Троянская Мария : другие произведения.

О'бранцi Змiя

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Отримати запрошення в Лiгво Змiя - надзвичайна честь. Древня iстота обдаровує багатствами, виконує найпотаємнiшi бажання, здiйснює мрiї. Яку цiну заплатять обранi за надану честь? Адже iстинна мета запрошення тримається у суворiй таємницi. Чи варто радiти можливостi зустрiтися з могутнiм створiнням? Зоряну батьки вiддають таємничим сектантам. Володя потрапляє в число обраних випадково. А Лютий дає матерi обiцянку помститися за честь сiм"ї. Всi троє стають обранцями Змiя. Чи зможуть вони дiстатися до Лiгва, якщо шлях до нього пролягає через Дикi Землi, заселенi чудернацькими iстотами? Героїв чекають суворi випробування, однак найстрашнiшi монстри, яких доведеться долати, вони самi.
  Роздiл 1. Володя
  
  Серпантин довгого русявого волосся, старанно пiдкрученого на плойку, заворожував. Мiлана була сьогоднi гарна, як нiколи. Трохи задумлива i, можна навiть сказати, сумна, однак її романтичнiй зовнiшностi дуже пасувала нотка таємничої печалi. Володя не мiг вiдвести захоплених очей, хоч i розумiв, що його прикипiлий до спини однокласницi погляд видає його з головою. Коли Володьцi в потилицю врiзалася кулька з пожованого паперу, мов катапультою, запущена олiвцем Кирюхи з останньої парти, трохи вiдстовбурченi вуха запалали, майже зрiвнявшись кольором з вогненним волоссям. Ззаду, мов горох iз торби, посипалися дрiбнi смiшки. Володька хотiв пульнути у вiдповiдь зiжмаканим аркушем, безжально вирваним iз середини зошита, однак вчителька суворо насупила густi, жирно наведенi чорним олiвцем брови, якi надавали їй вражаючої схожостi з Леонiдом Iллiчем Брежнєвим, i застукала електронною указкою по столу.
  - Тихо! - суворо обiрвав сплеск веселощiв i не дав здiйснити акт помсти добре поставлений голос. - Усi питання, що не стосуються архiтектурних пам"яток Пiзнього Вiдродження i Палацу Бандiнеллi у Львовi, рекомендую вирiшувати на перервi, якщо не хочете, щоб я викликала Ваших батькiв для обговорення надважливих питань, якi вiдволiкають Вас, шановнi десятикласники, вiд теми уроку.
  Клас затих. Володька молився лише про те, щоб Мiлана не зрозумiла, що це над ним глузливо гиготiли однокласники. Задзеленчав рятувальний дзвоник. Рудий кучерявий юнак пiдхопився й кулею вибiг у коридор. Його наздогнав Олег, похлопав по плечу.
  - Друже, коли ти вже Мiлi скажеш, що вона тобi подобається? Така краля сама довго не буде, взагалi дивина, що вона нi з ким не зустрiчається. Лови момент, бо вже всi помiтили, як ти їй дiрку намагаєшся просвердлити в спинi.
  Володька давним-давно звик до прямолiнiйностi Олега i, як кращому друговi, пробачав йому деяке нахабство i втручання носа не в свої справи. Довжелезний Олегiв нiс з горбинкою частенько першим унюхував неприємностi й вчасно втiкав вiд них, але й хорошi можливостi i влучний час теж, тому Володя подивився на товариша i, ковтаючи хвилювання, вирiшив: "Сьогоднi скажу, кращої можливостi не буде. Поки не став посмiховиськом для всiх".
  Невисока худенька Мiлана з тонкими рисами обличчя й довжелезним розпущеним волоссям, пасмо якого згори було скручене у невеличку гульку, мов метелик, випурхнула з класної кiмнати й одразу ж попрямувала до виходу, покинувши зграйку подруг. Володя ледь не упустив її. Довелося прискорити крок, щоб наздогнати. Вже за межами шкiльної огорожi хлопець спiймав поглядом Мiлану. Вона стояла блiда, мов полотно, схоплена за лiкоть чоловiком у строгому чорному костюмi й в окулярах. Незнайомець їй щось говорив, а дiвчина виглядала розгубленою й ледь стримувалася, щоб не розридатися.
  - Що тут вiдбувається? - нахабно втрутився у розмову Володька, сам дивуючись своїй смiливостi. Ноги тремтiли й хотiли розвернути свого власника в протилежний бiк, втекти подалi вiд двох спiврозмовникiв, а вуха наливалися кров"ю, знову перетворюючись на червоний сигнал свiтлофора.
  Незнайомець вiдпустив лiкоть Мiлани, й дiвчина, не промовивши нi слова, рiзко розвернулась i пiшла геть.
  - Тебе не вчили, що перебивати старших неввiчливо? - грiзно мовив чоловiк.
  - А Вас не вчили, що приставання до малолiтнiх дiвчат карається законом? - видав Володя. Вiн нiколи не вiв себе так по-хамськи, тим паче не грубiянив дорослим, але сьогоднi щось нiби пiдштовхувало його на неприємностi.
  - Ах ти ж... - чоловiк замахнувся, збираючись схопити Володю за вiдстовбурчене червоне вухо, але хлопець увернувся, уникаючи такої принизливої участi. Мiлана, побачивши це, розвернулася й накинулася на незнайомця з кулаками.
