Масляк Петро. Розстрiляний автобус

Розстрiляний автобус

Роздiл 1

В цей дощовий пiзнiй листопадовий вечiр жовтий автобус "Богдан" повiльно їхав київською вулицею Василькiвською. Фактично це вже був не вечiр, а нiч. 30 хвилин на першу годину ночi. Тарас мiцнiше пригорнув кохану до себе, вiдчуваючи приємне збудження. Студентка факультету психологiї, остання його пасiя, дiйсно була вельми гарною i сексуальною. Виглядала як класична секс-бомба. Висока, ставна, з iдеальною формою нiг, доречно усмiхнена i доречно серйозна. Вона належала до того типу жiнок, поглянувши на яких у чоловiкiв виникає важко переборне бажання озирнутися, пройшовши їх. Молодий слiдчий Тарас Маруш вимушений був залишити свою машину оддалiк на вулицi Василькiвськiй. Оксана не хотiла, щоб вiн приїжджав до неї в гуртожиток машиною. Дивна примха дiвчини лише веселила молодика. 99 iз 100 дiвчат були б лише радi, якби за ними заїжджав до гуртожитку хлопець на такiй крутiй тачцi. Але Оксана була iнакшою. Оригiнальна i непередбачувана, вона поєднувала в собi здавалося б непоєднуване: стратегiчне чоловiче мислення з тактичною жiночою безпосереднiстю i чарiвнiстю. 458 автобус повiльно проминув молодят i продовжив свiй маршрут вулицею. Тарас з Оксаною поїхали до хлопця додому, а автобус i далi вперто рухався по прямiй.

Бiля величезного бiлого корпусу унiверситету iменi Тараса Шевченка вулиця повертала лiворуч до Нацiонального виставкового центру. Однак знуджений автобус, ледве повертаючи колесами, продовжив рухатися по прямiй поки його не зупинило невелике дерево, висаджене лише мiсяць тому бiля в той час уже закритої станцiї метро. Автобус практично не постраждав. Свiтло горiло в салонi, але з нього так нiхто й не вийшов. Дощ продовжував йти i далi. Автобус з вiдчиненими дверима приречено стояв пiд потоками води. До його вiкна прихилилася самотня грацiйна дiвоча голiвка. Здавалося, що дiвчина визирає назовнi, вирiшуючи для себе, чи то їхати далi, чи може нарештi вийти в цей непривiтний сльотавий свiт. Гарнi сiро-блакитнi очi здивовано дивилися в запотiле вiкно. Однак їх здивував не дощ на вулицi, а щось чи хтось у салонi. Очi належали ще зовсiм юнiй мертвiй дiвчинi.

В той пiзнiй час у салонi автобуса знаходилося семеро пасажирiв i водiй. Всi вони були мертвими. Подiбного масштабу i рiвня загадковостi злочину столиця ще не знала. Не був зрозумiлим його мотив. Мiлiцiя схилялася до версiї, що злочин вчинив якийсь манiяк. Пасажири були абсолютно випадковими людьми, нiяк мiж собою не пов'язаними. Нiхто з загиблих не представляв кримiнальний свiт. У салонi не було людей дуже заможних чи взагалi тих, яким хоча б у чомусь можна було б заздрити. Не виявлено i жодної родинної чи любовної пари. Нiяких слiдiв пограбування не знайшли. Складалося враження, що цей здавалося б безпричинний, безглуздий злочин вчинив якийсь привид.

Юна красуня, яка схилилася до вiкна, поверталася з якогось концерту, куди їй дали, як винагороду, квиток на фiрмi, де вона працювала. Так як iншi пасажири взагалi не давали нiякої поживи для формулювання хоча б якоїсь версiї, мiлiцiя вчепилася в цю нещасну дiвчину, вважаючи, що це її уколошкав якийсь невдаха-коханець, котрий таким чином помстився за зраду. Однак i такi мiркування завели слiдчих у глухий кут. Справа повисла, слiдчi занепали духом, керiвництво продовжувало тиснути, а результатiв нуль. Тут i згадали про молодого i норовливого слiдчого Маруша, який мав необачнiсть привселюдно заявити, що зi стовiдсотковою вiрогiднiстю в день трагедiї саме цей автобус об'їхав його автомобiль за адресою Василькiвська, 90. Саме на нього й повiсили справу, сподiваючись руками начальства збити пиху i гонор "червоному диплому" найпрестижнiшого ВНЗ країни. Тарас розумiв ситуацiю, але й виходу нiякого не мав. Тому мусив, вiдклавши все iнше, взятися за розслiдування, усвiдомлюючи, що швидше за все його чекає повне фiаско.

В унiверситетi хлопець написав магiстерську роботу з причинно-наслiдкових зв'язкiв у кримiналiстицi. Робота вийшла доволi цiкавою. На її захист прийшли студенти i викладачi з iнших кафедр юридичного факультету. На вiдмiну вiд своїх колег, якi вважали, що безпричинний злочин можна викрити лише випадково, Тарас дотримувався iншої думки. Колеги тому й повiсили на молодого слiдчого справу "автобусу мертвих", як її вже встигли охрестити в управлiннi, бо вважали - це справа рук якогось манiяка-збоченця. Мотивiв у його дiях нiяких. Щось перемкнуло в головi, взяв до рук автомата i вирiшив пострiляти. Може магнiтнi бурi, чи надто глибокий циклон, або повний мiсяць... Але ж причина все одно є. Нехай навiть i така. "Едiпiв комплекс", нещасливе дитинство, статева нездатнiсть. Мало що могло послужити першопричиною незбагненних злочинiв здавалося б цiлком нормальних i законослухняних людей. А тут ще й ситуацiя в країнi, яка перебуває у станi вiйни з агресивною, фашистською Росiєю. Величезна кiлькiсть зброї на руках, десятки тисяч людей, якi пройшли вiйну i бачили страшнi звiрства. Бездушне, байдуже, а то й вiдверто злочинне ставлення влади до захисникiв Батькiвщини. Амнiстiя росiйським терористам i переслiдування українських патрiотiв. Впевненiсть критичної маси населення в тому, що нинiшня влада пiсля Революцiї гiдностi зрадила iдеали Майдану, що до влади обманом прийшли агенти "кацапнi". Афектних причин може бути безлiч. Однак цiлком можливим є i те, що злочинець абсолютно усвiдомлено дiяв таким чином, щоб його вважали за манiяка. А насправдi вiн цим розстрiлом просто вирiшив якусь свою дуже глибоку i болючу проблему, яка не давала йому жити. Але яку?

Ця справа так всеосяжно заволодiла молодиком, що вiн майже забув про Оксану. Однак, вона невдовзi нагадала про себе, зателефонувавши Тарасу на мобiльний.

-- Зовсiм забув про мене? - лукаво запитала вона хлопця. - А я наївна думала, що таку красуню як я забути навiть в принципi неможливо. Яке розчарування.

-- Справа зовсiм в iншому, - почав виправдовуватися Тарас, - на мене повiсили цю справу з "автобусом розстрiляних" або "автобусом мертвих". Чув i iншi назви. Та й ти, напевно, теж? Глухий кут. Не знаю за що схопитися. Вибач, дiйсно забув про твою неземну вроду, - i собi пожартував хлопець.

-- А бакалавр психологiї тобi не може допомогти? - запитала з усмiшкою дiвчина. - Хотiлося б на практицi використати набутi в унiверситетi теоретичнi знання.

-- Зустрiнемося в недiлю i тодi й обговоримо всi деталi. А зараз мене викликає керiвництво. Буде вимагати прискорення розслiдування. На них теж тиснуть з самої гори. Цiлую, i до зв'язку.

Тарас поклав до папки документи i пiшов до керiвництва. Начальник управлiння був не сам. Розмова вiдбувалася в присутностi третьої особи, яку його безпосереднiй начальник назвав спiвробiтником Адмiнiстрацiї Президента. Той, пiсля привiтання, якось скептично окинув поглядом хлопця. Йому видно не сподобався вiк слiдчого i його бравий зовнiшнiй вигляд. "Чудово, - подумав Тарас, - це менi й потрiбно. Пiсля розмови справу в мене заберуть i я позбавлюся цього головного болю". Вiн стисло доповiв про стан розслiдування, не вдаючись в деталi i розраховуючи в своїй промовi не на власного керiвника, а на представника Адмiнiстрацiї. Потiм хлопця вiдiслали на його робоче мiсце, де вiн розслабився i радо чекав повiдомлення про свою вiдставку. Десь за пiвгодини його знову викликали до керiвництва. На цей раз начальник управлiння був в кабiнетi сам. Вiн запропонував пiдлеглому сiсти.

-- Спочатку ти не сподобався нашому куратору з Адмiнiстрацiї, - продовжив вiн розмову. - Але пiсля твоєї доповiдi його думка про тебе змiнилася. Вiн вважає вдалим вибiр слiдчого на цю резонансну справу. Думаю, тебе в Адмiнiстрацiї вже занесли до кадрового резерву. Однак, якщо завалиш справу... Ну добре, не буду тебе лякати. А тепер доповiдай менi все так, як воно є насправдi.

-- Дозвольте попередньо одне запитання?

-- Будь ласка.

-- З чим пов'язаний такий iнтерес Адмiнiстрацiї до цiєї справи?

-- Не знаю. Мене не втаємничили. Але наш куратор цiкавився тiєю дiвчиною, що притулилася до вiкна. Чи то вона чиясь там родичка, чи то коханка... Бог його знає.

-- Це погано. До цього я вважав, що бiографiї загиблих у цьому автобусi "прозорi". Тепер маємо першу невизначенiсть. Скiльки ще їх буде?

-- Розберемось. А тепер доповiдай по порядку.

-- З вашого дозволу почну з водiя. Iван Собчук. Заробiтчанин. Родина мешкає на Рiвненщинi. Знiмав у Києвi вчотирьох з iншими земляками однокiмнатну квартиру. Не пив, не палив, з жiнками оргiй не влаштовував. Сусiди кажуть, що ця четвiрка поводила себе дуже тихо. Нiяких скарг вiд жильцiв цього будинку не надходило. Раз на мiсяць їздив додому. Троє дiтей. Має власний будинок в селi Костопiльського району. Вбивати його в такий спосiб нi в кого не було нiякої потреби. Типова жертва простору i часу. Просто випадково опинився не в той час i не в тому мiсцi.

-- Далi.

-- Буду рухатися вiд водiя назад. За ним сидiв працiвник Київводоканалу Микола Сквирський. 35 рокiв. Не проти був випити, не обминав жодної спiдницi. Киянин. Батьки померли i залишили йому двокiмнатну квартиру. З кримiналом нi в минулому, нi нинi не знався. Наркотики не вживав. Жив день до вечора. Нiчим особливо не переймався. Стосунки з жiнками завжди були легкими, без надриву i вiчного кохання. Дружини не мав. Друзiв небагато, в основному спiлкувався з колегами. Убивати його було нi за що, та й нiкому. Типова жертва трагiчних випадкових обставин.

-- А може все таки тут якась жiнка замiшана?

-- Не схоже. Але продовжую. Поряд зi Сквирським сидiв доцент аграрного унiверситету Олекса Довбуш.

-- Як ти сказав? Олекса Довбуш?

-- Ви не помилилися. Дiйсно Олекса Довбуш. Так написано в паспортi. Прiзвище Довбуш не таке вже й рiдкiсне. Трапляється по всiй Українi. Ось батьки i вирiшили його назвати Олексою, щоб звучало героїчно. Однак нiчого героїчного в бiографiї цього вченого я не виявив. Звичайнiсiнький собi доцент, який викладав студентам i займався селекцiєю яблук. Мав невелику фiрму з продажу саджанцiв, де всiм заправляє його син. Нiяких надприбуткiв, природно, вони не мали. Так собi, ледве животiли. Мав дружину, яка працює в одному з павiльйонiв Нацiонального виставкового центру.

-- Може крутив романи зi студентками?

-- Нiчого подiбного. Дуже спокiйний, врiвноважений i я б навiть сказав дещо знуджений чоловiк передпенсiйного вiку. Вбивати людину за те, що вона присвятила своє життя виведенню нових сортiв яблунь нiхто не буде.

-- Згоден.

-- Продовжую далi. За цими двома сидiла одна без сусiда чи сусiдки та дiвчина, до долi якої проявили iнтерес нашi куратори. Олена Худiяш. Дiйсно гарна, фiгура чудова. Студентка старшокурсниця факультету кiбернетики Київського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка. Враховуючи її, так би мовити, антропометричнi данi я спочатку подумав, що саме через неї заварилася каша. Коханка чиясь, завагiтнiла ненароком. Стала "качати права", а нарвалася на розстрiл. Її коханець, чоловiк якоїсь доньки мiльярдера i мiг через скандал втратити все. Однак сьогоднi отримав першi результати поверхневого огляду тiл i всi мої припущення полетiли шкереберть. Вона виявилася незайманою. Нi з ким постiйно не зустрiчалася. Любовних iнтриг не плела. На фiрмi, де вона пiдпрацьовувала про неї були доволi високої думки. Вважали її однiєю з кращих Айтiшниць. Нiякої зачiпки.

-- Я теж на неї ставив, - почесав лоба начальник управлiння.

-- Можна продовжувати?

-- Давай.

-- На наступному сидiннi теж сидiло двоє. Бiля вiкна знаходилася домогосподарка Катерина Бiлогубська, яка поверталася вiд доньки додому. Та попросила матiр посидiти з онуками, поки вона з чоловiком ходили на концерт. Вдома на Бiлогубську чекав чоловiк, iнженер-будiвельник Київбуду. Поряд з нею сидiла студентка приватного унiверситету економiки i права Анастасiя Кохана.

-- Як ти сказав?

-- Анастасiя Кохана. Я теж спочатку подумав, що це якась помилка. Але нi, прiзвище справжнє. Але нiчого такого видатного в сенсi, "промовистого прiзвища" в неї не було. Дуже безбарвна i я навiть би сказав негарна дiвчина. Як кажуть в Українi - нi пицi, нi цицi. Хоча в сенсi сексуальному давно вже не дiвчинка. Була дуже неперебiрлива. Але нею користувалися мабуть лише пiсля добрячої чарки.

-- Пригадую анекдот, - засмiявся керiвник. Ще з моєї студентської молодостi. Два друга-студенти вирiшили погуляти. В одного була дiвчина, а в iншого нi. Ось той, що з дiвчиною i каже друговi: в моєї коханої є подруга. Запросимо її для тебе. Вона правда страшненька, але нiчого. Вип'єш i тобi буде все одно. Той погодився. Ось заходить знайома коханої його друга до кiмнати, той що без дiвчини її побачив i каже: я стiльки не вип'ю.

-- Дiйсно, щось близьке до цього анекдоту. За таку розстрiлювати автобус не будуть. Залишилося ще двоє. З iншого боку, де по одному сидiнню ближче до водiя сидiв бiзнесмен Анатолiй Воловодюк. Повертався з гулянки додому, п'яний як чiп.

-- Що вiн не мiг таксi викликати?

-- А бог його знає, чому вiн попхався до маршрутки. Може був просто п'яний i голова вже не працювала. Або його запхали туди друзi. Мешкав вiн сам в будинку просто пiд самою кiнцевою зупинкою. Так що нiчого дивного в тому, що п'яний бiзнесмен опинився в маршрутному таксi немає. При ньому була значна сума грошей. Може друзi боялися, що в таксi його можуть обiбрати. Бог його знає. Мав декiлька авторемонтних майстерень. З дружиною розлучився два роки тому. З нею повнiстю розрахувався. Його смерть нiчого колишнiй дружинi не дає. Все успадковує брат.

-- Теж дохлий номер.

-- Дохлiшого не буває. В ньому виявили аж вiсiм куль. Пять поранень були смертельними. I останнiй пасажир, який сидiв за Воловодюком учитель хiмiї Валерiан Коротченко. Повертався додому з iменин сестри. Випив зовсiм небагато. Характеризується на роботi позитивно. Неконфлiктний. Строгий педагог, але вмiв ладнати i з учнями, i з їх батьками, i з колегами. Отримав три кулi. Найменше з усiх.

-- Знову нiякої зачiпки. А щось нове є про вбивцю?

-- Як не дивно це просто фантом якийсь. Нiяких слiдiв окрiм вiдстрiляних набоїв не залишив.

-- А вiдбитки пальцiв?

-- Протягом дня в автобусi побувала не одна сотня пасажирiв. Так що виявити серед них убивцю за вiдбитками пальцiв реально не можна.

-- Але ж хтось вiдчинив дверi автобуса. Це ж не мiг зробити мертвий водiй.

-- Так, звичайно. Однак на клавiшi вiдкриття дверей є лише вiдбитки пальцiв водiя. Логiчно припустити, що вбивця користувався рукавичками.

-- А зi зброєю якiсь новини є?

-- Все те ж. Iзраїльський автомат "Узi" з глушником. Вбивця як косою скосив майже впритул всiх пасажирiв. Останнiм застрелив водiя. Нiхто не встиг i пiкнути. Та думаю, що бiльша частина пасажирiв просто дрiмала. Вони так нiчого й не зрозумiли. Точно не спала та протеже Адмiнiстрацiї. В неї був такий здивований вираз обличчя. Ця дiвчина навiть не встигла злякатися. I нiяких iнших слiдiв убивцi. Або вiн вийшов вже тодi, коли автобус зупинило дерево, або вже пiсля того, як автобус проминув мою машину. Загадковий i таємничий злочин.

-- Може все таки це вчинив хтось з пасажирiв? Застрелив усiх, а потiм застрелився сам?

-- А де ж тодi подiлася зброя?

-- Дiйсно. Що думаєш робити далi? Я б рекомендував буквально з пилосмоктом пройтися автобусом. Може щось цiкаве й випливе.

-- Я вже почав поглиблене вiдпрацювання. Перевiримо все, аж до одягу пасажирiв. Менi можна йти?

-- Йди працюй i нехай допоможе нам Бог. Тiльки но з'являться якiсь новi факти, доповiдай менi.

Маруш вийшов з кабiнету свого керiвника i попростував до своєї кiмнати. В головi молодика все перемiшалося. Лише через декiлька днiв саме з кримiналiстичної лабораторiї i моргу стали надходити першi данi про результати аналiзiв. Вони стали багато в чому несподiваними i навiть приголомшливими. По-перше, вчитель Коротченко був на момент вбивства не в своїх штанах. Аналiз смегми на ширiнцi хiмiка однозначно вказував на це. Що це мало означати? По-друге, бiзнесмен Воловодюк виявився вбраним у ношенi жiночi труси. По-третє, дiвчина зi здивованим виразом обличчя попри свою дiвочу цноту виявилася вагiтною. Маруш одразу побiг доповiдати керiвництву новi данi, все одно не розумiючи, яким чином вони допоможуть йому вiдшукати слiд убивцi. А тим часом подiї навколо "автобусу мертвих" продовжували розвиватися. Рiвно через два тижнi хтось розстрiляв пасажирiв вже iншого автобусу "Богдан". На цей раз це трапилося в iншому районi Києва. Молодий слiдчий вимушений був координувати свою роботу зi страшенно загальмованим слiдчим мiсцевої прокуратури, який явно не поспiшав з розслiдуванням, сподiваючись, що злочинця впiймає Тарас, а славу вони роздiлять навпiл.

Маруш вже зовсiм занедбав свої стосунки з Оксаною. Не до неї було. Однак, дiвчина сама нагадала про себе.

-- Милий, привiт, - пролунав з мобiльного її нiжний голос, коли Маруш сидiв на роботi допiзна, продовжуючи придумувати до потьмарення розуму новi версiї i креслячи рiзнi умогляднi схеми на дошцi. - Ну i як? Скiльки кiлограмiв втратив за час розслiдування.

-- Привiт, - заклопотано озвався Тарас. - Приблизно два кiлограми.

-- Ну тодi в тебе ще все попереду, - посмiхнулася Оксана. - Як психолог я знаю, що людина послiдовно проходить декiлька вiкових криз. Перша в 3 роки, друга в 7, потiм пiдлiткова криза, криза юностi, середнього вiку i так далi. Ти зараз знаходишся в кризi виходу з юного вiку. Тебе треба термiново лiкувати. Сказала б навiть бiльше, тебе, мiй кохасику, необхiдно рятувати.

-- То ти пропонуєш менi терапевтичне втручання.

-- Не помилився, а то допрацюєшся й до хiрургiчного. Я маю на увазi виразку шлунку на основi нервового перенапруження. А так натомiсть обiцяю тобi психотерапiю i сексуальну релаксацiю. Їй богу, я серйозно. Дорогенький ти мiй. Послухай професiйного психолога. Утримання вiд статевих стосункiв нi до чого доброго не приведе. Разом з кров'ю до напруженого мозку полiзе сперма. I тодi кiнець твоєму успiшному розслiдуванню.

-- Та ну тебе, Оксано. Тобi б тiльки жартувати. Це мабуть у кровi в етнографiчних полтавцiв. Вам їсти не треба, дай лише над кимось покепкувати.

-- Та яке там кепкування. Я серйозна як нiколи. Пропоную зустрiтися i обговорити з професiйним психологом проблеми розслiдування. Може все таки я зможу тобi допомогти не лише в сенсi релаксацiї, але й як спецiалiст. Чи може ви, пане слiдчий, скептично ставитеся до можливостей жiночого iнтелекту?

-- Аж нiяк. Але є ще й таке поняття як таємниця слiдства.

-- Як колись казали в Одесi: "пєрєстантє сказать". Ти що серйозно вiриш у такi дурницi i дрiбницi в нашiй "правовiй" державi? Газет не читаєш, в Iнтернетi не "сидиш", в громадському транспортi не їздиш? Та хто у нас реально цими проблемами переймається?

-- Ну, скажiмо, ними переймаюся я. Тебе це не влаштовує?

