Аннотация: Мой первый полноценный рассказ. Пишу на родном языке - украинском; когда амбиции пересилят дефицит времени и лень, переведу на русский. Жаль, правда, тогда частично потеряется игра имени главной героини.
Скажи "Нi" ескапiзму
I
День не заладився з самого початку - я це ясно усвiдомлювала, коли штовхала боком портфеля шкiльнi дверi. Важкий портфель вiдтягував плече, що й так мучилось м'язовою втомою, вона ж крепатура, пiсля вчорашнього. Перший - фiзика, i цей факт не наповнював мене оптимiзмом. Хоча - чим же бути невдоволеним, адже, по-перше, бiльшiсть вчителiв ставилась до одинадцятикласникiв толерантно; по-друге, фiзик надзвичайно поважав усiх учнiв, що встигали на рiвнi вище середнього. Я, звичайно ж, до обох груп належала. Так, чого ж менi бажати, симпатичнiй, не закомплексованiй, розумнiй - кращiй ученицi школи, чому так на мене дiють дрiбнi проблеми?
Ет, краще обiйтися без фiлософiї, вiд неї на душi ще тяжче стане. Якось - я сподiвалась, якось все владнається. Урокiв було п'ять - не шiсть, не сiм, але все ж цiлих п'ять! - та все ж я знала, що врештi-решт потраплю додому. Там скину цей тягар, свiт посвiтлiша...
У вестибулi я привiтно хитнула головою знайомим, завернула в коридор, стiни якого пiдпирали локери. (Локерами в нашiй школi йменували високi шафки на двi персони для одягу верхнього та спортивного, книжок та всякої всячини). Як привiлей я мала особистий локер, в ньому й полишила пальто та суттєву частину маси портфеля. Це робилося якось автоматично, я особливо не задумувалась над рухами. Сiрий невроз та бiль у м'язах заповнили всю мою iстоту. Так i дiсталася до кабiнету.
Урок проходив як у туманi. Я порадiла, що робити на дошцi домашнi задачi на закон Ленца викликали не мене: не те, що я б не змогла гiдно виконати потрiбне, але я надавала перевагу сидiнню наодинцi зi своїм бурхливим внутрiшнiм свiтом за партою. Потiм ще був такий собi конспект по самоiндукцiї... чому мене покидало вiдчуття реальностi того, що вiдбувалося? Нiби земля вилетiла з-пiд нiг.
Десь посерединi уроку я згадала, що треба отримати в класного керiвника пiдручник з iсторiї України. Їх тiльки на тому тижнi знайшли в пiдвалах шкiльної бiблiотеки; до того ж усього лиш 16 книжок. Доти iсторик наш дозволяв учитись тiльки по конспектах, але його терпiння закiнчувалось. "Так," - вертiлось у головi, - лиш би не забути, лиш би iз дзвоником одразу туди полетiти, щоб ранiше за iнших."
Фiзик не встиг довести конспект до логiчного завершення - дзвоник завадив - тож домашньої по новiй темi (як i по старiй) не задав. Я чомусь навiть не особливо зрадiла тому.
Прогуркотiла сходами з четвертого на перший - i, в довершення до всього кабiнет був зачинений. Зразу згадала, що по вiвторках наша класна в школi лише з третього уроку. "От ...!" - i я рушила сходами в зворотному напрямку.
Голова гаряча, тiло хиталося з боку в бiк, вiдчуття були, нiби в мене саме пiк грипу. Але все не як у романтичних книжках: я не втратила свiдомiсть, i не впала на сходах, i, вiдповiдно, мене не пiдхопив симпатичний чорнявий молодик з паралельного (та там i нема таких!). Що ж, цей свiт не романтичний.
Iсторiю я перепочивала так само, як i фiзику. Тут хоч би можна - i варто - було вслухатися у вiдповiдi однокласникiв, бо саме на iсторiї за традицiєю мали мiсце бiльшiсть учнiвських ляпiв. Правда, цей раз бiльше хотiлося звiльнитися вiд мiгренi, анiж почути якийсь дотеп. I правильно, щасливий той, хто не сподiвається даремно. Єдиним вартим уваги моментом у "фронтальному опитуваннi" була невеличка обмовка Данила Красноскеля, що повiдував класу про трагедiю Пiвденно-Захiдного фронту пiд час оборони Києва. Наприкiнцi, либонь, вiд кризи жанру, вiн видав фразу: "А генерал Кирпонiс тодi... пСмер". На це iсторик вiдгукнувся: "Аякже, вiд розриву серця - iнфаркт мiкарда!" Навiть це мене особливо не звеселило.
