Licej Radyvyliv : другие произведения.

Вiдкриття почуттiв

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:

  Вiдкриття почуттiв
  
  Лiтературний альманах Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею
  
  Радивилiв, 2005
  
  Упорядник та редактор Володимир ЯЩУК
  
  
  
  
  Четвертий збiрник художнiх творiв лiцеїстiв поглиблює тi теми, якi порушувалися в попереднiх - "Провесiнь" (2002 р.), "На свiтанку" (2003 р.), "Здрастуй, юносте!" (2004). Деякi з вiршiв, що пропонуються увазi широкого кола читачiв, уже друкувалося на сторiнках районної газети "Прапор перемоги". Нинiшнi учнi продовжують добрi традицiї старших товаришiв, якi вже закiнчили навчальний заклад, регулярно брати участь у рiзноманiтних конкурсах. Зрозумiло, не все створене старшокласниками засвiдчує належний дiапазон художнього мислення, але навiть першi кроки в творчостi заслуговують пiдтримки - як-не-як, усе велике, талановите починалося з малого, малопомiтного. На завершення альманаху вмiщено твори випускницi лiцею Т.Блищик i керiвника лiтстудiйцiв В.Ящука.
  
  
  
  Вiд упорядника
  
  У 2004\05 н.р. у Радивилiвському загальноосвiтньому лiцеї вже шостий рiк дiє лiтературна студiя "Провесiнь" для всiх, хто пробують сили в художнiй творчостi, а таких, як засвiдчує практика попереднiх лiт, зголошується до двадцяти чоловiк. Для невеликого навчального закладу це кожний п"ятий-шостий старшокласник.
   З року в рiк учнi набувають навичок роботи над словом, збагачують свiй лексичний запас, виробляють умiння продумувати композицiю твору, добирати художнi виражальнi засоби, "одягати" їх у певну форму вiрша, етюда, оповiдання... Критичнi оцiнки керiвника студiї чи товаришiв привчають об"єктивно ставитися до написаного, наполегливо вдосконалювати його.
   I ось той, хто ще недавно, так би мовити, плутався в ямбах i хореях, не мiг до ладу знайти риму i ледве осилював традицiйний катрен, береться - i не без успiху! - за написання сонетiв, пробує перекладати поетiв не тiльки росiйських, а й англiйських, нiмецьких, польських (вiдповiднi мови вивчаються в лiцеї).
   Навчальними прикладами служать не лише твори шкiльної програми, а й поетичнi та прозовi доробки рiвненських лiтераторiв (Степан Бабiй, Микола Пшеничний, Лiдiя Рибенко, Борис Боровець, Микола Береза, Анна Войнарович та iн.).
   Хорошою школою майстерностi стали зустрiчi з письменниками, що їх органiзовують дирекцiя навчального закладу (Ю.В.Адамський), вчителi української мови й лiтератури М.А.Паничевна, Я.М.Ратинський, лiтстудiйцi. Наприклад, уже в перший рiк роботи студiї (1999\2000 н.р.) гостем лiцеїстiв став лауреат Державної премiї iменi Лесi Українки, вiдомий дитячий письменник Євген Шморгун.
   Вiдчутне враження справила "Поетична свiтлиця" за участю лiтераторiв Бродiвського району Львiвської областi. Зустрiч була показана по Бродiвському телебаченню (приймалось i в Радивиловi). Знайомили зi своїм доробком i нашi старшокласники. Згодом один з учасникiв цiєї щирої розмови - Володимир Гудима ще раз завiтав у лiцей i подарував свою нову поетичну збiрку "Таїна свiтанкової скрипки". Iншого разу з iнтересом слухали учнi виступ вiдомого церковного письменника, журналiста й видавця Степана Ярмуся, який живе в Канадi (у лiцеї вчителює дружина його племiнника - Г.I.Нагорна). Ще одна "Поетична свiтлиця" була присвячена спiлкуванню за чашкою чаю з рiвненськими письменниками Марiєю Яковчук та Василем Краснопольським, чиє дитинство минуло на територiї нинiшнього Радивилiвського району - вiдповiдно в селах Пасiки i Башарiвка.
   Лiтстудiйцi випускають свою стiнгазету "Провесiнь". Вона iнформує про найбiльш важливi заходи, проведенi за участю юних лiтераторiв, публiкує їх твори. Кращi вiршi, етюди та оповiдання вмiщуються в лiтературному альманасi - уже вiдтиражовано в комп"ютерному центрi навчального закладу три таких збiрники: "Провесiнь" (2002), "На свiтанку" (2003) i "Здрастуй, юносте!" (2004), iз якими можна ознайомитися як у лiцейнiй, так i в районнiй бiблiотецi. Про рiвень роботи лiтстудiї свiдчить i той факт, що майже всi її учасники друкуються з творами в районнiй газетi "Прапор перемоги", у виданнi райвiддiлу освiти "Освiтянський вiсник". Загалом тут дебютували близько двох десяткiв юних обдарувань.
   Художня творчiсть допомагає учням в опануваннi надбань української i зарубiжної лiтератури, у виконаннi умов рiзних конкурсiв, захистi наукових робiт iз фiлологiї у Малiй Академiї наук. Тетяна Блищик у 2003 роцi стала призером всеукраїнського конкурсу знавцiв української мови iменi Петра Яцика. Ольга Козачук у тому ж роцi ввiйшла в число призерiв всеукраїнського конкурсу "Пошта - очима дiтей". Призерами обласних лiтературних конкурсiв були Ольга Максимчук, Тетяна Блищик, Олена Дудко, їх твори друкувалися в колективних збiрниках. Двiчi команда здiбних лiцеїстiв (керiвник - учитель О.О.Трофимюк) успiшно представляла район на всеукраїнських конкурсах багатотиражної учнiвської преси (Володимирець, Луцьк).
   Першi лiтстудiйцi вже закiнчили лiцей. Деякi з них стали студентами гуманiтарних факультетiв престижних унiверситетiв, лiтературна творчiсть i сьогоднi допомагає їм утверджувати себе. Наприклад, Олександр Курсик здобуває професiю журналiста, Ольга Максимчук i Тетяна Блищик вивчають англiйську фiлологiю, Мар"яна Маркович буде перекладачем, стали студентами випускники 2004 року Юлiя Малишкiна, Олена Дудко та iншi. А нинiшнi лiтстудiйцi продовжують освоювати секрети поетичної майстерностi, що називається, б"ються над пошуком вдалих метафор, порiвнянь, колоритних епiтетiв, аби якомога точнiше передати свої почуття й переживання, - i знаходять у тому справжню душевну насолоду.
   Серед теперiшнiх лiцеїстiв друкували свої твори в районнiй газетi та альманахах одинадцятикласники Iрина Вальчук, Марина Лемещук, Наталiя Бiгун, Iрина Iльченко, десятикласники Оксана Чичина, Олеся Скальська, Ольга Галанзовська, Мар"яна Федун, Юлiя Шпортилюк, Вiкторiя Краєвська, Мар"яна Загурська, Юлiя Вертко, Наталiя Романюк...
  