-- Ох, бiда. Однак, все одно нам, так чи iнакше, прийдеться зустрiчатися. Я все ще не виклала на стiл всi свої козирi. Головний притримала наостанок. Я серйозно. I це стосується саме твого розслiдування. Ну то як?

-- Здаюся. Завтра недiля i я заїду по тебе о вiсiмнадцятiй нуль-нуль. Згода?

-- Тiльки машину залиш на Василькiвськiй, 90. Ще не забув моїх вимог? Може нас обмине ще один "автобус розстрiляних"... На цей раз ми вже не осоромимося. Чи не так?

-- Але хоча б натякни в чому iнтрига нашої зустрiчi? Ти щось почула в гуртожитку? Я б не здивувався.

-- От тобi й на, - засмiялася Оксана. - А хто тут розводився про таємницю слiдства? У тебе, значить, таємницi мають бути, а в мене нi?

-- Ну хоча б натякни. А то я вже достобiса заiнтригований.

-- Добре. Я тут знайшла одну газету з оголошенням, яка, як я пiдозрюю, випала з поля твоєї уваги.

-- Яка її назва i за яке число? Це може бути надто важливим для слiдства. Тому прошу не тягнути з вiдповiддю.

-- Може хочеш "пришити" менi перешкоджання слiдству. Всi ви такi. Але в тебе нiчого не вийде. Я просто пожартувала.

-- Ну добре, здаюся. Я б поїхав до тебе сьогоднi, але не вийде. Тодi до зустрiчi завтра о шостiй вечора.

-- Кохання для чоловiкiв завжди на другому планi, - невесело сказала Оксана. - Робота, кар'єра, службовий успiх завжди переважає.

-- А ти не думаєш, що такий коктейль "робота-кохання", який вимальовується у нас назавтра надасть нашiй зустрiчi нового забарвлення? То до завтра.

-- Бувай, коханий.

Наступного дня завжди пунктуальний Тарас о вiсiмнадцятiй нуль-нуль легенько стукав у дверi кiмнати своєї коханої. Їх вiдчинила дебела сусiдка по кiмнатi Оксани. Остання вже була повнiстю готова i весь її шикарний вигляд говорив про те, що дiвчина ретельно готувалася до зустрiчi. Тарас кинув погляд на кохану i заслiплений її красою тут же вiдвiв його вбiк. Оксана взяла сумочку i поцiлувавши хлопця рушила вперед до виходу довгим коридором гуртожитку.

Йшла дiвчина швидко, не озираючись i Тарас майже бiг за студенткою, посмiхаючись комiчностi того, як би ця картина виглядала, якби вiн споглядав її збоку. Потiм вiн перевiв погляд на сумочку Оксани i вирiшивши, що газета, якщо вона дiйсно була, захована там, хотiв скинути сумочку з плеча дiвчини. Однак та зi смiхом ще бiльше прискорила крок. Тарас вперше за останнiй час розслабився, скинувши з себе напругу важливого розслiдування.

Молодята просто вискочили, смiючись, з гуртожитку i притиснувшись один до одного швидко попрямували до машини. Саме в цей час Тарас вiдчув, як вiн скучив за своєю коханою. Вже вдома молодий чоловiк забув про газету i згадав про неї лише тодi, коли повнiстю розслабився пiсля кохання. Стомленим рухом вiн вiдкинув волосся дiвчини з лоба, зазирнув у її бездоннi очi i раптом згадав про газету.

-- То тепер можна поглянути на газету, якщо вона дiйсно iснує? - звернувся вiн до своєї любаски. - Все таки ти так мене заiнтригувала. Чи газети взагалi немає?

-- Є, вiзьми в моїй сумочцi. - Я не можу й рукою поворухнути.

Тарас вдоволено потягнувся i потiм скотився з лiжка на пiдлогу. Нарештi встав i пiшов до стiльця, де Оксана залишила свою сумочку. З неї слiдчий витягнув згорнутий в декiлька разiв iнформацiйно-рекламний тижневик РIО. Скептично подивився на нього, пересмикнув плечима, розгорнув i подивився на Оксану.

-- Читай на першiй сторiнцi, де портрет такої собi жiночки в хустинi. Там ще написано: легендарна знахарка i спасителька Iрина.

-- Ти що серйозно вважаєш, що менi варто звернутися до знахарок, - засмiявся Тарас. - Не чекав вiд тебе такого.

-- Ти читай, читай. Потiм будеш смiятися, - серйозно мовила студентка.

-- Ну добре буду читати вголос: "мiй чоловiк одружився зi мною через два роки пiсля розлучення з першою дружиною. Перший рiк ми жили душа в душу i вже чекали появи на свiт малюка. - Непогано, хмикнув хлопець.

-- Читай далi.

-- "Але поступово, без видимої причини Тарас, - хлопець хмикнув ще раз, - почав мiнятися в гiрший бiк: приходив додому п'яний, грубiянив, а то й взагалi мiг день-два не ночувати вдома. Свою поведiнку вiн навiть не пояснював. На прийомi в Iрини виявилось, що колишня дружина Тараса, довiдавшись, що вiн одружився, вирiшила дiяти за принципом: i сам не гам, i другому не дам. I вiд злостi поробила нам на розлучення i самоту. За фотокарткою Тараса Iрина здiйснила обряд i..."

-- Ну зрозумiло, дорогенька, ти ж у нас все таки професiйний психолог. Видно вирiшила таким чином зомбувати мене на "життя душа в душу i чекання малюка". Молодець. Однак, я дуже погано пiддаюсь на чийсь зовнiшнiй вплив i тиск.

-- Ну чому ти такий нетерплячий? - запитала Оксана. - Вся сiль цiєї газетної публiкацiї, саме для тебе, криється в наступному повiдомленнi. Читай його вголос i дивуємося разом.

-- Добре, я ще перебуваю в дещо розслабленому станi, але вiн уже вiдходить i скоро я буду знову готовий до великих звершень, - мрiйливо облизнувся Тарас. Продовжую. Пише цiй "спасительцi" якийсь Анатолiй. Думаю, що нiякого Анатолiя немає i ця спасителька всi цi iсторiї придумує сама. Однак продовжую. "Живемо пiд Києвом. Окрiм своєї землi ще й орендуємо. Цiлий рiк бiля землi, як мурашки зранку до ночi. З'явилися достатки. Купили трактора, машину, рiзну побутову технiку. Деякi односельцi заздрять. Самi працювати так як ми не хочуть, але волiли, щоб все спало просто з неба без будь-яких зусиль. I ось нещодавно зайшла до нас у двiр циганка. То грошей їй дай, то сала, то курку... Така зухвала, що прийшлося її випроваджувати з двору силою. А вона у хвiртцi зупинилася i каже: ось вас тепер обсядуть рiзнi бiди й нещастя. Твiй син їздить в Києвi автобусом номер 458. То його там застрелять скоро. I корова здохне. I машина зламається. Пiсля цього вiзиту циганки в нас дiйсно почалися неприємностi. Скотина дохне, трактор зламався, нас обсiли хвороби. Добрi люди мене напоумили звернутися до Iрини. Пiд час прийому Iрина пояснила нам, що причина всьому - циганське прокляття на подвiр'ї. Знахарка виконала вiдповiдний обряд, а я купив обереги. Тепер у нас все буде нормально. I пiдпис, Анатолiй. Дiйсно цiкаво. Вибачай, кицюню, що був скептично налаштований стосовно важливостi твоєї газети. Це може бути проривом у моєму розслiдуваннi. Не вiрю я в такi "допусти господнi". Щось тут є.

-- Не можна недооцiнювати жiнок. Вони iнакше мислять, нiж чоловiки, а це завжди може стати в нагодi. Згадай хоча б мiс Марпл у Агати Крiстi. Та й її саму. Хiба хтось з чоловiкiв-письменникiв додумався до таких хитромудрих кримiнальних комбiнацiй, як вона?

-- Що ж, прийдеться i менi пiдключати до розслiдування жiнку-психолога, тобто тебе. Звичайно, неофiцiйно. Офiцiйного дозволу я вочевидь не отримаю. Хiба що догану, за несанкцiоноване втаємничення стороннiх осiб у процес розслiдування.

-- Ти цього не знаєш, але ж коханий, як спiвається, в моїм серцi рани. Я донька вiдомого в Києвi за радянських часiв детектива.

-- Стоп, як це донька київського детектива? А чому ж ти тодi мешкаєш в гуртожитку? Не зрозумiв. Ось я син вiдомого в Українi режисера. Я живу в однiй з батькiвських квартир. В гуртожитку ночував лише двiчi пiсля студентських вечiрок, бо був добряче напiдпитку.

Мої батьки розлучилися, коли менi був лише 1 рiк. Пiсля розлучення мама, разом зi мною повернулася додому до Полтави. Там у її батькiв був великий будинок. Мама просто не витримала того життя, яким жив батько в останнi роки iснування Радянського Союзу. Тодi розплодилося стiльки всiляких, так би мовити, злочинних елементiв, що батька тричi поранили впродовж двох рокiв. Звичайно, особисто б я не покинула свого чоловiка в бiдi, але моя мати була саме такою людиною. Забрала мене й поїхала до батькiв. I бiльше не повернулася.

-- Ну i якою людиною був твiй батько? Чим вiн прославився як детектив?

-- Розплутав багато справ, наприкiнцi 80-х у Києвi вiн дiйсно був легендою. Хоча вiн чоловiк з гумором i менi розповiдав уже пiзнiше, коли ми зустрiчалися в Києвi, лише про свої невдачi i рiзнi кумеднi випадки.

-- Наприклад?

-- Будь-ласка , ось одна з його iсторiй. На початку 80-х рокiв ХХ ст. батько дружив з директором Гiдрометеоцентру України Соломком. То був справжнiй велетень. Бiльше двох метрiв на зрiст, широченнi плечi. Вiн мiг випити за раз вiдро горiлки. Мiй батько був людиною худорлявою i не дуже високою, але теж мiг, як вiн казав, пiдняти чималу вагу. В сенсi обсягу випитої горiлки. Працював вiн тодi детективом в районi Києва, де була значна площа iндивiдуальної забудови. Саме тодi в батька одного партiйного дiяча, який мешкав тут у власному будинку i розводив iндикiв, цих iндикiв й украли. Була пiднята на ноги вся мiлiцiя з завданням негайно спiймати зловмисникiв. Що вони тiльки не робили, але iндики пропали безслiдно. Нiби крiзь землю провалилися. Ось тодi хитре керiвництво батька повiсило цю справу на мого батька. I коли телефонували з ЦК, вiдповiдали, що розслiдує цю справу капiтан Сiкорський. Але батька голими руками не вiзьмеш. Пересвiдчившись, що справа глуха, вiн зустрiвся зi своїм другом метеорологом i попросив, щоб той дав йому офiцiйну довiдку, що тiєї ночi саме в цьому мiсцi був смерч, який крiзь вiдкритий вольєр цих iндикiв пiдняв у повiтря i занiс невiдомо куди.

-- Дотепно, - засмiявся молодий слiдчий.

-- Дiйсно, що дотепно, - i собi посмiхнулася Оксана. - Мiлiцiя отримала офiцiйне повiдомлення вiд Гiдрометеоцентру про смерч в цьому мiсцi. А смерч це стихiйне лихо, яке не залежить вiд людини i тому справу теж цiлком офiцiйно закрили.

-- Я про таке й не чув, - здивувався Тарас. - I на цьому вся iсторiя закiнчилася?

-- Аби ж то. Не пройшло й мiсяця, як якийсь дiльничий мiлiцiонер цю справу й розкрив. Цiлком випадково. Одна жiночка заявила на свого сусiда, що той нiбито жене самогонку. А тодi саме розгорнули чергову кампанiю по боротьбi з пияцтвом i алкоголiзмом. Мiлiцiонер i нагрянув з обшуком. А сусiд про заяву тiєї жiнки нiчого не знав i подумав, що його впiймали за крадiжку iндикiв. I показав трилiтровi банки, де зберiгалася тушонка з iндичатини. I розповiв як, коли i в кого тих iндикiв поцупив. Тут i розкрилася батькова афера з тим смерчем. Тодi вся мiлiцiя Києва над ним потiшалася.

-- Дiйсно, твiй батько неординарна особа, - похитав головою Тарас.

- Але ж це не остання його пригода, яка сколихнула всi правоохороннi органи столицi. Пiзнiше трапилося ось що. В Києвi тодi була якась вiйськова академiя, я зараз вже й не пам'ятаю яка. Там училося в той час багато курсантiв з однiєї арабської країни. Жили вони в гуртожитку на вулицi Пархоменка, якiй нинi повернули її iсторичну назву Дегтярiвська. А опiкувався ними один дипломат, який не був проти випити. Одного дня вiн залишив свою машину пiд гуртожитком, а сам зайшов до нього, щоб подивитися, як живуть його пiдопiчнi. Коли вiн повернувся, то побачив, що скло в машинi розбите i викрадено приймач, щось iз багажничка, а найголовнiше кейс з секретними документами. Той кейс не був простою валiзою, а спроектований таким чином, що якщо його вiдкривали не спецiальним ключем, вiн вибухав. I цю скандальну справу повiсили на мого батька. Вона була пiд контролем мiнiстерства закордонних справ СРСР i ЦК. I знову нiчого одразу виявити не вдалося. Нарештi двiрничка з сусiднього з гуртожитком дому принесла до мiлiцiї того кейса. Нi злодiї, нi вона з чоловiком на їх щастя так i не спромоглися вiдкрити цю броньовану валiзу. Мiй батько одразу запросив до себе арабського дипломата i вони з такої чудової нагоди випили одну пляшку горiлки, потiм другу. А ось третьої їм пити було вже не варто. Однак, вони i її випили. В результатi мiй батько так подружився з арабським дипломатом, що той дав йому пустий офiцiйний бланк i вони тут же на друкарськiй машинцi пiдготували листа до мiнiстерства закордонних справ у Москвi, де чорним по бiлому, було написано, що в результатi високопрофесiйних дiй мого батька було вiдвернено, не багато, нi мало, а Третю свiтову вiйну. Враженi дипломати переслали цього "п'яного" листа назад до мiського управлiння мiлiцiї Києва. Пiсля цього над батьком знову потiшалися всi його колеги.

-- Так, так. - смiявся Тарас. - Твiй батько великий оригiнал.

-- Але i це ще не все. Це вже був мабуть рiк так 89-й. До мiлiцiї зателефонували, що бiля одного будинку зарiзали чоловiка. Батько в той день чергував i одразу виїхав на виклик. Тiльки що випав снiг. Вулиця була ним вкрита. На мiсцi пригоди снiг був залитий кров'ю. Але не це здивувало батька, серед скривавленого снiгу чiтко вирiзнялися великi босi слiди. Швидка допомога приїхала першою i забрала потерпiлого. Батько поїхав до лiкарнi, куди звозили потерпiлих пiд час всiляких нiчних пригод. Це була тодi Жовтнева лiкарня на Печерську. На той час лiкарi, якi прийняли порiзаного i майже голого пацiєнта вже офiцiйно констатували смерть. Батько й передав по телефону до мiського управлiння мiлiцiї, що чоловiк з подiї, на яку його викликали, помер. Пiсля цього вiн з лiкарем пiшов до моргу. Примiщення було заповнене "жмуриками", але батькового "пацiєнта" на мiсцi не виявилося. "Офiцiйно мертвий" раптово ожив i накивав голими п'ятами з лiкарнi. Босi слiди вдалося прослiдкувати до вулицi, де вони загубилися. Чи то якась добра душа пiдвезла майже голого "пацiєнта", чи то його пiдiбрав якийсь таксист, в якого в цей пiзнiй нещасний вечiр не було клiєнтiв.

-- Ну це вже схоже на анекдот, - недовiрливо похитав головою Тарас.

-- Чистiсiнька правда, - заперечила Оксана. - Батько з двома мiлiцiонерами повернувся на мiсце пригоди i почав обхiд квартир того пiд'їзду, напроти якого й було скоєно злочин. На четвертому поверсi дверi їм вiдчинила жiнка, яка повiдомила, що нещодавно додому прийшов її чоловiк у трусах, який нинi спить у лiжку. Мiлiцiонери зайшли до квартири i дiйсно виявили в лiжку майже синього чоловiка з трьома ножовими пораненнями в область живота. Ситуацiю прояснила дружина, яка розповiла, що її чоловiк увесь вечiр пиячив з двома друзями, а потiм пiшов їх проводжати в тапочках на босу ногу i в новому спортивному костюмi. Потiм з'ясувалося, що на вулицi друзi посварилися i побилися. З потерпiлого стягли костюм i новi хутрянi тапочки, та ще й декiлька разiв штрикнули ножем. Пiсля цього за батьком закрiпилося стiйке прiзвисько "живий труп".

-- Якщо i в тобi генетично закрiпленi такi таланти, то менi краще триматися вiд тебе подалi, - скептично подивився на кохану Тарас.

-- Вирiшив, що вже вдалося вiдкараскатися вiд мене? Нiчого не вийде. Це ще не кiнець iсторiї з моїм батьком. Вiн вийшов на пенсiю полковником i пiсля всiх цих провалiв досить швидко пiшов у гору.

-- З якого це доброго дива?

-- А наприкiнцi 80-х рокiв батька раптом викликали до Москви. В мiнiстерство внутрiшнiх справ. Форма парадна. Оце i все, що йому повiдомили. I з ним ще двох капiтанiв послали. Таких же як вiн невдах. Їх запросили до самого мiнiстра, який вручив їм вiдповiднi посвiдчення спiвробiтникiв органу боротьби з органiзованою злочиннiстю. Повноваження майже царськi. Таким чином їх, тобто мого батька i ще двох мiлiцiянтiв, "якi постiйно чудили", вирiшили спекатися. Але нiчого не вийшло. З цими повноваженнями i з посадами полковникiв трьох капiтанiв повернули до Києва, де вони тодi так дали прикурити органiзованiй злочинностi, що Київ на певний час став мабуть найспокiйнiшим мiстом Радянського Союзу.

-- Безперечно, що твiй батько iсторична особа, цiлком серйозно сказав Тарас. - Цiкаво було б з ним зустрiтися. Ти влаштуєш нам зустрiч?

-- А чому нi? Ось ти про мого батька донинi нiчого не знав, а я нiчого не знаю про твого.

-- Мiй теж пiшов з родини. Правда в нього зовсiм iнший вид дiяльностi, нiж у твого. Батько набагато старший за матiр. Все життя працював режисером кiностудiї iменi Довженка. Та й зараз намагається знiмати фiльми, хоча постiйнi проблеми з фiнансуванням. Вiн теж колись менi розповiдав всiлякi iсторiї зi своєї буремної юностi. Тато навчався у Москвi у ВДIКу на режисера разом з Васiлiєм Шукшиним. I в гуртожитку вони жили разом. Середина 50-х рокiв минулого столiття було голодним часом. Майбутнi режисери пiдробляли як могли, в основному розвантажуючи вагони на станцiї. Там вони i познайомилися з якимось абсолютно убогим, розумово вiдсталим молодим iнвалiдом. Цей хлопець був увесь викривлений, перекособочений, взагалi виглядав як якась карикатура на людину. I тут у батька з Шукшиним виник спiр, який засвiдчили їхнi друзi. Шукшин стверджував, що вiн може зробити так, що цього хлопця приймуть до ВДIКу, мiй тато всiляко кепкував над ним. Вася загорiвся i вони запросили убогого хлопця до себе в гуртожиток. Там його вiдмили, з усього гуртожитку знесли, хто що подав, одяг. Шукшин розробив такий сценарiй вступу для свого нового знайомого i провiв таку рекламну кампанiю серед викладачiв, що того дiйсно зарахували на перший курс. Зрозумiло, що вчитися вiн не змiг i пiсля першої сесiї його вiдрахували. Однак Шукшин спiр виграв.

-- А якi фiльми створив твiй батько? Щось я не пам'ятаю нiчого.

-- Та нiчого вiн не створив. Так i працював якимось там другим чи третiм режисером. Типовий невдаха. Ще бiльший за твого батька. Але другий раз вдало одружився i пiд кiнець кар'єри навiть отримав звання Заслуженого артиста. Я мабуть вдався у маму. Жiнка вона дуже вольова i нацiлена на успiх.

-- Точно такою є i моя мама.

-- Тато розповiдав i про iнший випадок з його дружби з Шукшиним. В 1956 роцi Радянський Союз жорстоко придушив революцiю в Угорщинi. З курсу батька тодi до армiї мобiлiзували одного українця. З Черкащини родом. Його прозивали Гудiнi. Таке витворяв зi своїм тiлом. Мiг сам себе зв'язати i виплутатися з будь-яких оков. I ось одного дня, коли в гуртожитку за столом зiбралася немаленька компанiя до кiмнати зайшов чоловiк, який представився майором КДБ таким-то. Вiн розповiв, що в Угорщинi земляк мого батька разом з офiцером i ще одним солдатом вiв на розстрiл якихось угорських хлопчакiв. Тих, якi кидали камiнцi в радянських окупантiв. Однак все закiнчилося негадано. Хлопчаки десь зникли, офiцер i один солдат були застреленi, а колишнiй студент ВДIКу виявився зв'язаним з розбитою головою. КДБ пiдозрює, що наших вiйськових вбив, а потiм вiдпустив угорських хлопчакiв саме наш товариш, але доказiв немає. Та й не зрозумiло, як вiн мiг сам себе так мiцно зв'язати. Наш же однокурсник вперто стверджує, що його вдарили по головi i вiн нiчого бiльше на пам'ятає. Оклигав зв'язаний, з розбитою головою i без зброї. То ми маємо його розвiнчати. Досить буде написати, що вiн такий-сякий i здатен на зраду. I тут з-за столу пiднiмається Вася Шукшин i як закричить на майора : "Пшол на х...й!". Майора як корова язиком злизала i бiльше ми його нiколи не бачили.

-- Ну в тебе теж iсторiї не зовсiм веселi. Але в цiлому, якщо копнути глибше, то всi вони з певним пiдтекстом.

-- Наприклад?