   - Iдiть геть! Не хочу Вас бачити! Ненавиджу! Ви менi все життя перепаскудили! - крiзь сльози кричала завжди стримана дiвчина, зриваючись на iстерику. Вiд її чемностi залишилися самi друзки. Чоловiк схопив її за зап"ястки, добряче труснув, так що аж голова захиталася, i, щось прошипiвши, пiшов геть. Володя стояв розгублений. Образ лицаря злiзав iз нього, немов обгорiла на сонцi шкiра, i бiгти за незнайомцем, сварити його за негiдну поведiнку якось стало соромно й незручно. Невiдомо, що за вiдносини мiж Мiланою й цiєю людиною. Можливо, вiн її родич, i має повне право виясняти з нею стосунки. Але також незручно стояти стовбнем i нiчого не робити.
  - Мiло... - Володя обережно доторкнувся до плеча дiвчини, яка обхопила себе руками й здригалася вiд ридань. Вона несподiвано повернулася й мiцно притиснулася до нього. Юнак боявся поворухнутися. Байдуже, що бiла сорочка вже промокла вiд слiз, що, вiрогiдно, на нiй залишаться чорнi розводи вiд водостiйкої тушi, що невиправдала своєї назви. Мiлана плаче в нього на плечi... Це казкове досягнення! Але в головi роїлися iншi думки. Володi було невимовно шкода дiвчину, кiнцiвки скувало почуття незручностi, вуха палали, мов смолоскипи, й що робити далi, як зарадити розпачу Мiли хлопець не знав.
  - Мiло, не плач... Усе буде добре, - проклинаючи себе за банальнiсть i пустоту фрази, спробував втiшити Мiлану Володя.
  - Не буде! - проридала дiвчина й пiдняла на Володю червонi заплаканi очi. Замiсть тушi з ефектом накладних вiй довкола величезних блакитних очей розпливлися темнi бруднi кола, надаючи дiвчинi схожостi з пандою. - Ти уявлення не маєш! Ти нiчим не можеш допомогти!
  Докiр i розпач, що тiсно переплелися в сердитому голосi Мiли, здiйснили на Вову ефект вилитої крижаної води. Несправедливо звинувачувати його в своїх проблемах. Вiн нарештi протверезiв вiд дурманного й оманливого почуття лицарства, i розгубленiсть як рукою зняло.
  - Мiло, що трапилося, розкажи. Раптом я зможу тобi чимось допомогти? - обережно взяв дiвчину за плечi Володя, вiдсторонив вiд себе i подивився їй в очi. Мiла вже вiдкрила акуратного лялькового ротика, щоб сказати "нi", але по її обличчю, мов легкий вiтерець, промчав i зник вираз, якому хлопець не змiг знайти визначення. Пiдступнiсть? Нi. Це не в"язалося з янгольською зовнiшнiстю Мiли. Вона потупила очi, секунду помовчала, вагаючись, а потiм, нiби прийнявши для себе остаточне рiшення, струснула головою, проганяючи докори сумлiння, й почала розповiдати.
  - Цей чоловiк... вiн входить до однiєї таємної органiзацiї, яка дещо хоче вiд мене отримати. Вiн вимагає, щоб я прийшла до них сьогоднi ввечерi поговорити, а я не хочу, я боюся...
  - Ти говорила батькам про це? Зверталася до полiцiї?
  - Мама з татом... Їх неможна у це вплутувати. Ти не розумiєш, це стосується тiльки мене. Я мушу сьогоднi прийти до цих людей на зустрiч, у мене немає вибору. Але я так боюся йти до них сама... - крiзь склеєнi сльозами довгi вiї, схожi на тоненькi павучi лапки, Мiла зиркнула на Володю. По її обличчю знову, мов тiнь, промайнув дивний вираз, викривляючи її прекраснi риси. Однак це сталося так швидко, що Володя знову вирiшив, що йому примарилося.
  - Хочеш, я пiду з тобою, - запропонував Вова, поступившись напливу нової хвилi лицарства. Як вiн мiг дозволити потрапити в бiду дiвчинi, яка змушувала його серце битися частiше? Мiла швидко стерла з обличчя вдоволену усмiшку, на показ повагалася й дала згоду. Зашвидко, але Володя, мов рiчковий карась, проковтнув наживку.
  Зустрiтися домовилися о дев"ятiй вечора бiля старої покинутої адмiнiстративної будiвлi, яка стояла ще, мабуть, iз часiв Жовтневої революцiї. Вова намагався добряче обмiзкувати, що сказати мамi, куди це його понесло проти ночi, так щоб вона не хвилювалася, щоб не викликати в неї непотрiбних пiдозр. Поки вiн ковтав гарячу вечерю, мов голодний кашалот, радуючи її хорошим апетитом, вiдповiдь назрiла сама собою.
  - Мамо, тренер сьогоднi сказав прийти на вечiрнє тренування. У легкоатлетiв забiг через тиждень, менi треба додатково пiдготуватися. Я погнав, буду пiзно, - Володя чмокнув гарну, але стомлену тяжкою працею одинокої матерi рудоволосу жiнку, яка клопотала бiля газової плити, схопив спортивний худi, що висiв на вiшалцi у передпокої, й вилетiв на сходи швидко, наче джмiль, щоб не дати мамi сказати слова наперекiр. Серце мами тьохнуло, передчуваючи лихо, але, накрита виснаженiстю наднормового робочого дня, вона не розрiзнила пересторогу iнтуїцiї, й повернулася до смаження дерунiв.