  
  
  Iрина Вальчук
  (11 клас)
  
  ***
  Ти кидаєш недбало слово,
  як собацi кидають кiстку.
  Погляд вбiк. I отак, раптово -
  непотрiбна? Оце так звiстка!
  
  Розступилися вмить
   фрейлiни:
  "Фаворитку -
   i так, в болото?!"
  Шурхотiли цупкi креолiни...
  О, давно, як давно було то!
  
  Як же очi вогнi кресали!
  Як же гордо носив корону
  (ти, мабуть, у нiй народився)!
  
  Але так i не роздивився
  з висоти золотого трону,
  що розбiглись твої васали.
  
  
  Та, ким я стала
  
  Меланхолiя...
   Запах, розтертий в руцi.
  Я вирiзаю на шкiрi
   складнi вiзерунки.
  Спалюю мрiї.
   Пiд стiнами, нiби мерцi,
  свiтять кiстками думки,
   пошикованi струнко.
  
  Тихо й прозоро.
   Дзвiн металевих розп"ять.
  Голод принишк,
   зарябiв проти сонця дiрками.
  З рук олiвцi,
   наче пагони вишнi, стирчать,
  в пiнi квiток приховавши
   сукровицi плями.
  
  Каятись пiзно.
   Пiд ноги гранiтним богам
  душу-вовчицю
   зневажливо кинула: "Нате!"
  Та, ким я стала,
   уже не вертається в храм,
  пилом присипавши рани,
   повзе подихати.
  
  Колиханка
  
  Спи, мiй коханий,
   спи спокiйно
  у лiжку цинковiм своїм.
  Схилившись, мiтять тебе тiнi,
  вони немудрi, вибач їм.
  
  Хай шерхiт вогника лампади
  не потривожить спокiй твiй
  смертельно тихий.
   Свiтло пада
  на замкненi решiтки вiй.
  
  Очей невиспанi вуглини,
  довкола плачуть. Я - мовчу.
  Ти знай - я тут, я не покину,
  блiдою свiчкою тремчу.
  
  Стиснувши бiль свiй у долонi,
  молюсь, повторюю: "Терпи".
  Життя - то лиш
   тривке безсоння,
  ти змучився, коханий, спи.
  
  ***
  Океани, океани болю.
  З урвища летiла за тобою
  водоспадом.
   Опадала градом,
  бiлим прахом
   спаленої хмари.
  Рiки, крики
   струменiли жаром -
  i текли живицею у рани,
  рани - океани.
  Бурi гнiву, гнiву i безсилля,
  наче скальпель,
   розтинали хвилi.
  Де тепер спочинуть
   нашi душi?
  У калюжi.
  
  Ящiрка
  
  В природi - первинний змiст,
  вона незбагненно проста.
  Ящiрку схопиш за хвiст -
  залишить тобi хвоста.
  
  Чи мудрiсть у жертвi цiй?
  ... звiриний iнстинкт не спав,
  я вирвалась. Та в руцi
  ти серце моє тримав.
  
  Тепер я без серця. Без...
  Та я за ним не журюсь.
  Якщо на те воля небес -
  нехай. I так обiйдусь.
  
  А може, то й краще буде:
  стражданням пустиш -
   кiнець.
  Живуть же на свiтi люди,
  народженi без сердець.
  
  
  Чуєш мене...
  
  Чуєш мене, Всесильний,
  той, кого не iснує?
  Бiлi пучки соломи
   знов у жменях несу я.
  Вуглячком обгорiлим
   на синявому блюдцi
  сiються, марно тлiють.
  такi ж, як i я, вiдлюдцi.
  Чуєш мене? Iсную!
  Вiчно вiтрами гнана...
  Вицвiлi очi неба -
   бiль у них мiй розтане.
  Адже колись, я знаю,
   попiд шляхом здимiлим
  iкла трави зеленi
   рватимуть моє тiло.
  Чуєш?.. намокли ноги
  в сiрих життiв калюжках.
  Як же я йти втомилась,
   днiв знiмаючи стружку.
  Йти по курнiй дорозi,
   що витiкає в небо,
  й бiлi пучки соломи
  нести поперед себе.
  
  
  Iрина Iльченко
  (11 клас)
  
  ***
  Я помовчу про те, чого нема,
  Я помовчу про те,
   чого не буде.
  Я помовчу... А за вiкном
   зима,
  А за вiкном -
   лише холоднi люди.
  Я помовчу. Я тут! Ти там?
  Слова зi всiх сторiн лунають...
  Якої б сили не дали словам,
  Я по мовчанню
   лиш тебе впiзнаю.
  Ти помовчи. Нiчого не кажи.
  Цих звукiв й слiв пустих
   не треба,
  Про все менi
   мовчанням розкажи,
  Дозволь на крок
   наблизитись до тебе.
  
  
  
  
  Марина Лемещук
  (11 клас)
  
  ***
  О, Боже! Цей тягар всесвiтнiх слiз,
  Ця примха долi, цей дурний "каприз",
  Що душить тiло - болю вантажем,
  Врiзаючись у мозок мов ножем.
  
  I серце, що у грудях поки що жеврiє,
  Вiд тих порiзiв щохвилини млiє,
  Стiкає кров"ю, омиваючи само себе,
  Кричить вiд болю в пустоту, нiме.
  
  I плаче, вже не може зупинитись...
  О, Боже мiй! О, тiльки б не розбитись
  У цiм польотi - по дорозi в небеса,
  Де так чекає спокою краса...
  
  ***
  Я знаю, що таке, коли iдуть,
  Я знаю, як дивитись в спину,
  Як обережно iз багна беруть
  I кидають любов у павутину.
  
  I прокльонах, наче у кровi,
  Душа багряно пломенiє,
  Про тисячi образ тобi
  Тихенько вечорами мрiє.
  
  Я кроки чую за спиною,
  Я знаю: ти вiд мене йдеш.
  Щасливою була з тобою,
  Проте минуле не вернеш.
  
  ***
  Я сидiла одна, а далекi зiрки
  Все тримали мене, не давали пiти,
  Обiцяли чомусь, що врятують усе.
  Та була то брехня, та було то пусте...
  А важливо лиш те, що болiло менi,
  Тихi болi отi невимовно страшнi,
  Мов приречена, спрагло й судомно пила
  Я отруйне кохання, в якому була.
  Я сидiла одна, нiби птаха без крил,
  Як голубка в кровi, що вмирає без сил.
  
  
  Наталiя Бiгун
  (11 клас)
  
  Не буду я жити у цiй темнотi,
  Я виклик скорботi кидаю.
  Ти можеш забути мене, але знай:
  Я завжди тебе пам"ятаю.
  
  Хай доля жорстокою буде до мене,
  Та я не зiгнуся пiд вiтром вагань.
  Цей свiт, мов примара, шепоче шалене,
  Та я не зречуся свої поривань.
  