-- Скажiмо, iсторiя з iндиками i смерчем. Вона орiєнтує тебе чи нас на фальсифiкацiю результатiв розслiдування, якщо воно зайшло до глухого кута. Iсторiя з арабським дипломатом вказує на те, що навряд чи ти отримаєш пiдвищення на цьому розслiдуваннi. Твої ж iсторiї просто волають до тебе - не той козак, хто перемiг, а той, хто викрутився. Дуже пiдозрюю, що в iсторiї з "автобусом мертвих" замiшанi спецслужби. I можливо й не українськi. Зрозумiло й їжаку, що не тiльки церква УПЦ Московського патрiархату вважає Київ власною канонiчною територiєю, але й ФСБ. Якщо вони причетнi до цього, то їхнi агенти сидять у керiвних крiслах на самiй горi. В тому числi i в твоєму вiдомствi. Так що розслабся i не дуже переживай. Нехай ти лоба розiб'єш об стiну i будеш "корифеєм всiх наук", як той дурисвiт i манiяк Сталiн, все одно тобi цю справу розслiдувати не дадуть. Це я тобi кажу як психолог. Тiльки втратиш здоров'я, реноме i що для мене найгiрше, свою могутню чоловiчу силу, - посмiхнулася Оксана.

-- Ну то й що ж менi конкретно порадить професiйний психолог, який щиро переймається моїми проблемами?

-- Щиро зiзнаюсь, не знаю. Треба думати. Може у вас є на прикметi людина, на яку можна натиснути i вiн вiзьме на себе цей злочин.

-- Це iдея не нова, але вона може спрацювати лише тодi. коли подiбнi злочини бiльше не повторюватимуся. Та й вся ця незрозумiла справа знаходиться на контролi Адмiнiстрацiї президента. Можливо, навiть, що їм вiдомо бiльше за мене, а все це слiдство не бiльше як формальна вистава для когось чи то для чогось. Все таки вона отримала великий резонанс в Києвi i не лише ньому. Треба заспокоїти людей, а то будуть боятися їздити увечерi на всiлякi маразматичнi концерти росiйської i "української" попси. На них ходять однi дебiли. Але грошi органiзаторам приносять чималенькi. Тут можуть бути найрiзноманiтнiшi причини того, що справу донинi не закрили i не здали до архiву. В мене таке враження, що хтось доволi вправно гальмує розслiдування. Цi недомовки кримiналiстичної лабораторiї... Нiби менi хтось заборонив давати ту iнформацiю, яка здатна розкрити справу.

-- Ну добре, - чарiвно посмiхнулася дiвчина, що ще ми можемо тут придумати?

-- А нiчого, - Тарас пильно подивився на свою подругу. Його черговий раз вразила якась мiстична сила її посмiшки. Щось таємниче, глибинно розмiщене, випромiнювала вона своїми бездонними очима. Це було так солодко нестерпно, що молодик вiдвернув свiй погляд.

-- Треба заспокоїтися i ще раз пройтися з початку.

-- Кращим заспокiйливим засобом у цьому свiтi є грошi, - посмiхнувся Тарас. На другому мiсцi, прошу панi пардону, знаходиться секс. Грошенят в мене трохи є. А ось з сексом...

-- Людина готова багато на що заради кохання, але зважиться на все, щоб викликати заздрiсть, - дiвчина принесла з кухнi два наповнених на третину келихи рожевого вина.

-- А ось заздрити менi нинi нiчому. Нiчого не виходить. Я дурень якийсь. Безпросвiтний.

-- Завжди дурним не буває нiхто, iнколи - буває кожний.

-- Блаженний Августин казав, що зло iснує лише для того, щоб вiдтiняти добро. Перефразовуючи такого авторитета, нехай менi пробачить панi Оксана за нахабство, людська дурiсть iснує лише для того, щоб ми могли оцiнити розумнi iдеї, розумнi дiї, розумних людей. Якби не було дурнiв i дурисвiтства, то не iснувало б i бази для порiвняння. Хiба не так?

-- Може тобi треба простiше пiдходити до проблеми з розслiдуванням цього резонансного злочину?

-- Хотiв би та не можу, - зiтхнув Маруш. Свiт наш не стає простiшим. I це стосується всього. Нещодавно прочитав, як просто було на початку ХХ ст. в царськiй Росiї, цьому нiбито замкненому i недемократичному суспiльствi поїхати до Парижу. Ось у мене куплений мною в крамницi старих книжок путiвник по Парижу. Його видали в Санкт-Петербурзi у 1913 роцi. Ось я зараз тобi прочитаю. Маруш розкрив доволi пошарпану книгу i почав читати. - Якщо ви хочете поїхати до Парижу, покличте двiрника i дайте йому карбованець. Вiн пiде до полiцiї i принесе вам паспорт для поїздки за кордон. Як все просто. Навiть самому не треба йти. А дехто ще теревенить, що нинi ситуацiя з поїздками за кордон значно спростилася в порiвняннi, скажiмо з початком ХХ ст. Як бачимо, на цих уламках Росiйської iмперiї пiсля панування божевiльного "совка" ситуацiя не те що не стала кращою, а значно погiршилася.

Роздiл 2

Тарас вивiв свою подругу на вулицю i вони рушили до машини. Тут Оксана зупинилася, притулилася до хлопця i цiлуючи його у вухо, прошепотiла: не сумнiваюся, що в твоїй машинi i квартирi повно "жучкiв". Не впевнена, що за нами не слiдкують i зараз. Тепер така апаратура, що не важко визначити про що говорить людина й на вулицi. Тому, на мою думку, пiдказка для твого розслiдування знаходиться в тих iсторiях, якi я тобi розповiла з службової дiяльностi мого батька. Все. Ще тебе поцiлую i до машини. Бiльше нiяких конкретних розмов про цю справу. До речi, це мiй батько напоумив розповiсти тобi цi iсторiї. Наполiг, щоб я це зробила.

Пройшло декiлька днiв. Молодий слiдчий сидiв у власному кабiнетi з товаришем i обговорював з ним ситуацiю з розслiдуванням розстрiлу пасажирiв автобусу.

- Менi очевидно, що в цьому злощасному автобусi комусь необхiдно було вбити лише когось одного чи одну. Для мене це аксiома. Всi iншi пасажири абсолютно випадковi жертви, якi волею злої долi опинилися не в той час i не в тому мiсцi.

- Але хто жертва, так би мовити закономiрна, а хто жертви випадковi? Нiчого не зрозумiло, - скривив губи товариш Маруша, - я чув, що та циганка-гадалка, на яку ти покладав такi надiї теж виявилася абсолютно глухокутною.

- Ти правий, - невесело вiдказав Маруш. - Абсолютна випадковiсть. Ну хоча б якась пiдказка. Я вже обговорюю цю проблему з усiма, з ким тiльки можна. Скоро почну з тими, з ким i не можна. Навiть пiдключив сюди математичну логiку. Колись курсову написав, до речi непогану, з її використання в юриспруденцiї. Креслю дiаграми Венна. Нiчого не допомагає. Все чиєюсь злою волею i надзвичайно вигадливим розумом нiби спецiально зроблене так, щоб ламати i врештi-решт зламати собi голову на цiй справi. Пiдказку, будь ласка, пiдказку, молю вас благаю.

- До кого це ти звертаєшся? - поблажливо посмiхнувся слiдчий.

- До сил, яку керують i управляють свiтом, i собi посмiхнувся Маруш.

- До Бога?

- До чого тут Бог? Хтось надзвичайно хитрий, рiшучий, вкрай жорстокий, цинiчний, з холодним аналiтичним розумом продумав все до найменших дрiбниць i нанiс удар. I чим далi я розслiдую цю справу, тим менi стає зрозумiлiшим, що все спецiально заплутано до безкраю. Нинi я вже впевнений, що кожен з загиблих, ти чуєш, кожен, мiг бути тiєю єдиною закономiрною жертвою. Вiд вагiтної дiвчини, про що нiхто з її знайомих не знав, до водiя автобуса, який в недалекому минулому виявляється займався перевезенням наркотикiв та нелегальних емiгрантiв, зiбрав грошей i купив декiлька автобусiв. А ось сьогоднi виявилося, що вiн ще й бурштин з Рiвненщини за кордон переправляв. Хитрий жук. Володiв вiдповiдною транспортною фiрмою, оформленою на дружину, в якiй сам же працював водiєм. I при будь-якiй нагодi лаяв перед iншими водiями "цю сучку власницю, яка здирає з нас три шкiри, а також примушує працювати вночi". I сам, хитрюга, час вiд часу брав собi нiчнi змiни, щоб всi бачили, як його не любить власниця кампанiї. В них навiть прiзвища були рiзними.

- Але ж це тiльки двоє. А їх там в тому автобусi було семеро. Плюс водiй. Та й та вагiтна дiвчина. Що в нас мало вагiтних жiнок?

- Е не скажи, дорогенький, - похитав головою Маруш. - Ти що багато знаєш випадкiв, коли незаймана дiвчина, в фiзiологiчному сенсi, звичайно, виявляється вагiтною. Непорочне зачаття? Як це трапилося? Хто батько? Чому все так зроблене, що вона нiби якимось муром вiдгороджена вiд цього свiту? I пiд контролем ця справа "на самiй горi", я так цiлком обгрунтовано пiдозрюю скоєння злочину саме через цю дiвчину. Хоча я чомусь впевнений, iнтуїтивно, звичайно, що саме вона вже напевно є однiєю з випадкових жертв. Все в цьому свiтi абсолютно просто влаштовано, - постiйно наголошував у нас в унiверситетi один професор. Складнощi йдуть або вiд дурнiв, або вiд хитрунiв, якi хочуть нас обдурити. А щодо того, що вона виявилася незайманою, то iснує такий тип дiвчат, який дозволяє чоловiкам робити з собою все, крiм повноцiнного статевого акту. Деяких чоловiкiв такi дiвчата неймовiрно заводять i тому вони тримають хлопцiв бiля себе дуже довго. Бiльш того, саме сьогоднi вдалося вiдкопати iнформацiю, що i ця дiвчина має кримiнальне минуле.

- Тут щось не те, не могла вона незайманою пройти в'язницю. Що хочеш менi говори, але тут якась помилка.

- Не поспiшай з висновками, друже. Виявляється ранiше вона мешкала в Полтавi. Тамтешня в'язниця знаходиться просто серед житлових кварталiв. Вiкно її спальнi в батькiвськiй трикiмнатнiй квартирi виходило на вiкна камер. Вже старшокласницею вона була, як то спiвають в однiй пiснi: гарна та пишна. Ось вона i стала увечерi з'являтися у вiкнi абсолютно голою. Зеки збирали грошi i передавали їй на волю, а вона влаштовувала їм чудовi вистави. Хлопцi за гратами просто божеволiли, дрочили на пiдлогу, а вона кожен раз придумувала все новi штучки, нiколи, курва, не повторювалася. Врештi-решт її заарештували, а так як виявилася неповнолiтньою i в школi характеризувалася позитивно, ця стриптизерша майже одразу вийшла на волю. Ось так.

- Що, навiть отой вчитель хiмiї теж має "рильце в пушку"? - здивовано витрiщився на слiдчого його колега.

- Ще й як, - посмiхнувся Маруш. Цей хiмiк одружившись, взяв прiзвище дружини. Нiби для смiху. Був Коротун, а став Коротченком. Пiсля закiнчення хiмiчного факультету унiверситету спочатку працював у школi. А потiм його завербували до пiдпiльної хiмiчної лабораторiї з виробництва наркотикiв. Дуже скоро вiн позбувся всiх своїх конкурентiв i очолив цiлу мережу лабораторiй. При цьому дiяв дуже пiдступно i жорстоко. Коли мiлiцiя стала наступати на п'яти, пiшов на спiвробiтництво з органами, здав кого треба, а кого не треба не здав. Вiдсидiв пару рокiв. Вдало одружився. Змiнив прiзвище. Бiльше нiчого такого за ним не було помiчено. Дружина отримала у спадок декiлька квартир. Здавали їх. Грошi водилися. Їздили регулярно вiдпочивати за кордон. Жив нудним життям. Але старi "хвости" за ним волочилися. Однозначно. Думаю, що саме йому могли помститися його колишнi "колеги".

- Фантастика. I це пiсля всього цього його взяли працювати до школи?

- А нiхто не знав про його бурхливу юнiсть. Всi вчителi були просто ошелешенi, коли дiзналися. Такий компетентний педагог. Учнi його любили, батьки боготворили. Уроки завжди проходили дуже цiкаво. I це при викладаннi такого предмету як хiмiя. Вiн там таке витворяв, такi дослiди ставив в хiмiчному кабiнетi. Вибухи лунали, з води робили вино i з залiза золото. Алхiмiк якийсь. Всi були у захватi. До хiмiчного гуртка записували по знайомству. Учнi постiйно перемагали на Всеукраїнських олiмпiадах з хiмiї i на конкурсах Малої академiї наук. I зараз одна з його учениць отримує стипендiю Президента, як переможниця цього конкурсу. Ось такi справи.

- Талановита людина, яка по молодостi стала на криву стежку.

- Може й так. Але думаю, що школи йому було замало. Такi люди довго не витримують нудоти буденного життя. Їм потрiбен адреналiн. Багато адреналiну. Мабуть виникли якiсь новi iдеї, розпочав консультацiї з їх реалiзацiї i "засвiтився".

- Ну так у тебе вже є кандидатура. По моєму, цiлком реальна.

- Не поспiшай, - невесело продовжив розмову Маруш. - Iншi кандидатури не менш вражаючi i по своєму яскравi. Скажiмо, так званий знуджений доцент Олекса Довбуш, який так любив вирощувати яблука. Один сорт навiть отримав назву "Улюблена Довбуша". Його колеги менi казали, що сорт дiйсно дуже вдалий. Рекомендували посадити на дачi. Надзвичайно видатнi смаковi якостi. Та й плодоносить рясно i щорiчно.

- Ну то й що?

- Так ось. Син його, виявляється, мав фiрму знайомств. Цiлком легальну. Знайомили iноземцiв з нашими дiвчатами з метою створення родини. А доцент у своєму унiверситетi знаходив видатнi кандидатури. В усiх, так би мовити, вiдношеннях i сенсах. I ось нинi вияснилося, що декiлька дiвчат до пункту призначення так i не доїхали. Десь пропали дорогою. Що з ними зробили, можна лише здогадуватися. I фiрма до цього нiбито нiякого вiдношення не мала, i доцент чистий, однак мислячим людям зрозумiло, що i син, i батько так чи iнакше до цих зникнень причетнi. Бiльш того, на сина вже було скоєно замах. Хтось, кого вiн нiбито не знає, напав на нього з ножем. Ледве оклигав у лiкарнi.

- Веселенькi справи, скажу я тобi.

- Ось i я тiєї ж думки. Але слухай далi. Ось, примiром, працiвник Київводоканалу Сквирський. Я його одразу вiдкинув як непiдходящу кандидатуру для помсти. I як виявилося пiзнiше даром. Цей жучило має рiдну сестру. Видатної "хвигури", я тобi скажу, молодиця. Я з нею спiлкувався. Останнiй її коханець чистої води мафiозо. Так ось, Сквирський пригрiб собi батькiвську квартиру обманом. Не подiлившись з сестрою. В неї, бачте, i так все є. Бiльш того, цей "братик-кiндратик" ще й переписав на себе бабин будинок у селi, неподалiк Києва, доволi привабливий, з газом i всiма зручностями, а також бабин земельний пай в 5 гектарiв. Земля, такий чорнозем у Миронiвському районi Київської областi, що хоч на хлiб намазуй. Слюсар-сантехнiк, а такий меткий в юридичних справах, що хоч адвокатську контору вiдкривай. А його сестриця пожалiлася своєму коханцю-мафiозо, що її так обiбрав рiдний братик. Мiж ними вийшов скандал i бiйка. Билися не жартома. Мафiозо отримав струс мозку. Ось тобi i мотив. Хоча не зрозумiло, навiщо вбивати ще кiлькох, коли цього сантехнiка можна було зарiзати тихо i без будь-якого шуму. А ще краще поговорити з ним так, щоб вiддав все "добровiльно". Не схоже це на роботу мафiї. I, нарештi, виявилося, що i вiн сидiв у в'язницi. За здирництво. Вийшов з неї, одружився i теж взяв прiзвище дружини. Ось так.

- Згоден з тобою, але лише в тому випадку, коли в цьому автобусi регулярно не їздив ще хтось, кого треба було прибрати мафiї. Тодi знищивши одразу двох вони i створили для нас головоломку. Може в тебе просто неправильне розумiння першопричин. Треба було прибрати з дороги не когось одного, а одразу двох людей, якi нiбито мiж собою нiяк не пов'язанi. Може саме в цьому i криються нинi здавалося б нездоланнi труднощi нашого розслiдування.

- Може ти й правий, але це ще не всi можливi кандидати на вбивство в тому злощасному автобусi. Я взагалi домогосподарку Катерину Бiлогубську з її чоловiком-iнженером з самого початку зi списку кандидатiв на цiлеспрямоване вбивство виключив. Як зараз виявилося, абсолютно необгрунтовано. Ця, так би мовити домогосподарка, органiзувала в чотирикiмнатнiй квартирi своєї покiйної матерi на першому поверсi дев'ятиповерхового будинку масажний кабiнет. Нiбито клiєнтам пропонували такий собi лiкувальний тайський масаж. Одним словом намиленi голi дiвчата робили масаж власним тiлом теж голим клiєнтам. Дiльничий мiлiцiонер, звичайно, про все це знав, але отримуючи регулярно певну суму в конвертi, покривав цей прибутковий бiзнес. Вся ця фiрма працювала не один рiк, але її кiнець виявився доволi несподiваним. Якийсь клiєнт iз ВIП-персон отримав нiбито в цьому салонi СНIД. Так це було чи нi, нинi встановити вже не можна. Можливо вiн пiдхопив цю заразу деiнде. Такий був чоловiк, що постiйно шукав на свою дупу пригоди. Салон без скандалу тихцем прикрили, а ВIП-клiєнт при свiдках погрожував хазяйцi розправою. Нiбито вiн її привселюдно стратить. Розстрiляє з автомата. В бiльшостi випадкiв такi погрози нiчого не вартi, але завжди бувають винятки. Клiєнта вже немає в живих, помер вiд СНIДу, але в нього дуже запальний, неврiвноважений син, який сильно постраждав вiд смертi батька. Крiм того, i алiбi на той час у нього вiдсутнє.

- Ось тобi й домогосподарка, - похитав головою товариш Маруша. - Хай тобi абищо. Я вже впевнений, що i iншi розстрiлянi, кажучи науково, не без грiха.

- Слухай далi. Одразу я викинув зi списку можливих претендентiв на усвiдомлений розстрiл i студентку Анастасiю Кохану. Така собi безбарвна дiвчина. А виявилося, що я, як це завжди буває, мiряю власними мiрками i знаходжуся в полонi у стереотипiв. Я б у таку не закохався. Бiльш того, на таку б навiть не поглянув. А якби ненароком скинув оком, вiдзначив би про себе: яка негарна дiвчина. Але, як то справедливо кажуть фiлософи: кожному своє. I на кожний товар є покупець. Iду я до гуртожитку унiверситету економiки i права, де вона мешкала, а на стiнi панельного будинку великими лiтерами написано: Кохана, я тебе люблю. Через сто метрiв вже iншим почерком на парканi виведено: Настя Кохана, завжди пам'ятай, що я тебе кохаю. Я отетерiв. Що за фiгня така. Як таку можна покохати? Щиро. Хiба таке можливе? А виявляється в неї була щиро закохана ледь не половина хлопцiв її курсу. I вона ними так манiпулювала, зiштовхувала лобами, насмiхалася. Була розумною, стерво. Так умiти себе поставити. Один з хлопцiв навiть зробив спробу покiнчити з собою. Так i залишився калiкою на все життя. Нiбито його батько сказав комусь зi студентiв, що не пожалiє нiяких грошей, а вiн провiнцiйний бiзнесмен, щоб знищити цю сучку. Ось тобi й нiкому не потрiбна дiвчина-повiя. Ось тобi й мотив. У провiнцiйного бiзнесмена алiбi на цей час. Але хiба вiн не мiг когось найняти, не уточнюючи, як має вiдбутися вбивство. А вбивця накачався наркотиками i розстрiляв цiлий автобус.

-- I така версiя цiлком можлива. Вже всi?

-- Та нi. Залишився дрiбний бiзнесмен Анатолiй Воловодюк. Той що був п'яний. Виявляється вiн мав коханку, дружину одного дуже нервового київського гангстера. Гангстер нiбито нiчого не пiдозрював. Це така легенда. I на той вечiр в нього залiзне алiбi. Але я б дуже здивувався , якби вiн сам пiшов розстрiлювати пасажирiв автобусу. Послав когось, звичайно. Тим бiльше, що його банда вiдома своєю схильнiстю саме до використання автомата Узi. Але й тут немає жодної зачiпки. I цей Воловодюк нiби спецiально опинився в тому автобусi в жiночих трусах своєї коханки, такий п'яний, що вже йти не мiг, i цей автомат Узi, який дуже вже прозоро натякає на нервового гангстера. Думаю хтось хоче спрямувати нас не на ту дорiжку.

-- Вiзьми слухавку, - простягнув руку до телефону Маруша його друг-слiдчий. - Деренчить так, що спасу немає. Хтось дуже настирний.

Маруш взяв телефон i на його обличчi засяяла щира радiсна посмiшка.

-- Звичайно, що впiзнав, кохана. Нi, нi. Звичайно скучив. I щоб пiдтвердити свої слова пропоную сьогоднi разом повечеряти. Згода? Я за тобою заїду.

-- Ну добре, менi пора, звернувся Маруш до свого колеги. - Поведу свою любаску на вечерю до однiєї кав'ярнi. Бувай.