  Пофарбована в блакитну фарбу будiвля просто благала про реставрацiю. Облуплена штукатурка, облiзла фарба, вибитi вiкна, сморiд вiд смiття, яким були наповненi цiлi кiмнати. Покинута триповерхiвка в центрi мiста в аварiйному станi недозволена розкiш. Як це її ще не привласнили надто заповзятливi особи з пiдприємницьким хистом? Мабуть, усе впиралося в маленьку металеву вивiску, що косо висiла на одному болтi. "Пам"ятка архiтектури" розрiзнив Володя слова. Решта була написана надто дрiбним шрифтом, щоб прочитати в травневих сутiнках.
  Володя ледве стримався, щоб не пiдскочити вiд несподiванки, коли одягнута в залегку для вечiрньої прохолоди сукню Мiлана торкнулася його тоненькими холодними пальчиками. Хвилювання й блiдiсть робили її схожою на таємничу примару зi сторiнок готичного роману. Вiн зняв худi й з готовнiстю протягнув його змерзлiй дiвчинi, та з вдячнiстю прийняла флiсовий светр iз капюшоном i загорнулася в його тепло. Завеликий одяг пiдкреслив її витонченiсть i тендiтнiсть. Володя, залишившись у тоненькiй бiлiй футболцi, одразу ж вiдчув прохолоду й покрився мурашками, однак виду не показав. Не пасує чоловiковi скаржитися на холод i жалкувати про лицарський вчинок.
  - Iди за мною, - сказала Мiла Володi й попрямувала до зачинених вхiдних дверей. Витягнула з маленької сумочки ключ i зi скрипом провернула в старому замку.
  - Ти знаєш, куди йти? Ти була тут ранiше? - здивувався Володя. Вiн раптом подумав, що може зв"язувати тендiтну дiвчину з дорослим чоловiком iз пiдозрiлої органiзацiї. Може, все-таки треба було зателефонувати в полiцiю? Варто зробити це зараз? Поки не пiзно.
  - Нi, - знову якось зашвидко вiдповiла Мiла. - Менi просто добре пояснили, куди треба йти. Нам iз тобою треба обговорити план дiй. Я заходжу в ритуальне примiщення...
  - Яке? - оторопiв Володя.
  - Е-е... Для мого рятування я заходжу в примiщення сама, а ти пiдстраховуєш мене, заходиш рiвно через двi хвилини, добре?
  Володька мiг дати яку завгодно клятву, що йому не вчулося, що Мiла сказала "ритуальне примiщення", але як така красива, тендiтна, налякана дiвчина може брехати? Напевне, обмовилася.
  - А що це дасть? - обережно спитав Володя. Вiн сподiвався, що Мiла розкаже йому, що вiдбувається, бiльш детально, i вони разом знайдуть вихiд iз ситуацiї. Але, очевидно, дiвчина не збиралася посвячувати його в подробицi. Це було трохи незрозумiло й образливо.
  - Ти... просто поряд iз тобою я буду почувати себе впевненiше. Не бiйся, тут нiякого кримiналу немає, нiхто не завдасть шкоди анi тобi, анi менi. Я йду сюди лише для розмови. Їм дещо треба, а я збираюся вiдмовити їм. За це нiхто поганого нiкому нiчого не зробить, вони не мають права робити менi боляче чи примушувати до чогось. Просто самiй менi складно. Моральний тиск i все таке... Дякую, що ти пiшов зi мною. Навiть не уявляєш, як важлива твоя пiдтримка, - проникливо сказала Мiлана, дивлячись на юнака як на героя. Володя знову вiдчув, як його обличчя вкривається червоними плямами. Ще й вiд холоду почав тремтiти, а зуби дрiбно вистукувати чечiтку. Швидше б покiнчити з усiм.
  Мiлана зупинилася бiля старих поїдених часом двостулкових дверей, що тонули в темрявi покинутої будiвлi. Крiзь шпарини пробивалися тьмянi променi штучного освiтлення. Зняла з себе Володiне худi, залишившись у тоненькiй сукенцi.
  - Двi хвилини, - повторила вона, шумно вдихнула повiтря, разом iз киснем наповнюючи свої легенi рiшучiстю, й зайшла в примiщення. Володя зосередив погляд на спортивному наручному електронному годиннику, прямокутний циферблат якого показував чотири пiдсвiченi цифри, роздiленi двома крапками. Аромат Мiлиних парфумiв, яким просякнувся худi, туманив голову, заманюючи думки не зовсiм туди, куди треба. Володя струснув головою, струшуючи романтичну оману. Секунди тягнулися, мов прилипла до пiдошви кед стара жувальна гумка. 21:04. 21:05. 21:06. Нарештi. Вова повторив дiї Мiлани, глибоко вдихнув, штовхнув скрипучi облупленi дверi й зайшов у примiщення. Примружився. Свiтло слiпило очi. Мiлана стояла перед великим круглим столом, який обступили, мов тiнi, люди в чорних масках i балахонах. Вона зi сльозами на очах кинулася до Володi: "Вова, тiкаймо!"
  Один iз незнайомцiв спробував схопити дiвчину, але Володя кинувся до нападника з грацiєю легкоатлета, штовхнув його лiктем, звiльняючи Мiлу. Ще одна постать у балахонi направилася до Мiлани, але Вова знову втрутився, давши пару стусанiв. Удар лiктем, удар колiном, удар кулаком. Ой, будуть збитi кiсточки, видадуть, що вв"язався у бiйку. Однак раптом Володя сам отримав сильний удар пiддих i зiгнувся вдвоє. Згори хтось добряче стукнув його по спинi, потiм по головi. Вже втрачаючи свiдомiсть, бляклим поглядом лицар-невдаха побачив, як Мiлана на секунду застигла у дверях, помiтивши, що її захисника б"ють одразу кiлька осiб, i вибiгла геть, залишивши його одного.
