Аннотация: Стукiт в деревянi дверi виглядає так: тук-тук. голос з середини:- хто там.- той, хто змерз жити назовнi.впустiть у кiмнату.- а ти певний що достойний зайти сюди.- так, я звiльнився.
Радiоп'єса "Кiмната"
Голоси:
Кохання: дитина рокiв 10.
Генiй: чоловiчий, холодний, суворий.
Темна кiмната. Рипнули дверi. Чути кроки. Пауза. Хтось рукою намагається щось намацати на стiнi.
М а р i я: (тихо) м- де цей вмикач. Нiчого не видно.
М i л о ш: (Роздратовано) Нi, що ти робиш. Я ж тобi здається говорив, що пiсля заходу сонця свiтло не вмикати! Нiщо не повинно порушити нiчного мовчання.
М а р i я: (нервово) Добре, добре я просто забула. Можна я хоч штори завiшу, а то зовсiм в тебе тут темно. Вiкно прикрити? Вже осiнь не будеш ти так до самого лiта спати з вiдчиненими фiранками.
М i л о ш: Нi не руш. Я повинен вiдчувати їх присутнiсть.
(Пауза)
М а р i я: Вони сьогоднi теж приходили?
М i л о ш: Так. Як завжди.
М а р i я: Що говорили
М i л о ш: Сьогоднi ми спiлкувались мовчанням.
М а р i я: Зрозумiло. А я ось зараз з Галиною по-телефону розмовляю. Подруга моя пам'ятаєш. Привiт тобi передає. Хотiла запросити її до нас на свято, та передумала.
М i л о ш: Добре й зробила.
М а р i я: Я тобi вечерю приготувала. Святкову мiж iншим. (По паузi) День промайнув, а ти навiть не привiтав мене.
М i л о ш: З чим?
М а р i я: Хм. Пригадай сам. Осiнь за вiкном така ж золота. Ну, я пiшла там Галя... Я люблю тебе.
М i л о ш: Угу.
М а р i я: Чуєш? я люблю тебе. Тiльки не йди вiд мене до них.
(кроки вiддаляються, звук дверi що зачиняється. Змiна акустики)
М а р i я: Вибач, що примусила чекати.
Г а л я: Та нiчого, як там наш хворий
М а р i я: Хм, хворий.. не знаю. Я вже давно до нього в душу не заглядала, i те що живе за його светром стало для мене чужим, холодним. Я навiть ревнувати почала. (смiх iстеричний) Галю, ти колись чула, щоб жiнка ревнувала чоловiка до його ж душi. (Смiється)
Г а л я: В твого вона хоч iснує. (Пауза) А як я тобi заздрила. Споглядала ваше кохання i тихо, щоб нiхто не бачив i не чув плакала собi в куточку, молила Бога, щоб i менi щось подiбне послав. Чим я гiрша була.
Марiя: та гарна ти, Галю та хiба в цьому рiч. На красу вiн нiколи не дивився. Осторонь був там, де чоловiчi очi не залишались байдужими. Я любила його. Я й досi люблю... що сталось. Чому так темно стало у нашому свiтi. Ми ще молодi. В нас життя попереду. Але вiдчуваю, що вiн не зможе пройти цей шлях зi мною, вiн вже десь на фiнiшi. Йому крок залишився до кiнця.
Г а л я: А можливо вам дитинку народити. Ну, спiльнi клопоти, переживання. Батькiвство змiнює чоловiкiв. Мого так точно.
М а р i я: Та вiн в своїй майстернi на полотнi "дiтей" кожен день народжує. Говорить з ними, плаче до них. Цiлував би та фарба не встигає висихати. Я одного разу з роботи ранiше прийшла. Чую з його кiмнати лунає голос, такий веселий аж сльози на очi навернулись. Давно я не чула його таким. На радостях зайшла навiть не постукавши. Хотiлось як ранiше пригорнутись до нього, втопитись в обiймах. (Пауза) коли вiн побачив мене, його обличчя нiби посiрiло, вiн нiчого не сказав. Але той погляд й досi роз'їдає з середини.