Через годину Маруш вже зустрiчав на Василькiвськiй свою кохану вiдчиненими дверцятами автомобiля. Та елегантно впорхнула до салону, ще елегантнiше поправила сукню i випромiнила посмiшку молодику, який в цей час доволi незграбно гепнувся на сидiння.

-- Куди сьогоднi повезеш мене вечеряти? Тiльки не а "Лобстер-бургер", хай йому грець. Уявляю собi, точнiше не можу собi уявити, якими строкатими стежками цi лобстери потрапили до примiського ресторану.

-- Я теж почував себе не кращим чином. Саме через це сьогоднi буде нетрадицiйний маршрут у просторi. Зовсiм близько вiд твого гуртожитку. Ми поїдемо..., ми поїдемо..., ми поїдемо до гiпермаркету "Епiцентр", що на Окружнiй.

-- Ти вирiшив розпочати будiвництву будинку у передмiстi чи може затiяв ремонт квартири? - запитально подивилася на Маруша його кохана, по жiночому вже вiдчуваючи, що це будiвництво чи ремонт є прозорим натяком на бажання звити родинне гнiздечко.

-- Нiчого подiбного. Там у них є велика їдальня. Буквально сьогоднi я розмовляв з одним свiдком у справi "автобусу розстрiляних". Це такий собi, як тепер кажуть доларовий мiльйонер. Друг нашого розстрiляного в автобусi бiзнесмена Воловодюка. Так ось, вiн менi розповiв, що вони з дружинами кожен день вечеряли в їдальнi "Епiцентру".

-- Мiльйонери в якiйсь маргiнальнiй кав'ярнi? - не повiрила дiвчина. - Що це за дивина така? Може цей свiдок з якоїсь причини бреше, вибач за грубе слово. Та у нас в Києвi десятки, якщо не сотнi шикарних ресторанiв, якi гiдно презентують кухнi всiх народiв свiту. Хiба не так? Якщо ти зловив цього доларового мiльйонера на брехнi про ресторан чи їдальню, то вiн тобi бреше i в усьому iншому. Може саме вiн, як каже росiйський презик Путiн i замочив у сортирi свого друга. А причина в бiзнесменiв завжди знайдеться.

-- А ось ми зараз все це i перевiримо, так би мовити, експериментальним шляхом, - посмiхнувся Маруш, викермовуючи машину на стоянку перед гiпермаркетом. - Я, до речi, теж здивувався, але вiн стверджує, що в цiй їдальнi використовуються найсвiжiшi продукти, те що двi години не замовлене з роздачi знiмається, а кухар у них з Тернопiльщини екстракласу. Нiби вiн працював за кордоном в Iталiї, Грецiї Францiї, а потiм за сiмейними обставинами повернувся на Батькiвщину.

-- Ну, ну, - недовiрливо стенула плечима студентка. - В крайньому разi, якщо там людей не багато, нiхто не завадить нам погомонiти. В мене виникла ще одна психологiчна iдея стосовно твого розслiдування.

-- Що за iдея?

-- Пiшли вже, розповiм у цiй дивовижнiй їдальнi, де вечеряють з дружинами мiльйонери, пiсля чого їх розстрiлюють, до речi, в маршрутних автобусах з iзраїльських автоматiв "Узi". Хiба не iнтрига?

Закоханi, взявшись за руки, поволi пiшли до центрального входу до гiпермаркету "Епiцентр". Так як Маруш не знайшов де припаркуватися бiля самої будiвлi вони лавiрували мiж автомобiлями. I тут дiвчина побачила вiдомого художника, який на своєму джиповi брав участь у Автомайданi. Вiн вiз на возику до свого автомобiля тацю з мiшками з цементом.

-- Життя продовжується, - посмiхнулася дiвчина. - Ось i наш герой затiяв ремонт.

Притуляючись один до одного хлопець i дiвчина зайшли через центральний вхiд гiпермаркету i звернули праворуч до їдальнi. Велике її примiщення було оформлене в стилi модерн. Неяскраве свiтло i м'якi, схожi на дивани меблi створювали своєрiдний антураж. Людей було мало. Лунала тиха приємна музика. Дехто сидiв з ноутбуками, iншi щось розслаблено обговорювали, один вже немолодий чоловiк щось писав в нотатнику. Iнший гостро вiдточеним олiвцем щось замальовував. Взявши тацi молода пара рушила вздовж виставлених на огляд страв.

-- В мене пропозицiя, - звернувся слiдчий до своєї сусiдки. - Кожен бере рiзнi страви, а потiм їх роздiлимо навпiл i ти вiддаси половину своєї страви менi, а я вiддам половину своєї страви тобi. Для дегустацiї. Не проти? Ну тодi вперед. Ти дивись, тут окремо подають гарнiр, який уже є практично готовою стравою. А м'яснi i рибнi страви йдуть окремо далi. Давай я вiзьму ось цю молоду картоплю, потрушену зеленим кропом, зi смаженою золотавою цибулею i пiдсмаженими домашнiми ковбасками. I це в них називається гарнiром?

-- А я вiзьму рис з овочами i грибами, - заявила Оксана. - Теж виглядає дуже апетитно. Ти що будеш з м'ясного? Давай вiзьмемо одну на двох оцю вiдбивну. Дiвчино, що там на нiй пiд твердим сиром? Гриби? А якi? Бiлi. А в рисi, що за гриби? Печерицi? Чудово. Може ти вiзьмеш оцю рибу?

-- Нi, не треба. В мене стiльки ковбаси в картоплi, що я вже не потягну. Вiзьму я краще зелений борщ. Будь ласка, менi зелений борщ. Ви таку ложку сметани поклали, що аж страшно стало. I звiдки ви всi цi продукти отримуєте? Фермер постачає? Чудово. I все останнє теж вiд нього? Не все? Ну добре.

-- А я першу страву не буду, - критично оглянула дiвчина вiдбивну, яка розвiсила вуха за межi тарiлки.

-- Бери, люба, десерт. Ти тiльки подивися, яка тут випiчка. Власного виробництва? Добре, покуштуємо. А що це за компот? Вiзьму його, на свiтло вiдiграє рубiном. Дуже смачний. Рекомендую, - знову звернувся до своєї дiвчини Маруш, сьорбаючи компот зi склянки. Тут точно є полуниця, чорниця i дерен. Я не помилився, звернувся вiн до дiвчини на роздачi. Ви не знаєте? Нехай буде й так. Сядемо кохана ось тут, слiдчий повiв Оксану в куточок. Тут навiть торшер стоїть. Хiба не диво?

-- Давай навпроти один одного сядемо, коханий. Божуся, що буду зазирати тобi не в рот, а в твої бездоннi чарiвнi очi. А щодо торшеру, то краще сядемо трохи далi. Може там "жучок" вмонтований. Бачиш, настiльки я глибоко увiйшла в твоє слiдство.

-- Клас. Зараз нагорну тобi половину, меншу, звичайно, картоплi з ковбасою, останньої ще менше. Але лише в обмiн на твiй рис з овочами i грибами. Що то за диво їхнiй зелений борщ зi сметаною. Зачекай хвилинку. Я помовчу. I ти, благаю, помовчи. Особливо про "жучки" в торшерах, хай їм грець. Ми через це розслiдування скоро з котушок зiйдемо.

-- Йой, Святославе, київський мiй князю, ну хiба ж так можна. Ти ж не їси борщ, а лигаєш. Саме так. Лигаєш. Що дiйсно так смачно, чи просто ти бiдненький мiй такий голодний?

-- Не заважай, будь ласка, насолоджуватися смаком. Це не зелений борщ, а шедевр кулiнарного мистецтва. Зараз язик проковтну.

-- Але ж i молода картопля, притрушена зеленим кропом i ще чимось дуже пахучим, з золотавою пiдсмаженою цибулею i шматочками домашньої ковбаси теж шедевральна. Ми люди - iстоти стереотипiв. Раз це їдальня, значить має бути неякiсно i несмачно. Це у нас сидить радянський, точнiше росiйський синдром, нав'язаний нам-українцям ще з часiв Радянського Союзу. А у США чи Європi смачно i поживно, а головне дуже дешево можна поїсти просто на вулицi в пересувнiй їдальнi пiд вiдкритим небом. Треба звикати до того, що i в нашiй їдальнi можна язика проковтнути. I цiлком природно, що першими це зрозумiли саме бiзнесмени. Тепер я розумiю тих твоїх мiльйонерiв. Вони знають, що роблять.

-- Ти знаєш, з набитим ротом ледве прорiк Святослав. Воловодюк в останнiй час тут вечеряв не зi своєю дружиною. В нього завелася коханка.

-- Це як я у тебе "завелася"? - посмiхнулася Оксана.

-- Вибач, але порiвняння не є коректним. У мене немає нi дружини, нi двох дiтей.

-- Це ти вибач. Я була неправа.

-- Нiчого. Продовжу. Так ось, коханка рокiв 20-25. Висока, струнка, дуже гарна. Тулилася до нього, вдячно поглажувала його руку, за словами його друга-мiльйонера. Вони обоє виглядали щасливими i щиро закоханими. Воловодюк мав 35 рокiв. Здоровий, гарний, успiшний. Може все таки щире кохання з його боку? Може хотiв заради коханки покинути дружину i дiтей? Дружина довiдалася i найняла кiлера.

-- Щось у тебе сьогоднi настрiй не романтичний. - посмiхнулася Оксана. - Менi 21, а тобi 28. Ти здоровий, гарний, успiшний киянин з квартирою i великими перспективами, а я провiнцiйна дiвчина з Полтавщини. То може й менi час наймати кiлера? Думаєш, що у коханнi i шлюбi жiнки шукають лише вигоду?

-- З тобою не заскучаєш. Просто в мене така робота. Стiльки людської пiдлоти, прихованої вiд бiльшостi людей вихлюпується на мене в процесi розслiдування, що мимоволi станеш цинiком. Але твоє порiвняння нас з Воловодюком i його коханкою не є коректним. Це мене дiстало. Ще раз наголошую, в мене немає дружини i дiтей. А перше одруження чоловiка з ровесницею, або майже ровесницею, коли вони нiчим не обтяженi, вiдбувається як правило на основi кохання. Меркантильний iнтерес мiнiмальний. А потiм з часом чоловiк досягає життєвого успiху. В нього з'являється багато грошей i виникають молодi хижачки, якi починають до нього липнути. Банальнi життєвi iсторiї, яким немає лiку. Їм потрiбний не чоловiк, а його грошi.

-- Хiба не буває виняткiв? - зiтхнула дiвчина.

-- Звiсно, що бувають, але це дiйсно винятки.

-- Боже ж ти мiй, який десерт. Це чорнично-банановий кекс з чимось iще. Смак приємно специфiчний. Цiкаво, тут меню усталене? Чи змiнюється щоденно? - замрiяно запитала студентка.

-- Це можна виявити спитавши на касi, або ж ще краще невдовзi приїхавши сюди ще раз. Але можна вивести i, так би мовити, за логiкою речей. Раз Воловодюк зi своєю коханкою, а також його друг-мiльйонер зi своєю дружиною вечеряли тут кожен день, меню тут не повторюється. Ну як тобi моя професiйна логiка.

-- Це саме її елементарний рiвень, - вiдбрила Оксана.

-- Так що там у тебе за iдея, - вiдкинувся на диванi Маруш, нарештi закiнчивши їсти.

-- В мене їх навiть двi. Перша полягає в тому, що наш убивця просто був озброєним пасажиром цього автобусу, який нiкого не збирався в ньому вбивати. Хтось випадково порушив його особистий простiр, що i викликало миттєвий агресивний спалах. Друга iдея полягає в тому, що ми маємо справу з ефектом пост гiпнотичного навiювання. В останнiй час у нашому мiстi побiльшало випадкiв невмотивованої агресивностi киян. Звичайно, що все це пояснюють економiчною кризою, а також агресiєю цiєї козломордої кацапської орди фашистiв-убивць i терористiв. Але я вважаю, що не в останню чергу тут вiдiграє свою роль постiйно зростаюче населення столицi. Тим бiльше, що офiцiйна статистика дає нам цифру 2,8 млн. осiб. А реально в нас мешкає 5 млн. осiб. Може треба шукати причини в нашiй людськiй природi.

-- Природа-природою, але є ще й нацiональна природа й ментальнiсть. Нам стiльки рокiв i столiть втокмачували в голови, що українцi i росiяни це якщо не одне i теж, то дуже близьке. А ось нинi хiба що їжаку не зрозумiло, що українцi не те що не близькi росiянам, а фактично є їхньою протилежнiстю. Саме в цьому i криються постiйнi конфлiкти мiж двома нацiями, саме в цьому знаходиться i очевидне ненависть росiян до українцiв i їхнє щире бажання винищити українцiв до ноги. Взяти хоча б аж три Голодомори, якi органiзували росiяни в Українi в ХХ ст. Як тепер стало зрозумiлим, нiмцi нам набагато ближчi в усьому. Тому вони нiколи й не органiзовували в Українi Голодоморiв. I поляки теж. I румуни теж. I угорцi теж. Хiба не так?

-- Я нещодавно в iнтернетi прочитала цiкаву рiч, з якої зробила ще цiкавiшi висновки. Стаття здавалося б абсолютно далека вiд полiтики. Один бiлоруський гемолог, головний спецiалiст в цiй медичнiй галузi закликав до створення в Бiлорусi банку кiсткового мозку. Такi центри є майже повсюдно, в кожнiй країнi. В чому проблема? А в тому, що Бiлорусь, виявляється, вимушена тратити багато валюти для закупiвлi кiсткового мозку в Польщi i Нiмеччинi. В Росiї такий банк є, однак швидко стало зрозумiло, що росiяни генетично знаходяться набагато далi вiд бiлорусiв, нiж нiмцi i поляки. Тому виникає несумiснiсть. Ось так, стаття про гемологiю, а висновок робимо полiтичний. Вся та маячня, як каже мiй батько "божевiльної кацапнi" про те, що українцi, бiлоруси i росiяни один народ чи хоча б близькi народи виявилася спростованою не полiтичними проститутками iсториками чи полiтиками, а об'єктивними медиками. Тут уже не до ватної маячнi про "братерськi народи", коли стоїть питання життя i смертi. Ось така iсторiя.

-- Я не знав про це, - похитав головою молодик.

-- Якщо ти почнеш розслiдувати ще й можливу полiтичну складову в "розстрiляному автобусi", тобi необхiдно створити i очолити цiлу групу слiдчих.

-- Вона вже створена. Цiлком можливо, що це провокацiя росiйських спецслужб з метою дестабiлiзацiї ситуацiї в столицi напередоднi виборiв. Але ми цим займатися не будемо. Для цього iснують слiдчi СБУ. Менi вистачить свого напрямку роботи. А козломордi, як ти сказала, державнi терористи зараз зайнятi в Криму та на Донбасi. Хоча при нагодi не проти пiдiрвати будинок у своїй улюбленiй манерi i десь в Миколаєвi чи в Одесi. Поки що їм не до Києва.

-- Ти оптимiст, одначе повернемося до моєї iдеї Кожнiй живiй iстотi притаманний iнстинкт територiї.

-- Що ти маєш на увазi?

-- Почнем спочатку. Якi головнi iнстинкти притаманнi для людини?

-- Ну, по-перше, iнстинкт самозбереження i безумовно iнстинкт розмноження, - Святослав посмiхнувся, саме вiн нас i звiв з тобою.

-- Я не жартую, - серйозно вiдповiла Оксана. - Але з тобою згодна. Третiм же з домiнуючих iнстинктiв я б назвала саме iнстинкт територiї, iнстинкт особистого простору.

-- Ну не можна ж вiдривати на Землi простiр вiд часу, - заперечив Тарас.

-- Згодна, однак i простiр i час не є якимись абсолютами. Вони данi нам у наших вiдчуттях, - продовжила розмову дiвчина. - Поза нами немає нi простору, нi часу. Вони помирають разом з нами. Саме ми - люди оцiнюємо плин часу через якiсь подiї. Змiна дня i ночi, пiр року, ритми нашого дихання i серцебиття, припливи i вiдпливи, старiння i руйнування всього сущого тощо. Нарештi протяжнiсть життя людини це теж часовий вимiр. Може для нас найголовнiший. Коли зникне людство, нiкому буде вимiрювати час i простiр. Тому їх i не буде.

-- То що менi плюнути на розслiдування i зайнятися чимось iншим? А саме простiр та час i визначають нинi моє iснування як слiдчого прокуратури. Я опинився не в тому мiсцi i не в той час. I тепер з просторового осередку Головної прокуратури мене постiйно намагаються прискорити з моїм розслiдуванням. Хоча з часу злочину й пройшло лише кiлька днiв.

-- Ну не подобається тобi просторово-часовi, так би мовити, аберацiї, - посмiхнулася Оксана, вiзьми собi за основу розслiдування розлиту навколо нас красу. Це ж, як то кажуть, страшна сила. Може в основi цього злочину лежить чиєсь невгамоване кохання. А вiд любовi до ненавистi лише один крок. Не тобi розповiдати скiльки злочинiв вiдбувається на цьому грунтi. Десь я прочинала, що прекрасним є те, яке подобається всiм.

-- Угу. А застрелена Кохана? - заперечив Тарас. - Що в нiй було такого, що притягувало до себе чоловiкiв? Нiчого прекрасного чи хоча б тривiально-буденного в нiй не було. Як на мене вона була зовнi огидною. I не лише зовнi. Люди ж кажуть i про так звану внутрiшню красу людини.

-- Ну це якiсь збочення чи навiювання. Мабуть вона володiла гiпнотичним даром. Про який могла й не здогадуватися. Просто iнстинктивно ним користувалася. Таке явище в психоаналiзi дослiджене. А ось справжня гармонiйна краса, скажiмо дiвчини, може викликати в оточуючих її чи випадкових людей такi пристрастi, що дехто просто не здатен їх приборкати. I тодi люди йдуть на все, щоб заволодiти цiєю красою.

-- Про гiпнотичний дар не треба. Нинi он населення цiлих країн зомбують. I то дуже успiшно. Взяти хоча б нашого антагонiста в усьому i заодно сусiда Московiю. Я не знаю iншого прикладу в новiтнiй iсторiї людства, коли б з допомогою телебачення вдалося зомбувати 140 млн. осiб. У Гiтлера це теж добре виходило, але тодi не було телебачення. А тут дивовижнi росiяни абсолютно впевненi, що їхню велику країну, вiдому у свiтi своїми "досягненнями", тобто смердючими лаптями, балалайкою з трьома струнами, кислими щами i угро-фiнськими матрьошками iз заздрощiв з якогось доброго дива зненавидiла уся наша планета i хоче звести їх зi свiту. Жоден з цих атрибутiв росiян, який презентував їх у свiтi не належав до слов'янського свiту i в жодного з дiйсно слов'янських народiв не зустрiчався. Особливо стараються "проклятi жиди", "проклятi хахли", "укропи", "жидобандери", "америкоси", "пiндоси", "чурки", "хачики", "азєри" i таке iнше. Росiяни мають вiрити, що це проклятий дядько Сем, а не вони самi, пардон, засцяли i засрали кожний пiд'їзд в Росiї, обригали цiлi площi, закидали смiттям все довкiлля навколо великих мiст. Це все проклятi "пiндоси" органiзували революцiї в Українi, без якої Росiя, така хороша i незламна, якiй всi заздрять чомусь нiяк не може жити. Ну не може i край. Хоч пропадай. I так i заявляє на увесь свiт. Виявляється, що Україна без Росiї прекрасно обходиться, а ось Росiя без України просто пропаде. Мабуть так воно й є. Але це лише вказує на те, що росiяни у нинiшньому свiтi є абсолютно не конкурентоздатними. I бiльше, бачиться, нiчого.

-- А тепер цi "козломордi" полiзли ще й до Сирiї. I це не край. Вчора їхнiй державний клоун Жирик заявив, що частиною Росiї є ще й Прибалтика та Польща. I Росiї їх необхiдно термiново повертати "в лоно". А те що в Жирика на язицi, в плюгавого карлика на умi. Чи я не права? Що нам з цим робити. В тебе ж розуму, так би мовити, палата.

-- Як на мене, сподiватися нi нам, нi Польщi, нi Прибалтицi на НАТО чи США абсолютно не слiд. Нiхто крiм нас за нас воювати не буде. Згадай, як вмовляли захiднi союзники Польщi Гiтлера. Вiддали йому на мисочцi Чехословаччину, Австрiю, а коли Гiтлер напав на Польщу висловили "глибоке занепокоєння". Точно так, як i тодi, коли Кацапстан напав на Україну.

-- Але ж вони оголосили вiйну Нiмеччинi. Я маю на увазi союзникiв Польщi Францiю i Нiмеччину, - запротестувала Оксана.

-- Ну то й що. Це була заява. Не бiльше. I якби Гiтлер не напав на Францiю, так би нiчого й не вiдбувалося б. А так Англiя нарештi зрозумiла, що наступною буде вона, поставила до керма Черчiля i той нарештi почав щось робити. Хiба не так?

-- То що ж нам дiйсно треба робити? Є вихiд?

-- Звичайно. Необхiдно термiново формувати союз чи конфедерацiю з України, Польщi i Литви. З об'єднаною армiєю. Таке собi конфедеративне українсько-польсько-литовське князiвство. Iнакше "козломордi" знищать нас усiх поодинцi.

-- Не треба вживати русизмiв. Не "козломордi", а "цапопикi". Хiба не так? Що це ви панi-бакалярка дозволяєте собi так помилятися.

-- Винна i визнаю це. Ось моя прабабуся, яку забрали з Полтавщини на роботу до Нiмеччини пiд час Другої свiтової вiйни, розповiдала, що нiмецькi дiти мацали їм голову, шукаючи пiд волоссям рiжки. Це ж як треба було зомбувати нiмцiв, щоб вони повiрили, що в українцiв ростуть на головi роги. А про Московiю i говорити не приходиться. Це варварська нацiя, яка здатна повiрити в усе, що завгодно. Вони не здатнi до критичного мислення взагалi. Тому вiрять у всiляких придуманих москальською пропагандою "розiп'ятих" "укропами" хлопчикiв i зловiсний "Правий сектор", який має таку силу, що ось-ось знищить Московiю. Використовуючи термiнологiю їхнього мiнiстра закордонних справ: дебiли, бля...