  Напiвсвiдомо мов крiзь товщу води звiдкись здалеку Вова чув обривки фраз.
  - ... втекла...
  - ... статися саме сьогоднi. Ми не можемо вiдкладати...
  - ... замiсть дiвчини хлопця пошлемо...
  - ... у нього не проявилося татуювання, не можна...
  - ... голови вiдкрутять, якщо дiзнаються, що дозволили втекти...
  - ... нiхто не постраждає, якщо надiслати хоч когось. Скажемо, що не знали про пiдмiну...
  - ... але ж татуювання...
  - ... самi намалюємо...
  Володя вiдчув бiль у лiвому зап"ястi, нiби хтось почав малювати по ньому голками, але свiдомiсть нiяк не бажала повертатися, небуття надто мiцно вчепилося в нього. Бiль минув, залишивши щем. Спалах свiтла.
  Роздiл 2. Зоряна
  Зоряна. Записи зi щоденника
  На честь кого назвали Вас? Якщо Ви хлопець, то абсолютно природньо, якщо син успадкував iм"я тата. Але я дiвчина, i менi дiсталося iм"я матерi. Ось така дивина. Моя мама не фанат себе коханої, просто заповнювала у пiсляродовому стресi графу в анкетi - написала власне iм"я. Можливо, воно й на краще - тато мiй напiвполяк i мрiяв назвати мене славетним iменем Ядвiга на честь вже давно покiйної польської королеви. Можливо, в Польщi воно дiйсно славетне i, погоджусь, у повному варiантi звучить досить вагомо й по-королiвськи, але уявiть його скороченi варiанти - Ядзя, Яга! Я б не хотiла з народження бути Бабою Ягою. Менi й так вистачає проблем.
  Iз самої моєї появи на свiт батьки готували мене до героїчного майбутнього, постiйно нагадували про велич Роду, до якого належу. Що то за слава нiхто детально менi так i не змiг пояснити, знали лише, що iнодi серед дiтей народжуються обранi, i рокiв так в тринадцять-чотирнадцять проявляється їх особливiсть. Уже три поколiння особливi немовлята не радували своєю появою. Менi вже давно п'ятнадцять, i я стала черговим розчаруванням для своїх численних родичiв. Нiякi посланцi не прийшли по мене й не забрали для звершення Великого Призначення. До сьогоднi.
  ***
  Металевий стiл здавався викарбуваним iз льоду. Чи можна примерзнути до нього в весняну нiч при температурi близько п"ятнадцяти градусiв Цельсiя вище нуля? Навряд. Але Зорянi, чиє тiло було вогким вiд хвилювання, а щоки палали вiд сорому, здавалося, що її поклали на здоровенну глибу льоду, з якої вона вже нiколи не пiдведеться. Постатi в чорних балахонах прямо як з фiльму жахiв про кровожерливих сектантiв кружляли довкола круглого столу, щось бурмочучи собi пiд нiс i постукуючи рiзьбленими палицями по кам"янiй пiдлозi. Стiни нагадували викарбувану в скелi печеру, примарно освiтлену палаючими смолоскипами.
  Ось зараз зарiжуть мене, як свиню, думала Зоряна, i на цьому завершиться все моє Вище Призначення. Як мама з татом змогли мене вiдпустити з незнайомими людьми хтозна куди i хтозна навiщо?! Та ще й радiти тому, що незнайомi пiдозрiлi дядьки забирають їх рiдну доньку невiдомо на який час, можливо, назавжди?!
  Обурення не давало дiвчинi потонути в озерi розпачу. Емоцiї досягнули точки кипiння, й дiвчина рiзко пiдхопилася, зiскочила зi столу й спробувала проштовхнутися до виходу з печери. Босi затерплi ноги кам"яна пiдлога зустрiла неприязно. Осмикнути коротку сорочку з грубого полотна нiяк не вдавалося, та й були справи важливiшi - порятунок себе. Якщо нiхто не збирається рятувати Зоряну вiд божевiльних сектантiв - доведеться робити це власноруч. Люди в балахонах кинулися ловити втiкачку, однак спiймали повiтря - дiвчина зойкнула вiд болю, з жахом помiтивши, як на лiвому зап"ястi, мов давнiй шрам, проступає татуювання, i розтанула на очах у своїх переслiдувачiв.
  Роздiл 3. Мстивої
  - Лют, синку, вiд цього нiкуди не дiтися, - м"яко сказала жiнка з волоссям кольору синьої озерної гладi, мiсцями посрiбленої мiсячними дорiжками сивини.
  Юнак рокiв сiмнадцяти на вигляд з синяво-чорним хвостом, низько перев"язаним атласною стрiчкою, похмуро глянув на матiр. У їх сiм"ї не прийнято було пiддавати сумнiвам слова батькiв. Повага до матерi текла в кровi, передаючись iз генами нащадкам. Чоловiки їхнього роду сильнi та могутнi. Але, нiби великий i гнучкий в"яз, схиляються перед волею двох найважливiших жiнок - матiр"ю та дружиною, i ховають пiд охороною розкидистої крони доньок та сестер.
