з одного боку та маловживану безпiдставнiсть у розумiннi К.Маркса й Ф.Енгельса, якi доводили неспроможнiсть метафiзичного мислення i протиставили йому метод матерiалiстичної дiалектики, - з протилежного.
Що далi?
Навiть метафiзичний матерiалiзм (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Толанд, Б.Спiноза, ряд французьких енциклопедистiв та iн.) не зумiв пересилити ярлик догматизму, який наперед навiшали на метафiзику в 15-18 ст. деякi самовпевненi тогочаснi новатори.
Все-таки цiкаво - який ярлик для помсти має право навiшати метафiзика на вижившу класичну (i тому тут донаукову) фiлософiю? Що було б, якби i всю класичну фiлософiю впродовж столiть перестали розвивати?
Коли метафiзичний пiдхiд - справедливо "перший з перших у фiлософiї", то дотепер презентабельно iснуюча класична фiлософiя - "зарозумнена в собi всезнайка" (з iронiєю чи без, це для кого як, в зв"язку з чим та чому).
Витiснивши метафiзику, дисквалiфiкувавши її, не забезпечивши їй рiвнi (сприятливi) умови для розвитку, класична фiлософiя незаслужено самовисунулась на домiнуюче мiсце i що найцiкавiше - класична фiлософiя все ще (поки що?) безрезультатно шукає iстину. Чи коли небудь знайде? Виходячи з значно бiльше нiж тисячолiтньої практики (зараз доречно пригадати все тi ж таки суспiльнi експерименти Платона, Лейбнiца, Вольтера, Маркса та iн.), можна наполягати на твердженi що нi. Суворе судження? Проте справедливе. Аджеж саме класична фiлософiя нас i вчила справедливостi фiлософських теорiй.
Без чiткої бази у виглядi наукової фiлософiї iстина всесильного Всезагального Буття "не моргнувши оком" проковтне засуб"єктизовану фiлософську премудрiсть перш за все у зв"язку з її непостiйнiстю у прив"язцi до явищ та ситуацiй.
Якщо визнати класичну фiлософiю "наукою наук", то це означає поставити людину, її частiше всього донаукове (допускається, що певною мiрою навiть "егоїстично-засуб"єктизоване") мислення в центр свiтобудови, коли ж визнати наукову фiлософiю саме такою - це означає поставити iстину за основу i визнати мислення сучасної людини за вартiсне (умовно не беручи до уваги навiть те, що сама сучасна людина є далекою вiд досконалостi), але не первинне, так як над мисленням є ще закономiрностi всезагального плану, якi пiдпорядковують собi це мислення (структуризацiя "iнобуття" людини в буттi).
3) Науково-фiлософська ємнiсть полiтологiї.
Не за полiтичну проституцiю буде критикувати наукова фiлософiя полiтологiю (кiнець-кiнцем грець з нею, - проституцiєю кожного iндивiдуально i всiх гуртом), а через нехтування цiнностями. Є базис i є надбудова. Базис - це основа, те що було спочатку i буде пiд кiнець; те, яке не вимагає постiйних зусиль, але хоче, щоб про нього пам"ятали (воно - базис, воно - основа). Надбудова - це супутня i необхiдна суб"єктивнiсть об"єктивного характеру. Коли конкретнiше, то полiтологiя повинна трактуватись базисною надбудовою сьогодення, а не тим, що кому заманеться. Велич полiтологiї в усвiдомленнi нагальних потреб Всесвiту, потiм - людства, далi - суспiльства, ще далi - народу, наостаток - полiтикума i лише опiсля, ледь помiтно, - партiйного доважку.
Що маємо?
Всеглобальнiсть iстини не вiдповiдає засуб"єктизованiй до невпiзнання "глобальнiй iдеї".
Човпуться до нестями, деруть глотки заради популярностi, розмахують кулаками, але жоден не вiзьме на себе вiдповiдальнiсть (немає смiливостi?) i не скаже: "За знехтуваної iстини велика суєтня нiчого не вартує".
Наукова фiлософiя осмiлилась й настирно вимагає припинити всi неадекватнi гармонiї устремлiння. Для чого безпiдставнi апробацiї?
На фонi повсюдних злиднiв багатство одного не є багатством усiх без винятку.
Неприховане озлоблення викликає не наявнiсть, а непомiрна наявнiсть.
Просте просторiкування буває саме простим тiльки для дурнiв.
У полiтичних забаганках за зовнiшньою формою завжди слiд шукати внутрiшнiй змiст.
Щось нове сказано?
Вiдмiчаючи старе, вже набивше оскому, наукова фiлософiя зауважує, що будь-яка дiя вимагає гармонiйного врегулювання. Обставини не детермiнанта (тиха-мирна причина), обставини - це вимога. Втягуючись у ту чи iншу суб"єктивнiсть конкретна свiдомiсть вже наперед має цiлком певну установку (за Узнадзе) i її дiя є вiдповiдним або невiдповiдним реагуванням. Перше - прийнятливе i за отримання необхiдного результату не вимагатиме пiзнiшого повторення, друге - згубне.