  Хай навiть самотнiсть розкриє обiйми,
  Хай всi проти мене i я проти всiх,
  Хай серце розiб"ється й ти не вернешся, -
  Не буду вгинатись пiд свiт цей гнилий.
  
  Оксана Чичина
  (10 клас)
  ***
  Ти не спитаєш вже нiколи,
  Чому сумна я повсякчас,
  Чом поневолена на волi,
  Чому той вогник вже погас...
  Ти не спитаєш... Я це знаю.
  Мiж нами лiд мовчання. Все...
  Усi провини я прощаю,
  Та спокiй це не принесе.
  Чом серце плаче, мов дитина,
  Покинута у темнотi?..
  Столiттям буде кожна днина,
  Проведена на самотi.
  Я так благала, та не чув ти
  Душi скалiченої крик.
  Я намагалася забути,
  Та ти iз пам"ятi не зник.
  I кожну нiч, мов та примара,
  Що вже спокою не знайде,
  Блукаю я. Це Божа кара.
  Вона й тебе колись знайде.
  Вже снiг iз скель зiйшов давно,
  Та на душi лишилась крига.
  Життя - немов старе кiно,
  Воно - неначе давня книга.
  А принц на бiлому конi
  Вже не приїде i не врятує.
  Усе це в казцi. А в життi
  Позвеш його, та не почує.
  Бо iншу Попелюшку вiн
  Розбудить нiжним поцiлунком.
  Ти кинешся йому до нiг -
  I серце буде битись лунко,
  Та розiб"ється на шматки,
  Ударившись об обладунки.
  
  
  ***
  Вона не вмiє грати роль,
  Кохає просто - як дитина.
  Для неї ти - її герой.
  Вона цвiте, немов калина.
  Для неї свiт - в твоїх очах,
  Тепло всiх сонць - в твоїх долонях.
  Її життя пульсує в такт -
  Мов твої прожилки на скронях.
  Вона за тебе ладна вмерти,
  Стерпiти сотню покарань,
  Та ти не хочеш її смертi,
  Анi життя, анi зiзнань.
  Вона тобi байдужа зовсiм,
  Ти не стрiчаєш її в снах.
  Вона для тебе - хмура осiнь,
  Для неї ти - її весна.
  
  ***
  Я вже бiльше тебе не люблю,
  Не сумую i майже не плачу,
  Лиш здригнуся, як постать твою
  Десь на вулицi раптом побачу.
  Не шукай мене бiльше, прошу,
  Не дзвони i не край менi серце.
  Я в душi ще твiй образ ношу...
  Але скоро забуду про все це...
  Чи ти чуєш? I смутку в очах
  Не побачиш, i мого зiтхання...
  Та в душi все ж залишиться знак -
  Вже загоєна рана кохання.
  
  
  ***
  Ти образив її - i пiшов...
  Кроки швидко розтанули в тишi.
  Та ти серця її нiжний шовк
  На шматки розiрвав i залишив.
  
  Ти пiшов назавжди. А вона
  Все сидiла одна серед ночi,
  Одинока й безмежно сумна,
  Та не плакали бiльш її очi.
  
  Нi не плакали i не благали,
  Не кричали услiд: "Повернись!"
  На холоднiм вiтру догоряли
  Почуття, що палали колись.
  
  
  ***
  Тобi, моя любове,
  Присвячую життя,
  Усi нещастя, й болi,
  I свiтлi почуття.
  
  Для тебе кожен подих,
  Всi звуки i слова,
  Для тебе сонце сходить,
  Для тебе я жива.
  
  Про тебе мої сльози,
  Про тебе мої сни,
  Забути я не можу
  Усе, що знали ми.
  
  I в найтемнiшу нiчку,
  I в найстрашнiшу мить
  Палає в серцi свiчка -
  Й кохання все ж не спить.
  
  Зима
  
  Бiлу мантiю зима
  Владно одягнула,
  Заморозила серця -
  Й оживить забула.
  
  Знову рветься в душу
  Подих вiтру злий,
  Почуття їй душить
  Кожен крик нiмий.
  
  В бiлизнi слiпучiй
  Губляться стежки,
  По яких приходив
  Ти в її думки.
  
  Як не розминутись
  В снiжну заметiль?
  Як же їй забути
  Той жахливий бiль?
  
  Як кохання квiтку
  В серцi поселить?
  Та ж зима навколо -
  Все пiд снiгом спить.
  
  
  
  
  Олеся Скальська
  (10 клас)
  
  ***
  Пробач менi, що не твоя,
  Пробач, що з iншим зустрiчаюсь
  I промовляю тi слова,
  Котрi для тебе призначались.
  
  Не знаєш, нi, як важко жить,
  Коли у серцi ти зорiєш,
  А поруч - iнший i чужий.
  Чи ти це серцем зрозумiєш?
  
  Завжди шукаю погляд твiй
  I усмiх щирий та бентежний.
  Без тебе свiт сумний, тiсний,
  З тобою - радiсно-безмежний.
  
  Я просто знаю, що ти є,
  Й авжеж не думай: я не плачу.
  Ти завжди поруч, кожну мить,
  Якщо тебе я i не бачу.
  
  ***
  Пожовклий осiннiй листочок
  У нетрях понурих гiлок.
  Йому б iще сонця ковточок,
  Жагучий маленький ковток.
  
  Самотнiй, неначе людина
  На злих перехрестях життя,
  Немов безгомiнна стежина,
  З якої нема вороття.
  
  В життi все так сумно й буденно,
  Спливають журливо роки.
  I люди повсюдно круг мене -
  Мов тi одинокi листки.
  
  
  Ольга Галанзовська
  (10 клас)
  
  ***
  Як легко втратити усе,
  Про що так мрiяла-гадала.
  З гори лавину понесе -
  Душа немовби й не палала.
  
  Думки про щастя i життя
  I мрiї, що бентежать груди...
  Але нема вже вороття -
  I ти мене, мабуть, забудеш.
  
  I докорятиму собi
  В розлуцi нашiй без причини...
  Чоло хилитиму в журбi -
  Й до тебе думкою полину.
  
  
  
  ***
  Лише б почути голос твiй
  Давно хотiла увi снi.
  Тепер ти мiй, ти мiй, ти мiй.
  Невже ввижається менi?
  
  Тепер для мене - голос твiй,
  I трепет губ, i рвiйний крок...
  Колись казала: "I не смiй!"
  Нiхто не знав моїх думок.
  
  Боюся втратити тебе,
  Боюсь прощань, боюсь розлук,
  Не хочу знов дурить себе,
  Зазнавши несказанних мук.
  
  Ти - наче промiнь серед хмар -
  Розвiяв тугу сiрих днiв.
  Кохання - це великий дар,
  Це свiт незнаних почуттiв.
  
  
  ***
  Навiщо змогла я тебе вiдпустити?
  Навiщо, навiщо змогла?..
  Не вдасться iз iскри любов розпалити -
  Вона спопелiє дотла...
  
  Пробач менi муки й болючi страждання,
  Я стану такою, як всi.
  Пробач, що не справдила я сподiвання -
  Згубила в вечiрнiй росi.
  