На сходах - униз, до кабiнету англiйської - мене наздогнала Уляна, подружка моя. Ми дуже близько дружили i, як правило, з урокiв та на уроки ходили разом. Але того ранку нашi хвилi якось не спiвпали, i ми хiба привiтались через клас похитуванням голови.
-Владо, не тiкай так швидко. Щось сьогоднi ти просто невловима.
-Я? Ха-ха, невловима ледi в шатах на бiлому - нi-нi, певнiше вже на вороному конi, красуня-володарка?
Уляна i собi захихотiла (правду каже пiдручник з англiйської: schoolgirls often do giggle), i ми плiч-о-плiч подалися далi. Шкiльнi сходи - чим не Безкiнечнi, враховуючи, скiльки разiв туди-сюди ними прямуєш регулярно.
-Боже, Владо, знаєш, пiсля лiта мене в цих стiнах так часто на ностальгiю пробиває.
-Розумiю, розумiю. - я посмiхнулася. - Сама на це страждаю. Правда, не зараз: сьогоднi мене муха-цеце - вкусила. Тому не до ностальгiї!
-А я, знаєш, по-iншому не можу. - в Уляни замрiянiсть завжди була характерною рисою, вираженою прямо нiби в якоїсь лiтературної героїнi. На капуснику на честь випуску з дев'ятого класу їй дали "звання" "Дитя не нашого сторiччя". - Ми з тобою стiльки всього пережили тут! Пам'ятаєш, ми вчилися лише в першому класi, а вже намагалися - i змогли ж! - вберегти фiлософський камiнь од Вiдомо-Кого!
СТОП-СТОП-СТОП-СТОП! - я очманiлим поглядом вилупилась на подругу, а та спокiйно вела:
-А екзамени дев'ятого класу - тодi це видавалось таким жахливим, а зараз... - коротше, "Сумно, страшно, а згадаєш - серце усмiхнеться".
Все пiд контролем. То була всього-на-всього слухова галюцинацiя, викликана загальним ослабленням органiзму, включаючи iмунодепресiю та авiтамiноз (авiтамiноз? Який у серединi жовтня авiтамiноз?). Треба менше книжок читати про диво-хлопчакiв зi злими генiями, треба повернутися, нарештi, до реального свiту.
-Влада? - Уляна струснула мене за плече. - Ти що, до астралу подалась? На тобi лиця нема, i ти дивишся крiзь мене, начеб мене i не iснує.
-А хiба ти iснуєш? ... О, вибач, Уляно, це все приступ гострої мiгренi. Учора вчила цю тричi кляту другу свiтову аж до одинадцяти. - я намагалась звучати якомога натуральнiше.
-Нещасна! Я-то вирiшила наплювати й завалилась спати.
Тут по вухах рiзонув безжальний дзвоник. Якого ми зупинилися пiд репродуктором? Втiм, ми вже летiли геть вiд того мiсця, i, на щастя, я не запiзнилася.
II
Подвiйна англiйська з нашою радянською вчителькою-релiктом (стаж з 1950х!) - той урок, де можна було розслабитись, поглибитись у власнi думки. Хтось у цей час читав, перекладав, розiгрував якусь чисто англiйську ситуацiю-дiалог... Плин моїх думок переривали речення, якi я мала виректи чи перекладати у свою чергу в ланцюжку, тому роздуми виходили уривчастi. Але я таки встановила свого роду "автовiдповiдач" для уроку, а сама намагалась розiбратися з ситуацiєю, в яку потрапила.
Нi, лишень "менше книжок на нiч читати" не зарадить. Якби-то все було так просто! Та я книжки не тiльки читала, я ще їх переживала. У прямому розумiннi.
Вже давно не могла я згадати, коли вiдкрила такий дар - навiть першу вiдвiдану книжку заховала iмла рокiв. Вочевидячки, то була середина третього класу i "Айвенго" - хоч, може, "Пригоди Шерлока Холмса"? Не була спроможна я й докладно пояснити, як саме опинялась "усерединi" iсторiї. Та завжди знала, що все вийде, i, повернувшись, я виявлю: тут часу зовсiм не пройшло.
Втiм, закони ось таких турiв були, хоч i неписанi, достатньо чiткими. Щоб перенестися, потрiбна була якась зачiпка - предмет (найкраще - артефакт), детально описаний у творi, або ж музика, що могла би там звучати. I зовсiм не до кожної, хай навiть дуже цiкавої, книги я могла потрапити: необхiдна менi, немов розвiдниковi, була якась стабiльна легенда, щоб я органiчно вписалась у сюжет. А я вкрай рiдко ставала кимсь iз героїв, бiльш любила бути самою собою, єдиною та неповторною. Нарештi, пiд час перебування "в книзi" я або повнiстю вiрила в легенду, в рамки якої себе поставила, або ж принаймнi не пам'ятала жодних деталей розвитку сюжету вкупi з тим, що потрапила туди виключно власною магiєю та "for fun".