Г а л я: (не впевнено) Слухай, можливо це вiн на тебе досi сердитьться за ту виставку. Ну це ж ти наполягала на нiй. Органiзувала все, орендувала примiщення в центрi Києва, розiслала запрошення iншим художникам. Ви тодi, пригадую влетiли в чи малу копiйку, i в мене тисячу доларiв позичили.
М а р i я: Мовчи. Ти думаєш я цей сором забула. Такої критики наслухалась вiд вiдвiдувачiв. Досi у страшному снi сниться. Але чи я розраховувала на таке, думала, що це лише менi бракує естетичного смаку, чи як там воно називається. Думала, що пiсля виставки, все змiниться. Його оцiнять, тi хто справдi розумiється на живописi. Визнають. Прославиться його iм'я.
Г а л я: Мiж нами говорячи, але як на мене, його засудили не даремно. Якiсь занадто химернi в нього картини. Щось поза людським розумiнням.
М а р i я: (пошепки) Ой розумiю. Хоч я вже звикла жити приховуючи своє iстинне ставлення, до його малюнкiв. Та ранiше сподiвалась, що то примха часу, помалює i покине. Та вiн працював у своїй майстернi все наше подружнє життя. Без вихiдних вiдпусток, коли я й натякала на вiдпочинок вiн ображався, говорив що попереджував мене перед одруженням, що легко не буде. Що для нього завжди на першому була є i буде Творчiсть, з великої лiтери "Т".
Г а л я: Ну а ти чому погодилась на таку пропозицiю
М а р i я: К-о-х-а-л-а. I вiрила в силу свого кохання. (Смiється) Та воно мабуть в почуттєвiй iєрархiї, є рабинею генiя, i зовсiм не володарем, як думала я.
(Пауза, змiна акустики,) майстерня Мiлоша
М i л о ш: Тихо. Тихо. В моїй головi спокiй. Я нiчого не чую. Не бачу. Ви вилетiли в вiдчинене вiкно. Я сам. Вiдчуваю як вiтер пронизує пустку мого тiла.
(звук мiстичних дзвiночкiв. Спочатку тихо потiм голоснiше i голоснiше.) на них накладається голос Мi лоша
М i л о ш: Я сам. Тихо. Голосiв не має.
Г о л о с 1: ти тут.
Г о л о с 2: так.
Г о л о с 2: Як довго я не чув тебе. Ти мiй єдиний друг.
Г о л о с 1: а ти - єдиний ворог.
Г о л о с 2: не помiчаєш, що в цьому щось є.
Г о л о с 1: (смiється) так Мiлош
М i л о ш: ви тут-тут-тут. Я сподiвався, що сьогоднi побуду сам.
Г о л о с 1,2(Разом) Але ми тут
Г о л о с 2: Я кохання
Г о л о с 1 А я твiй генiй.
Р а з о м: Ми не могли тебе покинути в цей день.
М i л о ш: М-м день.. намагаюсь пригадати що сьогоднi сталось.
Г е н i й: Не згадаєш.
К о х а н н я: а можна я пiдкажу.
Г е н i й: Нi.
К о х а н н я (рiзко) сьогоднi день мого народження.
Г е н i й: ну завжди ти пiдскочиш не вчасно. Треба було б помучати його здогадками. познущатись з його короткотривалої памятi. Ти як завжди все псуєш.
К о х а н н я: (скромно) просто болить, що забув. Що сталось з тобою, Мiлоше. Ти вiддаляєшся вiд мене. Я насправдi не самодостатнє. Я потребує твого тепла i розумiння. Я дало тобi крила. А тепер ти рубаєш їх своїм мовчанням.