  - Я не можу тебе покинути, мамо, - проковтнув у горлi жорсткий ком, хрипко мовив Лютий, спадкоємець династiй Мстивоїв. Вiн взяв у руки теплу пухку долоню дорогої йому жiнки й схилив до неї голову у знак найвищої поваги, торкнувся чолом.
  - Сину.. - голос жiнки, над суворою красою якої час не мав влади, звучав м"яко, але вагомо, проникливо, немов пронизлива мелодiя. - Якби могла - зробила б усе сама, але шанс дається тобi. Не зганьби нашу честь! I бережи себе...
  Лютий мiцно стиснув челюстi. Пiдлiсть викликала в нього огиду. Але наруга i насмiшка не заслуговують прощення. Нiкому й нiколи не можна їх дарувати, адже можна перетворити могутню династiю в плебеїв, покидькiв. Дозволь кинути камiнь у свою сторону раз, i неминуче в тебе полетить ще один. Тiльки рiзкий удар бiльш сильному противнику припинить травлю, не дозволить перерости в геноцид.
  Роздiл 4. Аверс i Реверс
  В головi панували вiдлуння церковних дзвiниць, наповнюючи черепну коробку гудiнням i вiбрацiєю. П"ятнадцятирiчнiй дiвчинi здавалося, що вона перетворилася на чудовисько Вiя, який самостiйно не здатний пiдняти тяжкi стотоннi повiки. Чи нормально вiдреагує мама, якщо покликати її й попросити допомогти розплющити зацементованi очi?
  Згадка про маму вiдiзвалася болiсним щемом десь в областi серця. Зоряна рiзко пiдвелася, забувши про букет не найприємнiших вiдчуттiв, який подарував їй прихiд до тями. Непокiрнi очi нарештi розплющилися, слабкiсть туманною димкою ще застилала свiдомiсть, але спогад, який Зоряна хотiла б навiки похоронити десь на задвiрках пам"ятi, увiрвався непрошеним гостем i, нiби холодний протяг, розiгнав теплий кисiль забуття. Дiвчина глянула на свої тонкi зап"ястки з синюшними прожилками вен i застогнала. Надiя на те, що їй останнi кiлька годин примарилися, безслiдно розтанула. Зап"ястя дбайливо обвивало татуювання, схоже на давнiй вицвiлий шрам, що зображає пагони отруйного плюща.
  Вiд незручної пози ломило все тiло, кожен м"яз затерп i жалiвся, посилаючи господарцi болючi iмпульси. В очi неначе хто насипав пiску - пече. Намагаючись сфокусуватися, дiвчина озирнулася по сторонам. Її оточував приглушений гомiн голосiв. Сира земля, на якiй напiвсидячи намагалася зiбрати думки до купи Зоряна. Напiвтемрява через густо переплетенi крони дерев - контраст до свiтлої виплеканої зеленi саду. Вiє пряним запахом опалого листя, вологим туманом i прохолодою. Тихо перешiптується зелень, гуляє вiтер, кує зозуля, передбачаючи комусь довголiття. Трiсь - гiлка пiд ногами полохливого лiсового звiра.
  П"ятеро, нi, шестеро осiб. Три хлопця, двi дiвчини i якась жiнка похилого вiку. Арiйського типажу високий блондин щось дiловито обговорював iз хлопцем iз чорним волоссям, яке дає синюватий вiдблиск - пофарбоване чи що? Ох цi пiжони, скривилася Зоряна, вiдчувши неприязнь до незнайомця, керуючись лише кольором його волосся. Мов анiмешний герой - бездоганний, впевнений. Мабуть, до нестями самозакоханий. Знає Зоряна такий типаж. Юнакiв розгублено слухає рудоволосий кучеряха з вiдстовбурченими вухами. Трохи смiшний i дуже милий. Надто високий, iз задовгими руками й великими долонями. Трохи соромиться свого нестандартного зросту i тому нiби згинається ближче до спiврозмовникiв. Такий собi сором"язливий, довгов"язий i худий, але дуже милий ведмедик. Всi юнаки приблизно Зоряниного вiку.
  Рудоволоса красуня з самовпевненим, трохи зверхнiм поглядом грацiйно присiла на повалене дерево й слухала юнакiв, перiодично вставляючи коментарi. Поводилася, мов панянка, що благодушно приймає лицарiв, розмiрковуючи, чи вартi вони крихти її уваги й прихильностi. Ще одна дiвчина з товстими, чорними, мов довгi змiї, косами захоплено стрiляла очима то в блондина, то в брюнета, зосередившись на тому, щоб виглядати звабливо, а не на тому, щоб пiдтримати розмову. Похилого вiку жiнка, здавалось, дрiмала, зручно примостившись в коренях вiковiчного велета-дуба.
  Зоряна не встигла бiльше нiчого подумати й роздивитися, оскiльки сталася подiя, що затьмарила навiть спiлкування з напiвбожевiльними членами таємничого ордену.
  - А-а-а! - нажаханий вереск чорнокосої дiвчини сполохнув зграйку пташок, що причаїлися на гiлках дерев. Зоряна повернула голову в напрямку, куди був спрямований погляд переляканої брюнетки, й побачила височезного чоловiка, вбраного у лати, схожi на тi, якi бачила в пiдручнику iсторiї у воїнiв Римської iмперiї. Однак обличчя незнайомця швидко трансформувалося в жахливу гримасу, вуха змiнювали форму й з"їжджалися до центру голови, щелепи видовжувалися, обростаючи iклами, шерсть прокльовувалася на щоках. Голова чоловiка перетворилася на собачу, а тiло заграло мускулами, яким би позаздрили сучаснi бодiбiлдери.
