Я знялась вище гiр i пiшов поговiр:
- Вона вiдьма, бо вмiє лiтати!
Мої крила пiснi. Я не винна в тiм, нi,
Що душа, як пташина крилата.
Всi цурались мене, всi плювали услiд,
Iз осики кiлочок точили.
Проклинали щоднини спiвучий мiй рiд.
Розтоптали б, коли б стало сили.
- Вiдьма!.. Вiдьма!... - Я чула це вдень i вночi.
- - Вiдьма!.. Вiдьма!.. - Крiзь марево сну
Я молилась щоночi: "Не плач, не кричи.
А спiвай про квiтучу весну!"

Я не знаю хто першим слова цi сказав:
- Запалити прокляте насiння!
Вiдьма!.. Вiдьма!.. - Весь натовп так страшно кричав:
- Запалити!.. Дотла!.. До корiння!..
Найдрiбнiшi краплинки, зернинки яснi
Я в маленький клубочок зiбрала.
Над землею мої задзвенiли пiснi,
Я востаннє для всiх заспiвала.
I хтось раптом прозрiв: - Нi, не вiдьма вона!
Подивiться, душа бiлокрила.
Це не вiдьма!.. - У небi згасала луна.
Тiльки пiсня над свiтом дзвенiла.