Г е н i й: Агов, Кохання що вартi твої крила, без мого простору. Вони такi ж пустi як i слова промовленi нiмими вустами.
К о х а н н я: Ти - Генiй, завжди на завадi. Ти егоїст, що прагне мати одразу все. Пiдкоривши Мiлоша, прагнеш поставити на колiна мене.
Г е н i й: Мiлош всього на всього iстота. Та, ти Кохання, знаєш краще мене, що таке люди. Без нас вони - оболонки, прозорi й склянi. Хоча деякi з них готовi впустити в себе щось бiльше.
К о х а н н я: Нас?
Г е н i й: О, добре мислиш. Люди лише вдають, що можуть ходити не торкаючись землi. А насправдi приреченi на нiй народитись i померти. Лише їхнi думки, навiянi нами, сягають вершин, змiнюють iсторiї. А що тiло? Шмат матерiї, що з'єднує пустку мiж прийдешнiм i колишнiм, поки є в нiй життя.
Мiлош: чому ж ви завели мене в бiк. Я збився з шляху. Загубитись мiж людьми було б так просто, але ви завели мене глибше, нiж мiг би завести пустельний простiр. Я в собi став одиноким. Навiть з вами вiдчуваю, що б'юсь об свою оболонку прозору i скляну.
Г е н i й: ти не такий як всi.
М: Я був звичайним
Г е н i й: Ти вiрив в це, бо не знав людей. Ти мiрив усiх своїми рамками, але ти помилився одного разу, коли познайомився з Марiєю, ти просив занадто багато. I впустив у свою душу, те що приречене подорожувати поодинцi: мене i Кохання. Наше одночасне народження, це перший крок до твого самогубства.
К о х а н н я: Так, я не можу жити поруч з ним з Генiєм, я помираю. В'яну, а могло б розцвiсти.
Мiлош: Я покохав. Я й досi кохаю (невпевнено)
К о х а н н я: Так? Ти ще можеш мене врятувати
Г е н i й: Але загубиш себе. Мiлош я перший хто змайстрував ключi вiд входу в твою душу. Я маю право на тебе.
(Роздається телефонний дзвiнок, спочатку тихо, i потiм гучнiсть нарощується до максимуму) чути голос Марiї.
М а р i я: Алло. ...Так. Я його дружина. Нi, вiн зараз зайнятий. А ви з приводу чого телефонуєте. Так. Художник, звичайно я думаю вiн погодиться. Щоправда краще зустрiтись вiч-на-вiч з Мiлошем. Звичайно. Почекайте хвилинку. (кладе слухавку, чути кроки. Стук в дверi, дверi вiдкриваються зi скрипом.)
М а р i я: Любий тобi телефонують з Києва, говорять що з приводу, тих ескiзiв, що ти вiдправляв їм ще рiк тому. Хочуть зустрiтись з тобою, обговорити подальшу спiвпрацю.
М i л о ш: Нiкого не хочу бачити, забудь про те, мої картини, залишаться тут.
Г е н i й: ти що, я не заради цього присвятив тобi свої роки
К о х а н н я: Так, залиш їх, вони витвiр закоханої душi, вони незримi для чужих очей. Одного разу я тобi пробачило, не зрадь мене тепер. Хай будуть тут помiж тих стiн, що народили їх.
М а р i я: Марiя. Що я повинна вiдповiсти їм. Мiлоше, коли тобi краще зустрiтись.
М i л о ш: Мiлош (роздратовано) Марiє, я повторюю, що мої картини не поїдуть нi в Київ, нi будь-куди, що мене не цiкавить пропозицiї порожнiх посередникiв мiж мною i свiтом.
М а р i я: Марiя: ну. Зрозумiло. Ховайся тут мов собака в будцi. Тiкай вiд критикiв, як вiд власної смертi.
М i л о ш: Мiлош: Ось вiд кого вiд кого, а вiд неї я так точно не тiкаю. Чекаю. Як любого гостя. Та вiн як i всякi довгоочiкуванi приятелi десь забарився.