Роздiл 3

Андрiй Попелюшко сидiв у купейному вагонi потягу Київ-Москва i дивився у тьмяне вiкно. За вiкном нiчого не було видно, але його нiчого й не цiкавило. Вiн зробив свою справу i тепер чи то вiдпочивав, чи то просто не мiг нi на чому конкретному зосередитися. Пасажири купе не були киянами. Вони невiдомо звiдки добралися до столицi i вже добре втомилися, тому одразу лягли спати. Це влаштовувало Андрiя, так як говорити про щось з кимось вiн не мав нi бажання, нi сил. З самого початку все склалося якось не так. Вiн виконав покладене на нього завдання. Повнiстю. Вiн навiть встиг перевiрити, що та сука мертва. Навiть контрольного пострiлу не треба було робити. Куля потрапила тiй дiвчинi в голову зверху, так як вiн стояв майже над нею. Та ще й не одна. Все таки той автомат "Узi" з ближньої дистанцiї - те що лiкар прописав. А тепер москалi вiдпустять його сина i вони, отримавши iншi документи, окошаться десь в росiйськiй провiнцiї i будуть нарештi спокiйно жити. Скiльки жахiть пережив вiн за останнi мiсяцi.

Як вiн дiйшов до такого життя, - Андрiй Попелюшко, як казала його перша дружина "мент поганий". Беркутня проклята. Що вона вiд нього хотiла? Мабуть бачила в ньому героя, який не виправдав її романтичних сподiвань. А я з нею ще й дiлився своїми враженнями про роботу. Мiлiцiя i прокуратура в нас повнiстю корумпованi. Вся система так званих правоохоронних органiв прогнила наскрiзь. Керiвництво складається зi злочинних дебiлiв. Вони вибудували справжню пiрамiду. Рядовi мiлiцiонери збирають данину з бандитiв, злодiїв, наркоторговцiв, повiй, ринкiв, автолюбителiв тощо. Цi грошi на локальному рiвнi акумулюються в керiвникiв вiдповiдних районних пiдроздiлiв мiлiцiї i прокуратурiв, судiв. Тi вiдправляють їх до обласного керiвництва, залишаючи частину грошей собi. I нарештi останнi везуть грошi до Києва. Валiзами. Я нiби знаходився збоку, я представник "Беркуту". Але й нам перепадало, бо керiвництво хотiло, щоб нiхто чистим не залишався, були по вуха заляпанi цим лайном, щоб всi були спаянi круговою порукою. I на тих нещасних дiтей на Майданi нас кинули теж з цiєю ж метою. Хоча треба чесно визнати, що до нас йшло немало природжених садистiв, яким було приємно знущатися над людьми. Та й полiтичний i нацiональний компонент тут дiяв. На мiсцях влада спецiально намагалася на пiвднi i сходi країни набирати до "Беркуту" кацапню, яка ненавидить українцiв. Їх дiди були привезенi до України або в складi продзагонiв i загонiв добровольцiв, якi органiзовували i проводили тут Голодомори, а потiм були заселенi в хати вимерлих українцiв. Або ж їх прислали боротися з довоєнними i пiслявоєнним українським пiдпiллям. Вони отримали тут квартири i виховали своїх синiв i онукiв у вiдповiдному дусi. А хiбi зараз на Донбас не приїздять добровольцi з Росiї вбивати українцiв? Точно так вони приїжджали i в 20-х -30-х роках ХХ ст.

Я ж не дурний i не закiнчена сволота. Як думає моя дружина. Я жертва трагiчних обставин. I не бiльше, i не менше. Я не такий, як моє абсолютно пiдле i цинiчне керiвництво. Отримує величезнi грошi, будує вiлли, купує нерухомiсть за кордоном, там же зберiгає свої краденi грошi, на яких кров українцiв, а саме труситься за власну шкуру як якiсь дрiбнi курохвати з середньовiчних українських ринкiв.

А ця дурепа, моя кохана дружина, гарна зараза, мене постiйно дiставала. Чесна, вона, бачте. Не може жити з такою падлюкою як я. А я знаю, що вона просто хотiла мене спекатися в якийсь прийнятний для неї спосiб. Безперечно, що вже знайшла менi замiну. Хоча я й приставив до неї "наружку". Нiбито нiчого не виявили. А може сама "наружка" її трахала. Така закрутить голову будь-кому, це треба визнати, поклавши руку на серце. Пам'ятаю, як вона мене виховувала, що це ти знаєш про злочини, як вона казала "лягавих", спецiально казала так, щоб мене принизити, i мовчиш. Я тодi вiджартовувався, мовляв ти хочеш моєї смертi. Смiявся, дурень, що я їй набрид i вона хоча так вiд мене вiдкараскатися. А у нас син, якого я дуже люблю. На мене схожий в усьому. А вона, виявляється, серйозно. Ну ви бачили таку дурепу. Бачте, вона зi старовинного роду української шляхти. Лицарство, честь, гiднiсть i iншi дурницi. А я в її розумiннi бидло. Куди менi дiватися? Закоханий я в неї по самi вуха, та й син у нас. Дуже хороша дитина. Не можу без слiз про нього згадувати.

Всiм з нею дiлився по роботi i не лише. Це моя найбiльша помилка. Визнаю. Все розповiдав. Пам'ятаю, як вона смiялася, що в генерального прокурора нашої країни розпорядок дня визначався з обов'язковим врахуванням передбачень одного астролога з Вiнницi. Колись вiн викладав фiзику й астрономiю в мiсцевому педагогiчному унiверситетi, а потiм вчасно переорiєнтувався i почав гадати по зiрках i картах таро. Злочиннi авантюристи дуже вiрять в долю. Це тому, що все їх багатство отримане злочинним шляхом i вони надто переймаються тим, що в будь-яку мить можуть в той чи iнший спосiб втратити все награбоване.

А вона вже не смiялася, а сердилася, обурювалася. Цiлком серйозно. Вони, мовляв всi там з глузду з'їхали. Цi люди просто маргiнали. Покидьки суспiльства. Як ти можеш з ними працювати. I таке iнше. Як вони можуть керувати правоохоронними органами, коли в них такий iнтелектуальний рiвень. Це ж треба було менi втелющитися у випускницю фiлософського факультету Київського нацiонального унiверситету. А в мене вища школа мiлiцiї.

Так що у мене теж вища освiта, юридична, до речi. Хоча й не цього її унiверситету, яким вона так пишалася. То я їй i вiдповiв, що проведенi у США опитування Iнститутом Геллапа показало, що 55 вiдсоткiв американських пiдлiткiв вiрять в астрологiю. А вона менi зразу: ти правий, iнтелектуальний рiвень вашого керiвництва вiдповiдає розумовому розвитку пiдлiткiв. Десь так рокiв на 12-13. Гостра була на язик. I нiколи не змовчить. Завжди щоб її зверху було. Iнодi зажене тебе в глухий кут, що i вiдповiсти нiчого. Каже: а люди ще й дивуються, що в країнi коїться казна що.

Уяви, каже, що ми власнi стосунки почнем вибудовувати на основi положення на небi пустельної, розпеченої, вкритої густими хмарами планети Венери, як символу кохання, краси i жiночого щастя. А вона сама Венера, Афродiта i Афiна в однiй особi. Венера їй, бачте, не подобається. Сучка така. Всi мої бiди вiд неї I мого синочка теж.

Я десь читав в Iнтернетi, що наприкiнцi iснування "країни дурнiв", тобто Радянського Союзу, цю державу, засновану вiдвертими сатанiстами, заполонила всеохоплююча хвиля мiстики. I тут стало зрозумiлим, що задеклароване комунiстами суспiльство грамотних, читаючих, мислячих, вихованих в дусi науково-матерiалiстичного свiтогляду людей, насправдi було державою первiсних неандертальцiв. А вона менi: що ти про це знаєш? Скiльки тобi тодi було рокiв? Ну не змовчить нiколи. Що з нею робити?

А я їй кажу, що ти тодi взагалi ще не народилася. В проектi навiть не було. А в той час, це я вже пам'ятаю, бо справило на мене велике враження, "заряджали" бiля екранiв телевiзорiв миски з водою, газети i часописи, країну буквально окупували НЛО. Їх бачили мiльйони людей, але слiдiв пiсля себе вони нiколи не залишали. Екзальтованi, статево невдоволенi жiнки, яких у СРСР було мiльйони, якщо не десятки мiльйонiв, публiчно запевняля, що їх викрадали iнопланетяни i в своїх космiчних кораблях проводили над ними статевi експерименти. Знаменитого в тi часи барабашку навпаки, нiхто й нiколи не бачив, але натомiсть скрiзь залишалися слiди його хулiганських вибрикiв. А вона не вiрила, казала, що такого в "країнi розвинутого соцiалiзму" просто не могло бути. Та тодi навiть так званi солiднi видання пропонували гороскопи дiлових людей, а то й еротичнi їх пiдвиди.

Думки не давали Попелюшку спати. Вiн перекидався з боку на бiк на верхнiй полицi купейного вагону, слухаючи як хропуть пасажири. Родинне життя повнiстю зруйноване. Проклята кацапня взяла в заручники його сина. Де вiн i що з ним Попелюшко не знав. Цiлком можливо, що його сина вже немає в живих. Дружина десь воює на Донбасi. Снайпером. Може вже й загинула. Прокляла його. А я їй чесно все розказав, як було i як є. Я снайпер i стрiляв у хлопцiв на Майданi. Така в мене робота. Був наказ. Були куратори з Москви, якi за всiм у нас слiдкували. Якби я не стрiляв, застрелили б мене. Я й стрiляв лише задля годиться. Не прицiльно, тобто прицiльно, але не туди, куди вимагали москалi. Я ж все ж таки киянин, а не якийсь там "даунбасiвець". А потiм мене москалi "врятували" i перекинули до Криму. Потiм на Донбас. Думали, що менi дiватися нiкуди. На той час вони вже викрали мого сина. У Слов'янську, пiд час його окупацiї я був там лише один громадянин України. А то всi з Кацапстана. Такi обкуренi звiрюги.

Через своїх беркутiвцiв у Києвi я тодi й довiдався, що дружина пiсля викрадення сина поїхала спокутувати грiхи на Донбас. Стрiляти цих фашистiв-кацапiв. Знала, що я снайпер. Думаю, вiдчувала, що я на Донбасi, хотiла зi мною зустрiтися вiч-на вiч. Вiзир у вiзир, як у нас кажуть. Потiм я чув, що вона сама смерть собi шукала, в найгарячiшi точки лiзла. Як знаменита Вiра Савченко. Це ж треба, Савченко Вiра Вiкторiвна i моя дружина Вiра Вiкторiвна. "Вiра в Перемогу". Фантастика якась. Але як нерiдко буває її жодного разу навiть не поранили. В Iловайську вона прикривала вiдхiд наших хлопцiв. Сидiла на деревi. Це вже повне божевiлля. I знову нiчого. Заговорена вона якась. Вiдьма. Вiра Вiкторiвна. Абсолютно безстрашна. Все про неї думаю, сучку. I про сина. Мабуть мене бог покарав за тих хлопцiв на Майданi. Забрав мого хлопчика. Та й дружину теж. Тепер ми з нею по рiзнi боки барикад. Коли визволю свого сина вiддам його їй, якщо виживе. Вона заслужила.

Кацапи менi довiряють. Думають, що в мене iншого виходу немає, як їм служити вiрою i правдою. На менi кров i у них мiй син. Я дуже багато чого знаю по Донбасу i не тiльки по ньому. Їм потрiбен був українець за походженням, щоб зображати на Донбасi громадянську вiйну мiж українцями. Тому серед керiвництва всiх цих, прости господи, Лугандонiй немало людей з українськими прiзвищами. Багато кому цi прiзвища i паспорти органiзувало ФСБ. А це рано чи пiзно розкриється. А ось я природний українець, та ще й родом iз Захiдної України. Таких москалi особливо цiнують. Їм треба себе i увесь свiт переконати, що навiть бандерiвцi за них. А проти Росiї можуть воювати лише тимчасово зомбованi нацiоналiстичною пропогандою люди.

А ця кацапня така дурна, така зверхня, така п'яна. Та вони з поколiння в поколiння там у Кацапстанi бухали i виродилися до повного дегенератизму. За часiв СРСР вся наука, весь космос, вся воєнка базувалася на українцях i євреях. Тепер першi вiдiйшли, а другi виїхали i все в них пiшло не так. Ракети падають, вибухають, а вони продовжують бухати, як каже мiй куратор з СБУ. Прийшлося, вимушений був стати подвiйним агентом. Iнакше довiдатися, де знаходиться мiй син було не можна. Цiлком можливо, що i в СБУ мене просто використовують, знаючи, що мого сина вже немає в живих. А самi вiшають менi локшину на вуха, що пiсля виконання завдання вона назвуть менi адресу, де вiн утримується. Мабуть сьогоднi не засну.

Я пiдозрював, що серед керiвникiв Лугандонiї повно агентiв СБУ, але коли на мене вийшов її керiвник, я спочатку вирiшив, що мене перевiряє ФСБ. Але потiм менi влаштували зустрiч з дружиною i я зрозумiв, життям сина вона не ризикуватиме. Там такий хаос, що для спецслужб це iдеальне поле дiяльностi. У Донецьку, Луганську, iнших мiстах повно явочних квартир, багато людей добровiльно допомагають спецслужбам України, складають списки колаборацiонiстiв, росiйських вiйськовослужбовцiв. Дружина менi й повiдомила, що нашого сина вiдправлять лiтаком вiдпочивати до Кiпру. Вiн летiтиме над Донбасом i його кацапня зiб'є ракетою, а звинуватять у цьому Україну. Це буде пiдстава для офiцiйного введення росiйських вiйськ до України, а мене призначать керiвником Лугандонiї. Я нiбито iдеальна кандидату. Так вирiшили в Москвi. Нiби сам плюгавий карлик затвердив мою кандидатуру. Я, за їх сценарiєм, пiсля смертi свого сина вiд укропської ракети стану непримиренним противником всього українського.

Але ж я не даремно був кращим студентом нашого курсу. Я нiкому не вiрю. Нашi спецслужби нiчим не кращi за спеслужби руснi. Я, звичайно, погодився спiвпрацювати, але сам вирiшив все тихцем перевiрити. Попереджений, значить захищений. Першим дiлом визначив, маршрути яких рейсiв пасажирських лiтакiв проходять над Лугандонiєю. По-друге, на якiй висотi вони лiтають. По-третє, чим такi лiтаки можна збити. I виявив, що зробити це переносними зенiтними установками, якi на озброєннi у бандитiв-терористiв не можна. Це може зробити лише ПЗРК "Бук". Отже, якщо такий комплекс буде завежено з Росiї я маю про це знати i дiяти адекватно. Тодi мене СБУ i моя дружина не обдурять.

Сам я до цього не повинен мати нiякого вiдношення. Той хто буде причетний має бути мною негайно знищений. Так я й зробив. Коли козломорда кацапня завезла "Бук" до Донецької областi я вже не сумнiвався, що мене правильно проiнформували. Я вирiшив дiяти абсолютно автономно. Часу на перемовини з СБУ не було. Я подивився на маршрути рiзних лiтакiв, якi мали б знаходитися в небi в той день i звернув увагу, що одразу декiлька з них пролiтали по рiзних коридорах приблизно в один i той час в районi Донецька. Один iз цих рейсiв i проходив по маршруту Москва-Латакiя. Та людина, яка вiдповiдала за повiтряну розвiдку Лугандонiї i була прикрiплена до кацапської команди ракетної установки "Бук". Вiн i вивiв їх в iнший район до селища Первомайське. Саме це i був кiнцевий пункт базування "Бука". Як кажуть в Кацапстанi: Федот, да нє тот. Цих Первомайських в Донецькiй областi аж 7. На цьому я й зiграв. Цi дебiли зрозумiли, що збили не той лiтак лише на другий день. Менi казали, що плюгавий карлик в Москвi вiд злостi перевернув стола i розбив найдорожчий мобiльний телефон, виготовлений "проклятими пiндосами". Куратор "Бука" був у той же день застрелений мною особисто як зрадник. Менi переказували, що карлик був цим заспокоєний, вiн нiбито сказав, що якби таких людей як Попелюшко у нас було на Донбасi бiльше, не виникало б таких явних проколiв.

Попелюшко думав, що всiх перехитрив i тепер його син буде в безпецi i в Українi, i в Росiї. Самого карлика об'єгорив, - думав вiн перевертаючись зi спини на правий бiк в душному вагонi. Але вiн був не правий. Карлик чи як його деякi називали лiлiпут не був дурнем. В цю нiч вiн теж не спав, спiлкуючись зi своїм радником Рагадзяном. "Карлiто" аж зубами скрипiв вiд безсилої лютi. - Як ми могли довiритися цьому хохлу Попелюшко? Нiби спокiйно питав вiн червоного вiд страху Рагадзяна. Та вiн до цiєї справи нiякого вiдношення не має, - заспокоював шефа його радник. Фатальна помилка. Трагiчний збiг обставин. У Попелюшка алiбi. - Не говори менi такого, - почав все бiльше заводитися карлик. Якщо я чогось не знаю, я вiдчуваю. Це не випадковiсть. Хтось все дуже добре продумав i розрахував. Як то кажуть до мiлiметра. А ми як лохи потрапили на вудочку. Заковтнули його приманку так глибоко, що й не виблюєш назад.

Ну не знаю. Я ще раз перевiрю. Брак кадрiв нас губить. В Донбасi за нас однi дебiли, алкоголiки i наркомани. Ви ж бачили їх харi. Але що вдiєш, маємо те, що маємо, як казав Кравчук. Вимушенi працювати з iдiотами. А вони не прогнозованi. Ну ось хто їх тягнув за язик на увесь свiт заявити, що це вони збили лiтак. Нiбито український вiйськово-транспортний. А тепер назад, але вже сiли в калюжу.

Ну як можна було так обiсратися? - стукнув по столу карлик. - Сто разiв треба було перевiрити. Сто разiв, кажу я. Нiчого нiкому доручити не можна. Все зроблять не так. I хiба там можна комусь довiряти взагалi? Треба було до цiєї справи нiкого з мiсцевих дебiлiв не залучати. Хто з легкiстю зрадив Україну, з такою ж легкiстю зрадить i Росiю. Всiх цих придуркуватих хохлiв, якi перейшли на наш бiк треба спочатку вислати куди подалi, а потiм тихцем зачистити всiх. Всiх до одного. Щоб i не смердiло у нас цими лохами-хохлами.

Але ж вони вважають себе росiянами. - Та гiмно вони всране, а не росiяни, - виголосив карлик свою улюблену фразу. - I Попелюшка з його синком треба лiквiдувати. Теж тихцем. У нас вже методика вiдпрацьована з цими катастрофами лiтакiв. Вiн нам влаштував i ми йому дамо дзеркальну вiдповiдь. Подумай, куди його вiдправити тим лiтаком. I ще декого туди треба посадити, ну ти знає, там у нас є список. Нехай всi вони летять з рiзними завданнями i з рiзних причин. Мiж собою вони нiяк нiбито не пов'язанi. Випадковий збiг обставин. Все треба провернути так, як з тим польським лiтаком. Зiбрали ж тодi до купи всю цю поляцьку дебiльну елiту в одному лiтаку i лiквiдували одним махом. Та й не шкода. Якщо вони пiсля знищення нами польської iнтелiгенцiї пiд час Другої свiтової вiйни нiчого не зрозумiли... Дебiльна нацiя. Гонор, честь, обовязок перед Батькiвщиною. Гiмно всране.

Ну знаєте, ви як у воду дивитися, - посмiхнувся Рагадзян. - На рейсовий лiтак до Казанi купила квиток керiвництво цiлої татарської партiї, пов'язаної з цими терористами з "Сiрих вовкiв". Ось ми їх i вiдправимо до їх улюбленого Аллаха. Я сам цим буду опiкуватися. Нiяких проколiв i недоречностей не буде. Все вiдпрацьоване до найменших дрiбниць. I Попелюшка з сином на цей лiтак посадимо. В мене й iншi кандидатури є. А ви з цим Попелюшком дiйсно впевненi? Ми ж хотiли його зробити ледь не президентом Новоросiї.

-- Хохол є хохол. Вони хитрi бестiї. Гiршi за жидiв. Тому їх, як i жидiв, постiйно знищують iншi народи. Ми тут найбiльший внесок зробили. Нашим завданням, запам'ятай це, є постiйно сварити їх. А то якщо вони об'єднаються... Нам буде непереливки. Уже першi ластiвки такого об'єднання є - жидобандери. Таку можливiсть ми теж проворонили. Навiть на порядку денному не стояла. А до Новоросiї ми ще повернемося. Життя показує, що гасло - кадри вирiшують все - надзвичайно актуальне. Треба шукати i виховувати нових людей. Ця дiлянка роботи у нас украй запушена.

Лiтак наближався до Казанi i стюардеса запропонувала пасажирам пристебнути паски безпеки. Андрiй програвав в головi сценарiй майбутнього життя з сином на чужинi. Вiн з нiжнiстю подивився на малюка, який спокiйно спав на сусiдньому сидiннi, пiдiбгавши пiд себе ноги. Залита вогнями столиця Татарстану повiльно наближалася. I раптом вже майже над самою посадковою смугою лiтак зiрвався в стрiмке пiке. Останнє, що почув Андрiй перед смертю був жахливий крик жiнки, яка сидiла через прохiд вiд нього з двома маленькими дiтьми.