  Кохала тебе i була легкокрила,
  Мов птаха з дитячих казок.
  Та все, що було, я, на жаль, розгубила...
  Сумний i невтiшний урок.
  
  
  ***
  Не збагну я причину розлуки,
  Тож тривога не полиша.
  Опускаються з вiдчаю руки
  I з жалю крижанiє душа.
  
  Мабуть, варто навчитись прощати
  Всi невдалi слова й помилки.
  Хочу знову тебе цiлувати
  Й чути потиск твоєї руки.
  
  
  Юлiя Шпортилюк
  (10 клас)
  
  ***
  Ти - нiби сон в моїм життi,
  Ти - нiби мрiя, що здiйснилась.
  Ти - мов усмiшка на лицi.
  ТИ. I життя моє змiнилось.
  
  Ти усмiхнувсь - я ожила,
  А не прийшов - i я поникла...
  Ти - промiнь щастя i тепла
  I таємниця непроникна.
  
  
  ***
  Забудь мене, забудь
  I в сум не поринай,
  Бо я не повернусь -
  Надiї не плекай.
  
  Минуле - в забуттi.
  Примхлива наша путь.
  Давно ми вже не тi,
  Прошу, мене забудь.
  
  Химернiсть поривань
  Тлумачить не берусь...
  Ти скажеш: "Постривай!"
  Та я вже не вернусь.
  
  
  ***
  
  Знайди, знайди мене, благаю,
  Серед туману i дощу...
  Я вже себе не вiдчуваю,
  Знайди - i щиро я прощу.
  
  Прощу завдаванi образи
  Цим свiтом гнилостi i зла.
  Бо не вiдчула я нi разу
  Припливу радостi й тепла.
  
  Я лиш тебе, повiр, благаю,
  Я знаю: чуєш ти мене.
  Нехай же щастя, що шукаю,
  Мою стежинку не мине.
  
  Мар"яна Федун
  (10 клас)
  
  
  Не зречись
  
  Життя прожить - не поле перейти,
  Тернистий шлях нелегко подолати.
  Та не зречись високої мети,
  Якiй у юностi поклявся слугувати.
  
  
  Верлiбри
  
  Чомусь метушиться душа,
  її заспокоїть не в змозi,
  невже вiдчуває вона,
  що я йду по тернистiй дорозi?
  Свiчею просвiтлюю шлях,
  пригнiченi погляди бачу,
  вiтер подув - i вогник погас,
  я зупинилась... нi, я не плачу,
  холод страшенний обпiкає долонi,
  хочу кричать, та щось не дає,
  я вiдчуваю, як понадi мною
  зорi тремтять i холонуть,
  для чого я йду туди, де ти є,
  можливо, повернутись?
  От взяти i викреслить всi помилки,
  я слухаю долi поради, та не можу почути,
  до тебе йду, ступаючи на голки,
  на обрiї бачу сонце,
  нi, це не сонце, то дивишся ти,
  невже менi туди йти?
  Я повертаюсь, так, я слабка,
  не вмiю боротись за щастя,
  стаю на колiна i тихо кажу "каюсь",
  можливо, забути тебе менi вдасться.
  
  ***
  Холодна пустота...
  Лиш спогади. I дивний сум ночей.
  I серце неспокiйно б"ється,
  вiдчуваючи провину.
  Й бентежний погляд твоїх очей...
  Ти на прощання не сказав нi слова,
  лише чомусь тремтiли руки.
  I ця картина постає в уявi знов i знов.
  Зробила вибiр я - тортури й муки...
  Iду... та нi лиш, постривай.
  У кожного в життi бувають перепони,
  усi мої слова - помилка, знай.
  Ну що ж, iду, та повернуся, може, знову.
  Лише поклич, лише скажи,
  що ти сумуєш.
  I я прийду, i миттю я прилину,
  надiюсь, цi почуття мої почуєш.
  Менi нелегко, я спокутую провину.
  I будуть недоречними слова кохання...
  Хiба ж у цьому нинi рiч?
  ...Перед очима темнота,
  лиш чується зiтхання.
  I все-таки я йду -
  зi страхом в темну нiч.
  
  
  
  
  
  Наталiя Романюк
  (10 клас)
  
  
  Надходить вечiр. Я одна.
  I за вiкном - дощу стiна.
  Та вiн тривоги не змива...
  Чи ти забув свої слова,
  Той нiжний, лагiдний порив,
  Що душу ним менi скорив?..
  Вже звечорiло. Я одна,
  Украй збентежена й сумна...
  Нема рятунку вiд нудьги,
  Немає лiкiв вiд журби.
  На жаль, нема... Нема. Нема...
  Ти не прийдеш - сльоза дарма
  Покрає серденько менi...
  Вже за вiкном - понура нiч...
  
  
  ***
  Лиш сам Господь, напевно, знає,
  Яка щаслива я була
  I як радiла до нестями:
  Весна у серцi розцвiла.
  
  Тож не могла я не радiти
  I з уст зринав щасливий спiв.
  Хотiлось просто жити, жити
  У вирi дивних почуттiв.
  
  Тонула в задумах, бажаннях,
  Жила в полонi милих мрiй, -
  Адже ж уперше покохала...
  Чому ж фiнал такий сумний?
  
  Чому брехня перемагає?
  А зрада їй допомагає?
  Невже нема джерельного кохання,
  Яке чистiше за сльозу прощання
  I гоїть рани та страждання,
  Не несучи жалю й розчарування?
  
  
  ***
  Чому зненацька все спинилось?
  Всi мрiї, задуми й слова?
  Неначе все вiдсторонились -
  I в серцi бiль та пустота.
  
  Усе так важко зрозумiти
  I непосильно осягти...
  Чомусь ураз поблякли квiти,
  Коли пiшов вiд мене ти...
  
  
  
  Алiна Мирончук
  (10 клас)
  