М а р i я: Марiя (сумно не впевнено) так що менi сказати їм.
М i л о ш: Мiлош Що хочеш. Менi байдуже, але картин своїх не дам. Крапка. Не забудь зачинити дверей з того боку. Тут скрiзь протяги.
М а р i я: Н-е з-а-б-у-д-у.
(Тихо)
К о х а н н я: Дякую. ти врятувало мене.
М i л о ш: Мiлош: Не тебе а себе.
К о х а н н я: Ти i я єдинi.
Г е н i й: Гей друзi ви забуваєте про моє iснування. I я протестую. Мiлоше не можна так здаватись. Не забувай, що ти заборгував менi.
М i л о ш: Цiкаво що.
Г е н i й: Ну. Натхнення, iдеї, кольори, стиль, образи. Всього не перерахуєш.
К о х а н н я: А тепер протестую я. Це з мене Мiлош черпав усi свої iдеї. Вiн пiзнав iстину з мого дерева. I кожен раз, коли вважав, що вона вичерпалась, я вiдроджувало її для нього з новою палiтрою, бо насправдi моє почуття до незбагненностi безмежне. Я окрилило Мiлоша, я маю повне стовiдсоткове право на нього.
Г е н i й: Цiкаво, а чи не забуло, ти, Кохання, що Мiлош почав малювати далеко до твоєї появи. Хто першим побачив скляний вiдбиток порожнечi в його очах, хто врятував вiд нелюдської самотностi, хто показав йому шлях до порятунку не через самогубство, а через творчiсть. Це я витяг з прiрви його загублену душу. Я врятував генiя його духу, а ти навпаки, знищило своїм " незбагненно безмежним почуттям". Ти ж маєш прiоритет над людськими душами, можеш, на вiдмiнно вiд мене обирати будь кого. Чому ж зупинилось на Мiлошевi
К о х а н н я: Я не могло залишитись нiмим до його чорно-бiлого полотна. Йому бракувало свiтла, експресiї. Ти дiйсно постарався, зробив його картини бездоганними, але чи помiтив ти як вiє вiд них потойбiчним мороком, як не типово реально для людського ока вони окреслюють пiдземний свiт. В якому вiн, до речi, ще не був. (По паузi) Мiлош сам покликав мене. Вiн занадто далеко зайшов, загубився у собi. А моє призначення рятувати такi втраченi для земного iснування душi.
Г е н i й: Подарувавши йому звичайну земну любов. Це ти називаєш порятунком.
К о х а н н я: (образливо, зневiрливо)Вiн сам її зробив такою. Мiй всесвiт вимiрюється лише однiєю мiрою - розмiром людської душi. Скiльки вона ладна в собi помiстити, такої величини я буду. Це столiття розчленовує мене на неймовiрно дрiбнi частини. О, Генiй, як важко розставатись з своїми крихiтками, як невимовно гiрко потiм дивитись на їх загибель у мiлiметрових людських душах. (по паузi) як довго я мрiяло втопитись у комусь повнiстю, забувши про пекучий бiль розшматованої плотi.
(чути спiв пташок, заколисаний шум вiтру i дерев - все поєднується у чудовiй комбiнацiї природного звуку)
Лунає жiночий смiх.
М а р i я: Я в твоїх обiймах. Нiби всесвiт увiйшов у твої очi. Так синьо там так безмежно. Ти належиш менi а отже я володарка свiту.
М i л о ш: Як тепло в твоїх руках. Я хочу щоб так було завжди.
М а р i я: Постiйнiсть така страшна. Не треба. Можливо з часом мого тепла буде замало для тебе. Але закований цiєю миттю i своїми словами ти будеш приречений залишатись зi мною.
М i л о ш: Тодi я не хочу майбутнього, не хочу вiдлiку часу. Хай все буде як зараз. Зупинись мить. Ти прекрасна.