  Зоряна кинулася тiкати. Куди? Дерева, здавалося, кидалися з усiх бокiв, заступаючи дорогу. Пiддавшись нищiвному жаху, дiвчина не бачила, як хоробро кинулися в бiй з iще кiлькома потворами блондин i брюнет, як професiйно заїхала в пику песиголовця руда, вiдправивши його в нокаут, як чорнокоса втратила свiдомiсть вiд надлишку стресу, i як розгублено клiпав очима капловухий юнак, схопивши здоровенну гiлляку й сподiваючись, що вона стане надiйним помiчником у нерiвнiй боротьбi з численнiшим i сильнiшим противником. Песиголовцi, бризкаючи слиною зi смердючих iкластих пащек, оточували молодь.
  Зоряна, отримавши чималу порцiю адреналiну в кров, мов бiлка, видерлася на дерево. Пiд вагою пампушки розлога гiлка затрiщала, захиталася, розродилася дощем iз пожухлого листя й трухи, але втрималась на мiсцi. Зоряна кiлька разiв повiльно вдихнула, проковтуючи серце, що шалено калатало, здавалось, десь в областi гортанi. Туман жаху трохи розвiявся, даючи змогу сприйняти картинку того, що вiдбувалося довкола. Дiвчина побачила, як прийшла до тями брюнетка з тугими косами, як кинулася тiкати. Бiгла, нерозбираючи дороги, нутром вiдчуваючи як скорочується вiдстань мiж нею й переслiдувачами. Кров стукала десь у вухах. Уривчасте дихання не давало необхiдної кiлькостi кисню й, здавалось, чорнокоса зараз впаде вiд запаморочення. Песиголовець заричав, готуючись до стрибка, що стане фатальним для його здобичi.
  Однак влучний кидок ножа зупинив нападника. Чорноволосий хлопець витягнув iз недр рюкзака гострий мисливський нiж i поцiлив почвару. Брюнетка заплуталася в корiннi й упала. Її погляду вiдкрилася картина, як здiйснив останнiй подих песиголовець, як склянiли його очi й пiнилася на вишкiрених зубах слина вперемiшку з кров"ю. Дiвчину почало нудити. Юнак спокiйно витяг з мертвого чудовиська ножа й метнув у iншу потвору, яка з нелюдською швидкiстю наближалася до упущеної загиблим товаришем здобичi. Знову влучно. Хлопець майже не цiлився, однак кожен його рух видавав фiзичну й моральну пiдготовку. Нi краплi страху й панiки. Один вивiрений рух - i знову песиголовець iз хижака перетворився на здобич.
  Згори роздався трiск, i здоровенна гiлляка звалилася на голову хитрому чудовиську, яке, зрозумiвши, що прямий напад на юнака може стати фатальним для нападника, i обрало тактику повiльного, обережного пiдкрадання ззаду. Хлопець пiдняв голову вгору й побачив, як йому, нервово всмiхаючись, махає ручкою рятiвниця Зоряна. Дiвчина, пiзнiше дивуючись своїй вiдчайдушностi й хоробростi, вчасно зорiєнтувалася й ногою надавила на товсту трухляву гiлку, яку колись присмолила блискавиця. Та легко пiддалася, крошачи виїдене часом i дрiбними жучками нутро, впала й оглушила песиголовця й тим самим врятувала хлопця. Однак тiшилася Зоряна недовго, бо пiд нею щось оглушливо трiснуло, потiм хруснуло й сама рятiвниця звалилася з дерева, мов куль iз мукою, по дорозi добряче штовхнувши порятованого юнака - будь вiн трошки повiльнiший, то дiвчина б упала йому прямiсiнько на голову, змiнивши ореол героїнi на карму пособницi песиголовцiв та величезної невдахи.
  Боляче... Зоряна закректала, вiдчуваючи, що при падiннi з дерева вiдбила собi все, що можна вiдбити, й пiдвела голову як раз вчасно, щоб побачити як бiля самiсiнької голови клацнула вишкiрена пащека. Песиголовець блиснув жовтими вовчими очиськами, розтягуючи рот в чомусь здалека схожому на перекошену усмiшку, i наблизився до тремтячої шиї дiвчини, притискаючи її до землi здоровенною не по-людськи сильною рукою. Сморiд гнилого м"яса вдарив у нiздрi. Зоряна ледь не знепритомнiла вiд запаху й переляку. Ось i закiнчилося її славетне iснування, напророчене родичами. В головi стало пусто. Нав"язливим рефреном стукала одна-єдина думка, мов спiйманий мiж подвiйними вiконними рамами метелик, "Це кiнець, це кiнець, це кiнець"...
  Трiсь! Хрусь! Зоряну обсипало трухою, яка потрапила у вiдкритий рот, очi й навiть вуха, а потiм привалило до землi непiдйомним вантажем. Невже песиголовець спершу розчавлює жертву, а потiм загризає? Вона зараз просто задихнеться! Хтось вiдкинув в сторону тiло оглушеного песиголовця, звiльнивши Зоряну. Дiвчина жадiбно хапала повiтря, нiби спраглий мандрiвник воду, дiбравшись у пустелi до оазису.
