У висотi, мiж хмарами i морем,
Звiльнившись з-пiд замкiв та мiцних стiн,
Двi постатi людськi летiли поруч
На саморобних крилах - батько й син.

I батько сина вчив: "Вода лукава,
Не опускайся близько до води,
До сонця пiдiйматись теж не здраво,
Обпалить крила - не минеш бiди."

Та син не слухав батьковi поради,
Вiн зневажав обмеження i страх,
Не спиниш тiло, де душа крилата
Кидає виклик сонцю в небесах.

Вклонись, стихiє! Опiр буде марний!
Мовчи, коли людина говорить!
Iкар злетить понад найвищi хмари,
До краю неба хлопець долетить.

Пiднiсся, сонце крила опалило,
I потемнiло батькове лице,
Людина-птах забилася у хвилях,
I тiльки кiлька слiв перед кiнцем:

- Я правильно... - Вода тече до рота,
- Я знаю те... - В очах вологий дим,
Розкрились пiннi брили, як ворота,
- Але життя... - I знов зiйшлись над ним.

Коли розверзлось пiд ногами море,
Та пiд водою зникла голова,
Думки Iкара плинули угору,
I на поверхнi втiлились в слова:

- Я правильно вчинив, не плачте, тату,
Я знаю те, чого не знає свiт,
Людина в свiт приходить, щоб лiтати,
Але життя - це плата за полiт.