Тут мене захлинула хвиля ностальгiї, справжньої високої ельфiйської. Вже так давно, в серединi восьмого класу, я вiдкрила для себе "Володаря перснiв" - i справив вiн на мене чомусь бiльше враження, нiж будь-яка книга до нього, i навiть пiсля нього. Якi то були золотi часи! I скiльки вже разiв я перебирала найдрiбнiшi намистинки своїх спогадiв про Середземелля, тамтешнi пейзажi та типовi iнтер'єри, найменшi подiї того часу. Нiколи я не могла зрозумiти - але чомусь ти не менш завжди схилялась перед виключним самопожертвуванням Фродо, надзвичайною вiрнiстю усiх його друзiв. Найекзотичнiшим для мене ж був Арагорн - здається, вiн i справдi ставив долю свого народу вище за особисте щастя; я ж звикла до того, що як королi так i заявляють, то з чисто популiстських мотивiв. Так, так, жодна fiction не вносила такого "облагородження" в мою душу, позбавляючи це слово iронiчного звучання...
...Ще з того часу без фентезi - звичайно, воно мусило бути якiсним - я вже не могла. Правда, "Володар перснiв" я до цього жанру нiколи не вiдносила: крiм елементiв антуражу, ця книга надто рiзко вiдрiзнялась вiд бiльш сучасних менi "неоказок". До речi, саме, скорiше за все, антураж - ось що мене вабило в пухких томах провiдних видавництв епосу меча i магiї.
Дзвоник, як завжди, наповнений наймiстичнiшими значеннями, вигнав мене в коридор: кабiнет треба було провiтрити. Згадавши про пiдручники, я метнулася до нашого класу. Це було близько, лише перетнути вестибуль та пройти трохи коридором. На диво, я виявилась лише третьою з усього класу. Але ясно було, що чекати доведеться довго: класна нiяк не могла знайти листочка, на якому ми розписувалися в отримуваннi книжок.
Менi до горла зненацька пiдступило вiдчуття нудоти, пiдлога вже вкотре майже висмикнулася з-пiд мене. Я змушена була схопитися за парту, на якiй лежали стовпчиками пiдручники, тодi й сiсти на неї, мiцно тримаючись за стiльницю. Затьмарення ледь вiдлягло. Я вхопила з купки одну з книжечок iз твердим намiром не вiддавати в жодному разi, розгорнула та почала листати в пошуках малюнкiв. Неподалiк тим часом Ольга й Мар'яна обговорювали якогось Темного Ельфа. Я вiдмiтила про себе: треба буде неодмiнно поцiкавитися сим опусом у дiвчат - не можу ж я дозволити собi пропустити бодай одну таку епопею. А ще, споглядаючи дану сцену зi свого кутку я нiяк не могла позбутися цього трилерного почуття дежа вю.
До крихiтного нашого класу почали забиватись iншi дiти, зокрема й Уляна. Вона вiдчайдушно намагалась протиснутися вiд дверей до мене, але це вдалося їй не одразу.
З напiввiдчинених дверей долинули п'янкi солодкi пахощi здоби з корицею: либонь, вийняли з печi на кухнi. Менi шалено запраглося отiєї булочки, адже кориця була моєю улюбленою спецiєю ще задовго до знайомства з планетою Дюною; пiсля ж прочитання кiлькох книжок сього циклу (що, власне, зовсiм не припали менi до душi) я навiть каву вже без корицi не пила.
Уля таки наблизилась, стиснула мене за руку, iншою ж рукою схопила ще один примiрник "Iсторiї".
-Дивись, не передави променеву артерiю. - сказала я.
-Я лиш не хочу, щоб ти iзнов кудись утекла. Стiльки всього з тобою обговорити б! Хоча б на якiй виставцi ми з татом були на вихiдних.
-Свiт, бачу, ловить мене - та не спiймає. - я вiдзначалась здатнiстю цитувати класикiв ще частiше за Уляну. - Не дамся!
Та висловила почуття, якi й треба було, вислухавши подiбний дотеп. Тут at last наша класна видобула з якоїсь теки листочок i повiдомила нас, що готова записувати.
-Ми першi! Ми тут чекаємо з самого початку! - Оля й Мар'яна кинулись до вчительського столу напролом крiзь лабiринт парт; я - мовчки, але з не менш рiшучим, просто-таки залiзним виглядом, - за ними. Ось i сталося, мене вiдмiтили, i я була вiльна.