  - Жива? - моложаво всмiхнулася на перший погляд немiчна бабуся, вiдкинувши гiлляку, яка врятувала два життя - перший раз, скинута Зоряною з дерева на голову песиголовцю, другий раз в руках жiнки похилого вiку перетворившись на дубину, якою та оглушила чудовисько, яке збиралося загризти дiвчину. Вiдпльовуючись вiд трухи та обтрушуючись вiд дрiбних комах, якi посипалися при ударi гiлки об голову монстра, Зоряна ствердно кивнула головою.
  - Що тут вiдбувається? - протерла червонi подразненi очi дiвчина, звертаючись до бабусi. - Де ми? I що це за тварюки?
  
  ***
  Один iз трьох спостерiгачiв, якi зiбралися довкола величезного екрану, що вiдтворював усi подiї, натиснув клавiшу "Стоп". Зображення бiйки песиголовцiв iз пiдлiтками та старою жiнкою, якщо можна так сказати про нерiвну боротьбу, застигло. Якiсть вiдео дозволяла роздивитися кожну краплинку поту на обличчях, кожну родимку.
  - Я вiдслiдкував координати! Вони на межi Диких Земель! - полегшено вигукнув блакитноокий чоловiк. - Чому вони туди перенеслися?! Зустрiч iз обраними повинна була вiдбутися в Кришталевiй Залi! Хтось змiнив координати...
  - Нi, ну Ви бачили таке? Напад на обраних у нас перед самим носом! - обурився високий чоловiк з пронизливим поглядом та ледь припорошеним сивиною темним волоссям. Пихатого вигляду красуня рокiв тридцяти невдоволено пiджала пухлi, пiдведенi червоною помадою губи в тон розкiшнiй сукнi. Вона натиснула на червону кнопку й тихо промовила кiлька слiв наказовим тоном, вiддаючи розпорядження стражам.
  - Катерино, доведеться змiнити мiсце зустрiчi, - стурбовано промовив блакитноокий чоловiк, однолiток Катерини. - Можливо, у Залi встановлений несанкцiонований портал, який перенiс обраних в Лiс. Треба передивитися записи камер вiдеоспостереження Кришталевої Зали в сповiльненому режимi. Якщо спрацював портал, то все-одно нашi гостi спершу повиннi були матерiалiзуватися в Залi, а вже звiдти перемiститися. Та й раптом камери зафiксували спотворювача порталу!
  - Питання нападу та причини, якi могли до нього спонукати, обговоримо пiзнiше, - пихато обiрвала спiврозмовника красуня. - За двi хвилини учасники матерiалiзуються перед нами, проведемо спiвбесiду в нашому кабiнетi, тут безпечно. Мабуть, не варто лякати молодь i повiдомляти, що хтось бажає їм смертi. Пропоную подати подiю як... - Катерина пiджала виразнi губи, обмiрковуючи, як достойно вийти iз ситуацiї, що склалася, - .... як випробування. Скажемо, що все так i планувалося, що всi впоралися iз завданням.
  - Я прослiдкую за розслiдуванням. Спробую впiймати злочинця по гарячих слiдах. Якщо це дiйсно злий умисел, а не випадковий збiй, - твердо вирiшив блакитноокий чоловiк.
  - Навiть не знаю, що гiрше - таємничий ворог чи наша власна недбалiсть. Нас по голiвц нi за те, нi за iнше не погладять. Ну добре, Егею, - здалася красуня, елегантно змахнувши рукою з доглянутим манiкюром. Блакитноокий Егей розмашистим кроком впевненої в собi людини залишив примiщення. Темноволосий чоловiк натиснув важiль, i всi семеро пiдлiткiв вмить опинилися в округлому кабiнетi з бiлими офiсними меблями. Брюнетка з розмаху плюхнулася на пiдлогу, мов мiшок iз буряками. Рудоволоса дiвчина про всяк випадок заховалася за спину Тiля, чорнявий юнак пiдхопив пiд лiкоть стареньку, у якої запаморочилося в головi. Зоряна заклякла на мiсцi, мов приклеєна до пiдлоги. Рудоволосий юнак розгублено озирався по сторонам, несвiдомо зробивши крок ближче до iнших пiдлiткiв.
  - Шановне панство, - щасливо мовив чоловiк, немов новоприбулi щойно не пережили найстрашнiший i найдивнiший момент свого життя, - радий вiтати Вас.
  - Де ми? - нарештi прорiзався голос у рудоволосого Володi. Останнi кiлька годин здавалися йому чудернацьким кошмарним сновидiнням.
  - Щиро вiтаємо Вас, обранi для шляхетної мiсiї, юнi панi та панове! - iгноруючи Володiне питання, нещиро всмiхнулася красуня в пишнiй червонiй сукнi, довжина розшитого золотом шлейфу якої вражала. - Улюбленцi долi, щасливчики, кожен мрiє опинитися на Вашому мiсцi! - невгамовно з напускною веселiстю, штучною мов новорiчна мiшура на ялинцi, продовжувала жiнка. Пiдлiтки несвiдомо зробили крок ближче один до одного, намагаючись триматися купи. Страху на розгублених обличчях не було лише в Зоряни та чорнявого юнака. Перша дивилася так, нiби спостерiгала за кiнофiльмом на екранi, iнодi сором"язливо намагаючись осмикнути коротку сорочку, яку надягнули на неї представники Ордену перед тим як проводити ритуал. А другий дивився на чоловiкiв i жiнку з викликом. Якщо пагони страху й прокралися в його свiдомiсть, то були захованi десь дуже глибоко.
  - Ми обранi, - зухвалим тоном втрутилася руда красуня. - Я Любава зi Стиглих. Якщо мої батьки дiзнаються, що нас шварконуло у Дикi Землi замiсть того, щоб прийняти з почестями, то розмажуть вас по стiнах!