Роздiл 4

Валерiй Какунов був просто перенасиченим простодушною i неусвiдомленою жорстокiстю. Найдобродушнiшим тоном вiн мiг раптом прорiкти, навiть без будь-якого видимого приводу, що з задоволенням розстрiляв би без фарисейського жалю, тобто без милосердiя i зла, сотнi тисяч людей. А може й мiльйони, додавав вiн пiсля паузи з милою посмiшкою. I пiсля цього спав би спокiйно, неодмiнно закiнчував вiн свою тираду. Звичайно, нiхто серйозно його слова не сприймав, вважаючи, що Какунову просто подобається шокувати знайомих. I нiхто не знав, що Валерiй щиро ненавидiв людей як бiологiчний i соцiальний вид. Разом з тим iснували окремi категорiї людства, яких вiн ненавидiв особливо сильно. До них належали геї i гетеросексуальнi ловеласи, євреї i пiндоси, гарнi блондинки i негарнi брюнетки, бомжi i олiгархи, влада i бiомаса, яка їм служить. Найбiльше ж Какунов не любив себе i власну родину, освячену її "непристойним" прiзвищем, яке з дитинства множило в ньому ненависть до дiтей, якi постiйно насмiхалися з хлопчика. Але причина ненависного характеру Какунова не була такою однозначною i взагалi одною. Це було складне поєднання людських комплексiв, аж до об'єктивної генетичної основи.

Скажiмо ненависть до батькiв в основному визначалася тим, що його батько був росiянином, а мати українкою. Якщо в ранньому дитинствi всi свої бiди хлопець виводив з власного прiзвища, то в юностi на перше мiсце вийшло усвiдомлення себе метисом. Десь вiн прочитав, що в деяких країнах метиси складають до 90% всiх мешканцiв в'язниць. Це так запало йому в душу, що в унiверситетi вiн говорив своїм товаришам, з якими жив в однiй кiмнатi, що ладен убити тих, якi вживають слова "кацап" i "хохол". Вiн так i не змiг визначитися з тим, хто вiн є i до якої нацiональностi належить. Страшенно переживав вiд цього. Нацiональна невизначенiсть приносила йому постiйнi муки i страждання. Вiн був не дурний, здатний до аналiзу i знав, що українцi i росiяни зовсiм вiдмiннi народи не лише за ментальнiстю, але й за генетичним походженням. З кожним роком життя приносило йому все бiльше пiдтверджень несумiсностi Росiї i України i це ще бiльше озлоблювало Какунова. Внутрiшньо вiн так хотiв, щоб все було iнакше i ця несумiснiсть не проходила через нього самого, його тiло i душу, розколюючи їх навпiл.

Дивовижним чином зовнi Какунов був майже копiєю заступника Гiтлера по партiї Рудольфа Гесса. Гесс ненавидiв євреїв, так як в ньому самому текла єврейська кров i власну генетичну недосконалiсть вiн виводив саме з характерних для євреїв у минулому шлюбiв з близькими родичами. Так само як i Гесс Валерiй виводив свiй зовнiшнiй дегенератизм з власного мiшаного походження. Вже зi школи жодна дiвчина не хотiла з ним знатися. Спочатку їх вiдвертало "непристойне" прiзвище. А в унiверситетi дiвчат вiдлякувала дегенеративна зовнiшнiсть їхнього однокурсника. Вiн вiдплачував студенткам презирством, вважаючи їх вiдвертими i прихованими повiями.
Євреїв Какунов ненавидiв ще й тому, що прочитав в однiй росiйськiй книжцi нацiонал-бiльшовикiв, що вся верхiвка Третього рейху складалася з нiмецько-єврейських метисiв. Там було написано, що i Гiтлер, i його заступник Гесс, i головний iдеолог нацизму Розенберг мали єврейську кров. Там же вiн прочитав, що справжнє прiзвище Сталiна Джугашвiлi. I в перекладi на українську воно означає Синєврея. Джуга - значить єврей. Какунов дуже любив такi книжки, якi привозили з Росiї для продажу в Українi. В iншiй книжцi було написано, шо в усiх керiвникiв Ралянського Союзу дружини були єврейками, включаючи самого Сталiна.

В гуртожитку, де вiн мешкав, було багато студентiв, якi тим чи iншим чином пiдтримували рiзнi полiтичнi партiї i рухи. Какунов не хотiв займатися полiтичною дiяльнiстю i тримався осторонь практично всього, що вiдбувалося в унiверситетi як на заняттях, так i в гуртожитку. Але природа брала своє i за своє i вiн врештi-решт знайшов розумiння в однiєї студентки. Вона була навдивовиж негарна зовнi i мабуть тому "вдарилася" в релiгiю. Її мiстично-релiгiйна спрямованiсть пройшла декiлька етапiв власної трансформацiї. Спочатку вона читала всiляку мiстичну лiтературу, дивилася по телевiзору програми про iнопланетян i всiляку iншу подiбну "муру", а потiм пiшла до церкви Московського патрiархату, де вже повнiстю "з'їхала з котушок". Знайшла собi "духовного порадника", якого ФСБ прислала до Києва з Костроми i який пiсля закiнчення духовного училища продовжував навчання на факультетi мiжнародних вiдносин одного з приватних унiверситетiв Києва. За це навчання платила церква.

Цей отець Александр дуже швидко зробився коханцем Альони i переїхав до неї на квартиру. Використавши її по повнiй програмi цей попiк кинув свою коханку i перебрався до iншої, гарнiшої i багатшої. Це так вплинуло на бiдолашну, що вона хотiла покiнчити з собою. Аж тут на неї звернув увагу Какунов. Двоє нiкому не потрiбних людей знайшли одне одного. У крайньому разi всi так думали. А насправдi все було набагато прозаїчнiше. Какунова на той час завербувало ФСБ. Вiн просто виявився за всiма класичними канонами цiєї сатанинської органiзацiї, реiнкарнацiї КДБ, iдеальним матерiалом для оперативної розробки. У будь якому сенсi: вiд зовнiшностi, до внутрiшнього свiту. I за розробленою росiйським ФСБ легендою агент Камський мав мати дружину i квартиру в Києвi. Кращої кандидатури за Альону вони не знайшли. Тим бiльше, що її порекомендував їхнiй пiп-агент Ворот. Саме вiн i був її нещасливим коханням. Батьки ж Альони, розумiючи, що влаштувати її особисте життя можна буде лише на основi пiдкупу майбутнього нареченого, залишили їй власну двокiмнатну квартиру i перебралися до однокiмнатної, яка перейшла їм у спадок вже вiд їхнiх батькiв.

Зiйшлися двоє нiкому не потрiбних людей у найпростiший спосiб. Какунов просто отримав вiд свого куратора адресу Альони i одного неймовiрного знудженого дня наприкiнцi листопада, коли постiйно сiявся холодний дощ, подзвонив у дверi своєї однокурсницi, тримаючи валiзу в руках з усiм своїм нехитрим скарбом. Та спочатку здивовано витрiщилася на нежданого студента, а потiм запросила його до квартири. Вона якось приречено дивилася на те, не протестуючи, як той почав розпаковувати речi i розвiшувати їх на плечики у шафi, потiм витягнув капцi, зубну пасту i щiтку, бритву для голiння. При цьому вiн лише запитував, куди необхiдно вiшати чи класти речi. Закiнчивши, студент вiднiс валiзу на балкон. На той час Какунов уже переодягнувся в домашнiй одяг i нарештi не мовивши й слова всiвся на диванi. Вони мовчки дивилися телевiзор. Потiм так же мовчки вечеряли. Альона зробила кволу спробу послати лiжко у великiй кiмнатi, але Какунов знову ж таки нiчого не кажучи склав бiлизну i нарештi мовив, що спати вiн буде в одному лiжку з власною дружиною.

Все було настiльки прозаїчно, що стороннiй людинi в це було б навiть важко повiрити. Але в прозаїчних людей - прозаїчне життя. Какунов просто не мiг собi уявити, що вiн упадає за якоюсь дамою, дарує їй квiти, вони ходять до ресторану, вiн несе дiвчину на руках до лiжка i всi iншi романтичнi дурницi, якими супроводжується справжня закоханiсть двох людей. Навiщо все це, коли воно в його життi може бути лише брехнею, лукавством, обманом i самообманом. Нiхто не зможе його щиро покохати. А раз так, то не треба i витрачати марне власнi сили, енергiю i грошi на зваблення жiнок. Точно так думала й Альона.

I в лiжку для Какунова жiнка була лише iнструментом для лiквiдацiї сексуальної напруги i досягнення релаксацiї. Тому Какунов швидко зробив свою справу i повернувшись на бiк захропiв. Альoна не отримала сексуального задоволення. Не було його з попереднiм попiком, не вiдчула вона його i з Какуновим. Обидва вони як чоловiки не являли собi нiчого цiкавого для жiнок, здатних отримувати пiд час статевого акту оргазми. Альона постiйно пам'ятала того п'яного студента, якого вона колись завезла на таксi до себе, пiсля вечiрки в гуртожитку. Саме вiн розбудив в неї цiлий букет чудових емоцiй. Вранцi, витверезившись, вiн попросив Альону, щоб та нiкому не говорили про їхню нiч, бо вiн був п'яний i нiчого не розумiв. Iнакше б його тут нiколи б не було.

I ось тепер цей чоловiк, який не встигши вилiзти на жiнку одразу закiнчував. Нинi це бiда багатьох чоловiкiв. А ось у того, п'яного студента... Альона мовчки плакала в подушку. Какунов, як i бiльшiсть чоловiкiв вважав, що негарнi жiнки не отримують у сексi нiякого задоволення i можуть лише прикидатися i лукавити у лiжку заради самоствердження чоловiкiв i утримання їх бiля себе. Дiйсно, це такий чоловiчий стереотип, який не має пiд собою нiяких пiдстав. Найгарнiша i найсексуальнiша жiнка може бути холодною як крига i нiколи не мати у лiжку органiзмiв. Натомiсть зовнi бридка i найвiдворотнiша за всiма показниками панi може володiти цiлим букетом найрiзноманiтнiших сексуальних пристрастей i бути готовою займатися сексом майже постiйно.

Багато хто з психологiв вважають, що до будь-якої активностi за межами родини чоловiка примушують якiсь негаразди в нiй. При цьому наводяться конкретнi приклади вiдомих у свiтi людей. Серед них найяскравiший приклад знаменитий Авраам Лiнкольн, який вимушений був мiсяцями не з'являтися вдома, переховуючись вiд своєї сварливої дружини i всю свою енергiю спрямовуючи на будiвництво в майбутньому наймогутнiшої держави свiту. Какунов постiйно вiдчував невдоволення дружини собою, її постiйне, нiби нiчим не вмотивоване, роздратування всiм i всiма. Куратор з ФСБ видiляв для нього достатню кiлькiсть грошей i матерiально родина була добре забезпечена. Однак цi грошi необхiдно було вiдпрацьовувати. Але завдання було поставлене майже нереальне: створити Київську народну республiку (КНР) на кшталт "ДНР" i "ЛНР" на Донбасi.

На той час Какунов вже закiнчив факультет мiжнародних вiдносин. Вiн вiльно володiв англiйською i за другу мову обрав голландську. Допомiг щасливий випадок. Вiн навчався в приватному унiверситетi, за все платили росiяни, яких вiн теж ненавидiв. Його просто з душi вернула їхня зарозумiлiсть, хамство, кричуща невихованiсть, зверхнiсть. I це була елiта росiйської нацiї. А що ж тодi говорити про, так би мовити, її рядових членiв. Але Какунову проходилося терпiти ледве стримуване презирство його московських хазяїв. Вiн розумiв, що куратори цiлком логiчно вважають, що той, хто з легкiстю зрадив Україну, з такою ж легкiстю зрадить i Росiю.

Какунов не був комунiкабельною людиною. Йому страшенно обридала необхiднiсть постiйно зустрiчатися з людьми, агiтувати їх, платити грошi, пiдключати до цiєї справи дружину, якiй все було абсолютно байдужим. Вона одружилася, хотiла мати дiтей i бiльше нiчого її не цiкавило. Якщо Какунов виявиться повнiстю неспроможним завести дiтей, вона пiд його прикриттям отримає дитину вiд когось iншого, скажiмо вiд того "залiзобетонного" студента. Вона i грошi на це постiйно вiдкладала.

Задля приваблення студентiв факультет мiжнародних вiдносин пiдтримував постiйнi зв'язки з норвезьким i нiдерландським посольствами в Києвi. Два їхнi спiвробiтники за окрему плату навчали всiх бажаючих не дуже популярним у Європi норвезькiй i голландськiй мовам. Спочатку в кожнiй з груп було бiльше як 30 студентiв. Однак поступово їх кiлькiсть зменшувалась i врештi-решт курси закiнчили лише 6 осiб. Серед найретельнiших учнiв виявився i Какунов. Вiн навiть з'їздив з групою до Нiдерландiв, де просто закохався в цю країну.

Так як толку вiд Какунова у створеннi, як вiн сам жартував з собою, Китайської народної республiки не було практично нiякого, московськi куратори влаштували молодого мiжнародника i референта-перекладача до фiнансованої з Росiї Нової опозицiйної партiї. Там вiн працював у мiжнародному вiддiлi. Ця робота перетворила його на справжнiсiнького мiзантропа. Партiя як у кунсткамерi зiбрала у своєму складi дивовижний вiнегрет збоченцiв. дегенератiв, педофiлiв, гомосексуалiстiв, злодюг всiх мастей, видiв, рiзновидiв i пiдвидiв. Знання мов i мiжнародного права давало можливiсть Какунову брати участь у рiзних оборудках керiвного ядра партiї. Вiн переказував грошi до офшорiв, замiтав слiди, купував нерухомiсть за кордоном, опiкувався дебiльними дiтьми, якi як вiчнi студенти десятилiттями протирали штани в кращих унiверситетах США i Європи.

Зовсiм не очiкувано для себе "Сирунчик", як його поза очi називали в полiтбюро партiї, почав себе все бiльше поважати. На загальному фонi Нової опозицiйної партiї Какунов дiйсно виглядав людиною, сповненою всiляких чеснот. Вiн постiйно "стукав" своєму куратору на керiвникiв партiї i знаходив у цьому невимовне задоволення, розповiдаючи то про оргiї з неповнолiтнiми, то про постiйне пограбування партiйної скарбницi, то про дiяння дiтей, то про фiзичне знищення конкурентiв. Какунов все протоколював i збирав документи. Те що вважав за потрiбне передавав московським кураторам, а дещо залишав собi "про чорний день".

В партiї не було яскраво вираженого лiдера. Всiм заправляв "трiумвiрат", який складався з трьох найбагатших i наймерзеннiших людей. Це були розумнi, але вкрай цинiчнi, позбавленi навiть зародкових елементiв совiстi людей. Їхнє багатство базувалося на кровi десяткiв, а може й сотень людей. Цiлi цвинтарi конкурентiв бовванiли за їхнiми спинами ще з 90-х рокiв ХХ столiття. З часом вони побачили, що Какунов для них становить реальну небезпеку, так як знає про їхнi дiяння надто багато. Вони без будь-яких вагань прибрали б його з дороги, але за ним стояла Москва i "опозицiонери" про це добре знали, так як i самi були агентами Кремля. Тому вирiшили вiдсторонити Какунова вiд справ в iнший спосiб. Його вiдправили представляти партiю до Європарламенту. Звичайно, що не як депутата, а як дрiбного клерка, який мав обслуговувати партiйцiв як перекладач i юрисконсульт. Дуже часто Какунов їздив i до Нiдерландiв. Там вiн навiдувався як представник парламентської партiї до Євросуду в Гаазi.

Какунов дуже пишався собою. Як вiн генiально змiг передбачити, що треба вчити саме голландську мову. I це не було дуже складно для нього. У школi вчив нiмецьку. А цi мови близькi одна до одної. "Зварте" - чорне голландською i "шварц" - чорне нiмецькою. Це перше, що вiн вивчив з голландської. А далi часто порiвнював цi двi мови. Мав асоцiативний тип мислення, що йому дуже допомагало. Вiдомий американський актор Шварценегер, прiзвище якого їхня викладачка англiйської мови перекладала, смiючись як "чорний негр", насправдi був шварцен - єгерем, тобто чорним мисливцем.

Дружину до Європи Какунов не забрав. А навiщо? Постiйно їздив до Нiдерландiв. Ця країна славилася не лише вiльним обiгом наркотикiв, але й витонченими повiями з усього свiту. За партiйнi грошi дипломат обiйшов всi найдорожчi борделi цiєї країни. Йому стало зрозумiлим, що спати зi своєю дружиною вiн вже бiльше нiколи не зможе. Саме в Амстердамi йому в найдорожчому борделi порадили летiти до Малайзiї. Там у її столицi Куала-Лумпурi живе одна вже немолода жiнка, яка з допомогою трав i магiчних заклинань лiкує в чоловiкiв передчасне сiм'явиверження. Дуже дорого, але з гарантiєю. Термiн лiкування доволi протяжний - три тижнi. Грошi в Какунова водилися, у вiдпустцi вiн не був уже три роки, тому дипломат "вибив" у партiї мiсячну вiдпустку, купив квиток до Куала-Лумпур на лiтак "Малазiйських авiалiнiй" i 17 липня 2014 року рейсом МН17 вiдлетiв до столицi Малайзiї.

Мiжконтинентальний лайнер "Боїнг-777", на якому летiв Какунов являв собою найбiльший у свiтi двомоторний реактивний пасажирський лiтак. Молодий чоловiк дуже пишався, що летiв першим класом у переднiй частинi лiтака. Шкода, звичайно, що це не чартерний рейс, де компанiєю передбачений

VIP- салон. Але й так непогано. Мiсце бiля вiкна i зовсiм недалеко вiд кабiни льотчикiв. Тут i туалет недалеко, летiти ж бо дуже довго. Кухня в лiтаку вiдмiнна. Можна варьювати меню в залежностi вiд побажання пасажирiв. Лiтак належить до найбезпечнiших у свiтi. На ньому взагалi встановлено свiтовий рекорд дальностi перевезення пасажирiв - понад 21600 км. Клас.

Фактично всi мiсця в лiтаку зайнятi пасажирами. Вiн вмiщає 305 осiб, а стюардеса сказала, що зараз на борту 283 пасажира. А цi малайзiйки дуже привабливi. Цiкаво буде взяти собi якусь найкращу з них пiсля завершення лiкування. Какунов причепився до однiєї стюардеси, яка виглядала особливо апетитно, але та дуже привiтно посмiхаючись вiдповiла, що компанiя їм забороняє давати пiд час рейсу номери своїх телефонiв пасажирам. Вона дуже дорожить своєю роботою i тому не хоче мати неприємностей. От сука. Какунов раптом чомусь розсердився. Такi напади майже безпричинної лютi були для нього характернi. Виламуються, бл...дi, косоокi. Ну нiчого. Пiсля лiкування я так вас вiдтрахаю, що проситися будете, щоб припинив. Менi обiцяли, що матиму таку чоловiчу силу... От би вже швидше. I треба обовязково сфотографуватися в Куала-Лумпурi бiля тих їхнiх знаменитих хмарочосiв, веж-близнюкiв.

До речi, коли ми будемо летiти над Україною? Какунов знову звернувся до стюардеси. Вже над Україною? Чудово. Там вiйна, а я зараз над всiм отим маразмом, започаткованим Росiєю, лечу собi в небi на висотi... - Скiльки? Десять тисяч метрiв? Все таки, як менi повезло. А я ще дурень в дитинствi i в юностi нарiкав на свою долю. Нехай би тi, якi знущалися надi мною у школi зараз мене побачили. Може декого з них вже й в живих немає. Загинули на Донбасi. Какунов вiдкинув приємнi думки i звернув увагу на салон. Кого тут тiльки немає. Лiтак потiм летiтиме до Австралiї. Звучать рiзнi мови. Багато дiтей... Ось якась дiвчинка, якiй не бiльше року капризує. Однi проблеми з цими дiтьми. Нiколи не хотiв, не хочу i не буду їх мати. Хiба що не знатиму про їх iснування. З такою сексуальною силою, яку менi гарантують пiсля лiкування, таке може бути. Нехай тiльки обдурить те косооке старе стерво. Такi надiї на неї покладаю. Я їй матку виверну.

I все таки вiн генiй. Всiм носа втер. Ота його iдея розстрiляти другий автобус у Києвi напередоднi дня виборiв до Верховної Ради. Ото було шуму. Мабуть хтось донинi докопується до сутностi цiєї справи. А її немає. Чистої води провокацiя. А ось хто розстрiляв перший автобус я не знаю i знати не хочу. Головне, що саме ця подiя i наштовхнула мене приурочити "дубль" до виборiв. З Москви переконували розстрiляти i третiй автобус. Але то вже був би перебiр. Добре, що послухали мене. Люди до всього звикають, навiть до терактiв. Треба провести один гучний теракт, ну там два, а потiм придумувати щось нове, принципово iнше. Весь час тримати владу i суспiльство в напруженнi. А цi дебiли з Москви вирiшили знищити ще й третiй автобус. Як казав один знайомий студент-мiжнародник - дурна кацапня. Та ще й п'яна. А мене совiсть зовсiм не турбує. Як казав все той же мiй знайомий - у свiтi немає жодної людини, яка б до 20 рокiв не заслужила на розстрiл. Цинiчно, але правильно. Думаю, що той слiдчий, який веде цю справу вже стiльки накопав на загиблих в автобусi. На всiх i на кожного. Голову вони зламають на цьому розслiдуваннi. Я генiй. Два злочини зробленi нiби пiд копiрку, але мiж ними не iснує жодного зв'язку. Але хiба в це хтось повiрить? От клас! Навiть цi дебiли з Москви це визнали. Нагородили мене цiнним подарунком. Та до дупи собi засуньте той цiнний подарунок. Суки проклятi.