  Мама
  
  Матiнка. Чи є на свiтi слово бiльш прекрасне й нiжне? З дитинства усвiдомила: у мами добрi й лагiднi руки, найвiрнiше й найчутливiше серце - в ньому нiколи-нiколи не згасає любов, воно нiколи не залишається байдужим до моїх почуттiв i настроїв.
  I скiльки тобi не було б рокiв - п"ять, чи п"ятнадцять, чи й бiльше, тобi завжди потрiбна мати, необхiднi її бентежнiсть почуттiв, її пiдбадьорливий погляд. Чим краще йдуть у тебе справи, тим бiльшим свiтлом промiняться її очi.
  Образ матерi в лiтературi, образотворчому мистецтвi - це символ добра на землi, символ Батькiвщини. Мабуть, не знайти поета, який не звертався б до теми головного призначення жiнки - бути берегинею роду.
  У Тараса Шевченка майже наскрiзний образ "тiєї матерi святої". Вiд болiсного "там матiр добрую мою ще молодою у могилу нужда та праця положила" до свiтлих i радiсних рядкiв сьогочасних поетiв - такий дiапазон осмислення материнської долi.
  Неспроста рушник, вишитий матiр"ю на щастя, на долю, так ємко зазвучав у Андрiя Малишка. Його "Пiсня про рушник" стала народною. Перегукується з нею iнша - "Два кольори" на слова Дмитра Павличка, наповнюючи глибоким лiричним змiстом шиття червоними i чорними нитками.
  Жiнку-матiр оспiвували як невсипущу трудiвницю, щиру порадницю i вiрного, незрадливого друга. До глибини душi зворушують слова Миколи Сингаївського з "Чорнобривцiв" - однiєї з найбiльш улюблених пiсень нашого народу:
  "Як на тi чорнобривцi погляну,
  Бачу матiр стареньку,
  Бачу руки твої, моя мамо,
  Твою ласку я чую, рiдненька".
  А ще згадуються Симоненковi: "Можна вибрать друга i по духу брата, та не можна рiдну матiр вибирати", адже вона зрiднi Батькiвщинi.
  Скiльки ночей недоспано матiр"ю, скiльки тривог звiдано! Адже кожна мати прагне, щоб життя її дитини склалося якнайкраще, щоб доля сина чи доньки була щасливою.
  Тож ми, в свою чергу, повиннi приносити своїм милим матусям лише добро, своїми вчинками i справами справджувати їхнi сподiвання.
  
  
  Вiкторiя Краєвська
  (10 клас)
  
  Почуття
  Етюд
  
  До кожного рано чи пiзно приходить кохання. Ще з дитинства закладається усвiдомлення цього почуття, на прикладi стосункiв батькiв, а ще - казкових героїв, якi заради кохання долають усi перешкоди i труднощi, здiйснюють подвиги.
  I ось воно, таємниче, приходить до тебе. Ти цього й не помiтиш, тiльки злегка вiдчуєш якийсь бiль у серцi, потiм вiн стає пекельною мукою, яка концентрує на собi всi думки. Неважко закохатися, а от розлюбити... Зовнiшнiсть людини може бути оманливою.
  Найкращою перевiркою почуттiв стають час i вiдстань. Вiдстань зближує, викликає захопленiсть, бажання якомога швидше побачитися. Почуття розпалюються - i це свiдчення того, що вони не скороминущi, що це щось iстинне, справжнє.
  Буває й так, що вимушена розлука стирає в пам"ятi колись мовленi слова, затьмарює образ, охолоджує почуття. Значить, залишається одне - ви просто друзi, i поминальним дзвоном колишнiм почуттям стануть нечастi телефоннi дзвiнки.
  Утiм, логiка в коханнi недоречна. Може статися: вiн повернувся, ви зустрiлися, i душа вiдтанула, наче весняна крига.
  А якщо "просто друзi"? У його розумiннi. А в твоєму? Можна з жалю розплакатися - вiд приємних, щасливих спогадiв.
  Трапляється, захоплення дитинства, непомiтно перерiсши в кохання, стає свого роду кодом для певних сторiнок життя, для благородних вчинкiв, для всiх подальших почуттiв i справ.
  
  
  Наталiя Гладчук
  (9 клас)
  
  Серце не заiзолюєш
  Етюд
  
  Бачачи, як пiд час ремонту електроприладiв використовують iзоляцiйну стрiчку, думаю: а добре було б щось подiбне вигадати для пiдвищення безпеки людських почуттiв.
  Що ми хотiли б уберегти вiд "пробивання струмом"? Насамперед - кохану людину. Адже не завжди кохання взаємне, i так хочеться заiзолювати обранця вiд усього свiту. Це вже ревнощi. Здається, що вiн звертає увагу на всiх, крiм тебе. Ех, узяти б його серце та легкими рухами залiпити тi частини, якi вiдкритi для всiх, а тебе можуть поранити чи, не доведи господи, й убити. Точнiсiнько, як оголенi електропровiдки.
  Утiм, таким iзоляцiйним матерiалом ми здатнi бути самi, якщо вмiємо завоювати увагу й iнтерес. I тодi струми чужого серця стають не шкiдливими, а животворними.
  Нi, коли б змога, iзолювала б насамперед деякi власнi почуття i своє серце. Надто воно високострумно реагує на все. Мимоволi постiйно робиш комусь боляче. А потiм - тiльки сльози та мокра подушка вранцi. А все тому, що не вмiю тримати свою негативну енергiю, виявляюся схожою на отi провiдки, до яких не слiд наближатися, коли не мають iзоляцiйної стрiчки.
  З провiдками простiше, а ось серце хiба зробиш непроникним для почуттiв свiту? Слiд у серцi лишається назавжди, а iзоляцiйна стрiчка чомусь закiнчується в найбiльш потрiбний момент. I мов свiдчення вiчної нез"ясованостi наших стосункiв i почуттiв залишається тiльки отой пластмасовий "бублик", на якому була намотана стрiчка, "бублик" з величезною дiркою...
  
  
  Юлiя Мельник
  (9 клас)
  
  Нитка
  Етюд
  
  Можливо, все облаштування життя починалося з нитки, у найдавнiшi часи - зi звичайного сухожилля тварин? Без ниток не дiйшла б справа до одягу, бо нинi кожна рiч нашого вбрання - це хитромудре плетиво ниток. Без них навiть не було б чим пришити ґудзики.
  Iнодi нитки рятували життя людям. За давньогрецьким мiфом, нитка Арiадни допомогла вийти зi складного лабiринту. Цей досвiд використовується й тепер, часто до нього вдаються герої фiльмiв.
  Згадується казка, як нитка допомогла Iвановi-царевичевi знайти свою Василису Прекрасну, адже клубок ниток привiв його до Кощея Безсмертного, котрий i викрав красуню.
  Навiть маленький жучок-павучок, який ховається в кутку кiмнати, має свої "нитки" - павутину. Цi нитки ловлять здобич.
  Спецiальними нитками зашивають рани пiсля операцiї. Нитками, витками в бинти, часто користуємося навiть при дрiбних пораненнях.
  Нитку можна порiвняти з ниткою людського життя - вона така ж довга, на жаль, часом нетривка. I тодi життя обриваєтьтся, не сформувавшись у цiлiсний узор. Жаль тих молодих людей, якi з власної безпечностi випробовують на мiцнiсть цю нитку, потрапляючи в тенета наркоманiї, токсикоманiї чи алкоголiзму.
  Нитка. Предмет побуту. Легенда. Метафора. Уособлення самої безперевностi життя на землi.
  
  
  
  Вiталiна Решетило
  (9 клас)
  
  ***
  Листопад, падолист -
  Тiльки згадка у словi,
  Та iще - загадкове
  Вiдлуння в дiбровi.
  
  А останнiй листочок
  Пiдхопив мов до вальсу
  Первозданну снiжинку -
  Листопаду окрасу.
  
  I невдовзi зима,
  Наймогутнiша панi,
  Розгнуздала вiтри,
  Нiби коней у стайнi.
  
  Листопад, падолист -
  Тiльки згадка у словi,
  Та iще - загадкове
  Вiдлуння в дiбровi.
  