(Пауза) вiдсутня фонова музика.
К о х а н н я: Марiя це ти? Я бачу твiй образ посеред темної кiмнати. Ти лежиш на лiжку твою наготу прикриває тоненька бiла ковдра. Це єдине свiтло що iснує тут. Та навiть серед нiчної пiтьми яку подарувала нам вiчнiсть я здатне розiбрати риси твого тiла. Вони зiтканi з пелюсток квiтiв, пронизанi росою лiтнiх трав. Твоє волося заколисане теплим вiтром закриває обличчя, вiд ночi. Я нахиляюсь до тебе, аби прибрати його пасмо i чую як тонко воно пахне травами. Я цiлую його. Чуєш, як я цiлую його? Я хочу, як колись, увiбрати в себе запах твого степового тiла. Та я боюсь торкатись тебе, боюсь порушити цю мить. Я вже не її володар, так само як i не твiй. Марiє - є -є - є.
М i л о ш: Конання, чому я теж тут? що ми робимо у цiй кiмнатi. Що з Марiєю?
К о х а н н я: вона спить подивись на неї. Що ти бачиш?
М i л о ш: Її тiло. Воно прекрасне i прозоре. Я бучу її наскрiзь вперше. Мене вражає безмежнiсть її пустки.
К о х а н н я: Торкнись її, вiдчуй що помиляєшся. Вона повна тепла i нiжностi.
М i л о ш: Навiщо це тепло потойбiчне. Марiя втрачена для мене. Вона зрадила.
К о х а н н я: Я свiдок вона була вiрна в усьому тобi.
М i л о ш: Її зрада у її нерозумiннi. Вона перестала бачити i вiдчувати. (По паузi) Марiя увiйшла в моє життя так раптово i майже одночасно з Генiєм. Я навiть сприйняв їх як щось спiльне. I за той творчий злет дякував їй чи тобi, Кохання. Розбирайтесь мiж собою. Тодi думав, що Марiя врятувала, та насправдi її поява в моєму свiтi лише вiдклала те, що мушу зробити зараз. Померти. Так легко i просто говорити про свою смерть, коли на цьому свiтi тебе нiчого не тримає.
К о х а н н я: А я?
М i л о ш: Тебе вже не достатньо, хiба ти не помiчаєш, що саме зникаєш у мороцi.
К о х а н н я: Мiлош побудь ще трохи не йди. Дозволь померти першим. Бiля вас. У цей день. Ось тiльки дорахую на пальцях роки вашої спiльної дитини, що стала заручником сердець. Твого й її. Колись спiльного. Сьогоднi загинаю десятий, останнiй. Так незвично помирати цiлим, не розчленованим. Бiль незвично повна.
(Музика спокiйна, щось вiдсторонене вiд розумiння)
Г е н i й: Привiт ти зi мною
М i л о ш: Так
Г е н i й: Сьогоднi я пропоную намалювати тобi картину з чорних квiтiв, вони будуть стояти в сiрому горщику, на пiдвiконнi вiдчиненого вiкна. На дворi обов'язково має бути нiч. Жодних кольорiв, це має бути гра вiдтiнкiв. В твоєму розпорядження два кольори. Чорний i бiлий. Пензлi можеш обрати на свiй розсуд. Хоча не бери м'якi. Вони не залишають таких рельєфних штрихiв, яких я домагаюсь досягти у цьому малюнку. А до речi ще одна суттєва особливiсть: квiти не живi. Тож не треба нiяких метеликiв поруч, бджiл та комарикiв. Ну, нiби все. Можеш починати.
М i л о ш: (наспiвуючи веселу мелодiю, бере до рук полотно вiдповiднi звуки).
(змiна акустики)
М а р i я: До речi Галю, ми вирiшили розлучитись. Мiлош сказав, що йому буде так краще. Я погодилась з ним.