А в цей час, коли Какунов летiв десь над Києвом, до селища Первомайське в 70 км на пiвденний-схiд вiд Донецька прибув зенiтно-ракетний комплекс "Бук-М". Прибув з Росiї через неконтрольовану Україною частину українсько-росiйського кордону. Троє офiцерiв. Майор, старший лентенант i лейтенант. Всi першокласнi спецiалiсти своєї справи. Командир ракетної частини в Курську сам вiдiбрав їх. Вони приїхали не туди. Дебiльний совок за часiв СРСР не маючи в головi нiчого, жодної звивини мозку, назвав у Донецькiй областi аж 7 населених пунктiв Первомайськими. Вони мали б прибути за 20 кiлометрiв на пiвденний захiд вiд Донецька до населеного пункту з такою ж назвою. Але москалi тут нiколи не були. А їх провожатi, так званi "ополченцi", теж були з Росiї. Вони, провоювавши декiлька мiсяцiв в Українi вже вирiшили, що Донбас знають як свої п'ять пальцiв. Помилилися. З ким не буває. I не таке в цьому свiтi трапляється. Науковець скаже, це трагiчний збiг обставин. Людина вiруюча подумає, що тут без втручання Всевищного напевно не обiйшлося.

Для росiйських найманцiв i екiпажу "Бука" росiйська розвiдка розробила легенду, що вони мають збити український вiйськово-транспортний лiтак "АН-26", який поставляє зброю i вiйськових до Луганська. Вiн мав вилетiти з вiйськового аеродрому у Васильковi пiд Києвом. О 16.00 на дисплеї радару було зафiксовано лiтак, який рухався на пiвденний схiд на висотi 10 тисяч метрiв. Рiвно о 16.20 була випущена перша ракета. Друга, а їх було всього 4, вже не була потрiбна. Ракета досягла пiлотської кабiни Боїнга 777 Малайських авiалiнiй i вибухнула просто перед обличчям Какунова, який у цю мить визирав у незвично широкий iлюмiнатор лiтака. Молодому чоловiковi дуже повезло. Уламок ракети пронизав йому череп i вiн миттєво помер. Тому вже не бачив i не чув того пекла, яке почалося в салонi лiтака за мить...

Через день, коли стало зрозумiлим, що збили не той лiтак i буде мiжнародний скандал i санкцiї проти фашистської iмперiї зла, тобто Росiї, плюгавий карлик в Москвi вiддав наказ лiквiдувати вiйськових, якi збили малайський Боїнг. Спочатку перевели до iншої частини майора. До неї вiн не доїхав. Родинi оголосили, що вiн загинув пiд час виконання завдання командування. Виплатили значну грошову компенсацiю, але з умовою змiни прiзвища i переїзду до Владивостока. Родинi нiчого не залишалося, як виконати запропонованi їй умови. З лейтенантами так не морочилися. У них були лише перестарiлi батьки. Тому їх лiквiдували тишком-нишком i закопали в лiсi пiд Вологдою, куди їх перевели служити. Кiнцi пiшли не у воду, а у землю. А тiло Какунова, розiрване в повiтрi на частини так десь там i розкидане бiля Торезу. Лише таким дивним i моторошним способом вiн нарештi прислужився своїй землi, яка його зростила i яку вiн ненавидiв i не дуже дорого продав. Здобрена ним українська земля черговий раз дасть гарний врожай пшеницi або соняшника.

Роздiл 5

Йшов час, робота проводилася, а результат нульовий. I так, i сяк, а нiчого. Вирiшив я пiдiйти до розслiдування з iншого боку. Запросив нашого психолога i попрохав його розробити психологiчний, а ще краще фiзiономiчний портрет нашого ймовiрного автобусного вбивцю. Разом з художником-фiзiономiстом, звичайно. Ось у мене. наприклад, в головi вже виник такий собi образ вбивцi з автобусу. Особисто я бачив його низькорослим, кривоногим, лисим вилупком з винуватим виразом обличчя кота, який несподiвано навалив купу на улюблений перський килимок своєї хазяйки. Так як нiяких iнших iдей i нових гiпотез в мене не виникало, я зосередився на обговореннi з нашим психологом ймовiрних сексуальних збочень i сексуальної невдоволеностi собою вiрогiдного вбивцi "за Фрейдом", намагаючись показати фахiвцевi, що й я щось тямлю в сексопатологiї. Я вважав, що всi людськi вади i ганджi мають вiдбиток на обличчi будь-якої людини. Людина. яка безжально розстрiляла декiлька абсолютно невинних людей має носити на власному обличчi своєрiдне тавро. Треба лише вмiти читати по обличчю. Однак наш психолог мене дуже розчарував. Виявляється, не все так просто. I "Портрет Дорiана Грея" Оскара Ввальда є просто дотепною фантастикою справжнього майстра. Хоча дiйсно iснує немало людей, в яких "написано на лобi" хто вони такi. Iснує поняття "кримiнальна зовнiшнiсть". Досить подивитися на персонажiв з "української" влади, якi нiби зiйшли з пiдручникiв для кримiналiстiв з умовною назвою "Про типи злочинцiв". I характер сексуального досвiду людини, теж може вiдбиватися на її зовнiшностi.

-- Ось давайте подивимося на те, як зустрiчаються чоловiк i жiнка в реальному життi. Абсолютно нормальнi, без кримiнального досвiду i сексуальних збочень, - продовжив нашу розмову психолог.

-- Скажiмо сьогоднi субота чи недiля. Або це вечiрка, яка вiдбувається десь за кордоном пiд час вашої вiдпустки. Ви оглядаєте кiмнату, сидячи за столом чи бiля стiйки бару, наприклад, в Туреччинi чи на Шрi Ланцi. I раптом ви помiчаєте чийсь погляд, який дiє на вас як удар струмом. Це мимовiльний погляд дiвчини чи молодої жiнки, яка вам одразу подобається. Вона вiдводить погляд, ви теж. Щось примушує вас подивитися саме на цю жiнку. Нiяка iнша вас не цiкавить. I вона дивиться на вас. Потiм ще i ще. Нарештi жiнка посмiхається i вже не вiдводить погляду. Ви встаєте i йдете з чаркою в долонi до дiвчини. Пульс пришвидшує свiй бiг. Те ж вiдбувається i з жiнкою, до якої ви наближаєтеся. Таким чином вже за мить до того, як ви заговорили до незнайомки, вона вже стала вашою потенцiйною коханкою. Свiдомо чи пiдсвiдомо ви i вона вже разом. Що це? Кохання з першого погляду чи просто статевий потяг? Що означає ця негадана приємна тепла хвиля, яка огорнула вас?

-- То ви вважаєте, що нашого вбивцю огорнула тепла приємна хвиля, коли вiн зайшов до автобусу i тому вiн почав стрiляти?

-- Не треба насмiхатися надi мною, пане слiдчий - розсердився психолог. - Я почав здалеку, щоб у вас вималювалася в головi вся картина. Хiба не ви запросили мене?

-- Вибачте. Я був не правий.

-- Слухайте мене, якщо хочете, ставте запитання, але не смiйтеся. Психологiя не є точною наукою, як математика чи фiзика. Але хiба не такою ж наукою є юриспруденцiя?

-- Так, ви правi, Ще раз перепрошую, - приклав руку до грудей слiдчий. - Продовжуйте, будь ласка.

-- Я просто хочу разом з вами зрозумiти мотиви злочину i злочинця. Якщо вони, звичайно, є. I сексуальна складова в злочинах, так би мовити, має мiсце. Iнодi, в значнiй їх частинi вона є основною. Тим бiльше, що деякi загиблi в цьому сенсi дають значну поживу не лише для слiдчого, але й для психолога. Взяти хоча б ту незайману вагiтну дiвчину. Хiба у вашiй практицi такi випадки траплялися?

-- Дiйсно, ви правi. Випадок екстраординарний.

-- Скажiмо, вiд якого чоловiка вiдбулося це "непорочне зачаття"? Як вони кохалися? Якi чоловiки подобалися чи могли подобатися такiй дiвчинi, як наша загибла? Нi для кого не секрет, що одним жiнкам чомусь подобаються чоловiки з чорними очима, а iншим з блакитними. Бiльшiсть жiнок абсолютно чiтко вiддають перевагу певному типу чоловiчого обличчя i статури.

-- I що вони шукають в цьому сенсi в чоловiках? - запитав слiдчий. - Я взагалi тут не бачу нiякої системи. Хiба можна на такiй основi створити якусь бодай найпримiтивнiшу класифiкацiю?

-- Можна. I це вже зроблене.

-- Звичайно, американцями.

-- Ви правi. Один американський вчений провiв дуже широкi i глибокi дослiдження з використання найновiших методiв. При цьому вiн використовував як пiддослiдних не лише людей, але й тварин.

-- Що бабок i жукiв використовував?

-- Знову насмiхаєтеся?

-- Ще раз прошу вибачення. Це в менi всерединi сидить.

-- Я ж психолог, знаю чому це у вас. Ви менi нiчого не говорили, але я впевнений, що у вас мiгрень, хоча ви про це нiкому нiчого не розповiдаєте. Навiть своїй близькiй подрузi. Вгадав? Ось бачите. Нею хворiли Наполеон, Олександр Македонський i ще декiлька людей такого психологiчного типу. Ви спрямованi на успiх i перемогу, тому увесь час внутрiшньо напруженi. Насмiшка над людьми дає вам певне психологiчне розвантаження. Чи може я не правий?

-- Повинен визнати ваш професiоналiзм, - криво посмiхнувся молодий слiдчий.

-- Американський професор дослiджував приматiв. А самиця приматiв, скажiмо шимпанзе чи горил, так само як i будь-яка жiнка, шукає в партнерi комбiнацiю сильного самця i нiжного партнера. Московськi агенти нинi взялися за старе, тобто давно вiдпрацьованi КДБ методики зваблення українських жiнок. Для того, щоб використовувати їх для здiйснення терористичних актiв у столицi.

-- Так, такi випадки нам знайомi, хоча цим займається слiдчi СБУ.

-- А ви не пробували опрацювати версiю, що розстрiляла автобус жiнка? Московити нинi засилають до України своїх агентiв, молодих чоловiкiв, якi досконально знають жiночу психологiю, навченi професiйно зваблювати самотнiх жiнок. Це молодi, веселi, iронiчнi, ставнi i гарнi чоловiки, якi знають всi пiдходи до жiнок i здатнi зомбувати їх на божевiльнi вчинки.

-- Та вони використовують цих дуреп як "витратний матерiал". Нещодавно одна нiбито пiдiрвала себе в натовпi на Хрещатику. А потiм виявилося, що на нiй була бомба з дистанцiйним управлiнням. Її коханець, офiцер ЦРУ зомбував цю молоду жiнку i вона згодилася закласти вибухiвку там, де немає людей, щоб викликати потрiбний резонанс, але нiкого не вбити. А загинула сама i ще забрала з собою 5 дорослих i 3 дiтей. Я вже не кажу про поранених.

-- У кацапнi немає нiяких моральних перепон нi в чому. Я навiть висунув теорiю, що росiйський президент Путiн є iнкарнацiєю в ХХI столiттi Распутiна ХХ столiття. На мою думку, вiн i закiнчить так само, як Григорiй Распутiн. Того вбили "любi друзi" 30 грудня 1916 року i Путiна знищить його ж оточення 30 грудня 2016 року. Але буде вже пiзно. З убивством Распутiна оточення царя, яке намагалося врятувати Росiйську iмперiю запiзнилося, так само запiзниться з лiквiдацiєю президента Росiї i його оточення. Вже зараз пiзно, як я вважаю.

-- Але ж з Распутiним там була доволi вiдмiнна iсторiя. Вiн був шарлатан, мiстик, статевий гiгант. Я думаю, останнє пановi Путiну не загрожує. А ось Распутiн дiяв в основному через жiнок вельмож i через саму царицю. Такий собi статевий лоббiст. Всi в Московiї того часу були впевненi, що цариця є коханкою Распутiна.

-- Ну i до чого це привело? Один i той же результат не обов'язково отримується вiд аналогiчних причин. Однак спiвпадiнь тут багато. Распутiн однозначно володiв гiпнотичним даром. До речi, вам вiдомо, що до царської родини вiн потрапив саме через Київ?

-- Я про це не знав. Яким чином?

-- Цей немитий, неграмотний сибiрський селянин у розiрванiй сорочнi i у драних штанах рубав дрова на подвiрї Михайлiвського золотоверхого монастиря у Києвi. В той час сюда на богомiлья до святого Києва приїхали iнкогнiто дружина брата царя Анастасiя зi своєю сестрою. Вони пiдiйшли до Распутiна i заговорили з ним. Вiн не знав хто вони, i вони не знали про нього нiчого. Це тi випадковi зустрiчi, якi мають iсторичне продовження у виглядi грандiозних, iнодi глобальних подiй у свiтовiй iсторiї.

-- А дiйсно, так.

-- Распутiн просто зачарував двох слабких чи то психологiчно, чи як у нас кажуть на "передок" жiнок. Вельможi рiдко бувають вправними у лiжку. Тому хто його знає, якi пристрастi бушували в тiлах i душах цих двох жiнок. Може їм просто сподобався ставний, бородатий молодик. Бог його знає, яке було там продовження цього знайомства, однак саме цi двi жiночки i привели Распутiна до царського оточення, а потiм i безпосередньо до його родини.

-- Ви думаєте, що саме в Києвi Распутiн "обслужив" цих двох вельможних дам i це їм настiльки сподобалося, що вони вирiшили пiдкинути часточку жiночого щастя i своїм подругам у Санкт-Петербурзi?

-- Я б зовсiм не здивувася, якби це було саме так. На початку ХХ столiття i особливо пiсля 1914 року Санкт-Петербург i Москва перетворилися на такi собi Содом I Гомору. Там таке творилося. Нi пером описати, нi словом змалювати. А Распутiн був таким собi каталiзатором всього цього, прости господи, бл...дства.

-- Таке трапляється перед повним переформатуванням суспiльства. Що i трапилося в Московiї за декiлька рокiв потому, - скривив губи в сардонiчнiй посмiшцi Маруш.

-- Ви правi. I чим далi заходить процес деградацiї суспiльства, тим глибшi i радикальнiшi змiни вiдбуваються в ньому. I не завжди на краще i прогресивнiше.

-- Але ж Путiн не зваблює дружин свого оточення. Не схоже, що вiн володiє якимсь гiпнотичним чи екстрасенсорним даром. Не помiчав я в нього такого.

-- А йому й не треба. За нього цю роль вiдiграє "ящик", тобто, пардон, телевiзор. Та тут ще треба пам'ятати про генетичнi i нацiональнi менталiтетнi особливостi росiян. Вони дуже люблять алкоголь, який дiє на них як наркотик. А це означає, що вони дуже сильно пiддаються навiюванню. Українцi ставляться до влади дуже критично, вони її ненавидять. I це говорить про критичний склад розуму в нашої нацiї. А москалi безтямно закоханi в своїй масi у владу, вважають її вiд Бога. А українцi цiлком логiчно думають, що влада вiд Диявола. Що вона повсякчас i демонструє всiм i повсюдно.

-- То ви рекомендуєте менi почати шукати жiнку-кiлера? Може вона вже давно застрелилася чи повiсилася.

-- На таке не розраховуйте. Жiнки дуже рiдко стрiляються чи вiшаються.

-- Чому так?

-- Жiнка навiть в майбутнiй смертi залишається жiнкою. Вона думає, як буде виглядати пiсля смертi. Естетично чи нi. А вистрелити собi в голову i рознести череп дуже не естетично. Повiситися i висiти з висолопленим язиком, з мимовiльними сечовипорожненням... Яка тут естетика. Так що та жiнка, якщо її не "пришили" її ж куратори, ще жива. Переконує себе, що вчинила правильно i позбавила свiт вiд скверни.

-- В мене одна така жiнка на прикметi є. Дружина Коротченка. Вiн зробив її сина вiд першого шлюба закiнченим наркоманом. Вони жили в однiй квартирi, але не разом, не як подружжя. Його дружина дуже мiцний горiшок. Декiлька мiсяцiв воювала в АТО проти кацапської нечистi. Поранена. Вiльно володiє всiма видами озброєння. Не раз казала, що готова звiльнити свiт вiд скверни, включаючи власного чоловiка, з допомогою зброї. Але не хоче розмiнюватися на дрiбницi. От якби все це падло зiбрати до купи, вона б нi секунди не вагалася.

-- Ну що ж, ти йди вiдпрацьовувати цю твою "жiночу" версiю, а я пiшов до себе.

Чоловiки потиснули один одному руки i розiйшлися.

Роздiл 6

-- Ну що ж, поздоровляю, - ставши навшпиньки поцiлувала Оксана Маруша. - Ти успiшно розкрив цю вкрай заплутану справу, викрив убивцю, керiвництво тобою задоволене i пiдвищило по службi. Ти нинi мабуть в Києвi щось на зразок комiсара Мегре. Напевно вiдчуваєш втiху i глибоке задоволення вкупi з приємною релаксацiєю? Хоча i виглядаєш втомленим. Однак це цiлком природно й зрозумiло.

-- Аби ж то так. На жаль, нiякого задоволення немає. Тим бiльше, глибокого. Вiдверто кажучи якесь внутрiшнє спустошення. Стiльки всiлякого людського смiття i бруду вiдкопав... А вбивцю, скажу вiдверту, навiть суто по людському жаль. Вiн їхав в автобусi, щоб вийти разом з доцентом i пристрелити того в якомусь темному безлюдному кутку. З доцентом вони давнi знайомi, ще з унiверситетської лави. Ще будучи студентом доцент згвалтував його кохану. Дуже полюбляв всiлякi лабораторнi дослiди. Пiдсипав їй щось чи то до чаю, чи то до води, тепер не розбереш. I коли вона втратила свiдомiсть цiлу нiч її гвалтував. I, звiрюга, i цього йому було мало. Витягнув її вночi в коридор гуртожитку голою i запхав до пiхви пляшку. Так її хтось i знайшов у коридорi. На другий день ця бiдолашна студентка, оклигавши, усвiдомила своє становище i покiнчила життя самогубством.

-- Боже, яке звiрство, - похитала головою Оксана.

-- Це ще не все. Мало того, що вiн згвалтував кохану свого друга, вiн ще й зробив все так, щоб саме його й звинуватили в цьому злочинi. Тим бiльше, що перед тим вони посварилися i це всi чули. Iвана, тобто вбивцю з автобуса взяли до мiлiцiї i там били до тих пiр, поки вiн не визнав своєї провини. Вiдсидiв 10 рокiв, повернувся додому до Вiнницi, там одружився, вiдкрив власний доволi прибутковий бiзнес. I раптом цiлком випадково зустрiв доцента в Києвi. Пiшли до ресторану, добряче випили i там раптом, не знаю що на нього найшло, доцент зiзнався, що це вiн був тим гвалтiвником. Що тiльки люди, перепивши, не говорять. Не даром кажуть: що в тверезого на умi, те в п'яного на язицi. Що тут почалося. Одним словом побилися вони в ресторанi. Офiцiант це пiдтвердив.

-- Але ж навiщо було розстрiлювати увесь автобус?

-- Ось тут i трапилося те, що нiколи не можливо передбачити наперед. Iван сидiв позаду, ховався, чекав коли доцент вийде, щоб i самому за ним вийти назирцi. I поступово виявилося, що або вiн сидiв у в'язницi з деякими пасажирами, наприклад водiєм, учителем хiмiї, сантехнiком, або ж чув про дiяння iнших. I коли вiн їх побачив в одному автобусi, щось нiби перемкнуло в його головi. Для нього автобус став таким собi простором чи територiєю зла. Нiби простором не лише особистої, але й суспiльної помсти. I вiн не став чекати далi i вiдкрив вогонь, будучи впевненим, що й iншi пасажири є також носiями цього зла. I як виявило слiдство вiн практично не помилявся.

-- Автобус повiльно рухався далi, вiн вiдкрив дверi i зiйшов. Зовнi була кнопка, якою водiй, йдучи обiдати зачиняв i вiдчиняв дверi. Повертаючись назад, злочинець пробiг поруч автобуса i кнопкою зачинив дверi за собою. Коли автобус зупинило дерево мертвий водiй упав на кнопку вiдкриття дверей i тi вiдчинилися. Нiякої мiстики. Все просто.

-- Люди самi собi створюють пекло на Землi. Своїми руками. Сподiваюся, що ми будемо розумнiшими i збережемо щирi стосунки назавжди. Так же буває, коханий? Менi так би хотiлося в це вiрити. Але чи не трапиться так знову, що Iван не винен i просто взяв на себе провину iншого. З тих чи iнших причин. Як професiйний психолог вiдчуваю, що ця версiя надто вже неправдоподiбна. Чи ти iншої думки?

-- Тут голова йде обертом вiд всього того, що нинi вiдбувається в Києвi i в Українi в цiлому. На своїх мiсцях пiсля Революцiї 2013-14 рр. в наших правоохоронних органах залишилися всi старi, абсолютно корумпованi люди. Це нi для кого не секрет. Протягом останнiх рокiв, особливо тодi, коли країною керував "Бандюкович" зi своїми кримiнальними авторитетами в суспiльствi накопичилося стiльки ненавистi. I вона продовжує множитися. Нинiшнi керiвники держави абсолютно не розумiють того, що не покараними залишилися сотнi тисяч бандитiв на державнiй службi, а вже не кажу про таку наволоч як "тiтушки". Вони вбили, замордували, зґвалтували, скалiчили, обiкрали, безневинно запроторили до в'язниць сотнi тисяч людей. Всi цi жертви i їх родини вже усвiдомили, що нiкого карати нинiшня влада й не збирається. Звiдси цiлком логiчний висновок, що в країнi зрiє цiла армiя месникiв. Якщо мовчить закон, злочинцiв будуть карати самi жертви, їх рiднi, близькi, друзi, коханi та iн.