-Владо, йдеш уже? Може, зачекаєш на мене? - я подумала про перспективу слухати повнi захоплення описи якихось модерних композицiй в одному пакетi з iсторiєю, як Уляна познайомилась i потоваришувала з вiльним митцем - їх автором... Рiшенням моїм стало: доста вже на сьогоднi мучеництва.
-Залюбки б - це ж ти на "Iнших реальностях поруч" була? Бач, як я здогадалась. Але видиш, я помру зараз без гарячого пирiжечка, а вони ж розлiтаються, як... Як гарячi пирiжечки, коротше. То ще якось поговоримо.
-Ну гаразд. - трохи посмутнiла та витягла губки вона. - Ну бiжи, Владо, їх же справдi миттєво розкуповують.
До їдальнi я встигла-таки - на тацi ще лишалося хлiбобулочних виробiв з десяток. Одразу вiдхопила чималий кусень запашного, пухкого, солодкого, з темно-брунатним припорошенням. О, цей нi з чим незрiвнянний аромат i присмак цинамону!
Але насолодитись витонченою випiчкою, як слiд утаємниченому гурмановi, менi завадив цей регулярний, цей чомусь непристойний брязкiт мiдi (чи то нержавiйка?). Принаймнi на цей раз я була достатньо далеко вiд джерела дзвону та достатньо близько до кабiнету. То, заковтнувши вуглеводну субстанцiю до кiнця, я заскочила на своє мiсце i склала рученьки на партi. Урок був як двi краплi води схожий на попереднiй. А я спробувала розкрутити вузол думок i спогадiв далi.
На чому ж я закiнчила? "Володар перснiв" - та нi, це я себе завела надто далеко в iнший бiк. Хiба ж через цю унiкальну книгу я загналася в глухий кут лабiринту дiйсностей? Нi, по-справжньому все почалося, коли в тому ж восьмому - вже у травнi - прочитала я "Гаррi Поттера". Цiлеспрямовано, адже принципово читала останнi бестселери та моднi видання. З натякiв, розкиданих по книгах - а я спец iз знаходження таких речей - я зрозумiла, що ГеПе народився в тому ж 1988 роцi, що й я - i легенда до гепталогiї створилась сама собою.
Отже, мiй тато став колишнiм ґрифiндорцем, що обрав пiсля Гоґвортсу не чарiвний спосiб життя. Завдяки його дружбi зi своїм старим директором я змогла чинити так: добу проводжу в Гоґвортсi, тодi її ж - у рiднiй, як я вiдтепер казала, маґлiвськiй школi. Таке забезпечував мiй часоворот, а також портал мiж дiвочою спальнею в Ґрифiндорськiй вежi та альтернативним варiантом моєї квартири, прихованим у п'ятому вимiрi. Згодом все бiльшало зв'язкiв мiж двома свiтами, так, один з моїх друзiв по школi, старший на рiк Володимир "став" таким само "подвiйним учнем", як i я - хiба вчився в Дурмстрензi; ми з ним зустрiлися й "викрили правду" на фiналi чемпiонату свiту з квiдичу. Для введення елементу фарсу я переклала "Володимир" англiйською як "Волдеморт" (а що, це, по сутi, не правда?).
I вже з середини лiта 2002 року (по-моєму початок "Келиха вогню" - цей самий фiнал чемпiонату) я жила абсолютно подвiйним життям. Кожен день, крiм лиш середини лiтнiх канiкул, мав свого двiйника. Хай я знала, перебуваючи в справжнiй реальностi, що днi-дублi - майже тiльки витвiр моєї уяви. У чарiвному свiтi цей факт вивiтрювався з моєї пам'ятi, зате в iншому дiйсне моє життя iснувало в якостi рiвноправної частини вигаданого. Я i регулярно переживала з Гаррi та Гермiоною поточнi гоґвортськi проблеми, i жалiлась їм, як багато задала математичка в тiй, маґлiвськiй школi.
Вiдкривалося стiльки цiкавого, того, що залишилось поза рамкою кадру книжок англiйки (чи шотландки, хто там її знає). Але ось якийсь перiод тому з'явилися першi побiчнi ефекти. Описаний свiт удирався в мiй, вони перемiшувались - а я так хотiла зберегти стабiльнiсть, вборонити особисте життя вiд абсурду та сюрреалiй. Я любила фантастичнi сни, i навiть була не проти певної долi кошмарiв - як стереоскопiчних фiльмiв жахiв - але сни мали залишатися снами i не посягати на дiйснiсть.
Ще противним було те, що мiй органiзм не лишився осторонь спочатку виключно психологiчного негаразду: перед грипозний стан, мiгренi, нездатнiсть виспатися... Так, цi проблеми зi здоров'ям типовi для всiх у випускному класi - але ж я, Влада Безмежна - то не є всi!..