Значущiсть за згуби набирає значущо-згубних форм i при катастрофiзмi веде до катастрофи.
Непiдконтрольна, вiдiрвана вiд сутi, без гальмiвних рефлексiв полiтична дефiляда є найбiльш пагубною.
Карл Маркс найменше втратив вiдчуття реальностi (саме пiзнiше вiдчуття, а не початкове розумiння), В.Ленiн - бiльше, Й.Сталiн - ще бiльше. По-сутi, якщо придивитись, то метафiзичний матерiалiзм був не у Б.Спiнози, вiн був у Маркса - Ленiна - Сталiна - Мао та решти з їхнiх однодумцiв. Рутина матерiалiзму знищила не одну метафiзику, вона лiквiдувала саму концепцiйнiсть у можливому сприйнятi матерiалiзму, знищила його демократизм, толерантнiсть, навiть виважений пiдхiд. Наслiдок - фактична нiвеляцiя iдеї i воскресiння матерiалiзму в контекстi наукової фiлософiї (пiд iншим ракурсом i на iншiй базi).
Науковiй фiлософiї не потрiбно слiпо нав"язувати iнтелектуалiзм iнтелiгенцiї, наукова фiлософiя має сама у певний перiод розвитку людства визначати подаваєму дозу значущостi iнтелекту.
Задача полiтологiї в тому, щоб по-науковому точно все довести до вiдома полiтикiв.
Невже не чудово, що полiтика є суб"єктивною у задумах i об"єктивною у наслiдках?
Виважено звучить: "Добро - це те, що служить збереженню та розвитку життя, зло є те, що знищує життя або перешкоджає йому" (А.Швейцер). I по-науково-фiлософськи, прискiпливо: "Добро - те, що сприяє гармонiї при спiвiснуваннi свiдомостi та матерiї, зло є те, що нищить матерiю або свiдомiсть i тим самим унеможливлює гармонiйне буття".
Система була завжди i ця система - Всезагальне Буття. Буття нiхто не задiював. Буття вiчне. У вiчному буттi вiчна iстина. Вiчний Бог i вiчний Всесвiт.
Є матерiя i є свiдомiсть, а решта йде розмiрено - все суєтиться, виперається, бореться, змагається, живе, iснує ... тощо i це найгенiальнiша iдея з усiх iдей. Її автор - гармонiя, та сама, що спричинилась по Волi Божiй у Всесвiтi.
Свiт створений i мав бути створений саме таким - матерiя i свiдомiсть. Закон логiки взаємодiї свiдомостi та матерiї в тiм, що береш трiшки потенцiї матерiї (певна якiсно-кiлькiсна форма) i маєш трiшки, якщо багато - то багато. Чим бiльше бере свiдомiсть, тим краще вона розвивається. У нескiнченному Всесвiтi нескiнченна матерiя володiє нескiнченною потенцiєю для нескiнченного розвитку нескiнченної свiдомостi. Або - вiчний Всесвiт для вiчного Бога i вiчний Бог для вiчного Всесвiту.
Iстинний свiт влаштований настiльки досконало, що в ньому тимчасово вiднаходиться мiсце всьому неiстинному.
Iстина не залежна вiд осягнення самої в собi i для себе.
Наукова фiлософiя найдосконалiша з усiх наук. Рiвних їй не було, немає i не буде у свiтi. Вона здатна сприйняти все з можливого про все з можливого. Це iстина. Та, яка в можливому заради можливого; та, яка у всеможливому.
Гармонiя настiльки демократична, що навiть пiд загрозою мiсцевої руйнацiї допускає будь-що з позагармонiйного (навiть абсурдного). Людству слiд вчитись у гармонiї. Людству необхiдно зрозумiти гармонiю. Демократiя вiд гармонiї. Демократiя по Волi Божiй. Гармонiйна демократiя завжди у гармонiйному буттi.
Навiть знищивши достовiрну гармонiю на мiсцi (у певний час i у певнiй дiлянцi Всесвiту) нiхто й нiколи не знищить Всезагальну гармонiю Всезагального Буття.
Посередництвом гармонiї можна зрозумiти такi стани як порядок та хаос.
Рецепт для полiтологiї вiд наукової фiлософiї - не брати приклад з донаукової фiлософiї i не зазнаватись на фонi тимчасово розгубленої решти. Не привчати полiтикiв до полiтиканства. Полiтика не iлюзiя, а об"єктивнiсть. Раз так, то необхiдно передбачати пагубнiсть непомiрних полiтичних амбiцiй. Не можливо створити iдеальну державу (хоча б у стилi Платона) без вiрного розумiння законiв наукової фiлософiї.
Iдеальне завжди в iдеальному, а iдеальний для свiдомостi свiт довкола - це пiк розвитку свiдомостi за найвагомiшого використання матерiї (чому не осягнення божественостi?).
Що матерiя? Як вона буде почуватись?
"Що є всемогутнiсть Бога без нiкчемностi природи" ?