-- Я впевнена, як психолог, що Iван iнкримiнованого йому масового вбивства не вчиняв. Значить необхiдно шукати iншу людину чи людей i iнший мотив. Може серед пасажирiв автобуса були люди, якi когось убили на Майданi, органiзовували цих бандитiв-тiтушок, фiнансували створений кримiнальною владою антимайдан, "стелилися" пiд олiгархiв. У нас же безлiч всякої мерзоти: вiд естрадних спiвачок до полiтологiв, яких би я сама з радiстю розстрiляла. А ще краще, якби їх всiх зiбрати до купи i з автомата "Узi"...

-- Стiй, прошу хвилину тишi, - пiдняв догори руку слiдчий. - Щось тут є. Я маю на увазi твоє твердження.

-- Яке?

-- Зiбрати всiх до купи. Пам'ятаю, моя бабуся, царство їй небесне, говорила. Внучку, дурнiв у свiтi дуже багато, але вони не а купi. Теж саме можна сказати i про всяку мерзоту. Але iнколи трапляється так, що вони з тiєї чи iншої причини опиняються в купi. Чи не так? В купi, в купi...

-- Я твiй спаринг-партнер, - посмiхнулася дiвчина.

-- Ну давай ще раз, - молодик поклав своїй коханiй голову на ноги. - Але все одно... Ну не...

-- Що не?

-- Ну давай знову спочатку. Практично кожного з пасажирiв автобуса могли застрелити за вчиненi ним злочини проти конкретних людей. Але ж цi люди абсолютно рiзнi i мiж собою не пов'язанi. Я маю на увазi жертв пасажирiв.

-- А якщо жертвою було все суспiльство в цiлому, вся Україна, українська нацiя? Як тобi така версiя.

-- Але ж пасажири в автобус потрапили абсолютно випадково. Автобус їде, зупиняється, однi до нього заходять i сiдають, а iншi виходять.

-- А хто тобi сказав, що саме цей автобус був рейсовим. Хiба водiй не володiє цiлим автопарком? Взяв номерний рейсовий автобус i перевозив ним якусь об'єднану чимось групу людей, нiде не зупиняючись. А вбивця пiд якимось приводом затесався до цiєї групи людей i зробив свою справу, свято вiруючи, що вбивши їх зробив добро для всiх. Позбавив суспiльство вiд зла i скверни. Ви ж шукаєте мотиви чисто побутовi. А якщо вони полiтичнi? Скажiмо, всi цi люди були завербованi ФСБ i готували теракти, хотiли пiдiрвати метро, торговий центр, дитячий садок чи школу?

-- То менi продовжувати розслiдування на власний страх i ризик, ти так вважаєш?

-- А навiщо? Ти закiнчив розслiдування. Пiдозрюваний визнав свою вину. Ти переможець.

-- А якщо вiн дiйсно не вчиняв того злочину? I це вже другий раз обмовив себе? Як менi з цим жити?

-- Ти переможець. Все. Не бери на себе той вантаж, який розчавить тебе. Хiба теж саме не можна сказати про будь-яке кримiнальне розслiдування будь-ким iз слiдчих? Хiба ти нiколи не рубав кiнцi? Хiба на тебе i будь-якого слiдчого не тиснуть термiни розслiдування i начальство? Якщо не обрубувати кiнцiв, тобто вiдмовлятися вiд рiзних бiчних версiй слiдства, то воно нiколи не закiнчиться.

-- Хтось iз великих сказав, щоб розкласти будь-яке суспiльство з середини потрiбно лише двi речi: карати невинних i не карати винних. I у нас нинi яскраво проявляються всi цi тенденцiї. Нiкого з винних в злочинах проти українцiв так i не покарали, а натомiсть за будь-яку провину намагаються зачинити патрiотiв цiєї країни i нацiї. Це страшно. I ти в моїй душi заронила сумнiв. А може i я став призвiдником того, що покарали невинного, а виннi залишилися непокараними?

-- Не думаю, що виннi залишаться не покараними. Окрiм людського суду i осуду є ще суд божий. А його не пiдкупиш i не обдуриш. Думаю, що всi тi люди, якi чинять усвiдомлене зло будуть врештi-решт покаранi. I не лише вони, але й їхнi дiти та онуки. До повного викорiнення роду.

-- Та тут ми скоро самi викоренимося. Як можна бути впевненим у правильностi результату будь-якого розслiдування, коли всi ланки правоохоронних органiв, якщо їх так можна назвати, повнiстю корумпованi. Керiвники їх злочиннi дебiли.

Роздiл 7

Северин Хорольський третiй день сидiв пiд обстрiлом козломордих терористiв у Пiсках. З блiндажа навiть носа не можна було висунути. Отаке перемир'я. Хай би всiх цих продажних українських полiтикiв чорти взяли. З їхнiми європейськими, американськими i кацапськими хазяями разом узятими. Козломордим стрiляти можна з усiєї забороненого дебiльними Мiнськими домовленостями зброї. А нам не можна вiдповiдати. Та щоб ви всралися. Щоб нi вам, нi вашим дiтям, нi вашим онукам нiколи i нiде добра не було. Така свинота проклята. I цей шоколадний зайчик, i цей глистуватий кролик, обоє зi знаанням англiйської мови. О, вони англiйську мову знають. Ну й сцiть угору, з такої радостi. А я навiть до туалети вийти не можу. Ну що у нас за карма така. Постiйно при владi опиняються злочиннi дебiли. Тепер зi знанням iноземних мов. Ви тiльки уявiть собi, вдумайтесь, дебiльне ОБСЄ офiцiйно заявило, що не може зафiксувати обстрiли Пiскiв через те, що через обстрiли цього населеного пункту не может туди потрапити. Як це? Що це?

Додумати до кiнця Северин не встиг. Мiна влучила просто в дверi. Хлопець навiть не втратив свiломiсть. Страшний бiль розривав голову. Здавалося, що в черепi стримить осколок i давить на мозок. Хтось поруч стогнав, хтось кричав вiд болю, а Хорольський знаходився в якомусь дивовижному станi не то зацiпенiння, не то затуманення свiдомостi. Чомусь згадалася дiвчинка, в яку був закоханий у 7 класi. Чи я живий, чи вже нi - думав вiн, долаючи напади нудоти. Чекав смертi. Нарештi настало полегшення, втратив свiдомiсть.

Опам'ятався лише тодi, коли його заносили на ношах до лiтака. Страшний бiль пронизував усе тiло, але нi кричати, нi стогнати, нi навiть поворушити руками не було сили. Так i закляк на тих ношах. Уже потiм довiдався, що його привезли до Харкова. Пройшов декiлька операцiй, витягували осколки з тулуба, рук i нiг. Був сильно контужений, але в голову не влучило. Лежав цiлими днями, дивився у стелю i згадував своє життя. Двадцять пять рокiв. Народився в Полтавi. Закiнчив школу. Працював на СТО, ремонтував машини. Коли почалася Революцiя в Києвi дивився-дивився по телевiзору, що там творять агенти Москви i не витримав. Взяв всi грошi, якi збирав на навчання i поїхав на Майдан. Там i оселився в наметi. I вперше в життi став по справжньому щасливий. Скiльки нових друзiв. Щирих, справжнiх, готових з тобою i в огонь i воду. Студенти, робiтники, селяни. Чоловiки i жiнки, дiвчата i хлопцi. Такi рiзнi i всi такi однаковi у своєму намаганнi звiльнити Україну вiд кацапського ярма.

Спочатку свято для душi, але потiм влада пiд диктовку москалiв почала провокацiї. Завезли абсолютно вiдморожених тiтушок з Донбасу i Криму. Кацапня, проклята, яка ненавидiла українцiв бiльше за все на свiтi. А я на той час уже пристав до однiєї гарної молодички у Києвi. Вдень вiдчергував на Майданi, аж вночi телефонують друзi, що беркутня почала штурм i зачистку Майдану. Я викликав таксi i поїхав на Майдан. Тодi з усiх бокiв туди пробиралися люди, щоб дати бiй цим вiдморозкам. Водiй довiз мене до Печерська, а далi побоявся. Я й пiшов пiшки. Увесь у регалiях українських. Тут мене з спiймали проклятi тiтушки. Волокли i били до Марiїнського парку. А там наших уже багато. Мене катували по справжньому. Черепномозкова травма, все тiло порiзане, в спинi нiж стримить. Вони вже думали, що я сконав. Кинули на пiддон поряд з якимось дiдом. У того чорно-червоний прапор навколи шиї прив'язаний. Хрипiв вiн хрипiв, а потiм кров ротом пiшла. Саме на червону частину прапора. Не знаю, як менi вдалося скотитися з цього пiддону i на вулицю викотися. Полежав на асфальтi, потiм пiшов собi. Не знаю куди. Упав i втратив свiдомiсть. Тут хтось менi i викликав швидку. Мене завезли до лiкарнi, заштопали i на лiжко. А я знаю, що тiтушки по лiкарнях шукають нашого брата. Знайдуть, доб'ють. То я не знаю вже як з тiєї лiкарнi втiк. Сиджу в якомусь дворi, нi живий, нi мертвий. Ще якесь падло п'яне до мене причепилося, стало вантажить на мене свої проблеми. Потiм вiдстав, видно зрозумiв, що я не алкоголiк i не бомж.

Надворi мороз мiнус 10 градусiв. Одягнений я не дуже. Уже й холоду не вiдчуваю. Тiльки ще очима спецiально клiпаю. Думаю, ось зараз засну, i капець. Але, видно ще тодi не прийшов мiй смертний час. Якийсь немолодий чоловiк пiдiйшов до мене. Сiв поруч, став зi мною говорити. Потiм пiдняв мене на руки i понiс як дитину. Виявилося, що до себе додому. Живе вiн на Печерську разом з дружиною i донькою в трикiмнатнiй квартирi. Знайшов вiн менi якогось п'яного хiрурга, який зробив менi операцiю в нього на квартирi. Заштопав мене, як мiг.

Аж тут пройшла чутка, що тiтушки по Печерську шукають поранених. Вриваються з лягавими до квартир. То мене вiдправили на Окружну, там у мого спасителя в Софiївськiй Борщагiвцi була сестра з власним будинком. I СТО у неї, точнiшее у її сина. Там я й працював, коли оклигав. Але коли козломордi захопили Крим i пiлiзли на Донбас я знову не витримав. Спочатку пiшов у Азов. Нас там на той час було лише 70 чоловiк. Але що то за хлопцi. Сiль землi. Взяли Марiууполь. Ми б звiльнили Донбас вiд козломордих, аби не дебiльнi i продажнi полiтики i командири. Скрiзь тодi сидiли агенти ФСБ, скрiзь корiнилася зрада.

А потiм, коли в Марiуполi трохи затихло, менi стало скучно i нудно i я попросився до Донецька, де бої не стихали нiколи. Скiльки мiсяцiв просидiв в Марiуполi. Хлопець я хоч куди, козацька кров в менi з дiда-прадiда. Пращур був сотником Хорольської сотнi Миргородського полку. Козацька гербована шляхта. Аж тут i брат молодший до мене приїхав. Студент медичного унiверситету. Приїхав на лiто повоювати. Ми з ним дуже дружнi. Так сталося. Треба визнати, що брат мене дужче любить, нiж я його. I так було з самого дитинства. Менi було 5 рокiв, а йому лише 2 роки 4 мiсяцi. Батько повiв нас до полiклiнiки. Сидiли на тапчанi, чекали своєї черги. Аж тут з матiр'ю прийшов мiй друг з садка. Разом в однiй групi там були. Такий "лось" здоровий. Ось ми й почали з ним жартома штовхатися, щоб якось згаяти час. I тут Олекса злазить з тапчана i з кулаками нападає на мого друга. Вирiшив, що той мене б'є.

Мiй друг вiд нього вiдмахується як вiд набридливої мухи, а Лесик не жартома на нього наступає. Прийшлося батьковi вiдтягти малюка. Потiм мiй друг пiшов до iншого лiкаря, а ми сидiли i далi. I ось коли вiн повертався з матiрю назад, Олекса злiз тапчана i знову напав на мого товариша по садку. Мене захищав. Такий вiн був з дитинства, такий залишився i нинi. Приїхав на Донбас мене захищати. А страху в ньому не було взагалi. На генетичному рiвнi. Тiльки навчився ходити, а кидав батькiв пiд час прогулянок на Оболонi i йшов собi куди хотiв. Ми тодi жили в цьому районi Києва. Колись вiн дуже здивував дiдуся й бабусю. Ми приїхали до них в гостi на Теремки i пiшли гуляти до лiсу. Олекса пiшов собi лiсом, а ми заховалися, думали перевiрити, що вiн буде робити. Братовi було ледь за 2 роки. Вiн йшов собi та йшов. Не озираючись. Дiйшов до паркану якогось iнституту i розвернувся назад. Нас не бачив. Потiм почимчикував назад. Абсолютно спокiйно. Лише коли наблизився до Одеської траси дiдусь перейняв його, щоб не вийшов на дорогу.

Вдома у Києвi Олекса не тiльки вчився в медунiверситетi, але й пiдробляв в морзi одного медичного науково-дослiдного iнституту. Одного разу я завiтав з якоїсь причини до нього. Там його науковий керiвник професор-трансплантолог вгостив нас сосисками, якi вiн приготував в лабораторiї. Пiди перевiр, який у тебе брат, зводи його на екскурсiю до "пiдснiжникiв". Була весна i я сприйняв його слова буквально. А брат завiв мене до моргу, де лежали трупи людей, яких знайшли в примiських лiсах пiсля того, як там зiйшов снiг. Пiсля тих "пiдснiжникiв" менi вже перехотiлося їсти. А брат з науковим керiвником з великим апетитом наминали варену картоплю з сосисками. Науковий керiвник дуже хвалив Лесика, казав, що братиме його до себе в аспiрантуру.

Олекса дивовижний хлопець. I чого вiн пiшов у ту медицину. Йому б бути iсториком, фiлософом, соцiологом, полiтологом. В цих справах вiн розбирається якнайкраще. Якийсь дар божий. Я постiйно його розпитую то про те, то про це. Як скаже - так i буде. В полiтицi розбирається на раз. А в мене цього немає. Нiчого не розумiю в тому, що твориться як у нас, так i свiтi. Тому я нерiдко потрапляю до смуги песимiзму. А Олекса майже завжди налаштований оптимiстично. Не знаю, може б i змiнилося його свiтосприйняття, якби вiн хоча б трохи повоював в АТО. I навiть справа тут не в смертях i калiцтвi твоїх найближчих побратимiв i в реальнiй постiйнiй можливостi загинути самому. Брат в тому морзi такого надивився, що природно збайдужiв до смертi. Думаю, вiн би став менш оптимiстичним. Бачив би не лише смерть, але й людську пiдлiсть, зраду, дебiльнiсть, генетичне виродження наших ворогiв. З такими людьми ми зустрiчаємося в мирному життi. Однак це зовсiм iнакше, нiж зустрiтися зi своїми нацiональними ворогами, озброєними виродками, в умовах вiйни. Вiдбувається неминуча переоцiнка цiнностей. Багато хто починає розумiти свiй генетичний зв'язок з Україною i українською нацiєю, необхiднiсть їх захищати зi зброєю в руках вiд внутрiшнiх i зовнiшнiх ворогiв.

Мiй брат вправний полiттехнолог. Вiн не був на вiйнi, але стiльки пiдказав менi i моїм побратимам, що нам необхiдно зробити для перемоги. Одна з головних його iдей - це зiбрати ворогiв i одному мiсцi, а потiм їх знищити. Ми так i дiяли провокували цапопиких "братiв" на те, щоб вони збиралися в диверсiйно-розвiдувальнi групи, нiби йшли з якихось дiлянок фронту, а самi власштовували там пастки.

Олекса каже менi, що коли ми повернемося з фронту додому. Вiн розробить технологiю збирання до купи внутрiшнiх ворогiв України з числа мiсцевих колаборацiонiстiв i агентiв ФСБ для їх знищення. Наприклад, з допомогою Iнтернету зiбрати їх на якийсь мiтинг, а потiм пiдiрвати там. Або органiзувати автобусну екскурсiю вiд цiєї сатанинської церкви УПЦ Московського патрiархату, а потiм їх всiх в автобусi розстрiляти. Примiром, iзраїльський короткоствольний автомат "Узi" для цiєї мети пiдходить якнайкраще. У нього цих iдей безлiч.

Але є й та, з реалiзацiї якої вiн хотiв би почати. Олекса натякнув менi, що в нього є список з восьми наймерзеннiших людей у Києвi, якi всi завербованi ФСБ i працюють на Росiю, нашого природного ворога. Нiбито вiн розробив i генiального плана, як зiбрати їх в одному мiсцi i знищити. Показово знищити. Щоб це було надзвичайно резонансне групове вбивство в столицi. I щоб про нього всi говорили, але нiхто не мiг розслiдувати. А москалi одразу зрозумiють, що в українцiв є складенi списки їх агентiв. I що їх будуть, як каже плюгавий карлик, "мочiть в сортiрє".

Хто цей задум буде виконувати, я не знаю. Може й сам Олекса, або хтось з його друзiв. Однак я не довго залишався в невiданнi. За тиждень до мене прийшов Олексiй i запитав, чи не має в мене знайомого з АТОшникiв, який i сам постраждав вiд цапопиких "братiв" i його родина теж. Тут я i згадав про Дениса. Вiн народився в Луганську, пройшов увесь Майдан, визволяв Словянськ i Марiуполь вiд московських iнтервентiв. Втратив ногу нижче колiна. А його родину москалi катували, а потiм вона десь зникла. Ненавистi в нього до московських загарбникiв i мiсцевих колоборацiонiстiв - через край. I лiкування-протезування вiн закiнчив. Знову воював без ноги в одному з добровольчих батальйонiв. Зараз на реабiлiтацiї пiсля чергового поранення в Києвi. Рветься знову на передову, але його навряд чи пустять i вiн це знає. Тому готовий камiкадзе, якому лише необхiдно дати зброю, вказати мету i розробити безвiдмовний шлях до вiдступу. Очевидно, що вiн захоче, щоб його використали таким чином не один раз. Сам вiн за власним характером i типом мислення не є продуцентом iдей. Однак чудовий виконавець. Безвiдмовна i вiрна людина.

Мiй братик Лесик, так його звали київськi дiдусь i бабуся, не забарився. Отримав вiд мене iм'я i прiзвище мого протеже i пiшов собi. Такий вiн був завжди. Нiколи не поспiшав. Батьки дадуть нам щось смачненьке. Я своє одразу з'їм, а Олекса прибереже на потiм. А я, як старший брат, видурював у меншого щось з його прихованих припасiв. Я гарячкував, рекомендував Дениса, ручався за нього, казав, що вiн просто генетично не здатен на зраду, а брат тiльки загадково посмiхався. Такими ми були завжди: я гарячий, нестримний, а Олекса спокiйний, врiвноважений, iронiчний, з блакитними очима снайпера, який вивчає тебе через вiзир.

Два тижнi я нiчого не чув про брата. Нарештi вiн нагадав про себе. Подякував по телефону. Сказав, що я знаю за що, i за кого. Завжди був небагатослiвний. I тут не зрадив собi. Говорив мало, а робив багато. Менi, звичайно, дуже кортiло довiдатися про якiсь подробицi цiєї справи. Однак я дуже добре розумiв, що вiд Олекси я нiчого не довiдаюся. А брат теж розумiв, що менi краще нiяких деталей ймовiрної операцiї проти колаборантiв не знати. Менi ж безпечнiше i спокiйнiше.

I ось по Києву поповзли чутки про те, що в Голосiївському районi нашого мiста хтось розстрiляв з автомата "Узi" автобус. Разом з водiєм нiбито загинуло 8 чоловiк. Спiвпадiння? Може й так, але надто вже схоже на те, про що говорив Олекса. Мої пiдозри стали ще вагомiшими, коли я цiлком випадково довiдався, що в тому автобусi загинула людина, якщо так можна назвати це створiння, тобто бiзнесмена Воловодюка, який створив конвертацiйний центр для вiдмивання грошей терористiв з так званих "ДНР" i "ЛНР". Грошi не пахнуть, була його улюблена фраза. Через певний час випливло i те, що "нарколог" Коротченко був насправдi реальним наркобароном i разом з продажними полiтиками зберiгав грошi в офшорах на Вiргiнських островах. Є пiдозра, що i iншi пасажири такого ж штибу i калiбру. Матiр божа.

Я добряче перелякався. Надто вже все схоже на реалiзацiю задуму Олексiя. Зустрiвся я з ним i просто в лоб спитав: це твою робота. А вiн такий веселий i безтурботний, смiється i каже, що хтось випередив його. Не вiрю я йому. Саме через оту його безтурботнiсть. Вiн такий був з дитинства. Якщо щось задумане здiйснить, стає веселим i грайливим. Аж тут i другий автобус "грохнули". В мiстi почалася панiка. I знову ж таки нiчний автобус до "святих мiст" вiд сатанинської церкви Московського патрiархату. Повертався з Почаєва. Казали, що в тому транспортному засобi була нiби спецiально зiбрана вся мерзота попiвсько-феесбешна, яка була прислана до України з Кацапстану. I все той же автомат "Узi". Я вже до Лесика навiть не приставав з розпитуваннями. I так все зрозумiло.

Що буде з нами, з Україною, мною i моїм братом далi, я не знаю. Однак у мене жеврiє надiя, що раз у нас є такi люди як Олекса, а їх в Українi як мiнiмум десятки тисяч, все буде добре. Зло перемагають лише тi люди i тi нацiї, якi усвiдомлено з ним борються.

Оставить комментарий © Copyright Масляк Петро (petro_maslyak@ukr.net) Размещен: 12/05/2016, изменен: 12/05/2016. 154k. Статистика. Повесть: Фантастика Скачать FB2		Ваша оценка:
Аннотация: По Києву рухається автобус. В ньому сидять розстрiлянi iз автомату пасажири разом з водiєм. Це таємниче розслiдування доручають молодому слiдчому. Однак, слiдство заходить до глухого кута...

Масляк Петро : другие произведения.

Розстрiляний автобус