I все ж останнiм часом я страшенно прагнула читати класичне фентезi. Чомусь така ностальгiя мене туди тягла...
Але нi! - зiбралася я врештi. - Я не буду краплю за краплею втрачати здоровий глузд. У мене стане волi зав'язати!
I дзвоник провiв риску пiд моїми рефлексiями.
* * *
Разом з усiма мене винесло з кабiнету. Уляна вже чекала бiля дверей. Я слабко посмiхнулася, як посмiхаються герої, що врятували свiт, але надто багато за це вiддали - i тепер помирають на руках друзiв (ну iнодi, заради хепi-енду, можуть i не помирати).
-Дойч? I по хатах? - я спитала подругу тоном, що показував: до моменту "по хатах" я можу й не дожити. Це була частина повнiстю адекватного поведiнкового комплексу старшокласникiв. Та я чомусь схильна була розглянути свою поведiнку як щось лиховiсне.
Але Улине лице осяяло, вона схопила мене за руки й трiшки потрусила.
-Владо? Ти ще не чула? У Тетяни Федорiвни молодший син зламав ногу, вона тепер за ним доглядатиме. Тому додому, ми вiльнi, вiльнi, мов вiтер, мов хвилi у морi бурхливiм... Ти на тролейбусi?
-Так. - одказала я. - Сьогоднi я не так тепло вдягнена, аби крокувати при цьому вiтрi аж до "Золотих ворiт". Тому - бувай, до завтра. - я збрехала, насправдi ж я не поїхала з Уляною на метро, бо гостро потребувала ще дозу самотностi.
-Що ж, бувай, завтра побачимось. - подруга виказала трохи розчарування - рiвно стiльки, як слiд у такi моменти.
Я рушила до локера за верхнiм одягом.
III
Draußen було neblig und wolkig, наймерзеннiший тип дощу то нiби мрячив, то передумував. Фарбованi пастельно-блакитним, шкiльнi стiни видавались сiрими, мжичка забивалась в очi.
Я перетнула двiр, куди виходили вiкна внутрiшньої поверхнi П-подiбної будiвлi школи, де паркували машини батьки, що забирали дiточок. Крiзь вiдкритi широкi ворота я покинула пришкiльну територiю. До зупинки дiсталась без пригод; там сiла на лаву пiд навiсом. Дощ трохи посильнiшав.
Клятий тролейбус не їхав та не їхав. А я страшенно хотiла додому, зайти туди, зачинити за собою дверi та нарештi розслабитись. Ноги пiд ковдру, голову на подушку, turn on the music, чашка паруючого чаю. Я не думала, що коли я буду одна у своєму домi, то думки мене обсядуть ще щiльнiш - навпаки, чiплялась за прислiв'я "Удома й стiни допомагають". Так, рiдний дiм - єдинi можливi лiки.
Вiд вогкого холоду розболiлося горло. Я завжди ненавидiла це вiдчуття, коли горлу холодно, i щось там шкребеться: як таке починалось, навiть Strepsils extra-strong були надто тимчасовим полегшенням. Я зрозумiла, як менi потрiбен гарячий напiй, i зайшла за рiг, де притулився кавовий автомат. На щастя, монет у гаманi стало на порцiю мокачiно - гривня сiмдесят п'ять. Я з насолодою ковтала сумiш шоколаду, кави й вершкiв - у такi моменти вiдкидалося моє справедливе презирство до розчинних кави, шоколаду й вершкiв.
З кiнця кварталу загуркотiв тролейбус. Я влила в себе залишки мокачiно та понеслась до зупинки. Усупереч законам жанру я на нього встигла. Парасольки в мене не було, i хоч це змусило мене перетворитись на хлющика (це - якась, певно, тваринка, завше мокра), та дало виграш у швидкостi. Радiла я - ще б пак! - зарано, бо транспортний засiб виявився вщент забитий. Притиснулась тодi до поручня та абстрагувалась. I це було дарма.
Тiльки надзвичайним зусиллям волi я витягла себе з-пiд перехресного вогню у вiддiлi таємниць, з сутички, що мала мiсце в глупу нiч кiнця червня цього року. Чи мала мiсце лише у хворобливiй уявi читачiв "Ордену Фенiкса"? Щось останнiм часом не налаштувавшись на наступний за сюжетом день, але "вiдключившись", я "за замовчуванням" опинялась у цiй митi. Її хаотичнiсть притягувала хаотичнiсть людської душi? Чи злий фатум затягував мене саме туди, де був ризик розпрощатись iз життям, бо хотiв мене позбавитись? (I, мiж iншим, таке питання, над яким я досi нiколи не задумувалась: а чи безпечнi мої мандри, чи можна в них померти, хоча б?) Вiдповiдей я, безперечно, не знала. Але кришталево яскраво тепер пломенiли двi й так, у принципi, вiдомi речi. По-перше, треба було якомога скорiше опинитись удома - тiльки це було виходом. А по-друге... так, тепер довелось усвiдомити, що iще один вiзит до iрреальностi - i я з'їду з глузду, назавжди, можливо, втрачу власне "я".