  
  
  
  Дмитро Радько
  (8 клас)
  
  Рiдне село
  
  Стоїть хатина над рiкою,
  А бiля неї - сад,
  Дiвча iде собi одною
  Стежиною - i свiт їй рад.
  Iде в село, велике й чисте,
  Стоять дерева, мов намисто,
  I сонце урочисто свiтить,
  I верби схованi за вiти,
  В хатах всмiхаються вiконця,
  I квiти - як краплинки сонця.
  Неначе писанка - село.
  Найкраще - рiдне ж бо воно...
  Пташки грайливо пролiтають,
  Пiснi зворушливi спiвають.
  Ось знаний iз дитинства сад,
  Що причаївся помiж хат.
  А що є краще, нiж той гай?..
  Усе довкруг - мiй рiдний край.
  
  
  
  Тетяна Блищик
  (Випускниця Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею, нинi студентка Нацiонального унiверситету "Острозька Академiя")
  
  Роксолана
  
  1.
  На соннi ниви скрапували роси,
  Об сплячi трави спотикався сум,
  У тих струмках дiвчата мили коси,
  На тiм пеньку спiвались сотнi дум.
  Цей лiс тремтiв вiд гамору весiлля,
  Таких, мабуть, не чув ще свiт музик,
  Була собi простiсiнька недiля,
  Був смiх, i танцi, - i почувся крик.
  То свiт здригнувся, чи вiдмацькi чари,
  В калюжу кровi вп"явся збитий тин,
  В скляних очах застигло: "Яничари!..",
  Вогнем страждань зайнявся Рогатин.
  Мабуть, той час так повз, що ледве дихав,
  Чи то стомився трохкотiти вiз,
  Давилась в горлi пiсня (може, й лихо?),
  Здригався бiль, знесилений вiд слiз.
  Вона не чула, як погонич смикав,
  I не вела рахунку мертвих днiв,
  Вони ж украли ще й не чоловiка,
  А вiн її й коси ще не розплiв...
  Вони ж ото... якраз пiсля вiнчання.
  Ще мати звали, стукали в вiкно...
  З-за небокраю кралося свiтання.
  Було це вчора, а чи вже давно?
  Сповзали днi. Холоднi, наче жаби.
  Слизьке майбутнє втягувало в вир.
  Їх все везли, прямiсiнько до Кафи,
  Везли на торг. Невiльникiв. Ясир.
  Вона не знала, знати не хотiла,
  Вона була слiпа, глуха, нiма.
  Ну продадуть, не душу, тiльки тiло.
  Ну от, не душу. Продадуть. Дарма!
  2.
  Усi сичали, що прудка, як кiзка,
  Шипiли вбiк: "Весела ж бо, Хур-рем.
  Чого б то їй, звичайна одалiска,
  То ж не палац, то - знай собi - гарем!"
  Плели вiйну за крихiтну хустинку,
  Гарчали з лютi, плакали в злобi,
  Вона гадала: "Й нащо та шматинка?",
  А потiм раптом: "Може, то й собi?"
  Кусали лiктi: "Як це їй вдається?" -
  Проклята заздрiсть часом аж пече, -
  "Проста гяурка, тiльки що й смiється.
  Така нахаба, в неї ж нi акче!"
  Казали десь (неправда-бо!) - царiвна,
  А як би зразу стала Хасекi?
  (Ото б дiзнались, що вона попiвна!)
  Були ж в султана ще i не такi!
  Якби ж то знали, що тi смiхи - маска,
  Не вiдать їм - а пекло у душi.
  Вона тi перли (коли Божа ласка)
  Змiняла б на дiвоцькi дукачi.
  В тiм хрестику була її покута,
  Але ж сама закуталась в яшмак,
  (Сама-а!) на себе одягнула пута,
  Тепер її величнiсть у мечетi
  Собi пiд нiс нашiптують Коран,
  Сидить прислуга в золотiй каретi.
  Сьогоднi свято... (в нас...) у них - Байран.
  Колись в цей день читала б "Боже слово",
  А тут молитву й не згадаєш враз,
  Коли навколо тiльки лють i змови,
  То хай уже по-їхньому - намаз.
  3.
  Вона колись... А справдi, чи любила?..
  Було кохання, а чи, може, так?
  Оте село, там пустка, чи могила,
  Вiд нього хоч лишивсь найменший знак?
  Вона тодi не встигла й вiдчувати,
  Хотiлось швидше волi, широти,
  Було й не чула, що гукає мати,
  А мати... "Мамо, де ж тебе знайти?
  Лягло мiж нами нездоланне море,
  Лягли дороги розпачу i слiз,
  В той лiтнiй день в життi з"явилось горе,
  Тодi життя розрiзалось навскiс".
  4.
  А вiн її, а вiн, напевно, любить.
  Шовки, намисто, їй - оцей фонтан.
  I поцiлує, й навiть приголубить,
  Ну не одну. Та вiн таки ж султан.
  Та що ти вдiєш, то все просто пам"ять,
  Згадались їй та церква i каштан,
  Час то лiкує, то навмисно ранить,
  Нi смiх не допоможе, нi кальян.
  А їй, буває, й досi щось насниться,
  Мов проти сонця блисне ятаган,
  Вона то чує стогiн у темницях,
  То вiдчуває бiль вiдкритих ран.
  I не сховати туги пiд чадрою,
  I став сумним її веселий смiх,
  Та треба ж бути гiдною жоною,
  Ховати розпач глибоко вiд всiх.
  Вона ж тепер i справдi мов цариця,
  I їй уже пiдвладний весь гарем,
  I їй посли готовi прислужиться,
  Не прислужитись - гратися з вогнем.
  I не вона, а їй дають дорогу,
  При нiй нiколи не буває чвар,
  А як вона тодi благала Бога,
  Ну щоб хоч хтось їй крикнув: "Гальвет вар!"
  Вона б втекла, тодi ж не Роксолана,
  Тодi ще, ну коли то ще Вона...
  А нинi бiля трону Сулеймана
  Стоїть його потурчена жона.
  
  
  
  Примiтки.
  Акче - дрiбна монета.
  Гельвет вар - тiкай геть.
  
  
  
  
  ***
  Сонне мiсто,
   наче чорна кiшка,
  У кутку дрiмає бiля грубки,
  Ще не нiч, до ночi
   зовсiм трiшки,
  А земля закуталась у шубку.
  
  I, мов свiчка,
   крихiтний лiхтарик,
  I на склi - морознi акварелi,
  Виглядає в шибку
   годинкарик,
  А навкруг усе, як на тарелi:
  
  Пiд дашками заховались хижi,
  Закотились в темряву
   дороги,
  Простягли дерева руки хижо,
  Лiхтарi куняють одноногi.
  
  Загорнулись у солодку мляву
  Снiгурi, потомленi вiтрами,
  Мiсто спить. Замрiянi, бiлявi
  Височiють в пiднебесся
   храми.
  
  Нiч повзе байдужо i лiниво,
  Моститься по вулицях,
   як в лiжку.
  А зима вночi
   ну зовсiм сива...
  Мiсто спить,
   неначе чорна кiшка.
  
