Аннотация: Про хлопчика, що подружився з лiхтариком.
Той, чий погляд осяює шлях.
"...Камiння трiщало пiд ногами, хмари пилу здiймались у повiтря вiд швидкої ходи. Капiтан Менес озираючись i тримаючи на готовi фазер невтомно рухався вперед до своєї мети - стародавнього крейсеру артозiанцiв. Єдиним його бажанням було добратися туди швидше за космiчних пiратiв..."
Дверi в дитячу прочинилися i в щiлину мiж ними та стiною просунулась мамина голова.
--
Андрiю, пора вже спати. Завтра дочитаєш. - Сказала вона i зникла, а замiсть неї в з'явилася мамина рука. Її пальцi рiшуче клацнули вимикачем, гасячи в кiмнатi свiтло.
--
На добранiч - долинув до хлопчика сонний голос.
--
Нi-ii... - простогнав Андрiй, сповзаючи з лiжка i мiцно тримаючи в руках розкриту книгу.
Ще мить хлопчик намагався розгледiти в темрявi крихiтнi чорнi лiтери на бiлому паперi. Та все було марно i книгу довелося вiдкласти. Андрiй сидiв на пiдлозi сердито склавши руки на грудях. Ввiмкнути в кiмнатi свiтло вiн не наважувався, але палко жадав дiзнатися, що ж трапилося далi з хоробрим капiтаном Менесом. Чи добереться вiн до крейсеру ранiше за пiратiв? Чи зустрiнуться йому на шляху якiсь перешкоди?
Так розмiрковував хлопчик ще деякий час, аж доки не згадав про лiхтарика в верхнiй кишенi його рюкзака. Маленький металевий стрижень, товщиною з олiвець, закiнчувався крихiтним жовтим вiчком, з якого, якщо його увiмкнути, виривався довгий промiнь яскравого жовтого свiтла. Цей лiхтарик - подарунок на Андрiїв день народження вiд одного випадкового знайомого. Вiн був iграшковим, а тому недовговiчним, але, як справедливо вирiшив Андрiй, на одну нiч цiлком вистачить. Хлопчик увiмкнув лiхтарика i знов сiв за книгу.
"...Капiтан Менес вже бачив на горизонтi могутнiй темно-синiй корпус космiчного крейсеру. Вiн поспiшав до нього, уявляючи як гримить потужний двигун, готуючись до гiперстрибка, як судно, що так довго пролежало на землi вкрите пилом, нарештi пiднiмається вгору, долаючи гравiтацiю планети..."
--
Ого! - пролунав тонкий голосок.
Андрiй аж здригнувся вiд несподiванки. Вiн вiдiрвався вiд книги i поглянув навколо, освiтлюючи простiр лiхтариком. Тонкий жовтий промiнь зазирнув у всi, навiть найвiддаленiшi закутки кiмнати, але нiкого там не виявив. Хлопчик встав i прочинив дверi, очiкуючи побачити там володаря дивного голосу, але, на свiй подив, не побачив нiкого.
--
Хто тут? - запитав вiн у темряви.
--
Тiльки ти i я. Бiльше нiкого, - вiдповiв той самий тоненький голосок.
Андрiй недовiрливо глянув на свою долоню, в якiй тримав лiхтарика. Вiн вирiшив, що заснув i бачить сон.
--
Ти розмовляєш? - спитав хлопчик вже нiчому не дивуючись.
--
Ну, виходить, що так, - вiдповiв йому лiхтарик.
Потiм вони надовго замовчали, вочевидь, занурившись кожен у свої власнi думки. Аж доки Андрiй не зважився спитати:
--
А як тебе звати?
--
Спалах. - пiдбадьорився лiхтарик. - Це тому, що я маленький, але яскравий. А тебе як?
--
Андрiй. Це тому, що...ну,...я не знаю чому.
Хлопчик знову похнюпився. Вiн знову замовчав, згадуючи всi лiхтарики, якi вiн бачив ранiше. Вони з ним нiколи не розмовляли, може, просто не хотiли? Чи не могли?
--
Слухай, а iншi лiхтарi теж розмовляють? - запитав Андрiй у свого нового знайомця.