Пневматичнi дверi зi свистом i ляскотом розчинилися, i я вискочила з них. Бодай зупинку не проїхала. Хоч чого там, навiть проґав я її - на наступнiй-то, кiнцевiй, не зiйти було нереально.
Я почимчикувала узвозом, зараз пустельним та сiрим, угору. Пертися було нелегко, тим паче при тому, що повiтря тиснуло всiєю своєю свинцевiстю. Та й два квартали не з коротких - це неблизько. Я шкандибала, повз мене тяглися голi й мокрi каштани, i все-таки вiдстань мiж мною та домiвкою скорочувалась.
* * *
Ось i мiй охайний триповерховий будиночок. Невеликий: лише два пiд'їзди, вiсiмнадцять квартир. Навiть у таку погоду не можна було не вiддати йому належне: милий, охайненький, рудуватенький. Червона цегла в туманi - мовби старий добрий Iмлистий Альбiон, де в цей самий час... Нi, нi, з мешканцями чародiйного Альбiону я зав'язала.
Я переступила двi сходинки ґанку та одним розмашистим порухом натиснула кнопки "3" та "8" кодового замку. Обережно, без брязкоту, причинила за собою залiзнi дверi. Перевiрила поштову скриньку, як завжди робила. Пiднялась на другий поверх, вже який раз оглядаючи розвiшанi над сходами пейзажi ("авторськi фотороботи народного депутата NN - кандидата вiд вашого виборчого округу"). Бiля власних дверей стала, заворушила рукою по вiддiленнях портфелю, шукаючи зв'язку ключiв (що поробиш, жiноча сумочка є жiноча сумочка), нарештi, намацала її дармовис - вiдшлiфований шмат мiсячного каменю розмiром десь iз волоський горiх. Першi дверi броньованi, оббитi шкiрозамiнником кольору "бордо"; другi - класичнi дерев'янi лакованi. Я запалила свiтло в коридорi, клацнула засувками дверей, скинула додолу сумку, зняла верхнiй одяг.
Тут же, не перевдягаючись, я зайшла на кухню. Перевiрила холодильник на наявнiсть першого з другим; обiдати було зарано, то я заходилася сповнювати своє найбiльше бажання - поставила кип'ятити воду на чай. Пороздумувавши над чисельними коробочками й баночками ("Граф Грей", "Рушничний порох", "Чорний особливо велике листя", "Англiйський снiданок N1", навiть суданська троянда - на чому-чому, а на якiсному чаю наша родина не економила), я обрала суперелiтний мате (втричi дорожчий за будь-який iнший з наявних чаїв) - ситуацiя була непересiчною; i просто, така замучена, я на це заслуговувала.
Поки чайник закипав, я пiшла до своєї кiмнати ввiмкнути комп'ютер. Давно вже звикла використовувати його, як музичний центр, i бiблiотека МР3-дискiв, так само як i переписаних на жорсткий диск у форматi wma файлiв, вже розрослася до неосяжних розмiрiв. Тут же я почала прилаштовувати собi мiсце: присунула журнальний столик до зручного глибокого крiсла з високими бильцями, поставила на нього ялiвцеву пiдставку для гарячого посуду (мої вихователi, крiм усього iншого, вбили менi в голову, що справжня ледi нiколи не дозволить собi зiпсувати полiрування дерева жаром, рiдиною чи будь чим. Цi ж вродженi принципи не дали б менi поставити чай на кришку улюбленого пiанiно, хоча воно й знаходилось так близько вiд крiсла).
Ось я вже залила листячко окропом, зачекала, поки настоїться - i перенесла чашку, заварник та кухоль молока до кiмнати. Увiмкнула свiй улюблений альбом Рiчi Блекмора - "Fires at Midnight". Його музика - особливо з цього альбому - як жодна iнша захоплювала мене таємничiстю, натхненнiстю, мiстичнiстю. Я вважала її гiдною звучати при дворi наймогутнiших володарiв Середньовiччя, хоча, мабуть, i простий люд вiддав би їй належне. Гiтара - нi, так звучати можуть лиш лютня чи арфа - нiби переносила до iншого, чарiвного свiту. Естетичну насолоду збiльшувала свiтломузика у вiдкритому на весь екран вiкнi останньої, дев'ятої версiї Windows Media Player.