  
  
  
  Володимир Ящук
  (вчитель)
  
  Рубаї
  Переспiви з Омара Хайяма
  
  ***
  Весь вiчний рух у Всесвiтi - це ми.
  В очах пiзнання є зiниця - ми.
  Неначе перстень, цей яскравий свiт,
  Найбiльш коштовний в ньому камiнь - ми.
  ***
  Тримає землю Бик споконвiкiв,
  А угорi Тiлець всевладно сiв.
  Поглянь очима розуму - й побач:
  Мiж цих бикiв пасеться гурт ослiв.
  ***
  Усе минеться - i чудес не жди,
  Наш дух полишить тiло назавжди,
  А прах iз глиною згодиться гончарю -
  Й наллють у глечики новi меди.
  ***
  Багато друзiв гуртувать не смiй,
  Їх лестощi - отруйливий напiй.
  Отож тепер, їй-право, начувайся:
  Комусь довiрився - а вiн же ворог твiй.
  ***
  З усiх, хто вирушив в останню путь,
  Нiкого не вдалося повернуть.
  Отож в старому караван-сараї
  Чогось-бо на прощання не забудь.
  ***
  Краще будь ти злидар, зголоднiлий крадiй,
  Нiж лакуза iз блазнем навперебiй.
  Краще гризти маслак, нiж впиватись вином
  За столом, де панує владар-багатiй.
  ***
  Життя минуло - грiш йому цiна,
  Знiкчемнiв подих - i самотина
  Питає за вiдступництво й грiхи,
  За все ганебне: "В тiм твоя вина?"
  ***
  То доля пестить - я немов емiр,
  То нидiю, обшарпаний, як звiр.
  Радiй намарне чи спивай журбу,
  Та долi не ставай наперекiр.
  ***
  Ви, в мудростi явивши щедрий хист,
  До знань нових споруджували мiст,
  Однак i вам несила вийти з ночi
  Тих злих казок, яких збагнули змiст.
  ***
  Пощо страждання, сумнiви i гнiв?
  Щоб назбирати золота-скарбiв?
  Допоки подих твiй не скрижанiв,
  Потрать їх з друзями, не дай на ворогiв.
  ***
  Коли, коханням створений на свiт,
  Отримав я любовi первоцвiт,
  То вирiшив плекати думи серця -
  Й пiзнав я духу трепетний полiт.
  ***
  У судний день, либонь, не буде зла:
  Якщо твоя душа всякчас жила
  Високим, чистим, добрим i святим,
  Тобi воздасться слава й похвала.
  ***
  Скiнчилась книга юностi. Як жаль...
  Весна сповита у зими вуаль,
  А птаха радостi, що молодiстю звалась,
  Назавжди вiдлетiла в синю даль.
  ***
  Твою нiколи не збагну канву,
  В узори нитку виткавши нову.
  Однак роблю все з трепетом надiї,
  Бо в милосердi я твоїм живу.
  ***
  Бажань своїх осилить не зумiв,
  Страждав од вчинкiв, од порожнiх слiв.
  I навiть, може, ти менi пробачиш,
  Та соромно за все, що я чинив.
  ***
  Щоб ми високi здужали щаблi,
  До знань нас прилучали вчителi.
  Але кiнець цiй повiстi один:
  Прийшли з iмли й розтанемо в iмлi.
  ***
  Ходжо! Прохань дослухайся хоч раз -
  Помовч, дозволь звершити нам намаз.
  Йдемо ми прямо, а ти бачиш криво -
  Твої поради зовсiм не для нас.
  ***
  Живи сто лiт чи й сотню не одну,
  Не оминеш сумну трясовину:
  Чи ти емiр, чи ринковий бiдняк -
  Геть чисто всiм складуть одну цiну.
  ***
  Не знiчуйся, як лає падишах,
  Бо все - минуще й перетлiє в прах.
  Нехай ця мить у радощах мине -
  I на душi не заклякає страх.
  ***
  Обачним бувши, навiть од забав
  Очiкуй пiдступiв i зла не без пiдстав...
  Не їж халву, що доля пiдсуває, -
  Твiй недруг в нiй отруту пiдмiшав.
  ***
  Ти бачив свiт, та все, що вздрiв, - нiщо.
  I все, що мовив i почув, - нiщо.
  I те, що свiт ти обiйшов, - нiщо.
  Якщо лиш дома сновигав, - нiщо.
  ***
  I трав, i квiтiв маєво густе,
  Немов вино, п'янить нас, а проте
  Цiкаво б знати, хто той квiт побачить,
  Що з твого й мого праху проросте.
  ***
  Грiх i прощення - мов нерозлучнi брати,
  Тож дарма од грiха так проймаєшся ти,
  Свою душу й сумлiння гнiтиш до розпуки.
  Якщо ти не згрiшив - хто й за вiщо простить?
  ***
  Бiля замку, який пiдпирав небозвiд
  I колись владарiв возвеличував рiд,
  Я побачив, як горлиця сумно кричала:
  "Де згубився ваш слiд? Де згубився ваш слiд?"
  ***
  Чи користь є, що ми в цей свiт прийшли?
  Чи вслiд хтось скаже слово похвали?
  О, як багато люду спопелiло,
  Та чи знайдеш хоч пригорщу золи.
  ***
  Якщо славу здобув - ти смiшний славолюб.
  А в тiнi - пiдозрiлий, немов душогуб.
  Хто б не був, тобi краще нiкого не знати -
  I пiзнати себе не давай навiдруб.
  ***
  Сотнi пасток ти ставиш менi на путi,
  Хоч нiкуди не йди i сиди взапертi.
  Все погрози звучать: покараєш, уб'єш...
  Та чи варто боятись чогось у життi?
  ***
  Слава зробить iз тебе пихате цабе,
  А вiдлюдька в кутку - тiнь пiдозр погребе.
  Хто ти? Хизр чи Iльяс - буде краще для тебе,
  Щоб не знав ти нiкого й не знали тебе.
  ***
  Я жадав би, щоб Бог перейнакшив цi днi
  I з безвиходi вихiд вказав в далинi,
  У пророцьких писаннях iм'я моє витер
  I змiнив своїм таїнством долю менi.
  ***
  Веселись, бо не видно стражданням кiнця.
  Що ти змiниш, як смуток припнеш до лиця?
  Тi цеглини, що вилiплять з праху твойого,
  Стануть домом, щоб iншим зiгрiти серця.
  ***
  Не тремти в павутиннi невдач i знегод,
  А нектари спивай iз квiток насолод.
  Потурай потаємним жаданням своїм,
  Бо страшенно короткий оцей епiзод.
  ***
  Ми пiд зводом небес мовчазнi блукачi,
  Потамуймо, Хайяме, жалi i плачi,
  Нас, мов бульки вина, iз барила життя
  Виночерпiй предвiчний забрав тисячi.
  ***
  Коли втрапиш до мудрого гурту ослiв,
  Стати схожим на них постарайся без слiв.
  Адже, хто не осел, того цi недотепи
  Звинуватять у тому, що чинить пiдрив.
  ***
  Заповiт мiй - кохання, нiяк не Коран,