Досконала свiдомiсть спроможна створити досконалий свiт без фактору еклампсiї матерiї. При цьому - творення свiдомостi є багатограним процесом, який найперш залежить вiд ряду обставин (також вiд самої матерiї, яка є у певний час i у певному мiсцi).
Людина так влаштована, що свiдомо-пiдсвiдомо спочатку захищає свою дiйснiсть (своє "iнобуття"), потiм - найближче оточення, в якому її "iнобуття" найбiльш оптимально почувається (мовний аспект тут доречний), далi - iнтереси групи, класу, держави, нацiї i т.д. Якби Творець сподiвався лише на людину без впливу того, яке тепер називається чинником "ряду обставин", то вiн би глибоко помилився. Свiт довкола - це гармонiя у поєднаннi потенцiї матерiї та свiдомостi. Легковажити цим непробачально. Коли вiдсутнє свiдоме реагування на ситуацiю у певний час i в певному мiсцi (нелюдство не є людянiстю i тим бiльше це не божественнiсть), то тi самi обставини через пiдсвiдомiсть спроможнi витягнути вiдповiдне свiдоме реагування. Це суттєво! Це кардинально мiняє теперiшнi погляди людства на себе, на оточення, на Всесвiт. Будь-яка iдеологiя мiняється у часi, трансформується i замiнюється новiшим. Окремiшнiсть - iнтелектуалiзм. Про нього мова окрема. Певна iдеологiя корисна у певний час, певна iдеологiя використовується, однак ця iдеологiя тимчасова. I це фундаментально. З шкали iстинностi можна вивести кориснiсть того чи iншого, визначити часовi параметри i розробити рекомендацiї. Через обставини, посередництвом взаємозв"язку всього з усiм (окремим) можна визначити появу нового, передбачити наслiдки, розбити на частини, дослiдити, згрупувати, систематизувати, розщепити i сказати: сьогоднi - те, завтра - iнше. Iнтелект має добирати, iнтелект має користуватись. Майже нiхто сьгоднi не сумнiвається в необхiдностi демократiї, але демократiя пiддається вдосконаленню. Як, коли i ким - це завдання наукової фiлософiї (i не лише). Вiд кам"яного вiку до забезпеченого суспiльства вiдкритого типу - ось етапування людства на Землi. Пов"язавши це все з доведеним завдяки науковiй фiлософiї, можна чiтко встановити "що, коли i як". Помилки не можливi, бо пiсля капiталiзму первiснообщиний лад закономiрно не виникне. Це нонсенс. Мiцна економiка завжди притаманна державам (суспiльствам) з вiдповiдним рiвнем iнтелектуального розвитку. Мiцнi тi держави, якi iнтелектуально сформованi завдяки своїй найбiльш потенцiйно можливiй внутрiшньодержавнiй взаємодiї "матерiя / свiдомiсть". Економiка в меншiй мiрi залежна вiд забаганок, а в бiльшiй вiд вiдповiдних обставин.
Наукова фiлософiя володiє чiтким рецептом, яким чином зробити економiку якоїсь конкретної держави найбiльш вагомою, бiльше того, так вона ще й знає який час ця економiка буде саме такою.
Будь-яка полiтика повинна мати свою фiлософiю. Загальнолюдська полiтика диспонує науковою фiлософiєю.
Сьогоднiшнє сприйняття полiтики - це сприйняття її у виглядi чогось брудного, потаємного, буденного; натомiсть сприйняття фiлософiї - це осягнення свiту величного i вiчного, яке, здавалось, не має жодного вiдношення до побутових суспiльних проблем. Навiть за такого нерадiсного як для полiтики, так i для фiлософiї сприйняття можливе зближення, бажаний консенсус, i вiн у взаємних кроках назустрiч. Полiтика зобов"язана нести в суспiльство не лише злагоду, а все бiльшу гуманiзацiю життя людини, в чому, власне, й заключається її призначення. Та полiтика, яка по своїй сутi заснована на цiнiсних принципах, випливаючих iз духовної, моральної необхiдностi, проявляє свою гуманiстичну сутнiсть, адже саме вона стає причетною до реалiзацiї окремою особою змiсту життя, а також до великих загальнолюдських аспектiв. Саме на такiй основi, здебiльшого через етику, в основному й об"єднується фiлософiя та полiтика.
До того ж, тiльки тодi соцiальна теорiя може вiдiгравати позитивну, а не нiгiлiстську роль, коли вона базується на абсолютних загальнолюдських цiнностях, таких як гiднiсть людини, iстина в науцi, краса в мистецтвi i т.п.
Хибна та думка, котра стверджує, що наукова фiлософiя розглядає виключно загальнi принципи i не помiчає простих потреб пересiчної людини, хибна в своїй основi тому, що саме наукова фiлософiя зауважила "людськiсть - божественнiсть" i фундаментально висвiтлює взаємозв"язок "людина - Всесвiт - людина" та "людина - Бог - людина".
Iстина робить людину вiльною. Без уясненої Iстини людина слiпа i може бути спорiднена з тими нелюдами, якi упослiджено бачать тiльки себе i своє пiсне животiння.
Непiдвладно по-справжньому жити в Iстинi без уясненої Iстини.