Я розтягнулась у крiслi якнайкомфортнiше. З чайничка налила до чашки темно-зеленої паруючої рiдини, з молочника - бiлоснiжної; над чашкою злетiла хмарка пари, а в нiй самiй перекручувалися смарагдовi та бiлi спiралi, набуваючи все подiбнiших вiдтiнкiв. З незмiрним задоволенням втягнула я носом пару, примружуючи очi - струменi у чашцi злилися в однорiдне кремове море найприємнiшого кольору.
Нарештi я вiдiрвала погляд вiд поверхнi рiдини та поставила чашку на широкий зрiз стовбура ялiвцю. Я оглянула iнтер'єр своєї кiмнати - проти годинникової стрiлки. Справа вiд мене, в кутку, розкладний диванчик, охайно застелений пледом; подвiйна дзеркальна шафа-купе, масивнi дубовi дверi; тодi височезна засклена книжкова шафа, комп'ютер з усiм причандаллям на довгому столi, що тягся далi вздовж вiкна, чорне пiанiно, дуже старе на вигляд, а втiм бездоганно настроєне - i моє продавлене квадратне червоне з золотавим гаптуванням крiсло. Якийсь час я ще гледiла на пейзаж за вiкном. Каштани вже встигли повнiстю облетiти, i їх свинцевi стовбури й вiти, дуже чiткi, хоч i в однiй кольоровiй гаммi з сiруватим небом, становили собою картину геть у дусi Алана Лi (i цiлковито в моєму дусi, мiж iншим). Завжди обожнювала пейзажi, що могли б iлюструвати якiсь фентезi-епопеї. Так, у цьому свiтi є чимало доброго й цiкавого для мене, але звернути з шляху свого я вже не могла. Тим паче, що з двох колонок вже лунали заокеанськi "дикi танцi": "Wild were the winds that came in the thunder and the rain..."
Я знову узяла до рук чашку. Крiзь товсту керамiчну стiнку мате приємно грiв долонi, вже проявляючи свою легендарну заспокiйливу здатнiсть. Смарагдово-кремова поверхня пробiгла легкою хвилею.
Я пiднесла чашку до роту та зробила великий довгий ковток. Метикуватий мотив на лютнi голоснiшав та заповнив мої вуха: "Follow the storm, now I've got to get out of here..."; я вiдчувала солодкувато-гiркий смак мате на язицi поки, вiдкинувшись на спинку фотеля, швидко провалювалась у чорний простiр, летiла крiзь нього, врештi зупинилась, i проявились контури нового iнтер'єру.
IV
Кiмната, в стелю якої я, лежачи на спинцi крiсла й закинувши голову, вирячилась очима, разюче рiзнилась вiд попередньої. Хоча б ця сама стеля - вона вiдтворювала нiчне захмарене небо над замком (sic!). Тому здавалось, що нiде не крiпляться три масивнi ланцюги, якi пiдтримували велике свiчадо. Шовковi шпалери на стiнах, ґрати камiну з химерними вензелями, килим з найм'якiшого пуху на дубовiй пiдлозi, який до того ж не зношувався, темно-синi цупкi гардини iз срiбними вишивкою, китицями та торочками - це на величезному вiкнi; навпроти ж зараз отак закритого вiкна - дзеркало, що не поступалось йому розмiрами. Врештi, крiсло, в якому я розмiстилась - у тому свiтi його вiднесли б за стилем до пiзньої готики чи раннього Ренесансу й неодмiнно додали б, що в таких сидiли жорстокi тирани на кшталт того ж Рiчарда III; менi ж було байдуже. Головне - воно таке зручне! Моє улюблене крiсло! Моя улюблена маленька вiтальня! Нарештi я повернулась додому!!!
Я пiдiйшла до iнкрустованого столику в кутку закрити книжку, що там лежала. Пухкенький томик "з золотими берегами" в оправi iз брендовою назвою "Київська школярка i випускний екзамен". Остання частина модної в нас декалогiї моєї, мiж iншим, кузини, княжни Дани. Серед деяких з нашого кола достатньо розповсюджена пристрасть до писанини, але лиш у неї вийшли "книги, що затягують" - чула, як таким чином їх рекомендували. Хе, знали б вони... Та таїни своєї я не повiдаю нiкому.
Я повернулась обличчям до решти кiмнати. Як i завжди, тут пройшло не бiльше кiлькох секунд, хоча там... там я провела добрих три мiсяцi, трохи бiльше, нiж зазвичай. Так, жаль, мабуть, тепер нiколи не зможу я влаштовувати такi "сафарi". Все бiльше ризик, що я втрачу контроль i не зможу повернутися.