Спалах замислився.
--
Не знаю... - вiдповiв вiн, нарештi. - Я ще жодного не зустрiчав.
Та Андрiй все одно про всяк випадок вирiшив бiльше нiколи-нiколи не розбивати лiхтарикiв, не розбирати їх на частини i не кидати в воду. А заодно i не стрiляти з рогатки в лампочки, як робив це ранiше.
--
Може почитаємо далi? - несмiливо запропонував Спалах.
--
Залюбки! - вiдповiв хлопчик, знову занурюючись у свiт пригод капiтана Менеса.
Так i познайомилися Андрiйко i Спалах. Разом вони ночами читали книжки, обговорювали їх чи просто розмовляли про щось дуже цiкаве. Вони обидва захоплювалися капiтаном Менесом, прочитали про всi його пригоди i дуже хотiли бути такими ж хоробрими, як вiн. Хлопчик незчувся, як знайшов собi доброго друга.
Та було дещо, що затьмарювало радiсть Андрiя.
-Ти...- все тягнув Андрiйко. - Як ти себе почуваєш?
Звiсно, безглуздо було питати про це в лiхтарика, але хлопчик нiяк не мiг сказати того, що насправдi хвилювало його бiльше за все. Крiм того, цей лiхтарик був зовсiм не схожим на всi iншi.
--
Добре. - мовив крихiтка Спалах, блимнувши жовтим оком. - Але ж ти знаєш: я скоро згасну.
Андрiй глянув на друга. Маленький металевий стрижень лежав у хлопчика на долонi i зiгрiвав його своїм теплом. Немов живий.
--
Я можу вимкнути тебе, - промовив хлопчик з надiєю. - тодi ти нiколи не згаснеш...
Голос Андрiйка трохи здригнувся. Це була гарна iдея - вимкнути Спалаха i бiльше нiколи не вмикати знову. Так вiн зберiг би друговi життя.
--
Нi, - рiшуче, хоча i дуже м'яко вiдмовив Лiхтарик. - Я живу тiльки доки свiчу.
Отже нiчого не можна зробити...
--
А ти коли-небудь був у лiсi? - зненацька запитав хлопчик.
--
Нi. - здивувався Спалах. - Я був лише там, де ти мене носив i бачив лише те, що освiтлював.
Тут хлопчик аж ляснув у долонi вiд розпачу. Як же вiн ранiше про це не подумав. Лiхтарик намарно пролежав в кишеньцi рюкзака цiлих пiвроку, ще з самого лiта, нiчого не знаючи про навколишнiй свiт. Як було б добре, якби Андрiй увiмкнув його тодi! Скiльки всього вiн мiг би показати Спалаху влiтку! Гарнi квiти, листя на деревах, найгарнiшi в їхньому мiстi будинки, рiзних тварин i навiть озеро бiля їхнього дому. Андрiй уявив, як пiдносить лiхтарик до озера i як гарно його свiтло вiдбивається на поверхнi води, як мерехтять тихенькi хвилi i вiддзеркалюється зоряне небо в водi. Спалаху би дуже сподобалось, Андрiйко був певен...
--
Пора, мабуть спати, - якось непевно мовив хлопчик, повернувшись у лiжку на iнший бiк.
Спалах позiхнув i блимнув своїм жовтим оком.
--
На добранiч, - прошепотiв вiн i згас.
Андрiйко не вiдповiв. В кiмнатi стало зовсiм темно i хлопчик нiяк не мiг заснути. Вiн згадував тi часи, коли був ще зовсiм маленьким i боявся темряви. Тодi йому здавалося, що там, у суцiльному мороку, ховається щось страшне i невiдоме. Воно спостерiгало за ним великими невидимими очима, простягало до нього довгi холоднi руки. Андрiй здригнувся i залiз було з головою пiд ковдру, але потiм засоромився. Вiн сiв на лiжку i вдивився в морок. Хлопчику здалося, що його очi випромiнюють свiтло, як два маленькi лiхтарi, i осяюють все навколо. Вiн уявив, як розчиняється вiд його погляду темрява i з'являються контури предметiв - меблi, одяг на стiльцi, квiти на пiдвiконнi. Страх минув, хлопчик лiг i, щойно його голова торкнулася подушки, заснув.