  - Любаво, заспокойтеся, будь-ласка! Ми зараз усе пояснимо! - люб"язно всмiхнувся чоловiк, iгноруючи нахабнiсть дiвчини. - Подiї, якi ви щойно пережили, були частиною випробування! Обранцiв же не двоє, як завжди, а цiлих сiм! Навiть панi Квєтка до нас завiтала, а вона представниця поколiння обраних, якi народилися 86 рокiв тому!
  - О, як нечемно з нашого боку, сiдайте на крiсла, на диван, зараз заваримо чаю, - Катерина виразно подивилася на свого колегу, обриваючи надто щирi одкровення, i вказала на бiлоснiжнi меблi, що обступили кришталевий кавовий столик, iнкрустований коштовним камiнням. Ляснула в долонi. Готовими викотитися з орбiт очима Зоряна побачила, як матерiалiзувався срiбний пiднiс з ароматною кавою, паруючим чаєм, молоком, бутербродами та солодощами. Вона озирнулася на своїх товаришiв по нещастю, шукаючи пiдтримки, i з подивом помiтила, що фокус нiяк не здивував анi Тiля, анi рудоволосу дiвчину, анi володарку чорних тугих кiс, анi чорнявого хлопця, анi бабусю, яку назвали панi Квєткою. Вони з радiстю накинулися на частування.
  - О, Володя... - зiтхнула жiнка, помiтивши, як рудоволосий хлопець не наважується сiсти на бiлоснiжнi меблi в брудному обдертому одязi. Знову ляснула в долонi, i той з жахом побачив, що його лахи перетворилися на свiтлий костюм.
  - Ого, - присвиснула Зоряна. Iдея про славетне майбутнє вже не здавалася їй такою дивакуватою й безпiдставною. - Чудасiя...
  Катерина сухо всмiхнулася й передала слово своєму супутнику, який представився Ярославом.
  - Розумiю, що всi ви сповненi здивуванням i бажаєте дiзнатися, як потрапили в число обраних...
  - Для початку хотiлося б дiзнатися взагалi, що вiдбувається, де ми, хто ви й про яку обранiсть iде мова, - подав голос Володя.
  - ... о, пробачте. Я все нiяк не звикну, що в нас гостi з Первинного Свiту, Аверсу. Орден зазвичай не дiлиться знаннями зi своїми пiдопiчними, тому навряд ви в курсi, що вiдбувається. Представники нашого, паралельного Первинному, свiту заздалегiдь вибачте за хвилину нудьги, доведеться почати з азiв.
  Панi Зоряно, пане Володимире, Ви маєте честь знаходитися у Виворiтному свiтi, Реверсi. Ваша реальнiсть називається Лицьовою, Аверсною або Первинною, тому Вас так дивує незвичайне застосування законiв фiзики у нашiй дiйсностi.
  Усi Ви знаєте, що будь-яка речовина складається з молекул, а молекули з атомiв. Так ось, наша Реальнiсть еволюцiонувала трохи ранiше Вашої, i серед мешканцiв Вивороту все частiше народжуються особистостi, здатнi впливати на молекулярнi зв"язки, перетворювати одну матерiю в iншу. Це дуже грубе й не зовсiм точне пояснення, але за браком часу глибше розтлумачувати не буду.
  - А обранiсть? - знову втрутився Володя.
  - О, юначе, який Ви нетерплячий, я як раз переходжу до цiєї частини пояснень, - осудливо похитав головою Ярослав. - Подивiться на свої зап"ястки. Що ви бачите?
  Пiдлiтки поглянули на свої руки, й кожен побачив, що лiве зап"ястя дбайливо оповите малюнком отруйного плюща, схожим на зарубцьований шрам. Старенька бабуся мала такий же. Лише у Володi малюнок болiв i виглядав як свiжа кривава рана.
  - Отруйний плющ - символ Змiя, - зарозумiло сказала рудоволоса красуня.
  - Так, Любаво, абсолютно вiрно, - вдоволено промовив Ярослав. - Раз на декiлька поколiнь двоє обранцiв прибувають у Бiлу Башту для того, щоб удостоїтися честi потрапити до Лiгва й познайомитися зi Змiєм особисто.
  - Нащо? - спитала Зоряна. - Змiй це якась метафора?
  - Змiй це Змiй, - зиркнула на Зоряну Любава, закотивши очi, i демонструючи цим жестом обурення тим, як можна не знати таких елементарних речей. Зорянi стало неприємно через зверхнє й неприязне ставлення реверсянки. Обурливо.
  - Уже бiльше сiмдесяти рокiв обранцi не народжувалися в жодному зi Свiтiв, а тепер Вас цiлих сiм. Зазвичай щасливчикiв двоє, тому питань iз тим, як обрати двох найбiльш гiдних iз двох легше, нiж iз семи, - пожартував Ярослав. Вiн продовжував, нiби й не чув Зоряну з Любавою. - Змiй наш покровитель, вiн оберiгає Первинну та Вторинну Реальностi, а взамiн вимагає... е-е... тобто я хотiв сказати, - виправився Ярослав, спiймавши загрозливий погляд Катерини, - перiодично обирає кращих iз кращих для... особистого знайомства.
  - Я так i не второпав, що за Змiй. Це iм"я таке чи що? - трохи розгублено почухав потилицю Володя.
  - Це ящiр, - сухо промовив чорнявий юнак. - Двоголовий.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"