  Я муравлик-трудяга, а не Сулейман,
  Ви знайдете в менi тiльки щоки зблiднiлi
  I сорочку просту - не шовки й не сап'ян.
  ***
  Чашу цю мудрецi не втомились хвалить.
  I закоханi з нею вщасливлюють мить.
  А гончар незбагненний цю чашу чудову
  Лiпить тiльки для того, щоб знову розбить.
  ***
  З обертання гончарного круга часiв
  Щось збагнув тiльки той, хто ученiсть посiв,
  Або п'яний, що звичний до обертiв свiту,
  Заверткого як для нетверезих голiв.
  ***
  Пекла й раю немає, о серце моє!
  З небуття не повернешся, серце моє!
  I не треба надiятись, серце моє!
  I не варто боятися, серце моє!
  ***
  За кохання хай лають мене надовкруг.
  Але що менi всi? Ти - кохана i друг!
  Чистий трунок кохання лиш мужа зцiляє,
  А ханжi вiн приносить стражденний недуг.
  ***
  Джерело ми розваги i смутку копна,
  В нас - всевишнiй живе i живе сатана,
  Бо людина, як свiт цей, багатоманiтна,
  Ми - провалля i ми ж таки - височина!
  ***
  Не молiльником-грiшником будь на землi,
  А радiючим грiшником будь на землi.
  I оскiльки життя наше сплине миттєво,
  Балакучим дотепником будь на землi.
  ***
  Всi держави скоривши, великi й малi,
  Всi народи знеславивши у кабалi,
  Ти не станеш, великий владарю, безсмертним -
  Твiй набуток дрiбний: три аршини землi.
  ***
  Вчений муж, що мудрiший самого мулли,
  За обман заслуговує тiльки хули.
  Той же, слово у кого мiцнiше скали,
  Гiдний - бiльш нiж за мудрiсть - i честi, й хвали.
  ***
  Весь оцей небозвiд видається менi
  Мов великий лiхтар iз вогнем в вишинi,
  Той вогонь - наше сонце, а свiт - нiби сцена,
  Ми - немовби танцюючi тiнi смiшнi.
  ***
  Сад, кохана i добре вино про запас -
  Ось мiй рай, без яскравих принад i окрас.
  Та й хто зна, яка буде небесна країна?
  Рай земний якнайдовше хай радує нас.
  ***
  Вiд красунi своєї очей не вiдводь,
  Сад кохання й розваг дарував вам господь.
  Адже доля безжальна - в потрiбну годину,
  Мов сорочку, iз тебе зiрве твою плоть.
  ***
  Це бiда, якщо пристрасть iз серця пiшла
  I жадання кохати згорiло дотла.
  День без мрiї про щастя - тьмянiший, сiрiший,
  Нiж цей день, що його огорнула iмла.
  ***
  Передвiсник усього на свiтi - любов,
  Перше слово, що юнiсть промовить, - любов.
  Бiдолахо, що тонкощiв цього не звiдав,
  Знай, що сутнiсть усього живого - любов.
  ***
  Таємницю ввiряю я волi твоїй,
  В нiй розгледiти нiжнiсть i смуток зумiй:
  Я у прах перейду iз любов'ю до тебе
  I постану iз праху в любовi святiй.
  ***
  Я кохаю тебе до напiвзабуття,
  Свiтло зору мого, квiт мого почуття...
  Чи бува над життя щось дорожче на свiтi?
  Ти для мене дорожча самого життя.
  ***
  Як зцiлити недугу, завжди знаєш Ти,
  Якi лiки рятунок несуть, знаєш Ти.
  Я повiдав би чесно про рани сердечнi,
  Але, знавши про все, i про це знаєш Ти.
  ***
  Хто ти - грiшник? брехун? - все одно повернись.
  Чи безбожник, чи iдолiв жрець - повернись,
  Не давай опосiсти себе безнадiї,
  А, покаявшись щиро, таки повернись.
  ***
  Ти, красу увiбравши ланiв золотих,
  За мiхраба гарнiша iз храму святих,
  Тебе матiнка змалечку амброю мила,
  Домiшавши до неї кровинок моїх.
  ***
  Чорне пасмо волосся затьмарило свiт,
  А вуста в тебе нiжнi, як персика цвiт,
  А твiй точений стан я зрiвняв з кипарисом.
  Кипарис запишався на тисячу лiт.
  ***
  Серцем свiтла в коханих очах зачерпнем.
  Цього сяйва позбавлений став би слiпцем.
  Ви йому повiдомте, що є таке свiтло -
  Й слово тих, хто страждають, обпалить вогнем.
  ***
  Вiсть Аллаха в наш свiт суєти - це ж бо ти!
  I взiрець доброчесностi та красоти - це ж бо ти!
  Свiт без тебе для серця не вартий нiчого.
  Вiщий знак, як до мрiї дiйти, - це ж бо ти!
  ***
  Ти, хто свiт цей створив, - небувалу з споруд,
  I в людинi, i в тварi увiчнив свiй труд.
  Тож правитель i раб, випивака й тверезий -
  Всi ми - в правдi Твоїй. Ти - єдиний наш Суд.
  ***
  У ваганнях пiдтримай мене i порадь,
  Сколупни з недолугого слова печать.
  Якщо в силi ослабну i в мовi поблякну,
  То мене надихає Твоя благодать.
  ***
  Ти - це свiтло в таємному сховку буття,
  А секрет твоїх слiв - на воротах буття.
  Ти незримий, незнаний, у славi величний,
  Та завжди Ти присутнiй на торгах буття.
  ***
  Де той ум, що Його таємницi збагне,
  Де те вухо, що слово Його осягне.
  Наче мiсяць у висi - ясний, загадковий.
  Де той зiр, що розгледить лице осяйне.
  ***
  Вона дiйсно була повсякчас, - я не знав.
  I притому була серед нас. Я не знав.
  Я збагнути б хотiв, хто це нас роздiлив,
  Хто розлуку навзаєм припас. Я не знав.
  ***
  Є лиш Бог. I немає свiтлiших дорiг,
  Анiж тi, що повiдала Книга iз книг.
  Щойно Iстини свiтлом наповнилось серце -
  Я зневiри сахнувся, як лиха iз лих.
  ***
  Це зiтхання тремке не почує нi друг,
  Нi кохана притьмом не схова за чадру,
  Це зiтхання всевишньому тiльки вiдоме,
  Я зiтхнути не смiю, хай навiть помру.
  ***
  Не Адам нам життєву стезю простелив,
  Ми з тобою авжеж до початку були.
  Не сьогоднi ми втiху вiдчули в єднаннi -
  До народження нас iз тобою звели.
  
  
  Альманах випущений у комп"ютерному центрi лiцею (директор Ю.Адамський).
  Комп"ютерне оформлення: Тарас Пiдгiрняк, вчитель.
  
  Тираж 100 прим.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"