I тут я згадала про проблеми. Вони тодi змусили мене втекти до того милого свiту любої кузини, з яким я вже так здружилася за майже десять рокiв (знала б вона!) По-перше, фактором психологiчного дискомфорту було те, що ще лишалося кiлька мiсяцiв до мого повнолiття. Звичайно-звичайно, я вже ось кiлька рокiв як ясно дала зрозумiти своїм опiкунам-регентам, що геть не потребую їх послуг. Вони зрозумiли одразу - i добре, iнакше менi б було їх дуже шкода. Тобто взагалi мiй поки що молодий вiк менi нiколи не ставав на завадi.
Справа-то була в iншому, причину головного болю я мала цiлком об'єктивну. Так, правi всi, хто заявляє: втечi вiд реальностi до добрих наслiдкiв не призведуть. Я хотiла побути кимсь iншим, забути про цю загрозу моєму абсолютизму в Яв'у - а отримала тiльки цiлковите виснаження. Ще б трохи - i я могла би забути про свою справжню сутнiсть. Хоча - нi, я Влада, i цього нiхто й нiщо не похитне. Все ж, повернувшись сюди, де нiчого не змiнилося... Хiба опущу я руки?
Адже лише на однiй людинi все зiйшлося. Вiн, колись мiй "старший друг дитинства", зараз, бачте, далеко просунувся на нивi мислительства заради блага людськостi. I тiльки його послуха наша Рада чародiїв, якщо вiн висуне - а вiн висуне-таки! - iдею, що демократiя - можлива й вигiдна реальнiсть. Так, лише я була у демократичному (хоча б за зовнiшнiми атрибутами) свiтi, усi ж iншi розглядали країну, де "править народ", тiльки як потiшний антураж романiв, Даниних чи подiбних до них.
То що ж робити?
Я заходилась мiряти кiмнату великими, владними кроками, заклавши руки за спину, випроставшись в увесь зрiст та василiсковим поглядом дивлячись прямо перед собою. Я була закохана у свою ходу, як i в усе iнше; вона мене заспокоювала та допомагала вiдчутися самою собою. Я навiть зiйшла з килимка на неприкриту дiлянку дубової пiдлоги, щоб кожен крок моїх високих чобiт був лунким. Оця луна... "Лунко б'є холоднi клоки старовинний пендулум..." Ох, чим я тiльки мiзки не засмiтила пiд час "вiдпочинку"!
Але, здається, щось iз цього може й знадобитися. Так, так, виходить, я мандрувала за свiжим досвiдом, за iдеями - i цього набралася. В однiй з чисельних книжок, у яких я намагалась там забутися, подiбну проблему пробували вирiшити елементарно. Кришталева карафа золотавого вина - як воно там називалося - сторiчного токайського. I трохи бiлого порошку. Як менi досi таке не прийшло до голови?!
Все. Вiдiгнана остання хмаринка вiд мого чола.
Я пiдiйшла до важких дубових дверей та вiдчинила їх назовнi, так стрiмко, як тiльки дозволяла їх величезна вага. Вздовж стiн кам'яного проходу, що яскраво освiтлювався магiчно посиленими смолоскипами, вишикувалися мої особистi охоронцi. Вони вiдсалютували менi мечами - я милостиво всмiхнулася.
З того кiнця проходу з'явився хранитель Великої Бiблiотеки Яв'у, який при моєму дворi займав одне з найважливiших положень. Я тепло ставилась, якщо можна казати, нiби я взагалi здатна на такi почуття, до цього старого, бо вiн уособлював для мене Книги. А Книги були не лише джерелом моєї влади, як явним, так i потаємним, а й тим єдиним у свiтi, що я справдi обожнювала, що давало життєву наснагу. Але навiть цей чесний сивочолий мудрець, радник, якому я найбiльше довiряла, не знав про мене майже нiчого.
-Володарко! - вiн звернувся до мене пiсля встановленого церемонiєю мiнiмуму поклонiв. - Вже давно чекає в Срiбно-Нефритовiй залi...
-Я знаю, знаю, хто й навiщо. Можеш не продовжувати. - вiн зайвий раз уклонився. - Накажи, аби йому принесли його улюбленого вина - як i я, ти знаєш, якого. Най вiдкоркують пляшку з того чудового врожаю, що був шiсть разiв по двадцять рокiв тому.
Вiн вiдiйшов. I перед тим, як виконати залежну тiльки вiд мене частину щойно створеного плану, я нарештi знайшла вiдповiдь ще на одне питання. Воно мене мучило вже тривалий час: чому я почувалась трохи не по собi, "навчаючись iз Гаррi Поттером". Це ж так просто! Чого це тiльки заради перебування в одному класi з героєм я вiдправила себе до Ґрифiндору - ну хiба ж у мене пiдхожий для того характер?