Весь наступний день Андрiй планував похiд в лiс. Хлопчик чiтко вирiшив показати Сплаху все, що тiльки можна, i, оскiльки лiхтарик бачив лише те, що освiтлював, справа вiдкладалася на пiзнiй вечiр. Сам лiхтарик тихо i нерухомо лежав на столi в хлопчиковiй кiмнатi. Будь-хто побачивши його зараз не вiдрiзнив би вiд будь-яких iнших лiхтарiв.
Коли ж настала пора спати i Андрiйковi батьки вже лежали в лiжках, хлопчик взяв лiхтарика i вилiз у вiкно на двiр.
Снiг сяяв у свiтлi лiхтарика i рипiв у хлопчика пiд ногами. Маленьке жовте коло на кiнцi променя свiтла повiльно пересувалося по поверхнi землi, пiднiмалося вгору по стовбурам дерев, осяювало кiрку iнею на їхнiх голих вiтах i зачiплялося за розлогi ялиновi лапи.
Спалах тихенько шипiв вiд захоплення i блимав своїм єдиним оком.
--
Яка краса! - бурмотiв вiн так тихо, нiби боявся розбудити сонний зимнiй лiс. - Андрiю, як тут гарно...
З неба тихо падав снiг. Тисячi маленьких снiжинок спускалися з неба на землю, вкриваючи її м'яким простирадлом. Потрапляючи в поле зору лiхтарика, снiжинки вповiльняли свiй хiд i яскраво виблискували, кружляючи в танцi i водячи хороводи. Одна з них впала на Спалаха.
--
Яка холодна! - затремтiв лiхтарик вiд здивування i захоплення.
Промiнь свiтла здригнувся i зник на якусь мить. У Андрiйка аж захолола душа, коли вiн збагнув, що час лiхтарика спливає. Вiн глянув на небо i, проковтнувши гiркий ком, що якось зненацька застряг у нього в горлi, прошепотiв:
--
Слухай...Я не знаю, чи вийде... Але...
Андрiйко звiв руку якомога вище вгору, намагаючись освiтити безкрає чорне небо. Хлопчик не знав, чи зможе такий маленький лiхтарик охопити своїм свiтлом цю далеку безодню
--
Ти бачиш? - говорив вiн своєму друговi. - Це - зiрки. Тiльки вночi можна побачити їх чарiвне сяйво...як i твоє.
Хлопчик водив рукою, намагаючись охопити якомога бiльший простiр. Вiн не знав, чи бачить Спалах зорi, але боявся спитати. Бо якщо нi, то виходить, що все було намарно. Промiнь свiтла здригаючись, пiднiмався вгору i не видно було йому кiнця.
--
Нам вони здаються дуже маленькими, - продовжував Андрiй, - але насправдi це велетенськi свiтила, мiльярди сонць. Кажуть, їх свiтло досягає Землi за тисячi рокiв, i, навiть, якщо зiрки вже немає, ми досi бачимо її сяйво...
Лiхтарик блимнув i згас, на цей раз назавжди. Андрiй лишився один в суцiльнiй темрявi. Навколо стало раптом дуже спокiйно i тихо, не чутно було нi вiтру, нi скрипу старих дерев, здавалося, навiть снiг перестав падати на землю. Одна снiжинка впала хлопчиковi в руку i одразу розтанула. Андрiй збагнув, що долоня, в якiй вiн щойно тримав маленький лiхтарик, порожня. Хлопчик повiльно звiв погляд до неба - на чорному покривалi ночi засяяла ще одна зiрка.
Тихо падав снiг, вкриваючи землю пухким простирадлом, холодним i теплим водночас. Мiцно спали пiд ним запрiлi минулорiчнi трави, дрiмали голi дерева, злегка гойдаючись на вiтру. Мовчки стояли у зимному зацiпенiннi ялини, широко розкинувши свої ошатнi зеленi вiти. Андрiй поволi йшов з лiсу додому, а дорогу йому осяювала маленька жовта зоря.